МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ

ТА ГЛОБАЛЬНИЙ РОЗВИТОК
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ
І ГЛОБАЛЬНИЙ РОЗВИТОК

Підручник

Затверджено
Міністерством освіти і науки України
як підручник
для студентів вищих навчальних закладів
УДК 327(100)(075.8)
ББК 66.4(0),0я73
М43

Рецензенти:
д-р іст. наук Є.Є. Камінський,
д-р філос. наук А.Є. Конверський,
д-р політ, наук Г.М. Перепелиця

Затверджено Вченою радою

Київського національного університету імені Тараса Шевченка
5 березня 2007року

Автори: В.А. Манжола, О.А. Коппель, М.Г. Капітоненко, М.С. Каменецький,

А.А. Суботін, С.В. Андрущенко, Л.В. Губерський, В.Ю. Константинов,
О.С. Пархомчук, І.О. Мінгазутдінов, С.П. Галака, Р.А. Кривонос,
А.С. Філіпенко, В.В. Копійка, М.А. Миронова

М43 Міжнародні системи і глобальний розвиток : підручник / Кер. авт.

колективу О.А. Коппель; за ред. Л.В. Губерського, В.А. Манжоли. - К.:
Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2008. - 606 с.

ISBN 978-966-439-149-5

Дослідж ено між народні системи, їх структуру і функції, історичні ф орми та су­
часний постбіполярний устрій. Розглянуто основні тенденції глобального розвитку,
світової політики та взаєм одії цивілізацій.
Д ля студентів гум анітарних факультетів, усіх, хто цікавиться проблемами систем ­
ного розвитку між народних відносин та глобальних процесів.

УДК 327(100)1075.8)
ББК 66.4(0),0я73

Гриф надано Міністерством освіти і науки України

Лист № 1 .4 /18-Г-2386 від 18.11.08

ISBN 978-966-439-149-5 © В.А. Манжола, О.А. Коппель, М.Г. Капітоненко та ін., 2008
© Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
ВПЦ "Київський університет", 2008
 ЗМІСТ

ВСТУП (Губерський А.В.)............................................... ! ........................ 7

ЧАСТИНА 1
МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ

Розділ 1
Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження
(Манжола В.А., Каменецъкий М .С .).......................................................13

1.1. Сутність й основні характеристики системності.

Системні функції в науці........................................................... 13
1.2. Термінологічний апарат системної т е о р ії.................................23
1.3. Міжнародні відносини крізь призму системності.................... ЗО
1.4. Принципи системного аналізу явища міжнародних відносин.... 41

Розділ 2
Концептуально-теоретичні засади
дослідження міжнародних систем
(Губерський Л.В., Манжола В.А., Коппель О.А.)....................................49

2.1. Підходи до дослідження міжнародних систем......................... 49

2.2. Типологія міжнародних систем................................................. 64
2.3. Динаміка міжнародних систем................................................. 90
2.4. Концепції організації міжнародних систем.
Теорії міжнародного порядку.................................................. 107

Розділ З
Структура і функції міжнародних систем
(Суботін А.А., Капітоненко М.Г., Андрущенко С.В .)......................... 120

3.1. Структура і процес у міжнародній системі............................ 120

3.2. Стабільність та безпека міжнародних систем........................ 132
3.3. Теорії міжнародного середовища............................................ 145
Розділ 4
Структурні рівні системи міжнародних відносин
(Константинов В .Ю .) ...........................................................................161

4.1. Багаторівневість системи міжнародних відносин.................161

4.2. Глобальний рівень системи міжнародних відносин...............168
4.3. Регіональний рівень системи міжнародних відносин............174
4.4. Рівень двосторонніх відносин
у системі міжнародних відносин....................................................183
4.5. Транснаціональний рівень системи міжнародних відносин.... 187
Розділ 5
Історичні форми системи міжнародних відносин
(Манжола В.А., Коппель О.А., Копійка В.В., Капітоненко М .Г .) ....... 197

5.1. Системний підхід до вивчення історії

міжнародних відносин............................................................. 197
5.2. Системність довестфальського світоустрою.......................... 201
5.3. Вестфальська система міжнародних відносин...................... 212
5.4. Віденська система міжнародних відносин............................ 221
5.5. Версальсько-Вашингтонська система
міжнародних відносин............................................................. 233
5.6. Ялтинсько-Потсдамський світоустрій.....................................247
Розділ б
Постбіполярна міжнародно-політична система
(Манжола В.А., Суботін А.А., Капітоненко М.Г.,
Константинов В.Ю., Андрущенко С .В .) ............................................. 261

6.1. Постбіполярна система міжнародних відносин..................... 261

6.2. Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин.... 276

ЧАСТИНА 2
ГЛОБАЛЬНИЙ РОЗВИТОК
Розділ 7
Глобалістика як нова інтегральна наука
про сучасний світ (Коппель О.А., Пархомчук О .С .) ......................... 295
7.1. Формування глобалістики як наукової
та навчальної дисципліни........................................................295
7.2. Попередники і теоретичні підвалини глобалістики...............302
7.3. Етапи розвитку глобалістики..................................л.............. 311
7.4. Глобальні проблеми як фактор посилення
взаємозалежності світу............................................................. 325
7.5. Провідні напрями глобалістики.............................................. 328
7.6. Глобальні проблеми демілітаризації та конверсії................... 330
 Зміст

Розділ 8
Глобалізація в міжнародних відносинах
і (Коппелъ О.А., Пархомчук О .С .) ........................................................... 348

8.1. Міжнародні відносини і глобальний розвиток....................... 348

8.2. Етимологія та зміст категорії глобалізація.
Основні парадигми, наукові школи дослідження..................372
8.3. Підходи до дослідження та виміри глобалізації..................... 376
8.4. Історичні форми глобалізації міжнародних відносин........... 380
і
Розділ 9
Безпека у глобальному світі (Константинов В.Ю.,
Мінгазутдінов І.О., Капітонєнко М.Г., Галака С.П., Кривонос Р .А .) ..... 389
f
9.1. Концепція безпеки у глобальному світі...................................389
9.2. Міжнародна та регіональна безпека:
сучасні загрози і виклики........................................................398
9.3. Конфлікти в контексті глобального розвитку........................ 411
9.4. Ядерний чинник глобальної безпеки....................................... 427
9.5. Співпраця в системі міжнародних відносин......................... 448

Розділ 10
Світова політика та глобальне суспільство
(Манжола В.А., Капітонєнко М.Г., Миронова М .А .) ........................... 469

10.1. Феномен міжнародної політики.

Поняття міжнародні відносини, світова політика,
міжнародна система, світовий порядок .............................. 469
10.2. Транснаціональні відносини................................................. 472
10.3. Національний інтерес та сила як системні категорії
міжнародних відносин........................................................... 481
І 10.4. Національна державність в епоху глобалізації.
Трансформація національного суверенітету
в умовах глобалізації.............................................................. 486
10.5. Трансформації політичного простору
під впливом глобалізації.........................................................490

Розділ 11
Глобалізація і взаємодія цивілізацій
(Коппелъ О.А., Пархомчук О.С., Миронова М .А .) .................................494

11.1. Цивілізація як категорія глобального політичного аналізу..... 494

; 11.2. Модернізація як особлива форма
цивілізаційного процесу.........................................................519

5
 SI

11.3. Стратегії та моделі глобальних взаємодій............................ 529

11.4. Хронотопічне моделювання цивілізаційної
динаміки України................................................................... 534

Розділ 12
Політичне прогнозування в умовах глобалізації
(Капітоненко М.Г., Миронова М .А .) ......................................................543

12.1. Об'єкти політичного прогнозування: трансформація......... 544

12.2. Методи політичного прогнозування: удосконалення.......... 547
12.3. Політичні прогнози у постбіполярному св іті........................ 563

Розділ 13. Економічна глобалізація (Філіпенко А . С . ) .................... 568

13.1. Суть економічної глобалізації................................................ 568

13.2. Основні етапи й історичні типи економічної глобалізації.... 574
13.3. Міжнародна торгівля та глобальні р и н к и ............................ 578
13.4. Глобальна архітектура світової фінансової системи........... 584

Термінологічний словник ................................................................ 591

6
 ВСТУП

Підручник "Міжнародні системи і глобальний розвиток" є скла­

довою частиною програми публікацій Інституту міжнародних від­
носин до 175-ої річниці Київського національного університету іме­
ні Тараса Шевченка.
Динаміка та масштаб трансформаційних процесів, що відбува­
ються у сучасному світі в умовах глобалізації, формують нові за­
вдання для дослідників. Найважливіші з них - осмислення та тео­
ретичне відтворення основних тенденцій глобального розвитку, си­
стемної еволюції міжнародних відносин, створення для цього від­
повідної методологічної бази.
Запропоноване авторами видання можна вважати підручником
нового покоління. Тут викладено основні положення нормативної ди­
сципліни "Міжнародні системи та глобальний розвиток", яка є скла­
довою освітньо-професійної програми підготовки фахівців за освіт­
ньо-кваліфікаційним рівнем "магістр" напряму "міжнародні відноси­
ни" та базовою для здобувачів наукового ступеня кандидата і доктора
політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - Політичні проблеми між­
народних систем та глобального розвитку.
Викладачі, аспіранти, магістри та студенти донедавна зіштовхува­
лися з проблемою відсутності підручників із зазначеної дисципліни.
Першою спробою розв'язання цього завдання стало видання в 2004 р.
у видавництві Київського університету першого в Україні навчально­
го посібника "Міжнародні системи та глобальний розвиток" (автори:
д-р іст. наук О.А. Коппель, д-р політ, наук О.С. Пархомчук). У той же
час посібник розроблявся в період бурхливих змін на міжнародній
арені, період, коли і в політологічній науці ще не завершився перегляд
існуючих теорій та концепцій.
Головна мета запропонованого підручника полягає в тому, щоб на
основі загальнотеоретичних висновків науки про міжнародні відно­
сини, положень світової наукової та науково-методичної літератури,
розкрити зміст специфічних підходів, які використовуються у дослі­
дженні політичних взаємодій на міжнародній арені.
Завданням підручника є допомога в узагальнюванні та системати­
зації основних положень і висновків світової наукової думки про між­
народні відносини. Це має надати читачам змогу застосовувати отри­
мані знання для розв'язання практичних завдань, пов'язаних зі здійс­
ненням зовнішньополітичного курсу України, зміцненням її міжнарод­
ного авторитету та позицій на світовій арені в межах своєї професійної
діяльності, оцінювати та прогнозувати конкретну ситуацію в міжнаро­
дних відносинах, світовій політиці з метою захисту державних інтере­
сів і підвищення міжнародного авторитету України, активно відстою­
вати міжнародні позиції української держави, на практиці застосову­
вати знання і навички у сфері наукової організації праці у галузі між­
народних відносин, зовнішньої політики та дипломатії.
У структурному плані підручник складається із двох частин. Перша
частина присвячена дослідженню міжнародних систем. Розглянуто
сутність й основні характеристики системності, принципи системного
аналізу явища міжнародних відносин. Особлива увага приділяється
концептуально-теоретичним засадам дослідження міжнародних сис­
тем, аналізу особливостей та основних напрямів системного підходу
до дослідження міжнародних відносин, типології та концепціям орга­
нізації міжнародних систем.
Частина перша завершується ґрунтовним дослідженням історич­
них форм міжнародно-політичних систем, особливостей формування
сучасної системи міжнародних відносин, місця та ролі в ній України.
Міжнародна система, що склалася після завершення біполярного про­
тистояння, є багато в чому унікальною, невідомою до цього часу
конструкцією. Постбіполярний світ - перший в історії приклад виходу
світової політики за межі міждержавних відносин, переростання у
глобалізований світ, який часто називають постмодерністським, по-
ствестфальським та таким, що не має історичних аналогів. Його роз­
виток важко передбачити, іноді важко навіть пояснити.
Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є си­
стемний перехід, що торкається найфундаментальніших рис і механі­
змів їхнього функціонування. Сучасна міжнародна система перебуває
в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і
багато центричною системою недержавних акторів.
Структура міжнародної системи, що підтримувалася певною
множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, посту­
пається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів,
серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні
корпорації, неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовари-
 Вступ

ства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні організації

тощо. Множинність міжнародних акторів, що існує вже сьогодні,
передвіщає досить швидку еволюцію монополярності в напрямі до
більш розосередженої конфігурації владних можливостей і складні­
шої рольової стратифікації в міжнародних відносинах найближчого
майбутнього. Основні параметри цього устрою наразі будуть визна­
чатися не тільки державами, а також й амальгамою різних за зовні­
шньою формою міжнародних акторів, які у своїх діях розглядати­
муть територіальні кордони радше як перешкоду на шляху досяг­
нення їх глобальних за визначенням цілей.
У постбіполярному світі формується й еволюціонує складна ієрар­
хічна структура, особливістю якої є співіснування різних типів по­
лярності. Складність полягає не у визначенні структури як м оно- чи
мультиполярної, а у демонстрації співіснування таких структур. Ар­
гументовано показано, що широко розповсюдженим у сучасній між-
народно-політичній науці є погляд про формування та еволюцію на
сучасному етапі складної ієрархічної системи, особливістю якої є
співіснування різних типів полярності.
Сучасний етап розвитку постбіполярних міжнародних відносин
вимагає перегляду концептуальних засад зовнішньої політики Укра­
їни. Переосмислення принципів побудови зовнішньополітичної стра­
тегії України у теоретичному плані передбачає концептуалізацію
співвідношення дій різних груп факторів у міжнародній та регіона­
льній системі, швидку адаптацію зовнішньої політики, її стратегії і
тактики до динамічних змін сучасної системи міжнародних відно­
син. На практиці це означає пошук раціонального співвідношення
між концепціями багатовекторності, позаблоковості, європейського
вибору, європейської та євроатлантичної інтеграції, євразійського
вектора тощо, що може призвести до необхідності формування но­
вої парадигми зовнішньої політики України, до появи такого геопо-
літичного проекту, у реалізації якого наша держава змогла б відігра­
ти конструктивну інтегруючу роль, адекватну її потенціалу і геополі-
тичному становищу.
Другу частину підручника присвячено політичним проблемам глоба­
льного розвитку. В умовах глобалізації перед учасниками глобальних
політичних взаємодій по-новому постає ціла низка проблем. Реакцією
політичної науки на загострення глобальних проблем стало виникнення
політичної глобалістики як системи знань про їх політичні аспекти, її
важливою функцією стало глобальне політичне прогнозування.
Розглянуто формування глобалістики як нової інтегральної науки
про сучасний світ, її теоретичні підвалини, етапи розвитку, проведе­
но систематизацію та класифікацію глобальних проблем як фактора
9
посилення взаємозалежності світу. Проаналізовано основні парадиг­
ми, наукові школи, підходи до дослідження та виміри глобалізації, іс­
торичні форми глобалізації в міжнародних відносинах.
В умовах посилення взаємозалежності світу перед учасниками гло­
бальних політичних взаємодій по-новому постає ціла низка проблем,
зокрема проблеми безпеки. У контексті гетерогенного характеру су­
часної міжнародної системи зрозуміле прагнення авторів оцінити її
конфліктогенність.
На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних
змін, уперше за світову історію стала дійсно багатоцивілізаційною.
Для закладення нових принципів співіснування необхідно виробити
та відпрацювати конкретні механізми взаємодії та розв'язання про­
тиріч між багатьма центрами сили зі значними цивілізаційними роз­
біжностями. У той же час уперше система міжнародних відносин фо­
рмується за умови існування багатополярного ядерного світу.
Досліджується поняття цивілізаційної системи як самодостатньої
та відносно автономної історичної реалії, аналізуються концепції,
прогнозуючи перспективи розвитку локальних цивілізацій, роль
модернізації як чинника глобального розвитку, стратегії та моделі
глобальних взаємодій. Особлива увага приділяється проблемі циві­
лізаційної ідентифікації України, хронотопічному моделюванню її
цивілізаційної динаміки.
Розглянуто питання політичного прогнозування в умовах глобалі­
зації. В умовах загальної трансформації системи міжнародних від­
носин в останній значно послаблюються сили, спрямовані на забез­
печення стабільності та збереження системи, і міцнішають сили, що
забезпечують мутацію та революційні зміни. Це відкриває вікно мо­
жливостей впливу на систему міжнародних відносин, перш за все на
її окремі регіональні підсистеми, для держав середнього рівня, зок­
рема, для України за рахунок вдалого використання ними особливо­
стей динаміки трансформації, тому динаміка трансформації систе­
ми міжнародних відносин у постбіполярний період є основним дже­
релом оцінки потенційної ефективності зовнішньополітичних стра­
тегій та дій України.
Зміни, які відбуваються на світовій арені в період та після завер­
шення написання підручника, цілком вписуються в авторський кон­
цепт. А відповідь на питання, яким стане світ у XXI ст., багато в чому
буде залежати і від тих, кому стане у нагоді цей підручник.

10
 Частина 1

МІЖНАРОДНІ
СИСТЕМИ
 Розділ 1

МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ
ЯК ОБ'ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Поняття система, яке стало ключовим у науковому дослідженні, на­

було значного розвитку у XX ст. Звичайно, те, що є системою, вивчало­
ся протягом багатьох ШМЯ
сторіч, але із 60-х pp. v
XX ст. сформувалася 1-1 • СуТНІСТЬ И ОСНОВНІ Х а р а к т е р и с т и к и
тенденція досліджувати СИСТЄМНОСТІ. СИСТЄМНІ фуНКЦІЇ В Науці
системи як дещо ціле, а •■ v
не як множину частин. ДИНІ ї Ш ШШ І ШШ Я Л Н И НИВ І Шт
Такий підхід відповідає тенденції не ізолювати досліджувані явищ а у
вузько обмеженому контексті, а вивчати, насамперед, взаємодії та
досліджувати різні аспекти природи. Це є колективна дослідницька
діяльність, що включає спектр наукових дисциплін, який постійно ро­
зширюється. Відбувається, імовірно, найамбіційніша спроба досягти
синтезу наукового знання з усіх до цього зроблених.
Поняття системи виникло переважно як абстрактна та навіть зу­
хвала теоретична ідея. У наш час це поняття не лише не обмежується
теоретичною сферою, а стало центральним у різних галузях науки.
Тепер системотехніка, системні дослідження, системний аналіз і їм
подібні категорії стали працюючими термінами. Промислові підпри­
ємства і державні установи мають відповідні департаменти або при­
наймні особливих фахівців із цих проблем, а університети пропону­
ють програми та курси для вивчення системних ідей.
Частина 1. Міжнародні системи

Методологія наукового пізнання сьогодні неможлива без системно­

го підходу, який набув особливої популярності у другій половині
XX ст. Системні уявлення існували здавна, оскільки однією з найваж­
ливіших споконвічних категорій філософії є категорія ціле. Однак пе­
рший варіант загальної теорії систем був запропонований у 1912 р.
Олександром Богдановим (псевдонім; справжнє прізвище Малинов-
ський; 1873-1928) у вигляді вчення про тектологію.
Тектологія в перекладі із грецької означає вчення про будівництво.
Термін будівництво вживався як синонім поняття організація. Текто­
логія О. Богданова - це загальна теорія організації й дезорганізації,
наука про універсальні типи та закономірності структурного перетво­
рення будь-яких систем. Основна ідея тектології полягала в тотожнос­
ті організації систем різних рівнів: від мікросвіту - до соціальних сис­
тем. Щодо соціальних процесів, то О. Богданов вважав, що всяка
людська діяльність об'єктивно може бути організуючою або дезоргані-
зуючою. Він стверджував, що дезорганізація - окремий випадок ор­
ганізації. Учений одним з перших у світі застосував поняття систем­
ності. Стан системи О. Богданов визначав як рівновагу протилежнос­
тей. Внаслідок безперервної взаємодії формуються три види систем,
які він розділив на організовані, неорганізовані й нейтральні.
З ідеями О. Богданова ознайомився австрійський біолог і філософ
Людвіг фон Берталанфі (1901-1972), який створив другий варіант
загальної теорії систем. У 40-х pp. XX ст. А. фон Берталанфі, працю­
ючи у Відні, заклав основи концепції організмічного підходу до дина­
мічних систем, що володіють властивістю еквіфінальності, тобто зда­
тністю досягати мети незалежно від характеру впливів на початкових
етапах розвитку. Він узагальнив принципи цілісності, організації та
ізоморфізму в єдину концепцію. Спочатку застосував ідею відкритих
систем до пояснення низки проблем біології й генетики, але потім
дійшов висновку, що методологія системного підходу є ширшою й
може бути застосована в різних галузях науки. Так виникла ідея зага­
льної теорії систем. __
А. Берталанфі чітко сформулював, що саме: необхідно для побудови
загальної теорії систем. По-перше, слід сформулювати загальні прин­
ципи й закони поведінки систем безвідносно до їхнього виду та при­
роди елементів, що їх складають; по-друге, закласти основи для син­
тезу наукового знання внаслідок виявлення ізоморфізму законів роз­
витку. Ідеї А. Берталанфі привернули увагу міжнародної наукової
громадськості, а ідеї О. Богданова виявилися практично забутим по­
тенціалом науки.
Доленосною для системних ідей стала робота А. Берталанфі у Чика­
зькому університеті - світовому центрі методології. Там із 50-х pp.
14
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

XX ст складалася ш кола видатних соціологів, тому не дивно, що сис­

темний підхід відразу ж увійшов до соціологічної науки і як теорія, і
як принцип, і як знання, і як метод дослідження. А. Берталанфі став
основоположником цілого наукового напряму, піонером створення
загальної теорії систем. Він першим поставив саме завдання побудо­
ви цієї теорії. Загальна теорія систем мислилася їм як фундаменталь­
на наука, що досліджує проблеми систем різної природи.
Істотний недолік у розумінні А. Берталанфі загальної теорії систем
полягав у тому, що він оголосив її такою, яка заміняє філософію, а
це викликало заперечення у філософів. Якщо звернути увагу на
зміст загальної теорії систем, то до неї входять, в основному, ф орма­
лізовані науки, які добре застосовні до відносно простих систем. По­
треба дослідж ення складних систем змушує використовувати якіс­
ний аналіз, яким володіють ф ілософські науки. Однак філософії сис­
тем у загальній теорії систем місця не знайшлося, тому відбулося ро­
здвоєння загальної теорії систем на теорію систем у ш ирокому сенсі
та на спеціальні системні теорії.
На наступному етапі розвитку системних знань виникло кілька ва­
ріантів спеціальних системних теорій, сформувалося знання, що відо­
бражало окремі сторони систем, з'явилися значні напрацювання про
системи різної природи: фізичні, хімічні, біологічні, соціальні.
Головним популяризатором системних ідей виступила науково-
технічна революція, яка забезпечила бурхливий розвиток системного
підходу. Ідеї теорії систем розвивали такі вчені, як Р. Акофф,
О. Ланге, Р. Мертон, М. Месарович, Т. Парсонс, У. Росс Ешбі та ін.
Системний підхід широко поширився в економіці, соціології, психо­
логії тощо. Політологічному застосуванню системного підходу по­
сприяли роботи М. Вебера.
У СРСР із 70-х pp. проблеми системології, створення загальної
теорії систем стали також дуж е популярними. Д ослідж енням и у цій
галузі займалися В. Аф анасьев, М. Амосов, В. Глуш ков, В. Кузьмін,
А. Петруш енко, В. Садовський, М. Сетров, В. Тю хтін, О. Уйомов,
Є. Ю дін й інш і вчені.
Найзагальніш им поняттям, що позначає всі мож ливі прояви сис­
тем, є сист емніст ь. Причому в цьому терм іні є два аспекти. П ер­
ший ототож ню є системність з об'єктивною , незалеж ною від людини
властивістю дійсності. Таке розуміння робить системність онтологі­
чною, об'єктивно-діалектичною властивістю всього існуючого. Д р у­
гий аспект системності охоплю є накопичені лю дьми дані про саму
властивість, тобто є гносеологічним явищ ем, певними знаннями
про системи різної природи.

15
Частина 1. Міжнародні системи

Гносеологічна системність - досить складне й різноманітне явище,

яке проявляється у трьох аспектах:
> У системному підході системність є принципом пізнавальної
та практичної діяльності людей.
> У теорії систем системність відображена через чітке наукове
знання про світ систем.
> У системному методі проявляється принципова здатність бу­
ти ключем у розв'язанні проблем. Системний метод є інтегра­
льною сукупністю прийомів пізнання.
Складові системності виконують специфічні функції. Так, систе­
мний підхід, як принцип пізнання, виконує орієнтаційну і світогля­
дну функції, забезпечує не лише бачення світу, але й орієнтацію в
ньому. Термін підхід означає сукупність прийомів, способів впливу
на кого-небудь, у вивченні чого-небудь, веденні справи тощо. У цьо­
му сенсі підхід - радше не детальний алгоритм дій людини, а мно­
жина певних узагальнених правил, тому системний підхід можна
розглядати як принцип діяльності. Адже під принципом розуміється
найзагальніше правило діяльності, що забезпечує його правильність,
але не гарантує однозначність й успіх. Це, по суті справи, системна
парадигма, системний світогляд. Призначення системного підходу
полягає у тому, що він спрямовує людину на системне бачення дійс­
ності, тобто змушує розглядати світ із системних позицій, точніше -
з позицій його системного устрою.
Системний підхід полягає в тому, що кожний більш-менш складний
об'єкт розглядається як самостійна система зі своїми особливостями
функціонування й розвитку. Ґрунтуючись на ідеях цілісності й відно­
сної незалежності об'єктів, що перебувають у цілісному світі, принцип
системності припускає, що досліджуваний об'єкт - це певна система,
яка характеризується:
> елементним складом;
> структурою, як формою взаємозв'язку елементів;
> функціями елементів і цілого;
> наявністю середовища системй;х
> законами розвитку системи і її складових.
Системний метод реалізує пізнавальну й методологічну функції, а си­
стемна теорія - пояснюючу та систематизуючу. Таким чином, систем­
ність є інструментом пізнавальної діяльності, арсеналом конкретних ме­
тодів пізнання. Системна теорія, як знання про системи, накопичує їх,
упорядковує й використовує для пояснення систем різної природи.
Можна з упевненістю констатувати, що XX ст. було не лише століт­
тям відкриття антибіотиків і створення комп'ютера. Головне його до­
сягнення - створення системного світогляду, системного методу
16
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

отримання знань, які, власне, і визначили і винайдення антибіотиків,

і появу комп'ютера, і сотень тисяч досягнень у галузі науки, техніки,
політики та культури.
З другої половини XX ст. почала складатися загальна теорія систем.
У процесі такого складання стало відбуватися виділення прикладної
галузі системного знання - системотехніки як прикладного напряму
знань про системи. Поступово різні види системних теорій почали ін­
тегруватися у системологію, яка об'єднала загальну теорію систем,
приватні й галузеві теорії систем, системотехніку. Сутність системо-
логії полягає у тому, що вона є інтегральною наукою про системи. За­
гальна теорія систем об'єднує узагальнене знання про системи. Вона
перебуває під впливом двох наук: філософії, яка дає їй обґрунтування
категоріального апарату, прийоми пізнання, якісне бачення систем, і
математики, що забезпечує кількісний аналіз систем.
Наприкінці XX ст. разом з видатними успіхами системності у ній
стали проявлятися кризові процеси. Системність у низці випадків пе­
рестала відповідати зростаючим методологічним потребам учених,
політиків і бізнесменів. Почалася криза системності, обумовлена тим,
що в епоху індустріального розвитку системність базувалася на мето­
дології причинно-наслідкових зв'язків, принципі детермінізму, одно­
значності в розумінні сутності явищ природи й суспільства. Однак із
вступом авангарду сучасної цивілізації в постіндустріальну фазу роз­
витку, що характеризується запереченням твердого детермінізму, од­
нозначності розуміння природи явищ та процесів, системний підхід
став дедалі частіше давати збої. Основна причина цього не так у кри­
зі системності як такої, як у кризі її методології.
Внаслідок постійних нововведень людство опинилося в перехідно­
му суспільстві, яке складається з підсистем, що постійно трансфор­
муються. Це суспільство мало потребу в принциповому оновленні сис­
темної методології, що й відбулося завдяки формуванню
І. Пригожиним (лауреат Нобелівської премії 1977 р. в галузі хімії за
розробку термодинаміки нерівноважних процесів та теорії дисипати­
вних структур) концепції хаосу й перехідних процесів. Подальший ро­
звиток ідеї системності призвів до виникнення концепції синергетики
Г. Хагена та принципі синергізму, що сформувався на початок 80-х pp.,
коли системність зазнала перших криз. Принцип синергізму, або му­
льтиплікаційний підхід, відокремився від системного й вийшов на
перший план серед інших методологічних принципів тому, що науко­
во-технічна революція та соціальні перетворення вимагали дослі­
дження проблеми ефективності. Синергетика стала міждисциплінар­
ним науковим підходом, який досліджує процеси утворення та пове­
дінку відкритих систем. При цьому особлива увага звертається на не-
17
Частина 1. Міжнародні системи

рівноважні умови перебіїу таких процесів, обмін енергією між систе­

мою та середовищем, роль випадкових факторів у динаміці недетер-
мінованих систем, а також дисипативні процеси, що збільшують сту­
пінь організованості та зменшують ентропію відкритих систем. За­
вдяки цим відкриттям системність виявилася здатною пояснювати
перехідні, динамічні процеси.
Стосовно системного підходу можна виділити дві світоглядні пара­
дигми. Перша визнає системність об'єктивною властивістю усього іс­
нуючого, найважливішою характеристикою матерії.
Друга парадигма доводить, що системність є не властивістю матерії,
а властивістю суб'єкта, який її пізнає. Ця парадигма говорить про те, що
світ є таким, яким він є, а системність є лише способом його бачення й
пізнання. Оголошення всього сущого системою аж ніяк не означає, що
всі об'єкти є системами. Наприклад, купу піску або каменів з великим
припущенням можна назвати системою. Для того, щоб довести їхню си­
стемність, слід шукати підставу або системоутворюючий чинник. Таким
чином, системність - це певна пізнавальна процедура.
Системність є і властивістю всього існуючого, і пізнавальною здат­
ністю людини, яка через системні уявлення реалізує свої інтереси.
Наприклад, розглядаючи купу каменів, можна "побачити" два види
систем: купу будівельного сміття або купу будівельного матеріалу,
тобто, залежно від наших інтересів або знань одне й те саме явище
буде двома принципово різними системами.
Найскладнішою системою світу є суспільство. Розуміння його як
системи формувалося поступово. Перші підходи характеризувалися
тим, що суспільство розглядали з позицій природи тих систем, які бу­
ли складовими нижчих за соціальну систем, наприклад, фізичних, ор­
ганічних, психічних тощо. Наприклад, Огюст Конт широко викорис­
товував фізикалістичний підхід до суспільства, яке розглядалося ним
специфічною фізичною системою. Підхід був характерний також для
Платона або для Томаса Гоббса.
Системні ідеї з'явилися разом з виникненням самої соціології.
О. Конт одним з перших соціологів широко застосовував термін соці­
альна система для позначення соціальної реальності разом з такими
термінами, як суспільство, соціальний організм, соціальні явища, со­
ціальне існування тощо.
Увівши поняття соціальна статика і соціальна динаміка, О. Конт
заклав методологічні передумови розгляду структури соціальних сис­
тем, їхнього функціонування й розвитку. Він стверджував, що соціа­
льна статика виділяє структуру колективної істоти, досліджує умови
життя, властиві всім людським суспільствам, і виділяє закони гармо­
нії. Учений піддав серйозному аналізу найважливіші складові суспіль­
18
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

ства: родину, класи, мораль, релігію, науку тощо. Соціальна динаміка

розглядала кожний послідовний стан суспільства наслідком попере­
днього і джерелом майбутнього. Конт стверджував про існування
природного, вічного і непереборного характеру соціальної ієрархії і,
відповідно, про протиприродний характер ідей соціальної рівності.
Герберт Спенсер розглядав суспільство в аспекті органічного під­
ходу, відповідно до якого суспільство є специфічним організмом. При
цьому він уважав, що повної аналогії між суспільством і організмом
бути не може, тому що індивідуальний організм має конкретність, а
соціальний - дискретність.
Системні уявлення про суспільство К. Маркса відрізнялися тим, що
суспільство стало досліджуватися як матеріальне утворення. Суспільство
в межах тривалих історичних етапів стало розглядатися як суспільно-
економічна формація з головною підсистемою - способом виробництва.
К. Маркс пояснив процеси перетворення одних формацій в інші.
Що стосується В. Леніна, то він спеціально не осмислював систем­
ність. Однак деякі тези системного характеру стосовно системності в
його роботах присутні: "люди живуть у державах, а кожна держава
живе в системі держав, які відносно одна одної перебувають у систе­
мі відомої політичної рівноваги". Однак В. Ленін підходив до дослі­
дження суспільства з позицій механістичного детермінізму, твердого
підпорядкування людей економічному механізму.
До кінця XX ст. системний підхід до суспільства став однією із
провідних методологічних парадигм і набув застосування в соціології,
що осмислювала суспільство як специфічний вид системи, який не
зводиться до систем іншої природи. Американський соціолог Толкотт
Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, за­
сновану на нормах і цінностях.
Головна теза Т. Парсонса полягає в тому, що суспільство є склад­
ною системою соціальних елементів (груп, інститутів, індивідів), що
перебувають у стані активної взаємодії, яка спрямовується система­
ми цінностей. Системи ж цінностей мають апріорне походження. При
цьому систем і для Т. Парсонса - це будь-який стійкий комплекс по­
вторюваних і взаємозалежних соціальних дій. Потреби особистості є
змінними в соціальній системі.
Відносини структурних одиниць будуються на основі функцій, що
забезпечують виживання суспільства, як цілісності (гомеостаз).
Т. Парсонс виділив чотири види таких функцій (функцій гомеостазу):
> адаптація (проблема раціональної організації й розподілу
ресурсів),
> цілеорієнтація (проблема визначення цілей),

19
Частина 1. Міжнародні системи

> інтеграція (проблема збереження внутрішньої єдності системи

- обов'язкових норм, правил тощо),
> підтримка зразка (проблема мотивації й узгодження особис­
тих мотивів із цілями й цінностями суспільства).
Розвиваючи теорію соціальної дії, Т. Парсонс виділив три класи
елементів і мотивації дії:
> когнітивний (ідеї, інформація про об'єкти, які є метою дії),
> категоричний (емоційне відношення до об'єктів),
> оцінний (оцінка альтернатив дій).
Усі елементи дії стають соціальними через процес взаємодії.
Роберт Мертон - видатний американський соціолог, учень
Т. Парсонса, президент Американської соціологічної асоціації, пред­
ставник школи структурно-функціонального аналізу. Увів поняття ди­
сфункція, явні і латентні (приховані) функції. Щоб відповісти на пи­
тання, що переважає - позитивні функції або дисфункції, Р. Мертон
розробив поняття чистого балансу, що дозволяє аналізувати реальні
явища. Крім того, він увів поняття нон-функції, тобто такої функції, що
не мають принципового значення для розглянутої системи. Ідеться про
соціальні форми, які збереглися з попередніх періодів історії.
Р. Мертон значно розвинув принципи функціонального аналізу.
Функціоналісти до нього обмежувалися аналізом суспільства як єди­
ного цілого. Учений же обґрунтував можливість застосування функці­
онального аналізу до дослідження груп й інститутів.
Людське суспільство, як система, має деякі специфічні ознаки:
> містить у собі всі попередні системи: природні, біологічні в
перетвореному (олюдненому) вигляді. Природні системи вдало
або невдало, але "вбудовані" у суспільство. Вони є природною
основою існування суспільства, забезпечуючи людину сирови­
ною, енергією; найважливішим полем його діяльності. До та­
ких систем належать природа планети, кліматичні й екологіч­
ні умови, надра тощо;
> є сукупністю штучних систем, створених людиною. При цьому
багато штучних систем є наслідком роботи багатьох поколінь.
Вони становлять організм суспільства, який постійно оновлю­
ється. Це міста, дамби, шляхопроводи, мости, заводи тощо;
> головними складовими суспільства є люди, наділені розумом,
інтересами, цілями, цінностями, мотивами й установками.
Люди є головним, хоча й не єдиним системоутворюючим чин­
ником соціальної системи;
> суспільство характеризується значною кількістю соціальних ін­
ститутів, які є стійкими й раціональними формами спільної ді­

20
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

яльності людей. Світ соціальних інститутів різноманітний. Се­

ред них виділяються економічні, соціальні, політичні, духовні;
> суспільство можна розглядати як самодостатню систему, що
розвивається. Вона виникла природним шляхом, містить у со­
бі значний потенціал, відрізняється величезною розмаїтістю
культур, цінностей, соціальних організацій, етносів, що й за­
безпечує його високий потенціал саморозвитку;
> найважливішою властивістю людських співтовариств є:
а) здатність накопичувати й передавати знання, які в ході іс­
торичного процесу безупинно підсилювали здатність адапту­
ватися до мінливих обставин, виробляли стійкість до екстре­
мальних ситуацій; б) мати засоби для створення штучним
шляхом сприятливих умов життя;
> соціальним системам властива організованість. При цьому соці­
альна матерія постійно міняє й удосконалює свою організаційну
структуру. Зміни суспільної організації відбуваються не лише від
епохи до епохи. Організація суспільства міняється залежно від
конкретної ситуації. В екстремальних умовах її організація стає
твердою, мобілізаційною, відрізняється чіткою цільовою орієн­
тацією, з обмеженням ступенів свободи. У нормальних умовах
вона має значну кількість варіацій і ступенів свободи.
Соціальні системи розглядаються як різновиди складних, тому
більшість дослідників переносять характеристики складних систем
на соціальні.
Серед основних характеристик соціальних систем слід виділити:
> поліструктурність, поліфункціональність, поліваріантність у
розвитку, тобто соціальні системи принципово множинні, ба-
гатоальтернативні, характеризуються множинністю станів;
> недетермінованість і стохастичність (непередбачуваність і ви­
падковість);
> наявність механізмів цілепокладання, завдяки яким соціальні
системи самі формують свої цілі, напрями руху і програми;
> гнучкість, адаптивність, стійкість, висока здатність до вижи­
вання, збереження своєї самобутності;
> єдність раціонального й ірраціонального, розуму й дурості,
думки й почуття;
> система має органічний характер, може відтворювати окремі
елементи, структури, саму себе;
> самоорганізацію, саморегуляцію, самоврядування й само­
розвиток;
> наявність у системах штучних елементів, структур, функцій.
Суспільство визначається як динамічна система, тобто як система,
що перебуває в постійному русі та змінах. Динаміку суспільства не мо­
21
Частина 1. Міжнародні системи

жна зупинити. Динамічні системи допускають різні зміни, розвиток,

виникнення нових і відмирання старих частин та зв'язків між ними.
Таким чином, під соціальною системою розуміється впорядкована
сукупність соціальних явищ і процесів, більш-менш взаємозалежних і
взаємодіючих, але таких, що утворюють єдине ціле.
Серед основних різновидів соціальних систем виділяються індиві­
ди, соціальні групи, інститути, співтовариства, організаційні, інфор­
маційні системи тощо.
Людство є складною соціальною системою. Воно складається із су­
купності підсистем.
> Підсистема народонаселення, уперше досліджена англійським
священиком Томасом Робертом Мальтусом. Мальтус виявив,
що населення зростає в геометричній прогресії, а їжа для ньо­
го (у найкращому разі) лише в арифметичній. З огляду на це,
він припустив, що необхідне створення перешкод і затримок
природного розмноження людей.
> Економічна підсистема людства, яка інтегрує виробництво й
економічні відносини. Вона створює необхідні умови для
створення засобів для життя людей. Це складний господарсь­
кий організм, що зазвичай називають народним господарст­
вом, який включає сукупність виробництв.
> Політико-управлінська підсистема - це сукупність політичних і
неполітичних управлінських органів, система правових й ін­
ших норм та політичних відносин. Призначення: у встанов­
ленні режиму влади і здійсненні управління суспільством. Д а ­
на підсистема досить сильно залежить від економічної.
> Духовна підсистема суспільства - це сукупність різних форм
суспільної свідомості, науки, культури, освіти, мистецтва, ре­
лігії, а також духовних відносин між людьми. Головне призна­
чення полягає в забезпеченні духовного розвитку й самореалі-
зації людей.
Системність світу має вигляд об'єктивно існуючої ієрархії по-
різному організованих взаємодіючих систем. Системність мислення
проявляється у тому, що знання представляються у вигляді ієрархіч­
ної моделі взаємозалежних систем пізнання. Хоча люди і є частиною
природи, усе ж людське мислення має певну самостійність щодо на­
вколишнього світу: розумові конструкції зовсім не зобов'язані підко­
рятися обмеженням реально існуючого світу. Світ є системним і сис­
темним є його відбиття у мисленні людини.
Розгляд цієї комплексності неможливий без залучення особливого
термінологічного апарату.

22
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

Той, хто починає освоювати ідеї теорії систем, відразу зіштовхуєть­

ся із проблемою споконвічної невизначеності в поняттях. Досить час­
то в літературі викорис­
товуються такі поняття,
як системний підхід, 1.2. Термінологічний апарат
теорія систем, систем­ системної теорії
ний аналіз, принцип си­
стемності тощо. При
цьому їх не завжди розрізняють і часто застосовують як синоніми.
Сучасна наука має потребу у виробленні чіткого наукового визна­
чення системи. Зробити це непросто, тому що поняття система нале­
жить до найзагальніших і найуніверсальніших дефініцій. Воно викори­
стовується стосовно різних предметів, явищ і процесів. Невипадково
термін використовується в безлічі різних термінологічних варіаціях.
Система - це теорія (напр., філософська система Платона). Цей
контекст розуміння системи був найбільш раннім. Він склався, коли
виникли перші теоретичні комплекси. І чим універсальнішими вони
були, тим більшою була потреба в спеціальному понятті, яке познача­
ло б цю цілісність й універсальність.
Система - це класифікація (напр., періодична система елементів
Д. Менделєєва). Особливо бурхливо виникали різні класифікаційні си­
стеми в XVIII-XIX ст. Основна проблема класифікацій полягає в тому,
щоб вони були істотними й не систематизували об'єкти з погляду не­
суттєвих ознак.
Система - це завершений мет од практичної діяльності (напр., си­
стема реформатора театру К. Станіславського). Такі системи склада­
лися по мірі виникнення професій, нагромадження професійних
знань і навичок. Таке застосування терміна виникає в цеховій куль­
турі середньовіччя. Тут поняття система вживали не лише в позити­
вному сенсі, як засіб ефективної діяльності, але й у негативному, по­
значаючи ним те, що обмежує т в о р ч іс т ь ^
Система - це певний спосіб розум ової діяльності (напр., система під­
рахунків). Цей вид системи має глибоке коріння. Воно тягнеться від
систем підрахунків і розвинулося до інформаційних систем сучасності.
Для них принципово важлива їхня обґрунтованість, що добре помітив
французький мораліст П'єр Клод Віктуар Буаст: "Будувати систему на
одному факті, на одній ідеї - це ставити піраміду гострим кінцем до­
низу". Звідси стає зрозумілим його ж афоризм: "Творець системи - це
арештант, що бажає освітлювати світ лампою зі своєї в'язниці".
Система - це сукупність об'єктів природи (напр., Сонячна систе­
ма). Натуралістичне вживання терміна пов'язане з автономністю, пе-
вною завершеністю об'єктів природи, їхньою єдністю і цілісністю.
23
Частина 1. Міжнародні системи

Система - це певне явищ е суспільства (напр., система міжнарод­

них відносин). Соціальне вживання терміна обумовлене несхожістю й
розмаїтістю людських суспільств, формуванням їхніх складових: пра­
вової, економічної й інших підсистем.
Система - це сукупність сталих норм життя, правил поведінки
(напр., законодавча, моральна). Ідеться про певні нормативні систе­
ми, які властиві різним сферам життя людей і суспільства, що вико­
нують регулятивну функцію в суспільстві.
Таким чином, аналіз різноманіття вживання поняття система по­
казує, що воно має глибоке коріння і відіграє дуже важливу роль у су­
часній культурі, є інтегралом сучасного знання, засобом розуміння
всього сущого. Разом із тим це поняття не однозначне, що робить йо­
го винятково креативним.
Як відомо, наука ставить дуже жорсткі вимоги до понять, вимагає
їхньої чіткості й однозначності. Поняття - думка, що фіксує ознаки
відображуваних у ній предметів і явищ, що дозволяють відрізняти ці
предмети і явищ а від суміжних з ними. Однозначність і чіткість по­
няття та пізнавальних процедур надає чіткості й відмінності явищам
і предметам, описуваних цим поняттям, від інших явищ та предме­
тів. Цілком зрозуміле прагнення методологів-системників дати чітке
визначення системи. Однак розв'язати це завдання поки не вдається
нікому. Транскрипції системи в сучасній науці залишаються поки
дуже різноманітними.
При цьому можна виділити такі підходи.
> Позиція А. Берталанфі, який розглядав систему як комплекс
взаємодіючих елементів. Це поняття дотепер - основа викори­
стовуваних понять системи. Зробивши особливий акцент не
на тому, що ціле складається із частин, а на тому, що поведін­
ка та властивості цілого визначаються взаємодією його час­
тин, А. Берталанфі перетворив поняття в основу нового, пере­
важно синтетичного погляду на світ.
> В. Садовський і Є. Юдін вважали, що поняття система міс­
тить такі характеристики:
• взаємозв'язок елементів системи,
• система утворює особливу єдність із середовищем,
• будь-яка система є елементом системи вищого порядку,
• елементи будь-якої системи зазвичай є елементами нижчого
порядку.
Ці вимоги до системи орієнтують системний підхід не лише до
аналізу єдності елементів, але й до розгляду взаємодії системи із
середовищем. Сама система подається елементом ширшої сис­
теми, яка охоплює дану. У такий спосіб система - не лише щось
24
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

ціле, складене з певних взаємодіючих елементів, де сукупність

елементів, яка має певну поведінку у складі іншої, складнішої
системи - навколишнього середовища.
> В. Тюхтін та А. Уйомов розуміють під системою множину по­
в'язаних між собою компонентів тієї або іншої природи, упо­
рядковану по відносинах, що мають певні властивості; мно­
ж ина характеризується єдністю, яка виражається в інтегра­
льних властивостях і функціях множини. Система розуміється
як множина об'єктів із фіксованими властивостями. Іншими
словами система - множина об'єктів, що володіють заздалегідь
заданими властивостями із фіксованими відносинами між
ними. Визначення будуються на основних поняттях: "річ -
властивість - відносини".
Усі визначення системи засновуються на одній, провідній катего­
рії. Такою категорією можуть бути цілісність, множина, єдність, су­
купність, організація.
Згодом дослідники діляться на дві групи залежно від визнання ни­
ми - чи властива цілісність усім об'єктам, чи ні. Ті автори, які вважа­
ють, що цілісність властива всім об'єктам, переконані: системність
властива природній і соціальній дійсності, а системність об'єктивна.
Інші вчені вважають, що не всі сукупності є системами. Можуть іс­
нувати і неорганізовані сукупності, тобто система обов'язково повинна
мати системоутворюючий чинник. Несистемним можна вважати хаос.
Звідси можна зробити висновок, що системність - це не загальна
властивість світу, а лише спосіб його бачення. Заперечення проти
цього погляду такі: системність - властивість, яка у певній мірі при­
таманна будь-якій сукупності об'єктів. Будь-яка сукупність - система,
але не цілісність елементів. При цьому і хаос характеризують як сис­
тему: а) з нижчими формами зв'язків елементів порівняно із система­
ми з вищими формами зв'язку; б) з непізнаними закономірностями;
в) такі, які є тлом, шумами для інших систем.
Деякі дослідники (М. Месарович і Я. Такахара) в основу визначення
системи ставлять категорію організація. Вони вважають, що всяка ре­
альна система має організацію, але не всяка організація є системою.
Будь-яка система в більшій або меншій мірі є організацією. Організа­
цію ж розглядають у двох аспектах: як властивість матерії і як продукт
діяльності людини. З огляду на специфіку наук, що вивчають форма­
льні й кількісні зв'язки, властивості системи визначаються як форма­
льний взаємозв'язок між видимими ознаками і властивостями. Крім
того, тут широко використовується теорія множин. Дещ о іншої думки
дотримувалися У. Росс Ешбі, У. Черчмен, Р. Акофф. Вони вважали, що
система - це множина елементів, між якими існує певний тип відно­

25
Частина 1. Міжнародні системи

син, і такі відносини мають визначені властивостями. Узагальнене по­

няття системи можна представити у такий спосіб. Нехай існує певна
множина предметів, що перебувають між собою у певних відносинах.
Це не обов'язково означатиме, що така множина буде системою. Пре­
дмети утворять систему лише в тому випадку, якщо між ними буде іс­
нувати певний тип відносин. Це означає, що такі відносини повинні
мати якусь фіксовану властивість. Наприклад, для А. Берталанфі - це
зв'язок, взаємодія елементів. Для Д. Істона - це характер та вид такого
зв'язку. Отже, визначаючи систему, дослідник завжди шукає точку
опори у вигляді базового поняття або базової гіпотези.
Із сучасного погляду системи класифікуються на цілісні, у яких
зв'язки між складовими елементами стійкіші, ніж зв'язки елементів із
середовищем, і сумативні, у яких зв'язки між елементами того самого
порядку, що і зв'язки елементів із середовищем; органічні й механічні;
динамічні і статичні, відкриті й закриті; що самоорганізуються й
неорганізовані тощо.
Система, як конкретний вид реальності, перебуває в постійному
русі, у ній відбуваються різноманітні зміни. Однак зазначимо, що
завжди є показник, який характеризує систему як обмежену матеріа­
льну єдність і який виражається у певній формі руху. За формами
руху системи поділяються на механічні, фізичні, хімічні, біологічні й
соціальні. Оскільки вища форма руху містить у собі нижчі, то систе­
ми, крім їхніх специфічних властивостей, мають загальні властивості,
що не залежать від їхньої природи. Ця спільність властивостей і до­
зволяє визначати поняттям система дуже різнорідні сукупності.
Поняття система володіє двома протилежними властивостями: об­
меженістю й цілісністю. Перше - це зовнішня властивість системи, а
друге - внутрішня, яка формується у процесі розвитку. Система може
мати чіткі межі, але при цьому не бути цілісною (напр., недобудова­
ний будинок). Однак, чим більше система виділена, відмежована від
середовища, тим у більшій мірі вона внутрішньо цілісна, індивідуаль­
на, оригінальна.
Найважливіші властивості системи: структурність, взаємозалеж­
ність із середовищем, ієрархічність, множинність описів.
Обмеженість системи є її першою і споконвічною властивістю. Це є
необхідною, але недостатньою властивістю. Якщо сукупність об'єктів
обмежена від зовнішнього світу, то вона може бути системою, а може
нею й не бути. Сукупність стає системою лише тоді, коли вона отри­
мує цілісність, тобто здобуває структурність, ієрархічність, взаємо­
зв'язок із середовищем. Цілісність, як відомо, не може бути зведена
до своїх складових частин.

26
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

Існує два принципово різних підходи до визначення системи: де­

скриптивний і конструктивний. Розглянемо їхню специфіку.
Дескриптивний підхід ґрунтується на визнанні того, що системність
властива дійсності, що навколишній світ, Всесвіт, є певною сукупністю
систем, загальною системою систем, що кожна система принципово
упізнавана, що всередині системи існує невипадковий зв'язок між її
елементами, структурою і функціями, які ця система виконує.
Звідси дескриптивний підхід до системи полягає у тому, що харак­
тер функціонування системи пояснюють її структурою, елементами,
що знаходить висвітлення у визначеннях системи, які називаються
дескриптивними. Відповідно до дескриптивного підходу, будь-який
об'єкт є системою, але лише в тому аспекті, у якому його зовнішній
прояв (властивість, функція) задається його внутрішнім устроєм (від­
носинами, структурою, взаємозв'язками). Ідеологія цього підходу про­
ста: все у світі є системою, але лише в певному відношенні.
Дескриптивний підхід лежить в основі системного аналізу, який
полягає в тому, що обґрунтовано виділяється й осмислюється струк­
тура системи, з якої виводяться її функції. Схема тут є такою:
> виділення елементів, що мають деяку просторово-тимчасову
визначеність;
> визначення зв'язків між елементами;
> визначення системоутворю ю чих властивостей, зв'язків
і відносин;
> визначення структур, тобто законів композиції;
> аналіз функцій системи.
Конструктивний підхід має зворотний характер. У ньому за зада­
ною функцією конструюється відповідна їй структура. При цьому ви­
користовується не просто функціональний, але й функціонально-
цільовий підхід, тому що система має відповідати певним цілям конс­
труювання. Виділення й побудова системи здійснюється так:
> ставиться мета, яку має досягати система;
> визначається функція (або функції), що забезпечує досягнен­
ня цієї мети;
> створюється структура, яка забезпечує виконання функції.
Мета є станом, до якого спрямована тенденція руху об'єкта. У не­
живій природі існують об'єктивні цілі, а в живій - суб'єктивні. Образ­
но кажучи, об'єктивна ціль - це мішень для ураження, а суб'єктивна -
бажання стрілка її вразити. Ціллю зазвичай є проблемна ситуація, яка
не може бути урегульована наявними засобами. І система є засобом
розв'язання проблеми.
Звідси виходить конструктивне визначення системи: система є кі-
нечною множиною функціональних елементів і відносин між ними,

27
Частина 1. Міжнародні системи

виділеною із середовища, відповідно до поставленої мети в межах пе­

вного часового інтервалу.
Категорії системного підходу й особливості їх використання в теорії
міжнародних відносин і конфліктології розвиваються й уточнюються
в межах структурного-функціонального аналізу та структуралізму.
Історією людської думки доведено, що немає (і не може бути) ні
єдиних критеріїв систематизації категорій, ні, природно, єдиної сис­
теми категорій. Вибір конкретних критеріїв і конкретної системи ви­
значається багатьма факторами, починаючи від рівня розвитку об'­
єкта дослідження й закінчуючи теоретичними інтересами дослідника
та його практичних завдань. Що стосується науки про міжнародні ві­
дносини, то на даному етапі її розвитку й теоретики, і політики від­
чувають істотні прогалини, насамперед у системі категорій, яка дає
загальне уявлення про сучасні міжнародні відносини і на макрорівні,
і на рівні окремих елементів.
Притаманну міжнародним відносинам категоріальну систему мож­
на було б умовно розбити на три групи.
По-перше, на категорії, що фіксують базові онтологічні ознаки між ­
народних відносин, наприклад, безпека (міжнародна безпека), стабі­
льність, світовий порядок (світопорядок), сила (із пропонованим
Дж. Наєм поділом останньої на "тверду" силу і "м'яку" силу), баланс
сил, баланс інтересів, консенсус тощо.
По-друге, категорії, що фіксують стан відносин між суб'єктами, які
існують на світовій арені, такі як війна, світ, співпраця, партнерст­
во, залежність, гегемонія тощо.
По-третє, категорії, що фіксують зміни, які відбуваються як у від­
носинах між окремими країнами, так і в межах світової політичної
системи загалом: інтеграція, дезінтеграція, транзит, модернізація,
глобалізація тощо.
Одним з найважливіших завдань науки про міжнародні відносини
є уточнення й поглиблення змісту вже існуючих і використовуваних
категорій, а також уточнення існуючих між ними зв'язків. Доповнен­
ням цього завдання можна вважати надання категоріального статусу
концепціям, які фактично використовуються сучасною наукою про
міжнародні відносини як універсальні поняття, але при цьому довіль­
но наповнювані різним змістом і застосовувані неналежним чином.
Ідеться, зокрема, про такі поняття, як полюс, порядок, світовий по­
рядок тощо. Мовні штампи, що прийшли багато років тому з політич­
ної публіцистики, і були позбавлені глибокого змісту, згодом не лише
набули широкого поширення в академічному середовищі, але стали
використовуватися як базові в політичній науці - насамперед, у науці
про міжнародні відносини. І хоча кількість наукових текстів, у яких
28
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

використані ці поняття, не піддається підрахунку, а деякі з них увій­

шли в політологічні словники, їхні термінологічні межі залишаються
розмитими, когнітивний статус - невизначеним, а використання -
нерідко ко н еп родукти вн и м .
Це можна простежити на прикладі поняття полюс і похідних від
нього - полюсний і полюсність. Тепер уж е нікого не дивують ідеї про
багат ополюсний світ й однополюсний світ, про багатополюсність й
однополюсність. Іноді говорять навіть про багатополярний та одно­
полярный світи, про багатополярність чи однополярніст ь). Тим ча­
сом подібні міркування, на думку деяких учених, не завжди випра­
вдані. Адже полюс - не будь-який центр сили, а особливий центр си­
ли, наділений ексклюзивними характеристиками, відсутніми у зви­
чайних центрів сили, він може існувати в меж ах політико-силової
системи лише у сполученні з іншим, але тільки одним, аналогічним
йому центром. Полюсів може бути або два, або полюсність відсутня
взагалі. І політичні системи можуть бути відповідно або двополю с­
ними, інакше кажучи - просто полюсними, або зовсім безполюсни-
ми. Спроби окреслити багатополюсні й однополюсні системи руйну­
ють саме поняття полюсності і розмивають грані між якісно різними
центрами сили так само, як і роздуми про третій полюс магніту. Це
веде до теоретично некоректних і дезорієнтую чих висновків. За­
вдання науки про міжнародні відносини - спробувати надати по­
няттю полюс категоріальної чіткості, довести, що поліцентричний
світ - це зовсім не багатополюсний.
Приблизно така ж ситуація складається і з деякими іншими понят­
тями (порядок, хаос, світовий порядок, центр, периферія тощо), що
здобули поширення в сучасній науці про міжнародні відносини. Без
необхідного понятійного впорядкування можна прийти до концепту­
ального колапсу, коли люди, що використовують одні й ті самі понят­
тя, будуть насправді говорити про різні речі, а одні й ті самі речі по­
значати за допомогою різних понять. Як це впливає на результати
концептуального аналізу й оцінку політичної ситуації, можна просте­
жити на прикладі існуючих нині уявлень про впорядкованість світу
після закінчення холодної війни. Що прийшло на зміну Ялтинсько-
Потсдамському світовому порядку? Одні стверджують, що склався
новий світопорядок. Інші вважають, що він лише починає складати­
ся, і до його оформлення ще далеко. Треті переконані, що в сучасному
світі взагалі немає жодного порядку. І пов'язане це, багато в чому, з
різним тлумаченням поняття порядок.
Важливим є завдання систематизації категорій, якими користуєть­
ся наука про міжнародні відносини. Необхідною є розробка її катего­
ріального апарату. При цьому під систематизацією мається на увазі
29
Частина 1. Міжнародні системи

впорядкування категорій, їхнє взаємне пов'язування у межах відкри­

тої, динамічної, але цілісної термінологічної системи, яка б адекватно
відображала реальні зв'язки, що характеризують сучасну міжнародну
політичну систему - як на загальносистемному, так і на елементному
рівнях. Лише за наявності впорядкованого, систематизованого кате­
горіального апарата та або інша наука - природнича, суспільна або
гуманітарна - може розраховувати на одержання більш-менш точної
картини досліджуваного нею об'єкта.
Практичний зміст уточнення й систематизації категорій науки
про між народні відносини полягає у тому, щоб, дослідж ую чи й оці­
нюючи той або інш ий ф еномен між народного життя, мож на не ли ­
ше отримати уявлення про його основні "родові" і "видові" ознаки,
але й про його зв'язок з інш ими ф еноменами, його генезу й м ож ли­
ві перспективи розвитку.

Одна із принципових складностей формування системного уявлен­

ня про міжнародні відносини пов'язана з тим, що стосовно явища
міжнародних відносин
на перший погляд украй
1.3. Міжнародні відносини складно оцінити баланс
крізь призму системності відомого й невідомого
для того, щоб мати мож­
ливість відповісти на
запитання, чи базується яка-небудь теорія, умовно кажучи, на
10-відсотковій потенційно можливій і необхідній інформації, 50-ти
або ж на 90-відсотковій. У кращому разі "чинник невідомого" можна
описати інтуїтивно. Частково це пов'язане з розвитком об'єкта, пред­
мета і суб'єкта пізнання міжнародних відносин у процесі їхнього пі­
знання; частково - з неможливістю наукового експерименту у сфері
міжнародних відносин. Однак наука про міжнародні відносини поча­
ла складатися в період, коли вже багато інших наукових дисциплін
пройшли свій шлях від "широких" теорій до "вузьких", а тому перева­
жно відомі умови й процедури, необхідні як для побудови нової "вузь­
кої" теорії, так і для приблизної оцінки співвідношення відомого й не­
відомого на поточному етапі її становлення й розвитку. Таку можли­
вість надає системне бачення об'єкта й предмета теорії. Можна дослі­
джувати конкретне явище, процес (напр., взаємини держав А і Б у
певний період). Можна зробити предметом дослідження якісь подібні
(зовні або по суті) явищ а і процеси - наприклад, війни, конфлікти,
переговори тощо. Однак можна поставити питання - яке місце посі­
дають окремі явищ а чи процеси в більших структурах, відносинах,
зо
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

тенденціях розвитку? Очевидно, два перш их підходи здатні дати пе­

вні теорії явищ і процесів, дійсні лише в певній смузі станів і їхніх
закономірностей. Третій же підхід, не заперечуючи, а об'єднуючи
два перших, здатний принципово доповнити їх висновками, проди­
ктованими логікою системного бачення про характер, структуру,
механізми й закономірності дії певної системи (зв'язків, відносин,
станів тощо); про можливий і/або ймовірний її тип, часовий і прос­
торовий масштаби, інші значимі особливості.
Наукове відображення явищ а починається там і тоді, де й коли в
природі, характері або перебігу явищ а перебувають деякі константи,
інваріанти - властивості і якості, незмінно притаманні даному явищу
при всіх його трансформаціях, невід'ємні від нього. Що слугує такими
константами й інваріантами для явищ а міжнародних відносин і чим
є саме це явище?
Цікаву аналогію запропонував відомий російський учений-
міжнародник М. Косолапов: міжнародні відносини в розвитку соціа­
льних уявлень людини відіграли в історії приблизно таку ж роль, як
погляд на небо, роздуми про видиму частину Всесвіту - у становленні
й розвитку природничо-наукових знань.
Багато в чому саме це є причиною, що міжнародні відносини як
об'єкт дослідж ення продовжують вислизати від їхнього чіткого ви­
значення: усе самоочевидне ідентифікується (визначається) і кван-
тифікується (виміряється) завжди з найбільш ими складнощами. Тим
часом аналіз явищ а вимагає, насамперед, виділення цього явищ а з
кола інших, йому подібних або з ним суміжних - тобто апріорного
його визначення.
Справді, що безперечного можна сказати про системність міжнарод­
них відносин? Що ця система матеріальна, соціальна, відкрита, динамі­
чна, самоорганізована, складна. Начебто б чимало. Однак цього недо­
статньо, щоб сприяти проникненню в сутність цих відносин. Важливо
ще знати, чим система, що цікавить нас, відрізняється від інших систем
з аналогічними характеристиками? Як вона формувалася і як еволюціо­
нує. Як взаємодіє із середовищем? Які її рівні й ієрархічна структура?
Як відбувається передача інформації усередині цієї системи? Які харак­
теристики утворюючих її підсистем? Як поведінка елементів системи та
системи загалом детермінуєтся властивостями її структури? І це лише
невелика частина питань, відповідей на які наука про міжнародні від­
носини тільки шукає. Ідеться про характеристики системи міжнародних
відносин як ідеального, або логічного типу. А які її реальні стани? Адже
історично складна система міжнародних відносин відрізняється від її
логічної моделі так, як, скажімо, ідеальне явище відрізняється від реа­
льного. Звичайно, дослідження реального стану системи - проблема со­
31
Частина 1. Міжнародні системи

ціології та історії міжнародних відносин. Усе ж луж е важливо думати не

про системний характер міжнародних відносин як таких, а про реальні
міжнародні відносини, тобто про те, що є насправді, а не про те, що ма­
ло б бути за логікою речей.
Особливої уваги заслуговує питання про внутрішню впорядкованість
системи міжнародних відносин, розглянуте сучасною наукою в контекс­
ті проблеми світового порядку, нового політичного порядку, порядку у
світовій політиці. При цьому найчастіше розглядається побічно прин­
ципове питання і про сутність порядку як такого, і про сутність світово­
го і міжнародного політичних порядків, як його різновидів.
Це проявляється, зокрема, у невиправданому аксіологічному підхо­
ді до понять порядку й безладу, внаслідок чого перший ідеалізується
як соціально-політична цінність, а інший демонізується. Хоча обидва
ці явищ а мають об'єктивну сутність, усе ж вони є процесами розвит­
ку. Це проявляється також в ігноруванні динамізму порядку, що ха­
рактеризує не лише функціональний стан живих (у т. ч. соціально-
політичних) систем, але також процес їхнього становлення й еволюції.
І ще один важливий момент, що нерідко випускається дослідниками з
уваги, а саме неоднорідність простору міжнародних відносин. Звідси
й логіка, якої дотримується більшість дослідників: якщо відсутній
звичний, "цілісний" порядок, то виходить, що відсутній порядок як
такий. Логіка, яка не бажає визнати, що ситуація відсутності порядку
у світі загалом або в певних його сферах у принципі виключена: може
бути відсутній певний порядок - бажаний, повністю сформований,
стабільний тощо, але якийсь порядок (наша орієнтована на минуле
логіка часто не дозволяє його роздивитися) існує в міжнародному сві­
ті загалом й в окремих його частинах завжди, свідченням чого є сам
факт існування цього світу як функціонуючої системи. Інша річ, що у
світі може одночасно існувати кілька порядків, але це не говорить
про відсутність порядку як такого.
Міжнародні відносини протягом XX ст. досліджувалися політичною
наукою в основному за допомогою тих же методів і, відповідно, тих же
загальних принципів, що й увесь спектр явищ політичного життя. Мо­
жна виділити чотири періоди, які пройшла у своєму розвитку західна
політична наука XX ст. Це формальний (легалістичний), традиціоналіс­
тичний, біхевіористський і постбіхевіористський періоди. Перші два з
них пов'язані з пануванням відповідно формально-правового й історич­
ного підходів до дослідження політичних явищ, включаючи сферу між­
народних відносин. Починаючи приблизно із другої половини 30-х pp.
XX ст., на передній план виходить біхевіоризм, орієнтований на дослі­
дження поведінки політичних (у т. ч. міжнародних) суб'єктів за допо­
могою методів, запозичених частково із природних наук. Особлива
32
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

увага при цьому приділялася системному підходу та системному мето­

ду, які й донині зберігають міцні позиції в політичній науці. Саме в
межах біхевіоризму були розпочаті спроби розробити методи дослі­
дження міжнародних відносин, що відкривають шляхи до пояснення
явищ у цій сфері. Зокрема став поширеним серед дослідників рівневий
аналіз у міжнародних відносинах, у розробку якого зробили істотний
внесок такі вчені, як К. Уолтц, М. Каплан і Д. Сінгер.
Політичні події останніх двох-трьох десятиліть разом зі змінами, що
відбувалися в постбіхевіористський період приблизно із другої поло­
вини 70-х pp. у політичній науці, висувають перед дослідниками між­
народних відносин нові проблеми теоретико-методологічного харак­
теру, і насамперед питання про релевантний аналіз явищ міжнарод­
ного життя з позиції множинних методологій.
У дослідників постає питання про те, чи належ на робиться ставка
на повну переорієнтацію дослідж ень на посткласичну, насамперед
на постмодерністську, парадигму з її запереченням "центра структу­
ри" як ф ормульованої спостерігачем фікції, покликаної нав'язати
Інш ому своє бачення предмета; розглядом влади як активної неосо-
бистісної й надособистісної сили, якій властива дисперсність і ди с­
кретність й інше, або ж поряд із посткласичними можуть бути вико­
ристані традиційні парадигми, на які орієнтувалися дослідники др у­
гої половини XX ст.? Чи не має підхід до явищ міжнародного життя
бути варіантним і визначатися не догматичною прихильністю пану­
ючій або модній парадигмі (будь-яка парадигма орієнтована на
встановлення прихованої, але твердої ідеологічної диктатури), а ха­
рактером дослідж уваної реальності в поєднанні з пізнавальними за­
вданнями, які ставить перед собою дослідник?
Не можна, зрозуміло, ігнорувати методологічні презумпції, що від­
бивають специфіку пережитої епохи й вимоги, пропоновані нею до
науки. Вони орієнтують на перманентність дослідження міжнародних
відносин (темпи зміни яких, як ми вже зазначали, продовжують зрос­
тати) і розгляд їх як динамічної, що нерівномірно розвивається сис­
теми, межі якої з навколишнім середовищем позбавлені твердості та
стабільності, що приводить до періодичних порушень її рівноваги.
Вони орієнтують на підхід до системи, який характеризується від­
сутністю твердої, вихідної з одного джерела детермінованості внутрі­
шніх зв'язків і відмовою від протиставлення порядку хаосу у міжна­
родних відносинах. Природничі науки прийшли до цих принципів ще
кілька десятиліть тому. Нині сам хід світового політичного процесу
спантеличує багатьох дослідників. Наприклад, як розглядати процес
переходу від Ялтинсько-Потсдамського порядку до нового світового
порядку, або до "безладдя" у суспільно-політичному житті? Чи не вар­
33
Частина 1. Міжнародні системи

то відмовитися від твердої аксіологічної ідентифікації як суб'єктів

міжнародних відносин, так й елементів середовища, у якому їм дово­
диться розвиватися.
Концепція міжнародної системи є методом організації даних, схе­
мою, покликаною описати як способи взаємозв'язку між суб'єктами
міжнародних відносин, так і характер трансформації способу взаємо­
дій. Вона ефективна лише для визначення найзагальніших концепцій,
для виявлення найзагальніших рис поведінки, що має певну логіку.
Використання системного методу призводить до створення нових
концепцій великої узагальнюючої сили, системно-структурні ідеї за­
ймають в них дедалі більше місце. Однією з перших подібних конце­
пцій стало вчення В. Вернадського, у якому розглядається питання
глибокої системної єдності біотичних й абіотичних процесів, а понят­
тя ноосфери пов'язує із цими факторами і розвиток людської цивілі­
зації. Основним принципом концепції В. Вернадського є принцип ці­
лісності, причому вперше він використовується в подібних масш та­
бах. Системний метод уже із середини XX ст. набув такого широкого
використання, що постала необхідність адаптації шляхів його засто­
сування до потреб різних галузей наукового знання. У межах методу
з'являються кілька самостійних напрямів, з яких можна виділити
проблемно-змістовні теорії (теорія ноосфери, теоретична кібернетика
Н. Вінера й У. Ешбі) та універсально-концептуальні системи (загальна
теорія систем А. Берталанфі). Приблизно в середині першої половини
XX ст. структурно-функціональний аналіз проникає в соціологію. Од­
ними з перших стали роботи Т. Парсонса, на основі яких було вироб­
лено категорії і принципи використання системного методу в галузі
суспільних наук. У науку про міжнародні відносини системний метод
активно проникає в середині XX ст. Серед перших дослідників між­
народних відносин, які подолали методологічні бар'єри політичного
реалізму та політичного ідеалізму і спробували застосувати системний
метод у вивченні міжнародних конфліктів, були М. Каплан,
С. Хоффман, Ч. Маклелланд, К. Дойч. їх моделі зазвичай використо­
вували положення і категорії загальної теорії систем Берталанфі, або
особливі системні моделі У. Росс Ешбі та Н. Вінера. Частину положень
було розвинено, спираючись на соціологічні дослідження Т. Парсонса.
Перші дослідники міжнародних відносин, що використовували си­
стемний метод, спробували адаптувати до власних наукових потреб
досягнення кібернетики, теорії ігор та теорії комунікації. Основними
питаннями, на яких було зосереджено їхню увагу, стали проблеми по­
лярності та стабільності, їхньої взаємозалежності та причинно-
наслідкових зв'язків між ними.

34
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

Основним концептуальним положенням була теза про те, що між­

народним відносинам притаманна системна якість, дослідити яку
можна лише шляхом дослідження міжнародних відносин як чогось
цілого, такого, що утворює систему. М. Каплан одним з перших вико­
ристав системний підхід, зокрема теоретичні розробки У. Росс Ешбі.
Мортон Каплан створив теоретичну модель міжнародної системи, не­
залежної від зовнішнього середовища, "ультрастабільної" суперсисте-
ми. Така модель відповідала класичній теорії систем і теорії комуні­
кацій, зокрема в тому аспекті, що стосувався основної системної ф у­
нкції - підтримання рівноваги системи. Каплан вводить поняття
станів системи, ультрастабільності, структурності системи, вхо­
ду, виходу, ст рибкоподібної функції. За Капланом, міжнародна систе­
ма, як самостійна і саморегулююча система, реагувала на вхідні змі­
ни змінами структури (біфуркаціями), що забезпечувало їй стабіль­
ність. При цьому конфлікти між державами (елементами системи) ма­
ли структурний характер, тобто були вхідною інформацією, яка змі­
нювала структуру системи. Капланом підкреслено важливу роль між­
народної структури.
С. Хоффман вводить поняття ст абільної та револю ційної системи,
доповнюючи роботу М. Каплана. Нерозривно пов'язаними із стабіль­
ністю та революційністю є гомогенність і гетерогенність систем. Д о ­
слідження С. Хоффмана тісно пов'язані із категоріями політичного
реалізму, такими як сила, баланс сил. С. Хоффман по-іншому засто­
совує системний підхід. Він пов'язує стабільність, тобто життєздат­
ність системи, з її внутрішніми властивостями, а не лише із конфігу­
рацією структури. Біполярність, мультиполярність, поліцентризм є
ключовими поняттями для розуміння не лише структури системи
міжнародних відносин, але й перспектив її збереження (конфліктного
потенціалу). Ч. Маклелланд використовував у власних дослідженнях
структурно-функціональний метод у комплексі із біхевіоризмом. Він
створив модель своєрідної психологічно-кібернетичної системи, у якій
взаємодіяли психічні фактори з використанням кібернетичних меха­
нізмів, а наслідком такої взаємодії були міжнародні відносини.
Отже, становлення системного знання про світові політичні проце­
си й дослідження конкретних проблем відбувалося із залученням ме­
тоду системного моделювання, коли було поставлене питання про по­
глиблення соціального знання на основі використання методів точних
наук, можливостей кібернетики і прикладної математики.
На Заході системне моделю вання відбувалося в руслі створення
загальної теорії між народних відносин. Воно нерозривно входило в
саму "тканину" загальнотеоретичних висновків та узагальнень сис­
темного характеру.

35
Частина 1. Міжнародні системи

Цікавими є також кібернетичні моделі Р. Роузкранца, дослідження

Дж. Модельскі, Д. Сінгера, К. Дойча та К. Уолтда. Останні три дослід­
ники збагатили системний метод, і, зокрема, структурно-
функціональний аналіз, новими формами зв'язку між полярністю,
безпекою та стабільністю системи. У їх роботах структура системи є
такою, яка більш чи менш жорстко детермінує поведінку всіх її еле­
ментів, граючи таким чином вирішальну роль у міжнародних відно­
синах. На практиці такі висновки означали, що структура, і зокрема,
полярність міжнародної системи обмежували будь-який міжнародний
конфлікт; і незалежно від бажання його безпосередніх учасників, за­
лагодження цього конфлікту часто було детерміноване структурою
міжнародної системи.
Варто визнати, що системна концепція міжнародних відносин за­
галом відображає ситуацію, притаманну "широкій" системній теорії,
тому ми зустрічаємося з різноманіттям конкуруючих схем, підходів і
методів, які ґрунтуються або на категоріях й алгоритмах загальної те­
орії систем, або на кібернетичних поняттях. При цьому одні теорети­
ки використовують концептуальні побудови лише для класифікації
наявних даних, інші - вивчають взаємовплив різних чинників, треті -
досліджують сукупність дій акторів міжнародної системи. Різноманіт­
тя наукових підходів, строкатість поглядів і критеріїв відображене у
системних побудовах М. Каплана, С. Хоффмана, Ч. Маклелланда,
Дж. Розенау, Дж. Модельскі, К. Дойча та їхніх послідовників.
Цікаву спробу класифікації у цій галузі зробив у 1973 р.
Дж. Велтман, виділивши п'ять напрямів системних досліджень між­
народної політики:
> дедуктивні системи (М. Каплан),
> системи інтеграції (Е. Хаас, А. Тейлор, К. Уолтц),
> історичні системи (Р. Роузкранц),
> регіональні системи (Дж. Модельскі, М. Бречер, А. Біндер),
> системи стабільності (К. Уолтц, М. Каплан, К. Дойч, Д. Сінгер,
Р. Роузкранц).
Інш у класиф ікацію подано у статті Д. Йоста (1979), де виділено
три напрями між народних системних дослідж ень, що використо­
вують як основу:
> конкретні історичні системи (С. Хоффман, Р. Арон, Дж. М о­
дельскі, Р. Роузкранц та ін.);
> такі, що розробляють категоріальний апарат загальної теорії
систем у застосуванні до міжнародних відносин (Ч. Маклел-
ланд, Д. Сінгер й ін.);
>• які досліджують дедуктивно виведені типи систем (М. Каплан
і Д ж. Модельскі).
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

Роботи цих й інших авторів можна розділити на дві великі групи і

таким чином, що першу групу становлять теоретичні розробки в галу­
зі конструювання абстрактних схем (А. Рапопорт, М. Каплан,
Ч. Маклелланд, Дж. Розенау, Дж. Модельскі, К. Дойч). До другої групи
можна зарахувати дослідників, що використовують системну інтер­
претацію при дослідженні конкретних ситуацій (С. Хоффман,
Р. Арон, К. Уолтц, Р. Роузкранц, Д. Сінгер, Дж. Бертон й ін.).
Системна теорія міжнародних відносин розвивалася в гострій взає­
мній полеміці її авторів-розробників. У 1976 p. К. Уолтц виступив з різ­
ко критичним оглядом системних поглядів М. Каплана й С. Хоффмана,
узявши під сумнів можливість застосування їхніх моделей системного
аналізу до вивчення міжнародної політики. У книзі "Теорія міжнарод­
ної політики" (1979) К. Уолтц невірно спрогнозував, що міжблокове
протистояння продовжиться й у XXI ст. Таке передбачення, однак, не є
аномалією для теорії К. Уолтца, оскільки своє завдання він бачив у
спробі пояснити спадковість (континуітет), а не зміни у міжнародних
відносинах. Учений наголошував, що не займався теорією зовнішньої
політики, і тому не ставив собі за мету пояснювати певні дії держав,
на кшталт руйнації СРСР. Розпад СРСР, таким чином, перебуває поза
пояснювальним полем його теорії, яка досліджує лише мотиви поведі­
нки держав в анархічній системі міжнародних відносин. К. Уолтц сфо­
рмулював тезу про те, що від гарної теорії вимагається пояснення, а не
передбачення. Тому, хоча його теорія і не змогла, наприклад, передба­
чити певний стан конкретних речей у міжнародних відносинах, але
вона аргументовано пояснює, чому біполярна система міжнародних
відносин є стабільнішою, ніж багатополярна.
М. Каплан відомий не лише як автор багатьох робіт з теорії та
практики міжнародних відносин, але і як один з лідерів модерністсь­
кого напряму використання системної теорії в дослідженні міжнаро­
дної політики. Його макромоделі широко використовуються в працях
політологів США і Європи. Відома, наприклад, його аналітична схема
дослідження міжнародних відносин на глобальному рівні у вигляді
системи дій, яку він виклав у роботі "На шляху до професіоналізму в
міжнародній теорії". В основу системи дій покладені розробки кібер­
нетика У. Росса Ешбі й соціолога Т. Парсонса. При цьому М. Каплан
застерігав від небезпек застосування механістичних закономірностей
до подій реального життя, зазначаючи, що пояснення поведінки кіль­
кох реальних об'єктів за допомогою однієї й тієї ж моделі дозволяє
ідентифікувати лише даний тип поведінки, але не більше. Що ж сто­
сується соціальних наук, то конкретизація таких понять, як держава
або міжнародна система, може привести до несподіваного визнання
/
37
Частина 1. Міжнародні системи

існування певної субстанції, не передбаченої цілями теоретичних по­

будов. Важливе значення при моделюванні міжнародних систем на­
давалося проблемі співвідношення системи й середовища. У кожному
конкретному випадку ці відносини мали будуватися залежно від за­
вдань, які ставить дослідник, тому ті самі реальності піддавалися
аналізу цілим арсеналом системних моделей залежно від того, які
змінні дослідники вирішував уважати внутрішніми, а які - зовнішні­
ми стосовно системи.
На початку 80-х pp. XX ст. склався новий напрям міжнародних си­
стемних досліджень (Д. Ламперт, Л. Фалковські й Р. Менсбах), пред­
ставники якого вважали, що існуючий системний метод дослідження
міжнародних відносин є неефективним. Ця група вчених протиста­
вила традиційному системному аналізу концепцію багатоаспектних
проблемно-орієнтованих систем, що має замінити "просту" систему
національних держав і яка, синтезуючи вже відомі підходи до дослі­
дження міжнародних відносин, може розвиватися далі й не зіш тов­
хуватися з такими важкими методологічними питаннями, як систе­
м а та сфера, об'єкти аналізу, порівнянність об'єктів, рівні аналізу.
Використовуючи концепцію проблемних ділянок, розроблену
Дж. Розенау, вчені дійшли до висновку, що проблемні ділянки, межі
систем, як і самі системи, можуть бути встановлені лише аналітично,
тобто відповідно до конкретних цілей дослідження, і перебувають у
процесі безперервної зміни. Держави не розглядалися ними як основ­
ні актори внаслідок або аморфності деяких державних утворень, або
через непорівнянність їхніх потенціалів. Відповідно, розподіл політи­
ки на внутрішню і зовнішню цими науковцями розглядається як
штучний. У межах нових підходів до системних досліджень ними були
поставлені на обговорення такі питання, як бюрократична політика,
теорія інтеграції, аналіз проблемних галузей, транснаціоналізм.
Можна виділити ще одну позицію групи дослідників. Дж. Бертель-
сон як типовий представник цієї групи писав, що якщо не всі націо­
нальні держави є головними елементами світової системи, то атрибу­
ти їхньої політики продовжують залишатися моделлю поведінки для
нових акторів. До них він зараховував будь-яку одиницю, що діє в
манері, яка традиційно асоціюється з політикою національної держ а­
ви, але не визнається всіма як держава. Структура світопорядку в
такій концепції розглядалася через цілі й засоби, або функції різних
акторів, до яких були віднесені разом з державами, як силовими оди­
ницями, нові дійові одиниці - багатонаціональні корпорації й націо­
нально-визвольні рухи.

38
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

Д ляміжнародних системних досліджень проблема міжнародних су­

б'єктів, або акторів, є однією із центральних і непростих через строка­
тість і високу динаміку процесу суб’єктотворення. Тому вже в 70-ті pp.
низка дослідників розглядають як акторів також їхню роль (М. Кап­
лан, Д. Ламперт, частково Дж. Розенау й ін.). Особливо яскраво "ро­
льові функції" акторів проявляються у моделях багатоаспектних про-
блемно-орієнтованих систем. У них категорія поведінки системи ви­
значається як складна взаємодія, а ролі індивідуальних акторів ста­
новлять сукупність компонентів, властиву лише даній системі.
Зазначалося, що держави були найприйнятнішими дійовими осо­
бами в епоху світових воєн, потім вони стали поступатися місцем си­
стемі корпоративної діяльності з розподілу світового продукту і на че­
рзі третя модель світового порядку, у якій ця корпоративна діяльність
зможе відігравати глобальну роль, та в якій вона не приведе до руй­
нування всієї структури глобальної системи.
Питання про нову роль міжнародних суб'єктів викликало широку
дискусію із проблем трансформації міжнародних систем, у якій брали
участь провідні західні політологи (К. Дойч, Р. Мерріт й ін.).
Системність міжнародних відносин уж е давно перебуває у полі
зору дослідників. Так, у 80-ті pp. XX ст. зусиллями І. Валлерстайна,
Хедлі Булла й інш их дослідників-теоретиків була сформульована ни­
зка концепцій, що описували й інтерпретували типи системних зв'я­
зків, які склалися між державами й іншими акторами, що діють на
міжнародній арені. Ідеться про такі концепції, як світосистема,
світоімперія, світоекономіка, суспільство держав, м іж народне сус­
пільство, світове суспільство.
Іншу модель системної організації міжнародних відносин пропонує
Хедлі Булл. Виходячи з характеру зв'язків, що поєднують суб'єктів
цих відносин, він підкреслює різницю між суспільством держав, або
міжнародним суспільством та міжнародною системою, що може існу­
вати, не будучи при цьому міжнародним суспільством. Суспільство
держав складається, на його думку, тоді, коли група держав усвідом­
лює певну спільність інтересів і цінностей та почуває себе пов'язаною
загальною системою правил, що регулюють їхні взаємини, і бере
участь у роботі загальних інститутів. Інакше кажучи, окремі держави
можуть підтримувати контакти один з одним, але при цьому не бути
єдиним цілим і не кооперуватися в роботі загальних політичних ін­
ститутів. Що ж стосується суспільства держав, то, на переконання
X. Булла, воно здатне піднятися на такий щабель міжнародної спів­
праці, коли його метою стане загальне благо.

39
Частина 1. Міжнародні системи

За теорією X. Булла до другої половини XIX ст. взагалі не існувало

політичної системи, що охоплювала увесь світ: тоді існувала лише су­
ма різних політичних систем, які привносили порядок у різні частини
світу. На початку XX ст. складається перша глобальна політична сис­
тема, а в період його закінчення робляться помітні кроки у бік фор­
мування суспільства держав. Д о світової політики утягнені країни,
які колись були до неї слабко залучені.
Концепції цих та інших дослідників, розкриваючи істотні аспекти
системи міжнародних відносин, залишали поза полем зору її внутрі­
шню неоднорідність. А ця система завжди розпадалася на більшу або
меншу кількість синхронно існуючих підсистем зі своїми особливос­
тями, деякі з яких мали типологічний характер.
Ця внутрішня різнорідність системи міжнародних відносин збері­
гається, незважаючи на прискорення нівелюючих процесів і донині,
що наочно показав Генрі Кіссінджер у своїй книзі "Чи потрібна Аме­
риці зовнішня політика?". На його думку сьогодні у світі паралельно
існують щонайменше чотири системи міжнародних відносин. Перша
охоплює Сполучені Штати й Західну Європу, друга - Азію й Росію,
третя - Близький Схід, четверта - Африку. Хоча можна сперечатися
про наукову правомірність запропонованої схеми, але сама ідея внут­
рішньої неоднорідності глобальної системи міжнародних відносин і
типологічної різнорідності тридцятилітніх її підсистем, висловлена д е­
сятиліття назад, не викликає сумнівів.
Потреба існування цих та інших системних теорій, крім науково-
пізнавального інтересу, обумовлена їхньою прикладною прогностич­
ною спрямованістю або політичними потребами. Системне моделю­
вання міждержавних відносин з використанням комплексного полі­
тичного, економічного й соціального аналізу призвело до появи, на­
приклад, ідеї про систему еліт, що модернізують світ, відгомін якої
можна знайти в сучасних концепціях ролі постіндустріальних еліт у
процесі глобалізації.
Міжнародні відносини з'явилися на світ як продукт взаємодії зов­
нішніх політик окремих держав. Вони й сьогодні невіддільні від цих
політик. Більше того, в умовах розмивання чітких кордонів між внут­
рішньою й зовнішньою політикою міжнародні відносини дедалі глиб­
ше входять у внутрішнє життя держав і суспільств, стають одним з
важливих факторів їхнього успішного функціонування. Однак поро­
джені національними зовнішніми політиками міжнародні відносини
не можуть бути зведені до сукупності цих політик, будучи відносно
самостійною системою з усіма властивими останній атрибутами.

40
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

Застосування системного підходу означало велике зрушення як у

теорії, так і в методології вивчення міжнародних відносин у кон­
тексті відходу від роз­
гляду між народних від­
носин як суми зовніш ­ 1.4. Принципи системного аналізу
ніх політик держав. явища міжнародних відносин
Іншою важливою за­
слугою системних дослі­
джень стало те, що вони значно розширили уявлення про суб'єктів
міжнародної системи та про процеси, що у ній відбуваються. Девід
Сінгер ще у 1961 р. висловив думку про "рівні аналізу", які поєднують
дві сфери - міжнародні системи й національну державу. Сутність рі-
вневого аналізу полягає в тому, щоб при дослідженні міжнародних
відносин, орієнтуючись на редукціоністський або системний підходи,
визначати й досліджувати різні сфери, у яких можуть бути виявлені
дж ерела пояснення розглянутих явищ у галузі міжнародних відносин.
Д. Сінгер виділив основну межу в пошуках явищ, що впливають на
міжнародну політику:
> внутрішні явища, які відбуваються усередині кордонів держави;
> зовнішні явища, що відбуваються поза межами держави.
Концепція рівнів аналізу також стала одним із факторів, що при­
звели до формування континууму теоретичних поглядів між полюса­
ми волюнтаризм - детермінізм. Основним проблемним питанням у
цьому розмежуванні виступила дилема структури-агента. Вона по­
лягає у відповіді на питання про те, наскільки воля людини є рушій­
ною силою суспільних процесів. З погляду волюнтаризму, "агенти" су­
спільної дії є причинами дій, подій, реакцій та наслідків у соціальних
системах. У міжнародних відносинах цей принцип звучить як ви­
знання волі держав або інших акторів, як головної рушійної сили
міжнародних подій. Детермінізм, з іншого боку, визнає вирішальною
роль структурних факторів. За цією логікою міжнародні відносини є
детермінованою системою, у якій усі наступні стани визначено попе­
редніми. Ця визначеність і є вирішальною при обранні окремими аге­
нтами власних дій, створюючи лише ілюзію волі. Взагалі-то проблема
детермінованості є ширшою і виходить далеко за межі гіпотез, покла­
дених в основу концепції рівнів аналізу. Вона є лише прикладом од­
ного з наслідків використання цього методологічного нововведення.
Концепція рівнів аналізу дозволила висунути вимогу відповідності те­
орій та методів дослідження об'єктам і предметам дослідження в
міжнародних відносинах. Складність і системність явищ у міжнарод­
них відносинах різним чином досліджуються в межах різних методо­
логічних підходів.

41
Частина 1. Міжнародні системи

Цілісність, внутрішня єдність соціальної організації (структури)

складаються із двох нерозривно зв'язаних їхніх частин. З одного боку,
необхідний певний організаційний стрижень, базовий модуль (матри­
ця) організації, що виконує технологічні (апаратні) і, ширше, політич­
ні, соціально-управлінські й ідеологічні функції, пов'язані зі створен­
ням і підтримкою бажаних спрямованості й змісту суспільної свідо­
мості. Останнє надто важливо, оскільки, з іншого боку, люди, групи,
організації, що входять у дану соціальну структуру, мають усвідомлю­
вати й визнавати факт свого включення й участі в ширшій, ніж вони
самі, соціальній структурі, що зазвичай володіє стосовно них якимись
правами, повноваженнями, владою. Це, у свою чергу, припускає на­
явність в організації і її членів "самосвідомості організації", конкрет­
ними проявами якої можуть бути патріотизм стосовно країни або на­
роду, вірність партії, руху, церкві, ідеології або релігії, відомча або ко­
рпоративна солідарність тощо.
З огляду на це такі дослідники як М. Косолапов вважають, що
складний соціальний суб'єкт - це реально існуюча форма соціальної
організації, яка володіє одночасно:
> об'єктивною внутрішньою структурно-організаційною єдністю;
> усвідомленням себе як цілісного й неподільного утворення (си­
стемною самосвідомістю, системною ідеологією);
> здатністю до вищого цілепокладання, відмінного від суми ці­
лей складаючих її компонентів і підсистем (системним цілепо-
кладанням):
> здатністю формувати і здійснювати довготермінові, розрахо­
вані на досягнення віддалених макроцілей стратегії поведін­
ки, при необхідності ціною й засобами самопримусу;
> розвиненими зворотними зв'язками усередині системи, що
дозволяють підкоряти діяльність такої організації й саму її
структуру досягненню загальносистемних цілей (системними
зворотними зв'язками).
Стосовно сфери міжнародних відносин такому визначенню суб'єк­
та можуть відповідати держави, їхні союзи й інтеграції, будь-які між­
народні організації, транснаціональні корпорації, суспільні рухи й
асоціації (за умови, що кожна відповідна структура має весь ком­
плекс необхідних і достатніх ознак).
Сучасному етапу досліджень міжнародних відносин загалом власти­
вий акцент на системному розумінні всього зовнішньополітичного
процесу як комплексу дій суб'єкта. Спроби вибудувати прості й лінійні
залежності, механістичне бачення причинності окремих подій, явищ і
зовнішньої політики загалом залишилися в минулому. На зміну їм при­
йшло розуміння складності причинно-наслідкових зв'язків усередині
42
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

міжнародних відносин, а також між цими відносинами і внутрішнім

світом держави, нею та міжнародно-політичним середовищем; хоча
конкретний зміст таких зв'язків залишається погано дослідженим.
Застосування принципів загальної теорії систем суттєво розширило
уявлення про явище міжнародних відносин, змінило розуміння їхньої
структури, привело до постановки питання про навколишнє середовище.
Стосовно міжнародних відносин поняття навколишнього середовища
не є однозначним. Воно здається досить простим для держави, досить
зрозумілим для груп держав або коаліцій, нарешті, можна представити
складніше зовнішнє середовище для всієї системи міждержавних відно­
син, яке може розглядатися як міжнародні відносини загалом. Однак
що є зовнішнім середовищем для глобальної системи міжнародних від­
носин, якщо погодитися із припущенням про її існування? На це питан­
ня в науковій літературі не дається однозначної відповіді.
У 60-ті pp. в СШ А з'явилося багато робіт, націлених на вивчення
зовнішньої політики держави, розглянутої в оточенні середовища.
Застосування системного підходу в дослідженні міжнародних від­
носин було до певного часу обмеженим побудовою абстрактних моде­
лей міжнародних систем на основі тих чи інших критеріїв, як-то по­
лярності, типу організації (ієрархії) тощо. Розширення його відбулося
зі спробами розглянути міжнародні об'єкти як реально існуючий сис­
темний об'єкт, поведінка якого детермінується факторами, що діють
на різних рівнях. Це наближало міжнародні дослідження до терміно­
логії та аксіоматики теорії систем, структурного та функціонального
аналізу, що вже використовувались у багатьох наукових дисциплін.
Системність міжнародних відносин було продемонстровано
К. Уолтцем при спробі дати відповідь на одне із фундаментальних пи­
тань дисципліни загалом: у чому полягають причини війн між держ а­
вами? Намагаючись порівняти відомі варіанти відповіді, як-то агре­
сивність держави, несумісність інтересів кількох держав, постійну
боротьбу за обмежені ресурси, дію дилеми безпеки, авантюризм кері­
вництва тощо, К. Уолтц висунув гіпотезу про наявність принаймні
трьох рівнів причинності для пояснення війн.
Становлення системного знання у сфері міжнародних відносин від­
бувалося досить непросто через специфічні особливості цієї сфери сус­
пільного життя. Вона полягала у складності й опосередкованості зв'яз­
ків між елементами системи, у сильному впливі суб'єктивних чинників
на хід міжнародних подій, у різнорідності складу дійових осіб, у склад­
ності визначення меж самої міжнародної системи тощо. Значною мі­
рою об'єктивними складнощами становлення міжнародної системної
теорії й системного аналізу пояснюється відсутність згоди вчених із ба­
гатьох принципових питань створення цілісного погляду на світ і між­
43
Частина 1. Міжнародні системи

народні процеси. Більшість учених, однак, були згодні з тим, що кон­

цепція міжнародної системи включає, насамперед, метод організації
даних, або схему, покликану описати як способи взаємозв'язку її еле­
ментів, так і характер трансформації такого взаємозв'язку.
В описі міжнародних систем і при дослідженні їх теоретичних та
методологічних аспектів виділяють такі поняття, як структура м іж ­
народної системи, її середовище, системні межі, функція системи,
підсистема тощо. Найзагальніші особливості міжнародних систем
випливають з їхньої приналежності до класу соціальних систем. Соці­
альні системи є сукупністю елементів, пов'язаних між собою взаємо­
діями повторюваного й, отже, передбачуваного характеру і відособ­
лених від інших систем, які становлять їх середовище, більш-менш
чіткими межами.
Однак якщо дане визначення задовольняє більшість системників,
то стосовно внутрішньосистемного категоріального апарату повної
чіткості немає. Д ля одних дослідників ключовими моментами соціа­
льних систем є ролі, для інших - поняття акторів з їхніми цінностями
й можливостями. При цьому акторами можуть бути індивіди, групи,
інститути, як, наприклад, держави. А взаємодія у цьому випадку мо­
же виражатися в адміністративних процедурах, процесах економіч­
ного розвитку та соціальних дій і позначатися такими категоріями як
співпраця, конкуренція, спонтанність, причинна обумовленість.
Таким чином, найзагальніші особливості системного підходу до ви­
вчення міжнародних відносин випливають із самої специфіки дослі­
джуваного об'єкта. Така специфіка пов'язана з впливом суб'єктивного
фактора на розвиток міжнародних відносин. По-перше, оскільки м і­
жнародна система належить до класу соціальних систем, то вона є
відкритою, слабкоорганізованою і складноадаптованою системою. З
огляду на це на неї складно переносити методи аналізу механічних
систем. По-друге, роль утворюючих і структуруючих елементів між­
народних систем відіграють соціальні спільноти, групи й окремі інди­
віди, тобто розвиток міжнародних систем визначається свідомими
діями людей, їхніми ціннісними орієнтаціями, вольовими зусиллями,
владними можливостями, цільовими настановами, інтересами тощо.
Отже, свідомий вибір, мотивація, сприйняття суб'єктів міжнародних
відносин є визначальними факторами розвитку міжнародних систем.
І нарешті, оскільки міжнародна система є слабкоорганізованою си­
стемою, не має верховної влади й не побудована ієрархічно, то її ор­
ганізуючим чинником є взаємодії між державами. Саме міждержавні
відносини лежать в основі організаційної основи міжнародної систе­
ми. Вони детермінують дії суб'єктів, що вступають у контакт, на різ­
них рівнях міжнародного спілкування.
44
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

О с к і л ь к и в самій природі міжнародних відносин відсутня монопо­

лія на насильство й діє плюралізм суверенітетів, тому вся міжнародна
діяльність заснована не так на знанні її закономірностей, як на ймо­
вірностях, пов'язаних з непередбачуваністю людських рішень. Доволі
дискусійними залишаються припущення щодо можливості застосу­
вання категорії раціональної дії, тому соціологія, прикладена до між­
народних відносин, має свої межі.
Система, у широкому розумінні, є організованою сукупністю еле­
ментів. Головною ознакою системи є її цілісність. Це означає, по-
перше, що система, оскільки є цілісною, то протиставляється (навіть у
межах наукового дослідження) середовищу, а по-друге, що вивчення
складових системи - елементів - має відображати їхню взаємодію і
місце кожного. Елемент системи є її найменшою (неподільною) части­
ною й одночасно межею розчленування системи в конкретному нау­
ковому дослідженні.
Цілісність системи конкретизується через поняття зв'язку. Воно
використовується в усіх системних дослідженнях, але остаточно кате­
горію зв'язків і їх типологію ще не розроблено. Наприклад, невизна-
ченою залишається принципова відмінність між зв'язками і відноси­
нами; крім того, поняття зв'язку у вузькому, чисто системному сенсі
вимагає виділення окремих рис, які відрізняють його від зв'язків у
межах інших методологічних підходів. Д ля системи обов'язковою є
наявність двох і більше типів зв'язків (напр., просторові, функціона­
льні та генетичні зв'язки в біологічному організмі), що призводить до
проблеми класифікації зв'язків у системі - проблеми, що не є остаточ­
но розв'язаною в сучасній науці. Можна зауважити, що в системі є
наявними особливі типи зв'язку, які можна назвати системостворю-
ючими (напр., зв'язки управління). Сукупність зв'язків і відносин на­
ближає нас до поняття структури. Під структурою зазвичай мають на
увазі внутрішню організацію системи. Важливою властивістю струк­
тури є її вплив на елементи системи: структура визначає їхню поведі­
нку, накладаючи обмеження на ті чи інші індивідуальні прояви.
Структура має "горизонтальний" і "вертикальний" виміри, наявність
яких свідчить про необхідність введення поняття рівнів системи та
ієрархії цих рівнів. Основна системна функція полягає в прагненні
системи до самозбереження; при цьому джерела системних трансфо­
рмацій зазвичай перебувають усередині самої системи.
Теза про системну організованість дійсності в тій чи іншій формі
приймається всіма теоретико-системними концепціями. К. Боулдінг,
наприклад, виділяє два взаємопов'язані принципові шляхи побудови
системної онтології:

45
Частина 1. Міжнародні системи

> побудова "системи систем", тобто виділення загальних ознак

та характеристик системних об'єктів різної фізичної природи і
різного ступеня складності (подібність багатьох об'єктів соціо­
логії, економіки, біології; наявність майже в усіх систем взає­
мовідносин із середовищем; багато систем, починаючи від
кристалів і закінчуючи людиною, підкоряються законам зрос­
тання тощо);
> побудова ієрархії систем за їх складністю (К. Боулдінг виділив
дев'ять рівнів ієрархії, починаючи від статичних структур, і
закінчуючи т. зв. трансцедентальними системами).
Інакше уявляє собі цю проблему У. Росс Ешбі, основною ідеєю яко­
го є знаходження зв'язку між будь-якими підсистемами і виділення
цих зв'язків. Саме шляхом надання особливого значення системним
зв'язкам можна трактувати тезу про незводимість цілого до суми його
частин. Ціла низка закономірностей системного підходу виводиться з
тих антиномій, що в ньому існують. Основні з них такі:
> Теза: ціле є сумою частин. Антитеза: ціле більше за суму частин.
> Частина передує цілому. - Ціле передує частині.
> Ціле причинно обумовлене частинами. - Цілісний підхід є проти­
лежним до причинного і виключає використання останнього.
> Ціле пізнається через знання частин. - Частини, як продукт
розчленування цілого, можуть пізнаватися лише на основі
знання про ціле.
Подолання цих антиномій сучасним системним підходом створює ос­
новні його постулати. До них належать, насамперед, положення про: а)
незводимість цілого до суми частин і додавання нових якостей за раху­
нок зв'язків між частинами; б) неділимість дихотомії "ціле-частина" (ціле
не може бути цілим і не складатися із частин, а частина поза цілим - не
частина); в) частини між собою, а також частини із цілим пов'язані не
лише функціонально, але і складнішою сукупністю зв'язків: лінійний
причинно-наслідковий зв'язок трансформується в циклічну залежність.
Застосування системної методології є плідним при розв'язанні ш и­
рокого кола завдань у науці про міжнародні відносини. Системи мо­
жуть бути "знайдені" в багатьох формах взаємодії міжнародних акто­
рів: у двосторонній та багатосторонній співпраці, конфліктах, альян­
сах і коаліціях, гонках озброєнь й ідеологічному протистоянні тощо.
Застосування системних методів при дослідженні системних об'єктів
відповідає вимогам концепції рівнів аналізу, але в той же час не зні­
має об'єктивних складностей, у тому числі і методологічного характе­
ру, що існують на цьому шляху.
Система міжнародних відносин є складною, відкритою системою із
високим ступенем непередбачуваності. Визначення меж системи між­
46
 Розділ 1. Міжнародні системи як об'єкт наукового дослідження

народних відносин є можливим лише з певною часткою умовності. Зо­

внішнім середовищем можуть бути, наприклад, внутрішньополітичні
системи держав; системи національних ідеологій тощо, тому система
міжнародних відносин є відкритою системою. Організація міжнарод­
ної системи дозволяє класифікувати її як систему хаотичну. Хаотичні
системи (до них належать більшість соціальних систем) характеризу­
ються високим ступенем складності структури (наявність великої кіль­
кості рівнів) і великою кількістю точок біфуркації. Остання обставина
робить вивчення поведінки таких систем надзвичайно складним. Фак­
тично, можна говорити лише про приблизні результати.
Поведінка системи міжнародних відносин може бути описаною за
допомогою загальних законів класичної теорії систем. Як і будь-яка
інша, система міжнародних відносин прагне рівноваги (основна сис­
темна функція). Це прагнення знаходить свій прояв у реалізації
принципу силової рівноваги. Суттєвим фактором, що впливає на дія­
льність держави на міжнародній арені, є конфігурація структури сис­
теми міжнародних відносин. Комбінація (поєднання) структурних об­
межень й імперативів із законами силової рівноваги істотно зменшує
свободу поведінки держав у межах системи. Соціальні системи (у т. ч.
система міжнародних відносин) загалом дотримуються законів сис­
темної статики і динаміки.
Ключова роль структури у всій діяльності соціальних систем була помі­
чена дослідниками вже в першій половині XX ст. Майже в усіх роботах
представників системного методу першочергову увагу приділено струк­
турі міжнародної системи. Крім того, часто висновки, зроблені для менш
складних систем, гомоморфних до системи міжнародних відносин (сис­
тем зі схожою структурою) можуть бути справедливими для останньої. І
пізніше теоретики системного методу в міжнародних відносинах основну
увагу приділяли структурі системи і її зв'язку з конфліктним потенціалом.
Були напрацьовані класифікації структур, що базувалися на емпіричному
матеріалі, - як-то структури жорстко ієрархічні, імперські, м'які, консен­
сусні, біполярні, монополярні тощо. Особливо активними дискусії щодо
структури системи міжнародних відносин стали після завершення холод­
ної війни, коли питання про конфлікти майбутнього стимулювало дослі­
дження структури сучасної системи міжнародних відносин.
Зрозуміло, перераховані вище максими можуть бути сф ормульо­
вані у різний спосіб й у різних поняттях. Загалом вони висловлюють
погляд передових учених нашого часу й загальну платформу для
найефективніш их досліджень.
Останніх 20-25 років особливо прискорено формується дедалі вза-
ємозалежніший і цілісніший світ. Цілісність не означає ані гармоній­
ності цього світу (у ньому вкрай багато протиріч); ані того, що начеб-
47
 Частина 1. Міжнародні системи

то він керується (або має керуватися) з єдиного центру. Поки що це

неможливо ані технічно, ані через перешкоди ціннісного й політично­
го плану. Цілісність світу полягає в тому, що взаємодії в ньому набули
системного характеру, коли будь-які серйозні зрушення в одній час­
тині світу неминуче призведуть до реакції в інших його частинах, не­
залежно від волі та намірів учасників таких процесів. Ще на початку
XX ст. світ був іншим: кризи, катастрофи, війни в одних його части­
нах могли залишатися без наслідків і непоміченими в інших.
Міняються не лише світ, який ми пізнаємо, або наші уявлення про
цей світ, але й система, за допомогою якої ми пізнаємо цей світ.

Визначте основні параметри системності та її роль

у науці.
Дослідіть основні етапи еволюції системних ідей.
Сформулюйте основні концепції, на яких базуються
спроби сформулювати поняття системи. Пошукові
Визначте, на яких принципах будується системний
підхід до дослідження міжнародних відносин. завдання
Дослідіть основні здобутки у дослідженнях міжнарод­
них відносин, здійснених за допомогою системної теорії.
Сформулюйте, які складнощі існують при дослідженні
міжнародних відносин за допомогою системної теорії.

Баталов Э.Я. О философии международных отноше­

ний. - М., 2006.
Берталанфи А. Общая теория систем - обзор про­
блем и результатов / / Системные исследования. Ежего­
дник. - М., 1969.
Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность си­
Література стемного подхода. - М., 1973.
Садовский В.Н. Основания общей теории систем. Ло­
гико-методологический анализ. - М., 1974.
Cempoe М.И. Общие принципы организации систем и
их методологическое значение. - Ленинград, 1971.
Современные международные отношения / Под. ред.
А.В. Торкунова. - М., 1999.
Социология международных отношений / Под ред.
П.А. Цыганкова. - М., 1998.
Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем.
-М ., 1978.
Цыганков П.А. Теория международных отношений.
- М . , 2002.

48
 Розділ 2

КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ
ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ

Розвиток науки про міжнародні відносини свідчить про зростання

ролі та значення її гносеологічної складової. У своєму загально-
філософському значенні Н Н Н Н Н Н І Н Н Н Н Н Н Н
гносеологія (від грец.
гносіс - знання та логос - 2.1. Підходи до дослідження
учення), тобто теорія пі­ міжнародних систем
знання, є вченням про
пізнання як практичний
процес, закономірності його еволюції, природи та сутності знання як
явища, його природу, принципи та межі, форми і закономірності пе­
реходу від поверхового уявлення про об'єкт дослідження до осягнення
його сутності, а також розглядає питання про шляхи досягнення істи­
ни, її критерії. Будучи складовою частиною філософії, вона досліджує
умови та можливості достовірного знання в галузі міжнародних від­
носин, проблеми природи пізнання міжнародної реальності та його
потенційних можливостей, загальні передумови пізнання явища між­
народних відносин, відношення науки про міжнародні відносини до
об'єктивної реальності.
Міжнародні відносини посідають унікальне місце за своїми соціа­
льними масштабами, тривалістю у часі, за зв'язками з історією та ос­
новоположними, принциповими питаннями теорії суспільних наук.
Частина 1. Міжнародні системи

Існує тісний взаємозв'язок політики та філософії, міжнародних відно­

син і філософії.
Перед будь-якою наукою, як і перед наукою про міжнародні відно­
сини, постійно постають центральні і найбільш складні для неї пи­
тання власних методології та теорії. Відповідно, ідеться про філосо­
фію науки, філософію суспільних наук, складовою частиною якої є і
філософія міжнародних відносин.
Будь-яка наука - це системно організований образ існування певної
сфери об'єктивної дійсності, теоретично-практично означена система
знань, що перебуває у безперервному розвитку. Це система, означена
як знаннями про ту чи іншу сферу об'єктивної дійсності, так і людсь­
кою діяльністю, яка ці знання створила. Таким чином, приходимо до
висновку, що сама системність буває кількох якісно відмінних типів.
По-перше, це системна природа та характер явища міжнародних від­
носин. До того ж ідеї й уявлення відносно даного явища також можуть
бути системними (чи несистемними). Виходячи з цього, розвиток нау­
ки про міжнародні відносини можна розглядати як процес приведення
системності уявлень у відповідність із системністю об'єкта дослі­
джень. У той же час деякі дослідники розглядають системність лише як
аналітичну конструкцію, яка може існувати на практиці, а може і не
існувати, а системи як абстракції, розумові уявлення, що лише можуть
допомогти описати, пояснити або передбачити міжнародні події.
Наукове відображення явищ а починається тоді, коли в природі та
характері його функціонування є певні константи, якості, які незмін­
но притаманні даному явищ у упродовж усіх його трансформацій, є
його невід'ємними складовими. Критерій формування будь-якої нау­
ки є загальним. Це визначення предмета дослідження, вироблення
понять, які йому відповідають, встановлення фундаментальних зако­
нів, властивих цьому предмету, відкриття принципу чи створення те­
орії, які дають змогу пояснювати величезну кількість фактів.
Наука про міжнародні відносини є логічно побудованою системою
знань, має структурні елементи - об'єкт і предмет дослідження, мето­
ди та категорії, функції, принципи та закономірності дослідження.
Об'єктом дослідження є сама дійсність, що існує незалежно від су­
б'єкта, який її пізнає. Як було зазначено в частині першій підручника,
у більшості дослідників не викликає сумнівів системна природа і ха­
рактер міжнародних відносин. Уява щодо певного об'єкта як про сис­
тему вимагає виокремлення із множини елементів лише тих, які, з
одного боку, необхідні для виконання об'єктом функціональних за­
вдань підтримання його стабільності, а з іншого боку, відносини між
якими характеризуються вищим ступенем повторюваності, сталістю,
ніж між іншими елементами систем.
50
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Отже, об'єктом дослідженим є міжнародні відносини як складна су­

спільна система, елементами якої є, з одного боку, різні учасники, з
іншого - відносини між ними. Дослідження системи міжнародних ві­
дносин дає змогу зрозуміти особливості взаємодії між її елементами,
особливості функціонування її складових частин, визначати тенденції
та закономірності їх розвитку. Специфіка об'єкта дослідження визна­
чає його предмет і структуру, принципи та методологію, сукупність
методів і конкретні техніки їх застосування. Предметом дослідження
є та грань об'єкта, яку досліджує саме ця дисципліна. Вірне розуміння
предмета дослідження можливе лише за умови, коли досліджується
вся сукупність його внутрішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин.
Предметом дослідження є закономірності становлення, функціону­
вання, розвитку та зміни міжнародних систем, дій і взаємодій між­
народних систем різних рівнів і структур у конкретних соціальних
проявах й історичних умовах.
Як зазначалося в частині першій, саме поняття система пройшло
довгу історичну еволюцію та із середини XX ст. стало одним із ключо­
вих філософсько-методологічних і спеціально-наукових понять. У на­
уці про міжнародні відносини затвердився широкий спектр розумін­
ня поняття система. М. Косолапов виокремлює найголовніші з них:
> система як комплекс взаємовідносин в одній площині (конце­
пції балансу сил, геополітики);
> система як ієрархічний комплекс взаємозв'язків єдиного ціло­
го (практичний варіант - аналіз процесів прийняття рішень у
зовнішній і загальній політиці, державному управлінні, війсь­
ковій сфері, питаннях безпеки, аналіз процесів формування
та реалізації зовнішньої політики держ ави);
> система як багаторівневий комплекс взаємодій ряду (множи­
ни) ієрархічних комплексів - суб'єктів міжнародних відносин
(концепції інтеграції, стабільних структур міжнародних відно­
син, взаємозалежного світу);
> система як процес формування нової ієрархічної цілісності з
відносно менш складних, але в той же час внутрішньо достат­
ньо складних цілісностей вищого порядку (концепції світового
співтовариства, "глобального селища").
Передумовою теоретичної діяльності в науці, умовою будь-якого
виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпірично­
го матеріалу є існування особливого типу знання, що не виконує без­
посередньо пояснювальної функції, але є умовою цієї діяльності. У ме­
тодологічних концепціях Т. Куна й І. Лакатоса фіксується існування
такого особливого типу знання і в методологію науки вводяться по­
няття парадигми (Т. Кун) і майже аналогічне йому дослідницька про­
51
Частина 1. Міжнародні системи

грама (І. Лакатос), які є своєрідним метатеоретичним утворенням, що

містять набір вихідних ідей і методологічних установок, на які спира­
ється наукове пізнання, сукупністю принципів, які на конкретному
історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної
діяльності, визначають вибір засобів цієї діяльності.
Методологія науки про міжнародні відносини, як і будь-якої науки,
базується на принципах, що випливають із первинних уявлень про
об'єкт дослідження. П ри н ц и п (від лат. ргіпсіріит - початок, основа) -
це головне, вихідне твердження будь-якої теорії, вчення, науки або дії.
Принципи відображають найзагальніші закономірності процесу роз­
витку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологі­
чну функцію у науковому і філософському пізнанні. Найважливіши­
ми з принципів власне діалектики можна назвати принципи єдності
діалектики буття і діалектики мислення та загального зв'язку і загаль­
ного розвитку явищ у світі. Саме визнання загального зв'язку явищ у
природі, суспільстві та мисленні і вимагає системного дослідження
цих явищ. Визнання принципу загального розвитку відображає гли­
бинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення
нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає д о ­
слідження предметів і явищ об'єктивно, у русі, розвитку, саморусі,
саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей предметів і
явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясуванні внут­
ріш ніх джерел руху і розвитку. Діалектика спирається на принцип
єдності і боротьби протилежностей, на принцип переходу кількісних
змін у якісні, на принцип заперечення заперечення.
У філософському розумінні основні закони діалектики є основопо­
ложними, фундаментальними принципами буття й усвідомлення об'єк­
тивної дійсності, зокрема міжнародних відносин, політичних проблем
міжнародних систем і глобального розвитку.
Методологія науки про міжнародні відносини ґрунтується на нау­
кових підходах до вивчення міжнародних систем і конкретних мето­
дах, що з ними пов'язані. Полемічність принципів розуміння об'єкта у
теорії міжнародних відносин призводить до того, що її методологію не
можна розглядати як систему підходів і методів дослідження, а ш ви­
дше як множину окремих методологій.
Отже, під підходом розуміємо вихідне твердження, що стосується
припущення про найважливіші риси об'єкта дослідження або про спо­
сіб його пізнання. Д о важливіших підходів у дослідженні міжнародних
відносин належать як системний, так і діалектичний.
У сучасному науковому пізнанні розробка проблематики, пов'яза­
ної з дослідженням і конструюванням систем різного рівня, здійсню­
ється в межах системного підходу та системного проектування
52
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

(systems design) як галузі сучасної проектної діяльності, спрямованої

на розробку проектів складних систем у різних сферах сучасного сус­
пільства, а також у системотехніці (system engineering) та системно­
му аналізі (system analysis), під яким розуміється методика та техніка
розв'язання проблем побудови й управління функціонуванням систем
людських організацій на відміну від системотехніки, яка пов'язана
переважно з технічними системами, навіть коли йдеться про системи
людино-машинні.
Системний аналіз є сукупністю засобів розв'язання проблем у ціле­
спрямованій діяльності в умовах невизначеності, тому особлива увага
приділяється саме факторам невизначеності, їх урахуванню при ви­
борі найприйнятніших рішень і врахуванні можливих альтернатив.
Розповсюдження сфери системного аналізу на міжнародні відно­
сини потребує підвищеної уваги до факторів невизначеності, зокрема
таких, як невизначеність соціально-політичної ситуації, невизначе­
ність людської поведінки тощо. Мета системного аналізу і полягає са­
ме в тому, щоб шляхом розгляду кожного елементу системи, який фу­
нкціонує в умовах невизначеності, досягти того, щоб система загалом
змогла виконувати своє завдання в межах її системного оточення з
мінімальним ступенем невизначеності. Системний аналіз характери­
зується не так специфічним апаратом та методами (вони зазвичай
запозичені з інших наук), як особливими принципами та комплекс­
ним підходом до організації теоретичного дослідження.
Системний підхід виявляється у трактуванні міжнародних відно­
син як цілісного явища, де існують закономірні зв'язки між його еле­
ментами, чітка ієрархія та сталі взаємозалежності. Він базується на
визнанні того, що практично всі питання міжнародного життя вияв­
ляють свою сутність у дослідженні їх у контексті системи міжнарод­
них відносин як відносно відособленої підсистеми суспільних відно­
син. У методологічному плані аналіз міжнародних систем вважається
необхідним для розуміння основних закономірностей і динамічних
універсалій розвитку міжнародних відносин. З огляду на це центра­
льну ланку науки про міжнародні відносини і має складати теоретич­
не дослідження міжнародних систем, властивих їм структури та фун­
кцій, процесів їх розвитку. Аналіз міжнародних систем визнається
ключем до розуміння міжнародних відносин, до пошуку об'єктивних
закономірностей їхнього існування та еволюції, з'ясування їх сутності,
вважається найкомплекснішим та найповнішим дослідженням між­
народних відносин.
Використовуючи системний підхід у дослідженні міжнародних від­
носин, необхідно враховувати, що його можливості є обмеженими і
він не може розглядатися як універсальний.
53
Частина 1. Міжнародні системи

Приходимо до висновку, що вивчення міжнародних систем потре­

бує сполучення підходів, що спираються:
> на філософію як теоретичний світогляд, який досліджує світ
як цілісність, дає найзагальніші уявлення про світ, про прин­
ципи буття, закономірності розвитку природи, суспільства,
властивості мислення людини. Визнання загального зв'язку і
загального розвитку явищ у світі, у природі, суспільстві і мис­
ленні вимагає системного дослідження цих явищ на противагу
метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізо­
льованих явищ;
> на теорію, що дає можливість дослідження суті, специфіки та
головних рушійних сил розвитку цього особливого виду суспі­
льних систем;
> на соціологію, що передбачає дослідження закономірностей,
які визначають зміни та еволюцію міжнародних систем як си­
стем соціальних;
> на політологію, що дає змогу дослідження політичних аспек­
тів розвитку системи міждержавних відносин, методи, форми
і способи формування, реалізації та оцінки політики, яка здій­
снюється державами;
> на історію, що надає можливість вивчення фактичного роз­
витку міжнародних систем, дає змогу знаходити аналогії та
винятки. Дотримання цього підходу є особливо важливим для
побудови теоретичних знань про складні об'єкти, що історич­
но розвиваються, якими і є системи міжнародні;
> на праксеологію - що дозволяє піддати науковому аналізу про­
цес підготовки, прийняття та реалізації міжнародно-
політичного процесу.
Комплексне дослідження міжнародних систем вимагає сполучення
цих підходів у їх діалектичній єдності, тому що вони органічно взає­
мопов'язані, доповнюють один одного. Протиставлення одного з під­
ходів іншому не має під собою підстав у дослідженні будь-яких соціа­
льних об'єктів, особливо таких, як міжнародні системи. Кожен із цих
підходів зосереджує увагу на одній зі сторін - або на структурі систе­
ми в її статиці, або на генезі системи в її динаміці.
Історизм розуміється як процес системостворення, функціонування
та розвитку міжнародних систем. Він є однією з найголовніших хара­
ктеристик її життєдіяльності саме як системи. Складність досліджен­
ня міжнародних систем полягає в тому, що саме явище постійно ево­
люціонує. Принцип історизму органічно включений до системного пі­
дходу, є одним з найголовніших його аспектів.

54
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Основним структурним елементом, вищою формою наукового пі­

знання є теорія як комплекс уявлень, філософсько-методологічних
ідей і категорій наукового пізнання, спрямованих на пояснення пев­
ного явища, зокрема явищ а міжнародних відносин. Особливістю тео­
рії є те, що вона виокремлює, описує та пояснює найважливіші особ­
ливості об'єкта дослідження, конструюючи його абстраговану ідеалі­
зовану модель. Отже, теорія є не просто сукупністю тверджень про
об'єкт дослідження, а й системою знань про нього. Таким чином, тео­
рія виконує онтологічну (виявлення сутності, специфіки й особливос­
тей свого об'єкту дослідження), епістемологічну (виявлення витоків,
умов формування і функцій самої теорії) і методологічну роль. Отже,
теорія покликана відповісти на питання, як слід досліджувати той чи
інший об'єкт. Будь-яка теорія є одночасно і загальним методом, або
методологією пізнання.
Будь-яка теорія є системою знання, що розвивається і теж має
складну структуру, складається зі значної кількості концепцій (від
лат. conceptio - розуміння, система), тобто систем поглядів, принци­
пів, які, з одного боку, доповнюють, з іншого - критикують, інколи
навіть заперечують одна одну. Таким чином, теорія є сукупністю чис­
ленних концептуальних узагальнень, що представляють теоретичні
школи, які полемізують між собою.
У міжнародно-політичній науці на статус загальних теорій можуть
претендувати парадигми (реалізм, лібералізм та радикалізм) а також
теорії міжнародного співтовариства і світового (глобального) співто­
вариства, тому що всі вони прагнуть надати уяву про міжнародні ві­
дносини загалом, представити узагальнене бачення їх стану й основ­
них тенденцій розвитку.
Появі теорії передує формулювання відповідної загальнонаукової
парадигми, тобто концепції дослідження. У даному контексті під па­
радигмою розуміємо сукупність загальнотеоретичних орієнтацій, су­
купність положень, які закладають підвалини для дослідження нау­
кою свого об'єкту. Вони не є теорією, тому що в їх межах у свою чергу
співіснують різні теоретичні побудови, які інколи суперечать одна од­
ній. Найпомітнішу роль у дослідженні міжнародних відносин відігра­
ють такі парадигми, як реалізм, лібералізм та радикалізм, а також та­
кі відносно нові напрями, як постмодернізм, соціологія міжнародних
відносин і міжнародна політична економія.
Як бачимо, поняття система використовується дослідниками всіх
основних наукових шкіл дослідження міжнародних відносин. Усе ж,
як і слід очікувати, існує велика різниця в поглядах відносно його ви­
значення та використання.

55
Частина 1. Міжнародні системи

Представники політичного реалізму розглядають систему як мо­

дель взаємодій, вважають її головними компонентами розподіл мож­
ливостей або сили між державами, кожна з яких має свої об'єктивно
існуючі національні інтереси. Визначення критеріїв, якими оперують
представники політичного реалізму, можна знайти у працях таких
представників цієї наукової парадигми, як Г. Моргентау, Р. Арон,
А. Уолферс. У своєму теоретичному аналізі прихильники цієї паради­
гми апелюють насамперед до традиційних акторів - національних
держав, вважаючи їх автономними елементами системи міжнарод­
них відносин. Зберігаючи основні категорії класичного політичного
реалізму, представники неореалізму збагачують його досягненнями
системної теорії. Для неореалістів визначальною характеристикою
системи є різний розподіл сил між державами - однополярний, біпо­
лярний, багатополярний. Полярність системи вимірюється кількістю
великих держав.
Структуралізм (глобалізм) розглядає міжнародні відносини як певну
структуру, елементами якої є держави й інші суб'єкти відносин, які
мають різні ролі і посідають різне місце в цій структурі. До цього нау­
кового напряму належать Б. Браун, Й. Гельмут, П. Баран, А. Франк й ін.
Представники конструктивізму вважають, що держава є голо­
вним елементом міжнародної системи, ключові структури в системі
держав є радше міжсуб'єктними, ніж матеріальними, додаючи такий
вимір системі, як міжсуб'єктно структурована система ідентичностей
та інтересів у системі, а ідентичність й інтереси держав формуються
головним чином цими соціальними структурами, а не є утвореними
людською природою чи внутрішньою політикою. Системними проце­
сами, що впливають на формування ідентичності та інтересів, є збі­
льшення взаємозалежності між державами та транснаціональна кон­
вергенція цінностей.
Неолібералізм теж активно використовує досягнення системної те­
орії. Він розглядає систему принаймні у кілька способів - як суму зо­
внішніх політик усіх держав; як суму зовнішніх політик усіх держав
та діяльність недержавних акторів; як поєднання зовнішніх політик
усіх держав, діяльність недержавних акторів та типів обмінів, зокре­
ма - обіг ідей, цінностей, інформації. Головна увага приділяється то­
му, яким чином міжнародні інститути сприяють співпраці.
Сутність розбіжностей між неореалізмом і неолібералізмом у дослі­
дженні міжнародних систем полягає ще й у тому, що, поділяючи при­
пущення щодо децентралізованості (анархічності) міжнародної систе­
ми, вони по різному оцінюють її природу та наслідки.
Представники транснаціоналізму як збірної назви для цілої низки
концепцій визначають систему як сукупність взаємодій між держ а­
56
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

вами та недержавними акторами. Держава, на їх думку, більше не є

єдиним і центральним актором у міжнародних відносинах. Та й самі
міжнародні відносини виходять за традиційні межі міждержавних
взаємодій, заснованих на національних інтересах і силовому проти­
борстві та перетворюються у транснаціональні, тобто такі, що здійс­
нюються поза межами і без участі держав.
Спроби поєднання цих парадигм для вироблення загальної теорії
були невдалими. У той же час існують і певні спільні погляди, зокрема
припущення відносно того, що система відображає власні закономір­
ності та закономірності діяльності їхніх учасників (як її елементів) і
взаємовідносин між ними. Система є не просто конгломератом або
сукупністю якихось елементів, а таким органічним утворенням, та­
кою сумою елементів і зв'язків, об'єднання яких дає нову якість. Інте-
гральність є однією з найважливіших характеристик системи. Взає­
модія держав у сучасному світі визначає зміст і стан сучасних міжна­
родних відносин. Якщо взяти держави окремо, то вони не складають
у сукупності міжнародну систему і є лише її складовими. Держ ава іс­
нує, функціонує та розвивається у тісному зв'язку з іншими держа­
вами, тобто в системі відносин.
Такий плюралістичний підхід є найширшим і поєднує погляди
представників багатьох напрямів.
Починаючи з 50-х pp. XX ст., з'являються теоретичні розробки вче­
них, насамперед американських, у яких положення загальної теорії
систем і системний підхід використовувалися в дослідженні сфери
міжнародних відносин. Вони базувалися на відмінній теоретико-
методологічній базі, різнилися і їх мета та висновки. Вони відрізняли­
ся насамперед за вибором предмета дослідження - світова політика
(А. Органскі, Ч. Кеглі, Ю. Вітткопф, Б. Рассетт, С. Харвей), система
міжнародних відносин або міжнародна політика (М. Каплан, К. Дойч,
Дж. Розенау, Ч. Маклелланд, Р. Хопкінс, Р. Мансбах, Дж. Бертон), м і­
жнародна система (К. Дойч, Дж.Д. Сінгер, К. Уолтц, Ч. Олджер,
А. Джордж, О. Холсті, Дж. Розенау, К. Норр, С. Верба, Г. Модельскі).
У 60-70-ті pp. XX ст. головну увагу дослідників було спрямовано на
дослідження структури міжнародної системи, проблем біполярності та
мультиполярності (К. Дойч, Д. Сінгер, Р. Роузкранс, К. Уолтц); функці­
онування міжнародної системи (Е. Скотт); еволюції міжнародних сис­
тем (О. Холсті, Р. Сіверсон, А. Джордж). Американські дослідники
К. Дойч і Дж.Д. Сінгер у статті "Багатополярні системи держав та мі­
жнародна стабільність", надрукованій у журналі "Світова політика" в
1964 р (пізніше ці ідеї були викладені в роботі "Аналіз міжнародних
відносин", яка побачила світ у 1975 p.), зробили спроби пов'язання
стабільності системи з її багатополярністю, що викликало активну на­
57
Частина 1. Міжнародні системи

укову дискусію. З критикою такого погляду виступив К. Уолтц, який у

своїй статті "Стабільність біполярного світу", надрукованій у 1964 р. і
пізнішій праці "Теорія міжнародної політики" (1979) доводив, що бі­
полярна структура є сприятливішою для збереження миру та підтри­
мання стабільності системи.
Дискусії з цього приводу привели до появи значної кількості нових
праць, у яких підтримувалися або спростовувалися погляди
К. Уолтца. Особливого значення набуває аналіз структури міжнарод­
ної системи, тому доцільно згадати концепт Р. Арона, який виокрем­
лює три структурні виміри міжнародних систем - конф іїурацію спів­
відношення сил, ієрархію акторів та гомогенність і гетерогенність. Він
вважав, що в кожну з епох учасники визначали систему більшою мі­
рою, аніж вони визначалися нею. Відтак саме поняття структури
вважається головним показником її сталості та змінності, співпраці
та конфліктності, саме вона відображає закони функціонування та
трансформації системи. Отже, залежність політики акторів, насампе­
ред держав, від структурних характеристик системи є найзагальні-
шою закономірністю міжнародних систем.
У дослідженнях Р. Роузкранса "Міжнародні відносини: мир та вій­
на", М. Хааса "Міжнародний конфлікт", Ф. Віра "Мир проти війни:
екологія міжнародного насильства" аналізується зв'язок між структу­
рними вимірами міжнародної системи та проблемою її стабільності.
С. Браун у своїй праці "Причини та попередження війни" теж висуває
гіпотезу щодо зв'язку ймовірності виникнення і масштабів війни з
типами міжнародної структури: біполярності, багатополярності та по­
ліархії (ситуація з багатьма полюсами, понад десяти за відсутності
домінуючої моделі коаліцій), при тому, що кожен із цих типів існує в
жорсткій та м'якій формі (ступінь згуртованості всередині груп дер­
жав, міжурядових організацій, політичних рухів й інших утворень
навколо полюсів). На його думку, найнебезпечнішими типами міжна­
родних систем є ті, що характеризуються або м'якою біполярністю,
або м'якою багатополярністю. Вони є небезпечними за двома позиці­
ями - імовірність війни і можливість того, що війна в будь-якій час­
тині системи втягне головних її акторів. Найнадійнішою є система
жорсткої багатополярності.
Американський історик Дж.Л. Геддіс звинуватив К. Уолтца в абсо­
лютизації ролі міжнародної структури, акцентуючи увагу на політику
окремих держав.
Спроба узагальнення існуючих підходів до аналізу міжнародних
систем була здійснена Дж. Вельтманом.
Популярність системного методу була пов'язана з використанням
найновіших досліджень у галузі математичного аналізу, комп'ютерного
58
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

моделювання і соціології. Американські теоретики Дж. Розенау,

М. Каплан, Р. Роузкранц пропонували систематизувати всі процесі між­
народного життя у вигляді моделей та аналізувати їх на основі поведін­
ки акторів, тобто держав, що діють у межах загальної системи. У їх пра­
цях система розглядається як визначена сукупність відносин, що пере­
бувають у стані постійної взаємодії із зовнішнім середовищем завдяки
механізмам "входу" та "виходу" відповідно до базових ідей кібернетики.
Моделювання вважається формальним методом дослідження і належить
до модерністських методів. У той же час будь-яка модель може бути
створена лише на базі відповідних теорій та/або концепцій.
Розгляду особливостей функціонування та еволюції міжнародних
систем присвячені праці таких дослідників, як Б. Бузан, М. Каплан,
Р. Літтл, М. Мерль, О. Богатуров, П. Циганков, Е. Поздняков, у яких
висвітлюються теоретико-методологічні основи системного підходу й
особливості функціонування та розвитку міжнародних систем.
С. Хоффман, М. Каплан й А. Раппопорт внесли вирішальний вклад
у розробку т еорії між народних систем. Дж. Модельскі, С. Амін,
К. Кайзер розробили теорію взаємодії (the theory of interaction) в ме­
жах міжнародних систем. Дж. Розенау є автором т еоріїзчіплення (the
theory o f coupling) і т еорії турбулентності (the theory o f turbulence).
Узагальнюючи, запропонуємо таку типологію підходів до дослі­
дження міжнародних систем:
В основі традиційно-історичного підходу (Г. Кіссінджер, Р. Роузкранц)
лежить використання поняття міжнародна система для визначення
етапу у розвитку міжнародних відносин у той чи інший історичний пе­
ріод у тому чи іншому регіоні.
Процес розвитку міжнародних відносин привів до формування пі­
дсистем та системи міжнародних відносин, яка поступово набуває
глобального характеру. Вестфальську систему міжнародних відносин
поділяють на кілька підсистем, об'єднаних спільними закономірнос­
тями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретно­
го періоду відносин між державами. Найчастіше виокремлюють кіль­
ка підсистем Вестфальської системи, що розглядаються як нібито са­
мостійні: Вестфальську - систему англо-французького суперництва і
боротьби за колонії в XVII-XVIII ст.; Віденську систему - або систему
європейського концерту націй у XIX ст.; глобальнішу за географічни­
ми ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома світо­
вими війнами, Ялтинсько-Потсдамську та сучасну системи.
Історико-соціологічний підхід (Р. Арон, М.-Р. Джалілі, Ф. Брайар) дає
можливість виявити ту частку соціального детермінізму, що має місце
у функціонуванні міжнародних відносин. Типологічний аналіз історич­
ного типу міжнародних систем здійснюється на основі таких критеріїв,
59
Частина 1. Міжнародні системи

як характер взаємовідносин між державами; норми, що визначають

поведінку держав на міжнародній арені; методи, за допомогою яких
вони здійснюють своє панування; тип соціальної структури і політич­
ної системи, який є домінуючим; характер правлячих еліт у провідних
державах, мотивація їх поведінки, домінуюча система цінностей.
Емпіричний підхід (від грец. досвід) до типології міжнародних сис­
тем спирається на знання, отримані безпосередньо з досвіду з деякою
раціональною обробкою властивостей і відношень міжнародних сис­
тем як об'єкта дослідження, зокрема на реально існуючі у практиці
міжнародних відносин регіональні взаємодії, які є основою для теоре­
тичного рівня узагальнення. Особливості міжнародно-політичної си­
туації в тому чи іншому регіоні пояснюються специфікою системних
зв'язків, що склались історично.
Міжнародна система обумовлена наявністю функціональної взає­
мозалежності та постійних зв'язків елементів, які взаємодіють упоря­
дковано і на певному рівні інтенсивності. Міжнародна система скла­
дається з підсистем, що структурно та функціонально залежать від
структури і процесів на глобальному рівні. На основі геополітичного
критерію виокремлюються глобальна (макрорівень), регіональні та су-
брегіональні системи. Із набуттям системою міжнародних відносин
глобального характеру (макрорівень) та інтеграцією регіональних
комплексів міжнародних відносин у глобальну систему регіональні
комплекси перетворюються на підсистеми світової системи міжнаро­
дних відносин, специфічний рівень глобальної міжнародної системи -
мезорівень. Субрегіональні підсистеми пов'язані з якісними змінами у
структурі міжнародних відносин на мезорівні. Виокремлюються не
лише регіональні та субрегіональні, але й групові та двосторонні аспе­
кти взаємодії як структурні рівні міжнародної системи (мікрорівень).
Структурний (евристичний) підхід (евристика - від грец. знахо­
джу - прийом дослідження та навчання, відповідно до якого знахо­
дження істини має відбуватися за допомогою навідних питань) базу­
ється на тому, що структура міжнародної системи визначає основні
межі поведінки держав, а також форми їх взаємодії. Він передбачає
залежність рівня стабільності системи від її структури. Основою для
такого припущення є аналіз емпіричних даних, конструювання абст­
рактних теоретичних моделей (М. Каплан, Дж. Розенау та ін.).
Змішаний підхід передбачає можливість поєднання кількох з попе­
редніх, наприклад, синтез історико-соціологічного й евристичного пі­
дходів Р. Роузкранца, поєднання традиційно-історичного та евристи­
чного підходів Дж. Френкела та ін.
Транссистемний (наскрізний) підхід, запропонований російським
дослідником О. Богатуровим, передбачає ревізію традиційного систе-
60
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

много підходу в такому вигляді, у якому він репрезентований у су­

часних працях з політології, соціології та міжнародних відносинах і є
породженням і досягненням західної науки.
Цей підхід передбачає конструювання варіанту пояснення з допо­
могою включення до інструментального аналізу елементів несистем­
ного бачення процесів усередині окремих суспільно-державних утво­
рень і між пластами, які вони утворюють у межах планетарної єднос­
ті. Вихідною одиницею аналізу є суспільства (моделі поведінки), які
поділяються на традиційні (іраціональні традиційні суспільства ліній-
но-прогресивного типу розвитку, поведінка членів яких заснована на
досвіді, традиціях, ритуалі, відтворенні стійких форм мислення), су­
часні (моделі поведінки базуються з опорою на раціональне мислення)
та конгломеративні суспільства (частковий вид несистемної, або сис­
темно-несистемної організації, які відтворюють різні типи зв'язків,
мегаструктури, що спираються на анклави, суспільства, для яких є
притаманним співіснування та стійке відтворення прошарків різно­
рідних моделестворюючих елементів та заснованих на них відноси­
нах). Ці пласти утворюють у суспільстві окремі анклави, ефективність
організованості яких дозволяє анклавам виживати в межах суспільс-
тва-конгломерата, зберігаючи між собою незмінні пропорції, або такі,
що несуттєво змінюються.
Конгломеративнй тип організації може бути інструментом досить
успішного пристосування суспільства до індустріального та постінду-
стріального середовища, дозволяє адаптувати досягнення техногенної
цивілізації, зберігаючи умови для відтворення архаїчних трудових
мотивацій. У ролі прикладів конгломеративних суспільств розгляда­
ються сучасний Китай, Японія, Росія (з анклавами), Ізраїль, Туреччи­
на, Північна Корея тощо.
Кожен анклав у конгломераті автономно відтворює свій тип відно­
син, тобто для конгломеративних суспільств типовими є "ненаскрізні",
оперезуючі зв'язки і в цьому, з позиції суспільства, вони є "несистем­
ними", але анклави взаємодіють між собою, вступають у відносини,
відбувається процес коеволюції, який, із позиції суспільства, є систе­
мним, що дозволяє зробити припущення відносно комбінованого, си­
стемно-несистемного типу організації в конгломераті.
Гіпотеза О. Богатурова не передбачає спростування системного ба­
чення як такого і в певному сенсі є його продовженням. Вона має на
меті відхід від абсолютизації системності та дещо спрощеного бачен­
ня цілісності та єдності соціальних організмів, міжнародного співто­
вариства та світу загалом.
Синергетичний підхід здобуває широкого використання як у природ­
ничих, так і в суспільних сферах знань. Увага дослідників сконцентро­
61
Частина 1. Міжнародні системи

вана на самоорганізації політичних, соціальних, економічних та істори­

чних процесів, на явищах самоорганізації в міжнародних системах.
Інтегральне бачення процесів міжнародного розвитку може бути
забезпечене за допомогою синтезу різних наукових підходів, які ви­
значають основні парадигми наукового пошуку.
Таким чином, дослідження міжнародних систем сформувалися як су­
купність спеціалізованих напрямів та шкіл, єдиних в об'єкті, які спира­
ються загалом на єдині філософські й теоретико-методологічні засади,
але які розрізняються за предметом і методами дослідження. Методи до­
слідження тих чи інших сторін об'єкта даної теорії відіграють роль кон­
кретніших концептуальних побудов, тобто часткових теорій. Часткові
теорії поділяються на два типи - міжпарадигмальні та парадигмальні,
тобто деякі з часткових теорій зазвичай висунуті в межах однієї з пара­
дигм, знаходять підтримку у прибічників іншої парадигми.
На думку М. Мальського та М. Мацяха, теорія міжнародних систем
як часткова теорія у складі загальної теорії міжнародних відносин по­
єднує п'ять взаємопов'язаних теорій:
> Теорія суб'єктності як розділ теорії систем досліджує проблеми
дефініювання і типології активних учасників міжнародних ві­
дносин, специфіки їхніх інтересів та мотивацій, дій і взаємо­
дій між ними.
> Теорія міжнародного порядку є теорією норм і правил поведі­
нки суб'єктів міжнародних відносин, що випливають з особ­
ливостей взаємодії між ними у системі.
> Теорія ієрархії досліджує місце та роль суб'єктів міжнародних
відносин у міжнародних системах, їх ієрархію.
> Теорія турбулентності вивчає проблеми існування міжнарод­
ної системи у ситуації порушення в ній субординації та хаоти­
чних дій елементів міжнародних відносин.
> Теорія еволюції - це теорія про особливості і закономірності роз­
витку міжнародної системи та стани, у яких вона перебуває.
Кожна із цих теорій досліджує один і той самий об'єкт - міжнарод­
ні системи. Проте кожна з них має своїм предметом якусь окрему
сторону чи рівень дослідження.
Д ва головних стани, у яких може перебувати система - це стабіль­
ність і нестабільність, тому із теорії міжнародних систем органічно
випливають дві теорії, які логічно відображають ці стани.
Теорія стабільності вивчає стан стабільності - один з двох головних
станів, у якому може перебувати система. Вона включає:
> теорію співіснування, яка вивчає особливості несилових взає­
модій між елементами системи, що визначаються неантагоні­
стичними суперечностями;
62
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

> теорію співпраці, яка розглядає коопераційність у стосунках

між елементами системи;
> теорію інтеграції, яка досліджує особливості і закономірності
взаємодії в межах міжнародних організацій та інтеграційних
утворень;
> теорію міжнародної безпеки, що присвячена проблемам реа­
гування елементів системи на загрози їхньому існуванню.
Теорія нестабільності вивчає стан нестабільності, у якому може
перебувати система. Вона включає:
> теорію експансії, що досліджує причини експансивності та
агресивності як специфічної поведінки елементів системи у
взаємодіях між собою;
> теорію конфронтації, яка вивчає виникнення суперечностей
між елементами системи, специфіку форм і способів стосунків
між ними у конфліктних ситуаціях;
> теорію конфліктів, що зосереджує увагу на особливостях та
закономірностях силових інтеракцій між елементами системи,
особливостях конфліктів і проблемах та способах їх мирного
розв'язання.
Для того, щоб зрозуміти зміст системного підходу, потрібно виок­
ремити межі системи як певної цілісності. Це можна зробити, проти­
ставивши їй інше, протилежне - середовище. Середовище системи
міжнародних відносин - це сукупність чинників, які впливають на
виникнення та функціонування міжнародних систем. Виокремлюєть­
ся внутрішнє середовище (контекст) та зовнішнє (найістотніші зв'яз­
ки системи з навколишнім світом).
Таким чином, теорія міжнародного середовища досліджує сукуп­
ність чинників, що впливають на виникнення та функціонування мі­
жнародної системи. Д о її складу входять такі теорії:
> теорія географічного середовища, яка зосереджується на д о­
слідженні зв'язків між географічним середовищем та елемен­
тами міжнародної системи, а також особливостях і закономір­
ностях прояву в ньому явищ та процесів, характерних для мі­
жнародних відносин;
> теорія соціального середовища, що вивчає зв'язки між діяль­
ністю і розвитком суспільства на різних рівнях його організа­
ції та міжнародною системою.
У 90-х pp. XX ст. у зв'язку з радикальними змінами на міжнародній
арені відбулися нові бурхливі дискусії відносно теоретичного їх осмис­
лення, "третя велика суперечка" в міжнародно-політичній науці. Як за­
значає значна кількість фахівців у галузі міжнародних відносин, зміни,
які відбулися на межі тисячоліть, з одного боку, стимулювали розвиток
63
Частина 1. Міжнародні системи

теоретичних підходів у галузі міжнародних відносин, з іншого, стали

свідченням неспроможності більшої частини теоретичних розбудов.
Незважаючи на значні розбіжності в поглядах представників різ­
них наукових шкіл і напрямів, існують і спільні підходи, які
М. Лєбєдєвою та П. Циганковим узагальнюються так:
> незважаючи на те, що анархія в міжнародних відносинах за­
лишається, існують певні можливості для їх регулювання;
> кількість учасників міжнародних відносин постійно зростає і
включає, окрім держав, міжнародні організації, як урядові,
так і неурядові, транснаціональні корпорації, різні фірми й
організації, об'єднання, асоціації і навіть окремих індивідів;
> сучасні проблеми та виклики мають глобальний характер і не
можуть бути розв'язані окремими країнами чи групами країн.
Як зазначає Р. Кеохейн, глобальність найсучаснішої міжнаро­
дної проблематики перевершує будь-які теорії.

Типологічний аналіз міжнародних систем дає змоіу виявити їх най-

загальніші і найістотніші характеристики. Типологія є одним з найва­
жливіших засобів і при­
йомів теоретичного ана­
лізу, видом наукової сис­
тематизації, класифіка­
ції предметів або явищ
за спільністю певних
ознак. Поняття тип (від грец. відбиток, форма, зразок) означає форму,
зразок, модель, вид, що має найсуттєвіші якісні ознаки об'єкта дослі­
дження, або містить у собі явища, зведені в певну групу за найзагаль-
нішими та найістотнішими ознаками. Таким чином, тип - це система­
тична (таксономічна) одиниця теорії міжнародних систем. На думку
українського дослідника В. Хоніна, побудова достатньо високого рівня
узагальнення моделі системи міжнародних відносин передбачає виок­
ремлення типологічних відмінностей компонентів цієї багатовимірної
системи, визначення характеру низки структур, які об'єднують її в ці­
лісність і розгляд притаманних їм механізмів взаємодії суб'єктів.
У науковій літературі можна знайти досить широкий спектр кри­
теріїв щодо типології міжнародних систем. Існує і багато типологій
міжнародних систем (Г. Кіссінджер, Р. Арон, Дж. Модельскі, Ф. Ріггс,
Дж. Розенау, М. Каплан, Р. Роузкранц та ін.). Не заглиблюючись у де­
талі численних теорій, зазначимо, що, незважаючи на різноманітність
думок відносно критеріїв типології міжнародних систем, значна час­
тина науковців віддає перевагу таким критеріям, як структура сис­
теми та природа її елементів.
64
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

З цього випливає такий теоретичний висновок. Система - це су­

купність елементів і відносин як між ними, так і між їх окремими
сторонами, що складаються в цілісне єдине утворення і перебувають
у взаємодії один з одним. Різні сторони цілісних явищ і процесів, різні
типи всезагальних зв'язків у філософському пізнанні об'єднуються у
групу парних категорій, що відображають організацію, або побудову
буття, зокрема одиничне-загальне. Зв'язок одиничного і загального
має всеохоплюючий характер, оскільки пізнання передбачає вміння
порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю, кла­
сифікувати їх. Діалектика функціонування та розвитку міжнародних
систем розкривається у взаємодії її структури й елементів, тому в
межах цілісної структури теорії основні концепції органічно взаємо­
пов'язані і взаємно детермінують одна одну.
Рівні аналізу. Основні парадигми дослідження, як влучно зазначає
Джеймс Н. Розенау, відрізняються тим, на якому рівні аналізу вони
роблять акцент. Наслідком дискусії, що розгорнулася в 60-х pp. XX ст.
між прибічниками традиційного, або класичного та наукового підхо­
ду, або модернізму стало поширення системного підходу до дослі­
дження міжнародних відносин. Саме на основі системного підходу
був розроблений метод рівнів аналізу. Уперше це поняття було вико­
ристано у праці К. Уолтца "Людина, держава і війна" (1965). На під­
ставі дослідження причин конфліктів він прийшов до висновку, що їх
слід шукати у трьох сферах політичного, або на трьох рівнях - рівні
осіб, що приймають рішення або рівні індивідів-, рівні внутрішньополі­
тичних факторів, або рівні держав; на рівні міждержавної системи.
Головні причини потрібно шукати саме на останньому рівні, оскільки
від її конфігурації та структури (біполярної, однополярної, монополя-
рної) залежить поведінка держав на міжнародній арені.
Значний внесок у розробку методу рівнів аналізу внесли такі дослі­
дники, як М. Каплан, Д. Сінгер, Б. Бузан.
Дж. Розенау запропонував схему аналізу міжнародної системи, що
складається із шести рівнів:
> перший рівень - це рівень індивідів, фізичних осіб як творців
політики і їх характеристики;
> другий рівень - посади, які вони обіймають та ролі, що вони
виконують;
> третій рівень - структури уряду, у якому вони діють;
> четвертий рівень - суспільство, у якому живуть індивіди;
> п'ятий рівень - системи відносин між національними урядами
й іншими учасниками міжнародних відносин;
> шостий рівень - глобальна міжнародна система.

65
Частина 1. Міжнародні системи

Міжнародні відносини, як відносини між окремими соціальними

організмами, практично реалізуються у відносинах соціальних органі­
зацій, їх акторів, персон-учасників й окремих індивідів. Наявність
двох рівнів міжнародних відносин - рівня індивідів і рівня соціальних
організацій, на думку В. Хоніна, ще не створює особливих систем мі­
жнародних відносин, а лише формує їх сукупність. Однак уже на рів­
ні міжнародних відносин соціальних організацій формуються особли­
ві комплекси міжнародних відносин.
Основним компонентом міжнародних відносин є відносини між­
державні. Розглядаючи міжнародні відносини як багатомірну та склад­
ну систему, слід зазначити, що її особливі структурні якості (динаміч­
ність, гомеостатичність та синархічність) проявляються у зовнішньополі­
тичній діяльності держав й інших суб'єктів міжнародних відносин.
Приходимо до висновку, що особливе значення має діалектика ціло­
го та частини, системи та її елементів. Хоча елементи інтегровані в си­
стему, вони різноякісні та різнорідні. Однак у той же час вони є носія­
ми якості цієї системи, що робить їх сумісними в цій системі. Виникає
внутрішня організація системи, народжується її структура, ієрархія,
оформлена за різними рівнями. Існує тісний зв'язок між системою та її
елементами, тому система - це не просто сукупність елементів, але й
особливого роду відносини - зв'язки між ними. І чим більше елементів й
інтенсивніші зв'язки між ними, тим складнішою є система.
Підсистема відносин. Складовими учасниками підсистеми відно­
син є стосунки всіх видів і типів та ієрархічні взаємозв'язки, що ви­
никають між учасниками міжнародних відносин.
У ролі самостійної функціональної системи розглядаються види
міжнародних відносин. Типологія міжнародних систем на основі ви­
дової структури міжнародних відносин охоплює низку специфічних
взаємодій між її учасниками: економічні, політичні, культурні, еко­
логічні, інформаційні. Політичні відносини утворюють найважливі­
шу підсистему в системі відносин із власною структурою, функція­
ми, процесом розвитку.
Під міждержавною системою, зазначає М. Каплан в Передньому слові
до восьмого видання своєї праці "Мир і війна між націями" (1983) розу­
міється система, у яку інтегровані держави і яка стежить за націями,
щоб убезпечити себе. Явища, які не входять у міждержавну систему,
однак на неї впливають і самі зазнають впливу, поділяються ним на
транснаціональні (ті, що проникають через кордони, оминаючи певною
мірою владу і контроль держав), міжнаціональні та наднаціональні.
Підсистема учасників. Учасники міжнародних відносин розгляда­
ються як елементи міжнародної системи. Елементами системи є всі уча­
сники міжнародних відносин, до якого б типу вони не належали. Дослі­
66
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

дження загальних особливостей і закономірностей функціонування та

розвитку міжнародних систем не потребує, як вважає значна частина
дослідників, заглиблення в ієрархічні рівні нижче державного.
Елемент (від лат. стихія, першооснова) - це:
> складова частина єдиного складного цілого;
> найпростіша складова системи (її компонент), межа припусти­
мого членування в обсягах даної якості системи, мінімальний
носій цієї якості в системі, що виконує в ній певну роль;
> у випадку, коли елемент має власну структуру, тобто є сукуп­
ністю простіших, ніж сам, частин, він може бути підсистемою
по відношенню до системи вищого рівня, що має власну суку­
пність елементів.
Відповідно до системного підходу кожна система може бути підси­
стемою, тобто елементом системи вищого рівня.
Принцип системності при дослідженні міжнародних відносин може
дати позитивні результати лише в тому випадку, коли він буде засто­
сований разом із принципом синархії - ефекту системної цілісності об'­
єкту, який полягає у виникненні додаткових якостей, які перевищують
суму ефекту діяльності окремих елементів системи до включення їх у
системне ціле. Це є проявом універсального закону діалектики - закону
взаємного переходу кількісних змін у якісні. Даний закон розкриває і
внутрішній механізм переходу до нової якості, відповідаючи на питан­
ня, яким чином відбувається еволюція міжнародних систем.
Структура системи. Дослідження міжнародних систем потребує
врахування її структури (конфігурації зв'язків) та функцій (природи і
змісту цих зв'язків). У своїй праці "Теорія міжнародної політики"
К. Уолтц зазначає, що вирішальну роль у поведінці держав має стру­
ктура міжнародної системи - сукупність зовнішніх примусів і обме­
жень, які впливають на міжнародну поведінку держав. Отже, струк­
тура (від лат. будова) - це найважливіша якість системи, оскільки
вказує на засіб організації і функціональне співвідношення її елемен­
тів. Це сукупність функціональних елементів системи, об'єднаних
певними зв'язками.
Зміст поняття структури міжнародної системи має кілька аспектів:
> взаєморозташування і співвідношення елементів системи;
> засіб організації елементів у систему;
> низка впорядкованих і стійких зв'язків між елементами, обу­
мовлена різноманіттям функцій елементів, особливо їх роллю
в підтриманні стабільності системи;
> сукупність примусів й обмежень, що випливають з існування
системи для її елементів.

67
Частина 1. Міжнародні системи

Структура міжнародної системи охоплює три рівні організації:

> На першому рівні міжнародна система розглядається як ціліс­
ність.
> На другому - як поєднання підсистем учасників і відносин
між ними.
> На третьому вона є поєднанням елементарних складових -
учасників міжнародних відносин.
Виокремлюють такі структурні виміри міжнародних систем:
> Конфігурація співвідношення сил. Це поняття, як зазначає
М. Каплан, містить такі аспекти: межі системи; поділ сил між
різними дійовими особами; у який спосіб дійові особи розта­
шовані на географічній карті. Конфігурація співвідношення
сил відображає існування центрів сили. Вона залежить від кі­
лькості головних акторів та характеру відносин між ними.
> Ієрархія акторів. Вона відображає їх фактичну нерівність з
погляду військово-політичних, економічних, ресурсних, ідео­
логічних та інших можливостей впливу на систему. Місце і
роль суб'єктів міжнародних відносин у міжнародних системах,
критерії їх ранжування, субординації та міжнародного поряд­
ку досліджується теоріями ієрархії.
> Гомогеність або гетерогеність. Вона відображає ступінь зго­
ди, що існує в акторів відносно тих чи інших принципів або
цінностей.
На підставі цього критерію можна виокремити гомогенні та гетеро­
генні міжнародні системи. Р. Арон називає гомогенними системами
такі, у яких держави належать до одного типу, дотримуються однієї й
тієї ж самої концепції політики. Гетерогенними вважаються системи,
у яких держави організовані за різними принципами і поділяють су­
перечливі цінності.
Зрозуміло, що гомогенність і гетерогенність включають у себе різні
модальності, незлічені нюанси. Система є більш або менш гомогенною
чи гетерогенною: гомогенною в одній зоні, гетерогенною в іншій; го­
могенною в часи миру, гетерогенною в часи війни; гетерогенною з
частковим дотриманням дипломатичного правила невтручання, гете­
рогенною із застосуванням дипломатичної техніки підривної револю­
ційної діяльності. Гетерогенність може бути гетерогенністю соціаль­
них структур або гетерогенністю політичних режимів, гетерогенністю
більше ідей, аніж реальностей, або навпаки, гетерогенністю більше
реальностей, аніж ідей.
У контексті гомогенного або гетерогенного характеру міжнарод­
ної системи можемо говорити про його безпосередній вплив на її
стан. Адже гомогенність системи сприяє стабільності системи, ге-
68
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

терогенність системи призводить до протилежних наслідків - поси­

лює її нестабільність.
Внутрішній режим, тобто сукупність формальних і неформальних
принципів та норм, угод і процедур прийняття рішень, до якого при­
водить конфігурація співвідношення сил.
Кожна міжнародна системи має свій тип контролю. Упродовж існу­
вання всіх міжнародних систем були характерні три типи контролю:
> імперський (імперіалістичний) - єдина держава контролює
решту;
> біполярний (дві наддержави контролюють та регулюють взає­
мовідносини у межах своїх сфер впливу);
> система балансу сил (три або більше держав контролюють дії
одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни сою­
зів та відкритих конфліктів).
Поняття рівноваги застосовується до всіх міжнародних систем. На
найвищому рівні абстракції політика рівноваги зводиться до маневрів,
спрямованих на те, аби перешкодити одній державі зібрати сили, які б
перевищували сили їхніх супротивників, об'єднаних у коаліцію. Кожна
держава, якщо вона прагне зберегти рівновагу, виступить проти дер­
жави або коаліції, які видаються спроможними забезпечити собі таку
перевагу. Це загальне правило стосується всіх міжнародних систем.
Більшість дослідників на підставі зазначених критеріїв виокрем­
люють такі типи міжнародних систем - монополярну, біполярну, полі-
полярну (багатополярну).
Типологія американського дослідника М. Каплана містить десять
моделей міжнародних систем (система рівноваги сил, вільна біполяр­
на система, гнучка біполярна система, біполярна система розрядки,
біполярна система нестабільних блоків, жорстка біполярна система,
універсальна система, ієрархічна система, система повної проліфера­
ції, система неповної проліферації). Однак дослідник визнає, що в іс­
торії реально існували лише дві перші системи.
Р. Арон виокремлює дві найтиповіші моделі систем, залежно від
конфігурації співвідношення сил - багатополярну та біполярну, для
аналізу конкретних правил політики рівноваги.
Перша модель - багатополярна. Під багатополярністю розуміється
структура міжнародних відносин, у якій існує кілька провідних дер­
жав, які є зістав ними за сукупністю своїх силових, економічних, полі­
тичних можливостей та потенціалу ідейно-політичного впливу.
М. Каплан сформулював шість правил, необхідних і достатніх для фу­
нкціонування даної системи:
> кожна дійова особа має прагнути збільшити свої спроможнос­
ті (можливості), але вона має віддавати перевагу методам пе­
реговорів перед методами війни;
69
Частина 1. Міжнародні системи

> вона має вдатися до зброї, радше ніж відмовитися від нагоди
збільшити свої спроможності;
> вона має радше припинити бойові дії, аніж вивести з гри одну
з "головних дійових осіб системи";
> вона має протистояти будь-якій коаліції чи індивідуальній ді­
йовій особі, що прагне посісти панівне становище щодо інших
держав системи;
> вона має стримувати тих учасників системи, які обстоюють
принцип наднаціональної організації;
> вона має дозволяти державам, раніше переможеним чи від­
критим, повернутися в систему в ролі прийнятних акторів, а
також вона повинна допускати дійову особу, що була раніше
другорядною, у категорію головних дійових осіб.
Модель багатополярної рівноваги допомагає зрозуміти системи,
які реалізувалися в процесі історичного розвитку, і правила
М. Каплана описують обставини, сприятливі для тривалого вижи­
вання такої системи.
Для багатополярної системи характерна наявність кількох наддер­
жав, могутність яких порівняно одна. їй притаманна перманентна
конфронтаційність, існує нетривкий баланс сил, відбувається постійна
боротьба за владу. У цій системі існує значна ймовірність створення
коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліцій су­
противної сторони, що значно перевищує шанси на перемогу в прямо­
му конфлікті. Отже, якщо конфлікт розпочинається як локальний, то
він швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального.
Друга модель - біполярна. Під біполярністю розуміється структура
міжнародних відносин, у якій існує значний відрив тільки двох дер­
жав від решти членів міжнародного співтовариства за сукупністю си­
лових, економічних, політичних можливостей та потенціалу ідейно-
політичного впливу. Біполярною є така конфігурація співвідношення
сил, коли більшість політичних утворень групується навколо двох із
них, чиї сили переважають сили інших. Малі держави, навіть об'єд­
навшись, неспроможні врівноважити одну з великих. Принцип рів­
новаги тут застосовується до відносин між двома коаліціями, кожна з
яких утворюється навколо одного з двох головних гравців.
У такій системі відрізняються три види дійових осіб - двоє тих,
що стоять на чолі коаліцій, і нарешті, держави, які можуть і праг­
нуть залишитися поза конфліктом. Ці три види дійових осіб діють за
різними правилами.
Монополярна система характеризується наявністю однієї наддер­
жави, могутність і вплив якої на систему є вирішальним.

70
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Підтипами монополярної системи є:

> проста монополярна система, що характеризується відноси­
нами "наддержава - залежні держави", і відсутні суперники
єдиної наддержави;
> структуризована монополярна система, що характеризується
наявністю сильних регіональних центрів сили (великих держав),
які впливають на середні і малі держави. Ієрархічні відносини:
наддержава - регіональний центр - держави - залежні держави;
> змішану монополярну систему характеризує поєднання попе­
редніх підтипів. Існують два типи ієрархічних зв'язків - над­
держава - залежні держави і наддержава - регіональний
центр - держави - залежні держави. Така система найпоши­
реніша в реальних міжнародних відносинах.
У 80-х pp. XX ст. американськими дослідниками Р. Кеохейном,
Дж. Найєм, Р. Гілпіном була сформульована концепція гегемоністич-
ної стабільності (автором цього терміна вважається Р. Кеохейн), яка
спочатку була пов'язана насамперед зі сферою світо господарських
зв'язків, але пізніше, завдяки внеску Дж. Найя, набуває ознак цілісної
політико-військо-економічної теорії. У її основі було припущення від­
носно того, що для стабільного розвитку світової економіки
(Р. Кеохейн, Р. Гілпін) та світу загалом (Дж. Най) необхідне явне пере­
важання в міжнародних справах однієї держави. За визначенням
Р. Кеохейна та Дж. Найя, під гегемонією розуміється міжнародна си­
туація, коли одна держава є достатньо могутньою, щоб затверджува­
ти власні правила, що регулюють міжнародні відносини,
Типологія Е. Чемпеля передбачає виокремлення імперіальної, геге-
моністичної, ієрархічної та егалітарної систем.
Теорія цивілізаційних систем Дж. Модельскі започаткувала новий
напрям у типології міжнародних систем. Учений вважає, що держави
групуються в підсистеми з огляду на подібність їх внутрішніх систем і
ця подібність визначає тип цивілізаційної міжнародної системи (Аг­
рарію або Індустрію).
О. Богатуров у межах трансистемного підходу виокремлює як ти­
пологічну одиницю аналізу суспільства і поділяє їх на традиційні, су­
часні та конгломеративні.
Важливою є типологія міжнародних систем Й. Галтунга, на підставі
критерію їх розміщення щодо центрів найважливіших глобальних
процесів (центральні та периферійні системи).
Типологія елементів міжнародних систем. Як пише Р. Арон у
праці "Мир та війна між націями", "структура міжнародної системи
завжди є олігополістичною. У кожну з епох головні учасники визнача­
ли систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею".
71
Частина 1. Міжнародні системи

Типологія елементів міжнародних систем може здійснюватися в

трьох головних якостях: як типологія конкретного елемента певної
країни (її місце в системі міжнародної стратифікації), міжнародної
організації (за характером членства, географічним та функціональ­
ним вимірами) тощо; як типологія даного виду елемента держав -
демократичних або тоталітарних, цивілізацій - західного або східного,
лінійного або циклічного типу розвитку; як типологія певного виду су-
б'єктності, зокрема зміна характеру та природи суб'сктності певної
міжнародної системи. Так, якщо у Вестфальській системі держава бу­
ла її головним елементом, то в епоху постбіполярності природа елеме­
нтів міжнародної системи змінюється за рахунок посилення питомої
ваги недержавних елементів.
Важливого значення набуває дослідження місця та ролі суб'єктів
міжнародних відносин у межах міжнародних систем, їх ієрархії.
Незважаючи на те, що постійною та невід'ємною характеристикою
системи є її анархічність, сама системність передбачає і певну ієрар­
хію, тобто співпідлеглість, співупорядкованість як систем різного рів­
ня, так й елементів системи. Ієрархія (від грец. священний та влада),
тобто розташування елементів цілого в певному порядку, властива
будь-якій системі і є відображенням структурних характеристик
міжнародної системи в безпосередніх статусных взаємовідносинах
міжнародних акторів.
У цьому контексті необхідно розрізняти:
> ієрархію суб'єктів міжнародних відносин як елементів міжна­
родної системи;
> ієрархію підсистем групи елементів у межах системи, які мо­
жна відрізнити від єдиної системи через певну природу або
інтенсивність їхніх взаємодій або взаємозалежності;
> ієрархію систем міжнародних відносин у єдності їх внутрішніх
якостей і всієї сукупності відносин та зв'язків.
Ієрархія суб'єктів міжнародних відносин відображає їх фактичну
нерівність з погляду військово-політичних, економічних, ресурсних,
ідеологічних та інших можливостей впливу на систему. Вона може
аналізуватись у трьох головних аспектах:
> як ієрархія конкретного суб'єкта, наприклад місце конкретної
держави у визначеній системі міжнародних відносин або місце
конкретної держави в контексті еволюції міжнародних систем;
> як ієрархія даного типу суб'єкта (держав, цивілізацій, міжна­
родних організацій, ТНК), наприклад, система міжнародної
стратифікації держав;
> як ієрархія певного типу суб'єктності в межах міжнародних
систем.
72
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Ієрархія систем міжнародних відносин передбачає врахування як

змін у характері та природі суб'єктності її елементів, так і змін у стру­
ктурі міжнародних систем. Важливою особливістю ієрархії є суборди­
нація - підпорядкування нижчих елементів системи вищим (глобаль­
на, регіональні, субрегіональні системи міжнародних відносин, групо­
ві та двосторонні аспекти взаємодії держав як ієрархічні рівні між­
народної системи).
Критерії ієрархії. Особливість ієрархічних взаємовідносин визна­
чається двома змінними: могутністю (силою) учасників міжнародних
відносин; активністю їх дій у міжнародному середовищі. Головним
критерієм ієрархії є сила/могутність (power - поняття, яке походить з
англомовної літератури). У той же час, як влучно зауважує Р. Арон,
мало понять застосовуються так часто і так хибно розуміються, як
поняття сили/могутності (puissance, power, Macht). Англійці говорять
про power politics, німці про Macht Politik з акцентом критики або по­
кори, жаху або захвату. Дуже мало французьких авторів вихваляли
політику могутності з таким запалом, як це робили деякі німецькі до­
ктринери - прихильники Macht Politik. І мало хто із французьких ав­
торів засуджував політику могутності з такою переконливістю, з якою
кілька американських моралістів засуджували power politics.
Як критерій ієрархії сила/могутність цілком застосовна до будь-
яких типів учасників міжнародної системи, однак для кожного з них
має бути модифікована за змістом.
У випадку фізичних осіб це особиста значущість, що визначається
її фаховими, інтелектуальними, діловими якостями, авторитетом, фі­
нансовими можливостями.
Для політичних партій, рухів й організації це рівень популярності,
фінансові можливості, впливовість соціальних груп. Могутність ТНК
залежить від обсягу нагромадженого ними капіталу.
Найбільше дискусій викликає питання відносно визначення крите­
ріїв сили (могутності) держав.
Держава бере участь у системі міждержавних відносин у двох го­
ловних якостях:
> завжди як індивідуальний носій своїх національних інтересів;
> як частина міжнародної структури, яка реалізує колективні
інтереси та цілі. Це є свідченням поліструктурності системи.
Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, держава вступає у
відносини з іншими державами і стає тим самим елементом системи
міждержавних відносин. Як елемент, вона впливає на систему, й са­
ма, у свою чергу, відчуває вплив з її боку. Держави, перебуваючи у
стані взаємодії та взаємозв'язку одна з одною, утворюють, таким чи­
ном, особливу систему відносин, яка має свою специфічну природу,
73
Частина 1. Міжнародні системи

якості та закономірності, що виходять за межі закономірностей жит­

тєдіяльності держав, які до неї входять. Система складається з дер­
жав, але не є простою сумою їх складових. У той же час кожна дер­
жава у складі системи є далеко не тим, чим вона є як окремо взяте
утворення. Держава проявляє ті свої якості, якими вона завдячує са­
ме факту своєї належності до системи.
Значення внутрішньосистемних відносин для кожного окремого
елемента системи тим більше, чим більша кількість елементів (держав
та інших) утворює цю систему. Адже матеріальні можливості елемента
є непорівнювані з можливостями багатьох інших елементів, які підкрі­
плені системними якостями утворення, до якого входять ці елементи.
Держава є елементом міжнародної системи, але одночасно і внут­
рішньо складною системою вищого порядку по відношенню до сучас­
ної міжнародної системи. Порівняно висока самостійність держав як
елементів міжнародної системи пояснюється тим, що вони виникли
раніше й існують довше, ніж сучасна міжнародна система.
Сучасна міжнародна система перебуває у процесі становлення і не
може вважатися остаточно цілісною. У той же час у сучасних держав як
систем рівень цілісності набагато вищий. Вищий порівняно з міждер­
жавними відносинами порядок організації суспільства і держави накла­
дає особливий відбиток на відносини між елементом-державою і всією
системою міждержавних відносин. Це відображається в істотному роз­
ширенні меж свободи та незалежності елемента-держави від системи,
високому ступені її активності у функціонуванні та розвитку системи.
В основі системної взаємодії лежить насамперед взаємозалежність
держав. Ця взаємозалежність відображається у визначеній упорядко­
ваності відносин, яка втілюється в ієрархії держав, у структурі їхніх
зв'язків, у системі рівноваги сил і союзів держав, тобто в явищах, які
мають характерні ознаки системних відносин.
Не заглиблюючись у деталі численних теорій (див. част. II,
розд. 10.1), зазначимо, що існують два базові шляхи розуміння сили:
> як атрибуту, певних характеристик або якостей її носіїв;
> як здатності такі якості і характеристики використовувати.
Існує багато підходів до оцінки сили/могутності держав, які можна
узагальнити так:
> географічні параметри (географічне положення, розмір тери­
торії, геополітичні характеристики;
> демографічні параметри (чисельність населення, рівень урбанізо-
ваності, структурні особливості - вікові, етнічні, релігійні тощо);
> політичні параметри, тобто політична й адміністративна ор­
ганізація суспільства і держави, стабільність політичної сис­
теми, політичний престиж країни у міжнародних відносинах;
74
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

> економічні параметри, тобто економічна організація, забезпе­

ченість природними ресурсами, рівень розвитку технології,
потенціал промислового та сільськогосподарського виробниц­
тва, рівень розвитку професійної освіти, які визначаються з
урахуванням геополітичних чинників, забезпеченості сиро­
винними ресурсами;
> військові параметри, тобто військова сила, комплекс військо­
вих можливостей, рівень боєздатності збройних сил і військо­
вої організації загалом, ступінь розвитку військової традиції;
> науково-технічні параметри, науково-технічний потенціал;
> організаційний ресурс;
> рівень розвитку інфраструктури, насамперед транспорту та
зв'язку, розвиненість використання комунікаційних технологій;
> історичні параметри, зокрема історична репутація держави
як діючої особи в міжнародних відносинах;
> психологічні параметри, тобто історично зумовлений менталі­
тет населення;
> формальний або неформальний статус у міжнародно-
політичній ієрархії (наддержава, велика держава, регіональ­
ний центр сили тощо);
> якості організації дипломатичної служби та її традиції.
За іншими критеріями компоненти могутності держави поділяють­
ся на матеріальні та нематеріальні.
Цілком зрозуміло, що не існує шкали виміру нематеріальних ком­
понентів могутності держави. Спроби "математизації" оцінки могут­
ності держави, створення універсальної формули для порівняння мо­
гутності на підставі різних критеріїв здійснювали різні дослідники.
Так, зокрема К. Кнорр запропонував здійснювати такий порівняль­
ний аналіз на підставі перш за все військового потенціалу держав.
Зрозуміло, що аналіз могутності держави неможливий без урахування
військового аспекту. Його складовими є військовий потенціал держа­
ви, можливість розвитку й удосконалення збройних сил і забезпечен­
ня їх сучасною зброєю та технікою, що характеризується такими по­
казниками, як чисельність збройних сил, кількість і якість озброєнь і
технічного спорядження, рівень військової підготовки особового
складу, напрями розбудови військової сфери тощо. Однак за умов,
коли роль військової сили як засобу зміцнення впливовості держави
зменшується, а більшого значення набувають інші компоненти сили,
залучаються до наукового обіїу нові поняття, такі як тверда сила
(охоплює власне військовий потенціал, передусім збройні сили) та
м'яка сила (включає комплекс інструментів взаємозалежності, дина­
мізм економіки, соціальну об'єднаність суспільства, його орієнтова­
75
Частина 1. Міжнародні системи

ність на сприйняття нової інформації, поєднання із системою міжна­

родних комунікацій, універсальність і привабливість культурних й
ідеологічних цінностей, професіоналізм дипломатії, зокрема її готов­
ність і спроможність до використання міжнародних інститутів тощо).
У нинішній період поняття сили (могутності) набуває дедалі багатоас-
пектішного характеру. Слід зауважити: ще за часів холодної війни, коли
її основу складали військові аспекти, це поняття вже містило також ни­
зку інших складових частин - економічну, соціальну, екологічну тощо. В
умовах формування нового міжнародного порядку економічна життє­
здатність є найважливішим елементом національної могутності, як ра­
ніше - військова сила. Віднині могутність базуватиметься на сукупності
економічних, політичних і військових чинників. Разом із тим це не
означає, що військовий компонент втрачає своє значення.
Ураховуючи ці зміни, німецький учений В. Фукс у ролі головного
критерію могутності запропонував її промисловий потенціал.
К. Джерман запропонував ураховувати такі показники, як наявність
або відсутність ядерної зброї, розмір території, кількість населення,
промисловий і військовий потенціал.
Власні формули були запропоновані і такими дослідниками, як
Д. Зінгер, Р. Клайн, М. Олфілд, А. Саброскі, Ч. Тейбер та ін. Цілком
зрозуміло, що єдиний погляд як щодо ефективності такого методоло­
гічного підходу до оцінки сили/могутності держави, так і відносно
критеріїв такої оцінки навряд чи може бути знайдено.
Використання суто кількісних (статистичних) методів у дослідженні
міжнародних відносин поки що не дало відчутних результатів. Це по­
в'язане з відсутністю загальної теорії вимірюваних явищ і процесів,
складнощами, або навіть принциповою невимірюваністю багатьох
найважливіших їх характеристик; складністю врахування взаємозв'я­
зків між зовнішніми проявами та сутнісними аспектами явищ і про­
цесів міжнародного життя.
Структуралізм (Б. Браун, Й. Гельмут, П. Баран, А. Франк та ін.) до­
дає такі критерії могутності, як місце і роль держави у системі між­
народних відносин, рівень їх претензій і здатність реалізації ресурс­
ного потенціалу, що визначається в тому числі і потенційними мож­
ливостями. У той же час претензії держави не завжди можуть бути
збалансованими з її національною могутністю. Як зазначає
Г. Перепелиця, претензії певною мірою віддзеркалюють національні
інтереси, але при цьому вони суттєво відмінні від останніх. Націона­
льні інтереси - річ об'єктивніша, ніж претензії, вони віддзеркалюють і
репрезентують об'єктивні потреби, які формуються умовами існуван­
ня країни в міжнародному середовищі.

76
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Роль національних інтересів у визначенні місця держави в си­

стемі міжнародної стратифікації. Концепції національного інтересу
є фундаментальними, за їх допомогою формуються основні теорії та
гіпотези, покликані виявити закономірності поведінки міжнародних
акторів. Поняття національний інтерес є одним з базових у теорії та
практиці політики держав. Для того, щоб з'ясувати роль національних
інтересів у визначенні місця тієї чи іншої країни в системі міжнародної
стратифікації, необхідно зрозуміти природу національного інтересу та
розглянути існуючі погляди й підходи до цього питання.
Проблеми, пов'язані з трактуванням поняття інтерес надзвичайно
важливі з урахуванням того, що вони є визначальною основою, на
якій будується як логіка дій учасників міжнародних відносин, так і
місце, яке вони посідають у системі міжнародної стратифікації. Наці­
ональний інтерес вважається спеціальним терміном теорії та практи­
ки зовнішньої політики й міжнародних відносин, де головними дійо­
вими особами є національні держави. З огляду на це національний
інтерес розглядається як інтерес переважно державний і міждержав­
ний, і є мотивацією зовнішньополітичної діяльності держав (якій у
внутрішній політиці відповідає інтерес суспільний). Згаданий підхід
підкріплюється також тим, що у мовах романської та германської
груп визначення національний позбавлене свого суто етнічного зву­
чання та тлумачиться як державний, народний, загальнонародний.
Поява терміна національний інтерес припадає на XVI ст. Він набув
поширення із XVII ст., тобто із часів утворення національних держав
у Європі. Зміст цього поняття зазнав еволюції від династичного інте­
ресу та волі монарха до нинішнього - інтереси всієї держави та нації.
Поняття національного інтересу спочатку було одним із засобів пла­
нування зовнішньої політики, її виправдання чи засудження. У тако­
му контексті воно використовувалося з кінця XVIII ст. США для захи­
сту своїх інтересів перед великими державами Старого Світу, а із се­
редини XIX ст. - європейськими країнами у зв'язку з тамтешніми змі­
нами співвідношення сил.
Із 30-х pp. XX ст. термін національний інтерес активно використо­
вується для аналізу зовнішньої політики, для наукового вивчення зо­
внішньополітичної діяльності держав. У 1935 р. термін національний
інтерес було включено до Оксфордської міжнародної енциклопедії со­
ціальних наук.
У повоєнний період чималий внесок у розробку концепції націо­
нального інтересу зробили американські дослідники. Відомий полі­
толог У. Ліппман уперше запропонував визначення національної
безпеки з погляду категорії національного інтересу. У другій поло­

77
Частина 1. Міжнародні системи

вині 40-50-х pp. XX ст. сформувалися два протилежних підходи до

аналізу національного інтересу.
Перший, об'єктивістський підхід був презентований школою полі­
тичного реалізму (або школою національного інтересу), його пред­
ставники - С. Браун, У. Аіппман, М. Каплан, С. Хоффман та ін. Під
національним інтересом представники політичного реалізму розумі­
ли сукупність прагматичних прагнень держави як основного суб'єк­
та міжнародних відносин.
Другий, суб'єктивістський підхід до трактування національного ін­
тересу обстоювався політологами-біхевіористами (А. Вольферс,
К. Норр, Ф. Трегет, Д. Кауфман, А. Архарія та ін.), які намагалися по­
яснювати міждержавні відносини через аналіз поведінки державних
діячів (теорія прийняття рішень). Альтернативний напрям застосовує
пояснення міждержавних відносин, виходячи з аналізу механізму
прийняття рішень державними діячами.
Для демократичної традиції притаманним є визнання інтересів
окремої особи та суспільства.
Відсутні і вичерпні визначення поняття національний інтерес. Так,
відомий французький дослідник Р. Арон вважав, що це поняття є
умовним та неоднозначним, не може бути раціонально поясненим,
оскільки не випливає з індивідуальних та групових інтересів і не зво­
диться до їх сукупності. Національний інтерес поєднує постійність і
динамічність та є неоднозначним, багатомірним явищем. Спільним у
розумінні національного інтересу є те, що його розуміють насамперед
як інтерес держави.
Незважаючи на те, що серед учених немає спільного погляду щодо
найважливіших проблем концепції національного інтересу, це понят­
тя активно використовується як у міжнародно-політичній науці, так і
в зовнішньополітичній практиці.
Неоднозначне та багатомірне явище національного інтересу фор­
мується під впливом низки чинників, пов'язаних зі специфікою ста­
новлення конкретної нації. Він має два аспекти - внутрішній і зовні­
шній. Внутрішня та зовнішня політика є двома інструментами дер­
жави для реалізації відповідних (внутрішнього та зовнішнього) аспек­
тів свого державного/національного інтересу. Двома найзагальніши-
ми видами політичної діяльності держави щодо реалізації її націона­
льного інтересу є внутрішньополітична та зовнішньополітична діяль­
ність, тому деякі дослідники ставлять знак рівності між поняттями
національні й державні інтереси.
Міжнародні інтереси держави є складною структурою тісно по­
в'язаних елементів, які не завжди і не в усьому адекватно виявля­

78
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

ються ззовні. Інтереси бувають державні, загальнонаціональні, на­

ціональні та групові.
У кожній країні при формуванні державних або національних ін­
тересів певну роль відіграють інтереси відповідних груп. Це можуть
бути партії, масові громадські рухи, різноманітні владні структури.
Державні інтереси це:
> інтереси, успадковані від минулого;
> інтереси, пов'язані з нормами міжнародного права;
> інтереси, що відповідають загальнолюдським цінностям й ідеалам.
Загальнолюдські інтереси полягають у забезпеченні нормального
функціонування всієї системи цивілізації, захисті довкілля, тобто збе­
реженні екологічного балансу, запобіганні ядерній війні, раціональ­
ному використанні ресурсів, боротьбі проти голоду та хвороб, тому
стосуються всіх країн і народів, є пріоритетними й домінують над ін­
тересами окремих держав.
Державні інтереси мають свої часові межі, просторовий вимір,
шкалу пріоритетів. Вони коригуються та змінюються відповідно до
глибинних процесів внутрішнього та міжнародного розвитку, що при­
зводить до еволюції зовнішньополітичних доктрин. Згідно зі своїм ха­
рактером вони можуть бути тривалими й тимчасовими, корінними і
привнесеними, життєво важливими та другорядними, стратегічними
й тактичними, глобальними і регіональними.
Національні інтереси можуть бути стратегічними (довготривалими)
й тактичними (тимчасовими, такими, що виникають у певних істори­
чних умовах). Вони можуть змінюватися або цілком зникати залежно
від історичної ситуації.
Можна визначити інтереси головні і другорядні, загальні та специ­
фічні, постійні і змінні тощо. Головні інтереси полягають у захисті фі­
зичної, політичної та культурної цілісності держав (тому головні інте­
реси всіх держав збігаються). До змінних інтересів належать націона­
льні традиції, інтереси групові, особисті тощо.
Ураховуючи реалії сучасного взаємозалежного світу, державі слід
брати до уваги кілька груп взаємопов'язаних життєво важливих інте­
ресів: власні інтереси, інтереси інших держав, передусім союзників,
інтереси системи загалом.
У структурному відношенні національні інтереси містять такі
елементи:
> докорінні національні інтереси та цінності, які є загальними
для усього суспільства: територіальні, геополітичні та культурні;
> державні інтереси та цінності, що об'єднують пануючі верстви
суспільства, його еліту;
> інтереси певного режиму у межах тієї чи іншої країни;

79
Частина 1. Міжнародні системи

> інтереси конкретного лідера та його безпосереднього оточення.

Отже, національні інтереси є складною системною сукупністю чи­
сленних цілей і дій, спрямованих на формування (політична функція),
захист (ідеологічна функція) і забезпечення цих внутрішньо- та зов­
нішньополітичних цілей держави; до того ж апеляція до національно­
го інтересу дозволяє уряду у переконливій, доступній формі поясню­
вати населенню цілі зовнішньої політики держави (комунікативна
функція). Існує нерозривний взаємозв'язок між внутрішніми та зов­
нішньополітичними інтересами країни, особливо у випадках реальної
загрози небезпеки.
Зовнішньополітичні інтереси держави визначаються трьома гру­
пами чинників:
> природою та характером зовнішнього середовища, у якому
держава існує та реалізує свою політику - системи міждержа­
вних відносин зі складною структурою, закономірностями
функціонування та розвитку;
> характером і природою політичної влади;
> економічними, соціальними, політичними й іншими потреба­
ми держави та інтересами, які на них ґрунтуються.
Забезпеченню національних інтересів держави відповідає концеп­
ція національної безпеки, призначена для здійснення адекватного,
своєчасного реагування на існуючі загрози.
Таким чином, національні інтереси вважаються комплексом взає­
мопов'язаних стратегічних, політичних, економічних і культурних ін­
тересів, спрямованих на формування, захист і забезпечення зовніш­
ньополітичних та внутрішніх цілей держави. Вони охоплюють різно­
манітні сфери діяльності держави: політичну, економічну, військову,
ідеологічну, культурну тощо.
Інтеракціонізм розглядає взаємодію держав як взаємодію автоно­
мних елементів стратифікованої системи міжнародних відносин.
Структуралізм вважає, що у сучасному світі держави вже не є авто­
номними суб'єктами, а відіграють різні ролі в єдиній системі міжна­
родних відносин, які (ролі) залежать від місця (центрального або пе­
риферійного), що посідає держава у цій системі. Отже, держава по­
вністю залежить від структури міжнародної системи, тому і не може
вважатись одиницею типологічного аналізу.
Статус держав у міжнародно-політичній ієрархії. Система
міжнародної стратифікації. Одним з головних принципів функці­
онування міжнародної системи є прагнення держав отримати конт­
роль над поведінкою інших акторів міжнародної системи. Контроль
над міжнародною системою базується на розподілі сил і ресурсів між
її акторами, незважаючи на те, чи будуть окремі держави, чи коалі­
80
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

ції держав. Особливого значення набуває нерівноправність держав

щодо здатності захищати свою безпеку та мати певний вплив на
найближче оточення.
Кожна держава розвивається як рівноправний елемент міжнарод­
ної системи. Одним з визначальних принципів міжнародного права є
рівноправність держав світу, що зафіксовано у Статуті ООН та є но­
рмою сучасних міжнародних відносин. Однак на практиці вони є не-
порівнюваними за матеріальним потенціалом (економічним та війсь­
ковим), людськими ресурсами, за ступенем участі у регіональних і
глобальних міжнародних відносинах. Невідповідність реальності де­
кларованого принципу дала підстави американським дослідникам
Б. Рассету та X. Старру згадати відому фразу Дж. Оруелла, що хоча
всі держави юридично рівні, але деякі рівніші за інших.
Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з при­
таманною їй фактичною ієрархією держав на міжнародній арені. Іє­
рархія системи міжнародних відносин визначається неоднорідністю її
елементів, яка є наслідком різного рівня могутності акторів міжнаро­
дних відносин і передбачає наявність домінантної держави чи дер­
жав і країн, що займають значно нижчий статус в анархічній системі
міжнародних відносин.
Для кращого розуміння терміна анархічність звернемось до його
етимології. У перекладі з грецького він означає відсутність лідера і є
наслідком поєднання грецького префікса an, що означає без та коре­
ня arkh, тобто розпочинати або управляти. У такому розумінні анар­
хічність означає як відсутність управління, так і безладдя, яке пов'я­
зане з відсутністю управління. Незважаючи на те, що війни та конф­
лікти є важливою характеристикою міжнародних відносин, усе ж
анархічність означає не безладдя, а те, що над суверенними утворен­
нями немає верховної влади, тобто відсутність світового уряду.
Хедлі Бул стверджує, що анархічність є центральним елементом
міжнародної системи і вихідною точкою для її теоретизації. К. Уолтц
вводить поняття самодопомоги для окреслення функціонування сис­
теми міжнародних відносин за умов анархічності. Анархічність роз­
глядається як дозволяюча основа для дій агресивних держав. Праг­
нення держав до забезпечення власної безпеки породило дилему без­
пеки, відповідно до якої зростання безпеки одного актора збільшує
небезпеку інших і таким чином стимулює їхні прагнення щодо під­
вищення ступеня безпеки.
У той же час, як зазначає І. Кларк, характеристика системи дер­
жав як ієрархічної не заперечує її анархічний характер: ієрархія, і ві­
дповідно, колективний процес прийняття рішень у межах рангу ве­
ликих держав зберігають анархічну форму політики як між цим ран­
81
Частина 1. Міжнародні системи

гом держав так і між іншими державами. Цей погляд підтримує і

Г. Сімпсон, який пише, що термін ієрархія у міжнародних відносинах
використовується для опису системи, у якій політичний, економічний
і соціальний статус акторів сильно відрізняється, незважаючи на те,
що вони володіють однаковим ступенем суверенної рівності. Відтак
термін ієрархія стосується, на його думку, насамперед ранжування
держав на основі їх відносних потужностей.
Є держави, спроможні здійснювати особливо значний вплив на
міжнародну систему, інколи вплив формуючого характеру.
Існує кілька моделей ієрархії міжнародної системи. Найвідоміші
з них:
> Модель М. Каплана, який запропонував розрізняти наддер­
жави, великі держави, середні держави, малі держави і мік-
родержави.
> Модель А. Органскі на чолі з наддержавою, домінуючою у гло­
бальній міжнародній системі, великими державами, середні­
ми державами, малими державами та несамостійними і зале­
жними територіями. Його теорія перехідної сили була сформу­
льована у 1958 р. А. Органскі ставить на чолі ієрархічної між­
народної системи домінантну державу і великі держави, яким
підпорядковуються середні та малі держави. Ієрархія відо­
бражає розподіл силових ресурсів і базується на політичних й
економічних ресурсах.
> Складна ієрархічна модель Д. Лемке, у якій ієрархія системи
міжнародних відносин складається з низки паралельних ієра­
рхій. Кожна регіональна чи субрегіональна система має власну
домінантну державу. Регіональна чи субрегіональна підсисте­
ма підпорядкована глобальній ієрархії сили.
> М. Вайт у своїй праці "Політика сили" проводить розмежуван­
ня між домінантними державами, великими державами і ма­
лими державами, окремо визначаючи регіональні великі дер­
жави та середні держави. Середні держави визначаються ним
на основі їх порівняння з великими державами, а сила, яка
насамперед ураховується - це військова сила.
> Модель Е. Азроянца (наддержава, світова держава, регіональ­
на держава, розвинена країна, центр зростання, геостратегіч-
на країна, пасіонарна держава).
> Модель М. Мальського та М. Мацяха (високо розвинені надде­
ржави, що домінують у міжнародній системі, високо розвине­
ні регіональні наддержави, середні за розвитком суверенні та
незалежні держави, відсталі та несамостійні держави, залежні
території).
82
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Усі наукові концепції розглядають ієрархію як структурну характе­

ристику, яка передбачає організацію як глобальної, так і регіональної
системи в єдину піраміду для всіх держав.
У теорії міжнародних відносин виокремлюються три моделі класи­
фікації держав: функціональна, поведінкова й ієрархічна. Ранжуван-
ня держав у кожній моделі має певні особливості. На основі функціо­
нальної моделі можна нормалізувати статус держави, якщо її сила
тимчасово гіперболізована. У поведінковій моделі ранг держави ви­
значається на основі діяльності держави у системі міжнародних від­
носин. Прихильники ієрархічної моделі аналізують ранжування дер­
жав відповідно до їх міжнародного становища.
За критерієм здатності до ефективної діяльності у міжнародному
середовищі найчастіше виокремлюються:
> Наддержави, для яких характерна:
• здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;
• здатність впливати на умови існування усього людства;
• неможливість поразки від іншої держави або коаліції дер­
жав, якщо туди не входить інша супердержава.
Термін наддержава починає активно використовуватися в міжна­
родно-політичній науці із 60-х pp. XX ст. у відношенні двох .ядерних
наддержав світу - США та СРСР. Кожна з них розглядалася як війсь­
ковий та політичний полюс, який очолював певну групу країн (табір
соціалізму та табір імперіалізму).
Розширюючи зміст категорії, під наддержавою починає розумітися
країна, яка займає найвищий ранг у міжнародній ієрархії держав за
критеріями могутності та величини території, рівнем впливу як на
глобальні, так і на регіональні чи локальні суспільні процеси, на між­
народне середовище та домінує у міжнародній системі, маючи винят­
кові позиції у світовій чи регіональній політиці.
Наддержави здатні діяти поза межами власної території, а геогра­
фічний масштаб їхньої діяльності визначається їхньою могутністю. На
підставі цього розрізняються три типи наддержав: універсальні (зда­
тні діяти у глобальному масштабі та в усіх сферах міжнародних від­
носин); секторні (здатні до діяльності у глобальному масштабі, але
лише у певній сфері міжнародних відносин - військовій, економічній,
культурній); регіональні (здатні діяти у межах певного регіону).
За географічною сферою впливу наддержави ще поділяються на
глобальні та регіональні (домінують серед групи держав свого регіо­
ну). Ці ранги держав відповідають ієрархічним рівням, що структу-
рують глобальну міжнародну систему на підсистеми міжрегіонально­
го, регіонального та субрегіонального рівня.
> Великі держави, для яких характерно:
83
Частина 1. Міжнародні системи

• істотний вплив на світовий розвиток;

• вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на
рівні регіону.
Велика держава - це держава, матеріальний і політичний потенці­
ал якої дає змогу здійснювати формуючий вплив на всю систему мі­
ждержавних відносин або на значну її частину на одному чи кількох
напрямах, на глобальному і регіональному рівні, значно перевищую­
чий за обсягами аналогічний вплив з боку груп інших держав або ін­
ших суспільних одиниць - акторів міжнародних відносин. Велика
держава може розглядатися не лише як елемент міжнародної систе­
ми, але і як її самостійна підсистема.
У міжнародно-політичній науці не існує чіткої дефініції великих
держав. Немає і єдиної позиції відносно критеріїв великої держави.
Відсутнє формально-правове визначення терміна для міжнародної
дипломатичної практики. Найчастіше для визначення великої держа­
ви використовуються такі базові критерії:
• сукупної могутності, під якою розуміється загальна сума її
можливостей, що можуть бути використані для виконання
основних функцій, для реалізації державних інтересів у
сфері міжнародних відносин;
• особливе місце і роль у системі міжнародних відносин;
• масштаби довго- та середньотермінових національних інте­
ресів й ефективність їх реалізації.
> Середні держави мають як сильні, так і слабкі сторони, мо­
жуть протистояти великим державам. До їх головних характе­
ристик належать:
• здатність впливати на прийняття рішень, які мають глобаль­
ний характер. Позиція середньої держави може відрізнятися
від позиції великої держави, наприклад, позиція окремих се­
редніх держав щодо військової операції в Іраку в 2003 p.;
• активний прояв своєї позиції у питаннях, які пов'язані з їх
зовнішньополітичними інтересами;
• здатність створювати певну опозицію великій державі.
Як пише М. Вайт, середня держава - це держава з такою військо­
вою могутністю, ресурсами та стратегічними позиціями, що у мирний
час велика держава має її підтримку, а у воєнний час, коли середня
держава не має надії виграти війну проти великої держави, вона мо­
же сподіватися принести великій державі більші витрати, ніж на це
сподівалася велика держава.
Представники функціональної моделі визначають такі характерис­
тики середньої держави:

84
I Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

> залучення до подій на міжнародній арені,

> інтерес до питань глобального та регіонального характеру,
> здатність брати участь у розв'язанні міжнародних проблем.
Як вважає А. Гелбер, сутність середньої держави, на відміну від ве­
ликої, яка відрізняється своїми великими потужностями від решти
світу, полягає в тому, що вона відрізняється принаймні від однієї
держави за одним і тим же критерієм. Прийняття рішень узгоджуєть­
ся із сильною державою. Б. Вуд зазначає, що середня держава нефо­
рмально бере на себе відповідальність і здійснює вплив у тих функці­
ональних сферах, де найсильніше визначаються її інтереси.
Дослідники констатують наявність відмінностей між традиційними
середніми державами (на зразок Канади, Австралії, Нової Зеландії і
скандинавськими країнами), які частково втратили свій вплив у су­
часній системі міжнародних відносин, та новими середніми держа­
вами (ПАР, Індія, Бразилія). Якщо раніше середні держави визнача­
лися на основі їхньої ролі в міжнародній політиці, то сучасні середні
держави мають насамперед регіональну могутність, яка проявляється
на глобальному рівні.
Отже, функціональна модель середньої держави полягає в іденти­
фікації держав як таких, що здатні здійснювати вплив на міжнародні
відносини у певних випадках. Велика держава - держава, яка здійс­
нює вплив відповідно до обставин. Мала держава - держава, що не
має реального впливу.
Представники поведінкової моделі зосереджуються на особливос­
тях поведінки держав у системі міжнародних відносин й ідентифіку­
ють середню державу як таку, яка має тенденцію до багатосторон­
нього розв'язання міжнародних проблем, обирати компромісну пози­
цію в міжнародних суперечках, що для ведення своєї дипломатії оби­
рає, за образним виразом Пейтона Лайна та Бріана Томліна, "позицію
доброго міжнародного громадянина". Отже, поведінкова модель іден­
тифікує середню державу як таку, яка прагне отримати вагоміший
статус у міжнародних відносинах.
Представники ієрархічної моделі розглядають держави з погляду їх
співвідношення щодо інших держав системи.
Інший підхід, який переважно використовується в економіці, пов'я­
заний з ранжуванням держав на основі числових показників: розміру
території, ВВП, кількості населення. Як випливає зі статистичних даних
за 2007 p., у 23 країнах світу проживає 75 % усього населення світу (Ки­
тай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Японія, Пакистан, Бангла­
деш, Нігерія, Мексика, Німеччина, В'єтнам, Філліпіни, Іран, Туреччина,
Таїланд, Велика Британія, Італія, Франція, Єгипет, Україна, Ефіопія), у
15 державах виробляється 75 % усіх товарів і послуг (США, Японія, Ки­
85
Частина 1. Міжнародні системи

тай, Індія, Німеччина, Росія, Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія,

Мексика, Канада^ Індонезія, Іспанія, Республіка Корея).
Підхід Г. Соренсена та Р. Джексона базується на поєднанні крите­
ріїв могутності і розмірів території. Вони наголошують на закономір­
ності, що малі держави можуть бути сильними, але не могутніми у
глобальному чи регіональному масштабах. До групи великих держав
найчастіше зараховують Велику Британію, Китай, Російську Федера­
цію, СІЛА та Францію. Уся решта країн становлять велику групу се­
редніх і малих держав. Із 209 держав, які є членами Світового банку,
5 держав є великими, 72 - середніми, решта 132 - малі держави.
Консультативна група у справах Співдружності у своїх дослідженнях
поставила верхню межу для малих держав 1,5 млн населення.
> Малі держави мають незначний вплив в оточенні, але достатні
засоби для захисту незалежності. До їх головних характерис­
тик належать такі:
• зосередженість на питаннях внутрішнього розвитку,
• відсутність відчутного впливу навіть у регіональному оточенні,
• зацікавленість у розширенні міжнародної співпраці.
> Залежні держави - тобто країни, які нездатні захистити свій
суверенітет національними засобами.
Однією з особливостей ієрархії міжнародних систем є постійна змін­
ність параметрів могутності держав, що спричиняє зміни у їх розміщен­
ні. Розвиток системи є процесом, який зумовлює глибокі якісні транс­
формації на всіх рівнях ієрархії і відображається у зміні їх типу, що
спричиняє задіяння інших механізмів підтримання в ній стабільності.
Розрізняють два визначення регіональних наддержав, або центрів
сили - широке та вузьке. Широке визначення передбачає, що держа­
ва, яка прагне проголосити себе центром сили, має певну низку
центросилових параметрів в усіх найважливіших сферах: військовій,
політичній, економічній, культурній. Вузьке визначення припускає
наявність хоча б однієї із зазначених характеристик для кардиналь­
ного впливу на сусідні держави.
Дедалі більша кількість політологів доходить висновку, що державі
не обов'язково мати весь комплекс центросилових чинників для атес-
тування як центра сили. Досить одного-двох чинників зі значною
"питомою вагою" кожного (так, у період холодної війни вирішальним
був військовий чинник). Для отримання статусу центру сили недоста­
тньо лише володіти переконливим потенціалом - треба ще продемонс­
трувати здатність його оптимального використання, підтвердження
свого домінування у регіоні без жодних агресій та анексій.
Спосіб виробництва та рівень соціально-економічного розвитку
держави стають вирішальними чинниками при визначенні її місця у
86
і Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем
■-
системі міжнародних відносин. Вони (спосіб і рівень) зумовлюються
структурою господарства, обсягами промислового та сільськогоспо­
дарського виробництва, рівнем і ступенем ефективності використан­
ня науково-технічних досягнень.
Важливу роль відіграє здатність держави створити систему еколо­
гічної безпеки. Останніми роками суттєвішим як показник сили дер­
жави стає інформатика. Основою сили держави є економічна та со­
ціальна стабільність у ній, яка базується на оптимальному співвідно­
шенні держави та громадянського суспільства. Також слід ураховува­
ти моральний чинник, роль якого зростає.
Таким чином, центром сили слід вважати таку державу або союз
держав, які мають переважаючий вплив на ту чи іншу систему або
підсистему міжнародних відносин.
Широко розповсюдженим у сучасній міжнародно-політичній науці є
погляд про формування й еволюцію на сучасному етапі складної ієрархі­
чної системи, особливістю якої є співіснування різних типів полярності.
Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С. Хан-
тінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава. У той же час
це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним.
Сучасна міжнародна система є "дивним гібридом, одно-багатополюсна
система з однією наддержавою та кількома великими державами", яка
є водночас однополярною і багатополярною. Зрозуміло, що для розв'я­
зання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супер­
держави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава
може прямо вплинути на події через інтереси інших держав.
На першому рівні знаходяться Сполучені Штати - єдина наддержа­
ва, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економі­
чному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному
та культурному).
На другому рівні перебувають великі держави, що переважають
своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глоба­
льному масштабі - німецько-французький кондомініум у Європі, Росія
в Євразії, Китай і Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній
Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці,
ПАР та Нігерія в Африці.
На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї
інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика
Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії),
Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Ін­
дії), Саудівська Аравія (щодо Ірану) та Аргентина (щодо Бразилії).
Отже, Сполучені Штати, очевидно, діють так, нібито однополярна
система вже існує, свідченням чого є війна в Іраці, яку вони розпоча-
87
Частина 1. Міжнародні системи

ли в березні 2003 р. Великі держави, з іншого боку, справді демон­

струють прагнення створити багатополюсну систему, яка дозволила б
їм відстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уни­
каючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави.
Вони відчувають загрозу в тому, що розцінюють як американське
прагнення до світової гегемонії.
Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що
великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік бага-
тополярності, у тому числі завдяки подальшій мілітаризації.
Концепція монополярності базується на констатації американської
політичної гегемонії у світі, а його майбутнє вбачається як боротьба
між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, й іншими центрами
сили, що намагаються цю гегемонію порушити. Додаткові аргументи
прибічникам цієї концепції додала війна в Іраку.
На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних
змін, уперше за світову історію стала дійсно багатоцивілізаційною. З
десяти найбільш населених країн світу на сьогоднішній день (Китай,
Індія, США, Індонезія, Бразилія, Росія, Пакистан, Японія, Бангладеш,
Нігерія) майже всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути
сім найбільш економічно розвинених країн (США, Японія, Німеччина,
Франція, Велика Британія, Італія, Бразилія), то вони належать до чо­
тирьох різних цивілізацій. У новому світі відносини між країнами -
представниками різних цивілізацій часто будуть складними, а в певні
моменти - навіть антагоністичними.
На межі тисячоліть у міжнародних відносинах відбулися радикаль­
ні зміни, які мають безпосередній вплив на ієрархію суб'єктів міжна­
родної системи і на проблему суб'єктності. Розширюється коло суб'єк­
тів міжнародних відносин, змінюється їх ієрархія. Якщо в період іс­
нування Вестфальської системи держави були домінуючими учасни­
ками міжнародних відносин, а світова політика в основному - полі­
тикою міждержавною, то в останні роки з'являються нові, багато в
чому космополітичні суб'єкти міжнародних відносин.
В умовах формування нової системи міжнародних відносин значна ча­
стина наукових і політичних діячів продовжує розглядати події, які відбу­
ваються у світі, насамперед у категоріях політичного реалізму. У поглядах
представників цього напряму глобальна система має вигляд більш-менш
структурованої сукупності держав і створених ними організацій.
Представники політичного реалізму виходять із традиційного для
них підходу до оцінки міжнародних відносин як арени протиборства
держав, розглядаючи стан миру як стан рівноваги між державами і
вбачаючи в забезпеченні балансу сил єдиний реалістичний засіб збе­
реження миру.
88
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Так, зокрема, у своїй праці "Дипломатія", у розділі "Повернення до

проблеми нового світового порядку" Г. Кіссінджер зазначає, що "пе­
ремога у холодній війні помістила Америку у світ, який має багато чо­
го спільного із системою європейських держав XVIII і XIX ст. і з прак­
тикою, яку американські державні діячі та мислителі постійно стави­
ли під сумнів. Відсутність загальної загрози, як ідеологічної, так і
стратегічної, надає націям свободу у здійсненні зовнішньої політики,
яка дедалі в більшій мірі базується на недовготривалих національних
інтересах. У міжнародній системі, для якої притаманним є наявність,
можливо, п'яти або шести великих держав і кількох менших держав,
порядок може виникнути в основному, як і в попередні століття, на
базі примирення і балансування національних інтересів".
Представники неореалізму (К. Уолтц, Р. Гілпін) висловлюють думку,
що вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин мають
держави, а головним наслідком посилення взаємозалежності є фор­
мування глобальної міжнародної системи.
Для представників політичного ідеалізму притаманний нормативі-
стський підхід, висока оцінка можливостей міжнародних організацій
у справі досягнення миру та безпеки шляхом правового регулювання
та демократизації міжнародних відносин.
На сучасному етапі в багатьох учених викликає сумнів теза відносно
того, що головними міжнародними акторами є держави. Поширюється
думка, що проблема ієрархії в міжнародних системах має аналізувати­
ся на всіх рівнях - міжнародному, національному, транснаціональному
й індивідуальному. Виходячи з погляду транснаціоналістів (Дж. Най,
Р. Кеохейн), якщо в минулому аналіз починався з розгляду держави як
актора, то на сучасному етапі рівень аналізу й одиниця аналізу мають
визначатися питанням, джерелом або проблемою дослідження.
Глобалізація спричиняє зміни в ієрархії суб'єктів світової політики.
Якщо раніше міжнародні відносини були лише справою урядів дер­
жав, то, починаючи з другої половини XX ст., у них з'являються сер­
йозні конкуренти - ТНК та міжнародні інститути, вплив яких на між­
народну систему постійно збільшується, натомість монополія урядів
на владу зменшується. Процеси глобалізації впливають на систему
міжнародної стратифікації, надаючи їй нових характеристик.
Теорії ієрархії прагнуть раціонально представити розстановку полі­
тичних сил на міжнародній арені. У той же час вони недостатньо від­
слідковують зрушення, що відбуваються у системі міжнародних від­
носин останніх років, тому перед науковцями постають завдання
внесення коректив у систему оцінювання потенціалу елементів між­
народної системи, включення в коло аналізу нових елементів.

89
 Частина 1. Міжнародні системи

Міжнародна система має досліджуватися не лише у структурно-

функціональному відношенні, але і як процес, зокрема систе-
... Ч *. ; ш •: і r:fJ ; ' ■ * 4 v *-і мостворення, самоорга­
нізації, розвитку самої
Ш •; ШЩ \ V Щ і' Й|
системи. Розвиток - це
2.3. Динаміка міжнародних систем - насамперед зміна, рух.
Його можна вважати
вищою формою руху. Це
закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, яка
має незворотний і спрямований характер. У процесі розвитку ство­
рюється нова якість. Без розвитку немає функціонування. Одну із
сторін сутності, пізнання якої в теорії збігається з переходом від ем­
піричних фактів до формулювання законів процесів, що вивчаються,
відображає поняття закон. Типи законів є різноманітними. Одні з них
відображають функціональні зв'язки між властивостями, інші - взає­
мозв'язок між об'єктами у межах системи, між самими системами або
між різними станами чи стадіями розвитку систем. Закони розвитку
вищі за функціональні закони, вони регулюють їх взаємодію. У той же
час функціональні закони розкривають істотні ознаки системи, по суті
закони її розвитку. Таким чином, приходимо до висновку, що дія за­
конів функціонування невідворотно породжує дію законів розвитку.
Маючий внутрішню логіку та закономірності рух складної сукупно­
сті та/або системи явищ від одного стану до іншого, під час якого ві­
дбувається зміна станів одного й того ж об'єкта та/або системи взає­
мозв'язків, до якого він включений, зазвичай називають процесом.
Процес є об'єктивним відображенням, матеріалізацією ходу часу. Ро­
звиток за своєю природою та засобом реалізації є процесом, а процес
є сукупністю змін у просторі та часі, отже він є неможливим поза ча­
сом. Під процесом (від лат. processus - рух уперед) розуміються як по­
слідовні, закономірні зміни будь-чого, наприклад, процес розвитку, по­
слідовна зміна явищ, так і сукупність дій, спрямованих на досягнення
певного результату. Якщо кількісна сторона змін пов'язана насам­
перед з категорією простору, то якісна - з категорією часу. Ідея часу
та його спрямованості передбачає і певну послідовність стадій.
На політичному просторі розвиваються, накладаються і взаємовп-
ливають процеси кількох типів:
> лінійні, рівномірно-поступальні процеси, коли протягом пев­
ного часу процес стабільно проходить у бік збільшення, збере­
ження або знищення певних його параметрів. У міжнародних
відносинах вони зазвичай регулюються угодами, договорами,
правовими нормами, які встановлюють правила відповідних
дій (ведення торгівлі, обмінів);
90
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

> процеси хвильового або циклічного характеру (напр., зміни в

галузі світової економіки);
> процеси стадійної природи (війни та конфлікти, життя ци­
вілізацій) ;
> вибухові процеси, які знаходять відображення у значному
прискоренні тривання процесу (системні війни, соціальні
революції).
Еволюція (від латинського evolutio - розгортання) у широкому ро­
зумінні - це поступовий розвиток загалом. У вужчому філософському
розумінні - одна із форм руху матерії, послідовні і безперервні кількі­
сні зміни в межах даної якості на відміну від революції. Еволюція є
послідовністю множинності трансформацій, кожна з який закономір­
но випливає з попередньої, що призводить до набуття об'єктом ево­
люції змін незворотного характеру.
Розвиток є складним і суперечливим процесом як по висхідній, так
і по низхідній лінії, оскільки регрес теж є формою розвитку.
Філософське розуміння розвитку є прийнятним у дослідженні гло­
бального розвитку у його взаємозв'язку зі сферою міжнародних від­
носин. Адже дослідження систем міжнародних відносин є спробою
побудови абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі.
Поєднання ідеї системності з концепціями еволюції та розвитку ор­
ганічно призводять до постановки проблеми самоорганізації систем, її
природи та причинності, рушійних сил, передумов початку та крити­
чних точок (точок біфуркації), у яких зароджуються наступні кризи,
мутації та трансформації вже існуючих систем.
Розвиток системи та послідовність зміни її станів пов'язані з кате­
горіями простору та часу. Простір і час визначаються тими процеса­
ми, які в них виникають й існують, це сторони одного і того ж явища,
тому вважаємо за доцільне користуватися поняттям просторово-
часового континууму. Адже простір і час визначаються тими проце­
сами і подіями, які в них виникають та існують. Нерозривність цих
вимірів підтверджується досягненнями науки ХХ-ХХІ ст. Простір і
час взаємопов'язані з тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, ви­
значаються конкретною природою, конкретними властивостями ма­
теріальних процесів, вони можуть змінюватись залежно від конкрет­
них станів рухомої матерії.
Кожному структурному рівню матерії відповідає специфічна фор­
ма простору і часу. Спостерігаються певні особливості простору і часу
в дослідженні міжнародних систем як різновиду систем соціальних.
Характеристики часу, простору та процесу тісно взаємопов'язані й
існують лише у єдності. Міжнародні системи існують у трьох вимірах
- часовому, просторовому та матеріальному (змістовному). Під зміс­
91
Частина 1. Міжнародні системи

товним виміром у даному контексті розуміємо єдність суттєвих, не­

обхідних елементів, їх взаємодію, що визначає тип міжнародної сис­
теми, характер міжнародно-політичного процесу. Часовий вимір ха­
рактеризує міжнародно-політичну реальність з погляду її змін, а про­
сторові координати характеризують співіснування подій.
Як явище загалом, так і будь-які конкретні форми його прояву жо­
рстко прив'язані до простору. У міжнародних відносинах простір ха­
рактеризується сполученням трьох його головних аспектів: фізичних
меж (території), соціальних масштабів і когнітивних масштабів.
Специфіка просторових якостей у соціальних процесах полягає в
тому, що в соціальний простір входить також і ставлення людини до
просторової сфери своєї життєдіяльності. Соціальний аспект визнача­
ється тим, які соціальні сили беруть участь у політичних процесах, що
відбуваються на відповідній території. Когнітивні масштаби визнача­
ються політичними ідеями та уявленнями, які домінують на даному
просторі. Частину загальнішої системи аналогічних соціальних просто­
рів - економічних, ідеологічних, культурних, правових тощо складає
політичний простір. Політичний простір - це та сфера життєдіяльнос­
ті, яка зазвичай включена в реальні політичні процеси. Це сфера дії
політики, влади, політичних організацій, ідей, теорій і процесів.
Політичний простір має два виміри - територіальний та функціо­
нальний. Просторова протяжність передбачає фізичний, територіаль­
ний вимір. Геометрія політичного простору може збігатися з геогра­
фічними кордонами країни, регіону, світу (політичний простір глоба­
льного світу). Кордони функціонального виміру обмежують межі дії
політики: за рівнем політичного впливу виокремлюється центр, пери­
ферія, напівпериферія.
Явище часу є об'єктивним за своєю природою, людство лише за­
проваджує системи його рахування, вимірює час, порівнюючи різні
процеси з якимось одним процесом, що слугує еталоном. Філософське
розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних
процесів перебігати один за одним у певній послідовності, мати три­
валість, розвиватись за етапами, стадіями.
Об'єктивний час (час-явище) є кордонним (межовим) потенціалом
можливих станів системи, який закладено її внутрішньою природою,
вичерпання якого призводить до припинення функціонування, а там
самим й існування системи. Будь-яка система є носієм свого майбут­
нього завершення. Ентропія (від грец. перетворення) системи озна­
чає не що інше, як витрачення закладеного в ній часу. Життєвий
цикл міжнародної системи - це період від її зародження до загибелі
(або радикального перетворення). Він має таку структуру:
> зародження нової системи в надрах старої;
92
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

> латентний розвиток;

> народження - утвердження в боротьбі зі старою системою;
> розповсюдження, перетворення в домінуючу систему;
> зрілість;
> вступ у кризу, боротьба з новою системою;
> фаза відмирання, реліктове існування на периферії нової
системи.
Під внутрішнім часом розуміємо як час тривання подій, процесів у
межах системи, так і зміни її станів, фактори та закономірності, що
впливають на їх еволюцію. Події, процеси, явища міжнародного жит­
тя проходять визначені етапи свого розвитку, послідовність станів,
визначену самою природою даного явища чи процесу.
Соціальний час - це форма буття суспільства, яка відображає
тривалість історичних процесів, їх зміни. Зрозуміло, що соціальні
процеси мають різну тривалість. У контексті дослідження міжнарод­
них систем необхідно розрізняти розвиток елементів міжнародних си­
стем, розвиток систем міжнародних відносин і розвиток уявлень про
систему міжнародних відносин як об'єкт дослідження.
Під зовнішнім часом розуміється час, який відображає відмінності
між системами. Так, терміни існування кожної наступної міжнарод­
ної системи по відношенню до попередніх постійно скорочуються. Це
пояснюється тим, що зміна етапів розвитку суспільства характеризу­
ється прискоренням темпів соціальних змін.
Розвиток системи міжнародних відносин передбачає:
> зміну характеру та природи суб'єктності її учасників;
> послідовну зміну історичних типів міжнародних систем;
> зміни у структурі міжнародних систем;
> еволюцію міжнародних порядків.
Закони розвитку відображають механізм якісного перетворення
міжнародної системи, розпаду однієї і становлення замість неї іншої,
нової системи. Вони характеризують корінну зміну якості системи. В
інших випадках вони можуть мати менше значення, визначати якісні
зміни в межах основної якості даної системи, переходу системи від
однієї своєї стадії до іншої, від одного стану до іншого.
Процес розвитку міжнародної системи має власну структуру, точ­
ніше, безліч структур, полі структурність, оскільки в його основі ле­
жить складна система різнорідних об'єктів, які розвиваються або си­
нхронно, або різночасово.
Структурні складові цього процесу можуть розвиватись у зв'язку з
будь-якими зовнішніми по відношенню до процесу, що розглядається,
імпульсами. Такі імпульси можуть виходити від різних середовищ, у
яких відбувається даний процес.
93
Частина 1. Міжнародні системи

У процесі розвитку системи зникають одні структурні складові -

елементи, зв'язки, залежності, нарешті - відносини, що утворювали її
структуру, виникають нові структурні складові.
Процес розвитку міжнародних систем є низкою історичних станів
у їх зв'язках. Він може бути структурованим горизонтально (об'єктом
дослідження є паралельні окремі процеси розвитку системи) або вер­
тикально (ідеться про процеси, які змінюють один одного). Це дає
можливість здійснювати дослідження процесу розвитку міжнародних
систем за різними стадіями, станами, ситуаціями, окремими подіями,
що відбуваються в загальному процесі і в окремих процесах у різних
часових термінах і на локалізованому просторі. Це буде подальшою
конкретизацією окремих процесів, які складають загальний процес
розвитку міжнародних систем, як найважливішого явища міжнарод­
них відносин, форму їх реалізації.
Виникнення явища міжнародних відносин. До виникнення
явища міжнародних відносин призвела тисячолітня еволюція відно­
син між соціальними організмами.
Перший етап - це рубіж становлення міжнародних відносин як
явища, виникнення архетипу міжнародних відносин.
На стародавніх етапах історії етнічні спільноти зіштовхувалися одна з
одною. Наслідками було пізнання інших, пізнання себе через порівнян­
ня з іншими, самоідентифікація, самоототожнення себе з окремим ко­
лективом на трьох рівнях - індивідуальному, колективному, етнічному.
Це призвело до початку першого якісного етапу становлення між­
народних відносин, початку поділу всіх взаємодій на внутрішні та
зовнішні (ми - вони). Першими формами взаємодії стали об­
мін/торгівля та збройні сутички/війни. Суб'єктами міжнародних від­
носин стали голови родів, вожді племен, жерці.
Формується міжнародне життя - комплекс зв'язків між етносами,
соціумами, які раніше були незнайомі один з одним, чужими, що постій­
но відновлюються, різних за формами, каналами, метою, функціями.
Це створює міжнародну політику, з якої потім виокремлюється
нова, специфічна її сфера - міжнародні відносини.
Другий якісний етап становлення міжнародних відносин пов'язаний
з виникненням інституту держави. Сучасна історична думка розглядає
історію людського суспільства як єдиний процес, що поділяється на дві
послідовні стадії організації: потестарну (дополітичну) і державну, з рі­
зними формами політичної організації суспільств. Відбувається поділ
відносин на внутрішні та зовнішні, внутрішні відносини - те, що підпо­
рядковано державі, зовнішні - те, що їй не підпорядковано.
Виникають міжнародні відносини. За класичним визначенням
Р. Арона, міжнародні відносини є відносинами між націями. У такому
94
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

разі, термін нація береться не в історичному розумінні, набутому із

часів Французької революції, він означає не окремий різновид полі­
тичної спільноти, коли індивід значною мірою усвідомлює своє гро­
мадянство, а держава здається уособленням раніше існуючої націо­
нальності. У формулі "міжнародні відносини" нація дорівнює будь-
якій територіально організованій спільноті. Міжнародні відносини -
це відносини між політичними утвореннями, останнє поняття охоп­
лює грецькі поліси, римську та єгипетську імперію, а також європей­
ські монархії, буржуазні республіки й народні демократії.
Одночасно виникає світова політика - особлива сфера, головним
чином, світової боротьби за встановлення або зміну фактичних норм,
процедур і правил, за якими діють на практиці міжнародні відносини
кожної епохи.
Вона виконує функції механізму підтримання міжнародних відно­
син свого часу, фактично проміжних етапів міжнародних відносин.
Таким чином, необхідними та достатніми умовами для визнання
певних суспільних відносин як міжнародних є:
> наявність як мінімум двох організаційно оформлених стійких
у їх засобах життя соціумів, праміжнародні зв'язки яких уже
підвели їх до об'єктивного формування та суб'єктивного відрі-
знення внутрішнього і зовнішнього;
> наявність у кожному з них внутрішнього центру влади, будь-
як інституалізованого, світського або духовного, спадкоємно­
го, або такого, що обирається;
> наявність між цими соціумами постійних взаємодій, які по­
ступово переростають у стійкі зв'язки та відносини, незалеж­
но від позитивного чи негативного їх характеру;
> підтримка й еволюція таких відносин лише і винятково у
сферах, де жодна зі сторін не має фактичної влади;
> позитивний чи негативний вплив даних зв'язків на внутрі­
шній стан цих суспільств.
Згодом міжнародні відносини поступово ускладнюються, на пер­
ший план виходить нова сфера - міждержавні відносини.
Третій якісний етап становлення, міжнародних відносин відбува­
ється після епохи буржуазно-демократичних революцій і пов'язаний з
появою нових суб'єктів міжнародних відносин - сучасних держав.
Виникнення системності у міжнародних відносинах. Систем­
ність є поняттям історичним, дискусії щодо часу виникнення систем­
ності у міжнародних відносинах тривають. Існує думка, що вона ви­
никає практично одночасно з появою перших держав, оскільки
останні вступають у зв'язки між собою.

95
Частина 1. Міжнародні системи

Англійські дослідники Б. Бузан і Р. Літтл у своїй роботі "Міжнародні

системи у світовій історії" ставлять під сумнів існуючі погляди відносно
виникнення системності в міжнародних відносинах, оскільки вони за­
звичай хронологічно обмежені відрізком часу приблизно у 500 років.
Учені починають відлік початку утворення доміжнародних систем з
періоду приблизно 40 тис. років тому. Утворення перших повноцінних
міжнародних систем датується ними з періоду приблизно 5,5 тис. ро­
ків тому. Початок третього етапу вони пов'язують з появою суверенних
держав у Вестфальській системі міжнародних відносин.
Однак опоненти зазначають, що у той час світ ще залишався роздро­
бленим, були майже відсутні зв'язки між окремими регіонами. Конфлік­
тні питання розв'язувалися найчастіше військово-силовими методами.
У світовій літературі з міжнародних відносин поширеним є погляд,
що міжнародні (міждержавні) відносини зароджуються в період фор­
мування національних держав на території Римської імперії.
Інші дослідники історію міжнародних систем починають із 1648 р.
- з підписанням Вестфальського миру, який завершив Тридцятирічну
війну 1618-1648 pp. і заклав підвалини міжнародної системи, визна­
чивши коло її елементів і загальні принципи їхньої взаємодії. Особли­
вості та базові засади сучасної системи міжнародних відносин, зок­
рема централізація політичної влади, спільні механізми адміністрати­
вного керування, професійні армії, легітимізація влади мають своє
коріння у Вестфальській світополітичній моделі світу.
Більшість політологів погоджуються, що про формування сучасної
системи міжнародних відносин можна говорити із середини XVII ст.,
коли рівень розвитку суспільної думки створює інтелектуальне сере­
довище для розуміння необхідності впорядкування та регламентації
поведінки держав на міжнародній арені. Розвиток капіталістичних
відносин приводить до оформлення перших стійких національних
держав у Європі. Вони перебирають на себе функції несучих конс­
трукцій цієї системи. Формуються національні інтереси держав, їх зо­
внішня політика стає чіткішою та передбачуванішою. Формується пе­
вна ієрархія держав.
Вважаємо, що цілком правомірно говорити про системну організа­
цію довестфальського світу. Усе ж, характеризуючи довестфальський
етап міжнародних відносин, вірніше було б говорити не про єдину
систему, а про кілька незалежних одна від одної систем, які співісну­
вали паралельно. Відносини між ними були фрагментарними, існува­
ли кілька окремих регіональних систем. їхніми учасниками вони вва­
жалися всесвітніми. Зазвичай ці системи існували в межах однієї чи
кількох споріднених цивілізацій. У межах цього етапу за територіаль­
ними ознаками можна виокремити цивілізації Передньої Азії, єгипет­
96
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

ську, індійську, китайську, систему грецьких держав, римську, пер­

ську, епоху європейських династій.
Зв'язки між ними не привели до формування єдиної системи між­
народних відносин у масштабах усієї планети.
Вестфальська (державо-центриська) модель світу вперше санкціо­
нувала принцип територіального суверенітету в міждержавних відно­
синах. Як вважають деякі дослідники, з певними модифікаціями во­
на проіснувала до 1939 p., тобто до початку Другої світової війни.
Вважаємо, що елементи цієї системи продовжують діяти й у період
Ялтинсько-Потсдамської та сучасної систем міжнародних відносин.
У процесі розвитку системи міжнародних відносин виокремлюєть­
ся кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взає­
мовідносин між її складовими компонентами. Кожен із цих етапів по­
слідовно проходив фази становлення, консолідації, стійкого розвитку,
кризи і розпаду. Російський дослідник А. Маникін характеризує ці
етапи як типи структурної організації системи, що розвиваються за
власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.
Вестфальську епоху (або систему) міжнародних відносин поділяють
на кілька етапів (або підсистем), об'єднаних спільними закономірнос­
тями, але відмінних за особливостями, характерними для конкретно­
го періоду відносин між державами.
Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської систе­
ми, що розглядаються як нібито самостійні:
> Вестфальську систему англо-французького суперництва і бо­
ротьби за колонії в XVII-XVIII ст.;
> Віденську систему "європейського концерту націй" або Віден­
ського конгресу в XIX ст.;
> глобальну за географічними ознаками Версальсько-Вашинг-
тонську систему між двома світовими війнами;
> Ялтинсько-Потсдамську систему.
Зараз з'являються нові системостворюючі фактори, зокрема поява
нових суб'єктів міжнародних відносин, зміна ролі військової сили,
взаємозалежність, глобалізація і транснаціоналізація міжнародних ві­
дносин, що дає підстави стверджувати про формування нової систе­
ми міжнародних відносин.
Постає питання відносно параметрів зіставлення цих систем.
Єдина думка тут відсутня, але найуживанішою є методика англійсь­
кого дослідника Е. Луарда, який пропонує здійснювати порівняльний
аналіз різних моделей організації світового співтовариства на основі
таких критеріїв:
> характер взаємовідносин між державами;
> норми, що визначають поведінку держав на міжнародній арені;
97
Частина 1. Міжнародні системи

> характер правлячих еліт у провідних державах;

> методи, за допомогою яких вони здійснюють своє панування;
> мотивація їх поведінки;
> тип соціальної структури і політичної системи, який є домі­
нуючим;
> домінуюча система цінностей, стан справ у сфері прав людини.
Системні війни. Розвиток міжнародних систем може проходити
еволюційно або революційно. Системна війна є механізмом перебудови
засобу управління міжнародною системою, продуктом періодичних
структурних криз глобальної політичної системи. Вона належить до
окремої категорії системного конфлікту, який на внутрішньодержав­
ному рівні включає в себе також революцію та громадянські війни.
У сучасній міжнародно-політичній науці виокремлюється кілька
визначень системних війн, які є важливими перехідними моментами
в еволюції структури міжнародної системи. Це:
> війна за гегемонію Р. Гілпіна як механізм перебудови розподі­
лу могутності;
> глобальна війна в концепції Дж. Модельскі як продукт пері­
одичних структурних криз глобальної політичної системи;
> світова війна по І. Валлерстайну, що призводить до реструк­
туризації міждержавної системи;
> системна війна М. Мідларскі;
> загальна війна Дж. Леві.
До концептуальних елементів будь-якої системної війни належать
такі:
> у ній беруть участь усі або більшість головних міжнародних
акторів;
> у системних війнах беруть участь лідер системи і претендент
на лідерство;
> вони зазвичай мають велику тривалість і масштабність.
До системних війн зараховують Великі географічні відкриття та вій­
ни за Індійський океан (Дж. Модельскі), Нідерландську революцію
(Дж. Модельскі, Дж. Леві), Тридцятирічну війну 1618-1648 pp. (Р. Гілпін,
І. Валлерстайн, М. Мілдарскі, Дж. Леві), війну за іспанську спадщину
1701-1714 pp., війну за австрійську спадщину 1740-1748 pp., Семиріч­
ну війну 1756-1763 pp., Англійську революцію, Велику французьку ре­
волюцію, наполеонівські війни, Кримську війну 1853-1856 pp.
У XX ст. механізм переходу від однієї міжнародної системи до ін­
шої двічі набував форми системної війни (Перша та Друга світові
війни). Системні війни відігравали важливу роль у сучасній історії,
виконуючи інтегральну функцію у процесі довготермінового розвитку
системи держав і зазвичай мали циклічний характер.
98
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Якщо в XX ст. системні війни двічі набували глобального характеру

і втягували в себе мало не весь ресурс людської цивілізації, то нині
вони здійснюються під гаслами боротьби з міжнародним тероризмом,
стримування регіональних конфліктів, захисту демократичних систем
у певних державах тощо.
Приходимо до висновку, що ці підходи об'єднує розгляд системних
війн як поворотних моментів у ході системних перетворень. Наслідком
системної війни, незалежно від її масштабів, є перехід від старої до нової
системи міжнародних відносин або радикальні зміни в межах системи.
З одного боку, кожна світова війна призводила до реструктуризації
міждержавної системи. З іншого боку, сучасні регіональні війни
(скажімо, Косово) чи війни проти так званих держав-парій (дві війни
США в Іраку) також ведуть до змін у міжнародних відносинах і суттє­
во впливають на міжнародну систему.
Турбулентність міжнародних систем. Теоретична розробка про­
блеми нового розуміння закономірностей еволюції міжнародної сис­
теми в ситуації порушення в ній субординації і хаотичних дій її еле­
ментів, співвідношення "порядку та хаосу" отримала ефективну ме­
тодологічну основу в синергетиці.
Формою становлення, існування і розвитку людського суспільства є
самоорганізація. Принципи синергетики використовуються в міждис-
ципланарних дослідженнях природи, людини та суспільства. Синерге­
тичний підхід здобуває широкого використання як у природничих, так і
в суспільних сферах знань. Увага дослідників сконцентрована на само­
організації політичних, соціальних, економічних та історичних процесів,
на явищах самоорганізації в системах з багатоваріантною поведінкою.
Синергетика (від грец. спільна дія) - це галузь науки, яка має між­
дисциплінарний характер і досліджує кооперативні явища в неліній­
них, неврівноважених, нестаціонарних відкритих системах. Основні
положення синергетичного підходу викладено у працях Г. Хайнекена
"Синергетика. Ієрархія нестійкостей", І. Пригожина "Порядок з хаосу",
В. Сбелінга, С. Курдюмова М. Моісєєва, Г. Ніколаса, І. Стенгерса,
Н. Ханке та ін. Нобелівським лауреатом з хімічних наук Іллею Приго-
жиним у 1989 р. були сформульовані основи філософії нестабільності.
М. Моісєєв дефініював синергетику як універсальний еволюціонізм.
Дослідження в галузі синергетики пов'язані з вивченням проце­
сів самоорганізації у складних динамічних системах, що розвива­
ються нелінійно.
Системою, що самоорганізується, вважається відкрита система з
нелінійним динамічним рухом, відхиленнями від рівноваги, які пере­
вищують критичний стан (тобто є основою для якісного перетворення).
Якщо в лінійній системі реакція залежить від розміру зовнішнього
99
Частина 1. Міжнародні системи

втручання, то в нелінійній - не від розміру зовнішнього втручання, а

від стану системи. Об'єктом дослідження синергетики є винятково не­
лінійні системи, до яких належать і системи міжнародні. Це дає змоіу
застосовувати принципи синергетики на міжнародні системи. У дослі­
дженні деяких аспектів еволюцї міжнародних систем доцільним є ви­
користання синергетичного підходу. Синергетика відображає взаємо­
зв'язок еволюційних процесів і здатна допомогти подолати їх кризи,
визначаючи шляхи виходу на науково обґрунтовані прогнози.
За своїми основними принципами формування і функціонування
міжнародна система є відкритою, складною та нестабільною системою,
що характеризується високим ступенем динамічності і нестійкості. Мі­
жнародна система - це відкритий, динамічний, самокерований організм
з асиметричними структурами, через що зв'язки між ними можуть
бути нестабільними, а функції кожної з них - нерегулярними. Вона пе­
ребуває в постійному динамічно неврівноваженому стані; розвивається
внаслідок криз еволюційно або революційно, у різноманітних напрямах,
різними темпами відповідно до існуючої різноманітності умов.
Розвитку міжнародних систем властиві нелінійність, певна стриб­
коподібність і навіть несподіваність, що втім не заперечує їх стабіль­
ність; усталеність виростає з неусталеності як її наслідок, стадії уста­
леності та неусталеності змінюють одна одну. Неусталеність глобаль­
ної системи є активізатором ролі підсистем.
Існують умови для багатоваріантності й альтернативності шляхів
розвитку, конкуренція двох підвалин - твірної, яка цементує структу­
ри, та розсіювальної, що розмиває їх, створює стан хаосу. Процес ро­
звитку має хвилеподібний, спіралеподібний характер, інерційні, пе­
редбачувані процеси розвитку змінюються періодами криз та рево­
люцій. Історичні цикли характеризує повторюваність, ритмічність іс­
торичного процесу розвитку людства, окремих країн і регіонів.
Головні положення синергетичного бачення міжнародних відносин
полягають у підході до розвитку міжнародних систем як послідовної
зміни станів стабільності та нестабільності, стадій усталеності й не­
усталеності. Схематично синергетична модель процесу еволюції між­
народних систем як самоорганізації має такий вигляд:
> Система перебуває у стані стабільності.
> Система втрачає стабільність, опиняється у стані нестабільно­
сті, або хаосу, внаслідок причин як внутрішнього, так і зовні­
шнього характеру. Відбуваються зміни (флуктуації), які до пе­
вного часу не призводять до зміни сталості структури. Нако­
пичення відхилень, перебільшення флуктуаційними парамет­
рами критичних значень викликають те, що зміни параметрів
призводять до стрибкоподібного переходу до якісно нового
100
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

стану. Хаос - це не тільки стан, у якому перебуває суб'єкт, але

і дія суб'єкта, яка жорстко протиставлена об'єкту. Межею хао­
су є динамічна рухлива перехідна зона між двома екстрема­
льними станами: порядком, який можна передбачити, та хао­
сом, що є непередбачуваним. Лише між двома екстремумами
на межі хаосу може бути досягнутий баланс. Під балансом у
даному контексті мається на увазі баланс у межах системи
між її складовими.
Балансування - етап самоорганізації складних систем, у межах
якого виникає процес коеволюції (спільної еволюції елементів). Одні­
єю з якостей системи є якість до самоорганізації, прагнення системи
до стану усталеності. Цей стан у теорії динамічних систем називаєть­
ся атрактором (від англ. attract - притягувати). Аттрактори сприя­
ють самоорганізації хаосу, притягуючи до себе близькі траєкторії або
вектори задіяних у хаосі сил. Однак існують і хаотичні атрактори.
Вони не спроможні притягувати до себе близькі траєкторії або векто­
ри задіяних у хаосі сил, тому є причинами самовідтворення хаосу.
Складні нелінійні системи мають здатність до коеволюції кількох век­
торів в одному або кількох атракторах.
> Система у стані нестабільності опиняється в точці біфуркації
(від англ. fork - виделка) - точка розгалуження варіантів роз­
витку. На точці біфуркації відбувається набуття нової якості у
русі динамічної системи, де у неї з'являються одразу кілька
можливих варіантів подальшого розвитку, починаючи від ви­
ходу системи на вищий рівень самоорганізації і закінчуючи її
остаточним розпадом. Це пояснюється тим, що базові механі­
зми функціонування системи вже не працюють, а нові ще не
сформувалися. Під точкою біфуркації розуміється точка ло­
калізації твірної та розсіювальної підвалин. Саме тому в точці
біфуркації принципово неможливо передбачити стан, у який
перейде міжнародна система. У процесі біфуркації, тобто які­
сної трансформації системи, внаслідок зовнішніх і внутрішніх
впливів і залежно від специфіки реагування системи на ці
впливи відбуваються зміни якісного стану міжнародної сис­
теми, зміни в її структурі.
> Нова система переходить у стан стабільності.
Еволюція міжнародних систем може розглядатися як необмежена
послідовність процесів самоорганізації. Явище самоорганізації знахо­
дить відображення у взаємодії підсистем у межах системи. Найціка­
віші явища виникають при взаємодії багатьох підсистем. Якщо взає­
модіє кілька підсистем, виникають кооперативні процеси, що при­
зводять до появи нових якостей системи. Балансування - це етап са­
101
Частина 1. Міжнародні системи

моорганізації складних систем, у межах якого виникає процес коево-

люції, тобто спільної еволюції елементів системи.
Складні нелінійні системи мають здатність до коеволюції кількох
векторів в одному або кількох атракторах. Розвиток складних систем
супроводжується появою суміжних сфер притягання, які сполучають
кілька атракторів. Вони й забезпечують стан рівноваги на межі хаосу.
Таким чином, синергетичний підхід дозволяє розглядати міжнаро­
дну систему за структурними, організаційними та функціональними
параметрами як надсистему, що складається з багатьох взаємопов'я­
заних і взаємозалежних підсистем й елементів, у ролі яких виступа­
ють усі головні актори сучасної світової політики. Він дозволяє сфор­
мулювати парадигму, яка має вигляд системи узагальнених поло­
жень, що відображають найважливіші особливості та закономірності
еволюції міжнародних систем.
Проблеми існування міжнародної системи, у ситуації порушення в
ній субординації та хаотичних дій елементів системи, піддано науко­
вому аналізу Джеймсом Розенау в 1990 р. у роботі "Турбулентність у
світовій політиці". Головну увагу вчений приділив динаміці, з якої ви­
никають щоденні події й сучасні проблеми.
Для Дж. Розенау турбулентність - це більше, ніж потрясіння, що
супроводжують зрушення в основних змінних складових, що є по­
всякденним існуванням будь-якої системи. Адже у даному випадку
межі системи можна розглядати як постійні, а ступінь коливання
змінних складових перебуває в межах стабільності.
За умов турбулентності такі коливання виходять за межі системи,
виникають аномалії і формуються нерівномірності. Поряд з тим, як
структури розхитуються, розгортаються нові процеси і система всту­
пає в період тривалої нерівноваги. На практиці це може проявлятися у
владних кризах, революційних переворотах, технологічних проривах.
Таким чином, невизначеність можна вважати головною характе­
ристикою турбулентної політики. Варто зазначити, що невизначеність
і непередбачуваність за умов турбулентності пояснюється ще й тим,
що за даних обставин підвищуються вимоги, загострюється напру­
женість, трансформуються відносини. Більше того, коли встановлю­
ється турбулентність, закономірності зникають.
Слід додати, що певним ступенем невизначеності характеризується і
темпи, якими розгортається турбулентність. Адже ситуації, на які впли­
вають турбулентні умови, швидко стають очевидними, тоді як наслідки
дій різних учасників поширюються схемами їх взаємозалежності. Тур­
булентним ситуаціям притаманна швидка реакція, настійні вимоги,
тимчасові союзи, різкі зміни політики, що може швидко, хоча й безлад­
но спричинити розвиток подій шляхом конфлікту або співпраці.
102
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Важливою ознакою політичної турбулентності можна вважати па­

раметричні зміни. За умови, коли основні параметри поглинаються
великою складністю та високим динамізмом, спостерігається стала
турбулентність. Коли дані параметри, які можна ототожнити з раніше
згаданими межами, є стабільними, то відбувається безперервне полі­
тичне життя, а індивіди та колективні діячі здатні перемішуватися з
однієї епохи в іншу. Однак, коли складність і динамізм параметрів
досягають тієї межі, коли існуючі правила більше не сприяють стри­
муванню дій і наслідків, хід подій переходить у стан турбулентності.
У цьому контексті доцільним є визначення трьох основних параметрів.
> Мікропараметр: досвід і здатність сприйняття навколиш­
нього світу, за допомогою яких громадяни держав і члени
недержавних організацій пов'язують себе з макросвітом
глобальної політики.
> Макропараметр: обмеження, включені у розподіл владних
повноважень й усередині колективної організації глобальної
системи.
> Реляційний: владні відносини, що переважають на мікрорі-
вні між окремими людьми і їхніми колективними макроор-
ганізаціями.
Важливою є проблема чинників, що призводять до глибоких зру­
шень у межах вищезазначених параметрів. Загалом виділяють п'ять
джерел таких параметричних змін.
> Перехід від індустріального до постіндустріального світопоря-
дку, пов'язаний з розвитком техніки й технологій, особливо
мікроелектроніки, що скоротив відстані в суспільній, економі­
чній і політичній сферах, прискорив рух ідей та інформації,
підсиливши таким чином взаємодію людей і подій.
> Виникнення явищ (екологічне забруднення, тероризм, нарко-
торгівля), які є наслідком нових технологій або сильнішої гло­
бальної взаємозалежності транснаціонального характеру.
> Менша здатність держав й урядів знаходити прийнятні рі­
шення головних політичних проблем, що часто не повністю
підлягають державній юрисдикції.
> Ослаблення цілісних систем і набуття підсистемами більшої стру­
нкості й ефективності, що підсилює тенденції до децентралізації.
> Підвищена аналітична здатність населення й підвищена сві­
домість власного ставлення до влади внаслідок необхідності
розв'язання нових проблем взаємозалежності і пристосування
до нових технологій в умовах постіндустріального світопоряд-
ку. Саме тому сучасні люди, на відміну від своїх предків, не
настільки відсторонені, недосвідчені й керовані в тому, що
стосується проблем міжнародного життя.
103
Частина 1. Міжнародні системи

Варто зазначити роль і зовнішні джерела глобальної турбулентнос­

ті, серед яких можна, по-перше, виділити глибокі зміни структури й
чисельності населення в останні десятиліття. Серед інших зовнішніх
рушійних сил турбулентності можна назвати наявність і розподіл
природних ресурсів, особливо необхідних для виробництва енергії, а
також наслідки розвитку техніки й технологій, що впливають на всі
сфери людської діяльності.
Таким чином, головне значення теорії турбулентності полягає у
певному подоланні проблеми недостатнього аналізу зв'язків, у які
трансформувалася світова політика під впливом різних рушійних
сил, як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, внаслідок чого
сучасний етап життя розвивається за іншими правилами й поряд­
ками, ніж в індустріальну епоху.
Особливості формування сучасної системи міжнародних від­
носин. Кожна попередня міжнародна система розглядалася як нефо­
рмальна інституалізація співвідношення сил між державами у відпо­
відному просторово-часовому контексті. У XX ст. на зміну Віденській
системі приходить Версальсько-Вашингтонська, а потім Ялтинсько-
Потсдамська системи міжнародних відносин. Руйнація останньої від­
бувалася мирним шляхом, що принципово відрізнялося від усіх істо­
ричних аналогів, адже раніше будь-яка зміна міжнародної системи
відбувалася шляхом війн і збройних конфліктів. Перехід до сучасної
системи міжнародних відносин відбувся не внаслідок "гарячої" а піс­
ля холодної війни.
Характерною їх рисою стала і ліквідація біполярності. Як засвідчили
подальші події, для закладення нових принципів співіснування було
недостатньо серії договорів, необхідно було виробити і відпрацювати
конкретні механізми взаємодії та розв'язання протиріч між кількома
центрами сили зі значними цивілізаційними розбіжностями. У той же
час уперше система міжнародних відносин формувалася за умови іс­
нування багатополярного ядерного світу. Період руйнації супроводжу­
вався серією локальних конфліктів. Її особливістю стала і нова ситуація
в Європі. Ялтинсько-Потсдамська система була заснована на чіткому
розподілі сил у Європі. Об'єднання Німеччини, поява в Центральній
Європі могутньої економічної та політичної сили, сфера інтересів якої
виходила за межі власної території, поширюючись насамперед на кра­
їни Центрально-Східної Європи, привела до нової конфігурації сил. До­
датковий імпульс отримала європейська інтеграція.
Дослідження сучасної міжнародної системи структуруються, по-
перше, за виокремленням одного чи кількох полюсів сили й етапів ро­
звитку сучасної міжнародної системи. Постбіполярну структуру між­
народних відносин можна аналізувати на двох рівнях: центр системи
та її периферія. Така дворівнева структура породжує два основних
104
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

типи відносин - симетричні й асиметричні. Із цього погляду однією з

найважливіших особливостей розвитку сучасних міжнародних відно­
син стало те, що відбувся зсув основних викликів і загроз, перехід
міжнародної конфліктності з глобального на регіональний та субрегіо-
нальний рівні.
Дослідники, які працюють у межах реалістичної парадигми, вису­
вають дві основні концепції нового світу - монополярності та поліпо-
лярності. Використовується і термін постбіполярність, який характе­
ризує певну невизначеність сучасної міжнародної структури. Неореа­
лісти головну увагу звертають на дослідження питання відносно того,
яка конфігурація співвідношення сил є стабільнішою. Загалом же ав­
тори не обмежують себе якоюсь єдиною теоретико-методологічною
схемою, ураховуючи, що в сучасній міжнародно-політичній думці іс­
нує і кілька проектів майбутнього світового порядку.
У зв'язку з розпадом СРСР зникає один з полюсів сили. На підставі
цього значна група дослідників сходилася на тому, що США залишилися
єдиною наддержавою і таким чином відбувається формування монопо-
лярного світового порядку на чолі зі Сполученими Штатами. Концепція
монополярності базувалася на констатації американської політичної ге­
гемонії у світі, а його майбутнє вбачалося як боротьба між США, що
прагнуть зберегти свою гегемонію, й іншими центрами сили, які нама­
гаються цю гегемонію порушити. Додаткові аргументи прибічникам цієї
концепції додала війна в Іраку, контраргументи - події 11 вересня
2001 p., комплекс загроз, породжених глобалізацією та формуванням
нової конфігурації світового порядку, яким можна протидіяти лише за
умови взаємної згоди серед членів міжнародного співтовариства.
Російський дослідник О. Богатуров зауважує, що ідея відновлення
контурів багатополярного світу емоційно приваблива, тому що начеб­
то відповідає уяві щодо демократизації міжнародних відносин. Однак
історичний досвід, зокрема досвід існування Віденської системи, сві­
дчить, що багатополюсне балансування невідворотно реалізувалося у
світові війни. Світове співтовариство мало шанс зрозуміти це під час
Першої світової війни.
Концепція багатополярності стверджує, що з розпадом СРСР зник­
ла одна з основ біполярності, але паралельно із цим зріс політичний
вплив цілої низки альтернативних США центрів сили. Прибічник кон­
цепту балансу сил Г. Кіссінджер вважає, що новий світовий порядок
дедалі більше нагадуватиме європейську політику XIX ст., але система
рівноваги сил працюватиме вже не в європейському, а у глобальному
масштабі. Окрім того, зазнало еволюції саме поняття могутності дер­
жави в тому розумінні, що економічні й інші компоненти суттєвіше
впливають на баланс сил. Після закінчення холодної війни послабли

105
Частина 1. Міжнародні системи

доцентрові сили як навколо Росії, так і навколо США, одночасно йде

формування нових центрів, зокрема ЄС, Китаю, Індії.
Широко розповсюдженим у сучасній міжнародно-політичній науці є
погляд про формування й еволюцію на сучасному етапі складної ієрархі­
чної системи, особливістю якої є співіснування різних типів полярності.
Зусилля США створити однополярну систему приводять до того, що
великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік бага­
тополярності, у тому числі завдяки подальшій мілітаризації.
На межі тисячоліть світова політика зазнала фундаментальних змін,
уперше за світову історію вона стає багатоцивілізаційною, відносини
між країнами - представниками різних цивілізацій часто ускладнюють­
ся, а в певні моменти перетворюються навіть на антагоністичні.
У контексті гетерогенного характеру сучасної міжнародної системи
можемо говорити про її безпосередній вплив на проблему стабільнос­
ті. Адже гомогенність системи сприяє обмеженню насильства, гетеро­
генність системи призводить до протилежних наслідків, посилює не­
стабільність системи. У той же час, попри всі внутрішні гетерогеннос­
ті, система прагне до юридичної гомогенності, втіленням якої є ООН.
Таким чином, виокремимо кілька можливих сценаріїв майбутнього.
Перший передбачає американську гегемонію, хоча, як учить досвід
історії, гегемонія - це позиція, яку дуже складно утримати.
Другий сценарій передбачає перехід монополярного світу в біполя­
рний, виходячи з можливості появи у США глобально значущих кон­
курентів, насамперед Китаю або ЄС, чи формування передбачених чи
несподіваних коаліцій.
Третій сценарій - це встановлення багатополярного світу. Відбуваєть­
ся складна взаємодія багатьох сил, світова історія буде поєднанням ми­
рних періодів і конфліктних ситуацій, конкуренцією за зони впливу.
Наступний сценарій передбачає паралельне існування кількох між­
народних систем, які стануть самодостатніми та самостійними
центрами світового розвитку.
Ще є сценарій, який відстоює апокаліптичне бачення світу, міжна­
родні катаклізми, силове розв'язання геополітичних, економічних, ку-
льтурно-цивілізаційних суперечок.
Отже, на межі тисячоліть у міжнародних відносинах відбулися ра­
дикальні зміни, які дають змогу стверджувати про формування нових
системостворюючих закономірностей. Нова система міжнародних ві­
дносин, що перебуває ще у стадії формування, відмінна не лише від
системи, яка існувала після Другої світової війни, але й від традицій­
ної Вестфальської системи. У ній переплітаються і взаємодіють як
традиційні сили, так і нові фактори та тенденції, посилюються глоба­
льні проблеми, з'являються нові загрози, серед яких основним сього­
дні є міжнародний тероризм.

106
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Дослідження проблеми організації міжнародних систем потребує

визначення етимології самого терміна організація і підходів до її до­
слідження. У найзагаль- - ___________
н іш о м у р о з у м ін н і під 2.4. Концепції організації
організацією (від франц. м іж н а р од н и х СИСТЄМ.
organization) розумієть-
ся, по-перше впорядку- Теорії Міжнародного порядку
вання, налагоджування,
розбудова, приведення в систему будь-чого; по-друге, будова, взаємо­
зв'язок, співвідношення частин єдиного цілого, по-третє, добровільне
об'єднання, союз заради досягнення спільних цілей. Різні підходи до
розуміння явища організації та її типів містяться у працях М. Вебера,
Н. Віннера, У. Росс-Ешбі, У. Тоффлера, О. Богданова, І. Пригожина,
Е. Юдіна, М. Амосова та ін. Не заглиблюючись у деталі численних те­
орій, погодимося з думкою М. Косолапова, який пропонує розглядати
організацію як явище в трьох аспектах:
> як певний порядок на відміну від хаосу - тип такого порядку,
тобто організації;
> як процес руху до певного порядку, тобто, постійно зростаю­
чий відхід від хаосу - стадія, етап, фаза, організація. Такий
відхід може бути стихійним, спрямованим або змішаним;
> як проміжний стан, досягнутий та утримуваний у ході цього
процесу - рівень організації.
Зміст обумовлює розвиток форми, теорія міжнародного порядку
досліджує форму як зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий
прояв, спосіб існування змісту.
Ідея впорядкування міжнародних відносин була актуальною з мо­
менту їх виникнення. Виникаючи як явище, міжнародні (праміжна-
родні) відносини були, за образним порівнянням М. Косолапова, "ди­
ким полем", у якому не діяли жодні закони і влада. Основними фор­
мами взаємодії були обмін (торгівля) і збройні зіткнення (війни). За­
вдяки вступу людей в економічні, політичні, торгові й інші відносини
поступово формуються звичаї торгових обмінів, війн і миру, підтри­
мання дипломатичних контактів. Формуються перші міжнародні по­
рядки - у стародавніх імперіях, системах грецьких полісів тощо, тобто
стійкі стани найважливішої для даної епохи, періоду, частини між­
народних відносин.
Згодом такі періоди набувають характеру певного міжнародного, а
із становленням капіталістичних відносин - світового порядку. У та­
кому розумінні міжнародний порядок можна визначити як чітко іде­
нтифікований за часом, у фізичному та міжнародно-політичному
просторі період, упродовж якого залишаються незмінними склад сис-
107
Частина 1. Міжнародні системи

темостворюючих суб'єктів міжнародних відносин; конфігурація зв'я­

зків, відносин і взаємодій між ними; межі і можливості, які цей поря­
док об'єктивно встановлює для всіх інших суб'єктів й учасників сис­
теми міжнародних відносин.
Світове співтовариство та його члени не можуть діяти інакше, ніж
на основі традицій, звичаїв чи норм міжнародного права. У цьому
співтоваристві його учасники добровільно погоджуються визнавати
придатність таких норм до кожного окремо і до всього співтоварист­
ва загалом на рівній основі. Подібна схема в ідеалі має базуватися на
добрій волі держав підтримувати такий порядок.
У той же час функціонування світового співтовариства пов'язане
перш за все з інтересами держав і наслідками реалізації цих інтересів
для всього співтовариства. З'являється рівнодіюча інтересів, а в де­
яких випадках - баланс сил з конкретної проблеми чи у світі загалом.
Міжнародний порядок у такому випадку є станом динамічної рівно­
ваги системи міжнародних відносин. Усе ж стан рівноваги постійно
піддається впливу різних факторів, насамперед прагненню держав,
великих соціально-економічних, політичних, ідеологічних і релігійних
систем порушити цю рівновагу на свою користь.
Терміни міжнародний порядок (international order) та світовий по­
рядок (world order) вводяться в науковий обіг на межі ХІХ-ХХ ст., що
пов'язують з назвою книги X. Уєльса, члена заснованого в 1884 р. в
Лондоні Фабіанського товариства, у якому широке коло інтелектуалів-
соціалістів обговорювало різноманітні соціальні і політичні питання.
Фабіанський підхід до політичних дій базувався на необхідності їх ра­
ціонального планування.
У політичну лексику вони увійшли в XX ст. До них зверталися
В. Вільсон і Ф. Рузвельт, У. Черчілль і Й. Сталін. У звітах конгресу
США від 1940 р. була опублікована стаття Дж.С. Александера "Новий
світовий порядок", у якій містився заклик до створення "всесвітньої
федерації" як форми подолання конфліктності на глобальному рівні. У
1947 р. Американська освітня асоціація закликала до встановлення
справжнього світового порядку, у якому національний суверенітет
буде підпорядковано світовій владі. У 1948 р. в журналі "Foreign
Affairs" британець Г. Батлер надрукував статтю "Новий світовий по­
рядок", у якій закликав нації поступитися своїм суверенітетом задля
ефективної діяльності ООН. У 1967 р. в журналі "Foreign Affairs" до
створення нового світового порядку закликав Р. Ніксон. Уживання
терміна було пов'язано з Рухом неприєднання, зокрема діяльністю
"Групи 77". Питання формування нового світового порядку активно
обговорювалося в науковій літературі після Кувейтської кризи 1990-
1991 pp., розпаду СРСР. Згадаємо найвідомішу статтю Д. Найя "Який
новий світовий порядок?", надруковану в журналі "Foreign Affairs".
108
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Світовий і міжнародний порядок. Приходимо до висновку, що

поняття міжнародного порядку (International order) потрібно відрізня­
ти від світового порядку (World order). Звернемось до аналізу основ­
них підходів, які визначають їх зміст і співвідношення.
Традиційно поняття міжнародного порядку пов'язують з міждер­
жавними відносинами, що не передбачає втручання держав у внут­
рішні справи інших держав, зокрема у контексті прав людини.
Світовий порядок найчастіше розглядають як прийнятий усіма
устрій, що виник внаслідок відмови кожного від абсолютного сувере­
нітету з метою врахування загальнолюдських інтересів і цінностей, як
правовий устрій світу шляхом політичної форми.
За такими умовами міжнародний (міждержавний) порядок може іс­
нувати і без наявності світового порядку. Він перейде в якісно новий
стан світового порядку лише тоді, коли до процесу порядкоутворення
будуть залучені абсолютно всі суб'єкти міжнародної системи, а відноси­
ни поміж ними будуть регулюватися за допомогою єдиних для всіх
норм, правил і механізмів підтримки цього порядку на основі критеріїв,
що відповідають потребам усіх членів світового співтовариства. Як
вважає К. Ясперс, світовий порядок є загальноприйнятим устроєм,
який виникає внаслідок відмови кожного від абсолютного суверенітету.
У такому розумінні світовий порядок є вищим, глобальним рівнем
структурної організації міжнародних відносин. Світовий порядок не­
можливий без створення ефективних процедур міжнародної співпра­
ці, які передбачають особливий міжнародний порядок, що відповідає
загальним основним цілям і цінностям усіх держав та їх громадян.
Отже, ідеться про відмінності між правами держав і правами люди­
ни, змістом світового порядку є базові потреби людства. Міжнарод­
ний порядок у такому розумінні є ядром світового порядку.
Інші дослідники, зокрема Р. Ренгер, вважають, що світовий поря­
док втілює моделі людської діяльності, які забезпечують елементарні
або головні цілі суспільного життя людства загалом. Міжнародний по­
рядок втілює моделі поведінки, пов'язаної з головними завданнями
співтовариства держав або міжнародного співтовариства.
Таким бачиться зміст поняття світового порядку в його теоретич­
ному, ідеалізованому вигляді. Однак на практиці сучасна міжнародна
система поки що існує в межах порядку нижчого організаційного рі­
вня, який втілює всю різноманітність складових елементів міжнарод­
ної системи, у тому числі існуючі поміж ними протиріччя як ідейно-
культурної, цивілізаційної та конфесійної природи, так і військового,
геополітичного, економічного та теологічного походження. Світовий
порядок поки що перебуває в зародковому стані переходу від теоре­
тичної моделі до практичної організації.
109
Частина 1. Міжнародні системи

Існують й інші підходи до визначення світового порядку. Так,

Є. Камінський під міжнародним порядком розуміє організацію між­
державних відносин, спрямовану на забезпечення потреб основних
міжнародних акторів, а під світовим порядком - організацію міжна­
родних відносин, спрямовану на забезпечення гегемонії одного з мі­
жнародних акторів.
У матеріалах ЮНЕСКО термін міжнародний порядок використову­
ється у трьох різних значеннях:
> як організований тип міжнародних відносин,
> як система цінностей,
> як юридична структура.
Насамперед з'ясуємо різницю між міжнародним порядком і систе­
мою міжнародних відносин. Вона полягає в їх місці у процесі стихійної
самоорганізації. Порядок передбачає зрозумілість та чіткість структур,
зв'язків залежності, правил. Одна система може пережити зміну кіль­
кох порядків. Наприклад, у межах Вестфальської системи міжнарод­
них відносин відбувалися зміни міжнародного порядку внаслідок війн
за іспанську й австрійську спадщину, наполеонівських війн, у Віден­
ській системі - внаслідок Кримської війни, франко-прусської війни.
Система міжнародних відносин на етапі її якісної трансформації змі­
нюється не так за складом суб'єктів, як за їх внутрішньою природою.
У науковій літературі висловлюються різні погляди щодо змісту по­
няття міжнародний порядок. Американський дослідник А. Міллер
вважає, що головною ознакою порядку є присутність у світовій сис­
темі певного ґрунтовного принципу, яким свідомо або стихійно керу­
валися б держави. У своїй праці "Глобальний порядок" він висловлює
думку, що із середини XVII ст. і до Першої світової війни у світі існу­
вав Вестфальський порядок, заснований на принципі дозволу (laisser-
faire) як невтручання. Цей принцип, за А. Міллером, передбачав від­
мову кожної держави від постійних зовнішньополітичних зобов'язань
й одночасно від спроб заважати іншій державі у здійсненні її завдань
у тих випадках, коли це не загрожує життєво важливим інтересам
першої держави. Антиподом цьому принципу А. Міллер вважав
принцип міжнародного регулювання, запропонований В. Вільсоном у
1918 p., який знайшов своє подальше втілення в інтервенціоністській
політиці Ліги Націй, ООН, США і НАТО.
На відміну від нього, більшість авторів схиляється до бачення по­
рядку як втілення розумно-обмежувального початку у зовнішній по­
літиці держав та їхніх взаємовідносинах, пов'язуючи з функцією та­
кого обмеження зміцнення стабільності світової системи.
Британський дослідник Р. Купер запропонував кілька можливих
інтерпретацій міжнародного порядку: по-перше, таким може вважа­
110
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

тися переважаючий тип зовнішньополітичної поведінки держав

(pattern of action), незалежно від того, сприяє він упорядкуванню або
дезорганізації системи; по-друге, порядок може означати певну фор­
му стабільності й цілісності системи; по-третє, порядок можна розумі­
ти як правила, які управляють системою й підтримують її у стані ста­
більності, їх моральний зміст.
Г. Кіссінджер висловлював думку, що мир неможливо забезпечува­
ти без рівноваги (структурне розуміння), а справедливість без само­
обмеження (поведінкове розуміння).
За визначенням Г. Шахназарова, світопорядок - це сукупність до­
мінуючих у міжнародних відносинах політичних принципів, правових
норм й умов економічного обміну, які формуються під впливом об'єк­
тивних процесів суспільного розвитку і співвідношення соціальних
сил у кожній історичній епосі, і є наслідком взаємодії держав та ін­
ших учасників міжнародного життя (міжнародні рухи, світова суспі­
льна думка, міжнародні організації). Світопорядок, у свою чергу,
здійснює вплив на хід та наслідки подій у світі, їх загальну тенденцію.
На підставі вищезазначених думок, О. Богатуров запропонував
"комплексне" визначення порядку. Під порядком ним розуміється си­
стема міждержавних відносин, які регулюються сукупністю принци­
пів зовнішньополітичної поведінки (за X. Буллом); узгоджених на осно­
ві конкретних постанов (за Р. Купером); набору санкцій за їх пору­
шення, які визнаються моральними та припустимими (за
Н. Ренгером); потенціалу уповноважених країн чи інститутів вико­
нувати ці санкції (за Г. Кіссінджером); політичній волі країн викорис­
товувати цей потенціал.
Ураховуючи відсутність єдиного погляду у визначенні міжнародно­
го порядку як серед науковців, так і серед громадських діячів, уза­
гальнимо основні підходи до тлумачення цього поняття:
> сукупність юридичних норм;
> міжнародна стабільність;
> збереження статус-кво у відношеннях між державами;
> система міжнародних угод, яка узаконює баланси сил після
найбільших політико-військових трансформацій (війни, роз­
пад держав, об'єднання держав): конфігурація кордонів,
структура дво- та багатосторонніх відносин, права власності,
сфери впливу, зони інтересів, інструменти безпеки, правила
підтримання миру, принципи взаємодії;
> організація міжнародних відносин, спрямована на забезпе­
чення основних потреб міжнародних акторів, їх існування,
функціонування, гарантування безпеки.

111
Частина 1. Міжнародні системи

З огляду на певну невизначеність категорій міжнародний та світо­

вий порядок, наявність різних поглядів відносно їх змісту вважаємо
дискусійним припущення українських дослідників М. Мальського та
М. Мацяха відносно існування у складі загальної теорії міжнародних
систем теорії міжнародного порядку як теорії норм і правил поведін­
ки суб'єктів, що випливають з особливостей взаємодії між ними в
межах системи. У той же час дослідження існуючих концепцій надає
змогу узагальнити та розглянути в єдності всю сукупність факторів,
які прямо чи опосередковано впливають на стан та розвиток міжна­
родних відносин, можливість організувати весь багатий фактологіч­
ний матеріал, пов'язаний з дослідженням міжнародних відносин, роз­
глянути його системно.
Отже, під міжнародним порядком слід розуміти ідентифіковану за
часом, у фізичному та міжнародно-політичному просторі структуру
взаємозв'язків, заснованих на системі норм і правил, вироблених сві­
товим співтовариством та регулюючих відносини держав й інших
суб'єктів міжнародної системи на певному історичному етапі розви­
тку, а також на різних ієрархічних рівнях цієї системи, які відповіда­
ють потребам найвпливовіших суб'єктів міжнародної системи даної
історичної епохи. Він утворюється поміж складовими елементами мі­
жнародної системи у процесі їх внутрішньої взаємодії та під впливом
зовнішнього середовища.
Зміст обумовлює розвиток форми, що передбачає дослідження фор­
ми як зовнішнього упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб
існування змісту. Визначення порядку як структури відносин передба­
чає, що він має спиратися на формальну юридичну базу - договір або
комплекс взаємопов'язаних угод, статут міжнародної організації, якщо
звичайно не мається на увазі порядок в умовах однополярного світу.
Існує кілька основних поглядів на засоби організації міжнародного по­
рядку. На думку представників різних теоретичних шкіл виокремлюють­
ся реалістичний, правовий, транснаціональний міжнародний порядок.
Реалістичний міжнародний порядок ґрунтується на розумінні того,
що в основі міжнародних відносин лежить захист своїх національних
інтересів кожної з держав. На основі відсутності міжнародної влади й
ієрархії та примату державного суверенітету міжнародний порядок є
продуктом зіставлення національних інтересів держав та їхньої поту­
ги (міждержавний порядок). Анархічна природа міжнародного по­
рядку пояснюється тим, що кожний із суб'єктів, який утворює цей
порядок, переслідує індивідуальні цілі й інтереси.
Правовий міжнародний порядок заснований на визнанні, що між­
народні відносини регулюються нормами, процедурами, інститутами
і структурами наднаціонального характеру.
112
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Інституціональний підхід визначає міжнародний порядок як та­

кий устрій міжнародних, міждержавних відносин, що має на меті за­
безпечити основні потреби країни, інших інститутів, створювати і пі­
дтримувати умови для їх існування, безпеки і розвитку.
У сучасному світі міжнародні відносини регулюються нормами, про­
цедурами, інститутами чи структурами транснаціонального або навіть
наднаціонального характеру. Транснаціональний міжнародний порядок
характеризується витісненням держав з арени міжнародних відносин
іншими акторами (міжнародними, регіональними організаціями, ТНК).
Таким чином, схема прикладного політичного аналізу міжнародно­
го порядку має містити такі елементи:
> наявність визнаної ієрархії між суб'єктами міжнародних відно­
син, включаючи як держави, так і нові суб'єкти світової політики;
> сукупність принципів і правил зовнішньополітичної поведінки;
> система ухвалення рішень у ключових міжнародних питан­
нях, що включає механізм представництва інтересів нижчих
учасників ієрархії при прийнятті рішень на вищих її рівнях;
> вибір санкцій за їх порушення та механізмів застосування
санкцій;
> форми, методи і прийоми реалізації прийнятих рішень, тобто
режим регулювання міжнародного порядку;
> вплив зовнішнього середовища на процеси самоорганізації
міжнародної системи.
Системний підхід до аналізу структури поняття міжнародний
порядок дозволяє виокремити економічний, політичний, інформацій­
ний та інші види порядку. Цілісність світу передбачає, що політич­
ний, економічний, інформаційний, гуманітарний і правовий порядок
є взаємопов'язаними елементамии міжнародного порядку як системи,
яка реалізує суперечливість світу на основі взаємозв'язку, взаємоза­
лежності і цілісності людської цивілізації. Взаємодія внутрішніх про­
цесів у різних системах із зовнішніми умовами та можливостями та­
кож є вирішальним фактором міжнародного порядку.
Міжнародний порядок може бути організований як силовими, так і
нормативними міжнародними засобами.
Розуміння сутності і значення проблеми міжнародного порядку
можливе лише при комплексному розгляді основ його формування і
функціонування. Виходячи із цього, відправним пунктом аналізу
проблеми міжнародного порядку є визначення його основних вимірів -
характеристик, що відбивають емпіричні дані, які узагальнюють до­
слідження засобів створення і підтримання міжнародного порядку.
С. Хофманн виокремлює горизонтальний, вертикальний і функціо­
нальний виміри міжнародного порядку.
113
Частина 1. Міжнародні системи

Горизонтальний вимір міжнародного порядку - це відносини між

головними акторами міжнародних відносин.
Вертикальний вимір міжнародного порядку представлений відно­
синами між сильними та слабкими акторами. Сила є гарантом ієрар­
хічної і жорсткої організації міжнародних відносин. Дослідження цьо­
го виміру міжнародного порядку дає змогу не лише зрозуміти політи­
ку головних акторів міжнародних відносин, але й окреслити перспек­
тиви середніх і малих держав.
Основу функціонального виміру міжнародного порядку складає та
роль, яку відіграють у стабілізації міжнародного життя різноманітні
галузі міжнародних відносин - дипломатія і стратегія поведінки акто­
рів, економічні обміни між ними, моральні цінності та політичні амбі­
ції лідерів, а також деполітизаційна сфера діяльності транснаціональ­
них акторів міжнародних відносин. При цьому будь-який із зазначе­
них аспектів функціонального виміру може бути як чинником стабілі­
зації міжнародного порядку, так і дестабілізаційним чинником, дже­
релом дестабілізації та безладдя.
До зазначених вимірів вважаємо за необхідне додати територіаль­
ний (просторовий) і часовий виміри міжнародного порядку.
Територіальний вимір міжнародного порядку. Міжнародна си­
стема має три рівні організації та самоорганізації порядку: глобаль­
ний, регіональний і локальний. Глобальний рівень передбачає форму­
вання та функціонування міжнародної системи в її відносинах з ак­
торами регіонального і національного рівнів. Регіональний припускає
механізми, процеси й особливості взаємодії різноманітних суб'єктів
наднаціонального та субнаціонального характеру. Локальний пов'яза­
ний із взаємодією між собою суб'єктів національного масштабу.
Часовий вимір міжнародного порядку. Початок кожного нового
міжнародного порядку зазвичай був пов’язаний з наслідками систем­
них війн (напр., Тридцятилітня війна, франко-прусська війна 1870-
1871 pp., світові війни) або/та зі значними внутрішніми змінами у
провідних країнах (напр., Велика французька революція, об'єднання
Німеччини й утворення Германської імперії) або їх розпадом (розпад
Російської, Германської, Австро-Угорської, Османської імперій після
закінчення Першої світової війни, розпад СРСР). Зазвичай відбували­
ся зміни у типі та змісті відносин між провідними суб'єктами міжна­
родних відносин, хоча їх склад міг залишатися незмінним.
Еволюція міжнародних порядків є безперервним процесом, у ході
якого кожен з них проходить фази становлення, розквіту, занепаду й
руйнації. Значущість різного роду криз і революцій для еволюції між­
народного порядку полягає в тому, що в процесі їх подолання міжна­
родна система позбавляється застарілих, безперспективних елементів
114
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

і механізмів, які вже вичерпали свій потенціал. На зміну їм приходять

нові структури, що відповідають вимогам нових реалій.
Еволюція міжнародного порядку має такі закономірності:
> міжнародний порядок є втіленням співвідношення силових поте­
нціалів усередині міжнародної системи та розподілу сили і впливу
між державами як головними складовими елементами системи;
> постійний перерозподіл сил між головними суб'єктами міжна­
родної системи рано чи пізно призводить до розпаду старого
та формування нового порядку, який відображає змінене
співвідношення і розклад сил усередині міжнародної системи;
> міжнародний порядок зазвичай трансформується в ході сис­
темних війн, функцією яких є руйнація старого міжнародного
порядку, що стає перепоною на шляху формування нового
порядку, необхідного для підтримання існування та подаль­
шого розвитку міжнародної системи;
> міжнародний порядок формується не всіма елементами між­
народної системи, а кількома найпотужнішими за сукупним
потенціалом державами (або державою, яка досягла рівня ге­
гемону) після перемоги в системній війні;
> терміни існування кожного наступного міжнародного порядку
по відношенню до попередніх постійно скорочуються.
Історичні типи міжнародного порядку. Порядок є таксономіч­
ною категорією міжнародних відносин. Розуміння міжнародного по­
рядку як системи міжнародних угод, яка узаконює баланси сил після
найбільших політико-військових трансформацій, дозволяє виокреми­
ти його історичні типи.
Вестфальським миром 1648 p., який поклав початок упорядкова­
ним міжнародним відносинам були закладені основи нового міжна­
родного порядку. Головний зміст Вестфальського миру полягав в то­
му, що європейські держави, зрозумівши подібність своїх інтересів,
вирішили об'єднатись у світове співтовариство для обговорення полі­
тичних намірів кожного з них і всіх разом. Ця система була сукупніс­
тю націй-держав, які проводять самостійну зовнішню політику. Були
сформульовані основні принципи нових міжнародних відносин -
принципи зовнішнього і внутрішнього державного суверенітету,
принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії у між­
народних відносинах. Відтоді ґрунтовною формою політичної органі­
зації суспільства є держава-нація, а домінуючим принципом міжна­
родних відносин стають засади національного суверенітету.
Найбільшими системами міжнародного порядку були системи в
межах Утрехтського (1713) - Раштаттського (1714) миру - системи до­
говорів, що фактично завершили війну за іспанську спадщину 1701-
115
Частина 1. Міжнародні системи

1714 pp.; Версальсько-Вашингтонська система, Ялтинсько-Потсдам­

ська система. Першою практичною формою реалізації загального мі­
жнародного порядку вважається Ліга Націй - перша універсальна
міжнародна організація.
Будь-які концепції світового порядку, що виробляються тим чи ін­
шим соціумом, є породженням існуючої в ньому свідомості і дають
про нього цілком реальну інформацію, яка дозволяє краще зрозуміти
це суспільство. Ці концепції використовуються владою як основа для
формування зовнішньополітичної стратегії своєї країни. З цього по­
гляду дані концепції є цілком реальним відображенням і втіленням
політичної свідомості, що сформувалась у відповідному суспільстві.
Зупинимося на аналізі основних концепцій, присвячених характе­
ристикам нового міжнародного і світового порядку.
Сучасна міжнародна система перебуває у стані турбулентності, ко­
ли порядок, що утворився поміж її головними суб'єктами після закін­
чення Другої світової війни розпався, а новий, через ускладненість й
інтенсивність трансформаційних процесів у всіх сферах людської дія­
льності, перебуває лише на початковій стадії свого формування.
Одночасно з руйнацією біполярного світового порядку відбувається
прискорений процес трансформації більш глобального Вестфальсько-
го порядку.
Дж. Розенау висловлює припущення, що політична структура світу
XXI ст. буде нагадувати особливим чином організовану мережу на зразок
Інтернету - з багатьма вузлами та переплетіннями. Світова політика, на
його думку, перебуває в точці біфуркації між анархічною системою на­
ціональних держав і багатоцентричною системою недержавних акторів.
Якщо для загальної характеристики міжнародних відносин Вест-
фальського архетипу використовують метафору більярдного стола, на
якому перемішуються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно одна­
кові більярдні кулі, у світлі сьогоднішніх внутрішніх і зовнішніх викли­
ків верховенству влади сучасної "суверенної" держави, то доречнішою
є аналогія з багаторівневою мережею, що у своєму розвитку охоплює
комплексом взаємодій широке розмаїття міжнародних акторів. Тобто,
якщо картина світу Вестфальської системи міжнародних відносин мо­
же бути символічно представлена у формі двомірної площини, на якій
територіальні одиниці розташовані в горизонтальній системі коорди­
нат, то структуру міжнародних відносин у постбіполярній системі мо­
жна порівняти із тривимірним зображенням, на якому територіальні
держави оточені нашаруванням комплексів мереж взаємодій.
З одного боку, держави - головні суб'єкти міжнародних відносин -
перетворюються у структури, що продовжують діяти на світовій полі­
тичній арені як унітарні суверенні об'єднання, хоча насправді їх скла­

116
 Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

дові частини вже ввійшли до складу більших мережевих утворень на

кшталт ЄС і перестали функціонувати як внутрішньо цілісні одиниці.
Базові принципи підтримки стабільності міжнародного порядку сьо­
годні намагаються переглянути. Найголовнішим принципом підтримки
стабільності міжнародного порядку був принцип балансу сил. Однак
він працює лише в таких міжнародних системах, які мають чітку ієра­
рхічну структуру, відбудовану на основі силових потенціалів наймогу-
тніших держав. Внаслідок збільшення кількості складових елементів і
їх взаємопов’язаності поміж собою трансформується сама структура
системи і, відповідно, порядок, що в ній утворюється. Сучасна міжна­
родна система еволюціонує й ускладнюється за рахунок створення ме­
реж і нових корелятивних взаємозв'язків між її елементами.
Країни - члени ЄС зацікавлені в подоланні вестфальського компле­
ксу задля подальшої політичної інтеграції і досягнення наступного рі­
вня самоорганізації складної багатовимірної соціально-економічної
системи, якою є Європейський Союз.
Країни світосистемного ядра вживають спроби доповнити звід пра­
вил і принципів, на яких ґрунтується сучасний міжнародний порядок.
Відбувається еволюція механізмів регулювання міжнародного по­
рядку. У спадщину від Ялтинсько-Потсдамської системи залишилися:
> універсальний механізм - ООН;
> інституційно-груповий механізм регулювання міжнародного
порядку - "Велика вісімка" ("Велика сімка" - група найрозвине­
ніших економічно держав світу, до складу яких входять США,
Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада,
частка яких у світовому ВНП та промисловому виробництві
становить понад 50 %) плюс Росія. Регулярні зустрічі на най­
вищому рівні керівників Великої вісімки проводяться з 1978 р.
(Бонн, ФРН) для вироблення спільних політичних й економічних
рішень стратегічного характеру. Із середини 90-х pp. XX ст. ро­
зпочалося перетворення "Великої сімки" у "Велику вісімку" за­
вдяки залученню Росії до співпраці (наприкінці 90-х pp. XX ст.
форум став офіційно називатися "Велика вісімка"). Росія є пов­
ноправним учасником форуму в обговоренні політичних пи­
тань і питань міжнародної безпеки. При обговоренні економіч­
них питань Президент Росії запрошується зазвичай лише для
неформальних переговорів;
> військовий механізм реіулювання міжнародного порядку - НАТО.
Наприкінці XX - на початку XXI ст. почав формуватись індивідуа­
льно-груповий механізм - "США плюс коаліція обраних для виконання
конкретної мети держав".
Дуже перспективною моделлю подальшого вдосконалення і легітимі-
зації неформального механізму регулювання міжнародного порядку,
який із часом може стати ключовим у розв'язанні глобальних проблем
117
Частина 1. Міжнародні системи

людства є формат "Велика вісімка плюс п'ять". Легітимність "Великої

вісімки" значно підвищилася завдяки присутності на її самітах групи
"Плюс п'ять" у складі Бразилії, Індії, Китаю, Мексики та ПАР.
Таким чином, формування сучасного світового порядку відбувається
як діалектичний процес взаємодії тенденцій збереження наступальності
з попередньою історичною формою існування міжнародного порядку і
його радикального оновлення в найістотніших рисах. Його суть харак­
теризується терміном глобалізація, він формується як порядок глобаль­
ної спільноти, порядок на базі глобалізації, як глобальний порядок.

Визначте основні елементи навчальної дисципліни,

яка вивчає міжнародні системи та глобальний розвиток.
У чому полягають відмінності в підходах до дослі­
дження міжнародних систем.
Визначте головні структурні виміри міжнародних систем.
Зробіть порівняльний аналіз моделей міжнародних си­ Пошукові
стем М. Каплана і Р. Арона.
Які головні критерії ієрархії елементів міжнародних завдання
систем?
Охарактеризуйте роль національних інтересів у визна­
ченні місця держави в системі міжнародної стратифікації.
Зробіть порівняльний аналіз моделей ієрархії міжна­
родних систем.
Які зміни в ієрархії суб'єктів світової політики спри­
чиняє глобалізація?
Охарактеризуйте особливості синергетичного підходу
до еволюції міжнародних систем.
Які головні відмінності між міжнародним і світовим
порядками.
Назвіть головні особливості формування нового світо­
вого порядку в умовах глобалізації.

Введение в теорию международных отношений / Отв.

ред. А.С. Маныкин. - М., 2001.
Косолапое Н.А. Развитие международного общения и
кодификация международных отношений // Мировая
экономика и международные отношения. - 1999. - № 10.
Косолапое Н.А. Теория международных отношений:
предмет анализа и предмет теории / / Мировая экономи­
ка и международные отношения. - 1998. - № 11.
Поздняков Э.А. Системный подход и международные
отношения. - М., 1976.
Система, структура, и процесс развития современных меж­
дународных отношений / Отв. ред. В.И. Гантман. - М., 1984.
Цыганков П.А. Теория международных отношений.
-М., 2002.
Четкое М.А. Глобальный контекст современной России.
Очерки теории и методологии мироцелостности. - М., 1999.
118
Розділ 2. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем

Шахназаров Г.Х. Грядущий миропорядок. О тенденциях

и перспективах международных отношений. - М., 1981.
Bull Н. The Anarchical Society. A Study Order in World
Politics. - N.-Y., 1977.
Cooper R. Is there a New World Order? / / Prospects for
Global Order. Vol. 2 / Ed. by Seizaburo Sato and Trevor
Taylor. - L . , 1993.
Cox R.W. Production, Power and World Order. Social
Forces in the Making of History. - N.-Y., 1987.
Deutsch K , Singer D. Multipolar Power Systems and
International Stability // Analyzing International Relations: a
Multimethod Introduction / Ed. by W. Coplin and Ch.
Kegley. - N.-Y., 1975.
Gaddis J.L. International Relations Theory and the End of
the Cold War // International Security. - 1992/1993.
- Winter. - Vol. 17. - № 3.
Gaddis J.L. The Long Peace: Element of Stability in the
Postwar International System / / International Security.
- 1986. - Spring. - Vol. 10. - № 4. - P. 99-142.
Giddens A. The Constitution of Society. An Outline of the
Theory of Structuration. - Cambridge, 1984; Chicago, 1990.
International Relations Theory. Realism. Pluralism. Globalism
/ Ed. by Paul Viotti and Mark Kauppi. - N.-Y.; L., 1987.
Kaplan M. The System Approach to International Politics
// New Approach to International Politics / Ed. by M.
Kaplan. - N.-Y., 1968.
Kennedy P. The Rise and Fall of the Great Powers:
Economic Change and Military Conflict from 1500 to 2000.
-N .-Y ., 1987.
Keohane R.O. After Hegemony. Cooperation and Discord
in the World Political Economy. - Princeton, 1984.
Linklater A. Beyond Realism and Marxism: Critical Theory
and International Relations. - L.; N.-Y., 1990.
Miller L.H. Global Order. Values and Power in
International Politics. 3rd ed. - Boulder; San Francisco;
Oxford, 1994.
Morgenthau H.I. Politics Among Nations. 6th ed. - N.-Y., 1985.
Rosenau J. Turbulence in World Politics: A Theory of
Change and Continuity. - Princeton, 1990.
Waltz K.N. Theory of International Politics. - Reading, 1979.

119
 Розділ З

СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ
МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ

Категорія система в дослідженнях міжнародних відносин розкри­

ває сутність цього феномена як складного та масштабного явища.
М М Поняття система
визначається змістовим
3.1. Структура і процес ИДВЙИЙНШ » акцентом на
у Міжнародній системі впорядкованість,
цілісність, наявність
певних
закономірностей. Класична дефініція системи А. фон Берталанфі,
зокрема, встановлювала її як "сукупність елементів, що перебувають у
певних взаєминах один з іншим і з середовищем". Саме взаємодія, що
відбувається в межах системи, розглядається в системному аналізі як
первопричина набуття системою автономії свого існування, своїх
системних якостей, що втіленні в структурі системи.
Структура характеризує внутрішній устрій системи, принципи, за
якими взаємодіють її складові та відбуваються системні процеси.
Структура втілює в собі організацію системи, сталу впорядкованість
зв'язків, що залишаються незмінними впродовж усього існування си­
стеми. Зв'язки, у яких втілена структура, обмежують свободу елемен­
тів, створюючи рамкові умови їх існування. Елементи, взаємодіючи
між собою, втрачають частину властивостей, які їм притаманні в їх
вільному стані поза системою.
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Конфігурація є комплексним виразом характеристик і параметрів

системи. Системна структура завжди набуває форму мережі, їй при­
таманна ієрархічність, багаторівневість, взаємодія вертикальних і го­
ризонтальних зв'язків.
Система міжнародних відносин, що виникає завдяки взаємодії та
взаємозалежності її складових, існує як певна цілісність саме як на­
слідок цієї взаємозалежності. Цілісність системи, а відтак її автономне
відокремлене існування, підтримується функціональною спрямовані­
стю процесів, які притаманні міжнародній системі. Міжнародна сис­
тема є соціальною системою, що належить до складних динамічних
систем, характеризується всіма ознаками таких систем, зокрема, не-
лінійністю процесів, чутливістю до початкових умов, органічну зале­
жність майбутніх станів від попереднього розвитку тощо.
Система може складатися з елементів, що взаємодіють не лише між
собою, а й із самою системою як певною цілісністю, яка, у свою чер­
гу, визначним чином впливає на свої складові. Таким чином, цей
комплекс взаємодій призводить до відтворення системної якості, що
не може бути зведена до якостей окремих компонентів системи. З
огляду на це елементи системи розглядаються як такі, що є вторин­
ними. Вони є первинними елементами міжнародної системи, які під­
тримують систему в її існуванні, проте створюють лише необхідні, але
недостатні передумови для неї. Із цієї причини, у межах системного
аналізу міжнародних відносин, елементи системи, - міжнародні акто­
ри, - мають лише кількісні характеристики і позбавлені якісних. Нас­
лідки дій міжнародних акторів у їх сукупності відтворюють нову реа­
льність, яка переважає реальність окремого актора. Ця реальність є
втіленою у структуру міжнародної системи. Співвідношення актор -
структура характеризується приматом останньої. Структура детермі­
нує існування міжнародного актора тим, що визначає рамкові умови
для його дій. Таке діалектичне відчуження в межах внутрішньо сис­
темного дуалізму структури й актора є суттєвою ознакою складних
систем, до яких і належить міжнародна система.
Ключовим поняттям для системи є взаємодія і саме категорія стру­
ктури, як певного порядку, устрою організації розкриває сутнісні ас­
пекти міжнародної системи. Структура виникає як наслідок того, що
кожний окремий елемент залежить від інших елементів завдяки вза­
ємодії з ними. Структура характеризує передусім внутрішній устрій
міжнародної системи та є зосередженням її системних якостей і тому
у своїй макроконфігурації вона залишається незміною протягом усьо­
го періоду свого існування.
Параметри міжнародної системи визначаються її структурою.
Структура містить у собі визначальні якості всієї системи, а не лише її
121
Частина 1. Міжнародні системи

складових компонентів. Зміни, що стосуються одного елемента, поро­

джують ланцюгові процеси, наслідки яких відчуває весь комплекс
взаємодій системи, створюючи таким чином нову реальність поза го­
ризонтом взаємодії окремого елемента системи або її підсистеми.
Соціальні системи характеризуються насамперед ієрархічними
структурами. Ієрархія проявляє себе як структурна і функціональна
обумовленість існування окремих елементів системи та її підсистем.
Владні відносини є важливим індикатором конфігурації ієрархії.
Структурні реквізити ієрархічно організованої міжнародної системи
проявляють себе передусім у функціональній та статусній стратифі­
кації міжнародних акторів. Ступінь ієрархічності системи визнача­
ється, з одного боку, концентрацією трансакційних можливостей мі­
жнародних акторів відповідно до їх рангу, з іншого, залежністю обся­
гів і форм їх взаємодії від статусної симетрії акторів. Системи, що ха­
рактеризуються найвищими показниками цих змінних, належать до
ієрархічних систем із чітко визначеним домінуванням вертикальних
зв'язків у межах конкретної історичної конфігурації. Відносно неве­
ликі значення цих параметрів притаманні егалітарним системам.
Важливою параметричною характеристикою структури міжнародної
системи є експозиція актора, що відображає обумовленість існування
елемента загальносистемними чинниками та процесами. Цей пара­
метр показує, у якій мірі і з якою швидкістю трансформації, що від­
буваються на рівні всієї системи, починають детермінувати поведінку
окремого актора. Структура міжнародної системи детермінує прин­
цип встановлення та впорядкування комунікації між елементами си­
стеми. Локалізація комунікацій у безпосередньому оточені елемента
дуалістично протиставляється сукупності трансцендентних по відно­
шенню до всієї системи комунікацій. До структурних реквізитів між­
народної системи належить і ступінь взаємопроникнення мереж вза­
ємодій окремих підсистем та їх співвідношення із глобальним рівнем
системи загалом. Глобальна надбудова міжнародної системи може пе­
ребувати або у відносній залежності від підсистем, або майже повніс­
тю детермінувати їх структури та функціонування.
З погляду топологи структури, міжнародна система може змінювати
внутрішню симетричність. Її підсистеми можуть у різній мірі зберігати
структурну еквівалентність своїх мікроструктур по відношенню до мак­
роструктури. Саме в цьому розумінні допустимо говорити про фракта-
льні розміри міжнародної системи, збільшення яких означає збільшення
ступеня внутрішньої диференціації, а відтак і неминуче зменшення
впорядкованості системи, тобто зменшення спільних рис конфігурації
структури на всіх її рівнях. Розглянемо структуру умовної міжнародної
системи, що складається із трьох регіональних підсистем (рис. 1).
122
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Фрактальні розміри цієї системи з внутрішньою симетрією вста­

новлюються співвідношенням log 3 / log 2, - між кількістю підсис­
тем (3), що складають глобальну
систему, та коефіцієнтом зменшен­
ня лінійних розмірів підсистем по
відношенню до макросистеми (2), -
і дорівнює в цьому випадку 1,58.
Якщо система зберігає рівень внут­
рішньої симетрії, тобто залишаєть­
ся впорядкованою, то збільшення
кількості підсистем супроводжуєть­
ся водночас збільшенням рівнів іє­
рархії, а відтак фрактальний роз­
мір її змінюються незначною мі­
рою, як це можна бачити на моде-
Рис. 1. Модель міжнародної системи лі, що наведена нижче:
із трьома підсистемами ]-[ = Iogl0/log4 = 1,66.
Зростання ентропії міжнародної системи відбувається, коли чисель­
ність складових системи збільшується без відповідних змін на рівні
системної структури. Ілюстрацією такого порушення симетрії в межах
запропонованої моделі може бути така трансформація структури між­
народної системи, коли відбувається відносне зростання чисельника
при незмінних значеннях її знаменника (рис. 2).
Порівняльний аналіз різних форм топології структури міжнародної
системи є можливим із застосу­
ванням коефіцієнта цілісності
системи а і коефіцієнта (3, що ви­
значає підпорядкованість елеме­
нта системи. Ці коефіцієнти мо­
жуть бути інтерпретовані як оці­
нки міцності системної архітек­
тури щодо свободи елементів та
ступені централізації-децентралі-
зації регуляторних механізмів си­
стеми. Коефіцієнти обчислюють­
ся із співвідношення системної
складності (Сс), власної складнос­
Рис. 2. Модель міжнародної системи
ті елементів (Со) і складності вза­ із десятьма підсистемами
ємин у системи (Св):
Сс = Со + Св (1)
Системна складність (Сс) характеризує зміст системи як цілого. Влас­
на складність (Со) є сумою складності елементів системи поза контекс­
123
Частина 1. Міжнародні системи

том їх системного існування. Складність взаємин у системі (Св) характе­

ризує ступінь взаємодії елементів у системі. Якщо члени рівняння (1)
поділити на Со, то отримуємо відповідні оцінюючі коефіцієнти:
а = - Св / Со (2)
Э = Сс / Со (3)
при тому, що р = 1 - а.
Оцінка (2) характеризує ступінь цілісності, зв'язаності, взаємозале­
жності елементів системи; вона також може інтерпретуватися як ха­
рактеристика міцності, керованості, централізації. Оцінка (3) показує
самостійність, автономність часток загалом, ступінь їх залежності від
системи (рис. 3).

Сс = 1 х log 28 = З Сс = 1 х log 28 = З
Со = 2 х log 22 + 1 х log 26= 4,7 Со = 7 х log22 = 7
Св = - 1,7 Св = -4 а = 4/7 р = 3/7
а = 0,64 Сс = 1 х log 28 = З
Р = 0,36 Со = 7 х log 22 = 7
Св = -4
а = 4/7
Р = 3/7

Сс = 1 х log 28 = З Сс = 1 х log 28 = З
Со = 1 х log22 + 2 х log24 Со = 1 х log24 + 4 х log22
Св = -2 Св = -З
а = 2/5 а = У>
Р = 3/5 (3=1/2
Рис. 3. Топологія ієрархічних структур системи міжнародних відносин

124
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Д л я пояснення принципів формальної оцінки архітектури міжна­

родної системи проаналізуємо її спрощену модель, яка складається із
двох рівнів і восьми підсистем. Покладемо, що стан системи залежа­
тиме від участі або неучасті кожного системного рівня у глобальному
політичному процесі. Відповідно елементами можна вважали кожен
вузол ієрархічної структури, що може перебувати в активному або
пасивному стані щодо політичних трансакцій. Його системна функ­
ціональність буде оцінюватися кількістю гілок, що підпорядковані
цьому вузлу (log22 - для вузлів із двома станами, log24 - вузлів із чо­
тирма станами і т. д.). При розрахунках Сс сама система розгляда­
ється як один елемент.
Зазначена вище формалізація дозволяє зробити такі висновки. Збі­
льшення (3 можна інтерпретувати як децентралізацію міжнародної
системи, як спрощення її ієрархії, а збільшення а - як її централіза­
цію. Структура типу (в) притаманна системі, у якій функціонування
переважно здійснюється за рахунок механізмів саморегуляції. Підси­
лена централізація і керованість притаманна однорівневій структурі
типу (б) та дворівневій типу (г). Аналіз структур з різною кількістю рі­
внів ієрархії показує, що зі збільшенням їх кількості суттєво підвищу­
ється ступінь цілісності: у дворівневих структурах а становить при­
близно 0,5, а у структурах з кількістю рівнів 5-6 наближається до 0,9,
що є свідченням підвищення інтегративності взаємодії в середині си­
стеми. Найменша централізація характерна для найбільш нерівномі­
рної структури типу (а), вона також демонструє, що значна внутрі­
шня асиметрія зменшує керованість процесів у міжнародній системі.
Незначна різниця у функціональному потенціалі глобального рівня (3)
та кластера, який складається із шести складових (4,7), призводить
до їх конкуренції, а, відтак збільшення конфліктного потенціалу сві­
тового політичного процесу.
Основним параметром, що визначає різні ступені ієрархії в міжна­
родній системі, є інтенсивність - щільність зв'язків між елементами,
їх розподіл між різними рівнями системи. Вона досягає максимально
можливої величини, коли кожен актор здатний безпосередньо взає­
модіяти з усіма іншими. У межах розосереджених мереж взаємодій
більшість акторів можуть взаємодіяти лише опосередковано. Актори
відрізняються і позиціюванням у контексті різних типів мереж, а са­
ме ступенем обумовленості їх існування взаємодією з іншими актора­
ми. Ті, хто займають центральну позицію, виконують роль посередни­
ка у здійснені трансакцій між різними кластерами та стратами між­
народної системи. Відмінності у конфігураціях взаємин у системі
впливають на форми прояву та динаміку колективних дій акторів. В
умовах високого рівня щільності взаємодій і колективної ідентифіка­
125
Частина 1. Міжнародні системи

ції, колективні дії виникають відносно швидко. У протилежній ситуа­

ції масштабні колективні дії акторів ускладнені ще у початковій їх
фазі. Якщо колективна сві­
домість є високою, проте
актори обмежені у взаєми­
нах, то колективна діяль­
ність страждає на брак ко­
ординації та тривалості.
Центральною проблемою
ідеальної монополярної сис­
теми є питання про вірогід­
ність і можливість форму­
вання в умовах існуючої
асиметрії противаги доміну­
ючому актору (рис. 4). У від­
сутності сталих взаємин між елементами та їх колективної ідентифікації
мобілізація акторів до спільних дій відбувається за логікою ситуації "ди­
леми в'язня": брак спільності інтересів призведе до відсутності довіри, а
нечислені зв'язки між акторами унеможливлюватимуть ефективний ко­
нтроль виконання сторонами взятих на себе зобов'язань.
Структура міжнародної системи в конфігурації з ознаками гегемо­
нії відзначається наявністю принаймні неявних владних взаємин між
домінуючим актором й акторами нижчого рангу, у яких проявляється
неодмінна для такої ситуації статусна асиметрія у відносинах (рис. 5).
Для системи загалом хара­
ктерним є значно вищий рі­
вень взаємозалежності елеме­
нтів системи. Хоча ця взаємо­
залежність і залишається ду­
же обмеженою, оскільки не
має трансцендентного по від­
ношенню до державних ін­
ституцій і кордонів виміру.
Формування світового устрою
супроводжується встановлен­
Рис. 5. Гегемонічна ієрархія
ням відносно сталих політич­
них зв'язків між державами
вже під час узгоджень умов і принципів міжнародного порядку. Зда­
тність держав отримувати в достатній мірі зиск від обмежених за
своїми масштабами економічної спеціалізації або системи безпекових
гарантій є важливим фактором стабільності такої конфігурації між­
народної системи. Найважливішим структурним реквізитом міжна­
126
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

родної системи в умовах гегемони одного з акторів є відносна однорі­

дність інтенсивності та щільності взаємин між усіма елементами сис­
теми незалежно від їх рангового позиціювання.
Основним проявом імперського характеру структури міжнародної
системи є така її конфігурація, у якій відсутні сталі взаємини між
державами, що належать до периферії міжнародної системи. Іншими
словами, структура майже повністю відтворюється вертикальними
зв'язками панування/підкорення за відсутності горизонтальних зв'я­
зків між елементами, що належать до периферії (рис. 6).
Особливості такої архітектури
проявляються в різних комбінаці­
ях безпосереднього контролю й
опосередкованих форм доміну­
вання, ступенем проникнення ім­
перської держави в периферійну
зону системи міжнародних відно­
син. Імперії, таким чином, відріз­
няються "довжиною" ланцюга по­
середників, що відділяє метрополії
від загалу міжнародних акторів.
Неформальні імперії характеризу­
ються високою автономією посе­ Рис. б. Імперська ієрархія
редників по відношенню до мет­
рополії. В основі імперії, як й інших форм соціальних систем, лежить
розмежування функцій, прав та обов'язків. Проте для цієї форми "су­
спільного контракту" характерна суттєва асиметрія подібного розпо­
ділу, кожна підсистема відносин "метрополія - домініон" є окремим
унікальним випадком, що відрізняється від аналогічних взаємин у
межах існуючої імперії.
Структурні характеристики ієрархічних систем призводять до про­
яву в них різних стратегій поведінки акторів, залежно від їх позицію­
вання в міжнародній системі. Стабільність монополярної системи за­
лежить від наявності або відсутності прагнення у міжнародних акто­
рів активно протидіяти домінуючій державі. Стратегія "розділяй та
володій" спрямовано діє у протилежному напрямі, запобігаючи вини­
кненню коаліцій, що були б здатні кинути виклик метрополії та зруй­
нувати існуючу ієрархію. У загальнішому контексті, контроль за ме­
режами комунікацій у системі є фактором, що в першу чергу визна­
чає статусне становище міжнародного актора, а форми і прояви цьо­
го контролю - тип конфігурації структури міжнародної системи.
Зв'язки, що виникають між різними рівнями соціальної ієрархії,
характеризуються різними за динамікою та формою прояву систем­
127
Частина 1. Міжнародні системи

ними процесами. Разом с тим, процеси, що відбуваються на вищих

рівнях ієрархії, мають зазвичай довготерміновий характер і демон­
струють тенденцію до циклічності. В основі цієї циклічності лежить
глибинне протиріччя між кількісними характеристиками системи та її
рівнем організації. У певний момент часу зростання інтенсивності
контактів, взаємин, взаємодій, трансакцій, що є неминучими в умо­
вах прискореної динаміки демографічним процесів в універсальному
історичному контексті, спричиняє руйнацію уніфікованої структури,
що сформувалася попередньо. Таким чином, процес самоорганізації
міжнародної системи циклічно повторюється проте вже на іншому
рівні, в інших формах, просторових і темпоральних характеристиках.
Процеси, що відбуваються в межах міжнародної системи, характери­
зуються діалектичним поєднанням процесів функціонування та розвит­
ку системи. Функціонування системи позначено незмінністю основних її
характеристик у межах певних параметрів. Розвиток системи проявляє
себе як зміни, що супроводжуються виходом системних характеристик
за параметричні межі історично обумовленої конфігурації структури.
Для міжнародної системи характерні в певних проявах процеси еволю­
ційної самоорганізації, коли виникнення нових складніших топологій
структур відбувається як наслідок автомодельного розвитку. Автомоде­
льний характер трансформації міжнародної системи означає, що основ­
ні тренди визначаються винятково внутрішньою природою системи та
не залежать від квантитативних якостей, таких як географічні розміри
або інтенсивність взаємодії міжнародних акторів.
Поняття стан системи фіксує відносну незмінність її основних па­
раметрів і характеристик упродовж певного періоду часу, рівновага -
здатність системи у відсутності зовнішнього впливу зберігати незмін­
ним свій стан. У складних соціально-економічних системах рівновага
проявляє себе як динамічна рівновага з більш або менш наявною пе­
ріодичністю станів.
Закономірності функціонування та розвитку міжнародної системи
можна умовно поділити на чотири групи: закономірності взаємодії
частини та цілого, закономірності ієрархічної впорядкованості, зако­
номірності актуальності системи, закономірності розвитку системи.
Закономірність актуальності системи включає, зокрема, закон не­
обхідного розмаїття, який стосовно міжнародної системи можливо
викласти таким чином: ступінь розмаїття політичної системи (керую­
чої надбудови) має переважати розмаїття базового рівня міжнарод­
них відносин.
Закономірності взаємодії частини та цілого в реально функціоную­
чій міжнародній системі проявляють себе як дуалізм адитивності та
цілісності, тобто наскільки характеристики системи можуть бути зве­
128
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

дені до характеристик її складових. Будь-яка система, що розвива­

ється, перебуває зазвичай між станом абсолютної цілісності й абсолю­
тної адитивності. Це проявляється у присутності, з одного боку, тен­
денції факторіалізації, що приводить до зростання незалежності її
елементів, та тенденції систематизації, яка відображає прагнення си­
стеми зменшити свободу своїх компонентів. Таким чином, це співвід­
ношення встановлює взаємозв'язок між ступенем керованості й, на­
віть, детермінованості та обмежень на свободу дій елементів системи.
Закономірність ієрархічності є наслідком присутності у складних
соціальних системах процесів самоорганізації, яка проявляє себе че­
рез внутрішню диференціацію та впорядковану стратифікацію. При­
чина формування ієрархій полягає у набутті елементами системи но­
вих якостей, що відсутні у них в ізольованому стані, та збільшенням
функціональності, а, відтак й ефективності системи загалом. Ієрархі­
чна структура виникає внаслідок декомпозиції системи у просторі.
Ієрархії в міжнародних відносинах притаманна багаторівнева стра­
тифікація. Вона проявляється в обумовленості напрямів комунікацій,
а також у різних проявах підпорядкованості та контролю. Структури,
у яких кожний елемент нижчого рівня підпорядкований лише одному
елементу вищого рівня, створюючи, таким чином, деревоподібну
структуру, називаються сильними ієрархіями. Структури, у яких еле­
мент нижчого рівня може бути підпорядкований двом або більше
елементам вищого - слабкими ієрархіями.
Надзвичайно важливою для розвитку системи є закономірність, що
свого часу за пропозицією фон Берталанфі отримала назву закон ек-
віфінальності. Вона характеризує здатність системи досягати в пев­
ний момент часу таких станів, що залежатимуть не так від зовнішніх
початкових умов, як визначатимуться винятково параметрами самої
системи. Ця здатність встановлює часові, просторові та субстанціона­
льні обмеження для системи, її горизонт можливого.
Процеси функціонування міжнародної системи відображають зда­
тність міжнародної системи повертатися до стану рівноваги, що ха­
рактеризується незмінністю основних якісних параметрів системи.
Особливість міжнародної системи полягає в тому, що її функціону­
вання, як і в будь-якій іншій неврівноваженій системі, проявляє себе
як феномен розвитку, що сам себе підтримує (sustainable
development). Стабільність системи залежить від ефективності й адек­
ватності існуючих у неї регуляторних механізмів, які, у свою чергу, є
функцією внутрішньої організації системи.
У контексті універсальних історичних тенденцій розвиток міжна­
родної системи може бути представлений еволюційною концепцією,
що була запропонована американським дослідником Дж. Модельскі.
129
Частина 1. Міжнародні системи

Суть цього процесу полягає в організаційному вдосконалені політич­

ної надбудови системи міжнародних відносин завдяки евристичним
процедурам за алгоритмом Леонтіна - Кемпбелла (табл. 1).

Т а б л и ц я 1. Історичні пе ріоди розвитку міжнародної системи

Фази глобального Характеристики гло­
Процедури
процесу бальних Головні актори
алгоритму
політичної еволюції інституцій
1(g) Підготовка Світова імперія
930
1190 Монгольська
федерація
2( c) Формування ядра Глобальне
лідерство
g Інформація 1420 - географічні Португалія, Іспанія
відкриття
с Інтеграція 1540 - Кальвіністський Голландія, Іспанія
Інтернаціонал
t Політична формація 1640 - європейський Велика Британія,
баланс Франція
г Економічні інновації 1740 - промислова ре­ Велика Британія,
волюція Франція
3 (t) Вибір Глобальна організація
g Інформація 1850 - інформаційна США, Велика Британія,
революція Німеччина
с Інтеграція 1975 - демократичний США, Китай, ЄС, ООН
перехід
t Політична формація 2080 - глобальна
організація
г Економічна 2175 -
організація
4 (г) Підсилення Стабільність

Відповідно до цієї класифікації, еволюційних змін зазнає організа­

ція міжнародної системи на глобальному рівні і сутність цієї еволюції
відтворює логіку процесу пізнання. Кожний історичний період є цик­
лом евристичного алгоритму g-c-t-r - генерація - кооперація - тест -
регенерація - й, у свою чергу, складається із чотирьох довгих циклів,
які підкоряються дії того ж самого алгоритму та створюють, таким
чином, самоподібний процес вироблення й випробування інституцій-
ної надбудови для регуляції міжнародних відносин.
Перший період, упродовж якого були закладені основи і принципи
формування глобального порядку, був підготовчим. Після імперської
за своєю формою світової держави монголів протягом наступного пе­
ріоду сформувалося ядро глобальної політичної організації та була ви­
пробувана альтернативна організація, - глобальне лідерство, - у яко­

130
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

му роль Великої Британії була компромісом між світовим лідером і

глобальною імперією. У XX ст. США перейняли цю модель, проте це
сталося в умовах, коли вже розпочався перехід до нової форми глоба­
льної організації в міжнародній системі. Сучасний етап розвитку мі­
жнародної системи є ключовим з погляду вибору адекватних інститу-
ційних форм її устрою, остаточне закріплення яких очікується упро­
довж найближчих ста років, перед тим як розпочнеться завершаль­
ний цикл самоорганізації системи (рис. 7).

Античний Класичний Сучасний

період період період

Рис. 7. Модель чотирифазного процесу внутрішньої самоорганізації

міжнародної системи за Дж. Модельскі

Динаміка процесу еволюційного розвитку міжнародної системи в її

глобальному історичному вимірі відповідно до рівняння логістичної
функції виду f(t)=l+exp[-g/n(t-to)], при п = 8, g = 256, де g - кількість
поколінь.
Розширюючи історичний контекст аналізу на всю історію людства,
Дж. Модельскі стверджує, що чотири фази евристичного алгоритму
самоорганізації міжнародної системи відповідають чотирьом епохам
розвитку цивілізації: стародавній, класичній, сучасній та постмодер-
ній. На першому етапі виникла необхідна для глобальної системи со­
ціальна інфраструктура, на другому - було створено інтегруючу суспі-

131
Частина 1. Міжнародні системи

льну та релігійну організацію, на сучасному - розв'язується проблема

ефективних колективних дій усього людства.
Фундаментальним механізмом розвитку, який визначає сам факт
існування міжнародної системи, є демографічні процеси в їх найзага-
льнішому цивілізаційному аспекті. Динаміка цих процесів може бути
інтерпретована як така, що ізоморфна логістичній функції виду
/(£)=l+exp[-g/n(£-fo)], яка після повільного зростання у початковій фазі
та прискореного зростання у другій, із часом уповільнюється і стабілі­
зується на певному рівні. З огляду на таке розуміння загальної моделі
розвитку міжнародної системи допустимим є припущення, що верх­
ньою межею її існування є момент часу, коли чисельність людства
стабілізується та завершиться великий історичний період демографі­
чного зростання, відомий нам із самого початку історії людської циві­
лізації. За існуючими прогнозами, це може відбутися вже упродовж
найближчих ста років. Саме тоді міжнародна система припинить
своє існування та на її місці виникне нова соціальна система, у ме­
жах якої і продовжиться решта історії людства.

Що таке безпека? Поставивши таке питання, ви отримали б безліч

різних відповідей від окремих людей, суспільних інститутів, держави
або міжнародної коаліції.
Цілком імовірно, ІЦО
3.2. СтабІЛЬНІСТЬ та оєзпека > зміст п о н я т т я безпеки
міжнародних систем змінювався із часом: на-
• приклад, середньовічні
ШШШШЯШШШЯШШШШШШШШШШШШШШШШШШ селяни в Європі із безпе­
кою могли ототожнювати просте виживання, у той час як сучасні гро­
мадяни розуміють під безпекою набагато ширшу сукупність умов, за
яких їм забезпечено всебічний і гармонійний розвиток. Отже, поняття
і концепція "безпеки" постійно змінюється, навіть на побутовому рівні.
Ще більше проблем виникає, коли постає питання про безпеку у світо­
вій політиці. Тут не обійтися без деяких софістичних міркувань.
Діалектика суспільних відносин полягає у наявності взаємного
впливу структури та її елементів, що в міжнародних відносинах фор­
мулюється в межах дилеми структури-агента (structure-agent
dilemma). Наша ціль не полягає в теоретичному аналізі цієї дилеми,
але безпосередньо стосується того, як конфлікти між елементами сис­
теми, обумовлені структурою їхніх відносин, у свою чергу формують і
змінюють цю структуру. Для розгляду даного питання звернімося до
найзагальніших принципів еволюції соціальних систем.

132
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Організуюча, а отже і конструктивна, або функціональна, роль

конфлікту в розвитку соціальних відносин є визнаною в сучасній
конфліктології. Визнання такої ролі випливає з бачення суспільних
відносин як таких, що виникають із спонтанної взаємодії суб'єктів,
характеристикою якої є несумісність інтересів учасників. Ідея спон­
танної самоорганізації суспільних елементів зі стохастичного різнома­
ніття проявів бажань і прагнень окремих суб'єктів пов'язана зі спів­
відношенням детермінізму та свободи вибору у складних відкритих
системах. Це, у свою чергу, безпосередньо пов'язане з міждержавни­
ми конфліктами, у яких егоїстичні, нічим не обмежені прагнення різ­
них держав стримуються шляхом спонтанного формування різних
механізмів і форм взаємозалежності, тобто шляхом самоорганізації
міжнародної системи. У процесі такої самоорганізації конфлікту від­
ведено вирішальну роль.
Самоорганізація соціальної системи відбувається з використанням
різних механізмів. Усі концепції самоорганізації мають на меті про­
демонструвати, яким чином відкрита хаотична соціальна система
проходить шлях від недетермінованого зіткнення інтересів її елемен­
тів (подібних до Броунівського руху молекул) до досягнення певного
стану, коли цей рух можна передбачати. Роль конфліктів у цих про­
цесах є вирішальною. Стабільність систем має два принципові аспек­
ти, які випливають із фізичного та соціального розуміння закономір­
ностей їхнього розвитку. Перший називається законом зростання
ентропії, згідно з яким усі ізольовані теплові системи розвиваються в
напрямі "теплового колапсу" через зростання ентропії - односторон­
нього і некомпенсованого зменшення енергії1.
Внаслідок відкриття такого впливу наука опинилася перед склад­
ним теоретичним завданням: пристосувати закони зростання ентропії
до соціальних процесів. За схожою логікою суспільні процеси мали б
так само прагнути якогось стану рівноваги, який задовольняв би ана­
логії із тепловими системами. Таким станом-аттрактором, схожим на
суцільну теплову рівноваїу Карл Маркс, наприклад, вважав стан суспі­
льної рівноваги, заснований на загальній рівності. Однією з ознак до­
сягнення нього мала б бути відсутність конфліктів. Відповідно, наяв­
ність конфліктів свідчила б про знаходження системи в іншому стані.
Незважаючи на відсутність за життя Маркса розробленої функціона­

1 Максимально ізольованою системою з усіх, що можна собі уявити, є Всесвіт. Відпо­

відно, наближення до "теплового колапсу" є фундаментальною тенденцією розвитку
Всесвіту загалом та всіх його підсистем зокрема. З цього погляду стабільність вигля­
дає як досягнення системою такого стану теплової рівноваги, з якого вона не вийде,
незважаючи на жодні зміни в оточуючому середовищі (т. зв. стан-аттрактор).
Принцип зростання ентропії тягне за собою низку важливих теоретичних висновків,
які вплинули свого часу на розвиток науки загалом і соціальних дисциплін зокрема.
133
Частина 1. Міжнародні системи

льної теорії конфліктів, утопічність світу без них здавалася багатьом

очевидною. Це стимулювало виникнення альтернативного розуміння
стабільності соціальних систем, тим більше, що в цей час деякі дослі­
дження, зокрема Чарльза Дарвіна, довели наявність принципово іншої
закономірності розвитку біологічних систем - постійного ускладнення
їхньої організації у процесі еволюції. Це суперечило фізичному розу­
мінню ентропії, згідно з яким усі структури поступово спрощуються,
оскільки для підтримки простіших структур потрібно менше енергії.
Другий аспект - наслідок таких протиріч - це концепція негатив­
ної ентропії або негентропії, яка характеризує розвиток соціальних
систем. Вона зводиться до такого: намагаючись протидіяти універса­
льному прагненню до "теплового колапсу", біологічні системи усклад­
нюють власну організацію. Щось схоже відбувається і в суспільних
процесах. Не заглиблюючись у деталі численних соціологічних теорій,
зазначимо, що стабільність соціальних систем пов'язана в сучасній
науці саме з їх хаотичністю, нерівномірністю і конфліктогенністю,
яка з цього випливає.
Поняття конфліктогенності споріднене з безпекою та стабільністю.
Воно пов’язане із категоріями міжнародна система та конфлікт, від­
дзеркалюючи розуміння основних форм взаємного впливу міжнарод­
ної структури та конкретних конфліктів. Автори, які вважають конф­
лікти автономними явищами, виникнення яких обумовлене винятко­
во двосторонніми факторами, схиляються до розуміння конфлікто­
генності як суми силових протистоянь. Таким, наприклад, є підхід
американського вченого Куінсі Райта. Схожим є трактування конфлі­
ктогенності американським ученим Льюїсом Річардсоном, який роз­
глядає її як наслідок системи очікувань держав щодо намірів одна
одної та наслідки таких очікувань, виражені у вищому чи нижчому
ступені агресивності даної держави у її відносинах з партнерами. Ще
один підхід до визначення конфліктогенності міжнародної системи
полягає в оцінці загальної збалансованості розподілу в ній різних груп
ресурсів. Поширеним є таке розуміння конфліктогенності в роботах
неомарксистів, якими міжнародна система розглядається як форма
експлуатації одними інших шляхом створення незбалансованих стру­
ктур залежності. У цьому випадку увага зосереджується на економіч­
них і фінансових ресурсах, у меншій мірі - на політичних, а конфлік-
тогенність віддзеркалює загальний рівень напруги в системі.
Під конфліктогенністю міжнародної системи доцільно розуміти за­
гальну якісну або кількісну оцінку потенціалу конфліктної взаємодії
між державами. Оцінка ця випливатиме з наявності нерозривного
зв'язку між структурними параметрами міжнародної системи і тими
конкретними міжнародними конфліктами, що в ній виникають. Кон-
фліктогенність, таким чином, є системним параметром. Кількісна
134
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

оцінка конфліктогенності могла б мати вигляд добутка ймовірності

виникнення конфлікту і його масштабу. Конфліктогенність відобра­
жає переважаючі типи і форми конфліктів, їхній дестабілізуючий або
стабілізуючий вплив на систему міжнародних відносин загалом. Крім
того, поняття конфліктогенності не означає сукупності окремих кон­
фліктів, і натомість є поняттям узагальнюючим.
Тільки з хаосу може виникнути порядок і стабільність, і лише різ­
номанітність суб'єктів суспільних відносин може організувати суспі­
льну систему. Ідеї динамічної рівноваги, гомеостазу й інших термоди­
намічних посилань були адаптовані соціологами з метою виявити
принципову відмінність у розвитку соціальних систем і розумінні ста­
більності останніх. Теорії Герберта Спенсера і, найбільшою мірою, Та-
лкотта Парсонса віддзеркалили ці зміни. Парсонс, зокрема, на основі
викладених вище міркувань, запропонував два види процесів стабілі­
зації соціальних систем:
> процеси структурних змін;
> інтегративні компенсаторні процеси. В обох випадках ключо­
ву роль відведено конфлікту. Ми візьмемо цю ідею за основу
розгляду стабільності міжнародних систем.
Теоретичні проблеми в дослідженні міжнародної стабільності є на­
слідком застосування принципово різних методологічних підходів.
Діапазон розуміння стабільності поширюється від відсутності війни
(аналогія рівності й відсутності соціальних конфліктів за Марксом)
до кількісних характеристик ступенів взаємозалежності; від конста­
тації статичної незмінності структури відносин до оцінки типу її ди­
наміки. Так чи інакше дослідження стабільності займають важливе
місце у вивченні проблеми конфліктогенності міжнародної системи.
У процесі дослідженні цієї проблеми перед ними постає низка важ­
ливих теоретичних запитань. Перше з них стосується правомірності
постановки завдання дослідження стабільності в межах викорис­
тання системної методології. Для відповіді на це запитання необхід­
но з'ясувати природу стабільності, її часові та структурні параметри.
Слід також відповісти на таке запитання: чи є стабільність парамет­
ром структури, чи, можливо, - функцією елементів системи? І, на­
решті, переводячи дослідження у сферу міжнародних конфліктів, ми
ставимо за мету з'ясувати значення стабільності для міжнародних
структур, шляхи її оцінки та зміни.
Визначення поняття стабільність вимагає абстрагування від між-
народно-політичних проявів і розгляду її як системного параметру.
Стабільність механічних систем переважно пов'язана із законами
збереження енергії. Вона описується і розраховується за допомогою
понять рівноваги, стаціонарності, лінійності. В основу дослідження
покладено саме динамічну стабільність, тобто система розглядається у
135
Частина 1. Міжнародні системи

стані руху, а спокій є лише окремим випадком. Стабільність механіч­

них систем, залежно від типу їх руху, може бути асимптотичною, ста­
лістю обмеженого руху (стійкість за Лагранжем), сталістю типу вхід-
вихід тощо. Залежно від типу коливань, системи можна розподілити
на кілька груп; у межах цих груп градуювати ступені передбачувано­
сті та керованості систем. Такі системи описуються за допомогою ма­
триць, а їхня стабільність обчислюється математично. В основу стабі­
льності механічних систем покладено важливі функціональні оцінки:
стабільність системи визначається її здатністю виконувати системну
функцію і зберігати основні параметри. Наближеним до механістич­
ного розуміння стабільності є визначення її американським ученим
Льюїсом Річардсоном як здатності до відновлення рівноваги. Це ви­
значення застосовується і щодо системи міжнародних відносин.
Умови стабільності механічних, теплових і подібних систем визна­
чаються об'єктивними законами. Стабільність соціальних систем
принципово відрізняється в цьому відношенні. Класифікуючи соціа­
льні відносини в межах системного підходу, ми можемо визначити їх
як різновиди рефлективних систем. У традиційному розумінні рефле­
ксія означає здатність оцінити позицію опонента, стати на його міс­
це. Ширшим чином рефлексію можна визначити як здатність "оціни­
ти оцінку" партнера у взаємодії.
Рефлексивні взаємодії найяскравіше проявляються в умовах конф­
лікту. Конфлікт, як і будь-яка інша складна соціальна взаємодія, є си­
туацією, за якої сприйняття одного з учасників є частиною об'єктив­
ної реальності. Цей факт зазначено в роботах американського конф-
ліктолога Кеннета Боулдінга, який застосував загальний принцип
Гейзенберга, зміст якого і полягає у фіксації подібного впливу дослід­
ника на об'єкт. Таким чином, у будь-якому конфлікті, а ширше кажу­
чи, у будь-яких соціальних відносинах, сторони постійно відтворюють
оцінки ситуації іншими сторонами, додаючи їх до реальних складо­
вих ситуації. Формально ці процеси описуються методиками булевої
алгебри, у тому числі і в межах теорії ігор.
На основі викладених міркувань можна зробити висновок, що мі­
жнародні відносини є прикладом складної рефлективної системи за­
галом, а будь-який міжнародний конфлікт або інша форма взаємодії є
конкретною рефлективною структурою. Постає питання: якими є па­
раметри та принципи стабільності рефлективних структур?
Перші спроби більш-менш чітко визначити поняття стабільності
для міжнародних відносин так чи інакше зачіпали проблеми війни та
миру. Завершеної форми вони набули у визначенні стабільності аме­
риканських учених Карла Дойча і Девіда Зінгера: "стабільність - це
вірогідність того, що система зберігає свої основні характеристики... і
відсутня великомасштабна війна". Теоретичним досягненням остан­
136
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

нього визначення є його перша частина. Справедливою є, й особливо

по відношенню до механічних систем, потреба у збереженні основних
характеристик. Однак, якщо для фізичних систем загалом набір та­
ких основних характеристик є окресленим і піддається експеримен­
тальній перевірці, то в соціальних системах виникають проблеми не
лише з визначенням критеріїв стабільності, але й з окресленням меж
самих систем, що досліджуються. У цьому плані визначення Дойча і
Сінгера й інші подібні визначення не є повністю вичерпними.
Інша частина зазначеного тлумачення стабільності стосується від­
сутності війни як показника стабільності. Це твердження важко оці­
нити однозначно. Річ у тому, що воно може бути справедливим для
конкретного контексту, а саме - для біполярного протистояння. У
цьому протистоянні конфліктний потенціал системи накопичувався у
відносинах між двома полюсами; і до того часу поки він не виливався
у війну між ними, систему можна було вважати стабільною. Однак
таке визначення неможливо застосувати в загальному випадку, тобто
до всіх міжнародних систем. Зі змінами, наприклад, у структурі, від­
бувається зміна структури конфліктного потенціалу, внаслідок чого
він концентрується на інших рівнях (регіональних, локальних) і в ін­
ших силових конфігураціях. І якщо війна між полюсами в біполярній
системі могла бути лише дестабілізуючою, то в мультиполярних сис­
темах вона може сприяти зміцненню їх сталості, або, використовую­
чи термінологію авторів, збереженню її основних характеристик.
Відсутність війни між наддержавами швидше була не атрибутом, а
однією з ознак системної стабільності, її наслідком. Розуміння стабіль­
ності як чогось, притаманного від початку міжнародній структурі, є
характерним для неореалізму. Конфігурація структури, за цією логі­
кою, містить щось, що не дозволяє державам удаватися до певних дій,
які могли б загрожувати існуванню системи; а оскільки система про­
довжує існувати, то вона є стабільною. Таке трактування є справедли­
вим за умови, якщо дилему структура-агент вирішувати на користь
першої, тобто визнавати за структурою переважну роль у формуванні
поведінки окремих елементів й одночасно відкидати значні можливос­
ті впливу окремих держав на конфігурацію міжнародної структури. У
цьому випадку стабільність є атрибутом структури, чимось, що прита­
манне загальному, і не залежить від дії та взаємодії частин. За такою
логікою стабільність і відсутність війни у відносинах між СРСР та США
протягом холодної війни є не наслідком уважного, раціонального від­
ношення кожної із сторін до опонента, але ознакою значного потенціа­
лу стабільності, закладеного в конфігурації біполярної структури.
Такий підхід дає змогу значно звузити поняття стабільності і ввес­
ти його в межі структурних параметрів. Однак у той же час він не до­

137
Частина 1. Міжнародні системи

зволяє повною мірою оцінити роль держав у створенні і підтримці

стабільності міжнародної системи, між тим така роль є очевидною. Не
в останню чергу це підтверджується самими неореалістами, які стве­
рджують, що біполярна система є стабільнішою мультиполярної за
умови ідентичних інших умов. У зв'язку із цим виникає питання про
зміст цих інших умов і про шляхи підтримання стабільності шляхом
компенсації рівня її зменшення. Очевидно, механізми такого підтри­
мання лежать у сфері поведінки елементів.
Намагаючись розв'язати протиріччя численних визначень поняття
стабільності, російський дослідник Олексій Богатуров пропонує власне:
"... певний тип руху системи міждержавних відносин; рух відносно
плавний, рівномірний і передбачуваний, за якого система є здатною
існувати, відтворюватися та змінюватися, не втрачаючи при цьому
власних базисних характеристик. Стабільність характеризує здатність
системи забезпечувати назрілі, необхідні для її самозбереження зміни,
компенсуючи їх таким чином, щоб втрата окремих елементів і харак­
теристик не створювала загрози для виживання системи загалом".
Подолання попередніх протиріч у наведеному визначенні відбува­
ється дорогою ціною, а саме - упровадженням таких нечітких параме­
трів як плавність, рівномірність, передбачуваність, а також нагаду­
ванням про наявність базисних характеристик міжнародної системи,
що мають залишатися незмінними. Спроби надати динамічного виміру
стабільності шляхом, наприклад, запозичення концепції рівномірного
руху, наражаються на необхідність подальшого виявлення критеріїв
стабільності, адже не кожен механічно рівномірний рух є стабільним.
Схожі складнощі створює й останнє речення стосовно "виживання си­
стеми загалом". На практиці оцінити здатність системи нейтралізувати
загрози її існуванню можна лише за наслідками дії цих загроз, а отже
оцінити стабільність системи здається можливим лише aposteriori.
З іншого боку, основна мета автора зрозуміла: надати поняттю
стабільності динамічного виміру таким чином, щоб з'явилася можли­
вість оцінювати ті зміни, що відбуваються в міжнародній системі, її
здатність адаптуватися до цих змін і, зрештою, розвиватися. Тобто,
проблема переводиться у площину стабільного розвитку системи, що
дещо відмінне від стабільного функціонування, це ми продемонстру­
вали вище. Надалі автор застосовує теоретичні розробки для порів­
няння різних типів стабільності, при якому "європейський тип" часів
холодної війни дійсно набуває "статичних" рис порівняно з "азіатсь­
ким". Обумовлене це не так співвідношенням статики /динаміки у
стабілізуючих механізмах, як особливостями впливу структур на ста­
білізуючий потенціал системи. Таким чином, постає проблема зв'язку
стабільності зі структурою міжнародної системи.
138
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Постійною і невід'ємною характеристикою міжнародної системи є

її анархічність. В анархічній системі основним прагненням держав є
забезпечення власної безпеки і виживання. Принциповим наслідком
анархічності системи є недовіра держав одна до одної; побудова
стратегій поведінки, виходячи не з намірів інших, а з наявних мож­
ливостей, насамперед силових. Взаємодія силових потенціалів визна­
чає основу функціонування міжнародної системи. Ця взаємодія набу­
ває досить різноманітних форм, у тому числі і військових. Війна або
погроза війною є неодмінним атрибутом міжнародних систем.
Анархія системи створює імпульс для силового балансування. На­
буваючи різних форм, воно націлене на збереження певних систем­
них характеристик, а саме - наявності конкурентного середовища.
Таким чином, анархія, стимулюючи балансування, зберігає саму себе.
У цьому проявляється принципова відмінність між двома визначен­
нями стабільності: 1) як відсутності війн; і 2) як забезпечення певного
стану системи. У першому випадку стабільність спирається на відмо­
ву держав від деяких форм взаємодії навіть у тому випадку, коли ці
форми вимагаються конфігурацією міжнародної структури. У друго­
му - стабільність є іманентною системною характеристикою і не за­
лежить від особливостей зовнішньої політики держав.
Іншим атрибутом міжнародної структури є її полярність. Оскільки
історія міжнародних систем переважно складається з періодів існу­
вання мульти- та біполярних структур, значну увагу теоретиків у дру­
гій половині XX ст. було приділено порівнянню механізмів стабільнос­
ті, притаманних їм. Питанням, навколо якого зосереджувалася дис­
кусія, була роль міжнародної структури. Перший підхід підкреслював
здатність держав до самообмеження. Проводячи аналогії із функціо­
нуванням ринків, коли стихійна взаємодія агентів призводить до дії
"невидимого" регулятора, прихильники цього напряму визнавали за
міжнародною системою здатність до такої форми підтримання стабі­
льності і відвернення руйнування. Такий підхід залишається впливо­
вим, зокрема, зважаючи на очевидний зв'язок сучасного неореалізму
з дослідженнями світової економічної системи. Однак його вади теж є
очевидними, за аналогією з вадами класичної економічної теорії.
Практика свідчить, що, сподіваючись на дію принципу "невидимої
руки", держави проходять повз можливості збільшення надійності та
передбачуваності власної політики в інтересах системи. Теорія спіль­
ного корисного (collective goods) виявляє недоліки, що виникають у ді­
ях раціональних агентів, які покладаються на дії інших, у тому числі і
самої структури, прагнучи зменшити власні збитки. Одним із при­
кладів такого становища можуть бути випадки невдалого побудуван­

139
Частина 1. Міжнародні системи

ня систем колективної безпеки, хоча в основі таких систем лежить

інше міркування - про важливість колективних дій для подолання
структурних імперативів. Іншими словами, спроби створення систем
колективної безпеки базуються на припущенні, що за допомогою уз­
годжених політичних кроків окремих держав можна подолати глибокі
протиріччя, закладені в самій міжнародній структурі.
З цього випливає теоретичний висновок про залежність рівня ста­
більності від стратегій держав, навколо якого сформовано наступний
напрям дослідження стабільності. Згідно з ним, анархія, закладена в
міжнародній системі, є постійною і не може сама собою бути джере­
лом стабільності. Для її досягнення необхідна співпраця держав. Оче­
видно, така співпраця є можливою лише за умови, якщо партнери
розуміють під стабільністю одне й теж. Прикладом такого однакового
розуміння є сприйняття проблеми стабільності в американо-
радянських відносинах періоду біполярності. Відсутність ядерного
протистояння - а саме так розуміли стабільність - була причиною не
структури міжнародної системи, але тих обмежень, що їх наклали на
власну політику обидві наддержави. Цей висновок ставить запитання
про те, чому взагалі держави бувають змушеними накладати обме­
ження на власну політику. Відповідь на нього може знову привести
до структурних імперативів, які неореалістами розглядаються як єди­
на причина будь-яких політичних обмежень для держав.
Нарешті, структурний підхід передбачає пряму й однозначну зале­
жність рівня стабільності системи від конфігурації її структури. Осно­
вою для такого припущення є аналіз емпіричних даних міжнародних
конфліктів (їх причин, форм і наслідків) протягом періодів існування
мультиполярних і біполярних систем. За основу береться припущення
про те, що структура міжнародної системи визначає основні межі по­
літики держав, а також форми їх взаємодії - конфігурацію альянсів,
мету коаліцій, роботу міжнародних режимів тощо. Таким чином, у
концепції поєднуються уявлення про саморегуляцію міжнародної сис­
теми, але враховуються в той же час заходи держав щодо відповіднос­
ті їх політик структурним імперативам. Тобто, структура міжнародної
системи сама собою не забезпечує стабільності системи - вона лише
диктує найефективніші шляхи такого забезпечення. За державами за­
лишається вибір: підкоритися або ігнорувати структурні вимоги.
Стабільність міжнародної системи не є тотожною безпеці окремих
держав. Усе ж у той же час очевидно, що проблема війни так чи ін­
акше пов'язана зі стабільністю. Як ми вже зазначили, відсутність
війни не є характеристикою стабільності; джерела дестабілізації мо­
жуть міститися і поза військовими факторами. У той же час немож­

140
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

ливо вимагати ліквідації війни як системного фактора для забезпе­

чення певного рівня системної стабільності. Для узгодження числен­
них теоретичних аспектів пропонується таке визначення стабільнос­
ті міжнародних систем:
Міжнародна стабільність - це здатність структури створити
такі обмеження для функціонування елементів, за яких жоден з них
не здатен або не відчуває потреби змінювати основні структурні ха­
рактеристики; а за умови, що з будь-яких міркувань він вирішить це
зробити, система буде здатною компенсувати ці дії завдяки внутрі­
шнім ресурсам.
У цьому визначені присутні кілька ключових моментів. По-перше,
стабільність є наслідком поєднання структурних параметрів і поведін­
ки окремих держав. Для розуміння важливості цього поєднання вико­
ристаємо ігрову аналогію. Якщо систему міжнародних відносин пред­
ставити у вигляді багатосторонньої безкоаліційної гри, то сталу її ста­
більності відповідатиме точка оптимальності такої гри. Аналогія є
справедливою, оскільки прагнення і цілі учасників гри загалом відпо­
відають цілям держав у реалістичному розумінні міжнародної політи­
ки. Крім того, безкоаліційна гра адекватно віддзеркалює анархічність
міжнародної системи. Однак існує важлива відмінність: у грі є прави­
ла, які не завжди є в міжнародній системі. Саме тут виникає необхід­
ність звернутися до структурного рівня, адже якщо б у міжнародній
системі не було анархії, то забезпечення стабільності, за аналогією з
грою, залежало б лише від поведінки гравців. У міжнародній системі
об'єктом уваги гравців є не лише виграші, але й самі правила гри, тоб­
то структура системи. Відповідно, забезпечення стабільності, окрім ро­
зподілу виграшу у грі, матиме на увазі й підтримання її правил; самі
правила гри стають частиною виграшу. Стабілізація міжнародної сис­
теми, таким чином, це знаходження такого стану рівноваги у відноси­
нах між її елементами, порушення якого не було б вигідним жодному з
них, тобто стану оптимальності. Принципи вигідності, сталості і спра­
ведливості можуть бути покладені в основу знаходження точки опти­
мальності в динаміці міжнародної системи. У найпростішому випадку,
коли існує лише один учасник міжнародних відносин, вигідність мож­
на розуміти лише як максимізацію значення виграшу в усій множині
стратегій. Подібна вигідна ситуація буде і ситуацією сталості: відхи­
лення від виграшної стратегії може хіба що зменшити виграш, а тому є
неймовірним. Поняття справедливості для гіпотетичного конфлікту з
одним учасником не має сенсу: для нього справедливою є будь-яка си­
туація. У системі відносин кількох учасників уявлення про справедли­
вість, сталість та вигідність змінюються. Оптимальною можна вважати
141
Частина 1. Міжнародні системи

таку ситуацію, у якій усі гравці досягають максимуму можливого ви­

грашу одночасно. Слід зауважити, що максимумом можливого вигра­
шу не є абсолютна ціна гри, а лише той можливий виграш, що може
бути отриманий кожним із гравців з урахуванням дій інших. Вигід­
ність такої ситуації зрозуміла. Її сталість також очевидна: відхилення
від неї будь-якого гравця або групи гравців може призвести хіба що до
зменшення виграшу всіх, у тому числі і того, хто відхилився. Справед­
ливість ситуації випливає із симетричності входження всіх учасників у
ситуацію оптимальності. Звичайно, така справедливість не є повною,
оскільки виграші гравців у конкретній ситуації будуть різними. Точні­
ше кажучи, ступінь справедливості ситуації в цьому випадку віддзер­
калює ступінь справедливості самої гри: якщо правила гри такі, що
вони надають одному гравцю більші виграші, ніж іншому, то жодна
справедливість усередині гри не компенсує програшного становища
другого гравця. Таким чином, його прагнення справедливості має на­
бувати форм не якоїсь оптимальної поведінки в межах правил гри, а у
зміні самих правил. Оптимальність стану відносин, у наведеному її ви­
значенні, піддається математичній обробці у межах теорії ігор. У цьому
випадку одним із проявів оптимальності є рівновага, існування якої
для будь-якої гри доведено математично. Однак знаходження рівнова­
ги на практиці вимагає значних зусиль зі зближення позицій опонентів
хоча б у розумінні суті конфлікту.
Ігрова аналогія є, без сумніву, нормативною, тобто вказує на те,
якою має бути стабільність у міжнародній системі, а не на те, якою
вона є. Однак суть залишається: стабільність є поєднанням справед­
ливих правил гри й оптимальних стратегій її учасників.
У динаміці системи міжнародних відносин створюються певні об­
меження конфліктних коливань, перевищення яких є індикатором
нестабільності. Війна зазвичай розглядається як таке перевищення.
Хоча часто війни слугують стабілізаторами міжнародних систем,
сприйняття війн різко негативне. Воно (сприйняття) впливає і на об'­
єктивну ситуацію за розглянутими вище закономірностями рефлек­
тивних систем. Ми визначили, що відсутність війни є, радше, наслід­
ком стабільності, а не її умовою; так само як і відвернення війни не є
основною функцією системи. Більше того, іноді війна є єдиним засо­
бом відновити status quo.
Зв'язок між війнами і стабільністю постійно змінювався. Сучасний
стан справ, коли війна автоматично стає ознакою нестабільності між­
народної системи, викликаний, очевидно, технологічними змінами, які
вплинули на значення війни. У сучасному світі, беручи до уваги схеми
ескалації збройних конфліктів, співвідношення здобутків/втрат не на
142
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

користь перших, війна розглядається як яскраве свідчення системної

кризи. Це свідчить про те, що структурі міжнародної системи a priori
приписують стримуючі функції, якими вона може і не володіти.
Поряд із дещо абстрактними моделями стабільності існують цілком
конкретні проблеми безпеки у постбіполярному світі. Ці проблеми по­
в'язані зі здатністю глобальної міжнародної системи, її регіональних
підсистем, а також окремих держав та їх коаліцій відповідати на чис­
ленні загрози, що виникають. Ці загрози мають різний масштаб, як-
то глобальні, регіональні, локальні; та різний характер: політичний,
військовий, економічний, демографічний, екологічний тощо: арсенал
викликів постбіполярного світу значно перевищує наші можливості
детально їх описати.
Наслідком такої різноманітності є ускладнення поняття й концепції
безпеки. Необхідно зауважити, що концептуалізація безпеки, незва­
жаючи на активне використання самого терміна, є надзвичайно
ускладненою, й особливо на системному рівні. Базові ідеї, покладені в
основу розуміння безпеки, були розроблені на рівні держав. Вони ві­
дштовхувалися від потреб держав і їхніх національних інтересів, від­
чуваючи неабиякий вплив реалій холодної війни. Однією з перших
ефективних спроб такого роду була робота відомого американського
політолога Джона Герца на початку 1950-х pp. Із тих часів у політоло­
гічній літературі закріпилося словосполучення дилема безпеки, яке
було введено Герцем в обіг для аналізу балансу загроз на рівні дер­
жав. Герц трактував безпеку як наслідок силової взаємодії держав,
але не як зовнішньополітичний мотив. Відповідно, безпека у такому
розумінні визначалася винятково в термінах силової політики. Реалії
холодної війни швидко зробили такий підхід майж;е монопольним.
Із фундаментальними змінами у політичній структурі світу поняття й
концепція безпеки вимагають перегляду та вдосконалення. Насамперед,
безпеку слід навчитися сприймати на структурному рівні, відмовив­
шись від звичної прив'язки до інтересів конкретних держав. Однак та­
ка зміна трактування вимагає ретельної підготовчої теоретичної роботи.
На структурному рівні розуміння безпеки існують, узагальнено ка­
жучи, два основні підходи до її визначення:
> Традиціоналістський підхід. З цього погляду, безпека окремих
держав та міжнародної системи загалом визначається війсь­
ково-політичними факторами. Вона (безпека) існує тоді, коли
існуванню держав ніщо не загрожує або ж існують надійні
механізми нейтралізувати такі загрози. Життєвою загрозою
для держав є агресія з наступним підкоренням/завоюванням,
тому безпека у світі досягається тоді, коли ймовірність таких

143
Частина 1. Міжнародні системи

агресивних дій зводиться до мінімуму. У сучасному світі є два

основні способи де зробити: проводячи політику силової рів­
новаги та збільшуючи рівень взаємозалежності між держава­
ми. Працюючи на регіональному або глобальному рівні, ці ме­
ханізми сприяють зміцненню безпеки. Якщо жоден з них не
працює, то виникають насильницькі конфлікти, війни й інші
негаразди. Таким чином, шлях до безпеки лежить через пра­
вильне проведення політики силової рівноваги та створення й
управління міжнародними режимами.
> Нетрадиціоналістський підхід. У межах цього підходу підкре­
слюється значення невійськових факторів безпеки. Концент­
рації традиціоналістів на військово-політичних факторах про­
тиставляється важливість боротьби з новими загрозами, що
існують у світі. До них належать, насамперед, транснаціона­
льні загрози, пов'язані з екологічними, демографічними та со­
ціальними проблемами, дефіцитом або обмеженням доступу
до ресурсів, міграцією тощо. Розповсюдження та активізація
таких загроз є не меншою небезпекою для людей, ніж гонка
озброєнь або обмежені військові конфлікти. І - що важливо -
людство ще не вміє протидіяти цим новим загрозам. Отже,
поряд із безперечно важливими проблемами на кшталт розпо­
всюдження ядерної зброї або порушення регіональних балан­
сів сил, існують і не менш важливі, але менш звичні і не на­
стільки "політизовані" загрози.
Звичайно, існує спокуса поєднати обидва підходи й визнати, що
комплексне поняття безпеки має охоплювати як старі, так і нові за­
грози; як high politics, так і low politics. Однак зробити це важко,
оскільки між ними існують принципові концептуальні розбіжності.
Перший підхід ґрунтується на пріоритеті державного суверенітету, у
той час як другий - на визнанні впливу транснаціональних факторів.
У різних регіонах Землі діють різні закони, і регіональні системи без­
пеки внаслідок цього мають власні специфічні риси.
Пошук шляхів розширення нашого розуміння безпеки триває. Тра­
ктування її як винятково наслідку силових процесів не адекватне ре­
аліям сучасного світу. Безпека є не лише наслідком - вона може бути
передумовою, мотивом, контекстом зовнішньої політики. З іншого
боку, силові процеси сьогодні такі широкі, що для змістовного вико­
ристання звичного слова безпека виникають серйозні перешкоди. Ро­
зробка зазначених проблем, імовірно, стане наріжним каменем дослі­
джень проблематики безпеки у майбутньому.

144
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Поняття середовища є одним із фундаментальних у системному

аналізі, оскільки функціонування системи міжнародних відносин і
переважна більшість
особливостей функціо­
нування будь-якої між­
народної системи ви­
значається характером
взаємодії системи з її
середовищем (оточенням). Один із засновників системного аналізу
Д. Ітон ще у 1950-ті pp. визначав, що політична система зазнає впли­
ву зовнішніх імпульсів, які йдуть від суспільства, впливають на неї
через вимоги та підтримку, що і забезпечує її безперебійне існування.
Міжнародна система виробляє власні правила реагування на імпуль­
си (фактори й процеси), що надходять з її середовища.
Природу функціонування міжнародної системи визначає не лише
зовнішнє середовище, але і внутрішнє (контекст). Зовнішнє середови­
ще - це оточення системи, що є джерелом низки примусів й обмежень
у процесі функціонування системи. Такими примусами й обмеження­
ми в найпоширенішому вигляді можуть бути клімат, ландшафт місце­
вості, конфігурація кордонів, стратегічна сировина тощо. Вони здійс­
нюють вагомий вплив на взаємодію держав й інших акторів міжнаро­
дних відносин, особливо беручи до уваги зростання екологічних фак­
торів для визначення природи взаємовідносин сучасних міжнародних
акторів. Внутрішнє середовище - це сукупність примусів, що виходять
від елементів системи й визначають природу їхньої взаємодії.
У сучасній науковій літературі розрізняють окремо соціальне й по-
засоціальне середовище. Сутність соціального середовища визнача­
ється сукупністю взаємодій, що пов'язані з існуванням людини й сус­
пільних відносин, а позасоціальне середовище представлене природ­
ним оточенням, географічними особливостями, розподілом природ­
них ресурсів тощо.
Наявними є розбіжності у розумінні міжнародного середовища.
Так, американські вчені Гарольд й Маргарет Спроут пропонують ідею
екологічної тріади: міжнародний актор - оточуюче середовище - вза­
ємодія між ними. Вони пропонують кілька типів взаємодії міжнарод­
ного актора й оточуючого середовища. По-перше, це взаємодія, яка
обумовлюється потенціалом існуючого оточуючого середовища, шир­
ше йдеться про сукупність обмежень середовища, які актор не може
подолати. По-друге, взаємодія внаслідок потенційних тенденцій дано­
го оточення, тобто в будь-якій ситуації існують обмеження середови­
ща, що визначають передбачуваність поведінки актора. По-третє, ус­
відомлена поведінка актора, особливості його сприйняття середовища

145
Частина 1. Міжнародні системи

й відповідно вибір реагування на виклики, що виходять з нього.

Ф. Брайар вважає, що будь-яка система не може не мати середови­
ща, однак де не означає, що система обов'язково вступає у взаємодію
зі своїм оточенням/середовищем. На його думку, існують як закриті,
так і відкриті системи. Прикладом закритої системи є глобальна між­
народна. Д. Зінгер, навпаки, вважає, що в міжнародних відносинах
можуть існувати лиже міжнародні підсистеми, які і вступають у вза­
ємодію, а глобальна міжнародна система є середовищем для міжна­
родних підсистем. Дж. Модельскі середовищем міжнародної системи
вважає усе те, що виходить за її межі, тобто існує незалежно від неї,
чи-то географічне оточення, чи політичні відносини.
Отже, під середовищем міжнародної системи розуміється сукуп­
ність факторів і процесів, що відіграють роль імпульсів для системи в
процесі вироблення механізму реагування на (або пристосування до)
такі імпульси. У такому ракурсі середовище (як внутрішнє, так і зов­
нішнє) системи значною мірою визначає природу і структуру системи.
Існує низка наукових підходів, що в тій чи іншій мірі стосуються
дослідження тих факторів і процесів, які визначають внутрішнє чи
зовнішнє середовище системи. До таких належать теорії соціальної
науки, що акцентують увагу на соціальних параметрах середовища,
взаємодії людини й суспільства - цивілізаційні теорії, марксизм, нео­
марксизм, расово-антропологічні тощо. Окремо можна говорити про
роль географічного детермінізму й геополітики у дослідженні геогра­
фічних факторів середовища міжнародної системи. Ураховуючи ва­
гомість фактору людини в геополітичних дослідженнях, можна гово­
рити про взаємний вплив цих наукових підходів. Так, роль геополіти­
ки полягає у виявленні взаємодії природних і географічних чинників,
включаючи фактори соціального середовища, з різними системами та
способами політичної організації. Насамперед аналізується, які обме­
ження накладають географічні чинники на політичну практику і які з
таких факторів можуть бути ефективно використані за тієї чи іншої
форми політичної організації.
Особливість геополітичного підходу для характеристики міжна­
родного середовища визначається тим, що міжнародні відносини ро­
зглядаються як еволюційний процес, що підпадає під дію певних за­
кономірностей. У термінах геополітичного дослідження підконтроль-
ність міжнародних відносин залежить від географічного середовища,
у якому розвиваються ці міжнародні відносини.
Однією із цілей геополітики на всіх етапах історичного розвитку бу­
ло акцентування на тому, що політичне панування не є лише питанням
владних відносин у контексті людських і матеріальних ресурсів, це та­
кож питання географічного простору, у якому ця влада реалізується.
Геополітика головну увагу спрямовує на розкриття та вивчення мож­
146
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

ливостей активного використання політикою факторів фізичного се­

редовища та вплив на нього в інтересах воєнної, економічної та еколо­
гічної безпеки. У цьому контексті важливим є фактор людини, який
використовує будь-які географічні чинники у своїх інтересах, часто
державних або національних. У такому ракурсі основою діяльності
будь-якої держави є інтереси людини, які полягають у використанні
географічного положення як дієвого політичного фактора.
Ключовою категорією геополітичного підходу є поняття геополітич-
ного середовища, яке змінювалося відповідно до переважаючих
принципів і тенденцій світової політики. Так, геополітичне середови­
ще - це сукупність політичних, економічних й історичних передумов,
що впливають на розстановку сил та їхнє співвідношення у світовій
політиці, яким чином географічне середовище і просторово-
територіальні характеристики актора міжнародних відносин (геогра­
фічне розташування, конфігурація кордонів, людські та природні ре­
сурси тощо) впливають на міжнародно-політичну поведінку цього ак­
тора. У геополітиці близькою до категорії геополітичного середовища і
фактично тотожною є категорія простору.
Історична еволюція геополітичних традицій мала свої особливості на
кожному етапі розвитку світової політики. Головною метою геополітич-
ної думки, що зароджується наприкінці 1890-х pp., було виправдання
та раціоналізація міждержавних конфліктів, політична"організація між­
народного простору, що мала відповідати інтересам правлячих політич­
них еліт окремих великих держав. Геополітика проводила класифікацію
простору відповідно до стратегічної важливості для окремого уряду,
який використовував ці напрацювання у своїй зовнішній політиці.
У сучасній науковій літературі розрізняють кілька підходів до пері­
одизації геополітики. Джон Агнью розрізняє такі періоди геополітики:
> цивілізаційний - у якій унікальна європейська цивілізація по­
рівняно з "рештою світу", що відкривався, відігравала ключо­
ву роль у формуванні сприйняття світу загалом;
> натуралізована геополітика - з кінця XIX ст. до 1945 p.,
"природний" характер держав у ролі конкурентів визначав
політику держав, це період формування геополітичного нау­
кового підходу;
> ідеологічна геополітика, що базувалася на розподілі світу у
боротьбі двох ідей з організації політичного й економічного
життя (соціалізм проти капіталізму тощо);
> постбіполярний хаос, що характеризується переформуванням
системи світового порядку під впливом таких процесів як гло­
балізація та інформатизація.
Колін Флінт вважає, що для історії геополітики притаманні чотири
періоди:

147
Частина 1. Міжнародні системи

> період з 1890 р. до кінця Другої світової війни, що характери­

зується прагненнями Великої Британії досягти світового пану­
вання у боротьбі з Німеччиною та Сполученими Штатами, а та­
кож це період корінних соціальних і політичних перетворень,
пов'язаних зі зростанням політичних прагнень урбанізованого
робітничого класу та зміцненням ідеології націоналізму;
> 1950-ті pp.: встановлюється біполярність у міжнародній систе­
мі, більшість із країн отримують незалежність від колоніалізму;
> 1960-ті pp. - до середини 1970-х - кризовий період у розвитку
системи, оскільки економіки перебувають у стані стагнації,
програми розвитку суспільства зазнали краху, загострення
суперечностей між супердержавами;
> з кінця 1970 - дотепер - цей період характеризується глобаліза­
цією виробництва та фінансів, що призвело до невизначеностей
щодо наслідків глобальних потоків капіталу, інвестицій, товарів
для ролі території, суверенітету та кордонів держав.
Передумовами для розвитку геополітичних концепцій на міжнаро­
дній арені було те, що внаслідок розширення морських комунікацій
та торгівлі світ перетворився на закриту систему; із відкриттям нових
територій в Африці та ринків у Китаї для торгівлі й інвестицій, уряди
зрозуміли, що зміни в одній частині світу можуть викликати зміни в
іншій частині світу, що призвело до взаємозв'язку між місцем та лю­
дьми, посиленим зростанням міжнародної міграції та інвестуванням.
Концептуальним інструментарієм для теоретиків того часу стала
органістична теорія, розробниками якої були німецький географ Фрі-
дріх Ратцель у 1896 р. та шведський учений Рудольф Челлен у 1916 р.
В основі теорії держава визначалася як "живий організм, укорінений
у ґрунті", сильні держави зростають за рахунок слабких країн (вижи­
вають найсильніші), могутність держави є наслідком максимізації ви­
користання найцінніших елементів фізичного середовища (узбережні
лінії, гирла річок, райони, багаті на природні ресурси тощо), усереди­
ні держави кожний соціальний прошарок відіграє власну роль, що у
поєднанні і створює підстави для функціонування держави; торгівля і
війна - дві стадії у процесі формування територіальної держави. Тео­
ретики органістичної теорії обґрунтували значення моря для розвитку
цивілізацій та формування світової держави. Класики розвивали
концепцію континентальної держави, відводячи їй роль світової та
обґрунтовували такий статус для Німеччини - "простір, наділений
осевим динамізмом і покликаний об'єднати навколо себе інші євро­
пейські народи. Згодом концепція отримала розвиток у працях
Й. Парча (1906), Ф. Наумана (1915) як концепція Серединної Європи
із ядром у Німеччині, що пізніше буде названо К. Хаусхоффером
(1924) "континентальним блоком" - Берлін - Москва - Токіо. Крім того,
148
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

саме К. Хаусхоффер приходить до висновку, що геополітичне майбу­

тнє планети залежить від наслідка боротьби двох тенденцій: чи зможе
англо-американська експансія вздовж паралелей побороти опір схід-
но-азіатської експансії вздовж меридіанів.
Іншим важливим напрямом геополітики, що формується в цей пе­
ріод, є англо-американська школа геостратегії. Виходячи з вищеза­
значених політичних та економічних реалій, американський адмірал
Альфред Мехен у 1900 р. висуває ідею про антагонізм морських і су­
хопутних держав і про світове панування морських держав, які є і
головними торговельними силами. Це може бути забезпечене шляхом
встановлення контролю над серією опорних пунктів навколо євразій­
ського континенту. Британський географ Хелфорд Маккіндер вва­
жав, що внаслідок індустріалізації та інтернаціоналізації торгівлі Бри­
танська імперія втратила свою вагу у світі, тому у 1904 р. Маккіндер
висуває концепцію про організацію світового політичного простору
кількома великими державами, що дозволило б їм розподіляти світові
ресурси з метою підтримання розвитку власної промисловості. Такий
розподіл світового простору передбачав формування геополітичних
полів "Світовий острів" (поєднання трьох складових Європи, Азії та
Африки) та "Серединна земля" ("Хартленд") - долина від Північно-
Льодовитого океану до азіатських степів до Німеччини та Північної
Європи, усередині цього простору Росія. Окремо виділяється Узбере­
жна земля ("Коустленд"), при цьому Східна Європа залишається зоною
претензій з обох боків, тому є зоною нестабільності. Виходячи з тако­
го розподілу, він виводить "геополітичний імператив" - хто править
Східною Європою, той править "Хартлендом", - править і "Світовим
островом", - той панує у світі. Головна мета морських держав - запо­
бігати союзу Росії та Німеччини, континентальних держав, через
створення поясу буферних держав у Східній Європі для розмежуван­
ня Росії та Німеччини.
У міжвоєнний період з'являється геополітична течія в Росії, що отри­
мала назву євразійської доктрини (П. Савицький, М. Трубецький). В ос­
нові концепції євразійства - уявлення про Росію, як про особливий
континент Євразію, як цілісний культурно-географічний простір. Гео­
політичне завдання Росії - Євразії - контроль євразійського простору,
що обумовлюється її геоекономічною функцією - забезпечення тран­
зитної торгівлі між Сходом та Заходом.
Завершення Другої світової війни привело до формування системи
міжнародних відносин, що характеризувалася політико-військовим,
ідеологічним, геополітичним протистоянням між двома блоками на
чолі із супердержавами - США та СРСР, така система отримала назву
біполярної. Головними ознаками геополітичного середовища цього

149
Частина 1. Міжнародні системи

періоду було: центральний системно-ідеологічний конфлікт щодо полі-

тико-економічної організації світу; розшарування світу на три геопо-
літичні простори - "три світи" розвитку, розширення сфер впливу
США та СРСР забезпечувалося підтримкою антиколоніальних рухів чи
тих держав, що не приєдналися; натуралізація ідеологічного проти­
стояння через запровадження ключових концепцій стримування,
ефекту доміно, масованої відплати, доктрини Брежнєва тощо. У цьо­
му новому геополітичному середовищі актуалізується дослідження
концепцій національної безпеки. Блоки намагалися інституалізувати
політику запобігання втручання до сфер впливу один одного через
створення військово-політичних блоків - НАТО й ОВД, пізніше
СЕАТО, СЕНТО тощо. Для інституалізації транснаціональної лібераль­
ної торгівлі створюються Бреттон-Вудські інституції - Світовий Банк
та Міжнародний валютний фонд (МВФ). На думку провідного амери­
канського географа того часу Р. Хардшорна, торгівля і безпека голо­
вним чином сформували післявоєнний геополітичний порядок. Роль
держави у світі зводилася до встановлення "повного й ексклюзивного
контролю над політичними відносинами - до встановлення законнос­
ті та порядку". Політична географія західної науки головний акцент
робила на визначенні просторових компонентів, що дозволяли б дер­
жаві функціонувати, виробляти, імпортувати й експортувати в умо­
вах ліберальної світової економіки.
Відповідно до такого геополітичного середовища розвивається і гео-
стратегічна думка в США. Геостратегічні концепції цього періоду стали
продовженням учень А. Мехена та X. Маккіндера про планетарний дуа­
лізм боротьби морських і суходільних цивілізацій, що ототожнювалися із
США та СРСР. Складовою геополітичної доктрини становить учення про
всезагальність американських стратегічних інтересів та про життєву
необхідність для США баз, розташованих на достатньо великій відстані
від морських і суходільних кордонів країни. Важливим моментом нових
концепції стає обґрунтування необхідності для США великої кількості
важливих сировинних ресурсів, доступ до яких має бути забезпечений,
якщо США мають на меті збереження економічної та політичної безпеки
і світового панування. Відповідно до цих цілей геополітика сприймалася
як аналітичний метод, що дозволяє виробити ефективну міжнародну
політику. Продовжуючи традиції класиків геостратегії, характерною ри­
сою атлантистських учень залишається питання стратифікації світового
географічного простору: концепція "Узбережних зон" ("Рімленду")
Н. Спайкмена; функціонально-культурні пояси тяжіння євразійського
"Рімленда" Д. Мейнінга; концепція "дисконтинуальних поясів" С. Коєна;
на основі теорії С. Коена К. Томпсон та Дж. Блек розробили воєнно-
геополітичну схему "національних цілей США".
150
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Важливою геополітичною тенденцією була розробка концепції

"Анаконди" (Н. Спайкмен) або "Лінкедж" (Г. Кіссінджер) - контроль
та поєднання мережею військових баз узбережних секторів Євразії,
які зберігають нейтралітет або тяжіють до внутрішніх просторів з
метою оточення СРСР.
Розвиток техніки та гонка озброєнь мали в основі освоєння повітря­
ного та космічного простору, що актуалізувало дослідження проблем
"геополітики повітря". Окремі співвідношення традиційних геополіти-
чних факторів змінилися суттєво при залученні до стратегії повітряно­
го та космічного середовищ і пов'язаних із ними новітніх типів озбро­
єння - стратегічної авіації, міжконтинентальних ракет і ядерної зброї.
Освоєння повітря до певної міри вирівняло сушу та море, оскільки для
літаків і ракет різниця між цими просторами не була суттєвою (особли­
во зі створенням авіаносців). Разом з тим ракетобудування та розвиток
стратегічної авіації суттєво вплинули на геополітичне сприйняття світу
загалом, оскільки втрачали актуальність відстані й у планетарному ма­
сштабі це призводило до ефекту "стиснення" Землі. Актуальна геополі­
тика, крім суші та моря, мала (і має) враховувати ще дві стихії - повіт­
ря та космічний простір. На військовому рівні цим стихіям відповіда­
ють ядерна зброя (повітря) та програма "зоряних війн" (космос). За
аналогією до теллулократії (влада Суші) та талассократії (влада Моря) ці
простори отримали назву аерократія (влада Повітря) й ефірократія
(влада Ефіра). Геополітичні погляди в ядерну епоху були викладені в
роботі англійця К. Грея "Геополітика в ядерну епоху", у якій місцероз-
ташування ядерних об'єктів США та НАТО ставиться в залежність від
географічних і геополітичних особливостей регіону.
В умовах біполярної геополітики формується також і мондіалістич-
на тенденція, спрямована на розробку сценаріїв повної планетарної
уніфікації, але під стратегічною домінантою Заходу. У межах цього
проекту існували дві течії: теорія конвергенції (3. Бжезинський) - по­
долання ідеологічного та геополітичного дуалізму холодної війни через
створення нової культурно-ідеологічної цивілізації та економічної сис­
теми, що мали б бути проміжними між соціалізмом і капіталізмом;
концепція кінця історії (Ф. Фукуяма) щодо перемоги демократичної
західної системи, це кінець історії, початок особливого планетарного
існування під знаком ринку та демократії.
Із розпадом біполярної системи політична карта світу зазнала сут­
тєвих перетворень, з одного боку, це прагнення до поновлення етніч­
них і національних ідентичностей, пов'язані з цим проблеми території
та прагнень до суверенітету, з іншого - це глобалізація, що є багато­
вимірним процесом і призводить до формування концепцій "кінця
ери держави-нації" тощо. У центрі уваги сучасного геополітичного се­
151
Частина 1. Міжнародні системи

редовища - аналіз залежності між будь-якими змінами в окремих ре­

гіонах (у структурі господарства та його ресурсозабезпеченості, упро­
вадженні новітніх технологій в економіці та військовому виробництві,
телекомунікаційних систем, кількісному та якісному параметрах на­
селення, його політичній чи ідеологічній згуртованості тощо) та зов­
нішньополітичними і стратегічними проблемами.
У сучасному геополітичному середовищі відбувається переоцінка
традиційних геополітичних факторів, але не зменшуючи їхнього зна­
чення. Відповідні геополітичні фактори зводяться, по суті, до приро­
дно-кліматичних (місцерозташування, рельєф, територія) та цивіліза-
ційно-політичних (розташування даної спільноти відповідно до інших
спільнот). Географічні чинники визначають важливі характеристики
існування та поведінки спільності на глобальному рівні: характер
економічного розвитку та взаємин із зовнішнім оточенням. У новій
геополітичній картині світу на перший план виходять завдання дослі­
дження геополітичного значення картини руху ресурсних, товарних,
фінансових і людських потоків, а також глобальних систем управлін­
ня. Підтвердженням тому є значення демографічного фактору, дина­
міки міграційних процесів та значення руху фінансових ресурсів у
формі інвестицій у регіоні як зсередини, так і ззовні, розвиток торго­
вельних зв'язків між країнами регіонів і проблеми інтеграції госпо­
дарств у глобальний товарний ринок і систему розподілу праці, а та­
кож вплив процесів глобалізації та інформаційної революції.
У сучасному геополітичному середовищі визначальними процесами є:
> Глобалізація та зміна функції державного суверенітету. Під
впливом глобалізації змінюються погляди на підходи до
сприйняття світової політичної карти, що є державоцентрич-
ною. Розвиваються теорії кінця ери держави-нації та світу без
кордонів з огляду на сприйняття світу як єдиного корпоратив­
ного конгломерату (Ж. Тоал, Д. Ньюман, І. Валлерстайн). Та­
кий підхід часто не зважає на процес переформування тери­
торій, яке відбувається внаслідок пошуку групами своєї іден­
тичності, як на глобальному, так і на регіональному рівнях, що
призводить до формування концепції глокалізації.
> Детериторизація держави та пов'язані із цим зміна ролі та
функцій міжнародних кордонів. Завершення ери територіаль­
ного абсолютизму. Як наслідок, зникають кордони, символи
територіального розподілу. Поряд із цим кордони все ще
впливають на формування світової політичної карти, незва­
жаючи на те, що вони стають прозорішими й активізуються
транскордонні рухи, оскільки тепер вони мають значення для
етнічних і національних груп у пошуках власної незалежності
та самоврядування.
152
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

> Ретериторизація держави та поява нових етнічних, націона­

льних і територіальних ідентичностей із прагненнями до фо­
рмування нових держав. З одного боку, глобалізація та прозо­
рість кордонів зростає, з іншого - посилюється тенденція до
появи нових держав, що пов'язано з проблемами перегляду
існуючого статус-кво в територіальному розподілі світу. Глоба­
лізація призвела до паралельного зростання етнічної, націона­
льної свідомості на локальному та регіональному рівнях, з ви­
могами до автономії, самоврядування, відділення та незалеж­
ності. Інструментом боротьби є територіальна ідеологія, в ос­
нові якої доведення історичної належності території.
Вплив економічної глобалізації та інформаційного кіберпростору
вважаються найголовнішими факторами, що призводять до детери-
торизації та пов'язаного із цим процесом зменшення значення кордо­
нів як ліній розподілу, які визначають межі суверенітету держави. У
просторовому вимірі держава зазнає суттєвих змін внаслідок змен­
шення ролі державного суверенітету під впливом наднаціональних
глобальних і внутрішньодержавних регіональних форм просторо­
вої/територіальної організації. Наднаціональні форми мають практи­
чний вимір у формуванні нових економічних і політичних утворень,
на зразок Європейського Союзу, НАФТА тощо, поєднуючись водночас
з відновленням прагнень до етнічно-національних ідентичностей усе­
редині держав, до встановлення політичної автономії, відокремлення
та проголошення незалежності. Такі райони ставлять під питання
концепцію державного суверенітету та централізованого процесу
прийняття рішень, обходячи державний рівень у проведенні власної
економічної та політичної діяльності. Тобто, говорячи про сучасні змі­
ни світової політичної карти, варто враховувати існування кількох
світових карт: з одного боку - розподіл світу на міждержавну полі­
тичну карту з визначеними кордонами, з іншого - "динамічні карти
потоків, що утворюються внаслідок функціонування нових глобаль­
них технологій та процесів" (за Ж. Тоал, 2001).
Водночас процес територіальних змін під впливом цих двох різно-
спрямованих процесів відбувається нерівномірно і залежить від роз­
маїття соціальних, економічних, політичних і демографічних особли­
востей на локальному рівні. Не існує і єдиної моделі політичної органі­
зації у глобальному масштабі. Для сучасного геополітичного середо­
вища характерним залишається процес географічної диференціації у
просторі та часі. Так, у той час, коли Західна Європа та Північна
Америка відходять від принципів фіксованих територій і кордонів,
поступаючись на користь загальнорегіональних утворень, більшість
країн Африки та Азії актуалізують питання значення кордонів, вста­

153
Частина 1. Міжнародні системи

новлених західними колонізаторами сторіччя тому, для формування

власної державності, що часто призводить до громадянських воєн і
міждержавних конфліктів.
Питання геополітичного уявлення та популярна геополітика.
Відносне розташування держави у глобальній системі впливає на
сприйняття її іншими державами в системі, а також на формування
світосприйняття власним населенням. Задеклароване місце в глобаль­
ній системі не завжди збігається зі сприйняттям місця цієї держави
іншими державами системи, що часто призводить до суперечок і кон­
фліктів. Популярна геополітика - це географічна політика, що форму­
ється внаслідок обговорення її різноманітними елементами популярної
культури (мас-медіа). У межах популярної геополітики досліджуються
питання того, як у межах окремого соціуму формується та зміцнюється
певне колективне національне і транснаціональне сприйняття місць та
інших народів за межами власних кордонів ("національна ідентичність
та геополітичне сприйняття"). Популярна геополітика має на меті фор­
мування певного іміджу регіону, країни, місця, що формує підґрунтя
для реалізації інтересів держави на міжнародній арені.
У сучасній геополітичній картині світу, що перебуває під впливом
глобалізації, активно розробляються концепції домінуючого впливу
руху фінансів, товару та людей, що на передній план ставлять питан­
ня економічного розвитку. Ці питання складають окремий напрям
світової політики - геоекономіку (геополіноміку) (Ф. Реріг, Ф. Бродель,
Ж. Атталі, Е. Кочетов). Геоекономіка має в основі аналіз просторових,
політичних й економічних систем між державами та регіонами, взає­
мин між урядами, а також, яким чином регіональні та глобальні еко­
номічні переваги впливають на зовнішню політику держав, як полі­
тичні відносини впливають на економічні зв'язки та потоки тощо. Ге­
оекономіка є проміжною ланкою між функціональною економікою та
політичними регіонами. Географія формування економічних блоків і
зв'язків між ними з урахуванням потенціалу до формування транспо­
ртно-комунікаційних коридорів сьогодні є домінуючою тенденцією в
геоекономіці. Близькими до такої концепції, що зв'язують геополітич-
ні цикли з економічними є концепції Дж. Модельскі й В. Томпсона
(цикли лідерства), Н. Кондратьєва (довготермінові цикли розвитку),
І. Валлерстайна (теорія гегемонії), П. Тейлора (цикли гегемонії) тощо.
Наступним компонентом геоекономічного дослідження регіонів є
дихотомія "центр - периферія". У сучасних реаліях вона розглядається
в термінах економічної або політичної взаємозалежності. Геополітика
націлена на дослідження суперечок між центральним і периферійним
елементами системи. У цьому контексті важливими є комплекс про­
тиріч Південь - Північ, Захід - Схід (І. Валлерстайн).

154
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Д л я аналізу сучасної геополітичної картини світу не зменшується

роль традиційних геополітичних чинників. На сучасному етапі розви­
тку міжнародних відносин актуальності набувають саме регіональні
геоекономічні переваги. Зовнішня політика будь-якої держави має
рахуватися з геополітичними чинниками, які поєднують у собі гео­
графічні, політичні, економічні й інші особливості розташування да­
ної держави в певному регіоні й утворюють її оточення, що впливає
на характер національних інтересів. Сучасні міжнародні відносини
можна охарактеризувати боротьбою за транспортно-комунікаційні
коридори, транзит вантажів, енергетичні ресурси та доступ до них,
регіональні умови господарювання і ринки збуту. Для переможців та­
ка боротьба означає економічне зростання, для тих, хто програє -
втрату геостратегічного розташування країни або регіонів, втрату
транзитних функцій транспортно-комунікаційних вузлів тощо. На
передній план виходять загрози, що виникають внаслідок суперницт­
ва держав за володіння сировинними й енергетичними ресурсами.
При цьому геополітичний потенціал розглядається як раціональна су­
купність ресурсів стабільного розвитку геополітичного суб'єкта.
Ключовим питанням сучасної глобальної геополітики залишаються
проблеми оточуючого середовища. У центрі уваги геоекополітики
(глобальної екополітики, зеленої геополітики):
> економічний і технологічний розвиток має наслідком загост­
рення протистояння Південь - Північ та погіршенням екологі­
чної ситуації на планеті;
> проблеми розташування і використання природних ресурсів
планети, боротьба за володіння біоресурсами актуалізує пи­
тання кордонів і конфліктів;
> з іншого боку, у місцях конфліктів екологічна ситуація суттєво
погіршується;
> проблема транскордонних забруднень.
Глобальні екологічні загрози є важливим компонентом для гаранту­
вання міжнародної безпеки, оскільки пов'язані з виживанням людст­
ва загалом. Такими проблемами є: глобальне потепління, зменшення
озонового прошарку Землі, скорочення запасів питної прісної води,
забруднення повітря та кислотні дощі, зменшення біологічного розма­
їття тощо. Використання ресурсів і деградація екосистем планети
мають міжнародний характер (К. Брейден, Ф. Шеллі).
Для геополітики початку XXI ст. важливим є формування п'ятого
виміру - інфосфери (поряд із землею, морем, повітрям і космосом),
сфера, у якій існує інформація та інформаційні потоки (Дж. Метьюс,
В. Врістон, М. Лібіскі, Р. Кохан, Дж. Най). Як і у випадку з технологіч­
ною революцією суттєво змінилися "локалізаційні" виміри та зв'язки.
Так, сучасні телекомунікації та технології суттєво змінюють наші уяв-
155
Частина 1. Міжнародні системи

лення про час, простір і відстані, що впливає на економічні, військові

та політичні відносини у світі. Нерівномірне запровадження новітніх
технологій суттєво впливає на формування регіональної розстановки
сил. Наявність розгалужених інформаційних технологій (фіброоптич-
них і комп'ютерних мереж та супутникових пристроїв) визначає
спроможність держави або регіону конкурувати на світовому ринку.
У геополітичному контексті інформація призводить до формування
певного парадоксу. З одного боку, в епоху інформатизації держави
залучаються до розв'язання питань і проблем у місцях безвідносно від
географічного розташування. Надсилання військових сил до зон кри­
зи є дорогим і ризиковим заходом, у той час, коли інформаційна при­
сутність відкриває можливості для впливу на події без безпосередньої
присутності та у прихованіший спосіб. З іншого боку, вразливість
щодо інформаційного тиску може призвести до формування ізоляціо­
ністських тенденцій у зовнішній політиці держави. У той же час,
держава може розробити власну контрінформаційну компанію з ме­
тою мінімізації негативних наслідків впливу.
Для геополітичних традицій початку XXI ст. характерним є поява
"нової" або "критичної" школи геополітики, яка ставить під питання іс­
нуючі структури влади та географічні знання. Характерна відмінність
традиційної та критичної геополітики полягає в тому, що переоцінюєть­
ся методологічна основа політичної географії для геополітики. Приділя­
ючи дедалі більшу уваїу соціальним теоріям, критична геополітика ста­
вить питання проблемності методів, якими географічні міркування,
практика та перспективи вимірювали, представляли й оцінювали світ.
На думку представників школи Дж. Агнью, Ж. Тоал, Д. Найт,
Н. Девід, Н. Кліо, у сучасній геополітичній ситуації бінарне мислення
традиційної геополітики (ми - вони, внутрішнє - зовнішнє, Хартленд
- Рімленд, теллулократія - талассократія, Схід - Захід) не працює під
впливом прискорення інформатизації, глобалізації та поширення тех­
ногенних ризиків. Як і традиційна геополітика, "критична" геополіти­
ка є політичною практикою та вивченням сучасної геополітичної си­
туації для пошуку шляхів здійснення впливу на світову політику, але з
урахуванням ширшого спектра чинників, що впливають на форму­
вання сучасної політичної карти.
Незважаючи на поширення нових підходів до аналізу сучасного
геополітичного середовища, традиційні схеми ієрархізації та спеціалі­
зації світового простору, що тісно пов'язані з проблемами формуван­
ня світового порядку, залишаються важливим напрямом роботи гео-
політиків. У сучасних умовах вони набувають форм геостратегічних
досліджень, що передбачають розбудову перш за все ресурсних, особ­
ливо силових, а також функціональних моделей держав і відносин
між ними. Такі геостратегічні моделі залишаються активним напря­
156
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

мом розробок американських "неоатлантистів", що намагаються об­

ґрунтувати панівне становище США в нових умовах після розпаду
соціалістичної системи та реконфігурації пострадянського простору.
Численні теоретичні пошуки 1990-х pp. призвели до розробки певних
моделей ієрархізації світового простору, що зазнає корінних змін. Та­
кі моделі набувають форм виведення нових геополітичних і геостра-
тегічних полів та визначення їхнього місця для реалізації глобальних
інтересів США. Характерною особливістю всіх цих концепцій є розро­
бка практичних рекомендацій для зовнішньої політики держави
(С. Хантінгтон, 3. Бжезинський, С. Коен, Й. Галтунг тощо).
Геосоціологічний підхід перебуває на межі геополітики й соціо­
логії, акцентуючи увагу на відмові від прямого впливу географічних
факторів, насамперед, розмірів території та кордонів, на зовнішню
політику. Відносини між соціальними групами, між індивідами фор­
муються завдяки взаємодії з оточуючим середовищем
(А. Хаусхоффер, К. Швейтцер, Р. Хіндер). Геосоціологічний підхід по­
лягає у введені у співвідношення географічне середовище - зовнішня
політика, що традиційне для геополітики, принципу людини, як зв'я­
зуючої ланки між географічним середовищем і зовнішньою політи­
кою: географічне середовище - людина - зовнішня політика. Аргуме­
нтацією є той факт, що саме людина актуалізує роль того чи іншого
географічного фактора для зовнішньої політики (В.де ла Бланк,
Е. Реклю, К. Швейтцер, Р. Хіндер).
До теорій, що в певній мірі визначають параметри міжнародного
середовища належать расово-антропологічні теорії. Такі теорії ви­
никли у руслі натуралістичного напряму в соціології і ґрунтуються на
твердженні про фізичну та психічну нерівноцінність людських рас,
вирішальний вплив їх відмінностей на людську історію і культуру люд­
ства. Трактування міжнародних відносин у цих теоріях зводиться до
боротьби між расами, що розглядаються як макрополітичні спільноти.
Визнання расового фактора як такого, що здійснює визначальний
вплив на історичний процес, передбачало обґрунтування ієрархії рас
на основі біологічних і культурних відмінностей. Представників расо­
вих теорії можна розподілити на дві групи: Ж.де Гобіно стверджував,
що суспільний розвиток можливий лише за умови расової чистоти су­
спільства, в іншому випадку відбувається руйнування життєвого ук­
ладу життя й деградації культури, а раси не є рівноцінними - біла має
панувати над негроїдною та монголоїдною; О. Аммон та Ж. Ляпуж на
основі критерію інтелектуального розвитку (залежно від розміру голо­
ви) формують теорію расової боротьби - основний "закон епох" поля­
гає у винищенні досконалішої вищої раси через соціальний відбір. У
міжнародному середовищі боротьба між расами проявляється у формі
конфліктів, які мають різноманітний характер, але загалом призво­
дять до расової катастрофи всього людства.
157
Частина 1. Міжнародні системи

Теорія марксизму - це система соціологічного детермінізму, що

зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлу­
ататорськими (власниками засобів виробництва) й експлуатованими
(робочою силою). Класова боротьба є визначальним суспільним проце­
сом і рушієм історії. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм між
класами виникає через основне суспільне протиріччя між рівнем роз­
витку продуктивних сил і виробничими відносинами. Суспільний лад,
у термінології марксизму формація, представляється у вигляді первіс­
ного, рабовласницького, феодального й капіталістичного. У межах да­
ної теорії держава відіграє роль адміністративно-правового апарату
класового панування, а міжнародні відносини та зовнішня політика
зводяться до економічних стосунків. Категорії міжнародного середо­
вища, міжнародної системи та міжнародні відносини трактуються як
прояв розстановки класових сил у світовому масштабі. Притаманне й
певне відсторонення від держави, як основного актора міжнародних
відносин. Держава ж є лише механізмом, за допомогою якого суспільні
класи реалізують власні економічні інтереси.
Австрійський економіст Р. Гільфердінг на початку XX ст. висунув
ідею про тісний зв'язок капіталізму і мілітаризму у формі злиття фінан­
сового і промислового капіталів, які зацікавлені у нових ринках дешевої
сировини та збуту товарів. Держави, що забезпечують інтереси таких
фінансово-промислових об'єднань, стають дедалі агресивнішими у своїй
зовнішній політиці і схильні до застосування сили. У міжнародних від­
носинах це має наслідком затяжні війни за перерозподіл світу.
На основі цих поглядів М. Бухарін розвиває ідею про імперіалізм і
структуризацію світу по лінії ядро (найрозвиненіші промислові країни) -
периферія (слабко розвинені й залежні від ядра країни). Він підкреслю­
вав, що війна за імперіалізм є прагненням задовольнити економічні ін­
тереси за рахунок інших. В. Ленін більше уваги приділяв міжнародних
відносинам на основі тези про можливість соціалістичної революції в
одній окремій країні. Це докорінно змінює характер міжнародних від­
носин, оскільки нерівномірність розвитку капіталізму і неминучість криз
та воєн між панівними експлуататорськими класами призводить до то­
го, що основне протиріччя у міжнародних відносинах після соціалістич­
ної революції стосуватиметься в переважній мірі не протистояння між
імперіалістичними країнами, а визначатиметься боротьбою між проле­
тарською державою і її капіталістичним оточенням.
На основі ідей марксизму з 1950-х pp. зароджується течія неомар­
ксизм (структуралізм, глобалізм), які об'єднуються тезою про поділ
світу на високорозвинений центр й економічно слабку периферію. До
неомарксизму належать концепції І. Валлерстайна, С. Аміна, Р. Кокса,
Ф. Кордозо тощо.

158
 Розділ 3. Структура і функції міжнародних систем

Концепція І. Валлерстайна базується на поділі світу на центр - на-

півпериферію - периферію, виходячи з показників економічного роз­
витку. Центр (ядро) складається з держав економічно розвинених, що
володіють, за словами С. Аміна п'ятьма монополіями: на новітні техно­
логії, фінанси, доступ до природних ресурсів, до засобів комунікацій та
володіння ядерною зброєю. Ці держави визначають параметри взає­
мин з рештою світу. Напівпериферія представлена середньорозвине-
ними державами, які перебувають під впливом центру, а периферія
представлена залежними й підконтрольними центру державами.
Ф. Кордозо, погоджуючись із визначальним впливом економічних
чинників на стратифікацію світової міжнародної системи, вважає,
що крім економічних важливими є політичні, соціальні та культурні.
На противагу Валлерстайну, учений стверджує, що держави перифе­
рії отримують і певні переваги від такої структури, оскільки крім об­
межень власного розвитку, що накладаються і визначаються держа­
вами ядра, існують і певні переваги. С. Амін переконує у потенціалі
переходу світової системи від капіталістичної до соціалістичної, що
випливає з формування ідеології прогресивного націоналізму в регіо­
нах периферії. Регіональні утворення периферії призведуть до фор­
мування антисистемного розриву і держави центру змушені будуть
зважати на інтереси національних держав і широких народних мас
Латинської Америки, Африки й Азії.
Значне місце у визначенні параметрів міжнародної системи за­
ймають цивілізаційні теорії, оскільки вони мають в основі обґрун­
тування істотних відмінностей між людськими спільнотами на основі
соціокультурних особливостей, що визначають природу міжнародних
взаємин. Цивілізаційний підхід визначає параметри цивілізаційної
ідентифікації суб'єктів міжнародних відносин. Основоположниками
цивілізаційного підходу в науці міжнародних відносин є А. Тойнбі,
М. Данілевський, О. Шпенглер, С. Хантінгтон, Е. Тофлер тощо.
На думку більшості теоретиків цивілізаційного підходу, географічні
кордони цивілізацій визначають межі природного впливу великих
держав, сфери їхнього життєвого простору та території їхнього війсь­
ково-політичного контролю. Цивілізаційно-політичні фактори визна­
чають важливі характеристики існування та поведінки спільноти на
глобальному рівні: характер економічного розвитку та взаємин із зов­
нішнім оточенням, ступінь схильності до експансії й можливість реа­
льного її здійснення, місце в загальноцивілізаційному розвитку на то­
му чи іншому етапі історії. Ці фактори включають і схильність до ма­
ксимального можливого збільшення своєї могутності, що, залежно від
обставин, набуває форми економічного або політичного панування,
прямого територіального розширення тощо. Ця схильність є природ­
ною для держав, і параметри її задані географічними факторами.

159
Частина 1. Міжнародні системи

Поясність, у чому полягає сутність феномена струк­

тури міжнародної системи, наведіть приклади її втілення
у конкретні явища та процеси, що притаманні сфері
міжнародних відносин.
Проаналізуйте стан внутрішньої симетрії сучасної Пошукові
постбіполярної системи міжнародних відносин порівня­
но з її історичними попередниками. завдання
Проаналізуйте, чим характеризується співвідношення
процесів функціонування та процесів розвитку в сучас­
ній міжнародній системі, наведіть приклади конкретних
проявів цих процесів.
Зробить висновки щодо існування надісторичних трен-
дів у розвитку міжнародної системи та можливості їх теоре­
тичної концептуалізації за допомогою формальних моделей.
Чи завжди безпека держав є максимальною у стабі­
льних міжнародних системах? Обґрунтуйте свою думку.
Наведіть приклади стабільних і нестабільних міжна­
родних систем. Визначте основні джерела стабільності та
нестабільності.
Розкрийте основні загрози безпеці постбіполярної мі­
жнародної системи.

Берталанфи Л. фон. История и статус общей теории

систем // Системные исследования : Ежегодник, 1972.
- М., 1973.
Капітоненко М. "Баланс сил" та організація міжнаро­
дної системи // Актуальні проблеми міжнародних відно-
« син. - К., 2007. - Вип. 67, ч. 1. - С. 11-17.
Література Капітоненко М. Стабільність міжнародних систем / / До­
слідження світової політики. - К., 2003. - Вип. 22. - С. 3-17.
Devezas Tessaleno, George Modelski. Power Law
Behavior and World System Evolution: A Millennial
Learning Process / / Technological Forecasting and Social
Change. - 2003. - № 70. - P. 819-859.
Donnelly Jack. Sovereign Inequalities and Hierarchy in
Anarchy: American Power and International Security
/ / European Journal of International Relations. - 2006.
- 12 (2) - P. 139-70.
Morgan P. International Security: Problems and
Solutions. - Washington, 2006.
Rennstich Joachim Karl. Chaos or ReOrder? The Future
of Hegemony in a World-System in Upheaval // Journal of
World System Research. - 2005. - № 2. - P. 209-238.
Viotti P., Kauppi M. International Relations and World
Politics: Securoty, Economy, Identity. 3rd ed. - Upper
Saddle River, 2006.
Waltz Kenneth. Structural Realism after the Cold War
// International Security. - 2000. - № 25. - P. 5-41.

160
 Розділ 4

Структурні рівні
системи міжнародних відносин

Система міжнародних відносин за своєю організацією є однією з

найскладніших суспільних систем. Її надзвичайна складність визна­
чається багатовимірніс-
тю структури, різнома­
ніттям елементів систе­ 4.1. Багаторівневість системи
ми та поліваріантністю міжнародних відносин
функціональних завдань
системи. Важливим фа­
ктором, що зумовлює складність системи міжнародних відносин, є її
тісний зв'язок із рештою суспільних систем, які діють у національних
просторах окремих держав.
Множинність зв'язків і відсутність у системі міжнародних відносин
єдиного механізму управління зумовлюють методологічну потребу ви­
діляти всередині системи окремі структурні комплекси. Адже розв'я­
зання конкретних дослідницьких завдань у межах усієї системи є не­
виправдано складним або навіть неможливим через надвелику кіль­
кість елементів і зв'язків у системі. Виокремлення та вивчення кож­
ного предмета в межах системи міжнародних відносин вимагає робо­
ти з меншими об'єктами аніж сама система.
Отже, виправдане з методологічного погляду виділення окремих
комплексів - підсистем - у структурі системи міжнародних відносин є
досить традиційним. Водночас, за своєю типологією підсистеми в си­
Частина 1. Міжнародні системи

стемі міжнародних відносин також є доволі різноманітними й зале­

жать, насамперед, від потреб кожного окремого напряму досліджень.
Так, доволі поширеним явищем є виділення окремих функціональних
підсистем, які, по суті, є різними видами міжнародних відносин: по­
літичні, військові, економічні, культурні, інформаційні тощо.
Кожна із цих функціональних підсистем має власну структуру та
динаміку розвитку, однак складається з тієї ж множини елементів,
що й система міжнародних відносин загалом. Отже, функціональні
системи розрізняються насамперед за рахунок особливостей в органі­
зації між елементами та функціями. Таким чином, основною для фу­
нкціональних підсистем є власна структура системи міжнародних ві­
дносин, що цілком визначає спосіб організації і співвідношення еле­
ментів у кожній функціональній підсистемі.
Ще одним важливим продуктом системного підходу до вивчення
міжнародних відносин для розуміння міжнародних процесів є мето­
дологія рівнів аналізу. Запроваджена К. Уолтцем, вона отримала в
подальші роки значний розвиток у роботах багатьох дослідників між­
народних відносин. Хоча номінально методологія стосується окремої
площини міжнародних відносин, - процесу прийняття політичних рі­
шень, - вона теж виходить з розуміння складності системи міжнаро­
дних відносин та необхідності її розкладення на менш складні ком­
плекси відносин. За твердженням А. Канторі та С. Шпігеля, обмежен­
ня досліджень міжнародних відносин лише національним рівнем
прийняття рішень та взаємодії між міжнародними акторами є надмі­
рно спрощеним підходом; навпаки, дослідження міжнародної систе­
ми як багаторівневого комплексу дозволяє отримати адекватніші реа­
льності результати аналізу тенденцій міжнародних відносин.
Відповідно, запровадження рівнів аналізу міжнародних відносин ста­
ло спробою виокремити в межах системи міжнародних відносин більш
локальні множини акторів, що задіяні в межах розв'язання окремих мі­
жнародних проблем. У цьому випадку структурування системи міжна­
родних відносин проводиться, уже виходячи з особливостей окремих
елементів та їх можливостей до самоорганізації і взаємодії на різних
ступенях організації системи: від індивідуального до глобального.
Однак навіть поміж цими різними комплексами міжнародних відно­
син структурні рівні системи займають особливе місце. Феномен струк­
турних рівнів у системі міжнародних відносин є специфічним. З одного
боку, цей феномен має системну природу, в організаційному плані
структурні рівні, так само як будь-яка інша підсистема, є частиною сис­
теми міжнародних відносин, будуються на елементах цієї системи.
Проте, з іншого боку, принципова відмінність структурних рівнів, -
з погляду їх співвідношення із системою, - полягає у відсутності те-
162
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

притаманної функціональним підсистемам. Так само як

л є о л о г іч н о с т і ,
у системі міжнародних відносин, на її окремих структурних рівнях
зіштовхуються різні за своїм типом і місцем в ієрархії елементи сис­
теми, а самі структурні рівні - як підсистеми - містять у собі елементи
всіх функціональних підсистем.
Таким чином, при виділенні структурних рівнів у межах системи
міжнародних відносин не відбувається гомогенізації підсистем за жо­
дною сутнісною ознакою. Навпаки, структурні рівні за власною стру­
ктурою та функціональним спрямуванням зберігають рівень гетеро­
генності, близький рівню системи міжнародних відносин.
Локалізація міжнародних процесів на структурних рівнях системи
міжнародних відносин відбувається за рахунок універсальної сегмен­
тації системи. З огляду на це при виділенні в системі структурних рі­
внів визначальну роль відіграє просторова організація структури -
найчастіше кожен структурний рівень має чітке власне просторове
визначення (географічний детермінізм), або принаймні менший прос­
торовий масштаб структури зв'язків між своїми елементами (просто­
рова сегментація) аніж система міжнародних відносин.
Поява структурних рівнів пов'язана із процесом сегментації глоба­
льного простору: адже виокремлення структурних рівнів у досліджен­
нях міжнародних відносин корелює із процесами сегментації в реаль­
них умовах міжнародних процесів сучасності. Це було притаманним
ще біполярній системі міжнародних відносин, коли сегментація гло­
бального простору відбувалася в межах існуючої структури відносин
між наддержавами та контрольованими ними системами. Уже у
1970 р. А. Канторі і С. Шпігель запропонували системні критерії ана­
лізу окремих географічних просторів у межах системи міжнародних
відносин, таким чином, запровадили критеріальну базу для виокрем­
лення структурних рівнів у межах системи.
На основі застосування принципу подібності в цій моделі виділяли­
ся 15 політичних регіонів, які автори називали підпорядкованими си­
стемами. Зазначені системи не були ані ізольованими, ані автаркіч-
ними; навпаки, вони були цілком інтегровані у глобальну структуру,
що визначалася трьома глобальними акторами: США, СРСР та КНР. Ці
глобальні актори виконували, з-поміж іншого, роль ключових чинни­
ків у забезпеченні взаємодії між підпорядкованими системами.
З активізацією економічної співпраці між сусідніми державами та
розгортанням економічної інтеграції в окремих частинах світу про­
блеми виділення в межах системи міжнародних відносин структурних
рівнів поступово почала виходити за межі структури глобальної біпо­
лярності. Р. Гілпін у роботі "Політична економія міжнародних відно­
син" (1987) зазначав, що сегментація у світі дедалі більше залежить
від економічних відносин, аніж від характеру стратегічної конфрон­
163
Частина 1. Міжнародні системи

тації наддержав. На його думку, у 80-ті pp. XX ст. у світі з'явилися

особливі підсистеми міжнародних відносин, які були організовані за
рахунок тісної економічної співпраці, не мали жорсткої централізації
та не утворювали чіткої ієрархізованої структури в глобальному вимі­
рі. Мотивами згуртування в цих підсистемах стали не спільні ідеоло­
гічні, культурні або етнічні ознаки, а функціональні потреби підви­
щення державами власної конкурентоспроможності в міжнародній
торгівлі та світовому розподілі праці. Спонукальними мотивами до їх
формування та зміцнення, на думку Гілпіна, були боротьба за світові
ринки, спільні протекціоністські заходи, розв'язання питань монета­
рної політики та подолання боргових проблем.
Відповідно, структурування системи міжнародних відносин розви­
валося за просторовим принципом, навколо центрів світового еконо­
мічного розвитку. Перший простір утворювався на основі Західної
Європи з її високим рівнем розвитку регіональної економічної інтег­
рації. До нього тяжіли не тільки європейські держави, що не входили
до ЄЕС, але також значна частина колишніх колоній європейських
держав і деякі держави Близького Сходу. Другий простір утворював­
ся навколо Сполучених Штатів, і до нього входили Канада, Мексика,
значна частина Центральної Америки та Карибського басейну, півні­
чна частина Південної Америки. Третій простір формувався в Тихо­
океанському регіоні, і хоча він був набагато аморфніший ніж попере­
дні два, у ньому також були виражені лідери - Японія і нові індустріа­
льні країни Східної Азії. Частинами цього простору стали країни
АСЕАН, Австралія та Океанія, частина Латинської Америки, а також
тихоокеанські узбережні райони Канади та США.
Три міжнародні регіони не охоплювали всі держави світу, зокрема
доволі потужні в економічному потенціалі КНР, Індію, південь Пів­
денної Америки та СРСР. Принципово важливим у такому баченні
світу був не поділ світу на виняткові за своїм територіальним охоп­
ленням підсистеми, а відображення тенденції сегментації світового
простору та зростання ролі регіонів як специфічних акторів міжна­
родних відносин.
Попри невисокий рівень формалізації, ці простори закріпили суб-
глобальний рівень міжнародних відносин у ролі окремого структурно­
го рівня, на додаток до традиційного глобального, який донедавна ці­
лковито ототожнювався з усією системою міжнародних відносин.
Глобальний та субглобальний структурні рівні (організація останнього
відбувалася навколо окремих міжнародних регіонів, насамперед еко­
номічних, по мірі їх консолідації та зміцнення, отже цей структурний
рівень визначився як регіональний/субрегіональний) заклали основу
практичної багаторівневості системи міжнародних відносин.

164
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

Визначення регіонального структурного рівня як впливового та са­

мостійного в системі міжнародних відносин, з одного боку, та, вна­
слідок цього, поступове закріплення за окремими просторовими ком­
плексами ролі самостійних міжнародних акторів зумовили потребу
адекватної концептуальної ревізії досліджень міжнародних відносин
та призвели до остаточного закріплення в апараті дослідників багато­
рівневої конструкції світової системи. Відповідно розширювався й
перелік структурних рівнів системи, з'являлися різні концепції струк-
турування системи міжнародних відносин за цим принципом.
Важливим чинником у концептуалізації феномена структурних рі­
внів у системі міжнародних відносин, який вийшов за межі просто­
рового детермінізму, стало використання категорії взаємозалежності
як засобу пояснення принципів формування та функціонуванні
окремих структурних рівнів. Для всіх структурних рівнів є прита­
манною взаємозалежність елементів, з яких вони складаються. Вод­
ночас на різних структурних рівнях спостерігається відмінність в інте­
нсивності та змісті відносин, у яких проявляється взаємозалежність
елементів системи міжнародних відносин. Якщо на глобальному взає­
мозалежність пов'язана з доволі широким і загальним розумінням вза­
ємної зацікавленості держав у створенні та збереженні "нормального"
міжнародного клімату, то на субглобальних рівнях між державами спо­
стерігається взаємозалежність одразу у кількох різних сферах.
Ця ситуація значною мірою зумовлена тенденціями економічного ро­
звитку на субглобальних структурних рівнях, а також зростанням обся­
гів економічної взаємодії й інтенсивності комунікацій між державами в
межах окремих міжнародних економічних комплексів. З іншого боку,
будь-які міжнародні комплекси залишаються продуктами складних сус­
пільних процесів, у яких ключову роль відіграють держави. Таким чи­
ном, діяльність незалежних держав є джерелом поділу світової системи,
у тому числі і її структурування; державний устрій та управління всере­
дині держави впливають на характер і динаміку формування окремих
комплексів системи міжнародних відносин.
Саме ця особливість структурування системи міжнародних відно­
син зумовлює принцип вертикальної організації структурних рівнів
системи. Попри те, що сукупність окремих міжнародних комплексів
взаємодії, представлених на кожному рівні, у просторовому відно­
шенні завжди охоплює весь світ, середні показники активності самих
комплексів та, відповідно, номінального потенціалу представлених у
цьому комплексі відносин, стає на кожному наступному структурно­
му рівні системи меншим.

165
Частина 1. Міжнародні системи

Еволюція системи міжнародних відносин, завершення біполярного

протистояння вивільнило системоутворюючий потенціал субглобальних
рівнів міжнародних відносин. Різні міжнародні комплекси, що функці­
онують у межах сучасної системи міжнародних відносин, у свою чергу
спричиняють вплив на структурування всієї системи міжнародних ві­
дносин. За ступенем впливу на організацію системи можна виділити
три групи таких комплексів: міжнародні центри впливу, що формують
ядро світової системи, проміжну зону та периферію системи міжнаро­
дних відносин. Критерієм поділу комплексів на ці групи є дві визнача­
льні характеристики: по-перше, рівень внутрішньої стабільності між­
народних комплексів; по-друге, сталість і динаміка його розвитку.
Міжнародні центри відрізняються високою стабільністю, політич­
ною згуртованістю та організацією на субнаціональному рівні, а також
сталим економічним зростанням і технологічною інноваційністю еко­
номіки. Завдання взаємодії в межах таких комплексів пов'язані із пра­
гненням держав, що до них входять, досягти високого рівня контролю
над середовищем поза межами власного простору, тобто, над рештою
світу, а також забезпечити кращі умови для конкуренції за глобальний
вплив з іншими центрами. Зараз такими центрами є перед усім США,
Західна Європа та, з певними застереженнями, Японія і КНР.
Оскільки центри забезпечують своє домінування у світовій системі
шляхом встановлення ідеологічної гегемонії, особливо в економічній
сфері, а такі претензії поки що є обґрунтованими лише з боку США, то
останні відіграють роль світового лідера. Навіть за умови внутрішньої
конкуренції між державами центру, що належать до умовного світово­
го "Заходу", поки зберігається їх спільність в ідеологічній сфері, харак­
терна для поведінки держав-центрів у міжнародному середовищі. Са­
ме ця спільність є головним джерелом лідерства США. Центри є основ­
ними елементами структурування системи на глобальному рівні.
Головним джерелом процесів організації міжнародних відносин на
субглобальних структурних рівнях є проміжна зона системи міжнаро­
дних відносин. Виокремлення проміжної зони в постбіполярний пері­
од виправдане ще й тим, що за допомогою цього прийому дослідники
намагаються підкреслити відхід від логіки, притаманної періоду холо­
дної війни. Адже в межах біполярної системи на глобальному рівні всі
держави, які зараз долучені до проміжних зон, фактично були об'єк­
тами глобальної політики наддержав, так само, як і простори, до яких
ці держави належать.
Водночас, хоча проміжна зона стає ключовим інструментом структу­
рування окремих комплексів системи міжнародних відносин та безпо­
середньо впливає на формування міжнародного порядку на регіональ­
166
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

ному рівні системи, усе ж її впливом на глобальний міжнародний поря­

док також не можна нехтувати. Сукупний потенціал проміжної зони
пов'язаний із тенденціями міжнародного розвитку, представленими в
процесах, що відбуваються на цьому рівні та є характерними для всіх
або для більшості комплексів субглобальних структурних рівнів.
Проміжна зона як структурний імператив у межах системи міжна­
родних відносин визначає колективну самоідентифікацію, яка не
може мати вищого за регіональний рівень і вимагає безумовної кон­
солідації в межах окремих міжнародних комплексів. Прикладом тако­
го комплексу є Центрально-Східна Європа, що була визначена як са­
мостійне явище після падіння соціалістичного табору у Східній Європі
та підживлювалася винятково спільним прагненням країн, що її
утворювали, якомога швидше приєднатися до європейського та єв­
роатлантичного просторів; зволікання відбувалося всупереч їх праг­
ненням і неодноразово підтверджуваній самоідентифікації з вище­
згаданим простором.
Нарешті, периферійна зона системи міжнародних відносин скла­
дається з маргіналізованих міжнародних комплексів, які часто асоці­
юються із проявами нестабільності та економічного занепаду. Збройні
конфлікти, низький рівень життя та неефективність економічних мо­
делей зумовлюють перебування держав, що ці простори утворюють,
на периферії світового розвитку. Мотивом організації простору в цій
зоні є системні проблеми, що з ними зіштовхуються ці держави, оскі­
льки розв'язання зазначених проблем самотужки не є для них реаль­
ним; отже, у формуванні окремих структурних комплексів вони пра­
гнуть знайти спільні механізми задоволення хоча б нагальних потреб
у сфері безпеки та розвитку.
Фактично, двома основними ознаками міжнародних комплексів, за
якими вони потрапляли до цієї зони, стали наявність нерозв'язаного
активного або латентного конфлікту (чи, навіть, кількох) та слабкість
структури (не інститутів, а саме структури, оскільки існування фор­
мальних регіональних інститутів не є свідченням високого рівня кон-
солідованості та стабільності певного простору).
Отже, вертикальна організація структурних рівнів системи міжна­
родних відносин спирається на просторовий принцип, коли об'єд­
нання в межах одного простору кількох міжнародних акторів обумов­
люється не глобальною структурою міжнародних відносин, а прина­
лежністю до певного географічного простору. Таким чином, структу­
рні рівні тісно пов'язані із такими територіальними феноменами між­
народних відносин як міжнародні регіони, регіональні військові сою­
зи та регіональна інтеграція.
167
Частина 1. Міжнародні системи

У глобальному ж контексті структурні рівні виражають різні типи

та джерела організації системи міжнародних відносин, кожен з яких
має власні специфічні особливості сегментації міжнародного простору
та організації зв'язків між елементами системи міжнародних відно­
син. Виходячи з цього принципу, у межах сучасної системи міжнаро­
дних відносин доцільно виділяти такі структурні рівні системи:
> глобальний,
> регіональний,
> двосторонніх відносин,
> транснаціональний.

Глобальний рівень системи міжнародних відносин є визначальним

для типу й організації останньої. Саме на глобальному рівні визнача-
ШШШЯШШШШ ються основні принципи
організації системи, п
4.2. Глобальний рівень ключові актори та харак­
системи міжнародних відносин тер взаємовідносин між
ними. Відносини між
провідними акторами,
чий потенціал дозволяє їм навіть поодинці визначати динаміку між­
народних процесів у системі (у випадку наддержав), або принаймні
колективно впливати на напрям і динаміку розвитку системи (у ви­
падку з "концертом" великих держав), є визначальними для організа­
ції глобального рівня - адже, й інтереси провідних акторів системи
міжнародних відносин не локалізуються лише в одній частині світу й
мають зазвичай глобальний характер.
Глобальний структурний рівень є ключовим у визначенні типу органі­
зації системи міжнародних відносин. З організаційного погляду глоба­
льний структурний рівень фактично розглядається як тотожний усій си­
стемі міжнародних відносин. Адже структурування світової системи за­
лежить від характеру організації лідерської системи на глобальному
структурному рівні, природи та динаміки відносин між глобальними
державами. На глобальному рівні локалізуються й самі держави-лідери,
відносини між якими є визначальними для структури світу.
Виокремлення глобального рівня як ключового в системі міжнаро­
дних відносин починається вже у міжвоєнний період, паралельно із
запровадженням у дослідження міжнародних відносин концепції ба-
гаторівневості системи. Уже на початку 30-х pp. XX ст. в Німеччині
набуває популярності концепція панрегіонів, в основу якої було за­
кладено ідею побудови великих політико-економічних блоків, у кож­
ному з яких існував виражений лідер, що домінував у межах свого
168
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

панрегіону. Водночас для концепції панрегіонів характерним було не­

хтування чітким географічним детермінуванням регіональних прос­
торів і фактична маргіналізація всіх другорядних акторів, окрім ліде­
рів панрегіонів.
Світ ділився на три панрегіони під проводом Німеччини, Японії та
США. Німецький панрегіон складався з Європи і периферійних прос­
торів Африки, Близького Сходу та Південної Азії. Японський панрегі­
он охоплював Східну та Південно-Східну Азію, Океанію. США контро­
лювали всю Західну півкулю (інколи в роботах, що концептуалізували
панрегіональний поділ світу, виділявся і четвертий панрегіон із СРСР
у ролі лідера, але його межі взагалі не визначалися).
Особливість світосистемної моделі панрегіонів полягала в тому, що
кожна така регіональна система фактично була автаркізованою, а
контакти між панрегіонами зводилися до мінімуму. Таким чином, у
світі фактично мало існувати три напівізольовані одна від одної сис­
теми, зв'язки між якими були прерогативою лідерів панрегіонів.
Хоча модель панрегіонів не знайшла поширення за межами німе­
цьких геополітичних досліджень 1930-х pp., сама ідея використання
міжнародних регіонів як зручної категорії у геополітичних досліджен­
нях набула популярності. Особливо значущими у закріпленні поняття
міжнародний регіон у дослідженнях міжнародних відносин були ро­
боти С. Коєна (зокрема, "Роз'єднана географія та міждержавні проти­
річчя"), який запропонував модель світу, де існувало одразу два типи
міжнародних регіонів. Перший тип складали геостратегічні регіони,
які формувалися під проводом двох наддержав. У кожному геостра-
тегічному регіоні існувало одразу кілька геополітичних регіонів, що
відрізнялися певним рівнем гомогенності та взаємодоповнюваністю
ресурсної бази елементів, які їх складали.
С. Коен виділяв геополітичні регіони у межах геостратегічного регі­
ону під проводом США (Англійсько-Американський світ і Карибські
держави, Південна Америка, Приморська Європа та Магриб, Острів­
на Азія і Тихий океан) та у радянському геостратегічному регіоні (Ха-
ртленд і Східна Європа, Східна Азія).
Активізація політичних, економічних процесів у різних частинах
світу призводила до поступового відходу від ієрархічної геополітичної
інтеграції у світовому просторі, але глобальний структурний простір
продовжує залишатися визначальним для всієї структури системи
міжнародних відносин, оскільки в умовах гнучкої та плюралістичної
глобальної інтеграції світ продовжує гуртуватися навколо традицій­
них лідерів геополітичних регіонів.
У межах глобального структурного простору визначається ієрархія
держав. Співвідношення їх потенціалів і завдань політики може роз­
169
Частина 1. Міжнародні системи

глядатися як основа для будь-якої ієрархії саме у глобальному кон­

тексті, адже лише за умови зіставлення цих параметрів з усіма осно­
вними акторами світової системи може бути чітко визначене місце
будь-якої держави не тільки у глобальному масштабі, але й у межах її
власного регіону або субрегіону. Адже глобальні лідери, чиї інтереси
мають глобальний характер, залишаються важливим потенційним ре­
сурсом для будь-якої підсистеми міжнародних відносин.
Для міжнародних відносин історично було характерним доміну­
вання саме вертикальної організації простору, коли малі та середні
держави організовувалися навколо нечисленної групи великих дер­
жав. Найвищою фазою вертикального типу організації всього світо­
вого простору став європоцентричний світ Нового часу, коли кілька
великих європейських держав контролювали через вертикальні зв'яз­
ки решту держав у Європі та свої великі колоніальні імперії.
Навіть часткове звільнення деяких колоній у першій половині
XX ст. не змінило докорінно цього стану речей, адже нові держави
значною мірою залежали від колишніх метрополій і залишалися у сис­
темі їх вертикальних зв'язків. У повоєнний час становлення біполяр­
ності ще більше закріпило вертикальний характер організації системи
міжнародних відносин, адже наддержави прагнули жорсткого конт­
ролю глобального простору та всіх його акторів.
Із глобальним структурним рівнем пов’язані і провідні глобальні те­
нденції, які визначають не лише стан і динаміку системи міжнарод­
них відносин, але й напрям розвитку всього світу. Саме на глобаль­
ному рівні міжнародної системи розгортається глобалізація, а глоба-
лізм є домінуючою парадигмою просторової організації світу. Глоба-
лізм як ідеологія може бути визначений як програмна глобалізація,
бачення світу без меж, тоді як сама глобалізація є процесом реалізації
цього проекту. Глобалізація передбачає розвиток функціонального
світового ринку, що поступово проникає в національні економіки та
починає домінувати над ними, внаслідок чого останні втрачають час­
тину своєї національної окремішності.
Головною проблемою глобалізації є нерівномірність цього процесу і
його вибірковість: глобалізація є процесом реструктуризації світової
економіки на всіх рівнях, який спирається на пошук ефективної моде­
лі розподілу праці у глобальному масштабі, отже, нехтує особливими
інтересами окремих держав чи регіонів. Оскільки глобалізація призво­
дить до посилення функціональної інтеграції між державами, то вона
не обмежується економічною площиною та впливає на політичний і су­
спільний простір усіх держав. Таким чином, посилення функціональної
інтеграції призводить до появи нового глобалізовного світу.

170
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

На глобальному структурному рівні розгортаються й чотири основ­

ні тенденції, що визначають просторову організацію системи міжна­
родних відносин: фрагментація, сегментація, диференціація та уні­
версалізація. Фрагментація передбачає розпад глобальної системи на
окремі частини, взаємодія між якими є неінтенсивною та слабкою.
Сучасна фрагментація, безумовно, не означає автаркізацію держав,
такий сценарій є винятковим і маловірогідним. До того ж рівень роз­
витку сучасної інфраструктури, зв'язку та транспорту забезпечує фа­
ктичну інтегрованість будь-якої держави в глобальні взаємодії. Дер­
жави також залишаються частиною світової економіки, вони відкриті
зовнішнім впливам, а міжнародний туризм гарантує інтенсивність
міжнародних контактів на недержавному рівні.
Приналежність до глобального структурного рівня системи може
бути позбавлена системного впливу як на державну, так і на суспіль­
ну структуру, якщо держава навмисно (через самоізоляцію, як, напр.,
КНДР) або внаслідок об'єктивних процесів (напр., через тривалі тран­
скордонні конфлікти в різних частинах Африки, що постійно знижу­
ють рівень залучення країн у процеси глобального розвитку) обмежує
інтегрованість у світові взаємодії окремими галузями економіки або
територіями. Фрагментація в такому вигляді може поширюватися не
лише на окремі держави, але й охоплювати цілі їх групи. Таким чи­
ном, фрагментацію слід розглядати як тенденцію світового розвитку,
що є протилежною глобалізації, але також часто і протилежною регіо-
налізму, адже якщо фрагментація сприяє відокремленню держави від
глобальних процесів узагалі, то вона обмежує спроможність регіона­
льного простору до консолідації.
Універсалізація є прямою протилежністю фрагментації та позначає
тенденцію до формування системи глобального масштабу з високим
рівнем внутрішньої згуртованості. Такій системі притаманна висока
інтенсивність взаємодії між усіма її елементами, міжнародні актори
залучені одночасно до вертикальних і горизонтальних взаємодій. Вод­
ночас власне горизонтальні взаємодії поступово зникають, адже дифе­
ренціація функцій різних акторів і форм взаємодії між ними в універ­
сальній системі або відсутня, або є незначною. Останній чинник ево­
люції універсальної системи, безумовно, є утопічним, але може бути
визначеним у реальному світі як тенденція, вектор розвитку, прита­
манний як глобальному рівню системи, так і її регіональним комплек­
сам. Співвідношення регіоналізму й універсалізму в динаміці трансфо­
рмації міжнародних відносин також можна визначити його проміж­
ним становищем між радикальним унітаризмом й універсалізмом.
Внаслідок іманентному універсалізації прагненню до уніфікації ос­
новних атрибутів міжнародних акторів і параметрів взаємодій між
171
Частина 1. Міжнародні системи

ними в універсальній системі поступово нівелюються розбіжності між

різними регіональними комплексами, уся система гомогенізується та
стає цілісною. Тобто, регіональний розподіл глобальної системи між­
народних відносин зрештою зникає, так само як і мезорівень узагалі.
Як тенденція розвитку світової системи універсалізація спрямована
на усунення політичних, соціальних, психологічних бар'єрів, що існу­
ють у світі, тобто, на подолання всіх тих ознак, що становлять джере­
ло регіоналізму. Внаслідок цього сам універсалізм є антонімічним до
регіоналізму принципом розвитку системи міжнародних відносин, а
універсалізація - єдиною по-справжньому дихотомною до регіоналі-
зації тенденцією глобального розвитку.
Менш жорстку форму перетворення міжнародної системи відтво­
рюють дві інші тенденції - сегментації та диференціації. Диференці­
ація забезпечує зростання згуртованості на мезорівні глобальної сис­
теми, але ця згуртованість, по-перше, не спрямована на організацію
територіального простору, а, по-друге, відбувається в окремих функ­
ціональних сферах, не координується із консолідацією інших функці­
ональних площин відносин між тими самими міжнародними актора­
ми і тому відтворює у світовій системі різні за конфігурацією учасни­
ків і географічною організацією комплекси, що існують одночасно та
паралельно в межах глобальної системи міжнародних відносин. Таким
чином, міжнародні системи різного функціонального призначення не
збігаються між собою, а замість існування чіткого поділу на окремі
консолідовані підсистеми у міжнародній системи виникає складна
структура взаємодії, основу якої складають монофункціональні ком­
плекси, що накладаються один на одного у просторовому плані.
Під сегментацією розуміють структурний поділ глобальної системи
на кілька менших комплексів відносин, за географічною або функці­
ональною ознакою. Зазначені одиниці в географічному плані можуть
бути розосередженими або сконцентрованими в одному просторі, але
вони мають бути згуртовані. Від фрагментації сегментація відрізня­
ється тим, що не відбувається на національному рівні та поширюєть­
ся одразу на групи держав (інколи доволі значні за кількістю учасни­
ків). Від диференціації сегментацію відрізняє те, що структура інтен­
сивних взаємодій між елементами збігається з відповідними сферами
політики цих елементів (політичною, економічною, військовою тощо).
Кожен комплекс відносин, утворений унаслідок сегментації, є чітко
відокремленим від інших поліфункціональних блоків. Відносини все­
редині комплексу в усіх основних сферах міжнародних контактів є
інтенсивнішими, ніж такі ж відносини між комплексами. Саме нас­
лідком сегментації системи міжнародних відносин стало створення
двох ворогуючих блоків під час холодної війни, коли існування однієї
172
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

світової системи з її правилами співіснування та забезпечення глоба­

льної стабільності не відтворювалося в основних сферах міжнародних
взаємодій, особливо в економічній; тобто, окремі сегменти глобальної
системи в сукупності всіх міжнародних відносин є окремими систе­
мами міжнародних відносин.
На глобальному структурному рівні актуалізується і феномен регіо-
налізму, який полягає в консолідації певного географічного простору
та формуванні щільнішої структури міжнародної співпраці в межах
окремої підсистеми міжнародних відносин. Вплив регіоналізму на мі­
жнародні відносини має системний характер, тому регіоналізм як спе­
цифічне явище міжнародних відносин слід розглядати на рівні глоба­
льному (у співвідношенні регіоналізму з іншими системними явищами
та тенденціями), регіональному (у ролі регіоналізму в організації регіо­
нального простору) та національному (у впливі регіоналізму на внутрі­
шні процеси в державі, на перерозподіл повноважень у процесі фор­
мування і прийняття зовнішньополітичних рішень, у визначенні на­
прямів можливої інтернаціоналізації внутрішньодержавних адмініст­
ративних й інших регіональних одиниць). Проте як інструмент струк-
турування міжнародного простору регіоналізм безумовно належить
глобальному структурному рівню системи міжнародних відносин.
На глобальному структурному рівні проявляється й особлива форма
міждержавних відносин, - союзницькі відносини, - а також їх інсти-
туційне оформлення у вигляді військово-політичних союзів або коалі­
цій. Позиціонування військових союзів саме на глобальному рівні ви­
кликано впливом, який ці специфічні міждержавні організації мо­
жуть спричинити на стан усієї системи міжнародних відносин. Оскі­
льки функціонально військовий союз спрямований на консолідацію
ресурсів з метою прямої конфронтації із супротивником, яка може
набути форми збройного конфлікту, то предметом впливу союзниць­
ких відносин є стан стабільності системи міжнародних відносин. З
огляду на це, навіть якщо союз має формальний регіональний харак­
тер, то можлива дестабілізація однієї з підсистем міжнародних відно­
син внаслідок формування або застосування військово-політичного
союзу буде поширена на інші підсистеми й, зрештою, на всю систему.
Нарешті, глобальний структурний рівень відіграє основну роль в
організації міжнародних економічних відносин, оскільки основні но­
рми, принципи й інститути, що визначають характер і динаміку між­
народної економічної системи, концентруються на глобальному рівні
та мають універсальний характер. Визначальний вплив глобального
рівня на економічну систему підкріплено й глобальним масштабом
інтересів і діяльності міжнародних економічних клубів (напр., ОПЕК),
що мають вплив на світову економіку, а також ТНК, які відіграють
роль недержавних глобальних міжнародних акторів.
173
Частина 1. Міжнародні системи

Регіональний рівень у системі міжнародних відносин відіграє особ­

ливу роль. Зростання ролі регіонального структурного рівня в органі-
МНШММИЙЙЯИНМНШЯИИЙИННИЙЯВЙИК зації системи міжнаро-
_ _ . „ дних відносин пов'язане
4.3. Р е Г ІО Н а Л Ь Н И Й рівень 3 поступовим перене-
СИСТЄМИ міжнародних ВІДНОСИН сенням значного обсягу
** " ■ ' . "Ц 1 ’ f t ,: І міжнародних взаємодій
І . 1 ‘Ні ВВІ ШИШЯшк ' ШШш ш Ш Ш на рівень регіональних і
субрегіональних систем. З одного боку, зростала плюралізація міжна­
родних відносин - перш за все, за рахунок демонтажу біполярної
структури часів холодної війни, яка не обмежувалася лише глобаль­
ним рівнем системи міжнародних відносин та переносилася на всі
інші структурні рівні.
Ще у 70-80-ті pp. XX ст. в системі міжнародних відносин спостері­
галась активізація взаємодії між державами периферії. Ця тенденція
мала виражений територіальний чинник і сприяла сегментації глоба­
льного простору не за геостратегічними принципами, а за звичайни­
ми територіальними ознаками, за принципом консолідації держав,
які належали до одного географічного простору й унаслідок цього ма­
ли активно між собою взаємодіяти. Без біполярної структури глобаль­
ного рівня на перший план стала виходити самоорганізація регіона­
льних систем, що зумовлювало і зростання ролі регіональних структур
у визначенні динаміки всієї системи міжнародних відносин.
Глобальні та регіональні зміни, що відбулися в останні десятиліття,
зумовили подальшу активізацію міжнародних процесів на регіональ­
ному структурному рівні. Трансформація світової системи призвела
до заміни біполярної структури новою, змішаною, з поєднанням гло­
бальної військово-політичної монополярності з поліцентричними по­
будовами економічного і дипломатичного просторів. Для вивільнення
потенціалу регіональної співпраці існування моноцентричності у вій­
ськовій сфері не є визначальним. США залишаються єдиною наддер­
жавою, але навіть попри очевидні намагання закріпитися в ролі ос­
новного регулятора світової системи, вони далекі від перетворення на
світового гегемона. Отже, говорити про можливість встановлення
жорсткого зовнішнього контролю над усіма регіональними простора­
ми сьогодні не доводиться.
Формування регіонального структурного рівня та поява міжнарод­
них регіонів як інструмента його структурного оформлення в системі
міжнародних відносин у більшості випадків не були пов'язані із власне
регіональними процесами. Формування регіональних комплексів, інко­
ли навіть самої регіональної взаємодії між окремими міжнародними
акторами ставало наслідком зовнішнього втручання - конструктивно­

174
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

го, коли зовнішній актор організовував або навіть формалізовував

простір (сприяв активізації зв'язків між регіональними державами, був
ініціатором створення регіональних організацій), або деструктивного,
коли зовнішній актор становив загрозу для всіх або більшості регіона­
льних держав. Трансформації системи міжнародних відносин, які при­
звели до формування її регіонального рівня та поступового підвищення
ролі регіону в міжнародних відносинах, пов'язані з поступовим послаб­
ленням вертикальних зв'язків у світовій системі.
У повоєнний час кілька важливих етапів еволюції міжнародних від­
носин привели до створення сприятливих умов для посилення регіона­
льного виміру міжнародних відносин. По-перше, деколонізація пере­
творила світовий простір, у якому замість кількох великих колоніаль­
них імперських просторів з'явилася велика кількість незалежних дер­
жав. В організаційному вимірі ця трансформація послабила доміну­
вання вертикального типу зв'язків у системі. У просторовому вимірі
нові держави почали розвивати прямі контакти між собою, не тільки
створюючи розгалужену систему горизонтальних зв'язків, але і створи­
вши критичну масу для формування просторових за своєю організаці­
єю систем - міжнародних регіонів. Мережа міжнародних відносин
ускладнилася достатньою мірою для забезпечення питомого середови­
ща для кількох, інколи протилежних, тенденцій світового розвитку.
По-друге, поступове послаблення жорсткої біполярності, особливо,
контролю наддержав над світовою периферією, із кінця 50-х - почат­
ку 60-х pp. XX ст. дозволило проводити активнішу політику іншим,
особливо потужним державам другого рівня глобальної системи: КНР,
Японії, провідним західноєвропейським державам. Зазначені держа­
ви стали вагомими чинниками не лише глобального, але і субглобаль­
ного рівнів міжнародних відносин. Вони сприяли подальшій плюралі­
зації відносин держав периферії зі світовими центрами, і безпосеред­
ньо залучалися до формалізації регіонального простору.
По-третє, розпад соціалістичної системи, завершення холодної вій­
ни та розпад СРСР знаменували демонтаж біполярної системи міжна­
родних відносин і його заміну на складну монополярну/багатопо-
лярну систему, у якій питома вага вертикальних зв'язків і, що важли­
віше, їх визначальний характер зменшувалися, а кількість і якість
зв'язків горизонтальних, особливо в межах окремих регіональних про­
сторів, зростала. Постійні виклики монополярності та прагнення до
гегемонії у світовій системі з боку США підвищують роль регіональних
структур у формуванні нової постбіполярної системи. Отже, в умовах
постбіполярності створилися умови для перетворення регіоналізму на
одну з провідних, системоутворюючих тенденцій світового розвитку.
У процесах регіонотворення у політичному вимірі міжнародні регі­
они та регіональні системи є продуктом міжнародних взаємодій, між­
175
Частина 1. Міжнародні системи

народно-політичним простором, у якому розгортаються зазначені ре­

гіональні взаємодії та вибудовуються сталі зв'язки й повноцінні сис­
теми взаємодії на регіональному рівні. Ці процеси є не менш значу­
щими для розвитку міжнародних відносин. По-перше, навіть форма­
льні взаємодії між міжнародними акторами, що відбуваються в ме­
жах територіальних комплексів, навіть у межах усталених міжнарод­
них регіонів, залишаються міжнародними за своїм характером. А
оскільки активізація співпраці на регіональному рівні, з одного боку,
не заперечує для кожного окремого міжнародного актора існування
зв'язків і взаємодій за межами регіонального простору, а з іншого, -
через більшу відносну важливість процесів регіонального згуртуван­
ня, - цей вимір відображається на всіх інших взаємодіях міжнарод­
ного актора, то регіональні процеси опосередковано впливають на
всю систему міжнародних відносин.
По-друге, участь позарегіональних держав у регіональних взаємо­
діях перетворює ці держави на учасників процесів формування регі­
ональних структур взаємодії в усіх міжнародних регіонах. По-третє,
консолідація регіонального простору або герметизація процесів у
ньому безпосередньо впливає на баланс сил і розподіл ресурсів у сві­
товій системі міжнародних відносин.
Головним наслідком трансформації світової системи в контексті ак­
тивного розвитку регіональної співпраці безумовно є поліцентричність
в організації світової економіки і багатосторонній характер механізмів
розв'язання проблем міжнародної безпеки та розвитку в переважній
більшості регіонів. Саме ці зрушення в структурі міжнародних відно­
син зумовили плюралізацію всієї системи, структурно закріпили новий
світовий порядок і розблокували потенціал регіональної співпраці,
який було замкнено в межах жорстко структурованої біполярності.
Поліцентричність постбіполярної міжнародної системи є тим сере­
довищем, яке дозволяє активізувати оформлення регіональних прос­
торів і створення в них власних структур міжнародних відносин.
Адже, по-перше, економічні центри світової системи є центрами тя­
жіння для держав, що безпосередньо межують з першими й, таким
чином, є механізмами регіоналізації у своїх регіональних просторах.
По-друге, за поліцентричної структури в системі міжнародних відно­
син створюється конкурентне середовище, у якому для нових регіо­
нальних комплексів виникає більше можливостей для реалізації влас­
ного потенціалу назовні (насамперед, у пошуку власного місця у сві­
товому розподілі праці, доступі до ринків і капіталів) та всередині
(процеси регіонального розвитку і забезпечення безпеки відбуваються
за участі, але зазвичай без тиску ззовні, оскільки в поліцентричній
структурі ці процеси не сприймаються як безпосередня загроза жод­
ному із центрів). По-третє, поліцентричність як парадигма розвитку

176
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

відкриває перед регіональними системами можливість зміцнення

власної ролі в системі міжнародних відносин, поступового перетво­
рення на один із центрів світової системи, що також сприяє активі­
зації регіональної взаємодії та консолідації регіонального простору.
Фактично, із плюралізацією контролю над формуванням регіональ­
них комплексів у світовій системі регіональний рівень поступово змі­
цнювався як самостійний, самодостатній в усіх процесах, які були
пов'язані із глобальною сегментацією та розвитком регіональної взає­
модії. На регіональному рівні формувалася динаміка регіональної ін­
теграції, структурування відносин між державами в різних функціо­
нальних сферах. Перенесення основної ваги в оформленні регіональ­
них просторів на регіональний рівень зумовлювало і трансформацію
всіх регіональних процесів.
Міжнародні регіони визначаються не лише своїм місцем у структу­
рі системи міжнародних відносин або географічними параметрами.
Вони є цілісним суспільним феноменом, який характеризується висо­
ким рівнем взаємозв'язків між суб'єктами, що його складають. Крім
того, для міжнародних регіонів характерною є не просто взаємодія, а
й організована співпраця в економічній, безпековій, політичній або
культурній сфері. Злиття цих складових призводить до якісних змін у
регіональному просторі, формування спільної системи цінностей, тоб­
то, до відтворення спільної ідентичності.
Адже в міжнародних відносинах ідентичність є сукупністю базових
характеристик міжнародних акторів, які виражають якраз його отото­
жнення (або самоототожнення) з певними цінностями. Таким чином,
міжнародні регіони відтворюють власну колективну ідентичність, що
забезпечує їх цілісне сприйняття позарегіональними державами, потре­
бу вибудовувати політику стосовно цих консолідованих просторів, яка
нерідко заступає місце політики стосовно окремих держав регіону.
Водночас еволюція міжнародної системи шляхом її широкої інтег­
рації та ущільнення глобального простору, особливо утвердження гло­
балізації як однієї з провідних тенденцій розвитку світової системи,
зумовили і зміну ролі міжнародних регіонів у визначенні зовнішньо­
політичного курсу та поведінки держави у міжнародних відносинах.
У постбіполярному світі жодна держава не може обмежувати свої зо­
внішньополітичні інтереси лише безпосереднім оточенням. Зростання
залежності держав від міжнародного середовища підштовхує їх до
формування складнішої та різноспрямованішої зовнішньої політики:
вона не лише визначає в загальних рисах політику стосовно держав,
географічно віддалених, але також має будувати на відповідних на­
прямах активну повсякденну політику.
Фактично консолідація та інтеграція міжнародних регіонів, у свою
чергу, спричиняє перебудову структури зовнішньої політики держав,

177
Частина 1. Міжнародні системи

які відповідно виробляють комплексні й інтегровані підходи до між­

народних регіонів. Останні набувають ролі самостійних об'єктів зов­
нішньої політики держави, чинників її формування та реалізації. Сьо­
годні у структурі зовнішньої політики переважної більшості держав
світу регіональні напрями та пріоритети стали звичайними; до того
ж, поміж таких пріоритетів дедалі частіше визначаються географічно
віддалені міжнародні регіони.
Значення міжнародного регіону визначається, з одного боку, консолі­
дацією регіонального простору та конструюванням структури взаємодій
у ньому, а з іншого - його статусом як специфічного актора в міжнаро­
дних відносинах. Територіальний характер феномена регіону як такого
зберігається й у регіоні міжнародному; для нього важливим чинником є
географічна близькість елементів, що його утворюють, або держав, що
безпосередньо межують між собою, чи субнаціональних елементів, які
також перебувають у межах єдиного географічного простору.
У межах цього простору взаємодії між державами та іншими міжна­
родними акторами, що його утворюють, є регулярними, а в процесі цих
взаємодій актори здійснюють один на одного взаємний вплив. Усі між­
народні актори, що є частиною регіонального простору, визнають свою
приналежність до регіону, тобто самоідентифікуються з ним. Така само-
ідентифікація, як прояв регіональної ідентичності, спирається на істо­
ричну, культурну, етнічну, лінгвістичну, культурну спільність тощо.
Міжнародний регіон стає провідною творчою одиницею міжнарод­
них відносин, яка виконує цілий спектр функцій, пов'язаних із від­
творенням провідних тенденцій глобального розвитку: регіональні
структури забезпечують розвиток економічної інтеграції і створення
ефективних безпекових систем, є механізмом консолідації диплома­
тичних зусиль середніх і малих держав й інструментом урегулювання
міжнародних та внутрішньодержавних конфліктів.
Із зростанням ступеня консолідації міжнародних комплексів на регіо­
нальному структурному рівні відбувається формування специфічних
регіональних систем міжнародних відносин, які одночасно є підсисте­
мами системи міжнародних відносин та організаційною основою регіо­
нального структурного рівня системи. Адже регіональна система не мо­
же існувати за відсутності певного, доволі високого рівня консолідації,
тому визначення меж таких систем здійснити набагато простіше.
Збільшення кількості зв'язків й інтенсифікація взаємодії в регіона­
льній системі забезпечує взаємозалежність елементів і призводить до
ущільнення простору - такої інтенсивності зв'язків, що якісно відріз­
няє степінь активності взаємодії всіх суб'єктів регіонального простору
(або середнього показника цієї активності) від звичайного рівня ак­
тивності взаємодії суб'єктів регіонального простору з міжнародними
акторами поза межами регіонального простору.

178
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

Міжнародні актори, які утворюють регіональні системи, є різними

не лише за типом, але й за своїми атрибутами (потенціалом, потугою,
розмірами). Відносини між ними також варіюються за характером,
інтенсивністю і масштабами взаємодії, тому регіональна система, так
само як і світова, структурно є гетерогенною. Для визначення регіо­
нальної системи в такій перспективі саме відносини між акторами є
принципово важливими. їх характер може містити ознаки, необхідні
для виокремлення підсистеми в просторі єдиної системи, оскільки за
особливостями таких взаємовідносин можна знайти відмінні та при­
таманні саме цій окремій групі акторів типи взаємодії.
Визнання регіональної системи внутрішніми та зовнішніми акто­
рами може, у деяких випадках, виступити інструментом консолідації
регіонального простору. Колективно відтворене самоусвідомлення
групою міжнародних акторів приналежності до однієї регіональної
системи підкріплене визнанням цієї системи як простору взаємодії з
боку позарегіональних держав. Тобто, існування регіональної системи
забезпечується самим фактом її сприйняття як міжнародного регіону.
Цей конструктивістський підхід видається нам занадто спрощеним і
недостатнім для визначення міжнародного регіону й, особливо, регіо­
нальної системи, оскільки фактично не враховує весь комплекс стру­
ктурних і функціональних чинників формування системи.
Однак, наприклад, сформований таким чином регіон Центрально-
Східної Європи емпірично доводить можливість такого формування
міжнародного регіону і створення в ньому елементів регіональної сис­
теми. Зазначимо лише, що у цьому випадку, так само як у кількох ін­
ших, що можуть бути визначені в межах зазначеного підходу, ключову
роль у закріплені регіональної ідентичності відігравав зовнішній чин­
ник; тобто, саме підтримка проекту регіонотворення з боку провідних
держав (у випадку із ЦСЕ - США, ФРН та Великої Британії) була ін­
струментом закріплення регіональної ідентичності. Таким чином, не
сам факт визнання регіону, а ставлення до відповідного простору з бо­
ку міжнародного середовища виявилося чинником регіонотворення.
Міжнародні регіони традиційно сприймаються як елемент системи
міжнародних відносин. Виникнення регіональної системи шляхом ущі­
льнення мережі зв'язків між суб'єктами міжнародного регіону закріплює
феномен міжнародного регіону як підсистему системи міжнародних ві­
дносин, що уособлює проміжний рівень між глобальною системою та
державою. Отже, регіональна система відіграє роль специфічної міжна­
родної системи, що є сукупністю міжнародних акторів (держав, субна-
ціональних суб'єктів, недержавних організацій, транснаціональних ак­
торів тощо), організованих у межах певних взаємовідносин між собою.
Ієрархізовані моделі регіонального устрою глобального простору є
важливим інструментом для розуміння середнього, регіонального рів­

179
Частина 1. Міжнародні системи

ня системи міжнародних відносин. Завдяки такому підходу, коли ви­

значення меж регіону відбувається в широкому, загальносистемному
контексті, можна визначити особливості впливу регіонотворення на
міжнародні відносини на всіх рівнях. Тобто, регіон розглядається як
структурний принцип організації соціальної системи.
Хоча регіональні системи є підсистемами глобальної, їх вплив не
обмежується домінуванням глобального рівня над регіональним, як це
було притаманно для біполярного періоду. Навпаки, вплив є взаєм­
ним. Самі регіональні системи, їх устрій і динаміка розвитку можуть
визначити характер й еволюцію глобальної системи. Такий механізм
впливу реалізується або за рахунок домінування однієї регіональної
системи, або у взаємодії кількох регіональних систем. Модель доміну­
вання однієї регіональної системи була, наприклад, реалізована в єв-
ропоцентричному світі Нового часу, коли європейська регіональна си­
стема завдяки домінуванню її суб'єктів у світовому просторі мала
значний вплив фактично на всі частини світу і відтворювала власну
структуру відносин у світовому порядку. Хоча світовий рівень того
періоду не можна визначати як повноцінну глобальну систему, прин­
ципи перенесення устрою регіональної системи на організацію відно­
син у світовому масштабі проявилися в той час повною мірою.
Для постбіполярного періоду характерна інша структура взаємодії
глобального та регіонального, адже світовий порядок сьогодення ви­
значається не лише завдяки діям лідера (США), але навіть більшою
мірою у взаємодії між численними регіональними системами. Відо­
браженням такої тенденції є численні схеми багаторівневої світової
системи, у якій закріплюється не звичайна багатополярність (тобто
існування кількох держав-лідерів), а специфічний варіант, у якому
роль центрів відіграють колективні актори (ЄС, АТР тощо). Оскільки
всі ці актори є міжнародними регіонами або міжнародними система­
ми, то фактично в цих схемах відображається той визначальний
вплив, що регіональні системи мають на структурування глобального
рівня системи міжнародних відносин.
Оскільки суб'єкти регіональних просторів, у яких регіональні сис­
теми утворюються, є частиною глобальної системи, то регіональна си­
стема по відношенню до системи міжнародних відносин є підсисте­
мою. Саме особливості консолідації регіонального простору створю­
ють диференціацію у глобальній системі. Якщо в системі міжнарод­
них відносин немає внутрішньої диференціації, то існує лише одна
система - глобальна, тому геостратегічні міжнародні регіони та геопо-
літичні не були регіональними системами міжнародних відносин.
У регіональних системах реалізовано гравітаційну модель консолі­
дації простору, тому здатність систем до зростання є обмеженою. Бі­
льше того, регіональні системи після завершення стадії формування

180
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

прагнуть утримуватися від подальшого суттєвого зростання. Так ста­

неться тому, що згуртованість елементів системи зумовлена або кон­
солідуючою роллю лідерів, або наявністю потужного функціонального
чинника, що об'єднує держави й інших акторів у системі та забезпе­
чує належний рівень інтенсивності взаємодії усередині системи. Зда­
тність лідера до консолідації простору не є безмежною. Надмірне ро­
зширення регіонального простору неминуче призведе до втрати інди­
відуальним або колективним лідером спроможності й надалі генеру­
вати консолідуючий імпульс. Це станеться або через брак ресурсів,
або через надмірну плюралізацію регіонального простору (появу но­
вих, альтернативних, центрів консолідації простору, що навіть мо­
жуть розпочати формування регіону в іншій конфігурації).
Так само будь-яке функціональне поле співпраці, об'єднане спільним
сприйняттям мети або загрози тощо, буде розмиватися по мірі збіль­
шення кількості суб'єктів, оскільки зростатиме рівень компромісності
об'єднання та зменшуватиметься рівень, на якому всі суб'єкти регіону
усвідомлюватимуть однакову сутність функціонального чинника.
Обмежені у зростанні системи здатні реконфігуруватися. Така змі­
на конфігурації може призводити до глибоких видозмін самої регіо­
нальної системи, а особливо функціональних вимірів взаємодії в сис­
темі. У регіональній системі можуть виникати нові напрями та форми
співпраці. Так само реконфігуруванням є інституціалізація в регіона­
льній системі, розвиток як міждержавних і наддержавних, так і не­
державних інститутів регіональної міжнародної співпраці.
У регіональній системі відбувається кількісне зростання і якісне
ускладнення взаємозв'язків порівняно з міжнародним регіоном, ці
зв'язки утворюють сталу структуру взаємодій між елементами систе­
ми, яка детермінує як динаміку системи, так і поведінку елементів
цієї системи. Регіональні системи суттєво впливають на взаємовідно­
сини між державами та на формування ними зовнішньої політики.
На відміну від міжнародного регіону, регіональна система не лише
створює середовище, яке держава враховує у своїй політиці, а й та­
кож формалізує його (завдяки системі міждержавних зобов'язань,
міждержавним інститутам тощо) і таким чином накладає на дії дер­
жав безпосередні обмеження. Регіональна система генерує певні пра­
вила, які можуть набувати різних форм (міжнародних норм, звичаїв),
але обов'язково враховуються державами при формуванні як відно­
син між собою, так і з зовнішніми акторами.
Зовнішнє середовище обов'язково є частиною структури регіональ­
ної системи, тому що у багатовимірній структурі, яка існує в регіона­
льному просторі, не всі виміри матимуть однакову інтенсивність зв'я­
зків усередині регіональної системи, а частина буде сприяти збли­
женню деяких елементів системи з позарегіональними акторами. У

181
Частина 1. Міжнародні системи

такому випадку степінь ущільнення та консолідованості простору за­

лежатиме не тільки від внутрішніх процесів у системі, але й від відно­
син окремих елементів з міжнародним середовищем.
Отже, у межах регіонального структурного рівня реалізовано спе­
цифічний суспільний феномен - міжнародний регіоналізм. Міжнаро­
дний регіоналізм, насамперед, є проявом взаємодії між міжнародни­
ми акторами-державами, що структурується переважно в міждержа­
вних організаціях і неформальних інститутах та пов'язаний з певною
територією. На відміну від інших форм регіоналізму, міжнародний
регіоналізм розгортається повністю в міжнародній площині взаємодії,
за участі міжнародних акторів. Основними завданнями міжнародно­
го регіоналізму в широкому сенсі можна визначити безпеку (не лише
воєнну, але в усіх її проявах) та розвиток (безпосередньо регіональний
розвиток і зростання ролі регіону в міжнародній системі).
Для міжнародного регіоналізму відтворення ідентичності не є ключо­
вим елементом, але залишається важливим, оскільки на ідентичності
базується не лише самоідентифікація міжнародних акторів з певним
регіоном і відповідна адаптація їх регіональної політики, але й ідентифі­
кація міжнародного регіону або регіональної системи зовнішніми, поза-
регіональними акторами, отже, й успішність закріплення статусу регіо­
ну як самостійного міжнародного актора. Ідентичність у міжнародних
регіонах часто має формальний характер, спираючись на комплекс ін-
ституційних (організації, міждержавні та транснаціональні контакти) і
нормативних (договори, адаптація законодавства) інструментів.
Оскільки міжнародний регіоналізм не в останню чергу ґрунтується
на функціональному наповненні міжнародних взаємодій, що локалі­
зовані в певному географічному просторі, то важливим джерелом для
типологізації регіоналізму є функціональний принцип. Крім того, по­
при багатовимірність регіоналізму, більшість практичних проектів ре-
гіоналізації розпочинаються з однієї функціональної сфери або одна із
таких сфер є локомотивом у зближенні між міжнародними акторами
та у консолідації регіонального простору. Отже, визначимо типи між­
народного регіоналізму саме за основними функціональними площи­
нами: політичний, економічний та безпековий.
Структурування на регіональному та субрегіональному рівні можли­
ве у зв'язку з усіма площинами функціонування системи міжнародних
відносин, внаслідок чого на регіональному структурному рівні спосте­
рігається вплив усіх провідних тенденцій трансформації цієї системи.
Більшість тенденцій, що безпосередньо здійснюють вплив на регіона­
льний структурний рівень і, у свою чергу, трансформуються на цьому
рівні, стосуються принципів і шляхів організації світового простору чи
його фрагментів. Ці тенденції - глобалізація, фрагментація, мультила-

182
I Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин
-

тералізм тощо - впливають на інтенсивність і динаміку структурних

перетворень на всьому регіональному структурному рівні.
Міжнародні регіони та регіональні системи посідають помітне міс­
це у структурі міжнародних відносин, впливаючи на їх характер фак­
тично на всіх рівнях - від глобального до національного. Сам факт іс­
нування високого рівня взаємодії між міжнародними акторами в ме­
жах певного географічного простору зумовлює сприйняття відповід­
ного регіону як згуртованого, а іноді й консолідованого учасника мі­
жнародних зв'язків. Дії окремих регіональних систем, що спрямовані
на формування і проведення спільної позиції у внутрішніх процесах у
відповідних міжнародних регіонах, а інколи й у світовому просторі
дозволяють стверджувати, що міжнародні регіони та регіональні сис­
теми в сучасному світі є окремими міжнародними акторами.
Однак вплив регіональних процесів на систему міжнародних від­
носин, роль та місце міжнародних регіонів і регіональних систем у
розвитку світової системи не обмежуються участю останніх у світо­
вій політиці як самостійних акторів. Не менш важливим інструмен­
том впливу регіонального рівня системи на міжнародні відносини є
процеси, самим завданням яких є формування та згуртування регі­
онального простору, створення міжнародних регіонів і регіональних
систем у глобальному просторі. Внаслідок цього міжнародні регіони
слід розглядати не лише як акторів у системі міжнародних відносин,
але й у їх розвитку, аналізуючи організаційні процеси, що відбува­
ються в регіональних просторах.

Структурний рівень двосторонніх відносин між державами для

системи міжнародних відносин є базовим. Численні зв'язки, які ви­
никають на цьому рівні,
Є П И Т О М И М середовищем і И Н і і 9 1 Н Н Н Н ^ ^ Н І . * V:
для побудови всіх скла- 4 .4 . Р іВ Є Н Ь Д В О С Т О Р О Н Н ІХ ВІД Н О С И Н
дніших комплексів вза- у СИ СТ Є М І М ІЖ Н а р О Д Н И Х ВІД Н О С И Н
Є М О В ІД Н О С И Н у міжнаро- Н І І Н п В Н Н і Н г ^ ^ Н Н Н Н ^ и И Н Н І Н Н Н !
дному просторі. Ці зв’я-
зки також відіграють роль основи самої структури системи міжна­
родних відносин.
Власна структура цього рівня складається із множини діад двосто­
ронніх відносин між усіма державами світу. Необхідність такого виок­
ремлення структурного рівня пояснюється специфікою поведінки
держави в міжнародній системі порівняно з іншими міжнародними
акторами, особливо із транснаціональними. Хоча кожна держава має
виразні пріоритети, пов'язані з окремими частинами світу, формально
вона є універсальним учасником міждержавних відносин.

183
Частина 1. Міжнародні системи

Таким чином, саме на структурному рівні двосторонніх відносин

відбувається розповсюдження у глобальному просторі більшості імпу­
льсів взаємодії, які є або заслабкими для глобального рівня (бо не по­
в'язані безпосередньо із системоутворюючими процесами), або не ко­
релюють із безпосередніми інтересами структурних комплексів прос­
торового характеру. До таких імпульсів належить, наприклад, міжна­
родна співпраця із ключових проблемах сучасності (екологічна безпе­
ка, продовольча безпека), які не представлені з однаковою інтенсив­
ністю в різних частинах світу, отже, їх поширення та закріплення як
елементів глобального порядку денного відбувається переважно за
рахунок формальних інститутів міждержавної співпраці.
Особливості організації структурного рівня двосторонніх відносин ви­
значають його відмінності від решти структурних рівнів. По-перше, у
ньому найменш виразним є просторовий чинник, він проявляється не у
структурі рівня, а в інтенсивності взаємодій (зазвичай кожна держава
має локалізовану в просторі групу партнерів, з якими реалізує інтенсив-
ніші зв'язки ніж середній показник активності взаємодії). По-друге,
структурний рівень двосторонніх відносин є найконсервативнішим,
адже в ньому представлені лише традиційні актори - держави.
Ще одна важлива особливість структурного рівня двосторонніх ві­
дносин зумовлена тим, що саме на цьому рівні для більшості держав
відбувається безпосередній інформаційний обмін із системою міжна­
родних відносин, тобто цей структурний рівень є простором реалізації
зовнішньої політики окремих держав. Роль структурного рівня у ви­
значенні зовнішньої політики держави та шляхів її реалізації визна­
чається тим, що він є безпосереднім міжнародним оточенням держа­
ви, тим виміром системи міжнародних відносин, з яким держава
безпосередньо контактує. Активна або реактивна роль держави, її
прагнення використати високий рівень взаємодії з тими чи іншими
державами для розв'язання власних зовнішньополітичних завдань
традиційно становить основу діяльності держави на міжнародній
арені, особливо у випадку середніх або малих держав. Таким чином,
структурний рівень двосторонніх відносин для більшості держав є
безпосереднім зовнішнім середовищем, із яким пов'язані умови та
форми існування держави в міжнародному середовищі.
Діади двосторонніх відносин, у яких держава пов'язана із глобаль­
ною або регіональною державою, є для цієї держави активними чин­
никами динаміки всієї системи міжнародних відносин - адже через
недостатність власних ресурсів для творчої участі в процесах глоба­
льного або регіонального рівня, де ця динаміка визначається, держа­
ва стає вторинним споживачем, для якого канал двосторонньої між­
державної взаємодії перетворюється на канал взаємодії із системою
міжнародних відносин. Діади, що складаються з держав периферії, є
лише реактивними чинниками, слабкими за потенціалом впливу на
184
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

систему, відтак їх визначальний вплив на динаміку системи уможли­

влюється винятково за рахунок кореляції численних діад, що спричи­
няють одночасний цілеспрямований вплив на окремий комплекс сис­
теми міжнародних відносин.
Отже, структурний рівень двосторонніх відносин для більшості
держав фактично має дворанговий характер, у якому співіснують
віддзеркалення взаємодій на вищих структурних рівнях як проекції у
політиці глобальних і регіональних держав та власна реактивна полі­
тика малих і середніх держав, що спрямована на адаптацію до сере­
довища та на найефективніше використання умов, що склалися в си­
стемі поза участю цих держав.
На цьому тлі особливого значення у структурі зовнішньої політики
практично кожної окремої держави набуває вже не її безпосереднє
географічне оточення, а характер організації всієї системи міжнарод­
них відносин. Адже саме ця організація визначає спроможність ма­
лих і середніх держав до проведення політики адаптації за умовно
маргінального положення в системі міжнародних відносин. Отже,
структурний рівень двосторонніх відносин займає чільне місце у роз­
будові зовнішньої політики окремої держави.
Консервативний характер відносин на цьому структурному рівні
проявляється зокрема у прагненні держав до формування на основі
діад двосторонніх відносин інститутів і режимів, метою яких є кон­
солідація колективних зусиль для протидії впливу ззовні, з боку між­
народного середовища. Ця форма політичного "протекціонізму" роз­
глядається державами як спосіб компенсації власної відносної слаб­
кості, задля забезпечення захисту від зовнішнього тиску. А саме
структурний рівень двосторонніх відносин стає площиною реалізації
таких намагань, оскільки він є основним простором взаємодії із сис­
темою міжнародних держав для значної частини держав, переважна
більшість яких не має достатніх ресурсів для самостійного протисто­
яння зовнішнім викликам.
Для цих держав структурний рівень двосторонніх відносин стає про­
стором, який може запропонувати структуровану у вигляді інститутів
або режимів альтернативу глобалізму та принципу універсалізму, оскі­
льки лише в доволі обмежених комплексах для них стає можливим
знайти об'єктивну подібність завдань політики та проблем національно­
го розвитку, а також усвідомлену спільність інтересів держав, які необ­
хідні для ефективного функціонування багатосторонніх інституцій.
Традиційний за природою міждержавних відносин структурний
рівень надає державам перевагу у визначенні та формуванні струк­
тури взаємодії. Роль інших міжнародних акторів у такій структурі або
взагалі відсутня, або має виражений підпорядкований характер, коли
їх дії цілковито координуються із загальним задумом та діями дер-
жав-ініціаторів. Коло учасників співпраці часто визначається форма­
185
Частина 1. Міжнародні системи

льними засобами (участю держав у форумах або переговорах, започа-

ткування специфічних інститутів тощо), а завдання співпраці чітко
визначаються нормативними документами (міжнародними угодами,
деклараціями). Відповідно, простір співпраці формується в межах то­
го функціонального простору, який відповідав її сформульованим за­
вданням. При цьому така модель співпраці порушує баланс між прос­
тором і функцією, який притаманний структурним рівням системи
міжнародних відносин.
Міжнародна співпраця, яка спирається переважно на внутрішню
організацію структурного рівня двосторонніх відносин, відбувається
переважно "ззовні", її основні параметри та завдання визначаються
або винятково глобальними чи регіональними державами, або загаль­
ними тенденціями глобальної системи міжнародних відносин. Особ­
ливо наочною вирішальна роль глобального чи регіонального чинника
проявляється у випадках формування безпекових об'єднань, коли
наддержава або один із регіональних лідерів, що діяв у межах сфор­
мульованих наддержавою системних завдань, визначали завдання
об'єднання, його структуру та механізми роботи, а також часто були
або провідним джерелом фінансування регіональної співпраці в ме­
жах цих інституційних форм, або їх безпосереднім учасником (асоці­
йованим чи повноправним членом такої структури). Так, якщо в пан­
американських регіональних структурах безпеки, створених за ініціа­
тиви та під проводом США під час Д ругої світової війни й одразу піс­
ля неї, Сполученні Штати були частиною регіональної системи і вклю­
чилися у регіональну співпрацю як повноцінний її учасник, у регіона­
льних безпекових інститутах в Азії (Багдадський пакт, Асоціація дер­
жав Південно-Східної Азії тощо) США були ініціатором їх створення,
значною мірою їх фінансували, а також залучали зазначені інститути
до своєї глобальної стратегії протистояння СРСР і поширенню комуні­
зму, чим однозначно визначали мету та принципи регіоналізації у ві­
дповідних регіональних просторах.
Захисний характер структурування на цьому рівні визначає арти­
куляцію значного обсягу процесів міжнародної інтеграції, особливо на
початкових етапах, а також у межах структурного рівня двосторонніх
відносин. Адже для відносин цього рівня важливим є закріплення
формальних інститутів взаємодії, по-перше, оскільки для міжнарод­
них відносин і, насамперед, міждержавних, формальні зв'язки мають
не лише символічне, але й особливе міжнародно-правове значення,
по-друге, так як держави з їх формальною атрибутикою продовжують
бути ключовими акторами, адже саме вони легітимізують існування
структур співпраці та можуть найефективніше сприяти або заважати
розвитку зв'язків між міжнародними акторами.
Інституціалізація не є обов'язковою складовою процесів співпраці,
побудованих на основі множини діад, питання про створення форма­
186
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

льних міждержавних, наддержавних і недержавних структур стає

одним з елементів дискурсу навколо всього комплексу заходів співро­
бітництва. Проте інституціалізація сприймається однозначно як свід­
чення (й одночасно інструмент) поглиблення співпраці та підтвер­
дження "надійності" інститутів з огляду на потреби його учасників. До
того ж формування інститутів наочне, й у цьому сенсі є абсолютним
свідченням такого поглиблення.
Держ ава сьогодні опинилася в порівняно невигідному становищі,
оскільки в системі міжнародних відносин абсолютній ролі держави
вперше із часу встановлення Вестфальської системи кинуто виклик,
держава вже неспроможна сама розв'язувати всі проблеми сучасного
світу та зберігати недоторканим і неподільним власний суверенітет. А
активізація двосторонньої співпраці та побудова на її основі багато­
сторонніх інститутів фактично є інструментом розширення і захисту
ролі держави в міжнародних відносинах, забезпечення її впливу на
транснаціональні процеси. Адже держава перестала бути монополіс­
том міжнародної співпраці, однак продовжує відігравати роль її важ­
ливого, часто ключового суб'єкта. Поступові поступки частиною суве­
ренітету, які згодом загрожують повною втратою суверенітету та пе­
ретворенням держави на частину іншої, більшої за неї політичної
одиниці, є безальтернативним механізмом адаптації держави до но­
вих умов світової системи. Багатостороння співпраця в межах суто
міждержавних механізмів часто пропонує м'якший і повільніший ва­
ріант адаптації держави до глобальної трансформації, за якого збе­
реження власної національної ідентичності та національного сувере­
нітету залишаються можливими.

Сучасна міжнародна система перебуває під впливом тенденцій

глобалізації і транснаціоналізації, що призводить до значного поглиб­
лення взаємозалежності ШШЛ
між усіма міжнародни­
ми акторами, втрати 4.5. Транснаціональний рівень
державами монополії на системи міжнародних відносин
регулювання міжнарод­
них відносин і суттєвого
розширення кола міжнародних акторів за рахунок транснаціональних
акторів, значна частина яких не має формального зв'язку з певними
державами. Взаємодія між транснаціональними акторами забезпечує
зміцнення структури міжнародних відносин, остання стає стабільні­
шою за рахунок поглиблення взаємозалежності між міжнародними
акторами різних типів.
Держ ава продовжує залишатися ключовим актором у міжнародних
відносинах та базовим елементом у системі міжнародних відносин.
187
Частина 1. Міжнародні системи

Однак в останній час у міжнародній системі дедалі активніше прояв­

ляться себе актори, які донедавна трималися за межами усталених
структур міжнародних відносин. Найбільшу активність у структуру-
ванні нових вимірів міжнародних відносин відіграють суспільні й
економічні актори, які в міжнародних відносинах визначаються як
транснаціональні. Д о таких акторів зокрема належать неурядові ор­
ганізації, суспільні рухи, засоби масової інформації, приватні компа­
нії, навіть окремі громадяни.
Постбіполярній системі властиве зростання значення транснаціо­
нальних відносин, їх розширення та поглиблення. По мірі розгортання
процесу глобалізації зростає активність взаємодії між недержавними
акторами та розвивається світова транснаціональна структура. В
умовах підвищення ролі транснаціональних акторів їх вплив на ф ор­
мування структур міжнародної взаємодії стає дедалі помітнішим, що
призводить до виділення простору транснаціональних відносин в
окремий самостійний структурний рівень системи міжнародних від­
носин - транснаціональний.
Транснаціональний структурний рівень системи міжнародних від­
носин є таким само багатовимірним, багаторівневим, комплексним
феноменом, як решта рівнів. Певним чином він торкається навіть ши­
ршого кола сфер взаємодії міжнародних акторів, адже охоплює фак­
тично всі галузі суспільного життя, проявляється не лише в міжнарод­
ному, але й національному та субнаціональному вимірах. У функціона­
льному плані на транснаціональному рівні системи проявляються не
лише економічні, політичні, безпекові напрями співпраці, але й ціла
низка гуманітарних й особистих контактів, що зумовлюють унікаль­
ність цього рівня поміж іншими структурними рівнями системи.
Транснаціональні актори дедалі частіше є активними системоутво­
рюючими елементами у міжнародних відносинах, сприяють розвитку
та поглибленню взаємозв'язків у міжнародній системі. Причиною та­
кої зміни в рушійних силах організації міжнародного простору є по­
силення взаємодії між різними за типом та статусом міжнародними
акторами через вплив глобалізації, диверсифікацію сфер взаємодії.
Множинність зовнішніх впливів на всіх рівнях системи міжнародних
відносин, що їх зазнає на собі кожен окремий міжнародний актор або
група акторів, зумовлюють прагнення віднайти адекватні відповіді
цим викликам, отже, розширюють коло міжнародної співпраці з ме­
тою ефективнішого використання її ресурсів.
Широке залучення транснаціональних акторів до структурування
системи міжнародних відносин відбувається тому, що в сучасному
світі мобілізація ресурсів співпраці проводиться паралельно за раху­
нок залучення різних функціональних сфер взаємодії та за рахунок
збільшення її учасників. Залучення субнаціонального рівня до струк-

188
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

турування міжнародних відносин може відбуватися по-різному.

Конструктивний сценарій структурування передбачає посилення ролі
транснаціональних суб'єктів, насамперед - субнаціональних, їх залу­
чення до процесів міжнародної співпраці як повноправних учасни­
ків. Приклади такої співпраці є численими у Європі та в інших час­
тинах світу - у Південно-Східній Азії, Північній та Південній Америці.
Деструктивний сценарій реалізується за умови поступової або
стрімкої дезінтеграції держави, коли транснаціональні актори само­
стійно та в обхід держави виходять у площину міжнародних взаємо­
дій. З одного боку, субнаціональні суб'єкти (сепаратистського спряму­
вання, напр., відмобілізовані за етнонаціональними ознаками) є ін­
струментом фрагментації держави, відіграють функцію її розчлену­
вання. З іншого боку, ці субнаціональні актори перетворюються на
міжнародних внаслідок інтернаціоналізації внутрішнього конфлікту,
втручання інших міжнародних акторів у справи всередині держави,
що розпадається, за рахунок встановлення усталених взаємодій із
державами або субнаціональними акторами в сусідніх державах
(найчастіше, консолідація із представниками тієї ж етнонаціональної
групи з метою об'єднання в новій державі, як, напр., у районі діяль­
ності албанських угруповань у колишній Ю гославії та сусідньої з ни­
ми Албанії, або з метою узгодження дій, спрямованих на самовизна­
чення, як, напр., у районах компактного проживання курдів).
Поступове подолання бар'єрів між державами в політичній, еконо­
мічній, соціальній сферах призводить до відносного ослаблення струк­
тури держави як способу організації політичного простору. Відбуваєть­
ся корінна зміна понять суверенітет і територіальність. Внаслідок цьо­
го підсилюються позиції субнаціональних суб'єктів по відношенню до
держав, зростає їх прагнення зайняти гідне місце у структурі трансна­
ціональних відносин і відігравати в цій структурі самостійну роль.
Трансформація глобальної структури - це поєднання усіх процесів,
що призводять до змін у системі міжнародних відносин, а тенденції
локальні та глобальні взаємодоповнюються у процесі організації гло­
бального простору. їх взаємодія є складнішою, вони накладаються
одна на одну в тих чи інших регіонах світу, інколи при цьому допов­
нюючи одна одну, інколи - вступаючи у протиріччя між собою.
Транснаціональні актори, національні або міжнародні, взаємодіють
між собою подібно до того, як це роблять держави. Однак зв'язки між
ними часто є інтенсивнішими, кількість трансакцій - більшою. Саме
транснаціональні актори забезпечують ущільнення простору в сучас­
них міжнародних відносинах, є джерелом консолідації регіональних,
субрегіональних і двосторонніх комплесів міжнародної співпраці. Са­
ме завдяки цій активності транснаціональних акторів у площині тра­

189
Частина 1. Міжнародні системи

нснаціонального рівня системи відбувається переплетіння системоут­

ворюючих функцій держав і транснаціональних акторів.
Адже не лише держави, що є різними за розмірами, потенціалом і
рівнем соціально-економічного розвитку, по-різному відчувають на
собі вплив міжнародного середовища - скажімо, наслідки глобалізації.
У різних державах, особливо зі складною внутрішньою суспільно-
політичною та адміністративною структурою, вплив міжнародних
процесів є неоднаковим для різних субнаціональних акторів. З ураху­
ванням існуючої традиції інтернаціоналізації суспільних зв'язків на
регіональному рівні такий вплив ззовні державних кордонів на акто­
рів субнаціонального рівня спричиняє зростання їх активності не ли ­
ше всередині держави, але й за її межами, з використанням уже іс­
нуючих зв'язків з подібними акторами за межами власної держави.
Навіть, якщо такі зв'язки раніше створювалися та використовува­
лися не для забезпечення різних за функціональним спрямуванням
міжнародних взаємодій - скажімо, ідеться про виробничу кооперацію
між підприємцями різних держав - вони можуть бути переорієнтова­
ні на виконання нових завдань. Як зазначав Ф. Фукуяма у роботі "Кі­
нець історії та остання людина", "економічні сили раніше породили
націоналізм, заміняючи клас національними бар'єрами, створюючи
централізоване гомогенне в мовному плані співтовариство. Ті ж самі
економічні сили ведуть до усунення національних бар'єрів шляхом
створення інтегрованого світового ринку". Отже, у площині трансна­
ціонального структурного рівня міжнародних відносин відбувається
не формування нової мережі міжнародних відносин, а переформату-
вання вже наявної мережі транскордонних взаємодій, яка поступово
розширює коло завдань.
У площині транснаціонального структурного рівня фактично взаємо­
діють між собою три різних типи суспільних відносин, кожен з яких
представлений і в міжнародній системі: міждержавні, транснаціональні
та субнаціональні відносини. Міждержавні відносини забезпечуються
державами і функціонують як медіатор між транснаціональним рівнем і
рештою рівнів системи міжнародних відносин (насамперед, із глобаль­
ним). Основними завданнями цих відносин у площині транснаціональ­
ного структурного рівня є політичні, військові та комунікаційні взаємо­
дії, необхідні для успішного структурування системи.
Транснаціональні відносини реалізовані завдяки субнаціональним і
транскордонним суб'єктам, що здійснюють переважно транскордонну
співпрацю з метою розвитку економічних, культурних, екологічних
тощо взаємодій. Нарешті, субнаціональні відносини ґрунтуються на
діяльності колективних й індивідуальних акторів субнаціонального
рівня, які взаємодіють у локальних інститутах транскордонної спів­
праці або є суб'єктами інтернаціоналізованих процесів.
190
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

Д л я Європи тісне залучення транснаціональних акторів до міжна­

родної співпраці є особливо поширеним у межах транскордонних мі­
жнародних комплексів. Ця форма транснаціональних відносин для
зазначеного регіону дуже поширена. Транскордонна співпраця є од­
ним із пріоритетів сучасної політики ЄС; із початку 90-х pp. XX ст. він
реалізує низку масштабних програм, спрямованих на підтримку при­
кордонного співробітництва й інтеграційних процесів як на внутрі­
шніх, так і на зовнішніх кордонах Євросоюзу. По-перше, прикордон­
на співпраця розглядається як перспективний інструмент приско­
рення розвитку периферійних територій, розташованих на кордонах
держав - членів Союзу.
По-друге, місцеві органи влади й економічні актори активно нама­
гаються використовувати можливості формування нових структур
співробітництва. По-третє, така співпраця є частиною політики Єв­
росоюзу, спрямованої на забезпечення сталого розвитку всіх сфер су­
спільного життя. Фактично, можна говорити, що додаткове структу-
рування міжнародного простору в інтеграційному просторі ЄС втіле­
но у програмі формування "Європи регіонів", у якій субнаціональні
регіони мають бути основними акторами і в управлінні, і в забезпе­
ченні розвитку ЄС.
Євросоюз як наддержавна структура планує спиратися на субнаці­
ональні регіони задля консолідації європейського простору та подо­
лання розбіжностей у визначенні програм розвитку ЄС, неминучих у
переговорах між національними державами. У "Європі регіонів" ви­
будовується вертикальний порядок, де держави будуть співпрацюва­
ти в управлінні комунітарними процесами одночасно і з наддержав­
ними інститутами, і між собою, й із субнаціональними регіонами.
Завданнями міжнародної співпраці із залученням субнаціональних
акторів у Європі є сприяння розвитку регіонального самоврядування
шляхом спільних дій з координації процесу розробки і прийняття рі­
шень між суб'єктами субнаціонального рівня; регіональні ініціативи,
спрямовані на розвиток регіонів, задля чого суб'єкти субнаціонально­
го рівня вдаються до координації своїх дій із забезпечення соціально-
економічного розвитку та підвищення конкурентоспроможності своїх
регіонів, у тому числі за рахунок коштів із структурних фондів ЄС;
регіональна співпраця для лобіювання інтересів, зокрема, у комуніта-
рних установах ЄС, яка є активною і різноплановою.
Внаслідок виділення в межах регіональної політики ЄС значних об­
сягів фінансування та забезпечення адміністративного сприяння з
боку комунітарних інститутів закріплення самостійності субнаціона­
льних комплексів, зазначені регіони вже сьогодні мають достатньо
фінансових ресурсів і забезпечені відповідним законодавством, у то­
му числі й комунітарним, щоб проводити власну економічну політику.
191
Частина 1. Міжнародні системи

В основу концепції "Європи регіонів" закладено принцип субсидіар-

ності, згідно з яким регіональний рівень управління в країнах - чле­
нах Є Є отримує можливість безпосередньо брати участь у процесі
прийняття рішень у комунітарних інституціях.
Цей аспект субсидіарності перебуває у конфлікті з принципами ор­
ганізації традиційної ієрархічної структури влади в національній
державі, яка не передбачає делегування по суті зовнішньополітичної
суб'єктності субнаціональним органам самоуправління; тобто, прин­
цип субсидіарності вимагає запровадження децентралізації управлін­
ня на національному рівні. Водночас він став першим прикладом ін-
ституційного закріплення структурних зв'язків у межах транснаціо­
нального структурного рівня системи міжнародних відносин.
Субнаціональні одиниці є основою для створених у межах ЄС та
разом із територіями, сусідніми із ЄС, країн єврорегіонів. Єврорегіони
- це класичний приклад транснаціональної співпраці. Вони є функці­
ональним мезорівнем простору ЄС, оскільки на їх основі в ЄС створе­
но підпростори єдиного економічного простору. Форма транснаціона­
льних відносин, що втілена в єврорегіонах, базується переважно на
транскордонних взаємодіях. Проте існування подібних транскордон­
них комплексів, чиї межі не мають формального закріплення і можуть
змінюватися залежно від характеру й інтенсивності співпраці всере­
дині такого єврорегіону, в умовах біполярності було ускладнене. Адже
держави залишалися провідними й визначальними для міжнародних
відносин акторами, а регіональні структури взаємодії розглядалися,
насамперед, як взаємодії на міждержавному (міжурядовому) рівні. З
огляду на це у структурі транснаціональних зв'язків, реалізованій у
концепції єврорегіонів, роль держави та комунітарних інститутів є
принципово важливою.
Єврорегіони утворювалися з невеликої кількості субнаціональних
територіальних утворень, часто співпраця забезпечувалася на доволі
низькому рівні місцевого самоуправління, а сумарний потенціал та­
ких транскордонних утворень був незначним. Відсутність ресурсної
бази в таких єврорегіонах позбавляла їх можливості відігравати конс­
труктивну роль у європейській регіоналізації. Крім того, як більша ча­
стина єврорегіонів, так й основна частина їх економічного потенціа­
лу, припадає на три зони: Рейнську, Альпійську та Бенілюкс.
Проте згодом важливим фактором забезпечення поступового роз­
витку транснаціональних відносин у європейському просторі стало
започаткування ЄС регіональних ініціатив співробітництва, до яких
залучено значно більшу кількість субнаціональних адміністративних
одиниць (20-30 замість звичайних 5-7 для більшості існуючих євроре­
гіонів), де до співпраці залучено місцеві органи влади наступного за
національним рівнем у державній структурі управління відповідних
192
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

країн (тобто, на рівні врядування найбільших адміністративних утво­

рень відповідної держави), що приводить до суттєвого розширення
географічних меж регіональних утворень, залучення великої кількості
держав, серед яких представлено як країни - члени ЄС, так і його
партнерів, а також до значного зростання в таких проектах політич­
ного й економічного ресурсу, що позитивно впливає на загальну ди ­
наміку європейської регіоналізації. Такі утворення отримали визна­
чення мезорегіонів і саме вони мають потенціал, відповідний до за­
вдання організації навколо ЄС та під його проводом проекту регіона­
лізації, що може бути поширений на весь Європейський континент.
Єврорегіони пропонують схему прямих контактів сусідніх субнаціо-
нальних територій, що входять до складу різних держав. Ці ініціативи
базуються на взаємодії, що оминає державні урядові інститути і стосу­
ється зазвичай економічних питань, а також використання природних
ресурсів, охорони довкілля, захисту прав людини, забезпечення прав
національних меншин тощо. Така форма співробітництва характерна
не лише для Європи. Тісна транскордонна співпраця існує між штата­
ми США та провінціями Канади. Головними компонентами транскор­
донного співробітництва є мережі зв'язків між цими акторами; зазна­
чені зв'язки можуть бути як між однотипними акторами, так і між ак­
торами різних рівнів (держава - держава, субнаціональний актор - су-
бнаціональний актор, субнаціональний актор - держава).
У таких структурах зв’язків широко представлені й інші транснаці­
ональні актори, як-то господарюючі суб'єкти держав, неурядові орга­
нізації, культурні й освітні установи тощо, які й наповнюють транс­
кордонну співпрацю власною функціональністю, перетворюючи від­
повідний територіальний комплекс на міжнародний регіон. Виник­
нення транскордонної співпраці та її перетворення на усталений
комплекс міжнародного співробітництва визначається характером
усіх міжнародних взаємодій у кожному окремому просторі.
Отже, у межах транснаціонального структурного рівня реалізовані
паралельно дві виражені площини взаємодії: між державними і між
субнаціональними суб'єктами. Головною функцією першої є форму­
вання умов, заохочення до встановлення транскордонних зв’язків, на­
ділення субнаціональних суб'єктів більшою автономією в міжнародній
сфері. Основні ж взаємодії відбуваються на субнаціональному рівні, на
якому й забезпечується формування структури співпраці регіону.
Соціальна конструкція транснаціональних комплексів міжнарод­
них відносин визначає важливість обох площин співпраці для форму­
вання міжнародного регіону; обидві площини забезпечують одночас­
но й визначення меж регіону, і забезпечення належного рівня його
консолідації. Транскордонний комплекс відносин у межах системи
міжнародних відносин переважно з'являється як політичний проект,
193
Частина 1. Міжнародні системи

а згодом реалізується в економічних та інших зв'язках. Саме економі­

чний інтерес переважно є відправною точкою формування транскор­
донного регіону; однак цю функцію можуть виконувати й інтереси
етнонаціонального та культурного розвитку субнаціональних або тра­
нснаціональних акторів.
Активна транскордонна співпраця, характерна в останні роки для
багатьох частин світу, свідчить про тенденцію інтернаціоналізації
функцій регіонів субнаціонального рівня. Ключову роль в організації
цього рівня співпраці відіграють адміністративно-територіальні оди­
ниці держав, які здійснюють міжнародну діяльність. Зазвичай ідеться
про реалізацію ними своїх зовнішньоекономічних інтересів, яка здій­
снюється за допомогою впливу на центральну владу зсередини, у ме­
жах системи державного управління та на підставі національного за­
конодавства, що наділяє субнаціональні адміністративно-територіаль­
ні утворення відповідними повноваженнями.
Міжнародна діяльність субнаціональних акторів здійснюється у та­
ких сферах, як уже згадана транскордонна співпраця, невоєнні аспе­
кти безпеки, зокрема, екологічна і культурна, міжнародне співробіт­
ництво у сфері інвестицій і кредитних відносин, спрямоване на залу­
чення міжнародних ресурсів для регіональних програм, економічна й
гуманітарна співпраця. Законодавство багатьох федеративних дер­
жав дозволяє своїм суб'єктам здійснювати самостійну зовнішньоеко­
номічну діяльність та залучатися до прямих контактів на міжнарод­
ній арені в інших згаданих сферах; інколи адміністративно-
територіальні утворення отримують закріплене національними зако­
нодавством право підписувати міжнародні угоди.
Адміністративно-територіальні утворення можуть бути суб'єктами
міжнародної співпраці в різних формах, за посередництва та участі
федеральних урядових установ або самостійно. Д о таких форм спів­
праці належать побратимські відносини між містами, формування
міжнародних організацій муніципальних утворень (напр., Союз бал­
тійських міст), співробітництво між субнаціональними суб'єктами за
програмами міжрегіональної співпраці або з міжнародними урядови­
ми і неурядовими організаціями та міжнародними банківськими ін­
ститутами, міжнародними неурядовими організаціями, з міжнарод­
ними організаціям етнічних діаспор.
Ці форми міжнародної діяльності субнаціональних суб'єктів сприяють
розвитку транснаціональних ВІДНОСИН, розширюють коло функцій само­
го регіону, інтернаціоналізують його діяльність. Крім того, з огляду на
процес структурування системи міжнародних відносин, ці дії наповню­
ють співробітництво на транснаціональному структурному рівні зміс­
том, отже, забезпечують функціонування окремих комплексів міжнаро­
дної взаємодії в межах транснаціонального структурного рівня.
194
 Розділ 4. Структурні рівні системи міжнародних відносин

Ущільнення простору й уніфікація зв'язків в економічному і полі­

тичному просторах - самі ці процеси відбуваються в межах трансна­
ціонального структурного рівня системи міжнародних відносин - за­
безпечуються як глобальними тенденціями (глобалізація), так і влас­
ними зусиллями локальних комплексів міжнародних відносин (регіо-
налізація). Глобалізація веде до перетворення економіки світу на гло­
бальну економіку. І хоча на сьогодні глобальна економіка ще не по­
ширюється на весь обсяг сукупної економіки всієї Землі, і не охоплює
всі економічні процеси та ресурси на Землі, глобалізація як тенденція
вже сьогодні впливає на життя всіх людей та продовжує поширювати
свій вплив на увесь світ. З іншого боку, автономні економіки окремих
країн, галузей і регіонів, або економіки, рівень глобалізованості яких є
невисоким, утворюють власну, унікальну базу структурування міжна­
родного простору регіоналізації, яка не тотожна базі глобалізації.
Економічна глобалізація й інтернаціоналізація комунікаційних
процесів призводить до поступового зниження значущості національ­
них економік і національних держав. Збільшується коло питань, які
через їх локальний або, навпаки, глобальний характер неефективно
або неможливо розв'язувати на державному рівні. Адже глобалізація
ідей і розширення критеріїв ідентичності є не менш суттєвими час­
тинами загального процесу глобалізації, аніж глобалізація матеріаль­
ного обміну товарів та грошей. Нематеріальні виміри глобалізації, у
тому числі процес трансформації ідей та ідентичностей, створюють
основу для формування ідеології, що забезпечує глобальну реструкту­
ризацію; і це створює питоме середовище для подальшого посилення
впливу транснаціональних відносин, отже, для зростання ролі транс­
національного структурного рівня у системі міжнародних відносин.

Чим визначено багаторівневий характер організації

системи міжнародних відносин?
Чим відрізняються структурні рівні системи міжнаро­
дних відносин від її функціональних підсистем?
За яких умов глобальний структурний рівень буде в
організаційному плані збігатися з усією системою міжна­
родних відносин?
Чи може структурний рівень системи мати елементи,
які не належать системі міжнародних відносин?
У чому полягає відмінність глобального та транснаціо­
нального структурних рівнів?
У чому проявляється просторовий чинник у рівні дво­
сторонніх відносин?
За яких умов можна розглядати мережу транснаціо­
нальних відносин як структурний рівень системи міжна­
родних відносин?

195
 Частина 1. Міжнародні системи

Восток/Запад: Региональные подсистемы и региона­

льные проблемы международных отношений / Под. ред.
А.Д. Воскресенского. - М., 2002.
Дергачев В.А. Геополитика. - К., 2000.
Ломагин Н.А. Международные организации: теория и
Література практика деятельности. - СПб., 1999.
Медведев Николай Павлович. Политическая региона-
листика. - М., 2002.
Система, структура и процесс развития современных
международных отношений / Отв. ред. В.И. Гантман.
- М ., 1984.
Широков Г.К., Володин А.Г., Лунев С.И., Салиикий А.И.
Глобализация и регионализация: факторы формирования
геополитического пространства. - М., 2006.
Archibugu D., Held D. and Kohler M. Re-imagining
Political Community: Studies in Cosmopolitan Democracy.
- Stanford, 1998.
Brewer T.L., Brenton P.A. and Boyd G. Globalizing
Europe: deepening integration, alliance capitalism, and
structural statecraft. - Cheltenham, 2002.
Buzan B. and Herrig E. The Arms Dynamic in World
Politics. - Boulder, 1998.
Buzan B. From International System to International
Society: Structural Realism and Regime Theory Meet the
English School //International Organization. - 1993.
- Vol. 47, № 3. - P. 327-352.
Cantori L. and Spiegel S. The International Politics of
Regions: A Comparative Approach. - Englewood Cliffs, 1970.
Clark I. Globalization and fragmentation: International
Relations in the Twentieth Century. - Oxford, 1997.
Fukuyama F. The End of History and the Last Man.
-N .-Y ., 1997.
Gilpin R. The Political Economy of International
Relations. - Princeton, 1987.
Haas E.B. The Obsolescence of Regional Integration
Theory. - Berkeley, 1975.
Jonsson Ch., Tagil S., and Tomqvist G. Organizing
European Space. - L., 2000.
Keohane R.O. and Nye J. Power and Interdependence:
world politics in transition. 3rd ed. - N.-Y., 2001.
Krugman P. Development, geography, and economic
theory. - Cambridge, 1995.
Nierop T. Systems and Regions in Global Politics. An
Empirical Study of Diplomacy, International Organization
and Trade. 1950-1991. - Chichester, 1994.

196
 Розділ 5

Історичні форми
системи міжнародних відносин

З позицій системного підходу міжнародні відносини є самостійною

історичною реальністю, яка має власну логіку, закономірності руху та
розвитку, це єдинии,
внутрішньо цілісний
історично-політичний 5.1. Системний П ІД Х ІД Д О вивчення
процес. В основі цього історії міжнародних відносин
процесу, спрямованого в
бік його впорядкованос-
ті та керованості, лежить зміна міжнародно-політичних систем.
Система міжнародних відносин (міжнародний порядок) становить
конкретно-історичну, стійку форму політичної організації міжнарод­
них відносин, що закріплюється у договорах й угодах і відображає як
співвідношення (баланс сил), так і специфіку взаємин між держава­
ми, що входять до системи.
Кожній системі міжнародних відносин притаманні певні часові та
просторові характеристики. Історично міжнародні системи утворю ­
ються та існують у межах окремих регіонів. Регіональна система між­
народних відносин виникає тоді, коли міждержавні відносини у за­
значеному регіоні досягають рівня розвитку, за якого стає можливою
їхня стійка політична організація.
Методологічно це дозволяє досліджувати різні рівні причинності
тих чи інших явищ світової політики. Зазвичай причинно-наслідкові
Частина 1. Міжнародні системи

зв'язки у світі міжнародних відносин є складними, нелінійними та

комплексними; тому макротенденції їхнього розвитку найкраще ана­
лізуються на системному рівні. У цьому випадку ми говоримо про
еволюцію міжнародної системи (або системи міжнародних відносин).
Протягом історії виникали, розвивалися та змінювалися певні типи
організації міжнародної політики. Виділяють зазвичай п'ять історич­
них систем міжнародних відносин: Вестфальську, Віденську, Вер-
сальсько-Вашингтонську, Ялтинську та постбіполярну. Кожну із цих
систем називають ще світовим порядком, маючи на увазі притаманні
їм сукупності норм і правил, що регулювали взаємодію на міжнарод­
ній арені. При цьому хронологічно перші чотири системи іноді об'єд­
нують під загальною назвою Вестфальської, оскільки протягом усього
періоду 1648-1991 pp. у міжнародній системі зберігалися деякі клю­
чові спільні принципи, хоча і змінювалося співвідношення сил між
провідними державами та їхній склад. Коротко розглянемо еволюцію
міжнародно-політичної системи.
У Новий час першим регіоном, де склалася стійка міжнародна сис­
тема, стала Європа. У процесі освоєння дедалі більших географічних
просторів, створення великих колоніальних імперій, європейські кра­
їни втягували до світового політичного процесу держави та народи
інших частин світу, що зрештою призвело до формування глобальної
системи міжнародних відносин. Цей процес, що охопив не одне сто­
ліття, завершився на початку XX ст. після Першої світової війни
утворенням Версальсько-Вашингтонської системи.
У глобальному міжнародному порядку регіональні системи не зни­
кають, а продовжують існувати як автономні складові складної гло­
бальної структури, підпорядковуючись разом із тим внутрішній логіці
її функціонування. При цьому регіональні системи мають як схожі,
так і специфічні риси, що визначаються рівнем та особливостями по­
літичного, соціально-економічного й історично-культурного розвитку
того чи іншого регіону.
Основою системи міжнародних відносин і головним чинником її ста­
більного існування є баланс сил, який розглядають як співвідношення
військових потенціалів, політичної ваги та впливу держав, які входять
до системи, насамперед великих держав, у даний історичний момент
часу. Великі держави за сутністю є основними системоутворювальними
елементами, співвідношення сил між якими визначає загальний баланс
сил у міжнародній системі. Водночас середні та малі країни також
справляють на нього вплив. Радикальна зміна балансу сил на користь
однієї чи кількох держав призводить до зміни системи загалом.
Кожна система міжнародних відносин характеризується певною
стійкістю, що залежить від зрівноваженості балансу сил, закладеного до
198
і Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин
-

підвалин системи. Рівновага є таким станом балансу сил, за якого стає

неможливим домінування однієї чи кількох держав. Будучи окремим
випадком балансу сил, рівновага забезпечує дотримання основних інте­
ресів більшості держав, що входять до системи, передусім великих.
Кожна система тяжіє до збереження та зміцнення внутрішньої зрі­
вноваженості, блокуючи дії тієї чи іншої держави (групи держав),
спрямовані на її порушення. Рівновага досягається також шляхом
утворення різноманітних політичних зв'язків, військових союзів і ко­
аліцій, створення міжнародних організацій з підтримання миру та
безпеки тощо. У сукупності вони утворюють механізм силових стри­
мувань і противаг, що забезпечує гармонізацію інтересів держав та
постає запорукою сталого існування системи.
Взаємодія держав усередині системи міжнародних відносин багато
у чому визначається їхнім відношенням до наявного балансу сил. Д е ­
які тяжіють до його підтримки, інші - до зміни, треті - до його руйну­
вання. Залежно від цього держави і будують відносини одне з одними
як союзники, партнери або ж як супротивники. Країни, що підтри­
мують зрівноваженість системи, називають державами-балансирами.
Вони є гарантами збереження системи міжнародних відносин, її ада­
птації до нових історичних умов.
Співвідношення сил між державами та їхні інтереси змінюються
під дією різноманітних факторів, у тому числі особливостей та нерів­
номірностей їхнього економічного і соціально-політичного розвитку,
через що наявна рівновага потребує корегування з урахуванням но­
вих історичних реалій. Зробити це часом буває доволі складно, оскі­
льки система міжнародних відносин - це достатньо жорстка констру­
кція, її здатність до змін є обмеженою.
Взаємодія нових явищ, що виникають у процесі історичного розви­
тку, та системи міжнародних відносин визначає закономірності її
еволюції. Внаслідок цієї взаємодії інтереси однієї чи кількох держав
починають виходити за межі наявного балансу сил, внаслідок чого
стабільність системи порушується. Якщо підтримувати хитку рівнова­
гу у мирний спосіб не вдається, то система руйнується. Держави, орі­
єнтовані на радикальну зміну балансу сил, називають державами-
пертурбаторами.
Кожна система міжнародних відносин існує до тих пір, поки закрі­
плене у ній співвідношення (баланс) сил не суперечить новим істори­
чним реальностям. Ці реальності є зовнішніми по відношенню до сис­
теми і включають у себе як процеси внутрішнього розвитку держав,
що входять до неї, так і глобальні, загальноцивілізаційні процеси сві­
тового розвитку.
Свобода дій кожної держави на міжнародній арені обмежена рам­
ками системи міжнародних відносин, частиною якої вона є. З огляду
199
Частина 1. Міжнародні системи

на це її зовнішню політику варто розглядати не ізольовано, а у кон­

тексті певної системи міжнародних відносин
Успішність зовнішньої політики держави прямо залежить від того,
у якій мірі вона враховує як основні тенденції світового розвитку, так
й особливості самої системи міжнародних відносин. Незалежно від
специфіки внутрішніх процесів у тій чи іншій країні, природи її полі­
тичного режиму, панівної ідеології, суб'єктивних симпатій та антипа­
тій керівних кіл, її зовнішньополітичний курс багато у чому визнача­
ється станом усієї системи міжнародних відносин.
Як і будь-яка суспільно-політична система, система міжнародних
відносин існує у певному зовнішньому середовищі, з яким вона безпе­
рервно взаємодіє. Розмежування понять система та середовище до­
зволяє чіткіше визначити сферу компетенції історії міжнародних від­
носин, її відмінність від інших історичних і політичних дисциплін.
Постійним зовнішнім фактором, що справляє вплив на міжнародні
відносини, є географічне середовище. Взаємодію міжнародної систе­
ми та географічного середовища вивчає геополітика, що відіграє по­
мітну роль й у межах системного підходу.
Система міжнародних відносин існує і в історичному середовищі.
Його утворює світовий історично-політичний процес загалом, а також
історія окремих країн і народів, що входять до цієї системи. Історичне
середовище є предметом вивчення таких гуманітарних дисциплін, як
всезагальна історія, а також історія цивілізацій, яка активно розроб­
ляється останнім часом. Внутрішній розвиток тієї чи іншої держави,
будучи самостійною історичною реальністю, так само як і географічне
середовище, є зовнішнім фактором по відношенню до міжнародної
системи, до якої ця держава включена. Впливаючи на систему між­
народних відносин через зовнішню політику, держава перетворює
фактори свого внутрішнього розвитку на фактори існування системи.
Таким чином, зовнішню політику кожної окремо взятої держави мо­
жна розглядати як інструмент взаємодії міжнародної системи та її іс­
торичного середовища.
Ще одну групу зовнішніх факторів складають міжнародні процеси,
що мають місце в історичному середовищі і торкаються кількох країн
або ж світового співтовариства загалом. В історії XVIII-XIX ст. до них
належали, наприклад, формування широких колоніальних імперій і
світового ринку, а в історії XX ст. - піднесення національно-
визвольних рухів, демократизація суспільного життя у багатьох дер­
жавах світу, розповсюдження нових масових ідеологій, науково-
технічна революція та поява "ядерного фактора" у світовій політиці,
різке загострення екологічної, демографічної й інших глобальних про­
блем тощо. В останні десятиліття у міжнародному житті бурхливо ро­
звиваються такі якісно нові процеси, як глобалізація передачі інфор­
200
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

мації, фінансових потоків, міграції населення, міжнародної злочинно­

сті тощо. Глобалізація історичного середовища, зростання взаємоза­
лежності країн і народів накладають нові обмеження на суверенітет
держав та зменшують свободу їхніх дій на міжнародній арені.
Розмежування внутрішніх і зовнішніх факторів, що визначають ево­
люцію системи міжнародних відносин, дозволяє представити її істори­
чне існування як процес безперервної взаємодії внутрішніх факторів
життя системи та факторів її географічного й історичного середовища.
При цьому термін життя кожної системи залежить насамперед від то­
го, наскільки вона здатна відповідати мінливим реальностям історич­
ного розвитку та корінним інтересам її основних учасників.
Завершуючи огляд основних принципів і категорій системного під­
ходу, варто знову підкреслити, що він є доволі цікавим. Зазначена
методологія дозволяє перейти до вивчення та викладання історії між­
народних відносин в усій її повноті та багатоманітті, представивши її
не просто як суму історично-політичних фактів, подій і зовнішньопо­
літичних дій окремих держав, а як єдиний процес із притаманними
йому закономірностями та внутрішньою логікою, як історію міжнаро-
дно-політичних систем, що змінюють одна одну. Саме тому систем­
ний аналіз відкриває перед дослідниками нові можливості та перспе­
ктиви для глибшого осмислення міжнародних відносин і прогнозу­
вання їхнього майбутнього розвитку.

Історію міжнародних систем зазвичай починають із 1648 р. - з пі­

дписання Вестфальського миру, який завершив Тридцятилітню війну
та заклав основи між- ЯВМИДДВИ^
народної системи, ви­
значивши коло її елеме­ 5.2. Системність довестфальського
нтів і загальні принципи світоустрою
їхньої взаємодії.
У такому підході, зви-
чайно, є частка умовності. Виникнення міжнародної системи немож­
ливо датувати конкретним роком або навіть століттям. Якщо розгляда­
ти її як упорядкованість або принцип організації міжнародних відно­
син, то стане зрозуміло, що виникнення систем міжнародних відносин
відбулося набагато раніше 1648 р. Системи, так би мовити, існують
там, де їх може побачити дослідник - майже так само, як і закономір­
ності, тому вибір точки відліку системності в міжнародних відносинах
- проблема методологічна, а не історична. Відкриваючи хронологію
міжнародних систем 1648 p., зазвичай хочуть підкреслити, що саме
завершення Тридцятилітньої війни узагальнило кілька важливих про­
201
Частина 1. Міжнародні системи

цесів - Реформацію, оформлення держави як провідного суб’єкта між­

народних відносин, фактичну дезінтеграцію Священної Римської імпе­
рії та запровадження нових принципів балансування в Європі, а та­
кож глобалізацію міжнародних процесів внаслідок колонізації - які на­
далі визначатимуть напрями розвитку та проблеми світової політики,
впливаючи не лише на конкретно-історичні співвідношення сил між
державами, але й на правила їхньої взаємодії загалом.
З урахуванням цих міркувань, можна говорити про системну орга­
нізованість довестфальського світу. Особливістю такої організації бу­
ло автономне та відносно відокремлене співіснування кількох систем
міжнародних відносин у світі: на Близькому Сході та Середземномо­
р'ї, у Східній Азії та на Індійському півострові, у Північній Америці та
в Австралії тощо. Час від часу ці регіональні системи міжнародних
відносин взаємодіяли, зливалися та знову відокремлювалися. Деякі з
них загинули без сліду, інші ж істотно вплинули на подальший розви­
ток світової політики. Цими останніми ми й обмежимо наш аналіз.
Одна з перших регіональних міжнародних систем сформувалася на
Близькому Сході. Охоплюючи стародавні держави регіону - Єгипет,
держави Месопотамії, східного узбережжя Середземного моря, Асси­
рію та Хетське царство - ця система міжнародних відносин була за­
снована на взаємній недовірі, підступності та рівновазі страху. Така
суміш є типовою для довестфальского світу.
Близькосхідна стародавня система міжнародних відносин
сформувалася, ймовірно, близько XVIII ст. до н. е., коли послідовні,
але завжди безуспішні спроби об'єднати Месопотамію завершилися
створенням перших імперій - нетривалої та нестабільної Ассирійської
та могутнішої Вавилонської. Коли вавилонський цар Хаммурапі
спромігся поширити свою владу на всю Месопотамію, Вавилон пере­
творився на джерело постійної загрози, стимулюючи таким чином
найрізноманітніші коаліції та союзи, проводячи активну зовнішню
політику за межами Месопотамії та, врешті, впавши під ударами хе­
тів у XVI ст. до н. е. Приблизно в цей же час у Єгипті розпочинається
період Нового царства - епоха найактивнішої зовнішньої політики
Єгипту, драматичним наслідком якої стала боротьба за регіональну
гегемонію із Хетським царством. Д ерж ава хетів (Хатті) майже одразу
після свого утворення в XVII ст. до н. е. перетворилася на впливовий
фактор регіональної політики, об'єднавши під своєю владою майже
всю Малу Азію. Час від часу центрами сили ставали Елам, Урарту, Із­
раїльське царство та міста Фінікії.
Період становлення цієї регіональної системи тривав до інституа-
лізац ії єгипетсько-хетського конф лікту в перш ій половині XIII ст.
до н. е. З огляду на відносний занепад могутності Вавилону після
202
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

1595 р. до н. е. (у цьому році місто було захоплене хетами) та повер­

нення між народних відносин у М есопотамії до стану роздробленос­
ті, регіональна система між народних відносин набула ознак біполя­
рності. Єгипет та Хатті, змагаю чись за контроль над Палестиною,
втягнулися у тривалий і виснаж ливий конфлікт, який після грандіо­
зної нічийної битви біля міста Кадеш (територія сучасної Сирії) за­
верш ився підписанням перш ого відомого історії мирного договору.
Послаблення могутніх суперників створило на Близькому Сході ва­
куум сили, заповнити який випало Ассирії. Піднесення ассирійської
держави у IX-VII ст. до н. е. призвело до тимчасового утворення геге­
монії в регіональній міжнародній системі, особливо після знищення
ассирійським царем Синнахерибом Вавилону у 689 р. до н. е. Регіо­
нальні держави по-різному відреагували на зростаючу могутність А с­
сирії: частина із них (Елам, Дамаск, Ізраїль) стали ініціаторами ство­
рення численних антиассирійських коаліцій; у той час як інші часто
підкорялися могутності ассирійського царя, підкріпленій найсильні-
шою армією того часу. Дилема дрібних сусідів Ассирії стала вічним
питанням для всіх тих держав, які в майбутньому опинялися в тако­
му ж становищі. Найяскравіше її описано в роботі давньогрецького
історика Фукідіда "Історія Пелопоннеської війни".
Ассирію періоду Нового царства часто вважають першою у світі
імперією, маючи на увазі, що царі Тіглатпаласар III та Салмансар IV
не просто захоплювали численні міста-держави Месопотамії, а й
утворювали спільний політичний та економічний простір, дбаючи про
розвиток торгівлі, збирання податків й ефективне функціонування
бюрократії. Однак зрештою останнім та найчастіше застосованим ар­
гументом ассирійських "царів всесвіту" була зброя.
Історія Ассирії переконливо демонструє тимчасовість й обмеже­
ність успіхів, що ґрунтуються лише на військовій силі. Агресивна зов­
нішня політика принесла значні здобутки, але водночас підсилила дію
дилеми безпеки, змусивши сусідні держави будь-що шукати можли­
вості знищити грізного ворога. Навіть найпоступливіші з них підко­
рялися лише зі страху бути знищеними. Зрештою, перша ж невдача
ассирійської армії у Вавилоні призвела до повстань, внаслідок яких
державу, яка ще ЗО років тому охоплювала величезні території від
Ірану до Середземного моря та від Єгипту до Закавказзя, було зни­
щено повністю у 609 р. до н. е.
Із загибеллю Ассирії близькосхідна регіональна система міжнарод­
них відносин вступає у період хаосу. Дрібні держави регіону час від
часу досягають більшої могутності, як-от Лідія чи Мідія, але ці успіхи є
тимчасовими і не. мають системного характеру. Урешті, більшість дріб­
них держав опиняється під владою нового регіонального гегемона -
203
Частина 1. Міжнародні системи

Персії. Політика Персії виходить за межі регіону Близького Сходу, а її

інтереси зіштовхуються з інтересами грецьких міст-держав, формуючи
таким чином зовсім іншу регіональну систему міжнародних відносин.
Найхарактернішою особливістю розглянутої нами близькосхідної
міжнародної системи була мінливість і динамічність державних кор­
донів. Незважаючи на те, що основними її полюсами можна назвати
Єгипет, Вавилон, Хатті та Ассирію, вплив, географічні розміри та на­
віть суверенітет цих держав постійно змінювалися. Договори та сою­
зи, що укладалися між державами і скріплювалися релігійними клят­
вами, обміном заручників і дипломатичними шлюбами, постійно по­
рушувалися; дж ерела загроз для безпеки кожної держави були різно­
манітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або
природні лиха, - тож дипломатія і зовнішня політика загалом мала
дещо кон'юнктурний характер. Пізніше подібні риси спостерігати­
муться в середньовічній Західній Європі.
Визначальними механізмами стабілізації цієї системи були війни. Ча­
сто вони були єдиними механізмами, що, звичайно, не додавало безпеки
усьому регіону. Системні загрози, до яких належали постійні гегемоніс-
тичні прагнення всіх великих держав, значно перевищували за потенці­
алом засоби стабілізації. Внаслідок цього на Близькому Сході постійно
утворювалися та занепадали великі імперії. Урешті, домінуючим типом
міжнародних конфліктів були регіональні асиметричні війни.
Греко-перські війни поклали початок формуванню й активному ро­
звитку міжнародної системи у Середземномор'ї, що існувало майже
тисячу років аж до падіння Західної Римської імперії у 476 р. Основ­
ними кризовими етапами його розвитку були зазначені війни грець­
ких міст-держав проти імперії персів, Пелопоннеська війна, форму­
вання і швидкий занепад імперії Александра Македонського, Пунічні
війни, експансія Римської імперії та криза її зовнішньої політики.
Проходячи крізь зазначені масштабні події, держави - елементи ці­
єї регіональної системи міжнародних відносин, створили різноманітні
механізми реагування на виклики безпеці, що постійно виникали.
Основним із них був виклик анархічності зовнішнього середовища, з
яким нічого не можна було зробити, окрім одного - завоювати всю
відому територію. Найбільших успіхів тут досягли Македонія та Рим,
причому успіхи останнього були набагато тривалішими та системні-
шими. Йому вдалося створити унікальну систему гегемонії, встанови­
вши контроль над майже всією територією, що перебувала в межах
досяжності. І хоча пізніше подібні системи регіональної гегемонії ви­
никали (напр., гегемонія США У Західній півкулі), вони ніколи не д о­
сягали такої глибини підпорядкування як у Римській імперії. Д осяг­
нення Риму у сфері зовнішньої політики створили таку гегемонію в
204
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

міжнародній системі, що безпека цієї держави стала тотожною безпе­

ці регіональній і всієї системи. Побічним доказом цього є масштабний
і тривалий занепад усієї Західної Європи після падіння Риму під на­
тиском варварів.
В основі античної Середземноморської системи міжнародних
відносин лежала взаємодія суверенних і не дуже суверенних (з об­
меженим суверенітетом) держав - спільна риса інших сучасних їй
аналогів та деяких пізніших версій. Суверенітет держав обмежувався
військовим захопленням або встановленням протекторату; часто та­
кож створювалися союзи на нерівних умовах. Зовнішня політика
держав того часу була сконцентрована на військово-політичних про­
блемах - так званій high politics. Отож основою для різноманітних пі­
драхунків була військова міць потенційних союзників і противників,
що виражалася у кількості фаланг, легіонів, кораблів, населення та
грошей. Щось подібне можна спостерігати й у Вестфальській міжна­
родній системі в Європі.
Структурна організація цієї міжнародної системи час від часу змі­
нювалася, внаслідок чого можна виокремити кілька етапів її розвит­
ку. Система міжнародних відносин у Середземномор'ї часів греко-
перських війн була мультиполярною, а її центрами сили були Персія,
Греція в ті періоди, коли зусилля провідних міст-держав об'єднували­
ся, а також Карфаген. Поступово, встановлюючи власний контроль в
Італії, підносився Рим, однак вплив його до Пунічних війн залишався
обмеженим. Час від часу утворювалися й розпадалися окремі підсис­
теми. Наприклад, експансія Персії та піднесення грецьких полісів
утворили в V -IV ст. до н. е. систему біполярного протистояння між
перським (азіатським) та елліністичним світами. Розв'язання цього
конфлікту мало драматичні наслідки, серед яких підкорення Греції
Македонією, утворення великої імперії Александра, її розпад та фор­
мування нових держав.
Так само Пелопоннеська війна в самій Греції стала класичним при­
кладом біполярного протистояння, коли суперників розділяли полі­
тичні й економічні інтереси, ідеологія та геополітична орієнтація; во­
ни активно шукали союзників; а сам конфлікт вважався від самого
початку грою з нульовою сумою. Завершення Пелопоннеської війни
призвело, фактично, до розпаду цієї субрегіональної підсистеми від­
носин, а її елементи були включені до інших систем.
Під час трьох Пунічних воєн (III—II ст. до н. е.) між Римом та Карфаге­
ном відбувся перехід регіональної системи міжнародних відносин від
конкурентної мультиполярної структури до монополярної гегемонії.
Притаманна Середземномор'ю мультиполярність та різноманітність за

205
Частина 1. Міжнародні системи

дуже короткий час по завершенню останньої, Третьої пунічної війни,

змінилася гегемонією Риму, що тривала аж до падіння міста у 476 р.
Перемогу Риму у Пунічних війнах іноді тлумачать як зверхність
теллурократії із притаманними їй авторитаризмом, військово-
політичною гегемонією, орієнтацію на сухопутні комунікації над та-
лассократичною міццю Карфагену, заснованій на морській торгівлі,
підприємницькій ініціативі та відносній свободі.
Римська гегемонія спиралася на кілька специфічних груп ресурсів.
По-перше, звичайно, військово-технічні та транспортні можливості.
Здатність мобілізувати високоякісні війська та порівняно швидко до­
ставити їх у потрібне місце була необхідною для підтримки політичної
єдності імперії в той час так само, як і сьогодні. Цікаво, що економіч­
не значення метрополії було порівняно незначним. Рим не був вели-*
ким центром торгівлі, а, насамперед, адміністративним, політичним і
стратегічним пунктом. По-друге, Рим створив й ефективно викорис­
товував систему права для поширення та підтримки свого політично­
го впливу. Завдяки римському праву вдавалося розповсюджувати
цивільний устрій Риму на нові провінції. Цікаво, що схожу роль віді­
гравало у Середньовічній Європі християнство, під час експансії
Арабського халіфату - іслам, а сьогодні це називається експортом
цінностей або м'якою силою.
Характеризуючи античну Середземноморську регіональну систему
міжнародних відносин, можна зазначити високий рівень її організо­
ваності. На відміну від Близькосхідної системи вона характеризується
постійними контактами між державами, підтримкою зв'язків як під
час війн, так і в мирний час. Держави Середземномор'я були пов'яза­
ні спільними торговельними, культурними, релігійними, а час від часу
- і політичними зв'язками. Це збільшувало ступінь взаємозалежності в
системі, що, у свою чергу, допомагало залагоджувати конфлікти мир­
ним шляхом, у той же час підвищуючи ціну війни для всіх учасників.
Із падінням Західної Римської імперії руйнується система міжнарод­
них відносин у Середземномор'ї, а з початком середньовіччя виникають
три різні її наступниці: нова система міжнародних відносин у Західній
Європі, система відносин Візантійської імперії з її сусідами та дещо піз­
ніше - політична гегемонія Арабського халіфату в Північній Африці та
на Близькому Сході. Усі ці системи взаємодіяли між собою, надто під
час великих цивілізаційних конфліктів на кшталт Хрестових походів, ак­
тивно торгували, але все ж таки залишалися автономними.
Найсвоєріднішою серед них стала гегемонія халіфату - величезної
теократичної держави - на просторі від Атлантичного океану до Сере­
дньої Азії. В основі швидкої експансії арабів лежало розповсюдження
релігійних цінностей. Отже, внаслідок цього утворилася наддержава,
206
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

всередині якої співіснували підкорені народи, різні національності, по­

єднані спільною релігією. Об'єднуючим елементом був іслам, але межі
його об'єднавчого впливу, як з'ясувалося, визначалися військовими
можливостями армій халіфів. Зіткнувшись зі своїми могутніми сусіда­
ми - Візантійською імперією, державою франків (Карл Мартелл зупи­
нив просування арабів углиб Європи в битві при Пуатьє у 732 p.), ки­
тайцями та, пізніше, імперією монголів - Арабський халіфат втрачав
свою основну перевагу - ідеологічну. Західна Європа та Візантія мали
власні стійкі системи цінностей, на відміну від швидко ісламізованих
та підкорених Персії або Єгипту. Експансія монголів поклала край іс­
торії халіфату. Відтоді на Сході підтвердився європейський досвід: спі­
льна релігія не долає анархічність міжнародної системи.
Регіональні системи міжнародних відносин, що склалися навколо
Візантійської імперії та у Західній Європі, є типовішими. У першому
випадку сформувалася система гегемоністичного типу, у якій геге­
мон поступово занепадав. Найбільші успіхи зовнішньої політики Ві­
зантії, а отже і періоди найефективнішого здійснення гегемонії в мі­
жнародній системи збігаються із розповсюдженням православного
християнства та ромєїзацією сусідніх варварських держав. Це не
завжди приносило успіх. Виклик гегемонії Візантії кинули Персія,
Болгарія, Арабський халіфат та, зрештою, Османська імперія. Окрім
того, ромеям довелося відбивати напади слов'ян (у т. ч. Київської Русі)
та хрестоносців, які тимчасово захоплювали Константинополь. Майже
із самого початку - тобто від перенесення столиці Римської імперії до
Константинополя - Візантія була у важкому становищі гегемона, що
занепадає. Постійні війни, які велися талановитими візантійськими
полководцями та базилевсами (імператорами) були тим, що пізніше
Роберт Джилпін назве hegemonic wars (війни за гегемонію). У таких
умовах регіональні системи приречені на нестабільність та постійний
структурний конфлікт.
У Західній Європі гегемоністична міжнародна система не склалася,
незважаючи на численні спроби її створити. Найактивніше намага­
лися наблизитися до статусу колишнього Риму нові "імператори Захо­
ду" - королі нових держав - та римські папи. Досвід колишньої геге­
монії Риму так захоплював їхню уяву, що імперії, далекі від цього міс­
та, все одно проголошувалися "римськими". Унікальність Західної Єв­
ропи полягає в тому, що, на відміну від територій халіфату або ото­
чення Візантії, тут так і не вдалося створити монополярний політич­
ний організм. Це стимулювало постійну боротьбу й конкуренцію, нас­
лідками якої, з одного боку, стали тривалі жорстокі війни та спусто­
шення; а з іншого, - розвиток нових механізмів регулювання міжна­
родних відносин.
207
Частина 1. Міжнародні системи

Під узагальненою назвою довестфолъсъкий світовий порядок у Єв­

ропі об'єднані принаймні три етапи історичного розвитку: 1) період
становлення феодальних держав і їхня боротьба із варварами; 2) ви­
никнення перших централізованих монархій і династична боротьба
між ними; 3) розповсюдження абсолютизму в Європі й остаточна пе­
ремога королів над папською владою.
Найбільше хаосу в Європі можна було спостерігати в темні віки -
період V-X I ст. Варварські королівства, що утворилися на уламках
Західної Римської імперії, були територіально нестабільними, вели по­
стійну внутрішньополітичну боротьбу, а система васальної залежності
робила королівську владу порівняно слабкою, унеможливлюючи мас­
штабні зовнішньополітичні операції. Утворення та піднесення на
цьому тлі імперії Карла Великого відбулося не всупереч, а завдяки
династичній і геополітичній невизначеності, що панувала в Західній
Європі. У Східній Європі ситуація була іншою, і політична доля Київ­
ської Русі формувалася в інших умовах.
Перший етап розвитку Західноєвропейської середньовічної сис­
теми міжнародних відносин характеризується високим рівнем враз­
ливості до зовнішніх акторів, сильною дією дилеми безпеки та високим
рівнем гомогенності. Дія першого та останнього факторів урешті зумо­
вили утворення того християнського світу, який пізніше домінуватиме
у глобальній вестфальській системі міжнародних відносин.
Велике переселення народів значно послабило Західну Європу.
Протягом кількох століть на відносно невеликій території тривала по­
стійна міграція великих племен, змінювалися кордони їхніх терито­
рій, тривали суперечки і війни. Загалом система раннього феодаліз­
му, яка склалася в Західній Європі, сприяла зростанню ворожнечі.
Торгівля майже не розвивалася, постійні набіги та спустошення пе­
решкоджали економічному розвитку, внаслідок чого слабкою була не
лише взаємозалежність між державами, але і слабкість (а то й відсут­
ність) централізованих держав узагалі.
Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для рі­
зних зовнішніх впливів. Візантійський імператор Ю стиніан у VI ст. на
короткий час відвоював великі території в Італії; арабам вдалося за­
хопити Іспанію та дійти майже до Парижа; натиск мадярів та норма­
нів у IX ст. став системною загрозою європейській безпеці. З одного
боку, це, звичайно, послаблювало позиції західноєвропейських мона­
рхій у конкурентній боротьбі з іншими великими державами того ча­
су - Візантією, Арабським халіфатом та Київською Fyccio. Однак, з
іншого боку, врешті-решт об'єднало європейські народи перед спіль­
ними загрозами. Імперія Карла Великого виникла завдяки перемозі
Карла Мартелла при Пуатьє; а імперія Оттона І - внаслідок нейтралі­
208
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

зації останньої системної загрози позаєвропейського походження -

вторгнення мадярів.
Такому відносному об'єднанню сприяла гомогенність Західноєвро­
пейської середньовічної системи міжнародних відносин. В основі спі­
льної системи цінностей лежали особливості династичної політики,
католицизм і феодальний лад. Таке становище існувало аж до епохи
Реформації та перших революцій. У той же час сильні позиції католи­
цької церкви не перетворилися на політичну гегемонію папи, а Захід­
на Європа не стала теократичною наддержавою, на відміну від Араб­
ського халіфату. Конкурентне політичне середовище тут зберігалося.
Таким чином, визначальними рисами цього етапу розвитку стала не­
стабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та цінні­
сна гомогенність.
Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду
є створення Карлом Великим імперії, що охоплювала землі сучасних
Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у За­
хідній Європі, була нетривкою та недовговічною. У 800 р. папа Лев III
оголосив Карла імператором Заходу, а вже у 843 р. його онуки у Вер­
дені розділили колишню імперію між собою. У 962 р. титулом імпера­
тора Священної римської імперії германців був коронований у Римі
Оттон І. Європейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бу­
ти тривалою: землі імперій не були економічно пов'язаними між собою
в умовах ведення натурального господарства. Брак торгівлі в Західній
Європі в цей час означав велику кількість конфліктів і нестабільність
наддержавних утворень, а також слабкість національних держав.
Трансформація структури європейського регіонального порядку
розпочалася із виникненням перших централізованих держав з міц­
ною королівською владою. Приблизно на цей час припадає остаточ­
ний розкол між католицькою та православною церквами, а також
реформа католицької церкви. Внаслідок зазначених процесів у Євро­
пі виник новий специфічний полюс влади: папський престол. Його
могутність спиралася не на армію, а на духовний вплив та посеред­
ництво при укладанні васальних клятв і домовленостей, на яких ґру­
нтувалася вся система феодалізму. Деякий час папи не могли транс­
формувати ці можливості у політичну гегемонію на континенті, але в
XI ст. здійснили перші спроби. Відтоді розпочинається тривала боро­
тьба між папами й імператорами, між церковною та світською вла­
дою - у Західній Європі формується специфічний біполярний рівень
політичного протистояння.
Символом зростання могутності папства стали Хрестові походи. їхня
роль полягала, по-перше, у включенні західноєвропейської регіональної
міжнародної системи до ширшого контексту, а по-друге, в об'єднанні
209
Частина 1. Міжнародні системи

зусиль різних європейських монархів задля спільної мети. Клермонсь-

кий собор 1095 p., на якому папа Урбан II закликав європейців звіль­
нити християнські святині Єрусалиму, поклав початок активній екс­
пансії європейців за межі континенту та спробам створити європоцен-
тричний світ. Крім цього, наслідком Хрестових походів стало утворен­
ня специфічних міжнародних суб'єктів - лицарських орденів.
Із системного погляду Хрестові походи сприяли розширенню регіона­
льних систем міжнародних відносин, створюючи передумови для форму­
вання системи більш глобальної. Цьому ж сприяло і піднесення приблизно
в цей період Київської Русі, прийняття нею християнства та включення
цієї слов'янської держави до різноманітних міжнародних зносин.
Інституціалізація папської влади призвела до утворення одного із
полюсів західноєвропейської регіональної системи. Іншим полюсом
була влада імператора, який контролював простір у центрі Європи.
Поряд із цим на периферії континенту виникали майбутні потужні
гравці: національні держави, централізовані, під владою абсолютних
монархів: Англія і Франція.
Англія та Франція втягнулися у конфлікт, що увійшов в історію як
Столітня війна (1337-1453). Характерною особливістю цього конфлік­
ту був його династичний характер: війна розпочалася як боротьба за
французький престол між різними династіями, до однієї з яких нале­
жав король Англії; а завершилася як протистояння національних ін­
тересів. Вийшовши зі Столітньої війни, Західна Європа знайшла себе
в умовах нових структурних особливостей міжнародних відносин.
Основною такою особливістю стало розповсюдження всією Євро­
пою абсолютизму, виникнення та консолідація монархій. Причини
такого розвитку подій полягали у зростанні та зміцненні міст, які
руйнували традиційний феодальний лад, втручаючись у врегульовані
відносини феодалів між собою та із кріпаками. Саме на підтримку
вільних міст розраховували королі, намагаючись приборкати власних
феодалів, й отримували таку підтримку, оскільки централізація країн
сприяла розвитку торгівлі, відходу від натурального господарства та
економічному розвитку.
Внаслідок цих процесів до початку XVI ст. коло елементів міжнаро­
дної системи звузилося. Занепали лицарські ордени, зменшилося зна­
чення династій. Також було загалом завершено боротьбу між релігій­
ною та світською владами на користь останньої. Крім цього, внаслі­
док нашестя монголо-татар у XIII ст. центр тяжіння європейських по­
літичних процесів змістився на захід. У Європі склалася система між­
народних відносин, яка була близькою до мультиполярної.
Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в іс­
торії довестфальського світового порядку. У Західній Європі, яка вже
210
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений

процесом Реформації, наслідками Великих географічних відкриттів
та останньою спробою встановлення гегемонії Священної римської
імперії під проводом Карла V Габсбурга.
Відкриття Америки не лише сприяло швидкому, хоча й нетривкому
зростанню могутності Іспанії та Португалії, але мало набагато далеко-
сяжніші наслідки. Розпочиналася епоха колоніалізму, а разом із нею -
боротьба за морські комунікації. Перемога в цій боротьбі стане під­
ґрунтям швидкого економічного розвитку, як це сталося з Англією та
Нідерландами. Економічний фактор відіграє дедалі більшу роль у по­
літичному житті Європи та світу.
Процес Реформації змінив європейську міжнародну систему не
менш радикально. Позиції римо-католицької церкви не були доміну­
ючими: змагання з імператорами завершилося загалом не на користь
папи, до того ж централізація європейських монархій звузила можли­
вості Риму розповсюджувати свою владу. Отже, біполярність політич­
ної організації в Європі зникла вже у XIII ст. Натомість біполярні по­
літичні структури склалися всередині низки держав, а насамперед -
Священної римської імперії.
Після тривалого занепаду Священна римська імперія значно поси­
лилася під час імператорства Карла V Габсбурга (1519-1556), який
об'єднав під своєю владою великі території самої імперії в Централь­
ній Європі, додавши до них Іспанію (він був також і королем Іспанії
Карлом І) разом з її безмежними заокеанськими володіннями в Аме­
риці. Статус, якого на короткий час набула імперія, продемонстрував
унікальну суміш династичних, релігійних і національних мотивів, що
все ще існувала в європейській системі міжнародних відносин.
Разом з тим, саме в цей час Західна Європа вступає в період чергу­
вання гегемонів: Іспанія, Франція, Англія боролися між собою за ста­
тус провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної вла­
ди. У Європі завершувався період формування мультиполярності.
Між правлінням Карла V та Тридцятилітньою війною боротьба між
найбільшими європейськими державами тривала. Власне вже тоді у
відносини цих основних міжнародних суб'єктів ніхто не втручався.
Лицарські ордени зникли, вплив церкви було підірвано, а династичні
зв'язки поступилися місцем стабільності економічних та соціальних
систем. Карл V зрікся престолу майже одразу після Аусбурзького релі­
гійного миру 1555 p., і могутність Священної римської імперії закін­
чилася майже одночасно з початком нового етапу релігійної боротьби,
ключовими ознаками якої стали, наприклад, Варфоломіївська ніч у
Франції або поява першого "Індексу заборонених книг" авторства Па­
пи Римського.
211
Частина 1. Міжнародні системи

Боротьба між великими європейськими державами вже тоді була

боротьбою за світову гегемонію. Можливо, вже тоді вона була прире­
чена на невдачу, але європейські монархи та їхні міністри, маючи за
взірець політичну гегемонію Стародавнього Риму, не хотіли здавати­
ся. Ця боротьба знала як детерміновані періоди, коли європейську по­
літику визначали довготермінові тенденції розвитку міжнародної сис­
теми, так і складні історичні моменти, точки біфуркації, коли долю
майбутнього вирішували випадкові події або окремі особистості. Та­
кими були, наприклад, буря, що розвіяла іспанську "Непереможну
армаду", яка 1588 р. вирушила на завоювання Англії; та пірат Френ-
сіс Дрейк, який зміг максимально скористатися наслідками таких
природних "подарунків". Внаслідок цього морська гегемонія а з нею і
контроль над комунікаціями, перейшла від Іспанії до Англії.
Боротьба за колонії, територіальні володіння та геополітичний ста­
тус, подібна до іспано-англійської, триватиме і в майбутньому. Захід­
ній Європі належало пройти через серію війн за гегемонію, в окремих
регіонах (скажімо, в Італії) та в Європі загалом. Кульмінацією цих
спроб стала Тридцятилітня війна, завершення якої стало початком
нової, Вестфальської, системи міжнародних відносин.
Значення Тридцятилітньої війни полягає не лише у розв'язанні
протиріч, що століттями накопичувалися в Європі. Війна інституціо-
налізувала численні хаотичні процеси, створила механізми боротьби з
гегемонами та сформувала основоположні принципи майбутнього
світоустрою.

Становлення нової системи міжнародних відносин стало наслідком

Тридцятилітньої війни - конфлікту, у ході якого було зруйновано осно-
ВП1 Підвалини попере­
днього світового порядку.
5.3. ВеСТфаЛЬСЬКа система Тридцятилітня війна
міжнародних ВІДНОСИН (1618-1648) - міжнаро­
дний конфлікт загально­
європейського масшта­
бу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих
багатьма національними державами Європи проти влади Священної
Римської імперії, на боці якої виступили католицькі монархи Німеч­
чини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало трива­
ле закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування
Вестфальської системи міжнародних відносин.
На боці Габсбургів (австрійських та іспанських) у війні взяли
участь католицькі князі Німеччини, папа римський та Річ Посполи­
212
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

та; в антигабсбурзькій коаліції - Франція, Швеція, Голландія, Данія,

Англія, Московське царство та протестантські князі Німеччини, а
також антигабсбурзькі рухи в Чехії, Трансільванії та Італії.
Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини;
руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі.
Священна Римська імперія фактично припинила існування як політич­
на одиниця. Тридцятилітня війна завершила епоху релігійних конфлік­
тів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.
Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час ми­
рних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи ус­
відомлювали, що вони не лише перерозподіляють території за наслід­
ками тривалої та виснажливої війни, а й закладають основи нового
світового порядку, елементи якого зберігатимуться понад 300 років.
На їхню думку, усе, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інте­
реси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правля­
чих династій; проблематика співвідношення прав імператора та мо­
нархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Єв­
ропи вже понад п'ять століть, а формальне невтручання держав у
справи одна одної було не більше ніж декларацією.
Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського
миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених "банальностей" набула
цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейсь­
кі держави "дозріли" до такого розуміння норм договору. Таким чином,
сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:
> Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й во­
ля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше
держава перетворилася у державу-націю. Для зовнішньої політи­
ки це означало остаточне утвердження панування raison d'etat.
> Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозво­
ляв державам втручатися у справи одна одної, створюючи
ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у
справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 p., кож­
на така спроба привертала увагу всього світового співтовари­
ства, сигналізувала про порушення силової рівноваги та спо­
нукала інших до активних дій.
> Принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії
у міжнародних відносинах. Європейські монархи усвідомили
практичну можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів,
які наголошували на важливості обмеження анархії міжнаро­
дної системи. Дотримання договорів стало найважливішим
елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна
дипломатична практика - невід'ємним атрибутом відносин
між державами.
213
Частина 1. Міжнародні системи

Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вест-

фальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, ви­
знається його значення як такого, що поклав початок упорядкованим
міжнародним відносинам, причому впорядкованим саме на реалісти­
чних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опонен­
ти, однак, зазначають те, що сам договір мало що змінив у повсяк­
денній практиці європейської ворожнечі. На думку останніх, Вест-
фальський договір став просто масштабним перерозподілом терито­
рій та сфер впливу в Європі.
В естф а льськ и й м и р, 1648 - завершив Тридцятилітню війну
1618-1648; підписано 24 жовтня в Мюнстері (Вестфалія) у формі
двох мирних договорів, підготовлених на Оснабрюксъкому конгресі
1645-1648 між імператором Священної Римської імперії та його сою­
зниками, з одного боку, і королем Швеції та союзниками - з іншого; а
також на Мюнстерському конгресі 1645-1648 між імператором
Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, і королем
Франції та союзниками - з іншого.
Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з міс­
тами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із
гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Ве-
зера), які перетворювалися на світські князівства; було домовлено,
що старі ганзейські міста - Вісмар, Бремен, Штральзунд, Верден та
інші - зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція увійш­
ла до складу імперії й отримала право направляти своїх депутатів
на імперські сейми.
Франція приєднала три лотаринзьких єпископства - Мец, Туль та
Верден - й отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла
Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані само­
стійними та вийшли зі складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єдна­
них Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання Версальсь-
кого миру було проголошено Францію і Швецію - держави-переможниці.
У релігійній своїй частині Вестфальський мир зрівняв у правах ка­
львіністів, католиків і лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію
церковних земель, проведену до 1624 р. За німецькими князями за­
лишилося право визначати релігійну приналежність підданих, але
останнім дозволялося молитися так, як вони це робили до 1624 р.
Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори
між собою та з іншими державами, закріпивши загалом політичну
роздробленість Німеччини.
З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру
ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до
1789 pp.
214
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафі­

ксував нове співвідношення сил у межах регіональної міжнародної си­
стеми. У даному випадку це було співвідношення сил держав, які ви­
ходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала бли­
зько ЗО років. Здавалося б, що ця обставина мала зробити умови миру
та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відно­
сини між державами - динамічними та непередбачуваними. Натомість
закладене у договорі співвідношення прав й обов'язків виявилося до­
статньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних
відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувало­
ся пристосування окремих її підсистем до змін status quo.
Найбільшими державами - бенефіціантами Вестфальського миру
стали Франція та Швеція - формально проголошені держави-
переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав
стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни
центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість
Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втруча­
тися у справи Імперії, а Швеції - здобути гегемонію на Балтійському
морі. Окрім цих двох "офіційних" переможців були й інші. Так, Вест­
фальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості
для швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерла­
ндів, який згодом перетворив цю державу на активного учасника бо­
ротьби за колонії. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове
зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула
незалежність від Іспанії, стала "природним" її союзником. У трикут­
нику Франція - Англія - Нідерланди топитиметься боротьба за та про­
ти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи між­
народних відносин.
Умовна періодизація розвитку Вестфальської міжнародної системи
має три основні етапи:
> 1648-1714 pp.,
> 1714-1763 pp.,
> 1763-1789 pp.
Змістом першого етапу була переважно боротьба між Францією,
Англією і Нідерландами на Заході та консолідація Московського царс­
тва на Сході. Підсумком цих процесів стали, відповідно, війна за іс­
панську спадщину та Утрехтський мир 1713 р. із Раштаттським ми­
ром 1714 p., й Північна війна та Ніштадтський мир 1721 р.
Як уже було зазначено, західноєвропейську підсистему Вестфаль­
ського світового порядку можна охарактеризувати як мультиполярну.
Ця структурна особливість не дала можливості жодній із держав
встановити регіональну гегемонію, хоча Франція за Людовика XIV бу­
215
Частина 1. Міжнародні системи

ла найближчою до такого статусу. Можна сказати, що історія Вест-

фальського світу почалася і закінчилася боротьбою Франції за всеєв-
ропейську гегемонію.
Незважаючи на це, першим серйозним конфліктом, у якому суди­
лося випробувати принцип силової рівноваги, стали війни без прямої
участі Франції - англо-нідерландські війни. Із перервами вони трива­
ли з 1652 р. до 1674 р. Перша із трьох війн була локальною, незважа­
ючи на те, що театр військових дій охоплював Середземне море й Ін­
дійський океан, стосувалася торговельних привілеїв та швидко закін­
чилася, продемонструвавши наявні переваги англійського флоту.
Д руга війна визначала права територіальних володінь в Америці, а
отже стосувалася колоніального суперництва Франції та Англії. Нідер­
ланди, що були підтримані в цій війні Францією та Данією, перемогли
та повернули собі колонію Сурінам. У третій англо-нідерландській
війні, згідно з теоретичними розрахунками прихильників балансу сил,
противники помінялися місцями: англо-французька коаліція за під­
тримки Швеції та німецьких держав воювала з Нідерландами, яких
підтримали Іспанія, Данія, Імперія та деякі німецькі князівства. Зре­
штою, у ході війни коаліція Англії та Франції розкололася, а Нідерлан­
дам за її підсумками вдалося зберегти статус великої морської та ко­
лоніальної держави. Із системного погляду, англо-нідерландські війни
показали, як можуть і мають співіснувати кілька сильних держав, з
яких жодна не здатна запанувати над іншими.
На сході Європи в цей час відбувалися дещо інші процеси. М осков­
сько-польська боротьба за території України була біполярним проти­
стоянням, причому співвідношення сил сторін поступово ставало не­
рівним. Ці зміни було зафіксовано, зокрема, у Вічному мирі.
Вічний мир, 1686 р. - укладений б травня в Москві між Москов­
ською державою та Річчю Посполитою.
Вічний мир підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівсь-
ким договором 1667 р. Договір було укладено на основі Андрусівського
перемир'я 1667 р. За Вічним миром Річ Посполита визнавала за Мос­
ковським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-
Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від
претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб компенсації. Бра-
илавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною
зоною між Польщею і Московісю. Північна Київщина, Волинь і Галичи­
на відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у
1699 р. було приєднано до Польщі).
Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною
та Кримським ханством і вступило до антитурецької "Священної
Аіги" (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) і зобов'язувалося
216
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські по­

ходи 1687 і 1689 pp.).
Вічний мир гарантував свободу віросповідання для православних у
Речі Посполитій, визнавав за Московською державою право представ­
лень щодо їх захисту. Вічний мир набирав чинності одразу, але був
ратифікований польським сеймом лише в 1710 р.
У цих умовах настає криза регіональних систем, внаслідок якої від
встановлення регіональної гегемонії може врятувати лише втручання
зовнішніх акторів. Кримські татари, вочевидь, не могли системно
впливати на хід подій у цьому регіоні, підтверджуючи те, що Вест­
фальський світ належав сильним централізованим державам. Однак,
розширюючи сфери свого впливу, Московське царство неодмінно зі­
штовхувалося з новими геополітичними противниками. Таким чином,
до вирішального конфлікту із Швецією, який ще міг змінити структу­
ру регіональної міжнародної системи, на Сході Європи виник потен­
ційний гегемон, у той час як на Заході встановилася рівновага між
кількома центрами сили.
Усе ж ця рівновага постійно випробовувалася експансіоністською
та агресивною зовнішньою політикою Франції. Використання війсь­
кової та кількісної переваги французької армії, нескінченні територі­
альні претензії та постійне втручання у справи сусідів - усе це харак­
теризує зовнішню політику Людовіка XIV, правління якого (1643-
1715) майже повністю збігається з першим періодом існування Вест-
фальської міжнародної системи і віддзеркалює зовнішньополітичні
цілі Франції на той час.
Боротьба проти французької гегемонії спочатку була безсистемною,
включала опір Нідерландів у вже згаданій війні, боротьбу окремих німе­
цьких князівств і ворожість Іспанії та Імперії. Зрештою, система органі­
зувала себе таким чином, щоб якомога ефективніше протидіяти гегемо-
ністським прагненням Франції. Було застосовано традиційний механізм
підтримки силової рівноваги - коаліції проти спільного ворога.
Найпослідовнішою такою спробою було утворення Великого альян­
су у 1688 р. Діяльність цієї коаліції мала на меті зупинити поширення
французького впливу та здійснювалася в Європі, Ірландії та Північній
Америці. Провідну роль у коаліції відігравали Нідерланди та Англія -
держави, для яких французька гегемонія мала прямі загрозливі нас­
лідки. Розширене трактування Великого альянсу включає також і
війну за іспанську спадщину 1701-1714 pp.
Англія, під проводом Вільгельма III Оранського, активно виступила
на боці Нідерландів, усвідомлюючи небезпеку утвердження францу­
зької гегемонії в Європі, зокрема встановлення контролю над терито­
рією сучасної Бельгії. Це прямим чином загрожувало б безпеці Англії.

217
Частина 1. Міжнародні системи

Керуючись цими міркуваннями, Англія виступила проти Франції й у

1688-1697 pp. боротьба між Людовиком XIV та Вільгельмом III трива­
ла по всій Європі, а також в Ірландії, де Яків II намагався використа­
ти французів для повернення на престол.
Згодом до Нідерландів та Англії приєдналися континентальні супе­
рники французів, утворивши Аусбурзьку лігу, яка включала також
Римську імперію, Савойю, Іспанію та Швецію як активних учасників.
Війни Аусбурзької ліги були взаємно виснажливими та зрештою при­
звели до бажаного результату - нічиєї, що закріпила існуючий status
quo та заперечила французькі гегемоністичні прагнення. Ріксвіксь-
кий мир 1697 р. зафіксував відновлення рівноваги.
Під впливом небезпечного та, можливо, смертельного для Англії
франко-іспанського зближення, Вільгельм III Оранський ініціював
утворення Великого Гаазького альянсу, у якому об'єдналися Англія,
Нідерланди, Римська імперія та дрібні європейські держави. Протя­
гом 1701-1714 pp. тривала війна за іспанську спадщину, внаслідок
якої європейські володіння Іспанії були розподілені між різними дер­
жавами, її королем став Філіп V, герцог Анжуйський, який відмовився
від прав у майбутньому зазіхати на французький престол. Французькі
ж Бурбони, у свою чергу, відмовилися від спроб додати Іспанію до
своїх династичних володінь.
Ця війна, як і вся діяльність Великого Альянсу продемонструвала рі­
шучість європейських монархів протидіяти будь-яким спробам нав'яза­
ти гегемонію на континенті та підтримувати силову рівновагу - запору­
ку виживання кожної із держав. Застосування цього принципу було
вже не спонтанним, а системним. Європейські політичні діячі усвідом­
лювали, що діють саме в ім'я підтримання такого співвідношення сил,
яке б не загрожувало європейській стабільності. Робота англійського
економіста Чарльза Давенанта "Есе про силову рівновагу" стала бестсе­
лером під час підготовки мирних договорів та їхнього втілення у життя.
Спроби перевірити міцність балансу сил були змістом першого етапу ро­
звитку Вестфальського світового порядку і завершилися до 1714 р.
Імовірно, невипадково розвиток подій у Західній Європі збігся у
часі з установленням нового співвідношення сил на Сході. Вирішаль­
на для цього процесу Північна війна виникла внаслідок тривалої дип­
ломатичної підготовки, розрахунків сил та орієнтації на перипетії за­
гальноєвропейських процесів. У її ході як Швеція, так і Московське
царство розраховували утвердити статус провідної держави на Бал­
тійському морі. За результатами війни, яку Швеція програла, цей ста­
тус отримала Москва, разом з ним змінивши і назву - на Російську
імперію. Цим підкреслювалася та роль, що її в майбутньому розрахо­
вували відігравати у європейських справах російські монархи. Підне­

218
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

сення Росії на Сході Європи відкриває другий етап еволюції Вест­

фальської міжнародної системи.
Між 1714 та 1763 pp. Вестфальський світовий порядок консоліду­
ється та проходить низку серйозних випробувань. Вони пов'язані як із
традиційною мінливістю співвідношення сил між великими держава­
ми, так і з виникненням нового центру сили - королівства Пруссії.
Пруссія розташована в центрі Європи, у зв'язку із чим перед нею від­
крилися можливості консолідації німецьких територій. Така консоліда­
ція підривала ту геополітичну реальність - послаблену Німеччину - на
якій будувалася вся стабільність Вестфальського світу. З цієї причини
посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап у його еволюції.
Протягом неповних п'ятнадцяти років політика Пруссії спровокувала
дві масштабні війни на континенті: війну за австрійську спадщину
1740-1748 pp. та Семилітню війну 1756-1763 pp. Обидві війни підірва­
ли засади мирного врегулювання після Тридцятилітньої війни, але мас­
штаби потрясінь були різними. Війна за австрійську спадщину ще могла
розглядатися як відгомін старих династичних проблем. Смерть Карла VI
Габсбурга, у якого не було синів-спадкоємців, ввела в дію Прагматичну
санкцію 1713 р. - документ, що надавав права на австрійський престол
доньці померлого імператора Марії Терезії. Однак на той час у Європі, і
насамперед у Німеччині, існували монархи, які бажали б скористатися
цим приводом для подальшого послаблення імперії на власну користь.
Пруссія, Баварія, Саксонія, Іспанія та Франція зайняли найагресивнішу
позицію, мобілізували війська і вторглися у володіння Марії Терезії. Бли­
скавично захопивши Сілезію, Пруссія незабаром вийшла з війни, підпи­
савши сепаратний Бреславльський мир з Австрією у 1742 р. Австрії
вдалося поодинці розбити армії своїх противників, після чого Фрідріх II,
прусський король, застосував принцип силової рівноваги в локальному
масштабі, знову вступивши до війни. Цікаво, що підтримали Австрію ті
ж самі традиційні противники французької могутності - Англія та Ні­
дерланди. Пізніше, у 1747 p., на бік Австрії стала і Росія, надавши війні
характер всеєвропейської.
Війна за австрійську спадщину завершилася у 1748 р. підписан­
ням Аахенського мирного договору. За ним відновлювалися довоєнні
територіальні володіння сторін, за винятком більшої частини Сілезії,
яка відійшла до Пруссії, та територій в Італії, контроль над якими пе­
ребрала Іспанія. Прагматичну санкцію було підтверджено й гаранто­
вано. Чергове масштабне за географічним охопленням протистояння
в Європі завершилося внічию.
Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Ро­
сії. У 1741-1743 pp. ішла російсько-шведська війна, у якій Швеція
намагалася взяти реванш за поразку у Північній війні, але натомість
була змушена поступитися ще й Фінляндією за умовами Абоського
219
Частина 1. Міжнародні системи

миру 1743 p., а разом із Фінляндією - і статусом великої європейської

держави. Після цього увага Росії до європейський справ зростає, а її
участь у війні за австрійську спадщину сигналізує про необхідність
ураховувати інтереси й можливості ще одного центру сили.
Семилітня війна - своєрідна кульмінація Вестфальського світо-устрою
стала в цьому відношенні інтегруючою. У ній взяли участь усі претенде­
нти на звання і статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за
межі континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши перед­
умови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність.
Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.
Із системного погляду війна стала можливо єдиним засобом вирі­
шити суперечки, що накопичувалися в європейських міжнародних
відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інстру­
мент, який був у розпорядженні європейських лідерів для розв'язання
поточних проблем - принцип силової рівноваги - був занадто абстра­
ктним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці сту­
пінь готовності партнерів до різних авантюр.
Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі
Пруссії. У 1756 р. Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із
Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, ого­
лосила останній війну. Дуж е швидко відбулася ескалація цього конф­
лікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих
європейських держав. Театр військових дій охопив Європу, Північну
Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семиліт­
ню війну "першою світовою".
Самій війні передувала цікава подія, що отримала назву диплома -
тичної революції. Ним позначається несподівана зміна альянсів між
найбільшими європейськими державами, що сформувалися в ході
війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запору­
ка європейської стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії,
що протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія під­
тримала Пруссію, нібито турбуючись за долю володінь у Ганновері, а
Франція, Австрія та Росія сформували противагу.
Дипломатична революція продемонструвала цікаву особливість Вес-
тфальської міжнародної системи. Як стало очевидним, в основі її стабі­
льності лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновували­
ся на міркуваннях тактичної користі або короткотермінових інтересів.
Гнучкість і мінливість альянсів збережуться й у Віденській системі між­
народних відносин, гарантувавши їх тривалі періоди мирного розвитку.
Запобігти Семилітній війні дипломатична революція не змогла. На­
вряд чи її учасники чогось подібного очікували. Масштабний конф­
лікт у Європі назрівав давно, його причини були комплексними та рі­
зноманітними. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфаль-
220
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

ської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення

сил, так і стати початком її кінця.
Детальний аналіз ходу військових дій не входить до наших цілей.
Війна була достатньо тривалою і масштабною. Середня оцінка втрат
коливається близько 600 тис. військових та 700 тис. мирного насе­
лення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політич­
них наслідків. За результатами війни Франція втратила території у
Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла ко­
нтроль над більшою частиною Сілезії.
Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальсь­
кої міжнародної системи та перевела її у фазу поступового занепаду.
Із 1763 до 1789 р. співвідношення сил та сфери політичних інтересів
основних гравців кардинально змінюються, у системі виникають нові
елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. У той же
час підтримувати таку рівновагу стає складно. У системі проявляєть­
ся криза її геополітичних основ - центр Європи дедалі більше підпа­
дає під контроль сильних держав і консолідується. Посилення Пруссії
доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподіла­
ми Польщі у другій половині XVIII ст. Внаслідок цього буферних зон
між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.
Двом а подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної си­
стеми, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька
революція.
Велика французька революція зруйнувала тверезий та неупере-
джений розрахунок співвідношення сил між основними міжнародни­
ми акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та націо­
нального елементів у структуру світового порядку, після чого на ш ля­
ху вільного силового балансування з'явилися принципові перешкоди.
Разом із ними прийшла тотальна мобілізація та підпорядкування сус­
пільного життя військовим потребам. Д ві тотальні війни XX ст. про­
демонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.

Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт)

- структура міждержавних відносин у Європі, яка склалася після війн
Наполеона І (1799-1814,
1815) і проіснувала із .■ J '•
серйозними модифіка- 5.4. ВІДЄНСЬКЗ СИСТЄМЗ
ціями до Першої світо- міжнародних ВІДНОСИН
вої війни. Її принципи . \ ' "v.
були закладені рішен- ШШШЯШШШШЯШшшШШШЯШШШШШШшШЛ
нями Віденського конгресу (1814-1815) - першого загальноєвропей­
ського, за винятком Туреччини, мирного врегулювання. Ця система

221
Частина 1. Міжнародні системи

базувалася на спільній згоді наймогутніших європейських монархій

відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виклю­
чала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбача­
ла можливість колективного втручання в справи тих держав, яким
загрожували революції, а також можливість дипломатичних консуль­
тацій з територіальних та інших проблем.
Віденська система мала певні основні характеристики та особливо­
сті. Д о них належать такі:
> Віденський конгрес відіграв ключову роль у формуванні стій­
кої парадигми відносин між провідними європейськими
державами. Розпочалася епоха "європейського концерту" -
балансу сил між європейськими державами. "Європейський
концерт" базувався на спільній згоді великих держав, пентар-
хії: Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великій Британії. Будь-яке
загострення відносин між ними могло призвести до руйну­
вання міжнародної системи.
> Після Французької революції 1789-1794 pp. відбулося остато­
чне зміцнення системи національних держав. Держ ава
постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим ча­
сом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідно­
сті збігання єдності національної з політичною. Отже, затвер­
джувалася теорія політичної легітимності, за якою національ­
на держава має право на існування лише тоді, коли кордони
країни збігаються з етнічними її межами. Поряд із держа-
вою-нацією і закріпленням національного суверенітету в
міжнародних відносинах закріплюється система полі­
тичної рівноваги - компроміс між принципами суверені­
тету і загального інтересу. У процесі функціонування Ві­
денська система змушувала кожного з її учасників обмежува­
ти свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів
підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.
> На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин
елементами Віденської системи були не лише держави, а
й коаліції держав.
> Однією з основ європейського концерту став принцип
підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладала­
ся на великі держави. Вона реалізовувалася через проведення
великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання
проблем, що загрожували миру. Серед таких конференцій ва­
жливе значення мали Паризька конференція 1856 p., Лондон­
ська конференція 1871 p., Берлінська конференція 1878 р.

222
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

> У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзни­

ків для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при
цьому загальної структури союзів і характеру міжнарод­
них відносин.
> "Європейський концерт", залишаючись формою гегемонії ве­
ликих держав, уперше ефективно обмежив свободу дій
цих держав на міжнародній арені, "природний стан війни
всіх проти всіх".
> Хоча анексії та контрибуції залишалися формами міжнародної
практики, великі держави вже не розглядали розчлену­
вання чи ліквідацію іншої великої держави в ролі реаль­
ної мети.
> За часів існування Віденської системи поняття політичної
рівноваги набуває ширшого тлумачення. Завдяки встано­
вленому Віденською системою балансу сил війни і збройні
конфлікти в Європі тимчасово майже припиняються за виня­
тком незначних.
> Віденська міжнародна система мала на меті затвердження
встановленого внаслідок наполеонівських війн співвідно­
шення сил, закріплення кордонів національних держав.
Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і
розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши
її між собою, Австрією і Пруссією.
> Віденська система зафіксувала нову географічну карту Єв­
ропи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу
цієї системи було покладено імперський принцип контролю
географічного простору в межах колоніальних імперій. Під
час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Бри­
танська (1876), Німецька (1871), Французька (середина
XIX ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор
османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.
> Незважаючи на кінець глобальної ізольованості цивілізацій та
культур, Віденська система, як і попередня Вестфальська, ма­
ла євроцентристський характер. Вестфальська система
спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну
та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери
своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор'я, Північну
Америку. Віденська система міжнародних відносин охоплюва­
ла, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою ті
території, за які провідні держави європейського концерту ве­
ли колоніальну боротьбу чи управляли як колоніями. Поза ме­
жами Віденської системи лишився Китай, що внаслідок опіу-
223
Частина 1. Міжнародні системи

мних війн та нав'язаних провідними європейськими держ а­

вами нерівноправних договорів, був поставлений у напівко­
лоніальне становище. Японія, що у другій половині XIX ст. по­
чала "відкриватися" для світу, також не була долучена до Ві­
денської системи. У той же час у період Віденської системи
європейська історія почала поступово перетворюватися
на світову.
> На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії.
Однією з головних причин Першої світової війни стане
саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.
> Модернізаційні процеси, розвиток капіталістичних відносин,
буржуазні революції.
> Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній
зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілі-
заційного й модернізаційного рівнів його учасників. Ве­
лика Британія і Франція вже вступили у процес науково-
технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно від­
ставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало
те, що Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта
миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі ще
майже не торкнувся.
> Оскільки на всіх етапах розвитку провідними акторами були
монархії, то для Віденської системи, особливо під час фаз ста­
новлення, консолідації та стійкого розвитку була характер­
ною гомогенність, ідентичність сутності її акторів. А чим
гомогеннішою є система, у свою чергу, тим більше в ній помі­
ркованості та стабільності. У гомогенній системі держави мо­
жуть бути противниками, але не ворогами. Саме такими й бу­
ли відносини між державами європейського концерту.
> Проте взаємні протиріччя, зростання національно-визвольних
рухів призвели до руйнації Священного союзу, яка, фактично,
відбулася після революцій 1848 р. в Європі.
З появою цілісних Італії й Німеччини та формуванням згодом во­
рожих блоків і кризою системи, гомогенність перестала бути характе­
ристикою Віденської системи. Ця система характеризувалася ш вид­
ше гетерогенним характером інтересів її акторів.
Для повнішого розуміння Віденської системи міжнародних відно­
син доречно виокремити та розглянути основні етапи її розвитку, зо­
середжуючи увагу на притаманних для того чи іншого етапу особли­
востях, конфігурації співвідношення сил.
У процесі розвитку будь-якої системи міжнародних відносин виок­
ремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характе­
224
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

ром взаємовідносин між її складовими компонентами. Віденська си­

стема послідовно проходила фази становлення, консолідації,
стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи можна розглядати як
типи структурної організації системи, що розвиваються за власним
алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.
У процесі своєї еволюції Віденська система пройшла п'ять етапів
розвитку:
> етап становлення (1814-1815),
> етап консолідації (1815-1822),
> етап стійкого розвитку (1822-1848),
> період кризи (1848-1871),
> етап занепаду та ліквідації (1871-1914).
Етап становлення Віденської міжнародної системи. Етап ста­
новлення Віденської міжнародної системи збігся у часовому вимірі з
проведенням Віденського конгресу, який уперше розробив систему
договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріплювали кор­
дони у масштабах усієї Європи, а також зафіксували нове співвідно­
шення сил на континенті.
Головними завданнями Віденського конгресу були:
> відновлення засад державного устрою, що існував у Європі до
Великої французької революції;
> відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих
династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;
> затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне
послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської
імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтри­
мання відповідних взаємних гарантій;
> переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах дер-
жав-переможниць.
Заключний акт Віденського конгресу закріпив наслідки переді­
лу Європи і колоній між країнами-переможницями: Російська ім­
перія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії об­
ластю Тернополя; Велика Британія розширила свою гегемонію в Євро­
пі, зберегла торгову і морську переваїу і затвердила за собою частину
колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Кап-
ська колонія на півдні Африки та о. Цейлон; Австрія закріпила свій
вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими
італійськими герцогствами, а також отримала перевагу в Німеччині;
Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також
Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним
розвитком і стратегічним положенням області Німеччини - Рейнську
провінцію і Вестфалію, що значно посилило її потенціал. З німецьких
держав був створений Німецький союз на чолі із Пруссією.
225
Частина 1. Міжнародні системи

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додат­

ків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону то­
ргівлі нефами, міжнародні правила збору мита, правила судноплавс­
тва прикордонними і міжнародними річками, положення про дипло­
матичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу тощо.
Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії,
Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло при­
звести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для за­
кріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний
Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.
Бтап консолідації 1815-1822 pp. 26 вересня 1815 р. Росія, Авст­
рія і Пруссія підписали у Парижі Акт Священного союзу. Від імені
трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з
метою приєднання.
Цей союз було утворено з метою підтримки Віденської системи мі­
жнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета
Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, за­
твердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання
миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цьо­
го акта було зазначено необхідність підтримувати європейські кордо­
ни, закріплені Віденським конгресом.
19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція;
а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком
Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг
брати участь у Священному союзі християнських монархів) і Папи
Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фак­
тично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.
Зовнішня політика держав - членів Священного союзу засновува­
лася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських ка­
нонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та
протестантської Пруссії.
Священний союз на той час був наднаціональною організацією,
яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі
внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.
Усього відбулося чотири конгреси Священного союзу. Крім керів­
ників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники
Великої Британії та Франції.
Перший конгрес Священного союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На
конгресі було ухвалено декларацію, що постулювала основною метою
Священного союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і
моральності...". За пропозицією британців установлено, що втручання

226
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє

прохання і за їхньої участі в переговорах.
Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у
жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерні-
ха у зв’язку з революцією в Неаполітанському королівстві. 19 листопада
Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втру­
чання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів
без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписа­
ли цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.
На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 ж овт­
ня - 14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке
повстання. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний со­
юз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно
розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктува­
ла буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще
були напівфеодальні відносини.
Етап стійкого розвитку (1822-1848). Утворення Священного со­
юзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постій­
них взаємних контактах. Внаслідок цього двостороння дипломатія
отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті,
Священний союз був системою колективної безпеки, що функціону­
вала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі
принципу легітимізму, який в інтересах стабільності гарантував збе­
реження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення
будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на європей­
ському континенті, можливість колективного втручання у внутрішні
справи тих держав, яким загрожували революції. У такому дусі були
придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легіти­
мізму перетворився на засіб стримування й обмеження російського та
прусського експансіонізму протягом кількох десятиліть. Уся ця систе­
ма отримала назву система Меттерніха за прізвищем головного її
творця та ідеолога - австрійського прем'єр-міністра.
Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою за­
душити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі
проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній. Од­
нак для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була
вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених
Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж. Монро ви­
ступив на захист усього американського материка від європейців. Як
наслідок, Священному союзу довелося відмовитися від інтервенції в Ла­
тинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французь­
кий корпус увірвався до Іспанії і придушив революцію там.
227
Частина 1. Міжнародні системи

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спіль­

ними акціями членів Священного союзу. Визнання британцями неза­
лежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824), колишніх іс­
панських колоній, підірвало єдність Священного союзу. У 1825-
1826 pp. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надав­
ши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання зали­
шалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в
європейських державах, розвиток революційного і національно-
визвольного руху в усіх країнах розхитували Священний союз. У 1830 р.
відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти
російського ярма. Усі ці події показали даремність спроб Священного
Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У
1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвер­
дити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його
значення виявилося неможливим.
Незважаючи на певні проблемні питання, які існували у відноси­
нах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система характе­
ризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати ло­
бових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних суперечливих
питань. Англо-французькі відносини характеризувалися правлячими
колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міц­
ні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись використати росій­
ську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким
чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей період
вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її
на практично молодшого партнера габсбурзької імперії. Таким чи­
ном, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави
Південної і Центральної Німеччини.
Велика Британія остаточно дистанціювалася від європейських
справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж
отримає. Велика Британія дотримувалася стратегії блискучої ізоляції,
що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний
час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала пере­
вагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не
беручи на себе довготермінових зобов'язань. Таким чином, Велика
Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнарод­
них справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.
Рубежем, що відокремив фазу стабільного розвитку Віденської сис­
теми від її кризи, став 1848 p., коли європейським континентом про­
котилася хвиля революцій, внаслідок чого змінився характер держ ав­
них інтересів провідних країн. Внаслідок цього без серйозної модифі­
кації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої фу­
228
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

нкції. У середині XIX ст. Віденська система, для якої була притаман­
ною стабільність, зазнала відчутних змін.
Період кризи (1848-1871). Перші тріщини у відносинах між ве­
ликими державами виникли з приводу східного питання, тобто про­
блеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час пе­
ребувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як
"хвору людину Європи". Отже, перші серйозні зміни у Віденську сис­
тему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли
результати Кримської війни 1853-1856 pp., яку Росія програла. Цього
разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою
російською могутністю.
Таку єдність антиросійської коаліції легко можна пояснити геополі-
тичними причинами. Просуваючись уздовж морського узбережжя
Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на
"російські озера", що гарантовано забезпечували їй вихід до Атланти­
ки і Середземного моря - двох ключових геополітичних регіонів, кон­
троль над якими дозволяв океанській державі Великій Британії врів­
новажувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії.
З огляду на це блокада морських напрямків розвитку російської дер­
жави залишалася для решти Європи чи не останньою надією вряту­
ватися від її сталевих обіймів.
Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Єв­
ропі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європей­
ського балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геопо­
літичного балансиру. Кримська війна також символізувала розпад
Священного союзу й остаточний демонтаж меттерніхівської системи.
Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Ві­
денської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів
Наполеона III та Пруссія бісмарківського періоду. Одними з головних ці­
лей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи
держав-сателітів (Сардинського королівства та Польщі) Франції на євро­
пейському континенті та територіальні придбання на користь Франції.
Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими великими державами Авс­
трією та Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою
Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні
франко-прусської війни, ще одного конфлікту системного характеру,
Франція фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.
Після Кримської війни Пруссія почала проводити прагматичнішу
зовнішню політику, яка була по суті континентальним еквівалентом
політики блискучої ізоляції Великої Британії. Із самого початку свого
правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеч­
чини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало по­
229
Частина 1. Міжнародні системи

слаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини

та зміцнення прусської гегемонії в ній.
Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні
компенсації, Пруссія отримала в 1866 р. остаточну перемогу над Авс­
трією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядко­
вувалися прусському уряду в усіх сферах, включно із зовнішньою по­
літикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військо­
вими конвенціями. Д ля остаточного об'єднання Німеччини не виста­
чало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська
війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької
імперії у 1871 р. У тому ж році завершилося об'єднання Італії.
Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для
модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Іта­
лії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин.
Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континентальну
державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політи­
ці, революціонізуючи європейську дипломатію. 50-60-ті pp. XIX ст. -
період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному поста­
ла альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово
нової системи міжнародних відносин, або здійснити серйозну модер­
нізацію існуючої моделі міждержавних відносин.
Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій.
На європейському континенті поступово в зазначений вище період
відбувалося не руйнування, а оновлення Віденської системи, що заве­
ршилося об'єднанням Німеччини та Італії.
У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному євро­
пейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то
Францію у її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала
себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних ви­
трат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у росій­
сько-турецькій війні 1877-1878 pp., коли російські війська не тільки
звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-
Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнавалася
незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Бол­
гарії. Туреччина поступалася Росії територіями Каре, Батум, Баязет.
Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних
держав. Улітку 1878 р. було скликано загальноєвропейський конгрес у
Берліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії бу­
ла значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати
Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Поступки російсь­
кої дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.

230
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Етап занепаду та ліквідації (1871-1914). На даному етапі можна

виділити два періоди: 1871-1890 pp. - відносна стабілізація Віден­
ської системи та намагання зберегти загальний баланс сил на євро­
пейському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відноси­
нах між окремими великими державами; 1890-1914 pp. - невідворо­
тний занепад та руйнування даної системи міжнародних відносин.
Після франко-прусської війни система міжнародних відносин по­
вертається до стану рівноваги, на певний час відновлюється євро­
пейський концерт, для якого характерним був певний дисонанс: збі­
льшення антагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростан­
ня ворожості між Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-
1871 pp. викликала у Франції постійне бажання реваншу, що штовха­
ло її на союз із будь-яким потенційним супротивником Німеччини,
тим самим обмежуючи гнучкість німецької дипломатії. Крім того,
проблема Ельзасу та Лотарингії, відокремленого від Франції, надовго
стала каменем спотикання на європейському континенті.
Другий європейський розкол між Австро-Угорщиною та Росією та­
кож можна вважати наслідком об'єднання Німеччини. Зазнавши по­
разки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські
володіння, Австрія змушена була перенести центр своєї зовнішньопо­
літичної активності на Балканський півострів. Посилення австрійсь­
кої експансії на Балканах містило в собі конфлікт з Росією.
Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини
стало намагання не дати приводу жодній з великих держав вступити
в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що
у Німеччини немає національних інтересів на Балканах, а Велику
Британію - відсутністю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був
союз із Росією й Австрією одночасно. Бісмарку вдалося створити та­
кого типу альянс у 1873 р.
У 1880-х pp. Німеччина виступила ініціатором створення системи
альянсів, спрямованої, з одного боку, на те, щоб німецькі потенційні су­
противники не укладали союзи між собою, а з іншого - щоб тримати під
контролем дії своїх союзників і послаблювати напруженість з усіх боків.
Бісмарк розпочав нову політику в 1879 р. укладанням таємного
союзу з Австрією. Наступним кроком стала реанімація ідеї Союзу
трьох імператорів, який передбачав для всіх учасників сприятливий
нейтралітет у випадку війни одного із членів з іншою державою. У
конкретній міжнародній ситуації того часу ішлося про нейтралітет
Росії у випадку франко-німецької війни і Німеччини у випадку бри-
тано-російського військового зіткнення.
У 1882 р. формується ще один альянс - Троїстий союз у складі Ні­
меччини, Австро-Угорщини та Італії.
231
Частина 1. Міжнародні системи

Нарешті, у 1887 р. Німеччина, Австрія та Італія укладають Серед­

земноморські угоди з Великою Британією, за якими вони домовляли­
ся спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. У 1887 р.
Бісмарк запропонував укласти двосторонню німецько-російську уго­
ду, що згодом отримала назву "Договір перестрахування". "Застраху­
вавшись" проти Росії та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німе­
ччина таким чином "перестраховувалася", щоб перешкодити збли­
женню Росії із Францією та усунути небезпеку війни на два фронти.
Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий
суверенітет у випадку війни однієї з них з будь-якою третьою держ а­
вою. Однак це положення не стосувалося випадків нападу Німеччини
на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 р.
Наслідком бісмарківської політики була поява на світ системи альян­
сів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію від австрій­
ського авантюризму, Німеччину від оточення. Щоб звести до мініму­
му виклики цій складній системі, Бісмарк робив усе, аби задовольни­
ти французькі амбіції. Спонукаючи французьку колоніальну експан­
сію, ,в ін намагався відвести французьку активність від Центральної
Європи та зіштовхнути Францію з Великою Британією з приводу ко­
лоніальних володінь.
Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 р. концепція рівноваги
сил вичерпала весь свій потенціал. В останній третині XIX ст. у сфері
міжнародних відносин накопичилися суттєві якісні зміни: зросла кі­
лькість держав, що претендували на роль великих, наприкінці століт­
тя в цьому списку вперше з'явилися неєвропейські держави, зокрема
Сполучені Штати Америки, що послаблювало євроцентристську осно­
ву існуючої системи міжнародних відносин.
Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї
військової, економічної та політичної могутності. Таким джерелом на­
прикінці XIX ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на
один із чільних засобів розв'язання конфліктів і протиріч між вели­
кими державами.
Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної та про­
мислової революції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені
Штати активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом
стала іспано-американська війна 1898 p., одна з перших воєн за пе­
реділ світу напередодні Першої світової війни.
Тоді ж Німеччина під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон
Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і ста­
ла відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німе­
ччини було створено Троїстий союз.

232
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Інший могутній військовий блок - Антанта - був створений Фран­

цією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала в утворенні Тро­
їстого союзу пряму загрозу для себе і прагнула його нейтралізувати.
У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. - таємну
військову конвенцію, які остаточно заверш или формування франко-
російського союзу.
Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні
суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8
квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція заслали договір Антанти
(від фр. Entente - угода), секретні статті якого передбачали розподіл коло­
ніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої
Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.
З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході
(будівництво Німеччиною залізниці від Берліна через Багдад до Кувей­
ту), Велика Британія внаслідок переговорів 31 серпня 1907 р. підписала
британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Аф­
ганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утво­
рення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.
З утворенням двох протиборчих союзів було остаточно порушено
систему балансу сил у Європі. Супротивники поставили перед собою
завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська систе­
ма, фактично, припинила своє існування.
Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн,
Віденська система проіснувала майже сто років і розпалася із систем­
ною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її
охоплювала ця система, була концертом гомогенних імперій-монархій,
що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримсь­
кій війні, поява об'єднаних Італії й Німеччини і формування ворожих
блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Усе це
призвело до Першої світової війни і розпаду Віденської системи.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин - це сві-

тоустрій, основи якого були закладені Версальським мирним договором
1919 р. з Німеччиною,
договорами із союзника­
ми Німеччини, а також 5.5. Версальсько-Вашингтонська
договорами, підписани­ система міжнародних відносин
ми на Вашингтонській
конференції (1921-1922).
Європейську частину цієї системи (інакше Версальську) у значній
мірі було створено під впливом політичних і військово-стратегічних
233
Частина 1. Міжнародні системи

міркувань країн-переможниць. Ігнорувалися інтереси як держав, що

зазнали поразку, так і новоутворених країн (дев'ять лише в Європі).
Це робило цю структуру вразливою внаслідок вимог до її перетворен­
ня і вдосконалення і не сприяло довготерміновій стабільності.
Відмова СІЛА від участі у функціонуванні Версальської системи,
ізоляція Росії й антигерманська спрямованість перетворювали її в не-
збалансовану та неуніверсальну, що збільшувало потенціал майбут­
нього світового конфлікту.
Вашингтонська система, яка розповсюджувалася на Азіатсько-
тихоокеанський регіон, спочатку відрізнялася дещо більшою рівнова­
гою. Однак її нестабільність обумовлювали невизначеність політично­
го розвитку Китаю, мілітаристський зовнішньополітичний курс Японії
та ізоляціонізм США.
Завершення Першої світової війни призвело до трансформації змі­
сту системи міжнародних відносин і зумовило післявоєнний перегляд
основ її функціонування, внаслідок чого і виникла Версальсько-
Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та
особливості, серед них:
> "Дискриміноване" становище переможених держав та Ра­
дянської Росії. Так, Німеччина втратила права на свої колонії,
сильно обмежувалася у володінні збройними силами та пригні­
чувалася економічно через механізм репарацій. Дещо подібні
умови були передбачені і для Туреччини та Болгарії, а Австро-
Угорщина загалом припинила існування (на її теренах були
утворені суверенні Австрія та Угорщина). До того ж, усі пере­
можені держави зазнали значних територіальних втрат. Пере­
можені держави на певний час були "виключені" з ряду систе-
мотворчих елементів і перетворені на об'єкти впливу Версаль­
ської підсистеми. Радянська Росія, формально не будучи пере­
моженою, виявилася на початковому етапі також виключеною
з процесу системотворення. Формальним визнанням цього фа­
кту з боку Росії вважається Раппальський договір 1922 р. Нага­
даємо, що після цього договору розпочинається широка коопе­
рація між Німеччиною та Радянською Росією (пізніше СРСР),
яка за своєю суттю була "блоком ображених", себто держав, що
найбільше прагнули перегляду статус-кво системи.
> Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій
системі. Значні територіальні, політичні й економічні (у різній
мірі для цих країн) надбання країн-переможниць дали їм ф ак­
тичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної
системи та формування її засад.
> Політична самоізоляція США від європейських справ.
США після провалу "14 пунктів" В. Вільсона взяли курс на ізо-
234
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

ляцію від міжнародної політики в Європі, у той же час у ролі

пріоритетного засобу зовнішньої політики у цьому регіоні об­
равши економічний чинник. План Дауеса (1924), а також пев­
ного мірою план Ю нга (1929), продемонстрували ступінь еко­
номічної залежності країн Європи від США, що стали станом
на 1918 р. основним кредитором, будучи ще до початку війни
боржником європейських країн.
> Утворення нових суверенних суб'єктів міжнародних від­
носин у Європі, зовнішня політика яких на пізніших етапах
розвитку системи справила значний вплив на проходження
системних кризових процесів.
> Створення Ліги Націй - інструменту збереження статус-кво у
системі міжнародних відносин. Як відомо, цей інструмент,
фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, ви­
явився неефективним у виконанні своїх стабілізаційних фун­
кцій. Це стало свідченням відсутності міцної договірно-
правової бази системи.
> Світ поступово перестає бути євроцентристським, міжнарод­
на система починає перетворюватися на глобальну.
> Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин
відрізнялася вкрай високим рівнем гетерогенності як
внаслідок протистояння в політико-ідеологічній (демократія і
тоталітаризм) політичній, військовій, економічній сферах, так і
внаслідок наявності кількох більш-менш незмінних протягом
усього періоду її існування груп акторів, що перебували у стані
перманентного системного протистояння.
> Для Версальсько-Вашингтонської системи характерною була
певна асинхронність у трансформаційних процесах у
двох основних підсистемах (європейській і далекосхід­
ній), що у свою чергу призводило до подальшої дестабілізації
системи за принципом каталізації, тобто системні зміни в од­
ній з підсистем із часом викликали новий сплеск трансформа­
цій в іншій. Утім, можна зробити обґрунтоване припущення
про переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської
системи, а відтак меншу (проте каталізуючу) роль далекосхід­
ного регіону у системних процесах деструктивного характеру.
> Також заслуговує на особливу увагу специфічний тип конт­
ролю, характерний для даної системи, який можна охаракте­
ризувати як егалітарно-ієрархічний. Тоді як у межах дослі­
джуваної системи існувала певна ієрархія засобів і суб'єктів
системного контролю, на практиці основні елементи контролю
були оформлені в егалітарний спосіб (колективна безпека, Ліга
Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру
235
Частина 1. Міжнародні системи

тощо). Подібна гібридність контрольних механізмів поміж ін­

шого якраз і зумовила подальший крах системи.
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, безу­
мовно, є одною з найскладніших для системного аналізу. Цей факт
пов'язаний насамперед з високим ступенем "розмитості" меж окремих
етапів розвитку даної системи, швидкою трансформаційною динамі­
кою системи та невизначеністю статусу низки акторів по відношен­
ню до системи й інших акторів в окремі періоди розвитку Версальсь-
ко-Вашингтонської системи міжнародних відносин.
Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла
кілька етапів існування, серед яких умовно можна виділити основні:
> становлення Версальсько-Вашингтонської системи - 1919-
1922 pp.;
> відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи -
1922-1929 pp.;
> криза Вашингтонського порядку - 1929-1933 pp.;
> криза Версальського порядку - 1933-1937 pp.;
> ліквідація Версальського порядку і встановлення германської
гегемонії в Європі - 1938-1939 pp.
Фаза становлення (1919-1922). Унаслідок Першої світової війни
відбулося перегрупування сил на світовій арені.
США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за
встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географіч­
но обмеженої континентальної імперії Сполучені Штати почали перетво­
рюватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економі­
чним контролем, політичною гегемонією і перевагою сили у світі.
Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком
американської експансіоністської політики, спрямованої на завою­
вання всього світу. Імперська геополітична експансія перетворилася
на основу американського державного існування у світі.
Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьо­
му етапі стали:
> доктрина Монро,
> вільсонівський універсалізм,
> доктрина відкритих дверей.
Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків,
джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої імперської сис­
теми. Доктрина американської гегемонії слугувала ідеологічним об­
ґрунтуванням експансіонізму, яке мало теологічний, міжнародно-
правовий та економічний аспекти. Доктрина "приреченої долі", яка
ототожнює американський імперіалізм з волею Бога і Провидіння, бу­
ла теологічним компонентом, доктрина Монро - міжнародно-
правовим, доктрина відкритих дверей - економічним компонентом.
236
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Г. Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється країна, яка

має могутність, волю, моральний і матеріальний потенціал для приве­
дення всієї системи міжнародних відносин у відповідність до власних
ідеалів та цінностей. У XVII ст. це була Франція, яка за часів кардинала
Ришельє висунула ідею держави-нації; у XVIII ст. Велика Британія про­
пагувала концепцію рівноваги сил, що стала домінантною в європейсь­
кій дипломатії на 200 років; у XIX ст. Австрія влаштувала "європейський
концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина Бісмарка. У XX ж
ст. наддержавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у Першу
світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали
свідченням модифікації ролі цієї країни у світі.
В. Вільсон вважав, що модифікація ситуації у світі у бік зміцнення
безпеки і стабільності може бути досягнута лише шляхом кардиналь­
ної перебудови всієї системи міжнародних відносин, а очолити цей
процес мають США як економічно потужна держава, не зв'язана пу­
тами таємної дипломатії, і як країна, що не має серйозних супротив­
ників на міжнародній арені. Відтак США, на думку В. Вільсона, мали
взяти на себе роль арбітра, світового судді.
У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив зі своїм планом
повоєнного врегулювання, який отримав неофіційну назву "14 пунктів".
Усі "14 пунктів" В. Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він
вважав обов'язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства,
загальне роззброєння, ліквідація митних бар'єрів, розв'язання колоніа­
льних суперечок, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських
військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту - шість
конкретніших пунктів, він за обов'язкові не вважав (повернення
Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних меншин Авст-
ро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії,
утворення незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).
У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне
гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизна­
чення націй. В останньому пункті своєї програми В. Вільсон запропо­
нував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити по­
воєнний мир.
Значення програми В. Вільсона полягає в тому, що вона стала пе­
ршим політичним документом, яким регламентувалися офіційні під­
ходи США до національно-визвольних рухів і нових держав. Переми­
р'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В. Віль­
сона, що стало великим успіхом американської дипломатії. Основою
для Паризької мирної конференції був принцип націй, що базувався
на праві народів на самовизначення і сформульований згідно з "14
пунктами" В. Вільсона.

237
Частина 1. Міжнародні системи

Таким чином, якщо у 1890-1914 pp. факт відмови США від ізоля­
ціоністської традиції був досить суперечливим з огляду на стрима­
ність у засобах і географічну обмеженість інтервенціонізму, то з при­
ходом до влади В. Вільсона й особливо зі вступом Сполучених Штатів
у Першу світову війну ситуація змінилася радикально. З'явився на­
віть спеціальний термін - вільсонізм - ним визначається відмова США
від ізоляціонізму.
Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали
прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо (обраний головою конференції),
прем'єр-міністр Великої Британії Д. Алойд-Джордж та президент США
В. Вільсон (т. зв. "Велика трійка"). Італію на конференції представляв
прем'єр-міністр В. Орландо, а Японію - прем'єр-міністр барон Макіно.
Було утворено головні органи конференції - "Рада десяти" (голови
урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії,
Італії та Японії); "Рада п'яти" - міністри закордонних справ цих країн;
і пізніше - "Рада чотирьох" - голови урядів країн без Японії.
З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів
"Великої четвірки". В. Вільсон заявив про намір зробити централь­
ним питанням порядку денного свій проект статуту нової між народ­
ної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до
тексту мирного договору для того, щоб сенат СШ А розглядав один, а
не два документи.
25 березня 1919 р. Д. Алойд-Джордж надіслав Ж. Клемансо і
В. Вільсону "Меморандум із Фонтенбло" (повна назва "Деякі заува­
ження для мирної конференції до складання остаточного проекту ми­
рних умов"). У цьому документі було викладено англійську програму й
дано критику французьких вимог. Д. Алойд-Джордж виступав:
> проти розчленування Німеччини;
> проти вимог польської комісії передати під владу Польщі
2,1 млн німців;
> проти передачі іншим країнам територій, заселених угорцями;
> за повернення Рейнської обл. до складу Німеччини, але у дем і­
літаризованому стані;
> за повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;
> за передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;
> за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;
> за передачу деяких територій Ш лезвігу до складу Данії;
> за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема
на область Кяо-Чао;
> за отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого
проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли терито­
рії, населені німцями.

238
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Репарації передбачалося розділити так: 50 % - Франції, ЗО - Вели­

кій Британії, 20 % - іншим країнам.
Основним питанням конференції була підготовка мирного догово­
ру з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у Версальсь-
кому Великому палаці (Версальський мир).
За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні
Першої світової війни: вона втрачала свої колонії; деякі її території пе­
редавалися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження
та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія
поверталися Франції; управління Саарською обл. передавалося на
15 років Лізі Націй; Данциг (Гданськ) оголошувався незалежним містом-
державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеч­
чиною (Познань, деякі райони Пруссії і Померанії); Данії передавався
Північний Шлезвіг; до Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Море­
не. Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5 %.
Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухо­
путна армія не мала перевищувати 100 тис. особового складу і при­
значалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині забо­
ронялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову
авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.
Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км
по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною.
Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конфе­
ренції у 1921 р. і становила 132 млрд марок. Франція мала одержати
52 % цієї суми, Велика Британія - 22, Італія - 10, Бельгія - 8 %.
З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти
окупували Рейнську зону терміном на 15 років.
Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком
Версальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрі­
єю було підписано 10 вересня 1919 p., Нейський із Болгарією - 27 ли­
стопада 1919 p., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 р. та Се­
врський із Туреччиною - 10 серпня 1920 р.
Версальська система мирних угод закріплювала територіальні
зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду
Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здо­
була перевагу на європейському континенті. Британія закріпила про­
відні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над
Лігою Націй фактично перейшов до Великої Британії та Франції.
Звісно, що результати конференції не могли задовольнити всіх її
учасників. Конгрес Сполучених Штатів під тиском ізоляціоністів від­
мовився схвалити Версальський мирний договір і вступ до Ліги На­
цій, обмежившись статусом "спостерігача". Таким чином, США на
Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.
239
Частина 1. Міжнародні системи

У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками

сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй. Однак, ураховуючи
внесок президента США В. Вільсона у створення Ліги Націй, його було
відзначено Нобелівською премією миру.
Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціа­
тиви президента США В. Вільсона. Її завдання - боротьба за мир, спів­
працю й безпеку народів. Найважливіша мета - підтримання миру, збе­
реження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.
Статут передбачав гаранти членам організації у збереженні їхньої
політичної незалежності і територіальної цілісності проти зовнішньої
агресії. Передбачалися колективні дії всіх членів Ліги в разі поруш ен­
ня агресором статуту та розв'язання конфліктів. Порушення миру ма­
ло спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і
воєнні санкції, включаючи створення об'єднаних збройних сил з кон­
тингентів країн - членів Ліги. Проте її слабкість як інструмента під­
тримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювали­
ся за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і
таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу ма­
ли лише рішення з адміністративних питань, що стосувалися самої
Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними.
Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів орга­
нізації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі п'яти постійних членів (США,
Велика Британія, Франція, Італія та Японія) і чотирьох тимчасових.
Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного
договору. Його підписали 44 країни. Однак США, під впливом ізоля­
ціоністів у конгресі, не ратифікували Версальський договір і не ввій­
шли до складу Ліги Націй.
Відсутність багатьох великих держав серед членів Ліги негативно по­
значилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги
Націй у 1934 р. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною
1939-1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 р. і вийшла з
неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р.
Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склав­
ся внаслідок Першої світової війни, зберегти Версальсько-
Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу
Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 р.
Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації
глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за під­
тримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.
За пропозицією президента США В. Вільсона до статуту Ліги Націй
(ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управ­
ління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.

240
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Згідно з мандатною системою всі території були поділені на три

групи мандатів: "А", "В", "С".
До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, ста­
тус яких наближався до статусу протекторату.
Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Аф ­
риці, які передавалися під безпосереднє управління держави-
мандаторія зі збереженням певного ступеня самоврядування.
Мандати групи "С" стосувалися Південно-Західної Африки та ост­
ровів Тихого океану і фактично означали цілковиту анексію цих те­
риторій носіями мандату.
Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верхов­
ної ради Антанти 7 травня 1919 p., а колонії колишньої Османської
імперії - на конференції в Сан-Ремо у 1920 р.
Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати
групи "А" на Ірак, Палестину і Трансйорданію та мандати групи "В" -
на Танганьїку, частину Того й Камеруну.
Франція одержала мандати "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" - на
частину Того й Камеруну, Бельгія - мандат "В" на Руанду-Урунді.
Японія дістала мандати трупи "С" на Маршаллові, Каролінські та
Маріанські о-ви у Тихому океані.
Решту мандатів на території групи "С" одержали ПАР та Австралія.
Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні,
надаючи законності розподілу світу між державами-переможницями.
Внаслідок угод П аризької мирної конф еренції політична карта
Європи докорінно змінилася. Це створило серйозні проблеми, по­
в'язані із численними прикордонними суперечками, що майже від­
разу стали виникати в усіх частинах Старого світу. Проблема кор­
донів зробила свій вагомий внесок у розпад Версальсько-
Ваш ингтонської моделі між народних відносин. Надзвичайно вибу­
хонебезпечним, як показали наступні події, виявився закладений у
Статут Ліги Націй принцип самовизначення націй. Зовні досить
демократичний, він у той же час за певних умов здатний підірвати
майже будь-яку держ аву і дати масу приводів для втручання у вну­
тріш ні справи більш ості країн.
Украй жорсткі умови мирного договору з Німеччиною породили в
німецькому суспільстві найсприятливіші умови для поширення ідей
реваншизму, а згодом і ревізіонізму.
Вашингтонська конференція 1921-1922 pp. Аналіз Версальсько-
Вашингтонської системи був би неповний без характеристики засад її
далекосхідної підсистеми. Якщо Версальський договір та договори із
союзниками Німеччини в Європі в основному стосувалися європейсь­
ких країн, Вашингтонська конференція в основному розв'язувала
проблеми післявоєнного врегулювання на Далекому Сході. На роботу
241
Частина 1. Міжнародні системи

Вашингтонської конференції найбільший вплив справляли США та

Японія - регіональні лідери того часу, але також врахованими можна
вважати інтереси Британії і Франції.
Для розв'язання далекосхідних проблем було скликало конференцію,
яка тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по б лютого 1922 р. У
ній брали участь дев'ять держав - США, Велика Британія, Японія,
Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай. А Радянська Ро­
сія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була за­
прошена. На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв'я­
зання тихоокеанських і далекосхідних проблем, обмеження морських і
сухопутних озброєнь, правила застосування нових засобів війни.
США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для се­
бе там відкритих дверей і рівних можливостей. Протиріччя між США
та Японією загострювалися і стали головними на Далекому Сході. На
конференції США вдалося натиснути на Британію і домогтися лікві­
дації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. і підлягав
подовженню у 1921 р. (до Першої світової війни він був спрямований
проти Росії й Німеччини, тепер - проти США).
Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:
Договір чотирьох держав (Велика Британія, США, Франція та
Японія), укладений 13 грудня 1921 p., стосувався взаємних гарантій
недоторканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океа­
ну (закріплення статус-кво);
Договір п'яти держав (Велика Британія, США, Японія, Франція й
Італія), підписаний 6 лютого 1922 p., забороняв будівництво військо­
вих кораблів, тоннажність яких перевищувала 35 тис. т, встановлю­
вав співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у про­
порції 1 0 : 1 0 : 6 : 3 , 5 : 3 , 5 , закріпивши лідерство перших двох.
Підписання цього договору стало великою перемогою дипломатії СІЛА.
Японія теж здобула велику стратегічну перевагу - на Тихому океані
заборонялося спорудження нових військово-морських баз на схід від
меридіана 110° східної довготи за винятком островів, що безпосеред­
ньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамсь­
кого каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів. Таким
чином, США мали відмовитися від укріплення островів у центральній
та західній частинах Тихого океану. США і Великій Британії заборо­
нялося мати бази на відстані менше як 5 тис. км від Японії.
Договір дев'яти держав (США, Велика Британія, Франція, Японія,
Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай), підписаний 6 лютого
1922 p., у ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, тери­
торіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов'язував
усіх учасників дотримуватися принципів відкритих дверей та рівних
можливостей у торгівлі й розвитку промисловості на всій території
242
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Ки­

таю на сфери впливу. Проте договір не скасовував системи нерівно­
правних угод цих країн із Китаєм.
Із завершенням Вашингтонської конференції закінчилася фаза
ст ановл ення нової міжнародної системи. Виникли центри сили,
яким вдалося виробити порівняно стійку систему взаємин між собою.
В основному було розв'язано найсуперечливіші питання, пов'язані з
повоєнним урегулюванням, знято напруженість у відносинах між ве­
ликими державами.
До 1922 p., таким чином, були закріплені основні засади Версаль­
сько-Вашингтонської системи. У них містилося багато положень, що
стали основою для прагнення низки держав до перегляду принципів
системи у майбутньому.
Відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи
(1922-1929). Протягом усього періоду відносної стабілізації зберігало­
ся практично в незмінному вигляді те співвідношення сил акторів,
що його було сформовано ще до 1922 p., а саме:
> Лідери: США, Британія, Франція.
> Держ ави зі значним впливом: Італія, Японія, Польща, Чехос-
ловаччина, Китай та ін.
> Актори, штучно позбавлені значного впливу на систему: Німе­
ччина, СРСР, Австрія тощо.
> Маловпливові суб'єкти міжнародних відносин: держави Ла­
тинської Америки, більша частина азіатських держав тощо.
Для держав-лідерів протягом даного періоду найпріоритетнішим
завданням стало збереження статус-кво шляхом прийняття дієвих за­
ходів для запобігання абстрактному військовому конфлікту у майбут­
ньому, а також для попередження переростання деструктивної по ві­
дношенню до статус-кво активності деяких держав (у першу чергу -
СРСР, Німеччини, Італії, Японії) у війну, у яку виявилися б утягнени­
ми США, Британія, Франція, або їхні безпосередні союзники.
Перш а мета реалізовувалася в основному через механізми між-
народно-правового характеру, а саме Л ігу Націй та окремі між на­
родні домовленості. Д о таких домовленостей, зокрема, належать
пакт Бріана - Келлога й інші проекти ініціатив у справі миру або
роззброєння, які, утім, не досягали своєї мети. На відміну від них
друга група заходів, спрямована на направлення політики держав,
зацікавлених у перегляді засад системи, у помірковане русло, мала
предметніш ий характер. Так, розв'язання Францією та Великою
Британією частини проблем у відносинах з Німеччиною (репарації,
згодом - питання Саару) свідчило про намагання конструктивізу-
вати власні стабілізаційні заходи у межах системи, для яких відве­
243
Частина 1. Міжнародні системи

рто недостатньо було діяльності Ліги Націй. На підтвердж ення цьо­

го ф акту мож на згадати і "закривання" очей на деякі агресивні дії
Японії у Китаї на поруш ення "договору дев'яти": інтервенцію
1931 p., утворення Манчжоу-Го.
Криза Вашингтонського порядку (1929-1933). Кризові явищ а у
Ваш ингтонській підсистемі (випадки агресії Японії проти Китаю)
почали проявлятися значно раніше, аніж у Версальській (початок
1930-х pp.), але не мали системоруйнуючого характеру, будучи лока­
лізованими у регіоні, який залишався у межах системи другорядним
після європейського.
У роки економічної кризи, коли увагу великих держав було зосере­
джено на розв'язанні внутрішніх проблем, Японія розгорнула агреси­
вні дії на Далекому Сході.
Ще у 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у секретному меморан­
думі накреслив етапи японської агресії, яка передбачала загарбання
усього Китаю, Монголії, Індокитаю, Бірми, Південно-східної Азії, Індії
й окремих територій СРСР. Японія хотіла створити "Велику Азію", де
прагнула до монопольного панування.
Здійснення цього плану почалося з окупації Японією восени 1931 р.
південно-східних районів Китаю (Маньчжурії), яку було завершено у
1932 р. за три місяці. 18 лютого 1932 р. цю територію було проголо­
шено незалежною від Китаю. Там була створена маріонеткова держ а­
ва Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І. Японія уклала з ним вій­
ськовий союз, що передбачав утримання там збройних сил.
Лігою Націй було направлено на місце подій комісію на чолі з лор­
дом Літтоном, яка засудила японську агресію і рекомендувала утри­
матися від визнання Маньчжоу-Го. У березні 1933 р. Японія вийшла з
Ліги Націй. На Далекому Сході виникає вогнище війни.
Криза Версальського порядку (1933-1937). Криза Версальсько-
Вашингтонської системи безпосередньо пов'язана з подіями в Європі,
що випереджали кризові явищ а в інших регіонах світу як за інтенси­
вністю, так і за рівнем впливу на стан системи загалом.
У 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до
державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал-
соціалістична робітнича партія. У 1935 р. до складу Німеччини вна­
слідок плебісциту увійш ла Саарська обл. У березні 1936 р. німецькі
війська вступили в Рейнську обл. Події свідчили, що протягом 1933-
1935 pp. Німеччина і цілком переозброїлася і була готова у будь-який
час до агресивних дій.
До середини 30-х pp. Італія стала висувати вимоги щодо перегляду
колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935 р. вона напала на
Ефіопію.
244
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Громадянська війна в Іспанії, італо-німецька інтервенція й політи­

ка невтручання західних держав стали тими довготривалими чинни­
ками, які перетворили події в Іспанії на затяжний регіональний кон­
флікт на європейському континенті.
На даному етапі спостерігається суттєва перестановка у співвід­
ношенні сил у межах системи, внаслідок чого дестабілізується (і стає
абсолютно неефективною) система колективної безпеки, створена на­
вколо Ліги Націй. У період кризи акторів можна розподілити на такі
групи за рівнем впливу на трансформації у системі:
> впливові: США, Британія, Франція, СРСР, Німеччина, Італія,
Японія;
> відносно маловпливові: Польща, Чехословаччина, Румунія,
Угорщина, Югославія, Китай та інші подібні актори;
> третьорядні: держави Латинської Америки, більша частина
азіатських держав тощо.
Очевидним є той факт, що зростання впливовості держав з д е­
структивним потенціалом по відношенню до системи, зумовлене об'­
єктивними (насамперед економічними та внутрішньополітичними)
причинами, якраз і стало причиною кризи у системі міжнародних ві­
дносин, оскільки дозволило цим акторам повніше реалізовувати наці­
ональні інтереси, що загалом диктували силовий (політичний та/або
військовий) сценарій радикальної трансформації системи.
З табору акторів, безумовно зацікавлених у збереженні статус-кво,
у цей період зникають США, що прагнуть посилити свій вплив у сис­
темі, у той же час зберігши деякі з її характеристик, тоді як Франція,
Велика Британія та низка держав Центрально-Східної та Північної
Європи (як-то Польща, Югославія, Чехословаччина, Фінляндія тощо)
залишаються чи не єдиними акторами, що активно захищають наяв­
ні засади системи міжнародних відносин. Цей факт, у свою чергу,
призводить до ряду "зривів" у політиці консервативно налаштованих
акторів через брак підтримки ззовні. У цьому феномені можна шука­
ти причини проведення даними державами політики умиротворення,
адже брак потенціалу впливу на систему зумовлював надзвичайну
складність проведення іншої політики.
Зрештою, конкретними проявами кризи у системі стали такі акції
(силові у широкому розумінні сили), як японська інтервенція в Китаї
(1937), аншлюс Австрії (березень 1938) і, нарешті, Мюнхенська змова
(вересень 1938). Остання є кінцем кризової фази і початком фази роз­
паду системи, оскільки позначила перехід Німеччини від спроб "легалі­
зації" силових надбань до безумовної експансії безвідносно до міжнаро­
дних домовленостей, а отже зробила системну війну неминучою.

245
Частина 1. Міжнародні системи

Ліквідація Версальського порядку і встановлення германської

гегемонії в Європі (1938-1939). Фактично з моменту приєднання
Німеччиною Судетської обл. Чехословаччини, розпочалася ланцюгова
реакція колапсу системи, що, як відомо, завершилася Другою світо­
вою війною.
Навесні 1939 р. ситуація в Європі різко загострюється. Політика
умиротворення повністю провалилася. 15 березня Німеччина, пору­
шивши Мюнхенську угоду, захопила всю Чехословаччину, 21 березня
зажадала від Польщі м. Гданськ (Данциг), окупувала Клайпедську обл.
Литви. У квітні Італія захопила Албанію.
Хід розвитку міжнародних відносин наближав світ до початку Другої
світової війни. Англо-франко-радянські переговори закінчилися невдало.
Цей період позначається достатньо запізнілим відходом від політи­
ки умиротворення, який фактично відбувся 1 вересня 1939 р. - лише
після подолання Німеччиною "межі міцності" системи (на відміну від
"межі пружності", що її було подолано після Мюнхена).
Будучи однією з найнестабільніших систем за всю історію систем­
ності у міжнародних відносинах, Версальсько-Вашингтонська систе­
ма дає широке поле для аналізу в контексті стабільності та системних
трансформацій.
Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала
низку суттєвих недоліків:
> не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й
державами, які зазнали поразки;
> не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
> не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за
все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням
укладених угод;
> викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "Велике
переселення народів", започаткувала основи національних
конфліктів.
Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил
у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою і
тривалою.
Завершення Другої світової війни призвело до кардинальної тран­
сформації змісту світової системи міжнародних відносин. Була лікві­
дована багатополярна організація структури міжнародних відносин,
що виникла ще з часів Вестфальської мирної угоди 1648 р. та зберіга­
лася з певними модифікаціями (у межах Вестфальської, Віденської та
Версальсько-Вашингтонської систем міжнародних відносин) упро­
довж майже трьох століть до Другої світової війни.

246
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

Домінування Радянського Союзу та СІІІА в повоєнному світі призве­

ло до формування біполярної структури міжнародних відносин, що
стало вирішальною озна- І І ШШ j*!» І М М Ш В І І Н Ш
кою Ялтинсько-Потсдам- _ _ _ __
ської системи. Її політич- 5б; Ялтинсько-Потсдамськии
ною, стратегічною та | світоустрій
міжнародно-правовою
основою стали результа- і І
ти двох міжнародних конференцій (у Ялті 4-11 лютого та Потсдамі
17 липня - 2 серпня 1945 p.), під час яких керівництво головних дер­
жав антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Велика Британія) нама­
галися узгодити базові принципи післявоєнного світоустрою.
Такими принципами мали б стати проголошені ідеї повоєнної спів­
праці держав, що перемогли у Другій світовій війні та підтримання їх
згоди і єдності в інтересах такої співпраці. Реалізація ідей і принци­
пів діяльності антигітлерівської коаліції в повоєнний час могла б при­
звести до кооперативної біполярності на основі співпраці двох надде­
ржав. Проте фактично співпраця і згода поступово були витіснені
конфронтацією та непримиренними протиріччями.
Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-
1991) мала певні основні характеристики та особливості.
> Ідеться про вищезгадану біполярність структури повоєнних
міжнародних відносин, у яких провідну роль відігравали дві
наддержави - СРСР та США. Значний відрив військово-
силових, політичних, економічних і культурно-ідеологічних
спроможностей цих двох держав від інших країн світу при­
звів до формування двох основних, домінуючих центрів сили,
що здійснювали системоформуючий вплив на структуру і ха­
рактер усієї міжнародної системи.
> Повоєнна система мала конфронтаційний характер. Мається
на увазі системне, комплексне протистояння в економічній, по­
літичній, військовій ідеологічній та інших сферах; протистоян­
ня, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної,
кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних
погроз використання сили, балансування на межі реальної війни
отримав назву холодної війни (1948-1953, 1958-1962, 1981-
1984 pp.). Періоди конфронтації малої інтенсивності, конфрон­
таційної стабільності та спроб подолати холодну війну на шляхах
посилення елементів співпраці, кооперативності та мирного вре­
гулювання існуючих суперечностей отримали назву розрядки
міжнародної напруги (середина 50-х, друга половина 60-х - пе­
рша половина 70-х, друга половина 80-х pp.).

247
Частина 1. Міжнародні системи

> Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що

призвело до революції як у військових так і в політичних
стратегіях. Ця революція сприяла поступовій трансформації
стратегій і доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу
й ультиматумів (середина 50-х - початок 60-х pp.) в особливий
механізм попередження світової ядерної війни (модель кон­
фронтаційної стабільності) на основі доктрини взаємного яде­
рного стримування на базі ядерного паритету та "рівновазі
страху" (кінець 60-х - 70-ті pp.), а потім і виключення ядерної
війни як засобу здійснення політики та концепцій однакової
безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері
(друга половина 80-х - початок 90-х pp.).
> Розподіл світу на сфери впливу двох наддержав як у Європі так
і на периферії, виникнення "поділених" країн (Німеччина, Корея,
В'єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під
проводом СРСР та США призвело до глобалізації і поглибленої
геополітичної структуризації системного протистояння та кон­
фронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США до­
зволяла через механізми блокової дисципліни домагатися доста­
тньо високого ступеня керованості міжнародних процесів, зок­
рема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над
озброєннями, урегулювання конфліктних ситуацій тощо.
> Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного
протистояння, ідеологічної конфронтації між вільним світом
країн західної демократії на чолі із США та соціалістичним
світом на чолі із СРСР. З одного боку ідеологічний антагонізм
віддзеркалював месіанський характер зовнішньополітичних
настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення у світі
американської гегемонії під гаслом "Pax А тіегісап а", СРСР -
твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому
масштабі. Ідеологічна конфронтація, "боротьба ідей" призво­
дила до взаємної демонізації протилежної сторони і залишала­
ся важливою рисою повоєнної системи міжнародних відно­
син. Радянсько-американське протистояння мало вигляд су­
перництва системи політичних та етичних ідеалів, соціальних
і моральних принципів. З іншого боку ідеологічний антагонізм
переважно маскував глибинні геополітичні наміри протилеж­
них сторін: досягнення світового лідерства та гегемонії з боку
Вашингтона (глобалізація доктрини Монро) та Москви (пану­
вання на євразійському континенті).
> Повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським,
міжнародна система перетворилася у глобальну, загальносві-
248
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

тову. Руйнація колоніальних систем, становлення регіональних

і субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впли­
вом горизонтального розповсюдження системного біполярного
протистояння та тенденцій економічної і політичної глобаліза­
ції. Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла
децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності
на регіональному та субрегіональному рівнях, множенню регі­
ональних конфліктів.
> Ялтинсько-Потсдамський порядок не мав міцної договірно-
правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу пово­
єнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими,
або закріпленими переважно в декларативній формі, або ж їх
повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти
протиріч та конфронтацією між основними суб'єктами пово­
єнних міжнародних відносин.
Так, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської си­
стеми, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою ви­
ключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації
відносин між державами та створення глобальної системи колективної
безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин
між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН реалізовувати
свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосере­
джувалося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як
на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на під­
триманні стабільності радянсько-американських відносин як основної
передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.
Формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних
відносин (1945-1946). Коріння створення повоєнного світового по­
рядку сягають часів співпраці держав антигітлерівської коаліції в пе­
ріод Другої світової війни. Принципи такої співпраці були сформу­
льовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941), Декларації Об'єднаних
націй (1 січня 1942), Московській декларації (1943), на Тегеранській
конференції (1943), Конференції в Думбартон-Оксі (1944), Ялтинській
та Потсдамській конференціях (1945), Конференції в Сан-Франциско
(1945), а також у радянсько-американській Угоді про принципи, за­
стосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 чер­
вня 1942), англо-радянському Договорі про союз у війні проти гітле­
рівської Німеччини та її спільників у Європі і про співпрацю та взає­
мну допомогу після війни терміном на 20 років (26 травня 1942),
франко-радянському Договорі про союз і взаємну допомогу терміном
на 20 років (10 грудня 1944).

249
Частина 1. Міжнародні системи

Формування Ялтинсько-Потсдамської системи проходило в чотири

етапи:
Перший етап: конференція у Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня
1944), на якій були закладені основи міжнародної співпраці з регу­
лювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами
економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валю т­
ний фонд (МВФ), М іжнародний банк реконструкції та розвитку
(МБРР), а також Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підпи­
сана в Ж еневі у ж овтні 1947 p.). Ці інституції сформували комплекс
світоекономічних регулюючих механізмів, відомих під назвою Брет-
тон-Вудської системи.
Другий етап: Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого
1945), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої
Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. У
"Декларації про звільнену Європу" та Заяві "Єдність в організації ми­
ру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики
трьох держав щодо розв'язання економічних і політичних проблем
визволених європейських країн, формування в них демократичних
інститутів шляхом проведення вільних виборів. Фактично закладали­
ся підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.
Третій етап: конференція в Сан-Франциско (25 квітня - 26 чер­
вня 1945), на якій було погоджено та прийнято Статут Організації
Об'єднаних націй. ООН мала стати головним й універсальним інстру­
ментом регулювання міжнародних відносин, підтримання міжнарод­
ного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем
повоєнного світоустрою.
Четвертий етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17
липня - 2 серпня 1945), на якій були конкретизовані шляхи розбудови
нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції
продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітле­
рівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою
післявоєнного устрою Європи.
Таким чином, наприкінці Другої світової війни й після її завершен­
ня було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи
міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил
й інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР.
Було створено систему регуляторних і кооперативних механізмів, які
були покликані розвязувати завдання повоєнного світоустрою на ос­
нові єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції.
Проте ефективність і результативність механізмів співпраці суттє­
во знижувалися, і врешті-решт сходили нанівець внаслідок зростання
взаємної недовіри; протиріч, суперництва та конфронтації між двома
250
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

новими наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній,

економічній, стратегічній та геополітичній сферах.
Розгортання холодної війни та становлення біполярної струк­
тури міжнародних відносин (1947-1955). Перші ідеологічні прояви
холодної війни стали помітними у 1946 р. З боку Заходу - доктрина
стримування комунізму в так званій довгій телеграмі Дж. Кеннана
(лютий) та Фултонська промова В. Черчілля (березень), з боку СРСР -
промова Й. Сталіна перед виборцями (лютий) та довга телеграма ра­
дянського посла в США М. Новікова (вересень), у якій зовнішня полі­
тика США характеризувалася як прагнення до світового панування.
Разом з тим, лише в 1947-1948 pp. у відносинах між Сходом та За­
ходом відбувся перехід до перманентної, системної та кризової кон­
фронтації.
На політико-ідеологічному рівні такий перехід був закріплений
проголошенням доктрини Трумена (лютий 1947), у якій концепція
стримування комунізму була офіційно прийнята в ролі основи зовні­
шньої політики США, а також у доктрині Ж данова (вересень 1947),
заснованій на тезі формування у світі двох непримиренних, антагоні­
стичних таборів - імперіалістичного та соціалістичного.
В економічній сфері план Маршалла (червень 1947) окреслив гли­
бину розбіжностей між СРСР та західними союзниками. Москва від­
мовилася від ідеї економічної співпраці із Заходом на умовах Ва­
шингтону, що призвело до розподілу міжнародної економічної систе­
ми, до формування в Європі двох протилежних економічних угрупо­
вань: Організації європейського економічного співробітництва
(ОЄЕС, 1948) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949).
У стратегічному плані нарощування протиріч відносно німецько­
го питання призвело до першої берлінської кризи (червень - серпень
1948), до конфронтації СРСР та СШ А на межі реальної війни. Холодна
війна розпочалася де-факто.
У геополітичному плані Москва і Вашингтон встановили повний
контроль у своїх сферах впливу на Заході та Сході Європи. Основни­
ми інструментами домінування США в Західній Європі стали план
Маршалла і створення НАТО, а СРСР провів "сталінізацію" країн Схі­
дної Європи, створив Комінформбюро, РЕВ та сформував під своїм
контролем потужну систему перехресних договорів східноєвропейсь­
ких країн. Вінцем розколу Європи стало завершення розколу Німеч­
чини та створення двох німецьких держав ФРН і НДР.
У 1949-1955 pp. завершилося структурне оформлення біполярності
- у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки
- НАТО і Варшавський договір - на чолі із США та СРСР. Водночас
біполярне протистояння розповсюдилося на периферію міжнародних
251
Частина 1. Міжнародні системи

відносин, (насамперед на зону Східної Азії), завершилася глобалізація

конфронтації, посилилася конфліктність на регіональних рівнях. Ко­
рейська війна відіграла ключову роль в "експорті" біполярності, її роз­
повсюдженні з Європи в інші частини світу. По периферії Азіатського
континенту множилися військово-політичні блоки та союзи: Маніль­
ський пакт (СЕАТО, 1954), Багдадський пакт (1955), АНЗЮ С (1951),
військово-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея
(1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.
Балансування на межі війни (1956-1962). Нарощування ядерних
озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних
ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних
стратегій залякування та масованого покарання сприяли закріпленню
кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить
легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу та ультиматумів. "Мир
неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог
Р. Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах холодної війни.
Ракетна нота СРСР під час Суецької кризи, розміщення американ­
ської ядерної зброї в Європі, готовність США застосувати тактичну
ядерну зброю під час Тайванської кризи, ультиматум Хрущова щодо
Берліна 1958 p., інцидент з американський розвідувальним літаком
"У-2", "друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 - ці
події свідчили про те, що правила поведінки в ядерному світі на той
період ще не склалися, а політика не мала чіткої уяви про допустимі
межі конфронтації.
Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації
в повоєнну епоху. Світ опинився на межі загальної ядерної війни. Бі­
полярна структура світу в умовах балансування США та СРСР на ме­
жі війни виявилася нестабільним і небезпечним типом організації мі­
жнародного порядку.
Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу спри­
яла виникненню нового феномена світової політики - Руху неприєднан­
ня (Белградська конференція, 1961). Сенсом політики неприєднання бу­
ло підтримання рівновіддаленості від наддержав і їх військово-
політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу
та Сходу при використанні всього потенціалу співпраці з усіма країна­
ми світу. Рух неприєднання став однією із форм співпраці по лінії "Пів­
день - Південь", що дозволило країнам третього світу вийти з тіні вели­
ких держав та зайняти своє власне місце на міжнародній арені.
Становлення розрядки міжнародної напруженості (1963-
1969). Урегулювання Карибської кризи продемонструвало можливість
відходу від ризиків холодної війни та пошук інших підходів до розв'я­
зання існуючих суперечностей. Ворожість і конфліктність почали ви­
252
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

тіснятися зі сфери військово-силового протистояння у сферу перего­

ворних процесів та пошуку компромісів. Почалася ера "тривалого ми­
ру" - стабільності в намаганні уникнути глобального зіткнення, ядер­
ного конфлікту, обмежити конфронтаційність і протистояння полі­
тичними та переговорними механізмами.
У військово-стратегічній сфері розрядка матеріалізувалася у ство­
ренні механізмів контролю над озброєннями - були підписані три "ве­
ликі" договори - про обмеження випробувань ядерної зброї (1963), не-
розміщення ядерної зброї в космосі (1967) та нерозповсюдження яде­
рної зброї (1968). Становлення стратегічної стабільності, доктрини
гнучкого реагування, взаємного гарантованого знищення та рівноваги
страху стали основою переговорного процесу щодо обмеження стра­
тегічних озброєнь.
У Європі психологічний поворот до розрядки міжнародної напру­
женості був стимульований французькою концепцією "розширеної"
розрядки (розрядка - згода - співпраця від Атлантики до Уралу), ви­
ходом Франції із військової організації НАТО, франко-радянським
зближенням та "новою східною" політикою ФРН. Доповідь Армеля
(грудень 1967) відкрила шлях до пошуків розрядки на європейському
континенті, розділеному на два протилежних військово-політичних
блоки. Стримана реакція Заходу на події в Чехословаччині означали
прийняття ідеї підтримання статус-кво в Європі.
Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла витіс­
ненню конфліктності зі сфери американо-радянського протистояння
на регіональні рівні міжнародних відносин. У той же час США та
СРСР віднайшли modus vivendi, проявляли стриманість та уникали
прямого зіткнення на периферії світової системи.
Політика розрядки - стабілізація міжнародної системи (1970-
1975). Перша половина 70-х pp. загалом характеризувалася перемо­
жною ходою політики розрядки та стабілізацією міжнародної системи
на глобальному і європейському напрямах світової політики. Уперше
в повоєнний період принцип статус-кво набув універсального зна­
чення попри ідеологічні розбіжності між Заходом та Сходом.
На основі визнання існування стратегічного паритету між США
та СРСР відбулося стрімке радянсько-американське зближення. Без­
прецедентна серія зустрічей лідерів двох країн, договори ПРО та
ОСВ-І, вироблення узгодженого кодексу правил поведінки в умовах
розрядки та мирного співіснування створили принципово нову атмо­
сферу не лише двосторонніх відносин, але і світової політики.
Не менш вражаючим був і стрімкий прорив політики розрядки на
європейському континенті.

253
Частина 1. Міжнародні системи

Нова східна політика ФРН привела до міжнародно-правового за­

кріплення повоєнних кордонів у Європі. Підписання договорів ФРН із
СРСР, Польщею, НДР, Чехословаччиною, а також Чотиристоронньої
угоди про Західний Берлін привели до повної нормалізації німецької
проблеми, окрім питання об'єднання Німеччини. Було ліквідовано
найнебезпечніше вогнище напруги в Європі.
У Європі розпочався загальноєвропейський процес - процес бага­
тостороннього діалогу та співпраці, у якому брали участь 33 європей­
ські країни, США та Канада. Кульмінацією цього безпрецедентного
для європейської історії процесу стало підписання Заключного акту в
Гельсінкі (серпень 1975). Десять гельсінських принципів стали визна­
ним кодексом правил міжнародної поведінки держав на просторах
від Ванкувера до Владивостока. По суті в Гельсінкі було підписано за­
гальноєвропейську конвенцію про ненапад, мирну співпрацю і мирне
врегулювання суперечностей між державами. Якщо в 70-х pp. гель­
сінський документ свідчив про успіх закріплення статус-кво в Європі,
то в другій половині 80-х pp. цей же документ сприяв об'єднанню Ні­
меччини, завершенню холодної війни та подоланню блокового проти­
стояння, появі нових незалежних держав і мирному демонтажу Я л­
тинсько-Потсдамського порядку.
Загальноєвропейський процес супроводжувався формуванням сис­
теми консультативних пактів СРСР з іншими країнами Заходу -
Францією, Великою Британією, ФРН, Італією, Данією, Канадою, Туре­
ччиною. Усе це створювало розвинену мережу економічної і політич­
ної співпраці на європейському континенті, сприяло більшій відкри­
тості радянської системи і поступовим еволюційним змінам як у СРСР
так і в країнах Східної Європи.
Тріумфальний поступ розрядки привів до стабілізації міжнародної
системи, вироблення правил міжнародної поведінки, які дозволили
уникнути як ядерної війни між СРСР та США, так й озброєної кон­
фронтації на європейському континенті.
Криза політики розрядки 1976-1980. Політика розрядки в 60-
70-х pp. ґрунтувалася, насамперед, на геополітичних і прагматичних
основах з метою попередження небезпеки ядерної війни та глобальної
конфронтації. Обмежений характер розрядки як схеми глобальної
співпраці полягав у відсутності спільного ідейно-політичного компо­
ненту, спільних політичних і моральних принципів зовнішньополітич­
ної поведінки протилежних сторін.
Для Радянського Союзу розрядка, як засіб подолання холодної війни
не скасовувала і не замінювала закони класової боротьби на міжнаро­
дній арені та супроводжувалася тезою про розрядку як інструмент по­
стійної "зміни співвідношення сил на користь миру і соціалізму". Ра­
254
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

дянська концепція розрядки містила принципи соціалістичного інтер­

націоналізму, доктрину солідарності з боротьбою народів за соціальне і
національне визволення та допомоги країнам соціалістичної орієнтації.
Такий варіант радянської політики розрядки сприймався на Заході як
"маневр", маскування експансії та стратегія постійної модифікації сил
на свою користь без застосування прямого насилля.
Західні концепції розрядки мали іншу наповненість; розширену ін­
терпретацію, що знайшла своє відображення в доктринах гуманітарної
розрядки (її розповсюдження у сферу прав людини, еміграції, свободи
слова тощо), глобальної розрядки (її розповсюдження поза межами єв­
ропейського континенту на периферію світової політики), ідеологічної
розрядки (припинення ідеологічної війни та конфронтації).
Різновекторність радянської та західної політики розрядки привели
до поступової трансформації воєнно-політичного протистояння за узго­
дженими правилами в систему мирної конфронтації без правил у геопо-
літичній, економічній, гуманітарній і військово-технологічній сферах.
Криза розрядки була детермінована такими групами факторів:
> Вищезазначена різновекторність філософії та політики розря­
дки з боку СРСР та країн Заходу, що маскувало невпинне су­
перництво Москви і Вашингтона за глобальне лідерство.
> Радянський Союз відійшов від принципу збереження глобально­
го статус-кво та розпочав активну політику створення власних
геополітичних плацдармів у периферійних зонах світу, підтри­
муючи прорадянські, антизахідні режими (Сомалі, Ефіопія, Ан­
гола, Мозамбік, Народна Республіка Конго, Бенін, Гвінея, Буркі-
на-Фасо, Мадагаскар, НДРЙ, Нікарагуа тощо) та зміцнюючи
свою військову присутність у чутливих для Заходу зонах.
> Найсерйозніші наслідки мало вручання Радянського Союзу в
Афганістані (грудень 1979). Це був перший випадок прямого
використання Москвою збройних сил за межами "традицій­
ної" зони впливу СРСР у Східній Європі. Введення радянських
військ в Афганістан викликало осуд та супротив не лише США
і Західної Європи, але й Китаю, більшості мусульманських
країн і країн, що не приєдналися, а також керівників багатьох
комуністичних партій Західної Європи. Уперше після Другої
світової війни СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Швидко
зростала міжнародна напруга загалом.
> Непримиримість позицій СРСР та Заходу в гуманітарній сфе­
рі, у питаннях забезпечення прав людини, свободи слова та
демократизації. США та країни Західної Європи перетворили
проблему захисту прав людини в центральний елемент своєї
зовнішньополітичної стратегії. СРСР сприймав це як втручан­
255
Частина 1. Міжнародні системи

ня у внутрішні справи. Посилювалася атмосфера взаємної не­

довіри, поновлювалася ідеологічна війна, у якій Москва, на
відміну від 50-60-х pp. втратила наступальні позиції та була
вимушена зайняти "фугову оборону".
> Зростання напруженості на периферії міжнародної системи та
поновлення війни ідеологій негативним чином впливали на си­
туацію в Європі. Появу в Радянському Союзі ракет "СС-20" бу­
ло сприйнято в західноєвропейських країнах як намагання Мо­
скви "відірвати" Західну Європу від США шляхом залякування,
досягти військово-стратегічної переваги та, врешті-решт по­
рушити політичний статус-кво на європейському континенті.
Реакція Заходу, так зване подвійне рішення НАТО надало цьому
процесу характер зустрічної ескалації протистояння.
У кінці 70-х pp. з духом розрядки було покінчено. Попереду була
нова конфронтація, новий виток холодної війни.
Поновлення біполярної конфронтації. "Друга холодна війна"
(1980-1985). Посилення фронтальної боротьби за глобальне лідерство
між СРСР та США розгорталося як у периферійних зонах світу, так і
на стратегічних напрямах, зокрема в Європі.
Прихід до влади адміністрації Р. Рейгана призвів до кардинальних
змін у зовнішній політиці США, до наступальної глобальної стратегії.
В ідеологічній сфері політиці Р. Рейгана був притаманний жорст­
кий антикомунізм. Виступаючи у британському парламенті (червень
1982), американський президент заявив, що місце марксизму-
ленінізму - на "смітнику історії", закликав Захід до "хрестового похо­
ду" проти комунізму й охарактеризував СРСР як "імперію зла".
У політичному плані таким ідеологічним настановам відповідала
стратегія та доктрина наступального глобалізму і доктрина неоглобаліз-
му (лютий 1985), які були орієнтовані на відмову від самообмеження у
протистоянні світовому комунізму одночасно у будь-якій точці світу.
У військово-стратегічній сфері адміністрація Р. Рейгана взяла
курс на злам стратегічної рівноваги та досягнення військово-силової
переваги над СРСР. Програма подальшого нарощування стратегічних
сил поєднувалася із програмою Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ,
програма "зоряних воєн", березень 1983), яка передбачала створення
багатоешелонної широкомасштабної протиракетної оборони території
США. Де-факто це означало відмову Вашингтона від концепції взаєм­
ного гарантованого знищення. Така політика провокувала подальшу
гонку озброєнь, що мало призвести до економічного виснаження СРСР.
Курсу на економічне виснаження та закріплення безперечної те­
хнологічної переваги над Радянським Союзом були підпорядковані і

256
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

стратегія санкцій, й ембарго на постачання в СРСР продукції страте­

гічного призначення та сучасних технологій.
Кардинальні зміни стратегічної ситуації відбувалися з початком
розміщення восени 1983 р. нових американських ракет середньої д а­
льності в Європі та жорсткої реакції СРСР - припинення всіх перего­
ворних процесів у сфері роззброєння, розгортання ракет середньої
дальності й оперативно-тактичних комплексів, а також відповідні за­
ходи у стратегічній сфері. Усе це призвело до значного зниження по­
рогу ядерного конфлікту.
Нова холодна війна загрожувала перетворитися у війну "гарячу", а
локальні конфлікти - у всеохоплюючі. Намагання СРСР і надалі під­
тримувати стратегічний баланс вимагало непосильних економічних
витрат. Економічна стагнація, колосальні витрати на підтримку наці­
онально-визвольних рухів, обтяжливі незбалансовані економічні зв'я­
зки із соціалістичними країнами, стрімке падіння цін на нафту - го­
ловне джерело формування бюджету - призвело до економічної кри­
зи, помноженої на кризу політичну і зовнішньополітичну.
Головним результатом посилення біполярної конфронтації у першій
половині 80-х pp. стало економічне виснаження СРСР, його стрімке
відставання у технологічній сфері, зменшення зовнішньополітичних
можливостей та падіння авторитету на міжнародній арені. США вда­
лося об'єднати власні зовнішньополітичні ресурси з ресурсами своїх
союзників по НАТО і Японії, що дозволило нав'язати Москві стратегію
глобального протистояння, у якій СРСР був приречений на програш.
Завершення холодної війни. Руйнація Ялтинсько-Потсдамсь­
кого порядку: 1985-1991. У другій половині 80-х pp. СРСР та США
вдалися до спільних зусиль з перетворення конфронтаційної моделі бі­
полярності в біполярність кооперативну на базі співпраці двох наддер­
жав та збереження їх домінування у світовій політиці. Вашингтон і Мо­
сква відмовлялися від ворожості та силового протистояння і переходили
до партнерства у врегулюванні міжнародних проблем. Проте нерівномі­
рність потенціалів двох країн, що дедалі більше поглиблювалася, у кін­
цевому рахунку призвела до непередбачуваних наслідків. Прихід до
влади М. Горбачова мав наслідком формування та реалізацію нової зов­
нішньополітичної стратегії Радянського Союзу на основі концепції но­
вого політичного мислення: взаємозв'язок і взаємозалежність сучас­
ного світу, пріоритет загальнолюдських цінностей та деідеологізація і
гуманізація міжнародних відносин, виживання людства та неприйнят­
ність ядерної війни як засобу політики, однакова безпека і її неподіль­
ність; пріоритетність прав людини та норм міжнародного права, свобо­
да вибору і доктрина невтручання, що де-факто означало відмову від

257
Частина 1. Міжнародні системи

доктрини обмеженого суверенітету, ідея загальноєвропейського дому та

цивілізаційної єдності європейського континенту.
Безпрецедентна серія американо-радянських самітів (Женева -
1985 p., Рейк'явік - 1986, Вашингтон - 1987, Москва - 1988, Ваш инг­
тон, Гельсінкі - 1990, Москва - 1991, Мадрид - 1991 р.) привела до
кардинальних змін у світовій політиці.
У військово-стратегічній сфері були реалізовані важливі кроки з
припинення військового протистояння та скорочення ядерних озбро­
єнь: повна ліквідація ракет середньої і малої дальності (договір РСНД,
грудень 1987) та майже двократне скорочення стратегічних наступа­
льних озброєнь (договір ОСО - 1 липня 1991), що привело до значного
зниження порогу можливості ядерного конфлікту.
У сфері розблокування регіональних конфліктів радянсько-
американська взаємодія сприяла врегулюванню конфліктних ситуа­
цій в Афганістані, Центральній Америці, Анголі, Камбоджі, на Аф ри­
канському розі, Близькому Сході та в районі Перської затоки.
Кардинальні зміни відбулися і на європейському континенті. Ві­
денська зустріч НБСЄ (1986-1989) привели до прориву у військовій
та гуманітарній сферах.
Наслідком переговорів 23-х країн ОВД і НАТО стало підписання Д о­
говору про скорочення звичайних збройних сил у Європі (листопад
1990), що створило матеріальну основу для демонтажу конфронтаційної
моделі блокового протистояння в Європі та завершення холодної війни.
Вагомим результатом Віденської зустрічі став розвиток людського
виміру Гельсінського процесу, узгодження спільного розуміння щодо
поваги та захисту прав й основних свобод людини.
Відмова СРСР від Доктрини обмеженого суверенітету відкрила
шлях до антикомуністичних революцій у країнах Східної Європи, пе­
реорієнтації їх зовнішньої політики на Захід, розпаду соціалістичної
системи в Європі. У 1991 р. було розпущено РЕВ та припинено діяль­
ність ОВД. Знаковою подією стало падіння Берлінського муру та об'­
єднання Німеччини (1990). Радянська зона впливу у Східній Європі
перестала існувати.
У грудні 1989 p. М. Горбачов та Д. Буш констатували завершення
холодної війни. Остаточне завершення ери конфронтації та розколу
Європи проголосила Паризька Хартія для Нової Європи (листопад
1990). Спільна декларація 22-х країн Варшавського договору та НАТО
проголошувала, що ці країн більше не є супротивниками. Політично і
психологічно декларація руйнувала образ ворога, який панував у Єв­
ропі понад 40 років.
Розпад СРСР у грудні 1991 р. ознаменував завершення всієї повоєн­
ної епохи, Ялтинсько-Потсдамського порядку. В історію відходили його
258
 Розділ 5. Історичні форми системи міжнародних відносин

основні характеристики й особливості: біполярна структура, конфрон­

таційний характер, поділ Європи та світу на зони впливу, блокове й іде­
ологічне протистояння. Наступала постбіполярна ера світової політики.

Наведіть приклади зв'язку та взаємного впливу різних

регіональних підсистем міжнародних відносин у Старо­
давньому світі.
У чому, на вашу думку, полягали основні причини
руйнації великих імперій Стародавнього світу та серед­
ньовіччя?
Пошукові
Визначте основні риси Вестфальського світоустрою. завдання
Які з них залишаються до сьогодні.
З якого моменту, на вашу думку, зберегти Вестфаль-
ську систему було вже неможливо?
Визначте основні етапи й особливості Віденської си­
стеми.
Як ви розумієте поняття концерт націй?
Визначте місце України у Віденській системі міжна­
родних відносин.
Які головні особливості й етапи розвитку мала Вер-
сальсько-Вашингтонська система?
У чому полягали найсуттєвіші недоліки Версальсько-
Вашингтонської системи?
Визначте місце України у Версальсько-Вашингтонсь-
кій системі міжнародних відносин.
Визначте основні характеристики й особливості
Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.
Проаналізуйте співвідношення періодів холодної війни
та розпорядки міжнародної напруженості.
Порівняйте еволюцію доктринальних основ зовнішньої
політики СРСР та США.

Богатуров А.М. Великие державы на Тихом океане: Исто­

рия и теория международных отношений в Восточной Азии
после Второй мировой войны (1945-1995). - М., 1997.
Васильєв Л. История Востока. - М., 1994.
Говард В. Війна в європейській історії. - К., 2000.
Дегоев В.В. Внешняя политика России и международ­
ные системы. 1700-1918 гг. - М., 2004.
Дебидур А. Дипломатическая история Европы: от Вен­
ского до Берлинского конгресса (1814-1878). - М., 1994.
Дюрозелъ Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 року до
наших днів. - К, 1995.
Зінченко А. Історія дипломатії від давнини до нового
часу. - К., 2005.

259
Частина 1. Міжнародні системи

Зннио Д и Нолъфо. История международных отноше­

ний (1918-1999 гг.): В 2 т. / Пер. с итал. / Под ред.
М.М. Наринского. - М., 2003.
История внешней политики России : В 2 кн. - М., 1997.
История дипломатии / Под ред. акад. В.М. Хвостова и
д р .- М ., 1959-1979.- Т . 1-5.
История Древнего Востока. Тексты и документы :
Учеб. пособ. / Ред. В.И. Кузищина. - М., 2002.
История международных отношений и внешней поли­
тики СССР : В 3 т. - М., 1987.
Калъвокоресси Питер. Мировая политика после
1945 года : В 2 кн. - М., 2000.
Кащеев В. Эллинистический мир и Рим: война, мир и
дипломатия. - М., 1993.
Киссинджер Г. Дипломатия. - М., 1997.
Коппелъ О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та
глобальний розвиток. - К., 2004.
Крушинсъкий В.Ю., Манжола В.А. Міжнародні відно­
сини та світова політика. 1945-1980. - К., 2007.
Манжола В.А., Гайдуков А.Ф., Білоусов М.М. та ін. Мі­
жнародні відносини та зовнішня політика 1945-
1970-ті роки. - К., 2003.
Межгосударственные отношения и дипломатия на
Древнем Востоке. - М., 1987.
Мэхэн А. Влияние морской силы на историю, 1660-
1 7 8 3 .-М .; СПб., 2002.
Наринский М.М. История международных отношений.
1945-1975. - М., 2004.
Николъсон Г. Дипломатическое искусство: четыре ле­
кции по истории дипломатии. - М., 1962.
Протопопов А. С., Козъменко В.М., Елманова Н.С. Исто­
рия международных отношений и внешней политики Рос­
сии (1648-2005) / Под. ред. А.С. Протопопова. - М., 2006.
Системная история международных отношений : В
4 т ./ Под ред. А Д . Богатурова. - М., 2000.
Советская внешняя политика в годы "холодной вой­
ны" (1945-1985): Новое прочтение. - М., 1995.
ТойнбіА. Дослідження історії. - К., 1995.
Черняк Е.Б. Вековые конфликты. - М., 1988.
Brown С, Narciin Т., Rengger N. [eds.] International
Relations in Political Thought. - Cambridge, 2002.
Buzan 8., Little R. International Systems in World
History. - Oxford, 2000.
Heuser B. War, Peace, and World Orders in European
History. - L., 2001.
Knutsen T. The Rise and Fall of World Orders.
- Manchester; N.-Y., 1999.

260
 Розділ б

Постбіполярна
міжнародно-політична система

Параметри постбіполярного світового порядку. Міжнародна си­

стема, що склалася після завершення біполярного протистояння, є ба-
в чому унікальною, ЯНВНИНЩ НШ ІНВШ ВШ НВИЯЯВЯВШ ЙШ ЙІ
невідомою до цього часу
конструкцією. Річ тут не 6.1. ГіОСТОІПОЛЯрна СИСТвМа
лише в мирному харак- міжнародних відносин
тері структурних ЗМІН, І І |^0§Н | ?£
нестабільній полярності
та нових типах конфліктів, що все це супроводжують. Постбіполярний
світ є першим в історії прикладом виходу світової політики за межі
міждержавних відносин, переростання у глобалізований світ, який ча­
сто називають постмодерністським, поствестфальським та таким, що
не має історичних аналогів. Його розвиток важко передбачити, важко
навіть пояснити. Звичні та традиційні пояснення різних міжнародних
процесів, такі, наприклад, як конфлікти великих держав за сфери
впливу, більше не діють, а якщо й діють, то вимагають численних до­
даткових гіпотез. Змінилися не лише великі держави та співвідношен­
ня сил між ними - а саме це було основними індикаторами зміни між­
народних систем у минулому; змінилися фундаментальні принципи
світової політики.
Частина 1. Міжнародні системи

Дехто пояснює це технологічними змінами, що відбулися ще в пе­

ріод холодної війни, такими як винахід ядерної зброї та якісне вдос­
коналення засобів зв'язку. Важко заперечувати ці зміни, як і те, що
вони супроводжувалися своєрідними формами пристосування дер­
жав до нових умов, такими, наприклад, як розвиток міжнародних ор­
ганізацій або перші форми економічної інтеграції. Певного часу ці
зміни не ставали політичними і не впливали на співвідношення сил у
глобальному масштабі. Дорогу для цього було відкрито лише із закін­
ченням холодної війни, після чого системні зміни стали відчутними в
повному своєму обсязі.
Насамперед ідеться про встановлення поствестфальського світового
порядку, основними рисами якого є зростання ступеня взаємопов'яза-
ності світу, зменшення ролі держав у світовій політиці та диверсифіка­
ція політичних ризиків, загроз, а отже і якісні зміни в наборі заходів
щодо їхнього попередження та нейтралізації. У сукупності ці тенденції
ставлять під сумнів деякі із ключових положень, що формулювалися по­
літичними реалістами стосовно закономірностей світової політики. Сто­
сується це, головним чином, положення про необмежений егоїзм держав
у переслідуванні власних цілей; про їхню центральну роль у міжнарод­
них відносинах; про домінування розрахунків відносних переваг над
абсолютними в їхніх зовнішньополітичних стратегіях. Детально розгля­
дати ці теоретичні проблеми ми не будемо, однак зауважимо, що світу
необхідно було суттєвим чином змінитися для того, щоб такі перевірені
багаторічним досвідом істини стали сумнівними.
Якщо припустити хоча б часткову справедливість зазначених тез,
то вимальовується картина нового світу, такого, який .відрізняється
від Вестфальської міжнародної системи не лише кількістю та складом
великих держав як бувало раніше, а самими фундаментальними
принципами міжнародної взаємодії. Якою ж є ця принципова відмін­
ність, і як її можна охарактеризувати?
Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є си­
стемний перехід, що торкається найфундаментальніших рис і механі­
змів її функціонування, які виникли в епоху великих європейських
революцій і протягом кількох сторіч були спадщиною Вестфальського
миру, що завершив Тридцятирічну війну і відкрив епоху перетворен­
ня Європи в центр світового політичного, економічного й соціокуль-
турного розвитку.
Якщо картина миру Вестфальської системи міжнародних відносин
може бути символічно представлена у формі двомірної площини, на
якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній сітці коор­
динат, то структуру міжнародних відносин у постбіполярній системі

262
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

можливо порівняти із тривимірним зображенням, на якому територі­

альні держави оточені нашаруваннями комплексів мереж взаємодій.
Сучасна міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анар­
хічною системою національних держав і багатоцентричною системою
недержавних акторів. Однак значимість кожної із цих систем буде
мінятися залежно від конкретного комплексу проблем, географічного
регіону тощо. Міжнародна політика дедалі більше формується під
впливом мереж координації дій, у межах яких представники офіцій­
них і неофіційних інституцій, що об'єднані спільними цінностями і
розумінням проблем, займаються розв'язанням конкретних питань
поза будь-яких формальних організаційних інститутів з уставом, по­
стійним членством або численною бюрократією.
Вестфальська модель міжнародної системи ґрунтувалася на насту­
пності. Поствестфальська система ґрунтуватиметься на варіативнос­
ті. Глобальні механізми керування будуть містити в собі складний,
взаємозалежний конгломерат наднаціональних, національних і част­
ково субнаціональних та транснаціональних акторів і взаємодій. Су­
веренітет не буде локалізований у межах автономних моністичних
правових систем, проте концентрично розподілений, він буде форму­
вати поліцентричний владний устрій у світовій політиці. З посилен­
ням ролі таких міжнародних владних режимів традиційне викорис­
тання військового компонента потенціалу акторів більше не гаранту­
ватиме досягнення оптимальних результатів тими, хто переслідує суто
власні зовнішньополітичні цілі.
Сучасні міжнародні відносини формуються під впливом як доцен­
трових, так і відцентрових тенденцій. Глобалізація і фрагментація
проявляються як діалектична єдність протилежностей. Суперечлива
єдність цих різноспрямованих сил дає підставу багатьом ученим вва­
жати, що двадцять перше століття буде істотно відрізнятися від по­
передніх трьох з половиною сторіч, коли основи міжнародних відно­
син у їхніх загальносистемних проявах залишалися спадщиною Вест­
фальського миру. Майже аксіоматичною є думка, до якої схиляється
більшість науковців, про несумісність старого світового устрою з по­
дальшим зростанням взаємозалежності в умовах глобалізації.
Після закінчення холодної війни як і в попередні часи безпека про­
довжує розглядатися як головна проблема міжнародної політики, як
передумова успішного розв'язання всіх інших проблем, включаючи
глобальні. Однак контексти проблеми істотно різняться і, насамперед,
її виходом за межі концепції національної безпеки, що раніше розгля­
далася переважно у своєму військово-технічному вимірі. Наступність
виявляється і в невизначеності міжнародно-правової суб'єктності і

263
Частина 1. Міжнародні системи

рольового статусу багатьох держав, абсолютизації ефективності одно­

бічних дій, а також новими нескінченними дебатами про етичні заса­
ди зовнішньої політики.
Постбіполярна система міжнародних відносин не лише змінює тра­
диційні та звичні значення слів. Вона насамперед визначає нові прави­
ла гри для всіх держав. Серед таких нових правил найважливішими є
створені новою системою загрози національній безпеці. Традиційний їх
список включає несприятливе співвідношення сил, що робить вразли­
вими політичні позиції; відставання в економічному розвитку, що тягне
за собою технологічне відставання та звуження політичних можливос­
тей; соціальні та демографічні проблеми різного роду, що зменшують
кількість і якість основного силового ресурсу держави - її народу. Мож­
на помітити, що традиційні загрози національній безпеці пов'язані з ре­
алістичним трактуванням поняття сили та, відповідно, спираються на
визначені в тих самих межах основні її атрибути.
Недооцінювати такі загрози не можна. Усе, що призводить до зме­
ншення сили держави - до її послаблення - є стратегічно небезпеч­
ним. Керуючись таким положенням, держави в постбіполярному світі
укладають альянси, розпочинають війни, встановлюють контроль,
особливо в стратегічно важливих регіонах. Загрозою в цьому розу­
мінні може стати як нездатність своєчасно поширити свій вплив, так
і можливість встановлення впливу інших на власній території. Зви­
чайно, на відміну від часів холодної війни, ідеться не про повний і
беззастережний контроль зовнішньої політики. Сучасний світ є толе-
рантнішим до проявів незалежного мислення. Однак ступінь реальної
самостійності держави у прийнятті зовнішньополітичних рішень мо­
же суттєвим чином змінюватися, і загроза її зменшення залишається
однією з найнебезпечніших.
Окрім втрати політичної незалежності, список традиційних загроз
включає гальмування або недостатньо високі темпи економічного роз­
витку. До певного часу економічні параметри вважалися вторинними,
такими, що поступаються за значенням політичним і військовим. Однак
реалії світової політики у другій половині XX ст. з її процесами економі­
чної інтеграції, активізації торгівлі та збільшенні політичної ефективно­
сті економічних інструментів, змінили це уявлення. Сьогодні втрати те­
мпів економічного розвитку є небажаними не лише тому, що тягнуть
негативні політичні наслідки, але й тому, що проявляються набагато
ширше, зачіпаючи як, власне, економічну сферу, так і соціальну.
Традиційні військово-політичні та відносно нові економічні загрози
далеко не вичерпують проблем, які покликана розв'язувати зовнішня
політика держави. Сучасний глобалізований світ змушує вирішувати

264
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

й екзотичніші завдання. До них, наприклад, належить забезпечення

участі держави в технологічному розвитку, доступ суспільства до но­
вих технологій та інформації, інформаційна забезпеченість набуває
стратегічного значення, оскільки значення її не обмежується більше
знанням про ймовірні дії інших держав, але й поширюється на багато
інших суттєвих елементів захисту безпеки та національних інтересів.
Володіння, доступ та вміння створювати й обробляти інформацію д е­
далі більшого значення набуває в здатності держави проводити ефек­
тивну зовнішню політику.
Ефективність зовнішньої політики великою мірою визначається
здатністю діагностувати потенційно небезпечні міжнародні конфлікти
та розробляти кроки з їх попередження або врегулювання. У цьому ві­
дношенні відмінності постбіполярного світу проявляються у розповсю­
дженні й активізації нових форм міжнародних конфліктів, а отже і но­
вих загроз. На зміну глобальним конфліктам між великими державами,
якими характеризувалася недавня історія світової політики, у сучас­
ному світі приходить різноманіття менш масштабних конфліктів чис­
ленних типів і форм. Таке різноманіття вимагає від держави гнучкої
зовнішньої політики, в арсеналі якої є місце як традиційним засобам
на кшталт участі в альянсах, так і новим динамічним методам.
Місце традиційних міждержавних конфліктів поступово займають
внутрішні та локальні міжнародні конфлікти, причому серед перших
переважають конфлікти ідентичності - національні, етнічні, релігій­
ні. Небезпека таких конфліктів обумовлюється вразливістю сучасних
суспільств і нерозвиненістю методів протидії таким загрозам. Найбі­
льшою мірою це стосується поліетнічних країн, слабких держав, у
яких рівень недовіри суспільних груп одна до одної є високим. Якщо
біполярна міжнародна система стримувала такі конфлікти шляхом
нав'язування глобального конфлікту - холодної війни, то система по­
стбіполярна сприяє виникненню та поширенню численних нових
форм конфліктів, що несуть у собі основні загрози небезпеці держави.
До них, зокрема, належать транснаціональні конфлікти - такі як
конфлікти з приводу природних ресурсів, екологічних проблем та
інших об'єктів, що переходять межі держ авних кордонів і виходять
з-під суверенітету окремих держав. Розв'язання таких конфліктів
вимагає нових, часом нерозвинених або незвичних процедур спів­
праці між державами, традиційними методами їх вирішити немож ­
ливо. Наявність таких загроз змінює систему координат, у якій дер ­
жава здійснює свою зовнішню політику, що також змінює зовніш ­
ньополітичні форми й методи.

265
Частина 1. Міжнародні системи

Одним із впливових факторів є розвиток міжнародного тероризму

та спроби держав протидіяти йому. Події 11 вересня 2001 р. стали яс­
кравим проявом змін, що відбулися в міжнародній системі - змін, ви­
кликаних зростаючими дисбалансами в міжнародній системі, що ак­
тивізували асиметричні загрози, до яких багато держав виявилися не­
готовими. Біполярна система міжнародних відносин, завдяки власним
регуляторним можливостям і високому ступеню гомогенності стимулю­
вала виникнення асиметрії на стратегічному рівні. При цьому асимет­
ричні конфлікти хоча й виникали періодично, усе ж мали периферійне
значення. На противагу цьому, у постбіполярній системі створюються
структурні передумови як для поширення асиметричних конфліктів,
так і для розвитку конфліктів симетричних. При цьому жодна із цих
форм не позбавляється регуляторних функцій, так само як і можливос­
ті руйнівного впливу зберігаються як за симетричними, так і за асиме­
тричними міжнародними конфліктами. Оскільки "зсув" конфліктоген­
ності із глобального на регіональний та локальний рівні є визначною
рисою постбіполярної системи міжнародних відносин, то можна сказа­
ти, що існуюча структура стимулює активізацію проявів асиметрії.
Присутність кількох спільних рис сучасної фази, у якій перебуває
міжнародна система, з попередніми її історичними формами дає
привід для припущення, що в найближчому майбутньому найімовір­
нішим буде збереження високого ступеня наступності в системній ар­
хітектурі, а не радикальні її зміни. Однак багато говорить і на ко­
ристь того, що траєкторія історичного розвитку неодмінно наближа­
ється до наступної точки біфуркації. Особливості сучасної епохи, що
вже позначилися й затвердилися у своєму прояві, свідчать про посту­
повий, але неминучий занепад Вестфальської моделі міжнародних ві­
дносин і більшості вторинних атрибутів її біполярної варіації.
Системні відмінності в обох історичних ситуаціях є істотними й до­
сить численними. Так, початок сучасного етапу не пов'язаний із заве­
ршенням військового конфлікту світових масштабів. Відрізняються
темпи інновації у військових технологіях, політико-економічній зна­
чимості простору і ресурсів зокрема. Нарешті, вони відрізняються те­
нденціями в динаміці демографічних процесів - фундаментальної пе­
рвісної всієї соціальної історії в її універсальній перспективі.
Структура міжнародної системи в умовах постбіполярності.
Термін постбіполярність характеризує собою певну невизначеність
сучасної міжнародної структури. У ній, на відміну від біполярності чи
мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не за­
кладено однозначної оцінки структури. Більше того, навіть за наяв­
ності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним засто­

266
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

сувати аналогію з попередніми системами, чи-то біполярними, чи-то

мультиполярними. Постбіполярність, таким чином, означає не лише
констатацію завершення біполярності, але й сумнів щодо полярності
загалом, принаймні, у її традиційному розумінні.
Теоретична думка висуває дві основні концепції нового світу -
концепцію мультиполярності та концепцію монополярності, або мо-
нонаддержавності. Перша з них стверджує, що з розпадом СРСР зни­
кла одна з основ біполярності, паралельно із цим зріс відносний полі­
тичний вплив багатьох альтернативних США центрів сили. Зникнен­
ня глобального військового протистояння виводить змагання в еко­
номічній сфері на перше місце, і саме в цій сфері США не є гегемоном.
Майбутнє світу вбачається прихильниками цієї концепції у співпраці
та конкуренції основних інтеграційних утворень, що сформують новий
концерт держав з метою захисту спільних для них інтересів на всій
планеті. Концепції, що прогнозують формування поліцентричної стру­
ктури міжнародної системи, так чи інакше, вказують на зміни тради­
ційних груп протиріч, так само як й основних засобів їх урегулювання.
Вони виходять зі збільшення питомої ваги нетрадиційних конфліктів
(як-то цивілізаційного, релігійного, етнічного характеру), а також зме­
ншення ролі військового фактора у міжнародних відносинах. Ці зміни
не сприяють утвердженню будь-якого типу гегемонії у світі. Навпаки,
вплив таких процесів, як, наприклад, глобалізація збільшує можливо­
сті системного впливу для широкого кола держав.
Альтернативна теорія мононаддержавності будується на констата­
ції американської тотальної гегемонії. Основна група її прихильників
належить до реалістичної традиції - з її акцентуванням ролі військо­
вого фактора у міждержавних відносинах. Розпад СРСР привів до
зникнення єдиного полюсу, здатного кинути виклик США в основно­
му аспекті - військовій могутності. Внаслідок цього американське ге-
ополітичне домінування, підкріплене монополією на військову надмо-
гутність, стає унікальною формою політичної гегемонії, якої раніше не
знав світ. США мають інтереси в усіх регіонах, більше того, вони ма­
ють ресурси для їх захисту, для подальшого зміцнення свого доміную­
чого становища. Майбутнє світу в цьому випадку має вигляд прин­
ципової боротьби між США, які прагнуть зберегти свою гегемонію, з
одного боку, та коаліцією інших центрів сили, що прагнуть цю геге­
монію порушити, з іншого.
Суттєвим недоліком обох підходів є їхнє надмірне прагнення звести
складність структури міжнародної системи до певної кількості елемен­
тів, що тим чи іншим чином здійснюють більший вплив на її розвиток.
Існує третій підхід, згідно з яким постбіполярна система наділяється

267
Частина 1. Міжнародні системи

рисами "півтораполярності" - маючи на увазі значний відрив, що існує

між одним повноцінним полюсом і будь-яким з його альтернатив в усіх
сферах. У цьому відношенні можна зауважити, що цей і подібні термі­
ни, можливо і дають змогу оцінювати конкретне співвідношення сил
між великими державами, але позбавлені теоретичного змісту, оскіль­
ки не дають змоги зрозуміти, чи існує структурна протидія гегемоніс-
тичним прагненням. Інша річ, що подібний термін міг би підкреслити
слабкий ступінь організованості такої протидії.
На відміну від багатополярної системи балансу сил XVII ст., ієрар­
хічна структура сучасної міжнародної системи може бути названа
монополярністю за відсутності гегемона. Після розпаду Радянського
Союзу США вийшли з холодної війни як єдина супердержава-
переможець. У військовому, економічному, культурному, технологіч­
ному відношенні Сполучені Штати здатні здійснити і здійснюють
найзначиміший вплив на сучасну систему міжнародних відносин.
Збереглася невразливість СШ А до прямої загрози їхньої національної
території і відносна самодостатність у стратегічних ресурсах. Усе ж,
незважаючи на те, що на даний момент США мають у своєму розпо­
рядженні найбільше диверсифікованих портфелем силових ресурсів,
ніж будь-яка інша держава, політичний проект світу найближчого
майбутнього не буде ерою американської гегемонії. Цей погляд є д о­
сить розповсюдженим серед послідовних прихильників концепції ба-
гатополярного світу, які визнають, що подібна концентрація можли­
востей і влади не може тривати вічно, а тому встановлення багатопо-
лярності - це лише питання часу.
Однак майбутня багатополярність не буде означати повернення до
початкового етапу існування Вестфальської моделі міжнародних від­
носин. Слідуючи логіці світового устрою, що була притаманна Вест-
фальській моделі міжнародних відносин, майже всі традиційні кон­
цепції структури міжнародної системи ґрунтувалися на розумінні
держав як дискретних, автономних утворень, що перебувають у по­
стійному суперництві один з одним, протидіють втручанню в їхні
внутрішні справи і прагнуть до домінування над своїми слабшими
сусідами. Створена подібним чином соціальна реальність, з її акцен­
том на стабільності і відсутності мінливості, мала на увазі, що, насам­
перед, значення має співвідношення військових можливостей вели­
ких держав, що суперничають, і тенденції змін у цьому співвідно­
шенні. Процеси, що відбуваються поза контекстом цього виміру,
вважалися вторинними як фактори військових конфліктів або стало­
го світового устрою. Ступінь поляризації системи, - розподіл силових
можливостей між цими великими державами, - уявлявся винятково в

268
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

концептуальних межах реальної політики і зводився до рангу фунда­

ментальної змінної, що визначає стабільність міжнародної системи.
Таке бачення міжнародних відносин віддзеркалювало реальності
XVII-XVIII ст., коли з появою територіально окремих національних
держав водночас встановилася і їх монополія на участь у міжнарод­
них відносинах.
У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі змі­
ни є найзначнішими. Структура, що підтримувалася певною множи­
ною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається
місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів, серед яких
присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації,
неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовариства, транс­
національні спільноти інтересів і політичні організації тощо. Множин­
ність міжнародних акторів, що існує вже сьогодні, передвіщає досить
швидку еволюцію монополярності в напрямі до більш розосередженої
конфігурації владних можливостей і складнішої рольової стратифіка­
ції в міжнародних відносинах найближчого майбутнього.
Історичний розвиток знову відбувається нелінійно, швидко набли­
жаючись до історичного рубежу, що відокремлює міжнародну систе­
му від поки що чисельних варіантів її майбутнього внутрішнього уст­
рою, що є рівною мірою можливими. Разом з тим, основні параметри
цього устрою наразі будуть визначатися не лише державами, а також
й амальгамою різних за зовнішньою формою міжнародних акторів,
які у своїх діях розглядатимуть територіальні кордони радше як пе­
решкоду на шляху досягнення їх глобальних за визначенням цілей.
Держави будуть продовжувати існувати, але переважно як інститу-
ційний контекст соціальних процесів і технологій, які вже зараз част­
ково вийшли з-під їхнього контролю.
У постбіполярному світі формується та еволюціонує складна ієрар­
хічна структура, особливістю якої є співіснування різних типів поля­
рності. Складність полягає не у визначенні структури як моно- чи му-
льтиполярної, а у демонстрації співіснування таких структур.
Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнаро­
дних відносин спрямовано на виявлення якогось універсального д е­
термінуючого принципу, який випливав би зі структурних характе­
ристик і регулював би всі відносини в системі, подібно до того, як під
час холодної війни наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з
нульовою сумою дозволяла пояснити кожен міжнародний конфлікт.
При цьому вчені неминуче зіштовхуються із принциповою неможли­
вістю як емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США.
Наслідком є тривала дискусія щодо можливих меж такої гегемонії,

269
Частина 1. Міжнародні системи

метою якої є той самий пошук універсального принципу, який дозво­

лив би знайти ключ до будь-якої міжнародної події сучасності, адже
історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації стру­
ктури може стати таким ключем.
Усе ж сучасна структура не припускає такого спрощення, яке було
б бажаним. У ній не існує єдиного принципу, який регулював би від­
носини між усіма суб'єктами. Натомість, система складається із при­
наймні двох принципово різних структур, кожна з яких керується
власними принципами розвитку. У запропонованій моделі постбіпо­
лярна система в першому наближенні має вигляд монополярної сис­
теми, у якій функцію колективного гегемона виконує група держав,
об'єднана ліберальною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При
подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин усе­
редині цього колективного гегемона як мультиполярну. У той самий
час відносини серед інших держав визначаються сформованими ре­
гіональними та локальними структурами, частина з яких залишилася
від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на нові дивер-
сифіковані загрози. Таким чином, у постбіполярній міжнародній сис­
темі діють різні закони структурної організації. У загальному плані
постбіполярну структуру можна представити на двох рівнях:
> центр міжнародної системи,
> периферія міжнародної системи.
Незважаючи на неомарксистську термінологію, мається на увазі те,
що відносини центру, до якого належать держави, які володіють знач­
ною кількістю військових та/або економічних та/або організаційних
ресурсів із периферією (відповідно, держави, що не володіють жодною
із зазначених груп ресурсів у достатній мірі) є побудованими на прин­
ципах монополярності; у той же час відносини всередині як центру,
так і периферії є мультиполярними за своєю структурою.
Окрім такого роду структурних трансформацій, постбіполярна сис­
тема міжнародних відносин характеризується й іншими особливос­
тями. Серед них можна згадати головним чином широко відомі про­
цеси глобалізації та регіоналізації; процеси демократизації в окремих
регіонах, зокрема в Центральній та Східній Європі; а також процес
"вимивання" державного суверенітету, внаслідок чого держави ста­
ють "не схожими" на себе. Усе це додає нових рис поствестфалъсъкш
системі, яка генерує нові загрози та виклики, зокрема в галузі безпе­
ки й економічного суперництва.
Дуж е часто для загальної характеристики міжнародних відносин
Вестфальського архетипу використовують метафору більярдного сто­
ла, на якому переміщаються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно

270
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

однакові більярдні кулі. У світлі сьогоднішніх внутрішніх і зовнішніх

викликів верховенству влади сучасної суверенної держави, доречні­
шою є аналогія з багаторівневою мережею, що у своєму розвитку
охоплює комплексом взаємодій широке розмаїття міжнародних акто­
рів. У термінах діалектики така концептуалізація міжнародних відно­
син означає повернення міжнародних відносин до стану ієрархічного
міжнародного співтовариства епохи Середньовіччя з переважною
концентричною конфігурацією структури міжнародної системи.
Наслідком повернення до "неосередньовіччя" і наочним проявом
нової геометрії структури стане зменшення її фрактальної розмірності
внаслідок збільшення варіативності на різних системних рівнях. Змі­
ни, що відбуваються в складних системах у напрямі збільшення або
зменшення їхньої складності, створюють своєрідну траєкторію марш­
руту історичного розвитку з обмеженими варіантами майбутнього і,
таким чином, перетворюють систему на таку, що залежить від свого
минулого. Внаслідок цього складна система демонструє здатність до
самоорганізації, тобто до відтворення на глобальному і локальному
рівнях єдиних за принципами внутрішнього устрою ієрархій. Таким
чином, спосіб, яким сформовано взаємодію окремих частин системи
виявляється визначальним для динаміки її структури. Ця структура є
наслідком необхідності розв'язання проблеми зростання складності
процесу прийняття рішень шляхом екстерналізації частини цього
процесу. Водночас, разом зі зростанням складності системи, що про­
являється передусім у розширенні поля можливостей, зростає і вірогі­
дність загальносистемної кризи. Загальносистемна криза завершуєть­
ся вибором із множини можливих варіантів найадаптованіших в ін-
ституційному та політичному аспектах, водночас поле можливостей
остаточно перетворюється на "закриту множину", а структура систе­
ми стає надзвичайно однорідною.
Напівпериферія, макрокоаліції та гегемонізм в епоху постбі-
полярності. Важливою надісторичною закономірністю глобальної сис­
теми міжнародних відносин є феномен напівпериферійного розвитку.
Він полягає в тому, що напівпериферійні регіони виявляють надзви­
чайно динамічний інноваційний розвиток, що спричиняє їх потенцій­
но високу статусну мобільність, причина якої полягає в тому, що ці зо­
ни швидше й ефективніше впроваджують технологічні та соціальні ін­
новації. Одна з причин цього може полягати в тому, що розташування
в такій зоні дозволяє користуватися технологічними надбаннями, ку­
льтурою, соціальним досвідом як центральної зони, так і власне пери­
ферії. Д о того ж порівняно із суспільствами центральної зони міжнаро­
дної системи, вони роблять відносно малий внесок у створення та під­

271
Частина 1. Міжнародні системи

тримку існуючих інституцій глобального соціального, політичного й

економічного устрою. Таким чином, вони можуть користуватися біль­
шою свободою експериментувати з новими моделями соціального уст­
рою та інвестиціями в нові технології. До того ж вони зазвичай налаш­
товані брати на себе більший рівень ризику, ніж це є характерним для
суспільств центральної зони міжнародної системи. Інноваційний про­
цес у центральній зоні відбувається за еволюційним сценарієм, тоді як
периферії більш притаманні екстремальні та революційні соціально-
політичні, ідеологічні й економічні зміни. І в цьому аспекті постбіполя-
рна система міжнародних відносин проявить свою новизну. Внаслідок
значного географічного розширення напівпериферійної зони зросте
чисельність, а з нею і відносна роль цієї категорії державних міжнаро­
дних акторів принаймні протягом початкового періоду існування по-
стбіполярної системи. У свою чергу кількісні зміни призведуть до май­
же ланцюгової реакції активізації процесів розвитку напівпериферій-
них держав, найуспішніші з яких саме й можуть скласти реальну кон­
куренцію Сполученим Штатам у боротьбі за глобальне лідерство та ге­
гемонію в міжнародних відносинах. Інституціалізація у формі міжна­
родних режимів стратегій, що забезпечили державі, яка здійснювала
гегемонію в межах попередньої структури міжнародних відносин, ус­
піх у просуванні нагору міжнародної ієрархії, посилює стимул бути іне­
рційно послідовним в абсолютизації минулого досвіду.
У постбіполярному світі конфігурація структури міжнародних від­
носин не зможе набути форми глобальної імперії, заснованої на пря­
мому насильстві однієї домінуючої держави гегемона. У ще більшій
мірі, ніж це було характерним для попереднього історичного періоду,
світовий порядок буде похідним від здатності претендентів на лідерс­
тво формувати політичне й економічне середовище існування своїх
основних конкурентів і тим самим видозмінювати зміст, форму та
пріоритетність їх зовнішньополітичних цілей і засобів їх реалізації.
З високою часткою вірогідності необхідні дві послідовні к-хвилі,
щоб концентрація матеріальних ресурсів була достатньою, аби дер­
жава перетворилася на світового лідера. Зазвичай лідери перетворю­
ються на гегемона під час фази експансії другої хвилі довгого циклу.
За аналогією з явищем інерції, міжнародна система у присутності ге­
гемона продовжує залишатися під його владою, тоді як за відсутності
гегемонії в системі вона зберігає себе у стані динамічної рівноваги.
Якщо цей стан змінюється, то рух системи в новому напрямі продов­
жується, доки не буде зупинений протидіючою тенденцією.
Таким чином, статус провідного міжнародного актора є необхідною
проте недостатньою передумовою появи гегемона в міжнародної сис­

272
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

темі. У боротьбі лідерів за панування в міжнародної системі важли­

вим є кінцевий результат воєнного протистояння та інституційні ос­
нови миру, що наступає після завершення конфлікту. Масштабні во­
єнні конфлікти найчастіше виникають тоді, роли накопичені достатні
ресурси для таких тривалих й економічно обтяжливих конфронтацій.
Через це світові війни, які власне й завершуються затвердженням ге­
гемонії, певною мірою є синхронними з відповідними макроекономі-
чними циклами, проте ця обумовленість не може бути абсолютно де­
термінованою. Тривалість світового устрою залежить від того, наскі­
льки він суперечить інтересам окремих держав, що належать до
центру міжнародної системи, порівняно з тим, у якій мірі цей устрій
відповідає їх спільним інтересам. Завдання збереження світового
устрою також вимагає від держави гегемону бути здатною застосову­
вати військову силу в глобальних масштабах. Між тим інші держави
також користуються перевагами встановленого режиму без того, щоб
нести в повній мірі тягар воєнних витрат. Таким чином, гегемон по­
трапляє в пастку надмірної імперської експансії. Його занепад почи­
нається, коли економічне зростання перемішується до нових секторів
економіки, у той час як економіка гегемона залишається сконцентро­
ваною у старих секторах, що занепадають.
Таким чином, процес зміни лідера під час перехідного періоду в ге­
гемони позначений феноменом "переваги відсталості". Водночас може
спостерігатися перехід від домінування внутрішніх мереж структури
системи до зовнішніх мереж, або, навпаки, у протилежному напрямі.
З великою часткою ймовірності політика, що абсолютизує власні
інтереси та дії, буде вкрай неефективною в нових умовах. Ж одна із
провідних держав світу не в змозі фінансово витримати тягаря по­
вністю самостійних дій, не може дозволити собі самоізолюватися в
умовах глобальної економіки. Більшість проблем, що доводиться роз­
в'язувати людству в сучасних умовах, вимагають колективної взаємо­
дії, що саме по собі неодмінно перетворює будь-яку політику, яка за­
снована лише на самостійних діях й абсолютизації винятково власних
інтересів, у таку, що обмежена за своєю ефективністю.
Альтернативою орієнтації політики на самостійні дії може бути полі­
тика виборчих альянсів у межах обмеженого кола партнерів. Однак у
світі, у якому відсутня чітка простота біполярності, розмежування на
ймовірних або бажаних союзників і противників виявляється не прос­
тим завданням, тим більше, що найчастіше союзники в питаннях без­
пеки виявляються конкурентами у сфері міжнародної торгівлі, фінан­
сів або технологічного розвитку. Замість більшої керованості або хоча б
передбачуваності ходу розвитку світової політики, безліч блоків і ситу­
ативних коаліцій призведуть до виникнення як побоювань бути маргі-
273
Частина 1. Міжнародні системи

налізованими у тих, хто залишається поза коаліцією, так і непевності в

міцності досягнених компромісів у самих учасників таких альянсів.
Крім формування ситуативних альянсів, у великих держав є альте­
рнатива створення широких за колом учасників об'єднань, які, у тако­
му разі, діятимуть як міжнародне співтовариство, що здатне до єдиних
колективних дій. За своєю формою вони можуть набувати вигляду
концерту держав або організації колективної безпеки. Перша може
зводитися до механізму регулярних консультацій провідних міжнарод­
них акторів, інша бути формальним інститутом з універсальним за сво­
їм охопленням членством. Концерт держав як регуляторний механізм
міжнародної системи дозволяє обмежувати і стримувати конкуренцію
провідних міжнародних акторів, запобігаючи поляризації на конфрон­
туючі блоки, однак ціною виключення інтересів інших держав із про­
цесу прийняття узгоджених рішень. З іншого боку, універсальний ха­
рактер системи колективної безпеки дозволяє реалізовувати інтереси
всіх її учасників, але він також пов'язаний із проблемою оперативного
реагування на виникнення загроз загальній безпеці. Проблема неефек­
тивності процесу прийняття рішень в організаціях з універсальною
компетенцією і членством може бути частково переборена створенням
інститутів і процедур, які б ґрунтувалися на комбінації елементів як
концерту держав, так і системи колективної безпеки.
Одним із способів подібного синтезу було б створення багаторівне­
вої, модульної структури, заснованої на поділюваних усіма зобов'я­
заннями мінімуму погодженості в діях і стандартах безпеки для всіх
учасників. У цьому випадку залежно від конкретних проблем буде мі­
нятися і конфігурація країн, що активно беруть участь у процедурі
узгодження політик. Система буде проявляти тенденції до пошуку
консенсусу; одні держави будуть відігравати роль лідерів з одних
проблем, інші - з інших. Водночас цей динамічний концерт великих
держав функціонував би в контексті універсальнішої за своїм скла­
дом системи домовленостей про забезпечення колективної безпеки, у
межах якої малі й середні держави мали б право голосу, коли їхні ін­
тереси виявлялися б порушені, або коли б вони виявлялися здатними
запропонувати свої послуги у розв'язанні конкретної проблеми.
Як ідеальна модель така гібридна конфігурація є, на перший по­
гляд, цілком життєздатною. Разом з тим у світі, у якому суверенні те­
риторіальні держави будуть співіснувати з міжнародними акторами
без територіальної локалізації і суверенного статусу, така форма за­
безпечення примата кооперативних дій з великою часткою ймовірно­
сті виявиться обмеженою за своєю практичною дієвістю. Будучи уні­
версальною по відношенню до участі держав, вона залишає за межа­
ми недержавних міжнародних акторів. Інтеграція останніх буде ви­
274
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

магати не лише створення формальних основ для рівноправніших ві­

дносин між ними та традиційними акторами, але й урегулювання ві­
дносин із соціальними спільнотами й, насамперед, в аспектах відкри­
тості та соціальної відповідальності. Приватні корпорації, міжнародні
організації, як міждержавні, так і недержавні, так само як й індиві­
дуалізовані міжнародні актори не можуть більше ігнорувати проблему
легітимізації своєї політичної діяльності, претендуючи на підвищення
свого статусу в межах транснаціональних і глобальних політичних
проектів майбутнього. Однак останнє в найближчій перспективі є ще
проблематичнішим, ніж згода держав на втрату своєї владної моно­
полії в публічній політиці, тому ентропія міжнародної системи, крім
просторової фрагментації буде підсилюватися й у вимірі суб'єктів по­
літичної і соціальної дії.
Принциповим, однак, є та обставина, що саме в цьому недержав­
ному співтоваристві міжнародних акторів буде концентрувати кри­
тична маса процесів, які визначатимуть макроконфіїурацію системи
міжнародних відносин і майбутнє міжнародної політики. Ця нова спі­
льнота може стати як рушійною силою фундаментальних змін, так і
фактором, що стримує радикальну трансформацію світового порядку
й забезпечує продовження існування основних рис Вестфальської си­
стеми в їх видозміненій формі. Плавна еволюція міжнародної системи
зі збереженням пануючого становища Сполучених Штатів багато в
чому залежить від здатності останніх забезпечити собі широку коалі­
цію підтримки в цьому динамічному вимірі сучасних міжнародних
відносин. Дотепер політика США в цій сфері концентрувалася пере­
важно на економічних аспектах створення основних структур глоба­
льного світового устрою, привабливого для економічних агентів неза­
лежно від їхньої національної юрисдикції. Програми сприяння соціа-
льно-економічним трансформаціям і стабілізаційні програми, що
впроваджують такі інституції як МВФ і Світовий банк з ініціативи
США, передбачають широкомасштабну приватизацію, лібералізацію
фінансових трансакцій, посилення ролі фінансового сектора, що
створює сприятливі умови для накопичення капіталу.
Загальний вектор американської політики щодо перебудови внут­
рішніх структур країн центральної зони сучасної міжнародної систе­
ми спрямований таким чином, щоб завдяки своїм величезним фінан­
совим можливостям США могли б безперешкодно концентрувати ка­
пітал у галузях, ключових для забезпечення американської переваги.
Однак парцелізація ядра міжнародної системи на автономні юрисди­
кції і збереження різноманіття соціокультурних і політичних ідентич­
ностей значно знижують ефективність політики США.

275
Частина 1. Міжнародні системи

Нарешті, існує ймовірність у довготерміновій перспективі послаб­

лення глобальної ролі Сполучених Штатів з огляду на зміни ієрархії
пріоритетів американської зовнішньої політики й посилення її регіона­
льної спрямованості з елементами неоізоляціонізму як наслідку зміни
соціально-політичних і демографічних реалій усередині країни. Збіль­
шення частки неєвропейського за своїм історичним походженням на­
селення, зокрема вихідців із країн Латинської Америки, може стати
додатковим фактором регіоналізації американської зовнішньої політи­
ки й послаблення її системоутворюючої ролі на глобальному рівні.
Таким чином, формування структури постбіполярної системи між­
народних відносин відбувається як діалектичний процес взаємодії
тенденцій збереження наступності з попередньою історичною фор­
мою існування міжнародної системи, з одного боку, і радикального
оновлення в її найістотніших рисах, з іншого. На даний момент голо­
вним регуляторним механізмом, що визначає співвідношення цих
двох тенденцій, є зовнішня політика США, для якої характерна спря­
мованість на збереження і навіть посилення в постбіполярній струк­
турі міжнародної системи загальних принципів організації її історич­
ного попередника. Насамперед це стосується центрального місця
США як домінуючого і структуроутворюючого компонента міжнарод­
ної системи. Якщо динаміка процесів глобалізації міжнародних відно­
син залишиться на сьогоднішньому високому рівні, то така політика
США може призвести до збереження в нових історичних умовах д е­
яких характеристик біполярної форми міжнародної системи як нас­
лідку внутрішньої консолідації її ядра, що складатиметься з небага­
тьох найрозвиненіших держав, якому протистоїть також уніфікова-
ніша й однорідніша в базових соціально-економічних структурах пе­
риферія, до якої належатимуть решта держав світу.

Методологічні засади аналізу місця України в постбіполярній

системі міжнародних відносин. Визначення місця України в су-
часній системі міжнаро­
дних відносин здійсню­
6.2. Україна в постбіполярній системі ється у таких вимірах:
міжнародних відносин > дослідження стану
системи міжнародних
відносин;
> встановлення співвідношення між системою зовнішньополі­
тичних завдань України і міжнародним середовищем, у якому
відбувається реалізація таких завдань;

276
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

> здатність України концентрувати ресурси для послідовної реа­

лізації визначеної зовнішньополітичної стратегії.
Не лише взаємодія між цими площинами, але й специфіка (тип ор­
ганізації, рушійні сили тощо) кожної з них впливають на позиціону­
вання України в системі міжнародних відносин. Ці площини є склад­
ними комплексами, які відрізняє не лише багаторівневість і багато-
вимірність, але й певна еклектичність структури взаємодій між різ­
ними елементами та тенденціями. їх складність не має ієрархічного
вигляду, оскільки і стан усієї системи міжнародних відносин визнача­
ється параметрами, різними за природою, типом взаємодій та уніка­
льними за набором акторів, що унеможливлює побудову однієї ієрар-
хізованої системи, у якій були б ураховані всі принципово важливі
значення системи міжнародних відносин, що становлять основу для
визначення місця України в ній.
Україна є державою середнього рівня, зовнішньополітичні дії якої
локалізуються переважно на мезорівнях системи міжнародних відно­
син. Це зумовлює релейний характер актуалізації системних впливів
при визначенні її місця в системі: спершу визначаються загальні тен­
денції системи на глобальному рівні та їх особливості на регіональних
рівнях і відтворюється зовнішньополітичне середовище України; по­
тім визначається зворотна реакція України на цей вплив, що актуалі­
зується переважно у регіональних підсистемах. Статус держави се­
реднього рівня та порівняна обмеженість ресурсів зумовлюють
детермінуючий характер загальносистемних параметрів у про­
цесі самовизначення України в системі міжнародних відносин
та відносно вишу ступінь реактивності дій держави, спрямованих на
реалізацію потенційних можливостей зміни місця в системі.
Оцінка взаємодії системи міжнародних відносин і зовнішньої полі­
тики окремої держави здійснюється у геополітичній та політико-
регіональній площинах. Геополітичному виміру міжнародного середо­
вища відповідає просторова організація, у якій здійснюється довго­
термінова стала артикуляція об'єктивних геополітичних інтересів
держави. Політико-регіональному виміру - політична організація мі­
жнародних відносин в інституційних формах з артикуляцією суб'єк-
тивізованих зовнішньополітичних стратегій держави.
Геополітичне середовище впливає на потенціал держави реалізову­
вати геополітичні інтереси. Потенціал реалізації геополітичних інтере­
сів визначається ступенем впливу одного суб'єкта геополітики на зов­
нішню і внутрішню політику іншого, що визначається ієрархічною
структурою міжнародних відносин: потужніші країни у той чи інший
спосіб нав'язують свої проекти менш потужним. Геополітика є осно­

277
Частина 1. Міжнародні системи

вою для вироблення зовнішньополітичної стратегії держави. Голо­

вним геополітичним інтересом будь-якого суб'єкта геополітики є спро­
можність бути активно діючим суб'єктом у визначеному геополітич­
ному просторі, здатним захистити власні і національні, і державні, і
коаліційні інтереси. Сам геополітичний інтерес є стійким.
Основу зовнішньополітичної доктрини будь-якої держави складає
розробка механізму реалізації геополітичних інтересів держави, групи
держав, інших транснаціональних угруповань на глобальному, регіо­
нальному та локальному рівнях, тобто визначення геостратегічних
пріоритетів держави, розробку її геополітичного кодексу. Такі геост-
ратегічні кодекси складаються з оцінки геополітичного простору за
межами суб'єкта геополітики (зовнішніх районів) з погляду їхньої
стратегічної важливості й потенційних загроз.
Важливим елементом зовніш ньополітичної стратегії держ ав се­
реднього рівня в ум овах поліцентричності регіональних систем м і­
ж народних відносин є концепція рівнонаближеності, сутність
якої полягає у розвитку поглибленої співпраці одночасно з усі­
ма провідними міжнародними акторами в регіоні, у прагненні
встановити з ними відносини стратегічного партнерства. О снов­
ним елементом концепції рівнонаближ еності є урахування інтересів
усіх провідних акторів при розвитку партнерства з кож ним із них
окремо та запобігання таком у поглибленню відносин з одним із ре­
гіональних центрів сили, яке суттєво заш кодить інтересам іншого
регіонального центру сили.
Міжнародні регіони у визначенні завдань зовнішньої політики
держави та шляхів їх досягнення традиційно розглядались у зв'язку з
безпосереднім міжнародним оточенням держави, тим регіональним
простором, у якому вона розташована. Саме активна або реактивна
роль держави у своєму регіональному оточенні, її прагнення викори­
стати природно високий ступінь взаємодії із сусідніми державами для
розв'язання зовніш ньополітичних завдань традиційно становило
основу діяльності держави на міжнародній арені, особливо у
випадку середніх або малих держав. Історично міжнародний регі­
он був для держави безпосереднім зовнішнім середовищем, саме з
ним були пов'язані умови та форми існування держави у міжнарод­
ному середовищі загалом.
Міжнародні регіони відтворюють власну колективну ідентичність,
яка забезпечує їх цілісне сприйняття поза регіональними державами,
потребу вибудовувати політику стосовно цих консолідованих просто­
рів, яка нерідко заступає місце політики стосовно окремих держав
регіону. Фактично, консолідація та інтеграція міжнародних регіонів у

278
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

свою чергу спричиняє перебудову структури зовнішньої політики

держав, які відповідно виробляють комплексні й інтегровані підходи
до міжнародних регіонів. Останні набувають ролі самостійних об'єк­
тів зовнішньої політики держави, чинників її формування та реаліза­
ції. Сьогодні у структурі зовнішньої політики переважної більшості
держав світу регіональні напрями та пріоритети стали звичними; до
того ж до таких пріоритетів дедалі частіше зараховуються географіч­
но віддалені міжнародні регіони.
Роль міжнародного регіону у формуванні та здійсненні зовнішньої
політики держави безпосередньо, виявляється у реалізації проектів
регіоналізації або регіональної політики. Регіоналізація передбачає ре­
алізацію потенціалу міжнародного регіону у творчій формі через без­
посередній вплив держави на систему міжнародних відносин, коли
держава сприяє активізації регіональної співпраці або створенню ре­
гіональних структур. Остаточною метою таких дій держави є форму­
вання регіональної системи, найчастіше, під власним проводом. Ф ак­
тично регіоналізація є проектом мобілізації однією з держав регіона­
льного простору або позарегіональною державою потенціалу співпра­
ці певного простору. Регіональна політика є інструментом реалізації
інтересів держав у регіональному просторі або в регіональній системі,
і вона необов'язково передбачає активні дії держави, спрямовані на
перетворення структури відносин у певному регіональному комплексі.
Україна в архітектурі постбіполярності. Україна в постбіполяр-
ній системі міжнародних відносин мала як потенційні переваги, так і
потенційні вади. Д о переваг належали: більша свобода вибору зовні­
шньополітичних пріоритетів, визначена етапом становлення незале­
жності та помірністю зовнішніх загроз суверенітету; відсутність фор­
мальних міжнародних обмежень у механізмах прийняття зовнішньо­
політичних рішень, пов'язаних з участю у наднаціональних утворен­
нях; статус "вільного агента" у процесі трансформації системи міжна­
родних відносин, що надавав можливість вибору партнерів та отри­
мання від потенційних партнерів кращих умов партнерства. До вад -
відсутність гарантованої підтримки з боку інших держав; високий
ступінь невизначеності перспектив у системі міжнародних відносин;
вразливість до силового тиску та дипломатичного шантажу з боку ін­
ших держав і міжнародних організацій.
Україна як держава середнього рівня має недостатню структурну
силу, щоб суттєвим чином впливати на процеси у глобальній системі
міжнародних відносин. З огляду на це основним завданням зовні­
шньополітичної стратегії України в контексті глобальних про­
цесів є розуміння й адекватна реакція на структурні імперати­

279
Частина 1. Міжнародні системи

ви світової політики з метою реалізації власних потенційних

можливостей і пріоритетних, життєво важливих національних
інтересів: виживання та поступальний розвиток України як суве­
ренної незалежної держави в контексті динамізму сучасної системи
міжнародних відносин.
Україна відповідно до свого статусу в структурі постбіполярних
міжнародних відносин має кілька основних напрямів побудови своїх
відносин з потужними центрами сили на міжнародній арені:
> одностороння орієнтація на один із світових центрів сили, на
глобального або регіонального лідера, що може дати певні так­
тичні переваги, але стратегічно загрожує повною залежністю;
> нейтралітет або рівновіддаленість, що в умовах знаходження
України на перехресті геополітичних інтересів кількох потужних
центрів сили може призвести до поділу країни на сфери впливу,
встановлення тієї чи іншої форми кондомініуму або ізоляції;
> динамічне балансування між центрами сили. Це найскладні­
ший шлях, який потребує виваженої зовнішньополітичної
стратегії й тактики, але водночас є найефективнішим шляхом
захисту та реалізації власних національних інтересів. Саме
цей шлях є теоретичною основою політики багатовекторності.
Така ситуація є викликом для України, вона має свої позитивні та
негативні сторони. Д о позитивів належить поява нових можливостей
для захисту власних інтересів в умовах відродження політики муль-
типолярного балансування. У теоретичному плані йдеться про конце-
птуалізацію співвідношення дій різних груп факторів у міжнародній і
регіональній системі, про швидку адаптацію зовнішньої політики, її
стратегії й тактики до динамічних змін сучасної системи міжнарод­
них відносин. Д о негативів належить ризик конфліктної ескалації
протиріч між полюсами і загальна дестабілізації європейського регіо­
ну, що загрожує катастрофічним зменшенням простору для зовніш­
ньополітичного маневру України та посиленням її залежності від про­
відних міжнародних акторів.
На європейському континенті Україна здатна зміцнити свою
міжнародну суб'єктність та посилити вплив на структурування
європейського міжнародно-політичного регіону як особливого ге­
ополітичного комплексу, у межах якого можуть бути свідомо реалізо­
вані основні життєві інтереси України. Крізь цю призму слід розгля­
дати всі завдання концентрації зовнішньополітичних зусиль України
в європейській системі міжнародних відносин, особливо спрямовані
на досягнення результатів у проблематиці безпеки, інтеграційних
процесів, інституційних змін на континенті тощо.

280
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

На відміну від глобальної міжнародної системи структурної сили

України достатньо для здійснення впливу на процеси становлення
та розвитку регіональної європейської підсистеми міжнародних
відносин. Україна від часу відновлення незалежності є важливим чин­
ником у європейському розподілі сил. На субрегіональному рівні система
міжнародних відносин України зберігає статус провідної держави, яка
створює "критичну масу" для реалізації значних проектів на євразійсь­
кому просторі, у Східній та Південно-Східній Європі, у Балто-
Чорноморському та Чорноморсько-Каспійському регіонах тощо.
Геополітичний простір України. Оцінка глобального рівня геопо­
літичного середовища визначається структурою міжнародних відно­
син, світовими лідерами, світовими організаціями, впливовими роз­
виненими державами, їхніми цілями й інтересами як на світовому
рівні, так і стосовно конкретного суб'єкта геополітики - України.
Водночас на сучасну геополітичну структуру здійснюють свій вплив і
тенденції глобалізації та регіоналізації, що пропонують альтернативні
структуризації світової політичної карти відповідно до регіональних
блоків та угруповань різного функціонального характеру. Переважно
ці тенденції визначають конкретні засоби реалізації національних ін­
тересів окремих суб'єктів геополітики на локальному, регіональному
та глобальному рівнях.
Геополітичний простір України характеризується комплексним поєд­
нанням у ролі сусідніх суб'єктів геополітики першого порядку вагомих
акторів сучасних міжнародних відносин. Сусідами першого порядку
України є впливові регіональні актори - Російська Федерація та Євро­
пейський Союз. Навколо цих акторів консолідуються два геополітичні
простори - відповідно, євразійський та європейський. З геополітичного
погляду Україна є рубіжною країною як для європейського простору,
так і для євразійського. Таким чином, Україна належить до міжсистем-
ної периферії, що зазнає впливу інтересів обох геополітичних суб'єктів.
Водночас геополітичне розташування перетворює Україну на своєрі­
дний геополітичний центр - державу, яка з огляду на своє географіч­
не положення виконує комунікаційні функції між двома геополі-
тичними комплексами, має потенціал контролю доступу до них. Укра­
їна є основним комунікаційним каналом між європейським та євразій­
ським геополітичними просторами, отже і ключовою ланкою для їх об'­
єднання в один пан'європейський простір.
Геополітична реальність глобальної політики для України визнача­
ється параметрами відносин у геополітичній геометрії США - ЄС - РФ
- Україна, у якій Україна переважно розглядається рештою ключових
акторів як об'єкт посилення впливу і тиску один на одного. Для Укра­

281
Частина 1. Міжнародні системи

їни в такій розстановці сил використання переваг власного геополі­

тичного положення в цілях ефективної реалізації національних ін­
тересів можливе на засадах рівнонаближеності, у виконанні фун­
кції комунікаційного вузла між провідними регіональними акторами.
Дотримання принципу рівнонаближеності, послідовна взаємовигідна
співпраця в питаннях, що складають національний інтерес України,
уникнення різкого коливання від одного стратегічного напряму до
іншого мають складати основу стратегії України в існуючому геополі­
тичному середовищі.
Геополітичний кодекс України має регіональний характер, що обу­
мовлено специфікою геополітичного оточення держави та виражає
прагнення держави поширити свій вплив на територію більше, ніж
сусідні держави першого порядку. Геополітичний кодекс України пе­
редбачає активну рівноправну та взаємовигідну співпрацю України з
іншими державами в інтересах економічної та військово-політичної
безпеки на регіональному та субрегиональному рівнях з метою підви­
щення стабільності, передбачуваності і довіри, побудови всеохоплюю-
чих й ефективних механізмів регіональної безпеки в Європі та вдос­
коналення існуючих механізмів міжнародної безпеки на глобальному
рівні при максимальному дотриманні національних інтересів України.
Регіональні та субрегіональні комплекси зовнішньої політики
України. Провідним каналом відтворення структуроутворювального
впливу міжнародних регіонів на зовнішню політику України стало ак­
тивне використання нею регіонального оточення, організація якого
становила суттєвий ресурс української політики. Відповідно регіональ­
на політика України формувалася переважно як інструментальний
комплекс розв'язання зовнішньополітичних завдань у географічних ре­
гіонах, до яких належала Україна, а її головними засобами стали чис­
ленні міждержавні інститути та неформалізовані домовленості регіона­
льного і субрегіонального рівнів. У досягненні завдань регіональної по­
літики Україна віддавала перевагу традиційному для себе маневру­
ванню між центрами сили в регіоні, ситуативному зближенню з
тим чи іншим із них відповідно до поточних завдань. Цей підхід
часто був ефективним у розв'язанні конкретних питань, хоча певною
мірою й позбавляв Україну змоги послідовно та цілеспрямовано реалі­
зовувати протягом тривалого часу власні регіональні проекти, бути ак­
тивним чинником структурування регіонального простору.
Важливою проблемою становлення регіональної політики України
було також визначення її просторових параметрів і, насамперед, ви­
значення й окреслення меж регіональної системи, у якій вона прагне
закріпитися як ключовий актор. Україна об'єктивно належить до кі­

282
 Розділ б. Постбіполярна міжнародно-політична система

лькох регіональних систем, що мають різний ступінь внутрішнього

структурування й відмінну одна від одної динаміку розвитку. Визна­
чальну роль для української зовнішньої політики відіграють європей­
ський інтеграційний, трансатлантичний/євроатлантичний та постра­
дянський регіональні комплекси.
Європейські інтеграційні процеси, насамперед інтеграційні проце­
си в ЄС є одним із ключових чинників регіоналізації в усій Європі.
Саме під їх впливом вибудовується структура міждержавних відно­
син, окреслена високим ступенем формалізації усередині ЄС, але та­
кож високою формалізацією і поза межами інтеграційного кола, адже
у відносинах ЄС зі східноєвропейськими сусідами накопичено значну
за кількістю та якістю міжнародно-правову базу, характер й інтенси­
вність цих відносин регламентуються також у межах кількох спільних
політик ЄС. Інтереси ЄС щодо України обумовлюються формуванням
силового поля, сфери його впливу, механізмами якого є процеси роз­
ширення та стратегії сусідства. Розширення ЄС спрямоване на фор­
мування на основі культурно-цивілізаційних цінностей і параметрів
стабільного політичного й економічного розвитку консолідованого
простору, що буде впливовим суб'єктом міжнародних відносин. Від­
бувається розширення сфери європейських стратегічних інтересів у
східному та південному напрямках, через ЦЄБ, Кавказ і Центральну
Азію в інтересах розбудови системи транспортних й енергетичних
коридорів. Реалізація цих проектів означає формування орієнтовано­
го на Є С геоекономічного простору з відповідним включенням промі­
жних країн у сферу європейських інтересів. ЄС потребує Україну як
передбачувану та ціннісно орієнтовану складову розширеного
стратегічного європейського простору в інтересах економічної,
політичної та соціальної безпеки. Україна не сприймається ЄС скла­
довою власного майбутнього Євросоюзу, принаймні до розв'язання
проблем реформування Союзу після останнього розширення, визна­
чення перспектив членства балканських країн і Туреччини, розв'я­
зання конституційної кризи в ЄС.
НАТО й інститути партнерства, створені цією організацією, також є
структурною основою регіонального простору - євроатлантичного. Єв­
роатлантичний простір охоплює країни - члени НАТО, країни-партнери,
а також нові зони відповідальності Альянсу в Європі, насамперед на Ба­
лканах. У євроатлантичному просторі закріплюється власна регіональна
ідентичність, що відтворюється структурами регіональної безпеки та
пов'язується не лише зі спільністю дій в організації, а також з однакові­
стю в усвідомленні загроз. На відміну від НАТО, США не лише відігра­
ють роль центрального елементу євроатлантичного простору, але й дете­

283
Частина 1. Міжнародні системи

рмінують основні його параметри. У цьому контексті Україна в євроат­

лантичному просторі є, по-перше, одним з об'єктів практичної реалі­
зації американської доктрини поширення демократії задля вста­
новлення власного контролю над пострадянським простором; по-
друге, важливою ланкою у створенні незалежного від Росії механізму
контролю на пострадянському просторі; по-третє, ключовим елемен­
том створення субрегіональних утворень без участі Росії. Відтак євро­
атлантичний простір для України вибудовується в контексті суперницт­
ва США із Росією та концептуалізується навколо так званої Нової Євро­
пи, включення України до якої дозволить США ефективніше використо­
вувати цю групу держав для контролю над розвитком інтеграційних
процесів у Європі.
Пострадянський регіональний простір також відіграє важливу роль
у структуруванні зовнішньої політики України. По-перше, Україна є
учасником значної кількості регіональних структур (від СНД до субре­
гіональних утворень); по-друге, для України процеси регіоналізації
на пострадянському просторі набувають визначального характеру
у контексті реалізації власних проектів регіоналізації. Адже саме
пострадянський простір залишається для України ключовим ресур­
сом для таких проектів, а будь-які інші ініціативи регіоналізації
сприймаються як конкуруючі. Інтереси Російської Федерації щодо
України визначаються стратегією формування євразійського силово­
го поля, сфери впливу Росії по периметру її кордонів через реалізацію
реінтеграційних проектів на пострадянському просторі, а також без­
посередню політичну, економічну, військову присутність. Україна за­
ймає одне з провідних місць у реалізації цієї стратегії. Механізмами
реалізації цієї стратегії є боротьба за права російськомовного насе­
лення, проекти економічної реінтеграції через посилення присутності
російського капіталу в українській економіці і спільні економічні
утворення та військово-технічна співпраця.
Основні джерела та стратегічні напрями формування зовніш­
ньої політики. Від часу проголошення незалежності України концеп­
туальне питання про її самовизначення у міжнародному середовищі
майже повністю зводилося в практичному плані до вибору шляхів ін­
теграції: у напрямі чи-то східного, чи західного векторів. Важливим
моментом у цьому виборі було те, що зовнішньополітична невизначе­
ність України мала негативні наслідки не лише для самої України, але
і для стабільності європейської підсистеми загалом. Д ля провідних су­
б'єктів міжнародних відносин у регіоні більшої ваги набуло саме існу­
вання принципової та сталої визначеності України, а не конкретне
наповнення цієї визначеності.

284
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

У період початкової постбіполярності простежується прагнення

знайти рівновагу між альтернативними рішеннями, які ґрунтуються
тією ж мірою на зовнішньополітичних і внутрішніх факторах. І в цей
період практична зовнішньополітична діяльність держави була підпо­
рядкована теоретичним настановам багатовекторності. Однією з вад
такого підходу є його консервативний характер. Динамічність сучас­
ної системи міжнародних відносин спонукає до швидкої адаптації зо­
внішньої політики стосовно нових реалій. Відсутність вчасних корек­
тив у теоретико-концептуальній частині зовнішньої політики створи­
ла ситуацію, за якої практичні кроки, часто короткотермінового ха­
рактеру, мали узгоджуватися із довготерміновими національними ін­
тересами. Формування геостратегії України на початковому етапі ха­
рактеризується відсутністю чіткого усвідомлення цілей на міжнарод­
ній арені, крім утвердження України як незалежної держави, а відтак
і відсутністю механізмів реалізації таких цілей. На практичному рівні
це позначилося коливанням зовнішньополітичних стратегій і форму­
ванням іміджу України як непередбачуваного партнера. З огляду на
це сьогодні все ще залишається актуальною розробка стратегічного
геополітичного кодексу/геостратегії України, що означає пошук Укра­
їною свого місця в системі міжнародних відносин, яке, однак, визна­
чене її геополітичним розташуванням.
У геополітичних умовах України принцип багатовекторності має
залишатися базовим принципом як геостратегії, так і зовнішньої по­
літики України. Зараз принцип багатовекторності має помилкове
трактування. Фактично, у сучасній внутрішньополітичній та зовніш ­
ньополітичній риториці принцип багатовекторності трактується як
коливання України між двома зовнішньополітичними напрямами -
західним (європейський і євроатлантичний простори) та східним (Ро­
сія та євразійський простір).
Однак геополітичне балансування України у відносинах між ЄС,
США та Росією визначається комплексною біполярністю стратегічних
напрямів зовнішньої політики, які в ідеалі не повинні суперечити
один одному. Геополітичні реалії України виключають можливість
орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітич­
ний напрям. Поняття багатовекторності має сприйматися у загаль­
ноприйнятому розумінні як розвиток і підтримка нормальних і взає­
мовигідних відносин з багатьма державами й іншими міжнародними
акторами.
Очевидно, що зовнішня політика будь-якої держави характеризуєть­
ся визначенням пріоритетів. Геополітичний простір України передбачає
визначення таких пріоритетних зовнішньополітичних напрямів як ЄС

285
Частина 1. Міжнародні системи

(перспективна мета на інтеграцію до європейського політичного, еконо­

мічного, правового простору), РФ (найбільший впливовий сусід, відно­
сини з яким визначаються високим рівнем взаємозалежності) та США
(глобальний актор, інтереси якого значною мірою визначають розподіл
сил на європейському та пострадянському просторі).
Уникнення варіантів ізоляції як механізму тиску на Україну поту­
жніших геополітичних акторів, якими є Росія, США, ЄС з їх інтереса­
ми, можливе за умов збалансованості векторів, проведення Укра­
їною стратегії рівнонаближеності до ЄС, Росії та США. Надмірна
орієнтація на один з цих векторів, або зближення з одним із акторів
за рахунок інтересів іншої сторони неодмінно призводить до поси­
лення тиску на Україну з боку інших і втрату вже налагоджених
позицій України у відстоюванні своїх інтересів у різних сферах.
Така рівнонаближеність передбачає співпрацю із цими геополіти-
чними акторами у сферах зацікавленості, що природно вимагатиме
певних поступок як з боку України, так і з боку цих акторів. Однак
ці поступки не мають стосуватися інтересів іншого геополітичного акто­
ра й налагоджених ефективних механізмів співпраці з ним. Гра на про­
тиріччях набагато потужніших держав, що перебувають у складних і
важко передбачуваних відносинах з істотним елементом суперництва, є
ризикованою тактикою для національних інтересів України. Тим більше,
що практика доводить наявність механізмів пошуку компромісів між
США, Росією, ЄС без урахування інтересів України.
Європейська політика України. Європейська політика, очевид­
но, залиш ається основою української зовніш ньополітичної стратегії.
Центральним напрямом зовніш ньої політики України є стратегічний
курс на інтеграцію до ЄС. При цьому орієнтирами на членство в цій
структурі мають бути стратегії соціального й економічного розвитку
країни. Загалом європейський вектор геостратегії України спрямо­
ваний на інтеграцію до системоформуючих політичного та економі­
чного просторів.
Імперативом європейської політики України залишається пошук
оптимального співвідношення між стратегічним курсом на си-
стемоформуючі політичний та економічний простори та необ­
хідністю підтримувати комплексні відносини стратегічного
партнерства з Росією в контексті посилення загальноєвропейських
об'єднавчих тенденцій.
На європейському континенті знаходяться два центри політичного
та економічного тяжіння - ЄС та Росія. Хоч остання має і менший ат­
рибутивний та атракційний потенціал, вона, на відміну від Євросою-
зу, є централізованим державним утворенням, здатним до проведен­

286
I Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

ня консолідованішої та мобільнішої стратегії. До того ж геостратегія

Росії полягає у поєднанні європейського та євразійського проектів, у
яких України займає критично важливе місце. Можна припустити,
що Україна не є "критичною" одиницею для стратегії ЄС. Водночас і
Росія, і Євросоюз будують свої відносини як системно рівнозначні та
стратегічні партнери, що відповідає спільній меті посилити власну
роль у визначенні напряму та інтенсивності загальноєвропейських
інтеграційних процесів.
З розпадом біполярної системи міжнародних відносин та завер­
шенням розколу Європи з'явилися реальні передумови реалізації ідей
досягнення єдності Європейського континенту, його перетворення на
простір стабільності та безпеки, демократії, соціального й економічно­
го прогресу, могутній та впливовий полюс сучасного світу. Цю функ­
цію може виконати проект "Великої Європи".
Проект "Великої Європи" базується на системоформуючих традиці­
ях політичної думки та політичної практики. Він ураховує існування
двох європейських центрів політичного й економічного тяжіння - ЄС
та Росії, - які попри наявності розбіжностей в інтересах і цілях де­
монструють зростаючу кооперативність у розбудові загальноєвропей­
ських економічних, правових, науково-освітянських просторів та в
посиленні політичної ваги Європи в сучасному світі. Проект "Великої
Європи" базується також на розумінні того, що вона складається не
лише із двох головних центрів тяжіння та європейської периферії, але
і включає позаєвропейських акторів, насамперед США, що впливають
на процеси в європейському регіоні у глобальному вимірі через тран­
сформації глобальної міжнародної системи й безпосередньо у регіона­
льному, використовуючи свій потенціал для "спрямування" процесів
на європейському континенті в бажаному для США напрямі.
Парадигма "Великої Європи" може повернути Україні природне міс­
це в центрі загальноєвропейських процесів, як природного об'єд­
нуючого ланцюга, системоформуючої ланки/сегменту, а не пери­
ферійного елементу або санітарного буфера. Цей проект розрахований
на підвищення ролі і впливу України у процесах досягнення європейсь­
кої єдності та розбудови загальноєвропейського дому.
Концепція "Великої Європи" має конкретну геополітичну формулу
трикутника ЄС - Україна - Росія, що базується на реальному існуван­
ні вимірів співпраці та партнерства між ЄС та Україною, Україною та
Росією, ЄС та Росією. Комунікаційна функція України в межах такого
проекту полягає в сприянні розбудові багатосторонньої взаємодії у
трикутнику ЄС - Україна - Росія.

287
Частина 1. Міжнародні системи

Темпи внутрішньої "європейської" трансформації України значно ві­

дстають від темпів трансформації у країнах ЄС. Консервування такої
тенденції, посилення "ефекту ножиць" може мати серйозні стратегічні
наслідки, поховати здатність України реалізувати свій євроінтеграцій-
ний курс та надовго залишити її в тіні російського центру тяжіння.
Країни Східної Європи демонструють неспроможність створити ефек­
тивну і цивілізовану модель міждержавних відносин, яка була б суміс­
на з відповідними принципами, стандартами та нормами ЄС. Закріп­
лення таких тенденцій, нездатність східної частини Європи зробити
власний, індивідуальний і колективний внесок у процес об'єднання ко­
нтиненту в контексті "стратегічної паузи" у процесі розширення Євро-
союзу на схід може призвести до фіксації реальних ліній розподілу, до
відтворення жорстких біполярних схем на континенті. Україні життєво
важливо не допустити нового розколу Європи, європейсько-
євразійського протистояння, що загрожує або втратою незалежності
або перетворенням України на "плацдарм" протиборства як євро­
пейських, так і позаєвропейських центрів сили.
В умовах загальної трансформації системи міжнародних відносин
в останній значно послаблюються сили, спрямовані на забезпечення
стабільності та збереження системи, і міцнішають сили, що забезпе­
чують мутацію та революційні зміни. Оскільки стабілізаційним силам
системи протистоять трансформаційні у випадках, коли зусилля
окремих держав корелюють із власного динамікою системної транс­
формації, то для забезпечення суттєвих структурних змін цілком д о­
статнім є значно менший потенціал, ніж потрібен в умовах стабільної
системи. Це відкриває вікно можливостей впливу на систему між на­
родних відносин, насамперед на її окремі регіональні підсистеми, для
держав середнього рівня, зокрема, для України за рахунок викорис­
тання ними особливостей динаміки трансформації. З огляду на це
динаміка трансформації системи міжнародних відносин у постбіпо-
лярний період є основним джерелом оцінки потенційної ефективності
зовнішньополітичних стратегій і дій України.
Центральна проблема формування та реалізації зовнішньополітич­
ного курсу України пов'язана з вираженою актуалізацією його за­
вдань винятково в коротко- та середньотерміновій перспективі, його
прив'язка до постбіполярної системи як до сталої, тривалої та стабі­
льної фази еволюції системи міжнародних відносин. Україна фактич­
но не розглядала сучасний стан системи міжнародних відносин як
проміжний, тимчасовий, відтак не аналізувала свою політику з пози­
цій відповідності перспективному розвитку системи міжнародних ві­
дносин. Для української зовнішньої політики недооціненим залишав­

288
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

ся потенціал динаміки трансформації постбіполярної системи. Украї­

нський потенціал є важливим для здійснення структурних змін, і тому
стає предметом зацікавленості для тих держав, що прагнуть транс­
формувати існуючу систему міжнародних відносин. Україна потен­
ційно є значущим учасником коаліцій (ситуативних або сталих), мё^
тою яких є утвердження нової структури міжнародних відносин, а
умови приєднання до таких коаліцій відіграватимуть роль основного
механізму позитивної реалізації Україною свого структурного потен­
ціалу в умовах постбіполярності.
Сучасний етап розвитку постбіполярних міжнародних відносин
вимагає перегляду концептуальних засад зовнішньої політики Украї­
ни. Ціла низка ознак (зміни загального режиму функціонування су­
часної міжнародної системи, зміни характеру основних загроз, під­
вищення рівня конфліктності у взаємодії деяких центрів сили тощо)
свідчить про новий етап структуризації, який є актуальним і на регі­
ональному рівні: змінюється структура європейської системи, що ви­
являється у процесах розширення ЄС та НАТО і заповнення таким
чином "вакууму сили", у перегляді принципів урегулювання локальних
конфліктів та у зміні ролі Росії у європейській регіональній системі
міжнародних відносин. Переосмислення принципів побудови зовніш­
ньополітичної стратегії України у теоретичному плані передбачає
концептуалізацію співвідношення дій різних груп факторів у міжна­
родній та регіональній системі, швидку адаптацію зовнішньої політи­
ки, її стратегії і тактики до динамічних змін сучасної системи міжна­
родних відносин. На практиці це означає пошук раціонального спів­
відношення між концепціями багатовекторності, позаблоковості, єв­
ропейського вибору, європейської та євроатлантичної інтеграції, єв­
разійського вектору тощо, що може призвести до необхідності фор­
мування нової парадигми зовнішньої політики України, до появи та­
кого геополітичного проекту, у реалізації якого наша держава змогла
б відіграти конструктивну інтегруючу роль, адекватну її потенціалу і
геополітичному становищу.
Україна має недостатньо структурної сили, щоб впливати на проце­
си формування глобальної системи міжнародних відносин, й основним
завданням зовнішньої політики щодо цього є розуміння структурних
імперативів. Усе ж потенціалу України достатньо для впливу на процес
становлення та розвитку регіональної міжнародної системи. Крізь цю
призму мають розглядатися всі значні зовнішньополітичні ініціативи
держави, особливо пов'язані з участю в колективних системах безпеки
та реакцією на інституційні зміни в Європі. Україна має адекватно ре­
агувати на структурні імперативи світової політики, щоб активно ви­

289
Частина 1. Міжнародні системи

користовувати можливості, що система надає для реалізації її інтере­

сів: для ефективного використання ресурсів України її дії мають коре­
лювати з тенденціями системи, а не розгортатися всупереч їм. Найбі­
льші перспективи здійснювати вплив на системному рівні Україна має
в європейському просторі, де її структурної сили достатньо для участі у
становленні та розвитку регіональної європейської системи міжнарод­
них відносин. На субрегіональному рівні в Європі Україна може бути
навіть системоутворюючим актором, за умови розгортання власних
проектів регіоналізації у межах загальних тенденцій системи.
У взаємодії з поточною динамікою процесів трансформації системи
міжнародних відносин у Європі для України потенційно найвигідні-
шим вважається створення стабільної регіональної структури міжде­
ржавних відносин на всьому великому європейському просторі від­
повідно до проекту "Великої Європи". Цей проект реалізується в ме­
жах як геополітичного, так і регіонального простору втілення потуги
української держави, а також дозволяє зберегти необхідну для неї рі-
внонаближеність до всіх своїх стратегічних партнерів. Реалізація про­
екту "Великої Європи" є єдиним реалістичним проектом, що забезпе­
чуватиме місце України в центрі загальноєвропейських процесів як
системоформуючої ланки регіональної структури, підвищуватиме її
роль та вплив у процесах розбудови загальноєвропейської інтегрова­
ної системи міжнародних відносин. Крім того, проект "Великої Євро­
пи" можливий винятково в межах геополітичного трикутника ЄС -
Україна - Росія, оскільки запобігає маргіналізації України або пере­
творенню її на об'єкт політики провідних європейських центрів сили.
Саме тому проект єдиної "Великої Європи" як особливого континента­
льного геополітичного комплексу є найперспективнішою концепцією
у визначенні просторових параметрів європейської політики України.

Якою є структура постібполярного світового порядку?

У чому полягають особливості сучасної гегемонії?
Якими є основні виклики системній стабільності в по-
стбіполярному світі?
Чому постбіполярну міжнародну систему часто нази­ Пошукові
вають поствестфальською?
Які тенденції світової політики на глобальному рівні ви­ завдання
значають зовнішню політику України? А на регіональному?
Назвіть найбільшу загрозу національній безпеці України.
Який світ - однополярний чи багатополярний - біль­
шою мірою відповідає національним інтересам України?

290
 Розділ 6. Постбіполярна міжнародно-політична система

І к Бжезинский 3. Великая шахматная доска. - М., 1998.

Україна в постбіполярній системі міжнародних відно­
син / В.А. Манжола, В.Ю. Константінов, С.В. Андру—
щенко та ін.; кер. авт. кол. В.А. Манжола; за ред.
gi?, А.В. Губерського. - К., 2008.
Література Зленко А. Зовнішньополітична стратегія і дипломатія
фґ України. - К., 2008.
Киссинджер Г. Дипломатия. - М., 1997.
Лебедева М. Мировая политика. - М., 2003.
Манжола В.А., Андрущенко С.В., Капітонєнко М.Г.,
■н и м Константинов В.Ю. Україна в постбіполярній системі
міжнародних відносин (аналіт. доп.). - К., 2006.
Allison, Treverton G. Rethinking America's Security.
Beyond Cold War to New World Order. - N.-Y., 1992.
Cooper R.. Is there a New World Order? // Prospects for
Global Order / Ed by S. Sato, T. Taylor. - L., 1993. - Vol. 2.
- P. 8-24.
Fukuyama F. The End of History // The National Interest.
- 1989. - Vol. 16. - P. 3-16.
Huntington S. The Clash of Civilizations and the
Restructuring o f World Order. - N.-Y., 1996.
Kegley C., Raymond G. A Multipolar Peace? Great Power
Politics in the Twenty-first Century. - N.-Y., 1994.
Keohane R., Nye J. Power and Interdependence.
-B oston , 1977.
Kegley C., Raymond G. A Multipolar Peace? Great Power
Politics in the Twenty-first Century. - N.-Y., 1994.
Managing Global Chaos / Ed. by C.Crocker.
- Washington, 1996. - P. 223-236.
Nye J. Bound to Lead: the Changing Nature o f American
Power -N -Y ., 1990.
Nye J. What New World Order? // Foreign Affairs.
- 1992. - Vol. 71. - No 2. - P. 3-17.
Wallerstein I. After Liberalism. - N.-Y., 1995.
Waltz K. The Emerging Structure of International Politics
//International Security. - 1993. - Vol. 18. - № 2. - P. 44-79.

291
_______________
 Частина 2

ГЛОБАЛЬНИЙ
РОЗВИТОК
 Розділ 7

Глобалістика як нова
інтегральна наука
про сучасний світ

Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ закладає

підвалини загальнонаукової картини світу і нового світогляду. Глобаліс-
ті іксі вперше виявила
фундаментальні законо- _ _ . ,
мірності динаміки само­ 7.1. Формування глобалістики
руйнування сучасного як наукової та навчальної дисципліни

го світу. З її допомогою доведено, що вихід земної цивілізації із критич­

ного стану є неможливим в умовах сучасного стихійного руху і може бу­
ти досягнутим винятково на основі науки. Таким чином, глобалістика -
це головна інтелектуальна зброя першої половини XXI ст. в боротьбі за
створення майбутнього - Земної ноосферної цивілізації.
Кожна наука проходить певні етапи формування. Критерії форму­
вання будь-якої науки загальні. Це визначення предмета дослідження;
вироблення понять, які відповідають цьому предмету; встановлення фу­
ндаментального закону, властивого цьому предмету; відкриття принци­
пу чи створення теорії, які дають змогу пояснювати факти. Під теорі­
єю (в і д , грец. розгляд, дослідження, наукове пізнання) розуміємо систему
Частина 2. Глобальний розвиток

головних ідей у тій чи іншій галузі знань, що узагальнює досвід і практи­

ку та відображає об'єктивні закономірності розвитку.
Об'єкт і предмет дослідження. Кожна наукова та навчальна ди ­
сципліна має структурні елементи - об'єкт і предмет, методи та кате­
горії, функції, принципи та закономірності дослідження.
Об'єктом дослідження є сама дійсність, що існує незалежно від су­
б'єкта, який її пізнає. Об'єкт існує до предмета, може вивчатись різ­
ними науковими дисциплінами. Предметом дослідження є та грань
об'єкта, яку досліджує саме ця дисципліна.
Уперше в історії людства Земля та її біосфера ввійшли в принци­
пово нову антропогенно перенасичену епоху. Світ як єдність біосфери
та людства стає позамежним світом, світом, який перевищує антро­
погенні межі Землі. Виникає загроза існуванню людської цивілізації,
тому постає необхідність розробки нової інтегральної науки, що має
на меті збереження та гармонійний розвиток людської цивілізації.
У широкому визначенні глобалістика - це сукупність наукових,
філософських, культурологічних і прикладних досліджень різних ас­
пектів глобалізації та глобальних проблем, включаючи отримані ре­
зультати таких досліджень, а також практичну діяльність з їх реа­
лізації в політичній, економічній і соціальній сферах, як на рівні окре­
мих держав, так і в міжнародному масштабі.
У вузькому визначенні - це міждисциплінарна галузь наукових до­
сліджень, спрямованих на виявлення сутності, тенденцій і причин
процесів глобалізації, глобальних проблем, які є її наслідками та по­
шук шляхів закріплення позитивних і подолання негативних для лю­
дини та біосфери наслідків цих процесів. Згадаємо, що І. Валлерстайн
та деякі інші дослідники виступили проти дисциплінарної організації
наукового знання, посилаючись на те, що сучасний світ як цілісне
утворення (світосистема) є неподільним на окремі сфери (політика,
економіка, культура тощо). Міждисциплінарна форма знання форму­
ється на основі дослідження міжнародних відносин, де політологія
перебуває у кризовому стані внаслідок розмивання власного предме­
та дослідження - держави.
Таким чином, приходимо до висновку, що виникнення глобалісти-
ки є наслідком інтеграційних процесів у сучасній науці. Глобалістика
має міждисциплінарний характер, тому що різні науки, виходячи зі
свого предмета й об'єкта, аналізують різні аспекти глобалізації, ви­
значають власні бачення шляхів розв'язання глобальних проблем, роз­
глядаючи їх як окремо одну від одної, так і як цілісну систему.
Так, на думку В. Дергачова, глобалістика є міждисциплінарною
формою знання в галузі міжнародних відносин і світової політики, що
прагне подолати кризу гуманітарних наук, розділених спеціалізацією,
296
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

яку часто неможливо подолати, і трансформацією предметів дослі­

дження під впливом процесів, що відбуваються в сучасному світі.
Глобалістика є аналітичною дисципліною з розпливчаетйми контура­
ми предмета дослідження, сферою пізнання і дослідження, де різні
наукові дисципліни і філософія, взаємодіючи між собою, кожна з по­
зицій власного предмета і методології, аналізують різні аспекти глоба­
лізації і пропонують власні шляхи розв'язання глобальних проблем. З
огляду на це існують і певні розбіжності у визначенні об'єкта та пре­
дмета дослідження глобалістики.
Український дослідник О. Білорус стверджує, що об'єктом глобаліс­
тики є процеси глобалізації, а предметом - виявлення законів і законо­
мірностей формування нової системи світового порядку - глобалізму.
Методологією глобалістики він вважає глобально-цивілізаційний під­
хід, який дає змогу виявити генезу, витоки і взаємозв'язок політичних,
економічних та культурних вимірів глобалізації, співвідношення процесів
глобалізації, інтеграції і дезінтеграції, регіоналізації та фрагментації.
На думку російського дослідника А. Федотова, предметом дослі­
дження глобалістики є єдиний позамежний світ. Українські вчені
В. Бебік та А. Дегтярьова висловлюють думку, що глобалістика - це
наука про системне, комплексне вивчення суспільної сфери, яка роз­
глядається як цілісний об'єкт дослідження з погляду діалектичної єд­
ності і суперечливості процесів універсалізації і гетерогенності світу,
що глобалізується.
Отже, глобалістиці притаманне:
> планетарні масштаби об'єкту дослідження;
> метод системного аналізу процесів і явищ політичного, соціа­
льного, економічного, військового та технічного характеру у
поєднанні з морально-етичними, культурними і релігійними
категоріями і концепціями.
Глобалістика є сукупністю політологічних, соціологічних, культуро­
логічних і соціально-філософських теоретичних підходів, які форму­
ються відповідно до глобалізму як принципу, як ідеології світу, що
глобалізується.
Принцип глобалізму вимагає структурно-цілісного погляду на сис­
тему соціальних взаємозв'язків людини, природи та суспільства; ро­
зуміння стану цієї системи як перманентно кризового, оскільки у ме­
жах поля, що досліджується, опиняються всі напруженості та конфлі­
кти, притаманні існуванню людини; розробки проблематики управ­
лінського оволодіння кризовим розвитком.
Понятійний апарат глобалістики - аксіоми, поняття, терміни.
Термін глобалістика вводиться в обіг у статті польського вченого та
письменника-фантаста С. Лемма "Планета Земля. Століття XXI" в га­
зеті " Комсомольська правда" в 1992 р. Він стверджував, що необхід-
297
Частина 2. Глобальний розвиток

но створити глобалістику як методологію наддержавного, тобто пла­

нетарного та загальнолюдського підходу до світових проблем, тому що
або людство врятується разом, або не врятується ніхто.
Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює недо­
статню визначеність її концептуальних засад і категоріального апара­
ту. Однак важливим досягненням глобалістики стало поступове фор­
мування прийнятної та загальнозрозумілої мови спілкування - катего­
ріального апарату. До найуживаніших належать такі категорії, як гло­
балізація, глобалізм, глобальний розвиток, глобальні проблеми тощо.
Ці поняття не є сталими, а їх зміст загальновизнаним. Ураховуючи пе­
вну термінологічну невизначеність, українські дослідники В. Бебік і
С. Шергін пропонують змістовно і методологічно визначитись із глобалі­
зацією як процесом, глобалістикою як наукою, глобалізмом як ідеологією.
Цілісне осмислення глобальних політичних процесів привело до
широкого застосування терміна глобалізація, яке покликане відтво­
рити те загальне, що складає специфіку процесів і явищ на глобаль­
ному рівні (див. розд. 8.2).
Феномен глобалізації стає дедалі важливішою проблемою сучасності.
Сьогодні він охоплює вже не лише економіку, але й політичну та соціа­
льну сфери. Глобалізація - це не тільки одна з головних тенденцій світо­
вого розвитку. Із цим терміном пов'язують виникнення нової системи
міжнародних відносин, яка замінила систему Ялтинсько-Потсдамську.
Г л о б а л іза ц ія (англ. globalization) - це процес інтенсифікації взаємо­
зв'язків між різними формами організації суспільного життя, що при­
зводить до стану взаємозалежності між компонентами системи
взаємозв'язків. Він використовується також для пояснення явищ, в
основі яких лежить феномен зростання взаємозалежності.
Глобальний розвиток - це поняття, яке найчастіше застосовується
для визначення максимально можливої сукупності змін у просторі та
часі, які охоплюють людство загалом, а його використання дозволяє
виявити головні тенденції розвитку людства (див. розд. 8).
В умовах глобалізації ускладнюється структура світового розвитку,
трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмі­
нюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), встановлю­
ються нові пріоритети у розв'язанні глобальних системних проблем.
Внаслідок цього формується така нова форма соціальної організації в
умовах впливу сучасних процесів глобалізації як глобальне суспільство.
Глобалізація як процес характеризується об'єднанням між народа­
ми та початком зародження глобальних форм співіснування людства.
У контексті з'ясування сутності глобального суспільства важливим ме­
тодологічним аспектом є необхідність чіткого розмежування понять
глобальне суспільство, світове суспільство, глобальна система, між­

298
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

народна спільнота, світове співтовариство тощо. Ця проблема ви­

кликає значні теоретико-методологічні складнощі.
У глобалістиці використовується поняття глобальна система як
складова частина глобального розвитку, як нова політична, соціокуль-
турна, інформаційно-технологічна, економіко-технічна спільнота з її
специфічними структурами і процесами, які функціонують та розви­
ваються в межах усього людства з його складними переплетіннями
світо господарських і міжнародних відносин, сукупність усіх досяг­
нень людства у процесі його розвитку.
Сталість глобальної системи визначається не здатністю до управ­
ління шляхом примусу всіх її елементів працювати в заданому режимі
- тобто внутрішньому примусу. Природна сталість системи передба­
чає таку структуризацію її елементів, коли їх узгоджене функціону­
вання здійснюється на підставі внутрішньої здатності до самооргані­
зації. Підтримання програми функціонування глобальної системи, її
внутрішніх характеристик у певних межах (гомеостаз) дозволяють їй
досягати самозбереження та безпеки.
Інколи використовують і поняття світове співтовариство, глобаль­
не співтовариство, міжнародна спільнота, світова спільнота тощо.
Наприкінці 70-х pp. XX ст. Хедлі Булл вводить у науковий обіг по­
няття міжнародне суспільство (international society). Концепція
X. Булла базувалася на тому, що упродовж усіх історичних періодів у
міжнародній системі (international system), що охоплювала всі держ а­
ви світу, існувало протоядро - міжнародне суспільство. Різниця між
цими поняттями, на його думку, полягала в тому, що країни, які вхо­
дили до міжнародного суспільства, у відносинах між собою керували­
ся не лише практичними інтересами, але й певним загальновизнаним
кодексом поведінки, наявність якого визначалася спільними нормами
моралі. Д ля з'ясування його сутності він використовує формулу, від­
повідно до якої міжнародне суспільство існує в тому випадку, коли
група держав, усвідомлюючи наявність у них спільних інтересів і спі­
льних цінностей, формує суспільство, у межах якого у відносинах од­
ного з одним вони вважають себе пов'язаними загальним набором
правил, а також підтримують діяльність спільних інститутів. Він вио­
кремлює такі історичні типи міжнародних суспільств, як християнсь­
ке, європейське та ін. Характеризуючи міжнародне суспільство грець­
ких полісів, учений зауважує, що воно було ядром міжнародної сис­
теми, до складу якого входили і негрецькі держави, зокрема Персія і
Карфаген. Таким чином, під міжнародним суспільством він розуміє
сукупність країн, які були носіями його свідомості, мали не тільки
економічні, військові, але й моральні переваги. На підставі цього
X. Булл формулює ідею світового міжнародного суспільства (world

299
Частина 2. Глобальний розвиток

international society), чітко відділяючи його від решти, що складає

міжнародну систему.
На продовження цієї тези І. Валлерстайн висловлює думку, що рівень
розвитку глобального суспільства в межах кожної національної держави
є принципово різним, оскільки він визначається, насамперед, менталь­
ними традиціями та рівнем розвитку глобальної свідомості.
Термін світове співтовариство було використано в 1969 р. Прези­
дентом Сполучених Штатів Р. Ніксоном у його виступі на сесії Генера­
льної Асамблеї ООН. Зокрема, він зазначив, що "вперше за всю істо­
рію ми дійсно стали світовим співтовариством". Таким чином, під
світовим співтовариством розумілася глобальна світова система, що
формується внаслідок глобалізації.
Зміст поняття міжнародне співтовариство визначається в міжна­
родному праві як глобальна політична система, елементами якої є
держави, тобто система, що має міждержавний характер.
Поняття світове співтовариство в такому сенсі набуває ширшого
значення, тому що використовується для визначення глобальної соці­
ально-економічної і політичної системи, яка включає як держави, так
і нетрадиційних акторів.
Узагальнюючи вищезазначені погляди, приходимо до висновку, що
глобальне суспільство - це сукупність відносин, що формується вна­
слідок спільної діяльності людей, реалізації спільних інтересів і вироб­
ництва спільних благ на глобальному рівні. Такими спільними інтере­
сами є міжнародний мир, безпека, розв'язання глобальних проблем,
регуляція економічних відносин. Дж. Модельскі визначає глобальне
суспільство як функціонально-специфічну сукупність відносин, яка
характеризується наявністю проблем певного рівня та пов'язаних з
організованим здійсненням колективних дій на глобальному рівні. До
факторів становлення глобального суспільства належать:
> глобальна економіка (на думку Дж. Гольдстайна, джерелом ста­
новлення та розвитку глобального суспільства є світовий спосіб
виробництва, який призводить до незмінної сукупності незмін­
них елементів, пов'язаних між собою незмінними відносинами);
> глобальна політика, яка характеризує вплив наймогутнішого
суб'єкта - співтовариства розвинених держав;
> глобальний тероризм, який вимагає об'єднання та консолідації;
> глобальні комунікації, які є засобом реалізації відповідних ін­
тегративних форм, зокрема Інтернету, мобільний зв'язок, що
стирають міждержавні кордони (на думку директора
Ю НЕСКО Каітіро Мацуурі, бурхливий розвиток інформаційно-
комунікативних технологій приводить до появи глобального
суспільства знань, яке має забезпечити всьому світу пошук
нових шляхів використання на практиці накопиченого потен­
300
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

ціалу знань і нових технологій у руслі розв'язання завдань сві­

тового розвитку). Така модель організації, як глобальне суспі­
льство, на думку Каітіро Мацуурі, має базуватися на чотирьох
основних принципах: рівний доступ до освіти для всіх, зага­
льний доступ до інформації, включаючи могутній масив зага­
льнодоступної інформації, збереження та підтримка культур­
ної самобутності народів, включаючи багатомовність, плюра­
лізм і самобутність культур, свобода самовираження;
> глобальну культуру, що об'єднує світові цінності планети;
> глобальну науку, яка є наслідком відповідного академічного
обміну, розвитку світової академічної інфраструктури;
> глобальну уніфікацію стилю життя.
Основним механізмом становлення глобального суспільства є глоба­
льна взаємодія, під якою Р. Кеохейн та Дж. Най розуміють такий тип
руху через державні кордони матеріальних і нематеріальних предме­
тів, у якому щонайменше один із його акторів не є представником
держави або урядової організації однієї частини світу, а інший - іншої.
В умовах глобалізації велику роль відіграють механізми політики,
економіки та культури, саме від них, на думку Дж. Модельскі, залежить
баланс розвитку глобального суспільства, адже політика є механізмом
підтримання стабільності, справедливості та безпеки, економіка - меха­
нізмом виробництва благ і ринкового обміну, культура - механізмом від­
творення стандартів, цінностей і знань. Відповідно до цього вводяться
поняття глобальної політики, економіки та культури, які забезпечують
глобальний рівень розв'язання проблем у межах усієї планети.
Важливою проблемою є визначення ролі людини у глобальному су­
спільстві, вироблення загальних норм і моральних критеріїв поведін­
ки, виробленні і дотриманні норм, які є необхідною умовою глобаль­
ної взаємодії. На думку А. Федотова, понятійний апарат глобалістики
має містити аксіоми, тобто істини, що не потребують доказів, які за­
кладають її теоретичні підвалини.
Д о головних належать такі :
> щодо вищої цілі Землі (створення нової, науково керованої і
духовно організованої Земної цивілізації);
> щодо антропогенної межі Землі (планета має обмежені фізичні
розміри, обмежені природні ресурси, обмежені можливості бі­
осфери з підтримання життя та стабілізації клімату);
> щодо загибелі космічних цивілізацій (будь-яка цивілізація, що
розвивається некерованою, приречена на загибель);
> щодо становища в позамежному світі економічного зростання
(у позамежному світі, який вийшов за антропогенні межі Зем­
лі, економічне зростання має бути обмежене);

301
Частина 2. Глобальний розвиток

> щодо переходу до досконалішої еколого-соціально-економічної

системи (такий перехід може бути здійснений лише на основі
науки - глобалістики).
Усі попередні моделі світу розглядали світ у єдності двох елементів -
біосфери та людини. Біосфера, за В. Вернадським - це оболонка Землі,
склад й енергетика якої обумовлені минулою або сучасною діяльністю
живих організмів. Ноосфера (сфера розуму) - це сфера діяльності живої
ноосферної цивілізації, ядром якої є історична біосфера Землі.
Сучасна глобалістика пропонує якісно нову модель керованого сві­
ту. Вона складається із трьох елементів - біосфери, країн світу і конк­
ретної країни, взаємодія яких описується узагальненими якісними
параметрами світу, а керування має здійснюватися з боку світового
співтовариства шляхом впливу на конкретну країну з урахуванням її
узагальнених параметрів, які знаходять відображення в її місці у сві­
товій ієрархії держав. Адже на сучасному етапі лише чверть світу ко­
ристується двома третинами його ресурсів.
Глобалістика вводить кількісні критерії в концепцію сталого розви­
тку і пропонує такі висновки:
> необхідність стабілізації усередненої по світу економіки, енер­
гетики та чисельності населення;
> необхідність запровадження механізму керування світом, по­
чинаючи з рентного керування, тобто запровадження рентної
платні з країн світу за користування біосферою;
> перехід до якісно нової соціально-економічної системи плано­
вого типу;
> глобалістика має стати основою якісно нового планетарного
світогляду всього людства.

Теоретичні засади глобалістики почали розроблятися із другої п о­

ловини 60-х pp. XX ст., але її ф ілософ сько-м етодологічні засади
мають глибоке історич­
не коріння. Глобалісти­
7.2. Попередники і теоретичні ка як наука синтезує
підвалини глобалістики основи соціально-еко-
номічних і ф ілософ сь­
ких учень попередників
відносно закономірностей розвитку природи та суспільства.
Окремі ідеї та ф ундаментальні принципи глобалістики висловлю ­
валися та обґрунтовувалися багатьма філософами, починаючи зі
Стародавнього Сходу та античних часів. Формується глобальна сві­
домість як здатність мислити категоріями планетарного масштабу,

302
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

відчувати власну співпричетність до загальносвітових процесів, сві­

товідчуття та світорозуміння, відповідно до яких на передній план в
оцінці принципових, особливо важ ливих подій виступають загально­
лю дські інтереси та цінності.
Особливістю глобальної свідомості та глобальних ідей як її змістов­
ної сторони є те, що вони мають значення в масштабах усієї планети.
У цьому плані глобальні ідеї мають давню історію, починаючи з ви­
никнення світових релігій, зокрема буддизму та християнства. Важ­
ливе значення мали ідеї Просвітництва, Великої французької револю­
ції з її принципами свободи, рівноправ'я та братерства.
Продовженням цих традицій стають комуністичні ідеї, особливо на
початковому етапі, з їх гаслами побудови єдиного справедливого без­
класового суспільства без рас і націй.
Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює не­
достатню визначеність її концептуальних засад і категоріального апа­
рату. Однак у ролі філософсько-методологічних підвалин глобальних
досліджень можна виокремити кілька теоретичних потоків.
По-перше, це концепція трансформації біосфери в ноосферу, яка
по суті є схемою ієрархії філософсько-політичних, природознавчих і
техніко-економічних аспектів глобальних проблем сучасності. Найпо­
вніше ці ідеї знайшли відображення у працях В. Вернадського,
П. Тейяра де Ш ардена та ін.
По друге, це спроби встановлення діапазону антропогенної межі
Землі, аларміська складова у світовій світоглядній думці.
Ці ідеї висловлювалися ще у працях англійського економіста, свя­
щеника, засновника концепції мальтузіанства Т. Мальтуса (1766-
1834), зокрема у "Досвіді про закон народонаселення" (1798-1803).
Демографічна доктрина Т. Мальтуса побудована на необхідності об­
меження кількості населення Землі. Головний закон Т. Мальтуса - чи­
сельність населення зростає в геометричній прогресії, а засоби його
існування - в арифметичній, у той же час можливості виробництва
продовольства обмежені, тому голодомори, епідемії та війни він роз­
глядав як природні регулятори перевиробництва людей.
Ідеї Т. Мальтуса здобули чимало прихильників і відіграли важливу
роль у формуванні теорії природного добору Ч. Дарвіна, бо за умов
"надмірного тиску населення" виживають найпристосованіші.
Критичне осмислення зростання загроз людству з боку науково-
технічного прогресу міститься у працях В. Рассела, А. Ейнштейна,
Дж. Орруелла, О. Хакслі та ін.
Важливе значення мають і цивілізаційні теорії, у яких піддано нау­
ковому аналізу як причини зникнення окремих цивілізацій, так і
шляхи, знайдені людством для виходу із криз на точці біфуркації,
303
Частина 2. Глобальний розвиток

тобто цивілізаційні революції (зокрема, антропічна, неолітична, урба­

ністична, осьовий час, науково-технічна революції тощо).
По-третє, як теоретичні підвалини глобалістики слід розглядати за­
гальну теорію систем, методологічні основи якої були закладені у
працях А. фон Берталанфі, а потім використані у спеціальних дисци­
плінах, зокрема в міжнародно-політичній науці. Була створена спеці­
альна теорія динаміки соціальних систем, у межах якої розробляють­
ся методологічні засади глобального політичного прогнозування.
По-четверте, теоретичні засади глобалістики закладались ідеями
пацифізму, морального протистояння війні й іншим формам насиль­
ства, мондіалізму та неомондіалізму.
Нарешті, особливого значення набувають футурологічні прогнози.
Активно розвивається футурологія як наука про перспективи розвит­
ку цивілізації в контексті всього комплексу глобальних проблем су­
часності. Цей термін запроваджує німецький учений О. Флентхейм як
назву науки про майбутнє, протиставляючи футурологію утопії.
У 1960 р. було опубліковано книгу німецького вченого Ф. Баада
"Змагання до 2000 року". Він сформулював таку альтернативу: май­
бутнє людства - або рай на землі, або знищення. Головними факто­
рами, що несуть загрозу для людства, він вважав:
> ефективність сучасної зброї,
> духовну та моральну деградацію людей,
> неспроможність політиків розв'язувати найважливіші проблеми.
У той же час, якщо футурологія акцентує увагу на тому, що може
відбутися в найближчій чи віддаленій перспективі, то глобалістика
ставить питання про дослідження майбутнього як визначення мож­
ливих і вірогідних подій та тенденцій загальносвітового розвитку, у
ній відсутній елемент обов'язковості.
Внесок В. Вернадського у розвиток планетарного мислення.
Наукова спадщина В. Вернадського охоплює найширші сфери знань і
не втрачає свого значення й досі, багато його ідей прямують до своєї
реалізації в майбутньому. Його ім'я стоїть в одному ряду з такими ви­
датними мислителями, як І. Ньютон, Ч. Дарвін, А. Ейнштейн. Особли­
во вражає енциклопедичний склад його розуму і здібності до науко­
вих узагальнень. Він ніколи не обмежував сферу своїх творчих пош у­
ків галуззю однієї науки. Його роботи є джерелом для вивчення гене-
зи однієї з найважливіших теорій XX ст. планетарного і космічного
масштабу - учення про ж иву речовину і ноосферу. Дуже важливою,
особливо для України, є його науково-організаційна діяльність, теоре­
тичним підґрунтям якої було визнання ним величезної космічної, сус­
пільної й економічної ролі науки. Учений заснував Академію наук
України, яка носить його ім'я, був її першим президентом. З його
304
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

ім'ям пов'язане створення першої наукової бібліотеки в Україні, нині

Центральної наукової бібліотеки НАН України імені В. Вернадського.
Головні ідеї В. Вернадського можна узагальнити так:
> життя є космічним явищем;
> розвиток життя приводить до виникнення людини - живої іс­
тоти, що наділена розумом, розумне життя починає активніше
впливати на природу, людина вперше охоплює своєю діяльні­
стю всю біосферу;
> концепція трансформації біосфери у ноосферу;
> людина в сучасному світі має діяти та мислити не лише в ас­
пекті певної особи, сім'ї, держави, а у планетарному масштабі;
> хоча ідеї людської єдності виникли давно, але релігія не змогла
об'єднати людей, тільки наука може стати основою об'єднан­
ня. Це пояснюється такими її рисами як обов'язковість і логі­
чна довідність, охоплення нею всієї біосфери;
> визначено роль наукової думки у трансформації біосфери у
ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку плане­
тарного мислення;
> унаслідок досягнень людства в XX ст. уперше в історії почав
здійснюватися єдиний історичний процес.
На першому етапі наукової діяльності В. Вернадський здійснював
дослідження в галузі мінералогії. Він вважав, що мінерали - це сліди
фізико-хімічних процесів, які відбувалися на Землі. Від дослідження
хімії мінералів науковець переходить до вивчення хімічних елементів
гірських порід земної кори, з'ясовуючи їх роль і місце в геологічній
історії землі. В. Вернадський закладає підвалини нової науки - геохі­
мії. Розвиваючись на тлі хімії, фізики, мінералогії, геохімія стає скла­
довою частиною космічної хімії. Було сформульовано ідею про хімічну
єдність світу. Учений вважав, що вивчення земних атомів є ключем
до вивчення космосу, висунув думку про матеріальний обмін й енер­
гетичну взаємодію між землею та космосом.
На наступному, другому етапі В. Вернадський досліджував роль
живих організмів в історії землі, об'єднавши їх під узагальнюючим
найменуванням "жива речовина", яка є акумулятором космічної енер­
гії, розподільником її в мінералогічних і геохімічних процесах, носієм і
джерелом вільної біогеохімічної енергії ("геохімічної енергії життя"),
що охоплює всю біосферу - земну оболонку, яка є єдиною сферою
життя. Біосферу він розглядав як організовану, динамічну і стійку
врівноважену систему, що незалежно розвивається. Уперше у світо­
вій науці він розглядав еволюцію біосфери як єдиний космічний,
планетний, біогенний та антропогенний процес. Біосферу він уявляв
як "систему систем", еволюційно зумовлену і функціонально взаємо-
305
Частина 2. Глобальний розвиток

пов'язану множинністю абіотичного і біотичного в екосистемному рі­

зноманітті та множинності.
В. Вернадський вважав, що жива речовина є носієм і творцем ві­
льної енергії, яка охоплює всю біосферу і визначає її історію. Енерге­
тичний біогеохімічний зв'язок між Сонцем й органічним життям на
Землі виявляє космічну роль живої речовини як планетарного явища.
У роботі "Жива речовина в земній корі та її геохімічне значення" впе­
рше у світовій літературі з геохімічних позицій розкрито функціона­
льну роль живої речовини як геологічної сили планетарного масштабу.
Особливо важливим є його висновок про те, що життя є космічним
явищем, про вічність життя в космосі та інші матеріально-енергетичні
перетворення, про множинність світів у всесвіті. Він писав: "Не тільки з
філософського, але і з наукового погляду зрозуміло, що такий різко про­
тилежний всім іншим фізичним процесам Природи енергетичний хара­
ктер життєвих процесів не може бути пов'язаний лише із Землею, він
повинен мати світове значення. Життя - на таких умовах - має бути ко­
смічним явищем. Воно не може бути справою випадку".
З появою життя почався якісно новий етап еволюції нашої плане­
ти. Став змінюватися хімічний склад газів повітряного басейну як
наслідок появи вільного кисню і молекулярного азоту, став зменш ува­
тися зміст вуглекислоти в атмосфері та гідросфері, що позитивно по­
значилося на темпах еволюції нових форм рослинного і тваринного
світу. Подальші зміни хімічного балансу планети, біогенні утворення її
газової оболонки спричинили зміни клімату, унаслідок чого виникли
сприятливі температурні умови для бурхливого розвитку органічного
життя. Дослідж ені В. Вернадським біогеохімічні функції живої речо­
вини, дія яких виявляється у глобальному масштабі протягом геологі­
чних періодів, стали доведенням того, що жива речовина є наймогут-
нішою геохімічною силою на нашій планеті. Біогенна міграція атомів,
спричинена нею, є своєрідною формою організованості, що має пер­
шорядне значення в будові біосфери. Наукове обґрунтування біогео­
хімічних принципів, концепція про взаємозв'язок у біогеохімічних
процесах живої та неживої матерії, системний підхід до вивчення
еволюції біосфери та її організованості виявили зв'язок еволюції ж ит­
тя з організованістю біосфери, розширили масштаби планетарного
мислення цивілізації в системі "біосфера - жива речовина - планета".
На третьому етапі В. Вернадський створює вчення про еволюцію й
організованість біосфери, формулює вчення про роль наукової думки
"соціального людства" у трансформації її в ноосферу, що стає теоре­
тичною платформою розвитку планетарного мислення. "Біосфера, -
писав учений, - володіє абсолютно певною будовою, що існує протя­
гом мільярдів років. Ця будова пов'язана з активною участю в ній
306
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

життя, ним значною мірою зумовлена у своєму існуванні, передусім

характеризується динамічними, стійкими, геологічно тривалими врі­
вноваженнями, які, на відміну від механічної структури, кількісно
динамічні в певних межах як щодо простору, так і щодо часу".
В. Вернадський підійшов до визначення суті цивілізації як приро­
дного феномена планетарного масштабу. "Цивілізація "культурного
людства", - писав учений - оскільки вона є формою організації нової
геологічної сили, що створилася в біосфері, не може уриватися і зни­
щуватися, тому що це є велике природне явище". Він стверджував,
що людина своєю працею і розумом впливає на біосферу, на течію
геологічних процесів, особливо у XX ст.: "Уперше людина охопила сво­
їм життям, своєю культурою всю верхню оболонку планети, у загаль­
ному - усю біосферу, усю пов'язану із життям сферу планети". Ця
планетарна діяльність людини має також і космічний характер. Ноо­
сфера, сфера розуму є якісно новою стадією в еволюції біосфери.
Лише у XX ст. людство почало усвідомлювати свою діяльність як ге­
ологічну силу в еволюції біосфери. Із цього часу стали відчуватися як
позитивні, так і негативні наслідки зростаючого техногенного впливу
людини на довкілля. На думку В. Вернадського, взаємозв'язки суспіль­
ства з природою, що ускладнюються, - одна з найважливіших екологі­
чних і соціальних проблем сучасності. Різноманітні форми екологічної
регресії є наслідком суперечливої взаємодії систем із саморегулюван­
ням: біосфери загалом та її частини - людського суспільства. Екологіч­
но необґрунтовані дії людини ведуть до підриву здібності природних
екосистем різного рівня до саморегуляції, що порушує екологічну стабі­
льність як у регіональних, так і у глобальних масштабах.
Колективна наукова думка не випадкова, як усяке природне яви­
ще, вона закономірна як закономірний у ході часу процес, що ство­
рив мозок. Як нова могутня геологічна сила вона має бути спрямова­
на на регулювання впливу техногенезу на біогенез з метою потенцій­
ної оптимізації біосфери. В. Вернадський вірив у колективний розум
людства, який не може використати наукову думку для руйнування
біосфери, оскільки є її складовою частиною.
У травні 2002 р. в Москві відбулася міжнародна конференція до
140-річчя з дня народження В. Вернадського "Перспективи збере­
ження і розвитку єдиної цивілізації Планети". Особливу актуальність
набули ідеї вченого щодо приходу ноосферного суспільства, здатного
до коеволюції з Природою, яке він характеризував як фазу ноосфер­
ного усвідомлення.
В несок А. Е йнш тейна у р озв и ток гло б а льн о го м и слен н я. Внесок
А. Ейнштейна у розвиток планетарного мислення можна розглядати у
двох аспектах: як ученого і як суспільного діяча. Після того, як греки ві-
307
Частина 2. Глобальний розвиток

ДМОВИЛИСЯ від ідеї плоскої землі, відкинули ідею щодо існування анти­
подів і запровадили поняття верху та низу, з'ясувалося, що напрямки у
просторі пов'язані з матеріальними тілами. Геліоцентрична система Ко-
перніка покінчила з прив'язаним до землі центром світобудови і реляти-
візувала картину світу небесних тіл, що постає перед очима земного
спостерігача. Згодом концепція нескінченного, позбавленого центру
Всесвіту пов'язала траєкторії тіл з тілами відліку і позбавила їх абсолют­
ного характеру. Ці етапи звільнення науки від антропоцентризму були
етапами інваріантного уявлення про процеси природи.
/Тля А. Ейнштейна теорія відносності була етапом розвитку ідеї об'­
єктивної гармонії буття, що відображалася в універсальному причин­
ному зв'язку процесів природи, який має об'єктивний характер. Дум­
ка про наближення до об'єктивної істини пронизувала світогляд Галі-
лея і Спінози, вона є характерною для раціоналізму XVII ст. і лише по­
тім змінюється претензією розуму на абсолютне і повне пізнання іс­
тини в останній інстанції.
А. Ейнштейн убачав у пізнанні складну проблему: світ невичерп­
ний, відомості про нього обмежені, недостатні, приблизні, невичерп­
ні. Разом з тим світ можна пізнати; картини світу, змінюючи одна
одну, дедалі більше наближають людину до об'єктивної істини. З цьо­
го приводу А. Ейнштейн писав: "Найбільш незрозумілим у світі є те,
що він зрозумілий".
Загальна теорія відносності знайшла широке застосування у кос­
мології. Відкриття гравітації та вивчення її законів внесли до космо­
логії певну впорядкованість. Було знайдено матеріальний зв'язок між
космічними тілами, що дозволило позбутися багатьох фантастичних
вимислів, на які були багаті космологічні та космогонні вчення старо­
давніх і середньовічних натурфілософів. Визнання багатьма дослід­
никами матеріальної природи космічних об'єктів та матеріальних сил,
що діють між ними, передбачало вивчення таких проблем, як скін-
ченність і нескінченність Всесвіту, густина його матерії.
60-ті pp. XX ст. привнесли цілу низку нових імпульсів у розвиток
загальної теорії відносності, одне за одним було зроблено багато від­
криттів, які ще раз підтвердили ідею, що зірки, як і Всесвіт загалом,
еволюціонують. Вивчення еволюції видимої частини Всесвіту привело
до своєрідної революції в астрономії.
Теорія відносності, як вважають деякі вчені, швидше філософська
теорія, ніж фізична, теорія нового сприйняття світу. Вона справила
величезний вплив на світогляд, глибше, ніж космічна фізика, розкри­
ла закономірності світобудови. Ньютонівське уявлення про світ було
багато в чому змінене під впливом учення Ейнштейна. Замість цього
уявлення виникла картина світу, у якій об'єднаними виявилися мате­
308
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

рія, рух, час і простір, що раніше вважалися роз'єднаними. Теорія ві­

дносності зробила величезний якісний крок уперед у тлумаченні
структури Всесвіту. Теорія відносності підвищила інтерес дослідників
до філософської проблематики, зазначивши на необхідність методо­
логічного і гносеологічного аналізу положень фізичної науки. Виникла
необхідність у філософському аналізі понять.
Як суспільний діяч, аналізуючи ядерну загрозу, він зробив такі ви­
сновки: "Відкриття ділення урану загрожує цивілізації та людям не
більше, ніж винайдення сірника... Наш захист не у зброї, не в нау­
ці.... Наш захист у законності й порядку". Видатний учений був пере­
конаний пацифіст, стояв на позиціях мондіалізму, наголошуючи на
необхідності створення механізму запобігання ядерній війні. Аналізу­
ючи проблеми війни і миру у психологічному аспекті, він навіть лис­
тувався з відомим німецьким психоаналітиком 3. Фрейдом. У 1948 р.
він підписався під зверненням Комітету фізиків-ядерників, у якому
для зниження напруженості між Сходом та Заходом пропонувалося
створення світового уряду, до складу якого мали ввійти представники
всіх бажаючих країн. Його головною функцією було розв'язання пи­
тань, пов’язаних зі збройними конфліктами. Рішення мали приймати­
ся більшістю голосів, тобто не визнавалося право вето. Функцією уря­
ду мало стати також спостереження за озброєннями у країнах - чле­
нах уряду. Інші питання залишалися внутрішньою справою держав.
У 1955 р. було опубліковано "Маніфест Рассела - Ейнштейна", під­
писаний такими провідними вченими як Н. Бор, Ж. Кюрі та ін. У
ньому, зокрема, зазначалося: "Ми виступаємо як люди, подальше іс­
нування яких перебуває під загрозою". Ці ідеї поділялися пагуошсь-
ким рухом - міжнародним рухом учених за мир, роззброєння та між­
народну безпеку. У 1957 р. в м. Пагуоші (Канада) відбулася перша
Пагуошська конференція. Участь у цьому русі провідних учених зму­
шує прислуховуватися до їх думки як уряди, так й окремі організації.
У деяких випадках заходи, які пропонувалися пагуошським рухом у
справі підтримання миру, знаходили відображення в офіціальних мі­
жнародних домовленостях.
Мондіалізм та неомондіалізм як течії суспільно-політичної
думки. Теоретичні засади глобалістики закладалися ідеями пацифіз­
му, морального протистояння війні й іншим формам насильства, мо­
ндіалізму та неомондіалізму.
Мондіалізм (від фр. Monde - світ) - це рух за об'єднання світу та
його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом. Він
постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від мно­
жинності держав, народів, націй, цивілізацій і культур до єдиного
світу. Ідейною предтечею мондіалізму були деякі утопічні та містичні
309
Частина 2. Глобальний розвиток

рухи, починаючи зі стародавніх часів і Середньовіччя. У їх основі бу­

ло уявлення про те, що колись відбудеться об'єднання всіх народів у
єдиному царстві, яке не знатиме протиріч, конфліктів і воєн.
Гуманісти всіх століть бачили майбутнє людства як світ, побудова­
ний на принципах єдності та спільного розв'язання існуючих і потен­
ційних проблем. До раціоналістичних його версій слід віднести ідеї
відомого філософа, яким було запроваджено термін соціологія, одного
із засновників позитивізму Огюста Конта (1798-1857) та німецького
письменника і критика Готхольда Лессінга (1729-1781). О. Конт, зна­
чний вплив на формування поглядів якого справив А. Сен-Сімон, у
якого він працював певний час секретарем, у своєму вченні про тре­
тю еру стверджував, що "людство - це всесвітня батьківщина, яка за­
кликана об'єднати в майбутньому всіх жителів планети".
У "Маніфесті Комуністичної партії" К. Маркс та Ф. Енгельс теж за­
кликали до єднання, хоча і не всіх жителів планети, а лише "пролета­
рів усіх країн".
Наприкінці XIX ст. англієць Сесіл Роде (1853-1902) організовує
групу "Круглий стіл", яка ставить за мету створення єдиного світового
уряду, перш за все для сприяння розвитку світової торгівлі.
На початку XX ст. розпочинається рух за створення Об'єднаних Шта­
тів Європи. Цю ідею в її комуністичній інтерпретації підтримав В. Ленін.
Ідеї "перманентної революції" та гасла Комуністичного Інтернаціоналу
теж були певною мірою мондіалістичними за своїм характером.
У преамбулі Радянської Конституції 1924 р. було записано, що СРСР -
це "світові пролетарські Сполучені Штати", що створення Радянської
держави стане новим вирішальним кроком на шляху об'єднання тру­
дящих усіх країн у світову соціалістичну Радянську республіку.
Створення Ліги Націй стало практичним утіленням ідей мондіалізму.
Її криза спонукала шукати вихід у реорганізації світу і відносин між на­
родами та державами у створенні нових централізованих світових
структур. Сполучені Штати стають головним центром мондіалізму.
Організаційне оформлення мондіалістського руху розпочалося після
закінчення Першої світової війни. У 1921 р. було створено "Раду з мі­
жнародних відносин", головною метою якої проголошувались уніфі­
кація планети та створення єдиного уряду. У друкованому органі Ра­
ди журналі "Foreign Affairs" зазначалося, що "людство не дійде миру
та процвітання, доки світ залишатиметься розділеним на 50 чи 60 не­
залежних держав і доки не буде створена міжнародна система... Реа­
льна проблема сьогодення полягає у створенні світового уряду".
Після закінчення Другої світової війни продовжувався процес ор­
ганізаційного оформлення мондіалістського руху. Склад їх учасників
був різнобарвним - представники бізнесу та політики, наукових кіл,
соціалісти, фабіанці, пацифісти, християнські демократи.
310
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

У 1954 р. було створено ще одну впливову мондіалістську структуру

- Більдерберський клуб (Більдерберська група), представлену з амери­
канської сторони членами "Ради з міжнародних відносин". У 1973 р. її
активісти створили "Тристоронню комісію" ("Трилатераль" - назва по­
яснювалася тим, що вона мала на меті об'єднання під егідою атланти­
зму трьох великих просторів - американського, європейського та ти­
хоокеанського). Як головна мета проголошувалось об'єднання зусиль
для створення нового світового порядку та відмові від ідеї національ­
ного суверенітету, розвиток "системи світового закону та світового
порядку, базованому на транснаціональному федеральному правлін­
ні". На чолі Більдельберга та Трилатераля стоїть родинний клан Рок-
феллерів. У їх роботі брали участь багато провідних політиків США,
Європи та Японії, зокрема такі провідні аналітики як Дж. Болл,
3. Бжезинський, Г. Кіссінджер. Тристороння комісія, зокрема її аналі­
тик 3. Бжезинський, розробили кілька варіантів переходу до єдиної
світової системи під керівництвом США.
У XXI ст. зростає кількість держав, які виступають за зміни в Ста­
туті ООН та наданні цій міжнародній організації функцій світового
координаційного уряду. За такий варіант виступають не лише багато
науковців, але і представники політики, бізнесу, фінансисти. На юві­
лейній сесії ООН - 2000 розглядалися проблеми формування загальної
концепції світового порядку у XXI ст., зокрема поступове формування
світового координаційного уряду.
Зрозуміло, що існує багато проблем на шляху до реалізації мондіа-
лістських ідей. Шлях до стабільного розвитку людства лежить через
максимальне зближення системного характеру.

У становленні глобалістики як науки можна виокремити кілька ета­

пів, кожен з яких відображає специфіку еволюції світової цивілізації.
Перший етап -
60-ті pp. - початок
70-х pp. XX ст., коли об­
сяги виробництва впер­
ше в історії людства по­
чали загрожувати мож­
ливостям природи компенсувати антропогенний вплив. На цей етап
припадає і розгортання таких стратегічних наступальних засобів веден­
ня війни, використання яких у конфлікті стало б загрозою існуванню
людства. Головні проблеми, що досліджувалися на цьому етапі - розпо­
всюдження зброї масового знищення; забруднення довкілля; вичерпа-
ність світових ресурсів; зростання народонаселення та складнощі в за­
311
Частина 2. Глобальний розвиток

безпеченні його продовольством; нерівномірність розвитку окремих кра­

їн. На цьому етапі глобалістика розвивалася у формі методологічних і
науково-теоретичних досліджень, не об'єднаних у цілісну систему.
У 60-х pp. XX ст. теоретичні засади глобалістики закладалися
Г. Канном, Д. Беллом, Р. Ароном, Н. ВіннІЬром та ін.
Першими спробами міждисциплінарних і міжнародних за складом
глобальних досліджень стали симпозіуми та робочі групи щодо еколо­
гії напередодні Стокгольмської конференції з охорони довкілля а та­
кож підготовчі матеріали конференції та звіти після її закінчення.
Особливістю цього етапу стало створення в другій половині 60-х pp.
спеціальних міжнародних, державних, неурядових, приватних орга­
нізацій, метою яких стало вивчення глобальних проблем і шляхів їх
подолання. Це "Інститут проблем майбутнього", який було створено у
Відні в 1965 p., міжнародний фонд "Людство в 2000 році", заснова­
ний у Нідерландах у 1965 р. У 1966 р. у США було оформлене Товари­
ство вивчення майбутнього світу.
Особливе значення мало заснування в 1968 р. з ініціативи італійсь­
кого економіста, суспільного діяча та бізнесмена А. Печчеі (1908-1984)
неурядової міжнародної громадської організації - Римського клубу, з
метою дослідження проблем глобального розвитку та залучення уваги
світового співтовариства до глобальних проблем. Подальша діяльність
Римського клубу сприяла становленню та інституалізації глобалістики,
формуванню її категоріального апарату та методології.
Другий етап розвитку глобалістики охоплює 70-ті - першу половину
80-х pp. XX ст. На цей етап припадає піднесення глобалістики в мето­
дологічному, функціональному та прикладному плані. Цією проблема­
тикою займаються такі провідні вчені, як А. Тоффлер, який закладає
підвалини філософії технократичного суспільства, С. Мендловітц, який
запропонував принципи нового світового порядку, Е. Ласло, яким
сформульовано головні цілі розвитку людства тощо.
У середині 70-х pp. провідні країни Заходу охопила серія структур­
них криз, які стали предметом дослідження глобалістики.
Римським клубом, створеним у 1968 p., були проведені широко­
масштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризо­
вих тенденцій у взаємодії між суспільством і довкіллям. Учені розро­
били цілу низку проектів і концепцій політичних реформ міжнарод­
них відносин з метою розв'язання глобальних проблем.
Саме в цей час, як зазначає В. Бебік та Л. Дегтерьова, формуються
провідні концепції сучасної глобалістики, зокрема:
> концепція меж зростання (Дж. Форестер, Д. Медоуз,
Е. Пестель, М. Месарович),
> концепція гуманістичного соціалізму (Я. Тинберген),
312
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

> концепція нового гуманізму (А. Печчеї),

> концепція "Дороговкази в майбутнє" (Б. Гаврилишин),
> концепція сталого розвитку (Л. Браун),
> школа універсального еволюціонізму [теорія глобальних рі­
шень і компромісів (М. Мойсєєв)],
> школа мітозу біосфер (Д. Ален, М. Нельсон),
> школа контрольованого глобального розвитку (Д. Гвішіані),
> школа світосистемного аналізу (І. Валлерстайн),
> концепція геогенезісу (Е. Кочетов),
> концепція глобальної спільноти (М. Чешков).
Розвиток глобалістики був тісно пов'язаний з політикою та ідеологі­
єю, тому можна говорити про два головних напрями розвитку глоба­
лістики - особливо на перших трьох етапах її розвитку.
У західній глобалістиці сформувалися такі основні напрями:
> Технократичний напрям, який представлений: а) техноопти-
містами (Г. Кан, У. Браун, А. Вінер, Г. Скотт), які переконані,
що тільки наука і техніка можуть розв'язати всі глобальні про­
блеми, які й виникають внаслідок розвитку науково-
технічного прогресу; б) технопесимісти (Д. Медоуз,
К. Боулдінг, М. Робертс та ін.), які теж пов'язують виникнення
глобальних проблем з розвитком науково-технічного прогресу,
але не вважають, що наука і техніка можуть бути єдиним за­
собом розв'язання цих проблем;
> Постіндустріальна глобалістика (О. Тоффлер, Б. Белл,
Д. Несбіт) не досліджувала глобальні проблеми безпосередньо,
але формулювала висновки, пов'язані з постіндустріальним
станом суспільства і перспективою розв'язання проблем гло­
бального світу.
> Еколого-популістський напрям (А. Браун, Р. Теобальд), який
зосереджується на проблемах взаємодії природи, суспільства і
людини.
> Екзистенціально-культурна глобалістика (С. Мендловіц,
Й. Галтунг), предметом якої є проблеми війни і миру, встанов­
лення нового економічного і соціально-політичного порядку.
> Еволюційно-детерменістський напрям глобалістики (Дж. Ріфкін)
який орієнтується на дослідження закономірностей природної
еволюції і незворотності науково-технічного прогресу.
У радянській та сучасній російській глобалістиці виокремлюються:
> філософсько-методологічний напрям, який базується на системі
знань філософської науки, що узагальнила і звела докупи досяг­
нення інших наук про суспільство і людину. У його межах дослі­
джуються філософські засади, сутність, генеза глобальних про­
313
Частина 2. Глобальний розвиток

цесів, аналізуються найважливіші соціально-політичні й еконо­

мічні перетворення, необхідні для успішного розв'язання Про­
блем, що виникають (праці В. Вернадського, Н. Моїсєєва, І. Бес-
тужева-Лади, Д. Гвішіані, А. Уткіна, А. Панаріна, В. Загладіна);
> транснаціональний напрям - дослідження кризових явищ і
протиріч загальнопланетарного масштабу, яких не було в ми­
нулому;
> соціоприродничий напрям, який головну увагу приділяє еколо­
гічним проблемам і проблемам природних ресурсів;
> культурологічний напрям, який приділяє головну увагу про­
блемам глобалізації, що виникають внаслідок науково-
технічного прогресу, народонаселення, охорони здоров'я, ку­
льтури, права, суспільного життя.
Концепція меж зростання. Одним із перших досвідів прогнозу­
вання глобального розвитку вважається доповідь Римського клубу,
яку було складено в 1971 р. під назвою "Світ-2" під керівництвом
Д ж . Форестера (перша доповідь Римського клубу). Учені використали
комп'ютерну модель, на підставі якої зробили спроби передбачення
подальших етапів розвитку людства.
У 1972 р. у межах Римського клубу групою вчених під керівницт­
вом американського вченого Д. Медоуз на основі системного методу
здійснено спробу прогнозування глобального розвитку, побудови ком­
п'ютерної моделі системи "людина - суспільство - природа" (доповідь
"Межі зростання"). Доповідь була заснована на прогнозуванні таких
змінних: населення, капіталовкладення, природні ресурси, продово­
льство, динаміка забруднення довкілля у часовому інтервалі у 200 ро­
ків - від 1900 до 2100 р. Автори моделі виходили з концепції, що межі
світу мають фізичну природу, відображаються в його скінченності,
характеризуються як зовнішні. Головний висновок полягав у тому, що
при збереженні нинішніх темпів розвитку ресурси землі вичерпають­
ся протягом одного століття. Для попередження цього вони запропо­
нували концепцію глобальної рівноваги, тобто контрольованого бала­
нсу сил (ідея нульового зростання).
У 1974 p. М. Месаровичем та Є. Пестелем було підготовлено допо­
відь Римського клубу "Людство на роздоріжжі. Стратегія виживання"
(друга доповідь Римського клубу). У ній було сформульовано ідею ор­
ганічного зростання, згідно з якою кожен регіон світу має виконувати
свою особливу функцію. Світ досліджувався як система взаємопов'я­
заних регіонів. Головною ознакою суспільства другої половини XX ст.
вважався притаманний йому кризовий синдром, який має стати
стимулом переходу до світової системи, що буде перебувати у стані
органічного зростання. У цьому стані система розвиватиметься як

314
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

єдиний організм, де кожна частина відіграватиме свою виняткову

роль і користуватиметься тією часткою загальних благ, які відповіда­
ють даній ролі та забезпечують подальший розвиток цієї частини на
користь цілого. Було зроблено висновок, що світ із простої сукупності
незалежних частин перетворюється на всесвітню систему, тобто на
зібрання функціонально взаємозалежних частин. Виокремлено 10 ре­
гіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт-імпорт та мі­
грацію населення за економічними, географічними критеріями, але з
урахуванням соціальних і культурних характеристик.
Концепція гуманістичного соціалізму. У 1976 р. Я. Тінберген та
А. Долман підготували доповідь під назвою "Перегляд міжнародного
порядку" (третя доповідь Римського клубу), у якій головною метою ви­
знавалася необхідність забезпечення гідності та добробуту людей. На
думку авторів доповіді, політичні зміни планетарного масштабу ви­
магають створення глобальних власних структур: світову державну
скарбницю, всесвітню адміністрацію з продовольства. Мондіалістич-
на за своїм характером, ця концепція фактично висувала ідеї ство­
рення глобальних політичних інститутів. Нова ідеальна соціальна ор­
ганізація людства отримала назву гуманістичний соціалізм, який мав
забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до
універсальних іуманістичних цінностей.
Концепція нового гуманізму. У 1977 р. доповідь Е. Ласло "Цілі
для людства" головною метою проголошувала встановлення загально­
світової солідарності. На відміну від зовнішніх меж, вирішальними
для визначення напрямів розвитку світової цивілізації вважалися
межі внутрішні, тобто політичні, культурні, психологічні межі в жит­
тєдіяльності людей і суспільства, що знаходить відображення у пога­
ному політичному керівництві, безвідповідальності у політичній дія­
льності (суб'єктивний чинник). Необхідною передумовою виживання
та прогресу людства мають стати спільні ідеали, цінності й цілі, яким
треба підкорити індивідуальні інтереси окремих країн і народів.
Доповідь зазначала про необхідність перебудови свідомості і за­
провадження норм поведінки людей та норм державної політики від­
повідно до нових стандартів гуманізму.
Було сформульовано цілі світового розвитку, зокрема:
> припинення гонки озброєнь, відмова від конфліктів, війн та
насильства, розв'язання продовольчої проблеми у глобальному
масштабі;
> глобальний контроль за використанням енергетичних і сиро­
винних ресурсів, технологіями та природокористуванням;
> глобальний розвиток, спрямований на підвищення якості
життя, соціальну справедливість у розподілі матеріальних і
духовних благ.
315
Частина 2. Глобальний розвиток

Програма нового гуманізму передбачала людську революцію, інтег­

рацію людей світу і формування нової спільноти - глобального етносу.
У тому ж році відомий американський економіст В. Леонтьев та
інші експерти ООН розробили сценарії демографічного, економічного
й екологічного розвитку на 1980, 1990 та 2000 pp. Головний висновок
- необхідність скорочення розриву у рівнях економічного розвитку
промислових центрів світу та країн, що розвиваються.
Концепція "Дороговкази в майбутнє". У десятій доповіді Римського
клубу "Дороговкази в майбутнє", підготовленій Б. . Гаврилишиним у
1980 p., зроблено висновок, що подальший розвиток світової цивілізації
пов'язаний з конвергенцією суспільних систем. Він запропонував модель
майбутнього світового порядку, засновану на співіснуванні різних куль­
тур, релігій, способів життя, колегіальному керівництві та демократії.
У 1980 р. О. Джіаріні у доповіді "Діалог про братерство і добробут"
висловив думку, що досягнення нового стану багатства і процвітання
має бути засноване на еколого-економічних цінностях життя.
С. Мендловітц, Л. Гуртов та Й. Галтунг висловили думку про необ­
хідність досягнення глобального гуманізму й альтернативних засобів
забезпечення миру та безпеки.
Окрім Римського клубу, глобальні проблеми досліджувалися Гудзо-
нівським інститутом (США), Сассекським інститутом (Велика Брита­
нія), проектом моделей світового порядку (ЮНЕСКО).
Загалом, у період з 1970 по 1984 pp. було розроблено 13 основних
моделей глобальних систем. Вони були побудовані в різних частинах
світу, з різними цілями і відрізнялися ступенем складності, методикою,
головними вхідними та вихідними даними, обсягом часу та результа­
тами. Найменша з них уявляла світ як єдину агрегатну одиницю. Най­
більша - розділяла світ на понад 100 країн. Автори моделей по-різному
вирішували, якими даними мають оперувати моделі. Три з них вклю­
чали дані, що характеризували природні ресурси та довкілля. Тільки
одна торкалась проблем війни і миру, аналізуючи альтернативні заходи
досягнення миру та безпеки. Деякі моделі були побудовані лише зара­
ди спростування висновків попередніх. Одна модель відтворювала кі­
лька попередніх і містила протилежні їм погляди на світ.
У 1978 р. відбулася конференція з глобального моделювання.
Д. Медоуз, Г. Брукман та Д. Річардсон підготували перелік найважли­
віших наслідків семи головних моделей розвитку, які були представ­
лені на конференції. На їх думку, усі моделі містили одні й ті самі які­
сні висновки щодо нинішнього статусу світу та його перспектив.
Звичайно, автори моделей не в усьому були згодні один з одним, ви­
користовували різні цифрові дані. Однак на загальному рівні їх ви-

316
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

сновки збігалися. Подальше глобальне моделювання підтвердило ви­

сновки, які Д. Медоуз, Г. Брукман та Д. Річардсон узагальнили так:
> не існує такої фізичної або технічної причини, на підставі якої
основні потреби людства не можуть бути незадоволені в найбли­
жчому майбутньому. Причиною незадоволення цих потреб на
сьогодні є певні соціальні та політичні структури, визнані норми
та погляди на світ, а не фізична обмеженість засобів і ресурсів;
> населення та фізичні (матеріальні) цінності не можуть зроста­
ти нескінченно на обмеженому просторі планети;
> людство не має повної та надійної інформації щодо фізичних
можливостей Землі задовольняти потреби населення, яке по­
стійно зростає, та накопичення капітальних цінностей. Існує
значна кількість обмеженої інформації, яку трактують як пе­
симістично, так й оптимістично;
> продовження нинішньої політики упродовж кількох десятиліть
не приведе до бажаного майбутнього або навіть до задоволен­
ня головних потреб людини. Наслідком стане посилення роз­
біжностей у рівні життя багатих та бідних, виснаження ресур­
сів і руйнування довкілля, погіршення економічних умов для
більшості населення;
> ураховуючи ці обставини, продовження нинішнього курсу на­
вряд чи буде можливим. У найближчі ЗО років світова економіч­
на система опиниться у перехідному періоді до статусу, який рі­
знитиметься від нинішнього не лише якісно, але й кількісно;
> неможливо зараз чітко визначити цей статус, він залежатиме
від рішень та заходів, що зараз приймаються;
> вважається вірогіднішим, що політика, яка швидко пристосо­
вує свій курс до фізичних і суспільних процесів свого часу,
дає найбільші результати і вимагає менше зусиль, ніж засоби,
що вживаються несвоєчасно. Коли проблема стає очевидною
для всіх, розв'язати її часто вже неможливо;
> хоча технічних прогрес є необхідним, жодна техніка, за ре­
зультатами глобального моделювання, сама по собі не може
привести до бажаного майбутнього. Перебудова соціальних і
політичних систем є незрівнянно ефективнішою;
> люди та країни перебувають у взаємозалежності одне від од­
ного у просторі та часі. Процеси, що здійснюються в якомусь
визначеному місці на планеті, мають наслідки, які інтуїтивно
неможливо передбачити та достатньою мірою визначити на­
віть за допомогою комп'ютерних моделей;
> виходячи із цієї взаємозалежності, деякі прості заходи, спря­
мовані на досягнення якоїсь обмеженої мети, можуть вияви­
317
Частина 2. Глобальний розвиток

тися шкідливими. Рішення мають прийматися в якомога ши­

ршому контексті часу, простору та інформації;
> співпраця у досягненні особистих і національних цілей час­
то є вигіднішою у кінцевому випадку для всіх сторін, ніж
конкуренція;
> багато планів, програм, договорів й особливо складних міжна­
родних угод засновано на таких уявленнях про світ, що є або
взаємовиключними, або перебувають у прямому протиріччі з
дійсністю. Багато часу витрачається на визначення й обгово­
рення нереальної політики.
Після проведення дев'ятої конференції Інституту аналізу приклад­
них наук з моделювання глобальних систем Д. Медоуз сформулювала
додаткові висновки:
> стабільний баланс між населенням, виробництвом матеріаль­
них благ і використанням ресурсів не є характерним для
структури нашої соціально-економічної системи. Ця структура
може забезпечити або підйом, або занепад. Історія підтверди­
ла саме таку циклічність за схемою: спочатку підйом, потім
занепад, потім застій на низькому рівні, потім знову підйом.
Створення стійкої системи з високим рівнем життя вимагає
не лише чіткого визначення соціальної стійкості як мети, а і
свідомої перебудови соціальної структури;
> допомога продуктами харчування або безпосереднє переда­
вання будь-яких предметів вжитку від багатих бідним виявля­
ється непродуктивним, за винятком екстрених випадків - воно
встановлює структуру залежності, а не самодостатності. Зале­
жність, у свою чергу, послаблює ті сили власної самостійності,
ініціативи та організації, які існують у бідного населення;
> ліквідація урядового втручання у справи світової торгівлі не є
ні панацеєю, як стверджують його апологети, ні загрозою.
Свобода торгівлі матиме складні та суперечливі наслідки, го­
ловний з яких - посилення спеціалізації;
> цілі економічного зростання країн третього світу, відомі як "Лі­
ма" та "третє десятиліття розвитку" подані так неточно, що не­
можливо визначити їх показники для моделювання, тому і дося­
гнення цих цілей є неможливим, а якщо і було б можливим, то
не привело б до поліпшення становища бідного населення зага­
лом, оскільки це є складовою частиною загальніших проблем;
> нові екзотичні технології, такі як виробництво синтетичної їжі
або ядерної енергії не є обов'язковими для розв'язання світо­
вих проблем і, можливо, є такими, що дорого коштують для
широкого використання;
318
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

> зростання національного продукту не є достовірним показни­

ком добробуту людини або прогресу;
> у межах існуючої системи будь-який намір допомоги бідним
перетворюється на допомогу багатих. Система наповнена ме­
ханізмами зворотного зв'язку, які повертають будь-які зміни в
колишню колію розподілу;
> для того, щоб працювати над будь-якою глобальною пробле­
мою, визначати вартості та політичні цілі як окремої людини,
так і суспільства загалом, життєво важливо зрозуміти, чому
люди є такими, якими вони є, чому вони приймають ті чи ін­
ші рішення, і, найголовніше, як це все можна змінити.
Ці широкі якісні узагальнення щодо становища у світі нікого не
можуть здивувати - усі знайомі з ними на тому чи іншому рівні. У
той же час ці узагальнення звучать революційно. Якщо б кожен
глибоко їх усвідомив та діяв відповідно до них, то ситуація у світі
вже зараз була б іншою.
Моделі глобальних систем показали, що ми живемо у взаємозалеж­
ному світі, поліпшення становища не є неможливим, але в той же час
не є гарантованим.
У 1982 р. Д. Медоуз, Г. Брукман та Д. Річардсон видали книгу про
перше десятиліття моделювання глобальних систем під назвою "На­
впомацки у темряві". Назву було взято з відомої байки Сафо, у якій
ішлося про людину, яка шукала ключ від будинку під вуличним ліхта­
рем не тому, що там його загубила, а тому, що там було світліше. Тоб­
то, цим вони хотіли сказати, що автори глобальних моделей вважали
б за краще говорити про щось світліше та приємніше, ніж глобальні
проблеми, але змушені спрямовувати свої зусилля туди, де більше
проблем. На думку авторів, найголовнішим наслідком глобального
моделювання стало фундаментальне перетворення власних поглядів
на світ. У висновках автори висловили свої погляди щодо досвіду пе­
ретворень та засобу мислення, до якого закликають глобальні моделі,
їх сутність полягає в такому:
> ми не повинні руйнувати систему, від якої залежить наше
існування;
> зубожіння не повинно бути, його можна попередити - експлу­
атація людини або народу іншими принижує як експлуатова­
ного, так і експлуататора;
> для окремих людей і цілих народів краще співпрацювати, ніж
ворогувати;
> любов до людства та майбутніх поколінь людей має бути та­
кою ж самою, як до своїх рідних;
> якщо ми не сприймемо ці принципи і не керуватимемося ни­
ми, наш світ не виживе;
319
Частина 2. Глобальний розвиток

> майбутнє в наших руках, і воно не буде ні гірше, ні краще то­

го, що ми самі збудуємо.
Новий, третій етап розвитку глобалістики припадає на другу по­
ловину 80-х pp. XX ст. Специфіка цього етапу полягає в динаміці
предмета дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на другий
план унаслідок історичних змін у політичній карті світу. На першому
та другому етапах фактично існували дві глобалістики - західна та
східна, два методологічних підходи - надкласовий і класовий. На тре­
тьому етапі домінує об'єктивний науковий підхід.
Міждисциплінарний характер глобалістики збагачується поглиб­
ленням прикладних методів дослідження найактуальніших проблем
розвитку. Для цього етапу притаманне деяке зниження уваги до зага­
льнотеоретичних проблем глобалістики, її зосередження на конкрет­
них виявах глобальних проблем.
Концепцію сталого розвитку було розроблено під керівництвом
директора Інституту світового спостереження Д. Брауна. Її розробка
стала наслідком дискусії щодо нової формули глобальної політики ро­
звитку з урахуванням нових принципів і потреб.
Базові положення концепції сталого розвитку були сформульовані у
доповіді Міжнародної комісії з довкілля та розвитку технології на чолі з
прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд (1987) і Порядку
денному для XXI століття в Ріо в 1992 р. Ця концепція була використана
при ухваленні спеціальної резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Еконо­
мічна перспектива до 2000 року і надалі" в 1987 р, згідно з якою сталий
розвиток рекомендується як один із засадничих принципів діяльності
міжнародних інституцій, урядів і неурядових організацій.
Ще у 1983 р. Міжнародна комісія з довкілля та розвитку технології
на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд розпоча­
ла роботу над звітом "Загальне майбутнє". Його було представлено Ге­
неральній Асамблеї ООН. Основні ідеї було сформульовано так: "У нас
спільна світова економіка, спільне світове довкілля, яке є основою те­
перішньої та майбутньої світової економіки, світового розвитку та
нормального способу життя, на яке заслуговують люди. Ми маємо на­
вчитися мислити глобально і на довготермінову перспективу. Світ
швидко скорочується у розмірах. Жоден район або країна не може
жити в ізоляції від решти світу. У нас спільна відповідальність за спі­
льне майбутнє. Ми маємо глибоко розібратись у нашій спільній полі­
тичній свідомості і зробити так, щоб довкілля та стабільний розвиток
приносили свої плоди, а не невідшкодовані збитки. Ми маємо змінити
своє ставлення до життя таким чином, щоб наш неухильний розвиток
і збереження культурних цінностей планети вийшли на передній
план. Ми маємо визнати, що багато в нашому сьогоднішньому став­
ленні до життя сприяє пограбуванню майбутнього наших дітей, чого
320
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

дійсно цивілізований світ не може припустити". На думку авторів до­

повіді, під сталим розвитком слід розуміти розвиток, який забезпечує
потреби нашого часу, але в той же час не загрожує можливостям
майбутніх поколінь задовольняти власні потреби.
У 80-ті pp. американський соціолог Е. Тоффлер запропонував мо­
дель хвилеподібного розвитку цивілізації. Ще у 70-х pp. у працях "Фу-
турошок" та "Екоспазм" він розробляв концепцію шоку від зіткнення
з майбутнім. Причину кризових явищ він убачає у прискоренні тем­
пів розвитку й ускладненні системи. У 1980 р. він разом з Г. Олвін
опублікував книгу "Третя хвиля". У 1984 р. виходить друком його
праця "Передумови та прогнози", у 1990 р. - "Зміщення влади, знан­
ня, багатство та примус на порозі XXI століття". На його думку, ру­
шійна сила суспільного розвитку - удосконалення нових технологій,
тобто сукупності знань, способи та засоби впровадження прогресив­
них виробничих процесів.
Перша хвиля почалася 8 тис. років тому і привела до утворення аг­
рарного суспільства.
Друга хвиля на межі XVII та XVIII ст. приводить до утворення інду­
стріального суспільства.
Третя хвиля приносить новий засіб життя, заснований на нових
методах виробництва та джерелах енергії. Виникає нова цивілізація -
"суперіндустріальна", або інформаційна. Її характерні риси:
> пріоритет знань. Суспільство базується на розумових здібнос­
тях, а не на фізичній силі;
> головна форма власності - інформаційна, отримана завдяки
знанням. Найефективніший інструмент влади наприкінці
XX ст. - знання. Розгортається боротьба за контроль над інфо­
рмацією, знаннями - "інформаційні війни";
> зміни в політичному житті.
Виходячи з концепції трьох якостей влади, перша, низька, розгляда­
ється як така, що ґрунтується на силі, примусі. Це найменш дієвий ін­
струмент влади, оскільки він використовується лише як форма приму­
су та покарання; друга - середньої якості - на багатстві. Воно є гнуч­
кішим, оскільки його можна використовувати як покарання і як за­
охочування, а також трансформувати в багато інших засобів впливу.
Влада вищої якості - це сила знань, що підпорядковують силу і багатс­
тво. Принцип меншості змінюється на принцип більшості, відбуваєть­
ся відмова від представницької демократії, децентралізація влади.
Головними гальмами на шляху розвитку вважаються війни, еконо­
мічні катастрофи, надактивність протидіючих політичних сил - про­
фашистських політичних об'єднань, політизованих релігійних течій,
патологічних форм екологічного руху та націоналістичних сил.
321
Частина 2. Глобальний розвиток

Четвертий етап розвитку глобалістики розпочався на межі

1980-1990-х pp., коли радикально змінилася геополітична структура
світу. На цьому етапі особливого значення набувають проблеми за­
безпечення глобальної безпеки, що знаходить відображення в потребі
активнішого формування таких напрямів наукових досліджень, як
політична глобалістика та екополітологія.
Серед найважливіших проблем національного та регіонального ха­
рактеру перше місце посідає створення ринкової економіки в держа­
вах колишнього СРСР та Китаї, а також раціональне урегулювання
регіональних конфліктів. На цьому етапі значна увага зосереджена на
якісному аналізі перспектив розвитку цивілізації. З'являється тенден­
ція дослідження взаємозалежності між довкіллям, світовим розвитком
та питаннями війни і миру. Іде активний пошук політичної парадиг­
ми світового розвитку в умовах загострення глобальних проблем. По­
ширення набуває прогнозування розвитку світового співтовариства в
умовах впливу на нього фундаментальних проблем сучасності, а та­
кож ретроспективний аналіз причин виникнення глобальних проти­
річ на попередніх етапах еволюції світового співтовариства. Вважа­
лося, що глобальні проблеми потрібно розв'язувати на локальному рі­
вні. Дослідження моделей національного розвитку здійснювалося з
урахуванням глобальних змін та можливих альтернатив поступально­
го розвитку світової цивілізації.
Набувають поширення концепції інформаційного суспільства як похі­
дні від теорії постіндустріального суспільства, згідно з якою історія людс­
тва - це процес проходження певних стадій технологічного розвитку.
Провідний американський футуролог Д. Несбіт видає книгу "Мега-
тенденції", у якій визначалися найкардинальніші напрями розвитку
суспільства. Він висловлює думку, що найважливішим стратегічним
ресурсом стає не капітал, як це було в індустріальному суспільстві, а
інформація, знання стають рушієм суспільного розвитку. У 1987 р.
він видає у співавторстві з американським футурологом П. Абурдін
працю "Нове відкриття корпорації". Учені вважають, що на зміну добі
"синіх" і "білих комірців" (виконавців ручної та рутинно-
організаційної праці) прийшла доба "золотих комірців" - людей най­
вищого рівня кваліфікації, великого обсягу сучасних знань.
Наступна книга Дж. Несбіта і П. Абурдін "Мегатенденції, рік
2000. Десять нових напрямів 90-х років" вийшла друком у 1990 р.
На думку авторів:
> перша мегатенденція зумовлена розвитком світової економі­
ки, зміцненням міжнародних економічних зв'язків, посилен­
ням позицій вільної торгівлі, зростанням ролі телекомунікацій

322
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

у прийнятті економічних рішень, появою нових джерел сиро­

вини і ресурсів, підвищенням ціни інтелектуальної власності;
> друга мегатенденція - ренесанс мистецтв, пов'язаний із розши­
ренням для людини свободи вибору своїх пріоритетів, зокрема
щодо способів проведення дозвілля, тягою людини до духовності;
> третя мегатенденція - час експериментів для врятування со­
ціалізму, унаслідок чого може з'явитися новий гібрид соціалі­
зму з ринковими механізмами, тобто з приватизацією засобів
виробництва, ринковими цінами;
> четверта мегатенденція визначає нове співвідношення глоба­
льного стилю життя й культурного націоналізму, що полягає в
тенденції до створення загального міжнародного стилю життя,
космополізації сучасного світу у взаємозв'язку з відродженням
національної культури, традицій. Проте націоналізм може по­
родити і відторгнення глобальних цінностей, особливо у краї­
нах, що розвиваються;
> п'ята мегатенденція - процес приватизації державного секто­
ра економіки;
> шосту мегатенденцію зумовлює змінена геополітична ситуа­
ція, передусім в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, який ха­
рактеризується значним економічним потенціалом, динаміч­
ністю розвитку;
> сьома мегатенденція пов'язана із залученням жінок на прові­
дні посади в політиці, економіці, бізнесі;
> восьма мегатенденція фіксує зростання значення для сучасної
цивілізації біотехнології;
> дев'ята мегатенденція зумовлена інтенсифікацією релігій­
них рухів;
> десята мегатенденція визначається як тріумф людини, за яко­
го девальвуються цінності колективізму, індивідуалізм розгля­
дається як етична відповідальність, спрямована на створення
нової реальності.
Висловлювалося припущення, що 90-ті pp. XX ст. стануть десяти­
літтям економічного розвитку, політичних реформ і культурного від-
'родження. Однак життя пішло за песимістичнішим сценарієм, не
вдалося врахувати негативні тенденції перехідного періоду:
> світову економічну кризу початку 90-х pp.;
> незадовільний хід перетворень у постсоціалістичних країнах;
> релігійне відродження у формі фундаменталізму та релігійного
фанатизму;
> дифузію сили.

323
Частина 2. Глобальний розвиток

Школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рі­

шень і компромісів). Особливого значення на сучасному етапі на­
буває Концепція універсального еволюціонізму М. Мойсеева. У ній
сформовано ідею коеволюції природи і суспільства, біосфери та лю­
дини. У своїх працях, зокрема "Бути або не бути людству" (1999),
"Доля цивілізації. Шлях розуму" (2000) він зауважував про необхід­
ність розробки стратегії людства, тобто сукупних дій людей, спро­
можних до початку екологічної катастрофи забезпечити коеволюцію
(тобто спільну еволюцію) людини й оточуючого середовища. Термін
коеволюція використовується біологією для визначення взаємоприс-
тосування біологічних видів у процесі їх еволюції. Під коеволюцією
розуміється спільний розвиток взаємодіючих елементів єдиної сис­
теми, який забезпечує збереження її цілісності. Елементи, що коево-
люціонують у межах системи, самі є системами. Протилежним кое­
волюції є розвиток конфліктного типу.
Зміни, що відбулися на світовій арені, вимагали нових підходів до ро­
зробки можливих альтернатив поступового руху людської цивілізації.
У статті американського політолога Ф. Фукуями "Кінець історії" було
сформульовано тезу щодо майбутньої безконфліктності світу. На його
думку, історія та її розвиток раніше відбувалися за рахунок нераціона­
льних факторів, на зміну яким зараз поступово приходять закони розу­
му. Людство від темної епохи закону сили пересувається до найбільш
логічного устрою, заснованого на досягненнях західної цивілізації, рин­
кової економіки та ліберально-демократичної ідеології. Ф. Фукуяма вва­
жає, що "виникає досить помітний консенсус щодо ліберальної демокра­
тії як системи правління, оскільки вона взяла гору над протилежними
ідеологічними концепціями. Завершується процес формування нових
цивілізацій. Починається новий етап розвитку єдиної світової цивіліза­
ції, який об'єднає світ у єдину раціонально функціонуючу систему.
Дедалі активніше в сучасній науці про міжнародні відносини ви­
вчається зв'язок між глобалізацією та регіоналізацією, або, інакше
кажучи, між світовою системою та регіональними підсистемами між­
народних відносин. У книзі "Шляхи історії: від стародавньої людини
до наших днів" (1994) російський учений І. Дьяконов виокремлює ві­
сім фаз історичного розвитку людства, які проходили з нерівномір­
ним прискоренням:
> перша фаза - від виникнення людини сучасного фізичного
типу та формування первісного ладу проходила упродовж 30-
40 тис. років;
> наступні чотири фази, від другої до п'ятої (середньовічної)
тривали близько 10 тис. років;

324
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

> шоста (імперсько-феодальна, або стабільно-абсолютистська)

продовжувалася 300 років;
> сьома (імперсько-капіталістична) тривала на Заході 100 років;
> восьма, посткапіталістична фаза, починається із середини
XX ст. Її головні ознаки:
• пошуки національної та етно-релігійної самобутності,
• поява зброї великої сили знищення,
• електронізація інформації та побуту,
• зрушення в соціальній структурі,
• прискорення зростання народонаселення,
• незалежність колоній.
Якщо за нею наступить нова фаза історичного розвитку, то можливі
два сценарії - оптимістичний і песимістичний. За песимістичним сце­
нарієм людство та більша частина біосфери вимруть не пізніше XXII ст.
Оптимістичний сценарій розвитку історії супроводжується інтегральним
сполученням не лише цивілізацій, але й Людини з Природою, створен­
ням ноосферного суспільства, здатного на коеволюцію з Природою.

Поняття глобальні проблеми в сучасному його розумінні почало ак­

тивно використовуватись у 60-х pp. XX ст., коли стало зрозумілим, що
накопичення серйозних
проблем і протиріч несе
загрозу існуванню людст­
7.4. Глобальні проблеми як фактор
ва. Починається дослі­ посилення взаємозалежності світу
дження тих змін, які від­
буваються у глобальній си­
стемі. Формується новий науковий напрям - глобалістика. Предме­
том її дослідження стає насамперед походження, вияви, шляхи, фо­
рми та засоби розв'язання глобальних проблем.
Під глобалістикою розуміється система наукових знань про генезу
та сучасний стан глобальних проблем, класифікація цих проблем і
визначення практичних іиляхів їхнього розв'язання.
Проблеми, які постають перед людством, мають різну природу і мас­
штаби. Одні з них є наслідком світової політики, другі - науково-
технічної революції та господарської діяльності людини, інші зумовлені
природними умовами існування людини. Однак лише деякі з них мають
глобальний характер, частина є регіональними або локальними.
Отже, під глобальними проблемами слід розуміти сукупність
життєво важливих проблем, від яких залежить соціальний прогрес
людства.
325
Частина 2. Глобальний розвиток

Сучасна наука виокремлює такі головні критерії глобальних про­

блем (критерії глобальності), як якісні параметри й ознаки, на під­
ставі яких різні проблеми оцінюються з погляду розповсюдження в
масштабах планети, актуальності, значущості та загрози людству:
> тією чи іншою мірою вони торкаються життєвих інтересів
усього людства, усіх держав і народів, кожної людини;
> є об'єктивним фактором розвитку сучасної міжнародної сис­
теми, тобто, незважаючи на специфічний вияв у межах окре­
мих країн та регіонів, мають усесвітній характер;
> набувають надзвичайно гострого характеру і загрожують іс­
нуванню всього людства;
> вимагають для свого розв'язання колективних зусиль усього
світового співтовариства.
Отже, головні характеристики глобальних проблем можна підсуму­
вати таким чином: планетарні масштаби вияву, комплексність і вза­
ємозалежність, значна гострота, динамізм.
Систематизація та класифікація глобальних проблем. Як і
будь-яке соціальне явище, глобальні проблеми вимагають системати­
зації та класифікації. До перших досягнень глобалістики можна від­
нести систематизацію і класифікацію глобальних проблем.
Класифікація - (від лат. розряд, група та робити) - це розподіл да­
ної множини предметів на класи відповідно до визначеної спільної
для даних класів ознаки, так, щоб ці класи складали у сукупності
цілісну систему. Вона здійснюється на підставі суттєвих ознак, які
характеризують внутрішню спільність предметів. Класифікація є
одночасно наслідком і важливим засобом наукового пізнання, тобто
передбачає та закріплює результати дослідження закономірностей
об'єктів, що класифікуються.
Систематизація - (від грец. устрій, порядок та закон) - це опис,
з'ясування спорідненості, групування у взаємопов'язані та взаємопід-
леглі групи, створення системи, яка б максимально вірно описувала
зв'язки та співвідношення, що існують між об'єктами. Систематиза­
ція глобальних проблем передбачає їх розгляд не окремо одну від од­
ної, а як цілісної системи, ураховуючи їх взаємопов'язаність і взаємо­
залежність з погляду їх діалектичної єдності.
Класифікацію глобальних проблем можна здійснювати:
> за джерелами виникнення,
> за їх характером.
За джерелами виникнення глобальні проблеми характеризуються
двоїстістю, яка свідчить про нерозривний зв'язок природних і соціа­

326
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

льних процесів. їх можна класифікувати так: "людина - природа",

"людина - людина".
До першої групи належать:
> проблеми населення Землі та його життєзабезпечення (продо­
вольча, енергетична, сировинна, задоволення матеріальних
потреб, демографічна);
> проблеми захисту довкілля (екологічні);
> проблема освоєння космічного простору і Світового океану,
їхнього використання в інтересах людини;
> проблема запобігання стихійним лихам і боротьби з їх наслід­
ками.
До другої групи входять:
> проблема ліквідації відсталості (економічної, культурної) країн,
що розвиваються;
> проблема захисту і розвитку "духовного середовища", при­
множення духовної культури;
> проблема вдосконалення освіти, інформатики;
> проблема боротьби зі злочинністю, міжнародним тероризмом,
наркоманією, іншими негативними соціальними явищами;
> проблема боротьби з найнебезпечнішими захворюваннями;
> проблема збереження миру.
За характером глобальні проблеми можна класифікувати так:
> проблеми переважно соціально-політичного характеру (запобі­
гання ядерній війні, припинення гонки озброєнь, мирне уре­
гулювання конфліктів, зміцнення системи загальної безпеки);
> проблеми переважно соціально-економічного характеру (від­
сталість і зубожіння);
> соціально-екологічні проблеми, зумовлені забрудненням довкіл­
ля, раціонального використання природного потенціалу планети;
> проблеми Людини (забезпечення прав і свобод).
Існують варіанти поділу на три групи компонентів: політичний,
економічний і соціально-економічний.
Кожний поділ дає можливість простежити взаємозв'язки як усере­
дині кожної з груп, так і між ними.
Сукупність глобальних проблем саме через свою гостроту стала
об'єктом запеклих суперечок і дискусій як у наукових, так і у полі­
тичних колах. Саме переміщення глобальних проблем у центр полі­
тичного життя сприяє розробці конструктивних програм щодо їх роз­
в'язання на міжнародному рівні.

327
Частина 2. Глобальний розвиток

Глобалістику не слід розуміти як якусь окрему або спеціальну нау­

кову дисципліну, що виникають зазвичай внаслідок диференціації
наукового знання або на
стику суміжних дисцип­
лін. Глобалістика вини­
7.5. Провідні напрями глобалістики кає внаслідок інтегра­
ційних процесів, які
притаманні для сучасної
науки і є сферою досліджень і пізнання, де різні наукові дисципліни
та філософія у взаємодії одна з одною, кожна з позицій свого предме­
та і методології аналізують різні аспекти глобалізації, пропонуючи
власне розв'язання глобальних проблем, розглядаючи їх не відокрем­
лено одну від одної, а як цілісну систему.
У глобалістиці можна виокремити такі провідні напрями:
> політичну глобалістику,
> глобальну історію,
> глобальні проблеми міжнародної безпеки,
> глобальні проблеми демілітаризації та конверсії,
> економічну глобалістику,
> соціальну глобалістику,
> інформаційну глобалістику,
> екологічну глобалістику,
> цивілізаційну альтернативістику.
Політична глобалістика. Політична глобалістика - один з наймо­
лодших напрямів сучасної політичної науки.
Експерти ЮНЕСКО ще в 1948 р. визначили такі головні напрями
сучасної політології: це політична теорія (політична теорія, історія
ідей); політичні інститути (конституції; центральний уряд; регіональне
і місцеве управління; державна адміністрація; партії, групи і суспіль­
на думка; міжнародні відносини (міжнародна політика, міжнародні
організації, міжнародне право). Цілком зрозуміло, що на сучасному
етапі цей перелік має бути розширений за рахунок включення до ньо­
го такого нового напряму, який досліджує закономірності функціону­
вання і розвитку політичної сфери та політичного життя глобального
суспільства у контексті виборювання, утримання контролю, реалізації
та функціонування політичної влади на глобальному, цивілізаційно-
територіальному, державно-національному, регіональному і локаль­
ному рівнях управління.
Політична глобалістика є складовою частиною системи політичних
наук. У процесі розвитку глобалістики значна увага приділяється до­
слідженню та пошуку шляхів розв'язання світових проблем, які ма­
ють політичний характер. Це привело до виникнення політичної гло-
328
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

балістики (від лат. globus - шар) спочатку як системи знань про по­
літичні аспекти глобальних проблем.
У генезі політичної глобалістики слід виокремити чотири основних
підходи до пізнання глобальних проблем під політичним кутом зору:
> дослідження політичних аспектів загальнолюдських проблем
загалом;
> політологічний аналіз окремих планетарних проблем та їх вза­
ємозв'язків як із системою міжнародних відносин, так і з кон­
кретними напрямами світової політики;
> дослідження вияву глобальних проблем у конкретних регіонах
та їх впливу на розвиток там політичної ситуації;
> формування теоретико-методологічних засад політико-
глобальних досліджень.
Політична глобалістика в широкому розумінні - це напрям у су­
часній глобалістиці, що досліджує політичні аспекти процесу глобалі­
зації, визначає політичні шляхи розв'язання глобальних проблем.
Методологією політичної глобалістики є цивілізаційний або соціоку-
льтурний підхід, що розглядає процес глобалізації як можливий або
бажаний наслідок політичного діалогу цивілізацій.
У межах цивілізаційного підходу предметом політичної глобаліс­
тики є дослідження процесу глобалізації в його історичній динаміці -
як становлення єдиного взаємозалежного світу шляхом творчого діа­
логу цивілізацій.
Завдання політичної глобалістики:
> порівняльний аналіз політичних стратегій міжцивілізаційних
відносин;
> обґрунтування гуманітарної миротворчості як гідної відповіді
на рецидиви "нового варварства" та бездуховності;
> порівняльний аналіз основних соціокультурних цінностей сві­
тових цивілізацій, що визначають цінності виміру політичного
діалогу у глобальному світі, становлення "нового універсаліз­
му" шляхом осягнення різноманіття планетарного буття;
> розробка ідей гуманітарного глобалізму як альтернативи уні-
формізму та гегемонізму у глобальному світі;
> обґрунтування нової концепції гуманітарного консенсусу як
процесу узгодження цінностей різних цивілізацій;
> дослідження нових проблем формування глобального простору
та часу;
> порівняльний аналіз можливих альтернативних шляхів гло­
балізації;
> дослідження можливих деформацій розвитку у процесі глоба­
лізації (масова культура, антицінності, нееквівалентний хара­
ктер інформаційного обміну).
329
Частина 2. Глобальний розвиток

У процесі розвитку глобалістики значна увага приділяється дослі­

дженню та пошуку шляхів розв'язання проблем, які мають політичний
характер. До їх складу
належать проблеми, по­
7.6. Глобальні проблеми в'язані зі сферою міжна­
демілітаризаціїта конверсії родних відносин, зокре­
ма проблеми демілітари­
зації та конверсії.
За всю історію цивілізації, за приблизними підрахунками військових
істориків, відбулося близько 15 тис. воєн різного масштабу. Це озна­
чає, що щороку людство вело не менш трьох, а кожне сторіччя - близь­
ко трьохсот воєн. Війни забрали понад 3,6 млрд людських життів - бі­
льше, ніж жило на Землі в 70-х pp. XX ст. У них було зруйновано та
знищено цінностей на астрономічну суму, якої, за підрахунками дослі­
дників, могло б вистачити для забезпечення всім необхідним ниніш­
нього населення земної кулі протягом п'яти тисяч років.
Звернення до нового усвідомлення глобальної історії знайшло відо­
браження у спробі Римського клубу вперше відійти від традиційної
системи доповідей для клубу і підготувати доповідь самого клубу, яка
є системним аналізом попередньої його діяльності, узагальнює резуль­
тати попередніх доповідей і пропонує програму дій для розв'язання
світових проблем. Редагування цієї доповіді було зроблено А. Кінгом
та Б. Шнайдером, їх книга "Перша глобальна революція" побачила
світ у 1990 р. Найважливішим став висновок відносно того, що хоча
спроби розв'язання глобальних проблем у межах окремих держав
приречені, у той же час існують три групи проблем, які потребують
невідкладного розв'язання як на рівні глобальному, так і на рівні
окремих країн. Це: конверсія військової економіки і переведення її на
мирні рейки, проблеми енергетики та глобального потепління і про­
блеми світового розвитку, насамперед зубожіння та нерівності країн.
Отже, конверсія є однією із ключових глобальних проблем, від роз­
в'язання якої залежить доля людства. Глобальність проблеми конверсії
полягає в тому, що у її здійсненні або у рухах за її здійснення прямо
чи опосередковано задіяні держави, міжнародні організації, суспільні
рухи чи окремі особи. Суттєві зміни у системі поглядів на проблеми
демілітаризації та конверсії спричинені тенденцією до цілісності гло-
балізованого світу на тлі такого суперечливого явища як зниження
ролі національних держав у розробці, прийнятті і реалізації політич­
них, економічних і воєнно-політичних рішень у процесі їхнього вклю­
чення в інтеграційні формування за одночасного зростання націона­
льної самосвідомості. Констатовані теоретиками політології міжнаро­
дних відносин нероздільність понять і тісний взаємозв'язок цих явищ
330
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

та процесів не тільки не спрощують їхнє розуміння, але і породжують

низку додаткових складнощів, викликаних, з одного боку, мінімізаці­
єю традиційних загроз національній і регіональній безпеці, що мали
витоки в експансіоністських війнах, а з іншого - появою раніше не­
знаних загроз національній і планетарній безпеці. Незавершеність
безпрецедентно складного історичного етапу формування постбіполя­
рної системи міжнародних відносин за паралельної появи позаміліта-
рних загроз самому існуванню людства на тлі швидких і водночас гі­
гантських зрушень у науково-технічному прогресі, особливо в най­
більш високотехнологічних галузях і виробництвах, актуалізують цілі­
сне дослідження конверсії як суспільного феномена.
У західній міжнародно-політичній науці увага до цієї проблематики
позначилася після закінчення Першої, й особливо Другої світових
війн. Саме поняття конверсії з термінологічного погляду пройшло кі­
лька стадій розвитку.
Як науковий термін конверсія (як, до речі, і реконверсія) вперше
використовується в США, Великій Британії і Франції після Першої
світової війни. Він починає активніше вживатись у США та країнах
Заходу по завершенню Другої світової війни. У політології і політеко­
номії вживався переважно термін реконверсія у тому сенсі, як нині
вживається поняття економічна конверсія, тобто: широка стратегія
переведення мілітаризованої національної економіки на мирні рейки.
Співвідношення між поняттями реконверсія та конверсія у такому
розумінні було вдало показано американським фахівцем у галузі во­
єнної конверсії Л.Дж. Дюмасом. Зокрема, за його аргументацією, у
міру втягування США у воєнні дії багато з фірм, які доти займалися
звичайним цивільним бізнесом, почали переходити на виробництво
воєнної техніки та зброї. Після закінчення війни вони повернулися до
свого довоєнного бізнесу - "реконверсувалися". Для них військове ви­
робництво було лише тимчасовим відхиленням від цивільного вироб­
ництва. Конверсія ж як така передбачає перехід від воєнного вироб­
ництва на цивільне.
У радянській науковій думці теж з'являється свій варіант терміна
реконверсія, ідентичний поняттю конверсія. Такий підхід зберігся
фактично до 90-х pp. XX ст.
У західній історіографії термін конверсія активно використовували
на початку 60-х pp. XX ст. прихильниками примусового планування
випереджаючих заходів з переведення оборонних підприємств на ци­
вільні рейки (С. Мелман, В. Леонтьев, Т. Вайс, Дж. Макговерн). Тако­
му підходу характерна асоційованість із проблемою роззброєння.
Офіційні американські джерела визначали конверсію як політич­
ний, економічний і технічний процес забезпечення впорядкованого
331
Частина 2. Глобальний розвиток

переведення ресурсів, що зараз використовуються на воєнні ділі, на

альтернативні цивільні потреби. Американський економіст С. Мелман
акцентує увагу на тому, що конверсія - це перехід від військового до
цивільного господарства, який включає планування і здійснення змін
організаційного, технічного, професійного, економічного характеру,
необхідних для переорієнтації обробної промисловості, лабораторій,
навчальних інститутів, військових баз та інших об'єктів з військового
на цивільне використання.
У радянській міжнародно-політичній науці термін конверсія почи­
нає широко використовуватися лише з 1988 p., після виступу
М. Горбачова з трибуни ООН (7 грудня), де він заявив про конверсію
як перехід від економіки озброєнь до економіки роззброєнь. У листо­
паді 1991 р. було підписано першу спільну радянсько-американську
декларацію з конверсії військового виробництва.
Поворот до без'ядерного, ненасильницького світу неможливий без
послідовної реалізації конверсії. Конверсія військової промисловості
на цивільні рейки - це не тільки військово-політичний процес, а й со­
ціально-економічний імператив наших днів. Без нього неможливе ро­
зв'язання ані національних господарських проблем окремих країн, ані
глобальних проблем людства.
Отже, на межі 80-90-х pp. XX ст. конверсію почали розглядати як
важливу складову планомірного цілеспрямованого процесу деміліта­
ризації і роззброєння. В очах світового співтовариства конверсія і
демілітаризація розглядалися як свідчення миролюбних принципів
зовнішньополітичного курсу. У цій ролі конверсія починає постійно
фігурувати в документах найвпливовіших міжнародних організацій,
зокрема ООН, міжнародних конференцій, починаючи зі спеціальної
Міжнародної конференції з проблем взаємозв'язку між роззброєнням і
розвитком під егідою ООН у серпні-вересні 1987 р.
Практично всі вчені, що вивчають конверсію, пропонують своє ви­
значення конверсії відповідно до предметних меж досліджуваних ни­
ми наук і наукових напрямів. Дещо звуженим є розгляд конверсії ли­
ше як складової демілітаризації, оскільки деякі її аспекти виходять за
такі межі, а тому демілітаризацію розглядаємо як суміжну категорію.
Звужене тлумачення конверсії породило цілу низку визначень, які
перебували суто у військово-економічній площині, не беручи в розра­
хунок такі важливі аспекти конверсії, як соціальні, екологічні, гумані­
тарні, політичні та міжнародно-політичні.
З першої половини 90-х pp. XX ст. зміст терміна конверсія значно
розширюється. Так, у країнах СНД в торгівлі зброєю стали викорис­
товувати термін експортний варіант конверсії.

332
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

На сучасному етапі зміст цього поняття має бути значно розшире­

ним. Адже конверсія є і складним системним явищем, у якому поєд­
нуються економічні, внутрішньо- та зовнішньополітичні, військові й
інші аспекти.
Необхідним є застосування системного підходу до аналізу конверсії
з урахуванням конверсії умів та екологічного аспекту. Як ще одну
складову розглядають екологічну конверсію. Тут потрібні специфічні
пояснення. Сьогодні не слід доводити, що прогрес за однією групою
параметрів (ефективність у виконанні цільових функцій) зазвичай
супроводжується регресом - нагромадженням згубних побічних ефек­
тів для екології, здоров'я людей, соціальних відносин і спілкування,
культурних традицій тощо.
Переорієнтація науково-технічного прогресу означає зміну пріори­
тетів у виробництві товарів і послуг, відповідно й у напрямах науко­
вого пошуку. У найрозвиненіших країнах уже почався процес част­
кового заміщення цінностей задоволення цінностями здоров'я, здоро­
вого оточення, освіченості, розвитку культурного середовища і соціа­
льних можливостей для себе, дітей і нащадків тощо.
Ще одна важлива складова - це конверсія воєнної науки і конверсія
новітніх технологій. Її виокремлення набуває поширення ще із сере­
дини 80-х pp. XX ст.
Отже, різні погляди відносно сутності конверсії високою мірою
залежать від специфіки підходу до об'єкта дослідження залежно від
того, яку науку представляє той чи інший дослідник. Термін конвер­
сія використовується науковим апаратом багатьох наук, у тому чис­
лі і в міжнародно-політичній галузі. Наявність багатьох визначень
поняття конверсія свідчить про залежність змісту поняття від кон­
тексту його використання, а також про відсутність консенсусу від­
носно його визначення та неоднозначності розуміння різними нау­
ковими школами та дослідниками.
Загалом же зміст терміна постійно розширюється. З'являються до­
слідження, які претендують на комплексний аналіз проблеми з ураху­
ванням усіх її складових. Конверсія починає розглядатися як процес,
який відбувається у багатьох вимірах і здійснює вплив на всі сфери
життя суспільства.
Розширене тлумачення поняття конверсії передбачає її розгляд як
об'єктивного процесу розвитку суспільства, з яким воно зіштовхуєть­
ся протягом усієї своєї історії. У такому розумінні конверсія існує так
довго, скільки пам'ятає себе цивілізація, впливаючи на природний
прогрес останньої.
На тлі зазначених розходжень і розмаїття підходів цілком природ­
ним є прагнення вчених і практиків, пов'язаних з розв'язанням про­
333
Частина 2. Глобальний розвиток

блеми конверсії, до налагодження міжнародної співпраці з метою об­

міну накопиченим досвідом. Цілісний підхід до вивчення проблеми
конверсії потребує врахування її міжнародно-політичних аспектів і
міждержавної взаємозалежності. Саме таке розуміння терміна дозво­
ляє від проблеми конверсії військово-промислового комплексу згодом
перейти до конверсії як потреби глобальних змін в усіх сферах життя,
а також у масовій свідомості в напрямі конструктивних перетворень.
Серед інших причин існуючих розходжень уже у ставленні до са­
мого поняття виокремимо, по-перше, той факт, що аналіз деяких
проблемних аспектів і.складників конверсії потребував об'єднання
поглядів кількох наук, які спеціалізуються на дослідженні якраз тих
чи інших аспектів конверсії. По-друге, у тому, що деякі складники
предмета дослідження конверсії як окремі об'єкти наукового аналізу
перебувають на межі двох або більше наук чи наукових напрямів. До
того ж складність полягає в тому, що саме явище якісно еволюціонує
у часі - особливо інтенсивно з другої половини XX ст., коли людство
під загрозою ядерного катаклізму вимушене більше уваги приділяти
питанням колективної безпеки, а водночас на обговорення світових
лідерів дедалі частіше виносяться питання роззброєння і паралельно -
конверсії у її розумінні як стратегії і політики переведення підпри­
ємств ВПК на мирне виробництво.
Застосування принципу історизму вимагає врахування еволюцій­
ного аспекту конверсії. За сутнісними характеристиками попередни­
ком чи передвісником конверсії прийнято вважати демілітаризацію.
Таким історичним чинником і пояснюється періодичне паралельне
застосування термінів демілітаризація і конверсія. Разом з тим, не
можна випускати з поля зору і той факт, що конверсія як явище бере
свої початки у стародавніх часах, тому що є об'єктивним процесом
розвитку суспільства, з яким воно зіштовхується протягом усієї своєї
історії, сповненої численних війн. Знову таки із цих причин якраз і
зазначаємо історичну і категоріальну близькість чи, точніше, парале­
льність демілітаризації та конверсії. Адже у процесі існування тих чи
інших людських цивілізацій і відповідної еволюції міжнародних сис­
тем однією з головних завжди була проблема війни та миру. У нашо­
му конкретному вимірі - це проблема мілітаризму, а згодом і конвер­
сії. Складність визначення конверсії й аналізу явища полягає тому і в
необхідності виокремлення його з кола інших явищ чи процесів, що є
подібними або суміжними.
З огляду на те, що конверсія складне системне явище, свідченням
чого є навіть походження самого терміна конверсія (від лат. conversio
- перетворення, зміна ), необхідно зупинитися на історичній еволюції
явища конверсії.
334
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

Можна умовно стверджувати, що про явище конверсії в його найпро­

стішому розумінні вперше згадується в базових релігійних настановах,
представлених у таких документах, як Тора, Біблія, Коран тощо. Слова у
книзі Екклесіаста, "Час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час бу­
дувати, час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати. Час
кидати каміння і час його піднімати... час для війни і час для миру"
співзвучні зі словами пророка Мохаммеда про необхідність переходу пі­
сля військового походу від "малого джихаду" до "великого джихаду". Під
"малим джихадом" розумілась війна, насамперед священна війна з неві­
рними з метою їх добровільної конверсії у правовірних, оскільки, як не­
одноразово сказано в Корані, мусульмани не повинні першими розпо­
чинати війну і навертати в іслам силою. Під "великим джихадом" розу­
мілася насамперед боротьба з внутрішніми "духовними" ворогами, за
встановлення гармонійного та справедливого миру.
Іудаїзм, християнство й іслам, як і більшість інших релігій мають
багато в чому спільні моральні принципи. Мир завжди був важливим
і вічним об'єктом пошуків людства. Головний моральний заповіт як
трьох світових релігій - буддизму, ісламу та християнства, так і релі­
гій національних - індуїзму, даосизму, конфуціанства та інших - це
прагнення до збереження миру.
Мир є ідеалом Тори - священної Книги законів іудаїзму на івриті,
якому у християнстві в деякій мірі відповідає частина Старого Завіту
(П'ятикнижжя Мойсея). В індуїзмі та буддизмі християнському прин­
ципу не вбивай відповідає ахимса (ненасильство, не заподіяння лиха
всім живим істотам ані в думках, ані на словах, ані в діях). Даосизм
закликає до неконфліктності, миролюбства і толерантності.
Маємо підстави говорити про спільні релігійні моральні принципи,
які закладають ідеологічне підґрунтя боротьби з різними формами
неадекватного використання збройної сили, особливо з війнами,
збройними конфліктами, терористичними актами як національного,
так і регіонального та глобального масштабів, для здійснення демілі­
таризації та конверсії.
Отже, конверсія виникає з появою цивілізацій і держав, міждер­
жавного протистояння та війн у сучасних уявленнях про їх причини і
характер. Посилання на епос дозволяють помітити ознаки мілітариз­
му і демілітаризації, переведення національної економіки на перева­
жно воєнне виробництво та наступної конверсії ще за первісного ла­
ду. Приблизно в III—II тис. до н. е. частина людства зробила величез­
ний прорив і перейшла від первісності до цивілізації. Як слушно за­
значає російський дослідник Ю. Яковець, говорити про війну як про
регулярне політичне явище можна лише з появою держав, чиєю най­

335
Частина 2. Глобальний розвиток

важливішою функцією була військова, що виконувалася спеціалізо­

ваною групою людей - військовослужбовців, що стало одним зі ступе­
нів розвитку суспільного поділу праці. У цей же час (приблизно в
III тис. до н. е.) виникла військова економіка - групи ремісників, хлі­
боробів, торговців, що спеціалізувалися на виробництві озброєнь і за­
собів захисту від них, будівництві оборонних споруджень, постачанні
армії зброєю, збруєю, продовольством тощо. Після завершення війни
вони переорієнтовувалися на забезпечення мирних потреб стародав­
нього суспільства, тобто відбувався процес конверсії та/або реконве­
рсії (яскравий приклад останньої бачиться у роботі ковалів, які у дав­
ні часи залежно від мирної чи воєнної ситуації виробляли приладдя
для аграріїв або військових).
До певної міри можна стверджувати, що війни давніх епох і часів
після свого завершення давали своєрідний поштовх розробці нових
технологічних ідей і виробництв, що з'являлися внаслідок мобілізації
умів і людського потенціалу під загрозою і в ході війни. Таким чином,
конверсія у її первісному розумінні (якщо ми умовно відійдемо від
антигуманно'! суті війни) ставала спонукою для економічного поступу
людства та появи нових виробництв і цілих галузей.
Російський історик І. Дьяконов висловлює припущення, що прогрес
у виробництві зброї безпосередньо впливав на зміну виробничих від­
носин, відігравав вирішальну роль у переході від однієї фази людсь­
кого суспільства до іншої, якщо зміни у військовій технології супро­
воджувалися зміною ціннісної орієнтації. З цього погляду розвиток
військових технологій можна вважати фактором суспільного прогре­
су. Усе ж діалектичний підхід змушує кожного разу враховувати й не­
гативну, руйнівну роль армій, гонки озброєнь і воєн у динаміці суспі­
льства: відволікається від виробництва матеріальних і духовних цін­
ностей найактивніша і найкваліфікованіша частина суспільства, під
час військових зіткнень гинуть десятки й сотні тисяч, а то й мільйони
людей, руйнуються міста, безслідно втрачаються культурні цінності.
Війни спричинили зникнення багатьох процвітаючих держав і цивілі­
зацій. Кожна з війн завершувалася як демілітаризацією, так і конвер­
сією, що у давні часи не потребувало надмірних зусиль і фінансуван­
ня у сучасному розумінні.
Слід зазначити, що історія Росії цілком і нерозривно пов'язана з ве­
денням війн, мілітаризацією та її зворотною стороною -демілітари­
зацією і конверсією. Лише за період з XIV по XX ст. вона загалом про­
воювала 329 років. Країна та її народ століттями витрачали величезні
ресурси на підготовку і ведення війн, займалися воєнною справою, змі­
цненням своєї безпеки, модернізацією армії та воїнства. І якраз у ході

336
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

підготовки до збройних конфліктів і їх ведення відбувався двоєдиний

процес створення нових видів зброї та устаткування, які у певних мо­
дифікаціях знаходили вжиток у цивільному виробництві.
Імперіалізм початку XX ст. значно розширив територіальні межі
ведення воєн. Виникає поняття світова війна. Зростають темпи мі­
літаризації суспільства, вона поступово набуває глобального характе­
ру. Зростає й кількість держав - учасниць воєн. Якщо в минулих сто­
літтях у війнах зазвичай брали участь лише кілька країн, населення
яких становило невеличку частину жителів землі, то в Першу світову
війну було втягнуто 38 країн, а у Другу - 61 країну, понад 80 % жите­
лів земної кулі. Людські жертви та руйнування від світових воєн були
надто великими. Набуття глобальності процесами мілітаризації, гло­
балізація форм і засобів ведення війни призводить до того, що і про­
блема конверсії набуває глобального характеру, а її розв'язання стає
можливим лише в межах усього світового співтовариства.
Імперіалізм вносить деякі зміни в розвиток мілітаризму. По-перше,
змінилися масштаби і глибина його впливу на суспільство. По-друге,
мілітаризм охоплює всі сфери суспільного життя будь-якої країни не
тільки під час війни, а й у часи мирного розвитку. Винайдення нових
видів зброї - досконаліших і дорожчих - призвело до того, що вироб­
ництво зброї та мілітаризована наука стають невід'ємним фактором
розвитку економіки.
Необхідно визначити динаміку конверсії в умовах зміни міжнарод­
них систем та в різних політичних системах. Наслідком визнання ци­
клічності як засобу функціонування глобальної політичної системи є її
аналіз як нормального руху структурних змін цієї системи. Цикл гло­
бальної політичної системи включає до себе як негативні, так і пози­
тивні зворотні зв'язки. Розподіл часової структури дії системи може
поділятися на фази, першою з яких традиційно була фаза інтенсив­
ного політичного конфлікту, такого як війна.
Здійснений у частині 5 історичний аналіз міжнародних систем з вио­
кремленням етапів їх розвитку дає нам змогу визначити динаміку про­
цесів мілітаризації/демілітаризації та конверсії в часовому вимірі. Про­
цеси демілітаризації та конверсії характерні для етапів формування і
стабілізації системи. На етапі розпаду системи, навпаки, відбуваються
процеси мілітаризації. Винятком можна вважати розпад Ялтинсько-
Потсдамської системи, коли розпочалася масштабна конверсія, але про­
цес розвалу системи збігся із завершенням холодної війни. З огляду на
те, що конверсія відбувається фактично після будь-якої війни, цілком
логічно, що цей процес мав місце і по завершенню холодної війни.
На етапі становлення Версальсько-Вашингтонської системи при
всій суперечливості повоєнні договори на перших порах вносили пе­
вний порядок у міждержавне спілкування, пропонували політичні,
337
Частина 2. Глобальний розвиток

юридичні і морально-етичні критерії, керуючись якими країни і на­

роди теоретично могли уникати великих воєн і взаємного знищення.
Після завершення Першої світової війни у контексті перебудови
міжнародних відносин було проведено демілітаризацію і конверсію як
у країнах-переможницях, так і в країнах, що зазнали поразки. Від­
мінність у здійсненні цього процесу полягала в тому, що країни, які
програли Першу світову війну, підлягали примусовій демілітаризації.
Радянська Росія провела вимушену конверсію (внаслідок зовнішньо­
політичної та внутрішньополітичної ситуацій, у яких вона опинилася);
країни-переможниці провели синхронну конверсію. Спільним у здій­
сненні демілітаризації та конверсії для всіх країн було те, що цей
процес став наслідком їх підвищеної мілітаризованості напередодні
та в період Першої світової війни.
Однак демілітаризація та конверсія стали надто варіативними, по­
збавленими єдності. Розходження в підходах різних силових полюсів
закріплювалися в договорах часткової географічної дії, які часто ігно­
рували те загальне, що мало бути властиве міжнародним відносинам,
якби вони базувалися винятково на засадах Версальсько-
Вашингтонської системи. Версальсько-Вашингтонська система не ста­
ла вирішальною спонукальною причиною конверсії, вона радше була
вимушеною стратегією всіх держав - учасниць руйнівної війни. Ця си­
стема була спрямована на демілітаризацію та конверсію у країнах, які
зазнали поразки, що значною мірою зумовило неминучість появи ново­
го витка мілітаризму в переможених країнах, які зробили ставку на
помсту. Після приходу до влади нацистів у Німеччині знову почав
встановлюватися пріоритет воєнної промисловості. Комплексну демілі­
таризацію так і не було здійснено, що в кінцевому випадку призвело до
обмеженого варіанту конверсії. На етапі кризи Вашингтонського та
Версальського порядків і ліквідації Версальського порядку та встанов­
лення німецької гегемонії в Європі з 1929 по 1939 pp. відбувалася вже
форсована мілітаризація. Причиною стала чітка перспектива світового
конфлікту з участю всіх провідних акторів міжнародної системи.
Глобально значимий перегляд міжнародної системи після Другої
світової війни став неминучим наслідком як самої руйнівної війни,
так і переосмислення вад Версальсько-Вашингтонської системи. Ба­
гато в чому конверсійний по суті План Маршалла і створення НАТО
стали гарантами конверсії західних ВПК через об'єднання зусиль і ре­
сурсів на ниві безпеки. Біполярність унеможливлювала перехід до ре­
альної демілітаризації, хоча й не надто стримувала конверсію завдяки
активній безпековій співпраці на кожному із системних полюсів.
У 50-ті pp. XX ст. в Німеччині було проведено наймасштабнішу з іс­
торично відомих конверсію. Військові статті Паризьких договорів
10 лютого 1947 р. визначили основи демілітаризації та реконверсії. Як
338
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ
f---------------------------------------------------- =
наслідок відповідні процеси враховували особливості конкретних дер­
жав. Головним проявом цього стало поступове включення переможених
держав до складу союзників і партнерів відповідно Заходу і СРСР.
Характерним для США стало попереднє планування конверсії в ме­
жах своєї традиційної геополітики, базованої на засадах доктрини ізо­
ляціонізму, наслідком чого стала модернізація збройних сил. Вимушена
конверсія в СРСР більше нагадувала демілітаризацію, а зростаючі війсь­
кові витрати гальмували процес та знижували його ефективність.
Період із 50-х pp. XX ст., відомий як аналітичний етап конверсії,
характеризується науковими розробками програм і проектів законів
із проблем конверсії. У другій половині 70-х pp. процес конверсії, осо­
бливо на Заході, починають сприймати як складний динамічний про­
цес - демократичну структурну перебудову господарства. У 80-ті pp.
посилюється міжнародна співпраця між громадськими організаціями
на підтримку конверсії.
Виникнення та розвиток атомної, а потім ядерної зброї докорінно
змінили умови існування людства. З появою нового виду зброї масо­
вого знищення історія людства поділилася на два періоди: доядерний
та ядерний. Те, що було нормою і правилом для доядерної епохи, ви­
явилося непридатним для ядерної. Велика війна стає тотальною ката­
строфою, а тому вважається неможливою. Проте розуміння того, що в
цій війні переможця не може бути, приходить не одразу. Мілітаризм у
ядерний період в історії людства всього лише зазнає певних змін. Цей
період можна поділити на кілька етапів: друга половина 40-х - 60-ті pp.
XX ст. - конверсія в одних країнах, насамперед у тих, що найбільшою
мірою були втягнуті у війну, відбувається практично водночас з еска­
лацією холодної війни та гонки озброєнь за участю переважно ключо­
вих акторів системного протистояння (США і СРСР); 70-ті pp. XX ст. -
здійснюються декларативні заяви про високий потенціал конверсії в
умовах спроби розрядки міжнародних відносин, але реальних зру­
шень у цій сфері життєдіяльності держав не сталося; початок - сере­
дина 80-х pp. XX ст. - нове загострення міжнародних відносин, новий
етап гонки озброєнь, конверсія відбувається спорадично в державах,
які не мали безпосереднього відношення до американо-радянського
протистояння; середина 80-х - 90-ті pp. XX ст. - завершення холодної
війни, криза старої і становлення нової системи міжнародних відно­
син, об'єктивно закономірна демілітаризація переважно в нових не­
залежних державах, де відбувалися не надто вдалі спроби конверсії з
паралельними пропозиціями не допустити розпаду єдиного (радянсь­
кого) ВПК як потенційного джерела поповнення бюджету і винайден­
ня коштів для фінансування конверсії.

339
Частина 2. Глобальний розвиток

Руйнація Ялтинсько-Потсдамської системи принципово відрізняла­

ся від усіх історичних аналогів. Вона відбулася мирним шляхом, їй
передувало проведення конверсії.
Нова система міжнародних відносин, яка ще формується, відмінна
від всіх попередніх. У ній переплітаються і взаємодіють традиційні
сили та нові фактори. Розширюється коло суб'єктів міжнародних від­
носин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Процеси глобалізації
та їх наслідки змушують надати фундаментально нові орієнтири полі­
тиці держав у галузі конверсії. Відбувається космополітизація світової
політики, що впливає на характер і зміст конверсійних процесів.
Об'єктивна потреба конверсії зіштовхується з тенденцією до поси­
лення військової могутності держав, поширення мілітаризму на нові
простори. Найбільшим каменем спотикання в конверсії є ВПК. Існує
нагальна потреба у міжнародній програмі конверсії, що встановила б
зниження квот на військове виробництво держав.
Особливістю конверсії в умовах формування нової системи міжна­
родних відносин стала активізація міжнародної співпраці.
Таким чином, приходимо до висновку, що жодна з міжнародних
систем XX ст. не забезпечувала адекватних умов для оптимального
проведення мирної конверсії:
> Версальсько-Вашингтонська система швидко вичерпала свою
декларативну спрямованість на створення загальної системи
безпеки і спричинилася до нового витка мілітаризації в Європі.
> Ялтинсько-Потсдамська система, вилившись у початкову ви­
мушену демілітаризацію після руйнівної війни, виявила не­
спроможність забезпечити передумови для поглибленої еконо­
мічної конверсії з огляду на закладену в ній внутрішню потре­
бу у постійній гонці озброєнь.
Сучасна міжнародна система з очевидною тенденцією до глобаліз­
му одновимірного ґатунку й активними процесами регіональної інте­
грації створила певні передумови для поглибленої конверсії в малих і
середніх країнах, які приєдналися до регіональних і міжрегіональних
(НАТО) структур безпеки. Однак і в ній закладені серйозні складові
негативного впливу на масштабну конверсію в глобальних вимірах.
Системний аналіз хвиль конверсії в межах Версальсько-
Вашингтонської, Ялтинсько-Потсдамської та сучасної міжнародних
систем надає змогу виявити її циклічні закономірності з урахуванням
характеру національних політичних систем.
Хвилі конверсії та мілітаризації тісно пов'язані з хвилями демокра­
тизації та зворотними хвилями. Циклічно-хвильова динаміка конвер­
сії збігається з хвилями демократизації. Перша хвиля конверсії відбу­
вається під час першої демократичної хвилі й умовно може бути по­
340
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

значена 1919-1922 pp., тобто завершенням Першої світової війни та

становленням Версальсько-Вашингтонської системи. Друга хвиля
конверсії 1945-1949 pp. відбувається в межах другої демократичної
хвилі й обумовлена завершенням Другої світової війни та становлен­
ням Ялтинсько-Потсдамської системи. Третя хвиля конверсії почина­
ється з 1987 р. і збігається з третьою хвилею демократизації.
Таким чином, процес демілітаризації та конверсії має хвильовий
характер і залежить від етапу розвитку міжнародної системи. Залеж­
но від домінування тих чи інших зовнішньополітичних цілей держав
процеси мілітаризації та демілітаризації і конверсії змінювали один
одного в той чи інший період часу (мирна й оборонна конверсія) чи
відбувалися паралельно (у сучасній міжнародній системі економічна
та комплексна конверсія). Слід зазначити, що етап розпаду тієї чи
іншої міжнародної системи найчастіше характеризується посиленням
мілітаризації. Як приклад можна навести переддень двох світових
війн та першу половину 80-х pp. XX ст., початок розпаду Ялтинсько-
Потсдамської системи. На етапі формування нової міжнародної сис­
теми зазвичай здійснюються демілітаризація та конверсія. Ці процеси
відбувалися після завершення Першої світової війни, під час форму­
вання Версальсько-Вашингтонської системи, після Другої світової
війни, під час становлення Ялтинсько-Потсдамської міжнародної сис­
теми та після завершення холодної війни в умовах формування нової
міжнародної системи.
У плані циклічності на зміну хвилі мілітаризму завжди приходить
хвиля демілітаризації та конверсії, рухаючись від центру системи до
напівпериферії і периферії. Визначимо такі хвилі конверсії по відно­
шенню до центру:
> 1919-1922 pp. та 1945-1949 pp. (пов'язані із завершенням
двох глобальних конфліктів).
> Хвилі конверсії щодо напівпериферії (це конверсія після війни
в Кореї, війни у В'єтнамі, на Близькому Сході) стали поро­
дженням і наслідком поразок зовнішніх сил, які брали участь
у таких конфліктах.
> Хвилі конверсії стосовно периферії (друга половина 90-х pp.
XX ст.) переважно стали наслідком можливості зовнішніх га­
рантій суверенітету і територіальної цілісності.
Під час демократичних зрушень у сучасному світі відбуваються
хвилі конверсії; зворотні хвилі збігаються з мілітаризацією.
Класифікація конверсії може здійснюватися за такими характери­
стиками:
> просторовими: глобальна, регіональна і така, що ведеться в
межах однієї окремої держави;
341
Частина 2. Глобальний розвиток

> часовими: швидка (різке скорочення армій і згортання війсь-

ково-економічної, науково-технічної й іншої діяльності) та по­
вільніша; тимчасова (конверсія після війни) або постійна (кон­
версія застарілих видів зброї та модернізація зброї);
> за динамікою: поетапна - тобто динамічна та розтягнута -
тобто в'яла;
> за масштабами: вичерпна - охоплює ВПК повністю, часткова
- охоплює ті чи інші елементи ВПК та символічна - демон­
страційна;
> за методами та засобами: добровільна або примусова. Саме
така конверсія відбувалася в переможених країнах після двох
світових воєн. Конверсія може бути вимушеною - відбуваєть­
ся внаслідок міжнародної ситуації - наприклад, після завер­
шення холодної війни в США, СРСР, країнах ОВД та НАТО, чи
внутрішньополітичної ситуації, наприклад, конверсія в період
"хрущовської відлиги" в СРСР, чи після воєн США в Кореї та у
В'єтнамі, конверсія в колишніх республіках СРСР у другій по­
ловині 90-х pp. XX ст.;
> вона може бути синхронною - у межах світового співтовариства.
Мотиви конверсії можуть бути економічні, політичні та військові, а
спрямованість - внутрішня і зовнішня (торгівля зброєю, конверсійні
виставки-продажі тощо).
За своїм глибинним характером конверсія у міжнародних системах
XX - початку XXI ст. здійснювалася в межах примусу (неорганічна
конверсія) або об'єктивної зумовленості внутрішньою і міжнародною
обстановкою (органічна конверсія).
Органічні конверсії вирізняються самостійною ініціативністю ви­
ходу із кризи, безперервністю реформаторського процесу (що не ви­
ключає певних зворотних відступів) та його здійсненням як "знизу",
так і "згори" за допомогою держави. Такий характер конверсії прита­
манний, зокрема, державам Західної Європи та Північної Америки.
Неорганічні конверсії також починаються під впливом комплексу
чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути економічні причи­
ни або примус внаслідок поразки у війні (Німеччина, союзники Німе­
ччини, сучасний Ірак тощо).
Версальсько-Вашингтонській міжнародній системі притаманна як
органічна так і неорганічна (примусова) конверсія. З огляду на те, що
вона здійснювалася після великої війни відповідно до принципів,
критеріїв, засад і вимог значної кількості спеціальних міжнародних
договорів, то цей варіант конверсії був водночас синхронним. Однак
з урахуванням відсутності єдиного концептуального забезпечення цих
договорів і випадків порушення сторонами-учасницями таких дого­
342
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

ворів окремих їх положень можемо говорити про розмаїте розуміння і

реалізацію конверсії, що часто завершувалася вже на етапі вимуше­
ної демілітаризації, практично не розпочавшись. Каральний (репара­
ційний) ухил Версальської системи, закладений у відповідному дого­
ворі щодо Німеччини, позбавив її можливості не тільки належним чи­
ном фінансувати конверсійні проекти, але і спричинив поступове ма­
сове почуття помсти за національну образу, що стала фундаментом
власне для відторгнення демілітаризації і конверсії.
Ялтинсько-Потсдамська система будувалася на принципово іншій
основі, оскільки з боку міжнародного співтовариства передбачала не
покарання, а демократизацію і включення в єдину європейську ро­
дину Німеччини, як держави, що розв'язала війну. З іншого боку, ця
система гальмувала конверсію завдяки американо-радянській боро­
тьбі за розширення сфер політико-ідеологічного впливу і домінуван­
ня. Кожна із сторін, що протистояли, готувалася дати відсіч опоненту
в будь-якій частині світу, якщо виявляла там загрозу одній із двох ві­
домих міжнародно-політичних систем - капіталістичній і соціалістич­
ній (точніше: радянській).
На підставі порівняльного аналізу досвіду здійснення конверсії ви­
окремлюємо такі її типи:
> первинна (початкова) охоплює період до XX ст. - не відбувала­
ся в межах усієї міжнародної системи;
> вторинна, відбувається в межах усієї міжнародної системи
більш-менш синхронно (XX - початок XXI ст.).
Існують кілька базових моделей конверсії, що могли б і мали бути
враховані українською владою при розробці і прийнятті рішень на
тему конверсії залишкового (пострадянського) ВПК, який перейшов у
власність і розпорядження незалежної Української держави.
Перша модель (США, Канада, країни Західної Європи) характери­
зується поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетво­
рень з урахуванням складових конверсії (економічні, соціальні, вій­
ськові, екологічні, психологічні, конверсія умів). Оптимальними тем­
пами конверсії військового виробництва найчастіше вважається
зниження обсягів державних військових замовлень на 5-7 % у рік,
вона характеризується синхронністю процесу перетворень усіх сфер
суспільного життя. При згортанні військово-економічної діяльності
та здійсненні конверсійних заходів має існувати прагнення до пере­
орієнтації виробничих і науково-технічних ресурсів таким чином,
щоб, з одного боку, національна безпека посилювалася за рахунок
використання ефективніших засобів задоволення військових потреб,
незважаючи на скорочення оборонних бюджетів, а з іншого - зміц­
нювалася цивільна економіка.
343
Частина 2. Глобальний розвиток

Друга модель (Китай, Ізраїль) більше наближена до європейського

стандарту. Вона має такі визначальні риси, як державне планування,
використання досвіду інших країн, опанування прогресивних інозе­
мних "зразків" на національному ґрунті, упровадження західних тех­
нологій, техніки, нових економічних відносин.
Третя модель - "обвальна конверсія" (Російська Федерація 90-х pp.
XX ст.), орієнтована на якнайшвидше вивільнення значних ресурсів,
на одержання від неї максимальної економічної вигоди в найкорот-
ший термін. Реформування оборонного комплексу і конверсія відбу­
ваються без чіткої концепції, без належної законодавчої бази, науково
обґрунтованих оцінок поточних і перспективних потреб на оборону
країни, без урахування закономірностей її військово-економічного ро­
звитку. Конверсія починається без чіткої наукової і методичної кон­
цепції, без завчасної всебічної підготовки, без офіційно прийнятої до­
вготермінової програми. Конверсійні процеси здійснюються без тісно­
го ув'язування з проблемою національної і військово-економічної без­
пеки, в умовах відсутності чітко сформульованої військової доктрини,
без попереднього рішення принципового питання про те, яким має
бути військовий сектор господарства. Не завжди узгоджуються роз­
міри, темпи скорочення військових замовлень і проведення конверсії.
Для конверсійних заходів характерні недостатня продуманість й ефе­
ктивність застосовуваних методів, форм і темпів скорочення оборон­
ного комплексу, відсутність конкретних механізмів здійснення конве­
рсії в організаційному, економічному і правовому аспектах.
З моделями конверсії взаємопов'язані механізми її здійснення, які
залежать від обраних способів її проведення, серед яких слід виокре­
мити зовнішньополітичні. Цілком зрозуміло, що проведення конверсії
неможливе без детальної розробки таких її аспектів, як зовнішньопо­
літичні та військово-політичні, економічні (включаючи організаційно-
управлінський), організаційні, технологічні, соціальні, екологічні, де­
мографічні, психологічні, правові. Вони є взаємопов'язаними.
В умовах глобалізації й одновимірного глобалізму в США набуває пі­
двищеного значення висновок про те, що без широкомасштабної кон­
версії неможливе розв'язання ані національних соціально-економічних,
політичних й інших проблем, ані глобальних проблем людства. Її здійс­
нення справді спроможне сприяти розв'язанню інших глобальних про­
блем, зокрема, екологічної, стабілізації економічної та політичної ситу­
ації в різних країнах і регіонах світу (у т. ч. за рахунок упровадження
новітніх оборонних технологій в економіку цих країн).
Усе це дає підстави зробити висновок про необхідність якісно нового
розуміння конверсії як важливої складової розвитку сучасної цивілізації,
у тому числі і міжнародно-політичних процесів, що зумовлює нагальну
344
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ

потребу істотного коригування політичного й економічного мислення.

Це вже проявилося і в різнопланових формах реалізації традиційної
конверсії, яка дедалі виразніше набуває нині ознак економічної у висо-
корозвинених країнах, оборонної - у нових незалежних державах пост­
радянського типу, мирної - у більшості держав, які зуміли подолати вну­
трішні конфлікти або забезпечили свою обороноздатність за рахунок
приєднання до регіональних формувань безпеки.
Масштабні процеси скорочення та конверсії ВПК країн світу напри­
кінці XX ст. виявилися недовготривалими, оскільки внаслідок розпаду
біполярної структури світу виникло багато якісно нових загроз загаль­
ному миру та безпеці. Серед них слід назвати міжнародний тероризм,
піднесення національних та сепаратистських рухів і як наслідок - ви­
никнення нових війн, екологічні кризи тощо. Усі ці загрози поставили
нові завдання і цілі у здійсненні процесу конверсії. Саме тлумачення
терміна конверсії у другій половині XX ст. значно розширюється, ви­
ходить далеко за межі мислення та діяльності військових, набуває ба­
гато нових звучань і зв'язків зі сферою міжнародних відносин.
Глобалізаційний зсув основних загроз, перехід традиційної міжна­
родної конфліктності із глобального на регіональний і субрегіональний
рівні за одночасної появи радикально нових викликів загальній без­
пеці, що, зокрема, лежать у сфері екології, демографічного вибуху
і/чи міжнародного тероризму, диктують потребу переоцінки устале­
них поглядів на проблему конверсії та наповнення цього поняття но­
вим змістом, який би відповідав реаліям сучасного світу. Сутнісна
зміна характеру загроз у світі призводить до відповідних модифіка­
цій самих цілей і змісту всіх форм і видів конверсії, що постають на
порядку денному. Конкретні рішення постійно наштовхуються на не­
сподівані повороти у розвитку військово-політичної ситуації в різних
регіонах світу (колишня Югославія, Афганістан, Ірак, низка африкан­
ських країн тощо). Тут якраз і проявляються залишкові прояви тра­
диційних видів конверсії, у той час як США й особливо Західна Євро­
па демонструють певний поступ на шляху економічної і комплексної
конверсії. Зі зростанням економічних і фінансових можливостей Ки­
таю і Росії цілком можливе поступове зростання пропорції мирних га­
лузей у загальних обсягах фінансування й інвестування. Прискоре­
ними темпами вона відбувається у державах, які стають членами єв­
ропейських і євроатлантичних інтеграційних формувань.
У сучасній Україні проблема конверсії військово-промислового
комплексу опинилася в центрі уваги науковців і політиків. Можна без
перебільшення сказати, що конверсія, її характер і кінцеві результати
одразу стали своєрідним індикатором військово-політичної та соціа­
льно-економічної трансформації країни. Однак розпад колись єдиного
345
Частина 2. Глобальний розвиток

радянського ВПК, а з іншого боку відсутність реальних загроз воєнно­

го втручання та брак належного концептуального забезпечення спри­
чинилися до надто низької ефективності конверсійних заходів.
При формуванні державної політики в галузі конверсії врахування
міжнародно-політичної складової цього виду діяльності не може бути
нижчим, ніж її економічного елементу. Коли мовиться про Україну, то
такий підхід зумовлюється також проблемами цивілізаційного вибору
між європейськими і євразійськими цінностями та зростаючою доці­
льністю виокремлення справді стратегічного партнера у широкому
колі декларованих стратегічних партнерств. Інтеграційна стратегія
держави потребує гнучкого поєднання євроінтеграційної політики з
інтегруванням на пострадянському просторі.
У наш час конверсія гальмується переважно нездатністю існуючих
на планеті цивілізацій знайти компромісні варіанти розв'язання про­
блеми взаємовідносин, гостротою політичної ситуації в окремих регі­
онах і державах планети, а також великодержавними претензіями
ключових акторів міжнародних відносин, які прагнуть нав'язувати
певні схеми національного, регіонального і глобального розвитку.
Конверсія невідворотно буде зіштовхуватися не лише із соціально-
економічними та технічними складнощами, але й із політичним опором.
Для того, щоб перевести конверсію у практичну площину, необхідне її
міжнародно-політичне обґрунтування та відповідні політичні рішення.
Безумовним висновком у цьому сенсі вважаємо доцільність мобілі­
зації, консолідації і поєднання зусиль міжнародного співтовариства,
незалежно від внутрішніх політико-ідеологічних пріоритетів, спрямо­
ваних на використання напрацювань кращих умів усіх часів і епох з
проблеми конверсії.

У чому полягає диференціація підходів до визначення

об'єкту та предмету глобалістики.
Розкрийте зміст аксіом глобалістики.
Охарактеризуйте зміст кожного з етапів розвитку гло­
балістики.
Коли і чому формується глобальна свідомість?
Пошукові
Які критерії глобальності? завдання
Які проблеми глобального характеру перевищують мо­
жливості держави?
Яким з напрямів, концепцій сучасної глобалістики від­
повідають ці твердження: "Сучасний світ як цілісне утво­
ренім загалом є неподільним на окремі сфери (політика,
економіка, культура)". "Інформаційна епоха призведе не до
знищення держави, а до знищення її статусу. Залишаться
держави-нації, але не їх суверенітет".

346
 Розділ 7. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ
-

ГеллД ., МакГрю Е., Голдбрайт Д ., ПерратонДж. Гло­

бальні трансформації. Політика, економіка, культура
/ Пер. з англ. Переднє слово Ю. Павленка. - К., 2003.
Глобалистика : Энциклопедия / Гл. ред. И.И. Мазур,
А.Н. Чумаков. - М. 2003.
Література Дерганое В.А. Глобалистика. - М., 2005.
Емельянов Ю. Рождение и гибель цивилизаций.
- М., 2000.
Коппелъ О.А., Пархомчук Е.С. Міжнародні системи і
глобальний розвиток - К., 2006.
Моисеев Н. Человек и ноосфера. - М., 1990.
Політологія : Учеб. для вузов / Под ред.
М.А. Василика. - М., 1999.
Політологія : Хрестом ат. / Сост. М.А. Василик,
М.С. Вершини. - М., 1999.
Римский клуб. История создания, избранные доклады
и выступления, официальные материалы // Под ред.
Д.И. Гвишиани. - М., 1997.
Globalization: Critical Reflections / Ed. by J.H. Mittelman.
- Boulder; L., 1997.
Fukuyama F. The End of History and the Last Man.
-N .-Y ., 1993.
Fukuyama F. Trust: The Social Virtues and the Creation
of Prosperity. - N.-Y., 1996.
Huntington S. The Clash of Civilizations and the
Restructuring o f World Order. - N.-Y.; 1996.
Rugman A. The End of Globalization: A New and Radical
Analysis of Globalization and What it Means for Business.
- L ., 2000.
Smith D.A., Solinger D.J., Topic S.C. (eds.) States and
Sovereignty in the Global Economy. - N.-Y., 1999.
Wallerstein I. Geopolitics and Geoculture. Essays on the
Changing World System. - Cambridge; N.-Y., 1991.
Wallerstein I. The Modern World System I. Capitalist
Agriculture and the Origins of the World-Economy in the
Sixteenth Century. - N.-Y.; L., 1974.
І Wallerstein I. The Modern World System II. Mercantilism
and the Consolidation o f the European World-Economy
1600-1750. - N.-Y.; L., 1980.
Wallerstein I. The Modem World System III. The Second
Era of Great Expansion of the Capitalist World Economy
1730-1840 s. - San Diego, 1989.
Wallerstein I. The Politics o f the World Economy: The
States, the Movements, and die Civilizations.
- Cambridge, 1984.

347
 Розділ 8

Глобалізація
в міжнародних відносинах

Динаміка та масштаб сучасних трансформаційних процесів фор­

мують нові завдання для дослідників. Одне з них - осмислення та
теоретичне відтворен­
ня головних тенденцій
8.1. Міжнародні відносини глобального розвитку,
і глобальний розвиток створення для цього від­
повідної методологічної
бази. Істотна обмеже-
ність можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно
відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності гло­
бального розвитку, розвитку сучасних міжнародних відносин, потре­
бують розробки нових наукових концепцій. Становлення єдиного вза­
ємозалежного світу посилює значення цієї проблематики. Проблеми
глобального розвитку будуть значною мірою визначати зміст світо­
вої політики та міжнародних відносин у XXI ст.
Найактуальнішим питанням, зокрема для України, є теоретична
розробка й реалізація національних глобально-орієнтованих стратегій
розвитку. Його успішне розв'язання безпосередньо залежить від роз­
в'язання проблем методології та формування сучасних парадигм роз­
витку. У сучасній українській міжнародно-політичній науці з'явилося
чимало досліджень, у яких аналізуються проблеми глобального розви-
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

тку. Цими проблемами плідно займаються українські вчені В. Бебик,

Є. Камінський, Ю. Павленко, Ю. Пахомов, С. Шергін та ін. Значна
кількість досліджень як у зарубіжній, так і в українській науці дає пі­
дстави стверджувати про поступове формування базових принципів
глобальних політичних досліджень. У той же час глобальним політич­
ним дослідженням притаманні боротьба парадигм, шкіл і наукових
напрямів, певна категоріальна невизначеність. Майже поза увагою
дослідників залишаються питання взаємозв'язку глобального розвит­
ку зі станом та розвитком міжнародних відносин, еволюцією міжна­
родних систем. Виходячи з того, вважаємо за необхідне зосередити
увагу на концептуально-теоретичних засадах дослідження проблем
глобального розвитку у взаємозв'язку із системною еволюцією міжна­
родних відносин, на розкритті змісту специфічних понять і підходів,
які використовуються світовою наукою у їх дослідженні.
Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює не­
достатню визначеність її концептуальних засад та категоріального
апарату. Зазначена нами проблема передбачає необхідність надання
наукового визначення поняттю глобальний розвиток і з'ясування
взаємозв'язку відповідного явища зі станом і розвитком сучасної мі­
жнародної системи та їх взаємовпливу.
Кожна наука має власний понятійний апарат, але найзагальніші
суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення, що мають місце в
об'єктивній дійсності, відображаються в категоріях діалектики. Діа­
лектика як загальна теорія розвитку спирається на такі поняття, як
зв'язок, взаємодія, відношення. У категоріях діалектики фіксується,
відображається загальне в речах, тому вони мають бути застосовані в
процесі пізнання у будь-яких сферах діяльності, зокрема дослідженні
проблем глобального розвитку, оскільки фіксують найзагальніше в
усіх речах, явищах і процесах.
У зв'язку із цим у контексті дослідження політичних проблем глобаль­
ного розвитку, світових політичних процесів виникає необхідність ви­
значення змісту самого поняття розвиток і з'ясування відмінностей роз­
витку як явища від інших видів змін; визначення критеріїв їх позитив­
ного чи негативного характеру. Постають питання, чи слід розуміти під
глобальним розвитком лише сукупність розвитку окремих країн, держав
і цивілізацій (у такому випадку як співвідноситься розвиток країни, на­
родів і цивілізації, політичні, соціально-економічні та інші види, сфери,
напрями розвитку); або лише розвиток світу загалом (у такому випадку,
що слід розуміти під світом загалом, ураховуючи нерівномірність розви­
тку окремих країн і регіонів світу, локальних цивілізацій); або світовий
розвиток утворюють певні складні процеси взаємосполучення, взаємо-

349
Частина 2. Глобальний розвиток

доповнення та взаємоузгодження внутрішнього розвитку країн і наро­

дів й еволюції, розвитку систем зв'язків і відносин між ними.
У понятійному апараті глобалістики немає універсального визна­
чення поняття глобальний розвиток, що найчастіше використовуєть­
ся для визначення максимально можливої сукупності змін у просторі
та часі, які охоплюють людство загалом, що в методологічному плані
дає змогу виявити головні тенденції його розвитку.
Поняття глобального розвитку використовується для визначення
головних закономірностей, тенденцій і напрямів коеволюції внутріш­
нього розвитку окремих країн та народів і світового співтовариства
загалом як системи взаємодій у просторі та часі, у їх взаємозв'язку,
взаємодії і взаємосполученні. Поняття взаємозв'язку відображає їх
взаємообумовленість, поняття взаємодії відображає процеси їх взає­
мовпливу та взаємопричинності. Категорія відношення характеризує
взаємозалежність елементів системи взаємодій. Категорія коеволюції
характеризує спільний розвиток взаємодіючих елементів системи, у
якій елементи, що коеволюціонують, теж є системами і саме в такій
ролі розглядаються в дослідженні їх спільного розвитку.
Розвиток за своєю природою та засобом реалізації є процесом, а
процес є сукупністю змін у просторі та часі, отже він є неможливим
поза часом. Під процесом (від лат. processus - рух уперед) розуміємо
як послідовні, закономірні зміни будь-чого, наприклад, процес розвит­
ку, послідовну зміну явищ, так і сукупність дій, спрямованих на дося­
гнення певного результату. Якщо кількісна сторона змін пов'язана
насамперед з категорією простору, то якісна - з категорією часу. Ідея
часу та його спрямованості передбачає і певну послідовність стадій.
Сучасне розуміння розвитку дозволяє побудувати єдиний понятій­
ний ряд - переміни - зміни - трансформація - еволюція - розвиток.
Головні критерії їх розрізнення - це протяжність відповідного явища
у часі (коротко-, середньо-, довготермінові); їх походження та харак­
тер (випадкові або закономірні), тип спрямованості (зворотні або не-
зворотні, зворотність як можливість змінювати напрям у фізичному,
соціальному, когнітивному просторі).
У такому випадку головним критерієм перемін є їх зворотність,
зміни є довготривалішими за термінами їх підготовки, мають зазви­
чай закономірний характер і стійкіші до зворотності, хоча не катего­
рично незворотні.
Трансф ормація (від лат. transformatio) - це перетворення, зміна
виду, форми, істотних рис об'єкта трансформації. Ця категорія на­
буває нового додаткового критерію - якісного характеру змін, але при

350
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

збереженні спадковості, що хоча не виключає можливості зворотності

цих змін, але дуже ускладнює цей процес.
Еволю ція ( від лат. evolutio - розгортання) у широкому розумінні -
це поступовий розвиток загалом. У вужчому філософському розумін­
ні - одна із форм руху матерії, послідовні і безперервні кількісні зміни
в межах даної якості на відміну від революції. Еволюція є послідовні­
стю множинності трансформацій, кожна з яких закономірно випли­
ває з попередньої, що призводить до набуття об'єктом еволюції змін
незворотного характеру. Так, з погляду формаційної теорії, перехід
від однієї формації до іншої відбувається внаслідок революції, тобто
стрибкоподібного переходу до нової якості, а цьому передують ево­
люційні зміни в межах старої формації. Революція, у свою чергу,
створює умови для еволюційних змін у межах нової формації.
Розвиток - це насамперед зміна, рух. Його можна вважати вищою
формою руху. Це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеаль­
них об'єктів, яка має незворотний і спрямований характер. У процесі
розвитку створюється нова якість.
Розвиток є складним і суперечливим процесом як по висхідній, так
і по низхідній лінії, оскільки регрес теж є формою розвитку. Маючий
внутрішню логіку та закономірності, рух складної сукупності
та/ або системи явищ від одного стану до іншого, у ході якого відбува­
ється зміна станів одного й того ж об'єкта та/ або системи взаємо­
зв'язків, до якого він включений, зазвичай називають процесом.
Як уже зазначалося в частині 2, на політичному просторі розвива­
ються, накладаються і взаємовпливають процеси кількох типів:
> лінійні, рівномірно-поступальні процеси, коли протягом пев­
ного часу процес стабільно проходить у бік збільшення, збере­
ження або знищення певних його параметрів;
> процеси хвильового або циклічного характеру;
> процеси стадійної природи (війни та конфлікти, життя ци­
вілізацій) ;
> вибухові процеси, які знаходять відображення в значному
прискоренні тривання процесу (системні війни, соціальні ре­
волюції) .
Філософське розуміння розвитку є прийнятним у дослідженні гло­
бального розвитку у його взаємозв'язку із розвитком міжнародних ві­
дносин. Поєднання ідеї системності з концепціями еволюції та розви­
тку органічно призводять до постановки проблеми самоорганізації, її
природи та причинності, рушійних сил, передумов початку та крити­
чних точок (точок біфуркації), у яких зароджуються наступні кризи,
мутації та трансформації.

351
Частина 2. Глобальний розвиток

Розвиток пов'язаний з категоріями простору та часу. Характерис­

тики часу, простору та процесу тісно взаємопов'язані й існують лише
у єдності. Міжнародні системи існують у трьох вимірах - часовому,
просторовому та матеріальному (змістовному). Під змістовним вимі­
ром у даному контексті розуміємо єдність суттєвих, необхідних еле­
ментів, їх взаємодію, що визначає тип міжнародної системи, харак­
тер міжнародно-політичного процесу. Часовий вимір характеризує
міжнародно-політичну реальність з погляду її змін, а просторові коор­
динати характеризують співіснування подій.
Як явище загалом, так і будь-які конкретні форми його прояву жо­
рстко прив'язані до простору. У міжнародних відносинах простір ха­
рактеризується сполученням трьох його головних аспектів: фізичних
меж (території), соціальних і когнітивних масштабів.
Специфіка просторових якостей у соціальних процесах полягає в
тому, що в соціальний простір входить також і ставлення людини до
просторової сфери своєї життєдіяльності. Соціальний аспект визнача­
ється тим, які соціальні сили беруть участь у політичних процесах, що
відбуваються на відповідній території. Когнітивні масштаби визнача­
ються політичними ідеями й уявами, які домінують на даному просто­
рі. Частину загальнішої системи аналогічних соціальних просторів -
економічних, ідеологічних, культурних, правових тощо складає полі­
тичний простір. Політичний простір - це та сфера життєдіяльності,
яка зазвичай включена в реальні політичні процеси. Це сфера дії полі­
тики, влади, політичних організацій, ідей, теорій та процесів.
Політичний простір має два виміри - територіальний і функціона­
льний. Просторова протяжність передбачає фізичний, територіальний
виміри. Геометрія політичного простору може збігатися з географіч­
ними кордонами країни, регіону, світу (політичний простір глобально­
го світу). Кордони функціонального виміру визначають межі дії полі­
тики, за рівнем політичного впливу виокремлюється центр, перифе­
рія, напівпериферія.
Виникає питання, наскільки таке розуміння розвитку є прийнят­
ним у дослідженні глобального розвитку у його взаємозв'язку зі сфе­
рою міжнародних відносин. Дослідження глобального розвитку та ро­
звитку взаємовідносин між його складовими є спробою побудови
людською свідомістю абстрагованих моделей розвитку людства у
просторі та часі.
Сучасне розуміння глобального розвитку та розвитку міжнародних
відносин передбачає поєднання кількох метафізичних просторових
моделей часу, які доповнюють одна одну.

352
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

Основними метафізичними просторовими моделями часу є цикліч­

на та лінійна. Циклічність (від грец. коло - сукупність взаємопов'яза­
них процесів, явищ, які утворюють завершене коло розвитку, струн­
ку систему) - це парадигма сприйняття часу. Розвиток є поліцикліч-
ним, тобто на кожну фазу тривалішого циклу накладається кілька ко­
ротких. Увага зосереджується як на історичному розвитку людства
загалом (моноциклічність), так і на циклах розвитку окремих сус­
пільств (поліциклічність).
Лінійність - це парадигма сприйняття часу, що передбачає визнання
як полілінійності (багатоваріантності шляхів розвитку) так і моноліній-
ності (визнання наявності єдиного шляху розвитку людства).
Корені сучасних теоретичних побудов необхідно розглядати в пе­
реплетінні з релігією, а в європейській політичній традиції вони най­
частіше пов'язані з ідеями і практикою християнства як ідеології і по­
літичної доктрини. Лінійна парадигма стала провідною в релігіях, що
прийшли до уявлення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух
людства до певної мети, дістала подальший розвиток в античні части.
Філософська компонента християнської концепції закладає психоло­
гічні підвалини ідеї розвитку. Історична думка Середньовіччя поєднує
циклічність та лінійність, висуває концепцію провиденціоналізму,
тобто розвитку історичного процесу за волею Провидіння. Історичний
процес розглядався як циклічний (цикли утворення, кульмінації могу­
тності й падіння Великих царств) та лінійний (від створення світу до
Страшного суду). Це було синтезом циклічної та лінійної моделі. За
своєю суттю історія лінійна (виокремлюється початок, кульмінація,
кінець), за формою може бути циклічною.
Ідея стадійності (від грец. одиниця виміру відстані у стародавніх
системах мірил багатьох народів) стає традиційною для європейської
філософії історії із середини XVII ст. Теорія стадійного розвитку як
учення про закономірності індивідуального розвитку людських спі­
льнот, виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовни­
ми, якісно відмінними етапами - стадіями. Вона передбачала наяв­
ність певних визначених стадій історичного розвитку людства. У той
же час ідея стадійності розвитку людства мала бути доповнена ба­
ченням його полілінійності та поліциклічності, унікальності окремих
цивілізаційних систем.
Серед сучасних концепцій глобального розвитку найчастіше виок­
ремлюються циклічні, лінеарні, коваріантні та постмодерністські.
У межах циклічних концепцій розповсюджуються ідеї щодо куль­
турно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають

353
Частина 2. Глобальний розвиток

подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліци клічн о сті істо­
ричного процесу.
Лінеарні концепції розвитку засновані на уяві, що людство розви­
вається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідовним
збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Її підвали­
ни були закладені ще в XVI-XVIII ст. Американський дослідник
Ф. Фукуяма поділяє історію людства на два періоди - історія і постіс-
торія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства - лібераль­
на демократія та ринок.
Стадіальні теорії досліджують глобальний розвиток як єдиний
процес прогресивного розвитку людства, у якому на підставі визна­
чених критеріїв виокремлюють певні стадії, зокрема групи синхро­
нних цивілізації, покоління цивілізацій. Ритми розвитку локальних
цивілізацій синхронізуються з ритмами розвитку єдиної світової ци­
вілізації як етапами в розвитку історії людства.
Згідно з коваріантною теорією, глобальний розвиток обмежений
початком і кінцем та поділяється на періоди.
Лінійний тип (лінійна часова ритміка) є розвитком шляхом прогре­
су. Лінійність стає можливою завдяки інструментальному ставленню
до світу. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку, що
надало можливості Заходу швидко розвивати свій потенціал.
Циклічність властива будь-якій просторовій динаміці. Зазвичай вона
містить у собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю). Циклічний
тип (циклічна часова ритміка) є характерним для цивілізацій східного
типу розвитку. Час обертається за колом, хоча насичений певними по­
діями. Циклічність є найприроднішим часовим ритмом, спостерігається
в багатьох процесах історичного розвитку соціальних систем.
Дослідження проблем глобального розвитку привело нас до базово­
го висновку про те, що динаміка глобальних політичних процесів за­
лежить від певних циклів у світовій політиці та передбачає викорис­
тання циклічно-хвильової парадигми.
Використовуючи поняття цикл та хвиля, необхідно хоча б у загаль­
ному вигляді визначити ці поняття. Під циклом розуміється сукуп­
ність явищ і процесів, які складають коловорот протягом визначеного
відрізку часу. Це поняття стосовно дослідження глобальних політич­
них процесів набуває додаткового змісту, розуміється не як простий
коловорот, внаслідок якого соціальна система повертається до попе­
реднього стану, а як коловорот із деякими змінами у стані системи,
тобто розвиток за спіраллю. Під хвилею традиційно розуміються ко­
ливальні рухи у фізичному або соціальному середовищі, а також про­
цес розповсюдження цих рухів у просторі. Таким чином, поняття ци­

354
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

клу відображає насамперед часовий аспект соціальної динаміки, тоб­

то представляє послідовність змін, тоді як поняття хвилі пов’язується
насамперед зі змінами у просторі, вкладається еволюційна складова.
Різноманіття думок характерне для трактування таких важливих
для дослідження глобальних політичних процесів понять, як цикліч­
ність і періодичність. У вузькому розумінні періодичними або циклі­
чними процесами вважаються такі, період й амплітуда коливань яких
постійні або варіюються в незначних межах. Багато авторів розумі­
ють під соціокультурною циклічністю просте чергування етапів злету і
падіння, розквіту і занепаду, прискорення і гальмування, при цьому
процес розглядається як двофазний. Однак нерідко зустрічається і
поділ циклу на більшу кількість фаз - від трьох до шести. Тривалість
досліджуваних циклів варіюється в межах від кількох років до кіль­
кох сторіч, однак найбільший інтерес в останні роки викликають су­
перечки навколо концепцій довгих хвиль.
Її формування у практичному вимірі починається ще в стародавні
часи. Та й циклічні теорії розроблялися багатьма філософами й істо­
риками, що прагнули винайти визначений порядок, ритм, виявити
зміст у хаосі подій.
Формування циклічно-хвильової парадигми в Росії пов'язане з
працями М. Данілевського, В. Вернадського, А. Чижевського,
М. Туган-Барановського, М. Кондратьева, П. Сорокіна, М. Моісєєва,
А. Гумільова. Вони сформулювали ідеї циклічно-хвильової динаміки
різних процесів, які відбувалися у природі і суспільстві, зокрема,
цикли соціокультурного розвитку, виявлення взаємозалежності со­
нячної активності і соціальних процесів, цикли розвитку наукової
думки, цикли економічної кон'юнктури.
Видатний російський учений М. Кондратьєв закладає основи ство­
рення теорії соціально-економічного генезису суспільства, відомі в
науці під назвою довгих хвиль Кондратьева, або К-хвиль. Вони були
розроблені на підставі математичного моделювання з використанням
економічних показників розвитку господарств Англії, Франції, Німеч­
чини, США упродовж приблизно 140 років (з 80-х pp. XVIII ст. до
20-х pp. XX ст.). М. Кондратьєв доходить висновку про існування ве­
ликих циклів кон'юнктури та середньо- й короткотермінових циклів.
Кожен з великих циклів кон'юнктури (у середньому 54-55 років) скла­
дається з підвищувальної та понижувальної хвилі.
У своїй статті "Великі цикли кон'юнктури" учений окреслює такі
межі великих циклів:

355
Частина 2. Глобальний розвиток

> Підвищувальна хвиля першого циклу з кінця 80-х - початку

90-х pp. XVIII ст. до періоду 1810-1817 pp. (майже повністю
збігається з періодом наполеонівських війн).
> Понижувальна хвиля першого циклу - з періоду 1810-1817 pp.
до 1844-1851 pp.
> Підвищувальна хвиля другого циклу - з 1844-1851 pp. до 1870-
1875 pp. (період загострення протиріч Віденської системи,
Кримської війни 1853-1856 pp. та франко-прусської війни).
> Понижувальна хвиля другого циклу - з 1870-1875 pp. до
1890-1896 pp.
> Підвищувальна хвиля третього циклу - з періоду 1890-
1896 pp. до 1914-1920 pp. (тобто, Перша світова війна).
> Імовірна понижувальна хвиля третього циклу з періоду 1914-
1920 pp. до середини 1940-х pp. (тобто, Друга світова війна).
> Імовірна підвищувальна хвиля четвертого циклу із середини
1940-х pp. до кінця 1960-х pp. - початку 1970-х pp.
> Імовірна понижувальна хвиля четвертого циклу - з початку
1970-х pp. до початку 1990-х pp.
> Імовірна підвищувальна хвиля п'ятого циклу з початку 1990-х pp.
Таким чином, продовжуючи послідовність хвиль М. Кондратьева,
приходимо до таких висновків.
> Понижувальна хвиля четвертого циклу припадала на період
Другої світової війни.
> Нестабільність сучасного світу на межі тисячоліть збігається з
межею імовірної підвищувальної хвилі п'ятого циклу, яка мала
розпочатись з початку 1990-х pp.
Велику увагу проблемі циклічності в контексті міжнародно-
політичних досліджень приділяють західні політологи.
Ф. Бродель розглядав історичний процес, що циклічно розвиваєть­
ся у просторі та часі. Він давав опис економічних, політичних, демо­
графічних циклів, короткотермінові цикли (від 3-4 до 10-12 років)
накладалися на середньотермінові та великі суперцикли.
Виокремлюються економічні цикли М. Кондратьєва, геополітичні
цикли Р. Коллінза, довгі цикли світової політики Дж. Модельскі,
К. Раслер і В. Томпсона. Таким чином, і війни, і соціальні потрясіння
включаються в ритмічний процес розвитку великих циклів і виявля­
ються не вихідними силами цього розвитку, а формою його прояву.
Усе ж раз виникнувши, вони, звичайно, у свою чергу здійснюють
значний вплив на темп і напрям глобальної політичної динаміки.
Була запропонована чимала кількість теорій, що пояснюють їхнє
існування різними причинами, зокрема марксизм; інноваційні теорії

356
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

(Й. Шумпетер, С. Коваль, Г. Менш); теорія перенагромадження в капі­

тальному секторі; теорії, пов'язані з робочою силою; цінові теорії; ін­
теграційний підхід і монетарні концепції; соціологічні пояснення і
цикли класової боротьби; теорія військових циклів.
Були створені й комплексні теорії, базовані на групах тих чи інших
факторів.
На думку А. Тойнбі, історія людства поділяється на цикли, пов'язані
з періодами тривалих війн.
Заслуговує на спеціальну увагу теорія довгих хвиль Дж. Голдстей-
на. На підставі аналізу військових циклів, цін, капіталовкладень,
прибутків, "циклів гегемонії" цей американський політолог у 1987 р.
опублікував дослідження, у якому розробив концепцію довгих хвиль,
породжуваних війнами, їхніми наслідками і підготовкою до них. Про­
аналізувавши дані про війни приблизно за 500 років, Дж. Голдстейн
знайшов періодичність, що пояснюється ним тим, що війни руйнують
виробництво і продуктивні сили. Це змушує держави зосереджувати -
•ся на внутрішніх проблемах. Коли з пам'яті поколінь стирається пси­
хологічний ефект попередньої війни, а виробничий потенціал збіль­
шується, то створюються передумови для нової боротьби за гегемо­
нію. Дж. Голдстейн розглянув, у першу чергу, війни і їхні наслідки як
основний фактор існування "довгих хвиль" в економіці. Інтенсивність
воєн він оцінював не за їхньою кількістю, а за спричиненими ними
жертвами і руйнуваннями. Ще М. Кондратьєв зазначав чітко вира­
жену повторюваність широкомасштабних воєн у підвищених фазах
"довгих хвиль". Чітку повторюваність воєн Дж. Голдстейн від стежив
аж за 500 років. З його спостережень можна зробити важливі висно­
вки, відповідно до яких "довгі хвилі" мають, можливо, взагалі поза­
економічну природу, а "довгохвильові" цикли в економіці є наслідка­
ми деяких інших процесів.
Представники світосистемної теорії пов'язують цикли гегемонії з
довгими економічними хвилями та конфліктом великих держав.
Наслідком визнання циклічності як засобу функціонування глоба­
льної політичної системи є її аналіз як руху структурних змін цієї сис­
теми. Цикл глобальної політичної системи включає в себе як негатив­
ні, так і позитивні зворотні зв'язки. Розподіл часової структури дії си­
стеми може поділятися на фази, першою з яких традиційно була фаза
інтенсивного політичного конфлікту, такого, як війна.
Циклічно-хвильова динаміка не була фатально детермінованим
фактором, вона залишає варіанти руху в контексті фаз, припускаючи
різні альтернативи розвитку з урахуванням свідомої творчої людської
діяльності, хоча ступінь цієї свободи не є однаковим на різних фазах.

357
Частина 2. Глобальний розвиток

Розвиток є поліциклічним, тобто на кожну фазу тривалішого цик­

лу накладається кілька коротких.
Глобальний розвиток має хвилеподібний, спіралеподібний харак­
тер. В історії кожного народу інерційні, передбачувані процеси роз­
витку змінюються періодами криз і революцій. Історичні цикли хара­
ктеризує повторюваність, ритмічність історичного процесу розвитку
людства, локальних цивілізацій, окремих країн і регіонів.
Отже, історичні цикли можна класифікувати у просторовому та
часовому аспектах.
У просторовому аспекті можна виокремити:
> цикл регіону;
> цикл групи взаємопов'язаних країн;
> цикл континенту;
> глобальний цикл, або глобальний цикл розвитку людства.
У часовому аспекті розрізняємо:
> короткотермінові цикли;
> середньотермінові цикли (пов'язані зі зміною поколінь, при­
близно 10-30 років);
> довготермінові цикли (кондратьєвські хвилі);
> історичний суперцикл.
Між двома суміжними історичними циклами лежить перехідний пері­
од, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпорядко­
ваністю історичного процесу. У розвитку різних країн та народів існу­
ють подібні етапи - загальноісторичні закономірності циклічної динамі­
ки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін і відбору в
глобальному розвитку людства, окремих цивілізацій, країн і народів.
Це дає підстави для синхронізації ( від грец. разом та час), тобто
суміщення за часом змін періодичних процесів глобального розвитку,
часової упорядкованості, узгодженості процесів і подій, локалізованих
у різних місцях. Це має принципове значення, оскільки б синхронізації
відображається єдність, притаманна розвитку в умовах посилення
процесів глобалізації, взаємозалежності сучасного світу.
Концепції циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і сус­
пільства продовжують розроблятись і наприкінці XX - на початку
XXI ст. У межах синергетичної парадигми, фундаментальні принципи
якої були викладені в працях І. Пригожина, І. Стенгерс, Г. Хакена,
С. Курдюмова, М. Моісєєва поняття циклу концептуалізує розбудову
порядку з хаосу та нового краху цього порядку.
Як свідчить історичний досвід, міжнародні відносини можуть як
прискорювати, так і гальмувати глобальний розвиток. У контексті
дослідження глобального розвитку необхідно розрізняти розвиток су-
358
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

б'єктів міжнародних відносин, системи міжнародних відносин і суспі­

льства як соціально-історичного феномена в єдності його внутрішніх
якостей і всієї сукупності відносин та зв'язків у міжнародному жит­
ті, тобто соціально-історичний розвиток.
Розвиток суб'єктів міжнародних відносин може розглядатися в
трьох головних якостях:
> як соціально-історичний розвиток конкретного суб'єкта (краї­
ни, локальної цивілізації);
> як розвиток даного типу суб'єкта (демократичних або тоталі­
тарних держав, цивілізацій певного типу розвитку);
> як розвиток певного типу суб'єктності.
Процес розвитку комплексних стосунків, взаємодій між певною суку­
пністю суб'єктів - народів, держав, цивілізацій призвів до формування
підсистем і системи міжнародних відносин , яка поступово набула гло­
бального характеру (див. розд. 2). Розвиток системи міжнародних відно­
син передбачає зміну характеру та природи суб'єктності її учасників,
послідовну зміну історичних типів міжнародних систем, зміни в струк­
турі міжнародних систем, еволюцію міжнародних порядків.
Основні парадигми дослідження глобальних політичних проце­
сів. Дослідження політичних проблем глобального розвитку як базового
предмета аналізу передбачає поєднання певних парадигм - тобто при­
йнятих науковим співтовариством моделей постановки та розв'язання
проблем, які забезпечують існування наукової традиції. Як уже зазнача­
лося в розд. 2, поняття парадигми як базового елемента структури нау­
ки, яке розкриває революційний характер структури її розвитку, увів у
1962 p. Т. Кун. Він визначив парадигму як міждисциплінарну матрицю
різного роду впорядкованих компонентів, які утворюють єдине ціле і
функціонують як єдине ціле, забезпечуючи відносну повноту професій­
ної комунікації та відносну одностайність наукових суджень. Поняття
парадигма фіксує існування особливого типу знання, що не виконує
безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоре­
тичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу.
Це означає, що парадигма містить сукупність загальновизнаних уяв­
лень, чи модель, яка зайняла в науці провідне положення, сукупність
фундаментальних елементів, які утворюють єдине правило, що визна­
ється в науці чи в суспільстві впродовж певного часу.
Появі будь-якої загальнонаукової теорії передує формулювання ві­
дповідної наукової парадигми, тобто концепції дослідження, яка не
тільки визначала напрям наукового пошуку, але і формувала відпові­
дний стиль наукового мислення. А коли він стає домінуючим, то, у
свою чергу, починає здійснювати істотний вплив на формування та
359
Частина 2. Глобальний розвиток

розвиток часткових теорій, аж поки не виникала нова парадигма,

яка відтісняла попередню на периферію наукового пошуку.
Ґенеза парадигмальної еволюції науки традиційно належить до кі­
нця XVII - першої половини XVIII ст., коли на зміну теології приходить
наукова, механістична парадигма. Вважається, що її найвищим дося­
гненням у сфері суспільних наук стає марксизм. Поступово вибудову­
ється кілька загальнонаукових парадигм - механістична, енергетич­
на, інформаційна, організаційна, які послідовно змінюють одна одну.
Дві останні були чітко оформлені у відповідних загальнонаукових те­
оріях - кібернетиці та загальній теорії систем.
Залежно від наукової сфери, у межах якої застосовується поняття
парадигми у вужчому розумінні, його визначення відрізняються су­
купністю компонентів, але загальний зміст залишається. Парадигма є
еталонним розв'язанням дослідницької проблеми.
У міжнародно-політичній науці парадигму трактують як узагаль-
нювальну теорію, що випливає з низки близьких за принципом розу­
міння об'єкта дослідження концепцій, логічне пояснення міжнарод­
них відносин, що може бути використане операційно.
У глобальних політичних дослідженнях парадигма відіграє роль
формули, її можна визначити як визнану науковим товариством су­
купність правил, на основі яких створюються теорії, основоположні в
даний проміжок часу. Як влучно зазначає Джеймс Н. Розенау, пара­
дигми відрізняються тим, на якому рівні аналізу вони роблять ак­
цент. Сучасне розуміння глобального розвитку передбачає поєднання
кількох парадигм, які доповнюють одна одну, зокрема державоцент-
риської, формаційної, світосистемної, цивілізаційної.
Державоцентриська парадигма, якій уже була приділена значна
увага в попередніх частинах, розглядає держави як головні одиниці
типологічної світової динаміки. Дослідження будь-якого явища, яке є
об'єктивною реальністю, передбачає виділення структурних елементів
цієї реальності. Дослідження глобального розвитку та історії міжнаро­
дних відносин вимагає з'ясування, що є найважливішим елементом
світобудови в соціальному плані. Очевидно, що таким елементом є
певні історичні спільноти людей. Традиційно в ролі такої спільноти і
розглядалися держави. Однак на сучасному етапі дедалі розповсю-
дженішими стають інші підходи, зокрема, коли цю роль відіграють
цивілізації. Як зазначає російський дослідник Є. Азроянц у роботі
"Глобалізація: катастрофа чи шлях розвитку", геополітична вісь наці­
ональних держав накладається на виникле ще раніше більше поле ку­
льтур. У контексті проблеми суб'єктності концепція цивілізації стає
домінуючою історико-соціологічною категорією, яку за значенням

360
I Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах
I

можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації. Мислення в

національних термінах змінюється на мислення в термінах цивіліза-
ційних. В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше
обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної
динаміки. Основна увага змішується від держав на більші структури
та процеси в масштабах цивілізацій.
Критики державоцентриської парадигми зауважують, що в умовах
глобалізації спостерігається процес обмеження суверенітету держави,
політична глобалізація породжує кризу держави-нації. Держава втрачає
частину повноважень з контролю суверенітету. У цьому плані характер­
ною є назва праці Куничі Омае - "Кінець національної держави".
У формаційних теоріях світова історична соціальна динаміка
представлена у вигляді послідовної зміни стадій - суспільно-
економічних формацій. Основою формаційних теорій є модель соціа­
льної динаміки, яка є синтезом лінійно-стадіального прогресу і циклі­
чного коловороту суспільних систем, у якому кожна формація прохо­
дить етапи виникнення, зрілості та загибелі. Метод стадіального поді­
лу ще раніше використовувався у працях багатьох учених, зокрема в
системах Гегеля та Фур'є. У найзагальнішому вигляді він був оформ­
лений К. Марксом (1818-1883 ) і Ф. Енгельсом (1820-1895) як уза­
гальнення історичного досвіду країн Європи.
Характерною рисою марксизму є матеріалістичне розуміння історії.
У формаційній теорії К. Маркса та Ф. Енгельса історичний процес уяв­
лявся як процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій,
відмінних одна від одної насамперед за засобами виробництва і відпо­
відними їм соціально-класовими структурами. У світовій історії виок­
ремлювалися п'ять суспільно-економічних формацій - первіснообщин­
ний лад, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична
формації. Розвиток світової історії аналізувався як рух від першого
безкласового суспільства (первісний лад) через суспільства класові (ра­
бовласницьке, феодальне, капіталістичне) до нового безкласового сус­
пільства. Цей шлях мали пройти всі народи і суспільства.
Уже у своїх ранніх працях К. Маркс та Ф. Енгельс вживали такі ви­
значення, як форма суспільства, стан суспільства, організація суспіль­
ства, пізніше - економічна форма суспільства, економічна структура
суспільства, і, нарешті, у передмові до праці "До критики політичної
економії" К. Маркс вводить у науковий обіг визначення економічна фо­
рмація суспільства, а у грудні 1851 р. у своїй праці "Вісімнадцяте брю­
мера Луї Бонапарта" вперше запроваджує термін суспільна формація.
Поняття суспільно-економічної формації, що стало одним з наріжних
каменів марксистської теорії, було пізніше розвинене в таких працях як

361
Частина 2. Глобальний розвиток

"Економічні рукописи", "Наймана праця і капітал", "До критики полі­

тичної економії", у фундаментальній монографії "Капітал" тощо.
Вважається, що сам термін формація К. Маркс запозичив із геоло­
гії, паралель між геологічними та суспільними формаціями він прово­
дить у багатьох своїх працях. У листі до Віри Засулич він зазначає,
що, подібно до геологічних утворень, в історичних пластах є багато
первинних, вторинних і третинних утворень. Спочатку К. Маркс по­
діляє суспільний розвиток людства лише на три великі формації - пе­
рвинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і тре­
тинну (безкласове суспільство), а в "Капіталі" вже чітко виділяє п'ять
суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку,
феодальну, капіталістичну та комуністичну.
К. Маркс та Ф. Енгельс шукали наукову відповідь на питання, чи є
історія розвитком, рухом уперед, чи це просто історія локальних, за­
мкнених суспільств, не пов'язаних у єдиний історичний процес. Фор­
маційна парадигма дає однозначну відповідь: історія є прогресивним
розвитком, процесом сходження від менш досконалої формації до
більш розвиненої, на відміну від цивілізаційної парадигми, яка ста­
виться до історії набагато обережніше і не передбачає наперед задано­
го сценарію майбутнього розвитку, загальних закономірностей історії.
Світовий історичний процес розуміється як сходження від однієї
формації до іншої, прогресивнішої. Так, феодальний спосіб виробни­
цтва характеризувався вищим рівнем продуктивності праці, ніж ра­
бовласницький, оскільки раби не були зацікавлені в результатах своєї
праці. У свою чергу, капіталістичний спосіб виробництва характери­
зується появою мануфактур, а потім фабрик і заводів і є високопро-
дуктивнішим, ніж феодальний.
Формаційна парадигма ґрунтується на марксистському розумінні
суспільства як соціально-економічної цілісності, у якій вирішальна
роль відводиться економічному фактору. Її основою є матеріалістичне
розуміння історії, у якому спосіб виробництва є первинним, детермі­
нуючим фактором, а суспільна свідомість - вторинною. Згідно з мар­
ксистським ученням, суспільно-економічні формації - це конкретно-
історичні типи суспільства, послідовні "сходинки" історичної еволюції,
що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою
виробничих відносин, насамперед - формою відносин власності.
Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і
надбудова. Структурне ядро формації - діалектична взаємодія проду­
ктивних сил і виробничих відносин, які зумовлюють відповідні полі­
тичну надбудову та форми суспільної свідомості. Формаційна теорія
виходила з того, що у процесі суспільного життя вирішальну роль віді­

362
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

грають виробничі відносини, характер яких визначається формами

власності на засоби виробництва. Сукупність цих виробничих відно­
син становить економічну структуру суспільства, базис, на якому під­
носиться юридична й політична надбудова і якому відповідають пев­
ні форми суспільної свідомості.
Отже, під базисом розумівся засіб виробництва. Надбудова - це
політика, релігія, мистецтво, мораль. Вони розглядалися як вторин­
ні щодо надбудови. Від базису залежать усі інші суспільні відноси­
ни. Він визначає характер і зміст надбудови - ідеологічних, полі­
тичних, правових відносин й ідей, організацій та установ, через які
ці відносини здійснюються.
Загалом формаційна парадигма мала солідне наукове обґрунтуван­
ня, яке дано в працях класиків марксизму, особливо для того періоду
розвитку капіталізму, у який жили К. Маркс та Ф. Енгельс, коли тех­
нологічні і техніко-економічні процеси дійсно в значній мірі визнача­
ли функціонування і розвиток суспільства.
В. Ленін продовжував розвивати марксистську філософію. Він за­
значав, що система виробничих відносин є лише "скелетом" суспіль­
но-економічної формації, який завжди обгорнутий плоттю та кров'ю
інших суспільних відносин. Однак у цьому "скелеті" полягає сутність
тієї чи іншої суспільно-економічної формації. В. Ленін розвинув учен­
ня про імперіалізм як вишу стадію капіталізму; удосконалив теорію
пролетарської революції; розробив теорію соціальної революції, з до­
помогою якої має відбутися перехід від капіталістичного ладу до ко­
муністичного, першою стадією якого є соціалізм; сформував закон
нерівномірності розвитку країн в епоху імперіалізму. К. Маркс та
Ф. Енгельс вважали неможливою перемогу пролетарської революції в
одній країні, вона мала перемогти одночасно в усіх високорозвинених
країнах. В. Ленін зробив висновок про можливість перемоги соціаліс­
тичної революції в окремо взятій країні. К. Маркс та Ф. Енгельс вва­
жали, що перш ніж відбудеться перехід до наступної суспільно-
економічної формації, попередня формація має повністю себе вичер­
пати, тобто пройти через стадії зародження, динамічного розвитку,
максимального розквіту, після чого починається її занепад і розвиток
внутрішніх протиріч, які роздирають її і створюють передумови для
появи нової формації, жодна суспільна формація не гине раніше, ніж
розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає достатньо прос­
тору, і нові, вищі виробничі відносини ніколи не з'являться раніше,
ніж визріють матеріальні умови для їх існування в лоні самого старого
суспільства. В. Ленін робить висновок про те, що до соціалізму різні
країни прийдуть неодночасно і першою з них може бути не обов'яз­

363
Частина 2. Глобальний розвиток

ково найбільш високорозвинена країна, тобто передбачав можливість

перемоги соціалізму спочатку в одній або кількох країнах, немину­
чість співіснування двох систем на світовій арені.
Класиками марксизму розроблялася ідея полілінійності, наявності
різних шляхів розвитку людства. Аналізуючи форми, які передували
капіталістичному виробництву, К. Маркс розглядав як паралельні
азіатський, античний і германський способи виробництва, виокрем­
люючи суспільства східного та західного типів. Кожна із трьох форм
- азіатська, антична, германська є самостійними формами переходу
до державності.
У той же час у радянській історіографії домінувала вульгаризована
офіційна інтерпретація марксизму. Усі сторони розвитку людського
суспільства розглядались у формаційних характеристиках, тобто ана­
лізі засобу виробництва, співвідношення базису та надбудови. Ці ка­
тегорії відображали взаємовідношення між економічним ладом суспі­
льства і властивими даному суспільству формами ідеологічного й по­
літичного життя, його державним устроєм, поширеними в ньому пра­
вовими, моральними, філософськими та релігійними поняттями і по­
глядами, а також організаціями й установами, у яких реалізується
політична і громадська діяльність людей.
Міжнародні відносини та зовнішня політика визначалися як жорс­
тко детерміновані функції суспільних економічних стосунків. Вони
мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внутрі­
шніми суспільними відносинами. Головними діючими особами в мар­
ксистській парадигмі міжнародних відносин є соціальні класи. Осно­
вні міжнародні процеси репрезентуються соціальними конфліктами,
кризами, війнами та соціальними революціями.
Формаційний підхід у міжнародних відносинах стає підґрунтям для
багатьох теорій - від "перманентної революції" до мирного співісну­
вання як принципу зовнішньої політики соціалістичної держави.
Адже досвід історії, зокрема XX ст., свідчить, що немає такої держа­
ви, керівники якої не прагнули б до формування та реалізації її зов­
нішньої політики, спираючись перш за все на визначену систему тео-
ретико-політичних принципів або нормативних положень (тобто на
те, що й міститься в основі поняття доктрина).
До формаційного вчення вносилися корективи, які були в деякій мі­
рі вимушеними. Так, зокрема, до марксистського вчення про суспільно
економічні формації були внесені корективи, які передбачали, що де­
які суспільно-економічні формації можна оминути. Таким чином був
теоретично обґрунтований, наприклад, перехід Монголії від феодалізму
відразу до соціалізму, перескочивши через капіталістичну стадію роз­
364
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

витку, тобто некапіталістичний шлях розвитку країн третього світу.

Ще однією вимушеною корективою була поява стадії розвиненого со­
ціалізму, оскільки комунізм в СРСР збудувати не вдавалося.
Після початку перебудови в СРСР з'явилося багато публікацій з
критикою формаційної парадигми, у яких автори зазначали, що фо­
рмаційна теорія, розроблена на матеріалі історії Західної Європи, без
достатніх підстав була перенесена на всесвітню історію, у той час як
реальні тенденції та форми розвитку суспільних організмів у багатьох
регіонах світу, особливо на Сході, не вкладаються у схему п'яти фор­
мацій. Вони також зазначали, що не вдається переконливо продемон­
струвати універсальну залежність духовного життя та культури суспі­
льства від типу виробничих відносин. Крах багатьох марксистських
режимів у кінці 80-х - на початку 90-х pp. XX ст. посилив сумнів у
життєздатності марксистських ідей, поставив питання відносно май­
бутнього марксизму. Однак, незважаючи на критику марксизму, не­
вірним є повне заперечення його позитивних сторін, неможливо ста­
вити під сумнів його величезний вплив на світову політичну думку.
У середині XX ст. починає зароджуватися неомарксизм. Цей пре-
фіксований варіант терміна марксизм вживається для характеристи­
ки не єдиного наукового напряму, а цілої низки концепцій, які об'єд­
нує визнання економічної нерівності в сучасному світі та стратифі­
кації світу за економічними параметрами як за лініями кордонів на­
ціональних держав, так і головним чином по осі "Північ - Південь",
але які різняться у трактуванні суб'єктності та джерел економічного
домінування. У межах неомарксизму в науковий обіг були введені
поняття країни третього світу (ті, що розвиваються), країни другого
світу (соціалістичні країни). Базовими поняттями неомарксизму є
світосистема та світоекономіка. До неомарксизму традиційно нале­
жать світосистемна теорія, теорія залежності. Нове покоління теоре­
тиків марксизму репрезентовано такими авторами, як С. Амін,
І. Валлерстайн, Й. Галтунг, Р. Кокс та ін.
У XXI ст. продовжує існувати значний політичний простір для ви­
словлення, обговорення й еволюції марксистських ідей, існує значне
розмаїття течій марксистського мислення. Навряд чи є така сфера
політичних, соціально-економічних чи культурних досліджень, які б
не застосовували методи марксистського аналізу, адаптуючи марк­
сизм до нових умов глобального суспільства.
Отже, хоча формаційний підхід протягом тривавлого періоду часу
був і залишається одним з методів дослідження глобального розвитку
та розвитку міжнародних відносин, багато які сторони реальної історії
народів, суспільств, держав не вкладаються в межі формаційної пара­
365
Частина 2. Глобальний розвиток

дигми. За такої дещо спрощеної схеми втрачалася своєрідність і само-

цінність кожної культури та цивілізації, вони є лише передумовами
майбутнього досконалого суспільства. Притаманна формаційному під­
ходу монолінійність, універсальна модель історії людства, що, зокрема,
знайшло відображення в схемі п'яти суспільно-економічних формацій,
незважаючи на його позитивні сторони, робить його неприйнятним у
ролі універсального методу аналізу глобальних політичних процесів.
Однак хибною є не сама по собі теорія формаційного розвитку суспіль­
ства, а її абсолютизація, догматичне ставлення до неї.
Світосистемна теорія виникає на стику неомарксизму та францу­
зької школи Анналів, яка сформувалася навколо журналу "Аннали
економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 p. М. Блоком та
А. Февром. Вона була започаткована працями Ф. Броделя, зокрема
"Середземномор'я та сучасний світ в епоху Філіпа II, "Матеріальна ци­
вілізація, економіка та капіталізм, XV-XVIII ст.", де дано опис регіона­
льної економіки як мережі відносин, висловлено думку про те, що ма­
теріальна основа, економічна історія визначає розвиток суспільств.
Ф. Бродель вважав, що відносини людей у процесі виробництва ви­
значаються економічною та соціальною історією.
Цілісна історична система утворюється із сукупності взаємодії со­
ціальної, економічної, політичної та культурно-психологічної підсис­
тем. Вона є взаємозв'язком низки факторів, які створюють великома­
сштабну взаємодію різних елементів. Соціальна (біосоціальна) підсис­
тема об'єднує все, що має відношення до існування людей, засобу
життя, відтворення населення. Економічна підсистема включає виро­
бництво, обмін, регулювання економіки, техніку, систему комуніка­
цій. Культурно-психологічна підсистема включає всі вияви духовного
життя - цінності, норми, знаково-комунікаційні системи, які забезпе­
чують взаємодії людей.
Головну уваїу Ф. Бродель приділив матеріальній діяльності людей,
проаналізував її з технологічного боку. Він не бачив циклічності в ди­
наміці цивілізацій, запровадив категорію "велика тривалість" - трива­
лий історичний час, протягом якого існує цивілізація і зберігається
накопичений досвід.
Одним із представників цієї теорії є американський учений
І. Валлерстайн, автор праці "Сучасна світова система" (1980), який
після смерті Ф. Броделя очолив в американському університеті штату
Нью-Йорк спеціальний Центр дослідження економічних та історичних
систем і цивілізацій ім. Ф. Броделя. Активний розвиток цього напря­
му відбувається в 60-х pp. XX ст., паралельно з виникненням глобалі-

366
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

стики й усвідомленням глобальних проблем і процесів взаємозалежно­

сті різних країн і народів.
Під світовою системою розуміється соціальна система глобальних
масштабів, що об'єднує всі суспільства в єдиний світовий соціальний
порядок. Основа світосистемного підходу - розгляд регіонів світу або
світу загалом як системи взаємодій, які складаються історично, де
окремі держави, спільноти або цивілізації розглядаються лише як
тимчасовий наслідок з'єднання тих чи інших системних факторів.
Світ є історичною системою, світоекономікою, заснованою на розпо­
ділі праці. Її центр - капіталістичний Захід. Ця світосистема виникає
в Європі й поширюється в усьому світі. Рушійна сила світоекономіки
- накопичення капіталу. Світосистемному підходу притаманний роз­
гляд та розуміння сучасного людства як взаємопов'язаної спільноти,
що формується через взаємодію різних господарських і політичних
структур. Це відрізняє світосистемний підхід від цивілізаційного.
Світова система визначається як утворення з єдиним поділом пра­
ці та великою кількістю культур. У межах категорії цивілізація виок­
ремлюється два підтипи: світові імперії, у яких поділ праці між суспі­
льствами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти; світое­
кономіки, у яких політична система складається з багатьох держав,
конкуруючих одна з одною в межах міждержавної системи.
Західна, "центральна" світосистема складається з ядра, периферії і
проміжної зони - напівпериферії, які динамічно пов'язані відносина­
ми домінування та залежності.
Країни ядра домінують у світовій економіці завдяки структурній по­
зиції в системі та національним характеристикам, які пов'язані з цією
позицією. Ядро - це зона, що отримує прибуток. Домінування ядра у
глобальному масштабі є наслідком широких політичних і військових
зв'язків. Структурне положення периферійних країн ставить їх у залеж­
ність від країн ядра. Периферія - зона, що втрачає прибуток. Напівпе-
риферійні країни займають проміжне становище у світовій системі.
Формування центрально-периферійних відносин, осьовий поділ
праці між ядром та периферією створює напруїу, яка стимулює роз­
виток системи загалом. Критеріями світосистеми є засіб виробницт­
ва, торгівля, безперервне накопичення капіталу.
Інший представник світосистемної теорії А. Франк вважав, що на­
копичення капіталу було рушійною силою історії завжди, не лише на
сучасному етапі. Воно існує понад 1500 років. У світовій історії існу­
вало багато світосистем, сучасна світосистема розвивається протягом
5 тис. років.

367
Частина 2. Глобальний розвиток

Наявність значної кількості світосистемних концепцій свідчить, що

ці дослідження перебувають на початковій фазі, на етапі формулю­
вання й обґрунтування базових принципів і положень та стверджува­
ти про нову парадигму історичного процесу можна поки що гіпотети­
чно. Однак цей напрям є перспективним та адекватним у досліджен­
ні й осмисленні глобальних політичних процесів.
Геоекономічні основи світосистемної теорії активно взаємодіють з
геокультурними підходами цивілізаційних теорій. На відміну від фо­
рмаційного, у цивілізаційному підході знайшло відображення праг­
нення до синтезованого, узагальнюючого підходу до дослідження сві­
тової історичної соціальної динаміки. Предмет його уваги не одна,
будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдія­
льності того чи іншого суспільства - матеріальних, моральних, ідей­
них, культурних, релігійних у їх єдності та неподільності, розвитку та
спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в
глобальному чи локальному розумінні.
Звернення у світовій науці та суспільній думці до цивілізаційної
проблематики є свідченням зростання уваги до макровимірів історії
та базисних принципів соціального устрою. У той же час воно відбу­
вається на тлі невизначеності категоріально-понятійного апарату та
концепцій, з якими пов'язується цей термін.
Дослідження історії людства та історії міжнародних відносин вима­
гає з'ясування, що є первинним елементом світобудови в соціальному
плані. Очевидно, що таким елементом є певні історичні спільноти лю­
дей. На сучасному етапі дедалі більшого поширення набуває підхід,
коли такими спільнотами є цивілізації. Серед соціокультурних фено­
менів сучасного світу виокремлюються стійкі системи. Вони перети­
нають кордони соціальних утворень, не збігаються з національними
або державними ареалами. Цивілізація як регіональна, визначена у
просторі та часі самодостатня й автономна система є одиницею
осмислення глобальних політичних процесів. Історія розглядається як
зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному роз­
витку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці.
У контексті проблеми суб'єктності міжнародних відносин концеп­
ція цивілізації стає домінуючою. У науці основна увага змішується від
народів та держав на більші структури та процеси в масштабах циві­
лізацій. Міжцивілізаційні відносини досліджуються як ареал постійної
і сталої взаємодії цивілізацій у визначених просторових межах у певні
періоди часу. їх дослідження дає змогу аналізу динаміки цивілізацій-
ного розвитку всього людства у глобальному масштабі. Розуміння гло­
бальних політичних процесів стає чіткішим, якщо єдине поле проблем

368
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

буде орієнтоване двома осями - горизонтальною та вертикальною. У

змістовному аспекті горизонтальна вісь - це проблеми геополітики,
військових конфліктів, війн; вертикальна - це культурні та духовні
аспекти, проблеми антропополітики, тобто проблеми особистості,
прав людини, протистояння та взаємодій культур і конфесій.
Відносна обмеженість існуючих макросоціологічних концепцій у
спробах пояснити глобальні політичні процеси ставлять на порядок
денний необхідність їх подальшої розробки на основі досягнень сучас­
ної науки й існуючих політичних реалій. На думку українського дослід­
ника В. Павленка, потрібно поєднувати та використовувати два підхо­
ди: глобально-інтегрований цивілізаційний і системно-формаційний. У
теоретичній дискусії, що відбулася на засіданні Президії НАН України
в червні 2002 p., ним обстоювався динамічно-об'ємний, вертикально-
зростаючий підхід до розуміння цивілізацій (антична, сільськогоспо­
дарська, індустріальна, постіндустріальна, глобально-ноосферна) на
противаїу площинно-статичному підходу, за яким вони розглядаються
як територіальний набір. З огляду на те, що в реальній світовій прак­
тиці триває трансформація та еволюція формаційних систем, а також
зростає значення інтегрованого цивілізаційного підходу в умовах гло­
балізації, необхідним є формування й застосування нової методології
соціально-економічного розвитку, методології глобально-цивілі-
заційного або загально-цивілізаційного підходу.
Пошук адекватної стратегії подальшого поступу, що кореспондує з
міжнародним досвідом й успішною практикою лідерів світової еко­
номіки та містить сучасний категоріально-інструментальний апарат
для розуміння політичних процесів глобального розвитку, є імперати­
вним і пріоритетним. Адже глобалізація призводить до зламу класич­
них парадигм та формування нового наукового світогляду.
Постіндустріальна революція на Заході, яка почалася в останню
чверть XX ст., фактично ознаменувала перехід до вищого щабля циві­
лізаційного прогресу - стадії інформаційно-інтелектуального розвит­
ку, яка за своїми можливостями й наслідками не має собі рівних в іс­
торії людства. Глобалізація, й особливо породжувана нею нова світова
система глобалізму, є серцевиною, суттю і рушійним чинником рево­
люції постіндустріалізму. У цій новій цивілізації постіндустріалізм ви­
значає напрям, тип природу й характер революційного розвитку, а
глобалізація - його масштаби, механізми, наслідки і перспективи. Во­
на відкриває шлях до ноосферної стадії розвитку (спочатку сегмента­
рного, а потім і глобального) на основі нової якості людського поступу,
а не матеріальних (фінансових) інтересів.
Однак у сучасному глобалізованому світі, крім країн-лідерів пост-
індустріального глобально-цивілізаційного розвитку, є багато держав,
369
Частина 2. Глобальний розвиток

які перебувають лише в індустріальній (Росія, Україна, Китай, Індія,

Бразилія) і навіть доіндустріальній стадії розвитку (наприклад країни
Африки). Майже 35 % населення світу живе в країнах, технологічно
відірваних від країн-лідерів "золотого мільярда". Нерівномірний, не-
синхронний розвиток у сучасних умовах є його закономірністю.
Нова глобальна технологічна цивілізація спричинила наприкінці
XX ст. глобальну революцію, у чому, очевидно, й полягає сутність при-
чинно-наслідкових взаємозв'язків розвитку.
Сучасною глобальною парадигмою розвитку може бути глобально-
цивілізаційний підхід і нова постіндустріальна теорія та методологія.
Класична діалектика була заснована на лінійності, розвиток розу­
мівся як рух від простого до складнішого, від нижчого до вищого, від
старого до нового якісного стану. Визнання такого розвитку в суспі­
льстві складає основний принцип марксистського формаційного під­
ходу. Однак виникає питання відносно критеріїв прогресу. Цілком
зрозуміло, що вони не можуть бути зведені тільки до економічної ефе­
ктивності системи господарства.
Глобальні процеси - це насамперед процеси нелінійні. Нелінійне ми­
слення спрямоване на дослідження складних систем і є гнучкішим, во­
но припускає і навіть передбачає неоднозначність рішення, варіант­
ність істини. З погляду нелінійної діалектики визнається циклічність у
розвитку, що спостерігається в глобальних процесах, спростовується
його прямолінійна спрямованість. Розвиток визначається як складний,
багатогранний процес, інколи з наслідками, які складно передбачити.
Нелінійна діалектика орієнтована не на алгоритм, а на творчий підхід
у дослідженні, на інноваційність (інновація, від лат. innovatio - онов­
лення, зміна - це помітне нововведення в будь-якій сфері людської ді­
яльності). Відповідно виокремлюються як політичні інновації, так й ін­
новації економічні, соціальні, культурні тощо. Прикладами інновацій
можуть бути принципово нові наукові концепції, зміна поколінь техні­
ки. Критерієм інноваційності є значущість та широта впровадження і
використання та його прогресивність, під якою розуміється позитивні
наслідки для процесу розвитку даної сфери діяльності.
Нелінійна діалектика таким чином є методом планетарної філософії
як нового напряму в пізнанні, яке має пояснити глобальні проблеми
сучасності, проблеми сталого розвитку, коеволюції, геополітики, ін­
формації, культури.
Ураховуючи фактор нелінійності, ризиковий і складно передбачу­
ваний характер розвитку людства, однією з головних проблем глоба­
льного розвитку є необхідність політичного регулювання глобальних
процесів, тобто реалізації політики забезпечення глобальної безпеки.
Отже, у такому аспекті під глобальною безпекою розуміємо політичне
370
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

регулювання глобальних процесів. Політика глобальної безпеки - це

політика зменшення глобальних ризиків. Вона має забезпечувати
безпеку глобальної системи та її структур, що передбачає з'ясування
джерел загроз, визначення особливостей політичного процесу в умо­
вах посилення глобальних проблем, визначення політичних форм і за­
собів адаптації як окремих суспільств та цивілізацій, так і світового
співтовариства загалом до імператив виживання, пошук механізмів,
методів і напрямів регулювання взаємозалежності.
Політика глобальної безпеки може бути структурована залежно від
рівня та сфери діяльності. Залежно від сфер діяльності, на які вона
спрямована, політика глобальної безпеки поділяється на політичну,
економічну, екологічну, інформаційну, соціокультурну. Вона може
проявлятися на різних просторових рівнях : глобальному, регіонально­
му, національному.
Для забезпечення глобальної безпеки засобами політики особливо
важливим є розуміння механізмів функціонування світу глобальної
політики і політичного світу загалом. Інтернаціоналізація політичної
сфери, її глобалізація призводить до формування глобальної політич­
ної культури як системи відносин і процесів виробництва (створення
і відтворення) її складових елементів у процесі зміни поколінь, важ­
ливим елементом якої є планетарне політичне мислення. Воно пови­
нне мати гетерогенний характер, тобто не визнавати якийсь один з
варіантів планетарного політичного мислення як універсальний чи
спробами тієї чи іншої країни, групам країн або цивілізації видавати
свої цінності в ролі універсальних і включати найдосконаліші струк­
тури всіх ідейних і політичних течій, у яких визначаються шляхи збе­
реження людства.
Необхідність політичного регулювання глобальних політичних
процесів, забезпечення глобальної безпеки призводить до ф орму­
вання глобальної політичної культури, яка має визначати норми та
принципи політичної поведінки, яка відповідає вимогам збереження
суспільного життя в умовах посилення глобальних ризиків, визначає
умови його збереження, межі, вихід за які може призвести до заги­
белі світової цивілізації.
Отже, приходимо до висновку, що нормативна модель глобальної
міждержавної міжнародної системи містить такі елементи, як механіз­
ми та засоби забезпечення міжнародного порядку, підтримання міжна­
родної стабільності, закони, зафіксовані в міжнародному праві, зокрема
заборона використання сили; скорочення звичайних озброєнь і зброї
масового знищення, успішне моделювання та прогнозування глобально­
го розвитку, реалізація стратегії сталого розвитку людства.

371
Частина 2. Глобальний розвиток

Цілісне осмислення еволюційних глобальних політичних процесів

призвело до широкого застосування терміна глобалізація, який по­
кликаний відтворити те
8.2. Етимологія та зміст категорії загальне, що складає
специфіку процесів і
глобалізація. Основні парадигми, явищ на глобальному
наукові школи дослідження рівні. Термін глобаліза­
ція набуває загального
визнання. Він використовується науковим апаратом багатьох наук,
у тому числі і міжнародно-політичної.
Серед головних тенденцій сучасного світового розвитку більшість
політологів визначають насамперед глобалізацію. Вона є одним з най­
більш обговорюваних, і в той же час - найменш науково досліджених
процесів. Адже тенденція (від лат. tendo - прагну, прямую) має кілька
значень, зокрема не лише напрям розвитку, але і прагнення, схиль­
ність до чогось, а також використовується в розумінні головної ідеї
наукового (або художнього) твору.
Проблеми глобалізації почали розглядатися в наукових колах, ще
починаючи із 60-х pp. XX ст. Однак тоді в центрі уваги політиків,
економістів, політологів продовжували перебувати проблеми холодної
війни та блокового протистояння. Протиборство двох наддержав у
період холодної війни відсувало на другий план інші важливі процеси
світового розвитку. А з її закінченням на передній план виходять
процеси глобалізації.
Глобалізація (англ. globalization) найчастіше розглядається як про­
цес інтенсифікації взаємозв'язків між різними формами організації
суспільного життя, що призводить до стану взаємозалежності між
компонентами системи взаємозв 'язків. У той же час глобалізації не­
можливо дати якесь єдине чи просте визначення. Так, на думку укра­
їнського дослідника Ю. Павленка, хоча характеризувати сучасність
як епоху глобалізації нині стає узвичаєним, проте зміст цього поняття
ще далеко не розкритий. Залишається відкритим питання, чим є гло­
балізація, у чому її суть, коли вона почалася і які етапи її перебігу, що
вона несе людству загалом й окремим його частинам зокрема.
Термін глобалізація існує давно, він починає епізодично викорис­
товуватися з кінця 60-х pp. XX ст. в роботах англійських і французь­
ких дослідників, але його введення в науковий обіг у 80-х pp. пов'я­
зують або з працею американського соціолога Дж. Макліна (1981), зо­
крема з його закликом до наукового пояснення історичного процесу
посилення глобалізації соціальних відносин, або ж зі статтею економі­
ста Т. Левітта (1983), у якій ідеться насамперед про економічну глоба­
лізацію. Загальновизнаним стає розуміння глобалізації як процесу
372
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

злиття національних економік у єдину світову систему, на основі чого

виникає глобальна економіка, економічна єдність світу.
Незабаром стає зрозумілим, що глобалізація є багатостороннішим
процесом, який неможливо зводити лише до економічних складових.
У 1985 р. соціолог Р. Робертсон розширює зміст терміна. Глобалізація
розглядається як соціальний процес, внаслідок якого зникають гео­
графічні кордони соціальних і культурних систем. Найактивніша роль
у дискусіях про сутність глобалізації належала економістам. У 80-х pp.
утвердилась уява про глобалізацію як про вільний рух капіталів і зро­
стаючу залежність національних економік від глобальних фінансових
ринків і транснаціональних компаній (за визначенням Дж. Сореса).
Розуміння глобалізації передусім як економічного процесу збереглося
до початку XXI ст. Директор Інституту проблем глобалістики доктор
економічних наук М. Делягін запропонував власне розуміння глобалі­
зації як процесу формування у світовому масштабі єдиного фінансо­
во-економічного простору на основі нових, переважно комп'ютерних
технологій. Більш загальновизнаним стало розуміння глобалізації як
процесу злиття національних економік у єдину світову систему, на
основі чого виникає глобальна економіка, економічна єдність світу.
Формується кілька підходів до періодизації економічної глобалізації
(див. розд. 13).
Особлива увага приділяється співвідношенню категорій глобалізація
та інтернаціоналізація. Глобалізація як система транскордонних і над­
державних взаємодій не тотожна інтернаціоналізації, основними дійо­
вими особами якої залишаються національні держави; інтернаціоналі­
зація не така поширена у сучасному світі, щоб ототожнювати її з гло­
балізацією, оскільки переважна більшість наслідків економічної діяль­
ності провідних держав світу не є об'єктом транскордонних відносин.
Глобалізація - це процес становлення глобального суспільства та гло­
бальної людини. Глобалізація забезпечує інтеграцію народів і держав у
єдиний світовий простір. Процеси глобалізації приводять до змін у
найважливіших соціальних інститутах сучасної цивілізації: змінюється
роль держави, цінності свободи та демократії, зовнішньополітичні
стратегії та геополітичні установки, відбуваються "порушення" цінніс-
но-нормативної системи суспільства. "Глобальна людина" змушена вес­
ти боротьбу за власне виживання у світі. Так, на думку В. Ляха, глоба­
лізація створює нестабільний світ, у якому трансформації зачіпають усі
сфери суспільного й індивідуального життя, а В. Воронкова сутністю
глобалізації вважає перетворення людства на єдину структурно-
функціональну систему, організовану за універсальними принципами.
М. Шимаї вбачає у глобалізації сукупність таких процесів і явищ, як
транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технології та інформа­
373
Частина 2. Глобальний розвиток

ції, переміщення людей між країнами, переважання орієнтації на сві­

товий ринок у торгівлі та інвестуванні, територіальну й інституціона-
льну інтеграцію ринків, а також виникнення глобальних проблем, для
розв'язання яких необхідна всесвітня співпраця. Це визначення слід
доповнити і такими процесами, як розширення у глобальних масшта­
бах діяльності корпорацій, а також створення міжнародних інститутів,
поширення політики та культури через державні кордони.
Отже, зміст категорії глобалізація є найактуальнішою темою дис­
кусій серед дослідників. Дискусії точаться навколо часу виникнення,
сутності, тенденцій, наслідків глобалізації тощо. Окремо постає пи­
тання про визначення глобалізації. Існуюча полісемантичність погля­
дів виникає внаслідок тлумачення цього феномена з позицій соціаль­
но-політичного, соціально-економічного, соціокультурного ракурсів.
Важливий фактор глобалізації - це новітні технології, які посилю­
ють тенденцію до відкритості міждержавних кордонів. Дж. Тобін ха­
рактеризує її як суто технологічний процес, пов'язаний із широким
поширенням високих технологій в електроніці, обчислювальній техні­
ці і комунікаціях. Використання новітніх технологій значно впливає
на статус країни: чи вона інтегрована у світове співтовариство, чи
навпаки, перебуває в ізоляції. Подібні явищ а дозволили вважати роз­
виток нових технологій пусковим механізмом глобалізації.
Поступово глобалізація починає розглядатися комплексно як процес,
що відбувається у багатьох вимірах (економічному, політичному, куль­
турному тощ о), який здійснює вплив на всі сфери життя суспільства.
Приходимо до висновку, що у світовій науковій думці існують різні
погляди відносно сутності глобалізації. Розуміння глобалізації різнить­
ся залежно від теоретичних позицій авторів.
У межах реалістичної парадигми глобалізація розуміється насам­
перед як процес еволюційного розвитку світу.
У межах ліберальної та неоліберальної парадигм глобалізація роз­
глядається як якісно новий етап розвитку політичної структури,
людства загалом.
У межах радикальної парадигми неомарксисти аналізують сучасні
процеси як заключну фазу розвитку капіталізму, яка призводить до
подальшої поляризації світу за економічними параметрами і як на­
слідок - до політичної нестабільності.
Глобалізація не виявляє себе однаково в усіх країнах і регіонах, по­
силюється поляризація як серед окремих країн, так і по лінії "Північ -
Південь". Нерівномірність її розвитку за географічним параметром
призводить до посилення позицій її супротивників (антиглобалістів).
Антиглобалізм виходить з того, що глобалізація призводить до кон­

374
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

центрації влади та капіталу в найрозвиненіших країнах, розрив між

розвиненими та бідними збільшується.
У той же час у стадії формування перебувають окремі наукові
школи дослідження глобалізації (зокрема гіперглобалісти, скептики і
трансформісти), кожна з яких пропонує власне бачення глобалізації,
хоча і включає представників усіх зазначених наукових парадигм.
Гіперглобалісти (К. Омає, К. Стрендж та ін.) вбачають у глобаліза­
ції початок нової епохи історії людства, коли традиційні національні
держави стають неприродними (штучними) і навіть неможливими
одиницями світової економіки. Відбувається денаціоналізація еконо­
міки завдяки транснаціоналізації виробництва, торгівлі, фінансів,
виникнення глобальної економіки. Економічна і політична влада по­
чинають істотно денаціоналізуватися. Це у свою чергу має призвести
до фундаментальних змін, зокрема зародження загальносвітових ін­
ститутів управління, кінця національної держави, до формування но­
вого світового порядку, глобальної цивілізації.
Скептики (П. Херст, Ю.Дж. Томпсон та ін.) висловлюють думку, що
зміни не є безпрецедентними в історичному вимірі. Глобалізація - це
посилення взаємодії між національними економіками. Глобалізація і
регіоналізація розглядаються ними як дві протилежні тенденції, вони
постулюють, що зараз світова економіка менш глобальна, ніж за часів
існування світових імперій. Більшість скептиків вважають, що нерів­
номірність Північ - Південь посилюється. Це призводить до посилен­
ня фундаменталізму й агресивного націоналізму. Замість появи гло­
бальної цивілізації посилюється поділ світу на цивілізаційні блоки.
Трансформісти (Дж. Розенау, Дж. Раггі, Т. Ніроп) вважають, що
глобалізація - це нове явище і на межі тисячоліть є центральною ру­
шійною силою, яка стоїть за швидкими соціальними, політичними й
економічними змінами, що надають нових форм сучасному суспільст­
ву і призводять до формування нового світового порядку, який біль­
ше не можна сприймати як суто державоцентриський чи головним
чином як державокерований, оскільки повноваження дедалі більше
поширюються серед державних і приватних організацій на місцево­
му, національному, регіональному та глобальному рівнях. Трансфор­
місти асоціюють глобалізацію з новими моделями глобальной страти­
фікації. Це має призвести до зміни функцій держави, реорганізації та
переструктуруванні влади національних урядів. Держави-нації більше
не є єдиними у світі центрами та головними формами врядування
або влади. Глобалізація трансформує не лише державну владу, але і
світову політику, з'являються нові потужні позатериторіальні форми
економічної і політичної організації в планетарному масштабі.

375
 Частина 2. Глобальний розвиток

Таким чином, основні дж ерела розбіжностей між представниками

окремих наукових шкіл дослідження глобалізації зводяться до визна­
чення загальної концепції глобалізації; її причин, періодизації, наслід­
ків, впливу та шляхів подальшого розвитку. Наявність багатьох ви­
значень поняття глобалізація свідчить не тільки про залежність їх змі­
сту від контексту використання, але і про відсутність консенсусу від­
носно його змісту та неоднозначності його розуміння різними науко­
вими школами і дослідниками.
Поступово глобалізація починає розглядатися комплексно як процес,
що відбувається у багатьох вимірах (економічному, політичному, культу­
рному тощо), який здійснює вплив на всі сфери життя суспільства.
Отже, під глобалізацією розуміється процес, тобто розвиток у про­
сторі та часі цілої сукупності характерних змін, що відбуваються у
сучасному світі.
При аналізі глобальних процесів необхідно з'ясувати причини гло­
балізації. Д о головних з них належать:
> технологічний прогрес у галузі технологій, засобів комунікації,
обміну інформацією, транспортних засобів;
> лібералізація економіки й інші форми економічної лібералізації;
> значне розширення сфери діяльності міжнародних і трансна­
ціональних організацій, включаючи ТНК та банки;
> практично єдина система поглядів відносно ринкового госпо­
дарства;
> формування уніфікованих засобів масової інформації, масової
культури, використання англійської мови як загального засобу
спілкування.

Для аналізу процесу глобалізації можна використовувати як діах-

ронний, так і синхронний підходи.
' •/« іх ‘ - •. s X ., \ <% - - ~1
У межах синхронного
підходу констатується рі­
8.3. Підходи до дослідження зниця у визначенні глоба­
та виміри глобалізації лізації залежно від конце­
пцій, контексту та диску­
рсу, у яких воно викорис­
товується, а також у розумінні предмета, до якого воно прикладається.
Політична глобалістика виокремлює такі виміри, або розуміння гло­
балізації.
Перший - розуміння глобалізації як історичного процесу, що відбу­
вається постійно, зміст якого полягає у формуванні єдиного світового
простору, цивілізаційної трансформації людства.
376
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

В історії розвитку людства постійно спостерігається тенденція до

розширення простору, на якому відбувається інтенсивна взаємодія та
структурування міжнародних відносин.
Другий - універсалізація (посилення рис загальності) і гомогенізація
(рух до однорідної розбудови) світу, розуміння глобалізації, яке дату­
ється приблизно 60-70-ми pp. XX ст., коли висловлювалися прогнози
щодо глобального селища і всесвітнього уряду.
Третій вимір - відкритість національних кордонів. Глобалізацію
розглядають як процес, внаслідок якого дедалі прозорішими стають
кордони національних держав у різних галузях - економіці, політиці,
культурі, соціальній взаємодії тощо. Кордони національних держав
спочатку стають відкритими у сфері економічних відносин, про що
свідчить діяльність транснаціональних корпорацій, одних з головних
провідників економічної глобалізації. Однак процес глобалізації неві­
рно розуміти лише як власне економічну взаємодію національних спі­
втовариств - у ньому чітко простежуються, а в деяких відносинах
домінують політичні й інші аспекти.
Таким чином, політична глобалізація має такі виміри:
> просторово-часові,
> інтенсивність,
> масштаби міжнародної взаємодії.
У сенсі інтенсивності політична глобалізація певною мірою збіга­
ється зі спорідненими ідеями інтеграції, взаємозалежності.
У сенсі міжнародної взаємодії політична глобалізація стосується гео­
графічного поширення цих тенденцій і тотожна зближенню, універ­
салізації та однорідності.
Глобалізація є багатоаспектним процесом, тому потрібно розрізня­
ти економічні, фінансові, технологічні, політичні, інформаційні й інші
процеси глобалізації, які мають різні механізми своєї реалізації і роз­
витку. Ці процеси відбуваються з різною швидкістю в різних регіонах
і в різних соціальних прошарках, породжуючи протиріччя. У той же
час глобалізацію розглядають як сукупність цих процесів.
Ці зміни зводяться насамперед до взаємного зближення, скорочен­
ня відстаней, швидкої появи різних зв'язків, контактів, обміну, до
збільшення залежності суспільства майже в усіх сферах його життя.
Характерною ознакою глобалізації є прискорення науково-технічного
прогресу - розвиток засобів масової інформації, зв'язку та транспор­
ту. У 1994 р. Інтернетом користувалося З м л н ч о л ., зараз понад
100 млн. Саме його називають головним символом глобалізації.
Глобалізація - це процес, у якому беруть участь як головні, так і
другорядні актори. О. Уткін розглядає глобалізацію як процес станов­
лення єдиного взаємозалежного світу, до якого різні народи по-
різному були підготовлені.
377
Частина 2. Глобальний розвиток

Г о л о в н о ю сценою є економічна глобалізація, головними цілями якої

є створення світового ринку відповідно до неоліберальної концепції,
ослаблення національних держав, посилення впливу недержавних
учасників міжнародних відносин (ТНК).
Така світова система розподілу сил передбачає постійне вдоскона­
лення, науково-технічний прогрес. Головну участь у цьому процесі
беруть три головних актора глобалізації (США, Японія, країни ЄС).
Глобалізація змінює фундаментальні якості політичних процесів.
У глобальному світі політичні процеси розвиваються за власними за­
конами.
У галузі світової політики відбуваються процеси десуверенізації, ко­
ли національні держави виявляються безсилими захистити не лише
свою економічну, але і політичну безпеку.
Отже, глобалізація є багатостороннім процесом, у якому чітко про­
стежуються політичні, економічні, соціальні, культурологічні, інфор­
маційно-технологічні, демографічні, екологічні й інші аспекти.
Економічний дискурс, тобто ракурс бачення проблеми, акцентує
увагу на злитті національних економік у єдину загальносвітову систе­
му (див. розд. 13).
Феномен глобалізації упродовж тривалого часу розглядався насам­
перед з позицій економіко-центризму. Це пояснювалося тим, що в
економічній сфері її наслідки були найпомітнішими. У межах еконо-
міко-центризму були розроблені три основні концепції:
> теорія імперіалізму,
> теорія залежності,
> світосистемна теорія.
Прибічники теорії імперіалізму вбачали тенденцію глобалізації на­
самперед в економічній сфері, економічній експансії імперіалізму -
завоюваннях, колонізації та економічному контролі. Імперіалізм роз­
глядався як вища й остання стадія капіталізму.
Теорію залежності було розроблено в 50-60-ті pp. XX ст. у країнах
Латинської Америки (П. Пребиш, Ф. Кардозо, Е. Фалетто). Причина
відсталості слаборозвинених країн розглядалася як наслідок зовніш­
нього впливу.
У світосистемній теорії теж робиться акцент на дослідж енні еко­
номіки, матеріального виробництва, способів господарювання та на
відносинах, що ними породжуються. Це не означає, що ігнорується
роль духовного фактора, але вони пов'язуються з типом технології
або соціальності.
У політичному дискурсі під глобалізацією інколи навіть розумі­
ється нова система міжнародних політичних й економічних відносин,
що відповідає новому балансу сил на світовій арені і новій міжнарод­
ній системі, яка приходить на зміну Ялтинсько-Потсдамській. Нова
378
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

уява щодо суверенітету дозволяє говорити про зміни Вестфальської

світополітичної моделі світу.
У культурологічному дискурсі глобалізація розглядається в широ­
кому цивілізаційному аспекті. Дослідники підкреслюють процеси
укрупнення цивілізаційних просторів, умовно поділяючи на Південь -
Північ, або Схід - Захід. У такій географічно орієнтованій планетарній
цивілізації виокремлюються цивілізаційні центри (Г. Кіссінджер нази­
ває їх центри сили) - США, Росія, Європа, Китай, Японія, інколи Індія.
Екологічний дискурс пов'язує глобалізацію з погіршенням еколо­
гічної ситуації.
Інформаційно-технологічний дискурс досліджує вплив нових
технологій.
Комплексний підхід розглядає глобалізацію в усіх аспектах, у тому
числі в контексті подолання глобальних проблем, як процес розши­
рення, поглиблення та прискорення світової співпраці, який охоплює
всі аспекти сучасного соціального життя - від культурного та кримі­
нального до духовного. Піддаються науковому аналізу просторово-
часові процеси змін, що слугують фундаментом для такого перетво­
рення людської діяльності, коли вона стає єдиною і здійснюється в
усіх країнах і континентах. Підходи до аналізу глобалізації об'єднує
спільне розуміння міждисциплінарності глобалізації як об'єкта дослі­
дження та багатовимірності цього процесу на макро- та мікрорівнях.
Термін глобалізація інколи використовується для характеристики
не лише інтеграційних, але і дезінтеграційних процесів глобального
масштабу в галузі економіки, політики, культури, а також антропо­
генних змін оточуючого середовища, які за формою мають загальний
характер і за змістом охоплюють інтереси всього людства.
У класифікації концептуальних схем, у межах яких усвідомлюються
глобальні тенденції сучасної політичної динаміки можна виокремити
два типи:
> світ як середовище, що гомогенізується й універсалізується;
> світ як фундаментально гетерогенна система, яка породжує
розділення та протиставлення різного роду.
Ці схеми інколи протиставляють, але емпірично простежуються
обидві тенденції - гомогенізації та гетерогенізації, що свідчить про
дуальність процесу глобалізації. Вона характеризується як універсалі­
зацією принципів міжнародних взаємодій (політична, економічна,
фінансова, культурна сфери) так й ускладненням внутрішньої струк­
тури і системи взаємодій єдиного універсального світопорядку.
Наслідки глобалізації можна умовно поділити на позитивні та не­
гативні.

379
Частина 2. Глобальний розвиток

Д о позитивних наслідків належать:

> поглиблення спеціалізації та міжнародного розподілу праці за
рахунок конкуренції і розширення ринку;
> економію на масштабах виробництва;
> виграш від торгівлі на взаємовигідних умовах у міжнародно­
му масштабі;
> підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації
виробництва на глобальному рівні та розповсюдження пере­
дової технології
> загальне підвищення добробуту у світі.
Негативні наслідки глобалізації:
> нерівномірний розподіл переваг у процесі глобалізації світової
економіки;
> загроза конфліктів на глобальному, регіональному, національ­
ному рівнях;
> загроза для деяких держав переходу контролю над їх економі­
кою від національних урядів до потужніших держав або тран­
снаціональних корпорацій.
З огляду на це, головне завдання, з яким зіштовхнувся світ - це за­
безпечення позитивного змісту глобалізації, перетворення глобалізації
на позитивний чинник для всіх народів світу. Вона має базуватися на
принципах справедливості, рівності та солідарності.
У той же час термін глобалізація інколи використовується прагма­
тично, з метою пояснення та виправдання економічних проблем в
окремих країнах, причини яких полягають у конкретних, а не у гло­
бальних ситуаціях.
Нації та групи, що не отримують переваг від глобалізації, убачають
у регіоналізмі, націоналізмі та сепаратизмі єдиний засіб захисту і збе­
реження власної ідентичності, тому виступи проти глобалізації - це
виступи проти її диспропорції.

Під глобалізацією розуміються просторово-часові процеси змін, які

слуїують фундаментом для такого перетворення людської діяльності, ко­
ли вона стає єдиною і
здійснюється в усіх краї­
8.4. Історичні форми нах та континентах, що
глобалізації міжнародних відносин безпосередньо впливає
на міжнародні відноси­
ни. Є кілька головних
підходів до періодизації глобалізації, зокрема у її взаємозв'язку зі сферою
міжнародних відносин. У діахронному плані розрізняють стадії або етапи
глобалізації, тобто розвиток процесу глобалізації у просторі та часі.

380
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

По-перше, дискусійним залишається питання відносно того, коли

починається процес глобалізації.
Зокрема, один з підходів розглядає глобалізацію як процес постій­
ної і поступової інтенсифікації взаємозв'язків між різними формами
організації суспільного життя, що призводить до стану взаємозалежнос­
ті між компонентами системи взаємозв'язків. Так, англійські дослідники
виокремлювали архаїчну глобалізацію, яка розвивалась у доіндустріаль-
ний період людської історії, протоглобалізацію, що охоплює період з
1600 по 1800 pp. і характеризувалася розвитком мануфактурного виро­
бництва, науковою, промисловою і фінансовою революціями, заро­
дженням світового ринку, модерну глобалізацію (1800-1950 pp.), що ма­
ла два головних виміри - піднесення національних держав і стрімке
розширення індустріалізації, внаслідок якої сформувався глобальний
поділ праці, та постколоніальну глобалізацію, головними ознаками
якої стало формування нової архітектури відносин між розвиненими
країнами та країнами, що розвиваються, у виникненні регіональних
інтеграційних об'єднань, зростанні ролі транснаціональних корпора­
цій, у трансформації ролі держави в економічному та політичному
житті суспільства (див. розд. 13.2).
У межах цього підходу початком процесу глобалізації вважається
період від появи перших цивілізацій до формування системи міжна­
родних відносин у Європі в середині XVII ст. Цей період поділяється
на два етапи:
> від зародження цивілізацій та формування античного світу до
320 р. до н. е., тобто від виникнення міжнародної торгівлі і
становлення на міжцивілізаційній основі світових імперій -
Перської, Олександра Македонського, Римської імперії. Ста­
родавні цивілізації, перш за все єгипетська цивілізація і циві­
лізації Передньої Азії мали зв'язки, впливали на розвиток ін­
дійської, китайської, греко-римської цивілізації. Торговельні
шляхи, зокрема Великий шовковий шлях з'єднували перську,
арабську і європейську цивілізації.
Це період розвитку відносин між окремими цивілізаціями, глобалі­
зація культурно-ціннісна, цивілізаційна.
> від 320 р. до н. е. до 395 р. н. е., тобто від Олександра Маке­
донського до падіння Римської імперії як перших спроб об'єд­
нання, від зародження ідеї імперського контролю до посилен­
ня тенденції до регіоналізації.
Критики такого підходу висували свої аргументи, зокрема такі, що
світові імперії розпадалися, а міжнародна торгівля мала допоміжний
характер, економіка була натуральною, ці процеси не охоплювали
весь світовий простір. У той же час логічною є думка Ф. Броделя від­
381
Частина 2. Глобальний розвиток

носно того, що розмір світового простору залежить від історичного

сприйняття часу. У кожну історичну епоху глобалізатори в міру своїх
сил намагаються освоїти світ у відомих для них межах, а отже, кожен
часовий відрізок світового розвитку характеризується власним рів­
нем глобалізації. Історичний процес, який можна розглядати як роз­
виток соціальної системи, є спрямованим на досягнення її межової
цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу
Е. Азроянц пропонує називати глобалізацією.
Розглядаючи історичні етапи глобалізації, Г. Померанц висловлює
припущення, що про початок глобалізації можна говорити, починаю­
чи з II тис. до н. е., коли володарі-завойовники почали називати себе
царями чотирьох сторін світу.
Перша ступінь глобалізації пов'язується зі створенням перших ім­
перій, формою духовної глобалізації стає монотеїзм. Імперська влада
знаходить опору в єдиній вірі.
Друга ступінь (стадія) глобалізації - імперсько-конфесійна. Виникає
чотири культурних світи (Захід, ісламський світ, Індія та Далекий
Схід), ознаками яких стали єдине священне писання, єдина мова
священного писання, єдиний шрифт, пов'язаний з естетикою пласти­
чних мистецтв. Кожна імперсько-конфесійна глобалізація одночасно
була і проектом світового устрою. У Середні віки найактивнішим ви­
явився ісламський проект, але потім його випереджає Захід, що при­
зводить до формування євроцентриського світу.
Третя ступінь (стадія) глобалізації датується XVII ст., коли переваги
поліцентризму почали брати вверх над його недоліками.
Четверта ступінь глобалізації - електронно-фінансова. Стає зрозу­
мілим, що глобальний порядок не може бути створений одним культу­
рним світом, однією цивілізацією.
Г. Терборн виокремлює кілька хвиль глобалізації, найпершою з
яких вважає експансію світових релігій. Г. Померанц формами глоба­
лізації вважає монотеїзм і схожі процеси, що відбувалися в інших ци-
вілізаційних вимірах. Д алі він виокремлює імперсько-конфесіональну
глобалізацію, де кожна імперія претендувала на власний проект сві­
тового устрою. Наступною формою стала індустріальна глобалізація,
що супроводжувалася "концертом національних держав".
Розподіляючи процес глобалізації за часом на певні етапи, їхні ха­
рактерні форми дозволяють розрізнити їх як історичні типи. Серед
таких типів можна назвати глобалізацію родову, племінну, етнічну,
давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаці­
ональну. Глобалізація розглядається як мета історичного процесу, ін­
теграція та дезінтеграція - як тенденції, що визначають його динамі­
ку, інтернаціоналізація - як сучасний етап глобалізації.
382
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

Інша група дослідників висловлювала думки, що перший етап глоба­

лізації розпочався в період Великих географічних відкриттів і здійснював
безпосередній вплив на системну еволюцію міжнародних відносин.
З позиції теорії хвиль глобальної інтеграції, перша з них прокотилася
у XVI ст. завдяки Великим географічним відкриттям. У той час розпоча­
вся бурхливий розвиток торгових зв'язків Європи з Америкою і став
формуватися світовий ринок, що зв'язав континенти безліччю торгове­
льних, а потім і політичних зв'язків. Активізувалася європейська експа­
нсія до країн Азії, Африки та Латинської Америки. Початок формування
капіталістичного укладу розглядався як генетична основа глобалізації
Друга хвиля глобальної інтеграції спостерігалася із 40-х або 70-х pp.
XIX ст. до 1914 р. У той час залізниці і пароплави знизили транспортні
витрати, відкрили можливості для широкомасштабних поставок вели­
чезної маси товарів на далекі відстані. Внаслідок промислового пере­
вороту в європейських країнах збільшилася кількість і поліпшилася
якість європейських промислових виробів. Значно розширювалася сві­
това торгівля. Розпочалася епоха вільної торгівлі. Зароджувалася по-
справжньому глобальна економіка. Світове господарство ставало ціліс­
ною системою на основі міжнародного географічного поділу праці. Ве­
лике значення мала поява телеграфу і радіо наприкінці XIX ст. У світі
встановилося домінування Великої Британії. Європейська експансія
призвела до виникнення світової колоніальної системи.
Глобалізація розглядається у зв'язку з еволюцією капіталізму як си­
стеми суспільних відносин. Пов'язуючи глобалізацію з виходом євро­
пейського капіталізму на авансцену історії, експансією капіталістич­
ної світосистеми, набуттям нею глобального характеру, деякі дослід­
ники, зокрема Є. Амін, Л. Бентон, Р. Гілпін розглядають глобалізацію
передусім як вестернізацію, виходячи таким чином на сферу взаємин
між цивілізаціями.
Ще один погляд пов'язує глобалізацію з рубежем XIX і XX ст., коли
спостерігається величезне зростання продуктивних сил і посилення
міжнародних контактів, обумовлених вивозом капіталу, тобто факти­
чно імперіалізмом. У XX ст. ще продовжувався процес формування
глобальної світополітичної системи. А як зауважує російський дослід­
ник О. Богатуров, розуміння світополітичної єдності ще не було, хоча
вона, безперечно, перебувала у стадії формування з останньої чверті
XIX ст., коли вже не залишилося незайманих територій і політичні
прагнення окремих держав уже не лише в центрі, але й на периферії
системи були тісно пов'язані. Іспано-американська, англо-бурська,
русько-японська і Перша світова війна стала важливими, але не заве­
ршальними етапами формування глобальної світополітичної системи.

383
Частина 2. Глобальний розвиток

Починаючи перший етап глобалізації межею Х ІХ-ХХ ст., про що

свідчили такі відкриття, як пароплав, телефон, конвеєр, висловлю­
ються припущення, що Перша світова війна зупинила цей процес.
Другий його етап - відродження глобалізації наприкінці 70-х pp.
XX ст., пов'язується з революцією в інформатиці.
Навіть після закінчення Першої світової війни єдина глобальна сис­
тема ще не була остаточно сформована. Світ продовжував складатися
з кількох підсистем, які в Європі сформувалися найпершими. Спочат­
ку в XVII ст. було сформовано Вестфальську систему, їй на зміну при­
ходить система Віденська. Поряд з нею почала формуватися підсисте­
ма в Північній Америці. Навколо Китаю продовжувала існувати архаї­
чна Східноазіатська система. Поступово починають формуватися й
еволюціонувати інші підсистеми, зокрема близькосхідна та латиноаме­
риканська. Усі ці підсистеми розвивалися в тенденції як майбутні
складові частини глобальної системи. Між системами існувала ієрархія.
Одна з них була центральною, інші периферійними. Так, після закін­
чення Першої світової війни центральною була Версальська (європей­
ська) підсистема, Вашингтонська (азіатсько-тихоокеанська) була пе­
риферійною. Європейська підсистема міжнародних відносин займала
місце центральної історично до закінчення Другої світової війни.
Отже, у пошуках історичних джерел глобалізації міжнародних від­
носин учені найчастіше звертаються до подій XX ст. Особлива увага
приділяється наслідкам Першої і Другої світових воєн, які мали хара­
ктер глобального конфлікту. Вони сприяли якісним змінам у характе­
рі засобів ведення війни. Важливе значення мала поява нових дер­
жав внаслідок краху колоніальних імперій. Хоча це можна розглядати
як прояви фрагментації, але в наявності і тенденції глобалізації, які
знайшли прояв в утворенні та протиборстві двох центрів сили, двох
геополітичних блоків.
Прибічники інш ої позиції вважають, що глобалізація - це якісно
новий етап розвитку світової економіки та політики, який відрізня­
ється від попередніх ступенів інтернаціоналізації господарського
життя тим, що, світове економічне співтовариство з розсипчастої
сукупності більш або менш взаємопов'язаних країн перетворюється
в цілісну економічну систему, де національні соціуми стають складо­
вими елементами єдиного всесвітнього господарського організму, а
їх долі зростаючою мірою визначаються ходом розвитку цього орга­
нізму як цілого.
Інколи вважають доцільним говорити про початок глобалізації як
конкретно-історичного явища з 1991 p., після розпаду СРСР і ліквідації
соціалістичного табору, мотивуючи це тим, що сам факт досить успіш­
ного існування альтернативної системи унеможливлював глобалізацію.
384
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

Таке розмаїття поглядів пов'язане з недостатньо чітким визначен­

ням категорії глобалізація. У широкому розумінні глобалізація охоплює
весь історичний процес розвитку людства, закономірним наслідком
якого може стати утворення всесвітньої соціальної спільноти. У такому
розумінні глобалізація розуміється як прогресивний розвиток до при­
родних територіальних меж - поверхні планети Земля. У вузькому зна­
ченні під глобалізацією розуміються процеси всесвітньої інтеграції сус­
пільств, що перебігають у певній формі в конкретних умовах.
Існує значна кількість підходів, які репрезентують певні часові орі­
єнтири глобалізації. Узагальнення їх дозволяє виокремити такі основ­
ні концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномена:
> концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу
(концепція архаїчної глобалізації);
> концепція глобалізації як певної позачасової властивості, що
іманентно притаманна історії лю дства і набуває на різних
етапах розвитку техніки і соціуму різних форм (концепція
Е. Азроянца);
> концепція протоглобалістів;
> концепція глобалізації як сучасного феномена.
Характеризуючи глобалізацію, Т. Фрідман пише про нову систему,
що замінила систему холодної війни, Р. Фолк акцентує увагу на про­
цесах десуверенізації. М. Косолапов чітко розмежовує як інтернаціо­
налізацію та глобалізацію, так й інтернаціоналізацію як історичну те­
нденцію і як явище сучасного міжнародного життя.
Визнаючи взаємопов'язаність, але відкидаючи тотожність інтерна­
ціоналізації та глобалізації, М. Косолапов під інтернаціоналізацією ро­
зуміє вихід чогось раніше внутрішнього за початкові межі або об'єд­
нання дій деяких суб'єктів світової політики навколо спільних завдань,
мети, виду діяльності, тобто інтернаціоналізація не вважається універ­
сальною за кількістю суб'єктів і просторовими межами, хоча в деяких
випадках вона може наближатися до таких масштабів. Найефектив­
ніше вона відбувається на регіональному рівні та/або в окремих сфе­
рах, видах, напрямах діяльності. Щодо глобалізації, то в ролі головної
ознаки визначається вихід якої-небудь проблеми або діяльності на гло­
бальний (загальносвітовий) рівень. При цьому ця діяльність не обов'яз­
ково має бути інтернаціональною за складом учасників, може здійсню­
ватись однією країною, організацією, навіть фірмою.
Хоча інтернаціоналізація як явище виникає задовго до XX ст., існує
упродовж усієї історії людства, але саме у XX ст. цей процес набуває
нових якісних характеристик. Відповідно М. Косолапов розглядає гло­
балізацію як якісно нове явище міжнародного життя, суть якого поля­
гає в набутті окремими державами, іншими суб'єктами міжнародних
385
Частина 2. Глобальний розвиток

відносин можливостей і потреб здійснювати деякі або загалом усі фун­

кції своєї життєдіяльності в масштабах земної кулі (територіально), сві­
тових економіки та політики. У такому розумінні одним із проявів та
наслідків глобалізації може розглядатися явище наддержавності, яке
несе в собі початки централізації, підпорядкування, авторитаризму.
У сучасних міжнародно-політичних умовах можна виділити такі
головні тенденції, які актуалізують вивчення проблеми глобалізації:
> тенденція до розширення складу та збільшення різноманіття
політичних акторів;
> політична тенденція, що лежить у площині загроз мирному
співіснуванню та розширеного поняття безпеки;
> збільшення учасників у системі міжнародних відносин, що
породжує складнощі у передбачуваності мотивацій і наслідків
різних варіантів їх поведінки;
> інститут держави як рубіж розмежування внутрішніх, зовні­
шніх і міжнародних процесів буде зіштовхуватися з виклика­
ми традиційної інтерпретації своєї ролі;
> поява політичних та/або інших самоідентифікацій на рівні
цивілізацій;
> міжнародні відносини починають трансформуватись у регіо­
нально і глобально внутрішньосистемні;
> ерозія національно-державного суверенітету внаслідок посла­
блення традиційних функцій держави, порушення межі між
внутрішньою та зовнішньою політикою через посилення їх
взаємозалежності та взаємовпливу, розмивання меж між вну­
трішніми та міжнародними політичними, економічними, ін­
формаційними й іншими процесами;
> тенденція асиметричності у відносинах між акторами міжна­
родних відносин, яка виникає внаслідок різної щільності у
взаємовідносинах та у різних параметрах стану взаємозалеж­
ності між акторами;
> тенденція до інтеграції в економічній і політичній сферах;
> тенденція до становлення економічної системи, яка функціо­
нує за єдиними правилами в межах усієї планети;
> формування ідеології глобалізму як обґрунтування невідворо­
тності цих змін.
Підводячи підсумки, приходимо до висновків, що історичні форми
глобалізації, зокрема глобалізації міжнародних відносин, можна ана­
лізувати з урахуванням таких головних чинників:
Просторово-часових: обсяг глобальних структур, інтенсивність гло­
бальних взаємодій, швидкість глобальних потоків, переважний вплив
глобальних взаємозв'язків. Як зауважує А. Гідденс, глобалізація - це
386
 Розділ 8. Глобалізація в міжнародних відносинах

поширення, розтягування простору і часу до масштабів усього світу,

зв'язок між різними соціальними контекстами або регіонами.
Організаційних: інфраструктура глобалізації, інституалізація глоба­
льних структур і використання сили, модель глобальної стратифікації,
домінуючі види глобальних взаємодій.
Усі разом вони дають уяву про глобалізацію на тому чи іншому
етапі розвитку.

Охарактеризуйте особливості діахронного аналізу

процесів глобалізації.
Які головні виміри глобалізації?
Які відмінності в оцінці сутності глобалізації у пред­
ставників різних наукових шкіл і напрямів? Пошукові
Які наслідки глобалізації можна вважати позитивни­
ми, а які - негативними. завдання
Яку з існуючих концепцій глобалізації ви вважаєте
найпереконливішою і чому?
Проаналізувати, які глобальні наслідки може мати та­
кий прогноз: "Співвідношення сил між Сходом та Захо­
дом змінюється на користь Сходу" (Джеймс Хоуч).
Поясніть тезу: "Світові діаспори є новими геополітич-
ними гравцями на світовій арені".

Василенко И. А. Политическая глоба листика : Учеб.

пособ. для вузов. - М.: Логос, 2000.
Бурдъе П. Физическое и социальное пространство.
- М ., 1993.
Володин А.Г, Широков Г.К. Глобализация: истоки, тен­
денции, перспективы // Полис. - 1999. - № 5.
Гелл Д., МакГрю Е., Голдбрайт Д., Перратон Дж.
Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура
/ Пер. з англ. Переднє слово Ю. Павленка. - К., 2003.
Глоба листика : Энциклопедия / Гл. ред. И.И. Мазур,
А.Н. Чумаков. - М., 2003.
Категории политической науки. Учебник. - М., 2002.
Коппелъ О.А., Пархомчук Е.С. Міжнародні системи і
глобальний розвиток - К., 2006.
Международные отношения: социологические подхо­
ды / Рук. авт. кол. проф. П.А. Цыганков. - М., 1998.
Моргачев С. Пространство, время и поле в мировой
политике / / Мировая экономика и международные от­
ношения. - 1989. - № 7.
Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование
в условиях стратегической нестабильности. - М., 1999.
Панарин А.С. Философия политики. - М., 1996.

387
Частина 2. Глобальний розвиток

Поздняков Э.А. Философия политики : В 2 т.

- М ., 1994.
Серов Н.К. Процессы и мера времени. Проблемы ме­
тодологии структурно-диахронического исследования в
современной науке. - А ., 1974.
Транснациональные процессы: XXI век / ИСП РАН,
Научная ред.: Г.Ю. Семигин. - М., 2004.
Уоллерстайн И. Общественное развитие или развитие
мировой системы? // Вопросы социологии. - 1992, № 1.
Globalization: Critical Reflections / Ed. by J.H.
Mittelman. - Boulder; L., 1997.
Goldstein J.S. Long Cycles: Prosperity and War in the
Modern Age. - New Haven; L., 1988.
Kennedy P. The Rise and Fall of the Great Powers:
Economic Change and Military Conflict from 1500 to 2000.
-N .-Y ., 1987.
Keohane R.O. After Hegemony. Cooperation and Discord
in the World Political Economy. - Princeton, 1984.
Modelski G. Long Cycles in World Politics. - Seattle,
1986; Wash., 1987.
Singer D., Small M. The Wages of War, 1816-1965. A
Statistical Handbook. - N.-Y., 1972.

388
 Розділ 9

Безпека у глобальному світі

Категорія безпеки традиційно залишається однією із центральних у

дослідженні міжнародних відносин. Значною мірою такий стан речей
зумовлений
унікальністю системи £ К О Н Ц ЄП Ц ІЯ 6 Є З П Є К И
міжнародних відносин ~ '
поміж іншими У глобальному світі
суспільними системами,
що спричинено
відсутністю централізованого управління системою й, унаслідок
цього, анархічністю міжнародного середовища. За таких обставин
основні суб'єкти системи міжнародних відносин - держави - мають
постійно опікуватися пошуком шляхів протистояння численним
загрозам, з якими вони зіштовхуються в міжнародному середовищі.
Безпека набуває універсального значення для держав, а разом із
ними - для решти акторів міжнародних відносин, оскільки прагнення
забезпечити власну безпеку є одним із центральних мотивів поведін­
ки будь-якого міжнародного актора. Якщо зважити на граничні фор­
ми загроз у міжнародних відносинах (війни, глобальні економічні
кризи, розповсюдження зброї масового знищення), які можуть поста­
вити під сумнів саме існування таких акторів, безпека фактично стає
життєво важливою функцією для будь-якого з них.
Проте, якщо категорія безпеки постійно залишається на авансцені
вивчення міжнародних відносин, то її наповнення не є таким само
незмінним і залежить від поточного стану міжнародних відносин та
Частина 2. Глобальний розвиток

напряму їх еволюції. У кожен окремий проміжок історичного часу на­

повнення поняття безпека для міжнародних акторів має власний,
специфічний характер, що визначається особливостями сучасного
для них світу.
Не є винятком і теперішній глобалізований світ. Для нього та різ­
номанітних суб'єктів міжнародних відносин, що наповнюють цей
світ, безпека є так само важливою, як і раніше. Держави продовжу­
ють боротися за власне виживання, перебуваючи у перманентному
стані протистояння латентним загрозам. Водночас сучасний світ має
чималу кількість особливостей, що раніше ніколи не існували або були
суттєво іншими. Кожна з таких особливостей поодинці та всі вони
разом створюють особливий міжнародний клімат, який видозмінює
міжнародні загрози і трансформує концепцію міжнародної безпеки.
Н айпомітніш ою ознакою сучасного безпекового клімату є специ­
фічна структура загроз між народній безпеці, яка не має прямих
аналогів в інш их історичних періодах розвитку людства. Зміни то ­
ркнулися як "асортименту" загроз, з якими зіш товхується сучасна
держ ава й інші між народні актори, так й ієрархії цих загроз у
площ ині між народної безпеки.
Безпека в міжнародному середовищі для держави пов'язана із влас­
ним виживанням, тому природно, що традиційним пріоритетом у
державній політиці безпеки були військові загрози. Останні тривалий
час уособлювали чи не всю множину загроз державі, оскільки військо­
ве протистояння з іншими державами було причиною чи не найбіль­
ших матеріальних витрат держави, а війна, з потенційною можливістю
якої жила кожна держава, була причиною значних руйнувань, матері­
альних втрат чи навіть втрати самостійності держави. За своєю інтен­
сивністю та значущістю для держави наслідки міжнародних подій, по­
в'язаних з реалізацією військових загроз, зазвичай значно перевищу­
вали аналогічні показники інших типів загроз. Це й визначало чільне
місце військових загроз в ієрархії загроз міжнародній безпеці.
У безпекових дослідженнях вихід концепції міжнародної безпеки на
чільне місце замість традиційної концепції національної безпеки був ви­
кликаний подіями холодної війни. Жорстка біполярність і структуру-
вання світу в межах двох ворожих один до одного військово-політичних
блоків, наявність ядерного фактора та небезпеки взаємного знищення
зумовили суттєве зростання міжнародного фактора у забезпеченні без­
пеки для всіх держав, незважаючи на їх віддаленість від епіцентру між­
народних конфліктів і формальну причетність до останніх. Проте й у
цих умовах традиційні військові загрози залишилися пріоритетними,
адже в ядерну добу небезпека військового зіткнення наддержав або їх
союзників містила загрозу існуванню всього людства.
390
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

З розгортанням глобалізації держави у міжнародному середовищі

дедалі частіше стали зіштовхуватися з проявами загроз, з якими ра­
ніше або зустрічалися винятково як із внутрішніми, або взагалі не зу­
стрічалися. Найчастіше такі загрози є прямим наслідком ущільнення
простору міжнародної взаємодії, більшої прозорості кордонів і погли­
блення взаємозалежності між міжнародними акторами, насамперед,
державами. Інтенсивні обміни в різних сферах між державами при­
зводять до швидкого зростання міграційних потоків, до перетікання
капіталів і товарів, а разом з ними із площини внутрішньої безпеки
держави у площину безпеки міжнародної виходять проблеми нелега-
лів, дотримання виробничих стандартів в інших державах задля га­
рантування безпеки здоров'я власних громадян тощо.
Не останню роль у трансформації загроз міжнародній безпеці віді­
грав і технологічний чинник, який став одним із джерел самої глоба­
лізації. Нові засоби зв'язку та сучасні транспортні можливості, що
суттєво підвищили темпи міжнародних контактів і їх інтенсивність,
використовуються не лише для підвищення ефективності легальних
економічних і гуманітарних контактів. Так, ці можливості створили
безпрецедентні умови для відмивання "брудних" грошей та сформу­
вали в глобальному масштабі абсолютно новий віртуальний простір, у
якому швидко спромоглася розгорнути свою діяльність міжнародна
кіберзлочинність.
Нарешті, знаковим для міжнародної безпеки сьогоднішнього світу
став міжнародний тероризм. Тероризм як явище не є новим, він не
породжений сучасною добою людства та не запропонував в умовах
глобалізації нічого концептуально нового. Проте в переплетінні полі­
тичних, економічних і людських контактів глобалізованого світу теро­
ризм набув значних масштабів. Отже, сучасний міжнародний теро­
ризм із його транскордонними мережами ідеологічних і бойових осе­
редків, значною мірою є новою загрозою, пов'язаною із глобалізацією.
Така диверсифікація міжнародних загроз, характерна для сучасно­
го періоду розвитку людства, викликала дебати в середовищі дослід­
ників проблем міжнародної безпеки. Предметом дискурсу номінально
стало визначення структури загроз безпеці міжнародних акторів, що
визначається сучасним станом речей у світовій системі. Однак по су­
ті ці дебати були спрямовані на визначення нової (або захист тради­
ційної) концепції міжнародної безпеки.
Частина дослідників, яких можна умовно назвати традиціоналіс­
тами (до цієї групи можна віднести С. Уолта, А. Фрідмена, Д. Дедні,
Б. Бузана), виступають проти надмірного розширення поля безпеко­
вих досліджень, оскільки це може призвести, за твердженням
С. Уолта, до "знищення їх інтелектуальної цілісності й адекватності,
391
Частина 2. Глобальний розвиток

відтак ускладнити винайдення розв'язання будь-яких суттєвих про­

блем у сфері безпеки". Проти розширення концептуальних меж без­
пекових досліджень також часто використовуються заперечення ме­
тодологічного характеру, які можна звести до такого твердження:
оскільки весь концептуально-методологічний апарат досліджень між­
народної безпеки було сформовано лише для розв'язання проблем, що
спричинені військовими загрозами, його використання для вивчення
комплексу невійськових загроз і їх впливу на стан безпеки у світі мо­
же призвести до неповних або навіть невірних висновків.
їх опоненти, що виступають за радикальне розширення концептуа­
льних меж у дослідженні міжнародної безпеки, наполягають, що про­
довжувати дотримуватися монополії військових проблем при дослі­
дженні міжнародної безпеки не можна, адже це заперечує сучасні ре­
алії у світі, отже, загрожує не лише неадекватними результатами до­
сліджень, але й невірним визначенням політичних пріоритетів, коли
небезпечніші на теперішній час загрози можуть бути не помічені вча­
сно. Цього погляду дотримуються, зокрема, Р. Улманн, Н. Браун та ін.
Дискурс між традиціоналістами та прибічниками перегляду тради­
ційного поля безпекових досліджень призвів до суттєвого розширення
концепції міжнародної безпеки в частині набору загроз, з якими дер­
жави й інші міжнародні актори зіштовхуються. Для більшості дослід­
ників складність і різноманітність структури міжнародних загроз сьо­
годні вже не викликає сумнівів. Так, ще у 1991 р. Баррі Бузан у робо­
ті "Люди, держави та страх" виділив замість одного військово-
політичного одразу п'ять секторів міжнародної безпеки: військовий,
політичний, економічний, екологічний, суспільний. Для Бузана війсь­
ковий сектор залишає за собою незаперечну першість у визначенні
всього стану безпеки міжнародних акторів - адже саме у військовому
секторі сконцентровано загрози виживанню держави.
У секторі військової безпеки держава вдається до заходів, завдяки
яким прагне захистити свою територіальну цілісність проти зовніш­
ньої військової агресії, а також розвиває оборонний та наступальний
військовий потенціал, адекватний зовнішнім загрозам. Отже, війсь­
ковий сектор міжнародної безпеки розглядається в умовах постбіпо-
лярного світу як площина відносин, у якій артикулюється статус дер­
жави, її місце у світовій та регіональній ієрархії.
Сектор політичної безпеки пов'язаний із загрозами суспільному
миру та внутрішній стабільності в державі, а також у ширшому сенсі
- із загрозами внутрішньому суверенітету держави. Цей комплекс
особливо важливий для країн, що розвиваються, де поширеними є
випадки слабкості державних інститутів і їх нездатності протистояти
зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці.
392
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Сектор економічної безпеки насамперед пов'язаний із протидією за­

грозам економічному розвитку, енергетичній безпеці, а також із ком­
плексом проблем незалежності та сталості виробництва, у тому числі
військового. Екологічна безпека спрямована на протистояння загрозам
сталому розвитку та збереженню довкілля, у тому числі в контексті
умов виживання людства: стан повітря, наслідки техногенних катаст­
роф і господарської діяльності людини, доступ до питної води та їжі.
Нарешті останній сектор - суспільний - пов'язаний із соціо-
культурними аспектами безпеки: національною ідентичністю, охоро­
ною мовних, релігійних прав людини, а також культурного різнома­
ніття людства. Цей останній сектор міжнародної безпеки спрямова­
ний на захист не так держави, як суспільних груп.
У цьому сенсі поділ на сектори, запропонований Бузаном, певною
мірою корелює з концепцією людської безпеки, запропонованою Про­
грамою розвитку ООН на Всесвітньому саміті соціального розвитку у
1994 р. Ця максималістська концепція, що по сьогодні залишається
основоположним документом у визначенні цього важливого комплек­
су міжнародної безпеки, містить сім окремих завдань забезпечення
прав людини як основи міжнародної безпеки: забезпечення економі­
чних прав людини включно із правом на роботу, гарантії належного
забезпечення харчуванням, адекватний рівень охорони здоров'я, за­
безпечення безпечного довкілля, особиста безпека людини, суспільна
безпека та гарантії політичних прав. Революційний характер концеп­
ції визначався не лише наголосом на нетрадиційні загрози безпеці,
але й тим, що в концепції безпека пов'язувалася з людиною, а не із
територією, як це було характерно для абсолютної більшості тради­
ційних концепцій міжнародної безпеки.
Дебати з приводу змісту концепції міжнародної безпеки підкресли­
ли відносний характер як самої концепції, так і співвідношення за­
гроз міжнародній безпеці в кожен окремий проміжок часу. Через це
важливо розглядати будь-яку класифікацію загроз безпеці у нерозри­
вному зв'язку з іще двома параметрами: потенційна шкода, яка по­
в'язана із загрозою, та вірогідність самої загрози. З огляду на перший
параметр військові загрози тримають безумовну першість - адже
ядерна війна, загроза розгортання якої не зникла по сьогодні, може
призвести до тотальної руйнації значної частини світу та фатальних
наслідків для всього людства.
Водночас сьогодні початок ядерної війни є подією, вірогідність по­
чатку якої невисока. Натомість такі нетрадиційні загрози, як міжна­
родна злочинність, наркотрафік, тероризм або скорочення запасів
питної води за порівняно менших деструктивних можливостей мають
значно вищий ступінь вірогідності.
393
Частина 2. Глобальний розвиток

Глобалізація та трансформація світового політичного простору змі­

нюють не лише структуру загроз міжнародній і національній безпеці,
але і їх природу. Джерела загроз й об'єкти, на які більшість із них спря­
мована, зараз часто не пов'язані із класичною боротьбою за контроль за
простором. Загрози міжнародній і національній безпеці в сучасному сві­
ті є більш аморфними та менш консолідованими, але також вони є на­
багато різноманітнішими, аніж традиційні; вони є більш складними та
непередбачуваними, тому часто вимагають специфічного підходу, ви­
користання засобів, що винайдені для кожного конкретного випадку
окремо та застосовуються саме до конкретного типу загроз.
Такі вимоги до забезпечення безпеки, що випливають із природи
сучасних загроз, безумовно значно ускладнюють забезпечення ефек­
тивної безпеки державами. Адже держави мають створювати нові
спеціалізовані структури безпеки, підтримувати їх ефективність і на­
лежний рівень підготовки, забезпечувати відповідний рівню загроз
технологічний та організаційний рівень інститутів безпеки. Необхід­
ність у створенні та подальшому підтриманні значної кількості різно­
манітних інструментів забезпечення безпеки спричиняє суттєве зрос­
тання бюджетних витрат.
Таким чином, диверсифікація і поширення загроз міжнародній
безпеці спричиняють значне зростання вартості заходів із забезпе­
чення національної та міжнародної безпеки. У свою чергу, зростання
витрат змушує держави шукати шляхи зниження обсягів фінансу­
вання безпекових заходів з одночасним збереженням належного рів­
ня їх ефективності. Найчастіше потреба у започаткуванні спільних
заходів із забезпечення безпеки призводить до появи неформальних
або формалізованих коаліцій держав, військових і військово-
політичних союзів. І хоча самі такі об'єднання переважно не можуть
бути механізмами організації регіонального простору, їх вплив на
консолідацію зв'язків держав у межах регіону може бути суттєвим.
Раніше військові союзи вважались оптимальним варіантом такого
розв'язання проблем безпеки - адже вони були найпристосованішими
міжнародними механізмами для протидії традиційним військовим
загрозам. Проте союзи мають завузьке поле діяльності пов'язане із
прямим протистоянням із конкретним супротивником та високим
ступенем мобілізації ресурсів для такого протистояння. Водночас,
військовий союз не пристосований для ефективного протистояння
більшості сучасних загроз. Отже, для держав у сучасному світі стає
дедалі поширенішим прагнення досягти скорочення витрат на безпе-
кові заходи за рахунок створення міждержавних колективних струк­
тур забезпечення безпеки.

394
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Ця тенденція об'єктивна стосовно засобів подолання традиційних

загроз. Адже заходи із протидії військовим загрозам також вимага­
ють від держав постійного збільшення витрат через стале зростання
вартості військових технологій і подорожчання сучасних озброєнь,
тому в прагненні ефективно протистояти можливим військовим за­
грозам і при цьому не збільшувати суттєво витрати на озброєння
держави віддають перевагу колективним механізмам забезпечення
військової безпеки, а саме - структурам колективної оборони. Ще бі­
льшою мірою вона проявляється у прагненні міжнародних акторів
протистояти загрозам сучасним, значна кількість яких має виразний
транснаціональний характер і взагалі не може бути попереджена за
рахунок жорсткіших заходів контролю на державних кордонах.
Децентралізації колективних міжнародних механізмів безпеки про­
являється в суттєвому зростанні в сучасному світі ролі регіональних і
субрегіональних інститутів. Взагалі, перші паростки цього процесу
з'явилися ще в кінці холодної війни та збіглися із прагненням держав
світу запобігти розростанню конфліктів в умовах, коли формально ві­
дповідальні за міжнародну безпеку наддержави часто ставали вину­
ватцями ескалації насильства - адже вони були зацікавлені не так у
локальних гарантіях безпеки, як у гарантіях безпеки власного статусу,
чому деякі конфлікти, навпаки, могли сприяти.
Для наддержав важливим був не сам такий конфлікт, а відповід­
ність його цілей і динаміки їх власним інтересам. Забезпечення без­
пеки в умовах біполярності розглядалося наддержавами як безумовне
завдання контрольованих ними міжнародних механізмів лише в ме­
жах зон власного впливу. У периферійних зонах втручання з боку
наддержав було фактором стримування надмірної ескалації конфлік­
ту, лише якщо така ескалація могла призвести до повної поразки їх
клієнтів, отже, до втрати позицій у регіоні однією із наддержав.
Взаємна невідповідність інтересів світових держав і держав, чиї
інтереси були локалізовані в межах регіональних і субрегіональних
комплексів, призвело до спроб з боку останніх власними силами вре-
іульовувати міжнародні конфлікти та забезпечувати безпеку у своєму
регіоні. Припинення глобальної конфронтації дозволило вивільнити
внутрішні сили регіональних спільнот і використати їх для самостій­
ного розв'язання широкого кола безпекових питань, відповідно до
прагнень держав, що їх утворюють. Звісно, світові держави продов­
жують втручатися у регіональні процеси у сфері безпеки, особливо
коли ідеться про активні міжнародні конфлікти.
Однак змінилася мотивація такого втручання; регіони не розгля­
даються як майданчик, на якому продовжується глобальне протисто­
яння, за своїми цілями чуже регіональній системі. Навпаки, великі
395
Частина 2. Глобальний розвиток

держави долучаються до безпекових відносин у регіоні з метою закрі­

пити свій вплив у тому чи іншому регіоні. Хоча вони можуть не нале­
жати територіально до певного регіону, їх власні завдання тісно по­
в'язані зі станом регіональної системи та динамікою її розвитку; тому
такі позарегіональні актори є зацікавленими у стабілізації регіональ­
ної системи та пошуку ефективних регіональних механізмів урегулю­
вання регіональних конфліктів.
Зміцнення колективних інститутів забезпечення безпеки, якщо та­
кі структури створені регіональними державами, зумовлено тим, що
переважна більшість загроз у сучасному світі мають регіональний ха­
рактер. І природно, що держави одного регіонального простору часто
поділяють спільні підходи до забезпечення безпеки: адже вони подіб­
но сприймають не лише окремі загрози, але і структури загроз у регі­
ональному просторі загалом. Безумовно, ці сприйняті структури за­
гроз не є абсолютно ідентичними й у держав, що належать до одного
регіонального простору. Однак подібність структур загроз, яку
сприймають міжнародні актори в межах одного регіонального прос­
тору, є значно вищою, аніж у позарегіональних акторів.
Низький рівень насильства та високий ступінь міжнародної безпе­
ки в певних регіонах переважно зумовлюється не відсутністю в них
внутрішніх або зовнішніх загроз, а здатністю регіональних акторів
згуртуватися задля протидії цим загрозам та створити ефективні ме­
ханізми забезпечення регіональної безпеки. Ці заходи можуть бути
переважно індивідуальними (зміцнення обороноздатності окремих
держав у регіоні), багатосторонніми (союзи та коаліції регіональних
держав) або колективними (регіональні організації у сфері безпеки).
Іншими для регіонального простору є наслідки формування війсь­
кових союзів між регіональними державами, коли позарегіональні
держави не є визначальними гравцями у їх формування (ані як про­
відні члени, ані як політичні чи фінансові донори таких утворень). У
такому разі основним мотивом формування союзів є загрози, що ак­
туальні саме для регіональних держав, усвідомлені ними, а самі вій­
ськові союзи сприймаються, насамперед, як специфічні регіональні
механізми забезпечення колективної безпеки.
Д ії держав стають дедалі важливішим індикатором стану міжнаро­
дної безпеки. Адже держава, що не відчуває небезпеки або відчуває її
на порівняно невисокому рівні, не надає ані індивідуальним, ані ба­
гатостороннім заходам забезпечення безпеки великої ваги у своїй дія­
льності. Оскільки більшість держав у сучасному світі за своїми стату-
сними характеристиками є державами регіонального рівня, то загро­
зи, що безпосередньо загрожують їх національній безпеці, також ма­
ють регіональний характер (вони або походять із джерел, що розта­
396
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

шовані в межах відповідного регіону, або є кореляцією регіональних

процесів із певними глобальними тенденціями).
Навіть за наявності певної частини глобальних загроз у межах кож­
ного регіонального комплексу, їх актуалізація все одно відбувається в
категоріях регіональної політики та засобами регіональної структури
міжнародних відносин. Отже, для переважної більшості держав світу
суб'єктивні заходи, здійснені задля забезпечення власної національної
безпеки, є відображенням внутрішніх (усередині держави) та регіона­
льних (поза межами держави) загроз. У сучасних умовах транснаціона-
лізації міжнародних відносин, внутрішні безпекові проблеми мають
тенденцію до інтернаціоналізації. Ці загрози переважно відбиваються
на сусідніх державах, отже їх також можна віднести до загроз регіона­
льного рівня, що дозволяє стверджувати про адекватність сукупних
заходів забезпечення безпеки в регіоні стану небезпеки в ньому.
Звісно, заходи не завжди є повною мірою адекватними існуючим за­
грозам, особливо в контексті подолання загроз міжнародного регіональ­
ного характеру. Адже індивідуальні заходи, до яких вдаються держави,
не є об'єктивними й не обов'язково відповідають усвідомленому іншими
міжнародними акторами рівню загроз у регіональному просторі. Крім
того, заходи безпеки можуть бути не адекватні загрозам і з об'єктивних
причин, наприклад, через відсутність необхідних ресурсів у розпоря­
дженні держави або через нездатність цієї держави мобілізувати необ­
хідні ресурси. У разі, якщо заходи безпеки з боку держави неадекватні
загрозі, це може спровокувати зовнішнє втручання навіть у внутрішній
конфлікт, який ще не набув інтернаціоналізованого характеру, але віро­
гідність інтернаціоналізації якого є доволі високою.
Отже, забезпечення міжнародної безпеки залишається комплекс­
ною функцією взаємодії між національним, регіональним і глобаль­
ним рівнями втручання в той чи інший конфлікт (адже великі держ а­
ви зберігають військові та політичні важелі впливу у різних куточках
світу). У постбіполярному світі конфлікти переважно залишаються в
межах відповідної регіональної системи, а їх розв’язання залежить від
особливостей відносин у регіоні й обсягу його ресурсів, що можуть бу­
ти виділені для потреб урегулювання конфлікту.
Саме тому у постбіполярному світі регіональний рівень виокремлю­
ється як основний рівень розв'язання проблем у сфері безпеки в пе­
реважній більшості регіонів світу, саме на регіональному рівні відбу­
вається й концентрація зусиль усіх міжнародних акторів, зацікавле­
них у розв'язанні безпекових проблем.
Ще однією важливою тенденцією у сфері безпеки є розмивання
меж внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Чітка межа між
ними тривалий час була незаперечною, ці дві площини не перетина­
лися на практиці. Навіть інститути, що відповідали за забезпечення
397
Частина 2. Глобальний розвиток

безпеки всередині держави та за її межами, були різними (поліція та

армія, відповідно).
Проте трансформація системи міжнародних відносин і глобалізація
призвели до розмивання меж національної безпеки між її внутрішнім і
зовнішнім просторами. Такі явища, як міжнародна злочинність, змуси­
ли розглядати традиційно внутрішні загрози та засоби їх подолання вже
у широкому міжнародному контексті. Відповідно, це спричинило тран­
сформацію інститутів безпеки, які теж інтернаціоналізувалися. Сьогодні
міжнародна діяльність поліцейських сил держави не є винятковим
явищем. Так само поширення міжнародного тероризму та проблеми
розповсюдження зброї змусили переглядати сферу традиційної військо­
вої безпеки й допустити навіть у демократичних державах участь війсь­
кових інститутів у забезпеченні безпеки всередині держави (ці процеси
характерні навіть для держав, які донедавна конституційно забороняли
будь-яке використання армії на національній території).
Під впливом цих потужних тенденцій у сучасному світі відбуваєть­
ся переосмислення самої концепції безпеки. Міжнародна безпека пе­
рестала сприйматися як продовження національної безпеки окремої
держави або групи держав, натомість вона набула характеру універ­
сальної цінності, яка може бути забезпечена та збережена лише за
наявності конструктивної співпраці між більшістю держав світу.
Окрім того, міжнародна безпека стала розглядатися як атрибут не
лише держави, але й інших міжнародних акторів, а також кожної
людини. Нарешті, для сучасної концепції міжнародної безпеки стає
дедалі характернішою відмова від формальної ієрархії загроз і пере­
хід до гнучкої системи пріоритетів, зумовлених поточним станом за­
гроз й інструментів забезпечення безпеки.

Після падіння Берлінського муру, розпаду Радянського Союзу і

руйнації Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин світ
зазнав цілої низки кар­
динальних змін. Перша
9.2. Міжнародна та регіональна половина 90-х pp. XX ст.
безпека: сучасні загрози і виклики позначилася початком
зовсім нової реальності,
на яку майже ніхто не
очікував, і до якої мало хто з політиків чи науковців був готовий як
психологічно, так і практично. Комплексний процес глобалізації при­
скорив інтеграцію капіталів, інформації, технологій, ідей, а також
об'єднання людей по різні боки державних кордонів, суттєвим чином
вплинули на глобальну безпеку економічні та технологічні зміни. Крім
того, XXI ст. фактично закріпило як постійно діючі виклики глобаль­
398
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

ній безпеці низку загроз, що мають свої витоки ще в останньому д е­

сятилітті XX ст. Д о них, зокрема, належать міжнародний тероризм,
поширення зброї масового знищення, зростання економічного розри­
ву між розвиненими країнами та країнами теперішнього третього
світу, нелегальну міграцію і торгівлю людьми, а також поширення но­
вих смертоносних захворювань, таких як ВІА/СНЩ.
Наприкінці XX ст. світ став свідком того, як у стосунках між Схо­
дом та Заходом розпочався процес суттєвих політичних змін. Міжна­
родні відносини переживали період декларативного партнерства, ко­
ли колишні супротивники запевнювали один одного в готовності до
співпраці в інтересах повного подолання наслідків холодної війни.
Крім того, відбулася фундаментальна дезорганізація існуючого світо­
вого порядку, на поверхню вийшли проблеми та фактори, які змуси­
ли переглядати підходи до завдань забезпечення глобальної безпеки.
Трансформація всієї системи міжнародних відносин, що склалася пі­
сля Другої світової війни, супроводжувалася посиленням політичного
екстремізму й агресивного націоналізму, релігійної нетерпимості, зрос­
танням кількості й інтенсивності конфліктів на етнічному та етнокон-
фесійному ґрунті, зростанням міграційних потоків. Трансформувалося і
саме по собі поняття безпека, змінилося його сприйняття. До традицій­
ного збройно-силового наповнення додалися такі не менш важливі у но­
вітній час аспекти як політичний, економічний, екологічний, культур­
ний та інформаційний фактори безпеки на сучасному етапі.
Міжнародну безпеку можна розглядати як стан міжнародних від­
носин, при якому створюються умови, необхідні для існування та
функціонування держав при забезпеченні їх повного суверенітету,
політичної й економічної незалежності, можливості опору військово-
політичному тиску та агресії, їх рівноправних відносин з іншими
державами. Разом з тим, міжнародна безпека - це політика, що спри­
яє ефективному створенню гарантій миру як для окремої держави,
так і для системи загалом.
Характерною рисою підходів до забезпечення безпеки у новітній
період є відхід від традиційного її сприйняття винятково у військово-
політичному вимірі. За протистояння по лінії Схід - Захід політика
безпеки включала в себе такі аспекти як оборона, стримування, фор­
мування блокової політики, розбудова засобів довіри спільно з потен­
ційними противниками тощо. У забезпеченні безпеки у теперішніх
умовах увага переважно стала зосереджуватися на таких компонен­
тах, як економічна, соціальна, екологічна й інформаційна безпека.
Після завершення холодної війни у світі відбулося близько
140 збройних конфліктів і локальних сутичок, під час яких понад
90 % втрат склало цивільне населення (для порівняння: під час Пер­

399
Частина 2. Глобальний розвиток

шої світової війни співвідношення між цивільними та військовими же­

ртвами становило 5 до 95 %, під час Другої світової війни - 75 до 25 %).
Сучасній світовій практиці відомі такі три основні способи забез­
печення міжнародної безпеки:
> стримування потенційної агресії або інших небажаних дій за
допомогою різноманітних засобів тиску;
> покарання агресора або порушника міжнародної безпеки за­
стосуванням проти нього тих чи інших практичних засобів
впливу або комплексного їх поєднання (ідеться про необхід­
ність дати відсіч агресору, призупинити небажані процеси та,
врешті-решт, повернути міжнародну систему у стан стабіль­
ності та безпеки);
> політичний процес, який передбачає сукупність будь-яких по­
літичних зусиль, дій або переговорів, спрямованих на досяг­
нення стабільності та запобігання виникненню будь-яких
конфліктних ситуацій.
Для сьогоднішнього - перехідного - періоду можна виділити два
основних характерних підходи до забезпечення стабільності та попе­
редження конфліктів: конфронтаційний і кооперативний. Конфрон­
таційний підхід передбачає застосування індивідуальної чи колектив­
ної самооборони від противника, що перебуває за межами сфери
впливу і базується на обороні в традиційному розумінні та стриму­
ванні. У більшості випадків союзи для колективної оборони були
спрямовані проти досить конкретного потенційного противника (на­
пр., НАТО проти загрози з боку СРСР й ОВД та навпаки). Колективна
безпека є дещо складнішим засобом, адже вона не спрямована проти
якогось чітко визначеного ворога, а проти потенційного, дещо абст­
рактного агресора в межах самої системи, як, наприклад, у межах
ООН. На практиці це веде до використання об'єднаних сил усіх учас­
ників системи проти одного можливого вигнанця - агресора. Зазви­
чай цей засіб має на меті підтримання мирних відносин, включаючи
мирне розв'язання суперечок між суб'єктами системи, відтак міжна­
родні організації колективної безпеки поєднують елементи конфрон­
таційної та кооперативної безпекової політики.
Структури колективної безпеки та колективної оборони, з одного
боку, і кооперативної безпеки, з іншого, відрізняються за кількома па­
раметрами у їхній здатності попередити війну. Перші спрямовані на
стримування запланованої агресії через погрозу жорстокою реакцією,
їх превентивний ефект є непрямим, адже вони не здатні запобігати
"випадковим" війнам, які є наслідком "незапланованої" агресії, непоро­
зумінь, прорахунків. Натомість кооперативна безпека не загрожує ре­
пресивними заходами, а закликає до співпраці, і, таким чином, є дійс-
400
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

но превентивною, оскільки націлена на запобігання "випадковим" вій­

нам. При цьому кооперативна та конфронтаційна політики безпеки не
є такими, що абсолютно суперечать одна одній, будучи взаємодопов­
нюючими інструментами політики міжнародної безпеки. У той час, ко­
ли одна націлена на відвернення запланованих агресій, інша організу­
ється для попередження саме непередбачуваних ситуацій, але не є
ефективною під час приборкання спланованих агресій.
Внаслідок тісного зв'язку між глобалізацією та регіоналізацією (ін­
шими словами, між світовою системою та регіональними підсистема­
ми, однією з яких є і Європа), зміни самого середовища безпеки в
90-ті pp. XX ст. актуалізувалося питання визначення параметрів єв­
ропейської регіональної безпеки. Із закінченням холодної війни, з дез­
інтеграцією СРСР і розпадом ОВД та РЕВ нові незалежні держави, що
утворилися на теренах СРСР, країни Центрально-Східної Європи
(ЦСЄ), постали перед необхідністю забезпечення своєї безпеки у но­
вих умовах. Розпад колишньої біполярної системи безпеки уперше у
повоєнній історії Європи призвів до виникнення повномасштабного
збройного конфлікту - югославського, який віддзеркалив перерозпо­
діл усталених до цього часу зон впливу, коли нові геополітичні реалії
вступили у протиріччя зі старою системою балансів - військових,
економічних, правових.
Із середини 90-х pp. XX ст. НАТО, ОБСЄ, ЄС, Рада Європи тощо
постійно зіштовхуються з проблемою визначення нових загроз і ризи­
ків, а також відшукання оптимальних шляхів розбудови ефективної
та дієздатної системи безпеки на континенті. При цьому основними
(та частково похідними від них) загрозами безпеці Європи протягом
останніх півтора десятка років можна вважати:
> політичну нестабільність, пов'язану з неоднозначними наслід­
ками антитоталітарних перетворень на Сході Європи;
> економічну нестабільність та соціальну напруженість, що ви­
никла внаслідок переходу від централізованої планової еконо­
міки до ринкової;
> активізацію етнічних і релігійних конфліктів, які підсилюються
відсутністю самовпорядкованих інститутів, здатних розв'язува­
ти проблеми етнонаціональних, мовних та релігійних груп;
> воєнно-стратегічну нестабільність, адже відсутність довіри
між сусідніми (передусім великими) державами може призво­
дити до виникнення гіпертрофованої стурбованості щодо вла­
сної безпеки і до дестабілізуючої гонки озброєнь;
> екологічну небезпеку, яка створюється насамперед небезпеч­
ними ядерними енергетичними об'єктами та застарілими хімі­
чними виробництвами.
401
Частина 2. Глобальний розвиток

У зв'язку із цими загрозами перед учасниками системи європейсь­

кої безпеки стоять такі проблеми, як:
> вироблення шляхів попередження фрагментації безпеки в Єв­
ропі та наступної ренаціоналізації політики безпеки в умовах,
коли вже не існувало єдиної реальної загрози для Європи;
> узгодження політики різних інституцій у справі вироблення
стратегії щодо розв'язання кризових ситуацій, попередження і
врегулювання конфліктів, розробка механізмів раннього їх
попередження в межах окремих держав;
> запобігання розповсюдженню технологій для вироблення зброї
масового знищення та засобів її доставки, а також тенденції
до нарощування арсеналів звичайних озброєнь в усьому світі,
що передбачає вироблення ефективної політики щодо інших
регіонів світу.
На жаль, протягом уже півтора десятиліття залишається нерозв'я­
заною проблема чіткого і збалансованого "розподілу функцій" між го­
ловними безпековими інституціями Європи. При тому, що становлен­
ня системи безпеки на європейському континенті відверто тяжіє до
НАТО-центричної моделі, це жодним чином не применшує ролі й від­
повідальності ОБСЄ, ЄЄ (разом із ЗЄЄ), Ради Європи.
Вертаючись до новітніх викликів глобальній безпеці, варто зверну­
ти увагу на ще один, який досить часто залишається поза традицій­
ними схемами і "переліками", оскільки лежить не на самій поверхні.
Цей виклик є одним з найнебезпечніших - будучи певною мірою за­
вуальованим, він під'їдає сучасну систему міжнародних відносин гли­
боко із середини. Ідеться про кризу ідентичності, яка вражає міжна­
родні організації, національні держави та соціальні верстви і прояв­
ляється у підспудному, але невпинному перегляді традицій і пріорите­
тів розвитку, і, як наслідок - у переформулюванні політичних ідей і
політичних курсів.
Найяскравішим проявом даного виклику є криза ООН, яка на по­
чатку XXI ст. стала зіштовхуватися з проблемами, нечуваними в її іс­
торії як "світового арбітра" і гаранта стабільності й безпеки у регіона­
льному та глобальному масштабах. Фактично одностороння військова
які ті я США проти Іраку 2003 р. створила на початку нинішнього сто­
ліття небезпечний прецедент, який може спровокувати цілу низку по­
тенційних агресій у різних місцях земної кулі. Нехтування думкою і
позицією ООН дедалі більше піддає її авторитет серйозній девальва­
ції, коли поступово зростає переконання в тому, що міжнародні від­
носини регулюються не колективними зусиллями планетарного спів­
товариства, а єдиною наддержавою, не нормативно сформованим
"світовим урядом", а самочинним "світовим поліцейським". При цьому
402
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі
і------------------------------------------------------------------------------- = ------------------------------------------------------------------

у випадку появи у стратегічній перспективі ще однієї наддержави

(незалежно від того, чи буде це Росія, Китай, Індія або ще хтось ін­
ший) доля людства опиняється у ще більшій залежності від їхнього
суперництва, ніж у роки радянсько-американського протистояння у
другій половині XX ст., адже колективна нормотворчість у межах
ООН перестає бути актуальною.
У цьому плані надзвичайно важливим постає питання щодо реаль­
ного статусу і спроможностей Ради Безпеки як ключового органу
ООН. Адже саме він, відповідно до Статуту ООН, покликаний регулю­
вати збройні конфлікти й запобігати військовим загрозам, і саме він
найбільшою мірою втратив своє вирішальне слово взимку-навесні
2003 р. Як би не завершилася боротьба між прихильниками й супро­
тивниками скасування права вето в РБ, його суть напевно зміниться.
Так, втілення ідеї про використання цього права не частіше двох ра­
зів у рік, мабуть, сприяло б обачнішій та більше орієнтованій на згоду
поведінці постійних членів СБ (хоча й не перешкодить торпедувати
обговорення питань і їхнє розв'язання шляхом простої неявки на за­
сідання, як це зробили США й Велика Британія в ході дебатів про
умиротворення Іраку в березні 2003 p.).
Разом з тим, зазначене жодним чином не означає суцільної пораз­
ки ООН та її саморозпуску, як це здається інколи у песимістичних
сценаріях глобального розвитку. ООН беззастережно потребує рефор­
ми й удосконалення механізмів її роботи, що, у тому числі, стосується
і Ради Безпеки. Серед усіляких пропозицій, що висуваються з цього
приводу, цілком доцільним вбачається запровадження обмеження на
використання права вето лише двома разами на рік кожною з дер­
жав - постійних членів, що має підштовхнути великі країни (переду­
сім РФ та США) до компромісніших позицій у кризових ситуаціях.
Попри доволі поширений підхід до картини сучасного світу як од­
нозначно монополярного, таке трактування є надто спрощеним. На­
справді США з їхніми нинішніми фінансовими, економічними і демо­
графічними ресурсами не здатні ефективно керувати світом у глоба­
льному масштабі, як би вони того не бажали. Натомість може йтися
про створення мережі монополярних "регіональних світів". Наразі у
фокусі докладання зусиль США перебуває регіон Близького і Серед­
нього Сходу, і його пріоритетність обумовлюється не лише суто глоба-
лістськими устремліннями як такими, а цілком конкретним прагнен­
ня до встановлення військово-політичної гегемонії в головному ресур­
сному регіоні планети. Так, найдешевша у світі іракська нафта потрі­
бна Сполученим Штатам не задля примітивного споживання, а як
важіль впливу на більшість країн. Здобуваючи контроль над Іраком,
США фактично перетворюються на головного розподільника нафти
серед інших споживачів.
403
Частина 2. Глобальний розвиток

Спроби регіональних організацій забезпечити безпеку і політичну

стабільність у своїх регіонах ефективніше, ніж це можна було б здійс­
нити розрізненими зусиллями національних держав, також зіштовху­
ються зі зростаючими складнощами в мінливому світі. В умовах роз­
ростання і зміцнення ЄС (який разом з НАТО здатний подбати про
безпеку більшості європейських країн), наявності СНД досить відчут­
но девальвувалася роль ОБСЄ. Дійсно, якщо вже ООН і Рада Безпеки
виявилися не в змозі сприяти урегулюванню балканських і близько­
східних конфліктів мирними засобами, то напевно ідеалістично було б
очікувати дієвого результату від організації підлеглого рівня, яка, до
того ж, народилася в період усталеного балансу сил, а другого дихан­
ня набула на хвилі викривленого уявлення про постбіполярний світ
без воєн та конфліктів.
У СНД і зовсім немає хоча б якоїсь яскраво вираженої ідентичнос­
ті, крім суто "ретроспективної" - загальної приналежності його членів
до держави, якої не стало. Що стосується більш локальних утворень
на її теренах, на кшталт ГУАМ, то останній, зокрема, є нестійким си­
туативним об'єднанням, яке розвивається значною мірою під впли­
вом зовнішніх чинників і несе в собі заряд деструкції, адже єдине, що
поєднує між собою його членів, це більш або менш відверті антиро-
сійські позиції в політиці, економіці, культурі тощо.
Регіон ЦСЄ, якому останніми двома десятиліттями надавалося так
багато уваги, на сьогоднішній день фактично перестав існувати як гео-
політична одиниця. Той "вакуум безпеки", який начебто з'явився в ко­
лишньому європейському соцтаборі наприкінці 80-х pp. XX ст., наразі
повністю заповнений Північноатлантичним альянсом. Східна Європа
сьогодні є зоною впливу Сполучених Штатів, будучи їх колективним со­
юзником при здійсненні стратегічного прориву до Євразії. Проголошен­
ня незалежності Косово є також невід'ємним елементом даної схеми,
адже цей штучно утворений анклав, не здатний до самостійного існу­
вання, розглядається як конче потрібний США "заїжджий двір", резерв­
на база для відпочинку, переформатування та переоблаштування війсь­
кових контингентів, залучених до "близькосхідної кампанії".
Ще на початку 2000-х pp. для переважної більшості східноєвропей­
ських політиків входження до ЄС і вступ у НАТО вбачалися по суті
двома сторонами односпрямованого процесу, а Захід здавався єди­
ним цілим. У середині ж десятиліття неприхований політичний конф­
лікт США й Великої Британії, з одного боку, та Франції і ФРН, з іншо­
го, поставив їх у ситуацію необхідності вибору між "двома Заходами".
Поки що суто атлантична солідарність є для центрально- та східноєв-
ропейців пріоритетом, проте вона не є надовго гарантованою. Пода­

404
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

льше поглиблення й удосконалення ЄС веде до того, що країни-члени

частково втрачають, а частково здобувають ідентичність. ЄС уже не
просто ще одна міжнародна організація - це, певною мірою, "супер­
держава", що пропонує народам континенту ідентифікувати себе з
нею, не відмовляючись від національної ідентифікації.
Однак включення до Є С одразу десяти держав (тобто збільшення
його на 2/3) поки що ускладнює або принаймні відкладає її досяг­
нення у часі формування загальноєвропейської ідентичності, оскільки
посилює всебічну регіональну диференціацію і соціокультурну гетеро­
генність. Це підтверджує тезу деяких західних дослідників про те, що
розширення існуючих європейських і євроатлантичних структур є
викликом насамперед для них самих.
Нова роль Сполучених Штатів у світовій політиці є для Європи ще
більшим джерелом занепокоєння. Атлантична гегемонія США мала
природний характер у роки холодної війни як гарантію від можливо­
го силового тиску на Європу з боку СРСР. Крім того, Захід мав бути
згуртованим і перед лицем третього світу, невпинно встановлюючи і
закріплюючи в ньому свої, відмінні від Сходу, інтереси. Проте для те­
перішньої Європи, яка вже немає такої чітко вираженої, "персоніфі­
кованої" загрози, та за сукупними економічними показниками не по­
ступається США, усе менш прийнятним є вибіркове застосування
неореалістичної доктрини сили, що створює нові джерела небезпеки її
благополуччю, а звідси - помітне погіршення ставлення до США як
серед населення, так і серед частини політичних еліт.
Найновішим і, водночас, найуніверсальнішим викликом сучасній
безпеці у світовому масштабі, який реально поєднує зусилля найріз­
номанітніших за своїми природою та соціальним устроєм держав, є
міжнародний тероризм. Хоча сама по собі категорія міжнародного
тероризму досі відсутня в міжнародному праві, усе ж розуміння іс­
нуючої загрози для світової спільноти і необхідності покарання тих,
хто її провокує, стало особливо послідовним після 11 вересня 2001 р.
Власне, трагічні події в Нью-Йорку до крайньої межі драматизували
те явище, яке вже існувало, хоч і в дещо менших масштабах, з кінця
XX ст. Достатньо пригадати вбивство ізраїльських спортсменів під
час Олімпійських ігор 1972 р. в Мюнхені палестинським радикальним
угрупованням "Чорний вересень", коли, мабуть, уперше тероризм так
відверто і неприховано виявив себе як міжнародний феномен, ви­
йшовши за національні й навіть регіональні кордони.
Реагуючи на кинутий терористами виклик, світове співтовариство
змогло згуртуватися, аби спільно протистояти цій новій глобальній за­
грозі. Уперше з часів Другої світової війни створене таке широке

405
Частина 2. Глобальний розвиток

об'єднання держав - "антитерористична коаліція", яка продемонстру­

вала свою ефективність в Афганістані, де був завданий потужний
удар по одному з головних лігвищ міжнародного тероризму. Принци­
пово важливо, що координуючу роль у цих зусиллях намагається віді­
гравати Організація Об'єднаних Націй.
Набирають сили й регіональні механізми антитерористичної взає­
модії, у тому числі в межах НАТО, ОБСЄ, ЄС, СНД, Шанхайської ор­
ганізації співпраці (останні покликані поставити серйозний заслін
поширенню тероризму в Центральній Азії).
Усе ж саме ООН покликана гарантувати, щоб зусилля в боротьбі з
новими загрозами і викликами спиралися на міцну основу міжнарод­
ного права. Виконання даного завдання є можливим, якщо під егідою
ООН вдасться виробити діючий кодекс захисту прав людини від те­
роризму, спрямований на:
> попередження та припинення актів тероризму;
> протидію фінансуванню тероризму;
> карне переслідування осіб, що здійснили акти тероризму або
іншим способом причетних до них;
> забезпечення невідворотної відповідальності і покарання та­
ких осіб;
> надання допомоги особам, що постраждали від тероризму, у
тому числі шляхом фінансового сприяння їхній соціально-
психологічній реабілітації та реінтеграції у суспільство;
> ефективну міжнародну співпрацю для досягнення перерахо­
ваних цілей.
В умовах глобалізації нового звучання набувають також "класичні"
проблеми міжнародної безпеки. Стабільність і надійність міжнародної
системи, що формується, XXI ст. прямо залежать від підтримки і змі­
цнення стратегічної стабільності, причому в умовах глобалізації роль
цього фактора лише зростає за багатьма параметрами.
З одного боку, підтримка стабільних партнерських відносин між
ядерними державами, запобігання відновленню гонки стратегічних
озброєнь мають особливе значення для зміцнення атмосфери взаєм­
ної довіри і передбачуваності на світовій арені як ключових переду­
мов розвитку широкої міжнародної економічної співпраці, основи
процесу глобалізації. Водночас прискорення науково-технічного про­
гресу, що стимулюється глобалізаційними процесами, об'єктивно фо­
рмує передумови для створення дедалі могутніших систем зброї. Реа­
лізація цих можливостей цілком імовірно може обернутися черговим
в історії витком конкуренції і нарощування арсеналів найруйнівні-
ших видів озброєнь, відволіканням дедалі значніших коштів на не­

406
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

продуктивні цілі. Збільшення обсягів стратегічних озброєнь неминуче

спровокує новий раунд розповсюдження зброї масового знищення та
засобів його доставки. Зайве казати, які наслідки може мати ця "лан­
цюгова реакція" для обстановки в багатьох районах світу та для пер­
спектив міжнародної безпеки.
У цьому зв'язку, а також ураховуючи вихід США з Договору ПРО,
варто зазначити важливу роль Договору про скорочення стратегічних
наступальних потенціалів (СНП), підписаного Сполученими Штатами
та Росією у травні 2002 p., який фактично забезпечує необхідний рі­
вень контролю, транспарентності та передбачуваності щодо найбіль­
ших стратегічних арсеналів у світі, що вкрай важливо для підтримки
атмосфери довіри на глобальному рівні. Водночас у даній сфері про­
довжує залишатися чимало нерозв'язаних питань, частина з яких
ускладнюється через негнучку позицію США щодо них, особливо після
2001 р. (ідеться, зокрема, про плани створення національної системи
протиракетної оборони США, які здатні спровокувати відповідні кро­
ки з боку інших ядерних держав, викликати "регіональну" гонку ра­
кетних і протиракетних озброєнь). Невід'ємною частиною процесу
нерозповсюдження є також запобігання перенесенню зброї у косміч­
ний простір. Назріла необхідність розробки всеосяжної домовленості,
мета якої - зберегти космос як зону, вільної від зброї будь-якого виду.
Ще одна споконвічна загроза міжнародному миру, що по-новому ро­
зкривається в умовах глобалізації, - регіональні і глобальні конфлікти.
Хвороблива реакція значної частини суспільства в країнах, що розви­
ваються, на перекоси глобалізаційних процесів позначається на дина­
міці багатьох конфліктів. Активізація політичного та релігійного екст­
ремізму в багатьох "гарячих точках" значно ускладнює пошук компро­
місів, озлоблює всіх учасників конфронтації, сприяє формуванню пев­
ного "поясу нестабільності" від Косово до Південно-Східної Азії.
Останніми роками світовому співтовариству вдалося домогтися
прогресу у встановленні миру та злагоди в окремих регіонах світу.
Насамперед варто згадати про помітне поліпшення ситуації у "пост-
талібській" реабілітації Афганістану, досягнутій за вагомої підтримки
з боку ООН, схвалення Радою Безпеки ООН найважливіших практич­
них рішень на підтримку всеосяжного врегулювання на Близькому
Сході, подолання криз у деяких країнах Африки тощо. Тим не менше,
це не означає радикального зниження кількості й інтенсивності
збройних конфліктів у сучасному світі, і насамперед це стосується си­
туації на Близькому Сході та довкола Іраку. Комплекс взаємопов'яза­
них конфліктів у цьому регіоні дедалі виразніше перетворюється на
больову точку не лише глобальної безпеки, а й глобальної економіки -

407
Частина 2. Глобальний розвиток

як через дестабілізуючий вплив на міжнародний ринок енергоносіїв,

так і через негативний вплив на світову економічну кон'юнктуру за­
галом. Переведення наявних, уже досить довготривалих, конфліктів зі
сфери силової конфронтації у площину політичних переговорів на ос­
нові міжнародного права слід розглядати як нагальну потребу зміц­
нення не лише регіональної, а й глобальної безпеки.
Нарешті, не можна не згадати про масштабні завдання, які стоять
перед світовим співтовариством у сфері охорони довкілля. Стихійні
лиха, яких зазнали різні регіони нашої планети останніми десятиліт­
тями, ще раз наочно підтвердили нагальний характер і складність
ефективного розв'язання екологічних проблем, з яким не можна зво­
лікати, інакше під загрозою опиниться саме виживання прийдешніх
поколінь. У сфері екології майбутнє бачиться за багатосторонніми
кроками, що виключають егоїзм окремих держав.
Безсумнівно гострою й актуальною залишається наразі проблема
неконтрольованої і нелегальної міграції. З нею безпосередньо пов'яза­
ні такі виклики, як тероризм, міжнародна злочинність, екологічні за­
грози, соціально-економічна і політична напруженість тощо.
Нелегальна міграція в останні десятиліття стала невід'ємною скла­
довою соціально-економічного і політичного буття сучасного глобалі-
зованого світу. Наразі у світі налічується близько 150 млн мігрантів.
Перше місце за цим показником обіймає Європа - 56 млн чол. Важ­
ливо зауважити, що з початку 90-х pp. XX ст. офіційна імміграція там
знизилася, але чисельність іноземного населення практично не скоро­
тилася. Така ситуація пояснюється високим відсотком нелегальних
іммігрантів, а також біженців і змушених переселенців у загальному
міграційному потоці, на реєстрацію, розміщення й допомогу яким єв­
ропейські країни витрачають величезні фінансові кошти. Якщо в
1975 р. у світі налічувалося приблизно 2,5 млн біженців, то на почат­
ку нового тисячоліття їхня кількість зросла майже вдесятеро. Що сто­
сується нелегальних мігрантів, то в країни Євросоюзу щорічно неза­
конно прибуває понад 500 тис. чол., не рахуючи сотень тисяч біжен­
ців. Загальна чисельність нелегальних іммігрантів у Європі за різними
оцінками становить від 3 до 5 млн чол.
Стрімке збільшення та розширення географії нелегальної імміграції
пояснюються різними факторами економічного і політичного характеру.
Посилення імміграційного контролю в європейських країнах, що торкну­
лося практично всіх категорій мігрантів, обмежило можливості легального
в'їзду і стало причиною активнішого використання нелегальних каналів.
Останніми роками бізнес на нелегальній імміграції переживає
справжній бум. Щорічно транснаціональні злочинні об'єднання неза­

408
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

конно вивозять близько 1 мли нелегалів. За деякими оцінками, світові

доходи від контрабанди людей становлять 4-7 млрд дол на рік і пере­
вищують доходи від торгівлі наркотиками та зброєю.
Нелегальна міграція створює реальні та потенційні загрози практи­
чно будь-якому аспекту безпеки - насамперед приймаючого суспільс­
тва, викликаючи деформацію його соціальних, демографічних, тери­
торіальних структур, загострення конкуренції на місцевих ринках
праці й житла, утворення цілих секторів зайнятості, що не піддають­
ся законодавчому регулюванню, зіткнення етнічних і субетнічних
стереотипів та норм поведінки, соціальну і культурну маргіналізацію
та криміналізацію суспільства, виникнення осередків соціальної на­
пруженості, зростання ксенофобії й екстремізму.
Світова міграційна ситуація різко загострилася у зв'язку з масовим
припливом мігрантів-мусульман, які несуть із собою не лише свою мову
і звичаї, а й релігію. Так, мусульманська конфесія зайняла міцні позиції
в Європі, вийшовши на друге місце, як у католицьких, так і протестант­
ських країнах. Це не могло не викликати загострення соціальних та ет-
нополітичних відносин між корінним населенням й іммігрантами, спри­
яло посиленню антиімміграційних налаштувань у суспільстві та зреш­
тою призвело до масових виступів проти чинної міграційної політики.
Нелегальна міграція дедалі частіше розглядається як один з мож­
ливих шляхів поширення міжнародного тероризму. Крім того, трагіч­
ні події останніх років привели фактично до необхідності вибору між
свободою особи та її безпекою. І якщо у 90-ті pp. XX ст. вибір пере­
важно робився на користь свободи, то наразі громадяни дедалі час­
тіше віддають перевагу безпеці. Інакше кажучи, нелегальна іммігра­
ція серйозно торкається безпекової сфери як у національному, так і в
суто особистому вимірі.
Слід зазначити, що важливим кроком на шляху скорочення неконт-
рольованої міграції та гармонізації загальноєвропейської міграційної
політики став Севільський самміт ЄС 2002 p., на якому були визначені
основні напрями боротьби з нелегальною міграцією на континенті. Ви­
знано, що для успішної протидії нелегальній міграції необхідні ефекти­
вніші механізми, які дозволяють перекрити або обмежити небувалий
потік нелегалів, а для скорочення чисельності іммігрантів і, насампе­
ред, біженців - комплекс заходів, спрямованих на спрощення проце­
дури повернення іммігрантів на батьківщину. Загалом можна сказати,
що країнам ЄС вдалося прийняти компромісний план проведення єди­
ного курсу на протидію нелегальній міграції, що включає також низку
заходів щодо виявлення і припинення проникнення нелегальних міг­
рантів, у тому числі транзитним шляхом. Передбачаються жорсткі дії

409
Частина 2. Глобальний розвиток

проти міжнародних злочинних груп, що займаються контрабандою і

незаконним перевезенням людей, а також можливість здійснення тис­
ку на країни, що уникають співпраці у проблемі припинення нелегаль­
ної міграції (напр., Марокко, Туреччина, Албанія).
Загалом, можна умовно виокремити два шляхи розв'язання про­
блем безпеки в епоху глобалізації. Перший - це шлях односторонніх
д ій , прибічники якого відображають зазвичай думки, популярні у
провідних державах Заходу. Суть полягає в такому: масштаб про­
блем, народжуваних глобалізацією, є таким, що навіть сукупних ре­
сурсів розвинених країн недостатньо для їхнього розв'язання. Відтак
доцільнішим проголошується індивідуалізований вплив, що передба­
чає протекціоністські заходи й односторонні, часто силові, рішення в
межах певних "анклавів" політико-економічної стабільності. Проте
даний варіант є принаймні суперечливим як з етичних, так і суто
прагматичних міркувань. Спокуса однобічних дій для одержання ма­
ксимальних вигод від глобалізації та захисту від її негативних наслід­
ків провокує зростання суперництва, зневагу міжнародним правом і
багатосторонніми інституціями. Такий шлях може принести коротко­
термінову вигоду, але супутні втрати матимуть довготерміновий,
стратегічний характер - у вигляді зростання небезпеки розхитування
основ міжнародного правопорядку, падіння керованості розвитку
світової політики, "розповзання" гонки озброєнь.
Іншим є шлях колективного пошуку розв'язання двох взаємозале­
жних завдань, а саме - гарантування себе від численних загроз, ри­
зиків політичного, економічного, кримінально-терористичного харак­
теру (у тактичному плані) та розробка стратегії "розширеного" глобалі-
заційного моніторингу і контролю (у довготерміновому плані).
Глобальна система запобігання та протидії викликам сучасної без­
пеки має бути призначена для розв'язання реальних проблем у сфері
безпеки, відповідати життєвим інтересам кожної держави, забезпе­
чувати міжнародну стабільність і стійкий розвиток на тривалу перс­
пективу. Для ефективного функціонування подібної системи необхід­
ним є загальновизнаний координуючий центр, здатний згуртувати
довкола себе практично все світове співтовариство; у ролі такого
центру можна назвати, зокрема, ООН з її унікальною легітимністю,
універсальністю та досвідом. Що стосується глобальної системи як та­
кої, то її головною "несучою конструкцією" є міжнародна антитерори-
стична коаліція, мережа механізмів й угод, створених її учасниками.
Досвід створення і функціонування даної коаліції дозволяє сформу­
лювати ключові параметри системи співпраці, що покликана убезпе­
чити людство від набагато ширшого спектра викликів і ризиків.

410
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Новий, глобалізований світ з високим рівнем взаємозалежності по­

роджує такі форми міжнародних конфліктів, які були екзотикою або
зовсім не існували рані-
ше. У цьому відношенні
перед конфліктологією
9.3. Конфлікти в контексті
стоїть не лише проблема глобального розвитку
дослідження . причин
зменшення чи збільшен-
ня кількості конфліктів, але і проблема дослідження трансформації їх­
ніх форм і проявів. Так, загальна кількість конфліктів у постбіполяр-
ному світі дещо зменшилася - із 44 у 1989 р. до близько ЗО щорічно у
2003-2007 pp. Однак переважно це стосується традиційних, відомих
нам із попередніх історичних періодів конфліктів. Натомість часто в
цій міжнародній системі виникають конфлікти, які важко діагностува­
ти й дослідити. Часто вони зовсім на конфлікти не схожі.
Масштабні зміни, яких зазнала система міжнародних відносин, ма­
ють комплексний характер. Вони не обмежуються зміною кількості чи
складу полюсів або переформатуванням міжнародних альянсів. Охоп­
люючи всі структурні та функціональні сфери міжнародної системи, ці
зміни трансформують природу міжнародних акторів, їхню мотивацію,
цілі та засоби їх досягнення. Замість знайомих нам традиційних праг­
нень держав - контролю над територією, поширення ідеології або захоп­
лення ресурсів - виникають незвичні спроби захистити "права людини",
сприяти демократизації або підтримувати міжнародний режим. Часто
не схильні до концептуальних інновацій спостерігачі пояснюють нові
факти та прояви міжнародного життя за допомогою старих, відомих їм
теорій. Іноді вони роблять усе можливе й неможливе для "втиснення"
нових фактів у старі, явно непридатні до цього теорії. Апелюючи до то­
го, що немає нічого нового у світовій політиці, вони здатні пояснити на­
віть найяскравіший прояв, скажімо, взаємозалежності між державами,
взаємодією знайомих національних інтересів.
Тривалий час підтримувати застарілі теорії таким чином неможли­
во. І феномен транснаціональних конфліктів є одним із прикладів то­
го моменту, коли спостереження за новими фактами підштовхує до
перегляду існуючих теорій. Цікаво, що сама концепція транснаціона-
льності, а також пов'язані з нею поняття транснаціональних акторів і
транснаціональних конфліктів, з'явилися до того, як конфлікти тако­
го типу широко розповсюдилися. Процес такого розповсюдження ча­
сто пов'язують із феноменом глобалізації.
Глобалізація світової політики та міжнародні конфлікти. Бі­
льшість вимірів процесу глобалізації є продовженням давніх історич­
них процесів. Так, роботи Томаса Мальтуса є спробою передбачити
411
Частина 2. Глобальний розвиток

демографічні та ресурсні обмеження розвитку людства, а також ті

форми конфліктів, які можуть виникнути у цьому зв'язку. Глобаліза­
ція комунікацій розпочалася зі створення великих торгових шляхів, а
в активну фазу вступила в епоху великих географічних відкриттів.
Приблизно в цей самий період розпочинається формування світової
економічної системи. Розвиток міжнародних відносин у деяких регіо­
нах сприяв їхній частковій, вельми обмеженій інституціоналізації - у
Європі виникали сталі політичні альянси, а починаючи із XX ст. - мі­
жнародні організації з політичними функціями.
Тим не менш, низка нових факторів вплинула на динаміку цих
процесів, значно прискоривши їх у другій половині XX ст.:
> Винахід та поширення ядерної зброї у 1950-1960-х pp. ство­
рили реальну загрозу катастрофи глобального масштабу у ви­
падку неконтрольованої ескалації конфлікту. Більшість дер­
жав світу в цих умовах стали заручниками глобальної системи
ядерного протистояння. Із часом дія ядерного фактору лише
підсилюється.
> Протягом 1990-х pp. спостерігається різке зростання транс­
національних операцій, таких як торгівля, прямі іноземні ін­
вестиції та інші форми руху капіталу, переміщення людей, ін­
формації та культурних продуктів.
> Із середини 1980-х pp. відбувається бум транснаціонального
виробництва. Різні країни не лише обмінюються товарами в
ході торгівлі; ці товари виробляються зусиллями кількох сусід­
ніх країн або регіонів. Часто, щоправда, такими товарами є
наркотики та зброя.
Окрім прискорення процесів глобалізації, відбувається зростання
їхньої незбалансованості. Більшість торговельних і фінансових пото­
ків зосереджено в межах розвинених країн (т. зв. "світ OECD" або "зо­
лотий мільярд"). Ці самі країни обмінюються близько 90 % світових
обсягів інформації, є основними користувачами мережі Інтернет. Ро­
зриви між середніми річними прибутками на душ у населення у краї­
нах "золотого мільярду" та решти світу вимірюються порядками. Бі­
льш а частина світу, у якій проживають 5/6 населення Землі, значно
відстає у темпах економічного розвитку, розвитку торгівлі та техноло­
гій. Цей процес розшарування також не є новим. Урешті, світ завжди
був далеким від соціальної рівності. Однак темпи і масштаби такого
розшарування в сучасному світі є надзвичайно швидкими та загроз­
ливими. Глобалізація відіграє в цьому не останню роль.
У той же час отримання прибутків від глобалізації не є винятковою
прерогативою великих держав. Так, наприклад, у рейтингу країн за
індексом глобалізації місця в першій п'ятірці посідають Ірландія, Син-
412
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

гапур, Швейцарія, Нідерланди та Фінляндія, а США перебувають ли ­

ше у другій десятці. Крім того, незважаючи на присутність і навіть
поглиблення дисбалансів, країни, що розвиваються, також виграють
у довготерміновій перспективі від зростання взаємозалежності світу:
за останні 20 років середні темпи щорічного економічного зростання
у країнах третього світу складають близько 5 %, що майже вдвічі бі­
льше аналогічного показника для розвинених країн.
Глобалізація поєднує в собі різні мотиви та прояви. Вона сприяє
формуванню і розвитку світової економічної та фінансової системи,
виникненню нових політичних інститутів, поширенню спільних норм
і культурних цінностей. Чи сприяє таке зближення попередженню
міжнародних конфліктів?
Спроби відповісти на це питання викликають гострі наукові дис­
кусії. З одного боку, ліберальна школа стверджує про те, що збіль­
шення ступеня економічної взаємозалежності розвинених країн (який
вимірюється обсягами торгівлі та взаємних інвестицій) веде до їхньо­
го збагачення, демократизації, відкритості та, у кінцевому рахунку, -
до миролюбнішої політики. З іншого боку, представники теорії зале­
жності впевнені, що зростаючі обсяги світової торгівлі створюють д е­
далі більші дисбаланси у світовій економіці, які швидко перетворю­
ються на політичну нестабільність.
Економічна інтеграція, внаслідок дії ринкових механізмів і праг­
нення суб'єктів економіки позбавитися конкурентних недоліків, ви­
кликає потребу у гармонізації національних політик у численних сфе­
рах. Скажімо, створивши інститути взаємовигідної співпраці в галузі
видобутку вугілля та виробництва сталі, західноєвропейські країни
опинилися згодом перед проблемою подальшого поглиблення та поши­
рення співпраці. З огляду на це схожі інститути було створено в енер­
гетичній галузі, а згодом сформовано спільний ринок. Прагнучи всту­
пити в СОТ або приєднатися до зон вільної торгівлі, Україна змушена
адаптувати свою політику в численних сферах до цих потреб, а разом з
тим створювати інститути, що будуть реалізовувати таку політику. У
цих умовах держави опиняються перед стратегічним вибором, проди­
ктованим самим процесом глобалізації. По-перше, вони можуть просто
спостерігати процес поступового зменшення ефективності національ­
них механізмів регулювання в різних сферах суспільного життя. За­
звичай до цього вдаються режими, непристосовані до інституційних
змін, не готові до демократизації і відкритості та такі, що намагаються
досягти власних вузьких політичних цілей. По-друге, держави можуть
вдатися до фрагментарної політичної реструктуризації - часткових
змін у перерозподілі повноважень усередині держави. Однією із форм
таких дій є зростання сепаратизму або регіоналізму в Європі. Саме так
413
Частина 2. Глобальний розвиток

деякі суспільства вбачають найефективніше розв'язання проблем, по­

в’язаних із процесами глобалізації. Урешті, по-третє, держави можуть
вдатися до інтегративної політичної реструктуризації, основними еле­
ментами якої є формування та розвиток нових транснаціональних або
навіть наднаціональних режимів й організацій.
Глобалізація перетворює політичну організацію світу із національно-
державної на транснаціональну. Найповніше це проявляється у ціка­
вому подвійному ефекті: одночасній політичній інтеграції та фрагмен­
тації. Суспільства реагують на процеси глобалізації шляхом викорис­
тання переваг, що їх надає руйнування державних кордонів, але та­
кож і шляхом розколу, проведення нових розподільних ліній. Частково
такі нові лінії розподілу можна спостерігати під час традиційних уже
акцій антиглобалістів, а також - опосередковано - у тих аргументах, на
які вони посилаються. Глобалізація також провокує піднесення різного
роду екстремістських рухів, часто націоналістичного ґатунку. Нарешті,
ще однією формою реакції на глобалізацію є регіоналізм.
Найпопулярніше пояснення впливу глобалізації на міжнародні
конфлікти посилається на збільшення рівня економічної взаємозале­
жності (а отже - рівня взаємної вразливості та чутливості), що веде до
мирних форм розв'язання протиріч. Зрозуміло, що теоретики-
конфліктологи не хочуть ще раз потрапити у пастку політичного ідеа­
лізму та перебільшення миротворчих ефектів міжнародної торгівлі.
Одного разу Європа вже знала період розквіту торгівлі та інвестицій -
у 1914 р. У цей період, так само як і після 1989 p., щорічний середній
приріст світового експорту складав близько 3,5 %, у той час як самі
темпи економічного розвитку були лише близько 2,7 %, що перекон­
ливо свідчить про зростання економічної взаємозалежності. Тоді, од­
нак, дилема безпеки у відносинах між суверенними державами стала
сильнішою за міркування економічної взаємної користі.
Тим не менш, сучасні процеси глобалізації якраз-то й відрізняють­
ся від "простого" зростання економічної взаємозалежності початку
XX ст. тим, що переливаються на політичний рівень. Для демонстрації
того, як це відбувається, створено концепцію глокалізації, яка нама­
гається поєднати процеси глобалізації та локалізації в єдине ціле. Ви­
токи цієї концепції полягають у глобальності проблем, що постають
перед суспільствами. Така глобальність робить державу неефектив­
ним "кризовим менеджером", і більшість проблем можуть бути розв'я­
зані поза державним рівнем. Політичні процеси, таким чином, також
стають глобальними, регіональними або локальними, а не лише дер­
жавними та міждержавними. Розв'язання спільних економічних, еко­
логічних, демографічних й інших проблем вимагає спільної політики,
а спільна політика - спільних інститутів.
414
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Глобалізація кидає виклик традиційним формам державної органі­

зації. З одного боку, держави прагнуть максимально скористатися
тими перевагами, які надає відкритість, лібералізація та динамічність
міжнародних відносин епохи глобалізації. З іншого боку, зробити це
їм важко, оскільки переважна більшість держав втрачають здатність
диктувати умови розвитку ринків, опиняючись в умовах змагання із
транснаціональними корпораціями. Останні не мають власної тери­
торії або збройних сил, але мають активи, акціонерів та працівників.
Лояльність до транснаціональних корпорацій тісніше пов'язана з ви­
нагородою за працю, є менш емоційною та динамічнішою, але деякі
теорії націоналізму можуть поставити між нею та лояльністю до дер­
жави знак рівності.
Сучасна глобалізація має і ще один важливий вимір - культурний.
Виходячи з основ економіки та політики, вона впливає на традиційні
культурні норми численних суспільств. Те, яким чином може розви­
ватися цей процес, відображено в популярних концепціях McWorld. та
джихад. Назва першої з них походить, звичайно, від McDonalds. Ця
концепція пророкує поступове поширення однакових культурних
стандартів по всьому світу, при цьому поширенню таких стандартів
сприятиме їхня привабливість та універсальність. Світ, у якому по­
ширюватимуться спільні цінності, буде заснований на принципах ри­
нку та панування інформаційних технологій, що робитиме суспільст­
ва відкритими. Культура "масового споживання" набуватиме вже
звичних форм кіно, музики, літератури. McWorld можливий у світі, де
понад усе ціняться процвітання, єдність і спільність. Студенти, мож­
ливо, більше ніж інші можуть яскраво відчути подібні впливи глобалі­
зації. Досвід навчання за умов державної монополії в системі освіти
та засобах розповсюдження інформації, що існувала, скажімо, у
1950-1970-х pp., принципово відрізняється від доступної сучасним
студентам свободи пересування, "навчання в усьому світі" та корис­
тування глобальними інформаційними джерелами.
На противагу цьому існує й інший сценарій розвитку подій - кон­
цепція джихад. У її основі леж ить не спільне, а відмінне між різними
суспільствами. Поширення універсальних цінностей, переважно за­
хідного походження, здатне викликати спротив традиційних сус­
пільств. За такого спротиву західним цінностям протиставлятимуть­
ся принципи виняткової ідентичності, культурного різноманіття та
автономії систем цінностей. У постбіполярному світі можна спостері­
гати як приклади поширення універсальних культурних норм у різ­
них суспільствах, так і намагання протистояти такому поширенню.
Найгостріше це проявляється у традиційних суспільствах Близького
Сходу та Середньої Азії.
415
Частина 2. Глобальний розвиток

Як бачимо, процес глобалізації має далеко не однозначний вплив

на конфліктогенність. Найвпливовішим аргументом прихильників лі­
беральної школи залишається зв'язок між торгівлею та миром. Зв'язок
цей, як свідчать емпіричні дані, непрямий і залежить до того ж від
багатьох додаткових факторів, таких, наприклад, як симетричність
торговельних зв'язків. На думку основоположників неолібералізму Ро­
берта Кеохейна та Дж озеф а Ная, взаємозалежність призводить не до
зникнення конфліктів, а до зміни їхніх форм. З цього погляду при
зростанні взаємозалежності в ході глобалізації зменшуватиметься пи­
тома вага традиційних конфліктів і зростатиме кількість та важли­
вість транснаціональних конфліктів. Зміняться також засоби попере­
дження й урегулювання конфліктів.
Існує і ще один погляд на миротворчі впливи процесу глобалізації.
Він полягає у тому, що глобалізація підриває силу держави загалом,
сприяючи послабленню авторитарних режимів, а отже і зменшенню
конфліктогенності. Отже, глобалізація здійснює вплив на конфлікто­
генність кількома шляхами: зменшуючи надійність та ефективність
традиційних силових засобів; збільшуючи попит на ефективні форми
управління взаємозалежністю (демократичні норми й інститути); і пі­
дсилюючи міжнародні режими та інститути. Однак вплив таких про­
цесів залишається географічно обмеженим, охоплюючи лише найроз­
виненіші країни. Решта світу потерпає від зростання інтенсивності
внутрішніх конфліктів і малих локальних війн, до яких додаються і
порівняно нові - транснаціональні конфлікти.
Типи і форми сучасних конфліктів. Серед безлічі варіацій конф­
ліктів традиційно розрізняють три основні типи: внутрішні; внутрі­
шні із міжнародними наслідками; та міждержавні. Це, однак не від­
міняє термінологічної та типологічної плутанини: майже кожен дослі­
дник створює власну систему, за якою розрізняє конфлікти різних
типів. Критеріями розподілу є:
> об'єкти конфліктів (політичні, економічні, інформаційні, ре­
сурсні тощо);
> причини та витоки конфліктів;
> сторони (двосторонні, багатосторонні);
> масштаби (глобальні, регіональні, локальні);
> а також різноманітні поєднання зазначених ознак.
Різні типології включають від двох до понад тридцяти типів конф­
ліктів. Вочевидь, вибір типології визначається переважно цілями та
специфікою конкретних досліджень. Одними з найвідоміших й авто­
ритетніших є типології конфліктів Д. Зінгера та О. Холсті. Перший
розрізняє конфлікти за політичним статусом сторін, виокремлюючи:
> міждержавні війни;
> "екстра-системні" війни (переважно колоніальні);
416
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

> громадянські конфлікти;

> міждержавні війни між колишніми колоніями, у яких беруть
участь суспільні групи з різноманітними ідентичностями.
В основу типології О. Холсті покладено 24 критерії, які групуються
та утворюють п'ять основних типів конфліктів:
> територіальні,
> економічні,
> з приводу виникнення нової держави,
> ідеологічні,
> етнічно-релігійні.
У нашому випадку доцільно застосувати поділ конфліктів на три
вищезазначені типи:
> внутрішні,
> внутрішні із міжнародними наслідками
> міждержавні.
Вони віддзеркалюють основні прояви конфліктогенності у макро-
масштабі; охоплюють своєрідні "епохи" розвитку конфліктів, а та­
кож є логічно відокремленими та взаємовиключними. Використання
такої типології дозволяє простежити вплив системних параметрів
між народних відносин на домінування конфліктів тих чи інших ти ­
пів у світовій політиці.
Змінена архітектура світової політики суттєво впливає на динаміку
міжнародної конфліктогенності. Найпомітнішою та найважливішою
такою зміною є суттєве зменшення кількості класичних міждержав­
них війн, як в абсолютних цифрах, так і відносно загальної кількості
конфліктів усіх типів. Згідно з даними О. Холсті, кількість міждержа­
вних війн, що щорічно припадали на одну державу, зменшувалася
постійно протягом останніх ста років, досягнувши у 1989 р. абсолют­
ного мінімуму. У 1993 та 1994 pp. у світі не було конфліктів такого
типу; у 1995 р. спостерігався лише локальний прикордонний конф­
лікт між Перу й Еквадором; у 1996 - лише чергова ескалація індо-
пакистанського протистояння у Кашмірі. Із розгортанням бойових
операцій антитерористичної коаліції в Афганістані та Іраку кількість і
вага таких конфліктів зросла і продовжує зростати, що свідчить про
дестабілізацію міжнародної системи. Для України найвідчутнішим
проявом такого стану речей стало перетворення "замороженого" кон­
флікту в Грузії на повномасштабну війну на Кавказі у 2008 р. Однак,
незважаючи на спорадичні прояви насильства, конфлікти такого ти­
пу залишаються виключними й одиничними, принципово відрізняю­
чи постбіполярний світ від попередніх міжнародних систем.
Натомість у світі спостерігається зростання кількості внутрішніх
конфліктів, у тому числі й тих, що мають міжнародні наслідки. Вито­

417
Частина 2. Глобальний розвиток

ків подібних конфліктів чимало: економічні та територіальні супереч­

ності, неефективні політичні системи, історична ворожнеча та струк­
турні негаразди. У комплексі це призводить до підриву основи основ
міжнародного порядку - суверенітету держави. Утім, виникнення
конфліктів таких типів обумовлюється не лише внутрішніми причи­
нами, але й довготерміновими факторами системного розвитку, що
множать виклики державній безпеці й урізноманітнюють можливості
для соціально активних груп.
Більшість внутрішньополітичних конфліктів складають етнонаціо-
нальні та релігійні громадянські війни. Дж ерело конфліктів обох типів
полягає у перманентному протиріччі між універсальною формою ор­
ганізації сучасних суспільств - державою, та прагненнями й інтере­
сами суспільних груп, які в межах існуючих державних процедур не
можуть бути задоволеними. Суб'єктами таких конфліктів є, окрім
держав, ідеологічні й етнічні політично активні групи. Є чотири осно­
вних типи етнічних груп:
> Етнонаціоналісти - відносно великі етнічні групи з високим
ступенем регіональної концентрації, які мешкають у межах
кордонів однієї чи кількох сусідніх держав. Зазвичай їхньою
основною політичною метою є здобуття більшої автономії чи
власної державності, що підкріплено історичними традиціями.
Більшість етнонаціоналістичних груп сконцентровано в краї­
нах третього світу, наприклад, курди на Близькому Сході, ме­
шканці південного Судану або тибетці. Є такі групи і в Євро­
пі: баски, албанці, шотландці й ін. У Канаді франкомовні кве-
бекці є прикладом етнонаціональної групи. Етнонаціоналісти є
учасниками найкривавіших та наймасштабніших конфліктів
сучасності. Однак їхні прагнення рідко задовольняються. За
останні сорок років лише у двох випадках етнонаціоналістам
вдалося створити власні держави - Бангладеш у 1971 р. та
Еритрею у 1993 р.
> Тубільці - нащадки корінного населення завойованих або ко­
лонізованих територій. Основною метою цих етнічних груп є
збереження власної ідентичності та, у більшості випадків, -
способу життя, який є доволі традиційним. Найвідомішими з
них є, звичайно, індіанці в Північній Америці.
> Етнокласи - етнічні або культурні меншини, які відіграють ч і­
тко визначені ролі в економіці країн, у яких мешкають. Най­
частіше інтереси етнокласів пов'язані саме з економікою - во­
ни прагнуть захистити власні права або отримати додаткові
економічні можливості. У країнах Латинської Америки та, до
певної міри, у США етнокласи формуються з нащадків коли­
418
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

шніх рабів, підтримуючи етнічно-класовий поділ суспільства.

Турецькі меншини в Німеччині також є прикладом етнокласу,
сформованого шляхом міграції. Китайські меншини в деяких
країнах Південно-Східної Азії займають домінуючи позиції в
національних економіках.
> Претенденти на владу. їхня мета полягає не у здобутті власної
держави або автономії, а в отриманні доступу до влади у влас­
ній державі. Найбільше таких етнічних груп в африканських
державах, але вони також є, наприклад, у Лівані, Малайзії або
Пакистані. Характерною рисою конфліктів, які виникають за
участі таких етнічних груп є їхня відкритість іноземному впливу.
Залежно від комбінації суб'єктів й об'єктного поля, етнонаціональні
конфлікти можуть набувати різних форм. Основними з них є внутріш-
ньогрупові та міжгрупові. Перші переважно відбуваються у сфері ідео­
логії, тоді як останні - у сфері етнонаціональній. Внутрішньогрупові
конфлікти перебігають усередині єдиної етнічно-релігійної спільноти.
Усі сторони такого конфлікту погоджуються щодо ідентичності та єд­
ності групи. Вони поділяють спільне визначення членства в групі, спі­
льні вподобання щодо політичної організації єдиної держави і спільне
сприйняття фізичних кордонів цієї держави. З іншого боку, сторони не
знаходять консенсусу щодо того, якими принципами політики має ке­
руватися держава. Основні сфери конфліктів включають класові, іноді
- релігійні (різні трактування спільної релігії). Сторони прагнуть конт­
ролю над єдиною державою, а не її поділу або знищення.
На противагу внутрішньо груповим, міжгрупові конфлікти є супе­
речками між групами, що сприймають себе різними етнічно, кланово,
релігійно тощо. Утримані всередині єдиного політичного утворення,
конкуруючі групи мають непримирені уявлення щодо ідентичності,
цілей і легітимних меж держави. Суперечки будуються не навколо
класових чи релігійних питань, а на співвідношенні політичних прав і
членства в окремих групах. Одна з груп може розглядати державу як
механізм реалізації власної ідентичності, у той час як інші можуть
вимагати особливих прав або певної автономії. Прикладами таких
конфліктів є громадянські війни в Грузії (1991-1992), Югославії
(1991-1998), Сомалі (1991-1994), Руанді (1990-1994) та Чечні (1994-
1996, 1999-2003).
Д инаміка внутрішніх конфліктів, що належать до різних типів,
суттєво відрізняється, як відрізняються і критерії перемоги, а також
мотиви можливої інтервенції. Ключовою відмінністю є можливість
зміни лояльності, яка є досить мобільною в ідеологічних конфліктах і
майже незмінною в етнічних. Внаслідок цього основним змістом ідео­
логічного конфлікту є змагання за лояльність людей між, наприклад,
419
Частина 2. Глобальний розвиток

урядом і повстанцями. Необхідною і достатньою умовою перемоги є

створення і стимулювання політичної підтримки населення з одноча­
сним підривом такої підтримки для протилежної сторони. На проти­
вагу цьому, в етнічних конфліктах не існує змагання за лояльність,
яка від самого початку і до кінця визначена належністю учасників до
етнічної, мовної або культурної групи. Із цієї фундаментальної різниці
випливають усі інші відмінності. У той час, як в ідеологічних війнах
усе населення є джерелом мобілізації для всіх сторін, в етнічних кон­
фліктах кожна сторона може мобілізувати лише населення певної
групи. Якщо територіальна перевага, а отже і контроль над територі­
єю, не є вирішальними в ідеологічному конфлікті, коли основна боро­
тьба відбувається за "серця" людей і перемога в ній означатиме конт­
роль над усім населенням, то в етнічному конфлікті територіальний
контроль є важливим, оскільки його зменшення означатиме втрату
ресурсів внаслідок "чисток", виселення, колонізації тощо.
Нарешті, хоча обидва типи конфліктів створюють дилеми безпеки,
їхній зміст є різним. В ідеологічному конфлікті виживання більшості
населення не залежить від перемоги, а територіальне питання розв'я­
зується встановленням контролю переможця над усією територією -
таким чином, проблеми безпеки постають лише для радикальних лі­
дерів й обмеженої кількості їх прихильників. На противагу цьому, ет­
нічні конфлікти створюють проблему безпеки майже для всіх учасни­
ків. Мобілізація кожної групи створює загрозу для всіх інших.
Ідеологічні війни зазвичай завершуються не територіальним поділом,
а перемогою однієї із сторін. Винятком є випадки, коли співвідношення
сил є майже рівним, як у випадку із Колумбією 1958 р. або Нікарагуа
1989 р. Етнічні війни завершуються інакше. Остаточна перемога однієї
сторони можлива, але стан рівноваги рідко є тривалим у цьому випадку
- сторона, що програла, використовує кожну можливість для перегляду
результату. Угоди про розподіл влади між групами є неефективними,
оскільки вони не розв'язують дилему безпеки, породжену можливою мо­
білізацією сторін. Єдиним стабілізуючим урегулюванням етнічного кон­
флікту є розподіл ворогуючих груп по різних регіонах.
Вищезазначені відмінності створюють різні підстави й очікувані
ступені ефективності для міжнародної інтервенції у внутрішні конф­
лікти. Ключовим питанням для держави або міжнародної організації,
що планує втручання у внутрішній конфлікт, є ступінь, з огляду на
який таке втручання здатне буде вплинути на остаточний результат.
Відповідь залежить від того, чи є цей конфлікт ідеологічним або етні­
чним. Зазвичай результати ідеологічного конфлікту визначаються ві­
дносною політичною майстерністю місцевих учасників, у той час як
результати етнічного конфлікту визначаються їхнім співвідношенням
420
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі
t-

сил. Якщо в першому випадку зовнішнє втручання мало що змінює,

то в останньому - здатне внести вирішальні зміни.
У постібполярному світі проблематика втручання у внутрішні кон­
флікти постає особливо гостро. Взаємозалежність глобалізованого сві­
ту, розмивання державного суверенітету, диверсифікація джерел за­
гроз - усе це робить кожен внутрішній конфлікт значимим для всього
світового співтовариства.
Різновидом інтервенції, особливо поширеним останнім часом, є гу­
манітарна інтервенція.
Гуманітарна інтервенція - силове втручання третьої сторони в
хід конфлікту, формальним приводом якого є запобігання страждан­
ням мирного населення.
Гуманітарна інтервенція потребує досягнення високого рівня без­
пеки сторін після її закінчення. Цього можна досягти в межах міжна­
родної угоди, що гарантувала б кордони всіх сторін. Однак часто рі­
вень довіри між сторонами не дозволяє цього зробити. У такому ви­
падку держава, що втрутилася в конфлікт, має бути готовою до на­
дання односторонніх гарантій безпеки.
Інтервенції бувають невдалими. Основними факторами, що обумо­
влюють крах інтервенцій, є:
> невизнання стороною, що втручається в конфлікт, статусу та
інтересів усіх його учасників;
> якщо інтервенцію здійснюють кілька держав - конфронтація
між ними;
> відсутність допомоги з боку міжнародних організацій;
> надання переваги операціям із підтримання миру
(peacekeeping) замість миротворчості (peacemaking).
Будь-яка інтервенція не є ані бездоганною, ані дешевою. Однак її
використання поширюється, незважаючи на очевидне порушення
нею принципів державного суверенітету. Метою такого використання
в постібполярних конфліктах є досягнення локальної і регіональної
стабільності з огляду на те, що ескалація такого конфлікту швидко
поширює як його географічні межі, так і кількість держав, що тим чи
іншим чином у нього втягуються.
Значну і в деяких випадках вирішальну роль у внутрішніх конфлік­
тах відіграє поведінка політичних еліт. Зазвичай самостійно (без дії за­
значених вище факторів) еліти не можуть ініціювати внутрішній конф­
лікт. Однак часто саме рішення керівництва є останнім поштовхом до
початку конфлікту. В основному активна участь еліт в ініціації конфлік­
ту обумовлюється ідеологічними або політичними мотивами. Як виняток
можливі також кримінальні мотиви, коли конфронтація еліт відбуваєть­
ся навколо наркоторгівлі або контрабандних шляхів. Внутрішні конфлі­
421
Частина 2. Глобальний розвиток

кти в деяких латиноамериканських та азіатських країнах спровоковані

саме такою боротьбою. Однак переважно еліти мобілізують населення,
переслідуючи ідеологічні та політичні цілі.
Масштабні структурні трансформації, які переживають численні
суспільства разом з усією постбіполярною системою міжнародних ві­
дносин, змінили звичний для них баланс сил, спровокувавши нестабі­
льність у межах окремих держав і регіонів. Внутрішні конфлікти та
громадянські війни стали невідворотнім наслідком дії основних тен­
денцій розвитку сучасних міжнародних відносин. Зростання рівня
насильства та недовіри різноманітних етнічних, релігійних й ідеологі­
чних груп зумовлене як послабленням багатьох держав, так і своєрід­
ним "кінцем історії", який таки настав у деяких регіонах Землі, спро­
вокувавши внутрішні розколи, передусім у традиційних суспільствах.
Поглиблення економічного розшарування - одвічний супутник проце­
сів глобалізації - сьогодні проходить усередині численних держав,
сприяючи зростанню ворожості та екстремізму. Там, де економічне
розшарування доповнюється процесами демократизації, що трива­
ють, - виникає і поширюється націоналістична риторика. Внутрішні
конфлікти, що спалахують внаслідок таких процесів, характеризу­
ються своєю високою інтенсивністю, а також складним міжнародним
контекстом, у якому вони перебігають. Це робить їх серйозним ви­
кликом для всієї системи міжнародної безпеки. І хоча загальна кіль­
кість таких конфліктів не зросла порівняно із часами холодної війни,
але ступінь їхньої складності підвищився. Це - своєрідна "ціна", яку
нерівномірно платить людство за зменшення загального рівня конф-
ліктогенності у світі.
Нові принципи взаємодії держав у глобалізованому світі. Зага­
льне постбіполярне поширення лібералістського погляду на характер
міжнародних відносин може стати (і стає) підставою для прогнозування
якісного збільшення питомої ваги відносин співпраці по відношенню до
відносин суперництва. Справедливе в окремих аспектах таке твер­
дження все ж не може бути максимою сучасної світової політики.
Емпіричним фактом є беззаперечне зростання ролі і функцій між ­
народних інститутів. Пояснення цього факту переконливо наведено в
роботах Сюзанн Стрендж. Вона виходить з того, що збільшення взає­
мозалежності є наслідком не так принципово нових форм співпраці,
як змінами у пріоритетах державної політики: другорядні раніше
проблеми low politics набувають першочергової ролі по мірі того, як
застосування військової сили стає значним чином обмеженим еконо­
мічними інтересами. Таким чином, збільшення важливості економіч­
них проблем робить можливим збільшення ролі інститутів економічної
взаємозалежності.
422
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Знову можна відмітити деяку двоїстість впливу вищезазначеного

протиріччя в постбіполярній системі. У той час, як відносини між
економічно розвиненими державами дедалі більше залежать від їхньої
економічної співпраці, яка здатна накласти обмеження на раціональ­
не використання сили, відносини між неінтегрованими економічно
державами поступово повертаються від ліберальної ейфорії початку
1990-х pp. до реалістичніших засад. Ані перше, ані останнє не здатне
гарантувати уникнення міжнародних конфліктів, але може вплинути
на їхні форми. Однією з таких форм, що виникають внаслідок нерів­
номірної взаємозалежності, є асиметрія конфлікту.
Конф ліктність системи на вищ ому рівні, тобто рівні системост-
ворю ю чих зв'язків безпеки, проявлятиметься у вільному суперниц­
тві сторін. За умов зменш ення ступеня контролю з боку наддержав
і збільш ення гетерогенності, вільне суперництво часто набуватиме
асиметричних форм. В ум овах поруш ення стабільності між народної
системи недовіра між її учасниками може призвести до зміщення
пріоритетів у бік відносних переваг; що, у свою чергу, загрожує
стійкості існую чих між народних режимів, зокрема інтеграції та ко­
операції. Загалом мож на сказати, що при зміні форм й інтенсивно­
сті військової взаємодії в між народній системі, її значення залиш а­
ється великим, хоча і зміненим. Одним із проявів такої зміни є ак­
тивізація асиметричних викликів.
Значення військової сили зберігається в умовах конфліктогенних си­
туацій сучасності, насамперед розвитку регіональних конфліктів. В
окремих регіонах значення військової сили навіть зростає. Причини по­
лягають у тому, що в цих ситуаціях не діють жодні із традиційних ефек­
тивних обмежень насильства: економічна взаємозалежність є слабкою, а
ядерне стримування - відсутнім. У постбіполярній системі військовий
фактор присутній, окрім локальних конфліктів, у збройних інтервенці­
ях, операціях з підтримання миру або урегулювання конфліктів.
Нова військово-стратегічна ситуація означатиме нові загрози вій­
ськового характеру. Поряд зі збереженням і посиленням дії вищеза­
значених стабілізуючих факторів, зокрема пов'язаних зі збільшенням
темпів технологічного розвитку в державах-лідерах, існують і дестабі­
лізуючі військово-політичні фактори.
Д о них належать, зокрема, ускладнення прорахування співвідно­
шення сил внаслідок зміщення акцентів із кількісних до якісних па­
раметрів. Це призводить до значних складнощів у проведенні тради­
ційної політики балансування, яка була основним інструментом під­
тримання стабільності в мультиполярних системах.
Загалом можна зазначити поступове повернення військової рито­
рики до реалістичних засад. Місце ідей тотального роззброєння та
423
Частина 2. Глобальний розвиток

пацифізму, взагалі характерних для післявоєнних періодів, поступово

зайняли ідеї досягнення миру через урівноваження силою. Ці ідеї
знайшли своє втілення в перегляді принципів діяльності численних
існуючих міжнародних організацій колективної оборони та створенні
нових. Для конфліктогенності міжнародної системи це може мати
двоякі наслідки: як зменшення ймовірності конфліктів внаслідок ва­
кууму сили, так і збільшення руйнівності тих зіткнень, метою яких
буде такий вакуум заповнити.
Економічні відносини є іншою сферою конфліктогенності в постбі­
полярній системі. Теза про беззаперечну перемогу капіталізму в гло­
бальному масштабі сама по собі досить дискусійна, здатна вказати
швидше на організаційні особливості національних економік, але д а­
леко не завжди - на характер їхньої взаємодії.
Нашою метою не є аналіз капіталізму. Ми розглядаємо світову еко­
номічну систему: насамперед інтенсивність торговельних і фінансо­
вих зв’язків, взаємний вплив держав, можливості міжнародних еко­
номічних відносин стабілізувати чи дестабілізувати міжнародну сис­
тему загалом. З цього погляду в постбіполярній системі дійсно відбу­
лися зміни порівняно із системою біполярною: розширення кола дер­
жав, що тим чи іншим чином адаптували капіталістичні принципи
управління, збільшило кількість зв'язків економічної взаємозалежнос­
ті. Це не означає, що їх не існувало в системі біполярній, але відноси­
ни між полюсами передбачали економічне протистояння як частину
протистояння глобального, то в постбіполярній системі переважає
економічна конкуренція, що супроводжується глибоким розподілом
праці. Суттєва різниця полягає в тому, що в постбіполярній системі
чільне місце посідає концепція глобального лібералізму.
Концепція глобального лібералізму виходить із здатності лібе­
ральних принципів поширюватися, долати національні кордони та
сприяти таким чином зближенню різних міжнародних акторів, зрос­
танню взаємної залежності між ними та забезпеченні, у такий спо­
сіб, миру і процвітання.
Сутність цієї концепції полягає в тому, що держави, використову­
ючи і максимізуючи власні конкурентні переваги, вступають в інтен­
сивні торговельні відносини, що є вигідними для всіх учасників. Ак­
тивізації цій торгівлі і поглибленню розподілу праці сприяє лібераль­
ний торговельний режим, що встановлюється нормативно-
інституціональним шляхом і поступово набирає глобального масшта­
бу. Наслідком застосування концепції є формування та поширення
режиму ГАТТ/COT (WTO), створення регіональних зон вільної торгівлі,
економічних інтеграційних утворень тощо. Якими є недоліки концеп­
ції та її альтернативи?
424
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

По-перше, як свідчить практика, поглиблення розподілу праці час­

то позбавляє технологічно нерозвинені країни можливості підвищити
власний рівень розвитку. По-друге, як справедливо зазначають нео-
марксисти, розподіл спільного прибутку від торгівлі є нерівномірним,
тобто не відповідає співвідношенню затрачених ресурсів. Внаслідок
цього більша його частина може бути використана на підтримку дис­
балансу і є, таким чином, формою прихованого колоніалізму. Нареш­
ті, по-третє, дія подібної схеми, згідно із теорією залежності, посилює
дисбаланс у міжнародній системі.
Альтернативними теоріями, що пояснюють економічну взаємодію
держав у глобальній системі є, по-перше, неофункціоналізм, по-друге, -
неомарксизм. Перший виходить із положення про те, що характер еко­
номічної інтеграції у відносинах регіонального масштабу визначати­
меться дією ефекту переливу (spillover effect), поширенням інтеграції з
одних сфер на інші і визначальною роллю держави в цьому процесі. На­
слідком такої інтеграції є формування системи економік з високим сту­
пенем взаємозалежності й однаковим рівнем розвитку. Експлуатація
одних іншими виключається, а якщо має місце, то компенсується.
Неомарксизм розглядає міжнародну систему як засіб експлуатації
центром напівпериферії та периферії. Можливість такої експлуатації
виникає внаслідок нерівномірного розвитку, а наслідком її є консерва­
ція такої нерівномірності. Теорія виникла в період біполярної системи і
використовується для аналізу відносин у системі постбіполярній. За­
уважимо, що для всіх цих теорій, за винятком першої, проблема внут­
рішнього устрою державних економік є другорядною; головним є прин­
цип організації їхньої взаємодії. Тобто, перемога капіталізму сама собою
не пояснює тенденцій економічних міждержавних відносин.
Крім того, питання місця і ролі держави в цих процесах є важли­
вим, як важливою є і проблема про наслідків економічних процесів
для держав, що беруть у них участь. Д ля нас також важливим є вплив
цих процесів на прагнення держав вступати в конфлікти. Зв'язок між
капіталістичними принципами організації економіки і демократією,
який міг би привести нас до висновку про стабілізуючу роль капіталі­
стичних перетворень, не є очевидним, хоча б з урахуванням досвіду
латиноамериканських держав.
Суттєві проблеми, з якими зіштовхується концепція глобального лі­
бералізму, не дають підстави стверджувати про стабілізуючу роль
економічних відносин, організованих відповідно до неї. Глобальні фі­
нансові кризи, поглиблення нерівномірності розвитку і поширення
бідності є наслідками сучасних економічних відносин. У той же час не
можна не зазначити велику кількість проблем, що їх вдалося виріши­
ти за допомогою міжнародної торгівлі і діяльності міжнародних ре­
425
Частина 2. Глобальний розвиток

жимів й економічних інститутів. Однак ці досягнення мають місце у

відносинах лише між деякими країнами, у яких вони відіграють ста­
білізуючі функції, збільшують взаємозалежність тощо.
Упродовж 1970-1980-х pp. яскраво проявилася тенденція до лібе­
ралізації міжнародної економіки, яка супроводжувалася інтернаціо­
налізацією фінансового капіталу, інтенсифікацією міжнародного ін­
вестування. Посилення економічних зв'язків у межах міжнародної си­
стеми відбувається як на глобальному, так і на регіональному рівнях.
При цьому властивість міжнародної структури є такою, що процеси
регіональної інтеграції не призводять до посилення міжрегіонального
суперництва. Пов'язане це із тим, що зниження торговельних перепон
між учасниками відбувається швидше, ніж у межах СОТ, що стиму­
лює подальші процеси зменшення торговельних бар'єрів.
Розширення сфери ринкової економіки, економічна лібералізація, збі­
льшення обсягів торгівлі й інвестицій, активізація ТНК, інвестиційних
груп, банків впливають на світову політику. Вплив цей переважно здій­
снюється шляхом збільшення ролі абсолютних переваг у процесах між­
народної взаємодії, що, у свою чергу, стимулює міжнародну співпрацю і
збільшує ступінь взаємозалежності. Можна сказати, що розвиток світо­
вої економіки сприяє стабілізації тієї частини міжнародної системи, що
складається з учасників взаємовигідної співпраці.
При цьому збільшення розриву між розвиненими країнами і краї­
нами, що розвиваються, є дестабілізуючим фактором, який стимулює,
зокрема, асиметричні тенденції в системі. При цьому теоретично іс­
нують різні прогнози щодо наслідків такого явищ а - від проголошено­
го в межах неомарксизму неминучого конфлікту в будь-якій формі з
метою перерозподілу світового прибутку до тих чи інших форм інкор­
порації країн, що розвиваються, до глобальної економіки шляхом роз­
витку міжнародних інститутів (інституціоналізм).
На думку багатьох дослідників, поєднання лібералізації та глобаліза­
ції світової економіки може призвести до дестабілізуючих наслідків,
оскільки метою конкуренції в економіці є прибуток, а не збереження
стабільності. Лібералізація зменшує обмеження конкуренції, у той час
як глобалізація розширює її поле. Протиріччя між прибутками глобаль­
ного лібералізму та ціною підтримання стабільності світового господар­
ства зберігається. До того ж зростаючий сектор глобальної економіки
дедалі менше піддається державному регулюванню. Розвиток світової
економічної системи шляхом глобалізації дійсно зменшує можливості її
регулювання, збільшуючи її стихійність. Це може призвести до дій
принципу lassier-faire, наслідком чого може стати збільшення диспро­
порцій у системі. Однак у системі зберігаються механізми регулюван­
ня, перш за все економічні, при чому не обов'язково державні.
426
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Дослідження системного рівня міжнародних відносин дозволяє зро­

бити висновки щодо причин виникнення міжнародних конфліктів.
Аналіз структурних характеристик свідчить про те, що міжнародні
конфлікти в постбіполярній системі виникатимуть внаслідок протиріч,
які існують як між полюсами (горизонтальні), так і між полюсами і пе­
риферією системи. Складна дворівнева структура стимулює зсув кон­
фліктного потенціалу із глобального на регіональний та локальний рі­
вень і виникнення структурної асиметрії. Збільшення гетерогенності
системи підсилює ефект такої асиметрії. Високий рівень конфлікто­
генності постбіполярної міжнародної системи є наслідком структурних
протиріч. Зазначена модель постбіполярної системи міжнародних від­
носин дозволяє дослідити її конфліктогенність саме в цьому контексті.
Аналіз природи елементів постбіполярної системи міжнародних ві­
дносин дозволяє конкретизувати попередні висновки. Проблема "ви­
мивання" державного суверенітету внаслідок дії тенденцій глобаліза­
ції та регіоналізації хоча і не призводить до зникнення держави як
центрального елемента міжнародної системи, однак суттєвим чином
впливає на динаміку конфліктів. Змішуючи процеси прийняття рі­
шень на наддержавні рівні, ця тенденція вимагає створення на цих
рівнях ефективних інститутів урегулювання конфліктів. З іншого бо­
ку, активізуючи внутрішньодержавні та позадержавні сили, вона пе­
ретворює їх з об'єктів та обставин конфлікту на його каталізаторів й
учасників, що вимагає інших підходів до його врегулювання. Збіль­
шення питомої ваги недержавних акторів у міжнародній системі
ускладнює регулювання цією системою. Крім цього, коло потенційних
суб'єктів та об'єктів конфлікту розширюється, а ймовірність його ви­
никнення збільшується. У той же час недержавні елементи здатні
сприяти розв'язанню й урегулюванню міжнародних конфліктів у тій
мірі, у якій їм вдасться взяти участь у формуванні режимів й інститу­
тів міжнародної співпраці, що сприятимуть виконанню вищезазначе­
ної функції - ефективного врегулювання глобальних конфліктів.

Ядерна зброя в сучасних міжнародних відносинах. Перше яде­

рне випробування, здійснене США 16 липня 1945 p., та застосування
ядерної зброї проти
Японії 6 та 9 серпня
1945 р. ознаменували 9.4. ЯдврНИЙ ЧИННИК
вступ людства в ядерну ГЛО баЛЬНО Ї 6ЄЗПЄКИ
еру. Ця подія мала ве­
личезні наслідки для
формування повоєнної міжнародної системи загалом та архітектури
міжнародної безпеки, зокрема. Характер ядерної зброї та наслідки її

427
Частина 2. Глобальний розвиток

можливого застосування наклали відбиток на новостворювану між­

народну систему. Внаслідок появи ядерної зброї силова складова сис­
теми міжнародних відносин зазнала змін. Відомий російський політо­
лог і спеціаліст з ядерних озброєнь А. Кокошин вважає, що ядерну
сферу взаємодії суб'єктів світової політики можна розглядати як під­
систему міжнародних відносин зі специфічними рисами взаємовідно­
син між відповідними дієвими особами. На зміну системі балансу сил,
характерній для Версальсько-Вашингтонської системи, прийшла сис­
тема балансу страху. Ядерна зброя внесла якісно нові елементи у
міжнародні відносини, бо загрожувала знищенням сотень мільйонів
людей і незворотними екологічними змінами на планеті, ставлячи під
загрозу власне можливість виживання цивілізації.
Початок ядерної ери справив визначальний вплив на формування
біполярної структури світу та Ялтинсько-Потсдамської системи між­
народних відносин. Набуття ядерної зброї Радянським Союзом при­
звело до прискореного формування військово-політичних блоків на
чолі з двома ядерними наддержавами і кристалізації біполярної архі­
тектури світу. У Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відно­
син ядерна зброя виконувала роль стабілізатора, попереджаючи еска­
лацію конфліктів, переростання їх у фронтальне зіткнення двох вій­
ськово-політичних блоків. Водночас ця стабільність була нестійкою,
бо базувалася на рівновазі страху та досягалася через низку конфлік­
тів, криз, гонку озброєнь.
Завершення холодної війни породило очікування, подекуди перебі­
льшені, щодо зниження ролі ядерної зброї у міжнародних відносинах,
аж до без'ядерного світу. Про ядерну зброю західні, насамперед аме­
риканські політологи, почали говорити, як про зброю слабких. Реаль­
ність, однак, виявила, попри скорочення ядерних арсеналів Росії,
США, Британії та Франції, їх небажання відмовитися від ядерної
зброї. КНР продовжує нарощувати свої ядерні арсенали. Росія відмо­
вилася від радянського зобов'язання щодо незастосування ядерної
зброї першою і на доктринальному рівні залишила за ядерною зброєю
роль головного засобу забезпечення національної безпеки. Індія та
Пакистан провели серію ядерних випробувань і кілька разів опиняли­
ся на межі застосування ядерної зброї у ході загострення застарілого
протистояння між ними. КНДР та Іран використовували свої ядерні
програми для шантажу. Ядерний потенціал Ізраїлю та непримиренна
ворожість до нього Ірану потенційно посилюють роль ядерного чин­
ника на Близькому та Середньому Сході.
Перспектива появи ядерної зброї у країн з антидемократичними,
диктаторськими режимами, у радикальних та терористичних органі­
зацій ставить міжнародну систему, що формується, перед небачени­
428
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

ми викликами. Серед таких загроз подальше розповсюдження ядер­

ної зброї посідає особливе місце, бо є не лише викликом стабільності,
але й породжує можливість переростання існуючих конфліктів у яде­
рну фазу. Останніми роками до цих тенденцій додається ще й чинник
недержавних акторів світової сцени, що у поєднанні з можливим їх
доступом до ядерної зброї створює якісно нову загрозу - загрозу яде­
рного тероризму, сама боротьба з яким викликає необхідність розро­
бки докорінно відмінних методів.
Формування постбіполярної системи багато в чому визначається
ядерним чинником. На відміну від біполярної системи, яка ство­
рювалася внаслідок взаємодії двох силових полюсів - США та СРСР,
сучасна система формується за переважаючого впливу єдиної наддер­
жави. Однак наявність ядерного арсеналу у п'яти офіційно визнаних і
трьох де-факто ядерних держав значно ускладнює цей процес, надаю­
чи йому рис внутрішньої асинхронності та посилює тенденції до фор­
мування багатополярного світу. Природа ядерної зброї така, що її на­
явність автоматично виводить ядерну державу на інший рівень взає­
модії з оточуючим світом, а великий ядерний арсенал створює основу
для формування нового центру сили, потенційно - нового полюсу у ба-
гатополярному світі, модель якого знаходить підтримку багатьох впли­
вових держав як альтернатива монополярності.
Посилення вже існуючих центрів сили та формування нових відбу­
вається навколо існуючих чи потенційних ядерних держав. Особливо
яскраво ця тенденція проявилася на прикладі Індії. Проведення Інді­
єю ядерних випробувань у 1998 р. було сприйнято у світі як заявку
на статус наддержави майбутнього.
Досвід другої економічної потуги світу - Японії, - свідчить про те, що
без військової сили, базованої на ядерному потенціалі, навіть такій роз­
виненій державі не вдалося отримати провідну роль у світі. На відміну
від Японії, КНР, яка стала третьою економічною потугою світу, володіє
ядерною зброєю, має міжконтинентальні балістичні ракети та розгалу­
жену й амбітну космічну програму. Китай рухається по шляху до пере­
творення на другу світову наддержаву, що матиме величезні наслідки
не лише для регіональної, але і для глобальної безпеки.
За умови реалізації радикального сценарію, поява нових ядерних
держав, а також можливість появи ядерної зброї у терористичних і
радикальних організацій несе із собою загрозу ядерного хаосу, що
ускладнює формування нової структури міжнародних відносин.
Усе це свідчить, що у XXI ст. роль ядерної зброї у міжнародних від­
носинах має сталу тенденцію до зростання.
Ядерна зброя як чинник міжнародної безпеки. Загострення ві­
дносин США із СРСР після Другої світової війни та початок холодної
429
Частина 2. Глобальний розвиток

війни також дуже тісно пов'язані з ядерним чинником, який надав

протистоянню нової якості, потенційно загрожуючи самому існуван­
ню людства, водночас стримуючи прихильників найрадикальніших
методів боротьби.
З появою ядерної зброї і в процесі усвідомлення жахливих наслід­
ків її можливого застосування зростає значення політичних і психоло­
гічних чинників у балансі сил. Основою стримування є загроза від­
плати. Ілюструючи ситуацію, що склалася після появи другої ядерної
держави, Т. Шеллінг стверджував, що з безпекового погляду, СРСР та
США перебувають в одному човні. Це має змінити поведінкову психо­
логію двох держав. На практиці, однак, усе було не так однозначно.
Характер ядерної зброї та катастрофічні наслідки її застосування,
продемонстровані при бомбардуванні японських міст Хіросіма та На­
гасакі, привели із часом до висновку про нераціональність її застосу­
вання, що об'єктивно робило нову зброю потужним засобом обмежен­
ня прямого військового протиборства між Заходом та Сходом; поява
ядерної зброї попередила автоматичне переростання регіональних
конфліктів у глобальний.
Остаточно усвідомити, що ядерна війна матиме катастрофічні нас­
лідки для світової спільноти, допомогла Карибська криза, коли СРСР
та США опинилися на межі термоядерної війни. Процес адаптації до
нових реалій, які не дозволяли розглядати ядерну зброю просто як її
новий потужніший різновид, був болісним і зайняв певний час. Спо­
чатку політологи й військові експерти, а потім і політики визнали, що
ядерна зброя є швидше зброєю стримування, ніж засобом ведення
збройної боротьби; розвивалося усвідомлення того, що ядерна зброя -
не зброя війни, а ядерна війна - не інструмент політики. Ішло маніпу­
лювання загрозою ядерної війни, яке іноді називають змаганням ри­
зиків, але основна мета при цьому - уникнути ядерної війни, що ста­
ла б катастрофою для всього світу.
Однак повноцінний стабілізуючий ефект виник не внаслідок появи
ядерної зброї як такої, навіть у другої ядерної держави, а із досягнен­
ням двома наддержавами здатності до взаємного гарантованого зни­
щення. Стратегічна стабільність, базована на взаємному гарантова­
ному знищенні, стала наслідком протистояння двох систем з антаго­
ністичними інтересами і була притаманна біполярній системі міжна­
родних відносин.
Відносна стабілізація пов'язана із досягненням стратегічного пари­
тету між СРСР та США на рубежі 1960-1970-х pp. та підписанням
ОСО-1, особливо Договору по ПРО, та ОСО-2 у 1972 та 1979 pp. Суть її
полягала у тому, що країна, яка завдала б перший ядерний удар, не ма­
ла шансів уціліти внаслідок неминучого удару у відповідь. Здатність до
430
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

гарантованого взаємного знищення спиралася на спроможність кожної

зі сторін завдати неприйнятно високої шкоди противнику за допомогою
балістичних ракет, розміщених на підводних човнах, що були найменш
вразливим компонентом стратегічних ядерних сил сторін.
Ще одним наслідком накопичення величезних ядерних арсеналів у
двох наддержав стала висока вірогідність ескалації конфлікту із ви­
користанням звичайних озброєнь у термоядерний конфлікт із катаст­
рофічними наслідками. Численні моделі розвитку кризової ситуації
незмінно приводили до висновку, що сторона, яка програватиме
конфлікт із використанням звичайних озброєнь, практично невідво­
ротно застосує ядерну зброю (можливо, спочатку тактичну, а потім -
стратегічну, проти території противника). Та й характер відносин між
двома коаліціями і всередині них робив неминучою ескалацію будь-
якого серйозного збройного зіткнення сторін у ядерний конфлікт.
Здатність кожної з наддержав до удару у відповідь нівелювала будь-
які переваги від першого удару і вела до раціонального висновку про
необхідність уникнення прямого зіткнення збройних сил НАТО та
ОВД. Загроза ескалації будь-якого серйозного конфлікту до обміну
ядерними ударами і залучення всього арсеналу накопиченого ядер­
ними наддержавами фактично блокувала використання ними війсь­
кової сили одна проти одної.
Ще однією загрозою стабільності була потенційна можливість пору­
шення ядерного паритету. Це могло статись або внаслідок досягнення
значної чисельної переваги у ядерних озброєннях однієї зі сторін, або
внаслідок набуття якісних переваг, як-то створення ефективної системи
ПРО. З огляду на це кожна із сторін, відчуваючи глибоку недовіру до
потенційного противника, прагнула до створення нових видів ядерних
озброєнь і нарощування потенціалу, що дасть відчуття безпеки.
Це замкнене коло кількісної та якісної гонки ядерних озброєнь було
характерним для всього періоду холодної війни і призвело до ство­
рення непомірно великих ядерних арсеналів наддержав та зростання
загрози ядерного конфлікту внаслідок випадкового чи несанкціоно­
ваного застосування ядерної зброї.
Багаторічна гонка ядерних озброєнь стала однією з характерних
рис міжнародних відносин періоду холодної війни. Максимального
рівня ядерний арсенал США (35 тис. боєзарядів) досяг у середині
1960-х pp., а СРСР (40 тис. боєзарядів) - у другій половині 1980-х pp.
Взаємне ядерне стримування характеризувалося низкою контрове-
рсійних рис. Зокрема, намагання переконати противника у немину­
чості нищівного ядерного удару у відповідь змушувало кожну зі сто­
рін до диверсифікації ядерних озброєнь для різних сценаріїв можли­
вого конфлікту, а також стимулювало прагнення суперників до на­
431
Частина 2. Глобальний розвиток

буття переваг у ключових видах ядерних озброєнь. Такі дії інша над­
держава автоматично трактувала як заходи з підготовки до можливої
агресії, що могло в умовах швидкоплинної кризи спровокувати пер­
ший ядерний удар. Така ситуація була постійним стимулом для про­
довження гонки ядерних озброєнь.
Після завершення холодної війни та значного скорочення потенціа­
лів ядерних наддержав на перший план виходить загроза розповсю­
дження ядерної зброї, поява її у тоталітарних держав, терористичних
організацій та інших недержавних акторів. Загроза виникнення яде­
рного хаосу ускладнює структуризацію міжнародної системи і побу­
дову нової архітектури міжнародної безпеки.
Серед небезпечних змін у ядерній політиці, що загрожують дестабі­
лізацією безпекової ситуації, останніми роками сформувалася тенде­
нція до зближення ядерних боєзарядів за своєю руйнівною силою зі
звичайними озброєннями. Поява ядерних боєзарядів невеликої поту­
жності ("бункер-кіллери" та "ядерні чемоданчики") веде до зникнення
ядерного порогу. Психологічно, це робить застосування ядерної зброї
прийнятнішим для суспільної свідомості, підвищуючи вірогідність
прийняття відповідного рішення.
Виникнення нових загроз безпеці приводить до ерозії деяких під­
ходів до застосування ядерної зброї. Провідні ядерні держави, перш
за все, - США та Росія, відреагували на нові загрози готовністю засто­
сувати ядерну зброю першими, і не лише проти держав, що володіють
хімічною та бактеріологічною зброєю. Те, що такі розробки вийшли за
межі теорії чи доктринальних положень, свідчили погрози (нехай і
непрямі) з боку Ізраїлю та США застосувати ядерну зброю проти ре­
жиму Саддама Хусейна у випадку використання ним хімічних чи біо­
логічних боєзарядів у ході війн 1991 та 2003 pp.
Отже, виникла нова ядерна парадигма, відмінна від класичного
ядерного стримування. Прагнення екстремістських режимів та теро­
ристичних організацій до набуття ядерної зброї стимулюється бажан­
ням компенсувати своє воєнно-технологічне відставання. Водночас
це породжує можливість нанесення упереджуючих ударів з боку яде­
рних держав. Через це посилюється дестабілізація та зростає загроза
застосування ядерної зброї.
Останніми роками у роботах західних і російських політологів де­
далі частіше використовується термін ядерна стабільність, що витіс­
няє усталений термін стратегічна стабільність у дослідженнях щодо
ролі та місця ядерної зброї у сучасних міжнародних відносинах. Ро­
сійський дослідник А. Фененко виділяє використання цього терміна у
трьох контекстах:

432
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

> При дослідженні проблем нерозповсюдження ядерної зброї. Д е­

які автори (Е. Арнетт, Н. Джоїк та ін.) вважають, що розповсюдження
ядерної зброї у кризових регіонах (Індостан, Близький Схід, Корейсь­
кий півострів) загрожує ядерними конфліктами, бо там відсутні ме­
ханізми управління і контролю над ядерною зброєю, як це було у ра­
дянсько-американському протистоянні у 1970-1980-х pp.
> У контексті проблем ПРО, бо протиракетні технології розми­
вають уявлення XX ст. про стабільність, підриваючи логіку
взаємного гарантованого знищення (так вважають, зокрема,
американські дослідники Дж. Ліндсей, та М. О'Хенлон, росій­
ські - А. Кокошин, О. Пікаєв та ін.).
> у зв'язку із проблемами стратегічного паритету, як вважають
американський політолог Б. Блейр та російський В. Кривохижа.
За такого розуміння ядерну стабільність можна визначити як сис­
тему, у якій політичні функції ядерної зброї (примус опонента до яки­
хось дій) чітко відділені від його воєнних функцій (розробка сценаріїв
ведення ядерної війни для переконання опонента у безперспективно­
сті першого удару).
Ядерні доктрини та стратегії у світовій політиці. У повоєнний
період визначальний вплив на роль і місце ядерного чинника у світо­
вій політиці, його вплив на формування нової системи міжнародних
відносин справляли наддержави - США та СРСР.
Нетривалий період атомної монополії США, що відзначався спробами
використання атомної дипломатії, завершився після успішного випро­
бування атомної бомби, здійсненого СРСР 29 серпня 1949 р. Період
1945-1953 pp. в американській літературі називають атомним пері­
одом, характерним для якого було сприйняття елітами США та СРСР
атомної зброї як просто потужнішого засобу ведення війни. Вважається,
що тоді небезпека застосування атомної зброї була найреальнішою.
Внаслідок першості у розробці атомної зброї саме у Сполучених
Штатах з'явилися перші доктрини й концепції, що передбачали за­
стосування ядерної зброї, саме американські політологи та стратегічні
планувальники розробили найбільшу їх кількість.
Концепція першого ядерного удару передбачала намагання створи­
ти такий ядерний потенціал, який дозволяв би США завдати перший
удар по СРСР, що знищив би радянський ядерний потенціал або мак­
симально його послабив. Уперше ідея першого ядерного удару з'яви­
лась у меморандумі Об'єднаного комітета начальників штабів (JCS -
1496/2 від 19.11.45). Пізніше вона стала складовою плану ядерної
війни проти СРСР "Дропшот" (документ JCS - 1920/5 від 10.12.49). У
ході подальшої еволюції концепція першого ядерного удару стала
складовою частиною стратегії масованої відплати та її нових моди­
433
Частина 2. Глобальний розвиток

фікацій. За часів президентства Р. Рейгана розгортання євроракет,

крилатих ракет великої дальності, деяких компонентів СОІ розгляда­
лись як складові для завдання першого ядерного удару.
Стратегія масованої ядерної відплати (mass retaliation) стала осно­
вою воєнної та зовнішньої політики США у другій половині 1950-х pp.
Головні положення стратегії були викладені у меморандумі Ради націо­
нальної безпеки (РНБ-162/2) й озвучені у промові держсекретаря
Дж. Даллеса 12 січня 1954 р. Стратегія передбачала масоване застосу­
вання ядерної зброї у будь-якому районі планети у випадку конфлікту
із СРСР. На початку 1960-х pp. внаслідок зростання радянського ядер­
ного потенціалу і розгортання Радянським Союзом міжконтиненталь­
них балістичних ракет та балістичних ракет на підводних човнах стра­
тегія масованої відплати поступилася стратегії гнучкого реагування.
Стратегія гнучкого реагування {flexible response) була воєнно-
політичною концепцією, розробленою в США на початку 1960-х pp.
(один з авторів - міністр оборони США Р. Макнамара) і прийнятою як
офіційна доктрина НАТО. Стратегія гнучкого реагування передбачає
диференційовану реакцію - як ведення тотальної ядерної війни, так й
обмежених війн із використанням як звичайної, так і ядерної зброї.
Крім глобального зіткнення з СРСР, у межах якого Р. Макнамара пла­
нував застосувати доктрину гарантованого знищення, стратегія гну­
чкого реагування також передбачала ведення локальних війн у межах
політики стримування комунізму.
Великий вплив на ядерну політику США справила доктрина обме­
женої ядерної війни, яка передбачає можливість ведення контрольо­
ваних війн із застосуванням ядерної зброї для досягнення обмеженої
мети в окремому регіоні. Ця доктрина була складовою частиною
стратегії гнучкого реагування, прийнята НАТО як офіційна доктрина
в роки холодної війни.
У теоретичному плані доктрина обмеженої ядерної війни розробля­
лась у 1950-ті pp. Г. Кісінджером, М. Тейлором та ін. У 1960-1970-х pp.
вона стала основою таких військових стратегій, як стратегія контр-
сили, перенацілювання, активної протидії тощо. У 1980 р. на розви­
ток доктрини обмеженої ядерної війни було прийнято президентську
директиву № 59 (директиву Картера № 59), що передбачала вибірко­
ве застосування ядерної зброї проти СРСР і його союзників. На поча­
тку XXI ст. робляться спроби реанімації цієї доктрини у якісно нових
умовах. На думку американського політолога П. Моргана, провідні
ядерні держави зараз прагнуть акцентувати свої зусилля на ситуати­
вних реакціях, як от: роззброєння нових ядерних гравців, удари від­
плати по джерелах тероризму, тому їм не варто відмовлятися від пер­
шого ядерного удару.
434
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

За часів адміністрації президента Р. Рейгана головною воєнною

доктриною стала стратегія прямого протиборства, викладена у доку­
менті міністерства оборони США "Директиви у галузі оборони на
1984-1986 pp.". Вона передбачала пряме протиборство із СРСР на ре­
гіональному та глобальному рівні і була спрямована на досягнення
повної і безперечної військової переваги США. Головна ставка при
цьому робилася на підготовку до тривалої ядерної війни. Складовою
частиною стратегії прямого протиборства була концепція активної
протидії, що містила різні варіанти застосування стратегічних ядер­
них сил США - від обмежених ядерних ударів до масованого застосу­
вання проти території СРСР та його союзників. Автори стратегії пря­
мого протиборства вважали, що розгортання ракет середнього радіу­
су дії в Європі надасть їм перевагу в обмеженій ядерній війні у Євро­
пі без переростання її у світову термоядерну війну.
У СРСР розвиток доктрин та концепцій, пов'язаних із ядерною збро­
єю, за часів правління Й. Сталіна був утруднений і зводився до інтер­
претацій ідей вождя. Прихід зі смертю Й. Сталіна до влади в СРСР ко­
лективного керівництва супроводжувався дискусією у партійній верхі­
вці щодо вірогідності війни із застосуванням ядерної зброї. Радянський
прем'єр Г. Малєнков вважав, що ядерна війна означатиме загибель
цивілізації. Звідси висновок про її небажаність і маловірогідність. Інша
частина керівництва на чолі з М. Хрущовим вважала, що ядерна війна
можлива внаслідок притаманної імперіалістичному табору агресивнос­
ті, але вона не означатиме загибелі цивілізації.
Радянські воєначальники, що сформувалися як полководці у роки
Другої світової війни, у своїй масі сприймали ядерну зброю як поту­
жнішу зброю, що може бути застосована з метою перемоги. Перева­
жала думка, озвучена маршалом Ротмістровим, згідно з якою радян­
ська ядерна доктрина передбачала не лише завдання ядерних ударів
у відповідь, але й упереджуючих ударів.
Успішне випробування у 1957 р. в СРСР міжконтинентальних балі­
стичних ракет і розгортання їх угруповання, націленого на США, ра­
дикально змінило ситуацію у протистоянні двох наддержав. Націона­
льна територія США стала вразливою для масованого термоядерного
удару, а з розвитком ядерного підводного флоту із балістичними ра­
кетами, оснащеними ядерними боезарядами, СРСР набув практично
невразливого потенціалу другого удару.
Розробки радянських стратегічних планувальників мали закритий
характер, а нечисленні висловлення офіційної позиції з цих питань
мали швидше політико-пропагандистський, ніж доктринальний хара­
ктер. Один з небагатьох винятків - книга маршала Соколовського.
Хоча в ній міститься твердження, що війна, яка неодмінно переросте
435
Частина 2. Глобальний розвиток

в термоядерну, означатиме крах капіталізму та призведе до перемоги

соціалізму, але на Заході виділяли ті її положення, які трактували як
"доктрину Соколовського". Вона передбачала завдання превентивного
удару по агресору і переведення війни у ядерну фазу. СРСР вважав
обмежену ядерну війну неможливою, бо втримати ядерну війну від
переростання у тотальну термоядерну нереально. Фактично, ядерна
доктрина СРСР у цей час була варіантом мінімального стримування,
хоча офіційно стримування спочатку взагалі не згадувалося.
Своєрідним поворотним пунктом у розвитку мислення щодо ролі
ядерної зброї стала Карибська криза. Карибська криза мала шоковий
ефект для політиків і військових обох сторін. Наслідком гострого про­
тистояння стало усвідомлення реальної можливості ескалації кризи
між СРСР і США чи їх союзниками до рівня термоядерного конфлікту
і навіть високої вірогідності того, що конфлікт набуде ядерного хара­
ктеру попри наміри сторін. Криза також продемонструвала брак за­
побіжних механізмів, що мали убезпечити від несанкціонованого за­
стосування ядерної зброї та відсутність належних комунікацій між
центрами прийняття рішень обох сторін. Криза дала поштовх пере­
гляду ядерної стратегії сторін і зусиллям, спрямованим на зменшення
ризику ядерної війни та контроль над стратегічними озброєннями.
Радянське керівництво, крім вищезазначених, визначило як стра­
тегічну ціль досягнення паритету у стратегічних озброєннях із США.
Упродовж наступного десятиліття СРСР доклав надзвичайних зусиль
у нарощуванні МБР наземного базування та ядерних підводних сил.
Ця тенденція виявилася переважаючою у радянській ядерній політиці
у 1960-х pp., порівняно з пошуками шляхів до встановлення контро­
лю над ядерними озброєннями.
Після усунення М. Хрущова від влади у жовтні 1964 р. частина ра­
дянського військового істеблішменту намагалася відновити дискусію
про роль ядерної зброї у забезпеченні безпеки, стверджуючи, що яде­
рну війну можна виграти, якщо підготуватися до неї. Однак політич­
не керівництво на чолі з А. Брежнєвим та О. Косигіним прийшло до
висновку, що головним завданням є уникнення ядерної війни. З такої
вихідної тези в СРСР почалася розробка позиції, на базі якої через кі­
лька років розпочалися переговори зі Сполученими Штатами щодо
стратегічних ядерних озброєнь.
Перша спроба порушити питання обмеження стратегічних озбро­
єнь, зокрема щодо систем ПРО, відбулася у 1967 р. під час зустрічі
О. Косигіна з президентом США А. Джонсоном у Глазборо. Пропози­
ція походила від міністра оборони США Р. Макнамари, який, спира­
ючись на розробки аналітиків з "РЕНД корпорейшн", запропонував
обмежити системи ПРО, які у той час інтенсивно розроблялись обома
436
I
Розділ 9. Безпека у глобальному світі

сторонами. Спочатку О. Косигін відкинув цю ідею і переговори роз­

почалися лише у 1969 р.
У процесі гонки озброєнь відбувалося нарощування радянського
ядерного арсеналу, і на рубежі 1960-1970-х pp. було досягнуто ядер­
ного паритету зі Сполученими Штатами. Це вплинуло на еволюцію
ядерної політики СРСР та США, відображаючи реалії, що змінювали­
ся, й уможливило успіх переговорів. Саме досягнення стратегічного
паритету між двома наддержавами й обопільне визнання як констан­
ти гарантованого взаємного знищення стало об'єктивними підвали­
нами успішних домовленостей у цій життєво важливій галузі. У на­
ступні два десятиліття будь-яка спроба порушення паритету і набуття
односторонніх переваг призводила лише до поновлення гонки ядер­
них озброєнь, взаємного їх нарощування до рівнів, що багаторазово
перевищували необхідні для взаємного гарантованого знищення і по­
силювало ризики виникнення несанкціонованого ядерного конфлікту.
Проривом стало підписання у 1972 р. радянсько-американського
Договору по ПРО, що обмежував можливості розгортання протиракет
і зберігав ситуацію гарантованого взаємного знищення, а також Тим­
часової угоди щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь,
яка каналізувала безконтрольне до того нарощування стратегічних
ядерних озброєнь.
Після періоду розрядки 1970-х pp. сторони повернулися до гострого
протистояння на початку 1980-х pp., коли вони обопільно розглядали
вірогідність обеззброюючого ядерного удару з боку противника. Цьому
сприяло і розміщення ракет проміжного та середнього радіусу дії у Єв­
ропі - спочатку радянських, а у відповідь - американських. Потенцій­
но дестабілізуючий вплив цих систем на загальну стратегічну ситуацію
доповнювався планами створення широкомасштабної ПРО США, ви­
кладеними у рейганівській "стратегічній оборонній ініціативі" (СОІ).
Перебудова та нове політичне мислення у СРСР у другій половині
1980-х pp. повернули дві наддержави на шлях розрядки і на цей час
між ними склалася система забезпечення стратегічної стабільності,
що базувалася на стратегічному паритеті та системі договорів й угод,
що регулювали конфігурацію цих сил і підкріплювалися детальними
процедурами взаємного контролю. Особливо важливими були Договір
про РСМД 1987 р. та Договір СНО-1, який передбачав реальне скоро­
чення стратегічних ядерних потенціалів сторін.
Отже, ядерна зброя зіграла у Ялтинсько-Потсдамській системі роль
стримуючого чинника, не дозволивши конфронтації двох військово-
політичних блоків перерости у пряме військове зіткнення. Наявність
ядерної зброї в арсеналах провідних акторів світової сцени, насампе­
ред - США та СРСР, - підвищувала ставки у грі і рівень загроз, але
437
Частина 2. Глобальний розвиток

водночас породжувала ситуацію ядерного пату. Взаємне усвідомлен­

ня неможливості досягти перемоги у ядерній війні призвело спочатку
до спроб встановлення правил гри у вигляді системи контролю над
ядерною зброєю, а потім - до зниження гостроти протистояння і сут­
тєвого скорочення ядерних арсеналів.
Ядерна політика у постбіполярному світі. Докорінні зміни у ро­
лі ядерного чинника у сучасному світі пов'язані з розпадом біполяр­
ного світоустрою після того, як припинив існування Радянський Со­
юз. Попри значне зниження вірогідності обміну ядерними ударами
між Росією та США їх стратегічні ядерні арсенали все ще орієнтовані
один на одного, зберігаючи потужну тенденцію, набуту в роки проти­
стояння. Водночас новий характер відносин між Росією та США ви­
значав малу вірогідність ядерного конфлікту між ними.
У роки адміністрації Дж. Буша (ст.) головна загроза у ядерній сфері
вбачалася стратегічним планувальникам не у загрозі глобальної ядер­
ної війни з Росією. Набагато більшу стурбованість викликала можли­
вість виходу з-під контролю якоїсь частини колишнього радянського
арсеналу і проблема нерозповсюдження ядерної зброї загалом.
Виникла безпрецедентна ситуація, що несла із собою нові ризики і
могла привести до суттєвих змін у світовій безпековій конфігурації.
Творці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї не передбачили
ситуації розпаду ядерної держави. Згідно з міжнародним правом усі ре­
спубліки - складові частини СРСР могли претендувати на ядерний ста­
тус, хоча ядерна зброя на кінець 1991 р. залишалася лише на території
Росії, України, Казахстану та Білорусі. Принаймні Україна і Казахстан
мали об'єктивні підстави для того, щоб стати ядерними державами.
Так, А. Кокошин оцінював період після розпаду СРСР, коли на його
місці постали чотири де-факто ядерні держави, як такий, що харак­
теризувався зниженням рівня стратегічної стабільності. За його сло­
вами аналіз міністерства оборони Росії показав, що Україна була зда­
тна швидко створити власну систему управління та контролю над
ядерною зброєю, що автоматично призвело б до появи третьої за по­
тенціалом ядерної держави у світі.
Республіканській адміністрації Дж. Буша (ст.) та демократичній
Б. Клінтона довелось докласти надзвичайних зусиль, щоб на теренах
колишнього СРСР залишилася лише одна ядерна держава, ДНЯЗ було
подовжено безтерміново, а інші загрози режиму було на якийсь пері­
од часу нейтралізовано.
Активну роль у вивезенні ядерної зброї з території колишніх союз­
них республік зіграло російське політичне і військове керівництво. Росії
вдалося залишитися єдиною ядерною державою - правонаєтупницею
СРСР. А. Кокошин підтверджує, що саме збігання російських та аме­
438
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

риканських інтересів і їх паралельні зусилля дозволили швидко досягти

результату - Україна під тиском погодилася вивезти ядерну зброю на
територію Росії в обмін на політичні гарантії-запевнення її безпеки з
боку всіх ядерних держав, що не мали юридично зобов'язуючого хара­
ктеру. Її приклад наслідували Казахстан і Білорусь.
Поставленої мети було досягнено - режим нерозповсюдження, ба­
зований на ДНЯЗ, було збережено, але ціною фактичної відмови від
універсальності Договору, позбавлення держав, що не володіють яде­
рною зброю, дієвих засобів впливу на ядерні держави. Це робило цей
режим негнучким, орієнтованим переважно на заборонні та силові
важелі, що у перспективі загрожуватиме його існуванню.
Неоконсерватори США вважали, що внутрішньо схильна до анар­
хії, міжнародна система відчуває потребу в контролі США - єдиної
країни, здатної такий контроль здійснювати. Відповідні заходи були
орієнтовані на послаблення ядерного потенціалу Росії, обмеження пе­
редачі військових технологій і технологій подвійного призначення
КНР, саботаж спроб створення спільної зовнішньої та оборонної полі­
тики ЄС як конкурента НАТО, активізацію зусиль з нерозповсюджен­
ня ядерної зброї з метою упереджувати створення нових центрів сили
і потенційних зародків майбутньої багатополярності. Нові доктрина-
льні розробки адміністрації Дж. Буша (мол.) демонстрували зростаючу
опору на силу, включно з ядерною зброєю, на шкоду політичним ме­
тодам урегулювання міжнародних суперечок.
У найбільш консолідованому і систематизованому вигляді нові під­
ходи до зовнішньої політики загалом і до загрози розповсюдження
ядерної зброї зокрема, були викладені у "Стратегії національної безпе­
ки Сполучених Штатів", оприлюдненій адміністрацією
Дж. Буша (мол.) 17 вересня 2002 р.
Цей документ знаменував остаточну відмову від ідеології стриму­
вання, яка будувалася на балансі сил, основу якого складали ядерні
арсенали США та Росії. У документі констатується, що завершення
конфронтації знаменує "кінець балансу страху..., історичне скорочен­
ня ядерних арсеналів з обох боків, а також співпрацю у таких галу­
зях, як контррозповсюдження та ПРО". "Стратегія національної без­
пеки.." знаменувала радикальну зміну підходів до протидії загрозам із
застосування ЗМЗ, передбачала можливість превентивних силових
дій проти країн-паріїв.
Радикальні зміни у політиці Сполучених Штатів щодо нерозповсю­
дження знайшли своє детальне відображення у документі "Націона­
льна стратегія боротьби зі зброєю масового знищення", оприлюднено­
му у грудні 2002 р. У документі зазначається, що ЗМЗ у розпоря­
дженні "ворожих держав та терористів є одним із найбільших викли­
439
Частина 2. Глобальний розвиток

ків США у сфері безпеки", що вимагає вироблення "всеосяжної стра­

тегії для протидії цій загрозі в усіх вимірах".
Серед методів боротьби зі зброєю масового знищення автори доку­
менту виділяють: контррозповсюдження з метою боротьби із застосу­
ванням ЗМЗ, посилення заходів нерозповсюдження для попереджен­
ня її розповсюдження, подолання наслідків застосування цієї зброї.
Така постановка завдань і їх послідовність означає рішучий зсув у бік
силових методів протидії розповсюдженню ядерної зброї.
У документі зазначається, що США "залишають за собою право ві­
дповісти переважаючою силою - включно зі зверненням до всіх іс­
нуючих у них можливостей - на застосування ЗМЗ проти США, їх
військ за кордоном, а також друзів і союзників". Фактично, це свід­
чить про готовність Сполучених Штатів до застосування ядерної
зброї проти держав-паріїв.
Після терактів 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж. Буша (мол.)
особливу увагу звертає на розробку політики протидії намірам теро­
ристичних організацій набути ЗМЗ, перш за все - ядерну зброю. У
"Національній стратегії боротьби з тероризмом", оприлюдненій у лю­
тому 2003 p., стверджується, що вірогідність застосування терорис­
тичною організацією "радіологічної чи ядерної зброї" суттєво збільши­
лася за минуле десятиліття. У документі зазначається, що терористи
внаслідок набуття ядерної зброї отримають "потенціал для багатора­
зового посилення ефекту від їх дій", а це "змінює природу тероризму".
Активізація зусиль у напрямі ядерного розповсюдження з боку
держав-паріїв та поява на світовій сцені недержавних акторів, наці­
лених на набуття ядерної зброї як засобу шантажу та терору, покли­
кали до життя нові методи боротьби із цими загрозами. Для протидії
новим викликам пропонується створити "децентралізовану архітек­
туру нерозповсюдження", для успішного функціонування якої необ­
хідно переглянути правові принципи, що регулюють перехоплення
незаконних вантажів. Спробою створення нових децентралізованих
інструментів боротьби з розповсюдженням стала проголошена прези­
дентом Дж. Бушем (мол.) 31 травня 2003 р. Ініціатива безпеки проти
розповсюдження (Proliferation Security Initiative - PSI). Вона передба­
чала створення багатосторонньої основи для перехоплення зброї ма­
сового знищення та матеріалів і технологій, необхідних для її виготов­
лення, у морі, на землі та у повітрі. У червні 2003 p. 11 країн, що під­
тримали ініціативу Дж. Буша (мол.), висунули Мадридську ініціативу,
що формально закріпила їх взаємні зобов'язання.
Усі проаналізовані вище документи адміністрації Дж. Буша (мол.)
засвідчують, що у загальній безпековій стратегії США внаслідок її пере­
гляду після терактів 11 вересня 2001 р. сталися кардинальні зміни. Ті
440
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

складові цієї стратегії, які пов'язані із загрозою набуття і застосування

ядерної зброї державами-паріями та терористичними організаціями,
набули рис наступальності й агресивності і виходять за межі заходів,
передбачених міжнародним правом. Ця проблема, крім суб'єктивного
погляду деяких провідних членів адміністрації, має під собою і деякі
об'єктивні підстави. Вихід на міжнародну арену недержавних акторів
є зазіханням на один зі стовпів сучасної системи міжнародних відно­
син - принцип поваги до держав як суб'єктів цієї системи. Необхід­
ність пошуку адекватної відповіді на загрози режиму нерозповсю­
дження ядерної зброї, пов'язані з недержавними акторами, та усвідом­
лення неефективності існуючого інструментарію для протидії цій за­
грозі і приводять до ставки переважно на силові методи у політиці не­
розповсюдження, яку пропонує республіканська адміністрація.
Вихід США з Договору по ПРО 1972 р. став ще одним підтвер­
дженням прагнення США до свободи дій у зовнішній політиці. Звіль­
няючись від зобов'язань тридцятирічної давності, що фіксували па­
ритет у стратегічних силах між СРСР та США, Вашингтон розв'язав
собі руки щодо подальших кроків у цьому напрямі. На думку
А. Кокошина, цей крок США завдасть шкоди всій системі стратегічної
стабільності. Водночас він вважає, що й без цього договору велика
кількість стратегічних ядерних боєзарядів забезпечує підтримання
"динамічного діапазону" (виникнення якого він відносить до початку
1970-х pp.) у воєнно-стратегічній рівновазі, але при цьому зростає
стратегічна невизначеність у системі міжнародних відносин загалом.
Договір про Стратегічні наступальні потенціали, підписаний США
з Росією у 2002 p., передбачав подальші скорочення стратегічних
ядерних боєзарядів двох сторін, проте США вирішили складувати
"зайві" боєзаряди, а не знищувати їх. Договір, тим не менш, сприяв
утриманню США у межах міжнародно-правового поля щодо цієї
проблеми, а також кодифікував і без того неминуче скорочення
стратегічних ядерних сил Росії.
Нерозповсюдження ядерної зброї. Роль Сполучених Штатів у
стримуванні розповсюдження завжди була винятково великою. США,
які стояли біля витоків процесу нуклеаризації світу, першими усвідо­
мили загрози, які несе світовій безпеці безконтрольне розповзання яде­
рної зброї по планеті, і доклали найбільше зусиль до розробки й упрова­
дження міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї та його
основи - ДНЯЗ. Сполученим Штатам належали і ключові ініціативи у
сфері нерозповсюдження ядерної зброї упродовж 1990-х pp. Значною
мірою їм належить заслуга у розв'язанні проблеми ядерної спадщини
СРСР, у подовженні ДНЯЗ, ліквідації чи згортанні військових ядерних
програм Іраку, Бразилії, Аргентини, ПАР, "заморожуванні" воєнної
441
Частина 2. Глобальний розвиток

ядерної програми КНДР, стримуванні ядерних амбіцій Ірану, розробці

та підписанні ДВЗЯВ тощо.
Водночас односторонні дії СІЛА, спрямовані на створення особли­
вих умов безпеки для себе та союзних держав, підривають принцип
рівної безпеки для всіх, не сприяють зміцненню режиму нерозповсю-
дження, шкодять досягненню однієї з головних цілей нерозповсю-
дження - універсального характеру членства у ДНЯЗ. Для сфери не-
розповсюдження ядерної зброї подібний односторонній підхід ведучої
держави сучасності до вирішення міжнародних проблем, вибіркова
підтримка діючих договорів та режимів матиме вкрай негативні нас­
лідки. Яскравий приклад такої непослідовності - відмова сенату США
від ратифікації ДВЗЯВ восени 1999 р.
Жертвою такої політики може стати загальносвітова тенденція до
маргіналізації ядерної зброї, що проявилась у 1990-х pp. Відповідно,
знову може збільшитися привабливість набуття ядерної зброї неядер­
ними державами, що посилить мотивацію до її розробки та виробни­
цтва не лише державами-паріями, але й ширшим колом держав. Нас­
лідком стане серія нових загроз режиму нерозповсюдження ядерної
зброї, що може виходити також і від держав - членів ДНЯЗ.
З приходом до влади Дж. Буша (мол.) сформувався новий підхід у
ядерній політиці та політиці нерозповсюдження, окремі елементи якого
були помітні вже у роки правління Б. Клінтона. Об'єктивною основою
змін стало нове співвідношення сил у світі, яке суттєво впливало на
політику США вже у 1990-х pp. Каталізатором цих змін стали теракти
11 вересня 2001 p., які поставили на порядок денний боротьбу із за­
грозою ядерного тероризму. Унілатералізм, опора на силу, вибіркове
ставлення до міжнародного права ведуть до жорсткішої політики не­
розповсюдження, що проявилося у війні з Іраком, головним приводом
до якої стали звинувачення режиму С. Хусейна у розробці ЗМЗ. Цей
курс, однак, у перспективі загрожує зруйнувати той компроміс, на
якому базується ДНЯЗ і режим нерозповсюдження загалом.
Внаслідок тієї ведучої ролі, яку Сполучені Штати відіграють у су­
часних міжнародних відносинах, без їх лідерства і постійної співпраці
з усіма зацікавленими державами режим нерозповсюдження ядерної
зброї ризикує бути послабленим або й припинити своє існування, що
призведе до дестабілізації безпеки у світі.
Ядерна політика Росії зазнала суттєвих змін порівняно з радянсь­
кою. За час незалежного існування Російської Федерації її ядерна по­
літика та політика нерозповсюдження еволюціонували. На першому
етапі, що тривав з кінця 1991 до початку 1994 pp., Росія підписала
Договір СНО-2 із США, в основному активно координувала свою дія­

442
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

льність у галузі нерозповсюдження з провідними країнами Заходу,

насамперед із США.
Другий етап характеризується поступовим відходом від прозахід-
ного курсу у зовнішній політиці і відновленням або розширенням
зв'язків із КНР, Індією, Іраном, що супроводжувалося активізацією
співпраці в ядерній галузі з деякими із цих країн. Водночас Росія під­
тримала після певних коливань курс США та їх союзників на безтер­
мінове і безумовне подовження ДНЯЗ у 1995 р. Дуже активну пози­
цію Російська Федерація займала і щодо розробки ДВЗЯВ, який під­
писала 24 вересня 1996 р.
Зміни геополітичного характеру і послаблення російської безпеки,
розповсюдження ядерної зброї у регіонах поблизу Росії (ядерні випро­
бування Індії та Пакистану, нарощування ядерних можливостей Ізра­
їлю) підштовхували її до більшої опори на ядерну зброю та посилюва­
ли інтерес до нерозповсюдження.
Зміни у зовнішній політиці Росії, що відбувалися за президентства
В. Путіна, вплинули також на ядерну політику країни. При її форму­
люванні Росія виходила із реалій своїх обмежених можливостей впли­
вати на глобальні процеси, що відбуваються у світі, збереження сут­
тєвої ролі силового фактора у міжнародних відносинах, появи нових
акторів на світовій сцені - нових ядерних держав, міжнародних те­
рористичних організацій тощо.
У Концепції зовнішньої політики, схваленій указом президента Ро­
сії В. Путіна від 28 червня 2000 p., підкреслюється, що Російська Фе­
дерація "підтверджує незмінність свого курсу на участь спільно з ін­
шими державами у попередженні розповсюдження ядерної зброї".
У військовій доктрині Росії, затвердженій указом президента Російсь­
кої Федерації 21 квітня 2000 р., встановлювалося, що "Російська Феде­
рація залишає за собою право на застосування ядерної зброї у відповідь
на використання проти неї та її союзників ядерної й інших видів зброї
масового знищення, а також у відповідь на великомасштабну агресію із
застосуванням звичайної зброї у критичних для національної безпеки
Російської Федерації ситуаціях". Це означає суттєві зміни у військовій
доктрині Росії, відображає реалії сучасного світу і можливість виник­
нення нових за характером і масштабами загроз її безпеці.
Маючи добрі відносини із багатьма "проблемними" країнами (Ірак,
Іран, КНДР тощо), а також із де-факто ядерною Індією, Росія була
здатна успішно доповнювати зусилля США у галузі нерозповсюджен­
ня. З огляду на це однією з необхідних умов збереження і зміцнення
міжнародного режиму ядерного нерозповсюдження є активна спів­
праця і тісна координація діяльності двох держав у цій галузі. Упро­
довж 1990-х pp. така співпраця мала місце не лише щодо проблеми
ядерного наступництва після розпаду СРСР, але й з інших ключових
443
Частина 2. Глобальний розвиток

питань нерозповсюдження. У "Спільній російсько-американській за­

яві щодо стратегічних наступальних й оборонних озброєнь та пода­
льшого зміцнення стабільності", прийнятій у червні 1999 p., зазнача­
лося: "Росія і США, нагадуючи про свою стурбованість у зв'язку з роз­
повсюдженням у світі зброї масового знищення та засобів його доста­
вки, ... підкреслюють спільне прагнення повернути у зворотний бік
цей процес, використовуючи у цих цілях наявні та можливі нові між-
народно-правові механізми".
Очевидно, що і у майбутньому Росія, виходячи зі своїх національ­
них інтересів, буде розвивати співпрацю у ядерній галузі з різними
країнами.
Росія залишатиметься ключовим гравцем у ядерній галузі, оскільки
вона не лише має другий у світі за потужністю ядерний потенціал,
але й накопичила величезну кількість матеріалів, що розщеплюються.
До того ж, Росія має власні родовища природного урану, величезний
науково-технічний та виробничий потенціал у ядерній галузі, багато
тисяч спеціалістів, що працюють у військовій ядерній програмі краї­
ни, або були причетні до цих робіт у радянські часи, потужну школу
ядерної фізики. Від її політики та готовності координувати цю полі­
тику з іншими ключовими гравцями сфери ядерного нерозповсю­
дження, перш за все, - зі Сполученими Штатами, - значною мірою
залежить доля режиму нерозповсюдження ядерної зброї, роль ядерно­
го чинника у світовій політиці загалом.
"Нові" ядерні держави та "порогові" держави. Після того, як у
1995 р. під тиском Заходу було безумовно і безтерміново подовжено
ДНЯЗ, на ядерну сферу світової політики чекали нові випробування.
Індія, яка після першого "мирного" ядерного вибуху 1974 р. утриму­
валася від проведення ядерних випробувань і розгортання ядерного
арсеналу, гостро критикувала ДНЯЗ, як дискримінаційний, політику
ядерних держав, у 1998 р. провела серію ядерних випробувань і про­
голосила себе ядерною державою. Її прикладу наслідував сусідній Па­
кистан, із яким вона перебуває у перманентному конфлікті 60 років.
Наслідки для режиму нерозповсюдження ядерної зброї були катаст­
рофічними. Майбутнє режиму є нечітким і непевним. Про те, що Ізра­
їль є де-факто ядерною державою, експерти говорили ще з 1970-х pp.
При створенні ядерної зброї для всіх трьох держав головним був ек­
зистенціальний мотив, а для Індії його доповнював ще і статусний.
Наслідки появи кількох де-факто ядерних держав для безпеки у
XXI ст. прогнозують невтішні. Зростає вірогідність ядерної війни на
регіональному рівні, особливо у зонах неврегульованих конфліктів.
Найнебезпечнішою є ситуація на Індостані, де у неврегульований ін-
до-пакистанський конфлікт було внесено ядерний елемент. Небезпека
застосування ядерної зброї посилюється низкою чинників: пряме
444
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

протистояння збройних сил двох держав уздовж протяжного кордону,

відсутність ефективної системи раннього попередження, відносна
слабкість Пакистану, для якого перший ядерний удар може стати
єдиним шансом застосувати ядерну зброю, висока вірогідність неса-
нкціованованого застосування ядерної зброї, бо більшість боєзарядів
- тактичні, і ступінь контролю над ними з боку політичного керівниц­
тва викликає сумніви. У випадку Пакистану існує потенційна загроза
приходу до влади ісламістського режиму або потрапляння ядерної
зброї у руки "Аль-Каїди" чи їй подібних терористичних організацій.
Існує ще одна група країн, яких підозрюють у прагненні створити
ядерну зброю. їх називають пороговими. Це, насамперед, Іран та
КНДР. Показовим, з погляду впливу ядерного чинника на безпеку, є
казус Ірана. Саме ядерна програма Тегерана і підозри щодо можливо­
сті створення країною ядерної зброї породили гостру політичну кризу
навколо Ірана. Можливість створення ядерної зброї фундаменталіст-
ським Іраном створить, на думку керівництва провідних країн Захо­
ду, не лише загрозу регіональній стабільності (ідеться, зокрема, про
можливий напад на Ізраїль і загрозу переростання близькосхідного
конфлікту в ядерну стадію), але й потенційну загрозу безпеці на гло­
бальному рівні. Це пов'язувалося як із можливістю створення Тегера­
ном ядерної зброї, так і розробкою в Ірані балістичних ракет, що роз­
глядалося як вірогідна загроза не лише для країн Південно-Східної
Європи, але, й у віддаленішій перспективі, - навіть для США.
Крім того, поява ядерної зброї у фундаменталістського Ірану загро­
жуватиме, на думку держав Заходу, подальшим розповсюдженням яде­
рної зброї та можливістю її передачі терористичним угрупованням, зда­
тним застосувати цю зброю проти Ізраїлю, США та їх союзників.
Саме тому західні держави, насамперед - Сполучені Штати, - кілька
років поспіль здійснюють інтенсивний тиск на Іран та намагаються
ізолювати цю країну, прагнучи примусити її керівництво відмовитися
від просунутої ядерної програми, розробка якої відкриває потенційну
можливість створення ядерної зброї. При цьому жодних порушень Іра­
ном ДНЯЗ, гарантійної Угоди з МАГАТЕ встановлено не було. Більше
того, вимоги США та їх союзників почасти йдуть урозріз зі ст. IV ДНЯЗ,
що декларує право всіх держав на мирне використання ядерної енер­
гії. Усе ж характер ядерної зброї і потенційно катастрофічні наслідки її
появи у фундаменталістського Ірану змушують їх до жорсткої політики
щодо Тегерану, що не виключає й можливості застосування сили.
Щодо ядерної програми КНДР, яка, попри всі спроби зупинити її,
призвела до ядерного випробування у жовтні 2006 p., то її докладний
розгляд вимагає багато місця. Коротко мотивація керівництва КНДР
може бути названа екзистенціальною, але не так з погляду безпеки чи
національних інтересів, а як спроба шантажу світового співтовариства,
445
Частина 2. Глобальний розвиток

особливо - США, з метою збереження і легалізації правлячого у Пхеньяні

уряду. Варто визнати, що досі керівництву КНДР це вдавалося.
Останні роки внесли деякі корективи у мотивацію держав - потен­
ційних розповсюджувачів ядерної зброї. Внаслідок розвитку військо­
во-технічних можливостей провідних держав світу, особливо США з їх
здатністю вести війни шостого покоління, посилюється мотивація до
здобуття ядерної зброї, як засобу уникнути ролі жертви операцій, по­
дібних операціям проти Іраку у 1991 та 2003 pp., та операціям США і
їх союзників по НАТО проти Югославії у другій половині 1990-х pp.
Найвиразніше прагнення набуття ядерної зброї проявляється у групи
держав, які в США почали називати державами-паріями. Це Іран,
КНДР, Ірак (до військової операції 2003 p.). Зіткнувшись з американ­
ською технологічною перевагою, керівництво цих країн почало роз­
глядати створення ядерного потенціалу як страхового полісу проти
вірогідних спроб Вашингтону силовим шляхом змінити режими, що
перебували у них при владі.
Революція у воєнній справі, поява високоточної зброї породили праг­
нення потенційних майбутніх упереджуючих ударів до набуття ядерної
зброї. Саме ядерна зброя, навіть у вигляді найпримітивніших зразків, є
ефективним засобом нейтралізації воєнно-технологічної переваги армій
передових країн. Така ситуація є відображенням об'єктивної тенденції,
згідно з якою у XX ст. володіння ядерною зброєю було привілеєм силь­
них і розвинених держав, а у XXI ст. вона приваблює відносно слабкі
держави, які сприймають справжні чи уявні загрози як стимул до її на­
буття. У літературі почали говорити про концепцію асиметричного
стримування сильного слабким стосовно цієї ситуації.
З безпекового погляду гіпотетичний конфлікт між розвиненою яде­
рною державою, наприклад США, та радикальним режимом із ядер­
ною зброєю нестиме у собі високу вірогідність застосування ядерної
зброї, бо у новопосталої ядерної держави немає потенціалу другого
удару і вона прагнутиме застосувати ядерну зброю першою. У свою
чергу, США також прагнутимуть до завдання упереджуючого удару
високоточною зброєю та ядерною зброєю малої потужності, щоб по­
передити застосування ядерної зброї проти себе.
Більшість держав - членів ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю,
прагнуть не лише зниження ризику розповсюдження ядерної зброї, але
і поступової зміни привілейованого статусу ядерних держав - тобто,
ядерного роззброєння. Саме цей компроміс - відмова від ядерної зброї
в обмін на зобов'язання ядерних держав іти шляхом ядерного роззбро­
єння і сприяти всім без'ядерним державам - учасницям Договору у до­
ступі до використання ядерної енергії у мирних цілях, зробив можли­
вим підписання ДНЯЗ. Вихолощення змісту цього компромісу внаслі­
док небажання держав, що володіють ядерною зброєю, піти принаймні
446
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

на радикальне скорочення своїх ядерних арсеналів із наростаючою си­

лою проявляє дискримінаційний характер Договору, а його безумовне і
безтермінове подовження у 1995 р. на Нью-Йоркській конференції на­
дало настроям розчарування відтінку безвиході.
Подібні настрої особливо сильно поширені у країнах, що позбавлені
юридично зобов'язуючих гарантій безпеки з боку держав, що володі­
ють ядерною зброєю, не входячи до учасників військово-політичних
альянсів, таких, як НАТО чи Ташкентський пакт, та не належачи до
союзників великих ядерних держав.
Ці держави відчувають не лише свою вразливість з боку держав-
паріїв, що прагнуть набути ядерну зброю, та де-факто ядерних держав,
але й із тривогою спостерігають за зростаючою тенденцією у політиці
ключових ядерних держав при розв'язанні міжнародних проблем відда­
вати переваїу силі на шкоду міжнародно-правовим інструментам.
Стратегічною метою політики недопущення розповсюдження має
стати докорінна перебудова міжнародних відносин, що призведе до
нейтралізації головних причин розповсюдження, зробить ядерну
зброю контрпродуктивною з погляду забезпечення національної без­
пеки, а спроби її набуття новими державами надто ризикованим і не­
ефективним шляхом забезпечення національних інтересів. Усе ж така
мета поки що є дуже віддаленою у часі.
Безсумнівно, за будь-якого підходу чи їх комбінації всі заходи, спря­
мовані проти розповсюдження ядерної зброї, вимагають чіткої, узго­
дженої позиції держав, що володіють ядерною зброєю (вони ж - постійні
члени РБ ООН) та широкої міжнародної співпраці на двосторонній, ба­
гатосторонній основі, а також на рівні універсальних і регіональних мі­
жнародних організацій. Відсутність єдиної політики щодо нерозповсю­
дження нівелюватиме будь-які заходи. Ілюстрацією може бути ситуація,
що склалася після індійських і пакистанських ядерних випробувань на­
весні 1998 р. Декларативне засудження, не підкріплене єдиною, чітко
узгодженою політикою великих держав, позбавило міжнародну спільно­
ту і того непевного шансу зупинити розповсюдження ядерної зброї на
Індостані, який міг існувати після ядерних випробувань.
Отже, першочерговою й імперативною умовою успіху політики не­
розповсюдження ядерної зброї є широка міжнародна співпраця, що
вимагатиме від кожної країни певних обмежень своєї свободи дій
Стримування розповсюдження ядерної зброї у довготерміновій перс­
пективі вимагатиме незрівнянно ширшої і глибшої співпраці ніж сьо­
годні, створення дієвих міжнародних інститутів для забезпечення
ефективнішого глобального режиму.

447
Частина 2. Глобальний розвиток

Як відомо, головним прикладним завданням дослідження міжнарод­

них відносин є розв'язання проблеми війни та миру. До середини XX ст.
поняття миру було одним
з небагатьох, яке визна­
9.5. Співпраця в системі чалося винятково у нега­
міжнародних відносин тивний спосіб: "Мир - це
відсутність війни". Проте
відомий американський
учений Квінсі Райт у 1960-ті pp. модифікував ідею миру як відсутнос­
ті війни у тлумачення миру як динамічного балансу у міжнародній сис­
темі, що містить політичні, соціальні, культурні та технологічні фактори.
Будь-яка політична система, на його думку, як усередині держав, так і
на міжнародному рівні прагне до відновлення балансу. Війна для
К. Райта - це наслідок порушення такого балансу.
Так виникло поняття позитивного миру, остаточно сформульоване
норвезьким науковцем Й. Ґалтунгом 1969 р. Воно передбачає уник­
нення структурного насильства у міжнародній системі, тобто систе­
мних примусів, які змушують держави й інших міжнародних акторів
конфліктувати між собою. Перехід до позитивного миру передбачає
розбудову співпраці між державами у різноманітних сферах.
Проте, на відміну від поняття міжнародного конфлікту, достатньо
розробленого й операціоналізованого як у соціальній науці, так і в до­
слідженні міжнародних відносин (свідченням чого є виникнення ав­
тономної наукової дисципліни - конфліктології), поняття міжнародної
співпраці опрацьоване набагато слабше.
Що ж таке міжнародна співпраця і яким є співвідношення цього
поняття з іншими науковими категоріями? Якою мірою вона надаєть­
ся до операціоналізацїї, тобто практичного використання для аналізу
конкретних ситуацій, явищ і процесів у міжнародних відносинах?
Для відповіді на ці питання слід коротко систематизувати сучасне
розуміння соціологією міжнародної системи та процесу взаємодії в її
межах міжнародних акторів, з'ясувати мотивацію поведінки акторів і
вплив на неї їхніх ціннісних орієнтацій, проаналізувати діалектичну
дихотомію міжнародного конфлікту і співпраці як станів міжнародної
системи, а також роль довіри у стабілізації відносин між акторами і,
нарешті, розглянути головні види координації зовнішньополітичної
діяльності держав, приділивши основну увагу інституційній співпраці
та формуванню й розбудові міжнародних режимів.
Як уже йшлося, людське суспільство можна розглядати як багаторів­
неву систему, найменшим елементом (таксоном) якої є кожна окрема
людина - індивід. Для реалізації власних потреб й інтересів індивіди об'­
єднуються у різноманітні соціальні групи, найбільшими з яких є держа-
448
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

ви. На глобальному рівні держави взаємодіють між собою у межах між­

народної системи, яка є найвищим рівнем людського суспільства.
Соціальна сфера як складова навколишнього світу вирізняється
певними особливостями свого функціонування, які можна узагальни­
ти таким чином.
> По-перше, соціальна сфера - це складна система взаємодій,
яка визначається людською поведінкою, тобто волями конк­
ретних людей, їхніми цілями, свідомими, підсвідомими та на­
віть несвідомими прагненнями, світоглядом, переконаннями
тощо. Адже ще один з найдавніших грецьких філософів Про­
тагор з Абдери (близько 490-420 pp. до н. е.) стверджував, що
саме "людина є мірилом усіх речей".
> По-друге, суспільство є чимось цілим, що на практиці майже
неможливо емпірично розділити на частини з метою аналізу, а
отже всі категорії соціальних наук мають абстрактний, аналі­
тичний характер. З огляду на це процеси, які відбуваються у
суспільстві, на практиці не можуть бути відтворені в експери­
ментальних умовах.
> По-третє, у соціальній сфері важко, точніше, неможливо відді­
лити об'єкт дослідження від його суб'єкта, адже ми не можемо
відділити себе від суспільства, й, образно кажучи, Ньютон тут
завжди є частиною того яблука, яке він досліджує. При цьому
суб'єкт та об'єкт взаємно впливають один на одного, а тому
вже саме накопичення знань про соціальну сферу змінює сус­
пільне життя.
Такі характеристики змушують нас розглядати соціальну сферу не як
щось матеріальне, тобто не як певну об'єктивну реальність, яка дається
нам у відчуттях й існує незалежно від них, а як реальність, що перебу­
ває на межі об'єктивного і суб'єктивного, залежить від нашої волі, усві­
домлення та розуміння - "об'єктивно-суб'єктивну"реальність.
Об'єктивно-суб’єктивний характер соціальної сфери обумовлює
особливості її законів, дія яких є такою повільною і так погано підда­
ється спостереженню, ускладнюючись деталями, що їх зручніше роз­
глядати не як закони, подібні до законів у природничих науках, а як
закономірності, дія яких залежить від нашого усвідомлення і, відпо­
відно, використання чи протидії.
Міжнародні відносини, відповідно до критерія локалізації французь­
кого вченого М. Мерля, - це та частина соціальних відносин, яка пере­
тинає межі державних кордонів. Міжнародні відносини формують со­
бою структуру міжнародної системи, поєднуючи між собою в єдине
ціле міжнародних акторів - держави й державоподібні утворення, а та­
кож міжнародні міжурядові й неурядові організації, транснаціональні
449
Частина 2. Глобальний розвиток

корпорації, суспільно-політичні рухи, які охоплюють населення двох і

більше держав, нації, що борються за державність тощо.
Це найвищий, найзагальніший рівень глобального суспільства, тоб­
то спільноти всіх людей, що населяють Землю, і зв'язків між ними.
Міжнародні актори і їх взаємодія є частиною соціальної сфери, тому
в основі їхньої поведінки лежить суб'єктивне усвідомлення конкретним
актором (тобто тими його внутрішніми суб'єктами, які здійснюють ухва­
лення політичних рішень) своїх об'єктивних потреб, спричинених його
економічною, соціальною, політичною та іншими ситуаціями. Розуміння
актором своїх потреб ґрунтується на нормах, цінностях й уявленнях,
сформованих його власною історією, ідеологією чи традиціями. А отже,
поведінка держав на міжнародній арені цілком підпадає під фундамен­
тальну для соціології теорему У. Томаса, яка стверджує, що суспільна
поведінка індивідів і соціальних спільнот визначається їхніми уявлен­
нями про те, що є для них реальністю. Для них реальним є те, що вони
вважають таким. Такий набір норм, цінностей та уявлень формує іден­
тичність міжнародного актора.
Саме ідентичність міжнародного актора як суспільного суб'єкта,
його ідентифікація себе з певними соціальними групами (у міжнарод­
них відносинах така ідентифікація реалізується як приналежність до
певних військових союзів, регіональних об'єднань, міжнародних ор­
ганізацій, участю в міжнародних конференціях, конгресах, нарадах і
двосторонньому переговорному процесі з іншими акторами) поряд з
об'єктивними показниками його силового потенціалу визначає ста­
тус актора у міжнародній системі.
Статус суб'єкта міжнародних відносин детермінує його роль та р о­
леву поведінку у міжнародних відносинах (характер його політичних
дій, їхню інтенсивність, спрямованість на досягнення певних цілей).
Пошук актором власного статусу і відповідної цьому статусу ролі у
міжнародних відносинах складає зміст його зовнішньополітичної дія­
льності як суб'єкта міжнародних відносин.
На відміну від індивідів у межах соціальних груп, відносини між­
народних акторів у міжнародній системі не передбачають значної
диференціації та постійної зміни ролей, проте їхній статус може сут­
тєво різнитися за силовими показниками. Як влучно зауважив з цьо­
го приводу К. Уолтц, "хоча держави не відрізняються у своїх функці­
ях, проте мають різні можливості".
Зміни ідентичності (які відбуваються постійно внаслідок вторинної
соціалізації, тобто участі у політичному житті) призводять до змін у
політичній поведінці міжнародних акторів. Реагуючи на виклики з
міжнародної системи і відповідно вибудовуючи власну поведінку, ак­
тори постійно конструюють власну ідентичність.
450
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Як відомо, з погляду ступеня напруги у взаємодії між міжнародни­

ми акторами можна твердити про різні стани міжнародних відносин,
зокрема про стани довіри і ворожості, співпраці і конфлікту, стабіль­
ності і нестабільності, миру і війни. Перехід від одного стану до іншо­
го можна уявити, розташувавши їх на координатній прямій, на од­
ному полюсі якої буде знаходитися війна, а на іншому - мир (рис. 8).

........ »
війна -нестабільність - конфлікт - ворожість - довіра - співпраця - стабільність - мир

Рис. 8. Стани міжнародної системи

Аналізуючи перехід від одного стану до іншого, можна прийти до

висновку, що міжнародна система стає нестабільною, коли відносини
співпраці між акторами (насамперед, державами) перетворюються на
відносини конфлікту. З огляду на це конфлікт і співпраця є визнача­
льними станами міжнародної системи. У науковій літературі існує кі­
лька підходів до цих понять.
Об'єктивістське розуміння міжнародних конфліктів виходить
з існування певних об'єктивних інтересів міжнародних акторів, у ви­
падку неможливості одночасної реалізації яких виникає конфлікт. За
відомим визначенням К. Дойча, "міждержавні конфлікти є сумішшю
збройної боротьби, економічних, наукових й інших змагань, а також
політичних дебатів, конкретне співвідношення між якими змінюється
у просторі і часі".
Суб'єктивістське трактування конфліктів вбачає у них наслідок
суб'єктивного сприйняття одних акторів іншими. Прибічники цього під­
ходу, наприклад, американський учений А. Вендт, німецькі дослідники
Е. Чемпіль й П. Катценштайн. розглядають конфлікти як відмінності
у поведінці міжнародних акторів, передусім держав, обумовлені їхньою
політичною культурою й цінностями, тобто різним розумінням таких
понять, як незалежність, самовизначення, кордони, територія тощо. Різ­
ниця в інтересах є лише виявом різниці цінностей і світосприйняття,
тому конфлікт, який нібито зачіпає об'єктивне розходження інтересів,
може бути перетворений у конфлікт, який матиме позитивний резуль­
тат для сторін-учасниць за умови такого переосмислення ними взаємно­
го сприйняття, яке б дозволило їм співпрацювати на функціональній
основі спільного використання об'єктів суперечки.
Завданням конфлікту автори такої концепції вбачають створен­
ня ідентичності суспільств і груп, а також чітке визначення кордонів
між ними. Суспільства й інші соціальні одиниці відрізняються щодо
інтенсивності конфліктів та вживання у них сили. Як зазначає
И. Ґалтунґ, оскільки не завжди можливо подолати причини конфлік­
тів, тому вважається розумним змінити їхній модус - від насильниць­
кого до ненасильницьких форм.
451
Частина 2. Глобальний розвиток

Очевидно, що обидва підходи віддзеркалюють два діалектично по­

в'язані між собою атрибути конфлікту. Конфлікти є наслідком політи­
ки міжнародних акторів, тобто їхнього прагнення реалізувати власні
інтереси за підтримки або попри спротив інших акторів. Інтереси
держав мають об'єктивну природу у тому сенсі, що забезпечують їхнє
існування та функціонування, і суб'єктивну - вони визначаються на
основі суспільних цінностей і преференцій. Отже, конфлікт є наслід­
ком суб'єктивних підходів міжнародних акторів, зумовлених їхніми
об'єктивними потребами.
Інтенсивність конфлікту залежить від його об'єкта і тих цінностей,
які його викликають. Конфлікти можуть набувати різноманітних
форм, від латентної через кризову до насильницької та збройної. Як
зазначає Г. Перепелиця, урегулювання будь-якого конфлікту є скла­
дним і довготривалим процесом. Його успіх залежить від сприятливо­
го поєднання багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, суб'єктивних
й об'єктивних умов. Розв'язання конфлікту можливе лише після пере­
ходу сторін до співпраці у взаємовідносинах.
Міжнародна співпраця не вичерпується лише політичними відно­
синами між державами, вона розповсюджується на практично всі
сфери суспільного життя, які не можуть бути повністю розділені ме­
жами державних кордонів, зокрема на економіку, науку, культуру, ре­
лігію, спорт та багато ін. У той же час міжнародну співпрацю можна
розглядати як певне політичне явище. При цьому увага зосереджуєть­
ся винятково на його політичних аспектах, тобто формі та структурі, і
відкидається його конкретне змістовне наповнення економічного, ку­
льтурного чи іншого характеру.
Поняття міжнародної співпраці відображає такий процес взаємодії
міжнародних акторів, у якому домінують спільні пошуки можливос­
тей реалізації інтересів усіх зацікавлених сторін. Співпраця ґрунту­
ється на наявності довіри у відносинах між партнерами.
Особливе значення, яке надається довірі, пояснюється тим, що довіра
є суспільним ресурсом подолання невизначеності у майбутньому. Довіра
є припущенням одного міжнародного актора про майбутню поведінку
інших акторів у міжнародній системі. Оскільки майбутнє будь-якої соці­
альної системи, у тому числі й міжнародної, є завжди комплексним, а
отже невизначеним, то довіра допомагає редукувати цю комплексність
тим, що деякі аспекти майбутнього визначаються на основі попередньо­
го досвіду і тому можуть не братися до уваги політичними акторами при
розрахунку можливого ризику. Це дозволяє ефективніше й чіткіше ви­
значити напрям власних дій і передбачити майбутню ситуацію.
Створення довіри у відносинах міжнародних акторів є завданням
конкретних форм міжнародної співпраці, які включають у себе дво­

452
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

сторонню й багатосторонню дипломатію, укладання союзів та угод,

що передбачають взаємну координацію політики акторів.
Співпраця розгортається на двосторонніх і багатосторонніх засадах.
Залежно від засобів здійснення співпраця передбачає координацію
зовнішньополітичної діяльності держав, яка може бути двох видів:
дискретна й інституційна.
Дискретна координація (або співпраця типу ad hoc) - це узго­
дження, яке досягається шляхом дискретних (окремих) дій, коли в
кожному конкретному випадку держави домовляються самостійно
використовувати певні заходи, інструменти, методи для досягнення
належної єдності дій у певній сфері міжнародних відносин.
Інституційна координація - це погодження щодо дій, яке виро­
бляється на засадах міжнародного режиму, тобто з використан­
ням певних усталених норм, правил, звичаїв і практики, функціо­
нальних структур.
За відомим визначенням американського політолога Р. Кеохейна,
міжнародні інститути можна розглядати як поєднані між собою на­
бори правил (формальних і неформальних), що виникають у процесі
діяльності акторів у міжнародній системі. Вони встановлюють иове-
дінкові ролі для міжнародних акторів, обмежують їхню діяльність і
формують очікування щодо поведінки інших.
Сукупності пов'язаних з певними проблемами міжнародних інсти­
тутів, які відзначаються фундаментальними принципами, нормами,
правилами й процедурами ухвалення рішень, за допомогою яких уз­
годжуються і реалізуються очікування міжнародних акторів, форму­
ють міжнародні режими.
Об'єктивна необхідність посилення інституційної координації в мі­
жнародних відносинах пояснюється сукупністю вагомих чинників,
зокрема, зростаючою кількістю проблем, тривалим періодом узго­
дження зовнішньої політики держав з використанням дискретної ко­
ординації, великою кількістю учасників переговорного процесу, що
ускладнює досягнення порозуміння між ними, залежністю учасників
переговорів та урядових осіб від тиску виборців і громадської думки
в кожній країні, високими трансакційними коштами, складністю й
дорожнечею інформаційного забезпечення взаємодії.
Елементи інституційного регулювання різноманітних сфер світової
політики можна поділити на три групи: ідеологія, комунікативні засо­
би й суспільні процедури, матеріальна форма.
Розглянемо кожну з них на прикладі чотирьох міжнародних режи­
мів з різних сфер міжнародного життя: режим захисту прав і свобод
людини, режим нерозповсюдження ядерної зброї, режим захисту
жертв військових конфліктів, режим дипломатичних відносин між
державами (табл. 2).
453
 Т а б л и ц я 2. Приклади міжнародних режимів
МІЖНАРОДНІ РЕЖИМИ
Режим захисту прав Режим нерозповсюдження Режим захисту жертв Режим дипломатичних
і свобод людини ядерної зброї військових конфліктів відносин між державами
1. ІДЕОЛОГІЯ
1.1. Інтуїтивне усвідомлення необхідності регулювання
Потреба в захисті природ­ Недопущення розповсюдження ядер­ Недопущення надмірних страждань Підтримання офіційних від­
них і позитивних людських ної зброї та технологій, появи нових військовослужбовців носин між державами відпо­
прав ядерних держав відно до норм міжнародного
Захист цивільного населення під час права та практики зовнішніх
Боротьба зі злочинами проти Створення можливостей для мирного збройних конфліктів зносин, участь держав у
людства і людяності використання атомної енергії міжнародному спілкуванні
Припинення гонки ядерних озброєнь,
ядерне роззброєння
1.2. Набір цінностей
Загальна декларація прав і Договір про нерозповсюдження ядерної Женевські конвенції з міжнародного Міжнародні звичаї та тра­
свобод людини від 10.12.48 зброї 1968 p., підготовлений у Комітетом гуманітарного права диції
із роззброєння, схвалений Генеральною
Заключний Акт Наради з Асамблеєю ООН 12.06.68; відкритий до Гаазькі конвенції з міжнародного гу­ Віденська конвенція про дип­
безпеки і співробітництва у підписання 01.07.68 у Вашингтоні, манітарного права ломатичні зносини 1961 р.
Європі в Гельсінкі 1975 р. Лондоні та Москві; набув чинності
Конвенція про заборону розробки, Конвенція про спеціальні м ісії
05.03.70
Паризька Хартія для нової виробництва, накопичення запасів 1969 р.
Європи від 21.11.90 Лісабонський протокол до Договору бактеріологічної (біологічної) та ток­
Віденська конвенція про
між США та СРСР про скорочення й сичної зброї і про їх знищення 1972 р.
представництво держав у їх
обмеження стратегічних наступаль­
Конвенція про заборону військового або відносинах з міжнародними
них озброєнь 1991 (СНО-1) від 23.05.92
будь-якого ворожого використання організаціями універсального
засобів впливу на природне середовище характеру 1975 р.
1976 р.
Конвенція про привілеї та
Конвенція про заборону або обмеження імунітети спеціалізованих
застосування конкретних видів звичай­ установ ООН 1947р.
ного озброєння^ які можуть вважатися
такими, що спричиняють надмірні
пошкодження або мають невибіркову
дію, та три протоколи до неї 1980 р.

Конвенція про заборону розробки, виро­

бництва, накопичення, застосування
хімічної зброї та про її знищення 1993 р.
 Продовження табл. 2
МІЖНАРОДНІ РЕЖИМИ
Режим захисту прав Режим нерозповсюдження Режим захисту жертв Режим дипломатичних
і свобод людини ядерної зброї військових конфліктів відносин між державами
1.3. Принципи й інші но оми та зразки поведінки
Принцип гуманності Зупинення розповсюдження ядерної Принцип гуманності Принцип суверенної рівності
зброї шляхом здійснення міжнародного держав
Принцип рівноправ'я і са­ контролю Принцип неприпустимості дискримінації
мовизначення народів Принцип невтручання у
Право всіх держав-учасниць розвива­ Принцип відповідальності держав та внутрішні справи держав
Принцип мирного залаго­ ти дослідження, виробництво та вико­ індивідів за порушення законів і зви­
дження міжнародних супе­ ристання ядерної енергії у мирних чаїв війни, заборона застосування Норми, які закріплюють ста­
речок і конфліктів цілях, без дискримінації зброї, що не має вибіркової дії тус, організацію, а також дія­
льність державних органів і
Принцип дотримання прав Сприяння якнайширшому обміну Принцип розмежування воєнних і певного кола осіб, уповнова­
й основних свобод людини устаткуванням, матеріалами, науко­ цивільних об'єктів, принцип захисту жених від імені держави здій­
вою та технічною інформацією у галузі довкілля, принцип захисту прав ком­ снювати дипломатичні функції
Принцип утримання від батантів та некомбатантів
атомної енергетики
насилля, терору, війни Норми, які регулюють основні
Жорстке закріплення за державами Принцип недоторканності комбатан­ функції дипломатичних пред­
одного з двох можливих статусів - тів, які не беруть безпосередньої учас­ ставництв, визначають їхні
ядерного чи без'ядерного ті в бойових діях привілеї та імунітети, а також
привілеї та імунітети їхнього
Гаранти безпеки з боку ядерних дер­ Принцип недоторканності некомбатантів персоналу, класи і ранги голів
жав без'ядерним на випадок можливо­
Принцип ненападу на цивільне насе­ місій, порядок призначення і
го застосування проти них ядерної відкликання голів та членів
лення
зброї або можливої загрози застосу­ дипломатичних представництв
вання такої зброї Принцип обмеження воєнного нападу
за об'єктами (лат. ratione loci) Взаємне визнання (т. зв.
визнання де-юре)
1.4. Сукупність установок та орієнтацій
Механізми обміну інформа­ Ядерні держави зобов'язуються не пере­ Відмова від обстрілу санітарних уста­ Акредитування дипломатич­
цією й відповідями на запи­ давати будь-якій іншій державі ядерну нов противника у конкретному конф­ ного представництва
ти, що стосуються прав зброю або інші ядерні вибухові пристрої, лікті
людини та вільних контак­ а також безпосередній або опосередкова­ Дипломатичні привілеї й іму­
тів між людьми ний контроль над такою зброєю; жодним нітети
чином не допомагати, не заохочувати і не
спонукати будь-яку державу, що не воло­ Дипломатичне листування
діє ядерною зброєю, до виробництва або
набуття в інший спосіб ядерної зброї чи Дипломатичні переговори
інших ядерних вибухових пристроїв, а
також контролю над такою зброєю чи Принципи організації і прове­
вибуховими пристроями. дення міжнародних конфере­
нцій
 Продовження табл. 2
МІЖНАРОДНІ РЕЖИМИ
Режим захисту прав Режим нерозповсюдження Режим захисту жертв Режим дипломатичних
і свобод людини ядерної зброї військових конфліктів відносин між державами
Без'ядерні держави зобов'язуються не Функції церемоніального (про­
приймати від будь-кого ядерної зброї або токольного) характеру
інших ядерних вибухових пристроїв, а
також контролю над ними прямо чи Діяльність дипломатичних
опосередковано; не виробляти і не набу­ представництв
вати якимось іншим шляхом ядерну
зброю, не домагатися і не приймати будь-
якої допомоги у їх виробництві, прийняти
гарантії щодо усіх вихідних матеріалів, та
матеріалів, що розщеплюються і підписа­
ти відповідні угоди з Міжнародним аге­
нтствам з атомної енергії (МАГАТЕ).
2. Комунікаційні засоби та суспільні процедури
2.1. Символічні культурні ознаки
Твори мистецтва, напри­ Знак "Небезпека радіоактивного ви­ Білий прапор парламентерів Право використовувати на бу­
клад, статуя Свободи в промінювання" динку представництва та засо­
Нью-Йорку (скульптор Емблема Червоного Хреста і Черво­ бах пересування його глави
Ф. Бартольді, інженерний Емблема "Голубка миру" (П. Пікассо) ного півмісяця прапора і герба своєї держави
дизайн Г. Ейфель, 1886 р.)
Дипломатичні картки
2.2. Система санкцій у випадку девіантної поведінки
Осуд з боку громадської Осуд з боку громадської думки Осуд з боку громадської думки Висилка дипломатичних пред­
думки ставників держави-порушниці
Міжнародні санкції економічного та Міжнародні санкції економічного
Міжнародні санкції військового характеру характеру Відізвання власних диплома­
(зазвичай економічного чи тичних представників із дер­
дипломатичного характеру) Судове переслідування посадових жави-порушниці
осіб
Судове переслідування Розрив дипломатичних відно­
посадових осіб Покарання військових злочинців син
Збройний конфлікт
3. Матеріальна форма функціонування
3.1. Міжнародні актори
Держави та їхні органи, Держави та їхні органи, зокрема Держави та їхні органи, зокрема Держави та їхні органи зов­
зокрема правоохоронні збройні сили збройні сили нішніх зносин (відповідні
відомства та дипломатичні
Міжнародні міжурядові Міжнародні міжурядові організації, Міжнародні міжурядові організації представництва, а також їхній
організації, зокрема ООН, зокрема ООН, Міжнародне агентство з та інші міжнародні інституції, зок­ персонал)
ОБСЄ, Рада Європи тощо атомної енергії (МАГАТЕ) рема ООН, ОБСЄ, Рада Європи, Між­
народні військові трибунали тощо
 Закінчення табл. 2
Міжнародні неурядові Міжнародні неурядові організації, Міжнародні міжурядові
організації, зокрема "Між­ зокрема Організація Червоного Хрес­ організації, при яких держа­
народна амністія", "Human та й Червоного Півмісяця, "Human ви можуть мати представниц­
Rights Watch" тощо Rights Watch" тощо тва постійного характеру
Нації, що борються за державність
3.2. Система ролей і статусів (функціональна структура)
Держава - суб'єкт міжна­ Ядерна держава-суб'єкт ДНЯЗ (ста­ Держава - суб'єкт міжнародних Держава - суб'єкт міжна­
родних угод тус ядерних отримали держави, які угод родних угод
здійснили ядерне випробування до
Держава - порушниця 01.01.67 - Велика Британія, Китай, Держава - порушниця міжнарод­ Держ ава - порушниця
міжнародних угод Російська Федерація, СІЛА і Франція) них угод міжнародних угод
Міжнародна міжурядова Без'ядерна держава - суб'єкт ДНЯЗ Міжнародна міжурядова організа­ Дипломатичні ранги та
організація як творець ція як творець міжнародно- дипломатичні класи спів­
міжнародно-правових норм Ядерна держава - несуб'єкт ДНЯЗ правових норм робітників дипломатичних
(фактично ядерна держава після про­ представництв
Міжнародна міжурядова ведення випробувань ядерної зброї, Міжнародна міжурядова організа­
організація як спостері­ такими є Ізраїль, Індія і Пакистан) ція як спостерігач за дотриман­ Міжнародна організація як
гач за дотриманням між­ ням міжнародно-правових норм суб'єкт дипломатичних
народно-правових норм Держава - порушниця ДНЯЗ (напр., відносин
Іран) Командувач збройним формуван­
Міжнародна неурядова Цікаво, що відмінність між державою-
ням держави, яка бере участь у
організація як спостерігач порушницею і державою - нечленом
конфлікті
за дотриманням міжнаро­ ДНЯЗ не є чимось об'єктивним, а за­
дно-правових норм лежить від сприйняття інших акторів Командувач збройним формуван­
Державний службовець - міжнародних відносин ням, яке бере участь у миротвор­
порушник міжнародно- Міжнародна міжурядова організа­ чих заходах
правових норм ція як творець міжнародно-
Командувач партизанським заго­
Громадянин - жертва правових норм (ООН) ном
порушення міжнародно- Міжнародна міжурядова організація
правових норм як спостерігач за дотриманням між­
Спостерігач від імені дер­ народно-правових норм (МАГАТЕ)
жави чи міжнародної орга­
нізації
3.3. Матеріально-утилітарні цінності
Майно внутрішньо-держав­ Майно внутрішньо-державних суб'єк­ Майно внутрішньо-державних суб'єктів Майно внутрішньо-державних
них суб'єктів тів, зокрема, збройних сил суб'єктів
Майно міжнародних організацій
Майно міжнародних органі­ Майно міжнародних організацій Приміщення й інше майно дип­
зацій Майно військових з'єднань, які нада­ ломатичних представництв
ються державами для миротворчих
місій Майно міжнародних організацій
Частина 2. Глобальний розвиток

Ідеологія включає в себе елементи світосприйняття, зокрема,

концептуальні уявлення міжнародних акторів щодо побудови та фун­
кціонування міжнародної системи.
Виходячи з таких концептуальних уявлень, формується усвідом­
лення державними й недержавними міжнародними акторами необ­
хідності соціального регулювання певної сфери на регіональному чи
глобальному рівні. Це відбувається у тому випадку, коли у тій чи ін­
шій площині міжнародного життя виникають неодноразово повторю­
вані проблемні ситуації, до яких належать, наприклад, порушення
прав людини взагалі та прав національних і релігійних меншин зок­
рема, потреба в недопущенні розповсюдження ядерної зброї та техно­
логій чи появи нових ядерних держав, створення можливостей для
мирного використання атомної енергії, припинення гонки ядерних
озброєнь та ядерне роззброєння, недопущення надмірних страждань
військовослужбовців, забезпечення захисту цивільного населення під
час збройних конфліктів, підтримання офіційних відносин між дер­
жавами, участь держав у міжнародному спілкуванні.
Отже, виникає питання про необхідність створення певного ін-
ституалізованого режиму, який би жорстко встановлював відповід­
ну систему соціальних цінностей, норм, порядків, процедур і зразків
поведінки у відповідних площинах міжнародного життя, а також сис­
тему санкцій за їх порушення.
Усвідомлення наявних проблем дозволяє формувати третій важли­
вий елемент світосприйняття - набір певних цінностей, які визнача­
ють мету створення відповідного міжнародного режиму.
Цінності є поняттям, запозиченим із соціології. У міжнародних від­
носинах воно означає концепції міжнародних акторів щодо бажаного
для них стану міжнародної системи. Це - критерії, які кладуться в ос­
нову при виборі або визначенні цілей акторів. Наявність спільних
цінностей пов'язує міжнародних акторів у ціннісні співтовариства,
які на формальному рівні іноді реалізуються у формі міжнародних ор­
ганізацій. Скажімо, ООН, НАТО, ЄС та низка інших організацій ви­
значають себе насамперед як об'єднання держав на основі спільних
цінностей. Зазвичай такі цінності містяться у міжнародно-правових
документах, проте їх джерелом може бути також міжнародний зви­
чай чи навіть просто традиція.
Спираючись на цінності, відбувається індукція принципів та інших
норм і зразків поведінки. Принципи є найсильнішими нормами, які ви­
значають поведінку міжнародних акторів та їх зовнішньополітичні
стратегії з метою досягнення тих цілей, які обумовлюються цінностями.
Самі ж норми можна визначити як генералізовані правила, за якими
діють міжнародні актори. Вони передбачають ті засоби, які на думку
458
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

міжнародних акторів, є дозволеними і відповідними для досягнення по­

ставлених цілей. Таким чином, якщо принципи є уявленнями міжнаро­
дних акторів, що пов'язують між собою у причинно-наслідковий лан­
цюжок розуміння ними політичної реальності та визначення власних
цілей, то норми реіулюють співвідношення цих цілей і засобів їх досяг­
нення при плануванні та проведенні політичних акцій.
Кожен міжнародний актор, з огляду на принципи та норми, гене­
рує для себе моделі та зразки поведінки, придатні для використання у
конкретних ситуаціях. При цьому відбувається постійне зіставлення
ідеального і реального, бажаного та дійсного. Оскільки в цих парах
категорій осмислення реальності існує нездоланна прірва (ідеали ні­
коли цілковито не відповідають реальності, а бажане рідко повного
мірою стає дійсним, на що вказував ще Платон), моделі і зразки по­
ведінки стають своєрідним містком між проблемними ситуаціями ре­
альності, яка постійно змінюється, і порівняно стабільнішим світо­
сприйняттям міжнародного актора.
Пошук оптимального співвідношення часто характеризується як
пошук акторами "найменшого зла", хоча точніше його можна охарак­
теризувати як максимально повне досягнення власних цілей за раху­
нок оптимального використання власних політичних ресурсів.
Кожна нова проблемна ситуація вимагає вироблення нових зразків
і моделей поведінки.
Скажімо, захист прав і свобод людини спирається на принципи
гуманності, рівноправ'я і самовизначення народів, мирного залаго­
дження міжнародних суперечок і конфліктів, утримання від насилля,
терору, війни.
Дипломатичні відносини будуються на принципах суверенної рів­
ності держав, взаємного невтручання у внутрішні справи та нормах,
які закріплюють статус, організацію, а також діяльність державних
органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійс­
нювати дипломатичні функції, та регулюють основні функції дипло­
матичних представництв, визначають їхні привілеї та імунітети, а
також привілеї й імунітети їхнього персоналу, класи й ранги голів мі­
сій, порядок призначення та відкликання голів і членів дипломатич­
них представництв. Обов'язковою умовою при цьому (фактично, зра­
зком поведінки) є взаємне визнання, тобто визнання де-юре.
Принципи, норми і зразки поведінки можуть бути неформальними
або мати формалізований характер.
Принципи, норми і зразки поведінки санкціонують сукупність
установок та орієнтацій як для міжнародних акторів загалом, так і
для суб'єктів, що до них належать. Як приклади подібних орієнтацій
можна навести механізми обміну інформацією й відповідей на запи­
459
Частина 2. Глобальний розвиток

ти, що стосуються прав людини та вільних контактів між людьми, які

склалися в межах ОБСЄ для площини захисту прав людини; відмову
сторін від обстрілу санітарних установ противника у конкретному
конфлікті в межах міжнародного режиму захисту жертв військових
конфліктів; дипломатичні привілеї й імунітети, різні форми листуван­
ня й переговорів у дипломатичних відносинах між державами.
Важливу частину установок й орієнтацій міжнародних акторів скла­
дають інструменти та методи зовнішньополітичної діяльності, якими
ті здійснюють вплив на окремі процеси у міжнародних відносинах.
Комунікаційні засоби й суспільні процедури містять:
> символічні культурні ознаки, які у максимально концентро­
ваній формі передають уявлення про легітимну поведінку в
певних ситуаціях, що виникають у міжнародних відносинах,
наприклад, використання білого прапора парламентера у
збройних конфліктах або прапора й герба своєї держави на
будинку представництва та засобах пересування його глави у
дипломатичних відносинах тощо;
> систему санкцій у випадку девіантної (тобто такої, що відхи­
ляється від встановлених норм) поведінки міжнародних акто­
рів чи їхніх суб'єктів.
Спектр санкцій включає в себе широкий перелік заходів від слаб­
кодієвих, як, скажімо, осуд з боку громадської думки, до достатньо
впливових, до яких, зокрема, належать розрив дипломатичних відно­
син чи міжнародні санкції економічного та військового характеру,
діяльність міжнародних трибуналів з воєнних злочинів тощо.
Матеріальна форма функціонування міжнародних режимів у
гуманітарній площині включає в себе, по-перше, найвідповідальні­
ших міжнародних акторів. Зрозуміло, що, насамперед, це - держави,
а також їхні внутрішні суб'єкти - міністерства, відомства, їхні підроз­
діли й інші інституції, скажімо, збройні сили, органи безпеки, внут­
рішніх справ тощо.
Окрім цього, до міжнародних суб'єктів, як відомо, належать між­
народні міжурядові і неурядові організації.
Міжурядові організації беруть активну участь у формуванні між­
народних режимів і є формальними об'єднаннями держав, наділени­
ми спеціалізованою або універсальною компетенцією. Складаючись з
окремих держав, вони одночасно є колективними акторами, що діють
цілеспрямовано. Головна функція організацій у міжнародній системі
полягає у формулюванні спільних цілей держав-членів і визначенні
засобів для їх досягнення. Крім цього, як зауважує В. Бруз, вони віді­
грають роль своєрідних банків інформації з певних проблемних пи­

460
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

тань та сприяють створенню єдиних стандартів в окремих галузях

міжнародної співпраці.
Міжнародні міжурядові організації творять норми, правила та про­
цедури взаємодії держав і слідкують за їх дотриманням. Як приклад
можна навести підготовлений у межах Комітету із роззброєння та
схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 р. Договір
про нерозповсюдження ядерної зброї, відкритий пізніше до підписання
у Вашингтоні, Лондоні та Москві. Він набув чинності 5 березня
1970 р. та став важливим кроком у сфері контролю над озброєннями.
У межах організації діяльність її членів регулюється шляхом ство­
рення системи норм, правил і порядків дій (алгоритмів), які форму­
ють певну інституційну структуру. Створенням інституційної струк­
тури діяльність країн - членів організації та її персоналу чітко, але у
той же час достатньо гнучко спрямовується на досягнення цілей і за­
вдань організації. Структура організації впливає й регулює як діяль­
ність її членів, скеровану на виконання певних завдань, так і їхню
взаємодію між собою. Структура дозволяє системно поєднати між со­
бою окремі довготривалі індивідуальні дії акторів, якими досягається
певний спільний результат.
При цьому спільні цінності, що знаходять вияв у статуті організації,
дозволяють акторам успішно взаємодіяти у її межах попри відміннос­
ті їхніх інтересів. Норми включають у себе найважливіші правила по­
ведінки держав-учасниць: визнання статуту організації, визначення
своїх прав та обов'язків. Ролеві очікування визначають в організації
розподіл функцій і компетенцій між її членами. Роль держави-
учасниці організації передбачає, що вона, як мінімум, публічно ви­
знає цілі організації чи хоча б їх не заперечує, але в жодному разі не
відкидає і не поборює їх своєю політикою.
Ставши членом організації, держава тим самим реалізує своє пра­
во делегувати їй частину власного суверенітету у певній сфері або
сферах, а також бере на себе низку зобов'язань, передбачених стату­
том або рішеннями керівних органів організації, наприклад, зобов'я­
зується сплачувати певну частку її бюджету. Крім цього, вимагається
бажання країни-учасниці діяти для досягнення мети організації.
Сенсом створення міжнародних організацій є те, що організація
може очікувати з боку кожної держави-учасниці готовність активно
діяти відповідно до рішень своїх керівних органів замість того, щоб
кожного разу домагатися такої діяльності від кожної окремої країни
та окремо мотивувати своїх членів. Це робить можливим швидке пла­
нування та реалізацію складних багатоаспектних заходів для досяг­
нення спільних цілей держав-членів, чого не можна досягти простою
координацією політики окремих країн або іншими способами.
461
Частина 2. Глобальний розвиток

Країни - члени організації не підпорядковують їй усю свою політику,

а передають певну частину свого суверенітету у дуже вузькій сфері.
При цьому виникає функціонально спеціалізоване переплетіння полі­
тики членів організації з її інституційною структурою. Інституційна
структура організації створює неначе рамки, своєрідні канали, межі, у
яких може реалізовуватися зовнішня політика країн-учасниць.
Завдяки створенню в межах організації загальних і конкретних
правил поведінки певною мірою ліквідуються розбіжності між полі­
тичними цілями і можливостями окремих країн (напр., країни Бені­
люкс досить ефективно реалізують свої зовнішньополітичні інтереси у
межах ЄС, чого вони ніколи не могли б досягнути поодинці) та зату­
шовуються преференції одних держав щодо інших (згадаймо, напри­
клад, що саме членство в НАТО утримувало Грецію і Туреччину від
військової конфронтації у другій половині XX ст.).
Наявність міжнародних міжурядових організацій дозволяє змен­
шити непрозорість, багатозначність, хаотичність дій акторів і, відпо­
відно, сформувати чіткі лінії їхньої діяльності та їхні зв'язки між со­
бою, а також докладно визначити очікувані результати. Лише ство­
рення відповідної спеціалізованої міжнародної організації дозволяє
ефективно й надійно підтримувати той чи інший міжнародний ре­
жим на довготривалій основі.
На відміну від міжнародних міжурядових організацій, інституційна
структура яких є джерелом міжнародних режимів у міжнародних від­
носинах, оскільки вона нормативним чином визначає і регулює пове­
дінку держав, інституційна структура міжнародних неурядових орга­
нізацій не може здійснювати цих функцій через відсутність у них від­
повідної компетенції.
Міжнародні неурядові організації можуть відігравати роль лише
співрегулятора того чи іншого міжнародного режиму. Наприклад, ор­
ганізація "Міжнародна амністія", здійснюючи моніторинг прав люди­
ни в різних країнах світу, сприяє функціонуванню міжнародного ре­
жиму захисту прав людини, але не створює його. Те саме стосується
міжнародної організації "Грінпіс" в екологічній сфері тощо.
Учасниками окремих міжнародних режимів можуть бути нації, що
борються за власну державність (напр., араби-палестиці у ролі окре­
мого суб'єкта беруть участь у формуванні режиму близькосхідного
врегулювання), громадсько-політичні рухи, які перетинають межі
державних кордонів (напр., гуманітарна діяльність Міжнародного руху
Червоного Хреста і Червоного Півмісяця) та, навіть, інколи, трансна­
ціональні корпорації (ТНК).
По-друге, до матеріальної форми міжнародного режиму належить
його функціональна структура, тобто система ролей і статусів, яких
462
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

можуть набувати й виконувати міжнародні актори та їхні суб'єкти.

Формування такої структури спирається на ролеві уявлення - очіку­
вання, які визначають інтерсуб'єктивні сподівання одних міжнарод­
них акторів щодо поведінки інших у кожній конкретній ситуації.
У межах міжнародних організацій функціональна структура закрі­
плюється на формальному рівні шляхом створення системи їхніх ор­
ганів - вищих (асамблеї, конференції, сесії, загальні збори учасників),
виконавчих (ради, комісії, директорати, виконавчі комітети), адмініс­
тративних (секретаріати) та допоміжних (комітети, комісії, суди, ар­
бітражі, трибунали тощо).
До ролей міжнародних акторів і їхніх внутрішніх суб'єктів нале­
жать, скажімо, ролі держави-суб'єкта або держави - порушниці між­
народних угод, міжнародної міждержавної організації як творця між-
народно-правових норм чи міжнародної недержавної організації як
спостерігача за їхнім виконанням, державного службовця - поруш­
ника міжнародно-правових норм чи громадянина - жертви їх пору­
шення, конкретної особи-спостерігача від імені держави чи міжнаро­
дної організації.
І, нарешті, по-третє, до матеріальної форми міжнародних режимів
належать матеріально-утилітарні цінності, тобто майно міжнарод­
них акторів та їхніх суб’єктів, наприклад, майно міжнародних органі­
зацій, приміщення і майно дипломатичних представництв, майно
збройних сил тощо.
Оскільки серед політологів не сформувалася єдина думка про харак­
тер і сутність міжнародних відносин, то вони по-різному пояснюють
вплив міжнародних інститутів на світову політику. За вдалим форму­
люванням А. Вендта, неореалісти (К. Уолтц, Р. Гілпін, К. Кіндерман,
Дж. Гріко, Дж. Міршаймер) визначають структуру міжнародної систе­
ми як розподіл матеріальних можливостей, неоліберали (так А. Вендт
називає неоінституціоналізм, напрям, до якого належать, скажімо,
Дж. Най, Р. Кеохейн) - як сукупність можливостей, інтересів й інститу­
тів, а прибічники соціального конструктивізму (сам А. Вендт, а також,
скажімо, П. Катцештайн, Д. Ламсдейн) - як загальні ідеї.
Неореалісти вважають, що міжнародні інститути практично позба­
влені впливу й лише віддзеркалюють наявне співвідношення сил.
Неоінституціоналісти ж, навпаки, виходять із того, що інститути мо­
жуть рішучим чином впливати на поведінку держав. Вони також ві­
рять, що анархія, яка панує у міжнародній системі, може бути змен­
шена шляхом інституційної кооперації.
Для неореалістів домінуючими в міжнародній системі є інтереси
окремих держав. Неоінституціоналісти, навпаки, аргументують, що
міжнародні інститути можуть змушувати держави жертвувати влас­
ними інтересами на користь кооперації. Згідно з їхньою моделлю між­
463
Частина 2. Глобальний розвиток

народних відносин, здобутки від кооперації у межах інституційних

правил та норм є більшими, ніж від конфронтації, тому держави доб­
ровільно, без зовнішнього примусу, приймають принципи, норми й
правила, встановлені у межах міжнародних режимів.
У такий спосіб міжнародні інститути полегшують координацію по­
літики між державами і зменшують вірогідність конкуренції за сфери
впливу, шкідливої для усіх сторін. З цього випливає твердження, що
вони стоять на службі державних інтересів , а держави можуть доб­
ровільно віддавати свій суверенітет на користь кооперативного роз­
в'язання проблем, не жертвуючи при цьому власними інтересами.
Цей погляд об'єднує неоінституціоналізм і неореалізм у комбінацію,
яку відомий американський дослідник Ч. К еглі називає неоідеаліз-
мом. Тобто, саме міжнародна кооперація стає тим пунктом, де стира­
ється кордон між двома напрямами у теорії міжнародних відносин.
Конструктивістський підхід при цьому є спробою поєднати традицій­
ну для реалізму проблематику державних інтересів, їх визначення й реа­
лізації (іншими словами - цілей та засобів) із неоінституціоналістськими
концепціями, які вважають ці інтереси похідними від цінностей, прин­
ципів і норм, що визначають функціонування міжнародної системи.
Цей підхід на методологічному рівні намагається, фактично, перекинути
міст між цими двома великими парадигмами.
Таким чином, підводячи підсумки, можна стверджувати, що між­
народна співпраця є невід'ємною частиною світової політики. Особ­
ливості соціальної сфери та її об'єктивно-суб'єктивний характер при­
водять до того, що в основі поведінки міжнародних акторів лежить
суб'єктивне усвідомлення ними (а точніше, їхнім політичним керівни­
цтвом чи тими внутрішніми суб’єктами, які здійснюють ухвалення
політичних рішень) своїх об'єктивних потреб, зумовлених власними
економічною, соціальною, політичною й іншими ситуаціями та влас­
ного ідентичністю. Пошук актором власного статусу, який визнача­
ється приналежністю до певних альянсів, регіональних об'єднань, мі­
жнародних організацій, участю в міжнародних конференціях, кон­
гресах, нарадах і двосторонніх переговорних процесах з іншими ак­
торами, а також відповідної цьому статусу ролі у міжнародних відно­
синах і формує його зовнішньополітичну діяльність як суб'єкта між­
народних відносин. Зміни ідентичності призводять до змін у політич­
ній поведінці міжнародних акторів.
Участь у міжнародній політиці передбачає співпрацю держав на дво­
сторонніх і багатосторонніх засадах. Багатостороння співпраця здійс­
нюється через дискретну (одноразову) та інституційну (у межах міжна­
родних режимів) координацію зовнішньополітичної діяльності держав.
Формування міжнародних режимів дозволяє забезпечити достатньо
ефективне розв'язання тих проблем, які виникають у різних сферах

464
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

внутрішньодержавного й міжнародного життя. Міжнародні режими

впливають на поведінку міжнародних акторів, але не визначають ці­
лей і стратегій останніх. Режими діють там, де дії міжнародних акторів
повторюються у межах певних постійних процесів, тому вони є як ста­
більною, так і стабілізуючою частиною структури міжнародної системи.
У той же час міжнародні актори не обов'язково обмежуються діями
у межах існуючих міжнародних інститутів, з яких складається кожен
міжнародний режим. Прагнення міжнародних акторів отримати до­
даткові здобутки поза межами, встановленими інститутами, поліп­
шити свої позиції у міжнародній системі, змінити правила, норми й
процедури на свою користь є нормальним для більшості із них. Проте
такі намагання неминуче ведуть до наростання конфліктів у межах
міжнародної системи та послаблення її стабільності.
Оскільки все це є не що інше, як міжнародні інститути, то прихо­
димо до висновку, що конфлікти в межах міжнародної системи мож­
на розглядати як прагнення окремих держав чи їх груп вийти за межі
міжнародних інститутів або змінити ті норми, правила, конвенції та
режими, які регулюють функціонування міжнародної системи. У на­
явній літературі таке прагнення пов'язується з діями держав-
челенджєрів, тобто тих держав, чий економічний потенціал наближа­
ється до рівня потенціалу провідних держав світу, але які не мають
достатнього політичного і військового впливу, щоб змінити взаємо­
відносини у системі.
З огляду на це головним способом системної стабілізації й запобігання
конфліктам стає створення розгалуженої та визнаної максимальною кі­
лькістю акторів системи міжнародних інституцій. Адже відносні здобут­
ки (relative gains) країн від співпраці будуть зменшуватися зі зростанням
кількості акторів, які беруть участь у кооперації. А отже, як справедливо
стверджує німецький дослідник Д . Зенгхаас, чим тіснішою є політично-
інституційна мережа кооперації, тим меншу роль у політиці держав віді­
грають класичні засоби політики безпеки, зокрема військові.

Як трансформується поняття безпеки в міжнародних

відносинах в умовах глобалізації?
У чому відмінність між "класичними" та "новими" загро­
зами міжнародній безпеці?
Яку роль у трансформації загроз та забезпеченні між­ Пошукові
народної безпеки відіграють транскордонні мережеві ін­
ститути? завдання
Яке місце в міжнародній безпеці відіграє безпека осо­
бистості?
Чи сприяє глобалізація зменшенню кількості та/або інтен­
сивності міжнародних конфліктів? Обґрунтуйте відповідь.

465
Частина 2. Глобальний розвиток

Які найважливіші функції виконують міжнародні кон­

флікти у глобалізованому світі?
Чому традиційні засоби регулювання конфліктів ста­
ють неефективними?
Що таке стратегічна стабільність?
Розкрийте поняття перший ядерний удар.
Що означає динамічний діапазон?
Розкрийте роль Договору щодо ПРО у підтриманні
стратегічної стабільності.
Яку роль зіграла Карибська криза у розумінні місця
ядерного чинника у сучасному світі?
Поясніть, яке значення ядерного чинника у форму­
ванні нової системи міжнародних відносин.
Що спільного було у політиці Франції та КНР у галузі
нерозповсюдження ядерної зброї?
Розкрийте поняття гарантоване взаємне знищення.
Поясніть відмінність між позитивним і негативним
визначеннями поняття миру.
Використавши знання, здобуті вами в межах курсу
загальної соціології, поясніть відмінності між поняттями:
а) ролі і ролевої поведінки міжнародних акторів; б) пер­
винної та вторинної соціалізації; в) дискретної й інсти-
туційної координації відносин у міжнародній сфері; г)
між об'єктивістським і суб'єктивістським трактуваннями
міжнародних конфліктів.
Обґрунтуйте, чому довіру можна розглядати як суспі­
льний ресурс?
Визначте політичну складову економічної, культурної
чи науково-технічної співпраці України з однією з дер­
жав світу.
Наведіть приклади відомих вам міжнародних режи­
мів. У яких з них бере участь Україна?
У формі таблиці складіть характеристику структури
одного з відомих вам міжнародних режимів за викорис­
таною нами вище схемою:

1. ІДЕОЛОГІЯ_________________________________________________
1.1. Інтуїтивне усвідомлення необхідності регулювання_____
1.2. Набір цінностей___________________________________________
1.3. Принципи й інші норми та зразки поведінки____________
1.4. Сукупність установок й орієнтацій_______________________
2. КОМУНІКАЦІЙНІ з а с о б и т а с у с п і л ь н і п р о ц е д у р и
2.1. Символічні культурні ознаки_____________________________
2.2. Система санкцій у випадку девіантної поведінки_______
3. МАТЕРІАЛЬНА ФОРМА ФУНКЦІОНУВАННЯ_____________
3.1. Міжнародні актори_______________________________________
3.2. Система ролей і статусів (функціональна структура)
3.3. Матеріально-утилітарні цінності__________________________

466
 Розділ 9. Безпека у глобальному світі

Андрущенко В.П., Лопаєва Т.Д. Духовні основи політи­

ки / / Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левків-
ського. - К., 1998. - С. 315-363.
Вендт А. Четыре социологии международной политики
// Международные отношения: социологические подходы
/ Рук. авт. колл. проф. П.А. Цыганков. - М., 1998. - С. 48-90.
Внешняя политика и безопасность современной Рос­
сии. 1991-2002 : В 4 т. - М., 2002. - Т. 2.
Галака С.П. Проблема нерозповсюдження ядерної
зброї у міжнародних відносинах. - К., 2002.
Демократичне врядування і культура миру
/ В.П. Крижанівський, В.I. Головченко, М.С. Дорошко,
Н.Ф. Сербіна, Р.А. Кривонос. - К., 2006.
Кеохейн Р. О., Най-мол. Д. С. Реалізм і взаємозалежність
// Теорія міжнародних відносин / А.А. Субботін,
М.С. Каменецький. - К., 2005. - С. 58-68.
Кокошин А.А. Политология и социология военной
стратегии. - М., 2005.
Кокошин А.А. Ядерные конфликты в XX веке (типы,
формы, возможные участники). - М., 2003.
Манжола В.А. Ядерное оружие Франции и проблемы
европейской безопасности. - К., 1989.
Мировая политика: теория, методология, прикладной
анализ / Отв. ред. А.А. Кокошин, А Д . Богатуров. - М.,
2004.
Петровский В.Ф. Доктрина "национальной безопасно­
сти" в глобальной стратегии США. - М., 1980.
Политическая конфликтология: Работы российских и
зарубежных авторов / Под ред. М. Лебедевой и С. Устин-
кина. - М., 2002.
Рижков М.М. "Grand Strategies": актуалізація амери­
канського досвіду стратегічного планування. - К., 2006.
Современные международные отношения / Под ред.
А.В. Торкунова. - М., 2000.
США: Военно-стратегические концепции / Под ред.
Р.Г. Богданова. - М., 1980.
Тимербаев P.M. Россия и ядерное нераспространение.
- М., 1999.
Уткин А.И. Мировой порядок XXI века. - М., 2001.
Фельдман Д. Политология конфликта. - М., 1998
Цыганков П.А. Международные отношения. - М.,
1996.
Чумак В.М. Ядерна стратегія США: від перевершення
до нерозповсюдження. - К., 1999.
Czempiel Е.О. Weltpolitik im Umbruch. Das
internationale System nach dem Ende des Ost-West-
Konflikts. - Miinchen, 1991.
Feldmann K. Soziologie kompakt. Eine Einffihrung.
- Wiesbaden, 2000.
Galtung J.A. A Structural Theory of Aggression
// Journal of Peace Research. - 1964. - № 2. - P. 98-99.
Частина 2. Глобальний розвиток

Geller D., Singer J. Nations at War. - Cambridge, 1998

Kegley Ch.W., Jr. Cold War Myths and the New
International Realities: Reconsidering Theoretical Premises
/ / Osterreichische Zeitschrift fur Politikwissenschaft.
- 1993. - Vol. 22. - № 2. - S. 149-150.
Keohane R. International Institutions and State Power:
Essays in International Relations Theory. - San-Francisco,
1989.
Keohane R., Nye J.S., Hoffmann S. After the Cold War:
International Institutions and State Strategies in Europe,
1989-1991. - Cambridge, 1993.
Krasner S.D. International Regimes. - Ithaca, 1983.
Luhman N. Funktionen und Folgen Formaler
Organisation. - Berlin, 1987.
Mearsheimer J.J. The False Promise of International Institu­
tions // International Security. - 1994/95. - № 3. - P. 5-49.
Nye J. Understanding International Conflict. - N.-Y.,
2005.
Ruggie J.G. Multilateralism. The Anatomy of an
Institution // Multilateralism Matters. The Theory and
Praxis of an Institutional Form / Ed. by J.G. Ruggie. - N.-Y.,
1993. - P. 3-47.
Riimmer H.O. Konflikt und Konfliktanalyse // AIK-
Tekste. - 1997. - № 3.
Senghaas D. Die politische Konversion Europas.
Friedenspolitische Uberlegungen an der Schwelle der
neunziger Jahre / Friedensbericht. - Frankfurt / М., 1991.
- S. 203-213.
Sztompka P. Vertrauen: die fehlende Ressource in der
postkommunistischen Gesellschaft / Brigitta Nedelmann
(Hrsg.); unter Mitarb. von Thomas Koepf. Politische
Institutionen im Wandel // Kolner Zeitschrift fur Soziologie
und Sozialpsychologie. - 1995. - Sondeheft 35. - S. 255-276.
The Nuclear Predicament. Nuclear Weapons in the Cold
War and Beyond // Peter R. Beckman, Larry Campbell,
Paul W. Crumlish et al. - Upper Saddle River. - N.-Y., 1992.
Waltz K.N. Theory of International Politics. - Reading, 1979.
http: //www.correlates of war.org
http: / /www.edu.cirs.kiev.ua

468
 Розділ 10

Світова політика
та глобальне суспільство

П о л і т и ч н і процеси, що виходять за межі юрисдикції окремих дер­

жав, утворюють у своїй с упності систему світової, або міжнародної,
політики. Ця система
характеризується 10.1. Феномен міжнародної політики.
надзвичайно високим Поняття міжнародні відносини;
ступенем відкритості, світова політика, міжнародна система,
хаотичністю та
різноманітністю світовий порядок
проявів. Проблеми війни, конфліктів, криз, політичної й економічної
співпраці, цивілізаційного діалогу, гонки озброєнь та навіть
спортивних змагань складають широке предметне поле міжнародної
політики. Останніми десятиліттями спостерігається тенденція до
подальшого його поширення. Разом із цим розширюється розуміння
самого терміна.
Розширення контексту вживання термінів міжнародні відносини та
світова політика не означає зростання концептуальної визначеності.
Із самих витоків міжнародно-політичних досліджень у центрі уваги
філософів та вчених перебували міждержавні відносини (interstate
relations). Переважно вони буди зведені до двох основних форм: на­
сильницької (війни) та мирної (дипломатія). Спрощено хід міжнарод­
ної історії можна було представити у вигляді серій насильницьких
Частина 2. Глобальний розвиток

конфліктів, кожен із яких закладав підвалини для більш чи менш

тривалого миру. Такий стан речей здавався природним, він відпові­
дав уявленням про соціальну природу людини, її прагнення та полі­
тичні цілі. В основі цього підходу лежала ідея про вічність насильства,
перманентність протиріч і домінування на міжнародній арені суве­
ренних держав. Філософські ідеї, на які спираються такі теорії, мож­
на знайти в роботах Фукідіда, Арістотеля, Сунь Цзи, Н. Макіавелі,
Т. Гоббса, К. Клаузевіца та інших видатних мислителів. Після Другої
світової війни виникла парадигма, у межах якої було узагальнено та
деталізовано такі уявлення про світові політиці процеси - класичний
політичний реалізм. Тези про провідну роль держави у міжнародних
відносинах, відокремленість зовнішньої політики від внутрішньої та
пріоритет сили формують аксіоматичний базис цієї парадигми.
Однак концепція міжнародної політики із часом вийшла за межі,
поставлені реалістами. Увагу вчених привернули процеси, які також
перетинали державні кордони, мали політичний підтекст, але вже не
були винятково міждержавними. Прикладами їх є взаємодія ТНК, мі­
жнародних організацій (у т. ч. й неурядових), різноманітних рухів,
терористичних мереж тощо. Фактично ці процеси відображають спіл­
кування суспільств, а не держав, тому їх часто називають трансна­
ціональними. Очевидно, що транснаціональні відносини дещо відріз­
няються від відносин міждержавних. Передусім, їм притаманний ви­
сокий рівень взаємозалежності. Різноманітні суспільні інститути у
своїй повсякденній роботі втягуються у численні мережі взаємозале­
жності, від якої отримують взаємну користь. Поступово ці мережі по­
глиблюються та розширюються, відкриваючи дорогу тривалій спів­
праці, під впливом якої відходять на другий план гострі антагонізми
та стає можливою інтеграція. Інституалізація процесу інтеграції у рі­
зних царинах призводить до виникнення та посилення міжнародних
організацій - таких як ООН, СОТ, ОБСЄ, Рада Європи та багато ін­
ших. Світ, у якому відбуваються такі процеси, уже не повною мірою
відповідає постулатам політичного реалізму. Натомість у ньому з'яв­
ляються недержавні актори, зміцнюється зв'язок між внутрішньою та
зовнішньою політикою та беруть гору економічні, соціальні та культу­
рні інтереси. Неолібералізм - альтернативна політичному реалізму
парадигма - підкреслює саме ці прояви. Ці дві парадигми справляють
домінуючий вплив на розвиток усієї теорії міжнародних відносин; а в
основі сучасного розуміння міжнародної політики лежить поєднання
двох форм відносин: міждержавних і транснаціональних. Сучасна
традиція переважно трактує міжнародні відносини в широкому сенсі,
тобто як сукупність міждержавних і транснаціональних.
Не менш заплутаним є вживання термінів міжнародна система та
світовий порядок - двох інших "китів" теорії міжнародних відносин.
470
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

Часто їх уживають як синоніми - ведучи мову про, наприклад, Вест­

фальский світовий порядок або міжнародну систему із тією ж на­
звою. Інтуїтивно зрозуміло про що йдеться: сукупність принципів, що
визначають перебіг міжнародних відносин. Однак науковий ужиток
цих концепцій вимагає більшої уваги.
Світовий порядок найчастіше використовується як публіцистичне
кліше, своєрідна вказівка на наявність того, хто цей порядок підтри­
мує. Зазвичай це або держава-гегемон, або коаліція великих держав.
Світовий порядок формується на великих міжнародних конгресах або
конференціях, його основні положення закріплюються у фундамента­
льних угодах, слугуючи своєрідною "конституцією" світової політики
на певний період часу. Зміна світового порядку відбувається водно­
час внаслідок масштабної політичної події, як-от масштабна (світова)
війна або колапс великої держави.
На відміну від світового порядку, термін міжнародна система має
відчутніше наукове забарвлення та вимагає більшої чіткості у засто­
суванні. Використання цього терміна свідчить, насамперед, про за­
стосування системного методологічного підходу, який вимагає ви­
знання системності досліджуваного об'єкта та розкриття його систе­
мної якості. Для міжнародних відносин це означає визнання ціліснос­
ті комплексу зв'язків між акторами, увагу до системного рівня дослі­
дження, висунення гіпотез саме на цьому рівні та застосування спе­
цифічної системної методології. Зазвичай міжнародна система харак­
теризується своєю структурою, елементами, різноманітними зв'язка­
ми та середовищем - і ці атрибути мають бути розкритими.
Поняття міжнародна система розповсюджується разом з активні­
шим використанням системної методології, а особливої поширеності
набуває в межах структурного реалізму або неореалізму. Учені-
неореалісти звернули увагу на те, що структура міжнародної системи
визначальним чином впливає на поведінку елементів (у т. ч. й окре­
мих держав), значно обмежуючи їхню свободу вибору. Звідси випли­
ває концепція міжнародної системи не просто як певного характеру
відносин між державами, а і як сукупності обмежень й імперативів
для їхньої зовнішньої політики. Конкретизується міжнародна система
за допомогою визначення типу її структури, ступеня ієрархічності,
гомогенності, системної якості й інших ознак. На відміну від світово­
го порядку, міжнародна система змінюється не водночас, а постійно
перебуває у процесі розвитку, виконуючи основну системну функцію,
реагуючи на виклики середовища, трансформуючи структуру тощо.
Сучасна світова політика відрізняється від класичних міжнародних
відносин: і термінологічно, і по суті. В основі цієї відмінності лежить
перетворення базових політичних процесів. З переважно міждержав­
них вони стають транснаціональними.
471
Частина 2. Глобальний розвиток

На перший погляд, поняття транснаціональний (transnational) ні­

чого суттєво нового не містить. Ним позначається взаємодія міжна­
родних акторів, що пе­
ретинає державні кор­
дони - тобто взаємодія
10.2. Транснаціональні відносини крізь кордони. Однак
детальніший аналіз пе­
реконує у принциповій
відмінності транснаціональності від відомого і традиційного поняття
міжнародних відносин.
Міжнародні відносини, як відомо, охоплюють усі прояви взаємодії
на світовій арені. З позицій такого підходу, озброєне протистояння
між арміями держав і футбольний матч між збірними однаковим чи­
ном належать до сфери міжнародних відносин, що, звичайно, робить
це поняття дещо розмитим і широким. Для внесення зрозумілості та
чіткості, політичний реалізм у середині XX ст. запропонував вважати
міжнародними відносинами винятково відносини між державами. З
того часу термін міжнародні відносини (international relations) викори­
стовується в цьому руслі, і часто доцільніше його перекладати як м і­
ждержавні відносини.
Практичне ототожнення міжнародних і міждержавних відносин,
підсилене багатозначністю англійського слова nation, мало неоднозна­
чні наслідки, одним з яких була невчасна реакція на зміну тенденцій
у світовій політиці, серед яких було й поширення різноманітних форм
недержавної взаємодії. Із поширенням і поглибленням взаємозалеж­
ності у світі ставало очевидним, що термін міждержавні відносини
потребує альтернативи, яка б допомогла розмежувати міждержавні
війни із футбольними матчами, дослідивши при цьому як перші, так
й останні. Необхідність та актуальність такого дослідження обумов­
лювалися кількома важливими факторами.
По-перше, держави поступово втратили монополію на участь у мі­
жнародних справах. Світова політика дедалі більше стає схожою на
багатовимірне спілкування суспільств крізь національні (державні)
кордони, за якого держави були лише одним із посередників. Поши­
рення та взаємодія численних ТНК, найбільші з яких є багатшими за
переважну більшість держав, активізація різних міжнародних органі­
зацій, у тому числі й неурядових, стрімкий розвиток технологій спіл­
кування та транспорту зробили саме перетинання кордонів набагато
легшим, різноманітнішим і частішим.
По-друге, внаслідок такого розвитку подій частина світу стала вза­
ємозалежною. У ній егоїстичні прагнення та інтереси держав співвід­
носяться зі спільними інтересами, втіленими в діяльності міжнарод­
472
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

них режимів. Традиції реалістичного мислення обумовили сприйняття

міждержавних відносин як постійної боротьби егоїстів із нульовою
сумою. Історичні приклади традиційних конфліктів, такі як війни, є
свідченням того, наскільки антагоністичними можуть бути міждер­
жавні відносини. Однак у сучасній світовій політиці ступінь антагоні-
стичності радикальним чином зменшується.
І, по-третє, значно змінилися цілі, що їх переслідують міжнародні
актори. Замість прагнення до військових і стратегічних переваг, су­
часні розвинені держави дедалі більше намагаються захищати еко­
номічні інтереси, громадянські права, розв'язувати демографічні, со­
ціальні проблеми, розвивати технології, науку та культуру. У таких
питаннях монополія держави не додає ефективності. Навпаки - для
якомога кориснішої діяльності необхідно зруйнувати таку монополію.
Концепція транснаціональних відносин ураховує всі подібні зміни.
У її основі лежить усвідомлення змін, що сталися у світовій політиці зі
зростанням взаємозалежності та руйнацією державної монополії на
участь у міжнародних відносинах.
Отже, транснаціональними відносинами називаються ті форми
міжнародних відносин, що виходять за межі міждержавних, не зале­
жать від державних кордонів або здатні перетинати їх.
Звичайно, такі форми відносин на світовій арені з'явилися давно.
Діяльність економічних суб'єктів вийшла за межі державних кордонів
уже у пізньому Середньовіччі; а деякі універсальні інститути на
кшталт католицької церкви мають значний історичний досвід "пере­
тинання" державних кордонів. У цьому розумінні довестфальский пе­
ріод розвитку міжнародних відносин був майже повністю "транснаці­
ональним", оскільки принцип державного суверенітету не був тоді ос­
новоположною нормою світової політики.
Починаючи, однак, із XVII ст., міжнародні відносини швидко пере­
творюються на міждержавні. Територіальна організація держави, під­
силена моделлю держави-нації, запанувала серед усіх інших форм ор­
ганізації суспільства. Поступово інтереси держави підкорили собі інте­
реси всіх інших суспільних інститутів, одним із наслідків чого стали
жорстокі уроки тоталітаризму, крізь які людство пройшло у XX ст. На
периферії політичних процесів опинилися права людей, релігійних та
етнічних меншин, а також проблеми, що виходили за межі держав-
націй - екологічні, демографічні, міграційні, інформаційні тощо.
Криза такого державоцентричного устрою, ймовірно, була пов'яза­
на зі зменшенням його ефективності у другій половині XX ст. Найро­
звиненіші суспільства, завдяки розвитку економіки, торгівлі та техно­
логій, постали перед проблемами, які держави не здатні були вирішу­
вати. Так само свого часу католицька церква та, приміром, лицарські
473
Частина 2. Глобальний розвиток

ордени поступилися місцем державним формам організації суспільст­

ва як ефективнішим. Сьогодні ж держави вступають у конкуренцію
із транснаціональними акторами.
Різноманітність таких акторів вражає. До них належать не лише
вже згадані нами ТНК, але й численні неурядові організації, суспільні
групи, благодійні фонди, терористичні мережі, релігійні секти, ідеоло­
гічні рухи, засоби масової інформації. Між тисячами транснаціональ­
них агентів у світі виникають і розвиваються найрізноманітніші фо­
рми відносин, які справляють тиск на політичний порядок денний
світу та на зовнішню політику держав. Транснаціональні актори пе­
реслідують власні цілі, які можуть збігатися, а можуть і розходитися із
цілями держав; вони здатні врегульовувати разом з державами або
замість них кризи та вирішувати гострі проблеми; але вони також
можуть ставати джерелами загроз і небезпеки для самих держав.
Транснаціональні відносини в сучасному світі мають численні фо­
рми. Серед них можна виокремити основні такі:
> транснаціональні конфлікти з приводу природних ресурсів,
> відносини у сфері екології,
> проблеми біженців і міграції,
> міжнародний тероризм.
Конфлікти з приводу природних ресурсів. Тривалий час дослідники
вважали природні ресурси прихованим об'єктом будь-яких значних
міждержавних конфліктів. Дехто і досі так вважає. Карл Маркс, свого
часу запропонувавши формаційний підхід до людської історії, наділив
кожну із стадій власними "системами цінностей". Так, у рабовласниць­
ку епоху найціннішим ресурсом були раби, відповідно до чого основ­
ною ціллю військових кампаній було захоплення якомога більшої їх кі­
лькості. У феодальні часи таким ресурсом була земля, у капіталістичні -
ринки збуту та сировини. Сировина і природні ресурси і зараз, зви­
чайно, відіграють не останню роль у формуванні конфліктогенної кар­
тини світу, а в деяких регіонах світу стають основними об'єктами жор­
стоких міждержавних конфліктів. Так, дев'ять із тринадцяти війн, що
тривали у 1998 p., відбувалися в Африці і були пов'язані з різноманіт­
ними ресурсами - алмазами, нафтою, деревиною тощо.
Однак уже окреслені нами тенденції перетворюють конфлікти з
приводу природних ресурсів із міждержавних на транснаціональні.
Проявляється це, по-перше, у втручанні різних недержавних акторів
у перебіг таких конфліктів (а часто навіть їх ініціація) та; по-друге, у
трансформації ролі самих держав, які дедалі більше схиляються до
врегулювання таких конфліктів за активної участі міжнародних ор­
ганізацій і застосування багатосторонньої дипломатії.

474
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

Об'єктами таких конфліктів дедалі частіше стають вода (дефіцит

питної води провокує конфлікти як міждержавні, так і всередині
держав); нафта та природний газ (суперечки навколо видобутку цих
ресурсів призводять до встановлення авторитарних режимів, пору­
шення прав людини урядами та ТНК, внутрішніх і міжнародних кон­
фліктів); алмази (традиційне джерело транснаціональних конфліктів у
Південній Африці); ліс (напр., суперечки навколо експорту та вирубки
лісів тривалий час перебувають на порядку денному американо-
канадських відносин, у яких беруть участь не стільки уряди країн,
скільки різноманітні лобі, суспільні організації, профспілки тощо); та
мінерали (золото, мідь, кобальт).
У транснаціональних конфліктах держава є лише одним з учасни­
ків. У більшості випадків активну роль у них відіграють ТНК, злочин­
ні угруповання, у тому числі ті, що займаються контрабандою ресур­
сів, різноманітні зацікавлені організації. Власне тому такі конфлікти
перетворюються на транснаціональні: вони вже не точаться вздовж
державних кордонів і не інституціоналізуються у формі війни. Нато­
мість, тривають усередині держав, часто у формі партизанської або
напіввійськової боротьби. Сторони прагнуть не встановити чи поши­
рити власний суверенітет, а максимізувати свої прибутки. Доступ до
ресурсів часто є для них шляхом до закупівлі зброї та ескалації своїх
претензій і конфлікту.
Урегулювання траснаціональних конфліктів з приводу ресурсів во­
чевидь не може бути обмежене міждержавними заходами, оскільки
держави просто не можуть повною мірою контролювати суб'єктів та­
ких конфліктів. Внаслідок цього управління такими конфліктами зво­
диться до створення й управління соціоекономічними умовами, у
яких виникає конфлікт. Тут може бути задіяний широкий арсенал за­
собів - від демократизації політичних режимів й упровадження соціа­
льних програм до оптимізації податкового законодавства та регулю­
вання тарифів і мита. Однак практика свідчить про те, що остаточ­
ного розв'язання таких конфліктів майже не вдається досягти. А тра­
нснаціональні конфлікти виникають з приводу не лише доступу до,
але й використання природних ресурсів.
Відносини у сфері екологи. Середовище, у якому живе людина або
суспільство, визначає транснаціональний характер відносин. На це
середовище прямо ніхто не зазіхає, лише в надзвичайних випадках
свідомим наміром якогось із міжнародних акторів може бути погір­
шення екологічних умов існування суперників. Усе ж, екологічні про­
блеми, навіть коли вони є побічними ефектами різних процесів, мо­
жуть становити загрозу для держав.

475
Частина 2. Глобальний розвиток

Людство, незалежно від державних кордонів, живе в межах спільної

екосистеми, залежність від якої є одним із вимірів глобалізації. Внаслі­
док антропогенного впливу екосистема змінюється, адаптуючись до
нових умов. Викиди діоксиду вуглецю у повітря, наприклад, спричи­
няють потепління клімату, яке, у свою чергу, має цілу низку важливих
і відчутних наслідків, таких як, скажімо, підвищення рівня океану.
Подібні процеси погіршують умови життя окремих суспільств, викли­
каючи дефіцит ресурсів. Конфлікти, у яких об'єктом є природне сере­
довище, справляють вплив на конфліктогенність двома основними
шляхами. Перший з них - це створення дефіциту певних ресурсів,
який провокує регіональний або локальний конфлікт. Найповніше цей
механізм розгортання екологічних конфліктів вивчає так звана Торон-
тська група з Університету Торонто. Поряд із цим, екологічні проблеми
створюють принципово нові загрози для безпеки держав і суспільств у
глобальному масштабі - тобто не просто провокують конфлікти вже
знайомих форм, але і є самостійною формою конфлікту.
Управління екологічними конфліктами зводиться до подолання де­
фіциту ресурсів. Часто це вимагає зовнішньої допомоги, упровадження
нових технологій або пошуку альтернативних джерел ресурсів. Глоба­
льні ж екологічні проблеми переважно вирішуються виробленням між­
народних норм та спробами створення міжнародних режимів, які
тримали б у певних межах негативні наслідки діяльності людини для
екосистеми Землі. Найвідомішим з таких проектів є відкритий 1997 р.
для підписання Кіотський протокол, що регулює викидання в повітря
діоксиду вуглецю та п'яти інших газів, що спричиняють глобальне по­
тепління. Протокол ініційовано в межах Конвенції ООН із кліматичних
змін, до нього станом на 2005 р. приєдналося 55 держав, і він набрав
чинності. З великих держав не підтримують Протокол Австралія та
США, які хоча й підписали, але не ратифікували його.
Проблеми біженців і мігрантів. Історія проблем біженців розпочи­
нається, ймовірно, дуже давно. Уже в VII ст. до н. е. внаслідок похо­
дів ассирійського царя Синнахериба на Іудею тисячі людей стали бі­
женцями - тобто покинули батьківщину та опинилися поза захистом
будь-якої з держав. Наступні масштабні конфлікти - Велике пересе­
лення народів, падіння Західної Римської імперії, Хрестові походи,
Столітня війна або монголо-татарська навала - майже завжди супро­
воджувалися переселенням, міграцією або примусовим переміщенням
біженців. Будучи, так би мовити, "наслідком" війни, ці біженці різних
епох ставали подальшим джерелом регіональної дестабілізації.
До закріплення в міжнародних відносинах принципу державного
суверенітету проблема біженців не була такою гострою. Як ми пам'я­
таємо, міжнародні відносини до XVII ст. взагалі були значно більшою
476
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

мірою "транснаціональними", ніж після. Конфлікти, які в них виника­

ли, також мали транснаціональний характер, а тому тисячі переселе­
них або просто мігруючих осіб не були системною загрозою для світо­
вого порядку. Держави вміли пристосовуватися до втручання різних
недержавних акторів у свої справи.
Як тільки ж держави стали основними суб'єктами світової політики
й усвідомили захист власних кордонів основним своїм завданням,
будь-яке несанкціоноване перетинання цих кордонів стало загрозою.
З огляду на це біженці, породжені Тридцятилітньою війною, війнами
Наполеона або, тим більше, Першою світовою війною, перетворилися
на значну транснаціональну загрозу для держав.
Проблема біженців ставала тим гострішою, чим важливішою були
демографічні та соціально-економічні елементи в комплексі безпеки
держави. Біженці самі собою не несуть безпосередньої загрози для
існування держави, за винятком тих випадків, коли їхні потоки по­
рушують надчутливу рівновагу всередині етнічно розділених сус­
пільств. Однак біженці завжди створюють виклики для соціального
устрою держави, її економічної стабільності; провокують неоднознач­
ну суспільну реакцію, аж до ксенофобії та шовінізму. Відчувши на со­
бі вплив майже 1,5 млн біженців після Першої світової війни, євро­
пейські держави постали перед необхідністю вироблення принципово
нових шляхів розв'язання цієї проблеми. Основним таким шляхом
стало залучення міжнародних організацій, зокрема Ліги Націй, у якій
було створено інститут Верховного комісару у справах біженців. Пе­
ршим Верховним комісаром став відомий норвезький мандрівник
Фрітьоф Нансен. Він запропонував запровадити спеціальний доку­
мент, який назвали паспортом Нансена, що видавався біженцям в
усій Європі. За масштабні зусилля, здійснені Нансеном для врегулю­
вання важливих транснаціональних проблем, його було вшановано
Нобелівською премією миру у 1922 р.
Ліга Націй систематично звертала увагу на проблеми біженців у
Європі, а після Другої світової війни цю естафету було перехоплено
ООН. Уже на першій сесії новоствореної організації, у 1946 p., було
прийнято спеціальну резолюцію, що підтримувала права біженців.
Після цього в межах ООН було створено Міжнародну організацію у
справах біженців, а у 1949 р. - Управління Верховного комісара ООН
у справах біженців, яке теж ставало лауреатом Нобелівської премії
миру. У 1951 р. було прийнято Конвенцію у справах біженців, до якої
у 1967 р. було додано Протокол. Розширення нормативної бази стало
необхідним у зв'язку зі змінами географії потоків біженців. Якщо до
1960 р. більшість біженців були європейцями, то пізніше сумнівну па­
льму першості вибороли африканці.
477
Частина 2. Глобальний розвиток

Окрім документів ООН, у сучасному міжнародному праві існують і

численні регіональні режими, націлені на розв'язання проблеми біже­
нців. В Африці у 1969 р. прийнято Конвенцію Організації африкан­
ської єдності стосовно біженців, у Європі багато документів прийнято
в межах Ради Європи та НБСЄ/ОБСЄ. Латиноамериканські держави
присвятили проблемі біженців Декларацію держав Центральної Аме­
рики у 1984 р.
Сьогодні у світі налічується до 22 млн біженців. У сучасній світовій
політиці поряд із проблемою біженців поширення набуває також про­
блема міграції, а особливо - незаконної міграції. Проблема мігрантів
демонструє взаємозалежність сучасного світу, однак, поряд із цим,
привертає увагу до дисбалансів, які існують і посилюються в системі
такої взаємозалежності. Потоки мігрантів прямують із найбідніших
країн до розвинених, у яких люди сподіваються знайти краще життя.
Намагання розв'язати цю проблему переважно зводяться до спроб
обмежити обсяги незаконної імміграції. США, наприклад, куди що­
денно потрапляє до 4 тис. незаконних іммігрантів, половина з яких
займаються контрабандою, після тривалого суспільного обговорення
зміцнюють свої кордони із Мексикою; Є С запроваджує цілу низку іні­
ціатив для попередження імміграції з Африки та Азії. Україна вже є
частиною таких ініціатив, оскільки безпосередньо межує із ЄС. На
власному досвіді ми можемо переконатися у комплексному характері
та складності врегулювання міграційної проблеми.
Збільшення міграційних потоків свідчить про зростаючу взаємоза­
лежність різних суспільств, а також відчутно впливає на здатність
держав виконувати свої функції. На думку деяких дослідників, міг­
рація здатна стати ще одним джерелом підривання суверенітету,
оскільки сприяє становленню та розвитку форм економічної та соціа­
льної активності, що не спираються на чітко визначені державні кор­
дони. Окрім цього, зростання міграції має наслідком створення та
поширення мультинаціональних ідентичностей, що змінюють тради­
ційні; збільшує вплив різного роду діаспор. Це якщо і не підриває
безпеку держав, то, принаймні, змінює її форми та прояви.
Міжнародний тероризм асоціюється останнім часом із головною та
найнебезпечнішою формою транснаціональних асиметричних загроз.
Ажіотаж навколо нього, який можна спостерігати чи не щодня, не є
безпідставним. Структурна перебудова міжнародних відносин, що
триває, зачепила фундаментальні принципи світової політики та
зруйнувала деякі звичні інститути та механізми, внаслідок чого ефек­
тивність тероризму - традиційно маргінального і далеко не нового за­
собу досягнення власних цілей - різко підвищилась. Дедалі частіше
саме він, а не конвенційна війна, обирається етнічними меншинами,
478
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

політичними та соціальними групами для резонансного декларування

й обстоювання власних прагнень і цінностей. Виявилося, що міжна­
родна система загалом, а також системи безпеки найпотужніших
держав світу не можуть ефективно протидіяти терористичним ви­
кликам. Це становить серйозну загрозу.
Прояви міжнародного тероризму в постбіполярній системі є одним
з найнебезпечніших конфліктогенних факторів, не в останню чергу
тому, що вони найменше з усіх інших піддаються попередженню та
врегулюванню. У спробах їм протидіяти з усією очевидністю проявля­
ється криза традиційних механізмів стабілізації міжнародної системи
і недостатня готовність нової структури ці фактори стримувати. Хоча
міжнародний тероризм існував і в попередніх міжнародних системах,
усе ж його значення рідко виходило за межі локального. Тероризм міг
відігравати епізодичну роль у перебігу окремих міжнародних конфлі­
ктів, але не претендував на загальносистемне значення.
Особливості тероризму в постбіполярному світі полягають у розши­
ренні кола суб'єктів терористичної діяльності, набору їхніх стратегій і
систем мотивацій, організаційних структур та цілей; удосконаленні
технологічних засобів, які можуть використовуватися терористами:
від тактичної конвенційної зброї до зброї масового знищення. З огля­
ду на це сучасний тероризм є значно складнішим комплексним яви­
щем порівняно з попередніми історичними аналогами.
Терористична діяльність характеризується такими основними
ознаками:
> Її суб'єктами є недержавні утворення: терористичні мережі, ру­
хи опору, угруповання екстремістів тощо. Держави можуть під­
тримувати, відкрито чи таємно, терористичну діяльність подіб­
них суб'єктів або отримувати користь з неї. Держави також мо­
жуть застосовувати тактику залякування та терору у внутрішній
політиці, як це часто відбувається під час громадянських війн,
коли державний апарат ніби-то "запозичує" терористичні мето­
ди діяльності своїх противників. Однак принципи організації
сучасного світового порядку не дають змоги державам вдавати­
ся до терористичних дій у зовнішній політиці, оскільки тероризм
виходить за межі інституціональних і нормативних засад, на
яких цей світовий порядок ґрунтується. Іншими словами, сучас­
ній державі вигідніше вести звичайну або партизанську війну,
ніж вдаватися до систематичного використання тероризму, то­
му держав-терористів у постбіполярному світі немає; є лише
держави - спонсори міжнародного тероризму.
> Об'єктом терористичної діяльності є не так безпосередні жер­
тви терактів, як спостерігачі. На відміну від звичайного наси­
479
Частина 2. Глобальний розвиток

льства, тероризм має "подвійний ефект": разом із постражда-

лими його об'єктами стають суспільна думка, механізми та
процедури прийняття рішень і системи цінностей. Причому
останні є важливішими об'єктами терористичної активності, у
той час як перші - засобом викликання належного ефекту.
Сучасне суспільство побудоване так, що воно не може зали­
шитися байдужим до масових жертв серед мирного населен­
ня. Засоби масової інформації, цінності гуманізму та, часто,
ідеологія конформізму відіграють помітну роль у житті сучас­
ного суспільства. Тероризм має на меті максимальним чином
експлуатувати ці особливості.
> Безпосереднім засобом досягнення мети є діяльність, що ви­
ходить за межі звичної раціональності. Система цінностей, що
існує в уяві безпосереднього виконавця терористичних актів,
здається цілком ірраціональною, оскільки звичний для нас
принцип співвідношення цілей і засобів цілковито порушено.
Це ще одна із причин, чому тероризм не береться на озброєн­
ня державами, механізм прийняття рішень у яких побудовано
так, щоб звести вплив ірраціональних елементів до мінімуму.
> Нарешті, міжнародний тероризм характеризується наявністю
політичного підтексту. Від звичайної злочинності його відрізня­
ють політичні інтереси терористичних агентів: прагнення неза­
лежності, автономії, виведення військ, звільнення лідерів тощо.
Таким чином, можемо підсумувати: між народний тероризм - це
політично вмотивована діяльність недержавних міжнародних акто­
рів, спрямована на виклик страху, паніки або інших емоцій, здатних
вплинути на процес прийняття рішень; з метою чого здійснюється
насильство проти цивільного населення.
Сукупністю розглянутих форм різноманітність транснаціональних
відносин не обмежуються. Для них загалом характерне таке:
По-перше, суб'єктами транснаціональних відносин є не лише
держави.
По-друге, об'єктами таких відносин поряд із традиційними ресур­
сами та цінностями, стають часто нетипові, нові - такі як екологічна
безпека, правила та режими міграції, проблеми біженців тощо.
І, нарешті, по-третє, зміни в колі суб'єктів та об'єктів транснаціо­
нальних відносин трансформують шляхи управління ними. Воно
(управління) стає переважно багатостороннім, із залученням широ­
кого кола недержавних учасників. У ньому простежується тенденція
до створення міжнародних режимів, а отже - до зростання ролі пра­
вових норм. Управління такими відносинами вимагає комплексності
та регіоналізації.
480
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

Поступова трансформація міжнародних відносин, зокрема збіль­

шення питомої ваги транснаціональних їхній форм, безперечно змі­
нює всю структуру світової політики. Нерідко ці зміни вважаються
драматичними; такими, що тягнуть за собою перегляд усього того, що
було нам відомо про світ міжнародного життя. Однак незважаючи на
це, як практики, так і теоретики міжнародних відносин продовжують
тримати в основі концептуальних моделей кілька базових понять. До
них, насамперед належать національний інтерес та сила.

Концепції національного інтересу та сили для світової політики є фу­

ндаментальними: за їх допомогою формується основний масив гіпотез і
теорій, покликаних ви­
явити закономірності по- ю.З. Національний інтерес
ведінки міжнародних ак- т а СИЛЭ ЯК СИСТЄМНІ категорії
торів. При цьому обидві # # г
трактуються основними МІЖНарОДНИХ ВІДНОСИН
парадигмами по-різному;
а також по-різному сприймаються в поточній політиці держав.
Під національним інтересом політичні реалісти від початку мали на
увазі інтуїтивно зрозумілу сукупність прагматичних прагнень держави -
основного суб'єкта міжнародних відносин. Вводячи до наукового обігу
цей термін, вони, звичайно, намагалися насамперед підкреслити утопі­
чність і неефективність теоретичних побудов ідеалістів, протиставляючи
національний інтерес, виражений у термінах сили, усіляким моральним,
правовим й ідеологічним цінностям. Подальша конкретизація цих інте­
ресів у межах реалізму призводила до таких базових понять, як полі­
тичний вплив, економічна міць, військова могутність і геополітична
роль. Одне з перших операційних визначень національного інтересу в
такому дусі було сформульоване Гарольдом Ласуелом та Абрахамом Кап­
ланом як "система вимог та супровідних очікувань міжнародного акто­
ра". Однак реалістична інтерпретація національних інтересів, активні
дебати навколо якої точилися в перші роки холодної війни, майже одра­
зу продемонструвала низку методологічних вад.
По-перше, зміст поняття національний інтерес був і залишається
занадто широким, що провокує тавтологію та "вимивання" змісту.
Національним інтересом можна назвати все, що завгодно, виправда­
ти за допомогою цієї концепції будь-які поточні кроки у зовнішній
політиці. Один з апологетів цього терміна, Ганс Моргентау, був зди­
вований тим, що під час дебатів з приводу війни у В'єтнамі його ар­
гументи в дусі традиційного реалізму зіштовхувалися із зустрічними
тезами, побудованими на тих самих національних інтересах. Частко-
481
Частина 2. Глобальний розвиток

во це відбулося тому, що спектр цілей і загроз безпеці держав на той

час розширився і зміст зовнішньої політики змінився, але основна
проблема полягала все ж таки у невизначеності та розмитості самого
поняття національного інтересу.
По-друге, національні інтереси завжди суб'єктивно забарвлені. Во­
ни не відокремлені від інтересів людей, суспільних груп, партій, лобі
тощо. Носіями інтересів є люди, а отже інтереси нації або держави
значно абстрактніші за інтереси правлячої партії, нафтового картелю
або диктатора окремо взятої країни. Існують шляхи перетворення ін­
дивідуальних або групових інтересів в інтереси коаліційні (напр., су­
часна концепція раціональної поведінки досліджує процеси форму­
вання коаліцій та виокремлення домінуючого спільного інтересу), але
коли "коаліцією" є вся нація, складнощі неминучі.
Найпоширенішою спробою подолати ці проблеми є процедура де-
персоніфікації національного інтересу; представлення його у вигляді
своєрідних вічних цінностей, на кшталт безпеки, виживання, процві­
тання, добробуту тощо. Цього прагнуть усі держави та, начебто, пе­
реважна більшість їхніх громадян. Проблема, однак, у тому, що вини­
кають принципово різні оцінки шляхів, якими досягаються безпека і
добробут; а саме ці конкретні шляхи, а не абстрактні принципи, є
тканиною зовнішньої політики. Наприклад, дебати викликає не те, чи
потрібно Україні зміцнювати власну безпеку, а те, чи сприятиме
вступ до НАТО реалізації такого інтересу. Говорячи про національні
інтереси, зазвичай мають на увазі загальнодержавне або суспільне
благо. Однак чи є спосіб уникнути або зменшити суб'єктивність таких
міркувань? Спроба зробити це призвела до виокремлення життєво
важливих інтересів, як таких, що перебувають поза межами дискусій.
Згодом виявилося, що таких інтересів не так і багато; і навпаки -
найпроблемніші питання та резонансні кроки зачіпають не менш ва­
жливі інтереси. Коли поняття національного інтересу наповнюється
змістом - на поверхні з'являються принципові відмінності.
Продуктивнішою є спроба включити концепцію національного ін­
тересу до моделей раціональної політичної поведінки. В основі біль­
шості з них лежить уявлення про принцип раціональності як співвід­
несення цілей та засобів таким чином, щоб максимізувати остаточ­
ний виграш. У цьому контексті національний інтерес трактується по­
рівняно просто: як вибір такої стратегії в конкретних умовах, що ма­
ксимально збільшуватиме виграш держави.
Деякі з найвідоміших уявлень про національний інтерес (часто міфо­
логічних за своєю природою) пов'язані з поняттям національної безпеки.
Остання, у свою черіу, спирається на територіальну цілісність та полі­
тичну незалежність як основні цінності. Ці, здавалося б, вічні ідеали у
світі відносних пріоритетів уособлюють цікаві зрушення, що відбулися в
482
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

царині філософських підвалин світової політики. Річ у тому, що доміну­

юче прагнення до територіальної цілісності й абсолютного суверенітету є
характерними для держави епохи модернізму. Така держава є ultima
ratio всіх політичних процесів, їхньою найвищою цінністю. Заради інте­
ресів такої держави можна знехтувати всіма іншими.
Політичний реалізм сформувався в епоху модерністської держави.
У цьому витоки його ефективності у всьому, що стосується пояснення
міжнародних політичних процесів минулого - коли держави були в
зеніті власної могутності. Однак тут криються проблеми щодо прогно­
зування майбутнього, як для реалізму загалом, так і для концепції на­
ціонального інтересу зокрема. За останні шістдесят років у світі полі­
тичного життя багато чого змінилося. Насамперед, змінився статус
держави разом із її інтересами. Сучасна політична практика та теорія
ставлять під сумнів абсолютну зверхність інтересів держави, якщо
тільки вона (держава) не є тоталітарною.
Натомість для демократичної традиції характернішим є визнання
інтересів окремої особи та/або суспільства. Саме захищеність таких
інтересів є ознакою політичного успіху. Часто сьогодні саме інтереси
індивіда стають у центрі зовнішньої політики та світових політичних
процесів. На практиці це втілюється у достатньо проблематичних
спробах захищати права людини або етнічних меншин, здійснювати
гуманітарні інтервенції або "справедливі війни". Це - не епізодичні
відхилення від класичного трактування національних інтересів, а сві­
дчення змін у природі світової політики.
Частково ці зміни враховано ліберальною парадигмою, у межах якої
національний інтерес розуміється дещо інакше. Спираючись на уяв­
лення про світову політику як "джунглі", реалісти були змушені розгля­
дати змагання національних інтересів держав як переважно гру з ну­
льовою сумою. У такій грі основний інтерес полягає переважно у тому,
щоб не дати виграти партнеру/опоненту. Неоліберали змінили правила
гри: у межах цієї парадигми інтерес розглядається ширше, у тому числі
і як спільне досягнення цілей кількома акторами, тобто гра з позитив­
ною сумою. З огляду на це національні інтереси реалістів, які не заохо­
чували довготермінового партнерства та довіри, у неолібералів цілком
можуть розглядатися як основа для партнерських відносин.
У сучасних складних політичних відносинах поняття національний
інтерес використовується у двох основних контекстах. У першому -
практичному - національний інтерес покликаний бути нормативним
дороговказом, орієнтуючи політиків щодо бажаних і небажаних дій. Ос­
новні проблеми тут виникають із різноманітністю трактувань суміжних
і важливих понять безпеки, виживання, процвітання або життєво важ­
ливих інтересів. У другому контексті національний інтерес є морально-
етичним орієнтиром. Тут до нього апелюють як до вищої цінності, до га­
483
Частина 2. Глобальний розвиток

рантії того, що захищеними є не лише корпоративні, партійні або інсти-

туціональні інтереси, але й фундаментальніші інтереси суспільства.
Останнім часом помітна тенденція переважного використання категорії
національний інтерес у першому її розумінні в академічному середови­
щі; й у другому - у поточних політичних дебатах.
Так само як економіку важко уявити без грошей, фізику - без енер­
гії, інформатику - без інформації, міжнародні відносини, як наукову
дисципліну, неможливо ані зрозуміти, ані використовувати без усві­
домлення того, яку роль відіграє в ній сила як узагальнюючий теоре­
тичний елемент. Її присутність є очевидною та відчутною в міжнаро­
дних конфліктах, відносинах партнерства, міжнародних переговорах
та, навіть, спортивних змаганнях - одним словом, у всіх достатньо
різноманітних проявах міжнародного життя. Можна сказати, що сила
є змістом світової політики.
На всіх етапах розвитку філософських і наукових знань про природу
та закономірності міжнародних відносин поняття сили відігравало клю­
чову роль - від перших ненаукових спроб пояснення війн, коли автора­
ми сила малася на увазі, хоча й не визначалася; до сучасного викорис­
тання потужних методів формалізації та моделювання, особливості яких
вимагають якомога точнішого визначення всіх параметрів об'єкту до­
слідження; і вимога ця підсилює актуальність завдання встановлення
того, чим насправді є, і чим не є сила в міжнародних відносинах.
За висловом американського вченого Д. Ная "сила в міжнародній
політиці подібна погоді... Про неї говорять всі, але мало хто її розу­
міє...". Можливо, така ситуація була б цілком задовільною, особливо за
умови, якби дефіцит розуміння поняття сили залишався в межах нау­
ки. Однак міжнародні відносини як наукова дисципліна і міжнародні
відносини як частина реального світу є взаємозалежними феномена­
ми, утворюючи рефлективну систему, причому з розвитком науково-
технічної революції така взаємна залежність стає дедалі відчутнішою.
Прорахунки у визначенні співвідношення сил, нездатність сформувати
уявлення про те, чим власне є це співвідношення і що потрібно раху­
вати; термінологічна плутанина із такими популярними фразами як
баланс сил, гегемонія тощо, що часто використовуються для обґрунту­
вання політичних дій, - здатні призводити до небажаних практичних
наслідків. Тому, можливо, на відміну від розмови про погоду, дискусію
про силу доцільно було б ґрунтувати якщо не на єдиному розумінні, то,
принаймні, на кількох консолідованих підходах до визначення її (сили)
природи, атрибутів, якостей і закономірностей функціонування.
На думку Роберта Даля, одного із найвідоміших теоретиків у галузі
дослідження сили, незважаючи на стародавні традиції дослідження
проблеми, "систематичне емпіричне вивчення силових взаємовідно­
син є надзвичайно нетривалим". Ученим мається на увазі системати-
484
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

чне дослідження проблем сили, започатковане в межах школи полі­

тичного реалізму, який, власне, зробив цю концепцію серцевиною
всієї теорії. Однак ця систематичність залишалася переважно лише
розширенням і впорядкуванням існуючих інтуїтивних здогадок щодо
природи сили. Хрестоматійним прикладом, що підтверджує проблеми
теоретичного розуміння сили, є неоднозначне та сповнене протиріч
використання терміна у фундаментальній роботі Ганса Моргентау, що
заклала основи домінування політичного реалізму в дослідженні між­
народних відносин майже на ЗО років. Роботи Г. Моргентау, з іншого
боку, підштовхнули до критичнішого осмислення проблем сили, у то­
му числі і в контексті загальної критики політичного реалізму.
Базове визначення сили у світовій політиці одним з перших сфор­
мулював американський дослідник Роберт Даль: "сила - це здатність
одного з акторів примусити іншого актора зробити те, що за інших
умов останній не зробив би". Визначення Р. Даля стало основою для
розуміння сили як фактора поведінки, певною відповіддю на кризу
традиційного, атрибутивного підходу.
Існують два базові шляхи розуміння сили:
> як атрибуту, певних характеристик або якостей її носіїв;
> як здатності такі якості й характеристики використовувати,
наприклад, з метою зміни поведінки інших.
Третій підхід, який є спробою поєднання двох попередніх. Різниця
між підходами очевидна: перший звертає увагу на матеріальність си­
ли, так би мовити, на "фізичні" її атрибути. Він наближений до інтуї­
тивного розуміння сили як сукупності якихось умінь, навичок і де­
яких фізичних показників. Сила людини в цьому випадку визнача­
тиметься його фізіологічними даними, сила ж держави - її ресурсами.
Другий підхід, визнаючи важливість фізичних можливостей і наявно­
сті ресурсів, тим не менш ключовою роллю наділяє їхнє використан­
ня. Про його результати (а отже й про силу тих, хто їх використовує)
можна дізнатися, спостерігаючи за наслідками - з яких найважливі­
шим є змінена поведінка інших. Саме розуміння цієї обставини лягло
в основу визначення Р. Даля.
Між двома підходами існують принципові розбіжності: множина ак­
торів, "сильних" матеріально і ресурсно та акторів, "сильних" своєю зда­
тністю до впливу на поведінку інших не збігатимуться, хоча й можуть
частково перетинатися. Ці відмінності неможливо віднести на рахунок
якихось неврахованих груп ресурсів - у їх основі лежить концептуальна
та методологічна розбіжність, а не просто неточність у розрахунках.
Силі властиві чотири ключові параметри:
> "кількість" сили або наявний силовий потенціал, що вираже­
ний у контролі над ресурсами різного роду і походження;

485
Частина 2. Глобальний розвиток

> структура силових ресурсів, що характеризує здатність елеме­

нтів силового потенціалу взаємодіяти та збільшуватися вна­
слідок зміни форм і перетікання;
> контекст відносин, у яких реалізується силовий потенціал,
тобто умови застосування сили, включно з ресурсами, що кон­
тролюються опонентами, поточними параметрами світової
політики, цілями держави й іншими подібними факторами;
> структура міжнародної системи, яку ми свідомо відокремлює­
мо від загального контексту, насамперед тому, що вона сама є
або може бути джерелом сили чи слабкості.
Узяті разом ці фактори і створюють можливості змінювати поведі­
нку інших, впливати на результати процесів взаємодії та мінімізувати
негативний вплив випадкових подій.

У сучасному світі розвиток міжнародної політики, а тим більше з

погляду тих, хто протиставляє її міждержавним відносинам, характе­
ризується ерозією дер­
10.4. Національна державність жавного суверенітету.
в епоху глобалізації. Трансформація Протягом майже трьох­
сот років існування
національного суверенітету міжнародної системи із
в умовах глобалізації часів Тридцятилітньої
війни суверенітет був
фундаментальним принципом світової політики, основою будь-якого
міжнародного порядку. Однак останні п'ятдесят років внесли суттєві
корективи у тлумачення та роль принципу суверенітету.
С уверен ітет (зовніш ній) - виключне право держави на участь у
міжнародних відносинах.
Найближче до ідеального загального зовнішнього суверенітету між­
народні відносини перебували одразу після виникнення цієї концеп­
ції, тобто в перший період існування Вестфальської міжнародної сис­
теми. Переважання класичних війн, відсутність універсальних ідеоло­
гічних принципів, "чистота" геополітичних розрахунків свідчать про
намагання держав дотримуватися по можливості ідей суверенітету.
Однією з причин цього могла бути подвійна природа державного
суверенітету. Окрім суверенітету зовнішнього, як захищеності від
впливу інших держав, він передбачає внутріш ній сув ер ен ітет - як
абсолютизацію державних інтересів, їхнє повне панування над інте­
ресами суспільства, людини чи соціальних груп. Ця ідея найефектив­
нішим чином реалізовувалася під час панування в Європі абсолютиз­

486
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

му. Це пояснює тріумф принципу суверенітету в XVII-XVIII ст., але не

його подальше застосування.
Згодом Європа, а потім і весь світ відчували зростання впливу ідео­
логічних чинників, включаючи націоналізм, зменшення ступеня абсо­
лютизму та послаблення внаслідок цього внутрішнього суверенітету.
Міжнародна система збільшувала ступінь власної організованості, і су­
веренітет у його класичній інтерпретації ставав анахронізмом. Підтри­
мання миру або стабільності вимагало втручання, виникнення нових
держав ставило проблеми визнання чи невизнання, зокрема таке пи­
тання: чи виникає суверенітет внаслідок визнання держави іншими,
або ж він є наслідком володіння певним набором ресурсів та якостей?
Частина цих питань розв'язувалася в межах міжнародного права. Од­
нак саме його, міжнародного права, існування ставило під сумнів кон­
цепцію суверенітету, оскільки передбачало вироблення й упроваджен­
ня спільних норм поведінки, вищих за суверенну волю держав.
Протягом XVII-XIX ст. державний суверенітет, тобто верховенство
влади держави на певній території, був ефективним засобом органі­
зації економічного простору та його захисту; пізніше - із розвитком
концепції нації - також й ефективним засобом експансії. Суверенітет
став основою міжнародних відносин, дозволяючи виробити стандар­
тні правила та процедури взаємодії між державами, створити механі­
зми забезпечення системної стабільності, до яких, зокрема, належить
політика силової рівноваги.
Однак теоретичні проблеми, такі як, наприклад, згадана вже про­
блема місця й ролі міжнародного права в системі суверенних начебто
держав, накопичувалися, "розмиваючи" концепцію державного суве­
ренітету та загострюючи питання про зміну ролі та місця держави в
політичній системі світу. Особливо актуальними ці проблеми стали в
контексті посилення та поглиблення транснаціональних зв'язків, гло­
балізації, посилення інтеграційних тенденцій, а також деяких внут­
рішніх перетворень у державах. Управління (або ж самоорганізація)
міжнародної системи в цій ситуації дедалі менше покладається на су­
веренну державу як основний елемент.
Державний суверенітет зазнає впливу з двох боків: з одного боку,
внаслідок процесів глобалізації та переміщення центрів прийняття
рішень на нові, над-, між- та позанаціональні рівні; з іншого - внаслі­
док процесів регіоналізації. У той же час дія цих тенденцій не означає
автоматичного зникнення державного суверенітету; іноді - навіть
протилежне. Якщо процеси глобалізації в її технічному розумінні є не­
залежними від волі держав, то політичні процеси взаємодії держава­
ми регулюються, ініціюються і взагалі безпосередньо пов'язані з дер­

487
Частина 2. Глобальний розвиток

жавною політикою. Особливо поширені в постбіполярній системі, во­

ни не в останню чергу є засобом її адаптації до нових типів загроз.
Висновок про смерть державного суверенітету є передчасним. Він
залишається у свідомості політиків та в міжнародно-правових доку­
ментах чимось фундаментальним, своєрідною основою світоустрою,
принаймні політичного. Постмодерністські тенденції охоплюють лише
частини світу, і приклад ЄС, де створені суттєві обмеження націона­
льним суверенітетам, усе ще є радше винятком.
У той же час, наявність відносин, що виходять за межі міждержа­
вних, не підлягає сумніву. Транснаціональні стосунки, інтеграційні
тенденції, розвиток регіоналізації та глобалізації "відривають" від су­
веренітету держав важливі частини. Як наслідок, усі сучасні теорії
визнають наявність інших, недержавних механізмів регулювання мі­
жнародної системи. Для неореалістів таким механізмом є сама струк­
тура міжнародної системи, яка аж ніяк не може бути зведена до дер­
жавних суверенітетів; неоліберали наділяють регулюючими функція­
ми міжнародні режими й інститути.
У постбіполярному світі принцип державного суверенітету є обме­
женим як географічно, так і функціонально. Географічно за ним за­
лишаються країни третього світу, рівень розвитку яких не дозволяє
створювати системи комплексної взаємозалежності. У таких регіонах
захист власного суверенітету є правильною стратегією, оскільки там
діють закони політичного реалізму. Міждержавні коаліції - це макси­
мум обмежень, передбачений для ролі та місця держави. У регіонах з
високим рівнем взаємозалежності (який вимірюється розвитком тор­
гівлі, взаємних інвестицій, міграцією капіталу, товарів, послуг і робо­
чої сили) суверенітет стає символічним, а його захист - навіть небез­
печним. Натомість корисним стає вміння обмінювати власний суве­
ренітет на участь у системах колективної безпеки, економічного та
соціального розвитку.
Функціональні обмеження суверенітету переважно проявляються в
тому, що держави дедалі меншим чином контролюють порядок ден­
ний як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Вони залишаються
монополістами в питаннях військової та стратегічної взаємодії, але
втрачають позиції в економічній, інформаційній сферах, у попере­
дженні екологічних проблем і нетрадиційних загроз. Обидва фактори
обмеження суверенітету в постбіполярній міжнародній системі збері­
гатимуть та, ймовірно, підсилюватимуть свій вплив.
Характерна для постбіполярного світу активізація міжнародного те­
роризму демонструє вплив обох вищезазначених факторів. Виникнення
та розповсюдження терористичних груп у Саудівській Аравії, Афганіс­
тані, Судані, Сирії, Лівані відбувається внаслідок послаблення держав­
488
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

них інститутів; а перетворення їх на акторів світової політики свідчить

про виникнення таких форм та інститутів у міжнародних відносин, які
існують поза принципами класичного державного суверенітету.
Іншим характерним процесом, що демонструє зміни ролі і місця
суверенітету, є, звичайно, інтеграція в міжнародних відносинах. За
визначенням, інтеграція неможлива без обмеження суверенітету
держав, й інтеграційні процеси в Європі, Північній Америці та Схід­
ній Азії демонструють різні форми таких обмежень. Однак, з іншого
боку, процеси інтеграції дозволяють визначити межі десуверенізації,
які поки що неможливо подолати. Для кожного регіону вони виявля­
ються різними: у Західній Європі держави захищають власний суве­
ренітет у галузі зовнішньої політики та політики безпеки; у Східній
Азії проявляється ще економічний націоналізм; у Північній Америці
інтеграційні процеси перебігають таким чином, що можуть мати ви­
гляд розширення державного суверенітету США.
Широкі простори решти світу меншим чином охоплені процесами
інтеграції. Однак тут діють інші фактори, що об'єктивно зменшують
вплив і роль держави. До них належить поширення екологічних про­
блем, боротьба із незаконною міграцією, активізація транскордонних
викликів. Кожна із цих проблем вимагає виходу за межі державоцен-
тричного мислення, зусиль міжнародного співтовариства в широкому
сенсі; а у вузькому - співпраці різних груп інтересів, лобістів, неуря­
дових організацій та інших інститутів громадянського суспільства.
Висновок про послаблення суверенітету держав у постбіполяр­
ному світі може здаватися перебільшеним, але не передчасним. По­
літичні процеси, що відбуваються в міжнародній системі, вимага­
ють такого послаблення; симптоми, що існують уже сьогодні, свід­
чать про його неминучість. Під питанням залишаються лише масш­
таби процесу десуверенізації.
Наслідки трансформації ролі державного суверенітету у світовій
політиці важко переоцінити. Саме послаблення позицій держави від­
криває шлях розвитку альтернативним формам відносин, які майже
не розвивалися в період домінування відносин міждержавних. Суку­
пність таких відносно вільних від державної монополії політичних
зв'язків часто називають світовою політикою. У ширшому розумінні
цей термін містить як міждержавні, так і транснаціональні форми ві­
дносин, що мають прояви або проекцію у політичній сфері.
Природа елементів міжнародної системи в епоху постбіполярності
зазнає змін, коло державних її учасників доповнюється транснаціо­
нальними корпораціями, міжнародними фінансовими інститутами,
міжнародними організаціям. Економічна десуверенізація впливає на
політичні аспекти світових процесів. Таким чином, процес передачі
489
Частина 2. Глобальний розвиток

частини суверенітету міжнародним організаціям й інтеграційним

утворенням, характерний і для Ялтинсько-Потсдамської міжнародної
системи і, загалом, традиційний, доповнюється глобальним процесом
дифузії сили (power diffusion). Внаслідок цього постбіполярна система
характеризується значною питомою вагою недержавних елементів.

Глобалізація належить до найрозповсюдженіших термінів сучасно-

сті. Апелюючи до цього складного и не до кінця зрозумілого явища,
пояснюється все те но­
ве, чим сучасність відрі­
10.5. Трансформації політичного зняється від, здавалося
простору під впливом глобалізації б, зовсім недалекого ми­
нулого. При цьому прак­
тичні аспекти глобаліза­
ції відомі й зрозумілі: наприклад, дістатися Північної Америки з Киє­
ва можна за десять годин - ще сто років тому такого часу могло бути
замало навіть щоб доїхати до найближчого великого міста. Усе ж,
звичайно, глобалізація не обмежується зростанням можливостей для
подорожей, навчання чи спілкування. Вони, радше, є продуктом тих
комплексних процесів, що тривають у світі достатньо давно.
У другій половині XX ст. вже відбувалися схожі зміни, обмежені,
однак, країнами першого світу. Тоді, у 1970-х pp., для їх пояснення
було створено концепцію взаємозалежності. Глобалізація та взаємоза­
лежність, як наукові концепції, мають багато спільного. З різницею у
приблизно двадцять років вони спробували комплексно пояснити ті
процеси, що визначали основні тенденції розвитку світової політики.
Однак ні концепція взаємозалежності у 1970-х pp., ні концепція гло­
балізації у 1990-х pp. не стали повноцінними теоріями, здатними да­
ти вичерпне пояснення нових форм міжнародних відносин. На заваді
цьому, ймовірно, стало те, що деякі фундаментальні риси міжнарод­
них відносин недостатньо змінилися, і, насамперед, це стосується
державоцентричності процесів, що відбуваються у світовій політиці,
а також державоцентричності нашого сприйняття таких процесів.
Тим не менш, обидві концепції віддзеркалили прояви важливих тран­
сформацій глобального масштабу. Якщо зростання взаємозалежності
та пов'язане із ним зниження рівня конфліктогенності охопило пере­
важно високорозвинені держави і стало, таким чином, явищем гео­
графічно та функціонально обмеженим, то процес глобалізації охопив
увесь світ. У широкому розумінні, глобалізація є процесом наближен­
ня до єдиного, інтегрованого в усіх сферах глобального суспільства, у
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

той час як зростання взаємозалежності зазначає лише зростання сту­

пеня взаємної вразливості та чутливості сукупності різних суспільств.
Глобалізація, якщо її розглядати як процес наближення до інтегро­
ваного суспільства, є надзвичайно комплексним явищем, оскільки
охоплює всі сфери суспільного життя. Відомий американський соціо­
лог Крістофер Чейз Данн виокремлює такі типи (виміри) впливу гло­
балізації на світову політику:
> Наявність спільних екологічних обмежень. Наближення до них
створює такі проблеми, з якими окремі суспільства впоратися
вже не можуть - глобальні проблеми. Системні обмеження, які
накладаються на людство екологічними умовами його існу­
вання, визначають форми колективних дій.
> Культурна глобалізація. Віддзеркалює два взаємопов’язаних
процеси, які охоплюють дедалі більше суспільств: поширення
цінностей індивідуалізму (який має "західне" походження та
втілюється в сучасній концепції прав людини) і зміцнення за­
хідних політичних інститутів.
> Глобалізація комунікацій. Стосується в першу чергу технологі­
чних змін, що відбуваються в сучасному світі. Завдяки ним
можна спостерігати ефект ущільнення простору й часу, що
суттєво змінює перебіг політичних процесів у світі. Комуніка­
ція стає швидшою, дешевшою та надійнішою, змінюючи тра­
диційні соціальні та політичні структури і формуючи нові ви­
моги до систем національних інтересів та силових потенціалів
міжнародних акторів.
> Економічна глобалізація. Проявляється головним чином у ство­
ренні взаємопов'язаних ринків, усуненні перепон на шляху об­
міну товарами, послугами, робочою силою та капіталом. Симво­
лами економічної глобалізації є ТНК, здатні здійснювати операції
в усьому світі. Економічна глобалізація, на відміну від зростання
взаємозалежності, охоплює весь світ, по-різному включаючи різ­
ні суспільства в систему глобального розподілу праці. Неомарк-
систи підкреслюють незбалансованість і несправедливість світо­
вої економічної системи, у якій розвинені держави центру екс­
плуатують держави напівпериферії та периферії.
> Політична глобалізація. Її змістом є інституціалізація світової
політики, створення міжнародних організацій і режимів, які
перебиратимуть на себе функції окремих держав для розв'я­
зання глобальних проблем.
Погляду на цей перелік достатньо, щоб зрозуміти, що глобалізація -
надто масштабний феномен, охопити який єдиною концепцією чи в
491
Частина 2. Глобальний розвиток

межах однієї наукової дисципліни неможливо. Для аналізу політичних

впливів глобалізації користуються її спрощеною моделлю, в основі
якої лежать взаємозалежність, час на прийняття рішень та інститу-
ційний компонент політичного простору.
Взаємозалежність світових політичних процесів епохи глобалізації
зростає. Зростання це не лише кількісне, але і якісне. Політичні про­
цеси ускладнюються, ураховують більше різноманітних груп інтере­
сів, стають комплексними. Внаслідок цього в сучасному світі вже не
можна приймати одноосібні політичні рішення, принаймні в охопле­
них глобалізацією підсистемах. Світ боротьби за одноосібну владу
драматично змінився, перетворившись на світ пошуку політичних
компромісів і різкого зростання витрат та ризиків у тих ситуаціях,
коли знайти їх не вдається. "Консенсусна" зовнішня політика набуває
дедалі більшої популярності; навіть гегемонія в сучасних міжнарод­
них відносинах багатьма сприймається як винятково колективна.
Скорочення часу на прийняття політичних рішень сигналізує про
ущільнення політичного простору разом з географічним. Ця особли­
вість стала помітною з поширенням технічного прогресу та зростанням
його впливу на політику, починаючи приблизно із XX ст. Винахід та
впровадження радіо, телеграфу, телефону, удосконалення транспорт­
ного сполучення призвели вже понад ста років тому до того, що часу
на прийняття традиційних рішень щодо, наприклад, оголошення війни
чи миру, стало відчутно менше. Наслідками такого розвитку подій час­
то ставали зайві помилки, нерідко із фатальними наслідками. Подаль­
ше посилення цієї тенденції змусило політичний простір адаптуватися
до нових умов: частково за рахунок підсилення аналітичного супрово­
ду процесу прийняття рішень, а частково шляхом уникнення крайніх
опцій спектру можливих рішень. Ризику в сучасній світовій політиці
стає менше, і це є наслідком глобалізації політичного простору.
Нарешті, глобалізація означає й інституалізацію, принаймні на су­
часному етапі розвитку міжнародних відносин. Зростання взаємоза­
лежності та скорочення часу на прийняття рішень створюють потребу
у постійно діючих інститутах, основними функціями яких є пом'як­
шення ефектів будь-якого міжнародно-політичного протистояння.
Численні міжнародні інститути в сучасному світі забезпечують розви­
ток і поглиблення взаємозалежності у різних сферах; є своєрідними
гарантами міждержавних угод в умовах політичної анархії.
Отже, світова політика в умовах глобалізації стає складнішою,
комплекснішою, але також і компроміснішою водночас.

492
 Розділ 10. Світова політика та глобальне суспільство

Визначте особливості сучасної світової політики.

Сформулюйте головні відмінності в підходах предста­
вників різних наукових шкіл і напрямів дослідження
міжнародних відносин до визначення категорії націона­
льний інтерес. Пошукові
Як трансформується принцип національного сувере­
нітету в умовах глобалізації?
завдання
Яка структура світового політичного простору?

Браун М. Посібник з аналізу зовнішньої політики / Пер.

з англ. - К., 2000.
Кеннеди П. Вступая в XXI век / Пер с англ. - М., 1997.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / / Полис.
- 1994. - № 1.
Allison G. Conceptual Models and the Cuban Missile
Crisis // The American Political Science Review. - 1969.
- Vol. 63. - № 3. - P. 689-718.
Fukuyama F. The End of History and the Last Man.
-N .-Y ., 1992.
Hermann M. How Decision Units Shape Foreign Policy: A
Theoretical Framework / / International Studies Review.
- 2001. - Vol. 3. - № 2. - P. 47-81.
Ikenberry J. The Myth of Post-Cold war Chaos / / Foreign
Affairs. - 1996. - Vol. 75. - № 3. - P. 79-91.
Kissinger H. Does America Need a Foreign Policy? - N.-Y.,
2001 .
Mearsheimer J. Back to Future. Instability in Europe After
the Cold War // International Security. - 1990. - Vol. 15.
-N o l . - P . 5-56.
Waltz K. The Emerging Structure of International Politics
// International Security. - 1993. - Vol. 18. - P. 44-79.

493
 Розділ 11

Глобалізація
і взаємодія цивілізацій

Міжнародні відносини - це специфічна форма соціальних відно­

син, участь у яких відтворює міжнародну суб'єктність індивідуально-
го або колективного
актора, а головне
11.1. Цивілізація як категорія функціональне призна­
глобального політичного аналізу чення полягає в
реалізації цивілізаційної
й антропологічної
єдності людства. Вони є складовою частиною суспільних відносин, як
цілісної системи зв'язків та відносин між окремими політичними
одиницями і досліджуються різними науками, що вивчають окремі
аспекти суспільних відносин, зокрема теорією цивілізацій.
Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних кон­
цепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні за­
кономірності розвитку сучасних міжнародних відносин потребують роз­
робки нових наукових концепцій, у тому числі на основі досягнень нові­
тньої теорії цивілізацій. Адже цивілізації як великі суперсистеми визна­
чають більшу частину змін, що відбуваються в сучасному світі.
Серед різних рівнів структури системи міждержавних відносин, рі­
зних її складових можна виокремити такі, які в тій чи іншій формі
відповідають цивілізаційним поняттям. Багато важливих міжнарод­
но-політичних процесів, що є ключовими в усій системі міждержав-
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

них відносин, та визначають її структуру, функціонування і розви­

ток, інколи навіть на глобальному рівні, формуються під значним
впливом факторів, які мають міжцивілізаційний характер.
Одним з найактуальніших наукових завдань міжнародно-
політичної теорії є визначення впливу міжцивілізаційних проце­
сів на сферу світової політики, оскільки у процесі розвитку сучас­
ної системи міжнародних відносин простежується посилення впливу
цивілізаційних факторів.
Дослідження будь-якого явища, яке є об'єктивною реальністю, пе­
редбачає виділення структурних елементів цієї реальності. Дослі­
дження історії людства й історії міжнародних відносин вимагає з'ясу­
вання, що є первинним елементом світобудови в соціальному плані.
Очевидно, що таким елементом є певні історичні спільноти людей.
Традиційно як такі спільноти розглядалися держави. На сучасному
етапі дедалі більшого розповсюдження набуває макросоціологічний
підхід, коли такими спільнотами є цивілізації.
Серед соціокультурних феноменів сучасного світу виокремлюються
стійкі системи. Вони перетинають кордони соціальних утворень, не
збігаються з національними або державними ареалами.
У контексті проблеми суб'єктності міжнародних відносин концеп­
ція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією,
яку за значенням можна порівняти з домінуючою раніше концепцією
нації. Мислення в національних термінах змінюється на мислення в
термінах цивілізаційних (точніше, знову повертається, оскільки в до-
вестфальський період цивілізації можна розглядати як головні суб'єк­
ти відносин між соціальними спільнотами). У науці основна увага
зміщується від народів та держав на більші структури та процеси в
масштабах цивілізацій.
Зміст теоретичних концепцій цивілізаційних теорій залежить від
розуміння її авторами поняття цивілізація. До істотних недоліків ци­
вілізаційних теорій належить категоріально-понятійна невизначе­
ність, що суттєво ускладнює її інструментальне використання.
Об'єктом дослідження теорії цивілізацій є циклічні закономірності
або динамічні універсали розвитку цивілізацій. Аналізу піддаються і
концептуально-теоретичні погляди, що поширюються у світовій науці.
Переваги та характерні риси цивілізаційного підходу можна уза­
гальнити так:
> універсальність, його принципи можна використовувати для
аналізу історії будь-якої країни або групи країн;
> за цивілізаційним підходом історія є багатоваріантним проце­
сом. Цивілізаційному підходу притаманні полілінійність, циві-
лізаційна дискретність;
> можливість використання методик різних шкіл і напрямів;
495
Частина 2. Глобальний розвиток

> історія окремих народів розглядається не сама по собі, а порі­

вняно з іншими народами, цивілізаційна теорія має компара­
тивний характер.
У сучасній українській міжнародно-політичній науці з'явилося чи­
мало досліджень, у яких аналізуються проблеми внутрішньої динамі­
ки розвитку цивілізацій, проблеми цивілізаційної ідентифікації Укра­
їни. Цими проблемами плідно займаються українські вчені
Ю. Павленко, Ю. Пахомов та ін.
Значна кількість досліджень як у зарубіжній, так і в українській
цівіліології дає підстави стверджувати про сформованість базових
принципів теорії цивілізацій. У той же час майже поза увагою дослід­
ників залишаються можливості використання цивілізаційного підходу
в міжнародно-політичній науці. Виходячи з того, необхідно зосереди­
ти увагу не лише на внутрішній динаміці розвитку цивілізацій, а на
динаміці їхньої глобальної взаємодії, на формуванні цивілізаційної
парадигми в теорії міжнародних відносин.
Цивілізаційні теорії - це теорії, у яких світова історична соціа­
льна динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій або змін у ро­
звитку глобальної цивілізації, еволюції світових цивілізацій.
Предмет уваги теорії цивілізації - не одна, будь-яка сторона людсь­
кого буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого су­
спільства - матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних
у їх єдності та неподільності, розвитку і спадкоємності. Така сукуп­
ність може розглядатися як цивілізація в глобальному, світовому чи
локальному розумінні.
Отже, цивілізація як об'єктивна реальність і як об'єкт дослідження
має розглядатися у трьох різних вимірах, нерозривно пов'язаних
один з одним за змістом, часом та простором.
Глобальна цивілізація уособлює єдність людства, його спільної
долі з історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком
глобальної історії людства.
У даному контексті цивілізація розглядається як певна ступінь у
розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою ди­
кунству та варварству.
У той же час існують розбіжності в поглядах щодо самого факту іс­
нування єдиної світової цивілізації, які можна узагальнити так:
> заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації,
розгляд історії людства як історії існування окремих локальних
цивілізацій, які розвиваються за своїми власними законами;
> визнання процесу формування єдиної світової цивілізації,
який ще не завершився;

496
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

> глобальна цивілізація не з'явилась одразу в завершеному ви­

гляді. За 10 тис. років вона пройшла певні етапи розвитку,
змінюючи внутрішню структуру.
Згідно з коваріантною теорією К. Ясперса, історичний час обмеже­
ний початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. Учений почи­
нає відлік історичного часу з III тис. до н. е., виокремлюючи осьовий
час (приблизно 500 років), коли сформувалася сучасна людина з усією
повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства
проходить такі етапи:
> доісторія (передісторія);
> стародавні культури. Історія окремих локальних і регіональних
цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають
стародавні культури - шумеро-вавілонська, єгипетська, егейсь-
кий світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;
> осьовий час. 800-200 р. до н. е. На цьому етапі відбувається
розділення на Схід і Захід, світ Передньої Азії та Європи по­
чинає протистояти двом іншим світам - Індії та Китаю;
> технічний вік.
Відповідно до цього ним виокремлюється чотири зрізи в історії:
> виникнення мов, винайдення знарядь праці;
> виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Ки­
таю (V—III тис. до н. е.);
> духовне основоположення людства;
> становлення історії людства.
Розпочата в Європі науково-технічна ера набула всеосяжного ха­
рактеру. Згодом світова історія була пов'язана з розвитком новоєвро­
пейської науки і техніки та загальною інтеграцією людства.
Лінеарні концепції розвитку були засновані на уяві, що людство ро­
звивається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідов­
ним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Її під­
валини закладені ще в XVI-XVIII ст. Американський дослідник
Ф. Фукуяма поділяє історію людства на два періоди - історія і постіс-
торія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства - лібераль­
на демократія та ринок. Він вважає, що після цього припинився про­
цес утворення локальних цивілізацій.
Теорії стадіального розвитку людства досліджують глобальну циві­
лізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у якому
виокремлюють визначені етапи, фази формування глобальної цивілі­
зації та еволюції локальних цивілізацій.
Це дає можливість перейти до іншого рівня аналізу - дослідження
світових цивілізацій. Теорія світових цивілізацій досліджує фази

497
Частина 2. Глобальний розвиток

формування та розвитку глобальної цивілізації. Виокремлюються

такі світові цивілізації, які змінюють одна одну:
> неолітична цивілізація (VIII—IV тис. до н. е.);
> ранньокласова цивілізація (кінець IV - початок І тис. до н. е.);
> антична (початок І тис. до н. е. - середина І тис. н. е.);
> середньовічна (VI - XV ст.);
> раньоіндустріальна (XVI-XVIII ст.);
> індустріальна (кінець XVIII - кінець XX ст.);
> постіндустріальна (кінець XX - початок XXI ст.).
Найчастіше світові цикли цивілізацій об'єднують у три суперцикли.
Перший суперцикл - період становлення суспільства. Його епіцент­
ри - Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична,
ранньокласова, антична цивілізації.
Другий суперцикл - період зрілості суспільства. Його епіцентри -
Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна, раньоіндуст­
ріальна, індустріальна цивілізація.
Третій суперцикл - постіндустріальна цивілізація. Його епіцентри -
Японія, США, Китай.
Суміжні цивілізації синхронізуються у своїй динаміці. Виокремлю­
ються такі групи синхронних цивілізацій:
> середземноморсько-близькосхідна, азіатська (до неї належать
Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром ци­
вілізації на початку другого суперциклу);
> західноєвропейська (до цієї групи належать Іспанія, Британія,
Франція, які були колоніальними імперіями, наприкінці індус­
тріальної епохи вони починають втрачати свої позиції);
> східноєвропейська, північноазіатська, американська й афри­
канська групи синхронних цивілізацій.
Історія поліциклічна - на кожну фазу тривалішого циклу наклада­
ється кілька коротких циклів. Між двома суміжними історичними ци­
клами лежить перехідний період, який характеризується кризою сис­
теми, що відмирає; невпорядкованістю історичного процесу. У цей
період розпадаються імперії, ідуть війни, відбувається розклад мора­
лі, ідеологічна криза. У розвитку різних країн і народів існують подіб­
ні етапи - загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та
генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін і відбору в роз­
витку людства, цивілізацій, окремих країн та народів.
Аналіз історичних циклів вимагає з'ясування закономірностей істо­
ричної генетики. Біосоціальні генотипи окремих людей та їх спільноти
формують спадкоємний матеріал, генотип. Генотип передається від
покоління до покоління і характеризується єдністю головних рис, еле­
ментів, які визначають зміст спадкоємності:
> збіжності та розбіжності індивідуумів і їх колективів;

498
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

> визначений рівень знань і навичок;

> технологічний та економічний засоби виробництва;
> устрій соціальних, національних, державно-правових, полі­
тичних відносин;
> духовне життя.
Генотип є стабільним упродовж тисячоліть, але постійно доповню­
ється досвідом поколінь.
У періоди криз збільшується кількість мутацій - відхилень від доміну­
ючого стереотипу мислення та дії. Деякі мутації внаслідок відбору за­
кріплюються в суспільному генотипі, поповнюючи історичний досвід.
Принцип поліциклічності знаходить відображення у виокремленні
локальних цивілізацій. Дослідження цивілізацій як базового пред­
мету аналізу передбачає, що комплекси компонентів, які їх створю­
ють, можуть бути цілком правомірно згруповані в межах, що відо­
кремлюють одну локальну цивілізацію від іншої. Це передбачає також
аналіз реагування різних елементів, що утворюють цей комплекс, на
зміни в одному з компонентів, які створюють єдине ціле.
Існують такі критерії виокремлення локальних цивілізацій:
> національний,
> регіональний,
> релігійний,
> системний.
Фактори, які визначають сутність цивілізацій, їх властивості,
можна узагальнити так:
> природне середовище;
> система ведення господарства;
> соціальна організація;
> політична система;
> релігія, або ідеологія, що відіграє роль релігії.
Цивілізація - це спільнота людей, які мають спільні фундамен­
тальні основи ментальності, основоположні духовні цінності та іде­
али, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці
та культурі.
Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у лю­
дей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію,
психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати й усві­
домлювати світ і самих себе.
Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, ре­
лігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн.
Початок історії людства був усюди однаковий, характеризувався на­
явністю однотипних соціальних структур, однотипних форм ведення
господарства, засобів трудової діяльності. Потім з'являються цивіліза-
499
Частина 2. Глобальний розвиток

ційні розбіжності. Історичний досвід свідчить про плюралістичний

розвиток світу. У той же час у цивілізаційному різноманітті просте­
жуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести
укрупнену одиницю аналізу - тип цивілізації, яка відображає спільні
риси, притаманні для низки локальних цивілізацій. Існує кілька варі­
антів типології локальний цивілізацій.
Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні
цивілізації. До західних цивілізацій належать майже всі розвинені
країни. їх історичне коріння формувалися під впливом античності,
християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.
Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та будди­
зму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії
над правами особистості.
Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на тради­
ційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук і вико­
ристання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального
управління і соціальних комунікацій.
За типами розвитку виокремлюють:
> непрогресивні форми існування (природні суспільства), яким
притаманні відсутність розвитку, статичність суспільства. До
цього типу належать народи, які живуть у межах природного
річного циклу, у єдності та гармонії з природою.
> цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу);
> цивілізації прогресивного типу розвитку (греко-латинська, за­
хідна цивілізації).
Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої
полярності Схід - Захід. Західному типу цивілізації притаманна поча­
тковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких
йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює.
Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків - філософію
та мистецтво, від римлян - римське право та високу ступінь організо­
ваності держави.
Упродовж усієї своєї історії європейці планомірно засвоювали жит­
тєвий простір. Саме в Європі формується поняття цивілізація, яке по­
ступово набуває значення основної типологічної (розмежувальної)
одиниці історії.
Ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються з ритмами
розвитку світових цивілізацій і глобальної цивілізації як етапами в роз­
витку історії людства (наддовготерміновими історичними циклами).
Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька
стадій розвитку - зародження, розквіт, розклад та загибель. Трива­
лість існування цивілізації різними вченими визначається по-різному,
500
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

але приблизно в межах 1-1,5 тис. років. Кожна локальна цивілізація

має свій ритм розвитку, але у той же час цей ритм більш-менш син­
хронізований з ритмом світових цивілізацій.
Перше покоління локальних цивілізацій зародилося близько п'яти
тисяч років тому і проіснувало близько двох тисячоліть. Це цивілізації
Передньої Азії, Єгипту, Індії, Китаю, крито-мікенська.
Друге покоління локальних цивілізацій почало формуватися при­
близно в середині І тис. до н. е., у III—IV ст. н. е. вони вже опинились у
стані кризи.
Третє покоління локальних цивілізацій формується в середині І тис.
н. е. (візантійська, середньовічна цивілізація Європи, мусульманська,
російська (потім євразійська), китайська, індійська цивілізації.
Четверте покоління виходить на історичну арену приблизно з XV ст.
Зараз, в умовах глобалізації формується п'яте покоління локальних
цивілізацій.
Особливості цивілізаційних систем залежать від культурно-
цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька
культурно-цивілізаційних блоків:
> китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея,
Тайвань, Гонконг);
> індо-буддистсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-
Східна Азія);
> арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).
Український дослідник Ю. Павленко пропонує виокремлення кіль­
кох цивілізаційних ойкумен (різних соціокультурних систем зі спе­
цифічними релігійно-світоглядними особливостями):
> Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-
Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєв-
ропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу
якого належить Україна);
> Мусульманську, переважно Західноазіатсько-Північноафри-
канську ойкумену;
> Південноазіатську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену;
> Східноазійську або Далекосхідну - Конфуціансько-Північно-
буддійську ойкумену.
Таким чином, їх семантика пов'язується з традиційним релігійним
світоглядом і макрорегіоном, де цей світогляд домінує.
Отже, приходимо до висновку, що відмінності між окремими локаль­
ними цивілізаціями, між цивілізаціями різного типу розвитку, різними
культурно-цивілізаційними блоками цивілізацій, цивілізаційними ойку­
менами, які віддзеркалюються й у відмінностях в їх зовнішньополітич­
501
Частина 2. Глобальний розвиток

ному курсі, передбачають не лише їх порівняння - компаративний ана­

ліз, але і з'ясування причин цих відмінностей та їх витоків.
Початок історії в усіх був однаковий, не відрізнявся ні в економіч­
ному, ні в соціальному плані. Генеральною лінією соціальної еволюції
був процес поступової трансформації автономних общинних утворень
у племінні союзи, потім у протодержави та держави. Цей процес від­
бувається на основі монополізації доступу до управління і контролю
над виробництвом і перерозподілом.
Інституціональна структура кожного суспільства зумовлена його іс­
торичним досвідом. У формуванні цього досвіду особливого значення
набувають головні фактори: культурні традиції та політична обстано­
вка, становище суспільства в системі міжнародних зв'язків.
Періодизація (від грец. коловорот, обхід), зокрема періодизація історії
- це встановлення хронологічно послідовних етапів суспільного розвит­
ку. Під періодом може розумітись або проміжок часу, протягом якого
відбувається будь-який процес, або етап утворення, розвитку, історії.
Критерії періодизації - це система класифікації історичних етапів.
Критеріїв періодизації може бути багато, наприклад, археологічний,
формаційний, цивілізаційний.
Археологічна періодизація поділяє історію людства на кам'яний, бро­
нзовий, залізний вік. У наш час спостерігається процес переходу від ві­
ку заліза та його сплавів до віку композитів і штучних матеріалів.
Глобальна цивілізація теж не з'явилася одразу в завершеному вигляді,
а пройшла певні етапи розвитку. До найважливіших з них належать:
> Створення передумов для виникнення цивілізацій:
• епоха розвитку суспільств привласнюючого типу господарс­
тва (рання первісність). Наприкінці цього періоду відбува­
ється неолітична революція;
• епоха розвитку суспільств відтворюючого господарства за­
галом (пізня первісність та цивілізація).
> Ступінь становлення основ цивілізації:
• стадія родового ладу,
• стадія племінного ладу.
> Ступінь розвитку та інтеграції окремих цивілізацій:
• стадія ранніх локальних цивілізацій до "осьового часу",
• стадія зрілих цивілізацій.
> Ступінь всесвітньої макроцивілізаційної системи.
Український дослідник Ю. Павленко наповнює ці стадії конкрет­
ним змістом:
Стадія первісного суспільства - стадія формування передумов
ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід
502
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

від привласнюючого до відтворюючого господарства - від збиральни­

цтва, мисливства та рибальства до землеробства і скотарства). На цій
стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В
одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та ми­
сливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму
своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коре­
неплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки.
За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існу­
вання (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, стати­
чністю суспільства. До нього належать народи, які живуть у межах
природного річного циклу, у єдності та гармонії з природою (абориге­
ни Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р.
таких спільнот налічувалося близько 650, на сьогодні їх кількість зна­
чно зменшилась.
Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, форму­
ються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокуль-
турного процесу на стадії неолітичної революції:
> скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають
її як безвихідну);
> землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові
культури.
Спостерігаються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських сус­
пільств: перша лінія - орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак
якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у сис­
темі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну
структуру суспільства, у зовнішній політиці - зростання експансіоніз­
му; друга лінія - суспільства індивідуально-родинного господарства, у
якому не потребується зрошення.
За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розви­
тку (цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку. Під Схо­
дом мається на увазі не географічний Схід, а Схід як символ особли­
вого світосприймання та способу життя, як антитеза Заходу. До цього
типу цивілізації належить також група цивілізацій, які мають лінійно
уповільнений розвиток - арабо-мусульманську, середньовічну цивілі­
зацію Європи. Цивілізації Сходу - це тип циклічного розвитку. Уява
про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє
існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюють­
ся лише форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах
колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним
чи державним. Суспільство побудоване на особливому типу зв'язків,
які мають винятково вертикальний характер (відносини підданства),
503
Частина 2. Глобальний розвиток

тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Гори­

зонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, полі­
тичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу
роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах ві­
дбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практич­
но в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціаль­
ний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.
Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії соціо-
культурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку зе-
млеробсько-скотарських суспільств: східний, пов'язаний із посилен­
ням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та
перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають зна­
чного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних,
хоча й об'єднаних в общини, родин.
Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання
ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, ре-
дистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою
і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності
(володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий со­
ціальний статус). Колективізм виробництва і редистрибутивна систе­
ма блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне пану­
вання влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться гос­
подарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та
культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуля­
ції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення,
накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-
політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на
створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та
Далекого Сходу та доколумбової Америки.
Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний за­
безпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний
рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше - з І тис. до н. е.
Стадія ранніх цивілізацій давнини (III—І тис. до н. е.). Основні
передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна узагаль­
нити так:
> перехід до міцної осілості;
> якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення,
що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і
міграцію надлишкового населення із центрів на периферію;
> освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми гос­
подарства;
504
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

> забезпечення можливостей постійного збільшення виробницт­

ва додаткового продукту;
> виникнення складної ієрархічно організованої соціально-
політичної системи, в основі якої лежить принцип суспільного
розподілу праці й неоднакове ставлення різних соціальних
груп до засобів виробництва, перш за все до землі.
Стадія традиційних цивілізацій (від початку 1 тис. до н.е. та
осьового часу). На зламі II та І тис. до н. е. освоюється технологія ви­
готовлення та використання заліза. Це стало поштовхом до важливих
змін у соціальному житті. Починається перехід від стадії ранніх циві­
лізацій давнини до стадії цивілізацій традиційних, ознаками якої є:
> десакралізація влади, політика відокремлюється від релігійно­
го культу;
> дія етносу як політичної сили - народу;
> формування політичного аспекту світової історії;
> "осьовий час" (VIII-V ст. до н. е.).
У цей період відбувається виділення духовної історії у відносно са­
мостійний компонент. "Осьовому часу" притаманні революційні зміни
в духовній культурі всіх цивілізацій того часу - грецькій, іудейській,
іранській, індійській, китайській. З'являються такі релігії, як індуїзм,
буддизм, зороастризм, конфуціанство, даосизм, твори давньогрець­
ких філософів.
Остання стадія - стадія індустріального суспільства та виник­
нення макроцивілізації у планетарному масштабі.
Цивіліологія як наука пройшла тривалий і складний шлях розви­
тку - від виникнення цивілізаційних розбіжностей та цивілізаційної
самосвідомості до формування цивілізаційних теорій.
У межах цивілізаційного підходу розуміння історичного розвитку
людства й історії міжнародних відносин передбачає поєднання кіль­
кох парадигм, які доповнюють одна одну. Це стадійність, поліліній-
ність, поліциклічність і цивілізаційна унікальність розвитку людства.
Моделювання історичного руху суспільства та розвитку взаємовідно­
син між його складовими є спробою побудови людською свідомістю
абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі.
Двома основними метафізичними просторовими моделями істори­
чного часу є циклічна та лінійна.
Лінійна парадигма стала провідною в релігіях, що прийшли до уяв­
лення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух людства до пев­
ної мети - зороастризм, індуїзм тощо. Землеробським племенам була
більше притаманна циклічна модель, для скотарських - лінійна.

505
Частина 2. Глобальний розвиток

Історична думка Стародавнього світу розвивалася у формі опису

історичних подій, а історичний процес уявлявся як вияв волі божеств
і діяльності окремих особистостей. На Сході арабські історики вису­
нули теорію циклічності в історії.
Антична модель історії мала циклічний характер. Увага зосере­
джувалася не так на історичному розвитку людства загалом, як на
циклах розвитку окремих суспільств. Зокрема, Гесіод у праці "Роботи
і дні" виокремлює золотий, срібний, мідний та залізний віки. Платон
на цій парадигмі розробляє власну філософію історії. Він виокремлює
дві фази історичного руху: перша - гармонійна, спрямована богами
(до Атлантиди), друга - деградація природи і людства. Вони у своїй
сукупності становлять повний цикл.
Демокрит розглядає історичний розвиток як нагромадження кори­
сних досягнень і зростання комфортності життя.
У східній моделі домінувала лінійність, але в той же час були прису­
тні й елементи циклічності.
Отже, у кожній з моделей містилися по дві парадигми, але доміну­
вала одна - циклічна - греко-римська та лінійна східна.
Історична думка Середньовіччя поєднує циклічність і лінійність,
висуває концепцію провіденціоналізму, тобто розвитку історичного
процесу за волею Провидіння. Історичний процес розглядався як ци­
клічний (цикли утворення, кульмінації могутності й падіння Великих
царств) та лінійний (від створення світу до Страшного Суду).
Оріген (180-253) писав, що Бог по-різному вчить народи. Євреїв -
через пророків і Закон, греків - через філософію. Він доходить виснов­
ку, що люди прийдуть до Бога принаймні двома шляхами (поліліній-
ність). Звідси він виводить концепцію двох етапів історичного процесу:
> до Христа, коли історія проходила певні цикли;
> після приходу Христа.
Це було синтез циклічної та лінійної моделі. За своєю суттю історія
лінійна (виокремлюється початок, кульмінація, кінець), за формою
може бути циклічною. Звідси двочленний поділ історії - на зміну "Із­
раїлю во плоті" - єврейському народу приходить "Ізраїль у дусі" - хри­
стиянська церква. Таким чином, Оріген визначав принаймні дволі-
нійність історичного руху.
Далі розповсюдження набуває тринітарна модель поділу історії:
> Старий Завіт, правлять страх та закон, царство Бога-отця.
> Новий Завіт, правлять віра та любов, царство Бога-сина.
> царство Вічного Євангелія, правлять любов і розум, Царство
Святого Духа.

506
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

Ці ідеї висловлювали такі вчені, як Іоахім Флорський (XII), ідеологи

гуситського руху, реформації, російський монах Філофей, автор кон­
цепції "Третього Риму".
Використовуючи тринітарну модель, німецький дослідник
К. Келлер в останній чверті XVII ст. виокремив епоху давнини, серед­
ньовіччя та епоху нового часу.
Поняття цивілізація стало активно використовуватися, починаючи
з XVIII ст. До появи іменника використовувалося дієслово цивілізува­
ти та дієприкметник цивілізований. У "Загальному словнику"
А. Фуретьера в 1690 р. зафіксоване дієслово цивілізувати як утвер­
дження певних норм. У 1757 р. термін використовується маркізом де
Мірабо у праці "Друг законів", під яким розуміється пом'якшення но­
ровів і знання, які для цього використовуються. Згодом відмінності у
тлумаченні терміна поглиблюються.
Поступово формуються кілька головних шкіл дослідження цивілізацій:
> французька (А. Тюрго, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, М.-Ж. Кондорсе,
А.де Сен-Сімон, О. Конт, Ф. Гізо, В. Кузен, Ш. Ренув'є,
Ж. Мішле, Е. Кінне, А. Дюмон, Е. Дюркгейм);
> англійська (А. Фергюссон, Г. Бокль, Г. Спенсер);
> німецька (І. Гердер, Г. Гегель, Г. Рюккерт);
> американська (А. Морган);
> та російська школи (П. Чаадаев, О. Метлинський, М. Черни-
шевський, П. Лавров).
У працях французьких та англійських просвітників (в Англії викори­
стання терміна вперше зафіксовано в 1773 p., у Німеччині - у 1774 р.)
цивілізація сприймалася як процес (як пише Гольбах, "нація цивілізу­
ється під впливом досвіду"), а культура як компонент цивілізації.
Під цивілізацією розумілась і сукупність цінностей, що збагачуються
у процесі розвитку суспільства. Цивілізованим уважалося суспільство,
яке ґрунтувалося на засадах розуму, гуманізму та справедливості. Мі­
сія цивілізації - встановлення "Імперії розуму", покінчення з війнами,
загарбаннями та злиднями.
Згодом відмінності у тлумаченні терміна поглиблюються. Ще
Р. Декарт у першій половині XVII ст. протиставив дикунство та циві­
лізацію. Було започатковане визначення цивілізації як стадії розвитку
людства, яка змінила дикунство та варварство.
Термін цивілізація для позначення певного ступеня у розвитку люд­
ського суспільства одним з перших використав шотландський філософ
А. Фергюссон (1723-1816). Під цим терміном він розумів те, що відріз­
няє людину та людське суспільство від тваринного світу і те, що відріз­
няє одне суспільство від іншого. Він виділяє три стадії господарського
розвитку людства: дикунство (головні заняття - мисливство та рибаль­
507
Частина 2. Глобальний розвиток

ство), варварство (головне заняття скотарство), цивілізація (головне

заняття орне землеробство).
У 1877 р. американський учений Л. Морган у праці "Стародавнє
суспільство або дослідження шляхів людського прогресу від дикунст­
ва через варварство до цивілізації" позначає цим терміном вищу піс­
ля дикунства та варварства історичну епоху, що характеризується
впорядкованістю суспільного ладу, виникненням класів, держави,
приватної власності.
В епоху Нового часу традиції циклізму, притаманні античній фі­
лософії, відновлюються на Сході. Ще італійські гуманісти, зокрема
Н. Макіавеллі, теж запроваджують циклічну парадигму бачення істо­
ричного процесу (уявлення про історію як циклічну зміну форм прав­
ління в окремих соціумах).
Наукова думка Нового часу розробила новий підхід до історії. Історія
розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в
історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культу­
рі, науці. Розповсюджуються ідеї щодо культурно-історичних типів
локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного
розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу.
Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії із
середини XVII ст. Теорія стадійного розвитку як учення про закономі­
рності індивідуального розвитку людських спільнот виходила з того,
що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними
етапами - стадіями. Вона передбачає наявність певних визначених
стадій історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності
розвитку людства була доповнена баченням його полілінійності й уні­
кальності окремих цивілізаційних систем.
Поступово формується теорія цивілізацій, у якій виокремлюються
два напрями - матеріалістичний та культурно-історичний.
Матеріалістичний підхід до дослідження цивілізацій робить акцент
на дослідженні економіки, матеріального виробництва, способів ха­
зяйнування та відносинах, що ними породжуються. Це не означає іг­
норування ролі духовного фактора. Він пов'язується з типом техноло­
гії або соціальності. Найвідомішими представниками цього напряму є
М. Вебер, К. Маркс, французька школа Анналів (М. Блок, А. Февр,
Ф. Бродель), світосистемна теорія (І. Валлерстайн, Д. Уілкінсон).
У межах даного підходу цивілізація розглядається як визначена
ступінь у розвитку суспільства і культури і тим самим вона проти­
ставлена дикунству та варварству. Головні ознаки цивілізації -
приватна власність та гроші, розвиток землеробства, торгівля, міста,
класове суспільство, держава, релігія, писемність. Таким чином, циві­
лізація стає однією з характеристик класового суспільства.
508
I Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

Дослідження цивілізацій було поділено на дві сфери між представ­

никами гуманітарних і соціальних наук. Перші звертаються до дослі­
дження минулого тієї чи іншої цивілізації, традиційно до її "класичного
періоду", інші - до сучасної історії. Вони досліджують цивілізації крізь
творіння найкращих представників культури, науки та мистецтва.
Дехто звертається до досягнень та характеру мислення простих
людей. Звідси виникає розрив між минулим і сучасним, текстом та
контекстом. Це вказує на необхідність поєднання гуманітарного та
соціологічного підходів.
Зміст поняття цивілізація значною мірою визначається тим, як во­
но співвідносяться з поняттям культура.
В історії суспільної думки існує кілька основних підходів до про­
блеми співвіднесення понять культура і цивілізація:
По-перше, це фактичне ототожнення культури і цивілізації (Ф. Гізо,
Т. Бокль). Цивілізація розглядалася як уся сукупність культурних над­
бань людства.
По-друге, це розуміння цивілізації як прояву культури.
М. Данилевський, А. Тойнбі розглядали історію людства як таку, що
складається з кількох територіально локалізованих (відокремлених
одна від одної) цивілізацій, що у своєму існуванні проходять певні
етапи культурного розвитку.
На відміну від них такі дослідники, як Л. Морган та інші вважали,
що цивілізація є сукупність наслідків культурного розвитку, прита­
манних певному етапу історії людства.
Третій підхід базувався на фактичному протиставленні культури та
цивілізації (О. Шпенглер, М. Бердяев). Цивілізація розумілася як кінце­
ва стадія культурного розвитку, що знаменує собою загибель культури
як творчого процесу. Якщо на початку культурного процесу панує дух
життєвої творчості, то на його останній стадії залишається лише наслі­
док цієї творчості, втілений у сукупності матеріальних засобів існуван­
ня, яка не має нічого спільного зі справжньою культурою.
З усіх підходів найпривабливіший вигляд має другий, оскільки він
дозволяє відрізнити цивілізацію від культури та підкреслює спорідне­
ність цивілізації і культури.
Проте і два інші підходи відображають певні суттєві риси цивіліза­
ції: перший - спорідненість цивілізації і культури; третій - неможли­
вість звести цивілізацію до культури.
Підхід до аналізу цивілізацій спирався на фундаментальні концеп­
ції, створені засновниками соціології - Е. Дюркгеймом, М. Вебером,
певною мірою К. Марксом.

509
Частина 2. Глобальний розвиток

Як відомо, теорія формацій у найзагальнішому вигляді була оформ­

лена К. Марксом як узагальнення історичного досвіду країн Європи. У
той же час ним розроблялась ідея полілінійності, наявності різних
шляхів розвитку людства. Аналізуючи форми, які передували капіта­
лістичному виробництву, він розглядав як паралельні азіатський, ан­
тичний та германський способи виробництва, виокремлюючи суспі­
льства східного та західного типів. На думку К. Маркса, капіталізму
передують три форми: азіатська, антична, германська. Кожна з них є
самостійною формою переходу до державності.
Ф. Енгельс у праці "Анти-Дюринг" писав про два шляхи становлен­
ня держави - східний та західний.
У радянській історіографії домінував формаційний редукціонізм - ву­
льгаризована офіційна інтерпретація марксизму. Усі сторони розвитку
людського суспільства розглядались у формаційних характеристиках,
тобто аналізі засобу виробництва, співвідношення базису та надбудови.
Під базисом розумівся засіб виробництва. Надбудова - це полі­
тика, релігія, мистецтво, мораль. Вони розглядалися як вторинні
щодо надбудови. Критики цієї тези звертали увагу на те, що зміни
у надбудові відбуваються раніше, ніж у базисі. Зокрема, ренесанс
передує розвитку капіталістичних відносин, Просвітництво - Вели­
кій французькій революції.
Спочатку була висунута теорія наукового соціалізму, а потім роз­
почалося її втілення у життя.
Формаційному підходу були притаманні монолінійність, універса­
льна модель історії людства, фаталізм, занадто спрощений підхід. Це,
зокрема, знайшло відображення у схемі п'яти суспільно-економічних
формацій, тому його не можна вважати прийнятним як універсаль­
ний метод аналізу історичного процесу. На це звертали увагу навіть
деякі представники радянської історичної науки. Зокрема, ще в
1925-1931 pp. відбулася дискусія з азіатського способу виробництва,
яка відновлюється в роки відлиги, у 60-х pp. XX ст. Характерно, що в
цих дискусіях брали участь насамперед сходознавці.
У Росії одним із засновників цивілізаційного підходу до історичного
процесу став російський учений, історик, біолог, соціолог
Н. Данілевський, автор книги "Росія та Європа", який вважав, що голо­
вні суб'єкти історичного процесу - не держави або нації, а культурно-
релігійні спільноти (культурно-історичні типи) і підкреслював принци­
пові цивілізаційні розбіжності Росії та Європи. Головне завдання зовні­
шньої політики Росії - розвиток "слов'янського культурно-історичного
типу". Пізніше цей принцип - зона впливу однієї цивілізації - здобуває
назву "великого простору" (табл. 3). Зазначені принципи розвивали
510
; Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій
•-------------------------------------------------------------------=
0. Шпенглер (табл. 4), А. Тойнбі (табл. 5), К. Леонтьев (табл. 6),
П. Савицький і Л. Гумільов (табл. 7), С. Хантінгтон (табл. 8) та ін.
Матеріалістичний підхід до дослідження цивілізацій був представле­
ний французькою школою Анналів, яка сформувалася навколо журна­
лу "Аннали економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 р.
М. Блоком та А. Февром. Найвищими досягненнями є праці
Ф. Броделя, зокрема "Середземномор'я та сучасний світ в епоху Філіпа
II", "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм, XV-XVIII ст.", де
подано опис регіональної економіки як мережі відносин, висловлена
думка про те, що матеріальна основа, економічна історія визначає ро­
звиток суспільств. Ф. Бродель вважає, що відносини людей у процесі
виробництва визначаються їх економічною та соціальною історією.
Цивілізація визначається як цілісна історична система, що утво­
рюється із сукупності взаємодії соціальної, економічної, політичної
та культурно-психологічної підсистем. Вона є взаємозв'язком низки
факторів, які створюють великомасштабну взаємодію різних елемен­
тів. Соціальна (біосоціальна) підсистема об'єднує все, що має відно­
шення до існування людей, засобу життя, відтворення населення.
Економічна підсистема включає виробництво, обмін, регулювання
економіки, техніку, систему комунікацій. Культурно-психологічна під­
система включає всі вияви духовного життя - цінності, норми, знако-
во-комунікаційні системи, які забезпечують взаємодії людей.
Головну увагу Ф. Бродель приділяє матеріальній діяльності людей,
аналізує її з технологічного боку. Він не бачив циклічності в динаміці
цивілізацій; запроваджував категорію "велика тривалість" - тривалий
історичний час, упродовж якого існує цивілізація і зберігається нако­
пичений досвід.
На думку М. Вебера, господарча етика світових релігій формує со­
ціально-політичний світ сучасних цивілізацій.
На стику неомарксизму та школи Анналів виникла школа світ-
системного аналізу, творцем якої став американський учений
1. Валлерстайн, автор праці "Сучасна світова система" (1980). Станов­
лення цього напряму відбувається в 60 pp. XX ст., паралельно з вини­
кненням глобалістики й усвідомленням глобальних проблем і процесів
взаємозалежності різних країн і народів.
Основа світосистемного підходу - розгляд регіонів світу або світу
загалом як системи взаємодій, які складаються історично, де окремі
держави, спільноти або цивілізації розглядаються лише як тимчасо­
вий наслідок з'єднання тих чи інших системних факторів. Світ є істо­
ричною системою, світоекономікою, заснованою на розподілі праці. Її
центр - капіталістичний Захід. Ця світосистема виникає в Європі й

511
Частина 2. Глобальний розвиток

розповсюджується всім світом. Рушійна сила світоекономіки - нако­

пичення капіталу. Світосистемному підходу притаманний розгляд та
розуміння сучасного людства як взаємопов'язаної спільноти, що фор­
мується через взаємодію різних господарських і політичних структур.
Це відрізняє світосистемний підхід від цивілізаційного.
Світова система визначається як утворення з єдиним поділом пра­
ці та великою кількістю культур. У межах категорії цивілізація виок­
ремлюється два підтипи: світові імперії, у яких поділ праці між суспі­
льствами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти; світое-
кономіки, у яких політична система складається з багатьох держав,
конкуруючих одна з одною в межах міждержавної системи.
Інший представник школи світосистемного аналізу А. Франк, вва­
жав, що накопичення капіталу - рушійна сила історії завжди, не ли­
ше на сучасному етапі. Воно існує понад 1500 років. У світовій історії
існувало кілька світосистем, сучасна світосистема розвивається про­
тягом 5 тис. років.
Вимірювання ритму світової історії та окремих цивілізацій вимагає
критерію, за яким іде підрахунок історичного часу. Для кожної світо­
вої цивілізації виокремлюють епіцентр (країну, або групу країн, за
якою ведеться еталонний підрахунок тривалості цивілізації, її фаз,
перехідних періодів). Навколо епіцентру розташована периферія та
напівпериферія - перша та друга зони впливу. Історичний час у них
дедалі більше відстає від історичного часу лідера.
Циклічний тип (циклічна часова ритміка) характерний для цивілі­
зацій східного типу розвитку. Час обертається за колом, хоча насиче­
ний певними подіями.
Лінійний тип (лінійна часова ритміка) є розвитком шляхом прогре­
су. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку. Ліній­
ність політичного часу надала можливості Заходу швидко розвивати
свій потенціал. У той же час дискусійним є питання щодо його пере­
ваг. Лінійність стає можливою завдяки інструментальному ставленню
до світу. Захід зміг набрати високі темпи розвитку в усіх сферах ку­
льтури, які наближаються до матеріального виробництва. Однак у
ціннісній сфері Захід спирається на примітивний ідеал "суспільства,
яке споживає". Звідси симптоми лінійного часу - моральна втомле­
ність, екологічна криза, коли цивілізація не здатна витримати набра­
ні темпи розвитку.
Циклічність є найприроднішим часовим ритмом. Циклічний характер
спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку соціальних
систем. Циклічність властива будь-якій просторовій динаміці. Зазвичай
вона містить у собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю).

512
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

Концепція циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і су­

спільства розроблялась упродовж XX - початку XXI ст.
Цивілізація як регіональна, визначена у просторі та часі самодоста­
тня й автономна система є оптимальною одиницею осмислення істо­
ричного процесу. В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи
інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілі­
заційної динаміки. Основна увага змішується від держав на більші
структури та процеси у масштабах цивілізацій.
Такий підхід має певні аргументи на свою користь:
> по-перше, цивілізації існують довго, є динамічними, еволюціо­
нують, адаптуються, є найстійкішими з усіх людських асоціацій.
Як зазначає російський дослідник Є. Азроянц у роботі "Глобалі­
зація: катастрофа чи шлях розвитку", геополітична вісь націона­
льних держав накладається на виникле ще раніше більше поле
культур. А. Боземен приходить до висновку, що " міжнародна іс­
торія підтверджує тезу відносно того, що політичні системи є
недовготривалими засобами для досягнення мети на поверхні
цивілізацій і доля кожної спільноти, об’єднаної лінгвістично та
духовно, залежить від виживання певних фундаментальних
ідей, навколо яких об'єднувалися безліч поколінь і які, таким
чином, символізують спадкоємність суспільства";
> по-друге, цивілізаційний суперетнічний світогляд базується на
відчутті спільності, а не лише на належності до єдиної держави,
найчастіше навіть не на наявності спільних релігійних вірувань.
Таким чином, перший етап розвитку теорії цивілізацій охоплює
період з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. і був часом
формування та розвитку насамперед лінійно-стадіальних теорій у рі­
зних їх варіантах.
Найвідомішими представниками цього етапу є Ф. Вольтер,
А. Фергюссон, А. Тюрго, М. Кондорсе, О. Конт, Ф. Гізо, Г. Гегель. Ліне­
арно-стадіальна цівіліографія активно використовувала ідеї прогресу,
пов'язані з історичним оптимізмом буржуазної ідеології.
Другий період розвитку теорії цивілізацій (з другої половини
XIX ст.) пов'язаний з розвитком циклічних концепцій, виокремленням
локальних цивілізацій як самостійних систем. На зміну монологічному
дискурсу першої половини XIX ст. приходить діалогічний.
На третьому етапі, у XX ст., були створені головні концепції, зок­
рема М. Вебера, О. Шпенглера, А.Дж. Тойнбі та ін.
Сучасні цивілізаційні школи відрізняє широка палітра концепцій та
ідей, що є свідченням того, що теорія цивілізацій перебуває у стані ак­
тивного розвитку та творчого пошуку.

513
Частина 2. Глобальний розвиток

Т а б л и ц я 3. Російська цивілізаційна школа:

теорія культурно-історичних типів М. Данілевського

514
і Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій
і
Т а б л и ц я 4. Західні цивілізаційні теорії XX ст.:
світові культури О. Шпенглера

Деякі дослідники вважають Україну так званою розірваною краї­

ною. Розглядаючи лінії розлому між цивілізаціями, очевидно, що най­
важливішою лінією поділу в Європі є східний кордон західного хрис­
тиянства. І він пролягає за сучасними кордонами між Росією і Фін­
ляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розсікає Україну,
повертає на захід, відокремлює Трансільванію від іншої частини Ру­
мунії, а потім, проходячи Югославією, майже точно збігається з ліні­
єю, яка відокремлює Хорватію і Словенію від інших частин Югославії.
Таким чином, Україна опинилася розірваною між двома цивілізація­
ми: слов'яно-православною і західною.
515
Частина 2. Глобальний розвиток

Щодо цивілізаційної належності України існує багато поглядів.

Єдиної думки немає, та й бути не може, оскільки Україна не здатна
на даний момент остаточно самоідентифікуватися. З погляду цивілі-
заційного фактору, Україна посідає унікальну позицію, вона є своєрі­
дним містком між Заходом та Сходом. З погляду глобального розподі­
лу сил, Україна також має унікальну позицію для того, щоб бути важ­
ливим гравцем у забезпеченні ефективної рівноваги сил у Євразії.
У XXI ст. історія залишила людству єдиний шлях. Він полягає в то­
му, щоб, з огляду на глобалізацію та модернізації, подолати вузькість
регіональних цивілізацій, побудувати сучасну за своєю природою ци­
вілізацію - цивілізацію глобальну. Це дозволить виявити елементи спі­
льності окремих локальних цивілізацій, спільно використовувати пе­
реваги окремих їх компонентів, з'ясувати витоки та попередити кон­
флікти між ними, налагодити діалог цивілізацій.
Т а б л и ц я 5. Західні цивілізаційні теорії XX ст.:
внесок А. Тойнбі в теорію локальних цивілізацій

516
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

Т а б л и ц я 6. Російська цивілізаційна школа:

теорія цивілізацій К. Леонтьева

К. Л е о н т ь е в (1 8 3 1 -1 8 9 1 )

Письменник, публіцист, Праці "Захід, Схід Як концептуальні засади

літературний критик,
відомий мислитель
консервативного напряму,
попередник євразійства
та слов'янство" (1886), дослідження
"Національна політика запропонував
як засіб всесвітньої універсальний закон
революції" триєдиного процесу
розвитку

Головні теоретичні висновки

Історія Російська державність Ідея Дослідження

складається зі заснована на протистояння тенденцій і
зміни культурно - концепції візантизму Заходу та Сходу загальних
історичних типів на чолі з Росією закономірностей
життя державних
Панславізм є організмів
Життя людини Візантійське загрозою для
вимірюється православ'я російської І етап - початок
роками державності розвитку держави,
Візантійське коли найсильніше
Цикл існування самодержавство Євразійська ідея проявляється
держав 1200 - особливою аристократична
років цивілізацією тенденція
Візантійські стане не
звичаї слов'янський II етап - середина
Геологічні епохи життя держави,
світ, а Схід під
вимірюються коли найсильніше
егідою Росії
тисячоліттями проявляється
тенденція до
Можливість одноосібної влади
прогнозування
III етап - "старіння
циклів розвитку
та смерть", коли
домінують егалітарні
або ліберальні
тенденції

517
Частина 2. Глобальний розвиток

Т а б л и ц я 7. Російська цивілізаційна школа: евразійство

Т а б л и ц я 8. Американська цивілізаційна школа: С. Хантінгтон

Хантінгтон (р.н. 1923)

Американський політолог, "Зіткнення цивілізацій", Розробляє порівняльну

директор Інституту "Зіткнення цивілізацій політологію, військово-
політичних досліджень у та переділ світу" політичні проблеми,
Гарвардському теоретик
університеті інституціоналізму
Основні проблеми дослідження цивілізацій

Найбільш Цивілізація - це Головні ознаки Вияви зіткнення

значущі культурна спільність, західної цивілізації цивілізацій
конфлікти яка визначається
розгорта­ загальними Класична спадщина На мікрорівні -
тимуться між об'єктивними у боротьбі
цивілізаціями елементами і Західне
сусідніх груп
суб'єктивною християнство
уздовж
самоідентифікацією кордонів
Конфлікти між людей Європейські мови
цивілізації
цивілізаціями -
завершальна Західна Розділення духовної
стадія еволюції та світської влади На макрорівні -
Олов'яно-
глобальних у суперництві
православна Верховенство
конфліктів у держав,
сучасному світі закону що належать до
Конфуціанська
(китайська) різних
Соціальний
цивілізацій
Японська плюралізм та
цивільне суспільство
Ісламська
Представницькі
Латиноамериканська органи

Африканська Індивідуалізм

518
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

В основі багатьох теорій політичної модернізації лежить обґрунтуван­

ня загальної моделі глобального процесу розвитку цивілізації. Сутність
моделі полягає в описі
характеру та напрямів
переходу від традиційно­ 11.2. Модернізація як особлива
го до сучасного суспільс­ форма цивілізаційного процесу
тва внаслідок науково-
технічного прогресу, со-
ціально-структурних змін, перетворень нормативних і ціннісних систем.
Модернізація найчастіше розглядається як свідома настанова
держави на проведення якісних перетворень у суспільстві.
Сучасні дослідники по-різному розуміють сутність модернізації.
Деякі схильні розглядати модернізацію як "один з домінантних про­
цесів у суспільстві, кризу історичної свідомості". Ця криза проявля­
ється в тому, що "реформування суспільної системи супроводжується
постійною апеляцією до іноземних зразків при ігноруванні загального
історичного досвіду".
У найзагальнішому визначенні, модернізація є процесом переходу
від традиційного суспільства (аграрного, з патріархальною культурою
і жорстко закріпленою соціальною ієрархією) до індустріального, за­
снованого на машинному виробництві і раціональному управлінні су­
спільними процесами з опорою на закони. Під модернізацією розумі­
ється сукупність процесів індустріалізації, секуляризації, урбанізації,
становлення системи загальної освіти, представницької політичної
влади, посилення просторової і соціальної мобільності тощо, що при­
зводить до формування сучасного відкритого суспільства на протива­
гу традиційному закритому.
Щодо питання суті модернізації в науці існують різні думки. Аме­
риканський політолог С. Хантінгтон та ізраїльтянин Ш. Ейзенштадт
вважають головним змістом процесу модернізації зміну соціальних
інститутів, стимулюючих зміни, що відбуваються в суспільстві (дер­
жава, політичні партії, громадські асоціації, ЗМІ тощо). Американські
політологи С. Верба і А. Пай виокремлюють зміну психології суспільс­
тва і сприйняття ним нової системи цінностей. У. Мур та А. Екстайн
виводять на перший план індустріалізацію суспільства, Р. Гріффіт -
реформи в сільському господарстві. Американський дослідник
Е. Роджерс вважав, що модернізація є процесом зміни індивідуумами
традиційного способу життя на складніший, технологічно розвинені-
ший. К. Блек розглядав модернізацію як пристосування традиційних
інституцій до нових функцій, поява яких обумовлюється безпрецеде­
нтним зростанням людських знань, що дозволяє контролювати ото­
чення й процеси наукової революції. С. Ліпсет піддає науковому ана­
519
Частина 2. Глобальний розвиток

лізу передусім принципові зміни в культурі суспільства. У. Ростоу

вважав, що модернізація базується на спільності стадій економічного
зростання, через які проходять усі країни.
Ян Келлер зазначає, що класики соціологічної думки будували свої
концепції модернізації на різниці між доіндустріальним порядком і
сучасними умовами. Пізніше, у другій половині XX ст., соціологія
продовжила лінію розвитку і додала нову фазу, - постіндустріального
(або інформаційного) суспільства.
Аналізуючи питання відносно співвідношення між глобалізацією та
модернізацією, потрібно підкреслити, що якщо розглядати глобаліза­
цію як процес, який розпочався нещодавно, то можна прийти до ви­
сновку, що модернізація передує глобалізації, є її спонукою.
У той же час висловлюється думка, що глобалізація і модернізація -
це процеси соціальної трансформації, при цьому глобалізація - це
всесвітній процес соціальної трансформації, а модернізація незахід-
них країн - це локальний процес соціальної трансформації.
Упродовж п'ятисот років головною тенденцією світового розвитку
був прогрес, який у більшості країн проходив у формі модернізації.
Це був виклик Заходу решті світу, її відповідь - модернізація незахід-
них країн.
Оскільки класична наздоганяюча модернізація зараз уже є нездій­
сненою, адже Захід сам перебуває у процесі трансформації, незахідні
країни здійснюють зміни власним шляхом, модернізація перестає бу­
ти провідним процесом соціальної трансформації на всесвітньому рі­
вні. Її місце, як вважає частина дослідників, зайняла глобалізація.
Глобалізація стала провідним процесом соціальної трансформації, а
модернізація окремих суспільств - її наслідком.
В умовах глобалізації з'являються нові некласичні теорії модернізації:
> постмодерністська теорія розвитку (модернізація на підставі
власної ідентичності). Представником такого підходу є
С. Хантінгтон. У межах цієї теорії постмодернізація розгляда­
ється як перехід традиційного суспільства в постсучасне шля­
хом об'єднання їх рис (традицій та інновацій).
> транзитологія, яка виходить з того, що класичну модернізацію
складно здійснити, тому потрібно розв'язати лише головні за­
вдання - досягнення двох головних параметрів модернізації -
демократизації та ринкових відносин).
> теорія сталого розвитку - загроза всесвітньої катастрофи ви­
магає визнати успішним лише розвиток, який зменшує її.
> теорія макдональдизації, або спрощеної модернізації. Під моде­
рнізацією розуміється вестернізація, тобто розповсюдження
західної моделі розвитку на решту регіонів світу. Використову­
520
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

ється термін модерн у розумінні індустріальної сучасності, від­

носно стійкого набору комплексних соціокультурних і техніко-
економічних особливостей сучасних індустріальних суспільств.
Критики цієї теорії зауважують, що у процесі глобалізації не
завжди розповсюджуються саме західні цивілізаційно-
культурні цінності. У цьому плані вельми характерним є зрос­
тання зацікавленості Заходу до східних релігій та культури.
> національні моделі модернізації, які виходять з того, що наздо­
ганяюча модель не працює внаслідок змін Заходу, тому пропо­
нуються власні моделі (азіатські моделі, корейська модель).
Етапи розвитку теорії політичної модернізації:
Перший етап - 50-60-ті pp. XX ст. Модернізація розглядалася пере­
дусім як вестернізація, тобто механічне копіювання західного досвіду.
Її базовими засадами були:
> ідея однолінійного поступу (деякі країни відстають від інших,
але загалом усі вони прямують одним шляхом модернізації -
"ідентичність завдань");
> політична модернізація є демократизацією країн третього сві­
ту за західним зразком;
> політична модернізація країн третього світу є наслідком акти­
вної співпраці з провідними країнами Заходу;
> уява про невід'ємність модернізації від культури модерніті.
Між ними подеколи ставлять знак рівності. Так, згідно з поглядами
відомого теоретика модернізації Ш. Айзенштадта (Ізраїль), її (модерні­
зацію або модерніті) слід розглядати як особливий тип цивілізації, що
зародився в Європі й поширюється після Другої світової війни у своїх
політичних, економічних, ідеологічних аспектах майже на цілий світ.
Історичне коріння культурологічного комплексу модерніті - в анти­
чності, у добі Ренесансу та Просвітництва (Леонардо да Вінчі, Галілео
Галілей, Френсіс Бекон, Рене Декарт та ін.), але склався він лише у
XIX ст. (Шарль Бодлер, Чарльз Дарвін, Герберт Спенсер тощо), і дійш­
ла до сучасності із суттєвими трансформаціями.
Культурі модерніті притаманні ідеї особистої свободи, індивідуаліз­
му, здатності людини до постійних змін, мобільності в усіх сферах
своєї життєдіяльності, удосконалення світу за допомогою Розуму, тя­
жіння до європейського раціоналізму та сцієнтизму (від лат. знання,
наука), ставлення до природи як до об'єкта власних зусиль і знань.
Концепції модернізації розрізняють як за хронологічною періодиза­
цією, так і за змістовою специфікою.
Як уже зазначалося, американський дослідник Е. Роджерс вважав,
що модернізація є процесом зміни індивідуумами традиційного спо­
собу життя на складніший, технологічно розвиненіший. К. Блек роз­
521
Частина 2. Глобальний розвиток

глядав модернізацію як пристосування традиційних інституцій до

нових функцій, поява яких обумовлюється безпрецедентним зростан­
ням людських знань, що дозволяє контролювати оточення й процеси
наукової революції. Д. Лернер убачав у модернізації передусім секу-
лярну революцію, тобто звільнення від релігійного впливу. Б. Леві
вважав модернізацію за соціальну революцію, яка заходить так дале­
ко, як це можливо без руйнування самого суспільства. С. Ліпсет під­
дає науковому аналізу передусім принципові зміни в культурі суспіль­
ства. У. Ростоу вважав, що модернізація базується на спільності ста­
дій економічного зростання, через які проходять усі країни.
Отже, приходимо до висновку, що наявні різновиди модернізацій -
них теорій 50-60-х pp. XX ст. у концептуальному плані мають спільні
тези, серед яких головною є універсальність процесу модернізації.
Слово універсальність тут має значення різноплановості, багатофун-
кціональності, всеосяжності (а не тотожності чи схожості, як найчас­
тіше тлумачиться це поняття вченими країн третього світу).
Універсальність модернізації базується:
> на культурі модерніті;
> на соціологічній теорії Т. Парсонса, що розглядає еволюцію су­
спільства як перехід від примітивного та архаїчного стану до
складного й узгодженого системного;
> на спільності стадій економічного зростання, через які прохо­
дять усі країни (У. Ростоу). У. Ростоу виділяє такі етапи моде­
рнізації:
• доіндустріальний - XVI-XVII ст. (перехід від індустріально -
аграрного й ремісничого до суспільного мануфактурного
виробництва);
• ранньоіндустріальний (перехід від мануфактурного до ма­
шинного виробництва);
• пізньоіндустріальний (США проходять цю стадію у 1914-
1929 pp., Західна Європа - у 1930-1950-х pp., Японія - у
1950-1960-х pp.)
• постіндустріальний (провідну роль мають теоретичні знання).
Перший етап розпочався у XVI-XVII ст. у країнах Західної Європи
як реакція на кризу попереднього розвитку. Це був доіндустріальний
етап модернізації, що позначився змінами у суспільній свідомості,
спрямованими на пошук шляхів виходу із кризи та зародженням
соціальної сили, здатної зруйнувати стару систему та втілити нові
ідеї. Здійснився перехід від індивідуально-аграрного й ремісничого
виробництва до суспільного з виникненням різних форм відчуження
(людей один від одного, від власності на засоби виробництва, від
процесу праці тощо).
522
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

Другий, раньоіндустріальньний етап, охоплював перехід від ма­

нуфактурного до машинного виробництва.
Третій, пізньоіндустріальний, етап модернізації позначений прин­
циповими змінами у процесі праці на основі наукової, інженерної ор­
ганізації, характеризується:
> виникненням конвеєрного виробництва, орієнтованого на ма­
совий випуск стандартної продукції;
> зростанням особистого споживання;
> збільшеними масштабами людського спілкування;
> поглибленням міжнародного поділу праці завдяки новим засо­
бам зв'язку та сполучення;
> подоланням одних форм відчуження людини (від засобів існу­
вання, соціальних гарантій, освіти, культури) й появою нових
його форм (формалізація стосунків між людьми, стандартиза­
ція предметів споживання, способу життя тощо).
Четвертий, постіндустріальний, етап модернізації або постмоде-
рнізація, за Д. Беллом відзначається провідною роллю теоретичного
знання як стрижня, навколо якого розбудовуються нові технології,
економічне зростання й нова стратегія суспільства. У цьому аспекті
виразніше постають певні риси даного етапу модернізації:
> революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей
європейської, західної цивілізації - від прагнення матеріаль­
них благ до праці як засобу реалізації своїх здібностей;
> виникнення двосекторної економіки, яка містить виробницт­
во матеріальних благ, послуг при формуванні ринкових відно­
син та "виробництво людини", що дедалі активніше впливає
на динамізм економіки та конкурентоспроможність країни у
світі. В історичній перспективі це суспільство - постекономіч-
не, оскільки в ньому долається панування економіки над лю­
дьми і пріоритет здобуває нагромадження людського капіталу,
здатного до самореалізації;
> індивідуалізація процесу праці, формування нової якості ро­
бочої сили для "мікроелектронної революції";
> зрушення людського буття у бік культури, освіти, науки, що є
не альтруїзмом, а звичайним прагматизмом, адже лише куль­
турна й духовно багата людина здатна до високоякісної праці
у нових умовах постіндустріальної цивілізації;
> зміна старих соціальних конфліктів іншими, зумовленими як
зовнішніми проблемами (напр.,, конфлікт між різними куль­
турами, цивілізаціями), так і внутрішніми (напр., конфлікт
між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспі­
льства, яка не встигає пристосуватися до цих цінностей);
523
Частина 2. Глобальний розвиток

> принципове кориіування способу створення суспільного багатс­

тва, який у постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інфор­
маційних технологіях, тобто на використанні розумових здібнос­
тей людини, а не її фізичної сили; виникнення нової, символіч­
ної форми капіталу - знання; одиницею обміну стають не мета­
леві або паперові гроші, а інформація (кредитні картки, елект­
ронні гроші); трансформується саме розуміння праці;
> праця залишається економічним поняттям, але поступово зни­
кає із соціальної сфери і не визначає більше соціальний статус.
Американський учений Ф. Блок визначає постіндустріальне суспі­
льство як історичний період, що починається тоді, коли поняття інду­
стріального суспільства перестає бути адекватним поясненням соціа­
льних змін. Він базується:
> на ідентичності завдань, які мають бути розв'язані у конк­
ретних сферах (напр., в економіці - розвиток і застосування
прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знан­
ні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розви­
ток ринків товарів, грошей і праці; поява й розширення вто­
ринного (індустрія, торгівля) і третинного (послуги) секторів
господарства, скорочення частки аграрного виробництва за
умови його вдосконалення; поєднання галузей, що випуска­
ють засоби виробництва та предмети споживання тощо);
> на раціональності соціальної дії.
Універсалізм, що є істотною рисою як теорії, так і політики модерні­
зації, водночас спричинив до розбіжностей серед цих теорій. Розмежу­
вання відбувається у двох напрямах: критики модернізації та пошуку
її нових моделей.
Другий етап розвитку теорії політичної модернізації - із 70-х pp.
XX ст. Відоміші вони як теорії постмодернізації. їх відрізняє синтез
універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованості на незалеж­
ність від жорсткого нав'язування суспільству "цінностей на замовлен­
ня" - духовних, технологічних тощо). Вони ґрунтуються на досягнен­
нях світової суспільної думки та національних культурних традиціях,
на засадах як раціональних, так і волюнтаристських (вірі людей у
власні сили й можливості). По-новому бачиться зв'язок між модерні­
зацією та розвитком; досліджуються політичні процеси з урахуванням
специфічних історичних і національних умов.
У межах другого етапу можна відокремити два головні напрями.
Перший, ліберальний (О. Тоффлер, 3. Бжезинський, Г. Алмонд, А. Пай
та ін.), для представників якого головним критерієм політичної моде­
рнізації є ступінь залучення населення до впливу на характер і дина­
міку модернізації; наявність конкуренції політичних еліт; забезпечен­
524
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

ня взаємної безпеки конкуруючих політичних угруповань; наявність

міцної виконавчої влади, що залежить від демократичних інститутів.
Другий, консервативний або радикальний напрям (С. Хантінгтон,
А. Турен, Ж. Фурастьє та ін.), прихильники якого за головне вважають
забезпечення політичного ладу за допомогою централізованих інсти­
тутів, а модернізованість політичних інститутів пов'язують не з рів­
нем їхньої демократизації, а з міцністю та організованістю. Автори­
тарність політичної влади для них є необхідною умовою модернізації.
Для цього потрібна компетентність політичних лідерів, розрізнення
етапів модернізації, кожен з яких має конкретні цілі та пріоритети.
Основними засадами критиків теорії модернізації є тези про те, що
модернізація веде до знищення національної культури; гальмує ство­
рення національно-специфічних суспільних цінностей, методів, сти­
лю; вона безпосередньо торкається меншості населення, а для решти
- економічне зростання, підприємництво, індустріальне виробництво,
модерністська культура є далекою.
Розрізняють такі типи модернізації:
> первинна (Західна Європа, США, Канада) охоплює епоху пер­
шої промислової революції, руйнування традиційних спадко­
ємних привілеїв і проголошення рівних громадянських прав,
демократизацію суспільства;
> вторинна, головним фактором якої є соціокультурні контакти
країн, що відстають у своєму розвитку, з уже наявними
центрами індустріальної культури.
За характером модернізації розрізняють органічні та неорганічні
модернізації.
Органічна модернізація відзначається спадковістю соціального роз­
витку, природністю, самостійною ініціативністю виходу з надр старо­
го суспільства з метою подолання існуючої там кризи, безперервністю
реформаторського процесу (що не виключає певних зворотних від­
ступів) та його здійсненням як "знизу", так і "згори" за допомогою
держави і права. Такий характер модернізації притаманний, зокре­
ма, країнам Західної Європи та Північної Америки.
Неорганічна модернізація також починається під впливом комплексу
чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути дедалі гостріша
конкуренція на світових ринках, утрата старих ринків збуту, можли­
вість військового втручання, загроза цілковитої економічної залежності
від інших країн, вплив позитивного прикладу країн, що модернізують­
ся. Неорганічним модернізаціям притаманні злиття модерніті та тра­
дицій (передусім таких, як патріотизм, віра у себе та власне майбутнє);
"колективна мобілізація" для осучаснення суспільства; невідповідність
одне одному темпів змін у різних сферах тощо.
525
Частина 2. Глобальний розвиток

Неорганічні модернізації поділяють на прискорені, спонтанні, такі,

що наздоганяють, запізнюються, повторюються, випереджають. Про­
цес і наслідки цих модернізацій залежать від поставлених цілей і сус­
пільних сил, що їх здійснюють. Подолати проблеми неорганічних мо­
дифікацій модернізації, використавши їхній позитивний соціальний
потенціал, вдається суспільствам, які тяжіють до випереджувальної
моделі (напр., Японія, нові індустріальні країни "азіатські тигри"). Тут
послідовно реалізують і чітко відмежовують модернізаційні процеси
від простого розвитку, властивого усім без винятку суспільствам. Ви­
переджувальна модель зорієнтована на один, найвищий тип модерні­
зації - постіндустріальний.
Можна відокремити кілька моделей модернізації:
Перша модель (Велика Британія, континентальна Європа, США, Ав­
стралія, Канада) характеризується тривалістю, поступовістю, синхро­
нністю визрівання процесу перетворень усіх сфер суспільного життя.
Друга модель (Японія, Туреччина, Греція, Південна Корея, Тайвань,
деякі латиноамериканські держави) більше наближена до європейсь­
кого стандарту. Вона має такі визначальні риси, як тиск трансфор­
маційного досвіду інших країн, опанування прогресивних іноземних
"зразків", наявність "модернізації, що запозичує" на національному
ґрунті, проникнення модерніті в усі сфери суспільного життя через
канали освіти, нові стандарти споживання, упровадження західних
технологій, техніки, нових економічних відносин.
Третя модель (Колумбія, Венесуела, Перу, Індія, Пакистан) зазвичай
передбачає лише створення економічної інфраструктури, зорієнтова­
ної на первинну переробку сільськогосподарської продукції, видобуток
корисних копалин, що, з одного боку, змушує принципово ламати тра­
диції й усталені суспільні структури, а з іншого - консервує відсталість,
не сприяє поширенню модерніті. Для цієї моделі притаманний розви­
ток західним шляхом частини населення зі збереженням внутрішньої
традиційної структури для значної частини населення.
З моделями модернізації взаємопов'язані механізми її здійснення,
які залежать від обраних способів здійснення модернізації, серед
яких розрізняють:
> поступове нагромадженім необхідних передумов у певних
сферах суспільного життя, поєднання яких дає якісне транс­
формаційне зрушення;
> соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн (запо­
зичена модернізація);
> тиск, ,нав'язування традиційному суспільству досвіду модерні­
ті (імітаційна модернізація).

526
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

Французький учений А. Турен вводить ще два важливих терміни (і

відповідні явища) - антимодернізація та контрмодернізація. Перший
термін означає відкриту протидію модернізації. Антимодернізація, на
думку вченого, - це зведення процесу розвитку країни лише до відро­
дження її цивілізаційної, культурної та історичної специфічності.
Цього прагнуть, як він вважає, певні правлячі групи й люмпен-
інтелігенція, понад усе занепокоєні збереженням (здобуттям) своїх
привілеїв, влади, соціального статусу.
Контрмодернізація є альтернативним варіантом соціальних пере­
творень відповідно не до західного, апробованого зразка, а іншого
особистого шляху, який передбачає форсований суспільний розвиток
винятково за ініціативою "згори", за колосальної централізації влади,
пріоритету соціальної системи, а не людини (напр., країни Східної
Європи у 50-ті pp. XX ст.).
Вибір шляхів модернізації та культурно-цивілізаційні блоки. Щодо
країн третього світу сталим було використання дещо спрощеного ви­
значення модернізації. Модернізація розглядалася як процес відтво­
рення змін у соціальній, економічній і політичній системах, що відбу­
лися у Західній Європі і Північній Америці у XVI-XIX ст. і зрештою
розповсюдилися на інші європейські країни, а у ХІХ-ХХ ст. - на пів­
денноамериканський, азіатський та африканський континенти.
Лише Японія розпочала модернізацію наприкінці XIX - на початку
XX ст. Усе ж вона наздогнала Захід тільки після Другої світової війни.
Азії та Африці притаманний наздоганяючий тип модернізації.
Вибір шляхів розвитку залежить від культурно-цивілізаційних тра­
дицій. Можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:
> китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея,
Тайвань, Гонконг);
> індо-буддистсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-
Східна Азія);
> арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).
Після набуття незалежності перед країнами постало питання вибо­
ру шляхів розвитку: контрмодернізація або єврокапіталістичний шлях
тієї чи іншої конкретної модифікації залежно від метрополії.
Відмінності культурно-цивілізаційних традицій доцільно розгляда­
ти за такими параметрами:
> Генеральна настанова. Для китайсько-конфуціанського блоку
це акцент на соціальну етику та адміністративно регламентовану по­
ведінку, ідеї добробуту, рівноправ'я.
Індо-будцистсько-мусульманському блоку притаманний акцент на ре­
лігійно детерміновану індивідуальну поведінку людей. Матеріальний до­
бробут, соціальна гармонія та рівноправ'я людей цінності не мають.
527
Частина 2. Глобальний розвиток

Д ля арабо-мусульманського блоку характерним є акцент на релі­

гійно детерміновану соціальну поведінку, турбота про добробут соці­
уму (умми), соціальне страхування (закят).
> Відносини до людини та суспільства, взаємовідносини людей.
Для китайсько-конфуціанського блоку статус соціуму вищий
за статус людини, але за кожним визнається право на само­
вдосконалення .
Індо-буддистсько-мусульманський блок регламентує взаємовідно­
сини нормами громади (касти).
В арабо-мусульманському блоку соціум домінує над людиною, сфера
взаємовідносин регламентована, тому простір для самореалізації не­
значний.
> Відносини до власності та влади. У китайсько-конфуціансь-
кому блоку держава міцна, є умови для виявлення енергії та
ініціативи, висока культура праці та самовдосконалення.
В індо-буддистсько-мусульманському держава не є всесильною, та
й приватна власність не має авторитету.
Для арабо-мусульманського блоку держава всесильна, приватна
власність визнається, але регламентується.
У західній цивілізації головне значення має успіх індивіда-власника.
До неї в цьому плані ближче китайсько-конфуціанський блок.
На підставі цього можна відокремити такі спільні риси східних ци­
вілізацій, які відрізняють їх від цивілізації західної.
> домінування цінностей духовно-релігійних;
> абсолютний авторитет влади та її право контролювати власника.
Аналіз основних концепцій взаємодії західної та незахідних цивілі­
зацій у процесі модернізації дозволяє узагальнити їх так:
> симбіоз (мінімальна взаємодія, за якої підтримується відносно
незалежне існування традицій та сучасності у взаємно ізольо­
ваних сферах). Як приклад можна навести спроби поєднання
західної технології та східної моралі: Захід - носій науково-
технічних засад, Схід - морально-гуманітарних;
> конфліктна взаємодія, модернізація проти традиційності
(критика західної цивілізації, зокрема М. Ганді, захист само­
бутності незахідних суспільств);
> синтез (взаємопристосування) модернізації із Заходу та са­
мобутності Сходу. За приклад можна навести концепції наці­
онального соціалізму.
З погляду культурно-цивілізаційного підходу в дослідженні глобалі-
заційних процесів і міжнародних відносин виокремлюються такі ос­
новні напрями:

528
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

>західний або євроатлантичний, представлений, насамперед аме­

риканською або європейською школами, які переважно ґрунтуються
на неолібералізмі, а глобалізація розглядається переважно як позити­
вне явище;
> євразійський, у межах якого відношення до глобалізації супереч­
ливе, від її визнання до повного неприйняття;
>східний, для якого характерні погляди, що поєднують позитивне
відношення до глобалізації та критику явищ і подій, які можуть піді­
рвати традиційний спосіб життя;
> ісламський, у межах якого глобалізацію розглядають як джерело
загрози власним цінностям, переконанням і навіть незалежності.

У сучасних умовах важливого значення набуває проблема взаємодії

цивілізацій та характеру її впливу на міжнародні відносини, виявлення
потенції і перспектив по­
зитивного діалогу куль­
тур та цивілізацій, 11.3. Стратегії та моделі
встановлення механізмів глобальних взаємодій
стійкої взаємодії між ци­
вілізаціями як основи для
регуляції міжнародних відносин і плідного розвитку.
Міжцивілізаційні відносини (Cross-Civilizational Sphere) - це ареал
постійної і стійкої взаємодії цивілізацій у певних територіальних ме­
жах і у визначені періоди часу.
Різноманітні процеси, пов'язані з дихотомією єдності та плюралізму
цивілізацій і культур складають соціальне середовище, яке здійснює істо­
тний, постійний вплив на еволюцію та характер міжнародних відносин.
Відмінності між окремими цивілізаціями, які відображаються на
відмінностях їх зовнішньополітичного курсу, передбачають не лише їх
порівняння - компаративний аналіз, але і з'ясування причин та вито­
ків цих відмінностей.і
Для цивілізаційного підходу характерна наявність кількох пара­
дигм взаємодії цивілізацій, які можна узагальнити як:
> самобутність, неможливість конвергенції;
> тимчасовий характер різниці між цивілізаціями.
Моделі глобальних взаємодій традиційно зводяться до кількох голо­
вних конструкцій:
> зіткнення цивілізацій,
> діалог і партнерство між цивілізаціями,
> розчинення цивілізацій у глобальному суспільстві.

529
Частина 2. Глобальний розвиток

Таким чином, можна виокремити такі рівні взаємовідносин:

> у межах єдиної цивілізації між її окремими частинами,
> між різними цивілізаціями.
Відносини між цивілізаціями пройшли кілька етапів. На першому
етапі, приблизно упродовж 3 тис. років після виникнення цивіліза­
цій, контакти між ними, за деякими винятками, або не існували, або
мали обмежений характер. Основними виявами цих контактів були
обмін/торгівля і війни та конфлікти. Цивілізації були розподілені про­
стором і часом.
На другому етапі почала формуватися особлива західна цивіліза­
ція. Вона активно засвоювала здобутки інших цивілізацій. Із XVI ст.
починається широкий, поступовий і цілеспрямований вплив Заходу
на всі інші цивілізації, джерелом якого стали його технічні переваги.
Іде процес формування євроцентриського світу.
На третьому, сучасному етапі висловлюються різні погляди на
проблеми взаємодії цивілізацій. Можливі майбутні конфлікти між ци­
вілізаціями розглядаються як завершальна фаза еволюції глобальних
конфліктів у сучасному світі.
Упродовж майже двох століть після Вестфальського миру в захід­
ному ареалі конфлікти відбувалися головним чином між государями -
королями, імператорами, абсолютними та конституційними монар­
хами. Починаючи з Великої Французької революції, головні конфлікти
відбуваються не так між правителями, як між націями.
Унаслідок Першої світової війни та російської революції на зміну
конфліктам націй приходить конфлікт ідеологій. Міжнародна систе­
ма набуває більш гетерогенного характеру. Сторонами такого конфлі­
кту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, потім -
комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конф­
лікт знайшов відображення в боротьбі двох наддержав, жодна з яких
не була державою-нацією в класичному розумінні цього терміна. їх
самоідентифікація формувалася в ідеологічних категоріях.
Із закінченням холодної війни на перший план висуваються цивілі-
заційні розбіжності. Як пише С. Хантінгтон, "якщо говорити про нову
світову політику, що формується, то на локальному рівні - це політика
етнічності, а на глобальному - це політика цивілізацій. І вперше за
світову історію глобальна політика є насправді багатоцивілізаційною".
У цьому контексті важливого значення набуває висунута в 1998 р.
ініціатива Ісламської Республіки Іран, делегація якої виступила на Ге­
неральній Асамблеї ООН з пропозицією про внесення до порядку ден­
ного ГА ООН нового пункту - діалог між цивілізаціями. Ця ініціатива
знайшла підтримку серед держав - членів ООН.

530
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

4 листопада 1998 р. ухвалено Резолюцію ГА ООН 53/22, згідно з

якою 2001 р. оголошено Роком діалогу між цивілізаціями під егідою
ООН. У резолюції запропоновано всім урядам Організації, ЮНЕСКО й
іншим відповідним міжнародним і неурядовим організаціям розроб­
ляти і здійснювати відповідні культурні, освітні й соціальні програми
з метою реалізації концепції діалогу між цивілізаціями, у тому числі
шляхом організації конференцій і семінарів, поширення інформації
та навчальних матеріалів. Для виконання цієї резолюції 9 грудня 1998
р. під егідою Президента Ірану був створений Міжнародний центр ді­
алогу між цивілізаціями. Основною метою центру є поглиблений ана­
ліз концепції діалоіу між цивілізаціями з погляду філософії, теології,
науки, літератури та мистецтва, а також координація діяльності різ­
них урядових установ, спрямованих на її виконання.
У листопаді 1998 р. у Греції було проведено зустрічі представників
Єгипту, Греції, Ірану та Італії, під час яких відбулася дискусія на тему
"Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". За під­
сумками роботи Афінської групи було підписано декларацію "Спад­
щина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". Особливо під­
креслювалося, що ця тема не обмежується лише чотирма сторонами,
які підписали Декларацію, а охоплює всі давні та сучасні цивілізації.
У квітні 1999 р. у Литві було проведено Міжнародну конференцію з
питань діалогу між цивілізаціями. Метою конференції було зібрати
глав держав, видатних учених у сфері цивілізаційної компаративіс­
тики і діячів мистецтв з різних континентів для обговорення питань у
контексті контактів між цивілізаціями у сучасному світі, обміну дум­
ками щодо існуючого стану відносин між ними, а також пошуку оп­
тимальніших шляхів для підвищення рівня взаєморозуміння між різ­
ними цивілізаціями. Під час конференції було звернено увагу на такі
основні напрями розвитку діалогу між цивілізаціями:
> взаємна поінформованість і взаємодія (питання щодо зміц­
нення довіри у продуктивному зв'язку між різноманітними
ланками цивілізацій, роль взаємної поінформованості та взає­
модії між людьми у XXI ст.);
> глобалізація і розмаїття культур (вивчення та оцінка впливу
глобалізації на цивілізаційні процеси взаємодії між людьми,
самоусвідомлення і спілкування);
> ідентичність та спільні цінності (аналіз позитивних і негатив­
них аспектів феномена взаємопроникнення різноманітних ку­
льтур на прикладі досвіду двох географічне близьких і водно­
час відмінних культур);

531
Частина 2. Глобальний розвиток

> торгівля, науковий і культурний обмін (сучасна роль торгівлі в

контактах між народами, зокрема сприяння науковому і куль­
турному обміну);
> несхожість (вивчення причин і шляхів демонізадії інших культур
та цивілізацій; аналіз ксенофобії, расизму й антисемітизму);
> концепції цивілізацій XXI ст. (вивчення існуючих концепцій
цивілізацій, перспектив їх порівняльного аналізу).
Делегація України активно підтримала ініціативу Ірану щодо роз­
витку діалогу між цивілізаціями. Виступаючи, зокрема, на міжнарод­
ній конференції "Діалог між цивілізаціями" у Вільнюсі 22-24 квітня
2001 p., Президент України А. Кучма зазначив, що проголошення Ге­
неральною Асамблеєю ООН 2001 р. Міжнародним роком діалоіу між
цивілізаціями стало важливим кроком на шляху перетворення пооди­
ноких дій на планомірний, безупинний процес, який став би наслід­
ком наших спільних зусиль у справі досягнення стабільного розвитку
та зміцнення миру і безпеки на Землі". Президентом також було під­
креслено важливу роль процесу глобалізації, який охоплює досить
широкий діапазон життя суспільств і набуває дедалі динамічнішого
характеру. І найважливішим є те, що одна окрема нація чи навіть
цивілізація не може запропонувати універсальні шляхи розв'язати
глобальних проблем сучасності.
У травні 1999 р. у Тегерані відбувся Ісламський симпозіум з пи­
тань діалогу між цивілізаціями, на якому було ухвалено Тегеранську
декларацію про діалог між цивілізаціями. Зазначене питання було
розглянуте і під час проведення 26 травня 1999 р. 54 сесії Генераль­
ної Асамблеї ООН.
На початку травня 1999 р. Постійним представництвом Ірану при
ООН спільно з державним управлінням Колумбійського університету
було проведено в Центральних установах ООН групову дискусію "Діа­
лог між цивілізаціями: нова парадигма". Під час обговорення розгля­
нуто питання релігійного аспекту у процесі розвитку діалогу між ци­
вілізаціями. Особливу увагу було приділено ролі ООН та індивідуума в
зазначеному процесі. Також у 1999 р. за ініціативою ЮНЕСКО та де­
легації Ірану в Нью-Йорку напередодні Саміту Тисячоліття ООН було
проведено нараду за "круглим столом", присвячену підготовці діалоіу
між цивілізаціями. У Резолюції 55/23, ухваленій Генеральною Асамб­
лею на 55-й сесії, зокрема, зазначалося, що скликання "круглого столу"
сприяло розвитку діалоіу між цивілізаціями.
Слід звернути особливу увагу на участь України в розбудові процесу
діалоіу між цивілізаціями. У ході пленарного засідання 55-ї сесії ГА ООН
представник України, виступаючи від імені групи ГУУАМ, привітав зу­
силля делегації Ірану та підтримав пропозицію стосовного того, щоб та­
532
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

ка нарада проходила в одній із країн ГУУАМ, нагадавши про відповідну

ініціативу Президента Грузії Е. Шеварднадзе - провести її в Грузії.
Делегація України впродовж останніх сесій ГА ООН продовжувала
підтримувати ініціативи діалогу між цивілізаціями і щоразу при роз­
гляді цього питання була співавтором відповідної резолюції ГА ООН.
Згідно з резолюцією 55-ї сесії ГА ООН "Рік діалогу між цивілізація­
ми" було вирішено присвятити цьому питанню два дні пленарного за­
сідання під час 56-ї сесії ГА ООН та рекомендовано, щоб країни-
члени і спостерігачі взяли у них активну участь на якомога вищому
політичному рівні.
У резолюції 55/23 ГА ООН (2001) зазначалося, що визначення циві­
лізації не зводиться до окремих національних держав, а охоплює різ­
номанітні культури в межах однієї цивілізації, і досягнення цивілізацій
є колективною спадщиною людства - джерелом натхнення та прогресу
для всього людства. Було також звернено увагу на особливості кожної
цивілізації. У Декларації тисячоліття ООН від 8 вересня 2000 р. (резо­
люція 55/2) зазначається, що терпимість є однією із фундаментальних
цінностей, які мають суттєво важливе значення для міжнародних від­
носин у XXI ст., і має включати активне сприяння ідеям культури миру
і діалогу між цивілізаціями, який повинен базуватися на різноманітті
віросповідань, культур і мов. Глобалізація характеризується закріплен­
ням взаємозв'язку між культурами та цивілізаціями і саме проведення
діалогу між цивілізаціями під егідою ООН на початку XXI ст. надає
можливість підкреслити, що глобалізація є не лише економічним, фі­
нансовим і технологічним процесом, який може принести велику ко­
ристь, але і є гуманітарною проблемою, яка змушує визнати взаємоза­
лежність людства і його велике культурне різноманіття.
Заклик Генеральної Асамблеї ООН про проведення діалогу між
цивілізаціями викликав позитивні відгуки в усьому світі. На початку
нового тисячоліття було проведено низку семінарів, конференцій, на
яких активно обговорювалася зазначена тема. У різних країнах світу
проходило обговорення першого варіанту "Декларації глобальної ци­
вілізації". У 2001 р. в Австралії під керівництвом Організації просу­
вання глобальної цивілізації було проведено Першу всесвітню кон­
ференцію з глобальної цивілізації, на якій було прийнято "Деклара­
цію глобальної цивілізації".
Основною метою діалогу є перехід від теорії до практики. І якщо
дійсно можливо за допомогою діалогу визначити нову парадигму мі­
жнародних відносин, то цей перехід від теорії до практики може ста­
ти реальним.
Цивілізації не були і не будуть єдиними, незважаючи на доміную­
чий вплив процесів глобалізації. Гострота проблем, які постають пе­
533
Частина 2. Глобальний розвиток

ред людством, у тому числі і проблема взаємодії цивілізацій, підкрес­

лює необхідність їх раціонального розв'язання, сполучення різних си­
стем і цивілізацій, їх коеволюції. Шлях до стійкої прогресивної коево­
люції, розв'язання міжцивілізаційних конфліктів передбачає органі­
зацію глобального діалогу цивілізацій у вигляді ноосферної концепції
єдиної системно-цивілізаційної безпеки, по вертикалі - військової,
економічної, інформаційної тощо, по горизонталі - інтегруючої безпе­
ку всіх цивілізацій. Це дозволить виявити елементи спільності окре­
мих локальних цивілізацій, спільно використовувати переваги окре­
мих компонентів локальних цивілізацій, з'ясувати витоки та попере­
дити конфлікти між ними, налагодити діалог цивілізацій.

У зв'язку з фундаментальними зрушеннями, які відбуваються в су­

часному світі, посилюється увага до їх теоретичного осмислення. Фо­
рмування і розвиток по­
літологічних ідей в Укра­
11.4. Хронотопічне моделювання їні тісно пов’язані з по­
цивілізаційної динаміки України шуками визначення ці­
лей української держа­
ви, її місця у світовому
цивілізаційному просторі. Незавершеність її самоіндентифікації пояс­
нюється наявністю тривалих етапів у її історії, коли була відсутня
власна державність, належністю окремих частин території України до
різних геополітичних просторів (зокрема, середземноморського, за­
хідноєвропейського та євразійського).
У світі, що глобалізується, ідентичність, як певна сума індивідуаль­
них, соціокультурних, національних або цивілізаційних параметрів
стає основним дискурсом як науки, так і повсякденного життя. Про­
блема ідентичності у процесі глобалізації включає визначення свого
місця в транснаціональному економічному просторі, цивілізаційну,
культурну ідентичність. Розв'язуючи проблему самоідентифікації,
країни зазвичай відповідають на це питання в контексті своїх голо­
вних цінностей, їх відповідь обумовлюється як минулим, так і сього­
денням, релігією, мовою, історією, традиціями та суспільними інсти­
тутами. Люди приєднують себе до певної культурної, етнічної групи,
релігійних громад, націй або (у широкому розумінні) до цивілізацій.
Для того, щоб максимально об'єктивувати уяву про ідентифікацію
України, цю проблему доцільніше досліджувати за допомогою цивіліза-
ційної теоретико-методологічної парадигми, з якої слід виокремити пев­
ний набір наукових методологій і методів. їх застосування уможливлює
поглиблене розуміння особливо складних явищ і процесів на тлі постійно
534
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

зростаючої взаємозалежності. Саме складність і багатогранність про­

блеми зумовлює те, що її аналіз і визначення шляхів її розв'язання фор­
муються у межах кількох суспільних наук, тобто як наслідок досліджен­
ня тих чи інших її аспектів і складових. Відтак події і процеси за такого
підходу відіграють роль емпіричної основи дослідження явища.
Унікальність сучасної ситуації у світі полягає в тому, що прискоре­
на глобалізація багатьох процесів у планетарному масштабі супрово­
джується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіо­
нальних людських спільнот.
Домінуюча роль цивілізаційного типу ідентифікації викликає необ­
хідність визначення місця України в системі міжцивілізаційних від­
носин, у структурі цивілізаційного простору, дослідження української
ідентичності як продукту взаємодії цивілізацій. Це передбачає хроно-
топічне моделювання цивілізаційної динаміки України, що відобра­
жає єдність просторово-часового континуума.
Україна розглядається в ролі персоніфікації особливої цивілізацій­
ної системи. Констатуючи сам факт її існування, необхідно визначити
специфіку, динаміку й особливості цієї системи. В умовах наявності
тенденції до плюралістичного визначення власної ідентичності невір­
ним було б вважати це свідченням її відсутності.
З огляду на це особливого значення набуває проблема визначення
місця України у світових цивілізаційних процесах.
Сучасна наука має різні погляди на цивілізаційну ідентифікацію
України. Цілком погоджуючись з думкою, що в контексті проблеми
суб'єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домі­
нуючою історико-соціологічною категорією, яку за значенням можна
порівняти з домінуючою раніше концепцією нації, а мислення в наці­
ональних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізацій­
них, вважаємо помилковим надмірне роздрібнення цивілізацій за на­
ціональною ознакою, виокремлення, як пропонується деякими дослі­
дниками, української цивілізації. У цивілізаційному підході основна
увага має зміщуватися від держав на більші структури та процеси в
масштабах цивілізацій. В усіх цивілізаційних теоріях роль держави
так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від
цивілізаційної динаміки.
Такий підхід має певні аргументи на свою користь. По-перше, цивілі­
зації існують довго, є динамічними, еволюціонують, адаптуються, є най-
стійкішими з усіх людських асоціацій. Політичні системи є недовготри­
валими засобами для досягнення мети на поверхні цивілізацій і доля
кожної спільноти, об'єднаної лінгвістично та духовно, залежить у кінце­
вому випадку від виживання певних фундаментальних ідей, навколо
яких об'єднувалися безліч поколінь і які, таким чином, символізують
535
Частина 2. Глобальний розвиток

спадкоємність суспільства. Цивілізаційний суперетнічний світогляд ба­

зуються на відчутті спільності, а не лише на належності до єдиної дер­
жави, інколи навіть не на наявності спільних релігійних вірувань.
Звідси приходимо до висновку, що цивілізація ширша будь-якого
етносу і може утворюватися кількома етносами. Під цивілізацією в да­
ному контексті розуміється системна сукупність етнічних (національ­
них), культурно-історичних, територіальних (просторових) а також
економічних підвалин, найчастіше об'єднаних загальною приналежніс­
тю до єдиної релігійної конфесії. Це дає підстави розглядати українсь­
ку ідентичність як продукт взаємодії цивілізацій. Розв’язання проблеми
цивілізаційної ідентифікації України неможливе без дослідження взає­
модії з іншими цивілізаціями, характеру міжцивілізаційних взаємодій
на різних етапах історії України, спираючись на концепцію чотирьох
етапів української державності, тому що українська політична цивілі­
зація існувала лише в періоди повноцінної державності України.
У Європі завжди взаємодіяли народи, які належали до різних циві­
лізацій. Як державне утворення Україна в основі своїй ніколи не була
соціокультурно ідентичною і завжди відзначалася мозаїчністю з по­
гляду цивілізаційних характеристик.
З огляду на те, що суміжні цивілізації синхронізуються у своїй ди­
наміці, констатуємо: на етапі другого суперциклу - періоду зрілості
суспільства, епіцентрами якого стали Західна Європа та Північна
Америка, Київська Русь була важливою складовою середньовічної ци­
вілізації Європи. Для України історично цей суперцикл характеризу­
вався і спробами відновлення державності в період Української наці­
ональної революції 1648-1667 pp., втратою незалежності та входжен­
ням до складу різних держав (на етапі передіндустріальної цивіліза­
ції), спробою відновити незалежність після розпаду Російської імперії.
Після проголошення незалежності проблема ідентифікації України
серед інших цивілізацій світу набуває актуального значення завдяки
двом аспектам: внутрішньому - Україна стала незалежною і почала
проводити власну зовнішню політику та зовнішньому - змінам у си­
туації на міжнародній арені на межі тисячоліть.
Спроби знайти відповідь на питання відносно походження та дже­
рел української ідентичності здійснювались і здійснюються в історич­
ній, філософській та міжнародно-політичній науці. Фундаменталь­
ність цивілізаційної ідентифікації України пов'язана і базується на
всьому обсязі історичної пам’яті, неповторному шляху розвитку. У пе­
реліку культурно-історичних типів М. Данілевського виокремлюється
слов'янський, до якого він відносив й Україну як складову частину
Російської імперії, але не враховуючи, що деякі її території входили
на той час до складу інших держав, які він відносив до західного ти­
536
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

пу. А. Тойнбі нарахував сорок сім локальних цивілізацій трьох поко­

лінь, п'ять "живих" цивілізацій початку XX ст. - західну, православно-
християнську (куди від відносив й Україну), ісламську, індуїську, да­
лекосхідну, за основу класифікації взявши насамперед приналежність
до тієї чи іншої релігії.
Здобуття Україною незалежності збігається із формуванням нової
конфігурації цивілізацій. Думки дослідників відносно цивілізаційної
структури XXI ст. часто відрізняється. Висловлюється припущення
щодо формування цивілізацій п'ятого покоління (північноамерикан­
ська, західноєвропейська, японська, євразійська (російська), китай­
ська, індійська, латиноамериканська, мусульманська, буддистська,
африканська (на південь від Сахари), океанічна, східноєвропейська),
частина з яких ще перебуває на стадії становлення, а частина вже у
фазі кризи. Посилюється диференціація порівняно з цивілізаціями
четвертого покоління (напр., західна цивілізація поділяється на мате­
ринську - західноєвропейську, та північноамериканську). Східноєв­
ропейська цивілізація ще остаточно не сформувалася, дрейфує від
євразійської до західноєвропейської.
У цивілізаційному просторі XXI ст. зростає як значення цивіліза­
ційної спільності, так і міжцивілізаційних розбіжностей; посилюється
диференціація економічного та військово-політичного потенціалу
окремих локальних цивілізацій, нарощується потенціал партнерства
локальних цивілізацій, формується новий тип відносин між ними.
Сучасна Україна є наслідком складної взаємодії різнорідних цивіліза-
ційних пластів. Домінуючу роль у міжцивілізаційних взаємодіях грали
як західна, так і російська цивілізація. Саме вони стали визначальними
факторами становлення української культурно-історичної спільноти.
Місце зустрічі культур і цивілізацій має стати не ареною їхнього
"зіткнення", а сполучення і взаємодії. Визнання цього факту дозволяє
нам погодитися з думкою відносно характеру української ідентичнос­
ті, яка сформувалася внаслідок взаємодії європейських і неєвропей-
ських традицій, а цивілізаційний фундамент складається з кількох
якісно різнорідних частин, тому цивілізаційна конструкція є нестій­
кою. Саме по собі поєднання західних і східних начал характерне для
багатьох сучасних цивілізацій.
Розглянувши цивілізаційну ситуацію навколо України, можна зро­
бити висновок, що ключовим є визнання її поліетнічності та полікуль-
турності. Оскільки Україна не знаходиться в епіцентрі жодної із циві­
лізацій, то, відповідно, вона не може повністю належати до жодної з
них. Інша річ, що Україна розташована в напівпериферії східноєвро­
пейської (слов'яно-православної) цивілізації, у периферійній зоні захі­
дної (західноєвропейської) й у віддаленій зоні периферії ісламської
537
Частина 2. Глобальний розвиток

цивілізації. Логічно зробити висновок, що спорідненість із слов'яно-

православною та західною цивілізацією більша, ніж з ісламською, а
якщо взяти до уваги недалеке минуле і ступінь залежності від Росії, то
стає повністю зрозумілим, чому значна частина території України
тяжіє до російської цивілізації.
Приходимо до висновку, що застосування цивілізаційної парадиг­
ми дає Україні методологічну основу для пошуку поля рівноваги інте­
ресів у складному світі міжнародних відносин. Для України, як гео­
графічного центра Європи, через територію якої традиційно прохо­
дили трансконтинентальні торгові шляхи, зближення з ЄС вважається
пріоритетним напрямом її стратегії поступового входження до захід­
ної (західноєвропейської) цивілізації.
Метою розвитку відносин із кримськотатарським населенням як
перехідною зоною до ісламської цивілізації має стати розробка моделі
діалоіу із цією цивілізацією.
Суттєвою компонентою залишається розвиток відносин з Росією, з
якою її пов'язують спільні цивілізаційні парадигми.
Такі видатні російські вчені, як Н. Трубецькой, К. Леонтьев,
Н. Бердяев, Г. Фроловський, Г. Вернадський, П. Савицький Л. Гумі-
льов та інші розвивали ідеї євразійства. Російський дослідник україн­
ського походження Ю. Яковець вважає, що Україна разом з Росією та
Білоруссю утворює самостійну цивілізацію, яка має індивідуальні ри­
си як цивілізація локальна і родові риси як цивілізація західного типу
розвитку. їх об'єднує самобутність історичної долі, спільний економіч­
ний і культурний простір, менталітет, релігія та культура. У цьому
контексті не можемо не згадати і думку російського дослідника
Л. Медведка, який вважає, що Росія є прикладом тих синкретичних
цивілізацій, які узагальнили та систематизували риси культур різних
народів. На цьому шляху вона довела можливість народження нової
етно-цивілізаційної спільноти і подолання бар'єрів між расами, мова­
ми, релігіями та духовними світами.
Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності
домінанти - США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної
політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише
через системну інтеграцію континентальних і трансконтинентальних
державних угруповань. Іншими словами, жодна із країн сучасного
світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави,
не будучи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворен­
ня. Це стосується як України, так й інших європейських країн, Росії,
Китаю, держав ісламського світу.

538
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

З огляду на де особливого значення набуває проблема визначення

місця України у світових цивілізаційних процесах. На порозі XXI ст.
ситуація у світі зазнала стратегічних змін. Спостерігається тенденція
до визначення міжнародного статусу держав відповідно до рівня їх
економічного й інформаційно-технологічного розвитку, а також ступе­
ня доступу до енергетичних і стратегічних ресурсів. Разом з тим з боку
економічно відсталих або політично нестабільних держав фактор вій­
ськової могутності та володіння зброєю масового знищення продовжує
розглядатися як основний засіб впливу у міжнародних відносинах.
На межі тисячоліть геополітична ситуація у світі кардинально змі­
нилася. Розпався Радянський Союз, відбулися кардинальні зміни в
колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи,
закінчилася холодна війна.
На міжнародній арені з'явилася низка нових держав, які свого часу
входили в зону сухопутної могутності, серед них і незалежна держава -
Україна. За своїми геополітичними складовими (площею, населенням,
природними запасами) Україна відразу стала помітним державним
утворенням у світовому розкладі сил. Вона є європейською державою,
що зумовлене її історичним минулим, географічним становищем, на­
лежністю до культурних традицій західної цивілізації, демографічним
складом населення. В Україні розташований географічний центр Єв­
ропи. Її площа в сучасних кордонах становить 603,7 тис. км2. За цим
показником вона посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Ро­
сії. Україна займала шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Іта­
лії, Великої Британії та Франції) за кількістю населення.
Сучасне геополітичне становище України характеризують різно­
планові та суперечливі чинники. На даному етапі Україна є серед­
ньою за величиною і рівнем розвитку державою світу. Вона має у
своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родю­
чих чорноземних ґрунтів, могутній промисловий і науково-технічний
потенціал, розвинену інфраструктуру й водночас відчуває гостру по­
требу капіталомісткої структурної перебудови економіки, слабкість
експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розрив зовні­
шньоекономічних зв'язків. З одного боку Україна межує з Росією, з
якою її об'єднують спільність долі, багато в чому загальні стратегічні
інтереси й непокоїть непередбачуваність дій деяких сучасних росій­
ських політиків, їхні імперські амбіції; з іншого - Україна межує з ци­
вілізованою Європою з її традиціями парламентаризму, економічної
стабільності та традиційною байдужістю до стану нашої держави.
У новому статусі незалежної держави Україна мала визначити
стратегію свого політичного й економічного розвитку, пріоритети у

539
Частина 2. Глобальний розвиток

світі, з'ясувати, у чому полягають її реальні національні інтереси та

розробити стратегію й тактику їхньої реалізації. У теоретичному плані
це зумовлює необхідність визначення відповідного місця держави у
світовій глобальній політичній та економічній системах; у практично­
му - створення механізму реалізації національних інтересів політич­
ного й економічного характеру на регіональному і глобальному рівнях.
Визначаючи роль і місце України у новому геополітичному прос­
торі, слід ураховувати тяжіння України як до Росії - великої держа­
ви, стратегічного партнера, насамперед в економічних взаємовідно­
синах, так і до західних країн, зокрема Німеччини - сучасного еко­
номічного гіганта, нового полюсу сил, Північноатлантичного альянсу,
а також до країн Європи.
Стратегічною метою України є інтеграція до європейських і євроат­
лантичних структур. Природно, що Україна зацікавлена у прихильності
до неї США як великої наддержави, статус якої визначається військо­
вою могутністю, рівнем економічного розвитку, незаперечним лідерст­
вом у розробці й запровадженні найсучасніших високих технологій в
усіх секторах економіки, привабливістю американського способу жит­
тя. Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені в тому, щоб
Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейсь­
ких структур як держава-партнер. Позитивним фактором Сполучені
Штати вважають збереження незалежності України, адже без України
Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідно­
син, то український ринок цікавить США настільки, наскільки амери­
канський капітал вважає його привабливим. В українській ситуації
слід брати до уваги надзвичайну взаємозалежність між внутрішніми й
зовнішніми чинниками розвитку, що створює політичну непевність і
розглядається західними бізнесменами як елемент ризику.
Отже, основні критерії геополітичного положення України детер­
міновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, які ха­
рактеризуються різним ступенем політичної, економічної та військо­
вої могутності.
Основні геополітичні пріоритети України можна визначити так:
> виживання України як суверенної незалежної держави, зрос­
тання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій,
що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;
> повернення України в європейський цивілізаційний простір,
всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних полі­
тичних та соціальних структур, а також структур безпеки;
> посилення економічного й політичного потенціалу і "дієздат­
ності" України в широкому розумінні цього терміна за рахунок
прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських

540
 Розділ 11. Глобалізація і взаємодія цивілізацій

структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх

договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;
> пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС, поглиблення спе­
ціального партнерства з НАТО, курс на приєднання;
> зміцнення стратегічного партнерства із США і зв'язків із краї­
нами Західної Європи;
> підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економі­
чних, політичних та соціокультурних відносин з Росією;
> зміцнення та консолідація особливих відносин зі стратегічно
важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії,
Туреччиною, Грузією, Азербайджаном;
> сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних
структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закав­
каззя і Центральної Азії;
> активна участь у створенні європейських і євразійських тран­
спортних коридорів як за "Балто-Чорноморсько-Близько-
східною" віссю, так і за віссю "Західна Європа - Україна - За­
кавказзя - Центральної Азія - КНР", використання цих кори­
дорів для створення надійної альтернативної системи поста­
чання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;
> блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціаль-
но-культурної та інформаційної експансії й домінування;
> цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсаль­
них європейських і євроатлантичних цінностей та соціокуль­
турних орієнтацій.
Ми живемо у світі, який швидко змінюється не лише технологічно,
науково-технічно, а й економічно і навіть цивілізаційно. При цьому
на планетарному просторі діють дві протилежні взаємодоповнюючі
один одного процеси: перший з них характеризується відродженням
націй і ренесансом цивілізацій; інший - протилежний і взаємодопов­
нюючий планетарний процес, процес глобальної інтеграції.
За часів холодної війни світ був розділений на ідеологічні групи. Су­
часна глобальна політика є складнішою, багатоцивілізаційною. Пробле­
ма ідентифікації України серед інших цивілізацій світу набула актуаль­
ного значення завдяки двом аспектам: внутрішньому - Україна стала
незалежною і почала проводити власну зовнішню політику і зовнішньо­
му - змінам у ситуації на міжнародній арені на межі тисячоліть. XX ст. -
це століття ідеології, яке характеризувалося боротьбою між ідеологіями
комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Ця епоха вже заверши­
лася. Світ вступає в епоху, де культура та культурні фактори відіграва­
тимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.

541
 Частина 2. Глобальний розвиток

У чому полягає діалектика поліциклічності, поліліній- А Ш В||$ЯНВИЖ

ності, стадійності та цивілізаційної унікальності розвитку
людства в дослідженні глобальних політичних процесів.
Що таке цивілізаційна революція?
Які причини виникнення цивілізаційних розбіжностей? ГІОШуКОВІ
Коли і чому виникає цивілізаційна самосвідомість?
Визначте зміст поняття цивілізація та його диферен- ЗЭ В Д З Н Н Я
ціацію у трьох категоріях: глобальна, світова, локальна
цивілізація.
Які особливості модернізацій них процесів у кожному
культурно-цивілізаційному блоці?
Визначте і порівняйте основні форми глобальних
взаємодій.

Альтернативные пути к цивилизации / Под ред.

Н.Н. Крадина, А.В. Коротаева, Д.М. Бондаренко,
В.А. Аынши. - М., 2000.
Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и
капитализм в XVI-XVIII вв. / Пер. с франц. - М.,
1988-1992. - Т. 1-3.
Література Ерасов Б.С. Цивилизации: Универсалии и самобыт­
ность. - М., 2002.
Ионов И.Н. Хачатурян В. В. Теория цивилизаций от
античности до конца XIX века. - СПБ., 2002.
Кузык Б.Н., Яковец Ю.В. Цивилизации: теория, исто­
рия, диалог, будущее : В 2 т. - М., 2006.
Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь раз ума.
- М., 1998.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокульту-
рний розвиток людства. - К., 1999.
Сравнительное изучение цивилизаций / Сост., ред. и
вступ, ст. Б.С. Ерасов. - М., 1999.
Тойнбі А.Дж. Дослідження історії : У 2 т. - К., 1995.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М., 2003.
Яковец Ю.В. Глобализация м взаимодействие цивили­
заций. - М., 2003.
Macro-sociology theory / Ed. ву S.N. Eisenstadt. - L., 1985.
Civilizations and World Systems: Studying World-
historical change / Ed. Stephen K. Sanderson. - 1995.
The World System five hundred years or five thousand / Ed.
ву Andre Yonder Frank and Вапу K. Gill. - Routledge, 1993.
Wallerstein I. The Modern World System. - N.-Y., 1974.

542
 Розділ 12

Політичне прогнозування
в умовах глобалізації

Передбачення політичних процесів нагадує прогноз погоди: у кра­

щому випадку вас повідомлять про те, що вже й так очевидно; у гір­
шому - змусять пошкодувати про залишену вдома парасольку. Схоже,
однак, що суттєві прогалини у виконанні політичною наукою прогнос­
тичної функції зустрічають дуже поблажливу реакцію: стратегічні до­
слідження та моделювання - основні "стовпи" прогнозування глобаль­
них політичних процесів - займають провідне становище серед інших
сфер дослідження міжнародних відносин. До того ж, останнім часом
значно зросло прагнення до всебічного вдосконалення арсеналу подіб­
них досліджень. Наукові роботи в цій галузі характеризуються зрос­
танням методологічного рівня, застосуванням кількісних методів, фор­
мальних моделей та інтердисциплінарних запозичень. Приклад, що став
уже класичним - про повну неготовність академічного середовища між­
народників до раптових геополітичних змін наприкінці 1980-х pp., роз­
паду ОВД та СРСР і закінчення холодної війни - свідчить про серйозні
проблеми теоретичного та методологічного характеру в самій науці.
Однак, з іншого боку, цей приклад не зупинив тих систематичних зу­
силь, які здійснювалися вченими ще з початку "ери" стратегічних до­
сліджень у 1940-х pp. Як узгоджуються між собою такі тенденції та де­
які фундаментальні риси політологічних досліджень? Якими є принци­
пові складнощі, що стоять перед спробами передбачити політичне
Частина 2. Глобальний розвиток

майбутнє? Спробуємо окреслити відповіді на ці питання, послідовно

зосередивши увагу на: об'єкті, методах, практичних наслідках ака­
демічної діяльності сукупності наукових дисциплін, що ставлять за ме­
ту передбачення тенденцій глобального політичного розвитку.

Міжнародна політична наука як сукупність дисциплін вивчає бага­

то речей. Наприклад, вона досліджує поведінку держав як ключових
міжнародних акторів.
Ъона також вивчає по­
12.1. Об'єкти політичного ведінку тих, хто при­
прогнозування: трансформація ймає рішення від імені
держав, тобто враховує
психологію окремих лю-
дей. Поза її увагою не можуть залишитися структурні фактори світо­
вої політики як сукупності умов, що впливають на такі процеси при­
йняття рішень. З іншого боку, можна сказати, що наука ця досліджує
міжнародні ситуації, які змінюють одна одну і формують у безперер­
вній сукупності ансамблі міжнародно-політичних наслідків. Одним з
найважливіших та, водночас, найскладніших завдань, є конкретиза­
ція об'єкта дослідження, що дає змогу визначити, які факти є першо­
рядними, а якими можна знехтувати. У достатньо широкому сенсі
об'єктом прогнозування у міжнародних відносинах є політичні проце­
си на різних рівнях міжнародної системи.
Ці процеси є достатньо складним об'єктом дослідження, як з мето­
дологічного, так і з фактологічного поглядів. Вони є наслідками дії чис­
ленних різноманітних факторів; і будь-який дослідник швидше рано,
ніж пізно, постає перед проблемою вибору емпіричного базису для сво­
єї роботи з безлічі фактів, що так чи інакше мають відношення до про­
блеми, а також підбору адекватних методів для розв'язання складних
завдань. Уявіть, що ви намагаєтеся дослідити, наприклад, процес роз­
ширення ЄС. Де закінчиться джерело фактологічного матеріалу для
вашої роботи: на офіційних заявах європейських чиновників, статис­
тичних показниках економічного розвитку, діяльності неурядових ор­
ганізацій, даних соцопитувань? Подібні проблеми змушені розв'язува­
ти всі вчені, що досліджують політичні процеси у сучасному світі. Ме­
тодологічні аспекти цієї ситуації ми детальніше розглянемо нижче; а в
царині поточних справ у світовій політиці спостерігаються деякі зміни,
що впливають на можливості політичного прогнозування.
По-перше, світові політичні процеси стають складнішими. Почи­
наючи із хвилі деколонізації часів холодної війни, у світі постійно зро­
стає кількість держав, а отже збільшується мережа відносин між ни­
ми. Відносини ці стають інтенсивнішими під впливом процесів глоба­
544
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

лізації; охоплюють нові сфери; вимагають нових груп ресурсів. Зага­

лом можна сказати, що навіть світ міждержавної політики відчутно
якісно змінився протягом останніх п'ятидесяти років.
Крім цього, міждержавні відносини дедалі активніше доповнюються
транснаціональними, такими, що виходять за межі юрисдикції держав,
і стають, фактично, відносинами між суспільствами. Із 1970-х pp. кар­
тина світової політики змінюється радикальним чином: множаться та
активізуються неурядові міжнародні організації, транснаціональні кор­
порації, численні рухи й об'єднання. Це не просто розширює мережу
міжнародних відносин, але робить їх багаторівневими, причому всі рівні
пов'язані між собою. За таких умов прогнозування стає набагато важ­
чим завданням. На початкових етапах існування Вестфальського світу
міжнародні відносини фактично були сукупністю зовнішньополітичних
практик кількох великих держав. В основі цих практик лежали схожі
цілі, достатньо вузькі; державами використовувалися стандартні при­
йоми для їх досягнення. Основні зовнішньополітичні дилеми розв'язува­
лися або на полі бою, або на дипломатичних конгресах. У першому ви­
падку прогнозування наслідків зводилося майже винятково до простого
математичного прорахунку співвідношення сил сторін, втіленого у кіль­
кості армій. В іншому - вимагало аналізу кількох універсальних прин­
ципів, якими час від часу керувалися великі держави: як-то легітимізм
чи силова рівновага.
Однак еволюція міжнародних відносин кардинально змінила цю
картину. Уже у XX ст. до сфери порівняно простих силових розрахун­
ків втручаються ідеологія, масова культура, економічна взаємозалеж­
ність і глобалізація. їхній вплив робить непередбачуваними наслідки
міжнародних процесів, а також нівелює значення традиційних мето­
дик аналізу. З цього погляду, як Перша, так і Друга світові війни мо­
жуть розглядатися як величезні за масштабами одночасні стратегічні
прорахунки основних міжнародних акторів. Вони продемонстрували,
що передбачення та сподівання, які ґрунтуються на застарілих уяв­
леннях про світову політику, не виправдовуються. На сьогоднішній
день цей висновок залишається дуже актуальним. У світі діють тен­
денції, які ускладнюють міжнародні взаємодії настільки, що наслідки
навіть рідкісного сьогодні прямого військового протистояння не може
бути передбаченим; не кажучи вже про його стратегічні або політичні
результати. Глобалізація, під якою можна розуміти узагальнену назву
цих тенденцій, перетворює окремі події міжнародного життя на пе­
реплетіння безлічі інтересів, мотивів і факторів. Окрім того, вона
ускладнює світову політику тим, що "пришвидшує" всі процеси, що в
ній відбуваються. Комунікації та розповсюдження інформації стають
оперативнішими, час на прийняття рішень скорочується, і вимоги до
прогнозу значно зростають.
545
Частина 2. Глобальний розвиток

По-друге, світові політичні процеси стають "системнішими" - зрос­

тає кумулятивна системна якість усього, що відбувається у світовій
політиці, тобто її дедалі складніше звести до суми окремих процесів.
Зростання системності проявляється, наприклад у тому, що телегля­
дачі в Україні майже щовечора спостерігають новини, скажімо, з
Близького Сходу, формують на основі цього суспільну думку, яка
впливає на державну політику України на Близькому Сході, у міжна­
родних організаціях та двосторонніх відносинах. Іншими словами,
події у віддалених один від одного регіонах мають безпосередній або
опосередкований взаємний вплив. Така системність давно вже влас­
тива світовій економічній системі, де зміни на біржі у Нью-Йорку
швидко змінюють ситуацію в Європі та Південно-Східній Азії; а для
політичної системи ця риса стала притаманною із закінченням холод­
ної війни. Пов'язане це із двома обставинами: "технологічною" та
структурною. Перша - наслідок зростання взаємозалежності світу з,
так би мовити, "технічних" причин, що загалом лежать в основі зрос­
тання торгівлі, транспортних можливостей і зв'язку. Під впливом зро­
стання такої взаємозалежності "системність" світових політичних
процесів зростала, починаючи ще з епохи великих географічних від­
криттів. Структурні ж трансформації після закінчення холодної війни
знищили перепони, що стояли на шляху розповсюдження універсалі-
стських принципів усією міжнародною системою. Наслідком стало
швидке зростання "системності" міжнародних відносин.
Зростання системної якості міжнародних відносин також має нас­
лідком ускладнення політичного прогнозування. Відомий "ефект ме­
телика" можна тепер спостерігати у політичному світі так само, як і у
світі метеорологічному.
По-третє, світові політичні процеси стають у постбіполярному світі
менш детермінованими та, у певному сенсі, менш стабільними. Пов'я­
зане це передусім з особливостями перехідного періоду динаміки мі­
жнародної системи, і є явищем тимчасовим. Однак ця тимчасовість
не заважає нестабільності бути однією з головних рис глобальних по­
літичних процесів у сучасному світі.
Необхідно зауважити, що недетермінованість політичних процесів
дещо відрізняється від нестабільності міжнародної системи. Остання
переважно віддзеркалює (не)сталість основних структурних парамет­
рів; у той час як перша свідчить про значну роль випадкових факторів
у визначенні наслідків будь-якої взаємодії. Періоди, коли міжнародні
процеси розвиваються за усталеними шаблонами і визначаються зако­
нами системного розвитку, змінюються періодами, коли такі закони не
можуть однозначно задати траєкторію розвитку, завдяки чому на пе­
рший план виступають випадкові фактори, такі як, наприклад, особи­
стості політичних лідерів. У цьому сенсі постбіполярна система міжна­
546
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

родних відносин, хоча й достатньо стабільна, імовірно, перебуває саме

у фазі недетермінованості глобальних політичних процесів.
Зростання ролі випадкових факторів ставить перед прогнозуванням
принципові перешкоди. Процес, у якому наслідки визначаються непе-
редбачуваними подіями, не можна точно змоделювати; для його ви­
вчення недоцільно використовувати історичні аналогії та досвід мину­
лого; прогноз розвитку такого явища може бути лише ймовірнісним.
По-четверте, міжнародна система має більш складні й менш чіткі
зв'язки із зовнішнім середовищем. Інакше кажучи, сьогодні важче
відокремити міжнародні відносини від усього іншого, ніж це було ще
тридцять років тому. "Класичні" міжнародні відносини - це відносини
між державами насамперед у політичній та військово-стратегічній
сферах. З цього погляду, решта - економічна взаємозалежність, взає­
модія інститутів і режимів, суспільна думка й інше - зовнішнє сере­
довище для таких відносин. Такий чіткий розподіл дає змогу звузити
фокус теоретичних досліджень, виокремити основні параметри та,
між іншим, заохочує застосування системної методології.
Сучасні ж міжнародні відносини - це величезний комплекс найрізно­
манітніших зв'язків, який важко відокремити від будь-чого. Політичні
процеси зазнають впливу широкого кола факторів - від суспільної думки
та релігійних цінностей - до корпоративних інтересів чи спортивних зма­
гань. Світові політичні процеси "розчиняються" у безлічі інших. Отже, го­
ворити про можливість знаходження чітких механізмів взаємодії між си­
стемою та середовищем можна лише з певною часткою умовності.
Узагальнюючим підсумком вищезазначених процесів є ускладнення
світової політики як об'єкта дослідження. Вона стає різноманітнішою,
взаємопов'язаною та швидкозмінною. Для політичного прогнозування
це джерело постійних викликів. Єдиним шляхом адекватної відповіді є
постійне вдосконалення методології дослідження.

Загальні м ето д о ло гіч н і проблем и. М етодологія науки - це

вчення про організацію, методи, цілі та засоби наукової діяльності;
система форм, принци- ■
пів і прийомів науково-
пізнавальної активності 12.2. Методи політичного
людини. Методологія на­ прогнозування:удосконалення
уки дає характеристику
всіх компонентів науко-
вого дослідження: його об'єкта, предмета, завдання дослідження (на­
укова проблема), системи засобів його розв'язання (і не лише його, але
й усіх завдань подібного типу), а також послідовності аналітичного
руху дослідника при розв'язанні завдання.
547
Частина 2. Глобальний розвиток

Методологія, що може існувати в нормативній або дескриптивній

формах, в обох випадках відіграє принципово важливу роль у процесі
внутрішньої організації та регулювання пізнання або практичного
перетворення будь-якого об'єкта. Винятково важливим є методологі­
чне завдання формулювання наукової проблеми та співвіднесення її з
об'єктом і предметом наукової дисципліни. У широкому розумінні ме­
тодологія виконує функції з організації дослідження. Це означає, між
іншим, що окремі наукові дисципліни, особливо теоретично-
абстрактного характеру, виконують методологічні функції по відно­
шенню до інших дисциплін, забезпечуючи не лише допомогою у про­
цесі формулювання наукового завдання, але й надаючи власне мето­
дологічні засоби для його розв'язання - методи, методики й алгорит­
ми. У загальному розумінні, завдання методології полягає у відповіді
на запитання "що?" і "як?" досліджувати.
Методологія науки у вузькому значенні терміна є комплексом м е­
тодологічних підходів і методів, яким користується окрема наукова
дисципліна для розв'язання поставлених завдань. Ступінь інтеграції
та комплекс методів може суттєво різнитися - для сучасної науки ха­
рактерний взаємний вплив окремих галузей і дисциплін, який найяс­
кравіше проявляється саме у сфері методології - тобто у використанні
методів, розроблених у межах інших дисциплін. Із виникненням діа­
лектичної логіки та системного підходу інтеграція науки відбувається
прискореними темпами, хоча поряд із тенденцією наукової інтеграції
існує і посилення тенденції поглиблення та диференціації наукового
знання. Останнє обумовлене збільшенням обсягу наукової проблема­
тики, викликаним наслідками науково-технічних революцій, а також
посиленням взаємозв'язку між теоретично-пізнавальною та практич­
ною діяльністю людини. Дія обох вищезазначених тенденцій призво­
дить до збільшення питомої ваги методологічних досліджень. З одного
боку, поширення наукового аналізу на дедалі складніші й абстракт -
ніші об'єкти дійсності загострює питання про найзагальніші принци­
пи підходу до об'єкта а-priori, оскільки не завжди результати наукової
діяльності мають конкретний характер і піддаються емпіричній ве­
рифікації. З іншого - виникнення нових дисциплін, що свідчить про
функціональне поглиблення всередині самої науки, вимагає іноді
створення принципово нових методів і методик дослідження, які, у
свою чергу, під впливом інтегративної тенденції, можуть здійснювати
методологічний вплив і поза межами "рідної" дисципліни.
Одним з варіантів класифікації методів наукового дослідження є
його поділ на змістовну та формальну методологію. До першої нале­
жать проблеми структури наукового знання та наукових теорій, зако­
ни виникнення, функціонування й еволюції/революції наукових тео­
548
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

рій, категоріальний апарат науки, принципи, підходи до об'єкта до­

слідження (редукціоністський, системний тощо), структура методів
науки, критерії та обмеження їх використання, принципи науковості
тощо. Формальна частина методології містить проблеми формальної
структури наукового пояснення, мови науки, типології системи знань,
формального опису методів дослідження тощо.
Одним з елементів структуризації методологічного знання є його
поділ на загальнофілософську та спеціальну наукову методологію -
рівні методологічного аналізу. Не вдаючись до подробиць складної си­
стеми взаємодії цих рівнів, зазначимо, що в той час, як філософська
частина методології в основному створює світоглядні та найабстракт-
ніші передумови для проведення дослідження, наукова її частина без­
посередньо пов'язана зі специфікою об'єкта і предмета та містить
конкретні методи і методики наукового дослідження (із цією пробле­
мою пов'язана, але не тотожна ній, проблема рівнів методології у
структурі окремої дисципліни, у т. ч. і теорії міжнародних відносин).
Для теорії міжнародних відносин актуальними є як проблеми, пов'я­
зані із конкретизацією та структуризацією методологічного знання
(адже використання досягнень окремих дисциплін як методологічних
постулатів є характерним для багатьох міжнародно-політичних теорій, й
у свою чергу, висновки теоретичного характеру щодо природи та зако­
номірностей міжнародних відносин є основою проведення спеціальних
наукових досліджень), так і проблеми взаємодії методологічних рівнів.
Фундаментом методології сучасного політичного прогнозування є
концепція раціонального вибору; а основними її складовими - страте­
гічні дослідження та моделювання.
Стратегічні дослідження ближче за інші напрями дослідження мі­
жнародних відносин підходять до проблем оборони, війни та націона­
льної стратегії. У центрі їхньої уваги опиняються проблеми еволюції
військових доктрин, технологічного прогресу озброєнь, адаптації
держав і міжнародних організацій до динаміки стратегічної обстано­
вки. Пріоритет розвитку стратегічних досліджень належить англосак­
сонській конфліктології. Американські вчені, такі як Анатоль Рапо­
порт та Томас Шеллінг, стояли біля витоків прикладних досліджень
міжнародних конфліктів у 1950-1960-х pp. Так, Рапопорт розробив
шляхи впровадження математичних моделей у конфліктологію. За їх
допомогою він моделював стратегічні ситуації, відкривши, до речі,
важливі нюанси відомої стратегічної гри "дилема в'язня", за допомо­
гою якої часто моделюються ситуації двостороннього суперництва з
неповною інформацією. Шеллінг використав розроблений у матема­
тиці та пристосований для розв'язання економічних проблем апарат
теорії ігор для дослідження окремих нормативних аспектів міжнаро­
549
Частина 2. Глобальний розвиток

дних конфліктів. Роботи цих учених поклали початок тривалій тради­

ції рутинного й уважного дослідження кожного аспекта стратегічної
взаємодії для формулювання оптимальної стратегії поведінки. Розро­
бки вчених стосувалися переважно ядерного протистояння, ситуацій
балансування на межі війни та ставили за мету максимізувати мож­
ливий виграш у таких ситуаціях. Застосування математичних моде­
лей стало "фірмовою відзнакою" якісних стратегічних досліджень.
Одним з перших прикладів використання досягнень математики в
суспільних науках стала книга Августіна Корнота "Дослідження мате­
матичних принципів теорії багатства" (1838). У ній подаються мате­
матичні основи економіки, зокрема аналізується математичними ме­
тодами випадок дуополії (змагання двох монопольних виробників) і
наводиться математичне розв'язання такого протистояння. У 1881 р.
виходить книга Френсіса Еджворта "Математична психіка: есе щодо
впливу математики на суспільні науки".
Наступні етапи еволюції методології пов'язані з роботами, що викори­
стовують теорії ігор. У 1921-1927 pp. виходять праці Еміля Бореля, при­
свячені стратегічним іграм (іграм із взаємозалежними діями гравців), де
вперше дається поняття змішаних стратегій і мінімаксного розв'язання
для деяких типів двосторонніх ігор. У 1928 р. Джон фон Нойманн довів
теорему про мінімакс, яка стверджує, що будь-яка кінчена двостороння
гра з нульовою сумою має математичне розв'язання. У 1944 р. виходить
книга Джона фон Ноймана та Оскара Моргенштерна "Теорія ігор та
економічна поведінка", що стає "катехізисом" використання математич­
них методів у соціальних дослідженнях. Системного характеру ці мето­
дологічні зміни набувають наприкінці 1950-х pp. У 1950-1953 pp. Джон
Неш у двох працях "Точки рівноваги в N-сторонніх іграх" (1950) та
"Безкоаліційні ігри" (1953) доводить існування стратегічної рівноваги
для безкоаліційних ігор ("рівновага Неша").
Після публікації праць Неша завершується етап початкового нако­
пичення теоретичного матеріалу для математичних методів дослі­
дження суспільних процесів. З цього часу ці методи переважно роз­
виваються на основі теорії ігор, з використанням її категорій і мате­
матичних методів обробки інформації.
Одним з перших прикладів використання теорії ігор у дослідженні
міжнародного конфлікту є праця Томаса Шеллінга "Стратегія конфлі­
кту" (1960). Ауманн та Машлер видали в 1966 р. книгу "Теоретико-
ігрові аспекти поступового роззброєння". Ця книга містить аналіз ігор
з неповною інформацією, що повторюються. На цей час уже було до­
ведено теорему про існування мінімаксного рішення для будь-якої
двоматричної гри. Роззброєння як гра з неповною інформацією було
піддано математичному аналізу, який доповнював розробки Шеллін-
550
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

га. У 1972 р. було розроблено концепцію еволюційно стабільної

стратегії, яку було інтегровано до методів економіки та біології.
З ескалацією холодної війни попит на такі дослідження зростав.
У США увагу на стратегічні дослідження звернув заснований напри­
кінці 1940-х потужний центр (т. зв. think tank) RAND. Слідом за ним,
у Великій Британії було засновано Міжнародний інститут стратегіч­
них досліджень, який сьогодні є одним з найавторитетніших центрів
дослідження стратегічних проблем у світі. У Великій Британії також
видається найвпливовіший журнал із проблем стратегічних дослі­
джень - Journal of Strategic Studies. У США науковими розробками та
практичними рекомендаціями займається також Центр стратегічних і
міжнародних досліджень, серед експертів якого є, наприклад, Збігнев
Бжезинський. Американським аналогом Journal of Strategic Studies є
не менш відоме видання International Security.
Значну увагу до стратегічних досліджень також традиційно вияв­
ляють країни тих регіонів, де стратегічна ситуація є загрозливою, а
проблеми національної безпеки - постійно актуальними. Відомі
центри стратегічних досліджень існують в Об'єднаних Арабських
Еміратах та Сингапурі. Традиційно найбільша увага конфліктологів-
"стратегів" прикута до проблем озброєння, роззброєння та стратегіч­
ної взаємодії; останнім часом - до проблем розповсюдження ЗМЗ та
міжнародного тероризму. Вони також займаються дослідженням про­
блем сили у світовій політиці, її використання, погроз силою та зв'яз­
ку сили з політикою. Оскільки стратегічні дослідження пропонують
практичні політичні рекомендації, то їхній зв'язок із поточною зовні­
шньою політикою держав є дуже тісним.
К онцепція раціонального вибору в п оліти ч н ом у прогнозуван­
ні. Орієнтація стратегічного планування на концепцію раціонального
вибору є іншою характерною методологічною рисою. Достатньо гли­
боке теоретичне дослідження міжнародних проблем нарешті ставить
перед дослідником фундаментальне запитання: якою мірою дослі­
дження міжнародних відносин є дослідженням поведінки людей?
Учений-міжнародник першої половини XX ст., скажімо, класичний
реаліст, прагнув би довести, що мінімальною. Світ є місцем взаємодії
держав із проблем військово-стратегічної безпеки, усе інше - друго­
рядні фактори, дією яких можна знехтувати. Поведінка держав є
строго детермінованою співвідношенням їхніх силових потенціалів:
зовнішньополітичні дії, такі як оголошення війни чи укладання алья­
нсу, є наслідком змін співвідношення сил. Наслідком зовнішньополі­
тичних дій є оформлення нового співвідношення сил, яке, у свою чер­
гу, стимулює нові альянси та протистояння. Численні аналогії, напри­
клад, з більярдними кулями, свідчать про епістемологічний ідеал реа­
551
Частина 2. Глобальний розвиток

лістів: вивчати міжнародні відносини як ізольовану динамічну систе­

му, майбутнє якої строго залежить від минулого і може бути повністю
передбачене, за аналогією із тими самими більярдними кулями. Така
система є повністю детермінованою, у ній немає місця випадковос­
тям. Розроблені реалістами категорії силовий потенціал, національ­
ний інтерес, силова рівновага є аналогами понять маса, імпульс та
рівновага у класичній механіці. Очевидним є бажання знехтувати
особливостями людської психіки так само, як у класичній механіці
нехтують поведінкою окремих атомів чи молекул при дослідженні ди­
намічної взаємодії двох чи кількох тіл.
Дедалі серйознішими ставали ці недоліки мірою того, як ставала
очевидною складність міжнародної системи. Нелінійність її розвитку,
хаотичність і недетермінованість міжнародно-політичних процесів, їх­
ня унікальність і значний вплив випадкових факторів - значно ускла­
днили уявлення про адекватні засоби дослідження таких процесів.
Структурний реалізм, який виник у відповідь на ці виклики, також
можна поставити у відповідність фізичним теоріям. Зі створенням
квантової фізики стало очевидним, що на різних рівнях організації ма­
терії діють різні фізичні закони. Подібну до цієї гіпотезу покладено в
основу концепції рівнів аналізу, що лежить в основі структурного реа­
лізму. Міжнародні відносини, згідно з нею, відбуваються на кількох рі­
внях: індивідуальному, державному, структурному та іншому, для до­
слідження яких доцільно використовувати відповідні теорії і методи.
Загалом структурний реалізм так само націлений на обґрунтування
детермінованості розвитку міжнародних відносин, джерело якої лежить
у конфігурації структури міжнародної системи. Дії держав, а тим більше
окремих людей, визначаються цим параметром, а не навпаки.
Очевидно, таке прагнення обмежити та підпорядкувати чомусь дії
індивідуальних факторів, є обґрунтованим. Дуже незначна частина
наукових проблем міжнародних відносин стосується ймовірної пове­
дінки окремих індивідів, так само як більша частина проблем фізи­
ки не стосується поведінки окремих атомів. Навіть у ситуаціях, коли
фактично досліджується поведінка великої кількості окремих моле­
кул, у фізиці вводяться узагальнені параметри, наприклад, темпера­
тура, об'єм чи густина.
Однак, так само, як у фізиці стала очевидною недермінованість,
випадковість багатьох процесів, так і в міжнародних відносинах де­
далі більше проявлявся вплив факторів людської поведінки. Необхід­
ність створення такої концепції, яка б не нехтувала, а дозволила б
якимось чином включити параметри "індивідуальної" поведінки в на­
укове дослідження, призвела до формулювання концепції раціональ­
ної поведінки, яка була детально розвинена в межах біхевіоризму, а
552
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

згодом стало очевидно (і було доведено), що на постулати раціональ­

ності спиралися багато теорій міжнародних відносин, починаючи від
політичного ідеалізму та марксизму, тобто як аксіома цими теоріями
приймалося положення про раціональність поведінки людей, яка "пе­
реносилася" на раціональність дій держав та інших інститутів.
Положення про раціональність дії людей є зовсім не тривіальним
для дослідження міжнародних відносин. Сприйняття раціональності
поведінки як чогось зрозумілого й очевидного змінилося під тиском
методологічних проблем необхідністю операціоналізації цього поло­
ження і використання раціональної поведінки як основи широких
процесів соціальної взаємодії. Отже, основними положеннями раціо­
налізму є такі:
> люди у своїй діяльності мають певні цілі, яких намагаються
досягти, причому моральна цінність цих цілей не обговорю­
ється, а наслідки дій, здійснених для досягнення цілей, мо­
жуть бути невідомими;
> у своїй діяльності люди мають свободу вибору, хоча структура
будь-якої ситуації обмежує множину варіантів вибору;
> люди обирають ті дії, які сприятимуть досягненню їхніх цілей.
Ці фундаментальні положення є основою багатьох інших, які у су­
купності створюють концепцію раціонального вибору. Визначальною
рисою цієї концепції є намагання максимального спрощення реально­
сті і побудова абстрактних моделей, націлених на розв'язання про­
блем взаємного зв'язку мотивації та дій акторів.
Теорія раціонального вибору, безумовно, не є надбанням міжнаро­
дних відносин чи політичних наук. Це концепція, яка використову­
ється для розв'язання численних завдань взаємодії людей між собою
та з іншими обставинами ("природою") і має значну сферу дії. Інший
аспект полягає в тому, що, як уже зазначено, концепція раціонально­
го вибору не є тривіальною. Положення, що покладені в її основу,
можуть здаватися очевидними, але вони не є такими. Крім того, по­
зитивним моментом цієї концепції якраз і є простота формулювання
її вихідних положень, що надає можливість їх перевірки численними
засобами і в межах різних наук. Це, безумовно, перетворює цю тео­
рію на потужне знаряддя позитивістської науки.
Чи можна сказати, що фундаментальні положення теорії раціональ­
ного вибору заперечувались у межах традиційних теорій міжнародних
відносин? Мабуть, це не так. Швидше ці теорії просто не звертали на
них достатньої уваги, тобто не змогли ані підтвердити, ані заперечити
їх. Це, між іншим, мало важливі наслідки, оскільки теорія не може дов­
гий час "просто" сприймати якісь положення, не маючи і не розробля­
ючи засобів для перевірки їхньої істинності або не користуючись акти­
553
Частина 2. Глобальний розвиток

вно цими положеннями для вироблення нового знання. Криза тради­

ційної методології була викликана не в останню чергу відсутністю ефе­
ктивних засобів експлуатації концепції раціональної поведінки.
Що ж таке раціональна поведінка, яку можна прорахувати? На­
самперед, це реалізована на практиці здатність суб'єкта, у нашому
випадку - людини, усвідомлювати свої цілі й обирати для їх досяг­
нення найефективніші дії з тих, що є доступними. Така вимога, не­
зважаючи на простоту формулювання, виконується далеко не зав­
жди. Фактично, для окремої людини вона не виконується ніколи. Д о­
статньо зауважити, що для виконання цієї умови необхідна наявність
у раціонального суб'єкта повної ієрархії вподобань, що, за умови без­
лічі різноманітних цілей у житті людини, майже неможливо. Обрати
між, скажімо, перемогою улюбленої футбольної команди, спілкуван­
ням із другом та смачним обідом не так легко, до того ж, якщо враху­
вати мінливість уподобань із часом під впливом зростаючого голоду,
наприклад. У житті людини переважають такі непрості, з погляду іє­
рархії цінностей, ситуації. У чому ж тоді полягає сенс дослідження
раціональної поведінки?
Сенс полягає насамперед у тому, щоб звести різноманітність поведі­
нки людей до кількох основних моделей. У міжнародних відносинах, як
і в інших прикладах соціальних систем, людина (або інший раціональ­
ний учасник) обирає з обмеженого набору варіантів (стратегій). їй не­
має необхідності бути "абсолютно" раціональною, тобто усвідомлювати
пріоритетність цілей в усіх сферах діяльності - достатньо обмежитися
сферою зовнішньої політики й обирати свої стратегії таким чином, щоб
збільшити ймовірність реалізації найвигіднішого сценарію саме в цій
сфері. Обмежити кількість варіантів, серед яких відбувається раціона­
льний вибір, покликані теорії та концепції міжнародних відносин. В
основі кожної з них лежить уявлення про те, чого мають прагнути уча­
сники міжнародних відносин; відповідно, кожна з них певним чином
систематизує уявлення і пріоритети людей, з нею знайомих.
Тут можна зауважити, що інтерес держави чи іншого інституту, як
справедливо зазначають неореалісти, відрізняється від інтересів лю­
дини чи людей, з яких такий інститут складається. Окрім відносно
обмеженої кількості цілей, які може переслідувати соціальний інсти­
тут, у його діяльності менше мінливості та невизначеності. До речі,
проблема невизначеності поведінки людини і потреби її враховувати
розв'язується в межах теорії ігор орієнтацією на найнесприятливіший
сценарій. Це лише один із прикладів того, якими можуть бути імплі­
кації принципу раціональності. У деяких випадках опонент може на­
магатися створити враження ірраціональної поведінки, причому таке
намагання буде частиною раціональної стратегії.
554
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

Вивченням пріоритетів соціальних інститутів, переважно держав,

займаються теорії міжнародних відносин. Наприклад, з погляду реа­
лістів державам вигідніше прагнути відносних переваг над партне­
ром; а з погляду інституціоналістів - прагнути до співпраці, яка на­
самперед збільшує абсолютні здобутки. Саме в цьому сенсі всі теорії
міжнародних відносин, за винятком постпозитивістських, побудовані
на гіпотезі про раціональну поведінку міжнародних акторів. Не дослі­
джуючи закономірності й особливості такої поведінки, усі вони (тео­
рії) пропонують свої системи ієрархії для раціонального гравця.
Заявити про те, що міжнародні відносини є взаємодією раціональ­
них учасників означає визнати необхідність наукового дослідження
принципів раціональності. Певний час ця проблема здавалася такою,
що не має розв'язання. Однак успіхи в розвитку економіки, досягнуті
після активного залучення методів математики до дослідження анало­
гічних проблем раціонального вибору людей, продемонстрували значні
можливості, що існують у цьому відношенні. По-перше, раціональність
піддається формалізації, наприклад, у межах теорії корисності. По-
друге, вона дозволяє досліджувати проблеми міжнародних відносин як
з нормативного, так і з прогностичного та дескриптивного погляду.
Нарешті, по-третє, дослідження раціональності може надати основу
для надійної перевірки численних теорій міжнародних відносин, що до
неї апелюють, але не верифікують достатнім чином цю гіпотезу.
Підсумовуючи, можна зазначити таке:
> Концепція раціонального вибору, в основі якої лежить гіпотеза
про співвіднесення суб'єктами соціальної взаємодії власних ці­
лей і засобів їхнього досягнення і побудови саме на цій основі
стратегій своєї поведінки, є потужним міждисциплінарним за­
собом дослідження, використання якого вимагає виконання
певних умов. У дослідженні міжнародних відносин до таких
умов можна в першу чергу віднести чіткість формулювання
проблеми дослідження та коректність постановки завдання
цього дослідження. Часто, коли ця умова не виконується, за­
стосування концепції раціональної поведінки, яке вимагає ак­
тивного використання математичного апарату та формальних
моделей, стає неефективним, зводячись, по суті, до простого
перекладу літературної мови мовою математичних символів.
Тавтології у використанні термінів корисність, цінність, пере­
вага в контексті теорії раціонального вибору можна запобігти
лише шляхом їх включення у чітку концептуальну модель.
> Розвиток методології міжнародних досліджень і науки взагалі
дозволив перенести акценти у ставленні до концепції раціона­

555
Частина 2. Глобальний розвиток

льного вибору: якщо раніше, зокрема у межах класичних тео­

рій міжнародних відносин, раціональність актора була вихід­
ним положенням, яке сприймалося як аксіома, то сьогодні є
можливість перетворити це положення на гіпотезу і піддати
верифікації. Це відкриває шлях до продуктивнішого викорис­
тання концепції раціональності і до надійніших шляхів отри­
мання наукового знання. Не пояснена в межах класичних те­
орій природа раціонального вибору мала наслідком вироблен­
ня різних систем цінностей; натомість її пояснення може роз­
крити фундаментальніші принципи відносин раціональних
акторів, таким чином призвівши до формулювання теорії бі­
льшої пояснювальної сили.
> Існують певні складнощі, пов'язані з використанням концепції
раціонального вибору в міжнародних дослідженнях. Головни­
ми з них є такі:
• сумніви щодо принципової можливості формалізації деяких
параметрів моделей міжнародно-політичних ситуацій,
• дія суб'єктивного фактору,
• відсутність надійної емпіричної основи для кількісних до­
сліджень і формального моделювання,
• обмеженість кількості учасників міжнародних відносин.
Остання обставина має головним наслідком те, що використання
закону великих чисел стає обмеженим, а між тим, саме завдяки йому
стає можливим прогнозування, наприклад, "типової" раціональної по­
ведінки груп людей в економіці, яка зіштовхнулася свого часу з іден­
тичними проблемами.
Жодна із зазначених проблем не є такою, що робить використання
концепції раціонального вибору в дослідженні міжнародних відносин
принципово неможливою:
> неможливість формалізації окремих параметрів на даному
етапі не означає відсутності такої можливості в майбутньому,
навпаки, досвід окремих наук свідчить про інше (відомим є
приклад, який наводять у своїй роботі "Теорія ігор та економі­
чна поведінка" Дж. фон Нейман та О. Моргенштерн, - він сто­
сується кількісного обчислювання теплоти, яке довгий час
вважалося неможливим);
> суб'єктивні фактори, що діють у міжнародних відносинах,
можуть бути предметом наукового аналізу або можуть вклю­
чатися як параметри за допомогою статистичних методів; у
загальнішому випаду їх можна представляти у вигляді факто­

556
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

ру випадковості, роль якого визнається сучасною наукою у

найрізноманітніших процесах;
> підвищення надійності спостереження та розширення емпі­
ричної бази залишаються пріоритетними завданнями науко­
вого дослідження міжнародних відносин; чим надійнішими,
точнішими та незалежнішими будуть дані спостережень, тим
більшу наукову силу матимуть засновані на цих даних конце­
пції, у тому числі і пов'язані з раціональним вибором;
> обмежена кількість учасників міжнародних відносин, по-перше,
компенсується внутрішніми механізмами прийняття рішень, які
суттєво обмежують свободу вибору, а, по-друге, цей аспект мо­
же враховуватися в ході самого дослідження, зменшуючи його
прогностичну, але збільшуючи нормативну складову.
Концепція раціонального вибору, очевидно, залишиться основою
позитивістського дослідження міжнародних процесів. Заперечити її в
межах класичних теорій немає жодної можливості, у той час як у су­
часних модерністських теоріях вона стає серцем й основою методоло­
гії. Однак вимоги, сформульовані вище, зокрема щодо необхідності
уважного спостереження й опису емпіричних даних, імовірно, при­
зведуть до деякої переорієнтації наукової програми дослідження між­
народних відносин: від дедуктивних схем класичного періоду, для
яких характерною є побудова загальних всеохоплюючих концепцій,
які лише опосередкованим чином спиралися на факти; до активнішо­
го застосування індуктивних методів, націлених на обробку значної
кількості емпіричних даних.
Одним з найефективніших методів, що дозволяє передбачати роз­
виток політичних процесів, є моделювання.
Моделювання політичних процесів. Теорія ігор. Використання
моделювання в суспільних науках дозволяє проводити експеримента­
льну перевірку наукового знання (за необхідності - багаторазову). Ме­
тод моделювання тісно пов'язаний із науково-технічною революцією
1950-х pp., зокрема зі створенням перших комп'ютерів.
Система міжнародних відносин у 50-60-ті pp. XX ст. різко усклад­
нюється, диверсифікується та змінює параметри свого розвитку. Но­
вий, нелінійний, тип динаміки системи стимулює якісні зміни в мето­
дах її дослідження; й однією з перших і найперспективніших змін
став синтез точних і суспільних наук - системне моделювання.
Для перших дослідників було зрозуміло, що основою моделювання
має стати комп'ютер. Однак специфіка використання комп'ютера
вимагає попереднього розв'язання цілого комплексу теоретичних про­
блем. Діалог з комп'ютером є можливим лише на формалізованому рі­
557
Частина 2. Глобальний розвиток

вні і вимагає, таким чином, побудови формалізованої моделі. Це, у

свою чергу, вимагає високого ступеня розвитку теоретичної частини
науки про міжнародні відносини. Адже суперечності у визначеннях,
категоріях, закономірностях тощо, що їх допускає традиційна політо­
логія, у межах якої тривалий час розвивалися науки про міжнародні
відносини, робить неможливим однозначне розв'язання поставленого
завдання, чого, власне, і вимагає моделювання.
Розв'язання проблеми модельної типології, що є однією з основних
у процесі створення абстрактної моделі, на нашу думку, адекватно
подається у статтях відомого російського дослідника М. Хрустальова.
Він пропонує таблицю:

Форма Вербальна Формалізована Квантифікована

Зміст (змістовна)
Концептуальна
Теоретична
Конкретна

Зміст моделі визначається ступенем відображення параметрів ори­

гіналу - об’єкта моделювання. Три типи моделей (за змістом) виділя­
ються відповідно до рівнів абстракції - концептуальна (загальна), те­
оретична (абстрактна) і конкретна (одинична).
Концептуальна модель будується на найвищому рівні наукової абс­
тракції (філософська та загальна методологія). Стан й еволюція (ста­
тика та динаміка) об'єкта дослідження відображаються в загальних
соціологічних категоріях. На основі окремої наукової теорії модель ро­
згортається й уточнюється, перетворюється на теоретичну; потім -
після наповнення фактологічною інформацією - на конкретну.
За формою можна виділити три види моделей: вербальні, форма­
лізовані та квантифіковані. Вербальні (змістовні) моделі відобража­
ють об'єкт дослідження не за допомогою звичайної мови, а з вико­
ристанням спеціальних графічних засобів. Формалізація передбачає
вираження якості через кількість, тобто в математичній формі. Змі­
стовне навантаження в цьому випадку беруть на себе математичні
засоби (формули, рівняння тощо). Квантифікація передбачає пода­
льше поглиблення процесу.
Вищенаведена матриця, по суті, є моделлю процесу системного мо­
делювання, що відображає його основні форми (стадії) та характер, а
також їх співвідношення. Модель-матриця не лише надає цілісну уяву
про об'єкт дослідження, але й демонструє його варіантні можливості.
Рух від "першопочаткової точки" дослідження відбувається по-
різному, у тому числі буває безперервним і дискретним. Останнє від­

558
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

бувається в тому випадку, коли конкретній науковій теорії бракує ро­

звитку категоріального апарату чи інших теоретичних основ, або до­
слідник не знайомий з ними. Тоді "вакуум", що виникає, заповнюєть­
ся за рахунок позичення з інших наук, інтуїтивних знахідок або здо­
рового глузду. Така можливість є одним з позитивних аспектів систе­
много моделювання.
Виходячи з вищезазначеного, можна вважати, що наявність у ви­
хідній точці дослідження універсальної нормативної (концептуальної)
моделі є основною вимогою до процесу моделювання. Для вивчення
міжнародного конфлікту подібна модель може будуватися на основі
синтезу конфліктології та загальної теорії систем.
Дослідження міжнародного конфлікту з використанням теорії ігор
вимагає побудови спеціальної теоретичної конструкції-моделі - гри.
Більшість наук, віддзеркалюючи явища об'єктивної дійсності, ство­
рюють про них змістовні уявлення. Математика на основі цих змістов­
них уявлень створює власні (формальні) моделі. Перехід від змістовних
уявлень до математичних моделей (т. зв. математизація) є процесом аб­
страгування. Перехід цей стирає деякі риси об'єкта дослідження, ство­
рюючи більш-менш універсальну модель. Головна проблема дослідника
полягає в тому, щоб створена абстрактна модель, окрім того, щоб була
абстрактною (це необхідно для успішного дослідження рис об'єкта), ще й
відповідала реальним параметрам об'єкта, тобто була все ж його модел­
лю. Теорія ігор дозволяє адекватно розв'язувати цю дихотомію.
Конфлікт у межах теоретико-ігрової моделі розглядається як гра двох
або більше учасників. Ситуація може розглядатися в межах теорії ігор,
якщо при її аналізі можна виокремити певну кількість суперників, що
переслідують протилежні цілі; при цьому результат дій кожної зі сторін
щодо цілі залежить від того, які дії робитиме противник. З останнього
зауваження випливає визначення стратегії в теоретико-ігровому сенсі.
Теорія ігор розрізняє три типи ігор: ігри вміння, випадку і стратегії.
Останній тип передбачає залежність результату гри для кожного із про­
тивників не лише від його власних дій (як в іграх-уміння), але й від дій
противника. Теорія ігор (нормативна її частина) визначає рекомендації
щодо раціональних дій для кожного з учасників конфлікту.
Гра є формалізованою моделлю конфліктної ситуації.
Якщо в грі можна виділити дві антагоністичні сторони, то гра назива­
ється парною. При більшій кількості сторін гра називається множинною.
Ходом у грі називається окреме рішення, прийняте однією із сторін.
Свідомий вибір рішення з усіх варіантів називається особистим ходом.
Випадковим ходом називають вибір рішення під впливом механізму ви­
падкового вибору (генератора випадкового вибору - монети тощо).
559
Частина 2. Глобальний розвиток

Сукупність правил, що визначають вибір того чи іншого рішення

при кожному особистому ході в процесі гри, називають стратегією.
Грою з поєною інформацією називається гра, у якій кожний гра­
вець під час власного ходу знає результати всіх попередніх ходів (як
особистих, так і випадкових).
Гра є кінечною, якщо кожен із гравців має обмежену кількість ва­
ріантів стратегій. В іншому випадку гра є безкінечною.
Якщо одна з конфліктуючих сторін має n-варіантів стратегії (А1,
А2... An), а інша - m-варіантів (В1, В2,...В т), то у випадку, якщо гра
складається лише з особистих ходів, то вибір пари стратегій Aj, Ві
єдиним чином визначає результат гри для кожного з гравців. Резуль­
тат гри, у якій присутні, окрім особистих, і випадкові ходи, визнача­
ється математичним очікуванням.
Якщо відомі (чи піддаються математичному вираженню) результа­
ти гри для кожної пари стратегій, то можна скласти матрицю вигра­
шів, або матрицю гри, яка для гри MxN матиме такий вигляд:

B1 B2 Bi Bm
Al a ll a l2 a li a im
A2 a21 a22 a2i a2m

Ді a jl aj2 aji ajm

An anl an2 ani anm

Оптимальною стратегією називається стратегія, яка за умови ба­

гаторазового повторення забезпечує певній стороні конфлікту макси­
мальний середній виграш.
Гра з нульовою сумою повністю описується за допомогою матриці
виграшів; для кінечних ігор з ненульовою сумою достатньо кількості
матриць, що дорівнює кількості гравців.
Теорія ігор дозволяє (і вимагає) представлення міжнародної ситуа­
ції (у широкому розумінні - міжнародних відносин) у вигляді гри
будь-якого типу. Модель гри аналізується з різними цілями, напри­
клад, з метою побудови ефективної зовнішньополітичної стратегії.
Нехай потрібно знайти оптимальну стратегію для гравця А із сукуп­
ності можливих стратегій a l, а2, ...an. Обираючи одну із стратегій,
гравець А розраховує на те, що гравець В відповість на неї тією зі своїх
стратегій (Ь1, Ь2, ...bm), для якої значення виграшу А буде мінімаль­
ним. Стратегія гравця А в даному випадку полягає в максимізації цьо­
го мінімального виграшу і називається максимінною стратегією:
а = max (j) min (і) aji, (1.1)

560
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

де а - стратегія гравця A, aji - значення виграшу в точці перетину

стратегій гравців А і В.
Вираз (1.1) визначає нижню ціну гри (максимін). Він відповідає то­
му гарантованому мінімальному виграшу, що його отримає стратег А,
дотримуючись найобережнішої зі своїх стратегій.
Очевидно, що стратег В зацікавлений у мінімізації виграшу страте­
га А. Для нього оптимальною буде стратегія:
b = т і п (і) max (j) aji, (1-2)
де b - стратегія гравця В.
Вираз (1.2) визначає верхню ціну гри (мінімакс). Він визначає оп­
тимальну стратегію для гравця В, за якої той гарантовано забезпе­
чить найменший з можливих виграшів стратега А.
Принцип, за якого обидва гравці дотримуються своїх обережних
стратегій, називається принципом мінімакса.
Мінімаксні стратегії є сталими лише в антагоністичних іграх. В іг­
рах з ненульовою сумою відшукується стратегія ах, з використанням
якої гравець А може збільшити власний виграш, за умови, що йому
відомо стратегію, обрану гравцем В.
Сталими мінімаксні стратегії є для ігор, у яких верхня ціна дорів­
нює нижній (таке спільне значення називається ціною гри). Елемент у
матриці, що відповідає одночасно мінімаксній та максимінній стра­
тегії, називається сідловою точкою гри.
Таким чином, для ігор із сідловою точкою існує розв'язання, що ви­
значає пару оптимальних стратегій кожної зі сторін.
Якщо кожна зі сторін дотримується своєї оптимальної стратегії, то
середній виграш дорівнює ціні гри; якщо одна із сторін відхиляється
від оптимальної стратегії, то вона може цим тільки зменшити влас­
ний виграш.
При розгляді ігор, які не мають сідлової точки, вводиться поняття
змішаної стратегії - набору ймовірностей застосування чистих стра­
тегій а і, а2,... ап. Якщо стратег А застосовує свої чисті стратегії а і,
а2, ...ап з імовірностями р і, р2, ...рп, то можна позначити його фік­
совану змішану стратегію:
Р = (р і, р2, ...рп).
Аналогічно, для стратега В фіксованою змішаною стратегію стане
набір імовірностей (q l, q2, ...qm) застосування його чистих стратегій
(в і, в2, ...Ьш):
Q = (q l, q2, ...qm).
Теорія ігор на основі аналізу застосування чистих і змішаних стра­
тегій дозволяє зробити такі теоретичні висновки:
> Якщо стратег В використовує оптимальну змішану стратегію,
то математичне очікування виграшу стратега А буде макси­
561
Частина 2. Глобальний розвиток

мальним за умови використання ним власної оптимальної

змішаної стратегії.
> Якщо стратег А використовує оптимальну змішану стратегію,
то математичне очікування програшу стратега В буде мініма­
льним за умови використання ним власної оптимальної змі­
шаної стратегії.
> Для ігор з використанням змішаних стратегій справедливі та­
кі вирази:
I ocjm pj > X,
Е ani qi < X,
де X - ціна гри.
Таким чином, розв'язання гри формально зводиться до розв'язання
системи нерівностей, ураховуючи, що
Xpj = 1, Iq i = 1 та pj > 0, qi > 0.
Основною ідеєю математичного розв'язання ігрової ситуації є ідея
оптимальності або рівноваги у грі. Якщо така точка рівноваги існує,
то гра має математичне розв'язання. Теорема Неша стверджує, що то­
чкою рівноваги у грі двох учасників є точка, відхилення від якої одним
із гравців може лише зменшити його середній виграш. У точці рівно­
ваги перебуває розв'язання гри, однаково оптимальне для обох сторін.
Комбінація теорії ігор і формалізованого моделювання створює на
їх основі іншу методику дослідження мирних відносин у системі п
держав, зокрема виявляти умови стабільності таких відносин. Зазна­
чимо, що під стабільністю теоретико-ігровий підхід розуміє зазвичай
таку ситуацію, відхилення від якої не відповідає раціональним інте­
ресам жодного з учасників. Кількісно це виражається у визначенні
математичного очікування, що дозволяє врахувати співвідношення
можливих придбань і втрат для кожного гравця.
Ми знайомимо з подібними методиками дослідження міжнародних
відносин, щоб надати можливість самостійно оцінити їхні переваги та
недоліки. Останні сорок років спостерігається стійка тенденція до по­
ширення подібних методик, і, незважаючи на триваючі дискусії з цього
приводу, прагнення до "формалізації всього, що піддається формалізації
та квантифікації всього, що піддається квантифікації", дедалі частіше
стимулює виникнення нових підходів у теорії міжнародних відносин.
Таким чином, методологічна система політичного прогнозування
характеризується інтегрованістю, складністю та пристосуванням до
розв'язання наукових завдань широкого діапазону. Такі риси обумов­
лені великим ступенем складності об'єкта і предмета дослідження, рі­
зним характером конкретних завдань у сфері теоретичного аналізу
міжнародної політики.

562
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

Задовго до завершення холодної війни було здійснено перші систе­

мні спроби спрогнозувати майбутнє у глобальних масштабах. Якщо
залишити поза увагою ■ ■
роботи письменників- ,, „ ... _
фантастів, то першим 1 2 3 . ПОЛІТИЧНІ ПРОГНОЗИ
на думку спадає Римсь- у постбіполярному світі
кий клуб. Ця впливова Щя
неурядова міжнародна и И И ^ ^И И М пМ Ш М Д и И И м ж И Р Н Ш ИН!
організація стала символом прагнень людини до визначення орієнти­
рів майбутнього розвитку з одного боку, та вдосконалення методоло­
гічних засобів для такої роботи - з іншого. Робота Римського клубу,
серед членів якого відомі науковці, впливові суспільні діячі, колишні
політики, активізувалася у 1970-х pp. - у цей час до порядку денного
світової політики потрапляють проблеми екології, демографії, нерів­
номірного розвитку та політичного устрою. Результатом цієї роботи
стала серія ґрунтовних доповідей, найвідомішими з яких є "Межі зрос­
тання" (The Limits to Growth) 1972 p., "Перегляд міжнародного порядку"
(Reshaping the International Order) 1976 p., "Перша глобальна революція"
(The First Global Revolution) 1990 p. та ін. У новому методологічному рус­
лі, з використанням системних і формалізованих моделей, дослідники з
різним дисциплінарним походженням розмірковували над загальними
параметрами майбутнього, звертаючи першочергову увагу на проблеми
ресурсних меж для розвитку людства; соціальні й економічні наслідки
глобалізації; політичні трансформації міжнародної системи. Доповіді
Римського клубу протягом 1970-1990-х pp. задавали певний формат
для всіх подібних робіт. Деякі футуристичні нариси майбутнього й
сьогодні продовжують традиції, започатковані Римським клубом.
Завершення холодної війни радикально змінило спрямованість, те­
матику та фокус політичного прогнозування. На початку 1990-х pp.
на перший план виступають проблеми політичних трансформацій
глобального масштабу; форм і проявів нових системних конфліктів у
світі; перерозподілу сили та повної перебудови світового порядку. Фі­
аско міжнародно-політичної науки щодо передбачення розпаду біпо­
лярного світу нібито спробували компенсувати різноманітними спро­
бами прогнозу. Деякі з них були впливовішими, інші - резонансніши-
ми. Майже всі мали більше публіцистичний або адаптований, ніж
академічний характер. Врешті-решт, деякі із цих сміливих прогнозів
уже розвінчані історією; деякі ж досі схожі на правду.
У центрі уваги кожної із п'яти найбільш значущих спроб окреслити
політичне майбутнє світу стоїть проблематика системної трансфор­
мації міжнародних відносин.

563
Частина 2. Глобальний розвиток

> Одним із перших на розпад біполярної системи міжнародних ві­

дносин відреагував "батько" неореалізму Кеннет Уолтц. Системні
трансформації лежать у самій концептуальній основі неореаліз­
му; а отже, програмна стаття К. Уолтца "Структура міжнародної
політики, що зароджується" (The Emerging Structure of
International Politics), яку було опубліковано в журналі
International Security 1993 p., частково є спробою врятувати
неореалізм від критики колег-конструктивістів. К. Уолтц від­
штовхується від факту перемоги США у холодній війні та фор­
мування внаслідок цього монополярного світу. Монополярність,
однак, тимчасова, оскільки, за К. Уолтцем, у перспективі 10-20
років мають "підтягнутися" інші центри сили, насамперед Німе­
ччина, Японія та Китай. Окрім іншого, К. Уолтц передбачав змі­
ну характеру протистояння великих держав і зміну, внаслідок
цього, природи мультиполярності. Основну роль у цьому відігра­
ватиме ядерна зброя, яка знецінює традиційні гонки озброєнь і
робить звичні для мультиполярного балансування альянси менш
привабливими. Згодом К. Уолтц спрогнозував поступове форму­
вання коаліції, яка стримуватиме гегемонію США (при поступо­
вому втрачанні останніми статусу економічного гегемона, а зго­
дом - і політичного). Між іншим, видатний учений передрік від­
сутність сенсу в існуванні НАТО на тлі значних системних тран­
сформацій. Загалом прогноз К. Уолтца витримано в класичному
дусі realpolitik, а в його основі лежать припущення вченого щодо
динаміки трансформації міжнародної системи від моно- до му-
льтиполярної конфігурації.
> Професор Йєльського університету Пол Кеннеді запропонував
куди песимістичніший прогноз. У своїй книзі "Готуючись до XXI
століття" він змалював картину поступової деградації світової
інституціональної та ціннісної систем. Зростання населення Зе­
млі, технологічні зміни й економічний розвиток створюють чис­
ленні демографічні, екологічні та соціальні проблеми, до яких
сучасні політичні інститути виявляються неготовими. За цих
умов у міжнародній системі поступово формуватиметься "гра", у
якій усі зазнають поразки. П. Кеннеді вбачає справжню полі­
тичну кризу у міжнародній системі на глобальному рівні. Виходи
із цієї кризи невідомі, але зрозуміло те, що традиційні політичні
механізми неефективні. Такий прогноз має дещо есеїстичний
характер - своєрідні роздуми про можливі негаразди. У певному
сенсі, прогноз П. Кеннеді продовжує традиції комплексних до­
сліджень, у межах яких політичний фактор поєднується з інши­
ми важливими для життя суспільства процесами.
564
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

> П о л іт и ч н и й прогноз Самуеля Хантінгтона здобув, імовірно,

найбільше слави. У своїй книзі "Зіткнення цивілізацій та пере­
будова світового порядку" він намалював світ, сповнений во­
рожнечі між сімома-вісьмома новими акторами - цивілізація­
ми. Основною рушійною силою світової політики, таким чи­
ном, стане культурна ідентичність, на основі якою формува­
тимуться альянси, розпадатимуться та виникатимуть держа­
ви. С. Хантінгтон запропонував, фактично, новий базовий
елемент світового порядку, яким досі беззаперечно була дер­
жава. Прогноз С. Хантінгтона передрікав зникнення/розпад
мультикультурним утворенням; а також виникнення нових
союзів навколо держав-ядер (core states) нових культурних
спільнот. Західна цивілізація - переможець у холодній війні -
деякий час зберігатиме свої лідируючи позиції, але поступово
занепадатиме. Модернізація не призводитиме до вестерніза-
ції, а поширення ліберальних цінностей здебільшого обме­
житься ареалом самого Заходу. При цьому інші цивілізації по­
ступово схилятимуться до стратегії балансування проти геге­
монії Заходу. С. Хантінгтон визначає два механізми можливої
ініціації глобального конфлікту: безпосередньо між держава-
ми-ядрами та шляхом ескалації локальних суперечок.
Культурний механізм, який С. Хантінгтон поклав в основу власного
прогнозу, зробив своє діло: сьогодні будь-які конфлікти здаються спо­
вненими цивілізаційних відмінностей, хоча далеко не всі вони містять
культурний фактор у ролі основного. Прогноз зіткнення цивілізацій
належить до тих, які неможливо спростувати. Цим пояснюється його
одночасна популярність і наукова недосконалість.
> Френсіс Фукуяма екстравагантно назвав власний прогноз запо­
зиченим у Гегеля терміном кінець історії. На думку американсь­
кого вченого, історія триває доти, доки існує боротьба ідеологій.
Закінчення холодної війни означало тріумф лібералізму, тріумф
приголомшливий та остаточний. Модель ліберальної демократії
довела, на думку Ф. Фукуями, свою найвищу ефективність,
принаймні у своєму ідеальному варіанті. Усі проблеми, що мо­
жуть виникати в таких суспільствах, є наслідком недосконалого
втілення майже ідеальних принципів. Політичні глобальні конф­
лікти у традиційному вигляді більше не матимуть сенсу - оскіль­
ки остаточно розв'язано конфлікт ідеологій. Прогноз Ф. Фукуями
почав заперечуватися фактичним розвитком подій вже у пер­
шій половині 1990-х pp., зокрема з огляду на численні конфлік­
ти, вмотивовані радше ідейними розходженнями, ніж матеріа­
льними проблемами; а також на неоднозначні соціальні наслідки
четвертої хвилі демократизації.
565
Частина 2. Глобальний розвиток

> Глобальний прогноз Іммануїла Валлерстайна, так само як і у ви­

падку прогноза К. Уолтца, став результатом попередньої науко­
вої роботи вченого. Розроблений у дусі світосистемного бачення і
викладений в основному в роботі "Мир, стабільність та легітим-
ність: 1990-2025/2050", прогноз І. Валлерстайна спирався на
системну теорію, зокрема на концепції циклічного розвитку, де­
термінізму та точок біфуркації. Міжнародну систему було про­
аналізовано на шести різних рівнях, інтегрований огляд яких
підштовхував до висновку про наближення міжнародних відно­
син до ери нестабільності. В основі такої нестабільності лежить
дія довготермінових тенденцій розвитку, які у сукупності ство­
рили для системи низку точок біфуркації. Проходячи такі точки,
система "забуває" всі детермінуючі принципи, а отже її траєкто­
рія багато в чому визначається дією випадкових факторів. До
того ж довготермінові тенденції теж матимуть вплив на розви­
ток подій. Найважливішою з них стане занепад гегемонів та бо­
ротьба за домінування. У процесі такої боротьби, на думку І.
Валлерстайна, на початку XXI ст. сформуються два альянси;
американо-японо-китайський та російсько-європейський, які і
сперечатимуться за гегемонію. На цей же період припадає й ак­
тивізація економічного суперництва між усіма великим держа­
вами; а згодом - знайомий уже цикл суперництво - велика війна
- переділ світу. Прогноз І. Валлерстайна побудовано на експлуа­
тації ідеї структурного насильства, що робить "великий конфлікт
всіх проти всіх" неминучим приблизно за такою ж логікою, за
якою В. Ленін вважав неминучою світову капіталістичну війну.
Основна проблема такого прогнозу, як і у випадку із класичним
марксизмом, - у тому, що будь-яку подію можна підігнати під
його вимоги.
Глобальні прогнози на кшталт розглянутих зіграли важливу роль:
вони стали своєрідними орієнтирами для науковців, а тим більше -
політиків-практиків у світі, де політичні події, здавалося, змінюються
надто швидко. Кожен із прогнозів став своєрідним засобом розуміння
дійсності, шаблоном, який можна було накладати на реалії світової
політики, тому й сьогодні одні й ті самі події одні розуміють у дусі зі­
ткнення цивілізацій, інші - як прояв кінця історії, а треті - як наслі­
док одвічного структурного насильства.
Однак жоден із цих прогнозів не витримав випробування часом
навіть у цілому, не кажучи вже про деталі. Світ політичного виявився
значно складнішим за запропоновані моделі його розуміння, тому по­
треба у створенні науково достовірних та обґрунтованих прогнозів
залишається на порядку денному.

566
 Розділ 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації

Визначте основні фактори, що стоять на заваді точ­

ним прогнозам у світовій політиці.
Що саме у міжнародних відносинах, на ваш погляд,
найбільше потребує точного передбачення?
Наведіть приклади вдалих, на вашу думку, довготер­ Пошукові
мінових прогнозів у науці про міжнародні відносини.
Критично проаналізуйте відомі вам спроби спрог- завдання
нозувати розвиток світової політики за останні п'ят­
надцять років.

Браун М. Посібник з аналізу зовнішньої політики

/ Пер. з англ. - К., 2000.
Капітоненко М. Концепція раціональності в дослідженні
міжнародних відносин // Актуальні проблеми міжнародних
відносин. - К., 2004. - Вип. 47, ч. 1. - С. 54-60.
Капітоненко М. Міжнародні відносини: проблеми нау­
кового дослідження // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Тараса
Шевченка. Міжнародні відносини. - К., 2004. - Вип. 29-30.
- С. 94-97.
Кеннеди П. Вступая в XXI век / Пер с англ. - М., 1997.
Коршунов С. О механизме принятия внешнеполитиче­
ских решений // Вестник аналитики. - 2005. - № 3.
Косолапое Н. Анализ внешней политики: основные
направления // Мировая экономика и международные
отношения. - 1999. - № 2.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис.
- 1994. - № 1.
Allison G. Conceptual Models and the Cuban Missile
Crisis // The American Political Science Review. - 1969.
-V o l. 63, № 3. - P. 689-718.
CarlsnaesW. The Agency-Structure Problem in Foreign
Policy Analysis // International Studies Quarterly. - 1992.
- Vol. 36. - P. 245-270.
Fukuyama F. The End of History and the Last Man.
- N.-Y., 1992.
Hermann M. How Decision Units Shape Foreign Policy:
A heoretical Framework // International Studies Review.
- 2001. - Vol. 3, № 2, - P. 47-81.
Ikenberry J. The Myth o f Post-Cold war Chaos // Foreign
Affairs. - 1996. - Vol. 75, № 3. - P. 79-91.
Kissinqer H. Does America Need a Foreign Policy?
-N .-Y ., 2001.
Mearsheimer J. Back to Future. Instability in Europe
After the Cold War // International Security. - 1990.
-V o l. 15, № 1. - P. 5-56.
Waltz K. The Emerging Structure of International Politics
// International Security. - 1993. - Vol. 18. - P. 44-79.

567
 Розділ 13

Економічна глобалізація

Феномен глобалізації, до якого в кінці XX на початку XXI ст. прикута

пильна увага науковців, політиків, широкого загалу, є чи не найбільш
контроверсійним у су­
часній соціальній науці.
Він знаходить прямо
13.1. Суть економічної глобалізації протилежні оцінки серед
представників різних
наукових шкіл, політич­
них партій і рухів. З одного боку, здійснюються спроби тлумачення
глобалізації як об'єктивного закономірного процесу, що охоплює еко­
номіку, політику, культуру й інші сфери життя суспільства. З іншого
боку, вона розглядається як штучне, насильницьке явище, яке розви­
вається під тиском розвинених націй та економічно могутніх держав,
особливо транснаціональних корпорацій, з метою розв'язання власних
проблем і реалізації у глобальному середовищі егоїстичних інтересів.
Економічна історія засвідчує, що глобалізаційні процеси, їхнє за­
родження сягають глибокої давнини. Вони є невід'ємним атрибутом
людської цивілізації, починаючи із часів формування міждержавно­
го, міжконтинентального товарного обміну2. Однак головною про­

2 А. Чумаков веде відлік початку формування глобалізаційних зв'язків з моменту по­

яви людини 5-3 млн років тому і до завершення неолітичної революції 7-3 тис. років
до н. е.; автор відомого бестселера "Битва за світову економіку" Д. Єржин жартівливо
зазначив, що на думку його сина "глобалізація розпочалась у 1964 p., коли "Бітлз"
здійснили свої перші всесвітні гастролі".
 Розділ 13. Економічна глобалізація

блемою, яка і дотепер ще залишається нерозв'язаною, є неадекват­

ність, невідповідність форм і механізмів практичного втілення не­
стримного бажання різноманітних людських спільнот до планетар­
них комунікацій. Особливо гострого характеру дані процеси набува­
ли між метрополіями і колоніями, між центром світоекономіки та
його периферією, між економічно розвиненою та слабкорозвиненою
частинами світу. З огляду на це актуальним питанням сьогодення є
наукове обґрунтування оптимальних форм, адекватних національ­
них і міжнародних інституцій та гармонійних механізмів реалізації
глобалізаційних процесів в інтересах усіх без винятку учасників мі­
жнародного економічного спілкування.
У теоретико-методологічному плані все розмаїття поглядів щодо еко­
номічної глобалізації можна згрупувати у три наукові концепції: струк­
туралістську (структуральну), кон'юнктурну та конструктивістську.
Структуральна теорія відштовхується від закономірностей розвит­
ку внутрішніх і міжнародних економічних систем та розглядає глоба­
лізацію як необхідний, неминучий, необоротний, яскраво виражений
процес, спричинений економічними, технологічними та політичними
чинниками. Згідно з кон'юнктурною концепцією, головні риси глоба­
лізації визначаються окремою логікою та обставинами, що залежать
від зміни умов внутрішнього і зовнішнього оточення, їхньої взаємодії
у просторі і часі за унікальної конфігурації соціальних сил й історич­
них передумов. Така глобалізація може мати дискретний, перервний
характер, за якої можуть розвиватися і зворотні процеси, деглобалі-
зація, що і засвідчують окремі епізоди людської історії, коли деякі
країни і регіони були тривалий час відгороджені від економічного спі­
лкування з рештою світу. Конструктивістська теорія базується на іде­
ях і дискурсах як конституюючих елементах глобалізації, що характе­
ризують її як випадковий, стохастичний, непередбачуваний, недете-
рмінований та невизначений процес. Він зумовлюється комунікатив­
ним дискурсом політичних агентів, змістом якого є мотивації, інтере­
си, ідеї. Цілком очевидно, що зазначені теорії, як теорії першого рівня
абстракції, відображають важливі аспекти економічної глобалізації,
почасти розширено трактуючи її природу, акцентуючи увагу чи-то на
її рушійних силах, чи на структурних характеристиках або на диску­
рсивному обґрунтуванні шляхів і механізмів практичного втілення
ідей глобальної взаємодії у світовому господарському просторі.
Визначальною теорією другого рівня, наближеною до господарської
практики, є неокласична економічна теорія, яка, незважаючи на на­
явні вади і недоліки, залишається провідною у сучасній світовій еко­
номічній науці. Неокласичне трактування економічної глобалізації ба­
зується на порівняльних перевагах, ринкових силах та економічній
конвергенції. Вільна торгівля створює передумови для максимізації

569
Частина 2. Глобальний розвиток

як національного, так і світового добробуту на основі спеціалізації

країн і регіонів та вилучення ефекту масштабу. Ринкові сили і глоба­
льна конкуренція забезпечують ефективніше виробництво рівноцін­
них товарів і послуг з меншими затратами. Крім того, ринкова конве­
ргенція сприяє вирівнюванню цін і відсоткових ставок у глобалізова-
ній економіці чи принаймні зменшенні їхніх відхилень. Водночас но­
ва теорія торгівлі, теорія розміщення та теорія недосконалої конкуре­
нції пояснюють, чому неможливе існування досконало конкурентного
глобального ринку, чому розвивається ринкова сегментація та погли­
блюється структурна дивергенція у світовому господарстві.
Економічна складова глобалізації пов'язана насамперед із джере­
лами, факторами, формами господарського поступу. Ідеться про інве­
стиції й технології, робочу силу, інтелектуальні та фінансові ресурси,
менеджмент і маркетинг тощо. Формами прояву цих процесів є:
> зростання міжнародної торгівлі й інвестицій, лібералізація та
дерегуляція руху капіталу;
> небачена досі диверсифікація світових фінансових ринків і
ринків технологій;
> відчутне зростання ролі ТНК у світових господарських процесах;
> загострення глобальної конкуренції;
> поява систем глобального, стратегічного менеджменту;
> зростання ролі інформаційних і комунікаційних технологій в
економічному розвитку;
> дедалі більша цілісність і єдність світового господарства, в ос­
нові чого - посилення відкритості національних ринків;
> поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці3.
Узагальнюючи існуючі визначення даного поняття, яке набуло най­
більшого поширення в 90-ті pp. XX ст., слід наголосити, що глобаліза­
ція у своїй розвиненій, зрілій формі є продуктом епохи постмодерну,
переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного
розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації.
Її суть полягає в посиленні єдності, системної цілісності світового
господарства на основі ринкової парадигми та поглиблення планета­

3 Кембриджський словник глобалізації визначає п'ять головних вимірів, які дають

системне уявлення про генезис і структуру економічної глобалізації: макросфера, по­
в'язана з історичним процесом інтеграції економічної діяльності шляхом торгівлі між
країнами, регіонами і континентами; утвердження глобального ринку товарів і послуг
на принципах вільної торгівлі; глобальна фінансова інтеграція на основі лібералізації
руху капіталу, валютних операцій й інших фінансових трансакцій; піднесення ролі
економічних акторів, особливо діяльності багатонаціональних і транснаціональних
корпорацій; трансформація ринку праці, її змісту і характеру в контексті розвитку
міжнародного бізнесу в умовах нових інформаційних і комунікаційних технологій.
570
 Розділ 13. Економічна глобалізація

рних інтеграційних процесів4. Звідси випливають і якісні та кількісні

ознаки, показники і критерії, що характеризують розгортання еконо­
мічної глобалізації.
Макроекономічний рівень глобалізації проявляється в утворенні лі­
беральної міжнародної торговельної системи, у розвитку інновацій у
транспортній і логістичній сферах, а також у помітному зниженні ко­
мунікаційних та трансакційних витрат.
Мікроекономічні виміри глобалізації полягають у стрибкоподібному
зростанні міжнародних фінансових трансакцій, у виникненні нових
індустріальних держав, у скороченні технологічних відмінностей між
країнами та в поглибленні інтернаціоналізації виробництва.
Існує три групи індикаторів, які відображають різноманітні аспек­
ти глобалізаційного процесу в економічній сфері:
> головні,
> додаткові,
> експериментальні.
Головні індикатори мають найбільше розповсюдження; вони стосу­
ються усіх країн світового співтовариства і використовуються в націо­
нальній статистиці як пріоритетні для вимірювання економічної глоба­
лізації. Найповніше дані індикатори імплементовані в статистику кра­
їн ОЕСР. Додаткові індикатори спрямовані на отримання ніиршої ін­
формації, яка теоретично є бажаною, але практичне її отримання зі­
штовхується зі складнощами (напр., показники зарубіжної діяльності
багатонаціональних корпорацій тощо). До експериментальних індика­
торів належать показники, що відображають важливі сторони процесу
економічної глобалізації, але не мають належного теоретичного та
практичного обґрунтування, як нові явища господарської діяльності.
Індикатори, як важливий статистичний механізм, дозволяють від­
слідковувати кількісні та якісні складові економічної глобалізації, ви­
значати її рівень і масштаби.
У межах трьох груп базових індикаторів виділяють шість індикато­
рів, що відображають найважливіші риси економічної глобалізації:
> Прямі іноземні інвестиції (ПИ), розраховані як частка фінан­
сових потоків ПІІ у ВВП; питома вага доходів від ПІІ у ВВП;
позиції ПІІ як відсотка від ВВП.
> Доходи інвестора та приймаючої країни в економічному сек­
торі. На основі порівняльного аналізу визначається частка
прямих інвестицій країни-партнера в загальному обсязі залу­

4 Р. Самуельсон визначає економічну глобалізацію як "всесвітню конвергенцію між

пропозицією і попитом", а Дж. Сорос характеризує глобальну економіку як "гігантсь­
ку циркуляторну систему". До останнього визначення тяжіє і М. Кастельс, вживаючи
термін глобальна мережа. Російські автори Г. Аніліоніс і Н. Зотова під глобалізацією
розуміють "лише умовне і часткове наростання спільності світового господарства".
571
Частина 2. Глобальний розвиток

чених ПІІ та позиція П1І як відсоток від загального фонду ін­

вестицій. Аналогічні показники розраховуються також щодо
економічного сектора.
> Дохід від вивезених та ввезених інвестицій як частка доходу в
загальних ПІІ економічного сектора чи країни-інвестора зага­
лом (дохід від ПІІ як відсоток від позиції ПІІ). Крім того, у да­
ній сукупності індикаторів розглядається економічна діяль­
ність міжнародного підприємництва, яка передбачає визна­
чення питомої ваги зарубіжних філій у створенні доданої вар­
тості, у загальному випуску продукції та у формуванні валово­
го фіксованого капіталу. Вираховується частка співробітників
зарубіжних філій у структурі зайнятих та в сукупному фонді
оплати праці. Усі попередні показники стосуються також ма­
теринських компаній і країн, що здійснюють багатонаціона­
льне підприємництво. Окрема позиція стосується міжнарод­
ного розповсюдження технологій.
> Рівень інтернаціоналізації досліджень і розробок транснаціона­
льних фірм у досліджуваній країні включно з питомою вагою:
• витрат на дослідження і розробки та кількості дослідників у
зарубіжних філіях;
• витрат на дослідження і розробки в промисловості, що ф і­
нансуються з-за кордону;
• доданої вартості, обсягу випуску продукції і зайнятих у за­
рубіжних філіях, у контексті діяльності, пов'язаної перева­
жно з дослідженнями і розробками;
• материнських компаній у дослідженнях і розробках та в кі­
лькості дослідників.
> Рівень інтернаціоналізації і розповсюдження технологій у пев­
ній країні загалом та в індустріальному секторі окремо, вклю­
чаючи вартість технологій і виручку від їх продажу як відсо­
ток від ВВП, а також дані показники у співвідношенні із ви­
тратами на дослідження і розробки.
> Рівень інтернаціоналізації торгівлі високотехнологічними товара­
ми в розрізі країни та її промислового сектора. Особлива увага
звертається на питому вагу високотехнологічного промислового
експорту зарубіжних філій у загальному випуску високотехноло-
гічної продукції, а також на частку високотехнологічного експор­
ту й імпорту зарубіжних філій і материнських компаній у загаль­
ному (сукупному) високотехнологічному експорті та імпорті.
Зазначені індикатори дають можливість розкрити найсуттєвіші
економічні аспекти глобалізаційного процесу, його різноманітні вимі­
ри. Поглиблений аналіз здійснюється з допомогою додаткових й екс­

572
 Розділ 13. Економічна глобалізація

периментальних індикаторів, які застосовуються щодо окремих сфер

і напрямів економічної глобалізації5.
Проте слід зауважити, що економічна глобалізація розвивається
суперечливо, нерівномірно, її вплив на розвиток окремих країн і регі­
онів набуває як позитивної, так і негативної спрямованості.
Переваги глобалізації більшою мірою використовують розвинені
країни, у той час як країни, що розвиваються, особливо найбідніша
частина, часто-густо потерпають від її недоліків.
Окремі нації та держави частково поступаються своїми функціями
суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому
контролю, який здійснюється наднаціональними органами. Форму­
вання єдиного глобального села (англ. global village) мало б сприяти бі­
льшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваєть­
ся зворотний процес. Особливо відчутно це проявилося під час розго­
ртання світової фінансової кризи в 1997-1998 pp. та 2007-2008 pp.
Зростають світові комунікативні мережі за рахунок упровадження но­
вітніх інформаційних технологій, систем електронного зв'язку, що, знову
ж, спонукає до здійснення багатьох із них поза державним контролем.
Науково-технічні досягнення зумовлюють скорочення витрат на здійс­
нення міждержавних і міжфірмових господарських контактів. Так, якщо
вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком та Лондоном
коштувала в 1930 р. 300 дол (у дол 1996 p.), то нині - лише 1 дол.
Помітно збільшується кількість країн і народів, що долучаються до
процесу глобалізації. Особливим динамізмом характеризувалися до
останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Ла­
тинської Америки. Розвивається тенденція до формування глобальної
цивілізації зі спільними уподобаннями, цінностями й суспільною сві­
домістю. Зароджуються основи міжнародного громадянського суспі­
льства, визріває плюралізм у середовищі глобальних еліт; вестернізу-
ється світовий культурний простір, проте спостерігається і протисто­
яння цьому процесу з боку різноманітних політичних, релігійних,
профспілкових, неурядових організацій6.

5 Центр досліджень глобалізації та регіоналізації при визначенні індекса економічної гло­

балізації застосовує такий "кошик" змінних: 1) питома вага експорту і імпорту товарів і
послуг у ВВП - 83,29 %; 2) частка вивезених та ввезених прямих іноземних інвестицій у
ВВП - 2,35; 3) відношення портфельних інвестицій до ВВП - 3,22; 4) виплачена компен­
сація робітникам-нерезидентам; доходи від зовнішніх активів резидентів; оплачена ви­
нагорода вітчизняним громадянам, що працюють за кордоном; доходи від внутрішніх
активів, що перебувають у власності нерезидентів як частка у ВВП - 9,12 %.
6 Антиглобалістський рух було започатковано на початку 90-х pp. у мексиканському
м. Запатістас (штат Чіяпас), як форма протесту проти земельної реформи в Мексиці в
процесі її приєднання до регіонального інтеграційного об'єднання НАФТА. У даний час
найбільш представницькою організацією антиглобалістської спрямованості є Світовий
соціальний форум (2001), який пропонує альтернативу неоліберальній моделі глобалізації.
573
Частина 2. Глобальний розвиток

На авансцену світового економічного життя виходять нові актори,

які поряд із традиційними стають нині головними законодавцями
мод у світогосподарських процесах.
У даний час виділяють вісім нових головних суб'єктів, що виріша­
льною мірою впливають на світогосподарські процеси:
> міжнародні організації:
• Міжнародний валютний фонд (МВФ),
• Світовий банк,
• Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД),
• Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО),
• Міжнародна організація праці (МОП),
• Світова організація торгівлі (СОТ);
> країни "Великої вісімки";
> регіональні економічні і фінансові організації;
> багатонаціональні корпорації;
> інституціональні інвестори (пенсійні й інвестиційні фонди,
страхові компанії);
> неурядові організації;
> великі міста;
> окремі видатні особистості (науковці, лауреати Нобелівської
премії, університетські професори, відомі фінансисти, під­
приємці та ін.).
Підкреслюючи значення великих міст, слід зауважити, що, напри­
клад, в одному лише Токіо виробляється товарів і надається послуг
удвічі більше, ніж у всій Бразилії.
Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм кон­
куренції, коли зростаюча кількість акторів світогосподарських зв'яз­
ків не має певної державної приналежності.
Отже, глобалізація стає постійно діючим фактором внутрішнього й
міжнародного економічного життя.

Є два головні підходи до періодизації економічної глобалізації.

Згідно з першим підходом, глобалізація розпочалась ще до періоду
Великих географічних
відкриттів як в'ялоп-
13.2. Основні етапи й історичні типи линна глобалізація7, ко­
економічної глобалізації ли економічні зв'язки
між державами мали
спорадичний, дискрет­

7 В Енциклопедії глобалізації зазначається, що міжнародна торгівля мала місце за

тисячі років до Різдва Христова. Зокрема, археологічні знахідки підтверджують на­
явність єгипетських товарів на території нинішнього Лівану за 3100 років до н. е.
574
 Розділ 13. Економічна глобалізація

ний характер, залишаючись у межах окремих локальних ареалів і

територій.
Від епохи Великих географічних відкриттів до середини XIX ст. вона
перейшла у стадію повільно прогресуючої глобалізації, під час якої сфо­
рмувався світовий ринок, розвивався міжнародний поділ праці, вима­
лювався профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап
(середина XIX ст. - 1980-ті pp. XX ст.), на­
званий біструктурною глобалізацією, що
було пов'язано з економічним переділом
світу, розпадом світового господарства на
протилежні системи та їхнє протистоян­
ня. Нарешті, послідовний чи органічний
тип глобалізації розвивається в умовах
єдиного ринкового світового господарст­
ва як об'єктивний процес і найважливіша
ознака постіндустріальної цивілізації. Роз­
глядаючи історичні типи глобалізації, анг­
лійські автори виділяють архаїчну, прото-
Рис. 9. Історичні типи глобалізацію, модерну та постколоніальну
глобалізації глобалізацію (рис. 9). Архаїчна форма
розвивалась у доіндуєтріальний період людської історії, коли існували
спорадичні зв'язки спочатку між племенами, а потім між країнами і ре­
гіонами; протоглобалізація охоплює період із 1600 по 1800 pp. і харак­
теризується розвитком мануфактурного виробництва, науковою, про­
мисловою і фінансовою революціями, зародженням світового ринку; мо­
дерна глобалізація (1800-1950 pp.) мала два головних виміри: піднесення
національних держав і стрімке розширення індустріалізації, внаслідок
якої сформувався глобальний поділ праці; нарешті, головні риси постко-
лоніальної глобалізації полягають у формуванні нової архітектури відно­
син між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, у виник­
ненні регіональних інтеграційних об'єднань, зростанні ролі транснаціона­
льних корпорацій, у трансформації ролі держави в економічному і полі­
тичному житті суспільства. А. Франк вважає, що глобалізація розвиваєть­
ся щонайменше протягом останніх 5 тис. років. Більшість авторів схильні
шукати витоки сучасної глобалізації в економічних процесах, пов'язаних
з Великими географічними відкриттями, тобто з 1500 р.
Другий підхід наголошує на тому, що глобалізація притаманна лише
економічному розвитку кінця XX ст., тобто пов'язує її генезис з остан­
ньою чвертю XX ст. На нинішньому етапі глобалізація стає визначаль­
ним чинником як національного, так і міжнародного розвитку, пере­
творюється на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів.

575
Частина 2. Глобальний розвиток

Розгортання процесу глобалізації справляє суперечливий вплив на

національні економіки та на перебіг сучасного світового господарсь­
кого розвитку загалом. З одного боку, глобалізація небачено розши­
рює можливості окремих країн з використання та оптимальної комбі­
нації різних ресурсів, їхньої глибшої та всебічної участі в системі мі­
жнародного поділу праці; з іншого - глобальні процеси значно загост­
рюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величез­
ними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реа­
льну загрозу для країн із низькими та середніми доходами.
"Мільйони продовжують маргінальне існування у світовій економі­
ці, мільйонам досвід глобалізації не створює жодних можливостей,
стимулюючи сили руйнації та знищення", - зазначав Генеральний се­
кретар ООН К. Аннан.
Таким чином, попри незаперечні переваги глобалізації, слід урахо­
вувати її неоднозначність, різноспрямованість впливу на різні групи
країн і галузі сучасного виробництва. У процесі структурних глобаль­
них трансформацій, що поступово поширюються на світовий еконо­
мічний простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та
сфери послуг, у які здійснюється переливання капіталу та кваліфіко­
ваної робочої сили.
Проте інші галузі (напр., вугільна промисловість) відчувають гост­
рий дефіцит факторів виробництва, посилюється їхній депресивний
стан. Іншим наслідком структурних глобальних змін стає процес де-
індустріалізації, який розпочався ще в 1970-х pp. унаслідок світової
енергетичної кризи ("голландська хвороба" деіндустріалізації).
У даний час позитивним проявом деіндустріалізації можна вважа­
ти розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, удо­
сконалення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономі-
ки, постекономічних форм суспільства.
Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення
застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в низці
країн, що розвиваються, та в перехідних економіках унаслідок їхньої
неконкурентоспроможності та слабкості ресурсної бази економічного
розвитку. Головне завдання країн із новими ринками (англ. emerging
market economies) полягає в мінімізації вразливості від зовнішніх шо­
ків та від зміни позицій іноземних інвесторів, що регулюють великі
потоки так званих летючих капіталів. Найбільша загроза від глобалі­
зації насувається на велику кількість країн, що розвиваються, бо саме
вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, гос­
подарської інфраструктури, економічних рішень, необхідних для реа­
лізації наявних можливостей.
Промислово розвинені країни отримують найвідчутніші дивіденди
від глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх
576
 Розділ 13. Економічна глобалізація

джерел ресурсів глобалізація полегшує заміну малокваліфікованої робо­

чої сили за рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої сили
в загальних витратах зростає за рахунок скорочення торгових витрат,
страхування зарплати й доходів. Тим самим у цих країнах скорочується
податкова база та водночас зростає попит на соціальні гарантії при па­
дінні можливостей їх забезпечення. Отже, глобалізація здійснює вплив
на індустріально розвинені країни світу за такими напрямами:
> по-перше, змінюються підходи в розробці і здійсненні торго­
вельної, промислової та конкурентної політики;
> по-друге, зростання внутрішньофірмових трансакцій усклад­
нює реалізацію економічної та податкової політики;
> по-третє, уряди зіштовхуються зі складнощами електронного
управління трансакціями, оскільки зростаючий глобальний ри­
нок неналежним чином пов'язаний із географічною територією;
> по-четверте, урядам стає важче домогтися загального соціаль­
ного добробуту, оскільки мобільність капіталу зменшує ефек­
тивність трудового законодавства та стандарти праці.
Важливим аспектом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як ба­
гаторівневої, ієрархічної системи.
> Глобалізація на світовому рівні означає зростаючу економічну
взаємозалежність країн і регіонів, переплетіння їхніх госпо­
дарських комплексів та економічних систем.
> Глобалізація на рівні окремої країни характеризується такими
показниками: відкритість економіки, частка зовнішньоторго­
вельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних інвес­
тиційних потоків, міжнародних платежів тощо.
> Галузевий зріз глобалізації виразно ілюструється, по-перше,
співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої тор­
гівлі до світового виробництва відповідної галузі, а по-друге, -
коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим як співвідно­
шення національних і міжнародних експортних квот галузі.
> Глобалізація на рівні компанії залежить від того, наскільки
компанія диверсифікувала свої надходження та розмістила
свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту то­
варів і послуг та використання місцевих переваг, зокрема,
ширшого доступу до природних ресурсів і відносно дешевої
робочої сили. Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу
залежить від таких показників, як розміщення на іноземних
ринках надходжень від продажу та головних активів, внутрі-
шньофірмова торгівля і відповідні технологічні трансферти,
використання аутсорсингу тощо.
Загальною передумовою розвитку глобалізації на рівні окремих
компаній є використання сучасних інформаційних і комунікаційних
577
Частина 2. Глобальний розвиток

технологій, що дають можливість активізувати обмін ідеями та інфо­

рмацією між різними країнами, розширювати знання споживачів про
іноземні товари, істотно зменшувати вартість послуг. За даними, які
наводить Б. Гейтс, вартість опрацювання авіаквитків турагентом із
комп'ютерною системою бронювання, становить 8 дол, а за допомо­
гою Інтернету - 1 дол. Банківські витрати на одну трансакцію з вико­
ристанням телефонного зв'язку становлять 0,25 дол; інтернет-
технології скорочують витрати до 0,01 дол. Кабельні системи в Європі
та Азії створюють передумови фірмам у багатьох країнах одночасно
формувати регіональний, а іноді і глобальний попит.
Глобальні комунікаційні мережі дають можливість координувати ви­
робництво та спільні цілі у світовому масштабі таким чином, що компа­
нії знаходяться в різних частинах світу, але виробляють один і той са­
мий кінцевий продукт. Скорочення митних бар'єрів для інвестицій і то­
ргівлі переважною більшістю урядів прискорює відкриття нових ринків
для міжнародних фірм, які не лише здійснюють експорт, а і створюють
виробничі потужності для місцевих виробників. Проглядається також
тенденція до уніфікації та соціалізації глобальної спільноти.
Таким чином, витоки економічної глобалізації сягають у сиву давнину,
коли започатковувалися торговельні контакти між державними утворен­
нями, іншими регіональними спільнотами, які ставали постійно діючим
фактором господарського поступу і локальних, і світової цивілізації.

Динаміка і структура міжнародної торгівлі на перетині століть визна­

чаються процесами, що відбуваються в системі світової економіки під
впливом кон'юнктурних
чинників, поглиблення
13.3. Міжнародна торгівля інтернаціоналізації та
та глобальні ринки транснаціоналізації ви­
робництва, розгортання
/ * ' „ v i ’i
економічної глобалізації.
Протягом 1990-х - першої половини 2010-х pp. спостерігалася стій­
ка динаміка світової торгівлі, що свідчить про:
> подальше поглиблення міжнародного поділу праці;
> інтенсифікацію процесів інтернаціоналізації, транснаціоналі­
зації та глобалізації виробництва;
> зростання зовнішніх чинників економічного розвитку.
Загалом же світовий експорт за останні майже 20 років зростав
випереджаючими темпами порівняно зі світовим ВВП як у планетар­
ному масштабі, так і в регіональному вимірі (табл. 9).

578
 Розділ 13. Економічна глобалізація

Т а б л и ц я 9. Середньорічні темпи зростання

______ експорту та ВВП у 1990-2007 p., %______
1990-2000 2001-2007
Експорт ВВП Експорт ВВП
Світ загалом 6,0 2,3 5,6 3,4
Розвинені країни 5,3 2,4 4,6 2,9
У тому числі:
Західна Європа 5,4 2,1 5,1 2,3
США 6,7 3,5 3,1 2,8
Японія 2,6 1,4 5,1 1,8
Країни, що розвиваються 7,6 4,9 14,5 6,4
Перехідні економіки 6,6 -2,5 7,3 7,8
Джерело: Trade and Development Report, 2007. - N.-Y.; Geneva, 2007. - P. 44, 47.

Дані, наведені в таблиці, показують, що як у світовому масштабі,

так і в регіональному розрізі темпи зростання світового експорту зна­
чно випереджали темпи зростання світового ВВП. У розвинених кра­
їн це перевищення становить понад два рази. З урахуванням того, що
розвинені країни забезпечують переважну частину світового експор­
ту, вони ж справляють вирішальний вплив на загальносвітові показ­
ники. Парадоксальною є картина щодо перехідних економік у міжна­
родній торгівлі, де за умов господарської рецесії у 1990-ті pp. спосте­
рігалися доволі високі темпи зростання експорту. Це була чи не єдина
економічна сфера, що адекватно реагувала на світову економічну
кон'юнктуру.
Загальний обсяг світового експорту товарів і послуг становив у
2006 р. 14 трлн 717 млрд дол. Неухильно зростає питома вага товар­
ного експорту у світовому ВВП (табл. 10).

Т а б л и ц я 1 О. Частка експорту товарів у ВВП світу, %

1913 1929 1950 1973 2000 2006*
7,9 9,0 5,5 10,5 19,0 24,0
*2006 - розрахунки автора
Джерела: Перспективы развития мировой экономики - Вашингтон, 2007. -
С. 225, 241; Maddison A. The World Economy. - P., 2006. - P. 362.

Ця усталена тенденція свідчить про зростання глобальних чинників

економічного розвитку, посилення відкритості національних господарств.
У 1990-ті на початку 2000-х pp. відбулися певні зміни в географії мі­
жнародної торгівлі (табл. 11). Головне зрушення стосується частки роз­
винених країн та країн, що розвиваються, у світовому експорті. За
1990-2006 pp. питома вага розвинених країн зменшилась з 72,08 до
59,13%, країн, що розвиваються, збільшилася з 24,21 до 36,79% за
практично стабільної частки країн Південно-Східної Європи і СНД.

579
Частина 2. Глобальний розвиток

Г о л о в н о ю причиною такого перерозподілу світового експорту став

бурхливий економічний розвиток та зовнішня експансія азіатських
країн, що розвиваються і, насамперед, Китаю, Індії, Південної Кореї,
Тайваню, Сингапуру, Гонконгу.

Т а б л и ця 11. Географія світового експорту, %

1990 2006
Світ загалом 100 100
Розвинені країни 72,08 59,13
Країни, що розвиваються 24,21 36,79
Південно-Східна Європа і СНД 3,70 4,08
Розвинені країни:
Америка 14,93 12,04
Європа 47,18 40,10
Азія 8,57 5,77
Океанія 1,41 1,22
Країни, що розвиваються:
Америка 4,15 5,67
Африка 3,12 2,78
Азія 16,87 28,29
Океанія 0,08 0,06
Джерело: UNCTAD Handbook o f Statistics. U.N. - N.-Y.; Geneva, 2007. - P. 14.

Так, обсяг експорту Китаю збільшився із 62,1 млрд дол у 1990 р. до

969,1 млрд дол у 2006 р. У Гонконіу відповідні показники становили
82,2 та 322,6 млрд дол, у Тайваню - 67,1 та 224,0, у Республіки Корея
- 65,1 та 326,1 і в Індії - 17,96 та 120,8 млрд дол.
Важливою макропропорцією є співвідношення в міжнародній
торгівлі готових виробів і сировинних товарів. Якщо в 1950-х pp.
XX ст. це співвідношення становило 50 : 50, то в даний час питома
вага готових виробів - майже 80, а сировинних - 20 %.
Зрушення у структурі світової торгівлі пояснюються такими чин­
никами:
> В умовах технологічного процесу відбуваються процеси дема­
теріалізації виробництва, запроваджуються ресурсо-, матеріа-
ло- і енергозберігаючі технології.
> Поглиблення міжнародного поділу й кооперації праці зумов­
лює формування певного профілю міжнародної спеціалізації,
збільшення обміну між суб'єктами світового ринку напівфаб­
рикатами, вузлами, іншою проміжною продукцією, яка
пройшла відповідну стадію обробки.
Розгортання процесу глобалізації світо господарських зв'язків від­
бувається в певних формах або, іншими словами, глобалізація має

580
 Розділ 13. Економічна глобалізація

свої іманентні форми прояву. Вони викристалізовуються і мають своє

матеріальне втілення у:
> збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної
торгівлі;
> міжнародних прямих і портфельних інвестиціях, що дедалі
ширше використовуються як важливий механізм національ­
ного економічного розвитку;
> міграції робочої сили в межах усього поля світового господарства;
> зростаючому значенні знань, технологій, менеджменту, мар­
кетингу, що продукуються в більш розвинутих країнах, а ви­
користовуються в економічних системах, які поступово кон-
вергуються у світогосподарські процеси тощо8.
Глобалізація торгівлі, міжнародного ринку характеризується різно­
манітними показниками з погляду історичних етапів розгортання да­
ного процесу, його інтенсивності, інституційних та інфраструктурних
вимірів тощо (табл. 12).
Середній обсяг світового експорту товарів і послуг упродовж 1981-
1990 pp. становив 2 трлн 683 млрд дол, наступного десятиліття - 5
трлн 736 млрд дол, а на початку XXI ст. він становив понад 14 трлн
дол, тобто зріс майже у 3,5 рази. Середньорічні темпи зростання мали
усталену тенденцію до підвищення (табл. 13).
Зростає відкритість економік переважної більшості країн світу,
що сприяє їхній активній участі у процесах глобалізації. Так, част­
ка товарного експорту у світовому ВВП має усталену тенденцію до
збільшення із 7,9 % у 1913 р. до 9 у 1929, 10 у 1950, 14,5 у 1970,
19 у 2000 та 24 % у 2006 р. У країнах із високим доходом - членах
ОЕСР - частка експорту товарів і послуг (% до ВВП) сягає 70 %; у
країнах із середнім доходом близько третини ВВП реалізується на
зовнішніх ринках.
Високу зовнішньоторговельну квоту, порівняно з розвиненими кра­
їнами, має й Україна, що спонукає до необхідності врахування в еко­
номічній політиці суперечливого впливу глобалізації як на господар­
ський розвиток, так і на національну безпеку держави.
Протягом 1995-2005 pp. середньорічні темпи зростання світового
ВВП становили 2,94 %, а світового товарного експорту - 6,51 %.

8 Латиноамериканський економіст Е. Анінат зазначає, що "глобалізація характеризу­

ється зростанням транскордонних торговельних потоків, потоків капіталу й інфор­
мації, а також підвищенням мобільності фізичних осіб”.
581
 Т а б л и ц я 12. Історичні форми торговельної глобалізації
Доба промислової Доба класичного Бреттон-Вудський
Міжвоєнні роки Сучасний період
революції золотого стандарту період
Екстенсив­ Середня: тривалі зв'яз­ Висока: більшість те­ Багато країн беруть Комуністичні країни Участь майже всіх кра­
ність ки між Азією, Європою риторій залучені до участь у торгівлі, але переважно виключені з їн і високий рівень
й Африкою, що поши­ міжнародної торгівлі розриваються попере­ глобальної торгівлі за зв'язків між ними.
рилися до Америки та на початку XX ст. дні зв'язки в закритих загальної участі в ній Членство у СОТ 154
Австралії торгових блоках решти держав держав

Низька для економік Середня: дуже висока Початково нижча, ніж Початково низька з Висока: по відношенню
Інтенсивність

загалом, але значна для окремих країн, але до Першої світової вій­ тенденцією зростання до обсягів виробництва
для певних галузей для більшості низька ни, і різко падає у до рівнів, характерних - безпрецедентні рівні;
1930-х pp. для доби класичного на торгівлю припадає
золотого стандарту найбільша частка при­
ватного виробництва
порівняно з попередні­
ми періодами
Низька Середня - висока Низька Низька Висока: швидкі техно­
Динаміка

логічні зміни та світова

конкуренція
Вплив торгівлі

Низький для більшості Високий: ключовий Високий початковий Зростає зі зростанням Високий: торгівля стає
економік; важливий для розвитку головних вплив торгівлі помітно торгівлі; важливий для пріоритетною сферою
для окремих галузей і експортерів і дедалі знижується індустріального розви­ економіки й дедалі
соціальної сфери важливіший у визна­ тку більше зростає її важ­
ченні доходів в індус­ ливість у визначенні
тріальних державах доходів й індустріаль­
ної структури країни
Прості транспортні Індустріалізація тран­ Подальше поліпшення Зниження рівня повіт­ Закріплення попере­
Інфраструк­

системи розвиваються спорту із застосуван­ транспорту в межах ряного і морського днього спаду витрат;
впродовж періоду 3 ням парових машин; попередніх якісних фрахту значний прогрес у ко­
тура

поліпшенням суден і значне скорочення характеристик мунікаційній технології

техніки навігації транспортних витрат; сприяє торгівлі послу­
нова комунікаційна гами
технологія
 Закінчення табл. 12
Доба промислової Доба класичного Бреттон-Вудський
Міжвоєнні роки Сучасний період
революції золотого стандарту період
Торговельні компанії Поширення двосто­ Скасування міжнарод­ Торгівля формалізова­ Світова організація
Інституціо- та організації купців; ронніх угод про стан­ них угод; зростання на згідно з ГАТТ. Бага­ торгівлі дедалі більше
налізація рівень протекціонізму дарти міжнародних протекціонізму у 1930- тостороннє управління діє як світова інститу­
спочатку низький, але ринків. Змінні рівні х pp. і звуження торгів­ торгівлею. Початок ція, що гарантує до­
зростає з формуван­ протекціонізму; по­ лі до регіонального рів­ лібералізації тримання спільних пра­
ням націй і держав; ступово набуває чин­ ня вил у всьому світі та
мінімальне міжнародне ності принцип нації сприяє інтенсифікації
регулювання найбільшого сприяння торгової лібералізації
Спочатку низькі, але, Значні обсяги торгівлі 3 крахом світової тор­ Дедалі більш реіульо- Торгівля переважно
Стратифікація.

починаючи з XIII ст., припадають на імпе­ гівлі провідні держави вана торгівля між ін­ між країнами ОЕСР,
торгівля дедалі більшою рії. У торгівлі панують виходять на регіональ­ дустріально розвине­ але з тенденцією зни­
Ієрархія

мірою набуває імперсь­ ключові експортери ний рівень ними країнами. США - ження концентрації
ких форм організації основна торговельна торгівлі. Зростання
держава ролі інших країн, спо­
чатку експортерів на­
фти, згодом нових ін­
дустріальних держав
Висока нерівність : Торгівля важлива для Спад торгівлі завдає Повільне зростання Дедалі більша дифере­
Нерівномір­

окремі осередки торгі­ провідних економік і особливо відчутних ринків для окремих нціація торгівлі, що
влі. Інші регіони здебі­ первинних експорте­ ударів головним експо­ країн, але загальна становить ключовий
ність

льшого не беруть учас­ рів за маргіналізації ртерам; деякі країни світова експансія час­ елемент зростання для
ті інших районів спроможні досягти від­ тково компенсує дане одних економік та кон­
новлення на національ­ явище сервації маргінального
ному рівні стану інших
Джерело: Гелд Д., МакГрю Е., Голдблатт Д., ПерратонДж. Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура /
Пер. з англ. - К., 2003. - С. 218, 219.
Частина 2. Глобальний розвиток

Т а б л и ц я 13. Світовий експорт товарів і комерційних посдуг

Середньорічні темпи зростання, %
1990-2000 2000-2006 2004 2005 2006
Товари 6,5 11 22 14 15
Послуги 6,5 10 10 11 11
Джерело: Trade and Development Report. - N.-Y.; Geneva, 2004. - P. 4, 45; World
Trade Report - Geneva, 2007. - P. 6.

Провідні позиції у світовому експорті посідають індустріально

розвинені країни, на які припадає близько 2/3 глобального експор­
ту, питома вага країн, що розвиваються, становить понад ЗО %,
країни Південно-Східної Європи і СНД мають усього трохи більше
З % світового експорту.
Важливою ознакою розвитку міжнародної торгівлі, що діє всупереч
процесу глобалізації, є її регіоналізація, коли торговельні потоки
спрямовуються в країни, об'єднані торговельно-економічними угода­
ми різного характеру. Нині найбільшим регіональним угрупованням є
Азіатсько-тихоокеанське економічне співтовариство (АПЕК), частка
якого у міжнародній торгівлі становить майже 50 %; на другому місці
- ЄС (27 країн-членів) із часткою світової торгівлі 37,3; третю сходин­
ку посідає північноамериканське регіональне об'єднання НАФТА, на
яке припадає 19,5 % світового торговельного обороту. Південноазіат-
ське регіональне угруповання держав АСЕАН має 6,4 %, а латиноаме­
риканське МЕРКОСУР - 1,4 % міжнародної торгівлі. Існують проекти
створення загальноамериканської зони вільної торгівлі, що об'єднува­
тиме 34 країни Північної, Центральної та Південної Америки.

Одним із найяскравіших сучасних проявів процесу глобалізації є

вибухоподібне зростання світового фінансового ринку, кількості й об­
сягів фінансових транс­
акцій, що здійснюються
13.4. Глобальна архітектура між різними суб'єктами
світової фінансової системи світогосподарських зв'я­
зків. Якщо в 1978 р. що­
денний обсяг операцій з
купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд дол, у 1992 р. -
880, то в 1995 р. цей показник зріс до 1,3 трлн дол. За існуючими оці­
нками в даний час щоденний обсяг фінансових трансакцій сягає
2 трлн дол США. Зарубіжні операції американських, німецьких і
японських інвесторів із цінними паперами зросли з менш ніж 10 % у
ВВП у 1980 р. відповідно до 135, 170 та 80 % у ВВП у 1993 р.
Головними суб'єктами міжнародного фінансового ринку є пенсійні та
взаємні фонди, страхові компанії і трасти, транснаціональні банки.

584
 Розділ 13. Економічна глобалізація

У 2006 р. основними країнами - експортерами капіталу, за даними

ЮНКТАД, були США - 17,8 %, Японія - 4,13, Велика Британія - 6,5,
Іспанія - 7,3 % від загальносвітового обсягу.
Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансо­
вих потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного
регулювання. Уже наприкінці 1940-х - на початку 1950-х pp. виник
ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що
розмішувалися, зокрема, у Московському народному банку в Лондоні,
а тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно із зако­
нодавством США та Великої Британії. Згодом зміст поняття євродола-
ровий ринок розширився й нині поширюється на будь-які операції з
національною валютою за межами країни. Проте в умовах фіксова­
них обмінних курсів Бреттон-Вудської системи (з 1944) валютний ко­
нтроль залишався доволі жорстким аж до початку 1970-х pp. Розпад
Бреттон-Вудської валютної системи та перехід до плаваючих курсів
на основі Ямайських угод (1976) означав поступовий демонтаж роз­
виненими країнами системи контролю за рухом капіталу. Наприкінці
1980-х - на початку 1990-х pp. країни, що розвиваються, теж почали
відкривати свої національні ринки.
Події останнього періоду (європейська валютна криза 1992-
1993 pp., мексиканська фінансова криза в 1994, загострення фінансо­
вих проблем у Південно-Східній Азії в 1997, у Росії та Бразилії в 1998,
в Аргентині в 2001, іпотечна криза в США 2007 p., що переросла у сві­
тову фінансову кризу) з новою силою привернули увагу до міжнарод­
них фінансових проблем. З одного боку, спостерігається гетероген­
ність, фрагментарність, мозаїчність світового фінансового ринку, з ін­
шого, небачено зросли його масштаби. Ці два процеси посилюють тур­
булентність міжнародних фінансових потоків, формують сприятливий
клімат для спекулятивних маніпуляцій, хвилеподібних припливів капі­
талів в окремі країни та їх різких відпливів, що призводить до гострих
кризових явищ у тих чи інших державах і навіть регіонах, як це тра­
пилось у Південно-Східній Азії. Такий перебіг подій у валютно-
фінансовій сфері світової економіки спонукає до пошуку механізмів і
важелів, які унеможливили б виникнення процесів, що не лише галь­
мують економічний розвиток, а й відкидають окремі країни далеко на­
зад від досягненого господарського рівня.
У зв'язку із цим пропонується запровадити п'ять ключових елемен­
тів, що стануть передумовою для зміцнення національних фінансових
систем і формування нової архітектури міжнародної валютно-
фінансової системи. Вони охоплюють:
> транспарентність, тобто прозорість економічної політики й ва­
лютно-фінансових відносин;
> зміцнення банківської та фінансової систем;
585
Частина 2. Глобальний розвиток

> залучення приватного сектора;

> лібералізацію ринків;
> модернізацію міжнародного фінансового ринку.
Прозорість економічних дій передбачає надання країнами - члена­
ми МВФ та іншими учасниками міжнародного фінансового ринку по­
внішої інформації про економічний розвиток та основні засади еко­
номічної політики і стратегії, особливо з огляду на розширене коло
фінансових індикаторів, що вводяться згідно зі спеціальною систе­
мою поширення даних МВФ. Вони мають бути доступними як для
державних, так і для приватних учасників фінансового ринку.
Зміцнення фінансової та банківської системи передбачає створен­
ня певних меж регулювання й нагляду, їх адаптації та сумісності зі
світовими стандартами обліку, аудиту, страхування, безпеки платіж­
них систем і банківського нагляду. Зростання міжнародних фінансо­
вих потоків вимагає включення до системи стандартів також інфор­
мації про регуляторні інституції, особливо в провідних фінансових
центрах світу. Організації, які займаються фінансовим регулюван­
ням, мають, у свою чергу, відстежувати і перевіряти фінансову інфо­
рмацію, яка може нести загрозу, та досліджувати позабалансові по­
зиції, відсутність повної інформації про які у стандартній звітності
ускладнює всебічний аналіз уразливих країн і контрагентів та унемо­
жливлює адекватну оцінку сукупного потенціалу балансу тієї чи іншої
країни або контрагента.
Участь приватного сектора в запобіганні та розв'язанні кризових
фінансових проблем можлива за двома головними напрямами:
> шляхом створення належних стимулів, які заохочували б при­
ватний сектор до участі в операціях на глобальному ринку ка­
піталу, мінімізуючи в такий спосіб ризик ліквідності;
> зниження морального ризику шляхом реалізації попередньої
умови.
Пропонується такий механізм взаємодії МВФ та його членів із
приватним сектором:
> встановлення тісних контактів із приватними кредиторами з
метою кращого роз'яснення механізмів і програм підтримки з
боку МВФ й удосконалення способів кризового фінансування
з боку приватного сектора;
> подальше вивчення можливостей включення в кредитні угоди
положень, які передбачали б у випадку неплатежів проведен­
ня переговорів щодо їх реструктуризації;
> участь МВФ у фінансуванні за допомогою механізму суверен­
них облігацій у випадку затримки платежів;

586
 Розділ 13. Економічна глобалізація

> заохочення до прийняття жорсткого законодавства про банк­

рутство задля підвищення якості операцій на внутрішньому
та міжнародному ринку капіталів;
> наголошення на необхідності обережнішого надання держав­
них гарантій з метою скорочення ризику зростання обсягу
приватного боргу.
Задля регулювання зазначених процесів і належного управління
міжнародними потоками фінансових ресурсів у структурі МВФ ство­
рено спеціальний департамент міжнародного ринку капіталів.
Лібералізація фінансових відносин у контексті загальних економіч­
них реформ здійснюється з метою забезпечення відповідності інсти-
туційної системи реаліям вільного руху капіталу та стабілізації платі­
жних балансів.
Модернізація міжнародних ринків відбувається шляхом поширен­
ня і популяризації прогресивної практики діяльності провідних фі­
нансових центрів на основі світових стандартів, що діють у монетар­
ній і фінансовій сферах, у тому числі в системі МВФ. Вони включають
у себе якісний облік, аудит, досконалі процедури банкрутства, високі
стандарти корпоративного управління, які стосуються всіх агентів
міжнародного фінансового ринку.
Таким чином, глобалізація фінансових потоків супроводжується
серйозними економічними флуктуаціями, що потребує внесення важ­
ливих коректив у систему координації та регулювання міжнародних
фінансових ринків.
Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу глобалізації
взагалі та міжнародних фінансових відносин зокрема підтверджу­
ються і тим, що нерівномірно розвиваються окремі сегменти фінан­
сових відносин та далеко не однаковим є вплив міжнародної фінан­
сової складової на економічний розвиток окремих груп країн.
Наприклад, сукупні прямі іноземні інвестиції після Другої світової
війни мають тенденцію до зростання із 68 млрд дол у 1960 р. до 211 у
1973 р. і 3,2 трлн дол у 1996 p., що засвідчує зростаючу роль цих ін­
вестицій як чинника в економічному розвитку окремих країн. У
2000 р. було зафіксовано максимальний обсяг прямих іноземних ін­
вестицій - 1 трлн 280 млрд дол. А загальна сума іноземних інвестицій
складає 12,5 трлн дол. (табл. 14). До того ж, основна частка (2/3) ін­
вестиційних потоків припадає на 10 найбільших приймаючих країн,
тоді як 100 країн, що розвиваються, є найменшими реципієнтами,
отримуючи лише 1 % глобальних прямих іноземних інвестицій. Ана­
логічна ситуація складається серед найбільших експортерів капіталу,

587
Частина 2. Глобальний розвиток

де п'ять провідних країн (США, Німеччина, Англія, Франція та Японія)

вивозять приблизно 2/3 сукупних інвестицій.

Т а б л и ц я 1 4. Світовий обсяг прямих іноземних інвестицій, млрд дол

1980 1990 1995 2003 2006
Щорічні ПІІ, млрд дол 57 172 331 612 1 215,7
Накопичені ПІІ, 615 1496 2937 8245 12 474,2
млрд дол
Кількість материнських - 36 600 44 508 61 582 78 441
ТНК, од.
Кількість закордонних 174 900 276 659 926 948 777 647
філій ТНК, од
Джерела: World Investment Report. - 2004; The Shift Towards Services. U.N. - N.-Y.;
Geneva, 2004. - P. 9; World Investment Report. - 2007; Transnational Corporations,
Extractive Industries and Development. UNCTAD. - N.-Y.;Geneva - 2007. - P. 218.

Однією з визначальних рис сучасного виробництва є використання

глобальних джерел (англ. global sourcing) розвитку. Спорадичне залу­
чення різних товарів і факторів виробництва з міжнародного ринку до
національної економіки відоме ще з прадавніх часів, не може вважа­
тися використанням глобальних джерел. Цей процес притаманний су­
часному етапу й означає використання пакета стратегічних заходів,
спрямованих на забезпечення довготермінового економічного успіху
економічних агентів. При цьому йдеться, прийнамні, про упроваджен­
ня нових каналів постачань з міжнародних ринків, які якісно відрізня­
лися б від наявних рутинних ресурсопотоків. Необхідність зменшення
проміжних витрат вимагає від постачальників активної взаємодії зі
споживачами у процесі виробництва з метою задоволення їх змінних і
всезростаючих вимог. Такий підхід вимагає відповідних інвестицій для
створення належних логістичних та інформаційних систем.
Глобальні ресурсні джерела можуть бути:
> одиничними (англ. single sourcing),
> багатопрофільними (складними) (англ. multiple sourcing).
У першому випадку головним завданням є досягнення високої якості
постачань шляхом включення постачальників у процес розвитку виро­
бів і до інформаційних систем підприємства. Багатопрофільні глобальні
джерела мають на меті зменшення виробничих витрат за рахунок замі­
ни неефективних постачальників з високими витратами на кооперантів
зі сприятливішою структурою. За системи багатопрофільних глобальних
джерел постачальники виконують переважно свої класичні функції, орі­
єнтуючись на сучасні високостандартизовані продукти.
Отже, глобалізація економічного розвитку є однією з характерних
ознак сучасної цивілізації. Вона охоплює практично всі фактори й
умови виробництв, усі його галузі й територіальні утворення. Нині всі
588
 Розділ 13. Економічна глобалізація

країни світу різною мірою причетні до процесу глобалізації, який

найповніше проявляється в розвинених країнах світу, центрі сучасної
світової економіки.
Небачені досі масштаби економічних потоків, які несе із собою гло­
балізація, можна порівняти з природними явищами і катаклізмами
величезної сили. У такій ситуації економічно слабші країни є надзви­
чайно вразливими й часто беззахисними перед дією глобальних еко­
номічних, фінансових, технологічних й інших чинників. Усе це вима­
гає створення національних і міжнародних механізмів, які попере­
джували б, пом'якшували негативний вплив глобалізації на внутрі­
шній і світовий економічний розвиток.
Таким чином, глобалізаційні процеси є однією з визначальних
ознак сучасної цивілізації. Вони розповсюджуються на всі фактори й
умови виробництва, на увесь геоекономічний простір світу.

Дайте визначення економічної глобалізації та назвіть

основні форми її прояву.
Обґрунтуйте критерії, показники та головні індикато­
ри, які відображають динаміку глобалізаційного процесу.
Чим зумовлене виникнення нових суб’єктів економічної
глобалізації (міжнародні організації, країни "Великої вісім­
Пошукові
ки", регіональні економічні і фінансові організації, багато­ завдання
національні корпорації, інституціональні інвестори, неуря­
дові організації, великі міста, окремі видатні особистості)?
Порівняйте два головні підходи щодо періодизації та
визначення історичних типів економічної глобалізації.
Висвітліть співвідношення між в'ялоплинною, повіль­
но прогресуючою, біструктурною та послідовною чи ор­
ганічною глобалізацією.
Які існують об'єктивні наукові передумови для виді­
лення історичних типів глобалізації (архаїчна, протогло-
балізація, модерна, постколоніальна)?
Дайте наочне зображення ієрархічної системи, що ви­
значає різні аспекти аналізу процесу глобалізації.
Розкрийте основні складові "кошика", на основі якого
визначається індекс економічної глобалізації.
Проаналізуйте співвідношення між темпами зростан­
ня світового ВВП та міжнародної торгівлі.
Яким є географічний розподіл світової торгівлі?
У чому полягають особливості розвитку сучасної світо­
вої фінансової системи?
З’ясуйте динаміку і структуру ПІІ.

589
Частина 2. Глобальний розвиток

Анилионис Г.П., Зотова Н.А. Глобальный мир единый и

разделенный. Эволюция теорий глобализации - М., 2005.
Бочан І.О., Михасюк І.Р. Глобальна економіка.
- К . , 2007.
Бхагвати Дж. В защиту глобализации / Пер. с англ.
- М ., 2005.
Гелд Д., МакГрю Е., ГолдблаттД., Перратон Дж. Гло­
бальні трансформації. Політика, економіка, культура
/Пер. з англ. - К., 2003.
Горбачев М.С. и др. Грани глобализации: Трудные во­
просы современного развития. - М., 2003.
Калъченко Т.В. Глобальна економіка: методологія сис­
темних досліджень. - К., 2006.
Кастелъс М. Информационная эпоха: экономика, об­
щество и культура / Пер. с англ. - М., 2000.
Перспективы развития мировой экономики - Ва­
шингтон, 2007.
Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. -
К., 2004.
Сорос Дж. Криза глобального капіталізму: (Відкрите
суспільство під загрозою) / Пер. з англ. - К., 1999.
Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар / Пер. з англ.
- К . , 2003.
Філіпенко А .С. Міжнародні економічні відносини: іс­
торія. - К., 2006.
Чужаков А.Н. Глобализация. Контуры целостного ми­
ра. - М., 2005.
Яковеи, Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивили­
заций. - М., 2001.
Bello W. Deglobalization: Ideas for a new World
Economy. - L.; N.-Y., 2002.
Encyclopedia of Globalization. Volume One, A to E;
Volume Two, F to M; Volume Three, N to T; Volume Four, U
to Index // Editors - in- Chief R. Robertson, J.A. Scholte.
-N .-Y .; L., 2007.
Frank A.G. ReOrient: Global Economy in the Asian Age.
- University of California Press, 1998.
Globalization in World History / Ed. by A.G. Hopkins.
- L ., 2002.
Hill J.R. Global Political Economy. - Oxford University
Press, 2005.
Jones A. Dictionary o f Globalization. - Cambridge, 2006.
Maddison A. The World Economy. - P., 2006.
Measuring Globalisation. OECD Handbook on Economic
Globalisation indicators. - P., 2005.
Trade and Development Report, 2007. - N.-Y.; Geneva,
2007.
UNCTAD Handbook of Statistics. U.N. - N.-Y.; Geneva, 2007.
World Investment Report 2007. Transnational
Corporations, Extractive Industries and Development.
UNCTAD. - N.-Y.; Geneva, 2007.
World Trade Report. - Geneva, 2007.

590
 ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ словник

Категорії системних досліджень

Агресія - придушення характеристик системи з метою її знищення,

руйнування або насильницької інтеграції.
Адаптивність - властивість системи зберігати свою ідентичність в
умовах мінливості зовнішнього середовища.
Адаптація - пристосування системи до навколишнього середовища
без втрати своєї ідентичності.
Аналогія - (з грец. відповідність, схожість) очевидна подібність двох
нетотожних об'єктів або подібність їх форм чи функцій за умови
відсутності логічного зв'язку та/або еквівалентность.
Анархія (від грец. відсутність + влада), структура системи, у якій ві­
дсутні функції примусу стосовно елементів. Поведінка елементів
будується на принципах саморегуляції, виходячи з їхнього уявлен­
ня про загальносистемні цілі та інтереси і потреби інших елементів.
Поняття анархія належить до таких, які найчастіше застосовують у
перекрученому вигляді та невірно використовують у значенні хаос
або безлад. Грецький префікс ан- у слові анархія варто розуміти як
відсутність, а не протиставлення (владі).
Відкрита система - система, яка взаємодіє із середовищем, має
проникні межі та використовує ресурси середовища.
Відкритість - стан, при якому система взаємодіє з навколишнім се­
редовищем та наявні ступені свободи в поведінці елементів.
Взаємодія - вплив суб'єктів один на одного, який призводить до вза­
ємного зв'язку та обумовленості.
Внутрішнє середовище - сукупність об'єктів, які перебувають у ме­
жах системи, впливають на її поведінку, але їй не належать.
Гомеостаз (від грецьк. homeo - подібний + stasis - нерухомість) - ві­
дносна динамічна сталість складу та властивостей системи. Понят­
тя було вперше використано у 1929 р. американським фізіологом
У. Кенноном для позначення фізіологічних процесів, що підтриму­
ють істотні стани організму (тиск крові, температуру). Першу шту­
чну гомеостатичну систему, (гомеостат), що складалася із чотирьох
магнітних конструкцій, створив у 1948 р. У. Росс Ешбі.
Гомогенність - однорідність, характеристика будови системи, яка
означає, що елементи, які складають систему, не розрізняються
між собою.
Деградація - погіршення характеристик системи.
Динамічна система - система, яка постійно змінюється, розвива­
ється за рахунок внутрішніх різноспрямованих процесів.
Дисипативність - перехід упорядкованого руху у невпорядкований,
хаотичний.
Дисипативна структура - структурне утворення у хаосі.
Дискурс - процес взаємодії та обговорення ідей, феномен гуманітар­
них дисциплін, організованих навколо мовних практик. Вид кому­
нікації, орієнтований на обговорення, узгодження поглядів і висло­
вів її учасників.
Дихотомія - поділ на дві частини.
Екзогенний - той, який має зовнішнє походження, викликаний зов­
нішніми причинами.
Елемент системи є її найменшою (неподільною) частиною й одноча­
сно межею членування системи в конкретному науковому дослі­
дженні.
Емерджентність - наявність у системи таких властивостей, яких
немає в її окремих елементів.
Ендогенний - той, що має внутрішнє походження, викликаний вну­
трішніми причинами.

592
 Термінологічний словник

Ентропія - (від гред. поворот, перетворення) кількісна міра неви­

значеності настання певного стану, певної сукупності характерис­
тик системи. Уперше поняття застосоване у термодинаміці для ви­
значення міри невідновлювального розсіювання енергії.
Епістемологія - комплекс теорій щодо природи знання.
Життєвий цикл - період часу, упродовж якого існує система.
Закрита система - система, яка не має входів та виходів, відрізня­
ється непроникними межами, перебігом внутрішніх процесів за
рахунок внутрішніх ресурсів.
Закритість - повна ізольованість системи від навколишнього середо­
вища й тверда детермінованість поведінки елементів.
Зв'язок - взаємне обмеження поведінки об'єктів, що створює залеж­
ність між ними. Прямий зв'язок - безпосередній вплив об'єктів
одного на інший. Зворотний зв'язок - вплив результатів функціо­
нування системи на характер цього функціонування.
Зростання - збільшення кількісних характеристик системи.
Ізоморфізм - тотожність систем у певному структурному або функ­
ціональному аспекті.
Ієрархія - (від грец. священний + влада) організація елементів систе­
ми в порядку підпорядкування від вищого до нижчого.
Інваріантність - незмінність певної величини або системи відносно
певної умови.
Інтеграція елементів системи— процес і механізм об'єднання та по­
в'язування елементів, характеризується системоутворюючими
змінними, факторами, зв'язками тощо.
Квантифікація - (від лат. скільки + робити) кількісне вираження
якісних ознак.
Класифікація ( від лат. розряд, група та робити) - розподіл даної
множини предметів на класи відповідно до визначеної спільної для
даних класів ознаки, так, щоб ці класи складали у сукупності ціліс­
ну систему. Вона здійснюється на підставі суттєвих ознак, які ха­
рактеризують внутрішню спільність предметів. Класифікація є од­
ночасно наслідком і важливим засобом наукового пізнання, тобто
передбачає та закріплює результати дослідження закономірностей
об'єктів, що класифікуються.

593
Конвергенція - (від лат. зближуватися, сходитися в одній точці) в гео­
метрії розуміють зближення двох ліній і їх перетинання в одній точці;
у соціології цей термін застосував Р. Арон для пояснення процесу
зближення соціалістичної та капіталістичної суспільних систем.
Метаболізм - (від грец. зміна, перетворення) процес перетворення
ресурсів у системі, обмін речовин.
Множина - набір, сукупність яких-небудь об'єктів, що володіють за­
гальною для всіх характерною властивістю. Це поняття не є логіч­
ним, а лише пояснюючим, оскільки тут немає родового поняття, до
якого дане поняття могло б увійти. У системній теорії поняття мно­
жини є родовим.
Морфологія - (від грец. наука про форми) система знань про форми
та будову. Частина різних наук (філології, медицини тощо), яка ви­
вчає зовнішні прояви та будову досліджуваних об'єктів.
Навколишнє середовище - зовнішнє середовище системи, або суку­
пність об'єктів, які розташовуються за межами системи, впливають
на неї, але не належать їй.
Нелінійність - характеристика розвитку системи, яка означає бага-
товаріантність, розвиток по змінюваному напрямі; непряма залеж­
ність між попередніми та наступними етапами розвитку.
Ноосфера - (від грец. розум + куля) сфера або галузь взаємодії суспі­
льства з оточуючим природним середовищем.
Організація - властивість матеріальних й абстрактних об'єктів вияв­
ляти взаємозалежну поведінку частин у межах цілого; упорядкова­
ність змісту.
Організація системи - упорядкованість системи відповідно до сис­
темоутворюючих чинників.
Периферія (від грец. коло) - частина системи, значно віддалена від її
центру.
Підсистема - елемент системи, що при окремому розгляді виявляєть­
ся системою.
Парадигма - найзагальніша теоретична модель постановки та розв'я­
зання проблеми, яка забезпечує існування наукової традиції, ство­
рює свідому або несвідому настанову мисленню бачити явища в
певному світлі або досліджувати їх у відповідному методологічному
ключі. Парадигма є еталонним розв'язанням дослідницької пробле­
ми. Формулювання відповідної загальнонаукової парадигми, тобто
594
I Термінологічний словник

концепції дослідження, передує появі теорії. Найпомітнішу роль у

дослідженні міжнародних відносин відіграють такі парадигми, як
реалізм, лібералізм та радикалізм, а також такі відносно нові на­
прями, як постмодернізм, соціологія міжнародних відносин і між­
народна політична економія.
Перехідний стан - стан системи, що перебуває у процесі, на інтер­
валі між двома станами.
Підхід - вихідне твердження, що стосується припущення про найва­
жливіші риси об'єкта дослідження або про спосіб його пізнання.
Принцип (від лат. ргіпсіріит - початок, основа) - головне, вихідне
твердження будь-якої теорії, учення, науки або дії. Принципи відо­
бражають найзагальніші закономірності процесу розвитку предме­
тів і явищ об'єктивної дійсності та виконують методологічну функ­
цію у науковому і філософському пізнанні.
Рівновага - здатність системи повертатися до оптимального стану
шляхом компенсації дестабілізуючого впливу середовища.
Руйнування - приведення до невпорядкованості, зростання ентропії
аж до досягнення хаосу.
Синергетика (від грец. спільна дія) - загальнонаукова теорія самоор­
ганізації, спрямована на дослідження законів еволюції та коопера­
тивних явищ у відкритих нелінійних неврівноважених нестаціона­
рних системах будь-якої природи. Уперше поняття застосовано ні­
мецьким дослідником Г. Хагеном.
Синергетичний ефект - ефект множення результату функціонуван­
ня системи, що перевищує суму результатів функціонування її
окремих складових.
Система - сукупність елементів, що перебувають у взаємних відно­
синах і зв'язках між собою та середовищем, й утворюють певну ці­
лісність, єдність.
Систематизація - (від грец. устрій, порядок та закон) - це опис, з'я­
сування спорідненості, групування у взаємопов'язані та взаємопід-
леглі групи, створення системи, яка б максимально вірно описувала
зв'язки та співвідношення, що існують між об'єктами.
Системна теорія як знання про системи накопичує знання, упоряд­
ковує їх і використовує для пояснення систем різної природи, тобто
реалізує пояснюючу та систематизуючу функції.

595
Системність гносеологічна - складне явище, яке проявляється у
трьох аспектах: у системному підході системність є принципом пі­
знавальної та практичної діяльності людей; у теорії систем систе­
мність відображена через чітке наукове знання про світ систем; у
системному методі проявляється принципова здатність бути клю­
чем у розв'язанні проблем.
Системний аналіз - методика та техніка розв'язання проблем побу­
дови й управління функціонуванням систем людських організацій
на відміну від системотехніки. Системний аналіз є сукупністю за­
собів розв'язання проблем у цілеспрямованій діяльності в умовах
невизначеності, тому особлива увага приділяється саме факторам
невизначеності, їх урахуванню при виборі найприйнятніших рі­
шень й урахуванні можливих альтернатив.
Системний підхід виявляється в тому, що кожен більш-менш склад­
ний об'єкт розглядається як самостійна система зі своїми особливо­
стями функціонування й розвитку, яка характеризується елемент­
ним складом; структурою, як формою взаємозв'язку елементів; фу­
нкціями елементів і цілого; наявністю середовища системи; зако­
нами розвитку системи і її складових.
Системний підхід до дослідження міжнародних відносин вияв­
ляється у трактуванні міжнародних відносин як цілісного явища,
де існують закономірні зв'язки між його елементами, чітка ієрархія
та сталі взаємозалежності.
Системоутворюючий чинник - ознака, що поєднує елементи в
систему.
Стабільний стан - збереження системою своїх характеристик.
Стан системи - множина одночасно існуючих властивостей об'єкта
або системи.
Структура - упорядкованість, спосіб організації відносин, що пов'я­
зують елементи системи й забезпечують її рівновагу.
Тенденція - напрям розвитку явища чи процесу, зміни.
Теорія - комплекс уявлень, філософсько-методологічних ідей, принци­
пів, законів, понять і категорій наукового пізнання, спрямованих на
пояснення певного явища, зокрема явища міжнародних відносин.
Основний структурний елемент, вища форма наукового пізнання.
Теорія є системою знань про об'єкт дослідження, має складну струк-
туру, складається зі значної кількості концепцій (від лат. conceptio -
розуміння, система), тобто систем поглядів, принципів, понять, за­
596
 Термінологічний словник

конів, які, з одного боку, доповнюють, з іншого - критикують, інко­

ли навіть заперечують одна одну. Теорія є сукупністю численних
концептуальних узагальнень, що представляють теоретичні школи,
які полемізують між собою. У міжнародно-політичній науці на статус
загальних теорій можуть претендувати парадигми (реалізм, лібера­
лізм і радикалізм) а також теорії міжнародного співтовариства та
світового (глобального) співтовариства, тому що всі вони прагнуть
надати уяву про міжнародні відносини загалом, представити уза­
гальнене бачення їх стану й основних тенденцій розвитку.
Типологізація - один з найважливіших засобів і прийомів теоретичного
аналізу, вид наукової систематизації, класифікації предметів або
явищ за спільністю певних ознак. Поняття тип (від грец. відбиток,
форма, зразок) означає форму, зразок, модель, вид, що має найсуттє­
віші якісні ознаки об'єкта дослідження, або містить у собі явища, зве­
дені в певнуТрупу за найзагальнішими та найістотнішими ознаками.
Тип - це систематична (таксономічна) одиниця теорії міжнародних
відносин.
Функція - призначення виконувати якісь перетворення, для виконання
яких система і її елементи починають рухатися, взаємодія системи з її
середовищем у процесі досягнення цілей або збереження рівноваги.
Хаос - стан невпорядкованості, може бути не лише наслідком руйну­
вання, але й похідною народження системи. Хаос у давньогрецькій
міфології - безодня, наповнена туманом і чорнотою, з якої з'явився
матеріальний світ; стан максимальної невпорядкованості, який ви­
значає не тільки руйнацію, але і народження системи.
Ціле - форма існування системи у чітко певній якості, що виражає її
незалежність від інших систем. Ціле - це завжди дещо завершене,
що складається з органічно взаємозалежних між собою частин.
Цілісність - властивість системи як цілого. Є наслідком взаємодії
елементів й основою стабільності, сталості системи; не є синонімом
гомогенності.
Чорна скринька - кібернетичний термін, який позначає систему,
стосовно внутрішньої організації, структури та складу елементів
якої немає даних, але є можливість впливати на систему через її
входи та реєструвати реакції через виходи; принцип дослідження
зовнішніх проявів поведінки системи, внутрішня будова якої не є
важливою для даного дослідження.

597
Головні категорії глобальних
політичних досліджень

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин -

де світоустрій, основи якого були закладені Версальським мир­
ним договором 1919 р. з Німеччиною, договорами із союзниками
Німеччини, а також договорами, підписаними на Вашингтонсь­
кій конференції (1921-1922).
Вестфальська система міжнародних відносин - структура міжде­
ржавних відносин у Європі, становлення якої стало наслідком Три­
дцятилітньої війни (1618-1648), конфлікту, у ході якого було зруй­
новано основні підвалини попереднього міжнародного порядку.
Віденська система міжнародних відносин (Європейський кон­
церт) - структура міждержавних відносин -у Європі, яка склала­
ся після війн Наполеона І (1799-1814, 1815) і проіснувала із сер­
йозними модифікаціями до Першої світової війни. Її принципи
були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815) -
першого загальноєвропейського, за винятком Туреччини, мирно­
го врегулювання.
Глобальна безпека - політичне регулювання глобальних процесів.
Глобальна політична культура - система відносин і процесів ство­
рення та відтворення її складових елементів у процесі зміни поко­
лінь, важливим елементом якої є планетарне політичне мислення.
Воно повинне мати гетерогенний характер, тобто не визнавати
якийсь один з варіантів планетарного політичного мислення як уні­
версальний, відкидаючи спроби тієї чи іншої країни, груп країн
або цивілізацій видавати свої цінності як універсальні, і в той же
час містити найдосконаліші структури всіх ідейних і політичних
течій, у яких визначаються шляхи збереження людства.
Глобальна свідомість - здатність мислити категоріями планетарного
масштабу, відчувати власну співпричетність до загальносвітових
процесів, світовідчуття та світорозуміння, відповідно до яких на
передній план в оцінці принципових, особливо важливих подій ви­
ступають загальнолюдські інтереси та цінності. Особливістю глоба­
льної свідомості та глобальних ідей як її змістовної сторони є те, що
вони мають значення в масштабах усієї планети.

598
{
Термінологічний словник

Глобальне суспільство - нова форма соціальної організації в умовах

впливу сучасних процесів глобалізації, сукупність відносин, яка
формується внаслідок спільної діяльності людей, реалізації спільних
інтересів і виробництва спільних благ на глобальному рівні. Такими
спільними інтересами є міжнародний мир, безпека, розв'язання
глобальних проблем, регуляція економічних відносин.
Глобально-цивілізаційний підхід - методологія глобалістики, дає
змогу виявити ґенезу, витоки та взаємозв'язок політичних, економі­
чних і культурних вимірів глобалізації, співвідношення процесів гло­
балізації, інтеграції та дезінтеграції, регіоналізації і фрагментації.
Глобальний розвиток - поняття, яке найчастіше застосовується для
визначення максимально можливої сукупності змін у просторі та
часі, що охоплюють людство загалом, а його використання дозво­
ляє виявити головні тенденції розвитку людства, визначити головні
закономірності, тенденції і напрями коеволюції внутрішнього роз­
витку окремих країн та народів і світового співтовариства загалом
як системи взаємодій у просторі та часі, у їх взаємозв'язку, взаємо­
дії і взаємосполученні.
Еволюція (від лат. evolutio - розгортання) у широкому розумінні - це
поступовий розвиток загалом. У вужчому філософському розумінні
- одна із форм руху матерії, послідовні і безперервні кількісні зміни
в межах даної якості на відміну від революції.
Ідентичність - певна сума індивідуальних, соціокультурних, націона­
льних або цивілізаційних параметрів, сукупність стійких рис, яка
дозволяє етнічній або соціальній групі відрізняти себе від інших.
Коеволюція - спільний розвиток взаємодіючих елементів системи, у
якій елементи, що коеволюціонують, теж є системами і саме в та­
кій якості розглядаються в дослідженні їх спільного розвитку.
Лінеарні концепції глобального розвитку засновані на уяві, що людс­
тво розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з по­
слідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу.
Міжнародна безпека - стан міжнародних відносин, при якому ство­
рюються умови, необхідні для існування та функціонування дер­
жав у забезпеченні їх повного суверенітету, політичної й економіч­
ної незалежності, можливості опору військово-політичному тиску
та агресії, їх рівноправних відносин з іншими державами. Це по­
літика, яка сприяє ефективному створенню гарантій миру як для
окремої держави, так і для системи загалом.

599
Ментальність - історично обумовлена специфіка мислення предста­
вників різних країн, культур, цивілізацій.
Міжнародне співтовариство - глобальна політична система, елемен­
тами якої є держави, тобто система, що має міждержавний характер.
Модернізація є свідомою настановою держави на проведення якіс­
них перетворень у суспільстві.
Мондіалізм (від фр. Monde - світ) - рух за об'єднання світу та його
окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом. Він
постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від
множинності держав, народів, націй, цивілізацій і культур до
єдиного світу.
Позамежний світ - світ, який перевищує антропогенні межі Землі.
Політика глобальної безпеки - це політика зменшення глобальних
ризиків. Вона має забезпечувати безпеку глобальної системи та її
структур, що передбачає з'ясування джерел загроз, визначення
особливості політичного процесу в умовах посилення глобальних
проблем, визначення політичних форм і засобів адаптації як окре­
мих суспільств і цивілізацій, так і світового співтовариства загалом
до імператив виживання, пошук механізмів, методів, і напрямів ре­
гулювання взаємозалежності. Політика глобальної безпеки може бу­
ти структурована залежно від рівня та сфери діяльності. Залежно
від сфер діяльності, на які вона спрямована, політика глобальної
безпеки поділяється на політичну, економічну, екологічну, інфор­
маційну, соціокультурну. Вона може проявлятися на різних прос­
торових рівнях: глобальному, регіональному, національному.
Порядок міжнародний - ідентифікована за часом, у фізичному та
міжнародно-політичному просторі структура взаємозв'язків, засно­
ваних на системі норм і правил, вироблених світовим співтоварис­
твом та регулюючих відносини держав й інших суб'єктів міжнаро­
дної системи на певному історичному етапі розвитку, а також на
різних ієрархічних рівнях цієї системи, які відповідають потребам
найвпливовіших суб'єктів міжнародної системи даної історичної
епохи. Він утворюється поміж складовими елементами міжнарод­
ної системи в процесі їх внутрішньої взаємодії та під впливом зов­
нішнього середовища.
Постбіполярність - термін характеризує певну невизначеність су­
часної міжнародної структури, означає не лише констатацію заве­
ршення біполярності, але й сумнів щодо полярності загалом, при­
наймні, у її традиційному розумінні.

600
 Термінологічний словник

Принцип глобалізму вимагає структурно-цілісного погляду на сис­

тему соціальних взаємозв'язків людини, природи та суспільства;
розуміння стану цієї системи як перманентно кризового, оскільки у
межах поля, що досліджується, опиняються всі напруженості та
конфлікти, притаманні для існування людини; розробки проблема­
тики управлінського оволодіння кризовим розвитком.
Розвиток - закономірна якісна зміна матеріальних й ідеальних об'єк­
тів, яка має незворотний і спрямований характер. Розвиток за сво­
єю природою та засобом реалізації є процесом (від лат. processus -
рух уперед) , а процес є сукупністю змін у просторі та часі. У про­
цесі розвитку створюється нова якість.
Світове співтовариство - глобальна соціально-економічна і політична
система, до якої належать як держави, так і нетрадиційні актори.
Світосистемна теорія, теорія світосистеми (world-system theory)
виникла на стику неомарксизму та школи Анналів. Основа світо-
системного підходу - розгляд регіонів світу або світу загалом як
системи взаємодій, які складаються історично, де окремі держа­
ви, спільноти або цивілізації розглядаються лише як тимчасовий
наслідок з'єднання тих чи інших системних факторів. Світосисте-
мному підходу притаманний розгляд та розуміння сучасного люд­
ства як взаємопов'язаної спільноти, що формується через взаємо­
дію різних господарських і політичних структур. Це відрізняє сві-
тосистемний підхід від цивілізаційного.
Наявність значної кількості світосистемних концепцій свідчить, що
теорія перебуває на етапі формулювання та обґрунтування базових
принципів і положень і стверджувати про нову (третю, крім фор­
маційної та цивілізаційної) парадигму історичного процесу можна
поки що лише гіпотетично.
Середовище міжнародної системи - сукупність факторів і проце­
сів, що відіграють роль імпульсів для системи у процесі вироблення
механізму реагування на такі імпульси (або пристосування до них).
Середовище (як внутрішнє, так і зовнішнє) системи значною мірою
визначає природу й структуру системи.
Стабільність міжнародна - здатність структури створити такі об­
меження для функціонування елементів, за яких жоден з них не
здатен або не відчуває потреби змінювати основні структурні ха­
рактеристики; а за умови, що з будь-яких міркувань він вирішить
це зробити, то система буде здатною компенсувати ці дії завдяки
внутрішнім ресурсам.

601
Стадіальні теорії досліджують глобальний розвиток як єдиний про­
цес прогресивного розвитку людства, у якому на підставі визначе­
них критеріїв виокремлюють певні стадії. Ритми розвитку локаль­
них цивілізацій синхронізуються з ритмами розвитку глобальної та
світових цивілізацій.
Суверенітет (зовнішній) - виключне право держави на участь у між­
народних відносинах.
Формаційні теорії - теорії, у яких світова історична соціальна динаміка
представлена у вигляді послідовної зміни фаз суспільного розвитку.
Міжнародні відносини та зовнішня політика визначалися як жорс­
тко детерміновані функції суспільних економічних стосунків. Вони
мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внут­
рішніми суспільними відносинами. Формаційний підхід у міжнаро­
дних відносинах стає підґрунтям для багатьох теорій - від "перма­
нентної революції" до мирного співіснування як принципу зовніш­
ньої політики соціалістичної держави.
Хвиля - коливальні рухи у фізичному або соціальному середовищі, а
також процес розповсюдження цих рухів в просторі. Поняття хвилі
пов'язується насамперед зі змінами у просторі.
Цивілізаційні теорії - це теорії, у яких світова історична соціальна
динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій або змін у роз­
витку глобальної цивілізації. Зміст окремих теоретичних концепцій
залежить від розуміння її авторами поняття цивилізація.
У межах цивілізаційного підходу сучасне розуміння історичного
розвитку людства та історії міжнародних відносин передбачає по­
єднання кількох парадигм, які доповнюють одна одну. Це стадій­
ність, полілінійність, поліциклічність та цивілізаційна унікальність
розвитку людства.
Цивілізація - вищий ступінь організації та розвитку людського суспі­
льства. Має три виміри, пов'язані за змістом, часом і простором:
глобальна цивілізація, світові цивілізації, локальні цивілізації. Розу­
міння терміна різниться залежно від світоглядної, гносеологічної та
аксіологічної орієнтації дослідника.
Під цивілізацією розуміється: у широкому значенні - вища стадія
розвитку людства, що змінила дикунство та варварство; у вузькому
значенні - стійка соціокультурна спільнота людей і країн, яка збе­
рігає свою цілісність на великих проміжках історичного часу, спі­
льнота людей, що мають спільні фундаментальні основи менталь­

602
 Термінологічний словник

ності, основоположні духовні цінності й ідеали, стійкі особливі риси

в соціально-політичній організації, економіці та культурі.
Цикл - сукупність явищ і процесів, які складають коловорот упро­
довж визначеного відрізка часу. Стосовно дослідження глобальних
політичних процесів набуває додаткового змісту, розуміється не як
простий коловорот, внаслідок якого соціальна система повертаєть­
ся до попереднього стану, а як коловорот з деякими змінами у ста­
ні системи, тобто розвиток по спіралі. Поняття циклу відображає
насамперед часовий аспект соціальної динаміки, тобто представ­
ляє послідовність змін.
Циклічні концепції глобального розвитку досліджують культурно-
історичні типи локальних цивілізацій, що переживають подібні
етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історично­
го процесу.

Категорії, які визначають

поняття глобалістики

Глобалістика (від лат. globus - шар) це:

- система наукових знань про генезу та сучасний стан глобальних
проблем, класифікацію цих проблем і визначення практичних
шляхів їхнього розв'язання.
- наука про глобальний світ і його проблеми.
- наука, що досліджує найзагальніші закономірності розвитку люд­
ства і моделі керованого, науково та духовно організованого світу в
єдності та взаємодії трьох головних сфер людської діяльності - еко­
логічної, соціальної та економічної в реальних умовах Землі з кін­
цевими фізичними розмірами й обмеженими природними ресур­
сами в епоху антропогенно перенавантаженої Землі.
- наука про позамежний світ, тобто світ, який вийшов за антропо­
генні межі Землі.
- наука про збереження людської цивілізації.

603
 - сукупність теоретичних (політологічних, соціологічних, культуроло­
гічних та соціально-філософських) підходів, які формуються відпо­
відно до глобалізму як принципу.
Предметом дослідження глобалістики є макросоціоприродні систе­
ми та їх динаміка; походження, вияви, шляхи, форми та засоби роз­
в'язання глобальних проблем.
Глобалістика в широкому визначенні - сукупність наукових, філо­
софських, культурологічних та прикладних досліджень різних ас­
пектів глобалізації і глобальних проблем, включаючи отримані ре­
зультати таких досліджень, а також практичну діяльність з їх реа­
лізації в політичній, економічній та соціальній сферах, як на рівні
окремих держав, так і в міжнародному масштабі. У вузькому ви­
значенні - міждисциплінарна галузь наукових досліджень, спря­
мованих на виявлення сутності, тенденцій і причин процесів гло­
балізації, глобальних проблем, які є її наслідками та пошук шляхів
закріплення позитивних і подолання негативних для людини та
біосфери наслідків цих процесів.
Глобальні проблеми людства - сукупність життєво важливих проблем,
від яких залежить соціальний прогрес людства та саме його існування.
Головні характеристики глобальних проблем: планетарні масштаби ви­
яву, комплексність і взаємозалежність, значна гострота, динамізм.

Категорії, які визначають

поняття глобалізація

Глобалізація (англ. globalization) - процес інтенсифікації взаємозв'я­

зків між різними формами організації суспільного життя, що при­
зводить до стану взаємозалежності між компонентами системи
взаємозв'язків.
Глобалізація не виявляє себе однаково в усіх країнах і регіонах,
посилюється поляризація як серед окремих країн, так і по лінії
Північ - Південь. Нерівномірність її розвитку по географічному
параметру призводить до посилення позицій її супротивників
(антиглобалістів).
604
 Термінологічний словник

Глобалізація - перехід до світосистемності, глобальності, тобто до

більш взаємопов'язаної світової системи, у якій взаємозалежні ме­
режі і потоки долають традиційні кордони.
Глобалізація - об'єктивний процес у сучасних міжнародних відноси­
нах, вища стадія інтернаціоналізації.
Глобалізація біструктурна - пов'язана з економічним переділом сві­
ту, розпадом світового господарства на протилежні системи та їхнє
протистояння.
Глобалізація в ’ялоплинна - економічні зв'язки між державами мають
спорадичний, дискретний характер, залишаючись у межах окре­
мих локальних ареалів і територій.
Глобалізація повільно прогресуюча - формується світовий ринок, ро­
звивається і поглиблюється міжнародний поділ праці, вимальову­
ється профіль спеціалізації окремих країн і регіонів.
Послідовний чи органічний тип глобалізації - розвивається в умо­
вах єдиного ринкового світового господарства як об'єктивний про­
цес і найважливіша ознака постіндустріальної цивілізації.
Архаїчна форма глобалізації розвивалась у доіндустріальний період
людської історії, коли існували спорадичні зв'язки спочатку між
племенами, а потім між країнами і регіонами.
Протоглобалізація охоплює період з 1600 по 1800 pp. і характеризу­
ється розвитком мануфактурного виробництва, науковою, промис­
ловою і фінансовою революціями, зародженням світового ринку.
Модерна глобалізація (1800-1950 pp.) мала два головних виміри: під­
несення національних держав і стрімке розширення індустріаліза­
ції, внаслідок якої сформувався глобальний поділ праці.
Постколоніальна глобалізація полягає у формуванні нової архітекту­
ри відносин між розвиненими країнами та країнами, що розвива­
ються, у виникненні регіональних інтеграційних об'єднань, зрос­
танні ролі транснаціональних корпорацій, у трансформації ролі
держави в економічному і політичному житті суспільства.
"Макдональдизація" - гомогенізація культур, яка здійснюється тран­
снаціональними корпораціями, перебігає під гаслом модернізації
(вестернізації, американізації тощо).
Глобалізація на світовому рівні - означає зростаючу взаємозалеж­
ність країн і регіонів, переплетіння їхніх господарських комплексів
й економічних систем.
605
Глобалізація на рівні окремої країни - характеризується такими
показниками: відкритістю економіки, часткою зовнішньоторгове­
льного обороту чи експорту у ВВП, обсягом зарубіжних інвестицій­
них потоків, міжнародних платежів тощо.
Галузевий зріз глобалізації - визначається співвідношенням обсягів зу­
стрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва від­
повідної галузі та коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим як
співвідношення національних і міжнародних експортних квот галузі.
Глобалізація на рівні компанії залежить від того, наскільки компанія
диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в рі­
зних країнах з метою збільшення експорту товарів і послуг та ви­
користання місцевих переваг.
Регіоналізація міжнародної торгівлі - тенденція, що діє всупереч
процесу глобалізації, внаслідок чого торговельні потоки спрямову­
ються в країни, об'єднані торгово-економічними угодами.

606
 Навчальне видання

МАНЖОЛА Володимир Андрійович

КОППБЛЬ Олена Арнольдівна
КАПІТОНЕНКО Микола Геннадійович
КАМЕНЕЦЬКИЙ Максим Станіславович
СУБОТІН Андрій Анатолійович
АНДРУЩЕНКО Світлана Вікторівна
ГУБЕРСЬКИЙ Леонід Васильович
КОНСТАНТИНОВ Віктор Юрійович
ПАРХОМЧУК Олена Станіславівна
МІНГАЗУТДІНОВ Ігор Олександрович
ГАЛАКА Сергій Павлович
КРИВОНОС Роман Анатолійович
ФІЛІПЕНКО Антон Сергійович
КОПІЙКА Валерій Володимирович
МИРОНОВА Маргарита Анатоліївна

МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ
І ГЛОБАЛЬНИЙ РОЗВИТОК
Підручник

Редактор Т. Гуз

Оригінал-макет виготовлено Видавничо-поліграфічним центром "Київський університет"

Виконавець Г. Пластуненко

Підписано до друку 19.12.08. Формат 70 x l 0 0 Vi«. Вид. № 286. Гарнітура Bookm an Old Style. Папір офсетний.
Д р у к оф сетний. Н а к ла д 400 . Ум . д р ук. арк. 48,4. О бл.-ви д . арк. 43,2. Зам. № 28-4597.

Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет"

01601, Київ, б-р Т. Ш евченка, 14, кімн. 43,
* (38044) 239 32 22; (38044) 239 31 72; тел./факс (38044) 239 31 28.
Свідоцтво внесено до Державного реестру Д К № 1103 від 31.10.02.
 Д о 175-річчя
Київського національного університету
імені Тараса Ш евченка