Osmani Na Tr'okh Kontinientakh - Il'bier Ortaili

Ільбер Ортайли
Османи
на трьох континентах
Це видання було здійснено за підтримки

Міністерства культури та туризму Республіки Туреччина
The publisher gratefully acknowledges the support

of Ministry of Culture and Tourism of the Republic of Turkey
in the publishing of this book
İlber Ortaylı
ÜÇ KITADA
OSMANLILAR
Османи
на трьох
континентах
Переклад з турецької Олеся Кульчинського
Львів
Видавництво Анетти Антоненко
Київ
Ніка-Центр
2019
УДК 94(560)
О-63
Переклад з турецької Олеся Кульчинського
Переклад за виданням: İlber Ortaylı ÜÇ KITADA OSMANLILAR

(ISBN 978-975-263-630-9)
Ортайли І.
О-63 Османи на трьох континентах / Ільбер Ортайли ; пер. з
турецьк. О. Кульчинського. – Львів : Видавництво Анетти
Антоненко ; Київ : Ніка-Центр, 2019. – 208 с.
ISBN 978-617-7654-17-8 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-732-9 (Ніка-Центр)
Розповісти просто та цікаво про складне – справжня
наука. «Османи на трьох континентах» – майстерний вик
лад загадкової історії нашого заморського сусіда. Адже, як
стверджує автор, це не просто минуле цивілізації, без якої
не було б сучасної Європи. Це історія «Третього Риму» та
цілого Середземномор’я; відгомін Вавилону, шумерів і хетів,
давньоєгипетського, грецького й римського спадків, теренів,
на яких поставало людство.
Сам кримський татарин за походженням, автор неабияк
пишається своїм родинним корінням, що пов’язує його й з
Україною. Один із провідних істориків сучасної Туреччини,
поліглот і оратор-ерудит Ільбер Ортайли майстерно, винахід-
ливо й захопливо занурює в яскравий світ турецької історії у
науково-популярній і дискусійній формі.
То чи належить і нам середземноморський спадок?.. Вирі-
шувати читачеві. Книжка стане у пригоді всім поціновувачам
світової історії.
УДК 94(560)
Copyright © TİMAŞ Basım Ticaret

Sanayi AŞ, 2017 İstanbul Türkiye
www.timas.com.tr
© Переклад. О. Кульчинський, 2019
ISBN 978-617-7654-17-8 (Видавництво © «Видавництво Анетти Антоненко»,
Анетти Антоненко) 2019
ISBN 978-966-521-732-9 (Ніка-Центр) © «Ніка-Центр», 2019
Зміст
Слово до читальника (Олесь Кульчинський)............................... 7
Передмова....................................................................................................13
Історія Османів і освіта........................................................................15
Султан Мегмед Фатіг і похід на Отранто....................................23
Османи на трьох континентах..........................................................33
Османи та світ Середземномор’я.....................................................43
Епоха архітектора Сінана в Османській імперії......................51
Управління в Османській імперії.....................................................59
Меншини та система міллєту в Османській імперії............71
Друга облога Відня та її наслідки...................................................81
Доба тюльпанів.........................................................................................89
Мідгат-паша та його правління.......................................................99
Османська імперія XVIII століття..................................................107
Рівновага між державами Європи,
які змінюються у XVIII столітті................................................115
Правова система Османів..................................................................125
Ґазі Осман-паша й оборона Плевена...........................................139
Великі держави й Османи.................................................................147
Світ ХІХ століття й Османи...............................................................157
Район в османській столиці: Ускюдар.........................................165
Панство Фанару та Бейоглу за минулих століть..................177
Останні Османи......................................................................................189
Глосарій.......................................................................................................203
5
Слово до читальника
О станніми роками турецька історія стала невід’ємною

частиною українських гуманітарних студій. Дедалі
приковує вона увагу й неакадемічної спільноти, усіх
поціновувачів минувшини в Україні. Звичайно, для нас
передусім важливе наше спільне минуле з тюркськими
народами – і досі затемнена історична сторінка. Власне,
це й пояснює зацікавленість вітчизняного читача однією
з наших найближчих сусідок – Туреччиною. Стосовно
ж розвитку цієї країни нас інтригує насамперед епоха
Османів як така, що позначилася відносинами цієї ди-
настії та її уряду з Козацькою державою.
Одначе ситуація спричинила й чимало труднощів.
Варто зважати, що голос самих турецьких істориків щодо
цієї доби для широкого загалу, як і для значної частини
академічної спільноти, часто залишається недоступним.
Донині тільки український переклад єдиної фундамен-
тальної праці в означеній царині «Османська імперія:
класична доба, 1300–1600» Галіля Іналджика побачив
світ два десятиліття тому. До слова, Іналджик, без пере-
більшення провідний турецький історик-османіст другої
половини ХХ століття, був учителем Ільбера Ортайли,
переклад чиєї книжки й репрезентує це видання. Можна
мовити, що її автор відтепер і сам посідає місце свого
вчителя Галіля Іналджика, тобто є головним рупором
заморських гуманітаріїв.
Утім брак тлумачень турецьких і першоджерел, і
сучасних праць з історії – це виклик не тільки нашій
науковій спільноті, а й взагалі суспільству. Адже без них
нам годі скласти пазли повноцінної картини власного
минулого, а поготів – зрозуміти сьогодення українських
стосунків із Туреччиною, з якої для нас починається
увесь Близький і Середній Схід. Із такого ракурсу книжка,
7
яку читальник тримає в руках, набуває особливої гостро-

ти для вітчизняного простору. Вона дарує змогу безпо-
середньо ознайомитися з поглядом одного з провідних
гуманітаріїв сучасної Туреччини на колишнє цієї країни,
діткнутися до нього самим, відтак і пошукати точок
перетину з власною історією в «османській» царині чи
то радше тим, що нам про неї відомо. Причому пропо-
нований погляд Ільбера Ортайли значною мірою відо-
бражає й візію широких гуманітарних кіл із сусідньої нам
країни, а також вагомої, можливо, домінантної частини
турецького суспільства в цілому, та навіть – його влад-
ної верхівки. Щонайменше цей погляд відображає той
новітній «османський» дискурс, який очевидячки панує
в Туреччині на різних суспільних щаблях, як особливий
інтерес до свого наддержавного пройдешнього з нама-
ганням відродити його знакові елементи, загалом – реані-
мувати під новим кутом зору історію країни, яка тривала
до появи Турецької Республіки та реформ її першого
президента – Кемаля Мустафи Ататюрка. Адже Ільбер
Ортайли – далебі, рупор сучасної турецької історіографії.
Він – неодмінний учасник багатьох турецьких радіо-
та телепередач, автор цілої низки науково-популярних
бестселерів на історичну тематику. Зрештою, до нього
журналісти часто звертаються як до останньої інстанції
щодо тлумачення історичних підвалин політичних подій
сучасного турецького і загалом світового життя.
Ґрунтовна академічна освіта, солідні знання та до-
свід наукових пошуків правомірно дозволяють йому
посідати місце лідера в турецькій історіографії. Окрім
політологічного факультету й історичного відділення
Анкарського університету, він також навчався у Віден-
ському та Чиказькому. В останньому саме під орудою
Галіля Іналджика й працював над магістерською ро-
ботою. Стрімка ж академічна кар’єра увінчалася для
нього працею в університетах Відня, Берліна, Парижа,
Прінстона, Рима та Мюнхена, Кембриджу з Оксфордом
тощо. Упродовж 2005–2012 років Ортайли також працю-
8
вав директором музею Топкапи – давнього султанського

палацу, куди, бувши в Стамбулі, зазвичай таки ступить
ногою сливе кожен турист, поміж них і український. А
доповнює цей багатий спектр те, що науковець опанував
цілу низку східних і європейських мов, заразом і росій-
ську. Та, до слова, Ортайли – поліглот не лише завдяки
освіті, а й через походження, яке частково поєднує його
з Україною.
1947 року історик з’явився на світ в австрійському
місті Брегенці, де в таборі для біженців опинилися його
батьки – кримські татари, тікаючи від сталінського пере-
слідування. Далі сім’я історика емігрувала до Туреччини.
Та саме від батьків Ортайли мав змогу черпати знання
не лише з кримськотатарської, а й з німецької та росій-
ської мови. Згодом він викладав і в Москві. Зважаючи ж
на родовід науковця, не дивно, що він став й одним із
головних турецьких коментаторів недавніх фатальних
для України подій. До речі, вихідцем же з кримсько-
татарської родини, тільки більш ранніх поколінь, був і
згаданий Галіль Іналджик.
Отже, можна сказати, що знайомство нашого читача
саме з цими двома авторами як першими турецькими іс-
ториками, чиї книжки перекладено українською, доволі-
таки символічне. Попри це, справа читальника – пого-
джуватися з автором чи то опонувати йому з приводу
його бачення османської минувшини власної країни.
Зрештою, він і сам висловлює побажання щодо дискусій
у поданій нижче передмові до своєї праці.
А та захоплива завдяки й лаконічному стилю ав-
тора, і його вмінню вдало, у цікавій формі оперувати
безліччю мовних та історичних фактів. Треба віддати
належне цьому хистові Ільбера Ортайли. Під час однієї
з анкарських тюркологічних конференцій і перекладач
цієї праці турецького історика мав змогу стати свідком
усіх його ораторських і риторичних родзинок, прийомів;
тієї ж орнаментальної, переповненої фактами перекон-
ливості в аргументації, яку він демонструє й у виданні
9
«Османи на трьох континентах»1, власне – упорядкова-

ному зібранні його виступів, своєрідній публічній лекції
з османістики.
Хотілося б, утім, ще раз наголосити: в умовах орі-
єнталістики, яка тільки відроджується в Україні, справа
й вдумливого читача, і досвідченого гуманітарія – що
не є зрозуміти, щонайменше постаратися зрозуміти ту-
рецький погляд на речі, не кваплячись ані закохуватися
в нього, ані критикувати його. Не варто й забувати, що
історична наука – найпаче в Туреччині надпотужний
ідеологічний інструмент і особливо за намагань секуля-
ризувати близькосхідне суспільство впродовж ХХ століт-
тя, мимохіть увібрала там у себе якусь частину тради-
ціоналістського, навіть релігійного спадку цієї країни, у
такий спосіб реагуючи на трансформаційні виклики. Це
можна простежити хоч би й у турецькій системі освітніх
і академічних відносин, спостерігаючи за структурою
на рівні учитель–учень, яка здавна вкорінена на Близь-
кому Сході. Спадкоємність, повага та навіть буквально
послух – риси, яких натомість часто бракує нам, – там
і досі поза сумнівом у науковому середовищі. Також не
варто забувати й того, що значною мірою ще від часів
батька новітньої турецької гуманітаристики Фуада Ко-
прюлю – учителя Галіля Іналджика – історіографія на-
ших сусідів часто випромінює їхню реакцію на західний
османістичний дискурс. А той у ХХ столітті, особливо на
початку, відштовхувався від бачення Османської імперії
в геть неприйнятних для самих турків формах, як от зі-
пертої винятково на фанатичні мотиви війни за віру, ба
гірше – на саму тільки номадичну давнину без жодного
національного підґрунтя, а то як бездарної спадкоємиці
1 Сучасні тлумачення термінів «континент», «материк» і «частина
світу» дещо відрізняються, що обумовлено географічними, геологіч-

ними особливостями та людською історією. В українській традиції ця
книжка мала б називатися «Османи на двох континентах», а модель
семи континентів, яка й дала таку назву (Європа і Азія окремо), попу-
лярна у Китаї, Індії, частині Західної Європи, у багатьох англомовних
країнах і також у Туреччині.
10
державних інститутів Візантії. Тому з турецької сторони

так часто домінує прагнення захистити себе, відстояти
чи то навіть і вберегтися, тим паче зважаючи на недав-
нє минуле після Першої світової війни, коли не просто
пощезла Османська імперія, а все існування сучасної
турецької нації, яка, по суті, лише зароджувалася, було
затиснене до вузьких меж тісного регіону на Анатолій-
ському півострові, навіть без виходу до Середземного
моря, як це передбачав Севрський договір 1920 року.
Безперечно, таке важке, з одного боку, величне, з друго-
го – катастрофічне насліддя й досі впливає на форму-
вання не лише історичного, а й політичного та загалом
суспільного і різноманітних громадських, у тім числі й
релігійного, дискурсів новітньої Туреччини.
Проте не варто забувати й те, що турецьким істори-
кам ХХ століття не тільки вдалося відстояти свої позиції
та погляди на власне минуле, опонуючи західним коле-
гам, а й від часів Галіля Іналджика поталанило неабияк
зміцнити їх, закріпившись разом із тим на особистому
людському рівні у провідних академічних установах
Західної Європи та США. Це, звісно, не кладе край істо-
ричним дискусіям. Ситуація радше переконує, наскільки
актуальним знову стає і європейське, зокрема й укра-
їнське, безстороннє бачення Туреччини та нашої з нею
спільної минувшини – не голослівне, як і не догідливе,
зрештою, як і не критиканське чи, що гірше, ідеологічно
упереджене, ніби за радянщини. Тільки безпосереднє та
різнопланове ознайомлення з турецькою історіографією
та першоджерелами здатне посприяти нашому відвер-
тому й плідному діалогові з найближчим сусідом, як і
допомогти заповнити прогалини в знаннях про власне
перебуте.
Можна відтак сподіватися, що поява перекладу праці
Ільбера Ортайли саме через двадцять років після видан-
ня в нас роботи його вчителя Галіля Іналджика, знову
відродить наші дещо згаслі спіткання з турецькою нау
кою в сфері османської історії. Безперечно, і турецькій,
11
і українській стороні є що сказати навзаєм, є чим поді-

литися й над чим поміркувати, узявши до уваги сучасне
становище обох держав, зокрема і ситуацію в Чорномор-
ському басейні. Отож слова Ільбера Ортайли на цьому
історично-політологічному підґрунті – для нас новий і
цікавий досвід. Їх варто уважно вислухати, обдумати,
відтак запропонувати щодо них власну змістовну від-
повідь.
канд. філол. наук Олесь Кульчинський,

сходознавець, перекладач
12
Передмова
О сманська імперія зародилась і стала розвиватись у

регіоні Мармурового моря як малий бейлік1. Про-
те не минуло й півтора століття від перших років її іс-
нування, як вона запанувала на Балканах і Егейському
морі. Її гегемонія поширилася сливе на всю територію
сучасних Греції з Болгарією, а незабаром дісталась і до
Адріатики, Дунаю, Чорноморського узбережжя й Месо-
потамії. Відтак упродовж другого століття османської іс-
торії постала імперія, котра зусібіч, за винятком західної
сторони, огорнула Північні Середземномор’я й Африку.
Інакше кажучи, якщо взяти до уваги і її життя, й інсти-
тути, й універсалістське розуміння влади та саму геогра-
фію, то це був Третій Рим. Отож останньою пишною ім-
перією середземноморського світу стала Османська. І то
була держава, що слугувала домівкою йому й усім його
культурам з їхнім спадком, маючи це за свій головний
історичний обов’язок: Середземноморська імперія.
Пізнати й зрозуміти османську історію, ідентичність
не надто легко; потрібно вивчити, дослідити все наше
довкілля, тобто найфундаментальніші світові цивіліза-
ції. Але що краще ми пізнаємо Османів із довкіллям, то
дужче полюбимо самих себе й подружимося з нашою
минувшиною.
Читач зацікавлено сприйняв перші два видання з на-
шої серії: «Знову відкрити Османів» і «Остання імперія –
Османи». Тому й на третю книжку назбиралося чимало
1 Бейлік –
незалежне або автономне державне утворення, також
округа чи регіон, яким керує бей, тобто його правитель. (Див. напри-
кінці книжки глосарій основних османських термінів, що вряди-годи
повторюються у виданні або відібрані, щоб полегшити їхнє опа-
нування всім, кого зацікавить османська тематика.) – Тут і далі
примітки перекладача.
13
Передмова
тем, як от: керівна форма імперії, що багато років забез-

печувала їй панування на трьох континентах, система
міллєтів1, правовий лад і дипломатичні відносини тощо.
Я ж маю таке видання за свою доконечну повинність і
охоче втілюю його проект. І, звісно, деякі з наших твер-
джень відкриті для критики й дискусій.
Також я глибоко вдячний любій Несліган Ататімур,
доньці Енгіна Ататімура, яка дешифрувала записи моїх
виступів, Алі Берктаю, що неабияк допоміг мені відшлі-
фувати цю працю на письмі, моєму редакторові Адему
Кочалові та видавництву «Тімаш Йайинлари», завдяки
якому серія бачить світ і дістається до читача. Плекаю
надію, що книжка виправдає всі його сподівання.
Вересень 2007 року

1 Міллєт – в Османській імперії релігійно-етнічна спільнота осіб,

які насамперед належать до однієї релігії. Отак, наприклад, право-
славний міллєт, хоча й очолюваний лише грецьким духовенством,
складався не тільки з греків, а й решти православних за віроспові-
данням народів імперії. Водночас відомі моноетнічні міллєти, як от
вірменські та юдейський.
14
Історія Османів і освіта
Ч имало вагомих питань постає на нашому географіч-

ному просторі, передусім на Балканах і Кавказі, у
країнах Чорноморського регіону, а віднині й на теренах
Близького та Середнього Сходу щодо приходу історичної
науки, її знань у маси; коротко кажучи, історії – як вона
подана в шкільних підручниках… Адже існує незапереч
ний факт: і в Туреччині, і в інших краях, що довкола
нас, значна частина населення після школи не читає
книжок з історії.
Отож можна виснувати, що шкільна освіта – це єди-
ний інструмент, за допомогою якого широкі верстви
знайомляться з історичною наукою, її надбаннями й
коментарями. Тому шкільні підручники набувають не-
абиякого значення. Останніми ж роками, особливо з
початком 1970-х, інтелектуали міжнародних структур
покладають надії, що ці підручники позбудуться ворожих
висловлювань, натомість поставатимуть в ореолі дружби
та миру. І ми зобов’язані шанобливо ставитися до таких
побажань, як і до всяких позитивних міркувань, надій.
Ними не можна нехтувати, ми маємо вітати їх, однак не
варто також забувати й про реальність.
На Балканах і у Чорноморському регіоні, де ми з
вами мешкаємо, історію від самого початку визначає
телеологічний (пристосований до мети) коментар. Він
геть очевидний: тутешні держави володіли в минулому
інститутами великих націй, у них видатна історія. Навіть
якщо заувага далека від істини, то принаймні її так по-
дають… Словом, зв’язок із блискучим минулим розірвано,
і нині настав час його відродити.
Це відродження обернулося невиліковною та не-
відмовною метою для балканських країн, що впродовж
ХІХ століття порятувалися від гегемонії Османської ім-
15
перії, відтак заснували незалежні державки… Безпере-

чно, згаданий коментар підлаштовує під себе минуле, а
заразом і шкільні підручники, адже його ціль – украй
безкомпромісна; він набуває рис однієї з базових тез,
основних підґрунть, руйнівного й агресивного націона-
лізму балканського зразка.
Тут починають фігурувати й визначення з відхи-
леннями, які в очевидний спосіб змінюють й історію, і
географію держав. Кордони сучасної Республіки Маке-
донії1, яку ми називаємо Македонією, – украй спірні та
викривлені серед балканських націй. Я пригадую, як на
якомусь науковому конгресі цілу годину дискутували
довкола тези одного з американських істориків, котрий
приніс середньовічну мапу й доказував, що на ній Ма-
кедонія належить Болгарії… Справді, науковці заявляли:
«Македонія – наша, карта засвідчує це»… Попри те, що
мапа містила технічні ґанджі, як і всякі середньовічні
карти; самі ж тодішні етноніми не збігаються із сучас-
ними.
Нарешті в більшості творів середньовічних мандрів-
ників не завжди можливо відрізнити українців од росіян.
Тобто звичка називати тодішніх українців «малоросами»,
а відомих нам росіян – «великоросами» не поширювалася
на всіх, хай і гадають інакше. Та облишмо середньовіччя.
Навіть у деяких новочасних народних класифікаціях
XVIII століття доволі нелегко розмежувати болгар і ел-
лінів.
Необхідно глибше вникати, де твердження безпід-
ставне та чи ефективні тут засоби аргументації, дока-
зовий інструментарій. Адже за ними криються свідомі
намагання перетлумачити деякі історичні події. Напри-
клад, незабаром у грецьких підручниках ітиметься, що
з Малої Азії виселили півтора мільйона еллінів. І їхнє
вигнання начебто сталося впродовж десяти-п’ятнадцяти
днів – відразу після перемоги 26 серпня 1922 року (Ве-
ликий наступ). Хоча насправді події розгорталися не
1 З січня 2019 р. країна носить назву Північна Македонія.

16
так. Переселення було реалізоване внаслідок договору

між нашою республікою та Елефтеріосом Венізелосом.
І тодішній обмін населенням, звичайно, не назвеш по-
дією з похвальними наслідками. Однак правда полягає
в тому, що понад мільйон греків покинули наші землі
саме внаслідок угоди про обмін населенням. Отже, їх не
виселяли в п’ятнадцятиденний термін.
Балканські націоналісти спотворюють історію своїх
народів, позаяк існує ненависний для них період осман-
ського правління, що охоплює п’ять, навіть п’ять із поло-
виною століть. Поруч із ненауковими характеристиками
та класифікаціями цієї доби місцеві режими – наприклад,
такі теми, як девшірме1 або політику ісламізації, – висвіт-
люють на рівні цілковито далеких від фактів гіпотез, здо-
гадів і перекручень. Тут найуживанішим словом також
стало «ярмо». Молода сербська історикиня пані Ольга
Зіроєвіч, не на жарт роздратована ним, справедливо за-
питує: «Чи ми воли, щоб послуговуватися цим терміном
для важливого періоду нашої історії?» Звісно, будь-що,
позначене словом «ярмо», не пробуджуватиме людських
симпатій, і нинішній балканський світ став місцем, де
витвори османської культури стирають із лиця землі. Не
я веду мову про цю руйнацію. Усім відомі дослідження
та переліки об’єктів османської давнини в Румелії2 й на
Балканах, які репрезентував історик мистецтва й архі-
тектури, тюрколог Махіл Кіл.
***
Хоча в деяких із балканських країн тюркська філо-
логія та історія існують як самостійні наукові напрями,
1 Девшірме (османотур.) – 1) система набору дітей з християн-

ського населення для їхньої ісламізації, відтак – служби у війську, в
імперській адміністрації та палаці падишага як його особистих рабів;
2) дитина, юнак або доросла особа, які стали заручниками системи
девшірме.
2 Румелія – історична назва володінь Османської імперії в Південно-
Східній Європі; переважно вживається щодо Балканського півострова.

Слово походить від самоназви Візантії – Ρώμη, тобто «дужий».
17
проте в жодній із них вони не є такими кваліфіковани-

ми, як у Західній Європі. Але годі постійно критикувати
інших. Хіба ми маємо можливість на належному рівні
говорити про такі галузі науки, як візантієзнавство або
славістика? Ні. Та якщо їх не існує, звідки нам зрозуміти,
які широкі простори обіймала Османська імперія, на-
скільки її історія є ще більш величною та суперечливою,
ніж ми гадаємо? Відповіді історії завжди будуть безпо-
радні, якщо до неї не застосували наукових методів.
Безсумнівно, що в працях з османської історії впа-
дає у вічі й негативний західноєвропейський вплив. На-
приклад, Рада Європи веде мову про те, щоб очистити
шкільні підручники від упереджень і хибної інформа-
ції… Водночас самі «західноєвропейські підручники»,
які взяли собі за зразок поборники цього нововведення,
потребують ревізії з погляду ідеології та іноді навіть
викладу матеріалу. Очевидно, що пропонована модель
не здатна замінити наявну, навіть якщо ми зі справді
добрими намірами наблизимося до Балкан.
Окрім цього, чиновники-аматори установ РЄ не мо-
жуть зрозуміти проблем таких регіонів, як Балкани та
Кавказ. Утручання туди деяких німецьких фундацій, що
здебільшого мають вигляд нейтральних, мало чим від-
різняється від генуезького в Середньовіччі. То як же
розв’язати проблему? Дуже просто – знавцям і речни-
кам інтелігенції Західної й Північно-Західної Європи,
які активно долучилися до студіювання історії людства
всього шість-сім століть тому, не роздавати директив
історикам Близького та Середнього Сходу, а також Серед-
земноморського регіону. В їхніх країнах надто давно, уже
тисячоліттями, зводять міста, що зродили сам історичний
матеріал разом із багатством його мови. Їхні писемні
артефакти вкрай давні… У такому разі гуманітарії цих
країн, аби зрозуміти власний кліматичний простір, мог
ли б навзаєм викладати свої праці й написати спільну
історію, осягаючи все її становище. На жаль, таких на-
магань немає.
18
Навіть історики арабських країн Близького та Серед-

нього Сходу зазнали впливу західноєвропейських віянь,
хоча й досі ті до них не сягали. Ось чому нам потрібно
змінювати деякі концепції. Відомо, що вперше османську
історію впорядковано синтезував Димитрій Кантемір –
господар Молдавського князівства1 на початку XVIII сто-
ліття. Він привертає увагу своїм глибоким знанням десь
зо десятка мов і османської музики; очолював у Стамбулі
сумісне турецько-еллінське коло. До нього належали
брати Маврокордато, Янйали2 Мегмед Есад Ефенді або
ж кадій3 Галати4 Есад Ефенді, Гезарфен і навіть такий
турецький інтелектуал, як Нефійоглу, що добре володів
латиною, грецькою мовою та її понтійським діалектом.
Цей строкатий гурт єднала спільна праця.
На жаль, Кантемір на основі зібраних у нас фактів
написав свою османську історію тільки після Прутської
битви5 1711 року на догоду власним інтересам (Incrementa
atque decrementa Aulae Othomanicae-Osmanlı – «Історія
піднесення та занепаду Османського двору»), оскільки
пішов на злуку з росіянами супроти Османів.
Знову-таки, уже в ХІХ столітті Йозеф фон Гаммер-
Пургшталь, славетний історик, у своїй праці, спираючись
1 В оригіналі Boğdan Prensi – принц Богдану. Богдан – османська
назва князівства Молдавія та загалом територій сучасної Молдови.

2 Тобто з грецького міста Яніна.
3 Кадій – мусульманський суддя, що веде судочинство, згідно з
нормами шаріату.
4 Галата – один з основних районів Стамбула, що над протокою
Золотий Ріг; заснована ще генуезцями у візантійську епоху. За осман-

ських часів Галату заселяли переважно європейці, вона відігравала
важливу роль у торговельному житті міста та дипломатичних від-
носинах Османів.
5 Прутська битва між османськими й російськими військами від-
булася в липні 1711 року біля села Станілешть, що в сучасній Румунії.

Битва стала частиною воєнної кампанії московського царя Петра І
супроти Османів (Прутський похід) і завершувала бойові дії впродовж
Російсько-турецької війни 1710–1713 років. Поразка армії Петра І в
цій битві обернулася для нього договором з Османами на вкрай не-
вигідних для Московського царства умовах, зокрема утратою Азова,
частини запорізьких територій, а також відмовою від посягань на
Правобережну Україну.
19
на літописи, проаналізував інститути Османів і склав

їхню політичну історію до 1774 року; безумовно, його
синтетична праця хоча й застаріла, проте не втрачає
актуальності. Хай як часто її критикують, але на кращу
ми не спромоглися… Аналогічного синтезу досі не про-
роблено. Однак і написана майже два століття тому
праця не дає відповіді на всі запитання, демонструє
безсилля з методологічного погляду. Шкода тільки, що
чогось ґрунтовнішого на основі кращих методів ми не
змогли створити.
Щодо підручників, то нам передусім потрібно як слід
репрезентувати географію… Розповісти нашому юнацтву,
що Балкани та Середземномор’я володіють культурною
сутністю, ідентичністю… Навчити його любити держави
й цивілізації цього географічного простору. І лише тоді
ми зможемо пояснити й донести майбутнім поколінням,
яку вагому роль відіграла Османська імперія в історії.
Османська імперія – середземноморська. Причому
це остання з великих імперій Середземномор’я… Отож,
беручи до уваги разом із нею й націю, яка її породила,
ми очевидячки не здатні розглядати країни третього
світу, Азію та Африку так, як це робить європейська іс-
торіографія.
Передусім більшість тутешніх народів і етнічних
груп – це спільноти, які мали свої держави, навіть не-
залежні церкви та релігійні інститути. Наприклад, у
середньовічній Болгарії існувало два царства. Можна
стверджувати, що Греція – це та сама добра Візантія й
водночас її спадкоємиця, рештки. Те саме стосується Сер-
бії. Угорщина – також імперія. Своя писемна хронологія
є в албанців. І в цих усіх імперіях постійно виховували
активних управлінців і вояків… Відома й історія Близько-
го та Середнього Сходу. З давніх-давен мови його народів
фіксує письмо. У них багата літературна спадщина…
Власне, ідеться не про те, чи укоріниться тут якась
мова, що її принесли чужоземці. Жодна імперія, а поготів
тюркськість, ніколи не нищила тутешніх мов. Ідеться не
20
про ті процеси, що відбувалися на півострові Індостан,

коли було знищено цілі писемні мови, тим паче мови,
якими послуговувалися й на державному рівні, й у фі-
лософії та релігії, а замість них запроваджено одну –
англійську. До слова, і французький колоніалізм за дуже
нетривалий час знищив у Алжирі тамтешній варіант
арабської мови, що володів розвиненішими за фран-
цузьку структурними рисами й сягав у значно давніший
період, ніж класичний. Навіть нині серед алжирських
інтелектуалів украй велика кількість тих, хто не вміє
добре розмовляти арабською, а найпаче – писати нею.
Таке становище – не для османського панування. Тому
воно не торувало шлях жодному розриву в минулому
народів Балкан і Близького та Середнього Сходу. Якби
культурне панування Османів було збережене і його
виразні фундаментальні елементи існували й надалі, а
надто вдалося інститулізуватися мові, тоді ми й не зга-
дували б про якийсь розрив, відрив чи то втрату пам’яті.
Нам варто зрозуміти цей факт в історичному поступі
держав і націй.
Великий румунський історик Ніколае Йорга, що на-
родився в ХІХ столітті, залишив по собі безліч творів –
приблизно дванадцять тисяч статей і книжок. На жаль,
незадовго до Другої світової війни життя науковця тра-
гічно обірвалося: так звані залізні гвардійці, прихильники
фашиста Антонеску, вбили його за те, що він обіймав
посаду прем’єр-міністра. Йорга не знав турецької, про-
те використовував переклади багатьох писемних дже-
рел, зокрема й турецьких, для своєї п’ятитомної «Історії
Османів». І стверджував таке: «Якби не було османського
панування, не існувало б і румунства, воно пощезло б у
слов’янському морі. Якби не османське панування, без-
сумнівно, Косово сербізувалося б… Якби не османське
панування, географія Балкан була б геть інакша…»
Імовірно, через таке законсервоване становище на
Балканах і триває міжетнічне напруження. За часів іс-
нування соціалістичного блоку, після Другої світової
21
війни, цю кризу поталанило стримати. Проте несподі-

ваний вибух і поділ підстерегли Югославію, заледве там
зникла гармонія, яку добачили навіть за правління Тіто.
Тому доречно сказати про те, що кризу там стримали
і це було наслідком османської гегемонії на Балканах,
яка тривала близько п’яти століть. Отже, нам потрібно
розглянути та проаналізувати й описаний процес, щоб
скласти послідовну османську історію.
Якщо ми не запровадимо дослідження Балкан в
університетах на академічному рівні, то не зможемо й
по-науковому відреагувати на протести, що надходять
звідти; для цього нам замало знань з історії, яку ми
пишемо для шкіл.
22
Султан Мегмед Фатіг
і похід на Отранто
О транто – територія, що серед усіх завоювань доби

султана Мегмеда Фатіга дуже недовго залишалася в
османських руках. Усі решта здобутих країв перебували
в складі імперії до ХІХ століття, і навіть частину нашої
сучасної батьківщини завойовано за часів Фатіга.
Дві такі важливі складові османського культурного
кола (Kulturkreis), як Кримський ханат і Боснія, відтоді
також існують як невід’ємні географічно-культурні еле-
менти турецької політики. Натомість підкорення Отранто
посідає скромне місце в політичному дискурсі Туреччи-
ни. Прикро, але тут ідеться й про ту ж саму ситуацію в
історіографії.
Попри те що збереглися земельні кадастри (arazi
tahrir defterleri) або реєстри вакфів1 завойованих у
XV столітті країн, наприклад Албанії, до нашого часу не
дійшли такі записи, як «важливі протоколи» (muhimme
defterleri)2 султанського дивану3. Дивним чином і осман-
ські хроніки нерелевантні для тих ста сорока років, які
передували середині XV століття. Майже всі літописи,
1 Вакф (араб. «пожертва») – в ісламі доброчинна фундація, ство-
рена приватною особою, можновладцем або містянином згідно з

релігійними уявленнями; помістя, землі або інші джерела прибутку,
що їх засновник вакфу заповідав передати після його смерті на фінан-
сову підтримку храмових комплексів, мечетей, суфійських обителей,
навчальних закладів, їдалень для бідняків, лазень і фонтанів тощо.
2 Muhimme defterleri (османотур. «важливі реєстри», «протоко-
ли») – основні записи дивану Османської імперії, тобто ради великого

візира та центрального урядового органу, де нотували всі верховні
ухвали й накази щодо різних аспектів державного життя.
3 Диван (перс., османотур.; оригінально divan («діван») у перській
і османотурецкій мовах) – в Османській імперії очолювана великим

візиром рада при султанові, що виконувала функції центрального
уряду.
23
Султан Мегмед Фатіг і похід на Отранто
за якими можна простежити заснування та ріст імперії,

належать XV століттю. Варто зазначити, що історію, по
суті, було переписано через ту-таки імперську ідеологію.
Що ще більш дивно, про війну під Отранто 1480 року
написали тільки хроністи XVI століття, як от Кемаль-
пашазаде. Отже, щоб дослідити завоювання Отранто,
потрібно неминуче братися за османські хроніки post
bellum і тодішні італійські джерела XV століття. Проте,
здається, навіть такому універсальному історикові, як
Франц Бабінгер, не пощастило згладити суперечнос-
ті між ними. Османісти з істориками, які досліджують
минуле Італії, і далі залишаються віч-на-віч зі складним
завданням щодо цієї теми.
Султанат Мегмеда ІІ припадає на добу, коли засновано
централізовану імперію, формується наша сучасна бать-
ківщина та національна ідентичність. На цю пору довер-
шено й палацовий устрій. Двадцятидворічний падишаг
відразу після завоювання Стамбула стратив садразама1
Чандарли Галіля-пашу. Це перша страта великого візира2
в нашій історії. Чимало завій3 переходять у власність
держави через військові витрати, які дедалі зростають, і
роздачу тимарів4. Частину мешканців Анатолії депорто-
вано на Балкани. Звісно, через такі події султана Мегмеда
Фатіга значно дужче люблять нинішні історики, ніж ті,
1 Садразам – великий візир Османської імперії; найголовніший
міністр султана, якого той особисто призначав.

2 Візир (оригінально в османотур. мові vezir – «везір») – титул са-
новника вищого рангу в мусульманських монархіях (аналог міністра).

В Османській імперії також посада й ранг члена дивану, державної
ради при султанові. Титул міг зберігатися за османськими можно-
владцями як ознака їхнього високого рангу, не завжди засвідчуючи
дійсну посаду.
3 Завія (араб. «кут») або османотурецький варіант «завіє»– су-
фійська обитель, комплексна споруда з приміщенням для притулку

мандрівників.
4 Тимар (османотур.) – землі, якими наділяли представників вій-
ськової верстви, насамперед сіпагів – важко озброєних вершників – у

винагороду за їхні воєнні походи. Тимар не успадковували, він пере-
дусім надавав можливість його господареві утримувати самого себе,
відтак долучатися до дальших султанських виправ.
24
які були його сучасниками. Також після завоювання

Стамбула немусульманам призначено релігійних лідерів.
В імперії засновано Вірменський патріархат. Утілювалася
своєрідна римська політика, що водночас узгоджувалася
з давніми традиціями тюркських та ісламських імперій.
Та, власне, тюрки ще від ХІ століття називали свою нову
країну Roma (Rum), тобто Римом, Римською землею, а
себе – Romalı (Rumî)1, отже – її мешканцями. Зрештою
султан Мегмед Фатіг прибрав собі титул Kayzer-i Rum –
цезар Риму. Управління провінціями було централізовано
й підпорядковано падишагові. Усунуто боротьбу при
дворі. Ми бачимо, що вже в XVII столітті Кочу-бей2 у
його лаїга3 згадує тодішній стан справ як систему, за
якою ностальгують. Влада падишага була абсолютною.
Убивство його братів на ту пору узаконюється. Утім цього
вимагала адміністративна структура. Німецький ман-
дрівник, що через сторіччя подорожував османськими
країнами, стверджував: «Як на небі сяяти сонцю, так і в
країні Османів бути володареві».
Султан Мегмед Фатіг обрав для своїх завоювань
європейський напрям, і, без сумніву, найпершою його
ціллю в Італії став Рим. Тут навіть зайве дискутувати.
Для свого часу Мегмед ІІ був унікальним інтелектуа-
лом ренесансного зразка. Відомо, що володар цікавився
світовою історією та життєписом Великого Іскендера4.
За знання грецької мови його хвалили такі автори, як
Міхаіл Крітовулос і Якупо Лангускі. Він також володів
арабською, складав вірші перською.
У полеміці довкола турецької історії та політики дві
облоги Відня фігурують як апогей османського поступу
1 Romalı (Rumî; османотур.) – мешканець римських теренів.

2 Бей (тур., османотур.) – багатозначний термін: 1) володар бей-
ліку; 2) родовий і посадовий титул князівського рангу; 3) титул осман-
ської знаті, синів паші та військових старшин тощо.
3 Лаїга (османотур.) – документ, що пояснює ідеї його автора з
якоїсь теми. Автор подає лаїга вищому за чином посадовцеві.

4 Іскендер – ім’я Олександра Македонського на Близькому та
Середньому Сході.
25
Європою. Натомість політичні дискутанти нечасто зга-

дують прадідів, котрі дісталися Басри та Єгипту, або ж
про Отранто. Проте очевидно, що якраз Отранто наміцно
закарбоване в історичній пам’яті Європи. Однак чимало
важливих воєн, як і договорів, не стали в турецькій істо-
ріографії темою окремої монографії. До таких належать
і бої під Отранто. Тамтешнє османське панування впро-
довж тринадцяти місяців стало лише частковою темою
наших загальних видань з історії. І тут простежуються
відмінності, залежно від підходу істориків. Ісмаїл Хакки
Узунчаршили розповідає, як султан Мегмед Фатіг послав
великого адмірала, тобто каптан-и дерья1 Гедіка Агмеда-
пашу завойовувати Отранто. Для цього спочатку його
призначили валі2 до згаданого міста. Гедік Агмед-паша3,
який раніше виступив проти походу на Албанію, тепер
був змушений звалити на себе цей обов’язок майже як
покарання. Узунчаршили також називає регіон, де ви-
садився паша, «Польйо…».
Отже, як бачимо, цей ретельний старійшина фахівців
з османського минулого, що працював із документами,
навіть належно не простудіював мап Італії, не читав і
тамтешніх джерел, щоб порівняти їх із нашими. Нато-
мість популярний історик Йилмаз Озтуна супроводжує
опис походу на Отранто цікавим коментарем. Те, що нога
султанського адмірала ступила до Риму, в область Апу-
лію, на його думку, було маніфестацією ідеалу Римської
імперії. Досягнуто перемир’я з наймогутнішою державою
Апеннінського півострова й західного світу – Венецій-
ською республікою, і та покинула свої північні колонії
в Далмації, що на берегах Адріатики. Отож очевидними
1 Дерья (османотур.) – море; тобто тут – морський капітан.

2 Валі – управитель вілаєту (краю, країни), основної та найбільшої
адміністративно-територіальної одиниці Османської імперії, що при-
ходить на зміну попередній – еялету – у ХІХ ст. Щоправда, і до ХІХ ст.
термін вілаєт часто вживався як синонімічний до еялету – провінції
під управлінням бейлербея (бея над беями).
3 Паша (османотур. від перс. «пашаг») – титул військових та ци-
вільних державних службовців високого рангу Османської імперії.

26
Турецький напад очима західних художників
є наміри падишага просуватися Апулією на Неаполь, а

відтак – Рим. Після Нового Риму під османське панування
мав перейти і Старий.
Згідно з істориком XVI століття Ідріс-і Бітлісі, саме Ге-
дік Агмед-паша наполягав на окупації 1479 року островів
Ая-Мавра (Santa Maura – Левкас), Кефалонія та Занте1 в
Іонійському морі. Зрештою, того ж року принц Леонардо
з династії Токко не тільки не виплатив, як належало,
османському урядові гараджу, а ще й побрався з донькою
неаполітанського короля Фердинанда, не спитавши на те
дозволу в стамбульського палацу. Через цей-таки шлюб
Леонардо породичався й з угорським королем Матяшем
Гуняді; тому загалом Османи отримали легальний привід
для окупації островів. А вже їхнє завоювання прокладало
шлях до Апулії.
1 Подано італійську назву острова. Грецька назва – Закінф.

27
Тут привертає увагу вагомий факт: поспіх щодо упо-

корення Італії. Месігу-паші доручено облогу Родосу –
найбільш стратегічного з островів Середземного моря
та бази госпітальєрів. Та водночас Гедіка Агмеда-пашу
посилають завойовувати саму Італію. Ми знаємо, що тоді
Родос не вдалося здобути; це зроблять лише за султана
Сулеймана Кануні1. Отже, поки «родоські лицарі» табо-
рилися під боком в Анатолії і їхній дальший осідок –
Мальту – аніколи не вдалося приєднати до імперії, як і не
потрапила під турецьке панування Сицилія, завоювання
самої Італії сталось у напрочуд ранній період. Надалі
тільки в XVI столітті Османи здобули як венеційську
базу Кіпр; у XVII – Кріт. Тим часом на берегах Далмації
давалися взнаки хорватські корсари ускоки2; повсюди
в Середземномор’ї – венеційці. На ту ж пору, за часів
Мегмеда Фатіга, Белград перебував в угорців, а Північ
Італії ще не вважали достатньо безпечною. Те, як султан
квапливо відрядив Гедіка Агмеда-пашу на Південь Італії,
було увертюрою до завоювання всього Апеннінського
півострова, а з політичного погляду – таки декларацією
ідеалу Римської імперії.
Питання, з якими силами вирушив Гедік Агмед-паша
до Отранто, у джерелах вельми суперечливе. Назвати
число в сто тисяч вояків буде перебільшенням. Логіс-
тичні можливості Нового часу й, власне, області Апулія
не дозволили б прогодувати таку величезну армію за-
войовників. У кожному разі наприкінці липня паша, не
зазнавши надмірного опору, ступив на землі Італії та
здобув фортецю Отранто 11 серпня 1480 року, відтоді й
бере початок османське панування на півдні Апеннін-
ського півострова.
Один із популярних істориків Мустафа Джезар роз-
повідає, як султан Мегмед Фатіг перед смертю велів
1 Відомий як Сулейман Пишний. Кануні (османотур.) – законник,

законодавець.
2 Ускоки – балканські бунтарі, утікачі з Османської імперії на по-
бережжя Адріатики, де й таборувались і вели збройну боротьбу.

28
Мапа із зображенням Італії 1500-х років

і султан Мегмед Фатіг
Агмедові Евраносоглу здійснити набіг на венеційські фор-

теці в Мореї. Імовірно, після увертюри під Отранто мав
розпочатися й opus magnum у справі впокорення Італії,
і вже Венецію чекав османський похід. Чому ж падишаг
вирушив до Анатолії? Його отруєння в лугах Гебзе1 та
смерть залишають без відповіді чимало запитань. Він
готував там похід на Мамлюків чи Італію? Хай там що, а
османський прихід на Апеннінський півострів став неза-
вершеною спробою її завоювання. Зрозуміло, що дальші
події, пов’язані з Баєзідом ІІ і султаном Джемом2, відразу
й поклали край османському пануванню в Італії.
1 1481 року Мегмед Фатіг перебрався зі Стамбула до міста Гебзе,
що в турецькій області Коджаелі на березі Мармурового моря. Тут

падишаг мав намір завершити формування свого війська для черго-
вого походу, напрямок якого не з’ясовано.
2 Султан Джем (1459–1495) – молодший син Мегмеда Фатіга, що
претендував на його трон. Зазнавши поразки від свого брата Баєзiда ІІ,

став заручником ордену Госпітальєрів, хоча спершу й сам прибув до
29
Нарешті 10 вересня 1481 року османці попрощалися

з Італією. Наприкінці тринадцятимісячного панування
пролито море крові. Воно-таки виявилося й найкорот-
шим серед завоювань Фатіга та навіть решти османських
перемог. Другою недовгою звитягою стане в ХVII столітті
здобуття Чигиринського степу України – Османи, заво-
ювавши його, відразу й покинуть. Загалом же, краї, що
їх підкорив Фатіг, перебуватимуть підневільними аж до
ХІХ століття. Отранто серед них становить виняток.
Гаразд, та як описано й прокоментовано Отранто в
тюркській історіографії? Завоювання Італії потрібно роз-
глядати крізь призму ідеї відродження Римської імперії
та цієї місії Фатіга. Оскільки його спадкоємець Баєзід ІІ
не перейняв її, то й османські війська швидко покинули
Отранто.
У нашій же історіографії ніхто не аналізує ні логіс-
тичних, ані технічних проблем цієї тривалої війни. Утім
султан Мегмед Фатіг планував завоювати Італію так
само, як це вчинив візантійський імператор Юстиніан І.
Проте й Італія, і Європа вже були не такими, як за доби
Юстиніана. Щонайменше з боку Османів не завершено
конче потрібних попередніх приготувань для того, щоб
підкорити Апеннінський півострів. А вони потребували
часу – на півострів Морею, береги Далмації, Сербію та
Венецію.
Рання смерть падишага зміцнює наше визначення
його політики. Причина ж того, що її неможливо про-
коментувати, криється не тільки в складності розуміння
такої постаті, як Мегмед Фатіг, а й у нашій недостатній
обізнаності з першоджерелами.
Отранто стало для церкви й усього християнського
світу засобом створення пропагандистської літератури,
спрямованої проти турків, що йшли вперед. Хоч як див-
нього на острів Родос. За плату Баєзiда орден утримував принца під

вартою у своїх замках. Урешті, Джема віддали папі римському, а від
нього – французькому королю, після чого той занедужав і помер. Утім
його прах було передано Баєзiдові та поховано в Бурсі.
30
но, але здається, що ця-таки література вплинула й на

науковий історизм. І досі італійська історія вдається до
методичного пуризму на цю тему. Однак холоднокровна
історія вимагає лише архівного матеріалу та мовних за-
собів… Потрібно дотримуватися золотого правила audi
alteram partem, тобто «вислухай іншу сторону».
31
Османи
на трьох континентах
Доба султана Сулеймана Кануні
Н апевне, ми всі погоджуємося з тим, що XVI століття

стало вершиною розквіту Османської імперії. Доба
відома нам як вік султана Сулеймана Кануні. Власне,
таке піднесення тривало не тільки за життя Кануні, а
й після смерті цього падишага – до кінця XVI століт-
тя, тобто за часів його сина Селіма ІІ, онука Мурада ІІІ
і правнука Мегмеда ІІІ. Такі літописці, як, приміром,
Геліболулу Мустафа Алі, іменують добу Кануні «Віком
Сулеймана-хана».
Тут залишається хіба що додати: «Вік щастя». Справ-
ді, ми не кажемо, що Османська імперія сягнула своїх
крайніх меж, які ще чекатимуть на неї попереду, однак
вона вже довела, що є світовою потугою. По суті, справ-
жнім засновником Османської імперії й володарем, який
змусив відчути існування імперії, її вагомість на проти-
вагу європейській географії, безперечно, став Мегмед ІІ,
тобто султан Фатіг Мегмед-хан.
Цей юний маршал, у віці двадцяти одного року за-
стосувавши передові на той час військові технології,
завоював таке неприступне місто, як Стамбул, що хай
і скотилося до рівня держави-поліса, а втім, увінчувало
період існування Римської імперії. Далі султан підкорив
землі Ефляку-Богдану, що відповідають сучасним Румунії
та Молдові; майже всю Грецію; Евбею, один з островів
Егейського моря – його завоювання було досить важ-
ким; Лемнос (Родос він узяв у облогу, але не переміг);
Албанію; дуже важливу частину Сербії (за винятком
Белграда з околицями); Боснію й Герцеговину. Фатіг та-
33
Османи на трьох континентах
кож приєднав до своїх еялетів1 Караман, що на землях

Анатолії; у битві при Отлукбелі поклав край пануванню
Узун Гасана, тобто державі Аккоюнлар у Східній Анатолії;
нарешті здобув фортеці Трапезундської імперії в сучас-
ному Трабзоні; через агднаме2 приєднав до Османської
держави охоплений внутрішньою анархією Кримський
ханат, причому найважливішу частину його територій,
саме ту, до якої належали Кефе із Судаком, під назвою
Кефський санджак3 підпорядкував центрові.
Природно, що й на Сході, і на Заході століття сул-
тана Мегмеда Фатіга обернуло Османську імперію на
світову державу. Вона мала потужні сили, а держави у
світі формують політику всіх могутніх сил, змагаючись
одна супроти одної, як і захищаючи та наслідуючи одна
одну.
За доби султана Сулеймана Кануні до цієї поеми
додано й завоювання Багдада, тобто сучасного Іраку,
акурат після того, як його батько султан Явуз4 Селім-хан
приєднав до османських земель цілу Південно-Західну
Анатолію, Сирію, Палестину, Ліван і Єгипет. Отак над-
держава, якій були притаманні риси Римської імперії,
особливості універсальної імперії, запанувала й у Месо-
потамії. На цьому варто наголосити особливо, адже до
Османів дві попередні Римські імперії аніколи в історії
не поширювали своє панування на Месопотамію. Пер-
ший Рим мусив воювати з парфянами, званий Візантією
другий – із Сасанідами; відтак Константинополю вдалося
1 Еялет (араб. «управління») – провінція, регіон; із XVI століття –
синонім бейлербеїліка, найбільшої адміністративної одиниці Осман-

ської імперії, безпосередньо підпорядкованої центрові.
2 Агднаме (від араб. ahit – «присяга» та перс. name – «лист»,
«книжка») – офіційний договір (у тім числі мирна угода) султана з

мусульманським або немусульманським суверенним володарем, яку
скріплювала його присяга. Агднаме трактують як односторонню угоду,
позаяк його надсилав саме султан лише зі свого боку.
3 Санджак (тур., османотур. «стяг») – провінція, що належала
до складу еялету/бейлербеїліка. Після еялету – друга за величиною

територіально-адміністративна одиниця Османської імперії.
4 Явуз (османотур.) – грізний.
34
втримати лише верхів’я басейну Тигру, проте його пів-

денну частину, інакше кажучи, сучасний Ірак (належний
тій сунітській географії, яку окреслили століття тому),
Месопотамію – він не підкорив. Як нам усім відомо,
Месопотамія належала Перській імперії, спочатку підко-
ряючись парфянській династії, спадкоємиці Ахеменідів,
однак і сучасниці римлян, а далі Сасанідам.
Османи, яких можна назвати третім Римом – після
другого, уперше приєднують Месопотамію до своїх воло-
дінь унаслідок іракського походу та розширюють їх аж
до Перської затоки. Це був великий похід султана Сулей-
мана Кануні на Схід, який засвідчив, що той – здібний
полководець. По-друге, якщо завдяки цьому походові й не
вирішилися проблеми з Іраном, то принаймні на наших
кордонах із ним запанував спокій. Однак найважливіше
досягнення падишага – завоювання Угорщини.
А де Угорщина? На ту пору це територія, яка, окрім
сучасної Угорщини, що в Центральній Європі, також
складалася зі Словаччини; частини Румунії, відомої як
Трансильванія (угорці називають її Ердель, і ми теж по-
слуговуємося цим топонімом); нинішньої Сербії (позаяк
Белград був у мадярських руках) і Бургенланду – об-
ласті теперішньої Австрії. Додайте сюди ще незначні
терени України й урахуйте, що наприкінці XV століття,
за правління короля Матяша Corvinus’а, Угорщина роз-
ширилась аж до Венеції та на якийсь час навіть заво-
лоділа Віднем.
І це ще не все. За доби короля Сигизмунда коро-
ну Німецької імперії1 також передано Угорщині. Отож
Угорщина – це могутня держава, що володіла коронами:
польською та литовською; Німецької імперії та самою
угорською. Панувала вона й на Балканах. Тому ще з
XV століття Османська імперія була змушена воювати
там і з угорцями. Отак, уже після битви, яку ми з часів
1
Автор має на увазі Священну Римську імперію, з XVI ст. – Свя-
щенну Римську імперію германської нації.
35
османського командира Хаджи Ільбеї (пом. близько 1365)

звемо Sırpsındığı (Розбито серба), угорці під проводом
одного з найвизначніших у своїй історії полководців
Яноша Гуньяді (1387–1456), об’єднавшись з іншими хрис-
тиянськими державами, струснули Балкани. Якби не
геніальна обора Мурада ІІ і його перемога в битві під
Варною 1444 року, то Османів ще тоді негайно витурили
б із Балкан. Іноді експансія та панування є безпосереднім
наслідком географічних і стратегічних потреб економіч-
ного розвитку. Як-от експансія Німеччини, спрямована на
Польщу за Середніх віків або ж розширення Московії за-
вдяки приєднання Сибіру. Інший приклад – те, як іспанці
заволоділи половиною Земної кулі внаслідок географіч-
них відкриттів. Однак подеколи експансію визначають
безпосередньо війни. Успіх головнокомандувача в цих
війнах і військова тактика забезпечують його державі
тривале панування.
В історії Османів до таких звитяг належать бій під
Варною 1444 року, перша та друга Косівські битви, а
також баталія поблизу Мохача 1526 року. Отак король
Лайош ІІ Ягелончик, якому належала корона Польщі,
Литви й Угорщини, зазнав поразки біля Мохача 1526 року,
і під вечір того ж дня європейську історію сколихнув
шок – землетрус. Могутнє Угорське королівство раптом
зникає. А спадкоємцем цієї імперії стають Габсбурги,
що чекають корони. Над течією Дунаю раптом постає
Османська, турецька, імперія. І її панування триває там
не п’ять чи десять, як і не п’ятнадцять чи й сорок років,
а близько ста вісімдесяти. Отже, турки вкрай відчут-
но дістають до серця європейської історії. Священне
Королівство Угорщина, найважливіше серед католиць-
ких держав, саме відображення Римської церкви, ураз
переходить до османських рук, і тільки незначна його
частина потрапляє під контроль австрійських Габсбургів
як законних спадкоємців мадярського трону. Це землі
сучасної Словаччини, що їх ми звемо Pressburg, або
«Братиславською Угорщиною». Однак і вони після смерті
36
ануні обернуться на територію, над якою важко втри-

К
мати владу через утрату окремих фортець під час чис-
ленних походів і завоювань.
Хто ці Габсбурги?
Габсбурги – це австрійська династія. У ХІІІ століт-
ті вона панувала на невеличкому просторі сучасної
Австрії. З плином історії внаслідок війни між коро-
лем Перемислом-Оттокаром ІІ і Рудольфом Габсбургом
під владу династії потрапила Богемія, тобто нинішня
Чехія.
Далі австрійські Габсбурги здобули корону Німецької
імперії, що була конфедерацією німецьких держав. Відтак
можна простежити досить цікавий поступ. Австрійські
Габсбурги передусім вельми спритно, через одруження,
успадковують таку багату державу, як Бургундія. Це
заможне герцогство охоплювало область із центром у
місті Діжон, що в сучасній Франції, та основне – також
Бельгію й Фландрію. Шлюб, який Максиміліан І узяв із
Марією Бургундською, дарує землі герцогства Габсбур-
гам. А син Максиміліана Філіп І Вродливий чинить іще
ліпше: успадковує Іспанію. Тими роками з Іспанії від-
ступають мусульмани. Кастильська королева Ізабелла
одружується з принцом Арагонським Фердинандом. Цей
союз об’єднує Іспанію. 1492 року, коли останні мусуль-
мани покидають Гранаду, а за ними і юдеї, постає като-
лицька Іспанія. Знову-таки завдяки відкриттям Колумба,
що трапилися того ж року, Іспанія незабаром підкоряє
материкові частини Північної та Південної Америки.
Тим часом Філіп І Вродливий одружується з донькою
Фердинанда й Ізабелли – принцесою, яку прозвали Хуана
Божевільна. Їхній шлюб називають «іспанським весіл-
лям». Австрія ж після весілля бургундського відтепер роз-
ширюється, скориставшись іспанським. Але, звичайно,
якщо ви гадаєте, що Максиміліан тоді-таки надів корону
Німецької імперії, то й нам потрібно вести мову саме
про неї. Далі в подібних до цієї книжках, ми не може-
37
Гробниці султана Сулеймана Кануні та його дружини

Гюррем Султан. Вільям Генрі Бартлетт
мо згадувати її як австрійську, це буде величезна хиба.

Тобто держава, супроти якої ми воювали впродовж усієї
нашої історії, – це імперія не Австрійська, а – Німецька.
Тому що Австрійська імперія з’явилася тільки на початку
ХІХ століття, коли Наполеон розвалив Німецьку й зму-
сив Австрію перебрати цю назву. Та ми з Австрійською
імперією не воювали, що є дуже цікавим фактом. Ми з
нею були тільки союзниками в Першій світовій війні. І
це був надто дорогий союз. Адже з військового погляду
він не спромігся на створення успішної системи захисту,
відтак один із наших корпусів мусив захищати австрій-
ські землі супроти Росії в Галичині.
З одного боку, Іспанія, з другого – німецькі й австрій-
ські землі; отож Габсбурги на цьому тлі мають вигляд
володаря Європи. Єдиним їхнім серйозним суперником
були Османи. Надто серйозним суперником. Вони натис-
кають на кордони Габсбургів, володіють їхнім законним
спадком – Угорщиною та, що важливіше, протегують про-
тестантів, які повстають супроти католицької держави;
38
власне, підтримують протестантські князівства всередині

Німецької імперії. Османи стають протекторами про-
тестантів. Звісно, за такої ситуації в них і з’являється
союзник. Хто? Франція. Хоча це також католицька країна,
вона мимохіть іде на зв’язок із турками, позаяк зазнає
католицького гніту з боку Іспанії та Німеччини.
Є ще одна велика держава, яка починає народжува-
тися, велика держава, яка змушена зближатися з Осман-
ською імперією в століття Кануні та найпаче за правлін-
ня його внука Мурада ІІІ. Яка саме? Англія. Її могутня
королева Єлизавета І, направду зодча держави, знайшла
собі союзника супроти Іспанії. Отак Османи зав’язують
дипломатичні відносини й з Англією.
Тепер подивімося, яка дивина відбувається. Наші
союзники, чи то спільники, – Франція з Італією; су-
проти ж нас – німецькі та іспанські Габсбурги. Власне,
їхню імперію розділили сини Філіпа Вродливого й Хуа
ни Божевільної – Фердинанд із його старшим братом
Карлом V [осман. варіант імені – Шарлькен]. Останній,
називаючись королем Карлосом, залишився володарю-
вати в Іспанії з її колоніями; натомість Фердинанд – в
Австрії та довколишніх країнах, підвладних Німецькій
імперії. На цьому тлі супроти нас стоїть іще одна сила:
ісламський Іран. І так триватиме постійно. Навіть за
другої облоги Відня, коли османським союзником буде
Швеція, європейським – Іран.
Є ще одна країна – Росія. Та з нею ми тільки кон-
тактуємо на дипломатичному рівні; серйозного кон-
флікту в нас немає. Конфлікт стосується Кримського
ханату. У Московії на престолі сидить сучасник султана
Сулеймана-хана Кануні Іван Грозний (Іван IV), і він теро-
ризує свою країну. У нього тиранічна манера правління.
Він у прямому сенсі зміцнює в Росії феодальний лад і
утверджує кріпацтво з важкими фізичними повинностя-
ми. Московія поглинає такі частини роздертої Золотої
Орди, як Астрахань і Казань. По суті, під її владою опи-
нився й Сибірський ханат, черга за Кримським; одначе
39
Мечеть Сулейманіє
той давно підпорядковано Османам, і в цьому напрямі

московити поки що не здатні досягнути успіху.
Кримський ханат, Ердель – частина сучасної Румунії,
що від’єдналася від Угорщини, Ефляк1 і Богдан, а також
Єгипет – це все османські васали, тобто привілейовані
бейліки2. Проте вони мають власні системи управління,
на відміну від будь-якого вілаєту3. Ефляк, Богдан, Крим
і Ердель навіть споряджають свої посольства за кордон
і приймають чужоземні. Як ви знаєте, згадана частина
Угорщини, Ердель, уможливила подальше існування ма-
дярської культурної та політичної незалежності. Осман-
ський васал, привілейований бейлік – аж ніяк не еялет –
Ердель майже два століття сяятиме, позаяк уможливив
існування мадярської незалежності та культури.
1 Ефляк – османська назва Валахії.

2 Округа чи регіон, яким керує бей, тобто її правитель.
3 Вілаєт – основна та найбільша адміністративно-територіальна
одиниця Османської імперії, що приходить на зміну попередній –

еялету – у ХІХ ст. Утім і до ХІХ ст. термін вілаєт уживається як сино-
німічний еялетові.
40
Наша союзниця Франція володіє виходом до Серед-

земного моря, на відміну від австрійців і німців. Супроти
нас боролась Іспанія, і наша з нею ворожнеча точилася
через підпорядкований нам Алжир. Саме анатолійські
моряки, яничари та левенди1 управляли Алжиром, тобто
Арабським Магрибом, або ж регіоном, який ми називає-
мо Магрибська Північна Африка. Їх очолював Барбарос
Хайреддін-паша, отож Північна Африка залишалася в
наших володіннях. Направду, згадані морські сили були
своєрідним бейлербеїліком2, причому привілейованим,
і вони кидали виклик Іспанії та навіть витурювали її з
регіону. Таким чином Північну Африку врятовано від
Іспанії.
Ця рівновага вельми цікава, і, по суті, Османська ім-
перія в кордонах, сформованих у вік султана Сулеймана
Кануні – від Дунаю до Євфрату, від низовин України до
Північної Африки та тієї її частини, яку ми звали Бейлік
Хабеш, хоча той радше охоплював Сомалі, ніж сучасну
Ефіопію, – майже два століття, аж до кінця сімнадця-
того, панувала на трьох континентах, збалансовуючи
Середземномор’я, Східну Європу та Балкани. Безперечно,
той баланс визначає й історію нашого сьогодення, і ми
зобов’язані простежити її відтоді.
1 Левенди (османотур.) – 1) особи без землі й роботи; 2) сухопутні

або морські розбійники. Тут ужито в другому значенні.
2 Бейлербеїлік – найбільша територіально-адміністративна оди-
ниця Османській імперії, безпосередньо підпорядкована центрові;

провінція, якою управляв бейлербей. Також уживається в значенні
посади самого бейлербея.
41
Османи
та світ Середземномор’я
О сманська імперія постала й розвивалась як малий

бейлік у регіоні Мармурового моря. Однак не ми-
нуло й століття від перших років її існування, як вона
запанувала на Балканах і в Егейському морі, і її влада там
поширилася майже на всю сучасну Болгарію й Грецію.
За короткий час Османська імперія розкинулась аж до
Месопотамії, берегів Адріатики, Дунаю та Чорного моря.
Далі впродовж другого століття свого розвитку вона
вже зусібіч, навіть із боку Північної Африки, оточила
Середземне море за винятком його західного побережжя.
Інакше кажучи, імперія з огляду на її інститути, життя
й універсальне розуміння домінації та географію стала
Третім Римом.
Збудована в середземноморському світі Османська
імперія була останньою з пишних наддержав цього регі-
ону. Ця імперія Середземномор’я оберігала його з усіма
культурами, зі всім спадком, ведучи в сучасний світ, –
саме такою була її головна історична місія.
А що таке світ Середземномор’я? Безсумнівно, в іс-
торії людства це передусім певна культурна царина,
Kulturkreis, якщо послуговуватися запозиченням із ні-
мецької. У світі існують й інші культурні сфери. Як-от
Китай або індійський світ. Китай через письмо й само-
бутні традиції став моделлю у своєму регіоні. Однак
зрозуміло, що в нього немає тісних зв’язків з іншими
країнами. Через обмежені торгові контакти він у праг-
матичній формі здійснив очевидний внесок у загаль-
ний попит людства – шовком і аж потім – порохом і
папером. Чого не можна сказати про китайську мову
й письмо, думку чи навіть і про сам Китай. Це окреме
культурне поле донині поводилось як украй ізольоване
43
Османи та світ Середземномор’я
від артеріального сполучення з рештою світу. Як буде

далі – невідомо.
Утім для нас вагомий також Індостан, позаяк це куль-
тура, яка принаймні навчила людство арифметичним
обчисленням із числом «нуль». Проте і його контакти із
зовнішнім світом завжди залишались обмеженими через
Індійський океан, що оточує півострів, і гори на півночі.
Попри це, за епохи еллінізму, під час походів Олександра
Македонського, там з’являються сліди грецькості. Так
само не варто забувати, що якраз Індостан вплинув на
поступ Месопотамії та Ірану своїми знаннями з мате-
матики, мовою й філософією.
Безумовно, сутнісний світ Близького й Середнього
Сходу, тобто Месопотамія, Єгипет, Іран і Анатолія є ко-
лискою сучасної цивілізації, адже саме тут ще за п’ять
тисяч років до народження Пророка Ісуса засновано пер-
ші міста. Їхнє ж формування означає, що на цих землях
з’явилося ремісництво із сільським господарством, поза-
як міста житимуть завдяки надлишку аграрної продукції.
Знову-таки у світовій історії саме тут обробіток землі
постав услід за культурою, епохою шліфованого каменю,
яку ми називаємо неолітом. Близькосхідна цивілізація
почала творити дива в басейнах Нілу, Євфрату й Тигру,
після того як тут оселилася людина й стала ефективно
користатися ґрунтом і природою.
Таким чином людство сягнуло рівня міста й дер-
жави. Напрочуд цікаво й те, що мови Середземномор’я
геть зовсім несхожі між собою. Там – семітські, там –
європейські; вони діляться на безліч гілок, і, як ви самі
можете переконатися, для того щоб їх позначати на
письмі, використовують напрочуд різні абетки. Розмаїт-
тя лише самих азбук в історії Близького та Середнього
Сходу останніх двох тисяч років не має аналогів у жод-
ній іншій частині Земної кулі. Хоча й вони закономірно
стали джерелом одна для одної. Тому-то нескладно про-
стежити, що фонетико-фонемічна структура письма, а
також знаки, основою для яких є склад, прокладають
44
мости між латинською та грецькою абеткою, тої – із

фінікійською, відповідно, і цієї – з алфавітами частини
семітських мов.
Що ще дивніше – література, створена цими струк-
турно різними мовами, повсякчас ідентично дублюється.
Найдавніша літературна мова Месопотамії, шумерська,
структурно анітрохи не пов’язана із семітськими мовами,
які з’являються після неї. Проте цією мовою володіли не
тільки археологи та філологи нашої епохи, а й тодішні
семіти, аккадці й вавилоняни. Один із перших засто-
сунків тієї цивілізації – скопіювавши шумерські тексти,
зберігати їх у бібліотеках.
Нині під час археологічних розкопок пагорбу Султан-
тепе в Урфі, що в Південно-Східній Анатолії, віднайдено
тексти шумерського епосу про Гільгамеша. Ще аккадці
вели розкопки в шумерських містах і, копіюючи клино-
писом тамтешню літературу, зберігали її. Те ж саме сто-
сується арійського (індо-європейського) племені гетитів/
хеттів. Отже, клинописом позначають мову й шумерів,
і семітів, які від них цілковито відмінні за етнічним
походженням. Ассирійці, вавилоняни, арамейці та ще
хетти й решта послуговувалися цим письмом, тобто
клинописом… Навіть таке геть осібне індо-європейське
відгалуження, як Іран, також уживало його. Отже, понад
два тисячоліття в Середземномор’ї та поблизу нього ви-
користовували однакове письмо.
Нарешті єгипетська культура, релігія, розуміння
божественного, самі божества та міфологія також пе-
рейшли до інших культур. Поруч із таким сутнісним
зближенням середземноморці з давніх-давен взаємоді-
ють через інститут торгівлі. У регіоні Егейського моря
збережено пам’ятки єгипетської культури, створені в
2000–1500 роках до н. е. Торгівля – жвава річ. Та чи
тільки єгипетські пам’ятки? Там збережено артефакти,
належні релігії Єгипту, пов’язаної з нею культури, навіть
цілі храми. Водночас існують докази того, наскільки
вплинула племінна релігія юдеїв на дальші монотеїс-
45
тичні вірування. Навіть у розбіжностях є місце одності.

Постає питання спільних початкових вірувань. І навіть
цим справа не обмежується. Мешканці тутешніх регіонів
знайомі між собою споконвіку.
Украй помилково гадають, що переклад зародився з
Ренесансом… У Месопотамії та Єгипті тлумачили здавна.
Це засвідчують незчисленні переклади епосу про Гіль-
гамеша, міфу про створення світу, деяких єгипетських
легенд і, власне, Тори. Близький і Середній Схід – край
перекладів. Не тільки за три-два тисячоліття до нашої
ери, а й незадовго до нашої, після епохи еллінізму, саме
тут і в Середземномор’ї розгорнуто найширшу на пла-
неті тлумацьку діяльність, як-от переклад усієї грецької
та ассирійської літератури арабською мовою, відтак із
неї – івритом і латиною.
Отож у житті, віруваннях, граматиках і абетках націй
Середземномор’я існує чимала схожість, навіть одність.
І йдеться про вкрай цікаві вияви такої одності. Рим став
імперським центром лише після того, як Юлій Цезар за-
воював Єгипет. Так мовлять; тобто з Єгипту туди діста-
лися тонкощі державного управління, найпаче фінансові
системи й техніки оподаткування – ті в буквальному
сенсі започаткували сферу державних фінансів Риму, і
тільки тоді він став справжньою імперією.
Середземноморські нації живуть завдяки взаємному
обміну продукцією. Єгипетський рис із зерном годував
Римську імперію, Візантію та Османів. Згодом м’ясо з
Добруджі, різні види яловичини й баранини, так само
харчуватимуть Стамбул. Отже, існує ще й така близькість.
Натомість Сирія завжди була джерелом розкошів. Тоді
як ліванські кедри вплинули на корабельну промисло-
вість усього Середземномор’я. Унаслідок такої еконо-
мічної згуртованості представники різних релігій могли
об’єднуватися на основі спільної філософії з віруваннями,
хай між ними виникали б і конфлікти.
Свідченням цьому, скажімо, є андалуська культура
46
Вид на Стамбул з Вежі Баєзіда (попереду мечеть

Сулейманіє). Вільям Генрі Бартлетт
VIII–XIII століть. Мусульмани, юдеї й тамтешні христия-

ни об’єдналися довкола спільної філософії з арабською
мовою та зуміли заснувати власну цивілізацію. Звана
Андалуським Ренесансом, вона, безперечно, зникла че-
рез католицьку окупацію. Урешті, які нації зачисляє до
її творців відомий андалуський кадій ХІ століття Агмед
аль-Андулусі? Він називає греків, євреїв, іранців із ро-
манцями, арабів та індусів; прагматично й практично
характеризує китайців і турків як корисних людей, хоча
ті й не надто причетні до побудови цієї цивілізації. Влас-
не, спільноти, які перебували поза нею, з географічних
причин не могли до неї долучитися. Якщо ви задума-
єтеся над тодішніми умовами, то відразу збагнете, що
це правда, проте й тут нас очікує цікавинка. Ще за тих
часів люди здатні були говорити про спільну середзем-
номорську цивілізацію.
47
Отак Рашид ад-Дін, відомий учений доби Хулагуїдів1,

подаючи виклад світової історії у своїй книжці «Джамі
ат-таваріх» (Збірка літописів), імпортує всі згадані нами
елементи з життя Середземномор’я за винятком релігій-
ного й етнічного поділу. Нарешті, Ібн Хальдун, який, на
думку багатьох, став і батьком, й онуком історизму та
історичної соціології, завдяки почерпнутій у тому краю
культурі дослідження та логіки також вивчив минуле
всіх племен. Послуговуючись працями таких юдейських
авторів римського періоду, як Йосиф Флавій, він дослі-
див єврейську історію, невідому не тільки арабам, а й
римлянам, туркам і навіть тогочасним хахамам2. Праця
Ібн Хальдуна «Мукаддіма» (Вступ) – класика, яка ніколи
не застаріє, але й загальна історія, яку він написав під
назвою «Книга новин», також склавши до неї вступ, – не
менш важлива.
Після 1492 року Іспанія прирекла на вбивства та ви-
гнання юдеїв із арабами, тобто продуктивне населення,
яке вважала зайвим. І ті передусім знайшли притулок в
Османів – звеселіли Стамбул, Салоніки й такі віддалені
міста Румелії, як Касторія разом із островами Серед-
земного моря. Натомість Іспанія, попри награбоване в
Америці золото, стала першою в історії країною, що
потрапила до лап монстра на ймення інфляція, позаяк
не виробляла товару на продаж.
Отож турки формують останню сходину розвитку
середземноморської цивілізації. Їхня справа – нове об’єд
нання Сходу. Найпаче ж вона набирає обертів після єги-
петського походу султана Явуза Селіма, достоту, як за
епохи Омейядів і Аббасидів. У цьому регіоні відразу
послаблено вплив італійських республік. Для Італії це
1 Держава Хулагуїдів, або за турецькою термінологією – Ільханідів,
із центром в Ірані, існувала впродовж ХІІІ–XIV ст.; самовільно засно-

вана чингизідом Хулагу під час завойовницьких походів монголів. По-
ширювала свою владу на східну частину Малої Азії, тобто територію
сучасної Туреччини. Після Хулагу імперією керували його нащадки.
2 Хахам (іврит «мудрець») — позначення рабина в східних юдей-
ських общинах. Уживалося в Османській імперії.

48
Перші ворота палацу Топкапи
приголомшливий початок, проте схід Середземномор’я

й далі об’єднується. І так триватиме аж до XVIII століття,
поки на Заході не сформується промислова цивілізація
і він не почне утверджуватися в Середземномор’ї вже
силою пари.
Упродовж XVIII–XIX століть Середземномор’я ре-
гресує, поступово втрачає найважливіші чинники його
синтезу. Що ж буде далі? Передбачити надто складно.
Занепад Середземномор’я вповільнила Османська імпе-
рія. Це її історична роль. Тобто унаслідок її заснування
та гегемонії в цілій Північній Африці та на сході Серед-
земного моря занепад цих регіонів уповільнено. Однак
нам невідомо, як діятиме Середземномор’я далі, знову
відроджуючись після ХІХ століття та намагаючись адап-
туватися до світу. Поки на півночі кількість населення
зменшується, на півдні – дедалі зростає. Великі зіткнення,
напруження та розбіжності кидають виклики. Кончина
Османів повсюди дається взнаки. По суті, після єгипет-
ського походу Наполеона османська гегемонія поступово
слабне, і тривалі руйнівні наслідки цього процесу ви-
лазять на поверхню.
49
Вважають, що Османську імперію засновано в 1300–

1304 роках. Звичайно, дату заснування такої держави
неможливо визначити з нотаріальною достеменністю.
Упродовж першого півстоліття її утверджують в регіоні
Мармурового моря і Фракії. Тут мовиться про економічну
цілісність цих земель. Та після завоювання Едірне (ко-
лишній Адріанополь) імперія поширює своє панування
на Східну Сербію, Південну Болгарію, Македонію та те-
риторії, які ми нині називаємо Північною Грецією. Після
1400-х її гегемонія там зміцнюється.
Проте за часів володаря Мегмеда ІІ, що найпаче в
Османській історії відповідає всеосяжному за менталь-
ністю образові римського імператора, держава з адмі-
ністративного погляду досягає універсальності. Після
ж завоювання Кіпру та Криту, орієнтовно в XVII сто-
літті, Османи остаточно утверджують своє панування
в Середземномор’ї. Хай хто що казав би, однак за доби
султана Сулеймана Кануні вони не одноосібно воло-
дарюють у цьому регіоні, а ділять його з іспанськими
Габсбургами. Однак при цьому Османи – панівна сила
середземноморського світу, і впродовж двох, ба навіть
двох із половиною століть імперія набуває його рис.
Упадає у вічі, що саме риси середземноморського світу
та його імперії стають властиві Османам навіть більше
за деякі їхні спільні із Заходом особливості, характерні
таким тюркським державам, як Золота Орда або ж ім-
перія Тимура в Центральній Азії. І це один із найважли-
віших факторів, що творить нашу історію нині, формує
й сучасну Туреччину, і її суспільство.
50
Епоха архітектора Сінана
в Османській імперії
І сторики оцінили період правління султана Сулеймана

Кануні як найблискучіший в імперському минулому.
Відповідно тогочасні інститути та суспільний лад вони
загалом класифікували як притаманне класичній епосі
Османів. Через таку загальну тенденцію період розви-
тку суспільних інститутів держави, що тривав до кінця
XV століття, визначено як епоху формування, а добу
після Кануні взято за відлік занепаду та розпаду. І хоча
впродовж останніх років, хай там що, а науковці вже
потроху відмовляються коментувати адміністративне
та громадське життя Османської імперії в такій фор-
мі, триває тенденція розглядати передусім османську
архітектуру XVІ століття та її композиційні засоби як
атрибути найоригінальнішої та найшляхетнішої епохи
в історії турецької культури.
Якщо проаналізувати таку парадигму, як турецьке
мистецтво, або ж мистецтво Туреччини, то, звісно, така
оцінка веде до дискусії. Однак, попри це, потрібно ви-
знати той факт, що період Мімара1 Сінана вагомий не
тільки для османської, а й для світової архітектури вза-
галі. Вочевидь і те, що цей внесок складно остаточно
осягнути, не вивчивши всебічно економічних, культурних
і суспільних умов тодішньої епохи.
Поки Мімар Сінан був головним архітектором Осма-
нів, та й коли удосконалювався у своєму фахові ще до
того, як стати ним, імперія набувала ознак не тільки
держави на Балканах, а й Близького та Середнього Сходу.
Особливості першої, які набували й оберігали впродовж
двох століть, навіть почали розчинятися саме в рисах
1 Мімар (тур.) – архітектор.

51
Епоха архітектора Сінана в Османській імперії
другої. Османи, що двісті років крок за кроком у плині

історії та природних культурних взаємин формували
Балканську імперію, відтепер свідомо обертали її на дер-
жаву близькосхідно-ісламського типу. Улеми1 та можно-
владці, провадячи очевидну ретельну політику, творили
своєрідний ренесанс ісламу та Близького й Середнього
Сходу. Скажімо, в османських хроніках і насігатнаме2
XIV–XV століть і близько немає такої кількості посилань
на джерела, що описують давні ісламські держави, їхню
суспільну мораль, фінансову та територіальну системи,
як у XVI столітті. Якщо раніше суспільний устрій Сходу
переймають на основі прагматичного підходу та живих
традицій, як і вивчають у такий саме спосіб його літера-
туру на державну тематику, то відтепер ісламську східну
модель застосовують більш усвідомлено.
Державні кордони позначали терміном Globus Otto
manorum. Османські краї, що починалися на Заході з
Трансильванії та Угорщини, простягались аж до Чорного
моря вздовж басейну Дунаю; на півдні вони охоплювали
береги Далмації, острови Середземного моря та цілий
Пелопоннес-Морею. На півночі кордон, пролягаючи за
Поділлям, Ефляком і Богданом, поширюючись на Крим-
ський півострів, тягнувся аж до українських степів. Цей
широчезний простір виводив на історичну сцену приві-
лейовані бейліки, протеговані держави та румелійську
частину разом із еялатами, де панувала система залеж-
них від центру тимарів. На Сході ж кордон, що починав-
ся з Азербайджану та Лурестану, охоплював Південний
Кавказ і деякі підпорядковані невеликі держави в його
північній частині, нарешті – усю Анатолію, де також
панувала тимарна система, Алжир, Сирію та Нижню
Месопотамію. Якщо ж узяти до уваги також Аравію
1 Улеми (османотур.) – знавці богослов’я ісламу, діячі в галузі

освіти й судочинства на основі шаріату.
2 Насігатнаме (османотур. від араб. насігат – «порада», «наста-
нова»; перс. наме – «лист», «книжка») – назва літературного жанру й

творів, які дають читачеві настанови щодо правил моралі, поведінки
згідно з вченням ісламу й суфійських течій.
52
та землі Хіджазу в статусі привілейованого бейліку, то

виразно окреслюються всі імперські володіння в Азії.
Додаймо сюди також Єгипет, частину Ефіопії, відтак
залежні малі держави, звані Garb ocakları (Західні од-
жаки1): Траблусгарб2 (Лівію), Туніс і Алжир, і композицію
імперії завершено.
Населенню всього цього простору з мовного, релігій-
ного та расового погляду притаманна така строкатість,
що її можна простежити тільки в історії небагатьох із
великих імперій. Традиційна Османська держава аж ніяк
не була British Commonwealth. Імперія дозволяла кра-
їнам і народам зберігати все їхнє розмаїття. Потрібно
наголосити й на тому, що ці об’єднання не мали яко-
їсь гомогенної фінансово-адміністративної структури.
Кожна релігійна спільнота жила в собі та для себе. По-
руч із шаріатським забарвленням імперії орф3 надавав
чинності окремим територіальним законам кожного ві-
лаєту, власному праву кожної релігійної конфесії. Отак
румсько-православна4 спільнота послуговувалася пра-
вом, успадкованим з останньої візантійської епохи.
Імперія була велика, проте не така багата, як решта
новочасних наддержав. Чи то радше джерела доходів
Османів, верстви, які ними володіли, спосіб, у який ко-
ристувалися ними, і рутинне життя – усе надзвичайно
відрізнялося від того, що панувало в решті тодішніх
1 Оджак (османотур.) – вогнище, місце для нього, піч. В осман-
ській термінології назва застосовувалася до військових, передусім

яничарських корпусів.
2 Траблусгарб – османська назва Триполітанії, історичного регіону
Північної Африки, до якого належить територія Північно-Західної

Лівії.
3 Орф (араб. «традиція») – тюркське звичаєве право на теренах
Османської імперії, яке ґрунтувалося на традиціях і часто суперечило

шаріатові.
4 Маються на увазі всі представники православного християн-
ства в Османській імперії незалежно від етнічної належності. Щодо

їхньої спільноти фігурувала назва «рум», тобто турецький відповід-
ник «римлянину», «римському» та самоназві мешканців Візантій-
ської імперії – «ромеї». (Див. розділ «Меншини та система міллєту в
Османській імперії».)
53
імперій. Європа була світом, де торгівці багатіли та здо-

бували владу в містах, а також впливали на управління
державою, даючи в позику гроші для збанкрутілих ім-
ператорських скарбниць. Увесь тамтешній триб життя,
міський лад, мистецтво й архітектура залежали від бур-
жуазії, що дедалі вивищувалася. Там розвивалися торгові
шляхи із заїжджими дворами й архітектура складських
приміщень. Німецький протестантський священик Соло-
мон Швайггер, що в XVI столітті прибув до османських
країв із цієї Європи, яка обуржуазнювалася, стверджує:
«Як і всі лицемірні релігійники, турки також зводять свої
храми великими, гарними та пишними, щоб ошукувати
Бога. Та, на відміну від нас, вони нітрохи не звертають
уваги на оселі, в яких мешкають».
Жодні торгові та ремісницькі верстви Османської
імперії не мали змоги впливати на її споживацькі норми,
культуру чи то триб життя. Якщо в 1500-х річний дохід
санджак-бея1 становив приблизно дванадцять тисяч зо-
лотих дукатів, то спадок найзаможнішого торгівця Бурси
оцінювали в чотири тисячі золотих. Заможність і розкіш-
не життя у великій імперії не фігурували на передньому
плані, як у західноєвропейських суспільствах. Згаданий
Соломон Швайггер стверджує: «Помешкання пашів і беїв
дуже кепські. В оселях немає особливих розкошів; закони
не дозволяють зводити дорогі будинки або замки; навіть
поганий будинок коштує тисячу дукатів. У нас же його
ціна не перевищила б триста гульденів».
Отже, це було суспільство, де висоту та площу будин-
ків визначали строгі закони. Архітектори не бралися за
будівництво заможних осель, парків і якихось особливих
заїжджих дворів. Особисто головний архітектор Османів
був зобов’язаний забороняти будівництво споруд, які
проектували занадто високими, а також мав руйнувати
зведені без дозволу великі будівлі…
1 Санджак-бей – очільник санджаку, територіально-адміністра

тивної одиниці, що входила до складу еялету.
54
Мечеть Сулейманіє. Ежен Фланден
Гаразд, то архітектори в цьому суспільстві більше

анічого не робили, окрім як виконували функцію нагля-
дачів? Чи їхня діяльність зосереджувалась у дуже вузькій
царині? Звичайно, що ні. Османський архітектор повинен
створювати громадські заклади та пам’ятки. І така його
ноша вимагає оцінювати й сферу діяльності, і мистецьку
особистість, і освіту з геть іншого кута зору.
У традиційному суспільстві архітектура не є справою
гільдій. За своїми функціями, компетенціями та формою
організації діяльності архітектор – це фаховий бюрократ
у складі адміністративної верстви. Інфраструктура міста,
рівень технологій сполучення, сперта на економічну
діяльність організація простору, будівельний матеріал,
кількість і регіональний розподіл самих будівельників
та їхніх майстрів, територіальні обмеження в районах,
де мешкали етнічно-релігійні меншини, і контроль за
особливими елементами тамтешніх споруд – це все на-
лежало до обов’язків архітектора. У класичному устрої
османського суспільства архітекторську діяльність мають
за військову повинність. Самих архітекторів виховують
55
у вояцьких казармах (у місцях служби Капикулу1). Їх

називають архітекторами hassa – «особистими», тобто
султанськими, а їхнього командира – головним і також
падишаговим зодчим.
В Османській імперії за правління Кануні обов’язок
головного архітектора полягав і в тому, щоб ремонтувати
та прокладати й дороги, і водопроводи, а також – зводити
мости й контролювати таборування під час походів, чиї
шляхи пролягали від Дунаю до Євфрату, від України до
африканських пустель. За доби, коли він виростав, ані-
хто ще зблизька не знайомився ні з архітектурою, ні з
будівельною справою та творами пластичного мистецтва
країн на трьох континентах. Та, власне, нагляд за відбу-
довою міст також був його роботою. А монументальні
будівлі, що їх прикрашали, і поготів мали стати ділом
його рук. І поки архітектор зводив ці твори, йому допо-
магали ремісники, як-от каменярі, теслі, склярі, малярі та
вапнярі – усі різної віри та етнічного походження, утім
виховані міською культурою Балкан, загалом Близького
й Середнього Сходу, що налічувала п’ять тисяч літ.
Коли зводили унікальний шедевр епохи Кануні ме-
четь Сулейманіє, то вона стала височіти саме завдяки цій
строкатій вавилонській юрмі. Адже головний архітектор
Сінан-ага2, як і всі його колеги, умів притягувати до себе
майстрів і кваліфікованих будівельників з чотирьох кін-
ців імперії, з найрізноманітніших її груп. Зрештою, він
знаходив не лише їх, а й матеріал…
Імовірно, що Сінан і сам виростав і заснував власну
школу в описаному середовищі. Цього яничара, чий рід
і походження невідомі, іноді називали християнином чи
то турком із регіону Кападокія (Кайсері), іноді – болга-
рином, вихідцем із гір Родопи, що на півдні Болгарії. За
1 Капикулу (османотур. «раб воріт») – особисті невільники осман-

ського султана, вихідці з системи девшірме, часто адміністратори,
службовці палацу, слуги падишага тощо та передусім його невіль-
ницьке військо, зокрема яничари.
2 Ага – 1) шанобливе «пан»; 2) керманич, господар, пан; 3) голо-
вний слуга в маєтку.

56
наявними документами, його родовід досі залишається

незнаним, зрештою, як і неважливим.
Коджа1 Сінан – османський архітектор. А османська
архітектура – імперська. Вона належить імперії Близь-
кого та Середнього Сходу й Балкан і, перебуваючи на
одній паралелі з архітектурою двох історичних двійни-
ків, Риму та Візантії, подарувала світові свої шедеври в
Новочасну епоху. Її культурним ареалом не назвеш саму
тільки Анатолію, як і Румелію. Та архітектура радше
втілювала суспільну пишноту й забезпечувала оберти
державного маховика, ніж упорядковувала простір для
повсякденного життя населення.
Марно вишукувати в османській архітектурі націо
нальних рис і джерел. Як османська історія схожа на
мур, що його звела сама доля країн і народів трьох кон-
тинентів, так і зодчество в ній служить символом їхнього
спільного минулого в часі та просторі.
Стиль Мімара Сінана існував і в XVII столітті за-
вдяки його учням, далі він пощезає. Адже османський
світ XVІІІ століття вже не такий просторий і барвистий,
як у XVІ. Архітектор XVІІІ століття більше не визнавав
просторого світу, на відміну від його колег, вихованих у
казармах сторіччя чи два тому. Бюрократія, якої стрімко
побільшало, митці та народ уже потребували не імпер-
ського зодчества, а на вимоги часу – архітектурного
мистецтва. У XVІІІ столітті Балканський Ренесанс і час
Османського бароко в Стамбулі свідчать про зародження
нової епохи, як і архітектури нового типу.
1 Коджа (тур.) – 1) величезний; 2) старий; 3) видатний, великий.

57
Управління
М и ведемо мову про імперію, що панувала на трьох

континентах. Але, на жаль, досі не сповна вивчено,
як цією імперією управляли; яким чином сформували її
адміністрацію; яким спадком пов’язали з попередніми
наддержавами. У підручниках з історії, у розділі, при-
свяченому Османам, еялетну структуру студентові про-
понують завчати напам’ять у відірваній від контексту й
незрозумілій формі.
Потрібно зазначити: османська централізація управ-
ління, провінційна адміністрація, тобто еялетна система,
спиралася на ту саму, яка історично існувала в усіх
великих імперіях, власне, і в Римській, і в Сасанідській
Ірану. В Анатолії ці еялети навіть певною мірою за своїми
кордонами збігалися з давніми римськими. І тут нема
чому дивуватися. Адже географія висуває свої очевидні
умови та вимоги. Усякі ж намагання змінити їх в обра-
ному місці навряд чи пов’язані зі здоровим глуздом. Це
тільки призведе до плутанини. Заснування нового міста –
неймовірна річ. Історично впродовж тисяч років давні
міста пристосовувалися до географічних умов, клімату
та водних ресурсів; також дбали про своє сполучення з
торговими шляхами; окрім того, залежно від відстані ви-
значали свої джерела водопостачання й продовольства,
як і окреслювали сільськогосподарські території. Отож
намагання змінити це все – забудьтеся про середньо-
вічні труднощі – навіть у сучасному світі здебільшого
сприймають як божевілля.
Утім деякі з турецьких міст засновано в Анатолії за
епохи Сельджуків і Османів. Наприклад, місто Ерменек
у провінції Караман, що належала Конійському султа-
натові, або Єнішехір, який неподалік від Бурси. Проте
59
Управління в Османській імперії
загалом давні міста, навіть зруйновані, відроджувалися з

приходом в Анатолію турків і жили далі. Назви більшості
з них також залишилися ті самі. Змінилася тільки ви-
мова. Наприклад, Баликесір = Палеокастрон, що означає
«Стара фортеця», або Чанкири = Кенгрійон, Тіреболу =
Триполі та Діврігі = Тефріке.
Звичайно, є й такі міста, що цілковито змінили свої
найменування та в певному сенсі зазнали перебудови.
Приміром, давнє турецьке місто Мушкара. Колись його,
по суті, звели наново, до чого доклав зусиль наш великий
садразам, якого ми звемо Дамат1 Ібрагім-паша Невшегір-
лі; і так Мушкара стала Невшегіром, що перською озна-
чає «нове місто». Власне, назви на кшталт цієї неминуче
чекали й такі міста. Водночас деякі найменування наших
міст із часом зазнали фонетичних змін, як-от Трабзон
(Трапезус), Гіресун (Керасус) і Сіноп (Сінопі); це також
варто розуміти. Можна сказати, що деякі з міст і цілко-
вито оновилися, як османське військо2.
Проблема міста вкрай важлива, якраз міста, що во-
лодіє такими функціями: громадська, адміністративна,
планування й розподілу продукції. Як і за сельджуцьких
часів, в османську епоху місто також було центром ад-
міністративного регіону. Османи послуговувалися щодо
нього терміном «санджак». Сюди призначали санджак-
бея, чин якого символізував один туг3. Затим кілька
санджаків об’єднувалися в еялет. У ньому найстрате-
гічніший і найважливіший із них разом із його містом
позначали терміном «санджак паші». Сюди призначався
візир у чині бейлербея. Це такий «маршал», тобто осо-
ба, яку ми сучасними західними мовами, та й нашою,
1 Дамат (тур.) – зять. Ця прикладка в іменах великих візирів указує
на те, що вони султанські зяті.

2 Алюзія до назви «яничари», що в перекладі означає «новий
вояка».
3 Туг – штандарт полководця в Османській імперії, доти в Мон-
гольській імперії ХІІІ ст., загалом у монгольських і тюркських народів.

Держак із верхівкою у вигляді пучка хвостів коней. У Козацькій державі
варіантом туга став бунчук.
60
кличемо «маршалом». Отже, як бачите, до ХІХ століття

управління було військовим. Водночас бейлербей, по суті,
був не центральною фігурою в адміністрації Османів, а
координатором. Геть по-військовому. Тому що під час
війни санджак-беїв, що очолювали наділених тимарами
сіпагів1 та воїнів свого округу, скликали під три туги
бейлербея. Далі вони примикали до одного з армійських
флангів. Тобто хоч би куди прямувало військо, на захід
чи на схід, воно структурувалося так, що на своєму
шляху розросталося, мов лавина. Отже, за еялетом ішли
санджаки. У них сиділи санджак-беї, разом із якими для
кожного з цих округів призначали й окремого кадія. Ті
були незалежними від санджак-беїв і не підпорядко-
вувались їм. Переважно це особи високого чину, який
ми називаємо «мевлевієт»2. Вони служили й суддями, і
головами міст, де перебували. На них-таки покладали й
фіскальні та адміністративні обов’язки. Однак іноді кадії
й зверталися з петиціями до центру від імені місцевого
населення як його представники, позаяк самі дотриму-
валися шаріату.
Скажімо, люди вирішили збудувати базар – просив за
них кадій. Мешканцям кортіло перебудувати такі й такі
місця – центру повідомляв про їхнє бажання кадій. Як і
звертався він туди, коли хтось засновував вакф, до якого
надходила низка пожертв, і просив, щоб на звільненій
від податків території дозволили, наприклад, заснувати
торговицю чи громадський заклад. Кадій же й контро
лював кілька вакфів.
Третьою такою особою був дефтердар3; так ми його
звемо й нині. Він здавна був представником Маліє Неза-
реті (пізній османський термін для міністерства фінансів)
1 Сіпагі – 1) важко озброєний вершник, військовий, якого держава
наділяла тимаром; 2) назва вояків кінного підрозділу яничарського

корпусу. Тут і далі вжито в першому значенні.
2 Мевлевієт (араб., османотур.) – пост і функції, а також юрис-
дикція кадія; утім термін здебільшого вживано щодо вищої верстви

османських суддів, богословів-правників.
3 Дефтердар (османотур.) – дослівно «бухгалтер», «той, хто на-
61
Зліва направо: Великий візир, каймакам,

реїс-ефенді, член дивану. І. Лялесс
в еялеті та санджаках. Причому чиновник був незалеж-

ний і від бейлербея, і від санджак-беїв. Цього вимагало
службове становище дефтердара.
Окрім еялету з санджаком, також існувала каза. В її
центрі перебував кадій, і справи, що стосувалися громад-
ського ладу, надходили до субаши1. Чимало сільських
земель виділяли власникам зеаметів, яких ми звемо за-
імами. Зеамет же в тимарній системі – земельне воло-
діння, яке дає значні прибутки. У кожному разі ніхто не
висував умови, що сто тисяч акче2 – їхня межа. Іноді
прибуток міг бути меншим, а іноді значно вищим від
зазначеної суми. Хай там що, а зеамет був набагато
вагоміший наділ, ніж звичайний тимар. Й особа, яка ста-
глядає за реєстром», завідувач фіскальних і фінансових справ при

дивані або в провінції.
1 Субаши (османотур.) – державець зеамету, командир загону
сіпагів, відповідальний за лад у довіреній йому окрузі.

2 Акче – срібна дрібна монета, основна грошова одиниця в Осман-
ській імперії.
62
Процесія паші, валі санджаку, з почтом. Де Лєспінас
вала заімом, зобов’язувалася привести до війська кілька

джебелі (озброєних вершників у обладунках). Якщо з
цих молодих вояків при заімові був зиск у поході, то їм
також могли видати берат1 на управління тимаром. Тобто
частина якогось села переходила під їхню оруду. Такі
воїни не мали зарплатні. Нею ставали прибутки з їхнього
наділу. Вони витрачали їх у завбачений спосіб. Тобто
тимарники звертали увагу, чи в селі потрібно прокласти
дорогу або доглянути фонтан. Для такого трибу справ,
до речі, існували й звільнені від податків селяни, звані
дербенджі2. Окрім того, сам господар наділу залежно від
його статків виступав на війну з кількома вояками або
трьома джебелі. Узагалі не існувало багато тимарників,
чий річний прибуток був би меншим за двадцять тисяч
срібних акче. Та й ті ніколи окремо не заощаджували на
селі, яке залежно від його розмірів і доходів ділили між
собою два або три тимарники-сіпагі.
1 Берат (османотур.) – султанська грамота, що містила наказ во-
лодаря про призначення на адміністративний пост, виділення платні

чи то надання привілеїв.
2 Дербенджі (османотур.) – вартовий на перевалі, мосту чи пере-
возі.
63
Отже, на відміну від феодальної системи Заходу, в

Османській імперії жоден регіон зі своїми мешканця-
ми загалом не підпорядковувався наказам феодальних
беїв. Ця система тут відрізнялася. Атож, особи, що їх у
нашій літературі Мюбеджджель Кирай назвала лордами-
бюрократами, утворювали верству, яка своєрідним чином
наглядала за землею, управляла її наділами; проте були
розвинені й механізми, що передбачали свободу дій їх-
нім підлеглим. Аналогічно заіми не могли авторитарно
керувати якимось селом чи селищем. Також у межах
санджаку управління ним належало не лише санджак-
беєві. Наприклад, одним зі санджаків Конійського вілає-
ту – на той час дуже великого – була провінція Нігде, а
хас санджак-бея – у Невшехірі, що належав до неї. Важко
й припустити, щоб усі землі Нігде як цілу провінцію пе-
редали якомусь санджак-беєві. Такого не бувало.
Гаразд, а що ж було? Так ось, бей підпорядкованого
Анкарі санджаку Киршехір також міг мати землю в зга-
даній провінції Нігде. Натомість земля того, хто сидів у
Нігде, могла бути в Акшехірі. Він призначав туди вико-
навця, якого звали воєводою. Далі від його імені воєвода
збирав ті самі податки та споряджав йому вояків. Це
достовірні факти. Але якщо річний прибуток нищили
пожежі та селі, воєвода сам міг зустріти господаря й
стати на військову службу. Але щонайважливіше: ніхто
не міг бути одноосібним беєм-лордом якогось регіону.
З давніх-давен розроблена на Сході система не дозво-
ляла цього.
Аналогічно візьмімо для прикладу величезний еялет
Кастамону. Сучасна провінція Кастамону – уже не така,
як колись. Нині до її складу не входять території сучас-
ного Болу, Зонгулдаку та Синопського санджаку. Раніше
ж до еялету Кастамону завжди належали санджак Болу,
Сіноп і Чангири, який звали «Кенгири»1.
1 Давня грецька назва міста Чанкири – Γάγγρα (Гангра). Тому воно
також відоме в давнину як Чангра, Кандарі, Кангарі. Розташоване на

півночі Туреччини.
64
Тільки не подумайте, що всі хаси беїв, які сиділи в

Кастамону, зосереджувалися в цьому еялеті. Ні, їхні на-
діли містились і в Анкарі. Якщо вникнути в це питання,
то можна переконатися, що беї також володіли хасами в
санджаці Бурса, який ми звемо «Худавендігар»1, і в при-
леглих до нього провінціях. Це гарантувало їм річний
прибуток і водночас перешкоджало авторитаризмові
в регіонах. Варто зауважити й те, що фортеці в центрі
санджаку й еялету підпорядковувалися безпосередньо
столиці. Там перебували командир яничарів, якого ми
звемо «діздаром», тобто «комендантом фортеці», і його
вояки. Вони замикали ворота фортеці в разі повстання
очільника санджаку або й бейлербеїв. А як мешкали чо-
ловіки за мурами фортеці? Як добре вони її охороняли?
Чи дотримувалися гарних манер? Чи перевіряли арсенал
і викошували в неприступних місцях трави? За цим усім
наглядав не бейлербей, а кадій. Отож у фортеці, що в
центрі кожного санджаку, кожнісінького вілаєту-еялету,
квартирувався яничарський гарнізон. Він дамокловим
мечем нависав над альтернативним пагорбом. Запобігав
тамтешньому бунтові. Як ви інакше поясните систему
централізації? Якийсь гонець зі Стамбула доставляє фер-
ман2. І в ньому наказано стратити пашу. Той же підстав-
ляє шию. У такому разі це буде геть інакша система.
Отже, обрані особи – вихідці з Ендеруну3, як-от бей-
лербеї та санджак-беї, володіли хасами. Ті належали
їм доти, доки вони виконували свої обов’язки. Якщо
вельможі перебиралися з наділів до іншого місця або їх
звільняли, хас залишався там-таки. Володіння не нада-
валися в довічне користування. Однак зеамети й тим-
ари передавались їхнім заімам і сіпагам на ціле життя.
І якщо вони виконували умови надання, виступали на
1 Пізня назва еялету та санджаку з містом Бурса в центрі. Худа-
вендігар – османське запозичення з перської, що означає «володар»

і походить від слова «хода» – Бог.
2 Ферман (османотур.) – султанський едикт, указ.
3 Ендерун – внутрішні покої султанського палацу Топкапи.
65
війну, не збивалися з пуття та дотримувалися моралі,

то наділи переходили у власність і їхнім дітям. Тобто
мова йде про спадок. Звісно, такі берати на тимар було
вкрай важко отримати. І це не виняткове становище.
Якщо в столиці дозволяли успадкувати тимар, то добряче
крутили носом, щоб його новий власник не думав, що
назавжди закріпився в ньому. Власне, це чиновницька
служба. Отака централізація імперії.
Безсумнівно, система еялетів трималася завдяки
жорсткій військовій ієрархії, як і тому, що чиновники
контролювали один одного. Водночас системи, які можна
простежити в східних монархіях і середземноморських
імперіях, напрочуд схожі між собою. В основі кожної
з них перебували реайя, які обробляли землю, і ту їм
довіряла на збереження держава. Якраз це – платники
податків. І дуже важливо їх визначити як таких. А це стає
можливим завдяки реєстрам, які впроваджували відразу
після завоювань, хай у повітрі ще пахнуло б порохом. Що
вирощують на полях? Який урожай? Скільки довкола сіл?
Яка кількість населення в них? Це все записували. Далі
до реєстрів заносили дані щодо того, кого нагороджено
тимарами та угіддями, чи того, які господарства обер-
нено на вакфи або залишено їхнім колишнім власникам
як нерухоме майно. По-друге, в письмових реєстрах, що
звуться «муфассал», тобто «деталізовані», реайя мають
за верству, наділену правами та зобов’язану платити
податок, яка заслуговує на оподаткування. Це вагомі й
обов’язкові документи соціальної історії нашої імперії.
Та як змінилася ця система? Безумовно, у XVIII сто-
літті створено центральні війська. У ХІХ – розвиваються
технології та комунікації. Для того щоб постійно годува-
ти центральні війська, розгалужують і систему фінансів,
яка потребує столичних фахівців, і бюрократичний апа-
рат фіскальних служб. З’являються нові податки. Отож
це відобразиться й на управлінні провінціями. Назвою
еялету стає вілаєт. Відповідно бейлербея або візира-пашу,
що очолював еялет, заміняє валі. І це вже цивільний валі.
66
Проте є ще армія, яку очолює мюшір – маршал. Валі та

мюшір не втручаються у діяльність один одного. Та як
вибудувати рівновагу між ними? Чи існують царини, де
вона відсутня? Авжеж. Причому так триває донині. Сан-
джаки, належні до вілаєту, тепер названо провінціями, які
очолює «мутасарриф». Тобто ліва, що замінив санджак,
очолює мутасарриф, також цивільний чиновник. Затим
ліва підпорядковувалися кази. Оскільки кадіїв уже не
призначають адміністраторами, вони пішли з нашого
державного життя та почали порядкувати тільки в судах,
казу очолював звісний нам каймакам1, саме він – як
випускник новозаснованих спеціальних шкіл права та
цивільних службовців. Водночас, якщо в санджаках і
центрах вілаєтів служили дефтердари, то в казі – особа,
яку ми звемо малмюдюрю – очільник фінансового відді-
лення. Урешті після санджаку та кази є ще одна одиниця
нижчого порядку, яку недолюблюють, – це нагіє. Хоча їх
було й небагато. ХІХ століття взагалі дуже заплутане з
погляду адміністрування. Якщо в селі мешкало змішане
християнське та мусульманське населення, за нього від-
повідали два мухтари, тобто старости, як представники
різних віросповідань і два релігійних службовці (свяще-
ник, імам). Окрім того, діяв сільський комітет. Найперший
приклад – Придунайський вілаєт у сучасній Болгарії.
Причому описану адміністративну систему закріплював
статут, який розробили паші Мідгат і Джевдет. Ці два
османських інтелектуали закріпили принципи провінцій-
ного адміністрування та центрального бюрократичного
апарату для ХІХ століття в нізамнаме2 й статуті. Та після
того, як розумне правління Танзімату3 – власне, пашів
1 У сучасній Туреччині каймаками очолюють ільче, аналогічні
нашим районам як адміністративно-територіальним одиницям.

2 Нізамнаме (османотур. від араб. нізам – «лад» і наме – «лист»,
«книжка») – законодавчі регуляції, положення, статут, регламент

тощо.
3 Танзімат – доба реформ в історії Османської імперії, що тривала
з 1839 по 1876 рік.

67
Мустафи Решіда, Алі та Фуада – добігло кінця, утворили-

ся дві суперечні одна одній системи, як і зазвичай, коли
щось змішується. Це дуже цікавий розвиток.
Туреччина чинить поступ уперед завдяки новій сис
темі, що ґрунтується на минулому. Централізоване управ-
ління розвивається завдяки залізниці, телеграфові та
школам, підпорядкованим міністерству освіти. Збільшу-
ється кількість чиновників. І величезні вілаєти поступово
обтинаються, щоб зміцнювати контроль центру. Отак на
основі Анкарського вілаєту утворюються: Йозгатський,
Киршехірський і Кайсері. Від великого Конійського ві-
лаєту відділяються Ічельський і та частина, що нале-
жатиме до провінції з центром в Анталії. Проте навіть
останнім часом ведуть мову, щоб створити нові вілаєти
з центрами в Ереглі, Акшехірі та Бейшехірі. З вілаєту
Нігде постала провінція Аксарай. Аналогічно «Великий
Худавендігар» розпався на регіони з місцевими столиця-
ми в Бурсі, Кютахї, Білєджіку та Чанаккалє. Усі названі
провінції – результат сучасної реорганізації колишніх
великих еялетів.
Іще в ХІV столітті Османська держава під управління
Лала Шагіна-паші створила систему санджаків. Незаба-
ром еялети поширилися майже на всю Угорщину, діста-
лися Поділля. Ця система простежується навіть у таких
регіонах, як Грузія та Азербайджан, які зовсім недовго
після свого завоювання перебували під Османами. Та
геть цікаво, що ці колишні вілаєти стають підґрунтям і
для новостворених держав. Тобто населення кожного з
них напрочуд згуртоване з етнічного, географічного та
економічного погляду. Проблеми ж виникають там, куди
ця система не дісталася. І проблеми тривають, бо англійці
й французи на власний розсуд, під лінійку, створили на
Близькому та Середньому Сході свій світ, не взявши до
уваги османського поділу на еялети. Позаяк поділ, що
його приніс Захід, – штучний. Із міркувань у ракурсі
історичних, економічних, дисциплінарних кордонів, то
найліпше пригодилася б османська еялетна система.
68
Сучасній Туреччині варто зважити на цю її традицію. А

політикам потрібно думати та пильнувати, коли лобію-
ють поділи та інакші утворення. Водночас і мешканцям
Туреччини не завадить як слід ознайомитися з формою
правління, що панувала в імперії їхніх предків.
69
Меншини та система міллєту
Я кщо ми ведемо мову про міллєт в Османській імпе-

рії та суспільстві, то треба зосередитися на самому
терміні. Оскільки нам бракує компетенції щодо цих тем,
ми часто вступаємо в переповнені хибними коментарями
суперечки, які відбиваються й на нашому політичному
житті.
Міллєт – арабське слово. Проте методологічно його
коріння, як і решти важливих арабських понять і тер-
мінів, маємо шукати в івриті, ба навіть в арамейській
мові й понад те – за деяких обставин, як у випадку з
висловом «зоон політікон», у грецькій. Це тому, що в
арабської мови, яка є загальносвітовою – політики та
філософії – спільні корені з івритом і арамейською, які
є її семилінгварною, тобто співмовною, ріднею. Водночас
із грецькою її об’єднує культурна взаємодія в Середньо-
віччі. Отож будь-які студії з ісламу, як і арабістики, що
не проникають у царину цих трьох цивілізацій, не мають
жодного сенсу.
Власне, слово «міллєт» передусім існувало в івриті
та потрапило туди з арамейської мови. Воно й означає
«слово». Але йдеться про метафору. Саме слово, отже –
«логос». Воно позначає певну поза-комуну, спільноту,
верству вірян, вірування, які зосереджуються довкола
Божого Слова. Отож це термін «міллєт», як ми його ро-
зуміємо. Однак існує термін «міллєт», яким ми користу-
ємось у Турецькій Республіці. Як і чимало османських
слів ХІХ століття, цей «міллєт» належить до термінів, що
створили турки, і перекладається як «nation». А це вже
латинська лексема – «nation». Та джерело, з якого вона
походить, – грецьке слово «етнос». Тому ми переклали
71
Меншини та система міллєту в Османській імперії
Грецька православна церква у Баликли. Томас Аллом

72: Велика Патріархія в Фенербагче. Б. Штрассбергер
«міллєт» як «етнос», хоча термін не пов’язаний із цим

словом, і досі так ним послуговуємося.
Нині нам неможливо повернутися до системи міллє-
ту. Деякі імперіалістичні інститути вимагають не лише
наддержавної ідеології, а й самої імперської форми. Як
ось візантійці та сучасні греки – це різні люди, тож
останнім аніколи не збагнути візантійської ідеології.
Слово «Візантія» анічого не означало для давніх
мешканців самої цієї наддержави. Тому що вони були
римлянами – ромеями на грецький манір, румами – на
турецький. А термін «Візантія» – просто ідеологічна зна-
хідка, яка узгоджується з метою: спаплюжити справжню
імперію на тутешніх теренах, аби надати імперського
атрибута безпосередньо Священній Римській імперії ні-
мецької нації. Це дуже цікавий підхід; і прадіди турків,
що нині тут мешкають, мусульманські прадіди, попри
те що знали слово «тюрк», отже – «турок», і вряди-годи
послуговувалися ним, офіційно також використовували
як самоназву лексему «рум» – ми це добре знаємо. Тому
72
що ми – спадкоємці Римської імперії; хай і мусульмани,

але римляни. Отож, оскільки ми були Римською імперією,
нам дістався протекторат над церквою; ми гармонійно й
далі вели справи; наддержава існувала, і хоча імператор,
який її очолював, був мусульманином, церква визнала
його за свого, хай би з погляду віросповідання йому
й не надто надавали перевагу. Це Римська імперія, і її
внутрішня система розвивалася залежно від неї самої.
Імперія тюрків, імперія мусульман, а втім – Римська.
Збагнути її римськість тут дуже складно. На жаль, через
нинішнє розуміння історії та популярне її сприйняття ми
не усвідомлюємо, чим була Римська імперія. А вона не
передбачала винятково християнства. Ми знаємо епохи,
коли її мають за християнську, язичницьку, але й також
існував період, коли вона була мусульманською.
За часів «римськості» панувала певна національна
мова, визначений етнос. Але, попри все, решта мов та-
кож жили разом із нею. Звісно, у цій імперії військовою
мовою завжди була тільки одна. Хай би військо першого
Риму перебувало на кордонах Месопотамії, чи то далеких
і холодних германських, проте воно послуговувалося
лише латиною. Хай би військо другого Риму стояло
в Єгипті, чи на Балканах, чи в районі Херсонеса, воно
спілкувалося еллінською мовою. Так само за османських
часів Третього Риму армія могла перебувати на берегах
Дунаю, чи то Євфрату з Тигром, чи на кордонах Ефіопії,
однак розмовляла вона єдиною мовою – турецькою. Ва-
жить мова команди, війська. Аналогічно однією мовою
послуговується бюрократія, проте тут знаходиться міс-
це й іншим мовам. Коли ви переходите до суспільного
життя, мови та релігії істотно різняться між собою. Люди
різних віросповідань сегментуються в суспільстві на об-
щини, і це потрібно сприймати як звичне явище. Належні
до тих общин, вони не мислять життя поза релігією.
Причому в цій імперії не вітають переходи з однієї віри
до протилежної. Отож християнство – релігія, що панує
в Римській імперії, яка існує до нашої. За тієї епохи,
73
Великий ліцей у Фанарі
природно, дуже добре було, якщо ти – християнин. На-

томість у наш час держава вітала, коли хтось ставав му-
сульманином, що означало дістатися до її керма. Проте,
скажімо, якщо юдей навертався в християнство – цього
вже позитивно не сприймали, та навіть не раділи між-
конфесійним переходам усередині самого християнства.
Але коли ми дістаємося ХІХ століття, то тепер випадки
зміни релігії стають звичними й поступово частішають.
Тут варто розглянути ситуацію детальніше.
Безсумнівно, що в такій імперії міллєт означав певну
єдність, і назва духовного лідера, який очолював його,
з’явилася завдяки поєднанню грецьких слів «етнос» і
«архон». Лідера звали «міллєтбаши», тобто «етнархом».
Але ця особа не була просто духовним лідером, вона
наглядала й за адміністративними, і за правничими
справами, і навіть – за освітніми. Надзвичайно цікавий
поступ. Згідно із західним календарем, узимку 1453 року
і затим на Різдво 1454 року султан Мегмед Фатіг запро-
сив патріарха Геннадія. Ці запросини першим описав
Бабінгер.
74
Як вам відомо, Бабінгер – баварський османіст, якому

не потрібно було особливо симпатизувати ні туркам, ні
православній церкві – він не в тій ситуації. Це фахівець з
історії Османів. Відтак Бабінгер надзвичайно оригінально
розповідає про аудієнцію патріарха в султана: той отри-
мав від володаря патерицю, і султан Мегмед Фатіг, його
візири та решта можновладців пообідали разом із ним,
попри те що традицію спільного застілля скасували. По
обіді, коли патріарх повертався, усі візири супроводжува-
ли його. Патріархові також подарували білих коней, що
є дуже важливим символом панування. Отож Геннадій,
осідлавши білого коня, повертався до своєї резиденції як
очільник міллєту, причому орієнтовно спільного міллєту
всіх православних християн. Резиденція ж його, без-
перечно, містилася не там, де сучасна патріархія. Туди
грецькі патріархи перебралися наприкінці XVI століття.
А за Мегмеда Фатіга патріархія ще стояла в середмісті;
очевидячки, у районі нинішньої мечеті Фатіг. Відтак від
часів Палеологів вона вперше перебирає на себе не тільки
духовне лідерство всіх народів православного віроспові-
дання, а й керівництво ними в адміністративній, фінансо-
вій і правовій галузях; також стає освітнім і культурним
поводирем. Так триватиме аж до епохи Танзімату. Ще
одна вкрай важлива особливість: у нашому світі також
є Вірменський патріарх, який залишається поза право-
славною конфесією та репрезентує єдність церков, що
їх ми називаємо антихалкедонськими. Його пост існує
й нині. Отже, для Стамбула призначають Вірменського
патріарха, і засновують його резиденцію. Досі в Стамбулі
не існувало духовного поста для вірмен; тут не існувало
такого патріаршого поста, як в Ечміадзині (сучасна назва
Вагаршапат), селищі Сісі, що на території провінції Ара-
рат у сучасній Вірменії, острові Ахтамар, який на озері
Ван у Туреччині, і в Єрусалимі. Та патріархові сказано:
«Відтепер ти – голова міллєту», тобто етнарх. Це повніс-
тю римська система. Байдуже, хто релігійний лідер. Вам
підпорядкували навіть католикоса в Ечміадзині. Він пла-
75
титиме вам податок і перебуватиме у вашій юрисдикції;

ви маєте щодо нього право на кримінальне провадження.
А щодо того, які між вами релігійні відносини, то це нас
не обходить. Так триває й далі.
Церкви, які не визнали рішень Халкедонського собо-
ру 451 року, так і називають – антихалкедонськими, тобто
тими, що супротивні Кадикою1. І ці дві групи – коптська
(кибти) церква Єгипту разом із давньою ассирійською та
вірмени – спільно підпорядковувалися в імперії одній
владі. Навіть якщо неофіційно вони володіли окремими
фінансовими й адміністративними структурами, згадана
влада їх також контролювала. Аж до ХІХ століття…
Нарешті, є ще одна досить значуща риса: у нашій
імперії мешкало численне юдейське населення. До нього
належали вихідці з Візантії та решта нащадків віковіч-
них мешканців Близького й Середнього Сходу, званих
романіотами; однак значною мірою юдейське населення
складалося з іспанських і португальських переселенців
на наші терени. Напередодні ХІХ століття до них також
приєдналась ідішомовна група, яку ми звемо «ашкеназі»,
що означає німецькі за походженням євреї. Ця сторінка
історії нам не надто відома. У нашому цивілізаційному
житті в османському єврействі ХІХ століття домінували
вихідці з Іспанії, Італії та Португалії, що зберігали кла-
сичну середземноморську культуру. Окрім того, існували
юдеї, які опанували арабську та берегли культуру Близь-
кого й Середнього Сходу, – у метрополії їхня присутність
не відчувалася. Однак щонайважливіше – в османських
краях мешкали й утікачі зі Східної Європи, носії ідишу,
які знайшли притулок тут у XVII, XVIII та ХІХ століттях.
Це все довершує нашу суспільну структуру.
Тепер же, як і в ХІХ столітті, люди потрапляють у
структуру геть інакшу. Наші реформи ХІХ століття – за-
разом і перетворення, і ні – це реформи, тому що вони
1 Кадикой (тур. «село кадія») – сучасний великий стамбульський
район на азійському березі Боспору. Утім у давнину на його місці

стояло візантійське місто Халкедон – значний торговельний центр.
76
змінювали описану структуру. Водночас і ні, бо традиції

давнини існували й далі.
Утім проблему, ніби немусульмани не відбували вій-
ськової повинності, вкрай хибно розтлумачено й описано
в нашій історичній літературі, а відтак через спотворені
знання минулого й у політичній. Немусульмани служили
у війську. Причому не тільки медиками, фармацевтами
та інженерами, їх чимало шикувалося й у стрій. Проте
останні служили винятково як прості вояки, а не офіце-
ри. Утім у такій кількості, що османський флот ставав
на якір під час Різдва й Пасхи, позаяк значна частина
екіпажів поверталася додому на свята. І ви не обмежите
таке становище та практику лише прикладами з тодіш-
нім лікарем Александріосом або хіміком Полікарпосом
чи то фармацевтом Дадяном Ефенді. Екіпажі кораблів,
зокрема військових, формувалися зі значної кількості
немусульман.
Також іновірці навчались у військових школах. По
суті, немусульман набирали до війська й під час Пер-
шої світової війни, тільки ми, на жаль, цього не знаємо,
адже наша імперія як слід не підготувала відповіді на
запитання Who’s who (Хто є хто). Власне, кількість насе-
лення імперії належним чином не визначали, та оскільки
вважали, що його третину складають немусульмани, то
таку частину й виділяли на місця для студентів наших
навчальних закладів, а також для ветеринарів. Немусуль-
ман брали до Мектеб-і Мюлкіє, школи для цивільних
чиновників, де виховували адміністраторів. Серед хрис-
тиянських спільнот навіть вибухали чвари. Наприклад,
вірмени протестували: «Ви набираєте забагато греків, нас
має бути більше». Уряди-годи цю проблему врегульову-
вали. Одначе третину студентів постійно становили не-
мусульмани, бо завжди діяв принцип numerus clausus.
Що ще цікавіше: османський падишаг – останній
римський імператор. Звертають увагу на те, що коли він
вибирався на церемонію Джума селямлии – султанську
п’ятничну процесію до мечеті – для участі в намазі,
77
серед його почту перебували офіцери та чавуші1 з не-

мусульманських міллєтів. Причому в ХІХ столітті особи,
належні до римо-католицької церкви, яких ми називає-
мо вірменськими католиками та латинським міллєтом,
заявили: «Хай також від нас буде присутній чавуш і
мюлазим (лейтенант)». І на це погодилися.
Тут ідеться не про те, що люди в нашому суспіль-
стві, як і в усякому модерному, виборювали посади з
уніформами та право на стандартні обов’язки. Кожен
скандалив у межах власного сегмента. Вірменські вер-
стви змагалися з представниками свого вищого класу, що
їх ми називаємо «аміра»2. Прагнули посісти їхні місця.
Так само євреї в межах їхньої общини воювали зі свої-
ми очільниками. Ситуація аналогічна й для румського
православного населення. Через етнічний націоналізм
ХІХ століття македонці та болгари незабаром стали про-
тидіяти еллінському елементові. Наприклад, в історії
Болгарії одна з проблем її народу в ХІХ столітті, через
яку не вщухали чвари, найпаче під час освітніх реформ, –
те, що Баб-и Алі3 набирає собі членів і представників
радше з Румської патріархії4 Фанару, ніж із турецького
мусульманського чиновництва.
1 Чавуш –1) службовець османського палацу, посланець для особ
ливих доручень, який часто доправляв накази падишага у провінцію.

Також брав участь у дипломатичних місіях; 2) вояка, належний до
імперського військового корпусу чавушан, що складався з кінноти
та піхоти водночас. У сучасній турецькій мові «чавуш» позначає під-
старшину в ранзі сержанта, унтер-офіцер. Тут ужито саме в цьому
значенні.
2 Аміра (від араб. амір, османотур. емір – «повелитель», «керма-
нич», «вождь»; імовірно, також від османотур., араб. емір уль-умера –

«керманич над керманичами», «повелитель над повелителями») – назва
й титул представника знатної верхівки й заможних крамарів, магнатів
в лихварів-банкірів вірменської спільноти в Османській імперії.
3 Баб-и Алі (османотур.) – Високі ворота. Від кінця XVIII ст. термін
починає вживатися в значенні управління великого візира, оскільки

так іменують ворота, що ведуть до його палацу. Поступово в ХІХ ст.
словосполучення набуває на Заході значення османського уряду, як
і аналогічний за змістом термін «Висока (Блискуча) Порта».
4 Турецькі історики так часто називають Вселенський патріархат,
78
Релігія – це культура; та розквітає довкола віроспові-

дання, і коли люди втрачають її, хай би навіть і зберегли
свою мову, їхній триб життя та світогляд неминуче за-
знають змін. Однаково, чи це православ’я, чи протестан-
тизм. Ми тут дискутуємо не щодо віри, а щодо культури.
Тому й кажемо, що протестантизм руйнує культуру цих
країн. Таке твердження, звісно, потребує доказів; отже,
його варто розглянути детальніше.
Аби зрозуміти, що саме зруйнувала протестантська
діяльність на османських теренах ХІХ століття, достатньо
уважно придивитися до нашого сьогодення. Це, власне,
одне з тих починань, що перевернуло з ніг на голову
нашу класичну систему міллєту. Колишні конфесійні
спільноти, тобто міллєти, зійшлися з ним віч-на-віч, від-
так чвари й напруження, які воно принесло, уплинули й
на Румську православну церкву, і на давню – вірменську,
як і на ассирійців. Нарешті, у ХІХ столітті ще важливіша
подія пришвидшує конфесійні зміни. Латинський міллєт,
який раніше не володів цим статусом, таки отримує його,
оскільки в нас для цього мешкає достатньо італійців. Це
ті, хто не здатен прогодуватися в Італії, вони прибувають
сюди і, звісно, чинять правильно. Якраз їм ми завдячуємо
архітектурою в стамбульському кварталі Бейоглу. Вони
навчили нас такого архітектурного мистецтва. А на той
час розмовна італійська дуже поширена. Направду, це
не та італійська, яку ми знаємо нині.
Що ще прикметно: найпаче католики тих віроспові-
дань, яких ми звемо ассирійцями та халдеями, що мігру-
ють із Верхньої Месопотамії, долучаються до італійської
католицької громади та зазвичай забувають свої рідні
мови. Отак у нас постає турецькомовна католицька гро-
мада. Дуже несподіваний розвиток подій. Тобто релігія
не зникла з нашого життя, як гадає дехто з нас. Нині
чия споруда розташована в історичному стамбульському кварталі

Фанар. Також домінує назва – Стамбульський патріархат. Окрім того, у
самій Туреччині не визнають щодо Константинопольського патріарха
атрибут «уселенський».
79
вона існує й далі як його важлива культурна складова

та змінний чинник.
Потрібно наполегливо аналізувати й таке. Осма-
ни – це була імперія, і її класична структура міллєту в
ХІХ столітті зазнала переворотів. Зносячи ці перевороти,
вона виробила нові, притаманні лише їй механізми, і
в історію намішалося багато чого разом із цією полі-
тичною структурою імперії. Але багато чого в неї й не
потрапило. Отож ми мусимо вивчати систему, поклада-
ючись винятково на розум. Мусимо, щоб не гаяти часу
та знайти шляхи розв’язання деяких із наших проблем.
Жодна соціальна формація, тобто суспільство, як і жодна
політична, тобто держава, не мають права заперечувати
минувшину й удавати, буцімто її не існує. Інакше на-
слідки таких дій, далебі, потрясатимуть суспільство й,
на жаль, здатні штовхнути його в прірву хаосу через
вплив небажаних факторів. Ми можемо постраждати
від неочікуваних наслідків. Тут варто побажати тільки
наукових зусиль і мудрості від Бога. Дасть Аллаг, вона
стане в пригоді всім.
80
Друга облога Відня
та її наслідки
Д руга облога Відня, отже 1683 року, – направду, важ-

ливий щабель у вітчизняній історії. Безсумнівно,
вона така ж значуща й для Австрії, з якою ми здійснили
низку битв. Але розгляньмо тут термінологічний ґандж.
У наших підручниках завжди пишуть: Австрія. Запевне,
що таке позначення правильне географічно й етнічно,
адже таким його сприймають і сучасні австрійці. Проте,
по суті, тодішня назва цієї державки – Німецька імперія.
Це тому, що Австрія була одним із членів конфедерації,
яку ми так називаємо. Однак дивна річ: богемські та
угорські землі Австрії, яка входила до цього союзу, за-
вжди перебували поза ним.
Спочатку угорські землі перебували поза Німецькою
імперією через турецькі завоювання, але й після того,
як 1686 року ми втратили їх, вони також не відійшли до
супротивника. Те ж саме стосується території сучасної
Чехословаччини, яку ми звемо Богемією, тому що землі
нинішньої Чеської Республіки також належали тодішній
Австрії. Водночас і Словаччина як частина Угорщини
підпорядковувалася Австрії. Це об’єднана держава, і рад-
ше шлюби, ніж війни зіграли провідну роль у процесі
її злиття. Нашим суперником став католицький союз,
який у XVI столітті завдяки згаданим шлюбам піднявся
до рівня світової імперії. Проте він не мав політичної
ваги, оскільки не володів централізованою структу-
рою. Отож ця імперія так само легко розпалася, як і
утворилася. Наприклад, в Австрії імператор із династії
Габсбургів Максиміліан І одружився з представницею
династії Bourgogne [Бургундії] Марією. На той час Бур-
гундія охоплювала область із центром у місті Діжоні,
що в сучасній Франції, і регіон, який ми звемо Бельгією
81
Друга облога Відня та її наслідки
й Фландрією, тобто частину Голландії з Бельгією. Це

була заможна держава. Вона неабияк збагатилася за-
вдяки промисловості та торгівлі текстилем. Оскільки в
бургундської династії більше не було дітей, то держава
Габсбургів неабияк розширилася внаслідок згаданого
шлюбу. Затим син [Філіп Вродливий], який народився в
пари, побрався з Хуаною – донькою короля Арагону та
королеви Кастилії. Відтак звідси до імперії додався іс-
панський спадок і оті всі острови, території, відкриті на
Американському континенті. Так, наче того було замало,
Карла V [Şarlkent], одного із синів уже від нового шлюбу,
обирають німецьким імператором. Та незабаром він від-
мовляється від свого титулу й передає його молодшому
братові Фердинандові, а заразом і залишає йому край
Богемію, що її ми звали Австрією. З часом Габсбурги
покинули також Іспанію. Оскільки їхній рід там згас-
нув, країна перейшла під владу французької династії
Бурбонів. Отож, скориставшись шлюбами, здобувають
країни. Щодо Австрії, то навіть існує відомий вислів:
«Нехай інші ведуть війни, ти, щаслива Австріє, укладай
шлюби!» (Bella gerant alieni, tu felix Austria nube!).
Утім заледве в таких державках, які засновуються
внаслідок шлюбів, вироджується династія, обертів на-
бирають інші політичні комбінації через події інакшого
трибу. Цей процес геть відмінний від формування нашої
держави, імперії. Перша облога Відня сталася 1529 року,
за доби султана Сулеймана Пишного, проте наші війська,
здійнявшись, повернулися додому, позаяк їх дотискав
час [наближалася зима]. Відтак приблизно за півтора
століття, 1683 року, вже не падишаг, а Дамат Мерзіфонлу
Кара Мустафа-паша з родини Копрюлю1 на чолі вели-
кого війська повторно бере в облогу це місто. Потрібно
зазначити: попри те що Мерзіфонлу Мустафа-паша мав
1 Копрюлю – османська династія можновладців албанського по-

ходження, чільні вихідці якої перебували на постах садразамів із 1656
по 1710 р. Таким чином із родом Копрюлю тісно пов’язана й доля
Козацької держави друг. пол. XVII ст.
82
явні чесноти, він не той маршал, що ладен командувати

такою армією й увінчати грандіозний за розмахом по-
хід перемогою. Себто це не та історична постать, яку в
турецькому минулому можна зарахувати до чималої
кількості видатних головнокомандувачів.
Урешті, немає потреби розповідати про перебіг по-
дії до останку. Скоєно стратегічні помилки. Основна з
них пов’язана з фортецями, що довкола Відня. Усупереч
усім застереженням, напучуванням і порадам візирів,
не здобуто такої фортеці, як Каленберг, що височіє на
однойменній горі відразу біля Відня. Відтак сили, що
атакували нашу армію з тилу, цебто польське військо
на чолі з Яном Собєським, отаборилися саме там, на
протилежному березі рукава Дунаю. Власне, вони за-
тиснули османське військо, що вело облогу. Далі за цією
поразкою катастрофи вже роками поспіль валилися на
нашу голову: 1685 року падає належний нам Уйвар (су-
часні Нове Замки в Словаччині), а 1686-му – Буда (нині
частина Будапешта на західному березі Дунаю). Отже,
утрачено території сучасної Угорщини. Коли ж 1687 року
османська армія зазнала поразки під Могачем, із засе-
лених угорцями земель нам залишився тільки еялет із
центром у Темешварі (угорською Тімішоара). Але і його,
згідно з Пассаровицькою мирною угодою 1718 року1, ми
незабаром утратимо. Тим часом 1699 року Османська
держава підписує першу двосторонню мирну угоду з
коаліцією християнських держав. Це угода вже в сучас-
ному розумінні. І зрозуміло, що, коли її підписували,
передусім у відомстві реісулькюттаба2 працювали до-
свідчені дипломати. Сам же тодішній реісулькюттаб Рамі
Мегмед-ефенді згодом стане пашею та садразамом, що
означить початок поступу нашої дипломатичної школи
1 Підписана між Османською імперією та Австрією з Венецією в

місті Пожареваць, що на території сучасної Сербії.
2 Реісулькюттаб (османотур.; букв. «очільник писарів») – при ве-
ликому візирі завідувач канцелярськими та водночас закордонними

справами. З 1835 р. безпосередньо очолює Міністерство закордонних
справ.
83
всередині держави. Мені ж видається доцільним настій-

но повернутися ще до однієї теми: підписавши Карло-
вицький мир, ми вперше уклали угоду, поклавшись на
нову правову систему, що спиралася на міжнародне
розуміння закону та принципи римського права. Надалі
відповідно до неї визначатимуть, як працювати в сто-
лицях посольствам, які збирати або відмінити податки,
ба навіть які саме привілеї зі свободами дозволяти. Це
вкрай важливий етап.
Та щонайважливіше – відтепер змінюється панорама
Близького й Середнього Сходу. По суті, 1699 року Венеція
повернула собі території, які свого часу програла нам у
війна; але й вони ненадовго залишатимуться в її руках.
Уже було очевидно, що велика держава епохи Ренесан-
су, королева Середземного й Адріатичного морів, звана
Республікою Святого Марка, ота володарка пишної ци-
вілізації – Венеція, утрачає власне майбутнє.
Отож Висока держава незабаром поверне собі ті
території, що їх відвоювала Візантія за Карловицьким
миром. Також, згідно з Прутським договором 1711 року,
ми повернемо собі чорноморські землі, які віддали Росії,
що на ту пору ще достатньо не зміцніла. Проте з Ав-
стрією – справа інакша. Австрійсько-німецька імперія,
що досі не могла посилити свого економічного та вій-
ськового становища, відтепер найдужче загрожуватиме
Високій державі. Власне, вона починає й економічно
розвиватися.
Австрія, чиї створені доти східні торгові компанії
збанкрутували, відтепер проводить успішну торгову по-
літику. Масштаби її торгівлі на Дунаї досить вагомі; далі
держава започатковує переробку сировини на готову
до вжитку продукцію на територіях, що пролягають аж
до нинішньої Болгарії, тобто до нашого вілаєту Туна
(османська назва Дунаю). Через двадцять років Австрія
спускається до Адріатики та, як ми всі знаємо, розвиває
там Трієстський порт, вклинюючись у середземноморську
торгівлю. Це вельми цікаво.
84
Австрія розвиває такі нові галузі промисловості, як,

наприклад, текстильну. Окрім того, не забувайте, що
лише наш республіканський період уславився початком
цукрової промисловості. Доти ж ми загалом споживаємо
цукор, що його імпортують із двох країн: Австрії та Росії.
Найпаче ж ми відчули, як його бракує під час Першої
світової війни. Тим часом Австрія після Карловицького
миру, особливо підібгавши під себе угорські землі, всу-
переч нашим інтересам поглиблює свою експансію в
Центральній Європі та Середземномор’ї. Її війська криста-
лізуються в єдину армію з центральним командуванням,
що є найвагомішою рисою Австрії у XVIII столітті. Адже
досі, до облоги Відня, тільки Османи володіли центра-
лізованою армійською структурою. Як припускають, за
часів Фатіга їхнє військо налічувало вісімнадцять тисяч
осіб; а за доби Кануні в ньому вже числилося сто двад-
цять тисяч воїнів; воно складалося з корпусів капикулу 1,
тобто піших яничарів і сіпагів2, уже як кінноти. Разом
із тим до нього також належали гарматники. Це дуже
суттєво: османська армія використовувала вогнепальну
зброю. Кількість офіцерів і солдатів зі зброярського кор-
пусу збільшувалася. На момент, коли ми оточили Відень,
їхня кількість перевищує шістдесят тисяч. Окрім того,
тимарники-сіпагі та заіми, власники зеаметів, яких на-
бирали до походу з еялетів, прибували з двома, трьома та
п’ятьма бійцями. Кількість воїнів у війську перевищує сто
тисяч, навіть сягає ста двадцяти. Причому задіяно зна-
чні кошти на їхній провіант і дорожні витрати. З такого
погляду османська армія XVII століття – могутня сила,
здатна завдяки оруді центру мобільно пересуватися та
воювати на високому рівні. Вона демонструє себе через
1 Капикулу (османотур. «раб воріт») – особисті невільники осман-
ського султана, часто – адміністратори, службовці палацу, вихідці із

системи девшірме, і передусім його невільницьке військо, зокрема
яничари.
2 Оскільки йдеться про капикулу, то термін «сіпагі» вжито в дру-
гому значенні цього слова: вояки кінного підрозділу яничарського

корпусу.
85
інженерію логістичних систем і зразкове використання

вогнепальної зброї. Найпаче це можна простежити на
критському фронті. Баталії, які тут тривають, вже нітрохи
не схожі на ігри зі щитом і мечем. Османські війська, оче-
видячки, кваліфіковано вдаються до військової інженерії.
Проте у XVIII столітті ця дуже вагома особливість пере-
стає бути турецькою монополією. Адже Австрія та Росія
також стають господарями централізованих збройних
сил – казарми з уніформою входять у життя й тамтешніх
мешканців. А незабаром і ми вже змушені переймати
цей уклад. Та що найбільш істотно: інші держави теж
відкривають військові школи, які готують військових
інженерів, офіцерів для корпусів піхоти та важкої арти-
лерії. Тому ми ще у XVIII столітті змушені заснувати дві
військові школи, що їх ми називаємо вищими школами
суходільної та морської інженерії [Mühendishane-i Berri-i
Hümayun – Султанська вища школа сухопутної інженерії
та Mühendishane-i Bahri-i Hümayun – Султанська вища
школа морської інженерії]. Відтак через потреби армії
також створюють галузеві школи, медичні й ветеринарні.
Ці два інститути нині досягли успіху в Туреччині, позаяк
спираються на давню традицію.
Отже, ідеться про те, що Австрія в цей період вироб
ляє нову продукцію в аграрному секторі, розвиває тор-
гівлю на Дунаї та виходить до Середземномор’я. Найпаче
тут зіграло роль те, що Тосканське герцогство також пе-
ребуває у складі Австрійської держави, тобто тогочасної
Німецької імперії. Відтепер Австрія – унітарна монар-
хічна держава, що прогресує. Адже віддавна Габсбургів,
що є великими герцогами Австрії, обирають німецькими
імператорами. Тепер же, коли Австрії на підмогу при-
йшла й італійська спритність, вона здатна утверджува-
тися й у Середземномор’ї. І то так упевнено, що навіть в
Алеппо та в порту Лазкіє, який звуть Латакією, Хамі та
Хомсі мешкають італійські торгові династії – австрійські
підданці. Вони тут оселяються на постійно. Це вкрай
важливий поступ.
86
Та тепер найголовніше – це піратство, позаяк воно

стає втіленням офіційної морської політики за тих часів.
Від нас отримують агднаме супроти піратства, укладають
із нами угоди. Тільки так можна гарантувати безпечну
навігацію. Такий початок середземноморської політики,
що триватиме аж до Другої світової війни. Я веду мову
саме про другу – не про першу. Тому що держави на
сході Середземномор’я вступили в морській політиці,
власне – торговій, у період напруження, який триватиме
до Другої світової війни. Причому торгівля опиниться в
руках таких держав, як Велика Британія, Франція, Гол-
ландія та Австрія. Тільки після об’єднання Італії Австрія
поступово дискваліфікується. Проте означені процеси, які
ми назвемо гегемонією Заходу або Центральної Європи,
триватимуть аж до Другої світової війни. Навіть нині ми
є свідками цієї трансформації, переживаючи напрочуд
важливий історичний період.
Спочатку, відразу після другої облоги Відня, ситуація
в Боснії-Герцеговині та країнах Дунайського регіону по-
значилася відсутністю центральної влади. Водночас ко-
лишня централізована політика не сприяла відновленню
зруйнованих фортець. Отож Високій державі потрібно
запроваджувати тут нові для себе механізми. Наприклад,
у Боснії мютеселлімами1 в містах віднині призначають
санджак-беїв, що їх обирають із місцевих військових і
пашів. Подекуди багаті торгівці та аяни2 значною мірою
долучаються до управління містами. Для таких провінцій,
як Москополь (Воскополе)3 настає період децентралізації.
1 Мютеселлім (османотур.) – 1) збирач податків; 2) виконувач
обов’язків бейлербея або санджак-бея за відсутності їх у провінції.

2 Аяни – напівофіційна османська назва для провінційних можно-
владців, що набувають ваги в Османській імперії XVIII ст. Тільки-но

тимарна система починає занепадати, аяни міцніють, збираючи дер-
жавні податки та керуючи військовими підрозділами на місцях.
3 Москополь – османська назва для Воскополе. Нині – село в
південно-східній частині Албанії, Воскополе за XVIII ст. славилось як

розвинений торговий центр із населенням понад шістдесят тисяч осіб,
значну частину якого становили валахи. Наприкінці того ж століття
місто зазнало руйнівних османських нападів, що спричинили загибель
87
Колишня жорстка централізована політика вже не діє

в регіоні, відтак і зовнішня торгівля набирає темпів за
вельми спокійних умов. Країну настигає нестача продо-
вольства; розхитується військовий лад. Аби дати цьому
всьому раду, Османська імперія стає на шлях серйозних
реформ. Тому XVIII століття, найпаче доба тюльпанів і
етап, що триває аж до Танзімату, – дуже важлива епоха
в житті нашої держави й народу, у формуванні сучасної
Туреччини, хоча й малознана в нас і висвітлена доволі
хибно в шкільній історіографії – фахові історики замало
студіювали її.
Система девшірме припинила своє існування. Ви
бачите, як у державне життя входять вихідці з Анатолії,
як-от Невшегірлі Дамат Ібрагім-паша, Іспартали Галіль
Гамід-паша. Зазнає змін армійська структура та, що осно-
вне, наше культурне життя. По суті, якась дивна вестер-
нізація та водночас тюркізація, що відразу впадає у вічі,
охоплюють наше мистецтво, культуру, літературу.
і втечу звідти багатьох мешканців, зокрема ділової еліти. Далі Воско-

поле остаточно занепадає під час Першої світової війни.
88
Доба тюльпанів
«Д оба тюльпанів» – назва книжки, присвяченої пе-

ріоду правління султана Агмеда ІІІ, яку написав
один із відомих істориків ХХ століття Агмед Рефік-бей,
далі знаний під прізвищем Алтинай1. Звісно, назва може
спричиняти деякі помилки. Передусім зазначимо, що
Стамбул і Туреччина запізналися з тюльпаном аж ніяк
не у XVIII столітті. Цю квітку турки дуже любили ще за
попередніх століть; вони вирощували її в садках і по-
знайомили з нею Європу. Власне, Ож’є Гіслен де Бусбек,
виходець із Фламандії, голландець за походженням, іще
за правління Сулеймана Кануні дістався Стамбула й
Анатолії як посол Німецької імперії, відтак набачив там
тюльпан, полюбив його й привіз до своєї країни. І ймовір-
но, квітку охрестили тюльпаном за назвою її різновиду,
який турки звали dülbend lalesi – тюльпан-тюрбан.
Таку ж божевільну, схожу на нашу, епопею тюльпанів
раніше від нас пережила Голландія. Ця квітка – а вона
дуже містична – так поширилася, її так уподобали й
культивували, вирощуючи нові види й закохуючись у
них, що за неї почали платити шалені гроші. Охоплені
азартною істерією покупці втрачали через тюльпан всі
свої статки на аукціонах.
Отож, порівняно з голландською «добою тюльпанів»,
турецька значно скромніша, більш невинна та помірко-
вана. «Lale» («тюльпан») – містична квітка, і якщо цю її
назву написати арабськими літерами, вона буде схожа
на ім’я Аллага. Тому-то каліграфи мали за мистецтво не
лише малюнки тюльпана, а й передачу на письмі самої
назви квітки. І це справді так. Нині ж зрозуміло, що
дикий тюльпан дістався Анатолії з Алтаю, і його можна
1 Алтинай (тур.) – Золотий місяць.

89
описати як національну квітку турків, цілковито належну

їм. У кожному разі в XVI–XVII століттях знаний у нас і
улюблений тюльпан завдяки його абстрактним формам
відобразився в мотивах турецького мистецтва, каліграфії
та порцелянових розписах. Ми, турки, душі не чуємо в
тюльпані. Його любить безліч людей, багато народів, од-
нак у нашому житті він посідає особливе місце.
У XVIII столітті зображення тюльпана також зміни-
лося, набрало класичної форми. Ускюдарли Ругані Алі
Челебі відомий завдяки неперевершеним, чудовим зо-
браженням і мотивам тюльпана. Тоді недуга на тюльпан
полонила всіх. Можновладці XVIII століття зводять не-
великі «касри» – граціозні палаци-особняки, певне, що
хай і не надто дорогі, але конче з елементами французь-
кого та венеційського стилів. Нині вони, перебуваючи в
жалюгідному стані, розкидані по районі Кяитхане, що
його ми маємо за околиці Стамбула та чиї пагорби, на
жаль, укриті будинками, які потребують нагальної ре-
конструкції. За тієї пори змінено й русло річки Кяитхане.
Тут створено водойми, проведено реновацію. Ось як го-
вориться про це у вірші поета Недіма, який ми завчаємо
напам’ять на уроках літератури ще в школі:
Погляньмо, як із дракона плине життя вода,
До Садабаду іди, мій кипарисе1, гайда!
Далебі, зведено новий квартал із резервуарами та
каналами, увінчаними фонтанами у формі драконів,
хай би сади у версальському стилі довкола й не сягали
французької пишноти.
Хоча, звісно, ситуація й породжувала плітки – це
притаманно скрізь – серед простого люду, що мешкав у
скруті. Відтак яничари, яким належно не виплачували
зарплатню, разом із міськими волоцюгами, повставши,
умить зрівняли із землею понад сотню касрів, як роз-
1 Кипарис – метафора; міфічний образ вродливого юнака – в
османській поезії, передусім коли йдеться про його стан: «стрункий,

мов кипарис».
90
повідає про це османський автор Айвансарайли Гафиз

Гюсеїн.
Завдяки добі тюльпанів ми маємо й цікаві видання.
Щоправда, тільки потім ми їх так і назвемо – «видання».
Попри те що саме тоді в Туреччині вперше з’являється
друкарня, книжки, про які я веду мову, до неї не потра-
пили. Їх переписують від руки, читають, розглядають
їхні мініатюри, малюнки. Отак перу одного з тодішніх
укладачів біографій Убейдуллагу належить твір Tezkire-i
Şükufeciyan («Збірник біографій квітникарів»). На його
сторінках можна знайти відомості про всіх: від найвид
ніших представників наукових династій до садівників
із різниками, від поетів до ремісників. По суті, це біо-
графічна річ, книжка штибу Who is who. На її сторінках
нам трапляються дуже цікаві імена, ми бачимо, що хай
би до яких верств належали різні мешканці Стамбула,
хоча б яку освіту здобували, а вони всі творять нове мис-
тецтво, гуртуючись довкола такої божественної квітки,
як тюльпан.
Одним зі славетних квітникарів цієї пори стає Ка-
симпашали Агмед. Тюльпани, які він вирощує, називають
Агмед-і Лалє, тобто «Агмед Тюльпана». Агмеди лідиру-
ють. Отак постає ще представник улемів Фенарізаде
Агмед-ефенді… Той стає відомим завдяки своїм кіпр-
ським тюльпанам. Знову-таки ще один – Шалгам Агмед
Челебі. Цей список можна продовжувати: Узун Агмед
вирощує багатопелюсткові тюльпани. І нарешті – Сінан
Пашазаде Сулейман-бей… Він зажив слави завдяки ви-
шуканості: виведені ним цибулини подеколи коштують
сотні золотих.
Отак з-під пера літописця народжуються оповіді про
цих героїв і разом із плітками торгівців квіткового ринку
ширяться містом. Далі ж простолюд, що, як і всюди, ледве
зводить кінці з кінцями, робиться ворогом тюльпанів.
Знову-таки за самої доби тюльпанів її так не називали.
Як ми вже зазначали, цю назву тій епосі присвоїв наш
знаменитий історик Агмед Рефік Алтинай.
91
Уявіть собі, як сходяться докупи квіти та література й

музика. І як же до них не приєднатися каліграфії? Отож
Мюстакімзаде Сулейман Саадеддін-ефенді створює відо-
му збірку біографій «Дар каліграфів». Цю літературну
працю, що відображає життя хаттатів1, згодом довер-
шить книжка «Каліграфи останньої епохи», яку напише
вже один зі світочів ХІХ і ХХ століть Ібнюльемін Магмуд
Кемаль Інан.
У місті ж повсюди панує витонченість. Скажімо,
раніше будували просто водограї. Та тепер вони ста-
ють вишуканими витворами мистецтва з рельєфами та
каліграфічними написами. Таким є фонтан Ісгака Аги,
що у віддаленому районі Стамбула Бейкоз2. Навіть досі
збереглися всі десять його кранів разом із барвистими
розписами. 1744 року митник Ісгак Ага не просто забез-
печив свою округу джерелом води, а й прикрасив її. За-
галом, не минайте Бейкозу. Тоді-таки збудована в цьому
районі скляна фабрика й досі славиться виробами, від
яких не відмовиться жоден колекціонер ані вдома, ані
за кордоном. За доби тюльпанів у місті повсюди зводять
унікальні водограї. Геть не такі, як зараз, пристосовані
лише до людських потреб. Отак перед палацом Топкапи
постає знаменитий фонтан Агмеда ІІІ. Відомий своїми
розписами, він також є і вічним зразком неповторно-
го каліграфічного мистецтва при дворі султана… Його
скромний і чарівний напарник стоїть на майдані Ускю-
дару перед мечеттю Мігрімаг-султан3. А ось вам і фонтан
Еміна-аги, що навпроти мечеті Долмабагче. Огляньте
також той, що у кварталі Топхане – його ще назива-
ють фонтаном Магмуда Хана І, позаяк він був зведений
1732 року, власне, за наказом цього султана… А ще ж є
1 Хаттат (османотур.) – каліграф.

2 Бейкоз – віддалений великий район у північно-східній азійській
частині Стамбула, прилеглий до Чорного моря.
3 Султан – титул суверенного володаря в ісламському світі. З
XVI століття в Османській імперії його також надавали жінкам –

представницям османської династії.
92
фонтан Саліги-султан, що біля Азепкапи, – подивіться

й на нього. Це все знані пам’ятки, які прикрашають
майдани Стамбула.
Є серед них і така, що її годі згадувати без смутку.
Це водограй мечетного комплексу Кара Агмеда-паші в
кварталі Топкапи – один із маловідомих витворів Мімара
Сінана. Напевне, він служив взірцем для всіх розписаних
майданних фонтанів і монументальних fontaine XVIII сто-
ліття. Сам же витвір належить XVI. Один із садразамів
султана Сулеймана Кануні Кара Агмед-паша велів його
спорудити Мімарові Сінану. Наше та старші покоління й
досі згадують цей неповторний майданний фонтан, що
був частинкою комплексу Кара Агмеда-паші. Наприкінці
1950-х його знесено бульдозерами.
Отож доба тюльпанів – це століття нових змін і роз-
витку в турецькому житті й цивільній архітектурі, у
бутті особняків і загалом кварталів і майданів турецьких
міст. Адже ті, власне, уперше побачили, що таке майдан,
відкрита площа. І, вірогідно, тут вагомі не лише західні
віяння, а й перський вплив. Хіба таке можливо, щоб
«наші» не підлаштували свої майдани під знаменитий
ісфаганський?
Безсумнівно й те, що художнє мистецтво набирає
ознак реалізму, життєвості. Звідки б це? Невже знову
вплив західного малярства чи перського? Ми не маємо
доказів того, що у XVIII столітті майстри, які володіли
західними малярськими техніками, передавали б свої
знання й уміння іншим османським ательє. Тому мож-
на припустити, що тут досі наявний слід нових східних
віянь. Проте очевидно, що у XVIII столітті популярності
досягає саме західний бароковий стиль. Відтепер фасади
будинків набувають не помпезного вигляду, як колись, а
більш закрученого, наближеного до природи з квітами,
теплішого людському серцю. Це вже не має анічого спіль-
ного з поєднанням розкоші та скромності ХVI століття,
епохи Великого Сінана. Проте всякі зміни, хай і не надто
успішні – це найцнотливіше з людських бажань, якого
93
неможливо уникнути. Отож доба тюльпанів відображає

новий період у розвої нашої імперії та суспільства.
Те, що ми звемо добою тюльпанів, – століття великих
змін у нашій літературі, мистецтві та історії як такій.
Вони знайшли своє відображення й в історії мови, яка
вперше за весь час існування нашої літератури набли-
жається до народної, тому вірші, які тоді складаються,
сповнені не лише кохання, веселощів і життєлюбства,
а й вряди-годи і відвертих нюансів, що змушують чер-
воніти. Це можна простежити на прикладі строф сла-
ветного поета Вегбі. Проте водночас не забуваймо: те
ж століття подарувало нам і твори Шейха Галіба, який
очолював саму обитель дервішів ордену Мевлеві1 в Галаті.
А тамтешня мова вже заворожує й чужинців, і самих
турків своєю рафінованістю, вишуканістю, натомість
суфійська філософія захоплює своїм високим інтелек-
туальним рівнем. Тому мине ще немало століть, поки
Шейх Галіб і далі заполонюватиме наші літературні обрії,
ніби незвіданий, тільки-но відкритий континент. Він-бо
їх досі не заполонив. Либонь, нам і далі бракує знань,
щоб осягнути його.
Існує ще одна особливість людей доби тюльпанів,
як-от відтворювати свою рутину в літературі, тобто що
не є увічнювати її. Чи не всі щоденні суспільні події
Стамбула – від злочинів до любовних пригод, від торго-
вих оборудок до вчинків яничар – так чи інак знаходять
собі місце в народній літературі. За 1950-х небіжчик
Решат Екрем Кочу ознайомив читача з тими подіями,
склавши докупи розповіді про них у книжці під назвою
«Стамбульські казки». По суті, ці оповідки відображають
погляди й триб життя людей ХVІІІ століття. У них немає
місця ні фанатизму, ні недоторканості. Як і мешканці
всіх великих міст, їхні герої – грішні й так само прагнуть
краси. Як усі містяни в мегаполісах, вони так само під-
даються споживацтву та розкошам.
1 Мевлеві – один з основних суфійських рухів, поширений на

теренах Османської імперії.
94
Мечеть і майдан Султанагмед з обеліском
Тим часом Османський палац, цебто Топкапи, зазнає

у XVIIІ столітті важливих пластичних змін. Розкішна
мальована ізнікська кераміка XVI–XVII століть поступа-
ється місцем новому мистецтву, безпосередньо стінним
розписам. Іноді ті приковують увагу доволі симпатич-
ними зразками, іноді ж – відверто невдалими, що їх ми
називаємо kitsch.
Суспільство набирає нового вигляду й, змінюючись,
не завжди здатне продукувати вдалі зразки. Однак не-
заперечно й те, що у ХVІІІ столітті змінюється не лише
наш народ, а і його керівництво. Перетворень зазнає й
армія. Вона опановує нові ремесла, а також нову інжене-
рію, медицину та ветеринарію. Завдяки легкій артилерії
змінюється весь військовий лад. Як приклад, можемо на-
вести відомі казарми Селіміє, що їх зведено за наказом
Селіма ІІІ. Символ військової імперії та її суспільства,
вони більші й пишніші навіть за палац Топкапи. Важко
знайти витвір барокового століття кращий за цей не
тільки на теренах імперії, але навіть за кордоном. Адже
казарми не просто великі, вони ще й гарні.
95
Утім змінюється й дипломатія ХVIII століття. Тепер ви

маєте жити разом зі світовою спільнотою, дотримуватися
правил. Отож і в цій імперії тепер з’являються незвичні,
порівняно з минулими епохами, дипломати. По суті, від
кінця XVIII століття потроху відкриваються наші постійні
представництва в Європі, передусім у таких її центрах,
як Відень і Париж.
Вагомий поступ простежується й в османській про-
вінції XVIII століття. Період, що його ми величаємо до-
бою тюльпанів, відобразився і на людях, і на оселях. За
жодної епохи не трапляються такі гарні будинки, як у
ХVIII столітті. Міста відтепер переходять на самообслу-
говування. У Дамаску, Алеппо, Триполітанії та Триполі,
а також у балканських містах місцеве керівництво на
власний розсуд уживає для цього низку заходів, зводить
нові споруди.
Отак з’являється мечеть Джеззара Агмеда-паші в
Акко. А от вам Палац Азм у Дамаску або тамтешні хани –
заїжджі двори; чи то споруди в Триполі; палаци друзь-
ких1 емірів2 у Гірському Лівані; новобудови в Алеппо та
Дамаску або те, що позводили в Мосулі вихідці з родини
Коталгалільзаде – представники місцевої знаті… Та на-
віть в Анатолії, скажімо, мечеть у такому місті, як Йозгат,
де її звели Чапаногуллари3, чи й симпатичні споруди в
іще менших містах – центрах каз… Зрештою, пам’ятки
тодішньої архітектури приголомшують і в Румелії, якщо
помандрувати, скажімо, такими поселеннями, як Воско-
поле, містами Сараєвом, Видином і Варною. Оздоблю
1 Друзи – релігійна спільнота Близького та Середнього Сходу,
яка превалює передусім у Лівані, Ізраїлі та Сирії. Релігійні уявлення

друзів беруть початок з ісламської шиїтської секти ісмаїлітів, проте
поєднують у собі гностицизм, неоплатонізм та інші вчення.
2 Емір (осм., араб.) – воєначальник, водночас управитель провінції,
краю, зазвичай несуверенний. Для Османської імперії також синонім

до слова «бей».
3 Чапаногуллари (тур.) – «діти Чапана»; ідеться про тамтешню
анатолійську знать ХVIII століття.

96
ються на ту пору і Яніна й Кавала в Греції. Причому

здебільшого дбають про міста тамтешні управителі.
Отже, османська провінція слідом за столицею поча-
ла змінювати життя заразом і зі своїми втіхами. Просто-
річчя проникає в літературу дивану1. Утім мова й етнос
нерозривно пов’язані, тому це направду століття змін.
На народні лексеми можна натрапити в сеяхатнаме –
«книгах мандрів» – які тоді пишуть, та навіть у турецьких
творах, які належать угорцям, що наголошують на красі
нашої мови й стараються навчати її, як-от Jakob Nagy de
Harsany (він написав латиною посібника-розмовника з
турецької мови). Простежуємо ми ці слова й у працях та-
ких великих науковців, як Franciscus à Mesgnien Meninski
(його знаменитий Tesaurus Linguarum Orientalium, яким
ми послуговуємося й нині, містить німецькі, польські й
італійські відповідники турецьким, перським і арабським
лексемам). Турецька мова ХVIII століття – чарівна. За-
кохана в себе саму, вона заворожує й інших. Цього не
можна забувати. Отак Балкани під впливом Османської
імперії набули в її культурній структурі власної ідентич-
ності. І нині це ще очевидніше, ніж колись.
1 Література дивану – та, яка писалася при дворах османського

володаря й знаті, на відміну від суфійської й народної.
97
Мідгат-паша
та його правління
Б езсумнівно, що одна з найвагоміших постатей осман-

ської доби Танзімату – це Мідгат-паша. Власне, його
варто зачислити до другого покоління цієї епохи. На-
томість із погляду віку та статусу до лідерів першого
покоління, як ми всі знаємо, – пашів Мустафу Решіда,
Алі та Фуада. Щодо Джевдета-паші з Мідгатом-пашею,
то вони належать до молодшого покоління.
Утім найголовніша складова доби Танзімату в нашій
історії, її найвизначніша ознака в порівнянні з попе-
редніми та дальшими епохами, як і найвагоміша риса
реформаторів Танзімату, де ми не бачимо ні послідовни-
ків, ні попередників, – це те, що вони формували групу
осіб, здатних заради спільної справи відкинути вбік їхні
й ідеологічні розбіжності, і міжособистісні суперечності
разом із відмінностями в соціальному походженні. Отож
вони передусім були державцями.
І треба зізнатися, що після них імперія вже не зна-
тиме таких самих добірних кадрів, здатних обопільно
миритися та робити свою справу. Комітет «Єднання і
Прогрес»1 також не стане таким, як вони. Щодо епохи
Республіки, то однією з найбільших її проблем, на жаль,
стане дефіцит людських ресурсів. Тому її геніальний
лідер здебільшого потерпатиме через відсутність кадрів,
здатних утілювати його проекти. Безперечно, провідні
постаті доби Танзімату – це особи, яких вивели на полі-
тичну арену освітні реформи, що почалися в Османській
1 Комітет «Єднання і Прогрес» (тур. İttihad ve Terakki Cemiyeti) –
політична організація турецьких революціонерів – молодотурків. При-

йшла до влади в Османській імперії внаслідок революції 1908 року;
опісля реорганізована в партію. Восени 1918 року оголосила само-
розпуск.
99
Мідгат-паша та його правління
імперії за XVIII століття та тривали впродовж ХІХ. Проте

до їхньої плеяди належать імена не тільки вихідців із
високоосвічених родин, а й садразама Мегмеда Еміна
Алі-паші, що народився в сім’ї бідного базарного реміс-
ника, сторожа; або Мідгата-паші, чиї батьки, стамбульці,
належали до середніх верств; чи то Джевдета-паші, що
походив зі знатної родини землевласників.
Отак Мідгат-паша [Агмед Шефік] народився 1822 року
в Стамбулі. Відомо, що він походив із сім’ї аліма1, яка мі-
грувала вздовж Дунаю. Ще юнаком він починає служити
в канцелярії. Узагалі, ще одна риса групи реформаторів
Танзімату – це те, що вони радше проходять вишкіл у
канцелярії Баб-и Алі, ніж здобувають регулярну шкільну
освіту. Й ось одного з її учнів, Агмеда, стають кликати
Мідгатом, щоб відрізняти від решти носіїв цього ж імені.
Так само, щоб відрізнятися від інших «агмедів», обирає
собі друге ім’я й Джевдет-паша, коли вступає до медре-
се2. Водночас молодий Мідгат формує себе сам у Баб-и
Алі. Звісно, працюючи під боком у таких авторитетів, як
Мегмед Емін Алі-паша та Решід-паша, і він, і Джевдет-
паша ще перебувають в їхній тіні.
Один із учасників цієї молодої групи – і Зія-паша.
Утім Мідгата-пашу виокремлюють серед усіх надзвичай-
ні успіхи в управлінні османською провінцією. Такого
валі ще треба пошукати. Ми навіть не перебільшимо,
якщо назвемо Мідгата-пашу найкращим губернатором
усієї Європи ХІХ століття, а не лише Османської імперії.
І нам у пригоді тут відразу стане чимало джерел. Паша
завоював беззаперечний авторитет.
За того часу ще один губернатор в Європі зажив
собі слави. Це нікудишній дипломат Ігнатьєв, який зго-
дом прибуде до Османської імперії. Російський генерал
Ігнатьєв чудово управляв Східним Сибіром і саме цим
прославився. Водночас Мідгат-паша успішно кермував
1 Алім – однина до улемів.

2 Медресе – середня та вища школа в Османській імперії, загалом
у країнах Близького та Середнього Сходу до ХХ ст.
100
Болгарією, так званим на той час Дунайським вілаєтом,

але після цього, на жаль, потрапив у наші центральні
органи влади. Призначення головою Державної Ради1
обернулося для нього початком його злощасть.
Перебуваючи на постах голови Державної Ради та
садразама, Мідгат-паша вже не зазнав того блиску, що
під час управління вілаєтами. Доля перестала йому всмі-
хатися. Причиною тут стали і його помилкові рішення;
можливо, також хибні комбінації, до яких він удавався.
Він побив горшки з колишніми колегами, з якими ко-
лись разом працював і досягав успіху, зокрема, зіпсував
стосунки з Агмедом Джевдетом-пашею. Ці чоловіки, які
вдвох здійснили відому вілаєтну реформу ХІХ століття,
підготували законодавчу регуляцію – нізамнаме – щодо
поділу імперії на вілаєти 1864 року, урешті дійшли до
того, що на суді в палаці Йилдиз2 один із них висту-
пав у ролі обвинуваченого, другий – судді. Насамкінець
1882 року фортуна приводить Мідгата-пашу до в’язниці,
де він і помирає.
Ця смерть паші, довкола якої досі не вщухають су-
перечки, має всі ознаки вбивства. Адже Абдюльгамід ІІ
замінив йому смертну кару на довічне заслання. Та на
чолі тих, хто критикував таке пом’якшення вироку, стояв
і знаменитий Ґазі Осман-паша. Він навіть заявив: «По-
трібно виконати смертний вирок і не замінювати його
засланням; навіть падишагові не можна давати на це
право». Направду, історик Йилмаз Озтуна, який доклав
чимало зусиль, аби спростувати недавні історичні ак-
сіоми, неабияк наголошує на цьому аспекті, описуючи
його в своїх книжках.
То хто такий Мідгат-паша? Легенда позаминулого
1 Державна Рада (осм. Şura-yı Devlet) – підзвітна прем’єр-міністрові
Османської імперії установа, що виконувала законопроектні, судові та

консультативні функції. Заснована 1868 року, ця структура повноцінно
діяла лише до 1876 року. Далі її повноваження було обмежено.
2 27–29 червня 1881 року в наметі посеред садка османського па-
лацу Йилдиз відбувався суд над підозрюваними в убивстві султана

Абдюльазіза.
101
століття. Великий державець, що залишив по собі чимало

творінь на османських теренах і забезпечив тяглість іс-
торичної маніфестації імперського владарювання аж до-
нині. Коли 1864 року з’явилося нізамнаме щодо вілаєтів,
північ сучасної Болгарії було обрано як основний регіон
для випробування нового територіального устрою. Він
орієнтовно охоплює міста Тирново, Софію, Русе, Варну
та Видин. Центром Дунайського вілаєту стало сучасне
Русе. Це місто на берегах Дунаю здавна багатіло завдяки
річковій торгівлі. Проте немає жодних сумнівів, що поки
вілаєтом управляв Мідгат-паша, навіть сам фізичний ви-
гляд міста потроївся. Зведений тут у неоренесансному
стилі пишний особняк валі чимось схожий на резиденції
тодішніх губернаторів Росії. Його створено з таким же
архітектурним смаком.
А чого варті школи Мідгата-паші, що їх він після Бол-
гарії позводив одна за одною на Тигрі, відтак у Дамаску!
Це зразки блискучої архітектури. Коли ж він управляв
Дунайським вілаєтом, тут його зусиллями прокладено
доріг на три тисячі кілометрів, загалом у регіоні, тоб-
то Болгарії, збудовано понад тисячу чотириста мостів.
1853 року, після Кримської війни, росіяни й на Кавказі,
і в Криму вимусили тюрків до переселення. Так от, тіль-
ки внаслідок проектів Мідгата-паші, які він на той час
реалізовував у згаданому регіоні, потокам пригнічених
мігрантів поталанило знайти спокій.
Тоді-таки мусульманське населення Дунайського ві-
лаєту зросло втричі. Але сталося не тільки це. Найпаче
тут відродилося сільськогосподарське життя завдяки
мігрантам із Російської імперії, що осіли в таких містах,
як Русе, Варна, Тирново та Видин, а також казі з центром
у Меджидії, що в нинішній Румунії. Це Мідгат-паша,
об’єднавши різні державні фонди, заснував і Банк Зіра-
ат1, аби гарантувати підтримку селянським ініціативам.
Окрім того, він-таки створив і кредитний фонд «Емнієт»
1 Зіраат Банкаси (тур.) – дослівно «Сільськогосподарський банк»;

активно діє й донині в сучасній Туреччині.
102
(дослівно – «безпека», «гарантія»), щоб порятувати се-

лян від надмірних боргів і здирства лихварів. Отож осо-
бисто Мідгат-паша – і піонер, зачинатель соціального
банкінгу.
Зробив Мідгат-паша й ще дещо. Він заснував орга-
нізацію таємної цивільної поліції в Дунайському вілаєті
на зразок російської та тієї, що діяла в Австрії. Отож
особисто Мідгат-паша й став організатором таємної по-
ліції в нашій імперії. І, запевне, що з погляду безпеки
в тому регіоні вона відігравала надзвичайно важливу
роль. Водночас щодо шкіл, які він започаткував, то світло
освіти, культури засяяло не тільки для мусульманського
населення Болгарії, а й для тамтешніх християн. Школи
початкових і середніх класів, що їх ми називали «сібян»,
тобто «дитячими», – також прояв хисту Мідгата-паші.
Такому суспільству потрібна й преса. Отож 1865 року
Мідгат-паша створює у вілаєті друкарню й видає газету.
Основне призначення друкарні – видавати часопис ту-
рецькою та болгарською мовами, що зветься Tuna, або
ж Duna, – «Дунай». Вона стає для нас першим зразком
регіональної преси (газету «Єгипетські події», що попе
редньо побачила світ у Єгипті, з нею годі й порівнювати).
Щоправда, збережено документ щодо видання схожої
газети ще раніше на острові Самос, який має автоно-
мію, – ми називали його емарет1 Сісам. Однак той ча-
сопис так і не з’явився. У будь-якому разі «Дунай» став
для нас взірцем і відіграв неабияку роль у видавничому
житті Болгарії, хоча й не зробився її першою газетою,
яку б читали рідною мовою. Часопис виходить двічі на
тиждень. І так триває аж до початку Османо-російської
війни 1877–1878 років (Війни 93-го)2. Окрім того, у друкар-
1 Емарет – провінція, якою керує бей, принц або воєначальник.

2 Війна дістала таку назву, оскільки припадала на 1293 рік так
званого румійського календаря, офіційно запровадженого в Осман-
ській імперії з 1839 року. Початком відліку румійського календаря,
як і мусульманського місячного, слугував 622 н.е. – дата переселення
пророка Мугаммада з Мекки в Медіну, однак назви місяців і днів було
запозичено з юліанського.
103
ні вілаєту опубліковано чимало книжок для турецького

та болгарського населення.
Так само успішно Мідгат-паша управляв і Багдад-
ським вілаєтом. За його часів той охоплював, окрім су-
часного Мосулу, також Басру. А завдячуючи спецопера-
ції Мідгата-паші, до імперії, по суті, було приєднано й
Кувейт. Він не обмежився лише тим, що призначив туди
кадія. Порозумівшись із родиною Ас-Сабах, він узяв під
контроль увесь Кувейт. Також адміністратор заснував
у Багдаді компанію річкових перевезень, схожу на ту,
що її створив у Дунайському вілаєті, щоб конкурувати
з Австрією, і проклав залізницю, достоту, як і між Русе
й Варною. Тут годі навіть переоцінити прибуток, що
давали перевезення Тигром, як і їхню вагу з військового
й адміністративного погляду.
І нині всі, хто вирушає в ті краї, у результаті ініціа-
тив ХІХ століття натрапляють там на османський слід.
Турки, які мешкають у Болгарії та багато років змушені
витримувати неприйнятне для себе правління, завжди,
особливо за найважчих днів, у миті культурних і полі-
тичних криз, згадували часи Мідгата-паші. До речі, здо-
бутки нашого великого валі відобразилися навіть у їхній
мові. «Ми так робили вже колись за валі Мідгата-паші
й програли», – кажуть вони дитині, яку не послали до
школи. Або напучують хлопчака, що не бажає вчитися:
«Через таких лінтюхів, як ти, ми не ходили до школи та
не вчилися за Мідгата-паші». Отже, валі став одним із
найвидатніших управлінців, яких зростила ця імперія.
Можливо, він не досягнув таких самих успіхів у полі-
тичній сфері центру, позаяк його охопили інші віяння,
однак кожен має віддати йому належне як державцеві.
Звичайно, ХІХ століття в Османській імперії озна-
чало й розвиток сільського господарства, і заохочення
до відкриття мануфактур і заводів. Агрокультурні техно-
логії вдосконалюються через кредитування господарств.
Гаразд, а як покращити мануфактурне виробництво?
Чинбарством і лимарством у селах. Та чи цього досить?
104
Заслання Мідгата-паші
Ні. Тому візництво та фаетонні перевезення сприяють

транспортуванню сільськогосподарської продукції й ви-
магають організації відповідних мануфактур, аби корис-
туватися прокладеними дорогами завдовжки в три тисячі
кілометрів. Найперше в пригоді тут стає спорудження
підприємства з виробництва возів. Надалі ж натовпи мі-
грантів, змушених переселятися після Османо-російської
війни 1877–1878 років, що її ми називаємо катастрофою
1293, оселяючись в Анатолії, також сприяють удоскона-
ленню ремесел і сільського господарства. Утім розвиток
візницького промислу та навіть фабрик залізничного
обладнання на теренах нової батьківщини переселенців
відіграють особливу роль у цих процесах.
Отже, Мідгат-паша – найвизначніший валі не тільки
Османської імперії, а й усього ХІХ століття. Ні Англія, ні
Франція не можуть похизуватися таким справедливим
управлінцем, як він, ані у своїх домініонах, ані у колоніях.
Він увійшов у наше життя як адміністратор, що забез-
печив географічну цілісність імперії мережею шляхів.
105
Сучасні історіографи мають особливо зважати на це й

віддати йому належне.
Чи став Мідгат-паша великим творцем конституції?
Ні. Наш покійний учитель, провідний історик конститу-
ційного права Тарик Зафер Туная особисто засвідчує його
романтичне сприйняття основного закону. Мідгат-паша
лише пробігся очима по проекту, який той запропонував,
і заявив, що цей текст не придатний для конституції. Він
марив ідеалом. Передусім Мідгат-паша належав до кабі-
нету міністрів, що не зумів запобігти такому конфліктові,
як війна з Росією 1877 року, і налагодити міжнародні
відносини. Його не можна назвати ні дипломатом, ні
особою, яка добре орієнтувалася б у світовій політиці,
прирівнявши до таких постатей, як Мустафа Решід-паша
та Мегмед Емін Алі-паша – унікальних дипломатів доби
Танзімату, що виступили супроти Росії, схиливши на свій
бік Європу. Однак потрібно визнати: Мідгат-паша зберіг
честь патріота. Він не йшов на компроміси; тому-то через
нього держава й вступила у війну. По суті, цей садразам
і не мав достатньо владних повноважень. Адже він очо-
лив кабінет міністрів після військового перевороту, а не
тієї пори, коли панувала бюрократія. З такого погляду
в історичній перспективі варто розрізняти як два окре-
мих суб’єкти: очільника Державної Ради та садразама
Мідгата-пашу й видатного адміністратора імперії, що
блискуче управляв Багдадським, Дамаським і Дунай-
ським вілаєтами.
106
Османська імперія XVIII століття
М ожна сказати, що Османська імперія XVIII століт-

тя – суцільна загадка. Адже ні широкі верстви на-
шого народу, що вивчають минуле країни в школі, ні
наша інтелігенція, зрештою, навіть історики за фахом
не розуміють ХVIII століття. Отож – загадка. Причому
це нерозуміння та безвихідь щодо проблеми стосується
нас усіх. Не збагнувши світу, де змінюється історія, годі
зрозуміти й Османську імперію згаданої доби. Точнісінь-
ко у XVIII столітті, за висловом французького науковця
Даніеля Галеві, «історія пришвидшилася». Можливо, у
вічі не надто впадають тодішні зміни в людській пара-
дигмі, серед суспільних верств, однак поступ наукових
академій, політики та технологій направду привертає
увагу. Його навіть варто охарактеризувати як приго-
ломшливий.
Члену Паризької академії наук середини ХVIII століт-
тя Еммануелю Муньє належать слова, які ми всі маємо
пам’ятати. Муньє стверджує: «Європа – мінливий світ, і ця
мінливість – наслідок знань і поступу нашої свідомості;
з погляду Академії решта частин світу перебуває в стані
якоїсь інертності, нерухомості». Абсолютно зрозуміло,
що Європа ХVIII століття відтепер пишається собою та
почувається самозадоволено. Причому для такого само-
задоволення не існує підґрунтя ні в міфах, ні в релігії, ні
в легендах. Під цю пиху закладено наукову основу, хай
навіть і на словах.
«Решта світу поза Європою – інертна, і ту пасивність
варто охарактеризувати як лінощі. Ви можете назвати
її невіглаством, навіть дурістю». Вони нітрохи не сором-
ляться отак писати та думати. Натомість Європа – пра-
цьовита, кмітлива й дієва частина Земної кулі, де наука
та мистецтво – на найвищому рівні. Навіть просвітницькі
107
філософи – насамперед Вольтер, – критикуючи соці-

альний лад і політичний режим в Європі ХVIII століття,
уважають, що їхнє суспільство перебуває на найвищому
щаблі людського поступу.
Наприклад, Вольтер, хоча й не сприймаючи кон-
ституційного режиму, стає критикувати Францію, за-
являючи, що тамтешня монархія потребує змін, проте
разом із тим і вітає цю країну як останню сходинку на
шляху ХVIII століття, понад те – цивілізації й мистецтва.
У своєму творі «Доба Людовика XIV» він цілком відверто
пише про це. Для такої праці навіть винайшли термін
«філософія історії», визначивши правила й напрями сус-
пільної еволюції. Отож цивілізація щаблями Давньої
Греції, Риму та Ренесансу дісталася до Франції часів
Людовика XIV. Тепер цілий світ і всі країни зазнають її
впливу. Який усе-таки християнський погляд. Достоту
як у християнських тлумаченнях ведеться про останню
релігію, посланого нам месію та фінальне послання, яке
він декларує, так і в цьому прикладі світську позитивіст-
ську цивілізацію в описі такої ж світської особи визнано
за останній щабель поступу, взірець для кожного.
Однак цих людей іще приголомшать: Японія, яка
згодом почне різнобічно розвиватися; Туреччина, яка
ознаменує ХІХ-м століттям початок змін в ісламському
світі; поступ Росії, про чиї тренди розвитку вони знову-
таки не багато чули за ХVIII століття; загалом – світ, де,
скажімо, російська література, математика та навіть
музика достеменно почали випереджати європейські.
Ми гадаємо, що Османська імперія ХVIII століття що-
найгірше відчула на собі нагайку реальності. 1699 року,
після затяжних воєн з Австрією, тобто баталій, які три-
вали приблизно шістнадцять років од моменту поразки
1683 року під Віднем, держава зіткнулася з умовами
договору, геть відмінного від колишніх. Тепер ішлося не
про одностороннє агднаме, на яке спиралася величезна
мусульманська імперія, а про дотримання умов дого-
вору, укладеного між двома рівноправними сторонами.
108
Церемонія перед відправою щорічної процесії

з подарунками до Мекки
Постав лад, передбачений новою міжнародною угодою

за столом, де нас і не матимуть за надто рівних, поза-
як ми опинимося там унаслідок поразки й інакшого
розуміння міждержавного права. Люди побачили, що
наш військовий устрій – уже не такий бездоганний,
гармонійний і цілісний, як колись. Якщо так, то його
потрібно відродити.
І перша реформа сталася в армії. Власне, запрова-
джену в ній реформу неможливо й утілити старими
методами. Адже перед нами більше не існувало колишніх
європейських армій. Змінились їхні артилерійські підроз-
діли. З’явилися не тільки нові хірурги, що лікують вояків,
а й загалом медичний устрій. Змінився й кавалерійський
уклад. Ветеринарія, яку ми можемо вважати медициною
кінноти, пішла далеко вперед. Відтак почали змінюватися
й адміністративні та фінансові механізми, на які спира-
лись армії минулого, що досі здавалися вічними.
Ті, кого ви називаєте офіцерами, нині більше не по-
ставали як такі завдяки лише військовому вишколу та
109
самовихованню. І військо цілковито, що не є прості сол-

дати, щоденно відбувало колективну муштру, і офіцери
тепер мали здобувати фахову освіту, на що ми охоче
погодилися. Отже, йшлося про появу верстви фахових
офіцерів. А це вже завдання школи. Й османська армія
здійснила перший крок у цьому напрямі.
Султанська вища школа сухопутної інженерії. Та
друга – Султанська вища школа морської інженерії. Дві
школи. В якомусь сенсі вони прокладали шлях до за-
снування наших сучасних вищих навчальних закладів
для сухопутних і морських військ. Проте тут передусім
важила інженерія. Далі чужоземна мова, яку вона син
хронно запровадить, й інакші теми цієї мови потроху
огортатимуть наш ідейний світ.
Османські інтелектуали ХVIII століття до всього на-
прочуд цікаві. Серед них трапляються й такі, що опану-
вали італійську, французьку та навіть латинську й дав-
ньогрецьку мови. Їх зацікавлює історія світу та Європи.
А чим же була ця Європа? Уперше як нова сила спливла
Англія. Це королівство, що його материкова Європа не
надто серйозно сприймала впродовж ХVII століття, ще
в ХVI столітті за правління своєї монархині Єлизавети
завдало поразки одній із найдужчих морських європей-
ських держав – Іспанії, наголову розгромивши її флот.
Але насправді говоримо про Англію, на яку досі не над-
то зважало таке яскраве королівство, як Франція або ж
Габсбурзька монархія, що контролювала Німеччину з
Австрією. Одначе тепер Англія приковує до себе увагу
освітою. Наприклад, там навчаються інтелектуали та
релігійники з Трансильванії, протестантської частини
католицької Угорщини, тобто тих районів Ерделю, які
нині належать Румунії. Водночас шведські місіонери пра-
цювали в багатьох європейських і азійських краях. Але
у ХVIII столітті Англія геть переінакшується. На початку
1700-х престол тут посідає королева Анна. Вона вагітніла
сімнадцять разів, проте жодної дитини не мала. Коли ж
Анна помирає, трон успадковує її близький родич, кур-
110
фюрст Ганноверу Георг. Він же очолює Англію як її король

Георг І, не надто обізнаний щодо самої країни. Король
навіть не надто добре володіє англійською. Засідання з
міністрами йому швидко набридають, і він потроху за-
лишає їх на першого лорда. Згодом цей пост переросте
в посаду prime minister (прем’єр-міністра)1. І Волпол був
міцним прем’єром. Утім і Георг ІІ, син Георга І, також
мав ту саму хворобу. Можна сказати, що він не надто
любив ані саму Англію, ані її мову, ані її мешканців. Він
теж часто перебував у Німеччині, у Ганновері. Одначе за
часів правління цих двійко англійська система почала
змінюватися.
Багато хто коментує це так: «По суті, система, що
змінювалася, підібрала собі потрібних людей. Вони прий
шли та сказали: “Курфюрсте Ганноверу, Георгу, ти наш
король”. І той мав себе за короля». Отож в Англії за-
панувало незалежне судочинство з верховенством пра-
ва завдяки системі, яку ми називаємо settlement after
settlement на початку століття, – вона докорінно змінила
англійський конституційний устрій, гарантуючи суддям
безпеку та значну юридичну незалежність від короля
й уряду. Отак в Англії утверджувалася система, на яку
через століття не спромоглася навіть Велика французь-
ка революція, проливши ріки крові. Право – ось чому
найдужче надають ваги англійські аристократи та вищі
верстви населення. Та якась Східна Людина, що навіда-
ється в їхню країну через сто років, скаже, що, мовляв,
вони там самі пишуть закони, натомість у нас ті – від
Аллага! І тут немає ні манірності, ні критики. Лише про-
стий опис англійської системи, де закон означає право.
В Англії це радше питання судочинства, в яке не можуть
утручатися ні церква, ні корона.
1 Першим британським прем’єр-міністром уважають Роберта Вол-

пола (1676–1742), лорда або ж канцлера скарбниці (не варто плутати з
лорд-канцлером). За життя самого Волпола цей термін, утім, офіційно
не використовували.
111
Казарми Топхане
Там акцентують увагу швидше на практичних ме-

тодах судочинства, ніж на філософії права. Та в країні,
де так панують верховенство й запоруки права, сільське
господарство досі потерпає від неабияких проблем. Хоча
лорди й споживають овочі та злаки, які вирощують се-
ляни, але, втім, вони часто проганяють їх із земель і на-
дають перевагу тваринництву, від якого мають і м’ясо, і
вовну, що дає чималий дохід; отож англійська текстильна
промисловість чекає на своє піднесення.
Enclosure movement набирає обертів, і земельні наді-
ли повсюди огороджують. Тим часом ті із селян, які не
померли дорогою від голоду, витіснені з їхніх земель,
згромаджуються в нових індустріальних центрах, аби
виживати, долаючи злигодні. У містах розвиваються дві
галузі англійської промисловості. Перша – текстильна;
друга – обробка залізної руди, яку видобувають у шах-
тах, вирубуючи ліси. Це на Туманному Альбіоні постане
перший в Європі залізний міст. Промислове ж селище,
яке з’явиться біля нього, отримає однойменну назву –
112
Iron Bridge (Залізний Міст). Адже той-таки справді – за-

лізний.
Чисельність населення Британських островів 1700-х
визначено в межах близько шести мільйонів осіб. Та
вже в 1800-х воно сягає десяти з половиною мільйонів.
Отже, населення зросло сливе вдвоє. Однак, певна річ,
його не назвеш украй заможним, напрочуд вільним і
вельми освіченим. Утім що дужче забитий народ ост-
ровів, то освіченіші найкращі представники його куль-
турного прошарку. Безперечно, англійська аристократія
та інтелігенція цього періоду – найвиразніші постаті
Європи, які підкоряють світ своїми знаннями. От тільки
на противагу подвійному росту населення врожайність
у країні зросла всього на п’ятдесят відсотків. Гаразд, то
ці всі люди приречені голодувати?
От лихо… Морська торгівля Англії зросла вчетверо,
промислове виробництво – у п’ять разів, і це таки забез-
печує її процвітання. Продукти харчування тепер вони
мають купувати за кордоном. І який же то «закордон»?
Османська імперія. Усі тодішні фермани стосуються
контрабандної торгівлі. Кораблі, що везуть виноград із
Принцових островів1, транспортери зерна з Добруджі,
поставники шкіри з таких-то місць – їм усім велять не
доправляти товари чужоземцям. Але ради немає. Окрім
того, Австрія під боком в Англії поки що не голодна.
Там також швидко розвивається промисловість, найпа-
че текстильна й шкіряна галузі. І потреби цієї держави
забезпечують Балкани. Звісно, контрабандним шляхом.
Туди переправляють стратегічні товари, якими заборо-
нено торгувати.
Але хто зважає на заборони? Балкани стають швидко
розвиватися. У заселеній чабанами та землеробами Бол-
гарії й убогій Сербії з’являється торгова верства. Деякі з
тамтешніх міст, як, наприклад, Москополь (Воскополе),
1
Принцові острови – група островів у Мармуровому морі біля
Стамбула.
113
Філібе (болгарською Пловдив) і Габрово – багатіють із

продажу шкур і зерна й навіть обертаються на центри
текстильної промисловості. На Балканах розвиваються
міста, відкриваються школи та сиротинці. Монастирі
також забезпечуються дедалі краще. І ті забезпечені
монастирі множаться від Болгарії до Греції, до гори Атон,
що неподалік Салонік. 1762 року в одному з таких мо-
настирів на Атоні, Хілендарському, де живуть болгарські
ченці, Паїсій Хілендарський, якого вважають батьком
болгарського націоналізму, уперше написав історію свого
народу. «Гей, болгари! Прокиньтеся! Отямтеся! Зрозумійте
ваше славне минуле!» – закликав він на її сторінках.
Зрозуміло, що, на відміну від елліно-грецького на-
ціоналізму, який розвивається від часів Ренесансу, бол-
гарський зародився в чернечих і священицьких лавах.
Далі болгарські багатії й простолюд, що досі небагато
знали про національну свідомість і власну історію, при-
стануть до них упродовж століття. Як наслідок, розквітне
болгарський націоналізм.
Водночас Австрія, що після воєн з Османами спусти-
лася до Середземного й Адріатичного морів, заснувала
порти в Трієсті й Рієці, поширюючи й на них свою торгів-
лю. І то так потужно, що мешканці Великого Герцогства
Тосканського, маючи австрійські паспорти, оселяються
в Алеппо, Дамаску, Триполі та, загалом, у Триполітанії.
Отак в Османській імперії зростатиме австрійська тор-
гова мережа.
114
Рівновага між державами Європи,
які змінюються у XVIII столітті
У ХVIII столітті середземноморський світ і рівновага

між європейськими державами неабияк змінилися.
Передусім регіон, який ми називаємо Австрією та Німець-
кою імперією, після епохи турецьких перемог і баталій
1683–1699 років розширився завдяки територіям сучасної
Угорщини, Трансильванії, Словаччини й земель, що про-
лягають аж до Адріатики. Тут ми спостерігаємо розвиток
мануфактурного виробництва. Інвестори та підприємці
з Голландії, Німеччини й Англії засновують нові галу-
зі промисловості разом із мануфактурами. Окрім того,
Австрія прибирає до рук Велике Герцогство Тосканське,
що дістається їй як спадок.
А Велике Герцогство Тосканське – це не лише всім
нам відомі велич, вишуканість і витонченість, а й рів-
но ж і флорентійське мистецтво, ткацтво, підприємливі
та торгові верстви населення. Тепер тільки уявімо собі,
що їхні представники стають австрійськими підданця-
ми. Утім в економічному житті найбільші статки – це
кваліфікована праця, а їхній іще більш універсальний і
прибутковий бік – саме підприємливість.
Урешті 1727 року Австрія завдяки судноплавству,
яке запобігає корсарським нападам, тобто угодам щодо
корабельної торгівлі й перевезень, і, зокрема, створенню
мережі власних консульств проклала собі шлях до тор-
гівлі в Середземномор’ї, передусім у регіоні Триполітанії,
як ми називали нинішню Лівію, а також – Алжиру з
Тунісом. Натомість до укладення морських угод її ді-
яльність, хоча й офіційна, реалізується за підтримки
корсарських держав. Отож від 1727 року перед Австрією
прочиняються двері до середземноморської торгівлі в
згаданому регіоні.
115
Рівновага між державами Європи, які змінюються у XVIII столітті
Паралельно ця держава аналогічно налагоджує тор-

гові зв’язки в болгаро-македонському напрямку, тобто
цілим нижнім Подунав’ям, як-от у бейліку Ефляк. Тоді
в економічній сфері Болгарії раптом стрімко розвива-
ється ткацтво та прядіння, виробництво аба1, розквітає
також шкіряна промисловість. Загалом навіть болгар-
ські національні історики, нехай і ледь перебільшуючи,
іменують ХVIII століття ренесансом своєї країни. Далебі,
у болгарських містах простує вперед саме життя. Тим
часом у сільській місцевості засновують фермерські гос-
подарства. Напрочуд цікаво й те, як ці фермерства разом
із капіталом спричиняють політичну реструктуризацію
Болгарії.
Наприклад, у Видині з’явилися Пазвантоглу. Біль-
шість цих місцевих беїв належала до колишніх осман-
ських вояків, капикулу й адміністраторів. Тут зберіга-
ється колишня турецька влада. Та, власне, ідеться про
новий лад – його формують ті, хто як мютеселліми пере-
бирає на себе управління тамтешніми вілаєтами й ліва2
разом зі збройними силами, що їх формують османські
санджак-беї або ж командири – вихідці з яничарів і ле-
вендів, верстви рабів, як ми їх називали, у розпорядженні
валі або тих самих беїв санджаку. Тому ми здебільшого
характеризуємо той період у нашій історії як добу ба-
шибузуків3. Хоча це неправильно.
1 Аба – товсте біле сукно.

2 Ліва (османотур. «прапор») – друга за величиною після вілаєту
османська адміністративно-територіальна одиниця, що приходить на
зміну санджакові в ХІХ ст. Ліва перебувала у складі вілаєту.
3 Оригінальний турецький термін «башибозук» (через «о») дослівно
перекладається як «зіпсована голова», тобто позначає «зірвиголову».

Українське «башибузук» – запозичення з турецької. Башибозука-
ми/башибузуками називали вояків іррегулярних військових загонів
Османської імперії ХІХ ст. Їх вербували до війська без платні, видаючи
лише зброю та продовольство. Недисциплінованість, розбій і мародер-
ство башибузуків під час військових кампаній стали одними з їхніх
головних ознак, у такий спосіб відобразившись не лише в турецькій,
а й в інших мовах.
116
Після другої облоги Відня колишній державний лад і

оборонний устрій Османів зазнали потрясіння. Водночас
центр не зумів заповнити порожнечу, що виникла, – він
зволікав зі втручанням у внутрішні справи або поводив-
ся вкрай незграбно. Тоді низка місцевих командирів,
вихідців із верстви аянів, окупують політичну сцену як
мютеселліми, чи то англійською custody protectors. Ці
вихідці з прислужників колишніх пашів і мугафизів1,
спритники, що їх ми можемо назвати місцевими по-
літиками, певним чином перебирають саме управління
провінціями. До слова, таких родин – чимало. Скажімо,
сім’я «ат агаси» (дослівно «ага коня»), що прибула до
Сирії з Анатолії, стала там відомим родом Аттасі. Навіть
Сурсуки, християни з Мерсіну, збагачуються в регіонах,
що тільки розвиваються, коштом грошової торгівлі; на-
приклад, вони продають великі земельні наділи в Гір-
ському Лівані, отож потрапляють на сторінки історії
того краю.
Згодом ми спостерігаємо, як уже за часів правління
Магмуда ІІ паша Тепеделенлі – молодик, що цілковито
походив із Анатолії, – сформувавши в Яніні та довкола
неї збройні сили з місцевих албанців і греків із турками,
сливе оголосив себе тамтешнім володарем. Чому таке від-
бувається? Деспотизм? Ні. Паша забезпечує громадський
порядок на своїй території. А для людини основне – жити
в безпеці. По-друге, він збирає податки. Либонь, не малі,
але принаймні очевидні. Кожен знає, що він платить чи
то заплатить. По-третє, тривають необхідні громадські
роботи: прокладають дороги, зводять мости тощо. По
суті, завершують ті всі справи, якими давно знехтував
центральний уряд. Ось вам мечеть, ось – імарет2 і від-
ремонтоване медресе, досі майже руїна, тут-таки опіка
1 Мугафиз (османотур.; досл. «оборонець») – командир, призна-
чений для оборони якоїсь фортеці чи міста.

2 Імарет – благодійна установа в мусульманських містах, зазвичай
при мечеті, де отримують їжу учні медресе, що не мають коштів,

жебраки та безпритульні.
117
й над студентами – ці всі речі виконують. Окрім того,

гарантують безпеку не тільки мусульманам, а й хрис-
тиянам – для їхніх монастирів, чиї привілеї шанують, а
самі споруди за потреби ремонтують. Унаслідок цього
всього у вічі впадає безсилля центру в Румелії; набува-
ють обертів процеси, що розгортаються поза столичною
владою. Та, безсумнівно, і вони завершаться за часів
Магмуда ІІ у ХІХ столітті.
Проте для ХVIII століття це вкрай вагомі процеси.
Понад те, удається запобігти самовільному зборові по-
датків на місцях. Отож імперія вступає в епоху своєрідної
фінансової визначеності. У Франції ж іще в XVII столітті,
найпаче за часів кардинала Рішельє, відбувається фі-
нансова централізація та формується попередній бю-
джет. Нам і досі достеменно невідомо, що сталося тоді
в нашій країні. Утім варто зазначити, що ця фінансова
доба передусім висвітлюється в праці нашого майстра
Мегмеда Ґенча, відтак – товаришів Явуза Джезара та
Мурата Чізакчі.
Трансформацій зазнає колишня фінансова структура
імперії. У ХІХ столітті їй на зміну приходить своєрідна
децентралізована система. Але відірваності від столиці
покладуть край, і ще настане період централізації фінан-
сів. Тоді ж Туреччина тільки вступила в стадію, коли її
фінансова система централізується в модерному сенсі;
отак визначають податкову базу й об’єкти оподатку-
вання, яке надалі триває за умов злагодженої та чіткої
реєстрації.
З другого боку, середземноморська торгівля діста-
ється до джерел сировини в наших краях і заразом про-
кладає шляхи й для напівфабрикатів. Відтепер селітру
транспортують, попередньо своєрідним чином очищаю-
чи. Продаж деяких стратегічних матеріалів заборонено,
однак на це мало зважають. Не залишається жодного
сумніву, що Британські острови, чиє харчове виробни-
цтво майже не змінилося, хоча й населення зросло вдвічі,
прийдуть саме сюди, до нас, і звідси повезуть і фрукти,
118
Засідання під час Стамбульської (Константинопольської)

конференції 1876–1877 років
й овочі. Те саме певною мірою стосується й таких країн,

як Голландія та навіть Франція.
Звісно, за тих часів у вічі впадає тутешній люд, що
збагачується на контрабандній торгівлі. Таке становище
можна простежити заледве не в усіх еялетах імперії.
Проте водночас з’являються й постачальники напівфа-
брикатів на Захід. Скажімо, Болгарія багатіє завдяки
виробництву аба. З Валахії вивозять лісоматеріали. Із
Сербії так само транспортують вовну. Відтепер на За-
хід везуть не мохерову тканину, а саму вовну ангори, з
якої ту виробляють. У Гірському Лівані постають ману-
фактурні центри, де тчуть шовк. У Дамаску та Алеппо
ми зустрічаємо австрійських підданців, італійців. А що
роблять ці? Вони збирають наполовину готові вироби й
експортують їх. В Ізмірі з’являється верства заможних
левантинців1. Більшість із них італійського, французького
1 Левантинці – назва католицького населення Близького та

119
та голландського походження. Спочатку в середовищі

левантинців панує італійська мова, однак потім воно
переходить на французьку. У цей-таки заможний Ізмір-
ський регіон потрохи переселяються й греки зі злиденних
островів Егейського моря.
До слова, еллінське населення регіону Егейського
моря – це аж ніяк не нащадки тамтешніх поселенців доби
Олександра Македонського та Перікла, як гадає дехто.
Це бідні селяни, що мігрують безпосередньо з егейських
островів, які ми нині звемо грецькими, і, звичайно, дуже
сумлінні та працьовиті. Отож ті селяни багатіють завдяки
родючій землі, що їх і привабила. Це така внутрішня мі-
грація. Однак заразом еллінське населення приносить із
собою на материк грецький націоналізм і власні традиції.
Ізмірські греки були значно фанатичнішими еллінськими
націоналістами, ніж стамбульські...
Отож міграція всередині імперії. Але це не про-
блема для адміністрування. Нині слідом за статками
з’являються й нові центри, й описане збагачення у
ХVIII столітті плекає місцеві еліти. Повсюди притягує зір
низка сімей: Коталгалільзаде – у Єгипті; Аттасі – у Сирії;
Пазвантоглу – у Румелії. Постають і місцеві династії.
І то так, що врешті аян на ймення Алємдар1 Мустафа-
паша, зібравши під своєю орудою війська решти аянів,
рушає на Стамбул. Поки йшлося про те, як скинути з
трону падишага Мустафу IV, аби знову звести на нього
Селіма ІІІ, султан порішив цього свого двоюрідного брата
по батькові – Селіма – і вже збирається також убити
принца Магмуда. Проте того рятують гаремні жінки, і
він сходить на престол як останній спадкоємець династії
Османів Магмуд ІІ.
Середнього Сходу, у Туреччині й країнах Леванту (Сирії, Лівані, Із-

раїлі, Палестині та Йорданії). Ще на початку ХХ ст. левантинців у
Туреччині налічувалося близько п’ятнадцяти тисяч осіб, проте відтоді
їхня кількість різко скоротилася.
1 Прапороносець (османотур.).
120
Деякі з наших конституціоналістів напрочуд легко

порівнюють укладання Sened-i İttifak (Союзного пакту)1
1808 року з підписанням Magna Carta (Великої хартії
вольностей) в Англії 1215 року. Хоча вочевидь, що пакт
став своєрідним продовженням усних або й письмово
закріплених союзів, які на початку 1800-х у Румелії часто
укладали з центром, їхнім уподібненням. Та тільки тепер
його вже не терпітимуть. Османи далі не погоджують-
ся на таке провінційне самоуправство, управління на
місцях. Роками навіть подейкували, що пакт видалили
з архівів за наказом Магмуда ІІ, однак професор Алі
Акйилдиз опублікував його текст повністю у виданні
«Османська бюрократія та модернізація». Збережено цей
пакт і в «Історії» Джевдета-паші2. Проте після його під-
писання спочатку заплющили очі на загибель Алємдара
Мустафи-паші внаслідок яничарського бунту. Коли ж
цю справу було завершено, узялися й за самих янича-
рів – їхній оджак, тобто корпус, зліквідовано. Проведено
й низку блискучих операцій в Анатолії, відтак безліч
аянів, як-от Чапаноглу – в Йозґаті, Пазвантоглу – у Ру-
мелії чи то Алі-паша – у місті Тепелєна, що на півдні
Албанії, поступилися перед державою. Не скорився лише
єдиний Мегмед Алі-паша Кавалали, імовірно сам родом
знову-таки з Анатолії, хоча його трохи хибно йменують
за назвою дальшого місця поселення3. Власне, паша
очолює таку організаційно розмаїту країну, як Єгипет, і
стає її бунтівним валі.
1 1808 року уродженець сучасного українського міста Хотин, ко-
лишній валі Силістрії та командувач Дунайського флоту Алємдар

Мустафа-паша, посадивши на трон султана Магмуда ІІ, став великим
візиром й ініціював угоди між аянами Румелії та Анатолії й падиша-
гом, названі Сенед-і Іттіфак (Союзний пакт). Угоди закріплювали права
та привілеї провінційної знаті, а також її обов’язки щодо держави.
2 Агмед Джевдет-паша (1827–1895) – османський історик, правник
та чиновник. Одна з ключових постатей доби реформ Танзімату.

3 «Кавалали», прикладка до імені Алі-паші, означає, що він вихо-
дець із Кавали, міста на півночі сучасної Греції. Утім рід паші походив
із Коньї, отож слово не зовсім правдиво відображає його коріння та
походження, що й має на увазі автор.
121
Османський парламент
Та що таке цей світ ХVIII століття? Італія тут досі

сповна впоралася зі своїм історичним обов’язком. Ніде
правди діти: турецький поступ поклав край пануванню
Венеції та Генуї. Імперія, що її збудував такий завойов-
ник світу, як султан Мегмед Фатіг, протягом короткого
періоду розрослася за межі Балкан, охопила Боснію,
перетнула кордони нинішньої Румунії, Валахії з Мол-
довою; водночас після зникнення Понтійського царства
запанувала над Чорним морем, прибравши до рук Крим;
далі завдано вагомих ударів і венеційсько-генуезькому
пануванню на Середземному морі, заледве Кануні під-
корив Родос.
Падіння Кіпру в ХVІ столітті та завоювання Криту
внаслідок перемоги над Венецією в ХVII укоротили віку
отим яскравим морським республікам Італії. І вже у
ХVIII столітті від колишніх сліпучих держав, цебто Тос-
кани, Генуї та Венеції, залишилися тільки назви й іще
мистецтво з культурою. Їхнє населення, не здатне прого-
дуватися на батьківщині, розпорошується Європою. Таке
122
становище засвідчує навіть основна діяльність Джакомо

Казанови, венеціанця, що його ми всі знаємо як неаби-
якого ловеласа: він працює бібліотекарем у графському
замку в Богемії.
Й італійський композитор ХVIII століття, хaй би який
славетний був, він також заробляє собі на прожиток за
кордоном, у Відні, а не на батьківщині. Ось вам і зна-
менитий Antonio Salieri. По суті, він зовсім не такий ви-
валяний у багнюці грішник, як його зображено у фільмі
«Амадеус», де розповідається історія життя Моцарта. Са-
льєрі був один із тих майстрів, що робили Відень Віднем.
Саме мистецтвознавці визнають, що Відень став музич-
ним центром тільки завдяки цим італійським майстрам.
Наприклад, Beethoven належить до тих композиторів, які
приходять сюди лише після того, як Відень стає Віднем;
інакше кажучи, він не з тих, що його таким зробили. За
тих же часів й Іспанія – геть не колишня Іспанія, адже
відтепер має вигляд малорозвиненої та занепалої імперії.
Під цим кутом зору вона буцім паралель до Османської
імперії.
Іран же після воєн, що тривали за доби династії Са-
февідів1 між султаном Явузом Селімом і шагом Ісмаїлом,
у ХVIII столітті вже не здатен відновити свою минулу
міць. Його визначальна риса – перехід до централізова-
ної військової й бюрократичної структури. За часів шага
Надіра, засновника династії Афшаридів – знову-таки
тюркського походження2, – ця імперія ще розкинулася до
Афганістану з Індією й на ненадовго запанувала навіть
там, проте згадана структура не змінюється. Один із сим-
волів іранського владарювання – чудовий мистецький
витвір, знаний як трон шага Ісмаїла, який нині зберіга-
ється в палаці Топкапи. Хоча насправді до шага Ісмаїла
1 Сафевіди – шагська династія, що правила Іраном з 1501 по

1736 рік. Походження Сафевідів достеменно невідоме, утім за однією
з версій династія мала тюркське коріння
2 Афшариди володарювали в Ірані з 1736 до 1750 року. На відміну
від Сафевідів, їхнє тюркське, власне, туркоманське походження до-

стеменно відоме.
123
він не має жодного стосунку. Трон потрапив до Ірану

як трофей із пограбованого Індостану, а згодом його
послали як дипломатичний дарунок Османам. Загалом
Іран ХVIII століття – це його суміш з Індією. Мистецтво
країни досягає свого найвищого злету. У ній – безліч
поетів. А втім колишньої могутності вже не залишилося.
Окрім того, з усього видко, що держава не пристосована
до сучасного світу.
Натомість Османська Туреччина запрошує до себе
плеяду митців з Ірану. Османську столицю увінчують:
французька садова архітектура; італійська барокова вті-
ха; знання, почерпнуті з латинських і грецьких творів і
навіть знайомство центру з такими інтелектуалами, як
Димитрій Кантемір. Коротше кажучи, ХVIII століття – іс-
торія Османів, що централізуються, модернізуються та
починають забезпечувати гармонію Європі, де розви-
ваються технології. Що ж до занепаду імперії, про який
розповідають у наших шкільних підручниках, то, так, її
кордони стискаються, проте, з другого боку, суспільство
оновлюється. І мова йде про етап підготування для на-
ції, яка хай і не дуже стрімко, але впевнено вступає у
ХІХ століття, нації, яка в майбутньому адаптується до
світу, та її історії.
124
Правова система Османів
Б езсумнівно, одне з найважливіших питань історії роз-

витку світового права – це реформа, упроваджена в
Туреччині. Ми називаємо її правничою, і направду кож-
не суспільство на Земній кулі час від часу змінює свою
правову систему разом з її принципами. Таких змін не
уникнути. Проте вкрай небагато суспільств реформувало
свою правову систему, її інституції та законодавчі тексти
так осмислено, як це зробило турецьке.
На жаль, хибну назву одержали й самі зміни, про
які ми ведемо мову. Загалом, здається, що ми перейшли
від ісламської правничої системи до європейської, буцім
усього за кілька років сповна відкинувши вбік нашу по-
передню практику та спадок.
Понад те, тут проступають історичні зображення, що
їх можна назвати гротескними. Тобто турецьке суспіль-
ство враз, упродовж якоїсь ночі, ніби перейшло з одного
світу до цілковито іншого, собі протилежного. Але в цьо-
му немає нічого сумісного з правдою, позаяк османське
суспільство дуже динамічне. Воно живе в притаманних
йому умовах. Іще заледве ставши частиною ісламської
цивілізації, турецький народ уже володів властивими
тільки йому манерами й правничою системою.
Окрім того, коли іслам зіткнувся з близькосхідними
громадами, зародилися нові авторитетні іджтигади1, і
в давніх імперій було запозичено щонайменше надто
вагомі інститути та принципи землеволодіння, оподат-
1 Іджтигад (араб., османотур. «старанність», «наполегливість») –
термін ісламського права на позначення ухвали незалежних судових

рішень, які ґрунтуються передусім на його першоджерелах: Корані
та сунні – священних переказах про вчинки й висловлювання про-
рока Мугаммада, відтак – на застосуванні досі розв’язаних судочин-
ством питань; загалом принципи, методи й аргументи, які застосовує
богослов-правник, ухвалюючи рішення.
125
Баб-и Алі. Томас Аллом
кування й управління фінансами. По суті, мусульманські

правники були зацікавлені в тому, щоб відповісти на
виклики цих іджтигадів і адаптувати успішну практику
в разі, якщо ті суперечили постулатам ісламу. І, запевне,
що за доби, яка триває до ХІХ століття – ми називаємо
її класичною епохою Османів, – принципи ісламської
юриспруденції діють у такій царині, як сімейне право,
тобто щодо шлюбу, спадкоємства й поділу майна, одру-
ження та розлучення.
Ці принципи анітрохи не втрачають свого забарв-
лення. Як і та практика, що суперечить іджтигадам, які
вряди-годи вводять великі ісламські правники. Атож.
Наприклад, гроші, що їх беруть перед одруженням, як-
от başlık1 або namzet akçesi2, не пов’язані з принципами
1 Başlık (османотур., тур. «башлик») – основне значення – голов

ний убір, для жінок – хустина.
2 Namzet (османотур., тур. «кандидат»; akçe – «акче») – срібна
монета, основна грошова одиниця для фінансових підрахунків і тор-

говельних операцій в Османській імперії; отже, namzet akçesi «намзет
акчесі» – дослівно «акче (гроші) за кандидата».
126
ісламського права щодо магру1. Проте їхня виплата –

давня та міцна традиція, отож її ніхто не ліквідовував;
щодо неї пішли шляхом компромісів. Так само можна
простежити пом’якшення стосовно ісламських припи-
сів у сфері судових покарань. Зрештою, в османському
кримінальному праві не часто наткнешся на покарання
з політичних мотивів або стратою. Натомість удаються
до таких присудів, як компенсація, виплата грошей зло-
чинцем за вбивство або нанесення ран жертві. Тут ми,
направду, простежуємо універсальну практику, пошук
компромісу.
Отож згадані питання розв’язують остільки, оскільки
вони не суперечать основним принципам віри та мусуль-
манського суспільства. А втім, очевидно, що в такому
суспільстві й верстви немусульман здатні зберігати свої
правові інститути та підтримувати власний уклад життя.
В історії греків триває період, званий «Туркократією»,
разом зі всіма правилами та принципами ще візантій-
ського законодавства, які передусім імплементують у
питаннях, пов’язаних із сімейним життям. Аналогічно
юдейська спільнота вибудовує життя за такою правни-
чою системою, як халака, Мішною2, Торою з Талмудом
і всіма приписами, що на них ґрунтуються.
Нам більш-менш відома навчальна програма й
структура медресе класичної османської епохи, де пле-
кають судочинців, тобто верству, що її ми називаємо
silk-i kazâ – «шлях правосуддя». І саме османський судо
устрій іще починаючи з класичної епохи розвивається
серед решти мусульманського світу як найдосконаліший
1 Магр (араб.) – термін ісламського права, гроші або майно, які
чоловік дає чи зобов’язується дати нареченій, коли одружується. В

ісламі – одна з головних умов шлюбу. Натомість başlık або namzet
akçesi належать до народних традицій і виплачуються не нареченій, а
її родині як плата за майбутню дружину, отже, суперечать шаріату.
2 Мішна – перший писемний текст, що містить основні приписи
юдаїзму, зібрання Усного Закону, доповнення до Писемної Тори, яке

також з’явилося внаслідок синайського одкровення Мойсея. Мішну
укладено на межі ІІ–ІІІ ст. н.е.
127
і найґрунтовніший. Однак, безсумнівно, що silk-i kazâ та

її інститути XIV–XVIII століть зазнали важливих транс-
формацій у ХІХ столітті. Відомо й те, що в ХХ столітті ці
трансформації радикальним чином назвали правовою
реформою1.
Та повернімося до ХІХ століття. Османська імперія
перебуває посеред епохи, коли триває індустріалізація,
і світова торгівля, що дедалі поширюється, згуртовує не
лише країни, а й цілі континенти. Та це й досі Серед-
земноморська імперія. Її відносини з зовнішнім світом
не обмежуються тільки війнами та дипломатією. Вона
також торгує і навіть обертається на державу, де посе-
ляється та працює низка чужоземних торгівців, – ми це
назвемо своєрідними закордонними інвестиціями.
Та передусім у ХІХ столітті на наших землях пере-
ходять до нового військового ладу. Створюють внутрішні
війська. А щоб прогодувати їх, запроваджують і нову
фінансову систему на основі централізованого розподі-
лу державних коштів. Інакше кажучи, держава потребує
модерної фінансової системи, де її бюджетом розпоря-
джаються з одного центру. І це тягне за собою й нову
адміністративну організацію разом із чиновницькою
верствою, а також систему її покарань, дисципліни та
привілеїв.
У такій ситуації в галузі, яку ми називаємо адміні-
стративним правом, нам потрібно почасти переймати
європейське законодавство. Та, звичайно, це не означає,
що його треба сліпо наслідувати. Наприклад, зміни в су-
довому проваджені здійснюють за французьким зразком,
позаяк яскрава держава материкової Європи – Франція –
найближча серед її країн до нашої з погляду минулого
системного устрою Османської імперії. Отже, це не є сліпа
імітація Франції. Виправімо ще одну помилку. Твердити,
що Османська імперія наслідувала Францію – поверхневе
узагальнення. Навіть коли в Стамбулі ухвалюють Статут
1 Мовиться про правову реформу в Туреччині, запроваджену після

розпаду Османської імперії Кемалем Ататюрком.
128
пожежної охорони, то перекладають закони різних єв-

ропейських країн із цієї тематики, пропонують проект
документа на розгляд комісіям, обговорюють його та
шукають компромісний варіант тексту.
Та найважливіше наше досягнення – Конституція
1876 року; тобто навіть цей Основний Закон 1293 року за
румійським календарем ми не запозичували ні в Бель-
гії, ні у Франції, як дехто торочить. Якщо розглянути її
основні положення, стає зрозуміло: спершу було про-
аналізовано чимало європейських і загалом євразійських
текстів, відтак за наполяганням Османів, а точніше ві-
зира доби Гамідіє1 складено компромісний варіант для
них усіх.
Скажімо, розглянуто становище чиновницької вер-
стви і на основі Закону врегульовано її службове життя.
Щодо чиновників також запроваджено та поширено
європейське кримінальне законодавство. У зв’язку з
європейською комерцією здійснюється рецепція Фран-
цузького торгового кодексу; у 1860-х ухвалено Кодекс
морської торгівлі, що його ми звемо Ticaret-i Bahriye2, і
ще в 1850-х – Кодекс комерційного судочинства. Влас-
не, самі торгові суди змішані, туди можуть призначити
будь-кого. Тому їхні члени мають різне віросповідання,
що й визначає діяльність цих установ. Щонайважливіше:
за часів султана Абдюльгаміда ІІ остаточно переходять
до цього інституту, який раніше діє лише частково, а
саме – змішані суди…3
1 Гамідіє – термін, похідний від імені османського султана Аб-
дюльгаміда ІІ. Так називали чимало проектів, запроваджених за часу

його правління, що тривало з 1876 по 1909 рік.
2 Ticaret-i Bahriye (османотур.) – морська торгівля.
3 Сутність змішаного суду, який передусім виникає в торговій галу-
зі, полягала в тому, що половину його членів представляли османські

підданці, решту – представники іноземних, християнських держав.
Утім іще за доби Танзімату, яка передує правлінню Абдюльгаміда ІІ,
в Османській імперії шириться й практика цивільних змішаних судів,
до членів яких належать лише її різні за віросповіданням підданці.
Цивільні за задумом, такі суди, утім, спирались і на норми шаріату,
а очолювали їх кадії.
129
Система запроваджується щодо важких покарань,

торгових судів, і в ній поступово з’являються інститути
прокурора, адвоката та нотаріуса. А це вже суперечить
принципам ісламського права, згідно з яким існують
єдиний суддя та єдиний суд, якому належать геть усі
різноманітні реєстри та прерогатива адміністрації майна.
За нової системи нотаріат з опікунством стають допо-
міжними для судочинства, достоту, як і в Європі. Заразом
адвокатура з прокуратурою конче необхідні для утвер-
дження справедливості між двома сторонами судового
процесу, вони невіддільні одне від одного, хоча й діють
як незалежні інститути. Безперечно, таке становище су-
перечить моністичному принципові судочинства в іс-
ламському праві.
Утім Конституція 1876 року сама собою декларує
відмову від важливого османського принципу: її рядки
скасовують поділ суспільства на міллєт мусульман та іно-
вірців. Це вкрай значущий поступ. Власне, ще між 1861-м
і 1865 роком видано зводи правил для румського міллєту,
затим – вірменського, для його григоріанської1 частини,
відтак нарешті – і для юдеїв. Організації національних
зборів, членами яких стануть не лише релігійні лідери,
а й світські очільники громад, забезпечать своєрідну
секуляризацію справ іновірних спільнот. Хоча, по суті,
ніхто й не ставить це за мету.
Разом із тим, якщо ми прагнемо вирішити деякі
справи, облаштувати життя, нам потрібно засновувати
установи цих спільнот, які допомагатимуть державі, саме
1 Християнське віросповідання більшості вірменського народу
іноді хибно називають григоріанським за іменем його першого духо-

вного очільника – католикоса – Григорія Партева (бл. 252–326). Згадане
віросповідання, яке часто тлумачать як монофізитство, тобто віра
лише в Божественну природу Ісуса Христа, репрезентує Вірменська
апостольська церква. Утім Партев належить до лику й католицьких,
і православних святих, натомість Вірменська апостольська церква,
засновником якої його вважають, відокремилася від решти христи-
янських церков у VI ст., не визнавши їхнього четвертого Вселенського
собору, отже, не перебуває в єдності ні з католицизмом, ані з Вселен-
ським православ’ям.
130
в змішаній формі. Не забувайте: Tabiiyet-i Osmaniye1, що

його ми назвемо законом про громадянство, безпосеред-
ньо його ж і визначає як османське. Згідно з ним, особі,
що належить до османських громадян, якщо вона жіно-
чої статі, заборонено виходити заміж за неосманця. На-
прочуд цікавий елемент. Відомо, що такі небажані шлюби
до останнього часу створювали чимало проблем.
Тобто тут одруження якоїсь стамбульської грекині
на Принцових островах чи Пелопоннесі з елліном, що
є громадянином Грецької держави, створює проблему з
юридичного погляду. Проте скажімо, що завдяки деяким
із наших інститутів ми починаємо широко практикувати
цивільне право.
Наш великий садразам Мегмед Емін Алі-паша, найпа-
че під час повстань на Криті, обстоював ідею, що Осман-
ська імперія забезпечить собі мир із різними регіонами,
перейнявши у Франції її цивільний кодекс, тобто le Code
Civil. Не забуваймо: рівень осіб, які втілюють османську
модернізацію, керують її рухами й течіями, нітрохи не
нижчий, ніж у їхніх російських або японських колег;
отож вони уникають хибних методів. Проте в Османській
імперії тривають етнічні конфлікти, і вони знижують
темпи її поступу, роз’їдають, розхитують усі рухи, хай
би якими потрібними ті були. Тому-то Алі свідомо шу-
кає розв’язання проблеми в ухвалі спільного цивільного
кодексу. Інша ж група – Агмеда Джевдета-паші – напо-
лягає на тому, що такий стандарт надто передчасний і
тільки ще сильніше збурить суспільство.
Та врешті досягнуто компромісу: укладено «Меджел
2
лє» . Шестилітня праця; тодішній шедевр із законотвор-
1 Tabiiyet-i Osmaniye (османотур.; букв. «османська національ-

ність / громадянство») – термін, похідний від осман. tabi’ – «підданий»;
«той, який скоряється», отже, містить конотацію «підданства».
2 Mecelle (османотур. «велика книга») – меджеллє, скорочена на-
зва османського кодексу з шістнадцяти томів, що охоплював норми

мусульманського права та водночас позначеного впливом тодішніх
європейських цивільних кодифікацій. Застосовувалася й у світських, і
в шаріатських судах імперії, таким чином змушуючи євреїв і християн
131
чого погляду та ісламська правова діяльність, що вперше

якісно оформила цивільну проблематику… Проте над-
звичайно цікаво, що тут немає місця сімейному праву.
Навіть Джевдету-паші не поталанило обігнути тієї від-
мінності, і він уникнув її в «Меджеллє». Далебі, цілком
очевидно, як конфліктна проблематика привела нас до
ухвали цивільного кодексу вже 1926 року.
Інакшої ради й не було. Певна річ, серед багатьох
ісламських і навіть деяких християнських спільнот, що
варяться у власному соку, Османська імперія – єдина
держава, яка свідомо змінює правову систему та її прин-
ципи, намагаючись привести її до якогось універсального
стандарту, єдиного міжнаціонального ладу.
Тому, безперечно, історія турецького права демон-
струє надто несподіваний поступ завдяки реформам ХІХ
і ХХ століть. Ви лиш киньте оком на інновації. Створено
парламент, проголошено конституцію. І в цьому парла-
менті присутні немусульмани у співвідношенні один до
трьох. Такого відсотка не існує в жодній імперії чи то в
європейських державах. Аніхто вам не скаже, щоб в Ав-
стрії чи Росії мусульмани або євреї мали третину місць
у парламенті. Але в нас таке є, оскільки саме атмосфе-
ра сприяє цьому. Звісно, Національні збори (меджліс),
або ж Збори депутатів (Meclis-i Mebusan), – орган кон-
сультативний. Однак вочевидь, що ті, хто називає Збори
ісламською установою, позаяк вона дорадча, власне,
неправильно тлумачать їхню сутність. Адже консульту-
вання існує серед мусульман, проте в цьому разі імпе-
рія розглянула дорадчу систему відповідно до власного
устрою й традицій, відтак, оцінивши християн як третину
свого населення, відвела їм таку саму частину місць у
новоствореному парламенті.
також підпорядковуватися юрисдикції ісламського права. Утім звід

не охоплював сімейне право як таке, що цілковито належить релігії.
Повна назва кодексу: Mecelle-i Ah�kаm-ı Adlіye (османотур.) – «Книга
судових постанов».
132
Тепер же мова про те, як осмислити надзвичайне

перетворення та грандіозну реальність, факти. Урешті,
османські правові трансформації здійснили величезний
ривок, що в проміжку між 1830-м і 1870-ми роками, тобто
менш ніж за півстоліття, змінить, ізсуне з насидженого
місця не лише законодавчу систему, а й буття цілого
суспільства.
І тут також очевидна роль освіти. Султан Магмуд ІІ
Хан заснував юридичну школу, що відповість на виклики
нової правової структури. Її мета – плекати бюрократів,
які стануть опорою нової фінансової системи та цен-
тралізованої адміністративної структури. Медресе під
назвою Muallimhane-i Nüvvab1, або ж «кадіїв», як його
згадували, вища школа правової освіти, започаткована
1854 року, за часів шейх-уль-іслама2 Мегмеда Аріфа-
ефенді, виховувала добірних імперських юристів. Вона
безпосередньо підпорядковувалася шейх-уль-ісламові.
Студентів забезпечували стипендією та житлом, тобто
достоту, як і в школах державної служби та медици-
ни з ветеринарією. Тому студентів відбирають шляхом
іспитів з-поміж кмітливих учнів. А щоб підтримувати
дисципліну в медресе, їм ставлять умову – завершити
навчання, а також екзаменують. Навчальний план скла-
датиме керівництво вишу, згідно зі власною програмою,
і в зазначений у розкладі час викладачі уже підготов-
лені… Окрім того, вони скаржитимуться керівництву на
студентів, коли ті нехтуватимуть правилами поведінки.
І не запитуйте: «Невже такі статті прописують в уставі?»
Факіги3 змінили тематику дисциплін, однак передусім
зліквідовано навчальну методологію колишніх медресе,
заразом і такі явища, як відсутність викладача або неке-
1 Muallimhane-i Nüvvab (османотур.) – школа нувваб. Нувваб
(османотур., мн.) – заступники, головні помічники кадіїв.

2 Шейх-уль-іслам – очільник ієрархії улемів, богословів-правників,
в Османській імперії; вища посадова особа з питань ісламу та ша-

ріату.
3 Факіг – знавець фікгу – ісламського комплексу соціальних норм,
а також обов’язків мусульман перед Аллагом.

133
роване студентство, що з найдрібнішого приводу зчиняє

галас і прагне поставити йому мат. Тепер кожному у виші
відомо: важливий не тільки зміст, а й форма.
Отож саме медресе підготувало власну модернізацію.
Третину навчальної програми в описаному виші станов-
лять такі суто османські теми, як Закон про землю та
«Книга судових постанов» – Меджеллє, а що головне – ті,
які сягають корінням римського правового поля, як-от
закони про суходільну та морську торгівлю, вирок і ек-
зекуція, процесуальний і кримінально-процесуальний
кодекси, міжнародне, адміністративне й економічне пра-
во. Зрозуміло, чому в цьому-таки медресе виховують і
правників майбутнього, що його далі контролювати-
ме республіканський режим. Основна причина успіху
вишу – набір небагатьох найобдарованіших студентів
і можливість їх спокійно навчати. Тривалий час такої
правничої школи з численними перспективами та не-
численними випускниками в нас більше не існувало.
Проте недавно вона з’явилася в університеті Бількент,
який у Анкарі, і Галатасарайському, що в Стамбулі, та
йде второваним шляхом.
Однак заледве засновано Muallimhane-i Nuvvab, вер-
ства улемів усвідомлює, що може втратити всі свої по-
точні права, і вдається до серйозної ініціативи. До сло-
ва, у системі класичних медресе викладачів відвідують
особисто, ті не заходять у клас, і всі навчальні години
зорганізовано їм на втіху. Скажімо, є якийсь викладач, він
перший рік читатиме якусь дисципліну, другого – пере-
йде до нової, яка розвиватиме теми попередньої, відтак
і третього – логічним чином викладатиме за тим самим
принципом. Цього також не було. Тому освіта в медресе
формується за принципом: чогось навчить викладач,
щось опануєте самі. По суті, якийсь curriculum (навчаль-
на програма) нікого не турбує. Утім стамбульські улеми,
верства, що ми її звали ulema-i rüsum1, усвідомили, що
1 Ulema-i rüsum (османотур.; букв. «офіційні улеми») – богослови-

правники, колишні випускники медресе. У суфійському середовищі
134
так далі тривати не може, потрібна інша система, і негай-

но запровадили в новому медресе програму на кшталт
тих, які існують у європейських юридичних вишах.
Причому програма розписана не просто за роками,
а й навіть за годинами на щодень. І дивовижно: якщо
проглянути цей погодинний розпорядок у виданні «Саль-
наме Ільміє» (İlmiye Sahnamesi)1, стає зрозуміло, що він
послужив своєрідним джерелом погодинного розкладу
навіть для наших сучасних юридичного і політологічного
факультетів. Тобто зранку до полудня тривають лекції
із загальних дисциплін, далі – семінари, практичні за-
няття тощо.
Що ще цікавіше: окрім суворих правил, які перед-
бачають відвідини занять викладачами та студентами,
від європейських юридичних факультетів також запо-
зичують чимало дисциплін. Викладають навіть римське
право. Ось чому «офіційним улемам» вдається ефективно
пристосувати свою нову школу до тодішніх реформ у
царині права.
Отож наші правники ХІХ століття та доби проголо-
шення Республіки – випускники цього медресе Nüvvab,
тобто школи кадіїв. Частина з них, напрочуд легко здо-
бувши освіту на юридичних факультетах Європи, фор-
мують нову верству правників.
Проте не забуваймо, що цієї освітньої моделі недо-
статньо, щоб після 1926 року здолати найдужчу кризу
серйозної правової реформи. Проголошено Республіку,
відбулася правова революція. Одначе ухвала Цивільного
та в народі в цю назву також часто вкладали уявлення про улемів

як таких, що опанували знання «офіційних» наук, проте далекі від
істинного, справжнього знання про Бога, людину й світ.
1 Сальнаме (османотур. від перс. sal – «рік» і name – «твір», «лист»,
«книжка») – довідково-статистичні щорічники, що їх в Османській

імперії друкували від сер. ХІХ ст. державні та приватні установи.
«Сальнаме Ільміє» (османотур. İlmiye Salnamesi) – один із таких що-
річників, виданий відомством шейх-уль-іслама 1916 року, відображав
діяльність османської верстви викладачів-богословів, знавців шаріату
та фікгу, званої «ільміє».
135
кодексу 1926 року вимагає освічених кадрів. А одних

тільки випускників медресе кадіїв країні замало.
За рік до ухвали згаданого Цивільного кодексу засно-
вано також юридичну школу (виш) в Анкарі. Вона має
давати освіту відповідно до нової правової системи. Та,
звісно: одна річ – намір, інша – реальність; школа тієї
освіти не давала. Проте дикунство, що починає терори-
зувати Європу з 1933 року, виганяє звідти групу юдеїв,
правознавців, прихильників лівих поглядів. І от ці люди,
які досі сумнівалися, що здійснять «Східним експре-
сом» (Orient Express) навіть туристичний вояж, спочатку
прибувають до правничого факультету Стамбульського
університету, далі – до Анкарської школи права. Гірш,
Шварц, Кошакер та інші. Отак починає з’являтися рушій-
на сила правової революції. Але ж студенти не володіють
іноземними мовами, по суті, і латиною. Наші колишні
правники опанували арабську. Натомість серед нових
юристів є такі, що гадають, ніби слово «akmeşe» – ко-
лишнє турецьке запозичення з арабської, множина для
«kumaş» (тканина) – це один із видів дерев. У будь-якому
разі правничі факультети стали цілими «депо» студен-
тів. На порядку денному більше не стояло питання про
юридичний виш, де здобували б освіту лише нечисленні
найкмітливіші студенти, відібрані з тих, які навчалися на
факультетах суспільних наук в Америці та Англії. Отож
за тих років, коли ми вчимося на державних службовців,
то ходимо на сусідній юридичний факультет і слухає-
мо Кудрета Аїтера, Неджіпа Більге, Мукбіля Озьйорюка,
Гіджрі Фішека, Джошкуна Учока та Мюнджі Капані – на-
правду, з їхніх вуст ллється мед. Водночас Жалє та Ільган
Акіпеки – це ціла словесна криниця. Слухати їхні лекції,
далебі, було привілеєм, просто люкс. Таким чином пле-
яда нових викладачів завдяки турецьким університетам
стала нашим шансом; правники світового рівня, змушені
втікати з гітлерівської Німеччини 1933 року… Треба ви-
знати, що світ поставився не надто прихильно до них,
і тільки нова Туреччина розпростерла їм свої обійми,
136
і вони послужили їй усім серцем. Юридичний факультет

Стамбула й Правова школа в Анкарі – одні з підвалин
Анкарського університету, який заснують 1940 року.
Щоправда, наша правова освіта навіть нині перебу-
ває на стадії розвитку. Нам потрібен новий виток. І ми
це робимо, так. Ось вам іще один факт: ми – одне з не-
численних суспільств, яке змінило правову систему; ми
напрочуд відкрито проявили цю нашу свідомість в історії.
Так триває й далі. Утім юриспруденція – це й не медици-
на, і не інженерія. Ми-бо мусимо зберегти нашу традицію
та колишні знання. Імовірно, слабкий наш бік – історія
права, знання з його минулого та їхнє осмислення. Цю
прогалину нам потрібно компенсувати.
137
Ґазі Осман-паша
й оборона Плевена
Ґ азі Осман-паша ввійшов у світову воєнну хроніку

завдяки чудовій обороні Плевена. Чимало років про-
служивши на посту сераскера (очільника генерального
штабу) та старшого ад’ютанта падишага, він помер на-
самкінець ХІХ століття. Його синів одружено з доньками
Абдюльгаміда ІІ Хана. Діти, народжені від цих шлюбів,
частково мешкали за кордоном.
За мого ж дитинства анікому не спадало на гадку
наректи котрийсь із наших славетних бульварів або про-
спектів іменем Ґазі Османа-паші. Щоправда, про нього
в деяких школах учнів навчали тюркю1, які збереглися
в народній пам’яті завдяки румелійській турецькості.
А 28 квітня 1960 року стамбульські та анкарські сту-
денти на мелодію цієї пісні виспівували такі слова: «Де
таке видано, де таке знати? // Хіба може брат у брата
стріляти?»2
Отож постать Ґазі Османа-паші несподівано набула
актуальності після руху 27 травня3; отак в Анкарі квартал
1 Тюркю — жанр турецької пісенної творчості; народна пісня,
кожен куплет якої має щонайменше два рядки та чергується з при-

співом. Тюркю також варіюються стилістично, залежно від регіонів,
де виконуються.
2 28–30 квітня 1960 року в Туреччині сталися протести та сутички
з поліцією опозиційно налаштованих студентів у Стамбулі та Анкарі.

Молодь висловлювала своє незадоволення чинною владою, що зосе-
реджувалася в руках Демократичної партії, – її політика в багатьох
аспектах суперечила стратегічним ідейним перетворенням країни,
які започаткував Кемаль Ататюрк.
3 27 травня 1960 року в Туреччині відбувався військовий переворот.
Унаслідок нього ліквідовано Демократичну партію, що перебувала

при владі в країні; її найвідомішого лідера, прем’єр-міністра Аднана
Мендереса, з кількома його соратниками – страчено.
139
Ґазі Осман-паша й оборона Плевена
«Домів 14 Травня», де селилися члени парламенту1, а та-

кож стамбульський район Ташлитарла (тур. «камениста
місцевість», «поле»), що найдужче в місті підтримував
Демократичну партію, перейменовано на Ґазіосманпа-
ша. Тож завдяки згаданому зиґзаґові історії оживає ім’я
найвидатнішого полководця війни 1877 року. Нині ж
російські та турецькі науковці разом аналізують війну
1877–1878 років, полемізують щодо неї; це очевидний
поступ.
Сам Ґазі Осман-паша в дуже молодому віці здобув
пост маршала (мюшіра). От скільки є в Італії музикантів
зі співаками, а у Франції – письменників, стільки в нас –
маршалів. Причому світового рівня, таких, що ввійшли в
історію. По суті, усі перші дев’ять падишагів, які засну-
вали нашу імперію, – великі маршали, що вписали свої
імена у воєнну історію та пов’язану з нею літературу.
Фатіг став маршалом, який у віці двадцяти двох років
увінчав перемогою величезну облогу. Султан Сулейман
Кануні – володар, що, маючи всього тридцять один рік,
знову-таки ще геть молодим, ціною зовсім нечисленних
утрат здобув звитягу в битві під Могачем – і це зміни-
ло плин усієї європейської історії. Щодо султана Явуза
(Грізного) Селіма-хана, то він пізно зійшов на трон, але
ще до цього здобув кілька перемог локального характе-
ру, а впродовж свого восьмилітнього правління успішно
реалізував украй вагомі воєнні кампанії. Одна з перемог
Селіма Явуза – у битві при Райданіє, що в передмісті
Каїра, і, як ми всі знаємо, він переправив свою величезну
армію через Синайську пустелю, не втративши жодного
вояка. Натомість точнісінько за чотириста років після
нього, під час Першої світової війни, Джемаль-паша по-
губить чимало синів вітчизни в тій-таки пустелі, також
переводячи через неї військо. Більшість солдатів тоді
1 Квартал дістав таку назву, позаяк саме 14 травня 1950 року в
Туреччині відбулися вибори, на яких уперше перемогла опозиційна

на той час Демократична партія. Її перемога та перебування при
владі впродовж десяти років започатковує зміну досі однопартійного
устрою країни.
140
Урочиста зустріч Ґазі Османа-паші

під час його повернення до Стамбула
осліпла, не маючи протипилових окулярів; армія потер-

пала від спраги. Урешті було віддано непотрібний наказ
атакувати англійські шанці. І це все від того, що коман-
диром призначено початківця, який не надто цікавився
воєнним мистецтвом, та аж ніяк не тому, що турецька
армія втратила свої навички. Зрештою, під час тієї війни
також зросло чимало великих молодих командирів. Один
із них – Фуад-ефенді, що належав до султанської ди-
настії. Після звитяжної перемоги, яку здобув цей принц,
його світлину помістили на обкладинку Harp Mecmuası
(«Воєнного часопису»), однак потім прибрали через рев-
нощі Енвера-паші. Ви знаєте: такої ж несправедливості
зазнав і підполковник Мустафа Кемаль-бей (Ататюрк)
під час битви при Чанаккалє (Дарданелльська операція).
Мустафа Кемаль тоді став полковником, і його світлину
так само зняли з видання Harp Mecmuası.
Операції з оборони Палестини та Медини, Кавказь-
кий і Галицький фронти – їх усі вславили імена офіцерів,
що демонстрували незчисленні успіхи.
141
Отож Ґазі Осман-паша – один із полководців на-

ції – завойовниці світу. Попри те що ми програли в
битві під Плевеном, змушені відступати аж до столиці,
він якнайкраще впорався зі своїм обов’язком. Тут варто
наголосити: турецьке військо не вміє відступати, тобто
впорядкований відхід для нас завжди завершується по-
разкою. Така наша традиція з давніх-давен. Уперше ми
навчилися відступати під час Війни за незалежність
1919–1923 років. Натомість відступ в історії дуже успішно
практикувала римська армія. Європейські ж війська та-
кож тривалий час не могли опанувати цього мистецтва
та навчилися його лише після ХVIII століття. От вам
найяскравіший приклад – похід Наполеона на Москву.
Аналогічно й під час Другої світової війни не вміла від-
ступати німецька армія.
Утім історію Плевенської битви, яку залишив по собі
Ґазі Осман-паша, було викладено турецькою у вигляді
пісні «Не потечу, каже річка Дунай». Її створили два
тодішніх воєнних кореспонденти Арчибальд Форбс і
Мекгаан. У ній ідеться про те, як героїчно оборонявся
весь тамтешній люд із офіцерами. Далебі, важкі сутички
тривали на кожній вулиці. Не можна забувати, що росій-
ська армія тоді в порівнянні з нашою була незрівнянно
більшою, та ніхто не припускав, що вона здатна отак
ринути вперед, справді воювати й не поступатися нашим
воякам, які терпіли неабиякі труднощі. Скільки полягло
командирів із нашого боку – стільки й з російського.
Тоді ж бо Османо-російська війна ведеться двома
фронтами: дунайським і лінією міст Карс–Ерзурум на
Сході. На кожному з цих фронтів загинуло по п’ять-шість
російських генералів. Далебі, у російській армії процвітає
злодійство зі спекуляцією. Догляд за солдатами жахли-
вий. Урешті, хоча вона й перемагає, утім, увійшовши до
Єшількою – нинішнього передмістя Стамбула, тодішнього
портового містечка Айос-Стефанос, – неабияк потерпає
від недуг, тифу й холери. Тут значну роль відіграло погане
харчування, брак продовольства та кепська підготовка
142
Табір зейбеків1 у Стамбулі під час

Османо-російської війни 1877–1878 років
до таборування. Натомість піхота1 нашої армії розкішно

озброєна, послуговується маузерами останньої моделі.
Те саме скажемо й про флот: такого немає в російських
сил. Щоправда, наша артилерія з погляду військового
устаткування слабша за їхню. А втім наші артилеристи
зарекомендували себе як вправні та кваліфіковані офі-
цери. Це тому, що завдяки реформам в османській армії
так само швидко, як і в європейських, засновано Erkân-ı
Harb, тобто вищу офіцерську школу, яка виплекала на-
дійну верству військових командирів. Наскільки ті були
успішними, можна простежити на прикладі Кримської
війни, однак найпаче – Османо-російської 1877–1878 ро-
ків. Разом із тим серед російських полководців були
блискучі військові інженери, як-от німець за походжен-
1 Зейбеки – народні ополченці-партизани, що зі зброєю в руках

обстоювали інтереси простих мешканців у Західній Анатолії, в основ
ному діяли на узбережжі Егейського моря від кінця XVII до початку
XX століття.
143
ням генерал Тотлебен. (Tod німецькою означає «смерть»,

Leben – «життя», тобто його прізвище можна перекласти
як «смерть-життя».) Цей генерал своїми фортифікацій-
ними спорудами й воєнними технологічними дивами
завдав неабиякої шкоди нашим оборонним лавам. До-
бряче скористалися росіяни його винаходами й тоді,
коли Осман-паша пішов на прорив їхніх рядів.
Другий момент, на який потрібно звернути увагу:
дехто стверджує, мовляв: «Єврейські шпигуни повідо-
мляли царя про такі й такі події». Але ніякої створеної
царем шпигунської групи, яка складалася б з юдеїв, не
існувало. Не було такого. Є тільки те, що якийсь східно-
європейський юдей, який мешкав у Плевені, з власної
ницості та жадоби до грошей доніс супротивникові про
османський намір прориву.
Загалом у світі існують армії двох типів: перша та,
в якій міцно панує військова дисципліна, традиції та
честь. Така воює по-джентльменському, по-лицарському
й хоробро, навіть після того, як ворог капітулював, до-
кладає всіх зусиль, аби уникнути розправ, грабунку й
зґвалтувань. На жаль, німецьке військо, що належить
до описаного виду, не зуміло зберегти згаданої честі
під час Другої світової війни; воно заплямувало себе
вбивствами та геноцидом. В історії нашої армії такого
страхіття не було. Закарбуймо собі, будь ласка, у пам’яті
цей постулат і щодо вірменського питання. Натомість
армії другого типу – жорстокі та грабіжницькі, позаяк
за їхніми плечима не стоїть військової бюрократичної
традиції держави та нації. На жаль, такими виявилися
балканські армії. Немає ліку тим убивствам, які скоїли
болгарські й найпаче грецькі війська під час Балканських
воєн 1912–1913 років. Увійшовши до Салонік, грецька ар-
мія спершу напала навіть не на мусульманські квартали,
а на густозаселені юдейські й там удалася до звірств.
Тому що вона ставила за мету здійснити етнічну чистку
й еллінізувати, тобто грекизувати, це місто. Так само
болгарські війська під час війни 93-го та 1912–1913 ро-
144
ків, на жаль, не відзначилися воїнською честю. Вони не

зіграли ролі шляхетно-гордої окупаційної сили, коли
вступили до Едірне.
Власне, війна 1293, тобто 1877–1878 років, – з’ява
радше того, як починають гинути наші прабатьківські
землі в Румелії, а не розпаду імперії. Далі пережито фі-
аско Балканської війни, причиною якого стала недалеко-
глядна політика молодотурків. Під час тодішніх баталій
пробито діри, які сучасна Туреччина ще багато літ не
зможе залатати. Ми втратили частину найдавніших і
найродючіших земель нашої батьківщини. Деякі з руме-
лійських вілаєтів, які ми випустили з рук, були часткою
османської вітчизни ще довше, ніж східно-анатолійські;
окрім того, їх заселяли турки. Це катастрофа, про яку
годі забути. Сумно, що її значимість різнобічно не ви-
світлюють турецьким дітям. Ніхто ж не вимагає від іс-
ториків писати неправду та щось вигадувати, удаючись
до нісенітного героїзму. Достатньо казати правду, по-
мірковано розповідати її. Неможливо існувати нації, що
реально не відтворює минуле. Тільки уявіть собі народ,
що, ніби божевільний, намагається стерти з пам’яті свою
недавню історію. Хворому стирають із пам’яті якісь по-
дії електрошоком, аби він вернувся до тями. Але таку
«терапію» неможливо застосувати до суспільства. Тому
нам потрібно дуже добре вивчити Балканські війни й
розповідати про них.
Ґазі Осман-паша захищав край, де Мідгат-паша під
час свого перебування на посту валі відіграв колосальну
роль у його тюркізації та ісламізації. Мідгат-паша, який
не став визначним державним мужем у столиці, не зумів
успішно справлятися з обов’язками як садразам, забез-
печив заселення того краю в Дунайському вілаєті тюр-
ками та мусульманами, вихідцями з Російської імперії й
Кавказу; він наклав на тамтешню географію османську
печать. Ми маємо цінувати це й знаємо: пам’ять про
великого валі Мідгата-пашу – одна з тих духовних під-
валин, завдяки яким тюркськості в Болгарії удавалося
145
триматися вельми тривалий час. І, безсумнівно, друга з

таких основ – постать Ґазі Османа-паші, який боронив
ту батьківщину, ладний пожертвувати за неї життям. Ці
два імені закарбовано в свідомості румелійських тюрків
так само незабутньо, як і імена великих падишагів і
полководців, що завойовували Румелію. Хоча сам Ґазі
Осман-паша у центрі не любив Мідгата-пашу; суть у
тому, що він виступив проти намагань через військовий
переворот зруйнувати інститути, які звуть монархічними.
Це дуже важливий підхід, що його задекларував великий
воїн, і на ньому також варто наголосити.
Ґазі Осман-паша – постать, що здобула повагу всіх
тутешніх і чужоземних командирів. Прояснімо й таке: за
часів правління султана Абдюльгаміда ми уклали союз
із Німеччиною, проте Ґазі Осман-паша розцінював його
геть не так, як діячі доби другої Конституції1 їхній альянс
із цією ж країною. Він зі своїм штабом використовував
німців лише для залякування; щоб заявляти світові зовні,
тобто Англії з Росією: «Німеччина – наш союзник». Утім
німецькі військові делегації не впливали на формування
наших армійських лав, закупівлю зброї, а тим паче на
плани та стратегічні рішення османського Генштабу. І в
цьому відчутна велика заслуга Ґазі Османа-паші.
Навіть сам султан Абдюльгамід згадував: «Ці навчені
в Європі, найпаче ж у Німеччині, молоді офіцери стра-
шенно собою пишаються, хоча жоден із них не досяг-
нув рівня наших колишніх полководців, наприклад Ґазі
Османа-паші». А й справді, вочевидь, що ті постаті – хто
чужоземного, а хто тутешнього походження, – хай там
що, відіграли в нашому державному житті неабияку зна-
чущу роль. І на цьому постулаті варто зупинитися.
1 Доба, або епоха, другої Конституції – період, що тривав в Осман-

ській Туреччині з 1908 по 1920 рік; ознаменувався Молодотурецькою
революцією 1908 року, поваленням абсолютної монархії, відновленням
конституції та парламентаризму.
146
Великі держави
й Османи
З азвичай цей термін украй хибно використовують у

нашій політичній та історичній літературі. Це термін,
що позначає Te Great Powers, Puissances etrangères, або
ж Великі держави, Düvel-i Muazzama, і ним послугову-
ються, ведучи мову про ХІХ століття та початок ХХ – до
Першої світової війни. Великі держави репрезентують
таким чином, що ті цілком наяву: Англія, Франція, від-
так Німеччина, затим Росія та Австро-Угорщина; вони
всі визначають світову політику. Натомість Османська
держава підпорядковується їхнім забаганкам як відста-
ла імперія, яка дедалі зменшується; не рівня вона їм і
з правового погляду. Та щоб збагнути, наскільки хибно
використовують цей термін, варто окреслити тодішню
сім’ю націй, їхню панораму.
Наприкінці ХІХ століття передусім Сполучені Штати
Америки змінюють свій статус як континент, який багатіє
завдяки розвиткові промисловості, фермерству та знач
ним мінеральним ресурсам. Очевидно й те, що Японія
міцніє після її війни з Китаєм, а особливо її позиція в
Азії змінюється після зіткнення з Росією 1905 року, роз-
громної перемоги над нею, ще й знищення флоту цієї
імперії. Отже, Японія також входить до числа Великих
держав.
Водночас у битві при Седані 1870 року Німеччина
демонструє перевагу своїх збройних сил над французь-
кими й у Версальському договорі 1871 року вже фігурує
як об’єднана імперія. Тобто завдяки цьому договорові, де
закріплені її перемоги, постає великий Німецький райх
і йдеться про те, що й він віднині належить до Великих
держав. Доти ж була Пруссія, чимало де діяли баварські
посольства, навіть існували такі державки, як Палатинат
147
Великі держави й Османи
або Герцогство Вюртемберг. Відтепер їхнє панування за-

вершилося – Німеччина стала імперією.
Відтоді ж як Наполеон зруйнував Священну Римську
імперію, Австрія, по суті, зробилася окремою монархією,
і відомо, що Франц ІІ навіть узяв собі з цієї причини
титул Першого – уже як австрійського – імператора.
А 1867 року Австрія поділилася за рівноправним догово-
ром, який вона уклала з Угорщиною, що доти перебуває
в її складі. Так з’явилися Австрія з Угорщиною. Та від
Австрійської імперії, відтак і Угорського королівства за-
лежать різні країни, які я згадаю нижче; ставлення до
них геть інакше.
На такій арені й Іспанія, де Османську імперію впро-
довж усієї історії представляє лише «надзвичайний по-
сланець», по суті, також належить до Великих держав.
Хоча Османи аніколи не визнавали її за таку. Натомість
іспанці не визнали Туреччину.
Урешті мова й про те, що після Берлінського трактату
1878 року ми з Пруссією визнаємося обопільно на рівні
повноцінних «великих» посольств. Доти ж у нас перебу-
вають дипломати в ранзі посланців. Скажімо, Ігнатьєв,
що його ми звемо славетним російським послом, по суті,
був функціонером у ранзі посланця, хоча, звісно, й над-
звичайно впливового. Так само від імені ще не об’єднаної
перед Версальським договором Німеччини тут діє лише
посланець Пруссії. Говоримо саме про нього, хоча й він
був лише посланцем.
Власне, така особливість Великих держав: вони об-
мінюються надзвичайними, великими послами1. Та нині
в усіх країн є такі посли. Навіть найменша країна Пів-
денної Америки чи кілька держав із зовсім нечисленним
населенням у двадцять п’ять, сто або п’ятдесят тисяч
1 У турецькій мові для терміна «посол» уживається словотвір

büyükelçi із двох компонентів büyük і elçi, що буквально означає
«великий посланець», «великий посол»; те, що в українській терміно-
логії рівнозначно «надзвичайному». Відповідно, просто elçi або orta
elçi («середній посланець», «посол») означає дипломата нижчого рангу
й узгоджується з поняттям «посланець».
148
осіб, як-от Папуа – Нова Гвінея в Океанії1, мають своїх

«великих» послів.
Водночас після Другої світової війни країни, що ви-
знають одна одну тільки наполовину, навзаєм репре-
зентують себе просто на рівні делегацій і посланців.
Наприклад, такими є наші відносини з Ізраїлем, попри те
що ми його визнали. Такі ж самі – й з Народною Респу-
блікою Болгарією. Ці відносини стрімко розвиватимуться
в 1960-х серед держав, які вже матимуть за обов’язок спів
існувати та жити в мирі з іншими країнами. Утім здавна
становище чиновників у ранзі послів украй варіювалося,
адже вони визначали зовнішню політику.
Це діється згідно з протоколом, приписами, що зде
більшого ухвалює Міністерство закордонних справ. Ска-
жімо, Кольбер як міністр короля Людовика ХІV інструк-
тував французьких послів. І за його настановами посли
амбасадори, наділені надзвичайними повноваженнями,
визначають політику держави за кордоном. Так само
чинила Англія та решта країн. Вільна діяльність ди-
пломатів передбачала такі їхні права, як заявляти ноту
протесту чи то миттєво втручатися в певні речі. І вони
робили це.
У якісь справи навіть могли втрутитися кілька по-
слів разом. Найпаче ж вони практикували спільні дії в
османській столиці. Аналогічно чинили в Росії, як і не
існувало причин уникати такої діяльності у Франції та
Англії. Урешті, спостерігається й таке: посли в столиці
якоїсь держави поступово гуртуються та звертаються до
її міністерства закордонних справ зі спільною петицією
щодо певних проблем; в історії трапляються вагомі про-
тести такого трибу або ж висуваються спільні вимоги.
Та, звісно, тут не йдеться про якусь організацію серед
дипломатів у сучасному сенсі.
1 Описка у турецькому виданні. Населення Папуа – Нової Гвінеї,
згідно з останніми даними, налічує близько восьми мільйонів меш-

канців.
149
Особи в ранзі посланців – а такими є дипломати

малих країн – за протоколом, аніколи не стоять по-
переду решти, вони не рівня послам. Рішення ж, які
ухвалюють посли щодо окремих тем, зібравшись разом,
для них анонсують; самі посланці не беруть участі в цих
зібраннях. Наприклад, коли в османській столиці посли
Англії, Франції, Австро-Угорщини, потім і Німеччини, а
ще згодом й Італії сходяться гуртом і обговорюють якісь
питання, ні бельгійський, ані румунський, ані навіть
голландський і датський чи то шведський і норвезький
посланці не долучаються до їхніх зібрань і рішень; проте
результати домовленостей їм усім повідомляють.
Урешті, 1875 року, коли на Османських Балканах
спалахує повстання, жодного з названих посланців не
допускають на посольську конференцію, яку скликають
над Золотим Рогом. Навіть якби деякі з них заявили, що
їхні держави причетні до цього бунту, однак і їм би лише
анонсували ухвалені рішення. Проте тут ми спостері-
гаємо, як під час розгляду певних справ представників
дипломатичних місій деяких із Великих держав долуча-
ють до цих зібрань, хай ті й не мали б посла. Які ж це
держави? Безсумнівно, послами під патронатом нашої
держави представлені: спершу Велика Британія, потім
Франція, далі Австро-Угорщина; після Версальського до-
говору, безперечно, Німеччина; відтак Італія з Росією. Від-
повідно так само й наші посли як представники великої
держави перебувають на території згаданих країн. Тобто
Османи також одна із Великих держав. Та, природно, що
в ХІХ столітті всі вони – аж ніяк не однаково великі.
Великою була Англія. Держава, що володіла у світі
величезними колоніями та численним населенням. Її
економічне становище – пречудове. Країна з передо-
вою промисловістю; торгова та морська держава. У ній
неперевершено функціонувала бюрократія. Ви розумі-
єте це з тодішніх реєстрів і рапортів, якщо працюєте
з архівними матеріалами. Деякими ж із регіонів світу
керують іще вправніші фахівці; наприклад, Індія стала
150
віце-королівством Великої Британії, вона була частиною

корони, у ній діє India Office і, скажімо, саме звідти при-
значають посла до Ірану. Якщо до Стамбула посол при-
буває з Лондона, то посланців і консулів, які вирушать
до Тегерана чи таких міст, як Басра й Багдад, призна-
чають саме в Делі. Причому це були дуже компетентні
та впливові посли й дипломати. До слова, вони володіли
перською мовою, а їхні рапорти надзвичайно цінні для
дослідників; історики люблять їх читати.
Деякі Великі держави також орудували неймовірною
мережею консульств. Наприклад – Росія на території
Османської імперії. Адже балканські народи розмовляли
мовами, дуже близькими до російської, окрім того, з Ро-
сією їх об’єднувала релігія. Звісно, за таких умов широка
мережа консульств тієї держави служила інструментом
збору інформації, а вряди-годи й провокацій. Чим могла
відповісти на це Османська імперія?
Ми володіли значно ширшою сіткою консульств, ніж
нині. Так імперія мала свої представництва в Батумі, Баку,
Криму, Одесі та Санкт-Петербурзі. А також у Москві. У
Казані наше консульство діє й нині. Окрім того, кілька
наших представництв було відкрито в Центральній Азії.
Вони теж активно долучалися до політичних справ.
У чужих краях Османська держава також має низку
підданців із турецькими паспортами – це щось як при-
вілеї, капітуляції1. Вони мешкають на острові Ява, який
нині є частиною Індонезії, в Індії, Центральній Азії та
на Кавказі. Ці люди з нашими паспортами працюють
там-таки, за кордоном, як крамарі, бізнесмени, великі
фермери чи то різні служителі культу. А коли хтось утру-
чається в їхнє життя, турецькі консули допомагають їм
достоту, як і чужоземні своїм громадянам у нас. Тому
1 Капітуляції – угоди або односторонні зобов’язання, за якими

суверенна держава надає представникам іншої країни певні приві-
леї, зокрема – можливість перебувати в юрисдикції власних судів,
підпорядкуванні лише свого дипломатичного представництва тощо.
Від XVI ст. капітуляції практикувалися в Османській імперії з метою
розвитку торгівлі.
151
в англійських колоніях і російських губерніях деяких із

наших консулів оголошують персонами нон ґрата. Хоча
це триває недовго.
Ці ж консули, наприклад, навіть збирали кошти. У
такий спосіб ми збудували Хіджазьку залізницю1. Але
ось вам факт: Османська імперія – аж ніяк не велика
держава, що в усе втручається та скрізь дає лад. Вели-
ка держава – це та, яка здатна спитати за низку справ,
утрутитися в них. То в такому разі, може, Англія робить
усе, що їй заманеться, як потужна сила? Ні. Але й не
змушує робити те, чого не бажає.
Це надто вагома особливість. Франція також мусила
заплющувати очі на деякі небажані для неї речі. Та, по-
рівняно з нею, Австро-Угорщина – ще на нижчому щаблі.
Знову-таки й супроти російських вимог об’єднується
решта держав. Зрештою, Німецька імперія спізнилася в
це коло, ніби галаслива дитина, і питанням, які вона по-
рушує, немає ні кінця ні краю, проте успіх очікує на неї
далеко не завжди. Отака ієрархія Великих держав, утім
їхній хист репрезентувати себе геть інакший. Приміром,
в останній третині ХІХ століття вони стають формувати
тутешню громадську думку то через місіонерів, а то за
допомогою газет і замовних журналістів. Щоправда, до
таких операцій удається й Османська держава. Вона
купує в Європі кілька газет чи то авторів і замовляє їм
потрібні їй публікації.
Як запевняє дехто з наших істориків, Саліг Мюнір-
паша2 був надзвичайно обізнаний у цих справах і з
фінансового боку, либонь, навіть сам мав зиск із них.
Очевидячки, він, якийсь час служачи й акредитованим
1 Хіджазька залізниця – прокладена на початку ХХ ст. Османською

імперією, з’єднувала Дамаск із Мединою. Мала полегшувати хадж –
паломництво мусульман – до Мекки, куди її планували згодом про-
класти. Названа Хіджазькою, позаяк її шлях пролягав однойменним
регіоном на заході Аравійського півострова.
2 Саліг Мюнір-паша (1859–1939) – один із найкращих турецьких
дипломатів кін. ХІХ — поч. ХХ ст. Чотирнадцять років прослужив

османським послом у Франції.
152
послом у Бельгії, на власний страх і ризик уладнав низку

проблем, пов’язаних із громадською думкою Франції.
Отже, він був компетентний дипломат і один із тих, що
формують громадську думку.
Утім те саме можна простежити й в інших країнах.
Скажімо, наш посол у Берліні домігся закриття газет,
котрі дискредитували Османську державу, падишага та
Баб-и Алі. Хоча там це давалося легше. Досить було по-
скаржитися урядові в Берліні, і Німеччина виправляла
ситуацію. Бувало й таке, що наші дипломати запобігали
публікаціям, спрямованим супроти ісламу. Таким нада-
вали ваги. Та інші великі держави так само діяли й у
нас, уряди-годи навіть перебравши міру.
Звісно й те, що столичні протести й ноти посольств
Великих держав різнилися між собою за стилем і впли-
вовістю. Якось вони суттєво перейшли межі в османській
столиці. Тоді-таки винайдено механізм, аби цьому запо-
бігати. Наприклад, за часів Абдюльгаміда ІІ Арап Іззет-
паша, або ж Іззет Гало-паша, тримав напоготові досьє
про особисте життя дипломатичних представників, що
прибували до столиці. Він дізнавався, хто з них грає в
азартні ігри чи то має якісь інші вади. Іззет-паша дбав
про те, як збити з пуття навіть найправильнішу особу.
Він збирав компромат на дипломатів, щоб у подальшому
їх шантажувати. От вам речі, що вимагали «державного
інтересу»1. Та, звичайно, це не означало, що французька,
або англійська, чи то австро-угорська політика завдя-
ки їм цілковито обернеться на нашу користь. Бувало,
що грубощі, украй дошкульний стиль запобігали назрі-
лим протестам. Доводилося казати: «Будь ласка, стуліть
1 В оригіналі Hikmet-i Hükümet (османотур.) – букв. «мудрість

уряду», османський переклад тодішнього французького терміна raison
d’état – «державні інтереси», що, утім, коріннями сягає ще Цицероно-
вого ratio rei publicae – «урахування державних інтересів», «політичні
міркування». Водночас концепція raison d’état (державного інтересу)
за XVI–XVIII ст. була основою для обґрунтування монархічного абсо-
лютизму. Згідно з нею монарх міг порушувати права підданців заради
порятунку держави.
153
писок, ваша екселенціє». Вочевидь і те, що іноді, наші

можновладці неабияк зближувалися з дипломатичними
представниками в столиці. А такі великі мужі Танзімату,
як Алі-паша та Фуад-паша, самі були шанованими дип
ломатами. Водночас Мустафа Решід-паша, безсумнівно,
був не просто видатним дипломатом, а й справдешнім
деміургом, що задавав тон європейській політиці, най-
паче в Кримській війні. Власне, кожна з Великих держав,
що підписала після її завершення 1856 року Паризьку
мирну угоду, увійшла до грандіозної системи, яку ми
звемо Concert d’Êurope, тобто Європейським концертом1.
Так вони обопільно гарантували безпеку існування та
володінь. Загалом від системи було небагато зиску, проте
розвиткові деяких чинників вона сприяла.
Як європейська держава, Османська імперія також
володіла тими самими правами на капітуляції, що й ре-
шта. Якщо ж вона їх не могла використовувати – це вже
інше питання. Урешті, Росія також не дуже могла ними
послуговуватися. Либонь, за винятком Австро-Угорщини,
на цьому ґрунті не мала жодних перешкод іще тільки
Італія, хоча й вона була не надто активна. Отож тепер
погляньмо на економічне життя, яке визначає вплив цих
Великих держав на світовій арені. Як ми вже зазначили,
Сполучені Штати Америки просуваються вперед завдя-
ки населенню, мінеральним ресурсам і промисловості.
Імовірно, вони навіть значно випереджають європейські
держави. Випереджають, проте водночас не втручаються
1 Система Європейського концерту, або ж Віденська система між-

народних відносин, склалася після наполеонівських війн як перша
модель колективної безпеки. Її закріплював Віденський конгрес 1814–
1815 років, в якому брали участь представники всіх тодішніх провід-
них держав за винятком Османської імперії. У рамках Європейського
концерту сформовано поняття «великої держави», що мала підтри-
мувати баланс сил у світі й урегульовувати конфліктні проблеми,
а також систематизовано дипломатичні ранги (посол і посланець).
Про це все й розповідає автор у розділі. Найважливіші міжнародні
конференції з урегулювання миру за час існування Європейського
концерту: Паризький конгрес 1856 року, Лондонська конференція
1871-го та Берлінський конгрес 1878 року.
154
Великий візир і один з європейських посланців –

почастунок у дивані. І. Лялесс
в континентальні справи. Наприклад, Османська імперія

як велика держава наполягає на обміні послами з Аме-
рикою, але та на це не зважає.
155
Причому США поводяться так аж до середини Першої

світової війни. Лише під час її розпалу Генрі Морген-
тау, доти надзвичайного посланця, підвищують до рангу
повноважного посла, і таким трибом наші взаємини з
США переходять на вищий рівень. Загалом Америка ще
задовго до цього конче здійснює обмін послами з іншими
великими європейськими державами, як-от Британією,
однак передусім важливо, що вона залишає поза увагою
деякі з їхніх справ.
Отож і для Османської імперії Сполучені Штати ма-
ють вигляд не надто активних із погляду політичного
втручання. Гаразд, а хто ж був активний? Англія від
їхнього імені. Скажімо, вона відкриває школу амери-
канських місіонерів і створює для себе проблеми з ту-
тешніми чиновниками й навіть церквами, адже йдеться
про діяльність протестантів. На місіонерів скаржиться
вірменський патріарх, мовляв: «Вони впливають на нашу
громаду». Причому радше регіональні британські кон-
сули, аніж представництво США захищають права та
свободи згаданих місіонерів. Натомість Франція, Росія
й уряди-годи Австрія опікуються правами деяких не-
мусульманських народів. У ХІХ столітті й Німеччина
вдається до активніших дій, які Османська імперія при-
язно вітає. Що не є згідлива для нас країна – Іран, чиє
представництво здавна перебуває на нашій території.
Власне, ще в XVІ столітті найпишніші посольські деле-
гації прибували до нас із Австрії та Ірану. Відтак і єдине
представництво Стамбула в мусульманському регіоні
було саме в Ірані. Якось і там виникла проблема щодо
присутності нашого стягу. А втім Іран не належав до
Великих держав.
156
Світ ХІХ століття
й Османи
В останній чверті ХІХ століття в Європі повіяло вій

ною. Серед Великих держав і далі діяли союзниць-
кі угоди й тривали взаємні візити. Коли Олександр ІІІ
відвідує Париж, на його честь там називають один із
мостів. Та, по суті, зближення Росії із Францією про-
диктоване тим, що його не відбулося між нею-таки й
Німеччиною. На те існували цілком очевидні причини.
Промислові, сучасні аграрні та фінансові кола в Росії
симпатизують Німеччині. Усе через тамтешні впливи на
освіту й аграрну модернізацію, що її втілюють німецькі
колоністи, які осідають на теренах Російської імперії ще
від часів Катерини Великої. Усі відомі аграрії віддають
своїх дітей на навчання до німецької гімназії, і в їхніх
колах також спілкуються німецькою. Тому на початках
гадалося, що завдяки зближенню Росії з Німеччиною на
неї поширяться тамтешні інновації, припливуть і якісь
сировинні багатства Османів, відтак Росія стане замож-
нішою, технологічно потужнішою, зросте її промисло-
вість, зміцніє робітнича верства, а селянська поступово
скорочуватиметься.
Коли ж Німеччина натомість стала зближуватися
з Австрією, напруження, що запанувало між нею й Ро-
сією, підштовхнуло ту до блоку з Францією. Водночас
Англія, по суті, постає перед Великими державами на
континенті як природний союзник останньої. За такого
розмежування сил уряд султана Абдюльгаміда ІІ, особ
ливо після Османо-російської війни, нарочито демон-
струє свою близькість із Німеччиною, ніби ширму для
театру тіней.
Найпаче ж за цих обставин Османська імперія після
Берлінського конгресу як наслідку її війни з Росією 1877–
157
Світ ХІХ століття й Османи
1878 років, не діждавшись під час цієї війни очікуваної

підтримки з боку Англії та Франції й надалі втративши
сподівання на їхню протекцію, окрім того, через антиту-
рецьку політику тамтешніх лібералів мимохіть примикає
до Німеччини. Проте зауважмо такий історичний факт:
на відміну від майбутніх юніоністів-молодотурків, при-
хильність до Німеччини та дружба з нею Абдюльгаміда ІІ
такі поверхневі, що тут годі навіть порівнювати.
Справжня ж наша дружба з Німеччиною та зами-
лування нею розпочнеться за урядів, які приходять до
влади в епоху другої Конституції, а найпаче – за часу
правління комітету «Єднання і Прогрес». Натомість Аб-
дюльгамід ІІ не надто прихильно ставився до того, щоб
в армії направду запанували німецькі консультанти та
інструктори. Понад те, він закуповує німецьку зброю
й розглядає її як конкурентну супроти англійської та
американської, тобто як провокаційний елемент; отож
плекає наміри обернути німецьку прихильність до Осма-
нів на показову, наче уявну завісу супроти Західного
блоку та Росії. Але, з другого боку, мова йде й про та-
ємний мир між Російською та Османською імперіями.
Олександр ІІІ – автократ, проте він також збагнув, що
такий мир потрібен і йому. Він побачив, що конфлікт
Росії з Османською імперією не дав їй великої користі, а
чергова війна пожирає занадто багато ресурсів достоту,
як Плевенська кампанія. Адже Росія на той час потребує
індустріалізації, як і розвитку комунікацій. Урешті, саме
Олександр ІІІ започаткував будівництво Транссибірської
залізничної магістралі. Також Росії бракує шкіл. Але ці
всі проблеми доречно назвати, коли мовиться й про
правління Абдюльгаміда ІІ. Османській імперії потріб-
ні дороги, фабрики, розвиток аграрної галузі й ті-таки
школи. Варто визнати, що Османська імперія наприкінці
свого існування, найпаче за султанства Абдюльгаміда ІІ,
сягнула значного розвитку.
А тепер погляньмо на ситуацію всередині Великих
держав. Англія контролює південь Африки разом із її
158
найприбутковішими регіонами. Окрім того, ще існує

Австралія. Звідти Великі держави контролюють Китай,
і, звісно, не забуваймо про величезний простір, званий
Індійським субконтинентом, що охоплює сучасні Пакис-
тан, Бангладеш та Індію. Це один із найприбутковіших і
найбільш заселених регіонів планети…
Індія – найважливіша частина Британської корони, і
Вікторію титулують імператрицею Індії, а не лише коро-
левою Британії. Та ж Індія, попри її чорну колоніальну
долю, уплинула на Англію. Давня культура цього суб-
континенту, манери його панівних верств та інтелекту-
алів неабияк подіяли на англійців. Щоправда, й освічена
верства Індії не забарилася скористатися культурними
надбаннями Англійської імперії. І це неабияк позначило-
ся на стрибку вперед уже майбутнього, тобто сучасного,
Індостану.
Безсумнівно, жорстока колонізація цього субкон-
тиненту сприяє справам Англійської імперії. Зрештою,
англійських колоній і не злічити. Вест-Індія. Подивімося
далі: низка островів у Океанії. Проте, на жаль, важко
сказати, що володіння цієї всієї величезної імперії, де ні-
коли не заходить сонце, належним чином відображають
справи самої Англії. Адже її народ, за висловом Бенджа-
міна Дізраелі – улюбленого прем’єр-міністра королеви
Вікторії, складається з двох націй. Той стверджує, що
«королева Вікторія очолює два народи: бідняків і бага-
тіїв». І як дивно, що саме консервативний уряд Дізраелі
започаткував низку соціальних реформ. Основний же
успіх Англії в тому, що вона завдяки блискавичному та
розумному економічному рішенню Дізраелі прибирає до
рук Суецький канал, який був французьким проектом.
Декотрі історики стверджують, що Османську імпе-
рію усунуто з Суецу. По суті, ми від самого початку цього
проекту не були причетні до нього. Однак найважливі-
ше, що усунуто Францію з її інженерією, яка реалізува-
ла його. Таким чином Англія зосереджує у своїх руках
контроль над морями. А після Берлінського конгресу вона
159
також починає контролювати Кіпр як найважливішу

базу Середземного моря…
Отже, Єгипет, Індія, найприбутковіші регіони Африки.
Британія володіє світом і, безперечно, в останній чверті
ХІХ століття є світовою державою. Також вочевидь вона
здобуває собі такий титул із часу наполеонівських воєн
і зберігає його за собою.
Натомість Франція панує над колоніями, які не над-
то приваблюють Англію. Попри це, в останній чверті
ХІХ століття Франція – блискуча країна. Лауреатами
новозаснованої Нобелівські премії в ХХ столітті стають
переважно саме французи. І, як зазначав єгипетський
просвітник Ріфаа Рафі ат-Тахтаві, Франція – це зачина-
тель наук і найпаче медицини. Аніде догляд за хворими
та медицина не сягають таких висот, як у Франції. В
останній чверті ХІХ століття Франція стає найблискучі-
шою країною Європи завдяки її збагаченню, вишуканості
й високій універсальній культурі, хай би це заразом і
супроводжувала бідність. Хоча французька мова й не
така поширена, як англійська та навіть, либонь, іспан-
ська, проте її опанування – універсальна спільна риса
для інтелектуалів усього світу.
Колонії цієї країни, порівняно з британськими, дуже
відсталі, убогі. Франція не може зреалізувати кожне своє
бажання, зрештою як і Британія. Однак здійснюються
деякі речі, які небажані для Франції. Адже Англія, без-
перечно, передова індустріальна держава, і наприкінці
ХІХ століття міста-мільйонники з’являються одне за од-
ним у Британії, на Британських островах. Окрім Лондона,
Манчестер, разом із ними Бірмінгем, далі Йорк ростуть
поспіль як індустріальні центри. Отож можна простежи-
ти, як поступово кількість сільського населення Британії
знижується майже до п’ятнадцяти відсотків. Натомість
Франція навіть на момент, коли вступає у Другу світову
війну – і забудьте тут про Першу, – є країною, де сільське
населення становить п’ятдесят відсотків. Відтак важкі
умови, в яких перебуває її селянство, неабияк контрас-
160
тують із блиском і сяйвом Парижа. Напевне, цей конт

раст і додавав новизни та привабливості французькому
суспільству, однак бажаним було, щоб Франція втрачала
свою роль у Європі.
Водночас новопостала Німецька імперія швидко ін-
дустріалізувалася після Версалю. Ще раніше Королівству
Пруссія вдалося об’єднати майже всю Німеччину між
Балтійським і Середземним морями за допомогою мережі
залізниць і каналів. І тут очевидно те, що Німеччина з
економічного погляду перевищувала Австрію, відтак і
розпочала її інтегрувати. Такий процес триватиме аж
до ХХ століття, і нині Німеччина й Австрія перебувають
в економічній і культурній цілісності.
Новопостала Німеччина в історії й далі відіграє роль
Пруссії; вона простягає руки до західних кордонів Ро-
сійської імперії, тобто до таких текстильних центрів,
як місто Лодзь у Польщі, до Угорщини та навіть палив-
ної промисловості й текстильної індустрії Румунії, що
тільки зародилися. Німецька культура охоплює чимало
регіонів. Там радше володіють німецькою мовою, ніж
французькою, нею розмовляють, і вона фактично стає
міжнародною лингва франка, мовою інтелектуалів. По-
над те, формується добре знаний німецький банкінг, що
переможе англійський. Це дуже активний банкінг, і він
не просто роздає кредити, а й підтримує промисловість,
діє як її співвласник і заохочує нові інвестиції.
Тому німецька потуга, що поширюється на Східну
Європу та й Месопотамію через Османську імперію, за-
лежить від «чотирьох D»: Deutsche Bank, Dresdner Bank,
Damstetter Bank та Deutschland Bank. Завдяки цим «чо-
тирьом D» Німеччина впевнено почувається на згада-
них територіях. Перелічені банки так вправно збирають
інформацію довкола себе, що здатні дедалі невпинно
накопичувати капітал. Німеччина на висоті й з погляду
залізничних технологій. У кожному разі, найпаче на
Близькому й Середньому Сході та в Османській імперії,
французьке будівництво залізниць відіграє вагому роль,
161
однак англійці вже давно відстають у тамтешніх пере-

гонах.
Залізниці, що беруть початок зі Стамбула, невпинно
простягаються до Анкари, Коньї та місць, де їх раніше
аніколи не бачили. Невдовзі вони сягають навіть Месо-
потамії й то так, що коли б Перша світова війна ледь
запізнилася, то залізнична колія пролягла б і до Багда-
да. Отак у цьому питанні Англійська, тобто Британська,
імперія та Німеччина вступають у запеклий конфлікт.
Заледве ж Австрія, одна з так званих передових великих
держав, що неабияк вплинула на Центральну Європу сво-
єю культурною структурою, добирається до Угорщини,
найпаче в 1860-ті ще до розділення Угорщини з Австрією
та після контракту про рівність, у тій з’являється окре-
мий уряд із парламентом. Водночас власним урядом і
парламентом володіє Австрійська імперія. З Угорщиною
її об’єднує лише династія Габсбургів, яку очолює імпе-
ратор Франц Йосиф. Австрійці величають його «наш
імператор-кайзер», натомість угорці невідступно звуть
«королем».
Для них він не імператор, а угорський король. І хоча
бюрократія Австрії та Угорщини змішується, дві країни
ділять між собою всі регіони. Лише Боснія-Герцеговина –
зверніть увагу, на ту пору окупована та ще не анексована
в Берліні 1878 року – перебуває під спільним управлінням
двох сторін, і тут нормани з угорським і австрійським
корінням перебувають у вкрай напружених обопільних
стосунках. Хоча існує також Чехія, де розвивається про-
мисловість, буржуазія та інтелектуальне життя. Ниніш-
ня Чехія, тобто Богемія, демонструє такий поступ, що
з’явилася навіть тамтешня буржуазія, яка сливе звисока
поглядає на австрійців. Отже, якщо в імперії решта країн
цього трону, корони, демонструють щорічне зростання
на 1–2 відсотки, то якась її частина, як-от Угорщина,
сягає 6 відсотків і цілковито змінює її історичну аграрну
структуру. Міста розвиваються так стрімко, що будівлі в
них ростуть мов гриби після дощу. Навіть відома книжка
162
Ференца Молнара «Хлопчаки з вулиці Пал», якою ми

змалечку зачитувалися, розповідає історію про квар-
тальних дітлахів, що ранять один одного камінцями,
воюючи за пустир – незабудовану земельну ділянку.
Наприкінці роману її обнесуть дерев’яним парканом із
дротом і зведуть там великий будинок, де кімнати роз-
дадуть робітникам.
А становище робітничої верстви Австрії з Угорщи-
ною – препаскудне. Її представники здебільшого засе-
ляють орендовані бараки – житло з антисанітарними
умовами, де сім’ї розподіляють по кімнатах. Та навіть
плата за оренду цих кімнат така висока, що деякі із сі-
мей беруть до себе на квартиру неодружених чоловіків і
жінок із робітничої когорти. Загалом австрійський проле-
таріат непокоїть низька зарплатня. Нестерпні й житлові
умови. Напередодні Першої світової війни у таких містах,
як Відень, лише на десяту частину мешканців припадало
по одній кімнаті. Натомість в Англії або Німеччині такий
показник коливався від двох кімнат на особу до тієї ж
кількості на трьох мешканців. Безсумнівно, занепад села
для цієї країни обернувся проблемою.
Тим часом ще одна з великих країн – Росія – упро-
довж останньої чверті ХІХ століття демонструє значний
поступ. Та навіть він не здатний уберегти її від становища
занепалої аграрної держави порівняно з конкурентами.
Не забуваймо, що Росія вступила в Першу світову війну з
населенням, 90 відсотків якого не вміло читати й писати.
Тому, звичайно, навіть зайве наголошувати, що з решти
10 відсотків постали світочі літератури, які осяяли цілий
світ. Промисловість-бо експлуатує її робітничу верству
за найважчих умов. І це все, попри консерватизм і ор-
тодоксальність Росії, виводить на авансцену її історії
соціалістичні рухи.
163
Район в османській столиці:
Ускюдар
Г реки, елліни здавна, ще за римських часів, називали

Ускюдар Хрисополісом (золотим містом). У кожному
разі той не був таким густозаселеним, як Халкедон (Ка-
дикьой), що поблизу нього. Та найдивніше те, що в Стам-
булі Ускюдар став першим місцем, яке заселили турки.
Адже, як відомо кожному, ще за Баєзіда Блискавичного1
тамтешню територію починають контролювати Османи.
Але цікаво, що Візантія до останку претендує на воло-
дарювання нею, попри те що турки звідти не відступа-
ють. У такому структурно дивному місті, де незрозуміло
хто панує і чия тут влада, два елементи, власне, його
мешканці й переселенці з протилежного боку Боспору,
чудово призвичаюються одне до одного. Як свідчать у
своїх спогадах мандрівники – наприклад, Bertrandon de
la Brocquière, що в 1430-ті прибув з османських воло-
дінь, – дорогою від Ускюдару до Стамбула можна було
побачити човни, які пливли назустріч зі супротивного
боку. Тобто отаке сполучення без митниць і, звісно, без
віз. Щонайменше візантійсько-османська торгівля три-
ває спокійніше й жвавіше, ніж та, яку ми нині маємо
з членами Європейського Союзу, Єдиного ринку тощо.
Власне, Ускюдар – дуже оманлива назва. В іноземних
мовах вона відома як «Скутарі». Але точнісінько так
само називають і місто Шкодер в Албанії, тому деякі з
1 Баєзід І Блискавичний (тур. Йилдирим) (1360–1403; р. прав. 1389–
1402) – османський султан, син Мурада І. Підкорив значні території

Балканського півострова та Малої Азії. Однак 1402 р. війська Баєзіда
Блискавичного зазнали поразки від армії Тамерлана в битві біля
Анкари. Пануванню султана було покладено край. Сама Османська
імперія незабаром уступила в період міжусобної боротьби між його
синами.
165
Район в османській столиці: Ускюдар
османських інженерів згадують його як албанський або

й просто Ускюдар. Отож не плутаймо їх між собою.
А що таке Ускюдар? Це один із найжвавіших, най-
миліших закутків нашої літератури, стамбульської лі-
тератури. Звичайно, донині не збереглося отого, мов
панно, древнього міста, де за мечеттю Мігрімаг дерев’яні
особняки потопали в зелені. Однак Ускюдар після гамо-
ру стамбульського півострова, Бейоглу та боспорських
берегів і далі неабияк приваблює. Тут людина завважує,
що потрапила в інакше середовище і воно – на османо-
турецький лад. Під нього – і кухня. Коротше кажучи,
щодо харчування та їдалень із ресторанами в Стамбу-
лі – це найкращий із його районів: хочеш їж навстоячки,
а хочеш – сидячки; тут можеш дешево перекусити, а
можеш із шиком повечеряти. Тобто мешканці Ускюдару
сяк-так не їдять і геть не все вам уподобають. Вони –
люди досвідчені. Направду, це таке місце в Стамбулі,
куди вряди-годи всі навідуються. І тільки ви зійдете на
берег, то побачите перед собою мечеть, яку звів Великий
Сінан для Мігрімаг-султан – доньки Кануні.
Ця надзвичайно цікава споруда аж ніяк не тотожна
мечеті, яка розташована в храмовому комплексі Мігрімаг-
султан, що в кварталі Едірнекапи. Її зведено в інакшому
архітектурному стилі. Проте важко не звернути увагу на
таке: чи ви прибули б з Європи та потрапили в Стамбул з
боку Едірнекапи, чи – з Анатолії, вас і тут і там однаково
зустрічає Мігрімаг-султан. Далебі, перед Ускюдаром роз-
кинувся величезний майдан, де починався караванний
шлях. Отож каравани зупинялися в Ускюдарі, і Мігрімаг-
султан зустрічала їх завдяки згаданій мечеті.
Знову-таки один з архітектурних шедеврів міста, які
мають собі пару, фонтан Агмеда ІІІ розташовано перед
цією ж мечеттю. Його увінчує розкішна каліграфія. Та,
звісно, хоча з архітектурного погляду фонтани Агмеда ІІІ,
один із яких – перед палацом Топкапи, другий – біля
мечеті Мігрімаг-султан, доволі схожі між собою, вони аж
ніяк не однакові. Що дивніше, фонтан Агмеда ІІІ пере-
166
Фонтан кладовиська Караджаагмед в Ускюдарі. Ежен Фланден
буває в місці, де недавніми століттями, у ХІХ, навіть на

початку ХХ, до моря буквально дістанеш рукою. Нині ж
той гарний майдан забудовано. Отож і його найважли-
віша особливість пощезла. А коли було поглянути сюди
з протилежного напрямку, то ви могли побачити перед
мечеттю водойму, яка з одного боку простягалася до
мечеті Шемсі-паші, куди «не сяде й пташка»1, з другого
ж – туди, де нині розташовано причал для моторних
човнів. Як на мене, то була одна з найбільших, найгар-
ніших штучних водойм Стамбула та всієї Туреччини.
Чи можете тільки собі це уявити? Чарівне місце, де два
континенти взаємно наближаються – наче великий ба-
сейн у бароковому стилі.
Якраз оті мечеті на побережжі Ускюдару надають
місту геть інакшої аури. А якщо ми пройдемося трохи
1 Згідно з переказами, жодна пташка не сяде на склепіння чи
мінарет цієї мечеті та не забруднить їх із поваги до її архітектора –

Мімара Сінана.
167
далі, то надибаємо мечеть, яку веліла звести Ґюльнуш

Еметуллаг (Рабія) султана. Хоча ця жінка й геть несут-
тєва постать в історії османської династії з політичного
погляду, а втім вона була фавориткою, найулюбленішою
дружиною султана Мегмеда IV, що народ його кликав
Авджи, тобто Мисливцем, і після тривалої розлуки з
палацом знову мешкала в ньому впродовж доби тюльпа-
нів, ставши валіде-султан1 таких важливих володарів, як
Агмед ІІІ та Мустафа ІІ. Як відомо, в імператорських про-
токолах лише матір падишага називають валіде-султан.
Їй присвоюють титул «султан», натомість решту дружин
володаря не вважають належними до династії, отож їх і
не кличуть так. Утім, щоб мати титул «султан», потрібно
стати «валіде». Це важливо.
Отож Ґюльнуш Еметуллаг-султан – найдисципліно-
ваніша, найчарівніша жінка гарему, яка не втручалася в
державні справи; найпаче її так виховала свекруха Гаті-
дже Турхан-султан. Водночас дружина падишага, добре
знаючи придворних осіб і етикет, стала благодійницею
й покровителькою мистецтва. І нині в усипальниці ме-
четі Ґюльнуш Еметуллаг-султан, яку мають за дивовижу
XVIII століття, можна побачити її гробницю. А сливе
зламана ружа, викарбувана на могильній плиті, нагадує
про смуток, якого завдала її смерть.
Також, зійшовши на берег в Ускюдарі, ми нагледимо
вишукану, ніби кулон, мечеть Шемсі-паші – відображен-
ня втіхи Великого Сінана. Її називають «не сяде й птаха».
Оскільки там гуляють дужі вітри, то направду ні чай-
ки, ні інші птахи не опускаються на мінарети споруди.
А, заледве ви отак з висоти поглянете в бік, що за цим
малим, але напрочуд симпатичним шедевром класич-
ної архітектури, який полонить людський зір іще з того
берега Боспору, то завважите й мечеть Рума Мегмеда-
паші – типовий витвір XV століття, що значною мірою
зберігає сліди зодчества доби пізніх Палеологів.
1
Валіде (османотур. від араб. «матір») – головна, найперша дру-
жина / наложниця османського султана.
168
Мечетний комплекс Мігрімаг-султан. Томас Алло
Власне, Рум Мегмед-паша, впливовий вельможа, у

нашій історії, безсумнівно, репрезентує те, як до влади
приходять паші «девшірме». Ця постать переконує-таки,
наскільки можна помилятися – як це дехто й робить, –
маючи девшірме за далеких від тюркськості персон зрад-
ливої вдачі. Адже Османи – це імперія, і вона підбирає
та виховує для себе своїх людей, як усяка імперія; не
прирікає їх на примхи долі. Та нині систему, яку ми
звемо девшірме, тлумачать украй хибно, окрім того,
у манері, що очорнює нашу державницьку традицію.
Адже найобдарованіших із чужоземних хлопчаків, яких
набирають для корпусів капикулу, що складають цент
ральні війська, також посилають і до Ендеруну. Далі тих
хлопців так добре вишколюють, що їх зачисляють до
державного протоколу Османів у палаці султана. Зде-
більшого ж вони потрапляють до столиці з гірських сіл,
де не пройде жоден караван, відтак забувають мову та
релігійне виховання тих країв. Вони зберігають у пам’яті
лише свої сім’ї та самі місця, де з’явилися на світ. А далі,
як забажають, то можуть і контактувати з рідними людь-
169
ми. Тобто вони достоту стають османцями, стають му-

сульманами, і в цьому питанні їхня вірність непохитна.
Нехай декому з них і притаманні особиста жадоба або
корумпованість, проте такі особи, безперечно, не запо-
лонювали цілу систему. Тому девшірме – свідчення того,
що Османи виховували власних управлінців і вояків, по
суті, як і всі класичні імперії. Зверніть увагу на контраст.
Поміркуйте про конфлікт між оцим Мегмедом-пашею
та родиною Чандарли, саме Чандарли Галілем-пашею,
представником місцевої династії1.
А хто такий Шемсі Агмед-паша? Він виходець із роду,
що мешкає в Кастамону, онук Кизила Агмеда-бея, що
з Ісфендіярогуллари2. Тобто він також не належить до
девшірме. Це означає, що для XVI століття існують ви-
нятки. Деякі історики стверджують, що Шемсі Агмед-
паша привчив Мурада ІІІ брати хабарі та став першим
хробаком, який підточив коріння державного древа. Вони
звинувачують його й у тому, що сливе, намірившись
помститися за власну династію, він напучував своїх
синів сприяти занепадові Османів. Та відомо, що це був
украй кмітливий чоловік.
У XVI столітті надзвичайно шанують посольства, що
прибувають з Австрії та Ірану. Їх помпезно зустрічають
і вельми вітають. Скажімо, якось посольська делегація
Ірану з її караваном прибуває до мечеті Мігрімаг. І ота
група яничарів, що стоїть за Шемсі Агмедом-пашею,
1 Чандарли – впливовий турецький рід, з якого походило п’ять
великих візирів Османської імперії, починаючи з Кара Галіля-паші в

XIV ст. Утім тут ідеться про його онука Чандарли Галіля-пашу, осман-
ського садразама впродовж 1439–1453 років. Султан Мегмед І Фатіг
стратив його за підозрою, що той отримав хабар від візантійців, щоб
перешкоджати облозі Константинополя. Та, власне, невдовзі після його
страти в Османській імперії й починається період пашів та великих
візирів-девшірме. Зокрема, прикладка «Рум» перед іменем Мегмеда-
паші засвідчує, що той був греком за походженням.
2 Ісфендіярогуллари – династія володарів і однойменний неза-
лежний бейлік, що проіснував на півночі Анатолії від кін. ХІІІ ст. до

1461 року, коли його остаточно приєднав до османських володінь
султан Мегмед Фатіг.
170
с олаки1 з пейками2, усі вбрані в найдорожчі шати, з

соргучами3 на голові, зустрічають гостей. Тоді гострий на
язик перський посланець Мірзакулу-хан запитує: «Пан-
ночку, а що то ви вибралися, наче на весільну процесію»?
На що дістав відповідь: «Та то, мій султане, не для нас,
то вони наречену з Чалдирану стрічали»4. Як бачимо,
напрочуд влучна відповідь. Такою ж вишуканою, наче
кулон, є й ота мечеть, що її паша, сам також виходець
з династії володарів, велів звести в Ускюдарі – далебі,
вияв вишуканого смаку XVI століття.
Коли ж в Ускюдарі ви пройдетеся трохи в бік моря –
Мармурового, то окинете зором на пагорбі й мечеть
Мустафи ІІІ, звану Аязма. Ведучи мову про цю пер-
лину XVIII століття, наразі згадують й ім’я падишага
Мустафи.
Він у місті звів і мечеть Лалелі; її також пов’язують
з його іменем, як і, звичайно, мечеть Фатіга, яку султан
велів повністю реставрувати після землетрусу. А мечеть
в Ускюдарі звуть Аязма5. Причому найцікавіша її де-
таль – кам’яні клітки для пташок. Разом із тим у дворі
мечеті міститься цвинтар, де поховані визначні військові
1 Солак (тур. «шульга») – яничар-шульга, тобто воїн, що оперував
лівою рукою як головною. Представники піших яничарських підроз-

ділів солаків супроводжували султана праворуч від його коня, щоб у
разі потреби стріляти з лука, не обертаючись до нього спиною.
2 Пейки (османотур., перс.) – початково гінці, листоноші пади-
шага та палацу; згодом – озброєні піші супровідники султана під

час його процесій.
3 Соргуч – прикраса з коштовностей і пташиного пір’я, якою сул-
тани й османські вельможі та знать увінчували свої головні убори.

4 1514 року між військами Османів і перської династії Сафевідів
відбулася запекла битва під містом Чалдираном, що в Східній Ана-

толії. Унаслідок переможної для Османів битви їхні вояки полонили
дружин перського шага Ісмаїла. Отже, своєю відповіддю, зафіксова-
ною в османських хроніках, Агмед-паша натякнув на цю подію та
принизливе становище Ісмаїла. Адже ситуацію з погляду мешканців
Орієнту можна тлумачити як неспроможність володаря давати лад
своїй державі, якщо той не зумів уберегти навіть власних дружин.
5 Слово походить із грецької: αγίασμα – «свята вода». Так візантійці
називали джерела з водою, у цілющість і святість якої вони вірили. Як

відомо, явище поширене й на інших теренах православного світу.
171
старшини палацу, сілягдар-аги1 та інші придворні стар-

шини – таке теж нечасто трапляється. До слова, і верхів’я
могильних плит2 тут напрочуд цікаві та унікальні.
Окрім того, цікава царина для студій – так звана
Чінілі Джамі3, зведена 1640 року в Ускюдарі за наказом
Кьосем-султан (1590–1651). Вона ще в чотирнадцять років
познайомилася з султаном Агмедом І і стала його юною
хасекі – улюбленою дружиною. Їхнє підліткове кохання
чимось схоже на стосунки Ромео й Джульєтти, триває так
само, тільки в єднанні. Одначе після передчасної смерті
Агмеда І, падишага-митця, Кьосем-султан перебирається
до Старого палацу і тільки згодом повертається назад у
Топкапи, бувши молодою валіде, коли на трон сходить
її син Мурад IV. Це все безцінна історія.
Далі життя змінює й учинки султани, і її саму. Та
вона має пам’ятати оті часи медитацій – свої колишні
візити з чоловіком до засновника суфійського братства
Джельветіє в Ускюдарі, вельми шанованого Азіза (Свя-
того) Магмуда Гюдаі – його неабияк поважали осман-
ські володарі. Тому Ускюдар для Кьосем-султан – місце
священних споминів.
Іще одну мечеть валіде в Ускюдарі зведено на честь
Нурбану-султан. Вона відома як Давня мечеть валіде.
Частину храмового комплексу довкола неї використо-
вували як в’язницю Пашакаписи (Ворота паші). Поруч
із нею розташовано також офіцерську школу. Мечеть
збережено, реставровано. Давня мечеть валіде – храм,
що дарує змогу втішатися й архітектурою, і керамічним
1 Сілягдар (османотур. від араб. сіляг – «зброя» та перс. суфікса
«дар») – «зброєносець»; з прикладкою «ага» або й без неї – один із

головних султанських пажів-невільників. Також сілягдарами називали
воїнів одного з кінних яничарських підрозділів.
2 Верхів’я османських надмогильних плит часто увінчують витесані
з каменю чалми та серпуші (головний убір конічної форми).

3 Чінілі – «кахляна». Мечеть так названа, оскільки зсередини її
прикрасили ізнікською кахлею. Турецьке місто Ізнік (візантійська

назва Нікомедія) і досі славиться своїми розписними керамічними
виробами.
172
мистецтвом XVI століття; приємно прогулятись і за його

межами. Та ми кажемо «дарує змогу втішатися» лише
образно. Проте катастрофа, що спіткала цю мечеть остан-
нім часом, – сором для нас усіх. Спочатку хтось із тих,
хто має себе за поціновувача мистецтва, по-варварськи
велів віддерти й викрасти дивовижні керамічні панно
XVI століття на міграбі1. Та після того, як лиходія зло-
вила поліція і рештки панно вмонтували туди, їхня кра-
са відтепер, на жаль, голубить нам зір, наче розбите
серце. Та ніби й цього замало, «любителі мечеті», так
звані поціновувачі мистецтва й давнини, викрали з неї
світильники. Словом, ситуація безнадійна, допоки наші
громадяни, мешканці тамтешнього кварталу не відчують
себе господарями його пам’яток.
Іще одне з місць, яке робить Ускюдар самим собою
та саме районом, який варто обійти від краю до краю, –
широчезний за площею цвинтар Караджаагмед. І це вам
не абищо – походити та почитати написи на могильних
плитах, оглянути серпуші на них. Утім і тут так, наче
забракло кепського планування в минулому, як і того,
що деякі забудовники порозбивали надгробки, то ще й
безбожні злодії повикрадали частину плит, отож цвинтар
бідніє зо дня на день. Коли ж ми нарешті візьмемося за
розум?! Запитую вас.
Отже, давній Ускюдар означає мечеті валіде-султан,
хасекі-султан, падишагських доньок і три суфійські оби-
телі й цвинтар Караджаагмед. І після того, як за XVIII сто-
ліття в Ускюдарі зведено казарми Селіміє, він осучаснив-
ся. Безсумнівно, Селіміє, що окреслили межі району на ту
пору, – будова зразкова не тільки для Османської імперії,
а й для всієї Європи. Це шедевр бароко. Споруда носить
ім’я падишага Селіма, і, як ви всі знаєте, вона слугувала
лікарнею під час Кримської війни. Тут працювала відома
британська медсестра та організатор загону санітарок
1 Міграб – ніша в стіні мечеті, чиє заглиблення спрямоване в бік
Мекки. Мусульмани під час молитви повертають обличчя саме до

міграбу, отже – в напрямку Мекки.
173
Флоренс Найтінгейл. Згодом будівлю використовували

і як в’язницю. Проте не зосереджуймося на цьому, а
погляньмо на чарівну споруду як на перлину, що при-
крашає Мармурове море й вхід у Боспорську протоку.
Направду, військова архітектура аніколи не відмирала
в Туреччині, живе вона й далі.
Атож, Ускюдар – це не надто популярний своїми істо-
ричними пам’ятками та конфігурацією район Стамбула,
одначе його потрібно краще вивчати та захищати, як і
описувати. По суті, район славиться і його текке – су-
фійськими, дервішськими обителями. Отак текке узбеків,
що на пагорбі Султантепе, найбільш на видноті серед
них трьох; тут зупинялися дорогою до Мекки та Медіни
паломники з Центральної Азії, які рушали в хадж із Буха-
ри. Я це розповідаю, позаяк і сам належу до мешканців
кварталу, де стоїть обитель узбеків. Це спокійна, затишна
місцина – один із наших останніх зелених кварталів.
Звісно, основна історична роль текке узбеків нале-
жить Періоду перемир’я1. Обитель з її шейхами підтриму-
вала визвольну боротьбу в Анатолії 1919–1922 років, тому
вона стала головним пристановищем для стамбульських
інтелектуалів і пунктом переправи до Анатолії. Причому
англійське командування зуміло розгромити решту цен-
трів, таких як текке узбеків, і лише цьому таланило й далі
мовчки виконувати свій важливий обов’язок – це пере-
конує нас, якими надійними, обережними й обізнаними
з тодішньою ситуацією мали бути його мешканці.
Скажу вам, що якби навіть англійська розвідка ви-
крила діяльність текке, то анікого з її насельників не
впіймала б. А після того, як текке та завії в нашій країні
позакривали, шейх Неджметтін-ефенді за рутинних днів
1 Періодом перемир’я в турецькій історії називають роки між під-
писанням Мудроської (30 жовтня 1919 р.) та Муданійської мирних угод

(11 жовтня 1922 р.). Остання угода змінювала умови першої, що вела
до ліквідації турецької державності. Отож період перемир’я, попри
таку назву, позначений бурхливими боями Турецької війни за неза-
лежність 1919–1923 років супроти французьких і грецьких (військові
бої з утратами), англійських та італійських інтервентів.
174
улаштовував тут сходини для міських музикознавців і

літераторів
Хоча, звісно, розмови митців канули в небуття, не
збережено жодних їхніх записів. Нині ж у відділенні
селямлику1 обителі й далі мешкають діти Неджметтіна-
ефенді. І, далебі, коли я з ними зустрічаюся – хай це
й нечасто буває, – ми не можемо наговоритися. Текке
узбеків – той закуток Стамбула, який конче потрібно
зберегти разом із його довкіллям.
1 Селямлик (тур.) – чоловіче відділення дому в османській оселі.

Тут – житлове приміщення для чоловіків як таке.
175
Панство Фанару та Бейоглу
за минулих століть
Б ейоглу, Галата… До 1970-х років – одна з трьох найваж-

ливіших частин Стамбула. Тобто Стамбула в межах
міських мурів. Поза ним: район Ейюп, що над затокою
Золотий Ріг, нарешті – Бейоглу, званий за візантійців
Перою, Галата й Ускюдар. Згодом Стамбул так розрісся,
що контури цих давніх місцевостей, званих трьома кра-
ями, навіть не вміщалися на його мапі. І нині більшість
стамбульців не знають добре ні його самого, ні Ейюпу,
ні Ускюдару. А втім Бейоглу – таке ж відоме, як і колись.
Адже, хай там що, Бейоглу – це район, куди поринаєш з
головою. І незвично, що останніми роками значна час-
тина нових стамбульських поселенців не знають уже ні
міських мечетей, ані того ж Бейоглу.
Що таке, власне, Бейоглу? За візантійських часів його
називали Пера. Це означає «за», «по той бік». Отже, Перу
мали за непов’язаний з міським життям і державною
організацію терен, де мешкали прибульці здалека. Ві-
зантійці його не любили. Достоту як і підозріло до нього
ставилися стамбульці за часів Османів… Тут оселялися
генуезці, венеційці, вихідці з Південної Італії та навіть іс-
панської Каталонії – словом, усі, хто прибував із-за моря.
Та з плином часу панівний компонент Пери змінюється.
Якийсь період це – венеційці. Отак під час неабиякого
сум’яття 1185 року Перу пограбовано через конфлікт її
мешканців з основним населенням міста. 1204 року, коли
Константинополь окупували хрестоносці, поселенці Пери
за це неабияк відімстили. Власне, приблизно вісімсот літ
тому, 1204 року, саме на Стамбул – не на Єрусалим – ви-
рушили війська Четвертого хрестового походу. Латиняни
пограбували окуповане ними місто, а венеційці стали
господарями Пери.
177
Панство Фанару та Бейоглу за минулих століть
Тільки ж їхнє панування тривало не більше півсто-

ліття. Візантійці з їхніми володарями, що перебираються
до Ізніку (Нікомедії), відвоювавши місто, прогнали вене-
ційців із Пери. Гаразд, і що далі? Візантійці самі заселили
Перу? Ні. Привілеї знову надано чужоземцям, цього разу
генуезцям. Отак і тривало. Та нарешті після 1453 року
Бейоглу знову реорганізовано. Тепер уже не генуезцями
й не візантійцями. Тут поселяється люд, що прибуває
із Західної Європи, із-за моря, з Італії. Оселяються тут і
місцеві християни. Що цікавіше, після того як Османи
приєднують до імперії Крим, вони через своє агднаме
приваблюють до Пери й тамтешніх караїмів, тобто тюрк-
ський народ, що сповідує одну з течій юдаїзму. А вже
після 1492 року в цій частині району осідають юдеї, яких
виганяють з Іспанії та Італії, і навіть тамтешні мусуль-
мани. Тому, по суті, назва кварталу Бейоглу Каракой
означає Карайкой – село караїв (караїмів). Мусульман,
які разом із юдейською общиною на той час прибувають
до Стамбула, я зву андалузцями, іспанськими арабами,
але поселяються тут якраз андалузці. Їм навіть передають
храм, що досі належить домініканцям із францискан-
цями, – найбільшу з церков регіону. Нині ця споруда в
стилі італійського Ренесансу, що стоїть відразу на краю
базару Першембе (букв. «четверговий базар»), відома під
назвою Арабська мечеть. Як бачимо, незабаром тутешні
юдеї розширять ареал своїх поселень у бік кварталу
Хаской, і там також заснують колонію, власну общину.
Тут проживали відомі родини: Дор’я, Окардзі, Ботеге, де
Орландо, Адорна… Декотрі з них мешкали в цьому місті
сторіччями. Наприклад, у ХІХ столітті – барон де Теста,
що походив з такого роду й був головним драгоманом
німецького посольства.
Загалом, вихідці з тих родів перекладали, виконува-
ли обов’язки тлумачів радше при чужоземних посоль-
ствах, ніж при турках. Адже перекладацькими справами в
Баб-и Алі завідують елліни, рештки давньої візантійської
аристократії, що їх ми називаємо фанарськими беями,
178
панами; вони бо і мешкають на протилежному березі

Золотого Рогу, у кварталі Фанар. Перу ж незабаром за-
полонили західні посольства. Аж до XVI століття в нас
було єдине постійне посольське представництво – іта-
лійське. Скажімо, палацом венеціанців спочатку стала
будівля, якої нині не існує, – так званий Левовий будинок
у Багчекапи; потім вони перебралися до Фанару. Але й
тамтешня їхня резиденція, як вам відомо, зникала під
час реконструкції кварталу в 1980-ті роки.
Утім у XVI столітті посольство венеційців містилося
в будівлі, яку звуть Palazzo Venezi, – вона у всій своїй
пишноті стоїть на вулиці Томтом Каптан, що на Бейоглу.
Тільки й тут нас чекає невесела історія. Заледве Венецій-
ську республіку зруйновано внаслідок наполеонівської
окупації, згадану споруду передано французам за Кампо-
Формійським миром 1804 року. Далі ж, коли Наполеон
зазнав поразки, після Віденського договору 1815 року
будівля потрапила до рук австрійців. Потім Італія вибо-
рює незалежність – Венеція входить до її складу, проте
споруда посольства належить Австро-Угорщині. Наре-
шті, 1919 року італійці, ввійшовши до Стамбула, цілком
справедливо відібрали її в австрійців, виселивши звідти
їхнє представництво. А далі представництву Італії ніяк
не вдається прижитися в будинку посольства, який ця
держава звела для себе в Стамбулі. Отож півстоліття
тому італійці передали той будинок нам. Нині в ньому
розташовано Дівочий мистецько-технічний інститут, у
кварталі Мачка. І, певне, природа взяла гору. Тепер іта-
лійці знову використовують як приміщення для свого
консульства в Стамбулі ту ж саму свою давню споруду,
що на вулиці Томтом Каптан.
Безперечно, ми маємо справу з цікавим випадком.
Власне, повсюди у світі існують портові міста, отакі місця,
заселені чужоземцями. Вони є в Китаї, як-от Шанхай,
Гонконг, і в Індії. Таким місцем у Москві була Німець-
ка слобода. Гаразд, тож що узмістовнює Перу? Тут не
тільки мешкали торгівці з моряками, а й водночас роз-
179
ташовувалися всі посольства. Напевне, вони й додава-

ли містові лоску. Відразу біля венеційського посольства
стояло французьке, а на початку вулиці Томтом Каптан
містився суд зі справ капітуляцій. Там же, де французьке
представництво, колись перебувало польське посольство.
А трохи попереду красується розкішний Британський
палац. Іще далі володіють дипломатичними представ-
ництвами Бельгія, Румунія та Греція, пізно засновані
європейські держави, які не відразу знайшли собі місце
на цій території. І тільки посольство Німеччини колись
осіло в кварталі Ґюмушсую. Натомість японське спочатку
чомусь відкрито не в Анкарі, а тут, це сталося, вже коли
засновано Турецьку Республіку по завершенні мирних
перемовин після Першої світової війни. Японці пере-
бралися до Анкари лише після 1935 року.
Отже, з одного боку, посольства, з другого – портова
діяльність, з третього ж – найпаче на вулиці Войводи, що
нині зветься проспектом Банків, постають будинки з та-
кими вивісками, як Banque Ottomane [Османський банк]
чи то Commerciale Italiano; тобто в Бейоглу з’являються
фінансові установи з банками, які контролюють еконо-
мічне життя Османської імперії. Також низка й фран-
цузьких, й італійських, й австрійських родин, яких ми
звемо «левантинцями» – їхні представники мешкають у
Стамбулі або ж постійно працюють тут, – стають воло-
діти в Бейоглу заможними оселями. Ці будинки й досі
можна застати на вулиці, де розташовано готель «Пера
Палац», тобто в однойменному історичному районі, там,
де нині розмістилося американське консульство, а трохи
далі – англійське.
Навпроти, неподалік від консульств, там-таки роз-
ташовано кафедральні собори, протестантські церкви,
як-от Кримська, або великі католицькі, передусім Святого
Антонія та Санта Марії Драперіс. Відтак Бейоглу ви-
окремлює свій світ завдяки цим культовим спорудам, як
і славетним крамницям, де продають найрізноманітніші
імпортовані з Заходу товари, а також першим модерним
180
Посольство Франції на Бейоглу (Французький палац)
міським готелям, причому не лише «Пера Палац», а й

давнішому від нього «Великому лондонському» та «То-
катлиян», і, звісно, кав’ярням, цукерням і кабаре [café
chantant]. Звичайно, здебільшого туди приїжджають ви-
ступати третьосортні гурти, проте вряди-годи навідують-
ся й першокласні, як і нарізно – артисти. Урешті, кілька
разів на Бейоглу завітала й Сара Бернар, яка любила
Стамбул. Знову-таки до гостей Пери належав і Ференц
Ліст, славетний композитор і віртуоз. Годі й перелічува-
ти решту знаменитостей. Мешканці цієї місцевості, що
володіють іноземними мовами, найпаче запрошують
відомих артистів з ансамблями. На Бейоглу колись навіть
продавали закордонні чужомовні видання. Особливо в
Стамбулі любили французькі газети. Та час, певна річ,
заполонив їхнє місце іншими.
Отаке воно Beyoğlu… Навіть незрозуміло, чому його
так величають. Цікаво, район отримав назву «Син бея» (у
перекладі), бо так споминали одного з тамтешніх арис-
тократів, що належав до італійського посольства? Чи тут
фігурує якась інша постать? По-друге, відомо й те, що в
1860-х роках саме тут постає нинішній Галатасарайський
ліцей, на той момент Султанська школа, однак іще ра-
181
ніше її заміняв один із навчальних закладів Ендеруну –

палацова школа Галати. А тепер назва Галата… Що вона
означає? «Молоко» – у перекладі з грецької? А може, тут
випасали корів, тому так і назвали квартал? Існує чи-
мало версій походження цього слова, проте етимологія
не прояснює нічого. Утім очевидно інше: Pera завжди
була воротами Османської імперії, що прочинялися на
Захід, до західного трибу життя. І аніде більше не за-
станеш таких розваг, споживацтва та страв, як тут. Аніде
саме життя не здається таким принадним, як у Пері. Це
місце, куди стамбульський турок дістався лише почас-
ти. Місце, куди беї зазирали, щоб скупитися в дорогих
крамницях або розважитися. Безперечно, на Бейоглу
чимало закутів, відкритих західній культурі. Книгарні,
бібліотеки… Але годі вже цієї ностальгії. Адже сучасне
Бейоглу пов’язане із Заходом іще тісніше. Та тільки від-
тепер його мешканці, покупці й шанувальники – уже не
прибульці з західного світу, не левантинці й не ті, хто за
ними нудьгує. Вони – що не є стамбульські турки. Ба!
На вихідних щотижня сюди з’їжджаються гості з цілої
Туреччини. Тамтешні книгарні відтепер прочиняють свої
двері для них. Нині Бейоглу – ще чарівніше та належить
трибу нашого краю навіть дужче, ніж решта його місць.
Цього не варто забувати.
Згідно з першим тагріром1, складеним після заво-
ювання Стамбула, Перу оточували мури. Вони огоро-
джували сучасні квартали Топхане, Каракой, а також
базар Першембе і на розі, ймовірно, завершувалися на
Терсане, імперській корабельні. Та хоча мечеть Азапка-
пи, Азеб, що біля моста Ататюрка, і згадують за іменем
служивих корабельні – азабів2, – проте справжній її
1 Тагрір, тагрір дефтері або тапу тагрір дефтері (османотур.) –
османський реєстр, куди вписували інформацію щодо населення,

земель і нерухомості завойованих територій. Тагрір дефтері уклада-
ли відразу після завоювання якоїсь території та оновлювали раз на
п’ятнадцять-тридцять років.
2 Азаб (араб. «неодружений»/«незаміжня») – морські піхотинці та
вартові на османському флоті й корабельні.

182
«батько» Соколлу Мегмед-паша. Водночас архітектором

храму був Великий Мімар Сінан, про що відразу можна
здогадатися зі стилю споруди. Власне, територія цього
району простягається аж до кварталу Шішхане, що вгорі.
Той же нині відомий за будівлею Шостої адміністрації
муніципалітету. Коротше мовлячи, будинок, який ми
називаємо муніципалітетом Бейоглу, був у Османській
імперії зведеною за західним зразком першою спорудою
органу міського самоврядування. Причому муніципальна
установа, яка тут містилася, була дуже вагомою. І навіть
її назва – манірна, адже з географічного погляду район
аніяк не пов’язаний із будь-яким шостим номером. Його
присвоїли муніципальній адміністрації, щоб уподібни-
тися розкішному шостому округові Парижа. Водночас
тамтешня вулиця Буюкгендек («Великий рів») засвідчує,
що й поблизу неї пролягали міські мури.
На сторінках складеного після завоювання Стам-
була тагріру впадає у вічі й те, що на Бейоглу поруч із
вірменами, греками та юдеями мешкають і прибульці з
Європи, Італії та Сицилії. Ми звали їхній міллєт «латин-
ським». Але, по суті, це взагалі-то і не «міллєт», а верства.
Причому репрезентована правником при Баб-и Алі. Хай
там що, а в XVI столітті перші важливі посольські деле-
гації разом із італійськими також вирушають до палацу
звідси. Тобто представники Священної Римської імперії,
яку ми звемо Австрією, і французького короля сварилися
між собою, далебі, наче пралі, за привілей сидіти на по-
чесному місці в кафедральному соборі. Мешканці ж Пери
не без сміху спостерігали за такими цікавими подіями.
Урешті, садразам, аби зарадити їхній суперечці, велів у
неділю замкнути собор. Тоді доктор Пейсен, дізнавшись
про це, не пішов на месу, натомість француз осканда-
лився, гупаючи кулаками об соборну браму. У кожному
разі Пера XVI століття жила такими подіями постійно.
Згадати тільки Едварда Бартона, посла, що його вперше
прислала до нас англійська королева Єлизавета, – його
виселили з орендованого дому, що, найімовірніше, стояв
183
угорі Топхане, за аморальність і через скарги сусідів, по-

заяк він постійно влаштовував гучні розваги з циганами,
піснями та сазами1.
За тих часів бо в османській столиці, запевне, іще не
видавали указів про дипломатичні привілеї – їх принесе
зі собою тільки Віденський договір аж 1815 року. Утім
кожне з посольств у Пері володіло власною пекарнею та
винним складом. До речі, за купівлю вина вони платили
податок. І лише після Карловецького миру 1699 року,
згідно з Вестфальським договором, дипломатичні місії
здобули право на неоподатковані закупівлі.
Водночас у багатьох церквах Пери меси правили
італійською та французькою. Така ситуація не пов’язана
з місцевими християнами. Нині в тих церквах уже навіть
увели відправи турецькою. Тому що левантинське насе-
лення Стамбула досі забуває італійську та французьку
й повністю переходить на турецьку. По суті, до ХІХ сто-
ліття Пера – геть чужинне поселення. Але воно нам по-
добалося. Навіть Ламартін називає його французькою
провінцією. Хоч один з османських істориків – ви тільки
послухайте! – описує Grand Rue du Pera, Велику вулицю,
або ж – по-нинішньому – проспект Істікляль (Незалеж-
ності), яким за нашого часу так утішаються мешканці
та гості Стамбула, як-от: «Вулиця така ж сплюснена, як
і мізки її мешканців, і така сама безглуздо довга, як і
їхні візитівки…» Отак пишучи, автор натякає на леван-
тинців, які й справді полюбляли прикрашати свої візи-
тівки розмаїтими тутешніми і нетутешніми титулами
й званнями.
Але європейськість Стамбула нітрохи не подивляє.
Кого? Самих європейців. Натомість вона неабияк цікавить
османів. Хай там що, а це ворота до змін. Ті ж – най-
більш безневинне бажання всякого суспільства. Однак
не скажеш, що ту європейськість за всіх часів репрезен-
товано якнайкраще та найправильніше. Отак з 1960-х
років Бейоглу пережило занепад через те, що «розтанула»
1 Струнний щипковий музичний інструмент.

184
громада вихідців із Європи, особливо італійців, через змі-

шані шлюби та міграції, як і через зменшення кількості
тутешніх християн. Цей занепад передусім виявився в
тому, що район заселили мігранти з Анатолії, і Пера
втратила притаманну тільки їй колишню барвистість.
Утім можливості міста з його географією знову щедро
проявилися. Відтоді не минуло й сорока років, як Бейог
лу наново ожив. Наповнився мистецькими галереями й
книгарнями. Відтак і нині тамтешня нерухомість зростає
в ціні. У районі оселяються не тільки стамбульські інте-
лектуали й багатії, а й зарубіжні. Нам же варто надто
визначити межі цього космополітизму та пристосувати
до нього культурну політику… Інакше цього разу Бейоглу
опиниться заручником іншого несмаку.
***
Читаючи праці з історії, ми завжди надибуємо в них
на розповіді про таку верству, як «фанарські беї»1, але ж
ніхто й ніколи відразу не пояснить, хто вони такі. Нечис-
ленні любителі історії, що беруть до рук ті праці й після
школи та вишу, натрапляють на такі імена фанарських
беїв: Іпсіланті, Маврокордато, Арістархі, проте в турецькій
історичній літературі на їхніх особистостях не зосеред-
жуються. Нам же відомо, що це все драгомани Баб-и Алі.
Але навіть у творах такого драматурга, ретельного автора
історичних п’єс, як Мусагіпзаде Джеляль-бей, фанарські
беї перекладають французькою мовою та розмовляють
румським діалектом – турецької.
Це хибно, проте є ще дужча катастрофа. Отак існує
стереотип, що всі фанарські беї – візантійські аристо-
крати, або ж верства зрадників, яка підтримала грецьке
повстання. Іще хтось плутає їх із західноєвропейськими
торгівцями, яких ми звемо «левантинцями», ті пересе-
лялись із заходу Середземного моря на його східне по-
бережжя. Хоча грецькі беї Фанару – свідчення того, на
що був здатен державний механізм Османів залежно від
1 У вітчизняній історії поширений термін «фанаріоти».

185
його потреб, а також цікавої взаємодії їхньої суспільної

системи зі спадком тієї людської географії, який вона в
себе ввібрала.
Отож фанарські беї, фанаріоти, – це аристократія,
приналежна до грецької православної спільноти. Про-
те жодного легального підґрунтя для цієї шляхетності
немає. Вони лише призвичаїлися служити на високих
постах родинам, державі або патріархії. І, звісно, запо-
чатковували відповідно до цього становища новий триб
життя та систему освіти. Як я вже зазначав, в осман-
ському суспільстві, за винятком володарської династії,
не існувало жодної верстви, що володіла б узаконени-
ми привілеями на спадкоємному рівні. Тому фанаріоти,
аби зберегти своє привілейоване становище, насамперед
дбали про освіту, а відтак і про добрі відносини з дер-
жавою.
З ідеологічного погляду вони аж ніяк не були на-
ціоналістами, навпаки, були віддані державі та навіть
виробили власні культурні манери й стиль, чим перебіль-
шено наголошували на цій їхній вірності. Мовиться якраз
про те, що в Османській імперії, за винятком династій
мусульманських правників-богословів, таке інституціа-
лізоване життя і стиль поведінки мали тільки фанарські
беї, приналежні до православних греків, і ще «аміра» –
вихідці з вірменів-григоріан. І хоча ця висока верства
означує себе за назвою району Фанар, утім, безсумнівно,
оселяється вона там лише на початку XVII століття, коли
туди перебирається грецька патріархія. Доти ж, за візан-
тійської епохи, цей район, що попід міськими мурами,
заселяють венеційські, ліванські, каталонські, арабські
та турецькі крамарі. Тому-то кам’яні грецькі особняки
Фанару, які ми зруйнували поспіль, належали не візан-
тійській епосі, як дехто гадає, а османській архітектурі
XVII й XVIII століть.
Заразом до фанаріотів належали як грецькі арис-
тократи, чиє родинне минуле сягало ще часів давньої
Східної Римської імперії, скажімо, Аргіропуло або Мав-
186
рокордато, так і візантійські династії з албанськими

коренями, як-от Кантакузени, боярські очільники або
заможні торгівці й болгарського походження, напри-
клад, Богоріді, і румунського – Бальтацці; але що ще
цікавіше – навіть нащадки латинян, котрі зостались у
Стамбулі після Хрестового походу 1204 року, скажімо,
родина Петрасілі. Щодо останніх, то сюди варто додати
й таких італійців, як родина Наполілі1 Моросіні, з якої
походив славетний палацовий лікар Мавроєні-паша. Та
цю всю різношерсту верству зцементовував єдиний ма-
теріал – греко-православна віра, до якої вони належали,
і еллінська культура, з якою споріднилися.
Додам єдине: в італійській і західноєвропейській
культурі прив’язаність до еллінізму була не така фана-
тична. Однак для фанаріотів османськість, що їх виви-
щувала, стояла на першому місці. Отак грецькі націо-
налісти вчинили замах на життя нашого лондонського
посла Костакі Мусуруса-пашу, коли той відбував свою
дипломатичну службу в Афінах, і все через його погля-
ди на цей світ. Проте через родини, яких полонили ідеї
місцевого націоналізму, як-от Іпсіланті, що розбагатіла
на торгівлі та судновласництві, фанарські беї після грець-
кого повстання на початку ХІХ століття частково сходять
з історичної арени. Їх дедалі заступають на ній вірмени,
а також албанська родина Фрашері разом із деякими
турецькими чиновниками. А вже за часів Абдюльгаміда ІІ
до цього каравану долучились і мусульманські бюрокра-
ти арабського походження.
Діти ж фанарських беїв колись навчалися в Італії, у
Падуї, далі Франції, але найважливіше те, що вони най-
досконаліше опановували турецьку під орудою найкра-
щих тогочасних учителів. Освоївшись зі всіма звичаями
й традиціями космополітичної османської бюрократії,
фанаріоти вкрай прохолодно, навіть вороже, ставилися
до грецького націоналізму. Тому-то роль фанарських
беїв у історії дипломатії та культури ХІХ століття – на-
1 «Наполілі» вказує на неаполітанське походження родини.

187
прочуд вагома. Зрештою, коли Османська імперія оста-

точно розпалася і більшість згаданих родин покинули
сучасну Туреччину, їхні діти з онуками оселилися не в
Греції, а в Європі. Що цікавіше: ці нащадки фанаріотів,
перебравшись до Європи, разом із турецькою мовою
позабували й грецьку.
188
Останні Османи
28 червня 1914 року в Сараєві вбито спадкоємця

Австро-Угорського трону Франца Фердинанда. Ця
подія спричинила те, що великі держави, насамперед
Австро-Угорщина, а за нею й Росія з Німеччиною, по-
чали оголошувати війну одна одній як прихильниці або
супротивниці Сербії. Світ сколихнула війна. Турецька
імперія теж уступила в цей конфлікт, оголосивши Росії
війну 29 жовтня 1914 року, тож, приєднавшись до союзу
Німеччини з Австро-Угорщиною, які були Центральними
державами, увійшла в протиборство зі злукою багатьох
країн під проводом Антанти.
А причина такої несосвітенної хиби й диспропорцій-
ності в тому, що Англія з Францією відмовили (!) нам у
проханні воювати на їхньому боці, хай як на початку
конфлікту цього ми й прагнули. І це правда. «Вони не
пригідні для сучасних воєн», – отака хибна оцінка ту-
рецької армії зародилася через приголомшливі пораз-
ки, яких та зазнала під час Балканської війни, оскільки
наші командири з їхніми вояками знехтували фрон-
том, захоплені виром політичної боротьби1. Німеччина
з Австро-Угорщиною таку опінію не поділяли, добре обі-
знані завдяки військовим колам із нашою старшиною та
рядовими бійцями. Натомість англійці, давно втративши
зв’язок із турками та досвід спільних баталій, на початку
1 Дві балканські війни, унаслідок яких Османи остаточно позбу-

лися решток своїх європейських володінь, за винятком території між
Стамбулом і Едірне, відбулися впродовж 1912–1913 років, тобто після
Молодотурецької революції 1908 року, коли Туреччина поринула в
бурхливе політичне життя. Учасниками воєн, окрім Османської імперії,
стали: Болгарія, Греція, Сербія та Чорногорія. Саме від них Туреччину
спіткали катастрофічні поразки під час першої Балканської війни
1912–1913 років.
189
ХХ століття цілковито перемінили ту свою позитивну

оцінку щодо них, яку мали в ХІХ.
Ніхто бо не хоче бачити поряд союзника, що тільки
додає зайвого клопоту. Та очевидно, що османський
генштаб не бажав уступати в цю війну. Її прагнув Енвер-
паша1 з його німецькими радниками. Усі ж відомі вам
командири, які на той час очолювали молодих вояків:
Мустафа Кемаль, Гікмет-бей, Шюкрю-паша чи то Есат-
паша, також не були прихильниками союзу з німцями. Це
достеменно засвідчує опублікований рапорт Ісмета-бея,
що його він склав, бувши штабним офіцером незадовго
до війни. «Можливо, – пише він у ньому, – у Танненбер-
зі2 й було зрозуміло, що нам потрібно об’єднуватися з
німцями, які розбили росіян; але те, як їхню армію зупи-
нили на Марні під час наступу на Францію, анітрохи не
переконує, що німецькі збройні сили такі неперевершені,
як ми сподівалися. У цій ситуації не можна вступати у
війну на їхньому боці».
Утім війна тривала на різних фронтах чимало років.
Щодо неї нам не варто робити узагальнень. Потрібно
зауважити тільки те, що серед командирів, старшин
турецької армії, котрі воювали під час Першої світової
війни, як найбільш некомпетентні проявили себе паші
Енвер і Джемаль. А були ж і такі офіцери, що демон-
стрували дивовижні зразки оборонної та наступальної
1 Енвер-паша (1881–1922) – османський політичний і військовий

діяч. Один із лідерів молодотурецької партії «Єднання і прогрес», ак-
тивний учасник Молодотурецької революції 1908 р., відтак військовий
міністр Османської імперії під час Першої світової війни. Разом із
Талаат-пашею та Джемалем-пашею з 1913 р. запровадив у Туреччині
військову диктатуру.
2 Танненберг, нині Стембарк, – село на півночі Польщі, де на
самому початку Першої світової війни 14 серпня – 2 вересня 1914 р.

відбулася велика битва між німецькою та російською арміями. Остан-
ня в ній зазнала відчутної поразки. Неподалік Танненберга також
розташовано село Грюнвальд, за назвою якого добре відома вже
інша битва, 1410 року – між військами Тевтонського ордена, з одного
боку, і Королівства Польського й Великого князівства Литовського – з
другого.
190
тактик. Наприклад, один із таких – Біляль-бей: позаяк

він чудово знався на топографії, то завдяки майстерній
машинерійній тактиці з групою приблизно в сто вояків
зупинив цілу англійську дивізію, що мала намір окупу-
вати Гайфу.
Тільки не ми писали історію цих наших героїчних
і досвідчених воїнів. На розповідь про них ви натрапи-
те на сторінках ізраїльських воєнних істориків. Окрім
того, в Ель-Куті ми здобули перемогу завдяки бою, який
дав британському генералові Таунсенду Галіль-паша.
А скільки користі приніс османський шегзаде (принц)
Фуад-ефенді, коли тривалий час стримував поступ най-
сучасніших, найдисциплінованіших і найчисленніших у
світі англійських військ! Незламну оборонну міць також
продемонструвало юне вояцтво Мустафи Кемаля на Гал-
ліполі1. Деякі з цих командирів стали об’єктом заздрощів
Енвера-паші. Отож Перша світова війна для нас – це не
лише наша безглузда поразка під Сарикамишом2. Ре-
зультатом цієї недалекоглядної політики стала й виправа
нашого корпусу в Галичину на підтримку хоча й добре
екіпірованої, проте нечисленної австрійської армії, коли
на те не було жодної потреби. Однак незаперечно й те,
як наприкінці Першої світової війни турецькі війська за-
свідчили, що вони стали вишколеною модерною армією,
а наша нація сягнула патріотичної свідомості.
Адже людським жертвам упродовж чотирьох років
не було кінця-краю. Пощезла вся молода сила, задіяна в
сільському господарстві, як і в провінційному ремісни-
1 1915 року війська Антанти намагалися окупувати протоку Дар-
данелли, що між європейським півостровом Галліполі та Малою Азією

в Туреччині. На заваді інтервентам стали саме війська османської
армії під орудою Мустафи Кемаля Ататюрка, який під час перемог над
ними здобув звання полковника. Тривалі дарданелльські бої особливо
вшановують у Туреччині й досі, називаючи Війною за Чанаккалє –
місто на азійському боці Дарданелл.
2 Бої османської армії під орудою Енвера-паші супроти росій-
ських військ тривали в районі міста Сарикамиш, що на північному

сході сучасної Туреччини, з 22 грудня 1914 р. до 17 січня 1915 р. та
завершились її поразкою.
191
цтві. Далі Туреччина щонайменше тридцять років змуше-

на надолужувати ці людські втрати. Отак ми опинилися
віч-на-віч із труднощами, які виснажуватимуть нас аж
до кінця Другої світової війни. Та особливо важливим
для нас став 1920 рік. Адже 1919-го держави Антанти
захотіли нав’язати Туреччині несправедливий договір.
Окрім того, удалися до нечуваних кроків.
По суті, якби вони залишили території Турецької
імперії як тимчасово окуповані під владою великих дер-
жав, то, либонь, не наразилися б на таку реакцію. Проте
задумано значно більше, аніж те, що вже вчинено супро-
ти Османів, Угорщини, Австрії та Німеччини. Держави
Антанти піднесли грандіозні дарунки Румунії з Грецією,
що лише останньої миті виступили на їхньому боці в
Першій світовій війні.
Власне, держави Антанти передають Румунському
королівству такі багаті регіони, як угорська Трансиль-
ванія та болгарська Добруджу. Натомість Грецію вони
вирішують винагородити за рахунок Малої Азії. Така
ситуація не тільки ображає їхню союзницю Італію, а й,
певна річ, спричиняє й гостру реакцію Туреччини.
Тому в квітні 1920 року в Анкарі розпочато боротьбу
за порятунок султанського посту та халіфату – її вели всі
зовнішні мережі тієї самої територіальної структури, що
існувала й за Османів, тієї ж самої армії, що, як здавало-
ся, підтримала Конституцію та османський лад. І після
1920 року, важко чи легко, уряди-годи за небезпечних
умов, хай що, а доля Туреччини перебуває в руках тієї
ж Анкари. Либонь, тодішні європейські політики були
змушені зважати на цю реальність достоту так само, як
нині одностайні щодо неї в своїх думках історики.
Адже незабаром Франція розійшлася в поглядах
зі своєю союзницею Англією та уклала угоду з Анка-
рою. Водночас Італія ще від початку симпатизує Анкарі.
Урешті, наприкінці тієї тривалої національної боротьби
1 листопада 1922 року уряд Великих національних збо-
рів (меджлісу) Туреччини ліквідовує пост султана, що
192
запізнився визнати перемогу наших військ в Анатолії

та вшанувати їх.
Отак династія Османів утрачає своє шестисот два-
дцятидворічне панування. А вже через п’ятнадцять днів
18 листопада останній падишаг Мегмед VI Вагідеддін
не знаходить іншої ради, окрім як покинути Стамбул.
Ледь зупинімося на історії цієї еміграції. Сам Вагідеддін
належав до шегзаде, тобто принців, котрі не здобули на-
лежного виховання через ґанджі в системі спадкоємства
Османів, яка стає неприйнятна вже в ХІХ столітті. Деякі
шегзаде навчаються в Галатасараї, ходять до Військової
школи, здобувають офіцерську освіту в Пруссії та Ав-
стрії, як-от син останнього халіфа Омер Фарук-ефені,
інші вивчають чужоземні мови й також знайомляться
на власному досвіді з життям, політикою та військовою
системою Європи, як, наприклад, той-таки Осман Фуад-
ефенді, якого ми згадували, чи інший син Абдюльгамі-
да – Бурганеддін-ефенді. Але султан Абдюльгамід тримає
під наглядом принців, які можуть стати потенційними
претендентами на трон. Либонь, це й відобразилося на
їхньому вихованні з відчутними ґанджами. Вони ніколи
не мали дорадників, від яких навчилися б розуміти сві-
тову політику. Власне, аніхто з ними й не контактував.
Яке там закордоння! Вони навіть не мали змоги поман-
друвати рідним краєм.
На жаль, заручником такої системи виховання став
й останній падишаг. Хоча Вагідеддін на початку свого
султанства через світову політику, якої він не розумів,
удався до корисних дій, сливе подарувавши анатолій-
ському визвольному рухові Мустафу Кемаля-пашу, про-
те врешті не збагнув владних перемін в Анатолії та, не
змігши пристати на них, увійшов із нею в конфлікт.
Водночас Алі Кемаль, хай і чудовий письменник,
який по-своєму любив батьківщину, передусім керувався
власними душевними почуттями й очолив ту когорту лю-
дей, що налаштовували султана супроти анатолійського
визвольного руху. З іншого боку, найжалюгідніший пред-
ставник монаршої династії Дамат Феріт-паша виявився й
193
Перед палацом Долмабагче
найтемнішим; він майже не тямив у державних справах,

хоча султан аж двічі призначав його на пост садразама.
Далебі, візирство Дамата Феріта й кабінети, які він за-
снував, проіснували геть недовго порівняно з рештою,
але це не завадило йому завдавати стільки шкоди, що
їй не було кінця-краю. Ось чому султанський пост муляв
очі й Анкарі, й частині турецької нації.
194
І так тривало, поки Великі національні збори не лік-

відували султанат. А далі останній падишаг, покинувши
Стамбул, знайшов собі притулок в Європі. Отож нам
потрібно звернути увагу на його поведінку.
Султан не пограбував османської скарбниці, хоча й
міг це зробити. Через чотири роки після втечі він помер
на чужині в злиднях і бідності. Причому перед смертю
він заліз у борги, аби хоч якось вижити. Того ж дня,
коли падишаг зрікся трону, він узяв із собою до Європи
лише особистого лікаря Решата-пашу, сина та гарем, за-
лишивши на батьківщині навіть своїх доньок з онуками.
Проте незабаром геть усі члени династії переберуться до
Європи слідом за ними.
А після ліквідації султанату, либонь, уперше за всю
тисячатрьохсотрічну історію ісламу халіфа від імені ум-
ми1 обирає меджліс. Та навіть цього халіфа звільнять із
його поста вже через півтора року.
Доти ж Абдюльмеджід-ефенді є спадкоємцем трону
султанату. Він виявив симпатію до анатолійського руху,
проте, посівши пост халіфа, навіть не збагнув, що воно
таке. Адже бути халіфом означає зосереджувати в руках
усю владу й оруду над мусульманами як їхній очільник.
Та про якого халіфа в Стамбулі йтиме мова, якщо всю
владу й оруду сконцентровано в руках Анкари? Це мусить
бути особистість, яка не лише розуміє отаку ситуацію, а й
на високому рівні володіє знаннями з історії та політики,
уміє й маневрувати, й передбачати розвиток подій.
Халіф Абдюльмеджід-ефенді був культурний принц.
Він малював, і деякі з його картин досі експонують.
Та найважливіше, що він був чудовий композитор. Під
час перемир’я та Війни за незалежність Абдюльмеджід-
ефенді вибудував приязні стосунки з анатолійським уря-
дом. Проте відомо, що він геть нічого не тямив у політиці,
як це зазначали деякі з членів династії, і замість того,
щоб збалансовувати відносини з анкарським урядом,
1
Умма (араб.) – ісламський термін, що означає сукупність усіх
мусульман.
195
улаштовував помпезні п’ятничні процесії до мечеті та

навіть на одну з них з’явився у вбранні султана Мегмеда
Фатіга. На жаль, він також не запровадив виваженого
керівництва протокольними та бюджетними справами,
відтак його взаємини з Анкарою зіпсувалися. Імовірно,
кінець династії пришвидшили отакі дії халіфа. Йому
забракло наполегливості змагатися за владу в новій рес-
публіці. Утім такий інститут, як халіфат, несумісний із
чудернацькою правовою ситуацією, коли його очільник
відсторонений від влади. Тому що халіф – це пост не
духовний, а світового володаря. Отож згаданий кінець
виявився неминучим.
3 березня 1924 року валі Стамбула та делегація
представників Анкари в бібліотеці палацу Долмабаг-
че оголосили останньому халіфові, носію лише цього
титулу Абдюльмеджіду-ефенді, що, згідно з рішенням
Національних зборів, його обов’язки завершено й він
має покинути Туреччину, як того вимагає закон. Хоч як
халіф заперечував і намагався залишитися, усе марно; за
лічені години його разом із найближчими помічниками
депортували до міста Чаталджа, аби на залізничному
вокзалі Сіркеджі не влаштовувати вистав, і вже звідти
Абдюльмеджід-ефенді покинув батьківщину в додатко-
вому вагоні потяга, який затримали задля цього. Далі
впродовж тижня так само депортовано з Туреччини всіх
членів династії, тобто принців із султанами.
А в османській традиції до членів династії належали
всі особи чоловічої та жіночої статі лише за лінією па-
дишага і його синів. У європейських мовах їх називають
принцами й принцесами. Водночас осіб чоловічої та
жіночої статі, з якими вони одружуються, а також їхніх
доньок, званих ханим-султанами1, і синів – бейзаде2 – до
членів династії вже не відносять; вони просто – її рідня.
1 Ханим (тур.) – пані, панна за османських часів; також шаноблива

назва жінки та дівчини в тому ж значенні й у сучасній Туреччині.
2 Бейзаде (османотур.) – дослівно «син бея», від тур. бей і перс.
заде – «син».
196
Отже, ця рідня мала право залишитися на батьківщині,

проте й вона приєдналася до каравану династії вслід за
своїми батьками, чоловіками чи то дружинами, позаяк
більшість її членів були ще геть малі або ж не могли
залишатися самі. Уряд же надав виселенцям право ви-
везти з собою по тисячі стерлінгів на особу, паспорт,
який забороняв повернення, та трохи коштовностей.
Власність членів династії, за кількома винятками, не
конфісковували. Однак можна тільки уявити, на які фі-
нансові проблеми наразилися вигнанці, беручи до уваги,
що ці статки змарнували їхні близькі, що залишилися
на батьківщині, а також те, що за тих років нерухомість
не коштувала стільки, як нині.
По суті, й мовиться далеко не про багату династію.
Як я вже згадував, особисто падишаг не взяв жодного
смарагду зі скарбниці, а вже решта членів його родини
й поготів не могли анічого вивезти, окрім речей, перед-
бачених рішенням уряду та законом. Тому османська
династія жила найбіднішим, найубогішим життям серед
решти монарших родин, змушених емігрувати, у світі,
де звергали й трони, і корони.
Її члени зносили на чужині важкі дні; вони терпіли
нестатки. Це була єдина монарша родина, яка не від-
клала для себе коштів у європейські банки. Та попри це,
її члени не вдавалися до безчесть, аби вижити. Жоден із
них не скоїв злочину, за який довелося б червоніти решті.
Та що важливіше: вони й нітрохи не намагалися втілити
якісь негативні проекти: заснувати організацію, що діяла
б на шкоду Турецькій державі та нації, або вести про-
вокативну політику. Зважаючи на інші монарші родини,
які втратили трон після Першої світової війни, нам варто
віддати належне цій їхній послідовності в любові до бать-
ківщини, держави. Разом із тим молодші члени династії,
попри скруту, здобули за кордоном освіту. Досягнення
декого з них згодом навіть зачарують найбільш елітні
кола Європи й Америки. Словами сучасного очільника
династії Османа Ертугрула-ефенді: «Те, що не принесло
197
добра нашій родині, обернулося на користь Туреччині».

Її члени не зрадили цьому принципові.
Тут зупинімося: Османська династія – не єгипетські
хедиви1. Тим паче її членів не можна порівнювати з
найгіршими представниками роду хедивів – королями
Фуадом і Фаруком2. Османська династія і не така, як
путчистська родина Пеглеві в Ірані. Вона вірить у вічність
держави, як і в те, що її потрібно вивищувати понад
усе. Останній падишаг незадовго до того, як покинути
батьківщину, повернув до скарбниці навіть годинник
свого батька, що його позичав. Члени династії Осма-
нів не вірили, що матимуть спокій, грабуючи державну
скарбницю або зберігаючи кошти в європейських бан-
ках. Вони також переконані, що боротьба з політика-
ми, які керують Турецькою державою, лише нашкодить
прийдешньому нації. Нам варто віддати належне такій
благородній позиції.
Утім у Туреччині не існує якогось серйозного монар-
хістського руху чи то течії. Його не зародилося. Причина
тут ось у чому: війни та перемоги воєнізованої, мілі-
таристської за духом нації, народу, що вміє організо-
вуватися супроти небезпеки на загрози, безперечно, не
обмежити участю лише кількох маршалів.
Власне, ті маршали, тобто султани Мегмед Фатіг і
Сулейман Кануні, або вихідці з роду також геніального
полководця Мурада IV (поч. XVII століття), хай він уже й
виростав у палаці, оскільки давно зникла традиція поси-
лати принців керувати санджаками, – вони всі виявилися
неперевершеними воїнами. Але ці маршали перемагають
1 Хедив (від перс. хадив – «господар») — у 1805—1914 роках ти-
тул правителів Єгипетського еялету й Єгипетського хедивату, тобто

автономного державного утворення, яким керували хедиви, у складі
Османської імперії. Після того як 1914 року Єгипет вийшов зі складу
Османської імперії, його володарі спочатку змінюють титул «хедив»
на «султан», а відтак і на «король» (араб. малік –«володар») після ви-
знання незалежності Єгипту з боку Великої Британії 1922 р.
2 Агмед Фуад І – король Єгипту (1917–1936) та його син і спадко-
ємець трону Фарук І (роки прав. 1936–1952).

198
у війнах не самі по собі. Чи, скажімо, такий великий

полководець ХХ століття, як Мустафа Кемаль-бей, тоб-
то Ататюрк, і його безцінні командири – завдяки кому
вони перемагають? Завдяки людському згромадженню,
такому ж значному, як і кількість їхніх воїнів. З погляду
соціології в такій людській масі особистості ділять між
собою відповідальність, у такій масі вони ділять шану
й честь.
І з такого погляду, по суті, життя держави, що на тере-
нах Туреччини, її ідентичність і дієздатна сила – цінніші
понад усе. Тому й республіканський режим установле-
но беззаперечно. Окрім того, Османському султанатові
притаманний значний ґандж, що його ми не знали так
само, як і не розуміли сутності республіки, – це система
спадкоємства.
Хто і як посяде трон – щодо цього в нас не існувало
таких твердих основ, як, наприклад, у Франції, габсбурзь-
кій Австрії чи то Німеччині. І видно, як через чвари
за престол у нашій системі спадкоємства відбуваються
пертурбації та зсуви, через які, найпаче, з XVII століття
падишагів належно не виховують. Очевидно, що два
наших останніх володарі не були тими монархами, які
розуміли й уміли аналізувати світові перспективи, уго-
товані для державного життя. Тому їх спіткала невдача,
катастрофа.
Того ж дня, коли останній султан сходив на трон,
Стамбул припинили бомбардувати. Усе через те, що там
відбувалася церемонія, за якої володар оперізується шаб
лею, інакше кажучи – коронація; тому англійці й не бом-
бардували місто. Адже, хай там що, а треба вшанувати
очільника давньої монаршої династії. Серед великих
держав бо існували правила, яких вони дотримувалися
навіть під час війни. Хоча падишаг, який зійшов на трон,
особливо під час перемир’я, аніде не мав реальної вла-
ди, окрім як на тісній території між мостом Ункапани
(Ататюрка) і районом Бебек. Усе має такий вигляд, що
цю ділянку міста англійські окупаційні сили з поваги
199
до володаря передали під опіку турецькій жандармерії з

поліцією; але через гармати з броненосцями, що оточили
палац Долмабагче, султан перебрався й звідти до палацу
Йилдиз. Проте навіть у цьому скрутному становищі йому,
попри все, удається керувати армією та цивільними спра-
вами, здійснювати кореспонденцію. По суті, геніальні
постаті, які здатні на таке, й очолюють боротьбу.
Та безсумнівно, що після 15 травня 1919 року, як оку-
пують Ізмір, визвольний рух набуває обертів, його лави
ширшають і врешті-решт їх очолює геній ХХ століття
Мустафа Кемаль-паша; національний рух перенесено на
територію Анатолії. Відтоді Туреччиною керує саме ана-
толійський рух. А після Анкарського договору 1921 року
між турецьким і французьким урядами в Парижі вже
діють два наших посольства: одне – стамбульське, дру-
ге – анкарське. Аж якось Агмед Ферід (Тек)-бей, коли в
нашому посольстві в Парижі, де він перебував, давали
бенкет і не знайшлося столових приборів, то отримав їх
від стамбульського представника – Мугтара-бея.
Отже, пост султана потрапив у немилість. Та чию
немилість? Елітної верстви, що керує суспільством, і вона
напрочуд дужа. Але не тільки тому, що перебуває на чолі
суспільної організації, а й тому, що вельми кмітлива. Як
зазначено в парламентському виступі британського по-
літика, англійського прем’єр-міністра Ллойда Джорджа:
що ми вдіємо, якщо геній, який приходить у світ раз
на століття, з’явився саме в Малій Азії! Спираючись на
таке посилання, неважко збагнути, що існує беззапере-
чна сила. Це султанат. Тому його ліквідовано неминуче,
швидко та блискавично. Але те саме не скажеш про ха-
ліфат. У цьому питанні новопостала республіка змушена
значно довше змагатися з внутрішніми і зовнішніми
впливами й запереченнями.
Чи можлива реставрація халіфату за нашого століт-
тя? Звичайно, ні. В ісламському світі, на чиїх вершинах
закипають лідерські амбіції та змагаються між собою
так багато національних держав і, на жаль, конфесій,
200
відродження цього інституту неможливе. Деінде кожен –

сам собі халіф. Важко навіть достеменно визначити,
кому та в який спосіб передати його пост. А халіфат
вимагає влади. Колись ця всесвітня влада переплелася
з османською історією. Збережено і її назву, та більше
ісламський світ не здатен заснувати такого інституту,
як османський халіфат ХІХ століття, рівно ж і решта
світу – змиритися з ним. Іще трохи, і не дуже згадаєш
про сам халіфат після того, як його доба добігла кінця,
пощезнувши за рамками історії.
201
Глосарій
Ага – 1) шанобливе «пан»; 2) керманич, господар, пан; 3) голо-

вний слуга в маєтку.
Агднаме (від араб. ahit – «присяга» і перс. name – «лист», «книж-
ка») – офіційний договір – у тім числі мирна угода – сул-
тана з мусульманським або немусульманським суверенним
володарем, яку скріплювала його присяга.
Азаб (араб. «неодружений»/«незаміжня») – морські піхотинці та
вартові на османському флоті й корабельні.
Акче – срібна дрібна монета, основна грошова одиниця в Осман-
ській імперії.
Аміра (від араб. амір, османотур. емір – «повелитель», «кер-
манич») – назва й титул представника знатної верхівки й
заможних крамарів, магнатів і лихварів-банкірів вірменської
спільноти в Османській імперії.
Аяни – напівофіційна османська назва для провінційних можно-
владців, що набувають ваги в Османській імперії XVIII сто-
ліття. Тільки-но тимарна система стає занепадати, аяни
міцніють, збираючи державні податки та керуючи військо-
вими підрозділами на місцях.
Баб-и Алі (османотур.) – Високі Ворота. Від кінця XVIII століття
термін починає вживатися в значенні управління великого
візира, оскільки так іменують ворота, що ведуть до його
палацу. Поступово за ХІХ століття словосполучення набуває
на Заході значення османського уряду, як й аналогічний за
змістом термін «Висока (Блискуча) Порта».
Бей – 1) володар бейліку; 2) родовий і посадовий титул кня-
зівського рангу; 3) титул османської знаті, синів паші та
військових старшин тощо.
Бейлербей – дослівно «бей над беями» (османотур.), очільник
бейлербеїліка – найбільшої територіально-адміністративної
одиниці Османської імперії, для якої від XVI століття вжи-
вають термін «еялет».
Бейлербеїлік – найбільша територіально-адміністративна оди-
ниця в Османській імперії, безпосередньо підпорядкована
центрові; провінція, якою управляв бейлербей. Також ужи-
вається в значенні посади самого бейлербея.
Бейлік – незалежне або автономне державне утворення, також
округа чи регіон, яким керує бей, тобто його правитель.
203
Глосарій
Берат – султанська грамота, що містила наказ володаря щодо

призначення на адміністративний пост, виділення платні
чи то надання привілеїв.
Богдан – османська назва князівства Молдавія та загалом те-
риторій сучасної Молдови.
Вакф (араб. «пожертва») – доброчинна фундація, створена при-
ватною особою, можновладцем або містянином згідно з
релігійними уявленнями; помістя, землі або інші джерела
прибутку, що їх засновник вакфу заповідав передати після
його смерті на фінансову підтримку доброчинства.
Валі – управитель вілаєту (краю, країни), основної та найбільшої
адміністративно-територіальної одиниці Османської імперії,
що заступає попередню – еялет – у ХІХ століття. Але й до
ХІХ століття термін «вілаєт» часто вживається як синоні-
мічний до «еялету» – провінції під управлінням бейлербея
(«бея над беями»).
Валіде (османотур., від араб. «матір») – головна, найперша
дружина / наложниця османського султана.
Візир (оригінально в османотур. мові vezir – «везір») – титул са-
новника вищого рангу в мусульманських монархіях (аналог
міністра). В Османській імперії також посада і ранг члена
дивану, державної ради при султанові. Титул міг зберігатися
за османськими можновладцями як ознака їхнього високого
рангу, не завжди засвідчуючи дійсну посаду.
Вілаєт – основна та найбільша адміністративно-територіальна
одиниця Османської імперії, що заступає попередню – ея-
лет – у ХІХ столітті. Утім і до ХІХ столітті термін уживається
як синонімічний «еялетові».
Гамідіє – термін, похідний від імені османського султана Аб-
дюльгаміда ІІ. Так називали чимало проектів, запроваджених
за часу його правління, що тривав з 1876 по 1909 рік.
Дамат (тур.) – зять. Ця прикладка в іменах великих візирів
указує на те, що вони султанські зяті.
Девшірме – 1) система набору дітей із християнського населення
для їхньої ісламізації, а відтак служби у війську, адміні-
страції імперії та палаці падишага як його особистих рабів;
2) дитина, юнак або доросла особа, яка стала заручником
системи девшірме.
Дербенджі – вартовий на перевалі, мосту чи перевозі.
Дефтердар – дослівно «бухгалтер», «хто веде реєстр», завідувач
фіскальних і фінансових справ при дивані або в провінції.
Диван (перс., османотур.; оригінально divan – «діван» – у
перській і османотурецкій мовах) – в Османській імперії
204
Глосарій
очолювана великим візиром рада при султанові, що вико-

нувала функції центрального уряду.
Ендерун – внутрішні покої султанського палацу Топкапи.
Ердель – османська назва князівства Семигороддя/Трансильванії
та загалом територій сучасної Трансильванії.
Ефляк – князівство Валахія, терени Валахії як такі.
Еялет (араб. «управління») – провінція, регіон; від XVI століт-
тя – синонім бейлербеїліка, найбільшої адміністративної
одиниці Османської імперії, безпосередньо підпорядкованої
центру.
Завія (араб. «кут») – суфійська обитель, комплексна споруда з
приміщенням для притулку мандрівників.
Імарет – благодійна установа в мусульманських містах, зазвичай
при мечеті, де отримують їжу вчені медресе, що не мають
коштів, жебраки та безпритульні.
Кадій – мусульманський суддя, що веде судочинство згідно з
нормами шаріату.
Кануні (османотур. «законник», «законодавець») – османська
назва султана Сулеймана, відомого в Європі як «Пишний».
Капикулу (османотур. «раб воріт/порогу») – особисті невільники
османського султана, вихідці із системи девшірме, часто –
адміністратори, службовці палацу, слуги падишага тощо та
передусім його невільницьке військо, зокрема яничари.
Левантинці – назва католицького населення Близького та Се-
реднього Сходу, у Туреччині й країнах Леванту (Сирії, Лівану,
Ізраїлю, Палестини і Йорданії). Ще на початку ХХ століття
левантинців у Туреччині налічувалося близько п’ятнадцяти
тисяч осіб, утім відтоді їхня кількість різко скоротилася.
Левенди (османотур.) – 1) особи без землі й роботи; 2) сухопутні
або морські розбійники.
Ліва (османотур. «прапор») – друга за величиною після ві-
лаєту османська адміністративно-територіальна одиниця,
що заступає санджак у ХІХ столітті; перебувала у складі
вілаєту.
Медресе – середня і вища школа в Османській імперії, загалом
у країнах Близького та Середнього Сходу до ХХ столітті.
Міллєт – релігійно-етнічна спільнота осіб, які передусім на-
лежать до однієї релігії та можуть бути об’єднані спільним
етнічним походженням.
Мімар (тур.) – архітектор.
Мугафиз (османотур. досл. «оборонець») – командир, призна-
чений для оборони якоїсь фортеці чи міста.
Мютеселлім (османотур.) – збирач податків; також виконувач
205
Глосарій
обов’язків бейлербея або санджак-бея за відсутності їх у

провінції.
Насігатнаме (османотур. від араб. насігат – «порада», «наста-
нова» і перс. наме – «лист», «книжка») – назва літературного
жанру та творів, які дають читачеві настанови щодо правил
моралі та поведінки згідно зі вченням Ісламу та суфійських
течій.
Нізамнаме (османотур. від араб. нізам – «лад» і наме – «лист»,
«книжка») – законодавчі регуляції, положення, статут, ре-
гламент тощо.
Оджак (тур., османотур.) – вогнище, місце для нього, піч. В
османській термінології назва застосовувалася до військо-
вих, передусім яничарських, корпусів.
Орф (араб. «традиція») – тюркське звичаєве право на теренах
Османської імперії, яке ґрунтувалося на традиціях і нерідко
суперечило шаріатові.
Паша (від перс. «пашаг») – титул військових і цивільних держав-
них службовців Османської імперії високого рангу.
Пейки (османотур., перс.) – початково гінці, листоноші пади-
шага та палацу; згодом озброєні піші супровідники султана
під час його процесій.
Реісулькюттаб (османотур. букв. «очільник писарів») – при
великому візирі завідувач канцелярськими та водночас за-
кордонними справами. З 1835 року безпосередньо очолює
Міністерство закордонних справ.
Румелія – назва володінь Османської імперії в Південно-Східній
Європі.
Санджак (тур., османотур. «стяг») – провінція, що належала
до складу еялету/бейлербеїліка. Після еялету – друга за
величиною територіально-адміністративна одиниця Осман-
ської імперії.
Санджак-бей – очільник санджаку, територіально-адміністра
тивної одиниці, що входила до складу еялету.
Садразам – великий візир Османської імперії; найголовніший
міністр султана, якого той призначав особисто.
Сілягдар (османотур. від араб. сіляг – «зброя» та перс. суфікса
«дар») – «зброєносець»; з прикладкою «ага» або й без неї –
один із головних султанських пажів-невільників. Також сі-
лягдарами називали воїнів одного з кінних яничарських
підрозділів.
Сіпагі – 1) важко озброєний вершник, військовий, якого дер-
жава наділяла тимаром; 2) назва вояків кінного підрозділу
яничарського корпусу.
206
Глосарій
Солак (тур. «шульга») – яничар-шульга, тобто воїн, що оперував

лівою рукою як головною. Представники піших яничарських
підрозділів солаків супроводжували султана праворуч від
його коня, щоб у разі потреби стріляти з лука, не обертаю-
чись до нього спиною.
Субаши – державець зеамету, командир загону сіпагів, відпо-
відальний за лад у довіреній йому окрузі.
Султан – титул суверенного володаря в ісламському світі. Від
XVI століття в Османській імперії його також надавали
жінкам – представницям османської династії.
Тагрір, тагрір дефтері або тапу тагрір дефтері (османотур.), –
османський реєстр, куди заносили інформацію щодо насе-
лення, земель і нерухомості завойованих територій; уклада-
ли відразу після завоювання якоїсь території та оновлювали
раз на п’ятнадцять-тридцять років.
Тимар – землі, якими наділяли представників військової вер-
стви, насамперед сіпагів – важко озброєних вершників, – у
винагороду за їхню воєнну службу.
Траблусгарб – османська назва Триполітанії, історичного регі-
ону Північної Африки, куди належить територія Північно-
Західної Лівії.
Туг – штандарт полководця в Османській імперії, доти – у Мон-
гольській імперії ХІІІ століття, загалом у монгольських і
тюркських народів. Держак із верхівкою у вигляді пучка
хвостів коней. У Козацькій державі варіантом туга став
бунчук.
Улеми (османотур.) – знавці богослов’я в ісламі, діячі в галузі
освіти й судочинства на основі шаріату.
Факіг – знавець фікгу – ісламського комплексу соціальних норм,
а також обов’язків мусульман перед Аллагом.
Ферман (османотур.) – султанський едикт, указ.
Чавуш – 1) службовець османського палацу, посланець для
особливих доручень, який часто доправляв накази падишага
в провінцію, а також брав участь у дипломатичних місіях;
2) вояка, приналежний до імперського військового корпусу
чавушан, що складався з кінноти та піхоти водночас.
Шейх-уль-іслам – очільник ієрархії улемів, богословів-правни
ків, в Османській імперії; вища посадова особа з питань
ісламу та шаріату.
207
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
Ортайли Ільбер
Переклад О. Кульчинського
Редактор О. Попова
Коректор М. Бродська
Оригінал-макет О. Гашенко
Обкладинка Д. Шевчука
Підписано до друку 5.04.2019. Формат 84х108/32. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 10,92. Зам. № 125.
Видавці:
ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»
www.anetta-publishers.com
Для листування: anetta@anetta-publishers.com
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів
видавничої продукції ДК №4873 від 26.03.2015
Видавництво «Ніка-Центр»
03142, Київ, вул. Кржижановського, 4.
т./ф. (044) 39-011-39; e-mail:psyhea9@gmail.com; www.nika-centre.kiev.ua
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів
видавничої продукції ДК №5368 від 27.06.2017
Віддруковано у ТОВ «Друкарня «Рута».

м. Кам’янець-Подільський, вул. Князів Коріатовичів, 11
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів
видавничої справи ДК №4060 від 29.04.2011

Osmani Na Tr'okh Kontinientakh - Il'bier Ortaili

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Osmani Na Tr'okh Kontinientakh - Il'bier Ortaili

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Ільбер Ортайли

Це видання було здійснено за підтримки

The publisher gratefully acknowledges the support

Переклад з турецької Олеся Кульчинського

Переклад з турецької Олеся Кульчинського

Переклад за виданням: İlber Ortaylı ÜÇ KITADA OSMANLILAR

Copyright © TİMAŞ Basım Ticaret

Слово до читальника (Олесь Кульчинський)............................... 7

О станніми роками турецька історія стала невід’ємною

яку читальник тримає в руках, набуває особливої гостро-

вав директором музею Топкапи – давнього султанського

«Османи на трьох континентах»1, власне – упорядкова-

1 Сучасні тлумачення термінів «континент», «материк» і «частина

світу» дещо відрізняються, що обумовлено географічними, геологіч-

державних інститутів Візантії. Тому з турецької сторони

і українській стороні є що сказати навзаєм, є чим поді-

канд. філол. наук Олесь Кульчинський,

О сманська імперія зародилась і стала розвиватись у

тем, як от: керівна форма імперії, що багато років забез-

Вересень 2007 року

1 Міллєт – в Османській імперії релігійно-етнічна спільнота осіб,

Ч имало вагомих питань постає на нашому географіч-

перії, відтак заснували незалежні державки… Безпере-

1 З січня 2019 р. країна носить назву Північна Македонія.

так. Переселення було реалізоване внаслідок договору

1 Девшірме (османотур.) – 1) система набору дітей з християн-

Східній Європі; переважно вживається щодо Балканського півострова.

проте в жодній із них вони не є такими кваліфіковани-

Навіть історики арабських країн Близького та Серед-

назва князівства Молдавія та загалом територій сучасної Молдови.

Золотий Ріг; заснована ще генуезцями у візантійську епоху. За осман-

булася в липні 1711 року біля села Станілешть, що в сучасній Румунії.

на літописи, проаналізував інститути Османів і склав

про ті процеси, що відбувалися на півострові Індостан,

війни, цю кризу поталанило стримати. Проте несподі-

О транто – територія, що серед усіх завоювань доби

1 Вакф (араб. «пожертва») – в ісламі доброчинна фундація, ство-

рена приватною особою, можновладцем або містянином згідно з

ли») – основні записи дивану Османської імперії, тобто ради великого

і османотурецкій мовах) – в Османській імперії очолювана великим

за якими можна простежити заснування та ріст імперії,

1 Садразам – великий візир Османської імперії; найголовніший

міністр султана, якого той особисто призначав.

новника вищого рангу в мусульманських монархіях (аналог міністра).

фійська обитель, комплексна споруда з приміщенням для притулку

ськової верстви, насамперед сіпагів – важко озброєних вершників – у

які були його сучасниками. Також після завоювання

1 Romalı (Rumî; османотур.) – мешканець римських теренів.

якоїсь теми. Автор подає лаїга вищому за чином посадовцеві.

Європою. Натомість політичні дискутанти нечасто зга-

1 Дерья (османотур.) – море; тобто тут – морський капітан.

вільних державних службовців високого рангу Османської імперії.

Турецький напад очима західних художників

є наміри падишага просуватися Апулією на Неаполь, а

1 Подано італійську назву острова. Грецька назва – Закінф.

Тут привертає увагу вагомий факт: поспіх щодо упо-

1 Відомий як Сулейман Пишний. Кануні (османотур.) – законник,

бережжя Адріатики, де й таборувались і вели збройну боротьбу.

Мапа із зображенням Італії 1500-х років

Агмедові Евраносоглу здійснити набіг на венеційські фор-

1 1481 року Мегмед Фатіг перебрався зі Стамбула до міста Гебзе,

що в турецькій області Коджаелі на березі Мармурового моря. Тут

претендував на його трон. Зазнавши поразки від свого брата Баєзiда ІІ,

ануні обернуться на територію, над якою важко втри-

Османської імперії, яке ґрунтувалося на традиціях і часто суперечило

1 Санджак-бей – очільник санджаку, територіально-адміністра