What does it mean then, what can it all mean?
Lily Briscoe asked herself, wondering whether,
since she had been left alone, it behoved her to
go to the kitchen to fetch another cup of coffee
or wait here. What does it mean?-a catchword
that was, caught up from some book, fitting her
thought loosely, for she could not, this first
morning with the Ramsays, contract her
feelings, could only make a phrase resound to
cover the blankness of her mind until these
vapours had shrunk. For really, what did she
feel, come back after all these years and Mrs
Ramsay dead? Nothing, nothing-nothing that
she could express at all.
She had come late last night when it was all
mysterious, dark. Now she was awake, at her
old place at the breakfast table, but alone. It
was very early too, not yet eight. There was this
expedition-they were going to the Lighthouse,
Mr Ramsay, Cam, and James. They should
have gone already-they had to catch the tide or
something. And Cam was not ready and James
was not ready and Nancy had forgotten to order
the sandwiches and Mr Ramsay had lost his
temper and banged out of the room.
"What's the use of going now?" he had stormed. "Який сенс їхати зараз?" - вигукнув він.
Nancy had vanished. There he was, marching
up and down the terrace in a rage. One seemed
to hear doors slamming and voices calling all
over the house.
Now Nancy burst in, and asked, looking round
the room, in a queer half dazed, half desperate
way, "What does one send to the Lighthouse?"
as if she were forcing herself to do what she
despaired of ever being able to do.
What does one send to the Lighthouse indeed!
At any other time Lily could have suggested
reasonably tea, tobacco, newspapers. But this
morning everything seemed so extraordinarily
queer that a question like Nancy's- What does
one send to the Lighthouse?-opened doors in
one's mind that went banging and swinging to
and fro and made one keep asking, in a
stupefied gape, What does one send? What does
one do? Why is one sitting here, after all?
Sitting alone (for Nancy went out again) among
the clean cups at the long table, she felt cut off
from other people, and able only to go on
watching, asking, wondering. The house, the
Що це означає, що все це може означати?
запитувала себе Лілі Бріско, роздумуючи, чи
варто їй, оскільки вона залишилася сама, піти
на кухню за ще однією філіжанкою кави, чи
зачекати тут. Що це означає?" - вихоплене з
якоїсь книжки слово, яке вільно вписувалося в
її думки, бо вона не могла цього першого ранку
з Рамзесами вгамувати свої почуття, могла
лише вимовити фразу, щоб прикрити
порожнечу в голові, поки ці випари не
розвіються. Справді, що вона відчувала,
повернувшись після стількох років і смерті
місіс Рамзі? Нічого, нічого - нічого, що вона
могла б висловити.
Вона прийшла вчора пізно ввечері, коли все
було таємниче і темно. Зараз вона прокинулася,
на своєму старому місці за столом для
сніданку, але сама. Було дуже рано, ще не було
й восьмої. Була експедиція - вони збиралися до
Маяка, містер Рамзі, Кем і Джеймс. Вони мали
б уже йти - вони повинні були встигнути на
приплив чи щось таке. А Кем не був готовий,
Джеймс не був готовий, Ненсі забула замовити
сендвічі, а містер Рамзі вийшов з себе і вибіг з
кімнати.
Ненсі зникла. Він був там, ходив туди-сюди по
терасі розлючений. Здавалося, що по всьому
будинку грюкають двері і лунають голоси.
Тут увірвалася Ненсі і запитала, озираючись по
кімнаті, з дивним, напівошелешеним,
напіввідчайдушним виглядом: "Що надсилати
на "Маяк"?", наче змушуючи себе зробити те,
що вона відчайдушно намагалася зробити
коли-небудь.
Що тільки не надсилають на "Маяк"! У будь-
який інший час Лілі могла б спокійно
запропонувати чай, тютюн, газети. Але цього
ранку все здавалося настільки дивним, що
питання, подібне до запитання Ненсі: "Що
надіслати на Маяк?" - відчинило в голові двері,
які грюкнули, розгойдуючись, і змусило
продовжувати запитувати, заціпеніло
роззявивши рота: "Що надіслати?". Що ти
робиш? Чому, врешті-решт, сидиш тут?
Сидячи на самоті (бо Ненсі знову вийшла)
серед чистих чашок за довгим столом, вона
відчувала себе відрізаною від інших людей, і
могла тільки спостерігати, запитувати,
place, the morning, all seemed strangers to her.
She had no attachment here, she felt, no
relations with it, anything might happen, and
whatever did happen, a step outside, a voice
calling ('It's not in the cupboard; it's on the
landing," some one cried), was a question, as
if the link that usually bound things together
had been cut, and they floated up here, down
there, off, anyhow. How aimless it was,, how
chaotic, how unreal it was, she thought, looking
at her empty coffee cup. Mrs Ramsay dead;
Andrew killed; Prue dead too-repeat it as she
might, it roused no feeling in her. And we all
get together in a house like this on a morning
like this, she said, looking out of the window. It
was a beautiful still day.
[...]
She had looked round for some one who was
not there, for Mrs Ramsay, presumably. But
there was only kind Mrs Beckwith turning over
her sketches under the lamp. Then, being tired,
her mind still rising and falling with the sea, the
taste and smell that places have after long
absence possessing her, the candles wavering in
her eyes, she had lost herself and gone under. It
was a wonderful night, starlit; the waves
sounded as they went upstairs; the moon
surprised them, enormous, pale, as they passed
the staircase window. She had slept at once.
By Yana Yanok
дивуватися. Будинок, місце, ранок - все
здавалося їй чужим. Вона відчувала, що не
прив'язана до цього місця, не пов'язана з ним,
що може статися що завгодно, і що б не
сталося, крок на вулицю, голос, що кличе ("Це
не в шафі, це на сходовому майданчику", -
вигукнув хтось), - все це було для неї чужим," -
вигукнув хтось), був питанням, так,
ніби розірвався зв'язок, який зазвичай
пов'язував речі, і вони попливли сюди, туди,
туди, куди завгодно, куди завгодно. Яким
безцільним це було, яким хаотичним, яким
нереальним, думала вона, дивлячись на свою
порожню кавову чашку. Місіс Рамзі мертва;
Ендрю загинув, Прю теж померла - скільки б
вона не повторювала, це не викликало в ній
жодних почуттів. І ми всі зібралися в такому
будинку такого ранку, як цей, - сказала вона,
дивлячись у вікно. Був чудовий тихий день.
Вона озирнулася в пошуках когось, кого тут не
було, мабуть, місіс Рамзі. Але там була лише
добра місіс Беквіт, яка перегортала свої ескізи
під лампою. Тоді, втомлена, з думками, що все
ще піднімалися і опускалися разом з морем, зі
смаком і запахом, які володіють нею після
довгої відсутності, зі свічками, що тремтіли в її
очах, вона втратила себе і провалилася під
землю. Ніч була чудова, зоряна; хвилі шуміли,
коли вони піднімалися нагору; місяць здивував
їх, величезний, блідий, коли вони проходили
повз вікно на сходах. Вона одразу ж заснула.