1. Теорія «трьох світів» Г.Сковороди.

2. Розвиток українського театрального мистецтва ІІ пол.ХІХ – поч. ХХст.

3. Чинники впливу на сучасну українську культуру.

1. Григорій Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в

існуванні:
1) великого або макрокосмосу (Всесвіт);
2) малого або мікрокосмосу (людина);
3) символічного (біблія, міфологія тощо).
Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь
Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з
безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні
початку, ні кінця. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а
розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішньої сутності, бо тільки
через неї можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При
цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди
пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою,
ритмом, симетрією, пропорцією.
Сковорода, наслідуючи вчення Аристотеля стверджує, що в основі всіх
матеріальних речей лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря,
води і землі. Переносячи цю тезу на людину, тобто мікрокосмос, він
стверджує, що саме від рівноваги чотирьох елементів залежить тілесне
здоров’я людини.

Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини. У трактаті

"Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе" Сковорода
від імені одного з дійових осіб "Друга" задає питання «…А що ж таке
людина?», на що далі слідує відповідь: «Щоб воно не було: чи діло, чи дія, чи
слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій
людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість
сходиться в людині і пожирається в людині. …».[7, Том І]
У концепції Сковороди людина є малим світом, мікрокосмосом, що містить в
собі всі особливості Всесвіту - макрокосмосу. Тобто людина, по суті, є
моделлю великого світу або його зменшеною копією.
Отже, за уявленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі,
знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі, а можливості пізнання
світу людиною безмежні. Прагнення людини до пізнання зводиться до
прагнення людини до Бога без посередників, а Богом філософ вважав саму
природу, а людину її витвором. Тобто, через пізнання Бога, людина пізнає
саму себе. У цьому сенсі Сковорода заперечує вчення про непізнаваність
світу, тобто агностицизм.
Третім у концепції "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється
Сковородою з Біблією. Хоча, на його думку, Біблійські легенди це фантазія,
обман, фальсифікація, небилиці, але вони мають таємниче значення та
містять повчальне знання.
Але твори Сковороди свідчать, що у розумінні символічного світу, окрім
Біблії, він надає чималого значення також язичницькій міфології. Таким
чином, Сковорода урівнює Біблію з міфологією, розглядаючи біблійні
сюжети як притчі, що узагальнюють пізнавальний та моральний досвід
людства.
Сковорода і сам писав притчі з вигаданими образами, які мали глибоке
внутрішнє значення. Тому і Біблію він розглядав як засіб пізнання істини, а
збагнення внутрішньої натури він позв'язує з пізнанням краси, вважаючи, що
зовнішня форма - це випадкове явище, натомість внутрішня натура є
істинним джерелом краси. За допомогою Біблії філософ прагнув змалювати
утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому
стверджується істинно людський спосіб життя. А саме існування третього
світу у Сковороди є необхідним для забезпечення зв’язку двох інших світів,
тобто, людини з Богом.
Отже, своєю концепцією про три світи Сковорода розвинув вчення ще
античних філософів, поставивши в центр своєї філософської системи
людину.

1. Григорія Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в

існуванні:
1) великого або макрокосмосу (Всесвіт);
2) малого або мікрокосмосу (людина);
3) символічного (біблія, міфологія тощо).
Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь
Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з
безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні
початку, ні кінця. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а
розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішньої сутності, бо тільки
через неї можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При
цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди
пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою,
ритмом, симетрією, пропорцією.
Сковорода, наслідуючи вчення Аристотеля стверджує, що в основі всіх
матеріальних речей лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря,
води і землі. Переносячи цю тезу на людину, тобто мікрокосмос, він
стверджує, що саме від рівноваги чотирьох елементів залежить тілесне
здоров’я людини.
За твердженням Сковороди, всі речі у великому світі постійно рухаються і
складаються з протилежностей, тобто його вчення насичене діалектикою.
Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, в цілому його
погляди дослідники визначають як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній
формі, специфіка якого полягає в тому, що він є перехідною формою від
теїзму через об’єктивний ідеалізм до матеріалізму.
Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини. У трактаті
"Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе" Сковорода
від імені одного з дійових осіб "Друга" задає питання «…А що ж таке
людина?», на що далі слідує відповідь: «Щоб воно не було: чи діло, чи дія, чи
слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій
людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість
сходиться в людині і пожирається в людині. …».[7, Том І]
У концепції Сковороди людина є малим світом, мікрокосмосом, що містить в
собі всі особливості Всесвіту - макрокосмосу. Тобто людина, по суті, є
моделлю великого світу або його зменшеною копією.
Отже, за уявленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі,
знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі, а можливості пізнання
світу людиною безмежні. Прагнення людини до пізнання зводиться до
прагнення людини до Бога без посередників, а Богом філософ вважав саму
природу, а людину її витвором. Тобто, через пізнання Бога, людина пізнає
саму себе. У цьому сенсі Сковорода заперечує вчення про непізнаваність
світу, тобто агностицизм.
Разом з тим, важливим аспектом теорії пізнання Сковороди є те, що він не
пов'язує зростання людиною своїх пізнань із досягненням матеріальних
потреб, що розуміється як людське щастя. Його філософія містить
протилежний постулат: чим глибше людина пізнає оточуючий світ і саму
себе, тим скромніші повинні бути її матеріальні потреби.
Ця думка особливо яскраво виражена в "Притчі, названій "Еродій":
“…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,
Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.
Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,
На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.
Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,
Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі. …”.[7, Том ІІ]
У творах Сковороди людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж
пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.
Саме у пізнанні самого себе він вбачав щастя, яке розцінював як душевний
світ і вважав найважливішим для людини.
Третім у концепції "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється
Сковородою з Біблією. Хоча, на його думку, Біблійські легенди це фантазія,
обман, фальсифікація, небилиці, але вони мають таємниче значення та
містять повчальне знання.
Але твори Сковороди свідчать, що у розумінні символічного світу, окрім
Біблії, він надає чималого значення також язичницькій міфології. Таким
чином, Сковорода урівнює Біблію з міфологією, розглядаючи біблійні
сюжети як притчі, що узагальнюють пізнавальний та моральний досвід
людства.
Сковорода і сам писав притчі з вигаданими образами, які мали глибоке
внутрішнє значення. Тому і Біблію він розглядав як засіб пізнання істини, а
збагнення внутрішньої натури він позв'язує з пізнанням краси, вважаючи, що
зовнішня форма - це випадкове явище, натомість внутрішня натура є
істинним джерелом краси. За допомогою Біблії філософ прагнув змалювати
утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому
стверджується істинно людський спосіб життя. А саме існування третього
світу у Сковороди є необхідним для забезпечення зв’язку двох інших світів,
тобто, людини з Богом.
Отже, своєю концепцією про три світи Сковорода розвинув вчення ще
античних філософів, поставивши в центр своєї філософської системи
людину.

2. Розвиток українського театрального мистецтва ІІ пол.ХІХ – поч. ХХст.

З 40-х рр. XIX ст. театральна справа в Україні набуває більшої

систематичності. Активізується створення національних труп та
оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст.
Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських
труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик,
С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися
спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи,
засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Ста-
рицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, П. Маркович,
а в Галичині - О. Бочинський, А. Моленицький та ін. Обмежений лише
кількома класичними п'єсами І. Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка,
український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка,
Я. Кухаренка, С. Писарев-ського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С.
Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушака, П. Свєнціцького, К. Устинови-ча,
О. Огоновського, Ф . Царевича та ін.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед

І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини XIX
ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант
підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та
національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван
Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-1910,
"Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький ("За двома
зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч"), Іван Карпенко-Карий,
"Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був
драматургійний доробок П.Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка
("Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий
гість", "Ясні зорі"), Л.Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-х рр. в Єлисавет-граді,

українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на
початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже
300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські
актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М.
Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського
театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого
ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально
значущих питань тощо.

o У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда",

який очолив О.Бачинський.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою

залишався переважно побутовим, але тісний зв'язок з народною культурою
робили його дуже популярним. Академік М. Грушевський так оцінив
значення українського театру на межі століть: "Для широкої публіки при
нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи
почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим
явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і на високі прикмети
більшості п'єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони
підтримували пам'ять народного слова і любов до нього винародовленої
міської людності".

3. Чинники впливу на сучасну українську культуру.

У розвитку національної культури в період незалежності відбулися суттєві

зрушення. Було ліквідовано всі перепони на шляху розвитку національної
культури: скасовано будь-які цензурні заборони, звільнено від ідеологічних
штампів, розкріпачено суспільну свідомість. Але незважаючи на складність
нових умов існування, українська культура продовжує неухильно
розвиватися і має низку вагомих здобутків та результатів.

Серед чинників, що впливають на сучасну українську культуру можна

виділити внутрішні та зовнішні. До внутрішніх чинників відносяться:

- економічна модель розвитку;

- стан економіки;

- зміни в соціальній структурі населення;

- зміни в державній структурі;

- політичний режим держави;

- менталітет населення;

- система духовних цінностей сучасного покоління.

До зовнішніх чинників відносяться:

- вплив загальносвітових культурних процесів;

- вестернація масової культури;

- поширення низькопробних творів зарубіжної літератури.