Всеукраїнський конкурс творів-есе з правової тематики «У мене є право».

Підготувала учениця 10-Б класу

Шишацького ліцею
Луценко Любов

У мене є право на життя, на свободу, на кохання, на відпочинок, на

свободу думки, на охорону здоров'я, та на всі інші права, які записані в
Конституції України.
У мене є право на життя… На яке життя?
Повноцінне, наповнене сенсом. Тобто життя, де ти почуваєшся
потрібним, значимим, особливим. Загальне покликання кожної людини – жити.
І жити гідно. Крім основного призначення, кожен із нас, я вважаю, має своє
особисте покликання. Покликання зробити світ навколо себе прекраснішим!
Кожна дитина нашої країни має право жити в родині. Мені життя
подарували батьки, вони дали мені ім’я, на яке я теж маю право. Батьки мої все
робили і роблять, щоб мені було найкомфортніше та найкраще жити. Дякуючи
їм, я живу в люблячій родині, де мене поважають, де я маю право говорити
свою думку і до неї прислухаються.
Вдома і в ліцеї мені допомагають реалізовувати право на розвиток своїх
здібностей і талантів. І якщо я не відчуваємо в собі здібностей до мистецтва,
науки чи спорту, то мені допомагають розвивати в собі щедрість, терпимість,
порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто не вистачає в житті. Для
кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повести себе в буденних
справах, як ми, знаючи про свої права, вміємо і захищати права ближнього.
Також ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед рідних та
друзів, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їх опіку, адже маємо
право на турботу. Й у відповідь відчуваємо внутрішню потребу доброго
ставлення до них, адже, завдяки їхньому прикладу, відчуваємо бажання
проявляти турботу про ближнього…
Звісно, я маю і свої обов’язки: і перед собою, і перед людством приймати
такі рішення, які б мені й оточуючим допомагали бути людьми. Якби кожен
діяв, як йому заманеться, то в країні наступив би хаос. Як раз в цьому я вбачаю
основне своє право - право вибору якою бути людиною…
Зараз ми живемо в стані війни, і в багатьох людей право на життя
вкрадене. Це зробила країна-терорист, вбиваючи людей, забираючи їхнє житло,
дитинство дітей, і взагалі все хороше, що було в людей до війни. Скільки всього
лихого пережили українці майже за два роки повномасштабного вторгнення!
Люди з найгарячіших місць України, а також наші захисники хотіли жити, але в
них було забрано право на життя.
Дуже шкода кожну людину, яка загинула через цих нелюдів.
Найжахливіше – це смерть маленьких дітей та немовлят, які навіть не встигли
пожити, в яких забрали право на все.
Міжнародні організації, які мають захищати права людини, в цій ситуації
виявились безпорадними. Це мене дуже вражає і навіть лякає. Як в епоху
науково-технічного прогресу люди залишаються незахищеними? Що це?
Парадокс? Декларація прав людини та інші міжнародні документи вказують на
наші права та їх захист. Але в дійсності спостерігається інше.
Сучасне суспільство часто зіштовхується з насиллям жінок та дітей. А тут
ще війна… Руйнується все, що будувалося роками… Руйнуються сімейні
стосунки. І це в мені болісно відгукується… Що не дає людині бути людиною?
Чому ці люди так роблять? Навіщо вони фізично чи морально знищують
людину, залишаючи її без права вибору. Яким світ був би прекрасним, якби
кожен цінував життя своє і ближнього, та думав про наслідки! Адже цінність
життя людини не можна виміряти. Люди мали би жити в дружбі, злагоді,
допомагати один одному та реалізовувати свої права на життя, на освіту, на
медичне обслуговування, на отримання інформації та інші права. Зараз не
просто розвиватись, коли ти живеш в часи невизначеності, в стані підвищеної
тривожності, і думаєш, чи все буде добре завтра зі мною та моїми рідними.
Хотілося б скористатися своїм правом на свободу вільного пересування, правом
на свободу думки, правом вибирати…
У мене є право жити в незалежній країні, адже право – це свобода, це
можливість приймати рішення з повагою ставитися до себе і до інших!