King. Dzheraldova Gra

GERALD’S
GAME
A NOVEL
ДЖЕРАЛДОВА
ГРА
РОМАН
Переклад з англійської
Володимира Куча
ХАРКІВ
2022
УДК 821.111(73)
К41
Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва
Перекладено за виданням:
King S. Gerald’s Game : A Novel / Stephen King. —
London : Hodder & Stoughton, 1992. — 400 p.
Обережно! Ненормативна лексика!
Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук
© Stephen King, 1992

© Depositphotos.com / biopsi
hoz@mail.ru, milosluz, brea
kermaximus, mtkang, Flash
Movie, choreograph, обкла-
динка, 2022
© Книжковий Клуб «Клуб Сі
мейного Дозвілля», видання
українською мовою, 2022
© Книжковий Клуб «Клуб Сі
мейного Дозвілля», пере
клад і художнє оформлен
ISBN 978-617-12-9436-3 (PDF) ня, 2022
Цю книжку, з любов’ю й захопленням,
присвячено шести чудовим жінкам:
Марґарет Спрус Моргаус

Кетрін Спрус Ґрейвз
Стефані Спрус Леонард
Енн Спрус Лабрі
Табіті Спрус Кінг
Марселлі Спрус
[Седі] зібралася з силами. Неможливо описати її презир
ливий вираз і люту зневагу, з якими вона відповіла.
— Ви, чоловіки! Ви розпутні брудні свині! Всі ви одна
кові, всі! Свині! Свині!
Вільям Сомерсет Моем. Дощ1
1
Переклад Марії Жук. (Тут і далі — прим. пер.)
1
Джессі чула, як від жовтневого павітру, що розноситься
навколо будинку, час від часу легенько погрюкують задні
двері. Одвірок на осінь завжди розбухає, тож щоб зачини
ти двері, ними треба добряче хряснути. Цього разу вони
про це забули. Вона подумала, чи не сказати Джералдові
сходити й нормально зачинити двері, перш ніж вони надто
захопляться, бо інакше той грюкіт винесе їй мізки. А тоді
зрозуміла, наскільки це сміховинно, зважаючи на обстави
ни. Це зіпсує всю атмосферу.
«Яку атмосферу?»
Так, хороше запитання. І коли Джералд повернув порож
нистий ключ у другому замку, коли Джессі почула цокіт
хвилинної стрілки над лівим вухом, то зрозуміла, що атмо
сферу тут берегти не обов’язково, принаймні їй. Звісно, саме
тому вона взагалі помітила ті незачинені двері. У неї сексу
альне збудження від ігор із бондажем довго не протривало.
Проте про Джералда такого не скажеш. Зараз на ньому
була лише пара сімейок «Джокі», і Джессі не було потреби
піднімати очі вище, щоб побачити, що завзяття в нього на
обличчі не послабло ні на йоту.
«Це все по-дурному», — подумала вона, але ця історія не
лише дурна. Також вона трохи страшна. Джессі не хотілося
цього визнавати, але так уже склалося.
10 СТІВЕН КІНГ
— Джералде, може, ну його?

Він якусь мить завагався, трішки скривившись, а тоді
продовжив свій рух через кімнату до комода, що стояв ліво
руч від дверей у ванну. Дорогою туди його обличчя про
яснилося. Джессі спостерігала за ним, лежачи на ліжку
з піднятими й розведеними руками, від чого трохи скида
лася на закуту в кайдани Фей Рей, що очікує на величезну
мавпу в «Кінґ-Конґу». Зап’ястки Джессі було закріплено до
махагонієвих стовпчиків ліжка двома парами наручників.
Ланцюги дозволяли рухати руками в радіусі приблизно
шість дюймів1. Небагато.
Джералд поклав ключі зверху на комод — ніби два цо
кання хвилинної стрілки; її вуха в цілком справному стані
як на пообіддя середи, — а тоді обернувся до неї. На високій
білій стелі спальні над його головою витанцьовували й ко
лисалися сонячні брижі з поверхні озера.
— Що скажеш? Мене це вже якось зовсім не приваблює.
«Та й ніколи особливо не приваблювало», — не дода
ла вона.
Він заусміхався. Під вузьким удовиним мисом чорного,
як вороняче крило, волосся у нього було непривітне роже
ве обличчя, і та усмішка завжди здавалася їй якоюсь див
ною, проте вона не звертала на це уваги. Джессі не могла до
кінця збагнути, у чому ж річ, але…
«Ой, та звісно, можеш збагнути. Так він виглядає тупим.
Можна буквально побачити, як із кожним дюймом тієї
усмішки його IQ падає на десять балів. На максимальній
її ширині твій чоловік, потужний юрист корпоративного
права, схожий на завгоспа, який отримав цю роботу через
програму звільнення з місцевого медичного закладу для
душевнохворих».
1
1 дюйм ≈ 2,5 см.
ДЖЕРАЛДОВА ГРА 11
Жорстоко, хоча й досить правдиво. Але як сказати своєму

чоловікові після майже двадцяти років шлюбу, що кожного
разу як він усміхається, то здається, ніби слабує на легку
форму розумової відсталості. Відповідь, звісно, проста: ніяк.
Та й зовсім не в усмішці річ. У нього чудова усмішка. Джессі
здавалося, що саме та усмішка, тепла й доброзичлива, з само
го початку переконала її сходити з ним на побачення. Вона
була схожа на усмішку її батька, коли той розповідав сімей
ству всілякі цікаві речі, що трапилися з ним за день, по
пиваючи перед вечерею свій джин із тоніком.
Але зараз тут була не та усмішка. Зараз то була посміш-
ка — та її версія, яку він наче береже саме для цих випадків.
Джессі здогадувалася, що Джералдові, авторові цієї по
смішки, вона здається вовчою. Може, піратською. З її боку,
проте, коли лежиш тут із піднятими над головою руками,
одягнена в самі трусики бікіні, та посмішка здається дур
ною. Ні… відсталою. Він же, врешті-решт, не якийсь там
хвацький авантюрист, як ті, що в чоловічих журналах, над
якими він пронидів роки лютих еякуляцій під час самотньої
й ожирілої статевої зрілості. Він — юрист із завеликим
рожевим обличчям, що розпливається під удовиним ми
сом, який невблаганно звужується до повної лисини. Про
сто юрист зі стояком, що відстовбурчується, деформуючи
труси. Досить посередньо деформуючи, як на те пішло.
Розмір його ерекції, однак, не відіграє особливої ролі.
Особливу роль відіграє посмішка. Вона й на дещицю не
змінилась, а це означає, що Джералд не сприйняв її слова
серйозно. Вона ж і мала б протестувати. Зрештою, в цьому
й полягає гра.
— Джералде, я серйозно.
Посмішка поширшала. На виду з’явилися ще кілька його
дрібних зубів безвинного юриста. Рівень IQ звалився ще на
двадцять-тридцять балів. І він досі її не почув.
«А ти впевнена?»
Так. Вона не вміла читати його, наче книжку (Джессі
припускала, що для цього потрібно набагато більше, ніж
сімнадцять років шлюбу), але вважала, що зазвичай непо
гано уявляє, що діється в його голові. Думала, що це був
би серйозний збій, якби вона помилялася.
«Якщо це правда, дівулю, як же він не “читає” тебе? Як
же не бачить, що це не просто нова сцена в старій знайо
мій секс-кумедії?»
Тепер настала її черга трішки спохмурніти. Джессі за
вжди чула голоси в голові (мабуть, усі їх чують, хоча люди
зазвичай про них не розповідають, так само як не ділять
ся особливостями роботи свого кишківника), і більшість
із них — це голоси старих друзів, приємні, наче домашні
капці. Але цей був новий… і в ньому не вчувалося нічого
приємного. Це був сильний голос, що звучав молодо й жва
во. А також нетерпляче. Тепер він заговорив знову, відпо
відаючи на власне запитання.
«Проблема не в тому, що він не може тебе “читати”. Про
сто іноді, дівулю, він цього не хоче».
— Джералде, правда, я не в настрої. Візьми ключі й віді
мкни мене. Зробимо щось інше. Якщо хочеш, я буду звер
ху. Або можеш просто лягти, завести руки за голову, а я те
бе, ну, знаєш, навпаки.
«А ти впевнена, що хочеш цього? — запитав новий го
лос. — Дійсно впевнена, що взагалі хочеш ще будь-коли
займатися хоч якимось сексом із цим чоловіком?»
Джессі заплющила очі, ніби цією дією могла якось зму
сити голос замовкнути. Коли вона знову їх розплющила,
Джералд стояв у ногах ліжка, а спереду його труси стирча
ли, ніби ніс корабля. Ну… радше, мабуть, дитячого іграш
кового човника. Посмішка ще більше розпливлася, від
криваючи з обох боків останні кілька зубів — тих, що
з золотими коронками. Та дурна посмішка їй не просто

не подобається, усвідомила Джессі. Вона варта зневаги.
— Я відпущу тебе… якщо ти гарно, дуже гарно поводи
тимешся. Будеш слухняною, Джессі?
«Банально, — прокоментував це той новий прямоліній
ний голос. — Très1 банально».
Він заклав великі пальці за пояс трусів, наче якийсь
дурнуватий стрілець. «Жокейчики» спустилися швидко,
тільки-но встигли подолати чималий рятівний круг із жи
ру навколо талії. І ось той орган, голий. Не грізний рушій
кохання, з яким вона вперше зіткнулася в підлітковому
віці на сторінках «Фенні Гілл»2, а щось лагідне, рожеве,
обрізане. П’ять дюймів абсолютно нічим не примітної ерек
ції. Два чи три роки тому, під час однієї з нечастих поїздок
у Бостон, Джессі побачила фільм, що називався «Живіт
архітектора». «Так. А тепер я дивлюся на “Пеніс адвока
та”», — подумала вона. І закусила зсередини щоку, щоб
придушити сміх. Сміятися в цю мить було б нерозумно.
Їй дещо спало на думку, і вмить будь-яке бажання смія
тися зів’яло. Думка така: він не розуміє, що вона серйозно,
тому що її, Джессі Мейгут Берлінґейм, дружини Джералда,
сестри Медді й Вілла, доньки Тома й Саллі, матері нікого,
для нього насправді й немає зовсім. Вона щезла звідси
в ту ж мить, коли ключі тихенько сталево клацнули в зам
ках наручників. У нижній шухляді Джералдового стола на
місці журналів із пригодницькими історіями, які тішили
його в підліткові роки, з’явився стос порнографічних, де
жінки в самих лише перлах стоять навколішки на килимах
1
Дуже, занадто (фр.).
2
«Memoirs of a Woman of Pleasure», здебільшого відомий як «Fanny Hill» (1748), —
роман англійського письменника Джона Кліленда, який називають «першою
англійською прозовою порнографією», «першою порнографією у формі роману».
Книга не містила прямих вульгаризмів, лише евфемізми, проте була однією
з найбільш переслідуваних та заборонених.
із ведмежих шкур, а ззаду їх грають чоловіки з секс-агре

гатами, на тлі яких Джералдів має вигляд моделі типороз
міру H01. На зворотах цих журналів, поміж 900-ми номе
рами сексу по телефону, були оголошення про надувних
жінок начебто анатомічно правильної форми — чи не най
химерніше поняття з тих, про які Джессі коли-небудь чула.
Тепер вона собі уявила цих наповнених повітрям ляль, їхню
рожеву шкіру, мультяшні тіла без жодних рис та пласкі об
личчя і відчула подив від усвідомлення правди. То був не
страх, не зовсім страх, але всередині щось енергійно за
блимало, і краєвид, який відкрився від цього стробоскопа,
лякав безмір більше, ніж ця дурна гра чи те, що цього разу
вони бавляться в неї в літньому будинку біля озера, хоч
літо вже давно скінчилося й повернеться аж за рік.
Та всі ці думки зовсім не вплинули на її слух. Тепер вона
почула бензопилу, що гарчала в лісі десь на великій відстані
від них — мабуть, миль зо п’ять, не менше. Поруч же, посеред
плеса озера Кашвакамак, запізніло починаючи щорічну мі
грацію на південь, у блакитне жовтневе небо здуріло закле
котала гагара. Ще ближче, десь на північному березі, загавкав
собака. Звук був огидний, тріскучий, проте Джессі він див
ним чином заспокоїв. Він свідчив, що тут є ще хтось, хоч
зараз і будній жовтневий день. Окрім цих звуків, залишався
тільки грюкіт об роздутий одвірок дверей, що хилиталися,
ніби старий зуб у зогнилих яснах. Джессі відчувала: якщо ще
довго доведеться це слухати, то вона здуріє.
Джералд, на якому тепер не було нічого, крім окулярів,
укляк на ліжку й почав підповзати до неї. Його очі не втра
тили блиску.
Джессі припускала, що саме через той блиск продов
жувала грати в гру ще довго після того, як вдовольнила
1
H0 — типорозмір у залізничному моделюванні, що використовує масштаб 1:87.
первинну цікавість. Вона багато років уже не бачила, щоб

Джералд дивився на неї з такою пристрастю. Виглядає
вона незлецьки — Джессі вдалося не набрати ваги й більш-
менш зберегти фігуру, — проте Джералдів інтерес до неї
все одно потроху спав. Вона припускала, що частково
в цьому можна звинуватити алкоголь, — зараз він п’є
значно більше, ніж коли вони одружилися, — проте знала,
що причина не лише в цьому. Яке там старе прислів’я: чим
більше людину знаєш, тим більше недоліків у ній бачиш?
Це не мало б діяти на чоловіків і жінок, що кохають одне
одного, принаймні якщо вірити поетам романтизму, яких
вона читала на вступі до англійської літератури, проте
з роками по закінченні коледжу Джессі виявила, що є пев
ні реалії життя, про які Джон Кітс і Персі Шеллі не писали.
Але, звісно ж, вони померли набагато молодшими, ніж
вони з Джералдом зараз.
Та просто тут і зараз усе те не мало особливого значен
ня. Важило, мабуть, те, що вона бавилася в гру довше, ніж
насправді хотіла, тому що їй подобалися хтиві вогники
в очах чоловіка. Так вона почувалася молодою, гарною
й жаданою. Але…
«…але якщо ти справді думаєш, ніби він бачить тебе,
коли в очах у нього горять ті вогники, то тебе, дівулю, обма
нули. Або, можливо, ти обманула себе. І, можливо, тепер
тобі треба вирішити — дійсно, по-справжньому виріши
ти, — чи збираєшся ти й надалі миритися з цим принижен
ням. Бо ж хіба не саме так ти почуваєшся? Приниженою?»
Вона зітхнула. Так. Саме так вона й почувається.
— Джералде, я справді не жартую, — промовила вона
вже голосніше, і вперше вогники в очах затремтіли.
Добре. Здається, він таки чує її. Тож, можливо, все досі
нормально. Не чудово, бо минуло вже дуже багато ча
су відтоді, як можна було б сказати, що все чудово, але
нормально. А тоді вогники спалахнули знову, а за мить

повернулася й ідіотська посмішка.
— Я навчу тебе, горда красуне моя, — сказав він.
Дійсно це сказав, вимовляючи «красуне», ніби якийсь
поміщик із паршивенької вікторіанської мелодрами.
«Ну то дай йому це зробити. Просто дай зробити своє,
і все закінчиться».
Це був набагато звичніший голос, і Джессі збиралася
дотриматися його поради. Вона не знала, чи схвалила б
таке рішення Ґлорія Стайнем1, проте не переймалася цим.
Ця порада приваблювала абсолютною практичністю. Не
хай він зробить своє, і все закінчиться. QED2.
А тоді його долоня — м’яка, з короткими пальчиками
й шкірою рожевою, як на кінчику пеніса, — потяглася
й ухопила її за грудь, і зненацька щось усередині неї ляс
нуло, ніби перенапружене сухожилля. Джессі різко смик
нула стегнами й спиною вгору, відбиваючись від руки.
— Лиши мене, Джералде. Відімкни ці ідіотські наруч
ники й відпусти мене. Це все перестало бути приємно ще
минулого березня, коли й сніг не зійшов. Я не почуваюся
сексуально. Я почуваюся дурнувато.
Цього разу Джералд почув усі слова до останнього. Вона
це зрозуміла, бо в нього з очей усі вогники вмить зникли,
ніби їх задуло шквальним вітром. Джессі здогадалася, що
два слова, якими нарешті вдалося до нього достукатися, —
це «ідіотські» та «дурнувато». Колись він був товстуном
у грубих окулярах, хлопцем, що не бував на побаченнях до
вісімнадцяти років, коли почав строгу дієту й заняття спор
том, щоб придушити оперізувальний жир до того, як жир
1
Gloria Steinem — американська журналістка, феміністка та політична активістка.
У 1960-х — 1970-х роках була визнаною лідеркою американського фемініс
тичного руху.
2
Quod erat demonstrandum — що й варто було довести (лат.).
придушить його. На другому курсі коледжу Джералд міг би

описати своє життя як «більш-менш під контролем» (так,
наче життя — принаймні його життя — це брикливий мус
танг, якого слід приручити), проте Джессі знала, що шкільні
роки були для нього атракціоном жахіть і залишили щедру
спадщину презирства до себе й підозріливості до інших.
Успіх у корпоративному праві (і шлюбі з нею, оскільки
Джессі вважала, що це також відіграло свою роль, мож
ливо, навіть ключову) ще більше відновив упевненість
у собі й самоповагу, проте Джессі підозрювала, що деякі
кошмари цілком не щезли. Десь у глибоких закапелках
розуму хулігани досі смикають його ззаду за труси в кабі
неті для самостійних занять, досі сміються на фізкультурі
з Джералдової нездатності до будь-яких фізичних вправ,
окрім дівчачих відтискань, і є слова — «ідіотський» і «дур
нуватий», наприклад, — які воскрешають усе те, наче шко
ла скінчилася щойно вчора… або принаймні так їй зда
ється. Психологи бувають надзвичайно дурними в деяких
речах, мало не навмисно дурними, як їй часто спадало на
думку, проте коли йдеться про живучість певних спогадів,
вони не помиляються, міркувала Джессі. Є спогади, що
годуються людським розумом, ніби злі п’явки, і певні сло
ва, як-от «ідіотський» і «дурнуватий», можуть миттю по
вернути їх до в’юнкого, збудженого життя.
Джессі очікувала на укол сорому через те, що отак уда
рила нижче пояса, і втішилася — чи, може, розслабила
ся, — бо уколу не було. «Мабуть, я вже змучилася при
кидатися», — подумала вона, і ця думка привела до іншої:
вона може мати власні уявлення про секс, і в такому разі всі
ці штучки з наручниками точно до них не належать. Від них
вона почувається приниженою. Сама ця ідея її принижує.
Ну як сказати, під час кількох перших експериментів — із
шарфами — було якесь ніякове збудження, ну й кілька
разів у неї був мультиоргазм, що для Джессі рідкість. Але

все одно, були побічні ефекти, на які вона не звертала ува
ги, і відчуття приниження — лише один з них. Після кожної
з ранніх версій Джералдової гри її переслідували свої жа
хіття. Джессі прокидалася від них спітнілою й захеканою,
а обидві долоні були глибоко занурені в розвилку проме
жини й скручені в міцні кулачки. Вона пам’ятала лише один
із кошмарів, і цей спогад був далекий, розмитий: вона гола-
голісінька грала в крокет, і раптом гасло сонце.
«Не зважай на це, Джессі. Про все те можеш подумати
в інший день. Наразі найважливіше, щоб він тебе відпустив».
Так. Тому що це не їхня гра. Це повністю його гра. Джес
сі продовжувала грати в неї лише через те, що так хотів
Джералд. Але тепер цього недостатньо.
На озері знову самотньо закричала гагара. На зміну ту
поумній очікувальній посмішці у Джералда на обличчі
з’явився похмурий вираз невдоволення. «Ти мою іграшку
зламала, суко», — промовляв він.
Джессі почала згадувати, коли востаннє добре роздиви
лася той вираз. У серпні Джералд прийшов до неї з глянце
вою брошурою, тицьнув на те, чого йому хотілося, а вона
відповіла, що так, звісно, якщо йому хочеться «порше»,
він може купити собі «порше», вони, безумовно, можуть
дозволити собі «порше», проте вона думає, що більше
користі йому буде від купівлі членської картки спортивно-
оздоровчого клубу «Форест-Авеню», чим він погрожував
останні два роки.
— Твоє тіло зараз не зовсім для «порше», — сказала
була вона.
Джессі чудово розуміла, що використовує не найдипло
матичніші слова, проте відчувала, що не час для дипломатії.
Ну і ще Джералд роздратував її до такого стану, що його
почуття їй абсолютно ніяк не всралися. Таке відбувалося
дедалі частіше останнім часом, і це її лякало, проте Джессі

не знала, що з цим робити.
— І що б це мало означати? — холодно запитав він.
Вона не завдала собі труду відповісти. Джессі з досвіду
знала, що коли Джералд ставить такі запитання, вони май
же завжди риторичні. Головний посил — у простому під
тексті: «Ти засмучуєш мене, Джессі. Ти не граєш у мою гру».
Проте в тому випадку — який, мабуть, слугував неза
планованим розігрівом для цього — вона таки вибрала
проігнорувати підтекст і відповісти на запитання.
— Це означає, що тобі все одно цієї зими буде сорок
шість, і «порше» цього не змінить, Джералде… і в тебе все
одно буде тридцять зайвих фунтів1.
Жорстоко, так, але Джессі могла б і вчинити щось зо
всім невиправдане, могла б переповісти Джералдові образ,
що спалахнув у неї перед очима, коли вона зиркнула на
фотографію спортивного автомобіля в глянцевій брошу
рі, яку він їй вручив. У ту частку секунди вона побачила
тлустого хлопчака з рожевим обличчям і вдовиним мисом,
що застряг в автомобільній камері, яку приніс із собою до
старої ковбані.
Джералд вихопив брошуру з її рук і подався геть, не
зронивши й слова. Відтоді питання «порше» більше не
порушувалося… проте вона часто бачила його в Джерал
довому погляді під назвою «ми невдоволені».
Зараз Джессі бачила ще промовистішу версію того по
гляду.
— Ти ще тоді сказала: «Звучить цікаво». Саме такими
словами. «Звучить цікаво».
Чи дійсно вона так сказала? Мабуть, так. Але то була по
милка. Маленький ляпсус, просто трішки підсковзнулася
1
1 фунт ≈ 0,45 кг.
на банановій шкірці. Звісно. Але як сказати таке своєму

чоловікові, коли він відкопилив нижню губу, ніби малят
ко Г’юї1, що вже приготувалося до істерики?
Джессі не знала, тож опустила очі… і побачила те, що їй
зовсім не сподобалося. Джералдів маленький друг не поник
навіть трішки. Очевидно, не почув про зміну планів.
— Джералде, я просто не…
— …не маєш настрою? Оце так пасаж. Я спеціально на
цілий день звільнився. А якщо ми тут лишимося на ніч,
то і завтрашній ранок доведеться розчистити. — Він якусь
мить міркував про це, після чого повторив: — Ти казала:
«Звучить цікаво».
Вона почала розгортати свої виправдання, ніби старі
й затерті карти в покері («Так, але зараз у мене болить голо
ва. Так, але зараз у мене ті гадські передменструальні болі.
Так, але я жінка, тому маю право передумати. Так, але тепер,
коли ми тут, у цій безлюдній відстороні, ти мене лякаєш, ти
мене перелякав, о превеликий, прекрасний варваре мій»),
побрехеньки, що йому підгодовували або хибні уявлення,
або его (часто це взаємозамінні речі), та не встигла Джессі
вибрати карту, хоч якусь, озвався той новий голос. Це впер
ше він заговорив з її вуст, і Джессі захоплено відзначила,
що в повітрі він звучить точнісінько так само, як і в неї
в голові: сильно, сухо, рішуче, впевнено.
А ще він був незвично знайомим.
— Ти маєш рацію. Мабуть, я справді так сказала, але
я мала на увазі, що цікаво тікати за місто з тобою так, як
колись, до того як ти став серйозним босом, як інші типи А2.
1
Baby Huey — мультиплікаційний персонаж у роботах студії Paramount Pictures:
наївне каченя-переросток.
2
Згідно з відповідною теорією особистості, люди діляться на типи А і Б. Перші —
більш конкурентні, організовані, амбітні, нетерплячі, агресивні, другі — на
впаки, більш розслаблені, не такі невротичні.
Я подумала, що було б непогано, якби ми трохи пововту

зилися, тоді посиділи на терасі й насолоджувалися тишею.
Може, пограли б трохи в скрабл, коли сонце зайде. То як,
Джералде, це моє правопорушення дає підстави для судово
го переслідування? Як думаєш? Скажи, бо я дуже хочу знати.
— Але ти сказала…
За останні п’ять хвилин вона різними словами пояснила
йому, що хоче звільнитися від цих сраних наручників, а він
досі її не відпустив. Нетерплячка переросла в лють.
— Господи, Джералде, мені це перестало бути цікаво
майже одразу, як ми почали, і якби ти не був дурним як
пень, то зрозумів би це!
— Цей язик твій. Мудрагельний саркастичний язик. Іно
ді мене так дратує…
— Джералде, коли ти на чомусь зациклюєшся, солодким
і приємним голоском до тебе не достукаєшся. Це я винна?
— Я не люблю, коли ти така, Джессі. Взагалі не люблю,
коли ти така.
Справи мінялися, з поганих ставали гіршими, а тепер
просто жахливими, а найстрашніше те, з якою швидкістю
це відбувається. Раптом Джессі відчула сильну втому, і їй
згадався рядок зі старої пісні Пола Саймона: «Не потрібна
ця скажена любов». У яблучко, Поле. Ти, може, і коротун,
але хоч не дурний.
— Знаю, що не любиш. І це нормально, але зараз питан
ня в цих наручниках, а не в тому, наскільки тобі подобаєть
ся чи не подобається, коли я тобі кажу, що передумала
стосовно чогось. Я хочу зняти ці кайданки. Ти мене чуєш?
Ні, сяйнула їй страшна думка. Він не чує. Джералд від
стає від неї на крок.
— Ти ж просто така, бляха, непослідовна, така, бляха,
саркастична. Я люблю тебе, Джесс, але просто ненавиджу
це твоє кляте єхидство. Завжди ненавидів.
Він протер лівою долонею надутий пуп’янок рота й сум

но подивився на неї — бідний, обманутий Джералд, нав’ю
чений жінкою, яка потягла його сюди, в лісову первісність,
і зреклася своїх сексуальних зобов’язань. Бідний обману
тий Джералд, який досі навіть пальцем не ворухнув, щоб
узяти ключі з комода біля дверей у ванну.
На зміну ніяковості прийшло інше — це відчуття кра
лося в неї за спиною, якщо можна так сказати. Ніяковість
перетворилася на суміш люті і страху, яку Джессі відчувала
в житті лише раз. Коли їй було близько дванадцяти років,
її брат Вілл зробив їй нижній ляпанець на вечірці з нагоди
дня народження. Це побачили всі подруги, і вони сміялися.
«Ги-ги-ги, дюже шмішно, синьйоре, думаю я». Їй, проте, не
було смішно зовсім.
Вілл сміявся найголосніше, так енергійно, що аж зігнув
ся, поклавши долоні на коліна, а волосся звисало йому над
обличчям. Тоді десь рік минув відтоді, як «Бітли», «Роллінґи»,
«Серчерз» та всі інші стали популярними, тож у Вілла було
вдосталь волосся, яке б могло так висіти. Мабуть, воно при
крило йому вид на Джессі, бо він навіть не здогадувався, як
вона розлютилась… а він же за звичних обставин чудово
розумів її зміни настрою та вдачі. Він сміявся, доки та піна
емоцій настільки не переповнила її, що Джессі зрозуміла:
вона або щось зробить, або вибухне. Тож вона стиснула
кулачок і, коли її любий брат нарешті підняв голову й по
дивився на сестру, вмазала йому по зубах. Удар збив його
з ніг, ніби кеглю для боулінгу, і він голосно розплакався.
Пізніше Джессi переконувала себе, що він плакав радше
від несподіванки, ніж від болю, проте знала, навіть у двана
дцять років, що це не так. Вона зробила йому боляче, дуже
боляче. Нижня губа Вілла тріснула в одному місці, верхня —
у двох, і Джессі зробила йому дуже боляче. А чому? Тому що
він вчинив щось дурне? Але йому й самому було лише дев’ять
того дня, а в такому віці всі діти дурні. Ні, це не через дурість.
Це через її страх: якщо вона нічого не зробить із тією гидкою
зеленою піною люті й сорому, те шумовиння
(загасить сонце)
призведе до вибуху. Правда, яку вона вперше розкрила
того дня, полягала от у чому: у ній є криниця, вода в ній
отруйна, і, ляснувши Джессі, Вільям опустив туди відро,
яке потім піднялося, наповнене нечистотами й в’юнистим
гидом. Вона ненавиділа його за це й припускала, що саме
та ненависть змусила її вдарити. Та глибина налякала її.
Тепер, через стільки років, Джессі зрозуміла, що той страх
не зник… але це досі її злило.
«Ти не загасиш сонце, — подумала вона, ані найменшої
гадки не маючи, що це означає. — Здохнеш, але не загасиш».
— Я не хочу сперечатися через якісь дрібниці, Джералде.
Просто візьми ключі від цих блядських штук і відімкни мене!
А тоді він сказав дещо настільки приголомшливе, що
спершу Джессі навіть не змогла осягнути ці слова:
— А що, як я цього не зроблю?
Першою привернула увагу зміна тону. Зазвичай Джералд
говорив грубуватим, непривітним та енергійним голосом:
«Я тут керую, і з цим нам усім вельми пощастило, прав
да?» — проголошував цей тон. Але йому на зміну прийшло
низьке муркотання, якого Джессі раніше не чула. В очі по
вернулися вогники — гарячі, маленькі, що колись давно
збуджували її, наче прожектори. Розгледіти ті вогники було
важко — за оправленими золотом окулярами він звузив очі
до набряклих щілин, — але вони там були. Так, безумовно.
Ну і ще була дивна ситуація з його маленьким другом.
Дружок не поникнув навіть трішечки. Здавалося, він три
мається пряміше, ніж вона будь-коли пам’ятала… хоча це,
напевно, лише уява.
«Справді так думаєш, дівулю? А я ні».
Джессі опрацювала всю цю інформацію, перш ніж по

вернутися до останніх слів, які він промовив, — того не
ймовірного запитання. «А що, як я цього не зроблю?» Цьо
го разу вона не звернула уваги на тон, зосередилася на
сенсі сказаного і, повністю зрозумівши ці слова, відчула, як
лють і страх посилилися ще на одну поділку. Десь у крини
цю знову спускається відро, щоб знову зачерпнути того
слизу — мерзенну порцію сповненої мікробами води, май
же такої ж отруйної, як болотна мідноголова.
Двері кухні знову грюкнули об одвірок, а в лісі знову за
гавкав пес, цього разу близько, як ніколи. Звук був тріску
чий, відчайдушний. Якщо таке слухати довго, мігрень не
забариться, жодних сумнівів.
— Джералде, послухай, — почула вона, як промовляє її
новий сильний голос.
Джессі усвідомлювала, що цей голос міг би дібрати й кра
щий час, щоб порушити тишу, — врешті-решт, вона ж на
безлюдному північному березі озера Кашвакамак, прикута
кайданками до стовпців ліжка, одягнута лише в тонкі ней
лонові трусики, — але все одно насолоджувалася ним.
— Ти мене слухаєш? Я знаю, що останнім часом ти рідко
слухаєш, коли я говорю, але цього разу дуже важливо, щоб
ти мене почув. Отже… ти мене слухаєш нарешті?
Він стояв на колінах на ліжку й дивився на Джессі так,
наче вона — якийсь раніше не відкритий вид жуків. Його
щоки, на яких звивалися складні мережі дрібних багряних
ниточок (вона їх вважала Джералдовими алкогольними
плямками), розчервонілися до майже фіолетової барви.
Схожий прокіс перетинав чоло. Колір був настільки тем
ний, а форма настільки чітка, що він скидався на родимку.
— Так, — відповів Джералд, і через цей новий муркіт
ливий голос слово перетворилося на «та-а-ак». — Я тебе
слухаю, Джессі. Слухаю дуже уважно.
— Добре. Тоді підійди до комода й візьми ключі. Спо

чатку відімкнеш оцей, — вона побрязкала правим зап’яст
ком об узголів’я, — а тоді оцей. — Так само побрязкала
лівим. — Якщо ти зараз це зробиш, ми зможемо трошки
зайнятися нормальним безболісним сексом із взаємним
оргазмом, а тоді повернутися до нашого нормального без
болісного життя в Портленді.
«І нікчемного, — подумала вона. — Ти забула додати.
Нормального, безболісного й нікчемного життя в Порт
ленді». Мабуть, саме так і є, або, можливо, це трішки над
мірна драматизація (коли ти прикута до ліжка, драмати
зація якось сама собою виходить, помалу усвідомлювала
Джессі), проте, мабуть, у будь-якому разі добре, що вона
не вимовила те слово. Це означає, що той новий прямолі
нійний голос не такий уже й нестримний. А тоді, ніби
заперечуючи цю думку, Джессі почула, як той голос —
зрештою, власний її голос — починає підніматися з недво
значними ритмами й пульсаціями люті.
— Але якщо ти не припиниш клеїти дурня й дражнити
мене, я звідси поїду прямісінько до сестри, дізнаюся, яка
там адвокатка займалася її розлученням, і подзвоню їй.
Я не жартую. Я не хочу грати в цю гру!
А тоді відбулося щось фантастичне, чого вона б не очі
кувала й за мільйон років: посмішка повернулася йому на
обличчя. Вона здійнялася, наче субмарина, що нарешті
досягла союзних вод після довгих і небезпечних поневі
рянь. Хоча навіть не це було по-справжньому фантастич
ним. Насправді вражало те, що посмішка більше не нада
вала Джералдові безневинно-пригальмованого вигляду.
Тепер він скидався на небезпечного безумця.
Долонею він знову потягнувся вперед, погладив її ліву
грудь, а тоді боляче стиснув. Закінчив цю неприємну спра
ву, щипнувши її за пипку, чого раніше ніколи не робив.
— Ай, Джералде! Мені боляче!

Він серйозно і вдячно кивнув, і цей жест чудово ужив
ся з тією страшною посмішкою.
— Це чудово, Джессі. Оце все. Ти могла б акторкою
бути. Або дівчиною за викликом. З тих, дорожчих. — Він
повагався, тоді додав: — Це типу комплімент.
— Господи, що ти мелеш?
Але Джессі непогано усвідомлювала, що знає відпо
відь. Тепер вона по-справжньому злякалася. У спальні
щось лихе вирвалося з-під контролю. І розкручується,
ніби чорна дзиґа.
Проте вона також була люта — така ж, як у день, коли
Вілл її ляснув.
Джералд буквально засміявся.
— Що я мелю? Я тобі мало не повірив. Ось що я мелю.
Він опустив руку їй на праве стегно. А тоді знову заго
ворив, енергійно й химерним чином по-діловому:
— То як, ти їх сама розведеш, чи це мені зробити? Це
також частина гри?
— Відпусти мене!
— Відпущу… потім.
Він викинув уперед другу руку. Цього разу вщипнув
праву грудь, та так сильно, що нервові закінчення спалах
нули білими іскорками аж по всьому стегну.
— А зараз розведи свої чудові ніжки, горда красуне моя!
Джессі уважніше роздивилася його й побачила страш
ну річ: він знає. Джералд знає, що вона не прикидається,
ніби не хоче продовжувати.
Він знає, але вирішив не знати, що знає. Людина так
може?
«Ще й як, — відповів прямолінійний голос. — Коли ти
велике, доскочисте цабе в найбільшій на північ від Босто
на й на південь від Монреаля юридичній компанії корпо
ративного права, думаю, ти можеш знати все, що захочеш,

і не знати теж усе, що не захочеш. Думаю, в тебе тут біль
ша проблема, дорогенька. Така проблема, через яку закін
чуються шлюби. Краще зціп зуби й примружся, бо мені
здається, тебе очікує одне пиздецьке щеплення».
Та посмішка. Гидка, зла посмішка.
Вдає невідання. І з такою силою, що потім зміг би про
йти перевірку на детекторі брехні з цього приводу. «Я ду
мав, що все те — частина гри, — сказав би Джералд, весь
такий ображений і круглоокий. — Я серйозно так думав».
А якщо вона натисне, чавлячи його своїм гнівом, він зреш
тою спуститься до найстарішої захисної стратегії… і огор
неться нею, ніби ящірка в тріщині каменю: «Тобі ж спо
добалося. Я знаю, що сподобалося. Просто визнай це».
Прикривається невіданням. Знає, але все одно планує
продовжувати. Він прикував її до ліжка, зробив це з її ж
допомогою, а тепер, бля пиздець, навіщо товкти воду в сту
пі, тепер він збирається її зґвалтувати, по-справжньому
зґвалтувати, поки грюкають двері, гавкає собака, ричить
бензопила, а на озері йодлем клекоче гагара. Він дійсно
збирається це зробити. Канєшно, пацани, ги-ги-га-га, якщо
вона не брикала під тобою, як та вужиця на пательні, то
ти, щитай, і не їбався ніколи. А якщо вона таки поїде до
Медді, коли його сеанс приниження закінчиться, то Дже
ралд наполягатиме, що про зґвалтування навіть і не думав.
Він поклав свої рожеві долоні їй на стегна й почав роз
водити ноги. Джессі не пручалася. Принаймні на якусь
мить вона була надто нажахана й шокована всім цим
дійством, щоб особливо пручатися.
«І це найправильніша поведінка, — озвався всередині
більш знайомий голос. — Просто полеж собі тихенько,
й хай він спустить своє молочко. Зрештою, навіщо робити
з цього проблему? Він це вже тисячу разів робив, і ти ніколи
від цього не вертала. Якщо раптом забула, вже минуло

добряче років, відколи ти була скромною незайманкою».
А що станеться, якщо вона не послухається й не до
тримається поради того голосу? Яка альтернатива?
Ніби у відповідь на це запитання у голові в неї виникла
жахлива картинка. Джессі побачила себе, яка дає свідчення
в суді в шлюборозлучних справах. Вона не знала, чи в Мей
ні ще є такі суди, проте це ніяк не затьмарювало образу.
Вона побачила, що одягнута в костюм консервативно-ро
жевого кольору від Донни Каран, а під костюмом — перси
кова блузка. Коліна й щиколотки — строго близько зведені.
На колінах — біла сумочка-клатч. Джессі побачила, як від
повідає судді, схожому на небіжчика Гаррі Різонера1, мов
ляв, так, вона справді супроводила Джералда до їхнього
літнього будиночка з власної волі, так, також із власної
волі дозволила йому прикувати себе до ліжка двома парами
наручників «Кріґ», і так, як на те пішло, вони вже грали
в такі ігри раніше, хоча в будиночку на озері — ніколи.
Так, ваша честь. Так.
Так, так, так.
Поки Джералд продовжував розводити їй ноги, Джессі
почула, як сама відповідає судді, схожому на Гаррі Різонера,
про те, як вони почали з шовкових шарфів, і про те, як во
на дозволила грі тривати, від шарфів до мотузок, а згодом
і кайданок, хоча це її швидко втомило. Фактично остогидло.
Остогидло настільки, що Джессі дозволила Джералдові
відвезти її за шістдесят три милі з Портленда до озера Каш
вакамак у будній день у жовтні. Настільки опротивіло, що
вона знову дозволила йому прикувати себе, наче пса. На
стільки воно набридло, що на ній були лише нейлонові
1
Harry Reasoner — американський журналіст, коментатор і ведучий програми
«60 Minutes».
трусики, такі просвітчасті, що крізь них можна читати

рекламну рубрику «Нью-Йорк Таймс». Суддя в усе це по
вірить і глибоко їй співчуватиме. Звісно ж. А хто б не
співчував? Джессі бачила, як стоїть на місці для свідчень
і говорить: «Отже, я лежала на ліжку, прикута до нього,
на мені не було нічого, крім трусиків від “Вікторія Сікрет”,
і я усміхалась, але в останню хвилину передумала, і Дже
ралд знав про це, тому це зґвалтування».
Так, сер, саме так воно й буде. Мамою клянуся.
Розвіявши цю жахливу фантазію, Джессі побачила, що
Джералд смикає її за труси. Він стояв на колінах у неї між
ногами, обличчя таке вчене, що виникала спокуса подумати,
ніби він планує складати кваліфікаційний іспит на звання
адвоката, а не взяти свою неохочу дружину. По підборіддю
з середини товстої нижньої губи збігав ручай білої слини.
«Дозволь йому, Джессі. Нехай спустить своє молочко. Це
через те, що в яйцях, він сходить з розуму, сама знаєш,
лише тому. Вони всі від цього дуріють. Коли він позбудеть
ся цього, зможеш знову з ним поговорити. Зможеш розі
братися з ним. Тому не влаштовуй бучу… просто полеж
собі й дочекайся, доки він вижене біса».
Гарна порада, і, мабуть, вона дотрималася б її, якби не
присутність чогось нового всередині. Ця безіменна ново
прибула, очевидно, вважала, що звичне джерело порад
Джессі — голос, який вона з роками звикла називати Гос
подинька Берлінґейм, — насправді сцикуха найвищої про
би. Джессі ще могла дати речам іти своєю чергою, проте
одночасно сталися дві події. По-перше, вона усвідомила, що,
хоч руки й прикуті до ліжка, ноги вільні. Тільки-но вона це
зрозуміла, цівка слини звисла Джералдові з підборіддя.
Вона якусь мить там повисіла, видовжуючись, а тоді впала
Джессі на живіт, одразу над пупком. Щось у цьому відчутті
було знайоме, і її охопило жахливої сили дежавю. Кімната
навколо ніби потемніла, наче всі вікна, включно зі стельо

вим, замінили на панелі тонованого скла.
«Це його кінча, — подумала вона, хоча й чудово знала,
що це не так. — Це його блядська кінча».
Реакція Джессі була націлена не стільки на Джералда,
скільки на те мерзенне відчуття, що переливалося з глиби
ни розуму. Цілком буквально вона діяла не роздумуючи,
а просто брикнула з інстинктивною панічною огидою жін
ки, яка усвідомлює: те, що тріпоче, заплутавшись у неї в во
лоссі, — це кажан.
Вона смикнула ноги до себе, ледь не вціливши правим
коліном у його підборіддя, а тоді вистрелила босими ступ
нями, наче поршнями. Підошва й підйом правої стопи гли
боко врізалися йому у випин живота. П’ята лівої вдубасила
по твердому кореню пеніса та яєчках, що звисали, наче
бліді стиглі фрукти.
Джералд хитнувся назад, дупа опустилася на грубі без
волосі литки. Він закинув голову назад, обличчям до сте
льового вікна й білої стелі, що світилася сонячними зай
чиками, і високо й хрипко закричав. Водночас на озері
знову скрикнула гагара, ніби диявольськи заперечуючи.
Джессі все це прозвучало, мов одна людина в парі спів
чуває іншій.
Джералдові очі вже не були звужені, та й не світилися
також. Вони були широко розплющені, блакитні, як сьо
годнішнє бездоганне небо (думка про те, щоб побачити те
небо над по-осінньому порожнім озером, стала вирішаль
ним чинником, коли Джералд потелефонував з офісу
й сказав, що відклав справи і чи не хотіла б вона з’їздити
в їхній літній будинок принаймні на день, а можливо,
лишитися на ніч), і світилася в них лише зболена лють, на
яку Джессі було важко дивитися. Обабіч шиї випиналися
шворки сухожиль. Джессі подумала: «Я їх не бачила ще
з того дощового літа, коли він покінчив із садівництвом

і вибрав собі натомість інше хобі — “Джей Дабл’ю Дент”1».
Його крик почав слабшати. Здавалося, ніби хтось із
дистанційним пультом від Джералда збавляє звук. Звісно,
це не так, бо він кричав якось немислимо довго, секунд
тридцять, і вже став видихуватися. «Я, мабуть, добряче
йому вмастила», — подумала Джессі. Червоні крапочки
на щоках і прокіс на лобі набирали фіолетової барви.
«Так! — злякано заголосила Господинька. — Ти справді
дуже сильно його вдарила!»
«Ага, нормально так зацідила, правда?» — вдоволено
відзначив новий голос.
«Ти вдарила свого чоловіка по яйцях! — закричала Гос
подинька. — Заради Бога, яке ти маєш право так робити?
Яке ти маєш право навіть жартувати про це?»
Джессі знала відповідь на це запитання або думала, що
знає: вона так вчинила тому, що чоловік збирався зґвалту
вати її, а пізніше списати це на неправильно відчитаний
сигнал між двома гармонійними одруженими людьми, що
бавилися в невинну секс-гру. «То все через гру, — стенаючи
плечима, сказав би він. — Це все гра винна, а не я. Джесс,
можемо більше не грати, якщо не хочеш». Знаючи, звісно,
що жодна його пропозиція більше ніколи не змусить її за
пхати руки в кайданки. Ні, останній раз виявився вирі
шальним. Джералд це знав і вирішив скористатися на повну.
Чорна річ, присутність якої в кімнаті відчувала Джессі,
вирвалася з-під контролю, як вона й боялася. Джералд ще
начебто кричав, хоча з його зморщеного зболеного рота
не долинало жодних звуків (принаймні вона не чула).
Його обличчя настільки переповнилося кров’ю, що по
декуди здавалося чорним. Джессі бачила його яремну
1
J. W. Dant — американська марка віскі.
вену (а можливо, сонну артерію, якщо це важливо в такі

моменти), яка шалено пульсувала під акуратно виголеною
шкірою на горлі. Яка б судина то не була, здавалося, вона
от-от вибухне, і Джессі вколов страх.
— Джералде? — голос звучав слабко й непевно, ніби в дів
чинки, яка розбила щось цінне на дні народження подру
ги. — Джералде, з тобою все добре?
Звісно, дурне запитання, неймовірно дурне, але його по
ставити було набагато простіше, ніж ті, що вже роїлися
в голові: «Джералде, тобі погано? Джералде, ти не вмираєш?»
«Звісно ж, не вмирає, — нервово пробурмотіла Госпо
динька. — Так, ти його вдарила, справді дуже сильно, і тобі
має бути соромно, але він не помре. Ніхто тут не помре».
Зморщений і випнутий рот продовжував безгучно трем
тіти, але на запитання він не відповів. Одна долоня була
притиснута до живота, інша прикривала уражені тестику
ли. Потім обидві долоні повільно піднялися й зупинилися
одразу над лівим соском. Вони осіли там, наче парочка
пухленьких рожевих пташок, що надто втомилися й не
можуть летіти далі. Джессі помітила, як на круглому живо
ті її чоловіка проступають обриси босої ступні — її босої
ступні. На тлі рожевої шкіри цей знак яскраво вирізнявся
і обвинувачував.
Джералд видихав, принаймні намагався видихнути,
обдаючи її стійким чадом, що відгонив гнилою цибулею.
«Це додаткове дихання, — подумала вона. — Останні де
сять відсотків легень відведено для додаткового дихання,
здається, так у школі на біології говорили? Так, здається.
Додаткове дихання, легендарний останній вдих потопель
ників і задушених. Як тільки ти його видихаєш, то або
непритомнієш, або…»
— Джералде! — скрикнула вона різким, сварливим голо
сом. — Джералде, дихай!
Його очі вибалушилися, ніби дві скляні блакитні куль

ки, що застрягли в грудці пластиліну, і він спромігся на
малесенький ковток повітря. Завдяки цьому Джералд про
мовив їй останнє слово, цей чоловік, який, іноді здавало
ся, цілком зітканий зі слів.
— …серце…
Оце й усе.
— Джералде! — Тепер до злості в голосі додався шок,
і Джессі кричала, наче стара діва на посаді шкільної вчитель
ки, яка вхопила фліртуна з другого класу, що задер їй спід
ницю, демонструючи хлопцям зайчиків на трусах. — Дже-
ралде, перестань корчити придурка й дихай, бляха-муха!
Джералд не дихав. Натомість його очі закотилися, від
криваючи жовтуваті білки. Язик зі звуком пердіння вибив
ся з рота. Зі здутого пеніса дугою вилетів струмінь каламут
ної оранжевуватої сечі, і її коліна й стегна обдало гарячково
теплими краплями. Джессі довго й пронизливо закричала.
Цього разу вона свідомо не відзначила, як смикає за кай
данки, як із їх допомогою намагається відтягнутися назад,
наскільки це можливо, химерно скручуючи під собою ноги.
— Припини, Джералде! Припини, доки не впав з лі…
Пізно. Навіть якщо він досі чув її, у чому раціональна
частина розуму сумнівалася, стало вже запізно. Він вигнув
ся назад, дугою вихиляючи верхню частину тіла за край
ліжка, а тоді справу на себе взяла сила тяжіння, і Джералд
Берлінґейм, з яким Джессі якось у ліжку їла ванільно-апель
синове морозиво, повалився назад, колінами вгору й голо
вою вниз, ніби малий незграба, що намагається вразити
друзів під час вільного плавання в басейні Християнської
організації для молоді. Від звуку, з яким його череп зіткнув
ся з твердою деревиною підлоги, Джессі знову скрикнула.
Пролунало так, наче об край кам’яної миски розбили вели
чезне яйце. Вона б усе віддала, тільки б не чути цього.
Тоді настала тиша, яку розривав лише далекий рев бензо

пили. Перед широко розплющеними очима Джессі в повітрі
розпускалася велика сіра троянда. Пелюстки росли й росли,
і коли вони нарешті зімкнулися навколо неї, наче курні кри
ла величезних безбарвних молей, на якийсь час закриваючи
все навколо, єдиним чітким почуттям у неї була вдячність.
2
Джессі була ніби в довгому холодному коридорі, наповне
ному білим туманом. Коридорі, сильно скошеному набік,
як ті, у яких опиняються люди з фільмів і телесеріалів, на
кшталт «Жахіття на вулиці В’язів» чи «Сутінкової зони».
Вона стояла гола, їй дошкуляв холод, боліли м’язи, особли
во на спині, шиї та плечах.
«Мені треба забратися звідси, бо я зараз виблюю, — по
думала Джессі. — Живіт крутить від туману й вогкості».
(Хоча вона знала, що річ не в тумані й вогкості.)
«А ще щось не так із Джералдом. Не пам’ятаю точно, що
саме, але, здається, йому погано».
(Хоча вона знала, що «погано» — не зовсім те слово.)
Проте, що дивно, якась інша частина її насправді зовсім
не хотіла покидати скошений мрячний коридор. Та части
на натякала, що їй буде набагато краще залишитися тут.
Якщо Джессі піде, то пошкодує. Тож вона ще якийсь час не
поспішала.
Зрештою рухатися її змусив собачий гавкіт. Він був украй
гидкий, низовий, але у верхніх регістрах розкришувався на
пронизливі виски. Щоразу, як він зривався з пащі тварини,
здавалося, наче вона блює жменею гострих скалок. Джессі
вже раніше чула той гавкіт, хоча було б краще — набагато
краще, правду кажучи, — якби вона могла не пригадувати,
коли саме, де саме і що в ту мить відбувалося.
Та принаймні це змусило її рухатися — лівою, правою,

раз-два-три, — і раптом до Джессі дійшло, що вона чіткіше
бачитиме крізь туман, якщо розплющить очі, тож так і зро
била. І побачила не якийсь моторошний коридор із «Сутін
кової зони», а головну спальню їхнього літнього будиночка
на північному березі Кашвакамаку — території, також відо
мої як бухта Нотч. Джессі подумала, що холод відчула,
мабуть, через те, що одягнута лише в трусики бікіні, шия
й плечі болять, бо вона прикута до ліжка, а поперек сповз,
коли знепритомніла. Жодних перекошених коридорів, жод
ної мрячної вогкості. Реальний був лише пес. Який досі
вигавкував на всю свою дурнувату голову. Тепер звук ніби
наблизився до будинку. Якщо Джералд це почує…
Від думки про Джералда Джессі пересмикнуло і по зсу
домлених біцепсах та трицепсах спіраллю пронеслися
складні чуттєві іскорки. Дійшовши до ліктів, ці пощипу
вання зблякли, і зі сп’янілою тривогою людини, яка щойно
прокинулася, Джессі усвідомила, що її руки майже зовсім
заніміли, а за долоні могли б спокійно правити рукавички,
набиті затвердлим картопляним пюре.
«Болітиме», — подумала вона, і все повернулося… особ
ливо образ Джералда, що сторчголов пірнає з краю ліжка.
Її чоловік на підлозі, мертвий або непритомний, а вона
лежить тут на ліжку, роздумує, яке ж це занудство, що аж
руки в неї заклякли. Наскільки ж можна бути егоїстичною,
егоцентричною?
«Якщо він мертвий, то, бляха, сам винен», — промовив
прямолінійний голос. Він спробував докинути ще кілька
гірких зернин істини, але Джессі його заткнула. У досі не
до кінця свідомому стані роздивитися глибокі архіви схо
вищ пам’яті їй було простіше, тож Джессі раптом усвідо
мила, чий то голос — трішки гугнявий, різкуватий, завжди
на межі саркастичного смішка. Цей голос належав Рут
Нірі, її співжительці з коледжу. Усвідомивши це, Джессі

зрозуміла, що не дивується. Рут завжди щедро ділилася
своїми порадами, і ті поради обурювали її дев’ятнадцяти
річну сусідку з Фалмут-Форсайду, якій ще молоко на губах
не обсохло… у чому, безумовно, і полягала головна чи
принаймні побічна ідея. Наміри Рут завжди були добрі,
і Джессі не сумнівалася, що сама Рут дійсно вірить у шіст
десят відсотків того, що каже, а також справді робить
сорок відсотків речей, про які заявляє. Щодо сексу частка
була навіть вища. Рут Нірі, перша жінка на пам’яті Джес
сі, яка зовсім відмовилася голити ноги й пахви. Рут, що
якось набила наволочку подушки ненависної старости
поверху піною для вагінального спринцювання з полу
ничним запахом. Рут, яка просто так відвідувала всі сту
дентські мітинги й експериментальні студентські вистави.
«Дівулю, якщо все інше буде зле, то хоч якийсь гарненький
хлопчик там роздягнеться, — говорила вона шокованій,
проте захопленій Джессі після того, як прийшла з якоїсь
студентської акції під назвою “Син Ноєвого папуги”. — Ну,
я не маю на увазі, що таке завжди трапляється, але зазви
чай так. Я думаю, для цього й існують п’єси, які пишуть
і ставлять студенти — щоб пацики й дівчулі могли на
людях роздягатися й цілуватися».
Джессі роками не згадувала про Рут, а тепер та опини
лася в її голові, роздавала свої крихти мудрості, як і ко
лись. Ну а чому б і ні? Хто більш кваліфікована людина
в порадах для психічно збентежених і емоційно стурбо
ваних, ніж Рут Нірі, яка після Нью-Гемпширського уні
верситету пережила три шлюби, дві спроби самогубства
й чотири реабілітації від алкогольної та наркотичної за
лежностей? Стара добра Рут, ще один блискучий приклад
того, наскільки успішно колишнє Покоління Любові пере
ходить у середній вік.
— Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббі з пек

ла , — промовила Джессі, і густа й в’язка інтонація голосу
1
налякала її ще більше, ніж відсутність чуття в руках.

Вона спробувала смикнути себе в більш-менш сидяче
положення, у якому перебувала щойно перед тим, як Дже
ралд вирішив трішки напоказ попірнати головою вниз
(той страшний тріскучий звук, ніби яєчної шкаралупи,
був же частиною її сну, правда? Вона молилася, щоб це був
сон), і думки про Рут заглушив раптовий напад паніки,
коли Джессі не вдалося поворухнутися бодай трішки.
У м’язах знову закрутилися спіральні пощипування, але
більше нічого не сталося. Руки так і висіли вгорі й позаду
неї, незворушні, дерев’яні, наче рубанці клена. Туман у го
лові розвіявся (як вона помітила, паніка дає добрячої
фори нашатирному спирту), а серце перемкнулося на на
ступну передачу, проте більше нічого. Якусь мить у Джес
сі перед очима мерехтів живий образ, вирваний з якогось
давнього підручника історії: люди стоять навколо молодої
жінки, сміються й показують на неї пальцями. Голова й ру
ки жінки закріплені в колодках, вона згорблена, наче відь
ма з казок, а волосся висить у неї над обличчям, ніби кап
тур покаяльниці.
«Її звати Господинька Берлінґейм, і її карають за те, що
вдарила свого чоловіка, — спало на думку Джессі. — Вони
карають Господиньку, тому що не можуть дістати ту, хто
насправді відповідальна за удар… ту, у якої голос як у мо
єї колишньої сусідки по кімнаті в коледжі».
Та чи підхоже тут просто слово «вдарила»? Хіба пра
вильніше не те, що вона зараз ділить спальню з мерцем?
Хіба правильніше не те, що, не враховуючи пса, місцевість
1
«Dear Abby» — колонка з порадами для читачів, яку в 1956 році заснувала Полін
Філліпс під псевдонімом Ебіґейл Ван Бюрен, а зараз веде її донька Джин.
бухти Нотч зараз зовсім безлюдна? І вона почне кричати,

їй відповість лише гагара? Лиш вона — і більш нічого?
Саме ця думка, з дивним відлунням «Ворона» По, при
вела Джессі до раптового усвідомлення, у яку ж ситуацію
вона самотужки вскочила, і тоді її зненацька охопив уже
повноцінний бездумний жах. Приблизно двадцять секунд
(якби її запитали, скільки протривав той напад паніки,
вона б припустила хвилин зо три чи радше всі п’ять)
Джессі повністю перебувала в його лабетах. Глибоко все
редині неї залишався тонкий шворінь раціональної свідо
мості, та він був безпомічним — просто переляканий спо
стерігач, що дивиться, як жінка звивається на ліжку, як
розлітається її волосся від шарпання головою в запереч
ному жесті, слухає її хрипкі перелякані крики.
Усе це припинив глибокий безживний біль в основі
шиї, одразу над місцем, де починається ліве плече. М’язо
вий спазм, із тих гірших, що їх качки називають «конякою
Чарлі». Стогнучи, Джессі відкинула голову на розділені
махагонієві планки, що складали узголів’я ліжка. Роз
тягнуті м’язи закам’яніли в напруженому фіксованому
згині й здавалися твердими, як камінь. Голочки й шпиль
ки, які через її зусилля уразили руки аж до долонь, хова
лися на тлі цього страшного болю, і Джессі зрозуміла,
що, впираючись в узголів’я, лише посилює тиск на пере
втомлені м’язи.
Інстинктивно, не надто роздумуючи над тим, що ро
бить, Джессі вперлася п’ятами в покривало, підняла сід
ниці й відштовхнулася ногами. Лікті зігнулися, а тиск
з плечей і верхньої частини рук спав. За мить коняка Чар
лі в дельтоподібних м’язах почала відступати. Джессі дов
го й хрипко видихнула від полегшення.
За дверима пронісся вітер (Джессі помітила, що він уже
трохи переріс стадію леготу), зітхаючи серед сосон на
пагорбі між будинком і озером. Зовсім неподалік від кух

ні (яка наразі Джессі здавалася взагалі іншим усесвітом)
двері, які їм із Джералдом не дійшли руки зачинити щіль
но, лупились об розбухлий одвірок. Один раз, другий раз,
третій раз, четвертий. Це були єдині звуки. Лиш вони —
і більш нічого. Пес припинив гавкати, принаймні поки що,
а бензопила припинила ревіти. Навіть у гагари, здавалося,
настала перерва на каву.
Образ озерної гагари, що попиває каву, мабуть, пара
лельно плаваючи в кулері з водою й базікаючи з іншими
пані гагарами, спричинив у Джессі в горлі порохнявий
крекіт. У менш неприємних умовах цей звук можна було б
назвати смішком. Він розвіяв рештки паніки, і хоч вона
все одно залишалася переляканою, проте зараз була в змо
зі керувати своїми думками й діями. Також він залишив
на язику гидуватий металевий присмак.
«Це адреналін, дівулю, чи які там ще секреції залоз ви
пускає тіло, коли пускаєш пазурі й починаєш дертися по
стінах. Якщо тебе хто колись запитає, що таке паніка,
тепер знаєш, що відповісти: емоційна біла пляма, від якої
почуваєшся так, наче насмокталася пригоршні монет».
Руки гули, а пощипування нарешті дісталось і пальців.
Джессі кілька разів розтулила й стулила долоні, щоразу
здригаючись. Вона почула слабкий брязкіт кайданок об
стовпчики ліжка й на секунду замислилася, чи вони з Дже
ралдом не подуріли. Зараз однозначно здавалося саме
так, хоча вона не сумнівалася, що кожного дня по всьому
світу тисячі людей грають у схожі ігри. Вона якось читала,
що є сексуально розкуті людиська, які навіть підвішують
ся в себе в шафах і дрочать, доки постачання крові в мізки
повільно скорочується до нуля. Така новина лише поси
лила її віру в те, що для чоловіків пеніс не стільки дар,
скільки прокляття.
Але якщо це дійсно була лише гра (лиш вона — і більш

нічого), чому Джералд раптом відчув потребу купити
справжні наручники? Вельми цікаве запитання, чи не так?
«Можливо, але мені здається, воно не настільки важли
ве саме зараз. Джессі, ти так не думаєш?» — озвалася
зсередини голови Рут Нірі. Дійсно неймовірно, у скількох
напрямках одночасно може працювати людський мозок.
На одному з них Джессі раптом почала загадуватися, що ж
сталося з Рут, яку вона востаннє бачила десять років тому.
Уже три роки, як вона не отримувала від неї жодної вістки.
Останньою була листівка з молодим чоловіком в ошат
ному оксамитовому костюмі червоного кольору з брижа
ми на шиї. Рот у чоловіка був розтулений, і звідти з пев
ним натяком висолоплювався язик. «ОДНОГО ДНЯ МІЙ
ПРИНЦ ЛИЗНЕ»1, — повідомляла листівка. «Нью-ейджів
ський дотеп», — пригадала свою тодішню думку Джессі.
У вікторіанців був Ентоні Троллоп, у втраченого поколін
ня Г. Л. Менкен, а нам залишилися непристойні вітальні
листівки та хохми на наліпках на бампери: «ЯКЩО ЧЕС
НО, Я РЕАЛЬНИЙ ХАЗЯЇН ДОРОГИ».
На листівці була затерта марка з Аризони, а також було
написано, що Рут приєдналася до лесбійської комуни.
Джессі ця новина не сильно здивувала. Вона навіть по
смакувала думку, що її давня подруга, яка могла і стра
шенно дратувати, і навіювати неочікувані й меланхолійні
приємності (іноді одночасно), нарешті знайшла на вели
чезній ігровій дошці життя комірку, висвердлену так, щоб
туди входив її неоковирної форми гачок.
Джессі поклала листівку від Рут у верхню ліву шухляду
свого столу, де тримала різну мішанину кореспонденції,
1
Спотворена назва популярної пісні «Someday My Prince Will Come» («Одного
дня мій принц прийде») з мультфільму «Білосніжка» студії Disney.
на яку, найпевніше, не відповідатиме, і тоді вона востаннє

до сьогодні думала про свою стару сусідку — Рут Нірі, яка
жадала мати якусь «гарлідевідсонівську» махину, але так
і не спромоглась опанувати механічну коробку передач,
навіть на старому й покірному «форді-пінто» Джессі. Рут,
яка навіть на четвертому році навчання часто губилася
в кампусі Нью-Гемпширського університету. Рут, яка за
вжди плакала, коли забувала про щось на плиті і воно
згорало начорно. Останнє траплялося настільки часто, що
диво, як вона не спалила їхню кімнату — чи й увесь гур
тожиток. Наскільки ж химерно, що той прямолінійний
і впевнений голос у Джессі в голові виявився Рут.
Пес знову розгавкався. Він не наблизився, проте й не
віддалився. Його власник точно не полює на птахів. Жо
ден мисливець не витримав би з таким рявкітливим цу
цом. І якщо пес зі своїм господарем просто вийшли на
денну прогулянку, як же так, що те валування долинає
з одного й того ж місця протягом останніх хвилин п’яти?
«Бо ти тоді не помилилася, — прошепотів розум. — Не-
ма господаря». Цей голос не належав ні Рут, ні Господинь
ці Берлінґейм і точно не був голосом, який Джессі вважа
ла власним (яким би він не був). Цей дуже молодий і дуже
наляканий. А ще, як і голос Рут, дивним чином знайомий.
«Це просто бродячий пес, він тут один. Він тобі не допо
може, Джессі. Не допоможе нам».
Проте це, мабуть, надто похмура оцінка ситуації. Зре
штою, Джессі ж не знає, чи собака бродячий, правда?
Точно це невідомо. А доки це не стане відомо точно, вона
відмовляється в це вірити.
— Не подобається — подайте на мене в суд, — тихо про
хрипіла вона.
Разом із тим залишалося питання Джералда. Через
паніку й подальший біль це якось вилетіло їй з голови.
— Джералде? — голос звучав сухо, ніби не тут. Джессі

прокашлялася й спробувала знову: — Джералде!
Нічого. Нуль. Взагалі жодної реакції.
«Але це не означає, що він помер, тому візьми себе
в руки, жінко, і тримайся міцно».
Джессі й тримала себе в руках, дякую, дуже дякую, і не
мала ані найменшого наміру послаблювати цю хватку.
І все одно вона почувала глибоку тривогу, що розроста
лася в грудях, схожа на якусь жахливу тугу за домом. Від
сутність реакції Джералда не означає, що він помер, прав
да, проте це означає, що він непритомний, і це як мінімум.
«А скоріш за все, мертвий, — додала Рут Нірі. — Не
хочеться, Джесс, пересирати тобі малину, серйозно, але ж
ти не чуєш його дихання, правда? Ну тобто зазвичай,
якщо людина знепритомніла, можна почути, як вона ди
хає. Вони ще так голосно сопуть і слиняться, правда ж?»
— А мені, блядь, звідки знати? — промовила Джессі, але
це було по-дурному. Їй є звідки знати, бо більшу частину
шкільних років вона з захопленням волонтерила в лікар
ні, і там швидко звикаєш до того, які звуки видають мерт
ві: жодних. Рут знала все про час, який Джессі провела
в Портлендській міській лікарні, — роки, які Джессі сама
іноді називала «судновими», — але цей голос відав би про
це, навіть якби Рут і не знала, бо це не голос Рут, а голос
Джессі. Їй доводилося постійно нагадувати це собі, бо
голос дивним чином постійно здавався окремішнім.
«Як ті, які ти вже раніше чула, — пробурмотів молодий
голос. — Ті, які ти чула після темного дня».
Але Джессі не хотілося про це думати. Узагалі ніколи не
хотілося. Хіба в неї й без того проблем не задосить?
Проте голос Рут має рацію: непритомні люди — особ
ливо ті, що втратили свідомість через добрячий гепак
у довбешку, — зазвичай дійсно похропують. Що означає…
— Мабуть, він таки мертвий, — сухо промовила Джес

сі. — Ага, так.
Вона схилилася ліворуч, рухаючись обережно, зважа
ючи на м’язи, які боляче спазмували в основі шиї з того
боку. Не встигла Джессі витягнути на максимум ланцюг,
що тримав правий зап’ясток, як побачила огрядну рожеву
руку й половину долоні — останні два пальці, якщо точ
ніше. То була правиця. Джессі це одразу зрозуміла, бо на
пальці не було обручки. Вона розгледіла білі серпики ніг
тів. Джералд завжди дуже пишався своїми нігтями. Вона
ніколи не усвідомлювала, наскільки пишався, аж дотепер.
Смішно, як іноді мало помічаєш. Як мало помічаєш, навіть
коли вже думаєш, що бачила все.
«Мабуть, так, але я тобі от що скажу, золотко: наразі
жалюзі можеш опустити, бо мені більш дивитися не хо
четься». Зовсім не хочеться. Проте відмовитися дивити
ся — розкіш, яку Джессі, принаймні наразі, не може собі
дозволити.
Продовжуючи рухатись із надмірною обережністю, ле
ліючи шию й плече, Джессі відсунулася ліворуч настільки,
наскільки дозволяли наручники. Не надто багато — мак
симум ще два-три дюйми, — проте це розширило кут
зору так, що вона змогла побачити Джералдове перед
пліччя, частину правого плеча й частинку голови. Не була
певна щодо останнього, проте їй здалося, що краї його
рідкого волосся зрошені краплинами крові. Джессі при
пускала, що це може бути гра уяви. Сподівалася.
— Джералде? — прошепотіла вона. — Джералде, ти мене
чуєш? Прошу, скажи, що чуєш.
Жодної відповіді. Жодних рухів. Джессі знову відчула
ту глибоку тугу, як вона переповнюється й переповнюєть
ся, ніби кровоточива рана.
— Джералде? — знов прошепотіла вона.
«Ну от чого ти шепочеш? Він мертвий. Чоловік, що

якось здивував тебе поїздкою на вихідні на Арубу — на
Арубу, Господи Боже, — і якось усю новорічну вечірку
носив твої туфлі з алігатора на вухах, помер. То якого
чорта ти щось там шепчеш?»
— Джералде! — Цього разу вона прокричала його ім’я. —
Джералде, вставай!
Звук власних криків ледь не спричинив ще один напад
паніки й конвульсій, і найстрашніше не те, що Джералд
зовсім не рухався й не реагував, а усвідомлення того, що
паніка досі тут, досі просто тут, невгамовно кружляє
навколо її розуму, терпляче, ніби хижак, який ходить
колами біля слабкого багаття жінки, що якось загубила
своїх друзів і заблукала в глибокій темній гущавині лісу.
«Не заблукала, — промовила Господинька Берлінґейм,
але Джессі не довіряла тому голосу. Стійкість, яка в ньому
вчувається, фіктивна, а раціональність — лише фасад, що
може облущитися, наче фарба. — Ти чудово знаєш, де ти».
Так, знає. Вона на кінці звивистого розбитого путівця,
що відколюється від Бей-лейн за дві милі на схід звідси.
Путівець той — просіка, встелена опалим червоним і жов
тим листям, яким вони з Джералдом проїхали, і те листя
безмовно свідчило, що цей відросток, який веде до бухти
Нотч на Кашвакамаку, за останні три тижні, відколи по
чало жовтіти й опадати листя, або зовсім не використо
вували, або вельми мало. Цей кінець озера був майже
виключно місциною для літніх відвідувачів, і наскільки
Джессі могла судити, тим відростком узагалі могло не
їздити жодне авто ще з Дня праці1. До шосе 117, де вже
є доми, у яких люди живуть цілий рік, миль п’ять, спо
чатку по відростку, а тоді вздовж Бей-лейн.
1
Перший понеділок вересня.
«Я тут одна, мій чоловік лежить мертвий на підлозі,

а я прикута до ліжка. Я можу кричати хоч до посиніння,
і це нічого не дасть, бо ніхто не почує. Мабуть, найближче
до мене той із бензопилою, та й він мінімум миль за чоти
ри. Він, цілком можливо, навіть на іншому боці озера.
Собака може мене почути, але він майже точно бродячий.
Джералд мертвий, і це прикро (якщо я винна, то я не хо
тіла його вбивати), але принаймні для нього все минуло
швидко. Для мене ж нічого швидко не буде. Якщо в Порт
ленді ніхто не почне за нас турбуватися, а реальної при
чини для цього, принаймні якийсь час, нема…»
Їй не варто так думати, ці думки притягують паніку.
Якщо вона не витягне розум з цього тупика, то скоро за
зирне паніці просто в дурні, перелякані очі. Ні, їй зовсім
не можна так думати. Але найгірша херь у тому, що коли
вже починаєш, то зупинитися дуже важко.
«Але, можливо, саме на це ти й заслуговуєш, — знена
цька озвався загрозливий шалений голос Господиньки
Берлінґейм. — Можливо. Бо це ти його вбила, Джессі.
Можеш не обманювати себе, я не дозволю. Я знаю, що він
був не в настільки добрій формі, і розумію, що все одно
рано чи пізно це сталося б — серцевий напад на роботі
або якогось вечора в дорозі додому, цигарка в руці, він
намагається запалити, а тут позаду сигналить величезна
десятиколісна фура, щоб забрався на праву смугу й дав
дорогу. Але ж ти не могла чекати на рано чи пізно, правда?
Ти не могла, гарненька дівчинка Джессі, донька Тома Мей
гута. Не могла просто так полежати собі й дати йому спус
тити своє молочко, правда ж? Дівчинка з обкладинки
“Космо”, Джессі Берлінґейм, каже: “Жоден чоловік мене
не сковуватиме”. Мусила ж ти вгатити його по яйцях
і череву, правда? І саме тоді, коли його термостат давно
перетнув червону лінію. Не будемо товкти воду в ступі,
дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуєш лежа

ти тут прикутою до ліжка. Мабуть…»
— Ой, яка ж це хуйня, — промовила Джессі. Неймовір
ним полегшенням було почути, як той інший голос — го
лос Рут — долинає з її ж рота. Іноді вона (ну… мабуть,
«часто» буде правдивіше) ненавиділа Господиньчин голос.
Ненавиділа й боялася. Часто він бував дурнуватим і непо
стійним, однозначно, але також бував і сильним, якому
важко заперечити.
Господинька завжди була напоготові, щоб запевнити, що
Джессі купила неправильну сукню або вибрала неправиль
ний кейтеринг для серпневої вечірки, яку Джералд щороку
організовував для партнерів фірми та їхніх дружин (от
тільки насправді це Джессі все організовувала, а Джералд
просто хитався собі між гостей, примовляв «ой, та шо ви»
і приймав усі лаври). Господинька — та, хто завжди напо
лягає, що фунтів зо п’ять було б добре скинути. Той голос
не втихомирився б, навіть якби в неї ребра під шкірою
прозирали. «Не зважай на ребра! — кричав він з інтонацією
лицемірного жаху. — Ти на цицьки свої краще подивися,
баберо! І якщо тобі їх мало, щоб проблюватися, то можеш
ще ляхами помилуватися!»
— Яка ж хуйня, — повторила Джессі, намагаючись зро
бити так, щоб голос звучав ще міцніше, але тепер почула
в ньому дрібненький трепет, а це зле. Дуже зле. — Він знав,
що я не жартую… він знав. То хто тут винен?
Та чи дійсно це правда? Певним чином так: Джессі роз
гледіла, як Джералд вирішує відкинути те, що побачив у неї
на обличчі й почув у голосі, бо це зіпсувало б гру. Але іншим
чином — набагато фундаментальнішим чином — вона знала,
що це зовсім не так, бо протягом останніх десяти-двана
дцяти років їхнього спільного життя Джералд майже ніко
ли не сприймав її серйозно. Він, по суті, побудував собі ще
одну кар’єру з ігнорування її слів, якщо вони не стосували

ся їжі чи місць, де вони вдвох мають бути о тій і тій годині
такого й такого вечора (тому не забудь, Джералде). Іншим
винятком із загального Правила Вуха були неприязні ко
ментарі про його вагу чи випивку. Джералд чув її репліки
на ці теми, і йому це не подобалося, проте від них можна
було відмахнутися як від частини мітичного природного
порядку: риби плавають, птахи літають, жінки пиляють.
То чого ж саме Джессі очікувала від цього чоловіка?
Щоб він сказав: «Так, кохана, я зараз же тебе відпущу, і, між
іншим, дякую, що підвищуєш мою самосвідомість»?
Так. Вона підозрювала, що наївна частина її, якась не
доторкана й простодушна дівчинка всередині, очікувала
саме цього.
Бензопила, яка вже знову якийсь час гарчала й ревла,
раптом змовкла. Замовкли, принаймні тимчасово, собака,
гагара і навіть вітер, і ця тиша стала такою відчутною, такою
густою, наче десятирічна пилюка в порожньому домі. Не
чулося жодних автомобілів чи вантажівок, навіть десь
іздалеку. І голос, що заговорив, належав лише їй. «О Гос
поди, — сказав він. — О Боже, я тут сама. Я тут сама».
3
Джессі міцно склепила очі. Шість років тому в неї був не
вдалий п’ятимісячний період психіатричних сеансів, але
вона не розповідала про це Джералдові, бо знала, що він
поставиться саркастично… а ще, ймовірно, розхвилюєть
ся через те, про що вона може пробовкатися. Джессі озна
чила свою проблему як стрес, і Нора Калліґан, психоло
гиня, навчила її простої техніки розслаблення.
«Більшість людей, коли чують, що треба рахувати до деся
ти, уявляють собі якогось Дональда Дака, котрий намагається
тримати себе в руках, — казала Нора, — але насправді ця

лічба дає можливість переналаштувати свої емоційні меха
нізми… І будь-яка людина, яка не потребує емоційного
переналаштування принаймні раз на день, найпевніше,
має проблеми набагато серйозніші, ніж у тебе чи в мене».
Цей голос також був чіткий — достатньо, щоб викли
кати в Джессі невелику тужливу усмішку.
«Мені подобалася Нора. Дуже подобалася».
Чи сама Джессі знала про це тоді? Вона приголомшила
ся, коли зрозуміла, що не може точно пригадати. Так само
як не може чітко згадати, чому припинила відвідувати
Нору щовівторка. Припускала, що просто багато всього:
«Ком’юніті Чест»1, притулок для безхатьків на Корт-стріт,
мабуть, нова кампанія зі збору коштів на бібліотеку — на
валилось одночасно. Лайно трапляється, як зазначає ще
одна нью-ейджівська банальність, яку чомусь вважають
мудрістю. Усе одно відмова від сеансів, мабуть, була на
краще. Якщо ти десь не проведеш межу, терапія тривати
ме й триватиме, доки твоя психологиня сама не пошкан
дибає на великий груповий сеанс на небесах.
«Не зважай… рахуй до десяти, починаючи з пальців ніг.
Роби так, як вона тебе вчила».
Так… чому б і ні?
«Один — мої ступні, пальців десяток, гарненький рядок
маленьких пацяток».
От тільки великі пальці ніг у неї скидалися на голівки
фігурних молотків, а інші вісім були смішно скрючені.
«Два — ноги мої, чудові та довгі».
Ну, не такі вже й довгі — зрештою, її зріст лише п’ять
і сім2, ще й при низькій талії, — але Джералд наполягав,
1
Community Chest — фонди фінансових пожертв, що діють у спільнотах і вико
нують благодійну роботу.
2
≈ 170 см.
що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управ

лінні з питань сексапільності. Джессі такі заяви завжди
приємно тішили, вони здавалися цілком щирими з його
боку. Якимсь чином він проминав її гидкі, наче вузли
яблуні, коліна та тлусті стегна.
«Три — моя вульва, що гарне, те не вбоге».
Гарненька, — трішки занадто гарненька, багато хто
відзначив би, — але не дуже зрозуміла. Джессі трішки
підняла голову, ніби щоб роздивитись об’єкт, про який
ідеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його поба
чити, очі не обов’язково потрібні, бо з цим атрибутом
вона співіснує вже довгий час. Між стегон у неї трикутник
рудавого кучерястого волосся, що оточує нехитрий розріз,
естетична краса якого — на рівні погано загоєного шраму.
Джессі вважала, що ця річ, цей орган — насправді просто
глибока складка плоті, закутана в перехрещений пояс із
м’язів, — не має бути невичерпним джерелом мітів, проте
все одно зберігає свій мітичний статус у колективному
мисленні чоловіків. Це ж така магічна долина, правда?
Обора, куди врешті-решт заганяють навіть найдикіших
єдинорогів.
— Матінко Макрі1, ну й хуєта, — промовила Джессі,
злегка усміхнувшись, але не розкриваючи очей.
Але ж це не хуєта зовсім. Той розріз — об’єкт хіті кож
ного чоловіка, принаймні гетеросексуального, але водно
час часто об’єкт їхнього незбагненного презирства, недо
віри й ненависті. Цей темний гнів звучить не в усіх їхніх
жартах, але в багатьох, а в деяких він прямо попереду,
наче набрякла рана: «Що таке жінка? Непотрібний шмат
м’яса, що теліпається навколо пизди».
1
Mother Machree — американсько-ірландська пісня про маму. Machree — англіза
ція ірландського mo chroí, вигуку «моє серденько».
«Припини, Джессі, — наказала Господинька Берлін

ґейм. Голос у неї був засмучений і згидований. — Негайно
припини».
Джессі вирішила, що це добра думка, тож повернулася
до Нориної лічби. Чотири — стегна (заширокі), а п’ять —
живіт (затовстий). Шість — груди, які вона вважала своєю
найкращою рисою; Джералда ж, підозрювала вона, трішки
відлякували обриси блакитних вен під гладенькими схилами
її випинів. Груди дівчат із розгорток його журналів не містять
таких натяків на внутрішню водопровідну систему. У дівчат
із розгорток також нема дрібних волосків на ареолах.
Сім — її надто широкі плечі, вісім — шия (яка раніше
була гарна, але за останні кілька років стала остаточно ку
рячою), дев’ять — волосся, що випадає, і десять…
«Хвилинку! Ану, блядь, зачекай хвилинку! — люто розі
рвав тишу прямолінійний голос. — Це що за тупа гра така?»
Джессі міцніше заплющила очі, шокована глибиною
гніву в голосі й налякана його окремістю. Через гнів зда
валося, ніби голос долинає не зі стрижневого кореня її
розуму, а це радше непроханий гість — чужий дух, що ви
рішив заволодіти нею, наче дух Пазузу заволодів дівчинкою
в «Екзорцисті».
«На це не хочеш відповісти? — запитала Рут Нірі, або ж
Пазузу. — Окей, може, це заскладно. Я тобі спрощу запитан
ня, Джесс: хто перетворив паршивенько римовану літанію
Нори Калліґан для розслаблення на мантру самоненависті?»
«Ніхто, — смиренно подумала у відповідь Джессі й од
разу зрозуміла, що прямолінійний голос не прийме таку
відповідь, тож додала: — Господинька. Це вона».
«Ні, не вона, — одразу ж заперечив голос Рут. У ньому
вчувалась огида до цієї лінивої спроби перекинути прови
ну. — Господинька тупувата, а зараз ще й дуже перелякана,
але в душі вона досить приємна, та й наміри в неї завжди
були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин спи

сок, відверто злі, Джессі. Хіба ти не бачиш? Хіба не…»
— Я нічого не бачу, бо заплющила очі, — промовила вона
тремким дитячим голосом. Джессі ледь не розплющила їх,
але щось підказало, що це тільки погіршить ситуацію.
«Хто це, Джессі? Хто навчив тебе, ніби ти гидка й нікчем
на? Хто вибрав Джералда Берлінґейма на роль спорідненої
душі й Прекрасного Принца, ще, мабуть, за багато років до
того, як ви познайомилися на вечірці для самотніх членів
Республіканської партії? Хто вирішив, що він не лише те,
що тобі треба, а й саме те, чого ти заслуговуєш?»
Докладаючи нелюдських зусиль, Джессі посунула цей
голос — усі голоси, як вона палко сподівалася, — геть з ро
зуму. Вона знову завела свою мантру, цього разу вголос:
— Один — мої ступні, пальців десяток; два — ноги мої,
чудові та довгі; три — моя вульва, що гарне, те не вбоге;
чотири — це стегна, пишні й налиті; п’ять — це живіт, де
вся їжа лежить.
Вона не пам’ятала решту рим (мабуть, і на краще, бо
Джессі мала підозри, що Нора сама їх скаверзила, одним
оком позираючи на публікацію в якомусь із м’яких і млос
них журналів самодопомоги на журнальному столику
в приймальні), тож продовжила без них:
— Шість — це груди, сім — це плечі, вісім — це шия…
Джессі спинилася, щоб перевести дух, і з полегшенням
відзначила, що серцебиття сповільнилося з галопу до
швидкого бігу.
— …дев’ять — це підборіддя, а десять — очі. Очі, роз
плющтеся!
Вона доповнила слова діями, і навколо спалахнула
яскравим існуванням спальня, якась наче оновлена і —
принаймні на мить — майже така ж гарна, як тоді, коли
вони з Джералдом провели в цьому будинку своє перше
літо. У 1979 році, часі, що раніше звучав ніби з наукової

фантастики, а зараз здавався до неможливості давнім.
Джессі глянула на сірі стіни, обшиті деревом, високу
білу стелю, на якій відбивалося мерехтіння з озера, і два
великих вікна обабіч ліжка. Вікно ліворуч виходило на за
хід, з нього простягався вид на терасу, схил за нею та не
самовито ясну блакить озера. Вікно праворуч дарувало
менш романтичний краєвид — під’їзна доріжка та її сіра
стара дама Мерседес, якій вісім років і яка почала демон
струвати перші дрібні цятки іржі на нижньому молдингу.
Прямо перед собою Джессі бачила обрамленого батіко
вого метелика, що висів на стіні над комодом, і згадала
забобонну відсутність подиву від того, що це подарунок
від Рут на тридцятий день народження. Зі свого місця
Джессі не могла розгледіти маленькі червоні шви підпису,
але знала, що він там є: «Нірі, 1983», також рік зі сторінок
наукової фантастики.
Неподалік від метелика (шалено випинаючись на за
гальному тлі, хоча їй так ніколи й не вдалося зібрати до
статньо сили, щоб указати на це своєму чоловікові) на
хромованому гачку висів Джералдів пивний кухоль брат
ства «Альфа-Гамма-Ро». Воно не було якоюсь дуже яскра
вою зіркою в усесвіті братерств — інші братчики називали
його «Альфа-Гімня-Ро», — але Джералд носив їхній значок
із певною гордістю, тримав на стіні той кухоль і щороку
в червні пив із нього перше пиво літа. Це була своєрідна
церемонія, спостерігаючи яку Джессі ще задовго до сього
днішнього торжества іноді загадувалася, чи була вона пси
хічно правоможною, коли одружилася з Джералдом.
«Хтось мусив це припинити, — тоскно подумала во
на. — Хтось мусив, бо ж подивіться, на що воно вийшло».
На кріслі на іншому боці дверей ванної Джессі бачила
викличні кюлоти та блузку без рукавів, яку вона вдягнула
в цей недоречно теплий осінній день. Її ліфчик висів на

ручці дверей ванної. А перетинаючи покривало та її ноги,
перетворюючи дрібні м’які волосинки на стегнах на золоті
дротини, лежала яскрава смуга денного сонячного сяйва.
Не квадрат світла, що лежав майже по центру покривала
о першій дня, не прямокутник, що лежав там о другій. Це
була широка смуга, яка невдовзі звузиться до стрічки, і хо
ча якесь аварійне відключення електроенергії вже встигло
спаскудити показники цифрового годинника-радіо на ко
моді (він постійно блимав 00:00, наче невтомний неоновий
знак над баром), смуга світла означає, що доходить четверта
дня. Невдовзі смуга почне зісковзувати з ліжка, і Джессі по
бачить тіні в кутках і під столиком біля стіни. А коли стрічка
стане струною, повзучи спочатку по підлозі, а тоді спина
ючись дальньою стіною й помалу меркнучи, ці тіні почнуть
виповзати зі сховків і розходитися кімнатою, ніби чорниль
ні плями, пожираючи світло й розростаючись. Сонце ру
хається на захід. За годину, максимум за півтори воно почне
опускатися, а через сорок хвилин настане темрява.
Ця думка не спричинила паніки — принаймні поки
що, — проте розум накрило мембраною мороку, а серце
заповнила волога атмосфера жаху. Джессі побачила себе
прикутою до ліжка і Джералда внизу мертвого на підлозі.
Побачила, як вони лежать тут у темряві довгий час після
того, як чоловік із бензопилою пішов до своєї дружини
й дітей у гарно освітленому домі, собака пошкандибав
кудись, і за компанію їй править лише довбана гагара на
озері — і більш нікого.
Містер і місіс Берлінґейми проводять свою останню
довгу ніч разом.
Споглядаючи пивний кухоль і батікового метелика,
двох неочікуваних сусідів, яких можна терпіти лише в та
кому домі на одну пору року, Джессі подумала, що оскільки
так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча

набагато менш приємно) можна й зануритися в імовірні
версії майбутнього. Справді важкою роботою здавалося
залишатися в теперішньому, але вона міркувала, що краще
зробити все можливе й дотримуватися саме такого плану
дій. Ця паршива ситуація, мабуть, стане ще паршивішою,
якщо Джессі вчинить інакше. Їй не можна розраховувати,
що якийсь deus ex machina1 дістане її з цієї трясовини, і це
неприємно, але якщо вдасться вибратися самотужки, чекає
бонус: вона вбереже себе від зніяковіння, коли лежатиме
тут майже гольцем, а якийсь заступник шерифа відмика
тиме її, питатиме, якого дідька тут відбулося, ще й удосталь
намилується на гоже біле тіло новоспеченої вдови.
Також відбувалися ще дві речі. Джессі багато б віддала,
щоб відтермінувати їх, принаймні тимчасово, але не мог
ла. Їй потрібно в туалет, а ще вона відчувала спрагу. На
разі потреба випустити була сильнішою за потребу отри
мати, але турбувало її саме бажання пити. Наразі воно не
дуже нестерпне, але це зміниться, якщо їй не вдасться
скинути наручники й дістатися до крана. Зміниться так,
що вона навіть не хоче про це думати.
«Буде смішно, якщо я помру від спраги за двісті ярдів
від дев’ятого за розміром озера в Мейні», — подумала
Джессі й похитала головою. Це не дев’яте за розміром
озеро в Мейні, про що вона думає? То озеро Дарк-Скор,
куди вона з батьками, братом і сестрою їздили стільки
років тому. Ще задовго до появи голосів. Ще задовго до…
Джессі обірвала цю думку. Різко. Минуло вже багато
часу, відколи Джессі востаннє думала про озеро Дарк-
Скор, і зараз не має наміру повертатися до цього, і наруч
ники тут ні до чого. Краще вже про спрагу думати.
1
Бог із машини (лат.) — неочікувана й штучна розв’язка подій.
«А що про неї думати, дівулю? Це психосоматика, та

й усе. Ти хочеш пити, тому що знаєш, що не можеш встати
й узяти собі води. Тут усе просто як двері».
Але це неправда. Вона посварилася з чоловіком, і два
швидкі удари, яких йому завдала, запустили ланцюгову
реакцію, що призвела до його смерті. Джессі сама зараз
відчуває наслідки значного вибуху гормонів. Термін, яким
це можна назвати, — шок, а одним з найпоширеніших
симптомів шоку є спрага. Їй, мабуть, варто тішитися, що
в роті не сухіше, ніж зараз, принаймні поки що, і…
«І, можливо, я зможу щось удіяти принаймні з цим».
Джералд був квінтесенцією людини звички, і однією
з його традицій було тримати зі свого боку полиці над
узголів’ям ліжка склянку води. Джессі викрутила голову
вгору й праворуч — і так, ось вона, висока склянка води
з невеличким скупченням напіврозталих кубиків льоду, що
плавали зверху. Без сумніву, склянка стоїть на підставці,
щоб на полиці не лишилося кільця — це ж Джералд, такий
уважний до дрібниць. На склянці, ніби піт, проступили
краплинки конденсату.
Дивлячись на це, Джессі відчула перший укол справжньої
спраги. Облизала губи. Вона посунулася праворуч, наскільки
це дозволяв ланцюг лівого наручника. Його довжина була
лише шість дюймів, але Джессі вдалося пересунутись на
Джералдів бік ліжка. Змінивши позицію, вона побачила на
лівому боці покривала кілька темних плям. Джессі кілька
секунд розсіяно дивилася на них, доки не згадала, як під час
агонії Джералд спорожнив сечовий міхур. Тоді швиденько
повернула погляд до склянки з водою, що стояла на картон
ному кружальці, мабуть, із рекламою якогось бренду япів
ського пива, найпевніше «Бекс» чи «Гайнекен».
Вона потяглася вгору, повільно, прагнучи, щоб вдалося
дотягнутися. Не вдалося. Кінчики пальців зупинилися за
три дюйми від склянки. Укол спраги — слабке стискання

горла, слабке пощипування язика — знову вдарив і зник.
«Якщо ніхто не прийде або якщо я не придумаю, як ви
братися до завтрашнього ранку, то не зможу на ту склянку
навіть дивитися».
У цій думці вчувалася холоднокровна розважливість, що
вже лякало. Але ж завтра зранку її тут уже не буде, ось у чо
му річ. Це ж просто дурниці. Божевілля. Дурка. Про це
навіть немає сенсу думати. Це…
«Припини, — урвав думки прямолінійний голос. — Про
сто припини».
І Джессі припинила. Їй довелося змиритися з тим, що ця
думка не зовсім дурнувата. Джессі відмовилася прийняти
чи навіть роздумувати над тим, що вона може тут помер-
ти, — ось де справжня дурка, — але якщо вона не змете
павутиння зі старої мисленнєвої машинерії й не запустить
її, то ймовірно, доведеться провести тут кілька довгих
і незручних годин.
«Довгих, незручних… і, можливо, болючих, — нервово
пробурмотіла Господинька. — Але ж біль стане спокутою,
правда? Зрештою, ти ж сама винна. Сподіваюся, я не на
бридаю, але ти ж просто могла дати йому спустити своє
молочко…»
— Таки набридаєш, Господинько, — перебила її Джессі.
Вона не пригадувала, щоб коли-небудь відповідала внут
рішнім голосам уголос. Замислилася, чи не божеволіє. Ви
рішила, що їй, правду кажучи, похер, принаймні поки що.
Джессі знову заплющила очі.
4
Цього разу в темряві за повіками Джессі уявила не власне
тіло, а всю цю спальню. Звісно, сама Джессі — головна
окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще

без хвостика сорок, досі порівняно струнка зі зростом п’ять
і сім та вагою сто двадцять п’ять фунтів, сірі очі, каштано
во-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала
пробиватися п’ять років тому, глянцевою фарбою і була
певна, що Джералд цього не помітив). Джессі Мейгут Бер
лінґейм, яка втрапила в цю халепу, так і не розуміючи до
кінця, як і чому. Джессі Мейгут Берлінґейм, тепер, очевид
но, вдова Джералда, досі мати нікого, ще й прикута до
цього довбаного ліжка двома парами поліційних кайданок.
Джессі змусила уяву наблизити останній образ. Між
заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.
Загалом чотири наручники, розділені попарно шістьма
дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукаві, у кожно
го на стопорній планці вибито Ч-17 — серійний номер,
припустила Джессі. Вона пригадала, як Джералд, ще коли
гра була якоюсь новизною, розповідав, що в кожного на
ручника є зубчастий натяжний механізм, завдяки якому
їхній розмір можна регулювати. Також можна скоротити
ланцюги, щоб зап’ястки в’язня були болюче зведені до
купи, але Джералд дав їй максимальну довжину ланцюга.
«А чому би, блядь, і ні, — подумала тепер Джессі. —
Зрештою, це ж лише гра… правда, Джералде?» Проте те
пер їй згадалося одне з попередніх запитань, і вона знову
замислилася, чи для Джералда то справді була просто гра.
«Що таке жінка? — з глибокої темряви всередині неї
прошепотів інший голос — голос НЛО. — Непотрібний
шмат м’яса, що теліпається навколо пизди».
«Іди геть, — подумала Джессі. — Іди геть, з тебе нема
толку».
Але голос НЛО наказу не підкорився. «Навіщо жінці
і рот, і пизда? — запитав він натомість. — Щоб сцяти й стог
нати одночасно. Ще якісь запитання, маленька леді?»
Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу

відповідей, інших запитань у неї не було. Джессі прокру
тила руки всередині кайданок. Тонка шкіра на зап’ястках
потерлася об сталь, від чого Джессі скривилася, але біль
був незначний, і рука обернулася досить легко. Джералд,
може, і думає, що єдина суть життя жінки — непотрібним
шматком м’яса теліпатися навколо пизди, але він не за
тягнув наручників настільки, щоб було боляче. Звісно, на
таке Джессі й раніше не погодилася б (чи принаймні так
вона себе переконує, а жодному з внутрішніх голосів бра
кує зухвальства суперечити). І все одно браслети надто
тісні, щоб із них вибратися.
Та чи справді?
Задля експерименту Джессі смикнула рукою. Наручник
поповз угору зап’ястком, а тоді сталь міцно вперлася в міс
це стику кістки і хряща, де зап’ястки заплутаним чудер
нацьким чином єднаються з долонями.
Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато
відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув
водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі
Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що
вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як
же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістка — на
зву Джессі не пригадувала, зате пам’ятала, як Медді гордо
показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розі
рване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові
смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді нази
вають задницю. Вони сміялися, більше від несподіванки,
ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена,
потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.
«Тильне сухожилля, — подумала Джессі, свідомо тягну
чи сильніше, попри дедалі сильніший біль. — Тильне сухо
жилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо.
Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так

і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать,
нехай потім якийсь лікар переймається».
Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стара
ючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони роз
ширилися бодай трішки — чверті дюйма мало б вистачи
ти, а половини й поготів, — вона дістала б наймасивніші
виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичні
шою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У ве
ликих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона
турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.
Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гри
масі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнули
ся м’язи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносово
му жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик
і облизала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.
Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього
спричинилося просте усвідомлення, що вона вже макси
мально витягнула м’язи і це не посунуло наручники ані
на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпо
тіла й згасла.
«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки
могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»
— Ні, — промовила Джессі, так і не розплющуючи
очей. — Я тягнула так сильно, як могла. Правда.
Але той інший голос залишився, радше коротким про
блиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком пи
тання в коміксі.
На шкірі зап’ястків, де втиснулася сталь, — під під
вищенням великого пальця, на тильному боці долоні та
понад тонким блакитним мереживом вен нижче — за
лишилися глибокі білі рівчаки. Зап’ястки й далі болюче
пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники
д олонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі

стовпців узголів’я.
— Ох, бляха-муха, — промовила вона тремтячим нерів
ним голосом. — Ну й ситуйовина.
Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи
справді?
«Це неважливо, — подумала Джессі, піднімаючи очі на
мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. — Це не
відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потяг
ти сильніше, те, що сталося з лівим зап’ястком Медді,
буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля
тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові
штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі.
Єдине, що зміниться, — це те, що я лежатиму тут не про
сто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою злама
них зап’ястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю:
Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але
в результаті я все одно добряче виїбана».
Добре. Які ще є варіанти?
«Жодних», — хирявим тоном промовила Господинька
Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози
від повної істерики.
Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший го
лос — голос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут пла
ває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому
разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.
«Що ж, тоді давай, — подумала вона. — Що робитимеш
із наручниками тепер, коли переконалася, що просто ви
слизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»
«У кожній парі по два наручники, — несміливо озвався
той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. — Ти
спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не по
діяло… а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»
Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию

так, щоб можна було роздивитись узголів’я зі стовпчиками.
Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори
дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «коро
левине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче»1. Воно мало
якесь хвацьке ім’я — мабуть, «придворно-блазнівське» чи
«старшо-фрейлінське», — проте з віком Джессі ставало
дедалі важче пам’ятати такі речі. Вона не знала, чи це мож
на назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням ста
рості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опи
нилася, було ідеального розміру для траху, але трішки
замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.
Для неї з Джералдом це не було недоліком, оскільки
протягом останніх п’яти років що тут, що в будинку
в Портленді вони спали в окремих кімнатах. Це Джессі так
вирішила, не він. Її втомив Джералдів храп, який щороку
потроху гіршав. У рідкісних випадках, коли в них тут но
чували гості, вони з Джералдом спали разом — незруч
но — у цій кімнаті, проте здебільшого в цьому ліжку вони
лише займалися сексом. І його храп був не першою при
чиною, чому Джессі вирішила перейти на окреме ложе. Ця
причина була найдипломатичнішою. Справжня ж стосу
валася нюху. Джессі спершу незлюбила, а згодом і зовсім
згидилася від аромату нічного поту свого чоловіка. Навіть
якщо він приймав душ одразу перед тим, як залізти в ліж
ко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже
о другій ночі.
До цього року шаблон поведінки був такий: дедалі фор
мальніший секс, за ним — період дрімоти (що насправді був
її улюбленою частиною всього цього), після чого Джералд
1
«Близнюче» ліжко (twin) — 191 × 99 см, «королевине» (queen) — 203 × 152 см,
«королівське» (king) — 203 × 193 см.
приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня

відбулися зміни. Шарфи й наручники — особливо остан
нє — виснажували Джералда так, як не виснажував про
стий місіонерський секс, і він часто глибоко засинав поруч
із нею, плече до плеча. Джессі це не турбувало. Більшість із
цих оказій траплялися вдень, а тоді Джералд пахнув зви
чайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тоді він і не
сильно хропів, якщо подумати.
«Але всі ті акти — денні перепихони з шарфами й на
ручниками — були в домі в Портленді, — подумала Джес
сі. — Тут ми проводили більшу частину липня й трішки
серпня, а коли й траплявся в нас тут секс — нечасто, але
бувало, — то це була стара добра коїтальна трапеза, про
ста, як картопляне пюре з тушкованим м’ясом: Тарзан
зверху, Джейн знизу. До сьогодні ми ніколи не грали в гру
тут. Цікаво, чому так?»
Мабуть, через вікна, що були надто високі й надто див
ної форми для штор. Їм так і не дійшли руки замінити
прозоре скло на дзеркальне, хоча Джералд постійно торо
чив про це, аж доки не… ну…
«Аж до сьогодні, — завершила Господинька, і Джессі
була вдячна їй за тактовність. — Маєш рацію, мабуть, то
саме через вікна, принаймні здебільшого. Йому б не хоті
лося, щоб Фред Лаґлан чи Джеймі Брукс мимохідь заїхали
до нього запитати, чи не хоче Джералд закатати з дев’ять
лунок, і побачили, як він шпекає місіс Берлінґейм, чомусь
прикуту до стовпчиків ліжка парою “кріґів”. Чутка про
такі речі розійшлася б, мабуть, швидко. Думаю, Фред
і Джеймі — хлопці хороші…»
«А як на мене — парочка обриганів середнього віку», —
невдоволено висловилася Рут.
«…але вони звичайні люди, і для них така історія була б
надто цікава, щоб про неї мовчати. І ще…»
Джессі не дала договорити. Це була не та думка, яку

вона хотіла б почути приємним, але безнадійно святен
ницьким голосом Господиньки.
Можливо, Джералд ніколи не пропонував їй зіграти
в гру тут, тому що боявся, що з-за тераси раптом вигульк
не божевільний джокер. Який джокер? «Ну, — подумала
вона, — скажімо так, можливо, якась частина Джералда
була справді переконана, що жінка — лише непотрібний
шмат м’яса, що теліпається навколо пизди… але якась
інша частина, що її можна назвати “Джералдова краща
сторона”, за браком кращого терміна, знала інше. І та части
на могла боятися, що все вийде з-під контролю. Зрештою,
хіба не саме це й трапилося?»
З цією думкою сперечатися було важко. Якщо ця ситу
ація не є визначенням виразу «вийшло з-під контролю»,
Джессі не знала, як іще його можна проілюструвати.
Вона відчула мить задумливого суму і змусила себе від
кинути бажання подивитися туди, де лежить Джералд.
Вона не знала, чи відчуває скорботу за померлим чолові
ком, але знала, що якщо таки відчуває її, то зараз не час із
цим розбиратися. І все одно було приємно пригадати щось
хороше про чоловіка, з яким вона провела стільки років,
і спогад про те, як іноді він після сексу засинав біля неї, був
хороший. Їй не подобалися шарфи і зрештою остогидли
наручники, але вона любила дивитися, як він засинає, як
розгладжуються лінії на його великому рожевому обличчі.
І, певним чином, зараз він спить біля неї… чи не так?
Від цієї думки в Джессі проступили сироти навіть на
шкірі стегон, де лежав дедалі вужчий клаптик сонячного
світла. Вона відсунула цю думку — принаймні спробува
ла — і продовжила вивчати узголів’я ліжка.
Стовпці були розташовані не на самому краю, а ближче
до центру, від чого руки були розведені, але не занадто,
особливо зважаючи на приблизно шість дюймів вільного

простору, що надавали ланцюги. Між стовпцями було чо
тири горизонтальні дошки. Вони також були махагонієві,
з різьбленням простих, але приємних хвилястих форм.
Джералд якось запропонував, щоб на центральній дошці
вирізьбили їхні ініціали (сказав, що знає якогось чоловіка
в Ташмор-Ґлені, який з радістю приїде сюди й виконає цю
роботу), але Джессі накрила цю ідею мокрим рядном. Це їй
здавалось одночасно показною і химерно дитячою затією,
ніби вони парочка закоханих підлітків-максималістів, що
вирізають сердечка в себе на партах.
Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме
на такій висоті, щоб людина, якщо сидить, не билася голо
вою. На полиці була Джералдова склянка води, кілька кни
жок у м’яких палітурках, залишених тут ще з літа, а з її бо
ку — невелика купка косметики. Вона також залишилася тут
із минулого літа, і Джессі припускала, що там уже давно все
висохло. Також дуже прикро: ніщо не здатне розвеселити
прикуту кайданками жінку настільки успішно, як рум’яна
«Кантрі Морнінґ Роуз». Так у всіх жіночих журналах пишуть.
Джессі повільно піднесла руки, тримаючи їх під невели
ким кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижній бік
полиці. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що
відбувається на іншому кінці ланцюгів. Інші браслети були
пристебнуті навколо стовпців між другою і третьою до
шками. Коли вона підняла кулаки, ніби лежачи виважувала
невидиму штангу, наручники посунулися по стовпці, доки
не досягли наступної дошки вгорі. Якщо Джессі вдасться
вибити ту дошку, а тоді наступну, то вона зможе просто
зняти наручники зі стовпців. Вуаля.
«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, і над
то просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробу
вати. Якщо не вийде, хоч якось уб’єш час».
Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що

наразі перешкоджала висхідному пересуванню наручників,
зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула і смик
нула. Одного різкого руху вистачило, щоб зрозуміти, що
цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати
стяжний прогонич із цементної стіни. Вона не відчула
навіть міліметрового руху.
«Я можу хоч десять років смикати ту хріновину і навіть
трішки не зрушу її, не кажучи вже про те, щоб відірвати від
стовпців», — подумала Джессі й опустила руки до поперед
ньої звислої на кайданках позиції над ліжком. З рота ви
рвався відчайдушний короткий крик. Їй він здався каркан
ням спраглої ворони.
— Що я робитиму? — запитала вона в мерехтіння на
стелі й нарешті пустила розпачливі сльози переляку. —
Просто якого дідька я робитиму?
Ніби даючи відповідь на її запитання, знову загавкав
собака, і цього разу він був так близько, що Джессі аж ве
реснула зі страху. Узагалі, судячи зі звуку, тварина стояла
одразу під східним вікном, на під’їзній доріжці.
5
Собака був не на під’їзній доріжці, а ближче. Тінь, що
простягалася на асфальті ледь не до переднього бампера
«мерседеса», означала, що тварина на задньому ґанку. Дов
га повзуча тінь виглядала так, наче належить якомусь
покрученому монструозному псу, і Джессі вона одразу
не сподобалася.
«Не будь, бляха, дурною, — вилаяла вона себе. — Тінь
лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино,
розтули рота й трохи покричи — зрештою, пес не обов’яз
ково бродячий».
І то правда. Десь там на горизонті може бути й госпо

дар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона
подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита
дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді
називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою
дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім
магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона при
вабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недо
годовану сіромашну шавку.
І все ж спробувати потрібно.
— Ей! — закричала вона. — Ей! Там хтось є? Мені по-
трібна допомога! Є там хтось?
Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотво
рена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати…
а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом
з’їли по сендвічу-субмарині1, великих і жирних, з салямі
й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, — це
зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку.
Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру
й м’яса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкур
нути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильні
шим за імпульси здичавілого серця.
— Допоможіть! — закричала Джессі, і якась частина
розуму спробувала попередити її, що, можливо, крича
ти — це помилка, що вона лише надірве собі горло й за
хоче пити ще сильніше, але в цього обережного раціональ
ного голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморід
власного страху, сильний і непереборний, наче запах за
лишків сендвіча для собаки, і цей дух швидко спричинив
у ній не просто паніку, а якесь тимчасове божевілля. —
1
Submarine sandwich — популярний вид сендвіча, що складається з розрізаного
вздовж багета, між половинками якого складають начинку.
ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПО-

МОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!
Зрештою голос зламався, і Джессі повернула голову пра
воруч, наскільки могла, волосся прилипло до щік і чола
пітними пасами й ґудзами, а очі випнулися. Страх, що її
знайдуть голою й прикутою до ліжка поруч із мертвим
чоловіком на підлозі, припинив бути навіть випадковим
чинником її мислення. Цей новий напад паніки був наче
якесь дивне психічне затемнення — він відфільтрував
яскраве світло розважливості й надії та показав їй найгірші
варіанти: голод, божевілля від спраги, конвульсії, смерть.
Вона не Гезер Локлір1 і не Вікторія Прінсіпал2, і це не якийсь
саспенс-фільм, створений спеціально для телебачення в ка
бельній мережі США. Немає камер, немає прожекторів,
немає режисера, що скаже «Знято». Це відбувається, і якщо
допомога не прийде, це може відбуватися й далі, доки Джес
сі не припинить існувати як форма життя. Притьмом не
переймаючись умовами свого обмеження волі, вона дійшла
такої точки, що привітала б навіть Морі Повіча3 й усю
знімальну команду «Поточної події» сльозами вдячності.
Але на ошалілі крики ніхто не відповів — жодного до
глядача, який би приїхав перевірити, як там його будиночок
на озері, жодного місцевого роззяви, що забрів би сюди зі
своїм псом (і, ймовірно, у пошуках сусідів, які серед шепо
ту сосон вирощують трішки марихуани), і, безсумнівно,
жодного Морі Повіча. Була лише довга, химерно осоружна
тінь, яка викликала в уяві Джессі образ якогось дивного
собакопавука, що балансує на чотирьох тонких пропасних
1
Heather Locklear — американська акторка, відома зокрема роллю в серіалі «Динас
тія». Також зіграла в екранізації роману «Та, що породжує вогонь» Стівена Кінга.
2
Victoria Principal — американська акторка, відома, зокрема, роллю в серіалі
«Даллас».
3
Maury Povich — американський шоумен, ведучий згаданої новинної телепередачі.
ніжках. Джессі глибоко й трепетно вдихнула та спробувала

знову взяти під контроль свій норовливий розум. Горло
палало сухістю, ніс був закладений і мокрий від сліз.
«І що тепер?»
Вона не знала. У голові пульсувало розчарування, поки
що завелике, щоб вона могла дозволити собі ще якісь кон
структивні думки. Єдине, у чому Джессі була цілком упев
нена, — це те, що на пса можна взагалі не зважати. Він
просто трохи постоїть там на ґанку, а тоді піде геть, коли
зрозуміє, що річ, яка привабила його, недосяжна. Джессі
тихо й сумно простогнала, заплющила очі. З-під вій просо
чилися сльози й повільно скотилися по щоках. На пополу
дневому сонці вони скидалися на краплини золота.
«І що тепер? — знову запитала вона. Надворі носився
вітер, від чого сосни шепотіли, а двері гупали. — Що тепер,
Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всі можливі
НЛО й лакузи різномасті? Хоч хтось із вас — із нас — має
якісь ідеї? Я хочу пити, я хочу пісяти, мій чоловік мертвий,
і єдине товариство для мене — приблудний лісовий пес,
чиїм поняттям раю є залишки сендвіча з трьома сирами
й генуезькою салямі з ґоргемського “Аматос”1. Невдовзі
він вирішить, що запах — єдиний доступний для нього
вид раю, після чого відступить. То… що тепер?»
Без відповіді. Усі внутрішні голоси замовкли. Це пога
но — вони складали їй хоч якусь компанію, — але паніка
також зникла, залишивши по собі присмак важких мета
лів, і це добре.
«Я трохи посплю, — подумала Джессі, вражена тим, що
дійсно може зробити це, якщо захоче. — Я трішки посплю,
а коли прокинуся, можливо, матиму якісь ідеї. Як мінімум,
трохи відійду від страху».
1
Amato’s — мережа ресторанів італійської кухні на півночі Нової Англії.
Тонкі лінії напруження в кутиках заплющених очей і дві

помітніші риски під бровами почали розгладжуватися.
Вона відчула, як поринає в дрімоту. Джессі відпустила
себе в бік цього притулку від турботи про себе з відчут
тями полегшення й вдячності. Коли вітер подув цього
разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання две
рей — ще віддаленішим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.
Дихання, що поглиблювалося й сповільнювалося, поки
Джессі засинала, раптом спинилося. Очі розчахнулися.
Єдиною емоцією, яку вона усвідомлювала в ту першу мить
дезорієнтації після відриву від сну, була якась бентежна
досада: їй майже вдалося, їтить, а тоді ті срані двері…
А що ті срані двері? Що з ними?
Ті срані двері не завершили свій звичний подвійний
грюкіт, ось що з ними. Так, наче ця думка їх матеріалізу
вала, Джессі тепер почула чітке клацання собачих кігтів
на підлозі в сінях. Через незамкнені двері собака зайшов
досередини. Він у будинку.
Реакція була миттєва й недвозначна.
— Геть! — закричала Джессі, не беручи до уваги, що
перенапружений голос зазвучав хрипом туманного
горна. — Геть з мого дому, уйобку! Чуєш? ГЕТЬ З МОГО
ДОМУ!
Вона замовкла, швидко дихаючи, блимаючи очима.
Шкіра була ніби прошита мідним дротом з невеликим
електричним зарядом, верхні два-три шари гули й вкри
валися сиротами. Джессі відчувала ніби збоку, що воло
синки на загривку стоять, наче голки дикобраза. Думку
про сон як корова язиком злизала.
Спершу вона почула заскочене дряпання собачих кігтів
на першому поверсі… і нічого. «Я, певно, відлякала його.
Мабуть, він чкурнув геть за двері. Ну, він же має боятися
людей і будинків, це ж дворняга».
«Ой дівулю, не знаю, — промовив голос Рут. Він звучав

нехарактерно непевно. — Його тіні на доріжці я не бачу».
«Звісно, не бачиш. Він же, напевно, обійшов будинок
і побіг у ліс. Або до озера пішов. Злякався до смерті й по
гнав як навіжений. Це ж логічно?»
Голос Рут не відповів. Як і голос Господиньки, хоча
в такий момент Джессі була б рада будь-якому з них.
— Я відлякала його, — сказала вона. — Я впевнена.
Але все одно Джессі лежала й дослухалася якомога уваж
ніше, не чула нічого, окрім шурхання й стукання крові
у вухах. Принаймні поки що.
6
Вона його не відлякала.
Собака боявся людей і будинків, тут Джессі не помили
лася, проте вона недооцінила безнадійний стан тварини.
Його попередня кличка — Принц — тепер здавалася мер
зенною іронією. За свій довгий голодний обхід озера Каш
вакамак цієї осені він уже стрічав незліченну кількість
сміттєвих баків, таких самих, як берлінґеймівський, тому
швидко відмахнувся від запаху салямі, сиру й оливкової
олії, що долинав конкретно з цього. Аромат дарував тан
талові муки, але гіркий досвід навчив колишнього Прин
ца, що його джерело — за межами досяжності.
Проте тут були й інші запахи. Собака зачував їх що
разу, як вітер пиняво прочиняв задні двері. Ці запахи
були слабші, ніж ті, з коробки, і їхнє джерело ховалося
всередині будинку, але вони були надто приємні, щоб іг
норувати. Собака знав, що його, найпевніше, проженуть
крикливі господарі, які кидаються різним і б’ються див
ними твердими ногами, але запах був сильніший за страх.
Перебороти жахливий голод могла єдина річ, але собака
поки не відав про вогнепальну зброю. Це змінилося б,

якби він дожив до сезону полювання на оленів, але до
нього ще два тижні, і крикливі господарі з твердими бо
лючими ногами — найгірше, що він міг собі поки уявити.
Пес прослизнув через двері, коли їх прочинив вітер,
і подибав у сіни… але недалеко. Він був готовий похапцем
ударити відбій, тільки-но з’явиться якась загроза.
Вуха говорили йому, що тут мешкає сука-господар
і вона чудово знає про присутність пса, бо накричала на
нього, але в підвищеному голосі суки-господаря дворняга
почув не гнів, а страх. Після першого лякливого смикання
назад собака лишився на місці. Він чекав, що господар
приєднається до криків суки-господаря або навіть при
біжить, але коли цього не сталося, пес витягнув шию,
обнюхуючи сперте повітря будинку.
Спочатку він повернув праворуч, у бік кухні. Клубки
запаху, рознесені грюкливими дверима, долинали саме
з цього боку. Запахи були сухі, але приємні: арахісове
масло, крекери «Рай-Крісп», родзинки, пластівці (дух
останніх долинав із пачки зі «Спешл Кей» в одній із ша
фок — внизу коробки голодна миша прогризла дірку).
Собака ступив у той бік, тоді обернув голову, щоб пере
свідчитися, що на нього не чигає господар. Найчастіше
господарі кричать, але бувають також і хитрими. У кори
дорі, що вів ліворуч, не було нікого, проте собака відчув
набагато сильніший дух, від якого шлунок скрутило жах
ливим пожаданням.
Собака вирячився в коридор, блискаючи очима від
скаженої суміші страху і бажання, морда зморщилася на
зад, ніби зім’ятий килимок, довга верхня губа підіймалася
й опускалася в нервовому судомному вищирі, що викри
вав короткі білі мелькання зубів. Потік збудженої сечі
чвиркнув з нього й розійшовся підлогою, помічаючи
передній коридор — і весь будинок — як територію пса.

Звук був настільки тихий і короткий, що навіть напруже
ні вуха Джессі його не вловили.
Зачув він кров. Дух був одночасно сильний і неправиль
ний. Зрештою надзвичайний голод собаки переважив
шальки терезів. Він мусить поїсти найближчим часом,
інакше помре. Колишній Принц повільно побрів коридо
ром у бік спальні. Запах дужчав. То була кров, саме так,
але кров неправильна. Кров господаря. І все одно запах,
надто багатий і привабливий, щоб відкинути, проник
у його маленький розпачливий мозок. Собака рушив далі
й, наблизившись до дверей спальні, загарчав.
7
Джессі почула клацання собачих кігтів і зрозуміла, що пес
справді досі в будинку й наближається до неї. Вона за
кричала. Знала, що це, мабуть, найгірше, що можна зро
бити, — всупереч усім порадам, які вона чула: ніколи не
показувати потенційно небезпечній тварині свій страх, —
але не стрималася. Джессі надто добре розуміла, що саме
притягує собаку до спальні.
Вона підтягла ноги до себе й одночасно за допомогою
наручників смикнулася до узголів’я. Очей не відривала від
дверей у коридор. Тоді почула гарчання пса. Від цього звуку
нутрощі почали здаватися розбовтаною гарячою рідотою.
Тварина спинилася біля дверей. Там уже почали збира
тися тіні, і Джессі собака здавався невиразним обрисом,
що здіймається низько над підлогою, — невеликий, але
й не пудель і не чихуахуа. Очі блискали двома помаранче
во-жовтими серпиками сонячного відображення.
— Геть! — закричала на нього Джессі. — Геть! Геть!
Ти… тобі тут не місце!
Дурнувата репліка… але за таких обставин яка була б

не дурнуватою? «Незчуєтеся, а я вже проситиму його при
нести мені ключі з комода», — подумала вона.
У задній частині тінистої постаті в дверях відбувся
якийсь рух: тварина замахала хвостом. У якомусь сенти
ментальному дівчачому романі це, мабуть, означало б, що
собака сплутав голос жінки на ліжку з голосом свого лю
бого, але давно загубленого хазяїна. Проте Джессі не тіши
ла себе ілюзіями. Собаки махають хвостами не лише тоді,
коли щасливі. Вони — як і коти — також махають ними
тоді, коли не можуть вирішити, як діяти, й оцінюють ситуа
цію. Собака не зважив на звук її голосу, але також він не до
кінця довіряв цій тьмяній кімнаті. Принаймні поки що.
Колишній Принц іще не знав про вогнепальну зброю,
але пережив багато інших жорстоких уроків за останні
тижнів шість, починаючи з останнього дня серпня. Саме
тоді містер Чарлз Сатлін, юрист із Брейнтрі, штат Массачу
сетс, покинув його здихати в лісах, щоб не повертатися
з твариною додому й не платити як штатівський, так і місь
кий податок на пса — сімдесят доларів. Сімдесят доларів за
такого бровка, безпородного «гайнца-57»1, було, на думку
Чарлза Сатліна, пухкенькою пачкою банкнот. Трішки за-
надто пухкенькою. Щойно в червні Сатлін купив собі віт
рильно-моторове судно, яке, звісно, вийшло далеко за межі
п’ятизначного діапазону, і ви б сказали, що це якесь їбану
те мислення, якщо порівняти ціну судна і податок на пса, —
звісно, сказали б, хто завгодно так сказав би, але насправді
річ не в цьому. Річ у тім, що судно було запланованою по
купкою. Це придбання Сатлін намалював на своїй дошці
1
«Heinz 57» — метафора, що походить з історичної рекламної кампанії продукції
Heinz. Число 57 використовувалося, щоб показати широкий вибір продуктів,
хоча його взяли суто за бажанням власника компанії. З часом ця фраза стала
означати, зокрема, собаку, в якому змішано багато порід.
бажань ще два роки тому, якщо не більше. Собака ж був

просто спонтанним придбанням біля овочевої ятки при
дорозі в Гарлоу. Сатлін би нізащо не купив пса, якби поруч
не було доньки, яка просто закохалася в те щеня.
— Оцього, татусю! — писнула вона, показуючи паль
цем. — З білою плямкою на носі — стоїть отам такий один,
наче якийсь маленький принц.
І Сатлін купив їй собаку — ніхто йому не закинув би не
вміння ощасливити свою дівчинку, — але сімдесят баксів
(а то й уся сотня, якщо Принца віднесуть до класу Б, «круп
ний собака») — бабло серйозне як на дворнягу, в якого
навіть документа нема. Завелике бабло, вирішив Чарлз
Сатлін, коли наближався час замкнути котедж на озері до
наступного року. Привезти пса на задньому сидінні «сааба»
в Брейнтрі також було б добрячим гемороєм: усюди буде
шерсть, пес може навіть наригати чи насрати на килимки.
Сатлін міг би купити переноску «Варі Кеннел», але ті ма
ленькі красуні коштують від 29 доларів 95 центів. Та й усе
одно такому собаці, як Принц, у переносці весело не буде.
Йому краще бігати в дичавині, а всі північні ліси правити
муть йому за королівство. Так, сказав собі Сатлін у той
останній день серпня, паркуючись на безлюдному відтинку
Бей-лейн, а тоді улестив пса вилізти з заднього сидіння.
У старого Принца серце щасливого мандрівника — досить
одного уважного погляду, щоб це побачити. Сатлін був не
дурним і частково розумів, що це своєкорислива дурня, але
частково був у захваті від самої ідеї, тож коли заліз у маши
ну й рушив геть, залишивши Принца, що проводжав авто
мобіль поглядом, на узбіччі, чоловік насвистував мело
дію з «Народженої вільною»1, час від часу прориваючись
1
«Born Free» — британсько-американська драма на основі реальних подій про
подружжя, що виростило левицю Ельзу й у дорослому віці відпустило її на волю
в Кенії. У фільмі звучить однойменна пісня.
словами: «Народжена вільноюююю… за серцем ідеееее!»

Тієї ночі він добре поспав, зовсім не згадуючи про Принца
(що невдовзі стане вже колишнім Принцом), який ту ж ніч
провів скулившись під поваленим деревом, без сну, труся
чись від голоду й холоду, скімлячи від страху щоразу, як
пугукала сова чи рухалася якась тварина.
Тепер собака, якого Чарлз Сатлін витурив під мелодію
з «Народженої вільною», стояв перед дверима головної
спальні літнього дому Берлінґеймів (котедж Сатлінів був на
дальньому боці озера, і ці сім’ї не були знайомі, хоча протя
гом останніх трьох-чотирьох літ обмінювалися легкими кив
ками в міському судновому доку). Голова тварини була опу
щена, очі широко розкриті, а шерсть настовбурчена. Собака
не був свідомий власного гарчання, уся його зосередженість
була на кімнаті. Певним глибоким інстинктом він розумів,
що невдовзі запах крові переборе почуття обачності. Доки
цього не сталося, він має якомога повніше пересвідчитися,
що це не пастка. Колишньому Принцові не хотілося, щоб
його запопали господарі з твердими болючими ногами
або ті, що піднімають із землі важкі речі й кидаються ними.
— Геть! — спробувала крикнути Джессі, проте голос був
слабкий і тремкий. Їй не вдасться прогнати собаку крика
ми. Скотиняка якось розуміє, що вона не може встати
з ліжка й ударити.
«Це просто неймовірно, — подумала вона. — Як це може
бути реальним, якщо лише три години тому я була в паса
жирському сидінні “мерседеса”, оперезана паском безпеки,
слухала “Рейнмейкерз” на касетному плеєрі й нагадувала
собі про всяк випадок подивитись афішу кінотеатрів “Ма
унтін Веллі”, якщо ми таки залишимося на ніч? Як мій чо
ловік може лежати мертвим, якщо ми підспівували Бобові
Волкенгорсту? “Ще одне літо, — співали ми, — ще один
шанс, ще один невдалий романс”. Ми обоє знаємо всі слова
тієї пісні, бо вона чудова, і взагалі, як Джералд може бути

мертвим? Як могло дійти до цього? Вибачайте, але це про
сто мусить бути сон. Надто абсурдно, щоб бути реальністю».
Собака почав повільно пробиратися в кімнату: ноги
напружені від обережності, хвіст звислий, очі чорні й ши
роко розплющені, відкопилені губи відкривають повний
комплект зубів. Про такі поняття, як абсурд, він не відав.
Колишній Принц, із яким восьмирічна Кетрін Сатлін
колись весело ґедзилася (принаймні доти, доки на день
народження не отримала ляльку «Кеббідж Петч» на ім’я
Марні та частково не втратила інтерес до тварини), був
наполовину лабрадором, наполовину колі — змішаної
породи, проте далеко не дворнягою. Коли Сатлін напри
кінці серпня залишив його на Бей-лейн, тварина важила
вісімдесят фунтів, а його шкура була гладенька та блища
ла здоров’ям, прегарною сумішшю каштанового і чорного
(з характерною білою плямкою на грудях і під мордою,
як у колі). Тепер же собака важив заледве фунтів сорок,
а провівши рукою по боці, можна було б перелічити всі
випнуті ребра, не кажучи вже про швидке й шалене сту
котіння серця. Хутро потьмяніло, забруднилося й набра
ло реп’яхів. На спині зиґзаґом світився напівзагоєний
рожевий шрам, спомин після панічного прориву під ого
рожею з колючого дроту, а з морди, наче вигнуті вуса,
стирчало кілька голок дикобраза. Жирний труп останньо
го він був знайшов днів десять тому, але відмовився від
ідеї поласувати ним після першої пригорщі голок у носі.
Собака був голодний, та не настільки відчайдушний.
Тепер же він був і голодний, і відчайдушний. Остан
ньою трапезою собаці правили якісь червиві залишки, які
він вигріб із викинутого сміттєвого бака в канаві біля
шосе 117, і це було ще два дні тому. Собака, що швидко
навчився приносити Кетрін Сатлін червоний гумовий
м’ячик, який вона котила по підлозі вітальні чи коридору,

тепер буквально помирав з голоду.
А тут — просто тут, на підлозі, у полі зору! — лежать
цілі гори свіжого м’яса, жиру й кісток, наповнених солод
ким мозком. Наче дарунок від Бога Бродячих Псів.
Колишній улюбленець Кетрін Сатлін продовжив на
ближатися до трупа Джералда Берлінґейма.
8
«Цього не станеться, — переконувала себе Джессі. —
У жодному разі, просто розслабся».
Вона твердила це собі, аж доки передню половину тіла
собаки не прикрила ліва частина ліжка. Хвіст захитався
швидко як ніколи, а тоді з’явився звук, який вона впізна
ла, — звук, із яким собака п’є воду з калюжі в спекотну
літню пору. От тільки це було не зовсім так. Звук був якийсь
жорсткіший, пес не стільки хлебтав, скільки облизував.
Джессі вирячилася на невтомний хвіст, і раптом розум
підігнав їй картинку з тим, що через кут ліжка було при
ховано від очей. Цей бездомний приблуда з поцяткованою
реп’яхами, збитою в ковтяки шерстю й настороженими
очима облизує кров з ріденького волосся її чоловіка.
— НІ! — Джессі підняла сідниці над ліжком і хвицнула
ногами ліворуч. — ЗАБЕРИСЯ ВІД НЬОГО! ГЕТЬ!
Вона смикнулася й п’ятою провела по випуклостях со
бачого хребта. Пес одразу ж відскочив і підвів морду. Очі
були розплющені так широко, аж виднілися тоненькі кру
жальця більм. Зуби розімкнулись, і в дедалі слабшому по
полудневому світлі тонкі, наче павутина, ниточки слини,
що розтягнулися між верхніми і нижніми різцями, здавали
ся сухозлотницею. Собака кинувся на її босу ногу. Джессі
відсмикнула її й скрикнула, відчувши, як гарячий собачий
віддих обдає шкіру, але врятувала пальці. Вона підібгала

ноги під себе, не усвідомлюючи, що робить, не чуючи розлю
ченого крику м’язів у перенапружених плечах, не відчуваю
чи, як у своїх кістяних сумках неохоче обертаються суглоби.
Собака ще трохи подивився на неї, не припиняючи гар
чати, погрожуючи їй очима. «Давайте, пані, порозуміємо
ся, — говорили ті очі. — Ви робіть своє, а я — своє. Отаке
порозуміння. Вам нормально? Краще, щоб нормально, бо
якщо ви спробуєте мені завадити, я вам влаштую. Окрім
того, він мертвий — ви це знаєте так само, як і я, то чому ж
він має псуватися намарно, коли я голодую? Ви б так само
зробили. Сумніваюся, що ви так мислите зараз, але мені
здається, невдовзі в цьому питанні також пристанете на
мою позицію, ще й раніше, ніж думаєте».
— ГЕТЬ! — закричала Джессі.
Тепер вона сиділа на п’ятах з розведеними руками і як
ніколи скидалася на Фей Рей на жертовному вівтарі в джун
глях. Її постава — голова піднята, груди випнуті, плечі
відтягнуті назад настільки, що побіліли від напруження,
глибокі трикутні заглибини з тінями в основі шиї — була
як у неймовірно привабливої моделі пін-ап з чоловічого
журналу. Бракувало, проте, незмінних надутих у виразі
хтивого запрошення губок. Наразі її обличчя нагадувало
радше обличчя людини, яка стоїть на кордоні між країною
нормальних і країною божевільних.
— ГЕТЬ ЗВІДСИ!
Ще якийсь час собака дивився на Джессі й гарчав. Тоді,
коли, очевидно, впевнився, що удар не повториться, обли
шив її й знову опустив голову. Цього разу він не хлебтав
і не лизав. Натомість Джессі почула гучне прицмокування.
Це нагадало їй про поцілунки, які брат Вілл з ентузіазмом
заліплював на щоку бабусі Джоан, коли вони приїжджали
гостювати.
Гарчання ще кілька секунд тривало, але зараз воно було

якось дивно приглушеним, ніби собаці на голову наки
нули наволочку. З нової, сидячої пози, коли волосся ледь
не зачіпало низ полиці над головою, Джессі бачила Дже
ралдові товсті ступні, а також праву руку. Ступня смика
лася туди-сюди, ніби Джералд трішки пританцьовує під
якусь енергійну музику — «Ще одне літо» від «Рейнмей
керз», наприклад.
З нової точки огляду Джессі змогла роздивитися собаку
краще. Тепер його тіло було видно аж до того місця, де
починалася шия. Джессі змогла б також побачити й голо
ву, якби та була піднята. Але ні. Собака опустив морду
й міцно вперся задніми лапами. Раптом пролунав глухий
рваний звук — сопливий звук, ніби намагається прокаш
лятися людина з серйозною застудою. Джессі простогнала:
— Припини… ну будь ласка, можеш припинити?
Собака не звертав уваги. Колись він сидів і просив не
доїдки зі столу, і тоді його очі наче сміялись, весь писок
ніби всміхався, але ті дні, як і його колишнє ім’я, давно
минули й забулися. Тепер є тепер, і все є так, як є. У ви
живанні немає місця для ввічливості й виправдовування.
Він не їв уже два дні, тут є харч, і хоча тут є й господиня,
яка не хоче, щоб він цей харч брав собі (дні, коли госпо
дарі сміялися, гладили його по голові, називали «ГАРНИМ
ПСОМ» і частували за невеличкий репертуар трюків, дав
но минули), ступні в неї маленькі й м’які, а не тверді й бо
лючі, а в голосі чується безсилля.
Гарчання колишнього Принца перетворилися на при
глушені хекання від зусиль, і Джессі дивилася, як разом із
Джералдовою стопою почала витанцьовувати й решта
тіла, спершу просто смикаючись із боку в бік, а тоді по-
справжньому ковзаючи, так, наче він цілком пройнявся
ґрувом, хоч і мертвий.
«Давай, Диско-Джералде! — стукнула Джессі в голову

шалена думка. — Забий на “курча” й “шеґ” — ушквар
“песика”1!»
Якби на долівці досі лежав килим, собака б Джералда не
посунув, але Джессі була домовилася, щоб підлогу навос
кували за тиждень після Дня праці. Білл Данн, їхній догля
дач, впустив людей із «Чистоти дому від Скіпа», і ті добря
че попрацювали. Вони хотіли, щоб паньматка схвально
оцінила їхню роботу, коли наступного разу буде тут, тож
залишили килим скрученим у комірчині в коридорі. Тому,
коли приблуда потяг Диско-Джералда по глянсуватій під
лозі, той рухався майже так само легко, як Джон Траволта
в «Лихоманці суботнього вечора». Єдиною справжньою
проблемою для собаки було зберігати власну опору. Довгі
брудні кігті допомагали в цьому, заглиблюючись у глян
цевий віск і карбуючи в ньому короткі зазублені значки,
поки тварина задкувала, до самих ясен зануривши зуби
в Джералдову пухку руку.
«Знаєте, я цього насправді не бачу. Це не насправді. Зо
всім нещодавно ми слухали “Рейнмейкерз”, і Джералд іще
знизив гучність і сказав, що планує цієї суботи з’їздити
в Ороно на футбол. Мейнський університет проти Бен
ґорського. Я пам’ятаю, як він почухав мочку правого вуха,
поки говорив. То як же він може тепер лежати мертвим,
а пес — за руку тягти його по підлозі спальні?»
Джералдів удовиний мис був весь розпелеханий, — імо
вірно, через те що собака злизував з нього кров, — але
окуляри залишалися на місці. Джессі бачила його напів
розплющені скляні очі, що з розпухлих очниць зорили на
сонячні зайчики на стелі, які ставали дедалі тьмянішими.
1
Shag — американський танець, різновид свінгу. The Chicken і The Dog — танці,
що виникли під час так званого «танцювального божевілля» у США 1950-х —
1960-х років.
Обличчя залишалося маскою з огидних червоних і фіоле

тових плямок, наче навіть сама смерть не змогла втихоми
рити гнів від несподіваної й капризної (чи вважав він свою
дружину капризною? Звичайно!) зміни настрою Джессі.
— Відпусти його, — сказала вона собаці, проте її голос
тепер був сумирний, печальний і безсилий.
Собака не звернув майже жодної уваги і не думав зупи
нятися. Він просто продовжив тягти річ із розбурханим
вдовиним мисом і плямистою шкірою. Та річ більше не
виглядала як Диско-Джералд — узагалі. Тепер це був про
сто Мертвий Джералд, що ковзає по підлозі спальні, і в йо
го млявий біцепс занурені собачі зуби.
У пса над мордою звисав обтріпаний шматок шкіри.
Джессі спробувала переконати себе, що це схоже на шпа
лери, але шпалери — принаймні наскільки вона знала —
зазвичай не мають родимок і шрамів від вакцинації. Тепер
на виду з’явився Джералдів рожевий м’ясистий живіт, по
значений лише дірочкою від дрібнокаліберної кулі — пуп
ком. Пеніс обвис і погойдувався у своєму кубельці чорного
лобкового волосся. Сідниці шурхотіли по підлозі з твердо
го дерева з огидною, позбавленою тертя легкістю.
Зненацька задушливу атмосферу жаху розірвав спис
злості, що сяйнув у неї в голові яскравим спалахом, наче
удар блискавиці. Джессі не просто прийняла цю нову емо
цію, а навіть привітала її. Лють, мабуть, не допоможе їй
вибратися з цієї кошмарної ситуації, але вона відчула, що
ця емоція може слугувати антидотом для дедалі сильні
шого відчуття шокової нереальності.
— От мразь, — промовила вона тихим тремтячим голо
сом. — Боягузлива паршива мразь.
Хоча Джессі й не мала змоги дотягтися до чого-небудь
на полиці з Джералдового боку, вона виявила, що, викру
чуючи лівий зап’ясток усередині наручника так, щоб
долоня вказувала тильним боком над плечем, може про

йтися пальцями по короткому відтинку полиці зі свого
боку. Джессі не могла настільки сильно повернути голову,
щоб побачити, чого торкається, — ті речі лежали одразу за
розмитою точкою, яку називають периферичним зором, —
але це й не важило. Вона добре розуміла, що там. Джессі
стукала пальцями в різні боки, легенько обмацуючи пуч
ками тюбики з косметикою, деякі відштовхуючи назад,
а деякі скидаючи з полиці. Кілька останніх приземлилися
на покривало, інші відбилися від ліжка та її лівого стегна
й упали на підлогу. Ніщо з того не було навіть близько тим,
що вона шукала. Пальці зімкнулися на баночці крему для
обличчя «Нівеа», і на мить Джессі подумала, що цього ви
стачить, але то була лише невеличка баночка з пробником,
замала, щоб завдати шкоди собаці, навіть якби була скляна,
а не пластмасова. Джессі опустила її на полицю й продов
жила сліпий пошук.
Максимально витягнувши пальці, Джессі наштовхнула
ся на круглий край якогось скляного предмета, поки що
найбільшого з тих, яких вона встигла торкнутися. Якусь
мить Джессі не могла згадати, що це, а тоді дійшло. Кухоль
на стіні був одним із сувенірів Джералдового періоду
«Альфа-Гімня-Ро», а зараз вона торкається іншого. Це по
пільничка, і єдина причина, чому Джессі не одразу зрозу
міла, що це, полягала в тому, що ця річ належала Дже
ралдовому боку полиці, біля склянки з водою з льодом.
Хтось — мабуть, місіс Дал, прибиральниця, а може, й сам
Джералд — пересунув її на бік Джессі, мабуть, протираючи
полицю або щоб звільнити місце для чогось іншого. При
чина не важила. Попільничка тут, і наразі цього достатньо.
Джессі стиснула пальці на круглому краю, намацавши
дві заглибинки — для паркування цигарок. Вона обхопила
попільницю, потягла руку якомога далі назад, а тоді смик
нула нею вперед. Їй пощастило, тож вона опустила зап’ясток

одразу, як ланцюг наручників різко застопорив інерцію
ходу, наче висококласний пітчер, що подає кручений м’яч.
Усе це було на чистому імпульсі, снаряд, який вона шукала
й знайшла, полетів ще до того, як Джессі встигла запевнити
себе в невдачі кидка, обдумавши ймовірність того, що жін
ка, яка після дворічного курсу з фізкультури в коледжі
отримала D за стрільбу з лука вільним стилем, реально
може поцілити в собаку попільницею, особливо якщо со
бака на відстані п’ятнадцяти футів, а рука, що кидає, при
кута до стовпчика ліжка.
Та вона таки поцілила. Попільничка в польоті один раз
перевернулася, на мент продемонструвавши гасло «Альфа-
Гамма-Ро». Джессі зі свого місця прочитати його не змогла,
проте й не потребувала цього. Там навколо факела викарбу
вано латинські слова, що означають служіння, ріст і сміли
вість. Попільничка вже переверталася вдруге, але не встигла,
оскільки врізалася в напружені й кістляві собачі плечі.
Пес дзявкнув від подиву й болю, і Джессі відчула мить
жорстокого примітивного тріумфу. Рот роззявився у виразі,
що здавався усмішкою, але виглядав як вереск. Вона несамо
вито завила, вигинаючи дугою спину й випрямляючи ноги.
Біль у плечах знову забувся, хоча хрящі витягувались, а су
глоби, які вже давно забули про гнучкість двадцятиодноріч
ного віку, були доведені ледь не до вивиху. Усе це вона відчує
пізніше — кожний рух, кожний посмик і вигин, — а наразі
Джессі нетямилася від задоволення з успіху свого кидка
й відчувала, що, бодай якимсь чином не виразивши свою
тріумфальну несамовитість, вона просто вибухне. Вона за
барабанила ногами по покривалу й затрусила тілом у різні
боки, розкидаючи пітними пасмами волосся по щоках і скро
нях, а сухожилля в горлі випнулися, наче товсті кабелі.
— ХА! — скрикнула вона. — Я… ТЕБЕ… ДІСТАЛАААА! ХА!
Собака дриґнувся назад, коли попільничка врізалася

в нього, а тоді ще раз, коли відлетіла й розбилася на під
лозі. Його вуха принишкли від зміни в голосі суки-госпо
даря. Тепер там вчувався не страх, а тріумф. Скоро вона
злізе з ліжка й почне роздавати удари дивними ногами, які
стануть з м’яких твердими. Собака знав: якщо він зали
шиться, знову буде боляче, як бувало раніше. Треба тікати.
Пес повернув голову, щоб пересвідчитися, що шлях для
відступу досі відкритий, і коли він це зробив, у голову
знову вдарив чарівний дух свіжої крові й м’яса. Собаці
скрутило наповнений кислотою шлунок, що від голоду не
приймав відмовок, і тварина ніяково заскавуліла. Він за
стряг точно посередині між двох протилежних напрямків,
і знизу знову чвиркнуло свіжою цівкою тривожної сечі.
Дух власної рідини — запах, що говорив про хворобу
й слабкість, а не силу й упевненість, — лише доклався до
злості й збентеження, тому тварина знову загавкала.
Від цього тріскучого неприємного звуку Джессі зіщули
лася, — якби могла, то і вуха прикрила б, — і собака відчув
у кімнаті ще одну зміну. Щось змінилося в запаху суки-гос
подаря. Її альфа-запах вигасав, хоч був новий і свіжий,
і собака почав відчувати, що удар, який упав йому на плечі,
не означає, що за ним будуть наступні. Та й узагалі, той
перший удар був радше несподіваний, ніж болючий. Пес
нерішуче ступив до руки, яку був відпустив… до пречудо
вих соковитих пахощів суміші крові і м’яса. Рухаючись, він
уважно спостерігав за сукою-господарем. Його первинна
оцінка суки-господаря як чи то безпечної, чи то безпорад
ної, чи одне й інше виявилася помилковою. Потрібно бути
дуже обережним.
Джессі лежала на ліжку, слабко помічаючи пульсацію
в плечах, чіткіше — що горло тепер болить по-справжньому,
а найбільше з усього помічаючи, що навіть після того, як
у дію пішла попільничка, собака досі тут. У передчасному

гарячому пориві тріумфу те, що він утече, здавалося не
минучим, але якимсь чином собака стоїть на своєму. І на
віть гірше, він знову наближається. Обережно й насто
рожено, так, але наближається. Джессі відчула, як десь
усередині сіпається зелений мішечок з отрутою — гіркою
й мерзенною, наче болиголов. Боялася, якщо мішечок розі
рветься, то вона захлинеться власною озлобленою люттю.
— Геть звідси, шавко, — сказала вона псові хрипким го
лосом, що вже почав кришитися по краях. — Геть звідси,
бо я тебе вб’ю. Не знаю як, але, Богом клянуся, вб’ю.
Собака знов зупинився, спостерігаючи за нею страшен
но нервовими очима.
— Правильно, ти краще мене слухай, — сказала Джес
сі. — Краще слухай, бо я серйозно. Я все кажу серйоз
но. — Тоді голос знову піднявся до крику, хоча подекуди
знекровлювався до шепоту, замикаючись через перенапру
ження. — Я тебе вб’ю, серйозно, клянуся, що вб’ю, ТОМУ
ГЕТЬ ЗВІДСИ!
Собака, що колись був Принцом маленької Кетрін Сат
лін, переводив погляд із суки-господаря на м’ясо, з м’яса на
суку-господаря, тоді на м’ясо. Він дійшов до рішення, яке
батько Кетрін назвав би компромісом. Собака схилився
вперед, закотивши очі вгору, щоб водночас уважно спо
стерігати за Джессі, і вкусив відірваний шмат сухожилля,
жиру й хрящів, що колись був правим біцепсом Джералда
Берлінґейма. З гарчанням смикнув назад. Джералдова пра
ва рука піднялася, в’ялі пальці ніби вказували крізь східне
вікно на «мерседес» на доріжці.
— Досить! — вереснула Джессі. Зранений голос тепер
частіше зривався на вищі регістри, на яких крики перетво
рювалися на придихний фальцетний шепіт. — Тобі мало?
Лиши його!
Дворняга не зважав. Він гарячково заметляв головою, як

уже часто робив, бавлячись із Кеті Сатлін у перетягування
якоюсь зі своїх гумових іграшок. Проте це була не гра. З на
труджених щелеп собаки злітали грудки піни, поки він
здирав м’ясо просто з кістки. Джералдова доглянута до
лоня шалено хилиталася в повітрі. Тепер він скидався на
диригента, що закликає музикантів підхопити його темп.
Джессі знову почула той глухий звук прокашлювання
й раптом зрозуміла, що зараз виблює.
«Ні, Джессі! — То був голос Рут, дуже стривожений. —
Ні, у жодному разі! Той запах може привести його до те
бе… привабити до тебе!»
Обличчя Джессі скривилося в напруженій гримасі, вона
силкувалася взяти під контроль клубок у горлі. Знову про
лунав рваний звук, і вона побачила собаку лише мигцем —
передні лапи міцно впиралися в підлогу, і здавалося, він
тримає в зубах край широкої темної смуги з гуми кольору
прокладки від слоїка «Болл», — перш ніж знову заплющи
ла очі. Джессі спробувала затулити обличчя долонями,
через паніку тимчасово забуваючи, що прикута. Брязнув
ши ланцюгами, долоні спинилися як мінімум фути за два
одна від одної. Джессі застогнала. То був звук, що виходив
за межі відчаю прямо в безнадію. Звук поразки.
Вона знову почула той мокрий сопливий розрив. Він
завершився ще одним цмоканням, наче від гучного й ра
дісного поцілунку. Очей Джессі не розплющувала.
Собака почав задкувати до вхідних дверей, не відрива
ючи погляду від суки-господаря на ліжку. У щелепах висів
великий лискучий шмат Джералда Берлінґейма. Якщо
господиня на ліжку збирається відібрати цей смаколик, їй
доведеться діяти негайно. Собака не міг мислити — при
наймні так, як люди розуміють це слово, — але склад
на мережа інстинктів слугувала дієвою альтернативою
мисленню, і пес розумів: те, що він учинив — і вчинить

далі, — запускає певне прокляття. Але він уже довгий час
голодний. Його залишив у лісах чоловік, що поїхав геть,
насвистуючи мелодію з «Народженої вільною», і тепер він
вмирає з голоду. Якщо сука-господар спробує зараз віді
брати в нього їжу, він боротиметься.
Пес іще раз востаннє зиркнув на неї, побачив, що сука-
господар не збирається злазити з ліжка, і обернувся. Він
поніс м’ясо до входу й опустив, міцно втримуючи його
лапами. Подув вітер, спочатку прочинив двері, тоді грюк
нув ними. Собака швидко глипнув у тому напрямку й своїм
собачим не зовсім мисленням упевнився, що може про
чинити двері мордою і швидко втекти, якщо виникне по
треба. Подбавши про цей останній пункт, він узявся їсти.
9
Потяг виблювати минав повільно, проте таки минув. Джес
сі лежала на спині, міцно зімкнувши очі, і починала вже
по-справжньому відчувати болючу пульсацію в плечах.
Вона підходила повільними перистальтичними хвилями,
і Джессі з відчаєм припускала, що це лише початок.
«Я хочу заснути», — подумала вона.
То знову був дитячий голос. Тепер шокований і пере
ляканий. Його зовсім не цікавить логіка, він не терпить
жодних «можу» чи «не можу».
«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, і все,
чого я тепер хочу, — заснути».
Джессі всім серцем співчувала цьому голосу. Єдина
проблема, що вона більше не відчувала сонливості. Вона
щойно спостерігала, як собака відриває шматок тіла її
чоловіка, тому жодної сонливості не залишилося.
Зате була спрага.
Джессі розплющила очі й перш за все побачила Дже

ралда, що лежав у власному відображенні на до блиску
відполірованій підлозі спальні, наче якась гротескна лю
дина-атол. Очі його були розкриті, ошаліло втуплені в сте
лю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стир
чала у вусі, а не йшла понад ним. Голова похилилася під
таким різким кутом, що пухка ліва щока лежала ледь не
на плечі. Між правими плечем і ліктем не було нічого,
окрім темно-червоної усмішки з рваними краями.
— Господи Боже, — бурмотнула Джессі.
Вона швидко відвернулася в бік західного вікна. Її за
сліпило золоте світло, уже майже призахідне, і Джессі
знову заплющила очі, спостерігаючи за припливами й від
пливами червоного і чорного, поки серце штовхало мемб
рани крові по закритих повіках. Після кількох таких се
кунд вона помітила, що раз за разом повторюються одні
й ті ж рвучкі триби. Наче спостерігаєш за найпростішими
під мікроскопом, найпростішими на скельці з червоним
барвником. Ці повторення трибів здалися їй водночас
цікавими і заспокійливими. Джессі припускала, що не
обов’язково бути генієм, щоб зрозуміти, чому за цих
обставин прості повторення форм так приваблюють. Ко
ли всі нормальні триби й повсякдення людського життя
розлітаються на шматки з такою приголомшливою не
очікуваністю, доводиться шукати щось, за що можна три
матися, нормальне і передбачуване. Якщо організований
вихор крові в тонких накривках зі шкіри між очними
яблуками й останнім сонячним світлом жовтневого дня —
це єдине, що вдається знайти, то береш його й кажеш
«дуже дякую». Бо якщо тобі не вдається знайти хоч щось,
за що можна вхопитися, що має бодай якийсь сенс, чужі
елементи нового світового порядку, найпевніше, доведуть
тебе до божевілля.
Серед таких елементів, зокрема, звуки, що долинають

із сіней. Звуки, з якими брудний зголоднілий приблуда
поїдає частину чоловіка, який повів тебе на твій перший
фільм Берґмана, потягнув тебе в парк розваг в Олд-Орчард-
Біч, умовив піднятися на борт велетенського корабля вікін
гів, що хилитався туди й назад, наче маятник, а тоді смі
явся до сліз, коли ти сказала, що хочеш іще раз. Чоловік,
що якось кохався з тобою у ванній, доки ви обоє букваль
но запищали від задоволення. Чоловік, що тепер куснями
й ковтками просувався собачим стравоходом.
Отакі чужі елементи.
— Химерні дні, мамуню-гарнюню, — промовила во
на. — Химерні дні, насправжки.
Фізичний голос перетворився на болючий порохнявий
клекіт. Джессі припускала, що найкраще просто стулити
пельку й лишитися того, проте коли в спальні западала
тиша, то починала вчуватися паніка, що була досі тут, кра
лася на широких м’яких стопах у пошуках проріхи, в очі
куванні, коли Джессі втратить пильність. Крім того, справж-
ньої тиші й не було. Хлоп із бензопилою скінчив роботу,
але гагара час від часу ознаменовувала криком свою при
сутність, а з наближенням ночі посилювався вітер, грю
каючи дверима сильніше — і частіше, — ніж до того.
Окрім того, звісно, ще звук собаки, який вечеряв її чо
ловіком. Поки Джералд чекав, щоб забрати їхні сендвічі
й заплатити за них в «Аматос», Джессі зайшла в сусідній
«Мішод Маркет». Риба в «Мішод» завжди була добра —
така свіжа, що мало не хвицає, як казала бабуся. Вона
купила гарне філе морського язика з думкою про те, щоб
підсмажити його на сковороді, якщо вони залишаться тут
на ніч. Язик добре підходив, бо Джералд, котрий, якби
його залишити на ласку долі, харчувався б строго ростбі
фом і смаженою куркою (і ще час від часу фритюрними
грибами, задля поживних речовин), стверджував, що лю

бить цю рибу. Джессі купила її без жодних передчуттів,
що Джералда з’їдять до того, як він попоїсть сам.
— Отак воно і є у реальному світі, — хрипким скрипучим
голосом промовила Джессі й усвідомила, що тепер не про
сто мислить голосом Рут Нірі, а вже й говорить як Рут,
котра, якби її залишити на ласку долі під час навчання
в коледжі, жила б строго на віскі «Дувар» і на «Марльборо».
Той різкий прямолінійний голос заговорив знову, ніби
Джессі потерла якусь магічну лампу. «Пам’ятаєш пісню Ніка
Лоу, яку ти почула на WBLM, коли ви минулої зими повер
талися додому із заняття з гончарства? Ти ще сміялася з неї».
Джессі пам’ятала. Не хотіла, але пам’ятала. То була ком
позиція Ніка Лоу під назвою, здається, «Колись успіх ма
ла (Та зрештою лиш пса нагодувала)», цинічно смішна
поп-медитація на тему самотності, заспівана під недореч
но радісну мелодію1. Така класна пісня минулої зими, тут
Рут не помиляється, але зараз уже не така класна.
— Рут, припини, — прокаркала вона. — Якщо збираєш
ся й далі на халяву веселитися в мене в голові, то май со
вість хоч не дражнити мене.
«Дражнити? Господи, дівулю, я тебе не дражню. Я тебе
розбудити намагаюся!»
— Та я не сплю! — роздратовано відказала Джессі. Ніби
на підтримку цих слів, на озері знову скрикнула гагара. —
Частково завдяки тобі!
«Ні, спиш. Ти вже довгий час не при тямі — принаймні
по-справжньому. Джесс, коли трапляється щось паршиве,
знаєш що ти робиш? Кажеш собі: “Ой, та тут нема чим
1
Ідеться про пісню Ніка Лоу «Marie Provost», у якій описано вигадані обставини
реальної смерті канадської актриси Марі Прево, що померла від гострого алко
голізму, а її тіло знайшли лише через кілька днів, коли сусіди поскаржилися на
постійний собачий гавкіт.
перейматися, це просто поганий сон, у мене такі час від

часу трапляються, але ж нічого страшного, я просто зно
ву перевертаюся на спину, і все добре”. І саме цим ти й за
ймаєшся, бідна дурепо. Ось чим ти займаєшся».
Джессі вже розкрила була рота, щоб відповісти, — такі
неправдиві чутки не можна залишати без відповіді, навіть
коли болить горло, — але не встигла Джессі впорядкувати
свої думки, як Господинька Берлінґейм уже встановила
свої бастіони.
«Як ти можеш говорити такі жахливі речі? Де таке чува
но! Йди геть!»
Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув смі
хом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожно — наскіль
ки жахливо тривожно — чути, як частина власного розу
му сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже
давно бозна-де.
«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-
привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда
стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо,
це не просто сон, то тікаєш».
Дурниці.
«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»
На мить це шокувало голос Господиньки — і її власний,
той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», — настіль
ки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий
образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й по
казують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої
замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскіль
ки дуже темно — мало б іще світити сонце, та все одно
чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень,
обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся зви
сало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко
повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе.
Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її

не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно
ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних,
а для чоловіка — й поготів.
«Ні, це неправда, — зненацька заговорив голос із глиб
ших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але
й лячно потужний, ніби рев кита. — У неї вони почалися
ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може,
він зачув кров, як той собака в сінях. Може, від цього здурів».
«Заткнися! — скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчу
ла себе здурілою. — Заткнися, ми про це не розмовляємо!»
«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще
пахне?» — запитала Рут. Тепер цей психічний голос був
різкий і жвавий — голос золотошукача, що нарешті на
трапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк
не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і ста
рі монетки…»
«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»
Джессі лягла на покривало, м’язи під холодною шкірою
напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть
чоловіка — принаймні на якийсь час — перед обличчям
цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана час
тина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про
те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не про
довжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з по
легшенням видихнули.
«Добре, тоді поговорімо про Нору, — сказала Рут. — Но
ру, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до
якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малю
вати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні,
збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до
тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці
його сорочок на парфуми. Пам’ятаєш же Нору, правда?»
«Нора Калліґан була настирливою сукою!» — гаркнула

Господинька.
— Ні, — пробурмотіла Джессі. — У неї були добрі наміри,
у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти
на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.
«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»
— Я хочу припинити думати, — відказала Джессі. Її голос
тремтів і шукав опору. — Особливо хочу припинити чути
голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.
«Тобі все одно краще слухати, — похмуро сказала Рут, —
бо від цього не втечеш так, як утекла від Нори… та й від
мене втекла, як на те пішло».
«Я від тебе не тікала, Рут!»
Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звісно,
саме це вона й вчинила. Зібрала валізи й виїхала з їхньої
з Рут плюгавенької, але радісної кімнати в гуртожитку.
Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато не
правильних запитань — про дитинство Джессі, про озеро
Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влітку одра
зу після того, як у Джессі почалися менструації. Ні, лише
погана подруга поїхала б через такі причини. Джессі виїха
ла не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що
Рут не припинила їх ставити, коли Джессі про це попро
сила. Це, з точки зору Джессі, робило поганою подругою
саме Рут. Вона бачила лінії, які Джессі накреслила в пилю
ці… і все одно навмисно їх переступала. Як і Нора Калліґан
багато років по тому.
Крім того, думка про втечу в таких умовах сміховинна, чи
не так? Врешті-решт, вона ж прикута кайданками до ліжка.
«Ти, пупсичку, мій інтелект не ображай, — сказала Рут. —
Розум твій до ліжка не прикутий, ми це обидві знаємо. Мо
жеш і далі тікати, якщо хочеш, але дам тобі пораду — дуже
серйозну пораду: не роби цього, бо я — твій єдиний шанс.
Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кош

мар, що сниться, бо ти спиш на лівому боці, то так і вмреш
у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собі вибрала приз за
те, що все своє життя провела в наручниках, відколи…»
— Я не думатиму про це! — закричала Джессі порожній
кімнаті.
На мить Рут замовкла, та не встигла Джессі навіть по
чати сподіватися, ніби та щезла, як Рут повернулася… і вче-
пилася в неї, терзаючи, наче тер’єр шмату.
«Та ну тебе, Джесс. Тобі ж, напевно, більше подобаєть
ся вважати, ніби ти божевільна, ніж копатися в старій
могилі, але ж насправді так не є, сама знаєш. Я — це ти,
Господинька — це ти… ми всі — це ти, раптом що. Я не
погано усвідомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-
Скор, коли решта сім’ї поїхали, і те, що мене справді ціка
вить, не особливо стосується тих подій, per se1. Насправді
мені цікаво ось що: чи є якась частина тебе, про яку я не
знаю і яка хоче завтра в цей же час ділити з Джералдом
простір у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене,
це зовсім не вірність. Радше божевілля».
Щоками знову струмували сльози, проте Джессі не зна
ла, чи плаче через імовірність — нарешті проартикульова
ну — дійсно померти тут, чи через те, що вперше як мінімум
за останні чотири роки наблизилася до спогаду про те інше
літнє місце, на озері Дарк-Скор, і про те, що там сталося
в день, коли згасло сонце.
Одного разу вона мало не поділилася цією таємницею
в одній жіночій групі підвищення самосвідомості… це
було ще на початку сімдесятих, і, звісно, відвідати ту зустріч
було ідеєю її співжительки, але Джессі пішла охоче, при
наймні спочатку. Це здавалося невинною подією, просто
1
По суті (лат.).
черговим атракціоном на розфарбованому вузликами1 яр

марку, яким тоді був коледж. Для Джессі ті перші два роки
в коледжі, особливо коли за гіда правив хтось штибу Рут
Нірі, показуючи різні ігри, атракціони й виставки, були
здебільшого чудовими, і безстрашність тоді здавалася звич
ною, а успіх — безумовним. То були дні, коли жодна гурто
житська кімната не вважалася повноцінною без плаката
з роботою Пітера Макса, а якщо вам обридли «Бітлз» (хоча
нікому вони тоді ще не обридли), можна було врубати «Гот
Тьюну» чи «МС5». Той час був трішки заяскравим, щоб
вважати його реальним. Наче річ, яку споглядаєш крізь
лихоманку, проте не настільки сильну, щоб загрожувала
життю. Та й узагалі, ті перші два роки були рванню.
Рвань завершилася разом із тією першою зустріччю жі
ночої групи підвищення самосвідомості. На ній Джессі
відкрила для себе потворно-сірий світ, немов одночасно
вічко в доросле майбутнє, яке попереду у вісімдесятих,
і шепіт похмурих дитячих таємниць, живцем похованих
у шістдесятих, — таємниць, які, однак, не залишилися там
лежати. У вітальні котеджу, присобаченого до міжконфе
сійної каплиці «Ньюворт», було двадцятеро жінок: одні
вмостилися на старому дивані, інші визирали з тіней від
підголівників широких і зморщених приходських крісел,
а більшість сиділи грубим колом, схрестивши ноги, на під
лозі — двадцятеро жінок віком від вісімнадцяти й до со
рока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки
й розділили хвилину мовчання. Коли вона закінчилася, на
Джессі ринули страшні історії зґвалтувань, інцесту, фізич
них тортур. Навіть доживши до ста років, вона не забуде
спокійну гарненьку блондинку, яка підкотила светр, щоб
1
Tie-dye — техніка фарбування одягу, коли його скручують у вузлик(и) й наносять
зверху барвник. Була на піку популярності в 1960-х — 1970-х роках у США.
показати старі шрами від сигаретних опіків на нижньому

боці грудей.
Отоді для Джессі Мейгут ярмарок і закінчився. Закін
чився? Ні, не зовсім так. Було відчуття, ніби їй дозволили
на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порож
ні осінні поля сірості, що являли собою істину: самі лише
порожні пачки від цигарок і використані презервативи,
а ще кілька дешевих поламаних призів, розкиданих у високій
траві в очікуванні, щоб їх чи то здуло, чи то вкрило зимови
ми снігами. Вона побачила, як тихий дурний світ стериль
ності очікує за тонким шаром картатого полотна, яке єдине
відділяло від блискотливого гамору алеї ярмарку, торохтіння
торгашів і глянцевого гламуру атракціонів, і це лякало її.
Сама думка, що попереду чекає лише це, єдиний варіант —
і більш нічого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду
неї, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном
із власних підроблених спогадів, була просто нестерпна.
Продемонструвавши їм низ грудей, гарненька білявка
опустила светр і пояснила, що не могла нічого сказати бать
кам про те, що братові друзі вчинили з нею на вихідних,
коли мама з татом поїхали в Монреаль, бо випливло б на
поверхню те, що протягом останнього року час від часу
з нею робив брат, а в таке батьки нізащо не повірять.
Голос білявки був спокійний, як і обличчя, інтонації —
абсолютно раціональні. Коли вона завершила, запала гро
мова павза, протягом якої Джессі відчула, як усередині
щось рветься на волю, і почула сотні примарних внутріш
ніх голосів, які волали водночас із жахом і надією. А тоді
заговорила Рут.
— Чому б це вони тобі не повірили? — вимогливо запи
тала вона. — Господи, Лів, вони тебе припікали запаленими
сигаретами! Ти ж розумієш, у тебе були опіки як доказ!
Чому б це вони тобі не повірили? Вони тебе не любили?
«Любили, — подумала Джессі. — Вони любили її. Але…»

— Любили, — відповіла білявка. — Вони любили мене.
І зараз люблять. Але мого брата Баррі вони просто ідо
лізували.
Сидячи поруч із Рут, не зовсім певною долонею підтри
муючи чоло, Джессі згадала, що прошепотіла тоді:
— І, крім того, це вбило б її.
Рут обернулася до неї, почала:
— Що?..
Але білявка, яка досі не розплакалася, промовила тим
моторошно спокійним голосом:
— Як на те пішло, якби про щось таке довідалася моя
мама, це б її вбило.
Тоді Джессі зрозуміла, що як не забереться звідти, то
просто вибухне. Тож вона підвелася так швидко, що ледь
не перекинула громіздке огидне крісло. Вилетіла з кімнати,
знаючи, що всі на неї дивляться, і не зважаючи на це. Що
вони думають, не мало значення. Мало значення лише те, що
згасло сонце, саме сонце, і якщо вона розповість, у її історію
не повірять, якщо Бог добрий. А от якщо Бог у поганому
настрої, Джессі повірять… і навіть якщо це не вб’є матір,
то рознесе сім’ю, наче паличка динаміту гнилий гарбуз.
Тож вона вискочила з кімнати, промайнула через кухню
і стрімголов виметнулася б через задні двері, але ті були
замкнені. Рут кинулася за нею, просячи «зупинись, Джессі,
зупинись». Джессі зупинилась, але тільки тому, що її змусив
це зробити той гадський замок. Вона притислася обличчям
до темного холодного скла, по-справжньому роздумую
чи — так, лише на мить, — чи не пробити його головою
й перерізати собі горлянку, зробити бодай щось, щоб за
тьмарити те жахливе сіре видиво майбутнього попереду
і минулого позаду, але зрештою просто обернулась і сповз
ла на підлогу, складаючи голі ноги під крайкою короткої
спідниці, втискаючись лобом у підняті коліна й заплющу

ючи очі. Рут присіла поруч і обійняла її, похитуючи, жалі
ючи, гладячи волосся, заохочуючи забути, позбутися, ви
блювати, відпустити.
Тепер, лежачи тут у будинку на березі озера Кашвакамак,
Джессі замислилася, що ж далі сталося з тією моторошно
спокійною білявкою, яка без сліз розповіла їм про свого
брата Баррі та його друзів — молодиків, які, очевидно,
вважали, що жінка — це лише непотрібний шмат м’яса,
який теліпається навколо пизди, і що таврувати її цигарка
ми — абсолютно справедливе покарання для дівчини, якій
більш-менш нормально їбатися з братом, а от з його друж
ками — зась. І важливіше, Джессі загадувалася, що вона
казала Рут, коли вони сиділи, спершись спинами об замкне
ні двері кухні, обіймаючись. Єдине — пригадувала щось на
кшталт: «Він мене не обпікав, він мене не обпікав і взагалі
боляче не робив, взагалі». Але, мабуть, це були не єдині
репліки, бо запитання, які Рут не втихомирювалася стави
ти, усі вказували в одному напрямку: в напрямку озера
Дарк-Скор і дня, коли згасло сонце.
Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповідати… так
само як покинула Нору, щоб не розповідати їй. Вона побігла
так швидко, як несли ноги, — Джессі Мейгут Берлінґейм,
також відома як Дивовижна Дівчина-Колобок, останнє
чудо сумнівної ери, та, що пережила день згаслого сонця,
тепер прикута до ліжка й більше не здатна тікати.
— Допоможи, — промовила вона порожній спальні.
Згадавши білявку з моторошно спокійним обличчям
і голосом, а також пунктирне коло зі старих шрамів на
чудових грудях, Джессі не могла викинути її з голови, як
і знання про те, що то був зовсім не спокій, а якась фунда
ментальна відірваність від страхіття, що з нею трапилося.
Якимось чином обличчя білявки стало її обличчям, і коли
Джессі заговорила, це був тремтячий притишений голос

атеїстки, у якої не залишилося нічого, крім останньої пан-
або-пропав молитви:
— Прошу, допоможи мені.
Відповів не Бог, а та її частина, яка, видно, могла говорити
лише під маскою Рут Нірі. Голос її тепер звучав м’яко… але
не надто обнадійливо: «Спробую, але й ти мені допоможи.
Я знаю, що ти готова робити болісні речі, але, можливо, до
ведеться також думати болісні думки. Ти готова до цього?»
— Проблема не в думках, — непевно промовила Джессі
й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлінґейм
звучить наживо». — Проблема в тому, як… ну… втекти.
«І, можливо, тобі доведеться її заткнути, — сказа
ла Рут. — Вона вагома частина тебе, Джессі, частина нас,
і зовсім не погана людина, але її надто надовго залишили
керувати всім цим шоу, а в такій ситуації її спосіб осмис
лення світу багато користі не приносить. Чи ти хочеш із
цим посперечатися?»
Джессі не хотіла сперечатися ні з цим, ні з будь-чим.
Вона була надто стомлена. Світло, що лилося крізь західне
вікно, з наближенням заходу ставало дедалі палючішим
і червонішим. Дув вітер, шурхотіло листя по терасі з боку
озера, де зараз не було анічогісінько — усі тамтешні меблі
були склали у вітальні. Сосни шелестіли, задні двері грю
кали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати,
роздирати й жувати.
— Я так хочу пити, — зажурено сказала Джессі.
«Тоді окей — саме з цього й почнемо».
Вона повернула голову, доки не відчула, як останнє тепло
сонця покидає лівий бік шиї й змокріле волосся, прилипле
до щоки, тоді знову розплющила очі. Джессі зрозуміла, що
дивиться прямісінько на Джералдову склянку води, і горло
негайно видало вимогливий спраглий крик.
«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про со

баку, — сказала Рут. — Собака просто робить те, що мусить,
щоб вижити, і ти чини так само».
— Я не знаю, чи здатна забути про нього, — сказала
Джессі.
«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти
можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося
в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі
замести під килим».
На мить їй це ледь не вдалося, і Джессі зрозуміла, що
вона може це зробити, якщо справді захоче. Таємниця того
дня не потонула в її підсвідомості цілком, як трапляється
з такими таємницями в мильних операх чи мелодрамах по
телебаченню. У кращому випадку її поховано в мілкій мо
гилі. То якась вибіркова амнезія, проте цілком добровільна.
Якби Джессі захотілося пригадати, що сталося в день, коли
згасло сонце, то, мабуть, їй би це вдалося.
Так, ніби ця думка послугувала запрошенням, око ро
зуму зненацька побачило до болю чітке видиво: віконне
скло, стиснуте в парі щипців для барбекю. Рука в горнеш
нику обертає його туди й сюди над димом від маленького
вогню з дерну.
Джессі напружилася, лежачи в ліжку, і прогнала образ
із думок.
«Дещо прояснімо, — подумала вона. Джессі припускала,
що звертається до голосу Рут, та не була цілком певна. Во
на вже ні в чому не була певна. — Я не хочу згадувати.
Зрозуміло? Події того дня ніяк не стосуються сьогоднішніх.
Це як порівнювати тепле з м’яким. Легко зрозуміти зв’язки:
два озера, два літні будинки, два випадки
(таємниць тиші болю кривди)
сексуальних шурів-мурів, — але згадувати те, що ста
лося в 1963 році, нічим мені не допоможе, хіба додасть до
загальних негараздів. Тому просто відійдімо від цієї теми,

окей? Забудьмо про озеро Дарк-Скор».
— То що скажеш, Рут? — тихим голосом запитала Джес
сі, а погляд стрибнув до батікового метелика навпроти. На
якусь мить там з’явився інший образ — дівчинка, чийсь
солодкий маленький Періжечок, що відчуває солодкий
дух бальзаму після гоління й дивиться в небо крізь шма
ток закопченого скла, — а тоді він, на милість, щез.
Джессі ще якийсь час споглядала метелика, бажаючи
впевнитися, що старі спогади залишаться далеко, а тоді
знову перевела погляд до Джералдової склянки з водою.
Неймовірно, але в ній досі плавало кілька кусників льоду,
хоча дедалі темніша кімната зберігала тепло денного сон
ця, і воно триматиметься ще якийсь час.
Джессі відпустила погляд плисти вниз по склянці,
всотуючи вигляд тих прохолодних бульбашок конденса
ту, що проступали на поверхні. Вона не бачила підставки,
на якій стояла склянка, — її прикривала полиця, — проте
цього й не було потрібно, щоб уявити темне коло воло
ги, яке розходиться на ній, коли холодні перлинки кон
денсату стікають по склянці й збираються калюжкою в її
підніжжі.
Язик Джессі виступив і пройшовся верхньою губою, не
даруючи значної вологи.
«Я хочу пити! — заверещав переляканий, вимогливий
голос дитини — чийогось солоденького Періжечка. —
Я хочу пити, я хочу пити вже!.. ВЖЕ!»
Але вона не може дотягтися до склянки. Це хрестома
тійний випадок того, як щось може бути так близько і вод
ночас так далеко.
Рут: «Не здавайся так легко, дівулю: якщо тобі вдалося,
бляха, поцілити собаку попільницею, то, може, й склянку
ту дістанеш. А раптом».
Джессі знову підняла правицю, напружуючись настіль

ки, наскільки дозволяла пульсація в плечі, і все одно браку
вало приблизно два з половиною дюйми. Вона ковтнула
слину, скривившись від наждачного поштовху й стис
кання в горлі.
— Бачиш? — сказала вона. — Задоволена?
Рут не відповіла, зате озвалася Господинька. Вона за
говорила в голові Джессі м’яко, майже винувато. «Вона
сказала дістанеш, а не дотягнешся. Це… мабуть, не одне
й те ж». Вона засміялася присоромленим «хто я така, щоб
пхати тут свого носа», і в Джессі з’явилася мить, щоб зно
ву подумати, наскільки дивно відчувати, як частина тебе
отак сміється, наче цілком окремий об’єкт. «Якби голосів
було ще трохи більше, — подумала Джессі, — ми б тут,
бляха, могли цілий чемпіонат із бриджу провести».
Вона ще якийсь час дивилася на склянку, тоді завали
лася назад на подушки, щоб мати змогу вивчити нижній
бік полиці. Джессі побачила, що її не прикріплено до сті
ни. Полиця лежала на чотирьох сталевих кронштейнах,
схожих на великі літери «Г». І до них також полиця не
була прикріплена — у цьому Джессі була впевнена. Вона
пригадала, як Джералд якось розмовляв по телефону й че
рез неуважність захотів спертися на полицю. Інший її
кінець почав здійматися, левітуючи, наче край гойдалки,
і якби Джералд одразу не прибрав руку, то перекинув би
полицю, наче в «блішках».
На мить думка про телефон відволікла її, але тільки на
мить. Він стояв на невисокому столі перед східним вікном,
з якого розкидався мальовничий краєвид на під’їзну до
ріжку й «мерседес», і в поточній ситуації з нього стільки ж
користі, скільки з телефона десь на іншій планеті. Погляд
Джессі повернувся до низу полиці, спершу вивчав саму
планку, а тоді знову зісканував Г-подібні кронштейни.
Коли Джералд сперся на свою половину, її половина

нахилилася. Якщо вона докладе достатньо тиску до своєї
половини, щоб нахилити Джералдову, склянка з водою…
— Може посунутися, — промовила Джессі хрипким
вдумливим голосом. — Може посунутися на мою половину.
Звісно, склянка також може радісно ковзнути повз неї
й розлетітися на друзки на підлозі або врізатися в якусь
невидиму перешкоду на полиці й перекинутися, але спро
бувати варто, чи не так?
«Звісно, варто, — подумала вона. — Ну тобто я плану
вала злітати своїм “Лірджетом”1 у Нью-Йорк, — поїсти
у “Фор Сізонс”2, цілу ніч протанцювати в “Бердленді”3…
але оскільки Джералд помер, думаю, це буде трохи безсо
ромно. І якщо вже всі хороші книжки зараз за межами
досяжності — та й усі погані також, як на те пішло, — ду
маю, варто спробувати дістати принаймні втішний приз».
Гаразд. Як вона це робитиме?
— Дуже обережно, — промовила Джессі. — От як.
Вона підтяглася на наручниках угору й ще трішки пороз
дивлялася склянку. Нездатність нормально бачити поверх
ню полиці тепер стала недоліком. Джессі приблизно уявля
ла собі, щó лежить на її половині, але не була така певна
щодо Джералдової, а щодо нічийної території посередині —
й поготів. Нічого дивного в цьому, звісно, не було. Хто, за
винятком якоїсь людини з ейдетичною пам’яттю, може
прокрутити в голові повний список предметів на полиці
спальні? Хто собі міг подумати, що це колись знадобиться?
«Ну отепер знадобилося. Я живу у світі, де всі перспек
тиви змінилися».
1
Learjet — канадська компанія — виробник бізнес-літаків.
2
The Four Seasons — один із найвідоміших у світі ресторанів, розташований
у Нью-Йорку.
3
Birdland — відомий джаз-клуб у Нью-Йорку.
Так, звичайно. У цьому світі бродячий собака може

жахати більше, ніж Фредді Крюґер, телефон перебуває
в «Сутінковій зоні», а жаданою пустельною оазою, метою
тисяч сивих іноземних легіонерів у сотнях романтичних
книг про пустелі, слугує склянка води з кількома остан
німи уламками льоду на поверхні. У цьому новому сві
товому порядку полиця перетворилася на морський
шлях, не менш важливий, ніж Панамський канал, а ста
рий вестерн чи детектив у м’якій обкладинці, розміще
ний у неправильному місці, може стати смертельною
перешкодою.
«Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?» — нер
вово перепитала Джессі себе, але по правді кажучи, вона
не перебільшувала. У найкращому випадку ця ситуація
має не надто високі шанси на успіх, але якщо на злітній
смузі трапиться ще якесь сміття, забудь. Жодного худор
лявого «Еркюля Пуаро» або одного з тих романів «Зоря
ний шлях», які Джералд читав, а потім кидав, наче вико
ристані серветки, не видно через кут полиці, але його
вистачить, щоб зупинити чи перевернути склянку. Ні,
вона не перебільшує. Перспективи в цьому світі дійсно
змінилися, і то настільки, що Джессі почала думати про
те фантастичне кіно, де персонаж зменшувався, доки не
почав жити в доньчиному ляльковому будиночку, лякаю
чись сімейного кота. Їй доведеться поспіхом вивчати нові
правила… вивчати і жити за ними.
«Не вішай носа, Джессі», — прошепотів голос Рут.
— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я спробую — дійс
но спробую. Але іноді добре знати, з чим доведеться зіткну
тися. Думаю, іноді це може все змінити.
Вона викрутила правий зап’ясток, наскільки можливо,
у напрямку, протилежному від тіла, тоді підняла руку.
У цій позиції вона була схожа на жінку в рядку єгипет
ських ієрогліфів. Джессі знову почала обмацувати паль

цями полицю в пошуках перешкод на ділянці, куди спо
дівалася перемістити склянку.
Джессі торкнулася аркуша досить товстого паперу та
обмацала його, намагаючись зрозуміти, що це. Перша
думка була про аркуш із блокнота, який зазвичай лежав
у рейваху на столику з телефоном, але цей був грубший.
Погляд наштовхнувся на журнал — чи то «Тайм», чи то
«Ньюзвік», який Джералд приніс із собою, — що лежав
долілиць біля телефона. Вона пригадала, як він поспішно
прогортував один із журналів, знімаючи шкарпетки й роз
стібаючи сорочку. Папір на полиці — то, мабуть, одна
з тих набридливих вкладних карток для передплати, яки
ми зазвичай набиті журнали в кіосках. Джералд часто
відкладав ці картки собі, щоб потім користуватися ними
як закладками. Це може бути й щось інше, але Джессі ви
рішила, що це все одно не відіграє жодної ролі для її пла
нів. Картка не настільки тверда, щоб зупинити чи пере
вернути склянку. Нагорі не було більше нічого, принаймні
в зоні доступу її жвавих розчепірених пальців.
— Окей, — промовила Джессі.
Серце почало щосили лупити в грудях. Якийсь садист
ський піратський передавач у неї в голові спробував транс
лювати зображення того, як склянка валиться з полиці,
але Джессі миттю заблокувала цей образ.
— Спокійно. Скорий поспіх — людям посміх. Помалу
їдь, а далі заїдеш. Сподіваюся.
Тримаючи праву руку на місці, хоч і вигинати її від себе
в тому напрямку не надто вдавалося й боліло як капець,
Джессі підняла лівицю («Руку-метальницю попільниці», —
подумала вона з суворим проблиском гумору) і стиснула
нею полицю досить далеко від останнього кронштейна на
своєму боці ліжка.
«Поїхали», — подумала Джессі й почала тягти лівою

рукою вниз. Не сталося нічого.
«Мабуть, я тягну надто близько до останнього крон
штейна, тому бракує сили впливу на важіль. Усе через цей
довбаний ланцюг. Мені не вистачає довжини, щоб дотягти
ся до потрібного місця».
Мабуть, правда, але цей здогад не вплинув на те, що
Джессі нічого не здатна зробити з полицею, коли ліва рука
там, де зараз. Їй доведеться випростати пальці ще трохи
далі — якщо вдасться — і сподіватися, що це подіє. Дитяча
фізика, проста, але безжальна. Іронія в тому, що вона може
впертися в полицю знизу і коли завгодно підняти її. Проте
єдина проблемка: тоді склянка нахилиться в інший бік,
упаде з Джералдової половини на підлогу. Якщо уважно
розглянути ситуацію, можна побачити, що в неї дійсно
є певний цікавий бік. Вона наче ролик із «Найкумеднішого
домашнього відео Америки», який надіслали з пекла.
Раптом вітер ущух, і звуки з сіней здалися дуже гучними.
— Що, смакуєш ним, мерзотнику? — крикнула Джессі.
Біль угризся їй у горло, але вона не припинила — не змог
ла. — Сподіваюся, смакуєш, бо перше, що я зроблю, коли
виберуся звідси, — то відстрелю тобі голову!
«Ага, порозказуй, — подумала вона. — Порозказуй-по
розказуй, жінко, яка вже навіть не пам’ятає, чи Джералдів
старий дробовик — той, що колись належав його татові, —
тут чи на горищі дому в Портленді».
І все одно у темному світі за дверима спальні на якусь
мить запала приємна тиша. Так, наче собака якомога тве
резіше й ретельніше обдумував цю погрозу.
А тоді причмокування й жування продовжилося.
Правий зап’ясток Джессі зловісно тріпнувся, погрожую
чи спазмом, попереджаючи, що їй краще негайно взятися
до справи… якщо вона дійсно збирається це робити.
Джессі нахилилася ліворуч й випростала руку, наскільки

дозволяв ланцюг. Тоді знову почала тягти полицю вниз.
Спочатку нічого не змінилося. Вона потягла сильніше, зву
зивши очі, ледь не заплющуючи їх, кутики рота поповзли
вниз. То був вираз обличчя дитини, що очікує дози гірких
ліків. А тоді, перш ніж вона досягла максимуму сили у збо
лених м’язах рук, Джессі відчула ледь помітну зміну в по
ложенні дошки, зміну в постійній тязі гравітації, настіль
ки дрібну, що вона була радше інтуїтивна, ніж реальна.
«Видаєш бажане за дійсне, Джесс, от і все. Лише це —
і більш нічого».
Ні. То був вхідний сигнал від чуттів, сила яких, мабуть,
зросла аж до стратосфери від страху, але бажане за дійсне
вона не видає.
Джессі відпустила полицю й кілька секунд просто лежала,
повільно й глибоко дихаючи та даючи м’язам можливість
відновитися. Вона не хотіла, щоб їх зсудомило в критичний
момент. У неї вдосталь проблем і без цього, дякую. Відчув
ши, що готова настільки, наскільки можна бути готовою,
Джессі лівим кулаком обхопила стовпчик ліжка й потерлася
об нього, доки піт на долоні висох і дерево заскрипіло. Тоді
витягнула руку й знову вхопилася за полицю. Час настав.
«Але мушу бути обережною. Полиця піднялася, тут сум
нівів немає, і вона підніметься ще вище, але щоб посунути
ту склянку, доведеться залучити всі сили… якщо це вза
галі вдасться тобто. А коли людина залучає сили на макси
мум, контроль стає нестійким».
Це правда, але заковика не в цьому. Заковика в тому, що
вона не відчуває точку рівноваги полиці. Зовсім не відчуває.
Джессі пригадала, як каталася на гойдалці з сестрою
Медді на гральному майданчику за фалмутською школою
(одного літа вони рано повернулися з озера, і Джессі зда
валося, що вона цілий серпень піднімалася й опускалася на
тих гойдалках-балансирах з облущеною фарбою, а Медді

правила їй за партнерку) і як їм вдавалося ідеально балан
сувати, коли того хотілося. Для цього було достатньо, щоб
Медді, яка важила трохи більше, посунулася на відстань
однієї дупи до центру. Довгі гарячі дні практики, співи
«скакалкових» примовок одна одній у процесі допомогли
їм віднайти точки рівноваги кожної гойдалки з ледь не на
уковою точністю. Ті кілька вигнутих зелених дошок, ви
строєних рядком на розпеченому асфальті, здавалися їм
мало не живими істотами. Зараз же вона не відчувала в се
бе під пальцями жодної живості. Доведеться просто до
класти всіх сил і сподіватися, що цього вистачить.
«І як би Біблія це не заперечувала, не дай лівій руці за
бути, що має робити права. Хай лівиця шпурнула попіль
ничку, але правиця мусить просто впіймати склянку. Є ли
ше кількадюймовий відтинок полиці, на якому в тебе буде
можливість це зробити. Якщо склянка пролетить цю зону,
уже буде байдуже, перевернеться вона чи ні: вона опинить
ся за межами досяжності, як і зараз».
Джессі не думала, що здатна забути, що робить права
рука, — надто вже сильно вона боліла. Але чи вдасться
правиці зробити те, що потрібно, — зовсім інше питання.
Джессі почала сильніше тягти лівою рукою полицю вниз,
настільки рівномірно й поступово, наскільки могла. У кутик
ока скотилася пекуча крапля поту, і вона прокліпалася.
Десь знову загрюкали задні двері, але вони приєдналися до
телефона в іншому всесвіті. Тут і зараз були тільки склянка,
полиця й Джессі. Частково вона очікувала, що полиця під
німеться різко й одразу, наче брутальний джек-стрибунець,
катапультуючи весь уміст на стіни й підлогу, тож Джессі
спробувала приготуватися до ймовірного розчарування.
«Турбуватимешся про це, якщо так станеться, дівулю. А по
ки не втрачай зосередження. Здається, щось відбувається».
Відбувалося. Вона знову відчула ту ледь помітну зміну —

відчуття, коли з Джералдового боку полиця починає втра
чати опору. Цього разу Джессі не послабила тиск, а поси
лила. М’язи лівиці випнулися твердими малими арками,
що тремтіли від напруження. Вона коротко й гримуче про
стогнала. Відчуття полиці, що підіймається з кронштейнів,
ставало дедалі сильнішим.
І раптом плоска кругла поверхня води в Джералдовій
склянці стала похилою площиною, а Джессі почула, як
останні кусники льоду ледь чутно цокаються, коли правий
бік дошки дійсно піднявся. Сама склянка, однак, не пово
рухнулась, і Джессі спало на думку дещо жахливе: а що,
як вода, котра скочувалася по склянці, просочилася під
картонну підставку? Що, як вона стала своєрідною плом
бою, приклеїла підставку до полиці?
— Ні, цього не може бути. — Слова вирвалися єдиним
рвучким шепотом, наче механічна декламація молитви
стомленою дитиною. Вона потягла ще сильніше з лівого
боку, докладаючи всіх зусиль. В упряжі біжать уже всі до
останнього коні, стійло порожнє. — Прошу, тільки б цього
не сталося. Прошу.
Джералдів бік полиці продовжував підніматися, його
край шалено тремтів. Тюбик рум’ян «Макс Фактор» упав
із Джессіної половини й приземлився на підлогу поруч із
місцем, де лежала Джералдова голова до того, як приблу
див собака й відтягнув його від ліжка. А тепер їй спала на
думку нова можливість — насправді, радше навіть імовір
ність. Якщо вона опустить свій край полиці ще більше,
дошка просто зсунеться з кронштейнів, разом зі склянкою
й усім іншим, наче сани по засніженому пагорбу. Якщо
уявляти собі полицю як гойдалку, можуть виникнути про
блеми. Це не гойдалка, у полиці немає центральної осі, до
якої вона прикріплена.
— Та сунься вже, блядь! — закричала вона на склянку

високим придихним голосом.
Про Джералда Джессі забула, про спрагу забула, про
все, окрім склянки, яка тепер нахилилася під настільки
гострим кутом, що вода ледь не переливалася через вінця,
і Джессі не могла зрозуміти, чому склянка досі просто не
перевернулася. Але не перевернулася. Вона просто стояла
собі на попередньому місці, ніби прикручена.
— Сунься!
Зненацька склянка посунулася.
Її рух був настільки протилежним до похмурих уявлень,
що Джессі була навіть не в змозі зрозуміти, що відбу
вається. Пізніше їй спаде на думку, що ця вигадка з ков
занням склянки натякала на певні не надто приємні
аспекти її способу мислення: тим чи іншим робом вона
була готова до невдачі. А від успіху була шокована, аж
роззявилася.
Коротка плавна подорож склянки по полиці в бік пра
вої руки настільки ошелешила її, що Джессі ледь не смик
нула лівою сильніше, що майже точно перехилило б небез
печно скошену полицю й відправило склянку на підлогу.
А тоді пальці торкнулися скла, і Джессі знову закричала.
То був безслівний задоволений викрик жінки, яка щойно
виграла в лотереї.
Полиця затрусилася, почала зсуватися, тоді спинилася,
ніби в неї був власний зародковий розум, що вагався,
варто чи не варто це робити.
«Часу мало, дівулю, — попередила Рут. — Хапай ту до
вбану воду, поки можеш».
Джессі спробувала, проте подушечки пальців лише
ковзнули по мокрій липкій поверхні склянки. Здавалося,
хапати немає за що, їй не вистачає поверхні пальців, щоб
схопитися за ту трикляту склянку. Вода хлюпнула їй на
руку, і тепер вона відчула, що навіть якщо полиця втри

мається, склянка скоро впаде.
«Уявлення, дівулю. Давнє уявлення, що сумні маленькі
Періжечки, як ти, ніколи нічого не роблять правильно».
Це було недалеко від правди — надто точна думка, щоб
бути приємною, — але й не пряме влучання цього разу.
Склянка вже ледь не перехилялася, так? І Джессі не мала
уявлення, що зробити, аби запобігти цьому. Чому природа
дала їй такі короткі присадкуваті недопальці? Чому? Якби ж
лише вдалося трішки далі посунути й обхопити склянку…
У голову прийшла кошмарна картинка з якоїсь старої
реклами по телевізору: усміхнена жінка із зачіскою з п’ят
десятих і в парі блакитних гумових рукавиць на руках. «Та
кі гнучкі, що навіть десятицентовик піднімете!» — крізь
усмішку кричала жінка. «Зле, що в тебе нема пари, Періжеч
ку, чи Господинько, чи хто ти там, йопсель-мопсель! Мож
ливо, тоді ти б дістала ту срану склянку, доки все на тій
полиці не полетіло швидкісним ліфтом на підлогу!»
Джессі раптом усвідомила, що усміхнена криклива жін
ка в гумових «плейтексах» — її мати, і з горла долинув
сухий схлип.
«Не здавайся, Джессі! — заволала Рут. — Не можна! Ти
близько! Клянуся, ще трохи!»
Вона доклала останніх залишків сил, щоб опустити лівий
бік полиці, нерозбірливо молячи про те, щоб та не скоти
лася, принаймні поки що. «Господи, чи хто там є, прошу,
нехай вона не скотиться, не зараз, поки що ні».
Полиця таки зсунулась… але лише трішки. Тоді зупини
лася, мабуть, тимчасово зачепившись за скалку чи впер
шись вигином у деревині. Склянка посунулася трішки
ближче до її долоні, і тепер — божевільне божевілля —
Джессі здалося, що вона також заговорила, довбана склян-
ка. Заговорила, наче якийсь сивуватий таксист у великому
місті, з тих, у яких постійний стояк проти всього світу:

«Боже, женщіна, чо ви від мене ше хочете? Шоб я сибі руч
ку одростила і стала як якіто кувшин блядський?» На на
пружену долоню Джессі хлюпнула свіжа цівка води. Зараз
склянка впаде, цього не уникнути. У голові Джессі вже
відчувала, як крижана вода морозцем обдає їй карк.
— Ні!
Джессі ще трохи викрутила праве плече, ще трохи шир
ше розчепірила пальці, дала склянці ще трішечки просуну
тися в натужну комірку розкритої долоні. Наручник угри
зався в тильний бік тієї долоні, відсилаючи болючі спазми
аж до ліктя, але Джессі не зважала. М’язи лівиці сіпалися
як скажені, і дрож передавався перехиленій нестабільній
полиці. На підлогу впав ще один тюбик косметики. Слабко
тенькнули останні крихти льоду. Над полицею на стіні
Джессі побачила тінь від склянки. Під довгим світлом за
хідного сонця тінь скидалася на силосний елеватор, що
перекосився від потужного вітру з прерій.
«Ще трохи… ще зовсім трохи…»
«НЕМА вже як трохи!»
«Треба, щоб було. Мусить бути».
Вона витягла праву руку на такий максимум, що аж за
скрипіли сухожилля, і відчула, як склянка на краплиночку
посунулася по полиці. Тоді знову зімкнула пальці, благаю
чи, щоб їх довжини нарешті вистачило, бо тепер уже дійсно
нема жодного трохи — Джессі витиснула свої ресурси до
повного ліміту. І цього майже не вистачило. Вона ще від
чувала мокре скло, що висковзувало. Склянка почала
здаватися ледь не живою, наділеною інтелектом істотою
з характером брудним, як узбіччя швидкісної магістралі.
Метою істоти було фліртувати з Джессі, а тоді ухилятися
від неї, доки жінка не втратить здоровий глузд і зляже тут
під опівнічними тінями, прикута до ліжка й у мареннях.
«Не відпускай її, Джессі, не смій. НЕ СМІЙ ВІДПУСТИ

ТИ ТУ ЇБУЧУ СКЛЯНКУ…»
І хоча не залишилося вже зовсім-зовсім ніякого трохи,
жодного джоуля тиску, жодної чверті дюйма витягнутості,
їй усе одно вдалося в останньому пориві повернути пра
вий зап’ясток ще трохи в бік дошки. І цього разу, коли
Джессі охопила склянку пальцями, та не відсунулася.
«Думаю, мабуть, мені вдалося. Не впевнена, але мабуть.
Мабуть».
Або вона дійшла до того, що стала видавати бажане за
дійсне. Джессі не зважала. Може, так, а може, інак, і всі ці
«може» більше не важать, і в цьому крилося справжнє
полегшення. Певним було одне: вона більше не здатна
втримувати полицю. Нахилила вона її дюймів на три-
чотири, максимум п’ять, але відчувалося це так, наче під
няла за ріг увесь будинок. Оце — точно.
Джессі подумала: «Усе криється в перспективі… та го
лосах, які описують тобі світ, як мені здається. Вони мають
значення. Голоси у тебе в голові».
Нерозбірливо молячись, щоб склянка залишилася
в долоні, коли відірветься від полиці, Джессі відпусти
ла дошку лівою рукою. Полиця гупнулася на кронштей
ни й трішечки перекосилася, лише на один-два дюйми
вліво. Склянка залишилася в руці, тож тепер Джессі змог
ла роздивитися підставку. Та прилипла до дна, ніби ле
тюча тарілка.
«Боже, Господи, тільки б я її зараз не впустила. Тіль
ки б не…»
Ліву руку вхопив корч, від чого Джессі смикнулася до
узголів’я. Обличчя також пересмикнулося, стислося все
редину, так, що губи перетворилися на суцільний білий
шрам, а очі — на стражденні розрізи.
«Зачекай, воно мине… мине…»
Так, звісно, мине. За життя Джессі пережила вдосталь

м’язових спазмів, щоб це розуміти, але все одно, о Господи,
як же боліло. Вона знала, що якби могла торкнутися біцеп
са лівої руки правою, то шкіра на ньому була б на дотик
така, наче її натягли на цілу купу дрібних гладеньких камін
ців, а тоді знову зшили майстерною невидимою ниткою.
Відчувалося зовсім не як коняка Чарлі. То було трупне,
блядь, задубіння.
«Ні, Джессі, це таки проста коняка Чарлі. Як та, що вже
траплялася в тебе раніше. Почекай, нехай перейде, і все.
Почекай і, заради Ісуса, не впусти ту склянку».
Вона чекала, і після однієї-двох вічностей м’язи в руці по
чали розслаблятись, а біль — вщухати. Джессі довго й хрип
ко зітхнула з полегшенням, тоді приготувалася попити свою
винагороду. «Попити, так, — відзначила Господинька, — але
я думаю, ти винна собі не просто хороший прохолодний
напій, дорогенька. Насолоджуйся своєю винагородою… але
насолоджуйся з гідністю. Ніяких бичачих ковтків!»
«А ти, Господинько, не міняєшся», — подумала Джессі,
проте коли піднесла склянку, зробила це з величним спо
коєм гості на придворній вечері, ігноруючи лужну сухість
на піднебінні та гірку пульсацію спраги в горлі. Бо можна
скільки завгодно критикувати Господиньку — іноді вона
аж напрошується, — але поводитися в цих умовах із певною
гідністю (особливо в цих умовах) — не така вже й погана
ідея. Джессі погарувала над тим, щоб отримати воду. Чому б
просто без поспіху не віддати собі належне, посмакувавши
нею? Перший прохолодний ковток, що ковзне по губах
і прокотиться по гарячому килиму язика, на смак буде як
перемога… і після серії нещасть, яку вона щойно пережила,
це дійсно буде смак, яким варто насолоджуватися.
Джессі потягла склянку до рота, зосередившись на
вологій солодкавості попереду, на рясній зливі. Смакові
сосочки здригалися від очікування, пальці на ногах скру

тились, і вона відчувала, як під нижньощелепним кутом
люто бурхає пульс. Джессі відзначила, як затверділи сос
ки, — так трапляється тоді, коли вона збуджена. «Таємни
ці жіночої сексуальності, про які ти, Джералде, навіть не
мріяв, — подумала вона. — Приковуєш мене до ліжка,
і нічого. Але якщо покажеш мені склянку води, я стану
шаленою німфоманкою».
Від цієї думки Джессі всміхнулась, а коли склянка різко
зупинилась аж за фут від обличчя, розливаючи воду їй на
голе стегно, від чого те спалахнуло сиротами, усмішка
спершу й не зникала. За ті кілька секунд Джессі не відчула
нічого, окрім тупого ошелешення і
(?ге?)
нерозуміння. Що не так? Що може бути не так?
«Ти знаєш що», — сказав один із голосів НЛО. Він гово
рив зі спокійною певністю, яка Джессі здалася страшною.
Так, мабуть, вона дійсно знає, десь усередині, але не хоче,
щоб те знання ступило на світляну пляму, якою є свідо
мий розум. Певні істини занадто жорстокі, щоб визна
вати їх. Занадто несправедливі.
І хоч як прикро, але певні істини є також самоочевид
ними. Джессі дивилась на склянку, і червоні запухлі очі
почали наливатися нажаханим усвідомленням. Ланцюг —
ось причина, чому вона ще не п’є. Закороткий, блядь,
ланцюг наручників. Цей факт був настільки очевидний,
що вона зовсім його упустила.
Джессі раптом пригадала вечір, коли Джорджа Буша
обрали президентом. Її з Джералдом запросили на роз
кішну вечірку з цієї нагоди в ресторані на даху готелю
«Сонеста». Почесним гостем був сенатор Вільям Коен,
а також очікувалося, що перед північчю через телемережу
закритим каналом потелефонує новообраний президент,
сам Самотній Джордж. Задля такої оказії Джералд орен

дував імлистого кольору лімузин, і о сьомій, точно за до
мовленістю, автомобіль заїхав на їхню під’їзну доріжку,
проте через десять хвилин Джессі так і сиділа на ліжку
у своїй найкращій чорній сукні, порпалася в коробочці
з коштовностями й кляла весь світ, шукаючи особливу
пару золотих сережок. Джералд раз по раз нетерпляче за
стромлював голову в кімнату, щоб побачити, що ж її за
тримує, слухав пояснення з тим своїм виразом, мовляв,
«от чому ви, баби, вічно такі дурні», який вона просто
ненавиділа, а тоді сказав, що не впевнений, але, здається,
ті сережки зараз у неї у вухах. Так і було. Від цього Джессі
почувалася жалюгідною й дурною, ідеальним виправдан
ням його зверхнього виразу. Також від цього їй захотіло
ся кинутися на Джералда й повибивати його чудові корон
ки сексуальним, але феноменально незручним взуттям на
високих підборах, що саме було на ній. Але те, що вона
відчувала тоді, — казочки порівняно з тим, що відчувала
зараз, і якщо комусь і варто повибивати зуби, то це їй.
Джессі потяглася головою вперед наскільки могла, від
квашуючи губи, ніби героїня заяложеного чорно-білого
кіно. Вона настільки наблизилася до склянки, що могла
розгледіти дрібненькі грона бульбашок навколо останніх
шматочків льоду, настільки, що відчувала запах мінералів
джерельної води (або то їй здавалося), але не настільки, щоб
мати змогу попити. Коли Джессі досягла точки, далі якої
вона просто не могла більше витягуватися, відквашені губи
качечкою все одно залишалися за добрих чотири дюйми від
склянки. Вона була настільки близько, але, як любив при
мовляти Джералд (і також її батько, тепер згадалося), хоч
близько, та слизько.
— Я в це не вірю, — почула вона власний нововідкритий
голос, настояний на скотчі й «Марльборо». — Просто не вірю.
Раптом усередині неї прокинувся гнів і голосом Рут

Нірі закричав, щоб Джессі шпурнула склянку через усю
кімнату. Якщо вона не може з неї пити, грубо проголосив
голос Рут, то хоч покарає. Якщо не може втамувати свою
спрагу вмістом склянки, то може принаймні вдовольни
ти розум звуком розколу її на тисячі дрібних скалок від
зіткнення зі стіною.
Хватка на склянці посилилася, а напнутий сталевий
ланцюг, коли вона занесла руку назад, щоб саме це і вчи
нити, обвис до млявої дуги. Нечесно! Це просто настільки
нечесно!
Її зупинив м’який непевний голос Господиньки Бер
лінґейм:
«Думаю, якийсь варіант та знайдеться, Джессі. Поки що
не здавайся — може, ще знайдеться якийсь спосіб».
Рут на це не відповіла словами, але в її вищирі невіри
важко було помилитися. Той був важкий, як залізо, і гір
кий, ніби цівка лимонного соку. Рут усе одно хотіла, щоб
Джессі швиргонула склянку. Нора Калліґан, без сумніву,
сказала б тут, що Рут дуже захоплена поняттям відплати.
«Не звертай на неї уваги, — сказала Господинька. Її
голос втратив незвичну непевність. Тепер він був мало не
збуджений. — Постав склянку назад на полицю, Джессі».
«І що далі? — запитала Рут. — Що далі, о велика наша
гурине, о богине судочків для їжі й свята патронесо церк
ви товарів поштою?»
Господинька почала відповідати, і голос Рут замовк,
поки Джессі й усі інші всередині неї слухали.
10
Джессі поставила склянку на полицю, обережно, щоб во
на звідти не перекинулася. Язик тепер здавався шматком
наждачного паперу «п’ятірка», а горло реально було ніби

заражене спрагою. Це нагадало, як вона почувалася восени
свого десятого року життя, коли на півтора місяця злягла
вдома одночасно з грипом та бронхітом і не ходила до школи.
Під час тієї облоги бували довгі ночі, коли Джессі прокидала
ся від бентежних сплутаних жахіть, які не могла пригадати
(але насправді можеш, Джессі, тобі снилося закопчене
скло, снилося, як згасло сонце, снився безбарвний пекучий за-
пах ніби мінералів у джерельній воді, тобі снилися його руки)
і вона вся просякала потом, проте була надто слабка, щоб
дотягтися до глечика з водою на приліжковій тумбочці.
Вона пам’ятала, як лежала на ліжку, мокра, липка і зовні
пропахла гарячкою, а всередині спрагла й повна фантомів.
Лежала і думала, що справжня її хвороба — не бронхіт,
а спрага. Тепер, через стільки років, Джессі почувалася
точнісінько так само.
Розум постійно намагався повернутися до тієї страшної
миті, коли Джессі усвідомила, що не зможе здолати остан
ній відтинок між склянкою і ротом. Їй постійно ввижалися
дрібненькі бульбашки навколо талого льоду, постійно від
чувався слабкий дух мінералів у водоносному горизонті під
озером. Ці образи дражнили її, ніби недосяжна сверблячка
між лопатками.
І все одно Джессі змусила себе чекати. Та її частина, що
звалася Господинька Берлінґейм, сказала, що потрібно
трішки зачекати, попри їдкі óбрази й пульсування в горлі.
Їй треба почекати, щоб серцебиття сповільнилося, м’язи
припинили тремтіти, а емоції вляглися.
У повітрі надворі вигорали останні кольори. Світ зану
рювався в сувору й меланхолійну сірість. Гагара на озері
пронизливо заголосила у вечірню темінь.
— Стули писок, шановна гагаро, — сказала Джессі й ги
готнула. Голос звучав ніби іржава завіса.
«Гаразд, дорогенька, — сказала Господинька. — Думаю,

час спробувати. Поки не стемніло. Але спочатку краще ви
суши руки».
Цього разу вона обхопила стовпці ліжка обома руками,
обтираючи їх до скрипу. Джессі підняла праву руку й по
трусила долонею перед очима. «Коли я сіла за піаніно,
з мене сміялися»1, — подумала вона. Тоді обережно по
тяглася до полиці, але аж за склянку. Джессі почала знову
обмацувати пальцями дерево. Наручник дзенькнув об бік
склянки, і жінка завмерла, очікуючи, що та перевернеться.
Коли цього не сталося, Джессі продовжила свою обереж
ну розвідку.
Джессі мало не зійшлася на думці, що шукана річ сковз
нула полицею або зовсім з неї впала, коли зрештою торкну
лася кутика рекламної картки. Затиснула її між вказівним
і середнім пальцями правої руки, обережно підняла й зня
ла з полиці зі склянкою. Джессі посилила хватку, взявши
картку ще й великим пальцем, і з цікавістю роздивилася її.
Та була яскраво-фіолетова, вздовж верхнього краю п’яно
витанцьовували святкові дудки з язичками. Між словами
сипалися конфеті й серпантини. Картка повідомляла, що
«Ньюсвік» святкує ВЕЛИКІ-ВЕЛИКІ ЗНИЖКИ й хоче, щоб
вона приєдналася до вечірки. Автори «Ньюсвіку» трима
тимуть її в курсі подій у світі, проведуть за лаштунки разом
зі світовими лідерами, а також пропонуватимуть детальні
культурні, політичні й спортивні огляди. Хоч про це не
йшлося прямо, картка в принципі натякала, що «Ньюс
вік» допоможе Джессі зрозуміти суть цілого Всесвіту. І що
1
«Коли я сіла за піаніно, з мене сміялися, а тоді я зіграла…» — заголовок до ре
кламного тексту Школи музики США. Його у 1925 році написав один із найвідо
міших копірайтерів Джон Кейплз. Реклама мала шалений успіх, а фразу «коли
я _____, з мене сміялися» стали використовувати як підводку в багатьох інших
рекламних кампаніях.
найкраще, ті милі безумці у відділі передплати «Ньюсвіку»

дарують настільки неймовірну пропозицію, що від неї ваша
сеча паруватиме, а голова вибухатиме: якщо вона, перед
плачуючи «Ньюсвік» на три роки, скористається ЦІЄЮ
КАРТКОЮ, то отримуватиме кожен номер ЗА ПОЛО
ВИНУ ВІД РОЗДРІБНОЇ ЦІНИ! А чи гроші — проблема?
Зовсім ні! Рахунок їй виставлять пізніше.
«Цікаво, чи нема в них послуги доставки прямо в ліжко
для прикутих пані, — подумала Джессі. — Може, Джордж
Вілл1, чи Джейн Браянт Квінн2, чи ще хтось із тих помпез
них старих пердунів гортатиме мені сторінки — з наручни
ками це робити страшенно важко, знаєте».
Проте під личиною сарказму Джессі відчула певну не
рвову цікавість і продовжувала, наче приворожена, роз
дивлятися фіолетову картку з лейтмотивом «повеселімося
на нашій вечірці», пропусками для імені й адреси, а також
квадратиками з підписами «Дайнерз Клаб», «Мастеркард»,
«Віза» й «Американ Експрес». «Усе життя кляла ті реклам
ні картки — особливо коли доводилося нахилятися, щоб
підняти ту довбану штуку, бо інакше вважатимуть, що
засмічую вулиці, — і навіть не здогадувалася, що одного
дня мій здоровий глузд, а може, навіть ціле життя залежа
тиме від неї».
Життя? Чи таке дійсно можливо? Чи дійсно в її роздумах
виникла ця жахлива думка? Джессі з неохотою почала ро
зуміти, що так. Вона може провести тут багато часу, доки
хтось її знайде, і так, вона припускала, що існує слабка,
проте реальна ймовірність, що різниця між життям і смер
тю залежатиме від однієї склянки води. Думка здавалася
сюрреалістичною, проте не якоюсь відверто сміховинною.
1
George Will — американський політичний коментатор, письменник, журналіст.
2
Jane Bryant Quinn — американська фінансова журналістка, що спеціалізується
на особистих коштах.
«Усе як і раніше, дорогенька: помалу їдь — далі заїдеш».

Так… але хто б коли-небудь повірив, що фінішна лінія
виявиться в такій дивній місцевості?
Проте Джессі рухалася повільно, обережно і з полег
шенням виявила, що маніпулювати карткою однією рукою
не так складно, як вона боялася. Частково тому, що та
завбільшки шість на чотири дюйми — майже як дві граль
ні картки, складені поруч, — але здебільшого через те, що
Джессі не намагалася зробити з нею нічого особливого.
Вона стиснула картку по довжині між вказівним і серед
нім пальцями, а великим загнула останні пів дюйма дов
гого боку. Згин був нерівний, проте Джессі подумала, що
й такий підійде. Крім того, ніхто ж не прийде оцінити її
роботу. Година рукоділля для молодших скауток щочет
верга у Першій методистській церкві Фалмута залишила
ся в глибокому минулому.
Джессі міцно затиснула фіолетову картку між пальцями
й зігнула ще на пів дюйма. Щоб дійти до кінця картки, їй
знадобилося десь зо три хвилини й сім згинів. Закінчив
ши, Джессі тримала в руках щось схоже на незграбно за
горнутий у фіолетовий папір королівський косяк.
Або, якщо пустити в дію трішки більше уяви, соломинку.
Джессі запхала її в рот, намагаючись зубами втримува
ти нерівні згини вкупі. Стиснувши скручену картку міцно,
наскільки можливо, Джессі почала обмацувати полицю
в пошуках склянки.
«Обережно, Джессі. Не зіпсуй справу нетерплячкою!»
«Дякую за пораду. І за цю ідею. Вона чудова — я цілком
серйозно. Але тепер попрошу тебе якомога довше помов
чати, щоб я могла нормально все зробити. Окей?»
Коли пальці торкнулися гладенької поверхні склянки,
Джессі обхопила її з ніжністю та обережністю молодої лю
баски, яка вперше просовує руку своєму хлопцеві в ширінку.
Стиснути склянку в цій новій позиції було досить легко.

Джессі обернула її й підняла, наскільки дозволяв ланцюг.
Побачила, що останні кусники льоду вже розтали: tempus
минав, потішно fugitуючи1 собі, всупереч її відчуттям, на
че все намертво спинилося приблизно тоді, коли вперше
з’явився собака. Але про собаку вона не думатиме. І вза
галі, постарається повірити в те, що немає й не було тут
ніякого собаки.
«Тобі гарно вдається прикидатися, ніби нічого не було,
так, дівулю-привітулю?»
«Слухай, Рут, я тут і себе, і ту кляту склянку намагаю
ся втримати в руках, раптом ти не помітила. Якщо мені
в цьому допомагають невеличкі ігри розуму, думаю, про
блеми тут немає. Просто помовч трохи, добре? Заспокой
ся з цим і дай мені зайнятися своєю справою.
Однак Рут, очевидно, не мала наміру заспокоюватися.
«Помовч, — посмакувала вона слово. — Чорт, як же це
слово заганяє в ностальгію — навіть краще, ніж старий
хіт “Біч Бойз” по радіо. Ти завжди гарно затикала рота,
Джессі. Пам’ятаєш ту ніч у гуртожитку, після того як ми
повернулися з твого першого й останнього сеансу розвит
ку самосвідомості у “Ньюворті”?»
«Рут, я не хочу це згадувати».
«Звісно, тому я згадаю за нас обох. Як тобі таке? Ти по
стійно говорила, що тебе засмутила та дівчина зі шрамами
на грудях, лиш вона — і більш нічого, а коли я почала
розповідати тобі те, що ти сказала перед тим на кухні, —
про те, як ви з батьком залишилися самі у вашому будин
ку на озері Дарк-Скор, коли в 1963-му згасло сонце, і як
він щось зробив тобі, — ти наказала мені замовкнути.
Коли я не замовкла, ти спробувала дати мені ляпаса. Коли
1
Tempus fugit — час летить (лат.).
я й після цього не припинила, ти вхопила пальто, вибігла

й провела ніч десь в іншому місці — мабуть, у Сьюзі Тім
мелс, у її маленькому розсаднику бліх біля річки, який ми
називали “Сьюзін Лесбготель”. До кінця тижня ти зна
йшла якихось дівчат, що винаймали квартиру в центрі
й шукали собі ще одну сусідку. Бум — швидка, як вітер…
але, зрештою, ти ж завжди рухалася швидко, коли вирі
шувала щось, Джесс, тут я не заперечуватиму. І, як я вже
сказала, ти завжди гарно затикала рота».
«Затк…»
«О! А я що говорила?»
«Відстáнь від мене!»
«І це мені також знайомо. Знаєш, що мене ранить най
більше, Джессі? Питання було не в довірі — я навіть тоді
знала, що нема нічого особистого в тому, що ти не могла
нікому довіритися з історією того дня, зокрема сама собі.
Ранило мене те, що я знала, наскільки ти була близька, щоб
розповісти все там, на кухні “Ньюворту”. Ми сиділи спер
шись на двері, обіймались, і ти заговорила. Сказала: “Я не
могла таке розповісти, маму це вбило б, і навіть якби не
вбило, вона б його покинула, а я його любила. Ми всі йо
го любили. Ми всі його любили, всім він був потрібен,
вони б звинуватили мене, а він же нічого не зробив, нічо
го такого”. Я запитала тебе, хто нічого такого не зробив,
і ти вимовила це так швидко, наче дев’ять років лише
й чекала, що хтось поставить тобі це запитання. “Мій
тато, — сказала ти. — Ми були на Дарк-Скорі в день, коли
згасло сонце”. Ти б розказала мені решту, я впевнена, але
прийшла ота тупа сука й запитала: “З нею все нормально?”
Так, наче ти виглядала нормально, ну розумієш? Господи,
іноді я просто не вірю, наскільки люди дурні. Треба ввес
ти закон, що, перш ніж розмовляти, треба отримати лі
цензію чи принаймні учнівські права. Доки не складеш
розмовний екзамен, мусиш мовчати. Це розв’язало б стіль

ки проблем. Але насправді все не так, і як тільки та Фло
ренс Найтінґейл 1 гуртожитського розливу ввійшла, ти
закрилася, як та мушля. Я нічого не могла зробити, щоб
розкрити тебе. Хоча Бог свідок, я намагалася».
«Треба було просто дати мені спокій! — гаркнула Джес
сі. Склянка води в неї в руці затрусилася, саморобна фіо
летова соломинка між губами затремтіла. — Треба було
не лізти туди, де тебе не просять! Це тебе не стосувалося».
«Джессі, іноді друзі не можуть просто так забити на свої
переживання, — промовив голос усередині, настільки
сповнений доброти, що Джессі втратила мову. — Знаєш,
я перевірила. Я зрозуміла, про що ти говориш, і перевірила.
Я зовсім нічого не пам’ятала про затемнення сонця на по
чатку шістдесятих, але, звісно, я на той час була у Флориді,
і мене набагато більше цікавило підводне плавання й один
делрейський рятувальник — ох, як же я в нього тоді втю
рилась! — а не астрономічні явища. Думаю, я хотіла впев
нитися, що все те не було якоюсь скаженою фантазією
абощо, яку могла спричинити оповідь дівчини зі страш
ними опіками на буферах. Ні, то не була вигадка. Було
в Мейні повне затемнення сонця, і ваш літній будинок на
Дарк-Скорі стояв прямо в смузі, де за ним можна було спо
стерігати. Липень 1963-го. Просто дівчинка з татом спо
стерігають затемнення. Ти не розповіла мені, що твій татко
з тобою зробив, але я знала дві речі, Джессі: він твій батько,
а це погано, а також тобі було десять-одинадцять, на межі
дитинства і пубертатного віку… а це ще гірше».
«Рут, прошу тебе, припини. Гіршого часу, щоб почати
порпатися в цьому старому…»
1
Florence Nightingale — британська реформаторка сестринської справи, відома як
організаторка й керівниця санітарок під час Кримської війни.
Але Рут припиняти не збиралася. Рут, яка колись була

сусідкою Джессі, завжди в кишеню за словом не лізла, —
і Рут, яка тепер сусідила з Джессі в тієї в голові, очевидно,
ні грама не змінилася.
«Не встигла я оговтатись, а ти вже жила не в кампусі,
а з трьома дівчатами із Сестринства Сьюзі — принцесами
в трапецієвих светриках і блузках “Шип-н-Шор”, у кожної,
сто відсотків, був набір тих трусів, із нашитими днями
тижня. Думаю, з ними ти свідомо вирішила пройти тре
нінг для олімпійської команди з протирання пилу й по
лірування підлоги. Ти прикинулася, що не було того вечо
ра в пастораті “Ньюворт”, не було сліз, болю й гніву, не
було мене. Так, ми ще якийсь час зустрічалися з тобою —
іноді ходили на піцу й глек “Молсона”1 в Пет, — але друж
ба наша скінчилася, так? Коли настав час вибирати між
мною і тим, що сталося з тобою в липні 1963-го, ти ви
брала затемнення».
Склянка води тремтіла дедалі сильніше.
— Чому зараз, Рут? — запитала Джессі, не свідома того,
що по-справжньому вимовляє слова темній спальні.
«Чому тепер, хочу знати, адже в цій інкарнації ти є час
тиною мене, то чому тепер? Чому саме в той час, коли
я просто не можу дозволити собі засмучуватися й від
волікатися?»
Найочевидніша відповідь на це запитання була також
найменш цікавою: тому що всередині неї сидить ворог,
сумна, зла відьма, якій Джессі подобається саме такою, як
зараз, — прикутою до ліжка, пройнятою спазмами, зляка
ною, розбитою. Яка не бажає, щоб це становище будь-
яким чином покращувалося. Яка вчинятиме всі можливі
брудні трюки, щоб цього не сталося.
1
Molson’s — канадська марка пива.
«Повне сонячне затемнення того дня тривало трішки

більше як хвилину, Джессі… але не в тебе в голові. Там
воно досі триває, правда?»
Джессі заплющила очі й зосередила всі думки й бажан
ня на тому, щоб зупинити тремор склянки з водою. Тепер
вона психічно розмовляла з голосом Рут без самосвідомос
ті, наче розмовляє з іншою людиною, а не частиною влас
ного мозку, що раптом вирішив, ніби зараз саме час тріш
ки попрацювати над собою, як сказала б Нора Калліґан.
«Відчепись, Рут. Якщо ти все одно хочеш обговорювати
ці речі, після того як я промахалася з водою, добре. Але
наразі, прошу тебе, просто…»
— …закрий пиздак, — тихим шепотом договорила вона.
«Так, — одразу ж відповіла Рут. — Я знаю. Щось чи
хтось усередині тебе намагається пхати патики в колеса,
і я знаю, що це щось іноді використовує мій голос (воно
чудовий черевомовець, без сумніву), але це не я. Я люби
ла тебе тоді, люблю й тепер. Саме тому намагалася трима
ти контакт якомога довше… бо я тебе люблю. І, мабуть,
ще тому, що круті баби мають триматися разом».
Джессі легенько всміхнулася, чи принаймні спробувала
це зробити, навколо імпровізованої соломинки.
«А тепер давай, Джессі, не здавайся».
Джессі ще трохи зачекала, але більше голоси не озива
лися. Рут зникла, принаймні тимчасово. Вона розплющи
ла очі, тоді повільно нахилила голову вперед, стримлячи
з рота скрученою карткою, наче це Рузвельтів мундштук.
«Господи, молю тебе… нехай це спрацює».
Імпровізована соломинка занурилась у воду. Джессі
заплющила очі й потягла. Спочатку нічого не змінилось,
і в голові запанувало чисте розчарування. А тоді рот на
повнила вода, прохолодна, солодка і, о так, дивуючи її до
якогось екстазу. Вона б заплакала від вдячності, якби рот
не був так напружено відкопилений навколо кінчика скру

ченої картки для передплати. У такій ситуації Джессі мог
ла лише гугняво дудніти носом.
Джессі проковтнула воду, насолоджуючись тим, як та,
наче рідкий сатин, огортає горло, тоді потягла ще. Вона
зробила це палко й бездумно, наче голодне теля, що при
смокталося до материної дійки. Соломинка була далеко
не ідеальна, дарувала лише сьорбки, чавкання й струмки
рідини, а не рівний потік, і більша частина води, яку Джес
сі всмоктувала в трубку, проливалася з неідеального ложа
й через криві згини. На певному рівні Джессі це розуміла,
чула, як вода дощем капотить на покривало, але вдячний
розум усе одно ревно вірив, що її соломинка — найкращий
винахід із будь-коли створених жінками, і в ту мить вода
зі склянки чоловіка була апогеєм цілого її життя.
«Джесс, усе не пий — прибережи на потім».
Вона не знала, яка з її фантомних компаньйонок загово
рила цього разу, але це й не важило. Порада була чудова,
але діяла вона так само, як сказати вісімнадцятирічному
хлопчакові, напівздурілому від пів року інтенсивного пе
тингу, що не має значення, якщо дівчина нарешті сама
цього хоче, — якщо в нього немає гумки, треба почекати.
Джессі відкривала для себе, що іноді неможливо діяти за
порадами розуму, наскільки б добрими ті не були. Іноді
тіло бере гору й відкидає всі добрі поради геть. Також вона
відкривала для себе інше: коли віддаєшся цим простим
фізичним потребам, отримуєш невимовне полегшення.
Джессі продовжила тягти воду через скручену картку,
нахиливши склянку так, щоб поверхня води торкалася
кінця промоклої фіолетової безформності, певним чином
усвідомлюючи, що картка протікає як немилосердна і це
божевілля, потрібно припинити й почекати, щоб вона
просохла, але Джессі не припиняла.
Зрештою зупинило її усвідомлення, що вона втягує лише

повітря і це триває вже кілька секунд. У склянці ще була
вода, але кінчик імпровізованої соломинки вже її не торкав
ся. Покривало під скрученою карткою було темне від вологи.
«Але я можу допити те, що залишилося. Можу. Якщо
трішки далі викручу руку в тому неприродному напрямку,
як тоді, коли треба було схопити цю жалюгідну склянку, і,
думаю, якщо ще трохи витягну шию, я досьорбаю ті за
лишки води. Думаю? Знаю».
Вона дійсно це знала і пізніше перевірить цю думку, але
наразі білі комірці на останньому поверсі — ті, в яких усі
гарні думки, — знову вирвали контроль у поденників і го
лів профспілок, що керують безпосередньо машинерією:
заколот скінчився. Спрага була далеко не втамована, але
горло припинило пульсувати, і загалом Джессі почувалася
набагато краще… фізично і психологічно. Думки стали
гострішими, а погляд ледь яскравішим.
Джессі зрозуміла: вона рада, що залишила решту води
в склянці. Два ковтки через нещільну соломинку, мабуть,
не вплинуть на те, що вона прикута до ліжка, і не допо
можуть самотужки вибратися з цього лайна — тим більше
розв’язати питання життя і смерті, — але ті останні ковт
ки можуть зайняти її розум, коли і якщо він спробує по
вернутися до своїх патологічних планів. Зрештою, над
ходить ніч, її чоловік лежить поруч мертвий, і, здається,
тут вона й заночує.
Не дуже приємна картинка, особливо якщо додати ще
голодного пса-приблуду, який ночує з нею, але Джессі усві
домила, що все одно їй хочеться спати. Вона спробувала
вигадати причини, щоб боротися з дедалі сильнішою сон
ливістю, але хороших не трапилося. Навіть те, що вона
прокинеться з затерплими до ліктів руками, здавалося не
суттєвим. Просто поворушить ними, і кров знову жваво
запульсує. Буде не дуже приємно, але Джессі не сумнівала

ся, що зможе це зробити.
«А ще під час сну тобі може щось спасти на думку, до
рогенька, — сказала Господинька Берлінґейм. — У книжках
завжди так».
— Тобі, може, й спаде, — сказала Джессі. — Поки що най
кращу ідею придумала ти.
Вона лягла, лопатками підтискаючи подушку якомога
ближче до узголів’я ліжка. Плечі боліли, руки (особливо
ліва) пульсували, а м’язи живота досі тріпотіли від напру
ження, необхідного, щоб витягти тіло й пити через соло
минку… але все одно Джессі почувалася дивним чином
задоволеною. У мирі з собою.
«Задоволеною? Як ти можеш бути задоволеною? Джес
сі, у тебе ж чоловік помер, і ти до цього доклалась. І при
пустімо, що тебе таки знайдуть. Припустімо, врятують.
Ти подумала, як ця ситуація виглядатиме для тих людей?
Як на те пішло, що про це все подумає констебль Тіґарден?
Як гадаєш, скільки часу він роздумуватиме, перш ніж ви
кликати поліцію штату? Тридцять секунд? Сорок, може?
Тут, у сільській місцевості, вони думають не так швидко,
правда, тож, мабуть, це забере цілих дві хвилини».
З цим усім Джессі сперечатися не могла. Це все правда.
«Тоді як же ти почуваєшся задоволеною, Джессі? Як вза
галі теоретично ти можеш бути задоволена тим, що зараз
висить у тебе над головою?»
Джессі не знала, але все одно так почувалася. Відчуття
спокою було глибоке, наче пуховий матрац уночі, коли з пів
нічного заходу хурделить сповнений сльоти березневий ві
тровій, і тепле, наче гусяча перина на тому ж матраці. Вона
підозрювала, що здебільшого ці відчуття походять із суто
фізичних причин: якщо ти відчуваєш достатню спрагу, то
можеш зловити добрячий кайф навіть від пів склянки води.
Але був також і психологічний бік. Десять років тому

вона неохоче звільнилася з посади запасної вчительки, зре
штою скорившись тиску Джералдової стійкої (хоча, мабуть,
слово «безжальної» насправді підходить більше) логіки. На
той час він заробляв близько сотні тисяч доларів на рік. По
рівняно з цим її п’ять-сім тисяч здавалися сущим дріб’язком.
По факту це спричиняло справжню рахубу в період сплати
податків, коли більшу частину її заробітку Служба вну
трішніх доходів забирала, а тоді лізла обнюхувати їхню
фінансову документацію, загадуючись, де ж решта.
Коли Джессі поскаржилася на цю їхню підозрілу пове
дінку, Джералд глянув на неї очима, в яких поєднувалися
любов і роздратування. Це був ще не зовсім вираз штибу
«чого ви, баби, такі дурні?», який він почне використову
вати регулярно років за п’ять-шість, але близько до того.
— Вони бачать, скільки я заробляю, — пояснив він їй, —
бачать дві великі німецькі машини в гаражі, переглядають
фотографії будинку біля озера, а тоді дивляться у твої блан
ки податкової декларації — ти працюєш за копійки. Вони не
вірять — думають, що ми їх намахуємо, прикриваємо цим
якісь оборудки, — тому починають рознюхувати, шукати
хоч щось іще. Вони просто не знають тебе так добре, як я».
Їй не вдалося пояснити Джералдові, що та робота для неї
означає, або він не мав бажання слухати. Усе зводилося до
того, що вчителювання, навіть на неповній ставці, напов
нювало її певною значущістю, і Джералд цього не розумів.
Так само він не усвідомлював, що ця робота слугувала опо
рою для мосту з життям, яке Джессі вела до того, як позна
йомилася з ним на республіканській вечірці, коли на повну
ставку працювала вчителькою англійської у Вотервілль
ській школі, була самодостатньою жінкою, сама заробляла
собі на життя, її любили й поважали колеги і за нею ніхто
не наглядав. Вона не мала змоги пояснити (або він не мав
бажання слухати), наскільки сумною, розгубленою й непо

трібною почуватиметься, якщо звільниться з тієї роботи,
навіть якщо це просто відрядна робота на пів ставки.
Це відчуття втрати контролю — ймовірно, спричинене
не лише рішенням не підписувати новий трудовий договір,
а й нездатністю завагітніти — облишило думки Джессі
десь через рік, але так ніколи й не покинуло найглибші зо
ни душі. Іноді вона здавалася самій собі ходячим кліше:
молода вчителька виходить заміж за успішного адвоката,
ім’я якого вже в юному (з професійної точки зору) віці
тридцяти опиняється в назві компанії. Ця молода (ну, від-
носно молода) жінка зрештою ступає у вестибюль палацу
з головоломками, що має назву «середній вік», роззирається
й усвідомлює, що зненацька залишилася зовсім сама — без
роботи, без дітей і з чоловіком, що майже цілком зосере
джений (не хотілося б сказати «зациклений», це було б точно,
але негарно) на підйомі легендарними щаблями успіху.
Ця жінка, яку прямо на наступному повороті дороги за
попадає сороковник, вона саме з тих, що втрапляють у хале
пи з наркотиками, алкоголем чи іншим чоловіком. Зазвичай
молодшим. З цією молодою (ну… колись молодою) жінкою
нічого цього не трапилося, але Джессі все одно лякала маса
вільного часу, який у неї з’явився: на садівництво, на походи
в супермаркет, на заняття (живопис, скульптура, поезія…
і вона могла б крутити інтрижку з чоловіком, який навчав її
поезії, якби захотіла, а вона майже захотіла). Був також час
на те, щоб трішки попрацювати над собою, що й привело до
її знайомства з Норою. Проте жодне з тих занять не дарува
ло того відчуття, яке вона мала зараз, коли втома й болі були
медалями за відвагу, а сонливість — справедливою винаго
родою… своєрідна версія «перерви на “Міллер”» для при
кутих наручниками жіночок, якщо так можна висловитися.
«Слухай, Джесс, те, як ти здобула воду, було круто».
Ще один НЛО, але цього разу Джессі не зважала. Головне,

що Рут поки мовчить. Рут цікава, але вона втомлює.
«Багато людей навіть не дістали б ту склянку, — продов
жила її НЛО-фанатка, — а зробити з листочка соломинку…
королівський хід. Тому не соромся й пишайся собою. Маєш
право. І подрімати трішки також маєш право».
«Але собака», — нерішуче висловилася Господинька.
«Собака тебе жоднісіньким чином не турбуватиме… і ти
знаєш чому».
Так. Причина, чому собака її не турбуватиме, лежить
поруч на підлозі спальні. Джералд перетворився на тінь
серед тіней, за що Джессі була вдячна. Зовні знову здійняв
ся вітер. Звук його сичання поміж соснами заспокоював,
заколисував. Джессі склепила очі.
«Тільки стережися того, що тобі сниться! — з раптовою
тривогою крикнула їй Господинька, але її голос був десь дале
ко й не дуже переконував. Проте він усе одно спробував зно
ву: — Джессі, стережися того, що снитиметься! Я серйозно!»
Так, звісно, вона серйозно. Господинька завжди все
каже серйозно, а це означає, що часто вона втомлює людей
навколо.
«Що б мені не снилося, — подумала Джессі — це принай
мні не буде спрага. За останні років десять мені не щастило
на багацько чистих перемог — здебільшого була лише низка
непевних партизанських сутичок, — але те, як я здобула ту
склянку води, може вважатися чистою перемогою. Правда?»
«Так, — погодився голос НЛО. Він трішки скидався на
чоловічий, і Джессі почала сонно замислюватися, чи це
раптом не голос брата, Вілла… Вілла, коли він був дитиною,
ще в шістдесятих. — Безперечно. Абсолютна перемога».
Через п’ять хвилин Джессі вже солодко спала. Руки були
підняті й розведені в’ялими рисками літери V, зап’ястки
м’яко звисали з наручників, прикутих до стовпчиків ліжка,
голова лягла на праве плече (не таке болюче), з рота вили

нало довге повільне сопіння. У якийсь момент — коли вже
давно запала темрява, а на сході вигулькнула біла кірочка
місяця — в одвірку знову з’явився собака.
Як і Джессі, тепер, удовольнивши найнагальнішу потре
бу, він почувався спокійнішим, гуркіт у шлунку вдалося
більш-менш утихомирити. Він довго дивився на неї, під
нявши морду й настовбурчивши вухо, намагаючись вирі
шити, чи дійсно вона спить, чи лише вдає. Пес вирішив
(здебільшого послуговуючись нюхом — піт уже висихав,
у повітрі зовсім не відчувалося тріскучого озонового духу
адреналіну), що вона таки спить. Цього разу стусанів і кри
ків не буде — якщо він діятиме обережно й не розбудить її.
Собака м’яко підібрався до купини м’яса посеред під
логи. Хоча голод зараз був не такий сильний, м’ясо пахло
краще, ніж до того. Це тому, що його перша сьогоднішня
страва значно вплинула на те, щоб розбити давнє вродже
не табу стосовно вживання такого виду м’яса, хоча собака
цього не знав і таким не переймався.
Він опустив голову, спершу з усією делікатністю гурмана
втягуючи вже привабливий запах мертвого адвоката, а то
ді ніжно зімкнув зуби на Джералдовій нижній губі. Твари
на потягла, повільно посилюючи тиск, відтягуючи плоть.
Джералд став виглядати так, наче монструозним чином
відкопилив губу. Губа нарешті відірвалася, залишаючи від
критим великий мертвий вищир нижніх зубів. Собака за
один раз проковтнув невеличкий делікатес і облизався. Він
знову замахав хвостом, цього разу повільними вдоволени
ми півколами. Високо на стелі танцювали дві цяточки світ
ла — то місячне сяйво відбивалося від пломб у двох Дже
ралдових нижніх молярах. Ці пломби поставили лише два
тижні тому, і вони досі були свіжі й блискучі, наче щойно
відчеканені четвертаки.
Собака вдруге облизав морду, з любов’ю споглядаючи

Джералда. Тоді витяг шию вперед, ледь не так само, як
робила Джессі, коли тяглася соломинкою до склянки. Со
бака обнюхав Джералдове обличчя, але не просто обню
хав. Він пустив ніс на якусь своєрідну нюхову екскурсію,
спершу пробуючи слабкий підлоговий аромат коричнево
го воску, захованого глибоко в лівому вусі мертвого гос
подаря, тоді суміш запахів поту й шампуню «Прелл» на
лінії волосся, а далі різкий чарівно гіркуватий дух сукро
виці в Джералда на маківці. Особливо довго він вивчав
Джералдів ніс, подряпаною, брудною, та попри це не менш
чутливою мордою проводячи ретельне дослідження тих
безприпливних каналів. Знову з’явилося певне відчуття
обжерливості, ніби собака обирає серед багатьох скарбів.
Зрештою він занурив гострі зуби глибоко в Джералдову
ліву щоку, зімкнув їх і потягнув.
Очі Джессі на ліжку вже почали шпарко рухатися з боку
в бік під повіками, а тепер вона ще й застогнала — високим
тремтячим звуком, сповненим жаху та усвідомлення.
Собака миттю підняв голову, а тіло водночас опустило
ся до інстинктивної раболіпської пози страху і провини.
Довго це не протривало. Пес уже почав сприймати цю
купу м’яса як особисту комору, за яку, якщо доведеться,
він боротиметься — і, мабуть, помре. Крім того, цей звук
долинув лише від суки-господаря, а тепер собака був пев
ний, що вона зовсім безсила.
Він опустив голову, знову вчепився в щоку Джералда
Берлінґейма й шарпнув назад, різко розмахуючи мор
дою врізнобіч. Довга смуга щоки мерця відірвалася зі
звуком, з яким обв’язувальну стрічку висмикують із мот
ка. Тепер Джералд світився страшною й хижою усмішкою
людини, яка щойно зірвала стріт-флеш у покері з висо
кими ставками.
Джессі знову застогнала, а тоді крізь сон видала потік

нерозбірливих гортанних звуків. Собака знову зиркнув на
неї. Він був певен, що вона не зможе встати з ліжка й щось
йому зробити, але ті звуки все одно змушували нервуватися.
Старе табу зблякло, але не зникло. Крім того, голод свій він
уже сповна вдовольнив, зараз він не їв, а перекушував. Тва
рина обернулася й чкурнула з кімнати. Більша частина Дже
ралдової лівої щоки звисала з пащі, наче скальп немовляти.
11
14 серпня 1965 року — приблизно два роки від дня, коли
згасло сонце. День народження Вілла. Увесь день він хо
дить і урочисто заявляє всім навколо, що прожив по року
на кожний інінг у бейсболі. Джессі не може зрозуміти,
чому для її брата це настільки важливо, але, очевидно, так
є, і вона вирішує, що як Вілл хоче порівнювати своє жит
тя з бейсбольним матчем, це цілком нормально.
Протягом певного часу все, що відбувається на вечірці
з нагоди дня народження її молодшого брата, цілком нор
мально. Так, на електрофоні грає Марвін Ґей, але це не та
погана, небезпечна пісня. «Себе я пошаную, — співає
Марвін глумливо-погрозливо. — І від тебе почухраю…
ма-лааа». По правді, досить мила пісня, та й цей день, при
наймні поки що, навіть кращий, ніж нормальний. Слова
ми двоюрідної тітки Кетрін, «ліпшіше не буває». Навіть
тато так думає, хоча спочатку він не був у захваті від ідеї
повернутись у Фалмут на Віллів день народження, коли
йому це запропонували. Джессі почула, як він сказав:
«Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою» — її мамі,
а від цього стало добре їй, бо саме вона, Джессі Мейгут,
донька Тома й Саллі, сестра Вілла й Медді, мати нікого, це
запропонувала. Саме тому він тут, а не в Сансет-Трейлз.
Сансет-Трейлз — це сімейна резиденція (після трьох

поколінь безладного розширення родини вона стала до
сить великою, щоб зватися комплексом) на північно
му березі озера Дарк-Скор. Цього року вони зламали
традиційні дев’ять тижнів усамітнення там, оскільки Вілл
хоче — принаймні раз, сказав він мамі й татові з інто
націями благородно стражденного старого вельможі,
який знає, що невдовзі не зможе обманювати стару з ко
сою, — влаштувати день народження не лише з сім’єю,
а й з друзями.
Спершу Том Мейгут цю ідею ветує. Він біржовий мак
лер, що ділить час між Бостоном і Портлендом та роками
розповідає сім’ї, щоб не вірили в усю ту пропаганду, ніби
чоловіки, які ходять на роботу в краватках і сорочках із
білими комірцями, весь день байдикують: чи то базікають
біля кулера, чи то надиктовують запрошення на ланч гар
ним білявкам з відділу стенографісток.
— Жоден голодрабий фермер округу Арýстук не гарує
над своєю картоплею більше, ніж працюю я, — часто каже
він їм. — Встигати за ринком нелегко, і це дуже гламурна
робота, що б ви там не чули на противагу.
Правда полягає в тому, що ніхто з них нічого особливо
й не чув на противагу. Усі вони (певно, включно з дружи
ною, хоча Саллі ніколи б у цьому не зізналася) думають,
що його робота нудніша, ніж осляче лайно, і лише Медді
бодай слабко розуміє, чим же батько займається.
Том наполягає, що йому потрібен цей час на озері, щоб
відновитися від стресів на роботі, і що в майбутньому
в його сина ще буде вдосталь днів народження з друзями.
Віллу ж лише дев’ять, а не дев’яносто.
— І крім того, — додає Том, — дні народження з друзя
ками насправді не такі вже й веселі, доки ви ще не можете
собі дозволити розпити барильце-два пивка.
Тож Віллів запит на те, щоб відсвяткувати його день

народження у звичному сімейному домі на узбережжі,
мабуть, не задовольнили б, якби не раптова підтримка
цього плану з боку Джессі (і для Вілла це тим більше не
сподівано, бо Джессі на три роки старша і частенько він
не впевнений, чи вона взагалі пам’ятає, що має брата).
Після її першої солодкоголосої пропозиції, мовляв, мож
ливо, було б весело повернутися додому — звісно, лише
на два-три дні — і провести вечірку в саду, з крокетом,
бадмінтоном, барбекю і японськими ліхтариками в при
смерку, Том ставиться до цієї думки вже тепліше. Він із
тих чоловіків, які вважають себе «вольовими засранцями»
і яких інші часто називають «впертими цапами». Що б із
цього ви не вибрали, Том завжди був твердим, коли впи
рався ногою… і випинав щелепу.
Коли йдеться про те, щоб зрушити його — змусити
передумати, — молодшій доньці завжди щастить більше,
ніж усім іншим разом узятим. Джессі постійно знаходить
шлях до батькового розуму через якусь бійницю чи таєм
ний прохід, куди не можуть дістатися інші члени сім’ї.
Саллі вважає — з певною часткою слушності, — що їхня
середульша дитина завжди була Томовою улюбленицею
і Том дурить себе, не вірячи в те, що інші й так знають.
Медді з Віллом бачать це простіше. Вони вважають що
Джессі підлизується до батька, а він страшенно її розпещує.
— Якби тато побачив, що Джессі курить, — казав Вілл
старшій сестрі рік тому, після того як Медді влаштували
домашній арешт за таке ж порушення, — він би їй, певно,
ще й запальничку купив.
Медді засміялася, погодилася та обійняла брата. Ні во
ни, ні їхня мати не мали жодного уявлення про таємницю,
що купою гнилого м’яса лежить між Томом Мейгутом
і його молодшою донькою.
Сама Джессі вважає, що просто підтримує ідею братика,

заступається за нього. Джессі не має поняття, принаймні
на поверхні розуму, наскільки ж почала ненавидіти Сансет-
Трейлз і наскільки хоче звідти забратися. Також вона зне
навиділа озеро, яке колись так палко любила, а особливо
його слабкий безбарвний запах мінералів. До 1965 року
вона навіть не зможе там плавати, і в найспекотніші дні та
кож. Вона знає, що мама думає, ніби це через її форми (Джес
сі рано почала розквітати, як і сама Саллі, і у дванадцять
років уже майже повністю мала фігуру жінки, якою стане),
але це не через форми. Джессі звикла до цього і знає, що
в будь-якому зі старих вицвілих купальників «Джентзен»,
яких у неї два, вона далеко не пін-ап модель із «Плейбоя».
Ні, річ не в грудях, не в стегнах, не в дупі. Це все той запах.
Які б причини й мотиви не вихорилися під поверхнею,
старший командир сім’ї Мейгут зрештою схвалив запит
Вілла. Учора вони повернулися на узбережжя, завбачливо,
щоб у Саллі (якій охоче допомогли обидві доньки) був час
підготувати все до вечірки. І зараз 14 серпня, а це, безу
мовно, апофеоз літньої пори в Мейні, днина небес кольо
ру вицвілих джинсів і товстих білих хмар, і все це освіже
не різким солоним бризом.
У глибині штату — яка включає район озер, де на бере
зі Дарк-Скора, ще відколи дідо Тома Мейгута в 1923-му
збудував там першу хатину, стоїть Сансет-Трейлз, — ліси,
озера, ставки й болота лежать, душачись від температур
ного режиму не нижче дев’яноста1 й вологості одразу під
точкою роси, але тут, на узбережжі, температура лише
вісімдесят2. Морський бриз — бонус, що дозволяє навіть
не брати вологість до уваги, а також розганяє комарів.
1
≈ 32 °C.
2
≈ 27 °C.
На газоні повно дітей, здебільшого друзів Вілла, але також

і дівчат, що кентують із Медді й Джессі, і принаймні сього
дні, mirabile dictu1, усі вони начебто ладнають між собою.
Ще не було жодної сварки, і близько п’ятої години, коли
Том підносить до губ перший за цей день мартіні, він глипає
на Джессі, яка стоїть неподалік, завдавши собі на плече
крокетний молоток, наче вартовий рушницю (і, очевидно,
тримається на відстані, з якої можна почути начебто не
дбалу розмову між чоловіком і дружиною, яка, проте,
може виявитися проникливим прицільним компліментом
для його доньки), а тоді знову на дружину.
— Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою, — ка
же він.
«Краще, ніж непоганою, — думає Джессі. — Абсолютно
чудовою й цілком бомбезною, якщо чесно». Хоча насправ
ді це не те, що вона має на увазі, не те, що вона думає по-
справжньому, але озвучити решту буде небезпечно. Це
було б випробуванням долі. Насправді ж вона думає, що
цей день бездоганний — ну просто пречудовий деньок.
Навіть пісня, що реве з переносного програвача Медді
(його старша сестра Джессі з такої нагоди притарабанила
на задній двір, хоча зазвичай для неї це Велика Недотор
канна Реліквія), досить нормальна. Джессі так ніколи й не
вподобає Марвіна Ґея, так само як той слабкий мінераль
ний запах, що доноситься з озера в гарячі літні дні, але ця
пісня нормальна. Себе не пошаную, як скажу, що ти не
краля… ма-лааа — дурна пісня, але не загрозлива.
Зараз 14 серпня 1965 року, день, що був, день, що досі
є в думках сплячої жінки, прикутої до ліжка в будинку на
березі озера за сорок миль на південь від Дарк-Скор (але
з тим же мінеральним запахом, тим же гидким духом, що
1
Дивовижно (лат.).
виникає в гарячі літні дні й навіює спогади); і хоча два

надцятирічна дівчинка, якою Джессі була, не бачить Вілла,
що підкрадається ззаду, поки нахиляється над м’ячем для
крокету й перетворює свій зад на надто привабливу мі
шень для хлопця, який прожив лише рік за кожний інінг,
частково вона розуміє, що він там, і саме це — той шов,
де сон переходить у кошмар.
Вона прораховує удар, зосереджуючись на ворітцях,
розміщених за шість футів. Важка ціль, але не неможлива,
і якщо вона проведе м’яч через них, то, можливо, таки
дожене Каролін. Було б непогано, бо Каролін завжди ви
грає в крокет. А тоді, тільки-но вона заносить молоток
назад, музика з програвача змінюється.
«Оу, хай мене всі чують, — співає Марвін Ґей, цього
разу, на думку Джессі, не просто глузливо-погрозливо, —
особливо, дівчата, ви…»
Засмаглі руки Джессі вкриваються сиротами.
«…я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема… Я надто
сильно кохаю, кажуть друзі мені…»
Пальці німіють, і вона втрачає відчуття молотка в ру
ках. Зап’ястки щипає, ніби вони замкнуті в
(колодці Господинька в колодці приходьте й подивіться
на Господиньку в колодці приходьте й посмійтеся з Госпо-
диньки в колодці)
невидимих лещатах, а серце враз наповнюється відчаєм.
Це інша пісня, неправильна пісня, погана пісня.
«…але я вірю… так, я вірю… що лише так можна лю-
бить її…»
Джессі дивиться на групку дівчат, які чекають, щоб
вона вдарила, і бачить, що Каролін зникла. На її місці
стоїть Нора Калліґан. Її волосся зав’язане в коси, на кін
чику носа — плямка білого цинку, вона взута в жовті кро
сівки Каролін, а на шиї має медальйон Каролін, усередині
якого маленька фотографія Пола Маккартні, — але ті зе

лені очі — Норині, і вони дивляться на неї з глибоким
дорослим співчуттям. Джессі раптом згадує про Вілла —
якого, без сумніву, підбили на це другани, жваві від «кóли»
й німецького шоколадного торта, як і сам Вілл, — який
крадеться позаду неї, готовий зробити їй нижній ляпанець.
Коли він це зробить, Джессі відреагує гостро, крутнеться
й заліпить йому по зубах, мабуть, не зовсім зіпсувавши
вечірку, але точно надщербивши її ідеальну гладкість.
Вона намагається відпустити молоток, щоб випрямитись
і обернутись, поки ще нічого з цього не трапилося. Вона
хоче змінити минуле, але воно важке. Джессі усвідомлює,
що змінити його — це наче пробувати підняти будинок за
ріг, щоб подивитися під ним у пошуках чогось загублено
го, забутого й прихованого.
Позаду неї хтось підкрутив звук на Меддіному програ
вачі, і та страшна пісня волає голосно як ніколи, тріум
фально, по-садистськи: «АЛЕ ТАК МЕНІ БОЛИТЬ… ТАК
ВОНА МЕНЕ РАНИТЬ… ХОЧ ХТОСЬ, ХОЧ ДЕСЬ… СКА-
ЖІТЬ ЇЙ, ЩО ЦЕ ПРОСТО ЗЛО ЯКЕСЬ…»
Джессі робить іще одну спробу позбутися молотка, ви
кинути його — але не може. Він ніби прикутий до неї
наручником.
«Норо! — кричить вона. — Норо, допоможи! Зупи
ни його!»
(У цю мить сну Джессі простогнала вперше, ненадовго
відлякавши собаку від тіла Джералда.)
Нора повільно й похмуро хитає головою. «Джессі, я ні
чим тобі не допоможу. Мусиш самотужки — всі ми муси
мо. Зазвичай я не кажу цього своїм пацієнтам, але, думаю,
у твоєму випадку краще бути чесною».
«Ти не розумієш! Я не можу знову це пережити! НЕ
МОЖУ!»
«Ой, та не кажи дурниць, — раптом нетерпляче відпо

відає Нора. Вона починає відвертатися, ніби більше не
може дивитися на звернене догори ошаліле обличчя Джес
сі. — Не вмреш, це ж не отрута якась».
Джессі скажено роззирається (хоча все одно не може
випростатися, припинити демонструвати братові спокус
ливу мішень) і бачить, що її подруга Таммі Гоу зникла. На
її місці, у її білих шортах і жовтому ліфчику стоїть Рут
Нірі. Вона тримає в руках крокетовий молоток Таммі в чер
вону смужку в одній руці, а в другій — цигарку. Рот ви
гнутий у звичній сардонічній посмішці, але очі серйозні
й сповнені жалю.
«Рут, допоможи! — кричить Джессі. — Ти мусиш мені
допомогти!»
Рут глибоко затягується цигаркою, тоді розтирає її
в траву корковою підошвою сандалів Таммі Гоу. «Йопсель-
мопсель, дівко, він тебе просто під сраку лясне, а не
електрошокер туди запхає. Ти це знаєш так само добре, як
і я, у тебе вже це було. З чого такий переполох раптом?»
«Він не лише ляпне! Не лише, ти знаєш!»
«Пугач-гугач пугугукне й ляпне»1, — відповіла Рут
«Що? Що це оз…»
«Це означає: як я можу ХОЧ ЩОСЬ знати? — випалює
у відповідь Рут. На поверхні голосу відчувається гнів, а під
ним глибокий біль. — Ти не розповіла мені — нікому не
розповіла. Ти втекла. Втекла, наче кролиця, що побачила
в траві тінь якогось пугача-гугача».
«Я НЕ МОГЛА розповісти!» — пищить Джессі. Вона вже
бачить тінь на траві поруч, ніби та оприявнилася зі слів
Рут. Але це тінь не пугача, а її брата. Вона чує притлумлене
1
Змінені слова з відомої пісні Деббі Рейнолдс «Tammy», що звучала в романтичній
комедії «Tammy and the Bachelor» і збігається в назві з іменем згаданої персонажки.
гиготіння його друзів, знає, що він уже тягнеться рукою,

і все одно не може випрямитися, ба навіть поворухнутися.
Вона не може змінити те, що станеться, і розуміє, що
в цьому сама суть кошмару і трагедії.
«Я НЕ МОГЛА! — знову кричить вона Рут. — Я не могла
взагалі! Це вбило б маму… або знищило нашу сім’ю… або
й те, й те! Він сказав! Тато сказав!»
«Не хочеться бути тією, хто розкриє для тебе цю сенса
цію, дівулю-привітулю, але твій старенький дорогенький
тато у грудні вже дванадцять років як лежатиме в землі.
І ще, може, ми поділимося бодай частинкою цієї мелодра
ми? Він же не повісив тебе за соски на мотузці для білиз
ни й підпалив, правда ж?»
Але Джессі не хоче цього чути, не хоче думати — навіть
уві сні — про будь-яку переоцінку похованого минулого.
Коли кості доміно починають падати, хтозна, де це падін
ня закінчиться. Тож вона прикриває вуха від слів Рут
і продовжує свердлити свою колишню сусідку по кімнаті
тим глибоким благальним поглядом, від якого Рут (чия
напоказ міцна личина ніколи не була завглибшки навіть
із шар глазурі) часто сміялася й здавалася, погоджуючись
робити те, що вимагала Джессі.
«Рут, ти мусиш допомогти мені! Мусиш!»
Проте цього разу благальний погляд не спрацював. «Ні,
дівулю, я так не думаю. Сестринства Сьюзі вже нема, час
затикати роти скінчився, втеча поза обговоренням, а про
кидатися — не варіант. Це таємничий поїзд, Джессі. Ти —
кішечка, я — пугач. Поїхали, всі на борт. Пристебніть
паски безпеки, пристебніть міцно. Від цього атракціону
вам дах знесе».
«Ні!»
Але тепер, на превеликий жах Джессі, день починає тем
нішати. Можливо, це хмара прикриває сонце, але вона знає,
що ні. Сонце гасне. Скоро в літньому полудневому небі

світитимуть зірки, а старий пугач-гугач пугугукатиме на
голубку. Настав час затемнення.
«Ні! — знову кричить вона. — Це було два роки тому!»
«У цьому, дівулю, ти помиляєшся, — каже Рут Нірі. —
Для тебе це так і не закінчилося. Для тебе сонце згасло
і більше не світило».
Вона розкриває рота заперечити, сказати Рут, що та так
само перебільшує все, як і Нора, яка постійно штовхала її до
дверей, що їх Джессі не бажала відчиняти, яка постійно за
певняла її, що вдосконалити теперішнє можна лише розі
бравшись із минулим — наче можна вдосконалити смак
теперішньої вечері, обмазуючи її червивими залишками
вчорашньої. Вона хоче сказати Рут, так само як сказала Норі
в день, коли назавжди вийшла з її кабінету, що є велика різ
ниця між тим, щоб жити з чимсь і бути в чогось у полоні.
«Ви, дурепи набиті, не розумієте, що Культ Себе — це просто
черговий культ?» — хоче сказати вона, та не встигає навіть
розкрити рота, як відбувається вторгнення: долоня поміж її
злегка розведених ніг, великий палець грубо впирається
в розколину сідниць, пальці тиснуть матеріал її шортів пря
мо над піхвою, і цього разу це не долоня брата. Долоня між
ногами набагато більша, ніж Віллова, і зовсім не невинна.
По радіо грає та погана пісня, зорі світять о третій дня, і це
(не вмреш це ж не отрута якась)
те, як великі люди ляскають одне одного між ніг.
Джессі рвучко обертається, очікує побачити батька.
Щось схоже він зробив їй під час затемнення, річ, яку, на її
думку, скигливі культсебешниці, життявминульниці, як
Рут і Нора, назвали б розбещенням неповнолітніх. Що б то
не було, це він — у цьому вона точно впевнена, — і Джессі
боїться, що влаштує жахливе покарання за те, що він
вчинив, якою б серйозною чи тривіальною та річ не була:
підніме крокетний молоток і вгатить ним його в обличчя,

трощачи ніс і вибиваючи зуби, а коли він упаде в траву,
прийдуть собаки й пожеруть його.
От тільки позаду неї стоїть не Том Мейгут. Це Джералд.
Він голий. Пеніс адвоката стирчить з-під рожевого купола
живота. У руках — по парі поліційних наручників «Кріґ».
Він простягає їх їй у цій химерній денній темряві. Непри
родне зоряне сяйво відбивається на піднесених щелепах
цих інструментів зі штампами Ч-17, бо його барига не зміг
дістати Ж-23.
«Ну давай, Джесс, — промовляє він шкірячись. — Не
прикидайся, ніби ти не в курсі. Крім того, тобі ж сподоба
лося. Той перший раз ти так кінчила, що мало не вибухну
ла. І мені не соромно сказати, що це була найкраща їбля
в моєму житті, настільки класна, що вона мені іноді снить
ся. А знаєш, чому було настільки класно? Бо тобі не потріб
но було брати на себе жодної відповідальності. Майже
всім жінкам більше подобається, коли чоловік повністю
все бере на себе, — це достеменний факт жіночої психо
логії. Ти кінчала, коли тато розбещував тебе, Джессі? Та
сто пудів. Закладаюся, що кінчила так сильно, що мало не
вибухнула. Може, культсебешниці й сперечатимуться про
це, але ж ми знаємо правду, так? Одні жінки здатні казати,
що хочуть цього, а деякі потребують, щоб чоловік сказав
їм, що вони цього хочуть. Ти — з других. Але це нормаль
но, Джессі. Для цього й потрібні наручники. І це ніколи
не були звичайні наручники. Це браслети кохання. Тому
надінь їх, кохана. Надінь».
Вона задкує, трусячи головою, не знаючи, сміятися чи
плакати. Тема нова, але риторика надто знайома. «Джерал
де, ці адвокатські штучки на мене не діють: я надто довго
одружена з одним знавцем. Ми обоє знаємо, що з наруч
никами ніколи не йшлося про мене. Вони були для тебе…
відверто кажучи, щоб ти міг трішки пробудити свого старо

го спитого олов’яного солдатика. Тому свою їбануту версію
жіночої психології прибережи для когось іншого, окей?»
Джералд обізнано й бентежно всміхається. «Гарна спро
ба, мала. Не поцілила, але спроба офігенна. Найкращий
захист — напад, так? Здається, я тебе цього навчив. Але
неважливо. Зараз роби вибір. Або надінь браслети, або
махни молотком і знову вбий мене».
Вона роззирається і з наближенням паніки й відчаю
усвідомлює, що всі на Вілловій вечірці дивляться на її
сутичку з цим голим (тобто в самих окулярах), ожирілим,
сексуально збудженим чоловіком… і тут не лише її роди
на й друзі дитинства. Біля миски з пуншем стоїть місіс
Гендерсон, яка буде її кураторкою на першому курсі коле
джу, на патіо видно Боббі Гейґена, який поведе її на випуск
ний бал і потім трахне на задньому сидінні «олдсмобіля 88»
його батька, а поруч із ним — білявка з пасторату «Нью
ворт», та, яку батьки любили, але чийого брата ідолізували.
«Баррі, — думає Джессі. — Вона Олівія, а її брат — Баррі».
Білявка слухає Боббі Гейґена, але дивиться на Джессі
зі спокійним, проте якимсь утомленим виразом обличчя.
На ній светрик із крамбівським містером Натуральним1,
який поспішає кудись вулицею міста. У хмарці, що вилітає
в містера Натурального з рота, слова: «В гріху добре, та
в інцесті найкраще». Позаду Олівії Кендалл Вілсон, яка
найме Джессі на першу вчительську роботу, відрізає шма
точок шоколадного торта для місіс Пейдж, її викладачки
гри на піаніно. Місіс Пейдж надзвичайно жвава як на
жінку, що два роки тому померла від інсульту, збираючи
яблука в садах Корріт в Альфреді.
1
Mr. Natural — персонаж андерґраундних коміксів представника контркультури
1960-х Роберта Крамба. Містичний гуру, що сипле афоризмами.
Джессі думає: «Це не схоже на сон. Це схоже на втоплен

ня. Усі, кого я будь-коли знала, ніби просто стоять під цим
дивним, осяяним зорями денним небом і дивляться, як мій
голий чоловік намагається закути мене в наручники, поки
Марвін Ґей співає “Чи хоч хтось посвідчить”. Якщо щось
мене і заспокоює, то лише одне: гірше стати вже не може».
А тоді стає. Починає сміятися місіс Ворц, її перша вчи
телька. До неї приєднується старий містер Кобб, що пра
цював у них садівником, доки не пішов на пенсію в 1964 ро
ці. Тоді Медді, Рут і Олівія з потаврованими грудьми.
Кендалл Вілсон і Боббі Гейґен аж згинаються від реготу
й плескають одне одного по спині, ніби почули в місцевій
голярні богиню брудних жартів. Мабуть, про непотрібний
шмат м’яса, що теліпається навколо пизди.
Джессі опускає погляд і бачить, що тепер і вона також
гола. Відтінком помади під назвою «М’ятний ням-ням»
на грудях у неї світяться осудливі слова «ТАТОВА ДОНЯ».
«Мені треба прокинутися, — думає вона. — Я з сорому
помру, як не прокинуся».
Але вона не прокидається, принаймні одразу. Вона під
німає голову й бачить, що Джералдова обізнана й бентежна
усмішка обернулася зяючою раною. Раптом між щелеп
у нього вистромлюється покривавлена морда блудного со
баки. Пес також шкіриться, а голова, що вилазить із-поміж
його іклів, ніби в якійсь паскудній сцені пологів, належить
батькові Джессі. Його очі, що завжди були ясно-блакитні,
тепер вимученою сірістю тліють понад посмішкою. То очі
Олівії, усвідомлює Джессі, а тоді усвідомлює ще дещо: без
барвний запах мінералів з озерної води, такий м’який, але
такий жахливий, проник уже всюди.
«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, — підспівує її
тато зсередини собачої пащі, яка всередині рота чоловіка. —
Але я вірю, так, я вірю, що лише так можна любить її…»
Джессі відкидає молоток і з криком біжить. Коли про

минає жахливу істоту з монструозною низкою складаних
голів, Джералд їй на зап’ястку заклацує наручник.
«Спіймав! — тріумфально кричить він. — Спіймав, гор
да красуне моя!»
Спершу вона думає, що затемнення, мабуть, ще не повне,
оскільки день почав темнішати ще більше. Тоді їй спадає на
думку: вона, мабуть, непритомніє. Цю думку супроводжу
ють відчуття глибокого полегшення й вдячності.
«Джесс, не дуркуй — ти ж не можеш знепритомніти уві сні».
Але вона думає, що, можливо, саме це з нею й відбува
ється, і, зрештою, не має особливого значення, чи це втрата
свідомості, чи лише провал у якусь глибшу печеру сну, до
якої вона летить, наче людина, що пережила якийсь ката
клізм. Важливо лише те, що вона нарешті втікає від сну,
який скривдив її набагато більше, ніж тато того дня на те
расі, нарешті вона втікає, і вдячність — природна й нор
мальна реакція на ці обставини.
Джессі вже майже досягла тієї комфортної темної печери,
коли втрутився звук — розщеплений, гидкий, ніби гучний
спазм кашлю. Вона намагається втекти від цього звуку, але
розуміє, що не може. Він тримає її, наче гаком. Починає
тягти до себе, до широкого, але крихкого срібного неба, що
відділяє сон від свідомості.
12
Колишній Принц, який раніше був гордістю й радістю
маленької Кетрін Сатлін, після свого останнього походу
в спальню просидів у сінях кухні приблизно десять хвилин.
Сидів із піднятою головою й широко розплющеними очима,
не кліпаючи. Останні два місяці він прожив на аж занадто
сухому пайку, а цього вечора добряче наївся — фактично
обжерся — і мав би почуватися незграбно й сонно. Якийсь

час так і було, але зараз сонливість наче вітром здуло. На її
місце прийшла нервовість, дедалі гостріша. Щось розірва
ло кілька тонких, наче волосина, розтяжок у містичній зоні,
де поєднуються собачі відчуття й інтуїція. В іншій кімнаті
стогнала й час від часу видавала інші звуки сука-господар,
але собаку тривожило не це. Не через них пес вирішив
всістися рівно, коли вже був за мить від мирного сну, і не
через них його добре вухо нервово настовбурчилося впе
ред, а морда зморщилася назад, оголюючи кінчики зубів.
Було тут щось інше… неправильне… цілком можливо,
небезпечне.
Коли сон Джессі досягнув апогею й полетів у темряву,
собака раптом зіпнувся на ноги, не здатний більше терпі
ти рівномірного шипіння нервових закінчень. Він обер
нувся, відчинив мордою нещільно прикриті задні двері
й вискочив у вітряну темінь. Тоді ж він відчув якийсь
дивний і невизначений запах. У цьому запаху відчувалася
якась небезпека… майже точно — небезпека.
Собака чкурнув у ліс так швидко, як дозволяв роздутий,
перевантажений живіт. Досягнувши безпеки підліску, він
обернувся й трішки проплазував назад у бік будинку. Він
відступив, так, але ще надто багатьом тривожним сигналам
доведеться задзвонити всередині, перш ніж він вирішить
повністю покинути чудові запаси їжі, які віднайшов.
Виснажений розумний писок перетинали ідеограми
місячних тіней, і, надійно заховавшись, пес загавкав, цими
звуками приводячи Джессі до тями.
13
Під час літніх вакацій на озері на початку шістдесятих, до то
го як Вільям навчився робити хоч щось, окрім як бовтатися
на мілководді з парою яскраво-помаранчевих надувних

нарукавників, Медді й Джессі, завжди добрі подруги, попри
різницю у віці, часто ходили плавати до Нідермаєрів. У тих
була плавуча платформа зі стійкою для пірнання, і саме там
Джессі почала набувати форми, завдяки якій здобула перше
місце у шкільній команді з плавання, а згодом у команді
штату в 1971 році. Друге, що їй найкраще пам’яталося в пір
нанні з платформи Нідермаєрів (першим — тоді і завжди —
був проліт через гаряче літнє повітря в бік синього відлиску
манливої води), — це відчуття, коли пробираєшся з глибин
угору, долаючи почергові шари тепла і холоду.
Таке ж відчуття вона пережила, прокидаючись із цього
тривожного сну.
Спершу було чорне бурхливе замішання, ніби ти всере
дині грозової хмари. Джессі штовхалася й збивалася на
шляху з неї, не маючи жодного уявлення, хто вона і коли
вона, не кажучи вже про те, де вона. Тоді тепліший, спо
кійніший шар: вона опинилася в найжахливішому кошма
рі за всю історію (принаймні за її історію), але це був лише
кошмар, і він закінчився. Але, наближаючись до поверхні,
Джессі наштовхнулася на ще один прохолодний шар —
думку, що реальність, яка очікує попереду, майже нічим не
краща за кошмар. А може, й гірша.
«Що це? — запитала вона себе. — Що бодай теоретично
може бути гіршим, ніж те, що я тільки-но пережила?»
Вона відмовлялася про це думати. Відповідь була в ме
жах досяжності, проте якби вона спала їй на думку, Джес
сі могла б вирішити відкинути її й попливти назад у гли
бини. Вчинити так означало б потонути, а хоча це й не
найгірший спосіб завершити життя — не такий поганий,
як, наприклад, врізатися на «гарлеї» в скелю чи з парашу
том залетіти в котячу колиску з високовольтних дротів, —
думка про те, щоб розкрити своє тіло безбарвному міне
ральному запаху, який нагадував одночасно мідь і устриці,

була нестерпна. Джессі похмуро гребла догори, переко
нуючи себе, що перейматиметься реальністю, коли і якщо
дістанеться поверхні.
Останній подоланий шар був теплий і жахливий, наче
щойно пролита кров, — руки, мабуть, будуть безживніші
за кукси. Джессі лише сподівалася, що зможе достатньо
рухати ними, щоб відновити кровообіг.
Джессі різко вдихнула, смикнулася й розплющила очі.
Вона поняття не мала, скільки часу проспала, а годинник-
радіо на комоді застиг у власному пеклі нав’язливого повто
рення (нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав він у темряві,
ніби час навіки спинився на півночі) і нічим не допоміг.
Вона знала точно лиш те, що настала повна темрява, а мі
сяць світить крізь стельове, а не східне вікно.
Її руки стрибали в нервовій вібротрясці від поколюван
ня. Джессі зазвичай палко ненавиділа те відчуття, але не
тепер. Воно в тисячу разів краще, ніж м’язові спазми, яки
ми вона очікувала заплатити за пробудження затерплих
кінцівок. За мить-другу вона помітила розходження вог
кості під ногами й задом і усвідомила, що попередня по
треба помочитися зникла. Поки вона спала, тіло самотуж
ки подбало про цю проблему.
Джессі стиснула кулаки й обережно підтягнула себе,
кривлячись від болю в зап’ястках і глибокого ревучого ще
му тильних боків долонь, спричиненого цим рухом. «Зде
більшого той біль — від того, що ти намагалася висмикну
ти руку з наручників, — подумала вона. — Нема кого тут
звинувачувати, лише себе, дорогенька».
Собака загавкав знову. Кожний дзявкіт був наче скалка,
забита в барабанну перетинку, і Джессі зрозуміла, що саме
цей звук вирвав її зі сну, коли вона вже збиралася занури
тися назад у глибини жахіття. За тим, звідки доносилися
звуки, стало зрозуміло, що собака повернувся надвір.

Джессі втішилася, що він покинув будинок, але й трішки
здивувалася. Може, йому незручно в приміщенні, якщо
він так довго пробув на природі. Ця думка мала певний
сенс… як і будь-що в цій ситуації, власне кажучи.
— Зберися, Джесс, — порадила вона собі серйозним,
сонно-туманним голосом.
І можливо — можливо — це їй вдалося. Паніка й без
розсудний сором, який Джессі відчувала уві сні, відступа
ли. Сон ніби висихав, набираючи цікавих вичленованих
рис перетриманої фотографії. Невдовзі, зрозуміла вона,
він зовсім зникне. Сни після пробудження — ніби порож
ні кокони молі або тріснуті стручки молочаю, мертві шкар
лупки, де в шалених, проте тендітних грозових системах
було крутилося життя. Бували випадки, коли така амне
зія — якщо це вона — її засмучувала. Але не тепер. Ще
ніколи в житті Джессі так швидко й цілковито не прирів
нювала забування до милості.
«І це не має значення, — подумала вона. — Зрештою, то
був просто сон. Ну от наприклад, усі ті голови, що вила
зять з голів? Звісно, сни бувають символічними, знаю,
і в цьому, може, був якийсь символізм… а може, навіть
якась істина. Думаю, що тепер я принаймні розумію, чому
вдарила Вілла того дня. Нора Калліґан тріумфувала б —
назвала б це проривом. Може, це і є прорив. Але він ніяк
не допомагає мені вибратися з цього їбучого тюремного
причандалля, а поки що це завдання номер один у моєму
списку пріоритетів. Хтось не погоджується?»
Ні Рут, ні Господинька не відповіли. Голоси НЛО також
мовчали. Єдина відповідь долинула зі шлунку, якому стра
шенно ніяково, але він усе одно змушений довгим низь
ким буркотом поскаржитися на скасування вечері. Трохи
смішно… але коли настане завтра, смішно вже не буде. Ще
й спрага повернеться стократ, і Джессі не плекала ілюзій

про те, на скільки часу ті два ковтки води її відстрочать.
«Мені потрібно відцентрувати зосередження, просто
необхідно. Проблема не в їжі, не у воді. Наразі ці речі на
стільки ж важливі, як і те, чому я вдарила Вілла по зубах
на його дев’ятий день народження. Проблема зараз у тому,
як мені…»
Її думки обірвалися з ляскотом деревного вузла, що
вибухає в полум’ї. Очі, що безцільно блукали по темній
кімнаті, зупинилися на дальньому кутку, де в переливчас
тому світлі зі стельового вікна шалено танцювали розвію
вані вітром тіні сосен.
У кутку стояв чоловік.
На Джессі напав страх такої сили, якого вона ще в жит
ті не відчувала. Сечовий міхур, що раніше насправді по
збувся лише найнагальнішої частини проблеми, тепер
безболісним струменем тепла спустошився повністю.
Джессі взагалі не усвідомила цього, як і будь-чого іншого.
Страх тимчасово видув з неї весь розум, від стіни до стіни,
від підлоги до стелі. Вона не видала ні звуку, навіть най
дрібнішого писку. Здатність видавати звуки щезла разом
із розумом. М’язи на шиї, плечах і руках обернулися на
щось схоже на теплу воду, і Джессі сповзла по узголів’ю,
доки не повисла на наручниках, ніби в якомусь млявому
самозабутті. Вона не знепритомніла, навіть близько до
того не була, але психічна порожнеча й повна фізична не
здатність були гірші, ніж непритомність. Коли мислення
спробувало повернутися, дорогу йому заблокувала темна
й невиразна стіна страху.
Чоловік. Чоловік у кутку.
Джессі бачила, як його темні очі стежать за нею з невід
ривною ідіотичною увагою. Бачила воскову білість запа
лих щік і високого лоба, хоча риси обличчя непроханого
гостя були затьмарені діорамою тіней, які літали крізь них.

Бачила опущені плечі й звислі мавпячі руки, що закінчу
валися довгими долонями. Джессі відчувала присутність
стоп у чорному трикутнику тіні від комода, лише це — але
більше нічого.
Джессі не мала уявлення, скільки часу пролежала в жах
ливій напівпритомності, спаралізована, але при тямі, наче
жук, якого вкусив павук-ктенізид. Здавалося, часу минуло
багато. Секунди скрапували, і Джессі зрозуміла, що не
може навіть кліпнути, не кажучи вже про те, щоб відвес
ти очі від дивного гостя. Первинний жах почав трішки
відступати, але йому на зміну прийшло щось гірше: боязнь
і безпричинна, атавістична відраза. Пізніше Джессі по
думала, що джерелом цих думок — найпотужніших не
гативних емоцій, які вона відчувала в житті, включно
з тими, що охопили її невдовзі перед цим, зокрема коли
собака вечеряв Джералдом, — була повна нерухомість
створіння. Воно проникло сюди, поки Джессі спала, а те
пер просто стоїть у коридорі, замасковане неугавними
припливами і відпливами тіней на обличчі й тілі, витрі
щаючись химерно жадібними чорними очима, настільки
великими й захопленими, що Джессі вони нагадували
очниці черепа.
Її відвідувач стояв собі в кутку. Лише це — і більш
нічого.
Вона лежала, ув’язнена в наручники, з розведеними вго
ру руками, почуваючись ніби на дні криниці. Минав час,
вимірюваний лише ідіотичним миганням годинника, що
показував нуль-нуль, нуль-нуль, нуль-нуль, і нарешті їй
у мозок проникла хоч якась зв’язна думка, водночас не
безпечна і величезною мірою заспокійлива.
«Джессі, тут нікого, крім тебе, нема. Чоловік, якого ба
чиш у кутку, — це поєднання тіней та уяви, не більше».
Вона виборсалася в сидячу позу, підтягуючись рука

ми, кривлячись від болю в переобтяжених плечах, упи
раючись ногами, намагаючись відштовхнутися босими
п’ятами від покривала, дихаючи дрібними різкими ковт
ками від зусиль… і роблячи все це, Джессі жодного разу
не відвела погляду від огидно видовженої постаті в кутку.
«Зависоке і захуде, щоб бути реальним чоловіком,
Джесс, сама ж бачиш, правда? То просто вітер, тіні, цівоч
ка місячного сяйва і трішки залишків твого кошмару, я так
думаю. Згодна?»
Майже. Джессі почала розслаблятись. А тоді собака
зовні видав ще один істеричний залп гавкоту. І хіба ж по
стать у кутку, та постать, яка насправді лише вітер, тіні
й цівочка місячного сяйва, — хіба та несправжня постать
не повернула голову трішки в той бік?
Ні, точно ні. Це, безперечно, також просто гра вітру,
темряви й тіней.
Цілком можливо. Взагалі, Джессі була майже певна, що
ця частина — поворот голови — була ілюзією. Але решта?
Сама постать? Вона не могла до кінця переконати себе, що
це все гра уяви. Звісно, жодна постать, настільки схожа
на людину, не може бути просто ілюзією… правда?
Зненацька заговорила Господинька Берлінґейм, і хоча
говорила вона боязко, у голосі не вчувалося істерики,
принаймні поки що. Дивно, але це Рут переживала най
більший жах від думки про те, що Джессі може бути в кім
наті не сама, і це Рут радше нерозбірливо бурмотіла, ніж
говорила.
«Якщо воно несправжнє, — сказала Господинька, —
чому собака втік? Не думаю, що він би вибіг, якби не мав
на те серйозної причини, а ви?»
Проте Джессі розуміла, що Господинька все одно вель
ми налякана й прагне підшукати якесь пояснення втечі
пса, яке б не передбачало постаті в кутку, яку бачить чи

думає, що бачить, Джессі. Господинька благала, щоб Джес
сі сказала, мовляв, її перше припущення, ніби собака втік
просто тому, що йому неприємно бути в приміщенні, на
багато ймовірніше. Або, можливо, він пішов через най
старішу причину з можливих: зачув іншого пса, цього
разу суку з тічкою. Цілком можливо навіть, що собаку
злякав якийсь звук — скажімо, удар гілки об вікно нагорі.
Цей варіант подобався їй найбільше, бо вказував на якусь
грубу справедливість: собаку злякав уявний зловмисник,
і гавкотом тварина намагається відігнати цього вигадано
го гостя геть від своєї відлюдної вечері.
«Так, скажи хоч щось із того, — раптом замолила її
Господинька, — і навіть якщо сама в це не віриш, пере
конай мене».
Але Джессі не думала, що здатна на таке, і причина
стояла в кутку біля комода. Хтось там таки був. Це не
галюцинація, не дія вітру, тіней та уяви, не посмак сну,
короткочасний фантом, що промайнув на сприйняттєвій
нічийній території між сном і пробудженням. Це
(монстр це монстр бабай що прийшов мене з’їсти)
чоловік, не монстр, але чоловік нерухомо стоїть там
і спостерігає за нею, і будинок скрипить від вітру, і тіні
танцюють на його дивному напівзатьмареному обличчі.
Цього разу думка — «Монстр! Бабай!» — виринула
з нижніх рівнів розуму на освітленішу територію свідомос
ті. Джессі знову відкинула її, але все одно відчувала, що
страх не відступив. Створіння в дальньому кутку кімнати,
може, і є чоловіком, та навіть якщо так, Джессі дедалі
більше впевнювалася, що з його обличчям щось дуже не
правильно. Якби ж вона могла детальніше його розгледіти!
«Краще тобі цього не бачити», — шепотом порадив їй
зловісний голос НЛО.
«Але мені треба заговорити до цього створіння — на

лагодити контакт», — подумала Джессі й одразу відповіла
собі нервовим сварливим голосом, в якому наче змішали
ся Рут і Господинька: «Не думай про нього як про “ство
ріння”, Джессі. Я гадаю, це таки чоловік. Думай про нього
як про чоловіка, що, можливо, загубився в лісі, можливо,
наляканий не менше за тебе».
Мабуть, добра порада, але Джессі зрозуміла, що не мо-
же вважати постать у кутку чоловіком, так само як не
може вважати чоловіком отого приблудного пса. Так само
вона не вважала, що створіння в тінях загублене чи на
лякане. Насправді з кутка вона відчувала приплив довгих,
повільних хвиль злоби.
«Це дурниці! Заговори з ним, Джессі! Заговори з цим
чоловіком!»
Вона спробувала прокашлятися й виявила, що кашляти
просто нема чим: горло сухе, як пустеля, і гладеньке, наче
мильний камінь. Тепер вона відчувала, як у грудях б’ється
серце, дуже дрібно, дуже швидко й дуже нерівно.
Знову подув вітер. Тіні забігали чорно-білими візерун
ками по стінах і стелі, від чого Джессі почувалася так,
наче її замкнули в калейдоскопі для дальтоніків. На мить
здалося, що вона побачила під тими чорними нерухомими
очима ніс — тонкий, довгий і блідий.
— Хто…
Спочатку вона спромоглася лише на настільки тихень
кий шепіт, що його не вдалося б почути навіть на іншому
кінці ліжка, не кажучи вже про кінець кімнати. Джессі
спинилася, облизала губи, спробувала знову. Вона відзна
чила, що долоні в неї болісно зімкнуті в тугі м’ячики, тож
змусила пальці розімкнутися.
— Хто ви? — все одно пошепки, але трішки краще, ніж
перед тим.
Постать не відповіла, лише стояла, а її тонкі бліді руки

звисали до колін, і Джессі подумала: «До колін? Колін? Це
неможливо, Джесс. Коли людина опускає руки по боках,
вони закінчуються на середині стегон».
Відповіла Рут, таким притишеним і зляканим голосом,
що Джессі заледве впізнала: «Руки в нормальної людини
закінчуються на середині стегон, ти мала на увазі? А не
думаєш, що нормальна людина не стала б залазити у чужий
будинок посеред ночі, а виявивши, що господиня дому
прикута до ліжка, просто стояти в кутку й дивитися? Просто
стояти, лише це — і більш нічого?»
Тоді створіння поворухнуло ногою… або, може, це зно
ву були відволікальні рухи тіней, які цього разу підхопив
нижній квадрант зору. Комбінація тіней, місячного сяйва
й вітру надавала цій мізансцені жахливої неоднозначнос
ті, і Джессі знову почала сумніватися в реальності гостя.
Їй спала на думку ймовірність, що вона досі спить, що її
сон про Віллів день народження просто повернув у яко
мусь новому напрямку… але по-справжньому в це не ві
рила. Вона не спить, це очевидно.
Неважливо, чи ворухнулася нога (і чи взагалі була
там якась нога), погляд Джессі миттю кинувся вниз. Їй
здалося, що у створіння між ногами лежить якийсь чор
ний предмет. Неможливо було роздивитися, що це, оскіль
ки тінь від комода перетворювала ту територію на най
темнішу частину кімнати, але раптом пам’ять повернула
Джессі на кілька годин назад, коли вона намагалася пере
конати Джералда в тому, що дійсно не жартує. Єдини
ми звуками тоді були вітер, грюкання дверей, гавкіт со
баки, гагара і…
Річ на підлозі між ногами гостя — це бензопила.
Джессі вмить стала в цьому впевнена. Її гість уже ко
ристувався нею, але не для того, щоб різати дрова. Він
різав нею людей, а собака втік із будинку, бо зачув набли

ження цього безумця, який прийшов з озера, розмахуючи
скривавленим «штілем» у вдягненій в рукавицю руці…
«Досить! — люто скрикнула Господинька. — Негайно
припини ці дурниці й візьми себе в руки!»
Але Джессі зрозуміла, що не може припинити, оскіль
ки це не сон, а також тому, що дедалі більше перекону
валася: мовчазна, як Франкенштейнів монстр перед уда
рами блискавки, постать у кутку — реальна. Та навіть
якщо так, те створіння не провело цілий день, бензопи
лою нарізаючи людей на стейки. Звісно ж, це всього-на-
всього натхнена фільмами варіація простих і страшних
оповідок з літнього табору, які здаються такими сміш
ними, коли ви сидите навколо ватри — смажите марш
мелоу з іншими дівчатами, — і такими жахливими потім,
коли ловите дрижаки в спальному мішку й вірите, що
кожна зламана гілка провіщає наближення Чоловіка
з Лейкв’ю — легендарного попаяного, що пережив Корей
ську війну.
Створіння в кутку — не Чоловік із Лейкв’ю, не вбивця
з бензопилою. Але на підлозі таки щось було (принаймні
вона була дуже в цьому впевнена), і Джессі припускала,
що, можливо, це й бензопила, проте це також може бути
й валіза… рюкзак… комівояжерський чемодан зі зраз
ками товарів…
«Або моя уява».
Так. Хоча Джессі й дивилася прямо на той предмет, чим
би він не був, вона знала, що варіант гри уяви відкидати
не можна. Проте якимсь збоченим чином це лише підси
лювало ідею того, що саме створіння реальне, і ставало
дедалі важче ігнорувати злобу, яка постійним тихим гар
чанням виповзала з плетива чорних тіней і розсипчастого
місячного сяйва.
«Воно мене ненавидить, — подумала Джессі. — Що б то

не було, воно мене ненавидить. Не інакше. Якщо ні, то
чому воно просто стоїть і не допомагає?»
Вона знову підняла очі на те напівневидиме обличчя,
на очі, що з таким шаленим захопленням ніби блищали
в круглих чорних очницях, а тоді почала плакати.
— Будь ласка, скажіть, тут є хтось? — голос був щирий,
здушений сльозами. — Якщо є, можете мені допомогти?
Бачите ці наручники? Ключі прямо біля вас, на комоді…
Нічого. Жодних рухів. Жодної реакції. Воно просто
стояло там — якщо воно взагалі там було, зрештою, —
дивлячись на неї з-за дикої маски тіней.
— Якщо ви хочете, щоб я нікому не розповіла, що ба
чила вас, я не розповім, — знову спробувала Джессі. Голос
тремтів, розмивався, поникав і скочувався. — Обіцяю!
І я буду дуже… дуже вдячна…
Воно спостерігало за нею.
Лише це — і більш нічого.
Джессі відчула, як сльози повільно котяться по щоках.
— Знаєте, ви мене лякаєте, — сказала вона. — Ви може
те хоч щось сказати? Ви можете говорити? Якщо ви там
дійсно стоїте, можете, будь ласка, хоч щось сказати мені?
Тут Джессі схопила слабка жахлива істерика, а тоді від
летіла, надійно тримаючи в кощавих пазурах якусь її цінну
й незамінну частину. Джессі плакала й молила страшну
нерухому постать у кутку спальні. Джессі залишалася по
стійно при тямі, але іноді її заносило в цікаве пусте місце,
відведене для тих, чий жах настільки грандіозний, що ме
жує з самозабуттям. Вона чула власний хрипкий голос,
який, захлинаючись сльозами, просив постать, будь ласка,
випустити її з цих наручників, ну будь ласка, прошу вас,
благаю випустити її з цих наручників, а тоді знову запа
дала в ту дивну порожнечу. Джессі знала, що губи й далі
рухаються, бо відчувала цей рух. Також вона чула звуки,

що долинають із рота, але з порожнечі ці звуки були не
словами, а лише незв’язними белькотливими потоками
шуму. Також вона чула, як дує вітер і гавкає пес, усвідом
лювала, але не знала, чула, але не розуміла, втрачаючи все
від жаху перед напівприхованими обрисами цього страш
ного візитера, непрошеного гостя. Вона не могла припи
нити споглядати вузьку деформовану голову, бліді щоки
й опущені плечі… проте дедалі більше її погляд привер
тали руки створіння: обвислі, з довгими пальцями, вони
закінчувалися набагато нижче, ніж можуть закінчуватися
нормальні руки. Отак порожньо минув якийсь невідомий
відтинок часу (нульнуль-нульнуль-нульнуль, без користі по
відомляв годинник на комоді), і тоді Джессі поверталася,
зовсім трішки, починала мислити думками, а не пережива
ла нескінченний порив незв’язних образів, чула, як власні
губи промовляють слова, а не просто якесь жебоніння.
Проте в тій порожнечі вона просунулася. Тепер її слова не
стосувалися наручників чи ключів на комоді. Натомість
вона чула тонкий крикливий шепіт жінки, що звівся просто
до мольби про відповідь… хоч якусь відповідь.
— Хто ти такий? — схлипувала вона. — Людина? Дия
вол? Заради Бога, скажи, хто ти такий?
Дув вітер.
Грюкали двері.
У неї перед очима обличчя постаті наче змінилося…
ніби зморщилося вгору, посміхаючись. Щось у тій по
смішці було жахливо знайоме, і Джессі відчула, як ядро її
здорового глузду, яке дотепер навдивовижу міцно трима
ло оборону в цьому нападі, задвигтіло.
— Тату? — прошепотіла вона. — Тату, це ти?
«Не мели дурниць! — скрикнула Господинька, але Джес
сі вже відчувала, як навіть той міцний голос схиляється
в бік істерики. — Не грай вар’ятку, Джессі! Твій тато помер

ще в 1980-му!»
Замість допомогти, ці слова лише погіршили ситуацію.
Значно погіршили. Тома Мейгута поховали в родинному
склепі у Фалмуті, менш ніж за сотню миль звідси. Розпа
лений, переляканий розум Джессі наполегливо підштовху
вав її до образу згорбленої постаті в закаляній синьо-зеле
ною пліснявою гнилій одежі й черевиках, яка крадеться
по залитих місячним сяйвом полях, пробігає ділянки не
чесаних лісів поміж околичної забудови. Вона бачила, як
на цьому шляху гравітація впливає на поруйновані м’язи
істоти, поступово витягуючи руки, доки вони не звисли
до колін. Це її батько. Чоловік, що забавляв її в три роки,
катаючи на ґорґошах, заспокоював у шість, коли дурнува
тий клоун налякав її до сліз, розповідав казочки на ніч до
восьми років — доки не сказав, що вона вже досить дорос
ла, щоб читати їх самостійно. Її батько, що в день затемнен
ня сонця нашвидкуруч змайстрував саморобні фільтри
і тримав її на колінах, коли наближався момент повного
затемнення, її батько, що сказав: «Ні про що не турбуй
ся… не хвилюйся й не обертайся». Тоді вона подумала,
що, можливо, то він хвилюється, бо голос у нього був
дуже густий і тремтливий, зовсім не як завжди.
Посмішка створіння в кутку ніби поширшала, і раптом
кімнату заповнив той запах, безбарвний, напівметалевий-
напіворганічний запах, що скидався на устриць у вершках
і те, як пахне долоня після того, як стискаєш у ній жменю
монет, і ще на повітря в передчутті грози.
— Тату, це ти? — запитала Джессі тінь у кутку.
Звідкись почувся далекий клекіт гагари. Джессі відчу
вала, як по щоках струменять сльози. Відбувалося щось
надприродно дивацьке, чого б вона не очікувала і за тися
чу років. Дедалі більше переконуючись, що в тому кутку
стоїть таки дійсно її тато, Том Мейгут, хоч і дванадцять

років мертвий, Джессі відчувала, як жах відступає. Вона
була підтягла до себе ноги, проте зараз випростала й роз
вела їх. Коли вона це зробила, то раптом згадала фрагмент
зі сну: «ТАТОВА ДОНЯ» написано в неї на грудях пома
дою «М’ятний ням-ням».
— Ну що ж, уперед, — сказала вона постаті. Голос був
трішки хрипкий, проте загалом рівний. — Це тому ти по
вернувся, так? То давай. Як же я тебе тепер зупиню? Лише
пообіцяй, що після цього відімкнеш мене. Пообіцяй, що
відімкнеш і відпустиш.
Постать на це не відреагувала. Просто стояла в межах
променів місячного сяйва, що пронизували її, наче в грі
мікадо, і тіні, шкірячись до Джессі. І з плином секунд
(нульнуль-нульнуль-нульнуль, повідомляв годинник на ко
моді, мов натякаючи, що вся ця ідея, ніби час минає, на
справді ілюзія, що насправді час намертво зупинився)
Джессі думала, що, мабуть, вона мала рацію з самого по
чатку, що там насправді нікого й нема. Вона почала по
чуватися флюгером у руках пустотливого суперечливого
вітру, який іноді дує перед сильною грозою чи торнадо.
«Твій батько не може встати з мертвих, — промовила
Господинька Берлінґейм голосом, який хотіла б зробити
міцним, але ця спроба зазнала ганебного провалу. І все
одно Джессі привітала її зусилля. Хоч вогонь, хоч вода,
а Господинька на своєму місці й робить свою справу. —
Джесс, це не фільм жахів і не серія “Сутінкової зони”. Це
реальне життя».
Проте інша частина — вона, мабуть, слугувала домівкою
для тих кількох голосів усередині, що були справжніми
НЛО, а не просто дротами підслуховування, які підсвідо
ме в якийсь момент підвело до свідомого, — наполягала,
що тут лежить якась темніша істина, яка тягнеться від ніг
логіки, наче якась ірраціональна (і, можливо, надприродна)

тінь. Цей голос наполягав, що, коли темно, речі змінюють-
ся. Особливо вони змінюються в темряві, коли людина сама.
Тоді замки на клітці з уявою спадають, і на волі може опи
нитися будь-що.
«Це може бути твій тато, — шепотіла ця, по суті, чужа
частина, і крізь сироти страху Джессі впізнала в цьому
голосі поєднання божевілля і здорового глузду. — Може,
не сумнівайся. Коли надворі білий день, а також коли
людина уночі з кимось, людям не загрожують примари,
упирі й живі мерці; проте коли людина сама в темряві,
ставки зовсім інші. Джессі, люди в темряві — наче відчи
нені двері, і, якщо кричать по допомогу, хтозна, які мото
рошні істоти можуть прийти на цей поклик. Хтозна, що
певні люди бачили в годину самотньої смерті. Невже так
важко повірити, що деякі з них померли від страху, що б
там не було зазначено в їхніх свідоцтвах про смерть?»
— Я в це не вірю, — відповіла вона невиразним тремким
голосом. Тоді заговорила гучніше, намагаючись намаца
ти опору, хоча й не вдавалося: — Ти не мій батько! Я не
думаю, що ти взагалі хтось! Я думаю, що ти просто з мі
сячного світла!
Ніби відповідаючи їй, постать нахилилася вперед у яко
мусь глузливому поклоні, і на мить із тіней виступило її
обличчя, яке здавалося надто реальним, щоб сумніватися.
Коли бліді промені зі стельового вікна зафарбували його
риси помпезною ярмарковою позолотою, Джессі скри
пуче заверещала. Це не був її батько. Побачивши зло й бо
жевілля в обличчі гостя, вона б радо проміняла його на
батька, навіть якщо той уже дванадцять років лежить
у холодній домовині. Запалені, гидко блискучі очі спо
глядали її з глибоких, огорнутих зморшками очниць. Тон
кі губи смикнулася вгору в сухій посмішці, демонструючи
безколірні моляри й зазубрені ікла, що здавалися не ко

ротшими за собачі.
Одна біла долоня підняла предмет, який вона частково
бачила й частково відчувала, що лежав біля ніг створіння
в темряві. Спочатку Джессі подумала, що то Джералдів
портфель із кімнатки, яку він використовував тут як ка
бінет, проте коли створіння піднесло щось схоже на ко
робку до світла, жінка зрозуміла, що ця річ набагато біль
ша, ніж Джералдів портфель, а також набагато старша.
Схожа вона була на якийсь старомодний чемодан зі зраз
ками товарів мандрівного комівояжера.
— Будь ласка, — прошепотіла вона безсилим хрипким
голосом. — Ким би ви не були, будь ласка, не робіть мені
боляче. Можете не звільняти мене, якщо не хочете, але
прошу, не робіть боляче.
Посмішка поширшала, і Джессі побачила дрібні іскорки
глибоко у створіння в роті — очевидно, її гість, так само
як Джералд, має золоті зуби чи пломби. Воно наче без
гучно сміялося, удовольняючись її жахом. Тоді довгі паль
ці розстібнули застібки чемодана
(я ж сплю, напевно, тепер дійсно все як у сні, о, дякувати
Богові, що все саме так)
й показали Джессі вміст. Усередині було повно кісток
і прикрас. Джессі побачила фаланги, персні, зуби, брасле
ти, ліктьові кістки й підвіски. Побачила діамант настільки
великий, що ним би навіть носоріг удавився, молочні
трапеції місячного світла виблискували всередині міцних
делікатних вигинів дитячої грудної клітки. Вона бачила
всі ці речі й хотіла, щоб це було сном, так хотіла, щоб це
було сном, але якщо так, то це сон, яких вона зроду не
мала. Сном здавалася саме ситуація: ти прикута до ліжка
з напіввидимим маніяком, що показує тобі свої скарби.
А от відчуття…
Відчуття вказували на реальність. Тут нічого не вдієш.

Відчуття вказували на реальність.
Створіння в кутку тримало чемодан, демонструючи
Джессі його вміст, рукою притримуючи знизу. Другу руку
воно занурило в заплут кісток та ювелірних виробів і по
чало порпатися, від чого зачулися похмурі клацання
й шурхіт, ніби десь заграли на забитих брудом кастаньє
тах. Роблячи це, створіння не відривало очей від Джессі,
і чомусь аморфні риси його дивного обличчя зморщилися
вгору від захоплення, рот роззявився в тій мовчазній по
смішці, а обвислі плечі підіймалися й опускалися від зду
шених пихкань сміху.
«Ні!» — закричала Джессі, проте жодного звуку не по
чулося.
Зненацька вона відчула, як хтось — найпевніше, Госпо
динька, і бляха-муха, наскільки ж вона недооцінила вну
трішню міць тієї пані — кидається до перемикачів меха
нізмів замикання в її голові. Господинька побачила пасма
диму, що почали просочуватися крізь тріщини в зачине
них дверцятах панелей, зрозуміла, що це означає, і вжила
останніх відчайдушних заходів, щоб вимкнути машине
рію, доки не перегрілися двигуни й не завмерли вальниці.
Шкірячись, постать у кутку занурила руку глибше
й простягла Джессі осяяну місяцем жменю кісток і золо
тих предметів.
У голові немилосердно спалахнуло, а тоді всі вогні
згасли. Вона знепритомніла, не гламурно, наче героїня
в екстравагантній п’єсі, а брутально вигнулася назад, ніби
засуджена вбивця, яку посадили на електричний стілець
і пустили перший розряд. І все одно, водночас закінчився
також жах, і наразі цього було достатньо. Джессі Бер
лінґейм, навіть не заїкнувшись на знак заперечення, про
валилася в темряву.
14
Через якийсь час Джессі намагалася виборсатися до тями,
усвідомлюючи лише дві речі: місяць пройшов частину
шляху й тепер заглядає у західні вікна, а також вона дуже
перелякана… чим саме, спочатку не знала. Тоді до неї ді
йшло: тато був тут, а може, й досі тут. Створіння не було
схоже на нього, так, але це лише тому, що тато вдягнув
своє обличчя з дня затемнення.
Джессі спробувала підсунутися вище, так сильно від
штовхуючись ногами, що зсунула покривало під собою.
Проте руками вона не могла допомогти собі бодай якось.
Вібруючі голочки зникли, поки вона лежала непритом
на, і руки здавалися не більше ніж парою ніжок від стіль
ця. Джессі витріщилася в куток біля комода круглими,
посрібленими місяцем очима. Вітер завмер, і тіні, принай
мні якийсь час, не рухалися. У кутку нікого не було. Тем
ний гість зник.
«А може, й ні, Джесс. Може, він просто змінив місце
перебування. Може, заховався під ліжком, чому б ні? Як
що так, він може в будь-яку мить витягнути руку й діста
ти твоє стегно».
Заворушився вітер — лише один вихорець, без шква
лів, — і слабко грюкнули задні двері. То були єдині звуки.
Собака затих, і саме це найсильніше запевнило її, що
чужинця немає. Тепер будинок належить лише їй.
Погляд Джессі опустився на велику темну купину на
підлозі.
«Перепрошую, — подумала вона. — Ще є Джералд. Не
забуваймо про нього».
Джессі відкинула голову назад і заплющила очі. Від
чувала в горлі рівну слабку пульсацію, але не бажала про
кидатися настільки, щоб та пульсація продемонструвала
свою істинну природу — спраги. Джессі не відала, чи мож

на перейти з чорної несвідомості у звичайний сон, проте
знала, що хоче саме цього. Понад усе на світі — окрім
хіба щоб хтось приїхав і визволив її — вона хотіла спати.
«Тут нікого не було, Джессі. Ти ж це розумієш, правда?»
Абсурдна абсурдність, але то був голос Рут. Грубий
і безжальний голос Рут, яка визначила собі гасло жит
тя, підгледівши його в пісні Ненсі Сінатри: «Рано чи пізно
ці черевички всього тебе потопчуть». Рут, яка змаліла
до купки тремтливого желе, судячи з форми під місяч
ним сяйвом.
«Уперед, дівулю, — сказала вона. — Смійся з мене скіль
ки завгодно — може, я на це навіть заслуговую, — але не
дури себе. Тут нікого не було. Просто уява влаштувала
тобі невеличке слайдшоу, та й усе. Це єдине пояснення».
«Помиляєшся, Рут, — спокійно заперечила Господинь
ка. — Хтось тут таки був, і ми з Джессі обоє знаємо хто.
Воно було не зовсім схоже на тата, але то лише тому, що
на ньому було його обличчя з затемнення. Але обличчя
тут не важливе, як і високий зріст: може, він був у чере
виках зі спеціальними підборами або на платформі. Та
взагалі, він міг навіть на дибах бути».
«На дибах! — вражено скрикнула Рут. — Святий Боже,
тепер я чула все-е-е! Пофіг, що він помер ще до того, як
Рейганів інавгураційний смокінг повернувся з хімчистки.
Том Мейгут був настільки неповороткий, що йому варто
було б мати пункт “спуск по сходах” у ризиках страхуван
ня. Диби? Мала, ти з мене приколюєшся!»
«Це не так важливо, — сказала Господинька з незво
рушною впертістю. — Це був він. Я той запах де завгодно
впізнала б — густий, теплокровний. Я не про дух устриць
і монеток. Навіть не про дух крові. То був запах…»
На цьому думка урвалася. Джессі заснула.
15
Того дня, 20 липня 1963 року, Джессі опинилася на самоті
з батьком у Сансет-Трейлз із двох причин. Одна була при
криттям для іншої. Прикриттям слугували її слова, що
вона досі трішки боїться місіс Джилетт, хоча після інци
денту з печивом та ударом по руці минуло вже як мінімум
п’ять років (а якщо точніше, то, мабуть, усі шість). Справж
ня ж причина була проста й невигадлива: саме з татусем
вона хотіла бути під час тієї особливої події, що трапля
ється раз у житті.
Її мама саме це й запідозрила, і її не дуже задовольнило те,
як чоловік і десятирічна донька совають нею, наче шаховою
фігурою, але на той час питання було вже fait accompli1. Спер
шу Джессі поїхала до татуся. Їй було без чотирьох місяців
одинадцять років, але це не означало, що вона нерозумна.
Підозри Саллі Мейгут були правдою: Джессі запустила
свідому й ретельно продуману кампанію, яка б дозволила
провести день затемнення з татом. Набагато пізніше Джес
сі думатиме, що це була ще одна причина не бовкати про
те, що сталося того дня. Знайшлися б ті (наприклад, мати),
які сказали б, що вона не має права скаржитися, бо фактич
но отримала приблизно те, на що й заслуговувала.
У переддень затемнення Джессі побачила, що батько
сидить на терасі назовні свого лігва й читає «Профілі від
ваги» в паперовій обкладинці, поки дружина, син і старша
донька сміються й плавають в озері внизу. Джессі сіла по
руч, він усміхнувся їй, а вона — йому. Для цього інтерв’ю
Джессі прикрасила губи помадою — «М’ятним ням-нямом»,
між іншим, подарунком на день народження від Медді.
Уперше спробувавши її, Джессі не дуже вподобала цю
1
Доконаний факт (фр.).
помаду — вона повважала відтінок дитячим, а ще подума

ла, що на смак вона як «пепсодент»1, — але татко сказав, що
йому дуже подобається, і це перетворило «ням-ням» на
найцінніший із косметичних засобів, скарб, який варто
використовувати лише в особливих ситуаціях, як-от ця.
Він уважно й з повагою слухав її, проте не особливо на
магався приховати проблиск веселого скептицизму в очах.
— Ти дійсно хочеш сказати мені, що досі боїшся Едрієнни
Джилетт? — запитав він, коли Джессі закінчила заново
переказувати стару байку про те, як місіс Джилетт ударила
її по руці, коли дівчинка потяглася за останнім печивом на
тарілці. — Це ж було ще коли… Не пам’ятаю, але я, здаєть
ся, тоді ще на Даннінджера працював, тому то було ще
до 59-го. І через стільки років ти досі лякаєшся? Як же це
по-фройдистськи, дорогенька!
— Ну-у-у… знаєш… трошечки боюся. — Джессі розкри
ла очі ще більше, намагаючись донести думку, що вона
каже трошечки, але має на увазі дуже.
Насправді вона не знала, чи досі боїться старої како
дишки, зате знала, що місіс Джилетт — занудна сива ба
бера, і Джессі зовсім не хочеться, мабуть, єдине в житті
повне затемнення сонця проводити в її товаристві, якщо
є варіант зробити так, щоб можна було спостерігати за
цим з татком, якого вона обожнює поза всіма можливими
й неможливими словами.
Джессі оцінила його скептицизм і з полегшенням вирі
шила, що він дружній або навіть змовницький. Вона всміх
нулася й додала:
— А ще я просто хочу лишитися з тобою.
Тато підніс її долоню собі до рота й поцілував пальці, наче
якийсь французький месьє. Того дня він не поголився, —
1
Pepsodent — зубна паста з м’ятним смаком.
перебуваючи на резиденції, частенько цим грішив, — і на

шорстке тертя об його вусики руки й спина Джессі відгук
нулися приємним дрожем і мурашками.
— Comme tu es douce, — сказав він. — Ma jolie made
moiselle. Je t’aime1.
Джессі засміялася, не розуміючи його незграбну фран
цузьку, але впевнена, що все піде саме так, як вона спо
дівалася.
— Буде весело, — сказала вона. — Лише ми вдвох. Я мо
жу приготувати ранню вечерю, і ми її поїмо просто тут,
на терасі.
Він посміхнувся.
— Бургери «Затемнення» à deux2?
Вона засміялася, киваючи й плескаючи в долоні від
радощів.
А тоді він сказав дещо, що навіть у той час здалося тро
хи дивним, бо він був не з тих чоловіків, які дуже пере
ймаються одягом і модою:
— Можеш одягти свій новий гарний сарафанчик.
— Звісно, якщо ти хочеш, — відповіла вона, хоча ще
раніше відзначила собі подумки, що треба буде попро
сити маму спробувати здати його в магазин. Так, він до
сить гарний, — якщо вас не ображає червоний у жовту
смужку, настільки яскраву, що ледь не верещить, — але
замалий і затісний. Мама замовила його з «Сірз», підби
раючи радше на око, вибравши на розмір більший, ніж
підходив Джессі торік. Так сталося, що за цей час Джессі
підросла трішки швидше й не в одному обхваті. Але вже
якщо татові подобається… і якщо він перейде на її бік
у цій ситуації з затемненням і допоможе натиснути…
1
Яка ти солодка. Моя маленька мадемуазель. Я тебе люблю (фр.).
2
На двох (фр.).
І він перейшов на її бік і тиснув, як сам Геркулес. Він почав

того ж вечора, після трапези (і двох-трьох бокалів витри
маного vin rouge1) запропонувавши дружині, щоб Джессі
звільнили від завтрашньої поїздки на гору Вашингтон із
нагоди споглядання затемнення. Туди зібралися більшість
їхніх сусідів-літників. Одразу після Дня пам’яті вони по
чали проводити неформальні зустрічі щодо того, як і де
дивитися майбутнє сонячне явище (Джессі ці зустрічі зда
валися цілком звичайними літніми вечірками з коктейля
ми), навіть назву собі придумали — Сонцепоклонники
з Дарк-Скор. Сонцепоклонники вже орендували для цієї
оказії мініавтобус місцевого шкільного округу та планува
ли вояж на вершину найвищої гори Нью-Гемпширу, із су
дочками з їжею, окулярами «Полароїд», змайстрованими
коробочками-рефлекторами, камерами зі спеціальними
фільтрами… і, звичайно ж, шампанським. Ящиками, ваго
нами шампанського. Матері й старшій сестрі Джессі це
здавалося самим визначенням вишуканих легковажних
веселощів. Джессі ж це здавалося визначенням найзануд
нішої нудоти… і це все було ще до того, як у ситуацію до
дали какодишку.
Увечері дев’ятнадцятого після вечері вона вийшла на
терасу нібито для того, щоб, доки не зайшло сонце, про
читати двадцять-тридцять сторінок «За межі мовчазної
планети» містера К. С. Льюїса. Справжня ж мотивація
була не така інтелектуальна: Джессі хотілося послухати,
як тато виступатиме зі своєю — їхньою — пропозицією,
й мовчки вболівати за нього. Вони з Медді роками знали,
що об’єднані вітальня та їдальня в літньому домі мають
певні акустичні характеристики, зумовлені, мабуть, ви
сокою, стрімко вигнутою стелею. Джессі здогадувалася,
1
Червоне вино (фр.).
що навіть Вілл знає про те, як звуки доносяться звідти

на терасу. Лише їхні батьки, здається, поняття не мали,
що в кімнаті навіть жучків не потрібно, а найважливіші
рішення, які вони ухвалювали в тій кімнаті, потягуючи
повечірній коньяк чи каву, ставали явними (принаймні
для доньок) задовго до того, як накази надходили зі шта
бу «зверху».
Джессі помітила, що тримає роман Льюїса догори дри
ґом, і поспіхом виправила ситуацію, доки не прийшла Мед
ді й не обдарувала її грандіозним, хоч і тихим іржанням.
Вона почувалася трішки винною через те, що робить, — то
було набагато ближче до підслуховування, ніж до підтрим
ки, — але не настільки, щоб припинити. І по факту Джессі
вважала, що саме вона перебуває на правильному боці
тонкої лінії моралі. Зрештою, вона ж не в шафі ховається
абощо. Вона сидить собі тут, у всіх на виду, купається
в яскравих променях призахідного сонця. Сидить із книж
кою й загадується, чи трапляються затемнення сонця на
Марсі і чи спостерігають за ними марсіяни, якщо вони
там є. Якщо батьки думають, ніби ніхто не чує, про що
вони розмовляють, сидячи всередині за столом, чи її це
провина? Чи мусить вона піти й розповісти їм?
— Я так, дорохенька, н’думаю, — прошепотіла Джессі
найсопливішим голосом Елізабет Тейлор із «Кішки на
розпеченому даху», а тоді долонями прикрила велику дур
нувату усмішку.
Крім того, вона зрозуміла, що принаймні тимчасово
убезпечена від втручання старшої сестри: було чути, як
вони з Віллом добродушно сперечаються над грою в «Куті»,
чи «Парчісі», чи ще чимсь в ігровій кімнаті внизу.
— Я справді думаю, що не буде зле, якщо вона зали
шиться тут зі мною на завтра, а ти? — спитав тато своїм
найпереможнішим, найвеселішим голосом.
— Звісно, і я так думаю, — відповіла мама, — але також

думаю, що вона не вмре, якщо поїде кудись із нами цього
літа. Вона вже стала зовсім як татусева доня якась.
— Минулого тижня вона їздила з тобою і Віллом на
лялькову виставу в Бетел. Хіба ти мені сама не казала, що
вона залишилася з Віллом, навіть купила йому морозива
за свої гроші, поки ти ходила на аукціон?
— Для нашої Джессі то не була каторга, — відповіла
Саллі ледь не похнюплено.
— Ти про що?
— Про те, що вона сходила на виставу, бо хотіла, і про
Вілла подбала, бо хотіла.
Похмурість змінилася знайомішим тоном: роздратуван
ням. «Ну а як ти можеш розуміти, що я маю на увазі? — за
питував той тон. — Як тобі це розуміти, якщо ти чоловік?»
Протягом останніх кількох років Джессі чула цю інто
націю в материному голосі дедалі частіше. Вона знала,
що частково це через те, що, дорослішаючи, вона просто
починає більше чути й бачити, однак також тому, що те
пер мама використовує цей тон частіше. Джессі не могла
зрозуміти, чому татів варіант логіки завжди змушує маму
так злитися.
— А чого це раптом сам факт, що вона зробила щось,
бо хотіла, тепер стає причиною для хвилювання? — за
питав Том. — Або взагалі якимсь її тавром? Що будемо
робити, якщо вона крім сімейної розвине також соціальну
свідомість, Сал? Запхаємо її в притулок для неповнолітніх
проституток?
— Не треба так зверхньо зі мною розмовляти. Ти чудо
во знаєш, що я мала на увазі.
— Нєа. Цього разу я загубився в комишах твого мов
лення, дорогенька. Це ж наша відпустка мала б бути,
пам’ятаєш? А я ніби як вважав, що коли люди у відпустці,
то вони роблять те, що хочуть, з тими, з ким хочуть. Ну,

мені здавалося, що вся ідея саме в цьому.
Джессі всміхнулася, знаючи, що вже все скінчилося,
залишилося хіба трохи криків. Завтра вдень, коли почнеть
ся затемнення, вона буде тут з татом, а не на вершині гори
Вашингтон з какодишкою й рештою Сонцепоклонників із
Дарк-Скор. Її батько був наче якийсь всесвітньовідомий
гросмейстер, що переграв талановиту аматорку й тепер
докінчує справу.
— Ти також міг би поїхати з нами, Томе. Тоді й Джессі
погодилася б.
Оце цікавий аргумент. Джессі затамувала подих.
— Не можу, кохана. Мені має подзвонити Девід Адамс
щодо портфеля «Брукінгз Фармасьютікалз». Дуже важли
ва справа… і дуже ризикова. На цьому етапі розбиратися
з «Брукінгз» — це наче розбиратися з підривними капсу
лями. Але скажу тобі чесно: навіть якби я міг, то не впев
нений, що поїхав би. Я не в захваті від Джилеттки, але її б
витерпів. А от той підар Сліфорт…
— Томе, тихо!
— Та не нервуйся: Медді й Вілл унизу, а Джессі аж там
на терасі — бачиш її?
У ту мить Джессі раптом стала впевнена, що батько
точно знає про особливості акустики вітальні-їдальні. Він
знає, що донька чує кожнісіньке слово цієї дискусії. Хоче,
щоб вона почула кожне слово. По спині й ногах пробігся
невеликий теплий дрож.
— Так і знала, що ти все зведеш до Діка Сліфорта! —
голос матері звучав водночас люто й з інтересом, і від цьо
го поєднання в Джессі закрутилася голова. Їй здавалося,
що лише дорослі можуть поєднувати емоції такими ідіот
ськими комбінаціями: якби почуття були їжею, то в дорос
лих вони були б наче вкритий шоколадом стейк, товчена
картопля зі шматочками ананаса, пластівці «Спешл Кей»,

посипані порошком чилі замість цукру. Джессі вважала,
що бути дорослим — радше покарання, ніж досягнен
ня. — Це вже реально нестерпно, Томе. Чоловік шість
років тому спробував клеїтися до мене. П’яний був. У ті
часи він завжди був п’яний, але вже взявся за розум. Поллі
Берджерон казала мені, він ходить до «Анонімних» і…
— Прапор йому в руки, — сухо перебив батько. — Ми
йому листівку з побажаннями відправимо чи відзнаку
якусь вручимо, га, Саллі?
— Не хами. Ти чоловікові мало носа не зламав…
— Саме так. Коли заходиш на кухню, щоб налити собі
ще випити, і бачиш якогось алконавта з канави, який
тримає одну руку на сідниці твоєї дружини, а другу —
спереду в неї на…
— Ясно, — напружено промовила мама, проте Джессі
подумала, що це з якихось причин звучить мало не вдово-
лено. Усе дивасніше й дивасніше. — Тобі вже давно пора
зрозуміти, що Дік Сліфорт — не демон із глибин, як і Джес
сі варто засвоїти, що Едрієнна Джилетт — просто самотня
стара жінка, яка колись ляснула її по руці на садовій вечір
ці, жартома. Будь ласка, Томе, не починай біситися на мене.
Я не кажу, що то був добрий жарт. Ні, не був. Я просто кажу,
що Едрієнна цього не знала. Вона не мала злих намірів.
Джессі опустила очі й побачила, що її книжка в папе
ровій обкладинці мало не зігнута навиворіт. Як може її
мама, що закінчила коледж Вассара cum laude1 (що б це не
означало), може бути настільки дурною? Відповідь здава
лася Джессі чіткою: не може. Вона або краще знає, або
відмовляється бачити правду, що все одно призводить до
однакового вирішення, яку б відповідь тут не вибрати
1
З відзнакою (лат.).
правильною: якщо доводиться вибирати між старою жін

кою, з якою ви в літню пору сусідите, і власною донькою,
Саллі Мейгут вибирає какодишку. Непогано, так?
«Якщо я татусева доня, то ось тому. І через інші подібні
речі, які вона говорить. Тому, але я ніколи не зможу їй
цього сказати, а вона самотужки не побачить. Хоч за міль
ярд років».
Джессі змусила себе розслабити хватку на книжці. Місіс
Джилетт хотіла так вчинити, у цьому був злий намір, але
батькові підозри, що вона вже не боїться тієї старої карги,
мабуть, більш правдиві, ніж ні. А ще вона збирається будь-
яким способом залишитися з татом, тож жодна материна
муйня все одно не має значення, правда ж? Вона залишить
ся тут з татом, і їй не потрібно буде розбиратися зі старою
какодишкою, і всі ці гарні речі відбудуться, бо…
— Бо він вступається за мене, — пробурмотіла Джессі.
Так. Отакий підсумок. Батько вступається за неї, а мати
впирається проти неї.
Джессі бачила, як у присмерковому небі слабко світить
вечірня зоря, і раптом усвідомила, що вона тут на терасі
слухає, як вони кружляють навколо теми затемнення —
і теми Джессі — вже майже сорок п’ять хвилин. Того ве
чора вона відкрила для себе невелику, але важливу реалію
життя: час минає найшвидше, коли підслуховуєш розмо
ви про себе.
Майже несвідомо вона підняла долоню й скрутила її
в трубочку, ловлячи в імпровізований об’єктив цю зірку
й надсилаючи їй давню як світ формулу: і хочу я, і прошу я1.
Її бажання, що вже було на шляху до здійснення, полягало
в тому, щоб їй дозволили залишитися завтра тут з татком.
1
Слова з англійської дитячої примовки про загадування бажань «Star Light,
Star Bright».
Залишитися попри все. Просто вони вдвох, які знають, як

вступатись одне за одного, сидітимуть на терасі та їстимуть
бургери «Затемнення» à deux… ніби стара подружня пара.
— Що стосується Діка Сліфорта, Томе, то потім він переді
мною вибачився. Я не пам’ятаю, чи говорила тобі про це…
— Говорила, але я не пригадую, щоб він вибачився пе
реді мною.
— Та він, мабуть, боявся, що ти йому макітру відіб’єш чи
принаймні спробуєш це зробити, — відповіла Саллі знову
тим тоном, що здавався Джессі таким химерним — ніби
нервова суміш радості, доброго гумору й гніву. Джессі на
мить замислилася, чи взагалі можливо так розмовляти і за
лишатися психічно здоровою, але швидко й рішуче роз
чавила ту думку. — І я ще дещо хотіла б сказати про Едрі
єнну Джилетт, перш ніж ми повністю закриємо цю тему…
— Вперед.
— Вона розповіла мені — у 1959-му, через два літа після
тієї події, — що того року пережила клімакс. Не згадувала
конкретно Джессі й ситуацію з печивом, але думаю, так
вона намагалася попросити вибачення.
— Оу. — То було найпрохолодніше, найадвокатськіше
«Оу» батька. — І хоч одна з вас, панянки, подумала переда
ти цю інформацію Джессі… й пояснити їй, що це означає?
З боку матері — тиша. Джессі, яка наразі не дуже уявля
ла собі, що таке клімакс, опустила очі й побачила, що знову
так сильно стиснула книжку, аж розігнула її, тож змусила
себе послабити хватку.
— Ну або вибачитися? — Його тон був ніжний… пест
ливий… убивчий.
— Припини влаштовувати мені якісь допити! — вибух
нула Саллі після ще однієї довгої, сповненої роздумів пав
зи. — Ти в себе вдома, а не в Частині другій Вищого суду,
якщо раптом не помітив!
— Це ти порушила питання, а не я, — сказав він. —

Я просто запитав…
— Ой, та як же мене дістало, що ти все перекручуєш, —
сказала Саллі.
З тону Джессі зрозуміла, що мама або плаче, або от-от
почне. Уперше, відколи вона себе пам’ятала, звук матери
ного плачу не викликав у серці жодного співчуття, потреби
побігти й заспокоїти (найпевніше, і самій розплакатися
в процесі). Натомість дівчинка відчула чудернацьке хо
лодне вдоволення.
— Ти засмучена, Саллі. Давай просто…
— Так, йокалемене, засмучена. Суперечки з чоловіком
іноді дають такі наслідки, дивно, правда? Чи не найдивні
ша це річ, яку ти коли-небудь чув? І знаєш через що ми
сваримося? Я підкажу, Томе. Не через Едрієнну Джилетт,
не через Діка Сліфорта, навіть не через те затемнення за
втрашнє. Ми сваримося через Джессі, через нашу доньку,
яка новина, чи не так?
Вона засміялася крізь сльози. Щось сухо засичало: то
Саллі шкрябнула сірником і підкурила.
— Правду ж кажуть: скрипуче колесо змащують най
більше. От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче
колесо. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає
можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно
чимсь не підходять. Вічно шукає добро від добра.
Джессі з жахом почула в материному голосі щось дуже
близьке до ненависті.
— Саллі…
— Не переймайся, Томе. Хоче вона лишитися тут з то
бою? Нехай. Без її товариства нікому гірше не стане. І так
скублася б із сестрою й нила, чого це їй кажуть слідкувати
за Віллом. Постійно скрипіла б, іншими словами.
— Саллі, Джессі майже ніколи не ниє і дуже добре…
— Ой, та ти ж не бачиш її! — крикнула Саллі Мейгут, і від

злоби в її голосі Джессі зіщулилася в кріслі. — Богом кля
нуся, іноді ти поводишся так, наче вона твоя дівчина,
а не донька!
Цього разу довга павза належала батькові, і коли він
заговорив, то голос був м’який і холодний.
— Ти щойно сказала дуже мерзенну й нечесну дурни
цю, — зрештою промовив він.
Джессі сиділа на терасі, споглядала вечірню зорю й від
чувала, як відчай поглиблюється до чогось схожого на
страх. Раптом вона відчула потребу знову скрутити до
лоню, схопити в дірочку з пальців зірку — цього разу хай
усе повернеться навспак, починаючи з того, як вона попро
сила татка, аби він зробив так, щоб завтра Джессі зали
шилася в Сансет-Трейлз із ним.
Тоді почувся звук, з яким мама відсунула крісло.
— Прошу вибачення, — сказала Саллі, й хоча її голос
зараз звучав люто, Джессі здалося, що також у ньому вчу
вається переляк. — Нехай залишається з тобою завтра,
якщо ти так цього хочеш! Добре! Будь ласка!
Тоді звук, із яким її підбори поспішно поцокали геть,
а за мить — циньк батькової «зіппо», коли він і собі за
курив.
На терасі Джессі відчула, як до очей стрибнули теплі
сльози — сльози сорому, болю й полегшення від того, що
суперечка завершилася до того, як стало ще гірше… бо
хіба ж вони з Медді не помітили, що суперечки між бать
ками останнім часом стали як голоснішими, так і запеклі
шими? Що прохолода між ними опісля розтає набагато
довше? Це ж неможливо, щоб вони…
«Ні, — перебила вона себе ще до того, як думка повніс
тю сформувалася. — Ні, неможливо. Взагалі неможливо,
тому просто заткнися».
Може, якщо змінити середовище, то зміниться й настрій.

Джессі підвелася, почовгала по сходах тераси й спусти
лася стежкою до прибережної смуги озера. Там вона при
сіла й кидала камінці у воду, доки через пів години її
не знайшов тато.
— Замовляю на завтра бургери «Затемнення» на двох
на терасі, — сказав він і поцілував її збоку в шию. Він
уже поголився, тож підборіддя було гладеньке, але все
одно по спині їй знову пробіг той слабенький смачний
дрож. — Усе залагодили.
— Вона розізлилася?
— Нєа, — радісно сказав батько. — Сказала, що їй будь-
який варіант підходить, бо ти вже й так виконала всі свої
обов’язки за тиждень і…
Джессі забула про попередній здогад, ніби він знає на
багато більше про акустику вітальні-їдальні, ніж удає,
і щедрість його брехні так глибоко торкнулася її, що вона
ледь не розридалася. Вона обернулася до нього, обвила
шию руками й почала покривати щоки й губи шаленими
дрібними поцілунками. Першою його реакцією був подив.
Його руки смикнулися назад і на коротку мить торкнулися
маленьких ґульок її грудей. Джессі знову пройняло тремт
ливе відчуття, але цього разу сильніше — мало не до болю,
наче шок, — а разом з ним, ніби дежа вю, прийшло повто
рюване відчуття дивних суперечностей дорослого життя:
світу, де завжди, коли тобі того хочеться, можна замовити
м’ясиво з ожиною чи яйця, смажені в лимонному соку…
і де певні люди так і роблять. Тоді його руки огорнули її,
міцно притиснулися до лопаток, тепло обійняли, і якщо
й затрималися на неналежному місці на мить довше, ніж
варто було, Джессі цього майже не помітила.
— Я люблю тебе, татусю.
— І я тебе люблю, Періжечку. Сто тисяч мільйонів.
16
День затемнення займався спекотно й задушливо, але від
носно ясно — синоптики попереджали, що побоювання
низьких хмар, які можуть затулити сонячне явище, ма
буть, будуть безпідставними, принаймні на заході Мейну.
Близько десятої Саллі, Медді й Вілл вирушили, щоб
встигнути на автобус Сонцепоклонників із Дарк-Скор
(Саллі мовчки холодно цмокнула Джессі в щоку, перш ніж
піти, і Джессі відповіла тим же), залишаючи Тома Мейгута
з дівчинкою, яку його дружина минулого вечора назвала
«скрипучим колесом».
Джессі перевдяглася з шортів і футболки «Кемп Оссіппі»
в новий сарафан, той, що гарний (це якщо вас не ображають
червоно-жовті смуги, такі яскраві, що мало не кричать), але
також надто тісний. Вона нанесла мазок Меддіного парфу
му «Май Сін», трішки скористалася материним дезодоран
том «Йодора» й наклала свіжий шар помади «М’ятний ням-
ням». І хоч вона ніколи раніше не затримувалася перед
дзеркалом, гаючись із собою (то було мамине слово, як-от
у реченні «Медді, досить вже там гаятись із собою, ходи
сюди!»), Джессі витратила час, щоб підібрати волосся, бо
тато якось зробив їй комплімент саме про цю зачіску.
Вставивши останню шпильку, вона потяглася до пере
микача світла, але спинилася. Дівчинка, що дивилася на неї
з дзеркала, вигляд мала зовсім не дівчинки, а підлітки. Річ
була не в тому, як сарафан підкреслював дрібні випуклості,
що не стануть справжніми грудьми ще рік-два, і не в по
маді, і не у волоссі, незграбно підібраному в химерно гар
ненький шиньйон. Річ була в поєднанні всього цього — тут
сума значніша, ніж поєднання всіх деталей, тому що…
чому? Джессі не знала. Мабуть, ця висока зачіска якось під
креслює форму її вилиць. Або голий вигин шиї набагато
сексуальніший, ніж обидва комарині прищики на грудній

клітці чи її худоноге хлоп’яче тіло. Або річ у її погляді…
у ньому є якась іскра, яка до сьогодні була прихована чи її
взагалі досі не було.
Це змусило Джессі затриматися ще на трішки, щоб по
дивитися на своє відображення, і раптом вона почула ма
терин голос: «Богом клянуся, іноді ти поводишся так, наче
вона твоя дівчина, а не донька!»
Джессі закусила рожеву нижню губу, трішки звела брови,
пригадуючи вчорашній вечір — дрож, що пройняв її від
його дотику, відчуття його долонь у неї на грудях. Джессі
відчула, як той дрож знову пробивається в тіло, але відмо
вилася його впускати. Нема сенсу тремтіти через дурні речі,
яких ти не здатна зрозуміти. Та й навіть думати про них.
Гарна порада, подумала вона й вимкнула світло у ванній.
Джессі відчувала дедалі більше хвилювання, поки минув
полудень і наближався час власне затемнення. Вона ввімкну
ла на переносному радіо VNCH, норт-конвейську станцію
рок-н-ролу. Мама не терпіла 'NCH, і їй вистачало пів години
Дела Шеннона, Ді Ді Шарп чи Ґері «ЮЕс» Бондза, щоб попро
сити людину, яка це ввімкнула (зазвичай Джессі або Медді,
проте іноді й Вілла), перемкнути на станцію класичної му
зики, що вела трансляцію з вершини гори Вашингтон; але
батькові сьогодні музика начебто подобалася, він клацав
пальцями в такт і підмугикував. Одного разу, під час версії
«Ти належиш мені» від «Дюпріз», він ненадовго вхопив Джес
сі й потанцював з нею на терасі. Джессі взялася за барбекю
близько третьої тридцять, за годину до початку затемнення,
і підійшла запитати батька, хоче він два бургери чи один.
Джессі знайшла його на південному боці будинку, під
терасою, на якій вона стояла. Тато вдягнув лише бавовняні
шорти (з одного боку був напис «ФІЗКУЛЬТУРА ЄЛЬ»)
і стьобані горнешники. Він пов’язав собі на чоло бандану,
щоб піт не потрапляв в очі, і присів над невеличким дим

частим вогником з дерну. Поєднання шортів з банданою
дарувало йому дивний, але приємний вигляд молодості.
Джессі вперше в житті побачила чоловіка, у якого влітку
перед останнім курсом навчання закохалася мати.
Поруч із ним купкою лежали квадратні шматочки скла,
акуратно вирізані з укритої потрісканою мастикою шибки
в старому вікні сараю. Щипцями для барбекю тато тримав
один шматочок над димом, що здіймався від вогню, обер
таючи квадратик так і сяк із якоюсь чудернацькою манір
ною делікатністю. Джессі вибухнула сміхом — здебільшого
її розсмішили горнешники, — і він обернувся до неї, також
либлячись. Думка про те, що під цим кутом він може за
зирнути їй під сукню, стукнула дівчині в голову, але лише
на мить. Він же її батько, як-не-як, а не якийсь гарненький
хлопчик, як-от Двейн Корсон, що живе біля пристані.
— Що ти робиш? — захихотіла вона. — Я думала, в нас
на обід гамбургери з м’ясом будуть, а не зі склом!
— Не гамбургери, Періжечку, а пристрої для спостере
ження за затемненням, — відповів він. — Якщо два-три
таких скельця скласти докупи, то можна дивитися на за
темнення весь час, не пошкодивши очей. Треба бути дуже
обережними. Я читав, що можна спалити собі рогівку
й навіть не помітити.
— Йой! — зойкнула Джессі, трішки здригнувшись. Сама
думка, що можна завдати собі опіків і навіть не помітити
цього, здалася їй немислимо огидною. — А скільки часу
триватиме затемнення, тату?
— Повне — недовго. Десь хвилину.
— Ну тоді зроби якнайбільше тих скляних штучок-дрю
чок. Я собі очі не хочу спалити. Тобі один бургер чи два?
— Одного досить буде. Але великого.
— Окей.
Вона обернулася, щоб піти.

— Періжечку?
Джессі знов опустила на нього очі, на дрібного некре
мезного чоловіка з тонкими краплями поту на лобі, з та
кою ж відсутністю волосся на тілі, як і в того, за якого
вона потім вийде заміж, але без грубих Джералдових оку
лярів та пузця, і на якийсь момент та деталь, що цей чо
ловік — її батько, здавалася найменш важливою в стосун
ку до нього. Джессі знову вразило, наскільки він гарний
і наскільки молодо виглядає. Поки вона дивилася, йому
по животу, трішки на схід від пупка, повільно скотилася
крапля поту й залишила темну крапочку на еластично
му поясі єльських шортів. Джессі підняла очі на батькове
обличчя й раптом гостро відчула на собі його погляд. Ті
очі, навіть примружені від диму, як тепер, були абсолютно
прекрасні, наче діамантова сірість світанку на зимовій
воді. Джессі зрозуміла, що, перш ніж відповісти, повинна
ковтнути слину: горло зовсім пересохло. Мабуть, через
їдкий дим. Або ні.
— Що, тату?
Досить довго він нічого не казав, а просто дивився на
неї, стікаючи потом, що зрошував щоки, чоло, груди й жи
віт, і Джессі зненацька злякалася. Тоді усмішка поверну
лася на його обличчя, і все стало добре.
— Ти сьогодні дуже гарна, Періжечку. Взагалі, якщо для
тебе це не гидко звучатиме, ти просто прекрасна.
— Дякую. Ні, мені це зовсім не гидко чути.
Його ремарка настільки їй сподобалась (особливо після
вчорашніх материних редакторських зауважень або, мож
ливо, через них), що Джессі до горла піднявся клубок і на
мить здалося, що вона зараз розплачеться. Натомість во
на всміхнулася й зробила реверанс, а тоді поквапилася
назад до барбекю, поки серце вистукувало в грудях рівний
барабанний дріб. До голови почала підбиратися одна річ,

найжахливіша річ, яку вчора сказала мама
(ти поводишся так, наче вона твоя)
і Джессі безжально розчавила її, мов надокучливу осу.
Її досі охоплювала та скажена доросла суміш емоцій: мо
розиво з м’ясною підливкою, смажена курка, фарширова
на кислими льодяниками, — і, здавалося, Джессі не здат
на вирватися з цієї хватки. Проте вона так само не була
впевнена, чи хоче вириватися. Їй постійно ввижалася та
краплина поту, що мляво скочується йому по животу,
всмоктується м’якою бавовною шортів, залишає темну
цяточку. Здавалося, емоційне збурення здебільшого тяг
неться саме від цієї картинки. Вона постійно ввижалася
й ввижалася їй, ввижалася й ввижалася. Здуріти.
Ну то й що? Божевільний день, та й усе. Навіть сонце
невдовзі щось божевільне встругне. Чим не пояснення?
«Так, — погодився голос, що одного дня вдягне личину
Рут Нірі. — Чим не пояснення?»
Бургери «Затемнення» з гарніром із тушкованих грибів
і солодкою фіолетовою цибулею були просто-таки боже
ственні. «На тлі цих бургери, які останній раз готувала твоя
мама, точно затемнюються», — сказав їй батько, і Джессі
дико захихотіла. Вони попоїли на терасі лігвища Тома Мей
гута, тримаючи на колінах металеві таці. Між ними стояв
круглий стіл, заставлений різними соусами й приправами,
паперовими тарілками й атрибутами для спостереження за
затемненням сонця. Серед інструментів були сонцезахисні
окуляри «Полароїд», дві саморобні картонні коробочки-
рефлектори, як ті, що їх решта сім’ї забрала з собою на гору
Вашингтон, пластинки кіптявого скла і стосик горнешників
із шухляди біля кухонної плити. Скельця вже не гарячі,
сказав Том доньці, але він не так добре орудує склорізом
і боїться, що на них можуть бути гострі краї й зарубки.
— Останнє, чого мені треба, — сказав він їй, — це щоб

мама приїхала додому й застала тут записку, де я кажу, що
повіз тебе у відділення невідкладної допомоги «Оксфорд-
Гіллз» зашивати пальчики.
— Мамі ідея не дуже сподобалася, так? — запитала
Джессі.
Татко коротко обійняв її.
— Ні, — сказав він, — але сподобалася мені. І мого впо
добання вистачить на двох.
І він усміхнувся так сяйнисто, що Джессі просто муси
ла всміхнутись у відповідь.
Спершу, коли затемнення почало наближатись, —
о 16:29 за північноамериканським східним часом — вони
скористалися рефлекторними коробочками. Сонце, роз
ташоване по центру Джессіної коробочки, було не більше
за кришечку пляшки, але таке яскраве, що вона взяла зі
столу окуляри й начепила їх. Згідно з її «таймексом», за
темнення вже мало б початися — була 16:30.
— Напевно, у мене годинник поспішає, — нервово ска
зала вона. — Або так, або ціла купа астрономів у світі
облажалися.
— Перевір ще раз, — усміхаючись мовив Том.
Коли вона знову зазирнула в рефлекторну коробочку,
то побачила, що яскраве коло вже не ідеальне: тепер його
з правого боку зазублював серпик темряви. На шиї про
ступили сироти. Том, який спостерігав за донькою, а не
дивився у свою коробочку, це помітив.
— Періжечку? Все добре?
— Так, але… трохи страшно, правда?
— Так, — відповів він.
Джессі глянула на тата й із неабияким полегшен
ням побачила, що він справді так вважає. Він здавався
настільки ж переляканим, як вона сама, і це додало йому
привабливої хлопчакуватості. Їй і на думку не спадало, що

вони можуть боятися різних речей.
— Хочеш сісти мені на коліна, Джесс?
— Можна?
— Звичайно.
Джессі прослизнула йому на коліна, не випускаючи
з рук рефлекторну коробочку. Вона пововтузилася на
ньому, щоб добре вмоститися, з приємністю відзначаючи
запах трішки пітної, розігрітої сонцем шкіри, а також
ледь помітний аромат бальзаму після гоління — «Ред
вуд», здається, так він називається. Сарафан задерся
їй до стегон (по-іншому й бути не могло, такий короткий
він був), і Джессі майже не помітила, коли батько по
клав долоню їй на ногу. Це ж її тато, зрештою, татусь,
а не якийсь Двейн Корсон із пристані чи Річі Ашлок,
хлопець, через якого вони з подругами стогнали й хихо
тіли в школі.
Хвилини минали повільно. Час від часу Джессі сова
лася, щоб зручніше сісти, — цього дня його ноги здава
лися повними гострих кутів, — і в якусь мить вона, ма
буть, задрімала на три-чотири хвилини. А може, навіть
на довше, бо вітерець, що пройшовся терасою й розбудив
її, був навдивовижу прохолодним для спітнілих рук, та
й загалом день якось змінився: кольори, що здавалися
яскравими до того, як вона відкинулася йому на плечі
й заплющила очі, тепер стали блідими й пастельними,
а саме світло якось послабшало. Джессі подумала, що
день наче просочили через марлю. Вона зазирнула в ко
робочку-рефлектор і здивовано — мало не вражено на
справді — побачила, що залишилася тільки половина
сонця. Джессі глипнула на годинник і побачила, що вже
дев’ять хвилин по п’ятій.
— Відбувається, тату! Сонце гасне!
— Так, — погодився він. Голос звучав якось дивно — на

че обережно й вдумливо, а в глибині нерозбірливо. —
Акурат за розкладом.
Туманно Джессі помітила, що, поки вона спала, його
рука посунулася вище — і то помітно вище — їй по нозі.
— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?
— Поки що ні, — відповів він, і рука ковзнула їй по
стегну ще вище.
Долоня була тепла й спітніла, але не неприємна. Джес
сі накрила її власною ручкою, обернулася до нього й за
усміхалася.
— Так цікаво, правда?
— Так, — промовив він тим же дивним змазаним голо
сом. — Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав,
якщо чесно.
Пройшов ще якийсь час. Коли минула п’ята двадцять
п’ять, а тоді й п’ята тридцять, дивлячись крізь рефлектор
ну коробочку, можна було побачити, як місяць відгризає
собі сонце. Майже вся увага Джессі була прикута до деда
лі меншого круга в коробочці, але якимсь периферійним
мисленням вона помічала, як на диво твердо сьогодні
сидиться в нього на колінах. Щось впиралося їй у сідниці.
Від цього не було боляче, але тиск був досить настирли
вий. Джессі здавалося, ніби то держак якогось інструмен
та — викрутки або маминого молотка.
Джессі знову засовалася в пошуках зручнішого місця
в нього на колінах, і Том швидко й із сичанням втягнув
повітря понад нижньою губою.
— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?
— Ні. Все добре.
Джессі глянула на годинник. Уже п’ята тридцять сім.
Чотири хвилини до повного затемнення, а може, й трішки
більше, якщо її годинник поспішає.
— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.
Джессі чула, як Деббі Рейнолдс співає щось із Темних
віків, що транслювала WNCH: «Пугач-гугач… на пташку
гукає… Таммі… Таммі… Таммі кохає». Зрештою слова по
тонули в клейкому вихорі скрипок, а тоді ввімкнувся ді
джей, який повідомив їм, що в Лижному місті, США (так
діджеї WNCH майже завжди називали Норт-Конвей) тем
ніє, але з нью-гепширського боку кордону надто хмарно
і затемнення не видно. Діджей розповів їм, що через вули
цю на міській толоці чимало розчарованих людей у сонце
захисних окулярах.
— А от ми не розчаровані, правда, тату?
— Анітрішечки, — погодився він і знову пововтузився
під нею. — Ми, мабуть, найщасливіші люди в усьому всесвіті.
Джессі знову зазирнула в рефлекторну коробочку, за
бувши про все на світі, окрім маленького зображення, на
яке вона тепер могла дивитися, не примружуючи до за
хищених прорізів очі за густо затонованими окулярами.
Темний серпик праворуч, що сигналізував початок затем
нення, перетворився на палахкотливий серпик сонячного
світла ліворуч. Сяйво було настільки яскраве, що, здава
лося, плаває на поверхні коробочки.
— Джессі, глянь на озеро!
Так вона й учинила, і очі за окулярами округлилися.
Захоплено вивчаючи дедалі менше зображення в коробоч
ці, вона не звернула уваги на те, що діється навколо. Пас
тельні кольори зблякли до давніх акварелей. Передчасні
сутінки, які десятирічній дівчинці здавалися водночас
чарівними і страшними, простягатися над озером Дарк-
Скор. Десь у лісах м’яко скрикнув пугач-гугач, і Джессі
відчула, як раптом усе тіло здригнулося. По радіо закінчи
лася реклама «Аамко Трансмішн» і почав співати Марвiн
Ґей: «Оу, хай мене всі чують, особливо, дівчата, ви, я чекаю
кохану вдома, та її ніколи нема».
Пугач знову пугукнув у лісі на північ від них. Страшний
звук, раптом зрозуміла Джессі, дуже страшний. Цього разу,
коли вона здригнулася, Том обійняв її рукою. Джессі вдяч
но відкинулася йому на груди.
— Трохи страшно, тату.
— Це не триватиме довго, золото, а інше нам, мабуть, і не
пощастить побачити. Спробуй не дуже лякатися, а насо
лоджуватися.
Джессі зазирнула в коробочку. В ній не було нічого видно.
«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»
— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…
— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то
припини. Без коментарів, гаразд?
Так, вона все зрозуміла, гаразд. Їй думка про опіки рогів
ки — про які, очевидно, навіть не відаєш, доки не стає занад
то пізно, — здавалася набагато страшнішою, ніж пугач-гугач
у лісах. Але вона ну ніяк не могла принаймні мигцем не
зиркнути, чи воно досі там, дійсно відбувається. Ну ніяк.
«Але я вірю, — із запалом новонаверненого співав Мар
він, — так, я вірю… що лише так можна любить її…»
Том Мейгут дав їй горнешник і три кіптяві скельця, скла
дені стосиком. Він швидко дихав, і Джессі раптом стало
його шкода. Мабуть, його також злякало затемнення, але
він, звісно, дорослий і не може піддаватися такому. У бага
тьох аспектах дорослі — печальні створіння. Джессі подума
ла, чи не обернутися, щоб заспокоїти його, але вирішила, що
це, мабуть, лише погіршить ситуацію. Він по-дурному по
чуватиметься. Джессі це розуміла. Почуватися дурною їй не
подобалося найбільше з усього. Натомість дівчинка піднесла
стосик скелець собі до ока, а тоді повільно підняла голову
від коробочки-рефлектора, щоб подивитися крізь них.
«Тож, тьолочки, скажіть, — співав Марвін, — неспра-

ведливо це, зовсім ні. Тому співайте! Тому співайте зі мною
ТАК ТАК!»
Глянувши в імпровізований об’єктив, Джессі побачила.
17
У цю мить Джессі, що прикута до ліжка в літньому будин
ку на північному березі озера Кашвакамак, Джессі, якій не
десять, а тридцять дев’ять і яка вже майже дванадцять го
дин як удова, несподівано зрозуміла дві речі: вона спить,
і вона не стільки снить про той день затемнення, як пере-
живає його. Якийсь час їй здавалося, що це таки сон, зви
чайний сон, як той, що був про Віллів день народження, на
якому більшість гостей були або мертві, або люди, з якими
вона вже роками не бачилася. Цей новий розумовий фільм
був дуже схожим на попередній, був водночас сюрреаліс
тичним і раціональним, проте це мірило ненадійне, оскіль
ки весь той день був сюрреалістичним і схожим на сон.
Спочатку затемнення, тоді її батько…
«Досить, — вирішила Джессі. — Досить, я забираюся
звідси».
Вона спробувала конвульсивно піднятися зі сну, чи то
спогаду, чи що то було. Розумове зусилля переросло в різке
смикання всього тіла, і ланцюги наручників глухо забряж
чали, коли Джессі почала нестямно смикатися врізнобіч. Їй
майже вдалося. На мить вона ледве не прокинулася. І могла б
прокинутися, точно прокинулася б, якби в останній момент
не замислилася. Зупинив її несформульований, але при
голомшливий жах постаті — якоїсь постаті, що очікує на неї
й може зробити подію того дня на терасі зовсім незнач
ною порівняно… якщо їй доведеться з нею зіткнутися тобто.
«Але, може, мені й не треба. Поки що».
І, можливо, бажання сховатись у сні було не єдине —

може, тут було замішане ще щось. Якась її частина будь-що
хотіла раз і назавжди вивести все те на видноту.
Джессі потонула в подушці, заплющивши очі, з підняти
ми й жертовно розведеними руками, блідим і напружено
скорченим обличчям.
— Особливо, дівчата, ви, — прошепотіла вона в темря
ву. — Особливо, дівчата, всі ви.
Джессі потонула назад у подушку, і день затемнення
знов охопив її.
18
Глянувши крізь окуляри й імпровізований фільтр, Джессі
побачила дещо настільки дивне та вражаюче, що спершу
розум відмовлявся це сприймати. У небі висіла величезна
кругла родимка, як в Енн Френсіс під кутиком рота.
«Навіть балакаю вві сні… малу весь тиждень я не ба-
чив, ні…»
Саме в цю мить Джессі вперше відчула батькову долоню
на випуклості правої груді. Пальці на мить ніжно стисну
ли її, переповзли до лівої, тоді повернулися до правої,
ніби порівнюючи розмір. Тато дихав уже дуже швидко,
його подих у її правому вусі скидався на роботу парового
двигуна, і Джессі знову звернула увагу на ту тверду річ,
що впиралася їй у сідниці.
«Чи хоч хтось посвідчить? — викрикував Марвін Ґей,
цей аукціоніст соулу. — Посвідчіть, прошу вас».
— Тату? З тобою все добре?
Джессі знову делікатно защипало в грудях — приємність
і біль, печена індичка з глазур’ю з «нігай»1 і шоколадною
1
Nehi — марка фруктової газованої води.
підливкою, — але цього разу дівчинку охопила також три

вога та якесь злякане збентеження.
— Так, — відповів він, хоча голос ніби належав якомусь
незнайомцеві. — Так, усе добре, але не обертайся.
Він засовався. Долоня, що торкалася її правої груді, по
дибала в інше місце. Долоня в неї на стегні посунулася ви
ще, сунучи перед собою крайку сарафана.
— Тату, що ти робиш?
Запитання було не зовсім від страху. Вона поставила
його більше з цікавості. Проте все одно в ньому був відтінок
страху, ніби тонка червона нитка. Над головою в Джессі
навколо темного круга, що завис у небі кольору індиго,
палко променіло горнило дивного світла.
— Періжечку, ти мене любиш?
— Так, звісно…
— Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі
погано. Я хочу бути з тобою милим. Просто дивися на за
темнення, а я буду милим з тобою.
— Я не впевнена, чи хочу дивитися. — Відчуття збенте
ження загострювалося, червона нитка товстішала. — Я бою
ся спалити собі очі. Боюся спалити ті штуки-дрюки.
«Але я вірю, — співав Марвін, — що жінка — чоловіко-
ві найкращий друг… і я залишатимуся з нею… попри все
навкруг».
— Не хвилюйся, — він уже захекувався. — Маєш іще
двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся.
І не обертайся.
Вона почула тріск гумки в одязі, але не своєї, а його. Її
трусики були на місці, хоча Джессі усвідомила, що, опустив
ши очі, вона побачить їх, так високо він задер їй сарафан.
— Ти мене любиш? — знову запитав тато, і хоча її схопи
ло жахливе передчуття, що правильна відповідь на це за
питання стала неправильною, Джессі залишалася десяти
річною дитиною, і це все одно була єдина відповідь, яку

вона мала дати. Вона відповіла йому, що так.
«Посвідчіть, посвідчіть», — благав Марвін, уже зати
хаючи.
Батько посунувся, міцніше притискаючи ту тверду річ їй
до сідниць. Джессі зненацька зрозуміла, що то — не держак
викрутки чи молотка з ящика в коморі, це точно, — і до
тривоги доєдналося короткочасне зловтішне задоволення,
що стосувалося більше матері, ніж батька.
«Це тобі за те, що не вступаєшся за мене, — подумала
вона, крізь шари кіптявого скла споглядаючи темний круг
у небі, а тоді: — Думаю, це нам обом».
Раптом перед очима в неї попливло, і задоволення зник
ло. Залишилася дедалі більша тривога.
«О Боже, — подумала вона. — Це мої рогівки… напевно,
в мене почали згорати рогівки».
Долоня на стегні тепер помандрувала їй між ніг, наштовх
нулася на промежину й міцно її обхопила. Йому не можна
цього робити, подумала Джессі. Це неправильне місце для
його руки. Хіба що…
«Він робить тобі ляпанець», — несподівано договорив
якийсь внутрішній голос.
З роками той голос, який вона зрештою стала називати
голосом Господиньки, часто сповнював її роздратуванням.
Іноді це був голос обачності, часто — звинувачення і майже
завжди — заперечення. Неприємні речі, принизливі речі,
болючі речі… це все зрештою зникне, якщо їх з достатнім
ентузіазмом ігнорувати, так думала Господинька. Це був
голос, який здебільшого вперто наполягав, що навіть най
очевидніші недоліки — це насправді переваги, складники
доброго плану, занадто грандіозного й складного для розу
міння звичайними смертними. Будуть часи (здебільшого
протягом її одинадцятого й дванадцятого років життя,
коли вона називатиме той голос міс Пітрі, на честь учитель

ки з другого класу), і Джессі практично затулятиме вуха
руками, щоб придушити той крикливий розважливий го
лос, та це, звісно, нічого не дасть, оскільки він зароджуєть
ся з того боку вух, до якого в неї нема доступу; але в ту мить
пробудження розпачу, коли в небесах над західним Мейном
чорніло затемнення, а в глибинах озера Дарк-Скор горіло
відбиття зір, в ту мить, коли вона усвідомила (певним чи
ном), що робить рука в неї між ніг, Джессі почула лише
доброту й практичність, тому з панічним полегшенням
вхопилася за слова, які промовляв той голос.
«Це просто ляпанець і все, Джессі».
«Ти впевнена?» — закричала Джессі у відповідь.
«Так, — твердо запевнив голос, і з роками Джессі відкриє,
що цей голос майже завжди впевнений, неважливо, правий
він чи ні. — Він так жартує, оце й усе. Він не знає, що тобі
лячно, тому не відкривай свого ротика й не псуй такий
чудовий день. Нічого такого не відбувається».
«Не вір їй, дівулю! — відповів інший — рішучий — го
лос. — Іноді він поводиться так, наче ти якась його, блядь,
дівчина, а не донька, і саме зараз він це і робить! Він не
просто ляпанець робить тобі, Джессі! Він тебе їбе!»
Джессі була майже впевнена, що це брехня, майже впев
нена, що те дивне заборонене слово зі шкільного майдан
чика позначає дію, яку неможливо виконати просто рукою,
але сумніви залишалися. З раптовим відчаєм вона при
гадала, як Карен Оквін говорила їй нізащо не дозволяти
хлопцям запихати язик їй у рот, бо через це в неї в горлі
може з’явитися дитина. Карен сказала, що іноді таке трап
ляється, але жінки, яким доводиться виблювати дитину,
щоб забрати її звідти, майже завжди вмирають, і діти ці
також зазвичай помирають. «Ніколи не дозволю хлопцеві
поцілувати мене засмоктом, — сказала Карен. — Може,
і дозволила б якомусь помацати мене зверху, якби по-

справжньому любила його, але дитини в горлі мені не тре
ба. Як я ЇСТИМУ?»
Тоді Джессі таке уявлення про вагітність здалося настіль
ки божевільним, що ледь не чарівним, — і хто, як не Карен
Оквін, яка хвилюється про те, залишається чи гасне світло,
коли зачиняєш дверцята холодильника, могла б придумати
таке? Проте зараз ця думка світилася власною дивною ло
гікою. Припустімо — просто припустімо, — що це правда.
Якщо можна отримати дитину від хлопцевого язика, якщо
таке може статися, тоді…
А та тверда річ впирається їй у сідниці. Та річ, що не
держак викрутки чи маминого молотка.
Джессі спробувала стиснути ноги докупи, зробити жест,
що був двозначним для неї, проте, очевидно, не для нього.
Тато різко видихнув — болісний, страшний звук — і силь
ніше притиснув пальці до ніжного горбочка просто під
промежиною її трусиків. Трохи заболіло. Вона заклякла,
упершись об нього, й простогнала.
Набагато пізніше їй спало на думку, що, вельми ймовір
но, батько неправильно витлумачив цей звук як пристрас
ний, і, мабуть, це й на краще. Яким би не було його розу
міння, воно ознаменувало апогей цієї химерної інтерлюдії.
Зненацька він вигнувся під нею, плавно підкидаючи дів
чинку. Рух був одночасно страхітливий і чомусь приємний —
що він такий сильний, що її так підняло. На якусь мить
Джессі майже зрозуміла природу речовин, які тут діяли,
небезпечних, але незаперечних, і що контроль над ними
може належати їй — це якби вона захотіла їх контролювати.
«Не хочу, — подумала Джессі. — Не хочу мати з цим ніякої
справи. Що б то не було, воно гидке, страшне й жахливе».
Тоді та тверда штука, втиснена їй до сідниць, та штука,
що не держак викрутки чи материного молотка, почала
спазмувати, і там розійшлася якась рідина, просочуючись

гарячою плямою їй крізь спідницю.
«Це піт, — одразу ж пояснив голос, що одного дня на
лежатиме Господиньці. — Саме так. Він відчув, що ти
боїшся сидіти в нього на колінах, і перенервувався. Тобі
має бути соромно».
«Піт, та сто пудів! — повернувся інший голос, що одного
дня належатиме Рут. Він говорив тихо, потужно й переля
кано. — Ти добре знаєш, що це таке, Джессі, ти чула, як
Медді з дівчатами про це говорили, коли в них була вечірка
з ночівлею у вас. Вони ще чекали, доки ти нарешті заснеш,
а ти ще не спала тоді. Сінді Лессард назвала це кінчею. Вона
сказала, що воно біле і цвиркає з хлопчачої штучки, ніби
зубна паста. Це від тієї штуки робляться діти, а не від по
цілунків засмоктом».
Якусь секунду Джессі балансувала згори, на твердому
підйомі його вигину, збентежена, перелякана й схвильова
на, слухала, як він хрипко раз за разом хапає вологе повітря.
Тоді його стегна повільно розслабились, і він опустив її.
— Більше не дивися на сонце, Періжечку, — сказав він,
і хоча досі віддихувався, його голос уже знову звучав майже
нормально. Зникло те лячне збудження, і жодної двознач
ності в тому, що Джессі відчула тепер, не було: то було
глибоке й просте полегшення. Що б не сталося, якщо вза
галі щось було, — воно скінчилося.
— Тату…
— Ні, навіть не починай. Час скінчився.
Він ніжно забрав стосик кіптявого скла в неї з долоні.
Разом із тим поцілував її в шию, ще ніжніше. Поки він це
робив, Джессі дивилася, втупившись у дивну темряву, що
огортала озеро. Вона ледве помічала, що знову кричав пу
гач, а обдурені цвіркуни почали свої вечірні літургії на
дві-три години раніше. Перед очима плавав післяобраз,
наче кругле чорне татуювання, оточене нерівним німбом

зеленого полум’я, і Джессі подумала: «Якби я занадто довго
дивилася, воно б спалило мені рогівки. Я, мабуть, до кінця
життя бачила б це перед очима, як ото бачиш плямки після
того, як хтось засвітить тобі в очі».
— Може, підеш усередину й перевдягнешся в джинси,
Періжечку? Мені здається, з сарафаном вийшла не така
вже й добра ідея.
Він говорив похмурим беземоційним голосом, ніби на
тякаючи, що це Джессі вигадала вдягти сарафан («Навіть
якщо ні, ти мала б про це подумати», — одразу ж вторував
голос міс Пітрі), і раптом їй сяйнула нова думка. А що, як
він вирішив розповісти мамі про те, що сталося? Ця мож
ливість була настільки страшна, що Джессі розплакалася.
— Вибач мені, таточку, — заридала вона, обхоплюючи
його руками й упираючись обличчям у заглибину шиї, що
слабко й невиразно пахла бальзамом після гоління, чи оде
колоном, чи що то могло бути. — Якщо я зробила щось не
так, мені справді дуже-дуже-дуже шкода.
— Боже, ні, — сказав він, але тим же похмурим неуваж
ним голосом, ніби роздумував, чи варто розповідати Саллі,
що вчинила Джессі, чи це можна зам’яти. — Ти нічого по
ганого не зробила, Періжечку.
— І ти все одно мене любиш? — наполягала Джессі.
Їй спало на думку, що це божевілля — запитувати щось
таке, божевілля ризикувати отримати відповідь, яка може
її спустошити, але Джессі мусила запитати. Мусила.
— Ну звичайно, — вмить відказав він.
На цих словах у голосі почулося трішки більше жвавос
ті, вдосталь, щоб Джессі зрозуміла, що тато каже правду
(і яке ж полегшення це принесло їй), але Джессі все одно
підозрювала, що щось змінилося, і все через те, чого вона
майже не розуміє. Вона знала, що це
(ляпанець це просто ляпанець це просто ляпанець такий)

якось стосується сексу, але поняття не мала, наскільки
глобально й наскільки серйозно. Мабуть, це не те, що Мед
діні подруги на ночівлі називали «трахом» (окрім тієї дивним
чином обізнаної Сінді Лессард, бо вона називала це «глибо
ководним пірнанням із довгою білою жердиною», терміном,
який Джессі здався водночас жахливим і комічним), але те,
що він не запхав свою штучку в її штучку, ще не означає,
що вона, як деякі дівчата навіть у неї в школі кажуть, «уже».
Джессі згадалося, що їй минулого року розповіла Карен
Оквін, коли вони поверталися зі школи, і вона спробувала
викинути ці слова з голови. Вони майже точно неправдиві,
і навіть якщо правдиві, він не запихав язика їй у рот.
У голові Джессі почула гучний і розлючений материн
голос: «Правду ж кажуть, скрипуче колесо змащують най
більше».
Джессі відчула в себе на сідницях гарячу мокру пля
му. Пляма продовжувала розходитися. Так, подумала во
на, правильно. Думаю, скрипуче колесо дійсно змащують
найбільше.
— Тату…
Він підняв руку, як часто робив за вечірнім столом, коли
мама або Медді (зазвичай мама) приском сипали через
щось. Джессі не могла пригадати, щоб тато хоч раз показу
вав такий жест їй, і це лише посилило відчуття, що тут щось
пішло жахливо шкереберть і що в результаті якоїсь її стра
хітливої помилки (мабуть, помилкою було погодитися
вдягти сарафан) виникнуть якісь фундаментальні, незво
ротні зміни. Ця думка спричинила настільки глибокий
жаль, що здавалося, наче якісь невидимі пальці безжально
працюють усередині неї, просіюючи й відвіюючи нутрощі.
Краєм ока Джессі помітила, що татові спортивні шор
ти перекошені. Щось визирало з-під них, щось рожеве,
і дівчинка на всі сто відсотків була певна, що то не держак

викрутки.
Перш ніж вона відвернулася, Том Мейгут перехопив її
погляд і швидко поправив шорти, ховаючи рожеву штуч
ку. Його обличчя сіпнулося в короткочасній moue1 огиди,
і Джессі знову зіщулилася всередині. Тато спіймав її по
гляд і помилково сприйняв випадковість за неналежну
допитливість.
— Те, що оце сталося, — почав він, а тоді прокашляв
ся. — Нам треба поговорити про те, що сталося, Періжеч
ку, але не просто зараз. Біжи всередину й перевдягнися.
Може, швиденько сходи в душ. І скоро вертайся, щоб не
пропустити кінець затемнення.
Джессі майже зовсім втратила інтерес до затемнення,
хоча нізащо не сказала б йому про це, хоч за мільйон років.
Натомість вона кивнула, тоді обернулася.
— Тату, зі мною все добре?
Він наче здивувався, завагався, насторожився — поєд
нання, яке лише посилило відчуття злих рук, що працюва
ли всередині неї, вимішуючи нутрощі… і раптом Джессі
зрозуміла, що він почувається так само погано, як і вона.
І в мить ясності, не торкану жодним голосом, окрім влас
ного, вона подумала: «Так і треба! Господи, це ж ти почав!»
— Так, — відповів він… але його тон не до кінця пере
конав її. — Краще не буває, Джесс. А тепер іди всередину
й приведи себе в порядок.
— Добре.
Вона спробувала всміхнутися, доклала всіх зусиль,
і навіть трішки вдалося. Батько на мить наче злякався,
а тоді всміхнувся у відповідь. Це допомогло Джессі трохи
розслабитись, і руки, що працювали в нутрі, тимчасово
1
Гримаса (фр.).
послабили хватку. Проте, поки Джессі дісталася вели

кої спальні нагорі, яку ділили вони з Медді, відчуття по
троху повернулися. Наразі найгіршим був страх, що він
захоче розповісти матері про те, що сталося. А що тоді
подумає мама?
«От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо».
Спальня була розділена в стилі дівчачого табору мотуз
кою для білизни, повішеною посередині. Вони з Медді
повісили на ній кілька старих простирадл, а тоді Віллови
ми крейдовими олівцями намалювали на них різні яскра
ві візерунки. Розмальовувати простирадла й ділити ними
кімнату тоді було дуже веселим заняттям, але зараз їй
воно здавалося дурним і дитячим, а те, як її роздута тінь
танцювала на центральному простирадлі, по-справжньо
му лякало. Вона нагадувала тінь якогось монстра. Навіть
запашний дух соснової смоли, що зазвичай їй подобався,
тепер здавався важким і докучливим, ніби освіжувач по
вітря, який щедро розбризкали, щоб приховати якийсь
неприємний сморід.
«Отака наша Джессі. Все її не задовольняє, доки вона
сама не отримає можливість нанести останні штрихи.
Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає доб
ро від добра».
Джессі поквапилася у ванну, силкуючись перегнати той
голос, але правильно здогадуючись, що їй це не вдасться.
Вона ввімкнула світло й одним швидким рухом через го
лову зняла сарафан. Кинула його в кошик для білизни,
радіючи, що нарешті здихалася. Вона витрішкувато гля
нула на себе в дзеркало й побачила обличчя маленької
дівчинки, обрамлене зачіскою дорослої юнки… зачіскою,
яка вже розпадалася зі шпильок на пасма, кучері й локони.
Також у дзеркалі було тіло маленької дівчинки — пласко
груде, з вузькими стегнами, — але воно вже недовго таким
залишатиметься. Воно вже почало змінюватись, і ця зміна

вчинила щось із її батьком, чого не повинно було статися.
«Я хочу ніколи не мати цицьок чи пишних стегон, —
похмуро подумала вона. — Якщо через них стається ота
ке, то кому це треба?»
Від цієї думки Джессі згадала ту мокру пляму ззаду на
трусах. Вона скинула їх — бавовняні трусики з «Сірз», ко
лись зелені, а тепер збляклі ближче до сірого, — і з цікавістю
підняла їх до рівня очей, тримаючи за гумку. Так, ззаду
дещо було, і точно не піт. Також воно не було схоже на
жодну зубну пасту з тих, що вона бачила. Скидалася речо
вина на перламутрово-сіру рідину для миття посуду. Джес
сі нахилила голову та обережно нюхнула. Відчула ледь
помітний запах, що асоціювався з озером після періоду
спекотної спокійної погоди, а також схоже пахла джерель
на вода. Якось вона була принесла батькові склянку води,
яка пахла їй особливо сильно, і запитала, чи він це відчуває.
Він похитав головою.
— Ні, — радісно відповів тато, — але це не означає, що
запаху там нема. Це означає, що я, блін, забагато курю.
Думаю, Періжечку, ти маєш на увазі запах водоносного
шару. Мікроелементи, оце все. Трохи запашок, і мамі купу
грошей доводиться витрачати на кондиціонер для білиз
ни, але тобі від того зле не буде. Клянуся.
«Мікроелементи, — подумала вона зараз і знову нюх
нула той аромат. Джессі не розуміла, чому він її захоплює,
але так і було. — Запах водоносного шару, це все. Запах…»
Тоді заговорив наполегливіший голос. У день затемнен
ня він був трішки схожий на мамин (як мінімум тим, що
називав її «дівулею», як іноді робила Саллі, коли Джессі
дратувала її, ухиляючись від роботи чи забуваючи про
якийсь обов’язок), але Джессі припускала, що насправді то
голос її самої ж, дорослої. Якщо його войовничий рев трішки
тривожив, то лише тому, що, грубо кажучи, для цього голосу

було ще зарано. Проте він усе одно був тут. Він був тут
і робив усе можливе, щоб зібрати її докупи. Його нахабна
крикливість химерним чином заспокійливо діяла на Джессі.
«Це те, про що говорила Сінді Лессард, це воно, це його
кінча, дівулю. Думаю, тобі треба дякувати, що воно опини
лося в тебе на білизні, а не в якомусь іншому місці, але не
тіш себе казками про те, що тобі пахне озером, мікроеле
ментами якимись із водоносного шару чи ще чимсь. Карен
Оквін, звісно, придурошна, ще жодна жінка в історії не
виносила дитину в горлі, сама знаєш, але от Сінді Лессард
точно не придурошна. Я думаю, вона таке бачила, і тепер
ти теж таке бачила. Чоловічу штуку. Кінчу».
Від раптової огиди — не стільки від того, що це таке, як
від того, звідки воно взялося, — Джессі шпурнула труси
в кошик зверху на сарафан. Тоді їй уявилося, як мама пере
бирає кошик і кидає одяг у пральну машинку у вологій
пральній кімнаті в підвалі, а тоді дістає конкретно цю пару
трусиків із конкретно цього кошика й знаходить конкретно
цю пляму. І що ж вона подумає? Та що проблемне й скрипу
че колесо в їхній сім’ї нарешті змастили, звісно, а як інакше?
Відраза обернулася винуватим страхом, і Джессі швидко
підняла труси. Той слабкий дух одразу ж наповнив їй носа,
густий, слабкий і нудотний. «Устриці й мідь», — подумала
вона, і цього виявилося достатньо. Джессі впала на коліна
перед унітазом, зібгавши трусики в кулаку, і виблювала.
Вона швидко змила за собою, доки запах частково пере
травленого гамбургера не розповсюдився в повітрі, тоді
ввімкнула холодну воду в умивальнику й прополоскала рот.
Страх, що вона ще як мінімум годину проведе тут, блюючи
на колінах перед туалетом, почав відступати. Шлунок на
чебто заспокоївся. Тільки б не відчути знову той слабкий
мідно-вершковий запах…
Затамувавши подих, Джессі запхала трусики під холодну

воду, прополоскала, викрутила й кинула назад у кошик.
Тоді глибоко вдихнула, тильними сторонами мокрих до
лонь прибираючи волосся зі скронь. Якщо мама запитає,
чому зверху на брудному одязі лежать якісь мокрі труси…
«Ти вже думаєш, ніби злочинниця якась, — заголосила
хтось, хто одного дня стане Господинькою. — Бачиш, що
стається, коли поводишся як погана дівчинка? Бачиш? Ду
же сподіваюся, що т…»
«Тихо сиди, мерзото мала, — відгаркнув інший голос. —
Потім можеш скільки завгодно чіплятися, але зараз ми тут
намагаємось одну справу владнати, якщо ти не помітила.
Втямила?»
Відповіді не було. І це добре. Джессі знову нервово про
вела по волоссю, хоча воно не спадало. Якщо мама запитає,
що вогкі труси роблять з іншим брудним одягом, Джессі
просто скаже, що було спекотно і вона сходила скупатися,
не вдягаючи купальника. Вони всі троє так кілька разів уже
робили цього літа.
«Тоді краще не забудь також намочити шорти й футбол
ку. Правильно, дівулю?»
«Правильно, — погодилася вона. — Гарна ідея».
Джессі накинула халат, що висів на дверях ванної, і по
вернулася в спальню, щоб узяти шорти й футболку, які
мала на собі, коли мама, брат і старша сестра зранку поїха
ли… кілька тисяч років тому це було, як тепер здавалося.
Спочатку вона їх не помітила, тому стала на коліна, щоб
пошукати під ліжком.
«Та інша жінка також на колінах, — відзначив голос, —
і відчуває той же запах. Той запах, що наче мідь з вершками».
Джессі чула, але не слухала. Розум зосередився на шортах
і футболці — на її алібі. Як і очікувалося, вони лежали під
ліжком. Джессі потяглася.
«Він долинає з криниці, — продовжив голос. — Запах

з криниці».
Так, так, подумала Джессі, хапаючи одяг і повертаючись
до ванної. Запах з криниці, дуже добре, чудово.
«Вона заманила його в криницю, і він упав» — промо
вив голос, і цим словам нарешті вдалося достукатися до
Джессі. Вона завмерла у дверях ванної, округливши очі.
Їй стало якось по-новому страшно, до смерті. Тепер, до
слухавшись до голосу, дівчина усвідомила, що він не схо
жий на інші. Цей був наче голос, який пізно вночі, за дуже
правильних умов, можна зловити по радіо, — голос, що
може долинати звідкись дуже здалеку.
«Не дуже здалеку, Джессі. Вона також у зоні затем
нення».
На мить верхній коридор будинку на озері Дарк-Скор
зник. На зміну йому прийшла гущавина кущів ожини, що
не відкидали тіні під затьмареним затемненням небом,
а також чистий запах морської солі. Джессі побачила
худорляву жінку в кáпоті, шпакувате волосся якої було
зібране в ґульку. Жінка стояла навколішках біля квадрата
з потрісканих дощок. Поруч із нею калюжею лежала якась
біла тканина. Джессі здогадувалася, що то жінчина ком
бінація. Джессі запитала в жінки, хто вона, але та вже
зникла… якщо взагалі там була.
Джессі все ж озирнулася через плече, щоб упевнитися,
чи та моторошна худорлява жінка, бува, не в неї за спи
ною. Але на сходах угору нікого не було. Джессі стояла
в коридорі сама.
Дівчинка опустила очі собі на руки й побачила, що ті
збрижилися гусячою шкірою.
«Ти дурієш, — забідкався голос, що одного дня належа
тиме Господиньці Берлінґейм. — Ой, Джессі, ти погано,
дуже погано поводилася, тому заплатиш тим, що здурієш».
— Я не дурію, — відповіла Джессі. Вона глянула на блі

де перекошене обличчя в дзеркалі ванної. — Не дурію!
Джессі якийсь час чекала в переляканому підвішеному
стані, чи повернуться голоси, — або той образ жінки, що
стоїть на колінах біля розтрісканих дощок, а поруч лежить
комбінація, — але нічого не почула й не побачила. Та міс
тична інша, яка сказала Джессі, що якась вона заманила
якогось його в якусь криницю, очевидно, зникла.
«Стрес, дівулю, — пояснив голос, що одного дня стане
Рут, і Джессі чітко розуміла, що, хоча сам голос у це не
зовсім вірить, він вирішив, що Джессі краще рухатися
далі, і то вже. — Тобі подумалося про жінку з комбінацією,
бо сьогодні в тебе в голові спідня білизна. Я б на твоєму
місці про все це забула».
Чудова порада. Джессі швиденько змочила шорти й фут
болку під краном, викрутила їх і ступила в душ. Вона на
милила тіло, обмилася, витерлася й побігла назад у спаль
ню. Зазвичай вона не переймалася тим, щоб накинути на
себе халат для короткої перебіжки через коридор, але
цього разу зробила це, притискаючи його руками, а не
обв’язуючись поясом.
Джессі знову спинилась у ванній, закусивши губу й мо
лячись, щоб той дивний інший голос не повернувся, бла
гаючи, щоб не було знову тих скажених галюцинацій, чи
ілюзій, чи ще чогось. Не сталося нічого. Вона кинула халат
на ліжко, побігла до комода й дістала з нього свіжу білиз
ну і шорти.
«Вона відчуває той же запах, — подумала Джессі. — Не
знаю, що то за жінка, але вона відчуває той же запах з кри
ниці, в яку заманила чоловіка, і це відбувається тепер, під
час затемнення. Упевнена…»
Вона обернулася, тримаючи в руці свіжу блузку, і за
вмерла. Батько стояв в одвірку й дивився на неї.
19
Джессі прокинулася в лагідній молочній заграві світанку,
а в голові тримався той бентежний зловісний спогад про
жінку — жінку, сивувате волосся якої було стягнуте в ту
гу сільську ґульку, жінку, що стояла навколішках у гущави
ні ожини, а поруч лежала комбінація, жінку, що вдивляла
ся крізь поламані дошки й відчувала той жахливий слабкий
запах. Джессі не згадувала про ту жінку роками, і тепер,
щойно прокинувшись зі сну про 1963 рік, який був насправ
ді не сном, а спогадом, вона подумала, що змогла побачи
ти певне надзвичайне видіння того дня, видіння, спричи
нене, мабуть, стресом і з тієї ж причини знову втрачене.
Але це не важило — ні це, ні те, що сталося з її батьком
на терасі, ні те, що сталося потім, коли вона обернулася
й побачила його у дверях ванної. Усе це було давно, а сто
совно того, що відбувається зараз…
«Я в біді. Думаю, я в дуже великій біді».
Джессі відкинулася на подушки й поглянула на звислі
руки. Вона почувалася причмеленою, безпорадною, наче
отруєна комаха в павучій сітці, і не хотіла нічого, крім як
знову заснути — цього разу без сновидінь, якщо можна, —
а закоцюблі руки й суха горлянка нехай залишаються в ін
шому всесвіті.
Але з цим їй не пощастить.
Звідкись неподалік доносилося повільне сонливе дзиж
чання. Першою її думкою було «будильник». Другою,
після кількох хвилин дрімоти з розплющеними очи
ма, — «датчик диму». Ця думка спричинила короткий
безпідставний спалах надії, що допоміг їй трішки проки
нутися по-справжньому. Джессі усвідомила, що насправ
ді чує звук, зовсім не схожий на датчик диму. Він звучав
наче… ну… наче…
«Це мухи, дівулю, окей? — прямолінійний голос був

втомлений і хворобливий. — Ти ж чула про Літошних
хлопців1? А це в нас Осінні мухи, і їхній варіант Світової
серії наразі проводиться на Джералді Берлінґеймі, видат
ному адвокатові з фетишем до наручників.
— Господи, мені треба встати, — промовила вона хрип
ким сиплим голосом, у якому заледве впізнала власний.
«І якого дідька це означає?» — подумала Джессі, і саме
відповідь — абсолютно ніхера, дякую, дуже дякую —
докінчила повертати її зі сну до свідомості. Вона не хоті
ла прокидатись, але здогадувалася, що краще прийняти
думку про те, що вона таки не спить і потрібно з цим
зробити якомога більше, наскільки це можливо й поки
це можливо.
«І краще почати з пробудження долонь і рук. Це якщо
вони взагалі прокинуться».
Джессі подивилася на праву руку, тоді повернула заір
жавілу арматуру в шиї (яка завмерла лише наполовину)
й глянула на ліву. З раптовим шоком вона зрозуміла, що
дивиться на власні руки зовсім по-новому — наче то меблі
на вітрині магазину. Вони взагалі ніяк не стосувалися
Джессі Берлінґейм, і вона припускала, що в цьому на
справді немає нічого дивного. Зрештою, вона ж зовсім їх
не відчуває. Її тіло завершується трішки вище пахв.
Джессі спробувала підтягнутися вгору і з розпачем
відкрила для себе, що заколот рук пішов далі, ніж вона
очікувала. Вони не лише відмовилися рухати її. Вони
відмовилися рухати себе. Накази мозку було цілком про
ігноровано. Джессі знову подивилася на них, і руки більше
не здавалися їй меблями. Тепер вони скидалися на бліді
1
The Boys of Summer — прізвисько американської бейсбольної команди Brook
lyn Dodgers.
обрізки м’яса, що висять на гаках, і Джессі хрипко скрик

нула від страху та люті.
Але це неважливо. З руками нічого вдіяти не вдасться,
принаймні поки що, а злість, страх чи їх поєднання ніяк не
змінять ситуацію. А пальці? Якщо вдасться стиснути ними
стовпчики ліжка, можливо…
…або й ні. Пальці були такі ж непридатні, як і руки.
Після майже хвилини силкувань Джессі отримала лише
один слабенький посмик правого великого пальця.
— О Боже, — вимовила вона скрегітливим, наче пил у трі
щинах, голосом. У ньому вже не вчувалося гніву, лише страх.
Звісно, люди вмирають у нещасних випадках — за своє
життя вона бачила в телевізійних новинах, мабуть, сотні
чи навіть тисячі «смертельних відео». Мішки з трупами,
які виносять з розтрощених машин чи підіймають із
джунглів у ношах «Меді-Вак», ноги, що стирчать з-під по
хапцем накинутих ковдр, поки на тлі палає будівля, бліді
свідки, заїкаючись, указують на калюжі липкої темної
речовини в провулках чи на підлозі бару. Вона бачила за
кутане в біле тіло Джона Белуші, якого виносять із лос-
анджелеського готелю «Шато Мармон». Бачила, як пові
тряний акробат Карл Валленда втрачає рівновагу, важко
падає на канат, який він намагався пройти (його, здається,
напнули між двома курортними готелями, пригадує вона),
недовго тримається за нього, а тоді летить униз, назустріч
смерті. Телевізійники повторювали це відео раз за разом,
ніби заворожені ним. Тож Джессі знає, що люди вмирають
у нещасних випадках, звісно ж, знає, але дотепер вона
якось ніколи не усвідомлювала, що всередині тих людей
були люди, такі ж, як вона, люди, які найменшого понят
тя не мали, що більше не з’їдять жодного чизбургера,
не подивляться ще один раунд «Фінального ризику» (і, будь
ласка, переконайтеся, що ваша відповідь має форму
запитання), не зателефонують своїм найкращим друзям,

щоб сказати, що вечір дріб’язкового покеру в четвер чи
поїздка за покупками в суботу — це чудова ідея. Більше
ніякого пива, ніяких поцілунків, а фантазія про секс на
гамаку під час громовиці ніколи не стане реальністю, бо
ти надто зайнятий, коли мертвий. Будь-якого ранку твій
підйом з ліжка може стати останнім.
«Цього ранку слова “може” недостатньо, — подумала
Джессі. — Думаю, тут більше підійде “напевно”. Будинок —
наш гарненький тихенький будинок на озері — цілком
імовірно, може з’явитися в п’ятничних чи суботніх нови
нах. Даґ Роу начепить те своє біле пальто, що я просто
терпіти не можу, говоритиме в мікрофон і називатиме його
“будинком, де померли відомий портлендський адвокат
Джералд Берлінґейм і його дружина”. Тоді він передасть
слово назад студії, Білл Ґрін розповість про новини спорту,
і в цьому немає зовсім нічого нездорового, Джессі, це не
скигління Господиньки й не тиради Рут. Це…»
Але Джессі розуміла. Це правда. Це просто маленький
дурненький нещасний випадок, із тих, читаючи про які
в газеті за сніданком, хитаєш головою, кажеш: «Коханий,
слухай», — і читаєш своєму чоловікові, поки він їсть грейп
фрут. Просто дурний випадок, але цього разу він відбува
ється з нею. Постійне наполягання розуму, мовляв, це по
милка, було зрозумілим, але недоречним. Немає якогось
Департаменту скарг, де Джессі могла б пояснити, що на
ручники — це Джералдова ідея, тож буде чесно, якщо її
відпустять. Якщо якось і можна виправити цю помилку, то
на це здатна лише вона сама.
Джессі прокашлялася, заплющила очі й заговорила
в стелю.
— Боже? Можеш послухати мене хвилинку? Мені тут
потрібна якась допомога, дуже потрібна. Я в сраці, і мені
дуже страшно. Будь ласка, допоможи мені звідси ви

братися, добре? Я… е-е-е… молюся Ісусові Христові. —
Вона намагалася підсилити цю молитву й спромоглася
лише на річ, якої її навчила Нора Калліґан, молитву, яку
зараз повторює кожен торгаш самодопомоги й пизду
ватий гуру в цьому світі: — Господи, дай мені терпіння
прийняти те, що я не можу змінити, сміливості змінюва
ти те, що можу, і мудрості, щоб відрізнити одне від іншо
го. Амінь.
Нічого не змінилося. Джессі не відчула ні терпіння, ні
сміливості, а мудрості й поготів. Вона так і лишилася
просто жінкою з закоцюблими руками й закоцюблим
чоловіком, прикутою до стовпчиків ліжка, ніби шавка до
рим-болта, яку залишили вмирати на курному задньо
му подвір’ї, непомічену й неоплакувану, поки господар-
п’яниця відсиджує тридцять днів в окружній холодній за
їзду без посвідчення й напідпитку.
— Будь ласка, тільки б не боліло, — тихо й тремтячи
прошепотіла вона. — Якщо я таки помру, Боже, зроби так,
щоб не боліло. Я, як та дитина, боюся болю.
«Напевно, думати про смерть зараз — дуже погана ідея,
дівулю, — голос Рут замовк, тоді продовжив: — Та яке там
“напевно”».
Окей, без питань: думати про смерть — погана ідея. То
що ж залишається?
«Жити», — в унісон відповіли Рут і Господинька Бер
лінґейм.
Гаразд, жити. І от вона повернулася до рук.
«Вони затерпли, бо я цілу ніч на них провисіла. І досі
вишу. Крок перший — усунути вагу».
Джессі спробувала підсунути себе назад і вгору ногами,
як раніше, але відчула тягар чорної паніки, коли й ті також
спочатку відмовилися рухатися. На кілька секунд вона
втратила самовладання, а коли повернулася до тями, то,

наче поршнями, лупила ногами вгору-вниз, зсуваючи
покривало, ковдру й наматрацник униз до підніжжя ліж
ка. Джессі задихалася, ніби велосипедистка, що підніма
ється останнім крутим пагорбом під час марафонських
перегонів. Дупа, яка також затерпла, тепер співала й ки
піла уколами пробудження.
Повністю прокинутися їй допоміг страх, але саме така
безглузда аеробіка в парі з панікою допомогла серцю
Джесс перемкнутись одразу на високу передачу. Зрештою
вона почала відчувати поколювання в руках — на глибині
кісток, зловісне, наче далекий грім.
«Якщо більше нічого не працює, дівулю, думай про ті
два-три ковтки води, що залишилися. Нагадуй собі, що ти
взагалі не зможеш більше торкнутися тієї склянки, якщо
не приведеш руки до робочого стану. Не кажучи вже
про те, щоб попити».
Займався свiтанок, і Джессі продовжувала відштовху
ватися ногами. Змокріле від поту волосся прилипло до
скронь і спадало по щоках. Вона усвідомлювала, хоч і не
виразно, що з кожною секундою цієї виснажливої діяль
ності лише збільшує свій водяний борг, але іншого ви
бору не знала.
«Бо його нема, дівулю, нема взагалі».
«Дівулю те, дівулю се, — нестямно подумала Джессі. —
Може, заткаєшся трохи, як така ти пиздлива?»
Нарешті її зад почав підсуватися до узголів’я ліжка.
Щоразу як він рухався, Джессі напружувала м’язи живо
та, виконуючи мініпідйом корпуса. Кут між верхньою
і нижньою половинами тіла почав повільно наближатися
до дев’яноста градусів. Лікті зігнулися, і коли тягар ваги
почав покидати руки й плечі, поколювання в них поси
лилося. Вона не припинила рухати ногами, коли зрештою
перейшла в сидяче положення, а продовжила крутити не

видимі педалі, щоб серцебиття не сповільнювалося.
У ліве око затекла крапля пекучого поту. Джессі від
махнулася від неї, нетерпляче смикнувши головою, і про
довжила молотити ногами. Поколювання й далі посилюва
лося, розходячись угору й униз від ліктів, і хвилин за п’ять
після того, як Джессі досягла теперішнього згорбленого
положення (вона скидалася на незграбну підлітку, ско
цюрблену над кріслом у кінотеатрі), виник перший спазм.
Відчуття було наче удар тупим боком сікача для м’яса.
Джессі закинула голову назад, зрошуючи повітря тон
кою мрякою поту з голови й волосся, і запищала. Коли
вона хапала повітря, щоб повторити крик, руки пронизав
другий спазм. Цей був набагато сильніший. Відчувалося
так, наче хтось накинув інкрустовану склом петлю з кабе
лю їй на праве плече, а тоді міцно затягнув. Джессі завила,
так шалено стиснувши руки в кулаки, що від несподіва
ного різкого руху два нігті зламалися й почали кровото
чити. Очі, занурені в коричневі порожнечі підпухлої пло
ті, були міцно склеплені, але сльози все одно полилися по
щоках, змішуючись із потоками поту з лінії росту волосся.
«Крути педалі, дівулю, не припиняй».
— Не називай мене дівулею! — закричала Джессі.
Перед першими променями світанку заблудлий собака
був підкрався до заднього ґанку, і тепер він смикнув голо
вою від звуку її голосу. На його морді був мало не коміч
ний вираз подиву.
— Не називай мене так, сучко! Ти злобна су…
Ще один спазм, цього разу різкий і несподіваний, ніби
блискавичний інфаркт, проорав лівий біцепс аж до пахви,
і її слова змішалися в один довгий і тремкий крик болю.
І все одно Джессі продовжувала крутити педалі.
Якимсь чином продовжувала крутити педалі.
20
Коли найгірші спазми минули — принаймні вона сподіва-
лася, що то були найгірші, — Джессі припинила свою ак
тивність і сперлася на планки махагонієвого узголів’я. Вона
заплющила очі, а дихання поступово уповільнювалося —
спочатку рухалося ривками, тоді підтюпцем і зрештою про
сто пішло. Хоч і спрагла, вона почувалася навдивовижу
добре. Джессі припускала, що частково це можна поясни
ти старим жартом, що закінчується «Так приємно, коли
припиняю»1. Але і дівчиною, і жінкою вона була спортив
ною, ще років п’ять (ну гаразд, мабуть, радше десять) тому,
і досі могла розпізнати прилив ендорфінів. Це, звісно,
абсурд, зважаючи на ситуацію, але водночас дуже приємно.
«А може, й не абсурд, Джесс. Може, це корисно. Ті ен
дорфіни очищують розум, і саме тому людям після фізич
них вправ краще працюється».
І її розум дійсно очистився. Найгіршу паніку знесло,
наче промисловий смог сильним вітром, і Джессі почува
лася раціональною як ніколи, а ще цілком психічно здо
ровою. Джессі нізащо б не повірила, що це можливо, і цей
доказ невгамовної здатності мозку до адаптації та майже
комашиної рішучості виживати здавався їй трішки мото
рошним. «Стільки всього, а я навіть ранкової кави не ви
пила», — подумала вона.
Від образу кави — чорної, в її улюбленому горнятку
з синіми квіточками, що оперізують його посередині, —
Джессі облизала губи. Також вона одразу подумала про
програму «Сьогодні». Якщо її внутрішній годинник не по
миляється, зараз почнеться «Сьогодні». Чоловіки й жінки
1
Заходить чоловік у кімнату й бачить свого знайомого, що б’є собі по пальцях
молотком. Він запитує, навіщо той це робить, на що отримує відповідь: «Знаєш,
так приємно, коли припиняю!»
по всій Америці — здебільшого неприкуті — сидять за

кухонними столами, п’ють сік і каву, їдять пончики та
яєшню-бовтанку (або якісь ті пластівці, що одночасно
заспокоюють серце й захоплюють кишківник). Вони див
ляться, як Браян Ґамбел і Кеті Корік регочуть разом із Джо
Ґараджіолою. Пізніше спостерігатимуть, як Віллард Скотт
бажає якійсь парі довгожителів щасливого дня. Будуть
гості, один із яких говоритиме про щось, що називається
«базова ставка», і ще щось під назвою «ФРС», інший по
казуватиме глядачам, як навчити своїх чау-чау не гризти
капці, а третій рекламуватиме наступний фільм — і ніхто
з них не усвідомлюватиме, що на заході Мейну зараз від
бувається нещасний випадок, що одна з їхніх більш-менш
відданих глядачок не зможе цього ранку приєднатися до
перегляду, бо прикута до ліжка, а менш ніж за двадцять
футів лежить її голий, погризений псом і закладений
мушиними яйцями чоловік.
Вона повернула голову праворуч і поглянула на склян
ку, яку Джералд недбало поставив зі свого боку полиці,
перш ніж почати веселощі. Джессі відзначила, що п’ять
років тому тієї склянки там не було б, але, піднявши свою
вечірню дозу скотчу, Джералд мусив також підняти денне
вживання інших видів рідини — здебільшого простої во
ди, але він також літрами поглинав дієтичну содову й чай
з льодом. Для Джералда фраза «любить випити» була не
евфемізмом, а реальною істиною.
«Що ж, — безрадісно подумала Джессі, — якщо він
справді любив випити, то зараз від цього вилікувався,
правда?»
Склянка, звісно, була прямісінько там, де вона її зали
шила. Якщо її нічний гість не був сновидінням («Не мели
дурниць, звісно, то було сновидіння», — нервово пробур
мотіла Господинька), спраги він не відчував.
«Я візьму ту склянку, — подумала Джессі. — І буду над

звичайно обережна, якщо раптом знову почнуться спаз
ми. Якісь запитання?»
Їх не було, і цього разу взяти склянку виявилося ділом
зовсім не хитрим, бо дотягтися було набагато простіше,
уже не було потреби займатися балансуванням. Узявши
саморобну соломинку, Джессі дізналася про ще один бо
нус. Коли папір висох, картка скрутилася по згинах, які
вона була зробила. Ця дивна геометрична конструкція
скидалася на ориґамі вільної форми й працювала набага
то ефективніше, ніж увечері. Допити решту води було
навіть простіше, ніж узяти склянку, тож поки Джессі слу
хала тріск газованки на денці, намагаючись усмоктати
дивною соломинкою останні кілька краплин, їй спало на
думку, що вона віддала б набагато менше води простирад
лу, якби знала, що може «підготувати» соломинку. Але вже
пізно, нема сенсу плакати над розлитою водою.
Ті кілька ковтків лише розбудили її спрагу, але з цим до
ведеться змиритися. Джессі поставила склянку назад на
полицю, тоді засміялася з себе. Звичка — міцна тварюка.
Навіть у таких ексцентричних ситуаціях, як ця, вона за
лишається міцною тварюкою. Джессі ризикувала зігнутися
від нових спазмів, ставлячи склянку назад на полицю, за
мість того щоб просто шпурнути її через ліжко, розтрощи
ти об підлогу. А чому? А тому, що бути акуратною важли
во, ось чому. Це була одна з речей, яких Саллі Мейгут
навчила свою дівочку, своє маленьке скрипуче колесо, яке
ніколи до пуття не змащували і яка ніколи не могла нор
мально заспокоїтися — її маленька дівочка, яка аж зі шку
ри пнулася, навіть звабила власного батька, щоб переко
натися, що все йтиме й далі саме так, як вона цього хоче.
Крізь призму пам’яті Джессі побачила Саллі Мейгут,
якою часто її бачила ще тоді: щоки розпашілі від гніву,
губи міцно стулені, долоні стиснуті в кулаки й уперті

в стегна.
— І в це ти б також повірила, — м’яко промовила Джес
сі. — Повірила б, правда, суко?
«Нечесно, — нервово відповіла частина розуму. — Це
нечесно, Джессі!»
От тільки це було чесно, і вона це знала. Саллі була да
леко не ідеальною матір’ю, особливо в ті роки, коли їхній
з Томом шлюб ледве пнувся, наче стара чортопхайка з бруд
ною трансмісією. Її поведінка тоді часто бувала параної
дальна й іноді ірраціональна. Чомусь Вілл майже ніколи
не ставав жертвою тирад і підозр, але іноді вона до вси
рачки лякала обох своїх доньок.
Того темного боку вже не було. Листи, які Джессі отри
мувала з Аризони, були банальними й занудними нотатка
ми бабусі, що живе заради вечірнього четвергового бінґо
та згадує роки виховання дітей як мирні й щасливі часи.
Вона, видно, не пам’ятала, як до хрипу кричала, що як
Медді ще хоч раз забуде загорнути використаний тампон
у туалетний папір, перш ніж викинути в сміття, то вона її
приб’є, чи як одного недільного ранку — без жодної осяж
ної досі причини — увірвалася в спальню Джессі, шпурну
ла в неї парою туфель на високих підборах, а тоді вибігла.
Іноді, отримуючи материні листи й листівки («Тут усе
добре, доню, спілкувалася з Медді, вона дуже точно пише,
з апетитом у мене вже краще, відколи втихомирилося»),
Джессі хотілося схопити телефон, подзвонити матері й за
кричати в слухавку: «Мамо, ти що, все забула? Забула той
день, коли кинула в мене туфлями й розбила мою улюбле
ну вазу, і я плакала, бо думала, що ти, напевно, знаєш, що
він нарешті зламався й розповів тобі, хоча тоді вже три
роки минуло з часу затемнення? Забула, скільки разів
лякала нас своїми криками й сльозами?»
«Джессі, це нечесно. Нечесно й віроломно».

Може, й нечесно, але це не означає, що це неправда.
«Якби вона знала, що сталося того дня…»
Джессі знов явився образ жінки в колодках, раз — і щез
так швидко, що вона заледве його впізнала, ніби це якась
реклама на рівні підсвідомості: скуті руки, волосся, звис
ле над обличчям, наче каптур покаяльниці, невелика гру
па презирливих людей, що показують на неї пальцями.
Здебільшого жінок.
Мама, мабуть, не сказала б це прямо, але так — вона би
вважала, що то провина Джессі, й дійсно думала б, що то
було свідоме зваблення. Від скрипучого колеса до Лоліти
зовсім недалеко, чи не так? І знання про те, що між її чоло
віком і донькою вiдбулося щось сексуальне, цілком імо
вірно, змусило б її припинити просто роздумувати про те,
щоб піти від благовірного, і таки зробити це.
Чи повірила б вона? Та сто пудів повірила б.
Цього разу голос пристойності не показав навіть знаку
протесту, і Джессі раптом спав на думку здогад: батько
одразу вловив те, що вона сама зрозуміла через майже
тридцять років. Він знав реальні факти, так само як знав
про дивну акустику у вітальні-їдальні будинку на озері.
Того дня її батько скористався нею, і не лише одним
способом.
Після цього сумного усвідомлення Джессі очікувала
цілого потоку негативних емоцій: зрештою, її як лохушку
розвів чоловік, первинним завданням якого було любити
й захищати її. Жодного потоку не прибуло. Імовірно, част
ково через те, що вона досі трималася на ендорфінах, але
Джессі припускала, що тут більше йдеться про полегшен
ня: хоч яким гидким те все було, нарешті вона змогла це
проковтнути. Головною її емоцією в цю мить було при
голомшення від того, наскільки довго вона тримала цю
таємницю в собі, а також нервова розгубленість. Скіль

ки ж рішень, які вона приймала з того часу, були під пря
мим або опосередкованим впливом тієї останньої хвили
ни, яку вона провела в татка на колінах, споглядаючи крізь
два-три шматки кіптявого скла широку круглу родимку
в небі? І чи ситуація, в якій вона зараз опинилася, не є ре
зультатом того, що сталося під час затемнення?
«Ой, ну це вже перебір, — подумала Джессі. — Якби він
мене зґвалтував, можливо, було б по-іншому. Але те, що
того дня сталося на терасі, було просто ще одним нещас
ним випадком, та й не настільки серйозним, як на те пішло.
Джесс, якщо хочеш знати, що таке серйозний випадок,
глянь на ситуацію, у якій ти зараз. Я можу з таким же
успіхом звинуватити стару місіс Джилетт у тому, що вда
рила мене по руці на вечірці в саду, коли мені було чотири
роки. Чи думку, яка в мене була, коли я виходила з матки.
Чи гріхи з якихось попередніх життів, які ще не спокуту
вано. Та й, крім того, те, що він зробив зі мною на терасі,
не порівняти з тим, що він зробив зі мною в спальні».
Бачити ту частину сном не було потреби. Вона лежала
просто перед нею, абсолютно чітка й цілком доступна.
21
Коли Джессі підняла очі й побачила батька у дверях спаль
ні, то першим інстинктивним рухом було прикрити рука
ми груди. Тоді Джессі побачила сумний винуватий вираз
у нього на обличчі й опустила їх, хоч і відчувала, як шарі
ються щоки, і знала, що обличчя набирає неприємної
плямистої барви — її версії соромливого рум’янцю. Джес
сі не було чим там світити (ну майже), але все одно вона
почувалася голішою ніж гола, а також настільки ніяково,
що заледве шкіра на ній не шкварчала. Дівчинка подумала:
«А що, як мама з Медді й Віллом повернуться раніше?

А що, як просто зараз у кімнату ввійде вона й побачить
мене отак, без футболки?»
Ніяковість переросла в сором, сором — у жах, і все од
но, накинувши блузку й застібаючи її, Джессі відчула ще
одну емоцію, заховану під попередніми. То був гнів, і він
не особливо відрізнявся від того свердлильного гніву,
який вона відчує через багато років, коли усвідомить:
Джералд розуміє, що вона має на увазі, але все одно при
кидається, ніби ні. Вона злилася, бо не заслуговує почува
тися присоромленою чи наляканою. Урешті-решт, це ж він
тут дорослий, це він залишив якусь мерзоту з дивним
запахом їй ззаду на трусах, це йому має бути соромно,
а зараз усе не так. Зараз усе зовсім не так.
Доки Джессі застібнула блузку й заправила її в шорти,
гнів зник або — по суті, те саме — сховався назад до своєї
печери. І їй постійно ввижалося, що мама повернеться
раніше. Не відігравало ролі, що вона вже повністю одяг
нута. Факт, що сталося щось погане, промовисто світився
в них на обличчях, просто висів на них, великий, як жит
тя, і вдвічі потворніший. Вона бачила це в батька на облич
чі й відчувала на своєму.
— Усе добре, Джессі? — тихо запитав він. — У голові не
паморочиться, нічого такого?
— Ні. — Вона спробувала всміхнутись, але цього разу
це не зовсім вдалося. Джессі відчула, як по щоці стекла
сльоза, і швидко й винувато стерла її долонею.
— Вибач мені, — його голос тремтів, і Джессі з жахом
побачила, що його очі також повні сліз — Боже, все тільки
гірше, гірше й гірше. — Мені так шкода.
Він різко обернувся, кинувся у ванну, схопив з вішака
рушник і витер ним обличчя. Поки він це робив, Джессі
швидко й завзято думала.
— Татку?
Він глянув на неї понад рушником. Сльози з очей зник
ли. Якби вона про них не знала, то поклялася б, що їх там
і не було взагалі.
Запитання майже застрягло в горлі, але його потрібно
було поставити. Необхідно.
— А ми… а ми розповімо про це мамі?
Батько довго й тремтливо зітхнув. Джессі чекала, від
чуваючи серцебиття в самому роті, а коли він відповів:
«Думаю, ми мусимо, правда?» — серце провалилося до
самих п’ят.
Вона рушила до нього, перетинаючи кімнату, трішки
похитуючись — здавалося, вона взагалі не відчуває влас
них ніг, — і обвила його руками.
— Будь ласка, тату. Не кажи. Будь ласка, не розказуй.
Будь ласка, не треба. Будь ласка…
Голос розмився, зійшов на самі схлипи, і Джессі при
тиснулась обличчям до його голих грудей.
За мить він також обійняв її, цього разу по-старому,
по-батьківськи.
— Мені зовсім не хочеться, — сказав він, — тому що
останнім часом, доню, стосунки між нами були досить
напружені. Я б здивувався, якби ти сказала, що не знаєш
про це. Така річ може все дуже погіршити. Останнім часом
вона була… ну, була не надто любляча, і здебільшого саме
через це виникла сьогоднішня проблема. Чоловіки ма
ють… певні потреби. Колись ти зроз…
— Але якщо вона дізнається, то скаже, що це я винна!
— Ой, та ні. Я так не думаю, — сказав Том, але його тон
був здивований, ніби в роздумах… і для Джессі він звучав
лиховісно, наче смертний вирок. — Ну ні-і-і-і… я впевне
ний… Ну майже впевнений… що вона…
Джессi підняла на нього заплакані червоні очі.
— Прошу тебе, не кажи їй, тату! Благаю, будь ласка, не

треба!
Він цмокнув її в брову.
— Але Джессі… я мушу. Ми мусимо.
— Чому? Тату, чому?
— Тому що…
22
Джессі трішки посунулася. Ланцюги забряжчали, самі на
ручники застукотіли об стовпці. Світло наразі струменіло
крізь східні вікна.
— Бо ти б не втримала це в таємниці, — похмуро про
мовила вона. — Тому що, Джессі, якщо це випливе, нам
обом буде краще, щоб випливло зараз, а не через тиждень,
місяць чи рік. Навіть якщо через десять років.
Наскільки ж вправно він нею зманіпулював — спочатку
вибачення, тоді сльози і нарешті хід конем: перетворив свою
проблему на її. Роби що хочеш, братіку, тільки не кидай
мене в оті колючі кущі шипшини1. Доки вона зрештою не
присяглася йому, що триматиме цю таємницю вічно, що
кати нічого з неї не витягнуть, хоч щипцями, хоч вугіллям.
Джессі дійсно пам’ятала, як крізь потік гарячих пере
ляканих сліз обіцяла йому щось подібне. Зрештою він
припинив хитати головою й лише дивився в інший бік
кімнати, звузивши очі й міцно стиснувши губи, — це вона
бачила в дзеркало і була майже певна, що він про це знає.
— Ти нікому про це не розповіси, — зрештою сказав він.
Джессі пам’ятала млосне полегшення, коли почула ті сло
ва. Те, що він сказав, було не таке важливе, як тон, яким він
1
Цитата з «Казок дядечка Римуса» Джоеля Чандлера Гарріса. Подано в перекладі
Павла Шарандака.
це сказав. Раніше Джессі чувала цей тон досить часто і зна

ла: мама скаженіє від того, що Джессі може викликати
в Тома такі інтонації набагато частіше, ніж сама Саллі.
«Я передумав, — говорив цей тон. — Я йду проти своєї ло
гіки, але таки змінюю свою думку. Переходжу на твій бік».
— Не розповім, — погодилася вона. Голос тремтів, і їй
доводилося ковтати сльози. — Я нікому не розповім, тату.
Ніколи.
— Не лише мамі, — додав він, — а нікому. Ніколи. Це
дуже велика відповідальність для маленької дівчинки, Пе
ріжечку. У тебе можуть виникати спокуси. Наприклад, ти
після школи робитимеш домашнє з Каролін Клайн чи Там
мі Гоу, і хтось із них розповість тобі свій секрет, і тобі може
захотітися…
— Розповісти їм? Ніколи-ніколи-ніколи!
І, мабуть, він побачив правду в неї на обличчі: думка про
те, що Каролін чи Таммі дізнаються, що батько торкався її,
наповнила Джессі жахом. Задовольнившись результатом
у цьому пункті, він перейшов до, напевно, головного кло
поту.
— Або своїй сестрі. — Він відсторонився від Джессі й дов
гий час суворо вдивлявся їй в обличчя. — Розумієш, може
прийти час, коли тобі захотілося б розповісти їй…
— Тату, ні, я нізащо.
Він легенько струснув її.
— Помовч, дай я договорю, Періжечку. Ви між собою
близькі. Ти це знаєш, а я знаю, що дівчатка іноді відчувають
потребу ділитися тим, про що зазвичай не розповідають.
Якщо в тебе виникне таке бажання з Медді, то чи зможеш
ти все одно тримати язик за зубами?
— Так!
Від відчайдушної потреби переконати його Джессі зно
ву розплакалася. Звісно, ймовірність, що вона розповість
Медді, набагато вища: якщо і є хтось у світі, кому Джессі

могла б одного дня звіритися з такою відчайдушною таєм
ницею, то це її старша сестра… але був один нюанс. Медді
й Саллі такі ж близькі, як Джессі й Том, і якби Джессі колись
розповіла сестрі про те, що сталося на терасі, були б досить
високі шанси, що ще до заходу сонця того ж дня їхня мати
також про це дізнається. Зважаючи на цю думку, Джессі
припустила, що втриматися від спокуси розповісти Медді
їй буде досить легко.
— Ти точно впевнена? — з сумнівом запитав він.
— Так! Точно!
Він знову почав засмучено хитати головою, чим заново
налякав її.
— Періжечку, мені просто здається, що, можливо, краще
винести це на загал одразу. Випити ці гіркі ліки. Ну не вб’є ж
вона нас…
Проте Джессі вже почула материн гнів, коли тато запитав,
чи можна, щоб їхня молодша донька не їхала на Вашинг
тон… і гнівом це не закінчувалося. Їй не подобалося про
це думати, але наразі Джессі не могла дозволити собі розкіш
заперечення. У маминому голосі також були ревнощі й дещо
вельми схоже на ненависть. Стоячи з батьком у дверях спаль
ні, намагаючись переконати його нічого не розповідати,
Джессі побачила видіння, зовсім коротке, але до заціпеніння
чітке: вони з татом удвох, викинуті на узбіччя, ніби Ген
зель і Ґретель, бездомні, плентаються манівцями Америки…
…і, звісно ж, сплять разом. Уночі вони сплять разом.
Тут вона й зламалася повністю, почала істерично рида
ти й молити його не розповідати, обіцяти, що вона буде
хорошою дівчинкою, сьогодні й на віки вічні, якщо він
просто не розповідатиме. Він дав їй виплакатися до мо
менту, який, мабуть, розцінив як найдоречніший, а тоді
серйозно промовив:
— Знаєш, Періжечку, ти надзвичайно сильна як для

маленької дівчинки.
Джессі підняла на нього очі, повні свіжої надії. Щоки
блищали від сліз.
Тато повільно кивнув, тоді почав витирати їй сльози
рушником, яким перед тим утирався сам.
— Я просто не можу відмовляти тобі в чомусь, чого ти
дійсно хочеш, і цього разу також. Спробуємо по-твоєму.
Вона кинулася йому в руки й почала вкривати батькове
обличчя поцілунками. Десь на рівні інстинкту їй було
лячно, що це може
(завести його)
знову призвести до проблем, але вдячність цілком
перевершила таку обачність, та й ніяких проблем не
с талося.
— Дякую! Дякую, тату! Дякую!
Він узяв її за плечі й відвів на відстань витягнутої руки,
усміхався і зовсім не був серйозний. Але на обличчі в ньо
го залишався сум, і тепер, майже через тридцять років,
Джессі не думала, що той вираз також був лише показний.
Сум був реальний, і від цього те жахіття, яке він вчинив,
ставало чомусь іще гіршим, а не навпаки.
— Думаю, ми домовилися, — сказав він. — Я нічого не
розповідаю, ти нічого не розповідаєш. Так?
— Так!
— Ніколи й нікому, навіть одне одному. Від сьогодні
й на віки вічні, амінь. Ми виходимо з цієї кімнати, Джесс,
і ніколи нічого вже не трапилося. Добре?
Джессі миттю погодилася, але водночас пригадала той
запах і зрозуміла, що мусить поставити принаймні одне
запитання, перш ніж ніколи нічого вже не трапилося.
— І я ще дещо маю повторити. Я хочу сказати, що мені
шкода, Джесс. Я вчинив підло й ганебно.
Джессі пам’ятала, що, говорячи це, він відвернувся.

Увесь час, поки навмисно доводив її до істерики, провини,
страху та неуникного приречення, увесь час, поки пере
конувався, що вона ніколи нічого не розповість, погрожу
ючи розповісти все, він дивився прямо на неї. Проте коли
він запропонував їй це фінальне вибачення, його погляд
перенісся на олівцеві візерунки на простирадлах, які роз
діляли кімнату. Спогад про це наповнив її сумішшю скор
боти й люті. Він міг дивитися їй у вічі, брешучи. А от коли
дійшло до правди, відвів погляд.
Джессі пригадала, як розкрила була рота, готова ска
зати, мовляв, йому не треба так говорити, а тоді закри
ла його — частково тому, що боялася, що будь-які сло
ва можуть змусити його передумати, але здебільшого
тому, що навіть у десять років розуміла: має право на
вибачення.
— Саллі останнім часом холодна — це правда, але як
виправдання це тупа херня. Я поняття не маю, що на мене
найшло. — Він коротко посміявся, так і не опускаючи на
неї погляду. — Може, то через затемнення. Якщо так, то,
дякувати Богові, наступного ми вже не побачимо. — А то
ді, ніби сам до себе: — Боже, якщо ми триматимемо роти
на замку, а вона все одно потім дізнається…
Джессі притулилася головою йому до грудей і сказала:
— Не дізнається. Я нізащо не розповім, тату. — Замовк
ла, а тоді додала: — Та й що я б узагалі могла розповісти?
— Правильно, — усміхнувся він. — Тому що нічого не
сталося.
— І я не… Ну тобто я ж не можу…
Вона підняла голову, сподіваючись, що він скаже те, що
їй хотілося знати, без додаткових запитань, але він просто
дивився на неї, піднявши брови в мовчазному запитанні.
Замість усмішки був насторожений вираз очікування.
— Я ж не можу завагітніти, так? — випалила вона.

Тато здригнувся, а обличчя напружилося, бо він нама
гався стримати якусь сильну емоцію. Тоді Джессі подумала
про страх чи жаль. Лише через стільки років до неї дійшло,
що насправді він, мабуть, старався стримати вибух дико
го заливистого сміху. Нарешті він узяв себе в руки й цмок
нув її в кінчик носика.
— Ні, дитинко, звісно ж, ні. Того, від чого жінки вагіт
ніють, не сталося. Нічого подібного не сталося. Я просто
пововтузився з тобою трохи, і все…
— І ще ти мені нижній ляпанець зробив. — Зараз вона
дуже чітко згадала ці свої слова. — Нижній ляпанець, так.
Він усміхнувся.
— Ага. Щось таке. Усе з тобою буде добре, Періжечку.
То як? На цьому тему закрили?
Вона кивнула.
— Нічого подібного більше ніколи не станеться — ти ж
розумієш, правда?
Джессі знову кивнула, проте усмішка її послабла. Його
слова мали б подарувати полегшення, і подарували, не
велике, але щось у серйозності його тону й сумі на облич
чі мало не розпалило її паніку знов. Джессі пригадала, як
узяла його долоні й стиснула їх, як тільки могла.
— Але ти ж мене любиш, тату, правда? Ти все одно мене
любиш, так?
Він кивнув і сказав, що любить її понад усе на світі.
— Тоді обійми мене! Сильно-сильно!
Так він і вчинив, але тепер Джессі пригадала дещо інше:
як його нижня частина тулуба не торкнулася її.
«Відтоді й назавжди, — подумала Джессі. — Принаймні
з того, що я пам’ятаю. Навіть коли я закінчила коледж,
єдиний раз, коли я бачила, щоб він плакав через мене,
батько обійняв мене тоді так смішно, як стара діва, так
випинаючи дупу, що нема навіть найменшої можливості

торкнутися лобками з людиною, яку обіймаєш. Бідний,
бідний хлопака. Цікаво, чи хоч хтось із людей, з якими
він роками вів бізнес, бачив його настільки переполо
шеним, як я в день затемнення. Стільки болю, а все через
що? Сексуальний інцидент, серйозний приблизно як уда
ритися мізинцем ноги об щось. Господи, ну й життя. Ну,
блядь, і життя».
Джессі почала повільно смикати руками вгору й униз,
майже не усвідомлюючи цього, а просто щоб підтри
мати кровообіг у зап’ястках і передпліччях. Вона припус
тила, що зараз десь восьма ранку. Вона лежить прику
тою до цього ліжка вже вісімнадцять годин. Неймовірно,
але так.
Голос Рут Нірі озвався так неочікувано, що Джессі аж
підскочила. Він був сповнений згидованої цікавості:
«І ти досі вигадуєш йому виправдання, так? Досі спус
каєш це йому з рук і звинувачуєш себе, після стількох
років? Навіть зараз. Охуїти просто».
— Припини, — прохрипіла Джессі. — Це абсолютно
ніяк, бляха, не стосується проблеми, в якій я опинила
ся тепер…
«Ну й ну, Джессі!»
— …і навіть якби стосувалося, — не вгавала вона, злег
ка піднявши голос, — навіть якби стосувалося, це абсо
лютно ніяк, бляха, не допоможе мені вибратися з цієї
сраки, тому просто припини!
«Ти не була Лолітою, Джессі, як би він не змусив тебе
думати. Тобі до Лоліти було як тричі до неба рачки».
Джессі не відповіла. Рут її переплюнула, вона замовкну
ти не збиралася.
«Якщо ти досі думаєш, ніби твій дорогенький татусик
був просто безнаганним ґречним лицарем, який більшу
частину часу прихищав тебе від вогнедишної драконихи-

мами, то краще подумай ще трохи».
— Стули писок. — Джессі засмикала руками швидше.
Ланцюги бряжчали, наручники стукотіли. — Стули писок,
мерзото.
«Джессі, він це спланував. Ти що, не розумієш? Це не
був якийсь експромт імпровізований, це не просто зго
лоднілий до сексу татусько вирішив швиденько помацати
що треба. Він це спланував».
— Брешеш, — рикнула Джессі. Піт стікав їй по скронях
великими прозорими краплинами.
«Хіба? Ну тоді постав собі отаке запитання: хто підказав
тобі вдягнути сарафан? Сарафан, що був і замалий, і за
тісний? Хто знав, що ти слухатимеш і захоплюватимешся,
поки він опрацьовуватиме твою маму? Хто мацав твої
цицьки ввечері перед тим, а в день затемнення вдягнув
самі спортивні шорти й більше нічого?»
Зненацька Джессі уявила собі в цій кімнаті Браяна Ґам
бела, вишукано вбраного в костюм-трійку та з золотим
браслетом. Він стоїть біля ліжка, а поруч якийсь хлоп із
мінікамерою повільно панорамує по її майже голому тілу,
а тоді фокусується на спітнілому плямистому обличчі. Бра
ян Ґамбел веде прямий ефір на виїзді з Неймовірною При
кутою Жінкою, схиляється з мікрофоном і питає її: «Джес
сі, коли ви вперше усвідомили, що батька тягне до вас?»
Джессі припинила смикати руками й заплющила очі.
На обличчі в неї був упертий відсторонений вираз. «Ні,
досить, — подумала вона. — Думаю, якщо доведеться,
з голосами Рут і Господиньки я жити зможу… навіть із
деякими НЛО, які час від часу пхаються зі своїми п’ятьма
копійками… але живе інтерв’ю з Браяном Ґамбелом, коли
ти вдягнена в самі обпісяні трусики, — це за межею. На
віть для моєї уяви це за межею».
«Скажи мені одне, Джессі, — промовив інший голос. Не

НЛО, то був голос Нори Калліґан. — Лише одну річ, і ми
закриємо цю тему, принаймні на тепер, але, мабуть, наза
вжди. Добре?»
Джессі мовчала, очікувала, насторожено готувалася.
«Коли ти вчора вдень зрештою втратила терпець — ко
ли ти зрештою відбрикнулася — кого ти брикала? Хіба
Джералда?»
— Ну звісно ж, Джер… — почала Джессі, але раптом
у голову ввірвався й заповнив думки ідеально чіткий
образ. То була біла шнурівка слини, що звисала Джерал
дові з підборіддя. Вона бачила, як слина видовжується,
падає їй на живіт, прямісінько над пупком. Просто тріш
ки слини, це все, нічого такого, після стількох років і стіль
кох пристрасних поцілунків з розкритими ротами й дуел
лю язиків: вони з Джералдом удосталь наобмінювалися
рідинами, і єдине, чим поплатилися за це, — кілька спіль
них застуд.
Нічого такого, але так було до вчора, коли він відмовив
ся відпустити її, коли вона хотіла, потребувала, щоб він це
зробив. Нічого такого, доки вона не відчула той сумний
безбарвний запах мінералів, який у неї асоціювався з дже
рельною водою на озері Дарк-Скор, а також із самим озером
у гарячі літні дні… такі, як, наприклад, 20 липня 1963 року.
Побачила вона слину. А от подумала про кінчу.
«Ні, це неправда», — подумала Джессі, але цього разу
не було потреби викликати Рут, яка б грала роль адвокат
ки диявола. Джессі знала, що це правда. «Це його блядська
кінча», — саме так прозвучала її думка, і після цього на
якийсь час вона перестала мислити взагалі. Натомість
пустила в дію той рефлексивний зворотний рух, вмазавши
однією ногою йому в живіт, а іншою — по яйцях. Не сли
на, а сперма. Не якась нова відраза до Джералдової гри,
а той старий смердючий страх, що здійнявся несподівано,

ніби морська потвора.
Джессі зиркнула на скручене, понівечене тіло чоловіка.
На секунду в очах защипали сльози, але це відчуття швид
ко минуло. Вона припустила, що Департамент виживання
ухвалив рішення, що сльози — надто велика розкіш, яку,
принаймні поки що, дозволяти собі не можна. І все одно
їй було шкода — шкода, що Джералд помер, так, звичайно,
але ще більше шкода через те, в якій вона ситуації.
Очі поглянули на повітря понад Джералдом, і Джессі
легенько й зболено всміхнулася.
— Думаю, це все, що я можу наразі сказати, Браяне.
Передайте мої вітання Вілларду й Кейті, і, між іншим, чи
не могли б ви відімкнути ці наручники, перш ніж підете?
Була б вам вельми вдячна.
Браян не відповів. Джессі й не здивувалася.
23
«Джесс, якщо ти збираєшся в цій ситуації вижити, то
я тобі раджу припинити порпатися в минулому й почати
думати, що робити з майбутнім… починаючи з наступних
десяти хвилин. Не думаю, що вмерти від спраги тут, на
ліжку, — дуже приємна історія, а ти?»
Ні, не дуже приємна… і ще Джессі подумала, що спра
га — далеко не найгірша частина. Відколи вона прокину
лася, їй з голови не йшла думка про розп’яття, яка тонула
й випливала на поверхню розуму, наче огидний потопель
ник, занадто розкислий, щоб повністю піднятися на по
верхню. Вона читала статтю про цей старий і прекрасний
метод тортур і страти для заняття з історії в коледжі й із
подивом відкрила для себе, що стара добра ідея з цвяха
ми в долонях і стопах — лише початок. Як і передплати
журналів та кишенькові калькулятори, розп’яття — це

подарунок, який тішить до кінця життя.
Реальні страждання починались із судом і м’язових
спазмів. Джессі з неохотою визнавала, що біль, який поки
спіткав її, навіть коняка Чарлі, що паралічем припинила
той її перший панічний напад, — це лише квіточки по
рівняно з тим, що чекає її далі. Подальші спазми мучити
муть її руки, діафрагму й живіт, повільно ставатимуть
сильнішими, частішими, об’ємнішими. Закляклість зреш
тою почне проникати в кінцівки, хоч би як Джессі не
працювала над тим, щоб підтримувати кровообіг, але ця
закляклість нічого не полегшить — на той час вона майже
точно страждатиме від немилосердних судом у грудях
і животі. Цвяхів у долонях і стопах Джессі нема, а ще вона
лежить, а не висить на хресті на узбіччі, наче переможений
гладіатор у «Спартаку», але ці відмінності можуть лише
продовжувати її страждання.
«І що ти робитимеш зараз, коли біль тебе ще так сильно
не турбує й ти здатна мислити?»
— Усе, що зможу, — прохарчала Джессі, — тому, може,
ти просто заткнешся й даси мені хвилинку подумати?
«Прапор тобі в руки й сокиру в спину».
Вона почне з найочевиднішого рішення і працюватиме
далі, відштовхуючись від нього… якщо доведеться. А яке
рішення найочевидніше? Звісно ж, ключі. Вони досі ле
жать на комоді, де Джералд їх залишив. Два ключі, точні
сінько ідентичні. Джералд, який бував настільки баналь
ним, що іноді аж милим, часто називав їх Основним
і Запасним (Джессі чітко чула ті великі літери в чолові
ковому голосі).
Припустімо суто теоретично, що їй якось вдасться по
сунути ліжко через кімнату до комода. Чи зможе вона
реально дістати ті ключі й скористатися ними? Джессі
неохоче усвідомила, що це два запитання, а не одне. Вона

припускала, що могла б узяти ключі зубами, але що далі?
Вона все одно не зможе дістати ключем замок. Досвід зі
склянкою води показував, що певна відстань усе одно
буде, як би сильно вона не тяглася.
Окей. Забудь про ключі. Спускайся на наступний ща
бель драбини ймовірності. Що це може бути?
Джессі безрезультатно розмірковувала над цим майже
п’ять хвилин, крутячи думку в голові, наче кубик Рубіка,
і смикаючи руками вгору-вниз. У певну мить міркувань
очі перескочили до телефона на невисокому столі під
східним вікном. Раніше вона відкинула цей апарат, пере
вівши його в інший всесвіт, але, можливо, надто поспіши
ла з цим. Стіл же, зрештою, ближче, ніж комод, а телефон
набагато більший, ніж ключ від наручників.
Якщо їй вдасться посунути ліжко до телефонного сто
лика, то чи не зможе вона ногою підняти слухавку з при
строю? А якщо так, то, можливо, вдасться також великим
пальцем ноги натиснути внизу, між «*» і «#», кнопку «Опе
ратор». Наче якась божевільна сцена з водевілю, але…
«Натисни кнопку, зачекай, а тоді щосили кричи».
Так, а десь за пів години з Норвея прикотить великий
блакитний фургон «Медку» або великий помаранчевий
автомобіль з написом «Служба порятунку округу Касл»
і повезе її туди, де безпечно. Божевільна ідея, безумовно,
але не бiльш божевільна, ніж зробити соломинку з реклам
ної картки для передплати. Божевілля це чи ні, а спрацю
вати може — у цьому й суть. Тут точно більший потенціал,
ніж через усю кімнату сунути ліжко, а тоді загадуватися,
як запхати ключ у замок наручників. З цією ідеєю, однак,
є велика проблема: їй треба якось посунути ліжко право
руч, а це починання нелегке. Джессі прикинула, що з ма
хагонієвим узголів’ям і ніжками ліжко мало б важити як
мінімум триста фунтів1, і це ще може бути досить скром

ний підрахунок.
«Мала, але ти можеш принаймні спробувати, і тебе мо
же чекати велика несподіванка: підлогу після Дня праці
вже полірували, не забувай. Якщо бродячий пес із випну
тими ребрами може тягати по ній твого чоловіка, то, може,
і ти зможеш посунути це ліжко. Від спроби тобі ж нічого
втрачати, правда?»
Хороше зауваження.
Джессі перенесла ноги на лівий бік ліжка, паралельно
терпляче пересовуючи плечі й спину праворуч. Коли таким
робом вона вигнулася максимально, наскільки могла, Джес
сі нахилилася на ліве стегно. Стопа зайшла за край ліж
ка… і раптом ноги й торс не просто рухалися, а зсувалися
ліворуч, ніби лавина. Лівий бік перекособочило жахливим
спазмом, і тіло витяглося так, як у жодному разі не мало
б, навіть у найкращих умовах. Відчуття були такі, наче
хтось швидко й різко шкрябнув її розпеченою кочергою.
Короткий ланцюг між правими наручниками смикнув
ся й напнувся, і на мить події з лівого боку померкли на
тлі свіжого болю, що запульсував у правій руці та плечі.
Боліло так, наче їй намагалися зовсім відкрутити руку.
«Тепер я знаю, як почувається ніжка індички», — поду
мала Джессі.
Ліва п’ята гупнула на підлогу, права зависла на висоті
три дюйми. Тіло неприродно викрутилося ліворуч, а пра
виця висіла напружено закинута назад, ніби завмерла
в помаху. Тугий ланцюг бездушно блищав понад гумовим
рукавом під променями світанкового сонця.
Джессі раптом стала певна, що в такій позі вона й по
мре, під лемент правої та лівої рук. Вона так і лежатиме,
1
≈ 136 кг.
помалу ціпеніючи, доки ослабле серце програє битву за

постачання крові всім частинам витягнутого й скручено
го тіла. Її знов охопила паніка, і Джессі завила на допо
могу, забувши, що в цьому районі, крім обшарпаного псю
ри з повним кендюхом адвокатятини, нікого нема. Вона
шалено замахала правою долонею, щоб ухопитися за стовп
чик, проте зсунулася вже задалеко: темний махагоній був
за пів дюйма від її натужних пальців.
— Поможіть! Будь ласка! Поможіть! Поможіть!
Без відповіді. Єдиними звуками в цій мовчазній соняч
ній спальні були її звуки: хрипкий крик, сипле дихання,
стукіт серця. Вона тут одна, і якщо не зможе повернутися
на ліжко, то помре тут, ніби підвішена на м’ясничому гаку.
А ситуація не припиняла гіршати: її дупа так і зсувалася
до краю ліжка, повільно витягуючи праву руку назад під
кутом, що ставав дедалі критичнішим.
Не роздумуючи про це й не будуючи якихось планів
(хіба що тіло, спонукане болем, іноді думає самотужки),
Джессі вперлася босою лівою п’ятою в підлогу й щосили
відштовхнулася назад. То була єдина точка опори, доступ
на її болісно обернутому тілу, і цей маневр подіяв. Нижня
частина тулуба вигнулася, ланцюг між наручниками право
руч ослаб, і Джессі вчепилася в стовпчик ліжка з панічним
ентузіазмом жінки, що тоне й хапається за рятувальний
круг. Потягнувшись, вона смикнула тіло назад, ігноруючи
лементи спини й біцепса. Коли стопи повернулися на ліж
ко, Джессі скажено відібгалася від його краю, ніби щойно
запхала ногу в басейн, що кишить акуленятами, і встигла
висмикнути її саме вчасно, щоб урятувати пальці.
Зрештою Джессі повернулася до згорбленої сидячої
пози, спершись на узголів’я, з розведеними руками й про
сяклою потом подушкою в страшенно зіжмаканому на
пірнику під попереком. Жваво дихаючи, Джессі відкинула
голову на махагонієві дошки. Голі груди світилися потом,

який вона не могла собі дозволити втрачати. Вона заплю
щила очі й слабко засміялася.
«Весело ж було, правда, Джессі? Думаю, твоє серце так
швидко й так сильно не билося ще з 1985-го, коли ти була
на різдвяній вечірці на відстані поцілунку від того, щоб
переспати з Томмі Делґвідачі. Нічого ж не втрачу, якщо
спробую, так ти думала? Що ж, тепер ти краще знаєш».
Так. А також вона знає ще дещо.
«Ой, справді. І що ж, дівулю?»
— Я знаю, що телефон мені, блядь, не дістати, — про
мовила вона.
Саме так. Відштовхнувшись щойно лівою ногою, вона
зробила це з усім завзяттям абсолютної несвітської паніки.
Ліжко ні на йоту не посунулось, і тепер, коли Джессі змог
ла це обміркувати, то втішилася, що нічого не змінилося.
Якби воно скікнуло праворуч, вона б усе одно звисала
з краю. І навіть якби вона могла посунути його таким
чином аж до телефонного столика, то чому…
— Я, блядь, звисала б не з того боку, — вимовила вона,
одночасно сміючись і схлипуючи. — Боже, пристрельте
мене хтось.
«Виглядає кепсько, — сказав їй один з голосів НЛО —
з тих, без яких вона могла б запросто обійтися. — Взагалі,
виглядає на те, що на “Шоу Джессі Берлінґейм” надійшло
сповіщення про закриття».
— Вибирайте щось інше, — прорипіла Джессі. — Мені
це не подобається.
«Інших і нема. Варіантів узагалі було не надто багато,
і ти їх усі вже вивчила».
Вона заплющила очі й удруге, відколи почався цей
кошмар, побачила ігровий майданчик позаду старої фал
мутської школи на Сентрал-авеню. Тільки цього разу їй
явилися не дві дівчинки на гойдалці, а один маленький

хлопчик — її брат Вілл, який крутить переворот під пере
кладиною на горизонтальній драбинці.
Джессі розплющила очі, сповзла вниз і вигнула голову,
щоб уважніше роздивитись узголів’я. Переворот під пере
кладиною — це коли висиш на перекладині, тоді закидаєш
ноги вгору собі поміж рук і через плечі. Завершується
вправа швидким дрібним переворотом, завдяки якому при
земляєшся на ноги. Вілл був настільки вправним у цьому
гарному економному русі, що Джессі здавалося, наче він
крутить кульбіти всередині власних суглобів.
«Припустімо, я це зроблю. Просто перекинуся через це
довбане узголів’я. Перекинуся через верх і…»
— Приземлюся на ноги, — шепотом завершила вона.
Кілька секунд ця ідея здавалася небезпечною, але до
сяжною. Доведеться відсунути ліжко від стіни, звісно, —
неможливо виконати кульбіт, якщо не маєш куди призем
литись, — але Джессі припускала, що їй вдасться. Знявши
полицю (а скинути її з кронштейнів буде досить легко, вра
ховуючи, що вона ніяк не прикріплена), вона закине ноги
вгору та впреться босими ногами в стіну над узголів’ям.
Посунути ліжко вбік їй не вдалося, але коли можна буде
впертися в стіну…
— Вага та ж, а виграш у силі в десять разів більший, —
пробурмотіла вона. — Чиста сучасна фізика.
Вона вже тяглася лівою рукою до полиці, збираючись
підняти її за один бік і скинути з Г-подібних кронштейнів,
коли ще раз уважно роздивилася ті довбані Джералдові
наручники з самогубно короткими ланцюгами. Якби він
прикував їх на узголів’ї трішки вище — скажімо, між пер
шою і другою поперечними дошками, — у неї був би шанс.
Цей маневр, найпевніше, призвів би до пари зламаних за
п’ястків, але Джессі вже дійшла до того, що пара зламаних
зап’ястків здається цілком прийнятною ціною за те, щоб

утекти… врешті-решт, вони загояться, правда ж? Проте
наручники були скуті не між першою і другою, а між дру
гою і третьою перекладинами, а це трішечки занизько.
Спроба перекрутитися через узголів’я призведе не просто
до зламаних зап’ястків. Від ваги їй вивихне плечі, а радше
навіть вирве їх із суглобів.
«А тоді спробуй хоч якось сунути те сране ліжко зі зла
маними зап’ястками й вивихнутими суглобами. Весело,
правда?»
— Ні, — просипіла вона. — Не дуже.
«Джесс, відкиньмо умовності: ти тут застрягла. Можеш
називати мене голосом відчаю, якщо тобі від того легше або
якщо це допомагає тобі зберегти здоровий глузд ще на
якийсь час — бачить Бог, я обома руками підтримую здо
ровий глузд, — але насправді я є голосом правди, а правда
в цій ситуації така, що ти тут застрягла».
Джессі різко смикнула головою вбік, не бажаючи вислу
ховувати цей самопроголошений голос правди, і зрозуміла,
що вона не може таким чином вимкнути ні його, ні будь-які
інші голоси.
«На тобі реальні наручники, а не маленькі гарненькі
іграшки для бондажу з оббивкою всередині браслета і при
хованим рятівним важелем, який можна натиснути, якщо
когось заносить і він дозволяє собі забагато. Ти реально тут
бранка, і так сталося, що ти ані факірка з Таємничого Схо
ду, яка може викрутити тіло, наче брецель, ані майстриня-
втікачка, як Гаррі Гудіні чи Девід Копперфілд. Я просто
кажу тобі те, що бачу, окей? І з того, що я бачу, тобі капці».
Раптом Джессі згадала, що сталося, коли тато вийшов з її
спальні в день затемнення, — як вона кинулася на ліжко
й ридала, доки не здалося, що серце або розірветься, або
розплавиться, або просто назавжди припинить свій рух.
І тепер, коли в неї затремтіли губи, Джессі виглядала диво

вижно схожою на себе тогочасну: втомлена, збентежена,
налякана й розгублена. Останнє — найбільше.
Джессі заплакала, але після кількох перших сльозинок
очі більше не дали вологи. Очевидно, в дію вступило стро
ге нормування. Вона все одно плакала, без сліз, зате зі схли
пами, сухими, як наждак у неї в горлі.
24
У Нью-Йорку постійні працівники програми «Сьогодні»
завершили трансляцію до наступного дня. На дочірньому
каналі NBC, що обслуговував південь і захід Мейну, їм на
зміну прийшло місцеве ток-шоу (дебела «мамочка» в бавов
няному фартуху в клітинку показувала, наскільки легко
тушкувати боби у вашому «крок-поті»), а тоді телевіктори
на, де знаменитості пороли жарти, а учасники видавали
гучні оргазмічні верески, виграючи автомобілі, човни та
яскраво-червоні порохотяги «Дерт Девіл». У домі Берлін
ґеймів на мальовничому озері Кашвакамак новоспечена
вдова неспокійно закуняла в кайданках, і їй знову приснив
ся сон. То був кошмар, який через те, що його учасниця
спала неглибоко, набрав реалістичності й переконливості.
У сні Джессі знову лежала в темній кімнаті, і навпроти
в кутку знову стояв якийсь чоловік чи то чоловікоподібне
створіння. То був не її батько, не її чоловік. То був чужи
нець. Той самий чужинець, що переслідує всіх нас у най
параноїдальніших фантазіях і найглибших страхах. То було
обличчя створіння, яке Нора Калліґан, якими б добрими
не були її поради та якою б милою й практичною не була її
натура, ніколи не брала до уваги. Це чорне єство неможли
во було прогнати нічим із коренем «логія». То була косміч
на непередбачуваність.
«Але все ж ти мене знаєш», — промовив чужинець із

довгим блідим обличчям.
Створіння зігнулося й узяло ручку свого чемодана. Без
жодного подиву Джессі відзначила, що ручкою слугувала
щелепна кістка, а сам чемодан був пошитий з людської шкі
ри. Чужинець підняв його, клацнув лямками й підняв на
кривку. Джессі знову побачила кістки й коштовності, знову
створіння занурило руку всередину й почало водити нею
повільними колами, створюючи примарне цокання й кла
цання, стукіт і дзенькіт.
«Ні, не знаю, — відповіла Джессі. — Я не знаю, хто ти, не
знаю, не знаю».
«Я Смерть, це ж очевидно, і сьогодні вночі я повернусь.
Але сьогодні, думаю, я не просто постою собі в куточку.
Думаю, сьогодні я стрибну на тебе… десь… отак!»
Воно рвонуло вперед, кинувши сумку (кісточки, під
віски, персні й намиста посипалися на Джералда, який
понівеченою рукою вказував на двері в коридор) і розчепі
ривши руки. Джессі побачила, що пальці створіння закін
чуються темними брудними нігтями, настільки довгими,
що це справжні пазурі, а тоді вона стрепенулася зі сну,
прокидаючись. Ланцюги наручників забряжчали, коли во
на спробувала прикритися руками. Нерозбірливим, моно
тонним голосом Джессі постійно шепотіла слово «ні».
«То був сон! Припини, Джессі, то був просто сон!»
Вона повільно опустила руки, знову мляво повісивши їх
у наручниках. Звісно ж, це був сон — просто варіація кош
мару минулої ночі. Але цей був реалістичний — Господи, ще
й який. Якщо зазирнути в основу — набагато страшніший,
ніж той із крокет-вечіркою чи навіть той, у якому вона при
гадала таємну й нещасливу сценку з батьком під час затем
нення. Так дивно, що сьогодні зранку Джессі стільки часу
роздумувала про ці сни, замість того щоб обміркувати той,
набагато страшніший. Та вона й не думала про створіння

з химерно видовженими руками і жахливим набором суве
нірів, доки оце щойно не задрімала й не побачила сон із ним.
Їй згадався шматочок пісні, щось із епохи пізньої психо
деліки: «Хтось каже, що космічний ковбой я… є… Хтось
каже, я ґанґстер любови».
Джессі здригнулася. Космічний ковбой. Саме так це
можна назвати. Чужинець, той, хто ні з чим не пов’язаний,
випадковість…
— Чужинець, — прошепотіла Джессі й раптом пригада
ла, як зморщилися в нього щоки, коли він почав усміхатись.
І як тільки ця деталь стала на місце, усі інші навколо
також розмістилися. Золоті зуби, що мерехтять у глибині
вишкіреного рота. Невдоволені відкопилені губи. Синюва
то-сірі брови й крила носа. І ще, звісно, чемодан, як той, що
стукається мандрівному комівояжерові об ногу, коли той
біжить, запізнюючись на поїзд…
«Припини, Джессі. Припини сама себе залякувати. У те
бе що, мало проблем, щоб ще тим бабаєм перейматися?»
Безумовно, проблем у неї й без того вдосталь, але тепер
Джессі зрозуміла, що, почавши роздумувати про той сон,
не може припинити. Гіршим було те, що чим більше вона
роздумувала про нього, тим менше він скидався на сон.
«А що, як я в той момент не спала?» — раптом подумала
вона, і, проартикулювавши цю ідею, Джессі з жахом усві
домила, що якась частина її постійно в це вірила. Та части
на лише очікувала, доки приєднається решта.
«Ні, ой ні, то був просто сон, це все…»
«А якщо ні? Що, як то не сон?»
«Смерть, — погодився блідолиций чужинець. — Ти ба
чила Смерть. Я сьогодні повернуся, Джессі. А завтра вве
чері твої персні опиняться в мене в сумці, з рештою моїх
гарненьких штучок… моїх сувенірів».
Джессі усвідомила, що очманіло тремтить, наче її вхопи

ла пропасниця. Очі безпорадно повернулися в бік порож
нього кутка, де перед тим стояв
(космічний ковбой ґанґстер любови)
у куток, який зараз заливало яскраве ранкове світло, але
ввечері він потемніє від плутанини тіней. На шкірі пови
гулькували вузли з сиріт. Знову спала на думку неуникна
істина: вона, найпевніше, тут і помре.
«Зрештою, Джессі, хтось тебе та знайде, але це може за
йняти багато часу. Першим припущенням буде, що ви
вдвох чкурнули в якусь дику романтичну подорож. А чо
му б ні? Хіба ви з Джералдом не світилися на всю котушку
подружнім щастям на другому десятку років шлюбу? То ж
лише ви двоє знали, що здебільшого в Джералда вставав,
лише якщо ти прикута до ліжка. У такі моменти починаєш
замислюватися, чи з ним самим раптом ніхто у котика й бі
лочку не бавився в день затемнення, правда?»
— Припини говорити, — пробурмотіла вона. — Усі по
затикайте писки.
«Але рано чи пізно люди почнуть нервуватися й кинуть
ся на пошуки. Напевно, почнеться з Джералдових колег,
як думаєш? Ну тобто в Портленді є кілька жінок, яких
ти називаєш подругами, але ти ніколи по-справжньому не
впускала їх у своє життя, правда ж? Це просто знайомі,
панянки, з якими ви ходите на чай і обмінюєтеся каталога
ми. Ніхто з них особливо не перейматиметься, якщо ти
зникнеш із поля зору на тиждень чи довше. Але в Джерал
да є призначені зустрічі, і якщо до полудня п’ятниці він не
з’явиться на роботі, думаю, його офісні дружки почнуть
обдзвонювати людей і ставити запитання. Так, саме так
воно й почнеться, але, думаю, тіла знайде саме доглядач,
а ти як гадаєш? Зуб даю, Джессі, він відверне обличчя, наки
даючи на тебе запасну ковдру з шафи. Йому не захочеться
бачити, як твої пальці стирчать із наручників, тверді, наче

олівці, й білі, наче свічки. Йому не захочеться бачити твій
завмерлий рот, піну, що лускою замерзне на губах. Але по
над усе йому не захочеться бачити вираз жаху в тебе в очах,
тож він відведе погляд убік, накриваючи тебе».
Джессі захитала головою з боку в бік у безнадійному
жесті заперечення.
«Білл викличе поліцію, вони приїдуть із групою судмед
експертів і окружним коронером. Стоятимуть навколо ліж
ка, куритимуть сигари (Даґ Роу, безумовно в тому гидотному
білому пальті, стоятиме зовні зі знімальною групою, ну зви
чайно), а коли коронер стягне ковдру, то скривляться. Так,
думаю, навіть найбільш товстошкірі з них трішки зіщулять
ся, а деякі навіть вийдуть з кімнати. Колєґи пізніше з них
через це насміхатимуться. А ті, хто залишиться, киватимуть
і говоритимуть один одному, що людина на ліжку померла
в муках. “Варто лише глянути на неї, щоб це зрозуміти”, —
казатимуть вони. Але вони й половини не знатимуть. Не
відатимуть, що насправді твої очі вибалушені, а рот завмер
у крику через те, що ти побачила наприкінці. Що побачила
в темряві. Може, батько і став тобі першим коханцем, Джес
сі, але останнім буде чужинець із видовженим білим облич
чям і дорожнім чемоданом, пошитим з людської шкіри».
— Будь ласка, ти не можеш замовкнути? — простогнала
Джессі. — Більше ніяких голосів, прошу, не треба жод
них голосів.
Але цей голос не припиняв. Він узагалі не зважав на неї.
Він провадив і провадив, шепотів їй прямо в голову звід
кись із глибини стовбура мозку. Слухати його було наче
тобі по обличчі тягають туди-сюди прослизлий від багна
шматок шовку.
«Тебе повезуть в Оґасту, і патологоанатом штату розріже
тебе, щоб дослідити нутрощі. Таке правило у випадку
смерті без свідків або такої, що викликає запитання, а твоя

підпадає під обидві категорії. Він глипне на залишки твоєї
останньої трапези — “субмарини” з салямі й сиром з “Ама
тос” в Ґоргемі — й візьме маленьку пробу мозку, щоб роз
дивитися під мікроскопом, і зрештою назве це смертю вна
слідок нещасного випадку. “Пані з паном грали в зазвичай
невинну гру, — скаже він, — однак чоловікові вистачило
нахабства в критичний момент отримати серцевий напад,
а жінка залишилась і… ну, краще не заглиблюватися в де
талі. Краще навіть не роздумувати про це більше, ніж є пря
ма необхідність. Достатньо буде сказати, що пані померла
в муках: варто лише глянути на неї, і це стане зрозуміло”.
Отак усе це розігруватиметься, Джесс. Може, хтось і по
мітить відсутність твоєї обручки, але довго її не шукати
муть. І так само патологоанатом не помітить, що бракує
однієї з твоїх кісток — якоїсь неважливої, скажімо, третьої
фаланги десь на правій нозі. Але ми ж про це знатимемо,
Джессі, правда? По факту, ми вже це знаємо. Ми знатимемо,
хто це все забрав. Галактичний чужинець. Космічний ков
бой. Ми знатимемо…»
Джессі шарпнула головою назад об узголів’я з силою, що
принесла їй перед очі косяк великих білих рибин. Було
боляче, страшенно боляче, але голос у голові затнувся, на
че радіо від зникнення електроенергії, і це того вартувало.
— Отак, — сказала вона. — А якщо хтось знову почне,
я повторю. І я не жартую. Мені набридло слухати…
Тепер це вже був її власний голос, що по-товариськи
говорив собі в порожню кімнату. Він також припинився,
наче радіо від зникнення електроенергії. Коли цятки перед
очима почали блякнути, Джессі побачила, як промені ран
кового сонця відбиваються від якогось об’єкта, що лежав
десь за вісімнадцять дюймів від Джералдової витягнутої
руки. То був маленький білий предмет із тонкою золотою
ниткою, закрученою навколо центру, від чого він скидався

на символ інь-ян. Спершу Джессі подумала, що то перстень,
але насправді предмет був замалий. Не перстень, а сережка
з перлиною. Вона впала на підлогу, коли гість перебирав
уміст чемодану, хизуючись перед Джессі.
— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, це неможливо.
Але ось же вона, виблискує під ранковим сонцем, на
стільки ж реальна, як і мрець, що мало не вказує на неї:
сережка з перлиною, делікатно виблискує золотом.
«Це моя! Вона випала зі шкатулки з прикрасами й лежить
тут ще з літа, я просто лише тепер помітила!»
От тільки в неї була лише одна пара сережок із перлинами,
але в них немає золотих вставок, і вони взагалі в Портленді.
От тільки чоловік від «Скіпа» приходив через тиждень
після Дня праці, щоб напастувати підлогу, тому якби там
і лежала сережка, він би підняв її й поклав або на комод,
або у власну кишеню.
От тільки є ще дещо.
«Ні, нема. Нема, і ти не смієш навіть сказати, ніби щось є».
Воно було одразу за самотньою сережкою.
«Навіть якщо так, я на це не дивитимуся».
От тільки вона не могла не дивитися на це. Очі самовіль
но проминули сережку й зупинилися на підлозі прямо все
редині одвірка, що вів у коридор. Там була дрібна плямка
висохлої крові, але її увагу привернула не кров. Та кров —
Джералдова. Кров — то нормально. Її ж турбував слід від
ноги біля плямки.
«Якщо там і є слід, то він там був раніше!»
Хоч як сильно Джессі хотіла в це вірити, сліду раніше там
не було. Учора на підлозі не було жодної навіть найменшої
потертості, а сліду — й поготів. І той, на який вона дивить
ся, точно не залишила вона сама чи Джералд. То був від
биток засохлого болота у формі підошви. Болота, мабуть,
із зарослої стежки, що звивалася вздовж берега озера десь

милю, доки не втікала назад у ліс, на південь, до Моттона.
Здається, хтось таки був із нею у спальні минулої ночі.
Коли ця думка невблаганно оселилася в перенапруже
ному мозку Джессі, вона почала кричати. Зовні, на зад
ньому ґанку, собака на мить підняв потерту, подряпану
морду з лап. Настовбурчив здорове вухо. Тоді втратив
цікавість і знов опустив голову. Шум же, зрештою, йде не
від якогось джерела небезпеки. Це просто сука-господар.
Та й, крім того, на ній тепер також є запах того темного
створіння, що приходило вночі. Цей запах собака знав
дуже добре. Запах смерті.
Колишній Принц заплющив очі й далі заснув.
25
Зрештою Джессі почала потроху брати себе в руки. Вда
лося їй це, хоч як це абсурдно, за допомогою мантри Нори
Калліґан.
— Один — мої ступні, — промовила вона голосом, що
тріскотів і тремтів у порожній спальні, — пальців десяток,
гарненький рядок маленьких пацяток. Два — ноги мої,
чудові та довгі. Три — моя вульва, де все дуже вбоге.
Джессі сунула вперед, не спиняючись, декламуючи ку
плети, які пам’ятала, пропускаючи ті, що забула, не роз
плющуючи очей. Вона проговорила всю мантру кілька
разів. Усвідомлювала, як сповільнюється серцебиття і від
літають найгірші страхи, але не мала свідомого розуміння
радикальної зміни, яку вона внесла принаймні в один
Норин дзвінкий куплетик.
Повторивши віршик ушосте, Джессі розплющила очі
й роздивилася кімнату, ніби щойно прокинулася з короткої
спокійної дрімоти. Проте кут біля комода вона поглядом
оминула. Не хотіла знову дивитися на ту сережку, тим біль

ше — на слід.
«Джессі? — голос був дуже м’який, дуже обережний.
Джессі подумала, що то Господинька говорить, уже позбув
шись і пронизливого завзяття, і гарячкового заперечен
ня. — Можна щось сказати?»
— Ні, — одразу відповіла вона різким, наче пил у тріщи
нах, голосом. — Тікай. Суки, як ви мене всі дістали, відче
піться.
«Будь ласка, Джессі. Прошу, послухай мене!»
Вона заплющила очі й усвідомила, що тепер може по-
справжньому бачити ту частину своєї особистості, яку
звикла називати Господинькою Берлінґейм. Господинька
так і лишалася в колодках, але тепер вона підняла голову —
що не могло бути легко, зважаючи на жорсткий дерев’яний
пристрій, який тиснув їй на потилицю. Волосся ненадовго
прибралося з обличчя, і Джессі з подивом побачила не
Господиньку, а молоду дівчину.
«Так, але це все одно я», — подумала Джессі й мало не
розсміялася. Якщо це не психологія з коміксів, то вона не
знала, як ще це назвати. Джессі щойно думала про Нору,
а однією з улюблених Нориних тем було те, як люди мають
дбати про свою «внутрішню дитину». Нора стверджувала,
що найпоширенішою причиною нещастя є неспромож
ність годувати й леліяти дитину всередині нас.
Джессі на все це печально кивнула, не відмовляючись від
думки, що ця ідея їй радше здається якимись сентименталь
ними помиями штибу ери Водолія та нью-ейджу. Взагалі
їй подобалася Нора, і хоча здавалося, що Нора ніяк не
збереться з силами, щоб викинути надто багато фенечок із
кінця шістдесятих — початку сімдесятих, вона чітко зараз
бачила те, що Нора назвала б «внутрішньою дитиною»
Джессі, і це здавалося цілком нормальним. Джессі при
пускала, що це поняття може навіть мати якусь символічну

обґрунтованість, а в таких умовах колодки створюють пиз
децьки доречний образ, правда ж? Дівчина в них — це
майбутня Господинька, майбутня Рут, майбутня Джессі.
Дівчинка, яку тато називав Періжечком.
— То говори, — сказала Джессі.
Очей вона не розплющувала, і поєднання стресу, голоду
й спраги зробило видіння дівчини в колодках невимовно
реалістичним. Тепер вона побачила на аркуші веленевого
паперу, прибитому над головою дівчини, слова «ЗА СЕК
СУАЛЬНЕ ЗВАБЛЕННЯ». Слова, звісно, було виведено
цукерково-рожевою помадою «М’ятний ням-ням».
Проте її уява ще не завершила. Біля Періжечка стояли
ще одні колодки, в яких було закуто іншу дівчину. Цій
було років сімнадцять, і вона була товста. Шкіра — в при
щах. Позаду бранок виникла міська толока, а за мить
Джессі побачила, що там пасуться кілька корів. З моно
тонною рівномірністю хтось дзвонив у дзвін — судячи зі
звуку, з-за наступного пагорба, — і так, наче дзвонар зби
рався робити це цілий день… чи принаймні доки корови
не прийдуть додому.
«Ти божеволієш, Джесс», — слабко подумала вона і при
пустила, що так і є, але це неважливо. Невдовзі вона, мабуть,
вважатиме це радше благословенням. Вона відкинула цю
думку й зосередила увагу знову на дівчині в колодках. Зро
бивши це, Джессі помітила, що на зміну роздратуванню
прийшли ніжність і гнів. Ця версія Джессі Мейгут була стар
ша, ніж та, яку розбестив батько під час затемнення, але не
набагато — на вигляд років дванадцять-чотирнадцять. І в її
віці вона опинилася в колодках на міській толоці не за якийсь
злочин, а за сексуальне зваблення? Заради Бога, яке ще сек
суальне зваблення? Це що за дурний жарт? Як люди можуть
бути такими жорстокими? Настільки свідомо сліпими?
«Що ти хочеш розповісти мені, Періжечку?»

«Лише те, що воно реальне, — сказала дівчина в колод
ках. Її обличчя було бліде від болю, а очі — зосереджені,
тривожні та ясні. — Реальне, розумієш, реальне, і воно
повернеться вночі. Думаю, цього разу воно не просто
дивитиметься. Джессі, виберися з наручників до заходу
сонця. Тобі треба втекти з цього дому, перш ніж воно
повернеться».
Джессі знову захотілося плакати, але не було сліз. Не
було нічого, окрім того сухого наждачного пощипування.
«Я не можу! — скрикнула вона. — Я вже все перепро
бувала! Я не можу вибратися сама!»
«Ти забула про дещо, — сказала їй дівчина. — Не знаю,
чи важливо це, але раптом».
«Що?»
Дівчина прокрутила руки всередині отворів, що їх три
мали, демонструючи чисті рожеві долоні. «Він сказав, що
є два види, пам’ятаєш? Ч-17 і Ж-23. Здається, ти вчора
майже згадала про це. Він хотів Ж-23, але їх не так багато
виготовляють і не так легко дістати, тож довелося погоди
тися на пару Ч-17. Ти ж пам’ятаєш, правда? У день, коли
він приніс наручники додому, все тобі про них розповів».
Джессі розклепила очі й глянула на браслет, що охоплю
вав її правий зап’ясток. Так, він усе їй про них розповів.
Та й узагалі, белькотів про них, наче кокаїніст після двох
дудок креку, почавши ще з ранкового дзвінка зі свого
кабінету. Він хотів уточнити, чи в будинку більше нікого
нема (завжди забував, у які дні приходить покоївка), а ко
ли Джессі запевнила його, що сама, то попросив її вдягти
щось зручне. «Щось, що от ну майже» — так він це про
мовив. Вона пам’ятала, як це її заінтригувало. Навіть через
телефон Джералд звучав так, наче готовий зірватися з лан
цюга, і Джессі підозрювала, що він роздумує про всілякі
непристойності. Вона була не проти. Їм уже майже по

п’ятдесят, і якщо Джералдові хочеться трохи поекспери
ментувати, їй вистачало бажання піти йому назустріч.
Він прибув за рекордний час (мабуть, усі три милі місь
кої об’їзної 295 куряться димом після нього, подумала
вона), і Джессі найбільше запам’яталося з того дня те, як
він метушився в спальні, як у нього горіли щоки й блис
кали очі. Секс не був першим, що спадало їй на думку,
коли вона думала про Джералда (у перевірці на асоціації
першою було б, напевно, слово «безпека»), але того дня ті
дві речі були мало не взаємозамінними. Звісно ж, єдине,
що було на думці в нього, — це секс. Джессі думала, що
його зазвичай ввічливий адвокатський пісюн просто про
рве ширінку габардинових слаксів, якщо він скидатиме їх
ще повільніше.
Тільки-но позбувшись і їх, і трусів, він злегка сповіль
нився, церемонно розкриваючи коробку з-під «адідасів»,
яку приніс нагору. Джералд дістав з неї дві пари наручни
ків і підняв, щоб Джессі роздивилася. Пульс тріпотів йому
аж у горлі, дрібний миготливий рух, швидкий, маже як
крило колібрі. Це вона також пам’ятала. Навіть тоді його
серцю було, мабуть, непереливки.
«Ти б мені велику послугу зробив, Джералде, якби
стрельнув своїм корком прямо там і в ту мить».
Їй хотілося, щоб така неприязна думка про чоловіка,
з яким вона стільки розділила в житті, була для неї ляч
ною, і вона зрозуміла, що найбільше, на що спроможна, —
це майже клінічна огида до себе. А коли знову згадала, як
він того дня виглядав — розчервонілі щоки, блискучі
очі, — долоні мовчки скрутились у тверді кулачки.
— Чому ти не міг дати мені спокій? — тепер запитала
вона його. — Ти от мусив бути таким мудаком у цьому?
Таким агресором?
«Не зважай. Думай не про Джералда, а про наручники.

Дві пари обмежувачів свободи рук “Кріґ Сек’юріті”, розмір
Ч-17. Ч, що означає чоловік, і 17, що означає кількість
зубців на дужці».
У шлунку й грудях розросталося відчуття яскравого
тепла. «Не відчувай цього, — наказала вона собі, — а якщо
вже дуже треба, вдай, ніби в тебе розлад травлення».
Проте це було неможливо. Відчула вона надію, і це не
вдасться заперечити. Найкраще, що вона могла зроби
ти, — це збалансувати її реальністю, постійно нагадувати
собі про першу невдалу спробу вислизнути з брасле
тів. Проте, незважаючи на намагання пам’ятати про біль
і невдачі, вона зловила себе на думці про те, наскільки
близько — наскільки офігенно близько — була до втечі.
Тоді подумала, що для успіху не вистачає якоїсь чверті
дюйма, а пів дюйма означатимуть певну перемогу. Про
блемою були кісткові випини під великими пальцями, так,
але чи дійсно вона помре тут на ліжку через те, що не
змогла подолати заваду, не набагато ширшу за верхню
губу? Звісно ж, ні.
Джессі силоміць відклала ці думки й повернулася до
дня, коли Джералд приніс наручники додому. Як він під
няв їх з німим трепетом ювеліра, що показує найкраще
діамантове намисто, яке коли-небудь потрапляло йому
в руки. Правду кажучи, вона й сама була досить вражена
ними. Джессі пам’ятала, які блискучі вони були, як світло
з вікна виблискувало на блакитній сталі браслетів та зуб
частих вигинах дуг, що дозволяли пристосувати наручник
до зап’ястків різних розмірів.
Вона хотіла дізнатися, де він їх узяв, — то була проста
цікавість, не звинувачення, — але Джералд сказав лише,
що допоміг один комбінатор у суді. Говорячи це, він неви
разно підморгнув, мовляв, ці спритні хлопаки табунами
бродять по різних коридорах і вестибюлях будівлі окруж

ного суду Камберленда, і він їх усіх знає. Взагалі того дня
він поводився так, ніби йому вдалося дістати парочку
ракет «Ельбрус», а не якісь наручники.
Джессі тоді лежала на ліжку, одягнена в білий мережив
ний боді й відповідні шовкові панчохи, поєднання, що
точно було от ну майже, спостерігала за ним із сумішшю
задоволення, цікавості й захоплення… але саме задово
лення посідало провідну позицію того дня, правда? Так.
Бачити, як Джералд, що завжди з усієї сили намагається
бути містером Крутим, маховими кроками ходить по кім
наті, ніби кобила в тічці, здалося їй дійсно вельми грай
ливим. Волосся в нього закрутилося в дикі штопори, які
малий брат Джессі колись називав «ціп’ятка», і він так і не
зняв чорні ділові шкарпетки. Джессі пам’ятала, як заку
сила зсередини щоку, і то сильно, щоб стримати усмішку.
Того дня містер Крутий балакав швидше, ніж аукціоніст
на розпродажі перед банкрутством. А тоді враз зупинив
ся, обірвавши базікання на півслові. На обличчі розійшов
ся вираз комічного подиву.
— Джералде, що сталося? — запитала вона.
— Я просто щойно усвідомив, що навіть не знаю, чи ти
хочеш навіть подумати про таке, — відповів він. — Я тут
щебечу безперестанку, сама знаєш звідки в мене аж пінить
ся, як ти бачиш, а я навіть не запитав тебе, чи…
Вона тоді всміхнулася, частково тому, що вже дуже зну
дилася від шарфів і не знала, як йому про це сказати, але
здебільшого просто тому, що приємно було знову бачити:
його збуджує секс. Гаразд, мабуть, трохи дивно заводитися
від думки про те, щоб закути дружину в наручники перед
глибоководним пірнанням із довгим білим стрижнем. То
й що? Це лише між ними двома, правда ж, і це все жартома —
нічого серйозного, просто комічна опера «для дорослих».
Ґілберт і Салліван1 роблять бондаж, я просто прикута ле-

е-еді в Королівському фло-о-оті. І крім того, є ж і дивніші
заскоки. Фріда Сомс із будинку навпроти якось призналася
Джессі (після двох склянок перед ланчем і пів пляшки вина
під час ланчу), що її колишній чоловік любив, щоб його
посипали присипкою й одягали йому підгузки.
Вдруге закушування щоки не спрацювало, і вона розрего
талася. Джералд подивився на неї, схиливши голову трішки
праворуч і злегка усміхаючись на лівому боці рота. Цей вираз
був їй добре знайомий за сімнадцять років — він означав,
що Джералд готується або злитися, або сміятися разом з нею.
Зазвичай неможливо було визначати, що ж він вибере.
— Поділишся? — запитав він.
Джессі відповіла не одразу. Натомість припинила сміяти
ся й упилася в нього поглядом, який, вона сподівалася, робив
з неї найпідступнішу нацистську суку-богиню, яка будь-коли
прикрашала обкладинку «Чоловічої пригоди»2. Відчувши,
що досягла правильного градуса крижаної пихатості, Джес
сі підняла руки й промовила чотири неочікувані слова,
від яких він стрибнув на ліжко, очманілий від захоплення.
— Ану йди сюди, паскуднику.
Промайнула якась мить, і він уже накидав наручники їй
на зап’ястки й кріпив їх до стовпців ліжка. В узголів’ї ліжка
в портлендському будинку дощок не було. Якби серцевий
напад стався в нього тоді, Джессі просто зняла б наручники
зі стовпців через верх. Він важко дихав, займаючись наруч
никами й одночасно коліном приємно тручись їй унизу, а ще
в процесі говорив. І саме тоді Джералд розповів їй про Ч і Ж,
1
W. S. Gilbert, Arthur Sullivan — драматург та композитор, театральні партнери
вікторіанської епохи, що спільно створили чотирнадцять опер.
2
Men’s adventure — жанр журналів, що публікувалися в США в 1940-х — 1970-х
роках. Здебільшого були спрямовані на чоловічу авдиторію, містили фото мо
делей «пін-ап», а також пригодницькі оповідання, повні жорстокості й сексу.
а також про те, як працюють дуги. Він розповів, що хотів

купити Ж, бо в жіночих наручниках дуги мають 23 зубці,
а не сімнадцять, як у більшості чоловічих. Більше зубців
означає, що жіночі наручники можна застібати тісніше. Але
такі кайданки важко знайти, тож коли Джералдів судовий
дружбан сказав, що зможе дістати йому дві пари чоловічих
за помірну ціну, Джералд радо пристав на пропозицію.
— Деякі жінки можуть просто вислизнути з чоловічих
браслетів, — сказав він їй, — але в тебе досить широка
кістка. Та й я не хотів чекати. Ну… подивимося…
Він заклацнув браслет їй на правому зап’ястку, спершу
сунучи дугу швидко, але сповільнився наприкінці. Коли
клацнув останній зубчик, Джералд запитав, чи їй не боляче.
Джессі було нормально навіть з останнім зубчиком, але коли
він попросив спробувати вибратися, їй не вдалося. Більша
частина зап’ястка нормально прослизала через браслет,
і Джералд пізніше сказав їй, що навіть цього не мало б бути,
проте коли метал вперся їй у тильний бік долоні й основу
великого пальця, комічний вираз тривоги збляк.
— Думаю, вони чудово підійдуть, — сказав він.
Джессі це дуже добре пам’ятала, а ще краще пам’ятала
те, що він сказав далі:
— Ми з цими штучками багато повеселимося.
Освіживши спогад про той день собі перед очима, Джессі
знову почала тягти руки вниз, намагаючись якось зіщулити
долоні, щоб можна було висмикнути їх із браслетів. Цього
разу біль ударив швидше й почався не в долонях, а в переоб
тяжених м’язах плечей і передпліч. Джессі склепила очі,
потягла сильніше, намагаючись відсторонитися від болю.
Тепер до ґвалтовного хору приєдналися й долоні, і коли
вона знову почала досягати зовнішньої межі м’язової опо
ри, а браслети вгризлися в тонку шкіру з тильного боку
долонь, вони закричали. «Тильне сухожилля, — подумала
вона, відкинувши голову, відкопиливши губи в широкому

сухому вискалі болю. — Тильне сухожилля, тильне сухо
жилля, їбуче тильне сухожилля!»
Нічого. Ні на дюйм. І Джессі почала підозрювати — не-
абияк підозрювати, — що тут річ не лише в сухожиллях.
Є ще кістки, кілька паршивих кісточок усередині долонь,
що випинаються під суглобом великого пальця, кілька
паршивих кісточок, через які вона, напевно, помре.
Вискнувши на кінець від болю й розчарування, Джессі
знову розслабила руки. Плечі й передпліччя посіпувалися
від виснаження. От тобі й дістала руки з наручників, бо
вони Ч-17, а не Ж-23. Розчарування діймало навіть більше,
ніж фізичний біль. Жалило, ніби отруйна кропива.
— Сука-блядь! — крикнула вона в порожню кімнату. —
Сука-блядь, сука-блядь, сукаблядь!
Десь біля озера — сьогодні далі, судячи зі звуку, — за
велася бензопила, і це її розізлило ще більше. Вчорашній
хлоп знову тут, просто якийсь альфамужичара в червоно-
чорній фланелевій сорочці в клітинку від «Л. Л. Бінс», ба
виться там у Пола Поцілуй-Мене-В-Сраку Баньяна1, роз
риває тишу своїм «штілем» і мріє про те, як під кінець дня
залізе в ліжко зі своєю малою… або про футбол мріє, або
просто про кілька інеєво-холодних плящин у барі на при
стані. Джессі бачила того придурка у фланелевій сорочці
в клітинку так само чітко, як перед тим дівчину в колодках,
і якби можна було вбити людину суто думками, його голо
ва в ту ж мить вибухнула б, продірявивши дупу.
— Це нечесно! — закричала вона. — Це просто не…
Горло здушило щось схоже на сухий спазм, і Джессі за
мовкла, злякано скривившись. Вона відчувала тверді скалки
кісток, що не давали їй вибратися, — Господи, наскільки ж
1
Paul Bunyan — герой американського й канадського фольклору, гігантський лісоруб.
добре відчувала, — але все одно вона близько. Ось головна

причина її образи — не біль і вже точно не якийсь невидимий
лісоруб із гуркітливою бензопилою. Причина — знання про
те, що вона близько, але зовсім не настільки близько, як
треба. Вона може продовжувати стискати зуби й терпіти
біль, але вже не вірить, що це бодай якось допоможе. Та
остання половина або чверть дюйма глузливо не дозволя
тиме їй висмикнути руку. Єдине, чого вона досягне, якщо
продовжить тягти, — це спричинить набряк і розпухлість
зап’ястків, чим лише погіршить ситуацію, а не навпаки.
— І навіть не кажіть, що мені кранти, навіть не смій-
те, — прошепотіла вона докірливим голосом. — Я не хочу
цього чути.
«Ти мусиш якось вибратися, — прошепотів у відповідь
голос дівчини. — Тому що він — отой — дійсно повернеть
ся. Сьогодні. Коли сяде сонце».
— Я в це не вірю, — прокректала Джессі. — Не вірю, що
той чоловік реальний. Мені насрати на слід і на сережку.
Я просто в це не вірю.
«Віриш».
«Не вірю!»
«Віриш».
Джессі звісила голову набік, волосся мало не досягло
матраца, а рот принижено засмикався.
Так, вона вірить.
26
Джессі знову почала від’їжджати, попри дедалі гострішу
спрагу й пульсування в руках. Вона знала, що засинати не
безпечно, — поки спить, то втрачає сили, — але, по правді,
яка різниця? Вона дослідила всі можливі варіанти, та все
одно зберігає титул Міс Прикутість Америки. Крім того, їй
хотілося в солодке забуття — та ні, вона жадала його, наче

торчок наркотику. Тоді за мить до відключки думка, проста
і страшенно пряма, розпалила її розгублений дрейфуючий
розум так, що він засвітився, наче сигнальна ракета.
Крем для обличчя. Баночка крему для обличчя на по
лиці над головою.
«Не мани себе надіями, Джессі. Це буде страшна по
милка. Якщо він не звалився з полиці, коли ти її нахиляла,
то, мабуть, скотився туди, де в тебе навіть наймізернішо
го шансу нема його дістати. Тому не мани себе надіями».
Річ у тім, що вона не могла не манити себе, бо якщо крем
досі на полиці й у межах досяжності, він може допомогти
вислизнути бодай однією рукою. А то й обома, хоча Джес
сі не думала, що це необхідно. Якщо їй вдасться висмикну
ти одну руку з браслета, вона зможе встати з ліжка, а якщо
встане з ліжка, то, мабуть, усе решта також вдасться.
«То ж просто пластмасова баночка зі зразком крему, які
поштою розсилають, Джессі. Вона точно скотилася на
підлогу».
Але ні. Повернувши голову ліворуч, наскільки була здат
на, не викручуючи шию з суглобів, Джессі побачила темно-
синю балабушку на самому краю периферичного зору.
«Та нема його там, — прошепотіла її жовчна внутрішня
всепропальниця. — Ти думаєш, що баночка там, і це абсо
лютно зрозуміло, але насправді її там нема. Це просто га
люцинація, Джессі, ти бачиш те, що хоче бачити більша
частина твого розуму, що вона наказує тобі бачити. А я ні.
Я реалістка».
Джессі знову глянула в той бік, ще зовсім трішечки ви
кручуючи шию, не зважаючи на біль. Проте балабушка не
зникла, а на мить почіткішала. То була пробна баночка,
так. На полиці з її боку стояла лампа для читання, і вона
не впала на підлогу, коли Джессі нахиляла полицю, бо
була прикріплена до деревини. «Долина коней» у паперо

вій обкладинці, що пролежала на полиці ще від липня,
уперлася в основу лампи, а баночка «нівеї» вперлася
в книжку. Джессі усвідомила: є ймовірність, що життя їй
врятують лампа й купка вигаданих печерних людей з іме
нами на кшталт Айла, Ода, Уба й Тонолан. Це не просто
неймовірно. Це чистий сюр.
«Навіть якщо крем там, ти його нізащо не дістанеш», —
не вгавала всепропальниця, але Джессі цього майже не
чула. Вона думала лише про те, що може дістати баночку.
Була майже цілком у цьому впевнена.
Вона обернула ліву руку в браслеті й повільно потягла
ся вгору до полиці, рухаючись із безмежною обережністю.
Зараз у жодному разі не можна помилитися, тобто або
відштовхнути баночку вздовж полиці й не могти дістати
її, або посунути назад до стіни. Вона не знала — а раптом
між стіною і полицею є проріха, в яку завиграшки може
впасти маленький пробник крему. І якщо це станеться,
Джессі не сумнівалася, що звихнеться. Так. Якщо вона
почує, як баночка падає на підлогу, приземляючись десь
поміж мишачих кавеликів і ковтунців пилюки, то про
сто… ну, звихнеться. Варто бути обережною. І якщо вона
буде, усе цілком може стати краще. Тому що…
«Тому що, можливо, існує у світі Бог, — подумала вона, —
і Він не хоче, щоб я померла тут на ліжку, наче тварина
в капкані. Якщо замислитися, в цьому є логіка. Я взяла ту
баночку з полиці, коли собака почав гризти Джералда, а то
ді побачила, що вона замала й залегка, щоб заподіяти нею
якусь шкоду, навіть якби поцілила в пса. За таких умов —
огида, розгубленість і страх до всирачки — найприродні
ше було б кинути її, а вже тоді обмацувати полицю в по
шуках чогось важчого. Але натомість я поставила її назад.
Чому я чи взагалі будь-хто вчинили б настільки нелогічно?
Бог, ось чому. Це єдина відповідь, яка спадає мені на дум

ку, і лише таке пояснення підходить. Бог приберіг мені той
крем, бо знав, що він мені знадобиться».
Вона обережно прошурхотіла долонею в браслеті по
дереву, намагаючись зробити з пальців щось схоже на
антену РЛС. Помилки бути не може. Вона розуміла: якщо
відкинути питання про Бога, долю й провидіння, це май
же стовідсотково буде її найкраща й остання можливість.
І коли пальці торкнулися гладенької вигнутої поверхні
баночки, їй у голову стрельнув шматочок розмовного
блюзу, пісеньки родом із пилового казана, автором якої є,
здається, Вуді Ґатрі. Уперше вона почула її у виконанні
Тома Раша ще в коледжі:
Якщо хочеш ти до Раю,
Я поясню, що робити.
Взяти баранця жирок
І ним ноги помастити.
Із диявольської хватки так вислизнеш ти,
Й на Землю Обітовану просочишся тоді.
Розслабся.
Висковзуйся.
Джессі обхопила баночку пальцями, ігноруючи скрипу

чий біль м’язів, рухаючись із повільною пестливою турбо
тою, й акуратно потягла її до себе. Тепер вона знала, як
почуваються зломники сейфів, коли використовують ні
трогліцерин. «Розслабся, — подумала вона. — Висковзуй
ся». Чи ж це не найправдивіші слова, промовлені за всю
історію світу?
— Йя так не тумаю, дорохенька, — промовила вона
найсопливішим із можливих голосів Елізабет Тейлор із
«Кішки на даху». Вона не почула себе, навіть не зауважи
ла, що говорить.
Джессі вже відчувала, як її вкриває блаженний бальзам

полегшення. Солодкий, як перший ковток свіжої холодної
води, коли вона омиє ним іржаву колючу стрічку, що впи
вається їй у горло. Джессі вислизне з диявольської хватки
й на Землю Обітовану просочиться, у цьому жодних сум
нівів. Це якщо сочитиметься обережно. Вона пройшла
перевірку, загартувалася вогнем, тепер пожне свої плоди.
По-дурному навіть сумніватися в цьому.
«Мабуть, краще припини так думати, — стурбовано
промовила Господинька. — Ти від цього станеш необереж
ною, а я гадаю, що дуже мало хто з необережних людей
здатний вислизнути з диявольської хватки».
Мабуть, так, проте Джессі не мала наміру поводитися
необачно. Останні двадцять чотири години вона провела
в пеклі, і лише вона знає, скільки тут поставлено на карту.
Більше ніхто і не здатен таке знати, взагалі.
— Я буду обережною, — промуркотіла Джессі. — Про
думаю кожен крок. Обіцяю. А тоді я… я…
Що вона?
Ну а як, висковзнеться, що ж іще. Не лише доки викру
титься з наручників, але відтепер і назавжди. Джессі рап
том знову зловила себе на розмові з Богом і цього разу
розмовляла легко й плавно.
«Я хочу Тобі дещо пообіцяти, — сказала вона Богові. —
Обіцяю й далі просочуватися. Почну з того, що влаштую
велике весняне прибирання в голові й викину все, що
поламане, а також старі іграшки, з яких давно виросла, —
іншими словами, все, що ні до чого не придатне, а лише
займає місце й створює загрозу пожежі. Можу подзвони
ти Норі Калліґан і запитати, чи згодна вона допомогти. Ду
маю, також можу зв’язатися з Керол Саймондс… авжеж,
вона вже Керол Ріттенгаус. Якщо хтось зі старої компа
нії знає, де зараз Рут Нірі, то це Керол. Послухай мене,
Господи: не знаю, чи хтось колись потрапить на Землю

Обітовану, але обіцяю залишатися змащеною й не припи
няти спроб висковзувати. Окей?»
І тоді Джессі побачила (так, наче це була схвальна відпо
відь на її молитву) чітко, як усе станеться. Найважчим буде
зняти кришку. Для цього знадобляться терпіння й значна
обережність, але в пригоді стане незвично малий розмір
баночки. Покласти саму баночку на долоню лівої руки,
стиснути верх пальцями, великим відкручувати. Буде доб
ре, якщо кришка прилягає нещільно, але Джессі була пере
конана, що їй у будь-якому разі вдасться зняти її.
«Ну, бляха, ще б не вдалося, дівулю», — похмуро поду
мала Джессі.
Найнебезпечнішим моментом, мабуть, буде той, коли
кришка почне відкручуватися. Якщо це станеться занадто
швидко й вона не буде готова, баночка може вилетіти з до
лоні. Джессі коротко скреготливо реготнула.
— Зажирно, — сказала вона в порожню кімнату. — Це
буде, блядь, зажирно, дорохенька.
Джессі піднесла баночку, уважно глянула. Крізь напів
прозору блакитну пластмасу було важко щось роздиви
тися, але контейнер здавався повним принаймні наполо
вину. Знявши кришку, вона просто переверне баночку
в руці, і слизький крем стече їй на долоню. Отримавши
його скільки потрібно, Джессі поверне долоню вертикаль
но, щоб крем стік на зап’ясток. Більша його частина по
трапить між шкірою і металом наручника. Вона розітре
його, покрутивши рукою. Джессі все одно вже знала, де
головне місце: зона прямо під великим пальцем. А коли
шкіра буде жирна наскільки можливо, Джессі востаннє
потягне, рівно й сильно. Відсторониться від будь-якого
болю і тягтиме, доки долоня не вислизне з наручни
ка й вона нарешті не стане вільною, нарешті вільною,
Господи Всемогутній, нарешті вільною. Вона зможе. Упев

нена, що зможе.
— Але обережно, — пробурмотіла вона, вмощуючи осно
ву баночки собі на долоню й розміщуючи подушечки паль
ців рівними інтервалами навколо кришки. І…
— Відкрутилась! — викрикнула Джессі хрипким трем
тячим голосом. — Мир-миром, пироги з сиром, дійсно від
крутилась!
Вона заледве в це вірила (а всепропальниця, захована
десь усередині, взагалі відмовлялася вірити), але це правда.
Поводивши пальцями вгору й униз, Джессі відчула, як
кришка хитається на спіральних рівчачках.
«Обережно, Джесс… максимально обережно. Так, як ти
собі уявляла».
Так. У голові вона тепер бачила дещо інше — саму себе за
столом у Портленді, одягнену в найкращу чорну сукню, по-
модному коротку, яку вона купила минулої весни як пода
рунок собі за те, що дотримувалася дієти і скинула десять
фунтів. Щойно вимите волосся пахне солодким трав’яним
шампунем, а не старим прокислим потом, і зібране під прос
тою золотою шпилькою. Стіл заливає дружне світло з еркер
них вікон. Вона побачила, як пише в американську корпора
цію «Нівея», чи хто там виготовляє той крем для обличчя.
«Шановні панове, — напише вона. — Я просто хотіла б
повідомити вам, наскільки ваш продукт рятує життя…»
Коли Джессі натисла кришку великим пальцем, та по
чала повільно відкручуватися, без жодних смикань. Відпо
відно до плану. «Ніби уві сні, — подумала вона. — Дякую
тобі, Боже. Дякую. Дякую тобі дуже-дуже-дуже си…»
У периферійному зорі виник якийсь рух, і першою дум
кою її було не те, що хтось її знайшов і тепер вона врятова
на, а що космічний ковбой повернувся, щоб самотужки
забрати її собі, поки Джессі не втекла. Джессі пронизливо
й перелякано вереснула. Погляд відскочив від рішучої зосе

редженості на баночці. Пальці в мимовільному спазмі стра
ху та подиву вхопилися за неї міцніше.
То був пес. Пес повернувся, щоб запізніло поснідати,
і тепер стояв у дверях, оглядаючи спальню, перш ніж уві
йти. У ту мить, як Джессі це усвідомила, вона також зро
зуміла, що занадто сильно стиснула блакитну баночку. Та
вислизала з пальців, ніби щойно очищена виноградина.
— Ні!
Вона стиснула її й майже відновила хватку. А тоді баноч
ка вискочила з руки, впала на стегно й відскочила з ліжка.
Вдарившись об дерев’яну підлогу, вона видала дурне кла
цання. Це й був звук, від якого вона, як три хвилини тому
вважала, звихнеться. Не звихнулась і відкрила для себе
новий, глибший жах: попри все, що з нею сталося, Джессі
все одно досить далека від божевілля. Їй здавалося, що хоч
би що там було, які б кошмари не чекали її тепер, коли ці
двері для втечі заблоковані, їй доведеться зіткнутися з ними
при здоровому глузді.
— От чого ти мав прийти саме зараз, мразь? — запитала
вона колишнього Принца, і щось у її скрипучому смерто
носному голосі змусило тварину спинитися й глянути на
Джессі з обережністю, до якої не могли призвести жодні її
крики й погрози. — От чого тепер, шляк би тебе трафив?
Чого тепер?
Бродяга вирішив, що сука-господар, мабуть, досі не несе
загрози, хоч у її голосі й прозирають гострі краї, але все
одно обачно позирав на неї, підступаючи до запасів м’яса.
Краще бути обачним. Собака значно постраждав, поки ви
вчав цю просту науку, і її він забуде не скоро, та й це буде
нелегко — краще завжди бути обачним.
Він востаннє зиркнув на неї ясними відчайдушними
очима, перш ніж опустити голову, вхопити Джералдів
рятувальний круг із жиру й відірвати від нього значний

кусник. Споглядати це видовище Джессі було неприємно,
але воно ще не найгірше. Найгірше ж — це хмара мух, що
здійнялася з цього місця годування й гніздування, коли
пес зімкнув зуби і смикнув. Їхнє заколисливе дзижчання
завершило процес руйнування якоїсь життєво необхідної,
орієнтованої на виживання частини Джессі, що стосува
лася як надії, так і серця.
Собака відступив, делікатно, ніби танцюрист у фільмі-
мюзиклі, настовбурчивши вуха, з м’ясом, що звисало йо
му зі щелеп. Тоді обернувся й квапливо чкурнув із кімна
ти. Мухи почали діяльність із переселення ще до того, як
пес зник з виду. Джессі відкинула голову на поперечні
махагонієві дошки й зімкнула очі. Вона знов почала мо
литися, але цього разу не про втечу. Цього разу вона мо
лила, щоб Бог забрав її швидко й милостиво, до того як
зайде сонце і повернеться блідолиций чужинець.
27
Наступні чотири години були найгіршими в житті Джес
сі Берлінґейм. Спазми м’язів ставали дедалі частішими
й сильнішими, але не через внутрішньом’язовий біль час
між одинадцятою і третьою годинами був настільки жах
ливий. Це було через уперту мерзенну відмову розуму
припинити триматися за свідомість і відправитися в тем
ряву. У школі вона читала «Серце виказало» По, але тіль
ки тепер усвідомила справжній жах вступних рядків:
«Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий
і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби
я божевільний?»1
1
Переклад Віктора Шовкуна.
Божевілля принесло б полегшу, але божевілля не прихо

дило. Як і сон. Схоже, смерть прийде скоріше за них обох,
а темрява — й поготів. Джессі могла просто лежати на ліжку,
існуючи в похмурій оливково-сірій реальності, час від часу
здригаючись від пронизливих вульгарних ударів болю, коли
спазмувало м’язи. Її турбували ці спазми, а також жахливий
обридлий глузд, але все решта — не особливо. Очевидно, що
світ за межами цієї кімнати втратив для неї будь-яке реальне
значення. Узагалі, Джессі почала серйозно замислюватися,
що за межами кімнати й не існує ніякого світу, що всі люди,
які колись його наповнювали, повернулися в якийсь екзис
тенційний кабінет відділу відбору кіноакторів, а весь ланд
шафт спакували геть, ніби сценічні декорації після якоїсь
вистави театрального гуртка в коледжі, які Рут так любила.
Час був ніби холодне море, у якому повільно, наче незграб
ний, неоковирний криголам, сунув її розум. Фантомами
з’являлись і зникали голоси. Більшість говорила в неї в голо
ві, але якийсь час Нора Калліґан спілкувалася з нею з ванної,
а ще в якийсь момент Джессі вела розмову з матір’ю, яка
начебто кралася коридором. Мати прийшла повідомити їй,
що Джессі нізащо не потрапила б у таку халепу, якби краще
вибирала собі одяг. «Якби мені п’ятака за кожну комбінацію,
яку я діставала з кутка й вивертала правильним боком, —
казала мама, — я б собі вже “Клівленд Ґаз Воркс” купила». Це
була в її мами улюблена приказка, і тепер Джессі зрозуміла,
що ніхто не питав, навіщо їй здався «Клівленд Ґаз Воркс».
Вона продовжувала виснажено виконувати вправи, кру
тячи невидимі педалі в повітрі й смикаючи вгору-вниз ру
ками, наскільки дозволяли наручники — і власні звислі
руки. Джессі робила це вже не для того, щоб готувати тіло
до втечі, коли нарешті з’явиться правильна можливість, бо
зрештою вона зрозуміла, серцем і головою, що більше мож
ливостей нема. Баночка крему була останньою. Тепер вона
робить ці вправи лише тому, що рухи наче трохи полегшу

ють спазми.
Попри ці вправи, вона відчувала, як прохолода заповзає
в ноги й руки, крижаною кіркою осідає на шкірі, а тоді по
чинає проникати в глибину. Це було зовсім не схоже на від
чуття заспаності, з яким вона прокинулася вранці. Радше на
обмороження, яке в неї колись трапилося після тривалого
лижного кросу, коли ще була підліткою: зловісні сірі плями
на тильному боці однієї долоні й на шкірі литки, де ногу не
покривали лосини, мертві плями, що здавалися непідвлад
ними навіть палкому жару від каміна. Джессі припускала,
що це коцюбіння врешті-решт перевершить спазми й смерть
виявиться досить милосердною — ніби заснути в кучугу
рі, — але воно підступало занадто повільно.
Час минав, але то був не час. То був просто безжальний
незмінний потік інформації, яку безсонні органи чуття до
носили до її моторошно свідомого розуму. Була лише спаль
ня, ландшафт за вікном (останні кілька декорацій, які ще не
спакував реквізитор, відповідальний за цю миршавеньку
виставу), дзумтіння мух, що робили з Джералда інкубатор
пізнього сезону, а ще повільний рух тіней на підлозі, поки
сонце рухається барвистим осіннім небом. Час від часу спаз
ми штрикали Джессі в пахви ніби бурулькою чи забивали
грубий сталевий цвях їй у правий бік. Поки нескінченно
тягнувся день, перші судоми почали уражати живіт, де вже
зовсім ущухли напади голоду, а також перенапружені сухо
жилля діафрагми. Ці останні судоми були найгірші, від них
оболонки грудних м’язів ніби замерзали, а легені змикалися.
Під час кожного спазму Джессі лежала, втупившись у водя
нисті мерехтіння на стелі зболеними виряченими очима,
дрижачи руками й ногами від спроб і далі нормально дихати,
доки біль не вщухне. Вона почувалася так, ніби її закопали
по шию в мокрий, холодний цемент.
Голод щез, але спрага — ні, і поки нескінченний день кру

тився навколо неї, Джессі почала розуміти, що звичайна
спрага (лише вона — і більш нічого) може досягти того, що
не вдавалося дедалі більшому болю й навіть усвідомленню
наближення власної смерті: довести її до божевілля. Тепер
Джессі турбувало не лише горло й рот. Кожна частинка тіла
волала, жадаючи води. Навіть очні яблука спрагли, а від ви
дива брижів, що танцювали на стелі ліворуч від вікна, Джес
сі м’яко простогнала.
Зважаючи на суміш цих реальних напастей, жах, який
вона відчувала перед космічним ковбоєм, мав би послаб
нути чи й зовсім зникнути, але з наближенням полудня
Джессі зрозуміла, що блідолиций чужинець займає навіть
більше місця в її голові, а не менше. Вона постійно бачила
його постать, яка стояла одразу за кружечком світла, що
окільцьовувало її змалілу свідомість, і хоча, окрім власне
загальних обрисів (худих, аж кахексичних), нічого особли
во вона розібрати не могла, Джессі зловила себе на тому,
що чим далі сонце тягне свою борону годин на захід, тим
чіткіше й чіткіше вона бачить заглиблену хвору посмішку,
що вигинала рот чужинця. У вусі їй вчувався порохнявий
шепіт кісток і коштовностей, які рука перемішувала в ста
ромодному чемодані.
Воно прийде до неї. Коли настане темрява, воно прийде.
Мертвий ковбой, чужинець, примара любови.
«Ти ж усе бачила, Джессі. Це була Смерть, і ти її бачила,
як часто буває в людей, що помирають на самоті. Ну звіс-
но ж, буває. Це відбито на їхніх покручених обличчях
і читається у вибалушених очах. Це був старий ковбой на
ймення Смерть, і сьогодні, коли зайде сонце, він по тебе
повернеться».
Приблизно по третій годині вітер, що весь день був
спокійний, почав сильнішати. Задні двері знову невтомно
загрюкали об одвірок. Невдовзі після цього вщух рев бен

зопили, і Джессі почула слабкий, донесений вітром звук
хвильок, що ляскали об каміння на березі. Гагара не озива
лася. Мабуть, вирішила, що настав час полетіти на південь
чи принаймні переміститися на ту частину озера, де не
чути крикливої панянки.
«Тепер лишилася я одна. Принаймні доки не прийде отой».
Джессі більше не витрачала зусиль на те, щоб перекона
ти себе, ніби її гість — лише витвір уяви. Усе зайшло надто
далеко для цього.
Свіжий спазм занурив довгі гострі болючі зуби їй у ліву
пахву, і Джессі в гримасі відтягла потріскані губи. Відчуття
були такi, наче серце простромлюють зубцями виделки для
барбекю. Тоді м’язи під грудьми напнулись і пучок нервів
у сонячному сплетінні наче загорівся, як купка сухих патич
ків. Цей біль був новий, і був він грандіозний — далекий
від того, що вона до цього моменту відчувала. Джессі ви
гнулася назад, ніби свіжа гілка, викручуючи торс у різні
боки, коліна згиналися й розгиналися. Волосся хиталося
ґудзами й ковтунами. Джессі спробувала закричати, та не
могла. На мить їй здалося, що це все, кінець. Одна остання
конвульсія, потужна, ніби шість паличок динаміту в граніт
ному виступі, і вперед, Джессі. Касир праворуч.
Але й це минуло.
Вона повільно розслабилася, віддихуючись, обличчям до
стелі. Принаймні якусь мить танець відображення вгорі її
не мучив. Уся увага була зосереджена на вогняному жмут
ку нервів під і між грудьми. Джессі чекала, чи біль дійсно
піде, чи спалахне з новою силою. Він зник… але неохоче,
обіцяючи, що повернеться. Джессі заплющила очі, моля
чись, щоб прийшов сон. Навіть коротка пауза в цьому дов
гому й виснажливому завданні — вмирати — на цю мить
була б лише бажаною.
Сон не прийшов, зате прийшла Періжечок, дівчина в ко

лодках. Тепер вона вільна, наче пташка, хоч і звинувачена
в сексуальному звабленні, іде собі боса по толоці свого
пуританського села, піднесено самотня, — не було потреби
заради пристойності опускати очі, щоб якийсь хлопчак не
перехопив її погляд підморгуванням чи посмішкою. Трава
мала глибоку оксамитово-зелену барву, а далеко, на верши
ні сусіднього пагорба («Це, мабуть, найбільша у світі толо
ка», — подумала Джессі) паслась отара овець. Дзвінок, який
Джессі чула раніше, розносив свій млявий, монотонний
передзвін по всій сутінковій днині.
Періжечок була вбрана в блакитну фланелеву нічнушку
з великим жовтим знаком оклику спереду — одяг далеко не
пуританський, хоча досить скромний, бо прикривав її від
шиї до стоп. Джессі чудово знала те вбрання й була рада
знову його побачити. Між десятим і дванадцятим роком
життя, доки Джессі нарешті не переконали передати свій
кошик зі зношеним одягом на благодійність, вона вдягала
той дурнуватий убір, мабуть, на двадцяток піжамних вечірок.
Волосся Періжечка, що повністю затуляло їй обличчя,
коли та була в колодках, тепер було зв’язане позаду окса
митовим бантом найтемнішого опівнічно-синього кольору.
Дівчина виглядала приємно й чимсь вельми тішилася, що
Джессі аніскілечки не дивувало. Врешті-решт, ця дівчина
скинула свої пута, вона вільна. У цьому плані Джессі зовсім
їй не заздрила, проте мала сильне бажання — майже по
требу — сказати, що дівчина має не просто насолоджува
тися своєю свободою. Нею потрібно дорожити, її треба
оберігати й використовувати.
«Я все ж заснула. Точно заснула, бо це майже точно сон».
Черговий спазм, цього разу не такий жахливий, як той,
від якого в неї запалало сонячне сплетіння, заморозив
м’язи правого стегна, від чого стопа дурнувато заметлялася
в повітрі. Джессі розплющила очі й побачила спальню, про

мені світла в якій знову видовжилися й покосилися. Ще не
зовсім те, що французи називають l’heure bleue1, але цей час
швидко наближається. Джессі чула грюкіт дверей, відчувала
запах власних поту, сечі й прокислого виснаженого віддиху.
Усе було саме так, як і перед тим. Час просунувся вперед,
але не стрибнув, як трапляється, коли прокидаєшся з неза
планованої дрімоти. Руки змерзли ще трохи більше, поду
мала Джессі, але заціпеніння було на тому ж рівні, що й до
того. Вона не спала і не снила… але щось таки робила.
«Я і ще раз можу так зробити», — подумала вона й за
плющила очі. У ту ж мить Джессі повернулася на ту не
мислимо громадну толоку. Дівчина з великим знаком окли
ку, що стримів у неї між дрібних грудей, серйозно й мило
дивилася на неї.
«Є ще річ, якої ти не спробувала, Джессі».
«Неправда, — відповіла вона Періжечку. — Я вже все
перепробувала, повір. І знаєш що? Думаю, якби я не впус
тила той чортів крем, коли собака мене злякав, то вибрала
ся б із лівого наручника. Мені страшно не пощастило, що
пес зайшов саме в ту мить. Або це карма. Щось таке».
Дівчина підпливла ближче, трава шепотіла в неї під бо
сими ступнями.
«Не з лiвого, Джессі. Ти можеш вислизнути з правого.
Шанс, звісно, невеликий, не лукавитиму, але він є. Думаю,
справжнє питання тепер у тому, чи дійсно ти хочеш жити».
«Звісно ж, хочу!»
Ще ближче. Ті очі — димчастого кольору, що спробував
бути блакитним, але йому не зовсім вдалося, — тепер на
че заглядали їй крізь шкіру в саме серце.
1
Дослівно — «блакитна година» (фр.). Період сутінків (вечірніх і ранкових), коли
сонце опустилося досить низько за горизонт і залишкове непряме сонячне
світло набирає здебільшого блакитної барви.
«Справді? Я не впевнена».
«Ти що, здуріла? Думаєш, я хочу бути тут, прикутою,
коли…»
Очі Джессі — які після стількох років досі намагалися
бути блакитними, і досі їм це не зовсім вдавалося — повіль
но розплющилися. Вони роззирнулися кімнатою з виразом
переляканої серйозності. Побачили її чоловіка, що тепер
лежав у неймовірно викрученій позі, втупившись у стелю.
— Я не хочу бути тут прикутою, коли стемніє і повер
неться бабайко, — сказала вона порожній кімнаті.
«Заплющ очі, Джессі».
Вона заплющила. Періжечок стояла у старій фланелевій
нічнушці, спокійно дивилася на неї, і Джессі тепер бачила
й іншу дівчину — товсту, з прищавою шкірою. Другій не
так пощастило, як Періжечку. Їй утекти не вдалося, якщо
смерть у певних випадках не вважати способом утечі (що
Джессі з певною охотою була готова прийняти). Товста дів
чина або задушилась, або в неї сталася якась судома. Її
обличчя набуло фіолетово-чорного кольору літнього гро
зового фронту. Одне око вибалушилося з очниці, друге
вибухнуло, наче розчавлена виноградина. Язик, кривавий
від численних укусів, здійснених в останні хвилини життя,
випинався поміж губ.
Джессі, здригнувшись, обернулася до Періжечка.
«Я не хочу так закінчувати. Що б зле зі мною не було, не
хочу закінчувати отак. А як вибралася ти?»
«Вислизнула, — одразу ж відповіла Періжечок. — Ви
слизнула з чортової хватки й просочилася на Землю Обі
товану».
Попри виснаження, Джессі відчула пульсацію гніву.
«Ти хоч слово почула з того, що я сказала? У мене впала
та їбана баночка “нівеї”! Собака прийшов, налякав мене,
і я впустила її! Як мені…»
«А ще я пам’ятаю затемнення. — різко перебила її Пе

ріжечок з інтонацією людини, яка вирішила не терпіти
складні й незрозумілі соціальні формули: ти мені реве
ранс, я тобі поклін, беремося за руки. — Ось як я насправ
ді вибралася. Пригадала затемнення і те, що сталося на
терасі, коли воно ще не закінчилося. І ти також пригадай.
Думаю, це для тебе єдина можливість вибратися. Ти більше
не можеш тікати, Джессі. Повернися обличчям до правди».
Знову це? Лише це? Джессі відчула глибоку хвилю ви
снаження й розчарування. На мить-другу до неї майже
повернулася надія, але нічого не дала. Зовсім.
«Ти не розумієш, — сказала вона Періжечку. — Я вже
йшла цим шляхом — пройшла його до кінця. Так, думаю,
те, що зі мною вчинив тоді батько, якось стосується того,
що відбувається тепер. Думаю, це має принаймні якусь
імовірність, але навіщо знову проходити через весь той
біль, коли мені ще стільки іншого болю доведеться пере
терпіти, перш ніж Бог нарешті знудиться мене мучити й ви
рішить опустити жалюзі?»
Відповіді не було. Дівчинка в блакитній нічній сорочці,
дівчинка, якою вона колись була, зникла. Тепер за Джес
сіними повіками була лише темрява, ніби на кіноекрані,
коли передача вже скінчилася. Тож вона знову розклепи
ла очі й довгим поглядом роздивилася кімнату, у якій,
мабуть, помре. Джессі перевела очі з дверей ванної на
батікового метелика в рамці, тоді на комод, тоді на тіло
свого чоловіка, що лежало під гидотним килимком із мля
вих осінніх мух.
— Припини, Джесс. Повертайся до затемнення.
Очі округлилися. Це звучало дійсно наче реальність —
справжній людський голос, що долинув із ванної кімнати,
чи коридору, чи з її ж голови, але, здавалося, сочився з са
мого повітря.
— Періжечку? — голос перетворився на суцільний хрип.

Вона спробувала підсунутися вгору, щоб сісти, але загроз
ливо дав про себе знати черговий спазм діафрагми, тож
Джессі одразу лягла на узголів’я в очікуванні, поки він
мине. — Періжечку, це ти? Це ти там, золотко?
Спочатку їй ніби щось почулося, ніби голос сказав ще
щось, але якщо й так, слів вона не розібрала. А потім він
і зовсім стих.
«Повертайся до затемнення, Джессі».
— Це мені нічого не дасть, — пробурмотіла вона. — Жод
них відповідей, лише біль, дурість і… І що? Що ще?
«Ветхий Адам»1. Це словосполучення цілком природно
виникло в її думках, вихоплене з якоїсь проповіді, яку вона
слухала знудженою дитиною, сидячи між мамою й татом,
хвицаючи ногами так, щоб на її білих туфлях із лакованої
шкіри мінилося й переливалося світло, що падало крізь ко
льорові церковні вікна. Просто словосполучення, яке на
ліпкою зачепилося їй у підсвідомості й залишилося там.
«Ветхий Адам» — і, можливо, це й усе, отак просто. Батько,
що напівсвідомо організував усамітнення зі своєю гарнень
кою життєрадісною донькою, постійно роздумуючи: «Нічо
го злого з цього не буде, нічого злого, зовсім-зовсім». Тоді
почалося затемнення, і Джессі сиділа в нього на колінах у са
рафані, одночасно затісному і закороткому, — у сарафані,
про який він сам її попросив, — і сталося те, що сталося.
Просто коротка хтива інтерлюдія, від якої соромно й невдоб
но стало обом. Він спустив своє молочко (це якщо стисло),
обляпав ним ззаду їй усі труси, як на те пішло, — це точно
не прийнятна поведінка для татусів і точно не та ситуація,
яку вона коли-небудь спостерігала в «Сімейці Брейді»2, але…
1
Біблійний вислів, що означає гріховну людську природу.
2
«The Brady Bunch» — класичний сімейний ситком про життя зведеної сім’ї
з шістьма дітьми.
«Але визнаймо, — подумала Джессі. — Я вибралася

з тієї ситуації без жодної подряпини, якщо порівняти з тим,
що могло трапитися… що трапляється щодня. Таке від
бувається не лише в місцях на кшталт Пейтон-Плейс1 чи
вздовж Тобакко-роуд2. Мій батько був не перший представ
ник вищого середнього класу з хорошою освітою, у якого
стояв на власну доньку, а я була не першою донькою, що
раптом помітила вологу пляму ззаду на трусах. Я не кажу,
що це було правильно чи навіть виправдано. Просто кажу,
що це вже скінчилось і все могло бути набагато гірше».
Так. І просто зараз забути про все це здавалося набагато
кращою ідеєю, ніж знову переживати, що б там Періжечку
ще не знайшлося сказати на цю тему. Краще нехай воно все
зблякне до загальної темряви, супутниці будь-якого со
нячного затемнення. У неї в планах ще багато вмирання
в цій смердючій, заповненій мухами спальні.
Джессі заплющила очі, і їй у ніс миттю вдарив запах
батькового одеколону. І ще запах його слабкого, нервового
поту. Відчуття чогось твердого між сідниць. Його зітхання,
коли вона вовтузилася на колінах, намагаючись зручно
вмоститися. Відчуття його долоні, що легенько осіла в неї
на грудях. Думки про те, чи все з ним добре. Він почав так
швидко дихати. Марвін Ґей по радіо: «Я надто сильно ко-
хаю, кажуть друзі мені, але я вірю… так, я вірю… що лише
так можна любить її…»
«Періжечку, ти мене любиш?»
«Так, звісно…»
1
Peyton Place — вигадане містечко в Новій Англії, де відбуваються події одно
йменного роману Ґрейс Металіус та знятої за ним мильної опери. Називаючи
щось цим словом, американці мають на увазі групу людей, у яких складні сто
сунки й купа таємниць одне від одного.
2
«Tobacco Road» — роман американського письменника Ерскіна Колдвелла. Цією
назвою стали називати бідні й злиденні сільські місцевості та спільноти.
«Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі по

гано. — Тепер його друга долоня рухалася вгору по її голій
нозі, запинаючи сарафан, підбираючи його складками їй на
колінах. — Я хочу…»
— Я хочу бути з тобою милим, — пробурмотіла Джессі,
злегка впираючись в узголів’я. Її обличчя було землисте, ви
кривлене. — Так і сказав. Господи Боже, він це реально сказав.
«Це знають всі… особливо, дівчата, ви… любов буває
сумна, та моя ще більш смутна…»
«Я не впевнена, чи хочу дивитися… Я боюся спалити
собі очі».
«Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому
не хвилюйся. І не обертайся».
Тоді ляснула гумка — не її, а його, — і він випустив вет
хого Адама.
На знак протесту проти дедалі сильнішого зневоднення
з лівого ока Джессі проступила сльозинка і повільно ско
тилася по щоці.
— Я це роблю, — прорекла Джессі сиплим здушеним
голосом. — Згадую. Сподіваюся, ти рада.
«Так, — відповіла Періжечок, і хоча Джессі вже не бачи
ла її, вона відчувала на собі дивний милий погляд. — Але
ти зайшла задалеко. Трішки повернися. Зовсім трішки».
Джессі відчула неймовірне полегшення, коли усвідомила,
що Періжечок хоче пригадати не те, що сталося під час або
після сексуальних домагань батька, а те, що відбулося перед
цим… хоч і незадовго.
«То навіщо мені було проходити через усі ті інші страш
ні речі?»
Вона припускала, що відповідь на це очевидна. Неваж
ливо, одну сардину ти хочеш чи двадцять, — усе одно
доведеться відкрити банку й подивитися на всі. Відчути
той жахливий запах риб’ячого жиру. Та й не помре ж вона,
подивившись одну частинку давньої історії. Від наручни

ків, що тримають її на ліжку, померти можна, але не від
цих старих спогадів, хоч яких болісних. Настав час по
кінчити з ниттям і скиглінням та взятися до роботи. Час
знайти те, про що говорить Періжечок.
«Повернися до моменту одразу перед тим, як він почав
торкатися тебе вже по-іншому — неправильно. Поверни
ся до першопричини, чому ви там були. Повернися до
затемнення».
Джессі заплющила очі міцніше й повернулася.
28
— Періжечку? Все добре?
— Так, але… трохи страшно, правда?
Тепер їй уже не доводиться заглядати в рефлекторну
коробочку, щоб зрозуміти: щось відбувається. День по
чинає темніти, ніби сонце заступає хмара. Але це не хма
ра. Темрява розпростерлась, а хмари лежать десь дале
ко на сході.
— Так, — каже він, і коли вона дивиться на нього, то з не
абияким полегшенням бачить, що він серйозно. — Хочеш
сісти мені на коліна, Джесс?
— Можна?
— Звичайно.
Вона так і робить, тішачись його близькістю, теплом
і солодким запахом — татусевим запахом, — а день на
вколо далі темнішає. Тішиться здебільшого тому, що їй
дійсно трохи страшно, страшніше, ніж вона уявляла. Най
більше її лякає те, як на терасі блякнуть тіні. Вона ще ні
коли не бачила, щоб тіні блякли саме так, і майже певна,
що ніколи вже не побачить. Мені це цілком нормаль
но, думає вона й умощується ближче, рада, що знову
(принаймні на час цієї трішки моторошної інтерлюдії)

татів Періжечок, а не проста стара Джессі — зависока,
занезграбна… заскрипуча.
— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?
— Поки що ні.
Його долоня, важка й тепла, у неї на нозі. Вона накриває
її власною долонею, обертається до нього й усміхається.
— Так цікаво, правда?
— Так. Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав,
якщо чесно…
Джессі знову совається в пошуках зручнішої форми
співіснування з його твердою частиною, на якій зараз роз
міщується її зад. Він швидко й із сичанням втягує повітря
понад нижньою губою.
— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?
— Ні. Все добре.
— Можна вже через скло?
— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.
Світ уже не виглядає так, ніби сонце затулила хмара.
Тепер здається, наче просто посеред дня настали сутінки.
Вона чує в лісі звуки пугача-гугача, і від цього здригаєть
ся. Голос Деббі Рейнолдс на WNCH затихає, і діджея, що
вривається в ефір, невдовзі замінить Марвін Ґей.
— Глянь на озеро! — каже тато, і Джессі бачить дивні
сутінки, що насуваються на понурий світ, з якого вилучи
ли всі яскраві кольори, залишивши приглушені пастелі.
Вона здригається й каже йому, що це лячно. Він каже їй
не дуже лякатися, а насолоджуватися — теза, яку вона
через багато років ретельно — може, навіть надто ретель
но — вивчить на подвійні значення. А тоді…
— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…
— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то
припини. Без коментарів, гаразд?
Він дає їй три підкопчені скельця, складені стосом, але

спочатку дає горнешник. Дає тому, що зробив скельця зі
старого вікна сараю і не настільки впевнений у своїх навич
ках склоріза. І коли Джессі дивиться на горнешник, у цьому
середовищі, що одночасно сон і спогад, розум раптом стри
бає ще далі назад, моторно, наче акробат, який робить
сальто, і вона чує, як він каже: «Останнє, чого мені треба…»
29
— …це щоб мама приїхала додому й застала тут лише за
писку…
Очі Джессі спалахнули, розкрившись, коли вона промо
вила ці слова в порожню кімнату, і перше, що вона побачи
ла, — це порожня склянка: Джералдова склянка для води
досі стояла на полиці. Стояла біля наручника, що кріпив її
зап’ясток до стовпчика ліжка. Не лівий зап’ясток, а правий.
— …записку, де я кажу, що повіз тебе у відділення невід
кладної допомоги «Оксфорд-Гіллз» зашивати пальчики.
Тепер Джессі зрозуміла мету цього старого болючого
спогаду. Зрозуміла, щó від початку їй намагалася сказати
Періжечок. Відповідь не стосувалася ветхого Адама чи
слабкого мінерального запаху з мокрої плями на старих
бавовняних трусах. Вона стосувалася насамперед кількох
скелець, акуратно вирізаних із вкритого потрісканою мас
тикою старого вікна в сараї. Джессі втратила крем «Ні
вея», але залишилося ще принаймні одне джерело змащу
вання, правда ж? Ще один спосіб просочитися на Землю
Обітовану. Кров. Доки вона не загусне, кров майже така ж
слизька, як олія.
«Болітиме що пиздець, Джессі».
Так, звичайно, болітиме що пиздець. Але вона згадала,
як чула або читала десь, що в зап’ястках менше нервів, ніж
в інших життєво важливих точках тіла. Саме тому різати

зап’ястки, особливо в гарячій ванні, — найпопулярніший
спосіб самогубства ще з часів перших тогових вечірок в Ри
мі, столиці імперії. Та й тіло в неї і без того вже наполовину
закоцюбло.
— Мозок у мене закоцюб, коли я взагалі дозволила йому
замкнути мене в цих штуках, — крекнула Джессі.
«Якщо поріжеш занадто глибоко, то сплинеш кров’ю до
смерті, як древні римляни».
Так, безумовно. Але якщо не поріже взагалі, то лежатиме
тут, доки не помре від судом чи зневоднення… чи доки
вночі не навідається дружок із мішком кісток.
— Добре, — сказала Джессі. Серце стукотіло дуже сильно,
і вона вперше за багато годин прокинулася по-справжньому.
Час рушив знову, смикнувшись і тріпнувшись, ніби товар
ний поїзд, що виїжджає з глухої гілки на основну колію. —
Добре, це переконливо.
«Слухай, — настійно промовив голос, і Джессі, на влас
ний неймовірний подив, упізнала голос одночасно Рут і Гос
подиньки. Вони злилися, принаймні тимчасово. — Слухай
уважно, Джесс».
— Слухаю, — відповіла вона в порожню кімнату.
Також вона дивилася. Дивилася на склянку. Одна з два
надцяти, які вона купила набором на розпродажі в «Сірз»
три-чотири роки тому. На сьогодні шість-вісім із них уже
розбиті. Скоро розіб’ється ще одна. Джессі ковтнула й скри
вилася. Відчуття були такі, наче вона намагається ковтнути
обгорнутий фланеллю камінь, що застряг у горлі.
— Слухаю дуже уважно, повірте.
«Добре. Бо як тільки почнеш, зупинитися не вдасться.
Усе має бути швидко, бо ти й так зневоднена. Але запам’я
тай: навіть якщо піде неправильно…»
— …все одно закінчиться чудово, — завершила Джессі.
І це ж правда, чи не так? Ситуація набула простоти, ста

ла, певним страшним чином, навіть елегантною. Вона не
хоче сплинути кров’ю до смерті (кому б такого хотілось?),
але краще вже так, ніж дедалі сильніші судоми й спрага.
Краще, ніж він. Воно. Галюцинація. Чи що воно там.
Джессі облизала сухі губи сухим язиком і вхопилася за
летючі розгублені думки. Спробувала розмістити їх у яко
мусь порядку, як вона це вже робила раніше, перш ніж діста
ла баночку з пробником крему для обличчя, яка тепер мар
но лежала на підлозі біля ліжка. Джессі відкрила для себе,
що їй тепер важче думати. Постійно вчувалися шматочки
(висковзуйся)
розмовного блюзу, запах батькового одеколону, під сід
ницями відчувалася та тверда річ. А тоді Джералд. Він ніби
говорив із нею зі своєї точки на підлозі. «Воно повернеться,
Джессі. Що б ти не робила, воно не зупиниться. Воно тебе
навчить, горда красуне моя».
Джессі глипнула на нього, тоді похапцем перевела погляд
назад на склянку. Джералд наче люто всміхався їй тією
частиною обличчя, якої собака не чіпав. Вона вчергове
спробувала все продумати, і після певних зусиль думки
пішли своїм робом.
Десять хвилин вона раз за разом проходила всі кроки.
Правду кажучи, їх було не так і багато — цей план був само
губчо ризиковим, але не складним. І все одно в голові вона
пропрацювала кожен рух кілька разів, вишукуючи дрібні
помилки, що можуть коштувати їй останнього шансу на
життя. Не знайшла. Залишався один значний недолік: усе
доведеться робити дуже швидко, доки кров не почне згу
щуватись, і можливих наслідків є два — швидка втеча або
непритомність і смерть.
Поки сонце наполегливо рухалося на захід, Джессі ще раз
промотала собі весь процес — не відкидаючи ту неприємну,
але необхідну справу, а аналізуючи її, наче перевіряла влас

норуч зв’язаний шарф на наявність спущених петель. На
задньому ґанку підвівся пес, облишивши блискучий пучок
хрящів, який саме гриз. Подибав у ліс. Собака знову вловив
душок того чорного запаху, а наповнивши живіт, він ви
рішив, що цього душка для нього забагато.
30
Нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав годинник, і котра б
година не була зараз, час настав.
«Ще одне, перш ніж почнеш. Ти вже набралася макси
мальної сміливості, і це добре, але не втрачай зосередже
ності. Якщо все почнеться з того, що ти впустиш ту срану
склянку на підлогу, тобі дійсно пиздець буде».
— Пес, не підходь! — пронизливо вереснула Джессі, по
няття не маючи, що пес кілька хвилин тому відступив
у гущавину за гілкою траси.
Вона трохи повагалася, роздумуючи, чи не помолити
ся ще раз, а тоді вирішила, що всі потрібні молитви вже
промовила. Тепер вона розраховуватиме на свої голоси…
і на себе.
Правою рукою Джессі потяглася до склянки, рухаючись
уже без попередньої непевної обережності. Частина її —
мабуть, та частина, яка так любила Рут Нірі й захоплюва
лася нею, — розуміла, що в цьому останньому завданні
головне не обережність, а вміння рішуче стукнути молот
ком, і стукнути сильно.
«Я тепер як самурайка», — подумала Джессі й усміх
нулася.
Вона зімкнула пальці на склянці, яку з такими трудно
щами перед тим узагалі дістала, трішки подивилася на неї
з цікавістю садівниці, що роздивляється якийсь неочіку
ваний зразок рослини, знайдений між бобів чи гороху,

а тоді стиснула її. Вона майже зовсім заплющила очі, за
лишивши тільки два розрізи, щоб захиститися від осколків,
а тоді вдарила склянкою об полицю, наче розбивала шка
ралупу круто звареного яйця. Звук, який видала склянка,
був до абсурду знайомий, до абсурду нормальний, ніяк не
відрізнявся від звуків, що їх видавали сотні інших склянок,
які вислизали з пальців під час миття посуду, падали на
підлогу від поштовху неуважного ліктя чи долоні за всі
роки, відколи вона в п’ять років виросла зі своєї пластма
сової чашечки «Денді Дак». Старий, усім відомий кер-брязь.
У ньому не вчувалося жодного особливого резонансу, який
натякав би на те, що Джессі щойно почала незвичну спра
ву — ризикувати життям, щоб його врятувати.
Усе ж Джессі відчула, як на чоло прямо над бровою впав
якийсь випадковий шмат скла, але цей був єдиний, що
впав на обличчя. Інший осколок — великий, судячи зі
звуку, — злетів з полиці й розбився на друзки на підлозі.
Джессі була стиснула губи в тонку білу лінію, очікуючи
значного болю, принаймні спочатку, з боку пальців. Коли
склянка розбилася, вони міцно стискали її. Проте болю
не було — лише відчуття слабкого тиску та ще слабшого
печіння. Порівнюючи з судомами, що розривали її про
тягом останніх кількох годин, це просто казочки.
«Мені, певно, пощастило, що склянка так розбилася, та
й чому б ні? Хіба зараз не саме той час, щоб мені почало
бодай трішки щастити?»
Тоді Джессі підняла руку й побачила, що пощастило їй не
так уже й сильно. На подушечках чотирьох із п’яти пальців
розросталися темно-червоні пузирі крові. Уникнути порізу
вдалося лише мізинцеві. З великого, середнього й підмізин
ного пальців, ніби якісь химерні пір’їни, стирчали осколки
скла. Завдяки повзучому заціпенінню кінцівок — і, можливо,
гострим краям шматочків скла, якими вона порізалася, —

Джессі не надто відчула порізи, але рани таки були. Поки
вона дивилася, на рожеву стьобану поверхню матраца за
капотіли товсті краплі крові, каляючи його ще темнішим.
Від вигляду тих тоненьких скляних жал, що стирчали
з пальців, наче голки з подушечки, Джессі захотілося блю
вати, хоча в шлунку зовсім нічого не було.
«Гарна з тебе самурайка», — глузливо промовив один із
голосів НЛО.
«Але це ж мої пальці! — крикнула на нього Джессі. — Ти
що, не бачиш? Мої пальці!»
Вона відчула, як усередині заворушилася паніка. Джессі
загнала її назад і знову зосередилася на шматку скла, що за
лишався в долоні. То була вигнута верхня частина, мабуть,
чверть від склянки, і з одного боку вона розкололася на дві
гладенькі дуги. Вони майже ідеально сходилися в одній точ
ці, що жорстоко виблискувала під променями денного сон
ця. Пощастило, мабуть… напевно. Якщо їй вдасться не втра
тити відваги. Їй цей вигнутий скляний зубець здавався
фантастичною зброєю з казок, мініятаганом, чимсь з амуні
ції войовничої піксі, що прямує в бій під грибом-поганкою.
«Дорогенька, відволікаєшся, — озвалася Періжечок. —
Хіба ти можеш собі таке дозволити?»
Відповідь була, безумовно, ні.
Джессі поклала чверть склянки назад на полицю, обе
режно розміщуючи так, щоб можна було дістати без сер
йозних викручувань. Уламок лежав на гладенькому ви
гнутому череві, стримлячи ятаганоподібним відростком.
На кінчику яскраво відбивався сонячний промінь. Джессі
подумала, що цей кінчик чудово підійде для наступного
завдання, якщо вона буде обережна й не тиснутиме що
сили. Інакше може скинути скло з полиці або відламати
імпровізоване лезо.
— Просто будь обережна, — сказала вона. — Тиснути не

доведеться, якщо будеш обережна, Джессі. Просто уяви…
Але решта тієї думки
(що ріжеш ростбіф)
здавалася не надто продуктивною, тож Джессі відкину
ла її, перш ніж до неї дійшов її передній край. Джессі під
няла праву руку, витягла її, аж доки ланцюг наручника не
напнувся, а зап’ясток не завис над блискучим скляним
гаком. Їй дуже хотілося змести решту скла, що всипало
полицю, — відчувала, що воно чекає там на неї, наче мін
не поле, — але не наважувалася. Після досвіду з баночкою
«нівеї» — ні. Якщо вона випадково скине лезоподібний
осколок або розіб’є його, доведеться серед залишків від
бирати прийнятну заміну. Такі запобіжні заходи здавали
ся їй ледь не сюрреалістичними, але в жодну мить вона
навіть не спробувала переконати себе, що вони зайві.
Якщо вона хоче звідси вибратися, доведеться пролити
більше крові, ніж ллється з неї тепер.
«Роби це саме так, як уявляла, Джессі, і все… і не сцикуй».
— Не сцикувати, — погодилася Джессі хрипуватим, на
че пил у щілині, голосом.
Вона розчепірила пальці й струсонула зап’ястком, спо
діваючись, що так позбудеться скла, яке стирчало з паль
ців. Здебільшого це вдалося. Вилазити відмовився лише
шмат у великому пальці, занурений глибоко в ніжну плоть
під нігтем. Вона вирішила облишити його й робити далі
свою справу.
«Те, що ти збираєшся робити, — повне божевілля», —
сказав якийсь нервовий голос.
Не НЛО. Це був голос, який Джессі знала дуже добре.
Голос матері.
«Мене це не дивує, сама розумієш. Це ж типова над
мірна реакція Джессі Мейгут, і якщо я бачила її раз, то
й тисячного разу впізнаю. Ти подумай, Джессі: навіщо себе

різати і, можливо, вмерти від кровотечі? Хтось прийде
і тебе врятує. Про всі інші варіанти навіть нема сенсу дума
ти. Померти у власному літньому будиночку? Померти
в наручниках? Це просто смішно, ось тобі моє слово. Тому
ти свою скигляву натуру трохи прикрий — суто для цього
випадку. Не ріж себе тим склом. Не смій!»
Це її мама, саме так. Імітація була настільки добра, що
аж моторошно. Вона хоче, щоб ти повірила, ніби чуєш лю
бов і здоровий глузд під личиною гніву, і хоча та жінка не
зовсім нездатна на любов, Джессі вважала, що справжня
Саллі Мейгут — та, яка одного дня ввірвалася в Джессіну
кімнату й запустила в неї парою туфель на високих каблу
ках, без жодних пояснень що тоді, що пізніше.
Та й, крім того, все, що той голос сказав, — брехня. Пере-
лякана брехня.
— Ні, — відповіла Джессі. — Не вірю тобі. Ніхто не при
йде… крім хіба того мужика з минулої ночі. Не сцикувати.
З цими словами Джессі опустила правий зап’ясток до
мерехтливого скляного леза.
31
Було важливо, щоб вона бачила, що робить, бо спершу не
відчула майже нічого. Джессі могла порізати зап’ястки на
криваві клапті й не відчути нічого, крім віддалених тиску
й тепла. Джессі зі значним полегшенням зрозуміла, що
з цим проблеми не буде: вона розбила склянку в хорошій
точці («Прорив, хоч десь!» — саркастично втішилася час
тина розуму), і огляду майже нічого не перешкоджало.
Загнувши долоню назад, Джессі занурила внутрішню час
тину зап’ястка — ту, що містить лінії, яку хіроманти назива
ють «браслетами фортуни», — на дугу скла. Вона вражено
спостерігала, як відстовбурчений кінчик спершу продавив

їй шкіру, а тоді проколов. Джессі натискала далі, а зап’ясток
усе поглинав скло. Ямочка наповнилася кров’ю й щезла.
Першою реакцією в Джессі було розчарування. Скляний
гак не зробив їй фонтану крові, на який вона сподівалася
(і якого частково боялася). Тоді гострий край прорізав блакит
ні пучки вен, найближчих до поверхні шкіри, і кров полилася
швидше. Вона цебеніла не пульсівними цівками, як Джессі
очікувала, а швидким рівномірним потоком, ніби вода з-під
крана, який викрутили майже на повну. Тоді розірвалося
щось більше, і потік перетворився на річку. Вона струменіла
по полиці, тоді вниз передпліччям. Назад вороття нема.
Вона взяла це на себе. Так чи інакше, вона взяла це на себе.
«Та хоч зараз забери вже руку! — закричав материн го
лос. — Не погіршуй ситуацію — ти вже досить порізала!
Пробуй вибиратися!»
Спокуслива думка, але Джессі подумала, що наразі зроб
леного далеко не достатньо. Вона не знала значення слів
«відшарування шкіри», терміна, яким зазвичай послугову
ються лікарі в розмовах про жертв опіків, але тепер, по
чавши цю огидну операцію, зрозуміла, що, можливо, щоб
вислизнути на волю, не вдасться розраховувати на саму
лише кров. Крові, напевно, буде замало.
Джессі повільно й обережно викрутила зап’ясток, роз
щеплюючи тугу шкіру. Відчула дивне пощипування по всій
долоні, наче розрізала маленький, але важливий кожух для
нервів, які взагалі були напівмертві. Мізинець і підмізинний
палець правої руки зомліли, ніби вмерли. Вказівний, серед
ній і великий почали шалено смикатися вперед-назад.
Якою б милостиво закляклою не була її плоть, Джессі по
бачила в цих ознаках травми, якої вона собі завдавала, неви
мовний жах. Два пальці, зіщулені, наче два трупи, були навіть
гіршим видовищем, ніж уся кров, яку вона наразі пролила.
Тоді і страх, і дедалі сильніше відчуття тепла й тиску

в пораненій руці сховалися від нової судоми, яка врізалася
їй у бік, ніби грозовий фронт. Спазм безжально вгризся,
намагаючись вибити Джессі з її покрученої пози, але жінка
зі страхом і люттю відбилася. Зараз не можна рухатися. Бо
якщо поворухнеться, майже напевне скине на підлогу свій
імпровізований різак.
— Ні, не можна тобі, — процідила вона крізь зціплені
зуби. — Ні, мудачило, не можна — вшивайся з Доджа1.
Вона міцно тримала себе в попередній позі, стараючись
не тиснути сильніше на крихке скляне лезо, щоб не збити
його й не докінчувати роботу менш зручним інструментом.
Але якщо судома перелізе з боку на праву руку, як вона
й намагається, то…
— Ні, — простогнала вона. — Іди геть, чуєш мене? За
бирайся звідси нахуй!
Джессі чекала, хоч і усвідомлювала, що не може собі цьо
го дозволити, але знала, що більше нічого не здатна вдіяти.
Вона чекала й слухала, як її життєдайна кров капотить на
підлогу з низу полиці. Бачила, як кров струмочками стікає
з полиці. У деяких ручаях виблискували дрібні іскорки скла.
Вона почала почуватися жертвою в якомусь слешері.
«Не можна більше чекати, Джессі! — гаркнула Рут. —
У тебе вже часу нема!»
«Насправді в мене нема удачі, але, йоб вашу мать, мені її
завжди дуже бракувало», — відповіла вона Рут.
У ту мить вона або відчула, як судома трохи ослабла, або
обдурила себе такою думкою. Джессі обернула руку всере
дині браслета, скрикнувши від болю, коли судома вп’ялася
знову, занурюючись кігтями їй у діафрагму, щоб заново
1
«Get out of Dodge» — відома фірмова фраза з алюзією на місто Додж-Сіті, штат
Канзас. Стала популярною завдяки американському телесеріалу-вестерну
«Gunsmoke».
розпалити її. Але Джессі все одно рухалась і тепер насадила

на скло тильний бік зап’ястка. М’яка внутрішня частина
обернулася вгору, і Джессі вражено спостерігала, як глибо
кий розрив на «браслеті фортуни» роззявив чорно-червоний
рот і ніби розсміявся з неї. Джессі загнала скло в тильний бік
долоні настільки глибоко, наскільки могла, продовжуючи
боротись із судомою в діафрагмі й нижній частині грудей,
а тоді смикнула долонею на себе, тонким серпанком роз
бризкуючи кров собі на чоло, щоки й перенісся. Відбитий
шмат скла, яким вона проводила цю рудиментарну операцію,
злетів на підлогу, де той піксі-ятаган і розбився. Джессі вже
про нього не думала, це скло свою роботу виконало. А тим
часом залишився ще крок, ще одна перевірка: чи продо
вжить браслет ревниво тримати її, чи плоть і кров зрештою
зможуть спільними зусиллями змусити його відпустити.
Судома в боці щипнула востаннє й почала слабнути.
Джессі звернула на її відхід уваги не більше, ніж на втрату
свого примітивного скляного скальпеля. Вона відчувала си
лу власного зосередження — розум горів ним, ніби смоло
скип, укритий сосновою живицею, — і все воно було наці
лене на її праву руку. Джессі піднесла долоню, роздивилася
її під золотавим післяполудневим сяйвом. Пальці були густо
вимащені кров’якою. Передпліччя ніби покрили патьоками
яскраво-червоної латексної фарби. Наручник лише трішки
випинався формою, що виділялася на тлі загальної крива
вості, тож Джессі зрозуміла, що кращої нагоди вже не буде.
Вона випрямила руку й потягла її вниз, як уже робила двічі.
Браслет ковзнув… ще трохи… і знову застряг. Його знову
зупинив непохитний кістковий випин під великим пальцем.
— Ні! — закричала вона й смикнула сильніше. — Я не
вмиратиму так! Чуєш мене? Я ТАК НЕ ВМИРАТИМУ!
Наручник в’ївся глибоко, і якусь мить Джессі була до
огиди певна, що він уже ні на міліметр не посунеться, що
наступний його рух буде тоді, коли якийсь коп із закуше

ною сигарою відімкне його й зніме з трупа. Вона не може
його посунути, жодна земна сила не здатна його посуну
ти, ні правителі небесні, ні владики пекельні не здатні
його посунути.
Тоді на тильному боці долоні виникло відчуття, ніби удар
блискавиці, і наручник смикнувся трішки вгору. Спинився,
тоді продовжив рух. Разом із рухом металу те гаряче елек
тричне пощипування також почало розходитися долонею,
швидко перетворилося на темний вогонь, що спочатку
поширився навколо, наче браслет, а тоді вкусив плоть ба
тальйоном червоних мурах.
Наручник рухався, бо рухалася шкіра, яку він охоплю
вав, сунучись, наче якийсь важкий предмет на килимку,
якщо почати той килимок смикати. Рваний круглий надріз,
який Джессі зробила собі навколо зап’ястка, поширшав,
тягнучи вологі волокна сухожиль через прогалину і створю
ючи таким чином червоний браслет. Шкіра ззаду на долоні
почала морщитися й збігатися перед металом, і тепер
Джессі згадала, як виглядало покривало, коли вона зсуну
ла його до підніжжя ліжка, педалюючи ногами.
«Я здираю шкіру собі з долоні, — подумала вона. — Гос
поди Ісусе, здираю шкіру, ніби апельсин чищу».
— Пусти! — закричала Джессі на наручник, зненацька
озвірівши поза всіма межами. На ту мить вона вважа
ла метал живою істотою, що вчепилася в неї безліччю
зубів, ніби мінога чи скажений горностай. — Просто від-
пусти мене!
Наручник зсунувся набагато далі, ніж під час попередніх
спроб вислизнути з нього, але все одно тримався, вперто
відмовляючись віддавати останню чверть (чи тепер, на
певно, лише одну восьму) дюйма. Тьмяний, вимазаний
кров’ю метал тепер лежав упоперек долоні, з якої було
частково здерто шкіру, оголюючи блискучу сітчасту структу

ру сухожиль кольору свіжих слив. Тильний бік долоні на
гадував індичу ніжку, з якої зняли хрумку шкірку. Постійний
тиск униз, який вона застосовувала, ще ширше розтягнув
рану на внутрішньому боці зап’ястка, утворивши вкриту
сукровицею розколину. Джессі задумалася, чи не відірве
собі взагалі всю долоню в цій останній спробі звільнитися.
І тут наручник, який досі потрошки рухався — принаймні
їй так здавалося, — знову спинився. І цього разу намертво.
«Джессі, ну звісно, він застряг! — крикнула Періжечок. —
Ти глянь на шкіру! Вона ж зовсім зібгалася там! Якби ж
тобі вдалося випрямити її…»
Джессі вистрелила рукою вперед, накидаючи наручник
назад на зап’ясток. Тоді, перш ніж рука взагалі подумала
про те, щоб спазмувати, Джессі знову потягла вниз, докла
даючи останню краплю залишкової сили. Долоню охопила
хвиля болю, коли метал пройшовся по м’ясу між зап’ястком
і долонею. Уся відтягнута шкіра вільно зібралася там, на
діагоналі між основами мізинця і великого пальця.
На мить відірвана маса шкіри стримувала наручник,
а тоді з ледь чутним хлюпанням скотилася під метал. За
лишилося подолати той останній кістковий виступ, але
й цього вистачало, щоб зупинити її прогрес. Джессі потягла
сильніше. Нічого не змінилося.
«Усе, — подумала вона. — Усе, фатить з мене».
І тут, коли Джессі вже збиралася розслабити зболену
руку, наручник прослизнув через невеличкий випин, який
так довго його стримував, злетів їй з кінчиків пальців
і брязнув об стовпчик ліжка. Це сталося настільки швидко,
що Джессі спершу й не зрозуміла, що це сталося. Рука вже
не була схожа на інструмент, яким зазвичай послуговують
ся люди, але це була її рука, і вона була вільна.
Вільна.
Джессі перевела погляд з порожнього, закаляного кров’ю

наручника на пошматовану долоню, а обличчя повільно
просяяло від усвідомлення. «Схожа на пташку, що залетіла
в якийсь фабричний механізм, а тоді він виплюнув її з ін
шого кінця, — подумала вона, — але наручника на ній уже
нема. Дійсно нема».
— Не вірю, — харкнула вона. — Просто. Блядь. Не. Вірю.
«Не зважай, Джессі. Поспішай».
Вона стрепенулася, ніби її щойно розтрусили з дрімоти.
Поспішати? Саме так. Джессі не знала, скільки крові втра
тила, — пінта здавалася досить імовірною здогадкою, судя
чи з просяклого матраца й ручайків, що збігали і скрапу
вали по дошках узголів’я, — але знала, що як втратить іще,
то знепритомніє, а подорож із непритомності до смерті
буде короткою, наче поромна переправа через вузьку річку.
«І не мрій, — подумала вона. Думки прозвучали знову
тим твердим, як криця, голосом, але цього разу він належав
лише їй і більше нікому, від чого Джессі втішилася. — Я че
рез усю цю херню срану пройшла не для того, щоб дати
дуба тут на підлозі. Паперів я не бачила, але впевнена, що
в мене в контракті такого нема».
«Це все дуже добре, але твої ноги…»
Нагадування було зайве. Джессі не стояла на своїх лапах
понад добу, і, попри зусилля тримати їх у тонусі, ймовірно,
значною помилкою буде надто на них розраховувати, при
наймні спочатку. Їх може зсудомити, вони можуть підло
митися під нею, або і те, й те. Але попереджена — озброє
на… чи як там у народі кажуть. Звісно, впродовж життя
вона отримала багато схожих порад (найчастіше приписа
них таємничій усюдисущій групі, відомій під назвою «на
род»), але побачене в «Лінії вогню»1 чи прочитане в «Рідерз
1
«Firing Line» — американське політичне ток-шоу.
Дайджест» не підготувало Джессі до того, що вона щойно

втнула. Та все одно, вона буде максимально обережною.
Проте Джессі припускала, що в цьому аспекті свобода дій
у неї не надто широка.
Вона перекотилася ліворуч, волочачи праву руку за со
бою, наче хвостик повітряного змія чи іржаву вихлопну
трубу старого автомобіля. Єдина частина тієї кінцівки, яка
відчувалася цілком живою, — це тильний бік долоні, де
палали й пекли оголені в’язки сухожиль. Біль був страш
ний, а відчуття, ніби права рука вимагає розлучення з ре
штою тіла, лише погіршувало ситуацію, але все це загуби
лося в напливі надії й тріумфу. Джессі відчула майже
божественну радість від можливості перекочуватися по
ліжку без обмежень від наручника на зап’ястку. Знову
схопила судома, врізаючись у низ тулуба, ніби робочий
кінець «льюїсвільського слаґера»1, але Джессі це проігно
рувала. Вона це відчуття радістю назвала? Ой, заслабке
слово. То був екстаз. Абсолютний, максимальний екста…
«Джессі! Кінець ліжка! Джессі, зупинись!»
Це не було схоже на край ліжка. Радше на край світу зі
старих мап доколумбівських часів. «Далі будуть монстри
й змії, — подумала вона. — Не кажучи вже про зламаний
лівий зап’ясток. Джесс, спинися!»
Але тіло цей наказ проігнорувало. Воно котилося далі
зі всіма своїми судомами, і Джессі саме встигла обернути
ліву руку всередині наручника, перш ніж ляпнутися на
живіт на краю ліжка, а тоді й зовсім злетіти з нього. Паль
ці ніг гупнулися на підлогу різким ударом, але її крик був
не лише від болю. Врешті-решт, ноги таки опинилися на
підлозі. Вони справді торкнулися підлоги.
1
Louisville Slugger — американська марка бейсбольних биток та інших спортивних
товарів.
Після такої незграбної втечі з ліжка її ліва рука жорстко

стирчала в бік стовпчика ліжка, до якого була прикута,
а права опинилася в тимчасовій пастці між грудьми Джес
сі і ліжком. Жінка відчувала, як гаряча кров вихлюпується
на шкіру й стікає по грудях.
Джессі повернула обличчя вбік і в цій новій болісній по
зі мусила чекати, поки її тримала безживна паралітична
судома від карка до розколини сідниць. Простирадло, до
якого були притиснуті груди й пошматована рука, усе про
сякло кров’ю.
«Я мушу встати, — подумала вона. — Я мушу просто
зараз встати, бо інакше помру тут від крововтрати».
Спазм у спині минув, і нарешті Джессі вдалося міцно
обіпертися під собою ногами. М’язи виявилися далеко не
такими слабкими й умлілими, як вона боялася. Правду
кажучи, вони ніби цілком охоче взялися за призначену їм
роботу. Джессі відштовхнулася вгору. Кайданка, що скову
вала лівицю, ковзнула вгору й зупинилася, наштовхнув
шись на наступну дошку узголів’я, але Джессі набула пози,
яку, вона була підозрювала, вже ніколи не відчула б: стала
на свої рівні біля ліжка, що слугувало їй тюрмою… і зама
лим не труною.
Її спробувало охопити відчуття немислимої вдячності
долі, але вона відштовхнула його так само твердо, як перед
тим паніку. Час на вдячність буде пізніше, а зараз не варто
забувати, що вона досі не звільнилася від того блядського
ліжка і час на це обмежений. Так, поки що вона не відчула
запаморочення чи слабкості, але Джессі припускала, що це
нічого не означає. Коли настане час зомліти, воно все на
лине однією хвилею, всі світла згаснуть.
Проте чи ж було їй хоч коли-небудь настільки приємно
просто стояти, лише це — і більш нічого? Чи було це хоч
колись настільки невимовно прекрасно?
— Ні, — прохрипіла Джессі. — Не думаю.

Пригорнувши правицю собі до грудей так, щоб рана
з внутрішнього боку зап’ястка тісно прилягала до верхньо
го схилу лівої груді, Джессі наполовину обернулася, при
тискаючись задом до стіни. Тепер вона стояла біля лівого
боку ліжка в позі, схожій на солдатську стійку «вільно».
Вона довго й глибоко вдихнула, а тоді попросила праву
руку й порізану долоню повернутися до роботи.
Рука зі скрипом піднялася, ніби в старої й недоглянутої
механічної іграшки, і долоня осіла на полиці над ліжком.
Мізинець і підмізинний палець так і відмовлялися рухати
ся за її командою, але Джессі вдалося схопити полицю
трьома іншими пальцями, а тоді скинути її з кронштейнів.
Дошка приземлилася на матрац, на якому Джессі пролежа
ла стільки годин, на матрац, де залишалися її обриси, втис
нута в рожеве підбиття заглиблена пітна фігура, верх якої
частково був обведений кров’ю. Від погляду на ті обриси
Джессі нудило, вона злилася й боялася. Від погляду на них
Джессі божеволіла.
Вона перевела очі з полиці на матраці на тремтячу праву
долоню. Піднесла її до рота й зубами вхопилася на шмат
скла, що стирчав з-під нігтя великого пальця. Скло вислиз
нуло й ковзнуло поміж верхнім іклом і різцем, глибоко
прорізаючи м’яке рожеве м’ясо ясна. Джессі відчула швид
кий пронизливий укол, а тоді в рот цвіркнула кров, солод
ко-солона, густа, наче вишневий сироп від кашлю, який
вона ковтала дитиною, коли мала грип. На новий поріз
Джессі уваги не звернула — за останні кілька хвилин уже
змирилася з набагато гіршими, — але поновила хватку
й плавно висмикнула скло з пальця. Після цього виплю
нула шматок на ліжко разом із пригорщею теплої крові.
— Окей, — бурмотнула вона й почала втискуватися між
стіною й узголів’ям ліжка, хрипко відхекуючись.
Відсунути ліжко від стіни виявилося легше, ніж вона

гадала, але вона анітрохи не сумнівалася, що воно взагалі
посунеться, якщо вдасться знайти достатню точку опори.
Тепер вдалось, і Джессі почала рухати осоружне ложе по
навоскованій підлозі. Ноги ліжка перекосилися праворуч,
оскільки вона могла пхати лише з лівого боку, але Джессі вже
взяла це до уваги й не переймалася. Взагалі, вона зробила
це частиною свого рудиментарного плану. «Коли удача від
вертається від тебе, — подумала вона, — то відвертається
повністю. Може, ти й порізала собі ясна на британський
прапор, Джесс, але поки на жоден уламок скла не наступи
ла. Тому просто сунь далі ліжко, дорогенька, і дякуй до…»
Нога на щось наштовхнулася. Джессі опустила очі й по
бачила, що зіткнулася з Джералдовим пухким правим пле
чем. Кров капотіла йому на груди та обличчя. Одна крапля
вцілила у витріщене блакитне око. Вона не відчувала до
нього жалю, не відчувала до нього ненависті, не відчувала
до нього любові. Лише якийсь страх і огиду до самої себе
через те, що всі відчуття, якими вона з роками себе напов
нила, — так звані виховані почуття, що складають основу
будь-якої мильної опери, ток-шоу чи радіопрограми теле
фонних дзвінків, — насправді настільки неглибокі порів
няно з інстинктом виживання, який виявився (принаймні
в її випадку) владним і брутально наполегливим, наче ківш
бульдозера. Але так уже сталось, і Джессі припускала, що
якби Арсеніо1 чи Опра коли-небудь опинилися в такій си
туації, то вчинили б точнісінько як вона.
— З дороги, Джералде, — сказала вона й буцнула його
(заперечуючи неймовірне задоволення, яке виникло й пе
реповнило її).
1
Arsenio Hall — американський актор, комедіант, ведучий вечірнього ток-шоу
свого імені.
Джералд рухатись відмовився. Здавалося, хімічні зміни,

що були частиною його гниття, приліпили тіло до підлоги.
Понад роздутим животом здійнялися шумні й потриво
жені мухи. Оце й усе.
— Ну й похуй, — сказала Джессі.
Вона продовжила пхати ліжко. Правою ногою їй вдало
ся переступити через чоловіка, але ліва опустилася пря
місінько йому на живіт. Тиск призвів до моторошного
дзижчання в нього в горлі й виштовхнув із роззявленого
рота маленьку, проте гидотну хмарку газу.
— Джералде, як негарно, — пробурмотіла вона і обли
шила труп, не вділивши й погляду.
Зараз Джессі дивилася на комод. На комод із ключами.
Тільки-но вона проминула Джералда, потривожені му
хи знову збилися в ковдру й продовжили свою діяльність.
Зрештою, їм же стільки всього треба зробити, і так мало
часу на це.
32
Найбільше Джессі боялася, що ноги ліжка зачепляться чи
то за двері ванної, чи то за дальній кут кімнати, від чого
доведеться возитися вперед-назад, ніби вона намагається
ввіпхнути велику машину в замале місце для паркування.
У результаті ж правобічна дуга, яку ліжко описало по кім
наті, була майже ідеальна. Довелося лише трішки скори
гувати рух на середині шляху, потягти свій кінець ліжка
трішки далі ліворуч, щоб переконатися, що інший кінець
прочистить шлях до комода. Саме коли вона це робила —
опустивши голову, вистромивши сідниці та обома руками
міцно тримаючись за стовпці, — Джессі відчула перший
напад запаморочення… але, лежачи, обіпершись усією ва
гою на стовпець, наче жінка, настільки втомлена й п’яна,
що триматися на ногах може лише вдаючи, ніби щока до

щоки танцює з кавалером, Джессі подумала, що, мабуть,
доречнішим словом на позначення цього стану буде за-
тьмаморочення. Домінувало відчуття втрати — не лише
думок і волі, а й вхідних сенсорних сигналів. На одну роз
гублену мить вона була переконана, що час зненацька
шарпнувся, виштовхнувши її в якесь місце, ні Дарк-Скор,
ні Кашвакамак, а щось зовсім інше, радше схоже на океан,
аніж на озеро. Пахло вже не устрицями й монетками, а мор
ською сіллю. Знову був день затемнення — єдина схожість.
Джессі забігла в кущі ожини, щоб утекти від якогось іншо
го чоловіка, іншого тата, який хотів не просто спустити їй
ззаду на трусики своє молочко. А тепер він на дні криниці.
Дежавю залило її, наче дивна вода.
«О Господи, що це таке?» — подумала вона, але відповіді
не було, лише знову той бентежний образ, про який вона
й не згадувала, відколи в день затемнення повернулася в за
вішену простирадлами спальню, щоб переодягнутися: худа
жінка в кáпоті, з темним волоссям, зібраним у ґульку, а по
руч — купка білої тканини.
«Воу, — подумала Джессі, стискаючи стовпчик ліжка
побатованою правицею й відчайдушно намагаючись не
впасти. — Тримайся, Джессі, просто тримайся. Не зважай
на ту жінку, не зважай на запах, не зважай на темряву. Три
майся, і темрява відійде».
Вона трималась, і темрява відійшла. Образ кістлявої
жінки, що стоїть навколішках біля комбінації й дивиться
на пробиту в старих дошках дірку, зник першим, а далі
зблякла й темрява. У спальні знову посвітлішало, і вона
поступово повернула собі осінню барву п’ятої вечора.
Джессі побачила, як у променях, що тягнуться з вікон із
боку озера, танцюють порошинки, побачила тіні власних
ніг, витягнуті на підлозі. На колінах тіні ламались, і решта
підіймалася стіною. Темрява відступила, проте залишила

високе й приємне дзижчання у вухах. Глянувши на власні
стопи, вона побачила, що вони також у крові. Вона ходи
ла в ній, залишала в ній сліди.
«Джессі, у тебе спливає час».
Вона знала.
Джессі знов опустила груди на узголів’я. Цього разу
зрушити ліжко було важче, але зрештою вдалося. За дві
хвилини вона стояла біля комода, на який так довго й без
надійно дивилася з іншого боку кімнати. Кутики губ сіпну
лися в ледь помітній сухій усмішці. «Я ніби все життя мрія
ла побачити чорні піски Кони й не можу повірити, що
нарешті стою на них, — подумала вона. — Здається, ніби
це просто ще один сон, лише трішки реальніший, ніж біль
шість, бо в ньому чухається ніс».
Ніс не чухався, але Джессі дивилася на зім’яту змію Дже
ралдової краватки, яка так і була зав’язана у вузол. Остан
нє — це така деталь, якою не можуть похвалитися навіть
найреалістичніші сни. Біля червоної краватки лежали два
ключики з круглою шийкою, цілком однакові. Ключі від
наручників.
Джессі підняла праву руку й критичним поглядом роз
дивилася її. Мізинець і підмізинний палець продовжували
мляво висіти. Вона на мить задумалася, якої шкоди завдала
нервам долоні, але відкинула цю думку. Пізніше це, може,
і буде важливо, як і певні інші речі, що їх вона відкинула на
час цього виснажливого проходу по полю в четвертій чвер
ті, — але наразі ушкодження нервів правої долоні було для
неї не важливішим, ніж ціна на ф’ючерси свинячої підче
ревини в Омасі. Важливим наразі було те, що три інші
пальці тієї руки ще реагують на мозкові імпульси. Трохи
трусяться, ніби від шоку через раптову втрату сусідів усього
свого життя, але все одно реагують.
Джессі нахилила голову й заговорила до них:

— Припиніть. Потім, як захочете, можете труситися скіль
ки вам завгодно як скажені, але зараз допоможіть мені.
Мусите допомогти.
Так. Тому що думка про те, що вона впустить ключі або
скине їх із комода після того, як зайшла так далеко… вона
була немислима. Джессі втупилася собі в пальці. Тремтіти
до кінця вони не припинили, але поки вона дивилася, їхній
тремор стих до ледь видимого бриніння.
— Окей, — м’яко промовила вона. — Не знаю, чи досить
цього, але зараз перевіримо.
Принаймні ключі однакові, що дає їй дві спроби. Їй зо
всім не здалося дивним, що Джералд приніс обидва. Його
важко було б назвати неметодичним. Як він частенько гово
рив, планування з урахуванням імовірностей — ось різниця
між тим, щоб робити щось добре і робити це чудово. Єди
на ймовірність, якої він цього разу не врахував, — серцевий
напад і удар, який його і спровокував. У результаті Джералд
виявився ні добрим, ні чудовим, а просто мертвим.
— Пса нагодував, — буркнула Джессі, знову без понят
тя, що говорить уголос. — Колись Джералд успіх мав, та
зрештою лиш пса нагодував. Правильно, Рут? Періжечку,
правильно?
Джессі взяла кінчиками великого й указівного пальців
розпеченої долоні один із ключиків (коли вона торкнулася
металу, з’явилося відчуття, що все це просто сон), підняла
його, роздивилася, тоді глянула на наручник, що охоплював
лівий зап’ясток. Замок був дірочкою, вибитою збоку. Джессі
він здався дверним замком заднього виходу в маєтку бага
тіїв. Щоб відімкнути, потрібно просто вставити порожнє
дуло ключа в замок, доки не клацне, а тоді повернути його.
Вона опустила ключ у бік замка, але перш ніж запхала
шийку, у голові прокотилася ще одна хвиля того особливого
затьмаморочення. Джессі хитнулася на ногах і знову згада

ла Карла Валленду. Рука знову задрижала.
— Припини! — люто ревнула вона й відчайдушно тиць
нула ключем у замок. — Прип…
Ключ промахнувся, влетів у сталь поруч із замком і про
крутився в лискучих від крові пальцях. Джессі ще якусь
секунду втримувала його, а тоді ключ порснув їй з руки —
хтось би сказав, висковзнувся — і впав на підлогу. Тепер
був лише один ключ, і якщо вона його втратить…
«Не втратиш, — сказала Періжечок. — Клянуся, не втра
тиш. Просто роби що мусиш, поки не втратила сміливість».
Вона зігнула й розігнула праву руку, а тоді піднесла паль
ці до обличчя. Уважно подивилася на них. Тремтіння знову
слабшало, не настільки, як їй потрібно, але Джессі вже не
могла чекати. Вона боялася, що відключиться, якщо гаяти
меться ще довше.
Джессі потяглася ледве тремтячою рукою і під час пер
шої спроби взяти другий і останній ключ ледве не зіштовх
нула його з комода. То через оніміння — кляте оніміння,
що ніяк не хотіло облишити пальці. Вона глибоко вдих
нула, затамувала подих, наперекір болю й свіжому потоку
крові стиснула долоню в кулак, після чого з довгим свис
тячим звуком видихнула повітря з легень. Їй стало трохи
краще. Цього разу Джессі притиснула голівку ключа вка
зівним пальцем й потягла його до краю комода, не нама
галась одразу підняти. Вона спинилася лише тоді, коли
ключ стирчав над краєм.
«А як упаде, Джессі? — простогнала Господинька. —
А якщо і цей у тебе впаде?»
— Господине, заткнися, — промовила Джессі й великим
пальцем підтримала ключ знизу.
Тоді, намагаючись зовсім не думати про те, що з нею буде,
якщо це піде шкереберть, вона підняла ключ і піднесла до
наручника. Минуло кілька паршивих секунд, коли вона не

могла вирівняти тремтячу шийку ключа із замком, і кілька
ще паршивіших, коли замок у неї в очах подвоївся… а тоді
почетверився. Джессі міцно склепила очі, ще раз глибоко
вдихнула й розплющила їх. Тепер вона бачила перед собою
лише один замок, у який всунула ключ, поки очі не влашту
вали ще якихось вихилясів.
— Добре, — видихнула вона. — Тепер дивимося.
Джессі повернула ключ за годинниковою стрілкою. Ні
чого не сталось. У горло спробувала вчепитися паніка, а то
ді вона раптом пригадала старий проіржавілий пікап, на
якому Білл Данн робив об’їзди, і жартівливу наліпку на
задньому бампері «ЛІВОРУЧ — ВІЛЬНІШЕ, ПРАВОРУЧ —
МІЦНІШЕ». Над словами був малюнок великого гвинта.
— Ліворуч — вільніше, — бурмотнула Джессі й спро
бувала повернути ключ проти годинникової стрілки.
Якусь мить вона не розуміла, що наручник розкрився. Їй
здалося, що гучне клацання — це звук, з яким ключ лама
ється в замку, від чого Джессі скрикнула, бризнувши на
комод кров’ю з порізаного рота. Трохи крові потрапило на
Джералдову краватку, червоним по червоному. Тоді Джес
сі й побачила, що зубчаста дуга наручника відкрилась,
і усвідомила, що їй вдалося — по-справжньому вдалося.
Джессі Берлінґейм підтягла до себе ліву руку, що тріш
ки напухла біля зап’ястка, але в усьому іншому була неу
шкоджена, звільнивши її від розкритого наручника, який
упав, повиснувши на узголів’ї, як і його колега перед тим.
Тоді з виразом глибокого враженого трепету вона повіль
но піднесла долоні до обличчя. Перевела погляд із лівої на
праву, тоді знов на ліву. Джессі не була свідома того, що
права вся в крові. Кров її не цікавила, принаймні поки
що. Наразі вона просто хотіла цілком пересвідчитися, що
справді вільна.
Джессі майже тридцять секунд переводила погляд із до

лоні на долоню, стрибаючи очима, ніби під час перегляду
партії в пінг-понг. Тоді глибоко вдихнула, закинула голову
і високо й пронизливо закричала. Вона відчула нову хвилю
темряви, що загриміла в ній великою, лискучою й злісною
хмарою, але проігнорувала її й кричала собі далі. Їй здава
лося, що іншого вибору немає. Кричи або вмирай. Крихкий,
наче надбите скло, край божевілля в цьому вереску було ні
з чим не сплутати, але все одно це був крик чистого тріум
фу й перемоги. За двісті ярдів, у лісах на початку в’їзду на
трасу, підняв голову колишній Принц і нервово глипнув
у бік будинку.
Джессі була ніби не здатна відірвати погляд від власних
долонь, не могла припинити крик. Вона ніколи не відчува
ла нічого навіть трохи подібного, і якась її далека частина
подумала: «Якби секс був бодай наполовину таким при
ємним, люди займалися б ним на кожному розі вулиці.
Вони б просто не могли нічого з собою подіяти».
Тоді їй забракло повітря, і Джессі хитнулася назад. Вона
хотіла вхопитися за ліжко, але загаялася, втратила рівно
вагу й розпласталася на підлозі. Падаючи, Джессі встигла
усвідомити, що частково очікує, ніби кайданки зупинять її,
перш ніж тіло торкнеться долівки. Смішно, якщо подумати.
Упавши, вона вдарила відкриту рану з внутрішнього
боку зап’ястка. Біль розпалив праву руку, наче ліхтарики
на ялинці, і цього разу в її крику був лише біль. Джессі
швидко урвала його, коли відчула, що її відносить кудись
геть від свідомості. Вона розплющила очі й побачила перед
собою пошматоване обличчя чоловіка. Джералд дивився
на неї з виразом нескінченного осклілого подиву: «Зі мною
не мало такого трапитися. Я адвокат, моє ім’я — у назві
компанії». Тоді муха, що потирала лапки на його верхній
губі, заповзла йому в ніздрю, і Джессі так різко крутнула
головою, що стукнулася нею об підлогу, від чого в очах

спалахнули іскри. Розплющивши очі цього разу, вона ди
вилася вгору, на узголів’я ліжка, вкрите плюгавими крапля
ми й патьоками крові. Вона що, лише кілька секунд тому
стояла отам, так високо? Мабуть, так, хоча в це було склад
но повірити: звідси те їбане ліжко виглядало майже як
Крайслер-Білдінг за висотою.
«Джесс, воруши булками!» — знову кричить Періжечок
настирливим докучливим голосом. Як на людину з таким
приємним личком Періжечок здатна поводитися як сучка,
коли налаштовується на це.
— Ні, не сучка, — промовила Джессі, даючи очам за
мкнутися. Кутиків рота торкнулась усмішечка. — Скрипу
че колесо.
«Та рухайся вже, бляха-муха!»
«Не можу. Треба трохи відпочити».
«Якщо зараз не почнеш, то тут і спочинеш навіки! Тому
піднімай свою сраку жирну!»
Це її зачепило.
— Ніяка не жирна, міс За-словом-у-кишеню-не-лізе, —
роздратовано бурмотнула Джессі й спробувала зіп’ясти
ся на ноги.
Знадобилося лише дві спроби (другу з яких зірвала одна
з паралітичних судом упоперек діафрагми), щоб перекона
ти її, що підводитися, як мінімум зараз, — не найкраща ідея.
Зробивши це, вона собі створить більше проблем, ніж ви
рішить, оскільки їй потрібно у ванну, а підніжжя ліжка
тепер перекриває одвірок, ніби дорожня перешкода.
Джессі полізла під ліжко, виконуючи ковзкі рухи, ніби
пливучи, мало не граційно, і здуваючи кілька заблудлих
ковтунців пилу зі шляху перед собою. Вони відлетіли, ніби
маленькі сірі перекотиполя. Чомусь від вигляду цих ков
тунців вона знову згадала про жінку зі свого видіння — на
колінах у кущах ожини, з комбінацією білою купкою поруч.

Джессі заповзла в темінь ванної, і тут у ніс влупив новий
запах: темний, моховитий запах води. Вода скрапує зі змі
шувачів ванної, скрапує з душової лійки, скрапує з кранів
умивальника. Джессі відчула навіть особливий дух волого
го рушника в кошику біля дверей — запах наближення
цвілі. Вода, вода всюди, і пити її можна скільки влізе, до
останньої краплі. Горло сухо зіщулилося, ніби хотіло за
кричати, і Джессі усвідомила, що буквально торкається
води — калюжки, що накрапала з труби під умивальником,
до якої у сантехніка, здається, так і не дійшли руки, скіль
ки його не просили. Захекуючись, Джессі підтягла себе до
калюжки, опустила голову й почала лизати лінолеум. Смак
води не піддавався опису, шовкове відчуття вологи на губах
і язику перевершувало всі мрії про солодкі плотські втіхи.
Єдина проблема — її було недостатньо. Чарівливо во
логий, чарівливо зелений запах звідусіль оточував її, але
калюжка зникла, а спрага не втамувалась, а лише проки
нулася. Тóму запаху, запаху тінистих джерел і старих при
хованих криничок, вдалося те, що не вдалося навіть голо
су Періжечка: підняти Джессі на ноги.
Вона піднялася, вхопившись за край умивальника. Лише
на частку секунди зловила в дзеркалі відбиття восьмисот
річної жінки, що дивилася на неї, а тоді повернула кран,
позначений літерою Х. Ринула свіжа вода — вся вода світу.
Джессі спробувала знову тріумфально закричати, але спро
моглася лише на хрипкий шурхотливий шепіт. Вона схили
лася над умивальником, розкривала й закривала рот, наче
рибина, кидалася в той моховитий парфум від джерела. Це
також був той бляклий запах мінералів, що переслідував її
всі роки, відколи батько розбестив її під час затемнення,
але тепер з ним усе гаразд: тепер це був запах не страху
чи сорому, а життя. Джессі вдихнула його, тоді радісно
відкашлялася, підставляючи рот під струмінь води з крана.

Вона хлебтала її, доки потужний, хоч і безболісний спазм
не змусив виблювати все назад. Рідина повернулася після
короткого візиту в шлунок усе ще холодною й забризкала
дзеркало рожевими крапельками. Тоді Джессі кількома по
дихами віддихалась і спробувала знову.
З другого разу вода залишилася в шлунку.
33
Вода чарівним чином повернула її до тями, і коли Джессі
востаннє закрутила кран і глянула в дзеркало, то відчула
себе терпимим факсиміле людини — слабкої, стражденної
й на непевних ногах… але все одно живої та свідомої. Вона
подумала, що більше ніколи не відчує чогось настільки до
дрожу приємного, як ті перші кілька ковтків холодної води
з потужного струменя крана, і за все її життя лише перший
оргазм міг дорівнятися до цієї миті. В обох випадках вона
кілька коротких секунд була цілком підвладна клітинам
і тканинам свого фізичного буття, свідомі думки стерто (але
не саму свідомість), а результатом став екстаз. «Я цього
ніколи не забуду», — подумала Джессі, знаючи, що вже
забула, так само як забула чудовий медовий укол того
першого оргазму, як тільки припинили іскрити нерви. Так,
наче тіло зневажало пам’ять… або відмовилося від відпо
відальності за неї.
«Не зважай на це, Джессі, — мусиш спішити!»
«Може, вже досить джвиндіти на мене?» — відрізала
Джессі.
З пораненого зап’ястка кров уже не те щоб юшила, але й не
просто текла, а ліжко, яке вона побачила у дзеркалі ванної,
було просто страшним — просочений кров’ю матрац і ви
мащене нею ж узголів’я. Джессі якось читала, що людина
може втратити багато крові й нормально функціонувати, але

як тільки втрата переходить певну межу, то наслідки наліта
ють всі й одразу. А вона, мабуть, досягла в цьому нових висот.
Джессі відкрила шафку з ліками, глянула на коробку
пластирів і видала хрипкий каркучий сміх. Око натрапи
ло на коробочку максіпрокладок «Олвейз», що заховалася
за юрбою пляшечок з парфумами, одеколонами й гелями
після гоління. Дістаючи коробочку, Джессі перекинула
кілька пляшечок, повітря наповнила нудотна суміш аро
матів. Вона зірвала паперову обгортку з прокладки й наче
товстим білим браслетом обгорнула нею зап’ясток. Майже
одразу на білизні почали розквітати маки.
«Хто б міг подумати, що в дружині адвоката стільки
крові вміщається?» — весело замислилася вона й знову
каркнула сміхом. На верхній полиці стояв олов’яний ролик
лейкопластиру «Ред Кросс». Джессі взяла його лівою рукою.
Права наразі, здавалося, була спроможна лише на крово
течу й болючі завивання. І все одно Джессі глибоко її лю
била, та й чому б не любити? Коли на це була потреба, коли
більше нічого іншого не залишилося, ця долоня вхопила
останній ключ, вставила його в замок і повернула. Ні, вона
зовсім нічого не має проти міс Правої.
«Це все ти, Джессі, — сказала Періжечок. — Ну тобто…
ми всі — це ти. Ти ж розумієш, правда?»
Так. Вона це чудово розуміла.
Джессі скинула накривку клейкої стрічки й незграбно
стискала ролик правою рукою, водночас лівою шукаючи
кінець. Вона переклала ролик у ліву руку, кінець стрічки
притиснула до імпровізованої пов’язки й кілька разів
обкрутила стрічку навколо зап’ястка, припасовуючи вже
вогку прокладку наскільки можливо до розрізу на внут
рішньому боці зап’ястка. Зубами вона відірвала стрічку
від ролика, трохи повагалась, а тоді зробила ще одну кілька
шарову пов’язку зі стрічки собі під правим ліктем. Джессі

поняття не мала, чи буде хоч якась користь із такого само
робного джгута, але подумала, що гірше не стане.
Вона вдруге відірвала стрічку, а впускаючи змалілий
ролик назад на стільницю, побачила на середній поличці
шафки зелений флакон екседрину. Ще й без захисту від ді
тей, Богу дякувати. Джессі взяла флакон лівицею, тоді зу
бами зірвала білу пластмасову кришку. Запах пігулок аспі
рину був гострий, різкий, злегка оцтовий.
«Я взагалі не думаю, що це добра ідея, — занервувалася
Господинька Берлінґейм. — Від аспірину кров розріджуєть
ся, він сповільнює зсідання».
Найпевніше, це правда, але оголені нерви на тильному
боці правої долоні вже вересканили, ніби пожежна сигна
лізація, і Джессі подумала, що як вона їх не вгамує, бодай
трішки, то скоро качатиметься по підлозі, дзявкатиме на
відображення на стелі. Вона закинула до рота дві пігулки
екседрину, повагалася, закинула ще дві. Знову відкрутила
кран, проковтнула ліки, тоді винувато глянула на імпрові
зовану пов’язку на зап’ястку. Червінь так і просочувалася
крізь шари паперу, скоро Джессі зможе зняти прокладку
й викрутити з неї кров, ніби гарячу червону воду. Жахли
вий образ… і тільки-но він сяйнув їй у голову, вона вже не
могла його позбутися.
«Якщо ти тільки погіршила…» — страдницьки доклала
ся Господинька.
«Ой, та досить уже, — відповів голос Рут. Він звучав різко,
але не без доброти. — Якщо я зараз відкинуся від крово
втрати, то мені що, звинувачувати в цьому чотири аспірин
ки? Після того як я мало всю шкіру з руки не здерла, щоб
узагалі вибратися з того ліжка? Та це просто сюр якийсь!»
Саме так. Зараз усе здавалося сюрреалізмом. От тільки
це не зовсім правильне слово. Правильне слово…
— Гіперреалізм, — тихим голосом посмакувала слово.

Так, саме воно. Точно воно. Джессі обернулася, тож
тепер була обличчям до одвірка ванної, і тут тривожно
охнула. Та частина мозку, що слідкує за рівновагою, по
відомила, що Джессі продовжує обертатися. На секунду
вона уявила собі десятки Джессі, збіжну низку Джессі, що
зображають арку її повороту, ніби кадри кіноплівки. Три
вога посилилася, коли вона побачила, як золотаві промені
світла з західного вікна набрали реальної текстури — стали
схожі на зразки яскраво-жовтої зміїної шкіри. Порошинки,
що кружляли в них, перетворилися на бризки діамантово
го зерна. Вона чула швидке слабке серцебиття, відчувала
дух суміші крові і джерельної води. Відчувалося так, наче
вона нюхає якусь давню мідну трубу.
«Я зараз відключуся».
«Ні, Джесс, не відключишся. Ти собі такого не можеш
дозволити».
Мабуть, так, але вона була впевнена, що це все одно ста
неться. З цим вона нічого не була здатна вдіяти.
«Ні, здатна. І ти знаєш, що саме треба зробити».
Вона опустила очі на оббіловану долоню, тоді підняла
її. Насправді нема навіть потреби щось робити, можна
просто розслабити м’язи руки. Про решту подбає сила
тяжіння. Якщо болю від удару здертою долонею об уми
вальник буде замало, щоб дістати її з цього страшного
яскравого місця, у якому вона зненацька опинилася, то
вже ніщо на це не здатне. Джессі довгий час тримала руку
біля вимазаної кров’ю лівою груді, намагаючись налашту
ватися на те, щоби вчинити те, що намірилася. Зрештою
вона опустила її на бік. Не може, просто не може на це
зважитися. Це вже занадто. Це вже заболісно.
«Тоді рухайся, доки не відрубалася».
«На це я також не здатна», — відповіла вона.
Джессі почувалася не просто втомленою. Радше так,

наче щойно самотужки викурила цілий бонг першоклас
ної камбоджійської червоної. Їй хотілося просто стояти
й дивитися, як свої повільні кола в променях сонця з за
хідного вікна кружляють діамантові крупинки пилу. І, на
певно, ще трохи хильнути темно-зеленої мохової води.
— Ух, йолі, — промовила вона неуважним переляканим
голосом. — Йолі-квасолі.
«Джессі, вийди з ванної — вже. Зараз переймайся лише
цим. Думаю, тепер тобі краще перелізти ліжко. Не впев
нена, що ти зможеш знову проповзти знизу».
«Але… але на ліжку бите скло. А якщо я поріжуся?»
Це знову пробудило Рут Нірі, і вона просто нетямилася.
«Ти вже й так майже зовсім шкіру з правої руки здер
ла — думаєш, ще кілька порізів кардинально змінять си
туацію? Боже правий, дівулю, а якщо ти вмреш прямо тут
у ванній із затичкою для пизди на руці й великою тупою
либою на таблі? Як тобі таке “якщо”? Сука, рухайся!»
Два обережні кроки повернули її до одвірка ванної.
Джессі постояла в ньому лише якусь мить, похитуючись
і кліпаючи очима на сліпуче сонце, ніби перед тим цілий
день просиділа в кінотеатрі. Наступний крок привів до
ліжка. Коли стегна торкнулися закаляного кров’ю матра
ца, Джессі обережно підняла ліве коліно, схопилася за
стовпчик у ногах, щоб утримати рівновагу, а тоді залізла
на ліжко. Вона була не готова до почуттів страху та від
рази, що охопили її. Зараз вона могла б уявити собі сон
у цьому ліжку не більше, ніж сон у власній труні. Навіть
колінцюючи на ньому, Джессі хотіла кричати.
«Тобі не обов’язково мати з ним глибокі й значущі сто
сунки, Джессі, — просто, блядь, перелізь».
Якимсь чином їй це вдалось, уникаючи полиці, осколків
і крихт битої склянки, пройшовшись по нижній частині
матраца. Щоразу, як очі натрапляли на наручники, які

висіли на стовпцях узголів’я, один розкритий, а дру
гий — замкнуте сталеве коло, вкрите кров’ю — її кро
в’ю, — Джессі видавала тихенький звук відрази й тривоги.
Наручники не здавалися їй неживими. Навпаки. І досі
голодними.
Вона досягла дальнього боку ліжка, неушкодженою
лівицею вхопилася за стовпчик, обернулася на колінах
з усією обережністю лікарняної пацієнтки, що йде на по
правку, лягла на живіт і опустила ноги на підлогу. Її спіт
кав тривожний момент, коли здалося, ніби не знайдеться
сил на те, щоб знову стати на ноги, що вона просто лежа
тиме, доки не відключиться й сповзе з ліжка. Тоді Джессі
глибоко вдихнула й відштовхнулася лівою рукою. За мить
вона була вже на рівних. Тепер її гойдало ще сильніше —
Джессі скидалася на моряка, що нетвердо перебирає но
гами в недільний ранок після суботньої пиятики, — але,
Богу дякувати, вона таки стояла. Головою, ніби піратський
галеон із великими чорними вітрилами, прокотилася
чергова хвиля затьмаморочення. Або затемнення сонця.
Сліпо, гойдаючись на ногах туди-сюди, вона подумала:
«Господи Боже, тільки б я не знепритомніла. Прошу тебе,
Боже, окей? Будь ласка».
Нарешті в цей день почало повертатися світло. Коли
Джессі зрозуміла, що темрява більше не відступить, то
повільно перетнула кімнату до телефонного столика, від
вівши ліву руку за кілька дюймів від тіла, щоб тримати
рівновагу. Вона взяла слухавку, що важила наче цілий
«Оксфордський словник англійської мови», і піднесла до
вуха. Жодного звуку, лінія була гладенька й мертва. Чо
мусь це її не здивувало, але виникало питання: це Джералд
відключив телефон, як він іноді тут робив, чи нічний гість
десь обрізав дроти?
— Це не Джералд, — промимрила вона. — Я б побачила.

Тоді Джессі усвідомила, що це не зовсім так: тільки-но
вони прибули в будинок, вона рушила у ванну. Джералд
міг це зробити тоді. Джессі нахилилася, стиснула пласку
білу стрічку, що тяглася від телефона до комутатора на
плінтусі за кріслом, і смикнула. Спочатку їй здалося, що
дріт трішки потягнувся, а тоді нічого. Перший посмик міг
бути просто грою уяви, вона цілком розуміла, що більше
не може довіряти відчуттям. Може, штекер зачепився за
крісло, але…
«Ні, — озвалася Господинька. — Шнур не йде, тому що
вставлений в гніздо — Джералд не від’єднував його. Теле
фон не працює, бо те створіння, яке минулої ночі прихо
дило до тебе, перерізало дроти».
«Не слухай її. За гучним голосом вона власної тіні саха
ється, — відказала Рут. — Просто штекер зачепився за
задню ніжку крісла, я це фактично гарантую. Та й до то
го ж це легко перевірити, правда?»
Звісно ж, легко. Всього-на-всього відсунути крісло, за
зирнути за нього. Якщо штекер від’єднаний, запхати назад.
«А що, як ти все це зробиш, а телефон усе одно не пра
цюватиме? — не вгавала Господинька. — Тоді ти дещо
інше дізнаєшся, правда?»
Рут: «Припини панікерити — тобі потрібна допомога,
і якомога швидше».
Це правда, але від думки, що доведеться тягти крісло,
Джессі наповнило мороком утоми. Найпевніше, їй це
вдасться — крісло велике, але все одно важить разів у п’ять
менше, ніж ліжко, яке їй вдалося посунути аж через усю
кімнату, — але сама думка була важкою. А відсунути ліж
ко — це лише початок. Після цього їй доведеться стати на
коліна… залізти в тьмяний, вкритий пилюкою куток по
заду, щоб знайти роз’єм…
«Йоб твою мать, дівулю! — скрикнула Рут. У голосі вчу

валася тривога. — У тебе нема вибору! Я вже подумала,
що ми нарешті зійшлися думками принаймні в чомусь,
що тобі потрібна допомога, і то шв…»
Раптом Джессі захряснула двері просто в голосу Рут
перед носом, грюкнула щосили. Замість того щоб сунути
крісло, вона нахилилася, взяла свої штани-кюлоти і обе
режно натягла на ноги. Краплі крові з просоченої пов’язки
одразу забризкали штани спереду, але Джессі цього майже
не помітила. Вона була зайнята тим, що ігнорувала пере
дзвін злих спантеличених голосів і міркувала, хто взагалі
впустив усіх тих дивних людей їй у голову. Відчуття були
наче прокинутись одного ранку й виявити, що твій дім за
ніч перетворився на якийсь пансіон. Усі голоси висловлю
вали жахливу невіру в те, що вона планує вчинити, але
Джессі зненацька відкрила для себе, що їй, грубо кажучи,
похер. Це її життя. Її.
Вона взяла блузку й просунула в неї голову. Для спан
теличеного шокованого розуму той факт, що вчора було
досить тепло для такого повсякденного верху без рукавів,
здавалося, переконливо доводив існування Бога. Джессі
не думала, що зможе просунути подерту праву долоню
в довгий рукав.
«Не зважай, — подумала вона, — це ж божевілля, і ме
ні не треба жодних вигаданих голосів, що б це озвучували.
Я думаю поїхати звідси — принаймні спробувати, —
а єдине, що треба зробити, — це просто посунути крісло
й під’єднати телефон. Певно, все через крововтрату —
я тимчасово здуріла. Це навіжена ідея. Бляха, ну не важить
же те крісло п’ятдесят фунтів… Я майже в безпеці!»
Так, от тільки річ не в кріслі й не в тому, що хлопа
ки з рятувальної служби знайдуть її в одній кімнаті з го
лим погризеним трупом її чоловіка. Джессі думала, що
готувалася б рушати в «мерседесі», навіть якби телефон

працював належним чином, навіть якби вона вже ви
кликала поліцію, швидку й маршовий оркестр Дірінг
ської школи. Тому що важливий не телефон, зовсім ні.
Важливо… ну…
«Важливо те, що мені треба вшитися звідси просто за
раз, — подумала Джессі й раптом здригнулася. Голі руки
вкрилися сиротами. — Бо те створіння повернеться».
У яблучко. Проблема не в Джералді, не в кріслі й точно
не в тому, що подумають рятувальники, коли приїдуть
і побачать цю ситуацію. Проблема навіть не в телефоні.
Проблема в космічному ковбої, її старому другові, докто
рові Думі. Саме тому вона вдягається й проливає ще
трохи крові, замість того щоб докладати зусиль для від
новлення зв’язку із зовнішнім світом. Чуже створіння десь
близько, у цьому вона була певна. Воно лише чекає тем
ряви, а темрява прийде вже незабаром. Якщо Джессі від
ключиться, намагаючись відсунути крісло від стіни або
радісно повзаючи в пилюці й павутинні позаду нього, то
може ще бути тут, зовсім сама, коли прибуде те створіння
з валізою із кістками. І навіть гірше, на той момент вона
ще може бути жива.
Та й, крім того, її гість таки обрізав дроти. Джессі ніяк
не могла це знати… але в душі все одно розуміла, що так
і є. Якщо вона пройде через тяганину з кріслом, вставить
штекер у роз’єм, телефон усе одно не працюватиме, так
само як телефон на кухні й у сінях.
«Та й узагалі, що тут такого? — сказала вона голосам. —
Я планую виїхати на головну дорогу, от і все. Порівняно
з експромтною операцією зі склянкою, суванням подвій
ного ліжка через усю кімнату і втратою пінти крові, це
буде просто поїздочка з вітерцем. “Мерседес” — машина
хороша, дорога до траси пряма. Я пхатимуся до шосе 117
на швидкості миль із десять, а як доїду й почуватимусь

надто втомленою, щоб ще дістатись універмагу “Дейкін”,
то просто з’їду на узбіччя, ввімкну аварійку, а коли по
бачу, що хтось під’їжджає, — ляжу на клаксон. Найваж
ливіше в машині — це замки. Як тільки я сяду всередину,
то замкну всі двері. Воно не зможе пролізти».
«Не зможе», — спробувала поглузувати Рут, але Джессі
здалося, що і та трохи злякана — саме так, навіть Рут.
«Правильно, — відповіла Джессі. — Це ж ти завжди
казала, що мені варто частіше забувати про голову й ро
бити те, що велить серце, правда? Ще й як. І ти, Рут, знаєш
же, що мені зараз велить серце? Каже, що “мерседес” —
мій єдиний шанс. Якщо хочеш із цього посміятися — впе
ред… але я вже вирішила».
Рут, однак, сміятися не хотіла. Рут замовкла.
«Джералд віддав мені ключі просто перед тим, як ви
йшов з машини. Він тоді потягнувся назад за портфелем.
Так же, правда? Боже, лиш би мене тут не підвела пам’ять».
Джессі запхала руку в ліву кишеню спідниці й знайшла
лише кілька серветок. Потяглася правою долонею, боязко
притискаючи її до зовнішнього боку, і видихнула з полег
шенням, коли відчула знайомий випин ключів від авто
мобіля й великого круглого брелока, який Джералд по
дарував їй на попередній день народження. На дармовисі
були слова «СЕКСІ-ШТУЧКА». Джессі вирішила, що ще
ніколи не почувалася менш сексі й більше штучкою за все
життя, але це нормально, з цим вона може змиритися.
Ключ у неї в кишені, ось що важливо. Ключ — це її квиток
із цього страшного місця.
Кеди лежали один біля одного під телефонним столи
ком, але Джессі вирішила, що одягу з неї наразі вистачить.
Вона почала повільно, дрібними калічними кроками про
биратися до дверей у коридор. Дорогою нагадала собі,
перш ніж виходити назовні, перевірити там телефон —

гірше від цього не буде.
Джессі заледве обігнула узголів’я ліжка, коли навколо
знову почало вислизати світло. Наче яскраві промені, що
падали через західне вікно, насправді під’єднані до рео
стата регулювання, і хтось почав його скручувати. Про
мені потьмяніли, і разом з тим зникла діамантова крупа,
що крутилася в них.
«О ні, тільки не зараз, — благала вона. — Прошу, та ви
жартуєте».
Але світло продовжувало тьмянішати, і Джессі зрозумі
ла, що її знову несе, верхня частина тіла описує в повітрі
дедалі ширші кола. Вона спробувала намацати стовпчик
ліжка, але натомість схопилася за скривавлений наручник,
з якого нещодавно вибралася.
«20 липня 1963 року, — незв’язно подумала вона. — 17:42.
Повне затемнення. Чи хоч хтось посвідчить?»
Ніс наповнив запах поту, сперми й батькового одеколону.
Їй хотілося виблювати, але на це раптом не вистачало сил.
Джессі спромоглася на два нестійкі кроки, а тоді повалила
ся на кривавий матрац. Очі були розплющені й час від часу
кліпали, але поза тим вона лежала, обм’якла й непорушна,
наче її потопельницею винесло на якийсь безлюдний пляж.
34
Першою думкою після повернення було те, що темрява
означає смерть.
Другою — що якби вона померла, то права рука не бо
ліла б так, наче її запалили напалмом, а тоді оббілували
лезами. Третім прийшло розпачливе усвідомлення, що,
оскільки навколо темно, а очі в неї розплющені — при
наймні так здавалося, — напевно, сонце вже зайшло. Від
цього Джессі квапливо висадилася з того проміжного

місця, де лежала не зовсім непритомна, але в глибокій
постшоковій апатії. Спершу Джессі не могла пригадати,
чому думка про захід сонця так її лякає, а тоді
(космічний ковбой — монстр любови)
усе повернулося до неї, потоком настільки сильним, що
бив наче електрошок. Вузькі мертвотно-бліді щоки, висо
ке чоло, палкі очі.
Поки вона напівсвідома лежала на ліжку, знову здійняв
ся сильний вітер, і задні двері знову грюкали. Якусь мить
єдиними звуками були шум вітру й стукіт дверей, а тоді
в повітрі здійнялося довге й тремтливе завивання. Джес
сі здалося, що це найжахливіший звук, який вона будь-
коли чула. Від нього уявлялася жертва передчасного по
ховання після того, як її ексгумували й дістали з труни,
жива, але божевільна.
Звук затих у тривожній нічній темряві (і ця темрява таки
нічна, тут жодних сумнівів), але за мить озвався знову: не
людський фальцет, сповнений ідіотичного жаху. Він кинув
ся на неї, ніби жива істота, від чого Джессі безпорадно
здригнулася на ліжку й потяглася до вух. Вона прикрила їх,
але коли крик пролунав утретє, це не допомогло.
— Ой ні, — простогнала вона. Їй ще ніколи в жит
ті не було так холодно, так холодно, так холодно. — Ой
ні… не треба.
Виття понеслося вглиб вітряної ночі й поновилося не
одразу. Джессі отримала вільну мить, щоб перевести по
дих і зрозуміти, що то просто собака — мабуть, той са-
мий, як на те пішло, котрий зробив з її чоловіка особистий
макдрайв. Тоді крик поновився, і було неможливо пові
рити, що хоч якась істота в людському світі здатна вида
вати такий звук. Це точно банші чи вампір, що корчиться
з кілком у серці. Поки завивання підносилося до кришта
левого піка, Джессі зненацька зрозуміла, чому тварина

видає такий звук.
Побоювання справдилися, воно повернулося. Собака
це якось знає, якось відчуває.
Джессі вся затрусилась. Очі ошаліло стрибали по кутку,
де минулої ночі бачили гостя, — кутку, де він залишив
сережку з перлиною та один слід стопи. Зараз було надто
темно, щоб розгледіти ті артефакти (звичайно ж, якщо
припустити, що вони взагалі там є), але на секунду Джес
сі здалося, що вона побачила в кутку саме створіння,
і тоді відчула, як до горла здіймається крик. Вона міцно
склепила очі, знов розплющила їх і не побачила нічого,
крім розхитаних вітром тіней за західним вікном. Далі
в тому напрямку, на лінії горизонту, за звивистими об
рисами сосон, виднілася блякла золота стрічка.
«Година десь сьома, але якщо видно захід сонця, то,
може, ще не так пізно. Це означає, я була непритомна при
близно годину, півтори максимум. Може, ще не так пізно,
щоб звідси забратися. Може…»
Цього разу собака наче закричав. Від цього звуку Джес
сі захотілося кричати у відповідь. Вона вхопилася за один
зі стовпців ліжка, бо знов захиталася на ногах, і зненацька
зрозуміла, що не пригадує, як взагалі встала з ліжка. Отак
її перелякав той пес.
«Візьми себе в руки, мала. Глибоко вдихни й візьми
себе в руки».
Вона підкорилася, глибоко вдихнула, і запах, який втяг
нула з повітрям, був їй знайомий. То був наче той безбарв
ний запах мінералів, що стільки років переслідував її, —
запах, який для неї означав секс, воду і батька, — але не
зовсім той. У цій версії домішався якийсь інший сморід
чи смороди — старий часник… давня цибуля… земля…
може, немиті ноги. Запах скинув Джессі назад у криницю
років і наповнив безпорадним, несформульованим стра

хом, наче в дитини, що відчуває, як безлика, безіменна
істота — якесь Воно — терпляче чекає під ліжком, щоб та
витягла ногу… чи, може, звісила руку…
Вітер дув. Двері грюкали. А десь поруч тихо заскрипіла
дошка, як роблять дошки, коли хтось намагається легень
ко й безшумно крастися.
«Воно повернулося, — прошепотів їй розум. Це загово
рили всі голоси одночасно, вони переплелися в товсту
косу. — Це той запах, що відчуває пес, що відчуваєш ти,
і, Джессі, саме тому заскрипіла дошка. Те створіння, що
було тут минулої ночі, повернулося по тебе».
— О Боже, ні, — застогнала вона. — Боже, ні. Господи,
ні. Боженьку, тільки б це була неправда.
Вона спробувала поворухнутись, але ноги наче при
мерзли до підлоги, а ліву руку ніби прицвяхувало до
стовпця ліжка. Страх надійно знерухомив її, як наближен
ня світла передніх фар знерухомлює оленя чи кролика
посеред дороги. Вона просто стоятиме на місці, ледь чут
но стогнучи й намагаючись молитися, доки воно не при
йде до неї, прийде за нею — космічний ковбой, жнець
любови, просто якийсь комівояжер мертвих, що ходить
від дверей до дверей, із сумкою, повною кісток і обручок,
замість щіточок «Емвей» чи «Фуллер».
Слізливі завивання собаки здійнялися в повітрі, зді
йнялися в її голові, доки Джессі не здалося, що зараз вона
ну точно здуріє.
«Я сплю, це мені сниться, — подумала Джессі. — Тому
й не пам’ятаю, як встала. Сни — це наче “Скорочені книж
ки Рідерз Дайджест” для розуму, тому, коли спиш, не
пам’ятаєш отаких неважливих речей. Я відключилася, так,
точно, але замість коми провалилася в природний сон.
Думаю, це означає, що кровотеча припинилася; не думаю,
що люди, які спливають кров’ю, під час відключки бачать

кошмари. Я просто сплю, та й по всьому. Сплю, і мені
сниться просто дідусь усіх поганих снів».
Казково заспокійлива думка, не сходиться тут лиш одне:
це неправда. Рухливі тіні дерев на стіні біля комода — ре
альні. Так само як і той дивний запах, що розноситься
будинком. Вона не спить і мусить ушиватися звідси.
«Я не можу рухатися!» — заремствувала Джессі.
«Ще й як можеш, — похмуро відповіла їй Рут. — Ти ж
не для того з тих їбаних наручників вилізла, щоб просто
здохнути, дівулю, правда ж? Рухайся вже — не мені тобі
розповідати, як це робити».
— Ні, — шепотнула Джессі й легенько стукнула тиль
ним боком правої долоні об стовпчик. Це принесло мит
тєвий і грандіозний розрив болю. Лещата паніки, що три
мали її на місці, роздробилися, наче скло, і коли собака
знову проголосив своїм пронизливим завиванням, Джес
сі його заледве почула: її долоня була набагато ближче
й вищала незмірно гучніше.
«І ти ж знаєш, що робити далі, дівко… правда?»
Так. Час ставати на лижі й чухрати звідси, зробитися
кішкою й драпати подалі. На мить виникла думка про
Джералдову рушницю, але Джессі відкинула її. Вона най
меншого поняття не мала про те, де зброя, навіть чи вона
взагалі десь тут.
Джессі повільно, обережно пішла кімнатою на ватяних
ногах, знову витягнувши ліву руку, щоб тримати рівно
вагу. Коридор за дверима спальні перетворився на кару
сель для рухливих тіней, праворуч були прочинені двері
гостьової спальні, а ліворуч — резервна кімнатка, що слу
гувала Джералдові кабінетом. Далі коридором ліворуч
була арка, що вела на кухню й у вітальню. Праворуч — не
замкнені задні двері… «мерседес»… і, можливо, свобода.
«П’ятдесят кроків, — подумала вона. — Точно не біль

ше, а мабуть, і менше. Тому рухайся, добре?»
Але спочатку вона просто не змогла. Хоч як чудно це
звучало б для людини, яка не пережила того, що пережи
ла Джессі за останню добу, спальня давала їй певну по
хмуру безпеку. А от коридор… там що завгодно може
чигати. Будь-що. А тоді об західну стіну будинку, просто
за вікном, щось стукнулося, наче кинутий камінь. Джессі
й сама вереснула від жаху, перш ніж зрозуміла, що то про
сто гілка вікової блакитної ялини, що росте коло тераси.
«Візьми себе в руки, — суворо промовила Періжечок. —
Візьми себе в руки й забирайся звідси».
Вона хоробро, похитуючись, рушила вперед, не опуска
ючи лівої руки, півголосом рахуючи кроки. На дванадця
тому Джессі пройшла повз двері гостьової спальні. На п’ят
надцятому дійшла до Джералдового кабінету і в ту мить
зачула тихе монотонне сичання, ніби з дуже старого радіа
тора виходить пара. Спершу Джессі не пов’язала цей звук
з кабінетом. Їй здалося, що вона сама його створює. Тоді,
коли вона підняла праву ногу, щоб зробити шістнадцятий
крок, звук посилився. Цього разу сичання почіткішало,
і Джессі зрозуміла, що це точно не вона, бо затамувала подих.
Повільно, надзвичайно повільно Джессі повернула го
лову в бік кабінету, де її чоловік більше ніколи не працю
ватиме над короткими письмовими викладами справ,
одну за одною смалячи «марльборо» і наспівуючи собi пiд
нiс старі хіти «Біч Бойз». Будинок кректав навколо неї,
наче старий корабель, що йде відносно важким морем,
скриплячи різними суглобами, поки вітер штовхається об
нього холодним повітрям. Тепер окрім грюкоту дверей
вона чула ще й ляскання віконниці, але всі ці звуки були
десь далеко, у якомусь іншому світі, де дружин не прико
вують наручниками, чоловіки не відмовляються слухати,
а нічні створіння нікого не переслідують. Повертаючи

голову, вона чула, як власні м’язи й сухожилля в шиї скре
гочуть, наче пружини старого ліжка. Очі пульсували
в очницях, як кусні розпеченого вугілля.
«Я не хочу дивитися! — кричав розум. — Не хочу диви
тися, не хочу бачити!»
Але Джессі мусила подивитись, і тут нічого не вдієш.
Ніби голову повертають якісь міцні невидимі руки, поки
навколо носиться вітер, грюкають задні двері, ляскає ві
конниця, а собака знову спіраллю запускає в чорне жовтне
ве небо своє безутішне виття, що морозом проймає аж до
кісток. Голова оберталася, доки Джессі не зазирнула в кабінет
свого мертвого чоловіка, і так, безперечно, ось вона, висока
постать стоїть поруч із Джералдовим імзівським кріслом1
перед розсувними скляними дверима. Вузьке біле обличчя
висить у темряві, наче видовжений череп. Між ногами при
мостилася квадратна тінь чемодана з сувенірами.
Джессі хапнула повітря, щоб ним закричати, але з рота
долинув звук, що скидався на чайник зі зламаним свистком.
— Хахххх-аааххххххх.
Лише це — і більш нічого.
Десь у тому іншому світі їй по ногах потекла гаряча сеча,
вона обпісялася в другий підряд рекордний день. У тому
іншому світі дув вітер, від чого будинок здригався своїми
кістками. Блакитна ялина знову цюкнула гілкою об західну
стіну. Джералдів кабінет виглядав наче лагуна, де танцюва
ли тіні, і знову було важко описати, що вона бачить… і чи
бачить щось взагалі.
Собака знову гостро й налякано завив, і Джессі подума
ла: «Ой, та все ти чудово бачиш. Може, не так добре, як той
собака чує нюхом, але бачиш».
1
Eames — марка дорогих дизайнерських крісел.
Ніби для того, щоб усунути будь-які залишкові сумніви,

які в неї ще могли бути на цю тему, гість вистромив голову
вперед, ніби пародіюючи допитливість, і в Джессі з’явилася
милосердно коротка можливість чітко його роздивитись.
Обличчя належало якійсь іншопланетній істоті, що нама
гається імітувати людські риси, хоч і без особливого успіху.
Як мінімум воно було надто вузьке — вужче, ніж будь-яке
обличчя, що Джессі бачила за все життя. Ніс був не груб
шим за ніж для масла. Високе чоло випиналося, наче гро
тескна бульба садової рослини. Очі створіння — просто
чорні кола під тонкими перевернутими літерами V брів,
губи кольору печінки ніби одночасно дулися й плавилися.
«Ні, вони не плавляться, — подумала Джессі з ясною
й точною свідомістю, що іноді, наче розпечена вольфрамо
ва нитка в лампочці, криється всередині сфери абсолютно
го жаху. — Не плавляться, а усміхаються. Воно намагаєть
ся мені всміхнутися».
Тоді воно нахилилося, щоб узяти свій чемодан, і, на щас
тя, вузьке неоднорідне обличчя зникло з виду. Джессі по
далася на крок назад, знову спробувала закричати, проте
видала тільки ще один невиразний безживний шепіт. Вітер,
що стогнав навколо звисів, і той був гучніший.
Гість випрямився, однією рукою тримаючи чемодан,
другою його розстібаючи. Джессі усвідомила дві речі — не
тому що хотіла, а тому що здатність розуму вибирати, що
відчувати, було повністю знищено. Перша була пов’язана
з запахом, який вона відзначила ще раніше. То був запах ні
часнику, ні цибулі, ні поту, ні бруду. То була гнила плоть.
Друга стосувалася рук створіння. Тепер, коли вона стояла
ближче й мала можливість краще роздивитися (хоч воліла
б, щоб було навпаки, але ні), кінцівки вразили її ще пере
конливіше — химерні видовжені штуки, що звивалися
в рухомих вітром тінях, наче мацаки. Вони демонстрували
їй чемодан, ніби очікуючи схвалення, а тепер Джессі по

бачила, що то не чемодан мандрівного комівояжера, а пле
тена коробка, схожа на завеликий кошик для риболовлі.
«Я вже якось бачила такий кошик, — подумала вона. —
Не знаю, чи в якомусь старому серіалі, чи в житті, але ба
чила. Коли ще маленькою зовсім була. Його дістали з довгої
чорної машини з дверима ззаду».
Усередині раптом заговорив м’який і зловісний НЛО-
голос: «Колись давно, Джессі, коли президент Кеннеді був
живий, усі дівчатка були Періжечками, а поліетиленові міш
ки для тіл ще не винайшли, — скажімо так, ще в Час За
темнення, — такі кошики були поширені. Вони бували всіх
можливих розмірів, від “Екстравеликого для чоловіків” до
“Шестимісячного викидня”. Твій дружок тримає свої суве
ніри в старому трунарському кошику для мерців, Джессі».
Усвідомивши це, Джессі також усвідомила ще дещо. Як
що подумати, це цілком очевидно. Її гість так страшно
смердить, тому що мертвий. Ця почвара в Джералдовому
кабінеті — не її батько, але все одно це ходячий труп.
«Ні… ні, це неможливо…»
Але так і є. Менш ніж три години тому вона відчу
вала такий же запах з боку Джералда. Відчувала, як він
доноситься зсередини Джералда, побулькуючи в його пло
ті, наче екзотична болячка, що її можуть підхоплювати
лише мертві.
Тепер гість розкрив кошик і простягав його їй, і знову
Джессі побачила проблиски золота й сіяння діамантів по
між купочок кісток. Знову побачила, як рука цибатого мер
ця полізла всередину й почала перемішувати вміст плете
ного кошика для тіл — кошика, у якому колись, мабуть,
лежали трупики новонароджених або дуже малих дітей.
Знову вона почула похмуре клацання й шерхіт кісток, наче
хтось грає на забитих пилюкою кастаньєтах.
Джессі загіпнотизовано прикипіла поглядом до дійства,

мало не в трансі від жаху. Помалу рухався здоровий глузд.
Вона відчувала, як він покидає її, майже чула, і не було зо
всім нічого на білому Божому світі, що вона могла б учинити.
«Ні, є! Ти можеш бігти! Біжи, біжи негайно!»
То Періжечок, і вона просто верещить… але, крім того,
вона десь далеко, загублена в глибокому проваллі в голові
Джессі. Там незчисленно проваль, наскільки Джессі відкрила
для себе, і багато темних кручених каньйонів і печер, де ні
коли не світить сонце, — місць, де затемнення ніколи й не
закінчувалося, можна сказати. Цікаво. Цікаво дізнатися, що
людський розум — лише цвинтар, побудований над чорною
порожнечею, дном якої повзають жасні рептилії. Цікаво.
Надворі знову завив собака, і Джессі зрештою віднайшла
свій голос. Вона завила разом із твариною, собачим голо
сом, майже зовсім позбавленим здорового глузду. Уявила,
як видає такі звуки в дурці. До кінця життя. Зрозуміла, що
уявити собі таке — дуже легко.
«Ні, Джессі! Тримайся! Тримайся за розум і біжи! Біжи!»
Гість усміхався їй, відкопилюючи губи від ясен, знову
демонструючи проблиски золота ззаду в роті, проблиски,
що нагадували їй Джералда. Золоті зуби.
У створіння золоті зуби, і це означає, що воно…
«Що воно справжнє, але ми вже з цим наче погодилися,
правда ж? Єдине запитання — це що ж робити далі? Є ідеї,
Джессі? Якщо так, краще викочуй їх, бо часу стало просто
жахливо мало».
Потороча ступила вперед, так і не опускаючи кошика,
ніби очікувала, що Джессі належно оцінить вміст. Джессі
побачила на створінні намисто — якесь дивне намисто.
Потужний неприємний запах сильнішав. Так само як і без
помилкове відчуття недоброзичливості. Джессі спробувала
зробити компенсаційний крок назад відповідно до кроку
вперед, який зробив гість, і зрозуміла, що не може поворух

нути ногою. Ніби її приклеїло до підлоги.
«Дівулю, воно тебе зараз уб’є, — сказала Рут, і Джессі
зрозуміла, що це правда. — І ти йому просто дозволиш? —
у голосі Рут не було ні гніву, ні сарказму, лише цікавість. —
Після всього, що з тобою було, ти справді просто дозво
лиш це?»
Собака вив. Рука перемішувала. Кістки шепотіли. Діа
манти й рубіни миготіли тьмяними нічними жаринами.
Заледве усвідомлюючи, що вона робить, не кажучи вже
про те, чому робить, Джессі вхопилася за власні персні, на
середньому й підмізинному пальцях лівої руки, шалено
тремтячими великим і вказівним пальцями правої. Коли
вона стиснула, біль на тильному боці долоні був тьмяним
і далеким. Усі дні й роки свого шлюбу вона майже постійно
носила ті кільця на пальцях, і коли востаннє знімала їх, то
довелося намилювати. Але цього разу вони зіслизнули легко.
Джессі витягла скривавлену правицю в бік створіння,
яке вже дійшло до книжкової шафи просто біля входу в ка
бінет. Кільця лежали в Джессі на долоні містичною вісім
кою під імпровізованою пов’язкою з прокладки. Створіння
спинилось. Усмішка на його пухкенькому безформному
роті здригнулася й трансформувалася в якийсь новий ви
раз, що міг бути гнівом або просто збентеженням.
— На, — шорстко і здавлено прогарчала Джессі. — На,
візьми. Бери й відчепися від мене.
Перш ніж створіння поворухнулося, Джессі кинула перс
ні у відкритий кошик, як колись кидала монетки в кошики
«ТОЧНА РЕШТА» на Нью-Гемпширській дорожній заста
ві. Між ними тепер було менш ніж п’ять футів, відкрита
частина кошика була велика, і обидва персні залетіли все
редину. Вона чітко почула подвійне цокання, коли обручка
й каблучка заручин упали на кістки незнайомців.
Губи створіння знов оголили зуби, і воно знову почало

видавати свистяче оксамитове сичання. Воно ступило впе
ред, а тоді щось прокинулося — щось, що лежало приго
ломшене й невірне на долівці її розуму.
— Ні! — скрикнула Джессі.
Вона обернулася й хиткою ходою рушила коридором.
Навколо віяв вітер, грюкали двері, ляскала віконниця, за
вивав собака, а воно було прямо позаду неї, так, вона чула
сичання, і в будь-яку мить воно потягнеться до неї, тонка
бліда долоня на кінці фантастичної руки, довгої, наче ма
цак, вона відчує, як гнилі білі пальці змикаються на горлі…
І от Джессі вже біля задніх дверей, відчиняє їх, висипа
ється на ґанок і перечіпається через власну ногу. Падаючи,
якимсь чином вона нагадала собі в процесі повернути тіло
так, щоб приземлитися на лівий бік. Так і вийшло, але все
одно вона вгатилася сильно, трохи іскор посипалося. Джес
сі перевернулася на спину, підняла голову й вирячилася на
двері, очікуючи побачити, як худе бліде обличчя космічно
го ковбоя маячить за москітною сіткою. Цього не сталося,
а ще вона більше не чула сичання. Не те щоб це мало якесь
велике значення. Те створіння може в будь-яку мить ви
скочити з будинку, вхопити її й роздерти горло.
Джессі зіп’ялася на ноги, спромоглася на один крок, і тут
ноги, що тремтіли від поєднання шоку і крововтрати, зра
дили й відправили її спиною на дошки біля вкритої сіткою
урни для сміття. Джессі застогнала й підняла погляд на
небо, де філіграновані тричвертковим місяцем хмари з ша
леною швидкістю неслись із заходу на схід. Тіні котилися
їй по обличчю, немов чарівні татуювання. Тоді знову завив
собака, цього разу здавалося, що він набагато ближче, ніж
коли Джессі була всередині, і це дало останню крихту сти
мулу, якого вона потребувала. Джессі потяглася до невисо
кої косої верхівки бака для сміття, лівою рукою вхопилася
на ручку й підняла себе на ноги. Випрямившись, вона міц

но стискала ручку, доки світ навколо не припинив кружля
ти. Тоді відпустила її й повільно покрокувала до «мерседе
са», тепер уже тримаючи рівновагу обома руками.
«Наскільки ж будинок при місячному сяйві схожий на
череп! — заворожено думала Джессі, вперше збожеволіло
обернувшись на будинок. — Ну вилитий череп! Двері —
рот, вікна — очі, тіні дерев — волосся…»
Тоді з’явилася ще одна думка, мабуть, дуже весела, бо
Джессі скрикнула сміхом у вітряну ніч.
«І мозок — про мозок не забувай. Мозок — це, звісно,
Джералд. Мертвий гнилий мозок будинку».
Вона знову засміялася, доходячи до автомобіля, голосно
як ніколи, і собака завив у відповідь. «У собаки купа бліх,
кусають його межи ніг»1, — подумала вона. Її ж ноги одра
зу підломились, і Джессі вхопилася за дверну ручку, щоб
не впасти на під’їзну доріжку. Весь цей час вона не при
пиняла сміятися. Чому саме вона так реготала, було за
межами її розуміння. Може, Джессі й зрозуміє, якщо ті
частини розуму, що вимкнулися через самозахист, колись
прокинуться, але цього не буде, доки вона звідси не ви
береться. Якщо вибереться взагалі.
— Я собі думаю, мені й переливання, напевно, знадо
биться рано чи пізно, — сказала вона, і це призвело до ще
одного вибуху сміху.
Джессі незграбно потяглася лівою рукою до правої ки
шені, не припиняючи реготати. Вона шукала ключ, коли
зрозуміла, що запах повернувся, а створіння з плетеним
кошиком стоїть прямо позаду неї.
Джессі повернула голову, сміх не покидав її горло, а на
вустах смикалась усмішка, і на мить вона таки побачила
1
My dog has fleas — мнемонічна фраза для налаштування укулеле.
ті вузькі щоки й глибокі бездонні очі. Але побачила їх

лише через
(затемнення)
те, що дуже боялася, а не тому, що в них дійсно було хоч
щось. Задній ґанок залишався безлюдним, двері-ширма —
високий прямокутник темряви.
«Але краще поспішай, — сказала Господинька Берлін
ґейм. — Так, краще негайно ставати на лижі й чухрати
звідси, правда?»
— Візьму ноги в сумку й закину на плечі, — погодилася
Джессі й ще розсміялася, дістаючи ключ із кишені.
Він ледь не вислизнув їй поміж пальців, але вона зло
вила його за великий пластмасовий брелок.
— Стій, сексі-штучко, — бурмотнула Джессі й щосили
розсміялася.
Аж тут гупнули двері, і мертвий ковбой, примара лю
бови, кинувся з будинку в брудній білій хмарі кісткового
пилу; але коли вона обернулася (знову мало не впустивши
ключ, дарма що з велетенським дармовисом), перед бу
динком нікого не було. Просто двері вітром грюкнуло,
лише це — і більш нічого.
Джессі відчинила дверцята водія, опустилася за кермо
«мерседеса» й спромоглася затягти за собою тремтливі
ноги. Вона хряснула дверима й натиснула головний замок,
що блокував усі дверцята (і, звісно, багажник також, у сві
ті ніщо не може дорівнятися до німецької скрупульоз
ності), і її всю охопило невимовне відчуття полегшення.
Полегшення та ще дечого. Те дещо здавалося здоровим
глуздом, і Джессі подумала, що, мабуть, ніколи в житті не
відчувала чогось подібного до його ідеального приємного
повернення… окрім хіба того першого ковтка води з-під
крана, звісно. Джессі припускала, що зрештою той ковток
стане чемпіоном на всі часи.
«Наскільки я була близька до того, щоб там поїхати да

хом? Наскільки, га?»
«Цього ти, дівулю, напевно, ніколи точно не дізнаєш
ся», — похмуро відказала Рут Нірі.
Мабуть, ніколи. Джессі запхала ключ у запалювання
й повернула його. Не відбулося нічого.
Рештки сміху всохли, але вона не панікувала. Джессі все
одно почувалася при своєму глузді й відносно при тямі.
«Думай, Джессі». Вона подумала, і відповідь сяйнула майже
одразу. Цей «мерседес» уже багато від’їздив (вона не була
певна, що ці автомобілі дозволяють собі таку вульгарність,
як старіння), і останнім часом трансмісія почала викидати
маленькі прикрі коники, хоч і з німецькою скрупульозністю.
Один з них — спорадична нездатність завестися, якщо водій
не смикне вгору важіль перемикання передач, що стирчав
з консолі між сидіннями, і смикнути треба добряче. Щоб
повернути ключ запалювання й одночасно смикнути важіль
коробки передач, доведеться залучити обидві руки, а права
в неї уже страшенно пульсує. Від думки, що доведеться нею
смикати важіль, Джессі зіщулилась, і не лише через біль.
Вона непогано уявляла собі, що через це глибокий поріз із
внутрішнього боку зап’ястка знову розкриється.
— Господи, прошу, мені потрібно трохи допомоги, —
прошепотіла Джессі й знову повернула ключ.
Усе одно нічого. Навіть клацання. І тепер, наче злодюж
ка з гидкими намірами, у голову пролізла нова думка: не
можливість завести машину ніяк не стосується проблеми,
що виникла в трансмісії. Це радше робота її гостя. Створін
ня обрізало телефонні дроти. А ще воно відкрило капот
«мерседеса», видерло звідти кришку розподільника й ви
кинуло в ліс.
Двері грюкали. Джессі нервово позирала в той бік, до
сить певна, що на якусь мить побачила в темряві коридору
бліде ошкірене обличчя. За мить-другу воно вийде звідти.

Візьме камінь і розтрощить вікно машини, тоді вхопить
товстий шмат небиткого скла і…
Джессі потяглася через талію лівою рукою й, наскільки
могла, смикнула важіль (хоча по правді, він наче й не во
рухнувся зовсім). Тоді правою незграбно сягнула крізь
нижню дугу керма, вхопила ключ запалювання й знову
повернула його.
Далі нічого. Окрім тихого пихтливого сміху монстра,
що дивився на неї. Вона чула його напрочуд чітко, нехай
і лише в голові.
— Господи, будь ласка, можна, щоб мені хоч щось, блядь,
вдалося? — закричала вона.
Важіль передач погойдався трішки у неї в долоні, і коли
Джессі повернула ключ у позицію «Старт», цього разу двигун
заревів, оживши, — Ja, mein Führer!1 Вона шморгнула носом
від полегшення й увімкнула передні фари. З під’їзної доріж
ки на неї блимнула пара діамантових помаранчево-жовтих
очей. Джессі скрикнула, відчуваючи, як серце намагається
видертися на волю з кровопровідної системи, забитися
в горло й задушити. Звісно ж, то був собака — бродяга, який,
можна так сказати, став останнім Джералдовим клієнтом.
Колишній Принц стояв непорушно, наче статуя, на ко
ротку мить засліплений спалахом фар. Якби Джессі одразу
перемкнула передачу, то, певно, переїхала б і вбила тварину.
Це спало їй на думку, але віддалено, мало не як наукова ідея.
Ненависть до собаки й страх перед ним зникли. Вона по
бачила його кощавість, його вкриту реп’яхами сплутану
шкуру — надто тонку, щоб захистити від скорої зими. Най
більше їй впало в очі те, як собака зіщулився від світла,
опустив вуха, припав задніми лапами до доріжки.
1
Так, мій фюрере (нім.).
«Не думала, що це можливо, — подумала вона, — але,

здається, я натрапила на щось іще печальніше, ніж я».
Лівою рукою Джессі натиснула клаксон. Донісся єдиний
короткий звук, радше відрижка, ніж гудок, але цього було
досить, щоб собака стрепенувся. Він обернувся й дременув
у ліс, жодного разу не озирнувшись.
«А ти бери приклад, Джесс. Забирайся звідси, поки ще
можеш».
Хороша ідея. Та й узагалі єдина ідея. Джессі знову потяг
лася через тулуб лівою рукою, цього разу щоб перевести
важіль на позицію «Рух». Він поворухнувся зі своїм звич
ним підбадьорливим поштовхом, і автомобіль повільно
покотив брукованою доріжкою. Розбурхані вітром дерева
вигоцували, наче тінисті танцюристи, обабіч дороги, від
правляючи в нічне небо вихори перших осінніх торнадо
з листків. «Я це роблю, — заворожено подумала Джессі. —
Я дійсно це роблю, дійсно драпаю звідси».
Вона котила по під’їзній доріжці в бік безіменної дороги,
що приведе її до Бей-лейн, яка своєю чергою приведе до
шосе 117 і цивілізації. Спостерігаючи в дзеркало заднього
огляду за тим, як будинок (зараз він як ніколи скидався на
величезний білий череп під вітряним жовтневим сяйвом
місяця) меншає, Джессі подумала: «Чому воно дає мені
втекти? І чи дає взагалі? Як насправді?»
Частина Джессі — оскаженіла від страху частина, яка
ніколи до кінця не втече з наручників і спальні будинку на
верхній затоці озера Кашвакамак, — запевняла, що її не
відпускають: створіння з плетеним кошиком лише бавить
ся з нею, наче кіт із пораненою мишею. Не встигне вона
вдосталь від’їхати, не встигне навіть з’їхати з доріжки, як
воно кинеться за нею, довгими мультяшними ногами здо
лає відстань між ними, витягне довгі мультяшні руки, ухо
питься за задній бампер і зупинить авто. Німецька скрупу
льозність — штука хороша, але коли маєш справу з чимсь,

що повернулося зі світу мертвих… ну тоді…
Але будинок просто й далі малів собі в дзеркалі заднього
огляду, і з дверей нічого не виходило. Джессі доїхала до кін
ця доріжки, повернула праворуч і їхала, куди вказували ви
сокі промені фар, уздовж вузьких слідів від коліс у бік Бей-
лейн, кермуючи лівою рукою. Раз на два-три роки в серпні
команда, зібрана з волонтерів серед сезонних мешканців,
діючи здебільшого на паливі з пива й пліток, обрізала під
лісок і спилювала навислі гілки на шляху до Бей-лейн, але
цьогоріч подібної толоки не було, і стежка була вужча, ніж
хотілося б Джессі. Щоразу, як гілка од вітру стукала об дах
чи корпус автомобіля, вона трішки скулювалася.
Але все ж таки вона тікає. Одна за одною на виду під
світлом фар з’являлися й зникали позаду пам’ятки, які вона
з роками вивчила: крупна каменюка з розколотою верхівкою,
зарослі ворота з прибитою вицвілою табличкою «ПРИТУ
ЛОК УТІКАЧА», викорчувана ялина, сперта на шеренгу
інших ялиць, наче величезний п’янчуга, якого тягнуть додо
му дрібніші, жвавіші друзі. П’яна ялина була лише за трети
ну милі від Бей-лейн, а звідти до автостради лише дві милі.
— Я з усім упораюся, якщо розслаблюся, — сказала
Джессі й великим пальцем правої руки дуже обережно
ввімкнула радіо.
З чотирьох боків автомобіль заповнив м’який, величний
і, що найважливіше, раціональний Бах.
— Розслабся, — повторила собі вона вже голосніше. —
Висковзуйся.
Навіть останній шок — сліпучі помаранчеві очі собаки —
відходив, хоча Джессі відчувала, як її починає трусити.
— Жодних проблем узагалі, якщо розслабишся.
Саме це вона й робила, так — мабуть, навіть занадто
розслабившись, якщо чесно. Стрілка спідометра заледве
торкалася позначки 10 миль/год. Надійна замкнутість

у знайомому оточенні власного автомобіля чудово піді
ймала тонус — Джессі вже була подумала, чи не лякалася
вона весь час перед тим звичайних тіней, — але це дуже
недоречний час, щоб почати сприймати щось як належне.
Якщо хтось і був у будинку, він («воно», — наполіг якийсь
глибший голос, апотеоз усіх НЛО), мабуть, скористався
якимись іншими дверима й вийшов з будинку. Цілком
можливо, що він і зараз переслідує її. Цілком навіть мож
ливо, якщо вона й далі волочитиметься зі швидкістю де
сять миль на годину, справді рішучий переслідувач може
її й наздогнати.
Джессі перевела погляд на дзеркало заднього огляду,
щоб переконати себе, що ця думка — лише параноя, спри
чинена шоком і виснаженням, але тут відчула, як серце
в грудях завмерло й провалилося. Ліва рука впала з керма
й приземлилася на коліна, зверху на праву. Це мало б ка
пець як болiти, але болю не було — зовсім-зовсім.
Незнайомець сидів на задньому сидінні, притискаючи
свої химерно довгі долоні до боків голови, наче мавпа, що
не чує злого. Його чорні очі зорили на неї з піднесено по
рожнім інтересом.
«Ти бачиш… я бачу… МИ бачимо… це все лише тіні!» —
крикнула Періжечок, але цей крик був навіть не дале
ким. Здавалося, його джерело перебувало на іншому кін
ці всесвіту.
А ще це неправда. Джессі бачила в дзеркалі не просто
тіні. Те створіння, що сиділо там, було закутане в тіні,
правильно, але не складалося з них. Вона бачила його об
личчя: випнуте чоло, круглі чорні очі, тонке лезо носа,
пухкі безформні губи.
— Джессі! — екстатично прошепотів космічний ков
бой. — Нора! Рут! Ну й вечорочок! Гарбузовий Періжочок!
Очі, що прикипіли до дзеркальця, побачили, як пасажир

повільно нахиляється вперед, побачили, як його роздуте
чоло киває Джессі над правим вухом, ніби створіння зби
ралося розповісти їй якусь таємницю. Джессі побачила, як
товсті губи зісковзують із вистромлених безбарвних зубів
у гримасній млявій посмішці. Саме в цю мить і почався
останній розрив розуму Джессі Берлінґейм.
«Ні! — закричав її власний голос, тонкий, наче у вока
лістки зі старої подряпаної платівки 78-ки. — Ні, будь лас
ка, ні! Це нечесно!»
— Джессі! — Смердючий віддих, гострий, як тертка, й хо
лодний, наче повітря в м’ясосховищі. — Норо! Джессі! Рут!
Періжечку! Господинько! Джессі! Мамцю!
Вирячені очі відзначили, що довге бліде обличчя вже
наполовину зарилося їй у волосся, а вищирений рот ма
ло не цілує у вухо, раз за разом шепочучи свою солодку
таємницю:
— Джессі! Норо! Господинько! Періжечку! Джессі! Джессі!
Джессі!
В очах вибухнуло щось біле, і після цього спалаху зали
шилася велика темна діра. Полинувши в неї, Джессі поду
мала останню зв’язну річ: «Не варто було дивитися — воно
мені спалило очі».
Непритомніючи, вона повалилася вперед на кермо. Коли
«мерседес» врізався в одну з великих сосон, що оточували
цей відтинок дороги, ремінь безпеки заблокувався й смик
нув її назад. Аварія спричинила б активацію подушок без
пеки, якби «мерседес» був новішою моделлю, оснащеною
цією системою. Удар був не настільки сильний, щоб завда
ти шкоди двигунові чи навіть зупинити його роботу. Стара
добра німецька скрупульозність знову тріумфувала. Бам
пер і решітка погнулись, а значок на капоті перекособо
чився, але двигун продовжував собі працювати вхолосту.
Хвилин через п’ять мікрочип у приладовій панелі відчув,

що двигун уже достатньо теплий, щоб увімкнути обігрівач.
Вентилятори під панеллю м’яко загули. Джессі сповзла на
бік на водійські дверцята, де лягла, притиснувшись щокою
до вікна, ніби втомлена дитина, що зрештою здалася й за
снула, щойно до бабусиного дому лишилося здолати онде
наступний пагорб. Над нею в дзеркальці заднього огляду
відбивалися порожнє заднє сидіння й порожня, залита
місячним сяйвом автосмуга позаду.
35
Увесь ранок сніжило — похмура погода, проте гарна для
писання листів, — тож коли промінь сонця впав на клаві
атуру «мака», Джессі здивовано підняла погляд, відірвав
шись від думок. Те, що вона побачила у вікні, не просто
зачарувало — воно наповнило її емоцією, якої Джессі дав
но не переживала, та й уже не очікувала пережити най
ближчим часом чи взагалі коли-небудь. То була радість,
глибока й складна, яку вона нізащо не могла б пояснити.
Снігопад не припинився, принаймні не повністю, але
крізь навислі хмари пробилося яскраве лютневе сонце
й перетворило свіжий шестидюймовий покрив на землі
та сніжинки в повітрі на блискучу алмазну білість. Вікно
дарувало широкий погляд на портлендську Східну набе
режну, цей краєвид заспокоював і заворожував у будь-яку
пору й погоду, але саме таким Джессі його ще ніколи не
бачила: поєднання снігу і сонця перетворило сіре повітря
над затокою Каско на казкову коштовну скриньку, повну
переплетених веселок.
«Якби в тих скляних кульках зі снігом, у яких можна на
трусити хуртовину, коли захочеш, жили люди, вони б таку
погоду постійно бачили», — подумала Джессі й засміялася.
Цей звук був настільки ж неймовірно приємним для вух,

як відчуття радості — для серця, і щоб зрозуміти причину,
знадобилася лише якась мить: з минулого жовтня вона вза
галі жодного разу не сміялася. Ті години, останні, які вона
збиралася провести на Кашвакамаку (чи на будь-якому
іншому озері, як на те пішло), Джессі називала просто своїм
«важким періодом». Ця фраза пояснювала що треба і ні
дещиці більше, як здавалося Джессі. І саме це їй подобалося.
«Зовсім без сміху відтоді? Жодного разу? Нуль? Упев
нена?»
Так, абсолютно точно, жодного сміху. Можливо, вона
сміялася в снах — Бог свідок, вона вдосталь у них наплака
лась, — але що стосувалося годин без сну, у плані сміху тут
дотепер усе було сухо. Останній раз Джессі пам’ятала дуже
чітко: коли тяглася впоперек тіла лівою рукою, щоб дістати
з правої кишені кюлотів ключі від автомобіля, приказуючи
вітряній темряві, що вона зараз візьме ноги в сумку й по
кладе на плечі. Це, наскільки вона пам’ятала, був її останній
сміх до сьогодні.
— Лише це — і більш нічого, — пробурмотіла Джессі.
Вона дістала з кишені сорочки пачку цигарок і закурила.
Господи, наскільки ж ця фраза повертає всі ті спогади —
єдина річ, що має таку ж силу швидкого й абсолютного
повернення в часі, як вона помітила, — це та жахлива пісня
Марвіна Ґея. Джессі якось почула її по радіо, коли їхала до
дому з одного з нескінченних візитів до лікаря, з яких скла
далося її життя цієї зими, як Марвін заволав: «Це знають
всі… особливо, дівчата, ви…» — тим своїм м’яким, вкрад
ливим голосом. Джессі миттю вимкнула радіо, але все одно
її вже надто сильно трусило для їзди. Вона припаркувалася
й чекала, доки мине найсильніший дрож. Минув, але якщо
вона вночі не прокидалась, бурмочучи в просяклу потом
подушку цитату з «Ворона», то чула, як сама монотонно
скандує: «Посвідчіть, посвідчіть». Якщо випадків першого

у Джессі траплялося десь шість, то другого — пів мільйона.
Вона глибоко затяглася цигаркою, видихнула три іде
альні кільця й дивилася, як вони повільно підіймаються
над гулом «мака».
Коли людям вистачало тупості або невихованості, щоб
запитувати про випробування, яке було випало на її долю
(і Джессі відкрила для себе, що серед її знайомих набагато
більше тупих і невихованих, ніж вона могла б подумати),
вона говорила їм, що не дуже пам’ятає події. Після перших
двох-трьох допитів у поліції Джессі почала розповідати
копам і всім Джералдовим колегам, крім одного, однакову
історію. Єдиний виняток зробила для Брендона Мілерона.
Йому вона розповіла правду, частково тому, що потребу
вала його допомоги, але здебільшого через те, що Брендон
єдиний демонстрував хоч якесь розуміння того, що вона
пережила… досі переживає. Він не гаяв часу на співчуття,
і яким же полегшенням це стало. Джессі також дізналася,
що після трагедії співчуття обходиться дешево і все спів
чуття на світі не варте навіть обісцяного снігу.
Хай там як, копи й журналісти прийняли її амнезію —
і решту історії — без тіні сумніву, саме це важливо, та
й чому б ні? Люди, що переживають серйозні фізичні або
психічні травми, часто блокують спогади про те, що ста
лося. Копи це знають навіть краще, ніж юристи, а Джес
сі — краще за них усіх. З минулого жовтня вона багато
дізналася про фізичні й психічні травми. Книжки й стат
ті допомогли їй знайти правдоподібні причини не роз
мовляти про те, про що не хотілося, хоча загалом вони
не надто допомогли. Або, можливо, вона ще не дійшла
до правильних історій хвороби — тих, у яких прикуті
до ліжка жінки вимушені дивитися, як їхні чоловіки пере
творюються на собачий корм «Пуріна».
Джессі здивувала сама себе, знову розсміявшись — цього

разу добрим сміхом. Хіба це смішно? Очевидно, так, але це
одна з тих смішних штук, які ніколи-ніколи не зможеш роз
повісти іншій людині. Як-от коли твій тато якось так збу
дився через сонячне затемнення, що весь зад трусів тобі
обкінчав. Або — от справжня гидь — як ти дійсно думала,
що трішки кінчі на задниці може зробити тебе вагітною.
Менше з тим, у більшості таких історій стверджується,
що людський розум часто реагує на серйозні травми так,
як кальмар на небезпеку — покриваючи місце дії хмарою
темного чорнила. Ти знаєш, що щось трапилось і що це не
була прогулянка в парку, але це й усе. Решта зникає під
покровом того чорнила. Так кажуть багато людей з історій
хвороб: жертви зґвалтувань, автокатастроф, люди, що
опинилися в пожежі й залізли в шафу, щоб там померти,
навіть одна стрибунка з парашутом, у якої він одного ра
зу не розкрився і яка відновилася після падіння у велике
м’яке болото, страшно травмована, але дивовижним чи
ном вижила.
«Як це було — падати? — запитували в тієї парашутист
ки. — Про що ви думали, коли зрозуміли, що парашут не
розкрився і вже не розкриється?» І парашутистка відпо
віла: «Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як диспетчер поплескав
мене по плечі, і, здається, пам’ятаю, як вистрибнула, але
наступний спогад — це я лежу на ношах і питаю одного
з чоловіків, що заносили мене в “швидку”, чи сильно я по
ранилася. Все, що було між тим, — у тумані. Думаю, я мо
лилася, але навіть це не можу точно згадати».
«Або, можливо, все ти пам’ятаєш, подруго-парашутист
ко, — подумала Джессі, — і брешеш про це так само,
як я. Можливо, навіть з тих же причин. Хтозна, може,
кожнісінька людина в усіх історіях, які я прочитала в тих
книжках, також бреше».
Може, й так. Правда це чи ні, фактом залишається те, що

Джессі пам’ятає години, проведені прикутою до ліжка, —
від клацання ключа в другому замку до останньої крижаної
миті, коли вона поглянула в дзеркало заднього огляду й по
бачила, що створіння в домі стало створінням на задньому
сидінні, — все вона пам’ятає. Пам’ятає ті миті вдень і пере
живає їх уночі, у жахливих снах, у яких склянка з водою
проковзує їй повз руку по нахиленій полиці й розбиваєть
ся на підлозі, у снах, де шолудивий приблуда оминає холод
ні закуски на підлозі на користь гарячих страв на ліжку,
у снах, де гидотний нічний візитер у кутку питає: «Періжеч
ку, ти мене любиш?» — голосом батька, а з кінчика його
ерегованого пеніса, наче сім’я, виповзають личинки.
Але пригадувати щось і переживати щось не вимагає
розповідати про це, навіть якщо від спогадів тебе кидає в піт,
а від нічних кошмарів доводиться з криком прокидатися.
З жовтня Джессі втратила десять фунтів (ну, це не зовсім
правда, радше сімнадцять), знову почала курити (півтори
пачки на день плюс косяк розміром з «ель продукто»1 перед
сном), колір шкіри перетворився на сущий жах, і почало
сивіти одразу все волосся на голові, не лише на скронях.
Останнє вона могла виправити (хіба не займалася вона цим
останні п’ять чи більше років?), але наразі Джессі просто
не могла зібрати вдосталь енергії, щоб набрати «Красиву
жінку» у Вестбруку й призначити візит. Та й, крім того, для
кого їй красуватися? Вона що, збирається навідуватися
в бари для самотніх, оцінити місцеву пропозицію?
«Гарна ідея, — подумала вона. — Якийсь хлопака запитає,
чи можна мене пригостити випивкою, я погоджусь, і, поки
чекатимемо напоїв, я йому розповім — ніби між іншим, —
що мені, буває, сниться сон, у якому мій батько еякулює
1
El Producto — марка сигар.
замість сперми личинками. З такими цікавими темами для

балаканини, впевнена, він одразу запросить мене провести
ніч у його домі. Навіть довідку з негативним аналізом на
ВІЛ не попросить».
У середині листопада, починаючи вірити, що поліція
нарешті відчепиться від неї, а сексуальний аспект історії за
лишиться поза документами (переконувалася Джессі в цьо
му вельми помалу, оскільки саме публічності страхалася
найбільше), Джессі вирішила знову почати сеанси психо
терапії з Норою Калліґан. Можливо, вона не хотіла, щоб
наступні тридцять-сорок років те все сиділо всередині
й пускало отруйні випари, гниючи. Наскільки б змінилося
її життя, якби вона розповіла Норі про те, що сталося в день
затемнення? Як на те пішло, що змінилося б, якби та дів
чина не прийшла на ту кухню в ту ніч у пастораті «Нью
ворт»? Може, й нічого… а може, й багато що.
Може, й страшенно багато.
Тож вона набрала номер «Нова сьогодні, нова завтра»,
вільної асоціації психологів, членкинею якої була Нора,
і втратила мову від шоку, коли рецепціоністка повідомила,
що Нора рік тому померла від лейкемії — якогось дивного,
хитрого варіанта, що успішно причаївся на задніх провул
ках її лімбічної системи, доки не стало пізно зарадити бодай
чимсь. Чи не хотіла б Джессі, можливо, призначити сеанс
із Лорел Стівенсон, запитала рецепціоністка, але Джессі
пам’ятала Лорел — високу темноволосу красуню, що носи
ла туфлі з високими підборами й застібками ззаду, а ви
глядала так, наче насолоджується сексом цілком лише тоді,
коли зверху. Джессі відповіла, що подумає про це. І так
вона покінчила з психотерапією.
За три місяці після новини про смерть Нори у Джессі
бували як хороші (коли вона просто боялася), так і погані
(коли вона була настільки перепуджена, що не могла вийти
навіть з кімнати, не кажучи вже про будинок) дні, але тіль

ки Брендон Мілерон чув хоч щось наближене до повної
історії поневірянь Джессі Мейгут біля озера… і Брендон не
вірив у ті аспекти історії, що були божевільнішими. Спів
чував, так, але не вірив. Принаймні спершу.
— Сережки з перлиною не було, — повідомив він через
день після того, як вона розповіла йому про незнайомця
з довгим блідим обличчям. — І брудного сліду від ноги
також. Принаймні в письмових звітах.
Джессі стенула плечима й не відповіла. Вона могла б, але
вирішила, що безпечніше змовчати. Вона страшенно по
требувала друга протягом тижнів після втечі з літнього бу
диночка, і Брендон прекрасно задовольнив її потребу. Вона
не хотіла відсторонити його чи зовсім відштовхнути своїми
нескінченними божевільними оповідками. Тож Джессі не
пояснила того, на що йому б і власного розуму вистачило, —
сережка могла зникнути в чиїйсь кишені, а слід біля комо
да могли просто проґавити. Спальню ж, урешті-решт, огля
дали як місце нещасного випадку, а не вбивства.
Але було іще дещо, просте й пряме: можливо, Брендон
має рацію. Можливо, її візитер — це просто цівочка місяч
ного сяйва, і все тут.
Мало-помалу Джессі вдалося переконати себе, принаймні
при денному світлі, що це і є істина. Її космічний ковбой — це
просто своєрідний візерунок Роршаха, але не з чорнила й па
перу, а з колиханих вітром тіней і уяви. Проте вона не ви
нуватила себе за це. Радше навпаки. Якби не уява, вона б і не
побачила, як можна дістати склянку з водою… і навіть якби
дістала її, то нізащо не додумалася б скористатися журналь
ною карткою як соломинкою. Ні, Джессі вважала, що її уява
більш ніж заслужила своє право на кілька галюцинаційних
примх, але їй усе одно було важливо запам’ятати, що того
вечора вона була сама. Джессі вважала: якщо відновлення
починається, то передусім з можливості відділити реаль

ність від фантазії. Дещо з цього вона переповіла Брендону.
Він усміхнувся, обійняв її, поцілував у скроню й сказав, що
їй кращає в усіх можливих аспектах.
Тоді минулої п’ятниці краєм ока Джессі побачила голов
ну новину в розділі «Новини округу» газети «Пресс Гералд».
І всі її припущення почали змінюватися й не припиняли
метаморфоз, поки історія Реймонда Ендрю Жубера почина
ла повільний перехід від наповнювача простору між міською
афішею та кримінальною хронікою до головних заголовків
на перших шпальтах. А тоді, вчора… через сім днів після
того, як ім’я Жубера вперше з’явилося на сторінці…
У двері постукали, і першим відчуттям Джессі, як за
вжди, було інстинктивне зіщулення від страху. Воно ви
никло й зникло так швидко, що вона ледве усвідомила.
Ледве… але не повністю.
— Меґґі? Це ти?
— Вона, мем.
— Заходь.
Меґан Лендіс, покоївка, яку Джессі найняла в грудні (са
ме тоді рекомендованим листом їй надійшов перший жир
ненький чек від страхової), увійшла зі склянкою молока на
таці. Біля склянки лежала мала сіро-рожева таблетка. Коли
Джессі забачила склянку, у неї скажено зачухався правий
зап’ясток. Таке траплялося не завжди, але й несподіваною
реакцією це не можна було б назвати. Принаймні більш-
менш припинилися посмикування й те дивне відчуття,
наче шкіра сповзає просто з кісток. Був певний період,
перед Різдвом, коли Джессі дійсно думала, що решту життя
питиме з пластмасового стаканчика.
— Як твоя лапа сьогодні? — запитала Меґґі, ніби роз
пізнала Джессіну сверблячку через якусь сенсорну теле
патію. Джессі ця ідея дурною не здавалась. Іноді запитання
Меґґі — та інтуїція, яка їх спричиняла, — здавалися трішки

моторошними, але точно не дурними.
Рука, про яку йшлося, тепер лежала під променем сонця,
який відірвав Джессі від набору тексту, і була вдягнута
в чорну рукавичку, прошиту якимсь позбавленим тертя
полімером із космічної ери. Джессі припускала, що проти
опікову рукавичку — а саме вона це й була — вдосконали
ли в якійсь брудній маленькій війні. Вона не відмовлялася
через це її носити і не була за неї невдячна. Була безмірно
вдячна, справді. Після третьої пересадки шкіри розумієш,
що здатність бути вдячною — одна з небагатьох надійних
огорож проти божевілля в житті.
— Та незле, Меґґі, незле.
Меґґі підняла брови, зупинивши їх майже на висоті
«я тобі не вірю».
— Та ну? Якщо ти всі три години, що була тут, стукала по
клавіатурі, то вона в тебе, певно, «Аве Марію» співає.
— А я що, тут дійсно?..
Джессі зиркнула на годинник і побачила, що так, три
години. Вона перевела погляд на рядок стану вгорі дис
плейного термінала й побачила, що зараз на п’ятій сторін
ці документа, який відкрила одразу після сніданку. Тепер
уже майже ланч, і найнесподіваніше те, що вона не відійшла
від правди аж настільки, наскільки натякали брови Меґґі:
рука дійсно не надто боліла. Вона може зачекати з таблет
кою ще годину, якщо треба.
Джессі все одно ковтнула таблетку, запиваючи молоком.
Допиваючи останні краплі, опустила очі на дисплей і про
читала слова, що наразі світилися на ньому:
Тієї ночі мене так і не знайшли. Я сама прокинулася наступного дня

перед світанком. Двигун заглух, але авто було ще тепле. Я чула, як
у лісі співають пташки, а крізь дерева бачила озеро, гладеньке,
наче дзеркало, з якого піднімалися стрічечки пари. Виглядало все

дуже гарно, і я терпіти не могла цей краєвид, так само як терпіти
не можу саму думку про те озеро, відколи сталося те, що сталося.
Розумієш, Рут? Щоб я провалилася, якщо сама розумію.
Рука боліла просто немилосердно — будь-який ефект від аспі-
рину давно минув, — але попри біль я відчувала найнеймовірніший
мир і благодать. Але щось гризло. Про щось я забула. Спершу не
могла згадати, що саме. Не думаю, що мозок хотів, аби я прига-
дала. Тоді в одну мить дійшло. Він був на задньому сидінні й на-
хилився вперед, щоб прошепотіти імена всіх голосів мені у вухо.
Я глянула в дзеркало й побачила, що позаду нікого нема. Від
цього мені стало трохи легше на душі, але потім я
Тут слова припинялись, і в кінці останнього недописаного

речення з очікуванням поблискував курсор. Він наче давав
їй знак, закликав рухатися вперед, і раптом Джессі прига
дала вірш із чудової книжечки Кеннета Петчена. Книжка
називалася «І все одно», а вірш звучав якось так: «Підходь,
дитино моя, якби ми хотіли тебе скривдити, то хіба крали
ся б тут уздовж стежки в най-найтемнішому місці в лісі?»
«Хороше запитання», — подумала Джессі й перевела очі
з дисплея на обличчя Меґґі Лендіс. Джессі подобалася ця
енергійна ірландка, дуже подобалася, — та дідько, вона їй
так завдячує, — але якби вона спіймала цю покоївку на
тому, що та читає її слова з дисплея «мака», Меґґі попенз
лювала б по Форест-авеню з вихідною допомогою в кише
ні швидше, ніж ви б промовили «Дорога Рут, думаю, ти
здивована через стільки років отримати листа від мене».
Але Меґан не дивилася на екран. Вона споглядала казко
вий краєвид Східної набережної й затоки Каско за нею.
Сонце продовжувало світити, а сніг — падати, хоча було
видно, що ця погода помалу завершується.
— Свинячий сніг, — відзначила Меґґі.
— Перепрошую? — усміхаючись перепитала Джессі.

— Моя мама так говорила, коли сонце виходило перед
тим, як сніг припинявся. — Меґґі наче трішки присороми
лася, виставивши руку за порожньою склянкою. — Чому
свинячий, чесно кажучи, без поняття.
Джессі кивнула. Присоромленість на обличчі Меґґі Лен
діс указала на інше — те, що Джессі здалося тривогою. Мить
вона й гадки не мала, що могло призвести до такого виразу
обличчя Меґґі, аж тут сяйнула істина — настільки очевидна,
що її завиграшки можна було упустити. Усмішка. Меґґі не
звикла до усмішки в Джессі на обличчі. Джессі хотілося за
певнити її, що все гаразд, що усмішка не означає, ніби вона
зараз зістрибне з крісла й спробує перерізати Меґґі горлянку.
Натомість вона відповіла їй:
— Моя мама казала: «Не щодня сонце одному й тому ж
псові на сраку світить». Я теж так ніколи й не розуміла, що
це означає.
Покоївка тепер уже дивилася в бік «мака», але зі звичай
нісіньким виразом несхвалення: «Час лишитися своїх ігра
шок, панянко», — говорив той погляд.
— Від тієї пігулки тобі спати захочеться, якщо нічим не
заїси. У мене там на тебе бутерброд чекає, а на плиті грі
ється суп.
Суп і бутерброд — дитяча їжа, ланч, який отримувала
після цілого ранку катання на санчатах у день, коли уроки
в школі скасували через шквальний норд-ост. Таке їси, по
ки мороз іще світиться на щоках, наче багаття. Звучить
абсолютно чудово, але…
— Меґ, я поки пас.
Меґґі звела брови, а кутики рота в неї смикнулися вниз.
Цей вираз Джессі часто спостерігала в перші дні роботи
Меґґі, коли іноді відчувала, що їй настільки потрібна до
даткова таблетка від болю, аж вона плакала. Проте Меґан
ніколи не піддавалася на ці сльози. Джессі припускала, що

саме тому й найняла цю дрібну ірландку: одразу розкусила,
що Меґґі не з тих, хто піддається. Навпаки, коли треба,
вона буває тверденькою молодою картоплиною. Але цього
разу Меґґі своє не візьме.
— Джесс, тобі треба їсти. Ти як опудало на городі. — Те
пер від суворого, наче батіг, погляду страждала переповне
на попільниця. — І з цим гімном також пора закінчувати.
«Ти в мене кинеш палити, горда красуне моя», — про
мовив Джералд у неї в голові, і Джессі здригнулася.
— Джессі? Все гаразд? Тут нема протягу?
— Ні. Просто курячі лапки. — Вона втомлено всміхну
лася. — У нас сьогодні просто день старих приповідок,
правда?
— Тебе вже багато разів попереджали, що не можна пере
напружувати…
Джессі потяглася зодягненою в чорне правицею та обе
режно торкнулася лівої руки Меґґі.
— Руці справді краще, правда ж?
— Так. Якщо ти нею можеш набирати текст на тій машині,
навіть з перервами, протягом трьох годин і не благати в мене
таблетку, як тільки я сюди заходжу, думаю, тобі кращає на
віть швидше, ніж лікар Мальйоре очікував. Але все одно…
— Але все одно мені кращає, а це добре… правильно?
— Звісно ж, добре, — покоївка подивилася на Джессі так,
наче та збожеволіла.
— Ну от, а тепер я намагаюся лікувати решту себе. Крок
перший — це написати листа старій подрузі. Я дала собі
обіцянку минулого жовтня, у свій тяжкий період: якщо
виберуся з тієї проблеми, то зроблю це. Але я постійно від
кладала. Тепер нарешті пробую й не смію припиняти. Якщо
припиню, то можу втратити сміливість.
— Але пігулка…
— Думаю, мені вистачить часу завершити лист і навіть

запхати видрук у конверт, перш ніж мене почне зборювати
сон. Тоді я добряче подрімаю, а коли прокинуся, то раніше
повечеряю. — Вона знову торкнулася лівої руки Меґґі своєю
правою, підбадьорливим жестом, одночасно незграбним
і досить милим. — Гарно й ситно повечеряю.
Меґґі не розводила брів.
— Недобре пропускати прийоми їжі, Джессі, сама знаєш.
Джессі дуже м’яко відповіла:
— Є речі, важливіші за їжу. І ти це знаєш так само добре,
як і я, правда?
Меґґі знову глипнула в бік дисплея, тоді зітхнула й кив
нула. Коли вона заговорила, це був тон жінки, що схиляє
ться перед якоюсь традиційною думкою, в яку сама не особ
ливо вірить:
— Думаю, так. Та й навіть якщо ні, начальниця тут ти.
Джессі кивнула, вперше усвідомлюючи, що тепер це
більше ніж просто вигадка, якої вони дотримуються задля
зручності.
— У цьому я, мабуть, погоджуся.
Брови Меґґі знов опустилися.
— А якщо я принесу бутерброд і залишу його тут, на
куточку стола?
Джессі розпливлася в усмішці:
— Без питань!
Цього разу Меґґі всміхнулась у відповідь. Коли вона че
рез три хвилини принесла бутерброд, Джессі знову сиділа
перед яскравим екраном, її шкіра від світіння набула нездо
рового зеленого відтінку, наче в коміксах, а сама вона цілком
занурилася в те, що клацала на клавіатурі. Дрібна покоївка-
ірландка не докладала зусиль, щоб бути тихо, — вона з тих
жінок, що нездатні крастися навшпиньках, навіть якщо це
питання життя і смерті, — але Джессі все одно не чула, як
та прийшла й пішла. Джессі дістала з верхньої шухляди

столу пачку газетних вирізок і припинила набирати текст,
щоб переглянути їх. На більшості були фотографії, світли
ни чоловіка з дивним видовженим обличчям, що вужчало
біля підборіддя й випиналося на чолі. Глибоко посаджені
очі були темні, круглі й ідеально порожні; очі, дивлячись
на які Джессі думала одночасно про Донді1, безпритульно
го з коміксів, і Чарльза Менсона. З-під крил носа випина
лися пухкі губи, товсті, наче кавалки фруктів.
Меґґі постояла якусь мить у Джессі біля плеча, очікую
чи, що на неї звернуть увагу, тоді видала низьке «Гм!»
і вийшла з кімнати. Хвилин через сорок п’ять глянула
ліворуч і побачила підсмажений сандвіч із сиром. Тепер
він уже був холодний, сир зсівся до стану грудочок, але
вона все одно поглинула його за п’ять швидких укусів.
Тоді повернулася до «мака». Курсор знову затанцював
уперед, плавно ведучи її глибше в ліс.
36
Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я подумала:
«Може, він заповз униз, так, що його не видно в дзеркалі». Тож
я спромоглася обернутися, хоча й зараз мені заледве в це вірить-
ся, зважаючи на те, яка я була виснажена. Навіть від найменшого
руху рука боліла так, наче хтось штрикав її розпеченою до черво-
ного кочергою. Звісно ж, нікого там не було, тому я спробувала
переконати себе, що коли бачила його востаннє, то були просто
тіні… тіні й перепрацьований розум мій.
Але, Рут, я не могла до кінця в це повірити: навіть коли за-
йшло сонце, я була не в наручниках, не в будинку, а замкнута
1
Dondi — персонаж однойменного коміксу, дитина війни з великими чорни
ми очима.
у власній машині. Мені здавалося, якщо він не на задньому сидін-

ні, то в багажнику, а якщо не в багажнику, то скрутився під заднім
бампером. Іншими словами, мені здавалося, що він досі зі мною,
відтоді й навіть дотепер. Я хочу, щоб ти — і будь-хто — зрозумі-
ла саме це. Ось що я хочу сказати по-справжньому. Він зі мною
відтоді й дотепер. Навіть коли я раціонально вирішила, що кож-
ного разу, як бачила його, то насправді була лише гра тіней і мі-
сяця, він усе одно був зі мною. Чи, мабуть, краще казати: воно
було зі мною. Розумієш, той гість — це «чоловік із блідим об-
личчям», коли сонце в небі, але коли воно сідає, це «створіння
з блідим обличчям». У будь-якому разі, моє раціональне мислен-
ня зрештою було готове відмовитися від нього, але я зрозуміла,
що цього навіть близько недостатньо. Бо щоразу, як у будинку
вночі скрипить дошка, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як
на стіні танцює дивна тінь, я знаю, що воно повернулося; щоразу,
як чую незнайомі кроки на під’їзній доріжці, я знаю, що воно по-
вернулося — довершити свою роботу. Воно було в «мерседесі»
того ранку, коли я прийшла до тями, і воно тут у моєму будинку
на Східній набережній мало не щоночі, може, ховається за што-
рами чи стоїть у шафі зі своїм плетеним кошиком між ногами. Не
існує чарівних кілків, якими можна проколоти серце справжнім
чудовиськам, і, Боже, Рут, як же я від цього втомилася.
Джессі спинилася, щоб висипати вміст переповненої по

пільниці й запалити нову цигарку. Робила це довго й рі
шуче. Руки почали трішечки, але помітно труситись, і во
на не хотіла обпектися. Коли цигарка була готова, Джессі
глибоко затяглася, видихнула, поклала її на попільничку
й повернулася до «мака».
Не знаю, що б я робила, якби розрядився акумулятор, — думаю,

сиділа б, доки хтось не приїхав, навіть якби довелося цілий день
чипіти, — але машина завелася з першого оберту. Я здала назад
від дерева, в яке врізалась, і спромоглася виїхати на дорогу в пра-

вильному напрямку. Мене постійно тягло дивитися в дзеркало
заднього огляду, але я боялася це робити. Боялася, що побачу
там його. Не тому, що він там був, — я знала, що нема його, —
а тому, що мій розум може його витворити.
Нарешті, діставшись Бей-лейн, я таки глянула. Не могла нічо-
го вдіяти. Звісно ж, у дзеркалі не було нічого, крім сидіння, і решта
поїздки була трохи простіша. Я заїхала на шосе 117, тоді дістала-
ся універмагу «Дейкін» — а це одне з тих місць, де люди сидять,
навіть якщо надто бідні, щоб з’їздити в Ренджлі чи якийсь бар
у Моттоні. Здебільшого сидять у кафетерії, їдять пончики, обмі-
нюються побрехеньками про те, що робили в суботу ввечері.
Я припаркувалася за бензоколонками й просто сиділа хвилин
п’ять, дивилася, як лісоруби, доглядачі й люди з енергокомпанії
заходять і виходять. Не могла повірити, що вони реальні — ну
й хохма, правда ж? Постійно думала, ніби то привиди, що скоро
очі призвичаяться до денного світла і я побачу все крізь них.
Мені знову хотілося пити, і щоразу, як хтось виходив з білими
стироловими стаканчиками кави, хотілося дедалі більше, але
все одно не могла змусити себе вийти з машини… піти поміж
примар, можна так сказати.
Думаю, я зрештою зважилася б, але перш ніж набралася сміли-
вості на щось більше, ніж просто підняти блок дверей, біля мене
припаркувався Джиммі Еґґарт. Джиммі — дипломований бухгалтер
на пенсії, з Бостона, який цілий рік живе на озері, відколи у 87-му
чи 88-му померла його дружина. Він виліз зі свого «бронко», глянув
на мене, упізнав і почав усміхатися. Тоді його вираз змінився, спер-
шу на тривогу, тоді на жах. Він підійшов до «мерседеса», нахилив-
ся, щоб подивитись у вікно, і був настільки здивований, що на об-
личчі аж усі зморшки вирівнялися. Дуже чітко це запам’ятала: як
від подиву Джиммі Еґґарт став молодо виглядати.
Я побачила, як у нього в роті формуються слова: «Джессі,
з тобою все добре?» Хотіла відчинити двері, але раптом мені
забракло сміливості. У голові сяйнула божевільна ідея. Що те

створіння, яке я називаю космічним ковбоєм, було також і в бу-
динку Джиммі, але тому не так пощастило, як мені. Воно його
вбило, вирізало йому обличчя, а потім одягло на себе, наче гел-
ловінську маску. Я знала, що це божевілля, але знання не надто
допомагало, бо я не могла припинити про це думати. І змусити
себе відчинити дверцята я також не могла.
Не знаю, наскільки погано виглядала того ранку, та й не хочу
знати, але, мабуть, досить зле, бо невдовзі Джиммі Еґґарт пере-
став виглядати здивованим. Він настільки перелякався, що був
готовий тікати, і настільки згидився, що був готовий блювати.
Дякувати Богові, він ні того, ні того не зробив. Натомість відчинив
дверцята машини й запитав, що сталося, чи я в аварію потрапила,
чи хтось на мене напав.
Мені вистачило просто опустити очі, щоб здогадатися, що
його так ушкварило. Певно, в якийсь момент рана на зап’ястку
знову розкрилася, бо прокладка, якою я її прикрила, зовсім про-
мокла від крові. А ще перед спідниці весь просяк кров’ю, ніби
в мене найгірші в житті місячні трапилися.
Я сиділа в крові, кров була на кермі, на консолі, на перемикачі
передач… крапельки навіть на вітровому склі. Здебільшого вона
просохла й набрала того жахливого темно-бордового кольору —
мені то виглядало майже як шоколадне молоко, — але більша
частина так і була червона й мокра. Доки сама таке не побачиш,
Рут, навіть поняття зеленого не маєш, скільки насправді людина
вміщує крові. Не дивно, що Джиммі офігів.
Я спробувала вилізти (думаю, хотіла показати йому, що мені
самій під силу це зробити, щоб він заспокоївся), але вдарилася
правою рукою об кермо, і все побіліло-посіріло. Я не зовсім
знепритомнiла, але відчуття були такі, ніби обрізали жменю про-
водів між тілом і головою. Я відчула, що падаю, і запам’ятала
думку, що зараз закінчу свою пригоду, вибивши об асфальт
більшість зубів… і це після того, як купа грошей пішла минулого
року на те, щоб поставити коронки на верхні. Тоді Джиммі зловив

мене — просто за цицьки, між іншим. Я чула, як він кричав у бік
магазину: «Гей! Хто-небудь! Мені тут допомога потрібна!» — ви-
соким пискливим голосом стариганя, від якого мені захотілося
розсміятися… але я була надто втомлена, щоб сміятися. Я по-
клала голову боком йому на сорочку й ледве дихала. Відчувала,
як швидко, але ледь помітно стукає серце, ніби в нього немає на
це сили. Але в день почало повертатися трохи світла й кольору,
і я побачила кількох чоловіків, які вийшли подивитися, що ж
сталося. Серед них ще був Лонні Дейкін. Він жував мафін, і на
ньому була рожева футболка з написом «У НАС ТУТ НЕМАЄ МІС-
ЦЕВИХ АЛКОГОЛІКІВ, МИ ВСІ ПО ЧЕРЗІ НАЛИГУЄМОСЯ». Цікаво,
що запам’ятовуєш, коли думаєш, що зараз помреш, правда?
«Хто це з тобою зробив, Джессі?» — запитав Джиммі. Я спро-
бувала йому відповісти, але не спромоглася на слова. І це, ма-
буть, непогано, зважаючи на те, що я намагалася вимовити.
Здається, «батько».
Джессі притовкла сигарету, тоді опустила очі на фотогра

фію на верхній вирізці. Худе химерне обличчя Реймонда
Ендрю Жубера збуджено подивилося звідти на неї… так
само як він споглядав її з кутка спальні в першу ніч, а потім
із кабінету її небіжчика-чоловіка в другу. У мовчазних роз
думах минуло майже п’ять хвилин. Тоді, вдихнувши, наче
зненацька прокинулася з короткої дрімоти, Джессі запали
ла свіжу цигарку й повернулася до листа. Рядок стану по
казував, що вона вже на сьомій сторінці. Джессі витяглася,
послухала дрібне тріскотіння в хребті, а тоді знову засту
котіла по клавішах. Курсор відновив свій танець.
Через двадцять хвилин — двадцять хвилин, протягом яких я від-

крила для себе, наскільки милими, дбайливими й сміховинно
дурнуватими можуть бути чоловіки (Лонні Дейкін запитав, чи
не дати мені мідолу1), — я лежала в кареті «швидкої» рятувальної

служби, що їхала в лікарню північного Камберленда з увімкнени-
ми мигалками й сиренами. За годину я лежала на лікарняному
ліжку, дивилася, як кров по трубці тече мені в руку, й слухала, як
якийсь кантрі-мудак співає про те, яке в нього важке життя, від-
коли жінка пішла, а пікап зламався.
В принципі, на цьому, Рут, закінчується перша частина моєї
історії — так би мовити, «Неллі2 йде по льоду, або Як я вибра-
лася з наручників і дісталася до безпеки». Є ще дві частини, які
я називаю «Наслідки» і «Перелом». Я лише побіжно опишу «На-
слідки», частково тому, що це цікаво, лише якщо тобі подоба-
ється тема пересадок шкіри й болю, але здебільшого тому, що
хочу швидше дійти до «Перелому», поки ще не втомилася й за-
тумкалася від комп’ютера, щоб розповісти все як треба. І як ти
заслуговуєш прочитати, до речі. Мені це щойно спало на думку,
і це просто голозада правда, як ми колись говорили. Зрештою,
якби не «Перелом», я б, напевно, взагалі тобі не писала.
Але перш ніж до цього дійду, трохи розповім тобі про Брендона
Мілерона, який для мене — своєрідний підсумок періоду «Наслід-
ків». Саме під час першої частини моєї реабілітації, по-справжньому
бридкої частини, Брендон з’явився і так чи інакше взяв мене на
поруки. Я б назвала його милим, бо він був поруч зі мною впродовж,
мабуть, найпекельнішого періоду в моєму житті, але милість на-
справді не визначальна його риса — головне те, що Брендон уміє
бачити все наскрізь, не ходить на манівці й дивиться, щоб усі пи-
тання були порішані. Та й це також не дуже правильно — він не
обмежується лише цими рисами, він набагато кращий, ніж я тут
описую, але година вже пізня, тому цього буде досить. Варто
1
Midol — марка болегамівних препаратів від менструального болю.
2
Little Nell — персонажка роману «Крамниця старожитностей» Чарльза Дікенса.
Її смерть вважається однією з найтрагічніших історій в англійській літературі,
хоча дехто стверджує, що вона сумна настільки, аж здається дурною й надмір
но емоційною.
сказати, що як на чоловіка, робота якого полягала в тому, щоб

подбати про інтереси консервативної юридичної фірми після по-
тенційно гиденької ситуації, яка стосується одного з її партнерів,
Брендон вдосталь підтримував і підбадьорював мене. А ще до-
зволив мені добряче виплакатись йому на лацкани вишуканого
костюма-трійки. Якби це було єдине, мабуть, я б так багато не
розводилася про нього, але було ще дещо. Він це вчора зробив
для мене. Довірся мені, мала, ми вже наближаємося до суті.
Брендон із Джералдом багато працювали разом упродовж
останніх чотирнадцяти місяців Джералдового життя — над спра-
вою, що стосувалася однієї місцевої мережі супермаркетів. Вони
виграли в ній те, що мали виграти, і, що найважливіше для твоєї
покірної слуги, налагодили гарні відносини. Я собі думаю, що
коли людиська, які керують компанією, дійдуть до моменту, коли
доведеться вилучити Джералдове ім’я з «шапки» фірмового блан-
ка, на його місці опиниться Брендон. Коротше, він якнайкраще
підходив для того завдання, яке сам Брендон під час першого
візиту до мене в лікарню описав як «усунення наслідків».
У ньому є певна милість — так, він милий, і він був чесним зі
мною від самого початку, але, звісно, мав і свою програму дій.
Я на це все без рожевих окулярів дивилася, дорогенька, повір
мені. Зрештою, я пробула дружиною адвоката майже двадцять
років і знаю, наскільки категорично вони розділяють різні аспек-
ти свого життя й особистості. Думаю, саме це допомагає їм ви-
живати без постійних нервових зривів, але також це робить бага-
тьох із них противнючими.
Брендон не противнючий, але має певну мету: накрити тазом
будь-яку негативну репутацію, яку може отримати компанія. А це
означає накрити тазом будь-яку негативну репутацію Джералда
чи мою, звісно. Це з тих робіт, де людині може все пересрати
один-єдиний нещасливий випадок, але Брендон усе одно ризик-
нув і взявся за це… і, зважаючи на подальші події, йому варто
віддати належне, бо він жодного разу не сказав мені, ніби взявся
за цю роботу з поваги до пам’яті про Джералда. Він узявся за неї,

тому що це завдання, які Джералд сам називав вікном у кар’єру:
якщо все закінчиться добре, воно може слугувати швидкою драби-
ною на наступний рівень. У Брендона з цим усе йде гаразд, і я за
нього рада. Він поставився до мене з великою добротою й співчут-
тям, і, думаю, цього достатньо, щоб за нього порадіти, але є ще дві
причини. Він ніколи не істерив, коли я йому казала, що приходили
чи дзвонили з газет, і не поводився так, наче це для нього просто
робота, лише це — і більш нічого. Знаєш, що я насправді думаю,
Рут? Хоча я на сім років старша за чоловіка, про якого тобі тут опо-
відаю, і досі виглядаю погнутою, склеєною й понівеченою, мені
здається, Брендон Мілерон трохи в мене вклепався… або не в ме-
не, а в героїчну Неллі, про яку думає, коли бачить мене. Думаю, для
нього тут питання не в сексі (принаймні поки що зі своїми ста ві-
сьмома фунтами я все одно виглядаю як обскубана курка, що ви-
сить на вітрині в м’ясника), і мені це окей. Якщо мені до кінця
життя вже не доведеться лягти в ліжко з чоловіком, я лише втішу-
ся. І все одно я б збрехала, якби сказала, що не бачила в його очах
той погляд, який ніби промовляє, що я тепер частина його порядку
денного. Я, Джессі Енджела Мейгут Берлінґейм, а не безживна
груда, яку його начальники про себе, мабуть, називають «Халепа
з Берлінґеймами». Не знаю, чи в Брендоновому порядку денному
стою вище за фірму, чи нижче, чи на одному рівні, та мені й на-
плювати. Досить знати, що я в ньому є і я не просто
Джессі спинилася, постукала лівим указівним пальцем со

бі по зубах, ретельно обдумуючи слова. Вона глибоко за
тягнулася цигаркою, після чого продовжила.
не просто якийсь благодійний бонус.

Брендон був зі мною під час поліцейських допитів, записував
усе собі на диктофон. На кожному допиті він ввічливо, проте без-
жально зазначав усім присутнім, включно зі стенографістками
й медсестрами: якщо хоч хтось зіллє, варто зізнатися, сенсаційні

деталі цієї справи, то отримає у відповідь усі можливі заходи, на
які здатна велика новоанглійська юридична компанія з надзви-
чайно меркантильною політикою. Брендон, мабуть, був для них
настільки ж переконливим, як і для мене, бо, наскільки я знаю,
ніхто нічим перед пресою не прохопився.
Найгірша частина розпитувань була протягом трьох днів, які
я провела в «умовах під охороною» в Північнокамберлендській —
здебільшого всмоктуючи через пластмасові трубочки кров, воду
й електроліти. Поліцейські звіти, написані на основі тих сеансів,
були настільки химерні, що коли з’явилися в газетах, то насправ-
ді виглядали правдоподібними, як ті дивні історії штибу «чоловік
покусав пса»1, що їх час від часу підкидають громаді. Але цього
разу це була історія, де таки пес покусав чоловіка… і жінку також,
відповідно до цієї версії. Хочеш дізнатися, що там у книгах зі
звітами? А ось що.
Ми вирішили провести день у нашому літньому будиночку на
заході Мейну. Після перерви на секс, яка на дві третини склада-
лася з борюкання і на одну — з власне сексу, ми разом прийняли
душ. Джералд вийшов з душової, поки я мила голову. Він поскар-
жився на біль від здуття, спричиненого, мабуть, сандвічами, яки-
ми ми пообідали дорогою з Портленда, і запитав, чи в будинку
немає якого ролейдзу чи тамзу. Я сказала, що не знаю, але якщо
є, то або на комоді, або на полиці над ліжком. Через три-чотири
хвилини, коли я змивала шампунь, почула Джералдів крик. Це
ознаменувало, очевидно, початок гострого інфаркту. Після цього
пролунав важкий удар — звук, із яким тіло повалилося на під-
логу. Я вискочила з душу, забігла в спальню й підковзнулася.
Падаючи, вдарилася головою об край комода і відключилася.
1
Man bites dog — коротка версія журналістського афоризму, суть якого в тому,
що про незвичну й рідкісну подію напишуть з більшою ймовірністю, ніж про
звичну й поширену.
Згідно з цією версією, складеною спільними зусиллями міс-

тера Мілерона й місіс Берлінґейм (і яку з ентузіазмом схвалила
поліція, можу додати), я кілька разів частково поверталася до
тями, але щоразу знову непритомніла. Останній раз я опритом-
ніла, коли собака знудився від Джералда й почав перекушувати
мною. Я залізла на ліжко (згідно з нашою історією, коли ми
з Джералдом приїхали, воно й було там, де я його посунула, —
мабуть, це хлопці, що натирали підлогу, забули посунути його
на місце, а ми були надто розпашілі для любощів, тому самі
цього не зробили) і відігнала собаку, кинувши в нього Джерал-
довою склянкою та попільницею братства. Тоді я знову знепри-
томніла й наступні кілька годин пролежала на ліжку, спливаючи
кров’ю. Пізніше отямилася, залізла в машину й нарешті дістала-
ся безпечного місця… після одного останнього випадку непри-
томності. Тоді, як заїхала в дерево при дорозі.
Я лише раз запитала, як Брендон змусив поліцію повірити
в таку бридню. Він відповів:
— Джессі, цю справу зараз розслідує поліція штату, і ми —
маю на увазі фірму — маємо там багато друзів. Вони віддячують
за послуги, які я колись робив їм, але, чесно кажучи, мені не
довелося здійснювати аж так багато дзвінків. Копи також живі
люди, сама розумієш. Ті, які побачили наручники на ліжку, од-
разу здогадалися, що плюс-мінус відбулося. Повір, вони вже не
вперше бачать наручники після того, як у когось тріскає карбю-
ратор. І жоден з тих копів — що штатівських, що місцевих — не
хоче, щоб ви з чоловіком перетворилися на непристойне по-
сміховисько просто через гротескний нещасний випадок.
Спочатку я нікому, навіть Брендонові, не розповідала про
чоловіка, якого начебто бачила, про слід, про сережку, про інше.
Розумієш, я чекала. Думаю, сама шукала натяків.
Джессі глянула на останні слова, похитала головою й про

довжила набирати текст.
Ні, це херня. Я чекала, доки прийде якийсь коп із пакетиком для

доказів, подасть його мені й попросить упізнати прикраси всере-
дині — обручки, не сережки. «Ми майже впевнені, що вони ва-
ші, — мав би сказати він, — бо з внутрішнього боку там виграві-
ювані ваші й чоловіка ініціали, ну і також тому, що ми їх знайшли
на підлозі в кабінеті містера Берлінґейма».
Я чекала на це, бо якби вони показали мені кільця, я б точно
знала, що Опівнічний Візитер нашої Неллі був просто грою уяви
Неллі. Я чекала й чекала, але цього не сталося. Зрештою перед
першою операцією на руці я розповіла Брендонові про те, як мені
здавалося, що я в будинку не сама, принаймні якийсь час. Сказала,
що це могла бути уява, така ймовірність є, але в ті моменти це
здавалося дуже реальним. Я нічого не сказала про загублені кільця,
але про слід і сережку розповіла. Про сережку, мабуть, правильні-
ше сказати пробелькотіла, і, мабуть, розумію чому: вона виражала
все, про що я не наважувалася говорити, навіть із Брендоном. Ро-
зумієш? Увесь час, що я це розповідала, постійно вживала слова
на кшталт «І тоді я подумала, що побачила» або «Я була майже
впевнена в цьому». Я мусила розповісти йому, розповісти хоч
комусь, бо страх роз’їдав мене зсередини, ніби кислота, але я всі-
ма можливими способами намагалася показати, що не плутаю
суб’єктивні відчуття та об’єктивну реальність. Понад усе я намага-
лася приховати від нього, наскільки досі налякана. Бо не хотіла,
щоб він думав, наче я здуріла. Якби думав, що я трохи істеричка, —
нехай, таку ціну я готова заплатити, щоб знову не лишитися наодин-
ці з гидкою таємницею, як те, що зі мною зробив батько під час
затемнення, але понад усе я не хотіла, щоб він подумав, наче я по-
мішана. Не хотіла, щоб навіть розглядав таку ймовірність.
Брендон узяв мене за руку, погладив її й сказав, що розуміє
таку думку. Сказав, що в таких умовах це, мабуть, типово. А тоді
додав, що важливо пам’ятати: все це не реальніше, ніж душ, який
ми з Джералдом прийняли після нашої спортивної садо-мазо
метушні в ліжку. Поліція обійшла весь будинок, і якби там був ще
хтось, вони б точно знайшли якісь докази, які це підтверджують.

Те, що будинок невдовзі перед цим ретельно помили й відчис
тили перед холодним сезоном, лише підтверджує цю думку.
— Може, вони й знайшли якісь докази, — сказала я. — Може,
якийсь коп собі ту сережку просто в кишеню сховав.
— У світі, звісно, багато копів, у яких до такого руки чухають-
ся, — відповів Брендон, — але мені важко повірити, що навіть
якийсь тупак ризикуватиме кар’єрою заради сережки без пари.
Мені було б легше повірити, що дядько, про якого ти розповідаєш,
повернувся пізніше в будинок і сам забрав.
— Так! — погодилася я. — Це ж можливо, правда?
Він почав хитати головою, але врешті знизав плечима.
— Усе можливо, зокрема промах або людський фактор з боку
поліцейських, але… — Він замовк, узяв мою ліву долоню й по-
дивився на мене з власним варіантом виразу нідерландського
дядька1. — Багато твоїх думок мають в основі ідею, ніби ті полі-
цейські зробили в будинку все абияк і сказали, що все окей. Але
так не було. Якби була залучена ще якась третя сторона, висока
ймовірність, що поліція знайшла б докази цього. А якби такі до-
кази були, я б знав.
— Звідки? — запитала я.
— Бо через таке ти б опинилася в дуже неприємній ситуації.
У такій, що поліцейські перестали б гратися в хороших хлопців
і почали зачитувати тобі «міранду»2.
— Не розумію, про що ти, — сказала я, але почала вловлювати.
Так, Рут. Джералд був трохи помішаний на страхуванні, і агенти
трьох різних компаній повідомили мене, що свій період офіційної
скорботи — ну і ще чимало років опісля — я проведу в комфорті.
1
Dutch Uncle — неформальний вислів, що означає людину, яка підбадьорює й на
ставляє інших через щирі й різкі аргументи та критику.
2
Miranda warning — правило Міранди, обов’язкове у США, відповідно до якого
під час затримання людині мають повідомити її права, а вона — відповісти,
що розуміє їх.
— Джон Гаррелсон в Оґасті провів дуже ретельний, дуже де-

тальний розтин твого чоловіка, — сказав Брендон. — Згідно
з його звітом, Джералд помер унаслідок того, що судові медики
називають «чистим серцевим нападом», тобто інфарктом, не
ускладненим якимсь отруєнням, перенапруженням чи серйозною
фізичною травмою. — Він збирався продовжувати, бо перейшов
у лекторський режим, але побачив щось у мене на обличчі й спи-
нився. — Джессі? Що таке?
— Нічого, — відповіла я.
— Та ні, не нічого. На тебе важко дивитися. Судома?
Зрештою мені вдалося переконати його, що зі мною все га-
разд, і на той момент майже так і було. Мабуть, Рут, ти розумієш,
про що я думала, бо вже згадувала про це в листі раніше: по-
двійний удар, якого я завдала Джералдові, коли він не хотів
робити те, що слід, і відпустити мене. Один у живіт, один у фа-
берже. Я думала, як добре, що сказала, мовляв, секс у нас був
жорсткий, — це пояснило синці. Та й мені здається, якщо вони
й були, то малі, бо серцевий напад настав одразу після ударів
і зупинив процес крововиливу.
Це, звісно, веде до ще одного питання: чи я спричинила той
серцевий напад? Жоден із медичних довідників, з якими я звіря-
лася, не дав повноцінної відповіді на це запитання, але будьмо
відвертими: мабуть, я також доклалась. І все одно, повністю
брати на себе провину я відмовляюся. Він мав зайву вагу, забага-
то випивав і димів як паротяг. Інфаркт був близько, якщо не того
дня, то наступного тижня чи місяця. Я вважаю, Рут, що диявол
лише обмежений час грає тобі на скрипці. Якщо в тебе думка інша,
щиро бажаю тобі скрутити її в дрібну кульку й запхати туди, куди
не заглядає сонце. Уже так склалося, що я здобула право вірити
в те, в що хочу вірити, принаймні в цьому. Особливо в цьому.
— Якщо я виглядаю так, наче дверну ручку ковтнула, — ска-
зала я Брендонові, — це я намагаюся звикнути до думки, що хтось
вважає, ніби я вбила Джералда, щоб отримати страховку.
Він ще трохи похитав головою, весь час серйозно дивлячись

на мене.
— Вони зовсім так не думають. Гаррелсон каже, що серцевий
напад у Джералда стався, ймовірно, через сексуальне збудження,
і поліція штату приймає цей висновок, бо Джон Гаррелсон, мабуть,
найкращий спеціаліст у галузі. Ну є хіба парочка циніків, які дума-
ють, ніби ти спіймала Саломію й навмисне його до цього довела.
— А ти? — запитала я.
Я думала, що можу шокувати його такою прямолінійністю, і част-
ково мені було цікаво, як же виглядає шокований Брендон Міле-
рон, але я могла б і подумати трохи довше. Він лише всміхнувся.
— Чи думаю я, що тобі вистачило уяви побачити можливість
зірвати Джералдів термостат, але не вистачило, щоб зрозуміти,
що в результаті лежатимеш і вмиратимеш прикутою до ліжка? Ні.
Чого б це не коштувало, Джесс, я думаю, все відбулося саме так,
як ти мені розповіла. Можна щось чесно сказати?
Настала моя черга всміхнутися.
— А інакше й не треба.
— Добре. Я працював із Джералдом і добре з ним ладив, але
багато людей у фірмі його недолюблювали. Він був просто най-
більший у світі фанатик контролю. Мені взагалі не дивно, що від
думки про секс із прикутою до ліжка жінкою у нього всі лампоч-
ки загорялися.
Коли він це сказав, я швидко глянула на нього. Була ніч,
світилося лише бра біля ліжка, тому він сидів у тіні, що прикри-
вала його від плеча й вище, але була майже певна, що Брендон
Мілерон, молода юридична акула, у якої всі кар’єрні щаблі по-
переду, зашарівся.
— Я тебе образив, вибач, — раптом присоромленим тоном
промовив він.
Я ледь не розсміялася. Це було б негарно, але в ту мить голос
його звучав так, наче йому вісімнадцять років і він щойно за-
кінчив підготовчі курси для вступу в університет.
— Не образив, Брендоне, — сказала я.

— Добре. Мене це влаштовує. Але все одно робота поліції —
принаймні розглянути можливість брудних ігор, зважити думку
про те, що ти могла піти на крок далі, ніж просто сподівати-
ся, що у твого чоловіка станеться штука, відома у цій сфері як
«секс-інфаркт».
— Та я навіть не припускала, що в нього проблеми з сер-
цем! — сказала я. — Очевидно, страховики також. Якби знали,
то нізащо б не підписали ті документи, правда ж?
— Ті компанії страхують будь-кого, хто готовий заплатити
достатню суму, — відповів Брендон, — а Джералдові брокери ж
не бачили, як він палить одну за одною і заливає це алкоголем.
А ти бачила. Відкидаючи всі заперечення, ти мала б знати, що
інфаркт уже в ньому зачаївся і просто чекає свого часу. І копи
це також знають. От вони й кажуть: «А якщо вона запросила
якогось друга на озеро й не сказала чоловікові? І от цей друг
у найправильніший час для неї та найгірший час для нього ви-
скочив із шафи й заверещав нісенітниці?» Якби в копів були хоч
якісь докази, що таке могло статися, ти була б по вуха в гімні,
Джессі. Бо в певних умовах свідоме викрикання нісенітниць
може вважатися вбивством з обтяжувальними обставинами. Те,
що ти два дні пробула в наручниках і ледь не оббілувала собі
руку, щоб звільнитися, свідчить категорично проти ідеї зі спіль-
ником, проте в іншому разі сам факт присутності наручників
робить наявність спільника правдоподібною для… ну, скажімо
так, для поліцейських із певним типом мислення.
Я вражено вирячилася на нього. Почувалася, ніби щойно
усвідомила, що витанцьовую на краю провалля. До того момен-
ту, коли я дивилася на затінені риси й вигини Брендонового
обличчя поза межами кола світла з бра, думка про те, що поліція
може вважати, ніби я вбила Джералда, стріляла мені, може, кіль-
ка разів, наче кепський жарт. Дякувати Богові, Рут, що я жодного
разу про це не пожартувала з копами!
— Розумієш, чому мудріше не згадувати ідею, наче в будин-

ку ще хтось був? — сказав Брендон.
— Так, — сказала я. — Не рухай пса — не гавкатиме, так?
Тільки-но я це сказала, у голові виникла картинка, як той сра-
ний псяра тягне Джералда по підлозі за плече — я от просто ба-
чила шмат шкіри, що відірвався й звисав собаці з морди. Між
іншим, того бідосю через кілька днів закатрупили — він облашту-
вав собі лігво під човновим сараєм Лаґланів, десь за пів милі
вздовж берега. Відніс собі туди непоганий кавалок Джералда, тож,
мабуть, повертався по нього ще як мінімум раз після того, як
я відлякала його клаксоном і фарами. Його застрелили. На ньому
була бронзова підвіска — на жаль, не така, через яку гицлі можуть
відстежити власника й вломити йому пизди, — на якій кличка:
Принц. Ні, ну ти уявляєш, Принц? Коли прийшов констебль Тіґар-
ден і сказав, що його вбили, я втішилася. Я не звинувачую собаку
за скоєне — тварина була в не набагато кращому стані, ніж я, —
але я втішилася тоді й рада тепер.
Та це все відхилення від теми — я розповідала про розмову
з Брендоном після того, як сказала йому, що в будинку міг хтось
бути. Він якомога наполегливіше погодився, що краще не руха-
ти сплячих псів. Думаю, з цим я могла б жити далі — неабияке
полегшення розповісти про це принаймні одній людині, — але
все одно я була не зовсім готова забути.
— Мене переконав телефон, — сказала я йому. — Коли я ви-
бралася з наручників і спробувала подзвонити, апарат мовчав, як
той Ейб Лінкольн. Тільки-но я це усвідомила, то була впевнена,
що мала рацію: там таки був якийсь мужик, і в певний момент він
обрізав телефонний кабель, що вів від дороги. Саме через це
я й піддала газу і кинулася з будинку до «мерседеса». Брендоне,
ти навіть не уявляєш, що таке страх, доки не усвідомлюєш, що ти
посеред лісу, а десь поруч бродить непрошений гість.
Брендон усміхнувся, але, боюся, цього разу усмішка була не
така переможна. Це така усмішка, яка, здається, у всіх чоловіків на
обличчі з’являється, коли вони думають, наскільки ж жінки дурні

і що насправді треба законом заборонити їм гуляти без наглядачів.
— Ти дійшла висновку, що телефонний кабель обрізали, після
того як перевірила один телефон — у спальні — і виявила, що він
не працює. Так?
Сталося не зовсім це, і я не зовсім так подумала, але кивнула —
частково тому, що це здавалося простішим рішенням, але най-
більше тому, що нема особливого толку розмовляти з чоловіком,
у якого такий вираз обличчя. Він ніби промовляє: «Жінки! І жити
з ними неможливо, і застрелити шкода!» Якщо ти не змінилася
зовсім, Рут, упевнена, ти знаєш, про що я кажу, і розумієш, що
все, чого мені в той момент хотілося, — це закінчити розмову.
— Він просто був відключений, оце й усе, — сказав Брендон.
На той час він уже говорив як Містер Роджерс1, який пояснює, що
іноді, безумовно, здається, наче під ліжком живе монстр, але,
любі хлопчики й дівчатка, насправді його там немає. — Джералд
витягнув роз’єм зі стіни. Він, напевно, не хотів, щоб під час від-
гулу — не кажучи вже про невеличкий сеанс фантазійного бон-
дажу — його відривали дзвінками з офісу. Також він відключив
телефон у коридорі, але кухонний пропустив, тому той нормаль-
но працював. Усе це я прочитав у поліцейських звітах.
І тут до мене дійшло, Рут. Я раптом зрозуміла, що всі вони, всі
чоловіки, які розслідують те, що сталося на озері, зробили певні
припущення стосовно того, як я розібралася з ситуацією та чому
вчинила так, а не інакше. Більшість із цього спрацювало мені на
користь і точно все спростило, але все одно було дещо нестерпне
й трішки моторошне в усвідомленні, що більшість із них зробили
висновки не з того, що я сказала, чи якихось знайдених у будин-
ку доказів, а просто з того факту, що я жінка, а жінки можуть
поводитися лише певними очікуваними способами.
1
Mister Rogers — американський телеведучий і автор програми Mister Rogers’
Neighborhood — популярної освітньої передачі для дітей від 2 до 5 років.
Якщо подивитися на це під таким кутом, то зовсім немає різ-

ниці між Брендоном Мілероном у його вишуканому костюмі-трій-
ці і старим констеблем Тіґарденом у блакитних джинсах із мішку-
ватим сідалом та червоних, наче пожежна частина, підтяжках.
Чоловіки, Рут, досі думають про нас те саме, що й завжди дума-
ли, — я в цьому впевнена. Багато з них навчилися казати правиль-
ні речі в правильний час, але, як говорила моя мама: «Навіть
людожер може навчитися розповідати Символ Віри».
І знаєш що? Брендон Мілерон захоплюється мною, а також
тим, як я повелася після того, як Джералд відкинувся. Так, саме
так. Я раз за разом помічала це в нього на обличчі, і якщо він, як
завжди, заскочить сьогодні ввечері, то я впевнена, що знову по-
бачу той вираз. Брендон думає, що я офігенно впоралася, що
я офігенно смілива… як на жінку. Узагалі, думаю, до моменту,
коли я вперше розповіла про свого гіпотетичного гостя, він ніби
як вирішив, що в схожій ситуації вчинив би так само… якби, крім
усього іншого, ще й мав гарячку. Думаю, більшість чоловіків ду-
мають, що більшість жінок так мислять: наче адвокати з малярією.
Це точно пояснює значну частину їхньої поведінки, правда ж?
Я говорю про поблажливість — чоловіків стосовно жінок, —
але також маю на увазі дещо безумно значніше й безумно
страшніше. Бачиш, він не зрозумів, і тут узагалі не йдеться про
різницю між статями. Це таке прокляття буття людиною і най-
точніший доказ того, що ми всі насправді одинокі. Рут, у тому
будинку сталися страшні речі, і я донедавна й не знала, наскіль-
ки страшні, а він цього не зрозумів. Я розповіла йому те, що
розповіла, щоб не дати тому жаху зжерти мене живцем, а він
покивав, поусміхався, поспівчував, і, думаю, це зрештою таки
вийшло на добре, але з них усіх він був найкращий і все одно
зовсім далекий від істини… істини про те, що жах постійно ріс,
доки не перетворився на величезний чорний будинок із про-
кляттями в мене в голові. Він досі там, з відчиненими дверима,
запрошує мене повернутися всередину коли заманеться, а мені
ніколи не захочеться повернутися, але іноді я все одно ловлю

себе на тому, що мене туди тягне, і як тільки роблю крок усере
дину, двері позаду мене затраскуються й замикаються.
Ну, нехай. Мабуть, мені мало б полегшати від думки, що моя
інтуїція помилилася щодо телефону, але не полегшало. Бо част-
ково я продовжувала — і досі продовжую — вважати, що теле-
фон у спальні все одно не працював би, навіть якби я заповзла
за крісло й підключила його, що кухонний телефон, може, і пра-
цював пізніше, але, Богом клянуся, точно не в ту конкретну мить,
що там вибір стояв між тим, щоб забратися нафіг від будинку
в «мерседесі» або померти від рук того створіння.
Брендон нахилився вперед, доки світло від лампи над узго
лів’ям ліжка не залило йому обличчя, і сказав:
— Джессі, у будинку не було ніякого чоловіка, і найкраще,
що ти можеш зробити з цією думкою, — викинути її з голови.
Я мало не розповіла йому про загублені персні, але на той час
уже змучилась і рука почала сильно боліти, тож не стала. Після
того як він пішов, я ще довго не могла заснути — тієї ночі навіть
болегамівна пігулка не допомогла. Я думала про операцію з пере-
садки шкіри, що мала відбутися наступного дня, але, мабуть, не
стільки саме про це. Здебільшого думала про свої кільця та слід,
який бачила лише я одна, і чи не повернувся раптом він — во-
но, — щоб усунути сліди. І зрештою, перш ніж заснути, я таки
вирішила, що не було ніякого сліду і сережки не було. Що якийсь
коп помітив мої персні на підлозі кабінету біля книжкової шафи
й просто забрав їх собі. «Напевно, вони зараз на вітрині якогось
льюїстонського ломбарду», — подумала я. Від цього я, певно,
мала б розізлитись, але ні. Я почувалася так само, як того ранку,
коли прокинулася за кермом «мерседеса», — сповнена неймо-
вірного відчуття миру й благодаті. Жодного чужинця, жодного
чужинця, жодного чужинця не було. Просто якийсь хаповитий коп
крадькома озирнувся через плече, щоб перевірити, чи все чисто,
а тоді хвать, крадь, і в кишеню. Що стосується самих перснів,
мені тоді було однаково, що з ними сталось, і тепер також цим не

переймаюся. За останні кілька місяців я дедалі більше перекону-
юся, що єдине, для чого чоловік одягає тобі на палець те кільце, —
те, що закон уже не дозволяє почепити тобі його на ніс. Але
менше з тим, ранок уже переріс у день, який теж швиденько
минає, і зараз не час обговорювати жіночі проблеми. Настав час
поговорити про Реймонда Ендрю Жубера.
Джессі відкинулася в кріслі й запалила ще одну цигарку,

неуважно усвідомлюючи, що кінчик язика вже пече від
перенасичення тютюном, голова болить, а нирки протес
тують проти такого марафону сидіння за «маком». Шалено
протестують. Будинок мовчав, наче мрець, — тиша, яка
може означати лише те, що маленька міцненька Меґан
Лендіс вирушила в супермаркет і хімчистку. Джессі ошеле
шилася, що Меґґі пішла, не зробивши принаймні ще однієї
спроби відірвати її від комп’ютера. Тоді подумала, що по
коївка знала: це буде пуста трата зусиль. «Краще дати їй
закрити той гештальт, що б там не було у неї в голові», —
певно, подумала Меґґі. Зрештою, для неї ж це лише робота.
Від останньої думки Джессі неприємно вкололо в серці.
Нагорі заскрипіла дошка. Джессі зупинила сигарету за
якийсь дюйм від губ. «Він повернувся, — зойкнула Госпо
динька. — Ой, Джессі, він повернувся!»
Але ні. Очі переметнулися на худе обличчя, що диви
лося на неї з пачки газетних вирізок, і вона подумала:
«Я чудово знаю, де ти, сучий пес. Правда?»
Вона знала, але все одно щось у голові наполягало, що це
він — ні, не він, а воно, космічний ковбой, примара любо
ви — повернувся на повторну зустріч. Воно лише чекало,
щоб будинок спорожнів, і якщо Джессі візьме слухавку
телефона в кутку столу, то почує, що він мовчазний, як і всі
телефони в будинку біля озера, що тієї ночі не працювали.
«Твій дружок Брендон може либитися скільки завгодно,

але ж ми правду знаємо, так, Джессі?»
Зненацька Джессі вихопила здорову руку вперед, зняла
слухавку з апарата й піднесла до вуха. Почула заспокійли
вий гул гудка. Поклала на місце. У кутиках рота виникла
дивна похмура усмішка.
«Так, уйобку. Я прекрасно знаю, де ти. Що б там Госпо
динька та інші пані у мене в голові не думали, ми з Пері
жечком знаємо, що ти зараз у помаранчевій робі сидиш
у камері в дальньому кінці старого крила окружної тюр
ми — як сказав Брендон, щоб інші ув’язнені не дісталися
до тебе й не розірвали, перш ніж влада штату поставить тебе
перед колегією присяжних, рівних із тобою за соціальним
статусом… якщо такі взагалі існують. Ми, може, не пов
ністю звільнилися від тебе, але звільнимось. Обіцяю тобі».
Погляд перенісся на дисплейний термінал, і хоча ледь
помітна сонливість, яку подарували таблетка й сандвіч,
давно зникла, Джессі відчула слабкість до самих кісток,
а також повний брак віри в те, що вона зможе закінчи
ти почате.
«Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубе
ра», — написала вона, але чи це справді так? Чи зможе вона?
Вона так змучилася. Не дивно, Джессі майже цілий день
штовхає той довбаний курсор по екрану комп’ютера. Роз
ширювати рамки, так вони це називають, і якщо довго
й наполегливо їх розширювати, то зрештою зламаєш. Мож
ливо, краще просто піднятися нагору й подрімати. Краще
пізно, ніж ніколи, і теде, і тепе. Вона може завантажити
файл у пам’ять, завтра зранку відкрити, продовжити пра
цювати над ним, і тоді…
Її зупинив голос Періжечка. Останнім часом він про
мовляв нечасто, тож Джессі дуже уважно до нього до
слухалася.
«Джессі, якщо вирішиш припинити зараз, то взагалі не

зберігай документ. Просто видали. Ми обоє знаємо, що
тобі вже ніколи не вистачить сміливості зіткнутися з Жу
бером удруге, принаймні так, як людині доводиться стика
тися з тим, про що вона пише. Іноді, щоб про щось напи
сати, потрібна відвага, правда ж? Відвага, щоб вивести те
з кімнати в закапелках розуму на передній план».
— Так, — бурмотнула Джессі. — Цілий міх відваги. Якщо
не більше.
Джессі знову затяглася, тоді притовкла напіввикурену
цигарку. Востаннє перебрала газетні вирізки й визирнула
у вікно на Східну набережну. Снігопад давно припинився,
а сонце яскраво світило, хоча це триватиме ще недовго.
Лютневі дні в Мейні — невдячні й миршаві.
— А ти що скажеш, Періжечку? — запитала Джессі в по
рожньої кімнати. Вона заговорила чванливим голосом Елі
забет Тейлор, який у дитинстві їй так подобався, а мама від
нього просто сатаніла. — Продовжуємо, дорохенька?
Відповіді не було, але Джессі її й не потребувала. Вона
нахилилася в кріслі вперед і знову привела курсор у рух.
Після цього довго не зупинялася, навіть щоб закурити.
37
Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера. Це буде
нелегко, але я постараюся якнайкраще. Тому, дорогенька, зроби
собі ще одну чашку кави, і якщо маєш під рукою пляшечку брен-
ді, можеш ту каву трохи присмачити собі. Увага, Частина третя.
Біля мене на столі лежать газетні вирізки, але статті й новини не
розповідають усього, що я знаю, не кажучи вже взагалі про все, що
було, — я взагалі сумніваюся, що хоч хтось припускає собі все, що
Жубер вчинив (включно з самим Жубером, на мою думку), і, мож-
ливо, це на краще. Ті речі, на які в газетах лише натякнули або які
взагалі не потрапили на шпальти, — це справжній кошмарний

фарш, і мені б узагалі не хотілося про це знати. Більшість із того,
що не було в газетах, я отримала протягом минулого тижня через
химерно мовчазного, химерно стриманого Брендона Мілерона.
Я попросила його прийти, як тільки зв’язки між історією Жубера
і моєю стали надто очевидними, щоб їх ігнорувати.
— Ти думаєш, це він, так? — запитав він. — Той, що був з то-
бою в будинку?
— Брендоне, — відповіла я, — я знаю, що це він.
Він зітхнув, якусь хвилину дивився собі на руки, тоді знову
підняв очі на мене — ми були в цій же кімнаті, годинник показу-
вав дев’яту ранку, і цього разу жодні тіні не ховали його обличчя.
— Мушу попросити в тебе вибачення, — сказав він. — Я тоді
тобі не повірив…
— Знаю, — відповіла я настільки доброзичливо, наскіль-
ки могла.
— …але тепер вірю. Боже. Що саме ти хочеш знати, Джесс?
Я глибоко вдихнула і сказала:
— Усе, що тобі вдасться дістати.
Він хотів знати, для чого.
— Ну тобто якщо ти скажеш, що це твоя справа і треба, щоб
я не діймав тебе запитаннями, я погоджуся, але ти просиш мене
заново відкрити справу, яку фірма вважає закритою. Якщо хтось
дізнається, що восени я турбувався про тебе, а тепер узимку роз-
нюхую про Жубера, абсолютно точно…
— У тебе виникнуть проблеми, — договорила я. Про це я не
подумала.
— Так, — сказав він, — але я не надто цим переймаюсь —
я вже дорослий, можу про себе подбати… принаймні так думаю.
Більше за тебе, Джесс, переживаю. Ти знову можеш опинитися
на першій шпальті, після всіх зусиль, яких ми доклали, щоб ви-
вести тебе з цієї історії максимально швидко й безболісно. І навіть
це не найважливіше — далеко не найважливіше. Це просто най-
страшніша кримінальна справа на півночі Нової Англії з часів

Другої світової. Розумієш, там деякі речі настільки гидкі, що просто
радіоактивні, а в таку радіаційну зону тобі не варто микатися без
добрячої причини на це, — він засміявся, трохи нервово. — Бляха,
та в ту зону навіть мені без добрячої причини микатися не варто.
Я піднялася, підійшла до нього й узяла його руку своєю лівою.
— Я тобі й за мільйон років не зможу пояснити для чого, —
сказала я, — але, думаю, поясню, чого хочу, — це підійде, при-
наймні для початку?
Брендон ніжно накрив мою руку своєю й кивнув.
— Є три речі, — почала я. — По-перше, хочу знати, чи він
реальний. По-друге, хочу знати, чи реальне було те, що він
вчинив. І по-третє, хочу знати, що більше ніколи не прокинусь,
а він стоятиме в спальні.
Від цього спогади повернулись, і я заплакала. У тих сльозах
не було хитрості чи розрахунку, вони просто полилися. Я б їх
ніяк не спинила.
— Прошу, Брендоне, допоможи, — сказала я. — Щоразу, як
вимикаю світло, він стоїть у темряві навпроти мене, і я боюся,
що, як не підсвічу його прожектором, так триватиме вічно.
Я більше нікого не можу про це попросити, але мушу знати.
Прошу, допоможи мені.
Він відпустив мою руку, дістав звідкись ізсередини того ра-
зюче акуратного адвокатського костюма, що був на ньому того
дня, хустинку й витер мені нею обличчя. Ніжно, як мама, коли
я якось прийшла на кухню, ревучи, наче порося, бо подряпала
коліно, — це було давним-давно, коли я ще не перетворилася
на скрипуче колесо нашої сім’ї, сама розумієш.
— Гаразд, — сказав він. — Я дізнаюся все, що зможу, і пе-
редам інформацію тобі… доки або якщо ти не скажеш мені
припинити. Але я відчуваю, що тобі краще пристебнутися.
Він накопав багато, і зараз я передам це тобі, Рут, але одне
чесне попередження: про пасок безпеки він не перебільшував.
Якщо вирішиш пропустити кілька наступних сторінок, я зрозу-

мію. Хотіла б і я пропустити їх написання, але, думаю, це також
частина терапії. Сподіваюся, остання.
Цей відтинок історії — який я назву, мабуть, «Брендонова
оповідь» — починається десь у 1984-1985 році. У ті часи в ра-
йоні озер на заході Мейну стали поширеними випадки вандаліз-
му на цвинтарях. Схожі випадки, про які повідомили в кількох
містечках уздовж кордону штату і в Нью-Гемпширі. Перевертати
надгробки, розфарбовувати їх балончиками й красти пам’ятні
прапорці — досить поширена практика в тамтешніх нетрях, ну
і, звісно, щороку першого листопада на місцевих гробках до-
водиться прибирати потовчені гарбузи, але ті злочини, про які
йтиметься далі, — це було не просто дурне шкідництво чи дріб-
ні крадіжки. Коли Брендон минулого тижня приніс мені перший
звіт, то вжив слово «наруга», і саме воно вживалося в більшос-
ті поліцейських звітів до 1988 року.
Для людей, що відкривали ці злочини й розслідували їх,
вони здавалися ненормальними, хоча modus operandi 1 був до-
сить розважливим: обережна та зосереджена організація.
Хтось — імовірно, двоє-троє людей, але найпевніше, один —
проникав у склепи й мавзолеї на цвинтарях містечок зі сприт-
ністю вмілого крадія, що проникає в будинок чи магазин. Оче-
видно, він приходив на ці справи, екіпірувавшись свердлами,
болторізом, міцною ножівкою та, можливо, лебідкою — Брен-
дон каже, що зараз багато повнопривідних автомобілів осна
щені таким.
Злочини завжди були направлені на склепи й мавзолеї, а не
окремі могили, і майже всі відбувалися взимку, коли земля над-
то тверда, щоб копати, тому тіла зберігаються, доки не відступ
лять сильні морози. Проникнувши всередину, злочинець дрилем
та болторізом відкривав труни. Він систематично знімав з трупів
1
Метод дії (лат.).
усі прикраси, з якими їх ховали. Кліщами висмикував золоті

зуби й зуби з золотими пломбами.
Ці злочини, звісно, огидні, але принаймні зрозумілі. Проте
крадіжки були для цього типа лише розігрівом. Він виймав очі,
відрізав вуха, розтинав горлянки. У лютому 1989 року на Мемо-
ріальному цвинтарі «Чілтон» виявили, що у двох трупів бракує
носів — очевидно, він відбив їх молотком і зубилом. Поліцейський,
якому випав цей злочин, розповів Брендонові, що це було легко:
у тому склепі було наче в морозильній камері, тож вони відколо-
лися, як льодяники. Справжнє питання — що він робить із двома
носами після того, як відбив їх? На ключі замість брелока вішає?
Чи посипає сиром для начо й розігріває в мікрохвильовці? Що?
Майже в усіх осквернених трупів не було стоп і долонь, а іноді
й зовсім рук та ніг, а в кількох випадках той чоловік забрав собі
також голови й геніталії. Судові медики виявили, що сокирою та
різницьким ножем він виконував грубу роботу, а дрібнішу — різ-
ними скальпелями. І непогано впорався, між іншим. «Талановитий
аматор, — сказав Брендонові заступник шерифа округу Чембер-
лен. — Свій жовчний я б йому не довірив, але, думаю, дати зріза
ти родимку на руці можна було б… якщо перед тим накачати
його гальціоном чи прозаком1».
У кількох випадках він розкривав тіла та/або черепні коробки
й наповнював їх тваринними екскрементами. Частіше ж поліція
виявляла випадки сексуальної наруги. Він був з тих хлопак, що
пропагують рівність у питанні викрадення золотих зубів, прикрас
і кінцівок, але коли справа стосувалася секс-інструментів — і влас-
не сексу з мерцями, — то віддавав перевагу строго джентльменам.
Мабуть, мені з цим неймовірно пощастило.
Протягом місяця після втечі з будинку біля озера я багато ді-
зналася про особливості роботи поліцейських відділків у містеч-
ках, але це навіть до порівняння не йде з тим, що я дізналася
1
Заспокійливі препарати.
протягом останнього тижня. Одна з найнесподіваніших речей —

це те, наскільки копи в таких містечках бувають помірковані й так-
товні. Думаю, коли ти знаєш по іменах усіх на території свого
патруля, а з багатьма й родичаєшся, поміркованість стає при-
родною потребою, як дихання.
Те, як вони обійшлися з моєю справою, — один приклад цієї
дивної й вишуканої розважливості. А те, як обійшлися з Жуберо-
вою, — інший. Не забувай, що розслідування тривало сім років
і до нього було залучено багато людей: два відділки поліції штату,
чотири окружні шерифи, тридцять один заступник і ще бозна-
скільки місцевих копів і констеблів. Вона була там у відкритих
папках, і на 1989 рік вони навіть придумали для нього ім’я — Ру-
дольф, як Валентіно1. Вони розмовляли про Рудольфа в окружнім
суді, очікуючи свідчень щодо інших справ, порівнювали нотатки
про Рудольфа на семінарах правоохоронних органів в Оґасті,
Деррі й Вотервіллі, обговорювали його на перервах на каву. «Ну
й додому ходили з ним, — сказав Брендонові один коп — той
же, що розповів про носи, між іншим. — Аякже. Такі люди, як
ми, завжди беруть таких, як Рудольф, додому. Переговорюємо-
ся про останні деталі на барбекю на задньому дворі, може,
згадуємо цю тему з колегою з іншого відділку, поки дивимося,
як діти грають у Малій лізі. Бо ж ніколи не знаєш, коли у тебе
в голові все може скластися в джекпот».
Але ось по-справжньому неймовірна частина (і ти, мабуть,
зайшла вже далі, ніж я… якщо, звісно, зараз не в туалеті Едіка
кличеш): за стільки років усі ті копи знали, що в них західною
частиною штату прогулюється реальний живий монстр — ґуль2,
якщо точніше, — і ця історія жодного разу не з’явилася в пресі,
доки Жубера не спіймали! Певним чином це мені здається дивним
і трохи страхітливим, але здебільшого я вважаю, що це чудово.
1
Rudolph Valentino — американський актор італійського походження.
2
Людиноподібний демон у доісламських арабських віруваннях.
Думаю, правоохоронні битви не йдуть так гладенько у великих

містах, але десь у чорта на рогах таке працює добре.
Звісно, можна заявити, що є ще куди рости, коли, щоб спі
ймати такого вар’ята, як Жубер, знадобилося сім років, але Брен-
дон це мені швидко прояснив. Він сказав, що цей правопоруш-
ник (так, вони дійсно вживають це слово) діяв виключно в різних
задуп’ях, де через урізання бюджету копи спершу мусять роз-
биратися з найсерйознішими й найтерміновішими проблемами,
тобто злочинами проти живих, а не мертвих. Копи кажуть, що
в західній частині штату є як мінімум дві банди з викрадення
автомобілів і чотири авторозбірки, і це лише ті, про які вони
знають. А ще ж убивці, домашні насильники, грабіжники, по-
рушники ПДР і алкоголіки. Ну і над усім цим стара добра нарко-
та. Її купують, продають, вирощують, через неї б’ють і вбивають.
За словами Брендона, шеф поліції Норвея вже навіть не вико-
ристовує слово «кокаїн» — він його називає «херня порошко-
подібна» і в письмових звітах пише «х**ня порошкоподібна».
Я зрозуміла. Якщо тобі випало бути копом у містечку, який
намагається припильновувати за всім тим цирком на дроті та
їздить на чотирирічному «плімуті», що кожен раз, перетинаю-
чи швидкість у сімдесят, погрожує розлетітися на деталі, то
розставляти робочі пріоритети доводиться швидко, і якийсь
чувак, що любить бавитися з мерцями, стоїть далеко не на пер-
шому місці в списку.
Я все це уважно слухала, погоджувалася, але не зі всім.
— Дещо з цього, звісно, правда, але деякі речі звучать як ви-
правдання, — сказала я. — Ну тобто те, чим Жубер займався…
це ж не просто «гратися з мерцями», правда ж? Чи я помиляюся?
— Зовсім ні, — сказав він.
Ми обоє не хотіли прямо говорити, що сім років ця заблудла
душа пурхала з міста в місто, отримуючи мінети від мерців, і, як
на мене, припинити це неподобство — справа трохи важливіша,
ніж ловити дівчат, що тирять косметику в місцевому магазині,
чи шукати, хто ж це шмаль вирощує на лісовому угідді за бап-

тистською церквою.
Але важливо те, що ніхто про нього не забув, усі постійно
звірялись із записами. Від правопорушника штибу Рудольфа
копи нервуються з багатьох причин, але головно через те, що як
цьому хлопаці вистачає сказу робити таке з мертвими, то може
вистачити й на такі речі з тими, хто ще живі… і живі недовго,
якщо Рудольф вирішить розколоти головешку своєю вірною
сокирою. Поліцію також турбували відрубані кінцівки — для
чого вони? Брендон каже, що є якась службова записка невідо-
мого автора, де сказано: «Може, Рудольф-Коханець насправді
Ганнібал-Канібал?» І ця записка певний час перебувала в Ше-
рифській управі округу Оксфорд. Її знищили не тому, що ідею
вважали якимсь божевільним жартом, зовсім ні, — а тому, що
шериф боявся, що її можуть злити пресі.
Завжди, коли місцеві правоохоронні органи могли дозволити
собі розпоряджатися людьми й часом, вони влаштовували за-
сідки на тому чи іншому цвинтарі. На заході Мейну їх багато, тож,
думаю, на момент, коли в справі нарешті стався прорив, для
багатьох із тих хлопців це перетворилося на певне хобі. Теорія
була така, що як довго-довго кидати кості, то зрештою бажана
цифра випаде. І врешті-решт саме так і сталося.
На початку минулого тижня — фактично десять днів тому —
шериф округу Касл Норріс Ріджвік та один з його заступників
стояли запарковані біля входу в покинутий сарай неподалік
цвинтаря «Гоумленд». Це було на дорозі місцевого значення, що
йде вздовж чорного входу. Була друга ночі, і вони вже збирали-
ся завершувати, коли заступник, Джон Лапойнт, почув звук
двигуна. Вони не побачили сам фургон, доки він власне не
під’їхав до воріт, оскільки ніч була сніжна, а в того були вимкне-
ні фари. Заступник Лапойнт хотів прийняти чоловіка, як тільки
вони побачили, що той вийшов з авта й почав гнути ковані пру-
ти воріт розпіркою, але шериф його зупинив.
— Ріджвік, звісно, виглядає смішно, як та качка, — сказав

Брендон, — але знає ціну хорошого арешту. Навіть у найнапру-
женіший момент не забуває про те, що буде в судовій залі. Цього
він навчився в Алана Пенґборна, який обіймав цю посаду раніше,
а це означає, що він вчився в найкращого.
Через десять хвилин після того, як фургон проїхав у ворота,
Ріджвік і Лапойнт рушили слідом, не вмикаючи фар і помалу
котячи снігом. Вони рухалися по слідах фургона, доки не впевни-
лися, куди він прямує — до міського склепу, вбудованого в па-
горб. Обоє думали про Рудольфа, хоча жоден не сказав про це
вголос. Лапойнт розповів, що це було б наче наврочити, коли
хтось кидає невідбивний м’яч.
Ріджвік сказав своєму заступникові зупинити автомобіль з ін-
шого від склепу боку пагорба — мовляв, хоче дати тому хлопце-
ві вдосталь мотузки, щоб повісився. Як виявилося, Рудольф на-
мотав собі таку довжину, що міг би повіситися хоч на місяці. Коли
Ріджвік і Лапойнт нарешті зайшли всередину, цілячись пістолета-
ми й ліхтариками, то запопали Реймонда Ендрю Жубера напо-
ловину зануреним у відкриту труну. В одній руці він тримав со-
киру, в другій — свій член, і Лапойнт сказав, що було видно: він
готовий зайнятися принаймні чимсь одним.
Думаю, Жубер їх обох добряче налякав, коли вони вперше
побачили його при світлі, і я не здивована — хоча лещу собі
думкою, що краще, ніж більшість, можу уявити собі, як це — на-
трапити на таку істоту в склепі на цвинтарі о другій ночі. Окрім
іншого, Жубер страждає на акромегалію — захворювання, що
спричиняє надмірно великі долоні, стопи та обличчя і трапляєть-
ся, коли гіпофіз людини потрапляє в гіперпросторовий двигун.
Саме тому в нього так випинається чоло і відкопилені губи. Також
він має аномально довгі руки, висять аж до колін.
Десь рік тому в Касл-Року сталася велика пожежа, більша
частина центру вигоріла, тому зараз шериф садить найбільших
злочинців у Чемберлен і Норвей, але ні Ріджвік, ні Лапойнт не
хотіли їхати туди засніженими дорогами о третій ночі, тому про-

сто забрали Жубера в підремонтовану халупу, яка їм зараз пра-
вить за відділок.
— Вони заявили, що все через пізню годину й засніжені до-
роги, — сказав Брендон, — але я собі думаю, що тут дещо більше.
Певно, шериф Ріджвік не хотів віддавати цю піньяту комусь іншо-
му, перш ніж зможе сам по ній добряче вперіщити. Ну, менше
з тим, Жубер проблем не створював — сидів собі на задньому
сидінні, раденький що дурненький, ніби втік з якоїсь серії «Байок
зі склепу», і — обоє присяглися, що це правда, — наспівував
«Щасливі разом», стару пісню «Тертлів».
Ріджвік передав рацією, щоб їх зустріли кілька тимчасових
заступників. Він переконався, що Жубер надійно замкнений,
а в заступників дробовики напоготові й удосталь кави, і вони
з Лапойнтом вирушили знову. Поїхали на «Гоумленд» по фургон.
Ріджвік одягнув рукавички, сів на такий поліетиленовий пакет
«Гефті», що їх копи на місці злочину називають «ковдрами для
доказів», і повіз фургон у місто. Він їхав з усіма вікнами відчи
неними і сказав, що у фургоні все одно смерділо так, наче в м’яс
ничій, де на шість днів зникла електроенергія.
Ріджвік уперше нормально роздивився багажну частину фурго-
на, вже коли направив на неї дугові лампи в міському автопарку.
У комірках, розміщених на стінах, було кілька гнилих кінцівок. Був
також плетений кошик, набагато менший, ніж той, що бачила я,
а ще ящик з інструментами «Крафтсмен», повний різного грабіж-
ницького наряддя. Коли Ріджвік відкрив кошик, то всередині вияви-
лося шість пенісів, підвішених на джутовому шпагаті. Він сказав,
що одразу зрозумів: це намисто. Жубер пізніше визнав, що часто
вдягав його, вирушаючи на цвинтарні походеньки, а також ви-
словив переконання, що, якби вдягнув під час останнiх, його б
нізащо не спіймали. «Воно дає мені добру судьбу, — сказав він,
і зважаючи на те, скільки часу пішло на те, щоб його впіймати,
думаю, Рут, ти погодишся, що якась слушність у його словах є.
Однак найгіршим був сандвіч на пасажирському сидінні.

З-поміж двох шматків «вандер-хліба» вистромлювався, очевид-
но, людський язик. Він був щедро намащений жовтою гірчицею,
яку люблять діти.
— Ріджвік встиг вибігти з фургона, перш ніж виблювати, —
сказав Брендон. — Це добре — поліцейські штату йому б око на
сраку натягнули, якби він на речовий доказ проригався. З іншого
боку, якби його не знудило, я б радше хотів, щоб його усунули
з роботи через психічний стан.
Невдовзі після світанку Жубера перевели в Чемберлен. Поки
Ріджвік сидів, обернувшись назад, на передньому сидінні полі-
цейського авта й зачитував Жуберові крізь ґрати його права (уже
вдруге чи втретє: у Ріджвіка, очевидно, кредо — методичність),
той перебив його словами «може, зробив щось зле мамці-баті,
очінь жаль». На той час за документами з Жуберового гаманця
вони визначили, що він живе в Моттоні, фермерському містечку,
яке межує з Чемберленом через річку, і як тільки Жубера надійно
замкнули в новому помешканні, Ріджвік повідомив поліцейських
Чемберлена й Моттона про те, що розповів Жубер.
Повертаючись у Касл-Рок, Лапойнт запитав Ріджвіка, що, на
його думку, знайдуть копи, які рушили в Жуберів будинок.
— Не знаю, але сподіваюся, протигази вони не забули, — від-
повів Ріджвік.
Одна з версій того, що вони там знайшли, а також зроблені
висновки з’явилися протягом наступних днів у газетах, звісно,
помалу наповнюючись деталями, але поліція й генпрокурор шта-
ту на момент, коли в перший день перебування Жубера в холод-
ній зайшло сонце, досить чітко розуміли, що відбувалось у фер-
мерському будинку на Кінгстон-роуд. Пара, яку Жубер назвав
«мамка-батя», — насправді його мачуха та її законний чоловік —
були, звісно ж, мертві. Уже кілька місяців, хоча Жубер постійно
говорив, ніби «щось погане» сталося лише кілька днів чи годин
тому. Він їм обом зняв скальп і з’їв більшу частину «баті».
По всьому будинку були розкидані частини тіл, деякі вже гни-

лі й повні личинок, дарма що стояли морози, а інші ретельно за-
солені й замариновані. Більша частина заготовлених органів —
чоловічі геніталії. На полиці біля сходів у підвал поліція знайшла
десь п’ятдесят слоїків, у яких зберігались очі, губи, пальці та
яєчка. Жубер був просто якимсь ентузіастом консервації. Також
будинок був наповнений — у буквальному значенні — краденими
речами, здебільшого з літніх таборів і котеджів. Жубер називає їх
«моє добро»: приладдя, інструменти, спорядження для саду й горо-
ду, а також стільки спідньої білизни, хоч цілу крамницю «Вікторія
Сікрет» забити. Судячи з усього, йому подобається її носити.
Поліція досі сортує частини тіл, які Жубер назбирав під час
своїх експедицій на розкрадання могил і які він отримав з інших
видів діяльності. Вони вважають, що протягом останніх п’яти
років він убив близько десяти людей, усе волоцюги, яких він авто-
стопом підбирав у свій фургон. Брендон каже, що жертв може
бути й більше, але робота в судмедекспертів іде дуже повільно. Сам
Жубер допомогти не може, навіть не тому, що не говорить, а тому,
що балакає забагато. Як каже Брендон, він уже зізнався в більш
ніж трьохстах злочинах, включно з убивством Джорджа Буша.
Здається, він вважає, що Буш — це насправді Дана Карві, той, що
Жінку з церкви грає в «Суботньому вечорі в прямому ефірі».
Він потрапляв у різні психіатричні заклади й виходив з них ще
з п’ятнадцяти років, коли його заарештували за незаконний ста-
тевий акт із двоюрідною сестрою. Сестрі на той момент було два
роки. Сам він, звісно ж, був жертвою сексуального насильства:
його батько, вітчим і мачуха, очевидно, всі його грали. Як там
кажуть? Сім’я, в якій разом граються, разом і лишаються?
Його відправили в «Ґейдж Пойнт» — своєрідне поєднання
клініки для залежних, закладу соціальної адаптації та психіатрич-
ної клініки в окрузі Генкок — за звинуваченнями в грубому сек-
суальному насильстві, а через чотири роки, коли йому було де
в’ятнадцять, випустили, ніби як вилікували. Це було в 1973 році.
Другу половину 1975-го й більшу частину 1976-го він провів

в Оґасті, в тамтешньому інституті психічного здоров’я. Це ста-
лося внаслідок Жуберового періоду Веселощів із тваринами.
Рут, я розумію, що, мабуть, не варто про таке жартувати, — ти
подумаєш, що я жахлива людина, — але, правду кажучи, я не
знаю, як іще реагувати. Іноді мені здається, якщо я не пожартую,
то почну плакати, а якщо почну плакати, то не зможу зупинити-
ся. Він запихав котів у сміттєві урни, а тоді розривав їх на шмат-
ки великими петардами, їх ще банкорозривними називають. Ось
таким він займався… а ще час від часу, мабуть, коли йому на-
бридала рутина, Жубер міг прибити якогось песика до дерева.
У 79-му його відправили в «Джуніпер Гілл» за зґвалтування
й осліплення шестирічного хлопчика. Цього разу мало б бути
назавжди, але коли справа стосується політики в інституціях
штату, особливо психіатричних, — думаю, буде чесно сказати,
що нічого не буває назавжди. Випустили його в 1984-му, знов
оголосивши «вилікуваним». Брендонові — і мені також — зда-
ється, що цей другий випадок одужання більше стосується ско-
рочень бюджетних видатків на психіатричні заклади, а не яки-
хось чудес сучасної науки чи психіатрії. У будь-якому разі, Жубер
повернувся в Моттон, де жив з мачухою та її чоловіком, і штат
забув про нього… зате видав посвідчення водія. Жубер склав
практичний екзамен і отримав права цілком законно (мені це
здається чи не найнеймовірнішим з усього), а десь із кінця
1984 — початку 1985 року почав ними користуватись у вояжах
по місцевих цвинтарях.
Хлопець він був зайнятий. Узимку мав склепи й мавзолеї,
восени вламувався в сезонні табори й будинки по всьому захід-
ному Мейну, забирав усе, що йому подобалося, — «моє добро»,
пам’ятаєш, так. Судячи з усього, йому вельми подобалися фото-
графії в рамках. На горищі будинку на Кінгстон-роуд знайшли
аж чотири ящики таких. Брендон каже, що їх досі рахують, але
загальна кількість буде, мабуть, понад сім сотень.
Неможливо сказати, наскільки батя-мамка брали участь

у всьому цьому, перш ніж Жубер вирішив їх порішити. Мабуть,
досить активно, бо сам наш герой не докладав жодних, навіть
найменших зусиль, щоб приховати свою діяльність. Що стосу-
ється сусідів, то в них, здається, гасло: «Вони свої рахунки
платили й до нас не лізли. Наша хата скраю». У цьому ховається
якийсь страшний ідеал, правда? Новоанглійська готика, як на-
писали б у «Журналі психіатрії відхилень».
У підвалі знайшли ще один плетений ящик, більший. Брендон
дістав ксерокопії фотографій, які зробили поліцейські, але спо-
чатку вагався, чи показувати їх мені. Ну… це насправді дуже
м’яко сказано. Це був один-єдиний випадок, коли він піддався
спокусі, яка, здається, переслідує всіх чоловіків. Ну, ти розумієш,
про що я: вирішив зіграти Джона Вейна. «Поїхали, панянко, про-
сто дивіться перед собою в пустелю, поки ми проїдемо повз усіх
цих мертвих червоножопих. Я вам скажу, коли закінчиться»1.
— Я готовий прийняти, що Жубер, мабуть, таки був з тобою
в будинку, — сказав Брендон. — Якби я навіть не припустив
таку думку, то був би наче страус із головою в піску. Усе схо-
диться. Але скажи мені таке, Джессі: чому ти продовжуєш? Що
це взагалі тобі дасть?
Я не знала, як відповісти, але знала одне: я вже не зроблю
ситуацію гіршою, ніж зараз. Тож не поступалася, доки Брендон
не зрозумів, що ця мала панянка не збирається лізти в диліжанс,
доки гарненько не роздивиться мертвих червоножопих. І я по-
дивилася фотографії. Найдовше дивилася на фото зі значком
«ПОЛІЦІЯ ШТАТУ, РЕЧОВИЙ ДОКАЗ № 217» у кутку вгорі. Це
було наче дивитися відеокасету, на яку записали твій найгірший
кошмар. Там стояв плетений кошик, відкритий, щоб фотограф
зняв його вміст, а саме — гори кісток із дикою колекцією юве-
лірних прикрас: якісь дешеві, якісь цінні, якісь крадені з літніх
1
John Wayne — американський актор, відомий ролями ковбоїв.
будинків, а інші, безсумнівно, зняті з холодних рук трупів у міс-

течкових склепах.
Я роздивлялася ту фотографію, одночасно показну і певним
чином відверту, якими поліцейські фото завжди й бувають,
і ніби знов опинилася в будинку біля озера — це відбулося
миттю, без жодної затримки. Я не просто пригадала це, розумі-
єш? Я опинилася там, прикута й безпорадна, дивилася, як по
вищиреному обличчі літають тіні, чула власний голос, що про-
сить його не лякати мене. А тоді він нахиляється до кошика, не
відриваючи від мене шалених очей, і я бачу, як він — як воно —
тягнеться покрученою, спотвореною рукою, бачу, як рука по-
чинає перемішувати кістки й прикраси, та чую звук, ніби брудні
кастаньєти.
І знаєш, що мордує мене найбільше? Я думала, що то мій
батько, що це мій тато повернувся з мертвих, щоб завершити те,
що хотів завершити ще давно.
— Уперед, — сказала я йому. — Уперед, але пообіцяй, що
потім мене звільниш. Просто це пообіцяй.
Думаю, Рут, якби я знала, хто він насправді, то сказала б точ-
нісінько ті ж слова. Думаю? Та я знаю, що те саме сказала б.
Розумієш? Я б дозволила йому запхати в мене свій член — член,
який він пхав у гнилі горлянки мерців, — тільки б він пообіцяв,
що мені не доведеться вмирати собачою смертю від судом і кон-
вульсій, яка чекала на мене. Тільки б пообіцяв ЗВІЛЬНИТИ МЕНЕ.
Джессі на секунду спинилася, бо дихала так важко й швид

ко, що мало не захекувалася. Вона глянула на слова на
екрані — на неймовірне, невимовне зізнання на екрані —
і відчула раптовий потужний потяг їх стерти. Не тому, що
соромилася, що Рут це прочитає. Соромилася, але річ не
в тому. Їй не хотілося розбиратися з ними, а вона при
пускала, що як не видалити, то доведеться саме цим і за
йматися. Слова вміють створювати власні вимоги.
«Лише якщо виходять з-під контролю», — подумала

Джессі й потяглася вбраним у чорне вказівним пальцем
правої руки. Вона торкнулася клавіші «ВИДАЛИТИ» —
насправді радше погладила її, — а тоді відібрала руку. Це ж
правда, хіба ні?
— Так, — процідила вона тим же бурмотливим голосом,
який так часто використовувала протягом годин у неволі,
але цього разу розмовляла не з Господинькою чи Рут у себе
в голові. Джессі повернулася до самої себе, і для цього не
довелось іти якимись манівцями. Мабуть, це прогрес. —
Так, це правда, так.
І жодних «але», тож хай допоможе їй Господь. Вона не
видалятиме правду, якою б гидкою та не здавалася людям,
включно з нею самою, між іншим. Вона її залишить. Може,
зрештою й вирішить не надсилати листа (Джессі вагалася,
чи взагалі чесно це надсилати, обтяжувати жінку, яку
вона стільки років не бачила, такою порцією болю й бо
жевілля), але ті слова вона не видалить. А це означає, що
краще вже закінчувати, тепер, швидко, доки її не покину
ли залишки відваги й сили.
Джессі нахилилася вперед і продовжила набирати текст.
— Є одна річ, яку треба запам’ятати й прийняти, Джессі: нема

жодних емпіричних доказів. Так, я знаю, що зникли твої персні,
але щодо них ти могла мати рацію тоді вперше: їх міг забрати
якийсь крадькуватий коп, — сказав Брендон.
— А доказ № 217? — запитала я. — Плетений кошик?
Він стенув плечима, і в мене стався несподіваний спалах ро-
зуміння, який поети називають прозрінням. Брендон тримається
за можливість, що плетений кошик — це просто збіг. Це не-
легко, але простіше, ніж прийняти все інше, насамперед той
факт, що такий монстр, як Жубер, міг дійсно торкнутися життя
людини, яку він знає й любить. Того дня на обличчі Брендона
Мілерона я побачила просту річ: він ігноруватиме цілу пачку не-

прямих доказів і зосередиться на відсутності емпіричних. Він три-
матиметься за думку, що все це відбулося просто в мене в уяві,
вважатиме, що справа Жубера пояснює особливо чітку галю
цинацію, яка сталася зі мною, коли я лежала на ліжку прикута.
І за цим здогадом пішов наступний, навіть зрозуміліший: я теж
можу так зробити. Я можу зрештою повірити, що помилялася…
але якщо це мені вдасться, моє життя буде зруйновано. Голоси
почнуть повертатися, не лише твій, Періжечків чи Нори Калліґан,
але й голоси матері, сестри, брата, дітей, з якими ми дружили
в школі, людей, з якими я бачилася хвилин десять у прийомній
поліклініки чи ще бозна-яких інших. Думаю, більшість із них бу-
дуть ті страшні голоси НЛО.
Я не могла цього витримати, Рут, бо через два місяці після
свого важкого періоду в будинку біля озера пригадала багато
такого, що роками придушувала. Думаю, найважливіший спогад
повернувся в період між першою і другою операціями на руці,
коли я майже постійно була під препаратами (це так по-лікар
няному називають «по самий гузир накачана наркотою»). Спогад
був такий: десь протягом двох років між днем затемнення і днем
народженням мого брата Вілла — коли він під час гри в крокет
зробив мені нижній ляпанець — я ледь не постійно чула ті голоси.
Може, Віллів учинок зіграв роль якоїсь жорсткої випадкової тера-
пії, думаю, таке можливо. Кажуть же, що наші предки відкрили
приготування їжі після того, як спробували те, що залишилося
після лісових пожеж? Хоча, якщо якась вдало-випадкова терапія
й відбулася того дня, я собі думаю, що її причиною стало не те,
що зробив Вілл, а те, що за це я замахнулася й заліпила йому по
обличчі… і наразі це вже не має значення. Важливо те, що після
того дня на терасі я два роки ділила простір у голові з якимсь
хором шепотів, купою голосів, які судили кожне моє слово й дію.
Одні були добрі й підтримували, але більшість належали людям,
що боялися, бентежилися, вважали, що Джессі — нікудишній
тягар, який заслуговує на кожнісіньку прикрість, що з нею трап

ляється, а також мусить двічі платити за все добре, що з нею
стається. Два роки я вислуховувала ті голоси, Рут, і коли вони
припинилися, я про них забула. Не поступово, а всі одразу.
Як таке могло бути? Не знаю, і якщо дуже чесно сказати, мені
однаково. Може, було б і не однаково, якби від зміни стало гірше,
але ні — стало невимовно краще. Два роки між затемненням
і днем народженням Вілла я провела в якомусь стані фуги, у яко-
му моя свідомість розбивалася на численні сварливі фрагменти,
а справжнє прозріння було ось яке: якщо я поступлюся милому
й приязному Брендонові Мілерону, то опинюся прямісінько там,
де була, на в’їзді в Дурка-лейн, поруч із Шиза-бульваром. І цього
разу поряд не буде молодшого брата, який би провів жорстку
шокову терапію. Цього разу все доведеться робити самій, так
само як я сама здирала з себе ті срані Джералдові наручники.
Брендон спостерігав за мною, намагаючись оцінити наслідок
своїх слів. Мабуть, йому не вдалося, бо він повторив це знову,
цього разу трішки переформулювавши:
— Зрозумій, що, як би це не виглядало, ти можеш помиля-
тися. Думаю, тобі краще змиритися з тим, що ти ніколи точно
не знатимеш, так це було чи не так.
— Ні, не краще.
Він підняв брови.
— Все одно є чудова можливість дізнатися точно. І ти мені
з цим допоможеш, Брендоне.
Він уже почав був усміхатися тією геть неприємною усміш-
кою, про наявність якої у своєму репертуарі він, мабуть, і не ві-
дає; яка ніби говорить, що й жити з ними неможливо, і застре-
лити шкода.
— Овва? І як же я це зроблю?
— Поведеш мене подивитися на Жубера, — сказала я.
— О ні, — відповів він. — Саме цього, Джессі, точно не бу-
де — це абсолютно неможливо.
Я не переповідатиму тобі годину біганини по колу, що відбула-

ся далі, розмову, яка в певний момент деградувала до настільки
інтелектуально глибоких заяв, як «Джесс, ти здуріла» та «При-
пини керувати моїм життям, Брендоне». Я думала про те, щоб
помахати йому перед носом дрючком преси — єдиним, стосовно
чого я була певна, що це змусить його прогнутись, — але зрештою
не довелося. Вистачило заплакати. З одного боку, коли я це пишу,
то почуваюся неймовірно підлою людиною, а з іншого боку — ні.
Я в цьому бачу просто ще один симптом того, що неправильне
в усіх цих танцях із бубном між хлоп’ятами і дівчатами. Бачиш,
Брендон не до кінця повірив, що я серйозно, доки не розплакалася.
Щоб хоч трішки скоротити цю довгу історію, переказую швид-
ко, Брендон сів за телефон, зробив чотири-п’ять коротких дзвін-
ків, тоді повернувся з новиною, що Жубера наступного дня при-
тягуватимуть до районного суду округу Камберленд за кількома
другорядними звинуваченнями — здебільшого крадіжки. Він
сказав, якщо я не жартую (і якщо в мене є капелюх із вуаллю), то
він може відвезти мене туди. Я одразу погодилась, і хоча з Брен-
донового обличчя було видно: він вважає, що я роблю, мабуть,
найбільшу помилку в житті, — слова він дотримав.
Джессі знову спинилась, а коли продовжила набирати

текст, то робила це дуже повільно, крізь екран заглядаючи
в учорашній день, коли шість дюймів снігу ще були тільки
гладенькою білою загрозою в небі. Вона побачила на до
розі перед собою блакитні мигалки, відчувала, як сповіль
нюється Брендонів «бумер».
На слухання ми заїхали пізно, тому що на І-295 — міській

об’їзній — лежала перевернута вантажівка. Брендон цього не ска-
зав, але я знаю: він сподівався, що ми заїдемо запізно, коли Жубе-
ра вже відведуть у його камеру в кінці максимально захищеного
крила окружної тюрми, проте охоронець біля входу в судову залу
сказав, що засідання ще йде, хоч і завершується. Брендон відчинив

мені двері й одночасно нахилився, щоб просто у вухо пробурмотіти:
— Джессі, опусти вуаль і не піднімай.
Так я і зробила, а Брендон поклав руку мені на талію й провів
усередину. Судову залу…
Джессі спинилася, визирнула у вікно на присмерковий

день широкими сірими порожніми очима.
Пригадуючи.
38
Судову залу освітлюють такі висячі скляні кулі, які в Джес
сі асоціюються з дешевими універмагами з її молодості,
і тут сонно, наче в класній кімнаті в середній школі під кі
нець зимового дня. Ідучи вперед проходом, Джессі відчуває
дві речі: Брендонову долоню, що досі торкається вигину її
талії, а також вуаль, яка, наче павутина, лоскоче їй щоки.
Від цього всього вона почувається дивно, ніби наречена.
Перед суддівською ложею стоять двоє адвокатів. Суддя
нахилився вперед, дивиться на їхні повернуті вгору обличчя,
усі троє про щось перешіптуються, у них якась технічна роз
мова. Джессі вони здаються якимсь відтворенням ескізу
Боза з роману Чарльза Дікенса в реальному житті. Ліворуч,
біля американського прапора, стоїть судовий пристав. Сте
нографістка біля нього чекає завершення поточної правової
дискусії, з якої її, видно, зовсім виключили. А за довгим
столом у дальньому кінці поруччя, що ділить кімнату на по
ловину, відведену для глядачів, і половину, що належить
сторонам конфлікту, сидить кощава, неймовірно висока фі
гура, вбрана в яскраво-помаранчеву тюремну робу. Поруч із
ним — чоловік у костюмі, певно, ще один адвокат. Чоловік
у робі схилений над жовтим записником, видно, щось пише.
За мільйони миль звідти Джессі відчуває, як доло

ня Брендона Мілерона наполегливіше притискається їй
до талії.
— Це вже досить близько, — бурмоче він.
Вона відсторонюється. Він помиляється, це не близько.
Брендон зеленого поняття не має про те, що вона думає
чи відчуває, але це нормально, Джессі сама знає. Наразі
всі її голоси стали одним голосом, вона гріється неочіку
ваною єдністю і знає от що: якщо не підбереться до нього
ближче зараз, якщо не підбереться так близько, як тільки
зможе, він ніколи не відійде далеко. Завжди чигатиме
в шафі, чи одразу за вікном, чи ховатиметься під ліжком
опівночі, шкірячись білими зморщеними губами — де
монструючи проблиски золота ззаду в роті.
Вона швидко крокує проходом до поруччя-роздільника,
а тонка тканина вуалі торкається щік, ніби дрібними стри
воженими пальцями. Вона чує, як Брендон щось похмуро
буркоче, але цей звук долинає з вiдстанi як мінімум десяти
світлових років звідси. Ближче (але все одно, ніби на сусід
ньому континенті) адвокат перед ложею бурмоче:
— …ваша честь, я думаю, штат у цьому питанні непо
хитний, і якщо ви переглянете наші цитати, зокрема «Кас
тонґей проти Голліса»…
Ще ближче, і тепер пристав змірює її поглядом зі ско
роминущою підозрою, але швидко розслаблюється, коли
Джессі піднімає вуаль та всміхається йому. Не відриваючи
погляду від її очей, пристав смикає пальцем у бік Жубера
й коротко хитає головою — жест, який вона у своєму ста
ні піднесених емоцій та сприйняття може прочитати за
просто, наче першу шпальту таблоїда: «Тримайтеся від
того тигра якомога далі, мем. Дивіться, щоб він вас кігтя
ми своїми не дістав». Тоді він ще більше розслаблюється,
коли бачить, що її наздоганяє Брендон, галантний ґречний
лицар, буквальне визначення цих слів, хоч він точно не

чує низького Брендонового рику:
— Опусти вуаль, Джессі, бо, бляха, я зараз сам це зроблю!
Вона не просто відмовляється робити так, як він каже,
а навіть не дивиться в його бік. Знає, що його погрози по
рожні — він точно не влаштовуватиме сцен у цьому свя
щенному середовищі й усе зробить, щоб його на таке не
спровокували, — але їй би не важило, навіть якби було
навпаки. Брендон їй подобається, чесно, але дні, коли вона
робила щось просто тому, що так каже якийсь чоловік, за
кінчилися. Вона лише периферично сприймає, що Брендон
сичить на неї, що суддя продовжує радитися з адвокатом
захисту й окружним прокурором, що пристав знову по
вернувся в напівкоматозний стан, судячи з його замріяно
го, відсутнього виразу обличчя. Джессі завмерла в милій
усмішці, яка обеззброїла пристава, але серце все одно ша
лено стукотить у грудях. Вона підійшла на відстань двох
кроків від перегородки — двох коротких кроків — і тепер
бачить, що помилилася стосовно Жубера. Він не пише. Він
малює. На його малюнку — чоловічок з ерегованим пенісом
завбільшки з бейсбольну битку. У чоловіка опущена голова,
і він сам собі відсмоктує. Вона чітко бачить малюнок, але
самого художника — лише блідий шматочок щоки й вогкі
пасма волосся, що нависають над ним.
— Джессі, не можна… — починає Брендон, хапаючи її
за руку.
Джессі не озираючись висмикує її. Уся увага зосередже
на на Жубері.
— Ей! — театральним шепотом промовляє вона. — Ей, ти!
Нічого, принаймні поки що. Її накриває відчуттям не
реальності. Дійсно вона це робить? Справді? І, як на те
пішло, чи вона взагалі це робить? Ніхто, здається, не по
мічає її, взагалі ніхто.
— Ей! Мудак! — Уже гучніше, розлючено — усе одно

шепотом, проте заледве. — Пссс! Пссс! Е, я до тебе звер
таюся!
Тепер уже суддя піднімає погляд, супиться, тож при
наймні хтось чує її. Брендон видає розпачливий стогін та
хапає її за плече. Джессі б висмикнулася з його хватки,
якби він намагався потягти її проходом назад, навіть якби
це означало роздерти пів сукні в процесі, і, можливо,
Брендон про це знає, бо лише намагається посадити її на
порожню лаву позаду столу захисту (усі лави порожні,
офіційно це закрите засідання), і в цю ж мить Реймонд
Ендрю Жубер нарешті обертається.
Гротескний астероїд його обличчя з розпухлими від
копиленими губами, ножовим лезом носа й випнутим
ліхтарем лоба повністю беземоційний, зовсім незацікав
лений… але це саме те обличчя, Джессі одразу впізнає,
і потужне відчуття, що наповнює її, — це здебільшого не
страх. Здебільшого це полегшення.
Тоді вмить обличчя Жубера загоряється. На запалі
щóки, ніби висип, набігає барва, а в червоних очах з’яв
ляється огидна іскра, яку вона вже бачила раніше. Очі
дивляться на неї так само, як дивилися в будинку на озері
Кашвакамак, з екзальтованим захопленням невиправного
безумця, і вона загіпнотизовано завмирає від жахливого
впізнання в його очах.
— Містере Мілерон? — різко запитав суддя звідкись
з іншого всесвіту. — Містере Мілерон, поясність мені,
будь ласка, що ви тут робите і хто ця жінка?
Реймонд Ендрю Жубер зник. Це космічний ковбой,
примара любови. Його надмірні губи знову закотилися
назад, оголюючи зуби — темні, неприємні й цілком до
речні як на дику тварину. Вона бачить проблиски золота,
наче дикі очі з глибин печери. І повільно, як же повільно,
кошмар оживає й починає рухатися. Кошмар повільно

піднімає моторошно довгі помаранчеві руки.
— Містере Мілерон, негайно відійдіть разом зі своєю
непрошеною компаньйонкою до лави!
Пристав, стривожений ляскотом цієї інтонації, про
кидається зі сну. Стенографістка роззирається. Джессі
думає, що Брендон хапає її руку, щоб змусити дотрима
тися наказу судді, але точно вона сказати не може, та це
й не важить, бо вона не в змозі рухатися. Так, наче по
самий пояс загнана в цемент. Звісно, це знову настало
затемнення, останнє повне затемнення. Після стількох
років посеред дня знову світять зірки. Вони світять усере
дині її голови.
Вона сидить і дивиться, як вищирене створіння в по
маранчевій робі піднімає калічні руки, не відриваючи від
неї розмитого погляду червоних очей. Підіймає руки, аж
доки довгі худі долоні не зависають у повітрі на відстані
фута від блідих вух. Це імітування страшенно виразне:
вона майже бачить стовпці ліжка, коли істота в помаран
чевій робі спершу обертає ті розчепірені довгопалі до
лоні… а тоді трусить ними туди-сюди, наче їх тримають
кайдани, видимі лише для нього і жінки у відкинутій
вуалі. Голос, що доноситься з оскаленого рота, — кош
марний контраст до бридкого надмірного розвитку його
обличчя. Цей голос пронизливий, скигливий, голос боже
вільної дитини.
— Я не думаю, що ти взагалі хтось! — трубить Реймонд
Ендрю Жубер тремтливим дитячим голосом. Звук про
різає сперте, перегріте повітря судової зали, наче блиску
че лезо. — Ти просто з місячного світла!
А тоді воно починає сміятися. Трусить потворними
руками в наручниках, видимих лише для них обох, і смі
ється… сміється… сміється…
39
Джессі потяглася по цигарку, але спромоглася лише пере
кинути пачку на підлогу. Вона повернулася до клавіатури
й термінала, навіть не намагаючись підняти її.
Рут, я відчула, що божеволію — і як це відбувається. А тоді по-

чула всередині якийсь голос, здається, Періжечків. Періжечок,
яка взагалі показала мені, як вибратися з наручників, та змусила
рухатися, коли Господинька намагалася завадити — Господинька,
з її тоскною напускною логікою, і Періжечок, бережи її Бог.
— Не подаруй йому цього задоволення, Джессі! — скрикну-
ла вона. — І не дай Брендонові відтягти тебе, доки не зробиш
те, що маєш!
Брендон таки намагався. Обома руками тримав мене за пле-
чі й тягнув, наче я канат, а суддя в цей час нестямно вигупував
молотком, а пристав уже біг до мене, і я знала — маю лише
останню секунду зробити те, що важливо, що принесе зміну, що
покаже: жодне затемнення не триває вічно, — тож я…
40
А тепер Джессі раптом відхилилася в кріслі назад, при
крила очі руками й розплакалась. Вона схлипувала майже
десять хвилин — гучними потужними риданнями, від
яких аж трусилася, порушуючи тишу безлюдного будин
ку, — а тоді знов узялася за текст. Часто зупинялася, щоб
провести рукою по мокрих очах, очистити розмитий зір.
Потроху Джессі впоралася зі сльозами.
…тож я нахилилася вперед і плюнула почварі в обличчя, але не

просто плюнула. Я добряче так харкнула. Не думаю, що він уза-
галі помітив, але це нічого. Це ж не для нього було, правда?
За цю витівку доведеться сплатити штраф, і Брендон каже,

що сума буде чимала, але самому йому вдалося вийти з ситуації,
обійшовшись лише доганою, а це для мене набагато важливіше,
ніж будь-який штраф, бо, в принципі, це ж я викрутила йому
руки й заштовхала на те слухання.
І, думаю, це все. Нарешті все. Думаю, я дійсно відправлю цей
лист, Рут, а тоді наступні кілька тижнів труситимуся в очікуван-
ні відповіді. Стільки років тому я вчинила з тобою огидно, і хоча
це була не зовсім моя провина, лише нещодавно я усвідомила,
наскільки на нас впливають інші люди, навіть коли ми пишає-
мося тим, що контролюємо себе й розраховуємо лише на се-
бе, — я все одно хочу попросити в тебе пробачення. І ще дещо
хочу тобі сказати, у що дійсно починаю вірити: зі мною все буде
гаразд. Не сьогодні, не завтра й не через тиждень, але врешті-
решт так. Принаймні настільки нормально, наскільки заслугову-
ємо ми, прості смертні. Приємно це знати — приємно знати, що
я ще можу вижити й іноді це гарно відчути. Що іноді це відчува-
ється наче перемога.
Я люблю тебе, дорога моя Рут. Ти і твій міцний голос значним
чином урятували мені життя минулого жовтня, хоч ти про це й не
знаєш. Я дуже тебе люблю.
Твоя стара подруга,
P. S. Прошу тебе, відпиши мені. А ще краще подзвони… будь

ласка.
Через десять хвилин Джессі відклала лист, видрукуваний

і запечатаний у манільському конверті (лист виявився
затовстеньким для звичайного конверта бізнес-довжини)
на стіл у коридорі. Адресу Рут вона дістала через Керол
Ріттенгаус — принаймні якусь адресу — і вивела її на кон

верті тонкими літерами, акуратними настільки, наскільки
могла спромогтися лівою рукою. Поруч Джессі залишила
записку, обережно написану такими ж тонкими літерами.
«Меґґі. Будь ласка, надішли це. Якщо я тобі гукну згори
й попрошу не надсилати, погодься… але все одно надішли».
Джессі підійшла до вікна у вітальні й постояла якийсь
час, вдивляючись понад затокою, перш ніж піднятися на
гору. Уже темніло. Уперше за довгий час просте усвідом
лення цього факту не сповнило її жахом.
— Ой блядь, — сказала вона порожньому будинку. —
Несіть уже свою ніч.
Тоді обернулася й повільно піднялася сходами на дру
гий поверх.
Коли Меґан Лендіс через годину повернулася, виконав
ши свої справи, і побачила лист на столі в коридорі, Джес
сі міцно спала під двома ковдрами в гостьовій кімнаті
нагорі… яку тепер називала своєю кімнатою. Уперше за
багато місяців її сни не були неприємні, а в кутиках рота
скрутилася маленька котяча усмішка. Коли під звиса
ми задув холодний лютневий вітер, стогнучи в димарі,
вона глибше заховалася під ковдри… але маленька мудра
усмішка не зникла.
16 листопада 1991 року
Бенґор, Мейн
Щира подяка за дозвіл відтворити матеріали, захищені
авторським правом:
«І все одно» («But Even So») — автор Кеннет Петчен
(Kenneth Patchen) © 1968 р. Передруковано з дозволу корпо-
рації New Directions Publishing.
«Космічний ковбой» («Space Cowboy») — автори Стівен
Міллер та Бен Сідран (Steven Miller, Ben Sidran) © 1969 р.
Sailor Music. Усі права застережено. Використано з дозволу.
«Розмовний блюз» («The Talkin’ Blues») — автор Вуді
Ґатрі (Woodie Guthrie), TRO. © 1988 р. Ludlow Music Inc.,
Нью-Йорк, Нью-Йорк. Використано з дозволу.
«Чи хоч хтось посвідчить» («Can I Get A Witness») —
автори Едді Голланд, Браян Голланд, Ламон Дозьє. Опублі-
ковано Stone Agate Musk. © 1963 р. Усі права застережено.
Використано з дозволу.
Літературно-художнє видання
КІНГ Стівен
Джералдова гра
Роман
Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко
Редактор Л. В. Марків
Художній редактор Ю. О. Дзекунова
Технічний редактор В. Г. Євлахов
Коректор О. Є. Шишацький
Підписано до друку 12.11.2021. Формат 84х108/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Minion». Ум. друк. арк. 21.
Наклад 5000 пр. Зам. № .
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000
61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24
E-mail: cop@bookclub.ua
Віддруковано у АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.
Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.
www.globus-book.com
Купуйте книжки за цінами видавництва
• за телефонами довідкової служби
м а г а з и н і в
и
(050) 113-93-93 (МТС); (093)170-03-93 (life);

с
(067) 332-93-93 (Київстар); (057) 783-88-88 Для гуртових

е
• на сайті Клубу: bookclub.ua клієнтів

р
• у мережі фірмових магазинів

Харків
д
див. адреси на сайті Клубу або за QR-кодом

Надсилається безоплатний каталог тел./факс +38(057)703-44-57
А
к н и ж к о в и х
e-mail: trade@ksd.ua
Запрошуємо до співпраці авторів
e-mail: publish@ksd.ua
Кінг С.
К41 Джералдова гра : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. В. Куча. —
Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. —
400 с.
ISBN 978-617-12-9436-3 (PDF)

Цей відпочинок у віддаленому літньому будиночку мав стати
ідеальним для подружжя Джералда та Джессі. Але пристрасна ніч
раптом закінчилася… смертю чоловіка. Джессі залишається при
кутою наручниками до ліжка поруч із мертвим Джералдом у по
рожньому, ізольованому від світу будинку. Однак самотньою вона
буде недовго. Найтемніші страхи та спогади прийдуть до її поніве
ченої, розщепленої свідомості. А ще прийде він — моторошний
чоловік, що дивитиметься на неї з темного кутка кімнати. Хто
він — привид чи схиблений убивця? Плід кошмарних дитячих спога
дів Джессі, що повернувся познущатися з неї знову? І яку ціну має
заплатити вона, щоб позбутися фантомів пам’яті, загрозливих гос
тей та невблаганних металевих наручників?
УДК 821.111(73)
СТІВЕН КІНГ
МІСТЕР МЕРСЕДЕС СЕРЦЯ В АТЛАНТИДІ
ЩО ВПАЛО, ТЕ ПРОПАЛО ПУЛЬТ ҐВЕНДІ
КІНЕЦЬ ЗМІНИ ЗЕЛЕНА МИЛЯ
11/22/63 КЕРРІ
СЯЙВО СПЛЯЧІ КРАСУНІ
ДОКТОР СОН АУТСАЙДЕР
ІСТОРІЯ ЛІЗІ ПІДНЕСЕННЯ
ПІД КУПОЛОМ
КОЛИ ВПАДЕ ТЕМРЯВА
МІЗЕРІ
ІНСТИТУТ
ЯРМАРОК НІЧНИХ ЖАХІТЬ
ПОВНА ТЕМРЯВА. БЕЗ ЗІРОК
ВОНО
ЧОТИРИ СЕЗОНИ
ВІДРОДЖЕННЯ
ЛОВЕЦЬ СНІВ САЛИМОВЕ ЛІГВО
КУДЖО МЕРТВА ЗОНА
ТЕМНА ВЕЖА (ЦИКЛ) ЯКЩО КРОВ ТЕЧЕ
КРАЇНА РОЗВАГ НЕОБХІДНІ РЕЧІ
ЧОТИРИ ПІСЛЯ ПІВНОЧІ ТА, ЩО ПОРОДЖУЄ ВОГОНЬ
КРІСТІНА ЗГОДОМ
ПРОТИСТОЯННЯ ОСТРІВ ДУМА

King. Dzheraldova Gra

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

King. Dzheraldova Gra

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

GERALD’S

Жодну з частин цього видання

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук

© Stephen King, 1992

Марґарет Спрус Моргаус

— Джералде, може, ну його?

Жорстоко, хоча й досить правдиво. Але як сказати своєму

з золотими коронками. Та дурна посмішка їй не просто

із ведмежих шкур, а ззаду їх грають чоловіки з секс-агре­

первинну цікавість. Вона багато років уже не бачила, щоб

нормально. А тоді вогники спалахнули знову, а за мить

придушить його. На другому курсі коледжу Джералд міг би

разів у неї був мультиоргазм, що для Джессі рідкість. Але

дедалі частіше останнім часом, і це її лякало, проте Джессі

на банановій шкірці. Звісно. Але як сказати таке своєму

Я подумала, що було б непогано, якби ми трохи пововту­

Він протер лівою долонею надутий пуп’янок рота й сум­

Джессі опрацювала всю цю інформацію, перш ніж по­

— Добре. Тоді підійди до комода й візьми ключі. Спо­

— Ай, Джералде! Мені боляче!

ративного права, думаю, ти можеш знати все, що захочеш,

від цього не вертала. Якщо раптом забула, вже минуло

трусики, такі просвітчасті, що крізь них можна читати

навколо ніби потемніла, наче всі вікна, включно зі стельо­

з того дощового літа, коли він покінчив із садівництвом

вену (а можливо, сонну артерію, якщо це важливо в такі

Його очі вибалушилися, ніби дві скляні блакитні куль­

Тоді настала тиша, яку розривав лише далекий рев бензо­

Та принаймні це змусило її рухатися — лівою, правою,

Нірі, її співжительці з коледжу. Усвідомивши це, Джессі

— Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббі з пек­

налякала її ще більше, ніж відсутність чуття в руках.

бухти Нотч зараз зовсім безлюдна? І вона почне кричати,

пагорбі між будинком і озером. Зовсім неподалік від кух­

Але якщо це дійсно була лише гра (лиш вона — і більш

на яку, найпевніше, не відповідатиме, і тоді вона востаннє

— Джералде? — голос звучав сухо, ніби не тут. Джессі

— Мабуть, він таки мертвий, — сухо промовила Джес­

«Ну от чого ти шепочеш? Він мертвий. Чоловік, що

«Я тут одна, мій чоловік лежить мертвий на підлозі,

дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуєш лежа­

одну кар’єру з ігнорування її слів, якщо вони не стосували­

тримати себе в руках, — казала Нора, — але насправді ця

що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управ­

«Припини, Джессі, — наказала Господинька Берлін­

були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин спи­

літо. У 1979 році, часі, що раніше звучав ніби з наукової

в цей недоречно теплий осінній день. Її ліфчик висів на

так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча

«А що про неї думати, дівулю? Це психосоматика, та

три дюйми від склянки. Укол спраги — слабке стискання

окраса кімнати, Боже, так, Джессі Мейгут Берлінґейм, ще

Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу

Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так

д­ олонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі

Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию

приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня

Джессі не дала договорити. Це була не та думка, яку

особливо зважаючи на приблизно шість дюймів вільного

Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що

І то правда. Десь там на горизонті може бути й госпо­

ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПО-

із ведмежих шкур, а ззаду їх грають чоловіки з секс-агре

Я подумала, що було б непогано, якби ми трохи пововту

Він протер лівою долонею надутий пуп’янок рота й сум

Джессі опрацювала всю цю інформацію, перш ніж по

— Добре. Тоді підійди до комода й візьми ключі. Спо

навколо ніби потемніла, наче всі вікна, включно зі стельо

Його очі вибалушилися, ніби дві скляні блакитні куль

Тоді настала тиша, яку розривав лише далекий рев бензо

— Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббі з пек

пагорбі між будинком і озером. Зовсім неподалік від кух

— Мабуть, він таки мертвий, — сухо промовила Джес

дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуєш лежа

одну кар’єру з ігнорування її слів, якщо вони не стосували

що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управ

«Припини, Джессі, — наказала Господинька Берлін

були добрі. Наміри ж людини, яка перекрутила Норин спи

д олонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі

І то правда. Десь там на горизонті може бути й госпо

Обличчя залишалося маскою з огидних червоних і фіоле

долоня вказувала тильним боком над плечем, може про

Джессі розплющила очі й перш за все побачила Дже

грибами, задля поживних речовин), стверджував, що лю

Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кош

черговим атракціоном на розфарбованому вузликами1 яр

спідниці, втискаючись лобом у підняті коліна й заплющу

«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про со

Джессі знову підняла правицю, напружуючись настіль

ських ієрогліфів. Джессі знову почала обмацувати паль

руку, і тепер вона відчула, що навіть якщо полиця втри

«Не відпускай її, Джессі, не смій. НЕ СМІЙ ВІДПУСТИ

сосочки здригалися від очікування, пальці на ногах скру

сам Самотній Джордж. Задля такої оказії Джералд орен

розмовний екзамен, мусиш мовчати. Це розв’язало б стіль

не був так напружено відкопилений навколо кінчика скру

запульсує. Буде не дуже приємно, але Джессі не сумнівала

бажання слухати), наскільки сумною, розгубленою й непо

голова лягла на праве плече (не таке болюче), з рота вили