2 5219978001722115562

1
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»
М. С. РОМАНОВ
КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ
Навчальний посібник
ОСТРОГ – 2018
2
УДК 351.746.1+355.404.52(477)
ББК 67.9(4Укр)401.212
Р 69
Ре ц е н з е н т и :
Стрельбицький М.П. - доктор юридичних наук, професор, заслужений

працівник освіти України.
Шмоткін О.В.- кандидат юридичних наук, професор, професор кафедри

теорії держави і права Національної академії Служби безпеки України.
Половніков В.В.- кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри

управління ОРД факультету правоохоронної діяльності Національної академії
Державної прокордонної служби України, полковник.
Рекомендовано до друку Вченою радою Національного університету

"Острозька академія»
(протокол № ___від « »________2018 р.)
Романов М. С.
Контррозвідувальнй режим в Україні: / М. С. Романов. – Острог:

Національний університет «Осрозька академія», 2018. – 291 с.
Для студентів факультету політико-інформаційного менеджменту
спеціальності «національна безпека» Національного університету «Острозька
академія».
УДК 351.746.1+355.404.52(477)
ББК 67.9(4Укр)401.212
© Романов М. С., 2018
© Національний університет
«Острозька академія»
2018
3
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………………... ..8
ВСТУП……………………………………………………………………..
………....11
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ…...…….14
1.1. Визначення поняття «контррозвідувальний режим».
Структура, принципи та його призначення……………………………………........14
Контрольні запитання і завдання………………………………………………….19
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення………………….19
1.2. Принципи існування та основне призначення контррозвідувального

режиму……………………………………….................................................................20
Висновки до розділу 1…………………………………………………………..….34
РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ……………………….36
2.1. Історія виникнення контррозвідувального режиму

на території України (ХVІІ ст. – початок ХХ ст.)………………………………...36
2.2. Контррозвідувальний режим на території України
в 1917–1921 роки ХХ ст.…………………………………………………………...48
4

2.3. Особливості контррозвідувального режиму

на території України у 1930–1940 роки ХХ ст. ………………………………......59

в період Другої світової війни …………………………………………………….72
2.5. Контррозвідувальний режим німецько-фашистських окупаційних властей на

території України в період Другої світової війни…………………………………...86
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення……………...…..95
2.5. Зміст контррозвідувального режиму в Україні

в період 1945–1991 років ………………………………........................................ 96
Контрольні запитання і завдання………………………………………………...117
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення………………...117
Висновки до розділу 2 ……………………………………………………………118
РОЗДІЛ 3
ЕТАПИ, УМОВИ ФОРМУВАННЯ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО
РЕЖИМУ В УКРАЇНІ ТА ЙОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ………………………………………………………………..121
3.1. Етапи, причини та умови формування

контррозвідувального режиму в Україні………………………...………………125
5

Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення……………..
…..126
3.2. Нормативно-правове регулювання формування
контррозвідувального режиму……………………………………………………126
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого
вивчення………………....137
3.3. Функції Служби безпеки України із забезпечення

контррозвідувального режиму……………………………………………………138
вивчення………………....148
3.4. Контррозвідувальний режим
та заходи адміністративного примусу …………………………………………..148
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення………………...158
Висновки до розділу 3 ............................................................................................159
РОЗДІЛ 4
СИСТЕМА КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ
В УКРАЇНІ………………………………………………………………………...163
4.1. Облік та реєстрація фізичних осіб в Україні –
складова контррозвідувального режиму ………………………………………..163
вивчення………………....188
4.2. Прикордонний та митний режими в Україні ………………………………189

6

вивчення………………....220
4.3. Режим забезпечення державної таємниці в Україні …………………………205

вивчення………………....220
4.4. Адміністративно-правовий режим
забезпечення безпеки польотів повітряних суден
як складова контррозвідувального режиму ……………………………………..221
вивчення………………....220
4.5. Забезпечення контррозвідувального режиму

на об’єктах атомної енергетики ………………………………………………….229
Контрольні запитання і завдання……………………………………….………..234
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення…………..
……..234
4.6. Контррозвідувальний режим у сфері використання

радіоелектронних засобів …………………………………….………………… 235
Контрольні запитання і завдання………………………………………..……….251
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення………..
………..252
4.8. Дозвільна система як чинник

контррозвідувального режиму…………………………………………………... 252
Контрольні запитання і завдання……………………………………….………..259
7
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення…………..

……..260
4.9. Контррозвідувальний режим на
території проведення антитерористичної операції об'єднаних сил та
адміністративному кордоні з АР Крим..................................................................261
Контрольні запитання і завдання………………………………………….……..274
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення…….………..275
Висновки до розділу 4 ...........................................................................................275
ВИСНОВКИ…………………………….……………………………………...…278
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК………………………………………….285
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК…………………………………………….….291
8
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АВБ – агентство внутрішньої безпеки
АІС ДПС – аналітично-інформаційна система Державної прикордонної служби
АТО – антитерористична операція
ВКР – військова контррозвідка
ВНК – Всеросійська надзвичайна комісія
ВТС – військово-технічне співробітництво
ВЦВК – Всеросійський центральний виконавчий комітет
ГШ ЗС України – Генеральний штаб Збройних Сил України
ДКР СБ України – Департамент контррозвідки Служби безпеки України
ДМС України – Державна митна служба України
ДП УДЦР – Державне підприємство «Український державний центр
радіочастот»
ДПС України – Державна прикордонна служба України
ДПУ – Державне політичне управління
ДРГ – диверсійно-розвідувальна група
ДСНС України – Державна служба надзвичайних ситуацій України
ДФС України – Державна фіскальна служба України
ЄС – Європейський Союз
9
ЗД – засоби доставки
ЗМЗ – засоби масового знищення
КЗІ – криптографічний захист інформації
КНР – Китайська Народна Республіка
КРД – контррозвідувальна діяльність
КРО – контррозвідувальна операція
КРР – контррозвідувальний режим
КРС – контррозвідувальна справа
МВС України – Міністерство внутрішніх справ України
МНС України – Міністерство надзвичайних ситуацій України
МСЕ – Міжнародний союз електрозв’язку
НГ – Національна гвардія
НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ
НКРЗ – Національна комісія з питань регулювання зв’язку
НКЮ – Народний комісаріат юстиції
ОГ – оперативна група
ОДР – офіцер діючого резерву
ОРС – оперативно-розшукова справа
ОТЗ – оперативно-технічні заходи
ПВЧЗ – пункт високочастотного зв’язку
ПДТР – протидія технічній розвідці
ПК – Повітряний кодекс
РЕЗ – радіоелектронні засоби
РКР – радіоконтррозвідка
РМ – Рада Міністрів
РНК – Рада народних комісарів
РП – Республіка Польща
РПД – розвідувально-підривна діяльність
РРФСР – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
РСО – режимно-секретний орган
10
РФ – Російська Федерація
СБ України, СБУ – Служба безпеки України
СЗР України – Служба зовнішньої розвідки України
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
США – Сполучені Штати Америки
ТЗІ – технічний захист інформації
ТрО – територіальна оборона
УВКР – Управління військової контррозвідки
УКРО – Управління контррозвідувальних операцій
УКРП – Управління контррозвідувального пошуку
УНР – Українська Народна Республіка
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
УСБ України – управління Служби безпеки України
ФРН – Федеративна Республіка Німеччина
ЧФ РФ – Чорноморський флот Російської Федерації
11
ВСТУП
Контррозвідувальний режим є важливою складовою правової

держави, сприятливою умовою для успішної діяльності Служби безпеки
України зі своєчасного виявлення розвідувально-підривної діяльності
спецслужб іноземних держав, окремих осіб та організацій та запобігання
їй.
Контррозвідувальний режим – це складова оперативної обстановки в
державі, що враховується як спецслужбами іноземних держав, так і
співробітниками підрозділів Служби безпеки України, які протистоять їх
протиправній діяльності. Він визначається конкретною діяльністю
державних органів, установ як у межах держави, так і за кордоном,
наприклад, у діяльності посольств, закордонних представництв України.
Вивчення контррозвідувального режиму в Україні тісно пов’язане з
вивченням правових (адміністративне право, теорія держави й права,
право іноземних держав, історія держави й права закордонних держав та
ін.) і спеціальних дисциплін. Воно ґрунтується на загальнотеоретичних
основах цих дисциплін, сприяє поглибленому розкриттю суті їхніх
окремих аспектів.
Забезпечення контррозвідувального режиму в Україні належить до
сфери політичної діяльності, є одним із специфічних її видів, що
проводиться для досягнення мети держави щодо протидії внутрішнім і
зовнішнім загрозам. До останніх, зокрема, належить діяльність спецслужб
іноземних держав, окремих екстремістських елементів, груп на території
України. Контррозвідувальний режим спрямований на створення умов
надійного захисту держави, стійкості, стабільності її соціально-політичної
системи, демократичного ладу в державі.
Офіційне призначення контррозвідувального режиму як складової
забезпечення державної безпеки – створення перешкод діяльності
12
спецслужб іноземних держав на території України, виявлення осіб, які

здійснюють чи мають намір здійснювати розвідувально-підривну,
терористичну діяльність, збереження цілісності держави, конституційного
порядку, запобігання загрозам демократичній правовій державі,
недопущення створення та діяльності антиконституційних партій та
організацій.
У забезпеченні контррозвідувального режиму загалом й окремих
його складових зокрема поряд з органами, спеціально створеними для
цього (Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України,
Державна фінансова служба, структури Міністерства внутрішніх справ
України), беруть участь й інші установи України, на яких покладено
окремі завдання для забезпечення її внутрішньої та зовнішньої безпеки
(посольствва та консульства МЗС України, ДСНС).
Належний контррозвідувальний режим створює умови для протидії
внутрішнім і зовнішніми загрозам; для перешкод діям осіб, організацій, які
мають намір здійснювати протиправні дії, що загрожують державній
безпеці; для полегшення виявлення таких намірів; створює передумови
для можливого одержання правових доказів зазіхання на державну безпеку
країни та застосування адекватних заходів для її припинення.
Контррозвідувальний режим є також складовою правопорядку, що
спрямований на запобігання відкритих і прихованих дій внутрішніх і
зовнішніх супротивників, які класифікуються законодавством України як
зазіхання на основи існуючого ладу, інтереси держави у сфері внутрішньої
та зовнішньої політики.
Формування та функціонування контррозвідувального режиму
пов’язане з існуванням офіційних, окремих відкритих обмежень
демократії, зокрема з деяким обмеженням політичних і особистих свобод
громадян. За допомогою правового регулювання, шляхом видання
правових актів різного характеру, застосовується також примус.
13
Контррозвідувальний режим використовується також і з метою створення

законної основи для так званої «репресивної» діяльності органів
державної безпеки з протидії внутрішнім і зовнішнім загрозам із
використанням правових та законних гласних і негласних форм і методів.
Формування контррозвідувального режиму в Україні зумовлено
необхідністю підвищення ефективності функціонування системи протидії
зовнішнім і внутрішнім загрозам безпеці України, зокрема розвідувально-
підривним, терористичним та іншим протиправним посяганням
спеціальних служб іноземних держав, організацій, окремих груп та осіб на
інтереси України; запровадження комплексу цілеспрямованих та
узгоджених дій із запобігання зовнішнім і внутрішнім загрозам безпеці
України, розвідувально-підривним, терористичним та іншим
протиправним посяганням спеціальних служб іноземних держав,
організацій, окремих груп та осіб на інтереси України шляхом уточнення
компетенції суб’єктів забезпечення контррозвідувального режиму;
оптимізації правових, організаційних та інших засад його функціонування
з урахуванням демократичних перетворень у суспільстві, інтеграції
України в європейський економічний, політичний та безпековий простір
відповідно до міжнародних стандартів; подальшого розвитку системи
організації та управління діяльністю основних суб’єктів забезпечення
контррозвідувального режиму, їх організаційної структури, кадрового
забезпечення, бюджетної політики у сфері державної безпеки.
Отримання слухачами знань з контррозвідувального режиму дасть
можливість більш професійно виконувати свої обов’язки із забезпечення
державної безпеки на кордонах України, сприятиме ефективній взаємодії із
Службою безпеки України.
14
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ
1.1. Визначення поняття „контррозвідувальний режим.”

Структура, принципи та його призначення
Однією з категорій контррозвідувального режиму є поняття „режим” як

головна складова вказаного цілісного визначення. Правовий режим
визначається як порядок регулювання, виражений у комплексі правових
засобів, що характеризують поєднання взаємодіючих між собою дозволів,
заборон, а також зобов’язань. Це окрема сторона правового впливу. Виходячи
з цього, поняття „режим” можна віднести до цілісного поняття
„контррозвідувальний режим”.
Своєрідність контррозвідувальної діяльності, як об’єкта правового
регулювання, виявляється в необхідності здійснення практичних заходів для
виявлення і припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних
спецслужб та запобігання їй при конккретному єднанні способів, методів і
типів регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення державної
безпеки, а також домінуванні при цьому одних складових і допоміжній ролі
інших.
Контррозвідувальний режим безпосередньо пов’язаний зі специфічним
середовищем функціонування (тобто обстановкою й умовами). Обстановка
характеризується веденням спеціальними службами іноземних держав,
іноземними організаціями або їхніми представниками розвідувально-
підривної діяльності, спрямованої на заподіяння збитків національній безпеці
України, характером цієї діяльності (активізацією, падінням активності), а
умовами є необхідність забезпечення економічних інтересів України,
забезпечення захисту відомостей, що становлять державну таємницю й інше .
Політика забезпечення державної безпеки передбачає запровадження й
функціонування в Україні адекватного реальним і потенційним загрозам
національним інтересам контррозвідувального режиму, який забезпечував би
15
належну протидію діяльності спецслужб іноземних держав, окремих осіб та

організацій, недопущення проявів тероризму.
Зміст контррозвідувального режиму знаходить висвітлення: по-перше, в
існуючих у державі передумовах для здійснення контррозвідувальної
діяльності (стан законодавства, матеріально-технічне забезпечення сил і
засобів і ін.), по-друге, у пропонованих державою вимогах стосовно
ефективності зазначеної діяльності, на підставі яких відповідними органами
розробляються і здійснюються конкретні заходи. Таким чином,
контррозвідувальний режим містить у собі як статичну (наявні норми права),
так і динамічну (практичні заходи) складові. В Україні безпосередньо
контррозвідувальний режим встановлюється: законами України, указами і
розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями
Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України.
Таким чином, контррозвідувальний режим – це сукупність
обов’язкових принципів, норм, правил та організаційних заходів,
установлених чинним законодавством та нормативно-правовими актами, які
спрямовані на забезпечення державної безпеки й захист національних
інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз.
У триелементній структурі оперативної обстановки (контррозвідка
Служби безпеки України, суб’єкти розвідувальної діяльності проти нашої
держави (посягання на державну безпеку) та середовища, в якому
відбувається їх протиборство (конфліктна взаємодія), контррозвідувальний
режим є центральною частиною (ядром) цього середовища.
Контррозвідувальний режим складається з таких основних складових:
– режим охорони державних секретів – це система правових норм і
організаційних заходів, які забезпечують необхідний порядок діяльності
органів державної влади, органів місцевого самовнизкивання, підприємств,
установ і організацій, їх посадових осіб та окремих секретоносіїв з метою
запобігання витоку інформації, що становить державну таємницю;
16
– режим державного кордону України – це сукупність правил і

організаційних заходів, що регулюють порядок перетинання державного
кордону, правила перебування українських та іноземних невійськових суден і
військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України,
заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні
води України і перебування в них, утримання державного кордону України,
провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному
кордоні України. Режим у пунктах пропуску через державний кордон України
встановлюється в інтересах створення і підтримання умов для службової
діяльності контрольно-пропускних пунктів ДПС України. Він регламентує
порядок перебування й пересування всіх осіб і транспортних засобів у межах
території прикордонних залізничних та автомобільних станцій, морських і
річкових портів, аеропортів і аеродромів, відкритих для міжнародного
сполучення, а також здійснення іншої діяльності, пов’язаної з пропуском
через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та
іншого майна;
– прикордонний режим – це система правових норм і організаційних
заходів, що визначають порядок в’їзду, тимчасового перебування,
проживання, пересування громадян України та інших осіб, проведення робіт,
обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування
самохідних та несамохідних суден, їх плавання та пересування у внутрішніх
водах України. Прикордонний режим встановлюється у прикордонній смузі
та в контрольному прикордонному районі в порядку, що визначається
Кабінетом Міністрів України:
– режим виїзду з України і в’їзду в Україну – це система правових норм
і організаційних заходів, які визначають порядок здійснення права громадян
України на виїзд з України і в’їзд в Україну, оформлення документів для
зарубіжних поїздок, тимчасового обмеження права громадян на виїзд з
17
України, а також порядок пропуску через державний кордон громадян і

транспортних засобів;
– внутрішньо-об’єктовий режим – це система правових норм і
організаційних заходів, що визначають порядок перебування й пересування
всіх осіб і транспортних засобів у межах території (об’єкта), на якій діє
режим охорони державної таємниці;
– митний режим – це сукупність правових норм і організаційних
заходів, що визначають порядок митного оформлення, переміщення через
митний кордон товарів та інших предметів, а також порядок здійснення
митного контролю;
– режим внутрішньої безпеки - це система правових норм і
організацій та установ, їх посадових осіб, а також поведінки окремих
громадян при функціонуванні в цих організаціях та установах однієї із
складових контррозвідувального режиму;
– паспортний режим (реєстрації населення) – це система правових норм
і організаційних заходів, які визначають порядок видачі дозволів та
оформлення документів громадянам України та іноземцям для в’їзду на
територію України, перебування та виїзду за її межі.
Паспортний прикордонний режим – це система правових норм і
організаційних заходів, що визначають наявність в особи, яка перетинає
державний кордон України, усіх необхідних документів, що дають право на
в’їзд в Україну або виїзд з України, належність їх особі, яка пред’являє їх, а
також правильність оформлення цих документів.
- режим перебування іноземців в Україні – це система правових норм і
організаційних заходів, які забезпечують визначений порядок діяльності
органів державної влади, місцевого самовнизкивання, підприємств, установ,
організацій та їх посадових осіб, а також поведінку іноземців у зв’язку з
18
реалізацією ними права перебування й проживання на території України і

пересування по ній;
- режим користування повітряним транспортом – це система правових
норм і організаційних заходів, які визначають порядок користування
громадянами України, іноземцями та особами без громадянства повітряним
транспортом на території України, порядок оформлення документів на право
користування ним, а також порядок пропуску через державний кордон в
аеропортах;
- пропускний режим – це сукупність правових норм, які регламентують
порядок пропуску громадян України, іноземців та осіб без громадянства, а
також транспортних засобів, вантажу та іншого майна через державний
кордон України;
- режим надзвичайного стану в Україні – це особливий правовий
режим, що вводиться в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні
надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче від
загальнодержавного рівня, (які призвели чи можуть призвести до людських і
матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян), або при
спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України
шляхом насильства, і передбачає надання відповідним органом державної
влади військовому командуванню та органам місцевого самовнизкивання
повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і
здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки,
органів державної влади та місцевого самовнизкивання, захисту
конституційного ладу, а також допускає тимчасове обмеження
конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних
інтересів юридичних осіб.
Отже, структурно контррозвідувальний режим включає окремі
адміністративно-правові режими, які регулюють суспільні відносини з метою
забезпечення безпеки держави.
19
Контрольні запитання і завдання
1. Дайте визначення контррозвідувального режиму в Україні та

роз'ясність його суть.
2. Назвіть основні складові контррозвідувального режиму та дайте
їм коротку характеристику.
3. Назвіть принципи існування контррозвідувального режиму в
Україні.
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення:

1. Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими у сфері
національної безпеки та протидії тероризму: монографія: /В. Настюк// - К.:
НКЦ – 2008. - 245 с.
2. Настюк В. Я., Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими
в Україні./В. Настюк// - Х.: Право, 2009.- 128 c.
3. Настюк В .Я. Проблеми законодавчого регулювання
адміністративно-правових режимів / В. Настюк// Проблеми законності.
Вип. 100.- Х.: Нац. юрид. акад. України, 2009. - C. 241.
4. Настюк В. Я. Фундаментальна розвідка адміністративно-
правових засад управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки
держави /В. Настюк// Вісник Академії правових наук України. 2008 р.
№1(52). - Х.: Право - 2008. - 279 с.
5. Барабаш О. Поняття та сутність адміністративно-правових
режимів забезпечення громадської безпеки при надзвичайних ситуаціях /О.
Барабаш // Підприємництво, господарство і право.- 2009.- № 7. - 123с.
20
1.2. Принципи існування та основне призначення контррозвідувального

режиму
Термін „принцип” використовується неоднозначно – для позначення

теорій, концепцій, законів науки, специфічних явищ, тих або інших ознак,
сторін і т. ін. Принципами називають також різні правила. У довідковій
літературі принцип визначається як основне положення, вихідний пункт,
передумова якої-небудь теорії, концепції (principium – основа, першооснова).
Вихідними пунктами, передумовами теорії, концепції є закони, аксіоми науки
(вихідні положення теорії, прийняті за істину без доказування). Сюди варто
віднести і категорії науки.
Таким чином, термін „принцип” використовується як синонім термінів
„закон”, „категорія”, „аксіома” науки. В інших довідкових джерелах принцип
формулюється як основна, керівна ідея, основне правило поведінки,
діяльності. У цьому визначенні більше виражена специфіка принципу як
положення, яким варто керуватися в тій або іншій сфері діяльності.
Принципи практичної діяльності мають безперечно нормативний характер і
виступають як вимоги (найвищою мірою узагальнених правил). Мова йде про
принципи моралі, правосвідомості, права, правотворчої і правоохоронної
діяльності, організації і діяльності державних органів і всієї політичної
системи. Принципи як положення, що мають нормативний характер, характер
директив, спрямовують діяльність людей у тій або іншій сфері громадського
життя. Вони не повинні ототожнюватися з іншими логіко-мовними
феноменами, зокрема, з різноманітними твердженнями (судженнями) про
закономірності розвитку тих або інших явищ, про їхні властивості й ознаки,
риси, сторони, взаємозв’язки, цілі тієї або іншої діяльності і т. ін.
При розгляді принципів варто вирізняти назву принципу, його мовне
оформлення і зміст. Назва принципу зазвичай коротка, наприклад, „принцип
верховенства права”, „принцип рівності”. Назва принципу вже стисло
21
відбиває його зміст, який може бути виражений у короткому

стверджувальному реченні або розкритий у сукупності положень.
У державно-правовій сфері принципи безпосередньо пов’язані,
насамперед, субординації і координації. Вищу сходинку займають принципи,
зафіксовані в нормативних актах, вищої юридичної чинності (Конституція,
закони). Субординаційні зв’язки можуть мати і змістовий характер. У цьому
випадку субординаційно вищий принцип характеризується більш широким
змістом, що охоплює зміст інших принципів. Інші принципи, що вже за
змістом, конкретизують, деталізують перший, більш загальний, у сукупності
дають більш розгорнутий його зміст.
При розгляді критеріїв для визначення принципів контррозвідувального
режиму вважається доцільним виділити сукупність таких властивостей:
– принципи виражають панівні в державі політичні й правові ідеї, що
стосуються завдань, способу формування і ведення діяльності у сфері
забезпечення державної безпеки;
– це найбільш загальні, вихідні нормативні положення, ідеї, що мають
фундаментальне значення для контррозвідувального режиму, визначають його
спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його структурних елементів;
– вони, зазвичай, повинні бути закріплені в нормах права (окремих або
декількох);
– порушення будь-якого принципу означає необхідність
відновлення порушених прав, а також компенсації завданого морального і
матеріального збитку.
Аналіз чинного законодавства дає можливість зробити висновок, що до
системи принципів контррозвідувального режиму входять:
– конституційні: верховенство права; взаємна відповідальність держави
й особи; законність правопорядку; рівність перед законом; дотримання прав і
свобод людини (повага гідності особистості, невтручання в її особисте і
сімейне життя; права людини на волю й особисту недоторканність;
22
недоторканність житла; таємниця листування, телеграфних розмов,

телеграфної й іншої кореспонденції);
– політична доцільність;
– адекватність заходів захисту державних інтересів реальним і
потенційним загрозам;
– пріоритет договірних (мирних) способів при вирішенні конфліктів;
– демократичний цивільний контроль за військовою сферою, а також
іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки; взаємодія
з органами влади і населенням; єдиноначальність і колегіальність, гласність і
конспірація.
Принцип верховенства права. В Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Міжнародні зобов'язання, Конституція України має
найвищу юридичну чинність. Закони й інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати. Норми
Конституції України є нормами прямої дії. Звертання в суд для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантується
безпосередньо на підставі Конституції України.
Дух закону має базуватися на принципі верховенства права. Адже
прийняття законів здійснюється переважно в умовах юридичного позитивізму
та нормативного розуміння права, що вже майже століття панують у
вітчизняній правовій науці та практиці.
Загалом утвердження принципу верховенства права в суспільному
житті потребує приведення усієї правової системи держави у відповідність до
стандартів, закріплених у Європейській конвенції про захист прав людини та
основних свобод, практиці Європейського суду з прав людини, офіційних
документах Комітету Міністрів та Парламентської Асамблеї Ради Європи.
Принцип взаємної відповідальності держави й особи. Людина, її життя і
здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини і їхні гарантії
23
визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед

людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави.
Принцип законності правопорядку. Правовий порядок в Україні
ґрунтується на принципах, відповідно до яких нікого не можуть примушувати
робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади,
місцевого самовнизкивання, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на
підставі, у межах повноважень, передбачених Конституцією і законами
України.
Принцип рівності перед законом. Згідно з Конституцією України всі
люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах. Громадяни мають рівні
конституційні права та свободи і є рівними перед законом. Не може бути
привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичними,
релігійними й іншими переконаннями, статтю, етнічним і соціальним
походженням, майновим станом, місцем проживання, за мовними або
іншими ознаками. Іноземці й особи без громадянства, що перебувають в
Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а
також мають такі ж обов’язки, як і громадяни України, за винятками,
установленими Конституцією, законами або міжнародними договорами
України.
Принцип дотримання прав і свобод людини (принципи поваги гідності
особистості, невтручання в її особисте і сімейне життя; права людини на
волю й особисту недоторканність; недоторканності житла; таємниці
листування, телеграфних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції).
Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне
життя. За Конституцією України кожний має право на повагу до його
гідності. Ніхто не може бути підданим катуванням, жорстокому, нелюдському
або такому, що принижує його гідність, поводженню або покаранню. Жодна
людина без його вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим або
24
іншим довартоженням. Ніхто не може бути підданий втручанню в його

особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією
України. Не допускається збирання, збереження, використання і поширення
конфіденційної інформації про особистість без її згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах державної безпеки, економічного
добробуту і прав людини. Кожен громадянин має право знайомитися в
органах державної влади, органах місцевого самовнизкивання, установах і
організаціях з інформацією про себе, що не є державною або іншою
захищеною законом таємницею. Кожному в судовому порядку гарантується
захист права спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї
родини і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на
відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного збиранням,
збереженням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.
У процесі функціонування контррозвідувального режиму цей принцип
покликаний не тільки гарантувати об’єктивність довартоження обставин
порушень окремих норм, що стосуються контррозвідувального режиму, а й не
допускати безпідставності, суб’єктивізму, свавілля при перевірці таких
фактів, унеможливлювання провокаційних дій посадових осіб наділених
владою. Особливо це актуально при проведенні огляду особи, освідування та
інших заходів.
Принцип права людини на волю й особисту недоторканність.
Повноважена службова особа має право без ухвали варточого судді, суду
затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене
основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо
підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього при обранні
запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо
внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.
25
Принцип взаємодії характерний тим, що він покликаний гарантувати

чітке дотримання форм взаємодії, її мети та завдань з боку взаємодіючих
суб’єктів, самостійність вибору засобів і методів забезпечення
контррозвідувального режиму, чіткого дотримання визначеної компетенції,
спільне і погоджене планування організаційних та інших передбачених
законодавством дій, нерозповсюдження взаємодіючими сторонами
конфіденційної та службової інформації, прокурорський та інший нагляд за
діяльністю взаємодіючих сторін.
Важливими є організаційно-управлінські принципи. Перший серед них –
принцип плановості. Зазначений принцип у функціонуванні
контррозвідувального режиму дозволяє визначити конкретні завдання, що
випливають із загроз державній безпеці, намітити обґрунтовані заходи,
прогнозувати можливі варіанти їх розвитку і здійснити вибір на цій основі
найбільш дієвих заходів із припинення або нейтралізації загроз
функціонуванню контррозвідувального режиму чи його ефективності.
Принцип координації на організаційно-управлінському рівні знаходить своє
вираження в об’єднанні зусиль різних державних органів, які стосуються
забезпечення контррозвідувального режиму, спямованих на його
ефективність.
Постійність – це принцип, до якого можна віднести такі елементи:
визначення конкретних термінів проведення контрольної перевірки
(перевірка, наприклад, перед початком проведення таємних науково-
довартоних робіт, за кожним етапом тощо); визначення контролюючих
підрозділів СБ України, які мають право перевірки.
Принцип гласності при здійсненні контролю сприяє, при оприлюдненні
його результатів, формуванню суспільної думки і привертає увагу
відповідних державних органів, спонукає їх до дій, спрямованих на
запобігання та припинення реалізації неправомірних рішень. Враховуючи
наявність інформації з обмеженим доступом щодо контрольної діяльності, СБ
26
України, в повному обсязі принцип гласності не може відповідати даному

виду контрольної діяльності. Разом з тим СБ України може інформувати
суспільство про загальні результати контрольної діяльності не розголошуючи
при цьому відомостей з обмеженим доступом, що є власністю держави. Так,
органи, які перевіряються, обізнані з повноваженнями СБ України щодо
здійснення відповідного контролю, з термінами, в які він має здійснюватись,
мають бути поінформовані про результати контролю, у тому числі про
виявлені недоліки та їх можливі причини.
Стосовно призначення контррозвідувального режиму, насамперед,
будемо виходити з того, що він (контррозвідувальний режим) відрізняється
від інших адміністративно-правових режимів (наприклад, прикордонного чи
паспортного) тим, що не регулюється окремими законами, постановами
Кабінету Міністрів, указами Президента України чи іншими актами –
відомчими чи міжвідомчими. Основу його становлять окремі статті, пункти,
підпункти зазначених вище нормативно-правових актів. З урахуванням цього
доцільно чітко визначити його призначення, оскільки це впливатиме на якість
та конкретність тих положень, що належать до питань розробки концепції
його розвитку в державі. Окрім того, до сьогодні відсутні офіційні документи
щодо призначення контррозвідувального режиму в Україні.
На основі вивчення окремих адміністративно-правових режимів
покажемо основні призначення контррозвідувального режиму в Україні з
урахуванням сучасних суспільно-політичних відносин та їх вплив на його
формування.
Особливість контррозвідувальної діяльності, як об’єкта правового
регулювання, полягає в необхідності здійснення практичних заходів із метою
виявлення і припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних
спецслужб та запобігання їй, для чого необхідно створити відповідні
сприятливі правові умови, які б найліпше сприяли підрозділам контррозвідки
з недопущення та виявлення фактів розвідувально-підривної діяльності
27
спецслужб іноземних держав. Виходимо з того, що контррозвідувальний

режим сукупно складається з окремих складових, норм адміністративно-
правових режимів головною метою контррозвідувального режиму є
забезпечення державної безпеки. У практичному аспекті, наприклад, для
режиму таємності – охорона відомостей, що становлять державну таємницю
від незаконних посягань спецслужб іноземних держав, окремих осіб та
організацій; для режиму воєнного стану – створення умов для здійснення
органами державної влади, військовим командуванням наданих їм
повноважень; для митного режиму – виявлення порушень порядку
переміщення через державний кордон товарів, транспортних засобів та інших
предметів.
Ядром контррозвідувального режиму є встановлена в законодавчому
порядку сукупність правил поведінки громадян, юридичних осіб, державних
органів та їх посадових осіб у певних ситуаціях (умовах), тобто «режимні»
правила. Чітка правова регламентація порядку соціальної діяльності є
важливою гарантією законності при запровадженні того чи іншого
адміністративно-правового режиму. Прикладом норм, які встановлюють такі
правила, є статті 16–18 Закону України «Про надзвичайний стан» .
Виходячи із вищезазначеного, будемо розглядати призначення
контррозвідувального режиму через призму норм окремих адміністративно-
правових режимів, які майже збігаються за метою встановлення:
необхідністю забезпечення державної безпеки України, державної
незалежності та територіальної цілісності; регламентацією порядку тієї чи
іншої діяльності; існуванням норм, що передбачають відповідальність за
порушення норм окремих нормативно правових актів, щостосуються
контррозвідувального режиму; наявністю засобів і способів, правових,
процедурно-процесуальних форм .
Серед призначень контррозвідувального режиму важливим є,
насамперед, його контррозвідувальне призначення яке можна вважати
28
визначальним та головним. Через окремі адміністративно-правові норми,

використовуючи легальні можливості, державні органи, які у своїй діяльності
використовують ці норми, можуть виявляти осіб, можливо, причетних до
спецслужб іноземних держав, окремих осіб та організацій, які мають намір
незаконно здобути інформацію, що охороняється законом, виготовляють
вибухові пристрої для терористичної діяльності тощо.
Контррозвідувальний режим за своїм призначенням передбачає
відповідальність держави перед громадянином у тому, що мають бути
забезпечені такі правові умови, які б унеможливлювали створення та
існування терористичних організацій, перешкоджали діяльності спецслужб
іноземних держав, окремих осіб та організацій на території держави.
Здійснення зазначеного можливе тільки через ініціювання, розроблення,
прийняття необхідних для цього законів, постанов, указів Президента, а
також формування такої системи управління державою, яка, використовуючи
прийняті нормативно-правові акти, ефективно захищала б суспільство від
загроз здійснення терористичних актів та підривних акцій спецслужб
іноземних держав. А з урахуванням того, що у демократичній державі закони
ініціюються та приймаються відповідними політичними структурами, то таке
призначення контррозвідувального режиму можна вважати як політичним.
Політичне призначення означає і те, що контррозвідувальний режим
покликаний стимулювати владні політичні сили держави до ініціювання та
прийняття нормативно-правових актів для його покращання та посилення
рівня безпеки держави.
Наступне призначення контррозвідувального режиму – економічне. Це
адміністративні норми, складові контррозвідувального режиму, покликані
встановлювати певні обмеження в економічній сфері. На виконання
міжнародних зобов’язань, забезпечення власної безпеки держава визначає
певний порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій у сфері
озброєння, виробів, що мають подвійне призначення, поширення дозвільної
29
системи на окремі види підприємницької діяльності, наприклад, проведення

робіт із застосуванням вибухових матеріалів тощо. Звичайно,
контррозвідувальний режим, який складається з норм адміністративного
права, не має значного та ефективного впливу на фінансове право, але
ігнорувати цього не варто, наприклад , що стосується фінансувння тероризму.
Окремі норми адміністративного права, ті що належать до
контррозвідувального режиму, мають заборонний характер. Цим
здійснюється специфічний виховний вплив на особу, який спрямований на
формування мотивів такої правомірної поведінки індивідуума, яка б
перешкоджала діяльності спецслужб іноземних держав при виконанні ними
своїх завдань. Переважна більшість вербувальних операцій спецслужби
намагаються проводити на своїй території чи на території третьої держави. З
урахування цього, існує певний порядок виїзду секретоносіїв, громадян
України за кордон. Вони мають право здійснити свій намір, але попередньо
повідомивши про це свого керівника. Таке призначення контррозвідувального
режиму можна вважати виховним.
Через характеристику контррозвідувального режиму (хоча він не є
самостійною галуззю адміністративного права) є можливість оцінити стан
безпеки держави. Насамперед у питанні її спроможності протидіяти
розвідувальній діяльності спецслужб іноземних держав і тероризму. Таке
призначення можна кваліфікувати як оціночне. Якщо через норми
адміністративного права чи окремі відомчі нормативно-правові акти державні
правоохоронні органи чи спецслужби вчасно реагують на наміри спецслужб
здійснювати протиправні дії, то такий контррозвідувальний режим можна
оцінити задовільними.
Охоронне призначення – це призначення контррозвідувального
режиму, спрямоване на охорону таємної інформації, від незаконних посягань.
Цим же опосередковано охороняються основоположні соціальні цінності:
життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність й безпека людини, власності,
30
правопорядку, демократії, верховенства права та ін. Охоронне призначення

контррозвідувального режиму покликане захищати суспільні відносини,
регламентовані іншими нормами адміністративного права. Таке охоронне
призначення може забезпечуватись також заходами адміністративно-
процесуального примусу . Наприклад, у разі неявки правопорушника з
питань порушення режиму на виклик судді, його може бути піддано приводу.
Інформаційне (комунікативне) призначення контррозвідувального
режиму випливає з того, що матеріально виражені в документах
адміністративні норми, які належать до контррозвідувального режиму, є
джерелом соціально-значущої інформації. Норми адміністративного права,
які належать до контррозвідувального режиму, виступають засобами
комунікації між суб’єктом та об’єктом управління, посередником між
законодавцем і суспільством, між творцями юридичних норм та їх
адресатами. Для контррозвідувального режиму зазначене вище є актуальним
насамперед тому, що його забезпечує низка держаних органів, при цьому
актуальними є питання взаємодії .
Окремо розглянемо призначення контррозвідувального режиму, що
стосується протидії тероризму. Він насамперед має відігравати роль
правового регулювання «оповіщення» про окремі ознаки можливої
підготовки до терористичного акту та охоплювати всі рівні й напрями – як
міжнародний (глобальний, регіональний і двосторонній), так і
внутрішньодержавний (суб’єктів центральної влади й муніципальних
структур). Державна система протидії тероризму має насамперед мати попе-
реджувальний, а не реагуючий характер. В Україні простежується тенденція
переваги однобічної каральної реакції на тероризм при покладанні цієї
функції тільки на спецслужби й правоохоронні органи та армію. Небезпека
також полягає в тому, що такі дії держави спрямовано на розв’язання
миттєвих проблем, які не усувають першопричину тероризму, його коріння,
мають оборонний, а не наступально-попереджувальний характер. Тероризм
31
зазнає змін, зокрема, відбувається його глобалізація, зростає ступінь небезпеки

загроз від нього, у тому числі й для безпеки України. Однак це не достатньо
враховується у побудові системи раннього виявлення ознак підготовки до
здійснення терористичного акту. Зазначене є головним, важливо щоб у цьому
брали участь не тільки спецслужби і правоохоронні органи, а й були задіяні
інші державні та недержавні органи.
Характеристика тероризму, структури терористичної діяльності,
регулювання протидії йому, включаючи створення конкретних механізмів та
інститутів співпраці держави і взаємодії їх компетентних органів, а також
результати аналізу існуючих поглядів на ці проблеми можуть бути
використані як базові для побудови новітньої системи правового
регламентування раннього виявлення та попередження проявів тероризму для
активної протидії такому злочинному явищу в нашій країні.
Отже, принципи контррозвідувального режиму – це закріплені в
законодавчих актах політичні і правові ідеї, нормативні положення щодо
завдань, способу формування й ведення діяльності у сфері забезпечення
державної безпеки, що визначають спрямованість і побудову правового
режиму контррозвідувальної діяльності в цілому, форму і зміст її заходів,
порушення яких обов’язково передбачає відновлення порушених прав, а
також компенсацію завданого морального й матеріального збитку. Принципи
контррозвідувального режиму – це закріплені в законі політичні й правові
ідеї, нормативні положення щодо завдань, способу формування і здійснення
діяльності у сфері забезпечення державної безпеки.
Можемо також констатувати: призначення контррозвідувального
режиму в Україні випливає із його сутності та змісту. Він безпосередньо
пов’язаний зі специфічним середовищем функціонування – обстановкою та
умовами. Хоча він і виходить із норм адміністративно-правових режимів, але
певною мірою відрізняється від них. Так, норми адміністративно-правових
режимів діляться на дві великі групи – пільгові та обмежувальні. Пільгові
32
надають громадянам і організаціям додаткові права і свободи або пільги при

здійсненні ними певних прав чи свобод, наприклад, пільги для учасників
бойових дій. Обмежувальні, навпаки, визначають особливі права
використання громадянами та організаціями своїх прав і свобод або
встановлюють заборону на здійснення ними певних прав і свобод, наприклад,
ліцензування окремих видів підприємницької діяльності. Характерною
особливістю призначення контррозвідувального режиму є наявність тільки
обмежувальних для громадян чи окремої організації функцій. Вони
обмежують їх певні права і свободи, вводять особливий порядок здійснення
окремих видів конституційних прав і свобод.
Норми права, що формують контррозвідувальний режим, призначені
забезпечити оптимальні умови функціонування суспільства, держави в
окремих сферах життя. Організаційна інфраструктура забезпечує реалізацію
встановлених режимних правил. Це спеціальні режимні органи, які утворені з
урахуванням змісту й особливостей того чи іншого адміністративно-
правового режиму (прикордонні війська, митні органи, тимчасові
адміністрації тощо) і комплектуються спеціально підготовленим особовим
складом, забезпечуються необхідними фінансовими і матеріально-технічними
ресурсами.
Функціонально, за своїм призначенням, норми контррозвідувального
режиму, впливаючи на певні суспільні відносини, діють як окремо від інших
адміністративно-правових режимів, так і у тісній взаємодії з ними. При цьому
вони мають триєдину взаємопов’язану функцію: забезпечувати національні
інтереси й державну безпеку; не порушувати конституційних прав громадян
держави, а також іноземців; не повинні суперечити нормам міжнародного
права.
Для досягнення ефективного функціонування контррозвідувального
режиму потрібно, щоб він базувався на виконанні низки нормативно-правових
вимог, зокрема: введення норм, що належать до питань контррозвідувального
33
режиму, повинно здійснюватись на засадах і в порядку, передбаченому

законодавством України; в рамках контррозвідувального режиму заходи щодо
обмеження прав та встановлення додаткових обов’язків на громадян і
посадових осіб не повинні перевищувати межі, які встановлені законодавством
України; законодавча регламентація контррозвідувального режиму повинна
охоплювати заходи щодо примушення суб’єкта права до виконання
„режимних” вимог, а також визначати компенсуючі механізми, що спрямовані
на відшкодування збитків, завданих суб’єктам права в результаті застосування
заходів правообмежувального та зобов’язувального характеру.
1. Назвіть основні принципи існування контррозвідувального

режиму в Україні.
2. Який, на Вашу думку, принцип є найважливішим і чому?
3. Перерахуйте призначення контррозвідувального режиму в
Україні.
4. Яке, на Вашу думку, найважливіше призначення
контррозвідувального режиму в Україні? Обгрунтуйте Вашу позицію.

1. Андрійко О.Ф. Види державного контролю: Державне управління в
Україні: Навч. посібник /За заг. ред В. Б. Авер'янова//. - К.: НАН України.
- 1999. – 366 с.
2. Паращук В. І. Теоретико-правові прийоми контролю і нагляду в
державному уравлінні: дис... доктора юрид. наук.: 25.00.03 / В. І. Паращук
О.Ф - К, 1999. – 677 с.
34
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1
Контррозвідувальний режим створює сприятливі умови для протидії

внутрішнім і зовнішніми загрозам.
Розвиток контррозвідувального режиму в Україні зумовлений
необхідністю підвищення ефективності функціонування системи протидії
зовнішнім і внутрішнім загрозам безпеці України, розвідувальним,
розвідувально-підривним, терористичним та іншим протиправним посяганням
спеціальних служб іноземних держав, організацій, окремих груп та осіб на
інтереси України.
Контррозвідувальний режим можна вважати окремим, так званим
галузевим режимом адміністративного права. А режим адміністративного
права належить до публічного правового і стосується регламентації
діяльності державної адміністрації та її взаємовідносин з приватними
особами. На основі галузевих правових режимів створюються спеціальні
режими вторинного, похідного рівня – режими соціальних процесів, видів
діяльності, об’єктів (предметів) і територій.
За структурою контррозвідувальний режим складається з: режиму
адміністративного, охорони державних таємниць, Державного кордону
України, пунктів пропуску через державний кордон України, прикордонного,
виїзду з України й в’їзду в Україну, внутрішньо-об’єктового, митного,
надзвичайного стану в Україні, паспортного, перебування іноземців в Україні,
користування повітряним транспортом, пропускного, судноплавства,
територіальних, використання радіочастотного ресурсу. Розвиток суспільних,
міжнародних відносин значною мірою впливає на кількість та значущість
кожної складової структури.
Принципи контррозвідувального режиму – це закріплені в законі
політичні і правові ідеї, нормативні положення щодо завдань, способу
формування та здійснення діяльності у сфері забезпечення державної
безпеки, що визначають спрямованість і побудову правового режиму
35
контррозвідувальної діяльності в цілому, форму і зміст її заходів, порушення

яких обов’язково зумовлює необхідність відновлення порушених прав, а
також компенсації завданих моральних і матеріальних збитків.
Призначення контррозвідувального режиму в Україні необхідно
розглядати через призму норм окремих адміністративно-правових режимів,
які майже збігаються з метою встановлення контррозвідувального режиму.
Основне його спрямування – контррозвідувальне. Не менш важливі й інші:
політичне, яке покликане стимулювати владні політичні сили держави до іні-
ціювання та прийняття рішень для покращення контррозвідувального
режиму; економічне, яке покликане встановлювати певні обмеження в
економічній сфері; виховне; оціночне; охоронне; інформаційне.
Контррозвідувальний режим створює додаткові адміністративні
перешкоди для протиправних намірів окремих осіб та організацій, для цього
особа має їх: а) подолати; б) обійти; в) зустрівши ці перешкоди, відмовитись
від їх подолання. Зазначене сприяє здійсненню контррозвідувального пошуку
спецслужб іноземних держав та окремих осіб, які мають намір здійснити
протиправні заходи стосовно України.
36
РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ
2.1. Історія виникнення контррозвідувального режиму на території України

(ХVІІ ст. – початок ХХ ст.)
Заходи, спрямовні на захист безпеки території держави, перебувають у

прямій залежності від суспільно-політичного ладу. Правовою складовою
такого захисту є контррозвідувальний режим, дієвість та ефективність якого
обумовлюється як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Вивчення
історії становлення та розвитку контррозвідувального режиму сприятиме
більш об’єктивному довартоженню його функціонування сьогодні.
У Добу козацтва в Україні не було яких-небудь писаних правових
документів або норм, які б забезпечували недопущення у середовище
козацького війська шпигунів та розголошення таємниць, що, безперечно, мало
місце у козаків: намірів набігів на сусупротивника, кількість війська, тактика
майбутнього бою, договори із союзниками, інформаторів козаків у Туреччині
тощо. На той час діяли звичаєві правила, які створювали в середовищі
козацького військового поселення свій режим недопущення у їх ряди
шпигунів (вивідувачів). Було встановлено суворе покарання за зраду
українському народові, християнської віри, невиконання вимог військово-
старшинської адміністрації. Першим порогом для тих, що мали намір
вступити у ряди козацтва, було з’ясування причетності особи до
християнства: наявність натільного хреста, уміння хреститися, знати молитву
„Отче наш”. Другим – через розміщення новобранця у курені, створених за
„земляцтвом”, територіальною ознакою. Зазначене надавало можливість
поглибити первинне вивчення новоприбулого – у бесідах з’ясовувалось
знання ним місцевості, людей, подій, спільних знайомих. Водночас,
принагідно, перевірялась інформація, надана прибульцем: наприклад, про
факти підпалу поміщицької садиби, покарання поміщика, інша інформація.
37
Загалом такі превентивні заходи, які умовно можна кваліфікувати як

упереджувально-адміністративні, були доволі ефективними. Так, один із
польських очільників у листі до свого пана Вишгородського жалівся, що „не
може найти можливості отримувати інформацію про наміри козаків… так як
усі вивідувачі виявляють та знешкоджуються козаками”.
Під час національно-визвольного повстання 1648–1654 років під
проводом Б. Хмельницького започатковано процес становлення в Україні
режиму внутрішньої безпеки. Результатом цих заходів стали успіхи у протидії
підривним діям польських агентів, запобігання кільком спробам організації
вбивства Б. Хмельницького, зрив таємних антигетьманських інтриг окремих
старшин. Звичайно, окремо взятого контррозвідувального підрозділу в
Б. Хмельницького не було. Не було також розроблено якоїсь стрункої системи
режиму протидії тодішньому шпигунству. Але окремі елементи, які ми
сьогодні називаємо "контррозвідувальний режим" існували. Це, насамперед,
стосувалося контролю за діяльністю іноземних послів, забезпечення
конспірації у питаннях захисту планів та нерозголошення намірів військових
дій, результатів дипломатичних місій. А через полково-сотенний
адміністративний поділ території тодішньої Гетьманської України вдавалось
певною мірою створити бар’єри з охорони військової таємниці, виявлення дій
шпигунів супротивників.
Що стосується царської Росії, то заходи, спрямовані на адміністративну
протидію діяльності військових розвідок іноземних держав
(контррозвідувального режиму), почались частково вводитись уже у ХVІІ
столітті. Для прикладу, в адміністративному порядку іноземцям було
заборонено відвідувати Сибір і Південно-Східні райони країни (Астрахань,
Поволжя), де проходили торгові шляхи до Персії, Бухари, Індії і на Кавказ.
Іноземцям також було заборонено в’їзд до територій розміщення фортець,
особливо до тих, що були розташовані в прикордонних районах.
38
Першим органом, що відповідав за державну безпеку Московського

царства, окремі історики вважають "Приказ таємних справ", створений у
1654 році та який функціонував до 1676 року. Спочатку це була невелика
персональна канцелярія монарха, яка, як спеціальний орган, допомагала йому
в розгляді та вирішенні найважливіших державних справ. Згодом основною
функцією цього Приказу стало здійснення гласного і негласного
контролю за діяльністю інших органів державного управління. Він також
здійснював офіційний нагляд за "підозрілими чужинцями" на території
тодішньої російської держави, офіційний і негласний нагляд за діяльністю
інших "Приказів", тобто за діяльністю всього апарату держави. У XVII–XVIII
століттях у Росії виникає корпус професійних адміністраторів – державне
чиновництво. Оскільки через чиновників проходили практично всі таємниці
держави, важливим і актуальним стає запобігання розголошення ними
секретних відомостей, що є вагомою складовою контррозвідувального
режиму.
Щодо безпосереднього контролю за іноземними дипломатами, то це
була прерогатива "Посольського приказу". Посольські пристави, які
набиралися із числа найдосвідченіших "служивих людей", не тільки
піклувалися про повсякденні потреби іноземних послів, але й уважно
стежили за ними. В інструкціях приставам указувалося, наприклад, "щоб до
послів і до посольських людей підозрілі іноземці і російські люди не
приходили і ні про що з ними не розмовляли, і звісток ніяких їм не
розказували, і листи нікому з них не підносили" . Піддячі цього відомства,
посилалися разом з послами за кордон, брали участь у посольських "з’їздах",
де збиралися представники воюючих сторін для укладання мирних договорів,
а також перебували при воєводах під час військових дій. Піддячі повинні
були стежити за діями послів і доповідали про їх дії царю. Нарешті, піддячі
приказу "Таємних справ" і посольські дяки, які відали зв’язками між
російськими посольствами у закордонних країнах та Москвою,
39
використовували при листуванні шифрувальну справу. Ключ до

розшифрування цих послань не записувався, а вивчався напам’ять. Хоча
засоби шифрування й були примітивними, у зв’язку з чим отримали назву
"тарабарської грамоти", але мали свої варіанти й використовувалися в
практиці "Приказу" .
Новацією в унормуванні окремих елементів життя суспільства
тодішньої царської Росії, які певною мірою стосувалися питань гласної
протидії діяльності військовій розвідці іноземних держав, які ми називаємо
елементами контррозвідувального режиму, було введення у 1720 році указом
Петра I "Артикулу військового з коротким поясненням". У цьому документі,
який мав силу закону, окрім питань стосовно службових вимог та правил
проходження військової служби, було визначено заборону "листування з
неприятелем". Відповідальними за порушення цієї вимоги були як і
порушник, так і комендант військового укріплення, де проходив службу той
чи інший військовослужбовець, чи цивільна особа, яка там проживала. У
зазначеному документі вперше визначено режим контролю офіційними
особами за перебуванням цивільних осіб на "режимних територіях" – у
місцях тимчасової дислокації військових, стаціонарних військових
гарнізонах, фортецях. Так, у параграфі 129 Артикулу вказано: "Если кто
уведает, что один или многие нечто вредительное учинить намерены, или
подозрительных людях, в обозе или гарнизоне обретающихся, и о том в
удобное время не объявит, тот имеет по состоянию дела, на теле или животе
наказан быть".
У квітні 1733 року імператриця Ганна Іоанівна підписала указ "Про
установу поліції в містах", відповідно до якого в 23 містах імперії, у тому
числі й окремих українських землях, створювалися поліцейські управи.
Серед завдань названої структури був контроль за прибуттям до місцевості
іноземців, їх пересування територією. Але діловодство, ведення розширеної
документації з цього питання повною мірою не проводились.
40
14 серпня 1881 року було введено "Положення про заходи щодо

охорони державного ладу і громадського порядку," згідно з яким
посилювалась роль губернатора у забезпеченні режиму території, у тому
числі й у питаннях, що стосувались діяльності цивільних відомств на користь
поліції. Звичайно, таке бюрократичне перевантаження не відігравало
позитивної ролі, особливо що стосувалось проходження документів. Воно
породжувало надмірну бюрократизацію, тяганину. З іншого боку, органів –
поліції та жандармських підрозділів у питаннях забезпечення державної
безпеки. Губернатор, як вища адміністративна особа, якому
підпорядковувались інші цивільні відомства, отримував офіційну інформацію
від них у вигляді звітів і перенаправляв відповідним службам для
використання в інтересах безпеки держави згідно з компетенцією.
Потрібно зазначити, що у загальній адміністративній системі царської
Росії важливу роль відігравала контрольно-дозвільна система, яка стосувалася
кожного громадянина. Це ведення «довідок про благонадійність», які
видавались жандармськими управліннями. Вони вимагались практично в усіх
відомствах, державних, а також окремих недержавних установах. Зазначений
документ був чи не основним важелем адміністративного контролю за
громадянами, елементом контррозвідувального режиму, який був
спрямований насамперед не стільки на протидію військовій розвідці
іноземних держав, а особливо для контролю за особами, які підозрювались у
виступах проти самодержавства.
Іншим важливим елементом контррозвідувального режиму,
спрямованого на зазначені цілі, – було впровадження тотального контролю за
поштовими відправленнями. У поштових відомствах існували так звані
«чорні кабінети», через які проходила вся кореспонденція. Про розміри такої
роботи може свідчити той факт, що новопризначений міністр внутрішніх
справ П. Н. Дурново, приступивши до обов’язків міністра внутрішніх справ,
з'ясував, що його листування контролювалось, коли він працював
41
директором департаменту цього ж відомства. У 1797 році такі управління

були ліквідовані. Таким чином, до вступу на престол Олександра І
централізованої системи поліцейських органів у Росії практично не існувало.
Вказане значно ускладнювало розшук осіб, підозрюваних у державних
злочинах, контроль за іноземцями, які прибували на територію держави,
значно знизило роль і участь поліції в заходах щодо забезпечення державної
безпеки у цілому та елементів, які мали стосунок до контролю за особами, які
причетні до військових розвідок іноземних держав зокрема.
При вступі на престол Олександр І задекларував своє бажання деякої
лібералізації внутрішньої політики. 2 квітня 1801 року він прибув у Сенат, де
звелів оголосити Маніфест про скасування Таємної експедиції. За даними
окремих істориків тодішній прообраз спецслужби втратив довіру государя,
яка, можливо, становила для нього певну небезпеку. Частина функцій
"Таємної експедиції" й окремі співробітники були передані до департаментів
Сенату. Але окремі довірені особи імператора продовжили (або почали) свою
роботу поза рамками офіційно існуючих установ, або використовували
останні як прикриття. Ситуація, коли співробітники спеціальних служб
працюють у власній країні, начебто нелегально, в історії окремих країн світу
аж ніяк не рідкість .
На виконання волі імператора у вересні 1805 року створений
міжвідомчий "Комітет Вищої поліції" (Комітет 5 вересня). А у 1806 році
створена Експедиція державного благоустрою. Остання складалася із двох
відділень і п’яти так званих "столів". У першому відділенні "1-й стіл"
виконував окремі заходи, що стосувались контррозвідувального режиму. На
нього покладалась функція збирання інформації про всі злочини й події про
осіб, що прибували із-за кордону та виїжджали за кордон, здійснювали
контроль за публічними видовищами.
Пізніше, у 1809 році елементи контррозвідувального режиму
посилились серйозними заходами. У великих містах царської Росії – Москві,
42
Петербурзі та в Україні (в м. Києві) – організовані контори для реєстрації всіх

громадян, що прибували в зазначені міста на постійне проживання або для
роботи за наймом.
Унормовуючи питання режиму перебування громадян у державі з 1809
року, у структурах підрозділів поліції Києва, Полтави створені підрозділи
поліції так званих "Адресних контор" для реєстрації громадян, які прибували
в ці міста на постійне проживання або на роботу за наймом. Окремо, лише у
Петербурзі, було відділення для реєстрації іноземців. Створення зазначених
структур було важливим організаційно-адміністративним актом, який
належить до створення системи елементів контррозвідувального режиму. Це
надавало можливість здійснювати контроль насамперед за інакомислячими, а
також за особами, які направлялись іноземними державами для проведення
розвідки на користь своєї країни.
У ході реформи державного управління, проведеної Сперанським, 25
липня 1811 року утворене Міністерство поліції. Першим його керівником
став ад’ютант імператора Д. Балашов. На поліцію серед іншого було
покладено функції контролю за іноземцями, їх пересуванням, перебуванням
на території держави. Звітність про перебування іноземців у місцях
розташування фортифікаційних споруд направлялась у Міністерство
щомісячно.
У пер. Пол.. ХІХ ст.., після остаточного підпорядкування більшості
українських земель Росії, нормативні акти місцевого походження
поступалися місцем загальнодержавному російському законодавству.
Основним джерелом кримінального права в Україні був п’ятнадцятий том
"Зводу законів Російської імперії" (1832) та введене у дію з 1846 року
"Уложення про покарання кримінальні та виправні".
До 1895 року боротьба з розвідкою іноземних держав у Росії
здійснювалась переважно жандармськими управліннями, а в районах
військових укріплень, фортець – жандармськими командами, пасивним
43
методом – шляхом зовнішнього спостереження. Але основне їх зусилля було

спрямоване насамперед на боротьбу з революційним і національно-
визвольним рухом. 1900 року в новоствореному Військово-науковому
комітеті Головного штабу вперше було розроблено організаційний
нормативно-правовий документ – "Записка про створення при Головному
штабі та окремих прикордонних військових окружних штабах Військових
розвідувальних відділень", які мали виконувати також контррозвідувальні
функції. На території українських земель такі відділення створювались при
штабах Київського та Одеського військових округів. У зазначеному документі
чи не вперше порушувалися питання, контррозвідувального режиму –
військові розвідувальні відділення зобов’язані узагальнювати і спрямовувати
роботу підрозділів Міністерства внутрішніх справ,у компетенції яких були
функції реєстрації іноземців, їх переміщення та переміщення громадян
територією Росії, насамперед прикордонними територіями тощо. У зміненому
"Кримінальному уложенні 1903 року" також уже було передбачено окремі
елементи що стосувались контррозвідувального режиму, спеціальні норми,
які мали на меті створити криміналльно-правові та адміністративні
перешкоди збиранню таємних відомостей. Так, ст. 113 зазначеного уложення
передбачалось тюремне покарання за проникнення на військовий об’єкт без
дозволу або використовуючи фальшиві документи, судно чи споруду,
копіювання без дозволу секретних документів чи здійснення замальовок
фортифікаційних споруд (ч. 1 ст. 112). Пізніше законом від 5 липня 1912 року
"Про зміну діючих законів про державну зраду шляхом шпигунства в мирний
час" передбачався більш жорсткий режим стосовно опублікування
відомостей, що містили державну таємницю: законодавець у ч. 1, 2, 4 ст. 111
цього закону дає перелік таких відомостей. Це відомості чи предмети, що
стосуються зовнішньої безпеки Росії або її збройних сил чи споруд,
призначених для військової оборони країни, креслення, малюнки або інше
зображення чи опис російського укріпленого місця, певного району,
44
військової або іншої споруди призначеної для військової оброни . Більше

того, у зазначеному уложенні уже чітко проглядаються такі важливі елементи
контррозвідувального режиму, які можуть стосуватись зв’язку. Так,
кримінально-карними діяннями вважались діяння з незаконного
(незареєстрованого) утримання поштових голубів або облаштування
пристроїв бездротового телеграфу (радіо). Окремо варто підкреслити, що за
зазначеним уложенням міністру внутрішніх справ надавались особливі
повноваження у питаннях контррозвідувального режиму. Так, за ст. 1 цього
закону йому надавалось право регулювання у засобах масової інформації
публікацій що стосувались зовнішньої безпеки держави, армії, флоту,
фортифікаційних споруд. Зазначена норма діяла до липня 1914 року, часу
прийняття "Сведений и изображений, касающихся внешней безопасности
России и военно-морской и сухопутной обороны, оглашение и
распространение коих в печати, в речах и докладах воспрещается…".
Визначним етапом становлення контррозвідувального режиму в
Російській імперії напередодні Першої світової війни було прийняття закону
"Про зміни діючих законів про державну зраду шляхом шпигунства",
авторами якого були помічник військового прокурора Варшавського
військово-окружного суду О. Рєзанов і начальник контррозвідувального
відділення штабу округу підполковник М. Батюшин. Вони обґрунтували
необхідність посилення відповідальності за шпигунство, суттєво розширили і
саме поняття цього злочину. Крім того, автори названого закону підготували
пояснювальну записку для доповіді в Державну думу, в якій проаналізували
стан російської правової бази, розглянули основні напрями розвитку
європейського законодавства у боротьбі зі шпигунством. Заслуговує на увагу
їх висновок щодо стану публікацій у періодичних виданнях та спеціальній
літературі відомостей, які становлять державну таємницю: "глибоко
помилковою є думка вважати відомості, опубліковані або ті, що стали
45
загальновідомими такими, що вже не мають значення для зовнішньої безпеки

держави".
Що стосується управління контррозвідувальним режимом та
контррозвідувальною діяльністю у період вступу Росії у Світову війну, то воно
мало таку структуру: усю контррозвідувальну діяльність та питаннями
контррозвідувального режиму внутрішніх військових округів відав обер-
квартирмейстер Головного управління генерального штабу (ГУГШ). У районі
кожного військового округу питання, що відносились до контррозвідки
загалом та контррозвідувального режиму зокрема, покладались на окружного
генерал-квартирмейстера. На чолі так званої "чистої" контррозвідувальної
частини відділу генерал-квартирмейстера ГУГШ стояв помічник
квартирмейстера по контррозвідувальній частині, який безпосередньо
керував діяльністю Центрального контррозвідувального відділення й
Центрального бюро Головного управління генерального штабу. Він, за
вказівкою обер-квартирмейстера ГУГШ, розробляв питання організаційного
характеру, нормативно-правового забезпечення діяльності особового складу,
планував для цьогогрошові витрати .
Окружний генерал-квартирмейстер з питань контррозвідувальної
служби безпосередньо підпорядковувався генерал-квартирмейстерові
Генерального штабу й виконував усі вказівки ГУГШ, що виходили за його
підписом.
Саме Центральне контррозвідувальне відділення відало організацією
протидії іноземному шпигунству, займалося виявленням і розробкою
шпигунів у вищій і центральній державних установах, вело за дорученням
обер-квартирмейстера окремі оперативно-розшукові справи. На чолі
Центрального бюро стояв завідувач, який здійснював організацію збирання і
оброблення всіх матеріалів щодо розвідувальної діяльності спецслужб іно-
земних держав, вів архів контррозвідувальної частини й листування з цих
питань. У фортецях та інших пунктах, що мали стратегічне значення, за
46
згодою командувачів військовими округами із начальником Генерального

штабу могли засновуватися місцеві контррозвідувальні відділення.
Координація діяльності органів контррозвідувальної служби внутрішніх
округів з аналогічними службами діючої армії лежала на генерал-
квартирмейстері Генерального штабу через Штаб Верховного
головнокомандуючого. У цілому діяльність контррозвідувальних підрозділів
царської Росії та контррозвідувальний режим у період Першої світової війни
1914 року можна вважати невдалими: для прикладу тотальна агентурна
розвідувальна діяльність основного сусупротивника Росії – Німеччини
проникли в самі верхи державного і військового управління. У результаті до
рук німців потрапив цілком таємний документ – копія плану підготовки Росії
до війни 1914 року, "Перелік важливих документів військового відомства в
Росії з 1909 року по 20 лютого 1914 року", вони також володіли шифрами,
якими користувались військові Росії . Утім, допоміг щасливий випадок, коли
німецький крейсер "Магдебург" у 1915 році біля маяка Одесхольм сів на
мілину, що дало можливість розстріляти його російськими крейсерами. Після
потоплення військового корабля водолази з неглибокого дна дістали
документацію крейсера, у тому числі і секретні німецькі коди. У зону
військових дій тоді допускались іноземц, серед яких у масовому порядку
кайзерівська військова розвідка направляла своїх розвідників, котрі діяли під
виглядом перукарів, офіціантів кафе, дрібних торговців, утримувачів
борделей тощо. Один із тодішніх керівників німецької військової розвідки
В. Ательман у своїх мемуарах писав: "…росіяни були настільки добрі, що
ніколи не пробували перевірити осіб, які прибували на проживання у зони дій
військ чи військових портів. Через своїх людей ми володіли повною
інформацією про наміри сусупротивника та його конкретні дії у той чи інший
період" .
Суспільно-політичний устрій у різні періоди існування держави
впливав на створення гласних заходів протидії розвідкам іноземних держав.
47
Поряд із негласними заходами протидії такі заходи, які ми називаємо

контррозвідувальним режимом, у різні періоди мали різний ступінь
ефективності.
Зважаючи на умови в кін. ХІХ – поч. ХХ ст. адміністративна машина
царської Росії цілком була направлена на функцію придушення масового
антиурядового руху. Водночас виконувала функції, що належали до
контррозвідувального режиму насамперед стосовно іноземців, які прибували
в Росію. Здійснення цих функцій здійснювалось передусім через каральні
органи, а також через губернські та волосні адміністрації, загальну та
політичну поліції, судові органи, прокуратуру.
Водночас історичний досвід учить, що навіть найсуворіший режим, у
тому числі контррозвідувальний, не спроможний і стримати історично
обумовлені соціальні процеси. Прикладом цього можуть бути революція в
Росії 1905 та 1917 років.
Контрольні запитання і завдання.
1. Які заходи безпеки використовували козаки з метою недопущення

існування "вивідувачів "(лазутчиків) серед свого середовища?
2. Які елементи контррозвідувального режиму застосовувались колишньою
Російською імперією на кордоні?

1. Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Ворожко В.П.., Пашков А.С. Історія
охорони державної таємниці в Україні : моногроафія.-К.: Науково-видавничий
відділ НА СБУ Кураїни.-2008,-С.155.
2. Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контр-

розвідки. – / В.Сідак., В. Степанков//.- К.: Інститут СБ України, 1994. –
С.201.
48

в 1917–1921 роки ХХ ст.
Становлення незалежної української держави, її спецслужб та

створення режиму, який би запобігав та перешкоджав протиправній
діяльності представників іноземних спецслужб, окремих осіб, груп та
організацій періоду Української Народної Республіки (УНР) (березень 1917 р.
– квітень 1918 р.) відбувалося в умовах постійних територіальних претензій
до молодої української держави. Фактично прикордонний режим, як один із
важливих елементів безпеки держави та контррозвідувального режиму
зокрема, на східних теренах держави був відсутній. Реальні заходи з охорони
кордону забезпечувались військами, вірними Центральній Раді. На відміну
від такого стану, в цей же час в Росії, в колишньому штабі Окремого корпусу
прикордонної стражі (м. Петроград), працювало 90 відсотків колишніх
офіцерів і військових фахівців. Завдяки цьому було у цілому збережено
режим захисту кордонів. Лише 6 вересня 1918 року його керівник Мокасей-
Шибинський був звільнений від посади начальника Головного управління
прикордонної охорони й замість нього призначений С. Шамшев. У вересні
1918 року Рада прикордонної охорони визнала необхідність ліквідації
прикордонних частин. Було скеровано клопотання до Голови Військово-
революційної ради (ВРР), про ухвалу Положення про "Тимчасову
Ліквідаційну комісію" при Головному управлінні прикордонної охорони, їй
пропонувалось завершити роботу до 15 лютого 1919 року.
Коли у квітні 1918 року до влади в Україні прийшов П. Скоропадський
(період Гетьманату), він, як кадровий військовий, розумів значущість
нормативно-правового регулювання діяльності з забезпечення державної
безпеки, зокрема питань, що стосуються здійснення контролю навіть на не
чітко виражених кордонах тодішньої держави. Між Українською державою та
РСФРР настало тимчасове перемир’я, у цей самий час у Росії йшла активна
робота з організації прямої інтервенції й повалення Гетьманського унизки в
49
Україні. Знаючи це та розуміючи необхідність хоч якогось зміцнення

кордонів, за вказівкою П. Скоропадського було розроблено директивний
документ "Тимчасове положення про прикордонні пункти", який певною
мірою упорядковував режим безпеки на кордоні з Росією. Такі пункти
насамперед організовувались на кінцевих залізничних станціях. Вони у своєю
чергою поділялись на "особливі спостережні прикордонні пункти". Зав-
данням перших було створення перешкод для в’їзду на території Української
держави антиурядових та злочинних елементів. Пункти розміщались на
прикордонних станціях. Згідно із зазначеним "Положенням" на них
покладалось завдання із забезпечення контролю за іноземцями, які прибували
на ввірену їм територію прикордонної смуги. Вони підпорядкувались
директору новоствореної спецслужби – Державної варти. Адміністративно
прикордонні пункти на місцях були підзвітні губернським старостам. Кожний
такий прикордонний пункт мав власну канцелярію, яка складалася із
достатньо важливих у забезпеченні контррозвідувального режиму
підрозділів: реєстрації паспортів та інших проїзних документів; алфавітну
картотеку підозрілих осіб; щоденники зовнішнього нагляду за подіями на
кордоні. Фактично було реанімовано важливі у питанні контррозвідувального
режиму елементи прикордонного контролю Окремого корпусу прикордонної
варти царської Росії. Іншим відомчим нормативно-правовим документом, що
регламентував зазначену роботу, була "Інструкція начальникам прикордонних
пунктів на кордоні з Великоросією". Ця Інструкція, окрім іншого, регла-
ментувала роботу підрозділів, питання звітності, взаємодії із губернським
старостою. Вона передбачала також порядок контролю пасажирів, їх багажу,
реєстрацію особистих документів, затримання підозрілих осіб та доставлення
їх до Державної варти.
Водночас прикордонними пунктами, які діяли на залізничних станціях,
розгорнули охорону безпосередньо на кордоні. Зокрема, було створено
Окремий корпус її охорони, командиром якого був призначений генерал-
50
хорунжий Л. Байков. Зазначений корпус мав кілька прикордонних бригад:

Волинську, Курську, Азовську, Хоперську та три Чорноморських. За звітом
Волинської прикордонної бригади тільки за місяць (травень) 1918 року було
затримано 67 контрабандистів та 4 особи, які підозрювались у співпраці із
спецслужбами Польщі.
У період Директорії режим забезпечення безпеки на кордоні діяв за
раніше створеною організаційною системою, але вже було порушено
командну вертикаль, що негативно вплинуло на ефективність заходів
безпеки на кордоні загалом та на рівень контррозвідувального режиму
зокрема.
Іншим елементом контррозвідувального режиму, що діяв у цей період,
був порядок підбору та перевірки кадрів для проходження служби у тодішніх
спецслужбах. Кандидати після написання заяви про вступ на службу
заповнювали анкету, якою передбачалось внесення даних про прописку,
освіту, рідну мову, рівень володіння українською мовою, знання іноземних
мов, на якій службі перебував до 1917 року, що робив із березня 1917 року,
посада яку обіймає на той час, її клас та відомство. Цей документ долучався
до персональної справи кандидата. Від кандидатів вимагались також
рекомендації «українських урядових партій» або щонайменше двох їхніх
членів (з обов’язковим зазначенням про непричетність претендента до
більшовицького й русофільського рухів в Україні). Без таких рекомендацій
під загрозою усунення начальників відповідних відділів з посади зарахування
кандидатів на службу категорично заборонялося. Рекомендаційні листи для
контролю мали зберігатися в особових справах співробітників. Завдяки
кадровій політиці, спрямованій на залучення до співробітництва
кваліфікованих офіцерів старої царської армії різних національностей, до
розбудови військової розвідки та збройних сил долучались чимало здібних
офіцерів. Щоправда, далеко не всі вони вірили у державну ідею і чесно їй
служили, що, зрештою, позначалось на ефективності діяльності спецслужб.
51
На думку фахівців-істориків, пасивність і відсутність наступальності в

діяльності Державної варти відіграли немалу роль у трагічних подіях втрати
Україною державності у зазначений період.
Військовою адміністративною структурою, що забезпечувала заходи з
контррозвідувального режиму у військовому середовищі та навколо
розташування військ, був "Корпус військових жандармів", створений на
підставі Постанови унизки Української Народної Республіки, яка була
затверджена 14 березня 1920 року Головою Директорії С. Петлюрою. В
обов’язки зазначеної військової структури входили функції із забезпечення
контррозвідувального режиму, а саме: затримання та перевірка осіб, що
перебувають на території військових формувань; контроль діяльності таких
важливих установ, як телефонні та телеграфні станції; контроль за станом
зберігання зброї та боєприпасів; контроль за недопущенням розголошення
військових таємниць. Щодо дієвості Корпусу у забезпеченні
контррозвідувального режиму можна судити за даними звіту підрозділу у
Білоцерківському повіті, в якому зазначалось: "за місяць роботи виявлено 23
особи, які підозрілі як агенти більшовиків, відведено від роботи працівника
телеграфу Н. Вовака, як підозрілого у шкідництві, до складу зброї повернуто
344 гвинтівки".
На теренах Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у період
1918–1920 років з метою протидії спецслужбам Польщі, Чехословаччини,
Румунії та їхній агентурі на підконтрольній державницьким структурам
території почали створюватись розвідувальні та контррозвідувальні
підрозділи. Формування контррозвідувального режиму та його підтримання
було покладено на Польову жандармерію, її булавні (штабні) та станційні
(місцеві) команди. Вони діяли при військових, «провідних командах» – від
бригади і вище. Польова жандармерія ЗУНР була започаткована у грудні 1918
року (в червні 1919 року перейменована на "Народну сторожу"). Першим її
командиром був колишній австрійський співробітник жандармерії
52
О. Красіцький. Він, як ніхто інший, знав контррозвідувальні та охоронні

функції таких підрозділів і зумів у короткий термін налагодити роботу з
контролю належного дотримання правил із забезпечення таємності при
здійсненні військових перевезень, збереження військової таємниці у військах,
зброї на складах, облік і контроль за окремими особами на територіях
розміщення військових частин. Тобто розпочав уводити елементи формування
контррозвідувального режиму. Що стосується кадрового забезпечення
зазначеного формування, то воно, на відміну від принципу формування подіб-
них служб в УНР, здійснювалось в основному за рахунок колишніх
співробітників австрійської спецслужби. На відміну від керівників УНР
керівники ЗУНР діяли біль активно у питанні створення нормативно-правової
бази для забезпечення контррозвідувального режиму. Так, 15 лютого 1919
року за ініціативи керівників Польової жандармерії на законодавчому рівні
Національною радою ЗУНР було прийнято закон "Про Державну
жандармерію". У цьому законі було регламентовано її функції і
повноваження, і що важливо, визначено питання, що стосувались такого
елементу контррозвідувального режиму, як кадрове наповнення, перевірки
кандидатів на лояльність та придатність роботи у зазначеній структурі.
У цей же час (січень 1919 року) в Харкові було проголошено Українську
Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Більшовики оголосили про
об’єднання із РРФСР. Фактично відтоді до Харкова почали надходити
нормативні документи, що були прийнятті у Петрограді до цього часу, в тому
числі ті, що стосувались контррозвідувального режиму. Так, у березні 1919
року було оголошено Декрет Всеросійського центрального виконавчого
комітету (ВЦВК) і Ради народних комісарів (РНК) «Про знищення станів і
цивільних чинів», яким ліквідувалися всі станові привілеї та обмеження,
проголошено рівність усіх громадян на території України. Окрім того,
застосування на території України Інструкції про порядок видачі паспортів і
тимчасових посвідчень, оголошеної наказом Головного управління Радянської
53
робітничо-селянської міліції від 1 листопада 1920 року, розпочалось єдине

документування всіх громадян, а також реєстрація іноземців які проживали в
Україні. Виключне право видачі паспортів і тимчасових посвідчень надавалось
міським й повітовим управлінням робітничо-селянської міліції, яка почалась
створюватись. Потрібно зазначити, що за наявної на той час суспільно-
політичної ситуації та відсутності відповідних матеріально-фінансових
ресурсів активної роботи із документування населення повною мірою
розгорнуто не було.
Бурхливі події тих років, революційні потрясіння, світова й
громадянська війни викликали переміщення великих мас населення, у тому
числі колишніх військовослужбовців, появу біженців та емігрантів. З’явилася
необхідність створення такого режиму, який би давав можливість контролю за
міграцією населення та створення перешкод для організованої боротьби з
новою владою. Для вирішення цих питань у складі комісаріатів із внутрішніх
справ і виконкомів на місцях були створені іноземні відділи. Вони разом із
Народним комісаріатом іноземних справ РРФСР вели роботу із забезпечення
обліку й контролю з переміщенням зазначених категорій громадян
територією держави. Координацію цієї роботи здійснювало Центральне
евакуаційне управління (Центевак) при РНК РРФСР. На території України був
уведений у дію Декрет Раднаркому РРФСР від 5 жовтня 1918 року "Про
Трудові книжки для нетрудящих" із більш ніж виразним гаслом на
обкладинці "Нетрудящий – так не їсть!. Вони були не тільки засобом
контролю за виконанням трудових повинностей "буржуазними елементами",
але й єдиним документом для них, що засвідчував особистість та документом
контролю за переміщенням зазначеної категорії осіб. Видача трудових
книжок, довідок, посвідчень і інших документів відповідно до інструкції
Народного комісаріату внутрішніх справ і Народного комісаріату юстиції
РРФСР від 12 жовтня 1918 року "Про організацію радянської робітничо-
54
селянської міліції" покладалась на міліцію, а загальне керівництво цією

роботою здійснювали підвідділи відділів управлінь виконкомів.
Масове застосування в УСРР нормативно-правової бази РРФСР
розпочалось наприкінці 1919 - на початку 1920 років, коли створювались
органи Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) спочатку на території
Харківщини, а потім усієї України. Повною мірою нормативно-правова база,
щостосувалась контррозвідувального режиму на території України, була
впроваджена у травні–серпні 1920 року, в період створення Центрального
управління надзвичайних комісій України, та прибуття до України керівника
Надзвичайної Комісії РРФСР Ф. Дзержинського.
Згідно з наказом Державного політичного управління (ДПУ) від 28
червня 1922 року № 54в охорона кордонів була покладена на
контррозвідувальні відділення губвідділів ДПУ. Адміністративно-
контррозвідувальний режим на кордоні будувався так: вздовж лінії кордону
встановлювались прикордонні пункти і підпорядковані їм прикордонні пости
та прикордонні пікети. Зазначений режим у прикордонні був частково унор-
мований постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету
(ВЦВК) УСРР 25 жовтня 1922 року "Про безперешкодний проїзд всіх
громадян територією УСРР" 15 кілометровою зоною, яка мала особливий
статус (мав дозвіл на перебування у цій зоні), перевіркою документів.
У 1922 році частково унормовано такий важливий елемент
контррозвідувального режиму, як режим виїзду громадян України за її межі.
Постановою РНК УСРР від 7 липня 1922 року "Про виїзд за кордон громадян
України та іноземців" передбачалося, що особа, яка мала намір виїхати за
кордон, повинна була отримати від ДПУ посвідчення, яке б підтверджувало
відсутність перешкод для виїзду. Для цього необхідно було подати
встановленого зразка заяву, довідку про вид на проживання (іноземці –
паспорт), довідку про відсутність заборгованості перед державними органами
та комунальними підприємствами міст. Починаючи з жовтня 1922 року, з
55
огляду на правові норми було додатково урегульовано режим виїзду за межі

УСРР іноземних громадян, які перебували в Україні в статусі
військовополонених. З цією метою створено бюро Іноземного відділення
ДПУ УСРР. Потрібно зазначити, що попри присутність тоді на території
УСРР опозиційних військових угруповань, а також активну діяльність
спецслужб іноземних держав, у прикордонні діяв відносно ліберальний
порядок перетину окремими категоріями громадян УСРР кордону. Так, за
наказом ДПУ УСРР № 199 від 6 грудня 1922 року право вільного переходу
кордону мали корінні жителі прикордоння, у яких за кордоном знаходились
земельні ділянки чи проживали рідні. Перехід дозволявся у денний час, із
собою дозволялось мати тільки знаряддя праці і продукти харчування не
більше ніж на два дні .
Органи ДПУ забезпечували також такий важливий елемент
контррозвідувального режиму, як фільтрацію біженців, що повертались із-за
кордону. Нормативно зазначене регулювалось відомчою Директивою № 590
за січень 1923 року. Одним із недоліків цього нормативного документа було
те, що всі біженці з-за кордону скеровувались до Центрального управління у
м. Києві, що з урахуванням великої їх кількості (у середньому до 800 осіб за
місяць) потребувало значних матеріальних витрат та затягувалось у
вирішенні . Водночавс за даними ДПУ в жовтні 1923 року серед зазначеної
категорії осіб було виявлено 14 осіб, які підозрювались у можливій
причетності до спецслужб Польщі.
Першим нормативним документом, щодо питання забезпечення
контррозвідувального режиму в секторі захисту державних таємниць
колишнього СРСР після революції 1917 року була постанова Малого
Раднаркому від 5 травня 1921 року, згідно з якою при Всеросійській
надзвичайній комісії (ВНК) було створено спеціальний відділ під
керівництвом Г. Бокія . Декретом Ради народних комісарів (РНК) був
затверджений перелік відомостей, що становлять таємницю й не підлягав
56
розголошенню. Відомості ділилися на військові та економічні. В жовтні 1921

року Постановою РНК РРФСР затверджено "Положення про військову
цензуру ВНК", за яким "для охорони політичних, економічних і військових
інтересів РРФСР" уводилися "цензура друкованих засобів, поштово-
телеграфної кореспонденції й контроль за радіотелеграфними зв’язками".
Звичайно зазначена процедура використовувалась у політичних цілях у
боротьбі проти політичних опонентів. Водночас було наведено певний лад у
публікаціях учених, які вели довартоження у військовій сфері, насамперед
тих, що стосувались морського флоту, як найбільш технічно оснащеного на
той час військового формування.
Перевірка режиму таємності, що була проведена відповідальними
співробітниками РНК у червні 1922 року, виявила грубі порушення порядку
обігу та користування таємними документами. У результаті окремі з них –
про наміри політичного керівництва тодішньої держави у міжнародній
політиці, потрапили до засобів масової інформації Великої Британії. Як
навартоок, 30 серпня 1922 року Секретаріат Центрального комітету
Російської комуністичної партії (більшовиків) (ЦК РКП(б)) прийняв
постанову "Про порядок зберігання й рух секретних документів."
Постановою передбачалося створення секретних частин для організації й
ведення секретного діловодства. У листопаді 1922 року Оргбюро ЦК РКП(б)
прийнято інший нормативний документ – постанову "Про порядок зберігання
секретних постанов ЦК РКП(б)". Не можна не відмітити напрям діяльності
керівників тодішньої держави на упорядкування та вивчення ефективності
контррозвідувального режиму. Так, у січні 1923 року постановою Політбюро
ЦК РКП(б) від 11 січня 1923 року "Про створення при ДПУ спеціального
міжвідомчого бюро з дезінформування" (Дезінфбюро) у складі представників
від ДПУ, ЦК РКП(б), Народного комісаріату закордонних справ, Головного
управління штабу Червоної армії. Завданнями цього органу було: облік даних
про ступінь поінформованості іноземних розвідок про РРФСР та інші рес-
57
публіки; облік і характеристика відомостей, що цікавлять сусупротивника;

виявлення ступінь поінформованості сусупротивника про молоду державу та
її таємниці і т. ін.
З урахуванням наявності значної кількості зброї у цивільного населення
у цей же період розпочато формування контррозвідувального режиму її обігу.
Зазначене теж було покладено на підрозділи ДПУ, якому делегувались
функції щодо надання дозволу на її зберігання та носіння. 28 листопада 1923
року РНК УРСР затвердила "Положення про порядок торгівлі, користування,
зберігання, обліку та перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин і
різних снарядів" .
Щодо кадрового забезпечення, як важливого елементу
контррозвідувального режиму, то у період початку формування
Всеукраїнської надзвичайної комісії кадри підбирались винятково за
рекомендаціями партійних функціонерів, а на керівні посади членів партії
̶ зі стажем не менше двох років. Партійний контроль при цьому був
домінуючим. Використання старих спеціалістів заборонялось. Хоча мали
місце і винятки. Так, наприклад, одним із радників керівника ВНК був
колишній генерал із Генерального штабу царської Росії, який до 1917 року
відав військовюї розвідкою. Передбачалась перевірка за місцем народження
особи, яка претендувала на посаду, характеризуючі дані за місцем
попереднього перебування. Перевага надавалась партійним функціонерам, які
були вислані чи засуджені за політичну діяльність до 1917 року.
Отже, незважаючи на складний стан у роки українського
державотворення, Центральна влада УНР, Гетьманат, Директорія, ЗУНР, з
огляду на серйозні загрози для української державності з боку Польщі,
Румунії, РРФСР та внутрішніх сил опору, чималу увагу приділяли створенню
важливого елементу безпеки держави – контррозвідувальному режиму. Було
прийнято окремі акти, а в ЗУНР навіть закон "Про Державну варту".
58
Керівники кожного з державних утворень в Україні періоду 1917–1922

років вирішували питання забезпечення безпеки держави через формування
контррозвідувального режиму у міру свого розуміння його необхідності.
Проте всі державні інституції намагалися сформувати такі важливі елементи
контррозвідувального режиму, як: режим охорони кордону; режим у місцях
дислокації військових частин; збереження військових таємниць; порядок
формування кадрів спецслужб.
У 1917–1921 роки на території України були чинні нормативно-правові
акти УНР, УД, Директорії, ЗУНР, Раднаркому УСРР і Російської імперії, якщо
вони не були скасовані або змінені іншими законодавчими актами на
підвідомчій території. Із урахуванням багатовладдя на території України
відповідно організовувались і контррозвідувальні режими.
На територіях, які опинились під владою більшовицьких сил
нормативно-правова база з контррозвідувального режиму на формувалась з
урахуванням раніше прийнятих нормативно-правових актів у РРФСР, і цей
режим був був спрямований насамперед на забезпечення її політичних та
військових інтересів.
Усі заходи із забезпечення контррозвідувального режиму в період 1917–
1921 років на території України здійснювалися в основному тодішніми
спецслужбами. Інші державні органи активно не залучались.
Історична практика показує, що у заходах із забезпечення
контррозвідувального режиму його ефективність та дієвість залежить від
кадрів спецслужб.
У процесі становлення молодої держави у системі забезпечення
контррозвідувального режиму найважливішу роль відіграють: прикордонний
та режим охорони кордону, навіть якщо самі вони адміністративно чітко не
визначені, облік населення та контроль за внутрішніми міграційними
процесами та іноземцями.
59
1. Які заходи безпеки застосовували УНР на кордоні ?

2. Перерахуйте, які заходи безпеки (контррозвідувального режиму)
застосовувались ЗУНР на території України?
1. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства В Україні. В

кінці ХІХ – на початку ХХ століття: монографія. /О. Ярмиш -– Харків:-
Консум. ̶ 2001 ̶ 288 с.
2.3 Особливості контррозвідувального режиму

на території України у 1930–1940 роки ХХ ст.
Період 1930–1940 років минулого століття відзначений сумними

сторінками історії України, яка була у складі СРСР. На долю людей випали:
період громадянської війни, колективізації, голодомору, індустріалізації
Центральної частини України, приєднання нових територій до частини УРСР,
підготовка до війни. Тодішня держава перебувла у ворожому для неї оточенні.
Це, безумовно, мало вплив на суспільно-політичну обстановку, формування
відповідного режиму безпеки загалом і на контррозвідувальний режим
зокрема. Вивчення окремих позитивних та негативних складових режиму того
часу може бути корисним для подальшого формування нормативно-правової
бази сучасного контррозвідувального режиму.
Із початку 1930 року проведена уніфікація посад секретних органів:
встановлена їх стандартна номенклатура для установ і організацій. У
центральних апаратах тодішніх органів управління (МЗС, транспортних
відомств) були створені секретні відділи, в інших наркоматах – секретні
частини, а в головкомах, управліннях і відділах – секретні частини й секретні
відділення відповідно. З урахуванням активності спецслужб Німеччини та
60
Польщі виникла необхідність посилення контррозвідувального режиму,

насамперед із захисту державних таємниць. Наказом Народного комісара
внутрішніх справ СРСР від 6 листопада 1939 року № 001361 було введено у
дію Інструкцію «Про порядок допуску до таємних робіт на особливо-
важливих підприємствах». Відповідно до цього нормативно-правового акта
встановлювався порядок погодження із відповідними підрозділами НКВС–
УНКВ (7 відділами) не тільки прийом на роботу на режимний об’єкт, а й
переміщення осіб по службі усередині підприємства чи установи.
З урахуванням індустріалізації країни, переміщення промислових
підприємств до Центральної частини України немало уваги у забезпеченні
контррозвідувального режиму надавалось питанням фізичного захисту тих
підприємств та установ, де циркулювала секретна інформація чи наявні
таємні матеріали. З урахуванням загроз диверсій, активності спецслужб із
фізичного проникнення іноземної агентури на промислові підприємства на
виконання рішення Ради народних комісарів СРСР було створено воєнізовану
охорону на таких підприємствах. Спільним наказом Вищої ради народного
господарства (ВРНГ), Народного комісаріату військових та морських справ 7
липня 1931 року було введено в дію такий необхідний елемент
контррозвідувального режиму як легендування роботи окремих промислових
підприємств. Із цією метою на звичайних підприємствах з випуску продукції
широкого вжитку, сільськогосподарського призначення (наприклад,
Харківський тракторний завод) виділялись окремі дільниці, цехи для випуску
військової продукції або окремих її компонентів чи складових. Вводилась у
практику також перевірка насамперед інженерно-технічних працівників цих
підприємств, новий порядок набору робітників, їх призначення на посади.
Що стосується режиму на кордоні, то цей період, тут значних
нововведень проведено не було, окрім певних організаційних заходів: із
липня 1934 року управління прикордонними військами здійснювало Головне
управління прикордонної й внутрішньої охорони НКВС СРСР, із 1937 року
61
̶ Головне управління прикордонних і внутрішніх військ НКВС СРСР, а з

лютого 1939 року ̶ Головне управління прикордонних військ НКВС СРСР.
Варто зазначити, що після окупації Німеччиною Польщі на
прикордонній території був уведений особливий контррозвідувальний режим.
Згідно з документом розвідки Прикордонних військ від 3 червня 1940 року
№ АВ 00330770 у населених пунктах окупованої німцями Польщі біля
кордону встановлювались конкретні години переміщення населеним
пунктом; була введена заборона влаштовувати вечірні масові гуляння;
вводились перепустки руху залізничним транспортом; вилучалась
мисливська зброя у населення; конфісковувались плавзасоби; рух населеним
пунктом із гострими знаряддями праці (коса, серп) заборонявся.
З урахуванням значної розгалуженості залізничного сполучення
залізничний транспорт став вирішальним чинником у питаннях державної
безпеки. Ще 18 вересня 1925 року керівник спецслужби СРСР
Ф. Дзержинський на нараді керівників Об’єднаного державного політичного
управління (ОДПУ) в Москві говорив: "Майбутнє радянської влади напряму
залежить від безперебійного функціонування залізничного транспорту. Ми
маємо створити тут такий режим безпеки, який би виключив саботаж, збої у
перевезеннях та безумовно таємність військових перевезень." Виходячи із
цього, зазначена галузь тодішнього народного господарства у 1930–1940
роках лишалася об’єктом особливої уваги з боку спецслужб. Окремо було
розроблено заходи щодо контррозвідувального режиму, спрямовані на
забезпечення державної таємниці при перевезенні вантажів військового
призначення, а також матеріалів та документів, що становили військову чи
державну таємницю на транспорті.
У процесі проведеного експерименту спецслужбами СРСР (1930 рік)
щодо дієвості заходів із збереження режиму секретності та
контррозвідувального режиму в цілому в процесі перевезення військових
вантажів залізничним транспортом було встановлено, що один із можливих
62
способів отримання таємної інформації – дача хабарів працівникам залізниці

(корупція), які мали ту чи іншу причетність до перевезень військових
вантажів. У заходах із виявлення корупції службовців на залізничному
транспорті, розкрадань, а також контролю за дотриманням режимних норм
уперше у 1930 році на офіційній основі залучались працівники транспорту.
Було введено їх преміювання за надання такої інформації. Виплата
здійснювалася на підставі акта, складеного уповноваженою особою у
присутності двох понятих. Варто зазначити, що це відіграло позитивну роль, і
певною мірою сприяло наведенню ладу на залізничному транспорті у питанні
дотримання контррозвідувального режиму. За даними звіту тодішніх спец-
служб СРСР на Південно-західній залізниці за квітень 1931 року таким
інформаторам було виплачено 123 тис. карбованців, затримано три шпигуни
польських спецслужб, а також 12 осіб, що здійснювали диверсії на
транспорті. У зазначеній операції було задіяні 192 співробітники тодішньої
спецслужби. Водночас це породжувало атмосферу недовіри та навіть
ворожнечі між працівниками галузі, а також до так званих "підстав", та
неправдивих доносів які часто призводили до трагічних навартоків.
Для забезпечення контррозвідувального режиму на залізничному
транспорті було запроваджено спецперевірку більшості категорій
співробітників, які вперше влаштовувались на роботу. Вона передбачала
з’ясування походження, місця навчання за спеціальністю, перебування у
період з 1918 року до часу влаштування на роботу. Такий порядок проіснував
до березня 1938 року, після чого він був частково змінений – на перевірку
направлялись тільки матеріали на окремі категорії працівників. З липня 1933
року вступила у дію Інструкція, згідно з якою співробітникам залізничного
транспорту, які мали причетність до документів, що були під грифом
"таємно", заборонялось відвідувати іноземні установи, контактувати з
іноземцями. Такі працівники транспорту мали повідомляти в письмовій
формі про всі, навіть випадкові, контакти з іноземцями .
63
Окремим важливим елементом контррозвідувального режиму було

введення спеціального обліку осіб у 15-кілометровій зоні залізничних колій
та станцій. На облік брали амністованих за різні злочини осіб, колишніх
співробітників царських органів влади, офіцерів царської армії, які не брали
участі в боротьбі проти Радянської влади. Для фізичного забезпечення
контррозвідувального режиму на транспорті значна увага приділялась
обхідникам. Збільшено їх чисельність, зменшено кількість кілометрів колії, за
яку вони несли відповідальність.
10 лютого 1935 року Рада народних комісарів СРСР прийняла
постанову № 232, якою було затверджено "Статут Залізниці СРСР". У питанні
контррозвідувального режиму й участі в зазначеному співробітників
залізниці передбачалось, що Народний комісар шляхів сполучення мав право
підпису внутрішніх нормативно-правових документів, котрі регламентували
обов’язковий порядок забезпечення: перевезення військових вантажів;
порядок їх зашифрування; адресування. У цьому ж році було вперше введено
нормативно-правову регламентацію – "поштової скриньки" відповідного
номеру. Кожний п’ятизначний номер відповідав конкретній адресі. Варто
зазначити, що до 1938 року номери "поштових скриньок" не змінювались, що
надавало можливість спецслужбам відвартоковувати перевезення вантажів.
Пізніше, у 1939–1940 роки, зазначений режим було змінено. Таке
зашифрування проводилось на підставі відповідного листа, який направлявся
у спецвідділи залізниці. Іншим, досить ефективним засобом забезпечення
належного контррозвідувального режиму було введення у практику так
званого "переадресування вантажів." Зазначеним передбачалось: вантаж,
наприклад, від заводу-виробника направлявся за документами на найближчу
вузлову станцію, далі, у точно визначений час, телеграфом надходила
телеграма про переадресування цього вантажу на наступну вузлову станцію.
За окремими відправленнями таких переадресувань, до отримання вантажу
конкретною військовою частиною було від 4 до 9. Наголосимо, що
64
зазначений контррозвідувальний режим (порядок) відправлення вантажів

військового призначення був досить дієвим. За даними військової розвідки
Польщі (1938 рік) їхній агент „Маслов” у відділі реалізації на військовому
заводі у м. Харкові не мав можливості відстежувати питання щодо оновлення
парку бронетехніки у військових частинах прикордонних регіонів у Західній
Україні, про що він інформував своє керівництво .
У період 1930–1940 років минулого століття територія України стала чи
не найважливішим об’єктом зацікавленості спецслужб низки держав.
Особливий інтерес був до військових об’єктів. Такими об’єктами у період
1939–1940 років були окремі території на західній частині України
(Тернопільська, Кам’янець-Подільська (Хмельницька), Чернівецька,
Житомирська), а також Київська області, де було розгорнуто будівництво
комплексу „довготривалих оборонних точок” (ДОТів). Тільки „Київський
укріпрайон” налічував 255 таких об’єктів оборони. На них, відповідно до
наказу НКВС № 097 від 23 листопада 1939 року, вводився окремий режим.
Вони мали статус „акритих” за яким передбачалась: перевірка усіх осіб, які
туди в’їжджали; окремий порядок переміщення осіб біля цих об’єктів;
залучення цивільного населення на будівництво .
З урахуванням зриву термінів уведення у дію цих оборонних об’єктів
(1940 р.), проблем із якістю, постачанням, обладнанням технікою та
озброєнням було отримано дозвіл на використання цивільного населення
навколишніх територій, насамперед для перевезення гужовим транспортом
будівельних матеріалів (піску, каміння тощо). Цивільні особи, візники на
територію не допускались, а транспорт із вантажем, який вони доставляли,
перед в’їздом передавався іншим особам, котрі працювали на об’єкті. Було
введено інші режимні заходи, які мали контррозвідувальну спрямованість:
голови місцевих органів влади були зобов’язані інформувати органи міліції
про появу на територію сторонніх осіб. Заборонялось без інформування
голови сільської ради брати на ночівлю чужих осіб. Птрібно зазначити, що
65
такі заходи були малоефективні. Німецькі спецслужби до періоду початку

нападу на СРСР володіли повною інформацією про такі об’єкти, а їхня
тактика наступу не передбачала прямого їх подолання.
Починаючи з квітня 1925 року, діяла постанова Ради народних комісарів
РСФСР "Про прописку громадян у міських поселеннях". Таким чином, з того
часу "інститут прописки" став невід’ємною частиною паспортного режиму
тодішнього суспільства. Варто відзначити, що до прийняття республіканських
актів про посвідчення особи й введення прописки в ряді регіонів країни,
місцеві органи влади вводили свої тимчасові посвідчення особи й
установлювали прописку громадян. 22 грудня 1932 року голова Центрального
виконавчого комітету СРСР М. Калінін, голова Раднаркому В. Молотов
підписали постанову "Про встановлення єдиної паспортної системи Союзу
РСР і обов’язкову прописку", яка діяла і в Україні . Постановою Раднаркому
від 14 січня 1933 року затверджено та введено в дію "Інструкцію з видачі
паспортів", що мала не тільки відкриті розділи, а й таємні, де вказувались,
категорії осіб, яким паспорти видавати заборонялось, категорії осіб, яких не
можна прописувати в режимних місцевостях. Режимними містами відповідно
до постанови РНК СРСР від 8 серпня 1936 року № 1441 були Київ, Одеса,
Севастополь, Дніпропетровськ, Харків, інші міста, а також населені пункти в
межах стокілометрової прикордонної смуги на заході УРСР . Потрібно
зазначити, що так званих "закритих територій" в Україні до 1989 року
минулого століття налічувалось значна кількість (16). Серед них Севастополь
– головна база Чорноморського флоту; ОРТУ "Берегове", біля села
Пістрялове і м. Мукачеве – система попередження про ракетний напад;
Новофедорівка (Саки-4) авіагарнізон; Івано-Франківська область, смт Ділятин
– база ракетних військ стратегічного призначення; Чорнобиль-2 – ЗГРЛС
"Дуга-2"; Узин – авіабаза стратегічної авіації; Балаклава – ремонтний завод
підводних човнів тощо.
66
У вересні 1934 року прийнята інша таємна постанова Раднаркому "Про

прописку паспортів колгоспників-відхідників, що поступають на роботу на
підприємства без угод з держорганами". Діяли "паспортні столи", а в містах з
населенням понад 100 тисяч ̶ "паспортні бюро", в містах, де чисельність
населення перевищувала 20 тисяч, впроваджувалися "кущові бюро". Ці служ-
би, за наказом НКВС СРСР від 16 грудня 1938 року, створювалися для
"покращання роботи міліції з обліку руху населення, розшуку злочинців, а
також ворогів радянської влади". На той час зазначені структури були дієвим
механізмом забезпечення функціонування контррозвідувального режиму.
Особи, котрі прибували на ту чи іншу територію, перевірялися на наявність
компрометуючих даних – перебування у розшуку, судимість їх чи родичів. На
громадянина направлялась копія листка його прибуття у місцеві підрозділи
Управління НКВС УРСР для організації більш глибокої перевірки. Для
посилення паспортного режиму, крім працівників паспортної служби,
залучалися двірники, сторожі, агентура та інформатори, активісти партійних
органів. За архівними матеріалами ці елементи контррозвідувального
режиму були недостатньо ефективними. Однією з причин цього була
вибіркова паспортизація населення. Паспорти та інші документи, що
ідентифікували особу, в ті часи були відсутні для жителів сільської
місцевості. Такі обставини активно використовувалось спецслужбами для
легалізації своїх розвідників-нелегалів, що засилались в СРСР а також іншими
злочинними елементами, які переховувались у таких місцевостях, а потім
легалізовувались під іншими прізвищами, наприклад дружини. Так у період
масової паспортизації населення тільки підрозділами державної безпеки у
Хмельницькій області було виявлено 100 осіб, які приховували справжні
автобіографічні дані, окремі з них переховувались від правосуддя за вчинені
злочинів.
У квітні 1932 року на нараді в Народному комісаріаті внутрішніх справ
СРСР розглядалось питання розвідувальної діяльності спецслужб Німеччини
67
тарозроблялись заходи з протидії її технічним розвідкам. Було наведено

розвідувальні дані військової розвідки СРСР, зокрема здобуту агентурним
шляхом Інструкцію німецьких розвідувальних органів щодо використання на
території України (360 кілометрів углиб території від кордону) агентурою та
розвідниками зазначених спецслужб побутових радіоприймачів для прийому
агентурних односторонніх передач. Для забезпечення режиму контролю за
ефіром всередині країни, вивчення осіб, які придбавали радіоприймачі, було
рекомендовано звернути увагу на безумовне виконання рішення РНК СРСР
від 6 лютого 1926 року, за яким контроль за всіма приймальними,
передавальними й приймально-передавальними радіостанціями приватного
користування доручався ОДПУ. З урахуванням цього, за рекомендацією
керівництва НКВС СРСР було розроблено та введено у дію нову "Інструкцію
про порядок реалізації та реєстрації радіоприймачів." Зазначена "Інструкція"
передбачала: фіксування покупця у місці реалізації (магазині), обов’язкову
реєстрацію покупки у органах влади (міліції). Варто зазначити, що у період
окупації такі списки потрапили до рук фашистських окупантів (1942 р.,
м. Харків), внавартоок чого вони можливість контролювати за виконанням
свого розпорядження про здачу окупаційним властям радіоприймачів.
Пізніше таке рішення приймалось і стосовно друкарських машинок. Цей
порядок проіснував до початку п’ятдесятих років минулого століття. З метою
контролю за виконанням цього елементу контррозвідувального режиму була
направлена відповідна інструкція дільничним міліціонерам, а також
керівникам комунальних служб. За даними Народного комісаріату внутрішніх
справ (НКВС) СРСР, тільки у 1936 році було виявлено 42 незаконно
придбаних радіоприймачі (контрабанда, власне виготовлення) із них 2
використовувались для розвідувальних цілей. Потрібно зазначити, що такий
порядок був не тільки елементом контррозвідувального режиму, важливу
роль у цьому відігравало недопущення можливості громадян прослуховувати
радіостанції інших країн .
68
У жовтні 1935 року на нараді керівного складу НКВС із питань роботи,

що стосувались розшуку осіб, які вчинили злочини, а також пошуку
розвідників-нелегалів мілітаристської Японії та інших країн, насамперед
Польщі та Румунії, було констатовано, що контррозвідувальний режим
потребує удосконалення. Визначено необхідність нормативно-правого
регулювання питання щодо використання особами зміни прізвища, переходу
на прізвище дружини. З урахуванням цього, було дано вказівку надати
пропозиції щодо розробки нормативного документа у масштабі держави,
який би сприяв контррозвідувальному пошуку таких осіб. Пізніше (1936 рік)
президією Верховної Ради СРСР прийнято Постанову "Про зміну
громадянами СРСР прізвищ та імен." На основі цього документа було
розроблено Інструкцію № 12/1200 "Про порядок зміни громадянами СРСР
прізвищ та імен." Документом регламентувалось, що це має здійснюватись
винятково за дозволом відділів актів цивільного стану Народних
комісаріатів внутрішніх справ. У таємному додатку визначалось, що по
кожному випадку зміни прізвищ інформувались відповідні підрозділи
спецслужб. На їх адресу направлялись: фото, заява та додаток до заяви. У
результаті таких заходів після перегляду змін прізвищ за три останні роки,
що передували прийняттю такої постанови, було встановлено 67 осіб, які
перебували у розшуку, а також виявлено 8 агентів спецслужб Польщі та
Німеччини.
Приєднання Західних земель України до УРСР (вересень 1939 р.)
внесло суттєві корективи у питання контррозвідувального режиму.
Насамперед спонукало до утворення нових структур, орієнтованих на
питання забезпечення державної безпеки на цих територіях. Так, наказом
народного комісара внутрішніх справ від 6 листопада 1939 року № 001470
було створено низку нових регіональних обласних Управлінь НКВС УРСР
(Дрогобицька, Тернопільська, Волинська, Рівненська області). На зазначені
69
структури було покладено чимало питань, що стосувалися організації та

заодно і контролю за здійсненням контррозвідувального режиму.
З урахуванням отриманої інформації, що з території Польщі в Україну
під виглядом переселенців масово засилається агентура німецьких спецслужб
̶ для створення відповідних перешкод та сприяння її виявленню наказом
НКВС СРСР від 12 грудня 1939 року № 1287 створювались перші
фільтраційні табори. Для упорядкування заходів із контррозвідувального
режиму 9 грудня 1939 наказом НКВС СРСР № 0406 прийнято Інструкцію
"Про порядок видачі тимчасових посвідчень для проживання на території
СРСР біженцям, які направляються на роботу Наркоматами." Передбачалось,
що зазначена категорія осіб не мала права проживати на режимних
територіях. Якщо такі вже там проживали, то вони мали бути переселені в
інші райони. Наказом Народного комісара внутрішніх справ СРСР від 27
грудня 1939 року № 0015 „Про порядок відправки військовополонених із
таборів приймальних пунктів НКВС” був регламентований також окремий
режим офіційної перевірки військовополонених колишньої польської армії.
Особам, етнічним українцям, що пройшли таку перевірку, видавалась довідка
встановленого зразка для представлення її за місцем прибуття. Зазначене
стосувалось тільки рядового складу.
У цей період відбувалась примусова міграція населення як із території
Західної України, так із інших областей у новостворені промислові райони
України (Донбас, Харківщина). З урахуванням того, що частина цього
населення направлялась працювати на військово-промислові об’єкти,
насамперед у м. Харків, це вимагало посилення контррозвідувального
режиму. При переселенні таких осіб виникли проблеми, що стосувались
особистого документування. 29 листопада 1939 року Президія Верховної
Ради СРСР прийняла відповідну Постанову "Про громадянство СРСР
жителів Західних областей Української та Білоруської Радянських
Соціалістичних Республік". Окрім відкритої для опублікування частини
70
зазначеної постанови було прийнято її закриті (таємні) розділи, якими регла-

ментувався порядок видачі паспортів. Передбачались такі норми, які
належали до питань контррозвідувального режиму: при видачі паспорта
затребувалась додаткова фотографія, яка потім разом із листком обліку
направлялась до місцевих підрозділів спецслужб; особи призовного віку
перевірялись стосовно їх участі у польських армійських формуваннях;
відповідальні співробітники паспортних підрозділів обов'язково мали
звертати увагу на місце роботи, служби до осені 1939 року; мали
перевірятись документи реєстрації громадян, що видавались колишніми
владними структурами Польщі.
Постановою Ради народних комісарів СРСР від 20 грудня 1938 року
№ 1320 "Про введення трудових книжок" було започатковано відповідні
документи – "Трудові книжки." Зазначені документи обліку працівників за
своїм змістом певною мірою доповнювали систему обліку і контролю за
населенням, надавали можливість легального відстеження внутрішньої
трудової міграції, здійснення перевірки у випадку працевлаштування на
оборонні об’єкти або на об’єкти, які мали причетність до оборонної
промисловості (залізничний транспорт тощо). Варто зазначити, що такий вид
обліку і контролю населення мав свої недоліки – такі книжки не видавались
сільським жителям. Окрім того, у них не передбачалась наявність фотографії
та вони не мали відповідного захисту від підробок. Пізніше (1940 р.) на
підприємствах оборонної промисловості та наукових закладах, де
циркулювала секретна інформація в Трудові книжки вклеювали фото особи,
яку скріплювали печаткою. Мали місце факти спрацювання цього елементу
контррозвідувального режиму. У 1941 році на режимному підприємстві
м. Харкова співробітником кадрового апарату залізничної станції Харків-
Товарний було виявлено агента спецслужб Німеччини. Під час
працевлаштування він надав Трудову книжку, в якій скріпки були з іншого
металу. Зазначене стало підставою для розгляду його як об’єкта, що
71
підозрювався у шпигунській діяльності. Внавартоок було встановлено, що

документ фальшивий, а особа була причетна до розвідки спецслужб
Німеччини.
Таким чином, у передвоєнний період з урахуванням загроз тодішній
державі вживались адекватні заходи з посилення контррозвідувального
режиму, спрямовані насамперед проти спецслужб інших держав. Разом із
тим, зазначений режим використовувався також як каральна функція держави
– безпідставна заборона на окремі види робіт певних категорій громадян,
перевартоування за політичними мотивами. У довартожуваний період до
кінця не урегульованим залишалось питання щодо єдиного порядку в’їзду-
виїзду громадян за кордон. Застосовувались норми, що діяли з 5 червня 1925
року прийнятого Президією Центрального виконавчого комітету "Положення
про в’їзд у СРСР і виїзд з СРСР". В окремих промислових районах вперше
вводився особливий режим проживання та перебування громадян країни та
іноземців. Такі території називались "закритими." Зазначені режими
вводились також на окремих територіях, де здійснювалося будівництво
довготривалих оборонних точок (ДОТів).
У контррозвідувальному режимі в Україні в період 1930–1940 років не
безпідставно приділялась значна увага транспортній сфері, особливо
залізничному сполученню. Ефективність цього забезпечення підтверджується
відсутністю колапсів, великих аварій та безперебійності руху у важких
економічних умовах та пізніше у період Другої світової війни.
У зазначений період із врахуванням приєднання нових територій до
УРСР було введено відповідні режими, спрямовані на перевірку населення,
що мігрувало на інші території, розгорнули свою діяльність перші так звані
фільтраційні табори.

72
1. Яке місце займав контррозвідувлаьний режим в період існування

колишнього СРСР у 1930–1940 роки ХХ ст.?
2. Назвіть основні особливості контррозвідувального режиму на

території України в період існування колишнього СРСР у 1930–1940 роки ХХ ст.

1. Органы государственной безопасности в период Великой
Отечественной войны. Сборник документов. Накануне. 1938-1939 годы//.
М.А/О - Книга Бизнес.- 1995.
2. Вєдєнєєв Д., Пилипчук В., Сідак В, Тополенко В. Історія
розвідки та контррозвідки в Україні. Курс лекцій. 1 частина /Д. Вєдєнєєв,
В. Пилипчук, В. Сідак, /В. Тополенко // ̶ К.: ̶ НА СБ України. ̶ 2010-212с.
3. Вєдєнєєв Д. В. Спецслужби ідуть на стежку війни. / Д. Вєдєнєєв //.
Камуфляж. – №4. ̶ 2011. –389 с.
4. Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки
1918-1946 рр. З архівів ВУЧВК-ГПУ-НКВД-_КГБ /Божко О.// К.: НА СБ
України ̶ 2000. ̶ 321 с.

в період Другої світової війни
У період Другої світової війни контррозвідувальний режим відігравав

вирішальну роль у забезпеченні державної безпеки на території, звільненої
від окупації та тієї, що була вільна від неї. Нормативно-правові акти, що
видавалися, покликані були забезпечити умови евакуації промислових
підприємств, їх функціонування на нових місцях, протидіяти диверсії та
шпигунству на користь фашистських загарбників. Вивчення функціонування
контррозвідувального режиму того періоду дасть можливість
використовувати набутий досвід спецслужб СРСР у виробленні пропозицій
73
до нормативно-правових актів, що регламентують контррозвідувальний

режим у надзвичайний період і в період воєнного часу.
Основним призначенням контррозвідувального режиму на звільненій
від окупації фашистських загарбників території було: сприяння спецслужбам
колишнього СРСР із протидії розвідувальній діяльності спецслужб
фашистської Німеччини; недопущення диверсії на промислових об’єктах,
транспорті та зв’язку; забезпечення проведення великих стратегічних
військових операцій, пов’язаних із переміщенням військ та
дезінформуванням сусупротивника; забезпечення оперативного розшуку осіб,
які порушили законодавство.
Забезпечення контррозвідувального режиму на території, вільній від
окупації та прифронтовій, покладалося на: територіальні та транспорті
органи державної безпеки; військову контррозвідку "СМЕРШ", що
здійснювала заходи стосовно військ, розквартированих на території, вільній
від окупації; органи внутрішніх справ; партійні та органи державної влади;
керівників промислових і транспортних підприємств.
Із метою оперативного забезпечення контррозвідувального режиму 22
червня 1941 року було підписано та направлено у республіканські органи
безпеки Директиву НКВС СРСР № 127/5809 "Про заходи органів
держбезпеки у зв’язку з початком бойових дій з Німеччиною". Окрім
настанов про умови роботи чинної на той час служби державної безпеки в
умовах війни з німецько-фашистськими загарбниками, було окреслено також
інші питання застосування контррозвідувального режиму. У директиві
вказувалося на посилення охорони важливих промислових підприємств,
залізничних станцій, мостів, радіотелефонних і телеграфних станцій,
аеродромів, банків, мобілізування уваги співробітників міліції на боротьбі з
панікою . Для цього окремо (22 червня 1941 р.) у підрозділи військової
контррозвідки було направлено іншу Директиву 3 Управління НКО СРСР
№ 34/ 794 "Про завдання органів 3 Управління у зв’язку із початком
74
військових дій із протидії агресивного нападу фашистської Німеччини на

СРСР". У зазначеному документі, окрім вказівок щодо особливостей
агентурної роботи, протидії шпигунству в нових умовах було акцентовано
увагу на питаннях забезпечення контррозвідувального режиму у військах та
на територіях, де вони дислокувалися. Варто зазначити, що у названій вище
директиві вказувалося на особливий режим перевірки і розвартоування справ.
На це виділялось 1–3 дні. Зазначений документ мав суттєві недоліки, зокрема
загальний характер, хоча на місцях вимагалося прийняття рішень у нових
умовах – умовах війни. Щобільше того, визначені директивою терміни
перевірки 1–3 дні вносили дезорганізацію та хаос, фальсифікацію документів
та формальне ставлення до реальних первинних матеріалів.
Для посилення контррозвідувального режиму 24 червня 1941 року
вийшла Постанова Ради народних комісарів СРСР "Про охорону підприємств
і установ і створення винищувальних батальйонів". Останні, виконуючи
бойові завдання щодо заходів із протидії парашутним десантам, диверсантам
та шпигунам, були дієвим виконавчим механізмом забезпечення
контррозвідувального режиму на території вільній від окупації, насамперед у
прифронтових зонах. Пізніше, 1 липня 1941 року, вийшла Директива НКВС
СРСР № 168/6939 "Про завдання органів держбезпеки в умовах війни, що
почалася, з Німеччиною". Згідно з директивою для забезпечення зазначеного
режиму безпеки залучалися також лісники, обхідники залізничних колій,
робітники доріг. За даними на 17 серпня 1944 року, тільки за перше півріччя
1944 року силами винищувальних батальйонів в Україні у порядку
забезпечення адміністративно-правового та контррозвідувального режиму було
затримано 44 шпигуни спецслужб Німеччини, 15 диверсантів, 198 солдатів та
офіцерів сусупротивника, 14 парашутистів. Для забезпечення
контррозвідувального режиму, боротьби із парашутними десантами та
диверсантами фашистської Німеччини наказом НКВС СРСР від 25 серпня
1941 року № 001151в прифронтовій смузі створено 4 відділи територіальних
75
органів НКВС. На них покладалось завдання організації та здійснення

керівництва винищувальних та партизанських загонів та диверсантів для
засилання за лінію фронту.
Війна спонукала органи державної безпеки до організації та
впровадження посилених заходів із забезпечення паспортної системи в
Україні, як важливого елементу контррозвідувального режиму на території,
вільній від окупації німецько-фашистськими загарбниками. Цілком таємний
циркуляр НКВС СРСР від 17 липня 1941 року № 171цт зобов’язував
наркомати внутрішніх справ республік і начальників Управлінь НКВС країв і
областей запровадити Порядок документації громадян, що прибувають без
паспортів у тил у зв’язку з військовими діями. Спочатку необхідно було
перевірити всіх, хто прибував у тил без паспортів: детально допитати про
обставини втрати паспортів; установити, де люди одержували зазначені
документи; надіслати туди запит і фотокартку заявника. Після отримання
відповіді, що підтверджувала видачу паспорта й тотожність фотокартки,
можна було видати паспорт . Якщо у зв’язку з німецькою окупацією тієї чи
іншої території не можна було здійснити перевірку, а в людей були інші
документи, що підтверджують їхню особу, вони одержували тимчасові
посвідчення, терміном на три місяці. Коли ж особа втратила всі документи,
вона підлягала ретельному допиту, результати якого перевірялися шляхом
опитуванням їхніх знайомих. Після цього видавалась довідка, що не могла
бути документом, яка засвідчує особистість власника, але дозволяла
тимчасову прописку й ставала дозволом для одержання роботи. Якщо
подальша перевірка закінчувалась успішно, особа замість довідки
одержувала тимчасове посвідчення. Зазначена норма інструкції не давала
ніяких конкретних результатів. Причиною цього є такий висновок: хибним
було припущення, що німецькі агенти засилались на тодішню радянську
територію без відповідної легенди-біографії та паспорту, проте зазначений
порядок діяв до 1949 року.
76
Іншим етапом забезпечення контррозвідувального режиму в роки

Великої Вітчизняної війни на території України з використанням паспортної
системи був період із квітня 1942 року. Наказом НКВС СРСР № 0114
вводилась у дію "Тимчасова інструкція із відновлення паспортної роботи в
місцевостях, звільнених від німецько-фашистських загарбників". У ній
підтверджувалася необхідність продовження роботи з документування
громадян, які не мають паспортів, і ставилися чергові завдання: проведення
повторної прописки населення, установлення паспортного режиму,
відновлення обліку військовозобов’язаних і навіть розшук неплатників
аліментів. Зазначений документ певною мірою сприяв діяльності спецслужб
СРСР на визволених територіях. Робота будувалася за схемою: перевірялися
паспорти, спецпосвідчення, військові квитки, адресні листки, проводилися
особисті бесіди з повторної прописки, надсилалися запити на місця та ін.
Результати фіксувалися в адресних листках, що містилися в картотеки
адресних бюро, кущових адресних бюро та Центральному адресному бюро,
старі матеріали з картотек вилучалися й зберігалися окремо в архіві. Усі, хто
мав "компрометуючі дані", заносилися в списки обліку за особливою
формою. Пройшовши таке "чистилище", особа отримувала у паспорті штамп
"Прописаний." Для проведення таких заходів крім міліції залучалися місцеві
органи НКВС і Особливі відділи Червоної армії. Зазначений документ теж не
дав позитивних результатів із виявлення агентів і розвідників спецслужб
німецько-фашистських загарбників. Із використанням цієї системи обліку
було виявлено лише три агенти спецслужб Німеччини Однак за архівними
даними Головного управління міліції НКВС СРСР у процесі діяльності щодо
забезпечення контррозвідувального режиму за 1943 рік у ході повторної
прописки населення у місцевостях, звільнених від німецьких окупантів, було
виявлено: 14 колишніх співробітників німецьких спецслужб і 639
поліцейських, 543 старости, і 193 поплічники німців, 66,5 тис. осіб, що
обслуговували німецьку армію та працювали у німецьких установах, 12,8 тис.
77
осіб, чиї найближчі родичі пішли з німцями, близько 2 тис. осіб – кримінальні
елементи, 3,3 тис. дезертирів Червоної армії й таких, які ухиляються від
призову й мобілізації. Уже пізніше, в 1944 році зазначена система сприяла
виявленню 5 шпигунів, 22,7 тис. тих, які ухилялися від призову та мобілізації,
18,7 тис. дезертирів, 19,5 тис. тих, що скоїли кримінальні злочини, 66,1 тис.
осіб, що працювали у німецьких установах під час окупації, 34,3 тис.
поплічників німецьких окупаційних властей, 419 зрадників батьківщини.
Стосовно агентури НКВС, яка проживала на території, звільненій від
німецько-фашистських загарбників, для недопущення проникнення в органи
державної безпеки агентури спецслужб Німеччини усім начальникам
територіальних органів та оперативних груп НКВС на визволеній території
направлено „Вказівку щодо організації агентурної роботи у місцевостях
визволених від окупантів”. У ній передбачено необхідність перевірки такої
агентури, передбачалось її використання на випадок повторного захоплення
території німцями, а також активне використання для здобування інформації
про колишніх пособників німецько-фашистської окупаційної влади, а також
використання в активних заходах за умови ініціативного встановлення агентом
контактів із представниками німецьких спецслужб та влади . Упродовж 1944
року на територіях, звільнених від німецько-фашистських загарбників, для
забезпечення виконання заходів із контррозвідувального режиму були
сформовані так звані фільтраційні табори або пункти, через які проходили всі
цивільні особи, які після звільнення території переміщалися вглиб держави.
Нормативно-правовою базою цього був наказ НКВС СРСР № 67/89 „Про
організацію роботи фільтраційних пунктів та таборів” . У процесі роботи
таких фільтраційних таборів було виявлено 167 агентів німецьких спецслужб.
На території України до початку Другої світової війни діяв спеціальний
радіоконтррозвідувальний режим. Основне навантаження покладалось на
радіоконтррозвідувальні служби (РКС), які були розміщені у Львові, Вінниці,
Шепетівці, Києві, Черкасах, Харкові, Одесі і Дніпропетровську. Але на
78
початку Великої Вітчизняної війни устаткування було демонтовано.

Залишилися тільки пости № 35 у м. Києві та № 37 у м. Харкові. Території, які
виконували такі функції, здійснювали:
1. Контроль короткохвильового діапазону частот від 4 000 кГц до 15
000 кГц силами 18–20 цілодобових постів чергового радіоспостереження.
2. Розробку агентурних і розвідувальних радіомереж Німеччини та
Англії.
3. Контроль оповіщувального діапазону частот.
4. Контроль радіоаматорського діапазону частот.
На територіях, вільних від окупації, були створені окремі мобільні
оперативно-розшукові групи. Перша така група була організована на початку
вересня 1941 року, якій ставились завдання щодо забезпечення
контррозвідувального режиму:
– виявлення роботи кореспондентських радіостанцій німецької
розвідки;
– здійснення цілодобового прослуховування ефіру в прифронтовій зоні;
– безпосередній розшук із використанням технічних засобів;
– виконання функцій пеленгаторних пунктів із пеленгування
радіостанцій розвідників, диверсантів та агентів спецслужб німецько-
фашистських загарбників.
Для недопущення використання побутових радіоприймачів для
прийому радіостанцій, що діяли з територій, окупованих німцями, для
пропагандистських акцій, а також використання їх для прийому
зашифрованих агентурних повідомлень для агентів спецслужб
сусупротивника, із урахуванням режиму воєнного часу всіх цивільних особів
зобов’язували невідкладно здати за місцем проживання у спеціально виділені
пункти усі побутові радіоприймачі. Їхнім власникам видавались квитанції із
прийому. Тільки у м. Харкові було прийнято 11 тис. таких приймачів типу
79
"Іскра", "Родіна" тощо. Пізніше всі вони були вилучені німцями і перевезені
до Німеччини як трофей.
Характерною особливістю контррозвідувального режиму на звільненій
від німецько-фашистських загарбників території у період 1944–1945 років є
Угода від 9 вересня 1944 року між Польським Комітетом національного
визволення і Урядом УРСР про взаємну насильницьку евакуацію
українського населення з території Польщі до УРСР і навпаки. У цей період
однією із проблем забезпечення контррозвідувального режиму було
становлення та діяльність механізму тимчасової групи управління, до складу
якого на той час входив державно-адміністративний апарат радянського
суспільства, з одного боку, і польського просталінського унизки в особі
Комітету національного визволення з іншого. Для забезпечення режимних
норм, які сприяли заходам із виявлення агентури спецслужб Німеччини із
числа переселенців, вводилась посада заступників уповноваженого унизки
УРСР з питань переселення у районах. Ще до укладання так званої
Люблінської угоди наркомом внутрішніх справ СРСР було підписано
інструкцію, що регламентувала дії заступників районних уповноважених.
Цей документ вважався особливо важливим, оскільки після завершення акції
цього примусового переселення він за особистою розпискою здавався у штаб
Головного уповноваженого в Любліні. В інструкції зазначено: "Кожних
десять днів складати звіт про хід евакуації… У звіті повинні висвітлюватися
такі питання: п. 6: Які спроби перебратися на територію УРСР з
антирадянськими намірами (шпигунство, диверсії і т. ін.)» . Беручи участь у
реєстрації й перевірці українців, що мали евакуюватися в УРСР, вони
зобов’язані були "…не допускати проникнення шпигунів, та інших осіб,
евакуація яких у Радянський Союз була не бажана". До таких категорій було
також зараховано патріотично налаштованих українців, які проживали у
Польщі. Використовуючи режим діяльності контрольно-пропускних пунктів
на кордоні між УРСР та Польщею, виявлялися такі особи з метою
80
подальшого їх фізичного знищення. Для організації прийому, перевірки й

фільтрації людей, які підлягали переселенню, напередодні 28 серпня 1944
року було видано наказ НКВС СРСР № 0001-063 "Про організацію
контрольно-пропускних пунктів на прикордонній лінії між СРСР і Польщею",
що включав практичні заходи із контррозвідувального режиму на території,
звільненій від окупації.
Окремо варто виділити контррозвідувальний режим, що існував на
територіях, вільних від окупації, на об’єктах забезпечення руху залізничного
транспорту і шляхах руху поїздів. Як відомо, залізничний транспорт
відігравав стратегічну роль у період підготовки до ведення операції,
проведення самих військових операцій, а також евакуації об’єктів
промисловості та людей. На вимогу контррозвідувального режиму у період
війни громадянам, які проживали поблизу станцій і залізничного полотна,
заборонялося надавати бодай тимчасовий притулок випадковим особам,
окрім поранених та військовослужбовців, після детальної перевірки їх
документів. Періодичній перевірці підлягали лісові масиви, через які
проходили залізничні шляхи. У кожному населеному пункті поблизу
залізниць створювались винищувальні батальйони, котрі складалися з
перевірених і надійних осіб. У найкоротший термін вимагалося провести
поблизу залізниць збирання боєприпасів та вибухових речовин, що
потенційно можуть бути використані у диверсійних цілях, забезпечивши їх
надійне зберігання. Впродовж п’яти днів відповідно до поставленого
завдання правоохоронним органам у взаємодії з військовими підрозділами,
винищувальними батальйонами, комсомольським і партійним активом
потрібно було на всій визволеній території України провести прочісування
населених пунктів та лісових масивів, розташованих поблизу залізниць.
Під час виконання заходів щодо виявлення й ліквідації німецьких
агентів-диверсантів на залізничному транспорті органи НКДБ–НКВС не
менш уваги приділяли роботі зі знешкодження «ворожих» радянській владі
81
категорій населення. Адже після вигнання фашистських окупантів

правоохоронні органи зіткнулися з тим, що в населених пунктах поблизу
залізниць проживало чимало колишніх, дезертирів, осіб, які співпрацювали з
окупаційною владою (поліцаї, службовці воєнізованої охорони залізниць) та
оселилися в цій місцевості під час окупації, тощо. Щоб зменшити з їх боку
потенційну загрозу й убезпечити роботу транспортних комунікацій радянські
органи правопорядку проводили низку спеціальних заходів у населених
пунктах, які були розташовані в 5-кілометровій смузі вздовж залізниць. Із цієї
зони підлягали виселенню у віддалені місцевості сім’ї зрадників
Батьківщини, осіб, які служили в німецьких адміністративно-господарських
установах, поліції, жандармерії, втекли з німцями під час їх відступу чи
раніше були репресовані радянською владою. Також під відселення підпадали
сім’ї тих, хто отримав розширення присадибних ділянок за особливі заслуги
перед окупаційною владою, але лише в тому випадку, якщо відсутні достатні
підстави для їх арешту. Особи, які потрапляли в поле зору органів НКДБ–
НКВС за підозрою у співпраці з німецькими органами, після їх перевірки та
виявлення достатніх підстав негайно арештовувалися. Працівників залізниці,
стосовно яких не було достатніх матеріалів та підстав для арешту, звільняли з
роботи, замінюючи їх перевіреними людьми .
Протидія розвідувально-підривній діяльності гітлерівських загарбників
на залізничному транспорті стала одним із нагальних завдань спецслужб
колшнього CРСР. На цій ділянці роботи було зосереджено значну частину
людських та матеріальних ресурсів різних структур. Організацію
контррозвідувального режиму та здійснення контррозвідувальних заходів було
покладено на транспортне управління Наркомату внутрішніх справ, створене в
липні 1941 року, і Третє (транспортне) управління Наркомату державної
безпеки, створене у квітні 1943 року. Вказані органи мали на кожній залізниці
транспортні відділи НКДБ–НКВС, які, своєю чергою керували роботою
менших підрозділів: відділень транспортних відділів на окремих відрізках
82
залізниць в здійсненні заходів із забезпечення контррозвідувального режиму та

здійсненні контррозвідувальних заходів на залізничному транспорті, крім
транспортних органів держбезпеки, часто брали участь особливі відділи і
територіальні органи НКДБ–НКВС.
Транспортні органи НКДБ та НКВС виконували свої завдання з
урахуванням особливостей обстановки на ділянках, які перебували на їх
обслуговуванні, визнаних уразливими у диверсійному плані об’єктах
транспорту. Від цього залежав вибір найбільш доцільних засобів і методів
недопущення диверсій та запобігання їм. Отримуючи дані про появу ворожих
диверсантів, органи державної безпеки негайно вживали заходів з розшуку та
затримання. У місця виявлення шпигунів і диверсантів чи вартоів їх
перебування надсилались оперативно-розшукові групи. Спеціальні
воєнізовані групи перекривали всі підходи до місця можливого перебування
супротивника. Для затримання ворожих агентів виставлялися "секрети",
проводилась перевірка документів на вокзалах, станціях, у потягах. До
розшуку та затримання чужої агентури залучалися органи міліції, внутрішні
війська НКВС, винищувальні батальйони. Ці підрозділи прочісували
місцевість, несли патрульну службу в населених пунктах, на шляхах
сполучення тощо. Значний обсяг роботи з охорони та оборони об’єктів
залізничного транспорту виконували військові частини. На магістралях,
звільнених від окупантів, а також на важливих комунікаціях, що з’єднували
фронт із тилом, стратегічно важливих об’єктах (мости, тунелі, депо,
водокачки, електростанції тощо) охоронні заходи здійснювали війська НКВС.
Уразливі в диверсійному плані ділянки шляху патрулювалися цими
військами.
Основними документами із забезпечення контррозвідувального режиму
на залізничному транспорті був наказ НКВС СРСР від 15 вересня 1941 року
№ 078 "Про організацію контррозвідувальної роботи на залізничному
транспорті". Зазначений документ складався із трьох розділів: перший
83
стосувався особливостей ведення оперативної роботи на об’єктах

залізничного транспорту в умовах війни; другий розділ регламентував
порядок взаємодії органів військової контррозвідки, міліції, військових і
керівництва об’єктів залізничного транспорту та адміністрації з питань
протидії диверсії, шпигунству; третій розділ розкривав питання фізичної
охорони залізничного транспорту, контррозвідувального режиму на вказаних
об’єктах. У Директиві третього Управління Народного комісаріату оборони
СРСР № 35523 "Про роботу органів третього Управління НКО СРСР у
воєнний час від 27 червня 1941 року" окреслено завдання третіх підрозділів
військової контррозвідки та вказано на обов’язкову перевірку всіх
співробітників, які працювали на залізниці, виявлення усіх осіб, які
підозрювалися у шпигунстві, а пунктом "Г" цього документа передбачена
офіційна перевірка потягів із метою виявлення та затримання злочинців,
запобігання всім випадкам переривання руху та розвартоування їх. Спеціальні
режими встановлювалися для важливих народногосподарських перевезень,
безпечного руху спеціальних поїздів, у яких пеербували члени Комітету
оборони, відомі діячі партії і держави.
Про ефективність заходів із контррозвідувального режиму на
залізничному транспорті свідчать такі дані: за роки Великої Вітчизняної
війни на об’єктах транспорту було виявлено та затримано 256 агентів-
парашутистів, знищено 226 шпигунсько-диверсійних резидентур
сусупротивника Маршал Радянського Союзу В. К. Жуков у своїх спогадах
досить високо оцінив роль і місце працівників залізниці у роки Другої
світової війни. Він зазначав, що загалом заходи із безпечного перевезення
вантажів військового призначення, які забезпечували органи державної
безпеки колишнього СРСР, були ефективними, оскільки зривів важливих
операцій через вину працівників залізниці не було. Завжди вдало
завершувались операції із дезінформування сусупротивника із залученням
залізничних перевезень .
84
Німецькі військові фахівці, аналізуючи причини поразки в період

Другої світової війни, визнають, що одним із чинників була добре
налагоджена робота радянської залізничної транспортної системи. Як
приклад Герман Гескес у роботі "Військове значення транспорту" писав:
"Російське командування завжди надійно опиралося на залізничний
транспорт у наступі, відступі та обороні". Крім того, згідно з
документальними даними німецьких спецслужб, за період із жовтня 1942 по
вересень 1943 року, тільки одна „Абверкоманда-104” переправила в тил
Червоної армії 150 розвідувально-диверсійних груп чисельністю від 3 до 10
осіб кожна. «Зі 150 груп, – говориться в одному з документів, – майже всі
потрапили до рук росіян... Повернулося тільки дві групи... Військові
відомості, здобуті групами, що повернулися, не мали ніякої цінності."
Звичайно, без надійно сформованого контррозвідувального режиму
зазначене здійснюватися ефективно не могло.
Під час війни діяв спеціальний режим із забезпечення збереження
державної та військової таємниці. З 15 листопада 1943 року вступив у дію
Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про відповідальність за розголошення
державної таємниці і втрату документів, які становлять державну таємницю”.
Окремо варто зупинитись на контррозвідувальному режимі окремих
звільнених територій у період Другої світової війни. У травні 1944 року
тодішній керівник СРСР Й. Сталін підписав підготовлену НКВС Постанову
"Про виселення кримських татар з Кримської АРСР до Узбецької РСР". Їх
несправедливо звинуватили у співпраці з фашистами. Депортація
розпочалася вранці 18 травня 1944 року і була завершена до вечора 20 травня
того року. До 190 тисяч кримських татар виселили з території півострова. Крім
татар, з Криму виселили представників інших народів: на початку війни, в
1941 році – кримських німців; у 1944 році – вірмен, болгар і греків. Тоді цією ж
постановою вводився спеціальний контррозвідувальний режим для території
розселення цих народів. Але він діяв тільки на період здійснення депортації .
85
Таким чином, варто зробити висновок, що нормативно-правової бази,

яка б забезпечувала контррозвідувальний режим перед Другою світовою
війною в СРСР та регламентувала б діяльність спецслужби СРСР у період
війни фактично не було. Однією з причин цього була стратегічна настанова
вищих державних та політичних органів СРСР про ведення війни винятково
на чужій території. Усі накази, директиви, що регламентували діяльність
спецслужби у період війни, які стосувалися контррозвідувального режиму,
видавались у перші її дні. З урахуванням цього підсумовуємо, що вони мали
не конкретний, а загальний характер. Водночас, починаючи із грудня 1941
року контррозвідувальний режим у цілому успішно виконував функцію,
спрямовану на виявлення агентів спецслужб німецько-фашистських
загарбників, недопущення актів диверсії на території, вільної від німецько-
фашистських загарбників.
1. Назвіть основне призначення контррозвідувального режиму на

території України в період Другої світової війни.
2. Назвіть основні нормативно-правові акти що регламентували
контррозвідувальний режим на території України в період Другої світової
війни.
3. Назвіть основні елементи контррозвідувального режиму, що
застосовувалися керівництвом колишнього СРСР на території України в
період Другої світової війни.
4. Яка роль контррозвідувального режиму періоду Другої світової
війни на території України на залізничному транспорті?
1. Божков І. І. Державна таємниця та система її охорони / І.Божков //

Правове, нормативне та метрологічне забезпеченні системи захисту
86
інформації в Україні. —К.: МОН України. НТУУ «КГО», ̶ ДСГСІ ̶

2001 . ̶ № 4. ̶ 123 с.
2. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953;
Суспільно-політичний та історико – правовий аналіз. У кн. 2./ І. Білас//.–
Либідь ̶ Військо України, 1994, ̶ 134 с.
3.Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в
СРСР (1917-1941 р.р.). Джерелознавче довартоження. /С.І. Білокінь// ̶ К.:-
1999.-234с.
4. Великая Отечественная война: сборник научных взглядов. ̶
М.: ОНИОН, 1998. ̶ 611с.
5. Вєдєнєєв Д., Пилипчук В., Сідак В, Тополенко В. Історія розвідки та
контррозвідки в Україні. Курс лекцій. 1 частина /Д. Вєдєнєєв, В.
Пилипчук, В. Сідак, /В. Тополенко // К.: ̶ НА СБ України. ̶ 2010. ̶ 212с.
2.4. Контррозвідувальний режим німецько-фашистських окупаційних

властей на території України в період Другої світової війни
Метою німецько-фашистського режиму на окупованій території

України було знищення СРСР як держави й перетворення території на
аграрно-сировинний придаток та джерело дешевої робочої сили для
Німеччини. Здійснити свої плани фашисти намагалися, створивши суворий
режим, що мав на меті знищення корінного населення окупованих територій.
Одним із його елементів були заходи щодо виявлення розвідувально-дивер-
сійних груп Червоної армії, підпільників та партизанів. Такі заходи
визначаємо як терор із використанням контррозвідувального режиму та
каральних органів.
Готуючись до війни із СРСР та маючи досвід бойових дій в Європі,
фашистський режим передбачав необхідність протидіяти розвідці
сусупротивника, тому 30 квітня 1940 року А. Гітлер запропонував одному з
ідеологів націонал-соціалізму А. Розенбергу очолити розробку окупаційної
87
політики на Сході. Останній, 9 травня цього ж року на підставі раніше

розробленого плану "Барбароса" подав Гітлеру проект "Директиви щодо
східної політики", де, зокрема, було передбачено розчленовування СРСР на
окремі території і встановлення там "нового порядку" . 18 грудня 1940 року,
доопрацювавши його, відділ "Оборона країни" запропонував "Вказівки щодо
спеціальних проблем директиви № 21" (варіант плану "Барбароса"). Зокрема,
зазначалося, що майбутня війна буде не тільки збройною боротьбою, але й
одночасно протистоянням двох світоглядів. Щоб виграти цю війну в умовах,
коли супротивник має у своєму розпорядженні величезну територію,
недостатньо розбити його збройні сили. "Цю територію варто розділити на
кілька держав, очолюваних власними урядами, з якими ми могли б укласти
мирні договори і через які можна було ефективно управляти. Ми маємо
створити такий режим, який би найбільш ефективно міг виявляти та
знищувати всіх ворогів Рейху".
Напередодні вторгнення на територію СРСР 16 червня 1941 року
рейхсмаршал Герінг видав директиву № 12-34, яка передбачала, що в
"...районах бойових дій уся влада буде зосереджена в руках
головнокомандувача німецьких сухопутних військ, командувачів груп військ і
армій." На іншій території, політичне управління й всю повноту влади
окупанти планували передати німецькій окупаційній адміністрації. На
територіях до 70 кілометрів від лінії фронту режим безпеки, тобто всі заходи
щодо виявлення та протидії діяльності спецслужбам СРСР, а також
підпільним організаціям, партизанським групам, тобто усього, що
стосувалося контррозвідувального режиму, забезпечувався під керівництвом
німецьких командувачів корпусів та дивізій. При арміях функціонували
коменданти тилових районів, їм були підпорядковані підрозділи, що
відповідали за режим безпеки військових частин, а також місцеві поліцейські
сили. До первинних органів військової адміністрації належали також посади
польових комендантів і начальників гарнізонів.
88
Згодом, 17 липня 1941 року, врахувавши розроблену А. Розенбергом

концепцію режиму на окупованих територіях колишнього СРСР, зокрема
України, та взявши до уваги розпорядження Гітлера "Про цивільне
управління в окупованих східних областях", сформовано Імперське
міністерство у справах окупованих східних територій, на яке покладалася
відповідальність за цивільне управління й … режим захисту територій від
розвідки... " Фактична влада на місцях належала рейхскомісарам. У межах
рейхскомісаріатів виокремлювалися генеральні й обласні комісаріати. На
деяких окупованих територіях України особисто Гітлер призначив
"командувачів вермахту". Вони мали особливі повноваження як з питань
військової економіки, так і військової безпеки на території, що
підпорядковувалася цивільному відомству. Відсутність чіткого розмежування
відповідних повноважень призводила до конфліктів між різними службами.
Для упорядкування управління окупованими територіями, зокрема у
питаннях, що стосуються контррозвідувального режиму, було здійснено
адміністративний поділ України на три регіони: дистрикг «Галичина», що
охоплював Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області
(без північних районів), підпорядковувався так званому Польському
(Варшавському) генерал-губернаторству; рейхскомісаріат «Україна», до якого
належали Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська, Житомирська
області, північні райони Тернопільської, північні райони Вінницької, східні
райони Миколаївської, Київської, Полтавської, Дніпропетровської областей,
північні райони Криму та південні райони Білорусії. Його центром стало
місто Рівне. „Трансністрія", куди увійшли території Одеської, Чернівецької,
південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей, стали
новою румунською провінцією. "Військову адміністрацію" утворили такі
райони України: Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас до узбережжя
Азовського моря, південь Кримського півострова. Рейхскомісаріати за
адміністративно-територіальною ознакою утворювали генеральні округи,
89
області (гебіти), повіти, волості, які очолювали генеральні, гебіт- і районні

комісари. Основне завдання німецької окупаційної адміністрації полягало в
зміцненні місцевих органів влади для забезпечення армії продуктами
харчування, ремонту військової техніки, вжиття заходів контррозвідувального
режиму, передусім активному сприянню військовим, спецслужбам та поліції
виявляти і знищувати осіб – колишніх членів компартії та активістів, осіб
єврейської національності. Німецькі військові адміністрації вели суворий
облік місцевого населення окупованих територій. Мешканцям сіл, селищ
України заборонялося без дозволу місцевої окупаційної німецької влади
залишати місця постійного проживання. Для посилення контролю над усіма
категоріями населення влада з перших днів окупації «прив’язувала» людей до
нерухомості – як власників будинків, земельних ділянок тощо. Так, за даними
М. Кулешова, колишнього варточого німецької поліції та юриста міської
німецької управи м. Краснодона, якого обвинувачували за злочини проти
героїв-молодогвардійців, серед його обов’язків було здійснення нотаріальних
дій, запис актів громадського стану, фіксування (реєстрація) цивільних
правовідносин. Усі ці заходи влада вважала важливим інструментом
контролю за населенням.
Головною силою безпосередньої фізичної підтримки
контррозвідувального режиму в зоні відповідальності військової
адміністрації на території України були охоронні дивізії вермахту, створення
яких почалося в січні 1941 року ще до початку нападу на СРСР . Пізніше,
згідно з наказом Гітлера від 17 липня 1941 року, на рейхсфюрера СС і шефа
німецької поліції Гіммлера було покладено обов’язки організації
"поліцейського забезпечення східних територій". Він призначав головних
фюрерів СС і поліції, які були вищими поліцейськими чиновниками в
рейхскомісаріатах або за погодженням із військовою адміністрацією у
тилових районах груп армій , хоча керівники підрозділів СС на окупованих
територіях і поліції формально підпорядковувалися рейхскомісаріатам
90
територій або перебували в їх оперативному підпорядкуванні, але реальну

владу над ними мав тільки Гіммлер. Вони разом із цивільною адміністрацією
діяли паралельно й відповідали за контррозвідувальний режим на відповідній
окупованій території.
Основу всієї системи контррозвідувального режиму становили органи
військової розвідки й контррозвідки німецьких збройних сил, які практично
безроздільно діяли на великій території так званої „прифронтової смуги” –
„Абвер-3” та „Абвер-Закордон”. Відділи Центрального апарату: ЗХ (сухопутні
війська), ЗМ (Маринен – Морський флот), ЗЛ (Люфт – ВВС). Вони
контролювали питання режиму збереження військових таємниць, вели
розвартоування фактів втрати секретних документів, знайомили
військовослужбовців із методами роботи іноземних спецслужб. Група ЗКГФ
(Кригсгефанген – військовополонені) організовувала контррозвідувальну
роботу в таборах військовополонених на окупованих територіях. Група ЗЦІ і
група ЗВІ (Віртшафт – економіка) контролювали дотримання порядку
зберігання секретних документів в установах оборонної промисловості на
окупованих територіях. Особливе місце тут посідала "Група ЗФ". Як одна із
ключових груп в "Абвері-3" вона готувала директиви щодо заходів із
виявлення розвідників, підпільників на окупованих територіях. Для
покращання організаційних контррозвідувальних заходів із більш надійного
забезпечення контррозвідувального режиму на окупованих територіях німці в
серпні 1941 року створили окреме контррозвідувальне угруповання
"Абверштелле Україна", яке діяло до листопада 1942 року з дислокацією у
м. Рівне, пізніше переведене в Полтаву, а у лютому 1943 року
передислокувалось у Здолбунів поблизу Рівного .
На Східному фронті смуга з особливим контррозвідувальним режимом
уздовж лінії фронту й далі вглиб на окремих територіях сягала 70 км. На цій
смузі вся влада належала армійській окупаційній владі й діяли винятково
військові репресивні органи, які мали такі структурні підрозділи: відділи
91
розвідки й контррозвідки штабів дивізій, корпусів, армій, груп армій (так звані
відділи "ІС"), пошукові відділи місцевих військових комендатур
("ортскомендатур") і додані їм взводи військової (польової) поліції
("фельдполіція"). У прифронтових територіях, де влада повністю належала
командувачам фронтів (військовій адміністрації), накази для цивільної влади
були чітко спрямовані на виявлення розвідників та партизанів. Так, наприклад,
6 вересня 1941 року командувач фронтом Е. Гель видав наказ, згідно з яким
"...міський голова зобов’язаний негайно повідомити в найближчу німецьку
комендатуру про всіх осіб, які до 22 червня 1941 року не проживали у межах
громади. Вони зобов’язані також заявити й у майбутньому про всіх тих осіб,
які будуть перебувати в межах громади. Пересування як шосейними, так і
сільськими дорогами, особами чоловічої статі у віці від 17 до 50 років
забороняється. Особи, захоплені при пересуванні дорогами, будуть
затримуватися й відправлятися в табори. Особи, в яких при цьому виявлена
зброя, будуть розстріляні як партизани." Військове керівництво на
окупованих територіях видавало накази, які безпосередньо визначали дії
військових вермахту та поліції у разі виявлення осіб, котрі належать до
військових чи, можливо, розвідників. Так, командувач 6-ю армією
фон Райхенау вимагав у наказі від 10 червня 1941 року розстрілювати "солдат
у цивільному, яких легко розпізнати за короткою стрижкою", і "цивільних
осіб, манери й поведінка яких є підозрілими чи ворожими". Командир 254
дивізії генерал-лейтенант фон Вешнпта 2 грудня 1941 року наказував
"стріляти без попередження в будь-яку цивільну особу будь-якого віку й статі,
що наближається до передової" і "негайно розстрілювати будь-кого, хто
підозрюється у шпигунстві". На окремих окупованих територіях (Харків) із
метою розвантаження командувачів армійськими корпусами, бойових дивізій
у здійсненні ними охоронних функцій ще на початку окупації були створені
фельдкомендатури, а також ортскомендатури. Основні обов’язки їх були
визначені в наказах командування для армійських корпусів ще 23 жовтня
92
1941 року. "Відділ 1а" фельдкомендатур відповідав за задіяння окупаційних

військ у фізичній охороні та режимі пропуску важливих військових та
цивільних об’єктів. Безпосередню роботу із контррозвідувального режиму та
управління службами безпеки і поліції у питаннях "боротьби з тероризмом,
саботажем та шпигунством" на окупованих територіях здійснювали "Відділи
1с". Щодо результативності участі зазначених підрозділів у забезпеченні
контррозвідувального режиму, то про це може свідчити фрагмент звіту
начальника Абверштелле "Україна" своєму керівництву у Берліні за січень
1942 року: "...За допомогою місцевої адміністрації, поліції виявлено 46 осіб,
які підозрюються у диверсіях та зв’язках із партизанами. Розстріляно
старосту с. Марініно, який вчасно не повідомив про перебування на території
населеного пункту солдатів Червоної армії, що переховувалися у місцевого
населення.."
Потрібно зазначити, що в архівних документах про злочинну
діяльність німецько-фашистських загарбників на нашій території, а також
діяльність партизанських та інших загонів спротиву згадуються структури
"гестапо" ( таємна державна поліція).
Важливу роль у заходах із забезпечення контррозвідувального режиму
на окупованій німцями території України відігравала німецька поліція. 6
листопада 1941 року директивою А. Гітлера було створено спеціальні
поліцейські сили з місцевого населення. Крім загальнополіцейських функцій у
містах України вона виконувала завдання патрульної служби, перевірки
документів цивільних осіб тощо, брала участь у пошуку й ліквідації
радянських розвідгруп, партизанських угруповань.
Характерною рисою формування державних структур, через які
здійснювався контррозвідувальний режим на території України, було те, що
вони не мали єдиної уніфікованої цивільної адміністрації та уніфікованого
управління. У містах створювались управи, у сільських районах –
комендатури. Їхня структура формувалася залежно від складності
93
оперативної обстановки й важливості території щодо сировини промислового

потенціалу, близькості від лінії фронту.
Варто розглянути й контррозвідувальний режим окремих територій та
об’єктів. Однією із таких була територія за сім кілометрів від Вінниці, де в
період 1942–1943 років функціонувала польова ставка Гітлера. Стосовно
елементів контррозвідувального режиму і фізичної охорони території та
об’єкта в травні 1945 року свідчив полонений, колишній керівник імперської
служби безпеки, штандартенфюрер СС генерал-лейтенант поліції Хане
Раттенхубер. Зокрема, він повідомив: "Нами була ретельно розроблена
інструкція, відповідно до якої весь обслуговуючий персонал службових і
житлових приміщень Гітлера підлягав постійній безперервній перевірці з
боку поліції. Горища й дахи перебували під постійним спостереженням
охорони й особи, що приходили на прийом без завчасного сповіщення,
пропускалися тільки після телефонного запиту. Всі відвідувачі одержували
спеціальний листок, на якому було зазначено час приходу й виходу, а також
кількість речей, принесених і винесених ними з будинку. Особи, що не мали
спеціальної перепустки, пропускалися на територію об’єктів лише в супроводі
співробітника охорони." Перед початком будівництва всі робітники
перевірялися за поліцейськими обліками, вимагались характеристики
місцевої поліцейської влади й бургомістрів. При організації пропускного
режиму використовувалася система тимчасових пропусків (їх міняли
щотижня). На об’єкті були «довірені особи» служби охорони, які стежили за
колегами по службі.
Із метою посилення контррозвідувального режиму був уведений
перепис і найсуворіший облік місцевого населення. На кожного жителя була
заведена спецанкета з докладними біографічними даними. Кожний житель у
віці з чотирнадцяти років постійно мав при собі перепустку. Без неї не можна
було виходити з хати навіть у двір. При затриманні без перепустки признача-
лося 25 ударів гумовою палицею і дві-три доби арешту. За повторну провину
94
– місяць в’язниці. За втрату або передачу перепустки іншій особі – розстріл.

Усі будинки в населених пунктах, що перебували у районі будівництва ставки
Гітлера, були пронумеровані. Над входом був розміщений список мешканців.
Під загрозою смерті категорично заборонялося приймати на ночівлю навіть
близьких родичів. Улітку дозволялося перебувати на вулиці із шести ранку до
десяти вечора, узимку – із семи ранку до семи вечора. Світло запалювали
лише при маскуванні вікон. Для роботи в полі видавався окремий пропуск. В
інші населені пункти самостійно ходити заборонялося, для цього треба було
мати довідку-дозвіл.
Для безпосередньої організації контррозвідувального режиму,
підвищення безпеки ставки у Вінниці й у навколишніх населених пунктах
почали діяти розвідувальні й контррозвідувальні служби Німеччини – штаб
"Валлі-1" і "Зондерштаб Росія". Про результативність створеного німецько-
фашистськими загарбниками контррозвідувального режиму може свідчити
той факт, що до кінця війни спецслужбам СРСР не було відомо про істинне
призначення цього об’єкта, жодна із розвідгруп не змогла цього встановити.
Таким чином, можна дійти висновку, що особливістю німецького
окупаційного та контррозвідувального режимів на території України було те,
що він складався із трьох практично автономних складових: цивільної
адміністрації, представленої органами Міністерства у справах окупованих
східних областей; різних військових окупаційних інстанцій; поліції та СС.
Перепис населення на окупованих територіях, що здійснювався
органами німецької цивільної адміністрації, був одним із ефективних заходів
контррозвідувального режиму німецьких спецслужб на території України в
період 1941–1944 років. Іншим важливим заходом був контроль за
переміщенням цивільного населення у межах адміністративних районів, а
також нерухомості, що була у приватному користуванні; цивільна
адміністрація зобов’язана була виконувати заходи із виявлення осіб, які могли
завдати шкоди німецькому режиму.
95
Населення, котре проживало біля вузлових залізничних станцій та

особливо важливих промислових об’єктів, переселяли на інші території. Для
роботи на зазначених об’єктах допускались особи після ретельної спеціальної
перевірки.
Таким чином, за рівнем інтенсивності проведення заходів
контррозвідувального режиму на окупованій території України їх можна
класифікувати як:
1. Контррозвідувальний режим прифронтових територій, який
організовувала німецька військова адміністрація. Зазвичай, це командувачі
дивізій чи інших великих військових угруповань, які водночас були
військовими комендантами міст, розташованих на цій території.
2. Загальний контррозвідувальний режим, куди входили всі окуповані
території, які віддалені більше як на 70 кілометрів від лінії фронту, та який
організовувала цивільна німецька адміністрація.
3. Контррозвідувальний режим особливо важливих об’єктів та
територій, а також інших територій, де тимчасово перебували вищі керівники
Німеччини на окупованій території, а також
вузлові залізничні станції та оборонні промислові об’єкти, що функціонували
у промислових зонах міст.
1. Назвіть, які контррозвідувальні заходи застосовували німецько-

фашистські загарбники на території України в період Другої світової
війни.?
2. Назвіть основні підрозділи німецько-фашистських загарбників на
території України в період Другої світової війни, що забезпечували
контррозвідувальний режим на тимчасово окупованих територіях України.

96
1. Архіви окупації 1941-1944 рр. [Кн. 2]. - К.: Політична книга-

1998. -354 с.
2. Скоробогатов В. Харків у часи німецької окупації (1941-1843)
/ В. Скоробогатов //. ̶ Харків: Прапор, 2006. – 376 с.
3. Никифоров С. А. Политика оккупационньїх властей на
территории Курской области в 194 ̶ 1943 гг.: дисс.... канд. ист. наук
/С. А. Никифоров//. ̶ Курск, ̶ 2003. ̶ 127 с.
4. Великая Отечественная война: сборник научных взглядов. ̶
М.: ОНИОН, 1998. ̶ 611 с.
5. Держаний галузевий архів Служби безпеки України. ̶ Ф. 23 ̶ Спр.
6. ̶ Арк. 188-190. Оригінал. Друкарський.
2.5. Зміст контррозвідувального режиму в Україні

в період 1945–1991 років
У перші роки після Другої світової війни, коли рівень безконтрольної

внутрідержавної міграції набув максимальних показників, виникло питання
про упорядкування зазначеного. Як основний інструмент було обрано
традиційний елемент контррозвідувального режиму – паспортну систему.
Паспортна система на території колишнього СРСР, як інструмент
контррозвідувального режиму, була орієнтована на комплексне її
використання в інтересах як правоохоронних органів, так тодішніх
спецслужб. У перші повоєнні роки вона була зорієнтована насамперед на
виявлення колишніх агентів німецьких спецслужб, поліцаїв та інших
громадян, що перебували на службі окупаційного режиму німецько-
фашистських загарбників у роки війни, а пізніше – на виявлення розвідників-
нелегаліів спецслужб іноземних держав, на стадії його легалізації. Ця
обставина була головним та системо утворювальним фактором в організації
контррозвідувального пошуку. Вбачалося, що проходження розвідником
-нелегалом періоду легалізації змушує його залишати певні вартои – в різних
97
документах загальнодержавної системи обліку населення, що зберігались

впродовж його життя. Легенда-біографія будь-якого нелегала на стадії
легалізації об’єктивно містила низку обов’язкових, закріплених у його
документах ознак, наявність яких практично не залежить ні від мети його
заслання, ні від способів проникнення на територію тодішньої держави.
Наявність сукупності ознак у біографії якої-небудь особи розглядалася як
сигнал, що містив інформацію для висування оперативної версії про можливу
належність особи до розвідника-нелегала.
Розвідникові-нелегалу, поряд із труднощами проникнення в ту чи іншу
державу, необхідно було вирішити питання про набуття ним правового й
соціального статусу громадянина, що забезпечувало б йому можливість
безперешкодного пересування територією держави як однією з обов’язкових
умов, необхідних для виконання завдань розвідцентру. Щоразу на першому
етапі своєї діяльності такий розвідник або агент відповідно до відпрацьованої
йому легенди вимушений був виконати завдання із звернення за місцем
перебування до посадових осіб державних органів та установ, які відали
пропискою, реєстрацією, прийомом на роботу й постановкою на військовий
облік. При цьому він зобов’язаний був особисто надати свої документи, і
вступати в безпосередній контакт із вказаними офіційними особами, бо
логічна модель нелегала передбачала проживання його, під чужими
біографічними даними, підтвердження яких забезпечувалося відповідними
документами прикриття (паспорт, свідоцтво про народження, військовий
квиток). Такий елемент контррозвідувального режиму створював умови для
виявлення нелегалів із загального потоку громадян за певними ознаками, які
були відомі зазначеним відповідальним особам.
Незважаючи на можливість іноземних спецслужб придбання бланків
паспортів колишнього СРСР, вони через об’єктивні умови не спроможні
були вчасно реагувати на всі зміни з удосконалювання паспортної системи
колишнього СРСР. Наприклад, відсутність в іноземних спецслужбах
98
інформації про введення у радянські паспорти нового зразка в графі "Ким

видано паспорт" умовного запису для іноземців та осіб без громадянства,
прийнятих у радянське громадянство, що полягало в написанні після слів
"органами внутрішніх справ" скорочення в дужках "ОВД" (отдел внутренних
дел), а для колишніх радянських громадян, що повернулися в СРСР у порядку
репатріації (рееміграції) – відповідно "РОВД" (районный) або ГОВД
(городской). Це сприяло у перші роки після цього введення виявленню
нелегалів, які мали документи, котрі складені без таких умовностей. Такі
умовності надавали можливість виявляти в загальному потоці документів
фіктивні паспорти і зясовувати: чи існує той орган внутрішніх справ і
посадова особа, від імені яких оформлений документ; чи належать бланки й
печатки паспорта одному й тому ж органу, чи відповідають вони
встановленому порядку закріплення серій та індексів за визначеними
республіками колишнього СРСР.
Іншою суттєвою перешкодою, як елемент контррозвідувального
режиму, був передбачений Інструкцією обов’язковий порядок власноручного
заповнення листків вибуття та прибуття у паспортних підрозділах МВС, а
також чинна в СРСР система документального підтвердження зміни місця
проживання військовозобов’язаними особами. Відповідно до них військові
комісаріати при кожному прийнятті на військовий облік особи направляли
спеціальне повідомлення форми № 11 за попереднім місцем його
проживання. Здійснювалась ця робота у тісній взаємодії з місцевими
органами МВС, а в закритих територіальних районах також із місцевими
органами Комітету державної безпеки.
У той же час варто мати на увазі, що успішне застосування
можливостей паспортної системи у контррозвідувальному пошуку багато в
чому залежало від того, наскільки правильно й злагоджено працювали
паспортні підрозділи міліції, наскільки кваліфіковано й уважно діяли їхні
співробітники. Без цього розраховувати на ефективність дії цієї складової
99
контррозвідувального режиму не доводилось. Керівниками тодішньої

спецслужби на Всесоюзній нараді керівного складу органів і військ
КДБ СРСР у травні 1981 році відзначалось, що навіть маючи достовірні дані
про використання іноземними спецслужбами розвідників-нелегалів ми "не
можемо виявити усієї його (сусупротивника) агентури, особливо розвідників-
нелегалів, й уже багато хто роками не має конкретних результатів на цій
ділянці роботи." Можливості радянської паспортної системи у виявленні
нелегалів сусупротивника на стадії легалізації широко розкривались лише в
тому випадку, якщо чітко дотримувались усі вимоги розглянутого правового
інституту, забезпечувалось неухильне вдосконалювання його основних
елементів, органи державної безпеки в процесі контррозвідувальної
діяльності активно взаємодіяли із паспортними апаратами органів внутрішніх
справ та військовими комісарами. Паспортна система колишнього СРСР
створювала умови, необхідні для виявлення розвідників -нелегалів на стадії їх
легалізації. Наприклад, тільки в період паспортної реформи в країні
підрозділами КДБ Української РСР за 1976–1981 роки було виділено для
вивчення у зв’язку з непідтвердженням біографічних даних і наявністю ознак
підробки в паспортах та інших документах, що посвідчують особистість,
44 655 осіб. Результати перевірки стали підставою для заведення 531 справи
оперативного обліку й дозволили виявити: 83 державних злочинців, 79
колишніх агентів спецслужб фашистської Німеччини.
У 1975 році керівництвом Комітету державної безпеки СРСР було
направлено документ на адресу Політбюро Центрального комітету
Комуністичної партії СРСР з пропозицією покращення ефективності
контррозвідувального режиму через упорядкування обліку та реєстрації
населення. У результаті було прийнято рішення про перепис населення
колишнього СРСР. Рада Міністрів СРСР 29 квітня 1975 року прийняла
Постанову № 535 Про проведення Всесоюзного перепису населення у 1979
році. Зазначене завдання було поставлене Центральному статистичному
100
управлінню СРСР та його підрозділам у союзних республіках. Окрім суто

рахункових завдань, цією постановою порушувалось питання уточнення
кордонів населених пунктів, одне з яких – перевірити до початку перепису
повноту і правильність обліку кожного населеного пункту, що пропонувалось
Комітетом державної безпеки СРСР. Для забезпечення оперативного
контролю за ходом підготовки до Всесоюзного перепису населення
Комітетом державної безпеки було введено у дію вказівку від 12 травня 1979
року № 1718, у якій наголошувалося на необхідність оперативного
супроводу зазначеного. Рекомендувалось придбавати оперативні джерела
серед регістраторів, які залучались для тимчасової роботи (на 12 днів) зі
збереженням заробітної плати за основним місцем.
Починаючи з 1955 року розвиток військового потенціалу зумовив
розширення у колишньому СРСР та на території України закритих
територіальних утворень з окремими контррозвідувальними режимами на їх
територіях. Усього до 1989 року на території України їх було створено
чимало: Севастополь (бухти Севастопольська, Південна, Карантинна, Козача),
де розміщались головні військово-морські сили СРСР на Чорному морі;
системи попередження про ракетний напад "Ніколаєв" біля Севастополя,
радіорелейні станції "Дніпро", "Берегове" поблизу села Пістрялове та
м. Мукачеве; с. Новофедорівка (Саки-4) – Автономна Республіка Крим –
авіаційні гарнізони; с. Макарів-1 (Радомишльський район Житомирської
області) – ракетні війська стратегічного призначення; селища Чорнобиль-2,
Любеч-1, Калинівка, Луч – радіолокаційна станція загоризонтного виявлення;
Узин – авіаційна база стратегічної авіації; Дніпропетровськ – "Південмаш" –
комплекс з конструювання та випуску ракет стратегічного призначення;
Жовті Води – видобування та переробка уранових руд; Балаклава –
ремонтний завод підводних човнів; Івано-Франківськ-55 – база військ
стратегічного призначення. Жителям не дозволялося розповідати про те, де
вони проживають. Населення таких закритих адміністративних територій при
101
веденні статистики "закріплювалась" за іншими населеними пунктами або

приписувалося до великих міст, таких, як обласні центри. Закриті
адміністративні території найчастіше вважалися як райони міст: наприклад
закрите містечко в районі с.м.т. Дилятин Надвірнянського району Івано-
Франківської області, де містився об’єкт військ ракет стратегічного
призначення, значилося як "Івано-Франківськ-55". При цьому для більшої
конспірації номера будинків у таких містах часто починалися з великих
чисел, як би продовжуючи вулиці в "містах приписки", те ж саме було з
номерами шкіл, номерами маршрутів міського транспорту й т. п. Як
компенсація за складнощі, пов’язані з проживанням у закритих містах, у
радянський час вони мали краще налагоджене постачання, у вільній продажі
було багато товарів, яких у відкритих населених пунктах не було. Рівень
добробуту таких міст також був вищим за середній, краще розвинена
соціальна сфера й сфера обслуговування. Через бар’єр, що перешкоджав
вільному переміщенню громадян, у них спостерігався менший рівень
злочинності. Адміністративна затримка громадян у таких населених пунктах
здійснювалась відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від
1 червня 1979 року "Про суди, прокуратуру адвокатуру, нотаріат та органи
внутрішніх справ, котрі діють на особливо режимних об’єктах". Стаття 6
цього указу установлювала, що органи внутрішніх справ, що діють на
особливо режимних об’єктах, і органи державної безпеки мають право
затримувати громадян, які порушують встановлений порядок на спеціально
охоронюваному об’єкті. Перелік особливорежимних об’єктів затверджувався
Радою Міністрів СРСР.
Продовжувалась робота з подальшого зашифрування та впровадження
легенд прикриття особливо важливих промислових підприємств із розробки
та виготовлення сучасного озброєння. У цей час мало місце широке
застосування легендування у практиці захисту секретів міністерствами,
відомствами, підлеглими їм підприємствами й організаціями, а також
102
органами КДБ, що зумовило необхідність розроблення на міжвідомчому рівні

нормативно-правового акта, який би встановлював єдиний порядок
організації та здійснення зазначених заходів.
Так, вказівка КДБ при РМ СРСР від 24 липня 1975 року № 55сс
оголосила постанову Ради Міністрів СРСР про "Порядок легендування
військово-промислових об’єктів, науково-довартоних та довартоно-
конструкторських робіт з оборонної тематики". На виконання постанови РМ
СРСР від 15 січня 1982 року № 31-7 27 квітня 1982 року КДБ СРСР і
Міністерство оборони СРСР розробили і затвердили "Положення про
легендування підприємств і робіт оборонного значення", яке відповідно до
вказаної вище постанови РМ СРСР поширювалось на всі міністерства
оборонних галузей промисловості та підвідомчі їм підприємства, а також інші
міністерства, державні комітети, відомства, Академію наук СРСР,
республіканські академії та підвідомчі їм підприємства при виконанні ними
робіт оборонного значення.
Цей загальносоюзний нормативний акт встановлював єдиний на
території СРСР порядок легендування об’єктів, які виконували роботи
оборонного та іншого значення; передбачав вимоги до легендування та
відповідальність керівників установ за проведення вказаних заходів;
регламентував участь у заходах із легендування органів КДБ СРСР,
Державної технічної комісії СРСР із протидії іноземним спецслужбам. Для
організації легендування підприємств та контролю за його здійсненням
міністерства й відомства розробляли галузеві переліки підприємств, які
підлягали легендуванню. Ці переліки узгоджувались із КДБ СРСР,
Держтехкомісією СРСР і затверджувалися керівниками міністерств і
відомств. Питання щодо необхідності та доцільності легендування конкретної
роботи визначав її замовник спільно з виконавцем. Розроблені режимно-
секретними органами легенди прикриття узгоджувалися з органами КДБ.
103
Наказ КДБ СРСР від 19 липня 1982 року № 00136 „Про участь органів КДБ
на місцях і підрозділів центрального апарату КДБ СРСР у легендуванні
підприємств і робіт оборонного значення” зобов’язував органи держбезпеки
брати участь у виборі, розробленні міністерствами, держкомітетами,
відомствами і підлеглими їм підприємствами легенд; доводити до відома
адміністрації підприємств і командування військових частин результати
оцінювання спрямувань та обізнаності супротивника щодо об’єктів, що
захищалися, які впливали на вирішення питання легендування; планувати і
здійснювати в необхідних випадках спеціальні заходи з використанням
перативних можливостей із доведення затверджених легенд в оточення і до
супротивника в інтересах забезпечення захисту найбільш важливих об’єктів і
робіт оборонного значення; здійснювати контроль на об’єктах
контррозвідувального забезпечення за організацією легендування,
своєчасністю розроблення та впровадження легенд, їх ефективністю,
використовуючи для цього офіційні та агентурно-оперативні можливості, а
також можливості Інспекції Держтехкомісії СРСР, галузевих і місцевих
підрозділів комплексного контролю ПД ІТР міністерств, держкомітетів і
відомств. Про виявлені недоліки необхідно було інформувати керівників
об’єктів і в разі необхідності відповідні партійні органи . Отже, практика
застосування органами КДБ УРСР легендування з метою захисту державної
таємниці пройшла кілька етапів: зростання оборонних галузей промисловості
в 1950-х роках XX століття, яке відбувалось на тлі міжнародної напруженості,
спонукало до розвитку та широкого впровадження методів легендування в
практику радянських спецслужб . Впродовж 1960-х років XX століття в УРСР
кількість секретних робіт, за якими проводились зазначені заходи у межах
комплексних агентурно-оперативних планів, постійно збільшується;
подальше зростання кількості легендованих робіт у 1970-х роках зумовило
необхідність прийняття єдиного порядку організації та здійснення заходів із
розроблення і впровадження легенд прикриття. У КДБ СРСР за участю інших
104
зацікавлених сторін був розроблений "Порядок легендування військово-

промислових об’єктів, науково-довартоних та довартоно-конструкторських
робіт з оборонної тематики" (1975 р.) та "Положення про легендування
підприємств і робіт оборонного значення" (1982 р.); у 1980-ті роки під час
останнього витка гонки озброєнь легендування проводилось на плановій
основі та здійснювалось у масштабах усієї республіки (план "Наука-У") .
В умовах науково-технічної революції періоду 1970–1990 років
минулого століття розширився діапазон й обсяг використання в народному
господарстві й громадському житті низки предметів і речовин (вибухових
матеріалів, сильнодійних отрутних і радіоактивних тощо), безконтрольне
придбання, зберігання й застосування яких могло створити значну загрозу
для державної й суспільної безпеки СРСР. Тоді по-новому постало питання
відповідної реакції спецслужб. Це обумовило удосконалення цього елементу
контррозвідувального режиму, який би унеможливлював можливість
безконтрольне їх придбання та використання. Для діяльності спецслужби
того періоду й вирішення контррозвідувальних завдань найбільше значення
мали такі елементи запобігання державним злочинам: порядок придбання,
зберігання й використання зброї, об’єкти, що торгували зброєю, майстерні
зброї і стрілецькі тири. Разом з тим у період 1970-х років минулого сторіччя в
систему контррозвідувального режиму активно впроваджувався порядок
придбання й зберігання друкарських машин, розмножувальних апаратів,
виготовлення печаток і штампів, який використовувався насамперед для
протидії інакодумцям.
Відповідно до чинних тоді нормативно-правових актів придатність
складів до зберігання вибухових матеріалів визначалася комісією, до складу
якої мав входити працівник органів внутрішніх справ (основну увагу він мав
звертати на організацію охорони й укомплектованість її підрозділів). Широкі
контрольні повноваження в розглянутій царині надавались органам
внутрішніх справ, які здійснювали контроль за порядком придбання,
105
зберігання, обліку й перевезення предметів і речовин, що підпадають під дію

дозвільної системи. Попередній контроль виражався в перевірці необхідності
установам, підприємствам, організаціям мати зазначені предмети й речовини,
а також наявності й придатності приміщень для їхнього зберігання.
Придатність приміщень визначалася комісіями в складі представників органів
внутрішніх справ, пожежного, санітарного, гірського нагляду (залежно від
характеру об’єкта дозвільної системи) і зацікавлених установ, підприємств й
організацій.
На органи державної безпеки покладалось завдання оперативного

забезпечення виконання усіх нормативно-правових актів щодо перевезення,
розвантаження зберігання видачі та використання їх у процесі промислової
діяльності .
Усі склади вибухових матеріалів повинні були цілодобово охоронятись

воєнізованою охороною, забезпечуватися огородженням, охоронним
освітленням і попереджувальною сигналізацією. Допуск на їхню територію
здійснювався за перепустками, які видавались із дозволу керівництва
підприємства (організації). У процесі здійснення цих заходів тільки у 1980
році було виявлено 178 грубих порушень порядку зберігання та використання
вибухових матеріалів.
Серед організаційно-правових заходів, що забезпечують дотримання
правил дозвільної системи, важливе значення мали застосовуваня органами
міжгалузевої компетенції: легальний контроль; облік об’єктів дозвільної
системи; застосування адміністративно-попереджувальних заходів; заходи
адміністративного припинення й стягнення.
У грудні 1968 року від розвідувальних підрозділів СРСР надійшла
інформація про рекомендації, що мали місце в іноземних спецслужбах, які
стосувались більш активного використання радіопередавальних станцій з
території СРСР у розвідувально-підривних цілях. З урахуванням цього було
106
здійснено оперативне вивчення реальної ситуації щодо використання

приймально-передавальних станцій на території тодішньої держави, котрі
перебували у державній, приватній та колективній власності. Для покращення
якості контррозвідувального режиму в цій сфері було переопрацьовано
"Інструкцію про порядок реєстрації та експлуатацію приймально-
передавальних радіостанцій індивідуального та колективного використання".
Визначено, що встановлення й експлуатація аматорських радіостанцій
колективного використання дозволяється колективам радіоаматорів
керованими комітетами Добровільного товариства сприяння армії авіації та
флоту (ДТСААФ), а також школам, станціям юних техніків, Будинкам і
Палацам піонерів, профспілковим клубам і Палацам культури. Встановлення
й експлуатація аматорських радіостанцій індивідуального користування
дозволялася окремим радіоаматорам при наявності клопотання комітету
ДТСААФ. Було також визначено, що аматорським радіостанціям, залежно від
їхньої категорії, дозволяється робота на певних діапазонах і певними
потужностями. На кожну колективну радіостанцію може бути оформлене до
трьох штатних або нештатних заступників начальника радіостанції. Але з
метою прискорення встановлення особи (при необхідності) визначалось, що
якщо на аматорській станції передбачається робота декількох членів однієї
родини, що проживають спільно, то кожній особі може бути привласнений
окремий позивний сигнал. У цьому випадку документи оформляються на
кожну особу окремо. Встановлення й експлуатація аматорських радіостанцій
колективного користування дозволялась колективам радіоаматорів, які
контролювались комітетами ДТСААФ (області, краю, республіки).
З урахуванням розвитку повітряного цивільного флоту, в зазначений
період (постанова Ради Міністрів СРСР від 23 жовтня 1969 року) кожний
районний центр мав бути забезпечений авіаційним зв’язком. Для цього
створювався відповідний контррозвідувальний режим на цьому виді
транспорту. Складовою частиною заходів щодо забезпечення безпеки польотів
107
пасажирів й екіпажів цивільних повітряних суден, щодо запобігання

можливим їх захопленям злочинцями було встановлення й дотримання
пропускного режиму на авіапідприємствах цивільної авіації. Ці заходи
передбачались правовими актами, виданими Міністерством цивільної авіації
СРСР на основі Повітряного кодексу СРСР, Положення про Міністерство
цивільної авіації СРСР й інших актів вищих органів державної влади й
управління СРСР. Пропускний і внутрішньооб’єктовий режим був
покликаний забезпечувати: порядок, що унеможливлював проникнення
сторонніх осіб на територію аеродрому й стоянки повітряних суден;
підтримку певного порядку при вході (виході) працівників підприємств
цивільної авіації, а також в’їзді (виїзді) транспортних засобів на територію (з
території) аеродрому й інших об’єктів; суворе обмеження допуску
працівників підприємств цивільної авіації до повітряних суден, і інших
об’єктів, пов’язаним із забезпеченням безпеки польотів; запобігання внесення
(ввозу) на територію аеродрому вогнепальної зброї, вибухових речовин.
Оперативний контроль за дотриманням режиму безпеки загалом та
контррозвідувального режиму зокрема покладався на так звані транспортні
підрозділи відділів контррозвідки регіональних органів Комітету державної
безпеки УРСР.
У цілому установлений у колишньому СРСР на території України
режим безпеки польотів пасажирів й екіпажів цивільних повітряних суден
являв собою систему правових заходів, що визначав порядок діяльності
державних органів, посадових осіб і громадян у зв’язку з перевезенням
багажу й вантажів міжнародними і внутрішніми повітряними лініями із
метою запобігання державним й іншим злочинам, а також охорони життя й
здоров’я пасажирів і членів екіпажів повітряних суден. Цей режим, будучи
складовою частиною системи контррозвідувального режиму та заходів
забезпечення державної й суспільної безпеки, зумовлений в основному
наявністю двох джерел (носіїв) небезпеки для об’єктів цивільної авіації: осіб,
108
що можуть виношувати протиправні наміри (здійснення диверсій, захоплення

й викрадення повітряних суден, здійснення екстремістських актів тощо), та
осіб, що намагаються перевезти повітряним шляхом небезпечні й заборонені
для перевезення предмети й речовини, які можуть стати причиною авіаційних
катастроф. Розглянутий адміністративно-правовий режим був тісно
пов’язаний з іншими режимами, установленими в інтересах забезпечення
державної безпеки й охорони громадського порядку, зокрема з митним
режимом і дозвільною системою. Однак при відомій спільності окремих
елементів цих режимів кожний із них мав свої особливості, обумовлені
цілями й характером проведених режимних заходів. Наприклад, загальним
елементом митного режиму й режиму безпеки польотів пасажирів й екіпажів
цивільних повітряних суден є огляд ручного багажу, а при необхідності й
особистий огляд осіб. Тим часом основна мета огляду в першому випадку
полагає у виявленні предметів, заборонених до ввозу в СРСР і вивозу зі
СРСР, запобіганні контрабандної діяльності, у другому – у виявленні зброї,
предметів розвідувальної діяльності, вибухових матеріалів, інших предметів
та речовин, які можуть бути використані як знаряддя нападу на членів
екіпажів повітряних суден, здійснення диверсій й інших злочинних акцій.
Крім того, митний огляд проводився при виїзді із СРСР і в’їзді в СРСР
(незалежно від виду транспорту). Огляд, як елемент адміністративно-
правового режиму безпеки польотів пасажирів й екіпажів цивільних
повітряних суден, здійснювався у всіх випадках як на міжнародних, так і на
внутрішніх повітряних лініях СРСР.
Закритість СРСР значною мірою вплинула на формування
адміністративно-правового режиму в’їзду в СРСР і виїзду із СРСР іноземців.
Правові норми в цій сфері утворювали дві відносно самостійні групи правил,
кожна з яких становила елемент цього режиму. Перша визначала порядок
видачі дозволів й оформлення документів на в’їзд у СРСР і виїзд із СРСР
радянських й іноземних громадян, осіб без громадянства й переміщення
109
транспортних засобів. Друга група визначала порядок пропуску осіб і

транспортних засобів через державний кордон СРСР. Більш детально
зупинимось на першій групі, яка має суттєве значення для
контррозвідувального режиму. Характерною рисою розглянутого режиму є
дозвільний її характер, що вимагав попереднього одержання від
компетентних радянських органів спеціального дозволу на в’їзд у СРСР і
виїзд із СРСР. Він оформлявся й видавався іноземним громадянам й особам
без громадянства у вигляді візи (якщо інший порядок не встановлений
угодою СРСР із відповідною країною), а радянським громадянам – у вигляді
дозвільного запису в паспорті. Режим в’їзду в СРСР і виїзду із СРСР був
спрямований на попередження й припинення спроб проникнення в країну
осіб, які своїми діями могли завдати шкоди інтересам Радянської держави,
ввозу через кордон знарядь і засобів розвідки та ідеологічних матеріалів
заборонених у СРСР. Окремо передбачалось недопущення ввезення у країну
ідеологічно заборонених матеріалів, запобігання виїзду за кордон окремих
радянських громадян для проведення діяльності на шкоду колишній державі.
Цей режим забезпечував облік іноземних громадян, що перетинали
державний кордон, і осіб без громадянства з метою наступного контролю за
їхнім проживанням і пересуванням територією СРСР. Для органів КДБ ці
особи становили інтерес з огляду можливості одержання від них політичної,
економічної інформації або встановлення з ними контакту для наступного
вивчення з метою вербування для ведення розвідувальної діяльності на
користь СРСР.
Відповідно до закону СРСР "Про правове становище іноземних
громадян у СРСР" в’їзд у СРСР іноземному громадянинові міг бути не
дозволений: в інтересах забезпечення державної безпеки або охорони
громадського порядку. При вирішенні питань про видачу дозволів на в’їзд у
СРСР проводилось вивчення встановленої форми анкет, заповнюваних
особисто іноземними громадянами, які мали намір відвідати Радянський
110
Союз. На основі даних, що були у цих анкетах, підрозділи Комітету

державної безпеки здійснювали перевірку іноземних громадян за
спеціальними обліками, вони ж надавали пропозицію щодо надання чи
ненадання дозволу на в’їзд іноземця в країну, про що повідомляли радянські
посольства й консульські установи за кордоном. Водночас існувала
можливість виділити в потоці іноземних громадян, що прибували у нашу
країну осіб, які становили оперативний інтерес.
Дещо по іншому видавався дозвіл на виїзд за кордон громадян у
приватних справах. З урахуванням все тієї ж закритості держави, зазначений
режим теж будувався на основі дозволу з боку місцевої спецслужби, яка
надавала висновок про доцільність чи недоцільність виїзду громадянина.
Хоча, за чинним тоді нормативними документами (до 1998 року) виїзд за
межі держави заборонявся особам, які перебували під вартоством, судом або
мали вирок суду, що відбули покарання, якщо судимість у них не погашена
або не знята у встановленому законом порядку; які намагалися за допомогою
виїзду із СРСР ухилитися від сплати податків або від виконання інших
зобов’язань перед державними, громадськими організаціями й окремими
громадянами; можуть бути призвані на дійсну військову службу в Збройні
сили СРСР; свідомо внесли помилкові відомості про себе при оформленні
клопотань про виїзд за кордон або не представив установлених документів;
що в час попереднього перебування за кордоном вчиняли дії, не сумісні із
честю й достоїнством громадянина СРСР. Разом із тим дозволи на виїзд за
межі СРСР не надавались громадянам, які проживали на території закритих
адміністративних утворень. Повторні клопотання про виїзд за кордон за
приватними справами розглядались, зазвичай, після закінчення шести місяців
після ухвалення негативного рішення. Дозвіл на виїзд із СРСР за приватними
справами громадянам СРСР видавався, як правило, один раз у рік.
Певні особливості мав порядок виїзду за кордон фахівців, обізнаних у
державних секретах. Виїзд їх дозволявся у виняткових випадках на
111
відповідному рівні за клопотанням керівників міністерств, державних

комітетів і відомств і тоді коли одержувані при виїзді завдання не могли бути
виконані особами, не обізнаними з державними таємницями. Фахівці, носії
державних секретів, зазвичай, не допускались на виїзд для роботи в міжна-
родні організації, штаб-квартири яких перебували в інших державах .
Що стосувалось виїзду військовослужбовців, робітників та службовців
Радянської армії й Військово-Морського флоту СРСР з приватних справ (до
1989 р.) та у туристичні поїздки в інші країни, то це могло мати місце тільки в
особливих випадках із дозволу відповідних керівників Міністерства оборони
СРСР та Генерального штабу Збройних сил СРСР, а виїзди осіб із цієї
категорії, що мали безпосередню причетність до особливо важливих об’єктів
Міністерства оборони СРСР, або тих, що працювали з особливо важливими
документами, у будь-яких цілях і в усі країни заборонявся.
У загальній системі контррозвідувального режиму чільне місце
надавалось контролю на кордоні та прикордонному паспортному контролю.
Зазначене здійснювалось контрольно-пропускними пунктами (КПП)
прикордонних військ КДБ СРСР. У процесі такої перевірки встановлюється
наявність усіх необхідних документів на право для в’їзду в СРСР або виїзду з
СРСР, належність їх особі, що пред’являє їх, а також правильність оформлення
цих документів. Документи не були дійсними, отже, не могли бути
юридичною підставою для в’їзду в СРСР або виїзду зі СРСР, якщо у них
закінчений термін, неправильно оформлені (немає належних підписів,
печаток, фотокарток і т. ін.) або не відповідають установленому зразку. З
урахуванням активного використання спеціальними службами іноземних
держав для проведення розвідувальної діяльності туристичного каналу в’їзду
в СРСР, окремо виділявся пропускний прикордонний режим для іноземців,
що прибували в СРСР як туристи. При формуванні списку туристів, котрі
прибували, перший примірник його надавався органу КДБ, що здійснював
контррозвідувальне забезпечення круїзних туристів, другий залишався на
112
КПП, а третій повертався керівникові круїзу. У порту виходу із СРСР цей

примірник списку відбирався в керівника круїзу й зберігався на КПП
впродовж трьох років. Після перевірки документів і визнання їх дійсними
кожному туристові видавався "Дозвіл" (спеціальна картка встановленої
форми) в обмін на документ, що засвідчував його особу (національний
паспорт або документ, що його заміняє) і залишався на КПП прикордонних
військ. Суворо заборонялось вихід на берег тим пасажирам круїзного судна,
які не значились у списку туристів, або не мали туру на берегову екскурсію в
даному порту. Після повернення туристів на судно в них відбирався "Дозвіл" і
вручались паспорти або документи, що їх заміняють. Варто зазначити: такі
правила були чинні тільки для тодішніх капіталістичних країн, а після
військового конфлікту на острові Даманський (4 січня 1969 р.) ̶ також для
громадян Албанії та Китаю .
Із дозволу контрольно-пропускних пунктів військ КДБ СРСР,
погодженого з органами КДБ на місцях, іноземні громадяни, що рухались
транзитом без радянських віз, могли зупинятися в аеропортах пересадки на
термін до 48 годин для ознайомлення з містом за умови, що для цієї мети
вони придбавали в аеропорту тури "Інтуриста". Для виїзду в місто іноземні
громадяни залишають свої національні документи на КПП, а замість
одержували теж картки спеціальної форми "Дозвіл".
Митний контроль, як елемент контррозвідувального режиму,
забезпечував дотримання державної монополії зовнішньої торгівлі,
недопущення ввезення у державу ідеологічної продукції, дотримання правил
переміщення через кордон вантажів (у тому числі ручного багажу й
поштових відправлень), а також передбачав боротьбу з контрабандою. Він
здійснювався митними установами Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР у
пунктах пропуску через кордон відповідно до Митного кодексу Союзу РСР,
затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1964 року
та іншими законодавчими й відомчими актами. Предмети ручного багажу, що
113
належали особам, які перетинали державний кордон СРСР, за винятком

предметів, заборонених або обмежених до ввозу й вивозу, пропускались в
межах особистих потреб без дозволів і безмитно в порядку, затвердженому
Міністерством зовнішньої торгівлі СРСР за узгодженням з Міністерством
фінансів СРСР.
Предметами, забороненими до ввозу в СРСР, були: будь-яка зброя і
боєприпаси; наркотичні й психотропні речовини, а також пристосування для
паління опію та гашишу; печатки, кліше, негативи, зняті плівки, фотографічні
знімки, кінострічки, відеокасети й відеодиски із записом кінофільмів,
рукописи, грамплатівки й інші звукозаписи, малюнки та інша друкована й
образотворча продукція, що містять відомості, які можуть заподіяти шкоду
політичним, економічним інтересам країни, державній безпеці, громадському
порядку, охороні здоров’я, моральності населення; інші предмети, ввіз яких
заборонений відповідно до законодавства СРСР .
До предметів, заборонених до вивозу із СРСР, були: зброя всякого роду
військових зразків, боєприпаси й військове спорядження; наркотичні та
психотропні речовини; анульовані цінні папери; твори мистецтва й предмети
старовини (картини, скульптури, малюнки, акварелі, різні види гравюр,
мініатюри, вироби з порцеляни, кришталю, кераміки, дерева, шкіри,
дорогоцінних і недорогоцінних каменів і металів, кості, предмети народних
художніх промислів, килими, гобелени, меблі, художній одяг і взуття,
нумізматика, „художня зброя”, книги, рукописи, грамплатівки, музичні
інструменти, поштові марки тощо) й інші предмети, що представляють
значну художню, історичну, наукову або іншу культурну цінність; роги
сайгаків, маралів, плямистих оленів й зубрів, а також шкіри плямистого
оленя; інші предмети, вивіз яких заборонений відповідно до законодавства
СРСР .
Предмети, обмежені до ввозу в СРСР і вивозу із СРСР, передбачені були
спеціальними переліками, установлюваними Міністерством зовнішньої
114
торгівлі СРСР за узгодженням з Міністерством фінансів СРСР. Вони

пропускались через державний кордон безмитно в кількостях, зазначених у
відповідних переліках, диференційованих залежно від цілей виїзду із СРСР і
в’їзду в СРСР ( у службових або приватних справах, як туристів, на постійне
проживання й т. ін.). Предмети, що перевищували встановлену кількість,
могли бути пропущені з оплатою мита в радянській або іноземній валюті.
При цьому загальне число однорідних предметів, пропущених безмитно, а
також з оплатою мита, не повинно було перевищувати більш ніж у два рази
кількості, зазначеної у відповідних переліках для цього найменування
предметів.
Ввіз через кордон подних для митного контролю й зареєстрованих
митницею дорогоцінних металів (золота, срібла, платини та металів
платинової групи в злитках, виробах, ломі тощо), дорогоцінних каменів,
перлів і виробів із них дозволявся безперешкодно. Факт реєстрації митницею
цих предметів був підставою для безперешкодного їхнього вивозу назад за
кордон. В інших випадках особи, що виїжджали за кордон, могли
безперешкодно вивозити вироби з дорогоцінних металів і дорогоцінних
каменів тільки в межах установлених норм.
Вивчивши контррозвідувальний режим періоду існування колишнього
СРСР, можна дійти таких висновків. За нормативно-правовим урегулюванням
контррозвідувальний режим мав заборонний і дозвільний характер. Його
можна поділити на три періоди: перший період – 1945–1955 роки. Для
першого періоду властиві такі особливості: захист державних таємниць,
характеризувався скорочення застарілих видів озброєння, перегляд планів
будівництва збройних сил на основі новітнього озброєння (Дніпропетровськ,
Харків, Київ, Миколаїв). Другий період (1955–1964 рр.) характеризується
новими елементами контррозвідувального режиму, які виходили із
необхідності: нормативно-правового регулювання захисту таємних
військових розробок; будівництва військово-промислових об’єктів
115
стратегічного призначення на території України, насамперед у ракетно-

космічній, авіаційній галузях; прийняття рішення про створення спеціальних
контррозвідувальних режимів в окремих областях України –
Дніпропетровській, Івано-Франківській, Миколаївській, Харківській.
Зазначений контррозвідувальний режим формувався з урахуванням розвід-
спрямувань спецслужб США та Великої Британії, а також з урахуванням
отриманої інформації від викритих агентів цих спецслужб, перед якими
ставилось завдання через фізичне проникнення на об’єкти військово-
промислового комплексу збирати інформацію про креслення, схеми,
фотовироби військового призначення, дані про особовий склад підприємств
оборонного комплексу, про все, що стосувалось ракетного палива та
синтетичних матеріалів, які застосовувались у військовій техніці .
Третій період - 1964–1991 роки. Найбільш різноплановий у галузі
контррозвідувального режиму. Його основними завданнями були як і раніше
захист державних таємниць, пошук розвідників-нелегалів, недопущення
витоку державних таємниць через можливості технічної розвідки, яка
проводилась як із позицій суміжних держав, так і з повітряного простору та
космосу. У вказаний період значно розширились наукові міжнародні зв’язки,
які були необхідні вченим, що працювали на військово-промисловий
комплекс. Так, наприклад, якщо у 1964 році за напрямками Академії наук
СРСР у СРСР в’їхало 2 500 вчених іноземців, то у 1966 році їх було 10 000, а
у 1976 році – 125 000 осіб. У цей період у систему контррозвідувального
режиму введено нормативно-правові акти, що регулювали маскування
промислових об’єктів військового призначення. Суворо регламентувались
питання радіообміну для всіх радіостанцій, вимагалось безумовне
дотримання правил зміни частот, скорочення терміну перебування в ефірі,
створення штучних радіошумів тощо.
зЗ врахуванням того, що контррозвідувальний режим загалом мав
контррозвідувальне та політичне призначення, то його існування у період
116
колишнього СРСР на території України у 1945–1991 роки використовувалось

і для політичних цілей – перевартоування інакомислячих, недопущення
проникнення іншої ідеології та пропаганди, не соціаластичного способу
життя.
Незважаючи на жорсткість контррозвідувального режиму у період
1945–1991 років, на території СРСР у цілому та Україні, як її складової,
зокрема, його ефективність не повною мірою відповідала покладеним на
нього функціям. Про що свідчить відсутність конкретних результатів із
виявлення агентів-нелегалів іноземних держав на території СРСР у
зазначений період.
Обширність території, наявність навіть у той час елементів корупції у
державних органах сприяло проникненню в СРСР забороненої продукції та
матеріалів, а також діяльності спецслужб. Водночас створений у державі
контррозвідувальний режим із захисту державних таємниць не надавав
можливості спецслужбам тодішніх провідним держав світу вчасно
отримувати інформацію та матеріали про новітні ракетні розробки, що мали
місце в Україні, а також про справжні наміри політичного керівництва СРСР
у період Карибської кризи (1962 р.), сприяв ефективній міжнародній політиці.

1. Яке основне призначення контррозвідувальноготрежиму мало
місце на території України в період існувапння колишнього СРСР в 1945-
1991 роки?
2. Яка роль і місце паспортного режиму на території колишнього

СРСР в питанні виявлнення спецслужбами розвідників –нелегалів?
3. Які основні елементи контррозвідувального режиму мали місце на

території колишнього СРСР з питань безпечного польоту повітряних
суден?
4. Які правила існували на території колишнього СРСР з питань виїзду
за кордон?
117
5. Назвіть характерні особливості контррозвідувального режиму на

території колишнього СРСР в період 1964-1991 років.

1. Обзор МВД СССР № 24/1162 от 30 апреля 1974 г. «Об участии
паспортных аппаратов в розыске скрывающихся преступников». - М.:
МВД СССР - 1975.- 115 с.
2. Законодавчі акти СРСР [Електронний ресурс]: Друк. – Режим
доступу : http://www.tura.ru/library/lander/.
3.Державний галузевий архів Служби безпеки України. - Колекція
друкованих видань Ф.2-Оп.7-спр.5-Арк. 600-876.
4. Держаний галузевий архів Служби безпеки України. – Ф.9.– Спр.
№41.– Арк.95-104.
5. Бордунов В.Д. Системные свойства международного
воздушного права /В.Д.Бордунов // Советское государство и право.
- 1988. - № 7.
Контррозвідувальний режим на території України колишньої царської

Росії вґцілому виконував свої функції, насамперед стосовно іноземців, які
прибували у Росію. Здійснювали ці функції каральні органи, а також
губернські та волосні адміністрації, загальна та політична поліції, судові
органи, прокуратура. Історичний досвід вчить, що навіть найсуворіший
режим, у тому числі контррозвідувальний, не спроможний стримати
історично зумовлені соціальні процеси. Прикладом цього можуть слугувати
революції в Росії 1905, 1917 років.
118
Контррозвідувальний режим 1917–1922 років минулого століття був

спрямований на захист національних інтересів України. Тому
першочерговими його завданнями були: захист державного суверенітету і
територіальної цілісності України, боротьба з диверсійними та
терористичними акціями.
Керівники тодішніх державних утворень та органи їх державної
безпеки – Центральної Ради, Гетьманату, Директорії ЗУНР - намагалися
організувати, хоч і не завжди належним чином, нормативно-правове
регулювання питання, що стосувались контррозвідувального режиму.
Характер нормативно-правової бази, яка регламентувала діяльність
тодішніх спецслужб на території України з питань контррозвідувального
режиму, багато у чому визначався особливостями того історичного періоду.
Головні з них: поліпартійність із конфліктними політичними й економічними
інтересами, їх політичне, а часом і збройне протистояння; присутність в
Україні окупаційних військ, громадянська війна і збройне протистояння;
хиткий стан сил, які прагнули до побудови незалежної держави; відсутність
належних умов для ефективної роботи інституцій державної влади; високий
рівень злочинності і насамперед контрабанда; кадровий дефіцит; присутність
у спецслужбах випадкових людей і навіть авантюристів; вплив на норма-
тивно-правове регулювання контррозвідувального режиму негативних
юридичних традицій дореволюційної Росії та частково Австро-Угорщини.
У передвоєнний період (Дургої світової війни) з урахуванням загроз
тодішній державі вживались адекватні заходи з посилення
контррозвідувального режиму, спрямовані особливо проти спецслужб інших
держав. Зазначений режим використовувався для здійснення репресивних
заходів проти мирного населення держави. У цей період використовувались
застарілі нормативно-правові акти щодо порядку в’їзду та виїзду громадян за
межі держави, що характерні для закритого суспільства. Набули подальшого
поширення особливі режими проживання та перебування громадян країн на
119
окремих територіях, які вважались „закритими”. Такі режими вводилися

також на окремих територіях, де будувались довготривалі оборонні об'єкти.
Значна увага приділялась контррозвідувальному режиму у транспортній
сфері. Ефективність цього забезпечення підтверджувалася відсутністю
колапсів, масштабних аварій та безперебійності руху у важких економічних
умовах і пізніше у період Другої світової війни.
Нормативно-правової бази, яка б забезпечувала контррозвідувальний
режим у військовий час, перед Другою світовою війною не було. Причиною
цього була політика верхівки тодішньої держави – ведення війни на чужій
території. Починаючи з грудня 1941 року контррозвідувальний режим у
загалом успішно виконував функцію направлену на виявлення агентів
спецслужб німецько-фашистських загарбників, недопущення актів диверсії
на території, вільній від ворогів. Своєю чергою контррозвідувальний режим
німецько-фашистських військ в Україні в період Другої світової війни
організовувала німецька військова адміністрація – командувачі дивізій чи
інших великих військових угруповань, які водночас були військовими
комендантами захоплених міст. Загальний контррозвідувальний режим, куди
входили усі окуповані території, віддалені більше більш як на 70 кілометрів
від лінії фронту, організовувала цивільна німецька адміністрація.
Встановлювався контррозвідувальний режим на особливо важливих об’єктах
(вузлові залізничні станції, оборонні промислові зони тощо) та територіях, де
тимчасово перебували вищі керівники Німеччини.
Контррозвідувальний режим на території України у період 1945–1991
років можна поділити на три періоди: для першого періоду (1945–1955 рр.)
визначальними особливостями були захист державних таємниць, перегляд
планів будівництва збройних сил на основі новітнього озброєння
(Дніпропетровськ, Харків, Київ, Миколаїв); другий період (1955–1964 рр.)
характеризувався новими елементами контррозвідувального режиму, які
випливали з необхідності нормативно-правового регулювання захисту таємних
120
військових розробок, будівництвом військово-промислових об’єктів

стратегічного призначення на території України, насамперед у ракетно-
космічній, авіаційній галузях, прийняттям рішення про створення
спеціальних контррозвідувальних режимів в окремих областях України –
Дніпропетровській, Івано-Франківській, Миколаївській, Харківській. Такий
контррозвідувальний режим формувався із врахуванням активності спецслужб
іноземних держав, насамперед США та інших держав НАТО, на тлі певного
потепління відносин із зазначеними державами; третій період (1964–1991 рр.)
– найбільш різноплановий у галузі контррозвідувального режиму. Його
основними завданнями були як і раніше захист державних таємниць, пошук
розвідників-нелегалів, недопущення витоку державних таємниць через
можливості технічної розвідки, яка проводилась як з позицій суміжних
держав, так і з повітряного простору та космосу.
Із врахування того, що контррозвідувальний режим у цілому мав
контррозвідувальне та політичне призначення, його існування у період
колишнього СРСР (1945–1991 рр.) на території України використовувалось і
для політичних цілей – перевартоування інакомислячих, недопущення
проникнення іншої ідеології та пропаганди, іншого способу життя. Зважаючи
на жорсткість контррозвідувального режиму на території СРСР загалом, його
ефективність хоч і не повною мірою відповідала покладним на нього
функціям.
121
РОЗДІЛ 3
ЕТАПИ, УМОВИ ФОРМУВАННЯ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО

РЕЖИМУ В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
3.1 Етапи, причини та умови формування

контррозвідувального режиму в Україні
Із часу проголошення незалежності України та початку

трансформаційних процесів у формуванні контррозвідувального режиму в
Україні можна виокремити такі періоди розвитку:
1991–1998 роки – етап створення основ контррозвідувального режиму в
Україні. Реагуючи на зміни оперативної, політичної та економічної ситуації в
державі, СБ України вживала заходи для формування контррозвідувальних
підрозділів, напрацювала відповідну нормативно-правову базу тощо, що було
спрямовано на забезпечення адекватної протидії розвідувально-підривній
діяльності спецслужб іноземних держав на шкоду Україні. Було створено
єдиний центральний орган управління військовою контррозвідкою (1992 р.)
та удосконалено (1994 р.) його структуру (в 1991–1992 рр. підрозділи
військовї контррозвідки входили до складу регіональних органів СБ України),
утворено підрозділи з функціями забезпечення процесу реалізації
міждержавних угод із зарубіжними країнами щодо нерозповсюдження засобів
масового знищення та військовово-технічного співробітництва (1994 р.),
контррозвідувального захисту вищих органів державної влади (1995 р.),
зміцнено ділянки протидії спецслужбам окремих країни.
Важливе значення для формування контррозвідувального режиму мала
розробка та запровадження „Основ організації контррозвідувальної
діяльності СБ України на сучасному етапі” (1994 р.), у яких були вперше
визначені зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці держави,
основи стратегії і тактики контррозвідувальної діяльності, шляхи
122
удосконалення структурної та функціональної побудови контррозвідки,

організаційні принципи діяльності (лінійний, об’єктовий, проблемний,
функціональний). На цих підставах були розроблені та задіяні підходи,
принципи й типова схема структурно-функціональної побудови підрозділів
контррозвідки регіональних органів. У 1994–1998 роки, згідно з
положеннями „Основ контррозвідувальної діяльності...”, контррозвідувальні
заходи були спрямовані на виявлення, попередження та припинення
розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб країн, присутність
яких в Україні була найбільш відчутна (їх було умовно поділено на чотири
групи). Координація зусиль контррозвідувальних підрозділів СБУ,
спрямованих на реалізацію єдиного оперативного задуму із протидії
конкретним спецслужбам, здійснювалася в межах комплексних програм і
планів протидії, які з урахуванням набутого досвіду та виявлених форм і
методів розвіддіяльності, доповнювались або перероблялись на наступний
період. Адекватні контррозвідувальні заходи передбачались також у межах
скоординованих проблемно-цільових планів контррозвідувального суп-
роводження окремих державних програм.
У період 1994–1998 років органами контррозвідки СБ України виявлено
39 громадян України та 16 іноземців, причетних до агентури іноземних
спецслужб. Громадянин України „Т” та особа без громадянства „С” були
засуджені за державну зраду й шпигунство до десяти та восьми років
позбавлення волі. Викрито та припинено 19 спроб ініціативного шпигунства
громадян України, стосовно яких були проведені попереджувально-
роз’яснювальні заходи. У результаті роботи за оперативно-розшуковими
справами з класифікаціями державна зрада та шпигунство: а) порушено 7
кримінальних справ за ознаками злочинів проти держави та 24 справи за
ознаками інших злочинів, трьох громадян України засуджено за
розголошення держтаємниці, 17 осіб – за злочини, передбачені статтями 80 і
86-1 КК України (незаконні операції з валютними цінностями та розбій з
123
метою розкрадання державного або колективного майна); у прибуток державі

вилучено близько 1 млн грн та понад 200 тис. доларів США; б) видворено та
закрито в’їзд в Україну 13 іноземцям, діяльність яких могла завдати шкоди
інтересам України; в) шляхом проведення роз’яснювальних та профілактичних
бесід попереджено нанесення шкоди державним інтересам з боку 98 громадян
України та 4 іноземців і осіб без громадянства .
У наступний період (1998–2014 рр.) здійснювалось подальше
удосконалення контррозвідувальної діяльності СБ України, яка, з огляду на
внутрішні і зовнішні загрози, визначає засади, зміст діяльності СБ України
щодо захисту інтересів держави від розвідувально-підривних посягань
іноземних спецслужб, окреслює основні підходи до формування,
функціонування та вдосконалення системи контррозвідувального
забезпечення національної безпеки України в умовах становлення
суверенітету незалежної держави і процесу її інтегрування до європейської
світової спільноти.
Однак, починаючи з червня 2014 року, із врахуванням агресії Російської
Федерації стосовно України, окупації Автономної Республіки Крим,
вторгнення на територію Луганської та Донецької областей, формування
законодавства України для вступу до Європейського Союзу, приймаються
закони й інші нормативно-правові акти для забезпечення державної безпеки
України. Цей період можна вважати як наступний етап формування
контррозвідувального режиму.
Впродовж зазначеного часу для удосконалення контррозвідувального
діяльності покращено координацію дій відомств, задіяних у забезпеченні
контррозвідувального режиму (МЗС, ДПС, МВС тощо), спільно з ДПС у
Кабінеті Міністрів України ініційовано створення Інтегрованої міжвідомчої
автоматизованої системи обміну інформацією щодо контролю осіб,
транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон
України. З урахуванням виникнення нових загроз національній безпеці,
124
здійснено відповідні оргштатні зміни. Запроваджено систему оперативного

відстеження, виявлення та локалізації спрямувань спецслужб „порогових”
країн та представників міжнародних терористичних угруповань до
придбання в Україні обладнання і компонентів, що можуть бути використані
у створенні хімічної, бактеріологічної (біологічної), токсичної зброї та засобів
її доставки. Важливе значення для удосконалення правової основи
контррозвідувального режиму мало ухвалення Верховною Радою України
наприкінці 2002 року Закону України „Про контррозвідувальну діяльність” .
Упродовж 1998–2002 років було викрито шпигунську діяльність 33-х
громадян України, завербованих іноземними спецслужбами. На основі
легалізованих оперативних матеріалів стосовно акцій вербувань і спроб
вербувальних підходів співробітників іноземних спецслужб до громадян
України проведено низку демаршів офіційним повноважним представникам
спеціальних служб низки держав, проведено профілактично-роз’яснювальні
бесіди з керівниками та представниками окремих посольств іноземних
держав. Напрацьований позитивний досвід викриття так званого
„ініціативного” шпигунства дозволив у низці випадків припинити витік за
кордон відомостей, що становлять державну таємницю, а також успішно
використати викриття „ініціативників” у заходах щодо зниження
розвідактивності окремих посольських резидентур. Водночас після розгляду
в жовтні 2002 року на засіданні колегії СБУ питання щодо стану реалізації
положень Концепції контррозвідувальної діяльності органами та
підрозділами СБ України було заявлено про наявність резервів для
подальшого удосконалення контррозвідувального режиму.
Президент України, визначаючи основні завдання реформування
Служби безпеки України, зосередив увагу на необхідності підвищення
ефективності контррозвідувального захисту держави насамперед щодо
викриття та припинення розвідувальних посягань спецслужб іноземних
держав і організацій на безпеку держави. Враховуючи динаміку оперативної
125
та суспільно-політичної обстановки в державі, СБ України на виконання

вказівок Президента України вживаються відповідні організаційні та
практичні заходи, спрямовані на вдосконалення та забезпечення дієвого
контррозвідувального режиму. Проведено організаційно-штатні зміни – у
складі ДКР створені нові управління контррозвідувального захисту органів
влади та контррозвідувальної безпеки інформаційної сфери держави,
реорганізовано органи військової контррозвідки.
У квітні 2004 року питання щодо актуальних проблем
контррозвідувальної діяльності та шляхів її удосконалення було розглянуто у
м. Києві на Всеукраїнській нараді керівного складу контррозвідувальних
підрозділів Центрального управління та регіональних органів СБ України. За
результатами аналізу стану реалізації положень Концепції, а також відповідно
до пропозиційз її удосконалення, Департаментом контррозвідки підготовлено
відповідну вказівку та відпрацьовуються невідкладні заходи щодо
підвищення ефективності контррозвідувального режиму в системі
забезпечення державної безпеки.
Таким чином, етапи формування контррозвідувального
режиму безпосередньо залежать від суспільно-політичної обстановки в
Україні, наявних внутрішніх та зовнішніх загроз.
1. Назвіть та охарактеризуйте перший етап формування

контррозвідувального режиму в Україні.
2. Назвіть та охарактеризуйте другий етап формування
3. Назвіть та охарактеризуйте третій етап формування
126
1. Фільштейн В. Л. Відокремлення завдань, функцій і структури

органів внутрішніх справ та міліції – один з напрямків реформування ОВС
України (на досвіді Міністерства внутрішньої безпеки та Національної
поліції Держави Ізраїль) /В. Л. Фільштейн// Проблеми правознавства та
правоохоронної діяльності : зб. наук. пр. – Донецьк. – 2008. –№ 2. – 118 с.
2. Чайковський А. С, Щербак М. Г. За законом і над законом. З історії
адміністративних органів і поліцейсько-жандарсмської системи в Україні.
(1Х-початок Х століття) / А.Чайковський, М. Щербак// - К.: Україна, - 1996.-
339 с.
3.2. Нормативно-правове регулювання формування
контррозвідувального режиму
Функціонування контррозвідувального режиму не можливе без

здійснення режимних заходів, які становлять сукупність правових норм та
організаційних заходів і забезпечують у сферах суспільних відносин, що
охороняються, відповідний порядок діяльності державних органів,
громадських організацій, а також порядок поведінки окремих громадян.
Дотримання цих правил вирішує завдання загального запобігання злочинам
проти держави, утруднює, а в низці випадків взагалі унеможливлює скоєння
злочинних акцій і водночас веде до спеціального запобігання злочинної
діяльності та її припинення.
Сфера застосування контррозвідувальних заходів у рамках
контррозвідувального режиму та їх обсяги суворо обмежені, оскільки їх
установлення пов’язане з детальною правовою регламентацією поведінки
громадян України, іноземців та осіб без громадянства, і з введенням певних
винятків із загальноприйнятих норм. Ці заходи здійснюються винятково на
шляху можливих підривних дій проти України, а також ймовірної іншої
127
злочинної діяльності. Контррозвідувальний режим може поширюватись на

деякі види робіт, торкатись певних сторін діяльності в різних галузях
економіки, оборони, науки та ін., що цікавлять спецслужби іноземних держав.
Установлюється контррозвідувальний режим і за територіальною ознакою в
районах країни, що мають особливо важливе значення з погляду забезпечення
національної безпеки України.
Функціонування контррозвідувального режиму спрямоване на
запобігання або утруднення розвідувально-підривної діяльності спеціальних
служб іноземних держав, установлення на їх шляху надійних бар’єрів і
створення сприятливих умов для активного ведення контррозвідувальної
роботи.
Здійснення режимних заходів у певній галузі покладається на
відповідні міністерства, відомства, адміністрацію установ, підприємств та
організацій. Регламентація контррозвідувального режиму на вищому
державному рівні, сувора відповідність відомчих наказів та інструкцій
законодавчим актам, постійний контроль за виконанням режимних правил є
важливою гарантією дотримання законності в регульованих сферах
суспільних відносин .
Нормативні акти – це рішення компетентних суб’єктів права, які
встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому
вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази, накази, постанови
тощо.
Служба безпеки України, як уже було показано у попередньому розділі,
зобов’язана заповнити прогалини в чинному законодавстві України, які тією
чи іншою мірою створюють сприятливі умови для чинення протиправної
діяльності спецслужб, окремих осіб та організацій. У механізмі правового
регулювання управлінських відносин однією із важливих складових є правові
акти державного управління, які регулюють управлінські функції держави.
Акти державного управління є необхідним правовим засобом, за допомогою
128
якого держава здійснює свої управлінські функції, які поширюються

практично на всі державні органи, недержавні структури, посадових осіб і
громадян.
Конституція і чинне законодавство України наділяє Службу безпеки
України, як орган виконавчої влади, повноваженнями на видання відповідних
правових актів згідно з законами України, указами і розпорядженнями
Президента України .
Юридична важливість актів Служби безпеки України в питаннях
забезпечення контррозвідувального режиму залежить від їхнього змісту. За їх
допомогою здійснюється управлінський вплив на відповідні суспільні
відносини.
Правові акти Служби безпеки України можуть також бути підставою
для видання інших актів управління, наприклад, наказів керівників
регіональних органів. Як відомо, вони видаються не тільки у зв’язку з
порушенням правових норм, а й з метою безпосереднього керування
галузями і сферами управління. У нашому випадку – для забезпечення
дієвості контррозвідувального режиму на окремій території. Особливе місце
серед актів управління, що видаються в системі СБ України, посідають
рішення колегії Служби безпеки України. Ці акти приймаються з основних
напрямів і проблем забезпечення державної безпеки, найбільш важливих
питань організації оперативно-розшукової діяльності та роботи з кадрами,
виконання директив Президента України та органів державної влади.
Рішення колегії Служби безпеки України оголошується наказами Служби
безпеки України.
Відповідно до наказу СБ України „Про затвердження Інструкції про
нормотворчу діяльність Служби безпеки України” найбільш розповсюдженим
видом актів управління в системі СБ України, що регламентують
забезпечення контррозвідувального режиму, є наказ СБ України як
розпорядчий документ, спрямований на врегулювання суспільних відносин.
129
Він має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове

застосування. Наказами затверджуються інструкції, положення та інші
нормативно-правові акти. Вони можуть бути також як правові акти, що
видаються у порядку єдиноначального управління відповідними керівниками
в межах їхньої компетенції при управлінні підрозділами Служби безпеки
України .
У цілому нормативно-правовим актом Служби безпеки України є
офіційний документ, виданий Центральним управлінням СБ України у
визначеній формі та за встановленою процедурою, спрямований на
впорядкування й організацію діяльності. Внутрішньоуправлінські акти
завжди звернені до підпорядкованих по службі співробітників та апаратів
органів державної безпеки. Вони покликані забезпечувати організацію і
проведення конкретного виду оперативно-службової діяльності Служби
безпеки України, стосуються розподілу функціональних обов’язків,
розстановки кадрів, налагодження взаємодії, ефективного використання
наявних сил та засобів. За допомогою цих актів здійснюється керівництво
діяльністю підпорядкованих підрозділів і безпосереднє оперативне
управління в кожній структурі Служби безпеки України.
Для забезпечення функціонування контррозвідувального режиму
Служба безпеки України може видавати акти, спрямовані за межі апарату
органів державної безпеки. Вони можуть бути адресовані громадським та
господарським організаціям, установам і підприємствам, які не
підпорядковуються органам Служби безпеки України. Ці акти управління
можуть видаватися лише із суворим дотриманням чи визначенням певного
кола питань. За їхньою допомогою СБ України забезпечує взаємодію з
забезпечення контррозвідувального режиму в Україні. Так, Інструкція про
порядок прийняття органами СБ України рішень про заборону в’їзду в
Україну іноземцям та особам без громадянства визначає порядок прийняття
органами Служби безпеки України рішень про заборону в’їзду в Україну
130
іноземцям та особам без громадянства. Вказується, що підставою для

прийняття рішення про заборону в’їзду в Україну особі (далі – рішення про
заборону в’їзду) є наявність достатньої інформації, отриманої в
установленому законом порядку, про факт вчинення нею суспільно
небезпечного діяння, яке суперечить інтересам забезпечення безпеки України,
попередження, виявлення, припинення та розкриття якого віднесено до
компетенції СБ України. Так, відповідно до Інструкції про порядок прийняття
органами Служби безпеки України рішень про заборону в’їзду в Україну
іноземцям та особам без громадянства направлення Державній прикордонній
службі України доручення щодо заборони в’їзду в Україну особи
забезпечується ДКР в порядку, визначеному Положенням про порядок
надання Державній прикордонній службі та виконання нею доручень
правоохоронних і розвідувальних органів щодо осіб, які перетинають
державний кордон України, затвердженим відповідною постановою Кабінету
Міністрів України. Про направлення доручення щодо особи, яка є
засновником, власником або керівником юридичної особи – суб’єкта
підприємницької діяльності в Україні, або представника іноземної релігійної
організації ДКР, інформує Міністерство закордонних справ України .
Служба безпеки України для забезпечення контррозвідувального
режиму може видавати індивідуальні правові акти. Вони адресовані
конкретним суб’єктам і розраховані, як правило, на одноразове або
короткотермінове застосування. Тому їхнє призначення полягає в
застосуванні чинних норм права в конкретному випадку. У результаті видання
індивідуальних актів виникають, змінюються або призначаються конкретні
правовідносини між різними суб’єктами, наприклад, спільний наказ, що
регламентує порядок видворення іноземців за межі держави, а також
гарантується важлива складова забезпечення контррозвідувального режиму –
взаємодія. Зазначена складова буде показана нижче. Варто звернути увагу на
те, що пунктом 13 статті 24 Закону України «Про Службу безпеки України»
131
законодавець зобов’язав СБ України відповідно до своїх основних завдань

брати участь у розробленні заходів і вирішенні питань, що стосуються в’їзду
в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб
без громадянства.
Відповідно до чинного законодавства СБ України наділена
компетенцією, у рамках якої здійснює безпосереднє управління сферою
забезпечення державної безпеки .
Важливою стороною нормотворчості, тобто створення правових норм,
за допомогою яких Служба безпеки України установлює належні варіанти
поведінки підлеглих суб’єктів права, регулює суспільні відносини, що
виникають у процесі здійснення функцій управління, вирішує широке коло
питань, віднесених до її компетенції, у тому числі забезпечення
контррозвідувального режиму. Створення правових норм у нашій державі
врегульовано самими правовими нормами, які надають усій українській
нормотворчості належну однаковість і порядок – без цього правове
регулювання було б неможливе. У цьому зв’язку створення правових норм
Служби безпеки України також упорядковано правовими нормами. Вони
певною мірою установлюють правила поведінки в галузі нормотворчості,
регулюють нормотворчі відносини, що складаються між різними суб’єктами
права.
Нормотворчість Служби безпеки України – це врегульована правовими
нормами її діяльність Служби безпеки України як суб’єкта правотворчих
повноважень, спрямована на створення правових норм.
Нормативно-правові акти Служби безпеки України створюються
шляхом формулювання й запису їх у вигляді статей у спеціальних актах-
документах. Ці акти-документи використовуються не тільки для фіксації
створених правових норм, а й для закріплення нормотворчих рішень, для
введення в дію нових (зміни чинних або скасування застарілих) норм.
Оскільки такі акти-документи видаються в результаті правотворчої
132
діяльності, їх можна назвати правотворчими. Правотворчі акти Служби

безпеки України (як і правотворчі акти інших суб’єктів права) повинні
відповідати таким вимогам:
1) мати письмову, документальну форму, передбачену для
нормотворчих актів;
2) опосередковано виражати волю українського народу, закріплену в
законах і направлену на регулювання суспільних відносин, що стосуються
забезпечення державної безпеки;
3) мати офіційність (регулювати питання, зараховані до компетенції СБ
України, видавати ці акти у межах її нормотворчих повноважень, відповідати
актам вищих державних органів, бути офіційно введеними в дію тощо).
Нормотворчі акти мають різні функції, зміст і форми.
Ті нормотворчі акти, що містять норми права, називають у юридичній
літературі нормативно-правовими актами. Ці акти необхідні для того, щоб
фіксувати в них правові норми (об’єктивувати, робити їх юридично
значущими). Ці акти виступають офіційними носіями правових норм.
Ті нормотворчі акти, що не містять правових норм, не можна називати
нормативно-правовими актами. Вони приймаються для того, щоб відобразити
якесь нормотворче рішення суб’єктів нормотворчих повноважень (наприклад,
затвердити новий нормативно-правовий акт, внести зміни в чинний або
скасувати застарілий). Ці акти не мають властивості нормативності, у них не
містяться правові норми. Однак вони, безумовно, нормотворчі, тому що є
результатом нормотворчої діяльності. Їхнє нормотворче призначення полягає
в тому, щоб ввести в дію новостворені, змінити чинні або скасувати застарілі
правові норми, що містяться в конкретних нормативно-правових актах. Ці
акти можна називати нормоправовстановлюючими. Тут доречно згадати, як у
недалекому минулому в нашій державі нормативно-правові акти приймалися
без супутніх їм нормотворчих (правовстановлюючих). У цих випадках
прийняті нормативно-правові акти, крім своєї основної функції, містили
133
правові норми, що мали виконувати й інші функції – вводити в дію нові,

змінювати чинні або скасовувати застарілі правові норми.
Нормативно-правові акти – це певного виду офіційні акти-документи
суб’єктів правотворчих повноважень, що містять правові норми, спрямовані на
регулювання суспільних відносин .
Правотворчі (правовстановлювальні) акти – це певного виду офіційні
акти-документи, які, закріплюючи рішення суб’єктів правотворчих
повноважень, вводять у дію нові (змінюють чинні або скасовують застарілі)
правові норми, затверджуючи (змінюючи або визнаючи такими, що втратили
силу) конкретні нормативно-правові акти.
Накази, що мають інформативний характер, можуть бути й
правотворчими (якщо містять установлені у зв’язку із прийняттям актів
вищих державних органів нові правові норми), й інформативними (якщо
їхній зміст зведений, як це дуже часто буває, до відтворення змісту актів
вищих державних органів).
Вивчаючи питання нормотворчості, важливо усвідомити, чи є СБ
України галузевим або міжгалузевим органом управління.
Забезпечення державної безпеки України – це самостійна, що володіє
певною специфікою, галузь, безпосереднє керування якою доручається
спеціально створеній для цього Службі безпеки України. Саме на цій підставі
СБ України можна включити в розряд галузевих органів державного
управління.
У той же час функції Служби безпеки України, що здійснює
безпосереднє управління сферою забезпечення державної безпеки, не
вичерпуються управлінням системою власне СБ України й підлеглих їй
регіональних органів. У низці випадків вони виходять за рамки відносин із
підвідомчими організаціями, як, наприклад, у питанні забезпечення
контррозвідувального режиму. Якщо зважати, що в питанні забезпечення
контррозвідувального режиму Служба безпеки України зобов’язана
134
забезпечити розвиток своєї сфери управління з урахуванням діяльності як

підвідомчих, так і непідвідомчих їй організацій, що беруть у цьому участь, то
ця обставина приводить до появи в ній міжгалузевих функцій.
Отже, Служба безпеки України стосовно забезпечення
контррозвідувального режиму є:
1) центральним органом державного управління;
2) органом галузевого управління, що має й міжгалузеві функції.
Таке місце нормотворчих актів Служби безпеки України в ієрархії
інших актів визначає такі їхні риси:
а) являють собою не безпосереднє, а опосередковане вираження волі
народу;
б) є підзаконними актами;
в) мають меншу юридичну чинність порівняно з актами вищих органів
державної влади України;
г) містять похідні правові норми, що розвивають первісні правові
норми, установлені в актах вищих органів державної влади й управління.
У питанні забезпечення контррозвідувального режиму нормотворчі
акти Служби безпеки України як органу галузевого управління, що має й
міжгалузеві функції, є актами органів спеціальної, а не загальної компетенції.
Служба безпеки України здійснює управління в спеціальній, тільки їй
відведеній галузі. Із цього випливає специфічність компетенції СБ України,
що відрізняється від компетенції вищих органів державної влади й
управління України, а також від компетенції інших міністерств і
держкомітетів.
Що стосується нормотворчих актів Служби безпеки України, актів інших
міністерств, відомств і держкомітетів України, то вони мають однаковий
ступінь відповідності нормотворчим актам вищих органів державної влади й
управління, однакову юридичну чинність. Однак між актами різних
міністерств, відомств і держкомітетів, а також між різними актами одного
135
міністерства або держкомітету є розходження, обумовлені тим, що ці акти

можуть бути прийняті в порядку галузевого або міжгалузевого управління.
Так, нормотворчий акт Служби безпеки України, виданий у порядку
міжгалузевого управління для виконання заходів із забезпечення
контррозвідувального режиму, поширює свою дію на більш широке коло
виконавців.
Поширеною диференціацією нормативних актів є їхня класифікація за
суб’єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови;
Президент України – укази. Органи виконавчої влади видають такі
нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів України – декрети і постанови;
керівники міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази;
місцеві ради народних депутатів – рішення і нормативні ухвали; виконавчі
комітети місцевих рад – рішення, а керівники їхніх управлінь і відділів та
керівники обласних і районних державних адміністрацій – нормативні
накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій –
нормативні накази й інструкції.
Правовою основою встановлення та функціонування
контррозвідувального режиму є Конституція України, акти вищих органів
законодавчої та виконавчої влади України. Нині передусім є закони України:
„Про Службу безпеки України”, „Про контррозвідувальну діяльність”, „Про
оперативно-розшукову діяльність”, „Про організацію оборонного
планування”, „Про основи національної безпеки України”, „Про охорону прав
на винаходи і корисні моделі”, „Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг”, „Про охорону прав на промислові зразки”, „Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства”, „Про Раду національної безпеки і
оборони України”, „Про розвідувальні органи України”, „Про
Антимонопольний комітет України”, „Про боротьбу з тероризмом”, „Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за
незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що
136
становлять банківську таємницю, та за розголошення банківської таємниці”,

„Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової
охорони інтелектуальної власності стосовно виконання вимог, пов’язаних із
вступом України до СОТ”, „Про внесення змін до Кодексу України про
адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за
порушення законодавства про державну таємницю”, „Про громадянство
України”, „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу
технологій”, „Про державний контроль за міжнародними передачами товарів
військового призначення та подвійного використання”, „Про Державну
прикордонну службу України”, „Про державну службу”, „Про державну
таємницю”, „Про захист від недобросовісної конкуренції”, „Про захист
інформації в автоматизованих системах”, „Про захист інформації в
інформаційно-телекомунікаційних системах”, „Про інформацію”, „Про
науково-технічну інформацію”, „Про наукову і науково-технічну діяльність”;
кодекси України: адміністративний, адміністративно-процесуальний .
Зазначений перелік нормативно-правових актів, що забезпечує
функціонування контррозвідувального режиму, не повний і включає лише
основні нормативно-правові джерела, на яких базується діяльність
Зважаючи на викладене можна дійти висновку, що для більш ефективно
упорядкованого формування контррозвідувального режиму в Україні було б
доцільно прийняти закон про нормативно-правові акти, який упорядкував би
міжвідомчі неузгодженості щодо повноважень відповідальних осіб,
виконавців тощо. Початковим (визначальним) етапом підготовки проектів
нормативно-правових актів Служби безпеки України повинна стати стадія
формування; концепції проекту нормативно-правового акта (в частині тих
питань, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян,
актуальних питань оперативно-службової діяльності СБ України, її
реформування тощо).
137
Стадія формування концепції проекту нормативно-правового акта СБ

України – це початковий етап нормотворчого процесу, формалізований у
розгляді самостійного документа, в якому міститься всебічне обґрунтування
нового нормативно-правового варіанта розв’язання наявної проблемної
ситуації, визначається його головна ідея, узагальнена характеристика,
механізм реалізації та прогноз ефективності його впровадження. Розробити
концепцію проекту нормативно-правового акта – значить розкрити загальний
задум, основні ідеї, дати узагальнювальну характеристику та план
майбутнього акта.
1. Які нормативно-правові акти можуть прийматись Службою

безпеки України, що стосуються взаємодії із Державною прикордонною
службою України?
2. Яким вимогам мають відповідати ці нормативно-правові акти?
3. Що є правововою основою контррозвідувального режиму в
Україні?
1.Закон України "Про боротьбу з тероризмом" № 638-ГУ від
20.03.2003 – 872 - 12 // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 25,
Ст. 281.
2. Закон України „Про Службу безпеки України ” // ВВР України.-
1992. - ВВР України . - ст. 382.
3. Закон України "Про інформацію" // Відомості Верховної Ради
України. – 1992. – № 48.
4. Закон України "Про державну таємницю" // Відомості Верховної
Ради (ВВР), - 1994, - № 16, - ст. 93.
5. Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі" // Відомості Верховної Ради (ВВР), – 1994, - № 7, - ст. 32.
6. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і
138
послуг" // Відомості Верховної Ради (ВВР), - 1994, - № 7. - ст. 36.

7. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства" // Відомості Верховної Ради (ВВР), - 1994, - N 23, - ст. 161
8. Закон України "Про захист інформації в автоматизованих
системах" // Відомості Верховної Ради (ВВР), - 1994, - № 31, - ст. 286.
3.3. Функції Служби безпеки України

із забезпечення контррозвідувального режиму
Служба безпеки України виконує певні функції щодо забезпечення

контррозвідувального режиму у двох аспектах – гласному контрольному та
негласному на прикладі забезпечення власної безпеки.
На неї покладено завдання з організації та здійснення заходів,
спрямованих на забезпечення державної безпеки, зокрема
контррозвідувального режиму. Для виконання цих завдань СБ України як
державний орган спеціального призначення наділена також контрольними
функціями. Здійснюючи їх у державних органах та установах, СБУ визначає
фактичний стан виконання завдань із забезпечення режиму, оцінює
ефективність використання можливостей у заходах, що стосуються
контррозвідувального режиму. Вивчення цього питання сприятиме
підвищенню ефективності контролю, що й зумовлює актуальність
монографії.
У юридичній літературі контроль переважно розглядають як функцію
державних органів, хоча є роботи, в яких він виступає як правова форма,
метод або принцип діяльності державних органів. Характерним прикладом
слугує довартоження й аналіз контролю як одного із засобів забезпечення
законності та дисципліни в державному управлінні. Поряд із широким
поняттям контролю як діяльності, притаманної всім державним органам, він
розглядається і звужено – як діяльність органів контролю, які в межах своїх
139
повноважень здійснюють функцію контролю, що є основним видом їхньої

роботи, за допомогою притаманних їм форм, методів та визначених процедур.
Контроль може визначатися також як перевірка суб’єктами, що
перебувають у структурі або за межами цих органів, як відповідність
функціонування об’єкта прийнятим управлінським рішенням, з’ясування
результатів їхнього виконання, виявлення допущених недоліків, що надалі
позначається на оцінці фактичного стану підконтрольного об’єкта. Він є
кульмінаційним пунктом управлінського циклу. Контроль – це водночас і
самостійна функція управління, і одна зі складових управлінської діяльності в
цілому, що особливо притаманно сучасному багатоплановому управлінню.
Контроль є предметом вивчення різних галузей науки – філософії,
економіки, юриспруденції, історії, соціології. Він має виступати невід’ємною
функцією й одним із найважливіших елементів забезпечення
контррозвідувального режиму, оскільки є основним способом забезпечення
законності та дисципліни. Без нього неможливі робота державних структур й
апарату, прийняття будь-якого рішення чи дія. Окрім того, він
використовується насамперед як засіб проведення об’єктивного аналізу
всього управлінського процесу в організації забезпечення
контррозвідувального режиму, що дає змогу вчасно вплинути на нестандартні
ситуації чи можливі відхилення від прийнятих управлінських рішень, а й,
можливо, запобігти вчиненню неправомірних дій. І лише за негативного
кінцевого результату обов’язковим є вжиття дисциплінарних заходів.
Що ж до класифікації видів державного контролю, то в юридичній
літературі називаються різні критерії його здійснення: за органами, які його
проводять; за видами підконтрольних об’єктів – предметною сферою
діяльності; за формами здійснення; за загальною сферою діяльності, що
підлягає контролю, тощо . Однак найбільш прийнятним уважається останній
критерій – загальна сфера діяльності, що підлягає контролю.
140
Основною метою контрольної функції СБ України у сфері забезпечення

– з’ясування відповідності діяльності із дотримання
контррозвідувального режиму в державних органах та установах
встановленим вимогам;
– оцінювання ефективності системи забезпечення
контррозвідувального режиму та результатів впливу суб’єкта управління на
об’єкт;
– визначення засобів впливу на виконавців з метою недопущення
порушень у здійсненні заходів із забезпечення виконання елементів
Призначення контрольної діяльності СБ України у сфері забезпечення
контррозвідувального режиму зводиться до:
– визначення фактичного стану дотримання контррозвідувального
режиму в державних органах та установах, діяльність яких пов’язана з
державною таємницею, і формулювання відповідних висновків;
– оцінювання ефективності контррозвідувального режиму і результатів
діяльності щодо його забезпечення;
– установлення причин та умов, що негативно впливають на виконання
заходів із контррозвідувального режиму;
– надання необхідної допомоги співробітникам установ у заходах, що
стосуються контррозвідувального режиму;
– застосування заходів, спрямованих на запобігання та припинення
правопорушень у цій сфері, притягнення винних осіб до відповідальності
згідно з чинним законодавством.
У процесі провадження контролю важливо пам’ятати таке:
по-перше, у процесі провадження контрольних функцій неприпустимо
як вторгнення у сферу діяльності інших державних організацій, так і
неналежне виконання покладених на органи СБ України завдань;
141
по-друге, необхідно постійно і наполегливо домагатися, щоб будь-який,

навіть найскладніший, контрольний захід здійснювався винятково в рамках
закону. У зв’язку з цим на перший план висуваються питання підвищення
правової культури в роботі співробітників, що здійснюють перевірку,
подолання правового нігілізму, забезпечення однакового розуміння виконання
законів та інших нормативних приписів. Йдеться не тільки про засвоєння
правових категорій, але й про вміння оперувати ними. Тому індивідуальне
правове виховання необхідно вести з урахуванням колективного впливу та в
тісній взаємодії з практикою. Результативність його буде пліднішою, коли
контролер або той, хто перевіряє, буде відповідати насамперед вимогам високої
моралі.
Вимагає значного вдосконалення стиль контрольної роботи. При
виявленні недоліків і прорахунків у роботі контроль повинен завжди давати
відповідь на питання: хто винен і чи здатний він виправити помилки. Це тим
більше необхідно, оскільки в багатьох державних установах нормативні
вимоги реалізуються нечітко, простежуються окремі недоліки в роботі.
Посилюючи контроль у цілому, треба дотримуватися принципу його
органічного поєднання з наданням практичної допомоги тим, хто цього дійсно
потребує. У той же час не можна допускати, щоб контрольні заходи
обмежувалися тільки фіксацією недоліків. Дієвість контролю нерозривно
пов’язана з його відкритістю. Саме так має здійснюватися комплексна або
тематична перевірка стану забезпечення контррозвідувального режиму за
участі й з урахуванням думок керівників підконтрольних об’єктів.
«Владна функція контролю» або «владність контролю» полягає в тому,
що суб’єкт управління в межах своїх повноважень може й повинен, по-
перше, давати підконтрольним об’єктам обов’язкові для виконання вказівки
про усунення виявлених недоліків; по-друге, ставити перед вищою
інстанцією питання про залучення до відповідальності осіб, винних у
порушеннях; по-третє, застосовувати за результатами контролю в низці
142
випадків примусові заходи. Але головне, як вже зазначалося, не в примусі. На

цьому етапі, реалізуючи функцію контролю, представник Служби безпеки
України ставить перед собою завдання виявити результати свого впливу на
підконтрольний об’єкт: визначити найбільш дієві форми впливу
(регулювання) на його виконавську діяльність, а при необхідності –
відкоригувати раніше ухвалене рішення шляхом унесення в нього
виправлень, уточнень і змін.
Мета контролю і нагляду тотожна: дотримання (виконання)
законодавчих актів; поновлення порушених діянням правовідносин;
забезпечення притягнення винних до юридичної відповідальності. Але
поняття контролю і нагляду розмежовується залежно від об’єкта й методу
впливу. Якщо об’єктом контрольної діяльності є дії фізичних осіб у зв’язку з
виконанням ними юридичних актів і загальнообов’язкових правил, а також
перевірка фактичної наявності цінностей, то нагляд має здійснюватися за
законністю юридичних актів, загальнообов’язкових правил, інструкцій,
інших актів. Методи контрольної діяльності включають як відмову у
схваленні, так і скасування акта під час перевірки. Контроль може бути
попередній, превентивний (до приведення акта до виконання), поточний (у
вигляді перевірки, обліку, обстеження, фактичної ревізії, спостереження) та
заключний (відмова у схваленні акта, скасування такого під час перевірки).
Для нагляду ж характерним є подальший контроль із призупиненням акта з
вимогами усунення порушень закону.
Контрольно-наглядова функція визначається як одна із загальних
функцій управління і розглядається як важлива умова ефективної організації
управління та забезпечення законності у сфері реалізації виконавчої влади.
Контрольно-наглядова функція СБ України в дотриманні вимог
контррозвідувального режиму – це комплекс заходів із спостереження за
функціонуванням встановлених режимів (секретності, прикордонного,
паспортного, реєстрації населення, дозвільного тощо) в державних органах та
143
установах, перевірки фактичного стану й оцінювання результатів діяльності з

його забезпечення, нагляду за додержанням законодавства, надання
необхідної допомоги виконавцям, встановлення причин та умов, що
призводять до їхнього порушення, а також застосування
заходів, спрямованих на припинення та запобігання правопорушень у цій
сфері, притягнення до відповідальності винних осіб згідно з чинним
законодавством.
До безпосереднього предмета контрольно-наглядової функції в
державному управлінні здебільшого належать відносини, що регулюються
нормами конституційного (державного), адміністративного права та його
підгалузей. У той же час предметом контрольно-наглядової діяльності в
державному управлінні є й правовідносини, що регулюються іншими
галузями права, котрі традиційно належать до приватноправових (наприклад,
трудове право – питання дисциплінарної відповідальності, підприємницьке
право – ліцензування діяльності тощо).
Основною метою контрольно-наглядової функції СБ України в галузі
– з’ясування відповідності безпосередньої діяльності із забезпечення
окремих складових контррозвідувального режиму в державних органах та
установах визначеним вимогам режиму секретності;
– оцінювання ефективності окремих елементів контррозвідувального
режиму та результатів впливу суб’єкта управління на об’єкт;
– визначення засобів впливу на виконавців для недопущення порушень
норм права, що стосуються контррозвідувального режиму.
Досягнення цієї мети забезпечується вирішенням таких основних
завдань контрольно-наглядової діяльності:
– визначення фактичного стану елементів, що стосуються
контррозвідувального режиму в державних органах та установах, насамперед
тих, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, його відповідності
144
вимогам законодавства і прийнятим рішенням уповноважених органів

державної влади з питань забезпечення охорони державної таємниці;
– удосконалення організації управлінської діяльності із забезпечення
контррозвідувального режиму, своєчасного, повного і якісного виконання
прийнятих рішень у цій сфері;
– оцінювання ефективності використання наявних можливостей для
забезпечення всіх складових контррозвідувального режиму;
– підвищення дисципліни, відповідальності виконавців за дотримання
встановлених вимог, що стосуються контррозвідувального режиму;
– притягнення до відповідальності згідно з чинним законодавством
винних осіб;
– надання практичної допомоги державним органам та установам,
насамперед тим, де циркулює таємна інформація, чи підприємствам,
уразливим у терористичних посяганнях, їхнім керівникам і співробітникам;
узагальнення, поширення позитивного досвіду роботи з цих питань,
забезпечення охорони державної таємниці, впровадження сучасних наукових
методів управління у цій сфері тощо.
Контррозвідувальний режим – це засіб забезпечення внутрішньої
безпеки державної установи де циркулює таємна інформація.
Однією із складових демократичного суспільства є відкритість у
діяльності державних органів, що певним чином ускладнює роботу
спеціальних служб у сфері забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки
держави. Досягнення успіху в цій сфері значною мірою залежить від
ефективності діяльності контррозвідувальних підрозділів та надійного їх
захисту від посягань спецслужб іноземних країн. Вирішення означеного
завдання здійснюється за допомогою встановлення й підтримання режиму
безпеки (контррозвідувального режиму) діяльності спецслужби. Актуальність
цього питання зумовлена тим, що від ефективності протидії протиправним
145
посяганням спецслужб іноземних країн залежить результативність діяльності

всіх органів та підрозділів СБ України.
Безпека держави, у тому числі внутрішня безпека окремих її установ, є
продуктом суспільних відносин, що ґрунтується на засадах справедливості,
закріплених у нормах права. Її теоретична модель базується на концепції
природних прав та політичній системі, на принципах яких будується
суспільство . Загалом політика і справедливість виступають композитивами
системи внутрішньої безпеки СБ України.
Діяльність СБ України – це складова державної активності, що має
форму боротьби і проводиться з метою охорони внутрішньодержавної
безпеки на певних засадах і засобами, властивими спецслужбі .
Важливим інструментом забезпечення контррозвідувального режиму
забезпечення безпеки окремо взятої державної установи у тому числі і СБ
України є система правових, оперативних, організаційних та фізичних
заходів.
Однією з важливих складових дотримання контррозвідувального
режиму як важливого елементу забезпечення внутрішньої безпеки України є
кадрове питання. Чинне законодавство та відомчі нормативно-правові акти
надають оперативному співробітнику певну самостійність у створенні
апарату конфіденційних джерел, плануванні і здійсненні роботи з ними та
оцінюванні оперативної інформації. Разом із тим зазначена самостійність
передбачає наявність високої відповідальності. Збалансованість цих сторін
професійної діяльності вимагає від оперативного співробітника нервово-
психічної й емоційно-вольової стійкості, сміливості, рішучості, здатності
брати на себе відповідальність, упевненості, наполегливості, які
інтегруються дисциплінованістю .
СБ України є суб’єктом інформаційної діяльності, оскільки спрямовує
свої дії на задоволення окремих інформаційних потреб громадян не лише
146
України, але й інших держав. Гарантіями доступу громадян до інформації про

СБ України є заборона на обмеження доступу до певних відомостей.
Зокрема, забороняється установлювати обмеження на інформацію щодо
загального бюджету СБ України, її компетенції стосовно конкретних об’єктів
та основних напрямів діяльності. Режим надання інформації про діяльність
СБ України визначається насамперед Законом України „Про інформацію” та
Зводом відомостей, що становлять державну таємницю. Крім цього,
відповідно до розпорядженням Президента України № 264/2006-рп „Про
Громадську раду при СБ України” певною мірою визначається ступінь
відкритості спецслужби та порядок здійснення громадського контролю за її
діяльністю. Зазначене питання також регламентується відповідною
Інструкцією про порядок оприлюднення інформації, пов’язаної з діяльністю
СБ України.
Правовими засобами доступу громадян до інформації, передбаченими
чинним законодавством України, є: інформаційний запит; звернення
громадян; доступ до інформації через друковані засоби масової інформації;
отримання інформації за допомогою телебачення, радіомовлення та інших
аудіовізуальних ЗМІ (кіно, звукозапис, відеозапис тощо); отримання
інформації від інформаційних агентств та інших суб’єктів інформаційної
діяльності; доступ до інформації з бібліотечних ресурсів; доступ до
інформації в архівах; доступ громадян до інформації через мережу Інтернет;
отримання інформації безпосередньо з публічних виступів (засідань, круглих
столів ) .
Аналізуючи викладене з позиції забезпечення контррозвідувального
режиму СБ України, варто зазначити, що перелічені акти повинні мати
локальний характер і концептуально не визначати головні напрями
забезпечення контррозвідувального режиму СБ України.
Таким чином, можна дійти висновку, що для Служби безпеки України
контроль стосовно перевірки реального стану забезпечення
147
контррозвідувального режиму повинен виступати як складова організаційної

роботи, невід’ємний елемент керівництва їхньою діяльністю. У процесі його
здійснення перевіряється повнота і правильність виконання правових актів,
вивчаються ділові якості, позитивний досвід працівників-виконавців, удос-
коналюється структурна побудова органів, поліпшуються форми та методи
їхньої діяльності, надається практична допомога в роботі, виявляються й
усуваються недоліки. Постійний контроль дає змогу своєчасно виявляти і
попереджувати порушення законів, усувати їхні негативні навартоки.
Контроль як функція управління в діяльності органів державної безпеки, що
стосується контррозвідувального режиму, може бути ефективний тільки в
тому випадку, якщо він забезпечує при мінімальних витратах часу й зусиль
необхідне й своєчасне надходження інформації про ухвалені рішення на
нижчих рівнях і їхнє виконання.
Контррозвідувальний режим безпеки Служби безпеки України є
багатоаспектним напрямом діяльності, який формується залежно від завдань,
поставлених перед спецслужбою, та ступеня розвитку демократичного
суспільства. Формування контррозвідувальних складових режиму безпеки СБ
України безпосередньо залежить від форм і методів діяльності іноземних
спецслужб, адекватною реакцією на які з боку СБ України є розроблення
Концепції контррозвідувального режиму в Україні та інших нормативно-
правових актів, котрі б регламентували діяльність відповідних підрозділів із
виявлення ознак та намірів проникнення в СБ України агентів іноземних
спецслужб та перекриття каналів отримання ними інформації, охоронюваних
законом.
1. Роль і місце Служби безпеки України у контролі за дотриманням

правових норм, що стосуються контррозвідувального режиму в Україні.
2. Назвіть мету контрольної функції Служби безпеки України у
питаннях, що стосуються контррозвідувального режиму в Україні.
148
3. Яка роль закону України «Про інформацію» у питанні

демократичного контролю за діяльністю Служби безпеки України?

1.Закон України "Про інформацію" // Відомості Верховної Ради
України. – 1992. – № 48.
2.Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність". //
Відомості Верховної Ради (ВВР), - 1992, - № 12, - Ст. 165.
3. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” // ВВР
України. - 1992. - ВВР України . - Ст.38.
3.3. Контррозвідувальний режим та

заходи адміністративного примусу
Проблемі адміністративного примусу як засобу забезпечення

ефективного функціонування контррозвідувального режиму в юридичній
літературі не приділено належної уваги. Ми розглянемо найбільш важливі
питання адміністративного примусу, природу їхнього застосування Службою
безпеки України та ролі в забезпеченні контррозвідувального режиму.
Служба безпеки України правочинна від свого імені застосовувати
примусові заходи: від перевірки документів до адміністративного затримання
й офіційного застереження у випадках, визначених законом. Вони дозволяють
ефективно припиняти розвідувально-підривну діяльність спецслужб інозем-
них країн й інші антигромадські дії, що зазіхають на інтереси державної
безпеки та запобігати їй. Їхнє застосування - нерідко єдино можливий спосіб
припинення протиправної діяльності. Більше того, забезпечуючи з’ясування
обставин і мотивів здійснення правопорушень, примусові заходи створюють
умовам для здійснення агентурно-оперативних і кримінально-процесуальних
заходів стосовно осіб, діяльність яких завдає шкоди інтересам держави. Вони
важливі як для вирішення завдань із забезпечення контррозвідувального
149
режиму (протидія РПД, терористичним актам та іншим, особливо

небезпечним злочинам, забезпечення безпеки охоронюваних СБ України
об’єктів тощо), так і для проведення окремих контррозвідувальних заходів –
легалізація даних, отриманих оперативним шляхом, припинення
розвідувально-підривної діяльності конкретних осіб, затримання їх на місці
злочину й інших гострих заходів, скерованих на документування
протиправної діяльності . Вони є також формою реалізації методу примусу,
що застосовується спецслужбою в процесі здійснення виконавчо-
розпорядницької діяльності, тому їхній розгляд має бути проведений з
урахуванням наявних наукових поглядів щодо поняття адміністративного
примусу в цілому. Не зупиняючись на кожному із присутніх у юридичній
літературі поглядів із цього питання, зазначимо лише дві основні тенденції.
Окремі фахівців допускають застосування примусу при відсутності
правопорушення. Вони визначають навіть такий примус, як використання
співробітниками поліції у службових цілях транспортних засобів, що
належать державним, громадським організаціям або громадянам, огляд
транспортних засобів, які перетинають державний кордон, тощо. Тобто
мимоволі ототожнюють примус із підпорядкуванням та з виконанням своїх
обов’язків. Варто також пам’ятати, що будь-яка державно-владна діяльність
має примусовий характер, а це певною мірою спотворює суть цієї діяльності .
Не враховується, що адміністративно-правові норми, будучи обов’язковими,
далеко не завжди мають примусовий характер. Право забезпечується
примусовою силою держави, але, на нашу думку, цей примус має
розглядатися як потенція, тобто можливість його застосування у випадку,
коли всі інші засоби захисту правопорядку вичерпані або інтереси держави не
можуть бути забезпечені інакше. Особливо це притаманно питанням
забезпечення такого елементу контррозвідувального режиму, як збереження
державної таємниці.
150
Що стосується контррозвідувального режиму, то при його забезпеченні

заходи примусового характеру, як правило, застосовуються за наявності
правопорушення. Лише у виняткових випадках вони можуть
використовуватися й за відсутності такого, наприклад, такий захід
адміністративного примусу, як огляд ручної поклажі, багажу та особистий
огляд пасажирів цивільних повітряних суден. Вони застосовуються й щодо
осіб, дії яких не є правопорушеннями, але дають вагомі підстави вважати, що
вони можуть завдати шкоди інтересам держави чи окремим особам.
Тобто теза про те, що держава застосовує примусові заходи завжди у
зв’язку з діяльністю того чи іншого суб’єкта, не завжди справедлива.
Можливість застосування заходів адміністративного примусу в тих випадках,
коли правопорушення відсутнє, підтверджується й чинним законодавством та
самим визначенням режиму. Так, офіційне застереження в окремих випадках
може застосовуватися щодо осіб, які вчинили окремі дії, котрі хоча й
заподіюють шкоду інтересам державної безпеки, але не розглядаються
чинним законодавством як якесь конкретне правопорушення. Передбачаючи
можливість застосування заходів адміністративного примусу в цих випадках,
держава встановлює низку додаткових умов, покликаних забезпечити
дотримання законності. Крім того, у виняткових випадках, допускаючи таке
використання, вона обмежує їхнє застосування сферами охорони державної
безпеки й громадського порядку.
Зміст заходів адміністративного примусу дає змогу виділити такі їхні
ознаки: а) застосовуючи примус, державні органи впливають на свідомість і
поведінку суб’єктів правовідносин, підкоряють їхню волю волі державі. При
цьому в процесі впливу допускають певний моральний тиск або навіть
обмеження прав і свободи дій окремих суб’єктів; б) заходи визначаються
характером розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних країн,
окремих осіб та організацій, протидію яким вони покликані забезпечувати.
Натомість застосування СБ України адміністративного примусу поширене на
151
стадіях приготування й замаху на вчинення злочинів, коли дії порушників

чинного законодавства України, як правило, проявляються зовні у вигляді
адміністративних правопорушень. Вирішуючи в кожному конкретному
випадку завдання запобігання й припинення таких правопорушень,
спецслужба, застосовуючи примусовий захід, завжди має на меті запобігти
особливо небезпечним державним злочинам. Наявність такої кінцевої мети й
зумовлює необхідність застосування адміністративного примусу .
Особливо небезпечний характер зазіхань спецслужб іноземних держав у
сфері забезпечення державної безпеки ставить перед СБ України завдання – у
процесі застосування адміністративного примусу виявляти мотиви й
обставини здійснення правопорушень, установлювати їхній зв’язок з особливо
небезпечними злочинами, боротьба з якими – у їх компетенції.
Іншою важливою особливістю адміністративного примусу, що
застосовується Службою безпеки України, є його тісний зв’язок з
порушеннями адміністративно-правових режимів, які входять до системи
Також характерною рисою застосування заходів адміністративного
примусу у сфері забезпечення державної безпеки є тісний зв’язок таких
заходів із контррозвідувальною та оперативно-розшуковою діяльністю
підрозділів Служби безпеки України. З одного боку, застосуванню заходів
адміністративного примусу передує отримання оперативної інформації
високого ступеня ймовірності про протиправні розвідувально-підривні
наміри спецслужб іноземних держав, окремих осіб чи організацій, з іншого –
примусові заходи створюють умови для ефективного застосування агентурно-
оперативних заходів стосовно осіб, діяльність яких може завдати шкоди
інтересам забезпечення державної безпеки.
Важливою особливістю є й те, що застосування спецслужбою заходів
адміністративного примусу зумовлене необхідністю невідкладного ухвалення
рішення про негайне припинення протиправних дій з метою запобігання
152
завданню шкоди інтересам забезпечення державної безпеки. Також за

наявності оперативної інформації про протиправні наміри конкретних осіб
примусові заходи можуть застосовуватися для припинення окремих дій, які не
можна кваліфікувати як протиправні.
Заходи адміністративного примусу, що застосовуються Службою
безпеки України, – це дозволені законом дії на свідомість і поведінку осіб, що
загрожують інтересам забезпечення державної безпеки, через моральний,
матеріальний чи навіть фізичний вплив, а також обмеження їхніх прав і
свободи дій з метою виявлення, запобігання розвідувально-підривній
діяльності спецслужб іноземних держав, окремих осіб та організацій та
припинення їй.
Проведений з урахуванням зазначених вище ознак та особливостей
аналіз заходів адміністративного впливу, повноваженнями на застосування
яких наділена Служба безпеки України, дає можливість упритул підійти до
питання щодо видової класифікації заходів: адміністративно-
попереджувальні заходи; запобіжні заходи; заходи адміністративного
припинення . Насамперед вони мають чітко виражений запобіжний
характер. Сюди можна віднести офіційне застереження, що застосовується
органами державної безпеки як захід профілактичного впливу. Утім
відповідь на питання, чи вважати офіційне застереження заходом
профілактичного впливу, не завжди була однозначною, оскільки воно
набуває юридичної сили та має обов’язковий правовий характер лише при
підписанні відповідних документів. Юридична чинність офіційного
застереження є важливим стримувальним чинником для особи, якій воно
оголошено.
Було б неповним розуміння застереження як винятково
профілактичного заходу. Воно має примусовий характер. Особа, якій
оголошено застереження, не тільки зобов’язана не вчиняти злочини, інші
антигромадські дії на шкоду державній безпеці: вона примушується до
153
негайного припинення тих дій, що слугували підставою для оголошення

офіційного застереження.
Таким чином, офіційне застереження є не тільки профілактичним,
запобіжним, як це випливає із самої назви, але й певною мірою примусовим
заходом.
Варто зазначити, що з першої половини ХХ століття в нормативних
актах використовувалося поняття „адміністративна висилка” щодо іноземців,
а термін „виселення” стосувалося примусового виселення за межі
державного кордону громадян держави у випадку, якщо вони не покинули
територію країни в установлений для цього термін .
Серед заходів адміністративного примусу видворення – найбільш
гострий, що зачіпає не тільки інтереси окремої особистості, але й відносини
між органами держави, а іноді – й міждержавні відносини. Невміло
проведене або недостатньо обґрунтоване його проведення може викликати
відповідні акції спецслужб проти наших громадян за кордоном, дипломатичні
або політичні демарші з боку державних органів, інформаційні кампанії
засобів масової інформації. Тому при проведенні таких контррозвідувальних
заходів, крім обґрунтованих підстав, необхідно враховувати широке коло
питань, що зачіпають сферу суспільних відносин, насамперед політичну
доцільність наших заходів і міжнародний аспект правового становища
іноземця. Особливе місце примусового видворення з-поміж інших правових
засобів припинення розвідувальної діяльності осіб, причетних до спецслужб
іноземних держав, визначається ще й високим ступенем централізації при
прийнятті рішень щодо його застосування .
Від адміністративно-попереджувальних заходів примусового характеру,
що виділяються в самостійну групу, варто відрізняти так звані заходи
загальної профілактики, які теж мають важливе значення при забезпеченні
контррозвідувального режиму. Характерним є те, що вони не мають чітко
вираженої персоніфікації – суб’єктом застосування може бути будь-яка особа,
154
яка підпадає під дію адміністративно-правового режиму як складової

контррозвідувального. Ці заходи зводяться до покладання правових
обов’язків на особу, яка підпадає під дію цих режимів, або до контролю за
виконанням певних обов’язків. Примус тут можливий лише у випадку
їхнього невиконання, оскільки ці заходи не мають прямого примусового
характеру. Варто зазначити, що розширення меж заходів адміністративного
примусу за рахунок загальної профілактики неприпустимо, тому що це
фактично є визнанням примусового характеру виконання будь-яких
обов’язків, покладених державою на організації, посадових осіб та окремих
громадян.
Для вирішення завдань забезпечення державної безпеки СБ України
використовує надане їй право застосовувати заходи адміністративного
припинення. Вони спрямовані як на припинення правопорушень, так і на
запобігання їхнім суспільно небезпечним навартокам, припинення можливих
спроб правопорушників ухилитися від відповідальності за вчинене. Це
дозволяє ефективно впливати на зниження активності спецслужб іноземних
держав. На відміну від інших примусових заходів, для забезпечення
нормального функціонування контррозвідувального режиму адміністративне
припинення може застосовуватися не тільки щодо фізичних, але й
юридичних осіб, які порушують порядок, установлений нормами права. Це
дозволяє розподілити їх на дві групи: а) заходи, що застосовуються до
громадян; б) заходи, що застосовуються до організацій. Такий підхід до
класифікації заходів адміністративного припинення дає можливість провести
більше детальне довартоження обох груп з урахуванням специфіки суб’єктів,
щодо яких вони застосовуються .
До першої підгрупи заходів адміністративного припинення належать:
адміністративне затримання осіб, які порушують порядок на об’єктах,
охоронюваних Службою безпеки України; адміністративне затримання осіб,
155
котрі проникли на особливі режимні об’єкти в порушення установленого

порядку.
До другої підгрупи заходів належать: закриття передавальних
радіостанцій, що працюють із незареєстрованими даними; заборона роботи
радіостанцій, які неодноразово порушували дисципліну радіозв’язку; заборона
використання приміщень і технічних засобів, призначених для проведення
секретних робіт; передавання, оброблення й зберігання таємної інформації,у
випадку невідповідності вимогам захисту від витоку секретів тощо.
У процесі забезпечення контррозвідувального режиму примусовий
характер цих заходів не викликає сумніву. Усі вони застосовуються щодо
конкретних осіб, на яких прямо вказує норма права, обмежують їхні права й
свободу дій і спрямовані на те, щоб змусити виконати вимоги, передбачені
певними правилами і нормами. Ці заходи забезпечуються також іншим, більш
ефективним державним примусом і дають можливість Службі безпеки
України припиняти протиправні дії осіб, зазначених у нормі права й
запобігати їм. Однак основною метою їхнього використання є аж ніяк не
запобігання й припинення правопорушень (позаяк застосовуються після того,
як правопорушення фактично припинене), а для установлення особи
правопорушників, з’ясування обставин і мотивів учинених ними діянь,
забезпечення застосування інших примусових заходів і, найголовніше,
виявлення зв’язку цих діянь з особливо небезпечними державними
злочинами. Останнє особливо важливо для спецслужби, які в процесі
використання цих заходів можуть одержати відомості, що прямо вказують на
такий зв’язок, або виявити непрямі ознаки розвідувальної діяльності
спецслужб іноземних держав. Отже, ці заходи спрямовані на забезпечення
установлення всіх обставин учинених правопорушень, виявлення недоліків у
чинних нормативно-правових актах, прогалин у забезпеченні
156
З урахуванням завдань застосовані заходи примусового характеру в

пунктах пропуску через кордон ще можна поділити на: спеціально
встановлені в інтересах охорони державної безпеки (тих, що „працюють” на
забезпечення контррозвідувального режиму) і скеровані на захист інших
державних інтересів (економічних тощо). Розвідувальна діяльність
спецслужб, а також терористичних організацій таємна, конспіративна,
здійснюється із застосуванням спеціальних засобів і методів, що виражається
за формою як у злочинних, так і незлочинних акціях, обумовлює необхідність
особливої уваги та вибору засобів, прийомів і методів боротьби, здатних при
найменшій витраті сил дати конкретні результати.
Принцип нормотворення вимагає установлення єдиних заходів
адміністративного примусу в усіх пунктах пропуску через кордон. Зазначене
із урахуванням теперішнього територіального поділу різного статусу кордонів
не є можливим. Тобто в Україні склалась унікальна ситуація, що має свій
специфічний вплив на здійснення заходів на кордоні і, відповідно, виконання
заходів із забезпечення контррозвідувального режиму. Ефективне
застосування адміністративно-правових норм як складових
контррозвідувального режиму можливе при єдиному порядку їх здійснення
на всіх кордонах. Це неодмінна умова дотримання законності. Закони із цього
питання повинні мати характер суворої централізації в частині встановлення
розглянутих адміністративних заходів, а конкретизація процедури
застосування цих законів можлива через відомчі нормативно-правові акти
відповідно до компетенції. Тобто йдеться про децентралізацію практичного
застосування цих заходів.
Поряд із загальнопревентивним значенням такі заходи дозволяють
вирішувати завдання виявлення й попередження підривної діяльності
спецслужб іноземних держав та інших акцій, що суперечать інтересам
державної безпеки (неправомірний в’їзд або виїзд, провезення через кордон
заборонених предметів тощо), створення умов для їхнього припинення, а
157
також притягнення винних до відповідальності. Досягнення головної мети –

запобігання завданню збитків державної безпеки – здійснюється шляхом
запобігання різним за своїм характером і ступенем небезпеки діянням. До них
поряд з адміністративними й кримінально караними належать учинення тих,
юридична відповідальність яких не встановлена (ввіз літератури, що
розпалює міжнаціональну ворожнечу, вивезення матеріалів з порушенням
установленого дозвільного порядку, в’їзд або виїзд осіб з неправильно
оформленими матеріалами). Це визначає комплексний характер
превентивного механізму адміністративно-запобіжних заходів, що
застосовуються на кордоні. Довартоження показало, що чітка робота цього
механізму багато в чому залежить від якості правової регламентації
адміністративно-попереджувальних заходів і їхнього здійснення.
Елементи контррозвідувального режиму в загальній системі
адміністративно-правових заходів можуть бути ефективно використані з
метою:
– виявлення осіб, що намагаються нелегально перетнути державний
кордон, перемістити заборонені предмети, у тому числі для проведення
розвідувальної діяльності;
– здобування інформації (фіксації прямих або непрямих ознак) про
належність осіб до спецслужб іноземних держав, терористичних та
екстремістських організацій на стадії перетинання ними державного кордону,
про місця переховування предметів і засобів розвідувальної діяльності тощо;
– створення умов для проведення оперативно-технічних заходів;
– створення умов, спрямованих на утруднення, сковування або
перешкоджання здійсненню розвідувальних та інших акцій (проведенню
спеціальних інформаційних операцій особами, які перетинають кордон).
Отже, у питанні забезпечення контррозвідувального режиму всі
розглянуті заходи адміністративного примусу, що використовуються
спецслужбою, важливі та взаємозалежні, оскільки спрямовані на досягнення
158
єдиної кінцевої мети – запобіганню завдання шкоди інтересам забезпечення

державної безпеки України. Більше того, деякі з них залежно від ситуації
можуть застосовуватися для досягнення різноманітних цілей, при цьому
можлива зміна їхньої якості, перехід з одного виду в інший. Наприклад, такий
захід, як примусове затримання, дозволяє не тільки припиняти, але й
запобігати правопорушення або забезпечувати з’ясування мотивів та
обставин їхнього здійснення. Також при застосуванні затримання з метою
запобігання правопорушенням, що зазіхають на державну безпеку, одночасно
вирішуються завдання їхнього запобігання. Натомість стосовно припинення
протиправних дій, що загрожують інтересам державної безпеки, затримання
виступає як запобіжний захід. А офіційне застереження є не тільки
профілактичним, запобіжним, як це видно з назви, а також із наведених вище
міркувань, але й певною мірою примусовим заходом.
1. Назвіть заходи адміністративного примусу, що застосовуються у

питанні забезпечення контррозвідувального режиму в Україні.
2. Яка роль офіційного застереження у питанні забезпечення
контррозвідувального режиму в Україні?
1. Мінка Т. П. Адміністративно-правові режими та їх забезпечення

органами внутрішніх справ : автореферат дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07
- Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Т.
П. Мінка ; наук. конс. О. В. Негодченко ; Дніпропетр. держ. ун-т внутр.
справ. - Д. : Б. в., 2011. – 36с.
2. Адміністративні правопорушення. /Колектив авторів. А.Борисів,
інші//. - К.-НВПП.-- ФОРУМ. 2009. – 390 с.
159
3. Аносєнков А. А. Адміністративно-правове забезпечення свободи

пересування та нового вибору місця проживания людини і громадянина в
Україні : автореф. дисс… на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук.-
20.03.02. / А.А. Аносєнков// – Одеса, Одеський юридичний інститут
внутрішніх справ. 7с. - 2004. Реєстр. №627.
4. Баймуратов М., Максименко С. Імплементація норм

міжнародного права про свободу пересування і вибір місця проживання
/ М. Баймуратов М., С. Максименко // Право України. - 2003. - № 9. C.
133-138.
5. Барабаш О. Поняття та сутність адміністративно-правових
режимів забезпечення громадської безпеки при надзвичайних ситуаціях /О.
Барабаш // Підприємництво, господарство і право. 2009.- № 7. - C. 123.
Основною метою контрольної функції СБ України у сфері забезпечення

контррозвідувального режиму є: з’ясування відповідності діяльності щодо
дотримання контррозвідувального режиму в державних органах та установах
встановленим вимогам; оцінювання ефективності системи забезпечення
контррозвідувального режиму та результатів впливу суб’єкта управління на
об’єкт; визначення засобів впливу на виконавців з метою недопущення
порушень у здійсненні заходів із забезпечення виконання елементів
Призначення контрольної функції СБ України у сфері забезпечення
контррозвідувального режиму зводиться до: визначення фактичного стану
дотримання контррозвідувального режиму в державних органах та установах,
діяльність яких пов’язана з державною таємницею, і формулювання
відповідних висновків; оцінювання ефективності контррозвідувального
режиму та результатів діяльності щодо його забезпечення; установлення
причин та умов, що негативно впливають на виконання заходів із
160
контррозвідувального режиму; надання необхідної допомоги співробітникам

установ у заходах, що стосуються контррозвідувального режиму;
застосування заходів, спрямованих на запобігання та припинення
правопорушень у цій сфері, притягнення винних осіб до відповідальності
згідно з чинним законодавством.
Контрольно-наглядова функція СБ України з контррозвідувального
режиму – це комплекс заходів із спостереження за функціонуванням
встановлених режимів (секретності, прикордонного, паспортного, реєстрації
населення, дозвільного тощо) в державних органах та установах, перевірки
фактичного стану й оцінювання результатів діяльності з його забезпечення,
нагляду за додержанням законодавства щодо надання необхідної допомоги
виконавцям, встановлення причин та умов, що призводять до їхнього
порушення, а також застосування заходів, спрямованих на запобігання та
припинення правопорушень у цій сфері, притягнення до відповідальності
винних осіб згідно з чинним законодавством.
Безпека держави, у тому числі внутрішня безпека окремих її установ, є
продуктом суспільних відносин, що ґрунтується на засадах справедливості,
закріплених у нормах права. Її теоретична модель базується на концепції
природних прав та політичній системі, на принципах яких будується
суспільство.
Функція самозахисту Служби безпеки України від спрямувань
спецслужб іноземних держав є для неї визначальною. Інше першочергове
завдання – це недопущення просування до Служби безпеки України
представників окремих корпоративних, фінансово-промислових груп,
злочинними угрупованнями тощо. Діяльність СБ України – складова
державної активності, що має форму боротьби і проводиться з метою охорони
внутрішньодержавної безпеки на певних засадах і засобами, властивими
спецслужбі. Для Служби безпеки України щодо перевірки реального стану
забезпечення контррозвідувального режиму контроль повинен виступати як
161
складова організаційної роботи, невід’ємний елемент керування її діяльністю.

У процесі його здійснення перевіряється повнота та правильність виконання
правових актів, вивчаються ділові якості, позитивний досвід працівників-
виконавців, удосконалюється структурна побудова органів, поліпшуються
форми та методи їхньої діяльності, надається практична допомога в роботі,
виявляються й усуваються недоліки.
Постійний контроль дає змогу своєчасно виявляти та запобігати
порушення законів, усувати їхні негативні навартоки. Контроль як функція
управління в діяльності органів державної безпеки, що стосується
контррозвідувального режиму, може бути ефективним тільки в тому випадку,
якщо він забезпечує при мінімальних витратах часу й зусиль необхідне й
своєчасне надходження інформації про ухвалені рішення на нижчих рівнях і
їхнє виконання.
Заходи адміністративного примусу, що застосовуються Службою
безпеки України, – це дозволені законом дії на свідомість і поведінку осіб, що
загрожують інтересам забезпечення державної безпеки, через моральний,
матеріальний чи навіть фізичний вплив, а також обмеження їхніх прав і
свободи дій з метою виявлення, запобігання й припинення розвідувально-
підривної діяльності спецслужб іноземних держав, окремих осіб та
організацій. Заходи адміністративного примусу, що використовуються
спецслужбою, важливі та взаємозалежні, оскільки спрямовані на досягнення
єдиної кінцевої мети – запобігання завданню шкоди інтересам забезпечення
державної безпеки України. Більше того, деякі з них залежно від ситуації
можуть застосовуватися для досягнення різноманітних цілей, при цьому може
змінюватись їхня якість, відбуватися перехід з одного виду в інший.
Наприклад, такий захід, як примусове затримання, дозволяє не тільки
припиняти, але й запобігати правопорушенням або забезпечувати з’ясування
мотивів та обставин їхнього здійснення. Натомість стосовно припинення
протиправних дій, що загрожують інтересам державної безпеки, затримання є
162
запобіжним заходом. А офіційне застереження є не тільки профілактичним,

запобіжним, як це видно з назви, і з наведених вище міркувань, але й певною
мірою примусовим заходом.
163
РОЗДІЛ 4
СИСТЕМА КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ
4.1 Облік та реєстрація фізичних осіб в Україні –

складова контррозвідувального режиму
З історичного погляду в XIV столітті князі для всіх іноземців, котрі

в’їжджали на територію Київської Русі, і для своїх підданих, що
відправлялися за кордон, видавали «проїзні грамоти» і «відпускні жалувані
грамоти» . Зазначені документи були «паростками» створення певної системи
реєстрації населення для використання цих даних в економічних цілях, а
також для забезпечення особистої безпеки панівної верхівки та безпеки
тодішніх державних формацій. Так, під час володарювання Ярослава
Мудрого його прибічник, посадник Коснятин, котрий відповідав за особисту
безпеку князя та безпеку держави, використовував методи, близькі до
оперативних (мав таємних споглядачів, довіренних людей в охороні, місцях
відпочинку князя), а також збирав інформацію для правителя про іноземців,
які в’їжджали на територію Русі з'ясовував мету цього приїзду, значення та
авторитетцього іноземця у своїй державі, шлях його песування.
У період правління Петра І на території України для обліку населення
використовувалися можливості переписів. Вони називалися „податними
ревізіями”, а подушні списки – „ревізькими надписами”. Початком
державних ревізій населення став указ від 26 листопада 1718 року. Усього їх
проведено десять: перша в 1719–1727 роках, остання – 1857–1860 роках.
Варто зазначити, що такі „народні переписи” були єдиним джерелом
відомостей про населення держави впродовж майже півтора століття. У 1803
році для протидії використання фальшивих паспортів для купців, міщан і
селян замість рукописних з’явилися перші „друковані” примірники. Облік
таких паспортів уже був централізований. Усі дані про їхнє вручення
164
направлялися до спеціального органу, що виконував роль спецслужби, –

Таємного указу.
Після повстання декабристів, налякавшись реальних загроз чинній
владі, чиновницький апарат в питанні забезпечення власної безпеки владної
верхівки та безпеки держави в цілому запрацював трохи інакше. Для
подальшого упорядкування тотального контролю над усіма верствами
населення, у тому числі дворянством, у губерніях Росії з’являються
циркуляри щодо вдосконалення видачі паспортів.
Із початку 30-х років і до кінця XIX століття основним законом, що
визначає права й обов’язки поліції зі здійснення паспортного режиму в
Російській імперії, був „Устав про паспорти”. Його головне правило полягало в
тому, що „ніхто не може відлучатися від місця постійного проживання без
узаконеного виду або паспорта”. Скасування кріпосного права в 1861 році
зумовило необхідність реформи паспортної системи. Для вироблення
пропозицій із її вдосконалення під головуванням статс-секретаря Сольського в
1869 році була заснована паспортна комісія. Але пропозиції цієї й створюваних
пізніше комісій були реалізовані тільки в 1895 році. У її розробленні взяли
активну участь представники Окремого корпусу жандармів, який на той час
почав активно формуватися як впливова державна структура. У 1903 році в
Росії було ухвалено „Статут про паспортну систему”.
З урахуванням того, що згідно із законом від 5 липня 1912 року в Росії в
поняття „шпигунство” увійшло збирання таємної інформації або сприяння
такому збиранню на користь іноземній країні, в 1913 році вперше було
використано ще на тоді досить недосконалу паспортну систему з метою
встановлення місця перебування іноземців для їх затримання та арешту перед
Першою світовою війною. Під час безпосередньої підготовки до війни в
„Положенні про підготовчий період до війни” серед інших заходів було
вказано на необхідність використання можливостей чинної тоді паспортної
системи для упорядкування мобілізаційної роботи та здійснення
165
безпосередніх контррозвідувальних заходів – нагляд за іноземцями,

обмеження їх пересування тощо.
Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Росії в 1917 році,
радикальних змін у регулювання паспортного режиму не вніс. Після
жовтневого перевороту, 10 листопада 1917 року Декретом ВЦВК і РНК РРФСР
„Про ліквідацію соціальних станів і цивільних чинів” скасовано всі соціально-
станові привілеї й обмеження, проголошено рівність усіх громадян. У складі
Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) РРФСР, підрозділів
внутрішніх справ і виконкомів на місцях створювалися закордонні відділи, які
разом із Народним комісаріатом закордонних справ вели роботу із
забезпечення обліку й переміщення зазначених категорій громадян.
Координувало цю діяльність Центральне евакуаційне управління (Центревак)
при РНК РРФСР. Установлюваний порядок в’їзду-виїзду зводився до
обов’язкового одержання всіма російськими та іноземними громадянами
спеціального дозволу (візи) на кожну поїздку.
П'ятого жовтня 1918 року РНК РРФСР прийняв Декрет „Про трудові
книжки для непрацюючих” з більш ніж виразним гаслом на обкладинці „Хто
не працює, той не їсть!”. Ці книжки були не тільки засобом контролю за
виконанням трудових повинностей „буржуазними елементами”, але й єдиним
документом для них, що засвідчує особу. Видача трудових книжок, довідок,
посвідок та інших документів відповідно до Інструкції НКВС і НКЮ РРФСР
від 12 жовтня 1918 року „Про організацію радянської робітничо-селянської
міліції” була покладена на цю міліцію, а загальне управління її роботою
здійснювали підвідділи відділів управлінь виконкомів на місцях. Органи
міліції були зобов’язані після отримання документів про наміри зміни місця
проживання громадян цих категорій направляти письмову інформацію або
усно повідомляти територіальні підрозділи надзвичайних комісій за
територією, а у випадку її відсутності – готувати узагальнювальні матеріали
для направлення в губернські підрозділи .
166
У період громадянської війни 1918-1924 роки минулого століття на

території колишньої Російської імперії постало питання про єдиний
документальний облік усіх громадян на території тодішньої Росії. Першою
такою спробою стало прийняття Інструкції про порядок видачі паспортів і
тимчасових посвідок, що вводився в дію наказом Головного управління
радянської робітничо-селянської міліції НКВС від 1 листопада 1920 року.
Зазначений документ був чинний в низці губерній і мав уніфікований
характер: працював як адміністративний документ, а також як інструмент для
каральних органів з метою перевартоування громадян, які не належали до
робітників та селян. Основним недоліком цього документа було його
локальне запровадження, а також низький фаховий рівень співробітників-
виконавців.
Після закінчення громадянської війни стало очевидно, що для
персонального обліку населення потрібний єдиний, більш жорсткий та
універсальний для забезпечення безпеки держави та диктатури пролетаріату
документ. 20 червня 1923 року був прийнятий Декрет ВЦВК і РНК РРФСР
„Про посвідчення особи”, що юридично завершив злом старої
дореволюційної паспортної системи. Усі колишні документи, що давали
право на пересування, анулювалися. Із 1 січня 1924 року вводилося
Посвідчення особи. Воно містило такі відомості: прізвище, ім’я, по батькові
власника; рік, місяць і число народження; місце постійного проживання; рід
занять (основна професія); причетність до військової повинності; родинний
стан; перелік неповнолітніх дітей. На додаток до цього декрету 26 квітня 1925
року була прийнята Постанова РНК РСФСР „Про прописку громадян у
міських поселеннях”. Таким чином, починаючи з 1925 року, „інститут
прописки” став невід’ємною частиною паспортного режиму радянського
суспільства. П'ятого червня 1925 року Президія ЦВК СРСР своєю
постановою затвердив „Положення про в’їзд в СРСР і виїзд з СРСР”, що став
першим правовим актом, котрий регулював питання виїзду і в’їзду громадян
167
у загальнодержавному масштабі. Варто відмітити, що ще до прийняття

республіканських актів про посвідчення особи й уведення прописки в низці
регіонів країни місцеві органи влади вводили (192 рік) тимчасові посвідчення
особи й установлювали прописку громадян на „своїй” території.
27 грудня 1932 року голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова Раднаркому
В. Молотов і секретар ЦВК А. Єнукідзе підписали постанову «Про
встановлення єдиної паспортної системи Союзу РСР і обов’язкову
прописку» . Постановою Раднаркому від 14 січня 1933 року затверджено та
введено в дію Інструкцію видачі паспортів, яка мала не тільки відкриті
розділи, а й таємні, де вказувалися категорії осіб, яким паспорти видавати
заборонялось, а також категорії осіб, яких не можна прописувати в режимних
місцевостях. Режимними містами були Київ, Одеса, Севастополь,
Дніпропетровськ, Харків, багато інших великих міст, а також міста й села в
межах стокілометрової прикордонної смуги на заході СРСР. У вересні 1934
року приймається друга закрита постанова Раднаркому „Про прописку
паспортів колгоспників-відхідників, що поступають на роботу на
підприємства без угод з держорганами”. Переважно діяли „паспортні столи”,
а в містах із населенням понад 100 тисяч – „паспортні бюро”, в містах, де
чисельність населення перевищувала 20 тисяч, впроваджувалися „кущові
бюро”. Ці служби відповідно до наказу НКВС від 16 грудня 1938 року
створювалися для покращання роботи міліції в розшуку злочинців, а також
ворогів радянської влади, для обліку руху населення. На той час зазначені
структури були дієвим механізмом забезпечення діяльності
контррозвідувального режиму. Особи, котрі прибували на ту чи іншу
територію, перевірялися на наявність компрометуючих даних – перебування в
розшуку, засудження особи чи її родичів. Про прибуття будь-якого
громадянина направлялася копія листка прибуття в місцеві підрозділи НКВС
для організації більш глибокої перевірки особи. Для посилення паспортного
168
режиму, крім працівників паспортної служби, залучалися двірники, сторожі,

агентура та інформатори .
Паспортна система відігравала важливу роль інструменту
перевартоування громадян та нагляду за ними з урахуванням їхньої етнічної
належності. За панування Польщі (до 1939 р.) на західноукраїнських землях
поляки чинили по-своєму. Українці не мали громадянства Польщі. Для цього
треба було здобути особливу прихильність влади. На царських паспортах
польські власті ставили штамп польської управи, що засвідчував: такий-то є
справді таким-то.
У травні 1940 року НКВС на території України та інших республік
СРСР для забезпечення насильницького переміщення та закріплення
робітників окремих професій на своїх робочих місцях, для працівників
вугільної промисловості замість паспортів було запроваджено спеціальні
посвідчення. Через кілька років ця новація вже поширилась і на працівників
чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості, важкої індустрії.
Паспорти працівників цих галузей зберігались у відділах кадрів.
Міністр внутрішніх справ Л. Берія розумів, що такий елемент
контррозвідувального режиму, як паспортна система, – ефективний. Тому в
березні 1949 року Рада Міністрів СРСР розглянула питання про
запровадження паспортів нового зразка і відповідне „Положення про
паспортну систему”. Станом на початок 1953 року режимними були 340 міст
СРСР, на прикордонні існували режимні території, ширина яких становила
від 15 до 200 кілометрів, а на Далекому Сході – до 500 кілометрів. Закарпаття,
Калінінська, Сахалінська області, Приморський і Хабаровський краї,
Камчатка були повністю режимними місцевостями. Західні області України
стали зонами особливої уваги для паспортної системи СРСР .
21 жовтня 1953 року постановою РМ СРСР затверджене нове
„Положення про паспорти”. Установлювався єдиний для СРСР зразок
паспорта, безстрокові, десятилітні, п’ятирічні й короткострокові паспорти. 19
169
липня 1959 року РМ СРСР затвердила Положення в’їзду в СРСР і виїзду за

кордон громадян. Це положення було доповнено переліком осіб, яким
видавалися дипломатичні й службові паспорти, а також дозволялися в’їзд і
виїзд не тільки за закордонними паспортами, але й за документами, що їх
замінюють. У цьому ж році ЦК КПРС і РМ СРСР прийняли спільну
постанову „Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні”.
Після прийняття постанови утворилися спеціалізовані групи й позаштатні
співробітники із підтримання дотримання паспортного режиму у великих
населених пунктах і містах СРСР. Співробітники спецслужб взяли активну
участь в оперативному забезпеченні контррозвідувального режиму, здійс-
нювали придбання оперативних джерел у паспортних апаратах,
домоуправліннях, вуличних і квартальних комітетах. Восьмого квітня 1968
року Указом Президії Верховної Ради СРСР „Про основні права й обов’язки
сільських і селищних Рад депутатів трудящих” були введені нові правила
прописки й виписки громадян у сільській місцевості. 22 вересня 1970 року
РМ СРСР затвердила нове Положення про в’їзд у СРСР і виїзд із СРСР, яке
було більш деталізоване й у її закритому для публікування розділі направлене
для поліпшення взаємодії органів державної безпеки, насамперед у питанні
їхнього інформування про прибуття та вибуття в „закриті” території
громадян.
У 1974 році вийшла постанова ЦК КПРС і РМ СРСР про
запровадження з 1976 року паспортів нового зразка. У документі зазначалося:
„Це положення встановило єдиний для всього населення країни порядок, що
передбачає обов’язок мати паспорт усім громадянам СРСР, котрі досягли
шістнадцяти років, незалежно від місця проживання”. Дія нового паспорта не
обмежувалася яким-небудь строком. Для того, щоб урахувати зовнішні зміни
рис власника паспорта, пов’язані з віком, передбачалася повартоовна вклейка
трьох фотокарток. Паспорт був документом, за допомогою якого спецслужби
та органи МВС мали можливість отримувати інформацію, закриту для самого
170
його власника. Наприклад, у графі «Ким виданий паспорт» для колишніх іно-
земців і осіб без громадянства, прийнятих у радянське громадянство, після
слів „органами внутрішніх справ” вписувалося в дужках скорочення „ОВД”, а
для радянських громадян, що повернулись у СРСР в порядку репатріації
(рееміграції), – „РОВД” або „ГОВД” відповідно. Зазначене мало сприяти
виявленню нелегалів, які використовували фіктивні документи, складені без
урахування цих умовностей. Тобто в цьому випадку можна було
орієнтуватися на виявлення не тільки ознак підроблення бланків паспорта,
але й фактів відхилення від установленого порядку їхнього оформлення. Така
постановка питання позитивно позначалася на підвищенні ймовірності
виявлення осіб, підозрілих у належності до спецслужб іноземних держав або
інших осіб, які прибули на територію держави незаконно.
Починаючи з указаного періоду, паспортна система найбільш повно
забезпечувала вимоги із дотримання контррозвідувального режиму: у
паспорті в шифрованій формі вказувалося також, чи особа була раніше
засуджена за скоєння злочину, оскільки засудженим паспорти видавалися за
місцем закінчення терміну їхнього перебування в місцях позбавлення волі; у
разі засудження особи при виписці паспорта в назві установи, яка видавала
паспорт, вживалося скорочення її назви; відповідно до чинних тоді
інструкцій, у „закритих” для в’їзду регіонах усі дані на прибулих громадян
автоматично направлялись у місцеві підрозділи держбезпеки для аналізу та
перевірки. Якщо покарання за злочин не було пов’язане із позбавленням волі
то такі відмітки не ставились. Суворо регламентувався термін для прописки
громадянина. Були й інші не менш важливі умовності які мали допомагати
виявленню підроблених паспортів. Так, перші три цифри номера гербової
печатки означали індекс, закріплений за тією або іншою республікою, краєм
або областю, а наступні три - індекси, які були закріплені за
міськрайорганами внутрішніх справ . При оформленні паспорт заповнювався
спеціальним чорнилом 15-75, яке мало насичений чорний колір. Виконані
171
ним записи були довговічними й стійкими до будь-яких впливів. Їх практично

неможливо було видалити із бланків паспорта без ушкодження паперу. Для
відбитків штампів і печаток використовувалася спеціальна штемпельна фарба
чорного кольору із синім відтінком, що теж мала підвищені стійкі властивості
до зовнішніх факторів. Фотографічні картки, що наклеювалися на паспорт,
обрізалися спеціальними пристроями й фіксувалися у верхньому правому
кутку рельєфною печаткою, а на нижній частині – відбитком „ПАСПОРТ
СРСР”. Для наклеювання фотокарток застосовували виготовлений за
особливою технологією клей – водну дисперсію синтетичної речовини.
Клейові шви були безбарвні, еластичні й водостійкі. Фотокартку, приклеєну
цим клеєм, відокремити від паспорта без порушення її основи або
ушкодження паперу бланка документа було досить складно. Верхня половина
відбитка „ПАСПОРТ СРСР”, що дорівнювала 3,5 мм, проставлялася на
фотокартці, а нижня – на аркуші паспорта. При проставлянні рельєфного
відбитка допускалося відхилення не більше 1,5 мм. Новий паспорт і
Положення про нього, як інструмент, що забезпечував контррозвідувальний
режим, дали у зв’язку з непідтвердженням біографічних даних і наявністю
ознак підробки в паспортах та інших документах, що засвідчують особистість,
можливість за 1976–1981 роки виділити спецслужбами колишнього СРСР для
вивчення 44 655 осіб. Результати перевірки послужили підставою для
заведення 531 справи оперативної перевірки, унавартоок чого було виявлено 83
державних злочинців; 79 колишніх агентів спецслужб фашистської
Німеччини; 228 колишніх поліцейських і пособників німецько-фашистських
окупантів; 6085 інших осіб, котрі представляли оперативний інтерес для
спецслужби того періоду. Було встановлено понад 3 500 іноземних громадян,
осіб без громадянства, реемігрантів і репатріантів, 132 вихідці із сусідніх
країн, які нелегально прибували в СРСР. Утім наявна СРСР паспортна
система й інший документальний облік осіб не забезпечували надійного
функціонування контррозвідувального режиму. Так, за період 1979–1990
172
років у СРСР не було викрито жодного розвіника-нелегала. Водночас чинна

система ефективно працювала в інших напрямах, насамперед у виявленні
осіб, що притягалися до кримінальної відповідальності й мали намір осісти
на проживання на тій чи іншій території .
Процес перебудови, розпочатий М. Горбачовим, уніс свої корективи в
роботу паспортної системи. Пятого версня я 1991 року на з’їзді народних
депутатів СРСР була прийнята Декларація прав і свобод людини. Стаття 21
цього акта вказувала: „Кожна людина має право на вільне пересування
усередині країни, вибір місця проживання й місця перебування. Обмеження
цього права можуть установлюватися тільки законом”. Зазначена норма
частково вплинула на суть існування паспортної системи в Україні та рівень
ефективності контррозвідувального режиму: 1) було скасовано необхідні
дозволи на прописку в так званих „закритих областях” України (Івано-
Франківська, Дніпропетровська та інші); 2) скасовано обов’язкове
направлення інформації до місцевих органів державної безпеки щодо осіб, які
прибули на проживання в „закриті області”; 3) виїзд громадян за кордон не
стримувався засобами паспортизації населення .
Після здобуття Україною незалежності певний час продовжувала діяти
загальносоюзна паспортна система, яка хоча і зазнала певних організаційних
змін, проте суть її кардинально не змінилася. Деякі фахівці вважають, що
спецслужби іноземних держав сьогодні не використовують підроблені
паспорти як допоміжний інструмент для проведення розвідувальної
діяльності проти України. Хоча практика показує, що це не так. Зокрема,
засуджений у 2002 році на 7 років позбавлення волі за ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 423
КК України колишній полковник МО України" „Б”, будучи секретоносієм,
перебуваючи на військовій службі, для зустрічей із представником
спецслужби іноземної держави періодично виїжджав за кордон. При цьому
використовував спеціально виготовлений спеціалістами спецслужби вказаної
країни паспорт на інше ім’я. Одного разу, при перетинанні ним кордону
173
України, військовослужбовці Державної прикордонної служби України

помітили ознаки, котрі свідчили, що особа перетинає кордон за несправжнім
паспортом. У результаті „Б” ув затриманий, але за грошову винагороду
(хабар) у 200 дол. США звільнений цими ж співробітниками .
Станом на 1.01. 2018 року порядок обліку та реєстрації громадян
України визначений Законами України "Про свободу пересування та
вільний вибір місця проживання в Україні", "Про загальний військовий
обов’язок і військову службу" та визначає процедуру реєстрації місця
проживання та місця перебування осіб в Україні, зразки документів,
необхідних для реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та місця
перебування.
Реєстраційний облік громадян України – це обробка персональних даних

про місце проживання та місце перебування осіб в інформаційній
(автоматизованій) системі та/або в картотеках персональних даних,
зареєстрованих відповідно до чинного законодавства України картотека),
здійснюється адресно-довідковими підрозділами головного управління
(управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі та територіальними підрозділами Державної
міграційної служби.
Ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування
осіб в України (реєстраційний облік) здійснюється територіальними
підрозділами ДМС та адресно-довідковими підрозділами територіальних
органів ДМС з дотриманням вимог законодавства про захист персональних
даних.
Реєстраційний облік ведеться у межах обслуговування адміністративно-

територіальної одиниці відповідного адресно-довідкового підрозділу
територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС.
У територіальному підрозділі ДМС картотеки складаються з

відомостей про реєстрацію у формі картки реєстрації особи та адресної
174
картки , а в адресно-довідковому підрозділі територіального органу ДМС

- талона зняття з реєстрації місця проживання в Україні та відомостей
про реєстрацію місця проживання особи.
Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства,
які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов’язані протягом
десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати
місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день
подання особою документів.
Для реєстрації місця проживання особа або її законний представник

подає до територіального підрозділу ДМС, а після утворення центрів
надання адміністративних послуг – до відповідного центру: письмову заяву
про реєстрацію місця проживання. квитанцію про сплату державного мита
або документ про звільнення від його сплати; талон зняття з реєстрації
місця проживання в Україні (у разі зміни місця проживання в межах
України). Талон зняття з реєстрації місця проживання в Україні не
подається у разі оформлення реєстрації місця проживання з одночасним
зняттям з реєстрації попереднього місця проживання;документи, що
підтверджують:право на проживання в житлі - ордер, свідоцтво про право
власності, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи. У разі
відсутності зазначених документів реєстрація здійснюється за згодою
власника/співвласників житла, наймача та членів його сім’ї на реєстрацію
місця проживання. У разі реєстрації місця проживання у центрі договір
оренди житлового приміщення може бути засвідчено адміністратором
центру. Право на перебування або взяття на облік у закладі/установі
- довідка про прийняття на обслуговування в спеціалізованій соціальній
установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту
особи, копія посвідчення про взяття на облік бездомної особи, форма якого
затверджена наказом Міністерства соціальної політики України від 28
грудня 2011 року № 574 "Про деякі питання діяльності центру обліку
175
бездомних громадян", зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20

січня 2012 року за № 84/20397;
проходження служби у військовій частині, адреса якої зазначається під

час реєстрації, - довідка про проходження служби у військовій частині,
видана командиром військової частини;
військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які

підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому
обліку);
свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства

України, якщо реєструється місце проживання дитини, яка не досягла 16-
річного віку.
У разі здійснення реєстрації місця проживання з одночасним зняттям з

реєстрації попереднього місця проживання до територіального підрозділу
ДМС, на території обслуговування якого було зареєстроване попереднє
місце проживання особи, у той же день надсилається
письмове повідомлення про зняття особи з реєстрації місця проживання та
талон зняття з реєстрації місця проживання в Україні. У разі здійснення
реєстрації місця проживання з одночасним зняттям з реєстрації
попереднього місця проживання в межах однієї адміністративно-
територіальної одиниці талон зняття з реєстрації місця проживання в
Україні до адресно-довідкового підрозділу не надсилається. У відомостях
про реєстрацію місця проживання особи робиться відмітка "одночасно
знято з реєстрації".
У паспортний документ особи, місце проживання якої реєструється з

одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання,
територіальним підрозділом ДМС спочатку проставляється штамп зняття з
реєстрації місця проживання особи відповідно до Порядку оформлення і
видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС
176
України від 13 квітня 2012 року № 320, зареєстрованого у Міністерстві

юстиції України 02 липня 2012 року за № 1089/21401, а потім штамп
реєстрації місця проживання особи.
Якщо після здійснення реєстрації місця проживання особи з

одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання буде
встановлено, що особа не повідомила про реєстрацію місця проживання
разом з нею неповнолітніх дітей, обидві дії скасовуються.
Зняття з реєстрації місця проживання громадянина України

здійснюється на підставі:
заяви про зняття особи з реєстрації місця проживання, яка подається

особою або її законним представником;
судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права

власності на житлове приміщення або права користування житловим
приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або
оголошення її померлою;
свідоцтва про смерть;
паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної

реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого
компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому
порядку;
інших документів, які свідчать про припинення:
підстав для перебування на території України іноземців та осіб без

громадянства. Інформація територіального органу ДМС або
територіального підрозділу ДМС, на території обслуговування якого
зареєстровано місце проживання особи, про закінчення строку дії посвідки
на тимчасове проживання або копія рішення про скасування посвідки на
тимчасове проживання чи посвідки на постійне проживання в Україні;
підстав для проживання або перебування особи на обліку у

177
закладі/установі (повідомлення про припинення підстав для

проживання/перебування особи у спеціалізованій соціальній установі,
закладі соціального обслуговування та соціального захисту);
підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення

строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення,
строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання
в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та
інших визначених законодавством документів).
Зняття з реєстрації здійснюється за клопотанням уповноваженої особи

закладу/установи або за заявою власника/наймача житла або їх законних
представників.
Зняття з реєстрації здійснюється в день звернення особи
Разом із заявою особа подає:
документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо

дитина не досягла 16 - річного віку, подається свідоцтво про народження
або свідоцтво про належність до громадянства України
військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які

підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому
обліку).
У разі подачі заяви законним представником особи додатково подаються:
документ, що посвідчує особу законного представника;
документ, що підтверджує повноваження особи як законного

представника, крім випадків, коли законними представниками є батьки
(усиновлювачі).
Зняття з реєстрації місця проживання особи за заявою законного

представника здійснюється за згодою інших законних представників.
Працівник територіального підрозділу ДМС, а після утворення центрів -

178
адміністратор центру (крім внесення відомостей про зняття з реєстрації

місця проживання до паспортного документа та картки реєстрації особи):
перевіряє належність паспортного документа особі, що його подала,

правильність заповнення заяви про зняття з реєстрації місця проживання та
наявність документів, необхідних для зняття з реєстрації місця
проживання, про що ним вчиняється відповідний запис у заяві про
реєстрацію місця проживання особи;
реєструє прийняту заяву у Журналі обліку заяв про реєстрацію/зняття з

реєстрації місця проживання/перебування особи;
заповнює три примірники талона зняття з реєстрації місця проживання в

Україні, один з яких надсилає до адресно-довідкового підрозділу, другий -
до органу державної статистики, а також вносить відомості про зняття з
реєстрації особи до картки реєстрації особи та адресної картки, які після
зняття з реєстрації протягом доби вміщуються до картотеки
територіального підрозділу ДМС;
вносить відомості про зняття з реєстрації особи до повідомлення про

реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання/перебування призовників
та військовозобов’язаних, якщо особа є призовником або
військовозобов’язаною. Відомості, внесені до цього повідомлення, раз на
місяць до 5 числа надсилаються до військового комісаріату;
вносить відомості про зняття з реєстрації місця проживання до

паспортного документа шляхом проставлення в ньому штампа зняття з
реєстрації місця проживання;
повертає особі паспортний документ та третій примірник талона зняття з

реєстрації місця проживання в Україні.
Зняття з реєстрації місця проживання в разі смерті особи здійснюється

датою надходження до територіального підрозділу ДМС документів.
Реєстрація місця перебування особи громадянина України здійснюється

179
за заявою про реєстрацію місця перебування особи, форму якої наведено в

додатку 14 до цього Порядку, яка подається особою або її законним
представником.
Для реєстрації місця перебування особа або її законний представник

разом із заявою подає:
паспортний документ або довідку про звернення за захистом в Україні.

Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про
народження або свідоцтво про належність до громадянства України;
документи, що підтверджують:
право на перебування в житлі - свідоцтво про право власності, договір

найму (піднайму, оренди) або інші документи. За їх відсутності реєстрація
місця перебування здійснюється за згодою власника/співвласників житла
або їх уповноважених органів, наймача та членів його сім’ї;
право на перебування у закладі/установі або взяття на облік бездомних

осіб - довідка про прийняття на обслуговування в такому закладі/установі,
копія посвідчення про взяття на облік бездомної особи;
свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства

України, якщо реєструється місце перебування дитини, яка не досягла 16-
річного віку.
У разі подання заяви законним представником особи додатково

подаються:
документ, що посвідчує особу законного представника;
документ, що підтверджує повноваження особи як законного

представника, крім випадків, коли законними представниками є батьки
(усиновлювачі).
Реєстрація місця перебування особи за заявою законного представника

здійснюється за згодою інших законних представників.
180
Працівник територіального підрозділу ДМС, а після утворення центрів -

адміністратор центру (крім внесення відомостей про реєстрацію місця
перебування до паспортного документа):
перевіряє належність паспортного документа особі, що його подала,

правильність заповнення заяви про реєстрацію місця перебування особи та
наявність документів, необхідних для реєстрації місця перебування, про що
ним вчиняється відповідний запис у зазначеній заяві;
реєструє прийняту заяву у Журналі обліку заяв про реєстрацію/зняття з

реєстрації місця проживання/перебування особи;
заповнює один примірник відомостей про реєстрацію місця перебування

особи для надсилання до адресно-довідкового підрозділу;
вносить відомості про реєстрацію місця перебування особи до

повідомлення про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання/
перебування призовників та військовозобов’язаних, якщо особа є
призовником або військовозобов’язаною. Відомості, внесені до цього
повідомлення, раз на місяць до 5 числа надсилаються до військового
комісаріату;
уносить відомості про реєстрацію місця перебування до паспортного

документа шляхом проставлення в ньому штампа реєстрації місця
перебування. повертає особі паспортний документ та інші документи, що
подавалися для реєстрації місця перебування.
Відомості про місце проживання/перебування особи та інші персональні

дані особи надаються адресно-довідковими підрозділами територіальних
органів ДМС і підрозділами ДМС за запитами осіб, органів державної
влади, підприємств, установ, організацій, закладів щодо доступу до
персональних даних за відповідною формою відповідно до частини
четвертої статті 16 Закону України "Про захист персональних даних" за
умови згоди суб’єкта персональних даних, наданої володільцю бази
181
персональних даних на обробку цих персональних даних, або відповідно

до вимог закону.
Запити реєструються в журналі обліку запитів осіб, органів державної

влади, підприємств, установ, організацій, закладів щодо доступу до
персональних даних, які надходять до адресно-довідкового підрозділу.
Запити розглядаються в порядку та строк, установлені Законом України

"Про захист персональних даних".
Відомості про місце проживання/перебування особи та її персональні

дані на запити органів державної влади, підприємств, установ, організацій,
закладів надаються протягом тридцяти календарних днів з дня їх
надходження, якщо інше не передбачено законом. Письмові запити
правоохоронних та розвідувальних органів за наявності підстав,
передбачених законодавством, розглядаються протягом 72 годин, запити з
позначкою "терміново" - негайно.
Адресно-довідковими підрозділами відповіді на запити юридичних осіб

надаються шляхом проставлення і заповнення відповідних штампів.
Про надані відомості робиться відповідний запис у журналі обліку

запитів.
У разі наявності в картотеці декількох карток реєстрації особи, талонів

зняття з реєстрації місця проживання в Україні або відомостей про
реєстрацію місця проживання особи з однаковими установчими даними і
відсутності в запиті повних даних його ініціаторові повідомляється про
необхідність надання додаткових даних про особу.
При виконанні запитів правоохоронних та розвідувальних органів, які

містять недостатню інформацію про запитувану особу, а повні дані не
можуть бути надані з об’єктивних причин, працівники територіального
підрозділу ДМС або адресно-довідкового підрозділу проводять вибірку
інформації стосовно всіх осіб згідно з наявними даними.
182
При цьому вони мають обов’язково використовувати знання алфавіту,

особливості побудови картотеки та враховувати всі наявні дані щодо
запитуваної особи, передбачати можливі варіанти зміни прізвища, імені та
по батькові, а саме:
У разі наявності в картотеці одного або двох талонів зняття з реєстрації

місця проживання в Україні або відомостей про реєстрацію місця
проживання осіб на осіб з подібними даними надаються відомості з
приміткою: "Уточніть, чи є ця особа особою, установлюваною вами".
Довідки про реєстрацію місця проживання/місця перебування особи

надаються за запитом самої особи або її законного представника, а також
іншої особи за умови надання особою, щодо якої запитується інформація,
згоди на надання інформації про неї.
Запит подається до територіального підрозділу або територіального

органу ДМС за місцем проживання, а після утворення центрів надання
адміністративних послуг - до відповідного центру.
Строк вивчення запиту на предмет його задоволення не може

перевищувати десяти робочих днів.
На час вилучення з картотеки картки реєстрації особи, адресної

картки, талона або відомостей на період виконання запиту працівник
територіального підрозділу ДМС, адресно-довідкового підрозділу повинен
укласти до картотеки іменну закладку.
З урахуванням зміни статусу Автономної Республіки Крим, відповідно

до Закону України „Про безпечення прав і свобод громадян та правовий
режим на тимчасово окупованій території України” оформлення документів,
що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її
спеціальний статус, громадянам, які переселилися з тимчасово окупованої
території, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі
183
протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних

осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, за
місцем їхнього перебування. А для внесення відомостей до паспортного
документа про місце проживання або місце перебування громадян,
зазначених у частинах першій та другій статті 4 цього закону, може
використовуватися інформація з Державного реєстру виборців. Аналіз
окремих норм зазначеного закону вказує на окремі його пункти, що
стосуються легалізації документів на осіб, які прибули із тимчасово
окупованої Автономної Республіки Крим. За зверненням громадян України,
які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, за
місцем їхнього перебування оформляються і видаються органом виконавчої
влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та
еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції,
громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених
законодавством категорій мігрантів, довідки, що підтверджують місце їхнього
перебування. Такі довідки видаються громадянам у день звернення на
підставі паспорта громадянина України чи іншого документа, до якого згідно
із Законом України „Про свободу пересування та вільний вибір місця
проживання в Україні” вносяться відомості про реєстрацію місця проживання,
та письмової заяви, в якій зазначається адреса, за якою громадянину може бути
вручена офіційна кореспонденція. При цьому відомості (відмітка) про місце
перебування такої особи не вносяться до її паспорта. Зазначену норму закону
з позицій покращання контррозвідувального режиму можна віднести до тих,
що негативно впливають на нього.
А порядок переміщення осіб і товарів на/з окупованих території
Луганської та Донецької областей встановлює Кабінет міністрів України.
Право обмеження в'їзд/виїзду покладено на Командувача об’єднаних сил,
що визначено Законом України “Про особливості державної політики
щодо забезпечення державного суверенітету України на тимчасово
184
окупованих територіях в Донецькій і Луганській областях» від 18 січня

2018 року № 2268.
Статтею 1 визначено що тимчасово окупованими територіями у
Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону визнаються
частини території України, в межах яких збройні формування Російської
Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та
здійснюють загальний контроль, а саме:1) сухопутна територія та її
внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та
Луганської областей;2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної
території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями,
визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими
територіями.
Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій,
тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються
Президентом України за поданням Міністерства оборони України,
підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил
України.
Передбачається що під час відсічі збройній агресії Росії у зонах

безпеки, прилеглих до району бойових дій, військовослужбовці,
правоохоронці та особи, залучені до здійснення заходів із забезпечення
національної безпеки і оборони, мають право:
1) застосовувати у разі крайньої необхідності зброю і спеціальні

засоби до осіб, які вчинили або вчиняють правопорушення чи інші дії, що
перешкоджають виконанню законних вимог осіб, які здійснюють заходи з
оборони;
2) затримувати і доставляти вищезазначених осіб до органів

Національної поліції України;
185
3) перевіряти у громадян і посадових осіб документи, що посвідчують

особу, а у випадку відсутності документів – затримувати їх для
встановлення особи;
4) здійснювати особистий огляд громадян, огляд їхніх речей,

транспортних засобів та речей, які ними перевозяться;
5) тимчасово обмежувати або забороняти рух транспортних засобів і

пішоходів на вулицях та дорогах, не допускати транспортні засоби,
громадян на окремі ділянки місцевості та об'єкти, виводити громадян з
окремих ділянок місцевості та об'єктів, відбуксировувати транспортні
засоби.
Важливо для дієвості контррозвідувального режиму є те, що

тимчасова окупація Російською Федерацією територій України незалежно
від її тривалості є незаконною і не створює для РФ жодних територіальних
прав. Закон визначає, що Україна визнаватиме лише два документи, які
видаються на окупованій території: свідоцтва про народження і смерть.
В’їзд осіб, переміщення товарів і осіб на/з тимчасово окупованих
території у. Перебування на окупованих територіях осіб, не залучених до
оборони і відсічі/стримування збройної агресії РФ, допускається з дозволу
Командувача об’єднаних сил.
Статтею 5 Закону передбачено що для забезпечення державного
суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та
Луганській областях органи державної влади та їх посадові особи, діючи
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України:1) вживають заходів для захисту прав і
свобод цивільного населення; 2) здійснюють із додержанням міжнародних
зобов’язань України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, принципів і норм міжнародного права
політико-дипломатичні, санкційні та інші заходи з метою відновлення
186
територіальної цілісності України у межах міжнародно визнаного

державного кордону; 3) вживають заходів із забезпечення національної
безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської
Федерації; 4) розвивають із залученням ресурсів держави та міжнародної
допомоги оборонний і безпековий потенціал України з метою відсічі
збройній агресії Російської Федерації;
5) використовують механізми двосторонньої міжнародної співпраці,
міжнародних організацій та міжнародних судових інстанцій з метою
збереження та посилення санкцій, що застосовуються щодо Російської
Федерації членами міжнародного співтовариства.
Важливо, що у відповідності із статтею 7 передбачено, що для
забезпечення національної безпеки, зокрема державної, економічної,
інформаційної, гуманітарної та екологічної, відсічі і стримування збройної
агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях органи
сектору безпеки і оборони, інші державні органи України, їх посадові
особи здійснюють заходи для відновлення територіальної цілісності
України, а також забезпечують комплексний розвиток безпекової,
економічної, інформаційно-телекомунікаційної, соціальної та гуманітарної
інфраструктури на територіях, прилеглих до тимчасово окупованих
територій в Донецькій та Луганській областях, реалізують відповідно до
документів стратегічного оборонного планування заходи зі зміцнення
оборонних і безпекових спроможностей України.
Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької
конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї:
Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року,
Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12
серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від
12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних
конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за
187
порушення захисту прав цивільного населення. А згідно статті 8 Закону

для забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування
збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях:
1) Генеральним штабом Збройних Сил України за погодженням з
відповідними керівниками залучаються та використовуються сили і засоби
(особовий склад та спеціалісти окремих підрозділів, військових частин,
зброя, бойова техніка, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв’язку та
телекомунікацій, інші матеріально-технічні засоби) Збройних Сил України,
інших утворених відповідно до законів України військових формувань
(Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв’язку та
захисту інформації України, Національної гвардії України, Державної
прикордонної служби України, Управління державної охорони України,
Державної спеціальної служби транспорту), правоохоронних органів
спеціального призначення, Міністерства внутрішніх справ України,
Національної поліції України, розвідувальних органів України, військової
прокуратури, центрального органу виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері цивільного захисту, а також працівники
закладів охорони здоров’я; 2) у зонах безпеки, прилеглих до району
бойових дій, діє особливий порядок, що передбачає надання органам
сектору безпеки і оборони, іншим державним органам України
спеціальних повноважень, необхідних для здійснення заходів із
забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування
збройної агресії Російської Федерації. Межі зон безпеки, прилеглих до
району бойових дій, визначаються начальником Генерального штабу –
Головнокомандувачем Збройних Сил України за поданням Командувача
об’єднаних сил
Таким чином о, можна також дійти висновку, що паспортна система як

інструмент обліку та реєстрації громадян у період тоталітарного режиму була
188
не тільки важливим інструментом спецслужб та правоохоронних органів у

забезпеченні контррозвідувального режиму, але й тоталітаризму.
Навіть з урахуванням демократичних змін, суспільно-політичних
формацій, що впливають на процедуру отримання паспорта та реєстрації
громадян України, паспортна система залишається суттєвим чинником,
котрий характеризує рівень ефективності контррозвідувального режиму в
державі, забезпечення державної безпеки в цілому. Її ефективність залежить
від нормативно-правового врегулювання взаємодії правоохоронних органів та
спецслужб.
1. Яким чином здійснювався контроль за іноземцями в період

існування Київської Русі?
2. Назвіть особливості нормативно-правового регулювання безпеки
держави на території України в період Х1Х початку ХХ століття.
3. Які документи для обліку населення використовувались на
території України в період існування колишнього СРСР та яка їх роль у
формуванні елементів контр розвідувального режиму?
4. Назвіть особливості забезпечення безпеки на території
адміністративного кордону з тимчасово окупованою Республікою Крим.
1.Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця

проживання в Україні".
2. Закон України "Про загальний військовий обов’язок і військову
службу"
Закон України "Про захист персональних даних"
3. Удовенко Г. Відміна прописки - гарантування прав людини.
189
/ Г.І. Удовенко // - Голос України. - 2002. - 20 березня (№ 52).

4. Наказ МВС України "Про затвердження Порядку реєстрації
місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків
необхідних для цього документів від 1 січня 2015 року № 1204.
5.Заборін М.В. Історичні нариси.Збірник. – Х.: Право, 2006. – 678 с.
6. Анучин Е. Н. Исторический обзор развития административно-
полицейских учреждений в России. М: ИКЦ МАРТ; Ростов на Дону /Е.
Анучин/ / - Изд. Центр МАРТ, 2005. - 564с. Акты социально-
экономической истории Северо-Восточной Руси конца 16-начала 18в.
М.; .А, 1952—1964. Т. 1-3. - 524с.
7. Ландер И. И. Негласные войны. История специальных служб. 1919-
1945 : в 3 книгах - /И. И.Ландер. – Одесса. – [Електронний ресурс] - Режим
доступу : http://www.agentura.ru/library/lander/
4.2 Прикордонний та митний режими в Україні
Прикордонний та митний режими є важливою складовою

контррозвідувального режиму на кордоні.
Основними нормативно-правовими актами, що забезпечують
контррозвідувальний режим на кордоні України, є: закони України „Про
державний кордон України”, „Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства”, „Про правовий статус закордонних українців”, „Про
біженців”, „Про імміграцію”, „Про свободу пересування та вільний вибір
місця проживання в Україні” та Законги, які ми розглядали у попередньому
параграфі.
Окремо варто виділити документ, що нормативно врегульовує питання,
що стосуються контррозвідувального режиму. Це Постанова Кабінету
Міністрів України „Про затвердження Порядку надання Державній
прикордонній службі та виконання нею доручень уповноважених
державних органів щодо осіб, які перетинають державний кордон,
190
та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов

Кабінету Міністрів". Для стандартизації надання доручень ДПС від СБ
України в питаннях, що стосуються контррозвідувального режиму,
дотримання порядку конкретності та належності до компетенції Служби
безпеки України, затверджено відповідне Положення, що визначає порядок
надання ДПС та виконання нею доручень правоохоронних і розвідувальних
органів щодо осіб, які перетинають державний кордон України .
Доручення ДПС правоохоронними і розвідувальними органами
надаються відповідно до їхньої компетенції за наявності правових підстав,
визначених законодавством, а також даних про намір особи прямувати у
визначений термін через державний кордон України. Вони оформляються на
бланку за зразком згідно з додатком за підписом: Голови СБ України або його
заступників, начальників обласних управлінь СБ України або їхніх зас-
тупників. Відповідно до чинних нормативно-правових актів, що стосуються
контррозвідувального режиму, можуть бути щодо:
– заборони в’їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства
впродовж терміну, встановленого органами СБ України;
– заборони виїзду за межі України громадян України або іноземців та
осіб без громадянства з тимчасовим затриманням або вилученням документів
на право виїзду за кордон;
– здійснення адміністративного затримання громадян України або
іноземців та осіб без громадянства;
– інформування про факт перетинання державного кордону України
особами та транспортними засобами, стосовно яких правоохоронними
органами проводяться оперативно-розшукові заходи; проведення (із
залученням у разі потреби службових осіб, технічних та спеціальних засобів
митних органів) огляду транспортних засобів, на яких особи прямують через
державний кордон України, і майна, що їм належить, та вилучення виявлених
191
при цьому предметів і речовин, заборонених до вивезення і ввезення в

Україну, та предметів контрабанди.
З урахуванням специфіки належності кордон та прикордонна зона за
своїм призначенням апріорі є першим пунктом державного та
адміністративного контролів за в’їздом-виїздом іноземців та громадян
України. Кожна країна створює перешкоди протиправним діянням іноземців.
Першою такою перешкодою є кордон держави. Державний кордон та
прикордонна зона – це території, що суттєво впливають на рівень державної
безпеки в цілому. У колишньому СРСР охорона державного кордону та
прикордонної зони належала до юрисдикції спецслужби. Це сприяло рівню
якості управління та взаємодії в питаннях контррозвідувального режиму.
Іноді спостерігаються розбіжності між політичними, дипломатичними,
економічними, правовими, військовими та іншими засобами захисту інтересів
держави на кордоні. Для вирішення проблеми, що склалася, на думку
окремих науковців, варто застосовувати єдині правові норми, провести
уніфікацію законодавства з прикордонних питань, досягти їх відповідності
нормам міжнародного права.
Контррозвідувальний режим на кордоні поділяється на: прикордонний
контррозвідувальний режим, контррозвідувальний режим у прикордонній
смузі (зоні).
Контррозвідувальний режим прикордонної смуги (зони) – це сукупність
встановлених чинним законодавством та нормативно-правовими актами
Державної прикордонної служби України, спрямованих на забезпечення
державної безпеки й захист національних інтересів України від зовнішніх
загроз на смузі місцевості, що безпосередньо прилягає до кордону держави
на суші, його морському узбережжі, берегах прикордонних рік, озер та інших
водойм, у межах яких відповідно до національного законодавства
встановлюється режим прикордонної зони.
192
Прикордонний контррозвідувальний режим - це сукупність

встановлених чинним законодавством України та нормативно-правовими
актами Державної прикордонної служби України, що спрямовані на
забезпечення державної безпеки й захист національних інтересів України від
зовнішніх загроз безпосередньо на кордоні держави, де відповідно до
національного законодавства встановлюється прикордонний режим.
Призначення контррозвідувального режиму на кордоні й у прикордонній
смузі таке:
– раннє виявлення осіб та попередження про них спецслужби держави,
наміри вчинення злочинних чи протиправних діянь на шкоду держави;
– облік і нагромадження даних про іноземців, які в’їжджають та
виїжджають з території України, відповідне інформування СБ України;
– контроль за в’їздом іноземців, стосовно яких є рішення про заборону
в’їзду за ініціативи СБ України;
– заходи із недопущення незаконного перетинання кордону України
особами, які розшукуються органами державної безпеки.
Якщо враховувати, що прикордонний режим містить у собі такі важливі
складові контррозвідувального режиму, як паспортний режим, порядок
здійснення сільськогосподарських робіт у прикордонній смузі, порядок
утримання плавучих засобів, то його забезпечення на кордоні здійснює не
тільки ДПС. Відповідно до компетенції тут задіяні органи внутрішніх справ
(паспортний режим), місцеві органи державної влади (здійснення
сільськогосподарських робіт).
Характерно, що в питаннях охорони державного кордону, а отже, у
забезпеченні належного контррозвідувального режиму, відповідно до
Конституції України мають право брати участь і громадяни України шляхом
створення в установленому Законом України „Про участь громадян в охороні
громадського порядку і державного кордону” порядку. При цьому ст. 3 цього
193
закону визначено, що «повсякденна (оперативна) діяльність таких формувань

організовується, спрямовується і контролюється відповідними органами
внутрішніх справ, підрозділами Державної прикордонної служби України.
Згідно зі ст. 9 цього закону основні завдання громадських формувань з
охорони громадського порядку і державного кордону такі:
– надання допомоги підрозділам ДПС України у виявленні та
затриманні осіб, які порушили або намагаються порушити державний кордон
чи провадять іншу протиправну діяльність на кордоні;
– сприяння військовослужбовцям ДПС України в охороні державного
кордону, виняткової (морської) економічної зони України, здійснення
контролю за дотриманням режиму державного кордону, прикордонного
режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон, надання
допомоги підрозділам ДПС України у виявленні умов та причин, що можуть
призвести до злочинної діяльності на кордоні, і вжиття заходів щодо їх
усунення;
– участь у заходах з профілактики порушень або спроб порушення
державного кордону і режиму в пунктах пропуску через державний кордон,
незаконного переміщення через державний кордон вантажів, предметів,
матеріалів та іншого майна.
У правових нормах Японії закріплюється обов’язок її громадян сприяти
ефективності прикордонного і, відповідно, контррозвідувального режимів,
повідомляти у відповідні органи про підозрілих іноземців у районі морського
кордону. Польські громадяни, котрі проживають у прикордонні з Україною і
сприяють охороні кордону через інформування прикордонників та влади у
випадку появи в прикордонній зоні підозрілих осіб.
Кожна суверенна держава встановлює певний порядок прибуття
іноземців на свою територію, і такий порядок має бути спрямований
передусім на її безпеку при одночасному дотриманні при цьому міжнародних
норм. Режим перетинання кордону іноземцями, як елемент
194
контррозвідувального режиму, не повинен суперечити підписаним Україною

міжнародним угодам щодо дотримання прав людини. Тобто всі заходи
адміністративного контролю за перетином кордону іноземцями не повинні
створювати перешкоди таким особам, котрі перетинають кордон України, але
водночас мають бути ефективними в питанні забезпечення державної
безпеки.
Прикордонні ріки використовуються окремими особами у протиправній
діяльності, зокрема для переправлення нелегальних мігрантів, отримання
контрабандних товарів. Законодавство визначає, що судноплавство,
користування водними об’єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення
гірничої справи, геологічних розвідувань та інша господарська діяльність
проводяться за погодженням з ДПС України з метою забезпечення належного
порядку на державному кордоні. Прикордонна смуга встановлюється
безпосередньо вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм,
нею не вважаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
Форми взаємодії органів охорони кордону Державної прикордонної
служби України зі Службою безпеки України та іншими правоохоронними
органами щодо запобігання правопорушень на державному кордоні, які
безпосередньо впливають на інтенсивність та результативність
контррозвідувального режиму, за напрямами діляться на: нормативно-
правові; організаційні; інформаційно-аналітичні.
Отже, Державна прикордонна служба України – важливий державний
орган в Україні, що посідає чільне місце в загальнодержавній системі
здійснення практичних заходів із забезпечення контррозвідувального режиму.
Це зумовлюється її завданнями та функціями на кордоні – важливому місці
контролю за переміщенням іноземців, котрі підозрюються у причетності до
спецслужб іноземних держав, екстремістських чи терористичних організацій,
та громадян України, які є секретоносіями. Цьому сприяло впровадження
195
автоматизованої інформаційної системи, за допомогою якої забезпечується

дієвість контррозвідувального режиму на кордоні.
Контррозвідувальний режим на кордоні забезпечується не тільки
органами та підрозділами ДПС України, а й органами МВС України,
місцевими органи державної влади. Взаємодія та взаємоінформування між
ними та Службою безпеки України потребують нормативно-правового
вдосконалення, зокрема варто розробити концептуальну модель взаємодії для
спільного виконання оперативно-службових завдань із забезпечення
контррозвідувального режиму в Україні; підготувати на цій основі відповідну
постанову Кабінету Міністрів України.
Контррозвідувальний режим в Україні - це сукупність обов’язкових
принципів, норм, правил та організаційних заходів, встановлених читнним
законодавством та нормативно-правовими актами, які спрямовані на
зовнішніх та внутрішніх загроз . Зазначений режим є сукупністю норм,
окремих положень законів, інших нормативно-правових актів, що стосуються
питання забезпечення державної безпеки через сприяння Службі безпеки
України у виконанні обов’язків стосовно осіб, котрі здійснюють протиправну
діяльність, виявлення і документування яких відносяться до компетенції
Служби безпеки України. Окремого закону, який би регулював це важливе
питання, немає.
Нормативно-правовим актом, що урегульовував взаємодію Служби
безпеки України та Державної прикордонної служби є відповідний спільний
наказ. Зазначений документ відіграє свою позитивну роль, що стосується
взаємодії двох відомств. Цей наказ чітко окреслює основні напрями взаємодії
у практичній площині: здійснення оперативно-розшукових та оперативно-
технічних заходів на території України і за кордоном; спільне застосування
збройних підрозділів та вжиття інших заходів.
196
Метою взаємодії є сприяння виконанню ДПС України завдань щодо

забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних
прав України в її винятковій (морській) економічній зоні та СБ України у
межах визначеної законодавством компетенції щодо захисту державного
суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного,
науково-технічного й оборонного потенціалів України, законних інтересів
держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних
спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а
також забезпечення охорони державної таємниці, запобігання, виявлення,
припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму,
корупції й організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки
та інших протиправних дій, що безпосередньо створюють загрозу життєво
важливим інтересам України . Тобто нормотворець уже визначив питання, що
стосуються контррозвідувальної діяльності. Водночас прямо не визначено
взаємодію в заходах із забезпечення контррозвідувального режиму, що, на
нашу думку, є недоліком зазначеного нормативно-правового акта.
Передбачено усунення питань централізації організації взаємодії.
Взаємодія між установами здійснюється: на рівні центральних органів
виконавчої влади – між Адміністрацією ДПС України та Центральним
управлінням СБ України, представленими відповідними департаментами,
управлінням ДПС України та департаментами, головними управліннями та
управліннями СБ України; на регіональному рівні – між регіональними
управліннями, органами охорони державного кордону ДПС України і
структурними підрозділами, регіональними органами СБ України в областях
(районах та містах), органами військової контррозвідки, що діють на
ділянках їхньої відповідальності.
Управлінський аспект взаємодії, що містить у собі такі елементи, як:
організація процесу взаємодії й координації, у тому числі стосовно
забезпечення контррозвідувального режиму на кордоні; взаємозв’язок
197
організаційного аспекту й людського фактору; його комплексний характер.

Тут передбачене готування спільних наказів, напрацювання та виконання
планів взаємодії.
Організація взаємодії досягається погодженням оперативно-
розшукових заходів, запровадженням у практику регулярних зустрічей і
робочих контактів з питань, що становлять взаємний інтерес на рівні
керівництва СБ України та Адміністрації ДПС України, підрозділів
Центрального управління СБ України і департаментів Адміністрації ДПС
України, начальників органів охорони державного кордону, навчальних
закладів, наукових та науково-довартоних установ, начальників оперативно-
розшукових підрозділів ДПС України і начальників оперативних підрозділів
регіональних органів СБ України, органів та підрозділів військової
контррозвідки з метою вирішення питань взаємодії, що виникають.
Оперативно-розшукові підрозділи ДПС України самостійно здійснюють
оперативно-розшукові заходи, а в разі необхідності – у взаємодії з
відповідними органами та підрозділами СБ України.
Оперативно-розшукові підрозділи ДПС України самостійно чи спільно
з органами та підрозділами СБ України здійснюють перевірку осіб із числа
іноземців, осіб без громадянства і громадян України, стосовно яких одержано
дані про готування до незаконного перетинання державного кордону або
незаконного переправлення осіб через державний кордон, предметів
контрабанди, або які підозрюються у проведенні розвідувально-підривної
діяльності проти України.
Важливою ланкою забезпечення контррозвідувального режиму є
інформаційна взаємодія між двома органами. Це найбільш вагома і найбільш
насичена сфера взаємодії. Від її рівня залежить результативність
контррозвідувального режиму й оперативне реагування на питання, що
стосуються зазначеного. Відповідні підрозділи ДПС та СБ України в межах
виконання визначених законодавством завдань здійснюють взаємодію на
198
напрямі обміну інформацією. У процесі взаємодії органи та підрозділи

СБ України та ДПС України обмінюються певною інформацією, яка
стосується контррозвідувального режиму, а саме:
– терміновою інформацією, що потребує невідкладного реагування і
вжиття додаткових заходів щодо охорони державного кордону ;
– щодо запобігання розвідувально-підривній та іншій протиправній
діяльності;
– інформаційно-аналітичними документами (при необхідності).
За ступенями терміновості передавання інформація поділяється на дві
категорії: до першої категорії належить та, що підлягає негайному
передаванню органу, котрий взаємодіє, з санкції керівництва для термінової
реалізації у вигляді телефонограми або безпосереднього сповіщення
співробітника, який веде відповідну лінію роботи, керівника або чергового
взаємодійного органу з обов’язковим подальшим її документальним
підтвердженням. До другої категорії належить інформація, що не потребує
вжиття невідкладних заходів і передається, як правило, у письмовій формі в
термін, що має забезпечувати взаємодійному органу час, необхідний для
здійснення своєчасних заходів для її перевірки та реалізації.
Щоденний взаємний обмін інформацією здійснюється щодо суттєвих
змін оперативної обстановки на державному кордоні, які можуть завдати
політичних, економічних збитків Україні, призвести до виникнення
збройного конфлікту або дестабілізації обстановки у прикордонні, з
обов’язковим спільним моніторингом подій.
Органи та підрозділи СБ України можуть інформувати Адміністрацію
ДПС України та органи охорони державного кордону ДПС України про:
– виїзд у напрямку державного кордону або зникнення з-під
оперативного контролю осіб, що мають наміри незаконно перетнути
державний кордон з метою здійснення розвідувально-підривних та інших
протиправних акцій на державному кордоні;
199
– іноземців, осіб без громадянства, а також громадян України, які

постійно проживають за кордоном, причетних до іноземних спецслужб, інших
угруповань, що здійснюють незаконне переправлення осіб та предметів
контрабанди через державний кордон, терористичних та екстремістських
організацій, що мають наміри стосовно незаконного перетинання державного
кордону;
– наявні та новостворювані за кордоном підрозділи спецслужб
іноземних держав, що ведуть розвідувально-підривну діяльність на
державному кордоні, терористичні, екстремістські, інші підривні центри,
організації, окремі групи та осіб, які діють на каналах міжнародного
сполучення, в певних пунктах пропуску або на ділянках державного кордону;
– виявлені недоліки та порушення встановленого режиму секретності,
зберігання документів та спеціальної техніки;
– недоліки в організації протидії іноземним технічним розвідкам,
оперативного маскування органів та підрозділів ДПС України;
– заплановані переміщення через державний кордон засобів масового
ураження людей, зброї, вибухових, отруйних, радіоактивних, наркотичних
засобів, психотропних речовин, контрабанди тощо;
– елементи оперативної обстановки на державному кордоні та в
прикордонні, що можуть впливати на надійність його охорони, боєготовність
органів та підрозділів ДПС України, зберігання військових засобів ураження
згідно з компетенцією СБ України;
– результати реалізації отриманої від ДПС України інформації та
матеріалів щодо пошуку та затримання осіб, які незаконно перетнули або
намагалися незаконно перетнути державний кордон;
– причини й умови, що сприяють проведенню на державному кордоні
та в пунктах пропуску через нього діяльності, яка завдає шкоди інтересам
України.
200
Органами та підрозділами ДПС України до органів та підрозділів СБ

України може передаватися також інформація про: спроби і факти
незаконного перетинання державного кордону, переміщення через державний
кордон засобів розвідувально-підривної та терористичної діяльності; факти
втрати зброї, бойових припасів, вибухових речовин, виявлені намагання
заволодіти ними, а також випадки надзвичайних ситуацій із застосуванням
зброї та боєприпасів; надання дозволу на заходження іноземних військових
кораблів у внутрішні води, на рейди та в порти України, а також іноземні
військові кораблі, підводні човни, інші судна, нерозпізнані плавзасоби і
предмети, що підозрюються у проведенні або можуть бути засобами
розвідувальної діяльності, виявлені в територіальних або внутрішніх водах;
затримання українських та іноземних невійськових суден, що допустили
порушення законодавства під час плавання і перебування в територіальному
морі, внутрішніх водах, а також під час стоянки суден у портах.
Взаємодія між ДПС та СБ України – важливий чинник результативності
роботи двох відомств. Визначаються головні напрями, перелік завдань для
ДПС за індексом складності, які потрібно вирішувати і ДПС, і СБ України та
які стосуються контррозвідувального режиму. Для ДПС у порядку складності
визначено такі напрями удосконалення взаємодії:
– участь у виконанні заходів, спрямованих на додержання правового
режиму надзвичайного стану;
– участь у виконанні заходів, спрямованих на додержання правового
режиму воєнного стану та територіальної оборони;
– дотримання режиму в пунктах пропуску через державний кордон
осіб, які переховуються від органів дізнання, вартоства чи суду;
– запобігання та недопущення в’їзду в Україну осіб, яким відповідно до
законодавства не дозволяється в’їзд в Україну або яким тимчасово обмежено
право виїзду з України;
201
– здійснення розвідувальної, оперативно-розшукової діяльності, а також

контррозвідувальних заходів в інтересах забезпечення державної безпеки;
– здійснення контролю за дотриманням іноземцями, особами без
громадянства та біженцями, а також за особами, яким надано притулок в
Україні, установлених правил перебування на її території;
– прийняття рішення про видворення за межі України іноземців та осіб
без громадянства, а також біженців;
– організація запобігання злочинам та адміністративним
правопорушенням;
– охорона закордонних дипломатичних представництв;
– контроль за дотриманням судами встановленого порядку плавання і
перебування в територіальних водах України;
– контроль за дотриманням прикордонного режиму;
– здійснення прикордонного контролю щодо пропуску в установленому
порядку осіб, а також реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які
прибувають в Україну, та їхніх паспортних документів у пунктах пропуску
через державний кордон;
– здійснення заходів із забезпечення режиму охорони постійного та
тимчасового перебування Президента України та інших охоронюваних
посадових осіб держави;
– виконання за дорученням Верховної Ради, Президента України інших
завдань, безпосередньо спрямованих на забезпечення державної безпеки .
Митний режим в Україні
Митний режим в Україні як складова частина контррозвідувального
режиму являє собою сукупність правових норм та організаційних заходів, що
встановлюються з метою захисту держави, її зовнішньоекономічних,
політичних та інших інтересів через певний порядок переміщення через її
державний кордон транспортних засобів, вантажів, іншого майна, а також
відповідна поведінка осіб у сфері суспільних відносин, урегульованих
202
правовими нормами. Розглянутий режим входить у загальний комплекс

адміністративно-правових режимів, що використовується Службою безпеки
України в інтересах забезпечення державної безпеки.
Компетенція щодо здійснення митного режиму розподіляється між
різними державними органами України. Важливу роль у правовому
регулюванні й здійсненні митного контролю належить Службі безпеки
України. На основі відомчих правових актів і практики їхньої реалізації
можна дійти висновку, що основними формами участі СБ України в
контррозвідувальному забезпеченні митного режиму є: участь у розробленні
та встановленні основних нормативних актів митного режиму й митних
правил; контроль над здійсненням митного режиму; агентурно-оперативна
робота на митницях і митних постах, а також у Державній фіскальній службі
України.
Компетенція, зміст і ефективність діяльності митної служби прямо
залежать від досконалості нормативно-правових актів, що становлять
правову основу митного режиму як важливої складової
контррозвідувального. Проведений аналіз дозволив зробити висновок про
необхідність внести в нормативні акти положення про те, що митний режим
забезпечує не лише зовнішньоекономічну діяльність. До основних завдань
митних органів зараховують сприяння іншим державним органам,
насамперед СБ України, у вирішенні завдань, пов’язаних із забезпеченням
державної безпеки.
– пропуск транспортних засобів, вантажів та іншого майна через
державний кордон у суворо встановлених місцях;
– здійснення при цьому митного контролю, а при необхідності – огляду,
у тому числі й особистого огляду осіб, котрі прямують через державний
кордон;
– використання встановленого порядку оформлення й подання митної
декларації, а також одержання дозволу на ввіз-вивіз товарів.
203
Зазначені можливості використовуються за такими основними

напрямами, як:
– реалізація правил митного режиму в загальнозапобіжних діяльності
органів державної безпеки;
– застосування митними органами заходів адміністративного впливу,
передбачених режимними правилами, з ініціативи органів державної безпеки;
– здійснення Службою безпеки України (в установлених випадках) дій
від імені митних органів;
– використання обліків митних органів у контррозвідувальному пошуку
та оперативних заходах.
Зміст митного режиму залежить від конкретних історичних умов
розвитку держави й визначається низкою чинників, визначається ступенем
розвитку суспільства, станом економіки та розстановкою міжнародних сил на
міжнародній арені.
До них, зокрема, відносяться: міжнародна обстановка й обстановка
всередині країни; рівень і характер відносин держави з іншими країнами;
потреби й плани соціально-економічного розвитку України; оперативна
обстановка всередині країни й за рубежем; інтереси забезпечення безпеки
держави й суспільства, здоров’я й моральності населення.
Призначення митного режиму – утрудняти розвідувально-підривну
діяльність спецслужб іноземних держав, водночас створювати сприятливу
оперативну обстановку для Служби безпеки України.
1. Перерахуйте основні закони України, що стосуються

контррозвідувального режиму на кордоні. Дайте їм коротку
характеристику.
2. Перерахуйте повноваження Державної прикордонної служби
України з питань, що стосуються контррозвідувального режиму.
204
3. Дайте визначення прикордонного контррозвідувального режиму

та прокоментуйте його.
4. Яка роль громадських формувань із питань, що мають стосуються
забезпечення безпеки на кордоні?
5. Назвіть напрями взаємодії служби безпеки України та Державної
прикордонної служби із питань, що стосуються контррозвідувального
режиму на кордоні.
6. Перерахуйте та надайте коментар щодо форм взаємодії
Державноїприкордонної служби та Служби безпеки України з питань що
стосуються контррозвідувального режиму на кордоні.
7. Назвіть можливості використання Службою безпеки України митного
режиму в протидії розвідувально-підривній діяльності спецслужб іноземних
держав.
1. Кампо В. Українські реформи: політика, право /

В.Кампо// - К., - 1995. - 256 с.
2. Марченко М. І. Режимні приміщення, сховища матеріальних
носіїв секретної інформації, заходи щодо їх охорони / М.І. Марченко//. К. –
Навчальний посібник. 2006. – 147с.
3. Хандожко В.З. Теоретико-правовые аспекти установлення
пограничных зон и пограничных режимов: дисс.... канд. юрид. наук:
20.02.03. – /В.Хандожко// , 2002. 281с.
4. Закон України „Про основи національної безпеки України ”//
ВВР України. 2003. - Ст.97.
5. Закон України "Про Державну прикордонну службу України" //
Відомості Верховної Ради (ВВР ). - 2003. - ст. 20.
6. Закон України "Про державний контроль за міжнародними
205
передачами товарів військового призначення та подвійного

використання"// Відомості Верховної Ради (ВВР), - 2003, - № 23, - ст. 148.
4.3. Режим забезпечення державної таємниці в Україні
Робота з удосконалення організаційно-правової системи управління у

сфері забезпечення державної безпеки України, управління правовими
режимами, за допомогою яких вирішуються завдання забезпечення державної
безпеки, робота з поліпшення системи координації і взаємодії міністерств та
відомств при здійсненні загальнодержавних заходів безпеки, з удосконалення
взаємозв’язку контррозвідувальних заходів, здійснюється органами СБ
України.
Поряд з винятковою прерогативою контррозвідувальних заходів через
агентурно-оперативні й оперативно-технічні заходи СБ України наділена
важливими адміністративними повноваженнями для вирішення
контррозвідувальних завдань та забезпечення контррозвідувального режиму в
Україні. Зазначене реалізується через право адміністративного контролю за
здійсненням відомствами й установами правових режимів, установлюваних в
інтересах забезпечення державної безпеки.
Адміністративно-правовий режим відіграє двояку роль. З одного боку,
він покликаний створювати сприятливі умови для здійснення
контррозвідувальної діяльності, а з іншого – утруднювати проведення
розвідувальної діяльності спецслужб іноземних держав на території України.
Таким елементом утруднення вважається створений режим, що є складовою
контррозвідувального режиму забезпечення державної таємниці в Україні.
Зауважимо, що першим законодавчим актом, котрий ствердив
інформаційний суверенітет України і надав можливість певною мірою
206
законодавчого закріплення права громадян на інформацію, заклав правові

основи інформаційної діяльності і визначив правові форми міжнародного
співробітництва в галузі інформації, став Закон України «Про інформацію»,
прийнятий Верховною Радою України 2 жовтня 1992 року. Саме цей закон
можна вважати відправною точкою закладення правового фундаменту,
спрямованого на врегулювання суспільних відносин в інформаційній сфері,
через визначення режиму доступу до інформації та її поділу на відкриту й з
обмеженим доступом. Водночас передбачено особливий вид таємної
інформації – державну таємницю; за державою закріплено право й обов’язок
здійснювати контроль за режимом доступу до інформації, що в цілому
сприяло унормуванню елементів захисту державної таємниці як складової
контррозвідувального режиму. Згідно з цим Законом визнано необхідність
врегулювання суспільних відносин у сфері охорони державної таємниці
окремим законом, яким став Закон України «Про державну таємницю».
Останнім визначено дозвільний порядок провадження діяльності у сфері
охорони державної таємниці як організаційно-правовий захід. Метою його
існування є запобігання витоку відомостей, що становлять державну
таємницю.
Розглядаючи питання, що стосуються контррозвідувального режиму у
сфері захисту державної таємниці, насамперед розглянемо її суб’єктивний
фактор, особу як носія інформації, особу, від якої залежить ефективність
системи захисту державної таємниці зокрема та контррозвідувального
режиму в цілому, що є допуском громадянина України до державної таємниці.
Історичною практикою та необхідністю вироблені основні елементи
перешкод щодо недопущення особи із протиправними намірами в ту чи іншу
організацію, де циркулює таємна інформація. Зазначене передбачає
визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією, його
перевірку у зв’язку з допуском до державної таємниці, взяття громадянином
на себе письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка
207
буде йому довірена, одержання у письмовій формі згоди громадянина на

передбачені законом обмеження прав у зв’язку з його допуском до державної
таємниці, ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення
законодавства про державну таємницю. Допуск до державної таємниці із
ступенями секретності „особливої важливості”, „цілком таємно” та „таємно”
надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують
його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної
діяльності або навчання, наказом чи письмовим розпорядженням керівника
установи, де працює, перебуває на службі чи навчається особа. В окремих
випадках, що визначаються міністерствами, іншими центральними органами
виконавчої влади, за погодженням із СБ України, громадянам віком від 16
років може надаватися допуск до державної таємниці із ступенями
секретності „цілком таємно” та „таємно”, а віком від 17 років також допуском
до державної таємниці із ступенем секретності „особливої важливості”.
Із позицій контррозвідувального режиму головним етапом допуску до
державної таємниці є перевірка громадян України. Вона проводиться
органами СБ України у місячний строк з дня отримання документів
відповідно до норм. Варто звернути увагу на те, що запити установ усіх форм
власності до органів СБ України про перевірку громадян у зв’язку з допуском
до державної таємниці відповідно до законів України «Про оперативно-
розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяльність» є підставою для
проведення перевірки громадянина. Під час спецперевірки з’ясовується
наявність чи відсутність обставин, передбачених Законом України «Про
державну таємницю», а саме: сприяння громадянином діяльності іноземної
країни, іноземної організації чи їхніх представників, а також окремих
іноземців чи осіб без громадянства, що завдає шкоди інтересам національної
безпеки України, або участі його в діяльності політичних партій та
громадських організацій, діяльність яких заборонена в порядку,
встановленому законом; наявність у громадянина судимості за тяжкі злочини,
208
не погашеної чи не знятої в установленому порядку; повідомлення

громадянином під час оформлення допуску до державної таємниці
недостовірних відомостей про себе; постійне проживання громадянина за
кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного
проживання за кордоном; невиконання громадянином обов’язків щодо
збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.
Дозвільний порядок є важливим елементом контррозвідувального
режиму. Він безпосередньо впливає на стан захищеності секретної інформації.
Оцінюючи такий вплив, необхідно враховувати наступні чинники: достатність
та повноту нормативного забезпечення дозвільного порядку; дотримання
такого порядку всіма установами з метою забезпечення єдиного підходу до
збереження державної таємниці (незалежно від форми власності, місця
розташування тощо); факти витоку секретної інформації внавартоок
порушення дозвільного порядку; виконання функції контролю СБ України за
дотриманням дозвільного порядку .
Елементом дозвільного порядку є атестація керівників, відповідальних
за організацію контррозвідувального режиму на підприємстві в цілому та
захист відомостей, що становлять державну таємницю, зокрема. Керівники
органів державної влади, органів місцевого самовнизкивання, установ, що
провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, мають бути обізнані
з чинним законодавством про державну таємницю. Тому необхідно
передбачити конкретний порядок їхнього ознайомлення з чинним
законодавством у сфері охорони державної таємниці, порядок перевірки
знань зазначених осіб та врегулювати ці питання на рівні нормативно-
правового акта, який би це закріпив юридично. Єдиним суб’єктом
дозвільного порядку провадження діяльності у сфері охорони державної
таємниці є СБ України. Основні вимоги дозвільного порядку провадження
діяльності в сфері охорони державної таємниці визначено в ст. 20 Закону
України „Про державну таємницю”. У ній зазначаються підстави й основні
209
процедурні моменти надання, переоформлення, зупинення дії або скасування

дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею.
Діяльність, пов’язану з державною таємницею, здійснює близько 9
тисяч установ в Україні (станом на 1. 01. 2014 року) яким надано відповідний
дозвіл. Така їхня кількість потребує не тільки чіткого нормативно-правового
врегулювання дозвільного порядку, а й правильного застосування
законодавства з метою забезпечення єдиного підходу установ до виконання
вимог, що забезпечують контррозвідувальний режим, враховуючи специфіку
діяльності, форми власності, місце розташування тощо. Провадження
діяльності, пов’язаної з державною таємницею, без отримання спеціального
дозволу неможливе, оскільки це є передумовою витоку секретної інформації.
Важливість дозвільного порядку в системі охорони державної таємниці
зумовило чітке закріплення в чинному законодавстві механізму його
реалізації.
Спеціальний дозвіл на провадження діяльності, пов’язаної з державною
таємницею (далі – дозвіл), надасться установам органами СБ України за
умови, що ці установи: провадять діяльність, пов’язану з державною
таємницею, відповідно до компетенції, державних завдань, програм,
замовлень, договорів (контрактів); мають режимні приміщення та сховища
матеріальних носіїв секретної інформації, що відповідають вимогам до
забезпечення режиму секретності, унеможливлюють доступ до них сторонніх
осіб (тобто таких осіб, які не мають наданого в установленому порядку
доступу до конкретних матеріальних носіїв секретної інформації) та
гарантують збереження цих матеріальних носіїв; секретності під час
виконання секретних робіт і здійснення заходів, пов’язаних з використанням
секретної інформації, а також порядку допуску та доступу осіб до державної
таємниці, прийому іноземних громадян і делегацій, використання державних
шифрів, криптографічних засобів тощо .
210
Адміністративним підрозділом у тій чи іншій установі, де циркулює

таємна інформація і здійснюються контрольні, управлінські та нормотворчі
функції із питань, що стосуються забезпечення контррозвідувального режиму,
є режимно-секретні органи (РСО). Їхні утворення, реорганізація чи ліквідація
здійснюються за погодженням з органами СБ України. У своїй діяльності
РСО взаємодіють з органами СБ України та РСО установ вищого рівня.
Основними завданнями РСО є: недопущення необґрунтованого допуску
та доступу осіб до секретної інформації; своєчасне розроблення та здійснення
разом з іншими структурними підрозділами установи заходів, що
забезпечують охорону державної таємниці; запобігання розголошенню
секретної інформації, втратам її матеріальних носіїв, заволодінню секретною
інформацією іноземними державами, іноземцями, особами без громадянства
та громадянами України, яким не надано допуск та доступ до неї; виявлення і
закриття каналів просочення (витоку) секретної інформації у процесі
діяльності установ, здійснення заходів технічного захисту інформації;
забезпечення запровадження режиму секретності під час проведення всіх
видів секретних робіт; організація та ведення секретного діловодства;
здійснення контролю за станом режиму секретності в установі та
підпорядкованих установах, організаціях.
РСО відповідно до покладених на них завдань: організовують і
забезпечують контроль за дотриманням установленого порядку поводження з
МИСІ, станом пропускного і внутрішньооб’єктового режиму, охороною
режимних приміщень (зон, територій), сховищ, своєчасністю і правильністю
засекречування, зміни грифа секретності або розсекречування; контролюють
дотримання установленого в установі порядку доступу працівників до
відомостей, що становлять державну темницю, у зв’язку з чим перевіряють
відповідність форми наданого їм допуску до державної таємниці ступеню
секретності відомостей, до яких надається доступ, тощо.
211
Іншою складовою контррозвідувального режиму у сфері захисту

державних таємниць є визначення певних обов’язків тих осіб, яким надано
допуск і доступ до державної таємниці. Ці особи зобов’язані: не допускати
розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена
або стала відомою у зв’язку з виконанням службових обов’язків; не брати
участі в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність
яких заборонена в порядку, встановленому законом; не сприяти іноземним
країнам, іноземним організаціям чи їхнім представникам, а також окремим
іноземцям та особам без громадянства у провадженні діяльності, що завдає
шкоди інтересам національної безпеки України; виконувати вимоги режиму
секретності; повідомляти посадових осіб, які надали йому допуск до
державної таємниці, та відповідні РСО про виникнення обставин,
передбачених статтею 23 Закону України «Про державну темницю», або
інших обставин, що перешкоджають збереженню довіреної йому державної
таємниці, а також про свій виїзд за межі України.
В установах для проведення секретних робіт визначаються спеціальні
місця, що поділяються на режимні приміщення, зони, території, які можуть
бути окремими приміщеннями, будинками, спорудами, ділянками,
територіями, а також їхні комплекси в різному поєднанні. Придатність
режимного приміщення (зони, території) для проведення конкретних видів
секретних робіт визначається комісією, що призначається наказом керівника
установи до початку його експлуатації. До складу комісії включаються
працівники РСО, у тому числі спеціалісти технічного захисту інформації,
фахівці підрозділів-виконавців секретної роботи та інші необхідні
спеціалісти.
За результатами обстеження комісія складає в довільній формі акт про
придатність приміщення (зони, території) для проведення конкретних видів
секретних робіт, який затверджується керівником установи .
212
Доступ у режимні приміщення (зони, території) надається за посадами

керівнику установи, його заступнику з питань режиму, начальнику РСО і його
заступнику, а також особам, які безпосередньо причетні проведення в
приміщеннях (зонах, територіях) секретних робіт.
У цьому контексті важливим елементом контррозвідувального режиму
в тому чи іншому підприємстві є внутрішньооб’єктовий режим, що має
створювати перешкоди для спецслужб з неправомірного одержання секретної
інформації. Виходячи із цього, він має відповідати таким основним вимогам:
бути цілеспрямованим, тобто всі заходи, що розроблюються щодо
внутрішньооб’єктового режиму, повинні мати основну мету – забезпечити
збереження державної таємниці та порядок проведення секретних робіт; при
цьому повинні враховуватися конкретні особливості робіт, що проводяться на
підприємстві чи установі. Крім того, він також має бути гнучким, повинні
бути виключені будь-які стандарти. Це досягається спроможністю
своєчасного реагуванням на зміну ситуації, з врахуванням якої потрібно
оперативно вносити зміни до режиму збереження таємниці. І, нарешті,
простота, що передбачає доступність. Тобто всі вимоги мають бути зрозумілі
без особливих складних елементів організації і забезпечення режиму.
Простота й ефективність тісно пов’язані з гнучкістю. Внутрішньооб’єктовий
режим за своїм змістом повинен бути простим, доступним, але водночас за
своїм результатом ефективним. Простота й ефективність повинні
поєднуватися з економічністю витрат на нього. З огляду на важливість
внутрішньооб’єктового режиму в забезпеченні охорони державної таємниці,
організація і відповідальність за його забезпечення покладається на керівників
установ та їхніх заступників з питань режиму, керівників структурних
підрозділів, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, та
РСО, а вказівки з цих питань є обов’язковими для всіх працівників.
Будучи важливим елементом контррозвідувального режиму, режим
захисту державних таємниць на підприємстві чи установі, де циркулює
213
таємна інформація має свої особливості організації роботи, а також контролю

за її ефективністю. Останнє умовно можна поділити на окремі етапи
здійснення: 1) етап оцінювання обстановки і прийняття рішення з організації
внутрішньооб’єктового режиму. Він передбачає уточнення, які саме
структурні підрозділи провадять діяльність, пов’язану з державною
таємницею, характер секретних робіт, ступінь секретності інформації, що
використовується в цих роботах, та обстановка в колективах, які виконують
зазначені роботи. При оцінюванні керівникові варто враховувати: умови
розміщення основних і допоміжних підрозділів; наявність і характер
секретної інформації, що підлягає охороні; науково-виробничі й технологічні
зв’язки всередині установи, а також зовнішні зв’язки з іншими організаціями
та міжнародне співробітництво; можливі зміни в проведенні секретних робіт
(які завершуються або знову відкриваються), очікувана реконструкція, зміни
технологічних процесів тощо; 2) етап розроблення необхідної документації,
що регламентує роботу РСО і керівників підрозділів, котрі провадять секретні
роботи щодо внутрішньооб’єктового режиму, доведення її до виконавців;
3) етап практичної роботи щодо забезпечення внутрішньооб’єктового
режиму; 4) етап контролю за виконанням встановленого режиму.
Повсякденний контроль за забезпеченням збереження державної
таємниці і режиму секретності робіт в установах покладається передусім на
керівників підприємств. Він здійснюється через РСО. Першочерговим
завданням контролю є з’ясування фактичного стану охорони, пропускного і
внутрішньооб’єктового режимів, виявлення можливих шляхів витоку
секретної інформації, аналіз їхніх причин і вживання заходів щодо їхнього
усунення, предметна систематична і своєчасна перевірка виконання всіх
режимних вимог працівниками РСО. Планові перевірки здійснюються
відповідно до поточного планування (квартальних планів). Повторні
(контрольні) перевірки, як правило, здійснюються з метою перевірки
усунення недоліків, виявлених під час проведення попередньої перевірки та
214
виконання пропозицій комісії (перевіряючих). Раптові перевірки проводяться

здебільшого за сигналами, отриманими безпосередньо з підрозділів, або при
одержанні інформації від РСО установ вищого рівня.
З урахуванням розширення зовнішньоекономічних зв’язків України,
намагання ввійти в загальноекономічний та політичний простори Європи
важливим сьогодні є питання контррозвідувального режиму захисту
державних таємниць у сфері зовнішньоекономічних відносин.
Контррозвідувальний режим і державна таємниця

у сфері зовнішньоекономічних відносин
В організації соціальних процесів контррозвідувальний режим можна

розглядати як правовий засіб безпеки, охорони прав та інтересів суспільних
відносин, критерії оцінювання інтересів суб’єктів суспільних відносин,
джерело отримання інформації у важливих галузях суспільного життя,
джерело знань про події та явища, що здатні істотно вплинути на стан
захищеності національних інтересів. Цей режим також виконує правову
регулятивну функцію.
У сучасних умовах особливо важливо, щоб система заходів із
забезпечення контррозвідувального режиму на підприємствах де циркулює
таємна інформація та які займаються зовнішньоекономічного діяльністю,
будувалася з урахуванням спрямувань розвідслужб, окремих осіб та
організацій. В умовах активного використання іноземними спецслужбами
каналу економічного співробітництва найбільшої актуальності набуває
удосконалення адміністративно-правових заходів, що регулюють роботу з
іноземними відомствами, делегаціями, групами, у тому числі надання
іноземцям інформації економічного характеру.
Із врахуванням того, що державні службовці беруть активну участь у
переговорах, зустрічах з іноземними партнерами з питань
зовнішньоекономічних зносин, важливим елементом контррозвідувального
режиму є здійснення спеціальної перевірки відомостей, що подають
215
кандидати на зайняття посад державних службовців, призначення яких

здійснюється Президентом України або Кабінетом Міністрів України, Главою
Секретаріату Президента України, Керівником Державного управління
справами. Механізм спецперевірки визначено відповідним Указом
Президента України. При цьому відомості підлягають перевірці за наявності
письмової згоди на це кандидата на посаду. У разі її відсутності перевірка не
проводиться і питання про призначення даної особи або погодження
кандидатури для призначення на відповідну посаду не розглядається.
Службове листування в установах де циркулює таємна інформація з
іноземними підприємствами, установами, організаціями та їхніми
представниками, а також телефонні розмови, зв’язки факсом або контакти з
використанням послуг електронної пошти з питань установлення науково-
технічного, економічного співробітництва здійснюються керівниками під-
приємств, установ або уповноваженими ними особами (заступниками
керівників, керівниками підрозділів зовнішніх відносин). В установах,
підприємствах складаються звіти про виконання програм прийому й роботи з
іноземцями, проводиться реєстрація прийомів у журналах обліку ділових
зустрічей з ними.
Відповідальними за забезпечення належного режиму необхідних
заходів щодо охорони державних секретів у національних військових
формуваннях є командування військових частин, внутрішньовідомчий
контроль за станом режиму таємності здійснюють їхні керівники, а також
режимно секретні підрозділи.
Надвідомчий (адміністративний) контроль за забезпеченням
дотримання державної таємниці й режиму таємності здійснюють органи
військової контррозвідки СБ України. Це зумовлено не тільки особливим
значенням перевірки дотримання режиму, а й тим, що органи СБ України,
будучи обізнаними про конкретні спрямування іноземних спецслужб, можуть
компетентно оцінити систему режимних заходів на конкретній ділянці,
216
виявити її недоліки й, користуючись своїми повноваженнями, домогтися

їхнього усунення.
Аналіз адміністративної діяльності Служби безпеки Україні свідчить
про його важливість і перспективність. Водночас в умовах
зовнішньоекономічного та військового співробітництва, що розширюється,
деякі нормативні акти мають потребу в удосконалюванні, підвищенні
ефективності заходів дисциплінарного характеру, що повинні застосовуватися
керівниками підприємств та командуванням до порушників режиму прийому
іноземців та охорони державної таємниці, а наявні в органів СБ України
повноваження – у доповненні.
Доцільно розглянути окремі питання захисту державних таємниць у
США. Як відомо, там відсутній єдиний паспортний облік населення. Однак
зазначене піддається контролю держави через низку об’єктивних і
суб’єктивних чинників. До об’єктивних чинників відносяться: вплив науково-
технічного прогресу; терористичні погрози з боку окремих організацій; до
суб’єктивних – особливості федерально-штатної структури держави й
відповідних правових інститутів. Сукупний вплив цих чинників визначає
стійку тенденцію до вдосконалення й жорсткості документального режиму
населення як важливого елемента контррозвідувального режиму.
При цьому важливу роль відіграє елемент державної системи обліків
населення й особистих документів американських громадян в інтересах
забезпечення контррозвідувального режиму. Зазначене стало формуватися
напередодні Другої світової війни на стійку вимогу спецслужб і поліції.
Особливістю американського режиму документування населення є
збереження у своїй основі правового режиму населення принципів
легітимізації системи документації, що склалась історично. Документальний
режим обліку американських громадян включає такі елементи: законодавство
про громадянство; норми права, що встановлюють загальні завдання й
принципи діяльності федеральних і штатних установ, що ведуть облік і
217
документування населення; систему центральних і місцевих органів обліку й

документації і практику застосування ними законодавства; основні види
особистих документів американських громадян і їхній правовий статус; інші
офіційні установи й організації США, що виконують функції обліку й
документування місцевих громадян у процесі діяльності з обслуговування
населення .
При аналізі практичного використання інформаційних можливостей
документального режиму населення США американськими спецслужбами в
їхній оперативній діяльності важливим є аспект використання його в
питаннях забезпечення режиму таємності в державних установах, а також в
оборонній галузі промисловості США із виявлення на території США агентів
іноземних спецслужб. Спецперевірка осіб проводиться за двома типами ІАС:
за обліками федеральних установ; за біографічними даними. Проводячи
зазначені перевірки, спецслужби опираються на інформаційні можливості
різних персональних обліків населення. Ефективність допускного режиму
залежить від повноти й вірогідності відомостей, зібраних в обліках.
Використовуються обліки служби міграції й натуралізації міністерства
юстиції, податкової служби, секретної служби міністерства фінансів,
кредитних, страхових компаній.
Питання забезпечення контррозвідувального режиму з охорони
державної таємниці в Японії висвітлені в законах про державних службовців,
про сили самооборони, про охорону державної таємниці. Характеризуючи
закон про державних службовців, важливо підкреслити, що переважна
більшість секретних інформацій у японських державних установах потрапляє
під дію саме цього закону. Важливе місце в системі захисту секретної
інформації посідає закон про охорону оборонної таємниці, що охороняє
військову інформацію, у тому числі на оборонних промислових
підприємствах. При цьому оборонна таємниця повинна: належати до одного з
видів американської секретної інформації; бути офіційно засекреченою у
218
відповідному військовому відомстві; мати характер необнародування

відомостей.
Особливий закон кримінальної спрямованості охороняє секретну
інформацію в армії. Але цей особливий кримінальний закон не захищає
дипломатичні, комерційні політичні, науково-технічні секрети.
Цінною щодо зазначеного питання, на нашу думку, є законодавча
практика Шведської держави, що стосується питань ведення переговорів та
укладання договорів, у тому числі в зовнішньоекономічній сфері, що
спрямована на забезпечення контррозвідувального режиму, недопущення
завдання збитків інтересам держави. Так, відповідно до § 3 і 4 глави 19
Кримінального кодексу Швеції „..якщо хто-небудь, кому доручено вести
переговори з іноземною державою або підтримувати інтереси тих, хто
представляє інтереси іноземної держави, зловживає повноваженнями
представника інтересів своєї держави або, користуючись своїм особливим
повноваженням, заподіює державі значний збиток, вона засуджується за зраду
при переговорах з іноземною державою й до тюремного ув’язнення від 2 до
10 років або довічно”.
На відміну від § 3, за яким передбачене покарання у випадку зради
особи, офіційно уповноваженої законним урядом для переговорів, у § 4
законодавець має на увазі тільки шведського громадянина. Це єдиний випадок
у системі законодавчих актів про кримінальну відповідальність за особливо
небезпечні злочини.
Законодавець, включаючи цей параграф до Кримінального кодексу,
очевидно мав на увазі насамперед замах на повалення законної влади або
випадок переговорів, що йдуть урозріз із політикою держави та її інтересів. У
кодексі вказано, що „шведський громадянин, який без дозволу короля й не
уповноважений ним виступати як дипломат, що представляє інтереси своєї
держави в іноземній державі, самостійно прийме на себе повноваження для
ведення переговорів, що стосуються інтересів держави, з особою, що
219
представляє інтереси іноземної держави, засуджується за свавілля в

переговорах з іноземною державою й й отримує вирок у вигляді тюремного
ув’язнення строком до двох років, а якщо держава бере участь у війні – до 4
років” .
До об’єктивних передумов необхідності існування
контррозвідувального режиму у сфері зовнішньоекономічних відносин
можна віднести такі особливі умови: наявність на території України та за її
межами співробітників та агентів спецслужб іноземних держав, діяльність
яких спрямована на здобування інформації розвідувального характеру, а
також щодо протидії нормальній ефективній діяльності вітчизняних
підприємств, що здійснюють заходи із просування наших товарів за межі
України; ігнорування окремими посадовими особами-носіями державної
таємниці та службової інформації своїх обов’язків і норм поведінки щодо
зберігання секретів, з яким вони працюють; бажання окремих осіб, громадян
України ініціативно, за окрему винагороду чи інших мотивів передати
інформацію закритого характеру представникам іноземних спецслужб чи
представникам іноземних конкуруючих компаній чи фірм; порушення
чинного законодавства (вимагання, шантаж, хабар), що мають місце серед
державних службовців під час спілкування з іноземцями при реалізації
службових повноважень з підписання міжнародних договорів та угод, при
видачі їм різних дозволів, віз і ліцензій, а також при встановленні ділових
відносин. При всій розмаїтості заходів, що складають адміністративно-
правові режими в процесі зовнішньоекономічних відносин, можна виділити
загальні моменти, що визначають суть цих заходів і які ще називають
режимними. До них належать: видача дозволів на ведення секретних робіт
або дій, що стосуються цих робіт; реєстрація й облік усіх видів діяльності,
пов’язаних із секретними роботами, в інтересах реалізації кінцевого продукту
за межами держави; нормування або регулювання діяльності підприємств,
220
установ та організацій, що здійснюють секретні роботи; контроль за всіма

видами діяльності підприємств.
1. Який основний Закон України визначає контррозвідувальний

режим у сфері охорони державної таємниці?
2. Яка головна умова допуску громадянина до державної
таємниці?
3. Що означає дозвільний порядок як основний елемент
контррозвідувального режиму?
4. Яке основне завдання режимно-секретних підрозділів
підприємств та установ?

1. Закон України "Про державну таємницю" // Відомості Верховної
Ради (ВВР), - 1994, № 16, ст. 93.
2. Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі" // Відомості Верховної Ради (ВВР), – 1994, № 7, ст. 32.
3. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, - № 7. ст. 36.
4. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 23, ст. 161 .
5. Закон України "Про захист інформації в автоматизованих
системах" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 31, ст. 286.
6. Закон України "Про захист інформації в інформаційно-
телекомунікаційних системах" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, №
31, ст. 286.
221
4.4. Адміністративно-правовий режим
забезпечення безпеки польотів повітряних суден
як складова контррозвідувального режиму
Події 11 вересня 2001 року в США наочно показали можливості

використання цивільної авіації у протиправній, насамперед терористичній,
діяльності. Комісія конгресу США, що розпочала роботу 18 вересня 2002
року і завершила свою діяльність у середині 2004 року, серед іншого
досліджували умови, що сприяли катастрофі. Було визнано, що одним із
факторів, який сприяв використанню терористами літальних апаратів, була
недосконалість чинного законодавства США, відомчих нормативно-правових
актів, що регламентують порядок допуску та підготовки осіб на право
користування літаками, обліку таких осіб і літальних апаратів. Зазначені
недосконалості не надали можливості спецслужбам та правоохоронним
органам вчасно звернути увагу на осіб, які отримали право на управління
літальними апаратами з метою вчинення злочину проти держави .
Контррозвідувальний режим на об’єктах цивільної авіації
забезпечується через відповідні закони, постанови Кабінету Міністрів
України та окремі адміністративно-правові акти Міністерства інфраструктури
України. Адміністративно-правове регулювання режиму безпеки польотів
повітряних суден, у тому числі ті норми, що стосуються контррозвідувального
режиму, активно почали встановлюватися колишнім СРСР наприкінці 60-х –
початку 70-х років минулого століття. Так, у 1970 році відповідно до рішення
тодішнього радянського уряду був уведений супровід пасажирських літаків
працівниками міліції. А Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня
1971 року стаття 96 Повітряного кодексу СРСР (1961 р.) була доповнена
такою нормою: „При наявності достатніх підстав підозрювати пасажира в
намірі незаконно провести вантажі й предмети, згадані в частині першій
222
вказаної статті, допускається огляд ручної поклажі й багажу, а у окремих

випадках – і особистий огляд пасажирів як на внутрішніх, так і на
міжнародних лініях”. У 1973 році відповідно до рішення уряду СРСР у
системі цивільної авіації створено режимні органи. Було визначено перелік
аеропортів, у яких вводилися посади заступників начальників аеропортів із
режиму й охорони. У 1974 році вперше були розроблені й уведені єдині для
всіх об’єктів цивільної авіації вимоги про пропускний і внут-
рішньооб’єктовий режими. 16 червня 1978 року був прийнятий Указ Президії
Верховної Ради СРСР „Про зміну статті 96 Повітряного кодексу Союзу РСР”
(1961 р.), відповідно до якого став здійснюватися огляд не окремих, а всіх
пасажирів, котрі відлітають. Одночасно Постановою Ради Міністрів СРСР
№ 484 від 16 червня 1978 року затверджені нові правила провадження огляду,
які в цілому позитивно вплинули на забезпечення належного контролю за
безпечним польотом повітряних суден. Режим безпеки польотів повітряних
суден як система правових норм і режимних заходів остаточно оформився
приблизно до кінця 70-х років минулого століття.
Прийнятий у травні 1993 року Повітряний кодекс України став
важливим документом із питань забезпечення контррозвідувального режиму
в Україні в цій сфері. Це єдиний загальнодержавний акт, у якому системно
викладені норми права, що регулюють діяльність цивільної авіації. Ним
визначено функції міністерства транспорту, передбачено, що державний
нагляд за забезпеченням безпеки авіації здійснює спеціально уповноважений
центральний орган виконавчої влади. Встановлено адміністративну
відповідальність за правопорушення на повітряному транспорті, зокрема
штрафи, визначено їхні розміри та інше. Перше, що виділяється при розгляді
зазначеного кодексу, – це збільшення обсягу адміністративно-правового
регулювання. До кодексу, що є документом вищої юридичної чинності,
включені розділи і положення, які докладніше регулюють адміністративні
правовідносини в галузі авіації, що раніше віддавалися на відкуп відомчому
223
нормотворенню. Підвищення уваги законодавця до належного регулювання

використання повітряного простору країни поєднується із визначенням
чітких меж компетенції інших державних органів. Такий підхід повною
мірою відповідає концепції правової держави. З нього виключено імперативні
норми, що обмежували права господарської діяльності авіапідприємств, а
також монополію держави на належність повітряних судів.
Адміністративно-правові норми в зазначеній галузі спрямовані на
запобігання протиправним діям з боку двох груп носіїв (джерел) небезпеки.
До першої групи можна віднести тих осіб, які виношують наміри здійснення
терористичного характеру, захоплення й викрадення повітряних суден: до
другої – особи, які мають намір перевезти повітряним шляхом небезпечні й
заборонені для перевезення предмети й речовини, що можуть служити
причиною надзвичайних подій. Вони спрямовані на утруднення,
перешкоджання проведенню протиправних акцій стосовно об’єктів цивільної
авіації. У той же час ці норми покликані створювати сприятливі умови для
підвищення ефективності контррозвідувального пошуку через: установлення
певного порядку оформлення авіаквитків і реєстрації пасажирів;
установлення переліку небезпечних речовин і предметів, заборонених до
перевезення на цивільних повітряних суднах; огляд ручної поклажі, багажу й
особистий огляд пасажирів; пропускний і внутрішньооб’єктовий режим на
об’єктах цивільної авіації тощо.
Крім того, адміністративно-правові норми, що стосуються льотчиків та
пасажирів, можна розглядати у двох аспектах: ті, що належать до їхньої
дополітної підготовки, і ті, що стосуються пасажирів у період перебування
літака в повітрі. При цьому для контррозвідувального режиму важливі не
кримінально-правові норми, а насамперед ті, що мають адміністративно-
правовий характер, оскільки контррозвідувальний режим насамперед
повинен запобігати правопорушенням. Варто зазначити, що дієвість
адміністративно-правових заходів прямо залежить від їхньої якості та
224
конкретності. Для Служби безпеки України важливим є саме ті

адміністративно-правові норми, які є елементами контррозвідувального
режиму і дозволяють отримати первинну інформацію стосовно джерела
небезпеки, куди можна віднести: інформацію про окремі ознаки поведінки
особового складу цивільної авіації, пасажирів, їхнього вантажу, громадян, які
на правах особистої власності використовують літальні апарати. Режимні
приписи, що забезпечують безпеку польотів повітряних суден, як складові
контррозвідувального режиму утруднюють й обмежують протиправну
діяльність спецслужб іноземних держав, окремих осіб та організацій.
водночас вони повинні використовуватися Службою безпеки України для
здійснення контррозвідувального пошуку; з метою виявлення осіб, котрі
представляють оперативний інтерес для Служби безпеки України, і здійснення
заходів з їхньої перевірки і вирішення інших контррозвідувальних завдань.
Варто підкреслити, що зазначений режим може бути ефективним тільки
при організації належної взаємодії служб цивільної авіації, поліції на
транспорті, Служби безпеки України у виконанні поставлених перед ними
завдань, що стосуються попередження й припинення захоплень та викрадень
повітряних суден, а також запобігання надзвичайним подіям у цивільній
авіації. Він сприяє забезпеченню виявлення інших протиправних намірів,
наприклад, у сфері економіки. Після вивчення технології підготовки до
терористичного акту із використанням літальних апаратів встановлено, що
окремим злочинцям необхідно було мати доступ до повітряних суден
(наприклад, у період їхнього обслуговування або під час стоянок).
Намагаючись проникнути на борт літака, вони порушували певні
адміністративно-правові норми, зокрема пов’язані з його охороною.
Порушення цього порядку може бути сигналом про злочин, що готується.
Виявлення порушень режимних заходів і своєчасне здійснення ними в
подальшому необхідної перевірки є ефективним засобом запобігання
надзвичайним подіям на об’єктах цивільної авіації.
225
Практикою встановлено низку порушень режимних норм, що прямо

впливають на питання безпеки польотів: посадка у повітряне судно пасажира,
котрий не пройшов огляд; посадка у повітряне судно пасажира без
документів, що засвідчують особистість, або за підробленими документами;
перевезення пасажирами на повітряних судах цивільної авіації заборонених
до перевезення речовин і предметів; прийняття пасажирами від сторонніх
осіб речей і предметів для перевезення на повітряних суднах; контакти
пасажирів, котрі пройшли огляд і допущені до посадки в повітряне судно, з
пасажирами, які не пройшли огляд, проводжаючими та із працівниками
аеропорту (аеровокзалу), не зайнятими обслуговуванням пасажирів певного
рейсу; прохід через зону контролю (пункт огляду) і перебування в ній
сторонніх осіб, у тому числі членів екіпажів та інших працівників
авіапідприємства; перевезення повітряними суднами багажу й ручної поклажі
пасажирів, які не з’явилися на посадку; прохід до повітряного судна через
депутатський зал або інший привілейований сектор пасажирів, які не мають
право на обслуговування в цьому залі або секторі.
Варто зазначити, що важливе місце в оперативному забезпеченні
контррозвідувального режиму приділяється ретельно організованому
агентурно-оперативному спостереженню в місцях можливого прояву особами
ознак протиправної чи розвідувальної діяльності. Такими місцями є: місце
огляду ручної поклажі, місце огляду повітряного судна, місце збору пасажирів
перед відправленням літака. Варто врахувати, що оперативні сили й засоби
підрозділів контррозвідувального забезпечення транспортного комплексу
мають бути розставлені таким чином, щоб охопити оперативним
спостереженням працівників кас, міських агентств (аеровокзалів та
аеропортів), осіб, які займаються реєстрацією квитків і багажу, чергових
перону, співробітників, котрі здійснюють охорону аеродромів і повітряних
суден, членів екіпажів тощо. Використання Службою безпеки України
можливостей органів цивільної авіації й поліції на траспорті для вирішення
226
контррозвідувальних завдань здійснюється шляхом: взаємодії

контррозвідувальних підрозділів із підрозділами цивільної авіації й органами
внутрішніх справ. Служба організації перевезень може сприяти
правоохоронним органам, спецслужбі в здійсненні оперативних заходів,
пов’язаних із затриманням пасажира, який підозрюється у намірах
проведення протиправної діяльності або стосовно якого проводяться
контррозвідувальні заходи. Наприклад, право її співробітників визнати
квиток недійсним або право відмови пасажиру в перевезенні його речей,
якщо вага, розміри, вміст або їхнє пакування не відповідають необхідними
вимогам. При цьому можливе і використання заходів адміністративного
примусу органами внутрішніх справ, які здійснюють боротьбу зі злочинністю
та охорону громадського порядку на аеродромах й аеровокзалах. Вони,
входячи до складу групи огляду в аеропортах, зобов’язані перевіряти
документи, що засвідчують особу громадянина, здійснювати доглядові
операції, а при виявленні в ручній поклажі (багажі) предметів та речовин,
заборонених до перевезення повітряним транспортом, – приймати рішення
щодо відмови допуску пасажира до польоту.
Режимні заходи, що стосуються контррозвідувального режиму, умовно
об’єднують у дві основні групи. До першої групи вони відносять заходи
безпеки пасажирів та екіпажів повітряних суден, здійснювані до польоту: а)
порядок оформлення авіаквитків і реєстрації пасажирів; б) огляд ручної
поклажі, багажу й особистий огляд пасажирів цивільних повітряних судів; в)
пропускний і внутрішньооб’єктовий режим в аеропортах і ін.
До другої групи відносяться заходи безпеки пасажирів та екіпажів
повітряних судів, що перебувають у польоті: а) встановлення спеціальних
обов’язків і прав екіпажа й пасажирів; б) огляд ручної поклажі, багажу й
особистий огляд пасажирів під час польоту; в) озброєння членів екіпажу
повітряного судна та інше.
227
Для правильного з’ясування змісту адміністративно-правового режиму

безпеки польотів пасажирів та екіпажів цивільних повітряних судів необхідно
чітко уявляти характер правових норм. Їх можна умовно поділити на кілька
груп. До першої групи відносяться норми, що стосуються правил поведінки
посадових осіб підприємств цивільної авіації, органів внутрішніх справ та
інших органів управління, а також пасажирів і які в сукупності окреслюють
діяльність, що перешкоджає здійсненню протиправних та інших
антигромадських дій (у тому випадку, якщо ці дії суперечать інтересам
забезпечення державної безпеки й охорони громадського порядку).
До другої групи відносяться правові норми, що забороняють
здійснювати які-небудь дії, які можуть завдати шкоди інтересам забезпечення
державної або суспільної безпеки. Зокрема, забороняється: перевозити на
цивільних повітряних судах небезпечні речовини й предмети відповідно до
встановленого переліку; передавати авіаквиток іншій особі; допускати до
посадки в повітряне судно осіб без реєстрації й огляду; розміщувати в районі
аеродрому які-небудь знаки й пристрої, подібні до знаків і пристроїв,
прийнятих для них; проходити (проїжджати) без належного дозволу на
територію аеродромів і т. д.
Третю групу правових норм розглянутого режиму становлять ті, що
передбачають контрольно-перевірочні дії відповідних посадових осіб органів
цивільної авіації, внутрішніх справ та інших контрольних установ,
здійснюваних з метою виявлення предметів і речовин, що можуть бути
знаряддями (засобами) злочинів, причиною авіакатастроф та аварій. Форми
таких дій вже частково названі – це огляд ручної поклажі, багажу й особистий
огляд пасажирів, передполітний огляд повітряного судна, спеціальний огляд
повітряного судна.
Але з урахуванням сучасних суспільно-політичних умов, розвитку
техніки та технології вважаємо за можливе передбачається четверта група, до
якої віднести правові норми, що визначають систему дозволів на здійснення
228
конкретних дій, а також на необхідність реєстрації певних фактів. Вони будуть

засобом здійснення попереднього контролю за діяльністю осіб, що вступили у
відносини, пов’язані з запровадженням адміністративно-правових режимів.
Так, наприклад, для входу (в’їзду) на територію аеродрому необхідний пропуск
установленого зразка, дозвіл на керування власним літальним апаратом після
відповідного погодження з службою безпеки аеропорту чи поліцією.
Окремі адміністративно-правові норми, котрі стосуються безпеки
польотів пасажирів та екіпажів цивільних повітряних суден і є складовими
контррозвідувального режиму, без сумніву можна вважати важливими в
загальній системі правових норм, організаційних, технічних та інших заходів,
що взаємозалежні й утворюють єдину систему забезпечення безпеки держави
в зазначеній сфері. Вони найбільш часто використовуються спецслужбою в
контррозвідувальній роботі. Для прикладу, до цих заходів відноситься догляд
повітряних суден. Він регулюється Правилами проведення оглядів, доглядів
та спеціальних доглядів повітряних суден цивільної авіації України, які
розроблені та введені в дію на виконання вимог Закону України «Про
Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації», Указу Президента
України „Про Державну службу України з нагляду за забезпеченням безпеки
авіації” із змінами та внесеними до нього змінами з метою забезпечення
стандартизованого рівня авіаційної безпеки та визначення порядку
проведення оглядів, доглядів та спеціальних доглядів повітряних суден
цивільної авіації України.
Таким чином, адміністративно-правовий режим безпеки польотів
пасажирів та екіпажів цивільних повітряних суден є складовою
контррозвідувального режиму, спрямованого на забезпечення безпеки
держави, і являє собою сукупність правових норм, приписів й організаційних
заходів, що визначають порядок діяльності державних органів, посадових
осіб і громадян під час перевезення пасажирів, ручної поклажі й багажу на
внутрішніх і міжнародних лініях, спрямованих на запобігання державних та
229
інших злочинів, а також охорону життя й здоров’я пасажирів і членів екіпажів

повітряних судів. Він відіграє важливу роль у системі заходів, спрямованих на
попередження захоплення й викрадення повітряних суден, здійснення
терористичних та інших злочинних актів. Поряд з іншими адміністративно-
правовими режимами він входить до переліку основних заходів забезпечення
державної безпеки держави.
1. Якими відомствами забезпечується контррозвідувальний режим

безпечних польотів повітряних суден на території України?
2. Назвіть основні режимні заходи, що стосуються
3. Назвіть основні групи адміністративно-правових режимів, що
використовуються у процесі забезпечення безпеки польотів повітряних
суден.
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення.

1. Сліпченко А. Деякі правові аспекти, пов’язані з реалізацією
глобальної концепції організації повітряного руху /А. Сліпченко // Право
України.- К: - 2009.- №8. - 138 с.
4.5 Забезпечення контррозвідувального режиму

на об’єктах атомної енергетики
На сьогодні в Україні є 5 атомних електростанцій (АЕС), на яких діють

15 атомних енергоблоків. Крім того, є ще приблизно 1 800 інших техногенно
небезпечних об’єктів, серед яких – підприємства із видобутку та переробки
уранової руди (Дніпропетровська, Миколаївська та Кіровоградська області),
налічується 6 регіональних підприємств Державного об’єднання „Радон”, які
230
приймають на збереження радіоактивні відходи з усіх галузей народного

господарства.
На тлі останніх подій, що відбуваються в Україні зокрема в Луганській
та Донецькій областях та світі, зокрема зростання терористичної активності
украй необхідно приділяти неабияку увагу екологічній безпеці нашої держави,
насамперед для запобігання можливих терористичних проявів на об’єктах
вітчизняного атомного енергетичного комплексу.
Основою створення відповідного режиму безпеки в зазначеній галузі є
екологічне право, як юридична форма екологічних відносин, що становить
систему правових норм, які регулюють їх щодо належного забезпечення
екологічної безпеки.
Для екологічного права характерним є змішаний метод правового
регулювання, при якому владна діяльність компетентних органів обов’язкова
для забезпечення функціонування об’єктів атомної енергетики, оскільки не
можна уявити безпечного функціонування атомної станції без створення її
належного контррозвідувального забезпечення з боку спецслужби в
поєднанні із фізичною охороною об’єкта.
Нормативно-правове регулювання контррозвідувального режиму
безпечного функціонування об’єктів атомної енергетики складається із таких
основних груп: акти вищих органів державної влади; відомчі акти;
міжвідомчі акти; локальні нормативні акти. До першої групи належать
Постанову Верховної Ради України „Про Концепцію державного
регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні” від 25 січня
1994 року, закони України „Про використання ядерної енергії та радіаційну
безпеку”, „Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань”, „Про
дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії”.
За важливістю норми, що стосуються режиму безпеки, зокрема
контррозвідувального можна розташувати так: правовий режим добування та
використання уранових руд; правовий режим ліцензування та державного
231
нагляду за ядерними установками; правовий режим поводження з

радіоактивними відходами; правовий режим транспортування радіоактивних
речовин.
Серед цих нормативних актів важливими щодо питань забезпечення
контррозвідувального режиму є: постанови Кабінету Міністрів України „Про
визначення центрального органу та пункту зв’язку з питань фізичного
захисту ядерного матеріалу”, який регламентує порядок взаємодії СБ України
з іншими органами з питань захисту АЕС, та „Про затвердження положення
про основні засади організації перевезення радіоактивних матеріалів
територією України”. Вони покликані створювати правову підставу
діяльності всіх органів на території вартоування транспорту з радіоактивними
матеріалами з метою недопущення актів тероризму, іншого використання
зазначеного у протиправних цілях. Для забезпечення надійного
контррозвідувального режиму з протидії тероризму 30 серпня 2006 року
Державним комітетом ядерного регулювання України введено в дію Правила
ядерної та радіаційної безпеки при перевезенні радіоактивних матеріалів
(ПБПРМ-2006). Варто зазначити, що до сьогодні в Україні чинні нормативно-
правові акти, щодо питань контррозвідувального режиму колишнього СРСР.
Це, зокрема, Правила безпеки при зберіганні і транспортуванні ядерного
палива на об’єктах атомної енергетики (ПНАЕ Г-14-029-91).
Аналізуючи контррозвідувальний режим у галузі атомної енергетики, не
можна оминути „Положення про порядок обліку порушень у роботі АЕС
України”(НД 306.205-96). Цей документ упорядковує повноваження осіб,
залучених до службових розслфідувань стосовно співробітників об’єктів
атомної енергетики.
Безпека роботи об’єктів атомної енергетики безпосередньо
співвідноситься з екологічною безпекою держави. Це закони України, серед
яких ті, що безпосередньо стосуються контррозвідувального режиму в цій
сфері, наприклад, „Про охорону навколишнього середовища”. На другому
232
місці щодо правозастосування - підзаконні нормативно-правові акти

міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Особливістю контррозвідувального режиму забезпечення безпеки
атомних електростанцій є те, що він здійснюється за умови додаткового
контролю МАГАТЕ через встановлення по периметру станцій та їхніх
околиць технічних засобів контролю, а також безпосереднього особистого
контролю її представників на цих територіях. Зазначене регламентовано
Конвенцією про оперативне оповіщення про ядерні аварії від 26 вересня 1986
року та Конвенцією про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної
аварійної ситуації від 26 вересня 1986 року. Обидві угоди були підписані
Україною 30 грудня 1986 року. Так, наприклад, на Рівненській станції із 1992
року знаходилось три їхні офіційні представники.
Кадрове забезпечення заходів, що стосуються ядерної та радіаційної
безпеки, за ступенем важливості посідає перше місце. Основним
нормативним документом, що регламентує порядок підбору кадрів на посади,
пов’язані із безпечною роботою атомних електростанцій, є Постанова
Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку проведення
спеціальної перевірки для надання фізичним особам допуску до виконання
особливих робіт на ядерних установках з ядерними матеріалами,
радіоактивними відходами, іншими джерелами іонізуючого
випромінювання”. Основні вимоги зазначеної постанови діють і сьогодні.
Поряд із вивченням кандидата кадровим апаратом атомних станцій на
предмет його професійних якостей передбачається також його вивчення
Службою безпеки України, що є важливим елементом контррозвідувального
режиму.
Окремо варто зупинитися на питанні відбору та направлення осіб на
навчання у вищі навчальні заклади для роботи в майбутньому на атомних
електростанціях на важливих інженерних посадах. Такі кандидати ґрунтовно
не перевіряються. Медична їх перевірка здійснюється на загальних підставах
233
як абітурієнтів ВНЗ України . Варто зазначити, що з урахуванням важливості

людського фактору в безпечному функціонуванні ядерних об’єктів японські
власники атомної електростанції у Фукусімі із 1997 року увели у практику
щорічного опитування окремих груп інженерів-фахівців за допомогою
поліграфа. Спеціальні програми спрямовані на виявлення осіб: які ймовірно
можуть бути використані конкурентами або іноземними спецслужбами та
окремими особами у протиправних цілях; виявлення симптомів можливих
психологічних змін особи, які можуть призвести до нещасних випадків. За
період п’ятирічного використання таких програм усунено від виконання
службових обов’язків чотирьох спеціалістів.
Важливим актом унормування питання забезпечення
контррозвідувального режиму в цій сфері в Україні є „Положення про
державну систему обліку та контролю ядерних матеріалів”.
Варто зазначити, що, забезпечуючи елементи контррозвідувального
режиму, у США пріоритетною справою стає охорона саме тих цілей, атака на
які може призвести до втрат загальнонаціонального масштабу (особливим
елементом інфраструктури є пошта), зважаючи на можливість її використання
для перевезення та пересилання ядерних небезпечних матеріалів. Із 1 січня
2003 року в усіх аеропортах на підставі розпорядження федеральної влади
уведено нові, більш жорсткі заходи безпеки. Бюро транспортної безпеки (ТЗА)
найняло на роботу 56 тисяч співробітників для просвічування багажу і
пасажирів (усього в аеропортах для цього встановлено 5,6 тис. спеціальних
пристроїв) .
За результатами проведеного дослідження з’ясовано, що
контррозвідувальний режим забезпечення безпеки функціонування атомних
електростанцій у цілому відповідає сучасним вимогам. Свідченням цього є:
відсутність зауважень представників МАГАТЕ в Україні стосовно безпеки
функціонування атомних електростанцій; авторитет офіційних представників
234
у зазначеній галузі на міжнародних фахових представництвах; вчасна реакція

на технічні загрози можливих штатних і позаштатних пригод на станціях.
Нормативно-правові акти спрямовані на виявлення осіб, зокрема тих,
котрі використовуються іноземними спецслужбами або які мають намір
вчинити протиправні дії на таких об’єктах, недопущення їх на територію
розташування об’єктів атомної енергетики. Цьому має сприяти
контррозвідувальний режим, який створено державою в цій галузі.
Характерним у забезпеченні безпеки атомних електростанцій є
використаннях окремих нормативно-правових актів колишнього СРСР, які
певним чином також впливає на дієвість контррозвідувального режиму.
1. Назвіть та надайте коротку характеристику основним нормативно-

правовим актам, що стосуються безпечного функціонування об’єктів
атомної енергетики.
2. Які основні вимоги до персоналу атомних електростанцій?
Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення.

1. Іванов Ю. А. Міжнародно-правове регулювання боротьби з
тероризмом у сучасних умовах: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11
/ Ю. А.Іванов Інститут держави і права ім. В.Корецького. – К., - 2000.-
288с.
2. Іванов Ю. А. Безпека державної установи / В.А. Іванов. – К.:
ЮНИТИ-ДАНА, 2007. – 317с.
3. Качинський А. Б. Екологічна безпека України: системний аналіз,
перспективи покращання / А.Б.Качинський. – К., - 2001. – С.845.
4. Ковальов В. В. Правовий режим - основа держави / В.В.
Ковальов // Підприємництво, господарство і право. - 1998. - №9. - 156 с.
235
5. Перга Т. Ю. Екологічний тероризм / Т.Ю.Перга // Політика і час. –

2002. – № 312
4.6. Контррозвідувальний режим
у сфері використання радіоелектронних засобів
До контррозвідувального режиму, зазвичай, відносять окремі норми

адміністративно-правових режимів охорони державних таємниць,
державного кордону України, прикордонного, виїзду з України і в’їзду до неї,
митного, внутрішньооб’єктового, надзвичайного стану, паспортного,
перебування іноземців в Україні, користування повітряним транспортом,
пропускного, судноплавства та деяких інших. Утім цей перелік вбачається
неповним. Так, у сучасних умовах важливим інструментом розвідувально-
підривної діяльності спецслужб іноземних держав є радіоелектронні засоби
(далі – РЕЗ) зв’язку, оброблення інформації, а також її здобування (технічної
розвідки). Їхнім розмаїттям та серйозністю створюваних загроз безпеці
держави й суспільства визначається потреба в організації відповідного
захисту у сфері використання РЕЗ і формування сприятливих умов її
проведення за рахунок створення відповідного контррозвідувального режиму.
Кожний елемент контррозвідувального режиму сприяє виконанню
завдань КРД за одним чи декількома її напрямами. Правові підстави КРД для
напрямів, що визначаються характером об’єктів посягань спецслужб
іноземних держав, встановлені ст. 6 Закону України „Про контррозвідувальну
діяльність”. Зокрема, правові підстави контррозвідувальної діяльності у сфері
використання РЕЗ визначено п. 3 ст. 6 згаданого Закону. У системі СБ
України її іменують „радіоконтррозвідувальною діяльністю”.
Контррозвідувальний режим у сфері використання РЕЗ в Україні
охоплює такі елементи адміністративно-правових режимів:
1) телекомунікації; 2) користування радіочастотним ресурсом;
236
3) радіомовлення і телебачення; 4) протидія використанню РЕЗ технічної

розвідки.
Адміністративно-правові режими формуються нормативно-правовими
актами міжнародного і національного рівнів, останній – тільки актами
національного законодавства.
Міжнародно-правову основу адміністративно-правових режимів
користування радіочастотним ресурсом і телекомунікацій, у тому числі
радіомовлення і телебачення, закладено Статутом Міжнародного союзу
електрозв’язку (далі – Статут), Конвенцією міжнародного електрозв’язку
(далі – Конвенція), Регламентом радіозв’язку і Регламентом міжнародного
електрозв’язку. Так, зі статей 34, 37 Статуту випливає, що будь-яка держава (у
тому числі Україна) має право:
1) без інформування передавальної станції організаційними заходами
або створенням перешкод перервати зв’язок будь-якої юридичної або
фізичної особи, яка не репрезентує офіційно іншої країни у разі, якщо такий
зв’язок загрожуватиме безпеці держави;
2) здійснювати пошук і перехоплення принаймні міжнародних
повідомлень електрозв’язку, котрі містять дані про загрози державній
безпеці .
Згідно з приписом статті 40 Конвенції уряд України, як і адміністрація
будь-якої іншої країни – учасниці Міжнародного союзу електрозв’язку (далі –
МСЕ), в інтересах забезпечення державної безпеки має право заборонити
передачу в національній мережі телекомунікацій приватних шифрованих
телеграм.
Приписом п. 16.4 статті 16 Регламенту радіозв’язку кожна країна –
учасниця МСЕ наділяється правом контролювати радіовипромінювання
(радіоконтроль) зі спеціальною метою. Здійснення радіоконтролю в інтересах
забезпечення державної безпеки є основною з трьох галузевих функцій
радіоконтррозвідувальної діяльності.
237
Положення згаданих міжнародних нормативно-правових актів

утворюють фундамент національного законодавства в галузі телекомунікацій,
користування радіочастотним ресурсом, телебачення та радіомовлення. В
Україні загальний порядок використання РЕЗ у вказаних областях
регламентовано законами України „Про телекомунікації”, „Про
радіочастотний ресурс”, „Про радіомовлення і телебачення”.
Так, на забезпечення контррозвідувального режиму безпосередньо
впливає припис п. 2 ст. 33 Закону України „Про телекомунікації”, яким
споживача телекомунікаційних послуг зобов’язано не допускати
використання свого кінцевого обладнання для вчинення дій, що суперечать
інтересам національної безпеки. Очевидно, що порушення цього
зобов’язання спричиняє внутрішні загрози національній безпеці України
(залежно від характеру дій порушника – у сферах державної, інформаційної
безпеки тощо), отже, контролювати його дотримання негласними
(оперативними) методами контррозвідувальної діяльності повинна СБ
України.
Відповідно до п. 3 ст. 9 Закону „Про телекомунікації” операторів та
провайдерів телекомунікацій зобов’язано вживати відповідно до законодавства
технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж,
засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію
телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами, –
тобто забезпечувати технічний і криптографічний захист інформації (далі –
ТЗІ і КЗІ). Згідно зі ст. 1 Закону України „Про державну таємницю” ТЗІ і КЗІ є
складовими заходів з охорони державної таємниці. Із положень ст. 36 цього
закону та п. 2 ст. 6 Закону України „Про контррозвідувальну діяльність”
випливає, що стан захисту державної таємниці негласно контролюється
СБ України під час оперативно-розшукової та контррозвідувальної
діяльності. Отже, п. 3 ст. 9 Закону України „Про телекомунікації” фактично
визначається потреба у здійсненні СБ України негласного
238
контррозвідувального контролю за станом технічного і криптографічного

захистів державної таємниці, що циркулює в телекомунікаційних мережах
загального користування. Під час реалізації цієї функції підрозділами
радіоконтррозвідки виявляється робота РЕЗ, функціонування яких створює
загрози витоку інформації з обмеженим доступом (з одного боку,
незахищених у встановленому порядку РЕЗ телекомунікацій, з іншого – РЕЗ
технічної розвідки).
Відповідно до статей 23, 25, 42 Закону України „Про радіочастотний
ресурс України” умовами легального (законного) застосування
радіовипромінювального РЕЗ на території України є:
1) включення до реєстру РЕЗ, що можуть застосовуватися на території
України, який ведеться Національною комісією з питань регулювання зв’язку
(далі – НКРЗ) і не рідше двох разів на рік публікується в офіційному бюлетені
НКРЗ;
2) присвоєння робочої радіочастоти: РЕЗ, працюючим у смугах частот
загального користування – державним підприємством „Український
державний центр радіочастот” (далі – ДП УДЦР), РЕЗ, працюючим у смугах
частот спеціального користування – Генеральним штабом Збройних Сил
України (далі – ГШ ЗС України);
3) отримання дозволу на експлуатацію РЕЗ (крім тих, що
експлуатуються на бездозвільній основі), що оформляється, відповідно, ДП
УДЦР або ООШ ЗС України. При цьому передумовою видачі дозволу є
обов’язкова сертифікація РЕЗ в Україні .
Офіційні обліки присвоєних радіочастот і виданих дозволів ведуться в
ДП УДЦР і ГШ ЗС України. Нагромаджена в них інформація повинна
використовуватися для створення обліків підрозділу радіоконтррозвідки,
необхідних для забезпечення оперативного розпізнавання РЕЗ, що
використовуються на шкоду безпеці України. Одним із методів оперативного
розпізнавання, виявленого під час радіоконтролю РЕЗ, є порівняння його
239
робочих частот і характеристик з тими, що зазначаються у дозволах на

експлуатацію, виданих ДП УДЦР або ГШ ЗС України.
Згідно зі ст. 6 Закону України „Про телебачення та радіомовлення” не
допускається використання телерадіоорганізацій, зокрема, для поширення
відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка
охороняється законом, закликів до насильницької зміни конституційного ладу
України.
Найбільш складним за своїм змістом і структурою є адміністративно-
правовий режим протидії технічним розвідкам. Він формується багатьма
нормативно-правовими, методичними і нормативно-технічними
документами, правову основу яких утворюють закони України „Про
інформацію”, „Про державну таємницю”, „Про захист інформації в
інформаційно-телекомунікаційних системах”. Так, у ст. 38 закону „Про
інформацію” визначено інформацію, що є власністю держави, у ст. 28
інформацію за режимом доступу поділено на відкриту та з обмеженим
доступом – конфіденційну та таємну. У ст. 1 закону „Про державну таємницю”
зазначається, що охороною державної таємниці є комплекс організаційно-
правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових
заходів, спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та
втратам її матеріальних носіїв. У цьому визначенні під інженерно-технічними
варто розуміти заходи з ТЗІ, під криптографічними – заходи з КЗІ. Правову
основу ТЗІ і КЗІ сформовано Законом України „Про захист інформації в
інформаційно-телекомунікаційних системах”. У ньому визначено загрози
інформації (виток, блокування, знищення, перекручення тощо), на виявлення
та запобігання яким потрібно орієнтуватись, зокрема, в тому числі під час
контррозвідувальної діяльності на каналах телекомунікацій. На підставі цього
закону також прийняті Положення про технічний захист інформації в Україні
і Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в
Україні.
240
Розголошення державної таємниці може відбутися не лише через

суб’єктивний чинник, але й через її несанкціоноване отримання спецслужбою
іноземної держави за допомогою РЕЗ технічної розвідки. У зв’язку з цим у
затвердженому наказом Адміністрації Держспецзв’язку України від 06 грудня
2007 року № 23" Положенні про протидію технічним розвідкам в Україні"
зазначається, що протидія технічній розвідці є частиною заходів з охорони
державної таємниці. Передумовою до витоку інформації технічними
каналами варто вважати її неконтрольоване поширення від РЕЗ оброблення за
межі зони безпеки за відсутності фактичних даних про конкретний РЕЗ
технічної розвідки, що її фіксує. Просочення інформації з обмеженим
доступом за межі зони безпеки кваліфікується як порушення вимог ТЗІ і КЗІ
та за реальної загрози витоку тягне юридичну відповідальність винного за
п. 9 ст. 212-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Виявлення ж на об’єкті контррозвідувального захисту або в його оточенні
працюючого РЕЗ технічної розвідки (наприклад, закладного чи
автоматичного пристрою технічної розвідки) свідчить про те, що витік
імовірніше відбувся. Залежно від суб’єкта застосування засобу розвідки є
ознакою злочину «шпигунство» або «державна зрада у формі шпигунства».
Таким чином, у рамках протидії використанню РЕЗ технічної розвідки
контррозвідувальні заходи повинні проводитись у напрямах: 1) негласного
контролю за станом ТЗІ і КЗІ з метою виявлення та усунення передумов до
неконтрольованого поширення за межі зони безпеки державної таємниці від
РЕЗ її оброблення; 2) виявлення на об’єктах контррозвідувального захисту та
в їхньому оточенні засобів технічної розвідки. Контррозвідувальний режим за
першим напрямом формується нормативно-правовими актами, нормативно-
технічними і методичними документами з питань ТЗІ, КЗІ і ПДТР, за другим
– нормативно-правовими актами, спрямованими на унеможливлення
впровадження на об’єкти захисту та в їх оточення РЕЗ технічної розвідки
241
(наприклад, підзаконними нормативно-правовими актами, що визначають

режим допуску іноземців на об’єкт та в його приміщення).
Так, при проведенні контррозвідувальних заходів за першим напрямом
актуальним є питання визначення чи перевірки вразливості об’єкта
контррозвідувального захисту для іноземної технічної розвідки.
Контррозвідувальний режим у сфері використання РЕЗ охоплює
адміністративно-правові режими здійснення телекомунікацій, телебачення і
радіомовлення, користування радіочастотним ресурсом, протидії технічним
розвідкам. Перелічені елементи контррозвідувального режиму створюються
обов’язковими вимогами, принципами, нормами та правилами, що сприяють
забезпеченню державної безпеки і визначені: 1) нормативно-правовими
актами Міжнародного союзу електрозв’язку; 2) законами України „Про
телекомунікації”, „Про радіочастотний ресурс України”, „Про телебачення та
радіомовлення”, „Про інформацію”, „Про державну таємницю”, „Про захист
інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”; 3) підзаконними
нормативно-правовими актами, що регламентують використання РЕЗ та його
контроль . Дотримання деяких норм, встановлених чинним національним
законодавством за переліченими напрямами правового регулювання, сприяє
здійсненню контррозвідувальної діяльності з виявлення, попередження та
припинення використання РЕЗ на шкоду безпеці держави та запобігання їй.
Наприклад, дозвільний порядок використання радіочастот та
експлуатації радіовипромінювальних РЕЗ полегшує оперативне
розпізнавання РЕЗ, виявлених радіоконтррозвідкою, надаючи можливість
розпізнавати їх шляхом порівняння радіоданих, отриманих під час
радіоспостереження, з офіційними даними, вказаними у дозволі на
експлуатацію РЕЗ.
Неухильним дотриманням правових норм, що визначені чинним
законодавством та сприяють здійсненню контррозвідувальної діяльності у
242
сфері використання РЕЗ, забезпечується контррозвідувальний режим у сфері

використання РЕЗ.
Отже, контррозвідувальний режим у сфері використання РЕЗ – це
сукупність обов’язкових вимог, принципів та правил, що визначені чинним
законодавством у сфері використання РЕЗ і сприяють захисту національних
У зв’язку з цим необхідно з’ясувати, як і які саме правові норми у сфері
використання РЕЗ утворюють контррозвідувальний режим, а для цього –
більш детально розглянути визначені вище напрями нормативно-правового
регулювання суспільних відносин.
За Законом України „Про телекомунікації” надання телекомунікаційних
послуг для потреб телебачення і радіомовлення регулюється Законом України
„Про телебачення і радіомовлення”. Для забезпечення роботи РЕЗ
телебачення та радіомовлення згідно зі ст. 11, 20 Закону України „Про
радіочастотний ресурс” Національна рада України з питань телебачення і
радіомовлення (дані – Національна рада) бере участь в розробленні і
погодженні Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану
використання радіочастотного ресурсу.
Крім сказаного, згідно зі ст. 24 Закону України „Про радіочастотний
ресурс” Національна рада визначає користувачів радіочастотного ресурсу у
смугах радіочастот, виділених для каналів мовлення, мереж мовлення та
замовляє розробку висновків щодо електромагнітної сумісності
радіоелектронних засобів мовлення .
Здійснення радіомовлення і телебачення також потребує державної
ліцензії. Мовлення ліцензується винятково Національною радою відповідно
до порядку та вимог, встановлених законами України „Про телебачення і
радіомовлення” та „Про Національну раду України з питань телебачення і
радіомовлення”. Ліцензування мовлення іноземних телерадіоорганізацій
забороняється. Залежно від організаційно-технологічних особливостей
243
поширення програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення:

1) супутникове; 2) ефірне; 3) кабельне; 4) проводове; 5) багатоканальне.
Таким чином, оператор супутникового чи ефірного телебачення або
радіомовлення повинен мати дві ліцензії: 1) на здійснення телебачення або
радіомовлення; 2) на використання певних радіочастот.
У Законі України „Про телебачення та радіомовлення” також
визначається порядок поширення на території України програм і передач
зарубіжних радіостанцій. Цей порядок діє в частині, що не суперечить
міжнародним угодам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
У ст. 4 цього закону сказано, що, з одного боку, держава не чинить
перепон прямому прийому телевізійних і радіопрограм та передач з інших
країн, які транслюються мовою національної меншини або подібною до неї
регіональною мовою, а з іншого – держава всіма можливими законними
засобами не допускає в інформаційних та інших телерадіопрограмах
систематичного цілеспрямованого безпідставного загострення уваги на війні,
насильстві і жорстокості, розпалюванні расової, національної та релігійної
ворожнечі або позитивного їх подання (трактування), а також забезпечує
ідеологічний і політичний плюралізм у сфері аудіовізуальних засобів масової
інформації.
У ст. 6 Закону України „Про телебачення та радіомовлення” йдеться
про неприпустимість зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій,
що передбачає недопущення:
– поширення каналами телебачення та радіомовлення відомостей, що
становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється
законом;
– закликів до насильницької зміни конституційного ладу України;
– трансляції телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що
містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх
244
окремих дій, що виправдовують чивизнають правомірною окупацію

території України. Для цілей застосування цієї норми використовуються
визначення та критерії,встановлені Законом України "Про
кінематографію;
– трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім
іформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним із
учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу
національній безпеці, оприлюдненого на веб-сайтіцентрального органу
виконавчої влади, що забезпечує формуваннядержавної політики у сферах
культури та мистецтв. При цьому учасником аудіовізуального твору
вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним
ім’ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець
музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор
сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер
– необґрунтованого показу насильства;
– пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за
ознаками їхніх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої
нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження;
– трансляції програм або їхніх відеосюжетів, що можуть завдати шкоди
фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони
мають змогу їх дивитися;
– розповсюдження реклами порнографічних матеріалів та предметів;
– пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою
метою їх застосування;
– поширення інформації, що порушує законні права та інтереси
фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи;
– здійснення інших вчинків, за якими настає кримінальна
відповідальність .
245
Перелічені загрози в поточній оперативній обстановці можуть

реалізовуватись у формі спеціальних інформаційних операцій та актів
зовнішньої інформаційної агресії проти України, одним із основних
інструментів яких є РЕЗ телебачення та радіомовлення, а також Інтернету .
Варто зазначити, що як елемент контррозвідувального режиму у сфері,
яка вивчається, використовується прямий контроль держави. Він поділяється
на попередній і наступний контролі. Попередній контроль був поширений до
початку ХХІ століття в багатьох країнах світу, але зараз є законним лише в
країнах з диктаторським режимом та під час введення надзвичайного стану.
Його суть полягає в тому, що відповідна уповноважена особа переглядає
інформацію до її опублікування і дає (не дає) свій дозвіл на публікацію.
Упродовж XX сторіччя ситуація зазнала докорінних змін, активність
використання цензурних методів швидко впала: уряди втратили можливість
контролювати всі інформаційні потоки. Цьому сприяла поява таких якісно
нових засобів інформації, як радіо, телебачення, глобальні інформаційні
мережі. Прямий наступний контроль полягає у використанні засобів
перевартоування і застосовується в багатьох сучасних країнах.
Опосередкований контроль передбачає застосування економічних
заходів щодо ЗМІ з метою коригування їхньої політичної орієнтації. Ця
форма контролю поширена в окремих країнах з розвиненими
демократичними відносинами. Його суть полягає в здійсненні спрямованого
економічного впливу на ті чи інші ЗМІ.
Режим перебування іноземців

та іноземних представництв військових формувань
в Україні
Порядок прийому іноземців на об’єктах, де циркулює таємна

інформація, визначається відповідними нормативними актами,
наказами й вказівками але основним з них є відповідна Постанова
246
Кабінету Міністрів України „ Про затвердження Типової інструкції про

порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення
документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять
службову інформацію від 19 жовтня 2016 р. № 736.
У розділі «Охорона службової інформації під час

міжнародного співробітництва» зазначено що рішення про можливість
прийому установою іноземних делегацій, груп та окремих іноземних
громадян та осіб без громадянства (далі - іноземці) приймається
керівником установи або його заступником, відповідальним за
організацію прийому та роботу з іноземцями.
Організацію прийому іноземців і проведення роботи з ними забезпечує

структурний підрозділ з питань зовнішніх відносин, а в установах, де
такий підрозділ відсутній, - посадова особа, визначена керівником
установи у розпорядчому документі (далі - підрозділ зовнішніх відносин).
Підрозділом зовнішніх відносин разом з іншими структурними

підрозділами установи, що беруть участь у прийомі іноземців, за участю
структурного підрозділу технічного захисту інформації (особи,
відповідальної за виконання такої роботи) розробляється програма
прийому іноземців, яка повинна містити:
відомості про іноземців, найменування їх посад, а також інформацію

про підприємство, установу, організацію, яку вони представляють, період
перебування в установі;
мету прийому іноземців, перелік питань, які плануються для

обговорення. Інформація про діяльність установи, яка може бути доведена
до іноземців або їм передана, зазначається у додатку до програми;
247
список посадових осіб установи, відповідальних за прийом іноземців і

виконання інших завдань, пов’язаних з перебуванням іноземців в установі
(із зазначенням змісту таких завдань);
перелік структурних підрозділів установи (із зазначенням приміщень,

цехів, дільниць, лабораторій), які відвідуватимуться іноземцями;
перелік місць та порядок застосування іноземцями кіно-, фото-, аудіо- і

відеоапаратури, інших технічних засобів;
маршрути і порядок пересування іноземців територією установи;
інші необхідні заходи.
Програма прийому іноземців затверджується керівником установи або

його заступником, відповідальним за організацію прийому та роботу з
іноземцями.
У разі коли під час прийому іноземців передбачається передача
іноземцям в установленому законодавством порядку службової інформації,

яка була зібрана під час провадження оперативно-розшукової,
контррозвідувальної діяльності, діяльності у сфері оборони держави,
керівник установи або за його дорученням керівник підрозділу зовнішніх
відносин своєчасно інформує у письмовій формі орган СБУ про склад
іноземної делегації (групи) із зазначенням прізвищ, імен і посад її членів,
період перебування та мету відвідання установи. Разом із зазначеною
інформацією надсилається копія програми прийому іноземців.
З метою запобігання витоку службової інформації відомості,

документи та інші матеріальні носії інформації, яким надано гриф “Для
службового користування” та з якими планується ознайомити іноземців
або які будуть їм надані, оцінюються комісією з питань роботи із
службовою інформацією до затвердження програми прийому іноземців.
248
Рішення такої комісії оформляється актом про результати проведення

експертної оцінки, що затверджується керівником установи.
Акт про результати проведення експертної оцінки повинен містити:
дані щодо підстав проведення експертної оцінки;
назву, реєстраційні дані, гриф обмеження доступу до документа, номер

носія інформації, яка є предметом експертної оцінки;
назву та вид носія інформації, його реєстраційні дані, сторінки, пункти,

абзаци та інші дані щодо інформації, яка містить відомості, що становлять
службову інформацію;
сферу життєдіяльності держави, якій може бути завдано шкоди

внаслідок оприлюднення такої інформації, та обґрунтування такого
висновку;
пункти переліку відомостей, що становлять службову інформацію,

яким відповідають наявні в матеріальних носіях інформації відомості;
найменування органу державної влади, іншого державного органу,

органу місцевого самоврядування, органу влади Автономної Республіки
Крим, іншого суб’єкта, що виконує владні управлінські функції відповідно
до законодавства і є розпорядником зазначеної службової інформації.
Носії інформації з грифом “Для службового користування” можуть

бути надані для ознайомлення іноземцям після вилучення з них
відомостей, що становлять службову інформацію.
Передача іноземцям службової інформації здійснюється з дозволу

керівника установи.
В установах, що систематично здійснюють прийом іноземців,

виділяються і обладнуються окремі приміщення для роботи з іноземцями.
249
Підготовка інших приміщень установи для прийому іноземців

передбачає припинення в них робіт, пов’язаних з обробкою службової
інформації, вилучення документів з грифом “Для службового
користування”, приховування або маскування виробів (стендів), наочної
документації, що містять службову інформацію.
Приміщення, в яких проводиться робота з іноземцями, до початку їх

відвідування іноземцями та після його завершення перевіряються
працівниками структурного підрозділу технічного захисту інформації. Про
результати такої перевірки складається довідка у довільній формі, а
зазначені в ній відомості вносяться до відповідної графи журналу обліку
зустрічей за відною формою що ведеться відповідним структурним
підрозділом зовнішніх відносин установи.
Повноваження осіб установи, відповідальних за прийом іноземців і

проведення роботи з ними, визначаються програмою роботи з іноземцями,
а також письмовими розпорядженнями керівника установи та керівника
підрозділу зовнішніх відносин. Працівники установи, які беруть участь у
прийомі іноземців і проведенні роботи з ними, повинні діяти лише у межах
наданих повноважень та забезпечувати охорону службової інформації.
Забороняється під час прийому і проведення роботи з іноземцями

залишати їх у службових приміщеннях та на території установи без
супроводу.
У виняткових випадках за рішенням керівника установи супровід

іноземців може не здійснюватися за умови використання на маршрутах їх
слідування технічних засобів охорони та спостереження.
Підрозділ зовнішніх відносин за результатами прийому іноземців

складає у довільній формі звіт про виконання програми роботи з
іноземцями, в якому зазначаються:
250
відомості про іноземців, зміст проведених з ними бесід;
інформація, яка використовувалася чи була передана іноземцям,

перелік відповідних матеріальних носіїв інформації (документів, науково-
технічної документації, зразків виробів тощо);
інформація, отримана від іноземців;
пропозиції та рекомендації за результатами візиту іноземців.
Звіт про виконання програми роботи з іноземцями затверджується

керівником установи. У разі передачі іноземцям документів або
матеріальних носіїв, що містять службову інформацію, зібрану під час
провадження оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності,
діяльності у сфері оборони держави, копія затвердженого звіту протягом
п’яти робочих днів надсилається органові СБУ, а також за рішенням
керівника установи іншим заінтересованим установам.
Програма проведення роботи з іноземцями, акт про результати

проведення експертної оцінки та звіт про виконання програми роботи з
іноземцями зберігаються у підрозділі зовнішніх відносин в окремій справі,
що передбачається номенклатурою справ.
Керівники установ, що приймають іноземців, зобов’язані здійснювати

контроль за діяльністю осіб, на яких покладається виконання функцій з
організації прийому і проведення роботи з іноземцями, а також за
виконанням відповідних програм.
У разі виникнення необхідності в одночасному забезпеченні охорони

службової інформації та режиму секретності під час міжнародного
співробітництва захист службової та секретної інформації провадиться
відповідно до вимог Порядку організації та забезпечення режиму
секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на
251
підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 р. № 939.
Вимоги до охорони службової інформації під час прийому іноземців

не поширюються на іноземних радників, які виконують консультативно-
дорадчу функцію в органі державної влади на підставі відповідних
міжнародних договорів, у тому числі про взаємну охорону (захист) таємної
інформації та матеріалів.
Питання щодо охорони службової інформації під час роботи іноземних

радників, визначення їх повноважень та обов’язків, переліку осіб, які
мають право з ними працювати, порядку роботи з іноземними радниками
регулюються актами органів державної влади.
1. Які елементи адміністративно-правових режимів забезпечують

контррозвідувальний режим в Україні?
2. Які основні положення Міжнародної конвенкції електрозв’язку
використовуються у питаннях контррозвідувального режиму в Україні?
3. Які умови легального застосування радіовипромінювального
радіоелектронного засобу на території України ?
4. Назвіть основні Закони України, що стосуються
5. Надайте визначення контррозвідувального режиму в сфері
використання радіоелектронних засобів в Україні.
6. Назвіть основні закони України, що стосуються
контррозвідувального режиму в сфері використання радіоелектронних
засобів.
252
1.Закон України "Про захист інформації в автоматизованих

системах" // Відомості Верховної Ради (ВВР), - 1994, - № 31, ст. 286.
2. Закон України "Про захист інформації в інформаційно-
телекомунікаційних системах" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994,
- № 31, ст. 286.
3. Постанова Кабінету міністрів Україніи «Про затвердження

Типової інструкції про порядок ведення обліку, зберігання,
використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв
інформації, що містять службову інформацію» від 19 жовтня 2016
р. № 736 Київ
4.8. Дозвільна система як
чинник контррозвідувального режиму
Події 22 липня 2013 року в Норвегії, де від рук терориста, який мав
дозвіл на володіння зброєю, загинуло 93 особи, та інші трагедії в світі та
Україні показали, що питання обігу зброї є вкрай актуальним. Що стосується
дозвільної системи в Україні, зокрема державного контролю за обігом зброї
та вибуховими матеріалами, то це проблема складна, комплексна і потребує
взаємодії органів виконавчої влади, що здійснюють державне управління в
соціальній, правоохоронній та інших сферах життя суспільства.
Основне навантаження в адміністративному нагляді за дотриманням
визначеного обігу зброї та вибухових матеріалів в Україні лягає на органи
МВС України, які стежать за точним і неухильним додержанням
організаційно не підпорядкованими об’єктами спеціальних правил поведінки
253
з метою забезпечення законності за тими напрямами суспільних відносин, які

взяті під її охорону, а також запобігання і припинення правопорушення,
притягнення винних до відповідальності, здійснення нормотворчості .
Правове регулювання діяльності органів внутрішніх справ у цій сфері
здійснюється відповідно до значної кількості нормативних актів. Правову
основу діяльності органів внутрішніх справ щодо здійснення дозвільної
системи становлять норми Конституції і законів України „Про власність”,
„Про національну поліцію” та інших законодавчих актів, постанов Верховної
Ради України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України,
нормативних актів Міністерства внутрішніх справ України, а також
нормативних актів, виданих спільно з іншими центральними органами
виконавчої влади, міжнародних угод, ратифікованих у встановленому
порядку. Реалізуються зазначені норми в адміністративних правовідносинах,
для яких характерною є обов’язкова участь у них органів виконавчої влади
або їхніх представників, які наділені владними повноваженнями щодо
здійснення виконавчих функцій. Саме такими суб’єктами є співробітники
органів внутрішніх справ у правовідносинах, що виникають стосовно
здійснення дозвільної системи. Структурно важливим документом, що
практично регулює процедуру дозволу на обіг зброї, є Інструкція про порядок
виготовлення, придбання, зберігання обліку вогнепальної зброї, затверджена
міністром внутрішніх справ. Вона розроблена відповідно до Закону України
«Про національну поліцію». Ці нормативні документи вимагають від
потенційних власників зброї надавати: письмове клопотання щодо видачі
дозволу; медичний висновок лікувального закладу про відсутність
протипоказань; копію договору страхування; довідку про навчання на
відповідних курсах; довідку про наявність чи відсутність судимості.
Постановою Кабінету Міністрів „Про затвердження переліку органів
ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов
Кабінету Міністрів України від 5 серпня 2015 р. № 609" затверджений
254
перелік органів виконавчої влади, що здійснюють ліцензування. Ліцензування

діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового
призначення і боєприпасів до неї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм і
швидкістю польоту кулі понад 100 м/с, торгівля вогнепальною зброєю
невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю,
пневматичною зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту понад 100
м/с покладаються саме на Міністерство внутрішніх справ України.
Контроль за виробництвом вибухових матеріалів покладено на
Держпромгірнагляд відповідно до законів України „Про ліцензування певних
видів господарської діяльності”, „Про дозвільну систему у сфері
господарської діяльності” та „Про ліцензування певних видів господарської
діяльності”. Таким чином, не тільки органи внутрішніх справ можуть бути
суб’єктами правовідносин у сфері ліцензійної діяльності, пов’язаної з обігом
вибухових матеріалів. Адміністративна процедура дозвільної системи, крім
правоохоронної, має виконувати і контррозвідувальну функцію, передусім у
напрямі отримання Службою безпеки України офіційної попереджувальної
інформації, яка б після її оброблення та аналізу вказувала на можливі наміри
проведення терористичних чи інших актів, пов’язаних із незаконним
використанням зброї чи вибухових речовин, насильницьке повалення
державного устрою, піратства, проведення заборонених в Україні наукових
довартожень та експериментів. Водночас у зазначеній сфері Службу безпеки
України усунуто від постійного і систематичного інформування щодо обігу
зброї та вибухових матеріалів, що не сприяє ефективності
контррозвідувального режиму у цій сфері.
Документом, без урахування якого не приймається рішення про дозвіл на
нарізну зброю, є Інструкція з організації функціонування криміналістичних
обліків експертної служби МВС, затверджена наказом МВС України від 10
вересня 2009 року № 390. Відповідно до п. 2.2.4 Інструкції НДКЦ з
255
відстріляних гільз та куль складається оперативно-пошукова колекція, що

зберігається в центральному експертно-криміналістичному центрі.
З огляду на важливість впливу на контррозвідувальний режим у питанні
протидії тероризму розглянемо адміністративно-правовий режим обігу зброї
та вибухових речовин. Він є соціальним явищем і відповідно розглядається в
соціальній площині. Адміністративно-правовий режим обігу зброї – це
особливий порядок регулювання, який виявляється у певному поєднанні
юридичних засобів та конкретного ступеня сприяння для задоволення попиту
суб’єктів права. Адміністративно-правовий режим обігу зброї – це
інструментарій, за допомогою якого формується вплив на суспільні
відносини з питань обігу зброї як соціального явища. Визначають три
режими обігу зброї: цивільної зброї, службово-штатної зброї, військової
зброї. Видовими класифікаційними ознаками, що дають змогу розрізняти ці
підсистеми обігу зброї, є ступені обмеженості її обігу в суспільстві та
побудови контролю за системою обігу. На нашу думку, це найбільш повно
відображає головну сутність дозвільної системи в Україні. Вона передбачає
існування певного кола взаємопов’язаних відносин, які регулюються
однорідними правовими нормами дозвільного характеру, дає змогу дійти
висновку, що вони утворюють окремий інститут права – інститут дозвільної
системи, який покликаний працювати в інтересах забезпечення державної
безпеки через певний порядок інформування та взаємодії між МВС та СБ
України.
З огляду на те, що обмежений характер обігу зброї в суспільстві
регламентовано адміністративно-правовими режимами, то за тип правового
регулювання законодавець використовує дозвільний порядок, побудований на
загальній забороні, а методом правового регулювання є імперативний метод.
Своєю чергою основними цілями контррозвідувального режиму з
протидії тероризму в питанні обігу зброї є:
256
– не дозволити особі, яка має намір вчинити терористичний акт, у

законному порядку придбати зброю або надати доступ до вибухових,
отруйних, радіоактивних речовин чи матеріалів;
– полегшити контроль компетентних органів за використанням зброї,
вибухових, отруйних або радіоактивних речовин чи матеріалів;
– убезпечити суспільство від можливостей некваліфікованого
використання окремих об’єктів дозвільної системи (наприклад, вибухових
речовин);
– сприяти компетентним органам виявляти осіб, які мають намір
використати об’єкти дозвільного регулювання у протиправних цілях,
передусім як інструмент терору.
Основними об’єктами дозвільної системи, які стосуються питань
державної безпеки та щодо яких направлений контррозвідувальний режим, є:
дозвіл на ведення таємного діловодства; дозвіл на використання нарізної
зброї, боєприпасів, вибухових речовин; дозвіл на використання
радіоактивних ізотопів, отруйних і наркотичних речовин; дозвіл на
виготовлення засобів відео- та аудіоконтролю. За часів існування колишнього
СРСР до переліку входило також використання поліграфічного устаткування
й друкованих шрифтів, множинних апаратів (гектографи, ротатори тощо),
печаток і штампів установ. Формами дозвільної системи є державна
реєстрація, ліцензування, патентування, сертифікація та одержання
спеціальних дозволів на здійснення визначених дій.
З погляду історико-правового контексту існування дозвільної системи
дозвіл на носіння та використання зброї в колишньому СРСР вперше на
нормативно-правовому рівні було визначено 15 лютого 1938 року. Пізніше
наказом МВС СРСР від 28 листопада 1956 р. № 760, наказом МВС СРСР від
28 грудня 1956 року № 0700 було встановлено, що дозвіл на право придбання
нарізної промислової зброї може видаватися тільки мисливцям-
промисловикам. Крім них, придбати кульову зброю могли також майстри
257
стрілецького спорту й стрільці-розрядники. Усі перераховані категорії

одержували в органах міліції спеціальний дозвіл спочатку на придбання
гвинтівки (нарізної мисливської рушниці), а потім на право його зберігання
(останнє підлягало періодичній перереєстрації). Більше того, дозвіл на право
носіння особистої зброї (пістолета) регулювався спеціальними правилами.
Дозвіл на придбання зброї видавали органи міліції лише за наявності реальної
необхідності, підтвердженої окремим повідомленням відповідного відомства.
Видача нарізної зброї обов’язково погоджувалася з місцевими органами
Класифікація суб’єктів, які організовують обіг зброї, відбувається
поділом на групи за видовими ознаками. Перша група – це органи державної
влади, які здійснюють контроль за будь-якими юридично значущими діями,
що становлять поняття "обіг зброї". Цим суб’єктом є МВС України,
повноваження якого поширюються на населення та на органи державної
влади. Крім того, МВС України організовує обіг зброї всередині власної
структури. Друга група суб’єктів організації обігу зброї – це окремі
міністерства та відомства, що здійснюють організацію неповного циклу обігу
зброї. Суб’єкти організації обігу зброї, що належать до другої групи, зокрема
Служба безпеки України, Міністерство оборони України, Державна фіскальна
служба, Державна прикордонна служба України тощо, організовують обіг
зброї всередині власних структур на принципах самоконтролю, вони є
органами державної влади із різними повноваженнями і фактично не
підлягають зовнішньому контролю із зазначеного. Справді, нормативно-
правові документи не надають права здійснювати офіційний контроль за
правилами зберігання, пересування та користування зброєю в зазначених
державних установах.
Що стосується управління системою правового регулювання обігу зброї,
то її принципи забезпечуються упорядкованістю відносин між елементами
системи управління органами внутрішніх справ та визначають ступінь їхньої
258
організованості. Серед організаційних функцій варто розрізняти: організацію,

регулювання, контроль. Методи управління режимом обігу зброї визначають
склад прийомів та способів організовуючого впливу суб’єкта на об’єкт
управління. Основними організаційними методами управління обігом зброї
варто вважати: розпорядження, узгодженість, взаємодію, координацію,
інспектування, інструктаж. Для забезпечення контррозвідувального режиму в
зазначеній галузі для Служби безпеки України мають важливе значення такі
методи: розпорядження – при здійсненні заходів із контррозвідувального
супроводу процесів обігу зброї; узгодженість – цей метод практично не
стосується діяльності Служби безпеки України, адже органи МВС самостійно
діють у своєму адміністративно-правовому середовищі на всіх етапах заходів
контролю за обігом зброї. Щодо методів координації та взаємодії, то це
безпосередньо стосується питань забезпечення державної безпеки та
контррозвідувального режиму. Взаємодія в діяльності органів МВС і СБ
України може бути визначена в питаннях координації дій в адміністративних
заходах, із процедури реєстрування власників цивільної зброї. Із урахуванням
технічного прогресу у виготовленні зброї та її уніфікації в можливому
використанні в терористичних заходах стосовно конкретних осіб, які
охороняються законом, доцільно розглянути питання про нормативно-правове
забезпечення взаємодії МВС та Служби безпеки України, розроблення та
прийняття спільного нормативно-правового документа, який би передбачав
надсилання інформації від органів МВС про осіб, які мають намір придбати
окремі види зброї, що за тактико-технічними характеристиками можуть бути
використані як знаряддя нападу чи терористичного акту. Відповідно до
Закону України "Про боротьбу з тероризмом" СБ України визначена
суб’єктом, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом у межах своєї
компетенції, для чого в її структурі організовано Антитерористичний центр,
відповідальний за організацію протидії тероризму в Україні. Що стосується
259
інформування, то варто передбачити певні критерії з огляду на конструктивні

особливості зброї, яку придбала фізична особа.
Таким чином, дозвільна система має важливу правоохоронну та
контррозвідувальну функцію. Вона має на меті запобігання небезпечних
наслідків через недотримання вимог нормативних актів, що регулюють
порядок обігу спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин,
безконтрольне володіння та користування якими може завдати шкоди
суспільству. На основі вивчення адміністративних правових відносин можна
дійти висновку, що вони утворюють окремий інститут адміністративного
права – інститут дозвільної системи.
Зброя та вибухові матеріали є основним засобом терористичної
діяльності. Вони є об’єктами особливої уваги Служби безпеки України.
Адміністративно-правові норми, що становлять контррозвідувальний режим
у цій сфері, повинні спрямовуватися передусім на виявлення осіб, які мають
намір використати зазначене у протиправних діях. Дозвільна система як
елемент контррозвідувального режиму в Україні – це комплекс складних і
важливих заходів.
Органи національної поліції України зобов’язані здійснювати гласний
адміністративний нагляд за дотриманням установлених правил у сфері
дозвільної системи (обхід, перевірка стану сховищ, кількості вибухових
речовин на складах, організації зберігання тощо).
1. Який основний орган в державі відповідає за регулювання обігу

зброї, важливого елементу контррозвідувального режиму в Україні?
2. Назвіть основні цілі контррозвідувального режиму з протидії
тероризму в питанні обігу зброї?
3. Назвіть основні б’єкти дозвільної системи, які стосуються питань
державної безпеки та щодо яких направлений контррозвідувальний режим
в Україні.
260

1. Борьба против терроризма. Аспект ФРГ. [Электрронный ресурс]. ̶
Режим доступа: http www. wejk.qov.ua.
2. Тероризм та боротьба з ним теоретико-практичний аспект. К.: НА
СБ України – 2004. –167с.
3. Мазуков И. М. В борьбе против спецслужб./ И. Мазуков//.– М.:
Альтернатива.– 2001.̶ 322с.
4. Корнієць А. В. Регулювання обігу зброї засобами
адміністративного регулювання /А.Корнієць// Науковий вісник юридичної
академії МВС .̶ 2005. ̶ 31. 179 с.
5. Корж І. Ф.Адміністративно-правове регулювання відносин у

сфері державної безпеки: монографія./ І.Корж// Вінниця. –ТОВ «Мілан»-
2014.̶ .214с.
6. Заїка М. М. Перевірка як складовий елемент організації

наглядової діяльності у сфері здійснення дозвільної системи /М. Заїка//
Південноукраїнський правничий часопис ̶ 2006. ̶ №4. 177с.
7. Мойсик В .Д. До питання про важливість Закону “Про обіг зброї
невійськовго призначення” / В. Мойсик / Право і суспільство // 2010. №
2. ̶ 524с.
8. Мінка Т. П. Адміністративно-правові режими та їх забезпечення
органами внутрішніх справ : автореферат дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07 ̶
Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Т.
П. Мінка ; наук. конс. О. В. Негодченко ; Дніпропетр. держ. ун-т внутр.
справ. Д. : Б. в., 2011. – 36с.
261
4.9 Контррозвідувальний режим
на території проведення операцій об’єднаних сил та адмімінстративного
кордону з АР Крим..
Серед адміністративно-правових режимів, що діють у сфері державної

безпеки, помітне місце посідають ті, що пов’язані з подоланням ситуацій
надзвичайного і в цілому неординарного (кризового) характерів. Це режими
військового і надзвичайного станів, режими захисту населення від загроз,
пов’язаних зі стихійними лихами і техногенними катастрофами, тощо. Варто
зауважити, що подолання кризових ситуацій, які відходять від нормального та
стабільного функціонування держави, вимагає від державних структур, що
діють сфері забезпечення державної безпеки, особливих (спеціальних)
режимів функціонування стосовно їхньої власної організації і безпосередньої
діяльності. Це, зокрема, посилені варіанти несення служби, притаманні
військовим формуванням, органам внутрішніх справ, органам безпеки та
іншим структурам, спеціальні планові операції, що переходять у жорсткий
режим функціонування при настанні тих або інших несприятливих наслідків,
і подібні до них заходи.
Специфіка завдань, що вирішуються у сфері забезпечення державної
безпеки стосовно інтересів влади, визначає й особливості побудови
відповідних управлінських структур. Переважно вони мають чітко виражену
централізацію. По суті на сьогодні всі основні суб’єкти забезпечення
державної безпеки є центральними органами виконавчої влади. При цьому
особливого значення набувають адміністративно-правові режими, що
визначають субпідлеглість ланок структур сектору безпеки та їхню взаємодію
з органами державної влади й органами місцевого самоврядування.
З метою забезпечення належної дієздатності влади такого роду режими
закріплюються не тільки і не стільки на рівні затверджуваних Урядом України
або Президентом України положеннях про ту чи іншу структуру або орган
виконавчої влади. Усе частіше ці режими стають предметом законодавчого
262
регулювання у формі законів про структури, що діють у сфері державної

безпеки. При цьому прикладом може слугувати Закон України «Про Службу
безпеки України».
До складу екстремальних режимів, крім надзвичайних, входять усі
режими, передбачені законодавством України для реагування на надзвичайні
ситуації різної генези. Це й режим проведення антитерористичної операції,
режим надзвичайної ситуації, режим карантину тощо.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного
стану" воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні
або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози державній
незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання
відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам
місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози
та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене
загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина,
прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень . Метою введення воєнного стану є створення умов для реалізації
органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого
самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм
повноважень у разі збройної сутички.
Інститут режиму надзвичайного стану тісно пов’язаний з поняттям
надзвичайної ситуації і його введення фактично зумовлюється нею.
Особливий стан – це збірне поняття, що містить різні режими,
опосередковуючи екстремальну ситуацію, яка диктує необхідність
застосування особливих правообмежень, що поступаються заходам, котрі
використовуються під час режиму надзвичайного стану; надзвичайний
адміністративно-правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації
визначається Законом України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації"
від 13 липня 2000 року . Саме особливий стан є тим адміністративно-
263
правовим режимом, який виникає при проведенні антитерористичної

операції. Режим спеціальної операції – це спеціальний режим у районі
проведення антитерористичної операції, під час проведення якої може бути
встановлено спеціальний порядок, зокрема організовано патрульну охоронну
службу та виставлено оточення. Перебування в районі проведення
антитерористичної операції осіб, які не залучені до її проведення,
допускається з дозволу керівника оперативного штабу.
У багатьох нормативно-правових актах, присвячених питанням
національної безпеки, також використовуються поняття "особливий режим",
визначений у Законі Україні «Про оборону України». Не зупиняючись
детально на його аналізі, зауважимо, що Закон України "Про мобілізаційну
підготовку та мобілізацію" називає разом з воєнним станом та особливим
періодом мобілізацію, а саме: ст. 10 цього закону вказує, що Верховна Рада
України відповідно до Конституції України здійснює законодавче
регулювання питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, визначає
відповідні видатки з Державного бюджету України, затверджує впродовж
двох днів з моменту звернення Президента України укази про введення
воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про
загальну або часткову мобілізацію; ст. 11 – відповідно до повноважень, виз-
начених Конституцією України, Президент України: приймає рішення щодо
введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її
місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із
внесенням їх на затвердження Верховною Радою України; встановлює режим
роботи органів державної влади, інших державних органів під час мобілізації
та у воєнний час.
Також названий закон під мобілізацією розуміє комплекс заходів, що
здійснюються з метою планомірного переведення національної економіки,
діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів
місцевого самоврядування , підприємств, установ і організацій на
264
функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших

військових формувань, сил цивільного захисту – на організацію і штати
воєнного часу. Тобто виходить, що мобілізація прямо пов’язана з особливим
періодом. Однак практика сьогодення показує, що мобілізацію можна
проводити в рамках антитерористичної операції.
Виходячи з аналізу зазначених законів, особливий період взагалі не
можна розуміти як режим, бо це комплексне поняття, що описує час впливу
глобального негативного чинника воєнного характеру. Особливий період
споріднений поняттю "надзвичайна ситуація", але має дещо інше змістовне
навантаження, пов’язане з функціонуванням органів державної влади та
управління під час мобілізації, воєнного часу й частково відновлюваний
період післявоєнних дій.
Надзвичайний стан як сукупність заходів політичного, економічного,
соціального характерів та з підтримання громадського порядку тимчасово
вводиться в окремих місцевостях або на всій території країни у випадку: а)
невідворотності виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій
природного, техногенного або соціального характерів, що зумовлює потребу
запобігання, зменшення та ліквідації їхніх наслідків; б) існування загрози для
національної безпеки або конституційного ладу, що робить необхідним захист
правової держави, підтримання або відновлення законності. Злочини, що
вчинюються в умовах воєнного стану та покарання за них, зазвичай адекватні
їхній суспільній небезпеці, відрізняються помітним посиленням кримінальної
репресії.
Стан облоги – це сукупність заходів політичного, воєнного,
економічного й соціального характерів, що можуть вводитись в окремих
містах чи місцевостях з метою підвищення боєздатності військ, а також
готовності населення, економіки та відповідної території у випадку збройної
агресії.
265
Період воєнного стану – це режим, що вводиться на окремій території

країни у випадку офіційного оголошення війни або збройної агресії проти
України. Детальний аналіз законодавства, що регламентує правовий режим
воєнного стану, дав змогу виділити такі основні риси цього режиму:
– повноваження з організації оборони, забезпечення безпеки та
громадського порядку можуть бути передані військовому командуванню ;
– органи військового командування наділяються повноваженнями
надзвичайного характеру, а також правом видання
загальнообов’язкових нормативно-правових актів.
Отже, інститут воєнного стану включає в себе низку тісно пов’язаних
між собою елементів. По-перше, уведення правового режиму воєнного
стану можливе лише за наявності особливих умов, якими є підвищений
ступінь небезпеки для життя і здоров’я громадян, безпеки суспільства й
держави, що вимагає від органів державної влади та управління для її
нормалізації правових, організаційних, тактичних та інших заходів, а також
їхнього ресурсного забезпечення. При цьому особливі умови, що є
підставами для введення правового режиму воєнного стану, мають
винятково воєнний характер.
Особливі умови – це, по-перше, правоутворюючі (правозмінюючі,
правоприпиняючі) факти, з якими норми права пов’язують виникнення
(зміну, припинення) особливих правовідносин; по-друге, факти явищ
дійсності, які реально існували або існують в цей момент; по-третє, факти
обмеженої (однократної) дії, з якими норми права пов’язують юридичні
навартоки тільки в цьому конкретному випадку.
Якщо проаналізувати історико-правові документи, що
свідчать про введення воєнного стану, то стає зрозуміло, що вони є
загальними як для надзвичайного, так і воєнного станів, як, наприклад,
вводилися висилки в іншу місцевість населення окремих територій, штрафи,
трудові повинності, вилучення тощо лише з тією відмінністю, що при
266
воєнному стані заходи посилюються та доповнюються новими і

впроваджуються іншими органами.
За часів Другої світової війни стан облоги вводився у всіх важливих у
військовому відношенні пунктах, районах прифронтової смуги, в умовах
безпосередньої загрози захоплення їх ворогом; встановлювався, порівняно з
воєнним станом, більш жорсткий правовий режим. Тобто причиною
введення стану облоги був суто воєнний характер. За інших причин він не
вводився. Після скасування стану облоги зазвичай деякий час продовжував
зберігатися режим воєнного стану. Порівняльний аналіз постанов про
введення воєнного стану і стану облоги свідчить, що, якщо перший був
детально розроблений у загальносоюзному нормативно-правовому акті, то
правовий режим стану облоги не мав такої нормативної регламентації.
Загалом фактичним змістом воєнного стану є вжиття комплексу заходів
надзвичайного характеру, що сприятимуть контррозвідувальному пошуку і
створюватимуть перешкоди для розвідувально-підривної та диверсійної
діяльності спецслужб: посилення охорони й патрулювання населених
пунктів; посилення охорони та внутрішнє патрулювання об’єктів
життєзабезпечення, воєнного та промислового значення; очищення території
від кримінального елементу та, тих осіб, котрі раніше потрапляли в поле зору
спецслужб як такі, що намагалися ініціативно надавати допомогу в отриманні
інформації іноземним спецслужбам; введення адміністративного виселення з
району воєнного стану окремих категорій громадян; заборона в’їзду та виїзду
з району воєнного стану; призупинення дії правил про громадські спілки,
зібрання, тобто про громадські організації та об’єднання; призупинення
діяльності підприємств, установ, організацій; заборона на вивезення і
ввезення з району воєнного стану певних предметів і товарів, що мають
воєнне значення; вилучення (конфіскація та реквізиція) майна у підприємств,
установ, організацій і громадян (наприклад вилучення транспортних засобів);
уведення різних видів трудової повинності й додаткових обов’язків для
267
населення, що спричиняють суттєве обмеження законних прав громадян;

введення відповідальності населення, що мешкає поблизу залізниць, за
збереження майна залізничних шляхів; уведення підвищеної кримінальної
відповідальності за вчинення злочинів проти оборонної, громадської і
Контррозвідувальний режим антитерористичної операції базується на
указах Президента України "Про Антитерористичний центр", "Про
Положення про Антитерористичний центр та його координаційні групи при
регіональних органах СБ України", "Про порядок взаємодії з міжнародними
антитерористичними організаціями", а також Кримінального процесуального
кодексу України, та Кримінального кодексу насамперед ст. 112 "Посягання на
життя державного чи громадського діяча"; ст. 147 "Захоплення заручників";
ст. 209 "Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом"; ст.
255 "Створення злочинної організації"; ст. 256 "Сприяння учасникам
злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності"; ст. 258
"Терористичний акт"; ст. 258-1. "Втягнення у вчинення терористичного
акту"; ст.-2. "Публічні заклики до вчинення терористичного акту"; ст.
258-3. " Створення терористичної групи чи терористичної
організації"; ст. 258-4. "Сприяння вчиненню терористичного акту"; ст.
258 .
-
5
"Фінансування тероризму"; ст. 259. "Завідомо неправдиве
повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження
об’єктів власності"; ст. 260 "Створення не передбачених законом воєнізованих
або збройних формувань"; ст. 261 "Напад на об’єкти, на яких є предмет, що
становить підвищену небезпеку для оточення"; ст. 266 "Погроза вчинити
викрадення або використати радіоактивні матеріали"; ст. 278 "Угон або
захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, річкового та
морського судна"; ст. 346 "Погроза або насильство щодо державного чи
громадського державного діяча"; ст. 349 "Захоплення представника влади або
працівника правоохоронного органу як заручника"; ст. 439 "Застосування
268
зброї масового знищення"; ст. 443 "Посягання на життя представника

іноземної держави"; ст. 444 "Злочини проти осіб та установ, що мають
міжнародний захист".
Режим антитерористичної операції та та операцій об’єднаних сил у
питанні жорсткості контррозвідувального режиму більш лояльний, аніж режим
воєнного стану щодо прав та свобод цивільних громадян.
Режим воєнного часу, і режим антитерористичної операції та операцій
об’єднаних сил з урахуванням сьогоднішніх реалій є важливим елементом
здійснення заходів зі збереження контррозвідувального режиму. Одним з
основних його елементів є режим пропуску у відповідних пунктах переходу
зон розмежування та адмістративному кордоні з АР Крим та фільтраційна
робота серед окремих категорій осіб.
Особливості правового та контррозвідувального режимів

на території проведення операцій об’єднаних сил та адміністративному
кордоні з АР Крим
18 січня 2018 року Верховна Рада України за поданням Президента

України Петра Порошенка прийняла закон «Про особливості державної
політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово
окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Президент
підписав закон 20 лютог. У законі окрема увага приділяється запровадженню
воєнного стану. У випадку введення воєнного стану координацію і контроль
на окупованій території Донецької і Луганській областях областей здійснює
Об'єднаний оперативний штаб ЗСУ під керівництвом Генштабу.Операції
об’єднаних сил (ООС) - комплекс військових та спеціальних організаційно-
правових заходів українських силових структур, спрямований на протидію
діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань
у війні на сході України. Проведення операції передбачається
виконанням Закону України «Про особливості державної політики із
забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих
269
територіях у Донецькій та Луганській областях». Операція об'єднаних сил,

фактично, є переформатуванням Антитерористичної операції (АТО) з
введенням воєнного або надзвичайного стану, переданням управління
від СБУ, яка формально керувала АТО, до Об'єднаного оперативного штабу
ЗСУ. Початок операції об'єднаних сил — з 14:00 30 квітня 2018 року[2].
Органам сектору безпеки та оборони, іншим держорганам, залученим
до ООС, надаються спеціальні повноваження за наступних умов :
1. Загроза застосування засобів ураження, в тому числі ракетних військ
та артилерії, реактивних систем залпового вогню та авіації.
2. Загроза здійснення терористичних актів і диверсій.
3. Рух військових колон.
4. Проведення заходів щодо пошуку та знищення диверсійно-
розвідувальних сил противника.
5. Проведення заходів розмінування місцевості та об’єктів.6.
Проведення заходів бойової та оперативної підготовки.
7. Проведення заходів оперативно-розшукової роботи.
8. Виникнення надзвичайних ситуацій природного та техногенного
характеру.
9. Перевірка готовності сил і засобів об’єднаних сил до виконання
завдань за призначенням.
10. Забезпечення безпеки переміщення та перебування вищого
військово-політичного керівництва держави, представників держав-партнерів.
Військові отримують особливі повноваження і в разі крайньої
необхідності можуть:- використовувати зброю та спецзасоби;- затримувати
осіб і доставляти їх в поліцію;- перевіряти документи;- здійснювати
особистий огляд громадян, їхніх речей і транспортних засобів;- тимчасово
обмежувати чи забороняти рух транспорту і пішоходів;- входити в житлові та
інші приміщення, що належать громадянам;- користуватися зі службовою
метою транспортом та засобами зв’язку громадян, підприємств та
270
організацій, за винятком транспортних засобів дипломатичних та

міжнародних організацій.
Територія проведення Операції Об'єднаних сил ділиться на зону
безпеки і район бойових дій.Межі зони безпеки, прилеглої до району бойових
дій: Виноградне, Курахово, Очеретяне, Розівка, Вовчеярівка, Біла Гора,
Новоайдар, Садки, Макарівка, Простяне, уздовж адмінмежі Луганської та
Харківської областей, Ольгівка, уздовж адмінмежі Донецької та Харківської
областей, Знаменівка, вздовж адмінмежі Донецької та Дніпропетровської
областей, Комішеваха, уздовж адмінмежі Донецької та Запорізької областей,
Урзуф, уздовж морського узбережжя, Приморське.У зоні безпеки рішенням
командувача Об'єднаних сил, можуть створюватися райони обмеженого
доступу і заборонені для доступу райони. В райони обмеженого доступу
можна потрапити за спеціальним дозволом командувача об'єднаних сил або
командирів оперативно-тактичних груп. У район забороненого доступу
допуск сторонніх осіб суворо заборонений, туди можна потрапити ляше зі
спеціальною перепусткою.Район бойових дій – це територія, охоплена
бойовими діями уздовж лінії зіткнення, де підрозділи ЗСУ, інших військових
формувань та правоохоронних органів виконують бойові завдання із
недопущення прориву противника вглиб території держави.
В окремих района зони безпеки або по всій її території можуть
тимчасово вводитися різні режими перебування залежно від обставин. Режим
встановлює командувач Об'єднаних сил, ці обмеження стосуються лише осіб,
не залучених до здійснення заходів з оборони і відсічі. Таких режимів є
три:- «зелений» – перебування та переміщення осіб не
обмежене;- «жовтий» – перебування та переміщення осіб здійснюється за
наявності документів, проводиться особистий огляд громадян і речей,
транспортних засобів, цей режим встановлюється на рубежах з ізоляції та
районів обмеженого доступу;- «червоний» – перебування осіб тимчасово
обмежено, заборонено. Пропуск громадян і посадових осіб здійснюється за
271
наявності пропуску, транспортні засоби та громадяни на окремі ділянки

місцевості та об'єкти не допускаються.
Підставою для допуску в район проведення ООС для осіб, які не
залучені до операції, є:- проживання особи або близьких родичів у цьому
районі (при наявності документів);- місце поховання у цьому районі членів
сім'ї, смерть близьких родичів;- нерухомість в районі проведення операції;-
участь у врегулюванні конфлікту, в тому числі вирішення гуманітарних
питань;- дипломатична та консульська діяльність.
Складововою контррозвідувального режими на межі розмежування є
режим пропуску.
Відповідно до частини 2 статті 10 Закону України «Про забезпечення
прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій
території України» , в'їзд іноземців та осіб без громадянства на тимчасово
окуповану територію та виїзд з неї допускаються лише за спеціальним
дозволом через контрольні пункти в'їзду-виїзду. Пердбачено, що
громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в’їзд на
тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти
в’їзду-виїзду за умови пред’явлення документа, що посвідчує особу та
підтверджує громадянство України.
В’їзд іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану

територію та виїзд з неї допускаються лише за спеціальним дозволом через
контрольні пункти в’їзду-виїзду.
Порядок в’їзду іноземців та осіб без громадянства на тимчасово

окуповану територію та виїзду з неї встановлюється Кабінетом Міністрів
України. У відповідній Постанові вказано, що в’їзд на тимчасово
окуповану територію України та виїзд з неї здійснюються через контрольні
пункти:
272
іноземців та осіб без громадянства - за паспортним документом та

спеціальним дозволом, виданим територіальним органом ДМС або
територіальним підрозділом ДМС у Новотроїцькому чи Генічеському
районі Херсонської області;
громадян України - за умови пред’явлення будь-якого документа,

визначеного статтею 5 Закону України “Про громадянство України”
або статтею 2 Закону України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в
Україну громадян України”.
В’їзд на тимчасово окуповану територію України громадян України,

які не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти за
умови пред’явлення паспорта громадянина України, або паспорта
громадянина України для виїзду за кордон, або проїзного документа
дитини з дотриманням вимог, передбачених для таких осіб пунктами 3-
6 Правил перетинання державного кордону громадянами України,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р.
№ 57.
Виїзд з тимчасово окупованої території України громадян України, які

не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти за умови
пред’явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина
України для виїзду за кордон, або проїзного документа дитини у супроводі
одного з батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших
законних представників чи в супроводі інших осіб, уповноважених одним
із батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних
представників.
Контрольні пункти, в яких здійснюються прикордонний, митний та

інші види контролю і пропуск осіб, що в’їжджають на тимчасово
окуповану територію України або виїжджають з неї, транспортних засобів,
вантажів та іншого майна, не призначені для перетинання державного
273
кордону. Контрольні пункти в’їзду на тимчасово окуповану територію

України/виїзду з неї для автомобільного сполучення - “Каланчак”,
“Чаплинка”, “Чонгар”
Контрольні пункти в’їзду на тимчасово окуповану територію

України/виїзду з неї для залізничного сполучення - “Херсон”,
“Мелітополь”, “Вадим”, “Новоолексіївка”
Контрольні пункти працюють цілодобово. Робота контрольних пунктів

може тимчасово припинятися за рішенням Голови Держприкордонслужби.
Порядок взаємодії контрольних органів і служб, загальний порядок та

послідовність проведення всіх видів контролю в контрольних пунктах
визначаються технологічною схемою пропуску осіб, що в’їжджають на
тимчасово окуповану територію України або виїжджають з неї,
транспортних засобів та вантажів, яка затверджується окремо для кожного
такого пункту керівником органу охорони державного кордону, в зоні
відповідальності якого розташовано контрольний пункт, за погодженням з
керівником відповідного територіального органу ДФС, що діє в
контрольному пункті.
У технологічній схемі пропуску осіб, що від’їжджають на тимчасово

окуповану територію України або виїжджають з неї, транспортних засобів
та вантажів через контрольні пункти визначаються:
місця або приміщення для проведення контролю осіб, транспортних

засобів та вантажів, межі території контрольного пункту та зон
прикордонного і митного контролю (режимна зона), зони сервісного
обслуговування осіб і транспортних засобів, місця стоянки транспортних
засобів, у тому числі тих, що затримані;
маршрути руху, місця стоянки і місця відстою транспортних засобів,

поїздів (вагонів), що перевозять небезпечні вантажі, а також порядок дій у
274
разі виникнення надзвичайної ситуації, пов’язаної з військовою загрозою,

масовими заворушеннями, вчиненням терористичного акту,
перешкоджанням або блокуванням роботи контрольного пункту, а також у
разі виникнення ситуацій техногенного або природного характеру;
загальний порядок та послідовність контрольних операцій щодо осіб,

транспортних засобів та вантажів;
порядок допуску в контрольний пункт та в його режимну зону осіб,

транспортних засобів та вантажів, порядок їх пересування.
Межі території контрольного пункту для залізничного сполучення

визначаються та затверджуються за погодженням з керівником органу
охорони державного кордону, у зоні відповідальності якого розташовано
контрольний пункт, та керівником відповідного територіального органу
ДФС наказом начальника залізниці, на території якої розташовано
контрольний пункт.
Межі території контрольного пункту для автомобільного сполучення

визначаються та затверджуються за погодженням з керівником
відповідного територіального органу ДФС та органом місцевого
самоврядування наказом керівника органу охорони державного кордону, у
зоні відповідальності якого розташовано контрольний пункт.
Перед контрольним пунктом може створюватися зона сервісного

обслуговування осіб і транспортних засобів у порядку,
визначеному Положенням про пункти пропуску через державний кордон
та пункти контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 18 серпня 2010 р. № 751
1. Назвіть основні риси правового режиму воєнного стану.

275
2. Назвіть нормативно-правові акти на яких ґрунтується контр

розвідувальний режим антитерористичної операції. Дайте коротку
характеристику.

1. Закон України "Про правовий режим воєнного стану" // Відомості
Верховної Ради (ВВР), ̶ 1993, ̶ N 5, ̶ ст. 20.
2. Закон України "Про оборону України" // Відомості Верховної Ради
(ВВР), ̶ 1993, ̶ N 5, ̶ ст. 20.
3.Закон України „Про Службу безпеки України ” // ВВР України .̶
1992. ̶ ВВР України .̶ ст.382.
4. Закон України "Про контррозвідувальну діяльність" // Відомості
Верховної Ради (ВВР), ̶ 2003, ̶ № 12, ̶ ст. 89. (Із змінами, внесеними згідно
із Законом № 662-ІУ (662-15) від 03.04.2003, ВВР, 2003, № 27, ст. 209 №
3200-ІУ (3200-15) від 15.12.2005, ВВР, 2006, № 14, ст. 116).
5. З акон України "Про онаціональну безпеки України" ̶ ̶2018 //
Відомості Верховної Ради (ВВР), ̶ 2018, ̶ N 35, ̶ ст. 358.
Паспортна система як ведення обліку та реєстрації громадян є не лише

важливим інструментом спецслужб та правоохоронних органів у забезпеченні
контррозвідувального режиму. Навіть з урахуванням демократичних змін,
суспільно-політичних формацій, що впливають на процедуру отримання
паспорта та реєстрації громадян України, вона залишається суттєвим
чинником, що характеризує рівень ефективності контррозвідувального
режиму в державі, забезпечення державної безпеки в цілому. Її дієвість та
ефективність залежать від нормативно-правового урегулювання взаємодії
правоохоронних органів та спецслужб, а також рівня корупції в державі.
Державна прикордонна служба України – важливий державний орган,
що посідає чільне місце в загальнодержавній системі здійснення практичних
276
заходів із забезпечення контррозвідувального режиму. Це зумовлюється її

завданнями та функціями на кордоні – важливому місці контролю за
переміщенням іноземців, котрі підозрюються у причетності до спецслужб
іноземних держав, екстремістських чи терористичних організацій, та
громадян України, які є секретоносіями.
Контррозвідувальний режим на кордоні забезпечується не тільки
органами та підрозділами ДПС України, а й органами МВС, місцевими
органами державної влади. Взаємодія і взаємоінформування між ними та
Службою безпеки України потребують нормативно-правового удосконалення.
Отже, нормативно-правове забезпечення взаємодії у заходах
контррозвідувального режиму ДПС та СБ України можна вважати в цілому
задовільним. Водночас з метою практичної спрямованості відповідальності
двох відомств за здійснення зазначеного варто ввести у практику щорічне
звітування про діяльність кожного відомства у вищі інстанції (Адміністрацію
Президента України, профільні комісії Верховної Ради України) з питань, що
стосуються взаємодії двох відомств у цілому та щодо забезпечення
контррозвідувального режиму зокрема.
Контррозвідувальний режим захисту державних таємниць на
підприємстві чи установі, де циркулює таємна інформація, має свої
особливості з організації роботи, а також контролю за її ефективністю.
Останнє умовно можна поділити на окремі етапи здійснення. Першим є етап
оцінювання обстановки і прийняття рішення щодо організації
внутрішньооб’єктового режиму. Він передбачає уточнення, які саме
структурні підрозділи проводять діяльність, пов’язану з державною
таємницею; про характер секретних робіт, ступінь секретності інформації, що
використовується у цих роботах, обстановка в колективах, які виконують
зазначені роботи. При всій розмаїтості заходів, що складають адміністративно-
правові режими в процесі зовнішньоекономічних відносин, можна виділити
загальні моменти, що визначають суть цих заходів, які ще називають
277
режимними із забезпечення контррозвідувального режиму. До них відносяться:

видача дозволів на ведення секретних робіт або дій, що стосуються цих робіт;
реєстрація й облік усіх видів діяльності, пов’язаних із секретними роботами,
в інтересах реалізації кінцевого продукту за межами держави; нормування
або регулювання діяльності підприємств, установ та організацій, що
здійснюють секретні роботи; контроль за всіма видами діяльності
підприємств.
Адміністративно-правовий режим безпеки польотів пасажирів і
екіпажів цивільних повітряних суден є складовою контррозвідувального
режиму, спрямованого на забезпечення безпеки держави, і являє собою
сукупність правових норм, приписів та організаційних заходів, що
визначають порядок діяльності державних органів, посадових осіб і громадян
під час перевезення пасажирів, ручної поклажі й багажу на внутрішніх і
міжнародних лініях та спрямованих на запобігання державних та інших
злочинів, а також охорону життя й здоров’я пасажирів і членів екіпажів
повітряних судів. Він відіграє важливу роль у системі заходів, спрямованих на
попередження захоплення і викрадення повітряних суден, здійснення
терористичних та інших злочинних актів. Поряд з іншими адміністративно-
правовими режимами він входить до переліку основних заходів забезпечення
Контррозвідувальний режим у сфері використання РЕЗ – це сукупність
обов’язкових вимог, принципів та правил, що визначені чинним
законодавством у сфері використання РЕЗ та сприяють захисту національних
Питання надання дозволів, що стосуються зброї та обігу вибухових
речовин, покладено в Україні на Міністерство внутрішніх справ України,
Державний комітет промислового та гірничого нагляду, Державну митну
службу.
278
ВИСНОВКИ
Контррозвідувальний режим в Україні – це сукупність обов’язкових
принципів, норм, правил та організаційних заходів, установлених чинним
законодавством та нормативно-правовими актами, які покликані
забезпечувати державну безпеку й захищати національні інтереси України
від зовнішніх та внутрішніх загроз та сприяьти контррозвідувальним
заходам направлених спрямованих на виявлення та документування
розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав, окремих
осіб та організацій та запобігання їм. Контррозвідувальний режим - це
нормативно закріплений та організаційно забезпечений порядок
регулювання поведінки громадян та діяльності державних і недержавних
організацій, посадових осіб, спрямований на чітку регламентацію
суспільних відносин у конкретній у сфері забезпечення державної безпеки,
недопущення протиправної діяльності спецслужб іноземних держав,
окремих осіб та організацій який передбачає можливість застосування
режимних заходів, інших спеціальних форм і методів діяльності стосовно
забезпечення захищеності особистості, суспільства й держави в цілому.
У триелементній структурі оперативної обстановки (контррозвідка

Служби безпеки України, суб'єкти розвідувальної діяльності проти нашої
держави (посягання на державну безпеку) та середовищ, в якому
відбувається їх протиборство (конфліктна взаємодія),
контррозвідувальний режим є центральною частиною (ядром)
середовища.
Контрольно-наглядова функція СБ України у формуванні
контррозвідувального режиму це комплекс заходів із спостереження
за дотриманням встановлених режимів (секретності, прикордонного,
паспортного, реєстрації населення, дозвільного, тощо) в державних
органах та установах, перевірки фактичного стану й оцінки
279
результатів діяльності з його забезпечення, нагляду за додержанням

законодавства надання необхідної допомоги виконавцям,
встановлення причин і умов, що призводять до їх порушення, а
також застосування заходів, спрямованих на припинення
правопорушень у цій сфері та запобігання їм, притягнення до
відповідальності винних осіб згідно з чинним законодавством.
Контррозвідувальний режим має виконувати свою функцію: захи-
щати людину, суспільство й державу від посягань іноземних спецслужб,
тероризму. Він визначає правові й організаційні засади протидії цьому
небезпечному явищу. Контррозвідувальний режим в Україні потребує
подальшого формування та удосконалення в напрямку посилення ролі
державних органів - суб’єктів забезпечення державної безпеки, їх
правоохоронних та контролюючих функцій у цій царині суспільних
відносин.
Основне призначення контррозвідувального режиму в Україні
контррозвідувальне. Далі за важливістю економічне - адміністративні
норми, складові контррозвідувального режиму, покликані встановлювати
певні обмеження в економічній сфері на виконання міжнародних
зобов’язань, забезпечення власної безпеки держави; протидії тероризму --
правового регулювання “оповіщення»“ про окремі ознаки можливої
підготовки до терористичного акту, створення правових перешкод
здійсненню протиправних намірів на вразливих у терористичному плані
об'єктах; політичне - покликане стимулювати владні політичні сили
держави до ініціювання та прийняття нормативно-правових актів для
покращання контррозвідувального режиму, посилення рівня безпеки
держави; виховне – через встановлення норм адміністративного права, що
мають заборонний характер; пряме охоронне – спрямоване на організацію
охорони таємної інформації, від незаконних посягань та недопущення
проникнення на важливі об'єкти осіб з протиправними намірами;
280
інформаційне (комунікативне) - матеріально виражені в документах

адміністративні норми, що належать до контррозвідувального режиму є
джерелом соціально значущої інформації.
Із принципів, на яких формується контррозвідувальний режим,
виокремлюються принципи постійності та гласності, які у період
формування демократичного суспільства мають бути спрямовані на
запобігання та припинення реалізації неправомірних рішень у процесі
контрольної діяльності СБ України з дотримання норм
Подальше удосконалення нормативно-правових актів, які належать
до контррозвідувального режиму, має здійснюватись на засадах
політичної та ідеологічної кон'юнктури. Вони мають готуватись винятково
на наукових і правових підвалинах, виходячи з реальних потреб
забезпечення державної безпеки, в інтересах суспільства і людини.
Нормативно-правові акти, що належать до контррозвідувального режиму
в Україні, мають носити подвійне навантаження: вони повинні
унеможливлювати використання їх слабкі місця представниками
спецслужб іноземних держав, окремих осіб та організацій на шкоду
державній безпеці України, водночас не створювати перешкод для
забезпечення прав і свобод як громадян України так і іноземців, чи осіб
без громадянства.
Норми права, що стосуються контррозвідувлаьного режиму і мають
заборонний чи дозвільний характер, не завжди перебувають у прямій
залежності від рівня демократичних свобод у державі. Його жорсткість
визначається насамперед: соцільно-політичними умовами у державі;
рівнем зовнішніх та внутрішніх загроз; правовими традиціями та
менталітетом населення.
В умовах політичної боротьби всі правові режими так чи інакше
мають певне політичне забарвлення. Адже правові режими - це усе таки
281
продукт державної діяльності. А держава та вся її "робота" - епіцентр

політики. Тому не може бути правових явищ, яким є також і
контррозвідувальний режим які б існували самі по собі, тобто у "чистому"
вигляді. Зазначене впливає на формування контррозвідувального режиму в
Україні.
Норми права що належать до контррозвідувального режиму, можна
вважати окремими, так званими галузевими нормами адміністративного
права. На основі галузевих правових режимів створюються спеціальні
режими вторинного, похідного рівня. Вони формуються на основі
сукупних норм окремих нормативно правових актів держави, насамперед
тих. які стосуються забезпечення державної безпеки України.
З урахуванням нормативно-правового регулювання формування
контррозвідувального режиму в Україні проходить такі етапи: 1991-1998
роки – етап створення основ контррозвідувального режиму в Україні.
Реагуючи на зміни оперативної, політичної та економічної ситуації в
державі, СБ України вживала необхідін заходи щодо формування
контррозвідувальних підрозділів, напрацювання відповідної нормативно-
правової бази щодо його забезпечення; другий етап: з 1998 року до червня
2014 року.
Із червня 2014 року почався етап удосконалення нормативно-
правового регулювання контррозвідувального режиму, через структурні
зміни у Службі безпеки України та інших державних органах з
урахуванням окупації РФ АР Крим, участі у бойових діях на території
Донецької та Луганської областей військ Російської Федерації, інших
загроз з боку Російської Федерації та практичних заходів із підготовки
України до вступу до Європейського Союзу та НАТО.
Елементи контррозвідувального режиму в Україні, що стосуються

протидії тероризму, мають як попереджувальний так і реагуючий
характер. У них простежується тенденція домінанти однобічної каральної
282
реакції на тероризм при покладанні цієї функції тільки на спецслужби й

правоохоронні органи. Небезпека полягає в тому, що такі дії держави
спрямовані на розв'язання поточних проблем, які не усувають
першопричину тероризму, його коріння, мають оборонний, а не
наступально-запобіжний характер.
Характеристика сучасних спецслужб, структура їх розвідуально-
підривної діяльності проти України, регулювання протидії їм, включаючи
створення конкретних механізмів та інститутів співпраці і взаємодії ком-
петентних органів, а також результати аналізу наявних поглядів на ці
проблеми можуть бути використані як базові для удосконалення
контррозвідувального режиму в Україні, насамперед через поліпшення
взаємодії між правоохоронними органами та державними інституціями
(Міністерством внутрішніх справ України, СЗР України, Державною
прикордонною службою, Державною міграційною службою.).
Історична практика існування контррозвідувальних режимів, що
діяли на території України у різних державних формаціях показує, що його
ефективність та дієвість залежить не тільки від нормативно-правового
наповнення а у значною мірою від кадрового забезпечення відомств шо
відповідають за цей сектор, а такожвід інших державних установ (на
кордоні, митних органах, установах реєстрації населення).
У процесі становлення молодої держави у системі забезпечення
контррозвідувального режиму найважливішу роль відіграють:
прикордонний режим, режим охорони кордону, навіть якщо самі кордони
адміністративно чітко не визначені; облік населення та контроль за
внутрішніми міграційними процессами - одна із умов забезпечення
безпеки держави та контррозвідувального режиму в процесі її
формування.
Історико-правовий аналіз нормативно-правових актів, що належать
до контррозвідувального режиму, різних державних утворень на території
283
України в період 1918-1922 років показали, що збереження держави в

період її становлення вимагає негайного формування відповідного до
загроз контррозвідувального режиму.
У період підготовки до дій у воєнний період, безпосередньо під час
воєних дій забезпечення безпечного функціонування транспортного
комплексу є пріоритетним. Від якості й ефективності контррозвідувального
режиму в цій ділянці залежить успіх чи поразка держави.
Незважаючи на жорсткість контррозвідувального режиму в період
1970-1991 років на території СРСР у цілому та в Україні як союзної
складової, його ефективність не повною мірою відповідала покладеним на
нього функціям, про що свідчить відсутність конкретних результатів із
виявлення розвідників-нелегалів іноземних держав на території України у
зазначений період.
Обширність території, наявність навіть у той час елементів корупції у
державних органах сприяло ввезенню в СРСР забороненої продукції та
матеріалів а також проникненню розвідників іноземних спецслужб.
Водночас створений у тодішній державі контррозвідувальний режим із
захисту державних таємниць не надавав можливості спецслужбам тодішніх
провідним держав світу, насамперед США, Німеччини, Франції, вчасно
отримати інформацію та матеріали про новітні ракетні розробки, що мали
місце в Україні а також про справжні наміри політичного керівництва
СРСР у період Карибської кризи (1962 рік), сприяв у цілому ефективній
міжнародній політиці колишнього СРСР.
Однією із причин, що сприяла тимчасовій окупації АР Крим
було не чітке виконання війсьвослужбовцями РФ режимних заходів на
території нашої держави. Лібералізація режиму реєстрації офіцерів ЧФ
Росії, котрі проживали у Севастополі, відсутність повної інвентаризації й
оцінки вартості оренди усіх фондів (землі, майна, споруд, баз, складів,
містечок тощо), зайнятих підрозділами і частинами ЧФ; не конкретна
284
регламентація діяльності співробітників спецслужб РФ, що офіційно діяли

на території Криму, допущення значної їх кількості. Відсутність належної
технічної удосконалленості прикордонної, митної служби держави.
У системі забезпечення контррозвідувального режиму дозвільний
порядок діяльності та придбання окремих товарів чи матеріалів тощо
залишається вагомим інструментом контролю держави за найбільш
важливими сферами забезпечення державної безпеки.
285
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
Внутрішньо-об’єктовий режим – це система правових норм і

організаційних заходів, що визначають порядок перебування й пересування
всіх осіб і транспортних засобів у межах території (об’єкта), на якій діє
режим охорони державної таємниці, 45.
Контррозвідувальний режим – це сукупність обов’язкових принципів,

норм, правил та організаційних заходів, установлених чинним
законодавством та нормативно-правовими актами, які спрямовані на
зовнішніх та внутрішніх загроз, 15.
Митний режим – це сукупність правових норм і організаційних заходів,

що визначають порядок митного оформлення, переміщення через митний
кордон товарів та інших предметів, а також порядок здійснення митного
контролю, 179.
Охоронне призначення контррозвідувального режиму – спрямоване

на охорону інформації, що охороняється законом, від незаконних посягань.
Цим же опосередковано охороняються основоположні соціальні цінності
життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності й безпеки людини,
власності, правопорядку, демократії, верховенства права та ін. Охоронне
призначення контррозвідувального режиму покликане захищати суспільні
відносини, регламентовані іншими нормами адміністративного права., 18.
Прикордонний режим – це система правових норм і організаційних

заходів, що визначають порядок в’їзду, тимчасового перебування,
проживання, пересування громадян України та інших осіб, проведення робіт,
286
обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування

самохідних та несамохідних суден, їх плавання та пересування у внутрішніх
водах України,179.
Призначення інформаційно-комунікативне контррозвідувального
режиму випливає із того, що матеріально виражені в документах
адміністративні норми, що належать до контррозвідувального режиму, є
джерелом соціально значущої інформації. Норми адміністративного права,
які належать до контррозвідувального режиму, виступають засобами
комунікації між суб’єктом та об’єктом управління, посередником між
законодавцем і суспільством, між творцями юридичних норм та їх
адресатами. Для контррозвідувального режиму зазначене вище є актуальним
насамперед тому, що його забезпечують багато держаних органів, при цьому
актуальними є питання взаємодії, 30.
Призначення з протидії тероризму контррозвідувального режиму. Він
має відігравати роль правового регулювання „оповіщення” про окремі ознаки
можливої підготовки до терористичного акту та охоплювати всі рівні й
напрями – як міжнародний (глобальний, регіональний і двосторонній), так і
внутрішньодержавний (суб’єктів центральної влади й муніципальних
структур), 32
Призначення оціночне контррозвідувального режиму - через
характеристику контррозвідувального режиму (хоча він не є самостійною
галуззю адміністративного права) є можливість оцінити стан безпеки
держави. Насамперед у питанні її спроможності протидіяти розвідувальній
діяльності спецслужб іноземних держав та тероризму, 33.
Правовий режим - порядок регулювання, виражений у комплексі
правових засобів, що характеризують поєднання взаємодіючих між собою
дозволів, заборон, а також зобов’язань,14.
Призначення виховне контррозвідувального режиму- окремі норми
адміністративного права, ті що належать до контррозвідувального режиму,
287
мають заборонний характер. Цим здійснюється специфічний виховний вплив

на особу, він спрямований на формування мотивів такої правомірної
поведінки індивідуума, яка б перешкоджала діяльності спецслужб іноземних
держав при виконанні ним своїх завдань. Переважна більшість вербувальних
операцій спецслужби намагаються проводити на своїй території чи на
території третьої держави. З урахування цього, існує певний порядок виїзду
секретоносіїв, громадян України за кордон. Вона має право здійснити свій
намір, але попередньо повідомивши про це свого керівника, 29.
Принципи контррозвідувального режиму – це закріплені в
законодавчих актах політичні і правові ідеї, нормативні положення щодо
завдань, способу формування й ведення діяльності у сфері забезпечення
державної безпеки, що визначають спрямованість і побудову правового
режиму контррозвідувальної діяльності в цілому, форму і зміст її заходів,
порушення яких обов’язково передбачає відновлення порушених прав, а
також компенсацію завданого морального й матеріального збитку, 32.
Призначення контррозвідувальне - через окремі адміністративно-
правові норми, використовуючи легальні можливості, державні органи, які у
своїй діяльності використовують ці норми, можуть виявляти осіб, можливо,
причетних до спецслужб іноземних держав, окремих осіб та організацій, які
мають намір незаконно здобути інформацію, що охороняється законом,
виготовляють вибухові пристрої для здійснення терористичних актів чи
готувати інші антидержавні злочини чи злочини.
Призначення політичне контррозвідувального режиму - покликане
стимулювати владні політичні сили держави до ініціювання та прийняття
нормативно-правових актів для поліпшення контррозвідувального режиму,
посилення рівня безпеки держави, 29.
Призначення економічне контррозвідувального режиму
-адміністративні норми, складові контррозвідувального режиму, покликані
встановлювати певні обмеження в економічній сфері. На виконання
288
міжнародних зобов’язань, забезпечення власної безпеки держава визначає

певний порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій у сфері
озброєння, виробів, що мають подвійне призначення, поширення дозвільної
системи на окремі види підприємницької діяльності, наприклад, проведення
робіт із застосуванням вибухових матеріалів тощо, 29.
Пропускний режим – це сукупність правових норм, які регламентують
порядок пропуску громадян України, іноземців та осіб без громадянства, а
також транспортних засобів, вантажу та іншого майна через державний
кордон України.
Паспортний режим (реєстрації населення) – це система правових норм і
організаційних заходів, які визначають порядок видачі дозволів та
оформлення документів громадянам України та іноземцям для в’їзду на
територію України, перебування та виїзду за її межі.
Паспортний прикордонний режим – це система правових норм і
організаційних заходів, що визначають наявність в особи, яка перетинає
державний кордон України, усіх необхідних документів, що дають право на
в’їзд в Україну або виїзд з України, належність їх особі, яка пред’являє їх, а
також правильність оформлення цих документів,179.
Режим охорони державних секретів – це система правових норм і

органів державної влади, органів місцевого самовнизкивання, підприємств,
установ і організацій, їх посадових осіб та окремих секретоносіїв з метою
запобігання витоку інформації, що становить державну таємницю, 200.
Режим державного кордону України – це сукупність правил і
організаційних заходів, що регулюють порядок перетинання державного
кордону, правила перебування українських та іноземних невійськових суден і
військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України,
заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні
289
води України і перебування в них, утримання державного кордону України,

провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному
кордоні України,179.
Режим у пунктах пропуску через державний кордон України
встановлюється в інтересах створення і підтримання умов для службової
діяльності контрольно-пропускних пунктів ДПС України. Він регламентує
порядок перебування й пересування всіх осіб і транспортних засобів у межах
території прикордонних залізничних та автомобільних станцій, морських і
річкових портів, аеропортів і аеродромів, відкритих для міжнародного
сполучення, а також здійснення іншої діяльності, пов’язаної з пропуском
через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та
іншого майна,180.
Режим виїзду з України і в’їзду в Україну – це система правових норм і
організаційних заходів, які визначають порядок здійснення права громадян
України на виїзд з України і в’їзд в Україну, оформлення документів для
зарубіжних поїздок, тимчасового обмеження права громадян на виїзд з
України, а також порядок пропуску через державний кордон громадян і
транспортних засобів, 180.
Режим внутрішньої безпеки - це система правових норм і
організацій та установ, їх посадових осіб, а також поведінки окремих
громадян при функціонуванні в цих організаціях та установах однієї із
складових контррозвідувального режиму,
Режим перебування іноземців в Україні – це система правових норм і
організаційних заходів, які забезпечують визначений порядок діяльності
органів державної влади, місцевого самовнизкивання, підприємств, установ,
організацій та їх посадових осіб, а також поведінку іноземців у зв’язку з
реалізацією ними права перебування й проживання на території України і
пересування по ній, 215.
290
Режим користування повітряним транспортом – це система правових

норм і організаційних заходів, які визначають порядок користування
громадянами України, іноземцями та особами без громадянства повітряним
транспортом на території України, порядок оформлення документів на право
користування ним, а також порядок пропуску через державний кордон в
аеропортах, 218.
Режим надзвичайного стану в Україні – це особливий правовий режим,
що вводиться в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні
надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче
загальнодержавного рівня, які призвели чи можуть призвести до людських і
матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при
спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України
шляхом насильства і передбачає надання відповідним органом державної
влади, військовому командуванню та органам місцевого самовнизкивання
повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і
здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки,
органів державної влади та місцевого самовнизкивання, захисту
конституційного ладу, а також допускає тимчасове обмеження
конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних
інтересів юридичних осіб, 220.
291
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Андрійко О.Ф., 37.
Аносєнков А. А., 168
Анучин Е. Н.,182
Балашов Д., 44.

Баймуратов М., 168
Байков Л.,52
Барабаш О., 168
Бойко С. В., 329
Божко О.,75
Бордунов В.Д., 122
Вєдєнєєв Д., 75, 85

Власшат В., 294
Горбачов М.,178
Головченко В., 309
Греков Н.В., 182
Гіммлер, 93
Гітлер А.,92, 93, 96
Гескес Герман, 86
Удовенко Г., 182
Жуков В.К., 85
292
Заборин М., 78,178

Заїка М. М., 264
Іванов Ю.А., 237.
Ісраель Ельдад, 296
Паращук В.І, 37
Петро1,40,42.
Паращук В, 43
Олександр 1,42
Калінін М., 67
Кампо В., 203
Качинський А. Б., 238.
Ковальов В. В., 238
Корж І. Ф., 263
Кондаков А.В., 329
Коновалов П. В., 329
Корнієць А. В., 264
Кулешов М.,93
Мазуков И. М., 264
Максименко С., 168
Марченко М. І., 203
Мокасей –Шибинський, 51
Мінка Т. П., 168, 268
Молотов В., 67
293
Настюк В., 27
Пилипчук В., 75, 85

Петлюра С.,56
Перга Т. Ю., 237
Рєзанов О.,46.
Сідак В., 75, 85

Сольський, 171
Тополенко В., 75, 85
Фільштейн В. Л.,131, 307

Федченко Є., 307
Хандожко В.З., 203
Хмельницький Богдан, 38
Чайковський А. С., 131
Щербак М. Г., 131
Ярмиш О. Н., 60
294
Навчальне видання
РОМАНОВ Микола Степанович
КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНИЙ РЕЖИМ
В УКРАЇНІ
Навчальний посібник
Коректор: Л.А. Черуха

Технічне редагування
та комп’ютерна верстка Т. В. Єжової
Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 19,65.

Обл.-вид. арк. 18,45. Тираж 15 прим. Зам. №
Реєстр. № _________________________________- р.
Видавець і виготовлювач
Національний університет «Острозька академія»,
вул.Семінарська,2 М. Максимовича, 2, м. Острог,
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи

2 5219978001722115562

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

2 5219978001722115562

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ

Стрельбицький М.П. - доктор юридичних наук, професор, заслужений

Шмоткін О.В.- кандидат юридичних наук, професор, професор кафедри

Половніков В.В.- кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного університету

Контррозвідувальнй режим в Україні: / М. С. Романов. – Острог:

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………………... ..8

1.2. Принципи існування та основне призначення контррозвідувального

2.1. Історія виникнення контррозвідувального режиму

Контрольні запитання і завдання………………………………………………….59

2.3. Особливості контррозвідувального режиму

2.4. Контррозвідувальний режим на території України

2.5. Контррозвідувальний режим німецько-фашистських окупаційних властей на

2.5. Зміст контррозвідувального режиму в Україні

Висновки до розділу 2 ……………………………………………………………118

3.1. Етапи, причини та умови формування

Контрольні запитання і завдання………………………………………………...126

3.3. Функції Служби безпеки України із забезпечення

Висновки до розділу 3 ............................................................................................159

4.2. Прикордонний та митний режими в Україні ………………………………189

Контрольні запитання і завдання………………………………………………...220

4.3. Режим забезпечення державної таємниці в Україні …………………………205

4.5. Забезпечення контррозвідувального режиму

4.6. Контррозвідувальний режим у сфері використання

4.8. Дозвільна система як чинник

Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення…………..

Висновки до розділу 4 ...........................................................................................275

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Контррозвідувальний режим є важливою складовою правової

спецслужб іноземних держав на території України, виявлення осіб, які

Контррозвідувальний режим використовується також і з метою створення

1.1. Визначення поняття „контррозвідувальний режим.”

Однією з категорій контррозвідувального режиму є поняття „режим” як

належну протидію діяльності спецслужб іноземних держав, окремих осіб та

– режим державного кордону України – це сукупність правил і

України, а також порядок пропуску через державний кордон громадян і

реалізацією ними права перебування й проживання на території України і

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення контррозвідувального режиму в Україні та

Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення:

1.2. Принципи існування та основне призначення контррозвідувального

Термін „принцип” використовується неоднозначно – для позначення

відбиває його зміст, який може бути виражений у короткому

недоторканність житла; таємниця листування, телеграфних розмов,

визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед

іншим довартоженням. Ніхто не може бути підданий втручанню в його

Принцип взаємодії характерний тим, що він покликаний гарантувати

України, в повному обсязі принцип гласності не може відповідати даному

спецслужб іноземних держав. Виходимо з того, що контррозвідувальний

визначальним та головним. Через окремі адміністративно-правові норми,

системи на окремі види підприємницької діяльності, наприклад, проведення

правопорядку, демократії, верховенства права та ін. Охоронне призначення

зазнає змін, зокрема, відбувається його глобалізація, зростає ступінь небезпеки

надають громадянам і організаціям додаткові права і свободи або пільги при

режиму, повинно здійснюватись на засадах і в порядку, передбаченому

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть основні принципи існування контррозвідувального

Список рекомендованих матеріалів для поглибленого вивчення:

Контррозвідувальний режим створює сприятливі умови для протидії

контррозвідувальної діяльності в цілому, форму і зміст її заходів, порушення

2.1. Історія виникнення контррозвідувального режиму на території України