історія війн PDF

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТАНКОВИХ ВІЙСЬК
НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
“ХАРКІВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”
В. П. Варакута
ІСТОРІЯ ВІЙН
ТА ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА
Навчальний посібник
Рекомендовано Міністерством освіти, науки молоді та спорту України як

навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
(лист № 1/11–1317 від 01.02.2012 р.)
Харків
2012
УДК 355.4
ББК 68
В18
Рекомендовано вченою радою Академії внутрішніх військ МВС України

як навчальний посібник (протокол № 17 від 25.05.2011 р.)
Р е ц е н з е н т и : Г. А. Дробаха, доктор військових наук професор;

М. В. Любічев, кандидат історичних наук доцент;
С. І. Берестнєв, кандидат історичних наук доцент
Варакута, В. П.
В18 Історія війн та воєнного мистецтва [Текст] : навч. посіб. /
В. П. Варакута. – X. : Акад. ВВ МВС України, 2012. – 555 с.
Н а у к о в и й р е д а к т о р: доктор історичних наук професор В. В. Лантух
У навчальному посібнику розглянуто розвиток військових організацій і воєнного

мистецтва, починаючи від війн стародавнього світу до останніх локальних війн та
збройних конфліктів початку XXI ст. Висвітлено основні тенденції і закономірності
розвитку стратегії, оперативного мистецтва та тактики, їх взаємозв’язок із суспільно-
політичними й економічними явищами в історії людства та науково-технічним прогресом.
Подано ілюстрації зразків озброєння і воєнної техніки, схем битв і боїв різних історичних
епох. Розглянуто історичні етапи створення і розвитку військових організацій та тактики
дій внутрішніх військ. Систематизовано причини виникнення “малих війн”, хід
формування нової тактики дій підрозділів спеціального призначення залежно від
характеру ведення війн.
Для слухачів та курсантів вищих військових навчальних закладів для вивчення
навчальної дисципліни “Історія війн та воєнного мистецтва”.
А в т о р – В. П. Варакута, кандидат військових наук, доцент.
УДК 355.4
ББК 68
© Варакута В. П., 2012

© Академія внутрішніх військ МВС
України, 2012
2
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………… 9
РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА АРМІЙ
РАБОВЛАСНИЦЬКОГО, ФЕОДАЛЬНОГО,
ДОМОНОПОЛІСТИЧНОГО і КАПІТАЛІСТИЧНОГО 11
СУСПІЛЬСТВ................................................................................................
1.1. Воєнна історія та сучасність. Війни рабовласницького
суспільства……………………………….……………………………….. 11
1.1.1. Предмет, зміст і періодизація воєнної історії, причини та
характер війн…………………………………………………........................ 11
1.1.2. Організація, принципи комплектування і озброєння, навчання та
виховання військ армій рабовласницького суспільства………………… 18
1.2. Розвиток воєнного мистецтва у війнах рабовласницького
суспільства і в епоху раннього середньовіччя ………………………… 29
1.2.1. Стратегія і тактика у війнах рабовласницького суспільства.
Битви при Левктрах, Гавгамелах, Каннах та при Форсалі......................... 29
1.2.2. Стратегія і тактика у битвах на Чудському озері та на
Куликовому полі.............................................................................................. 47
Додатковий матеріал для вивчення теми:
1.Основні риси воєнного мистецтва стародавніх народів: ассірійців, вавілонян,
єгиптян, індусів, персів............................................................................................... 55
2. Воєнне мистецтво кочовиків Причорномор’я. Скіфсько-Перська “мала”
(партизанська) війна................................................................................................... 57
3. Стратегія і тактика у війнах рабовласницького суспільства..............................
59
4. Зразки стратегічного і тактичного мистецтва армій давнього Риму.................
60
5. Розвиток воєнного мистецтва в епоху народів класичної давнини..................
6. Збройні сили та воєнне мистецтво кочовиків Сибіру та Центральної Азії. 62
Тактика ведення дистанційних боїв в розсипному строю..................................... 63
7. Воєнне мистецтво східних слов’ян..................................................................... 64
8. Загальний висновок про значення воєнного мистецтва стародавніх
греків..........................................................................................................................
71
9. Загальна характеристика стану воєнного мистецтва епохи раннього
середньовіччя (до кінця ХІІІ ст.). Хрестові походи і військова повинність при
Карлі Великому......................................................................................................... 72
Контрольні питання по темі.................................................................... 74
1.3. Воєнне мистецтво епохи пізнього середньовіччя............................. 75
1.3.1. Вплив вогнепальної зброї на воєнне мистецтво в епоху пізнього
середньовіччя. …………………………………………….............................. 75
1.3.2. Лінійна тактика і її особливості у битві при Добриничах у
1605р................................................................................................................... 89
1.3.3. Постійні армії і хибний методизм в стратегії при правлінні
французького короля Людовика XIV…………………………………….... 92
1. Тактичне, стратегічне, воєнно-інженерне мистецтво середньовіччя…............ 95
2. Лінійна тактика у битві під Полтавою................................................................. 96
3
3. Прусське воєнне мистецтво. Тактика маневрів і тонких ліній ......................... 99
4. Велика французька революція. Переворот у військовому мистецтві.
Введення реквізиції, тактичне, воєнно-інженерне мистецтво............................... 102
5. Руське воєнне мистецтво в епоху правління імператриці Катерини ІІ.
Введення єгерських корпусів.................................................................................... 104
6. Генералісимус руських військ граф О.В. Суворов-Римнікський – новатор
воєнного мистецтва. Русько-турецька війна 1768 – 1774 рр.................................. 106
7. Русько-турецька війна 1787 – 1791 рр. Взяття Ізмаїлу....................................... 108
8. Похід О.В. Суворова до Італії 1799 р. Гірській перехід руських військ через
Альпи........................................................................................................................... 112
9. Військовий реформатор Наполеон Бонапарт....................................................... 115
9.1. Закон про конскрипцію, організація армії. Навчання військ у
таборах......................................................................................................................... 115
9.2. Організація вищих тактичних одиниць. Створення резерву армії............ 118
9.3. Тактичне і стратегічне мистецтво Наполеона. Стратегія зосереджування
зусиль........................................................................................................................... 119
10. Видатний полководець – Михайло Іларіонович Голєніщев-Кутузов.............. 120
Контрольні питання за темою................................................................. 121
1.4. Організація українського війська у XVI - XVII ст.........………….. 122
1.4.1. Військова організація українського козацтва у XVI – XVII ст.
Запорізька Січ…………………………………………………….................... 122
1.4.2. Воєнне мистецтво козацького війська в наступі і в обороні...... 132
1.4.3. Полководницьке мистецтво Б. Хмельницького під час
національно-визвольної боротьби 1648 – 1654 рр. ………………………. 142
1. Козацтво як історичне явище................................................................................ 149
2. Козацькі полки Слобідської України у XVII - XVIII ст..................................... 153
Контрольні питання за темою.................................................................. 155
1.5. Воєнне мистецтво армій домонополістичного та
капіталістичного суспільств…………………………………………….... 155
1.5.1. Тактика колон та розсипного строю. Особливості її у
Вітчизняній війні 1812 р..….……………………………………….......…… 155
1.5.2. Тактика стрілецьких ланцюгів у Кримській війні 1853–1856 рр... 166
1.5.3. Нові риси воєнного мистецтва в русько-японській війні 1904 –
1905 рр. Елементи позиційної війни. ............................................................ 180
1. Русько-турецька війна 1877 – 1878 рр.................................................................. 184
2. Зустрічна битва на річці Шахе 22 вересня – 4 жовтня 1904 р............................ 188
1.6. Розвиток воєнного мистецтва у ході Першої світової війни 1914 -
1918 рр..………………………………………………………………............ 190
1.6.1. Збройні сили країн Європи напередодні Першої світової війни… 190
1.6.2. Періодизація Першої світової війни і розвиток воєнного
мистецтва …………………………………………………………………….. 191
1.6.3. Воєнно-політичний підсумок Першої світової війни...................... 207
4
1. Утворення і склад легіону Українських Січових Стрільці................................ 208
2. Тактика дій українських Січових Стрільців у 1915, 1916 рр............................. 212
1.7. Збройні формування в Україні у роки громадянської війни 1918
– 1921 рр.....…………………………………………....................................... 217
1.7.1. Армія Української Народної Республіки і Українська Галицька
Армія, тактика дій в обороні і наступі…………......................................... 217
1.7.2. Сільські збройні формування. Воєнне мистецтво Н. І. Махна,
тактика маневрових бойових дій.................................................................... 228
1. Боротьба за Україну і збройні сили держави у 1918 – 1921 рр......................... 234
2. Організація Вільного козацтва та його тактика бойових дій.............................. 236
3. Запорізький корпус – елемент регулярної Армії Української Народної
Республіки................................................................................................................... 239
4. Червоне козацтво та його роль в громадянській війні. Тактика
партизанських рейдів.................................................................................................. 243
1.8. Розвиток теорії воєнного мистецтва між світовими війнами у
1919 – 1939 роках........................................................................................... 245
1.8.1. Розвиток збройних сил та теорії воєнного мистецтва СРСР у 20-
х – 30-х рр. XX ст...............…………………………………............………... 245
1.8.2. Розвиток теорії воєнного мистецтва провідних країн світу у
міжвоєнний період. Німецька теорія ведення “блискавичної” та
“тотальної” війни ............................................................................................. 252
Локальні війни 1935 – 1939 рр. в Європі, Африці і на Далекому Сході та їх
уроки з точки зору розвитку воєнного мистецтва:
– збройний конфлікт на озері Хасан влітку 1938 р.;............................................... 256
– збройний конфлікт на річці Халхин-Гол; ………………………………............ 260
– радянсько-фінська війна (30.11.1939 р. по 13.03.1940 р.)………………........... 264
РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА У ДРУГІЙ
СВІТОВІЙ ВІЙНІ…………………………………………………………… 273
2.1. Розвиток воєнного мистецтва німецько-фашистських військ
на Західному ТВД у початковому періоді Другої світової війни ……. 273
2.1.1. Збройні сили фашистського блоку. Причини, характер та
періодизація Другої світової війни................................................................ 273
2.1.2. Німецько-польська війна 1939 р., стратегічна раптовість і
масовані танкові атаки.................................................................................... 280
2.1.3. Особливості воєнного мистецтва фашистської Німеччини у
війнах проти Данії, Норвегії і Франції……………………………………… 283
1. Воєнно-політична обстановка на Балканах на початку Другої світової
війни............................................................................................................................. 289
5
2. Прихована мобілізація і воєнне мистецтво німецько-фашистських військ в
першому періоді Другої світової війни.................................................................... 292
3. Взаємовідносини фашистської Німеччини і СРСР до початку війни
1941р............................................................................................................................ 293
4. Співвідношення збройних сил фашистської Німеччині і СРСР на початку
Великої Вітчизняної війни........................................................................................ 294
5. Прикордонні бої Червоної Армії проти німецько-фашистських загарбників.. 298
6. Причини невдач Червоної Армії в перші місяці війни....................................... 301
2.2. Оборонні операції Червоної Армії на території Україні у
початковому періоді Великої Вітчизняної війни ……………………… 309
2.2.1. Київська стратегічна оборонна операція….……………................ 310
2.2.2. Героїчна оборона Одеси і Севастополя………………………….. 320
2.2.3. Керченсько-Феодосійська десантна операція 1942 р……………. 326
1. Кримська оборонна операція 18 жовтня – 16 листопада 1941 р....................... 328
2. Партизанський рух на Україні 1941 – 1944 рр.................................................... 330
3. Тактика наступальних і оборонних операцій радянських військ на
Слобожанщині 1941 – 1943 рр................................................................................... 332
3.1. Барвенково-Лозовська операція 18 – 31 січня 1942 р..............................
332
3.2. Харківська наступальна операція 2 лютого – 3 березня 1943 р..............
332
3.3. Харківська оборонна операція 4 березня – 25 березня 1943 р................
4. Окупаційний режим на території України. Організація українських 334
націоналістів................................................................................................................ 335
5. Диверсійні дії, партизанська тактика і тактика “летучих бригад”
Української Повстанської Армії ............................................................................... 340
2.3. Вирішальні битви радянської армії у Великій Вітчизняній
війні………………………………………………………………………….. 345
2.3.1. Битва під Москвою…………………………………………………. 345
2.3.2. Сталінградська битва, тактика штурмових груп…………………. 350
2.3.3. Битва на Курській дузі ……………………………………………. 356
2.3.4. Берлінська операція 1945 р……………………………………...... 363
1. Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція 3 серпня – 23
серпня 1943 р............................................................................................................... 369
2. Наказ від 28 липня 1942 р. № 227. Організація штрафних і
загороджувальних військових формувань НКВС.................................................... 371
3. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Розвиток
воєнного мистецтва радянських військ в наступальних операціях на території
України: ....................................................................................................................... 374
3.1. Міуська операція 17 липня - 2 серпня 1943 р............................................... 374
3.2. Київська стратегічна наступальна операція 3 листопада – 13 листопада
1943 р............................................................................................................................ 375
3.3. Корсунь-Шевченківська операція 24 січня – 17 лютого 1944 р.................. 378
3.4. Одеська наступальна операція 26 березня – 14 квітня 1944 р.................... 382
3.5. Кримська стратегічна наступальна операція 8 квітня – 12 травня
1944р............................................................................................................................. 385
6
3.6. Львівсько-Сандомирська стратегічна наступальна операція 13 липня –
29 серпня 1944 р.......................................................................................................... 387
3.7. Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція 8 вересня - 29
жовтня 1944 р.............................................................................................................. 389
3.8. Визволення території України від німецько-фашистських військ.... ........ 391
4. Підсумки Великої Вітчизняної війни ................................................................... 393
5. Війна СРСР проти Японії у 1945 р........................................................................ 395
6. Союзницькі сили в Другій світовій війні............................................................. 397
6.1. Воєнні дії у Північній Африці....................................................................... 397
6.2. Воєнні дії в Італії в 1943 – 1945 рр................................................................ 398
6.3. Відкриття Другого фронту. Висадка англо–американських військ в
Нормандії..................................................................................................................... 400
6.4. Воєнні дії на Тихоокеанському театрі воєнних дій...................................... 402
7. Розвиток воєнного мистецтва під час Другої світової війни.............................. 403
Видатні радянські полководці Великої Вітчизняної війни................. 405
Контрольні питання за темою.................................................................. 407
РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ І
ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ – ПОЧАТКУ
ХХІ СТОЛІТЬ. ЛОКАЛЬНІ ВІЙНИ І МИРОТВОРЧІ ОПЕРАЦІЇ У
ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ……………………………………………………. 408
3.1. Реформування Збройних Сил СРСР і розвиток воєнного
мистецтва у післявоєнний період 1946 – 1991 рр.…………………........ 408
3.1.1. Періоди розвитку Збройних Сил СРСР після Другої світової
війни ………………………………………………………………………….. 408
3.1.2. Розвиток радянської теорії воєнного мистецтва у після воєнний
період ................................................................................................................. 411
1. Стратегічні концепції США. Північноатлантичний блок (НАТО).................... 415
1.1. Стратегічні концепції США........................................................................... 415
1.2. Оперативно-тактичні концепції застосування Збройних Сил США.......... 416
2. Основні завдання і Статут Північноатлантичного блоку (НАТО)..................... 417
3.2. Класифікація локальних війн. Розвиток воєнного мистецтва в
локальних війнах періоду з 1950 по 2003 рр.…………………………..... 420
3.2.1. Класифікація локальних війн…………….………………………… 420
3.2.2. Причини та хід локальних війн у період з 1950 по 2003 р.............. 424
війна у Кореї 1950–1953 рр.......................................................................... 424
війна у В’єтнамі 1964–1973 рр.................................................................... 428
англо-франко-ізраїльська агресія в Єгипті 1956 р..................................... 433
шестиденна арабо-ізраїльська війна 1967 р................................................ 434
арабо-ізраїльська війна 6– 5 жовтня 1973 р................................................ 440
англо-аргентинський збройний конфлікт 1982 р....................................... 442
бойові дії в республіці Афганістан 1979–1988 рр...................................... 444
військовий конфлікт в Перській затоці 17 січня–28 лютого 1991 р......... 446
військовий конфлікт в Югославії 1999 р.................................................... 449
військовий конфлікт в Іраку у 2003 р......................................................... 451
7
3.2.3. Характерні риси розвитку воєнного мистецтва у ході локальних
війн і збройних конфліктів …………………………………………............ 455
РОЗДІЛ ІV. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ І РОЗВИТКУ ВНУТРІШНІХ
ВІЙСЬК ТА ЇХ ТАКТИКИ ДІЙ……………................................................ 465
4.1. Історія створення і розвитку внутрішніх військ.............................. 465
4.1.1. Передісторія зародження внутрішніх військ ……………………... 465
4.1.2. Розвиток організації внутрішніх військ у період з 1811 р. до
початку Другої світової війни …………………………………………….... 468
4.1.3. Розвиток внутрішніх військ у післявоєнні роки………………….. 496
1. Будівництво та розвиток внутрішніх військ у період 1918 – 1941 рр. …......... 511
2. Внутрішні війська у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр. ……….......... 517
2.1. Внутрішні війська у першому періоді війни (22 червня 1941 – 11
листопаду 1942 рр.) ………………………………………………………............... 517
2.2. Внутрішні війська у другому періоді війни (11 листопаду 1942 – кінець
грудня 1943 рр.) …………………………………………………….......................... 519
2.3. Внутрішні війська у третьому періоді війни (січень 1944 – 9 травня
1945 рр.) …………………………………………………………….......................... 520
2.4. Внутрішні війська у четвертому періоді війни (січень 1944 – 2 вересня
1945 рр.) ………………………………………………………….............................. 521
4.2. Історія зародження підрозділів спеціального призначення та
розвиток теорії і практики службово-бойового застосування
внутрішніх військ........................................................................................... 523
4.2.1. Передісторія зародження підрозділів спеціального призначення
та їх тактики дій ............................................................................................... 523
4.2.2. Розвідувально-диверсійні дії підрозділів НКВС у ході Великої
Вітчизняної війни.............................................................................................. 527
4.2.3. Історія виникнення гірськострілецьких підрозділів та розвиток
їх тактики дій ……………………………………………………………...... 535
1. Методи і способи дій внутрішніх військ у боротьбі зі збройними
формуваннями ОУН-УПА у після воєнний період................................................. 544
2. Гірськострілецькі частини у другій половині XX – початку XXI ст................ 548
ЗАКЛЮЧЕННЯ……………………………………………….……………. 551
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………. 552
8
ВСТУП
Одним із засобів ідеологічної і професійної підготовки усього складу

внутрішніх військ, виховання його в дусі патріотизму, любові до своєї
Батьківщини, непохитній волі до перемоги є вивчення світової воєнної історії
і історії героїчної боротьби нашого народу із зовнішніми ворогами. Для того,
щоб виробляти творче мислення – невід’ємну якість воєнної людини,
розумно сполучати висновки з історії з проблемами сучасності. Курсант
(слухач) повинен не черпати з воєнного минулого готові приклади для своєї
практичної діяльності, а проявляти до вивчення воєнної історії цікавість і
наполегливість. Воєнна історія немає однозначного повторювання: ні єдина
сучасна воєнна подія не має аналога з минулим. Однак, існує визначена
повторюваність тих чи інших ситуацій. Тому, якщо неможливо копіювати
минуле, то необхідно враховувати його уроки.
Воєнна історія стала окремою галуззю знань тільки в кінці XIX сторіччя.
До того часу людство вже накопичило великий ратний досвід, суттєво
розвинув практику воєнного мистецтва. Адже, в цілому, воєнна історія має за
мету визначити стан воєнного мистецтва в різні історичні епохи,
послідовність в його розвитку, а також, по можливості, вказати і ті історичні
причини, які вплинули на його розвиток або падіння в конкретно взяту епоху.
Розвиток воєнної культури в житті людства знаходиться в прямій залежності
від розвитку суцільної культури і техніки, від підйому або спаду державності,
від моральності і матеріальних благ цивілізації.
Воєнна історія підтверджує, що теорія воєнного мистецтва дотепер ще не
виробила точних формул (законів), тобто вивчитися військовій справі можна
тільки з досвіду ведення бойових дій великими майстрами воєнної справи,
намагаючись перейняти їхню сутність і ретельно аналізуючи умови, при яких
вони відбувалися.
Вивчення історії воєнного мистецтва повинно сприяти розширенню
військового кругозору і розвитку у курсантів (слухачів) тактичного
мислення, засвоєння ними основ сучасної тактики внутрішніх військ,
виробленню винахідливості та розумної ініціативи, а також вмінню робити
практичні висновки, необхідні для удосконалення рівня професійної
підготовленості.
“Читайте і перечитуйте, – говорив Бонапарт Наполеон, – кампанії
Олександра, Ганнібала, Цезаря, Густава Адольфа, Тюренна, Фрідріха й
вивчайтеся по них; це – єдиний спосіб стати полководцем і у повній мірі
зрозуміти таємниці воєнного мистецтва. Вища тактика (стратегія) може бути
засвоєна тільки досвідом і вивченням походів та боїв великих полководців”.
Таким чином, визначення стратегії, оперативного мистецтва і тактики дій
полководців у війнах минулого, є актуальним для впровадження їх
основних принципів в сучасному воєнному мистецтві.
В основу розробки навчального посібника “Історія війн та воєнного
мистецтва” покладені наукові дослідження фахівців-істориків минулих і
сучасних часів. Посібник у повному обсязі відповідає структурі і навчальній
9
програмі навчальної дисципліни “Історія війн та військового мистецтва”,
яка займає одну з провідних місць у теоретичній підготовці командира
підрозділу внутрішніх військ МВС України.
Навчальна дисципліна “Історія війн та військового мистецтва” належить до
циклу дисциплін гуманітарної і соціально-економічної підготовки і є однією
з складових частин комплексного курсу з питань службово-бойової
діяльності військовослужбовця внутрішніх військ МВС України.
Метою вивчення навчальної дисципліни є підготовка офіцерів
тактичної ланки внутрішніх військ МВС України, які повинні володіти
знаннями щодо основних етапів розвитку засобів і способів: тактики,
оперативного мистецтва та стратегії ведення бойових дій у війнах і
локальних збройних конфліктах минулого, для подальшого використання
цього досвіду в своїй службово-бойовій діяльності.
Предметом навчальної дисципліни є зміст роботи командира підрозділу
щодо організації і виконання службово-бойових завдань, основаних на
досвіді минулого. Навчальна дисципліна “Історія війн та військового
мистецтва” тісно пов’язана з такими дисциплінами, як “Філософія”, “Історія
України”, “Актуальні проблеми воєнної політології”, “Основи військового
управління”, “Тактика”, “Інженерне забезпечення частин та підрозділів в
бою”, “Бойове застосування озброєння та військової техніки”.
Науковою та методологічною основою вивчення дисципліни є
положення теорії організації і управління, педагогіка і психологія, вимоги
законодавства України, загальновійськових статутів, керівних документів
МВС та начальника Головного управління – командувача внутрішніх військ
МВС України, начальника Академії та інших діючих документів і ведеться
на базі наукового освітлення загального ходу історичного розвитку воєнного
мистецтва.
У зміст кожної теми навчального посібника включені ті військово-
історичні явища, знання яких є обов‘язковим, а також історичні приклади
ведення боїв підрозділами, частинами та з’єднаннями на чолі полководців і
командирів, що проявляли в них сміливість, ініціативність і рішучість.
Навчальний посібник сприятиме формуванню знань і вмінь, які визначені
освітньо-кваліфікаційною характеристикою за сукупністю і рівнями їх
сформованості, необхідними для вирішення професійних завдань, а саме
підготовку курсантів (слухачів) до повсякденної службово-бойової
діяльності.
Автор висловлює щиру подяку Варакуті Павлу Олексійовичу, курсантам

Академії внутрішніх військ МВС України О. О. Краєвському, І. О.
Краєвському, О. Ю. Кураксіну, О. В. Кондратенко, В. О. Бокунову,
старшим сержантам І. А. Бондаренко і О. В. Глазкову в наданні допомоги
при корегуванні і оформленні навчального посібника “Історія війн та
воєнного мистецтва”.
10
РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА АРМІЙ
РАБОВЛАСНИЦЬКОГО, ФЕОДАЛЬНОГО,
ДОМОНОПОЛІСТИЧНОГО КАПІТАЛІСТИЧНОГО І СУЧАСНОГО
СУСПІЛЬСТВ
1.1. Воєнна історія та сучасність. Війни рабовласницького суспільства
1.1.1. Предмет, зміст і періодизація воєнної історії, причини та

характер війн
Процеси та явища збройної боротьби, істотні зв’язки між ними узагальнює

i вивчає воєнна наука (рис. 1).
ВОЄННА НАУКА
– це система знань про характер, закони війни, підготовки Збройних Сил держави до війни і
способи її ведення. Военна наука спільно з іншими науками вивчає війну як складне
соціально-політичне явище
ВИВЧАЄ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ
- закони війни, які відображають залежність теорія цивільної оборони

ходу і результату війни від політики,
економіки, співвідношення морально- теорія військового будівництва
політичних, науково-технічних і воєнних теорія військового навчання і
можливостей сторін, які воюють;
виховання
- основні процеси підготовки і ведення війни,
зумовлені її масштабами, складом сторін, які теорія військової економіки і тилу
беруть участь та засобами збройної боротьби
теорія управління військами
теорія воєнного мистецтва
СТРАТЕГІЯ ОПЕРАТИВНЕ ТАКТИКА

– вища область військового МИСТЕЦТВО – це теорія і
мистецтва, яка охоплює теорію і – охоплює питання практика
практику підготовки Збройних підготовки і ведення підготовки і
Сил до війни, планування і спільних і самостійних ведення бою
ведення війни та стратегічних операцій (бойових дій) підрозділами,
операцій, використання видів оперативно-стратегічними, частинами і
Збройних Сил та керування оперативними і з'єднаннями
ними. Вона безпосередньо оперативно-тактичними різних родів ЗС
витікає з політики держави і об’єднаннями видів ЗС
підпорядковується їй
ПРАКТИКА
ТЕОРІЯ – тактика охоплює
– досліджує закономірності, характер та зміст бою, діяльність командирів,
розробляє способи його підготовки і ведення, а також штабів і військ по
вивчає бойові властивості та можливості підготовці і веденню бою
підрозділів, частин і з'єднань
11
Найважливішою галуззю воєнної науки є воєнне мистецтво, яке
зародилося разом з виникненням війн та розвивалось залежно від змін її
озброєння і організації армії. Воєнне мистецтво вивчає і розробляє конкретні
способи, форми підготовки та ведення війни, операції і бою.
Головне завдання воєнного мистецтва полягає у розробці найбільш
ефективних способів ведення війни, операцій та битв, які відповідають
сучасному етапу розвитку людства. Важливою складовою воєнної науки є
воєнна історія, яка узагальнює досвід ведення війн та будівництва збройних
сил, з метою пізнання закономірностей військової справи.
Відомий вчений Пєєр говорив, що “….критична воєнна історія для
воєнного є лабораторією для хіміка, обсерваторією для астронома,
полігоном для артилериста”. Йому вторив не менш відомий руський історик
М. М. Карамзін: “...Історія пращурів завжди цікава для того, хто гідний
мати Вітчизну”.
Фактичною основою воєнної історії є історія війн, яка висвітлює війни у
всіх ракурсах та хронологічній послідовності, звертаючи увагу на специфічні
особливості кожної війни.
Отже, воєнна історія – це наука, яка вивчає сутність, причини,
характер війн, засоби і способи їх ведення в залежності від змін
матеріально-технічних, соціально-економічних та політичних умов
життя суспільства, а також досвід військової діяльності класів і мас.
Воєнна історія являє собою особливу історичну дисципліну, яка за
предметом дослідження і змістом є частиною загальної історії, Проте
безпосередньо пов’язана з воєнною наукою, оскільки створює історичну базу
для її розвитку. Вона має складові частини та спеціальні галузі (рис. 2).
ВОЄННА ІСТОРІЯ
Складові Спец.
частини галузі
Історія війн Воєнна історіографія
Історія військового мистецтва Воєнно-історичне

джереловедення
Історія будівництва збройних сил

Військова археологія
Історія військової техніки та

озброєння Військова археографія
Історія військової думки Військова статистика
Рис. 2. Предмет та зміст воєнної історії.

12
Разом з тим, в історичному процесі, значну роль грають і історичні
особистості. У зв’язку з цим важливим завданням воєнної історії є розкриття
ролі полководців, воєначальників чи особистості завжди мали і будуть мати
суттєвий вплив на хід війни. У дослідженні й узагальненні воєнного досвіду
минулого всі складові частини й галузі воєнної історії перебувають в
органічній єдності i керуються єдиною методологією.
В курсі дисципліни “Історія війн та воєнного мистецтва” основними є дві
складові воєнної історії, які містяться в назві дисципліни. Вони щільно
пов’язані між собою і багато в чому доповнюють одна одну. Головною
вважається історія воєнного мистецтва, оскільки в ній знаходять найбільш
повне відображення різні сторони об’єкту досліджень воєнної історії. Вона
відтворює зміст розвитку воєнного мистецтва в динаміці, як залежність форм
i засобів ведення бойових дій від загального стану воєнної справи, від
сукупності об’єктивних та суб’єктивних факторів. Історія війн створює
фактологічну базу воєнної історії, висвітлює в хронологічній послідовності
конкретні війни та розкриває їх характерні риси. Поєднання в межах єдиного
навчального курсу цих двох складових дозволяє на конкретних історичних
прикладах розглядати основні етапи розвитку воєнного мистецтва, створити
основу для більш ретельного вивчення різних аспектів воєнної історії.
Завдання учбової дисципліни – сприяти придбанню навичок аналізу
бойових дій; навчити враховувати історичний досвід при розгляданні
актуальних проблем розбудови національних збройних сил та внутрішніх
військ; прогнозувати перспективи подальшого розвитку воєнної справи.
Досліджуючи еволюцію способів ведення війни, операцій i бою, воєнна
наука на початку намагається прослідити загальні й часткові закони збройної
боротьби. Вона виходить з того, що тільки їх знання дає можливість дійсно
глибоко усвідомити сучасне воєнне мистецтво і передбачити перспективи
його розвитку.
Історія війн та воєнного мистецтва на конкретних прикладах сміливих,
ініціативних, вмілих i рішучих дій полководців у складній бойовій
обстановці допомагає формувати та закріпляти у майбутніх офіцерів цінні
командирські якості: хоробрість, рішучість, ініціативу, навички швидко i
вірно оцінювати умови бою й приймати сміливі обґрунтовані рішення.
Для вивчення воєнної історії велике значення має установлення її
основних періодів і етапів.
За загальноприйнятими сучасними концепціями, воєнну історію
розглядають по суспільно-економічним формаціям і ділять на такі періоди:
перший – рабовласницький;
другий – феодальний;
третій – домонополістичний;
четвертий – капіталістичний (сучасний).
Систематизація великого i складного воєнно-історичного матеріалу, який
використовується для аналізу причин, характеру, способів ведення i
результатів різних війн за визначений історичний період, потребує
13
визначеної періодизації. Проте воєнне мистецтво суттєво змінюється і в
рамках кожної формації, усередині яких виділяються свої характерні періоди.
Так, наприклад, окремі війни діляться на періоди та кампанії і основу їх
складають військово-політичні наслідки та характерні особливості воєнного
мистецтва, кампанії і операції діляться на етапи, зміст яких визначається
характером завдань, що вирішуються.
Періодизація історії війн та воєнного мистецтва є однією з форм наукового
узагальнення ходу розвитку засобів i способів ведення війни. Вона допомагає
з’ясувати сутність явищ i причин, які викликають зміни в засобах i способах
ведення бою, операцій та війни у цілому. Періодизація будується за
ознаками, які вказують на якісні відмінності воєнного мистецтва одного
періоду від іншого.
Як суспільно-політичне явище, війна є невід’ємним елементом суспільного
розвитку. За дуже приблизними підрахунками фахівців, за останні п’ять
тисяч років, що більш-менш висвітлені за історичними та письмовими
джерелами, відбулось близько 14,5 тис. війн. Війна визначає кризовий стан
суспільства, коли сполучення об’єктивних (економічних, соціальних,
політичних) та суб’єктивних (діяльність визнаних лідерів, ватажків) факторів
переводить проблеми вирішення конфліктних ситуацій у площину
насильницьких заходів. Проте застосування силових засобів у суспільних
стосунках може мати дуже широкий діапазон, від з’ясування стосунків між
двома чи декількома озброєними угрупуваннями (кланами, бандами,
партіями) до протистояння регулярних армій.
Війну, як історичне явище, на відміну від звичайного збройного зіткнення,
визначає її суспільний характер, що передбачає обов’язкове залучення до
війни значних верств населення або суспільства в цілому.
Отже, війна – суспільно-політичне явище у житті суспільства,
продовження політики держав (різних класів усередині них)
насильницькими засобами.
Бойові дії в ході війни ведуться угрупуваннями озброєних, поєднаних та
особливим чином організованих людей, що утворюють збройні сили
суспільства.
Історично засвідчено чимало форм суспільної військової організації, від
найпростіших (народ – військо) до більш досконалих (сучасні регулярні
армії). Кожному періоду розвитку людської цивілізації відповідає певна
форма військової організації. Територія охоплення бойовими діями зазвичай
визначається як театр війни або театр воєнних дій (ТВД). Війна
проводиться в ім’я досягнення перемоги, яка означає повне чи часткове
вирішення конфліктної ситуації. Перемога здобувається бойовими діями, які
виміряються у часі та просторі, що надає їй характеру конкретної історичної
події.
Причини та характер війн.
Питання про природу війн досі не має остаточної відповіді. Стародавній
китайський філософ Лаоцзи вважав, що причини війн полягають у порушенні
природного розвитку суспільства, закликав задовольнятись існуючим i не
14
створювати нового, щоб не породжувати в людині негативних якостей. За
його думкою, відмова від прогресу в різних галузях людської діяльності була
запорукою збереження миру. Приділяли увагу цьому питанню і філософи
стародавньої Греції. Зокрема, Платон вважав ворожість до оточуючого світу
“природнім станом народів”, а війну невід’ємним елементом суспільного
буття. Аристотель першопричину вбачав у людській жадобі, тому війни
розглядав як головний засіб придбання власності.
Тенденція до абсолютизації суто біологічних факторів у природі людини
та суспільства в цілому простежується i в подальшому. На таких основах
базуються теорії про “Інстинктивну агресивність” (автор Дьюі), і
“Природній фактор регулювання чисельності населення” (автор Мальтус).
Не вичерпує питання точка зору про “класове” походження війн (автори
Маркс, Енгельс), згідно з якою війни є наслідком появи приватної власності
та розподілу суспільства на антагоністичні класи, оскільки вона
невиправдано звужує хронологічні межі війни як історичного явища.
Сьогодні існує немало різних теорій, які трактують причини виникнення
війн, оправдують саму суть війни.
Так, наприклад, “Етична теорія” розглядає війну як засіб збереження
“моральності здоров’я народів”, а тривалий мир – шкідливим, який
приводить до “до морального захворювання народів”, до застою суспільного
розвитку. Ця реакційна теорія призвана доказати вічність і корисність війн.
“Біологічна теорія” – пояснює війну як наслідок біологічних якостей
людей, що людству від природи притаманна “дражливість”, “тваринна
жадоба до війни”. В свій час ця теорія була ідеологічною зброєю
фашистського руху 20-х–40-х років ХХ ст. в Європі і була покладена в
основу людиноненависницької расової теорії.
“Теорія неомальтузіанства” розглядає війну як один із засобів звільнення
від “непомірного поселення людських істот”. Прихильники теорії
стверджують, що всі лиха людства виникають із-за дуже швидкого росту
населення і пов’язаного з цим перенаселенням земної кулі.
“Геополітична теорія” намагається доказати, що війна є закономірним
засобом боротьби за “життєвий простір”. Прихильники та ідеологи цієї теорії
Маккіндер з Англії, Хаусофер з Німеччині, Кіффер з США та інші, бачать
причини в різному географічному положенні, при якому притиснуті нації
ведуть боротьбу за простір.
“Космополітична теорія”, провідниками якої є Н. Ейнджел, С. Стройчі з
Англії і Дьюі з США бачать головну причину військових зіткнень в
протистоянні між національними та загальнолюдськими інтересами. Джерело
небезпеки за їх теорією, кроїться в суверенітеті націй, а тому національну
незалежність треба ліквідувати.
“Психологічна теорія”, яку проповідає Л. Л. Бернард з США вважає, що
джерело війн міститься в людській психиці, в агресивності людського
інтелекту і масових психозах, які начебто виникають в результаті
придушення суспільством людських інстинктів.
В основу “Клерикальної теорії” покладена Біблія. Вона оголошує війну
15
“знаряддям бога”, “судом божим для покарання грішників”.
“Теорія ірраціоналістів” намагається пояснити війну як “таємний
результат причин, недосяжних розуму”.
Всі ці теорії, не дивлячись на їх розбіжності, мають одну класову,
політичну мету, доказати вічність і відсутність змоги уникнути війни,
приховати дійсні причини та характер війн, відвернути народні маси від
політичної боротьби.
У наш час більшість дослідників погоджуються в тому, що за умов
родового суспільства саме війна i породжена нею воєнна спеціалізація та
взагалі військова діяльність стали головними стимулами суспільного
розвитку та прискорювачами процесів державотворення. З різних точок зору,
війну, як соціально-історичне явище, вивчають багато наук: історична,
політична, філософська, економічна, військова, кожна з яких робить своїм
об’єктом дослідження не війни в цілому, а лише притаманні їй конкретні
властивості.
Вчення відомого воєнного письменника Карла Філіпа Готліба фон
Клаузевиця (1780–1831 рр.), який своїми творами утворив повний переворот
у теорії війни, дають таке трактування війні і армії: “В застосуванні до війн, –
основне положення діалектики... полягає в тому, що війна є продовженням
політики другими (а саме насильницькими) засобами”.
Для досягнення політичних цілей у війні використовують збройні сили як
головний і вирішальний засіб, а також економічні, дипломатичні, ідеологічні
і інші засоби боротьби. Війни не існували вічно, вони виникли тоді, коли
з’явилась приватна власність на засоби виробництва, коли суспільство
розділилось на антагоністичні класи і утворились держави. Однією з
поширених причин військових сутичок давнини була і кровна помста.
При первіснообщинному суспільстві, коли не було приватної власності і
поділу на класи, збройні сутички між родами та племенами не носили
класового антагоністичного характеру, вони були різновидністю боротьби за
виживання (кращі пасовиська, угіддя і ін.). В період розпаду
первіснообщинного суспільства і переходу до класового суспільства
відбувається переродження збройних сутичок племені проти племені в
систематичний розбій на суші і на морі з метою захоплення рабів, скотини і
скарбів, перетворення цих сутичок в регулярний промисел. Соціальне
насильство експлуататорів, народжує приватну власність, суспільство
розділяється на антагоністичні класи і утворюються експлуататорські
держави. Їх метою стає збагачення і посилення економічного та політичного
панування, поневолення народів, а війни становляться постійними.
Створюються спеціальні загони збройних людей – армія, а пізніше і
військово-морський флот.
Класова боротьба між пригнобленими і пануючими класами переростає в
народні повстання і громадянські війни, які особливо характерні при
переході від однієї соціально-економічної формації до іншої. За своєю суттю
всі війни, незалежно від історичних умов і причин виникнення, цілей,
способів, засобів їх ведення, були і залишаються засобами збройного
16
насильства та продовженням політики держав і класів. Кожна війна має свій
політичний зміст, який включає конкретні причини даної війни, історичні
умови її виникнення і інтереси класів що ведуть війну та їх політичні цілі.
Отже, для того, щоб правильно зрозуміти характер тієї чи іншої війни,
необхідно перш за все вияснити її політичний зміст. Саме він визначає її
позитивну або негативну сторону. В залежності від цього кожна війна носить
справедливий чи несправедливий характер.
Виходячи з даного висловлення можна зробити такі висновки:
кожна війна, яка ведеться народом в ім’я свободи і соціального прогресу,
проти експлуатації і національного гноблення, а також за захист державної
незалежності, є війною справедливою;
люба війна, що розв’язується з метою захоплення чужих територій,
гноблення і грабежу інших народів, придушення національно-визвольних
рухів, є війною несправедливою.
Існують наступні типи війн: захист Батьківщини від агресії ззовні,
громадянські, національно-визвольні. Тобто, війни, за головними цілями,
умовно розділяються на внутрішні, які характеризуються веденням бойових
дій у межах конкретного суспільства чи державні (громадянські, релігійні,
національно-визвольні) та зовнішні, що набувають міжнародного характеру
(війни, спрямовані на територіальні надбання, оволодіння джерелами
сировини та ринками збуту, на поширення сфер політичного впливу тощо).
З міжнародної точки зору війна за масштабом може бути локальною
(воюють дві або декілька держав на обмеженій території), регіональною,
великомасштабною і навіть світовою (воює значна кількість держав, на
одному або декількох континентів). Якщо в Першій світовій війні взяли
участь 38 держав, було мобілізовано понад 74 млн. осіб, загинуло 10 млн.
осіб i одержало поранення більше 20 млн. людей, то в Другу світову війну
було втягнуто вже 61 державу, мобілізовано 110 млн. осіб, загинуло близько
50 млн. осіб, було поранено та травмовано понад 90 млн. людей.
Однак з точки зору невеликої держави, що зазнала агресії, навіть локальна
війна може відчуватися як велика, катастрофічна за наслідками і називатися
просто війною; вона зачіпає всі сфери життя та діяльності суспільства і тому
ведеться всією країною. В світовій війні у збройному протистоянні
приймають участь від декількох країн до десятків країн світу. Вона є
надбанням XX ст. Результати війни визначаються рядом факторів. До них
відносяться соціально-політичні, економічні, моральні і військові.
Розглядаючи корінні положення і взаємозв’язки війни і економіки, наука
підтверджує, що в сучасній війні економічна організація має вирішальне
значення. Перемога у війні кується не лише на полях боїв, але і в тилу країни.
В ході і результатах війни велике значення мають також моральні
можливості країни, моральній дух армії і народу. Вирішальне значення в
закінченні війни і її результатах мають основні військові фактори, у тому
числі, збройні сили і їх воєнне мистецтво, морально-бойовий дух військ,
озброєння, фах командного складу, майстерність та бойова виучка військ.
Історичний досвід свідчить, що війни, як інші суспільні явища, виникають
17
не спонтанно, а закономірно. Залежність способів і форм збройної боротьби
від економічних умов, озброєння, бойової та іншої техніки, чисельності
людей – це об’єктивна закономірність, що діє у всіх війнах. Способи воєнних
дій залежать від співвідношень сил воюючих сторін, від засобів, якими вони
ведуться, від їх стратегії, оперативного мистецтва та тактики. Використання
засобів та форм бою залежить і від природно-географічних та кліматичних
умов. Важливою закономірністю також є i те, що більш сучасне озброєння
значно впливає на зміну способів та форм ведення війни. Винахід
радикальної зброї при певних умовах може привести до глибокого
перевороту i дає поштовх для впровадження досконало нових засобів
боротьби.
Таким чином, війни виникли разом з появою приватної власності і війни
не вічні. Тому, тільки зі знищенням приватної власності на засоби
виробництва знищується підґрунтя, яке породжує війну.
1.1.2. Організація, принципи комплектування і озброєння, навчання та

виховання військ армій рабовласницького суспільства
Першим класовим ладом в історії людства був рабовласницький лад.

Рабовласницька формація охоплює у всесвітній історії час з IV ст. до V віку
н.е. (476 р.н.е.), тобто близько 10 віків. Рабовласники і раби складали
основні антагоністичні класи давнього миру. Між ними знаходились багато
численні версти вільних трудівників: селяни, ремісники, і інші, що
підлягали різним формам експлуатації.
В період розпаду первіснообщинного ладу, що був викликаний розвитком
виробничих сил, з родової “самодіючої” воєнної організації поступово
виділялися постійні збройні загони, які представляли інтереси заможної
верхівки роду. Так, для ведення війн спочатку створювались союзи племен,
на чолі яких ставились воєначальники. Вони формували особисті дружини,
головним заняттям яких були війни, насилля, грабіж і охорона вождя.
Здобич розподілялась між воєначальником і його дружиною, що дозволяло
їм підноситися над іншими одноплемінниками. На цій соціально-
економічній базі виникли армії перших рабовласницьких держав і їх воєнне
мистецтво. Це суспільство могло розвиватися лише при безперервному
приливі рабів ззовні. Тому епоха рабовласницького ладу – є історія
кровопролитних війн, спустошення багатьох країн, масового їх полонення,
знищення цілих народів. Внаслідок частих війн карта регіонів світу,
особливо в Азії, неодноразово змінювалась. В розвитку цих війн військова
організація і воєнне мистецтво отримали суттєвий розвиток.
При рабовласницькій формації склалися основи організаційної структури
збройних сил. З’явилися сухопутна армія (піхота, кіннота, загони саперів,
служба тилу), воєнний флот. Організаційно армії більшості давньосхідних
держав ділилися на десятки, сотні, тисячі, які були розрахунковими
одиницями. Окремим родом військ були бойові колісниці.
Армії перших держав Давнього Сходу (Єгипет, Ассирія, Вавилон, Китай,
18
Індія і ін.) були озброєні холодною зброєю (короткий спис з мідним
наконечником, мідна сокира, кинджал, булава з кам’яною голівкою) і
захисним спорядженням (мідний шолом, шерстяний одяг з нашитими на
нього мідними пластинками, шкіряний обкований міддю щит). З техніки
пересування вже тоді використовувалися бойові колісниці.
Два загони єгипетських воїнів
Єгипетський загін у бою
Удосконалювалася і організація військ. Найбільш чітку організаційну

структуру мали македонська і римська армії.
В давньогрецьких державах організація армій була підкорена веденню
бою фалангами і загонами. У фалангу входили воїни – піхотинці (гопліти),
які мали важке озброєння (спис довжиною 2м) і захисне знаряддя.
Чисельність фаланги досягала 8–16 тис. воїнів. Легка піхота, озброєна
метальною зброєю, мала легке захисне спорядження, а також самостійні
19
загони кінноти, які виконували допоміжні завдання. Чітку організацію мала
македонська армія; кіннота – 64 кінника складали ілу, а вісім (8) таких
первинних тактичних одиниць – гіпарху (кавалерійську частину). Піхота –
лох – 16 воїнів, синтагма – 256 воїнів, мала фаланга – 4 тис. 96 воїна.
Легкоозброєна
піхота
500 м (1000 воїнів)
ГОПЛІТИ
Давньогрецька фаланга
Македонська фаланга
20
Побудова легіону по когортах
ЛЕГКА ПІХОТА (ПРАПОРЩИКИ, МЕТАТЕЛІ ДРОТИКІВ, ЛУЧНИКИ

5 ТУРМ
5 ТУРМ
ГАСТАТИ ГАСТАТИ
ПРИНЦИПИ ПРИНЦИПИ
ТРИАРІЇ ТРИАРІЇ
ВАЖКА ПІХОТА
ДЕКУРІОНИ
(ДЕСЯТНИКИ)
МАНІПУЛ
120 ЧОЛОВІК
ТУРМА
30 ВЕРШНИКІВ
Маніпульовий бойовий порядок
21
ЛЄГІОН
30
маніпул
В маніпулі
кіннота
дві центурії
декурії (десятки) 10 турм

Склад давньоримського легіону
В епоху рабовласництва неодноразово змінювалися способи

комплектування. В комплектуванні армій застосовувався такий ряд систем:
1. Сполучення постійних загонів з ополченням. Ядро армій складали
зазвичай постійні загони, що створювалися представниками родоплемінної
знаті. Під час війни ці загони посилювалися ополченням із громади селян.
2. Кастова система. При ній армія складалася з професійних воїнів, які
служили все життя і передавали свою професію за спадщиною (каста
воїнів). В арміях деяких держав уже в той час відбувався набір частки воїнів
за наймом, наприклад, військо єгипетських фараонів складалося переважно
з найманців – негрів, лівійців. Обмежені економічні можливості і
чисельність населення не дозволяли будувати великі армії. Навіть в
найбільших на той час завойовницьких походах брали участь не більш як
20–30 тис. воїнів. В період розквіту рабовласницького ладу існувала
загальна воїнська повинність вільних громадян, а армія комплектувалася на
основі міліційної системи. Сутність її полягала в тому, що кожний
громадянин суспільства, який отримував у молодому віці військову
підготовку, вважався військовозобов’язаним до похилого віку (у Давній
Греції – від 18 до 60 років, у Давньому Римі – від 17 до 50 років). В плані
військової підготовки і престижу військової служби цей період викликає
найбільший інтерес.
В період піднесення і розквіту Давнього Риму, армія була призначена
тільки для боротьби із зовнішніми ворогами і їй заборонялось втручатися у
внутрішні справи. Легіонери озброювалися і переходили під керівництво
командувачів за межами Вічного міста (Риму) не ближче, ніж за тисячу
кроків від нього. При поверненні з походу, не доходячи до Риму, війська
розпускалися.
22
Легат – командир легіону Римський вершник
Легіонер на марші Іспанський піхотинець

23
Гопліт Легіонер
Римські легіонери
24
У римську армію довгий час не допускалися раби і злочинці. Більш того,
за провини з військової служби виганяли не тільки окремих людей, а й цілі
підрозділи. Інколи оголошували негідними армійської служби міста, області
або племена. У тих, хто тікав з поля битви відбирали громадські права.
Потім їх виганяли з загальних зборів; на святах їх розташовували на
особливих місцях і при кожному випадку насміхалися. Вони повинні були
носити плащ з різнокольорових клаптиків, голити півголови, уступати
дорогу навіть юнакам, а дівчата не виходили за них заміж.
Демократичний дух армії у той період підтримувався близькістю
керівного складу до основної маси воїнів. Аристократи і полководці вели
скромний образ життя: найбільш працювали у полі, уникали розкоші і
надмірності. Відомий полководець Квінт Фабріцій був таким бідним, що не
міг дати придане своїм донькам. За нього це зробив сенат своїм особливим
рішенням. Проте при всьому демократизмі у римській армії була сувора
дисципліна. Ні один з воїнів не міг бути використаний для особистої
служби в інтересах воєначальника або когось іншого. Легіонер виконував
тільки військові обов’язки.
Сувору дисципліну підтримувала і продумана система нагород і кар. Кари
були жорстокі – починаючи з грошових штрафів і закінчуючи шмаганням
лозиною, палками та навіть голововідсіченням. Проте як стверджують
історичні архівні документи, в період розквіту Давнього Риму злочинства і
провини в армії були дуже рідкі, а дисципліна підтримувалася перш за все
високим розвитком у воїнів честі і гідності, почуття обов’язку, любові до
Батьківщини. Переможні війни, як у Давньої Греції, так і у Давнього Риму
принесли їм розквіт, але несли й майбутню кризу і занепад демократії. Зріст
багатства рівня життя, наприклад, у Римі послабили спонукальні мотиви до
армійської служби. Римський історик Полібій відмічав, що самим поганим
було те, що молодь відхилялася від військової служби, яка з привілеї
перетворилася у повинність. Не вистачало командирів, посилилось
дезертирство, погіршився моральний дух армії, військова дисципліна,
знизилась боєздатність. У порядку денному політичного життя Риму стало
питання про військову реформу. Виникають і поступово поширюються ідеї
переходу від ополчення до професійної армії. Вже Сціпіон Африканський
Старший (Публій Корнелій Спіціон) переможець Ганнібала здійснив перші
спроби щодо підвищення професіоналізму в армійській службі, він почав
залишати в армії воїнів, які вже відслужили свій строк і тих, що втратили
зв’язок з рідною землею. для цього було підвищено грошове утримання,
премії військовим за успішно проведені бої, поширилося наділення землею
ветеранів.
Римський консул Гай Марій першим став приймати в армію незаможних
громадян, що заперечувало звичаям і законам Риму. Отже, з кінця II в. до
н.е. у Римі в армію набиралися найманці.
Проходять століття і навіть тисячоліття, але проблеми армії, як знаряддя
політики держави залишаються. За цей довгий час у різних країнах армії
неодноразово реформувалися. Різні історичні умови, проте однакові
25
причини, вимагали військової реформи: падіння престижу військової
служби; падіння військової дисципліни; зріст ухилення від виконання
воєнного обов’язку; незадоволення у армійському середовищі. Деякі
промови, оголошені в свій час в Сенаті Давнього Риму на захист військових,
дуже нагадують виступи сучасних депутатів законодавчих органів. Так,
Тиберій Гракх говорив: “У тих, хто змагається і вмирає за Вітчизну, немає
нічого, окрім повітря і гасла, безпритульними блукачами бродять вони по
країні разом з жінками і дітьми, а полководці брешуть, коли перед битвою
закликають воїнів захищати від ворога рідні могили і святині, бо ні в кого, з
такої кількості римлян не залишилось вівтаря, ніхто не підкаже, де могила
його пращурів”.
Отже, у IV ст. до н.е. в Греції, а у II ст. до н.е. в Римі склалися наймані
системи комплектування армій. З появою постійних армій покращилася
бойова виучка воїнів. Однак, моральний дух таких армій був значно
нижчим, ніж міліційних, бо найманці воювали не за свої класові інтереси, а
заради грошей, грабежу і здобичі, за принципом “де гроші – там і
батьківщина”. Армія відірвалася від народу і стала над ним. На початку І ст.
до н.е. римське суспільство розкололося на ворогуючі партії, готові зі
зброєю у руках боротися за свої інтереси, найманці перетворилися у
знаряддя політичних і воєнних авантюр своїх ватажків. Почався період
громадянських війн. У цій боротьбі пускалося в дію все, що могло
перетягнути на свій бік армію: підвищення грошового утримання,
подарунки, обіцянки переможних походів і багатих трофеїв.
В міру того, як війни приймали затяжний характер, а військова здобич
ставала все біднішою, зменшувалася кількість найманців, що бажали
служити в армії. Риму прийшлося ввести рекрутську систему
комплектування. Кожен великий латифундист був зобов’язаний поставляти
в армію певну кількість колонів (напівкріпаків). Проте при цій системі
комплектування моральний дух і навченість армії різко падали, тому що
землевласники старалися підсунути вербувальникам малопридатних і
слабосильних колонів. В свою чергу колони ще більш, ніж найманці, не
бажали проливати кров за своїх гнобителів. Постарівши, Римська імперія
загинула (476 р. н.е.).
Отже, система комплектування справила значний вплив на боєздатність і
рівень воєнного мистецтва рабовласницьких суспільств. Склався своєрідний
ланцюг залежності:
перший етап – загальна військова повинність вільних громадян
(міліційна система) і зразки високого воєнного мистецтва;
другий етап – наймитство, як надійний якір спасіння і занепаду воєнного
мистецтва, а в остаточному підсумку – ослабленню армії.
По мірі розвитку виробничих сил у вавілонській і ассірійських арміях на
озброєнні з’являється лук із стрілами, які мали металеві наконечники.
Удосконалюється захисне знаряддя: шолом став мати кольчужну підвіску,
яка прикривала потилицю і бокові частини голови. Для осади і штурму
фортеці застосовувалися тарани, за допомогою яких пророблялися проломи
26
в стінах і руйнувалися ворота.
В армії Давнього Єгипту на озброєнні воїнів з’являються сокири і
серповидні мечі, а для захоплення фортець – штурмові драбини. У давньої
китайської і давньоіндійської арміях вперше з’явилася нова холодна
метальна зброя – арбалет і вперше застосовується порох.
В період античних держав (Давня Греція і Рим) греки і римляни почали
віддавати перевагу важкій зброї і спорядженню. Наприклад, армії грецьких
держав-мегаполісів мали на озброєнні важкий спис довжиною до 2 м і мідні
короткі з широким лезом мечі; македонські армії – спис довжиною до 6 м;
давньоримські – важкий ударно-металевий спис і гострий з двох боків
мідний довгий меч. Давні греки переважно вели тільки ближній
(рукопашний) бій, римляни – поєднували бій на відстані з ближнім
(рукопашною сутичкою). Спочатку противник уражався метанням пікумів, а
потім – мечами.
Меч античності був коротким. В щільному строю фаланги довгий клинок

неможливо було б не тільки використовувати, Проте ж просто витягнути з
ножна
Озброєння римлян: бойова сокира, меч, шолом, щит
27
Удосконалювалася і обсадна техніка для облоги укріплень і фортець:
з’явилися пересувні (по круглій деревині) або дерев’яних колесах проти-
фортифікаційні башти, метальні знаряддя – катапульти і балісти, які
почали використовуватися також і на полях битв.
Testudo (Тестудо) – “ЧЕРЕПАХА” – зімкнуте бойове шикування, при якому

перший ряд легіонерів тримає щити перед собою, а наступні ряди – над головою,
тим самим створюється так званий цілковитий захисний панцир із щитів, що
захищає легіонерів “черепахи”, які пересуваються щільно тримаючись один
одного, від падаючих зверху метальних знарядь противника
Бойове шикування давньоримських воїнів “ЧЕРЕПАХА” при взятті фортець
Одне з перших свідчень про їх застосування зафіксовано у війнах, в яких

приймала участь македонська армія царя Пилипа II, а з часом і армія його
сина Олександра Великого. Найбільший розквіт і поширення ці знаряддя
отримали у давньоримській армії Гай Юлія Цезаря. Використання у
бойових діях метальних засобів боротьби суттєво вплинули на розвиток
воєнного мистецтва, що збільшив глибину руху на дальність метання зброї і
поділив бій на умовні два етапи: підготовка бою і безпосередню
28
рукопашну сутичку.
Воєнна підготовка починалася з дитячих років. Наприклад, у Давній
Спарті вже з 7 років хлопчик переходив під опіку держави і в складі загону
чотири роки навчався основам ратної справи. Другий етап починався з 11
років і завершувався у 20 років. Останню крапку у воєнній підготовці
ставив іспит. Про цей своєрідний іспит Платон писав таке: “З ним пов’язано
ходіння зимою босим, спання без постелі, обслуговування самого себе без
допомоги слуг, скитання вночі і вдень по усій країні”. Цілий рік юнак
повинен був ховатися від людей у горах, лісах, сам добувати їжу, постійно
підтримувати пильність, готуючи себе до майбутніх походів і боїв.
1.2. Розвиток воєнного мистецтва у війнах рабовласницького

суспільства і в епоху раннього середньовіччя
1.2.1. Стратегія і тактика у війнах рабовласницького суспільства.

Битви при Левктрах, Гавгамелах, Каннах та при Форсалі.
Воєнне мистецтво Епамінонда

У 378 році до нашої ери спартанці спробували завоювати Біотинію
(область у Середній Греції). Виконання цього завдання було доручено армії
під начальством царя Клеомброта.
Битва при Левктрах.
Отримавши наказ, Клеомброт рушив по скелястій дорозі вздовж морського
берега і раптово вторгся в Біотинію з того напрямку, звідки біотини його не
чекали. Із Мегари вона здійснила фланговий марш, щоб вийти до дороги, яка
веде до столиці Біотинії міста Фіви. Близько міста Левктри спартанцям
перекрила рух фівська армія, яку очолював Епамінонд – одна з найбільш
чудових і яскравих особистостей грецької історії. Він походив із біотинської
знаті, але нехтував розкішшю і протягом багатьох років вів аскетичний
спосіб життя. Це була високоосвічена людина свого часу і дійсний патріот
своєї батьківщини.
Епамінонд влаштував укріплений табір на пагорбі поблизу міста Левктри,
що знаходилося на 13км південно-західніше міста Фіви. Тут же розташувався
табором Клеомброт. Табори спартанців і фівців розділяла рівнина шириною
близько 2км. Спартанці мали 10 тис. гоплітів і тисячу вершників. У фівців
було 6 тис. піхоти і 1 тис 500 вершників. Загальна чисельна перевага була на
боці спартанців, але у Епамінонда в розпорядженні була краща, добре
підготовлена кіннота. Крім того, на боці Епамінонда була моральна перевага:
біотини вели війну за незалежність своєї області від спартанців. Оцінивши
обстановку, Епамінонд прийняв рішення дати бій і наказав воїнам будувати
бойовий порядок. Бачачи, що фівці готуються до бою, Клеомброт також
почав будувати фаланги. На правому фланзі, що вважався почесним,
спартанці вишукували свою піхоту, на чолі якої перебував сам Клеомброт.
На лівому фланзі зайняли своє місце війська пелопоннеських союзників.
Глибина бойового порядку була у 12 шеренг.
29
Статуя Епамінонда (близько 418 – 362 рр. до н. е.)
Нерівномірний бойовий порядок війська Епамінонда
Епамінонд, з огляду на чисельне співвідношення сил, якість військ і їх

бойову підготовку, вирішив побудувати бойовий порядок зовсім по-новому:
він посилив свій лівий фланг, побудувавши тут колону глибиною до 50
шеренги (ембаллон). Цю ударну колону замикав кращий загін фівців з 300
воїнів – “священний загін”. Колона мала завдання атакувати і розбити
найбільш сильний правий фланг спартанських фаланг. Інші воїни були
побудовані у фаланги у 9 шеренг глибиною, правіше ударної колони і
уступом назад.
30
Битва почалася атакою сильної кінноти біотинів. Спартанські кінники були
зім’яті і коли відходили за правий фланг своєї фаланги, вони врізалися в
піхоту і внесли паніку в її ряди. Епамінонд скористався замішанням і
метушнею у рядах противника, атакував його по всьому фронту. Отут-то й
проявив себе лівий фланг фівців, побудований у 50 шеренг. Його натиск був
таким потужним, що фаланга спартанців була зруйнована – щоправда, на
невеликій ділянці, але цього було достатньо, щоб закінчити бій перемогою.
Спартанці втратили тисячу чоловік, багатьох воєначальників і самого царя
Клеомброта. Це був рідкісний випадок в історії Спарти, коли загинув у бою
цар, тому що царську особу охороняли кращі воїни. Спартанці звернулися з
пропозицією про перемир’я і визнали себе переможеними. Однак згодом
вони заявили, що Епамінонд украв у них перемогу, тому що діяв “не за
правилами”.
У 362 р. до н. е. Епамінонд знову бився зі спартанцями, застосувавши
особливу побудову, і знову переміг. Давньогрецький історик Ксенофонт
писав про битві при Мантінеє: “Епамінонд рухав військо вперед вузькою
частиною, як військовий корабель, вважаючи, що в тому місці, де йому
вдасться прорвати лінію ворожого бойового порядку, він завдасть
остаточну поразку і всьому війську”. І справді він не помилився у своїх
розрахунках: отримавши перемогу в тому місці, де він врізався в ряди
противника, він змушував до втечі все вороже військо. Радість біотинів була
затьмарена загибеллю багатьох воїнів. Смертельну рану отримав і
полководець. У самий кульмінаційний момент бою ратище спартанця
потрапило йому в груди. Полководець заборонив чіпати ратище, поки не
знайдуть на полі бою його щит і поки ворог не пуститься до втечі. “Досить я
пожив, вмираю непереможеним!”, – сказав полководець і поцілував щит.
Загальний план бойових дій легіонів Епамінонда проти фаланг спартанців з

зосередженням основних сил на головному напрямку удару у битві при Левктрах
31
Таким чином, Епамінонд усвідомив сильні та слабкі сторони
рівномірного розподілу сил у фаланзі і зробив з цього практичні висновки,
застосувавши новий нерівномірний бойовий порядок, в основі якого лежав
принцип зосередження зусиль на напрямку головного удару. До цього
греки билися у паралельних бойових порядках, де сила фронтальної лінії
була однакова у всіх її точках. До сих пір всі військові користуються
тактикою Епамінонда, адже неможливо бути однаково сильним по всьому
фронту. Треба перевершувати противника на головному напрямку, а на
другорядних – досить зв’язати його. У цьому запорука перемоги.
Воєнне мистецтво Олександра Македонського
Давньогрецькі воїни в основному воювали пішки. Це обумовлено в першу
чергу характером місцевості Греції і прагнення громадян до рівноправності,
що не допускала виділення меншості для особливої служби в самому
вищому, найважливішому політичному акті – війні.
Олександр III Македонський або Олександр Великий (356 р до н.е.–323 р. до

н.е.) – дев’ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського та
Олімпіади, царівни Епіру.
Олександр був вихованцем Аристотеля. Геніальний полководець, видатний
адміністратор і політик. Засновник великої держави, що охоплювала Македонію,
Грецію, завойовану Перську імперію і Єгипет. Його походи позитивно вплинули на
розвиток античної науки (особливо географії), культури (еллінізм) і воєнного
мистецтва. Стратегічне мистецтво Олександра Великого являє найвищий зразок
методичної стратегії, де в основах підготовки до бойових дій незмінно лежить
завчасна ретельна рекогносцировка місцевості, розвідка розташування
противника; відведення важкій кавалерії ролі головної ударної сили в бою;
покладення на фалангу не атакуючих, а стримуючих функцій; переслідування
противника на полі бою і поза ним, для чого Олександр навіть саджав загони
піхоти на коней; правильний вибір головних приоритетів у ході бою: надання, в
першу чергу, допомоги підлеглим, а потім переслідування противника.
Більш значна за кількістю кавалерія з’являється у війнах лише з розвитком
32
культури, що дала багатству значні переваги над правами походження
людини, а також в той час, коли треба було вести війну у віддалених,
невідомих країнах, що часто представляли рівнину.
Олександр Македонський на фрагменті давньоримської мозаїки із Помпеї,

копія з давньогрецької картини
Отже, спочатку у греків був тільки один рід військ – піхота, що

розділялася на важку і легку, що розрізнялися в озброєнні.
Важка піхота – гопліти (латники) – набиралася з числа повних громадян чи
напівгромадян, а легка – туземцями або рабами. Гопліт мав на собі шолом,
панцир і наножні лати, шкіряний, оббитий металом щит, короткий меч і
ручні списи від 2,5 до 3,5м довжини. Слуги не мали запобіжного озброєння і
мали тільки метальну зброю: дротики, пращу, ніж і палицю. Як правило,
латники шикувалися в одну шеренгу або в декілька, а в потилицю за ними
шикувалися слуги. Побудова ця, як вище уже вказувалося, називалося
фалангою.
Вся армія складала одну монолітну, без розділів фалангу. У бою гопліти,
наступаючи у фаланзі, кидалися на противника, проривалися в інтервали і
бралися за мечі, більш зручні в рукопашній сутичці. Слуги перед атакою
уражали противника через голови своїх господарів або в проміжках між
гоплітами, а в бою добивали збитих ворогів, виносили поранених з бою,
ремонтували і випрямляли зброю або грабували ворожий табір.
Незабаром після греко-перських війн (495–323 р. до н.е.), звичай ставити
до строю напівозброєних слуг в грецькій армії зникає.
Пилип Македонський, батько Олександра, зробив новий крок у питанні
щодо організації армії – він створив постійні війська, що наповнялися
набором серед населення Македонії. До них під час війни підвладні і
союзницькі народи додатково виставляли контингенти і дружини, крім того
вербувалися і наймані війська.
Бойовий порядок македонської армії був наступним: лінія фаланг важкої
піхоти складалася із середньої піхоти, гвардії і македонської кінноти; ліве – з
легкої піхоти і кращої легкої кінноти допоміжних контингентів.
33
Македонська фаланга в наступі
Римська піхота, II – I ст. ст. до н. е.
34
Македонський офіцер Сігніфер маніпули
Сігніфер преторіанської Римський центуріон

когорти
Легкі війська частиною знаходилися перед фронтом, а частиною були

зібрані на правому фланзі; у деяких боях невеликі частини легкої піхоти і
кінноти розташовувалися в другій лінії за обома флангами, і, нарешті,
частина військ залишалась для охорони обозу та табору.
Бій македонської армії полягав у такому: побудувавши бойовий порядок,
вона рухалася вперед, уступами з правого флангу. Уступ, який наступав,
35
звичайно очолював особисто Олександр. Він складався з важкої
македонської кінноти, середньої піхоти і частини легких військ; потім йшли
фаланги важкої піхоти, і нарешті – кіннота лівого крила. Удар здійснювався
наступаючим уступом: катафрактори (гвардія македонських царів –
складалася з важкої кінноти) робили пролом у рядах противника, потім в
нього уривалися гіпаспісти (середня піхота) і своїми мечами розвивали
успіх. Якщо ворог біг, то сарисфори (піхота фалангісти-гопліти) і легка
кіннота починали переслідування, важка ж кіннота залишалася при
Олександрі для вирішування раптово виникаючих задач. У цей час фаланги
важкої піхоти повільно рухалися на зустріч противнику і вступали в бій,
розвиваючи успіх наступаючого крила, або, у випадку невдачі атаки, стіною
копій і щитів утримували противника, даючи розбитим військам
перешикуватися у них в тилу. Лівофлангове крило, а так само і частини 2-ї
лінії призначалися для забезпечення безпеки флангів та тилу.
Талант великого полководця, Олександр проявив у битвах при Граніки
(334 р. до н.е.), при Ісі (333 р. до н.е.), у походах на Сирію і Єгипет (333 – 332
р. до н.е.) і особливо під час завоювань внутрішніх областей Перської
держави в боях при Гавгамелах і Арбелі (331 р. до н.е.).
Битва при Гавгамелах.
Два роки продовжувалося протистояння Олександра і перського царя
Дарія ІІІ за панування у світі. На прикінці серпня 331 р. до н.е., цар
Македонії вирушив військами загальною кількістю 40 тис. піхоти і 7 тис.
кінноти від столиці Тиру до перського міста Тапсаку на річці Ефрат.
Військо Дарія ІІІ нараховувало за різними історичними довідками від 400
тис. до 1 млн. воїнів з 40 тис. кіннотою, 200 військовими колісницями і 15
бойовими слонами. Самим бойовим ядром цієї багатонаціональної армії було
15 тис. відбірних персів, так званих “безсмертних” і 20 тис. найманих греків.
Цар Дарій ІІІ з головними силами розташувався на лівій стороні
Середнього Тигру, на рівнині близько селища Гавгамели, на захід від
ассірійського міста Арбели. До переправи через Ефрат у Тапсака Дарій ІІІ
вислав загін Мазея в 3 тис. кінноти і 2 тис. грецької найманої піхоти, яка
побачивши війська Олександра, кинулися тікати. Македонська армія йшла у
напрямку до Вавилона, долиною ріки Тигр. Довідавшись через перебіжчиків
і розвідників місце перебування Дарія ІІІ, війська Олександра безперешкодно
форсували ріку і вирушили на зустріч перському царю. В 11км від перської
армії Олександр розбив табір і дав своїм воїнам 4-денний відпочинок. Цей
час Олександр використав для ретельної розвідки чисельності, бойових
порядків і морального духу противника. Бойовий порядок перської армії був
у кілька ліній: у першій лінії в центрі стояли кращі війська – наймані греки,
“безсмертні” і загін охоронців; з боків – міліція; на крилах – кавалерія, що
була змішана з піхотою; на флангах – вірменська, каппадокійська,
бактрійська і скіфська легка та важка кіннота; перед центром і крилами
стояли колісниці з косами; у центрі ж, крім того розташувалися бойові слони.
Фронт армії розтягнувся на 10,5км.
36
Битва при Гавгамелах. Розвиток методичної стратегії військами Олександра
Македонського і повний розгром армії персидського царя Дарія ІІІ
Бойовий порядок армії Македонського був у дві лінії, причому друга лінія
призначалася для відбиття флангових і тильних атак ворога (обмежена ціль
для резерву).
Перша лінія:
– праве крило, яке очолював сам Олександр, складало: легку піхоту – 1,5
тис. воїнів, 8 ескадронів (1800 вершників) важкої македонської кавалерії
(гетайрів), 2 полки добірної піхоти гипаспистів (таксису) – 5 тис. воїнів;
– центр і ліве крило, під начальством Парменіона, мали 6 фаланг
37
македонських і грецьких гоплитів, грецьку і фессалійську кавалерію.
Отже, перша лінія одержала повну незалежність.
Друга лінія складалася з двох частин: із найманої середньої піхоти, що
стояла за обома флангами і кінноти – по флангах. Ця лінія призначалася для
відбивання атак з флангу і з тилу, що, при величезній кількісній перевазі
персів, було цілком можливо.
Охорона табору була доручена 3-тисячному загону піхоти. Перед битвою,
через ймовірність і страх раптового нападу з боку Олександра, Дарій ІІІ
протримав весь день і усю ніч армію в бойовому порядку при повному
спорядженні, чим фізично втомив своїх воїнів та поселив в них страх перед
македонцями.
Первісна побудова військ македонців була такою, що праве крило її
приходилося проти центра армії Дарія ІІІ. Щоб не піддатися охопленню, а
самому охопити противника, Олександр вирушив своє праве крило вправо, а
іншим військам наказав повільно подаватися уперед, щоб утворити уступи
праворуч. Щоб затримати рух Олександра, Дарій ІІІ спочатку послав
бактріанів і скіфів атакувати у фланг праве крило, проте атаки були відбиті
силами другої лінії. Потім він посилає колісниці. Легка македонська піхота
вражає візників дротиками і камінням. Деякі колісниці прослизнули через
ряди піхоти, тому що македонці по команді розступалися там, де вони на них
наскакували, після чого в тилу ці колісниці були знищені гипаспистами.
Важка кавалерія персів продовжувала паралельно супроводжувати важку
кавалерію Олександра, через що утворився розрив між ними і відсталою
піхотою. Олександр, помітивши це, ринувся зі своєю кавалерією в розрив, що
утворився, а його легка піхота, метанням дротиків і каменів, відкинула
кавалерію Дарія та заставила її спочатку відступити, а потім змусили її до
втечі. В результаті лівий фланг був зім’ятий своєю кавалерію і там почалася
паніка. Олександр направив удар у центр відбірних військ, на зустріч царю
Дарію ІІІ. Цар персів побачивши запеклу боротьбу македонців кинувся
тікати, захоплюючи за собою своїх поважних і “безсмертних”. Битва
практично була програна. Олександр спочатку кинувся навздогін за Дарієм
ІІІ, проте йому довелося розгорнути свою кінноту і допомогти Парменіону,
війська якого були у скрутному становищі. Олександр поставив турботу про
своїх товаришів вище своїх амбіцій стосовно царя персів. Після розгрому
переважаючого противника, Олександр знову почав переслідування Дарія.
Під Арбелем він захопив скарби, особисту колісницю і особисту зброю Дарія
ІІІ. Переслідування велося протягом 120км. Дослідники вважають, що
найбільші втрати (близько кількох сотень тисяч чоловік) перси понесли саме
під час переслідування їх македонцями. Війська Олександра утратили
загиблими близько 1 тис. 200 чол. Персія була скорена.
Олександру Великому притаманні були смілива постановка мети,
розважливе, обережне її виконання, що в результаті приводять частку
випадковості до мінімуму.
Таким чином, стратегічне мистецтво Олександра Великого являє
найвищий зразок методичної стратегії:
38
в основах підготовки до бойових дій незмінно лежить завчасна ретельна
рекогносцировка місцевості, розвідка розташування противника;
відведення важкій кавалерії ролі головної ударної сили в бою;
покладення на фалангу не атакуючих, а стримуючих функцій;
переслідування противника на поле бою і поза ним, для чого Олександр
навіть саджав загони піхоти на коней;
для покращення маневрових здібностей розбиття фаланг на когорти;
правильний вибір головних приоритетів у ході бою: надання, в першу
чергу, допомоги підлеглим, а потім переслідування противника.
Воєнне мистецтво Ганнібала
Опанувавши до 219 р. до н. е. весь Апеннінський півострів, римляни
захотіли захопити багатий і важливий за своїм місцем розташування острів
Сицилія. Однак їм неминуче довелося вступити за нього в боротьбу з
карфагенянами і пунійцями. Вікова ворожнеча за володіння цим островом
між Карфагеном і Сіракузами дала римлянам привід втрутитися в справи
Сицилії. Це протистояння, що одержало в історії назву Пунічних війн,
тривало близько ста років (264–146 р. до н. е.), і закінчилося повним крахом
Карфагену.
Перед збройними зіткненнями Рим володів власне кажучи тільки
Апеннінським півостровом до Альп, а от Карфаген, навпаки, володів усім
північним узбережжям Африки, від Тріполі до Атлантичного океану,
південною береговою смугою Іспанії і всіма островами західної частини
Середземного моря, крім східної половини Сицилії.
Головним заняттям римлян було землеробство і війни, а карфагенян
торгівля і промисловість. Рим згодом приймає до складу своєї республіки
громадян скорених народів, на відміну від Карфагена, що цілком узурпував
поневолені народи.
Після першої Пунічної війни, що продовжувалася 23 роки (264–251 р. до
н.е.), незважаючи на блискучі дії батька Ганнібала – Гамількара як
полководця, Рим усе-таки став повним хазяїном Середземного моря,
володіючи Сицилією, Сардинією і Корсикою. Тому, після смерті Гамількара,
23-х літній Ганнібал приймає командування карфагенською армією і починає
перші спроби приборкати свого заклятого ворога.
Під час війни з Римом він розробив і здійснив значний для свого часу
стратегічний план вторгнення в Рим через Піренейський півострів і Альпи.
Дії Ганнібала відрізнялися широким маневром військ з виходом у фланг і
тил противника раптовістю, вмілим використанням місцевості. У боротьбі
проти Риму Ганнібал вміло використовував воєнно-політичні союзи з
Македонією, містами і племенами Середньої та Південної Італії. Ці союзи
забезпечували йому успішне досягнення стратегічних цілей. Для стратегії
Ганнібала було характерним вміння правильно оцінювати воєнно-політичні
обставини і використовувати суперечки в таборі противника.
Він проявляв постійну турботу про устрій стратегічного тилу і
забезпечення комунікацій та баз постачання, приділяв велике значення
39
організації розвідки і глибокому вивченню майбутнього театру воєнних дій,
а також всебічній підготовці та забезпеченню тривалих переходів військ.
Ганнібал, Аннібал Барка (в переводі з фінікійського “дар Баала (божество)”),

більш відомий як просто Ганнібал (246 р. до н. е. –183 р. до н. е.) – вважається
одним із великих карфагенський полководців і державних діячів давнини. Був
головним ворогом Римської республіки і останнім дійсним лідером Карфагену
перед його падінням в серії Пунічних війн
Основа армії Ганнібала – сухопутні війська, головною силою яких була

кавалерія. Характерними рисами воєнного мистецтва Ганнібала були
ретельні знання противника, його сильних і слабких сторін. Він завжди
ретельно готував бій, сміло маневрував силами й засобами у ході його і
прагнув до повного розгрому противника. Ганнібал вміло використовував
раптовість і нові засоби дій, враховуючи особливості місцевості.
Підтвердження тому, є один цікавий історичний факт. Коли Ганнібал, який
командував карфагенською армією, пройшов через Альпи і спустився на
територію Італії, близько Тразименського озера, шлях йому перегородив
римський легіон під командуванням Фламінія. Тут вирішувалась доля цілої
кампанії. Якщо Рим переможе і на цей раз, то він стане одноосібним
володарем всього узбережжя Мрачного моря, як тоді називали Середземне
море.
У підручниках з історії можна прочитати, що Ганнібал переміг в цьому
бою за рахунок вмілих тактичних дій змусивши римську армію пройти
через вузький прохід гірських уклонів до Тразименського озера, де були
створені засідки. Проте це не в повній мірі відображає картину
протистояння противників.
І так, деякий час війська стояли друг напроти друга. Напруга наростала.
Раптом війська Ганнібала відступають, спускаючись в долину і залишаючи
вигідні висоти. Римляни прийняли це за знак переляку противника перед
40
чисельністю їх легіонів, тому промарширували на місце, з якого відійшли
карфагеняни. Зненацька під ногами римлян почався, як доводить хроніка
тих часів “землетрус”. Однак, це був дуже цікавий землетрус, від якого
постраждали тільки римляни! “… усе покрилося димом. Коли ж дим
розсіявся, то більша частина римських легіонерів лежала на землі, які були
присипані землею, камінням і скелями, що попадали на їх голови з
повітря…” – згадував один зі свідків тих подій. Зрозуміло, що під час
землетрусу каміння летять ні до гори, а навпаки падають до низу, крім того
після землетрусу на голій поверхні землі диму не буває. Тому, є тільки одне
пояснення, Ганнібал навмисно заманив римлян на заміновано поле, а потім
зірвав пороховий заряд. Це є одним із припущень можливого застування
Ганнібалом пороху у військовій справі.
Битва при Каннах.
Вінцем воєнного мистецтва Ганнібала є битва при Каннах, яка стала
значним етапом у розвитку стратегії і тактики та першим прикладом
оточування великих сил противника і його повного знищення.
Наприкінці 217 р. до н.е. Ганнібал стояв у сильно укріпленому таборі на
лівому березі ріки Ауфіди, близько руїн Канн. У складі його армії було: 50
тис. Битва при Каннах, 216 р. до н. е. Заманювання Ганнібалом римських
військ в “мішок” з подальшим оточенням і знищенням воїнів (40 тис. піхоти і
10 тис. кавалерії). Перед боєм Ганнібал побудував війська в такий бойовий
порядок: у центрі фаланги він розташував найбільш слабкі легіони союзників
у 10 рядів, на флангах представників кращої африканської піхоти
(карфагенян) у 16 рядів і загони кавалерії.
Римляни виставили 9 римських і 9 союзних легіонів, усього – 90 тис.
піхоти і 8400 кінноти.
План Ганнібала, щодо проведення бойових дій, був таким: кавалерією
розгромити римську кінноту, піхотою здавити римський бойовий порядок, як
у кліщі, для чого на флангах і була поставлена африканська піхота. Щоб
римляни в центрі не прорвали бойовий порядок піхоти союзників
карфагенян, в резерві була поставлена легка піхота, що повинна була
підтримати свою піхоту. Кавалерія з заходом у тил римлян повинна була
остаточно розгромити противника.
Першими в бій вступила легка піхота Ганнібала, що починає рухатися від
центра фаланги уступами, а його кавалерія зіткнулася з кіннотою римлян
правого крила, причому багато хто з яких перед сутичкою спішилися. Цим
скористалися карфагеняни і, використовуючи свою перевагу в якості і
кількості, розгромили римську кінноту та стали організовувати атаки проти
лівого крила маніпул римлян. У цей час під натиском маніпул принципів
римлян центр карфагенян повільно почав відступати, а на флангах
африканська піхота, навпаки почала наступати, охоплюючи війська римлян у
кільце. Кавалерія Ганнібала продовжувала наносити удари в тилу противника
і своїми діями змусила кінноту римлян лівого крила пуститися на втечу,
захоплюючи за собою командуючого Теренція Варрона.
41
Адріатичне море
Ганном
Варрон легка піхота
Ганнібал
Легк.
піх.
Табір
Емілій Ганнібала
Павло
Обоз
Кани
Табір римлян
Початок битви
Адріатичне море
Ганном
Гали
Варрон
Ганнібал
Римська кіннота
Газдрубал
Обоз
Кани Табір
Ганнібал
Табір римлян
Закінчення битви
Взявши в тісне кільце війська, Ганнібал остаточно розгромив римлян, які
втратили більш 40 тис. вбитими піхотинців і 4 тис. вершників, в тому числі –
консула Павла Емілія, проконсула Сервілія, бувшого магістра кавалерії Фабія
Мануція, 21 трибуна і 80 сенаторів. Чотирнадцять тисяч римлян, що
42
спаслися, сховалися в містах Венуції і Канузії. Втрати Ганнібала склали 5700
воїнів.
Бій під Каннами являє разюче явище в історії воєнного мистецтва: армія
Ганнібала, удвічі слабкіше за чисельністю і якістю римлян, з фалангою проти
маніпульного легіону, маючи тільки перевагу в кінноті, завдає страшної
поразки Риму.
Не дивлячись на поразку у війні з Римом, Ганнібал залишив значний
слід в історії воєнного мистецтва. Для стратегії Ганнібала характерні: вміння
використовувати незадоволення італійських союзників Римом для залучення
їх на свій бік; добра організація тривалих переходів; створення основних і
проміжних баз на шляху пересування військ і на захопленій території, що
забезпечувало стійкість стратегічного тилу і на протязі ряду років зводило до
мінімуму залежність армії від самого Карфагену; завчасна організована
розвідка і ретельне вивчення майбутнього театру воєнних дій. Основою армії
Ганнібала вважалися сухопутні війська, головною ударною силою, яких була
маневрова африканська кіннота, яка перевершувала за чисельністю і якістю
римську.
Характерні риси тактики Ганнібала: добре знання тактики противника,
ретельна підготовка бою, вміле використання місцевості, застосування
хитрощі і раптовості, здійснення сміливого маневру і рішучого удару на полі
бою. Найбільш ярко мистецтво полководця Ганнібал проявив у битві при
Каннах, яке відкрило новий етап у розвідку тактики: вперше головний удар
був нанесений ні на одному флангу, як у Епамінонда і Олександра Великого,
а на двох, де були зосереджені кіннота і найбільш боєздатна частина піхоти
карфагенян та досягнуто повне оточення і знищення переважаючого за
чисельністю противника.
Таким чином, Ганнібал вперше застосував нову тактику навмисного
заманювання переважаючих за чисельністю сил противника в “мішок” і
охоплення його за допомогою сильних флангів в кільце.
Воєнне мистецтво Юлія Цезаря

Юлій Цезар зробив численні воєнні походи на племена, що проживали на
територіях Галлії, Греції, Іспанії й Північної Африки, де виявив себе як
великий полководець, який проявив надзвичайну творчість в області стратегії
і тактики.
Стратегічне мистецтво Юлія Цезаря ґрунтувалося на повному засвоєнні
основних його принципів – план кампанії повинний бути погоджений з
умовами, в яких ведеться бій, визначення необхідних сил, місця і часу
ведення битви. І це для нього було першорядним завданням.
Стратегією Цезаря було зміцнення табору, що був опорою в день битви.
Напередодні битви він намагався підвести свою армію як найближче до
ворога, проте в той же час поза досяжністю його зброї. Це потрібно було для
стрімкого переходу до швидкої атаки противника. Якщо супроводжувала
удача, він починав переслідування противника спочатку кіннотою, а потім
піхотою до повного його знищення і наведення жаху на союзників ворога.
43
Гай Юлій Цезар – давньоримський Помпей Великий Гней – давньоримський
державний і політичний діяч, письменник, державний діяч і полководець,
полководець, диктатор Римської республіки, 106 р. до н. е. – 48 р. до н.е.
102 р. до н. е. – 44 р. до н.е.
Бойовий порядок римського легіону, III ст. до н. е.
44
Якщо розглядати тактичне мистецтво Цезаря, то він був родоначальником
сучасної глибокої тактики, розвивши значення резерву.
У Галльських війнах (сучасна територія Бельгії і Франції) він широко
застосовував кавалерію на крилах бойового порядку військ.
Необхідно також звернути увагу і на те, що Цезар накладав контрибуцію і
його армія жила за рахунок завойованої країни.
По дорогах його армію супроводжували обози.
Згодом, у війнах з Помпеям, він почав використовувати постійні магазини
(продовольчи обози).
Під час битви Цезар застосовував як обхідні маневри, так і фронтальні бої.
У 58 р. до н. е. середня швидкість руху його військ, з постійними боями,
складала близько 36км (!) на добу.
Після закінчення Галльських війн, варварські племена цілком скорилися
римлянам.
З часом, Цезар, як керівник демократичної (популярної – “народної”)
партії, спрямував свій погляд на главу аристократів (оптиматів) Гнея Помпея,
другого лідера Тріумвірату (третім був Красс, який у 54 р н.е. був віроломно
вбитий в одному з військових походів), з метою стати одноосiбним тираном
Риму.
Перейшовши ріку Рубікон, тодішню границю Галлії й Італії зі знаменитим
вигуком: “Жереб кинутий!” Юлій Цезар оголив меч проти Помпея, у
боротьбі за владу. Війська швидко рухалися до Риму.
Самолюбивий Помпей у сум’ятті ретирувався спочатку в Брундизіум, а
потім у Грецію до міста Лариса.
Цезар, що не мав під рукою флоту, припинив його переслідування і
повернувся до Риму, привласнивши собі державну скарбницю. Потім він зі
своїми військами висунувся до Іспанії, де легати Помпея, – Афраній і Петрей,
знаходилися із сильною армією.
“Піду перемагати військо без начальника, – зазначив Цезар друзям, – а
потім звернуся до начальника без військ”. За сорок днів вся Іспанія й
узбережжя Середземного моря були підкорені, після чого полководець
повернувся знову до Риму.
У цей час Помпей, римський сенат і аристократична партія, зосередили у
Греції армію чисельністю у 150 тис. воїнів та величезний флот – 500
комерційних і бойових судів.
Цезар мав у розпорядженні легіони загальною чисельністю у 35–40 тис.
воїнів, 100 комерційних судів і 12 військових галер. Проте його війська
відрізнялися досвідом і загартованістю у боях з племенами Галлії.
У Помпея навпаки були новобранці, ненавчені і без бойового досвіду.
Тривалий час Помпей з 90 тис. армією (47 тис. піхоти, 7 тис. кінноти і
близько 30 тис. допоміжних військ) не наважувався дати бій Цезарю з 42 (43)
тис. армією (22 тис. лінійної піхоти, 1 тис. кінноти і близько 20 тис.
допоміжних військ).
45
Битва при Форсалі.
Глибока тактика і використання Юлієм Цезарем загального резерву у війні

проти Помпея, 48 р. до н. е.
Противники постійно маневрували по території Греції. І все-таки, 29

червня 48 р. до н. е. при Фарсалі вони вийшли один проти іншого. Обидві
армії вишикувалися в 250–300 кроках одна від іншої. Бойовий порядок армії
Цезаря: у три лінії, на правому крилі кіннота упереміш з когортами кращої
піхоти; за правим крилом знаходилося 6 добірних когорт у виді загального
резерву; 2 когорти охороняли табір. Бойовий порядок Помпея: також у три
лінії, розподіливши 2 тис. ветеранів-волонтерів по усьому фронту; на лівому
крилі – уся кавалерія; 7 когорт охороняли табір.
Війська Цезаря першими рушили убік противника. Пройшовши декілька
сот кроків, вони зупинилися, віджпочили, після чого, стиснувши свої ряди і
разом метнувши пилуми, кинулися на ворога. Відразу ж кіннота Помпея,
маючи за собою лучників і пращників, рушила вперед, і почала відтискувати
кавалерію Цезаря, але 6 резервних когорт раптово атакували кінноту
противника, після чого бойовий порядок її був розстроєний і вона з втратами
відступила до табору Помпея. Лучники і пращники були цілком знищені.
Резервні когорти, продовжуючи розвивати успіх атаки, ударили у фланг і в
тил лівофлангових легіонів Помпея, а третя лінія Цезаря підтримала
фронтальні наступальні дії другої та першої лінії. Противник був розбитий.
Помпей, побачивши невдалий для нього розвиток подій, покинув свої
війська і втік, з початку до міста Лариса, а потім сів на корабель і відплив до
46
Єгипту, де і був вбитий своїми соратниками.
Цезар переслідував, тих хто тікав аж до табору Помпея, де і змусив їх
скласти зброю. Втрати Цезаря за його словами складали 30 центуріонів і 200
рядових воїнів, втрати Помпея – 15 тис. воїнів вбитими і пораненими та 24
тис. полоненими; інші розсіялися в різні сторони по всієї Греції.
Таким чином, Гай Юлій Цезар вперше застосував комбінований удар, у
якому загальний резерв став вперше застосовуватися не тільки для відбиття
раптових ударів противника, як це було раніше, а в першу чергу для завдання
вирішальних і рішучих ударів по противнику для досягнення перелому у
битві і перемоги у самий відповідальний момент битви. При цьому третя
лінія бойового порядку зіграла роль лінії підтримки: вона атакувала
виснаженого противника по фронту, в той час, коли з флангів і тилу
лівого крила противника його атакували кіннота і 6 когорт загального
резерву.
1.2.2. Стратегія і тактика у битвах на Чудському озері та на

Куликовому полі
В 30–40 роках ХІІІ ст., руський князь Олександр Ярославович, син

великого князя Володимирського Ярослава Володимировича, очолив
боротьбу руського народу проти німецько-шведських загарбників
(Тевтонського ордену і ордену Мечоносців), які на той час разом з
ведмежанами, юрівцями і датськими лицарями захопили руські землі
Ізборськ – Псков – Тесів – Копорье.
Руський полководець князь Олександр Ярославович Невський,

1221 – 1263 рр.
У 1237 році лицарі-монахи двох орденів створили єдиний Лівонський
орден і почали здійснювати широку насильницьку колонізацію і
47
христианізацію прибалтійських племен.
15 (21) липня 1240 р. силами невеликої дружини і ладозького ополчення,
Олександр раптовою і стрімкою атакою розбив шведське військо, яке
висадилося в усті річки Іжори при впадінні в ріку Неву. За перемогу у
Невському бойовищі, де Олександр проявив себе талановитим
воєначальником, проявив особисту доблесть і геройство, він був (через 400
років) прозваний “Невським”.
Невська битва, 15.07.1240 р.
З початком вторгнення лівонських рицарів, О. Невський очолив

Новгородське військо і у 1241 році взяв штурмом та визволив фортецю
Копорьє, а потім Псков, показав при цьому високе мистецтво штурму
фортець. Визволивши Ізборськ, він вигнав загарбників з руської землі.
Битва на Чудському озері (Льодове бойовище).
Одержавши від розвідки дані про похід хрестоносців на Русь і
зосередження їх головних сил в районі Чудського озера (на той час території
Лівонського ордену), О. Невський вирішив дати бій на самому озері,
північніше урочища Узмень, близько острова Вороній Камінь з тим, щоб
важка лицарська кіннота не могла вільно діяти на льоду. “Воля великого
княже Александра исполнишася духа ратна, бяху бо сердце их аки львом”, і
готові були “положите главы своя” (рос. історичне). Задумка О. Невського
була у тому, щоб опираючись на центр бойового порядку, ударами з флангів і
тилу оточити та розгромити хрестоносців.
На думку сучасних істориків, Невським було побудовано бойовий порядок
“полчний ряд” у центрі знаходилася піхота – полк “чоло”, тил котрого
упирався у крутий берег озера, на флангах – полки правої і лівої руки ( піхота
і кіннота) наперед (передовий полк) лучники, який прикривав побудову
головних сил; за полком лівої руки – сторожовий полк (княжа дружина), який
48
виконував роль резерву.
З різних історичних джерел (літописів) бій, в якому приймали участь з
руської сторони приблизно 15–17 тис. воїнів, а з боку противника приблизно
10–12 тис. воїнів, почався наступом лицарів. Вишикувані клином, лицарі
атакували руське військо, прорвали центр його бойового порядку, проте тут
же наткнулися на крутий обрив берегу. Під натиском своїх задніх рядів стрій
лицарів загубив порядок і став обертатися у натовп. У цей час з флангу і тилу
їх атакували головні сили руських військ – полки правої і лівої руки та
сторожовий. Оточені лицарі не могли організовано вести бій. Почалося
знищення загарбників. Під ударом руських військ лицарі стовпилися в
одному місці, лід проломився і багато з них потонуло. Ті, що вціліли, ледве
прорвали оточення і бігли з полю бою, переслідувані руськими військами.
Противник втратив 500 лицарів вбитими, більшість потонуло, 50 знатних
лицарів було взято у полон, заковані в окови і відправлені до Пскова.
Застосування О. Невським в битві на Чудському озері тактики взяття

противника у “кліщі” – охоплення з флангів
Так, з погляду класичної російської історії, руським військом на чолі з
князем О. Невським було розбито краще військо того часу на Заході –
орденське лицарське військо. Руський полководець протиставив німецькому
шаблонному “клину” саму досконалу тактику – тактику оточення. “Льодове
бойовище” було на 60–100 років раніш перших на Заході великих виступів
піхоти проти тяжкої кінноти лицарського війська. Це був єдиний класичний у
всьому періоді феодалізму приклад оточення і знищення рівного по силі
противника, приклад, який говорить про перевагу руського воєнного
мистецтва над лицарським мистецтвом Заходу.
Сучасні історики все ж таки сперечаються між собою по декількох не
зрозумілих, поки що, питаннях тієї битви: по-перше, російськими
49
археологами не знайдено ніяких артефактів, які б підтвердили територію на
якій проходила ця битва близько Вороного каміння на Чудському озері; по-
друге, дуже сумнівно, щоб лицарі з тяжкою заброньованою кавалерією і
піхотою наважилися у квітні місяці вийти на вже підталий лід озера, при
тому, що руські воїни були екіпіровані однаково, що і німецькі лицарі; по-
третє, загально прийнятою помилкою є те, що лицарі своїм “клином”
розривали бойові порядки противника навпіл для подальшого його
знищення. Німецькі лицарі будували свої бойові порядки клином для того,
щоб зменшити площину влучення стріл лучників противника, які
розташовувалися, як правило, спереді своїх бойових порядків. Коли клин
лицарів підходив до противника на відстань стрімкої атаки (20–30 кроків),
клин розгортався по лінії фронту, після чого проводився фронтальний
наступ; по-четверте, з кожного боку нібито приймало участь більш ніж 10–
15 тис. воїнів, а втрати складають дуже скромні за руськими і німецькими
літописами – близько 20 лицарів вбитими і 6 полонених. Для таких битв, на
той час, такі мізерні втрати були не характерними, тому і тут виникають
питання.
Англійський винахідник Дж. Фаннел висказує таку версію, що значення
Льодового бойовища занадто перебільшено: “Олександр робив те, що
багаточисельні захисники Новгороду і Пскову робили до нього і що багато
робили після нього, – а саме виходили на захист кордонів князівств від
загонів загарбників”. З цією думкою погоджується і російський професор
Данилевський І. М. Він відмічає, що битва поступалася за своїми
масштабами бойовищу при Саулі (1236 р.) , в якому литовцями був вбитий
магістр ордену і 48 лицарів (на Чудському озері загинуло 20 лицарів).
Остаточну крапку у взаємовідношеннях між німецькими лицарями і
руськими князями поставив не О. Невський, а князь Даумантас за
походженням литовець, який за різних причин попросив політичного
притулку в Псковському князівстві, де князював син О. Невського Дмитро. З
часом литовський князь прийняв християнство і був названий Довмонтом.
Через 2–3 роки мешканці Пскова висунули його на князівство.
У 1268 р. він зі своїм військом і з тими дружинами, які йому надали інші
руські князя (активно йому допомагав Дмитро, син О. Невського), дав
вирішальний бій (на території Датської Естонії) німецьким лицарям близько
замка Везенберг (Раковор), в якому вони були повністю розгромлені. Після
цієї битви Лівонський ордер так і не зміг оговтатися. З цього часу практично
зійшли нанівець спроби з боку лицарів нападати на руські землі. Через два
роки після смерті Довмонта, його віднесли до ліку святих, а прах і до сих пір
покоїться у Пскові. Князя О. Невського до ліку святих віднесли через 400
років після його смерті, тобто у ХVII cт..
Неоднозначно трактуються і подальші дії Олександра. Так, після нібито
розгрому лівонських лицарів на Чудському озері, через чотири роки (1246 р.)
князь Олександр поїхав з поклоном до хана Золотої Орди Батия, онука
великого Чингізхана, за ярликом воєводи Київського (той, хто володів
ярликом становився Великим князем над іншими руськими князями, в
50
обов’язки якого входило збирання податей і відправка їх до Золотої Орди) і
до кінця свого життя з руських земель платив монголам дань. Деякі історики
такий поступок князя трактують як дипломатичний хід, щоб не допустити
монголо-татарську орду до розграбування руських земель, інші – як
боягузтво перед Золотою Ордою.
І все ж таки, князь О. Невський увійшов у вітчизняну історію, як видатний
полководець і політик. У 1942 р. під час Великої Вітчизняної війни (1941–
1945 рр.) було засновано орден Олександра Невського, яким нагороджували
воїнів, що відзначилися у битвах з німецько-фашистськими загарбниками, а
на початку ХХІ століття росіяни загальним голосуванням визнали його
кращім руським за всю історію розвитку Росії.
Таким чином, згідно офіційно прийнятою академічною історією версії, у
битві на Чудському озері Олександр Невський відмовився від рівномірного
розподілу сил, як було прийнято в той час, а зосередив основні сили на
флангах при наявності резерву. Враховуючи характер дій противника,
руський полководець збільшив глибину свого бойового порядку.
Важливими умовами досягнення успіху крім того були: вмілий вибір місця
бою, тісна взаємодія піхоти і кінноти, рішучий маневр в цілях
двостороннього обхвату противника з послідуючим його оточенням і
знищенням та переслідування противника.
Битва на Куликовому полі.
Великий князь Володимирський і Московський Дмитро Іванович (1363–
1389 рр.) перший з руських князів очолив на державному рівні збройну
боротьбу руського народу проти монголо-татар.
У 1376 році беклярбек і темник Золотої Орди хан Мамай послав на Русь
(на рязанські землі) значне військо під керівництвом Бегіча. На берегах річки
Вожі другого серпня відбувся бій. Татари були розбиті князем Д. Донським.
Битва на річці Вожі була передвісником перемоги на Куликовому полі.
Вожська перемога показала, що час “непереможності татар” пройшов і що
Русь, на чолі з Москвою стала великою силою.
Велике значення для початку визволення Русі від татаро-монголів мала
Куликовська битва (8 вересня 1380 р.). Князь Дмитро енергійно готувався до
війни. Щоб виграти час для організації воєнного протистояння, Дмитро
зав’язав з Мамаєм переговори. Одночасно він організував стратегічну
розвідку і розіслав гінців у всі російські князівства з призовом виступити
проти загарбників. Місцями збору визначив міста Коломну і Серпухов. Усі
війська зводилися у полки: великий полк, який складав основу бойового і
похідного порядку, полки правої і лівої руки, передовий полк (у поході) або
сторожовий (на місті), засадний (резервний) полк. Кожен полк ділився на
дружини, а останні – на сотні і десятки.
Отримавши від розвідки донесення, що військо Мамая (100–150 тис.
воїнів) рухається до Дону і туди ж направляються війська союзників
(Литовсько-Руський князь Ягайло Ольгердович і рязанський князь Олег),
Дмитро прийняв рішення: йти назустріч Мамаю, щоб не допустити
51
об’єднання з литовськими військами. Отримавши благословення великого
подвижника, настоятеля Троїцької лаври Сергія Радонежського, князь 7
вересня з військом переправився через ріку Дон на Куликове поле близько
річки Непрядва.
Руський полководець князь Беклярбек і темник Золотої Орди

московський Дмитро Донський, хан Мамай, 1335? – 1380 рр.
1359 – 1389 рр.
Бойовий порядок росіян займав по фронту більш 4км. Полк правої руки
князя Володимира Андрійовича Серпуховського примкнув до балки Нижній
Дубняк, полк лівої руки князя Гліба Брянського упирався лівим флангом в
берег річки Смолка, в центрі був розташований великий полк великого князя
і князів Бєлозерських, наперед – передовий і сторожовий полки князів
Друцких. За лівим флангом великого полку стояв особистий резерв (кіннота)
великого князя, а на лівому березі річки Смолки в Зеленій Діброві був
укритий засадний полк (загальний резерв), який складався з відбірної кінноти
під командуванням серпуховського князя Володимира Андрійовича і воєводи
боярина Дмитра Боброка. Побудова руських військ дозволяла Дмитру
Івановичу нарощувати силу удару з глибини, використовуючи загальний і
особистий резерв та підтримувати у ході бою взаємодії своїх полків. В той
час, коли руські війська переправилися за Дон, татаро-монголи у 8км від
Дону відпочивали, чекаючи підходу союзників. Довідавшись про переправу
руських військ, Мамай спішно став розгортати своє військо у бойовий
порядок. Військо Мамая було вишикуване щільним прямокутником, в центрі
знаходилася наймана генуезька піхота, а на флангах – татаро-монгольська
кіннота, розгорнута у дві лінії. Бій почався близько 12 години 8 вересня, коли
розійшовся туман. Татаро-монгольській кінноті вдалося зім’яти сторожовий і
розгромити передовий полк руських. Потім татаро-монголи завдали
головний удар по центру – великому полку і полку лівої руки.
52
І-й етап Куликовської битви, 8.09.1380 року. Початок бойових дій
Зав’язалася жорстока боротьба, що тривала 3 години. Противнику вдалося

прорватися через ліве крило великого полку. Особистий резерв, що вступив у
бій, не зміг відновити положення. Кіннота Мамая попрямувала у тил
бойового порядку російських військ.
Проте тим самим противник підставив свій фланг і тил під удар засадного
полку. Раптова і стрімка атака засадного полку у фланг і тил ворога вирішила
кінець битви. Військо противника здригнулося, а потім побігло з полю бою.
Російські полки переслідували ворога близько 50км. Після цієї битви Дмитра
Івановича почали називати Донським.
Хан Мамай втік до Криму, де був вбитий найманим вбивцею, підісланим
кланом Чингізидів.
Як пишуть російські історичні видання, “...Куликовська битва була
початком повного визволення від монголо-татарського гніту руського
народу і інших народів Східної Європи”. Проте це висловлення визиває
деякий сумнів. Так, на іконі середини XVIІ ст., що зберігається у музеї міста
Ярославля, після реставрації у 1959 р. з’явилася картина Куликовської битви,
на якій зображені війська Мамая і Д. Донського. З першого погляду можна
побачити, що суттєвої різниці між ними немає: однакові обличчя, одежа і
прапори, на яких зображений образ Спаса Нерукотворного – споконвіків
покровителя руських воїнів.
В ті часи явного розподілу по націях ще не було. Архівні історичні
документи говорять про те, що волзькі татари не дуже хотіли воювати на
боці темника Мамая, тому в його армії в основному були найманці з різних
країн Західної Європи: поляки, яси, кримці, касоги, генуезці, які до того ж
фінансували цей похід.
53
ІІ-й етап Куликовської битви
ІІІ-й етап Куликовської битви. Застосування Д. Донським в кульмінаційний

момент битви засадного полку, що наніс вирішальний удар по флангу противника
54
До кінця не зрозуміло, чому агресивні дії Мамая підтримували руські князі
Ягайло і Олег. І навпаки, чому крім руських князів, Д. Донського
підтримували хрещені татари і литовці.
На той час існувала Біла (Заліська, Біла Русь) Орда, Синя (Малоруська)
Орда і Золота Орда, тобто це були русько-ординські державні об’єднання і
ствердження про монголо-татарський гніт на руських землях взагалі
ставиться під сумнів. До того ж, через два роки, у 1382 р., монголо-татари
повністю захопили і спалили Москву, після чого мешканці міста почали
відбудовувати будинки із цегли. Тому мова про остаточну перемогу над
кочовиками не йдеться. Крім того, деякі сучасні російські фахівці висовують
думку, що ця битва проходила не на Дону і Непрядві, а на території сучасної
Москви: на перехресті річок Москва та Яуза і для цього висловлення у них є
багато переконливих доказів. Як би там не було, Куликовська битва, мала
місце і посилила значення Москви, як центру об’єднання руських земель. На
Куликовому полі монголо-татарам було нанесено суттєвого удару. Ця битва
стала прикладом героїчної визвольної боротьби для усього слов’янства, вона
вплинула на розгортання народного руху у країнах Заходу, Південних
слов’ян проти турецьких і німецьких загарбників. Якщо порівняти воєнне
мистецтво руських воїнів с сучасним йому станом воєнного мистецтва
народів Західної Європи, то не можна не замітити, що воно має незвичайний
характер, на якій вплинули монголо-татари, і без сумніву, цей стан вище
європейського як в області стратегії, так і в області тактики.
Таким чином, воєнне мистецтво руських військ на чолі з Д. Донським
характеризується повним використанням особливостей місцевості, глибокою
побудовою бойового порядку і виділенням особистого та загального
резервів, чіткими діями великих мас піхоти та кінноти, організацією
переслідування на велику глибину. Подібного розмаху боротьби і рівня
воєнного мистецтва інші держави у період розквіту феодалізму не знали.
Воєнне мистецтво Дмитра Івановича Донського характеризується також
точним обліком усіх елементів політичної і воєнної обстановки, глибиною
стратегічного задуму. Глибокі знання тактики монголо-татар і обстановки,
що склалася, дозволили руському полководцю розгадати задум противника і
правильно визначити місце розташування сильного засадного полку, який
вирішив участь битви. У ході битви виявилися чіткість дій руських військ.
Дмитро Донський, як полководець, вірно оцінював значення у бою передової
воєнної техніки, при ньому руська артилерія дає перший залп, про те, що
відкривається нова ера у розвитку руського воєнного мистецтва.
1. Основні риси воєнного мистецтва стародавніх народів: ассірійців,

вавілонян, єгиптян, індусів і персів
Історія найдавніших народів світу дотепер недостатньо досліджена, Проте вже
маються позитивні докази того, що деякі з них стояли на дуже високому ступені
55
культури і цивілізації. Сильна державна влада, поділ праці всіх членів суспільства в
державних інтересах, що виразилися в дивному розподілі всього населення на
касти, величезні міста, укріплені декількома рядами стін, високе інженерне
мистецтво, тривалі походи арміями в декілька тисяч чоловік, професійно розіграні
бої, як, наприклад, бій при Тимбрі (546 р. до н.е.), у якому Кир розбив Креза
Лідійського, – усе це, безсумнівно, свідчить про високу культуру, про велику
історичну роботу, пережитої цими найдавнішими народами, від якої майже не
залишилося слідів. Усе, що відомо про воєнне мистецтво найдавніших народів,
звичайно, відноситься скоріше, до останньої фази в їхньому історичному житті,
фазі падіння, коли всі життєві сили їх значно ослабшали і вони падали під ударами
варварів (як, наприклад, персів), подібно тому, як згодом упав Давній Рим в епоху
Великого переселення народів.
Досить вивчити воєнне мистецтво персів, цього наполовину варварського
народу стародавності, що покорили багато культурних народів того часу, і який не
в змозі був сприймати результати завойованої їм культури і цивілізації, щоб
побачити, що вона стояло на незрівнянно вищій ступені розвитку чим воєнне
мистецтво греків під час падіння Східної Римської імперії. Стан воєнного
мистецтва даної епохи служить кращим показником культури і цивілізації,
продуктом яких воно завжди більш-менш було; енергія ж, що виявляється арміями
і військами під час війни – вірною ознакою ступеня міцності держави.
Військові касти сприяли збереженню і розвитку воєнного мистецтва. Вони
виставляли значний військовий контингент, що доходив у Єгипті, наприклад, до
400–500 тис. воїнів. З них же відбиралися кращі воїни в загони царських охоронців.
До часу початку достовірної для нас історії, ознаки спаду воєнного мистецтва в
питанні про організацію армії, – поява найманих військ, – виявилися спочатку у
Фінікії; у VІІ ст. до н.е. у єгиптян, а з кінця V ст. до н.е. у персів. Слідом за тим ці
держави й упали під ударами тих народів, що воювали з ними національними
арміями.
Ідея загальнообов’язкової військової повинності визнана у євреїв законом
Мойсея.
Земські і загальні ополчення часто застосовувалися в найдавніші часи. Для
упорядкування питання про відбування військової повинності народи поділялися
на десятки, сотні, тисячі і десятки тисяч, – як це було в ассірійців, вавілонян і
мідян, де кастовий склад уже згладився, – чи на коліна (12 колін у євреїв). Той же
розподіл зберігався в армії для розподілу військ на частини.
Стратегічне мистецтво виражалося іноді в грандіозних розмірах; збереглися
спогади про походи Рамсеса Єгипетського або Камбіса Перського ледве не з
мільйонними арміями на величезні відстані. У ті часи помічалося постійне
збільшення чисельності армій, найчастіше на шкоду їхній якості. Генеральні бої,
облоги міст, сумісні дії армій і флоту, мала війна – усе це вживалося й у
стародавності для досягнення мети війни.
Тактичне мистецтво досягло достатньо високої ступені досконалості. У
період безсумнівної переваги холодної зброї перед метальною, на кінноту була
звернена головна увага: це був кращий і головний рід військ, у якому служили царі
і сановники. Для підготовки атаки вживалася тодішня “артилерія” – колісниці (у 2,
4 і 8 коней), рухливі башти (тяга до 8 пар волів) і бойові слони. Найбільш
численним родом військ була піхота. Вона розділялася на легку, що діяла без
запобіжного спорядження тільки метальною зброєю; на важку – у повному
56
запобіжному спорядженні і з ручною холодною зброєю (мечем чи списом) і, потім,
на середню піхоту, яка, наприклад, аконтісти у персів, що мали полегшене
запобіжне спорядження для швидкості руху при спільній атаці з кавалерією.
У бойовому порядку легка піхота і колісниці шикувалися спереду у розсипному
строю, за ними важка і середня піхота в зімкнутих і глибоких строях по
племенах і народах, у центрі піхота, а кавалерія в таких же строях по флангах.
Побудова бойового порядку була в одну чи декілька ліній, а досвідчені воїни
призначалися діяти як резерв. Військові начальники тих часів намагалися мати
фронт бойового порядку довше, ніж у противника, для здійснення охоплення
противника.
Бій починався дією легкої піхоти, потім атакували колісниці з метою зробити
прорив і безладдя в рядах противника. Важка піхота проривалася в пролом, щоб
розвити здобутий успіх, а легкі війська через голову своїх намагалися уражати
противника камінням, дротиками і короткими списами. Кавалерія, діючи на
флангах, намагалася охопити і прорватися в тил бойового порядку противника. Для
психологічного впливу на противника боролися при звуках труб і рогів. Частини
військ мали прапори чи зображення звірів, тварин і птахів. Перемігший
переслідував переможеного і на поле бою, і поза ним.
2. Воєнне мистецтво кочовиків Причорномор’я. Скіфсько-Перська “мала”
(партизанська) війна.
За часів Стародавнього світу в письмових джерелах була досить добре
відображена одна з видатних подій того часу: війна між наймогутнішою державою
– Перським царством і скіфами Північного Причорномор’я, яка відбулася у 514 р.
до н.е.
Похід царя Дарія І на скіфів мав суто стратегічне значення:
по-перше, войовничі скіфи являли постійну загрозу з півночі перським
володінням, через добре відомі їм кавказькі шляхи та Передню Азію;
по-друге, замиривши Європейських Скіфів, Дарій отримував змогу завдати
удару своїм безпосереднім небезпечним сусідам – азіатським скіфам – сакам з того
боку, звідки вони найменш цього очікували;
по-третє, він забезпечував собі спокійний тил для дій на Балканському
півострові. Безумовно, перська розвідка зібрала певний обсяг інформації про
розміри та природні умови країни скіфів, тому для Дарія не були несподіванкою
безмежні причорноморські степи.
За даними Геродота, перське військо налічувало 700 тис. воїнів, а з обозами та
обслугою перевищувало мільйон, що є явним перебільшенням з метою показати
могутність перської держави та підкреслити значення перемоги греків у наступній
греко-перській війні. Відомий німецький воєнний історик Г. Дельбрюк підрахував,
що таке військо на марші повинно було розтягтись на 3 тис. км., що є не реальним.
Найбільш вірогідна чисельність перської армії – 50-75 тис. воїнів. Сухопутні сили
складались з піхоти, кінноти та загонів бойових колісниць. Основу піхоти, яка
переважала у складі військ, складали підрозділи важко озброєних воїнів, у тому
числі – царська гвардія – “безсмертні”. Легкі піхотинці були оснащені переважно
луками зі стрілами та списами. У кавалерії головну роль відігравали важко
озброєні вершники, тоді як за легку кінноту правили кінні лучники.
Перетнувши через наведений міст річки Істр (Дунай) і домовившись з
союзниками фракійцями про його охорону впродовж 60 діб, Дарій повів військо
57
вглиб скіфського степу. В поході, на перепочинках, а також для ночівлі, перси
створювали укріплений табір, розташувавши по колу вози і прикривши проміжки
між ними вертикально встановленими щитами. У цілому, перське військо було
досить організоване і мало бойовий досвід.
Чисельність скіфів остаточно визначити важко, вірогідно, до бойових дій були
залучені всі дорослі чоловіки, але значна кількість воїнів була залишена для
охорони кочовищ і догляду за стадами. Організаційно скіфське військо складалось
з трьох частин під командуванням царів Іданфірса, Скопасіса і Таксакіса, хоча
воєнні обставини такого поділення не вимагали. В існуючому Скіфському
племінному союзі Іданфірса вважали “головним царем”, як ватажка царських
скіфів. Саме він від імені всіх скіфів вів переговори з Дарієм. Військові
формування Іданфірса і Таксакіса діяли разом і складали головні сили, тоді як на
військо Скопасіса покладались функції тактичної розвідки та дій на
комунікаційних лініях персів. Скіфи розуміли, що мають мало шансів на перемогу
у відкритій сутичці, тому обрали стратегію заманювання, що базувалась на
наявності величезних степових просторів та обізнаності в місцевості. Не
відриваючись від персів далеко, що було б неважно серед безкраїх степів,
залишаючись на відстані денного переходу (близько 30–40км), вони поволі
відходили на схід, випалюючи на шляху персів рослинність та руйнуючи криниці.
В той же час, вони тримали ворога в постійній напрузі діями легкої кінноти і
створювали перешкоди постачанню.
Перси намагалися пройти вздовж Чорного і Азовського морів в обхід
Каспійського моря потрапити до володінь середньоазіатських саків, Проте крайнє
ускладнене постачання харчів для армії, хвороби і виснаженість воїнів під
палючим сонцем заставили Дарія, через 20 діб походу, розбити табір на узбережжі
Азовського моря (близько сучасного міста Бердянська). Дарій зрозумів
безперспективність свого плану, тому в одну із ночей тайком покинув табір разом з
“безсмертними” і вирушив на захід. Скіфи не домовились з фракійцями, тому міст
їм, так і не вдалося зруйнувати і, таким чином, оточити персів. Дарій без особливих
проблем вернувся до Персії.
Під час всього походу скіфи постійно знаходилися в бойових зіткненнях з
противником. За даними Геродота, під час дрібних сутичок скіфська кіннота
завжди перемагала перську і останні знаходили порятунок за піхотними
порядками. Фактично, скіфи обрали тактику “малої”, партизанської війни,
зберігаючи основні сили для вирішальних битв.
Як правило, у центрі скіфського бойового порядку знаходився цар разом з важко
озброєними вершниками – дружиною, а крила створювала легка кіннота. Таке
шикування було виправдано у зіткненні з кінним противником, посилений центр
дозволяв розірвати ворожі бойові порядки, а легка кіннота розвивала успіх.
Широко використовувалося заманювання противника у засідку удаваною втечею.
В діях проти важкої піхоти, зокрема фаланг гоплітів грецьких колоній
Північного Причорномор’я, використовувався інший тактичний засіб – атака
розгорнутим лінійним порядком – лавою. Наблизившись до ворога, скіфи осипали
його зливою стріл і, якщо він зберігав устрій, відкочувались назад, повторюючи
атаку багато разів поспіль, хвиля за хвилію. Декілька годин такого тиску, втрати
від обстрілу виснажували противника і тоді до дії вдавалась важка кіннота, що
шикувалась клином чи глибокою колоною і наносила удар щільною масою.
Важка кіннота, як головна ударна сила, яскраво проявилася в битві на річці Фаті
58
310 р. до н. е. між синами боспорського царя Персіда. Молодший брат Євмел
оспорював спадкоємність престолу після смерті батька у старшого брата Сатира і
підтриманий царем Аріфарном привів з собою 22 тис. піхоти та 20 тис. вершників.
Сатир мав 4 тис. найманих грецьких та фракійських гоплітів і союзників – скіфів, у
кількості 20 тис. піхотинців та 10 тис. кінноти, в тому числі важкої. На лівому
фланзі Євмен поставив піхотну фалангу, на правому – легку піхоту, між ними,
перед фронтом, розмістився підрозділ важких вершників. Сатир приставив піхотній
фаланзі порядка грецьких, фракійських найманців і скіфської піхоти, а ліве крило
утворила легка скіфська піхота. Сам цар, “за скіфським звичаєм”, зі свитою з
важких вершників зайняв місце в центрі.
Битва розпочалась фронтальним зіткненням військ. Більш численні фатейські
піхотинці потіснили греків та фракійців, котрі, не втрачаючи строю, поволі
відступали. Тим часом, у центрі важка скіфська кіннота відкинула кавалерію
противника і та, утікаючи, частково зім’яла правий фланг своїх порядків. Скіфи
деякий час переслідували їх, а потім повернули і з тилу завдали удару фатейській
піхоті. Затиснуті з обох боків, ті порушили врядування і вдалися до безладної втечі.
Війська Євмена зазнали нищівної поразки.
Особливість битви при Фаті полягає в тому, що на відміну від розповсюдженої у
той час македонської тактики концентрації сил на одному з флангів, Сатир створив
ударне угрупування в центрі, розраховуючи прорвати врядування противника і
одержати свободу маневру в необхідному напрямку. Очевидно, близькі тактичні
засоби використовували сармати, в яких питома вага важкої кінноти значно
зростає.
3. Стратегія і тактика у війнах рабовласницького суспільства
Зародження стратегії і тактики ведення бойових дій у битві при Тимбрі у 546
році до нашої ери.
Зразок тактичного мистецтва був продемонстрований найдавнішими народами
під час битви при Тимбрі, у якій Кир Персидський з армією у 196 тис. воїнів розбив
армію Креза Лідійського у 420 тис. воїнів.
Перед виступом у похід Кир наказав усім воїном узяти із собою в обоз 20-ти
добовий запас продовольства. Крім цього були зроблені запаси ручних млинів,
шанцевого інструменту, матеріалів й інструментів для ремонтування і виправлення
зброї (в ті часи мечі і сокири робили з меді, порівняно м’якого металу) та візків.
У поході першою йшла кіннота, виславши наїзників-розвідників. За кіннотою
рушив обоз, прикритий з усіх боків піхотою. Наблизивши до противника Кир за
даними розвідників і перебіжчиків з’ясував, що армія Креза шикується, як кіннота,
так і піхота, по 30 чоловік у глибину, крім єгиптян, що шикувалися по 100 шеренг у
глибину, і що армія займає майже 40 стадій, тобто близько 8км вздовж фронту.
Армія Креза – 60 тис. кавалерії і 360 тис. піхоти (у тому числі 120 тис. єгиптян) –
вишикувались в одну лінію, маючи попереду колісниці, а на флангах кінноту.
Єгипетська піхота була озброєна довгими на весь зріст щитами, довгими списами і
короткими мечами; решта піхоти – легкими списами і щитами.
Армія Кира була вдвічі слабкіше: 36 тис. кавалерії і 160 тис. піхоти; з яких
персів було всього 70 тис. воїнів: 10 тис. кінноти, 20 тис. легкої піхоти, 20 тис.
важкої, у латах, озброєних мечами і 20 тис. воїнів, озброєних обоюдогострими
сокирами і дротиками. Крім того, при ній знаходилося 300 військових колісниць з
косами, запряжених у 4 коні, які везли 4 і більш воїнів, озброєних луками,
59
дротиками, списами і мечами. Башти в 5 м. висотою, запряжені у 8 пар волів, несли
по 20 стрільців. Крім того у Кира було 600 верблюдів і метальні машини.
Перед боєм Кир наказав замість звичайної побудови у 24 шеренги побудувати
піхоту у 12 шеренг.
Таким чином, він збільшив число одночасно приймаючих участь у бою воїнів.
Бойовий порядок був наступний: піхота побудована у 4 лінії. У перший – важка, у
другий – аконтісти (списометальники), у третій – легка піхота (лучники), у
четвертій – запасний полк із добірних воїнів (резерв), що мав право убити тих, хто
побіг би з перших рядів. П’яту лінію складали колісниці з баштами. За ними
знаходився обоз у виді вагенбурга (укріплення з візків). У тил обозу, за краями
обох крил, Кір поставив по 1 тис. вершників і по 1 тис. піхоти з кращих військ для
протистоянню можливому охопленню. Крім того, на лівому фланзі, були
поставлені 600 верблюдів з 2 лучниками на кожному. Колісниці були розташовані в
такий спосіб: 100 перед фронтом і по 100 перпендикулярно до фронту, у виді
осаджених назад крил; вони теж повинні були прикривати бойовий порядок від
охоплення. Кіннота, поділившись навпіл, стояла на флангах піхоти першої лінії.
Пройшовши три з половиною версти, противники вийшли друг проти друга.
Бойовий порядок Креза був довше, тому він наказав зробити охоплення
противника обома флангами. Однак війська його центру почали просуватися
швидше, ніж ті, котрі були виділені для обхвату. Крез наказав зупинитися ім. Цією
затримкою скористався Кір і атакував своєю кіннотою у фланг лівого крила
противника, що намагався здійснити охоплення. Піхота, що йшла за Кіром, з
легкістю подолала піхоту ассірійців, що незабаром побігла з полю бою. Одночасно
з іншого крила війська Кіра передовим загоном верблюдів атакували кінноту
противника. Вліво і вправо, порушуючи бойову побудову кінноти, вирушили
колісниці Кіра, довершуючи поразку противника. Потім був нанесений удар по
центру військ Креза, де знаходилися добре озброєні єгиптяни. Не дивлячись на це,
колісниця Креза повернула назад і він втік з поля бою.
Більші за числом і озброєнням єгиптяни перейшли в контрнаступ, відтіснивши
персів до башт. І тут відбувся перелом бою: хмари стріл з вершин башт посипалися
на єгиптян, а перський резерв, зупинив біглих з полю бою лучників і аконтістів,
примусивши їх метати дротики, каміння та стріли у противника.
У цей час Кір зайшов у тил єгипетських фаланг. Він дав команду не атакувати
противника, а обстрілювати його з луків і дротиків із далека. Єгиптяни, що
залишилися без підтримки, перебудувалися в бойове шикування “черепаха”,
прикриваючись довгими щитами. Кір запропонував їм перейти на його сторону, на
що єгиптяни і погодилися. Згодом він наділив їх землями у Верхній Азії, а також
подарував їм міста Ларису і Килину, що розташовані в сучасній Сирії.
Таким чином, Крез у бою при Тимбрі виявив дуже мистецьке маневрування,
незважаючи на довжину фронту його військ у кілька верст. Проте Кір показав
прекрасну організацію і дисципліну в перській армії, а так же уміння
використовувати резерв по запобіганню охоплення противником бойових порядків
своїх військ.
4. Зразки стратегічного і тактичного мистецтва армій давнього Риму.
Рим на очах усього людства від колиски зріс до стану надзвичайної могутності,
підкоривши своїй владі увесь світ, і нарешті упав, подібно найдавнішому світу, під
ударами нових народів, що створили цивілізацію та культуру на руїнах цивілізації і
60
культури Риму. Ніде так ясно і виразно не можна простежити зв’язок військових
установ і воєнного мистецтва з цивілізацією і культурою суспільства, як в історії
Рима. Тому і військові історики, вивчаючи долю стародавнього Риму, одержують
найбагатші матеріали для узагальнень в області досліджень.
Засновник Риму, перший цар Ромул (753 р. до н.е.) дав своїй державі цілком
військову організацію. Політичною одиницею була родина: 10 родин складали рід
– генс (gens), 10 генсів – курію, 10 курій (1 тис. родин) – трибу. Спочатку було
всього три триби, в них було 30 курій, 300 генсів чи 3 тис. родин.
Військова організація цілком відповідала цьому розподілу: армія Ромула
складалася з 3 тис. воїнів і розділялася на 3 загони по 1 тис. воїнів у кожній; загін
мав 10 центурій (рот) по 100 воїнів у кожній: кожна центурія поділялася на 10
відділень. Це була піхота. Крім того, Ромул вибрав від кожного генса по 1
хороброму, спритному і відважному воїну. Отже, утворилося 300 целесорівчи
эквитеси, що повинні були воювати на конях. Вони складали його гвардію і
поділялися на декурії (взводи) по 10 воїнів в кожному. Армією Ромула
командували 100 воєначальників і називалася вона легіон від слова legere –
“вибирати”.
Отже, незабаром після свого заснування Рим представляв з себе як би воєнне
поселення. У Римі, як і в Древній Греції, тільки повноправний громадянин міг
служити у військах; це було його обов’язком і його правом. В однин і той же час
він був і суспільний діяч, і військовий. Громадянин запроваджував політичні
рішення в життя на війні. Ті, хто не ходив на війну, займався землеробством і
домашнім господарство у тих, хто йшов на військову повинність. Вони були у
військових як би у підпорядкуванні (клієнтами). Скорені племена, що
доповнювали суспільство Рима, називалися плебеями і в армію не призивалися, до
того ж ніяких прав в них на той час не було.
Реформи Сервія Туллія дали нову організацію збройних сил Риму, що
проіснувала стільки ж часу, як і сама республіка. Плебеї дістали права римського
громадянства, а значить і право служити в армії.
У 509 р. до н.е., в стародавньому Римі була проголошена республіка.
Побудови легіону. Спочатку легіон будувався в одну масу в 6 шеренг, причому
багаті, як краще озброєні, стояли в перших рядах. 3 тис. легіонерів будувалися в
500 рядів по фронту: 1 тис. першого амикласу, що звалися принципами (“навчені” –
prіncіpes), утворювали перші чотири шеренги і були озброєні піками; по 500 воїнів
другого і третього класу, озброєні пилумами (метальними списами), складали п’яту
і шосту шеренги; їх називали пілянами, а згодом – тріаріями.
Камилл в ІV в. до н. е. додав цьому легіону відсутню йому рухливість,
роздрібнивши його на окремі частини – маніпули, що мали 10 рядів по фронту і 8 у
глибину та розташовувалися на інтервалах, рівних протягу їхнього фронту.
Марій змінив організацію легіону і ввів першу форму побудови по когортах, що
складалася з трьох колишніх маніпул; стрій був прийнятий у 10 шеренг.
Чисельність когорти змінилася від 360 до 500 чоловік. Десять когорт складали
легіон. Марій зберіг колишній спосіб бою в розімкнутих рядах і зі зміною шеренг,
а також і зміну та підтримку ліній, проходженням воїнів в інтервали між рядами
передніх когорт.
Протягом декількох сторіч когорти ще 6 разів мінялися за кількісним і якісним
складом.
61
5. Розвиток воєнного мистецтва в епоху народів класичної давнини.
Прогрес культури носить на собі відбиток характеру і здібностей кожного з
народів класичної стародавності, причому вони розробляли свої культурні задачі
самостійно. Епоха рабовласництва знаменує собою перший етап у розвитку
воєнного мистецтва. Це витоки воєнного мистецтва і військово-теоретичної думки,
та сама арифметика, без знань якої не можна розібратися у формулах вищої
математики. Найбагатший військовий досвід не пройшов безслідно для наступних
поколінь. Епоха показала, що організація армії, способи і форми ведення війни
залежать перш за все від економічних умов, тобто від розвитку виробництва. У цей
період відбувався деякий прогрес у військовій техніці і озброєнні, від простої
палки та каменю до луків, списів та мечів; від кам’яних наконечників стріл і списів
до мідних, бронзових, а далі до залізних стріл та списів; від простішої пращі до
метальних машин; від дерев’яного щита до важких латів, кольчуг, панцирів. Армії
рабовласницьких держав пройшли шлях від родових (племінних) ополчень в
поєднанні з постійними загонами патриціїв через рабовласницьку міліцію до
найменшої професійної армії. Структура армії знаходиться в безпосередній
залежності від зайнятості населення – із землевласників складалася піхота, із тих,
хто пас худобу – кіннота.
Тактичні прийоми розвивалися і ускладнювалися. Спочатку бачимо, що сили
рівномірно розподілялися по фронту і бій носив форму фронтального зіткнення.
Проте поступово виявилася інша тенденція: прагнення розбивати військо
противника метальною зброєю, ще до зближення з ним для рукопашної схватки. В
цій тенденції можна бачити зародок майбутнього розчленування бою на два етапи:
етап підготовки і особисто бою.
Гнучкий грецький розум відбився в області тактики творчістю Епамінонду, що
привів у бою значення принципу приватної перемоги і застосування непрямого
бойового порядку. Крім цього, він відкрив великий тактичний принцип:
нерівномірний розподіл сил вздовж фронту для зосередження їх у напрямку
головного удару. З цього ж часу виникла необхідність комбінованого застосування
у бою 2-х родів військ – піхоти і кінноти (вперше це блискуче використав О.
Македонський), кіннота стала головним засобом удару і маневру.
Наступним нововведенням у розвиток тактики була ідея Ганнібала оточення
армії противника на полі бою меншими силами. Засобом для використання
оточення були сильні фланги бойового порядку карфагенської армії, на яких
розташувалися важка піхота і кіннота.
З розчленуванням фаланги на тактичні елементи і появою на цій основі
можливості використання маневру на полі бою виникла необхідність мати в руках
полководця резерв для рішення раптового виниклих завдань. Його вперше
використав в битві при Гавгамелах О. Македонський.
Починаючи з І ст. до н. е. (бій при Форсалі) резерв став обов’язковим елементом
бойового шикування. Римляни, що раніш досягли більшого підпорядкування
окремої особистості державі, чим у грецьких державах, і глибше вникнули у
вивчення властивостей людини в інтересах бою, дали дивовижний маніпульний
порядок легіону, а потім – глибоку тактику (загортального строю легіонів) з
повним розвитком резервів у бойовому порядку Ганнібала і Юлія Цезаря. Тактика
греків ґрунтується на властивостях мас (фаланги О. Македонського), тактика ж
римлян у період її процвітання засновувала свої розуміння на властивостях
одиночного воїна.
62
Таким чином, греки і римляни в культурі воєнного мистецтва доповнювали один
одного. Однак, виявлялася й одноманітність цих військових культур: обидва
народи почали з тактики фаланги наступальної, пройшли через переривчасту
форму в період вищого розвитку воєнного мистецтва, і закінчила тактикою
фаланги оборонної.
Необхідно відзначити, що підготовка до війни у всіх полководців виражалася: у
створенні міцної армії як знаряддя війни; у вивченні засобів і сил противника; у
створенні за допомогою політичних зносин умов, найбільш сприятливих для
ведення війни; у підготовці матеріальних засобів для ведення війни.
Великі полководці віддавали перевагу завжди наступальному способу дій, і якщо
прибігали до оборони, будучи змушені до того обставинами, то вели її в самому
активному замислі. Найбільшою розмаїтістю і винахідливістю в області стратегії та
тактики заявили себе Ганнібал і Юлій Цезар; останнього можна вважати “батьком”
сучасного воєнного мистецтва, який суттєво удосконалив методичну стратегію і
глибоку тактику.
6. Збройні сили та воєнне мистецтво кочовиків Сибіру та Центральної Азії.
Тактика ведення дистанційних боїв в розсипному строю.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. найбільш сильну степову державу створили племена хунну, які
мешкали на території сучасної Монголії і тримали в сфері свого впливу численні
кочові угрупування Південного Сибіру. Збройні сили хунну являли собою народне
ополчення, що складалось з племінних ополчень на чолі з власними вождями.
З давньокитайських джерел відомо, що хунну водночас спроможні були
виставити близько 300–400 тис. вершників. Верховне командування належало
Великому хану – шаньюю. Військо за територіальною ознакою розподілялось на
ліве (східне) та праве (західне) крило, які очолювали вищі воєначальники – сань-
вані, зазвичай близькі родичі шаньюя. Їм були підпорядковані командири 10-и
тисячних загонів – туменів, що формувалися з племен, проте не мали чітко
визначеної чисельності, кількість воїнів в тумені залежала від “сили” вождя –
ваньці та коливалась від декількох тисяч до декількох десятків тисяч воїнів. В
цілому військо формувалось за так званою азіатською десятковою системою: було
розподілене на десятки тисяч (тумени), тисячі, сотні та десятки, до яких були
приписані всі дорослі чоловіки. Окремий підрозділ складали охоронці шаньюя,
котрі завжди перебували при його ставці. До складу військ входили також загони,
сформовані з підкорених племен і народів.
Основна маса війська складали легкі вершники. Вони були озброєні складним
луком зі стрілами, оснащеними залізними, бронзовими та кістяними
наконечниками, списом, для ближнього бою – залізним палашом (прямий
однолезовий меч), булавою, кинджалом з тригранним в перетині клинком. Тіло
захищав хутровий чи шкіряний одяг, іноді з нашитими залізними чи бронзовими
платівками та легкий, плетений з лози щит.
Основу тактики хунну складав дистанційний бій в розсипному строю. Для
вдалих дій численним лучникам був потрібний оперативний простір, тому вони
намагались виманювати ворога на відкриту місцевість, охоплювати його з флангів,
використовуючи підвищену далекобійність своїх луків. Прицільна стрільба
здійснювалась з дистанції польоту стріли, тому, вражаючи ворог,а більшість
лучників залишались практично недосяжними.
Одним з улюблених тактичних засобів була оманна втеча. Послабленого та
63
деморалізованого противника вершники атакували лавою. Проте численна
хуннська кіннота була недостатньо пристосована для ближнього бою і не мала
надійних засобів захисту. Якщо противник виявляв стійкість під обстрілом та
атакував не порушуючи порядків, то вона майже завжди вдавалась до безладної
втечі. Так у 200 році до н. е. в провінції Пхін-чен китайське військо було оточене з
усіх боків значно переважаючими силами шаньюя Моде, Проте стійкість і
активність китайців в обороні змусила останнього відступити, для дій хуннського
війська були характерні раптовість нападу, спустошення території противника,
глибоке проникнення в його тил, захоплення здобичі та полонених і стрімкий
відступ, бажано, без суттєвих втрат. Головними стратегічними цілями походів було
встановлення контролю за Великим шовковим шляхом, примушення китайської
імперії Хань до виплати данини, підкорення кочових племен Центральної Азії та
Південного Сибіру.
У І сторіччі н. е. держава хунну розпадається на декілька ворогуючих володінь;
частина населення відкочовує на захід, у райони Аральського моря, звідки через
декілька століть починають рух відомі в Європі “гунни”, інші залишаються на місці
і поступово розчиняються серед сусідніх племен.
7. Воєнне мистецтво східних слов’ян
Кінець античної доби співпадає з кризою Римської імперії, останнього велетня
стародавнього світу. У 395 р. імператор Феодосій розділив державу між синами:
західну частину зі столицею в Римі він заповів Гонорію, східну, з новою столицею,
Константинополем, Аркадію. З цього часу починається історія Східної Римської
імперії, яку за назвою стародавньої грецької колонії Візантія на місці міста
Константинополя (сучасне місто Стамбул) стали звати Візантією. Незважаючи на
те, що Римська держава формально залишалась єдиною i закони приймались за
підписами обох імператорів, відносини між Заходом i Сходом були досить
напруженими.
Германські племена вестготів спочатку мешкали у Північному Причорномор’ї,
потім були витиснуті звідти гунами (хунну за східними джерелами). У 410 р. вождь
вестготів Аларіх з легкої руки константинопольського уряду зі своєю армією пішов
на Західну Римську імперію i захопив її. Рим – пав. У 455 р. союз германських
племен вандалів знову захопив Рим i піддав його нечуваному двотижневому
грабуванню. Міць Західної Римської імперії була остаточно зламана, на її руїнах
виникають варварські держави – вестготське королівство в південній Франції,
вандальське – на півночі Африки, бургундське – на сході Франції. Нарешті, у 476 р.
вождь германського племені скирів Одоакр скинув останнього римського
імператора малолітнього Ромула Августула i відіслав імператорські ознаки у
Константинополь. Єдиною спадкоємицею Великого Риму залишається
Візантійська імперія, якій, після тривалих війн, вдається опанувати більшістю
колишніх володінь i стати сильнішою державою світу.
Падіння Західної Римської імперії вважається межею між добою античності та
середньовіччям i саме з цієї дати починається відлік більш ніж тисячолітньої історії
середніх віків.
Східні слов’яни на початку 1 тисячного року н. е. займали величезну територію
на сході Європи – від узбережжя Балтійського моря на півночі до гирла Дунаю на
півдні, від Карпат на заході до Волги на сході, переважно в межах лісової та
лісостепової зон. Вони розподілялись на безліч дрібних племен і досить рано
64
почали складати великі союзи, які частіше одержували назву за ім’ям найбільш
сильного племені. В соціальному плані слов’янські племена перебували на стадії
військової демократії – перехід від первіснообщинних відносин до державності.
Найбільш важливі питання вирішувались на загальних народних зборах (вічі),
виконавча влада зосереджувалась в руках обраних старійшин. Військові вожді –
князі, здійснювали функції оборони суспільства, опираючись на постійні загони
молодих воїнів, які поступово перетворювались на їх власні дружини. За
необхідністю скликалось загальне народне ополчення.
Східні слов’яни досить рано стають відомі у Візантії. У III–IV ст. їх загони
починають вторгатись на територію імперії, спочатку у складі об’єднаних сил готів
та гунів. Ці походи мали цілком грабіжницький характер. Захопивши здобич,
слов’янські ватажки повертались у свої землі. В середині VI ст. вторгнення
набувають масового характеру, мова вже йде про переселення цілих племен. У 559
р. слов’яни “у величезній кількості” спустошують північні провінції i піддають
грабунку околиці Константинополя. Лише з надмірними зусиллями, мобілізувавши
навіть сенаторів, імператору вдалось відтиснути їх від столиці. В південному
напрямку слов’яни досить швидко захоплюють більшу частину Греції, їх флот
з’являються близько острова Крит i сягають Італії. Зважаючи на постійну загрозу,
візантійський уряд намагається притягти до служби окремих слов’янських князів з
їх дружинами. У візантійських письмових джерелах згадуються слов’яни Всегорд і
Дабрагез, які займали високі посади військових трибунів. Намісником у Фракії був
ант Хільбудій, якому доручили обороняти північні кордони, оскільки він добре
розумівся на тактиці слов’янських військ. Візантійський уряд вдався до створення
оборонної лінії на межі зі слов’янськими землями: по правому березі ріки Дунаю
були побудовані 80 фортець, у яких були розміщені постійні загони. Проте це мало
допомогло, оскільки, за даними візантійських джерел, слов’яни навчились воювати
краще за римлян i почували себе на захоплених територіях як господарі.
У слов’янському війську переважала піхота, яка мала на озброєнні списи,
дротики, бойові сокири i захищалась великими дерев’яними щитами. Військова
аристократія користувалась імпортним захисним обладунком – панцерами та
шоломами. Давнє сусідство з кочовими племенами, участь в їх походах сприяли
появі кінноти, але кількісно вона значно поступалась піхоті i під час бойових дій
виконувала допоміжні функції.
Організаційно військо поділялось на десятки, сотні та тисячі. Поява першої
східнослов’янської держави – Київської Русі означала якісно новий етап в розвитку
соціально-економічних відносин, зокрема – у військовій організації. Функції
оборони князівств сконцентровуються в княжій дружині, яка вже формується не за
віковими та родинними ознаками, а складається з воїнів-професіоналів i діє на
постійній основі. Дружинники були відокремлені від господарства, утримувались
за рахунок князя, який надавав їм комплекс озброєння та бойових коней. Шлях до
дружини був відкритий для представників всіх слов’янських племен та для
іноземців.
Дружина поділялася на “старшу” та “молодшу”. До старшої дружини входили
найбільш досвідчені воїни – “княжі мужі” або “бояри світлі”, вони утворювали
найближче коло оточення князя i зосереджували в своїх руках важливіші функції
державного управління та воєнного командування. Молодші дружинники звалися
“отроки” і мали можливість зробити кар’єру i згодом перейти до старшої дружини.
Дружина складалась з піших воїнів та кінноти. Найсильніша та найчисленніша
65
дружина була у київського Великого Князя. За необхідністю військо
доповнювалось дружинами васальних князів. Перші київські князі
використовували загони іноземців-найманців, зокрема мешканців Скандинавського
півострова – варягів. У договорах з Візантією згадуються прізвища таких ватажків
найманців – Фарла, Вельмуда, Інегельда та ін.
Народне ополчення скликалось лише за надзвичайних умов. Мобілізація
здійснювалась не племенами чи родами, як раніше, а на основі адміністративно-
територіального поділення на “сотні” та “тисячі”. На чолі підрозділів ставали
“княжі мужі” – тисяцькі, пізніше – воєводи.
У X ст. з’являється поняття “полк”, як позначення воєнного загону з певної
місцевості (київський полк, новгородський полк тощо). Полки не мали
встановленої чисельності i були не структурними, а тактичними одиницями. За
основу війська правила піхота, яка за характером озброєння розподілялась на
важку та легку. Важко озброєні дружинники мали захисний обладунок –
гостроконечні металеві шоломи, сорочки з товстої шкіри, обшиті металевими або
кістяними платівками, великі мигдалеподібні щити, що закривали тіло від шиї до
гомілок. З X ст. набувають поширення кольчуги – плетені з мілких залізних кілець
сорочки, що надійно захищали від ударів i не сковували рухів (в Західній Європі
кольчуги з’явились лише в XII ст., після хрестових походів). З залізних кілець
виготовлялись латні рукавиці. Наступальна зброя складалась зі списа та дротика,
довгого меча з двома лезами, бойової сокири, кинджала або ножа. Легкі піхотинці з
“отроків” діяли луком і стрілами, дротиками, для рукопашної бійки вони мали мечі
чи сокири. Вершники за характером озброєння були подібні до важких піхотинців,
але мали менші щити та списи для колючого удару. Судячи зі швидкості
пересування, княжі дружини використовували коней як транспортний засіб, а до
бою спішувались, окрім невеликих кінних загонів, що прикривали фланги.
У ХІ ст. кіннота починає оснащуватись шаблями з одним лезом зігнутим
клинком, призначеними для ковзного удару з коня.
Ситуація змінюється з формуванням держави Київська Русь. Перші з відомих
київських князів здійснювали централізовані походи на Візантію, прагнучи не
стільки здобичі, скільки одержання пільг у торгівлі, яка надавала значну частину
державного бюджету. Їх війська складались з піхоти та кінноти, в літописах
згадується про те, що піхотинці князя Ігоря під час походу на Константинополь
просувались на човнах, а вершники супроводжували їх вздовж берега. Значну
частину армії складали загони найманців-варягів.
Найбільш яскраво характерні риси воєнного мистецтва східних слов’ян
простежуються в діяльності князя Святослава Ігоровича (942–972 pp.). Це був один
з найбільш діяльних та войовничих київських князів, майже все життя він провів у
безперервних війнах та походах. Військову “кар’єру” він почав дуже рано: у
п’ятирічному віці. Він формально очолив київське військо в поході проти
племінного союзу древлян, які вбили його батька князя Ігоря, і навіть розпочав
битву, кинувши дитячою рукою дротик в напрямку ворога. Досягши повноліття,
він набрав велику дружину з “воїнів хоробрих” i все його подальше життя було
присвячено головній меті – звеличенню держави. За дуже приблизними
підрахунками, військо Святослава за час походів подолало відстань більше 8 тисяч
кілометрів. Літописець наголошує, що князь-воїн пересувався надзвичайно
швидко, без обтяжуючих обозів, навіть без польових наметів, ночував на кінській
попоні, поклавши під голову сідло. Скоріш за все, коні широко використовувались
66
головним чином як транспортний засіб, тоді як бойові дії зазвичай велись в піших
порядках, про що прямо свідчать письмові джерела. Це не виключає можливості
існування невеликих загонів вершників.
В стратегічному плані діяльність Святослава мала два основних просторових
вектори: Східний (волзьке – каспійський) та Південно-Західний (балканський), що
було обумовлено потребою тримати під контролем сухопутні торговельні шляхи
між Далеким Сходом та Середньою Азією з одного боку та Європою – з другого,
оскільки транзитна торгівля зі Сходом мала дуже велике значення для Русі. У
Поволжі перепоною для вільного обігу товарів був Хазарський Каганат, влада
якого монополізувала митні податки i займалась навіть відвертим грабунком. Тому
один з перших походів Святослава (964 р.) був спрямований саме на Схід, у землі
слов’янського племінного союзу в’ятичів, які мешкали в міжріччі Оки та Волги i
були підпорядковані хазарам, сплачуючи їм данину. Підкорення в’ятичів мало на
меті забезпечення тилу для подальших дій проти хазар. У 965 р. Святослав
подолавши опір волзьких племен булгар та буртасів по Волзі спустився у
володіння Каганату, декілька разів розгромив хазарські війська, зруйнував міста
Ітіль та Семендер і досяг узбережжя Каспійського моря. Звідти він вирушив у
передгір’я Кавказу, де підкорив племена ясів (осетин) та касогів (адигейців). Похід
завершився на Таманському півострові, який з того часу надовго перетворився на
руську Тмутаракань. Звідти військо Святослава кружним шляхом через землі
в’ятичів, щоб уникнути зіткнення з печенізькими ордами в Подніпров’ї,
повернулось до Києва.
Наслідки походу, що тривав майже 3 роки, були виключно важливими:
по-перше, до складу Київської держави увійшли землі в’ятичів;
по-друге, з політичної карти Європи назавжди зник Хазарський Каганат;
по-третє, волзький торгівельний напрямок та його важливе відгалуження через
Таманський півострів та місто Корчів (Керч) в Криму опинились в сфері впливу
Києва. Проте ці в цілому сприятливі для Русі події, мали i зворотній бік: загибель
Каганату фактично відчинили шлях на захід новим хвилям тюркомовних
кочовиків, зокрема – половцям, які на протязі століть створювали загрозу
південним кордонам Київської Русі та руських князівств.
Надзвичайно важливе значення у зовнішній політиці Київської Русі набули її
відносини з Візантійською імперією, яку дуже турбувало посилення північної
слов’янської держави. Святослав прагнув закріпитись на узбережжі Чорного моря,
зокрема – у дунайському гирлі, де мешкало численне слов’янське населення i де
перехрещувались важливі торговельні шляхи. У 967 р. Святослав з 30-тисячним
військом, у тому числі з найманцями-варягами i союзними загонами печенізької та
мадярської кінноти, з’явився біля Дунаю і досить швидко оволодів східною
частиною Болгарського царства. В 970 р. руські дружини перетнули Балкани i
створили безпосередню загрозу Константинополю. Наближення осені примусило
Святослава припинити наступ і він зосередився на влаштуванні своїх справ в
Болгарії, розосередивши війська загонами в багатьох містах. Імператор Іоанн
Цимісхій, вірмен за походженням, вдався до надзвичайних заходів, він здійснив
мобілізацію, відкликав війська з Сирії, зібрав численний флот i вже взимку 971 р.
перетнув кордони Болгарії. Святослав не очікував такої швидкої реакції
противника, залишив без охорони гірські перевали в Балканах i, як наслідок,
втратив стратегічну ініціативу. До того ж чисельна перевага виявилась на боці
візантійців, 50-тисячна армія яких майже на третину складалась з кінноти, зокрема
67
– з катафрактаріїв, тоді як союзники - кочовики залишили Святослава.
Святослав закріпився в місті Доростолі на Дунаї. В гирло Дунаю увійшов
візантійський флот, перерізавши шлях можливого відступу. Наприкінці квітня 971
р. під Доростолом відбулась перша битва, котра не виявила переможця,
незважаючи на двократну чисельну перевагу візантійців. Русичі відступили i
зачинили брами міста. Намагання Цимісхія оволодіти містом штурмом виявились
марними i коштували багатьох втрат. В один з днів невеликий кінний загін русичів
зробив спробу раптовим нападом знищити імператорську ставку, проте
зіткнувшись з численною ворожою кіннотою відступив. Це єдиний випадок, коли в
бойових діях згадується кіннота, не виключено, що це були союзники-6олгари.
Почалася майже тримісячна облога міста. Візантійці побудували стінобитні
пристрої, проте внаслідок нічної вилазки русичів та болгар вони були знищені.
Становище обложених погіршувалось за нестачею харчів та розповсюдженням
хвороб, тоді як до візантійців надходили значні резерви. 22 липня 971 р. відбулась
остання битва близько міста Доростолу, в якій русичі менше чисельністю вдвічі
поступалися противнику. Святослав вишикував військо “стіною” – розгорнутим
по фронту суцільним шикуванням важкої піхоти, що нагадувало фалангу,
глибиною 12–16 шеренг. Фланги прикривали легко озброєні піхотинці та лучники.
Візантійська піхота вишикувалась у вигляді фаланги, з флангів прикритою
підрозділами кінноти. За фалангою розмістились лучники.
Прикрившись великими “червленими” щитами, русичі атакували візантійців;
сам князь Святослав бився попереду, поруч з іншими воїнами. Фронтальне
зіткнення піхоти зразу ж надало битві запеклого характеру. Під натиском русичів
візантійська фаланга позадкувала i лише введення до бою імператорської гвардії
дозволило запобігти безладної втечі. Досвідчений полководець Іоанн Цимісхій
скористався тим, що русичі, не маючи надійного флангового прикриття,
віддалились від міських мурів, тому він спрямував їм в тил великий загін
катафрактаріїв. З появою ворога в тилу, останні шеренги “стіни” зробили півоберт i
списами зупинили атаку вершників. Їх активно підтримала частина лучників. Стрій
русичів почало поволі відступати, причому, воїни перших шеренг закинули щити
за спину, а лучники навісним вогнем тримали на відстані ворожу піхоту. Нарешті,
одним кидком русичі прорвали коло оточення i відійшли за міські мури. Зважаючи
на обставини що склались, Святослав вимушений був погодитись на мирну угоду,
згідно з якою він залишав територію Болгарії, а візантійці звільняли шлях i
постачали харчі для війська. Розуміючи, що боротьба не завершена i Святослав
неодмінно повернеться з новим військом, візантійці в традиціях своєї політики
використали третю силу – печенігів, котрих багатими дарунками схилили до
нападу. Навесні 972 р. близько дніпровських порогів Святослав загинув у сутичці з
печенігами.
Таким чином, в діяльності князя Святослава досить повно відобразились
характерні риси слов’янського воєнного мистецтва, посилені яскравою особистістю
видатного полководця:
по-перше, це мобільність i стрімкість в пересуванні, намагання не дати ворогу
змоги підготуватись до опору;
по-друге, визначена стратегія “розтрощення” – визначне попередження
Святослава “йду на Ви” передбачало прагнення до вирішальної битви з основними
силами противника;
по-третє, переважаюча роль у складі війська важкої піхоти, яка діяла щільними
68
розгорнутими по фронту шикуванням у вигляді “стіни”;
по-четверте, безсумнівний професіоналізм та навченість війська, здатного до
досить складних перешикувань в ході битви i збереження бойового строю у
складних обставинах;
по-п’яте, дуже активна оборона міста Доростола свідчить про наявність
неабиякого досвіду в оборонній тактиці.
Для послідовників Святослава однією з головних проблем стає оборона від
печенізьких набігів, котрі рік за роком спустошували південні прикордонні
території і створювали загрозу навіть Києву.
Князь Володимир Святославович вдався до пасивної стратегічної оборони,
головна мета якої полягала в надійному перекриванні шляхів просування кочовиків
на Русь. За його наказом створюється щонайменше чотири оборонні лінії по
долинах річок, що впадають у Дніпро.
Перший рубіж оборони проходив правим високим берегом ріки Сули, яка здавна
вважалась кордоном між Руссю та степом. У гирлі річки знаходилась фортеця з
красномовною назвою Воїнь, вверх по течії фортеці розміщувались на відстані 25–
30 км одна від одної. У фортецях перебували постійні загони.
Другий рубіж проходив вздовж ріки Трубіж, в усті якої знаходилось місто
Переяслав, наступні – по ріках Остеру та Десні. Якщо кочовикам вдавалось
подолати ці лінії оборони, щоб дістатися Києва їм необхідно було перетнути по
бродах Дніпро i форсувати його праву притоку ріки Стугну. Проте саме по Стугні
проходила остання лінія оборони, зокрема на високій горі близько міста Вітічева
знаходилась фортеця з дерев’яними стінами та сигнальною вежею, вогонь на якій
було видно простим оком в Києві. Далі розміщувались укріплені міста Трипілъ,
Тумаща, Василів з лініями штучних перешкод у вигляді ровів та валів.
Князь Володимир перетворив захист кордонів на загальнодержавну справу,
притягуючи до служби представників віддалених слов’янських племен – словен,
дреговичів, в’ятичів та ін. Ймовірно, так виник образ одного з найулюбленіших
героїв народних казок – Іллі Муромця, який після чудового одужання лише три
доби займався селянською працею, а потім викопав воїнське спорядження i
подався до київського князя захищати Вітчизну. Оборонні лінії здатні були лише
призупинити кочовиків, тоді як для активної протидії їм потрібні були мобільні
кінні підрозділи. Тому в дружинах руських князів поступово зростає чисельність
кінноти, яка за бойовими якостями не поступалась степовій.
Після смерті князя Володимира почалися чвари між його синами. В запеклій
боротьбі переміг Ярослав, згодом прозваний Мудрим, який врешті решт
затвердився в Києві. Головним його суперником став князь далекої Таманської
Тмутаракані Мстислав Хоробрий.
У 1023 р., скориставшись відсутністю Ярослава, Мстислав з численною
дружиною, в якій більшість складали підвладні йому хазари та касоги (адигейці),
підступив до Києва. Проте кияни зачинили міські брами i приготувались до опору.
Мстислав відійшов i закріпився в Чернігові – центрі племінного союзу сіверян.
Ярослав найняв великий загін варягів на чолі з відомим ватажком Якуном i
вирушив на молодшого брата. Розуміючи, що сил у нього недостатньо, Мстислав
скликав сіверянське ополчення. Близько невеликого міста Ліствена дружина із
варягів зупинилась на перепочинок та ночівлю. Скориставшись цим, Мстислав
вночі, під час сильної зливи, здійснив напад; центр його бойового порядку
складало піше сіверянське ополчення, на флангах, трохи позаду, розмістились
69
загони вершників. Варяги, попереджені передовими дозорами, встигли покинути
польовий табір i вишикуватись в бойові порядки. Битва розпочалась фронтальним
зіткненням піхоти і відразу набула запеклого характеру. В рукопашній сутичці
більш досвідчені i краще озброєні варяги мали перевагу, вони потіснили сіверян,
завдавши їм великих втрат. Проте переслідуючи противника, вони віддалились від
табору i тоді Мстислав ввів до дії флангові угруповання кінноти. Охоплені з
флангів і зазнавши удару з тилу, варяги опинились в оточенні, вони порушили
стрій та вдалися до безладної втечі. Ярослав втік до Новгороду, але невдовзі брати
помирились i розділили країну: Мстислав одержав лівобережжя Дніпра, Ярослав –
Київ та основну територію держави.
Битва близько міста Ліствена продемонструвала переваги взаємодії піхоти з
кіннотою і стала першим кроком у практиці розчленування сил по фронту. Разом з
тим, зростає значення кавалерії, як мобільної сили, здатної протидіяти набігам
кочовиків.
Вже в листопаді 1060 р. київський князь Святослав Ярославович, застигнутий
половецькою навалою в Чернігові, вивів з міста 3-х тисячну кінну дружину i завдав
поразки половцям, яких за повідомленням літопису було більше 12 тис. воїнів. У
даному випадку якість взяла верх над кількістю, оскільки важко озброєні
дружинники мали усі переваги перед легкими половецькими вершниками. Після
атаки ворога суцільними рядами, вони розітнули його порядки, частину кочовиків
порубали, а частину притиснули до болотистої заплави ріки Снові. При намаганні
переплисти річку, багато половців потонуло.
На початку XII ст. припиняє існування найбільша держава Європи – Київська
Русь. Після смерті великого князя Мстислава, сина Володимира Мономаха, у 1132
р. руські князівства виходять з підпорядкування Києва i починають існування як
самостійні та незалежні державні утворення.
Періоду феодальної роздробленості на Русі властиві тривалі та жорстокі
міжусобні війни, які послаблювали країну перед зовнішньою загрозою –
половцями, лицарями-хрестоносцями, згодом – монголо-татарською навалою.
Головна тенденція політичного розвитку Русі полягала в поступовому
роздробленні феодальних володінь. Якщо в середині XII ст. існувало 15
незалежних князівств, то через 100 р. – вже близько 50, а в XIV ст. – більше 250.
Відповідно зменшувався загальний воєнний потенціал країни. Основою збройних
сил удільних князівств залишались професійні дружини, що складались з декількох
сотень важко озброєних вершників. У випадках необхідності скликалось народне
ополчення, яке озброювалось з державних арсеналів. Проте недостатня навченість
та відсутність бойової злагодженості об’єктивно перетворювали його на
другорядну силу, тоді як головні завдання виконувала дружина. Водночас, зростає
питома вага феодальної аристократії – бояр, багато з яких мали власні дружини.
У початковому феодальному періоді руські війська складалися головним чином
з піхоти. Це характеризувалося властивістю місцевості і браком коней. На Русі
“прапору” відповідав “полк”, спочатку “полк” складався з “копій” (XII–XIV ст.), а
потім була введена десятинна система (XV ст.). “Прапор” або “полк” були вищою
адміністративною і тактичною одиницею. Однак, вони не мали єдиної організації і
постійної чисельності.
Озброєнням руського воїна були: сокири, обоюдогострі мечі, короткі списи,
сулиці чи дроти, луки і щити; запобіжним спорядженням правили кольчуга, броня і
шоломи. Кінні ратники мали таке ж саме озброєння, що й піхотинці, за винятком
70
того, що у них були довгі списи, з різнобарвними позначками чи прапорцями
замість мечів – криві шаблі, запозичені у східних народів, а в рукопашній сутичці
застосовувалися особливі ножі, що їх носили за халявами чобіт. Залежно від
озброєння піша рать поділялася на списовиків, які призначалися для рукопашного
бою у масах, і на лучників чи стрільців – для дії у розсипному строю.
У бойовому порядку полки розміщалися на деяких інтервалах, в одну чи дві
лінії, причому рать (армія) поділялася на три частини: на великий полк чи чоло, на
праве і ліве крила; згодом з’явилися ще передовий полк (авангард) і сторожовий
полк (загальний резерв). Такий бойовий порядок називався “полчний ряд”. Він
дозволяв комбіновано розмістити піхоту і кінноту, використовувати маневр,
завдавати удар по флангах противника. Бій починався стрільцями, що висилалися
вперед, під прикриттям яких війська “исполчались” (рос. історичне), тобто
шикувалися під командуванням князя чи воєводи. Потім стрільці відходили назад
чи в інтервали між полками, після чого починалося зіткнення воїнів, яким часто
сам князь із дружиною показували приклад мужності і відваги. У руській армії
широко застосування знайшло своєрідне укріплення – “гуляй-город” (рос.
історичне): пересувна бойова споруда з окремих дерев’яних щитів з бійницями, що
установлювалися на візках і санях.
Часта боротьба з кочівниками, особливо на сході і півдні Русі, сприяла
розвитку в складі руських військ кінноти, що виходить на передній план у збройній
боротьбі. Навпаки, у боротьбі з німцями проти побудови їх у формі свинячої
голови (або клину) новгородці вживали сполучення трьох чи п’яти піхотних
полків, що називалися п’ятком чи кліщами для охоплення і знищення “клина”.
На Русі у ході національно-визвольних війн, які руський народ вів під
керівництвом великих державних діячів і полководців Олександра Невського і
Дмитра Донського проти німецько-шведських хрестоносців і татаро-монгольських
загарбників, вдається об’єднати всі зусилля держави або ряду земель і вести війни
на більш високому рівні стратегічної майстерності. Характерними рисами
російської стратегії були: глибока і всебічна оцінка обстановки та повна підготовка
народу і війська до боротьби з ворогом; вмілий вибір моменту початку війни та
напрямку головного удару, рішучість і цілеспрямованість у ході війни, раптовість у
діях та розгром противника частинами.
8. Загальний висновок про значення воєнного мистецтва стародавніх греків.
Панівні класи Європи того часу намагалися створити й у себе щось на вподобі
македонського лицарства та зробити в такий спосіб кавалерію головним родом
військ.
Піхота вербувалася не з кращих елементів суспільства, тому з’явилася неповага
до неї. Вона незабаром стала служити лише для того, щоб заповнювати центр
розташування і у такий спосіб відокремлювати обидва крила, праве і ліве, що
складалися з кавалерії.
Органічного зв’язку між різними родами військ і фазами бою, внесеними
Пилипом і Олександром, навіть у знаменитих полководців того часу, як Євмен і
Антиген, вже не зустрічається: у них бій розпадається на три окремих битви, – дві
на обох крилах та одну в центрі, – не об’єднані ніякою керівною ідеєю і не
підтримуючи одна іншу.
У Європі воєнне мистецтво прийняло трохи інший характер. Після смерті
Олександра в Македонії і невеликих сусідніх державах повернулися до форм,
71
більш відповідних до європейського життя, тобто піхота придбала тут знову більше
значення і знову були впроваджені традиції Пилипа й Олександра, проте тільки за
формою, а не за духом. В той час як у цих македонських царів фаланга складала
лише опору для вільної діяльності інших родів військ, тепер вона повинна була
зробитися знаряддям для рішення справи, активно здобувати перемогу. Істотною
причиною такої зміни були, ймовірно вигляд суцільного лісу копій, що рухається.
Світове значення воєнного мистецтва греків підтверджується появою в цю епоху
великого полководця Олександра Македонського, що дала значні риси в області
стратегії і тактики. Грецький світ пройшов усі форми воєнного мистецтва від його
зародження до найвищого розвитку. Іфікрат і Ксенофонт доводять до досконалості
тактику піхоти, а Епамінонд дає найвищі зразки в тактику бою. Олександр
Великий, при більш різноманітних засобах, доводить цю тактику до неймовірної
висоти розвитку й у той же час є геніальним і в області методичної стратегії. За
одну тільки творчість в області воєнного мистецтва грецький світ повинний був
зробитися класичним.
9. Загальна характеристика стану воєнного мистецтва епохи раннього
середньовіччя (до кінця ХІІІ сторіччя). Хрестові походи і військова повинність
при Карлі Великому.
Напочатку нової ери почався занепад воєнного мистецтва римської армії. Він
був обумовлений закінченням рабовласницького ладу і переходом до
комплектування легіонів іноземцями – найманцями, що значно знизило їх бойові
можливості.
Римська імперія у ІІ–IV віках н.е. вступила у період кризи.
Мінявся і навколишній світ, прийшли до руху численні варварські племена, які
проживали в Європі і на Східних окраїнах імперії.
І знов історичні процеси повторюються. Вже відмічалось наскільки важливу
роль грала військова організація в становленні та відстоюванні незалежності
грецьких і римських держав. Так, подібний процес в перших століттях н.е. став
діяти і у варварських племенах. Рим, що постарів, впав, не знайшовши сил
протистояти військовій могутності більш молодих народів, закінчився античний
період, людство вступило в епоху раннього середньовіччя.
Феодалізм охоплює у всесвітній історії період з V віку до середини XVII ст.
нової ери. У своєму розвитку він пройшов 3 періоди: зародження і утвердження
феодальних відносин (V–ХІ ст.), розвинутого феодалізму (XI–XV ст.), занепад
феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин (XV–сер. XVII,
XVIII ст.). Основу соціально-економічних відносин в епоху феодалізму складала
власність феодалів на землю. Спочатку феодальне підприємство відзначалося
повільними темпами розвитку, слабким розділенням загальної праці. Однак, по мірі
розвитку феодалізму, удосконалювались способи обробки землі; повільно, проте
неухильно розвивалися: ремесла, торгівля, а потім промисловість. У XV ст., були
побудовані перші доменні печі, почалась виплавка металу, покращувалася його
якість, з’явилися найпростіші механічні пристрої, повітряні і водяні млини, ткацькі
верстати і т. ін. Розвиток металургії дозволив розширити виробництво холодної
зброї, створити перші зразки вогнепальної зброї і поступово удосконалювати її.
Соціально-економічні відносини феодального суспільства безпосередньо
обумовлювали його військову організацію.
Оскільки селяни і ремісники мали економічну самостійність, важливе
72
значення при феодальному суспільстві мало зовнішньоекономічне примушення.
Феодали жорстоко експлуатували кріпаків. В результаті між ними йшла жорстока
класова боротьба. Найважливішим знаряддям державної влади при феодалізмі була
армія. Феодальні держави вели часті війни. Більшість з них мали за мету захопити
чужі землі і закріпостити народи. Такі війни були несправедливі, загарбницькі. До
справедливих війн епохи феодалізму належать війни селян проти феодалів, а також
війни народів проти іноземних загарбників.
Армія являлася складовою частиною державного апарату, вона носила яскраво
виражений класовий характер, виконуючи роль озброєної опори влади феодалів.
Наочним прикладом є військовий устрій у древніх германців, що був в тісному
зв’язку з їх суспільним і цивільним побутом, заснованим на родовому початку.
Політична правоздатність визначалася здатністю носити зброю, з чим з’єднувалося
право на ділянку землі і на зміцнення житла. Оборона землі громади була
обов’язкова для кожного її члена, а участь у наступальній війні зважувалася в
народних зборах.
Карл Великий, король франків (одне з германських племен) приклав особливу
турботу до устрію геєрбанів (земське ополчення, скликалося королем у випадку
війни) і порядку відбування військової повинності: всякий ополченець
зобов’язаний був по заклику з’явитися до призначеного збірного пункту у
визначеному законом озброєнні в залежності від величини земельної ділянки і мати
продовольчий запас на три місяці. У такий спосіб його армія складалася: з кінноти,
що поставлялася вищим дворянством з їх васалами і піхоти – важкої і легкої, із
представників вільних хліборобів. Однак, до початку ХІІ ст. в Західній Європі
(Німеччині, Франції, Англії, гористих і скандинавських країнах Європи ) спірні
земельні питання між великими землевласниками, в основному, були вирішені,
тому армія до цього часу складалася з дворян-лицарів і тільки вони вважалися
воїнами. В таких умовах кавалерія ставатиме головним родом військ, а піхота
відходить на другий план.
Феодально-лицарське ополчення складалося з окремих загонів, які мали своїх
ватажків. Первинною організаційною одиницею у ньому був лицар із своїми
зброєносцями, лучниками і слугами, така група називалася коптом (4–10 чол.), 20–
50 воїнів, а іноді і більш складали хоругви (прапори). Все лицарське військо
складалося з декількох хоругв. На чолі його стояв король (або великий феодал).
Тактичне мистецтво змінювалося разом зі зміною складу збройних сил.
Наприклад, до VІІ ст. у германців переважним родом військ була піхота; кінноти
було небагато, і, як бойова сила, вона не мала значення. Озброєння було вкрай
різноманітним, Проте як правило, для підготовки удару метальною зброєю з
близької відстані застосовувалися фрама, ангон, а для рукопашного бою – спис і
сокира, а пізніше – меч.
В середні XII–XIII ст. у Європі з’явилась друга різновидність метальної зброї
арбалет. Поступаючись луку в швидкострільності, арбалет значно перевищував
його в ефективній дальності стрільби, в точності влучення і в ударній силі стріли.
Короткі и важкі (до 500г) арбалетні стріли на значній відстані знищували
незахищеного воїна, а на меншій дистанції пробивали кольчугу, а також лицарські
лати.
У бойовому порядку війська раннього середньовіччя шикувалися глибокими
масами – клином, усередині якого розташовувалися за сімейними групами для
взаємної підтримки. Іноді кілька мас розташовувалися в лінію на широких
73
інтервалах, а позаду знаходився обоз із сімействами, продовольством і здобиччю.
Бій зав’язувався метанням стріл, а потім здійснювалася стрімка атака всім
бойовим порядком, підготовка удару на коротку відстань, причому намагалися
трощити щит противника, і, нарешті – рукопашна сутичка. При обороні воїни
стуляли щити впритул і через них діяли списами, сокирами і дротиками. Бої взагалі
мали характер рівнобіжного зіткнення, у яких начальники виявляли не особисті
вміння у військовій справі, а особисту хоробрість і свій особистий приклад, які
надихали на перемогу свої війська.
Після падіння Західної Римської імперії, зі зміною суспільного ладу, поступово
змінювався склад ополчень і чисельність кінноти та піхоти.
При Карлі Великому озброєння було визначено на декілька століть: кіннота мала
залізні кольчуги чи панцири і шоломи; важка піхота – запобіжне озброєння з міцної
шкіри, а легка піхота – тільки луки зі стрілами. Наступальна зброя кінноти і важкої
піхоти були спис і меч. Як кіннота, так і піхота шикувалася клином. Бойовий
порядок складався з декількох ліній: піхота наперед, кіннота позаду; більш
правильне відношення між родами військ відбивалося на веденні бою: легка піхота
починала бій, важка вела його, кіннота довершувала. З поширенням лицарства,
піхота служила тільки для прикриття побудови лицарів у бойовий порядок, а під
час бою вона стояла позаду, прикриваючи стомлених боєм вершників, обоз та
табір.
У хрестових походах остаточно виробився тип середньовічного лицаря-воїна з
його поняттями, озброєнням, спорядженням і способом дії в бою. Цікаво, що
лицарі метальну зброю не використовували, вважаючи поразку противника з
відстані, боягузтвом. Бої, як правило, велися фронтальні, і рідко застосовувалося
охоплення або флангові атаки. Хрестові походи (1096–1291 рр.), піднявши
загальний стан культури європейських народів, побічно вплинули і на воєнне
мистецтво. Особливо ця епоха не пройшла безслідно в тому відношенні, що
виробила в лицарстві тверді моральні принципи, поняття про військову честь і
військову доблесть, що і понині є могутнім двигуном на війні.
Контрольні питання по темі:
1. Яка система формування збройних сил була пануючою у добу

Стародавнього світу і чим вона відрізнялась від попередніх?
2. Чим пояснюються відмінності у засобах формування і навчанні військ у
найсильніших державах Греції – Афінах та Спарті?
3. Яка система формування збройних сил була властива стародавній
Македонії?
4. Яким чином характер озброєння позначався на засобах використання
легкої та важкої піхоти?
5. Які різновиди піхоти з’явилися у добу античності і чим вони
відрізнялися одна від одної і які функції вони виконували під час битви?
6. Чим можна пояснити поступовий перехід від громадських ополчень до
постійної найманої армії?
7. Які переваги і недоліки суцільного або розчленованого бойового
порядку?
8. Охарактеризуйте головні набуття в галузі тактики ведення бойових дій
74
впродовж періоду, що розглядається.
9. Які різновиди стратегії можна виділити в епоху античності?
1.3. Воєнне мистецтво епохи пізнього середньовіччя
1.3.1. Вплив вогнепальної зброї на воєнне мистецтво в епоху пізнього

середньовіччя
Якщо арбалет, що ввійшов у загальне застосування з XІ ст., вже встиг

викликати, хоча і безуспішно, прокляття римських Пап, які забороняли
застосовувати його проти християн, то який же вплив повинна була зробити
вогнепальна зброя?
Звичайно, вплив цей було настільки помітний і величний, що поряд з
винаходом друкарства і відкриттям Нового Світу, поява вогнепальної зброї
відзначає нову епоху в житті народів – нову історію.
На Русі арбалет називався самострілом і одержав визнання на 100 років
раніше, ніж в європейських країнах. Перше згадування про самостріли
відноситься до X ст., а до XІ–XІІІ ст. самостріл міцно зайняв своє місце серед
інших видів зброї у руському війську. Його використовували проти
шведських завойовників у 1240 р., тевтонських лицарів у 1240–1242 рр., а
також під час навали татаро-монголів. У 1382 році, відбиваючи натиск військ
Золотої Орди під предводительством Тохтамиша, мешканці Москви
застосували ряд зразків метальної зброї, у тому числі самостріл.
Арбалет, він же самостріл, по суті, був механічним луком. На масивній
дерев’яній ложі кріпився лук, тятива якого натягалася за допомогою стремені
чи спеціального вороткового пристрою, названого лівером, а пуск
здійснювався найпростішим механізмом, розміщеним у прикладі. Майстерно
володіючи своєю зброєю, воїн-арбалетник становив серйозну небезпеку для
противника. У ході технічного розвитку й удосконалення видів озброєння
арбалет поступово витіснявся з полів битв вогнепальною зброєю, яка швидко
розвивалась.
Люба стрілецька зброя “працює” за рахунок вогнепальної речовини, що
має назву порох.
Перше припущення про порох було ще в Біблії, але не пряме. В ній,
наприклад, говориться про “ієрихонські труби”. У цих трубах був такий
голосний звук, що від нього розвалювалися кріпосні стіни. Можна
припустити (і цілий ряд дослідників дотримуються цієї думки), що мова йде
про облогове знаряддя типу перших зразків гармат чи мортир.
В Індії про порох знали (Проте нема свідчень, що використовували) вже за
п’ять тисяч років до нашої ери. Причому рецепт його був відомий із ще
більш древніх священних текстів. Такий порох називали чорним чи димним
тому, що при його згорянні під час релігійних і ритуальних процесів
виділялося багато чорного диму.
Матеріальна основа для виготовлення пороху була доступна лише в Індії, а
75
потім у Китаю, де селітра добувалась безпосередньо із землі. У 80 році нашої
ери, рецепт пороху з Індії потрапив у Китай. Населення цих країн раніше ніж
інші (до II ст. н. е., за деякими історичними джерелами – набагато раніше –
IV–V ст. до н. е.) одержало можливість пізнати властивість селітри і почати
виготовлення вогнепальних засобів.
Потім, за нез’ясованими причинами порох зникає з полю зору історії на
приблизно 500 років, ні один історичний документ народів світу не згадує
про нього.
На початку XIII ст., одними з перших у світі, вогнепальну зброю
застосовують китайці, потім вона з’явилась в Індії і у арабів.
Офіційною датою виникнення вогнепальної зброї, по крайній мірі, серед
європейських народів, рахується XIV ст., коли розвиток техніки дозволив
використовувати порох.
В Німеччині, в місті Фрейбург, стоїть пам’ятник чоловіку в рясі монаха,
якого звали Бертольд Шварц. Монах-францисканець, був обвинувачений в
занятті чорною магією і чаклунстві. Він сидів у в’язниці і продовжував свої
експерименти. В один із днів він змішав сірку, селітру і вугіль деревини в
пропорції 10:75:15. Суміш, яку він отримав у 1330 р., мала страшну вибухову
силу. Це був порох. Тільки з початку XIV ст. порох отримав друге “життя” в
Європі і через деякий час рецепт пороху став розповсюджуватися всюди, Над
полями битв, де раніше було чутно тільки стук мечів, свист стріл, що
пролітають в небі та звуки труб, роздалися важкі бухкання перших гармат.
Надалі порох без суттєвих змін використовувався аж до другої половини XIX
ст.
Якщо уважно заглибитися в історію, то можна знайти цікаві факти.
Виявляється, що задовго до відкриття Бертольда Шварца, порох раптово
з’являється то в одному місці земної кулі, то в іншому, то також раптово
зникає на п’ять століть.
Так, серед давніх описів загарбницьких походів О. Македонського можна
зустріти достатньо цікаві факти можливого використання пороху у тій порі.
У IV ст. до н. е. македонці пішли походом до Індії, де зустрілися з
перешкодою, яку вони так і не спроможні були подолати. У безводній
пустелі під сонцем солдати великого полководця вибивалися із сил. Нестача
харчів, хвороби, голод постійні напади індусів буквально знищували
македонців. А тут ще при обороні міст, фортець і окремих замків індуси
використовували прилади, які вивергали “грім і блискавки”, проти яких
були не спроможні воювати найбільш хоробрі воїни О. Македонського.
“Мешканцям цього міста допомагали боги! – згадували вони потім, – з
фортець його на нас сипався грім і блискавки”. Ці свідчення є одними із
самих ранніх припущень, що це був порох.
Нез’ясовно, чому таке важливе знаряддя війни не одержує повного
поширення, чому жоден з полководців-завойовників так і не зміг
скористатися цим страшним засобом, що поставило б на коліна будь-якого
противника. Можна подумати, що були якісь люди, що прагнули, щоб
таємниця цієї згубної зброї не стала надбанням усіх, тому як відомості про
76
порох зберігалися в найсуворішій таємниці. Ким? У всякому разі, не воїнами
і не політиками, які б цим винаходом обов’язково скористалися. І хіба не
дивно, що всякий раз, коли таємниця як би виривалася з-під контролю, стає
відомим про випадки застосування пороху, проте потім він знову безвісти
зникає.
Після припущення використання Ганнібалом пороху близько
Тразименських озер, наступне свідчення використання пороху у військовій
справі вже єгиптянами приходиться на 669 р. У 690 р. порох був відомий
арабам, а у 1257 році вони застосували модфи (вогнепальні гармати) при
облозі одного з міст Іспанії.
Зпочатку використовувалася тільки вибухова і запальна здатність пороху.
Пройшло досить небагато часу і людина, відкрила його метальні властивості.
В Європу порох проник, ймовірно, двома шляхами. Перший, проходив з
Китаю через Маньчжурію і Монголію. По цій дорозі його принесли в Європу
монголи-завойовники під керівництвом Батия. В одному з письмових джерел
XІІІ століття говориться про застосування “вогненних засобів ведення бою”
монгольськими військами під командуванням брата Батия – хана Байдара при
облозі Легницького замку у 1241 році. Другий, проходив по торговому
шовковому шляху, що пролягає через території країн Індокитаю, Середньої
Азії і Близького Сходу.
Арабська модфа – одна з перших вогнепальних гармат. За допомогою нагрітого

прута майстер виконує постріл
Використання енергії пороху для метання снарядів знаменувало собою
77
початок нової ери у військовій справі. Наприкінці XІV ст. відбувається
диференціація вогнепальної зброї: з’являється спочатку артилерія і
незабаром після неї виникає окрема галузь – ручна вогнепальна зброя.
У числі перших зразків артилерійської вогнепальної зброї були модфи і
бомбарди – гармати, що стріляли кам’яними ядрами малого і великого, а
іноді дуже великого діаметру. Про їхні розміри можна судити на прикладі
“Кримгільді”, виготовленої близько 1388 р. майстром Грунвальдом у
німецькому місті Нюрнберге. Її маса складала 3 тис. кг, а маса кожного ядра
– більш 300кг. Для перевезення “Кримгільді” була потрібна запряжка з 12
коней.
Що стосується східних слов’ян, то точної дати появи вогнепальної зброї на
Русі не встановлено. Згідно Голицинського літопису “армати” на Русі
з’явилися у 1389 р. “і від тієї години уразумели з них стріляти”. Проте в
Новгородському літописі, а потім і в “Софийском временнике” згадується не
просто про появу, а вже про бойове застосування вогнепальної зброї – гармат
і так званих тюфяків і гафуниць при обороні Москви від татар у 1382 р. У
всякому разі, виготовлення пороху і досить високий рівень залізоробного і
ковальського ремеслу – необхідні передумови для виникнення вогнепальної
зброї – існували на Русі ще до XІ ст.
Руська бронзова гафуниця XVII ст.

Один з перших зразків ручної вогнепальної зброї – ручниця. Вона з’явилася
наприкінці XІ століття і була поширена не тільки в країнах Західної і Східної
Європи, проте і на Русі. Перші зразки ручниці вкрай не досконалі і являли
собою короткі залізні, іноді бронзові трубки, склеплені з окремих смуг чи
викувані з цілого шматка заліза. Один кінець трубки-ствола був закритий
наглухо й іноді закінчувався довгим металевим стержнем, що переходив
позаду в древко. Це древко представляло собою грубо оброблену дерев’яну
колоду, яке виконувало функції сучасного ложа. Під час стрільби його
78
упирали в землю, а кавалеристи в груди чи плече, або брали під пахву.
Заряджання і постріл здійснювався самим примітивним способом. У канал
ствола засипався заряд пороху, а потім туди вводився снаряд – залізна чи
свинцева сферична куля. Заряд пороху підпалювали вручну, підносячи до
невеликого отвору в стінці ствола (затравочний отвір) тліючий ґніт чи
розпечену лозину.
Спочатку ручниця обслуговувалася двома стрільцями. Перший стрілець
наводив зброю на противника, а другий підпалював порох. Ручниця мала
значний розмір – калібр до 25мм і масу до 8кг. Прицільна дальність пострілу
не перевищувала 150м. Ця зброя застосовувалася в руському війську до
початку XVІ століття. Ручниця принципово не відрізнялася від
артилерійських гармат і, власне кажучи, являло собою ті ж гармати, але
тільки зменшені на стільки, що вони допускали стрільбу з рук. Звідси і назва
ручниця (а пізніше рушниця), прийнята на озброєння на Русі й у ряді
слов’янських народів. На Заході ці ранні примітивні зразки ручної
вогнепальної зброї називалися ручними пушками, ручними бомбардами чи
петропеллами.
Вже в першій чверті XV ст. в пристрої ручної вогнепальної зброї з’явилися
перші удосконалення – стволи стали більш довгими, приклади вигнутими,
затравочні отвори розташовувалися не на лінії прицілювання, тобто не
зверху, а збоку. Близько затравних отворів прилаштовувалися полички, на які
насипався порох, на зброї з’явилися прицільні пристосування. Така зброя в
Західній Європі називалося кулевринами.
Спочатку більш розповсюдженою була ручна вогнепальна зброя
кріпосного типу, тобто та, що використовувалась для оборони фортець. Для
стрільби вона упиралася в кріпку опору. Прагнучи збільшити дальність
ефективного пострілу, зброярі збільшили довжину ствола. Зброя і без того
важка, додала у вазі, причому значно зросла віддача. Щоб усунути її відчутну
дію, під кінцем ствола прилаштували масивний гак (гачок), яким зачіпали за
упор –стіну чи брус і робили постріл. Так з’явилися гаковиця – важка ручна
вогнепальна зброя, що застосовувалася в XІ–XVІІІ ст. Стріляли з них
олов’яними кулями діаметром від 14 до 25мм. На Русі таку зброю називали
затинною, тобто кріпосними пищалями.
Для бою в польових умовах ця зброя була не придатна. Ефективність
пострілів перших зразків ручної вогнепальної зброї була вкрай низка, а
обслуга її – дуже складною і клопітливою. Процес заряджання зброї за часом
був надзвичайно тривалим і займав декілька хвилин.
Більше всього незручностей доставляло робота з порохом, що представляв
у той час дрібний пилоподібний порошок (зернистий порох з’явився лише у
1525 р.). Обслуговування і використання перших зразків стрілецької зброї
було ще і небезпечним, тому що вони часто розривалися.
Велику незручність являв собою спосіб запалення заряду за допомогою
тліючого ґнота чи розпеченої лозини, що підносився до запалу рукою. Він
відволікав увагу стрільця від прицілювання, сприяючи зниженню і без того
низької влучності. Протягом тривалого часу ручна вогнепальна зброя
79
залишалася дуже недосконалою – її удосконалюванню перешкоджав
загальний низький рівень середньовічної техніки.
Мушкетер Стрілець в якості опори для пищалі

використовує бердиш
У XV ст. з’явилися аркебузи (руська назва пищаль), прямі попередники

стрілецької зброї наших днів. Вони мали скривлені ложі для упора в плече і
допускали стрілянину з руки. Правда, влучність пострілу як і раніше була
низькою, а пробивна здатність куль часто виявлялася не достатньою для
поразки закованого в залізо вершника. Дальність польоту куль із аркебузи не
перевищувала 250м. Слід зазначити, що в ті часи аркебузом називалася не
тільки вогнепальна зброя, але також і метальна зброя, що представляла
собою, власне кажучи арбалет, який був забезпечений подобою ствола з
подовжніми вирізами для тятиви лука, завдяки чому, він міг стріляти як
стрілами, так і свинцевими кулями.
На зброї з’являються перші примітивні механізми, що полегшували процес
здійснення пострілу. Таким механізмом був ґнотовий замок. Спочатку він
являв собою залізну лозину, зігнута за формою латинської букви “S” і тому
нагадував змію; він одержав назву серпентин від латинського серпеус – змія.
У верхньому роздвоєному кінці знаходився тліючий ґніт, а нижній кінець
лозини був вигнутий для зручного натискання пальцем під час пострілу.
Повертаючи на осі, верхній кінець курка з тліючим ґнотом притискався до
затравочного отвору і запалював порох.
Потім замок перетерплював ряд змін і удосконалень. Наприкінці XV ст.
з’являється пружинний ґнотовий замок, у якому курок із ґнотом
наближається до запалу за допомогою попередньо стиснутої пружини.
Звільнення зведеного курка відбувалося при натисканні на кнопку. На
80
відміну від першого варіанту курка, пружинний ґнотовий замок майже
миттєво і із силою вдаряв по затравочній полиці, тобто прицілювання і
постріл були майже одночасними. У вихідне положення курок повертався
рукою. І все ж таки аркебузи мали багато недоліків: процес заряджання був
надзвичайно тривалий і стомлюючий для аркебузера. Незграбна важка зброя
(до 15кг) настільки вимотувало солдата, що, за свідченням сучасників,
аркебузер, що зробив у годину більш десяти пострілів, був уже не в змозі
потрапити в ціль.
Подальший етап розвитку воєнного мистецтва був обумовлений початком
розпаду феодального ладу. Головний його зміст складав процес відродження
піхоти й занепаду лицарської кінноти. У XIV–XV ст. піхота воювала з
лицарською кіннотою у тісних бойових порядках типу фаланги або в
колонних побудовах – баталіях. Баталія мала 8–11 тис. воїнів, озброєних
піками або алебардами піхотинців, які шикувалися у 80–100 шеренг. Кожна
шеренга нараховувала до 100 чоловік. З флангів баталію прикривала кіннота,
а з фронту і тилу – артилерія і піхота, озброєна аркебузами. У такому
бойовому порядку, наприклад, ополченці фламандських міст в битві при
Куртрі (1302 р.) розгромили армію французьких лицарів.
Перші п’ять шеренг швейцарської баталії
У XVI ст. баталія розподіляється на декілька квадратних колон, терцій, по

2–3 тисячі пікінерів у кожній. Терція мала у глибину приблизно 30 шеренг.
Для цього терції шикувалися у 3 лінії. Це дозволяло їм застосувати маневр і
підтримувати взаємодію у ході бою.
81
Бойовий порядок роти шведської армії у XVII ст.
Бойовий порядок французьких мушкетерів у XVII ст.
Домагаючись збільшення кількості стрільб, збройові майстри в тім же XV

ст. винайшли нарізний ствол. Історики приписують цей винахід віденському
зброяреві Гаспару Цольнеру, що у 1498 р. зробив у каналі ствола нарізи,
82
розташовані паралельно його осі. Через деякий час Август Коттер пішов далі
і замінив пряму нарізку на гвинтову. Купчастість і дальність стрільби
нарізних аркебуз була куди більше гладкоствольних. Хоча внаслідок
загального низького рівня розвитку техніки тих років нарізна зброя для
військових цілей загальне визнання одержала пізніше, Проте кількісний ріст
її в арміях європейських держав неухильно продовжувався. Вже у 1455 р. у
швейцарському найманому війську на кожні 1тис. воїнів піхоти приходилося
100 аркебузерів. Вперше масове застосування аркебуз відзначено у
Гуситських війнах 1419–1434 рр., коли Чехія боролася за свою національну
незалежність. У цих війнах табірне військо, що об’єднало у своїх рядах селян
і міські низи, під предводительством Яна Жижки відбило п’ять хрестових
походів німецьких лицарів. Основною тактичною одиницею таборитів був віз
з екіпажем з 18–20 чоловік, двоє з який були стрільцями, озброєними
аркебузами або ручницями. Отже, насиченість табірного війська стрілецькою
вогнепальною зброєю була значною. Тільки в Домажлицькій битві у
таборитів було 6000 стрільців, що складало майже 10% загальної чисельності
їхнього війська.
Наприкінці XV–початку XVІ ст. роль вогнепальної зброї зросла настільки,
що ця зброя стала значною мірою впливати на хід і результати боїв. Як
приклад, можна привести битву при Аньяделло. Прагнучи захистити свою
незалежність від зазіхань французької корони, Венеціанська республіка
створила 25-и тисячне військо. Значна його частина мала ґнотові аркебузи.
У травні 1509 р. військо зайняло позицію на пересіченій місцевості лівого
берега ріки Адда, між містами Тревіліо і Рівальто. Венеціанці очікували
підходу противника. Більш численне військо Людовика XІІ, намагаючись
маневром виманити венеціанців у відкрите поле, почали обходити їхній лівий
фланг. На підступах до села Аньяделло армії ввійшли в бойове зіткнення, у
якому французький авангард наштовхнувся на шквал зі свинцевих куль.
Венеціанські стрілки були побудовані в кілька шеренг із розімкнутими
рядами. Вистріливши, аркебузер через інтервал відходив для заряджання
своєї зброї, а його місце займав стрілець другої шеренги, за ним стрілець
третьої і т.д. Отже, підтримувалася відносна безперервність вогню. Тому,
кількаразові спроби французької піхоти і латників захопити позиції
венеціанців, закінчилися повним фіаско. Сотнями і тисячами вони падали від
куль аркебуз. Натхнені картиною, що розвертається перед ними, венеціанці
допустили фатальну тактичну помилку – вийшли на рівнину, унаслідок чого,
вони потерпіли поразку від переважаючих сил противника, що одержали до
того ж свіже підкріплення – кілька тисяч воїнів.
У 1521 р. на зміну аркебузу прийшов ґнотовий мушкет, батьківщиною
якого була Іспанія. Нова рушниця мала більший калібр і довжину у
порівнянні з аркебузом і, до того ж, перевершувало його по балістичних
властивостях. Мушкет мав калібр до 23мм, довжину – 180см, маса його
коливалася від 8,2кг до 10,24кг, дальність стрільби складала 200–250 м.
Пальба велася круглими 50-и грамовими свинцевими кулями, удар яких не
витримували навіть найважчі і міцні лати.
83
Підготовка мушкетерів до стрільби, XVII ст. (99 прийомів)
Тому ця якість мушкета була вирішальною у боротьбі з важкою кіннотою.

Значна вага зброї і чуттєва віддача при пострілі змушували
використовувати її зі спеціальною сошкою у вигляді вилки висотою 120–135
см, що називалася форкетом, і надягати на плече м’яку шкіряну подушку. Не
кожен солдат міг стати мушкетером, тому для цієї мети підбирали найбільш
сильних і міцних чоловіків. Та й спорядження мушкетера було досить
важким. На поясі висів шкіряний мішок, у якому містилося до трьох десятків
свинцевих куль, що відливалися їм власноручно. Через ліве плече була
перекинута широка перевязь-бандельера з дубленої шкіри, де на шнурах
розташовувалися 12 мірок, 11 із заздалегідь обміреними зарядами пороху й
одна з пороховою м’якоттю для передачі вогню пороховому заряду на стволі.
Тут же висіли ґноти довжиною до одного метра. Запас пороху, що носився
мушкетером, розміщався у великій дерев’яній порохівниці, оббитою товстою
84
шкірою.
Заряджання мушкета йшло повільно і було дійсним мученням для
стрільця. Навіть у XVІІ ст. під час Тридцятирічної війни австрійський
мушкетер перед пострілом повинний був вислухати 163 команди (!) і зробити
99 операцій (!) по заряджанню і підготовці мушкета до стрільби.
Тільки після всього цього лунав постріл. У момент заряджання мушкетер
був беззахисний і для самооборони додатково озброювався шпагою.Нерідко
траплялося, що його життя цілком залежало від того, як він володіє
холодною зброєю. Будучи прекрасними фехтувальниками, мушкетери
нерідко володіли холодною зброєю краще, ніж вогнепальною. Для захисту
мушкетерів виділялися пікінери, озброєні для відбиття атак противника
піками.
Для підтримки безупинного рушничного вогню для мушкетерів був
винайдений спеціальний бойовий порядок – “караколе” (равлик). Він являв
собою побудову в десять шеренг. Після залпу по противнику, перша шеренга
розділялася на дві частини і швидко йшла в тил для заряджання мушкетів. На
її місце висувалися друга, третя і наступні шеренги. Крім того, мушкетери
навчалися робити контрмарші не тільки назад, але навіть вперед і до флангів.
У військовому мистецтві з’являється “нідерландський бойовий порядок”.
Він відрізнявся тим, що побудова військ була не квадратними колонами, а
лініями в десять, шість і навіть п’ять шеренг у глибину. Це було зародження
лінійного бойового порядку серед армій Європи.
Показовим для тактики нідерландського війська є битва при Ньюпорті 2
липня 1600 р., в якому зустрілося нідерландське військо під командуванням
Мориця Оранського – 15 тис. воїнів і іспанське військо ерцгерцога Альбрехта
– 11,5 тис. воїнів. Нідерландське військо осадило фортецю Ньюпорт, на
підтримку гарнізону підійшло іспанське військо. Противники вишикувались
кожний за своїм звичаєм. Іспанський бойовий порядок мав чотири терції,
розміщених у шаховому порядку і загін кінноти, зосереджений на лівому
фланзі. Мориць Оранський розділив армію на три частини: авангард, у складі
43 рот піхоти з 8 гарматами та 3 ескадрони вершників, утворював висунутий
вперед лівий фланг; головні сили з 25 рот піхоти та 2 ескадрони кінноти
знаходились позаду i утворювали правий фланг, ар’єргард у складі 28 рот
піхоти і ескадрону вершників розмістився напроти авангарду. Авангард i
ар’єргард були вишикувані в три лінії, головні сили – у дві. Нідерландська
піхота була вишикувана у 10 шеренг в глибину. Кіннота авангарду та
головних сил була зосереджена на їхніх правих флангах. Флот Нідерландів
розташовувався близько берегу і своїм вогнем міг прострілювати узбережжя.
Битва почалась перестрілкою піхоти, причому, перша лінія головних сил
голландців висунулась вперед. Водночас голландська кіннота атакувала
іспанську. Розширення фронту голландських військ змусило іспанців ввести
до бою всі терції. У слушний час М. Оранський використав ар’єргард, тоді як
у іспанців резервів не залишилось. Це вирішило долю битви на користь
голландців.
Різновидом західноєвропейського мушкета була російська пищаль із
85
ґнотовим, а потім і з кремінним замком. Уперше про пищаль згадується в
XVІ ст. Піхотинців, озброєних цією зброєю, до середини сторіччя називали
пищальниками. Так, з літописів відомо, що у 1510 р. із Москви до Пскова
було спрямовано 1 тис. пищальників. У 1543 р. тільки Новгород виставив 1
тис. піших і 1 тис. кінних пищальників.
Постійного війська тоді ще не було, і пищальники, будучи ополченцями,
споряджалися жителями міст, що їх виставляли. Наприклад, новгородці
екіпірували одного стрільця в середньому з 3–5 дворів. Вони вдягали його в
сермягу (грубе не окрашене селянське сукно ), давали пищаль, порох,
свинець і забезпечували на певний строк продовольством. У середині XVІ ст.
пищальники почали поступатися місцем стрільцям.
Перший загін “виборних стрільців з пищалі” чисельністю 3 тис. воїнів був
створений у 1550 р. при царюванні Іоанна IV (Грозного) і складався із шести
“статей” чисельністю 500 стрільців у кожній. Статті у свою чергу
поділялися на сотні. Стрілецькі підрозділи мали однакове обмундирування й
озброєння і за своєю суттю були першим зародком руського постійного
війська. До стрільців набиралися тільки вільні люди, які не обкладалися
податками і одержували за службу жалування та земельні ділянки в околицях
міст. Служили вони довічно і спадково. Кращі з них зараховувалися в
особливий кінний загін і називалися “стременними”. Озброєння стрільців
складалося з пищалі, шаблі і бердиша, що виконував роль підставки під час
стрільби, але, крім того, міг використовуватися для відбиття атак ворожої
кінноти. Бердиш – це з широким лезом сокира на довгому ратищі була
серйозною небезпекою для вершника. Тому руські стрільці у своєму
розвитку були трохи попереду західноєвропейських мушкетерів. Озброєні
бердишами, вони могли з успіхом постояти за себе в самому жорстокому
рукопашному бою. Командирами стрільців цар призначав “дітей боярських”.
До кінця XVІ ст. у російському війську нараховувалося більш 12 тис.
стрільців, а до 1681 р. число їх досягло 55 тисяч.
Велику увагу цар приділяв стройовій і бойовій підготовці, тому проводив
щорічні стрілецькі огляди. Так, в спогадах англійського мандрівника XVІ ст.
Дженкинсона говориться, що у грудні 1557 р. на огляд прибуло близько 500
стрільців, що були вишикувані в 50–60 м. від крижаного вала довжиною
200м, товщиною до 4м і висотою до 2м. За командою стрільці почали
обстрілювати крижаний вал. Незабаром гігантська крижана брила обсягом
близько 1600м3 була повністю зруйнована.
Перше згадування про роль стрільців у битвах відноситься до Казанського
походу 1552 р., в якому 22 серпня своїм вогнем вони допомогли російській
розвідці відбити вилазку 15-і тисячного кінно-пішого загону татар і
забезпечити війську Іоанна IV вихід до стін міста. Кинджальним вогнем з
пищалей, “аки с небеси”, стрільці прикривали облогові роботи. Разом з
артилерійським вогнем, що вівся з 13 метрових дерев’яних башт, що
знаходилися між Царьовими і Арськими брамами, вони значно ускладнювали
маневри противника у середині міста.
30 вересня стрільці разом з козаками увірвалися і захопили Арську башту,
86
а 2 жовтня підірвавши в декількох місцях фортечну стіну, штурмували саме
місто, прокладаючи собі шлях за допомогою пищалів і бердишів.
Релігійне протистояння, що викликало у XVІ ст. запеклу боротьбу
протестантів з католиками у всіх кінцях Європи, був тільки провісником
страшної Тридцятирічної війни (1618–1648 рр.), у якій взяла участь уся
Європа, за винятком Русі, яка потребувала в цей час відпочинку після тільки
що пережитого важкого “Смутного часу”, боротьби за Московський престол
після кончини великого князя Іонна IV Васильовича (Грозного).
Одна з перших, хто належним чином оцінив величезні можливості
мушкетів, був видатний полководець, керівник протестантського руху у
Європі, шведський король, Густав Адольф.
Густав ІІ Адольф – 5-й король Швеції, Готов і Ведов, видатний воєнний

реформатор, засновник регулярної армії, 30.10.1611 – 6.11.1632 рр.
У 1630–1631 рр. в піхотному полку з 1440 чоловік особового складу 648

були озброєні мушкетами. У цей же час в армії Густава Адольфа з’явилися
полки, що цілком складалися з мушкетерів. Видатний військовий реформатор
Густав Адольф розробив і застосував (на думку Західних воєнних істориків)
нову лінійну тактику, що не раз приносила успіх шведам у битвах
Тридцятирічної війни. Лінійна тактика допускала масоване застосування
мушкетів. Зброя, що була розташована в 2–3 лінії й в 3–6 шеренг у глибину,
одночасно могла дати залп відразу з декількох тисяч стволів. Перемога
шведів при Брейтенфельді (1631 р.) і Люціні (1632 р.) переконливо довели
життєвість нової тактики, де більш повно використовувалася міць мушкета.
Новий вид піхоти – мушкетери, з усіх боків прикривали терцію. Артилерія
розташовувалася наперед терції першої лінії або в інтервалах між ними,
кіннота прикривала фланги.
87
Тридцятирічна війна в історії розвитку воєнного мистецтва має величезне
значення, тому що до цього часу в теорії і практиці військової справи нові
народи накопичили багато матеріалу, так що потрібна було тільки зведення,
упорядкування, систематизація їх, що вимагало, звичайно, роботи великої
особистості, роботи генія, що був би в стані вразити розум сучасників. Таким
генієм, родоначальником великих полководців пізнього середньовіччя і був
шведський король Густав Адольф.
У XVІ ст. бойовий порядок завжди будувався в одну лінію, що розділялася
на три частини: авангард, головні сили і ар’єргард, що шикували поруч один
другого. Кожна з цих частин угорського чи, наприклад, іспанського бойового
порядку складалася з одного пікейного батальйону (терції) і доданих до
нього стрільців і кавалерії. У нідерландському бойовому порядку всі
пойменовані частини теж розташовувалися поруч, проте кожна з них
будувалася у дві чи три лінії. Так само будувалася й іспанська бригада.
Густав Адольф прийняв побудову всієї армії в дві лінії, з поділом її на
центр і два крила. Центр складався з двох ліній піхоти, причому кожна
утворювалася з декількох шведських бригад, поставлених поруч; крила
складалися з кінноти, поставленої в лінії ескадронів, по флангах ліній піхоти;
дистанції між лініями були від 150 до 200 кроків. Артилерія розташовувалася
частиною при піхоті, у виді полкових гармат, частиною – окремими
великими батареями, переважно перед флангами піхоти.
Шведська армія Густава Адольфа у лінійному шикуванні

Друга лінія бойового порядку називалася резервом, або ретрогвардія; крім
того, кожна частина лінії мала свій приватний резерв із декількох ескадронів
кавалерії; приватні резерви крил забезпечували фланги, подібно резервам О.
Македонського в битві при Гавгамелах. Загального резерву, як правило, не
було.
При перевазі кожного роду військ окремо, при мистецькому застосуванні
артилерії і встановленні міцного зв’язку між різними родами військ, Густав
Адольф мав безсумнівну перевагу перед противниками, який уступав за
всіма родами військ, як за озброєнням, так і за виучкою. У бою піхота
Густава Адольфа, подібно фаланзі А. Македонського, була корпусом
88
бойового порядку. Вона складає його основу, проте в ній уже не та життєва
сила, яка скоріше, зосереджується в активних крилах, що складаються з
кавалерії і ручної вогнепальної зброї і легкої артилерії.
Похідні рухи війська здійснювалися двома чи трьома колонами,
розділяючись, як і раніше, на авангард, головні сили й ар’єргард; війська
рухалися в порядку бойової побудови, причому кожна лінія складала
особливу колону.
На відпочинок війська розташовувалися в укріплених таборах чи по
квартирах. Гарнізонна і сторожова служба особливо строго здійснювалась у
шведів. Збір зведень про ворога проводився, головним чином, за допомогою
захоплення й опитування полонених.
Почали набувати широкого застосування окопи і засіки, перші елементи
військово-інженерної справи в області устаткування фортифікаційних і
протипіхотних загороджувальних споруд.
Після закінчення Тридцятирічної війни в більшості держав Європи
прийшли до свідомості необхідності мати постійні армії, вести війну
методично і правильно утримувати армії на театрі воєнних дій.
З ХVП ст. вогнепальна зброя стає головним засобом озброєної боротьби.
Мушкетери перетворилися в рішучу силу, успіх бою тепер досягався перш за
все вогнем, а не ударом пікінерів.
1.3.2. Лінійна тактика і її особливості у битві при Добриничах у 1605

році
У середині XVI ст. руська централізована держава перейшла до рішучих

засобів боротьби за визволення басейну Волги і вихід до Балтійського моря.
Першим з цих воєнно-політичних завдань було успішно вирішено
проведенням походів на Казанське (1552 р.) і Астраханське (1556 р.) ханства.
Глибокі вторгнення на територію противника крупними силами руські
війська застосовували у ході довгої Лівонської війни (1558–1583 рр.) за
повернення Росії земель, які раніш належали їй на березі Балтійського моря.
Розвиток російського війська у цей період пов’язаний з використанням
вогнепальної зброї.
До XVII ст. на полі битв панували колони різного масштабу і конфігурацій.
До кінця цього періоду, а також у зв’язку з майже повним витисненням
холодної зброї вогнепальною, глибина бойових порядків повільно
зменшувалась, а фронт навпаки, збільшувався. Руська армія була
засновником нового, лінійного шикування військ.
Артилерія стала брати активну участь у польових битвах. Піхота і
артилерія утворювали центр і основу бойового порядку. Кіннота діяла у
передових полках, прикривала фланги піхоти і виділялася у резерв для
ведення переслідування. Такий бойовий порядок володів необхідною
стійкістю і дозволяв використовувати гнучкий маневр.
Це створило об’єктивні причини переходу до нової тактики. Вперше такий
крок зробила Русь, хоча на цей час була політична і економічна криза, Смутні
89
часи.
Добриничи (Добринь) – селище на річці Сев (зараз село Добрунь у
Суземському районі Брянської обл.). 21 січня 1605 р. тут відбулася битва між
військами під керівництвом руських царських воєвод і Лжедмитром І (за
прізвищем Григорій Отреп’єв), який намагався за допомогою Речі
Посполитої захопити руський царський престол.
Після того як головний воєвода на південному напрямку боярин князь Ф. І.
Мстиславський оправився від ран, які отримав при битві з повстанцями під
містом Новгород-Сіверським, Розрядний указ в січні 1605 р. прислав йому на
допомогу воєводу В. І. Шуйського з додатковим військом, для того щоб дати
опір самозванцю Лжедмитру І, що вторгся в межі держави.
20 січня князь Мстиславський зайняв Добриничи, поблизу від
Чемлижського острожка, де знаходився табір Лжедмитра І. У війську
самозванця були найманці-офіцери з Європейських країн, які радили
Лжедмитру І не поспішати нападати на війська князя і воєводи, а тягнути час
для поповнення війська від місцевих селищ.
Навпаки, запорізькі козаки, які теж були союзниками Лжедмитра, радили
за негайний напад на противника.
21 січня почалося битва, у ході якої спочатку кіннота гетьмана
Дворжецького потіснила лівий фланг руських військ, Проте коли вона
повернула на село, її зустріла стіна вогню із пищалей.
Загальна схема битви при Добриничах, 1605 р.
90
Лінійне шикування руських стрільців для максимального одночасного
застосування вогнепальної зброї у битві проти військ Лжедмитра І при
Добриничах, 1605 р.
Почалася паніка: кіннота здала назад, а за нею потягнулася піхота. Від

повної катастрофи і знищення війська Лжедмитра І врятувала батарея гармат
з козаками, яка відсікли передові частини руського князя і воєводи та своїм
життям захистили відступаючих. Лжедмитро І покинув свої війська і
заховався на Чемлижі, а потім таємно залишив табір і прибув до міста
Рильську.
Запорожці, які дізналися про його бігство, пустилися слідом “но под
стенами Рыльска их встретили ружейной пальбой и поносными словами как
предателей государя Дмитрия Ивановича” (рос. історичне). Деякі руські
джерела підтверджують польську версію про те, що запорожці намагалися
знищити самозванця і помститися за своїх загиблих товаришів.
В кінці битви руські дворянські полки влаштували для повстанців кроваву
лазню, нещадно вбиваючи тих поранених, хто залишився на полі бою. Але
цим діло не обмежилося. У руки князя і воєводи потрапило багато
полонених. Всі вони були розділені на дві нерівні частини. Полякам було
дароване життя, і їх найближчим часом повезли до Москви. Інших
полонених: стрільців, козаків, комаричів – “ворів”, захоплених зі зброєю у
руках – повісили всередині табору. Але воєводі і цього було недостатньо. Як
повідав свідок тих подій Буссов, царські дворяни, захопив Комарицьку
волость, “стали чинить над бедными крестьянами, присягнувшими
Дмитрию, ужасающую беспощадную расправу” (рос. історичне); екзекуції
підпадали декілька тисяч селян, їх жінки і діти, яких вішали за ноги на гілках
91
дерев, а потім “стреляли в них из луков и пищалей, так что на это было
прискорбно и жалостно смотреть” (рос. історичне). Згідно Розрядній
Розписі, у полку князя Мстиславського знаходилося “татар касимовских,
царева двора Исеитова полку старых и новиков 450 человек” (рос.
історичне). Після розгрому війська Лжедмитра І, князь віддав їм “на поток и
разграбление” (рос. історичне) бунтівну селянську волость. Чутки про
погроми у Комарицькій волості розійшлися далеко за її межі.
Автор “Іного сказания” записав, що князь в гніві назазначив опустошити
Комарицьку волость і вбивати “…. не токмо мужей, но и жен и безлобивых
младенцев, ссущих млека, и побити от человека до скот”. Волость була
розграбована: “… и имения их расхищены быша и домове до конца разорены
быша и огнем пожжены быша, вся в прах преврати” (рос. історичне).
Самозванець намагався притаїти від своїх польських покровителів своєї
участі у цій битві. У листі до Рангони від 8 квітня 1605 р. він писав, що
недавно взнав про причини “прискорбного бегства” (рос. історичне) до
кріпості Севск в Комарицькій області його 3-ої експедиції під
командуванням стольника І. Папроцького, що це “… произошло из-за того,
что запорожская пехота без всякой причины оставила поле боя... и бежала
в смятении ” (рос. історичне).
І так, у битві близько селища Добриничи в січні 1605 р. у період польської
інтервенції руські війська (20 тис. воїнів.) під керівництвом князя Ф. І.
Мстиславського перемогли військо (23 тис. воїнів) Лжедмитра І.
У цій битві вперше у світовій практиці був використаний лінійний
бойовий порядок. Піхота руської армії для збільшення фронту і вогневих
можливостей вогнепальної зброї, була побудована всього у 4–6 шеренг (за
іншими свідченнями у 2–3 шеренги). Одночасним вогнем із пищалей вона
нанесла ураження війську противника і контратакою завершила його повний
розгром. Так зародився новий – лінійний бойовий порядок, який дозволив
одночасно вводити у бій максимальну кількість пищалей. Внаслідок
застосування цього передового і ефективного для того часу бойового порядку
була одержана повна перевага над противником “малою кров’ю”: 525
поранених з руської сторони проти 6 тис. вбитих з боку противника.
Нагадаємо, що у Західній Епропі такий бойовий порядок було використано
пізніше: у ході Тридцятилітній війни (1618–1648 рр.), коли шведсько-
саксонське військо (39 тис. воїнів) під керівництвом Густава ІІ Адольфа у
1631 р. в битві під Брейтенфільдом (селище під Лейпцигом) розбило військо
(36 тис. воїнів) германської католицької ліги під керівництвом іспанського
фельдмаршала І. Ц. Тіллі.
1.3.3. Постійні армії і хибний методизм в стратегії при правлінні

французького короля Людовика XIV
Вестфальским договором (1648 р.) закінчилися великі Релігійні війни

народів Західної Європи (Тридцятирічна війна), що зовсім знесилили
держави в цієї боротьбі. Поступово послаблявся релігійний фанатизм і до
92
кінця війни він зовсім зник.
На міжнародній арені з’явилися так названі “кабінетні війни”, в яких цілі
війни і хід їх ведення повністю підпорядковувався дипломатичним
канцеляріям урядів. Це прагнення до централізації особливо рельєфно
виразилося у Франції при Людовику XІV і незабаром стало зразком для всієї
Європи.
Людовик XIV де Бурбон, який отримав при народженні ім’я Луї-Дьодонне

“даний Богом”, також відомий як король “король-дитя”, потім “король-сонце” і
як Людовик XIV Великий (5.09.1638 – 1.09. 1715 рр.) – король Франції і Наварри.
Царював 72 роки – довше ніж який-небудь інший європейський монарх в історії.
Під час його царювання, при уряді країни, було засновано міністерство з
військових справ і втілене в практику централізоване управління армією.
Людовик є одним із ініціаторів “кабінетних війн”, в яких цілі війни і хід їх
ведення повністю підпорядковувався дипломатичним канцеляріям урядів. Під
впливом переваги адміністративного елементу та надмірне поклоніння
вогнепальному бою і обороні, воєнне мистецтво народів Західної Європи прийняло
ненормальний розвиток: до помилкового методизму в стратегії і лінійній
тактиці.
Король, оточений плеядою чудових особистостей (Конде, Люксембург,

Тюренн, Вілляр, Лувуа, Вобан і ін.), прагнув до переваги на Заході.
Завдяки ряду успішних війн, з численною і добре влаштованою армією, він
довго тримав долю Європи у своїх руках та прагнув зробити ріку Рейн
природною границею Франції.
Крім того, під впливом переваги адміністративного елементу та надмірне
поклоніння вогнепальному бою і обороні, воєнне мистецтво народів Західної
Європи прийняло ненормальний розвиток: до помилкового методизму в
93
стратегії і лінійній тактиці.
Приклад відмінної, дисциплінованої армії Густава Адольфа відкрив
сучасникам очі на крупні недоліки найманих військ, і в останній чверті XVІІ
ст. всі держави за прикладом Франції перейшли до системи постійних армій.
Одночасно з цим чисельність збройних сил швидко зростала: до 1678 р.
Франція мала під рушницею 150 тис. воїнів (під час війни за Іспанську
спадщину – до 350 тис. воїнів.), Австрія мала 130 тис. воїнів, Голландія – 75
тис. воїнів, і навіть невеликий Бранденбург, при царюванні великого
курфюрста, мав до 30 тис. воїнів.
Вербування уже проводилося не від імені командира полку, а від імені
государя, якому війська і присягали. Найближчим наслідком введення
системи постійних військ з’явилася необхідність у центральному військовому
керуванні й у військових установах.
Постійні армії на Заході утворилися шляхом залишення на службі по
закінченні війни тих полків, що були сформовані для її ведення. Для
встановлення єдності у внутрішнім управлінні, у службі, навчанні,
постачанні й іншому, уперше у Франції було засновано Воєнне міністерство,
як виконавчий орган волі короля, верховного начальника над збройними
силами держави. Так, при Людовику XІV, завдяки діяльності військових
міністрів Летелье і Лувра усе воєнне управління було централізовано і
регламентоване до дрібних військових питань.
З введенням магазинної системи (продовольчих складів) харчування
військ, воєнні операції поступово почали більш підкорятися
адміністративним розумінням і розпорядженням, що виходили зі столиці, ніж
умовам обстановки на театрі воєнних дій.
На прикладі армії Густава Адольфа, воєнне міністерство Австрії стало
харчувати війська з магазинів, за допомогою систематично організованого
підвозу; звідси почалася так називана 5-ти перехідна система. У
передбаченні війни, розпорядженнями центральної адміністрації в
укріплених пунктах на кордоні держави влаштовувалися великі продовольчі
склади, від яких армія, щоб уникнути зриву підвозу, не могла видалитися
більш ніж на 5 переходів; потім рух військ припинявся до закладки нової лінії
магазинів.
Історія феодального суспільства з новою силою показали залежність рівня
розвитку стратегії і тактики від економічних, соціально-політичних,
моральних і воєнних факторів. В період становлення феодальних відносин,
армії комплектувалися за принципом народного ополчення й утримання
постійних загонів (дружин). З одного боку, це мало безсумнівну користь: у
військовому відомстві введений порядок, армія одержала організацію,
встановлена ієрархічна градація, коло обов’язків різних посад розмежований,
порядок і розмір постачання розподілені; проте з іншого боку, централізація
та регламентація були поширені і на військові дії армії у полі. В цьому
виявлялася шкідлива сторона.
Усі рішення головнокомандувача сковувалися продовольчими
розуміннями; величезні обози робили армії малорухомими; шляхи
94
забезпечення стали вкрай чуттєвими, і верхом мистецтва вважалося стати на
фланзі противника, перекрити шляхи забезпечення, не оголюючи своїх, і тим
примусити його до відступу. Звідси маневри, несподівані обходи, дії проти
забезпечення, мала війна придбали першорядне значення. Після бою не
могло бути і мови про енергійне переслідування, щодо знищення
противника, тому що це ускладнювало б систему забезпечення харчами того
ж переможця. Війни тяглися до кількох років без рішучих наслідків.
1. Тактичне, стратегічне, воєнно-інженерне мистецтво середньовіччя

При побудові бойового порядку в епоху пізнього середньовіччя, головним
чином, намагалися досягти можливо сильного розвитку вогню і механічно зберегти
бойовий порядок. Сам бойовий порядок складався з двох ліній піхоти з кавалерією
на флангах; перед і в інтервалах піхоти ставилася артилерія.
Усе шикування розділялось на центр і два крила. У центрі розташовувалася
піхота, на крилах кіннота. Такий бойовий порядок у XVІІІ ст. стає обов’язковим,
нерідко навіть всупереч обстановці. Основні властивості такого бойового порядку:
відсутність гнучкості, труднощі побудови, руху і маневреності у ньому;
рівносильний удар вздовж всього фронту. При переході до тонкого бойового
порядку і внаслідок цього продовження у довжину фронту бойового порядку,
кавалерія робила меншу чим колись, підтримку піхоті.
Австрійський генерал Монтекукколі змінив тактику і перемішав піхоту з
кавалерією та побудував весь бойовий порядок у вигляді живого укріплення, кожна
частина якого, будучи складена з усіх родів військ, здобувала достатньо велику
стійкість. Він надавав перевагу зустрічати атаку на вигідній позиції вогнем;
атакувати ж він вважав доречним, тільки застав противника зненацька чи на
невигідній позиції; при цьому атака його виражалася рухом уперед лінії вогню;
кавалерії ж дозволялось вириватися з бойового порядку усього на 60–100 кроків,
щоб захистити себе від ворожих атак, забуваючи при цьому свої основні
властивості.
Похідний порядок армії знаходився у тісному зв’язку з бойовим. На поході вся
армія рухалася сукупно, у 3 чи в 5 колон. Середня колона рухалася по дорозі, а
бічні нерідко йшли по бездоріжжю. При атаці перед армією на невеликій відстані
йшов авангард із гренадерів і легкої кінноти, а позаду – ар’єргард з одного
батальйону і одного ескадрону, для спостереження за порядком у тилу.
Відступальні марші для більшої швидкості здійснювалися іноді великим числом
колон; за всіма йшов ар’єргард із кращих військ піхоти і легкої кінноти.
При таких похідних порядках швидкість руху не могла бути великою, тому
переходи в 10–15 км. вважалися звичайними.
Тактика на початку XVІІІ ст. одержала такий розвиток, при якому успіх
досягався не скільки швидкістю натиску, скільки пасивною стійкістю військ
чистотою еволюцій і швидкістю вогню. Від солдатів були потрібні беззаперечне
автоматичне виконання команд та відточення механічних рухів для збільшення
швидкострільності вогню. Наприклад, у тактику прусської піхоти Леопольд Дессау
ввів наступ в зімкнутому строю, зі здійсненням швидкого пострілу. При ньому був
95
прийнятий дуже повільний (75–76 кроків у хвилину) розмірений крок, з рухом в
ногу. Сурова дисципліна строю, повага до штикової атаки і пристрасть до вогню
залпами, були основними цілями при навчанні.
Стратегічне мистецтво обумовлювалося наступними чинниками:
способом забезпечення харчування армій з магазинів;
позбавленням головнокомандувачів ініціативи і належної волі дій;
однобічним напрямком тактичного мистецтва;
перебільшенням значення укріплень і фортець.
Усе це спричинило за собою обмеженість цілей, повільність дій, війну маневрів і
облог.
Воєнно-інженерне мистецтво одержало свій розвиток з появою геніального
французького воєнного інженера, згодом маршала Себастьєна де Вобана (1633–
1707 рр.). За свою військову кар’єру він побудував заново 33 кріпості і перебудував
близько 300, при цьому встиг взяти участь у 53 походах і 104 бойових зіткненнях.
Використовуючи різного роду артилерійську стрільбу: рикошетну, демонтирну і
навісну, за 10–15 днів він брав до цього неприступні кріпості, що раніш осаджували
по декілька років. Він був воістину майстром облогових бойових дій. Розум Вобана
знайшов сприятливе поле діяльності в упорядкуванні прийомів користування
підземними мінами.
Маршал був у джерел створення мінного мистецтва, давши при облозі кріпості
у Турні (1686 р.) поштовх для розвитку цілої військової теорії і практики мінного та
саперного мистецтва.
2. Лінійна тактика у битві під Полтавою
По іншому ніж раніше розгортались події у битві під Полтавою на території
сучасної Україні під час Північної війни 1700–1721 рр. між Росією та Швецією за
володіння Прибалтикою.
Після перемоги над руськими під Нарвою, шведський король Карл XII вирішив,
що з Росією покінчено i всіма силами повів наступ на її союзника польсько-
саксонського короля Августа II. Він був двічі розбитий, втратив польську корону i
ризикував лишитися i саксонської. Тоді Петро I вирушив до Польщі, активно
використовуючи глибокі рейди драгунської кінноти, спрямовані на порушення
ворожих комунікацій.
Карл XII склав с саксонським королем сепаратну угоду i повернувся до Польщі.
У 1707 р. 44-х тисячна шведська армія вирушила до України, проте невдовзі
опинилась в скрутному становищі, будучи блокованою з усіх боків руською
драгунською кіннотою та козацькими загонами, які створили значні проблеми з
постачанням продовольства і боєприпасів. Надії на надходження поповнення та
припасів виявились марними.
У квітні 1709 р. Карл XII почав тримісячну безрезультатну облогу Полтави. До
міста наблизились руські війська на чолі з Петром I. На момент зіткнення Карл XII
мав 36 тис. шведських військ та 10-и тисячний загін гетьмана Мазепи, тоді як у
Петра I була 42-х тисячна армія, а також угруповання українських козаків нового
гетьмана України I.І. Скоропадського, що перекривало шлях можливого відступу
шведів в західному напрямку.
Залишивши під Полтавою облоговий корпус, Карл XII вирушив назустріч Петру
I з 30-и тисячним військом з 4 гарматами, оскільки вимушений був залишити у
таборі майже всю артилерію із-за відсутності боєприпасів.
96
Петро I Великий (Петро Олексійович), 1672 –1725 рр. – цар Московський з
династії Романових і перший імператор Всеросійський
Особливе місце серед реформ царя Петра займають воєнні реформи. Їх основна
ідея містилася в ліквідації дворянських ополчень і створення постійної боєздатної
армії з одностайною структурою, озброєнням, обмундируванням, дисципліною і
статутом. Воєнні реформи були в край важливі і ще тому, що вони оказували
великий, часто рішучий вплив на всі сторони життя держави. Хід же їх за
частую визначався постійними війнами. За 36 років правління Петра І можна
нарахувати тільки декілька мирних років.
У відповідності з рекрутською системою, введеною у 1705 р., солдатський
склад польової армії і гарнізонних військ формувався із селян і інших податних
прошарків населення, а офіцерський корпус – виключно із дворян. 130-ти тис.
російська армія складалася із трьох родів військ: піхоти, артилерії і кавалерії.
Крім цього, гарнізонні війська нараховували біля 70 тис. воїнів, ополчення – 6 тис.,
і 105 тис. – козаки і інші нерегулярні частини. Відкривалися спеціальні заклади для
навчання солдатів і офіцерів, у тому числі Морська академія в Санкт-Петербурзі.
На півдні і півночі країни будувався воєнно-морський флот. Балтійський флот у 30-
х роках XVIII ст. став самим могутнім російським флотом. Всього ж у флоті
нараховувалося 48 лінійних кораблів, біля 787 галер і дрібних суден, на службі було
28 тис. моряків. У 1716 р. виходить Воїнський статут Петра І, який складався із
68 глав і визначав порядок воєнної служби, правила взаємовідносин
військовослужбовців, воєнно-кримінальну систему, систему воїнських чинів, судову
систему і багато інших питань.
Натомість, у розпорядженні Петра I було 72 гармати. Місце битви являло собою

порівняно вузьке дефіле між двома лісовими масивами. Петро I наказав побудувати
на березі річки Ворскли укріплений табір, а в проході між лісами польові
97
укріплення – редути, шість з яких були розміщені поперек можливого напрямку
просування шведів, чотири – вдовж. Редути оборонялись одним піхотним полком,
по роті в кожному редуті. Кіннота прикривала редути з тилу i частково була
зосереджена близько табору.
Гармата Семеновського полку руської армії
Загальний план битви під Полтавою, 27.06 (8.07) 1709 р.
98
Вночі 8 липня 1709 р. шведи залишили свій табір i почали наступ. Зустрівши
вогонь з редутів, вони вимушені були розгорнути бойові порядки i атакувати лише
один полк. Права колона шведів під вогнем повздовжніх та поперечних редутів
відхилилась вбік. Вона була атакована угрупованням з п’яти драгунських полків та
п’яти піхотних батальйонів на чолі з О. Меншиковим і була вимушена відступити.
Разом з полтавською залогою, що здійснила вилазку, Меншикову вдалося захопити
шведський табір. Між тим, шведська кіннота потіснила російську, a піхота,
подолавши опір, захопила редути, але опинилася під фланговим гарматно-
рушничним вогнем з російського табору. З метою перегрупування, Карл XII
відтягнув свої війська до лісу. Побоюючись, що шведи ухиляться від битви, Петро
I вивів війська з табору в поле.
Центр бойового порядку зайняли дві лінії піхотних батальйонів, глибиною в
чотири шеренги кожна. Тактичний резерв склала залога табору. Фланги були
прикриті полками кінноти. Шведи прийняли аналогічне шикування, Проте із-за
втрат на початку бою їх друга лінія виявилась послабленою. Почалось фронтальне
зближення армій, після обміну декількома залпами, з відстані в 60 м обидві
сторони перейшли до рукопашної схватки. Водночас, російська кіннота, потіснила
шведську i почала флангове охоплення. Не стримавши удару, шведи, незважаючи
на всі зусилля короля відновити порядок, почали відступ, що згодом перетворився
на втечу. Лише наступного дня кіннота Меншикова почала переслідування, вона
наздогнала шведів близько Дніпра i примусила їх капітулювати. Карл XII втік до
Туреччини.
Битва під Полтавою стала яскравим прикладом лінійної тактики, заснованої на
наявності двох ліній стрілецької піхоти. Новими рисами воєнного мистецтва слід
вважати створення штучних перешкод на відстані від зосередження військ,
посилені флангові угруповання кінноти з метою охоплення ворога з боків,
виділення окремого тактичного резерву.
3. Прусське воєнне мистецтво. Тактика маневрів і тонких ліній

У 1755 р. між Англією і Францією виникає війна. В цьому ж році Англія
розбиває флот Франції, остання щоб якось компенсувати свої втрати захоплює
Ганновер, особисте володіння короля Англії. Це і стало початком Семилітньої
війни у Європі в яку залучилися Англія у союзі з Пруссією з одного боку та
Франція у союзі з Росією, Австрією, Польщею, Саксонією і Швецією с другого.
Надмірне захоплення вогнепальною зброєю в арміях Західної Європи на початку
XVІІ ст., привели до тактики маневрів і тонких ліній.
Великий реформатор король Пруссії Фрідріх Великий ввів у 1733 р. набір
рекрутів, відповідно до якого всі мешканці округу належать полку, що у цьому
окрузі дислокується. Суспільство округу оплачувало обмундирування рекрутів, що
призивалися в армію. В той же час, це нововведення дало джерело для наживи
командирів полків, що особисто визначали право громадян по відбуванню
військової повинності. Тому усі, хто не хотіли служити в армії, відкуповувалися від
неї. Однак корпус офіцерів в арміях Фрідріха, що складався, за деяким
виключенням, із прусських дворян, представляв саму надійну частину армії і
боготворив короля. Прусський офіцер-дворянин, трудячись зі своїм королем над
створенням Прусської держави, не щадячи себе, робив це з честю, тому що ніяких
нагород не було, і лише капітанський чин та жалування у 1500 талерів (величезні
гроші по тим часам) для більшості був вінцем надій і бажань. Крім жорстокої
99
дисципліни і послідовного впровадження системи в навчанні та вихованні солдата,
яка перетворювала його в машину, – усе разом робило прусську армію зразковою
для свого часу, – ще не менш важливу роль у постановці армії на таке положення
грала й особистість короля-полководця: віра в його геній, що приводив до багатьох
перемог, що покрили славою прусські прапори.
Фрідріх Великий надавав великого значення вогнепальній зброї і всіма
способами намагався досягти як можливо більшого розвитку скорострільності
вогню, наскільки це дозволяли технічні засоби того часу. У цьому відношенні він
досяг разючих результатів: уся піхота, незважаючи на кремнієві рушниці, хоча і зі
знову введеними ним залізними шомполами, могла робити 5–6 пострілів у
хвилину, тоді як армії інших держав, наприклад австрійська, у той же проміжок
часу давала два постріли при дерев’яних шомполах і три при залізних.
Піхота в Пруссії, як і в більшості країн Європи, була лінійною і складалася з
полків, а ті, у свою чергу, з батальйонів, у котрі входили роти. Батальйони
шикувалися в розгорнутий стрій і колони на повних дистанціях.
Наприкінці Семирічної війни введені були і зімкнуті колони, але тільки для
розташування на біваку, для походу і парадів.
Бойовий порядок декількох батальйонів складався з двох ліній розгорнутих
батальйонів з інтервалами в 24 кроки між ними і при дистанції в 200 кроків між
лініями. Пізніше ці інтервали були зменшені до 12, а потім до 6 кроків; третю лінію
складала невелика частина кінноти; лінія ця грала дуже обмежену роль резерву.
Частина ж гренадерських батальйонів розташовувалася між обома лініями, на
флангах останніх; таким чином, виходило довгасте каре з піхоти.
Швейцарська баталія
В другій лінії число батальйонів було менше, ніж у першій. Це обґрунтовується

бажанням ввести відразу ж у бій максимальну кількість бійців (рушничних
стволів), створити масу вогню. Інтервали між батальйонами другої лінії були
батальйонні або навіть більше. Прийнято це було для того, щоб дати можливість
першій лінії, при невдачі, відступити за другу, не ламаючи останню.
100
Війська другої лінії не мали призначення підтримувати першу, а міняли її, у
випадку потреби приймаючи на себе удар противника і доставляючи тим
можливість упорядкувати першу лінію, що відступила. Таким чином, призначення
другої лінії було однобічним.
Піхота вела бій у такий спосіб: у більшості випадків, рухаючись в напряму
прямо проти флангу противника, у 1 тис. кроках від нього, під прикриттям
артилерійського вогню, шикували фронт з заходженням і потім продовжували рух
до 400 кроків від позиції противника, без пострілів, уступами побатальйонно. З
останньої відстані рух продовжувався зі стріляниною залпами, повзводно,
подивізійно, побатальйонно, переважно ж – взводами проти кінноти і
батальйонами проти піхоти. Для цього частина, що повинна була стріляти,
висувалася прискорено на кілька кроків вперед і, призупинивши, давала залп. При
наближенні на 50 кроків до ворога, піхота з криком кидалася в багнети. Пізніше
була введена стрільба рядами: групи в 5–6 рядів вибігали по черзі вперед і давали
залп. Батальйони встигали давати 5–6 залпів і масою свинцю закидали ворога, який
звичайно шикувався у 4 шеренги, та й щестріляв втроє повільніше пруссаків.
До штикової атаки справа доходила рідко: у більшості випадків, противник
раніше залишав позицію під тиском кавалерії, що одночасно з рухом піхоти масами
кидалися в тил, загрожуючи відрізати шлях відступу противника.
Оборона велася в тому же порядку, у дві лінії, причому ґрунтувалася головним
чином на вогні із сильної і найчастіше укріпленої позиції.
Щоб забезпечити гарні моральні якості своєї кавалерії, Фрідріх Великий
комплектував її винятково з прусських земельних власників, причому в гусарські
полки з них набиралися кращі люди. Таким чином, це був рід військ цілком
національний і цілком відданий батьківщині та королю; більш високі моральні
якості кавалерії привели до того, що палиця – головне знаряддя фрідріховської
дисципліни – була вилучена із “навчання” в кінноті.
Прусська кіннота складалася з 13 кірасирських полків 5 ескадронного складу, 10
драгунських полків 5 ескадронного складу, 2 драгунських полків 10 ескадронного
складу і 10 гусарських 10 ескадронного складу; усього було 29 тис. 714 вершників.
Кірасири і драгуни були озброєні палашами і пістолетами, гусари – шаблями і
пістолетами; босняцький гусарський і уланський полки мали піки; поверх того,
драгуни і гусари мали карабіни, перші – з багнетом; у кірасирських же полках було
по 10 рушниць на ескадрон. Ідеалом Фрідріха була кіннота одного роду, переважно
легкого типу, здатна діяти як на коні, так і в пішому порядку. Бойовий порядок
кавалерії складався з 3-х ліній, що розташовувалися на фланзі бойового порядку
піхоти, на одній з нею висоті. При побудові мався на увазі сильний фронтальний
удар, з охопленням флангу противника. Крім того, був резерв для відбиття атак.
Дистанція між лініями була 300 кроків. Першу лінію складали кірасирські
розгорнуті ескадрони з інтервалами в 10–60 кроків, другу – драгуни в тім же
порядку з інтервалами 60 кроків; у третю – гусарські ескадрони у взводних
колонах. На зовнішньому фланзі першої лінії розташовувався, у колоні із середини,
гусарський полк (10 ескадронів), для охоплення під час атаки.
Фрідріх Великий створив польову артилерію, що з’єднувала рухливість з
достатньою дієвістю. При застосуванні артилерії в бою, Фрідріх не тримався
колишнього розташування артилерії у трьох нерухомих батареях, а пересував
артилерію під час бою (під пострілами на лямках, людьми) і намагався
зосереджувати їхній вогонь на важливих пунктах. Фрідріху військовими
101
істориками приписується введення кінної артилерії (1759 р.), а також він першим
почав застосовувати гаубичні батареї (з 7-фунтових і 10-фунтових гаубиць).
Однак, король не любив свою артилерію за те що вона заважала йому при швидких
маневрах. Артилерія у бойовому порядку розташовувалася в інтервалах між
батальйонами: попереду у 50 кроках від них. Вогонь починався з 800–1000 кроків і
ближче; картечний же – з 600; Проте Фрідріх вимагав відкривати вогонь тільки зі
100–150 кроків.
Силезські війни довели переваги полегшеної артилерії, і вона була прийнята на
озброєння армій в Саксонії, Англії і Франції.
Стратегічне мистецтво Фрідріха Великого визначалося наступними умовами:
кабінетний характер війни, що переслідував вузькі цілі (захоплення провінції,
укріплень, оборонної лінії);
магазинна система забезпечення військ, що змушувала відмовлятися від
великих військових планів і дій;
“дурний” склад вербованих армій;
обмеженість можливостей для ведення війни, при населенні Пруссії у 3 млн.
жителів і при відсутності державного кредиту.
Все це в сукупності зв’язувало вільну творчість полководця.
Починаючи з царя Петра ІІІ руська армія за зовнішністю стає такою же як і
прусська армія.
4. Велика французька революція. Переворот у військовому мистецтві.
Введення реквізиції, тактичне, воєнно-інженерне мистецтво
У 1789 р. здійснилася Французька революція, під час якої регулярні війська були
практично знищені. Причиною цьому було вибуття із неї значного числа офіцерів,
а також масова втеча солдат, що одержали волю і піддалися в загальному
державному хаосі грабежам і вбивствам.
У 1790 р. в країні була заснована численна національна гвардія, що не мала, в
основному, поняття про військову справу, більш того багато хто з її складу не
вміли обходитися зі зброєю.
Європа спочатку віднеслася з байдужністю до подій, що трапилося у Франції, і
тільки в серпні 1791 р. монархи Австрії, Пруссії й інші, після наради в Пильниці,
пред’явили Франції декларацію, із запрошенням повернутися до колишнього
монархічного порядку, загрожуючи, у випадку невиконання вимоги, збройним
втручанням. Відповіддю Франції було оголошення війни німецькому імператору,
як главі коаліції. Влітку 1772 р. почалася війна.
Операційна французька армія зі знову набраних волонтерських батальйонів,
усього до 83 тис. воїнів, більш-менш великими загонами, широким фронтом
вторглась у Нідерланди. Однак, вже в перших зіткненнях з австрійцями французи
потерпіли поразку і батальйони ганебно бігли з полю бою, кидаючи бойові прапори
та розпускаючи слух про зраду. Восени того ж року прусська армія вторглась у
межі Франції.
21 вересня 1792 р. Франція проголосила у себе республіку на чолі з
Національним Конвентом. Був оголошений новий порядок суспільства – воля,
рівність і братерство. Оголосивши батьківщину в небезпеці, Конвент заснував з 11
осіб Комітет суспільної безпеки, на чолі якого стояв воєнний міністр Карно.
Комітет установив:
початок загальнообов’язкової військової повинності всіх громадян Франції й
102
організував поголовне ополчення. Уже до 1793 р. збройні сили нараховували 1200
тис. воїнів;
початок до реквізиції усього, що потрібно для ведення війни. Крім того,
власність громадян стала власністю держави. Так відродилася стара формула:
“Війна повинна харчувати війну”.
У 1798 р. за пропозицією одного з командувачів армій генерала Журдана замість
комплектування армії методом поголовного ополчення був прийнятий закон про
конскрипцію, за яким у випадку оголошення війни кожен француз був
зобов’язаний військовою службою для захисту батьківщини. У мирний же час, до
відбування військової повинності призивалися лише громадяни 20–25 років,
незважаючи на їх положення у суспільстві. Якщо ж число представлених
перевищувало необхідне, то прийом до рядів збройних сил здійснювався за
допомогою тиражу.
До початку 1794 р., щоб згуртувати молодь і слабко дисципліновані батальйони
волонтерів та національної гвардії, до кожного старого батальйону додали два
волонтерних, що склало бойову одиницю – напівбригаду.
Воєнний міністр Карно ввів нову одиницю – дивізію, що мала до 10–12 тис.
воїнів. У дивізії зводилися всі роди військ, а саме: 4 напівбригади лінійної піхоти й
одна легка, 1 чи 2 полки кінноти і по одній роті пішої та кінної артилерії. Згодом
виявилося необхідним зведення дивізій у більш великі одиниці і в 1800 р.
командувач генерал Моро, перший консул Бонапарта, у своїй армії звів дивізії в
корпуси не однакового складу.
Французька революція зрівняла в цивільному відношенні офіцерів і солдат,
тобто були встановлені нові дисциплінарні відносини. Офіцер, щоб закріпити свій
вплив на підлеглих, повинний був подавати приклад солдату в усьому: піхотний,
наприклад, йшов пішки, і як солдат, ніс свій ранець та все те, що йому було
необхідно на війні. На конях були тільки генерали, батальйонні командири і їхні
найближчі помічники.
Реквізиційна система забезпечення армії викликала полегшення обозу, а разом з
тим і рухливість революційних військ.
Новонабрані французькі народні ополчення, за браком часу для навчання
правилам лінійної тактики та веденню боротьби в правильних зімкнутих строях,
при зіткненні із противником частиною сил піхоти розсипалися в стрілки, а
частиною сил залишалися разом з кіннотою, у виді резерву, у глибоких зімкнутих
колонах. Стрілки густим ланцюгом наближалися до ворожих розгорнутих ліній, і
чим довше вони були, тим більша наносилася їм шкода. Найбільш вони дуже мало
страждали від рушничного вогню австрійців, тому що діяли врозсип,
використовуючи рельєф місцевості. Піхота, що знаходилася у резерві,
підтримувана артилерією і кавалерією, у глибоких колонах висовувалася на ворога
й атакувала його холодною зброєю.
Організація дивізій, об’єднавши всі три роди військ в одне ціле і навчивши діяти
разом та узгоджено, постійно підтримуючи і підсилюючи один одного,
надзвичайно сприяла удосконаленню їхньої спільної дії. Однак, був й істотний
недолік, що полягав у відсутності великих піхотних і кінних резервів.
В тактиці цієї пори знову висувається на передній план значення залпового
вогню з зімкнутого строю. Тому, знову з’являються в першій лінії бойових
порядків французьких військ розгорнуті батальйони, підтримані зімкнутими
колонами. Так, при Тал’яменто (1791 р.) полки першої лінії шикуються, маючи
103
середній батальйон у розгорнутому вигляді, а флангові – у батальйонних колонах.
При Маренго (1800 р.) дивізія генерала Дезе, для атаки австрійського авангарду
генерала Цаха, шикувалася уступами. Кавалерія вже не ставиться на флангах
першої лінії, а розташовується позаду, тому що перша лінія не потребує підтримки,
маючи на флангах батальйонні колони. Артилерія не розсіюється по усьому фронті,
а зосереджується в деяких пунктах великої батареї. Для зустрічі кавалерійської
атаки піхота шикується в каре.
Таким чином, протягом декількох років війни, були вироблені підстави
глибокої тактики, що у всій цілісності була проведена в життя імператором
Наполеоном, починаючи з 1805 р., в останній десятилітній період його військової
Воєнно-інженерне мистецтво в цей період мало широке застосування у полі.
Замість колишніх суцільних ліній стали вживати окремі укріплення з взаємною
обороною. Їх розташовували на великому просторі, що викликалося кордонною
системою і прийомами лінійної тактики при розташуванні військ на позиціях.
Укріплення ці часто зводилися завчасно, дуже сильного профілю.
Численні французькі армії переможно вийшли з важкої боротьби за незалежність
своєї Вітчизни з багатьох причин, у числі яких слід зазначити:
високий моральний аспект – захист батьківщини та захоплення ідеєю волі; поява
багатьох талановитих генералів, викликаних новими умовами;
рухливість армій, унаслідок прийняття реквізиційної системи забезпечення
військ;
наполегливість і рішучість у проведенні операцій, що ставили метою повне
знищення ворога;
нові тактичні прийоми.
Неправильна організація реквізиції підривала дисципліну в армії, тому генерал
Бонапарт у кампанії 1796–1797 рр. ставить своєю першою задачею передати їхнє
здійснення в руки особливого відомства. Потім, цілком природно, він переходить і
до змішаної системи постачання військ, тобто реквізиція і з магазинів, що дає
йому можливість тримати війська зосереджено, знаходячись тривалий час на
одному місці, як це було в операціях під Мантуєю у 1796–1797 рр.
Переконавшись протягом дев’ятирічної марної боротьби і в нездатності зломити
силу республіканської армії, Європа звернулася по допомогу до Росії,
сподіваючись на її національну армію, на її самобутню тактику, представником
якої був О. В. Суворов.
5. Руське воєнне мистецтво в епоху правління імператриці Катерини ІІ.
Введення єгерських корпусів.
Відновивши після кончини Петра ІІІ порядки, введені в армії Петром І та
Єлизаветою, імператриця Катерина ІІ зібрала комісію, що видозмінила деякі
положення за вказівкою досвіду минулої Семирічної війни з Пруссією, де руські
війська показували зразки мужності у битвах з арміями короля Фрідріха Великого.
У цій війні виросло багато знаменитих руських генералів: Апраксін, Салтиков,
Румянцев-Задунайський, Панін, Прозоровський, Суворов і інші.
Нарешті військові фахівці остаточно прийшли до думки про щорічний набір
рекрутів для поповнення недостачі в армії; про поповнення існуючих частин, а не
формування до війни нових частин; про те, що за діючою армією утворювати
резервну армію, що повинна нести тилову службу і займатися підготовкою
104
рекрутів.
Генерал Румянцев у Кольбергській операції організував: правильний підвіз з
тилових магазинів; улаштував бази і комунікаційні лінії; прийняв заходи щодо
правильного і рівномірного розподілу натуральної повинності і правильно
організував тил. Проте особливо значні удосконалення були досягнуті в області
тактики. Тут творчість руських генералів була особливо плідною. Багато чого було
зроблено і з питань виховання і навчання військ, а також покладені основні
початки військової дисципліни в руській армії.
Руська піхота зробила великий крок уперед із введенням єгерських військ, що
призначалися для ведення стрілецького бою поодиноко, парами, а іноді групами від
15 до 30 чол., причому стріляли “с совершеннейшим прицеливанием” (рос.
історичне).
Шикування руських військ у бойовий порядок “баталія”

Єгерські корпуса чи загони з’явилися вперше в армії Панина, у Фінляндії, але
незабаром, за пропозицією Румянцева, вони набули загального застосування. Граф
Потьомкін сформував 6 єгерських корпусів по 4 батальйони кожний. Цей новий
вид піхоти блискуче виявив себе в боях під керівництвом відомих своїх командирів
корпусів: М. І. Голєніщева-Кутузова, І. В. Гудовича, І. І. Михельсона; командирів
батальйонів: М. Б. Барклай-де-Толлі, князя П. І. Багратіона і графа Н. М.
Каменського.
Руська піхота діяла у розгорнутому 3-шереножному строю, у великих і малих
каре в колонах. Приділялася велика увага цілісності стрільби, швидкості
заряджання і бойовому значенню багнета.
Остаточним виразником цих нових перетворень був генералісимус руських
військ О. В. Суворов. Установлюючи правильний погляд на відношення
підготовчого стрілецького і рішучого штикового бою, словами: “Куля – дурепа,
багнет – молодець” (рос. історичне), великий полководець, однак, вимагав, щоб на
105
кожного солдата у бою було не менш ста патронів.
У наступних його словах обрисовується вся тактика руської піхоти того часу:
“Баталия в поле! Линиею против регулярных, кареями против басурманов, а
может случиться и против турок, что пятисотною карею надлежать будет
прорвать пяти– и семитысячную толпу с помощью фланговых кареев. На тот
случай, бросится он в колонну! Но в том до сего нужды не бывало. Есть
безбожные, ветреные, сумасбродные французишки, они воюют на немцев и иных
колоннами! Если бы нам случилось против них, то надобно нам их бить колоннами
же !” (рос. історичне).
Кавалерія зобов’язана своїм удосконаленням насамперед Румянцеву: він
заборонив стрільбу з коня, а жадав від кавалерії стрімкої атаки холодною зброєю.
Для її полегшення він зняв кіраси. Тому, Катерина ІІ, розділяючи погляди
Румянцева, призначила його начальником усієї російської кавалерії.
Бойовий порядок був у наступному виді: наперед лінійних військ
розташовувалися єгеря, що були незалежні від твердого строю. Єгері розсипалися
не у виді ланцюга, а за умовами місцевості розташовувалися групами або взводами.
Кавалерія до вступу в дію розміщалася між каре. Полкова артилерія входила до
складу свого каре, а батарейна, повинна була діяти за розпорядженням начальника,
що керує боєм.
6. Генералісимус руських військ граф О.В. Суворов-Римнікський – новатор
воєнного мистецтва. Русько-турецька війна 1768 – 1774 років.
Олександр Васильович Суворов (1729–1800 рр.) – великий руський полководець,
який не мав жодної поразки у своїй військовій кар’єрі, один з основоположників
руського воєнного мистецтва, князь Російської імперії з титулом князя
Італійського (1799 р.), граф Російської імперії з найменуванням Суворов-
Римнікський (1789 р.) і Священної Римської імперії (1789 р.), генералісимус
російських сухопутних і морських сил, генерал-фельдмаршал австрійських і
сардинських військ, гранд і принц королівської крові (з титулом “кузен короля”)
Сардинського королівства, кавалер усіх російських і багатьох іноземних військових
орденів.
Народився він у Москві 13 (24) листопада 1729 р. в родині воєнного. Його
батько, Василь Іванович Суворов – генерал-аншеф і сенатор – відрізнявся високою
освіченістю, був автором першого руського воєнного словника, хресником Петра І.
Мати Суворова – Авдот’я (Євдокія) Федосєєвна Суворова, у дівоцтві Манукова.
Про неї збереглося вкрай мало зведень. За однією з версій, її батько, Феодосій
Семенович, належав до стародавнього роду московського служивого дворянства, з
1725 р. був віце-президентом Вотчинної колегії. Авдот’я Федосєєвна належала до
вірменського роду Манукових, що обрусів. За родовідною легендою, Суворов
походить від древнього шведського шляхетного прізвища. Предок їх, Сувор, як
стверджував сам Суворов у своїй автобіографії, в’їхав до Росії у 1622 р. при царі
Михайлові Федоровичі і прийняв руське підданство.
Він був названий Олександром на честь Олександра Невського. Дитинство
провів у батьківському маєтку в селі. Суворов ріс слабким, часто хворів. Батько
готував його на цивільну службу. Однак з дитячих років Суворов виявив тягу до
військової справи, користаючись найбагатшою батьківською бібліотекою, вивчав
артилерію, фортифікацію, воєнну історію. Вирішивши стати військовим, Суворов
став загартовуватися і займатися фізичними вправами. Великий вплив на долю
106
Суворова зіграв генерал Ганнібал – друг родини Суворова, що, помітивши тягу
хлопчика до військової справи й освіченість, вплинув на його батька, щоб той
обрав для сина військову кар’єру.
Видатний руський полководець Олександр Васильович Суворов, 1729–1800 рр.
У 1742 р. Суворов був зарахований мушкетером у лейб-гвардію Семенівського

полку (щоб почати покладену законом вислугу років для офіцерського чина), у
якому в 1748 р. почав дійсну військову службу, поступово підвищуючись в званні.
У Семенівському полку Суворов прослужив шість з половиною років. У цей час
він продовжував своє навчання, як самостійно, так і відвідуючи заняття у
Сухопутному шляхетському кадетському корпусі, вивчив кілька іноземних мов.
Русько-турецька війна 1768–1774 рр. – одна з ключових за значенням воїн між
Російською і Османською імперіями, у результаті якої до складу Росії ввійшли
Новороссія (нині південна Україна), північний Кавказ і Крим. Війні передувала
внутрішня криза в Польщі, де панував розбрід між шляхтою і королем Станіславом
Августом Понятовським, який був коханцем російської імператриці Катерини ІІ і
повністю залежав від руської підтримки.
Загін козаків, що знаходився на руській службі, переслідуючи польські
повстанські сили, ввійшов у місто Балта, вторгнувшись у такий спосіб на
територію Османської Імперії. Та, у свою чергу, негайно обвинуватила їх у різанині
жителів міста. Це ствердження було відкинуто руською стороною.
Використовуючи інцидент, 25 вересня 1768 р., султан Мустафа ІІІ оголосив Росії
війну. Турки уклали союз з польськими повстанцями, у той час як Росію
підтримала Великобританія, виславши руському флоту військових радників.
Польські повстанці були наголову розбиті О. Суворовим, після чого він
перебрався на театр воєнних дій проти Туреччини. У 1773 і 1774 рр. Суворов
виграв кілька важливих битв, розвивши попередній успіх Петра Румянцева під
Ларгой і Кагулом.
Морські операції руського балтійського флоту в Середземному морі під
командуванням графа Олексія Орлова принесли ще більше важливих перемог. У
107
1771 р. Єгипет і Сирія збунтувалися проти Османської Імперії, у той час як її флот
був цілком знищений руськими кораблями.
21 липня 1774 р. Османська Імперія підписала з Росією Кючук-
Кайнарджийський договір, у результаті якого Кримське ханство формально
здобуло незалежність, Проте де-факто стало повністю залежати від Росії.
Туреччина виплатила Росії військові контрибуції у розмірі 4,5 млн. карбованців, а
також уступила північне узбережжя Чорного моря разом із двома важливими
портами.
Русько-турецька війна 1768–1774 рр. була ланкою в серії переважно переможних
для Росії війн у південно-західному напрямку.
7. Русько-турецька війна 1787–1791 років. Взяття Ізмаїлу.
Не бажаючи примиритися з результатами русько-турецької війни 1768–1774 рр.,
Туреччина в липні 1787 р. ультимативно зажадала від Росії повернення Криму,
відмовлення від заступництва Грузії і згоди на огляд минаючих через протоки
руських торгових судів. Не одержавши задовільної відповіді, турецький уряд 12
серпня 1787 р. оголосив Росії війну. У свою чергу, Росія вирішила скористатися
ситуацією, щоб розширити свої володіння у Північному Причорномор’ї за рахунок
повного витиснення відтіля турків
У жовтні 1787 р. руські війська під командуванням графа О. В. Суворова-
Римнікського практично цілком знищили 6-и тисячний десант турків, який
намагався захопити устя Дніпра на Кинбурській косі. Незважаючи на блискучі
перемоги руської армії під Очаковом (1788 р.), у Фокшані (1789 р.) і на річці
Римнік (1789 р.), противник не погоджувався прийняти умови миру, на яких
наполягала Росія, і всіляко затягував переговори. Руські воєначальники і
дипломати усвідомлювали, що успішному завершенню мирних переговорів з
Туреччиною значно сприяло б взяття Ізмаїлу.
Ізмаїльська фортеця знаходилася на лівому березі Кілійського рукава Дунаю між
озерами Ялпухом і Катлабухом, на схилі пологої висоти, що закінчувалася у русла
Дунаю низьким, але з досить крутим схилом. Стратегічне значення Ізмаїла було
дуже велике: тут сходилися шляхи з Галацу, Хотина, Бендер і Килі; тут було
найбільше зручне місце для вторгнення з півночі за Дунай у Добруджу. До початку
русько-турецької війни 1787–1791 рр. турки під керівництвом німецьких і
французьких інженерів перетворили Ізмаїл в міцну кріпость з високим валом і
широким ровом глибиною від 6,5м до 10,7м , місцями наповненим водою. На 11
бастіонах розташовувалося 260 гармат. Гарнізон Ізмаїлу складали 35 тис. воїнів під
командуванням Айдозле-Мехмет-паши. Частиною гарнізону командував Каплан-
Гирей, брат кримського хана, якому допомагали п’ять його синів. Султан сильно
гнівався на свої війська за всі попередні капітуляції і повелів у випадку падіння
Ізмаїлу страчувати з його гарнізону кожного, де б він не був знайдений.
У 1790 р., після оволодіння фортецями Килія, Тульча і Исакча,
головнокомандуючий руською армією князь Г. А. Потьомкін-Таврийський віддав
наказ загонам генералів І. В. Гудовича, П. С. Потьомкіна і флотилії генерала де-
Рибаса захопити Ізмаїл. Однак, їхні дії були нерішучими. 26 листопаду військова
рада вирішила зняти облогу кріпості через наближення зими.
Головнокомандуючий не затвердив цього рішення і наказав генерал-аншефу О. В.
Суворову, війська якого стояли близько Галаца, прийняти командування
частинами, що осаджували Ізмаїл.
108
Основні напрямки штурму фортеці Ізмаїл військами О. В. Суворова, 1790 р.
Військова форма рядового і обер-офіцера піхотного полка, 1786 – 1796 рр.
109
Прийнявши командування 2 грудня, Суворов повернув війська до Ізмаїлу, що
відходили від кріпості, і блокував його із суші та з боку ріки Дунай. Закінчивши за
6 діб підготовку штурму, Суворов 7 грудня 1790 р. направив коменданту Ізмаїлу
ультиматум з вимогою здати кріпость не пізніше чим через 24 години з моменту
вручення ультиматуму. Ультиматум був відхилений. 9 грудня скликана Суворовим
військова рада ухвалила негайно приступити до штурму, що був призначений на 11
грудня. Війська, що повинні були атакувати кріпость, поділилися на 3 загони
(крила) по 3 колони кожен. Загін генерал-майора де-Рибаса (9 тис. воїнів) атакував
з річкової сторони; праве крило під начальством генерал-поручика П. С.
Потьомкіна (7,5 тис. воїнів) повинне було завдати удару з західної частини
кріпості; ліве крило генерал-поручика О. Н. Самойлова (12 тис. воїнів) – зі східної.
Кавалерійські резерви бригадира Вестфалена (2,5 воїнів) знаходилися на
сухопутній стороні. Усього військо Суворова нараховувало 31 тис. воїнів, у тому
числі 15 тис. – нерегулярних, погано озброєних.
О. В. Суворов задумав почати штурм у 5 годині ранку, приблизно за 2 години до
світанку. Темрява потрібна була для раптовості першого удару й оволодіння валом;
потім же вести бій у темряві було невигідно, оскільки ускладнювалося керування
військами. Передбачаючи завзятий опір, Суворов хотів мати у своєму
розпорядженні якнайбільше світлого часу доби. 10 грудня зі сходом сонця
почалася підготовка штурму вогнем із флангових батарей (артпідготовка), з
острова і із судів флотилії (усього близько 600 гармат). Вона продовжувалася
майже добу і завершилася за 2,5 години до початку штурму. У цей день росіяни
втратили убитими 3 офіцери і 155 нижчих чинів, пораненими – 6 офіцерів і 224
нижчих чина. Штурм не став для турків несподіванкою. Вони щоночі були готові
до нападу росіян; крім того, декілька перебіжчиків розкрили їм план Суворова.
У 3 години ночі 11 грудня 1790 р. здійнялася перша сигнальна ракета, за якою
війська залишили табір і, шокуючись у колони, виступили до призначених по
дистанціях місцям. У половині шостого ранку колони вирушили на приступ.
Раніше інших підійшла до кріпості 2-а колона генерал-майора Б. П. Лассі. В 6
годин ранку під градом ворожих куль єгеря Лассі здолали вал і на стінах зав’язався
жорстокий бій. Апшеронські стрілки і Фанагорийські гренадери 1-ї колони
генерал-майора С. Л. Львова потіснили ворога і, захопив перші батареї і Хотинські
ворота, об’єдналися з 2-ю колоною. Хотинські ворота були відкриті для кавалерії.
Одночасно на протилежному кінці кріпості 6-а колона генерал-майора М. І.
Голєніщева-Кутузова захопила бастіон у Килийських воріт і зайняла вал аж до
сусідніх бастіонів. Найбільші труднощі видалися на частку 3-ї колони генерала
Мекноба. Вона штурмувала великий північний бастіон, сусідній з ним до сходу, і
куртину між ними. У цьому місці глибина рову і висота вала були так великі, що
сходи довжиною 11,7 м виявилися короткими, і довелося під вогнем зв’язувати їх
по двох разом. Головний бастіон був взятий. Четверта і п’ята колони (відповідно
полковника В. П. Орлова і бригадира М. І. Платова) також виконали поставлені
перед ними завдання, здолавши вал на своїх ділянках.
Десантні війська генерал-майора де-Рибаса в трьох колонах під прикриттям
гребного флоту вирушили по сигналу до кріпості і вишикувалися в бойовий
порядок у дві лінії. Висадження почалося близько 7 годин ранку. Воно
здійснювалося швидко і чітко, незважаючи на опір більш 10 тис. турок і татар.
Успіху висадження чимало сприяла колона генерала Львова, що атакувала у фланзі
берегові дунайські батареї і сковувала дії сухопутних військ противника зі східної
110
сторони кріпості. Перша колона генерал-майора Н. Д. Арсеньєва, що підплила на
20 суднах, висадилася на берег і розділилася на кілька частин. Батальйон
херсонських гренадерів під командуванням полковника В. А. Зубова оволодів дуже
крутим кавальєром, утративши при цьому 2/3 людей. Батальйон ліфляндських
єгерів полковника графа Рожера Дамаса зайняв батарею, що анфіліровала (рос.
сторичне) берег. Інші частини також захопили укріплення, що знаходилися перед
ними. Третя колона бригадира Е. І. Маркова висадилася близько західного краю
кріпості під картечним вогнем з редуту Табія.
При денному світлі стало ясно, що вал взятий, ворог витиснутий з фортечних
верхів і відступає у внутрішню частину міста. Руські колони з різних сторін
рушили до центра міста – праворуч Потьомкін, з півночі козаки, ліворуч Кутузов, з
річкової сторони де–Рибас. Почався новий бій. Особливо запеклий опір
продовжувався до 11 годин ранку. Кілька тисяч коней, що вискочили з палаючих
стаєнь, у сказі мчалися по вулицях і збільшували сум’яття. Майже кожен будинок
приходилося брати з боєм. Близько півдня війська Лассі, що першими забралися на
фортечний вал, першими ж досягли і середини міста. Тут вони зустріли тисячу
татар під начальством Максуд-Гирея, князя з роду Чингізидів Максуд-Гирей
захищався завзято, і тільки коли велика частина його загону була перебита, здався
у полон з 300 воїнами, що залишилися в живих.
Для підтримки піхоти і забезпечення успіху Суворов наказав ввести в місто 20
легких гармат, щоб картеччю очистити вулиці від турків. О першій годині дня, по
суті, перемога була здобута. Проте бій ще не був закінчений. Турки нападали на
окремі руські загони і частиною сил засіли у міцних будинках.
Спробу вернути назад Ізмаїл почав Каплан-Гирей, брат кримського хана. Він
зібрав кілька тисяч кінних і піших татар та турок і повів їх назустріч руським. У
запеклому бою, у якому було вбито більш 4 тис. мусульман, він упав разом з
п’ятьма синами. О другій годині дня всі колони проникли до центру міста. О 16
годині перемога була здобута остаточно. Ізмаїл впав. Втрати турків були величезні,
одних загиблих виявилося більш 26 тис. воїнів. У полон взято 9 тис., з них на
інший день 2 тис. померли від поранень. Із усього гарнізону врятувалася тільки
одна людина. Легко поранений, він упав у воду і переплив Дунай на колоді. В
Ізмаїлі було взято 265 гармат, до 3 тис. пудів пороху, 20 тис. ядер і безліч інших
бойових припасів, до 400 прапорів, обагрених кров’ю захисників, 8 лансонів, 12
поромів, 22 легких судна і безліч багатого припасу, що дісталася війську, всього на
суму до 10 млн. піастрів (понад 1 млн. руб.). У руських було вбито 64 офіцера (1
бригадир, 17 штаб-офіцерів, 46 обер-офіцерів) і 1816 рядових; поранено 253
офіцера (з них три генерал-майори) і 2450 нижчих чинів. Загальна цифра втрат
склала 4582 чоловік. Деякі автори визначають кількість вбитих до 4 тис., а
поранених до 6 тис., всього 10 тис., у тому числі 400 офіцерів (із 650).
Відповідно до заздалегідь даній Суворовим обіцянки, місто за звичаєм того часу
було надано у владу солдатів. Разом з тим Суворов вжив заходів для забезпечення
порядку. Кутузов, призначений комендантом Ізмаїлу, у найважливіших місцях
розставив варти. Усередині міста був відкритий величезний шпиталь. Тіла вбитих
руських відвозили за місто і ховали за церковними обрядами. Турецьких же трупів
було так багато, що був даний наказ кидати тіла у Дунай, і на цю роботу були
визначені полонені, розділені на черги. Проте і при такому способі Ізмаїл був
очищений від трупів тільки через 6 днів. Полонені направлялися партіями у
Миколаїв під конвоєм козаків.
111
Суворов очікував за штурм Ізмаїла одержати чин генерал-фельдмаршала, але
Потьомкін, клопочучи про його нагородження перед імператрицею, запропонував
нагородити його медаллю і чином гвардії підполковника або генерал-ад’ютанта.
Медаль була вибита і Суворов був призначений підполковником
Преображенського полку. Таких підполковників в Росії було вже десять; Суворов
став одинадцятим. Сам же головнокомандуючий руською армією князь Г. А.
Потьомкін-Таврійський, приїхавши в Петербург, одержав у нагороду
фельдмаршальський мундир, що був вишитий алмазами, коштовністю у 200 тис.
карбованців. У Царському селі було передбачено спорудити князю обеліск із
зображенням його перемог і завоювань. Нижчим чинам були роздані овальні срібні
медалі; для офіцерів установлений золотий знак; начальники одержали ордена або
золоті шпаги, деякі – чини. Скорення Ізмаїлу мало велике політичне значення.
Воно вплинуло на подальший хід війни і на підписання у 1791 р. Ясського миру
між Росією і Туреччиною, що підтвердив приєднання Криму до Росії й установив
русько-турецький кордон по річці Дністер. Тим самим усе північне Причорномор’я
від Дністра до Кубані було закріплено за Росією.
8. Похід О.В. Суворова до Італії 1799 року. Гірській перехід російських військ
через Альпи
Наприкінці ХVIII ст. практично уся Італія була окупована французькими
республіканськими військами. Суворов О. В. прибув до Італії у квітні 1799 р.,
одержав ряд важливих перемог (близько міст Адді, Требії і Новині – 15 квітня).
Загін капітан-лейтенанта Белли Г. Г. (550 воїнів) висадився 4 травня у міста
Бриндізі, зайнятому руськими військами ще в квітні 1799 р., за чотири дні очистив
від них узбережжя до Манфредонії і направився до Неаполю.
Загальна схема воєнних походів О. В. Суворова
112
25 травня він з’єднався з загонами кардинала Руффо. 2 червня з’єднані сили
підійшли до Неаполю з південного сходу, тоді як з півдня і півночі підходили
загони з “армії віри”, організованої кардиналом.
3 червня 1799 р. руський авангард прорвався в передмістя Неаполю, а 8 червня
майже все місто було звільнено від французів і республіканців, через чотири дні
після обстрілу капітулювали укріплення Капуя і Гаєта. Лише замок Кастель Ельмо
з 3-х тисячним гарнізоном протримався до 29 червня. Посланий Ушаковым В. В.
загін контр-адмірала Пустошкіна П. В. 5 травня почав блокаду Анконі –– порту, з
якого французи могли діяти на комунікаціях союзників. Висаджений 30 травня у
порту Пезаро руський загін майора Гамена (200 чоловік) із загонами місцевих
роялістів 1 червня 1799 р. взяв кріпость Фано, потім – Сенигаллію на підступах до
порту Анконе. В останньому випадку кораблі успішно взаємодіяли з десантом.
Наступ довелося перервати: сповіщений Нельсоном про виступ франко-іспанської
ескадри у Середземному морі, Ушаков Ф. Ф. наказав Пустошкіну П. В. повертатися
до острова Корфу. Однак франко-іспанський флот повернувся 2 липня до порту
Брест. Довідавшись про те, що небезпека минула, Ушаков Ф. Ф. відправив загін
капітана 2-го рангу Войновича з десантом до Анконе, щоб опанувати цим портом.
Адмірал вважав, що “...Венеціанська затока не буде спокійною, поки не взята буде
Анкона”. Войнович виступив 6 липня, а 12 липня 1799 р. висадив у міста Пезаро
десант, що з’єднався з неаполітанськими військами. Об’єднані сили оточили Фано і
20 липня змусили противника капітулювати. 22 липня союзники з моря і із суші
відкрили вогонь по укріпленню Сенігаллії; без опору французи підняли білий
прапор. Після цього почалася тісна блокада порту Анкони, який по міцності не
уступав Корфа.
У результаті Італійського походу Суворова О. В. 1799 р. і Середземноморського
походу Ушакова Ф. Ф. у 1798–1800 рр. майже вся Італія була звільнена від
французьких військ. Розбита при Новині французька армія генерала Моро Ж. В.
відступила до Генуї. У руках французів у Північній Італії залишилися лише
фортеці Тортона і Коні.
Війська Суворова О. В. осадили Тортону. До цього часу англо-австрійське
керівництво коаліції розробило новий план воєнних дій. Ще в липні 1799 р.
англійський кабінет запропонував руському імператору Павлові І провести спільну
експедицію в Голландію. Після виправлень, внесених австрійським
командуванням, був прийнятий план дій: австрійська армія ерцгерцога Карла
передислокується зі Швейцарії на ріку Рейн і осаджує місто Майнц, займає Бельгію
та встановлює зв’язок з англо-руським корпусом у Голландії; руські війська під
командуванням Суворова О. В. передислокуються з Італії у Швейцарію, куди
направляється також руський корпус генерала Римського-Корсакова і французький
емігрантський корпус принца Конде Л. Ж., після чого всі ці сили під
командуванням Суворова О. В. виступають до Франції через Франш-Конте;
австрійська армія фельдмаршала Меласа М. з Італії наступає на місто Савойю.
Імператор Павло І погодився на цей план, проте поставив умовою переходу
руських військ у Швейцарію її попереднє звільнення від французів силами
австрійців.
16 серпня Суворов О. В. одержав наказ союзного командування почати
висування. Однак руський полководець вважав за необхідне спочатку захопити
французькі фортеці в Італії, тому не поспішав з його виконанням. Австрійське
командування, незважаючи на обіцянки Павлові І, почало виводити армію
113
ерцгерцога Карла зі Швейцарії чим поставило прибулий у район Цюріха руський
корпус Римського-Корсакова під удар французької армії генерала А. Массени.
Незважаючи на протести Суворова О. В., ерцгерцог Карл погодився залишити у
Швейцарії лише 22 тис. воїнів під загальним командуванням генерала Хотце Ф.
Перехід руської армії почався 27 серпня 1799 р. Як тільки капітулювала Тортона,
31 серпня, війська Суворова О. В. (21 тис. воїнів) виступили з Олександрії і
Ривальти на північ. Польова артилерія й обози були відправлені через Австрію, а із
собою Суворов О. В. взяв лише 25 гірських гармат. Сили союзників, що
розташовувалися у Швейцарії, були в наступних основних угрупованнях: корпус
Римського-Корсакова (24 тис. воїнів) – на річки Ліммат близько міста Цюріха; загін
Хотце (10,5 тис. воїнів) уздовж Цюріхського і Валленштадтського озера і на річки
Лінт; загін Елачича Ф. (5 тис. воїнів) – у міста Зарганс; загін Лінкена (4 тис. воїнів)
– у Іланця; загін Ауфенберга (2,5 тис. воїнів) – у Дісентиса. Австрійські загони
Штрауха Г., Рогана В.Л. і Хадіка К. (усього до 11,5 тис. воїнів) знаходилися на
південних підступах до Швейцарії. Головні сили французької армії генерала
Массени (38 тис. воїнів) розташовувалися проти корпуса Римського-Корсакова
А.М., дивізія Сульта Н. і бригада Молітора Г.Ж. (15 тис. воїнів) – проти загону
Хотце, дивізія Лекурба К.Ж. (11,8 тис. воїнів) – у долині річки Рейс, на перевалі
Сен-Готард, загін Тюрро Л.М. (9,6 тис. воїнів) – на заході озера Лаго-Маджоре,
проти загону Рогана.
Таким чином, французи мали перевагу в силах і займали вигідні позиції.
Суворов О. В. обрав для руху на з’єднання з Римським-Корсаковим найкоротший,
хоча і найбільш важкий, шлях – через перевал Сен-Готард, зайнятий противником,
призначивши атаку перевалу на 8 вересня 1799 р. Міст через річку Рейс у районі
Сен-Готардського перевалу був перекинутий над вузькою ущелиною на висоті 22 –
23 м. Короткий спуск до мосту починався відразу на виході з тунелю у горах. Щоб
захопити міст, не дозволивши противнику його зруйнувати, руський полководець
відправив дві групи єгерів, яким довелося убрід форсувати гірську ріку, піднятися
по скелях і зайти в тил французам. Наперед – перехід через засніжені Альпи.
Одночасно з атакою Сен-Готарду військами Суворова О. В., за підтримкою
австрійських загонів Штрауха й Ауфенберга, корпуси Римського-Корсакова і
Хотце повинні були перейти в наступ на ріках Ліммат і Лінт.
4 вересня Суворов О. В. прибув у Таверні, проте тут не виявилося ні
продовольства, ні в’ючних мулів, яких повинні були підготувати австрійське
інтендантство. П’ять діб були витрачені на збір в’ючного транспорту і
продовольства. 10 вересня руські війська підійшли до Сен-Готарду, зайнятому 8,5-
и тисячним загоном французького генерала Лекурба. Суворов О. В. направив
колону генерала Розенберга А. Г. в обхід перевалу праворуч через Дисентис на
Чортовий міст у тил противнику, а сам 13 вересня атакував перевал. Дві атаки були
відбиті, але під час третьої загін генерала Багратіона П. І. вийшов у тил
французьких позицій, що змусило противника відступити. Французи 14 вересня
намагалися затримати руські війська в тунелі Урзерн-Лох і Чортова моста, але були
обійдені з флангів і їм прийшлося відійти. На наступний день війська Суворова
прибули до міста Альтдорф, де з’ясувалося, що звідси на Швіц дороги немає
(австрійське командування про це завчасно руські війська не інформувало), а
кораблі і плавзасоби для переправи через Люцернське озеро захоплені французами.
Суворов О. В. вирішив рухатися на Швіц через хребет Паросток і Муотенську
долину. Важкий 18км шлях до долини війська подолали за 2 дні. Тут була отримана
114
звістка про розгром 15 вересня 1799 р. корпусів Римського-Корсакова і генерала
Хотце в Цюріхській битві і в битві на річці Лінт. Австрійські загони Елачича і
Лінкена відійшли, а місто Швіц було зайнято французами. Війська Суворова О. В.
виявилися оточеними в Муотенській долині без продовольства і з обмеженою
кількістю боєприпасів. На військовій раді 18 вересня було вирішено пробиватися у
напрямку міста Гларіс. Авангард Багратіона П. І. відкинув бригаду Молітора і
відкрив шлях на Гларіс. Ар’єргард Розенберга 19 і 20 вересня вів завзятий бій з 10-
и тисячним загоном Массени і відбив всі атаки, а потім відкинув противника до
Швіца, захопивши 1200 полонених. 23 вересня ар’єргард приєднався до головних
сил у Гларісі, в якому австрійських військ не виявилося. Від Суворова О. В.
відокремився і пішов також загін Ауфенберга. З метою порятунку військ Суворов
О. В. вирішив відходити до міста Іланці. Після виснажливого переходу через
хребет Рінгенкопф (Панікс) 26 вересня руські війська досягли Іланця, а 27 вересня
– району Курей, після чого відійшли до міста Аугсбургу на зимові квартири.
Зрадницькі дії австрійського командування, поразка корпуса Римського-
Корсакова, невдача англо-руської експедиції в Голландії, крайнє виснаження і
великі втрати (більш 4 тис. воїнів вбитими і пораненими) привели до того, що мета
Швейцарського походу Суворова О. В. не була досягнута. Разом з тим руська армія
зробила небувалий в історії гірський похід, відбила атаки переважаючих сил
противника, вийшла з оточення і навіть вивела 1 тис. 400 полонених.
Події у Швейцарії розкрили імператору Павлові І хибну політику Австрії і 11
жовтня 1799 р. він розірвав з нею союз, назначивши Суворову О. В. повернутися до
Росії.
Менш чим за п’ять місяців уся Північна Італія була визволена. Три французькі
армії були розбиті, і, якби Суворов О. В. не зустрічав протидії з боку австрійців,
без сумніву, успіх був би значніше. Славний противник великого руського
полководця французький генерал Массена так відгукнувся про нього: “Я віддав би
всі мої кампанії за Швейцарський похід Суворова”.
Приведені походи великого руського полководця Суворова О. В. обрисовують
досить високе положення руського воєнного мистецтва в епоху імператриці
Катерини ІІ.
9. Військовий реформатор Наполеон Бонапарт
9.1. Закон про конскрипцію, організація армії. Навчання військ у таборах
Наполеон І Бонапарт (народився 15 серпня 1769 р. в Аяччо на Корсиці – помер 5
травня 1821 р. у Лонгвуді на острові Святої Олени) – імператор Франції у 1804 –
1815 рр., французький полководець і державний діяч, що заклав основи сучасної
французької держави.
Наполеоні Буонапарте (так його ім’я вимовлялося приблизно до 1800 р.) свою
професійну військову службу почав у 1785 р. в чині молодшого лейтенанта
артилерії; висунувся у період Великої Французької революції, досягши при
Директорії чина бригадного генерала (після взяття Тулона 17 грудня 1793 р.,
призначення відбулося 14 січня 1794 р.), а потім дивізіонного генерала і посади
командуючого військовими силами тилу (після розгрому заколоту 13 вандемьера
1795 р.), а потім командуючого армією.
У листопаді 1799 р. він здійснив державний переворот (18 брюмера), у
результаті якого став першим консулом, фактично зосередивши тим самим у своїх
115
руках усю повноту влади. У 1804 р. проголосив себе імператором і установив
диктаторський режим. Провів ряд реформ (прийняття цивільного кодексу (1804 р.),
підстави Французького банку (1800 р.) і ін.).
Наполеон I Бонапарт, 1769–1821рр. – видатний полководець і воєнний

реформатор, історичний діяч, перший консул Франції (1799 р.), імператор Франції
(1804–1814 рр. та на протязі “Ста діб” з 21.03 по 22.07.1815 р.)
Титули: генерал французької революційної армії, Перший консул Французької
республіки (з 1799 р.), імператор французів (18 травня 1804–11 квітня 1814 рр., 12
березня 1815–22 червня 1815 рр.), король Італії (з 1805 р.), протектор Рейнського
союзу (з 1806 р.).
Переможні наполеонівські війни, особливо 2-а австрійська кампанія 1805 р.,
руська кампанія 1806 року, польська кампанія 1807 р. сприяли перетворенню
Франції в головну державу у Європі. Однак, невдале суперництво Наполеона з
“володаркою морів” Великобританією не дозволяло цілком закріпитися цьому
статусу. Поразка Великої Армії у війні 1812 р. проти Росії й у “битві народів” під
Лейпцигом поклало початок катастрофи імперії Наполеона І.
Вступ у 1814 р. військ антифранцузької коаліції в Париж змусило Наполеона І
відректися від престолу. Він був засланий на острів Ельба. Втікаючи з острова він
знову у березні 1815 р. (сто днів) зайняв французький престол. Після поразки при
Ватерлоо Наполеон вдруге відрікся від престолу (22 червня 1815 р.). Останні роки
життя провів на острові Святої Олени полоненим англійців. Його тіло з 1840 р.
знаходиться у Будинку інвалідів в Парижі.
Полководницький геній Наполеона Бонапарта проявився вже в кампанії 1796–
1797 рр. в Італії. Швидко оцінивши недоліки сучасних способів ведення війни, і
тому відмовившись від них, він став самостійним творцем нових форм ведення
бойових дій. Повний затишок у Європі з 1800 р. і коронування Наполеона
імператором у 1804 р. дали йому повну можливість реорганізувати збройні сили
Франції та застосовувати їх під час війни так, як він визнавав найкращим.
116
Закон Журдана про конскрипцію діяв і в епоху імперії, але що щорічного
контингенту у 80 тис. воїнів, при безупинних війнах було недостатньо. Тому влада
була змушена звернутися до заклику конскриптів (новобранців, яких набирали до
армії по набору) за рік наперед. Отже, конскрипті 1810 р. призивалися з 1 січня
1809 р. Щорічно досягало 18-річного призивного віку 37,7 тис воїнів.
Таким чином, набору підлягало 1/5–1/4 частина молодих людей. Декретом від 14
березня 1812 р. національна гвардія була розділена на три категорії. До першого
призиву належали громадяни 20–26 літнього віку, що були негайно віддані у
розпорядження Уряду країни і відправлені в армію для війни з Австрією. До
другого призиву відносилися громадяни 26–40 рр. і до третього – 40–60 літнього
віку. Призначенням цих військ була внутрішня служба в межах Франції, проте у
1813 р. на рівні з лінійними військами вони брали участь у боях.
До кампанії 1812 р. армія нараховувала 1 тис. батальйонів з 800 тис. воїнів, 4
тис. ескадронів зі 100 тис воїнів і крім того, 100 тис. інженерів і артилерії; усього
нараховувалося до 1 млн. власне французьких військ; до цього потрібно додати
досить значні контингенти союзних народів, що приймали участь у війнах під
французькими прапорами. Однак у 1812 р. в армії, яка перетнула руський кордон,
було до 600 тис. чол., у числі яких було більш половини не французьких військ, а
призовників з Баварії, Виртемберга, Саксонії, Італії, Португалії і Польщі.
Від 14 червня 1803 р. першим консулом Бонапартом були засновані постійні
табори, що призначалися для єдинообразного навчання солдатів сучасній тактиці
ведення бою. Табори складалися з бараків, що були побудовані за однією моделлю;
матеріал для будівлі підбирався щодо можливостей країни (легке дерево, очерет,
камінь, мазанки). Бараки були здоровим житлом; постелі з тину піднімалися на 60
см над землею; постільна солома часто мінялася; за чистотою строго стежили
начальники. Ні офіцери, ні солдати не залишалися у бездіяльності, так як постійно
працювали зрівнюючи землю для утворення навчального поля, зриваючи піщані
пагорби, осушуючи болота, засипаючи рови, будуючи батареї. На земляні роботи
була звернена особлива увага, тому Наполеон вимагав, щоб війська мали при собі
шанцевий інструмент. Після перебування в таборах, французька армія відмінно
маневрувала, з надзвичайним мистецтвом і точністю.
З 1805 р. Наполеон багато чого змінив і в піхоті. Так він заснував вольтижерські
роти, переважно для стрілецької служби. Гренадерські роти незабаром були
відділені від своїх частин і утворили окрему гренадерську дивізію, що складала
разом із гвардією – резерв.
У 1808 р. імператор перейменував напівбригади у полки, які складалися з 4-х
діючих батальйонів і одного запасного, а кожен батальйон (850 воїнів) розділив на
шість рот (4-х фузилерних, 1-ї гренадерської і 1-ї вольтижерної). Кожен полк мав
свою назву і форму одягу, що виражалося в їхньому спеціальному призначенні.
До 1813 р. піхоти було 750 тис. воїнів., що складали 168 полків і безліч загонів,
батальйонів і рот спеціального призначення. У це число входило 120 полків
лінійної піхоти, 32 полка легкої піхоти, 23 полка і 2 батальйони іноземних військ, 4
особливі загони, колоніальні батальйони, гірські стрілки, піонери, сапери-мінери,
резервні департаментські роти.
У тактиці імператор залишивши розсипний стрій, підтриманий колонами в
бойовій лінії, наказав для посилення вогню лінії деяким батальйонам розгортатися
для стрільби залпами. Крім битв під Альбуфере, Бородіно і Ватерлоо, у яких
Наполеон будував дивізіонні колони з розгорнутих батальйонів, поставлених один
117
за одним. В основному ним застосовувалися колони, що шикувалися подивізійно із
середини.
Проти кавалерії вживалася побудова в каре; іноді його застосовували і для бою
проти піхоти, переважно при обороні та застосовували стрільбу рядами.
З 1800 р. Наполеон, будучи ще першим консулом, створив кавалерійські дивізії і
додав їх піхотним корпусам, потім він сформував резервні кавалерійські корпуси,
що доходили у 1821 р. до 40 тис. вершників. Кавалерія мала кілька видів таких, як
кірасири, драгуни, улани, гусари і кінні єгері, озброєних шаблями, пістолетами і
мушкетами. Кавалерія уступаючи по якості руській й австрійській кінноті змушена
була застосовувати тактику великих мас, тобто щільні колони для атаки і саму
атаку проводили риссю.
Французька революція мала потребу в удосконаленому озброєнні, тому це в
першу чергу відносилося до артилерії. Була прискорена бочкова фабрикація
пороху, був поліпшений спосіб лиття і свердління гармат, введені нові зразки
лафетів, взяті на озброєння 24-х футові легкі гаубиці.
Наполеон першим ввів артилерійський резерв, почав збирати артилерію, у
рішучі моменти бою великими масами, і артилерія стала вирішувати долю бою.
Імператор скасував старий порядок перевезення артилерії за допомогою
підрядчиків і найманих лошаків, і завів спочатку фурштатські батальйони, а
незабаром за тим утворив батареї, у яких були з’єднані гармати, прислуга і коні.
9.2. Організація вищих тактичних одиниць. Створення резерву армії.
Перед війною 1800 р. перший консул Бонапарт наказав генералу Моро ввести в
100-тисячній армії поділ на чотири корпуси, а кавалерію відокремити від піхотних
дивізій, сформувавши окремі кавалерійські дивізії.
Після досвіду кампанії 1800 р., що цілком підтвердилась доцільність цієї
організації, корпуса ввійшли в нормальну організацію армій у воєнний час. Вони
складалися з різного числа дивізій (від 2 до 5). Дивізії ж мали постійний склад у
різний час з 2 або 3 бригад; бригада складалася з 2 полків.
До кожного піхотного корпусу додавалась дивізія, а частіше тільки бригада
легкої кінноти. Бонапартом зверталася особлива увага організації сильного
артилерійського резерву, що було виправдано досвідом великих боїв (Ваграм у
1809 р. і Бородіно у 1812 р.).
Генерали Французької революції оточували себе кінним конвоєм, за назвою
guіdes. Відправляючись в Єгипет, Бонапарт дав розвиток цій установі, склавши
конвой з кінних і піших військ. Збільшивши її чисельність і додавши кінну
батарею, він міг застосовувати її як резерв армії. Ці воєнне угруповання послужили
ядром для утворення консульської гвардії.
З кампанії 1805 р. вже імператорська гвардія, що нараховувала під рушницею
9775 воїнів, прийняла згодом розміри сильної армії в 100 тис. воїнів, із усіма
родами зброї з воєнними інженерами і фурштатом.
В установі гвардії виразилися дві ідеї:
з одного боку, при розвитку системи резервів, що здобували велике значення у
боях того часу, виникала необхідність складати його з найкращих і досвідчених
військ;
з іншого боку, потрібно було відрізняти людей, що залишалися довгий час під
прапорами і виявляти особливу їх відмінність в довгій практиці ведення бойових
дій.
118
Таким чином, гвардія склала дійсно добірний рід військ, служити в якій
вважалося за велику честь. Як необхідне доповнення міцного устрою армії, для
задоволення її потреб, при ній знаходилися: батальйони воєнного фурштата, що
були засновані у 1807 р.; роти пекарів; 10 санітарних рот при шпиталях, які були
засновані у 1809 р.
У війні 1812 р. французький обоз складався з 1,5 тис. сухарних фур, кожна в 4
коня при двох погоничах, із трьох-денним запасом для одного батальйону; крім
того, при військах знаходилися візки з одноденним запасом сухарів для одного ж
батальйону. Усі 17 батальйонів з п’ятьма або шістьма тисячами візків були
достатні для перевезення двомісячного провіанту на 200-тисячну армію.
9.3. Тактичне і стратегічне мистецтво Наполеона. Стратегія
зосереджування зусиль
Починаючи з 1805 р., тактичне мистецтво Наполеона являє найвищий зразок
творчості. Вперше на полях бойовищ були проведені у всій цілісності принципи
приватної перемоги, що були встановлені за дві тисячі років тому Епамідоном і у
всій величі застосованої Олександром Македонським. У Наполеона не було
необхідності хитрістю або особливим військовим мистецтвом, як це робив
Ганнібал, виривати перемогу у переважаючого по всіх параметрах противника.
Армія французького імператора перевершувала в багатьох відносинах сучасні йому
європейські армії. Наполеон піклувався тільки про те, щоб зосередженими ударами
на полі битви вразити противника морально і нанести йому як можливо більший
матеріальний збиток за найкоротший час, з найменшою витратою власних сил і
засобів. По суті імператор віддавав перевагу, як видно з кампаній, маневруванню
поза полем бою, причому ставив свою армію в положення, найбільш загрозливого
шляху відступу противника, а на поле бою наносив прості, але міцні удари. Його
противники, крім руських, приділяли велику увагу маневрам і на поле бою, що, у
більшості випадків, служило їм же на шкоду. Для здійснення принципу
зосередження сил, Наполеон повинний був відмовитися від принципів лінійної
тактики й у найбільший формі бойового порядку провести ідею концентрації сил
на рішучій його ділянці; для цього потрібний був сильний резерв, що і вводився в
бій у рішучий момент. Бій проходив у такий спосіб: передові корпуси зав’язували
його по усьому фронті, причому часто проходило по кілька годин, поки Наполеон
остаточно орієнтувався і намічав рішучий удар. При цьому він намагався напроти
важливих ділянок позицій противника, але розташованих подалі від пункту
обраного для остаточного удару, демонстраціями відвернути його резерви, а
потім наносив йому остаточний удар. Спочатку проводилося підготовка масованим
артилерійським вогнем, а потім висувалися піхотні резерви, супроводжувані
кавалерією, що сприяла атаці й енергійно розвивала здобутий успіх. В
стратегічному мистецтві імператор Бонапарт вражає грандіозністю засобів,
незвичайною розмаїтістю прийомів ведення війни, причому моральному фактору
він віддавав перевагу перед матеріальним. Визначивши головний театр війни, він
спрямовував на нього можливо більшу масу військ, а на другорядних заощаджував
сили, навіть ризикуючи невдачею. Одним словом, в області стратегії Наполеон
проводив той же принцип зосереджування зусиль, тобто принцип зосередження
переважаючих сил на вирішальному напрямку в рішучий момент війни, який давав
йому перемогу в області як стратегії, так і тактики.
Таким чином, до основних принципів, яких дотримувався полководець,
119
відносилися: стратегічне розгортання армії на базі, яка охоплює противника,
що давало можливість загрожувати флангу або тилу противника, з якої би
сторони він не з’явився; швидкість маршів для створення противнику
несподіваності; захоплення ініціативи, дотримуючи, по можливості,
наступального характеру ведення війни; утримання військ зосереджено,
відкинувши колишню кордонну систему; нерівномірне розподілення і
зосереджування війська, по можливості, створення переважаючих сил як на
головному театрі війни, так і на вирішальному напрямку на полі бою;
застосування піхоти, артилерії і кавалерії у великих масах; рішучій бій,
додаючи до нього наполегливе переслідування противника після здобутої
перемоги, повну руйнівну дію, – як у моральному, так і в матеріальному
відношенні; сильні резерви для останнього удару у бою; захоплення
комунікаційної лінії противника, його шляхів відступу, не з метою примусити
його до відступу, як це робилося раніше, а щоб змусити, його капітулювати,
або прийняти бій у самих невигідних для того умовах.
10. Видатний полководець – Михайло Іларіонович Голєніщев-Кутузов.
Михайло Іларіонович Голєніщев-Кутузов (ясновельможний князь Голєніщев-
Кутузов-Смоленський, 1745–1813 рр.) – прославлений руський полководець,
генерал-фельдмаршал (з 1812 р.), ясновельможний князь (з 1812 р.), герой
Вітчизняної війни 1812 р.
Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов, князь Смоленський, 16.09.1746 –

28.04.1813 рр. – руський полководець, дипломат, адміністратор. Генерал-
фельдмаршал, перший в руській армії повний георгіївський кавалер. Отримав
княжий титул и почесне звання “Рятівника Вітчизни” за перемогу над
Наполеоном І Бонапартом, другий (після Барклай-де-Толли) командувач руських
військ. Під час Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузовим ефективно
застосовувалася стратегія виснаження противника, під час його наступу на
Москву. Він змушував французів постійно розгортатися у бойові порядки, а потім,
не отримавши бою, наздоганяти руські війська. У ході війни простий народ
захищав незалежність країни зі зброєю в руках, вперше в історії розвернулася
партизанська війна.
120
Єдиний син генерал-поручика і сенатора Іларіона Матвійовича Голєніщева-
Кутузова (1717–1784 рр.) і його дружини, уродженої Беклемішевої.
Загальноприйнятим роком народження Михайла Кутузова, що утвердився в
літературі до останніх років, вважався 1745 р., зазначений на його могилі. Однак
дані, що містяться в ряді формулярних списків 1769, 1785, 1791 рр. і приватних
листах, вказують на можливість віднесення цієї дати до 1747 р. Цей рік вказується
як рік народження М. І. Кутузова і в його пізніших біографіях.
Із семи років Михайло навчається вдома, у липні 1759 р. відданий у Дворянську
Артилерійську й Інженерну школу, де викладав артилерійські науки його батько.
Вже у грудні того ж року Кутузову дають чин кондуктора 1-го класу з приведенням
до присяги і призначенням платні. Здатний юнак залучається для навчання в
офіцери. У лютому 1761 р. Михайло закінчив школу і з чином інженера-
прапорщика був залишений при ній для навчання вихованців математиці. Через
п’ять місяців став флігель-ад’ютантом ревельского генерал-губернатора
Гольштейн-Бекського. Вміло керуючи канцелярією Гольштейн-Бекського, він
зумів швидко заслужити чин капітана у 1762 р. В тому ж році призначений
командиром роти Астраханського піхотного полку, яким у цей час командував
полковник О. В. Суворов. З 1764 р. знаходився у розпорядженні командуючого
руськими військами в Польщі генерал-поручика І. І. Веймарна, командував
дрібними загонами, що діяли проти польських конфедератів.
У 1767 р. притягнутий для роботи у “Комісії зі складання нового Уложення” –
важливого правового і філософського документа XVІІІ ст., що закріплював основи
“освіченої монархії”. Видимо Михайло Кутузов залучався як перекладач, тому що
у його атестаті записано “по-французькому і по-німецькому говорить і переводить
дуже вміло, по-латинському автор розуміє”. У 1770 р. переведений в 1-у армію
генерал-фельдмаршала П. А. Румянцева, що знаходилася на півдні, і взяв участь у
війні з Туреччиною , яка почалася у 1768 р.
Контрольні питання по темі:
1. Якими головними рисами визначається військова організація більшості

європейських держав за часів раннього середньовіччя ?
2. Як змінився склад війська у Візантійській імперії на початку епохи
середньовіччя і чим це було обумовлено ?
3. Чим визначається стратегія і тактика ведення бойових дій в Європі за
часів раннього середньовіччя ?
4. Які зміни у складі військ відбуваються з початком часів розвинутого
середньовіччя і чим вони обумовлені ?
5. Як змінюється стратегія і тактика боротьби зі степовими кочовиками в
Київській Русі і чим це було обумовлено ?
6. Чим пояснюються зміни у засобах формування збройних сил за часів
пізнього середньовіччя ?
7. Яким був розвиток бойових шикувань європейських армій з появою та
розповсюдженням вогнепальної зброї ?
8. Які риси стратегії та тактики ведення бойових дій притаманні епосі
пізнього середньовіччя ?
121
1.4. Організація українського війська у XVI–XVII ст.
1.4.1. Військова організація українського козацтва у XVI–XVII ст.

Запорізька Січ.
Дослідження самооб’єднання українського козацтва у військову

організацію під назвою Запорозька Січ ускладнюється відсутністю офіційних
свідчень тодішніх істориків, які за зрозумілих причин бажали приписати
утворення українського козацтва іменитим представникам литовсько-
польської шляхти.
Козацька Україна, XVII ст.

Проте існують докази наявності самоорганізації українських козаків, які
без сторонньої допомоги змінювали місце розташування Запорозької Січі
122
багаторазово. Інший приклад самоорганізації козаків – гайдамацький рух,
що утворився, знов таки, без сторонньої допомоги і до якого історики не
спромоглися приписати жодного іменитого шляхтича.
“Мабуть у Черкасах утворився найперший центр повстанців козаків, які
нищили татар на Україні” – про наскоки місцевого населення на татар
згадує у 1245 р. італійський посол Плано де Карпіні, який, їдучи до монголів,
зупинявся в Києві (ІУЛ с.48).
Перші документальні згадки про організоване козацтво зафіксовано у
“Літописі” Григорія Грабянки: “Поляки (власне литовці), прийнявши в свою
землю Київ і малоросійські краї у 1340 році, через деякий час усіх тамтешніх
людей обернули у рабство; але ті, з цих людей, хто спрадавна вважали себе
воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського
ярма, ті, не витримавши гніту й підкорення, почали самовільно оселятися
близько ріки Дніпра, нижче порогів, у пустинних місцях та диких полях,
харчуючись рибними та звіриними ловами”.
Військову організацію козаків слід розглядати як централізоване
об’єднання розрізнених козацьких угрупувань, що зорганізувались до
захисту південних кордонів України-Русі після великої перемоги 1363 року
русько-литовського війська під проводом Гедимінового сина Ольгерда у
битві з об’єднаними силами Золотої Орди на Синіх Водах (ріка Синюха, ліва
притока Південного Бугу). Українські землі були звільнені від ординської
зверхності аж до Чорного моря; в усті Дніпра та під Білгородом були зведені
фортеці для захисту південних кордонів України-Русі, що перебувала у
складі Великого Русько-Литовського князівства. З того часу почали
утворюватись козацькі залоги – військові гарнізони і відтоді побутує назва
українського війська – “козаки”, на відміну від іноплемінних військових
угрупувань, що перебували на Україні-Русі.
Козак на привалі Запорозький козак
123
Збройні формування України-Русі у XVI ст. складались із власних загонів
– “почоту” великих землевласників, найманих загонів державних урядовців та
нікому не підвладних козацьких формувань. Мета польсько-литовського уряду
полягала в тому, щоб створити надійний захист південних кордонів за
рахунок перетворення вільних козаків на постійне військо.
Вже у 1524 р. державні урядовці Полозович та Кмітич одержали наказ
сформувати у Києві козацький загін. Козаки повинні були одержувати
платню грошима та сукном для одягу. Справу не було доведено до кінця
внаслідок затримок у фінансуванні. Пізніше, згідно з Універсалом
польського короля Сигізмунда І Августа було наймано на службу 300 козаків,
які, одержували 10 злотих на рік та сукно для одягу. Вони
підпорядковувались коронному гетьману, який призначав їм “старшого i
суддю”. Набраний загін звався “урядовими низовими козаками”. Це була
перша спроба розділити козацтво.
У 1583 р. король Стефан Баторій запровадив особливий список козаків–
службовців – реєстр, до якого було включено лише 6 тис. козаків. Реєстрові
козаки визнавалися вільними, тоді як інші автоматично перетворювались на
посполитих, тобто кріпаків. Організаційно реєстрові козаки розподілялись на
6 полків, котрі одержували назву за місцями квартирування: Черкаський,
Київський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський.
Полк складався з сотень, сотні – з околиць, околиці – з рот.
Полки мали земельну власність з поселеннями, які розподілялись згідно з
рангом або чином серед старшини. Усі реєстрові козаки одержували платню
грошима та сукном. На чолі реєстрового війська стояв Коронний Гетьман та
Генеральна Старшина, на чолі полків – полковники та полкова старшина.
Головним осередком реєстрових стало місто Чигирин, під шпиталь виділено
місто Трахтемирів з монастирем та суміжними землями. В Батурині
розміщувався козацький судовий трибунал. Козаки повинні були тримати
гарнізон у Трахтемирові та постійну сторожу з двох тисяч вояків у степу, за
дніпровськими порогами.
На чолі виконавчої влади стояв Гетьман, що призначався королем, тоді як
інша старшина вважалась виборною. Важливі питання вирішувала Рада
старшин. За відсутністю Гетьмана його обов’язки виконував тимчасовий
Наказний Гетьман. До Генеральної Старшини входили: возний (обозний),
суддя, писар, підскарбій, осавули, хорунжий та бунчужний. Полкову
старшину складали полковник, обозний, осавули, суддя, хорунжий, писар.
Керівництво сотні здійснювали сотник, осавул, хорунжий та писар.
Околицю або курінь очолював курінний отаман, по селах були сільські
отамани.
Польсько-литовський уряд забезпечував реєстрове військо вогнепальною
зброєю, боєприпасами та одягом, Проте утримувався від надання йому гармат.
Для українського козацтва реформа Стефана Баторія мала велике значення.
Саме з цього часу починається фактичний розподіл козаків на городових або
реєстрових та низових або запорізьких. Ті козаки, що не потрапили до
реєстру, головним чином незаможні, у більшості не погодились з
124
перспективою бути залученими до стану кріпаків i зосередились за
дніпровськими порогами, на землях, що фактично не підпадали під
юрисдикцію польського уряду.
Запорізька січ.
Утворення самостійного Українського Козацького Війська з постійно
діючим військовим центром в Подніпров’ї, що отримало назву “Січ”, все ж
таки сталося у 1386 р.
Запорозька Січ
Рада в Запорозькій Січі
125
Чому виникла історична необхідність утворення Січі саме наприкінці ХІV
ст.? Як зауважив свого часу Д. Яворницький: “Від половини ХІІІ ст. до 1386
р. влада Великого Литовського князівства не прагнула докорінно змінювати
вироблені віками порядки в містах і селах руських областей. Навпаки, до
фатального 1385 р. литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її
проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання”.
Перешкодою єднання України-Русі з Литвою стала Кревська унія 1385 р.,
згідно якої Литва об’єднувалася з Польщею і зобов’язувалась пристати під
зверхність католицької церкви. Це литовсько-польське єднання, що отримало
назву Річ Посполита, сталося без урахування прав і свобод українського
народу, а це у свою чергу спричинило потребу українського народу мати
власні збройні сили для захисту своїх споконвічних прав на землях України-
Русі. Слід зауважити, що проголошення польсько-литовської унії означало не
тільки насильницьке запровадження католицтва на Україні-Русі,
насильницьке запровадження польської мови, що означало не лише
знищення суверенітету України-Русі, але й знищення української нації.
Відтак, Кревська унія 1385 р. спричинила утворення самостійного
українського війська в Подніпров’ї, що згодом отримало назву Запорозька
Січ.
За дніпровськими порогами поступово складається особлива військова
структура, що відома під назвою “війська запорізького” або “вельможного
Кошу славних низових козаків”. Ядром низового товариства i водночас його
столицею була Січ, в розумінні захищеного штучними оборонними
спорудами місця проживання. Відомо, що Січ вісім разів переносилась з місця
на місце:
1556–1563 рр. – на о. Мала Хортиця – перше місто-фортеця;
1564–1593 рр. – на о. Томаківка – Томаківська Січ;
1593–1638 рр. – близько гирла правої притоки Дніпра р. Базавлук –
Базавлуцька Січ;
1638–1652 рр. – на правому березі Дніпра на мисі Микитин Ріг –
Микитинська Січ;
1652–1709рр. – на правому березі Дніпра близько гирла річки Чортомлик –
Чортомлицька або Стара Січ;
1709–1711 рр. – близько річки Кам'янка –Кам’янська Січ;
1711–1734 рр. – неподалік від м. Олешки, на лівому березі Дніпра –
Олешківська Січ;
1734–1775 рр. – на правому березі правої притоки Дніпра річки Підпільна
– Підпільненська або Стара Січ.
Найбільш відома Січ на острові Хортиця в межах сучасного міста
Запоріжжя.
Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього
Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і
Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного
гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші
десятиріччя XVI ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію
126
Середнього Придніпров’я й обернути більшу частину українського населення
на феодальне залежне або напівзалежне. Однак, частина козаків, щоб
позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я
Дніпра.
Місця розташування
Запорозьких Січей
У XVI – XVIII ст.ст.
Хортицька Січ
(1552-58)
Чортомлицька Січ
(1652-1709) Томаковська Січ
(1564-93)
Базавлуцька Січ
(1593-1630)
Підпільнянська Січ Никитинська Січ
(1734-75) (1628-52)
Каменська Січ
(1709-11)
Алешковська Січ
(1711-34)
Місцезнаходження Запорозьких Січей в різні періоди її історії

Перші козаки з’явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці XIV ст. –
початку XV ст.
У 1492 р. запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру
під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон та проданих у
рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії
офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців
узагалі.
1 серпня 1492 р. відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман
під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною
на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати
підписання конкретного документа про створення національних військово-
морських сил, то “днем флоту” вважається дата його першої перемоги.
127
1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на
черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили
“уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на
продаж у “волості” (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами
принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами
озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.
Отже, близько порогів, як і раніше на Середньому Придніпров’ї,
зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська – в особі магнатів, переважно
старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та
народна, яку представляли запорозькі козаки. Не меншою була для
запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно
спустошували “уходи” та захоплювали в полон козаків. Постійні напади
ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони
заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на
о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв’язку з посиленням наступу панів і
кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися
в одну Січ.
Одну з перших письмових згадок про Січ залишив також і польський
хроніст М. Бєльський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами
влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а
взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи
в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною
зброєю і гарматами козаків.
Оповідання М. Бєльського про запорожців дає змогу зробити висновок, що
об’єднання окремих січей у Запорозьку Січ відбулося, ймовірно, десь у 1530-
х роках. М. Бєльський подає відомості і про розміщення козацького Коша на
о. Томаківка (поблизу сучасного міста Марганця Дніпропетровської області),
затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку
(названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який
панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним
укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як
організацію всього козацтва за порогами.
У військово-адміністративному плані Січ розподілялась на 38 куренів, які
водночас були основними тактичними підрозділами війська, а в
територіальному – на 5–10 округів – паланок.
Паланковий полковник, який жив далеко від Січі й разом зі своїми
помічниками – писарем та осавулом – відав прикордонними роз’їздами й
керував козаками, які сиділи в степу, у своїх хуторах та слободах. Ймовірно,
що спочатку куренів було менше. Вони прозивалися за назвами місцевостей,
звідки походили їх мешканці або за прізвиськами ватажків-засновників.
Встановленої чисельності куренів, як i усього війська запорізького, не
існувало. Як правило, курені виникали за принципом земляцтва. Так,
наприклад, були курені: Полтавський, Батуринський, Канівський,
Переяславський, Уманський, Корсунський та ін.
128
Організаційна структура запорозького війська
Устрій Січі нагадував лицарські ордени в Західній Європі, тому запорожці

іменували себе “лицарським товариством”. Жінок (дружин, дітей, сестер) на
Січ не пускали – тут навіть існував закон, за яким той, хто привів жінку на
Січ, мав бути скараний на смерть. Суспільні відносини на Січі мали
демократичний характер: функції законодавчого органу належали загальній
козацькій раді, виконавча влада – кошовому отаманові та старшині.
Історико-культурний комплекс “Запорозька Січ”, національного заповідника

“Хортиця” (реконструкція)
129
Характерною особливістю процесу формування коша була виборність його
членів: під час роботи військових рад, які збиралися регулярно – першого
січня й першого жовтня, – відкритим демократичним шляхом козаки
висували кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали
керівників на ту чи іншу посаду.
До компетенції козацької ради входили такі питання:
оголошення війни та підписання миру;
організації військових походів;
кари злісних злочинців;
розподілу господарських угідь тощо.
Кіш, керуючись рішеннями загальної ради, утілював у життя напрями
політики Запорозької Січі в межах своїх вільностей. На Запоріжжі поступово
склалася своя адміністрація:
військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий
отаман;
військові чиновники – булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш,
тлумач, шафар, канцеляристи;
похідні й паланкові начальники – полковник, писар, осавул.
З історичних джерел відомо, що у 1534 р. запорожців було не більше 2-х
тисяч осіб, у 1657 р. – близько 5 тис. осіб, десята частина яких постійно
змінювалася й була січовою залогою, у той час як інші брали участь у
походах або займалися промислами. Козаки були хліборобами, рибалили,
розводили худобу, коней, збирали мед, виварювали сіль. На початку XVIII
ст. на Січі перебувало 10–12 тис. козаків. Найбільш козаки стверджували, що
на Січі немає ніяких списків особового складу, кожен козак був вільний будь-
коли з’являтись на Січі чи покидати її.
На чолі Січі стояв Кошовий отаман, який поєднував у своїх руках військову,
адміністративну, судову та духовну владу. Всі керівні посади були виборними,
а повноваження любого посадовця могли бути припиненими загальними
зборами. Незважаючи на великі “вільності” в мирний час, у період бойових дій
підтримувалась сувора дисципліна. Військо запорожців складалось із піхоти,
кінноти та артилерії. В мирний час воно розподілялось на три частини: одна
складала постійний гарнізон Січі, друга знаходилась на постах – сторожах
у степу, третя займалась господарськими справами. Сучасники відзначали
особливо високі якості запорізької піхоти.
Відтак, утворення Запорозької Січі слід розглядати не як результат зусиль
литовсько-польського уряду, а як результат самоорганізації українського
козацтва всупереч зусиллям Речі Посполитої стати на заваді козацькій
організації. Мало того, Запорозька Січ, не зважаючи на усі спроби Речі
Посполитої знищити її, трималася впродовж чотирьох століть.
З огляду на вищезазначене негативне ставлення шляхти до запорожців,
жодній розсудливій людині не спаде на думку, що польські королі чи
магнати Речі Посполитої могли сприяти організації чи підтримці Запорозької
Січі.
130
Спроби та намагання Литовсько-Польського уряду придушити запорожців,
виразно свідчать про те, що українське козацтво об’єдналося в самостійну
військову організацію без сторонньої допомоги. Жоден шляхтич не доклав
зусиль до організації Запорозької Січі і, незважаючи на те, що деякі з них
іменувалися гетьманами Війська Запорізького, проте мали на меті лише одне:
спрямувати військову силу Запорізької Січі на користь Речі Посполитої – на
її зовнішніх ворогів.
Історія засвідчує: тільки-но запорожці обирали отамана-гетьмана з поміж
себе, як починався національно-визвольний рух українського козацтва проти
свого внутрішнього ворога і козацькі загони починали громити литовсько-
польську шляхту на Україні-Русі.
Окремо зауважимо на хибність побутуючої думки, буцімто Запорозьке
Військо було від когось залежне порівняно воєнного реманенту та
боєприпасів:
по-перше, запорожці могли самотужки виготовляти порох і навіть
відливати ядра до гармат, зокрема для своїх фальконетів (дрібнокаліберні
гармати на запорозьких на чайках ХVІ – ХVІІІ ст.);
по-друге, не слід забувати про традиційну козацьку зброю – це лук, спис та
шабля.
Мало того, що козаки вправно володіли своєю традиційною зброєю, вони
продовжували користуватися нею поряд з вогнепальною зброєю вподовж
багатьох століть.
Побіжні згадки про це вбачаємо в історичній хроніці, зокрема в щоденнику
капелана польського війська часів битви під Кумейками 1637 р., де “стрілою
з лука був тяжко поранений в голову один з товаришів брацлавського
воєводи”.
Озброєння українських селян у визвольній війні, 1648–1654 рр.
131
Гармати запорозького козацького війська
Іншу згадку, а головне офіційну, залишив віце-президент Адміралтейської

колегії часів Петра І віце-адмірал Корнелій Крюйс, котрий у 1699 р. писав
про запорожців: “... вони користуються луками й стрілами, котрими дуже
влучно поціляють”. Інакше кажучи, навіть не маючи належного забезпечення
боєприпасами для вогнепальної зброї, Запорозьке Військо було боєздатним і
готовим до відсічі ворога.
1.4.2. Воєнне мистецтво козацького війська в наступі і в обороні
Запорозьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і

військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що
воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому
режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою
підготовкою.
Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за
короткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність
Запорізького Війська також досягалась за рахунок добре налагодженого
військового навчання. В значній мірі прагнення козаків добре володіти
зброєю зумовлювалось постійною небезпекою нападів кочівників. Причому
йшлося не про поодинокі вторгнення, а про системну стратегію спрямовану
на спустошення якомога більшої території задля розширення зони кочівля.
В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка-
універсала: витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не
менш важливо, такого, що сприймає свою військову діяльність крізь
призму боротьби Хреста з Півмісяцем.
Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська.
Тактичні прийоми ведення бою.
Бій з ворогом козаки розпочинали “герцом”, тобто двобоєм окремих
сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі
загону наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Військова
132
козацька старшина вважала ознакою лицарської честі викликати ворога на
поєдинок. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його
облогу. Так було на Жовтих Водах у травні 1648 р., а також під Зборовом у
серпні 1649 р.
Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом
валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж
командування противника вирішувало дати бій, то його військо виходило з
табору і шикувалось в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий
порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота,
вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах “батовалась” піхота, тобто
ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами
розташовувались гармати легкої артилерії.
При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або
відсіч атаки ворога. Кіннота розпочинала атаку “лавою”, а піхота, ведучи
безперервний вогонь з гармат та рушниць, який забезпечували першій
шерензі дві інших, готуючи набої, підтримувала атаки кавалерії. Така
взаємодія була здійснена запорозькими військами під Зборовом, Берестечком
та Городком під час національно-визвольної боротьби, яку очолював Б.
Хмельницький.
Піхота наступала під захистом шанців, які вона сама копала. Якщо під час
бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій називався
“галасом”. Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою козаки
називали “розгардіяшем”, а якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то
він набирав бойовий порядок “триангулою”, тобто стрій трикутником, де
гострий кут звернутого в бік противника .
Головною метою бою було виснаження противника та його деморалізація.
З цією метою в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент мав
завдати раптового удару. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в
тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання
рельєфу місцевості – характерні риси воєнного мистецтва запорозьких
козаків.
Керування підрозділами в бою здійснювалось візуальними та звуковими
“гаслами”, для яких використовувались прапор, сурма або голос.
Запорозьке Військо не мало окремих родів військ та неперевершену
славу козаки в першу чергу здобули як піхотинці.
Піхота Запорозького Війська складалася історично, так як козацтво
внаслідок своєї порівняно малої чисельності та економічних чинників не
мало змоги утримувати потужну кавалерію.
Успіх в бою досягався раптовою атакою або щільним рушнично-
артилерійським вогнем. За такого підходу до перемоги, піхота становила
ударну силу козацького війська.
Історичні джерела, що описують козацьку піхоту під час бою, звертають
увагу на її вогневу міць. Вогнепальну зброю потрібно було досить довго
заряджати, тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби
організувати і прискорити цю процедуру.
133
Бойовий порядок запорозьких козаків в атаці – козача “лава”
Козацька “лава” в атаці

У XVI ст. в Європі стрільці шикувалися в 10 рядів, у XVII ст. стрій
зменшився до 6-ти. Загальним було те, що кожна дія рядового
регулювалася командою старшого. Це давало можливість вести стрільбу
організовано, проте її якість залишалася низькою. До того ж загибель
командного складу спричиняла руйнування строю.
Крім того, ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами,
турками) чисельність, а також час нападу якого неможливо було
134
передбачити, примушувало запорозьких козаків виробляти власні тактичні
прийоми, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів,
шанців, вогню з мушкетів та артилерії.
Оборонна або наступальна тактика запорозьких козаків – триангула –

врядування у вигляді трикутника, звернутого до ворога гострим кутом
Судячи з наявних історичних відомостей, козаки найчастіше

пересувалися верхи, адже саме такій засіб був найбільш ефективним у
протиборстві з рухливими татарськими загонами – чомбулами, а під час битви
спішувались i вели бойові дії у піхотних бойових порядках.
135
Схема бою запорозьких козаків батовим строєм (три шеренги)
Схема бою запорозьких козаків розгардіяшем (загонами)
За умов відкритої місцевості піхота вміло використовувала метод окопування,

коли надзвичайно швидко створювались окопишанці. Спираючись на них,
стрільці вдало діяли як проти ворожої піхоти, так і проти кавалерії. Для цього
кожний козак в поході повинен був мати лопату та сокиру, а також мотузку
чи ланцюги.
Озброєння піхотинця i вершника були майже тотожними i складались з
однієї або декількох рушниць, пари пістолів, шаблі, списа, келепа, лука зі
стрілами, великого ножа або кинджала. Більшість зброї козаки здобували у
походах, пишались нею i завжди утримували в повному порядку.
136
Рушниця переносилась за спиною, пістолі знаходилися за поясом або у
шкіряних кобурах на боках.
Шаблі були не дуже криві i не надто довгі (в середньому близько 90см), але
добре загострені.
Списи вироблялись з легкого дерева i мали довжину близько 3,5м. На
одному кінці ратища було залізне вістря, на іншому – ремінна петля, яка
одягалась на ногу та дозволяла утримувати спис під час удару.
Використання козаками лука та стріл, якими вони володіли дуже добре,
засвідчено до середини XVIII ст.
В походах кіннота рухалась сакмою, тобто колоною.
Похідний бойовий порядок козаків
Козаки в похідному шикуванні
137
Неперевершеної майстерності запорожці досягли у використанні табору
з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, оборони.
Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись, спочатку як
спосіб захисту від ворога у голому степу, табір поступово перетворився на
грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з
організаційною структурою війська того часу на кожні 5–10 козаків був
один віз, на якому перевозилась холодна і вогнепальна зброя, боєприпаси,
продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На
окремих возах перевозилися гармати.
Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах
якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами
возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду
були встановлені гармати, а близько возів йшли козаки з вогнепальною
ручною зброєю, готовою до бою.
Посередині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника
були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін
прямокутник мав “крила”, тобто один або декілька рядів були довші за інші
на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони,
“крила” заверталися, замикаючи передню та задню сторони табору возами.
Авангард i ар’єргард похідного порядка складала кіннота. Невеликі загони
вершників просувались також по боках, на відстані прямого зору. Їх завдання
полягало у своєчасному виявленні ворога i попередженні командування.
Військо рухалось поволі, переважно вночі, зупиняючись на день у глибоких
яругах чи у чагарнику. Під час руху завжди вживали остережних заходів,
не розпалювали багать, не дозволяли іржати коням, розмовляли між собою
впівголоса. Ці заходи дозволяли непомітно наближатись до ворога та займати
зручні для бою позиції.
Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх
поміж собою залізними ланцюгами, піднявши вгору, мов списи, оглоблі.
По кутах табору ставились гармати, між возами робились досить глибокі
улоговини, в яких крились стрільці. Іноді підступи до табору захищались
ровами та “вовчими ямами”. Якщо передбачалася довготривала оборона
табору, то колеса возів закопувались у землю, її насипали і на вози.
Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робилася мережа окопів
та брустверів, з’єднані ходами сполучення.
Такий табір був базою, з якої розпочинались подальші бойові дії з
ворогом.
Розміри табору залежали від кількості війська. Так, під Берестечком у
1651 р. табір Б. Хмельницького мав сім кілометрів в ширину і довжину.
Проте рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на
ворога і для здійснення глибинних бойових рейдів. Так, у серпні 1621 р.
сорокатисячне козацьке військо рухалося під захистом табору з возів по
території Молдавії в район міста Хотин, постійно відбиваючи атаки татар.
Наблизившись до ворога, козаки деякий час обстрілювали його з гармат i
138
рушниць, з метою порушити бойові порядки. Практикувалась також розвідка
боєм – вперед посилали найбільш сміливих та спритних вершників, які
кружляючи перед ворогом знущались з нього, підбивали до бійки. Це
дозволяло роздивитись позиції противника i виявити його головні
угруповання, щоб скласти план майбутньої битви.
Вживались також заходи, спрямовані на психологічний тиск на ворога,
внесення безладдя в його стан. Наприклад, вночі козаки підкрадались до
ворожих позицій і пускали ракети-блазнихи, що рвалися з великим шумом та
спалахами, лякали коней i сіяли паніку серед вершників.
Постійно тримали ворога у напрузі i нічні напади невеликих загонів, які
мали більш психологічне, ніж практичне значення. Добре визнавши позиції
ворога та знесиливши його, козаки починали битву.
В бойових умовах піхота шикувалась в лінійний порядок декількома
шеренгами, передні шеренги займали найкращі стрільці. Вогонь вівся
прицільно та безупинно, функція стрільців останніх шеренг полягала у
зарядженні рушниць, котрі передавались у передні шеренги, забезпечуючи ,
таким чином, безперервність стрільби. Козацька кіннота могла діяти лавою
або розгорнутим по фронту порядком, тріангулою або батовим порядком.
Легка козача кіннота виконувала обхідні маневри i стрімко переслідувала
відступаючого противника.
Для тактики дій запорізького війська було характерним намагання охопити
ворога з флангів, водночас, здійснивши обхідний маневр, атакувати з тилу,
майстерно використовувати тактичні властивості місцевості де велися бойові
дії. Під час бою активно діяли артилерія та стрільці, які зв’язували головні
сили противника у центрі. Досить часто використовувався тактичний резерв,
котрий деякий час приховувався від ворога i атакував в слушну мить.
Показово, що атака піхоти супроводжувалась гарматним вогнем, який
припинявся тільки тоді, коли вона досягала ворожих бойових порядків. По
свідченням сучасників, козаки рідко відступали з поля битви, а якщо
відступали, то робили це швидко i не порушували свої бойові порядки. Щоб
уникнути переслідування, козаки вдавалися до степових пожеж, підпалюючи
суху траву коли вітер дув в бік переслідувачів.
Кавалерія Запорозького Війська за своїм типом належала до легкої з
відповідними завданнями – розвідка, переслідування, рейди, флангові
атаки, заманювання до засідок тощо.
Визначеного місця в бойових порядках війська кіннота не мала. Її висока
рухливість давала змогу маневрувати нею під час бою. Козацька атака
проводилась лавою, тобто не вирівняною шеренгою з загнутими краями для
обхвату ворога з флангів. Атака часто супроводжувалася гучним криком з
метою налякати ворога і підбадьорити себе. Якщо кіннота не могла
самостійно перемогти противника, вона відступала під захист піхоти,
виводячи ворога під її вогонь. Загалом, козацькій кінноті були притаманні
швидкість, витривалість, агресивність та багатофункціональність.
Артилерія Запорозького Війська складалася з легких гармат, що
здобувались у походах, адже власного виробництва у козаків не існувало.
139
Порівняно легкі гармати, вагою 6–7 пудів, пересувались разом з військом та
використовувались в наступі i в обороні. Гармати Запорозького Війська
були переважно середнього та малого калібру. Під час стрільби
використовувались картеч, кулі, запалювальні снаряди. Це забезпечувало
артилерії велику рухливість та маневреність, що відповідало тактиці
козацького війська.
У 1597 р., під час повстання Северина Наливайко, коли поляки оточили
козаків близько міста Лубни на Полтавщині, козаки встановили гармати за
звичаєм по кутах табору, а також на штучному підвищенні у центрі, звідки
вони тримали під вогнем усі підступи до табору.
Артилерія в Запорозькій Січі належала до військового скарбу. На Січі
постійно знаходилось 20–30 гармат, а зайві гармати зберігалися у
Військовій Скарбниці в потаємному місці нарівні з коштовностями. В
далекі походи козаки вирушали тільки за наявності артилерії.
Родзинкою Запорозького Війська були його здібності в саперній і
воєнно-інженерній справі. Кожен козак крім рушниці та запасу харчів,
повинен був мати сокиру, лопату, і все потрібне для того, щоб сипати вали.
Шанцевим інструментом козаки володіли не гірше, ніж зброєю. Вміння
швидко та якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з
огляду на переважання сили ворога, питанням життя і смерті.
Під час захоплення ворожих фортець козацтво застосовувало як штурм,
так і облогу. В першому випадку намагалися підійти непомітно до ворожих
укріплень і навальною атакою, не зважаючи на первинні, іноді доволі
великі, втрати, ввірватися всередину. При облозі оточували фортецю
земляними укріпленнями, робили підкопи, намагалися підпалити за
допомогою артилерії.
Якщо ворог очікував на атаку, то козаки наближалися, прикриваючись
переносними дерев'яними щитами, плетеними фашинами, а то й просто
возами, на стіни залазили за допомогою драбин. Вміння захоплювати
фортеці козаки продемонстрували під час походу на Москву у 1618 р. та
облоги Дюнкерка у 1646 р.
До морських походів козаки готувалися централізовано, спочатку
збирали припаси, зброю, будматеріали. Після обрання на Січовій Раді
старшини, козацтво ділилося на екіпажі, кожен з яких будував свій човен. В
залежності від мети походу будувався великий човен (“чайки”) на 50–70
вояків, і де розміщувалося 4 – 6 малих гармат або менший на 20–30 воїнів.
Спорядившись, флот вирушав до гирла Дніпра, яке контролювали
турецькі фортеці з потужною артилерією, а на березі кочували татарські
орди. Переховуючись, за 3–4 милі від гирла, в очереті та дочекавшись
темної ночі козацький флот виходив в Чорне море. За 36–40 годин козаки
досягали берегів Анатолії, серединної частини сучасної Туреччини.
Висаджуючись на берег, козаки брали з собою одну рушницю, а в
кожному човні для охорони залишали двох козаків і двох джур. На
Запорозькій Січі вважалося, що справжній козак – це козак, що побував у
морському поході. То ж джура після морського походу ставав козаком.
140
Після проведення бойових операцій на узбережжі козаки поверталися на
Січ.
Запорожці готовляться до морського походу.
При зустрічі з ворогом в плавнях Дніпра козаки нападали зазвичай із

засідки, ховаючись в очереті, в морі намагалися наблизитись до ворога
непомітно вночі або проти сонця, щоб уникнути артилерійської дуелі та
використати елемент раптовості. Якщо такої можливості не було, атакували
подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала на весла, а
частина вела стрільбу. Як і на суші, козаки максимально використовували
рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили противника.
Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж.
Захопивши турецькі галери і вітрильники, запорожці часто
використовували їх для подальших морських походів, а перед поверненням
знищували.
Для повернення на Січ козацька флотилія входила в гирло Дніпра, що
було перекрите турецьким флотом, і за 12–16 км на схід від Очакова
висаджувалась на берег та по долині, що тягнеться понад 12км за Дніпром
перетягували чайки волоком. Один човен перетягувало 200–300 козаків.
Козаки мали ще однин зворотний шлях – через Донський лиман. Проте
враховуючи його складність користувались ним рідко.
Значне місце у військово-морському мистецтві запорозьких козаків
посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної
розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту,
навальних, сміливих дій козацької піхоти та артилерії флоту. В цих умовах
значна частина запорозьких козаків перетворювалась на морських
піхотинців. Серед здобутих запорожцями фортець є й такі, що вважались на
той час неприступними: Варна (1604 р.), Кафа (1616 р.), Кілія (1621 р.) та
ін.
141
1.4.3. Полководницьке мистецтво Б. Хмельницького під час
національно-визвольної боротьби 1648–1654 рр.
Національно-визвольна боротьба українського народу мала під собою
дуже складний комплекс економічних, соціальних, національних та релігійних
підстав i охопила практично усі верстви населення.
На чолі повстання став видатний політичний та військовий діяч Богдан
Хмельницький, який походив з українських старшин i мав ранг сотника
Чигиринського полку.
Богдан Хмельницький – гетьман славного війська Запорозького низового,

1595–1657 рр.
Визвольна війна українського народу, 1648–1654 рр.
142
Опираючись на запорожців та частину реєстрових козаків, переважно
Черкаського полку, Хмельницький розумів, що сил обмаль для відкритої
боротьби з поляками. Тому, він заручився підтримкою кримсько-татарського
перекопського санджака Тугай-бея (повне і’мя Аргын Доган Тогай бей), тим
самим забезпечивши собі міцний тил i придбавши значну кількість легкої
кінноти.
Коронний гетьман Михайло Потоцький, ставленик короля Речі
Посполитої, щоб заподіяти поширенню народного повстання, послав на
Запоріжжя значний військовий загін, до якого входило 5 тис. реєстрових
козаків та 1,5 тис. драгунів i найманої піхоти. Б. Хмельницькому вдалося
перетягнути на свій бік реєстрових козаків на чолі з полковником Філоном
Джалалієм. Головні події відбулись у травні 1648 р. під Жовтими Водами.
Битва під Жовтими Водами (19 квітня–6 травня 1648 р.) – перша значна
перемога повсталих у ході Визвольної війни українського народу.
Битва під Жовтими Водами, 5 – 8.05.1648 р.
21 січня 1648 р. на Січі розпочалося повстання під проводом Б.

Хмельницького. Головні польські сили під командуванням коронного
гетьмана М. Потоцького в цей час розташовувалися між містами Черкасами і
Чигирином. Одержавши в перших числах лютого повідомлення про
повстання на Запорожжі, М. Потоцький вирішив якнайшвидше придушити
повстання в його зародку. Для цього він кинув на Запоріжжя авангард: 3–3,5
143
тис. жовнірів (солдати піхотинці в польській армії) і 6 козацьких полків під
командуванням свого сина Стефана; його помічником був призначений
комісар реєстрового козацького війська Яків Шемберк.
11 (21) квітня ці сили, розбиті на два загони, вирушили такими
маршрутами: чотири козацьких полки (Чигиринський, Черкаський,
Корсунський і Канівський) на чолі з Іваном Барабашем та Ілляшем
Караїмовичем (всього 4 тис. воїнів) та 1,2 тис. найманців спускалися вниз по
Дніпру на човнах, а польські кварцяні корогви (наймана легкоозброєна
рухлива кавалерія кількістю від 50 до 100 коней; очолювалася ротмістром,
який особисто набирав вояків до корогви, вербуючи дрібну шляхту,
запорозьких козаків, інколи – міщан і навіть селян на підставі так званих
приповідних листів від імені короля) і два інших полки реєстровців
(Переяславський і Білоцерківський) під командою Якова Шемберка і С.
Потоцького (близько 4 тис. воїнів) просувалися суходолом.
У районі Кам’яного Затону вони мали з’єднатися і разом вдарити на
бунтівників і якщо не знищити їх, то принаймні змусити зайняти оборону.
Сам коронний гетьман після завершення мобілізації і прибуття команд
магнатів збирався з головними силами і обозом рушити услід цим частинам.
Таке розпорошення військ виявилося стратегічною помилкою: Б.
Хмельницький отримав можливість кожну з груп противника ліквідувати
окремо.
Дочекавшись підходу 3 – 4-тисячного загону перекопського мурзи Тугай-
Бея і дізнавшись про те, що Потоцький роз’єднав свої сили, Хмельницький
15 (16) квітня залишив Томаківку й на чолі козацьких (4–5 тис. воїнів) і
татарських (3–4 тис. воїнів) загонів швидким маршем вирушив назустріч
коронним військам. Під захистом табору його загони швидко рухалися
Микитинським шляхом вздовж річки Базавлук.
Тим часом С. Потоцький, пройшовши Крилов, Цибульник, Омельник,
надвечір у вівторок 18 квітня зупинився в урочищі Княжі Байраки. Ранком
наступного дня, пройшовши ще декілька кілометрів, поляки зупинилися на
великий привал в урочищі на березі річки Жовті Води. Під час привалу їх
атакував Тугай-Бей, який випередив козацькі загони Хмельницького на пів-
переходу (15–20 км). Сюди ж наближався Б. Хмельницький. Після перших
сутичок з татарськими роз’їздами Потоцький і Шемберк наказали утворити
міцний табір. Незабаром підійшли козацькі полки Б. Хмельницького і під
захистом табору, побудованого з возів, зупинилися неподалік від польського
обозу.
Перший штурм польських позицій відбувся 20 квітня й закінчився
безрезультатно. Від цього часу боротьба набула затяжного характеру.
Тим часом у Кам’яний Затон прибули реєстровці і під впливом агітації
посланців Хмельницького та звісток про напад повстанців на польський табір
підняли повстання, забили декого із старшин, у тому числі Барабаша і
Караїмовича, і перейшли на бік повсталих.
2 травня 1648 р. ці полки, вишикувані у бойовий порядок, демонстративно
пройшли повз обложеного табору С. Потоцького, зробили вітальний залп із
144
самопалів на честь Хмельницького і вступили до його табору. Пізніше під
впливом цієї демонстрації козаки Переяславського і Білоцерківського полків,
а також мошенські драгуни (українці за походженням) теж покинули
польський табір і приєдналися до козацького гетьмана. Тепер чисельність
козацько-татарського війська становила 13–15 тис. воїнів.
Становище обложених у таборі С. Потоцького стало критичним, і він
змушений був піти на переговори, які закінчилися згодою польських
командирів віддати гармати з порохом, а також козацькі клейноди. Зі свого
боку Хмельницький дав слово забезпечити вільний відступ польського обозу
до Крилова. Проте Тугай-Бея не задовольнили такі умови, і він наполягав на
штурмі польського табору.
5 травня зав’язався жорстокий бій, що тривав до вечора. Під покровом ночі
С. Потоцький зробив відчайдушну спробу прорватися “на волость”. Тугай-
Бей, не бажаючи втрачати здобич, кинувся переслідувати польський табір, не
повідомивши козаків. Жовніри рішуче відбивалися. Нарешті, коли вони вже
майже минали Княжі Байраки, Тугай-Бей запросив допомоги запорожців.
Хмельницький прибув негайно, і в одній з балок польський обоз було
оточено. Розпочався штурм. Козаки й татари зламали опір жовнірів і
вдерлися до табору. Розгром був повним. Багато польських солдатів
загинуло, у полон потрапило близько 3 тис. жовнірів і 50 шляхтичів. Стефан
Потоцький помер від ран. Шемберк разом з іншою старшиною попав у
полон.
Після перемоги під Жовтими Водами військо під командуванням
Хмельницького вирушило проти головних польських військ, які з-під
Чигирина почали відступати до Корсуня і там окопалися.
Битва під Пилявцями (11–13 вересня 1648 р.) – одна з визначних битв у
ході Визвольної війни українського народу, у якій українська армія,
очолювана гетьманом Б. Хмельницький, отримала блискучу перемогу над
польсько-шляхетським військом.
Розгортання масового повстанського руху після знищення польського
кварцяного війська під Жовтими Водами і Корсунем примусило шляхту і
уряд Речі Посполитої до активних дій. Було оголошене рушення посполите
(мобілізація шляхти) і набрана нова наймана армія. Переговори з
Хмельницьким не обіцяли тривалого спокою.
Детонатором, який зірвав тимчасове хитке перемир’я, стали каральні дії
магната Я. Вишневецького, який у червні-липні здійснив каральний похід по
Волині і Поділлю. До нього приєдналися підрозділи шляхтичів Тишкевича,
Осинського, Заславського та ін. Польське військо зосередилося на відстані 60
км від авангарду української армії, поблизу Чолганського Каменю. Це
військо мало 80–90 гармат і нараховувало 32 тис. шляхетського ополчення, 8
тис. німецьких найманців і 40–50 тис. шляхетських слуг і обозної “челяді”.
Настрій у шляхти був самовпевнений і легковажний. Недооцінюючи сили
повстанців, шляхта нахвалялась розігнати “чернь” канчуками (ремінна пліть,
нагайка). Обоз був перевантажений коштовностями і предметами розкоші.
В цей час Річ Посполита переживала болючий період міжкоролівства.
145
Відсутність твердої влади виявилася, зокрема, у неспроможності панівних кіл
створити єдине командування каральними військами.
Битва під Пилявцями, 11–13.09.1648 р.
На чолі шляхетського війська були поставлені зразу три реґіментарі

(полководці): нерішучий і поступливий князь Домінік Заславський; відомий
своєю вченістю, але поганий полководець коронний підчаший Микола
Остророг; гонористий і запальний молодий коронний хорунжий Олександр
Конєцпольський.
Хмельницькому приписується така характеристика цих польських
реґіментарів: “перина, латина і дитина”.
Реґіментарі не були одностайні у своїх рішеннях і не мали авторитету
серед війська, якому бракувало єдності і дисципліни. “Кожний товариш
хотів ротміструвати, ротмістр – полковникувати, полковник –
гетьманувати”, – так характеризував стан свого війська сам Д. Заславський.
На початку вересня польське військо виступило з місць свого базування на
Волинь. Йому назустріч вивів свої сили Б. Хмельницький, який рухався з
Маслового Ставу через Паволоч, Хмільник на Старокостянтинів. Чисельність
повстанської армії становила 100–110 тис. воїнів, причому, лише 50–70 тис.
воїнів були озброєні належним чином, а решту становили погано озброєні
покозачені селяни.
146
Б. Хмельницький спинився під Пилявцями, за 25км на південний схід від
Старокостянтинова. Для свого табору він вибрав вигідну позицію – на
правому березі ріки Ікви (або Пилявки). Місцевість була нерівна, глибокі
балки ускладнювали пересування військ. Лівий (протилежний) берег і
прилегла до нього територія мали складний рельєф (пагорби і рівчаки). Така
місцевість була непридатною для розташування укріпленого табору і не
дозволяла противнику розгорнути в бойовий порядок свою кінноту. Річка
Іква широко розливалася у стави і болота. По периметру чотирикутного
табору в 6 рядів були поставлені вози, викопані шанці і насипані вали, на
яких встановили більше 100 гармат.
У таборі Хмельницького панувала сувора дисципліна. У невеликому
Пилявецькому замку, який був поруч, був влаштований командний пункт Б.
Хмельницького. Замок стояв на підвищеному березі Ікви, і з його башт було
зручно спостерігати за полем бою. Вище замку була гребля, яка одночасно
слугувала мостом через Ікву. Для охорони греблі на правому березі засіла в
окопах козацька піхота.
М. Кривоніс, вивівши своїх козаків з-під Старокостянтинова, став окремим
табором на лівому березі Ікви, навпроти Пилявецького замку, тобто на
правому фланзі головних сил української армії, продовжуючи виконувати
функції її авангарду. Формування К. Півторакожуха стали табором на лівому
фланзі головних сил української армії і прикривали брід через Ікву. Тим
часом Старокостянтинів, розташований на лівому березі Случі, обороняв
козацький гарнізон у 5 тис. воїнів. Росоловецьку переправу Чорного шляху
прикривало 10 тис. козаків.
Польська сторона, маючи перевагу у кавалерії (кримськотатарське військо
затримувалось з приєднанням до Б. Хмельницького), перебрала на себе
ініціативу розпочати бойові дії.
5 вересня польсько-шляхетське військо безперешкодно переправилося
через Росоловецьку переправу через Случ, а 6 вересня підійшло під
Старокостянтинів, де були зустрінуті вогнем козацької застави. Вночі
козацькі загони несподівано залишили місто, що було сприйнято поляками як
ознаку їх слабості і невпевненості. Проте як зазначив подальший хід подій,
це був стратегічний маневр, розрахований на заманювання противника на
невигідні для нього позиції. Переслідуючи козацькі загони, польсько-
шляхетське військо вийшло на позиції навпроти табору Б. Хмельницького. У
зв’язку зі складністю рельєфу місцевості суцільний укріплений табір
організувати не вдалося. Окремими острівцями він хаотично розкинувся на
шести пагорбах серед рівчаків і боліт.
11(21) вересня розгорілися бої за греблю, яка відкривала доступ до табору
Хмельницького. Кидаючи в бій щоразу свіжі козацькі резерви,
Хмельницький вимотував сили шляхти на іквитьській “гребельці”. Лише
застосувавши виснажливий обхідний маневр кіннотою і кинувши у бій кілька
тисяч воїнів, поляки змогли ціною значних жертв оволодіти греблею і
створити невеликий плацдарм на правому березі Ікви.
День 12 вересня пройшов у герцах; тоді ж на з’єднання з Хмельницьким
147
підійшла Буджацька орда чисельністю близько 20 тис. вершників.
13 вересня Хмельницький повів у наступ усі свої сили і примусив
шляхетські загони до безпланового бою на невигідному для них місці. Зранку
полки з табору Хмельницького і з табору Кривоноса, а також татари
приготувались до наступу. Тоді й польське військо вишикувалось до бою.
Один з офіцерів на власний розсуд дав команду кільком корогвам кінноти
йти в атаку. Через це вся польська кіннота ув’язалася у безладний бій на
невигідних позиціях, розбігаючись по балках, далеко від польського табору.
Коли в польському війську запанувало повне безладдя, Хмельницький
сильним ударом розбив передові польські позиції і почав наступ на
польський табір. Козаки захопили греблю на річки Ікві, їх полки перейшли на
лівий берег і почали наступ на польський табір.
Татарська кіннота вийшла на фланги і в тил противника. За цей час значна
частина польської кінноти, яка так необережно зав’язала бій з козацькими
полками і татарами, розбрелася по різних балках, долинах та болотах і
здебільшого була оточена та розгромлена. Решту шляхетського війська
охопила паніка. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування
відкликало з поля бою всі хоругви і почало готуватись до відступу табором.
Відступ розпочався уночі і перетворився у панічну втечу. Був кинутий
напризволяще обоз. Уся артилерія і великі запаси пороху дісталися козакам.
Крім цього, переможцям дісталися десятки тисяч возів, 92 гармати та велика
позолочена й обсипана коштовним камінням гетьманська булава
Заславського. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн. злотих.
В результаті перемоги під Пилявцями були визволені Волинь і Поділля, і
армія Хмельницького рушила на Львів. Уперше склалися передумови для
визволення усіх українських земель з-під іноземного гноблення і об’єднання
їх у межах єдиної незалежної держави.
Таким чином, у битві під Пилявцями Хмельницький продемонстрував свої
видатні військові здібності: він спромігся заставити противника почати бій
у незручній для нього місцевості; відрізав i знищив найбільш боєздатну
частину польського війська – панцерну кінноту; завдав флангового
раптового удару i здійснив стрімке переслідування.
Влітку 1649 р., у битві під Збаражем, поляки вишикувались в лінійному
порядку. Центр займала польська i наймана німецька піхота глибиною у 5–8
шеренг, фланги прикривала кіннота.
Хмельницький, користуючись перевагою у кінноті, вирішив головний удар
нанести на правому фланзі, де була зосереджена добірна королівська кавалерія
під керівництвом канцлера Оссолінського, водночас скувавши центр ворожого
порядку фронтальною атакою піхоти.
Козацька кіннота разом з татарами відкинула королівську кавалерію i,
просуваючись по тилах ворога, нанесла удар по лівому флангу. Поляки зазнали
великих втрат i фактично опинились у оточенні.
Повному знищенню королівського війська зашкодило те, що король Ян
Казимир підкупив татар, виплативши їм 400 тис. талерів, i вони самовільно
припинили бойові дії.
148
Битва під Зборовим (Збаражем), 5 – 6.08.1649 р.
Таким чином, Б. Хмельницький використав тактику зосередження сил на
напрямку головного удару.
В цілому, у ході визвольної війни Б. Хмельницький зарекомендував себе як
видатний майстер стратегії i тактики. Він вільно орієнтувався в складних
міжнародних обставинах, вмів приваблювати союзників та уникати боротьби
на декілька фронтів. Саме цим пояснюються його тісні стосунки з
кримськими татарами, віковічними ворогами, адже у протилежному випадку
вони могли діяти на користь Польщі. Головну стратегічну мету Хмельницький
бачив у знищенні противника, тому завжди прагнув до вирішальної битви.
Слід зауважити, що у більшості європейських війн у цей час панувала стратегія
“витискання” ворога шляхом перетинання його комунікацій.
У тактиці ведення бойових дій Хмельницький використовував різноманітні
засоби, що базувались, з одного боку, на традиційних козацьких звичаях, з
іншого – на здобутках європейського воєнного мистецтва.

1. Козацтво як історичне явище.
Історики українознавці кінця XIX ст. початку XX ст. вважали, що слово козак –
тюркського походження і означає воно вільна людина. Деякі з них відносили появу
козацтва ще до часів Київської Русі (ХІ–ХІІ ст.), коли князі посилали невеликі
загони для охорони своїх кордонів від ворогів. Перебуваючи на “окраїнах”
князівських земель, далеко від влади князів, його воїни самостійно влаштовували
149
своє життя, побут, займалися ремеслами, промислами та полюванням, але головне
– виконували військові функції.
Порівняно походження козацтва в сучасній науці, існує три головні точки зору.
Перша, традиційна, зводиться до того, що козацтво складається значною мірою
стихійно, як народне військо з людей різного соціального походження i майнового
стану. Їх збивала до купи любов до війни, бажання “погуляти в степу”, здобути слави
та здобичі, надихала мета протидіяти татарській навалі на прикордонні землі. Сама
назва “козак” була запозичена із тюркського середовища, де “кайсак” означало
“легков’ючний”, тобто легкоозброєний вершник.
Друга точка зору, базується на визнанні більш глибоких історичних коренів
козацтва, яке виникло набагато раніше, ніж про це свідчать історичні джерела.
Після підкорення руських князівств монголами, останніми була встановлена
“людська десятина”, згідно з якою до служби до монгольського війська залучались
чоловіки слов’янського походження, один з десяти. З них формувались допоміжні
підрозділи легкої кінноти. Вони згадуються у відомостях про війну між ханом
Золотої Орди Берке та ханом Синьої Орди (Середня Азія) Хулагу. Згодом легка
кавалерія з підкорених народів почала розташовуватися, головним чином, на межах
ординських володінь, виконуючи обов’язки прикордонної варти.
Показово, що на межах золотоординських володінь розміщені чотири області, де
козацтво виникає історично, без допомоги i втручання держави: по річці Яіку
(сучасна ріка Урал) – на кордоні з Синьою Ордою, на річці Тереку – на кордоні з
мусульманськими державами Закавказзя, (гребенські козаки), в Нижньому
Подонні (донські козаки) та в Подніпров’ї (запорозькі або дніпровські козаки) – на
кордонах з Кримським ханством.
Після розпаду Золотої орди зв’язок між центральним урядом та прикордонними
формуваннями припинився i козаки повинні були далі найбільш дбати про себе.
Переважно військовій побут та зневага до землеробства ще довго відрізняли
козаків від інших верств населення. Безумовно, вони не утворювали замкненої
структури, розселялись по різних місцевостях, поповнялись за рахунок рухомих
елементів та втікачів, Проте не втрачали головного надбання – військову організацію
та навички професійних вояків.
Третя точку зору, це те, що козаки, як демографічна група українського
суспільства, існували на Україні-Русі з дохристиянських часів, лише називалися
вони військовою дружиною. В усіх князівствах від часів Стародавньої Русі при
кожному князі були вірні дружинники, які за свою самовіддану службу отримували
певні привілеї, зокрема й земельні наділи. Ці військові люди зазвичай не займались
землеробством, а для обробки землі використовували наймитів (найманих
працівників). Так утворювались заможні родини, які служили опорою князю в часи
військових походів. Крім того, успадкування батьківських традицій породжувало
військові династії, які посвячували себе ратній справі. Вони відокремлювались з-
поміж селян, віддаючи перевагу заняттям не сільськогосподарського призначення.
Представники таких військових династій невдовзі після монголо-татарської навали
означились в українському суспільстві під назвою “козаки”. Зрозуміло, що
вітчизняна історія не в змозі охопити усіх представників військових династій.
Проте з огляду давності князівської традиції на Русі, можна з упевненістю
стверджувати, що на Україні-Русі рясніло представниками військової верстви та їх
численними нащадками.
Треба розуміти, що монголо-татарська навала не знищила дощенту військову
150
верству українців-русичів. Полягли у битвах лише боєздатні воїни, але залишилися
ті, що не приймали участі у воєнній баталії за віком. Ці колишні захисники
Вітчизни, неспроможні до битви за похилим віком, навчали нове покоління воїнів
чиї батьки й діди загинули на ратному полі. Нове покоління воїнів зросло на
предківських традиціях українців-русичів і почало зватися “козаками”,
успадкувавши чесноти своїх праотців – антів. Саме вони, зрощені на Предківській
Вірі та давньоруському звичаї самоврядування, утворювали розрізнені осередки
військових угрупувань, що склали основу козацтва і невдовзі зорганізувались в
Запорозьку Січ.
Зазначимо, що козацькі угрупування, які були спроможні себе захистити,
перебували в Причорноморських степах задовго до появи зорганізованого козацтва
під назвою Запорозька Січ. В козаки шли знедолені, але не скорені люди, здатні зі
зброєю в руках відстояти свою людську гідність. Окремі козацькі ватаги на
Україні-Русі зазначаються істориками як “ватаги промисловців”, які на все літо
вирушали на мисливсько-рибальські промисли.
В європейській історіографії такі розрізнені козацькі ватаги, що об’єднувалися в
гурти та промишляли в українських степах, звалися “лайдаками”. Сучасне
значення слова “лайдак” тлумачиться як “не маєтна, бездомна людина”, що цілком
відповідало тодішньому стану промислових козаків – перших поселенців “Дикого
степу”, як казали за часів панування монголо-татарської орди.
Промислові козаки таборилися на берегах річок, по байраках та балках; жили в
бурдюгах – напівземляних помешканнях, на зразок яких згодом постали
загальновідомі запорозькі курені. Бурдюг – це козацька землянка в степу на 10–20
чоловік; у бурдюзі одні двері та одне віконце – маленьке та таке, як миска, кругле,
– а то й без вікна. У бурдюзі козаки щоби пекти хліб, ставили піч та робили кабицю
для варіння страви. Кабиця – це обкладена каменем яма. За згадками очевидців,
“зимою, як добре кабицю розпалити, так камінь аж горить – уже холодно не
буде”.
Згодом на місці бурдюгів засновувались “зимівники” – козацькі хутори, що
складалися з хат, повіток та інших господарських будівель. Стихійне утворення
Запоріжжя показує, що справжнього, “природного” козака не можна створити
штучно, шляхом спрямованої організації. Козаччина була гостинною для тих, хто
любив волю. Проте не всі їй підходили та й не всі виявлялися готовими до
випробувань – там могли вижити лише люди виняткових фізичних і душевних
якостей. Баланс принад козацького життя й стримуючих обставин довго діяв як
саморегулятор чисельності козаків.
Як у Західній Європі далеко не кожен ставав лицарем, так і козаків творили час
та обставини з людей, які мали до того покликання. Широкі Наддніпрянські
простори, не зважаючи на всю небезпечність, були занадто багаті природними
дарами, щоб не приваблювати до себе людей. І Дніпро, і його незліченні допливи
аж кишіли величезними запасами риби; околишні степи були густо населені
всяким звіром. Проте нащо витрачати пишні слова, коли можна одним словом
зазначити, що Україна – обітована земля, яка тече медом і молоком.
Багата земля вабила до себе людей сміливих і активних, які ходили промишляти
звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не поодинці, а
зібравшись в невеликі озброєні ватаги. Низ Дніпра, та частина його нижче порогів
(так звані плавні), давали найбільші здобичі. Це був “Великий Луг”, що його потім
запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі,
151
Черкасах та інших наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловиків і на
все літо вирушали в свої “уходи”.
Життя серед небезпеки, під загрозою щоденної зустрічі з ворогом, гартувало
вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до
своїх домівок і приносячи багатоцінну здобич, зароблену працею своїх рук, ці
люди приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу,
дух “сваволі й непослушенства”. В очах мирних мешканців внутрішніх провінцій,
ці люди виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звіролови й риболови. Їх
боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці ХV ст. множилося стільки, що вони
складали вже окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали
козаками.
Є підтвердження й суто українського (давньоруського, рутенського) походження
слова “козак” за визначенням європейських істориків. На Заході згадка про козаків
найраніше зустрічається у генуезькій хроніці кінця ХV ст., де йдеться про події у
Кафі 1474 р.
З більшою ясністю говорить про козаків польський гуманіст М. Меховіта у
знаменитому латиномовному “Трактаті про дві Сарматії” (1518 р.), який відіграв
принципово важливу роль в ознайомлені Західної Європи із східнослов’янським
суспільством і Україною зокрема. Автор “Трактату …” розрізняє “козаків –
слов’янських, рутенських втікачів-селян… Козак – рутенське слово, ним
називають хлопа, підданого, бродягу, пішого або кінного”. Це цінне підтвердження
дійсного походження українського козацтва, підтвердження, повз яке пройшли
дослідники проблеми, яка викликала стільки сперечань.
В західноєвропейських кругах Рутенією звалась Мала Русь, власне Галицько–
Волинське князівство часів Данила Галицького (1201–1264 рр.), про що свідчить
титул його сина Лева – князь Рутенський – “Рутенія – величезна країна, сусідня з
Грецією та Болгарією; ... а князь там Лев”.
Видатний дослідник українського козацтва академік Дмитро Яворницький
(1855–1940 рр.), організатор археологічної експедиції на Хортицю 1927 р., зазначає
офіційні згадки про козаків ХV ст.: “Із акта 1499 р. дізнаємося, що вже тоді
ходили вниз по Дніпру якісь козаки, добуваючи там рибу і продаючи її потім у
Києві; з інших актів відомо, що численні українці мали звичай щовесни подаватися
до порогів і нижче по Дніпру, ловити там рибу, добувати звіра, а восени
повертатися в міста і продавати в’ялену рибу та звірячі хутра”.
Слід зауважити, що не всі козаки поверталися зі степу, деякі залишалися і
перебували зиму у степу. Таких козаків називали за їхнім помешканням
“зимівниками”. Як зазначав Д. Яворницький: “… це були перші пункти колонізації
просторої, дикої й пустинної степової рівнини: спершу заводились бурдюги, потім
зимівники і, врешті, села сімейних та несімейних козаків”.
Також маються підстави до висновку, що козаки як військові угрупування
українців, почали утворюватись в ХІІІ ст. після монголо-татарської навали, щоб
самотужки оборонятися від чужинців.
Все ж таки більшість сучасних істориків вважає, що козацтво з’явилося у XV ст.
(приблизно 1490 р.), саме з цього часу дійшли до нас перші писемні згадки про
козаків. Причини виникнення козацтва:
соціальна – посилення феодального та релігійно-національного гноблення
українського народу після утворення Речі Посполитої;
економічна – захоплення польськими та литовськими феодалами українських
152
земель, нестача власної орної землі, переселення селян та міщан на нові землі для
подальшого їх господарського освоєння;
лицарська – наявність героїчних постатей, які, нехтуючи своїм життям, були
готові скласти голову, захищаючи свій народ від польсько-литовських феодалів,
кримських татар і турків; саме вони згуртовували озброєні загони народних
месників, що виступали на захист честі й волі України.
Джерелами формування козацтва стали:
селяни-втікачі від польської сваволі;
селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі “Дикого
поля”;
частина української шляхти, позбавлена іноземцями власності;
різноманітні категорії служилих людей.
Усіх, хто опинився в межах “Дикого поля”, життя примусило згуртуватися в
могутню військову організацію – адже тільки так можна було захиститися від
феодалів, турків і татар. Так виникла Запорізька Січ.
2. Козацькі полки Слобідської України у XVII – XVIII ст.
По землях, що у другій половині XVII ст. були об’єднані у рамках Слобідської

України, проходили основні напрямки татарських набігів на руські землі
(Муравський, Ізюмський, Бакаєв шляхи, Лосєва дорога). Тому Московський уряд,
зіткнувшись із масовою міграцією українців із Правобережжя в середині XVII ст.,
обумовленою посиленням національного, соціального i релігійного гніту польських
магнатів, використовував переселенців перш за все у своїх воєнно-стратегічних
інтересах.
Зокрема, зваживши на те, що переселенці значною мірою покозачились і
були об’єднані у певну військово-організаційну структуру, руський уряд,
спрямовував міграційні потоки в потрібних напрямках. Тим самим на
запустілих землях “Дикого поля” близько південних кордонів руської
держави, створювалась захисна смуга з укріпленими пунктами в стратегічно
важливих місцях і воєнізованим населенням, що перекривала i тримала під
контролем основні напрямки татарських пересувань.
Полкові центри Слобідської України були засновані неподалік від основних
татарських шляхів: Харків – поруч із Муравським, Острогожськ – поруч із
Ізюмським, Суми – поруч із Бакаєвим, Охтирка – на Лосєвій дорозі, Ізюм –
близько бродів на річці Сіверський Донець. Слід зазначити, що процес заселення
Слобожанщини i процес формування Слобідських полків йшли паралельно. В міру
заселення Слобідської України на основі традиційної для українського козацтва
військово-територіальної полкової структури до початку 60-х років ХVІІ ст. були
створені Сумський, Охтирський, Харківський, а згодом Ізюмський, Черкаські
козацькі полки, на відміну від Острогожського, який прибув з України у 1652 р.
під керівництвом колишнього Чернігівського полковника І. Дзинківського вже
сформованим за чіткою структурою, із визначеною кількістю посадових осіб.
Сотенна організаційна структура i принципи формування Слобідських
козацьких полків значно відрізнялася від прийнятих у російській армії для більшості
кінних підрозділів.
З часом організаційна структура Слобідських полків нарощувалась i до
початку ХVІІІ ст. включала в собі не тільки військові посади (полковник,
153
обозний, сотники, полкові i сотенні осавули, полкові i сотенні хорунжі), Проте i
достатню кількість цивільних посад: полковий суддя, писар по цивільних справах,
ратушні послушники, міській отаман, городничий, сотенний отаман.
Розташування козацьких полків Слобідської України на території Російської

імперії, XVII – XVIII ст.
Іррегулярний характер Слобідських полків обумовив особливості їхнього

військово-матеріального постачання. На протязі свого існування Слобідські
козацькі полки були фактично на повному самозабезпеченні, за винятком
постачання гармат, ядер i пороху, а також часткового постачання вогнепальної
зброї з Москви.
З часів залучення полків у далекі походи на Слобідській Україні
відбувається ускладнення соціальної структури суспільства. Сформована на
Слобожанщині спільність озброєного народу, що вийшла з горнила Національно-
визвольної війни українського народу (1648–1654 pp.), наприкінці XVII ст.
розділяється на компанійців (реєстрових козаків), їхніх свояків (членів сімей
реєстрових козаків), підпомічників i підсусідків.
Підпомічники i підсусідки разом забезпечували компанійців i козацьку старшину
кіньми, озброєнням та спорядженням для далеких походів, за їх відсутності
допомагали в господарстві, але найбільш в бойових діях за межами Слобожанщини
участі не брали.
Такий соціальний розподіл спочатку позитивно позначився на підвищенні
боєздатності Слобідських козацьких полків. Кожний слобідській козак-компанієць
на початку XVIII ст. був озброєний рушницею або декількома рушницями,
пістолетом, шаблею і пікою, у похід із ним відправлялося два коня.
154
У 1743 р. в Слобідських полках за спільною згодою полковників була введена
єдина форма одягу на основі національної одежі, з однаковими для кожного полку
кольоровими елементами.
У 1757 р. з кожним полком у похід відправилися дві гармати з боєкомплектом, які
купувалися Слобідськими полками за власний рахунок.
Бойова підготовка i навчання у Слобідських козацьких полках мали традиційний
характер, при якому удосконалювалася індивідуальна бойова підготовка кожного
козака, а навики й уміння володіння холодною і вогнепальною зброєю, верхової
їзди i джигітування передавалися в сім’ях із покоління в покоління.
Стійка організаційна структура, досконале озброєння i високі бойові якості
Слобідських козацьких полків, робили їх на початку XVIII ст. одними з кращих
легких кавалерійських формувань у російській армії. Проте розвиток у Росії
регулярної армії спричинив часткове включення у структуру Слобідських полків
елементів регулярного строю, зокрема введення офіцерських посад для навчання
козаків регулярним прийомам ведення бою, а також посад сурмачів i літаврщіка для
більш чіткого управління полками у бою. Згодом, певне ослаблення зовнішньої
загрози татарських нападів на Слобожанщину, яке вплинуло на більш активний
розвиток на Слобідській Україні феодально-кріпосницьких відношень, привели до
реорганізації Слобідських козацьких полків у регулярну кавалерію.
Контрольні питання за темою:
1. Які теорії походження козацтва вам відомі?

2. Які головні риси характерні для військової організації Запорізького війська?
3. Чим відрізняється організаційна структура війська реєстрового козацтва від
запорізького?
4. Які посади у військовій організації реєстрового козацтва вам відомі?
5. Які головні особливості стратегії i тактики ведення бойових дій козацького
війська вам відомі?
6. Чому така велика увага приділялась місцевості на якій вели бойові дії
козаки?
7. Які особливості воєнного мистецтва Богдана Хмельницького
простежуються під час Національно-визвольної війни (1648–1654 pp.)
1.5. Воєнне мистецтво армій домонополістичного та капіталістичного

суспільств
1.5.1. Тактика колон та розсипного строю. Особливості її у Вітчизняній

війні 1812 р.
Готуючись до нападу на Росію, Наполеон Бонапарт зосередив на її

кордонах 608-тисячне угруповання, з якого в першому ешелоні було
розгорнуто 443 тис. солдатів з 1 тис. 372 гарматами.
Стратегічний задум полягав в тому, щоб завдати головного удару на
Москву, завдяки чисельній перевазі своїх військ, розчленувати i знищити
руські війська в прикордонних битвах.
155
Напередодні війни в західних районах Російської імперії було зосереджено
220 тис. солдатів з 900 гарматами. Загальний план компанії належав раднику
імператора Олександра I прусському генералу Фулю i базувався на
традиційних для кордонної стратегії уявленнях про необхідність широкого
фронту оборони та першочерговому захисті стратегічно важливих напрямків.
Згідно з планом, російські війська розділялись на три армії i перекривали
шляхи на Санкт-Петербург, Москву та Київ. Відстань між ними коливалась у
межах від 100 до 200км, а відсутність єдиного командування робила майже
неможливим координацію дій. Перша армія, під командуванням воєнного
міністра М. Б. Барклай-де-Толлі та друга, під командуванням генерала
Багратіона, мали в тилу опорні пункти у вигляді Дрісського та Борисівського
укріплених таборів, куди вони повинні були відходити, уникаючи
вирішальної битви. Передбачалось, що Наполеон почне облогу таборів i
втратить темп, що дозволить зібрати резерви в центрі країни та почати
активні дії. Проте насправді, це приводило до блокування і ізоляції головних
сил російської армії.
Вітчизняна війна 1812 року. Уніч на 24 червня 1812 р. французькі війська
почали форсування прикордонної річки Німан. Ліве крило “Великої армії”
під особистим керівництвом Наполеона наносило удар в напрямку міста
Вільно, маючи на меті роз’єднати 1-у та 2-у руські армії i знищити їх
поодинці. Російські війська почали відступ в напрямках що сходились i,
незважаючи на намагання Наполеона вбити між ними клин, 3 серпня
з’єднались під Смоленськом.
Головнокомандувач російською армією, генерал М. Б. Барклай-де-Толлі,
не наважувався на вирішальну битву, оскільки це загрожувало втратою всієї
армії.
Михайло Богданович Барклай-де-Толли (при народженні Михаель Андреас

Барклай де Толли), 1761–1818 рр. – видатний руський полководець, генерал-
фельдмаршал, воєнний міністр, князь, герой Вітчизняної війни, повний кавалер
ордену Святого Георгія, перший командувач руськими військами
156
Тривалий відступ викликав суспільне невдоволення, тому російський
імператор Олександр І змістив Барклай-де-Толлі і призначив
головнокомандуючим фельдмаршала М. І. Голєніщева-Кутузова. Проте
руській армії під керівництвом знаменитого полководця теж спочатку
довелося відступати.
В цей складний для країни час розгортається перший в історії
партизанський рух, в якому починають приймати участь практично всі
версти населення європейської Росії: дворяни-поміщики, мешканці міст,
вільні селяни, а також і кріпаки. Війна з французами становиться першою
Вітчизняною війною.
Денис Васильович Давидов, 1784–1839 – генерал-лейтенант, партизан, учасник

Вітчизняної війни 1812 р., руський поет “Пушкінської плеяди”
Наполеон будь-що намагався примусити руську армію до битви, прагнучи

одним ударом вирішити всі питання. Просування в глибину Росії швидко
зменшувало його сили, поряд з бойовими втратами він змушений був
відряджати значні загони для охорони розтягнутих комунікацій і
продовольчих баз в стратегічно важливих містах від нападу мобільних
партизанських загонів.
Кутузов обрав інший спосіб дій, відступаючи він прикривався сильними
ар’єргардами, які обороною на зручних позиціях завдавали ворогу значних
втрат, виснажували його i сковували пересування. В майбутній битві руський
полководець вважав не вирішальний акт війни, а лише засіб позбавити
противника чисельної переваги.
Бородінська битва (у французькій традиції – “Московська битва”) –
найбільша битва першої Вітчизняної війни 1812 р. між руською і
французькою арміями. Відбулася вона 7 вересня (26 серпня) 1812 р. близько
села Бородіно (125км на захід від Москви). Французькі війська під
командуванням Наполеона не змогли розгромити руські війська під
командуванням фельдмаршала М. Кутузова, проте руські понесли величезні
157
втрати і були змушені залишити Москву. Бородінська битва вважається
самим кровопролитним в історії серед одноденних битв.
22 серпня (за старим стилем) російська армія, що відступала від
Смоленська, розташувалася в селі Бородіно, де Кутузов вирішив дати армії
Наполеона генеральний бій. Руський полководець намагався зупинити
просування Наполеона до Москви.
Розташування військ на початку Бородінської битви.

24 серпня (5 вересня) відбувся бій при Шевардинському редуті, що
затримало французькі війська і дало можливість росіянам укріпитись на
основних позиціях.
Чисельність руської армії неодноразово переглядалася істориками. Різні
джерела дають різні числа 103 тис. регулярних військ з 640 гарматами, 7 тис.
козаків і 10 тис. ратників ополчення. Разом 120 тис. воїнів. Або 114 тис.
регулярних військ з 624 гарматами, з 9,5 тис. козаків і 21,7 тисячним
Московським ополченням. Разом – 145,2 тис. воїнів.
Чисельність французької армії оцінюється більш однозначно: 125 тис. –
135 тис. воїнів і 587 гармат.
Чисельна перевага була у руських військ.
Початкова позиція, обрана Кутузовим, виглядала як пряма лінія, що йде
від Шевардинського редуту на лівому фланзі через велику батарею, названу
пізніше батареєю Раєвського, і до центру села Маслово на правому фланзі.
Два фланги руської позиції були явно не рівнозначні. фланг видавався далеко
вперед, його захищала менша по чисельності друга армія Багратіона. Крім
того лівий фланг не мав сильних природних перешкод перед фронтом.
158
Наполеон І Бонапарт і його генерали під Бородіно
Лівий Нарешті в тил лівому флангові вела Стара Смоленська дорога.
24 серпня (5 вересня) рано вранці руський ар’єргард, під командуванням
генерал-лейтенанта Петра Коновніцина, що знаходився близько Колоцького
монастиря, у 8км на захід від головних сил, був атакований авангардом
противника. Бій продовжувався кілька годин. Коновніцин відвів війська за
річку Колочу і приєднався до корпусів, що займали позицію в районі села
Шевардино. Близько Шевардинського редуту був розміщений загін генерал-
лейтенанта О. І. Горчакова. Під його командуванням знаходилося 11 тис.
війська і 46 гармат.
Армія Наполеона підходила до Бородіна трьома колонами. Основні сили –
три кавалерійських корпуси Мюрата, піхотні корпуси Даву, Нея, Жюно і
гвардія – рухалися по Новій Смоленській дорозі. Північніше них наступав
піхотний корпус віце-короля Богарне і кавалерійський корпус генерала
Груші. По Старій Смоленській дорозі наближався корпус генерала
Понятовського. Проти, захисників редуту було – 35 тис. піхоти і кінноти, 180
артилерійських гармат. Французи, охоплюючи Шевардинський редут з
півночі і півдня, намагалися оточити війська Горчакова. Вони двічі
уривалися на редут і захоплювали його, і щоразу піхота Неверовського
витісняла французів. Бій поступово слабшав і, нарешті, припинився. Після
цього Кутузов наказав Горчакову відвести війська до головних сил за
Семенівський яр.
159
Руська артилерія веде вогонь із картечі по французам, які наступають
Руські артилеристи відбивають атаку французів на Центральну батарею
Після втрати Шевардинського редуту позиція лівого флангу стала ще

слабкішою і стала опиратися тільки на три недобудовані флеші. До цього
розвідка Наполеона доповіла про відсутність на лівому фланзі великих
з’єднань росіян. Усі ці фактори визначили напрямок головного удару
французів, що сконцентрували навпроти лівого флангу майже усі свої наявні
сили. Позиція Кутузова неоднозначно оцінюється військовими істориками.
Західні історики в основному вказують на слабкість лівого флангу, що
привело до великих людських втрат, втрати всіх укріплень і, як наслідок до
подальшого відступу. Руські й особливо радянські джерела в свій час в
основному вказували на особливий задум Кутузова, що змусив Наполеона
атакувати саме лівий фланг.
Напередодні бою, 25 серпня (6 вересня), за наказом Кутузова в район
Старої Смоленської дороги був спрямований 3-й піхотний корпус Тучкова і
до 10 тисяч ратників Московського і Смоленського ополчень. У цей же день
160
до військ приєдналися ще 2 козачих полки. Для зв’язку з флешами в
Утицькому лісі зайняли позицію єгерські полки генерал-майора І. Л.
Шаховського. За задумом Кутузова корпус Тучкова повинний був раптово, із
засідки, атакувати фланг і тил ворога, що веде бій за Багратіонові флеші.
Однак вранці, начальник штабу Л. Л. Беннігсен вивів загін Тучкова з засідки.
Весь день війська обох сторін готувалися до майбутнього бою.
Уніч на 26 серпня (7 вересня) частина руських корпусів була присунута до
лівого флангу, що трохи вирівняло ситуацію і зірвало задум Наполеона.
Стрімка флангова атака виросла в кровопролитне фронтальне зіткнення.
Близько 5 годин ранку почався артилерійський обстріл позицій лівого
флангу. Одночасно з початком обстрілу на центр руської позиції, село
Бородіно, під прикриттям ранкового туману вирушила дивізія Дельзона з
корпусу Богарне. Село обороняв лейб-гвардії Єгерський полк. Більш години
єгеря відбивалися від чотирикратно переважаючого противника, однак після
раптової флангової атаки єгеря відступили за ріку Колочу. Слідом за ними
переправився і 106-й лінійний полк французів. М. Б. Барклай-де-Толлі
направив на допомогу 1-й, 19-й і 40-й єгерські полки, що скинули французів
у ріку і спалили міст через Колочу.
Флеші напередодні бою були зайняті другою зведено-гренадерською
дивізією під командуванням М. С. Воронцова. О 6-тій годині ранку після
нетривалої канонади почалася атака французів на Багратіонові флеші. У
першій атаці дивізії Дессе і Компана переборовши опір єгерів, пробилися
через Утицький ліс і почали шикуватись на галявині напроти самої південної
флеші. Атака французів була відбита артилерійським вогнем і фланговою
атакою єгерів. Підтягнувши артилерію, французи повторили атаку і захопили
південний флеш. Багратіон направив на допомогу 27-у піхотну дивізію
Неверовського, а також Ахтирських гусарів і Новоросійських драгунів для
удару у фланг. Французи залишили флеші, при цьому були поранені генерали
Компан і Дессе, контужений при падінні з убитого коня маршал Даву, були
поранені практично всі бригадні командири.
Перед наступною атакою противники стягали сили. Наполеон підсилив
атаку ще трьома піхотними дивізіями з корпусу Нея, трьома кавалерійськими
корпусами Мюрата і артилерією, довівши її чисельність до 160 стволів.
Багратіон наказав генералові М. М. Раєвському, що займав центральну
батарею, негайно пересунути до флешей усю другу лінію військ його 7-го
піхотного корпусу, а М. О. Тучкову – направити захисникам флешей 3-ю
піхотну дивізію Коновніцина. Одночасно у відповідь на вимогу підкріплень
Кутузов направив до Багратіона лейб-гвардії Литовський і Ізмайловський
полки, 1-у зведено-гренадерську дивізію, 7 полків 3-го кавалерійського
корпусу і 1-у кірасирську дивізію. Додатково на лівий фланг рушив 2-й
піхотний корпус.
Близько 8 годин ранку почалася третя атака на флеші. Після сильної
артпідготовки французам вдалося увірватися у південну флеш і в проміжки
між флешами, але одразу після того вони були контратаковані і відкинуті.
У ході четвертої атаки на флеші чисельність французів була доведена до 35
161
тис. піхоти і кавалерії, 186 гармат. Після завзятого бою, близько 10 години
ранку, флеші були захоплені французами. Успіх французів зупинив вогонь
підоспілого артилерійського резерву. Проведеною контратакою флеші були
відбиті, а маршал Мюрат ледве не потрапив у полон до руських кірасирів,
встигнувши сховатися в рядах вюртембергскої піхоти.
У ході чергової п’ятої атаки французи знову захопили флеші, але
контратака дивізії Коновніцина виправила ситуацію.
Під час запеклої шостої атаки зненацька через Утицький ліс у тил флеші
пробився корпус Жюно. Ситуацію врятувала 1-а кінна батарея, що у цей час
направлялася в район флешей. Її командир, капітан Захаров, побачивши
загрозу флешам з тилу, спішно розгорнув гармати і відкрив вогонь по ворогу,
що шикувався до атаки. Підоспілі три кірасирських полки відкинули піхоту
Жюно, відтіснили її в Утицький ліс і дістали позицію.
Сьома атака флешей також була відбита.
До восьмої атаки Наполеон сконцентрував проти флешей близько 45 тис.
піхоти і кавалерії та майже 400 гармат. Генерал П. І. Багратіон побачивши,
що артилерія флешей уже не може зупинити рух французьких колон, очолив
загальну контратаку. Зав’язалася жорстока рукопашна битва, в якій сам
Багратіон був смертельно поранений. Коновніцин, один з генералів, що
залишився в живих, залишив остаточно флеші за французами і відвів
залишки військ через Семенівський яр під прикриття резервних батарей.
У той же день, 26 серпня (7 вересня), у день генерального бою, корпус
Понятовського вирушив в обхід лівого флангу руської позиції. Близько
восьми годин ранку війська зустрілися перед селом Утиця, у той момент,
коли генерал Тучков за наказом П. І. Багратіона уже відправив в його
розпорядження дивізію Коновніцина. Французи, вийшовши з лісу і
відтіснивши росіян від села Утиці, опинилися на висотах. Установивши на
них 24 гармати, вони відкрили ураганний вогонь. Тучков змушений був
відійти до Утицького кургану. Близько 11.00 Понятовський, одержавши
ліворуч підтримку від піхотного корпусу Жюно, зосереджує вогонь з 40
гармат проти Утицького кургану, штурмує і захоплює його. Це дало йому
можливість обійти руські позиції.
Тучков, прагнучи ліквідувати небезпеку, вживає рішучих заходів до
повернення кургану. Він особисто організував контратаку на чолі полку
Павловських гренадерів. Курган був повернутий, але Тучков отримав
смертельне поранення. Його замінив генерал-лейтенант Багговут.
Понятовський відновив атаки лише близько першої години дня, коли
одержав звістку про падіння Багратіонових флешів.
Після серії сутичок Багговут змушений був залишити Утицький курган і
відійти в одну лінію з основними силами другої армії, що вже залишили
флеші до цього часу.
У критичний момент Бородінського бою Кутузов прийняв рішення про
рейд генералів Ф. П. Уварова і М. І. Платова у тил та фланг французів.
Близько 11.30 Ф. П. Уваров (28 ескадронів) і М. І. Платов (9 полків)
переправилися через річку Колочу.
162
Петро Іванович Багратіон, 1769–12 (24).09. 1812 рр. – руський генерал від
інфантерії, князь, герой Вітчизняної війни 1812 р. Потомок грузинського
царського дому Багратіонів. Гілка карталинських князів Багратіонів (предків
Петра Івановича) була внесена в число руських князівських родів 4.10.1803 р. при
затвердженні імператором Олександром I сьомої частини “Загального
гербовника”
Корпус Ф. П. Уварова атакував французький піхотний полк і італійську

кавалерійську бригаду генерала Орнано, але був зупинений. М. І. Платов,
зайшовши в тил, змусив противника відійти.
Матвій Іванович Платов, 1753–1818 рр. – руський військовий, граф (1812 р.),
генерал від кавалерії (1809 р.), козак
163
Одночасний удар П. Ф. Уварова і М. І. Платова викликав замішання
противника та змусив відтягнути на лівий фланг війська, що штурмували
батарею Раєвського на Курганній висоті. Віце-король Є. Богарне з
італійською гвардією і корпусом Груші були спрямовані проти нової загрози.
Уваров і Платов з відчутними втратами відступили.
Федір Петрович Уваров, (1773–1824 рр.) – бойовий генерал, спочатку служив у

кінногвардійському полку, а потім був переведений до Смоленського драгунського
полу.
Рейд П. Ф. Уварова і М. І. Платова затримав на якийсь час вирішальну

атаку противника. Побачивши, що росіяни здатні на такі непередбачені
рейди, Наполеон не зважився відправити в бій свою гвардію. Проте Кутузов,
імовірно, від цього рейду очікував більшого, оскільки П. Ф. Уваров і М. І.
Платов виявилися єдиними генералами, що не були представлені Кутузовим
до нагород за Бородіно. Втрати сторін, за різними оцінками, склали: руська
армія від 38 тис. до 45 тис. воїнів, у тому числі 23 генерали; французька армія
від 30 тис. до 58 тис. воїнів, у тому числі 48 генералів.
Жодна зі сторін не змогла цілком домогтися поставлених перед собою
цілей. Через великі втрати і відсутність резервів, Кутузов прийняв рішення
відвести війська, відкриваючи в такий спосіб шлях до Москви. Наполеон,
намагався в одному бою розгромити російську армію, проте мети не досяг.
Русько-французька кампанія 1812 р. показова i з точки зору стратегії i
тактики. В діях Наполеона простежується властиве йому прагнення до
зосередження сил на головному напрямку, намагання вимусити противника
до битви i разом вирішити долю війни. Проте стратегія руського
командування виявилась більш відповідною до обставин, що склалися.
Значну чисельну перевагу ворога воно компенсувало вмілим ухиленням від
164
вирішальної битви, відступом під прикриттям посилених ар’єргардів, які
обороною на зручних позиціях завдавали противнику великих втрат.
Згодом проти Наполеона почав діяти і просторовий фактор: розтягнута
комунікація ускладнювала забезпечення і постачання харчів, боєприпасів
військам i примушувало виділяти для їх охорони значні контингенти.
З вересня 1812 р. за ініціативою Дениса Давидова на французьких
комунікаціях почали діяти легкі кінні підрозділи (гусарські, уланські i
козацькі), що відряджались від діючої армії, i знищували ворожі обози,
фуражирів, звільняли російських полонених. Партизанські дії легкої кінноти
майже повністю паралізували постачання провіанту i фуражу для
французької армії, що значно знизило бойовий дух загарбників. Тобто,
стратегії розтрощення була протиставлена стратегія виснаження, що цілком
відповідала географічним особливостям Росії.
Показова також організація переслідування французів під час їх відступу
від Москви, яка набула стратегічного характеру, оскільки передбачала
повний розгром французької армії.
Тактичні заходи противників цілком відповідали їх задумам i найбільш
яскраве втілення одержали у Бородінській битві. У звичній для себе манері,
Наполеон прагнув прорвати позицію противника i знищити його по
частинах, для чого вдався до максимальної щільності бойових порядків
на головному напрямку.
М. Кутузов протиставив цьому збільшення глибини оборони з опорою на
завчасно підготовлені в інженерному відношенні артилерійські вузли,
наявність мобільного другого ешелону та тилових резервів. Своєчасним
був фланговий рейд кінноти, що привів до втрати темпу атакуючими.
В цілому, ні стратегічно, ні тактично Наполеон не досяг переваги i його
поразка була закономірною.
Бородінська битва вважається однією з найкривавіших битв XIX ст. За
найскромнішими оцінками сукупних втрат щогодини на полі гинуло 8,5 тис.
воїнів або щохвилини – рота солдат. Деякі дивізії втратили до 80% свого
складу.
Таким чином, до кінця XVIII ст. лінійна тактика вичерпала свої
можливості; французькі, руські і інші армії перейшли до нової тактики, яка
заснована на сполученні колон и розсипного строю.
Ця тактика характеризується активністю, рішучістю дій і маневреністю
військ, ініціативою начальників, взаємодією родів військ, розчленуванням
бойових порядків по фронту і в глибину. Частина війська у розсипному
строю підготовляли бій вогнем, а інша частина війська вишукувалася у
батальйонні колони і наносили вирішальний удар.
Суттєвий вклад в удосконалення нових способів ведення бойових дій у
кінці XVIII – початку XIX ст. внесли Наполеон, який масово застосовував
артилерію і кінноту; М. І. Кутузов, тактика військ якого характеризувалась
рішучім наступом і упорною обороною з використанням широкого
маневру військ з завданням одночасних та послідовних ударів, постійного
переслідування ворога.
165
1.5.2. Тактика стрілецьких ланцюгів у Кримській війні 1853–1856 рр.
Подальший розвиток тактики пов’язано з впровадженням у війська у

другій половині XIX ст. нарізної вогнепальної зброї, що мала у порівнянні з
гладкоствольною вогнепальною зброєю більшу далекобійність,
скорострільність і влучність.
Досвід бойових дій показав, що використання колон на полі бою стало
неможливим, так як вони несли великі втрати від прицільного артилерійсько-
стрілецького вогню, ще на початку зближення з противником. Тому, у ході
Кримської (1853–1856 рр.), франко-прусської (1870–1871 рр.), русько-
турецької (1877–1878 рр.) війн в основному здійснився перехід до тактики
стрілецьких ланцюгів.
У наступі піхота стала застосовувати перебіжки, переповзання і само
закопування, сполучати вогонь, маневр та удар. В обороні, з метою
збільшення її стійкості, почали широко використовувати інженерне
обладнання місцевості:
інженерні невибухові загородження – загородження із колючого дроту,
їжаки, рівчаки, надовби, видовби, ескарпи, контрескарпи, ополонки, майни,
завали, руйнування, обмерзання схилів і т. і.;
інженерні вибухові загородження – протипіхотні мінні поля;
інженерні споруди – ротні і взводні опорні пункти (довжина 300м, між
елементами 10 м: окопи для стрільби з положення стоячи, траншеї, командні
пункти (пункти управління), 3-и щілини з перекриттям або бліндаж).
Кримська війна 1853–1856 рр. (Східна війна) – війна Росії з коаліцією у
складі Франції, Османської імперії, Великобританії і Сардинії за панування
на Балканах, у басейні Чорного моря і на Кавказі.
До середини XІX ст. Османська імперія знаходилася в стані глибокого
занепаду і тільки пряма військова допомога Росії, Англії, Франції й Австрії
дозволила султану двічі запобігти захоплення Константинополя
непокірливим васалом Мухаммедом Алі Єгипетським. Крім того,
продовжувалася боротьба православних народів за звільнення від
османського ярма, зокрема у 1852–1853 рр. відбулося збройне повстання в
Чорногорії.
Ці фактори привели до появи у російського імператора Миколи І на
початку 1850-х років думки по відділенню балканських володінь Османської
імперії, населених православними народами, чому противилися
Великобританія і Австрія.
У ході дипломатичного конфлікту з Францією з питань контролю над
церквою Різдва Христова у Вифлиємі, Росія, з метою натиснути на
Туреччину, ввела війська в Молдавію і Валахію, що знаходилися під її
протекторатом за умовами Адріанопольського мирного договору.
166
Кримська війна на території Румунії і східній частині півострова Крим, 1853–
1856 рр.
Відмова руського імператора Миколи І виконати вимоги Туреччини про

вивід військ із придунайських князівств привели до оголошення 4 (16)
жовтня 1853 р. Туреччиною, а за нею Великобританією і Францією, війни
Росії.
Як показали подальші події, Росія не була організаційно і технічно готова
до війни. Бойова чисельність армії (у котру входив і не здатний до бою
167
корпус внутрішньої сторожі) була далека до мільйона людей і 200 тис. коней,
що значилися за списками; система резервів була незадовільною. Середня
смертність серед рекрутів у мирний час між 1826 і 1858 рр. складала 3,5% на
рік, що суттєво залежало від огидного санітарного стану армії.
Росія змушена була, через загрозу втручання у війну Австрії, Пруссії і
Швеції, тримати значну частину армії на західному кордоні, і в зв’язку з
Кавказькою війною 1817–1864 рр., відволікати значну частину сухопутних
військ для боротьби з горцями.
Загрозливі масштаби придбало технічне відставання руської армії і флоту.
Навпаки, у 1840–1850-х рр. в європейських арміях активно йшов процес
заміни застарілих гладкоствольних рушниць на сучасні нарізні.
Гладкоствольні або кремінні рушниці мали прицільну дальність стрільби
200–300 м і скорострільність – 1 постріл за хвилину; нарізні – 900–1200 м і
1,5 пострілу за хвилину, відповідно. Піхота, що озброєна нарізними
рушницями, мала очевидну перевагу в далекобійності та швидкострільності і
могла розстрілювати піхоту противника здалеку.
На початок війни частка нарізних рушниць у стрілецькому озброєнні
руської армії не перевищувала 4–5 %, у французькій же нарізні рушниці
складали близько третини стрілецької зброї, а в англійській – більш
половини. Артилерія європейських армій у той час усе ще була
гладкоствольною. Дальність стрільби картеччю руської польової артилерії
складала близько 600м, що робило уразливим особовий склад, який
обслуговував гармати, від вогню далекобійної стрілецької зброї союзників. З
огляду на рівнинний характер місцевості в Криму, далекобійні нарізні
рушниці союзників дозволили їм здалеку розстрілювати піхоту, кавалерію й
артилерійські розрахунки руської армії і цілком домінувати на полі бою.
Отже, в цій війні отримала широке застосування снайперська тактика.
Вперше поодинокі англійці-снайпери стріляли і вбивали з великих дистанцій
руських офіцерів і солдат із далекобійних штуцерів (нарізних
дульназарядних рушниць), до яких під замовлення робили прицільні
пристрої. З цього часу в руській армії виникла дурна прикмета відносно
припалювання трьох чоловік від одного сірника. Вважалося, що у темноті,
коли припалює перший – викривається позиція, другий – снайпер противника
прицілюється, третій – противник стріляє.
Щоб якось компенсувати слабкість вогню рушниць, російським військам
довелося виробляти нову тактику: залягати під вогнем, активніше
використовувати земляні укриття, діяти ланцюгом і робити упор на
ближній штиковий бій.
Варто також відзначити, що до 1853 р. у руській армії на навчання одного
піхотинця або драгуна відпускали 10 патронів на рік, а офіцерів керуванню
рушничним вогнем не вчили взагалі.
Утім, недоліки були і в арміях союзників. Так у британській армії часів
Кримської війни була поширена вкрай архаїчна практика комплектування
армії офіцерським складом шляхом продажу чинів за гроші, що почалося ще
з середньовіччя, коли війни велися невеликими загонами найманців.
168
Укомплектований у такий спосіб офіцерський корпус показав під час війни
повну некомпетентність і непідготовленість до сучасної війни.
Кавказькі війська Росії відрізнялися від військ європейської частини країни
ініціативністю і рішучістю, високою злагодженістю дій піхоти, кавалерії й
артилерії.
З початку XІX ст. в європейських флотах активно йшов процес заміни
застарілих вітрильних суден на сучасні парові (пароплави) – спочатку колісні
(відомі як пароходо-фрегати), а потім і гвинтові. Вітрильні судна могли
рухатися тільки при наявності вітру, пароплави – у будь-яку погоду, причому
швидкість ходу пароплава в будь-якому випадку буде вище. Будучи
побудованими пізніше, пароплави також мали більш далекобійну артилерію.
У бою проти пароплава шанси вітрильного судна невеликі: збивши вітрила,
пароплав може, зайнявши зручну позицію, не кваплячись розстріляти
нерухомого противника. Зашкодити ходову частину пароплава, особливо
гвинтового (двигун якого знаходиться усередині корпуса, а гвинт – під
водою), вітрильнику набагато складніше.
Руський флот напередодні Кримської війни займав за чисельністю бойових
кораблів третє місце у світі (після Англії і Франції), але мав у своєму складі
всього 15 пароходо-фрегатів і жодного гвинтового пароплава. Балтійський
флот мав 26 лінійних кораблів, 9 фрегатів, 8 корветів і бригів, 9 пароходо-
фрегатів, 10 транспортів, 143 дрібних судна, а у Чорноморському флоті – 14
лінійних кораблів, 6 фрегатів, 16 корветів і бригів, 6 пароходо-фрегатів, 32
транспорту і 82 дрібних корабля.
Англійський флот нараховував більш 200 судів (з який парових – 115),
включаючи 19 вітрильних лінійних кораблів і 11 лінійних кораблів з паровим
двигуном, 50 вітрильних фрегатів, 32 пароходо-фрегати, 67 дрібних
вітрильних і 71 парових судів.
Французький флот по числу парових судів займав друге місце після Англії
і складався зі 171 судна (з який парових – 108).
І так, 27 вересня (9 жовтня) руський командуючий князь Горчаков одержав
послання від командуючого турецькими військами Омера-паши, у якому
містилася вимога очистити Дунайські Князівства в 15-денний термін. На
початку жовтня, до початку терміну, зазначеного Омер-пашою, турки стали
обстрілювати російські передові пікети. Ранком 11-го (23) жовтня турки
відкрили вогонь по російських пароплавах “Прут” і “Ординарець”, що
проходили по Дунаю повз укріплення Ісакчи. 21 жовтня (2 листопада)
турецькі війська стали переправлятися на лівий берег Дунаю і створювати
плацдарм для наступу на руську армію.
На Кавказі руські війська розбили турецьку Анатолійську армію в боях під
Ахалцихем і Башкадикларом, що дозволило спокійно провести зимовий
період.
На Чорному морі руський флот блокував турецькі кораблі в портах. 18 (30)
листопада ескадра під командуванням віце-адмірала П. С. Нахімова у ході
Синопського бою знищила турецьку ескадру Османа-паши.
169
Кримська війна, 1853–1856 рр. Синопська битва
Після одержання звістки про Синопський бій, англійська і французька

ескадри разом з дивізією оттоманського флоту 23 грудня 1853 (4 січня 1854
р.) увійшли в Чорне море. Адмірали, що керували цим флотом, сповістили
російську владу, що мають завдання захищати турецькі судна і порти від
нападів з руської сторони. На запит про мету такої дії західні держави
відповідали, що мають на увазі не тільки захищати турків від усякого нападу
з боку моря, але і сприяти їм у всебічному постачанні своїх портів,
перешкоджаючи разом з тим вільному плаванню російських судів.
17 (29) січня французький імператор пред’явив Росії ультиматум: вивести
війська з Дунайських князівств і почати переговори з Туреччиною. 9 (21)
лютого Росія відкинула ультиматум і оголосила про розрив дипломатичних
відносин з Англією і Францією. Разом з тим імператор Микола І звернувся до
берлінського і віденського дворів, пропонуючи їм, у випадку війни,
дотримуватись нейтралітету. Австрія і Пруссія ухилилися від цієї пропозиції,
так само як і від союзу, запропонованого їм Англією і Францією, проте
уклали між собою окремий договір. Особливою статтею цього договору було
покладено – якщо росіяни не вийдуть з Дунайських князівств, то Австрія і
Пруссії почнуть наступальні дії, що можуть бути викликані також
приєднанням князівств до Росії чи переходом росіян за Балкани.
15 (27) березня 1854 р. Великобританія і Франція оголосили війну Росії.
30 березня (11 квітня) Росія відповіла аналогічною заявою.
На початку 1854 р. вся прикордонна смуга Росії була розділена на ділянки,
підлеглі кожному особливому начальнику на правах головнокомандуючого
армією або окремим корпусом. Ділянки ці були наступні:
узбережжя Балтійського моря (Фінляндія, Санкт-Петербург і Остзейська
губернія), військові сили складалися з 179 батальйонів, 144 ескадронів і
сотень, при 384 гарматах;
царство Польське і західні губернії – 146 батальйонів, 100 ескадронів і
170
сотень, при 308 гарматах;
простір по Дунаєві і Чорному морю до ріки Буг – 182 батальйони, 285
ескадронів і сотень, при 612 гарматах (відділи 2 і 3 складалися під головним
командуванням фельдмаршала князя Паскевича);
Крим і узбережжя Чорного моря від Бугу до Перекопу – 27 батальйонів, 19
ескадронів і сотень, 48 гармат;
берега Азовського моря і Чорномор’я – 317 батальйонів, 140 сотень і
ескадронів, 54 гармати;
кавказький і закавказький край –152 батальйони, 281 сотні й ескадрону,
289 гармат (частина цих військ знаходилася на турецькій границі, інші –
всередині краю, проти ворожих горців).
Берега Білого моря охоронялися всього 27 батальйонами. Обороною
Камчатки, де теж знаходилися незначні сили, завідував контр-адмірал
Завойко.
У квітні союзний флот у складі 28 судів провів бомбардування Одеси, у
ході якої в гавані було спалено 9 торгових судів. У союзників 4 фрегати були
пошкоджені і відведені на ремонт у Варну. Крім того, 12 травня в умовах
густого тумана на мілину в 6 милях від Одеси сів англійський пароплав
“Тигр”. 225 чоловік екіпажа були взяті в російський полон, а саме судно
потоплено. На початку липня союзні війська в складі 40 тис. французів, під
начальством маршала Сент-Арно і 20 тис. англійців, під командою лорда
Раглана, висадилися під Варною, відкіля частина французьких військ почала
експедицію до Добруджу, проте холера, що розвилася в страшних розмірах у
французькому десантному корпусі, змусила відмовитися на час від усяких
наступальних дій.
Невдачі на море й у Добруджі змусили союзників звернутися тепер до
виконання давно задуманого підприємства – вторгненню в Крим, тим більше
що суспільство Англії голосно вимагало, щоб, у винагороду за усі викликані
війною втрати і витрати, були винищені військово-морські заклади і установи
Севастополя і російський Чорноморський флот.
2 (14) вересня 1854 р. почалося висадження експедиційного корпуса
коаліції в Євпаторії. Усього за перші дні вересня на берег було переправлено
близько 61 тис. солдатів. 29 вересня в бою на Альмі союзники завдали
поразки російській армії (33 тис. солдатів), яка намагалась перекрити їм шлях
до Севастополя. Руська армія була змушена відступити. Під час битви
вперше позначилася якісна перевага нарізної зброї союзників над російською
гладкоствольною.
Альма, річка в Криму, на якій 8 (20) вересня 1854 р. відбулася битва між
руськими військами і сполученими силами Франції, Англії і Туреччини. Ця
битва стала першою польовою битвою Кримської війни. Сили противника
(60 тис. воїнів: 30 тис. французів, 22 тис. англійців, 7 тис. турок при 134
польових і 72 облогових гармат). Висадившись 2–6 (14–18) вересня близько
озера Кизил-Яр на південь від Євпаторії, під командуванням французького
маршала А. Ж. Сент-Арно і англійського лорда Ф. Раглана 7 (19) вересня,
війська вирушили до річки Альми. Руські війська під командуванням
171
генерал-адмірала князя О . С. Меншикова (35 тис. воїнів – 42,5 батальйону,
27 ескадронів і 84 гармати), оборонялися на гористому лівому березі річки. В
центрі позиції по лівому берегу річки Альми знаходилися 2 батареї 16-ої
артилерійської бригади, за ними – Бородінський полк. На схід від
євпаторійської дороги знаходилося 1 батарея 16-ої артбригади, а за нею –
єгерський полк. На 2-ій лінії розташувався Суздальський піхотний полк. На
правому фланзі його прикривали козаки.
6-й стрілецький, 6-й саперний і морський батальйони були розосереджені в
селах Бурлюк і Альма-Тамак. Резерв (3 батальйони Мінського полку,
Волинський полк з легкою батареєю 17-ої артбригади і гусарська бригада 6-
ої артдивізії) розташовувався при євпаторійській дорозі. Була переоцінена
неприступність лівого флангу, що виходив до моря, і війська залишили дане
місце, у тому числі і із-за боязні обстрілу з моря. 7 вересня противник
підійшов до річки Альма і почав перестрілку з руськими частинами. Бойовий
порядок союзних військ складався з чотирьох французьких і однієї турецької
дивізій на правому фланзі і п’яти англійських дивізій на лівому і прикривався
кіннотою Кардігана. Війська забезпечувалися постійною вогневою
підтримкою корабельних гармат. 8 вересня в 9 годин ранку 2 колони
французів і турок під командуванням генерала П. Ф. Боське перейшли в
наступ і швидко зайняли село Улукул і головну висоту на лівому фланзі
руських військ. Цим було забезпечено розгортання дивізії Боське у фланг і
тил Белостокському, Брестському, а також резервному Мінському полку. На
решті ділянок, тим часом, йшли важкі бої. В них руські війська намагалися
штиковими контратаками відтіснити частини союзників, що перейшли річку
убрід. Проте поява дивізії П. Ф. Боське (14 тис. воїнів) з лівого флангу
створило загрозу обходу армії Меншикова, змусивши його відступити. У
ході битви союзні війська втратили 4,3 тис. воїнів, а росіяни – 5,7 тис. воїнів.
Відсутність у союзників кавалерії перешкодила їм переслідувати армію
Меншикова. Він відступив до Бахчисараю, залишивши незахищеною дорогу
на Севастополь. Ця перемога дозволила союзникам закріпитися в Криму і
відкрила їм дорогу на Севастополь.
У битві виявилася перевага нарізної зброї і тактики розсипного строю
легкої піхоти перед гладкоствольною зброєю, зімкнутими колонами і
розгорненими лініями, що складали бойові порядки руської армії. Тому вона
стихійно і швидко почала застосовувати новий бойовий порядок –
стрілецький ланцюг. 5 (17) жовтня почалася облога Севастополя і відбулося
перше бомбардування міста, під час якого загинув віце-адмірал В. О.
Корнілов. Він по праву вважається основоположником позиційних методів
ведення війни (безперервні вилазки тих, хто обороняв місто, нічні пошуки,
мінна війна, тісна вогнева взаємодія кораблів і кріпосної артилерії).
29 вересня помер Сент-Арну. За три дні до цього він передав
командування французькими військами Канроберу. 13 (25) жовтня відбувся
бій під Балаклавою, у результаті якого війська союзників (20 тис. чол.)
зірвали спробу руських військ (23 тис. чол.) деблокувати Севастополь.
172
Руська батарея на одному із севастопольських бастіонів
Руська кріпосна гармата на поворотній платформі, 1839 р.
Бойова 2-х дюймова ракета й ракетний верстат. Конструкція К.І. Костянтинова
У ході битви російським солдатам вдалося захопити деякі позиції

союзників, що оборонялися турецькими військами. Однак, їх довелося
залишити, утішаючись захопленими у турків трофеями (прапор, одинадцять
чавунних гармат і т. ін.). Ця битва стала знаменитою завдяки двом епізодам:
в критичний для союзників момент бою, намагаючись зупинити прорив
173
російської кавалерії в Балаклаву, командир 93-го шотландського полку
Колин Кемпбелл розтяг своїх стрільців у шеренгу не по чотирьох, як тоді
було прийнято, а по двох, зробивши ставку на велику скорострільність
нарізної зброї. Атака була успішно відбита, після чого в оборот в англійську
мову ввійшло словосполучення “тонка червона лінія”;
словосполучення “атака легкої кавалерії” стало в англійській мові
синонімом запеклої безнадійної атаки. Воно позначає атаку бригадою
англійської легкої кавалерії добре укріплених російських позицій. Справа в
тому, що командир англійської бригади неправильно зрозумів наказ і вивів
свою кавалерію прямо на артилерійську батарею росіян, що привело до
загибелі всього особового складу під артилерійським вогнем. Ця легка
кавалерія, що полягла під Балаклавою, нараховувала у своєму складі
представників самих аристократичних прізвищ. День Балаклави назавжди
залишився жалобною датою у військовій історії Англії.
Прагнучи зірвати штурм Севастополя, що планувався союзниками, 5
листопада руські війська (загальною чисельністю 32 тис. воїнів) атакували
англійські війська (8 тис. воїнів) під Інкерманом. У бою, що розгорнувся,
руські війська мали первісний успіх, але прихід французького підкріплення
(8 тис. воїнів) переломив хід бою на користь союзників. Особливо ефективно
діяла французька артилерія. Руським військам було наказано відступати.
Відповідно до думки ряду учасників бою з руської сторони вирішальну роль
зіграло бездарне керівництво Меншикова, що не використовував наявні
резерви (12 тис. чол. під командуванням Данненберга і 22,5 тис. воїнів під
командуванням Горчакова). Штурм Севастополя був зірваний на декілька
місяців, що дало час руським військам зміцнити місто.
14 листопада сильний шторм у берегів Криму привів до втрати
союзниками більш ніж 53 кораблів (з них 25 транспортів). Додатково, під
Євпаторією зазнали аварії два лінійних кораблі (французький 100 гарматний
“Генріх ІV” і турецький 90 гарматний “Пеікі-Мессерет”) і 3 парових корвети
союзників. Зокрема були загублені, послані десантному корпусу союзників,
запаси зимового одягу і медикаментів, що в умовах зими, яка насувалася,
поставило союзників у важке положення. За наслідками втрат цю бурю
можна прирівняти до програної морської битви.
18 лютого (2 березня) 1855 р. російський імператор Микола І раптово
помер. Руський престол успадкував його син, імператор Олександр ІІ.
5 (17) лютого руські війська починають невдалу спробу звільнення
Євпаторії. 7 (19) березня загинув адмірал В. І. Істомін.
28 березня (9 квітня) було почате друге бомбардування Севастополя. 22–24
травня (3–5 червня) відбулося третє бомбардування, після якого союзники,
після завзятого бою, захопили Селенгинський і Волинський редути та
вийшли впритул до Малахова кургану – ключового до оборони Севастополя.
20 липня був поранений видатний воєнний інженер генерал-ад’ютант Е. І.
Тотлебен, що керував інженерними роботами по захисту міста.
В самий критичний момент війни, щоб спасти Севастополь, адмірал П. С.
Нахімов наказав затопити чорноморський вітрильний флот, щоб щоглами, які
174
виступали із-під води, не дати пароходам-фрегатам противника увійти до
порту міста.
28 червня помер головнокомандуючий англійськими військами лорд
Раглан .
10 липня від кулі англійського снайпера гине адмірал П. С. Нахімов.
16 серпня руські війська починають останню спробу зняття блокади із
Севастополя, але в бою на річці Чорній зазнають поразки.
17–20 серпня відбулося п’яте бомбардування Севастополя. Втрати руських
військ складали 900–1000 воїнів у день. Вогонь ворога з 21 серпня по 3
вересня був слабкіше, Проте все рівно виводив щодня з ладу по 500–700
руських воїнів.
4–7 вересня відбулося останнє, шосте бомбардування.
8 вересня французькі війська штурмом захопили Малахов курган.
9 вересня руські війська залишили південну частину Севастополя.
Після захоплення південної частини Севастополя союзні
головнокомандуючі, що не зважувалися рухатися з армією усередину
півострова за браком обозів, стали загрожувати рухом на Миколаїв, що, з
падінням Севастополя, одержав важливе значення, тому що там знаходилися
російські морські установи і запаси.
З цією метою сильний союзний флот 2 (14) жовтня підійшов до Кінбурну і
після дводенного бомбардування примусив його до здачі. Для бомбардування
Кінбурна французами, вперше у світовій практиці, були застосовані
броньовані плавучі платформи, які практично були невразливими для
вогню російської кріпосної артилерії.
Ядра руських гладкоствольних гармат залишали на 41/2-дюймовій броні
французьких плавучих батарей ум’ятини глибиною не більш дюйма, а вогонь
самих батарей був настільки руйнівний що, на думку присутніх англійських
спостерігачів, одних би батарей вистачило для руйнування стін Кінбурна
всього за три години.
Залишивши в Кінбурне війська Базена і невелику ескадру, англійці і
французи відплили до Севастополя, близько якого стали влаштовуватися для
зимівлі.
У ході бойових дій союзникам вдалося повністю використати технічне
відставання руських військ і нерішучість руського командування,
сконцентрувати кількісно і якісно переважаючі сили армії і флоту на
Чорному морі, що дозволило їм зробити успішне висадження десантного
корпусу в Криму, нанести руській армії ряд поразок і після річної облоги
захопити Севастополь – головну базу руського Чорноморського флоту.
З огляду на кількісний і, головне, якісний чинник, перевага англо-
французького флоту на морі була незаперечною, і російський вітрильний
флот майже усю війну сидів по гаванях під захистом фортечних батарей.
На Чорному морі плеяда талановитих руських флотоводців, таких як В. І.
Істомін, В. О. Корнілов і П. С. Нахімов, віддала свої життя захисту
Севастополя – головної бази Чорноморського флоту.
175
Володимир Олексійович Корнілов, 1806 – 1854 – віце-адмірал руського флоту,
герой Кримської війни. Він по праву вважається основоположником позиційних
методів ведення війни (безперервні вилазки тих, хто обороняв місто, нічні пошуки,
мінна війна, тісна вогнева взаємодія кораблів і кріпосної артилерії).
Павло Степанович Нахімов, 1802 –1855 Володимир Іванович Істомін,

рр. – адмірал руського флоту, герой 1809 –1855 рр. – адмірал руського
Кримської війни флоту, герой Кримської війни
Вагомий вклад вніс і українець, уродженець Кам’янець-Подільської

губернії села Ометиньці, легендарний матрос Чорноморського флоту герой
Севастопольської оборони 1854–1855 рр., учасник Сінопської морської битви
Кішка Петро Маркович. В дні оборони Севастополя в числі інших матросів
він був відправлений на берег, де воював в складі батареї лейтенанта О. М.
Перекомського. Образ матроса Кішки виведений практично у всіх художніх
творах, які присвячені Кримській війні. У січні 1855 р. йому було присвоєно
звання матроса 1-ї статті, а потім квартирмейстера (старшого рульового).
Матрос став самим відомим “нічним мисливцем” Севастополя. Він брав
176
участь у 18 нічних атаках і практично кожну ніч здійснював поодинокі
вилазки до стану ворога. З однієї з таких вилазок він привів трьох полонених
французів, яких Кішка, озброєний тільки ножем, увів прямо з-під похідного
багаття.
Петро Маркович Кішка, 1828 – 1882 рр. – український кріпак, матрос

Чорноморського флоту, герой Севастопольської оборони, учасник Синопського
бойовища
Існує легенда, що коли під ноги адмірала В. О. Корнілова упала бомба,

Петро Кішка схватив її і кинув в котел з кашею. У бомби гніт погас і вибуху
не сталося. Адмірал висловив матросу слова вдячності, на що той ні би то
відповів: “Доброе слово и Кошке приятно” (рос. істричне). За участь у
Кримській війні матрос був нагороджений “Знаком Отличия Военного
ордена святого Георгия”, срібною медаллю “За защиту Севастополя 1854–
1855 гг.” і бронзовою – “В память о Крымской войне 1853–1856 гг.”.
Матросу Кошке в Севастополі встановлений пам’ятник, його ім’ям названа
вулиця у підніжжя Малахова кургану.
Взагалі 80 відсотків матросів Чорноморського флоту складали уродженці з
України, які в основному призивалися з таких губерній як Катеринославська
(Дніпропетровська), Одеська, Миколаївська і Херсонська. Вони і проявили
масовий героїзм під час захисту основної бази Чорноморського флоту Росії –
міста Севастополя, про що сучасні руські історики чомусь іноді забувають.
Слід зазначити, що у 1854–1855 рр. міни на Чорному морі руськими
моряками не застосовувалися, незважаючи на те, що сухопутні війська вже
застосовували підводні міни в усті Дунаю у 1854 р. і в усті Бугу у 1855 р. У
підсумку можливість застосування підводних мін для блокування входу
союзного флоту у Севастопольську бухту й інші гавані Криму залишилася
невикористаною.
177
На Балтиці, намагаючись компенсувати величезну перевагу противника,
руські моряки вперше у світовій практиці застосували підводні міни,
розроблені академіком Б. С. Якобі.
На кавказькому фронті руським військам вдалося нанести ряд поразок
турецькій армії і захопити місто Карс. Однак, загроза приєднання до війни
Австрії змусило Росію прийняти нав’язані союзниками умови миру.
Підписаний у 1856 р.
13 (25) лютого1856 р. почався Паризький конгрес, а 18 (30) березня був
підписаний мирний договір. Росія повертала османам місто Карс із кріпостю,
одержуючи в обмін захоплений у неї Севастополь, Балаклаву й інші кримські
міста. Чорне море об’являлося нейтральним (тобто відкритим для
комерційних і закритим для військових судів), із забороною Росії і
Османській імперії мати там військові флоти й арсенали. Плавання по
Дунаєві об’являлося вільним, для чого російські кордони були відсунуті від
ріки і частина руської Бессарабії з устям Дунаю була приєднана до Молдавії.
Росія позбавлялася наданого їй Кючук-Кайнарджійським мирним договором
1774 р. протекторату над Молдавією і Валахією та заступництвом Росії над
християнськими підданими Османської імперії. Росія зобов’язалася не
зводити укріплень на Аландських островах. У ході війни учасникам
антиросійської коаліції не вдалося домогтися усіх своїх цілей, але вдалося
запобігти посилення Росії на Балканах і позбавити її Чорноморського флоту.
Росія витратила на війну 800 млн. карбованців, Британія – 76 млн. фунтів.
Військові невдачі стали причиною виходу у відставку британського уряду
Абердіна, якого на його посаді замінив Пальмерстон. Під час Східної
кампанії Османська імперія зробила позику в Англії у 7 млн. фунтів
стерлінгів. У 1858 р. було оголошене банкрутство султанської скарбниці.
Турецький султан опублікував Гатті–шеріф гумайюн (1856 р.), у якому
особливо настоювалося на рівності всіх підданих, без урахування
віросповідання і національності. Австрія виявилася в політичній ізоляції аж
до 23 жовтня 1873 р., коли був укладений новий союз трьох імператорів
(Росії, Німеччині і Австро-Угорщині).
У 1871 р. Росія домоглася скасування заборони тримати військово-
морський флот у Чорному морі за Лондонською конвенцією. У 1878 р. Росія
змогла повернути втрачені території за Берлінським трактатом, підписаному
в рамках Берлінського конгресу, що відбувся за підсумками русько-
турецької війни 1877–1878 рр.
Кримська війна дала поштовх розвитку збройних сил, воєнного і
військово-морського мистецтва європейських держав. У багатьох країнах
почався перехід від гладкоствольної зброї до нарізної, від вітрильного
дерев’яного флоту до парового броненосного, було покладене початок
використанню телеграфу у військових цілях.
Таким чином, У Кримській війні зародилися позиційні форми ведення
оборонних дій, з’явився новий бойовий порядок – стрілецький ланцюг, що
також було результатом різко зрослих можливостей стрілецької зброї. Згодом
він цілком замінив колони і розсипний лад.
178
1 - розміщення і пересування руських військ; 2 - розміщення і пересування турецьких військ; 3 -
фортеці
Русько-турецька війна, 1877–1878 рр. Балканський театр бойових дій

У сухопутних військах підвищилася роль стрілецької зброї і, відповідно,
вогневої підготовки атаки. У Російській імперії досвід Кримської війни
частково ліг в основу військових реформ 1860–1870-х рр. На полі
Альмінської битви у 1902 р., де поховані російські і англійські воїни,
179
спорудили меморіал. Його прикрасив пам’ятник піхотинцям
Володимирського полку – перший у вітчизняній історії пам’ятник, що
увічнив простого солдата. Меморіал уцілів в роки Великої Вітчизняної
війни 1941–1945 рр., але постраждав вже у наши часи.
1.5.3. Нові риси воєнного мистецтва в русько-японській війні 1904 –
1905 років. Елементи позиційної війни.
У 1870-х роках молодий імператор і уряд Японії взяли курс на
модернізацію країни. Для цього, в першу чергу, було фізично знищено такий
прошарок японського суспільства як самураї (воєнно-феодальне суспільство
дрібних дворян), які підтримували і впроваджували в життя стародавні
релігійні традиції і всіляко гальмували науково-технічний прогрес в країні.
Масштабні економічні реформи дозволили до початку 1880-х років провести
модернізацію економіки, створивши такі сучасні галузі як виробництво
верстатів і електроустаткування, почати експорт вугілля і міді. Створені і
навчені за західними зразками армія та флот набрали силу і дозволили
імператору Японії задуматися про розширення своїх володінь,
впровадженням зовнішньої експансії і в першу чергу проти Кореї і Китаю.
У середині 1850-х роках Кримська війна позначила межі територіальної
експансії Російської імперії в Європі. До 1890 р., після виходу на кордони
Афганістану і Персії, був вичерпаний потенціал експансії в Середній Азії –
подальше просування було чревате прямим конфліктом із Британською
імперією. Увага Росії переключилося далі на Схід, до цинського Китаю
(остання китайська династія Цин, 1644–1912 рр.), ослабленого у 1840–1860
рр. нищівними поразками в опіумних війнах і повстанням тайпинів
(селянська війна з 1850 по 1864 роки проти маньчжурської династії). Уряд
більше не міг утримувати північно-східні землі і уже в XXVII ст., згідно
Нерчинського договору вони належали Росії.
Айгунський договір, підписаний з Китаєм у 1858 р., зафіксував передачу
Росії сучасного Приморського краю, на території якого вже у 1860 р. було
закладене місто Владивосток.
З Японією у 1855 р. був укладений Симодський трактат, відповідно до
якого Курильські острова на півночі від острова Ітуруп були володіннями
Росії, а Сахалін був спільним володінням двох країн. У 1875 р. Санкт-
Петербурзький договір зафіксував передачу Сахаліну Росії в обмін на
передачу Японії всіх 18 Курильських островів.
Подальше зміцнення російських позицій на Далекому Сході обмежувалися
малою чисельністю руського населення і віддаленістю від населених частин
імперії. У 1885 р. Росія тримала за Байкалом всього 18 тисячне військо. За
розрахунками Приамурського воєнного округу, перший батальйон,
спрямований до нього з Європейської Росії похідним порядком, міг підійти
на допомогу тільки через 18 місяців. З метою скоротити час шляху до 2 – 3
тижнів, у травні 1891 р. було почате будівництво Транссибірської магістралі
– залізничної дороги між Челябінськом і Владивостоком, довжиною близько
7 тис. км, покликаною з’єднати залізничним сполученням Європейську
180
частину Росії і Далекий Схід. Російський уряд було вкрай зацікавлений в
сільськогосподарській колонізації Примор’я, і як наслідок – у забезпеченні
безперешкодної торгівлі через незамерзаючі порти Жовтого моря, такі як
Порт-Артур, розташованого на півдні Китаю.
Русько-японська війна.
26 січня (8 лютого) 1904 р. без оголошення війни японський флот під
командуванням адмірала Того напав на руські кораблі в Порт-Артурі, на
кілька місяців вивівши з ладу два кращих руських броненосці (“Цесаревич” і
“Ретвизан”) і бронепалубний крейсер “Паллада”.
27 січня (9 лютого) 1904 р. японці атакували в корейському порту
Чемульпо бронепалубний крейсер І рангу “Варяг” і канонірський човен
“Кореєць”.
Легендарний крейсер I рангу “Варяг”

Після нерівного бою руські моряки знищили свої судна, щоб вони не
дісталися ворогу. Цими діями японський флот забезпечив собі повну
перевагу над Тихоокеанською ескадрою, заблокувавши її в Порт-Артурі.
Важким ударом для Росії стала загибель 31 березня (13 квітня) броненосця
“Петропавловськ” разом з командуючим Тихоокеанською ескадрою С. Й.
Макаровим.
Канонірський човен “Кореєць”
181
Японський флот 2 (15) травня також утратив на мінах два броненосці. 1
травня 1904 р. відбувся перший сухопутний бій на річці Ялу на китайсько-
корейському кордоні між японською і руською арміями, у якому царські
війська були розбиті.
Степан Йосипович Макаров, 1848–1904 рр. – руський воєнно-морський діяч,

океанограф, полярний дослідник, віце-адмірал, герой русько-японської війни. Він
розробив руську семафорну азбуку.
У липні 1904 р. японці блокували фортецю Порт-Артур з суші і моря.

Руським гарнізоном, що мав 41 тис. 78 солдат і 665 офіцерів, на озброєнні
яких було 646 гармат і 62 кулемета, командував Р. І. Кондратенко, українець
за походженням. Захисники змогли протриматися п’ять місяців, знищивши
близько 57 тис. 78 солдат і 15 кораблів противника. Із загибеллю Р. І.
Кондратенка царські війська здали фортецю 2 січня 1905 р. Їх втрати
нараховували 31 тис. 306 воїнів. Завдяки цій перемозі японці змогли
підсилити свої війська, що оперували в Маньчжурії.
1-а Тихоокеанська ескадра (24 корабля), що стояла у Порт-Артурі, була
знищена ще 10 серпня 1904 р. японським флотом (54 корабля) під
командуванням адмірала Того Хейхатіро.
Невелика частина кораблів, що прорвалися по одинці, була інтернована
у портах третіх країн: крейсер “Аскольд”, броненосець “Цесаревич” і кілька
міноносців.
У січні 1905 р. у Росії склалася революційна ситуація, що ускладнило
подальше ведення війни.
У лютому 1905 р. японці розбили руську армію у генеральному
тритижневому бою при Мукдені, який розігрався на більш ніж 100-
кілометровому фронті. До початку Першої світової війни це була найбільша
сухопутна бойова операція в історії воєн.
Руська армія втратила загиблими і пораненими 90 тис. солдатів з 350
тис., які брали участі у боях, а японська армія втратила 75 тис. з 300 тис.
182
Загальна схема русько-японської війни, 1904 –1905 рр.
10 березня руські війська залишили Мукден, що дозволило японцям

заявити про свою перемогу. Після цього війна на суші почала затихати.
Чисельність руських військ у Маньчжурії постійно збільшувалася, однак
бойовий дух армії був підірваний, чому сприяли поразки на фронті і
революція в Росії. Японці, котрі також зазнали великих втрат, не проявляли
активності.
183
27–28 травня 1905 р. у Цусімській битві японський флот під
командуванням Того Хейхатіро дав бій російській 2-й Тихоокеанській
ескадрі, яка була перекинута до Східної Азії з Балтики. Командував руською
ескадрою З. П. Рождественський. Його флот став жертвою примітивної
тактики середньовічних японських піратів, яку використали у бою японські
адмірали. Руська ескадра була вщент розбита. Цусімська битва вирішила
результат війни. Росія не могла більше продовжувати боротьбу, позаяк не
лишилося, а ні армії, а ні флоту.
Війна закінчилася Портсмутським миром 1905 р., за умовами якого
Росія визнала Корею сферою впливу Японії, поступалася Японії Південним
Сахаліном і правом на Ляодунський півострів з містами Порт-Артур і
Дальній (Далянь).
Під час бойових дій між руськими і японськими сухопутними військами,
при довготривалому утриманні сопок (висот) активно застосовувалися
елементи позиційної оброни, таки як окопи, траншеї (ходи сполучення),
бліндажі і інші воєнно-інженерні споруди. На річці Шахе воюючі сторони
продемонстрували зустрічний бій, ініціатором якого виступили руські
війська.
1. Русько-турецька війна 1877–1878 років.
З Кримської війни Росія вийшла з мінімальними територіальними втратами,

однак була змушена відмовитися від утримання флоту на Чорному морі і зрити
укріплення Севастополя.
Перегляд підсумків Кримської війни став основною метою руської зовнішньої
політики. Це було однак не так просто – Паризький мирний договір 1856 р.
передбачав гарантії цілісності Османської імперії з боку Великобританії і Франції.
Відверто ворожа позиція, зайнята під час війни Австрією, ускладнювала ситуацію.
З великих держав тільки з Пруссією в Росії зберігалися дружні відносини. Саме на
союз із Пруссією і її канцлером Бісмарком зробив ставку призначений
Олександром ІІ у квітні 1856 р. канцлером князь О. М. Горчаков. Росія зайняла
нейтральну позицію в справі об’єднання Німеччини, що в остаточному підсумку
привело до створення після ряду війн Німецької імперії. У березні 1871 р.,
скориставшись нищівною поразкою Франції у франко-прусській війні, Росія за
підтримкою Бісмарка домоглася міжнародної згоди на скасування положень
Паризького договору, що забороняли їй мати флот на Чорному морі.
Інші положення Паризького договору, однак, продовжували діяти, зокрема,
стаття 8 надавала право Великобританії і Австрії у випадку конфлікту Росії з
Османською імперією втрутитися в нього на стороні останньої. Це змушувало
Росію виявляти крайню обережність у її відносинах з османами і усі свої дії
погоджувати з іншими великими державами. Війна з Туреччиною один на один
була можлива тільки при одержанні від інших європейських держав карт-бланшу
на такі дії, і руська дипломатія вичікувала зручного моменту.
12 (24) квітня 1877 р. Росія оголосила війну Туреччини: після параду військ у
184
Кишиневі на урочистому молебні єпископ Кишинівський і Хотинський Павло
(Лебедєв) прочитав Маніфест Олександра ІІ про оголошення війни Туреччині. На
стороні Росії виступила Румунія, Проте її війська активно почали діяти лише із
серпня.
На Балканах, на початку червня руські війська (близько 185 тис. воїнів) під
командуванням великого князя Миколи Миколайовича (Старшого) зосередилися
на лівому берегу Дунаю, маючи головні сили в районі Зимниці. Сили турецької
армії під командуванням Абдул-Керим-Надир-паші складали близько 200 тис. чол.
На Кавказі руська Кавказька армія під командуванням великого князя Михайла
Миколайовича мала близько 150 тис. чол. при 372 гарматах, турецька армія
Мухтар-паші – близько 70 тис. воїнів при 200 гарматах.
По бойовій підготовці руська армія перевершувала противника, але уступала
йому в озброєнні (турецькі війська були озброєні новітніми англійськими і
американськими гвинтівками).
Активна підтримка руської армії народами Балкан і Закавказзя зміцнювала
моральний дух руських військ, у складі яких діяли болгарське ополчення,
вірменська і грузинська міліція.
На Чорному морі цілком домінував турецький флот. Росія, домігшись права на
Чорноморський флот тільки у 1871 р., не встигла відновити його до початку війни.
Для забезпечення форсування Дунаю було потрібно нейтралізувати турецьку
дунайську флотилію в місці можливих переправ. Ця задача була виконана
установкою на річці мінних загороджень, прикритих береговими батареями. Також
були задіяні перевезені по залізниці легкі мінні катери.
29 квітня руською важкою артилерією був виведений з ладу у Брэїла
флагманський турецький корвет “Лютфи-Джелиль”, що загинув із усією командою.
14 травня мінними катерами лейтенантів Шестакова і Дубасова потоплений
монітор “Хивзи Рахман”. Турецька річкова флотилія була розстроєна діями
руських моряків і не могла перешкодити переправі російських військ.
10 (22) червня дунайський загін переправився через Дунай у Галаца і Брэїла і
незабаром зайняв Північну Добруджу. Уніч на 15 (27) руські війська під
командуванням генерала М. І. Драгомирова форсували Дунай у районі Зимниця.
Війська були в зимових чорних мундирах, щоб залишатися непоміченими в
темряві, Проте починаючи з другого ешелону, переправа відбувалася під
жорстоким вогнем. Утрати склали 1 тис.100 воїнів вбитими і пораненими. 21
червня (3 липня) сапери підготували мостову переправу через Дунай у районі
Зимниця. Почалося перекидання головних сил російської армії через Дунай.
Турецьке командування не почало активних дій, щоб перешкодити форсуванню
Дунаю руською армією. Перший рубіж на шляху до Константинополя був зданий
без серйозних боїв.
Головних сил армії, що переправилися через Дунай, виявилося недостатньо для
рішучого наступу через Балканський хребет. Для цього був виділений лише
передовий загін генерала І.В. Гурко (12 тис. воїнів). Для забезпечення флангів були
створені 45-тисячний Східний і 35-тисячний Західний загони. Інші сили
знаходилися в Добруджі: по лівобережжю Дунаю або на підході. Передовий загін
25 червня (7 липня) зайняв Тирново, а 2 (14) липня перейшов Балкани через
Хайнкейський перевал. Незабаром був зайнятий Шипкинський перевал, куди був
висунутий створений Південний загін (20 тис. чол., у серпні – 45 тис. воїнів).
Шлях на Константинополь був відкритий, проте достатніх сил для наступу на
185
Балканах не було. Передовий загін зайняв Эскі-Загру (Стару-Загору), але незабаром
сюди підійшов перекинутий з Албанії турецький 20-тисячний корпус Сулейман-
паші. Після запеклого бою в Эскі-Загрі, у якому проявили себе болгарські
ополченці, передовий загін відійшов до Шипки.
Західний загін захопив Нікополь, Проте не встиг зайняти Плевну (Плевен), куди
з Видина підійшов 15-тисячний корпус Осман-паші. Початі 8 (20) липня і 18 (30)
липня штурми Плевни закінчилися повною невдачею і скували дії руських військ.
Руські війська на Балканах перейшли до оборони.
Позначилася недостатня чисельність руського експедиційного корпуса – резервів
для посилення руських частин під Плевною у командування не було. Були
терміново запитані підкріплення з Росії, і покликані на допомогу румунські
союзники. Підтягти необхідні резерви з Росії удалося тільки до середини – кінця
вересня, що затягло хід бойових дій на 1,5 – 2 місяця.
Ловча (на південному фланзі Плевни) була зайнята 22 серпня (втрати руських
військ склали близько 1 тис. 500 воїнів), але і новий штурм Плевни 30–31 серпня
(11–12 вересня) закінчився невдачею, після чого було вирішено взяти Плевну
блокадою. 15 вересня під Плевну прибув Тотлебен, якому було доручено
організувати облогу міста. Для цього було потрібно взяти сильно укріплені редути
Телиш, Гірський і Дольний Дубняки, що служили Осману опорними пунктами у
випадку його виходу з Плевни. 12 жовтня Гурко штурмував Гірський Дубняк,
зайнятий після завзятого бою; втрати руських склали 3 тис. 539 воїнів вбитими і
пораненими, у турок – 1 тис. 500 воїнів вбитими і 2 тис. 300 воїнів полоненими. 16
жовтня під артилерійським вогнем був примушений здатися Телиш (у полон взято
4 тис. 700 воїнів).
Втрати руських військ (у ході невдалого штурму) склали 1 тис. 327 воїнів.
20 жовтня зайнятий Дольний Дубняк, гарнізон якого без бою відійшов до
Плевни. Намагаючись зняти облогу з Плевни, турецьке командування вирішило в
листопаді організувати наступ по всьому фронту. 13 листопада атаки Східної
турецької армії були відбиті частинами 12-го корпусу росіян у Трестеника і
Косабини. 22 листопада Східна турецька армія розбила Еленинський загін 11
руського корпуса. Турків було 25 тис. воїнів при 40 гарматах, руських – 5 тис.
воїнів при 26 гарматах.
Східний фронт руського розташування в Болгарії був прорваний, на наступний
же день турки могли бути в Тирнові, захопивши величезні обози, склади і парки 8 і
11 руських корпусів. Однак вони не розвили свій успіх і весь день 23 листопада не
діяли і обкопувалися. 24-го ж числа діями руської 26-ї піхотної дивізії було
відновлено положення, відкинув турків під Златарицю. 30 листопада Східна
турецька армія, ще не знаючи про капітуляцію Плевни, спробувала атакувати в
Мечкі, але була відбита. Руське командування заборонило контратакувати
противника аж до розв’язки подій під Плевною.
З половини листопада армія Осман-паші, була стиснута у Плевні в чотири рази
кільцем руських військ. Вона стала відчувати нестачу продовольства.
На військовій раді вирішено було пробитися крізь лінію облоги, і 28 листопада
(10 грудня), у ранковому тумані, турецька армія обрушилася на Гренадерський
корпус, але після завзятого бою була відбита по всій лінії і відійшла до Плевни, де і
склала зброю. Втрати руських склали 1 тис. 696 чол., турків, що атакували густими
масами – до 6 тис. У полон було взято 43 тис. 400 воїнів. Поранений Осман-паша
вручив свою шаблю командиру гренадерів генералу Ганецькому; йому були
186
зроблені фельдмаршальські почесті за доблесний захист.
Руська армія, що нараховувала 3 тис.140 воїнів проти понад 18 тис. 300 воїнів. у
противника, перейшла в наступ. Відновила воєнні дії проти Туреччини і Сербська
армія. Західний загін генерала Гурко (71 тис. воїнів.) у винятково важких умовах
перейшов через Балкани і 23 грудня 1877 року (4 січня 1878 р.) зайняв Софію.
У той же день почали наступ війська Південного загону генерала Ф. Ф.
Радецького (загони генералів М. Д. Скобелєва і Н. І. Святополк-Мирського) і в бою
при Шейново 27–28 грудня (8–9 січня) оточили та взяли у полон 30-тисячну армію
Вексель-паші. 3–5 (15–17) січня 1878 р. в бою під Філіппополем (Пловдивом) була
розбита армія Сулейман-паші, а 8 (20) січня руські війська зайняли Адріанополь
без всякого опору. Тим часом колишній рущукський загін теж почав наступ, майже
не зустрічаючи опору з боку турків, що відходили до своїх фортець; 14 січня
зайнятий був Разград, а 15 – Осман-Базар. Війська 14-го корпуса, що діяли в
Добруджі, 15 січня зайняли Хаджи-Оглу-Базарджик, сильно укріплений турками.
На цьому бойові дії на Балканах були довершені. 19 лютого 1878 р., після ще 2
тижнів дипломатичного маневрування, був, нарешті, підписаний попередній Сан-
Стефанський мирний договір з Туреччиною.
Росія повернула південну частину Бессарабії і приєднала Карську область,
населену вірменами і грузинами.
Великобританія окупувала Кіпр; відповідно до договору з Османською імперією
від 4 червня 1878 р., в обмін за це вона зобов’язалася захищати Туреччину від
подальшого руського просування в Закавказзі. Окупація Кіпру повинна була
тривати, поки у руках росіян залишаються Карс і Батум.
Війна ознаменувала поступовий відхід Великобританії від конфронтації у
відносинах з Росією. Після переходу Суецького каналу під англійський контроль у
1875 р., британське прагнення за будь-яку ціну запобігти подальшому ослабленні
Туреччини пішло на спад.
Англійська політика переключилася на захист англійських інтересів в Єгипті, що
був окупований Великобританією у 1882 р. і залишався англійським протекторатом
до 1922 р. Англійське просування в Єгипті інтересів Росії прямо не торкалися,
відповідно напруга у відносинах двох країн поступово ослабнула.
На Берлінському конгресі влітку 1878 р. був підписаний Берлінський трактат,
що зафіксував повернення Росії Бессарабії і приєднання Карса, Ардагана і Батумі.
Відновлювалася державність Болгарії (завойована Османською імперією у 1396 р. і
було васальним Князівством Болгарія); збільшувалися території Сербії, Чорногорії
і Румунії, а турецька Боснія і Герцеговина підпадала під окупацію Австро-
Угорщиною.
Війна коштувала Японії величезного в порівнянні з Росією напруги сил. Їй
довелося поставити під рушницю 1,8 % населення (Росії – 0,5 %), за час війни її
зовнішній державний борг виріс у 4 рази (у Росії на третину) і досяг 2400 млн. йен.
Японська армія втратила вбитими за різними даними від 49 тис. до 80 тис. чол.., у
той час як руська від 32 тис. до 50 тис. чоловік. Руські втрати в боях на суші були
вдвічі менше японських.
Крім того, від поранень і хвороб померли 17 тис. 297 руських і 38 тис. 617
японських солдатів і офіцерів. Захворюваність в обох арміях склала близько 25 чол.
(до 1 тисячі захворювань на місяць), однак відсоток смертності в японських
медичних установах у 2,44 рази перевищував руський показник.
187
2. Зустрічна битва на річці Шахе 22 вересня – 4 жовтня 1904 року
Розрив, який утворився між 1-м і 10-м корпусами, вимусив генерала

Мейендорфа створити за своїм правим флангом уступ для відбиття можливого
охоплювання, але противник в наступ так і не наважився. Узнав тільки в день, що
ще в минулу ніч 10-й армійський корпус японців відійшов до річки Шахе,
Мейендорф відвів свої війська на Іншоутунські висоти. Загін Мау відступив до
Ердагону. В усі дні битви на Шахе у діях японського генерала Ойями відчувалася
відсутність ярко вразливої ідеї і наполегливості у виконанні якого не будь плану.
Неможливість використання привичного шаблону дій, щодо охоплення руських
військ, паралізувало творчу мисль японського полководця. Він не намагався
створити сприятливі умови для виконання завчасно задуманого охоплення правого
флангу руської армії шляхом перегрупувань своїх сил, чому у повній мірі сприяла
пасивність Східного загону. Зосередження уваги генерала Ойями до центру
руського фронту не створювало умов для виникнення тут відповідного
угрупування для розвитку успіху. Тому не зовсім зрозумілим є наступ у стик між
Західним і Східним загонами тільки однієї бригади генерала Матсунаги.
Отже, безсистемність управління з боку японського командування до деякого
ступеню закріплює положення Маньчжурської руської армії і дає можливість
розпочати вигідну операцію; однак командування царської армії не наважувалось
на рішучі дії. Перехід японських військ генерала Ойями до оборони, привело до
невигідного для них співвідношення сил.
Оборонні бої зводилися до фронтального відштовхування руських. Дуже
вигідне охоплення флангів, під впливом німецької воєнної школи, з успіхом
використовував Ойяма у тих випадках, коли ініціатива наступу була за ним. Проте
ця тактика не спроможна була знайти продовження в операції на річці Шахе,
початій за ініціативою руських. Після тривалих зустрічних боїв з боку руської
армії, японські загони, що захищали сопки, були майже всі знищені. Руські війська
захопили 14 гармат і 1 кулемет. Потім, японцями була проведена атака
Путилівської і Новгородської сопок, які не мали практики дій у нічних умовах.
Крім того не було взаємного зв’язку між колонами, тому атакуючи дії були
невдалими. Занадто висунутий вперед загін Ямади був без необхідної підтримки і
без зв’язку.
І все ж таки, 17 жовтня японцям вдалося очистити селище Шаланзця, яке
зайняли частини 10-го армійського корпусу. На наступний день частини 5-ї дивізії і
бригада Умесові зробили спробу знов атакувати Путиловську сопку для створення
більш міцного положення 3-ї дивізії, що була висунута до Салепу, але ця атака
була невдалою і японці вимушені були відійти.
Цим закінчилася багатодобова операція на річці Шахе.
Перемога руських близько Путилівських і Новгородських сопок мала місцеве
значення і не вплинула на загальний хід боїв на Шахе. Противники залишилися на
тих же рубежах і приступили до ретельного укріплення позицій у безпосередній
близькості друг від друга та залишилися на них до початку Мукденської операції.
Тільки іноді виникала між противниками перестрілка у результаті діяльності
розвідувальних груп, що порушували спокій так названого “шахейського сидіння”.
Японське командування відмовилося від подальших активних дій на річці Шахе
на деякий час, не досягнув рішучих результатів і маючи великі втрати до 20 тис.
воїнів.
188
Русько-японська позиційна війна, 1904–1905 рр. Сухопутні операції
Руська артилерія веде вогонь з закритих позицій по японських батареях
Руська армія втратила в Шахейській операції 42 тис. чол. і також не досягла

ніяких результатів
189
1. Чим був обумовлений перехід до використання регулярних найманих

армій і в чому полягала їх перевага?
2. Яким чином вогнепальна зброя вплинула на зміни в бойових порядках?
3. У чому полягали переваги та недоліки лінійного бойового порядку
військ?
4. У чому полягав головний зміст “косого” бойового порядку прусських
військ?
5. Як розвиток бойових порядків у другій половині XVIII ст. позначився на
змінах у стратегії?
6. Що стало причиною переходу руських військ в Кримській війні до
тактики стрілецьких ланцюгів і швидкого переходу до штикової атаки?
7. Які нові риси з’явилися у воєнному мистецтві під час русько-японської
війни 1904–1905 років?
1.6. Розвиток воєнного мистецтва у ході Першої світової війни (1914 -

1918 рр.)
1.6.1. Збройні сили країн Європи напередодні Першої світової війни
Перша світова війна виникла у результаті суттєвого загострення

економічних і політичних протиріч між провідними країнами Європи та їх
прагнення до остаточного перерозподілу світу.
Воєнний конфлікт 1870–1871 рр. між французькою імперією Наполеона III
і Пруссією, яка добивалася європейської гегемонії, був спровокований
прусським канцлером О. Бісмарком. Формально почата Наполеоном ІІІ війна,
закінчилася поразкою і крахом Французької імперії, перетворенням із
Північногерманського союзу єдиної Германської імперії і приєднанням до неї
французьких земель Ельзас і Лотарингії. Тому, Франція бажала відвоювати у
Німеччини Ельзас та Лотарингію. Крім того, амбіціозний керівник Германії
(Німеччини) кайзер Вільгельм ІІ, при якому почався бурхливий розвиток
промисловості, особливо важкої, науково-технічного прогресу буквально
всіх сторін життя країни, намагався створити саму могутню армію в Європі,
розширити ринки збуту товарів промисловості, отримати доступ до дешевих
природних ресурсів колоніальних володінь в Африці та Азії, відсунувши на
них вплив з боку Англії і Франції, захопити Прибалтику і Східну Польщу.
В свою чергу, Англія намагалася у ході війни розширити свої колоніальні
володіння, любими шляхами ослабити свого основного морського
(напередодні першої світової війни воєнно-морський флот Німеччини
поступався тільки Англії) і торгівельного конкурента – Німеччину.
У Росії виникло протистояння з Австро-Угорщиною та Німеччиною за
вплив на Балканах і з Туреччиною за контроль над Кавказом і проливами між
190
Чорним та Середземним морями.
На початку XX ст. остаточно склалися два військово-політичних блоки:
Німеччина, Австро-Угорщина та Італія заснували союз “Трьох”, до якого
потім примкнули Болгарія і Туреччина; союзниками Англії стали Франція та
Росія, які створили військову коаліцію під назвою “Антанта”. Пізніше під
час війни до неї приєдналася Італія, США та інші країни.
З причин того, що прагнення провідних держав до перерозподілу світу
безпосередньо торкалося інтересів багатьох країн світу, учасниками Першої
світової війни стали 33 країни світу, населення яких складало більшу частину
населення земної кулі.
До початку війни всі крупні європейські держави, крім Англії, мали
постійні армії, які комплектувалися на основі загальної військової
повинності.
В Англії, навпаки, армія була найманою. Тільки після початку війни
британський уряд ввів загальну військову повинність.
Збройні сили більшості країн складалися з сухопутних військ та
військово-морського флоту. Основним родом сухопутних військ В арміях
всіх держав була піхота. До складу сухопутних військ також входили
кавалерія і артилерія. Спеціальні війська мали незначну питому вагу –
близько 2%.
Найвищим тактичним з’єднанням піхоти був корпус, який складався з 2-х
– 3-х піхотних дивізій, кавалерійських, артилерійських та інших частин і
підрозділів підсилення та забезпечення. Піхотна дивізія мала від 16 до 21 тис.
бійців, 36–48 гармат і близько 30 кулеметів. У піхотних полках основним
засобом боротьби була магазинна гвинтівка з прицільною дальністю
стрільби близько 2000м і скорострільністю 10–12 пострілів за хвилину. Крім
того, у полку, на озброєнні були 6–8 станкових кулеметів. Штатної
артилерії в полку не було, тому що вона знаходилася у розпорядженні
командира дивізії і називалася дивізійною артилерією. Основним зразком
дивізійної артилерії були гармати калібру 75–76 мм з дальністю стрільби 7–8
км. Важкої артилерії було досить мало, Проте слід зазначити, що збройні
сили Німеччини значно переважали збройні сили країн Антанти у кількості
гармат великих калібрів.
На початку війни у складі збройних сил Росії нараховувалося 263 літака, у
Німеччини – 232, в Англії – 258, у Франції – 156. До армійських корпусів
входило авіазагони по 3–6 літаків, які призначалися для ведення розвідки.
Кількість бронеавтомобілів та панциропотягів в Європейських арміях була
незначною.
1.6.2. Періодизація Першої світової війни і розвиток воєнного

мистецтва
Незважаючи на існування воєнних коаліцій, кожна країна розробляла свій

стратегічний план самостійно, не узгоджуючи його з союзниками. Усі
стратегічні плани базувалися на уявленні, що перемогу можна досягти у
191
короткий термін, розгромивши при цьому головні сили противника у районах
його розгортання. При цьому, живучість армії, наявність мільйонів
підготовлених резервістів в цих планах не враховувалися.
Характерним у цьому відношенні був стратегічний план Німеччини,
розроблений на початку ХХ-го сторіччя начальником відділення
генерального штабу Німеччини генералом Альфредом фон Шліффеном. У
ньому намічалося розгромити шляхом здійснення великих наступальних
операцій спочатку армію Франції, а потім – Росії.
Граф Альфред фон Шліффен – учасник австро-прусської війни 1866 р. і

франко-прусської війни 1870–1871 рр. У 1880-х роках – начальник відділу
Генерального штабу.
В своїх роботах, на воєнних іграх і маневрах він розвивав теорію

оточення і знищення противника шляхом міцних ударів по флангах (або
одному з них) з наступним виходом в тил. Із-за обмеження природних і
людських ресурсів Германії, проповідував теорію швидкої – блискавичної
війни.
У плані А. Шліффена були такі недоліки, як те, що він не передбачав
резерви противника, а бойовий порядок своїх військ будувався в один
стратегічний ешелон. Проте були присутні і ряд позитивних моментів такі, як
врахування фактору раптовості та ролі стратегічної ініціативи, правильний
вибір напрямку головного удару і зосередження сил на вирішальному
напрямку. Однак, у цілому цей план виявився хибним, тому що не
враховував можливості військ противника.
Стратегічні плани інших країн були позбавлені цілеспрямованості, не
визначали чіткого напрямку головного удару і не забезпечували створення
необхідної переваги над противником для досягнення вирішального успіху.
Всі генеральні штаби вважали, що застосування обходів і охоплення
противника забезпечить його розгром у короткі строки. Розгортання військ
намічалося все ж таки в один стратегічний ешелон, що не відповідало
192
глибині поставлених завдань i могло привести до зриву наступальних
операцій.
Війна була розв’язана державами союзу “Трьох”: Німеччиною і Австро-
Угорщиною. Італія в союзі була номінально і в 15-му році вийшла із союзу та
приєдналася до “Антанти”.
Поводом до розв’язання Першої світової війни стало вбивство в Сараєво
Франца Фердинанда Карла Людвіга Йозефа фон Габсбурга ерцгерцога д’Есте
(1863–1914 рр.) – ерцгерцога австрійського, з 1896 р. наслідника престолу
Австро-Угорської імперії.
28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну союзниці Росії –
Сербії. Того же дня Росія почала загальну мобілізацію. Німеччина вимагала
від Росії відмінити мобілізацію, проте остання проігнорувала ці вимоги.
1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, a через день – Франції, яка, в
свою чергу, 3 серпня оголосила війну Німеччині. 4 серпня Англія оголосила
війну Німеччині.
Почалася Перша світова війна.
Події та розвиток воєнного мистецтва Першої світової війни прийнято
розглядати за кампаніями 1914, 1915, 1916, 1917 та 1918 рр., тому що
стратегічні плани i характер дій воюючих сторін змінювалися практично
кожного року.
Кампанія 1914 р. характерна маневровими діями. Під час війни
утворилося два фронти:
на Західному – воювала Німеччина проти об’єднаних союзницьких сил –
армії Франції, експедиційного корпусу Англії, армії Бельгії, Нідерландів;
на Східному – воювали армії Німеччини і Австро-Угорщини проти Росії.
Спочатку бойові дії почалися на Західному фронті вторгненням військ
Німеччини на територію Бельгії, для охоплення французької і англійської
армій з флангу (за планом А. Шліффена).
Воєнні дії у початковий період велись досить невеликими силами
прикриття та силами вторгнення. Війська прикриття забезпечували
безперешкодне розгортання головних сил у прикордонних районах i вели
розвідку. Німецькі війська вторгнення намагалися захопити переправи на
річці Маас i тим самим створити сприятливі умови для наступу головних
сил.
Стратегічне розгортання всі воюючі країни провели у відповідності до
своїх планів.
На Західноєвропейському театрі воєнних дій сили протидіючих сторін були
рівні. У смузі більше 450км Німеччина розгорнула 7 армій (86 піхотних i
кавалерійських дивізій, більше 1,6 млн. воїнів, 5 тис. гармат). Їм протистояло
5 французьких, англійська та бельгійська армії (85 піхотних, 12
кавалерійських дивізій, близько1,6 млн. чол., 4 тис. 640 гармат).
На Східноєвропейському театрі воєнних дій проти Росії були розгорнуті 1
німецька, 4 австро-угорські армії та армійська група (52 піхотні та 12
кавалерійських дивізій, більше 1 млн. чол., до 2 тис. 700 гармат).
193
Кампанія 1914 р. на Східноєвропейському театрі воєнних дій
Росія для наступу на Східну Пруссію розгорнула Північно-Західний фронт

у складі 2-х армій. На південь від Полісся був розгорнутий Південно-
Західний фронт у складі 4-х армій. Усього у 6-ти російських арміях було 54
піхотних та 21 кавалерійська дивізія (до 850 тис. воїнів, 3200 гармат).
Співвідношення сил на усіх напрямках було практично рівним.
21–25 серпня у прикордонних битвах німецька армія відкинула франко-
англійсько-бельгійсько-нідерландські війська i вторглися у Північну
Францію. Просуваючись до Парижу, вони відчували зростаючий опір. До
того ж германське командування було вимушене послабити своє ударне
угруповання i спрямувати два корпуси i одну дивізію з його складу у Східну
Пруссію для відбиття наступу російських військ.
Французьке командування зосередило у районі Парижу значні сили i
організувало контрнаступ. На початку вересня німецькі війська отримали
поразку i відступили за річки Маас i Уаза. Спроби обох сторін обійти з
півночі відкриті фланги привели до витягування фронту до узбережжя
Північного моря. Ці битви отримали назву “біг до моря”. Вичерпавши свої
наступальні можливості у середині листопада, сторони перейшли до
позиційної оборони на суцільному фронті від кордонів Швейцарії до
Північного моря.
На російсько-німецькому фронті на початку Східно-Прусської операції (7
серпня – 14 вересня) дві армії руського Північно-Західного фронту здійснили
успішний наступ, де в основному, бойові дії велися з обох сторін за Варшаву
194
і її околиці. Проте командування фронту не впоралося з управлінням i не
спромоглося організувати взаємодію між арміями. Германські війська
отримали можливість спочатку нанести тяжку поразку 2-й руській армії, а
потім відкинути армії Північно-Західного фронту на вихідні позиції.
У Галіцийській битві (19 серпня – 21 вересня) армії руського Південно-
Західного фронту відбили наступ австро-угорських військ, розгорнули
успішний наступ вздовж всього фронту, завдали тяжку поразку противнику
та оволоділи Галіцією і осадили фортецю Перемишль.
Воєнні дії розгорнулися також і на Далекому Сході, в Африці, на Балканах
та у Закавказзі, але у загальному ході війни вони відігравали другорядну
роль.
Таким чином, кампанія 1914 р. знаменувалася крахом вихідних
стратегічних планів, повним виснаженням і практично знищенням кадрових
армій i мобілізаційних запасів. Стала очевидною необхідність мобілізації
економіки i людських ресурсів на потребу фронту.
Кампанія 1915 року. З метою розгортання воєнного виробництва та
підготовки резервів Англія i Франція вирішили у 1915 р. перейти до
стратегічної оборони.
Активні дії проти австро-германського блоку повинна була вести Росія.
Під тиском союзників Росія планувала провести наступ у Східній Пруссії та у
Карпатах. Німеччина в свою чергу вирішила перенести головні зусилля на
схід, розгромити руські війська i вивести Росію з війни.
З лютого по жовтень 1915 р. на Східноєвропейському театрі йшли запеклі,
кровопролитні битви. Руські війська були вимушені залишити частину
Прибалтики, Польщі та Галіцію. Проте жодна руська армія не була оточена, i
Росію не вдалося вивести з війни. Знекровлені i виснажені австро-германські
та руські армії перейшли до позиційної оборони на суцільному фронті, яка
передбачала маневрові і наступальні дії на окремих ділянках.
Англія та Франція восени 1915 р. провели часткові наступальні операції з
метою прориву позиційної оборони німців на вузьких ділянках в Артуа та
Шампані. Однак, ці операції виявилися безрезультатними.
Італія вийшла із союзу “Трьох” і приєднавшись 25.05.1915 р. до коаліції
“Антанта”, розпочала бойові дії проти Австро-Угорщини з метою
розширення території країни і приєднання до себе Тіролє (область в Альпах).
Кампанія 1915 р. підтвердила, що масоване застосування кулеметів,
артилерії та розвиток польової фортифікації зробили оборону сильнішою за
наступ. Розпочалися пошуки способів прориву суцільного позиційного
фронту.
Швидко зростала кількість та вдосконалювалася якість бойової техніки.
Збільшилась насиченість військ кулеметами, мінометами та важкою
артилерією. Вперше у 1915 р. стали застосовувати бойові отруйні речовини.
На легких швидкісних літаках були встановлені кулемети, а на більш важких
– бомбардувальне озброєння.
195
Авіація перетворювалась на важливий бойовий засіб i стала розподілятися

на роди авіації: розвідувальну, винищувальну та бомбардувальну.
Удосконалювалися i способи бойових дій. Перед наступом обов’язково
проводилася артилерійська підготовка. Бойові порядки піхоти стали
ешелонувати у глибину i шикувати замість одного щільного ланцюга – по 3
– 4 і більше рідких ланцюгів, що значно зменшувало втрати особового
складу під час атаки від гарматно-кулеметного вогню. В наступі піхота
просувалась вперед разом з кулеметами.
Таким чином, стійкість і глибина оборони зросли за рахунок
ешелонування бойових порядків, підвищення щільності гарматно-
кулеметного вогню, створення розвинутої системи траншей i різноманітних
воєнно-інженерних загороджень, а також облаштування другої, а іноді i
третьої смуги оборонних позицій.
Кампанія 1916 року. Німеччина вирішила знов перенести зусилля на
західний напрямок. Для цього вони намагалися здійснити прорив фронту
близько міста Верден, нанести союзницьким військам поразку та захопити
Париж. Німецькі війська розпочали наступ на Верден 21 лютого 1916 р. Їх
атаки тривали до липня, але прорвати оборону німці так і не спромоглися.
Втрати с обох сторін були величезні – разом близько 1 млн. бійців:
Німеччина втратила біля 600 тис. чол., а союзники більше 350 тис. чол.), при
цьому німецькі війська просунулися в глибину території противника тільки
на 3км (!).
196
У другій половині року ініціатива перейшла до французів i вони потіснили

німців на вихідні рубежі. Операція під Верденом є прикладом спроби
прориву потужної оборони на одній ділянці фронту (15км). В ній активно
використовувалася артилерійська підготовка. Артилерія повинна була
послідовно руйнувати позиції противника, а піхота – займати їх. Такий
спосіб прориву виявився безрезультатним. Французьке командування мало
можливість перекидати до Вердена війська з не атакованих ділянок фронту
197
та з тилу. При цьому для оперативного перегрупування активно
використовувався автотранспорт. Перевага німців на ділянці прориву була
швидко ліквідована. У ході наступних бойових дій під Верденом вперше
були масово застосовані ручні кулемети i гранатомети, вогнемети та
хімічні снаряди. Розгорнулася енергійна боротьба за панування у повітрі,
здійснювалися штурмові дії авіації. У наступі піхота застосовувала бойові
порядки у вигляді хвильових ланцюгів та штурмових груп.
Р о з в і д к а
Чистильники окопів
Придані частини
600 – 700 м
Бойовий порядок “ХВИЛЯ” стрілецьких ланцюгів
В обороні дрібні групи піхоти з кулеметами відбивали атаки противника з

окопів та траншей. Бойові дії під Верденом велися на обмеженій ділянці
місцевості: 15–30 км по фронту та 10км у глибину.
Країни “Антанти” при розробці планів на 1916 р. врахували досвід війни i
вперше вирішили координувати свої зусилля.
Стратегічна операція “Брусиловський прорив”. Літній наступ руської
армії є частиною загального стратегічного плану Антанти на 1916 р.
передбачав взаємодію союзних армій на різних театрах війни. У рамках цього
плану англо-французькі війська готували операцію на річці Соома. У
відповідності з рішенням конференції держав Антанти в Шантійї (березень
1916 р.) початок наступу на французькому фронті було призначено на 1
липня, а на руському – на 15 червня 1916 р.
198
Директива руської Ставки Головного командування від 11 квітня 1916 р.
призначала руський наступ на всіх трьох фронтах (Північному, Західному і
Південно-Західному). Співвідношення сил, за даними Ставки, складалися на
стороні руських.
На кінець березня Північний і Західний фронти мали 1 млн. 220 тис.
штиків і шабель проти 620 тис. у німців, Південно-Західний фронт – 512 тис.
проти 441 тис. в австрійців. Подвійне панування в силах на півночі Полісся
диктувало і напрямок головного удару. Його повинні були нанести війська
Західного фронту, а додаткові удари – Північний і Південно-Західний
фронти. Для збільшення переваг у силах у квітні – травні було проведено
доукомплектування частин до штатної чисельності.
Розробку широкомасштабної наступальної операції одразу усіх трьох
фронтів Ставкою було доручено головнокомандувачу Південно-Західного
фронту генералу О. Брусилову.
Ставка побоювалася переходу у наступ армій “Трьох” у випадку поразки
французів під Верденом і, бажаючи перехопити ініціативу, дала вказівку
командувачам фронтами бути готовими до наступу раніше наміченого
терміну. Директива Ставки не розкривала мету майбутньої операції, не
передбачала глибини операції, не вказувала, чого повинні були домогтися
фронти в наступі. Вважалося, що вже після прориву першої смуги оборони
противника буде готуватися нова операція щодо подолання другої смуги. Це
вплинуло на плануванні операції фронтами. Так, командування Південно-
Західного фронту не визначило дії своїх армій у розвиток прориву і подальші
цілі.
Усупереч припущенням Ставки держави “Трьох” не планували великих
наступальних операцій на російському фронті влітку 1916 р. При цьому
австрійське командування не вважало за можливе успішний наступ
російської армії південніше Полісся без її значного посилення.
До літка 1916 р. в руській армії з’явилися ознаки стомлення солдатської
маси від війни, проте в австро-угорській армії небажання воювати
виявлялося набагато сильніше, і в цілому боєздатність руської армії була
вище, ніж австрійської. 2 (15) травня австрійські війська перейшли в наступ
на італійському фронті в районі Трентіно і завдали поразку італійцям. У
зв’язку з цим Італія звернулася до Росії з проханням допомогти наступом
армій Південно-Західного фронту, якому протистояли в основному австрійці.
18 (31) травня Ставка своєю директивою призначила наступ Південно-
Західного фронту на 22 травня (4 червня), а Західного фронту – на 28–29
травня (10–11 червня). Завдання головного удару як і раніше покладалося на
Західний фронт (командуючий генерал А. Е. Эверт).
При підготовці операції командуючий Південно-Західним фронтом
генерал Брусилов вирішив зробити по одному прориву на фронті кожної з
чотирьох своїх армій. Хоча це розпорошувало сили росіян, противник також
позбавлявся можливості вчасно перекинути резерви на напрямок головного
удару.
199
Олексій Олексійович Брусилов, 1853 –1926 рр. – руський військовий діяч,
генерал від кавалерії (1912).
Учасник Першої світової війни. Командував 8-ою армією. Від березня 1916 року
був головнокомандувачем Південно-Західного фронту, війська якого в травні –
серпні 1916 р. здійснили прорив австро-німецького фронту. Ця найвдаліша бойова
операція руських за всю війну увійшла в історію як Брусиловський прорив. У травні
– липні 1917 р. Брусилов обіймав посаду Верховного головнокомандувача Збройних
сил Росії, відстоював ідею ведення війни до переможного кінця. Після Жовтневого
перевороту 1917 р. Брусилов усунувся від активної діяльності, жив у Москві.
Навесні – влітку 1918 р. таємно співпрацював із Білим рухом. У серпні – жовтні
1918 р. перебував під арештом на гауптвахті в Московському Кремлі за підозрою в
контрреволюційній діяльності. До весни 1919 р. перебував під домашнім арештом.
На початку польсько-радянської війни 1920 р. Брусилов добровільно вступив до
Червоної армії. Помер Олексій Олексійович 17 березня 1926 р. від запалення легенів.
Відповідно до загального задуму Ставки сильна правофлангова 8-а армія

завдавала основного удару на Луцьк для сприяння наміченому головному
удару Західного фронту. Командуючим арміями була надана воля вибору
ділянок прориву. На напрямках ударів армій була створена перевага над
противником у живій силі (у 2–2,5 рази) і в артилерії (у 1,5–1,7 рази).
Наступу передували ретельна розвідка, навчання військ, устаткування
інженерних плацдармів, що наблизила руські позиції до австрійських.
Артилерійська підготовка продовжувалася з 3 годин ночі 21 травня (3
червня) до 9 годин ранку 23 травня (5 червня) і привела до сильного
руйнування першої смуги оборони та часткової нейтралізації артилерії
противника. Росіяни, що перейшли потім у наступ, 8-а, 11–а, 7-а і 9-а армії
(572 тис. воїнів. і 1968 гармат) прорвали позиційну оборону австро-
угорського фронту, яким командував ерцгерцог Фрідріх. Прорив був
здійснений відразу на 13 ділянках з наступним розвитком убік флангів і в
глибину. Найбільшого успіху на першому етапі досягла 8-а армія
(командуючий генерал А. М. Каледін), що, прорвавши фронт, 25 травня (7
200
червня) зайняла Луцьк, а до 2 (15) червня розгромила 4-у австро-угорську
армію ерцгерцога Йосипа Фердинанда і просунулася на 65км. 11-а і 7-а армії
прорвали фронт, але контрударами противника наступ було призупинено. 9-а
армія під командуванням генерала П. А. Лечіцького прорвала фронт 7-ї
австро-угорської армії і 5 (18) червня зайняла Чернівці. Загроза наступу 8-ї
армії на Ковель змусила Німеччину і її союзників перекинути на цей
напрямок дві німецькі дивізії з західноєвропейського театру, дві австрійські
дивізії – з італійського фронту і велике число частин з інших ділянок
Східного фронту. Однак, початий 3 (16) червня контрудар австро-німецьких
військ проти 8-ї армії не досяг успіху.
У цей же час Західний фронт відкладав завдання запропонованого йому
Ставкою головного удару. За згодою начальника штабу верховного
головнокомандуючого генерала М. В. Протексєєва генерал Эверт відклав
дату наступу Західного фронту до 4 (17) червня. Приватна атака 1-го
гренадерського корпуса на широкій ділянці фронту 2 (15) червня виявилася
невдалою і Эверт приступив до нового перегрупування сил, через що наступ
Західного фронту було перенесено на початок липня. Застосовуючи до
термінів наступу Західного фронту, що змінився, генерал О. О. Брусилов
надавав 8-й армії нові і нові директиви – то наступального, то оборонного
характеру, розвивати удар то на Ковель, то на Львів. До 12 (25) червня на
Південно-Західному фронті установився відносний затишок.
24 червня почалася артпідготовка англо-французьких армій на річці
Соома, що продовжувалася 7 днів і 1 липня союзники перейшли в наступ.
Операція на Соома зажадала від Німеччини тільки за липень збільшити число
своїх дивізій на цьому напрямку з 8 до 30.
Російський Західний фронт перейшов, нарешті, у наступ 20 червня (3
липня), а Південно-Західний фронт відновив наступ 22 червня (5 липня).
Наносячи основний удар на великий залізничний вузол Ковель, 8-а армія
вийшла на рубіж ріки Стохода, але під час відсутності резервів змушена була
на два тижні зупинити наступ.
Наступ на Барановичі ударного угруповання Західного фронту, почате 20–
25 червня (3–8 липня) переважаючими силами (331 батальйон і 128 сотень
проти 82 батальйонів 9-ї німецької армії) було відбито з великими втратами
для росіян. Наступ Північного фронту з Ризького плацдарму також виявився
безрезультатним і німецьке командування продовжило перекидання військ з
районів північніше Полісся на південь. У липні Ставка перекинула на південь
гвардію і стратегічний резерв, створивши Особливу армію генерала
Безобразова і наказала Південно-Західному фронту взяти Ковель. 15 (28)
липня Південно-Західний фронт почав новий наступ. Атаки укріплених
болотистих дефіле на Стоході проти німецьких військ закінчилися невдачею.
11-а армія Південно-Західного фронту взяла Броди, а 7-а армія – Галич.
Значних успіхів досягла в липні – серпні 9-а армія генерала П. А.
Лечіцького, що зайняла Буковину і взяла Станіслав. До кінця серпня наступ
російських армій припинився через зростання опору австро-німецьких
військ, а також великих втрат і стомлення особового складу.
201
Прорив Південно-Західного фронту руськими військами. Брусиловський прорив,
серпень 1916 р.
Руська батарея веде вогонь по німецькій піхоті з закритих позицій
202
В результаті наступальної операції Південно-Західний фронт завдав
серйозної поразки австро-угорським військам у Галичині і Буковині. Австро-
Угорщина втратила майже півмільйона полонених, 581 гармату, 1795
кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. Високі втрати мали і німецькі війська,
що ще більше понизили їхню боєздатність. Для відбиття руського наступу
Німеччина перекинула з французького театру воєнних дій 11 піхотних
дивізій, а Австро-Угорщина з Італійського фронту – 6 піхотних дивізій, що
стало відчутною допомогою союзникам Росії по Антанті. Під впливом
російської перемоги Румунія прийняла рішення про вступ у війну на стороні
Антанти, хоча наслідки цього рішення оцінюються істориками неоднозначно.
Підсумком наступу Південно-Західного фронту і операції на річки Соома
став остаточний перехід стратегічної ініціативи від союзу “Трьох” до
Антанти. Союзникам вдалося домогтися такої взаємодії, при якій протягом
двох місяців (липень–серпень) Німеччині приходилося направляти свої
обмежені стратегічні резерви то на Західний, то на Східний фронт.
У той же час літня кампанія руської армії 1916 р. продемонструвала
серйозні недоліки в управлінні військами. Ставка не змогла реалізувати
погоджений із союзниками план загального літнього наступу трьох фронтів, і
допоміжний удар Південно-Західного фронту виявився основною
наступальною операцією. Наступ Південно-Західного фронту не було вчасно
підтримане іншими фронтами. Ставка не виявила достатньої твердості
стосовно генерала Эверта, що неодноразово зривав намічені строки наступу
Західного фронту. У результаті значна частина німецьких підкріплень проти
Південно-Західного фронту надходила з інших ділянок Східного фронту.
Липневий наступ Західного фронту на Барановичі виявив нездатність
командного складу справитися з задачею прориву сильно укріпленої
німецької позиції навіть при значній перевазі в силах.
Оскільки червневий Луцький прорив 8-ї армії не був передбачений планом
Ставки, йому не передувало зосередження могутніх фронтових резервів,
тому ні 8-а армія, ні Південно-Західний фронт не могли розвити цей прорив.
Також у силу коливань Ставки і командування Південно-Західного фронту
у ході липневого наступу 8-а і 3-а армії вийшли до 1 (14) липня до річки
Стохода без достатніх резервів і змушені були зупинитися й очікувати
підходу Особливої армії. Два тижні перепочинку дали німецькому
командуванню час перекинути підкріплення, і наступні атаки російських
дивізій були відбиті – “порив не терпить перерви”.
Саме з цих причин успішну операцію Південно-Західного фронту деякі
військові історики назвуть “програною перемогою”.
Величезні втрати руської армії в операції: по деяким даним, тільки на
Південно-Західному фронті на 13 червня 1916 р. до півмільйона бійців, і
необхідність проведення додаткової мобілізації новобранців, підсилило
невдоволення війною населення Росії.
І все ж таки, чотири армії Південно-Західного фронту виконали завдання,
активними діями скували сили противника, i не дозволили їх перегрупування
в смузі Західного фронту, який готувався наносити головний удар. При
203
практично рівній чисельності у особовому складі руські війська за рахунок
нерівномірного розподілу сил та засобів досягли переваги на окремих
армійських та корпусних ділянках прориву. Система оборони противника
була розвідана за допомогою аерофотозйомки. Ретельна підготовка –
двотижнева артилерійська підготовка, результатом якої стало нарушення
системи управління військами противника на тактичну глибину побудови
його бойових порядків і гнітючий психологічний тиск на бійців; фактор
раптовості i застосування нової форми операції – одночасних ударів на ряді
ділянок у смузі 450 км – дозволили руським військам прорвати потужну
оборону противника та просунутися на 80–120 км.
За період руського наступу (липень – вересень) австро-германські війська
втратили близько 1,5 млн. воїнів, у тому числі – більше 400 тис. чол.
полоненими. Руські втрати склали близько 500 тис. воїнів. Наступ Південно-
Західного фронту відволік частину сил німецької армії з під Вердену,
примусив Австро-Угорщину зупинити наступ проти Італії та сприяв
перехопленню ініціативи країнами “Антанти”.
Операція англо-французьких військ на річці Соома (липень–листопад)
велася за принципом “методичного прогризання” оборони противника на
суцільній широкій (40км) ділянці прориву, при вирішальній ролі
артилерійського вогню. Перевага союзників у силах та засобах була
трикратною, але темпи наступу були вкрай низькими. Запеклі бої на річки
Соома йшли до самої пізньої осені.
У вересні англійцями був застосований новий засіб збройної боротьби –
танк.
Маскування англійського танка, 1917 р.
Перші танки були озброєні кулеметами, мали обмежений радіус дії та

швидкість 6км/год. Вони допомогли просунутися піхоті на 2км вперед. За 4,5
місяця англо-французькі війська у смузі 40км потіснили противника всього
на 10 км. При цьому вони втратили близько 800 тис. воїнів, втрати німецьких
204
військ склали 538 тис. воїнів.
У кампанії 1916 р. австро-германський блок поніс великі втрати і повністю
втратив стратегічну ініціативу.
Кампанія 1917 року. Загальна стратегічна обстановка на початку 1917 р.
була сприятливою для “Антанти”. Вона мала 425 дивізій проти 331 дивізії
6 квітня на боці “Антанти” у війну вступили США. Командування Антанти
планувало завершити війну у 1917 р. шляхом ряду узгоджених ударів по
арміях противника. На французькому фронті готувався наступ з метою
розгрому угрупування німецьких військ в районі Нуайонського виступу.
На руському фронті головний удар готувався на львівському напрямку.
Італійці планували наступ з метою оволодіння Трієстом.
Наступ англо-французьких військ розпочався 16 квітня. В операції на
головному напрямку прийняли участь 100 піхотних і 10 кавалерійських
дивізій, більше 11 тис. гармат, близько 1тис. літаків та 200 танків. Наступу
передувала тривала (11 діб) артилерійська підготовка. Проте піхоті вдалося
захопити лише другу лінію окопів, а потім її просування припинилося.
Взаємодія з артилерією налагоджена не була. Артилерія вела вогонь по
площинах у глибині оборони противника, у той же час не придушені
кулемети німців розстрілювали атакуючі хвилі піхоти союзників.
Бої тривали до середини травня. У невдалому наступі англо-французькі
війська втратили більше 200 тис. воїнів.
У другій половині 1917 р. англо-французьке командування здійснило ряд
часткових операцій з метою покращення оперативно-тактичного стану своїх
військ. Найбільшу зацікавленість викликає операція англійських військ у
міста Камбре (листопад–грудень 1917 р.). Операція планувалася протягом
місяця з виключною ретельністю. Для атаки була обрана ділянка у Камбре
шириною 12км. Вона була обмежена на флангах двома каналами i була
зручною для дій танків. У смузі наступу оборонялися дві німецькі піхотні
дивізії. Оборона німецьких військ складалася з трьох укріплених позицій
загальною глибиною 7–8 км. Найбільш міцною була перша позиція.
Здійснюючи оперативне маскування, англійці при Камбре зосередили
велику кількість танків, що таємно були перекинуті з інших ділянок фронту.
Для здійснення прориву оборони німців були задіяні 8 англійських дивізій.
Кожна дивізія отримала смугу наступу шириною 1,5–1,7 км. Крім того, до
участі в операції залучався кавалерійський корпус, який передбачалося
ввести в прорив, що пророблявся танками та піхотою. Наступ наземних
військ повинні були підтримувати 1тис. літаків. Щільність артилерії була
меншою ніж у попередніх операціях: всього 85 гармат на 1 км фронту.
Кожен піхотний батальйон першого ешелону отримував для підсилення 9 –
12 танків. Щоб забезпечити надійну взаємодію піхоти з танками, був
змінений бойовий порядок піхоти. У період наближення піхота повинна була
рухатися не ланцюгом, а у колонах відділень або взводів за танками.
У ланцюг, колони розгорталися лише під час атаки.
205
20 листопада рано вранці без артилерійської підготовки англійські танки
пішли в атаку. Через декілька хвилин артилерія відкрила вогонь,
супроводжуючи вогняним валом атаку танків та піхоти. Авіація у цей час
нанесла удари по штабах та артилерії німців.
Німецькі війська були приголомшені раптовою атакою i на першій позиції
не завдали опору. Тільки на третій позиції наступ англійців був зупинений.
Піхота відстала від танків, а ввести у прорив кавалерійський корпус
англійцям не вдалося.
Таким чином, операція при Камбре виявила значення i силу масованого
танкового удару, роль взаємодії усіх родів військ, надало досвід в
оперативному маскуванні i в досягненні раптовості.
Вирішальний вплив на хід війни мав Жовтневий переворот 1917 р., яка
привів до розвалу Російської імперії і створенню нових держав – Радянської
республіки, уряд якої складали більшовики та Української Народної
Республіки (УНР).
Кампанія 1918 року. Радянська Росія і УНР з одного боку та Німеччина,
Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія з другого, підписали 27 січня (9
лютого) 1918 р. у Бересті (Бресті, Брест-Литовську) перший мирний договір у
Першій світовій війні 1914–1918 рр., що значно погіршило стан Антанти.
Підготовка сторін до бойових дій у кампанії 1918 р. йшла в умовах
зростання політичної кризи у країнах Західної Європи. Стратегічною
ініціативою у першій половині 1918 р. оволоділа Німеччина. Навесні
германські війська завдали удар по правому флангу англійців у Пікардії.
Частковий успіх не був розвинений i розбити англійські війська німцям не
вдалося. Невдалим виявився i наступ германських військ на французькі
позиції південніше річки Сооми.
27 травня німці здійснили свою останню операцію на паризькому
напрямку. Наступ назвали в честь його автора командувача Західним
фронтом генерала Е. Людендорфа. Фронт французів було прорвано у перший
день наступу. Щоб викликати паніку в Парижі німці стали обстрілювати його
з надважких гармат, дальність стрільби яких досягала 120км.
30 травня німецькі війська вийшли на річку Марна та опинилися у 70км від
Парижу. Проте їх наступ було зупинено. Спроби розширити прорив у
сторони флангів успіху не мали.
Сили Антанти постійно зростали, по мірі приєднання до них 1 млн. армії
США. У німців не залишилося резервів, а в тилу почалися перебої з
постачанням харчів і боєприпасів – економіка країни занепадала.
7 червня бойові дії були припинені. У липні німецькі війська були
відкинуті до рубежів, з яких вони розпочали наступ. Використовуючи свою
зростаючу перевагу, союзники у другій половині року розпочали загальний
наступ на широкому фронті.
Германська коаліція почала розпадатися. Німеччина уже не мала
матеріальних, людських і моральних сил для продовження війни в обстановці
безперервного відступу по всьому Західному фронту та революції в самій
206
країні.
11 листопада 1918 р. Німеччина прийняла всі умови капітуляції.
1.6.3. Воєнно-політичний підсумок Першої світової війни
Головним воєнним підсумком Першої світової війни була поразка

Німеччини та її союзників. За Версальською мирною угодою Німеччина
втратила всі колонії, у неї були відібрані Ельзас, Лотарингія, Саар та інші
території. Їй заборонялося мати армію загальною чисельністю більше 100
тис. чол., авіацію, танки та підводні човни. Країнам-переможцям Німеччина
повинна була виплатити величезні репарації, повне або часткове
відшкодування (за мирним договором або іншими міжнародними актами)
державою, що розв’язала агресивну війну, збитків, заподіяних державі, що
зазнала нападу.
Великі зміни відбулися на політичній карті світу. Розвалилася та зупинила
своє існування крім Російської імперії, Австро-Угорщина. В Європі виникли
нові держави: Угорщина, Югославія, Чехословаччина, Польща, Радянська
соціалістична республіка.
Вперше в історії людства війна набула такого розмаху та руйнівного
характеру. Війна вимагала великих матеріальних затрат, спустошила великі
території. На фронтах війни загинуло близько 10 млн. чол., поранено 20 млн.
чол. За абсолютною чисельністю втрат Перша світова війна переважила усі
війни за останні 125 р., починаючи з війн буржуазної Франції.
Отже, у роки війни отримало подальший розвиток воєнне мистецтво.
Значне зростання масштабів i руйнівної сили воєнних дій вимагало перегляду
минулих стратегічних поглядів. При розробці стратегічних планів стали
враховувати економічні можливості держави, наявність стратегічних
резервів, координувати зусилля видів збройних сил, організовувати
взаємодію з союзниками.
Участь у війні масових армій, які були оснащені різноманітною бойовою
технікою, обумовило розвиток i вдосконалення способів підготовки та
ведення операції. Воєнні дії почали розпадатися на великому просторі на ряд
окремих боїв, битв, маневрів, які об’єднувалися сукупністю замислу та цілі.
У зв’язку з цим у Першій світовій війні прийняла закінчений вигляд операція
як сукупність узгоджених i взаємопов’язаних за метою, місцем i часом
бойових дій військ, що проводилися за єдиним планом оперативними
об’єднаннями для досягнення поставленої мети. Основним оперативним
об’єднанням у роки Першої світової війни стала армія. Вона включала до
свого складу усі роди військ і могла вирішувати завдання самостійно, спільно
з іншими арміями. На початку війни армії діяли самостійно. В кампаніях
1916–1918 рр. армії діяли у складі фронтів (груп армій) за директивами
командування фронту або головного командування. Поява нового озброєння
і бойової техніки визвало зміни у тактиці, насамперед в формах бойових
порядків. На зміну щільних стрілецьких ланцюгів (інтервал між солдатами 1
м), які пересувалися хвилями, прийшло групове шикування підрозділів,
207
які просувалися слід за танком або кулеметником. Була значно вдосконалена
оборона. Це характеризувалося збільшенням її глибини шляхом створення
системи позицій та оборонних смуг. У середині смуг стали виникати вузли
опору i відсічні позиції, з’явилися залізобетонні та металеві оборонні
споруди.
З 1916 р. артилерія стала проводити не тільки вогневу підготовку атаки,
але й супроводжувати наступ піхоти на глибину до 3–4 км. Проте проблема
організації взаємодії між піхотою та артилерією так i не була вирішена.
Численна кіннота виявила практично повну неспроможність при виконанні
оперативних задач. Наприкінці війни її чисельність зменшилася практично у
всіх арміях воюючих сторін. Новим засобом збройної боротьби у ході
Першої світової війни були танки. Застосування танків привело до змін у
бойових порядках піхоти, обумовило необхідність організації протитанкової
оборони. Застосування отруйних речовин було однією з спроб знайти засіб,
який би сприяв прориву позиційного фронту. У ході війни
вдосконалювалися як найбільш отруйні речовини, так і способи їх бойового
застосування. Виникнення хімічних засобів боротьби привело до виникнення
ще одного нового виду бойового забезпечення – протихімічного захисту.
Питома вага воєнно-інженерних військ у ході війни збільшилася у 1,5 рази. Їх
найбільш характерними завданнями стали побудова оборонних споруд та
загороджень, дорожньо-мостові роботи, руйнування оборонних споруд та
загороджень противника. Швидко розвивалася у роки війни авіація.
Потужність авіаційних двигунів збільшилася з 60–80 до 300–400 кінських
сил, швидкість горизонтального польоту з 80 до 200км/год., а висота підйому
– до 7км. З’явилися літаки з кулеметним озброєнням. Бомбове навантаження
зросло до 1 тис. кг. Авіація, за своїм призначенням, поділилася на роди
авіації: розвідувальну, винищувальну, бомбардувальну і штурмову. Широке
застосування літаків обумовило виникнення нового виду бойового
забезпечення – протиповітряної оборони.
Таким чином, Перша світова війна докорінно змінила погляди на усі
галузі воєнного мистецтва. Вона показала, що збройна боротьба потребує
великих масових армій, оснащених найрізноманітнішою бойовою
технікою i також виявила зростання ролі економічного i морального
факторів у веденні війни.
1. Утворення і склад легіону Українських Січових Стрільці
Початком утворення легіону Українських Січових Стрільців (УСС) по праву

можна вважати 1911 р. Саме цього року виникла ідея створення воєнізованих
організацій з української молоді Галичини. Головною метою цих організацій, як
тоді вважалося, була підготовка української молоді до збройної боротьби із самим
грізним ворогом українського народу – Росією.
Перші організації були таємними. Розміщалися вони в середніх школах і
208
університетах. Після загострення відносин між Російською і Австро-Угорською
імперіями, ідея мілітаризації молоді знайшла відгук і в політичних колах, і серед
спортивно-суспільних товариств, таких як “Сокіл”, “Січ” і “Шар”.
18 березня 1913 р. К. Трилевський домігся затвердження першого стрілецького
товариства – “Січові Стрільці”. До нього приєдналися інші товариства з провінцій.
Першим керівником “Січових Стрільців” став львівський адвокат В.
Старосольский, а його заступником – Д. Катамай, що пізніше став старшиною
УСС.
25 січня 1914 р. у Львові засноване ще одне товариство за назвою “Січові
Стрільці ІІ”. Його керівником став Р. Дашкевич, що став потім старшиною
Київських Січових Стрільців. Крім цих двох центрів стрілецького руху, восени
1913 р., утворений третій – “Стрєлецький курінь” при товаристві “Сокіл”. Усі ці
організації навчали українську молодь військовій справі. Проте на їхньому шляху
вставали перешкоди, поставлені австрійським керівництвом краю. Можливо, ці
організації були б закриті, якби не Перша світова війна.
28 червня 1914 р. пролунали постріли в Сараєво. Цими пострілами були вбиті
ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина, а 28 липня 1914 р. австро-угорський
уряд оголосив війну Сербії, у яку, незабаром були втягнуті майже всі держави
Європи.
Під впливом цих подій, 2 серпня 1914 р. об’єдналися всі західноукраїнські
партії, створюючи “Головну Українську Раду” на чолі з К. Левицьким. Трохи
пізніше “Головна Українська Рада” створила “Українську Бойову Управу” –
організацію, що повинна була стати Верховним командуванням українських
збройних сил – легіону Українських Січових Стрільців (легіон УСС).
6 серпня 1914 р. “Головна Українська Рада” і “Українська Бойова Управа”
виступили з маніфестом, у якому вони проголосили готовність західноукраїнського
народу до боротьби на стороні країн Потрійного союзу (союзу “Трьох”) і призвали
українську молодь встати під жовто–блакитні прапори Українського Січового
Стрілецтва. Після проголошення цього маніфесту, молодь Галичини і люди
старшого віку почали масово записуватися у Січові Стрільці. Спочатку вони
збиралися у повітових центрах, де працювали повітові комітети “Бойової Управи”.
З повітових центрів добровольців відправляли в міста: Стрий, Тернопіль,
Станіслав, Перемишль, Дрогобич, а потім партіями у Львів, де починалося
формування легіону УСС.
Після евакуації зі Львова військових частин і державних установ, добровольців
відправили в місто Стрий, для подальшого формування легіону. Однак, на шляху
створення легіону виникли деякі проблеми: відсутність грошей на утримання
добровольців; відсутність інструкторів для підготовки особового складу легіону;
небажання австрійською військовою владою створення окремої української
військової частини.
Перша з цих проблем була вирішена: гроші на зміст добровольців збиралися по
всьому краю. У цих зборах брали участь усі шари населення. Друга проблема була
вирішена тільки наполовину, тому що з австрійської армії вдалося звільнити і
перевести на службу в легіон тільки 20 старшин, що стали інструкторами. Довго
залишалася невирішеної третя проблема. Австрійська військова влада всіляко
перешкоджала створенню легіону:
вона вимагала, щоб з 10 тис. добровольців, що прибули зі Львова до Стрия, у
легіоні залишилося тільки 2 тис. чол.;
209
озброїли Січових Стрільців гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння
ще у 1888 р.;
легіон не забезпечили ні військовою амуніцією, ні обмундируванням, ні взуттям.
Відділ кінноти. Поділля 1916 р.
Друга чота сотні УСС. Поділля 1916 р.
Стрілецький обоз на позиціях під Золотою Липою, 1916 р.
210
Проте самою головною вимогою австрійської влади було прийняття присяги
легіоном на вірність Австро-Угорській імперії. Після тривалих переговорів з
австрійським командуванням вдалося підвищити чисельність легіону до 2,5 тис.
чол., також вдалося одержати деяку кількість нового озброєння (автоматичні
гвинтівки системи Маузера) і обмундирування, але за все це довелося заплатити
присягою на вірність Австро-Угорській імперії.
Таким чином, легіон УСС ставав не окремою українською частиною в
австрійській армії, а всього лише її придатком. 3 вересня 1914 р. легіон УСС
прийняв присягу на вірність Австро-Угорщині, а через кілька годин – присягу на
вірність Україні:
“Я, український січовий стрілок, присягаю українським князям, гетьманам,
Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що буду вірно служити Рідному краю,
захищати його перед ворогом, воювати за честь української зброї до останньої
краплі крові. Допоможіть мені Господи Боже й Архангел Михайло. Амінь”.
Після прийняття присяги легіон виїхав у містечко Страбичове, тому що 2
вересня 1914 р. російські війська захопили Львів і впритул наблизилися до міста
Стрий. У Страбичові легіон розділили на два з половиною куреня: 1-м куренем був
призначений командувати М. Волошин, 2-м – Г. Коссак, половиною 3-го – С.
Шухевич. Командиром усього легіону став М. Галущинський. До кожного куріня
входило 4 сотні (роти). Сотні складалися з 4 пар (взводів), пари з 4 роїв (відділень)
по 10–15 воїнів. Усього в сотні було 100–150 воїнів Крім цього в кожній сотні було
по два ремісника (один швець і один кравець), сотенний писар і його помічник, два
телефоніста. У легіон входили не тільки курені, але й інші частини: додаткові
бойові частини, запасні і допоміжні частини, а також спеціальні бойові частини.
Додаткові бойові частини були представлені кіннотою, кулеметною сотнею,
інженерною сотнею. Кіннота складалася з однієї сотні, у якій було чотири
старшини і сто дванадцять стрільців. Командував кіннотою поручик Р.
Каминський. Кулеметна сотня складалася з одного командира сотні, двох
командирів чіт, чотирьох кулеметників і тридцяти двох чоловік обслуги.
Озброєння – 4 кулемети системи “Шварцлезе”. Першим командиром був В.
Соловчук. Склад інженерної сотні – 4 пари, у яких знаходилися різні фахівці.
Командував сотнею І. Сільця.
Запасні частини були представлені запасною сотнею, пізніше полком. Спочатку
запасною сотнею командував М. Волошин.
Допоміжні частини: санітарна служба, Кіш, обоз, господарський відділ,
Друкована квартира. Склад санітарної служби: два доктори, чотири санітари. В
їхньому розпорядженні знаходилися перев’язні матеріали, медичні інструменти і 2
пари коней з візками для вивозу поранених. Першими докторами, а отже і
командирами, були И. Рихло й А. Беляй. Обоз був приставлений до кожної сотні.
Він складався з 4 возів з 2-ма парами коней і однієї польової кухні. Перший віз був
призначений для перевезення канцелярії сотні, друга і третя – для продуктів,
четверта – під амуніцію. Командував обозом підстаршина. Господарський відділ
(інтендантство) складався з одного головного інтенданта, його помічника,
інтендантів у куренях і сотенних справниках у сотнях. Головне завдання
господарського відділу – забезпечення легіону продуктами харчування,
обмундируванням, взуттям.
Кіш – тилова частина легіону УСС. Кіш підрозділявся на кілька відділів:
відділ новобранців. Цей відділ відав розподілом новобранців вроздріб легіону;
211
відділ видужуючих. Тут збиралися стрільці, що після видужання поверталися у
свою частину, а також збиралися і ті, хто одержавши поранення чи занедужавши,
направлялися в шпиталь;
станційна команда. Вона забезпечувала порядок на стоянках Коша;
продуктовий старшина чи суспільний старшина. Він відав усіма господарськими
справами;
відділ вербування. Тут набирали у легіон новобранців.
Друкована квартира – літературно-художній кружок легіону. Задачею цього
кружка було збереження традицій УСС, усіх його боїв.
Спеціальна бойова частина. Під час Першої світової війни в піхотних частинах
не було доданої їм артилерії і мінометних частин. Тому в легіоні була створена
спеціальна пара, що була озброєна легкими і важкими мінометами, гранатометами
та вогнеметами. Завдання цієї пари полягала в тому, щоб захищати свої війська,
коли йде наступ противника. Чота діяла в основному в обороні. Командиром пари
був призначений хорунжий І. Рогульський.
Підготовка легіону ще була не довершена, коли йому довелося вступити 10
вересня 1914 р. у бій, прикриваючи відступаючі від Львова австро-угорські війська.
2. Тактика дій українських Січових Стрільців у 1915, 1916 роках
Бойові дії легіону УСС на горі Маківка у 1915 році.

Похід в Карпати, а з ним і бойові дії, почалися 21 січня 1915 р. Після завзятих
боїв на вершинах гір, недалеко від колишньої галицької-мадярської границі,
австрійські і німецькі частини розбили противника і увійшли в Галичину. Обидва
курені УСС йшли на чолі своїх бригад. 1 лютого переможний похід зупинився на
вершині гори Станеще (1- й курінь) і в спаленому Вижлові (2-й курінь), тому що
російські війська закріпилися на горі Великий Яворник і в селі Крамничне, котрі
вони запекло обороняли. Саме під Крамничним легіон УСС здійснив подвиг, про
який потім багато будуть говорити як в австрійській, так і в російській армії.
Вночі, 1 лютого 1915 р., у тридцятиградусний мороз, 1-й курінь під
командуванням Горука зробив обхідний маневр, що змусив російські частини
залишити Крамничне. Втрати куреню були великі: вісімдесят шість чоловік
потрапило в шпиталь з відмороженими кінцівками. Більшість з них залишилися
каліками. Після цих боїв курені одержали п’ятиденний відпочинок у селі Тарнавці,
а 10 лютого вони були переведені у запас бригади.
В цей час російські війська, одержавши підкріплення, почали наступ на частини
Південної Армії, з метою відсунути їх на Бескидський хребет. Першим етапом
цього наступу було захоплення гори Магура і гори Татарівка, а другим –
захоплення гір Кликва і Маківка (у березні – квітні 1915 р.). У боях за ці гори брав
участь практично весь легіон УСС, який на другий день його перебування в
резерві, перекинули у напрямку цих гір.
1-й курінь був відправлений на гору Кичерка. До 19 березня курінь або ніс
службу на лінії фронту, або стояв у резерві бригади. 2-й курінь був відправлений на
гору Татарівка. Однак, після відступу з цієї гори він був переведений у резерв 130-ї
бригади, між горами Кликва і Маківка. Незабаром туди ж був переведений і 1-й
курінь, задача якого складалася в захисті північно-західного схилу Маківки. Отже,
обидва курені знаходилися у складі однієї бригади.
212
Бійці УСС в позиційній обороні на горі Татарівка, 1915 р.є
У той час, коли легіон знаходився у резерві, відбулася його реорганізація. Вона
була проведена 23 березня 1915 р., хоча ствердження її відбулося 14 березня 1915
р. За цією реорганізацією легіон поділявся на два самостійних курені по 4 сотні в
кожному. Командиром 1-го куреня став Г. Коссак, 2-го С. Горук. У справах
організаційно-адміністративного напрямку курені підпорядковувалися
командуванню корпусу, а в тактичному – командуванню дивізії, або обом
бригадам. Після реорганізації, легіон став дуже залежний від австрійського
командування. У цей же час почалися бої за Маківку.
Бойові дії легіону Січових Стрільців на горі Маківка у 1915 р.
З 23 березня по 4 квітня 1915 р. російські війська безупинно наступали на
позиції Українських Січових Стрільців на лівому фланзі оборони гори, але нічого
не досягли. Тоді, перегрупувавшись, російські війська почали наступ на правий
фланг оборони гори, що захищали австрійські частини. На цьому фланзі російські
частини домоглися деяких успіхів, що були зведені нанівець контрударом двох
сотень Січових Стрільців. Ці сотні, під командуванням Дудинського і
Носковського, вибили російські частини з тільки що зайнятих ними позицій.
Траншея – елемент позиційної оборони УСС на горі Маківка, 1915 р.
213
Після цих подій на фронті встановився затишок, що дозволило зосередити 1-й
курінь у селі Головецьке, а частину його відправити на відпочинок у Кіш, що стояв
близько Мукачева. У цей же час німецькій дивізії, що стояла лівіше 130-ї бригади,
вдалося взяти вершину Гостру.
На заході австро-німецькі частини також готувалися до рішучих бойових дій.
Руське командування довідалося про цю підготовку і вирішило випередити австро-
німецькі частини, ударивши по Південній Армії, а саме вроздріб, що
розташовувалися на горі Маківка.
28 квітня 1915 р. руські війська почали штурм Маківки. У цей час Маківку
захищали австро-угорські частини, що входили до складу 35-го піхотного корпусу,
а також мадярські і галицькі ополченці. Легіон УСС у цей час знаходився в резерві
130-ї бригади, що стояла в селі Головецьке. Слабка оборона гори Маківка не
витримала сильного удару руських військ, які уночі 28 квітня розбили лівий фланг
оборони і захопили вершину.
Курені легіону УСС були підняті вночі по тривозі. Після прибуття до Маківки
трьох сотень 10-го куреня і двох сотень 2-го куреня були кинуті в контрнаступ, що
почався у 5 годині ранку. Сотні 1-го куреню почали наступ на лівому фланзі гори, а
сотні 2-го куреню – на північно-східному схилі. Уже через годину сотні
Будзиновського і Мірошника захопили вершину, а сотні 1-го куреню зігнали руські
частини до ріки Головчанка. Після закінчення бою (близько 10 годин ранку), сотні
1-го куреня відійшли в село, а дві сотні 2-го куреня зайняли оборону на висоті 952,
зміцнивши галицьких ополченців.
Зазнавши невдачу на лівому фланзі, руські війська почали підготовку наступу на
правому фланзі, на вершину і на південний схил гори. Вони сподівалися, що на цих
напрямках оборона буде менш сильною через природні перешкоди. Першу частину
наступу руські війська почали 29 квітня. Два дні і дві ночі руські війська по крутих
схилах піднімалися до позицій стрільців з метою їхнього охоплення, але щораз
були змушені під вогнем стрільців повертатися до підніжжя.
На світанку 1 травня руські війська за підтримкою артилерії почали штурм
правого флангу і, розбивши його, захопили вершину гори. У руський полон разом з
австрійськими солдатами потрапила частина стрільців із сотень Мірошника і
Будзиновського. На допомогу двом сотням 2-го куреня підійшли три сотні 1-го
куреня і дві сотні мадярських новобранців. Мадярські сотні, а також УСС з 2-го
куреня, почали наступ на вершину Маківки, а сотні 1-го куреня пішли лівіше.
Почався нерівний бій. Руські частини обороняли завойовані позиції так, що
незабаром мадярські сотні вийшли з бою. Уся вага нерівного бою лягла на Січових
Стрільців, що уже два рази атакували і два рази відступали з гори. Проте на третій
раз Січові Стрільці, за підтримкою австрійської артилерії, увірвалися на вершину
гори, знову опанувавши Маківкою.
У цих боях легіон поніс важкі втрати: сорок сім чоловік вбитими, сімдесят шість
пораненими, кілька десятків потрапило в полон. Однак, ці втрати і мужність, з
яким боролися УСС не залишилися не заміченими. Так, у наказі командира 55-ї
дивізії генерала Флайшмана говорилися: “Українці! З великою гордістю можете
дивитися на Ваші героїчні дії. Кожний повинний бути гордий за приналежність до
Вашого легіону, що по праву може називатися добірною частиною. Я упевнений,
що в кожній небезпеці на Вас можна розраховувати. Щоб ці бажання
виповнювалися – тричі слава !”
Отже, бойові дії і перемога на Маківці зміцнили положення УСС в австрійській
214
армії, а також сприяли підняттю авторитету Стрілецтва в австрійському
Генеральному штабі.
Після боїв за Маківку легіон брав участь ще в боях за Болехів, Галич, переправу
через Дністер, під Завадовим, над Стрипой, під Семиківцями.
22 вересня 1915 р. відбулася чергова реорганізація легіону в 1-й полк УСС.
Командиром полку був призначений Г. Коссак. 26 листопада 1915 р. полк УСС був
переведений на зимівлю в Соснов, де і знаходився всю зиму 1915–1916 рр. Бойові
дії у 1916 р. УСС почали з новим командиром. 16 березня командиром полку УСС
став А. Варивода, що замінив на цій посаді Г. Коссака.
У 1916 р. загальне положення Німеччини і Австро-Угорщини на фронтах почало
погіршуватися. Наступ австрійських військ на італійському фронті послабило
Східний фронт. В добавок до цього німецькі війська почали бойові дії на Західному
фронті. Для того щоб полегшити положення на цих фронтах, держави Антанти
почали відповідні бойові дії, у яких одну з головних ролей зіграли руські війська.
4 червня 1916 р. почався наступ руських військ під командуванням генерала О.
О. Брусилова.
За червень руські війська завдали декілька сильних ударів на австро-німецькому
фронті на Волині і на південному-сході, після чого австро-німецькі війська
відійшли на північ на лінію ріки Стохода, а на півдні – до буковинсько-мадярської
границі і за Солотвинську Бистрицю. В такій обстановці Південній Армії також
довелося відійти.
Наприкінці серпня обидва курені зійшлися в Посухові і відтіля пішли у бій на
горі Лисоня.
Бойові дії легіону Січових Стрільців на горі Лисоня у 1916 році.
На початку вересня 1916 р. руські війська вдарили в центр Південної Армії, де
знаходилася 55-а дивізія. Наступ російських військ почався з узяття позицій 35-го
Стрілецького полку на горі Лисоня ввечері 2 вересня. На допомогу цьому полку
командування послало 1-у і 2-у сотні 2-го куреня УСС.
1-а сотня відразу ж вступила у бій з руськими військами, але вони швидко
розбили її і змусили відступити. На світанку 3 вересня на штурм Лисоні пішли три
сотні 1-го куреня, що залишилися. 2-й і 3-й сотням вдалося зупинити просування
руських частин, що почали наступ з Лисоні на Бережани. 4-а сотня зупинилася в
одному з глибоких ярів під горою, для того щоб з’ясувати обстановку. На 9 годин
ранку Лисоню обороняли загони УСС, що залишилися від 2-ї і 3-ї сотні, а також
залишки 310-го мадярського і 35-го Стрілецького полку.
Тільки завдяки цим частинам фронт на Лисоні ще тримався. В цей час руські
війська, ударивши на правому фланзі, захопили висоти 327 і 348 та зійшли в яр.
Тут руські частини наткнулися на 4-у сотню, що побачивши їх кинулася в атаку,
Проте була розбита. Залишки сотні потрапили у полон. Після цього у бій вступив
2-й курінь. Він почав рух на висоту 348. По дорозі на висоту, 5-а лівофлангова
сотня завдала удару по російських частинах у яру і звільнила залишки 4-ї сотні.
Однак, незважаючи на всі зусилля Січових Стрільців відбити зайняті позиції не
вдалося. 4 вересня у 6 годині ранку, за наказом австрійського командування, УСС
разом з доданими їм частинами пішли в контрнаступ, але він не вдався. В цей же
день о 19 годині почався загальний наступ всіх частин 55-ї дивізії за підтримкою
артилерії. У цьому наступі позиції були знову зайняті.
У бою на горі Лисоня УСС втратили вісімдесят одного чоловіка вбитими, 293
пораненими і 285 полоненими, проте вони врятували всю Південну Армію від
215
поразки. Після бою за гору Лисоня російське командування перекинуло бойові дії
на південь. Курені ж УСС були переведені в резерв дивізії, а після декількох днів
відпочинку зайняли позиції на східних окраїнах Потутор.
29 вересня руські війська почали новий наступ, метою якого було захоплення
Бережан. З 29 до полудня 30 вересня руська артилерія знищила своїм вогнем
позиції 129-ї бригади на Лисоні та у Потуторах. Після полудня 30 вересня руська
піхота пішла на штурм Лисоні і прорвалася у тім же найбільшим місці, де і 2
вересня. Зайнявши позиції 308-го мадярського полку, вона розгромила весь фронт
до Потутор. Не зустрівши опору на своєму шляху, руські війська увійшли в долину
ріки Золота Липа і почали просування в напрямку Посухове. Потім з півночі і з
півдня атакували курені УСС, розташованих в Потуторах. З перших же хвилин бою
Січові Стрільці були оточені з трьох сторін і відсічені від інших частин фронту.
Обороняючи в плині декількох годин, Січові Стрільці сподівалися на допомогу
інших частин, але на допомогу ніхто не підійшов. Частина УСС під командуванням
Г. Потерть почали пробиватися з оточення. Декілька бійців добралися до інших
частин фронту. Інша частка Січових Стрільців потрапила у полон.
Героїчна оборона Потутор УСС затримала просування руських військ і
дозволила командуванню 55-ї дивізії підвести резерви, що остаточно зупинили
наступ руських військ. Однак, узяти Потутори частини, що підійшли, не змогли.
Після бою в Потуторах від двох куренів УСС залишилося невелика кількість
бійців, але уціліла воєнно-інженерна сотня. Її залишили на фронті, а залишки
куренів були відправлені в запасний полк УСС, що стояв у місті Развадів, для
формування вже полку, що тривало до березня 1917 р.
З березня по липень 1917 р. легіон брав участь ще в декількох невеликих боях, а
на початку серпня разом з іншими частинами австрійської армії вийшов до ріки
Збруч. Досягши ріки Збруч, бойові дії на Східному фронті закінчилися.
7 листопада 1917 р. у ході збройного повстання владу в Росії захопили
більшовики, що взялися за припинення війни. На фронті залишилися лише
українські частини, що підпорядковувалися Центральній Раді.
Наприкінці серпня легіон УСС був переведений у Залісся і поповнений ще
одним куренем. У Заліссі легіон простояв до Різдвяних свят. Після них легіон
залишив Залісся і перейшов у містечка Сковятин і Шишковці, відкіля у лютому
1918 р. разом з австрійською армією здійснив похід на Наддніпрянську Україну,
виконуючи постанову Брестського договору, укладеного між країнами Четвертного
Союзу й УНР 9 лютого 1918 р. У цьому договорі говорилося про надання
військової допомоги Центральній Раді країнами Четвертного Союзу у війні з
більшовиками.
Виконуючи цей пункт договору, 27 лютого 1918 р. австрійська армія вирушила
на Наддніпрянську Україну. Завданням цієї армії було очистити Правобережжя від
військ більшовиків. У похід на Наддніпрянщину була відправлена Південна Армія
у складі трьох корпусів: 12-го, 17-го і 25-го.
Легіон УСС, що знаходився у складі 25-го корпусу, перейшов старий австро-
руський кордон і зупинився в місті Кам’янець-Подільський. Тут легіон був
прикомандирований до окремого загону, яким командував архікнязь Вільгельм
Габсбург. Під його командуванням легіон залишався до розвалу Австро-Угорської
імперії. Завдання ж, отримане легіоном, зводилося до ведення пропаганди на
користь Австрії, охорони військових складів, збереженню порядку в призначеному
районі.
216
29 квітня 1918 р. відбулася зміна державної влади на Україні. Замість скинутої
Центральної Ради був утворений гетьманат “Українська Держава” на чолі з
гетьманом П. Скоропадським. У червні легіон УСС направили на Херсонщину для
придушення селянських повстань, що почалися. Стрільці втихомирили ці
повстання дипломатично, без застосування зброї. Це не сподобалося австрійському
командуванню і легіон перекинули на Буковину. Тут на Буковині легіон і простояв
до розпаду Австро-Угорської імперії.
Останнім бойовим завданням легіону УСС було оборона від польських
загарбників Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), утвореної 13
листопада 1918 р. Легіон УСС під час цієї війни з поляками обороняв Львів, а
також брав участь ще в декількох боях. Проте в січні 1919 р. була проведена
реорганізація Української Галицької Армії (УГА), утвореної у листопаді 1918 р. У
ході цієї реорганізації легіон УСС розформували, а самих Січових Стрільців
розкидали по різних бригадах УГА.
Так закінчила своє існування перша українська військова частина.
Отже, значення легіону УСС в історії України, а особливо в історії створення
української армії дуже суттєве. Адже легіон по суті був єдиною українською
військовою частину як у військах Австро-Угорської імперії, так і у військах
Російської імперії. Крім того, легіон не тільки воював, але і проводив
просвітительську роботу серед населення України, а також захищав населення від
сваволі влади.
Таким чином, легіон УСС зіграв вагому роль не тільки в створенні української
армії, але й у суспільно-політичному житті Західної України того часу.
1. Протиріччя в яких питаннях привели Європу до Першої світової війни?

2. Чому кампанія 1914 р. називається мобільним періодом війни?
3. Чим характеризуються кампанії 1915 i 1916 рр. на Східному фронті?
4. Яка загальна характеристика стратегічної наступальної операції
“Брусиловський прорив” 1916 р.
5. Чим характеризуються кампанії 1917 i 1918 рр. на Західному фронті?
6. Які ж підсумки Першої світової війни?
1.7. Збройні формування в Україні у роки громадянської війни 1918 –

1921 років
1.7.1. Армія Української Народної Республіки і Українська Галицька

Армія, тактика дій в обороні і наступі
Армія Української Народної Республіки (Армія УНР) ще називали

Наддніпрянською Армією або Дієвою Армією. Армія УНР у період
українських національно-визвольних повстань 1917–1921 рр., формувалась і
створювалась на основі українізованих частин російської армії, що
розташовувалися на фронті, загонів добровольців, Українських Січових
Стрільців, “вільного козацтва” та колишніх військовополонених-галичан.
217
Процес формування української армії розпочався у лютому 1917 р., відразу
після повалення царизму в Російській імперії і одночасно з розгортанням
національно-визвольного руху в Україні.
9 (22 березня) 1917 р. в Києві за ініціативою Миколи Івановича
Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів руської
армії. Вони звернулися до Тимчасового уряду з вимогою надання
національно-територіальної автономії Україні і проголосили себе
Тимчасовою Українською Військовою Радою.
Микола Іванович Міхновський, 11.02.1873–3.05.1924 рр. – український

політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і
лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., автор
славнозвісної брошури “Самостійна Україна”, один з організаторів українського
війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у
Наддніпрянській Україні – Революційної Української Партії (РУП). Лідер
Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-
Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної
самостійності України.
16 (29 березня) 1917 р. на нараді військових київського гарнізону було

створено першу військову організацію – Український військовий клуб імені
гетьмана Павла Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до
створення національної армії, розпочати формування українських
добровільних полків і першому з них присвоїти назву – Перший Український
козачий ім. гетьмана Б. Хмельницького полк.
Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий
Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням
національних збройних сил.
10 квітня 1917 р. в Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків,
яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії,
виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини,
формування в тилу полків, для яких державною мовою була б українська.
218
В квітні 1917 р. у Мінську утворилася Українська фронтова рада для
військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою.
Симон Васильович Петлюра, 10.05.1879 р.–25.05.1926 р. – український

політичний і військовий діяч, голова Директорії Української Народної Республіки, з
1919 по 1920 рр.
У травні 1917 р., незважаючи на опір руського командування, було
сформовано Український козачий полк імені гетьмана Б. Хмельницького,
командиром якого було призначено сотника Д. Путника-Гребенюка, згодом –
підполковника Юрія Капкана. Визначну роль у створенні української армії
відіграли Всеукраїнські військові з’їзди 1917 р. В травні цього ж року на
першому Всеукраїнському військовому з’їзді було утворено Український
Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім
українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських
військових організацій і формуванням добровільних полків проходив процес
українізації тих фронтових частин російської армії, що складалися переважно
з українців. В царській армії на початку Першої світової війни було
мобілізовано близько 4 млн. українців, які по мірі поширення українського
національного руху почали вимагати від російського командування
виділення їх в окремі військові частини.
В серпні 1917 р. українізований 34 корпус руської армії під командуванням
генерала П. Скоропадського був перейменований у Перший Український
Корпус, а у вересні – з 6-го руського армійського корпусу сформовано Другий
Січовий Запорізький Корпус (командувач генерал Мандрика). На початку
листопаду 1917 р. українські старшини і солдати піхотного Фінляндського
полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотника Пустовіта.
Взимку 1917–1918 рр. деякі з цих частин брали участь у боях проти
більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва.
Проте значна частина українських військ (16 дивізій), які не були вчасно
зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі
пробитися до України або самостійно демобілізувалися.
219
Солдати Армії Української Народної Республіки слухають
кобзаря Антона Митяя
Голова Центральної Ради Михайло Грушевський на військовому параді в Києві,

1917 р
Центральна Рада відкидала необхідність створення регулярної армії,

обстоюючи принцип формування збройних сил на міліційній основі.
Внаслідок цього, а також під впливом більшовицької агітації українізовані
частини само розпустилися.
У листопаді 1917 р. комендант київського воєнного округу полковник В.
Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши в
Києві дві Сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 р. з полонених галичан в Києві
був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром
перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 р. – полк).
Ще в квітні 1917 р. розпочався процес утворення частин Вільного
Козацтва, які наприкінці 1917 – початку 1918 рр. вели героїчну боротьбу
проти наступаючих червоноармійських загонів.
220
Павло Петрович Скоропадський – генерал-лейтенант, останній гетьман України
Скоропадський П. П. в компанії німецьких генералів П. Гінденбурга і Э.

Людендорфа, Спа (Бельгія), вересень 1918 р.
В листопаді 1917 р. для управління всіма збройними силами України було

сформовано Український Генеральний військовий Штаб. Наприкінці грудня
1917 р. перед початком українсько-більшовицької війни 1917–1921 рр.
УНР з причин політичного характеру не мала регулярної боєздатної армії.
Тільки 3(16) січня 1917 р. на засіданні Малої Ради було прийняте рішення
про створення Народної Армії, яка однак через опір частини про
221
більшовицьке налаштованих членів Української Центральної Ради,
втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня – початку лютого 1918
р. на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими
більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, які рвалися до
міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської
України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь,
курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К. Гордієнка, Окремий
Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та
інші невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім
Гайдамацького Коша в районі містечка Ігнатівці були об’єднані в Окремий
Запорізький загін під командуванням генерала К. Присовського, чим було
покладено початок формуванню регулярної армії.
Після укладення Берестейського миру 27 лютого 1918 р. Армія УНР при
підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і
сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців
дивізія Синєжупанників і Козацько-Стрілецька дивізія (дивізія
Сірожупанників). У ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано
у Запорізьку дивізію, а з кінці березня – у Запорізький Корпус. 2–3 березня
1918 р. місто було звільнено українськими військами і 7 березня 1918 р. до
столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній
Україні, українські частини 9 квітня 1918 р. визволили Полтаву, а 19 квітня –
Харків. До кінця квітня 1918 р. вся територія України була звільнена від
більшовиків. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в
Україні перешкоджало формуванню українських військових частин,
демобілізувало Синєжупанників та зменшило дивізію Сірожупанників,
роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії залишився
Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію:
Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 р. було сформовано Першу
Сердюцьку дивізію.
У березні–квітні 1918 р. армія налічувала близько 15 тис. вояків, 60 гармат,
250 кулеметів. У листопаді 1918 р. під час протигетьманського повстання
військо Директорії УНР уже складалося з Окремого Загону Січових
Стрільців, Запорізького корпусу, окремих частин Сірої та Сердюцької дивізій
та повстанських загонів. Начальником Генеральної булави (штабу) АУНР був
призначений полковник О. Сливинський, першим генерал-квартирмейстером
(по оперативним справам) – генерал Дроздовський, другим (по
організаційним справам) – генерал М. Какурін. Чисельний склад цієї армії
сягав до 300 тис. воїнів, але після п’ятимісячної війни з радянською Росією
лишилося тільки 30 тис. бійців.
Найбільшу небезпеку становив лівобережний фронт, де з початку грудня
1918 р. наступали війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка.
5 лютого 1919 р. частини Армії УНР після триденних боїв залишили Київ.
В березні–квітні 1919 р. Наддніпрянська Армія, ведучи важкі позиційні
оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на початку
травня – на Волинь і Поділля.
222
Старшини-організатори 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії
УНР з австрійськими офіцерами.
Дві Українські дивізії були створені навесні 1918 р., після Берестейського миру,
на підставі договору української мирної делегації з Німеччиною (заходами Союзу
Визволення України). Сформовані вони були з українських полонених німецьких
таборів Раштат, Вецляр, Зальцведель. Оскільки вони носили сині мундири,
отримали назву Синьожупанників або сині дивізії. Кожна синя дивізія мала 4
піхотні полки (по 1200 старшин і вояків) і 1 гарматний. Командиром першої
синьожупанної дивізії був генерал Віктор Зелінський; остаточне її сформування
відбулося у місті Ковелі (Волинь) і в середині березня 1918 р. вона переїхала до
Києва.
У травні 1919 р. армія була реорганізована: з 11 дивізій створено п’ять

самостійних груп таких як:
Січові Стрільці (командир – полковник Євген Коновалець) – 4,7 тис. чол.;
Запорізька (полковник Володимир Сальський) – 3 тис. чол.;
Волинська (генерал Всеволод Петрів) – 4 тис. чол.;
223
дивізія полковника Удовиченка (полковник Олександр Удовиченко) – 1,2
тис. чол.;
група отамана Юрія Тютюнника – 3,5 тис. чол.
До складу Армії УНР входили також повстанське формування “Запорізька
Січ” отамана Ю. Божка (1 тис. чол.) та інші повстанські загони.
На початку червня 1919 р. Дієва Армія, провівши ряд наступальних
операцій проти більшовицьких військ, визволила південно-східне Поділля і
вийшла на лінію Староконстянтинів – Проскурів (тепер Хмельницький) –
Кам’янець-Подільський. Такими діями було створено плацдарм для відступу
УГА, яка під тиском польських військ 16–18 липня 1919 р. була змушена
залишити територію ЗУНР і перейти ріку Збруч. В липні на початку серпня
1919 р. перед походом на Київ і Одесу Армія УНР нараховувала 35 тис.
козаків і старшин, 177 гармат, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків.
Під час Першого зимового походу Армії УНР у 1919–1920 рр. у складі
бойової групи було близько 10 тис. вояків а з походу вернулося 2 тис. 680. У
жовтні 1920 р. кількість вояків в Армії УНР становила 23 тис. бійців. У
листопаді 1920 р. після тяжких боїв з Червоною армією вона перейшла Збруч
і була інтернована польською владою.
У 1921 р. Армія УНР дислокувалася у трьох таборах: Каліш, Щипйорно і
Стржалково (Стршалково). Загальна її кількість становила 17 тис. 464 вояків.
У січні 1921 р. створено партизансько-повстанський штаб при Головній
команді військ УНР, який очолив генерал Ю. Тютюнник. Штаб координував
дії повстанських загонів в Україні. У листопаді 1921 р. він здійснив рейд на
Правобережну Україну трьома групами (1,5 тис. вояків) – Бессарабською,
Подільською та Волинською, сформованими з добровольців та інтернованих
вояків Армії УНР. Вперше цими угрупуваннями була застосована тактика
“летучих бригад”: наносилися раптові удари по противнику і не
поглиблюючись в подальший бій, також раптово зникали. Проте ця тактика
не допомогла і похід в цілому завершився невдачею.
1924 р. Армія УНР припинила існування як організована збройна сила.
Інтерновані бійці поступово перейшли на становище політичних емігрантів.
Надалі вони влилися до складу українських національно-патріотичних
організацій.
Українська Галицька армія (УГА) – назва регулярної армії
Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) після договору з
Добровільною армією генерала Антона Денікіна (17 листопада 1919 р.); до
цієї дати відома як Галицька армія (ГА). Після злиття УГА з Червоною
армією 12 лютого 1920 р. отримала назву Червона Українська Галицька
Армія (ЧУГА).
Зародком УГА були Легіон УСС і відділи австро-угорської армії,
сформовані 1 січня 1918 р. з українців, мешканців Львова та й з його
провінцій. Підпорядковувалася вона Українській Національної Раді ЗУНР.
Регулярний характер УГА підтверджував Тимчасовий закон Української
Національної Ради від 13 листопада 1918 р. про загальний обов’язок
військової служби громадян ЗУНР, на основі якого були проголошені в
224
листопаді розпорядження Державного Секретаріату Військових Справ про
військово-територіальний поділ ЗУНР, організаційну схему УГА та
мобілізацію до неї чоловіків українців віком від 18 до 35 років.
Солдати Української Галицької Армії в Києві, 1918 р.
Українські військовополонені, звільнені із сербського полону, присягають на

вірність України та Українського війська 3 серпня 1919 р.
Територію ЗУНР (без Карпатської України) поділено на три військові

області: Львів, Тернопіль і Станіслав, а з них кожну на 4 військові округи (по
5–8 повітів.). На чолі кожної з них був окружний військовий комендант, що
відповідав за набір новобранців, їх вишкіл і поповнення армії боєздатними
частинами.
Усіма військовими справами ЗУНР відав Державний Секретаріат
Військових Справ, що діяв до 9 червня 1919 р. та поділявся на Військову
канцелярію Державного Секретаріату Військових Справ і 16 відділів. Йому
безпосередньо підлягали справи поповнення армії, бойового й харчового
постачання. Державними Секретарями Військових Справ були: полковник
225
Дмитро Вітовський (до 13 лютого 1919 р.) і полковник В. Курманозич (до 9
червня 1919 р.). Після проголошення диктатури ЗУНР, функції Державного
Секретаріату Військових Справ перейшли частково до Начальної Команди
УГА, а частково до новоутвореної Військової канцелярії диктатора (шеф
підполковник К. Долежаль). Утворена в травні 1919 р. Команда запілля, що
перебрала тимчасово функції Державного Секретаріату Військових Справ,
увійшла в червні до Етапної Команди Галицької Армії. Її очолював
командант УГА, з червня 1919 р. начальний вождь з помічником –
начальником генштабу. Начальна Команда Галицької Армії керувала
операціями УГА на фронті, а також очолювала усі її частини, що були
розташовані на фронті. Всі інші частини УГА підлягали через тилові окружні
команди – Державному Секретаріату Військових Справ. Начальна Команда
Галицької Армії поділялася за австрійським зразком на оперативний і
організаційно-матеріальний відділи.
Перші польові формації УГА створювалися стихійно проти повстання
польських бойовиків у Львові (1.11.1918 р.) та нападу польських військ з
Польщі на Галичину (вже 11.11.1918 року вони зайняли Перемишль). До
кінця грудня 1918 р. Галицька армія була мішаниною різних військових груп
регулярного, напівпартизанського, а навіть і партизанського характеру, що
оперували на шляхах наступу польських військ. Ці групи називалися
порізному і мали дуже різнорідний склад, залежно від місцевих умов.
За даними архівних документів, з березня 1919 р. було мобілізовано
близько 126 тис. старшин і вояків, тобто 5% українського населення, а
фактично значно більше, бо численні старшини і вояки, що підлягали
мобілізації, не повернулися ще додому з фронтів Першої світової війни чи з
полону (тільки в Італії до виїзду на Україну зареєстровано було до 40 тис.
старшин і вояків-українців, колишніх полонених австрійської армії).
Хоч численність Галицької Армії на фронті нараховувала в квітні 1 тис.
412 старшин і 52 тис. 200 вояків (533 кулемети, 188 польових і 13 важких
гармат), польське військо вже в лютому – березні 1919 р. мало чисельну
перевагу: у квітні 62 тис., а ще більшу після спрямування на антиукраїнський
фронт 30 тис. старшин і вояків з 100 тисячної армії генерала Ю. Галлера, що
прибула з Франції (всупереч зобов’язанням польського уряду, що армію
використовуватимуть тільки проти більшовиків).
Не зважаючи на чисельну й технічну перевагу польського війська, за 248
днів війни УГА мала також і перемоги. Проте остаточній перемозі
українського війська у першому наступі під Вовчухами в лютому 1919 р. (так
звана “Вовчухівська операція”) перешкодила Місія Антанти, очолена
генералом Бертельмі, яка в дуже прикрій ситуації для поляків наказала
перемир’я, тому що представники Антанти боялися просування більшовиків
на Захід.
Великий польський наступ проти УГА почався 14 травня. Трикратна
польська перевага на південному фронті створила безвихідну ситуацію на
Прикарпатті. Частини І Гірської бригади і група “Глибока” втратили зв’язки з
головними силами і були змушені перейти на Карпатську Україну, де й були
226
інтерновані. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня румунське
військо з дивізією польського генерала Л. Желіґовського ударило по тилах
УГА і почало займати Покуття і Буковину.
6 червня 1919 р. УГА, що була зібрана в південно-східному трикутнику
Галичини, здобула перемогу під Чортковом і перейшла в наступ. За три
тижні наступу здобуто значних успіхів, які не можна було закріпити через
відсутність в УГА резервів і повний брак зброї, боєприпасів, воєнного
спорудження, в основному піхотної амуніції.
25 липня 1919 р. частини II-го Галицького корпусу вийшли на
антибільшовицький фронт, а за ним 2 серпня і вся УГА. 12 серпня почався
наступ на Київ – Одесу, яким керував новостворений штаб Головного
отамана з генералом М. Юнаковим як начальником штабу і генералом В.
Курмановичем як генерал-квартирмейстером. До кінця серпня 1919 р.
українські армії звільнили від більшовиків 72 тис. 500 км² території і 6,5 млн.
населення УНР.
Похід на Київ закінчився 30 серпня здобуттям Києва і зустріччю з
Добровільною Армією генерала А. Денікіна наступного дня, але згодом і до
відступу обох українських армій на захід.
Причиною військових невдач УГА були не воєнні перемоги противника, а
жахлива епідемія тифу та інших пошесних хвороб, які вивели з армії до 90%
особового складу, так що в листопаді 1919 р. тільки 7% вояцтва УГА могли
лишитися на фронтовій лінії. У січні 1920 р. стан УГА зменшився до 1 тис.
435 старшин і 20 тис. 576 вояків, а в квітні до 1 тис. 373старшин і 16 тис. 688
вояків. Це й примусило Начальне Командування Галицької Армії укласти
перемир’я, а згодом і союзний договір з руською Добровільною Армією
(Одеса 17.12.1919 р.). Згодом УГА стала Червоною Українською Галицькою
Армією, коли після розгрому Армії А. Денікіна частини Червоної армії
з’явилися на місце розташування галицьких бригад.
Остаточно УГА вийшла з поля боїв, коли у квітні 1920 р. дві колишні
галицькі бригади покинули Червону армію й перейшли до Армії УНР, що
була тоді в союзі з польським військом, але попали в польський полон.
Поляки звільнили підстаршин і вояків, а старшин інтернували в табори
полонених у Тухолі.
Такий був кінець УГА після майже півторарічного її існування. Існування
УГА має історичне значення: вона відновила українську військову традицію
на Західних українських землях і змогла поширити її серед широких мас.
Таким чином, якщо проаналізувати тактику дій військових формувань
Армії УНР і УГА, то вона ні чим не відрізнялася від воєнного мистецтва
армій Першої світової війни. Це обумовлюється тим, що командний і
рядовий склад складався з воїнів, які в свій час приймали участь в цій війні і
по іншому воювати не вміли.
Наступальні дії велися, як правило, рідкими ланцюгами у розсипному
строю, а в обороні – з елементами ведення позиційної війни (викопувалися
окопи, траншеї, іноді позиції обладнувалися воєнно-інженерними
спорудами).
227
1.7.2. Сільські збройні формування. Воєнне мистецтво Н. І. Махна,
тактика маневрових бойових дій
Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином

вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце
належить селянській війні під керівництвом Нестора Івановича Махна (за
деякими свідченнями – Михненко).
Нестор Іванович Махно (за деякими ствердженнями Михненко), 7.11.1888 р. –

25.07.1934 р, – анархо-комуніст, у 1917–1921 рр. керівник загонів селян-повстанців,
які діяли на південному театрі Громадянської війни
Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого

піднесення охоплював десятки тисяч повстанців; по-друге, з його
довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майже збігаються з
хронологією всієї громадянської війни в Україні); по-третє, з впливовості й
реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні
об’єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи,
мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали від нього),
можна констатувати, без перебільшення, феноменальне за своєю природою
явище.
Повстанський рух на чолі з Н. І. Махном вирізнявся своєю глибиною і
суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни він пережив
часи піднесення та спаду, динамічного змістовного збагачення і звуження
сфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати
його на етапи та визначити його історичне значення.
Нестор Іванович Махно (26 (14) жовтня 1888 р., Гуляй Поле
Катеринославської губернії (нині: Запорізької області) – 25 липня за іншими
даними: 6 червня 1934 р. – ватажок анархістського руху у 1917–1921 рр.,
керівник повстанських загонів, неперевершений тактик ведення
партизанської війни.
228
Народився Махно у родині сорокадворічного Івана Родіоновича Махна,
державного селянина села Гуляйполе та його дружини Євдокії. Наступного
дня його охрестили й дали ім`я Нестор. У 1889 р., коли Несторові не
виповнилося ще й року, Іван Махно помирає. Дружина старого Махна
Явдоха Матвіївна залишається у великій матеріальній скруті з п’ятьма
синами – Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та Нестором. З дитинства
Нестор працював підпаском разом зі своїми братами – пастухами Карпом та
Савою. Років з десяти Нестор починає працювати конюхом, згодом малярем
у фарбувальній майстерні, потім продавцем вина.
Після Лютневої революції в Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на
Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий
діяч. Він став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював
місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку
деревообробників та металістів. Створена Махном місцева адміністрація
провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства,
примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.
В кінці 1917–початку 1918 рр. Махно сформував “селянські вільні
батальйони” які розпочали боротьбу проти козачих частин Південно–
Західного і Румунського фронтів, які намагалися пробитись через територію
України на Дон і приєднатись до військ генерала О. Каледіна. Наступ в
березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення
Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час
він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і
Москві.
Влітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий
повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П.
Скоропадського. В середині грудня 1918 р. Махно уклав угоду з
керівництвом Директорії УНР, але вже того ж місяця його загони перейшли
на бік більшовиків. Разом вони захопили Катеринослав.
31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша
визволили місто. З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти
денікінців, військ Директорії та Антанти. Він очолював бригаду у червоній
Першій Задніпровській дивізії (командувач П. Дибенко), до складу якої
входила частина отамана М. Григор’єва.
Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918–1920 рр. здійснювала
українська анархістська організація “Набат” (створена у 1918 р.), що
висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”.
Н. І. Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти
будь-якої влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення
життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. Він в умовах
протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “третьою
силою” поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів
влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку,
насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти,
викликала опір серед українського селянства і привела до
229
антибільшовицьких настроїв у махновських військах.
У червні 1919 р. Махно, об’єднавшись з армією М. Григор’єва, відкрито
виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. Махно
завершив переформування своїх загонів, які було перейменовано в
“Революційну повстанську армію України”. Вона нараховувала близько 80
тис. бійців.
З літа 1919 р. Махно вів переговори з С. Петлюрою про спільну боротьбу
проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились
укладенням 20 вересня 1919 р. у Жмеринці договору між командуванням
Армії УНР і махновцями. Протягом вересня – жовтня 1919 р. війська Махна
вели бої проти армії А. Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи
тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляйполе,
Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна
денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з
генералом Я. Слащовим і отаманом А. Шкуро, тим самим зірвати свій наступ
на Москву. Своїми активними діями Махно практично врятував більшовиків
від розгрому з боку Денікіна
За військові дії проти Денікіна у 1919 р. в Приазов’ї, що уповільнили
просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений
орденом Бойового Червоного Прапора № 4 (пізніше в офіційній радянській
історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріціус).
В кінці 1919 – на початку 1920 рр. проти повстанців були стягнуті великі
сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА не
тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції
проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. Махно відповідав
знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією командирів і
місцевих органів більшовицької влади.
Під час наступу військ П. Врангеля у вересні – жовтні 1920 р. Махно знову
пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 р. уклав у Старобільську
воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М.
Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії
махновські загони першими форсували Сиваш.
Відразу після розгрому військ Врангеля, радянські війська, порушуючи
підписану угоду, оточили армію Махна і розпочало ліквідацію частин свого
недавнього союзника. З кінця листопаду 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів
виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд
повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжя. Проте
чисельність його війська поступово від постійних боїв зменшувалась. В кінці
кінців, 28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з
Румунією.
Радянські історики та літератори писали про “батька” Махна як про
бандита, ворога радянської влади в часи громадянської війни. Небагато хто з
них згадував, що він, в деякі періоди, був і її союзником.
Н. І. Махно спершу був бойовим командиром, нагородженим ледве не
першим після встановлення радянської влади орденом Червоного Прапора,
230
потім створив на сході України державу селян – Гуляйпільську республіку
анархістів, що воювала проти білих і німців у союзі з більшовиками. На
відміну від УНР, що не зуміла створити сильної армії, Махно досяг у
військовій справі великих успіхів. Його опорою були селяни степової
України і частини півдня Росії.
На території Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Харківської,
Полтавської, частково Новоросійської (Одеської), Київської, Чернігівської,
Подільської, Курської і Воронезької губерній базувалися підпільні мобільні
мобілізаційні пункти. Завчасно були заготовлені схрони зі зброєю,
продовольством і т. ін. При підході нечисленних регулярних частин Махно за
лічені години у призначеному місці до них приєднувалося багато полків із
тисяч озброєних кінних і піших селян. За два тижні мобільні мобілізаційні
пункти спроможні були поставити під гвинтівку порядку 200 тис. чол.
Махно відкинув тактику позиційної війни на захоплення і утримання
території, що панувала тоді. Уперше він застосував тактику маневрової
війни, обґрунтувавши її концепцію. Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі
концепції подібної війни обґрунтували через 15–20 рр. опісля. До того ж
французький генерал Шарль де Голль і німецький генерал Гудеріан вважали
саме Н. І. Махна засновником теорії і практики ведення маневрової війни
великими мобільними військовими формуваннями.
Про внесок Махна у військову тактику та в історію Східної Європи можна
судити за наступним прикладом. Коли армія Денікіна, заволодівши Орлом,
йшла на Москву, а частини Південного фронту більшовиків, крім Першої
Кінної армії, були деморалізовані і серйозної відсічі дати їй уже не могли, в
глибокому тилу білих Махно взяв Олександрівськ (Запоріжжя), Бердянськ,
Маріуполь та загрожував Таганрогу, де розміщувалася Ставка і головна
тилова база білих. Денікін був змушений відкласти взяття Москви, зняти з
фронту ударну армію Слащева і кинути її на Махна.
Не менший внесок зробили махновці й у розгром Врангеля. Вони, а не
червоноармійці, перейшовши через Сиваш, першими увійшли до
Сімферополя.
Представником штабу Південного фронту у військах Махна був тоді Іван
Дмитрович Чорний, і його спогади проливають світло на тактику махновців,
завдяки якій погано озброєне і ненавчене військо домагалося великих
успіхів.
Після укладання у своїй Ставці у місті Старобільську (2 жовтня 1920 р.) з
представниками Радянської республіки, чергового союзного договору, Махно
направив на Південний фронт свою кращу кінну дивізію Марченка.
Толстовські погляди і селянське походження визначили призначення
Чорного представником штабу фронту в махновських військах.
Командуючий Фрунзе розумів, що більшовика-ортодокса із робітників
анархісти не приймуть, а з колишнім толстовцем із селян порозуміються. А в
ініціативності й хоробрості свого представника він не сумнівався: ці його
якості були оцінені ще Будьонним.
У махновській дивізії посланця Фрунзе прийняли добре, тим паче, що один
231
із командирів, Павленко, виявився його старим другом: вони воювали на
німецькому фронті в одному взводі. Чорний швидко здружився із
командиром дивізії Марченком і начальником штабу Гавриленком, які
посвятили його в тактику дій махновських військ.
Згодом, Чорний пригадав, що при його призначенні на посаду комісара
дивізії Марченка командарм Фрунзе М. І. відгукувався про махновську
тактику прориву в тил противника як про “партизанщину”. На заперечення,
що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що
цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за
“неавантюрним” планом Фрунзе, тисячі бійців полягли під кулеметами
близько Перекопа.
Незабаром до дивізії Марченка приєднався кулеметний полк Фоми Кожина
і піхотні полки. Очолив ці сили командувач силами махновців на фронті
Семен Каретник. Згідно з наказом Фрунзе йому належало перейти Сиваш,
але не йти далі, а чекати взяття Перекопу. Хоч Фрунзе вважав, що махновці
воюють “авантюрно”, бойові дії вони почали ґрунтовно і навіть обережно.
Всупереч наказу, Марченко відмовився послати через Сиваш кінний полк,
за що Фрунзе облаяв його боягузом. Він послав спочатку розвідку, а полк
увійшов у воду лише після її сигналу з іншого берега. Переправившись,
махновці, згідно з наказом, зупинилися близько берега, у голому степу. Коли
білі почали підтягувати війська і вести артилерійський вогонь, їхня військова
рада ухвалила рішення – щоб уникнути непотрібних втрат, вийти з
оперативного підпорядкування фронту і самостійно йти на Сімферополь.
Після цього Чорний був змушений повернутися у ставку Фрунзе, а
махновці разом із кримськими селянами, що приєднувалися до них,
незабаром увійшли в Сімферополь. Проте потім більшовики їх роззброїли,
солдатів відпустили, а Марченка, Гавриленка та інших командирів
розстріляли.
Ще перед форсуванням Сиваша вони не мали ілюзій щодо своєї долі.
Марченко сказав Чорному про те, що після розгрому Врангеля його буде
розстріляно, але зробити нічого не може. “Батько” не вірить більшовикам,
проте змушений був укласти з ними союз, оскільки селяни їм вірять, а
Марченко повинен виконувати наказ.
Біла армія мала не менше як 50 тис. багнетів, а довжина фронту була
більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки
кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш на
Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопа й Чонгара і побіжать.
Проте Фрунзе запланував “надійну” лобову атаку цих укріплень. Сучасники
тих подій це рішення коментували так: “Йому і царським генералам солдатів
не шкода. Одні загинуть, пришлють інших”.
Н. І. Махно бійців беріг, оскільки, намагаючись воювати інакше, втратив
би довір’я народу. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси
зброї та отримавши контрибуцію. Тому, військова концепція Махна – це
“народна війна”, що була розроблена ним разом з іншими штабістами і
схвалена радою анархістів. Назва була зумовлена тим, що це була війна, яку
232
веде сам озброєний народ, а не його правителі. Її стратегію і тактику
визначили незвичні для фахівців умови.
Отже, головним у воєнному мистецтві Н. І. Махна було отримання
перемоги з мінімумом втрат, як це, зазвичай, заведено у професійних
військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному
народові перемога ціною великих втрат не потрібна. Тому, не треба
старатися знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли змусити його
здатися в полон або втікати, а не захищатися до кінця. Це визначило
застосування єдиного ефективного способу досягнення перемоги – прориву
або обходу, з виходом у тил, знищенням штабів та обозів і рухом далі.
Оточити рухоме військо, що прорвалося, не можна: воно знайде дірку в будь-
якому кільці, а залишений позаду ворог без патронів і хліба довго воювати не
буде.
Оборону ця війна відкидала. “Захищають міста і фортеці генерали, а не
народ, селяни”, – говорив Махно. З його міркувань припустимою є лише
тимчасова рухома оборона, що прикриває відхід від сил переважаючого
ворога. Для цього народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернутий
назад, прикривав відхід вогневим валом.
Відмова від фронтальних боїв пояснювалася збереженням життя селян, а
так і довіри сіл та хуторів, які постачали йому воїнів.
Легендарна тачанка у військах Н. І. Махна – основний засіб боротьби з

противником
Хоч про концепцію “народної війни” не було публікацій і вона залишилася

мало відомою, тактика ведення Махном маневрової війни, скоро дістала
оцінку фахівців. Її вдало використовував маршал М. М. Тухачевський під час
громадянської війни проти адмірала Колчака. В обхід фронту, з посадженою
на підводи піхотою він за кілька днів пройшов 400 верст і вночі без бою взяв
Омськ – “столицю” Колчака. І проти поляків він намагався діяти так само,
але результат був невдалий. Поляки відрізали від баз постачання
малорухливу армію Тухачевського, що складалася в основному з піхоти. До
233
того ж у Польщі ідеї “всесвітньої революції” не знайшли співчуття у
місцевого населення. Ці маневрові дії вивчали у військових училищах,
включаючи Казанське, де у 20-х роках вчилися німці Веймарської
республіки, яка прийшла на зміну Германської імперії після програшу у
Першій світовій війні.
Таким чином, Н. І. Махно розробив нову тактику масованих маневрових
дій кавалерії з заманюванням противника в пастку, під вогонь тачанок і
здійснення активного маневрування для завдання ударів по флангах і тилах
противника зі знищенням джерел постачання боєприпасів, зброї, харчів і т.
ін.
1. Боротьба за Україну і збройні сили держави у 1918 – 1921 роках.
Наприкінці Першої світової війни український народ зробив спробу відновити

свою державність. Так, 20 листопада 1917 р., у відповідь на Жовтневий переворот,
що відбувся у Петрограді – в столиці України, місті Києві, була проголошена УНР,
провідним органом якої була Українська Центральна Рада. На жаль лідери УНР не
приділяли значної уваги питанням воєнного будівництва. Рух українізації, який
розгортався у військових частинах бувшої імперської російської армії і флоту,
створення Вільного козацтва (реально – місцева самооборона українських сіл) та
куреню (батальйону) УСС з числа військовополонених-галичан, були
невпевненими, непослідовними кроками уряду УНР у створенні власної армії. У
той час панувала ідея формування збройних сил на міліційній основі.
Випробуванням УНР стала перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917
– лютий 1918 pp.), яка була розв’язана більшовицькою Росією. Кульмінаційною
подією цієї війни став бій близько станції Крути 29 січня 1918 р., коли декілька сот
юнаків з числа студентської молоді Києва i сотня українського козацтва встали на
захист Києва від більшовицьких загонів під керівництвом Муравйова. Ця війна
закінчилася повною поразкою армії УНР i виявила хибні моменти в питаннях її
організації. Ця поразка сприяла підписанню Україною ганебного Брестського миру
у лютому 1918 р. з союзом “Трьох”, підсумком якого стала “військова допомога”, а
насправді окупація військами Німеччини та Австро-Угорщини українських земель.
У квітні 1918 р. у результаті перевороту до влади прийшов гетьман П.
Скоропадський, який проголосив створення Української держави. Його влада
трималася на німецьких багнетах, але він зробив спробу розбудови українських
збройних сил. Протягом літа 1918 р. уряд П. Скоропадського затвердив низку
законодавчих актів з питань воєнного будівництва. Планувалося, що армія буде
складатися з сухопутних військ та військово-морських сил. Значна увага
приділялася й питанням військової освіти. Проте до боєздатних з’єднань
Гетьманщини слід віднести Окрему Запорізьку дивізію, яка розташовувалася у
північно-східних областях України. Сірожупанну дивізію німці сформували з
числа військовополонених – східних українців. Основу Сердюцької дивізії
складали сини заможних селян.
У серпні 1918 р. відновив своє існування полк УСС. Цікавим фактом є й те, що у
234
цей час в армії Гетьманату нараховувалося більше 200 літаків різних конструкцій.
Реквізиції провіанту та майна німецькими окупантами i гетьманською владою
влітку 1918 р. привели до хвилі повстанського руху у сільській місцевості, базовою
основою якого було Вільне козацтво.
Восени 1918 р. після капітуляції австро-німецького блоку i революційних подій
у Німеччині, в Україні відбулося антигетьманське повстання у якому прийняло
участь до 200 тис. бійців. Влада Скоропадського після незначного опору була
повалена. Колегіальним органом – Директорією – була знов проголошена УНР
Директорія УНР врахувала прорахунки Центральної Ради i почала формувати
власні збройні сили на основі загального воєнного обов’язку. Дійову армію УНР
очолив головний отаман С. Петлюра. Ядром армії наприкінці 1918 р. – на початку
1919 р. був Запорізький корпус та Загін січових стрільців. Дніпровська, Селянська,
Чорноморська, Волинська, Подільська дивізії не були боєздатними, розкладалися,
породжуючи анархію та отаманщину. Кількість збройних сил зменшилася з 200 до
21 тис. бійців.
У січні 1919 р. радянська Росія знов оголосила війну УНР. Просуваючись вздовж
залізниць, руські частини громили окремі частини армії Директорії. Деякі військові
керівники (отамани Махно, Григор’єв, Терпіло) з особистих причин перейшли на
бік росіян. У лютому 1919 р. радянськими військами був захоплений Київ, а
війська Директорії з боями були відкинуті до кордонів з Галичиною. Проте влітку
1919 р., після об’єднання з УГА – збройними силами Західноукраїнської народної
республіки, створилися сприятливі умови для наступу проти військ Червоної армії.
Спільними силами, чисельність яких становила 80 тис. бійців, вдалося звільнити
більшу частину Правобережжя, а 31 серпня 1919 р. вступити до Києва.
Одночасно з іншого боку до Києва підходили війська російської Добровольчої
армії А. Денікіна. В результаті збройного зіткнення з військами генерала Денікіна
українські частини почали відступ на захід. Нестача провіанту, матеріальних
засобів, озброєння i боєприпасів, епідемія тифу привели до розколу командування
армії УНР та УГА.
Наприкінці 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про припинення
збройної боротьби регулярною армією та перехід до партизанських дій. З цього
приводу показовим був рейд частинами армії тилами Білої та Червоної армій, який
відбувся 6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр. Його назвали Перший зимовий похід.
Згідно Варшавського договору (22 квітня 1920 р.) між УНР і Польщею її війська
прийняли участь у радянсько-польській війні 1920 р.
Бойові дії у цій війні характеризувалися великим просторовим розмахом,
глибокими ударами кавалерійських з’єднань у тил противника обома ворогуючими
сторонами. Навіть після підписання радянсько-польського перемир’я 18 жовтня
1920 р. 23-тисячна армія УНР ще практично місяць тримала оборону міста Замостя,
а потім з боями перейшла польський кордон, де була інтернована. Останньою
акцією армії УНР можна вважати Другий зимовий похід, який відбувся у листопаді
1920 р. Його метою була підтримка повстанського руху, який прокотився влітку
1920 р. по всій території України. Ця операція проводилася силами трьох
партизанських груп, які повинні були перейти польський та румунський кордон і
об’єднатися з селянськими повстанськими загонами і організувати збройний опір
проти більшовицького режиму. Вкрай погана організація цієї акції привела до
повної поразки українських загонів.
Командування армії УНР досить погано сприймало новаторські ідеї у воєнному
235
мистецтві i часто керувалося у рішеннях виключно досвідом Першої світової війни.
Нехтування питаннями організації армії з боку уряду УНР, вкрай погане озброєння,
нестача кваліфікованих офіцерських кадрів були деякими з основних чинників, що
привели до краху розбудову української державності у 1917–1921 рр.
2. Організація Вільного козацтва та його тактика бойових дій.
Вільне козацтво – українські добровільні озброєні формування, що виникли у

процесі розвалу царської армії навесні 1917 р. з метою створення і захисту
Української держави в умовах наростання революції, коли в містах та селах
України загострилась проблема охорони громадського порядку.
Формування загонів Вільного козацтва розпочалося у квітні 1917 р. в
Звенигородському повіті на Київщині. На козацькому з’їзді у Звенигородці було
прийнято така постанова:
вільне козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та
охорони ладу;
вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право
вступати громадяни повіту, не молодші 18 р.;
не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також
тих, хто мав кримінальні злочини;
всіма справами організації завідують ради козацької старшини;
командна старшина є виборною.
Кошовим отаманом Звенигородського повіту (коша) було вибрано Семена
Гризла, курінними отаманами волостей: Гусаківської – Смоктія, Кальниболотської
– С. Гризла, Лисянської – Сороку, Тарасівської (Керелівської) – Шевченка,
Княжанської – Шаповала.
На з’їзді було розроблено організаційну структуру, що копіювала давній
козацький устрій з Генеральною козацькою радою та наказним отаманом на чолі, з
козацькою старшиною: осавулом, писарем, хорунжим, скарбником.
Основою організації Вільного козацтва стала сотня, що набиралася з громадян
одного села чи міста не молодших за 18 років і не мала чітко означеної кількості.
Сотні волості формувалися в курінь, курені — в полки, а полки губернії
об’єднувалися в Кіш. Вільнокозацький рух став загальноукраїнським,
поширившись на Київщину, Волинь, Херсонщину, Катеринославщину та інші
регіони. Козаки брали активну участь у створенні в Києві Першого Українського
козачого полку ім. гетьмана України Б. Хмельницького. Полк самочинно був
створений 18 травня 1917 р. і налічував близько 3 тис. солдатів. У серпні 1917 р.
відбулося формування загонів Вільного козацтва в повітах: Бердичівському,
Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському
та Борзянському.
21–28 вересня 1917 р. в Києві відбувся з’їзд представників народів і областей
Російської держави, який отримав назву “З’їзд народів” – 100 делегатів
представляли понад 10 націй, а також 9 різних козацьких військ.
16–20 жовтня 1917 р. в Чигирині на Черкащині відбувся з’їзд Вільного козацтва,
на якому були присутні 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організованих
вільних козаків Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та
Кубані. Делегати з’їзду звернулися до населення із закликом озброюватися, рішуче
боротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, підтримувати
236
республіканський демократичний федеративний устрій Росії на чолі із Тимчасовим
урядом, створювати у селах сотні, у волостях – курені, у повітах – полки, у
губерніях – коші на чолі із сотниками, курінними, полковниками, отаманами та
іншою старшиною. На з’їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну раду)
Вільного козацтва у складі 12 осіб, яка мала розташовуватись у Білій Церкві.
Почесним отаманом Вільного козацтва став командувач 1-го Українського корпусу
генерал Павло Скоропадський. Оскільки генерал Скоропадський перебував на
фронті, наказним військовим отаманом і генеральним писарем Вільного козацтва
було обрано Івана Полтавець-Остряницю. Уже в листопаді 1917 р. він виступив з
планом реорганізації влади і утворення, при опорі на козацтво, Української
Держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Центральна Рада підтримувала ідею
організації загонів Вільного козацтва, прагнула надати вільнокозацькому рухові
чітких організаційних форм.
13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат затвердив обов’язковий для
вільнокозацьких організацій Статут “Вільного Козацтва на Україні”. Статут суворо
регламентував діяльність вільних козаків. У кожному селі чи місті, незалежно від
чисельності, могла існувати лише одна громада Вільного козацтва з осіб будь-якої
національності й статі. Її завданнями були боротьба з дезертирством при
демобілізації, охорона громадського порядку і спокою населення, захист громадян
та їхньої власності, запобігання грабункам, сприяти фізичному і духовному
розвитку своїх членів, їх громадському вихованні. Громади Вільного козацтва
створювали піші й кінні загони, пожежні дружини, відкривали бібліотеки, видавали
журнали і брошури, поширювали газети і літературу, організовували зібрання,
лекційні читання, концерти тощо.
Досить жорсткими були умови прийому до Вільного козацтва. Це відбувалося
тільки на загальних зборах громади при таємному голосуванні. Дійсним членом
Вільного козацтва можна було стати лише за рекомендацією трьох його членів, які
несли повну відповідальність за подальші вчинки свого підопічного.
Вищим органом громади Вільного козацтва були загальні збори, що збиралися
двічі на рік. Ухвали приймалися простою більшістю голосів. Сільські і міські ради
Вільного козацтва обиралися на один рік і складалися з 5 членів: голови, його
товариша, писаря, його товариша і скарбника. Фінансовими питаннями займались
ревізійні комісії.
Місцеві громади Вільного козацтва об’єднувались у волосні, волосні – у
повітові, повітові – у губернські. Вищим органом кожної з них, так само були
загальні збори. Кожна сільська або міська громада створювала муштрову сотню.
Вільні козаки присягали на вірність Україні. Сотенні козацькі збори обирали
старшину у складі сотника, підсотника й писаря та інших посадових осіб:
бунчужного, скарбника, складника, обозного й кашовара. У межах волості сотні
об’єднувалися в курінь.
Вищим органом куреня були курінні збори та обрана на них курінна старшина у
складі курінного, його заступника й писаря. У повіті з куренів створювався полк.
Вищим його органом були полкові збори, до яких входили по одному від кожних 50
козаків. Повітові полки в межах окремої губернії об’єднувалися в кіш.
Кошовий отаман затверджувався спочатку загальними зборами губернської
громади, а остаточно – генеральним секретарем внутрішніх справ. Зміщення
кошового отамана входило до компетенції Генерального Секретаріату.
За соціальним та національним походженням вільні козаки були, головним
237
чином, українськими селянами, службовцями, робітниками. Козацькі робітничі
організації існували в Єлизаветграді, Катеринославі, Олександрівську та інших
містах України.
Вільне козацтво активно залучалось до боротьби з більшовицькою агресією
взимку 1917–1918 рр. Саме тому керівництво Вільного козацтва поступово
переходило від генерального секретарства внутрішніх справ до секретарства
військових справ.
Наприкінці січня 1918 р. Уряд УНР здійснив спробу заснувати Вільне реєстрове
козацтво для організації внутрішньої охорони повітів. На платню козакам і
старшині було асигновано 130 мільйонів карбованців. Наприкінці березня 1918 р.
на вимогу німців Уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва.
5 квітня 1918 р. наказом міністра УНР розформовувалися усі загони Вільного
козацтва. Козаки у цей історичний період брали участь у жорстоких боях, часто у
військових формуваннях, що вели бойові дії одне проти одного. На полях війни
білі козаки генерала Шкуро рубалися з червоними козаками Будьонного, червоні
козаки Миронова стиналися з білими козаками Мамонтова, білі козаки генерала
Дутова воювали з червоними Каширина і так далі. Кровава круговерть пронеслася
над козацькими землями.
Головною причиною, яка завадила козакам створити свою державу стала агресія
радянської Росії і особливе жорстоке ставлення до козаків її керівництва. Слово –
“козак”, завдячуючи більшовицькій пропаганді, стало синонімом жорстокості і
непримиренності, причетності до безкінечних змов проти Радянської влади.
В. І. Ленін в одному зі своїх виступів заявив, що в разі утримання при владі
гетьмана України Павла Скоропадського, Росія зменшиться до розмірів
Московської держави XVI–XVII ст.
І-й уряд більшовицької Росії зробив усе можливе для того, щоб так не сталося.
24 січня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП(б) випустило секретну директиву, підписану
Яковом Свердловим. В директиві говорилося: “Провести масовий терор проти
багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор
стосовно всіх козаків, що брали участь – пряму або непряму – у боротьбі з
Радянською владою…. конфіскувати хліб і змусити зсипати всі надлишки в
зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільгоспродуктів… Всім
комісарам, призначеним у ті або інші козачі поселення, пропонується проявити
максимальну твердість і неухильно проводити надані вказівки”.
Ця директива негайно стала впроваджуватися в життя. Фактично, до початку
1920 р., козацтво на території колишньої царської Росії було знищено радянською
владою, а пам’ять про них спотворена радянською ідеологією. 25 березня 1920 р.
радянською владою Росії був виданий декрет про скасування козацьких військових
земель, що стало кінцевим пунктом агресії радянської Росії проти незалежних
козацьких республік.
Козаки Вільного козацтва брали участь у повстаннях проти радянської влади, які
відбувалися аж до 1923 р. За свідченнями історичних джерел, у 1921 р.
Іван Полтавець-Остряниця короткий час нелегально перебував в Україні, де
керував антирадянським повстанським загоном у Холодному Яру. Козаки, які
входили до складу загонів Вільного козацтва, стали також основою формування
трьох похідних груп Армії УНР – Подільської, Волинської та Бессарабської, які
здійснили Другий Зимовий похід на Україну з території Польщі.
238
3. Запорізький корпус – елемент регулярної Армії Української Народної
Республіки
Запорізький корпус Армії Української Народної Республіки – загальновійськове

з’єднання Армії УНР, що діяло в 1918–1919 рр. під час українських національно-
визвольних рухів 1917–1921 рр.
Він був сформований у березні 1918 р. у Харкові. Командиром Запорізького
корпусу було призначено генерала Зураба Натієва, начальника булави (штабу) –
підполковника В. Генденрайха. До складу корпусу входили: 1-й Запорізький ім.
гетьмана П. Дорошенка піхотний полк (командир полку полковник О.
Загродський); 2-й Запорізький піхотний полк (полковник П. Болбочан), 3-й
Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піхотний полк (полковник О.
Шаповал); 3-й Гайдамацький піхотний полк (полковник В. Сикевич); 1-й
Запорізький ім. кошового отамана К. Гордієнка полк кінних гайдамаків (полковник
В. Петрів), 1-й Запорізький інженерний полк (полковник О. Козьма); 1-й
Запорізький гарматний полк (полковник О. Парфенів); 1-й Запорізький
автопанцерний дивізіон (сотник О. Болдирєв); Запорізький кінно-гірський
гарматний дивізіон (полковник О. Алмазів), Запорізька повітряно-плавна ескадра (5
літаків, М. Баранів).
Три Запорізькі полки і 3-й Гайдамацький піхотний полк було об’єднано у 1-у
дивізію під командуванням полковника Петра Болбочана (начальник штабу –
підполковник В. Генденрайх). Всі інші частини корпусу згодом мали створити 2-у
дивізію. Чисельний склад Запорізького корпусу у різні періоди його існування
становив від 3 до 15 тис. бійців.
У березні – квітні 1918 р. Запорізький корпус при підтримці окремих німецьких
відділів визволив з-під більшовицької окупації Лівобережну Україну, Донеччину і
Крим. В період Гетьманату Запорізький корпус було перейменовано в Окрему
Запорізьку дивізію. В червні – листопаді 1918 р. Запорізький корпус охороняв
східні кордони України. Під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського
перейшов на бік Директорії УНР.
В листопаді – грудні 1918 р. до складу Запорізького корпусу входили дві дивізії
(командири – полковник О. Загродський і полковник В. Осмоловський).
Командуючим Запорізького корпусу Директорія УНР призначила командуючого
республіканськими військами на Лівобережній Україні полковника П. Болбочана.
В лютому – березні 1919 р. Запорізький корпус вів кровопролитні бої проти
більшовицьких військ в районі Вінниці, Проскурова, Житомира. В ході наступу
Бердичівської групи Червоної армії Запорізький корпус був відрізаний від
основних сил Армії УНР. В цей період корпусом командував отаман О. Волох, а
згодом полковник І. Дубовський. В результаті напружених боїв Запорізький корпус
відступив на територію Румунії, де був майже повністю роззброєний і позбавлений
воєнного майна.
Наприкінці квітня 1919 р. особовий склад корпусу залишив територію Румунії і,
пройшовши через Галичину, приєднався на Волині до інших частин Армії УНР.
У квітні – травні 1919 р. Запорізький корпус було реформовано в Запорізьку
Групу Армії УНР під командуванням В. Сальського.
Квітнева кримська операція 1918 р. – військовий похід спеціальної групи Армії
УНР на чолі з полковником Петром Болбочаном на Крим проти більшовиків з
метою встановлення на території півострову української влади та взяття під
239
контроль Чорноморського флоту. Незважаючи на таємні обставини проведення
військової акції та конфлікт з німецькими військовими, для УНР похід закінчився
переможно, а основні його цілі було реалізовано.
Навесні 1918 р. українська армія, за підтримки німців, продовжувала
переможний наступ. В авангарді армії УНР перебувала Запорізька дивізія
полковника Петра Болбочана. Успішному та стрімкому просуванню запорожців
сприяли два фактори:
по-перше, війська дивізії рухалися вздовж головних залізничних шляхів, не
даючи противнику можливості а ні організувати відступ, а ні ефективну оборону;
по-друге, як згадували безпосередні учасники тих подій, на момент військових
дій на весні 1918 р. Червона армія представляла собою “розбійничі, розпутні
банди”, які не могли “протистояти ні дисциплінованим та компактним масам
германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії”.
6 квітня 1918 р. запорожці переможно вступили у Харків. Не очікуючи дозволу з
боку уряду, Петро Болбочан за погодженням з генералом Зурабом Натієвим
призначив тимчасовим губернським військовим комендантом (з виконанням
обов’язків губернського комісара) полковника Олександра Шаповала – командира
4-го Запорізького полку імені Б. Хмельніцького. Через кілька днів – 9 квітня 1918
р. – Запорізька дивізія за наказом воєнного міністерства була розгорнута у
Запорізький корпус, оскільки у ході звільнення Полтавщини від більшовицької
окупації чисельність Запорізької дивізії зросла, переважно за рахунок української
інтелігентської молоді. За задумом воєнного міністерства УНР, у процесі
розгортання дивізії у корпус 1-а дивізія мала зі свого складу виділити 2-у дивізію.
За короткий час існування Запорізький корпус став однією з найбільш
боєздатних українських військових частин. Його найкращим підрозділом був 2-й
Запорізький піший полк на чолі з полковником Петром Болбочаном. Вояки
одержали нові мундири захисного кольору англійського зразка. Кашкет був
прикрашений кокардою з національною символікою. Старшинські відзнаки – на
комірі, посада відзначалась вузлами на лівому рукаві, у старшин – золотим
позументом, у козаків – синім сукном. Військовий парад у Харкові, який 2-й
Запорізький піший полк під командуванням полковника Болбочан відбув спільно з
німецькими військовими формуваннями, справили велике враження на населення
міста й мав велике пропагандистське значення. Після параду чимало старшин та
солдатів колишньої російської армії почали вступати до лав українського війська.
На той час український уряд вже давно здійснював підготовку до опанування
Чорного моря, без чого було б неможливим і саме існування української держави.
Ще 23 грудня 1917 р. при Генеральному секретаріаті в Києві було створено
Морський Секретаріат, згодом Морське міністерство, а законом від 13 березня 1918
р. УНР перебрала собі весь військовий і торговельний флот Чорного моря. Тим
часом, своє становище у Криму зміцнювали більшовики й існувала небезпека
зовсім втратити Чорноморський флот.
10 квітня 1918 р., наступного дня після переформування дивізії у корпус, штаб
запорожців одержав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром
Олександром Жуковським. Генералу Зурабу Натієву належало виділити з корпусу
окрему групу, забезпечену всіма видами зброї на правах дивізії під командуванням
полковника Болбочана. Перед ним було поставлене окреме стратегічне завдання:
випереджаючи німецькі війська на лінії Харків – Лозова – Олександрівськ –
Перекоп – Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити
240
Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот,
дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу
українських збройних сил. Групі Петра Болбочана у ході операції ставилося також
завдання захопити воєнне майно кримських портів.
Ще одна група Запорізького корпусу під командуванням особисто генерала
Натієва мала вирушити у напрямку Лозова – Слов’янськ для звільнення від
більшовицьких частин Донецького басейну. Організацією та відрядженням цього
формування запорожців займався сам генерал Натієв, доручивши Петрові
Болбочану командування Кримською групою.
Напередодні форсування Сиваша Петро Болбочан зустрівся з генералом фон
Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Крим слідом за
групою Болбочана. Генерал повідомив полковнику про намір німецького
командування силами корпусу при підтримці флоту здійснити операцію та зайняти
Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Кримським
півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп.
Петро Болбочан, як командир дивізії і офіцер нижчого рангу, змушений був
визнати свою підлеглість німецькому генералу, але від запропонованої допомоги –
німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він
відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилося до планів
запорожців з огляду на вигідне оборонне становище противника: на Перекопі
більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі
частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже
неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої
артилерії, яка мала підійти найближчим часом у розпорядження 15-ї ландверської
дивізії, і сприйняли наміри Болбочан як зухвалу витівку. Можливо, саме це
спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу
на Крим.
До складу Кримської групи увійшли 2-й Запорізький полк, 1-й кінний полк імені
Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірська гарматна дивізія, три польові
батареї та одна гаубична, автопанцирний дивізіон і два бронепоїзди.
1-й і 3-й Запорозькі полки, 3-й Гайдамацький полк (що спеціально прибув з
Києва), гарматний та інженерний полки входили до донецької групи під командою
полковника Сікевича, командира 3-го Гайдамацького полку.
13 квітня 1918 р. відділення Кримської групи вирушили на південь з Харкова до
Лозової. Звідси вони почали наступ у севастопольському напрямі і 14 квітня після
коротких боїв зайняли Олександрівськ. У місті запорожці зустрілися з УСС, що з
австрійським військом наступали з Правобережжя. 18 квітня передові частини
Кримської групи почали бій за Мелітополь, який більшовики завзято обороняли.
Запорозька піхота, під захистом бронепоїздів і артилерії, приступом здобула ворожі
шанці та змусила більшовиків відступати у напрямку Криму, на Сивашські позиції.
У Мелітополі до рук українського війська потрапили великі склади продовольства і
зброї, самоходи, літаки та моторні катери.
Просуваючись вперед, українські частини безупинно насідали на противника,
що відступав, кіннота й піхота на автомобілях, здійснюючи постійні блискавичні
наскоки, деморалізувала більшовицькі ряди. В результаті, 21 квітня 1918 р. частини
Кримської групи зайняли Новоолексіївку – останню станцію перед сивашським
мостом – та впритул наблизилися до переправ. На Сиваші у більшовиків були вже
більш потужні та організовані укріплення ніж у навколишніх населених пунктах,
241
Проте не зважаючи на це, а також на замінований міст, українські війська
ефективно, за день, здобули позиції противника.
Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на
Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла
Запорізьку дивізію від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та
технічним факторами був врахований також і психологічний. Готуючи наступ,
штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків і позбавити їх
можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті.
Отже, вночі 22 квітня 1918 р. перша сотня 2-го Запорізького полку під командою
сотника Зелінського на мотодрезинах швидко переїхала замінований міст та
дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги. Більшовики, не
сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до
оборони переправи – бронепотяги доїхали до лінії ворожих шанців і гарматним та
скорострільним вогнем посіяли поміж противника паніку. Сотник Зелінський зі
своєю сотнею кинувся до шанців і остаточно змусив більшовиків залишити позиції.
Цілий 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв укріплення противника.
Перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою
артилерією, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і
встановленою на помостах. Облога Запорізькою дивізією таких укріплень могла
тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь
продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій
ворога з боку Сиваша. Внаслідок блискавично проведеної операції все воєнне
майно та зброя укріплень перейшли у розпорядження Запорізької дивізії, що ще
більше зміцнило її. Маючи багато технічних засобів пересування, Болбочан міг
пересуватися швидше за ворога і легко маневрував кіннотою, не даючи
більшовикам відпочинку та перекриваючи їм шляхи відступу. Не чекаючи
надходження решти сил, полковник Болбочан дав наказ переслідувати противника
на кримській території.
Увечері 22 квітня 1918 р. Кримська група з боєм захопила місто Джанкой –
першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання
подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома
частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти,
автопанцирників та артилерії просувалася по східній стороні залізниці за
маршрутом Джанкой – Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та
кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина
вирушила на Феодосію. На тлі політичних помилок та військових поразок
Центральної ради, військовий рейд 1-ї Запорізької дивізії виглядав блискучою
військовою кампанією, яка мала неабияке геополітичне значення і незабаром
забезпечила для України здобуття Чорноморського флоту. Рівень дисципліни серед
запорожців був високий протягом усієї операції – козаки й старшини високо
цінували Петра Болбочана, повага до нього та його авторитет були безсумнівними.
Це мало ще один, можливо, дещо несподіваний наслідок: віддане ставлення вояків
Запорізької дивізії до свого командира було з підозрою сприйняте керівництвом
воєнного відомства УНР – пішли поголоски про начебто диктаторські амбіції
полковника.
Під час Кримського походу Запорізька дивізія поповнилася значною кількістю
добровольців з Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями.
Полковник Петро Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину,
242
проте згідно з існуючими домовленостями українського уряду з німецьким
командуванням був змушений розпустити ці волонтерські загони. Однак, багато
добровольців з Криму вступили до Запорізької дивізії ще у Мелітополі. Головні
сили групи Болбочана було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже
без опору ранком 24 квітня 1918 р. Приблизно у той самий час Гордієнкивський
полк захопив Бахчисарай. Проте на тому свій наступ українські війська змушені
були зупинити. Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом
уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході
Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР,
українська делегація відмовилась це зробити, аргументуючи свою відмову правом
татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд Всеволода Голубовича
прийняв рішення про військову операцію. Така непослідовність уряду та його
членів вкотре демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у
лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами.
Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили
непрофесійність та вузько політичну заангажованість багатьох членів українського
уряду. Як результат – військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької
дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації
німецькими військами. Причина була вельми проста: після вдалих операцій
запорожців під Олександрівськом і Мелітополем та після успішної переправи через
Сиваш німецьке воєнне командування почало висловлювати занепокоєння діями
українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької
ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати
припинення операцій українських військових частин. Після звільнення
запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та
німцями загострилися ще більше.
26 квітня 1918 р. 15-а німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі
місця дислокації українських військ і головні стратегічні пункти Сімферополя.
Полковнику Петрові Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти
зброю, залишити все воєнне майно і виїхати з міста та з території під охороною
німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі
загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з
умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для
перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав.
4. Червоне козацтво та його роль в громадянській війні. Тактика

партизанських рейдів
Червоне козацтво України – єдина радянська військова формація, яка частково

мала український характер.
Перший полк Червоного козацтва України виник у Харкові 28.12.1917 р.
(10.1.1918 р.), на противагу Вільному козацтву. Командиром полку був В.
Примаков. Червоне козацтво України брало участь у першому наступі російських
сил на Україну, воюючи на Лівобережжі і під Києвом проти військ Центральної
Ради.
Після підписання Берестейського миру німецько-українські війська змусили
Червоне козацтво України відступити на Донбас. У червні 1918 р. воно
перетворено на 1-й Катеринославський повстанський загін, який діяв у
243
“нейтральній зоні” між Російською радянською республікою і Україною.
Від 22 вересня 1918 р. за наказом Верховного Революційного Комітету полк
Червоного козацтва під командою Примакова формально входить до складу
Першої повстанської армії, хоча зовсім скоро опиняється у складі Другої
української радянської дивізії й у грудні 1918–лютому 1919 рр. бере участь у
наступі проти війська Директорії. У березні–квітні 1919 р. Червоне козацтво
України почало застосовувати партизанську тактику рейдів у запіллі
українських військ. У травні 1919 р. воно брало участь у поборенні повстання
отамана Григорієва, у липні – вересні у боях проти Денікіна на Донбасі. У серпні
1919 р. полк перетворено на бригаду, у жовтні – на її базі, (разом з 14 кубанською
кавалерійською бригадою і латишським кавалерійським полком) сформовано
Восьму кавалерійську дивізію Червоного козацтва України й пристосовано її
винятково до партизанських рейдів у запіллі армії Денікіна.
У листопаді 1919–лютому 1920 рр. Червоне козацтво України брало участь у
новому більшовицькому наступі проти Денікіна, перейшло Донбас і дійшло до
кримського перешийку. У січні 1920 р. до 8 дивізії приєднано перший московський
полк і включено її до 13, а з травня до 14 радянської армії.
У квітні 1920 р. Червоне козацтво України брало участь у боях проти генерала
Врангеля на півдні Таврії, а після Варшавської угоди Директорії з Польщею
(квітень 1920 р.) Червоне козацтво України спрямовано проти польсько-
українського війська. У серпні воно брало участь у рейдах і у боях під
Проскуровом, Старокостянтиновом, перейшло Збруч, дійшло аж до Стрия. При
відступі Червоне козацтво України було оточене й частково знищено над Збручем
отаманом Тютюнником.
Після польсько-радянського перемир’я у жовтні 1920 р., залишки 8
кавалерійської дивізії Червоного козацтва України злито з 17 кавалерійською
дивізією (в складі якої були кубанці й башкирці) й створено перший кінний корпус.
У 1921–1922 рр. Червоне козацтво України брало участь у боях проти українських
повстанців. Примакова і майже весь командний склад Червоного козацтва України
було репресовано й ліквідовано за сталінського терору у другій половині 30-х
років, навіть згадка про роль Червоного козацтва України під час громадянської
війни була заборонена. Напередодні Другої світової війни з першого кінного
корпусу Червоного козацтва України створено мотомеханізований корпус.
Примакова й інших командирів бригади Червоного козацтва України
реабілітовано в другій половині 1950-х років.
1. Які етапи формування збройних сил Української держави 1917 – 1920

рр. вам відомі?
2. Які причини військових невдач Армії Української Народної республіки?
3. Коли прийшов до влади гетьман П. Скоропадський і його роль у
створенні Української держави?
4. Які збройні формування перебували на території України у 1917 – 1921
рр.?
5. Які принципи закладанні в махновській тактиці маневрової війни?
244
1.8. Розвиток теорії воєнного мистецтва між світовими війнами у 1919
– 1939 роках
1.8.1. Розвиток збройних сил та теорії воєнного мистецтва СРСР у 20-х

– 30-х роках XX ст.
Перша світова війна стала потужним каталізатором у процесі розвитку

воєнного мистецтва. Одразу ж після її закінчення у багатьох країнах почало
узагальнюватися, вивчатися та розповсюджуватися досвід цієї війни. На
цьому підґрунті стали зароджуватися найрізноманітніші теорії планування і
ведення війн, операцій та боїв.
Основні напрямки будівництва Червоної Армії і Флоту СРСР у
міжвоєнний період із урахуванням міжнародної та внутрішньої обстановки
були визначені у 1921 р. Основою збройних сил повинна була стати
регулярна Червона Армія, яка поступово скорочувалася за чисельністю, зі
штатів воєнного часу до штатів мирного.
У зв’язку з закінченням громадянської війни Червона Армія переводилася
на мирний стан. До вересня 1923 р. чисельність її скоротилася до 516 тис.
воїнів. На строковій службі залишалися лише воїни 22–23 річного віку.
Особлива увага була звернута на спеціальні технічні частини та на
відновлення військово-морського флоту.
У ході військової реформи 1924–1925 рр. була проведена велика
реорганізація апарату управління армією. Замість існуючого штабу
Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) були створені три центральних
органи: Штаб, Управління і Інспекція.
На штаб РСЧА покладалися питання розробки оперативних та
мобілізаційних планів і питань, які пов’язані із загальними задачами оборони
держави.
Управління РСЧА являло собою центральний адміністративний орган,
який керував повсякденним життям військ.
Інспекція РСЧА була центральним органом бойової підготовки військ.
Військовою реформою встановлювався новий принцип організаційної
структури збройних сил, який базувався на поєднанні кадрової армії з
територіальною системою. Така система розповсюджувалася головним
чином на стрілецькі і кавалерійські війська. Технічні війська, флот та більша
частина дивізій прикордонних військових округів залишалися кадровими.
Велике значення для зміцнення збройних сил мав прийнятий радянським
урядом 18 вересня 1925 р. закон про обов’язкову військову службу, згідно з
яким військова служба складалася з допризовної підготовки, служби у кадрах
і знаходженні у запасі. Термін служби встановлювався наступним: у
сухопутних військах – 2 роки, у повітряному флоті – 3 роки i у морському
флоті – 4 роки.
Одночасно з організацією територіальних формувань почали
створюватися національні частини. Так в Україні було створено 1-й кінний
корпус Червоного козацтва, 1-у Запорізьку та 2-у Чернігівську дивізію
245
Червоного козацтва. Ще навесні 1920 р. у Харкові, а пізніше у Києві i
Зінов’єську (Кіровограді) було відкрито школи червоних старшин, які мали
готувати офіцерські кадри для радянських українських національних
формувань. Проте значення національних частин не треба перебільшувати,
тому що 85% зі складу РСЧА на території України складали росіяни.
Значним заходом військової реформи був перехід до єдиноначальності,
введений у березні 1925 р. Спочатку існувала повна i неповна
єдиноначальність. При повній, командир керував всіма видами діяльності
частини (підрозділу), проте якщо він був членом комуністичної партії. При
неповній єдиноначальності, до складу діяльності командира не входила
партійно-політична робота, якою керував комісар.
Велика робота проводилася з підготовки військових кадрів. У 1927 р.
нараховувалося 6 військових академій, 5 факультетів та 57 військових шкіл.
У всіх дивізіях існували полкові школи, які готували молодший командний
склад.
У 1925 р. були введені нові єдині штати стрілецьких дивізій. Найвищим
тактичним загальновійськовим з’єднанням став стрілецький корпус, а
основним тактичним з’єднанням – дивізія.
У якості основної одиниці броньових сил вводився танковий батальйон.
В артилерії створювалися важкі i легкі полки, які входили до складу
стрілецьких корпусів i дивізій, а також артилерійські батареї i взводи, які
знаходилися у стрілецьких полках i батальйонах. Легкий артилерійський
полк складався з 3-х дивізіонів змішаного типу i нараховував до 30 гармат.
Після завершення відновлення народного господарства розгорнулася
робота по технічному переоснащенню армії та флоту. Ще у 1928 р.
розпочалося серійне виробництво легкого танку МС-1. На початку 30-х років
на озброєння РЧСА стали поступати легкі танки Т-26 i БТ, танкетки Т-27,
плаваючі танки Т-37, а потім i середній танк Т-28 i важкий танк Т-35. Проте
досвід їх застосування у локальних війнах i збройних конфліктах другої
половини 30-х років показав слабкість броньового захисту цієї техніки. З
урахуванням цього у 1939 р. був сконструйований важкий танк KB, а у 1940
р. в Харкові було створено середній танк Т-34.
У 1930 р. була модернізована гвинтівка Mociнa зразку 1891 р. Стрілецькі
війська оснащувалися автоматичною зброєю. Так напередодні війни були
створені різноманітні види автоматичної зброї: самозарядні гвинтівки (СВТ),
ручні кулемети (ДП), станкові кулемети (ДШК), пістолети-кулемети (ППШ,
ППД).
Розвиток артилерії йшов за напрямком збільшення дальності стрільби,
швидкострільності і мобільності. На озброєння поступили нові зразки
артилерійського озброєння. У 1932 р. був сконструйований 65-мм
реактивний протитанковий снаряд, а у 1938 р. була розроблена пускова
установка для ведення вогню реактивними снарядами по наземним цілям, що
отримала назву “Катюша”.
У 1930 р. в РСЧА був сформований механізований корпус, який складався
з 2 танкових i 1 мотострілецької бригади. У 1939 р., після неправильної
246
оцінки досвіду застосування бронетанкових частин у локальній війні в
Іспанії, механізовані корпуси були розформовані, замість них були створені
окремі танкові механізовані бригади. Тільки на початку війни у жовтні місяці
1941 р. Великої Вітчизняної війни було знов розпочато формування
механізованих корпусів у складі 2 танкових i 1 моторизованої дивізій.
Напередодні Великої Вітчизняної війни радянські Військово Повітряні
Сили (ВПС) будувалися як самостійний вид збройних сил. Вони розділялися
на авіацію головнокомандувача (ГК), фронтову, армійську та військову. У
липні 1940 р. було прийнято рішення про перевід ВПС на дивізійну систему.
Дивізія складалася з 4–6 полків по 60–63 літаки у кожному. Авіація ГК
складалася із однорідних дивізій, які об’єднувалися у корпуси; фронтова – з
бомбардувальних, винищувальних i змішаних дивізій; армійська – з окремих
змішаних дивізій. У листопаді 1940 р. була створена дальня бомбардувальна
авіація у складі 5 корпусів. Проте розгортання авіації перед війною так i не
було завершено. Для розвитку авіаційної техніки було характерним
збільшення швидкості, дальності, підвищення вогневої потужності та
бомбового навантаження. Радянські авіаконструктори у другій половині 20-х
років створили розвідувальний морський літак РОМ-1, бомбардувальник-
розвідник Р-5, учбовий літак У-2. Протягом 30-х років були сконструйовані,
випробовувані i запущені у серійний випуск винищувачі І-5, І-15, І-16, І-153,
Як-1, Міг-1, гідролітак МБР-1, бомбардувальник ТБ-3, швидкісний
бомбардувальник СБ, легкий бомбардувальник Су-2, дальні
бомбардувальники ДБ-Зф та Пє-8, штурмовик Іл-2. У 1940 р. успішно
випробовуються нові літаки: винищувачі ЛаГГ-1, ЛаГГ-3, Міг-3, ближній
бомбардувальник Пє-2. Наряду із якісним покращенням радянських ВПС
відбулося i їх кількісне збільшення. Так, за 1928–1941 pр. кількість літаків
збільшилася більше ніж у 13 разів. Основною організаційною одиницею
авіації стала ескадрилья.
Велику увагу у передвоєнні часи приділяли розвитку повітрянодесантних
військ. У 1940 р. основним з’єднанням стала авіадесантна бригада. У квітні
1941 р. починається створення 5-ти повітрянодесантних корпусів.
Війська зв’язку отримали радіостанції PAT, РАФ, РСБ. Проте у військах
відчувався недолік у радіостанціях, високочастотній апаратурі. Як i раніше
найбільшу роль у зв’язку відігравав провідний зв’язок.
Загальна чисельність кавалерії напередодні Великої Вітчизняної війни
скоротилася, але у сухопутних військах залишалося ще 13 кавалерійських
дивізій.
На базі економічних i соціальних перетворень у період з 1935 по 1938 роки
стало можливим перейти до кадрової системи комплектування збройних
сил. Цей принцип був закріплений законом про загальний військовий
обов’язок, який був прийнятий 1 вересня 1939 р. в канун початку Другої
світової війни.
Чисельність Збройних Сил СРСР на червень 1941 р. перевищувала 5 млн.
чоловік.
Основним видом збройних сил залишалися Сухопутні війська. Вони
247
складалися із стрілецьких військ, артилерії, інженерних, хімічних військ,
військ зв’язку i інших спеціальних військ. Для підвищення вогневої
потужності дивізій до їх складу включалися танкові підрозділи, протитанкова
i зенітна артилерія. Новим в організаційному будівництві було створення
загальновійськових армій, які складалися з 2–3 стрілецьких або
механізованих корпусів. Вищим тактичним з’єднанням стрілецьких військ
залишався стрілецький корпус, до складу якого входили 3 стрілецькі дивізії,
2 корпусних артилерійських полка зенітний дивізіон, саперний батальйон та
батальйон зв’язку.
Основним тактичним з’єднанням залишалася стрілецька дивізія. Навесні
1941 р., вона складалася з 3 стрілецьких полків, 2 артилерійських дивізіонів,
розвідувального, саперного батальйону, батальйону зв’язку та інших
дивізіонів. Більшість дивізій прикордонних округів нараховували 8,5–12 тис.
бійців, тобто була укомплектована на 60–85%.
Артилерія поділялася на військову, яка входила до складу батальйонів,
полків, дивізій i корпусів та артилерію резерву Головного Командування
(рГК). Основними організаційними одиницями військової артилерії
залишалися полки 3–4-х дивізійного складу. Артилерія рГК також мала
полкову організацію. Крім гарматних i гаубичних полків вона включала
окремі дивізіони особливої потужності та мінометні батальйони.
Незважаючи на достатню чисельність артилерії, вона залишалась слабо
маневровою, тому що мала всього 20,5 % необхідних тягачів.
Напередодні Великої Вітчизняної війни були створені війська
протиповітряної оборони (ППО). Війська ППО країни мали на озброєнні
зенітні гармати різних калібрів i великокаліберні зенітні кулемети. До складу
військ ППО країни входили підрозділи прожекторів, аеростатів
загородження i винищувальної авіації. Територія країни розподілялася на
зони ППО у межах військових округів. Для захисту великих міст i окремих
важливих об’єктів від нападу з повітря були створені корпуси, дивізії i окремі
бригади ППО.
Військово-морський флот складався з 4 флотів та 5 флотилій. У його
складі нараховувалися 553 кораблів, у тому числі 3 лінкора, 7 крейсерів, 56
лідерів i есмінців, 218 підводних човнів, 269 торпедних катерів і 2 тис. 581
літаків.
У 1935 р. штаб РСЧА у зв’язку з підвищенням його ролі був перетворений
у Генеральний штаб. Збройні сили СРСР ділилися на три виду: СВ, ВПС,
ВМС і два роди центрального підпорядкування: повітрянодесантні війська і
війська ППО.
Технічне переоснащення Червоної армії підвищило вимоги до офіцерських
кадрів. Була значно розширена мережа військових навчальних закладів.
Напередодні Великої Вітчизняної війни нараховувалося 19 академій, 10
військових факультетів, 203 училища i 68 курсів вдосконалення. Проте вони
не встигали відновити командний склад, який за чисельністю суттєво
зменшився під час сталінських репресій. У ці роки підверглися репресіям всі
командувачі військами військових округів, члени військових рад, усі
248
командири корпусів, практично всі командири дивізій i бригад, половина
командирів полків, третина військових комісарів та велика кількість
викладачів військових навчальних закладів. У 1938 р. нестача в командному
складі склала 34 % від штатної чисельності.
У 20-тi роки XX ст. радянська стратегія, спираючись на весь історичний
досвід i насамперед досвід Першої світової та громадянської війн, вважала,
що майбутня війна може розпочатися широкими маневреними діями. СРСР
прийдеться вести боротьбу з коаліцією ворожих держав, які будуть мати
добре підготовлені i технічно оснащені армії.
Наступ розглядався як основний вид бойових дій. Радянська стратегія
вважала, що мета війни повинна досягатися рішучім наступом, який буде
досягатися узгодженими зусиллями всіх родів військ i видів збройних сил.
Разом з цим, радянська воєнна теорія не відмовлялася i від оборони. Проте
передвоєнна теорія не розробляла способи її організації i ведення. Найвищого
рівня досягло радянське оперативне мистецтво. Наприкінці 20-х р. була
розроблена загальна теорія послідовних наступальних операцій. Вона
включала питання оперативного застосування Сухопутних військ i Військово
Повітряних Сил. У відповідності з цією теорією фронт розглядався як
стратегічна інстанція для виконання задач, поставлених головним
командуванням. Він повинен об’єднувати війська на театрі воєнних дій i
наступати на декількох оперативних напрямках, на яких покладалося б
вирішення однієї стратегічної задачі. Ширина смуги наступу фронту
визначалася 300–400 км, а глибина операції – до 200км. Армія була основним
оперативним об’єднанням i призначалася для дій у складі фронту або на
окремому операційному напрямку. Вона могла діяти у першому ешелоні на
напрямку головного удару або на другорядному напрямку. Вважалося, що
армія може вести наступ у смузі шириною 50–80 км, а також здійснювати ряд
послідовних операцій на глибину фронтової операції.
У 30-i роки з’явилася більш досконала військова техніка, підвищилися
можливості військ. Це обумовило подальший розвиток радянського воєнного
мистецтва. Воно втілилося у вигляді теорії глибокої наступальної операції.
Основоположниками цієї теорії були генерал В. К. Триандафиллов, маршали
М. М. Тухачевський, Б. М. Шапошніков та інші.
Сутність теорії глибокої наступальної операції полягала в одночасному
ураженні противника на всю глибину його оборони, для чого необхідно було
використати бойові можливості артилерії, танкових i механізованих військ,
авіації i повітрянодесантних військ. У ході глибокої наступальної операції
вирішувалися дві задачі:
прорив оборони противника одночасним ударом піхоти, танків, артилерії i
авіації на її тактичну глибину (до 50 км);
розвиток тактичного успіху в оперативний (до 100–150 км) стрімкими
діями рухомих i повітрянодесантних військ та ударами авіації.
В оборонних операціях війська повинні були стійко утримувати райони,
які займаються або прикривати важливі оперативні напрямки з метою
відбити наступ противника, нанести йому ураження i створити сприятливі
249
умови для переходу у наступ. Важливе місце в обороні відводилося
організації проведення контрударів.
Владимир Киріакович Триандафілов, 1894–1931 рр. – радянський воєнний

теоретик. У своїх роботах виав основи теорії глибокої наступальної операції,
визначив роль передвоєнного періоду і начального періоду бойових дій для
успішного ходу війни у цілому. Багато воєнних істориків вважають
Триандафиллова “батьком радянського оперативного мистецтва”. Ідеї
Триандафиллова були вперше використані генералом Г. К. Жуковим в операції
щодо розгрому японських військ біля річки Халхін-Гол в серпні 1939 р.
Технічне переоснащення збройних сил викликало зміни i в тактиці. У 1935

р. в РСЧА була видана інструкція по глибокому наступальному бою, а у 1936
р. вийшов Тимчасовий польовий статут РСЧА, де були сформульовані
основні положення теорії глибокого наступального бою. Його сутність
складалася у одночасному масованому застосуванні військ i техніки для
атаки на всю глибину бойового порядку противника з метою його оточення i
знищення.
Михайло Миколайович Тухачевський, 1893–1937 рр. – радянський воєнний діяч,

Маршал Радянського Союзу, один із засновників теорії глибоких наступальних
операцій у взаємодії зі всіма видами та родами військ
250
Борис Михайлович Шапошніков, 2.10.1882–26.03.1945 рр. – Маршал
Радянського Союзу, видатний радянський воєнний і державний діяч, воєнний
теоретик. Вніс значний вклад в теорію і практику будівництва Збройних Сил
СРСР, в їх укріплення і удосконалення, підготовку воєнних кадрів. Приймав участь
у розробці Статутів, визначив роль і місце Генерального штабу як органу
Верховного Головнокомандування в управлінні Збройними Силами
У наступальному бою передбачалося глибоке шикування військ.

Рекомендувалося створювати ударну i сковуючу групи, резерв i вогневі
групи.
Стрілецька дивізія шикувала свій бойовий порядок у один-два ешелони, а
стрілецькі полки – у два-три ешелони. Дві третини сил виділялися в ударну, а
третина у сковуючу групу. Ударна група призначалася для наступу на
головному напрямку і прориву оборони противника. Сковуюча група
призначалася для дій на напрямку допоміжного удару. Вона повинна була
оволодівати окремими пунктами, привертаючи до себе увагу ворога, i
забезпечувати свободу дій військ ударної групи. Також створювався резерв,
до його складу виділялося до 1/9 сил з’єднання.
Для прориву оборони противника рекомендувалося створювати три групи
танків: групу танків дальньої дії, дальньої підтримки піхоти та
безпосередньої підтримки піхоти. Танки додавалися у першу чергу
стрілецьким частинам, які наступали на напрямку головного удару. Як
правило, стрілецька дивізія, яка вела наступ на напрямку головного удару,
отримувала 2–3 батальйони легких танків, а при прориві добре підготовленої
оборони – 2–3 роти середніх (важких) танків i більше.
Важлива роль у бою відводилася i артилерії. Вважалося, що тільки
артилерія, яка мала велику потужність i дальність вогню, здатна розчистити
шлях своїм військам у наступі. Для підтримки стрілецьких полків
створювалися групи підтримки піхоти, з складу яких виділялися підгрупи для
251
підтримки батальйонів. У відповідності до кількості дивізій у корпусі
створювалися групи дальньої дії, а у окремих випадках i групи
артилерійського руйнування. Крім того, зі своєї та приданої артилерії
створювалися артилерійські протитанкові групи та зенітно-артилерійські
групи.
Авіація повинна була уражати ті цілі, які не придушувалися вогнем піхоти,
танків і артилерії. Командир стрілецької дивізії міг шляхом подання заявок
до штабу корпусу або через авіаційного представника уточнювати найбільш
важливі об’єкти для придушення у смузі наступу дивізії.
Згідно з передвоєнними поглядами оборона розглядалася як другорядний
вид бойових дій. Стрілецькі корпуси в обороні шикувалися в один ешелон.
Стрілецька дивізія, яка оборонялася на нормальному фронті, отримувала
смугу шириною до 8 км; стрілецький полк обороняв ділянку шириною 3–5
км; батальйонний район оборони мав 1,5км по фронту i 1,5–2 км у глибину.
Бойовий порядок в обороні, як i у наступі, поділявся на ударну i сковуючу
групу. Це була глибока, але осередкова оборона. Оборонний бій вимагалося
починати з дальніх дистанцій. На підході противник підлягав впливу авіації
та далекобійної артилерії. У смузі забезпечення у бій вступали передові
загони. У бій за основну смугу оборони вводилися усі сили та засоби
стрілецьких частин. У випадку прориву противника у глибину оборони
командир стрілецької дивізії, визначивши напрямок його головного удару,
повинен був організувати контратаку з метою відновлення положення.
Радянське воєнне мистецтво на етапі 1918–1937 рр. в поняття “малої
війни” вкладало такі форми збройної боротьби в тилу противника як
партизанство-повстання, партизанство воєнного типу і диверсії. Усі три
форми при цьому розглядалися як складові частини класової боротьби.
Одночасно з класовим поняттям форм збройної боротьби у тилу
противника партизанські дії були складовою частиною використання
регулярних збройних сил. До 1938 р. підготовка з’єднань, частин і
підрозділів Червоної армії до партизанської боротьби була складовою
частиною оперативної і бойової підготовки військ, особливо приграничних
округів.
1.8.2. Розвиток теорії воєнного мистецтва провідних країн світу у

міжвоєнний період. Німецька теорія ведення “блискавичної” та
“тотальної” війни
Одними з передових у 20–30-i рр. XX ст. були теорії малої армії та

повітряної війни. Вони на той час не відповідали розвитку воєнної техніки i
тому підвергалися найжорстокішій критиці, i лише наприкінці XX ст. у ході
локальних війн ці теорії повністю підтвердили своє право на існування.
Теорія “малої армії” виникла у результаті переоцінки нової бойової
техніки, яка з’явилася на полях битв. У 1922 р. англійський генерал Фуллер
видав книгу “Танки у великій війні 1914–1918 років”, в якій намагався
доказати, що Перша світова війна була виграна виключно завдяки танкам. За
252
його думкою майбутня війна буде війною механізованою, яка буде вимагати
багато новітніх бойових машин i мало людей. У ряді інших робіт Фуллер
стверджував, що підсумки війни на 99% залежать від озброєння та бойової
техніки, i лише 1% від воєнного мистецтва, організації управління,
морального фактору.
У своїх працях “Основи тактики піхоти”, “Нові шляхи сучасних армій”,
“Вирішальні війни минулого” відомий англійський воєнний теоретик Б.
Лиддел-Гарт активно виступав за реструктуризацію британської армії за
рахунок переважного розвитку авіації i танкових військ. Він запропонував
оригінальну теорію, яка отримала назву стратегія непрямих дій. Ця теорія
базувалася на відході від догматів i шаблонів при веденні бойових дій, на
широкій ініціативі командирів усіх рангів, високому професіоналізмі та
моральному стані особового складу збройних сил.
Теорія повітряної війни вперше була розроблена у 1920 р. італійським
генералом Дуе. Він запропонував створити повітряну армію в 1 тис.
бомбардувальників, стверджуючи, що щоденне використання 500 літаків по
50 промислових центрах приведе до капітуляції противника. Сухопутні
війська згідно цієї теорії повинні відігравати другорядну роль, а саме –
окупувати країну, яка зруйнована авіацією.
Розвиток воєнної теорії на практиці втілювався у воєнних доктринах
провідних держав світу у міжвоєнний період.
Воєнна доктрина Франції.
У Франції в 20 – 30-i рр. XX ст. панувала доктрина позиційної війни.
Французьке воєнне керівництво, базуючись на досвіді Першої світової війни,
прийшло до висновків, що сучасна оборона при підсиленні танками,
авіацією, вдосконаленою артилерією i автоматичною зброєю, стане
нездоланною. Нові засоби боротьби, особливо танки, недооцінювалися для
наступальних дій. Для прориву оборони французьке командування, як i
раніше, пропонувало застосовувати численну техніку й насамперед
домогтися переваги в артилерії. Французькі військові керівники покладали
велику надію на довгочасні оборонні спорудження: лінії Мажино i
бельгійські укріплені райони Намюра, Л’єжа і Антверпена.
Лінія Мажино, яка тягнулася від швейцарського кордону до Лонгві
протяжністю 360км i лінія бельгійських фортець вважалися тим бар’єром,
спираючись на який можна буде створити стабільний фронт від Швейцарії до
узбережжя Північного моря. Основним недоліком французької військової
доктрини як вважали військові фахівці було те, що стратегічна ініціатива з
перших днів війни віддавалася противнику.
Таким чином, пасивна стратегія оборонних дій приводила до
неправильних поглядів на бойове застосування танків, авіації i
моторизованих військ.
Воєнна доктрина Великобританії.
В Англії у міжвоєнний період панувала доктрина морської сили.
Потужний військово-морський флот призначався для утримання панівного
положення на морі, здійснення економічної блокади i завдання морських
253
ударів по уразливим приморським узбережжям противника. Основною
ударною силою флоту були лінкори.
Сухопутним військам відводилася другорядна роль, тому що на
Європейському континенті англійський уряд орієнтувався на сильну
французьку армію. У відповідності до цього основна увага зверталася на
створення самого потужного у світі військово-морського флоту.
Велике значення приділялося i військово-повітряним силам. Переважну
більшість мала бомбардувальна авіація, основною задачею якої було
здійснення стратегічних нальотів по промисловим центрам противника.
Воєнна доктрина США.
Американські військові керівники, так само як i англійські, дотримувалися
стратегії морської сили. Це пояснюється тим, що США i Англія є морськими
державами, а військово-морський флот на той час забезпечував безпеку
морських кордонів i спільно з морською піхотою мав можливість здійснити
бойові дії. Будівництво збройних сил у США прийняло такий самий
напрямок, як i в Англії. При потужному військово-морському флоті на
Тихому океані, сухопутні війська залишалися нечисленними.
У військово-повітряних силах основна увага приділялася будівництву
стратегічних бомбардувальників для вирішення стратегічних завдань силами
авіації. Як i в англійській армії, тактична авіація для централізованого
використання у взаємодії з сухопутними військами не була зведена у крупні
авіаційні з’єднання i об’єднання. Авіаційна підтримка наземних військ
(супроводження атаки) здійснювалося авіаційними підрозділами i частинами,
які організаційно входили до складу сухопутних військ.
Воєнна доктрина Японії.
Воєнна доктрина Японії характеризувалася загарбницькою колоніальною
політикою у країнах Азії. Основними об’єктами загарбання у цьому плані
був радянській Далекий Схід та Китай. Усі намічені для агресії території
знаходилися на двох театрах воєнних дій: морському і сухопутному. Тому
воєнна доктрина Японії передбачала створення потужної армії i сильного
військово-морського флоту.
На морському театрі воєнних дій військово-морський флот i авіація, яка
базувалася на авіаносцях, призначалася для забезпечення десантних операцій
на острівних i напівострівних територіях.
Основні сили армії передбачалося використовувати у наступальних
операціях на сухопутному театрі воєнних дій. Оборонні дії розглядалися як
виключний випадок. Оборона у інженерному відношенні будувалася як
осередкова. Велику увагу японське командування приділяло підготовці
військ до дій у нічних умовах, у горах i у джунглях.
Воєнна доктрина Німеччини.
Основні теоретичні погляди на підготовку і ведення агресивних війн у
період між Першою і Другою світовими війнами були висловлені у книзі
Людендорфа “Тотальна війна”, яка була надрукована у 1935 р. Суть її
містилася в збереженні і затвердженні панування німецького народу у світі
тільки шляхом війн проти інших народів. Підготовці і веденню війни повинні
254
були підкорені усі сторони життя країни. Навіть у мирний час на першому
плану повинні стояти інтереси війни. Для досягнення перемоги у війні
допустимі усі засоби: шантаж, обман, провокації, терор, вбивства і ін.
Тотальна війна повинна починатися раптово, без об’яви, без обліку
міжнародних договорів і угод.
Теорія “блискавичної” війни була розроблена ще генералом Шліффеном
до початку Першої світової війни, який стверджував, що Германія
знаходиться в центрі Європи і не має достатньої кількості людського
потенціалу і достатніх природних ресурсів для забезпечення воєнної
промисловості. Тому, для успішного ведення війни необхідно накопичити
сили та засоби і, використовуючи їх, провести швидкоплинну (блискавичну)
війну, для подальшого захоплення людських і природних ресурсів тої країни,
з якою Германія воює.
Суть “блискавичної” війни була також сформульована і вдосконалена
генералом Е. Людендорфом, вона тісно зв’язувалася з теорією тотальної
війни і витікала з неї. Так як Німеччина, знаходячись у центрі Європи, може
бути відрізана від джерел сировини, і так як німецько-фашистські теоретики
не надіялися довгий час тримати країну у стані тотальної воєнної напруги,
вони зробили ставку на швидкоплинну війну, на можливість досягнення
успіху у одній блискавичній кампанії.
Оглушити противника раптовістю, приспати його пильність, швидко
вторгнутися і просунутися у глибину країни, використати для досягнення
успіху безпощадність та залякування по відношенню до населення,
паралізувати волю противника й примусити його капітулювати – ось
основні риси доктрини “блискавичної” і тотальної війни. Такими методами
гітлерівці розраховували поодинці розгромити своїх противників, не
допускаючи об’єднання їх зусиль в опорі агресору.
Німецькі військові керівники розраховували виграти війну головним
чином за допомогою танків i авіації. Вирішальну роль планувалося досягнути
шляхом оточення i знищення ворога за допомогою танкових кліщів i
клинів.
Відповідно до цих поглядів вважалося необхідним мобілізувати усі засоби
збройної боротьби на досягнення максимального короткочасного зусилля й
перемоги до того, як противник розгорне свої ресурси. Особлива увага
приділялася досягненню потужного й раптового першого удару, насамперед
силами швидкісних об’єднань, заздалегідь відмобілізованих та повністю
підготовлених, з використанням повітряних десантів i авіації. При цьому
авіацію передбачалося використати як для ведення самостійних дій, так й у
тісній взаємодії з іншими видами збройних сил i родами військ.
Бойові дії військово-повітряних сил Німеччини (Люфтваффе) повинні
були бути підпорядковані цілям операцій сухопутних військ. Після
вторгнення на територію противника Люфтваффе повинні були завоювати
панування у повітрі шляхом знищення авіації противника на аеродромах,
зруйнувати комунікації, нанести поразку військам прикриття й створити тим
самим сприятливі умови для наступу наземних військ. У ході наступальних
255
операцій Люфтваффе повинні були утримувати панування в повітрі,
здійснювати авіаційну підтримку, вести повітряну розвідку, боротьбу з
резервами, висаджувати повітряні десанти й сприяти успішному виконанню
ними бойових завдань. Отже, у концепціях німецького воєнного
командування Люфтваффе, i особливо винищувальна авіація, займали
важливе місце як ефективний та маневрений засіб, що здатний забезпечити
першому удару міць і раптовість. Успіх цього удару міг визначити
переможне закінчення війни.
Таким чином, основна особливість тактики наступального бою
вбачалася у намаганні до одночасного придушення силами авіації i танків
тактичної зони оборони противника. Окремі танкові бригади військ
підсилення i піхотні дивізії застосовувалися для прориву тактичної глибини
оборони противника. Після прориву планувався ввід у битву танкових груп у
складі танкових дивізій i корпусів, a також моторизованих дивізій для
розгрому противника у оперативній глибині. Оборона оцінювалася як
епізодичне явище.
Локальні війни 1935 – 1939 років в Європі, Африці і на Далекому Сході та їх

уроки з точки зору розвитку воєнного мистецтва
Збройний конфлікт на озері Хасан влітку 1938 року.

З години Хасанських подій пройшло більш ніж сімдесят років. Вони належать до
історії, яка завжди готова подарувати корисні уроки та збагатити людство
необхідним досвідом.
Радянський Союз у 30-ті роки, в умовах суттєвої ізольованості країни від інших
держав у світі, прагнув до мирних відносин з сусідніми країнами на Далекому
Сході, у тому числі і з Японією. Однак, ця політика не знайшла відгуку в
тогочасних правлячих кіл Японії. Японські керівники і преса вели антирадянську
пропаганду, що відкрито заявляли про необхідність підготовки війни проти
Радянського Союзу. Генерал С. Хаясі, який прийшов до влади в лютому 1937 р., на
першому ж засіданні керованого їм уряду заявив, що “з політикою лібералізму у
відношенні комуністів буде покінчено”.
У травні – червні 1938 р. в Японії була розгорнута агітаційна кампанія навколо
“спірних територій” на кордоні Маньчжоу-Го з руським Примор’ям. На початку
липня 1938 р. японські прикордонні війська, що розташовувалися на захід від озера
Хасан, були посилені польовими частинами, які зосередилися на східному березі
річки Тумень-Ула.
В червні 1937 р. втік в Маньчжурію і здався японцям начальник УНКВД
Далекосхідного краю комісар державної безпеки Генріх Самойлович Люшков, бо
він отримав з центру сигнал про свій арешт. Після з’ясування ситуації Москва дала
наказ про підсилення контролю Далекосхідного кордону.
12 липня 1938 р. прикордонними радянськими військами для встановлення
спостережного пункту була захоплена сопка Заозерна, яка перебувала по бік
кордону держави Маньчжоу-Го. Уряд Маньчжоу-Го 14 липня 1938 р. заявив
протест про порушення свого кордону. Вже наступного дня в Москві японський
256
посол в СРСР Сігеміцу Мамору зажадав в ноті протесту до радянського уряду
виведення всіх військ СРСР зі спірної території.
20 липня він знов вручив чергову ноту уряду Японії.
Безпосередньо перед початком конфлікту японське армійське командування
перекинуло до району висоти Заозерної дислокованих в Кореї дивізію (чисельністю
близько 10 тис. бійців), дивізіон важкої артилерії і близько 2 тис. солдатів
Квантунської армії. На чолі цього угруповання стояв полковник Ісаму Нагаі, член
націоналістичного “Товариства Сакури”, активний учасник захоплення Японією у
1931 році Північно-Східного Китаю. Підготовку до бойових дій, наприклад,
розгортання своїх військ в районі озера Хасан, японська сторона пояснювала тим,
що прикордонна зона СРСР поблизу цього озера нібито є маньчжурською
територією. 15 липня 1938 р. повірений у справах Японії в СРСР з’явився в
Наркоматі Іноземних Справ і вимагав виведення радянських прикордонників з
висот у районі озера Хасан. Після того як японському представнику були
пред’явлені Хунчунська угода Росії з Китаєм від 1886 р., яка незаперечно свідчить
про те, що озеро Хасан і прилягаючі до нього із заходу висоти знаходяться на
радянській території, він ретирувався. Проте 20 липня японський посол у Москві
Сігеміцу повторив домагання японської сторони до району Хасану. Коли йому
було вказано на необґрунтованість подібних домагань, посол заявив, що якщо
вимоги Японії не будуть виконані, вона застосує силу.
Рано-вранці 29 липня 1938 р. японська рота, під прикриттям туману порушивши
державний кордон СРСР, з криками “банзай!” атакувала висоту Безіменну.
Напередодні вночі на цю висоту прибув наряд із 11 прикордонників на чолі з
помічником начальника застави лейтенантом Олексієм Махаліним.
Ланцюги японців усі щільніше оточували окоп, у прикордонників були на виході
боєприпаси. Одинадцять воїнів протягом декількох часів героїчно відбивали натиск
переважаючих сил противника, декілька прикордонників загинули. Тоді Олексій
Махалін приймає рішення прорвати оточення в рукопашному бою. Він
піднімається в повний ріст і зі словами “Вперед! За Батьківщину!” кидається з
бійцями в контратаку. Їм вдалося прорвати оточення. Проте з одинадцяти в живих
залишилися шестеро захисників Безіменної. Загинув і Олексій Махалін. Ціною
великих втрат японцям вдалося оволодіти висотою. Проте незабаром до місця бою
підоспіла група прикордонників та стрілецька рота під командуванням лейтенанта
Д. Левченко. Сміливою багнетною атакою і гранатами воїни вибили загарбників з
висоти.
На світанку 30 липня артилерія противника обрушила на висоту щільний
зосереджений вогонь. Потім японці кілька разів ходили в атаку, однак рота
лейтенанта Левченко стояла на смерть. Сам ротний був тричі поранений, але з бою
не вийшов. Батарея протитанкових гармат лейтенанта І. Лазарєва прийшла на
допомогу підрозділу Левченко та прямим наведенням почала розстрілювати
японців. Артилеристам вдалося придушити кілька ворожих кулеметів і знищити
майже роту ворога. Новий, і основний, удар японці вирішили завдати в районі
сопки Заозерна. Передбачаючи це, командир Пос’єтського прикордонного загону
полковник К. Є. Гребеннік, організував оборону сопки Заозерної. Північний схил
висоти охороняв загін прикордонників під командуванням лейтенанта Терешкіна.
У центрі і на південному схилі Заозерної розташовувалися резервна застава
лейтенанта Христолюбова та відділення бійців маневреної групи з двома
розрахунками станкових кулеметів.
257
Карта бойових дій радянських і японських військ у районі озера Хасан, 29.07. –
11.08. 1938 р.
На південному березі Хасану знаходилося відділення Гільфана Батаршіна. Їх
завданням було прикрити командний пункт начальника загону і не допустити
виходу японців у тил прикордонникам. На Безіменній закріпилося група старшого
лейтенанта Биховцева. Поблизу висоти перебувала 2-а рота 119-го полку 40-ї
стрілецької дивізії під командою лейтенанта Левченко. Кожна висота представляла
собою невеликий, самостійно діючий опорний пункт. Приблизно на середині, між
висотами перебувала група лейтенанта Ратнікова, що прикривала фланги. У нього
було 16 бійців з кулеметом. Крім того лейтенанту було надано взвод
малокаліберних гармат і чотири легких танка Т-26. Однак, коли почався бій,
з’ясувалося, що сили захисників кордону були мізерними. Урок на Безіменній
258
пішов японцям на користь, і вони ввели в дію дві посилені дивізії загальною
чисельністю до 20 тис. чоловік, близько 200 гармат і мінометів, три бронепоїзди,
батальйон танків. Великі надії японці покладали на своїх “смертників” – камікадзе.
У ніч на 31 липня японський полк за підтримкою артилерії атакував сопку
Заозерну. Захисники сопки відкрили у відповідь вогонь, а потім контратакували
противника і відкинули його. Чотири рази японці атакували Заозерну і кожен раз з
втратами були змушені відступати. Потужній лавині японських військ, хоча і
ціною великих втрат, однак вдалося відтіснити радянських бійців і вийти до озера.
Тоді за рішенням радянського уряду в бій вступили частини Першої Приморської
армії. Її бійці і командири, героїчно борючись разом з прикордонниками, після
запеклих бойових зіткнень 9 серпня 1938 р. очистили територію від японських
загарбників. Значний внесок у загальний успіх у відбитті агресії противника внесли
також авіатори, танкісти і артилеристи.
Радянські солдати встановлюють червоний прапор на сопці Заозерна
Пам’ятник героям боїв у озера Хасан у 1938 р. СелоКраскіне, Хрестова сопка
Після 9 серпня японському уряду не залишалося нічого іншого, як вступити в

переговори про припинення військових дій. 10 серпня уряд СРСР запропонував
259
японській стороні перемир’я. Японський уряд прийняв умови, погодився також
створити комісію для вирішення спірного питання про кордон.
У конфлікті біля озера Хасан радянські війська вперше після громадянської
війни вступили в бій з досвідченою кадровою армією противника. Провокаційні дії
японців мали далекий приціл: локальний конфлікт для японського генштабу міг
статі лише прелюдією до більш масштабних дій, може бути і до війни.
У тридцяті роки, ця перемога сприяла й активізації національно-визвольної
війни китайського народу проти японських загарбників: під час боїв на Хасані
японська армія практично припинила наступ на китайському фронті. Не менш
важливою була військово-політична сторона цього конфлікту. Поразка
імператорської армії стала першою з цілого ряду причин, які утримували Японію
від виступу проти СРСР у роки Другої світової війни.
Однак, як у краплі води відбивається море, так і Хасанські події висвітили не
тільки позитиви, але й ряд негативних моментів, характерних для стану країни та
армії в ті роки. Так, бійці і командири билися героїчно, не відступили, проте
непідготовленість до боїв, розгубленість під час їх ведення приводило до великих
втрат серед особового складу.
Ні всі уроки Хасану були засвоєні: так трагічно виявився схожий червень 1941 р.
на перші дні боїв у Хасані. Події на Хасані по-новому показують катастрофічну
ситуацію, що склалася до 1939 р. в командних ешелонах Червоної Армії, достатньо
проаналізувати дії командного складу в операції. Досвід боїв з регулярною
японською армією серйозно допоміг вишколу радянських солдатів і командирів у
ході боїв на Халхин-Голі у 1939 році.
Збройний конфлікт на річці Халхин-Гол.

Невдалі дії Червоної армії на озері Хасан спонукали японців влаштувати нову
пробу сил у наступному році в районі Наманган близько монгольської річки
Халхин-Гол. Монгольсько-китайський кордон у районі річки Халхин-Гол до 1939
р. жодного разу не де маркувався.
Отут була пустеля, тому ні для однієї з сторін не представляла великого
інтересу. На початку травня 1939 р. монгольські прикордонні патрулі перейшли на
східний берег Халхин-Голу і просунулися до містечка Наманган.
За назвою цього містечка, де відбулися перші збройні сутички, радянсько-
японський конфлікт 1939 р. в Японії має назву “Наманганський інцидент”. В СРСР
же в ході було словосполучення “події на річці Халхин-Гол”. Японських і
маньчжурських військ на спірній території спочатку не було. Після вторгнення
сюди монгольських прикордонників командування Квантунтської армії вирішило
просунутися до річки Халхин-Гол, щоб утримати за собою спірні землі.
У переростання дрібних сутичок прикордонників в повномасштабний воєнний
конфлікт виявилися зацікавлені перш за все японці. Вони прагнули встановити
кордон за Халхин-Голом, щоб прикрити стратегічну залізну дорогу. Операція на
монгольському кордоні була організована з ініціативи командування Квантунської
армії. Штаб імператорської армії в Токіо в принципі був проти відволікання сил з
основного фронту на півдні, проти Китаю.
Наступ на Халхин-Гол вважався як локальна акція, і воєнне керівництво в
японській столиці свідомо було усунуто від планування та проведення операції.
Японські генерали розраховували, що із-за віддаленості району боїв від залізних
доріг і життєвих центрів СРСР, радянська сторона не піде на подальшу ескалацію
260
конфлікту, а погодиться прийняти японську версію накреслення монголо-
маньчжурського кордону.
План бойових дій радянських і японських військ біля річки Халхин-Гол,

20–31.08.1939 р.
Й. В. Сталін не збирався відступати перед японськими вимогами, хоча великої

війни з Країною сонця, що сходить, у ту пору він теж не хотів. Налагодити
261
постачання частин Червоної армії в районі боїв було дуже важко. Проте ця задача
була в кінці кінців успішно виконана. Найближча залізнична станція була на
віддалені від Халхин-Голу на 750км (вантажообіг 1 тис. 500км). Це дійсно
створювало величезні труднощі в підвозі вогнеприпасів, пального, озброєння,
спорядження та харчування. Навіть дрова і ті треба було доставляти не ближче, ніж
за 500км.
На початку липня японські війська перейшли на західний берег Халхин-Голу і
захопили плоскогір’я Баін-Цаган. Вони розраховували тим самим примусити
радянське командування відвести війська з плацдарму на східному березі.
Командувач радянською армією Г. К. Жуков почав контратаку силами танкової
бригади, яка тільки що підійшла. Вона втратила більше половини своїх танків, але
змусила японців залишити район Баін-Цаган і піти на східний берег.
Танкова атака Робоче-Селянської Червоної армії. Халхин-Гол (Монголія),

серпень 1939 р.
Радянський панцироавтомобіль БА-10, підбитий під час боїв на Халхин-Голі
Японські танки не йшли ні в якому порівнянні з радянськими БТ. Так, легкий

танк “Ха-го” замість оптичних приладів мав щілини, які не захищали від куль,
замість радіо його екіпаж використав переговорну трубу, по якій передавалися
команди від командира водієві. Командиру також доводилося виконувати функції
наводчика і заряджаючого. З танка був поганий огляд та й озброєння – 37мм
гармата і 27,7мм кулемет – розташовувалися невдало, утворюючи великий
262
“мертвий простір”. Лобова броня товщиною 12мм захищала тільки від куль, а
гармата японського танка могла пробити 22мм броню радянського БТ-7 лише з
дистанції в 300м.
Напроти, БТ-7 міг впевнено підпалювати “Ха-го” з відстані в 1 тис. м зі своєї 45
мм гармати. Японські танки призначалися для супроводу піхоти, а не для боротьби
з танками противника, і використовувалися розосереджено. У боротьбі з
радянською бронетехнікою на Халхин-Голі в них не було ніяких шансів на успіх.
Однак, і радянське командування, за вказівкою заступника наркома оборони Г. І.
Кулика, відвело основні сили й артилерію з плацдарму, де вони піддалися
інтенсивному вогневому впливу противника. 12 липня 603-й полк, що залишився
для охорони переправи, у паніці втік після легкого натиску японців. Г. К. Жукову
вдалося зупинити тих, хто запанікував, і відновити становище, а японці не
скористалися сприятливою можливістю для захоплення переправи. Розпорядження
Кулика було скасовано наркомом К. Ворошиловим і основні сили 1-ї армійської
групи, якою командував Г. К. Жуков, повернулися на східний берег Халхин-Голу.
Відверто кажучи, розпорядження Кулика було абсолютно правильним. Раз у
найближчі тижні Червона армія не збиралася наступати, тому не треба було
тримати на наскрізь простріляному плацдармі значну кількість військ, та ще й з
артилерією. У цих умовах вони лише несли непотрібні втрати від вогню
противника. Побоюватися ж швидкої та раптової контратаки з боку японської армії
не було підстав. У японців не було мобільних частин, а єдина танкова бригада
після боїв близько гори Баін-Цаган вийшла з ладу. Та й взагалі, після поразки на
західному березі Халхин-Голу японським військам потрібний був час, щоб
привести себе в порядок та створити необхідні запаси спорядження та боєприпасів.
Підготовка до наступу на плацдарм не пройшла б непоміченою для радянської
розвідки, але і раптова атака потребувала достатньо часу для перекидання
радянських підкріплень на східний берег. Адже, навіть, панічну втечу
червоноармійців 603 полку, сформованого з недостатньо боєздатних
територіально-міліційних частин, японці не змогли використовувати у своїх цілях.
20 серпня 1939 р. був започаткований вирішальний радянський наступ на
японські позиції на східному березі Халхин-Голу. Задум наступу зводився до
завдання ударів з обох флангів для оточення японського угрупування. Розрахунок
будувався на раптовість зосередження радянських військ і відсутність у
противника танкових і механізованих резервів для надання контрударів по
атакуючим. Радянські клини повинні були зімкнуті у Намангані.
Кожну висоту доводилося брати приступом. Японська важка артилерія вже не
мала можливості вести вогонь, так як залізне кільце радянських військ все більше і
більше замикалося. Радянські артилеристи виставляли вперед гармати на відкриті
позиції і били по траншеях ворога прямою наводкою, а потім піхотинці з багнетами
і гранатами йшли в атаку. Організовано діяла і радянська авіація. Вона безперервно
патрулювала в повітрі, не даючи японським літакам бомбити і штурмувати
радянські війська.
Радянські пілоти робили по 6–8 вильотів на день. Вони розганяли резерви
противника і штурмували його оточені частини. Японські винищувачі терпіли
поразку за поразкою. До 30 серпня в руках японців залишався останній опір –
сопка Ремізова. До цієї сопки зібралися залишки військ імператорської армії.
Японська артилерія майже вся до цього часу була виведена з ладу. Японці вели
головним чином мінометний і кулеметний вогонь.
263
30 серпня, після повного охоплення сопки радянськими військами, на ній
з’явився червоний прапор.
За офіційними даними, оприлюдненими тільки у 1993 р., радянські та
монгольські війська на Халхин-Голі у період з травня по вересень 1939 р. втратили
загиблими 6 тис. 831 бійця, зниклими без вісті – 1 тис. 143 бійця, пораненими – 15
тис. 251 бійця і хворими – 2 тис. 225 воїна. У японський полон потрапило 89
радянських і 1 монгольський військовослужбовець.
15 вересня 1939 р. між сторонами було укладено перемир’я. Радянські війська на
Халхин-Голі здобули перемогу, захопивши майже всю спірну територію і багаті
трофеї.
Радянсько-фінська війна (30.11.1939 р. по 13.03.1940 р.).

Радянсько-фінські відносини до кінця 30-х років продовжували залишатися
нестабільними. Правлячі кола Фінляндії ставилися до радянського керівництва та
будь-яким його зовнішньополітичним ініціативам з величезною підозрою. Фінське
керівництво було глибоко впевнено, що кінцевою метою всієї політики СРСР по
відношенню до їх країни є:
по-перше, реставрація її бувшого колоніального статусу;
по-друге, заміна буржуазно-демократичного режиму комуністичною
диктатурою.
Зрозуміло, у зв’язку з різким зростанням радянської військової мощі в 30-ті роки
загроза нападу Фінляндії на СРСР була відсутня. Проте у разі коаліційної війни
(спільно з Англією, Францією або Німеччиною), Фінляндія могла представляти
певну загрозу для СРСР. Так, фінська далекобійна артилерія могла зі своєї
території вразити будь-які об’єкти в Ленінграді, який до 1939 р. продовжував
залишатися самим великим центром оборонної промисловості СРСР.
Бомбардувальник, що міг перетнути кордон з боку Фінляндії, мав підлітний час до
центру Ленінграда всього близько 4 хвилин.
Найбільший флот СРСР (Балтійський) був фактично заблокований у східній
частині Фінської затоки. Він мав єдину базу в Кронштадті і гавані які
проглядаються у бінокль з фінського берега. Кронштадт і кораблі могли
обстрілювати не тільки далекобійні берегові гармати, але й гармати корпусної
артилерії фінської армії. Таке становище категорично не задовольняло військово-
політичне керівництво СРСР. Особливо у зв’язку з розпочатою у вересні 1939 р.
великою європейською війною за назвою Друга світова війна.
До речі, не зайвим згадати, що великі західні держави теж забували про
міжнародні права тоді, коли їм це було вигідно. Наприклад, Велика Британія та
США здійснили збройні вторгнення в десятки нейтральних держав і чужих
колоній, серед яких Іран (1941 рік), Ірак (1942 рік), французькі території в Африці
(1940–1942 рр.). Чи треба говорити, що Німеччина, Італія та Японія теж творили
все, що хотіли в ім’я своїх власних “світлих ідеалів”. Дивлячись на них усіх, Сталін
Й. В. нарешті зважився перейти від розробки планів світової революції до їх
втілення. Він почав, як відомо, з Прибалтики (приєднання Литви, Латвії, Естонії),
Польщі (приєднання Західної Білорусії та Західної України), Румунії (приєднання
Бессарабії) та Фінляндії. Керівництво Німеччини, що підписало в серпні 1939 р.
таємний договір з СРСР про розподіл сфер впливу в Європі, в якій-то мірі
підтримувало територіальні претензії СРСР до Фінляндії. Так, 2 грудня 1939 р.
статс-секретар німецького МЗС Вейнзекер розіслав в ряд німецьких посольств
264
секретний циркуляр, в якому Зимова війна трактувати як “природна потреба Росії
в зміцненні безпеки Ленінграда та входу до Фінської затоки”. Побоюючись, що
справа йдуть до війни з СРСР, фінське командування оголосило часткову
мобілізацію запасників (у віці до 33-х років), а 9 жовтня почали розгортання військ
на радянсько-фінському кордоні. До 11 жовтня мобілізація закінчилася.
Карта бойових дій радянських військ проти фінів. Білофінська війна,

грудень 1939 р.
За радянською версією, 26 листопада 1939 р. у 15.45 фінська артилерія в районі

Майніли випустила сім снарядів по позиціях 68-го стрілецького полку на
радянській території. Нібито були вбиті три червоноармійці і один молодший
командир. У той же день наркомат закордонних справ СРСР звернувся з нотою
протесту до уряду Фінляндії і зажадав відведення фінських військ від кордону на
20–25 км. Фінський уряд заперечував факт обстрілу радянської території і
запропонував, щоб не тільки фінські, але й радянські війська були відведені на
265
25км від кордону.
Карельський перешийок. Карта бойових дій, грудень 1939 р. Лінія Маннергейма
Карельський перешийок. Карта бойових дій, березень 1940 р.
30 листопада в 8 годині ранку війська Ленінградського фронту отримали наказ

перейти кордон з Фінляндією. У той же день президент Фінляндії К. Калліо
оголосив війну СРСР.
266
За часів “перебудови” у СРСР (80-ті роки ХХ ст.) стали відомі декілька версій
Майнільского інциденту. За однією з них обстріл позицій 68-го полку здійснив
секретний підрозділ НКВС. За іншою, взагалі ніякої стрілянини не було, і в 68-му
полку 26 листопада не було ні вбитих, ні поранених.
У 1939 р. СРСР довелося силою повертати те, що було забрано у неї (теж силою)
під час смут 1608–1617 рр. та 1917–1922 рр. Відзначимо попутно один нюанс.
Радянська пропаганда у 1939–1940 рр. говорила про війну не з фінами, а з
білофінами. У 1939 р. Сталін все ще мислив категоріями 1917–1922 рр., тобто тієї
епохи, коли існували (точніше, люто боролися один з одним) як “червоні”, так і
“білі” фінни. До речі кажучи, під час Зимової війни з числа фінських червоних
емігрантів, з фіннів і карелів, що проживали в радянській Карелії та за участю
чистокровних слов’ян, яким “для користі справи” терміново дали документи з
фінськими іменами і прізвищами, було створено 1-й стрілецькій корпус, так звана
“Фінська народна армія”. До кінця березня 1940 р. в його складі було близько 14
тис. бійців. Втім, в боях він участі не брав. Практично всю війну цей корпус
знаходився у тилу радянських військ на Карельському перешийку. Існує
припущення, що корпус берегли для урочистого “параду перемоги” в Гельсінкі,
однак документальні відомості про використання корпусу поки що не знайдено.
Основного удару Червона Армія завдала з двох напрямків – 7-а армія мала
подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі (Виборг), 9-а армія завдавала
удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Добре озброєна 9-а
армія маючи велику кількість танків та артилерії стрімко почала просуватися
вперед, фінські війська відступали не маючи достатньої кількості протитанкових
засобів. Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ –
артилерія та авіація діяли окремо від задач піхоти, танки використовувалися
неефективно. До того ж фіни не були приголомшені – евакуація мирного населення
з небезпечних районів розпочалася одразу після Майільського інциденту, війська
при відступі густо мінували територію, почали діяти численні лижні загони -
добре обізнані з місцевістю вояки зненацька атакували колони радянських військ,
добре замасковані снайпери завдавали значних втрат Червоній Армії. На додачу,
зіпсувалась погода – червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне
мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну
вступило “Державне управління спиртних напоїв” Фінляндії, яке взялося до
масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю – саме фіни назвали
цей витвір “коктейль Молотова” (бензинова бомба – це загальна назва
найпростіших саморобних вибухових пристроїв на основі легкозаймистої суміші
(бензину, розчиннику, спирту тощо. Оскільки таку бомбу легко виготовити, її часто
використовують під час партизанських та вуличних війн, акцій громадянської
непокори).
Радянські війська мали значну перевагу у повітряних силах. Вже 30 листопада
відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі (Виборгу) та інших фінських
міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та коло
Ленінграду. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих
бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй.
Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення
Фінляндії немає.
Між тим хід війни набирав обертів. Фінські лижні загони розгромили кілька
тилових підрозділів 163-ї дивізії 9-ї армії. Вину за невдачу вище командування
267
РСЧА звалило на командуючого 9-ю армією М. П. Духанова и начальника штабу
армії А. Д. Соколовського. Їх відсторонили від займаних посад. В кінці грудня
арештували і віддали під суд командира найбільш постраждалого 662-го
стрілецького полку Шарова і комісара Подхомутова. Вони “чистосердечно”
зізналися у зраді і були розстріляні.
Бійці 163-ї дивізії при відступі кидали не тільки гвинтівки, Проте й
обмундирування 163-а дивізія залишила на полі бою: рубах літніх – 3 тис. 28 шт.,
білизни натільної – 11 тис. 849 пар, шароварів ватних – 4 тис. 321 шт., рукавичок –
6 тис. 147 пар, валянок – 2 тис. 250 пар, шкіряного взуття – 6 тис. 908 пар. Кількість
залишеного одягу та взуття виявилося в кілька разів більшим, ніж могло бути на
всіх вбитих і полонених разом узятих.
У війні брали участь дві дивізії, які комплектувались в Україні. Це 44-а і 70-а
стрілецькі дивізії. Фіни почали турбувати тили 44-ї стрілецької дивізії,
влаштовуючи завали на дорозі ближче до кордону. Червоноармійські дивізії
боролися не тільки з наступаючими фінами, але й з лютим морозом. Дивізія була
відправлена з Тернополя в осінньому обмундируванні – шинелях і брезентових
чоботях. Із-за недбалості тилових служб зимову амуніцію бійці почали отримувати
тільки на кінцевій станції Кемь, і в поспіху перекидання на фронт далеко не всі
бійці отримали валянки і бушлати. Потім 44-а дивізія потрапила в оточення і
майже вся загинула, намагаючись вирватись з ворожого кільця. Проте й ті, хто
вирвався, були віддані військово-польовому суду.
19 січня 1940 р. вийшов наказ Головної військової ради, оголошений усьому
командному складу до взводних включно:
“У боях 6 – 7 січня на фронті 9-ї армії в районі на схід від Суомусальмі 44-а
стрілецька дивізія, незважаючи на свою технічну і чисельну перевагу, не надала
належного опору противнику, ганебно залишила на полі бою більшу частину ручної
зброї, ручні і станкові кулемети, артилерію, танки відійшла до кордону.
Основними причинами настільки ганебної для 44-ї стрілецької дивізії поразки,
були:
1. Боягузтво й ганебно-зрадницька поведінка командування дивізії в особі
командира дивізії комбрига Виноградова, начальника політвідділу дивізії полкового
комісара Пахоменко і начштабу дивізії полковника Волкова, які замість прояви
командирської волі та енергії в керівництві частинами та завзяття в обороні,
замість того, щоб вжити заходів до виводу частин, зброї і матеріальної частини,
підло кинули дивізію в самий відповідальний період бою і першими пішли в тил,
рятуючи свою шкуру.
2. Розгубленість старшого та середнього начскладу частин дивізії, які, забувши
про обов’язок командира перед Батьківщиною та Армією, випустили з рук
управління своїми частинами та підрозділами і не організували правильного
відходу частин, не намагалися врятувати зброю, артилерію, танки.
3. Відсутність військової дисципліни, слабка військова виучка і низьке виховання
бійців, завдяки чому дивізія у своїй масі, забувши свій обов’язок перед
Батьківщиною, порушила військову присягу, кинула на полі бою навіть свою
особисту зброю – гвинтівки, ручні кулемети – і відходить в паніці, зовсім
беззахисна”.
Командир дивізії, начальник штабу, начальник політвідділу, комісар були
розстріляні.
Згодом фіннами була розгромлена і 70-а дивізія.
268
Загалом репресій зазнали кілька тисяч учасників цієї війни.
Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських
бійців. У місті Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії. Командиром
70-ї дивізії був Кирпонос, уродженець Вертіївки Чернігівської області.
Радянська 8-а армія зайняла 380-кілометровий фронт, тобто в середньому 76 км
на дивізію. Зрозуміло, що в таких умовах такою суцільна лінія фронту бути не
могла, і кожна дивізія діяла сама по собі, не маючи дотику на флангах з іншими
дивізіями. Армії потрібно було діяти на найбільш важливому напрямку, виводиться
в обхід Ладожського озера в тил лінії Маннергейма. На цьому напрямку фінни
зосередили до трьох піхотних дивізій, що опиралися на добре підготовлений для
оборони рубіж по лінії Толвоярві – станція Лоймола – Кітеля – річка Уксупйокі.
Між укріпленим оборонним рубежем і державним кордоном фінни створили смугу
загороджень, насиченою польовими укріпленнями. Як і на Карельському
перешийку, тут були дротяні загородження, протитанкові рови, завали і мінні поля.
Особливо густа мережа мінних полів і фугасів була в районі доріг. Перед 8-ю
армією була поставлено завдання – ударом в напрямку на Сортавала розгромити
противника і вийти на фронт Толвоярві. П’ять дивізій, які діяли незалежно один від
одної, повинні були наносити удари по напрямкам, що розходяться. До початку
наступу була здійснена коротка (15-хвилинна) артилерійська підготовка у вигляді
одного потужного вогневого нальоту, після якого війська перейшли державний
кордон і почали просування вглиб Фінляндії. У період просування вперед стрілкові
частини несли значні втрати від флангового і відсічного вогню противника в
заздалегідь пристріляних секторах. Артилерія недостатньо ефективно впливала на
противника, частково із-за незадовільної постановки завдань військовими
командирами, частково із-за недостатньої кількості боєприпасів (внаслідок чого на
виконання вогневої задачі відпускалось набагато менше снарядів, ніж належало за
нормою). По мірі накопичення сил, фінни, користуючись своєю перевагою в
лижній підготовці, стали проникати дрібними групами в тил радянських дивізій,
перекриваючи їх комунікації та дороги.
Фінське Командування з перших же днів війни майже завжди виводило у резерв
і в другий ешелон підрозділи, які довше інших знаходилися на передовій та які
понесли найбільші втрати. Навпаки, командування РСЧА такого методу ніколи не
використовувало. Під час війни на боці Фінляндії також воювало кілька тисяч
іноземних добровольців. До їх числа входили також і українці.
Перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії, були сформовані у
1940 році. Добровольці здебільшого набиралися з радянських військовополонених.
На озброєнні була фінська та радянська зброя. Однострої були фінськими з
чорними кашкетами із синьо-жовтою околицею і тризубом, хоча в багатьох
випадках українські добровольці продовжували носити радянську форму,
доповнюючи її мазепанками (головний убір українських січових стрільців,
розроблений у 1916 р. Левком Лепким і затверджений Одностроєвою комісією
Легіону УСС (отаман Василь Дідушок) 1916 р.). Синьо-жовті армійські відзнаки не
вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції. Одним з найвідоміших
командирів українських добровольців у Фінляндії був письменник Юрій Горліс-
Горський.
За час Зимової війни Фінляндія одержала через кордон 77 тис. 300 гвинтівок, 5
тис. 800 ручних і 100 станкових кулеметів, 395 польових і 18 протитанкових
знарядь, 216 мінометів. У Фінляндії були виготовлені 82 тис. 570 гвинтівок, 1 тис.
269
265 пістолетів-кулеметів, 960 ручних і 605 станкових кулеметів, 105-
протитанкових гармат.
Українські добровольці у Фінляндії
Український Січовий Стрілець у мазепанці
Радянські трофеї дали фінам близько 15% усіх їхніх гвинтівок, 4% пістолетів-
кулеметів, 17% ручних і більш 60% станкових кулеметів, більш 30%
протитанкових гармат, 6% мінометів, більш 50% польових гармат, що надійшли в
армію за час війни. У зв’язку з цим командуючий Лапландською групою генерал К.
Валеніус в інтерв’ю французькій газеті “Эксельсиор” на питання про те, хто
активніше інших поставляє бойову техніку Фінляндії, відповів: “Росіяни,
звичайно!”. Невдалі дії Червоної Армії обумовлюються, в першу чергу, загальною
непідготовленістю РСЧА до війни на даному театрі воєнних дій, так ще узимку (у
грудні морози доходили до - 25°С.) У своєму тилу фінни мали порівняно розвинуту
270
мережу залізничних і ґрунтових доріг. Вони завчасно побудували навіть рокадну
залізницю, завдяки якій могли перекидати свої сили уздовж лінії фронту. Радянські
армії наступали по ґрунтових дорогах. Єдина (Кіровська) залізниця залишилася
глибоко в тилу радянських військ на відстані 180–200 км. Від Кіровської залізниці
до державного кордону північніше Петрозаводська йшли всього п’ять ґрунтових
доріг з відстанню між ними від 100 до 150км. Не було ніяких рокад, що з’єднують
ці дороги. Звичайно з початком осінніх дощів до заморозків усякий рух
припинявся.
Основних причин невдачі дій Червоної армії було три:
по-перше, для такого величезного фронту було потрібно як мінімум у два рази
більше бойових частин;
по-друге, надмірна пристрасть воєнного керівництва до уніфікації;
по-третє, економія на дріб’язках.
Втрачені фінські землі після завершення війни
Командування Червоної Армії закостеніло в “полігонному мисленні”.

Екіпірування бійця в середній смузі країни повинно бути одним, а в Карелії при -
35°С морозу – зовсім інше. Перебої в харчуванні привели до трагедії – повній
загибелі 122-ї дивізії 8-ї армії. До початку бойових дій у районі кордону повинна
створюватися мережа автомобільних доріг і залізниць. У 1939–40-х роках були
потрібні спеціальні розвідувально-диверсійні лижні частини з жителів північних
областей, російських за національністю. Немає сумніву в тім, що збільшивши
число дивізій 9-ї і 8-ї армій з одинадцяти до вісімнадцяти - двадцяти; забезпечивши
їхній особовий склад продуктами, теплим одягом, лижами, маскхалатами;
навчивши війська грамотно діяти узимку на лісисто-болотистій місцевості,
271
командування РСЧА змогло б виграти війну ще до початку 1940 року. Ця війна, що
увійшла в історію під назвою “зимової”, по суті, була нерівною, хоча Червона
Армія, знекровлена сталінськими “чистками”, воювала неефективно і зазнала
набагато більших втрат, ніж Фінляндія. 12 березня був підписаний радянсько-
фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в
оренду на 30 років півострів Ханко. До складу СРСР увійшли весь Карельський
перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне
узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом
Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.
Отже, оборона Фінляндії здійснювалася дисциплінованими, грамотно
керованими солдатами, що звикли до місцевих кліматичних та погодних умов, і
застосовували відповідну цим умовам тактику. Радянський же наступ був
спланований без урахування характеру місцевості, погодних умов і відповідних
проблем постачання. Зрештою вдалим він видався лише тому, що Радянський уряд
не звертав уваги на втрати серед особового складу такого масштабу. На підставі
радянських невдач А. Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу
неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним
противником для німецької військової машини. Цю думку розділяли і багато
іноземних спостерігачів, включаючи і міністерство оборони США.
Радянсько-фінська війна тривала всього 105 днів. За цей час Радянський Союз
втратив, за деякими даними, більше 722 тис. убитих, поранених і обморожених. 17
тис. бійців пропали безвісти.
Таким чином, у міжвоєнний період не тільки в провідних державах світу, але й
у багатьох інших країнах, узагальнювався, аналізувався, вивчався та
розповсюджувався досвід Першої світової війни. На цьому підґрунті стали
зароджуватися найрізноманітніші теорії планування та ведення війн, операцій і
боїв. Як правило, найбільш доцільні з них знаходили свою реалізацію у локальних
війнах та збройних конфліктах 20–30 років XX ст. Окремі воєнні теорії, іноді не
найбільш досконалі з них, бралися на озброєння правлячими колами держав та
приймалися як офіційні у вигляді воєнних доктрин.
1. За якими принципами формувалися збройні сили СРСР після військової

реформи 1924 – 1925 років?
2. Які основні види збройних сил СРСР існували в цей період?
3. Які основні воєнні доктрини, що розроблені в міжвоєнний період, вам
відомі?
4. Який рід військ стає основною ударною силою Сухопутних військ СРСР
в 30-х роках?
5. Чим відрізняється теорія глибокої наступальної операції від теорії
послідовних наступальних операцій?
5. В чому сутність німецької теорії блискавичної і тотальної війни?
6. Які позитивні і негативні сторони воєнного мистецтва можна відмітити в
діях Червоної армії під час воєнних конфліктів на озері Хасан, річці Халхин-
Гол і у війні з Фінляндією.
РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА У ДРУГІЙ
272
СВІТОВІЙ ВІЙНІ
Друга світова війна 1939–1945 рр. належить до числа великих історичних

подій. Вона тривала 6 років, охопивши майже всі континенти. Ця війна
виникла як результат різкого загострення протиріч між найкрупнішими
державами в їхній боротьбі за перерозподіл світу, що не були вирішені в ході
Першої світової війни.
Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн і різкі
протиріччя, які нею породжувалися, привели до створення двох протидіючих
угруповань.
Основу першого угруповання складав блок фашистських держав –
Німеччини, Італії, мілітаристської Японії. Правлячі кола цих країн ставили за
свою мету заново переділити світ і встановити свою гегемонію.
Друге угруповання складали – США, Великобританія, Франція на базі
єдності політичних інтересів, які пов’язані з намаганням утримати й зміцнити
своє панівне положення у світі.
Окреме положення у міжнародній спільноті у міжвоєнний період займав
СРСР. У правлячих колах цієї держави неодноразово лунали ідеї щодо
експорту соціалістичної революції в інші країни світу. Керівництво СРСР
неоднозначно ставилося до подій, які відбувалися у 20–30-і роки в Європі,
визначалося коливання від миролюбної політики та намагання створити
колективну систему безпеки до політики загравання з фашистською
Німеччиною і навіть участь у спільному загарбанні та розподілі Польщі і
країн Прибалтики. Ще до початку воєнних дій, користуючись політикою
“умиротворення”, яка проводилася західними країнами, Німеччина у 1938–
1939 роках без жодного пострілу захопила Австрію, Чехословаччину,
Мемельську область і потім почала готуватися до нападу на Польщу, щоб її
окупувати.
На Далекому Сході Японія окупувала території Північного, Центрального
та Східного Китаю.
З нападу фашистської Німеччини на Польщу і почалася ця сама
кровопролитна в історії людства війна.
2.1. Розвиток воєнного мистецтва німецько-фашистських військ на

Західному ТВД у початковому періоді Другої світової війни
2.1.1. Збройні сили фашистського блоку. Причини, характер та

періодизація Другої світової війни
Мирний договір, що офіційно підвів підсумки Першої світової війни, був

підписаний 28 червня 1919 р. у Версалі (Франція) між країнами
переможницями, з одного боку, і Німеччиною, що капітулювала, – з іншого
боку. Умови договору були вироблені після тривалих секретних нарад на
Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр.
273
За Версальським договором Німеччина повертала Франції провінцію
Ельзас-Лотарингію (у межах 1870 р.) і деякі інші території країнам
переможцям. Також Німеччина визнавала й зобов’язалася суворо
дотримувати незалежність Австрії, Польщі й Чехословаччини. Німецька
частина лівобережжя Рейну й смуга правого берега шириною у 50 км
підлягала демілітаризації. Німеччина втрачала всі свої колонії, які пізніше
були поділені між країнами-переможцями.
Версальський договір накладав значні обмеження на збройні сили
Німеччини у кількісному відношенні, обмежував і забороняв деякі види
озброєння, забороняв співробітництво з іншими державами у військовій
сфері.
За умовами Версальського договору Німеччині заборонялося мати
військово-повітряні сили, танки, зенітну, важку й протитанкову артилерію,
підводні човни, лінкори водотоннажністю понад 10 тис. т. і крейсера – понад
6 тис. т., а також Генеральний штаб у будь-якій формі. Чисельність
сухопутних військ обмежувалася 100 тис. чол.
Німецькі мілітаристи одразу ж після закінчення Першої світової війни
почали проводити заходи щодо відбудування збройних сил.
У 1925 р. витрати Німеччини на армію і флот складали 490,9 млн. марок, а
до 1935 р. вони досягли вже 827 млн. марок. Дозволений по Версальському
договору 100-тисячний рейхсвер, на чолі якого стояв генерал Ганс фон Сект
(особистість яка зіграла значну роль у військовій і політичній історії
Веймарської республіки 1920–1926 рр.), був по суті школою командних
кадрів: ніхто не виходив з неї рядовим солдатом. Офіцери і унтер-офіцери,
які виходили у резерв, поступали у військові організації “Сталевий шолом”,
“Вікінги”, “Рейхсбанер”, “Молода Німеччина” та ін., де проходили воєнну і
політичну підготовку. Крім рейхсверу, у Німеччині було побудовано так
званий “чорний рейхсвер”, який нараховував до 4 млн. чол. Ця нелегальна
армія маскувалася під видом спортивних союзів, об’єднань “ветеранів війни”
і “робітничих команд”. І все ж таки, до 1933 р. армія Німеччини була
порівняно малочисельною.
З приходом в Німеччині до влади фашистської партії, мілітаризація країни
значно зросла. У жовтні 1933 р. представники фашистської Німеччини
покинули міжнародну конференцію з питань роззброювання.
Воєнне виробництво з 1934 р. по 1940 р. збільшилося у 22 рази, почалася
відкрита побудова збройних сил, всупереч міжнародним договорам і
обмеженням.
10 березня 1935 р. Г. В. Герінг заявив, що німці утворюють військово-
повітряні сили. Після опублікування закону про загальну військову
повинність була визначена чисельність сухопутних сил близько 36 дивізій,
об’єднаних в 12 армійських корпусів.
16 березня 1935 р. Німеччина офіційно відмовилася від виконання всіх
статей Версальського договору і було видано закон про загальну військову
повинність та побудову 500 тисячної армії. В березні цього ж року
Німеччина окупувала демілітаризовану Рейнську область і безпосередньо
274
вийшла до кордонів Франції. До Німеччини була приєднана також Саарська
область.
До початку Другої світової війни фашистська Німеччина мала великі,
сучасні збройні сили з усіма необхідними видами бойової техніки і
озброєння. Вони складалися з сухопутних військ (СВ), воєнно-повітряних
сил (ВПС), воєнно-морського флоту (ВМФ) і армії запасу (резерву) (АР).
Верховним головнокомандуючим збройними силами був канцлер
німецького Рейха – Адольф Гітлер. Найвищим органом управління було
верховне головнокомандування, або Головний штаб збройних сил (ОКВ),
який очолював генерал-фельдмаршал Кейтель. Основним органом Головного
штабу був штаб оперативного керівництва, очолюваний генерал-
полковником Іодльом.
Найвищим органом СВ було Головне Командування – ОКХ.
Головнокомандуючим сухопутними силами був генерал-фельдмаршал
Браухіч, начальником Генерального штабу – генерал-полковник Гальдер.
Всього у складі німецько-фашистських СВ до початку Другої світової війни
нараховувалося 103 дивізії, у тому числі 6 танкових і 8 моторизованих,
загальною кількістю близько 2 млн. 600 тис. воїнів.
Головне командування ВПС очолювалося рейхс-маршалом Герингом,
ВМФ – адміралом Редером. ВПС фашистської Німеччини складалися з
чотирьох повітряних флотів і нараховували 4 тис. 405 бойових і
транспортних літаків, у тому числі близько 2 тис. бомбардувальників і 800
винищувачів.
У складі ВМФ Німеччини до початку війни було 2 лінійних кораблі, 3
броненосця, 2 важких крейсера, 6 легких, 22 ескадрених міноносця, 20
міноносців і 5 підводних човнів.
В перші години 24 серпня 1939 р. (зазначена в документі дата 23.08.1939
р.) у Москві німецьким міністром зовнішніх справ Йоахимом фон
Ріббентропом та радянським народним комісаром закордонних справ
В’ячеславом Молотовим в присутності посла Німеччини Вернера
Шуленбурга та Йосипа Сталіна був підписаний Договір про ненапад між
Німеччиною та Радянським Союзом або Пакт Молотова – Ріббентропа.
Міждержавна угода була розрахована на 10 років і спиралась на Берлінський
договір 1926 року, а з нею, й на Рапалльський договір. Пакт гарантував
нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та
країнами Заходу і давав можливість повернення Радянському Союзу
втрачених Росією в Першій світовій війні територій.
Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів
обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і
наступних чотирьох пунктів:
1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять
до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва),
північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і
СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома
сторонами.
275
2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять
до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде
приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання чи є у
взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і
якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з’ясованим лише
протягом подальшого політичного розвитку…
3. Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони
підкреслюється зацікавленість СРСР у Бессарабії. З німецької сторони
заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.
4. Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.
Збройні сили Італії до Другої світової війни комплектувалися на основі
загальної військової повинності і складалися:
з сухопутних сил, які в свою чергу мали регулярну армію, колоніальні
війська і міліцію; повітряного флоту і воєнно-морських сил.
Найвища воєнна влада формально належала королю, фактично ж і
безпосередньо – прем’єр-міністру Муссоліні.
Сухопутна армія мирного часу складалася з 13 армійських корпусів або 33
піхотних дивізій, 3 рухомих дивізій, 2 кавалерійських бригад, 1 танкового
полку, 63 артилерійських полків і ін. Після мобілізації 10 червня 1940 р.
Італія мала сухопутну армію з 74 дивізій, зведених у 25 армійських корпусів і
10 армій. Ці армії включали 61 піхотну дивізію, 7 альпійських дивізій, 3
танкові дивізії і 3 кавалерійські дивізії – усього 1,5 млн. бійців.
Велику увагу у фашистській Італії приділяли розвитку ВПС, які поділялися
на самостійну авіацію, авіацію СВ і морську авіацію. За офіційними даними,
у 1939 р. італійські ВПС нараховували 2 тис. 950 літаків, у тому числі 850
бомбардувальників, 750 винищувачів, 200 штурмовиків, 750 розвідників.
Однак, готових до бойових дій було тільки 982 літака.
ВМС складалися з 4 лінійних кораблів, 22 крейсерів, 59 ескадрених
міноносців, 69 міноносців і 105 підводних човнів.
Італійські воєнні теоретики також як і німці вважали, що війна мала носити
тотальний характер. Враховувалося законом вести маневрову війну, тобто
війну на знищення силами масової армії, оснащеною передовою технікою.
Підкреслювалося, що для Італії, яка не мала потрібної кількості сировини,
затяжна війна була смертельною, тому вона повинна бути “блискавичною”.
Збройні сили Японії поділялися на сухопутну армію і морський флот.
Авіація входила у ці два види збройних сил.
На чолі усіх збройних сил стояв імператор. При ньому були: рада маршалів
і вища воєнна рада. Дійсна влада в сухопутній армії належала воєнному
міністру і начальнику генерального штабу, а у морському флоті – морському
міністру і начальнику морського штабу.
Основним і вищим з’єднанням японської сухопутної армії була дивізія. До
початку 1940 р. в Японії було 50 дивізій загальною чисельністю до 2 млн.
бійців. Бронетанкові війська японської армії у 1938 р. мали близько 1 тис. 500
танків, у 1940 р. – 2 тис. 700.
276
У складі авіації у 1938 р. – 3 тис. 500, а у 1940 р. – 4 тис. 500 літаків.
Воєнно-морський флот Японії у 1941 р. складався з 10 лінійних кораблів,
10 авіаносців, 37 крейсерів, 109 ескадрених міноносців, 63 підводних човнів.
Морська авіація нараховувала у 1940 р. близько 1 тис. літаків першої лінії і
300 запасних, з них 450 літаків були корабельною авіацією.
Тільки японські теоретики перед Другою світовою війною придавали
важливе значення діям авіаносної авіації і розробили тактику її дій.
Особовий склад японської армії відрізнявся фанатизмом і відданістю
імператору. Це давало можливість командуванню посилати війська на
виконання найважливіших завдань.
Друга світова війна за своїм походженням і характером, складне явище.
Відрізняючись від Першої світової війни вона виникла і проходила в умовах
загальної кризи капіталізму. В ній знайшли вираз дві групи суперечок: по-
перше, між двома капіталістичними коаліціями і, по-друге, між
капіталістичним світом в цілому і радянською державою. Проте західні
держави не ставили завдання знищення фашизму. Навпаки, вони хотіли
використати фашистські держави для боротьби проти СРСР і національно-
визвольного руху в країнах Азії.
Незважаючи на прагнення пануючих сил США, Англії, Франції штовхнути
Німеччину на війну з СРСР, війна почалася в середині самого табору
імперіалістичних держав. Основна роль у розв’язанні війни належала
фашистській Німеччині, де у 1933 р. утвердилася диктатура самих
реакційних елементів. Правителі фашистської Німеччини прагнули не тільки
завоювати увесь світ, а й затвердити володарство фашизму у всьому світі.
Тому Німеччина і виступила ініціатором розв’язання цієї війни.
За характером воєнних дій і воєнно-політичними результатами Другу
світову війну можна умовно розділити на п’ять періодів:
перший період (1.09.1939 р.–21.06.1941 р.) – початок Другої світової
війни від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР
(агресивні дії Німеччини й Італії у Європі та Африці, а Японії – в Азії);
другий період (22.06.1941 р.–18.11.1942 р.) – напад фашистської
Німеччини на СРСР і початок Великої Вітчизняної війни, розширення
масштабів війни, крах гітлерівської доктрини бліцкригу і міфу про
непереможність німецької армії під Москвою, створення умов для корінного
перелому у ході війни під Сталінградом і створення антифашистської
коаліції;
третій період (19.11.1942 р.–грудень 1943 р.) – корінний перелом у ході
війни під Сталінградом, крах наступальної стратегії фашистського блоку,
створення сприятливих умов для США й Великобританії у веденні збройної
боротьби завдяки перемогам радянських збройних сил;
четвертий період (січень 1944 р.–травень 1945 р.) – розгром фашистського
блоку, вигнання ворожих військ за межі СРСР, створення Другого фронту,
визволення від окупації країн Східної і Західної Європи, крах Німеччини і її
повна капітуляція;
п’ятий період (9.05.1945 р.–2.09.1945 р.) – розгром мілітаристської Японії,
277
визволення народів Азії від японської окупації, закінчення Другої світової
війни.
Основними подіями першого періоду війни були германо-польська війна,
окупація Данії, Норвегії, війна з Францією, Бельгією, Голландією, Англією,
окупація Югославії і Греції, а також воєнні дії в Атлантиці, в Середземному
морі і в Африці. Найважливішою складовою частиною Другої світової війни
була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистської
Німеччини. На радянсько-німецькому фронті були найбільші битви, які
змінили хід Другої світової війни і привели до остаточної перемоги.
Хронологія Німецько-фашистської експансії в Західній Європі:
1) 1933 р. – націонал-соціалістична партія (Нацистська партія) прийшла до
влади в Німеччині. Канцлером Німеччини А. Гітлером було оголошено про
створення Третього Рейху (Риму). Він почав інтенсивне відновлення армії,
порушуючи Версальський мирний договір (спочатку таємно, а з 1935 р.
привселюдно). Франція і Англія проявляють повну апатію до цієї справи;
2) березень 1936 р. – Німецькі війська ліквідували Рейнленд (50-ти
кілометрову демілітаризовану зону ввів прикордонні війська і розташував їх
вздовж ріки Рейн, державного кордону між Францією і Німеччиною) – у
черговий раз порушуючи Версальський Договір, і знову бездіяльність з боку
Франції і Англії;
3) березень 1938 р. – Австрія увійшла до складу Третього Рейха;
4) вересень 1938р. – мюнхенська угода. Англія і Франція прийняли вимоги
Гітлера звільнити пригноблений німецький народ, який проживає у Чеській
республіці. На початку жовтня німецькі війська окупували Судети;
5) березень 1939 р. – Німеччина захопила частину, що залишилася,
західної Чехії. Англія і Франція нарешті усвідомили щире бажання Гітлера
розширити свої території. Південно-східна частина Чехословаччини
Словацька республіка утворила союз з Німеччиною;
6) квітень1939 р. – подібним чином Італія захопила Албанію і незабаром
офіційно стала союзником Німеччини, підписавши “Сталевий договір”;
7) 1 вересня 1939 р. – двома групами армій “Північ” і “Південь” Німеччина
вторглась у Польщу. 17 вересня Радянський Союз, що попередньо підписав
мирну угоду з Німеччиною (Пакт Риббентропа-Молотова: 23 серпня 1939),
вторгся й окупував Східну частину Польщі. Франція і Великобританія
оголосили Німеччини війну;
8) 27 вересня 1940 р. – потрійний договір: Формальний початок існування
Альянсу. Німеччина, Японія й Італія підписали цю угоду для взаємної
підтримки в розподілі сфер впливу. У листопаді 1940 р. до них приєдналися
Угорщина і Румунія, а в березні 1941 р. Болгарія;
9) жовтень 1939 р. – квітень 1940 р. “дивна війна”. Німеччина
сконцентрувала війська для вторгнення у Францію, в той час як Франція
підготував оборону вздовж “Лінії Мажино” (системи міцних укріплень на
Франко-Німецькому кордоні). Крім того, на бельгійському кордоні Франція
розмістила свої мобільні сили, включаючи Британський експедиційний
278
корпус, побоюючись спроби повторити німцями операції згідно “плану
генерала фон Шлиффена”, проведеної на початку Першої світової війни.
Згідно “Плану Дайера” Франція була готова зустріти і відбити будь-яку атаку
німців, що намагаються обійти Лінію Мажино через Бельгію і Нідерланди;
10) 9 квітня 1940 р. – німецькі війська окупують Данію;
11) 9 квітня – червень 1940 р. німці захопили Норвегію. Проти Данії (порти
і плацдарм для нанесення повітряних ударів по Британії) і Норвегії (залізна
руда) були проведені широкомасштабні повітрянодесантна операція з
блокуванням портів цих країн військово-морськими силами Німеччини і
активної підтримці корабельної артилерії та морського десанту. Ці дві битви
захистили торгові відносини Німеччини зі Швецією (залізна руда) і
допомогли німцям провести підвідну кампанію в Атлантиці;
12) 10 травня 1940 р. – війна Німеччини проти Франції. Німці захопили
Нідерланди і Бельгію (минаючи Лінію Мажино) двома групами армій “В” і
“С”. Франція і Великобританія почали контратаку; група армій “А” німецької
армії (що складалося в основному з бронетанкових підрозділів), яку
очолював фельдмаршал Клейст, атакувала в районі Арденських гір і лісу дві
Французькі армії та британські Експедиційні війська і відрізала їх від інших
французьких сил. Ці військові формування капітулювали і були евакуйовані
в Дюнкерк;
13) 22 червня 1940 р. – Закінчення Німецько-Французької війни. Після
поразки Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, французька армія практично
цілком утратила боєздатність. Французький уряд Пепена підписав акт про
капітуляцію;
14) липень – жовтень 1940 р. Британська битва. Спроба Німеччини
заволодіти повітряною перевагою для захоплення Англії (операція
“Морський лев”). Потерпівши поразку, зрештою німці припинили цю
операцію;
15) вересень 1940 р. – листопад 1942 р. Північно-африканська кампанія.
Серія наступальних і оборонних операцій між німецько-італійськими
військами (Лівія) і британськими військами (Єгипет);
16) жовтень 1940 р. – Спроба Італії захопити Грецію була провалена.
Фактично вона втратила половину території Албанії. Британія відправила
свої війська для оборони Греції;
17) квітень 1941 р. – спільними зусиллями Німеччина й Італія захопили
Грецію, попередньо захопивши і скинувши уряд Югославії, за анулювання
раніше підписаної угоди, що дозволяє німецьким військам пройти по
території їхньої держави;
18) 20–31 травня 1941 р. – Німеччина захопила Крит, застосовуючи при
цьому, повітряну десантну операцію. Вони понесли настільки великі втрати,
що надалі ніколи не застосовували десант у таких масштабах;
19) 22 червня – грудень 1941 р. введення в дію плана Барбаросса. Три
групи армій Німеччини напали на Радянський Союз.
2.1.2. Німецько-польська війна 1939 р., стратегічна раптовість і
масовані танкові атаки
279
Найбільш повчальні, з точки зору воєнного мистецтва, були бойові дії
німецько-фашистських військ проти країн Західної Європи у початковому
періоді Другої світової війни.
Згідно Пакту Молотова – Ріббентропа німецько-фашистські і радянські
війська повинні були одночасно вторгнутися на територію Польщі.
Друга світова війна почалася 1.09.1939 р. з вторгнення німецько-
фашистських військ у Польщу.
Й. Сталін навмисно затримав більш ніж на два тижні введення радянських
військ в Польщу, прикриваючись нерозторопністю відповідних міністрів і
воєноначальників. Тому на фоні агресивних дій Німеччини, коли її війська
уже оточили Варшаву і йшла запекла барикадна війна у місті, радянські
війська, які 17.09.1039 р. увійшли до східної Польщі, поляки, західні
білоруси і українці зустрічали їх як визволителів з хлібом із сіллю та квітами.
3.09.1939 р. Британія і Франція у відповідь на напад на Польщу, об’явили
війну фашистській Німеччині. Проте обидві західні держави не надали
допомоги своєму союзникові. Їх армії були розгорнуті близько німецького
кордону і більш як вісім місяців простояли на місці. Це була “дивна війна”.
Її політичний зміст був у тому, що правлячі кола Англії і Франції ще
надіялися, що фашистська Німеччина наступний удар нанесе по СРСР, а з
ними воювати не наважиться.
Німецько-польська війна була короткочасною.
В основу стратегічного плану (“Вайс”) нападу на Польщу була покладена
ідея “блискавичної війни”. Гітлерівське командування планувало розгромити
Польщу протягом однієї швидкої кампанії, шляхом завдання раптового і
міцного удару переважаючими силами військ і авіації.
План передбачав завдання двох ударів з півночі і півдня, націлених до
столиці Польщі – Варшави. В основу стратегічного задуму було покладено
ідею глибокого охоплення, оточення і знищення головних сил польської
армії у ході однієї стратегічної операції.
Головний удар наносився з півдня з ціллю захвату в короткі строки
Сілезького промислового району і послідуючого наступу на Варшаву. Його
наносила група армії “Південь” (командуючий – генерал Рунштедт) у складі
трьох армій (усього 33 дивізії, з них танкових дивізій (тд) – 4, легких
піхотних дивізій (лпд) – 4, моторизованих дивізій (мд) – 2). Підтримував
групу 4-й повітряний флот.
Другий удар був нанесений зі східної Померанії і східної Пруссії у
загальному напрямку на Варшаву. Передбачалося перерізати так званий
польський “коридор”, захопити Данциг і Гдиню – головну базу ВМФ Польщі.
Потім, узгодженими діями всіх сил, розгромити польське військо на північ
від Варшави і у взаємодії з військами групи армій “Південь” закінчити
оточення противника на схід від Варшави. Цю задачу виконувала група армій
“Північ” (командуючий – генерал Бок) у складі двох армій (21 дивізії, з них:
тд – 2, мд – 2). Групу армій “Північ” підтримував 2-й повітряний флот.
280
Застосування німецько-фашистськими військами проти Польщі глибоких
танкових і механізованих ударів з охопленням по флангах (танкових клинів) при
активній підтримці авіації з повітря
Всього у складі п’яти армій, висунутих проти Польщі було 62 дивізії, у
281
тому числі 7 – танкових, 4 – моторизованих і 4 – легких. У нападі на Польщу
брали участь 2 тис. 800 танків, близько 2 тис. літаків, більш ніж 600 воєнних
кораблів.
Польський генеральний штаб розробляючи план війни, основувався на
зобов’язаннях Франції і Англії допомогти Польщі у випадку нападу на неї.
План війни був оборонний. Передбачалося рівномірно розгорнути шість
армій у одну оперативну групу, вздовж кордону з Німеччиною і вести
оборону до тих пір, поки наступ союзників на заході змусить німців
послабити тиск і перекинути частину сил з Польщі проти Франції.
Найбільш стійкий опір німецько-фашистські війська зустріли в районі
Варшави. Оборона столиці Польщі була першим в історії Другої світової
війни прикладом організації і ведення оборони великого міста.
Наступаючи на місто головні сили 8-ї польової армії німців мали
переважну більшість піхоти, артилерії і абсолютну – в авіації. Між тим,
оборона Варшави була протягом 20 діб (8–27 вересня). Стійкість оборони
Варшави обумовлювалася широкою участю в ній усіх мешканців міста.
На інших ділянках фронту проти агресорів також мужньо боролися
польські патріоти. Кинуті польським урядом і безталанним командуванням
на самоті, вони вели героїчну боротьбу в оточенні. Особливо стійкий опір
патріотів був біля Модлину, під Вестерпляте і на півострові Хель. До
середини вересня Польща, кинута союзниками, пала і було визначено новий
німецько-радянський кордон.
Швидкий розгром Польщі вказував на слабкість режиму польської
держави і про відсталість всієї її військової системи. Поразка поляків була
наслідком великої переваги німецької армії у технічних засобах боротьби
(табл. 1).
Таблиця 1
Співвідношення сил та засобів
Дивізії Особ/скл. Гармати Танки Літаки
Німеччина 62 1,6млн. 6000 2800 2000
Польща 39 1 4300 870 407
Співвідношення 1,6 1,6 1,4 3,2 5
Таким чином, в наслідок німецько-польської війни польська держава
розпалася. Польський народ опинився під жорстоким гнітом фашистської
окупації. Поразка Польщі в короткий строк з’явилася наслідком економічної
і воєнної відсталості країни, слабого технічного оснащення армії, зрадництва
польського уряду і некомпетентністю вищого польського командування.
Німецько-польська війна мала суттєве значення в розвитку воєнного
мистецтва. Вона показала роль стратегічної раптовості при відкритті
воєнних дій, яка добувалася утаюванням розгортання військ.
Передислокування 3-ї армії у східну Пруссію проводилася під виглядом
осінніх маневрів і святкування 25-річчя битви під Таненбергом. На півдні
танкові з’єднання були виведені на так звані “планові” навчання з наміром у
282
короткі строки вийти на вихідні райони.
Наявність сильної бомбардувальної авіації і з’єднань бронетанкових військ
дозволило гітлерівцям внаслідок раптового нападу, без оголошення війни,
досягти значно більших результатів чим це було при раптовому початку
воєнних дій в минулих війнах, коли основною ударною силою були піхота і
артилерія. Сухопутні війська переходили в наступ зосереджуючи на вузьких
ділянках фронту велику масу танків, які були в тісній взаємодії з ВПС.
Танкові щільності на напрямках головних ударів досягали 50–80 машин на 1
км фронту. Німці на практиці показали суворе виконання принципів
“тотальної війни”: раптовість, омана, масована механізовано-танкова навала і
т. ін.
Успішні дії танкових дивізій і висунутих вперед (до 50км) передових
загонів в значній мірі пояснювалися непідготовленістю польських військ до
ведення оборонних дій в умовах масованих танкових ударів (танкові
клиння) і відсутністю у поляків мінімально необхідної кількості
протитанкової артилерії.
2.1.3. Особливості воєнного мистецтва фашистської Німеччини у

війнах проти Данії, Норвегії і Франції.
Бездіяльність і пасивність союзників дозволили фашистській Німеччині
ретельно підготуватися для нападу на Францію і Англію. Однак, перш за все,
фашистське керівництво вирішило утвердити своє панування в Північній
Європі, в північній і західній частині Балтійського моря, мати вигідні бази
для морської і повітряної війни проти Англії і доступ до залізної руди у
Норвегії. Для досягнення цієї мети фашистське командування у квітні 1940 р.
здійснило захват Норвегії і Данії.
Війна фашистської Німеччини проти Норвегії і Данії.
З точки зору воєнного мистецтва найбільший інтерес визиває норвезька
морська десантна операція з блокуванням портів з моря і особливо
масована повітрянодесантна операція. Планом операцій передбачалося
здійснити раптову висадку крупних десантів в найважливіші порти Норвегії
– Нарвік, Транхейм, Берген, Осло та ін. Для здійснення десантних операцій
було виділено 270 бойових і транспортних кораблів, 1 тис. 300 літаків,
близько 2 тис. бійців у складі парашутних десантів і 7 дивізій у вигляді
морського десанту – 120 тис. бійців.
Збройні сили Англії і Франції, а також норвезька армія мали значні сили та
засоби, особливо в кораблях і авіації – 300 бойових кораблів, 1 тис. 500
літаків. Проте діючи нерішуче, пасивно, союзники не змогли використати
перевагу свого флоту і авіації.
Висадка німецьких десантів почалася 8 квітня 1940 р. у восьми портах
Норвегії. Підтримані вогнем корабельної артилерії морські десанти захопили
основні порти від Осло до Нарвіку. Водночас повітряні десанти за короткий
час захопили всі норвезькі аеродроми.
283
Війна фашистської Німеччини проти Данії і Норвегії, квітень – червень 1940 р.
Застосування масованої повітрянодесантної і морської десантної операції у
сполученні з блокуванням портів з моря
Після цього німецька авіація перебазувалася у Норвегію, щоб

безпосередньо підтримати свої війська. Того ж 8 квітня гітлерівці висадили
морські десанти в основних портах Данії і окупували країну.
Збройні сили Англії і Франції не змогли чинити серйозного опору
німецьким військам при висадці. Прийняті ними спроби відбити захоплені
284
порти не мали успіху.
За 24 години 9 квітня Норвегія і Данія капітулювали.
Основні причини невдач були в тому, що політичні задумки англійського і
французького уряду, на даному етапі війни, викреслювали методи рішучої
боротьби.
Відповідно з політикою “дивної війни” англо-французьке керівництво
вагалося з веденням активних воєнних дій. Їх війська не мали чіткого
конкретного завдання, вели наступ меншими силами ніж у німців, і, як
правило, при слабій підтримці авіації і артилерії.
Паралельно з захопленням Норвегії і Данії гітлерівці готувалися до
продовження агресії у центральній частині Європи. Фашистське керівництво
вирішило, що настав той довгожданий, благоприємний момент помститися за
невдачі у Першій світовій війні, за принизливий Версальській договір.
Німеччина почала активно готуватися до нападу на Францію, Бельгію і
Голландію.
Війна фашистської Німеччини проти Франції, Бельгії і Голландії.
Англо-французьке командування вважало, що німецька армія, згідно плану
Шліффена, складеному ще перед Першою світовою війною, може нанести
головний удар тільки через території Бельгії і Голландії. У французькому
генеральному штабі домінували впевненість у неприступності укріпрайону –
лінії Мажино, а горно-лісистий район Арден вважався непрохідним для
військ.
Лінія Мажино вздовж кордонів Франції і Німеччини
У зв’язку з цим, союзники прийняли рішення: з початком воєнних дій

висунути сильне воєнне угрупування на територію Бельгії і Голландії.
З’єднавшись з арміями цих країн, англо-французьке угруповання
(англійський експедиційний корпус і мобільні французки частини) повинно
було організувати міцну оборону прикордонних районів Бельгії і Голландії –
285
вздовж річки Диль і південніше.
Форт на лінії Мажино
Союзне командування планувало, що в довготривалих оборонних

операціях противник буде виснажений і обезкровлений, а потім, на
заключному етапі, переходом своїх військ у наступ, доб’ється перемоги.
Згідно цього плану, французьке, англійське, бельгійське і голландське
командування розгорнули у загальній кількості 143 дивізій, більш як 3 тис.
танків, 2 тис. 700 літаків. Війська союзників були зосереджені у трьох групах
армій, з котрих найсильніша була перша, яка і повинна була вступити в
Бельгію.
Маючи рацію про те, що союзники зосередили основні сили на півночі,
гітлерівське командування вирішило нанести удар не на північ, а через
Ардени, в обхід лінії Мажино. Німецько-фашистське командування
розгорнуло 3 групи армій “А”, “Б”, “С”. Вони нараховували 135 дивізій, 2
тис. 600 танків і 3 тис. 500 літаків. У зв’язку з задумом операції ці війська
повинні були нанести глибокі удари, розсікти союзні армії, оточити і
знищити їх основні сили у Північній Франції та Бельгії.
Головний удар намічалося нанести групою “А”, у склад якої входила
танкова група генерала Клейста (тд – 6, мд – 3, усього 1 тис. 200 танків), у
тому ж числі і нових марок Т-ІІІ, Т-ІV і штурмові гармати “Артштурм”. Ця
група повинна була діяти у першому ешелоні групи армій “А” і в тісній
взаємодії з авіаційним корпусом 3-го повітряного флоту.
За загальною кількістю дивізій і танків незначна перевага була на боці
союзників. На напрямку ж головного удару германські війська мали перевагу
в танках у 7 разів, в авіації – у 20 разів.
Німецькому командуванню вдалося не тільки дезорієнтувати союзників у
“напрямку головного удару”, але й скрити своє ударне угрупування, про яке
союзники нічого не знали.
Вторгнення німецьких військ почалося 10 травня 1940 р. ударами авіації
по аеродромах на глибину до 300км.
286
Війна фашистської Німеччини проти Франції, 5–24.06.1940 р. Фронтальний
наступ німецько-фашистських груп армій “В” і “С” на лінію Мажино і марш-
кидок групи танкових армій “А” через гори Ардени з виходом у тил французко-
англійсько-бельгійсько-нідерландських військ у Франції
287
В результаті великих втрат авіації союзників, германська авіація завоювала
повне панування у повітрі. Одночасно проводилася висадка повітряних
десантів для захоплення мостів, укріплень у Голландії та Бельгії.
Вслід за ударами авіації гітлерівські війська вторглися на територію
Бельгії, Голландії, Люксембургу, наносячи відволікаючий удар. Союзне
командування одразу ж віддало накази ввести головні сили у Бельгію. Тут
зав’язалися бої між групою армій “Б” і головними силами союзників. Тим
часом танкова група Клейста вступила до Люксембургу, а потім почала
перехід через Арденни. По шосейним дорогам арденнських гір, не
зустрічаючи опору, німецька танкова група пройшла протягом доби на 100–
130 км і вранці 13 травня вийшла до річки Маас, близько Седану на ділянці
завширшки 100км. Протягом 14 годин 13–14 травня група успішно
форсувала водяну перешкоду. Розвиваючи наступ, головні сили танкового
угрупування вийшли до Ла-Маншу на південь від Дюнкерку. Армії
союзників були розсічені глибоким танковим “клином”. Спільними діями
німецьких груп армій “А” та “Б” угруповання союзників (до 40 дивізій), яке
знаходилося у Північній Франції, було притиснуте до моря.
Голландська і бельгійська армії до того часу вже капітулювали. Англійські
війська, частково (338 тис. бійців), були евакуйовані з Дюнкерку до Англії, а
останні загинули або здалися у полон (102 тис. чол.). Кинута англійцями
бойова техніка та озброєння (23 тис. гармат, 8 тис. кулеметів) попали у руки
німців.
5 червня німецькі війська, перегрупувавши свої сили, завдали удар по
ослабленій французькій армії, прорвалися у глибину центральних районів
Франції і 14 червня зайняли Париж. При наступі в глибину території Франції
застосовувалися не одна, а три танкові групи (Гота, Клейста, Гудеріана).
22 червня французький уряд Петена підписав капітуляцію і союзницький
договір з Німеччиною, здійснивши акт національного зрадництва.
Таким чином, основна причина швидкої поразки Франції була в тому, що
її правлячі кола проводили необачну політику загравань з агресором. З боку
союзників війна велася недостатньо рішуче, що деморалізувало народ i
армію. Франція втратила 84 тис. чол. загиблими, 1 млн. 547 тис. воїнів
полоненими. Втрати вермахту склали 45,5 тис. чол. загиблими i втраченими
безвісті, більше 111 тис. воїнів пораненими.
На хід воєнних дій суттєво вплинула помилка союзників у визначенні
напрямку головного удару, яка спричинила невідповідне до обстановки
розгортання сил, а також неспроможність командування керувати військами
у складній оперативно-тактичній обстановці. Успіх наступу вермахту був
обумовлений раптовістю нападу на англо-французькі війська у місці, якого
не очікували союзники, завоюванням домінуючого положення у повітрі.
Успіху сприяло також широке використання повітряних десантів. При
переключенні авіації на підтримку сухопутних військ характерним було її
масоване використання на головному напрямку. Масоване застосування
танкових частин, з’єднань i об’єднань підвищувало рухомість i ударну силу
288
СВ, надавало їм можливості наносити глибокі удари, що розсікали оборону
союзників. Потужні оборонні рубежі на які робили ставку союзники,
обходилися з флангів i не відіграли своєї ролі.
Після успішного закінчення війни з Францією німецько-фашистське
командування приступило до розробки плану висадки своїх військ в Англії,
Проте він залишився нереалізованим, оскільки гітлерівська верхівка
вирішила влітку 1941 р. напасти на СРСР.
З серпня 1940 р. по травень 1941 р., германські ВПС розгорнули повітряну
кампанію проти Англії, з тим щоб зломити її опір. В результаті повітряних
нальотів було зруйновано більш 1 млн. будинків, вбито i поранено близько 90
тис. чол. Німецька авіація втратила близько 1 тис. 500 літаків, а англійська –
більше 900 літаків. Стратегічний розрахунок гітлерівського командування:
зломити опір Англії повітряними ударами – не увінчався успіхом.
1. Воєнно-політична обстановка на Балканах на початку Другої світової

війни
Радянська дипломатія активно протидіяла поширенню фашистської експансії на

Балканах – у Румунії, Болгарії, Туреччині та інших країнах. Вона допомагала
народам цих країн зберегти суверенітет і незалежність. Фашистська агресія на
Балканах представляла безпосередню загрозу інтересам СРСР, про що Радянський
уряд не раз заявляв Німеччині.
В кінці 1940 р. і на початку 1941 р. Радянський уряд вів з Німеччиною
переговори про недопущення розповсюдження германської експансії на Балкани,
зокрема в Болгарії. Добре відомо, що болгари завжди прагнули до союзу з братнім
російським народом, який звільнив його від п’ятивікового турецького гніту. Тому в
Болгарії з боку народу завжди було почуття любові до руського народу-
визволителя. Проте болгарська плутократія, правляча кліка династії Кобург,
завжди дотримувалася, всупереч волі народу, політичної орієнтації на Австро-
Угорщину та кайзерівську Німеччину, а напередодні та в період Другої світової
війни – на гітлерівську Німеччину.
Нищівний розгром Франції, підписання Трійного пакту (Німеччина, Італія,
Японія), стрімке нарощування воєнного потенціалу фашистської Німеччини, нові
акти агресії – все це сприяло втягування політичних керівників Болгарії в русло
політики фашистської Німеччини. Радянський уряд двічі, в 1939 і в 1940 рр.,
пропонував Болгарії підписати договір про взаємодопомогу.
Перший раз цю пропозицію було зроблено у Москві 17 жовтня 1939 р., але уряд
Болгарії, відчуваючи тиск Німеччини, а також Англії, відповів відмовою, заявивши,
що “цей пакт може викликати ускладнення”.
Другий раз, в кінці листопада 1940 р., в Софію була спрямована радянська
делегація на чолі з А. А. Соболевим, яка знову запропонувала Болгарії укласти пакт
про взаємодопомогу, а також надати військову допомогу в разі нападу на неї.
Радянську пропозицію було обговорено на вузькому засіданні болгарського уряду
за участю царя Бориса і відхилено. Причина все та ж: профашистсько
налаштований уряд Філова вже тоді вів переговори з Німеччиною.
289
1 березня 1941 р. Болгарія приєдналася до Трійного пакту. Її територія фактично
була окупована німецькими військами.
Навесні 1941 р. для Радянського уряду ставало очевидним, що фашистська
Німеччина готує напад на Югославію. Незважаючи на те, що королівський
Югославський уряд проводив ворожу політику по відношенню до СРСР і більше 20
років відмовлявся встановити дипломатичні відносини з СРСР, югославський
народ завжди проявляв дружні почуття до радянського народу. Тому, під тиском
народних мас 25 червня 1940 р. Югославський уряд встановив дипломатичні
відносини з СРСР.
Наприкінці березня 1941 р. уряд Цветковіча приєднався до Трійного пакту і
втягнув Югославію в орбіту війни. Ця подія прискорило гітлерівську агресію проти
Югославії. 5 квітня 1941 р. за 3 години до віроломного вторгнення Німеччини в
Москві було підписано радянсько-югославський договір про дружбу і ненапад,
який передбачав політику дружніх відносин, у випадку якщо одна з договірних
сторін піддасться нападу. Світова громадськість розцінила цей договір як
підтримку Радянським Союзом Югославії і засудження фашистської агресії.
Засудження акту агресії з боку Угорщини, яка долучилося до нападу на
Югославію, було і повідомлення Радянського уряду від 13 квітня 1941 р. Хоча в
ньому засуджувалася Угорщина, але фактично заяву було адресовано Берліну.
Відразу після окупації Югославії та Греції фашистські правителі приступили до
розподілу території цих країн і встановлення окупаційного режиму. Плани
розчленовування Югославії і основи окупаційної політики в цій країні були
сформульовані в директиві гітлерівського командування № 25 і в виданих 3 квітня
1941 р. “Попередній вказівках щодо розділу Югославії”. Згідно них була створена
маріонеткова “незалежна держава Хорватія”, яка офіційно приєдналася до Трійного
пакту 15 червня 1941 р. і “визнання” її фашистськими державами остаточно
визначило місце цієї “держави” як сателіта гітлерівського рейху.
Фашистська Німеччина прагнула тримати своїх партнерів і сателітів на Балканах
у стані постійної непевності, підкреслюючи тимчасовий характер вирішення
територіальних питань. Наприклад, остаточний розділ території Греції, вирішення
питання про болгарські домагання на Салоніки гітлерівські правителі відкладали
до кінця війни. Формально Німеччина погоджувалась, що Греція відноситься до
італійської сфері впливу, однак найбільш важливі пункти: район Салоніки, Афіни,
порт Пірей, ряд опорних пунктів на Криті та інших островах – залишилися під
німецьким контролем.
29 квітня 1941 р. гітлерівці утворили маріонетковий уряд Греції на чолі з
Цолакоглу, який слухняно виконували волю правителів рейху. Одночасно в Греції
був посланий “імперський уповноважений”, якому належала фактична влада в
країні.
9 червня 1941 р. генерал-фельдмаршал Ліст був призначений
головнокомандувачем військами вермахту на Балканах. Він повинен був керувати
діяльністю окупаційної адміністрації та здійснювати координацію дій з
болгарською та італійською арміями.
У руках Німеччини були зосереджені все політичне, економічне та воєнне
керівництво на Балканському півострові. Захопивши Балкани – важливий
стратегічний плацдарм для майбутньої агресії проти СРСР, гітлерівське
командування тепер зосередило всі зусилля на те, щоб вивільнити якомога більше
своїх військових формувань для східного походу і максимально використовувати
290
економічні та людські ресурси своїх сателітів і завойованих країн у війні проти
Радянського Союзу.
З завершенням балканської кампанії загальна стратегічна обстановка на
південному сході Європи і в районі Східного Середземномор’я суттєво змінилася
на користь фашистських агресорів.
Нафтові райони Румунії стали тепер недосяжні для англійської авіації. У
розпорядженні гітлерівців виявилася вся мережа залізниць, портів та аеродромів
Південно-Східної Європи. Економіка Балкан була поставлена на службу
гітлерівській військовій машині.
Базуючись на Криті і на острові Родос, фашисти отримали можливість
ефективно діяти проти англійського середземноморського флоту і наносити йому
чутливі удари, особливо за допомогою авіації. Більш вигідні позиції Німеччина
займала тепер і по відношенню до Близького Сходу і Північної Африки.
З закінченням операції на Балканському півострові німецьке командування
відразу же приступило до перекидання звільнених військ до кордонів Радянського
Союзу. Сюди передислокувалися з Греції танкові дивізії 12-ї армії. Частина штабу
армії на чолі з його начальником генералом Грейфенбергом після оволодіння
островом Крит попрямувала до Польщі. До травня 1941 р. були завершені
приготування до використання території Румунії для стратегічного розгортання
частин вермахту.
У підготовці до агресії проти Радянського Союзу Німеччина придавала велике
значення Туреччині. Ця країна контролювала протоки у Чорному морі і мала
спільний морський і сухопутний кордон з Радянським Союзом. Її територія була
своєрідним продовженням балканського плацдарму. Результати балканської
кампанії призвели до посилення прогерманських тенденцій у зовнішній політиці
Туреччини. Намітився відхід цієї країни від позиції “невоюючої” сторони на
позицію прогерманського “нейтралітету”. Незадовго до нападу на Радянський
Союз гітлерівська дипломатія зробила посилений натиск на турецький уряд,
намагаючись примусити його якщо не до негайної військово-політичної співпраці з
Німеччиною, то до встановлення співпраці в ході майбутньої війни. Правителі
фашистської Німеччини, впливали на Туреччину за допомогою вмовляння та
обіцянок поважати її інтереси, зовсім не виключали й аргументи сили.
Прагнучи зробити турецькі правлячі кола більш згідливими і домогтися від них
“конкретних доказів дружній до Німеччини політики”, гітлерівська дипломатія не
скупилися на обіцянки.
Підсумком зусиль німецької дипломатії стало підписання за чотири дні до
нападу на СРСР германо-турецького договору про дружбу. Одночасно з
укладанням договору Папен і міністр закордонних справ Туреччини Ш.
Сараджоглу підписали угоду (технічний протокол) про відновлення залізничного
сполучення між Туреччиною та країнами німецького блоку. Німецько-турецький
договір дозволив Німеччині широко використовувати формальний нейтралітет
Туреччини для підготовки і ведення війни проти Радянського Союзу. Стратегічний
плацдарм у Південно-Східній Європі займав величезну територію, за формою
нагадує трапецію. Основа його простягалася від Австрії до Криту на півтори тисячі
кілометрів, а верхня лінія проходила вздовж радянсько-румунського кордону від
Карпат до Чорного моря. Глибина плацдарму від річки Прут до Адріатичного моря
склала 850–1000 км. Це забезпечувало розміщення на ньому великих сил для
нарощування удару по мірі розгортання війни. Балканські країни мали великі
291
людські ресурси, промислову сировину і продовольство. Порівняно розвинена
мережа залізничних і шосейних доріг дозволяла організувати вивезення природних
багатств та перекидання військ. В результаті фашистської агресії балканські
держави фактично втратили суверенітет, в них запроваджувався гітлерівський
“новий порядок”.
У сформованій історичній обстановці, Балкани стали стратегічним плацдармом
гітлерівської Німеччини для нападу на СРСР, у той же час представляли собою
потужне за своїм потенціалом вогнище національно-визвольної, антифашистської
боротьби.
2. Прихована мобілізація і воєнне мистецтво німецько-фашистських військ в

першому періоді Другої світової війни
У ході кампанії 1940 р. в Західній Європі отримали подальший розвиток різні

способи ведення бойових дій. Бойові дії велися у високих темпах, головним чином,
за рахунок масованого використання бронетанкових з’єднань. Якщо у польській
кампанії найвищим з’єднанням бронетанкових військ був моторизований корпус,
то в кампанії цього року – танкова група у складі декількох моторизованих
корпусів. Танкова група ешелонувалася в глибину, що давало можливість
нарощування сил і стрімкого розвитку успіху. Особливе значення мав тісний
взаємозв’язок танкових з’єднань з авіацією, яка в їхніх інтересах вела розвідку,
наносила удари по артилерії і резервам. Успіх бойових дій багато в чому залежав
від завоювання панування у повітрі, яке досягалося головним чином знищенням
авіації противника на аеродромах. Для захоплення важливих об’єктів в глибині
оборони використовувалися повітряні десанти.
В першому періоді війни значного розвитку здобули методи стратегічного
розгортання збройних сил. Центр ваги мобілізації переноситься на приховану
мобілізацію, яка проводилася до війни і розтягувалася на довгий строк.
Попередження у стратегічному розгортанні і нанесенні першого удару, на
початкових стадіях воєнних зіткнень, було рішучою перевагою вермахту над його
противником. Бойові дії показали роль початкового періоду війни для усього її
ходу і кінця. Досвід вчить, що чим більш міцними стають засоби боротьби, тим
більшого ефекту вони приносять на початку війни, особливо при першому
раптовому ударі. В першому періоді війни німецько-фашистське командування
отримало велику практику організації і ведення наступальних операцій. Для
прориву оборони противника гітлерівське командування вибирало напрямок
головного удару, як правило, на танкодоступній місцевості, широко
використовуючи раптовість, наносили удар танковими з’єднаннями, авіацією і
артилерією, використовували повітряний десант. Завдання розвитку успіху в
оперативній глибині вирішувалися, головним чином, з’єднаннями і об’єднаннями
бронетанкових військ, моторизованих військ у тісній взаємодії з авіацією і
повітряним десантом. Бої у Польщі, Франції, Бельгії та Голландії дали німецько-
фашистському командуванню солідну практику тактичного використання танкових
військ. Танкова дивізія затвердила за собою роль ведучої сили наступу. Вона
використовувалася для прориву поспіхом зайнятої оборони, переслідування
відступаючого противника, форсування водної перешкоди з ходу і з попередньою
підготовкою, відбиття контратак. Танкові дивізії наступали вузькими смугами (2–
2,5 км), що дозволяло створити високу щільність танків до 60–80 на 1км фронту.
292
Бойовий порядок, як правило, танкова дивізія шикувала у два ешелони. Управління
боєм танкової дивізії відбувалося тільки по радіо, причому командир і штаб дивізії
здебільше знаходилися поблизу бойових військ, розташовуючись на танках,
бронемашинах або автомашинах. Німецькі піхотні дивізії наступали на фронті
шириною 3–5 км і будували бойовий порядок у два ешелони. Сильні другі
ешелони були особливо необхідні у зв’язку з тим, що при наступі в глибині
оборони і переслідуванні відступаючого противника піхотні дивізії рухалися з
відкритими флангами. Досвід боїв у Польщі, Франції, Бельгії та Голландії було у
значній мірі узагальнено німецько-фашистським командуванням і покладено в
основу навчання військ. Це був досвід ведення, головним чином, наступальних
боїв. Діям у обороні особовий склад вермахту вчився досить мало. Важливе
значення придбала протиповітряна оборона (ППО), яка повинна була відбивати
масовані удари авіації. Проте ППО союзників виявилася безсилою проти німецької
авіації.
Таким чином, у ході першого періоду Другої світової війни німецько-
фашистське воєнне мистецтво розробило заходи стрімкого наступу в оперативній
глибині танкових та моторизованих з’єднань, взаємодіючих з авіацією і широко
використовуючи рухомі передові загони. Німецько-фашистське воєнне
керівництво, за визнанням деяких з них, у розробці теорії глибокого
оперативного прориву застосовувало основні положення глибокої наступальної
операції і бою, основоположниками яких були радянські воєнні теоретики початку
30-х років (В. К.Триандафилов і М. М. Тухачевський).
Недоліком ведення боїв польськими, французькими і англійськими військами
була слабкість протитанкової оборони. Щільність протитанкових засобів була
низькою, глибина ешелонування недостатньою. Для боротьби з танками
французьке командування намагалося використати танки і артилерію, проте ці
засоби застосовувалися неорганізовано. Французька піхота, більшою частиною, не
витримувала танкових атак і відступала до танконедоступних районів у ліси, за
водяні перешкоди. Під час війни, у Франції і в арміях інших країн, не було
вирішено проблему організації протитанкової оборони. У першому періоді війни
така оборона, організована на поспішно зайнятих рубежах, легко проривалася
німецько-фашистськими військами.
Отже, готуючись до нападу на СРСР, німецько-фашистське воєнне керівництво
отримало значний бойовий досвід в організації і здійсненні крупних наступальних
операцій, у тому числі, танковими та моторизованими з’єднаннями у тісній
взаємодії з авіацією. Однак, німецько-фашистське командування не змогло
критично оцінити отриманий бойовий досвід. Переконане в правильності способів
ведення війни проти порівняно слабо навчених і маючих низьку моральну
підготовку військ союзників, воно надіялося у короткий термін отримати перемогу
і над Радянським Союзом, який має необмежені людські і матеріальні ресурси і не
приймаючи до уваги, що війну треба буде вести проти народу, згуртованого у
боротьбі за свободу і незалежність своєї Батьківщини.
3. Взаємовідносини фашистської Німеччини і СРСР до початку війни 1941

року
Відродження німецьких збройних сил здійснювалося на фоні суттєвої

економічної допомоги з боку СРСР і тісного співробітництва в воєнній сфері, що
293
залишається однією із вражаючих глав історії ХХ століття. Це співробітництво
проіснувало протягом одинадцяти років: з 1922 по 1933 рр. таємно від усього світу.
Саме тут, у СРСР, значною мірою були закладені основи майбутніх наступальних
збройних сил Німеччини, що стали у 1939 р. жахом для всієї Європи, а в 1941 р. –
для СРСР.
І дійсно, протягом шести років – з 1933 до 1939 рр. – “з нічого” створити
міцними ВПС і мати найпотужніше на той період часу танкове озброєння було б не
під силу навіть генієві в галузі будівництва збройних сил.
Радянський уряд робив масові поставки саме тих дефіцитних матеріалів, без
яких неможливо було виробництво літаків, танків, підводних човнів і т. ін.
Безперебійні надходження з СРСР хліба й м’яса, масла і яєць дозволило Німеччині,
де на той час діяла карткова система, створити необхідні продовольчі запаси на
випадок війни. Досить сказати, що поставки Радянського Союзу Німеччині у 1939–
1941 рр. становили більше 40% радянського експорту й значно послабляли ефект
англійської блокади.
Протягом сімнадцяти місяців після підписання радянсько-німецького пакту
Німеччина одержала від Радянського Союзу 865 тис. т. нафти, 140 тис. т.
марганцевої руди, 14 тис. т. міді, 3 тис. т. нікелю, 101 тис. т. бавовни-сирцю,
більше 1 млн. т. лісоматеріалів, 11 тис. т. льону, фосфатів, платини й майже півтора
мільйона т. зерна. Через радянську територію проходив транзит стратегічної
сировини й продовольства із країн Тихоокеанського басейну. СРСР фактично
перетворився в економічного союзника Німеччини.
Німецькі військові фахівці не порушували, до певного часу, заборони на
виготовлення і випробування новітніх зразків зброї й не готувалися до агресивних
війн на своїх полігонах, вони це робили на території Радянського Союзу.
Радянський уряд надав німецьким фахівцям можливість виготовляти на наших
заводах деталі нових зразків танків, літаків, важкої артилерії і таємно збирати їх на
своїй території, хоча вони не мали права все це мати згідно Версальського
договору. Крім цього, німецьким фахівцям були виділені навчальні заклади,
полігони, стрільбища для підготовки командирських кадрів.
Радянський уряд на чолі зі Сталіним Й. В. навмисно не шкодував засобів, сил і
часу на відродження німецької ударної могутності для подальшого її використання
проти Європи з метою всесвітнього розповсюдження ідей комунізму.
4. Співвідношення збройних сил фашистської Німеччині і СРСР на початку

Великої Вітчизняної війни
Політичне та воєнне керівництво фашистської Німеччини, плануючи і готуючи

розширення агресії, ґрунтуючись на випробуваному методі зламати противників
поодинці, вважало, що СРСР, Велика Британія і США не зможуть об’єднати свої
зусилля в організації опору.
Черговою військово-політичною метою війни в планах гітлерівців було
знищення головного противника фашизму – Радянського Союзу, в особі якого вони
бачили основну перешкоду на шляху до завоювання світового панування. Заради
цього нацисти відсунули задачу розгрому Великобританії на більш пізній термін і
почали вживати заходів для того, щоб дипломатичним шляхом тимчасово
виключити її з війни. Німецький уряд прагнув будь-якими способами відтягнути
294
пряме втручання США у війну в Європі, розраховуючи на те, що в недалекому
майбутньому вони виявляться пов’язаними військовим конфліктом з Японією. А до
того часу німці планували розправитися з СРСР, зміцнити свою могутність і знову
обрушиться на Англію та її колоніальні володіння в Африці, на Близькому і
Середньому Сході. Виношувалися загарбницькі плани і по відношенню до
Америки, які пізніше знайшли відображення в доповненні до директиві № 32 від
14.07.1941 р. Такою представлялася Гітлеру і його оточенню перспектива реальної
боротьби за світове панування.
Крім власної розгорнутої на військовий лад економіки, в розпорядженні
Німеччини знаходяться матеріальні та людські ресурси окупованих нею країн
Європи, майже 6,5 тис. підприємств, що працюють на потреби вермахту. У
німецьку промисловість було включено 3 млн. іноземних робітників (9% від
загальної чисельності).
Німеччина активно залучила матеріальні та економічні ресурси і своїх сателітів.
Так, Румунія задовольнила потреби рейху в пальному на 60%. Використовувалися
також ресурси Угорщини, Болгарії, Швеції, Португалії, Іспанії, Туреччини.
Італія, концентруючи свої зусилля на Середземному морі, в Північній Африці і
на Балканах, готувала для радянсько-німецького фронту експедиційний корпус.
До середини 1941 р. фашистський блок в Європі розпоряджався значною
військовою силою, основу якої складав німецький вермахт, який мав дворічний
досвід ведення бойових дій, був ідеологічно опрацьований в дусі нацизму,
психологічно підготовлений до сліпого виконання загарбницьких планів. Всього
збройні сили цього блоку нараховували 10,4 млн. воїнів (70% – німці), 90 тис.
гармат і мінометів, 6тис. 677 танків, 13 тис. 700 літаків, 460 бойових кораблів, в
тому числі 260 підводних човнів.
Реальною силою, протистояти цьому агресивному блоку, був Радянський Союз.
Для ведення війни проти Радянського Союзу гітлерівська Німеччина та її
європейські союзники підготували 190 дивізій, з них 153 німецьких, 5,5 млн.
особового складу, 47 тис. 200 гармат і мінометів, близько 4 тис. 300 танків, близько
5 тис. літаків (табл.2).
Таблиця 2
Співвідношення збройних сил СРСР і Німеччини та її союзників
Збройні сили СРСР Німеччина та її
союзники
Особовий склад 2,9 млн. воїнів 5,5 млн. воїнів.
Кількість дивізій 190
8 тис. шт. (з них 1 тис.
475 нових конструкцій)
Літаки 7 тис. шт. (з них 1 тис. 5 тис. шт.
540 нових конструкцій)
Гармати 37,5 тис. шт. 47 тис. шт.
Більша частина військ була розгорнуто і готова до наступу. 24 німецькі дивізії

передбачалося висунути на фронт після початку війни з резерву верховного
командування Німеччини. Крім того, до участі в агресії проти СРСР намічалося
залучити дві словацькі піхотні дивізії і одну моторизовану бригаду, італійський
експедиційний корпус у складі трьох моторизованих дивізій.
295
Вздовж радянських західних кордонів були зосереджені 16 армійських
об’єднань, з них: 8-м – німецьких, 2-і – румунських, 2-і – фінські армії і 4-і німецькі
танкові групи. Всього в першому стратегічному ешелоні знаходилося 129
німецьких дивізій (тобто 70% усіх дивізій), 37 дивізій країн-сателітів, 75% гармат і
мінометів, 90% танків, 90% авіаційного парку. Ці сили входили до складу
стратегічних угруповань “Північ”, “Центр”, “Південь”. Крім того, були створені ще
два угруповання: одне на півночі Кольського півострова – група “Норвегія” і одне
на кордоні Румунії з СРСР.
На Балтиці гітлерівське командування мало 100 бойових кораблів і 60 кораблів
Фінляндії. На Чорному морі до початку війни німецьких кораблів не було, були
тільки 30 румунських бойових і допоміжних суден. Близько берегів Норвегії –
близько 20 одиниць кораблів ВМС Німеччини та Норвегії.
Уважно аналізуючи розвиток міжнародних відносин, радянське керівництво
розуміло, що рано чи пізно фашистська Німеччина нападе на Радянський Союз.
Воно всіляко прискорювало розширення матеріально-технічної бази Збройних Сил.
Форсувало будівництво нових літакобудівних, авіамоторних, агрегатних заводів
переважно в районах Поволжя; розширювало і перепрофільовувало діючі заводи,
збільшувало потужності танкобудівних заводів, прискорено розширювало
виробництво танків на заводах сходу країни.
1 вересня 1939 р., був прийнятий Закон про загальний військовий обов’язок, щоб
закріпити кадровий принцип комплектування та організації збройних сил.
Інтенсивно велася підготовка військових кадрів, удосконалювалася радянська
військова наука. Чисельність радянських збройних сил з вересня 1939 р. по 21
червня 1941 р. збільшилася більш ніж у 2,8 рази. Збройні сили мали 303 дивізії
сухопутних військ, 79 авіаційних дивізій. До складу ВМФ входило 276 бойових
кораблів основних класів.
В середині 1940 р. почалося виробництво танків на тракторних і суднобудівних
заводах. Збільшився випуск артилерії, стрілецької зброї, боєприпасів. Активно
здійснювалося проектування і впровадження в масове виробництво нових типів
літаків, таких як ЯК-1, МІГ-3, ЛаГГ-3, ІЛ-2, Пе-2, танків КВ-1 і Т-34.
Розширювалося виробництво реактивних мінометів, нових зразків гармат,
кулеметів, автоматів.
Відповідно до “Зведеної відомості кількісного i якісного складу танків i
самохідних установок”, що знаходилися у військових округах, на ремонтних базах i
складах Наркомату Оборони за станом на 1 червня 1941 р. на озброєнні РСЧА
нараховувалось 23 тис. 106 танків i самохідних установок. З них боєздатними були
18 тис. 691 або 80,9%.
З 31 травня по 21 червня 1941 р. з заводів було відвантажено ще 206 нових
танків (41 KB, 138 Т-34 i 27 Т-40). З 29 сформованих до початку Великої
Вітчизняної війни механізованих корпусів різного ступеню укомплектованості в
прикордонних округах європейської частини СРСР знаходилося 18.
На 1 січня 1941 р. у ВПС РСЧА було 249 авіаційних полків різних родів авіації,
що нараховували 14 тис. 95 літаків. До 1 червня 1941 р. кількість авіаполків
збільшилась на 17 одиниць, а бойових літаків на 1 тис. 504 машини; з урахуванням
навчальних літаків, у ВПС РСЧА нараховувалося 19 тис. 583 літака. З цієї кількості
літаків значна частина знаходилася у складі ВПС внутрішніх військових округів i
на Далекому Сході. На 1 червня 1941 р. там було 6 тис. 140 літаків. Літаковий парк
ВПС внутрішніх військових округів розглядався на випадок війни як резерв для
296
заповнення втрат i нарощування зусиль авіації діючої армії на найважливіших
напрямках. Із загальної кількості 53,4% складали винищувачі, 41,2% –
бомбардувальники, 3,2% – розвідники i 0,2% – штурмовики.
Оборона морського узбережжя покладалася на Північний, Балтійський і
Чорноморський флоти, які нараховували у своєму складі 220 тис. воїнів i 182
кораблі основних класів. Усі війська були розосереджені на великій території – до
4,5 тис. км по фронту i до 500км в глибину. Безпосередньо на кордонах
знаходились лише окремі стрілецькі й інженерні підрозділи i прикордонні загони.
Радянське командування не змогло реалізувати свою численну i технічну перевагу,
не тільки з причин раптовості німецького нападу, а також з причин непридатності
оперативного шикування для ведення оборони, низького рівня бойової підготовки
частин РСЧА і нездатності командирів грамотно застосовувати новітню техніку в
бою.
В умовах наростання загрози нападу прискорено велися роботи по зміцненню
західних кордонів. Будувалися нові аеродроми, лінії зв’язку, дороги, склади
пального і боєприпасів, війська поповнювалися особовим складом за рахунок
додаткового призову із запасу і за рахунок висування з’єднань і частин з глибини
країни в західні райони.
Відбиття можливого нападу покладалася на війська п’яти прикордонних округів:
Львівського ВО, Прибалтійського ВО, особливих Західного ВО, Київського ВО і
Одеського ВО та на три флоти: Північний, Балтійський і Чорноморський.
Війська ППО були об’єднані в п’ять зон (Північну, Північно-Західну, Західну,
Київську і Південну), прикривали найважливіші тилові об’єкти в прикордонній
зоні і в глибині території країни.
Ці сили повинні були стійкою і активною обороною стримати агресора і
створити умови для відповідних ударів. Всього в західних прикордонних округах
налічувалося 170 дивізій, 2,7 млн. особового складу, 37,5 тис. гармат і мінометів, 1
тис. 475 танків КВ і Т-34, 1 тис. 540 бойових літаків нових типів. У складі західних
флотів було 182 корабля. Охорона державного кордону покладалася на вісім
прикордонних округів з чисельністю близько 100 тис. бійців. Найбільш слабким
місцем був брак готових і підготовлених аеродромів для розосередження авіації.
Прикриття з повітря військ прикордонних військових округів здійснювалося на
глибину до 500–600км.
Отже, ймовірний агресор мав над збройними силами СРСР загальну подвійну
перевагу в особовому складі, проте перевага в танках і літаках (за рахунок, перш за
все, старих зразків) була за радянськими військами. Однак, вони мали низькі бойові
можливості, в результаті чого, німецькі війська оснащені новими зразками, значно
перевершували їх і за цим показником. На 103 дивізії, у тому числі 12 танкових,
першого ешелону німців доводилося 54 стрілецькі і дві кавалерійські дивізії
Червоної Армії, тобто на напрямках головних ударів німці мали 3-х–4-х кратну
перевагу над радянськими військами. Другі ешелони армій прикриття
розташовувалися в 50–100 км від державного кордону, а другі ешелони і резерви
округів – в 100–400 км.
Радянське командування прагнуло не дати гітлерівцям ні найменшого приводу
для провокування нападу. Коли ж стало очевидним, що напад з боку німців
неминучий, увечері 21 червня 1941 р. Нарком оборони С. К. Тимошенко і
начальник Генерального штабу генерал армії Г. К. Жуков направили до західних
військових округів директиву, що попереджувала про можливість нападу
297
гітлерівців протягом 22–23 червня. Згідно з цією директивою командувачі
військами військових округів отримали вказівку протягом ночі на 22 червня таємно
зайняти позиції на державному кордоні. Всі війська, в тому числі війська ППО,
необхідно було привести у повну бойову готовність, розосередити і замаскувати,
підготувати затемнення міст і об’єктів. При цьому вказувалося на неприпустимість
провокаційних дій зі своєї сторони, які могли б викликати великі ускладнення. На
передачу директиви у війська пішло багато часу. Багато з’єднань і частин не
встигли отримати відповідні вказівки зверху і не зайняли необхідні рубежі
оборони.
21 червня 1941 р. німецьке верховне командування дало своїм військам сигнал
“Дортмунд”, за яким вводився в дію план “БАРБАРОССА”. Німецькі війська і
авіація з 3.15 ранку 22.06.1941 р. приступили до виконання поставлених ним
бойових завдань. З цього моменту почалася для радянського народу Велика
Вітчизняна війна з німецько-фашистською Німеччиною та її сателітами.
5. Прикордонні бої Червоної Армії проти німецько-фашистських загарбників
22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Відповідно плану

“БАРБАРОССА” (відомий ще як директива № 21 від 18 грудня 1940 р.) німецькі
війська на Східному фронті ставили за мету здійснення блискавичної війни –
“бліцкригу”. За два тижні вермахт планував за допомогою раптових комбінованих
ударів танкових і механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили
Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни, вийти на
лінію Архангельськ – Астрахань.
Група армій “Північ” (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб) одержала
завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і його
північні порти.
Група армій “Центр” (командуючий генерал-фельдмаршал фон Бок) повинна
була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на
Москву.
На київському напрямку була розгорнута група армій “Південь” (командуючий
генерал-фельдмаршал фон Рундштедт).
На території Норвегії і Фінляндії була розгорнута німецька армія “Норвегія” і 2
фінська армія. Армія “Норвегія” повинна була оволодіти Мурманськом і
Полярним, а фінські війська – сприяти групі армій “Північ” в захопленні
Ленінграду.
Загальна кількість німецьких військ та військ її союзників нараховувала 5,5 млн.
солдатів і офіцерів, 4 тис. 300 танків, 5 тис. бойових літаків, 47 тис. польових
гармат і мінометів.
Їм протистояло на території західних прикордонних округів 2 млн. 680 тис.
солдатів і офіцерів, 1 тис. 475 танків, в тому числі нових конструкцій KB та Т-34, 1
тис. 540 бойових літаків нових типів, 37 тис. 500 гармат і мінометів.
На світанку 22 червня 1941 р. німецька авіація розпочала бомбардування
прикордонних радянських міст, потім німецько-фашистські війська вторглися на
територію СРСР, порушивши договір між Німеччиною і СРСР про ненапад.
На боці Німеччини проти Радянського Союзу виступили також Румунія,
Фінляндія, Угорщина, Словаччина і фашистська Італія.
22 червня 1941 р. о 12 годині дня по радіо із заявою радянського уряду виступив
298
нарком іноземних справ В. М. Молотов. У заяві повідомлялося про напад
німецьких військ на СРСР. Уклав свою промову В. М. наступними словами: “Наше
діло праве. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами”. В цей же день Президія
Верховної Ради СРСР оголосила про мобілізацію військовозобов’язаних 1905–1918
рр. народження та введення воєнного стану в ряді західних областей країни, що
дозволило вже до липня поповнити армію 5,3 млн. чол.
Одночасно в країні розгорнувся і добровільний рух. На початку липня 1941 р. з
ініціативою про створення на допомогу фронту частин та з’єднань народного
ополчення виступили трудящі Москви та Ленінграду. Уже до 7 липня в Москві та
області було сформовано 12 дивізій народного ополчення загальною чисельністю
120 тис. бійців. В Ленінграді за короткий термін було сформовано 10 дивізій і 14
окремих артилерійсько-кулеметних батальйонів, куди входило понад 135 тис.
бійців. Крім того, з добровольців створювалися винищувальні батальйони для
забезпечення в прифронтовій смузі порядку і для боротьби з ворожими
диверсійними групами.
З 1 грудня 1941 р. було додатково сформовано та відправлено в діючу армію 291
дивізії і 94 бригади народного ополчення. Ці частини пізніше були перетворені в
кадрові стрілецькі дивізії, багато з яких в ході війни стали гвардійськими.
23 червня 1941 р. була створена Ставка Головного Командування Збройних
Сил (Ставка ГК). До її складу увійшли: Сталін, маршали Радянського Союзу
Тимошенко, Будьонний, адмірал Кузнецов. Надалі членами Ставки ГК були
начальники Генштабу – маршал Шапошніков, генерал армії Антонов.
За рішенням ЦК ВКП (б) 30 червня 1941 р. був утворений надзвичайний орган –
Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив всю повноту влади в країні.
До складу ДКО увійшли: Сталін (голова), Молотов (заст. голови), Берія, Маленков.
Пізніше до складу ДКО увійшли Булганін, Вознесенський, Каганович, Мікоян,
виведений Ворошилов. У прифронтових містах створювалися місцеві надзвичайні
органи – міські комітети оборони.
3 липня 1941 р. по радіо зі зверненням до народу виступив Й. В. Сталін. У своїй
промові він розповів про стан країни після початку війни і закликав населення
виступити на захист Вітчизни.
10 липня 1941 р. Ставка ГК перетворюється в Ставку Верховного
Головнокомандування (Ставку ВГК) Збройних Сил СРСР. Сталін призначається
Народним комісаром оборони СРСР, а 8 серпня – Верховним
Головнокомандувачем Збройними Силами СРСР.
Першими удар ворога прийняли прикордонні війська та дивізії, що були
розташовані поблизу кордону. На всіх напрямках війська Червоної Армії проявили
мужність і відвагу, наполегливо оборонялися, намагаючись утримати зайняті
рубежі. За першу добу війни німецька авіація завдала масовані удари по 66
аеродромам прикордонних округів, знищивши близько 1 тис. 200 літаків Червоної
Армії. У відповідь, тільки за цей день радянські льотчики здійснили більше 6 тис.
бойових вильотів і збили понад 200 літаків противника. Були випадки, коли,
витративши боєприпаси, вони таранили ворожі машини. В перший день війни
повітряних таранів було скоєно понад 20, а за всі роки війни – 636.
22 червня відбувся і перший таран наземного об’єкту. У районі південно-
західного кордону командир ланки 62 штурмового авіаційного полку старший
лейтенант П. С. Чіркін направив свій палаючий літак на танкову колону ворога. 24
червня цей подвиг повторили екіпаж старшого лейтенанта Г. А. Хропіння і
299
старшого політрука С. М. Айрапетова, 26 червня – екіпажі капітана Н. Ф. Гастелло
і лейтенанта С. Н. Кошелєва. Всього, за останніми даними, подібні подвиги
здійснили понад 500 екіпажів радянських літаків. У період оборонних боїв як
видатний зразок патріотизму та героїзму воїнів Червоної Армії увійшла в історію
Великої Вітчизняної війни оборона військово-морської бази Лієпаї, Таллінна,
Моонзундських островів і півострова Ханко.
Прикладом найвищого мужності радянських воїнів стала оборона Брестської
фортеці. Брестська фортеця – укріплений форпост у західних кордонів СРСР, в 2
км від Бреста, на правому березі Бугу. Фортеця була побудована у 1833–1838 рр.,
модернізована в кінці XIX – на початку XX ст.
В день віроломно нападу фашистської Німеччини на СРСР в фортеці
розташовувалися підрозділи 6 та 42 стрілецьких дивізій, 17 прикордонного загону і
132 окремого батальйону військ НКВС загальною чисельністю до 3тис. 500 чол.
Гарнізон фортеці вступив у нерівну боротьбу з силами противника, що набагато
перевищували їх.
24 червня був створений штаб оборони, до складу якого входив полковий
комісар Е. М. Фомін. Стійка і мужня оборона радянських воїнів скувала великі
сили ворога – піхотну дивізію, підтримувану танками, артилерією і авіацією. Опір
тривав до 20-х чисел липня 1941 р. Лише не багатьом учасникам оборони вдалося
вирватися з ворожого оточення.
У 1965 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР Брестській фортеці було
присвоєно почесне звання “Фортеця-Герой”.
З важкими боями, стримуючи натиск ворога, відступали війська Червоної Армії
вглиб країни.
23 червня 1941 р. в районі Луцьк – Броди – Рівне розгорнувся найбільший в
початковому періоді війни зустрічний танковий бій, у якому німецьких танків
було близько 900 шт., а з боку Червоної Армії брало участь близько двох тисяч
танків. У запеклих боях війська Червоної Армії за підтримки авіації завдали
противнику суттєві втрати в живій силі і танках, затримали його наступ на схід на
цілий тиждень. Проте загальним результатом цієї битви була відсутність у
радянського керівництва єдиного плану бойових дій, катастрофічна нестача палива
і боєприпасів для танків і, як наслідок, повний розгром згуртованими діями
противника, посиленими активною підтримкою авіації. Треба підкреслити, що в
цій битві приймали участь і нові зразки танків КВ-1 і Т-34 і монстр радянського
танкобудування п’яти баштовий танк Т-35.
План противника, оточити головні сили Південно-Західного фронту в районі
Львова, був зірваний. Однак, і війська Червоної Армії понесли великі втрати і 30
червня вони вимушені були відступити. Червона Армія з кровопролитними боями
відступала на схід.
28 червня 1941 р. був залишений Мінськ. Німецькі війська генерал-
фельдмаршала фон Бока вийшли на підступи до Смоленська. На північно-
західному напрямку в середині липня група армій “Північ” захопила Псков. Група
армій “Південь” потіснила війська Південно-Західного фронту, які залишили Львів
і Тернопіль.
У цілому за три тижні боїв німецькі війська просунулися на 300–600 км вглиб
радянської території, окупувавши Латвію, Литву, Білорусію, Правобережну
Україну і майже всю Молдавію. Створювалась загроза їх прориву до Ленінграду,
Смоленську та Києву. За три тижні війни противнику вдалося повністю розгромити
300
28 дивізій Червоної Армії. Крім того, більше 70 дивізій понесли втрати в людях і
бойовій техніці до 50% свого складу. Загальні втрати Червоної Армії вбитими і
полоненими тільки в дивізіях першого ешелону, які вели бої, без урахування
частин посилення і забезпечення, склали за цей час понад 850 тис. солдатів і
офіцерів (по іншим даним 1,5 млн.), близько 6 тис. танків, до 10 тис. гармат, 12 тис.
мінометів, понад 3 тис. 500 бойових літаків.
Противник втратив за цей час близько 110 тис. солдатів і офіцерів, понад 1 тис.
700 танків та штурмових гармат, 950 літаків.
6. Причини невдач Червоної Армії в перші місяці війни
Фатальний прорахунок радянського керівництва з вибором моменту й часу

завдання випереджувального удару по вермахту, який готувався до нападу на
СРСР, виступив однією з основних причин поразок початкового етапу війни. Не
встигнувши зосередитись та розгорнути бойові порядки, скупчені в прикордонних
районах, значні контингенти радянських військ зазнавали колосальних втрат: лише
за перші три тижні війни вони склали 815 тис. 700 осіб, 4 тис. 13 літаків, 11 тис.
783 танків, 21 тис. 500 гармат і мінометів.
Захопивши стратегічну ініціативу, німецько-фашистські війська швидко
просувалися в глиб України, подолавши за місяць від 360 до 600км. На початку
другої декади липня 1941 р. вони вже були під Києвом. Героїчний опір частини
військовослужбовців у прикордонних боях був нездатним стримати наступ
противника і зростання паніки й безладдя, що наростали на фронті та в
найближчому тилу.
Опосередкованим визнанням цього стало особливе наголошення Й. Сталіним у
зверненні до радянського народу по радіо від 3 липня 1941 р. на потребі нещадної
боротьби зі всякими дезорганізаторами запілля, дезертирами, панікерами,
розповсюджувачами чуток тощо. Між тим численні донесення особливих відділів
НКВС армій і фронтів продовжували інформувати центр про зростання
деморалізації у військах. Подекуди частини вдавалося утримувати на передовій
лише за допомогою загороджувальних загонів НКВС.
За донесенням наркома внутрішніх справ СРСР Л. П. Берії тільки з 20 по 26
липня 1941 р. військами НКВС було заарештовано 1 тис. 189 осіб, 234 з них були
визнані зрадниками, 206 – боягузами і панікерами, 109 – шпигунами, 26 –
диверсантами, 196 поплатилися “за розмови контрреволюційного змісту”, проте
найбільшу кількість – 408 осіб – становили дезертири. За цей же час 505 дезертирів
було розстріляно, в тому числі 168 – перед строєм, загони НКВС затримали 25 тис.
355 військовослужбовців як таких, що втратили свою частину. Всього за перший
місяць війни військами НКВС були затримані через “безладний відступ” і
повернуті на фронт 203 тис. 867 червоноармійців. Впродовж другої половини 1941
р. на фронті і в тилу було затримано 638 тис. 112 осіб, запідозрених у дезертирстві.
Втім, безсумнівно, це була лише верхівка айсберга. Значні маси червоноармійців та
командирів – подекуди цілими дивізіями і арміями – потрапляли до німецького
полону. Із загальної кількості радянських військовополонених (5,7 млн. осіб) на
1941 р. припало 3,3 млн. чол.
Ставлення радянського керівництва до цих людей було визначено наказом №
270, виданим Й. Сталіним 16 серпня 1941 р., невдовзі після оточення німцями під
Уманню понад 100 тис. червоноармійців і командирів:
301
“1). Тих, хто зриває під час бою знаки відмінності і здається в полон, –
зазначалося в ньому, – вважати злісними дезертирами, їхні сім’ї заарештовувати,
як сім’ї порушників присяги і зрадників Батьківщини. Розстрілювати на місці
таких дезертирів.
2). Тим, хто потрапив в оточення, битися до останньої можливості,
пробиватися до своїх. А тих, хто надасть перевагу полону, знищувати всіма
засобами, а сім’ї таких червоноармійців позбавляти державної допомоги”.
12 вересня 1941 р. Й. Сталіним було видано директиву фронтам про боротьбу з
панікерством. Вказуючи на наявність у стрілецьких дивізіях чималої кількості
“панічних і відверто ворожих елементів”, він пропонував створити у п’ятиденний
строк при кожній стрілецькій дивізії загороджувальний батальйон, призначений
для встановлення твердої дисципліни і припинення втечі охоплених панікою
військ. Проте досягти цього було неможливо ані суворими наказами верховного
командування, ані жорсткими заходами з боку НКВС.
19 вересня 1941 р. після двомісячної оборони Червона Армія здала ворогові
Київ. Ця поразка стала однією з найбільших військових катастроф у світовій
воєнній історії, адже в німецькому “котлі” опинилися 660 тис. військовиків
Південно-Західного фронту. Переважна їх більшість здалася в полон. До кінця 1941
р. радянські війська в Україні ще двічі потрапляли в масштабні оточення: в
Приазов’ї та в Криму. Так само, як це було під Уманню та Києвом, більшість з них
практично не чинили опору противнику і здавались у полон. До кінця осені 1941 р.
ворог захопив переважну частину України. У травні 1942 р., після невдало
проведеного радянським військовим командуванням наступу під Харковом,
внаслідок якого до німецького полону потрапило ще 214 тис. бійців, Червоною
армією було втрачено рештки української території.
Як вважають сучасні історики, на початковому етапі війни нацистської
Німеччини проти СРСР від остаточного розгрому сталінське керівництво
врятували не тільки військова звитяга бійців і командирів Червоної Армії, але й
безмежні простори, колосальні людські ресурси країни та особисті військові
помилки Гітлера.
У чому ж полягали головні причини поразок Червоної Армії? Аналізуючи
військові поразки Червоної Армії на початковому етапі війни, слід вказати
насамперед, що, як зазначалося вище, тут далися взнаки політичні прорахунки і
воєнно-стратегічні помилки радянського керівництва, яке забарилося із
випереджувальним ударом, пропустивши натомість німецький. Разом із тим паніку
і дезорганізацію в дії радянських військ та вищого керівництва країни внесли не
тільки раптовість німецького нападу, але й те, що останній припав саме на момент
розгортання військових контингентів Червоної армії на західних кордонах. Це
сплутало усі радянські стратегічні плани.
Наступною причиною поразок стало непрофесійне, а порою бездарне керування
і управління військами внаслідок нестачі досвідчених військових кадрів, десятки
тисяч яких було репресовано під час Великого терору у 1937–1939 рр.
З травня 1937 р. по вересень 1938 р. було репресовано у Червоній Армії 36 тис.
761 чол., на флоті – 3 тис. чол., з них: 11 командувачів військовими округами і
флотами 27 командирів корпусів, 96 командирів дивізій, 184 командирів полків; у
Військово-Повітряних Силах – 11 командувачів ВПС округів і флотів, 12
командирів авіа дивізій; у Військово-Морському флоті – 4 командувача
флотиліями.
302
Крім них було репресовано: 20 членів військових рад, 20 начальників
політуправлінь, 14 комісарів корпусів, 65 воєнкомів дивізій, 102 начальника
політвідділів з’єднань, 92 комісара полків, 68 працівників воєнних газет і журналів,
7 комісарів воєнних академій.
Морально-психологічні наслідки терору виразно проявились з початком війни,
позначившись у низькій ініціативі, боязні командних кадрів брати на себе
відповідальність у прийнятті самостійних рішень за складної обстановки.
На сторону ворога перейшли: командувач 2 ударною армією ген. л-т Власов,
начальник штабу 21 стрілецького корпусу ген. м-р Закутний, начальник штабу 6
стрілецького корпусу ген. м-р Ріхтер, начальник штабу 19 армії ген. м-р Малишкін,
начальник ОВ Північно-Західного фронту ген. м-р Трухін, начальник училища
ППО ВМФ ген. м-р Благовещенський, член воєнної ради 32 армії бригадний
комісар Жиленков. Такий стан справ зумовлювався багатьма факторами. Справді,
експерименти сталінського режиму в галузі соціальної інженерії та національної
політики, які проводились упродовж останніх десятиліть, не могли не датися
взнаки за екстремальних умов війни.
Початок війни красномовно засвідчив кризу лояльності сталінській владі в
Україні, зокрема, на заході республіки. Тут короткотермінове радянське правління
виступило каталізатором поширення і зміцнення антирадянського
націоналістичного руху, який розглядав “московський більшовизм” найголовнішим
ворогом побудови самостійної української держави. З перших днів війни українські
націоналісти, спираючись на підтримку значної частини населення, почали
підіймати повстання проти радянського режиму, здійснювати напади на військові
комунікації і окремі гарнізони. Наприкінці червня 1941 р. спалахнули заворушення
у Львівській області. Для їх придушення довелося кинути відступаючі війська
Червоної армії і НКВС. У самому Львові в перші дні війни радянська влада
фактично втратила контроль за ситуацією. Місто охопила паніка. Місцеві партійні
й радянські органи, мобілізувавши весь наявний транспорт, спішно втікали,
вивозячи сім’ї і майно. Повстання спалахнуло й у львівській пересильній в’язниці.
Командуючому 6-ю армією генерал-лейтенантові І. Музиченку знадобилося два
дні, щоб до 24 червня відновити порядок у Львові. Виставлені загороджувальні
пункти довкола міста силоміць завертали біженців додому.
В іншому обласному центрі Галичини – Тернополі, згідно з повідомленнями
спеціальних органів, так само відзначались випадки нападів на радянські військові
об’єкти, обстріли будинків начскладу та окремих червоноармійців, серед яких були
жертви. 26 червня 3-й відділ НКВС КО-ВО ліквідував у місті Теребовля збройний
загін Організації українських націоналістів (ОУН) кількістю до 50 осіб. При цьому
6 повстанців було вбито, 26 заарештовано, іншим вдалося втекти. Були втрати і з
боку чекістів.
На Волині озброєні загони Т. Бульби-Боровця також піднімали повстання проти
радянської влади. Вони вдавалися до нападів на невеликі групи радянських
солдатів з метою їх роззброєння, знищували командний склад і навіть захоплювали
окремі населені пункти у Сарненському, Здолбунівському та інших районах на
півдні Рівненської області.
Діяльність західноукраїнських повстанців, як свідчить аналіз архівних
документів, не лише деморалізувала особовий склад Червоної Армії, викликаючи
значну нервозність і посилюючи панічні настрої, але й призвела до фактичного
зриву у регіоні радянської військової мобілізації. Характерний приклад: за
303
повідомленням спеціальних органів від 28 червня 1941 р., у Галичині не вдалося
підняти другий ешелон 12 гірськострілецької дивізії, оскільки приписний склад з
місцевого населення до військкоматів не з’явився, розбігся по домівках та
переховувався у лісах. Також місцеве населення саботувало поставку коней до
дивізії, що унеможливило пересування воєнного майна і техніки.
Там, де радянській владі все ж вдалося провести мобілізацію, призовники масово
дезертирували, нерідко прихопивши з собою зброю. Так, згідно з донесенням
особливого відділу НКВС фронту, з 12 армії Південно-Західного фронту у перші
тижні війни дезертирувала більшість приписників західних областей. Чимала їх
частка зі зброєю переходила на бік повстанських загонів, які формувала ОУН. Ці
загони здійснювали напади на колони радянських частин, не лише захоплюючи
воєнне майно, амуніцію та зброю, але й відбиваючи земляків, мобілізованих до
Червоної Армії. Наприклад, під час нападу українських повстанців на колону візків
279 гірськострілецького полку 58 гірськострілецької дивізії до нападників
приєдналися 24 приписники. В селі Братки Станіславської області оунівцям
вдалося захопити і увести до лісу радянський танк. Два дні по тому радянські
війська відбили його і повернули до частини.
Вкрай високим був рівень дезертирства й на Південному фронті, що частково
охоплював терени Північної Буковини, де за відсутністю спочатку активних
бойових дій існували порівняно сприятливі умови для проведення мобілізації. Так,
на 13 липня 1941 р. у 60-й стрілецькій дивізії з 4 тис. 900 призовників,
мобілізованих з Чернівецької області, залишилося всього 800–1000 осіб. Більше 1
тис. осіб дезертирувало з 96 стрілецької дивізії. Загалом же з корпусних частин
фронту в перші дні війни дезертирувало до 30% особового складу.
Провал мобілізаційної кампанії в Західній Україні ніколи не афішувався
радянською владою. Втім, у таємних документах післявоєнного періоду про це не
забували. Зокрема, у 1961 р. в одній із доповідних записок Станіславського обкому
партії Першому секретареві ЦК КПУ М. Підгірному підкреслювалось: “Досвід
комплектування військових частин з резервістів у 1941 р. на території західних
областей України свідчить, що велика кількість осіб з числа ворожого елементу,
призваного по мобілізації, отримавши зброю, уходила до націоналістичних
формувань – банд ОУН”.
З перших днів війни серйозне занепокоєння радянського воєнного командування
викликала також діяльність українських націоналістів усередині самої Червоної
Армії. Крім десятків тисяч західників, призваних на початку війни, у радянських
військах перебувало понад 112 тис. мешканців Західної України з осіннього
призову 1940 р. Саме серед цієї категорії військовослужбовців спеціальні органи
частіше за все викривали націоналістичні групи. Наприклад, 10 жовтня 1941 р. у
Куйбишевському військовому гарнізоні чекісти викрили націоналістичну
організацію “Вільне козацтво”, що складалася з 11 уродженців Рівненської області.
Її учасники відстоювали ідею створення Української незалежної держави.
Політизація етнічного політичного фактору в цей період доволі виразно
проявлялися у Червоній армії.
До категорії підозрілих та нелояльних до радянської влади був віднесений цілий
ряд національностей. Стосувалося це передовсім представників так званих
“ворожих” націй (осіб титульних національностей країн, що воювали проти СРСР,
– німців, румунів, угорців, болгар, фінів та ін.), які активно вилучались
спеціальними органами з діючої армії. Внаслідок розпочатих влітку 1941 р.
304
“етнічних чисток” з Червоної армії було усунуто кілька десятків тисяч німців,
пізніше репресії поширились на фінів і т. ін. Як правило, представників цих народів
виселяли на спец-поселення ГУЛАГ, де включали до так званих трудових армій.
Негативний досвід мобілізації початкового періоду війни, активна діяльність
українських націоналістів призвели до того, що до категорії підозрілих і
потенційно нелояльних стали відносити й західних українців. Показово, що в
грудні 1941 р. на Карельському фронті серед “потенційно ворожих елементів”
було виявлено 23 німці, 376 фінів, а також 602 західники. Останніх, щоправда,
вилучаючи з частин, не висилали до ГУЛАГ, а відправляли до тилових частин і
округів, де використовували на будівельних та господарських роботах.
До категорії нелояльних і підозрілих з початком війни потрапили “бессарабці” –
уродженці новоствореної Молдавської РСР та ряду районів Одеської області УРСР.
Так, влітку 1941 р. спеціальні органи ППО Одеського воєнного округу,
повідомляючи про “засміченість частин великою кількістю практично
неблагонадійного елементу”, просили замінити “західників” і “бессарабців”,
мотивуючи це тим, що “велика кількість з них вороже наставлена до радянської
влади”. В документі вказувалось як на неприпустимий факт, що тільки в 504
окремому зенітному артдивізіоні “бессарабці” становили до 50% рядового й
молодшого начскладу.
Значною мірою впливав на морально-психологічний стан українського
населення і армії суто військовий фактор. Як відомо, політика домінує над
військовою стратегією і майже цілковито визначає її. Водночас діалектика
взаємовідносин між політикою та стратегією полягає і в тому, що опосередковано
стратегія також впливає на політику, політичний клімат у країні. Військові успіхи й
перемоги підносять морально-політичний стан армії і суспільства в цілому,
зміцнюють легітимність влади. І навпаки, лояльність населення до існуючого
режиму може занепадати внаслідок військових невдач і поразок, особливо тоді,
коли її легітимність і раніше піддавалася сумніву.
На Сході України деморалізація і стрімка втрата лояльності до сталінського
режиму з боку значної частини місцевого населення підсилювалися не лише
незадоволенням попередньою політикою радянського керівництва, але й
катастрофічними поразками Червоної Армії. Адже, після відступу радянських
військ в Наддніпрянщину випадки дезертирування та переходу на бік ворога не
зменшились, а мали більш масовий характер. За повідомленнями німецьких
військових документів, українці становили більшість серед тих, хто здавався в
полон на початку війни. Останнє було цілком зрозумілим, зважаючи на те, що
після поразок у прикордонних боях першого ешелону радянських частин
(укомплектованих переважно професійними кадрами, непогано спорядженими і
озброєними) до Червоної Армії масово пішов призовник зі східноукраїнських
областей, бойова підготовка якого була умовною. Поспіхом скомплектовані, майже
не навчені, погано споряджені бійці фактично були приреченими, і це добре
розуміли військові фахівці. “Де там зараз до навчання, – з болем зазначив уже в
перший день війни начальник відділку 4 відділення управління бойовою
підготовкою Червоної Армії комбриг Федоров, – вчити будуть про те, як – лише б
умів тримати гвинтівку та загубник у роті. Зараз будуть давити масовістю –
людьми, та й чи варто добре навчати, коли будуть кидати у бій дивізію за
дивізією, допоки не зломлять”.
Типовою у цьому відношенні можна вважати історію з обороною
305
Дніпропетровська влітку 1941 р. Упродовж 8–10 серпня у місті поспіхом були
сформовані й одразу ж відправлені на фронт ряд полків і дивізій, особовий склад
яких був укомплектований місцевим українським населенням. Доктор технічних
наук, професор Дніпропетровського металургійного інституту К. Бунін став
червоноармійцем (!) 972 полку 255 стрілецької дивізії, переважну більшість бійців
якої складали літні селяни з Вінниччини. Натомість командний склад полку був
укомплектований випускниками прискорених командирських курсів з Краснодара.
Вчорашні школярі та студенти, вони, як невдовзі стало зрозумілим, зналися на
військовій справі не більше за своїх підлеглих. Контакту між рядовими і
командирами налагодити не вдалося: юні командири для піднесення свого
авторитету вдавалися до брутальних погроз і залякувань. У свою чергу селян-
червоноармійців не надихала перспектива опинитись у ролі “гарматного м’яса”.
Чимало з них стали обмірковувати можливість здачі у полон у першому зручному
випадку. Вінничани були переконані у тому, що німці, як би там не було, їх
відпустять по домівках збирати врожай з полів. 18 серпня 1941 р. дивізія прийняла
свій перший бій і була вщент розгромлена. Така ж доля спіткала й сусідні, щойно
сформовані з’єднання: 230, 273 стрілецькі дивізії. У цьому бою професор К. Бунін
був поранений. Так само, як це було і на західноукраїнських землях, на Сході
військові поразки Червоної Армії спричиняли паніку й подавлений настрій як в
армії, так і серед місцевого населення. Впроваджені у свідомість населення
передвоєнною пропагандою стереотипні образи “могутньої і непереможної РСЧА”,
“війни малою кров’ю на чужій території”, “геніальності полководця Сталіна”
стрімко розвіювались, породжуючи глибоку зневіру й розчарування. Характерною
особливістю східноукраїнського регіону була організація земляцьких груп у
військових частинах з метою дезертирування до рідних домівок, розташованих на
вже окупованій німцями території. За повідомленнями НКВС, такі групи
комплектувалися киянами й чернігівцями, сумчанами й полтавчанами та ін. Так, 21
вересня 1941 р. на Південно-Західному фронті було заарештовано групу киян, яка
мала намір повернутися в окуповану українську столицю.
Водночас почастішали “активні антирадянські прояви” з боку частини
червоноармійців і командирів. Так, 21 вересня 1941 р. на базарі села Новий Орлик
командир 969 стрілецького полку 279 стрілецької дивізії 6-ї армії підполковник
Макаров і комбат Смірнов закликали селян “боротися проти керівництва ВКП(б) і
радянського уряду”. Найчастіше антирадянські прояви фіксувалися з боку
червоноармійців-селян. Із нелюбові до жорстокого сталінського режиму, від якого
вони стільки потерпали, народжувалась надія селянства на те, що за німцями їм
буде не гірше, ніж за комуністами. З приходом німців вони подекуди пов’язували й
сподівання на ліквідацію колгоспів і отримання землі у власність. Типові
висловлювання були зафіксовані спеціальними органами у вересні 1941 р. серед
українців-військовослужбовців Далекосхідного фронту.
Важливим питанням, яке слід розглянути у контексті проблеми лояльності
східноукраїнського населення до радянської влади на початковому етапі війни, є
питання військових мобілізацій. Дійсно, мобілізацію слід вважати одним з
найважливіших показників підтримки населенням влади. З іншого боку, кількісні і
якісні показники мобілізації засвідчують міцність, а отже, легітимність влади, її
здатність контролювати ситуацію в країні. У перші тижні війни радянські газети
вміщували численні фото, на яких були зображені натовпи людей близько
мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін. Повідомлялося про те, що
306
молодь буквально тримає в облозі військкомати, вимагаючи відправити їх на фронт
битися з ненависним ворогом. Здебільшого у великих містах воно так і було. Проте
патріотичне піднесення, що охопило міську молодь, виявилось нестійким і по мірі
переможного німецького наступу стало швидко спадати. Як вже зазначалося, на
заході України мобілізаційний процес до Червоної Армії фактично було зірвано.
Однак і на сході України мобілізація проходила з великими ускладненнями. На
16 жовтня 1941 р. у Ворошиловграді на призовних пунктах явка
військовозобов’язаних виявилась вкрай незадовільною: на Артемівський пункт
з’явилося лише 10 %, на Климівський – 18 %. Нерідкими були й випадки втечі
мобілізованих під час транспортування їх до діючої армії. За повідомленнями
військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 р.
відсоток дезертирів з числа новобранців був досить високим: по Чугуївському
райвійськкомату – до 30%, Сталінському – до 35%, Ізюмському – 45%,
Дергачівському – 50%.
Радянські історики подавали необґрунтовано високу цифру мобілізованих в
Україні у 1941 р., причому спостерігалась тенденція до її постійного збільшення (з
2 до 2,5 млн. осіб).
У сучасній вітчизняній історіографії цю цифру навіть було доведено до понад 3
млн. осіб. Водночас дослідники ніколи не загострювали уваги на тому, що
переважна більшість мобілізованих в Україні залишилась на окупованій ворогом
території. Згідно з неопублікованими даними, зібраними у повоєнні часи Комісією
з історії Великої Вітчизняної війни, на окупованій українській території за різних
обставин (дезертирування, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії
фронту тощо) залишилось 5,6 мільйона військовозобов’язаних, тобто майже
стільки, скільки їх потенційно могла дати загальна мобілізація (15%) українського
населення, і майже стільки, скільки всього було призвано в Червону армію з
України впродовж усієї війни. З них понад два мільйони мешканців республіки, які
все ж потрапили до Червоної армії, після її відступу з українських територій у
радянських військах, ймовірно, залишилося не більше половини. Це засвідчує
доволі різке падіння відсотку українців серед особового складу радянських військ у
1942 р. Навіть у частинах “південних фронтів” вони в цей період не перевищували
10–11 %.
Не менш важливою в контексті військових невдач СРСР є також питання
евакуації. Важливо враховувати, що звичайно успіх її проведення гарантується не
лише адміністративними можливостями влади забезпечити вивіз матеріальних
цінностей і людей з територій, що їм загрожує окупація, але й бажаннями самого
населення виїжджати. Під час радянсько-фінляндської війни 1939–1940 рр. десятки
тисяч фіннів, поставши перед перспективою окупації радянською армією, масово
покидали рідні оселі, майно, господарство, залишаючи Червоній Армії практично
безлюдні міста і селища.
Щодо України початкового періоду війни з нацистською Німеччиною, то тут
спостерігалась дещо інша картина. Враховуючи поширення у передвоєнні роки
концепції наступальної війни “малою кров’ю на чужій території”, радянське
керівництво в цілому майже не приділяло уваги розробці проблем евакуаційної
політики. Досить відзначити, що принципові засади цієї політики стали
визначатись лише за два тижні до початку війни. 7 червня 1941 р. на засіданні РНК
СРСР було вирішено приступити до розроблення нових евакуаційних планів
(відповідні плани розглядалися лише у 1928 і 1930 рр.).
307
Нові евакуаційні плани ґрунтувалися на вищезазначеній наступальній стратегії
(зокрема, Київ та Лівобережжя розглядалися в них як глибокий радянський тил).
Зрозуміло, що з початком війни їх довелося кардинально переглянути.
Специфічною особливістю радянської евакуаційної політики початкового періоду
війни було те, що головним її пріоритетом визнавались не люди, а техніка,
обладнання, сировина, тобто гуманітарний фактор був підпорядкований
матеріальному.
З початком війни з України було вивезено майже 550 великих підприємств, які
невдовзі відновили свою роботу вже на новому місці. Адже евакуація
матеріальних цінностей в цілому була проведена досить успішно. Інакше склалося
з евакуацією людських ресурсів.
В першому ешелоні евакуйованих опинилися мешканці Москви й Ленінграда, де
були сконцентровані “вершки” радянського суспільства – партійна, державна,
науково-технічна й творча еліта та зосереджувались найпотужніші радянські
підприємства оборонного значення. За короткий період з двох вищезазначених
столиць було вивезено в тил понад 2 млн. осіб. Натомість у західних областях
СРСР, які з перших днів війни опинилися в загрозливому становищі, евакуація
людей не була такою успішною: замість передбачених 1,6 млн. чол. вдалося
вивезти не більше 400 тис. Останнє мало трагічні наслідки, зокрема для місцевого
єврейства. З майже 2 млн. євреїв, які проживали в нещодавно приєднаних до СРСР
західних регіонах, після нацистського Голокосту вціліло не більше 5–7%. Загалом з
України, за значно завищеними радянськими даними, було вивезено близько 3,5
млн. осіб, тобто менше 10% її населення. Переважно це були мешканці
індустріальних міст, робітники й службовці Східної України. Так, з Києва були
евакуйовані 335 тис. інженерів, техніків, робітників підприємств, з Донбасу у
східні регіони СРСР було вивезено понад 481 тис. осіб. За рідкісним виключенням
з окремих МТС і колгоспів з технікою, евакуація в селі не проводилась. Власне
кажучи, і саме селянство не виявляло особливого бажання утікати, кидаючи
напризволяще власне майно та господарство. Більше того, як свідчать новітні
дослідження, подекуди українські селяни протидіяли реалізації Червоною Армією
проголошеної Сталіним тактики “випаленої землі” – зривали спроби нищення
колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо.
У цілому серед евакуйованих у східні райони СРСР українців виявилося значно
менше, ніж могло бути, зважаючи на їх питому вагу як у складі республіки, так і в
СРСР у цілому. За деякими проміжними даними, у загальній кількості
евакуйованих вони посідали третє місце після росіян і євреїв. Натомість останні
складали значно більшу частку стосовно їх питомої долі у складі СРСР (за деякими
підрахунками, у східні райони були евакуйоване близько 1,5 млн. євреїв – майже
шоста частина з тих 8,5–9,5 млн. осіб, вивезених у тому числі з України).
На 1 грудняя 1941 р. німцями було узято у полон 3 806 865 чол., знищено або
захоплено: танків – 21 391, гармат – 32 541, літаків –17 332.
Таким чином, можна виділити такі причини поразок Червоної Армії влітку-
восени 1941 р.:
– при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини
на СРСР носив раптовий характер;
– військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні
війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений
арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор
308
захопив 4 тис. 930 танків, 3 тис. літаків, французьким автотранспортом було
забезпечено 92 дивізії німців);
– німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за
сучасними танками і літаками відповідно у 1,5 та 3,2 рази;
– вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські
війська у бойовій і професійній підготовці. Не можна не виділити і суб’єктивні
фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 року. Вся
відповідальність за військові поразки лежить на керівництві армії й держави,
особисто на Й. Сталіні;
– боротьба між різними угрупованнями в Червоній Армії загальмувала
переозброєння військ новою технікою;
– помилковою виявилась військова доктрина про “війну малою кров’ю на
території ворога”;
– було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній
побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту
завдати удару по кожному військовому угрупованню окремо;
– напередодні війни Й. Сталін відмовився привести війська західних округів в
бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та
перебіжчиків;
– репресії 1937–1939 років знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної
Армії.
2.2. Оборонні операції Червоної Армії на території Україні у

початковому періоді Великої Вітчизняної війни
Пам’ять про Велику Вітчизняну війну безмежна, невичерпна і вічна.

Жодна війна у світовій історії не може зрівнятись з Великою Вітчизняною
війною за масштабами, протяжністю фронтів, чисельністю військ і бойової
техніки, які брали участь у бойових діях, запеклістю і напруженістю
боротьби, проявленим військовим мистецтвом, понесеними втратами. Тільки
побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його
поклала війна на Україну та її населення. Що найменше 5,3 млн. чол. або
кожний шостий мешканець України, загинули у цій бойні.
На примусову працю до Німеччини було вивезено 2,3 млн. українців.
Повністю чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28
тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилися близько 10 млн.
чоловік, знищено понад 16 тис. промислових підприємств.
Нечуваних збитків було нанесено сільському господарству. До Німеччини
було вивезено сотні тисяч голів худоби, тисячі ешелонів зерна і, навіть,
тисячі тон чорнозему. Війна завдала Україні більше руйнувань ніж будь-якій
іншій країні Європи. Загальні збитки в економіці України досягли
приголомшуючих масштабів і дорівнювали 40 %. Багатьом синам України
випало честь захищати Київ, Москву, Сталінград в інші міста країни.
На чотирьох Українських фронтах, які визволяли Придніпров’я,
Прикарпаття, Донбас, Крим, міста Харків, Київ, Львів прославились
подвигами в боях сини всіх республік колишнього СРСР.
309
Розміщення німецько-фашистських військ і частин Червоної армії на території
Польщі на вечір 22 червня 1941 р.
Сувора правда доносить і доноситиме через десятиліття безприкладний
героїзм, моральну та фізичну стійкість військ, хід розвитку воєнного
мистецтва під час проведення оборонних і наступальних операцій на
території України в різні періоди війни, більшість з яких увійшли в
скарбницю історії світового воєнного мистецтва. У них як ніде раніше
переконливо було доказано перевагу радянської воєнної науки, теорії і
практики над воєнною наукою і воєнним мистецтвом фашистської
Німеччини.
Використання набутого досвіду ведення бойових дій у наступальних і
оборонних операціях Великої Вітчизняної війни на території України,
втілення його в практику навчання військ посприяє розширенню воєнно-
теоретичного світогляду, допоможе глибше засвоїти вимоги сучасних
статутів, порадників та удосконалювати бойову майстерність особового
складу.
2.2.1. Київська стратегічна оборонна операція
Київська стратегічна оборонна операція проводилась військами Південно-

Західного фронту та частиною сил Пінської військової флотилії з 7 липня по
26 вересня 1941 р.
310
Під час бойових дій додатково була введена 21 армія Центрального
фронту, 6 та 12 армії Південного фронту, і знову утворені в складі Південно-
Західного фронту 37, 38 і 40 армії.
Усього в операції приймало участь 28 дивізій і 4 бригади. Операція
проводилась протягом 82 діб. Ширина фронту бойових дій – 300км. Глибина
відходу радянських військ – 600км (табл. 3).
Таблиця 3
Бойовий склад, чисельність військ, людські втрати
Найменуванн Бойовий склад та Людські втрати в операції

я з’єднань та чисельність військ
терміни їх на початок операції
участі кількість Чисельн безповорот санітарні усього середньод
з'єднань ість ні обові
Південно- сд-26 627 тис. 531 тис. 471 54 тис. 127 585 тис. 598 7 тис. 141
Західний фронт кд–1
(весь період) мд-4
тд-13
пдбр-6
УР-12
21 армія 31 тис. 792 3 тис. 793 35 тис. 585 1 тис. 695
Центрального
фронту (10.8-
30.8.1941)
6 і 12 армії 52 тис. 900 26 тис. 320 79 тис. 220 2 тис. 085
Південного
фронту (20.8-
26.9.1941)
Частина сил 141 141 3
Пінської
військової
флотилії (10.8-
20.9.1941)
Разом бр-6 627 тис 616 тис. 304 842 тис.401 700 тис.544 8 тис. 543
див-44
УР-12
Після прикордонних боїв 1941 р. війська Південно-Західного фронту: 5, 6,

12, 26 армії; усього 44 дивізії (командуючий генерал М. П. Кирпоніс) згідно з
розпорядженням Ставки ВГК 30 червня розпочали відхід на “старий” кордон,
де повинні були зайняти Коростенський, Новоград-Волинський,
Шепетівський, Старокостянтинівський і Проскурівський укріплені райони і
організувати міцну оборону. Проти сил Південно-Західного фронту діяли
головні сили німецько-фашистської групи армій “Південь”: 1 танкова група,
6, 17 армії; усього 40 дивізій, у тому числі 10 танкових і моторизованих
(командуючий генерал Г. Рундштедт).
Противник мав перевагу над радянськими військами у піхоті і артилерії у 2
рази, у літаках – у 1,5 рази. Під ударами переважаючих сил противника
війська фронту були вимушені відступити, ведучи важкі оборонні бої.
Утворивши трикратну перевагу у живій силі і техніці, ворог 8 липня прорвав
311
фронт у південному секторі Новоград-Волинського укріпленого району. Між
військами 5 та 6 армій утворився 60-кілометровий прорив, у який вклинилися
моторизовані з’єднання противника. Шлях на Київ було відкрито.
Розвиваючи наступ вздовж Житомирського шосе, гітлерівці прагнули
захопити українську столицю сходу.
Київська стратегічна оборонна операція 7 липня – 26 вересня 1941 року.

9 липня передові танкові та моторизовані частини 13 танкової дивізії 3-го
механізованого корпусу групи Клейста зайняли хутір Любимівку
312
Макарівського району – 24км на захід від Києва. До кінця цього дня
розвідувальні підрозділи ворога вийшли до річки Ірпінь, зайнявши село Луку
– 3км на південь від Житомирського шосе. Склалася реальна загроза
захоплення Києва німецькими моторизованими частинами.
Військам Південно-Західного фронту було дано завдання закрити прорив у
районі Новоград-Волинського – Любара, відрізати моторизовані частини, що
йшли на Житомир і знищити їх.
У штабі Південно-Західного фронту було розроблено план контрударів по
противнику. 5-а армія під командуванням генерала М. І. Потапова,
опираючись на Коростенський укріплений район, повинна була завдати
удару у південному напрямку на Новоград-Волинський і на південь від
нього, а 6 армія під командуванням генерала І. М. Музиченка повинна була
наступати з району Любара в північному напрямку.
Для здійснення плану командуючий Південно-Західного фронту наказав 5-
й армії силами 31 стрілецького корпусу, 9 та 22 механізованих корпусів 10
липня завдати удару з району Серби – станція Гута в напрямку Бронники –
Черниця. Фактично бойові дії тут почалися раніше. Як тільки стало відомо
про прорив Новоград-Волинського укріпленого району, генерал М. І.
Потапов віддав наказ групі полковника М. І. Бланка завдати удару по лівому
флангу противника. В цю групу входили залишки 228 стрілецької та 109
механізованої дивізій і частина підрозділів 206 стрілецької дивізії загальною
чисельністю 2 тис. 500 бійців та командирів, а також частина сил 19
механізованого корпусу у складі 1 тис. 500 бійців, 3-х танків, однієї зенітної
батареї, 57 гармат та одного бронепотяга. Не зважаючи на те, що група
полковника Бланка була послаблена попередніми боями, 9 липня вона
відтіснила противника і перехопила шосе Новоград – Волинський –
Житомир.
Ці дії занепокоїли гітлерівців. З бойового наказу штабу 298 німецької
дивізії, датованого 9 липня 1941 р., який потрапив до рук командування
фронту, було відомо, що противник зрозумів небезпеку, яка загрожувала з
боку 5 армії та вирішив увести в бій головні сили, які з початку призначалися
для розвитку прориву на київському напрямку. У другій половині дня, з
введеними в бій свіжими силами, гітлерівці знову на незначний час
оволоділи Житомирським шосе.
Вранці 10 липня на цій ділянці перейшли у наступ радянські війська 9, 22 і
19 механізованих корпусів, 193 і 195 стрілецькі дивізії 5 армії, з’єднання були
послаблені запеклими боями, які армія вела з перших днів війни. Проте не
зважаючи на це, бійці та командири проявили в боях мужність. Лівому крилу
ударного угруповання (9 та 22 механізовані корпуси) вдалось, долаючи опір
у перший день бойових дій, перехопити Житомирське шосе в районі
Адамівки і Генріховки, а праве крило (31 стрілецький корпус), долаючи опір
противника, у той же день вийшло на лінію Вершниця – Ужачинська Губа –
Тупальці.
313
Карта оборони Києва, 1941 р.
314
9 липня гітлерівці захопили Житомир, а через дві доби просунувшись на
110км, вийшли до річки Ірпень у 15–20 км на захід від Києва.
Почалася героїчна оборона столиці України на ближніх підступах. На 12
липня 1941 р. тут знаходились 27 дивізій противника. Контрудари, які
завдали 5 та 6 армії по угрупованню німецько-фашистських військ, зіграли
вирішальну роль у відбитті першої спроби гітлерівців захопити Київ. Основні
сили 1 танкової групи ворога та 6 польової армії були сковані контрударами
5 та 6 армій, лише першому механізованому загону 13 німецької танкової
дивізії в ніч на 10 липня вдалось вузьким клином вийти на близькі підступи
до Києва. Ворог намагався обійти Київ з півночі та півдня, оскільки зустрів
опір у західному секторі Київського укріпленого району. Щоб зірвати їхні
плани, командування Південно-Західного фронту здійснило флангові удари з
району Бородянки – Малин силами 5 армії та 27 стрілецького корпусу у
південно-західному напрямку, а також з району Василькова у північно-
західному напрямку силами 26 армії.
Здійснити швидкий обхід Київського укріпленого району з півдня
німецьким військам не давали активні бойові дії 26 армії, яка 26 липня
нанесла контрудар у напрямку Василькова – Брусилова – Фастова – Попільні.
Більше тижня йшли бої на підступах до Фастова та 3 дні на околицях
міста. У цих боях надзвичайну мужність та відвагу виявили воїни зведеного
загону генерала Ф. М. Матикіна, 6 мотострілецького полку НКВС, 91
прикордонного загону, фастівського винищувального батальйону, 77 і 79
залізничних батальйонів. Відстань у 8км від Фастова до Сорочого Броду
противник з труднощами подолав за 10 днів, а для захоплення всього району
– близько 20 днів. Бої тут продовжувались до 30 липня.
Отже, до 1 серпня 1941 р. німецькі війська так і не змогли форсувати
Дніпро в районі Києва, хоча вони планували зробити це ще в середині липня.
Боями в районі Фастова і Білої Церкви були сковані 3 танкові та одна
моторизована дивізії 1-ї танкової групи Клейста. Це дозволило
командуванню Південно-Західного фронту виграти час, щоб посилити
угруповання військ, що обороняли Київ, укріпити оборонні споруди.
У ході липневих боїв сили захисників Києва, незважаючи на втрати,
постійно зростали. До середини липня на позиціях укріпленого району
знаходилося, не враховуючи загонів народного ополчення, близько 40 тис.
бійців, 283 артилерійські гармати, 29 танків, 148 мінометів. Військова рада
продовжувала вживати заходів щодо посилення оборони Києва. До 14 липня
у розпорядження Київського укріпленого району прибули 147 і 206
стрілецькі дивізії, що були виведені зі складу 6 армії, з резерву фронту
прибули 132-й танковий полк, 2-й протитанковий дивізіон, 20-й
прикордонний загін та ряд інших частин. Для поліпшення керування
військами першу смугу оборони Київського укріпленого району розділили на
два сектори: північний – від населеного пункту Борки до села Білогородка та
південний – від села Білогородка до села Мриги.
Величезну допомогу захисникам Києва подали героїчні бойові дії 6 та 12
армій в оборонних діях за місто Умань, які продовжувалися з 16 липня по 7
315
серпня 1941 р. У цьому районі були скуті майже на 20 днів 38 гітлерівських
дивізій, у тому числі 5 танкових і 5 моторизованих.
Війська 6-ї і 12-ї армії, що були відрізані від основних сил фронту та
знаходилися з 2 серпня у повному оточенні, продовжували бойові дії з
переважаючими силами противника до 7 серпня, а окремі частини до 13
серпня, поки не вичерпалися останні можливості опору. Гітлерівське
командування не змогло перекинути свої великі сили на штурм Києва.
Пересвідчившись у неможливості прорвати укріплений район у західному
секторі, обійти його з півдня та півночі, німецько-фашистське командування
вирішило підготувати і виконати генеральний штурм київських укріплень у
південному секторі оборони. З дією метою на ділянці 18км, у районі
Білогородка –Лісники – Мриги гітлерівці зосередили ударну групу з двох
армійських корпусів 55 і 29, у склад яких входило 8 піхотних та 1 танкова
дивізії. 30 липня вони завдали удару по правому флангу 64 стрілецького
корпусу 20 армії. Не витримавши удару переважаючих сил противника,
війська корпусу почали відходити. 175-а стрілецька дивізія полковника С. М.
Головацького відійшла у південний сектор Київського укріпленого району і
зайняла оборону у першій лінії укріпленого району до Віти-Поштової.
Зведений загін генерала Ф. М. Матикіна також відійшов до укріпленого
району і зайняв оборону ліворуч від 175-ї стрілецької дивізії на ділянці села
Мриги до Дніпра. Решта частин 64-го стрілецького корпусу відійшли до
Дніпра на ділянку від Києва до Трипілля.
Зосередивши на вузькій ділянці фронту чотири піхотних дивізії, багато
мінометних і артилерійських частин, велику кількість танків і літаків,
гітлерівці почали наступ у напрямку Юрівка – Жуляни. До 3 серпня вони
вийшли до переднього краю оборони у південному секторі і розпочали
штурм укріплень на дільниці Білогородка – Мриги. Проте зазнавши втрат, не
змогли вклинитись у першу лінію оборони.
147 стрілецька дивізія рішучою контратакою відновила становище близько
Віти-Поштової у районі Мриг. Особливо жорстокі бої точилися з 4 по 10
серпня. Хотів, Лісники, Віта-Поштова, Чабани, Мриги неодноразово
переходили з рук у руки. В результаті жорстоких боїв 5 та 6 серпня
противнику вдалось прорвати передню лінію укріпленого району та
вклинитися в оборону на глибину до 4км. Населені пункти Віта-Поштова,
Лісники, Чабани знову опинилися в руках фашистів. Ворог підійшов до
Жулян. Обстановка під Києвом сильно ускладнилась. Перед командуванням
укріпленого району стояло завдання: знищити ворога, який вклинився в
оборону. Вранці 7 серпня війська фронту завдали контрудар та посунули
ворога на південь, зайняли кілька населених пунктів. З усіх частин, які брали
участь в обороні Києва 8–10 серпня, було утворено 37 армію, яку очолив
генерал А. А. Власов. До її складу увійшли п’ять стрілецьких дивізій та всі
частини Київського укріпленого району. Захисники Києва відстоювали
кожен метр землі, виявляючи масовий героїзм.
Зазнавши великих втрат, 10 серпня гітлерівці припинили штурмувати
Київський укріплений район та перейшли до оборони, але війська фронту
316
вирішили не давати ворогу перепочинку. 37 армія нанесла ворогові
контрудар та 11 серпня звільнила населений пункт Теремки, а 12–14 серпня –
Жуляни, Тарасівку, Чабани, Новоселки, Пирогов. Контрудар продовжувався
до 16 серпня.
Фашистське командування змушене було значну частину сил відтягнути з
московського напрямку та зробити глибокий обхід київського угруповання
військ фронту з півночі і півдня. 8 серпня 2 танкова група та 2 польова армія
гітлерівців розпочали проводити наступ у напрямку Стародуб – Гомель –
Чернігів. Одночасно німецьке командування стягувало головні сили 17 армії
на південь від Кременчука і перекидало туди усю танкову групу генерала
Клейста. Ворог планував форсувати Дніпро у районі Кременчука, а потім з
плацдарму, утвореного на лівому березі Дніпра, направити танкову групу
Клейста назустріч 2-й танковій групі Гудеріана, яка наступала з півночі.
Над військами Південно-Західного фронту нависла загроза оточення. Для
того щоб скоротити лінію фронту і вивільнити частину сил для прикриття
правого флангу, командування Південно-Західного напрямку
(Головнокомандуючий маршал С. М. Будьонний) 19 серпня віддало наказ
про відхід військ 5 армії і 27-го корпусу за Дніпро.
Німецько-фашистським військам вдалось прорвати заслон на стику 5-ї
армії і 27-го корпусу і вийти до Дніпра. 23 серпня німецькі війська вийшли на
лівий берег Дніпра і захопили плацдарм близько села Окуніново – 60км на
південь від Києва.
Знявши частину сил з оборони Київського укріпленого району,
командування фронту утворило спеціальну окуніновську групу військ під
командуванням генерала В. О. Лазарова, поставивши їй завдання розгромити
гітлерівські війська у районі Окунінова. У результаті жорстоких боїв ворог
зазнав значних втрат, його рух було затримано, але спроби ліквідувати
окуніновський плацдарм ворога не досягли успіху. На початку вересня все
чіткіше почав вимальовуватися задум противника здійснити оточення військ
Південно-Західного фронту сильними танковими ударами по його флангах.
У ті дні війська 2 німецької польової армії форсували Десну на південний
схід від Чернігова і в районі села Вибій захопили плацдарм. Одночасно
дивізії 6-ї німецької армії посилили натиск з окуніновського плацдарму і 5-го
вересня прорвалися до Десни в районі села Максим. Німецько-фашистські
війська посилили натиск на правому фланзі Південно-Західного фронту у
трьох напрямках: конотопському – силами 2-ї танкової групи Гудеріана;
чернігівському – 2-ї польової армії та остерсько-козелецькому – 6-ї армії.
Для відбиття наступу противника на конотопському напрямку з частин 26
та 37 армій спішно було утворено 40 армію. Ця армія під командуванням
генерала К. П. Подласа у першій декаді вересня майже на 2 тижні затримала
ворога у межиріччі Десни та Сейму. На чернігівському напрямку з тяжкими
боями відходила 21 армія, яка була передана з Брянського фронту Південно-
Західному. На остерсько-козелецькому напрямку важкі бої точилися між
правофланговими дивізіями 37 армії і німецькими силами.
До цього часу тривожна обстановка склалася й на лівому фланзі Південно-
317
Західного фронту. Тут війська німецької 17-ї польової армії, яка прорвалася
на стику Південно-Західного та Південного фронтів, у ніч на 31 серпня
перейшли через Дніпро в районі Мишурин Ріг – Переволочна в 40км на
південь від Кременчука. Захопивши місто, ворог намагався розвинути наступ
на північ, але бійці 297 стрілецької дивізії та кременчуцькі ополченці
рішучими контрударами зупинили ворога. 38-й армії, яка була передана
Південно-Західному фронту з резерву Ставки, було поставлено завдання
утворити ударну групу та нанести удар по плацдарму, який був утворений
противником на південь від Кременчука. Вранці 10 вересня після авіаційної і
артилерійської підготовки війська ударної групи 38 армії перейшли у
наступ. Ворог проводив одну за одною рішучі контратаки, але радянські
війська продовжували наступ. На жаль вони просувалися повільно і з
великими втратами. Тим часом дивізії 1-ї танкової групи Клейста 12 вересня
перейшли у наступ з кременчуцького плацдарму у напрямку Сорол – Лубни,
назустріч 2-й танковій групі Гудеріана, яка наступала з півночі. Адже, у тил
захисникам Києва та усього Південно-Західного фронту рвалися 2-і ворожі
танкові групи з чотирьох, які знаходилися на радянсько-німецькому фронті,
тобто половина німецьких танкових військ.
15 вересня ці танкові групи з’єдналися в районі Лохвиці. У результаті
війська Південно-Західного фронту (21, 5, 37 та І6 армії) опинилися в
оточенні. Тільки важливість обставин, в умовах яких подальша героїчна
оборона міста вже не мала ні оперативної, ні стратегічної доцільності,
примусили війська 37 армії під командуванням генерала А. А. Власова за
наказом Ставки ВГК 19 (за деякими даними 15) вересня 1941 р. залишити
столицю України – Київ. При цьому, за наказом начальника київського
укріпрайону полковника Сичова, були зруйновані мости через Дніпро, тому
бійці 37-ї армії змушені були форсувати ріку вплав, використовуючи
підручні засоби. Багато з них у ході форсування під постійним авіаційним
вогнем противника затонуло.
У 1942 р. під Ленінградом генерал Власов А. А., обіймаючи посаду
заступника командувача Волховським фронтом–командувача 2-ю ударною
армією, разом з особовим складом армії опинився у німецькому оточенні,
після чого опинився у полоні. У Вінницькому військовому таборі для
полонених вищих офіцерів він погодився на співпрацю з нацистами і очолив
“Комитет освобождения народов России” и “Русскую освободительную
армию”. У 1945 р. радянськими військами був взятий у полон, засуджений і
розстріляний, як зрадник і ворог народу.
Київська оборонна операція здійснювалась до 26 вересня. Війська
Південно-Західного фронту продовжували вести бої в оточенні. Спроба
деблокувати їх через нестачу сил не дали результатів. Тільки частина військ
окремими групами пробилася на схід. 20 вересня в ході бойових дій при
спробі пробитися з оточення загинули командуючий фронтом М. П.
Кирпоніс, член Військової ради М. О. Бурмістренко та начальник штабу
фронту В. І. Тупіков. Протягом тривалих безперервних (більше ніж 2,5
місяців) запеклих боїв радянські війська залишили Київ і ряд районів
318
Лівобережної України, зазнавши при цьому важких втрат. Проте
довготривала і завзята оборона військ Південно-Західного фронту і великі
втрати з’єднань німецької групи армій “Південь” змусили вороже
керівництво посилити це угруповання за рахунок військ групи армій
“Центр”, яка наступала на основному московському напрямку. Це відіграло
важливу роль у зриві гітлерівського плану “блискавичної” війни,
безупинного наступу на Москву.
2.2.2. Героїчна оборона Одеси і Севастополя
Оборона Одеси. 5 серпня 1941 р. почалася героїчна оборона Одеси від

німецько-румунських загарбників. Цей день вписаний золотим рядком до
історії Великої Вітчизняної війни, як і всі наступні 73 доби оборони.
Радянські війська і населення міста у короткий термін побудували три
оборонні рубежі.
Оборона Одеси, 5.08. – 16.10. 1941 р.
Про обсяг робіт говорять, наприклад, такі факти: усього було побудовано
319
256 дерево-земляних, цегляних і залізобетонних вогневих точок; до
батальйонних районів оборони і ротних опорних пунктів входило майже
1тис. 500 окопів різноманітного призначення, пов’язаних між собою ходами
сполучення і траншеями, загальною довжиною у 42км. Щодня 100 тис.
жінок, стариків і підлітків споруджували барикади в самому місті. Захисники
Одеси виявили масовий героїзм, борючись до тих пір, поки о 9 годині ранку
16 жовтня 1941 р. з Одеського порту відійшов останній сторожовий катер
охорони водного району Одеської військово-морської бази.
На початку серпня 1941 р. 200-тисячне угруповання німецько-румунських
військ розраховувало одразу заволодіти Одесою. Тим більше, що на
підступах до міста не було готових оборонних рубежів. Приморська армія і
Військово-морська база одержали завдання прикрити Одеський напрям,
забезпечити міцну сухопутну та протидесантну оборону міста. Героїчними
зусиллями воїнів Приморської армії, якою командував генерал-майор Г.
Сафронов, а з жовтня 1941 р. генерал-майор І. Петров, ворога було зупинено.
У короткий термін було мобілізовано 100 тис. чол. на спорудження рубежів
оборони. На вулицях міста було споруджено близько 240 барикад.
5 серпня 1941 р. прийнято вважати початком героїчної оборони міста. 8
серпня місто та його околиці було оголошено в стані облоги.
На початковій стадії Приморська армія складалася з двох дивізій – 25
Чапаєвської, 95 Молдавської і окремих частин та мала лише 34,5 тис. воїнів.
Проти них діяло угруповання 4-ї румунської армії у складі 18 дивізій і одна
німецька дивізія загальною чисельністю близько 300 тис. вояків.
Моряки-чорноморці та прикордонники серед перших вступили до бою.
Завдяки пильності і рішучості командувача Чорноморського флоту (Чф) віце-
адмірала Ф. Октябрського та начальника штабу Одеського воєнного округу
(ОдВО) генерала М. Захарова, які (не побоявшись відповідальності)
напередодні підняли флот і округ по бойовій тривозі, німцям та румунам не
вдалося досягти повної раптовості нападу. На відміну від інших військових
округів і флотів, ОдВО та Чф більш організовано зустріли нацистську
агресію. Близько 20 діб велися прикордонні бої, завдяки чому Одеса мала
можливість готуватися до оборони.
У середині липня 1941 р. до народного ополчення вступило 55 тис.
ополченців-добровольців. З них 30 тис. влилися до складу регулярних частин
Червоної Армії. Перебуваючи у облозі, позбавлені води й регулярного
постачання продовольства, під потужним бомбуваннями та артобстрілами,
місто стояло на смерть. Місто продовжувало жити й працювати для фронту,
випускаючи 32 види оборонної продукції, серед них танки та
бронетранспортери. Не злічити числа воїнів, які виявляли видатні подвиги.
Нев’янучою славою вкрили себе бійці і командири 1-го полку морської
піхоти під командуванням легендарного полковника Я. Осипова. Небо Одеси
захищали героїчні льотчики 69-го винищувально-авіаційного полку під
командуванням майора Л. Л. Шестакова, які збили за дні оборони 115
ворожих літаків. Неоціненну допомогу надали обложеній Одесі моряки
Чорноморського воєнного та торговельного флотів. Ритмічно, хоча й з
320
перевантаженнями, працювало серце оборони міста – Одеський морський
порт під керівництвом Пахома Макаренка.
19 серпня рішенням Ставки ВГК було утворено Одеський оборонний
район, командувачем якого призначили контр-адмірала Г. Жукова. Район
було розподілено на сектори з метою кращої керованості та підвищення
відповідальності. Обороняючись, Одеса контратакувала ворога повсюди.
Морська піхота цементувала лави тих, хто оборонявся. Захисники Одеси
були сповнені рішучості продовжувати боротьбу й навіть розпочали
підготовку до зими. Однак загальний стан на радянсько-німецькому фронті
продовжував погіршуватися. Тому 30 вересня 1941 р. Ставка ВГК наказала
евакуювати Одеський оборонний район на Кримський півострів для
посилення його оборони. Чорноморський флот зразково провів спеціальну
операцію з передислокації військ Приморської армії на новий театр воєнних
дій майже без втрат. Евакуацію, що тривала протягом двох тижнів, було
завершено на світанку 16 жовтня 1941 р. Одеса відступила, Проте не здалася.
Витримала випробування на стійкість, зазнавши великих втрат, виявивши
мужність та бійцівську доблесть. Оборона Одеси виявилася сильнішою за
фашистський наступ. Чотири армійські корпуси противника чисельністю до
300 тис. вояків так і не змогли швидко оволодіти південним форпостом
радянської армії – тільки через 73 доби.
Оборона Севастополя. Моряки Чорноморського флоту, мешканці міста
організовано стали на захист Севастополя. За рішенням міських організацій,
штабу Чф воїни гарнізону і севастопольці в стислі терміни, до 1 листопада
1941 р., звели навколо міста три кордони оборони: тиловий, головний і
передовій з дотами, дзотами та іншими оборонними спорудами. Цю роботу
очолював інженерний відділ флоту, керований військовим інженером 1 рангу
В. Г. Парамоновим. 23 жовтня 1941 р. за рішенням міської влади у
Севастополі був створений надзвичайний орган влади – Міський комітет
оборони.
29 жовтня 1941 р. у Севастополі було введено осадне положення.
30 жовтня перший удар по моторизованій колоні 11 німецької армії
генерала Манштейна завдала 54 берегова батарея Чф під командуванням
лейтенанта І. І. Заїки. Артилеристи три дні вели безперервні запеклі бої з
фашистами.
Майже одночасно з артилеристами в бій вступили частини морської
піхоти, що були сформовані з курсантів військово-морського училища та
матросів бойових кораблів і берегових частин флоту, за підтримки берегових
та зенітно-артилерійських батарей.
Отже, 30 жовтня 1941 р. почалася друга в історії героїчна оборона
Севастополя, яка тривала 250 днів – до 4 липня 1942 р.
З перших боїв до останніх днів оборони захисники міста виявляли
самовідданість, безприкладну стійкість і героїзм. 4 листопада для об’єднання
всіх сил Головної бази Чф був створений Севастопольський оборонний район
(СОР).
321
ГЕРОЇЧНА ОБОРОНА СЕВАСТОПОЛЯ в листопаді – грудні 1941 р.
Севастопольський оборонний район

(СОР) з 4 листопада
Рубежі оборони:
передовий
головний
тиловий
Наступ військ супротивника з метою

захоплення Севастополя з ходу
2-9 листопада
Лінія фронту до 11 листопада
Перший наступ військ супротивника

11-21 листопада
Лінія фронту до результату

21 листопада
Другий наступ військ супротивника

17-31 грудня
Лінія фронту до результату 31 грудня
Контрудари і контратаки військ СОР
Перегрупування військ СОР
Батареї берегової оборони
Баштові батареї берегової оборони
Артилерійська підтримка військ

СОР кораблями
Розмежувальні лінії секторів

оборони з 9 листопада
Номери секторів оборони
КЕРЧЕНСЬКО-ФЕОДОСІЙСЬКА ДЕСАНТНА ОПЕРАЦІЯ. 25 грудня 1941 р. – 2 січня 1942 р.
Райони зосередження десантних військ Плацдарми, захоплені десантними військами

Райони розташування військ супротивника Наступ десантних військ
Переходи морем і висадка десанта: Переслідування військ супротивника, що відходить
кораблями Азовської військової флотилії 25-29 грудня Лінія фронту на 2 січня 1942 р.
кораблями Керченської військово-морської бази (Камб) 26 грудня
кораблями загону висадки «Б» 29 грудня
кораблями загону висадки «А» 28-31 грудня
Оборона Севастополя. Керченсько-Феодосійська десантна операція

322
7 листопада для оперативного керівництва обороною Ставка ВГК поклала
керівництво СОР на командувача Чф віце-адмірала Ф. С. Октябрського, його
заступників: по сухопутній обороні – на командувача Приморської армії
генерала І. В. Петрова, з берегової оборони – на генерал-майора П. А.
Моргунова, по військово-повітряним силам – на генерал-майора авіації Н. А.
Острякова, а після його загибелі – на генерал-майора авіації В. В.
Ермаченкова.
Загальне керівництво Головною базою Чф і її обороною здійснювала
Військова Рада Чф. Для зручності управління військами СОР був розділений
на 4 сектори, які очолили досвідчені командири дивізій – П. Г. Новиков, І. А.
Ласкін, Т. К. Коломієць, В. Ф. Воробйов.
Після провалу спроби оволодіти Севастополем з ходу німецько-
фашистське командування здійснило три наступи на місто: перший почався
11 листопада 1941 р., другий – 17 грудня 1941 р., третій – 7 червня 1942 р.
Мужність, відвагу і стійкість в боях проявили бійці і командири 7-ї
бригади морської піхоти під командуванням полковника Є. І. Жиділова, 8-ї
бригади морської піхоти полковника В. Л. Вілипанського, 25-ї стрілецької
дивізії ім. В. І. Чапаєва генерал-майора Т. К. Коломійця, 95-ї Молдавської
стрілецької дивізії генерал-майора В. Ф. Воробйова, 172-ї стрілецької дивізії
полковника І. А. Ласкіна, 345-ї стрілецької дивізії полковника Н. С. Гузя, 1-го
Севастопольського полку морської піхоти полковника П. Ф. Горпищенко,
артилеристи майора Н. В. Богданова, 10, 30, 35, 19 батареї берегової оборони,
льотчики-чорноморці та багато інших. У дні оборони жителі міста проявили
ратний і трудовий героїзм. Робочі Морського заводу під обстрілом ворога
ремонтували кораблі, створювали бойову техніку вдень і вночі, обладнали
два бронепоїзди, побудували і оснастили плавучу батарею № 3, що одержала
назву “не торкайся мене”, яка надійно прикривала місто від нальотів
фашистської авіації з моря. Німці називали її “квадрат смерті”. У гірських
виробках (штольнях) на березі Севастопольської бухти були створені
підземні спецкомбінати: №1 – для виробництва озброєння та боєприпасів,
№2 – з пошиття білизни, взуття та обмундирування. Тут же, під землею,
працювали амбулаторії, їдальня, клуб, школа, дитячі ясла і сад, а згодом –
шпиталь, хлібозавод. Захисників міста постійно підтримували кораблі флоту.
Вони доставляли поповнення, боєприпаси, продукти харчування, відвозили
на Велику землю поранених, стариків, жінок і дітей, вели артилерійський
вогонь по позиціях ворога. А коли надводні кораблі вже не спроможні були
прорватися до Севастополю, їх завдання відважно виконували екіпажі
підводних човнів. Медичні працівники флоту за 8 місяців оборони врятували
життя десяткам тисяч людей, повернули в дію 30 тис. 927 поранених та 10
тис. 686 хворих. В дні оборони відважно захищав своє місто гарнізон
Севастопольської міліції під керівництвом начальника міського відділу
міліції В. І. Бузина. Велику допомогу надавали севастопольські партизани.
21 червня 1942 р. гітлерівці прорвалися до Північної бухті. Одна за одною
погибали батареї. У ті критичні дні героїчні подвиги здійснили тисячі
захисників Севастополя. 25 червня фашистські льотчики бомбили будівлю
323
панорами “Оборона Севастополя 1854–1855 рр.”. Від прямого попадання 5
бомб і 7 крупнокаліберних снарядів була пробита стіна, зруйнований купол і
виникла пожежа. Мальовниче полотно рятували курсанти школи середніх
командирів берегової оборони, бійці 11 окремого батальйону повітряного
спостереження, оповіщення і зв’язку. Винесені з вогню фрагменти
живописного полотна були вивезені на лідері есмінців “Ташкенті” –
останньому великому надводному кораблі, що прорвався до Севастополю,
під командуванням капітана 3 рангу В. Н. Ерошенко.
Рубежі оборони:
до результату 22 червня
головний тиловий
до результату 30 червня
Лінія фронту на 2-6 червня на 1-2 липня
Блокада Севастополя з моря Форсування супротивником Північної бухти
Напрями головних ударів супротивника в ніч на 29 червня
Напрям допоміжних ударів супротивника Батареї берегової оборони
Контратаки радянських військ Евакуація військ Севастопольського
оборонного району 30 червня-4 липня
Положення радянських військ:
до результату 10 червня Бої радянських військ, що залишилися в
до результату 18 червня районі м. Херсонес 4-9 липня
Завершальний етап оборони Севастополя, червень – липень1942 р.
В ранці 26 червня 1942 р. частини 25-ї стрілецької дивізії, 8-ї бригади і 3-го
полку морської піхоти відбивали атаки німців, які намагалися пробитися до
Інкерманської долини. Шлях німцям загороджувала гора Шампань, в
штольнях якої були розміщені: шпиталь з пораненими, спецкомбінат № 2 по
виробництву боєприпасів, майстерні, продуктові та речові сховища в т. ін.
324
Загалом в штольнях знаходилося близько 30-і тис. жінок, дітей і стариків. На
іншому кінці міста, на мисі Херсонес, розташовувалася унікальна за своїм
озброєнням 35-я крупнокаліберна батарея з двома 305-мм двохгарматними
баштовими установками “МБ-2-12”, вагою снаряда 471кг і дальністю
стрільби 42км. Своїм вогнем вона виконувала роль авіації, якої для оборони і
знищення броньованої техніки противника вкрай не вистачало.
29 і 30 червня ворожа авіація здійснила понад 3 тис. літако-вильотів,
скинула на місто більш ніж 15 тис. бомб, артилерія обрушила близько 8 тис.
снарядів. Фашистське командування кинуло у бій всі сили і засоби. Резерви
захисників міста вичерпувалися, закінчувалися снаряди, патрони, гранати. 30
червня зав’язалися бої на Корабельній стороні. Завзято відбивали атаки
ворога захисники на Малаховому кургані, Лабораторному шосе, Історичному
бульварі, у хуторів Комуна і Бермана. Вночі, коли скінчилися набої, залишки
військ СОР стали відходити до бухт Стрілецька, Камишова, Козача і на мис
Херсонес. За наказом Ставки або, за деякими архивними даними,
командування обороною Севастополя, були підірвані гора Шампань разом з
мешканцями її штолень і 35-а батарея, що в кінцевому результаті набагато
спростило можливості німців щодо взяття міста. Танки Манштейна без
перешкод пішли на місто. Бої тривали ще до 4 липня, а в окремих місцях – до
12 липня.
4 липня 1942 р. радянські війська залишили Севастополь. За 8 місяців
оборони ворог втратив біля стін Севастополя до 300 тис. солдатів і офіцерів
вбитими і пораненими. 22 грудня 1942 р. Указом Президії Верховної Ради
СРСР була заснована медаль “За оборону Севастополя”, якою нагороджено
понад 50 тис. учасників оборони. Коли фашисти увійшли в місто, то вони
знищили в Інкерманських штольнях 3 тис. жінок, стариків і дітей, в
Троїцькому тунелі – понад 400 робітників. 12 липня окупанти зігнали на
стадіон “Динамо” 1 тис. 500 мешканців, а після пограбування і знущань
розстріляли їх на 5-му км. Балаклавського шосе. За час окупації міста
фашисти розстріляли, спалили, утопили в море і насильно вивезли в
Німеччину десятки тисяч севастопольців.
2.2.3. Керченсько-Феодосійська десантна операція 1942 р.
Керченсько-Феодосійська десантна операція проводилась з 25 грудня 1941

р. по 2 січня 1942 р. військами Закавказького (з 30.12.1941 р. – Кавказького)
фронту, частиною сил Чорноморського флоту (Чф) і Азовської флотилії
(Авф). Тривалість операції – 9 діб. Ширина фронту бойових дій – 250км.
Глибина просування радянських військ 100–110 км. Середньодобові темпи
наступу стрілецьких з’єднань 10–12 км (табл. 4).
Керченсько-Феодосійська десантна операція проводилась з метою
оволодіння Керченським півостровом і створення умов для звільнення
Криму.
Керченський півострів займало угруповання противника, що складалось з
частин 46, 42 армійських корпусів, 11-ї армії, 8-ї румунської і 4-х
325
гірськострілецьких бригад, двох танкових батальйонів, двох полків польової і
п’яти дивізіонів зенітної артилерії (на початок січня 1942 р. вона була
посилена 73 піхотною дивізією, загальна чисельність складала близько 25
тис. вояків); з повітря її прикривали дві авіагрупи. Противник підготував
багаточисельні опорні пункти.
Таблиця 4
Найменування Бойовий склад та Людські втрати п операції
з’єднань чисельність військ на
та термін їх участі початок операції
кількість чисельність безповоротні санітарні всього середньод
з'єднань обові
Закавказький сд - 8 62 тис. 39 тис. 547 7 тис. 714 38 тис. 261 4 тис. 251
(з 30.12.1941 сбр - 2
Кавказький) фронт
(25.12.1941-
2.01.1942)
Частина сил 20 тис. 500 1 тис. 906 1 тис. 768 3 тис. 674 408
Чорноморського
флоту і Азовської
військової флотилії
(25.12.1941-
2.01.1942)
Разом дивізій -8 82тис. 500 324 9 тис. 482 41 тис. 953 4 тис. 659
Особливо сильно були укріплені місто і порт Феодосія.

До проведення Керченсько-Феодосійської десантної операції
застосовувались 44-а (командуючий генерал О. М. Первушин) і 51-а
(командуючий генерал В. М. Львов) армії, усього: 6 стрілецьких дивізій, 2
стрілецькі бригади, 2 гірськострілецьких полки, близько 42 тис. бійців, 454
гармати і міномети, 43 танки, а також 500 літаків фронтової авіації. Висадку
десанту покладалось здійснити силами Чф (командуючий віце-адмірал Ф. С.
Октябрський) і Авф (командуючий контр-адмірал С. Г. Горшков), усього
понад 250 кораблів і суден, у тому числі 2 крейсери, 6 есмінців, 52
сторожових і торпедних катери, 161 літак.
Операцією керував командуючий Закавказьким фронтом генерал Д. Т.
Козлов. Задум командування передбачав одночасною висадкою військ у
районі Керчі та у Феодосійському порту оточити і знищити керченське
угруповання противника. Надалі передбачалось розвинути наступ у глибину
півострова, деблокувати війська Севастопольського оборонного району і
повністю звільнити Крим. Головного удару завдавала 44 армія в районі
Феодосії, допоміжний – 51 армія в районі Керчі. Висадку військ планувалось
провести двома ешелонами на 250км по фронту одночасно в декількох
пунктах. З’єднання і частини 44 армії розташовувалися у Новоросійську,
Анапі та Туапсе, 51 армії – у Темрюці, Тамані і Кучугурах.
Висадка десантів 52 армії на північно-східному узбережжі Керченського
півострова почалось вранці 26 грудня, 44 армії – вранці 29 грудня у районі
326
Феодосії. Перевезення військ і техніки здійснювалось через відсутність
спеціальних десантних суден на бойових кораблях і транспортних суднах, в
умовах штормової погоди та при сильній протидії ворога. У ході запеклих
боїв радянські війська захопили плацдарми на північно-східному узбережжі
Керченського півострова і в районі Феодосії. Оволодівши Феодосією 29
грудня війська 24 армії почали наступати в північному напрямку. 30 грудня
війська 51 армії звільнили Керч і продовжили наступ у західному напрямку.
До кінця 2 січня 1942 р. війська Кавказького фронту очистили від ворога
Керченський півострів. У ході Керченсько-Феодосійської десантної операції
війська визволили Керченський півострів, здобули морські порти Керч та
Феодосія, що дозволило радянському командуванню в майбутньому
розгорнути тут війська Кримського фронту. Поразка керченського
угруповання ворога змусила німецьке командування припинити наступ на
Севастополь і перекинути звідти частину сил у район Керченського
півострова.
Таким чином, великі втрати особового складу під час висадки на берег
півострова із-за штормової погоди, відсутності спеціальних десантних
кораблів та відсутність підтримки сухопутних бойових дій радянських військ
з повітря змусило командування відмовитися від подальшого утримання
завойованих позицій.
І все ж таки, проведена операція не дало можливості вторгнення німецьких
військ на Кавказ через Таманський півострів.
1. Кримська оборонна операція 18 жовтня – 16 листопада 1941 року
Оборона Криму здійснювалась військами 51 Окремої армії генерала Ф. І.

Кузнєцова у складі 4 стрілецьких і 3 кавалерійських дивізій, ще 4 дивізії
знаходились у стадії формування; з Одеси прибула Приморська армія генерала І. Є.
Петрова у складі 4 кавалерійських і 2 стрілецьких дивізій. Підтримка з моря
здійснювалась військами Чф.
Для наступу на Крим ворог зосередив 11 армію (генерала Шуберта) у складі
семи піхотних дивізій; румунський гірський корпус (дві бригади) і значні сили
авіації. Одночасно з наступом німецько-фашистських військ на Донбас та Харків,
ворог намагався захопити і Кримський півострів. Німецьке командування
сподівалось використати півострів як важливий стратегічний плацдарм, який би
дозволив контролювати чорноморські проливи і забезпечувати надійне прикриття
всього південного флангу німецько-фашистських військ, які діяли на радянсько-
німецькому фронті. Захоплення Криму утворювало також і сприятливі умови для
розвитку наступу на Кавказ та захист нафтових районів Румунії від авіації
Чорноморського флоту.
Кримські перешийки захищали 3 стрілецькі дивізії 9 стрілецького корпусу під
командуванням генерала Дашичева. На Арабатській стрілці і Чонгарському
півострові оборону займала 276 стрілецька дивізія. Південний берег Сиваша
охоронявся одним полком 106-ї стрілецької дивізії, Перекопський перешийок – 156
327
стрілецькою дивізією. Оборона військ на Перекопському перешийку була глибоко
ешелонованою. На північ від Перекопу і Армянська була підготовлена передова
позиція. На південь проходив Турецький вал, а ще далі на південь – Ішунські
позиції.
В Криму була утворена оперативна група під командуванням генерала Батова в
складі двох стрілецьких і однієї кавалерійської дивізії. Основним завданням цієї
групи було: підготувати контрудари в напрямі Чонгар і Перекопу. Враховуючи, що
4 дивізії зі складу військ 51-ї Окремої армії брали участь у боях на підступах до
Криму і зазнали значних втрат, а решта були щойно сформовані і неповністю
укомплектовані, на допомогу армії була направлена частина підрозділів Чф і 8
берегових батарей у складі 30 гармат, що зайняли позиції на перешийках.
В районі Перекопу, Чонгарського півострова і Арабатської стрілки створювались
укріплення, оборонні рубежі. В середині вересня фашисти спробували прорватись
до Криму по Арабатській стрілці. 22 піхотна дивізія ворога при підтримці танків і
вогню артилерії 15 вересня перейшла у наступ проти підрозділів 876 стрілецького
полку 276 стрілецької дивізії. Гітлерівцям вдалось оволодіти станцією Сальково. У
подальших діях противник зустрів сильну протидію радянських військ, які
підтримувались вогнем берегових батарей і корабельною артилерією Авф, але
успіху не досягнув. Після цього фашистське командування вирішило прорватися в
Крим через Перекопський перешийок. До кінця вересня на Перекопському
перешийку противник зосередив головні сили 11 армії і гірського корпусу румунів,
які в декілька разів перевищували сили радянських військ, що захищали позиції на
Турецькому валу. На чолі ворожих сил замість Шуберта в середині вересня був
призначений генерал Манштейн.
О п’ятій годині ранку 24 вересня ворожа авіація провела сильне бомбардування
позицій частин 156 стрілецької дивізії. Слідом за ударом авіації відкрила вогонь
артилерія ворога.
2 год. 30 хв. продовжувалась вогнева підготовка артилерії і авіації.
7 год. 30 хв. шість полків перейшли в атаку. Радянські воїни мужньо зустріли
ворога. Бій вівся за кожен окоп, за кожен клаптик землі. До кінця дня гітлерівці
прорвали передові позиції 156 стрілецької дивізії на Перекопському перешийку і
вийшли на Турецький вал. 25 вересня ворогу вдалося оволодіти його лівою
частиною і вийти у фланг підрозділам 156 стрілецької дивізії. Фашисти намагались
знищити частини дивізії у районі Армянськф, розпочались жорстокі бої. За наказом
командуючого армією генерала Кузнєцова у битву були введені війська
оперативної групи генерала Батова. У свою чергу німецьке командування ввело у
битву весь 49-й гірський корпус.
До 28 вересня ціною величезних втрат противник оволодів Турецьким валом.
Радянські війська після важких боїв відступили на Ішунські позиції. Для посилення
військ з Одеси прибула Окрема Приморська армія.
Німецько-фашистське командування ставило за мету насамперед захопити
Ішунські позиції, а потім вийти в центральну частину Криму і ударом з півночі
оволодіти головною військово-морською базою Чф – Севастополем. Зосередивши
на Перекопському перешийку 7 піхотних дивізій, 2 румунські бригади і декілька
танкових батальйонів, противник 18 жовтня перейшов у наступ на Ішунські
позиції. Головний удар гітлерівці наносили двома піхотними дивізіями на вузькій
ділянці фронту між залізницею і берегом Чорного моря проти частин 156
стрілецької дивізії.
328
До кінця дня противник прорвав оборону 156 стрілецької дивізії і намагався
обійти Ішунь з заходу. Наступного дня гітлерівці ввели у бій полки других
ешелонів дивізій і вийшли до річки Чотирлик, де займали оборону частини 172
стрілецької дивізії. 23 жовтня сюди почали підходити і вступати у бій війська
Приморської армії. У цей час за наказом Ставки ВГК було утворено командування
військами Криму, командуючим якого був призначений віце-адмірал Левченко.
Його заступником з сухопутних військ був генерал Батов.
26 жовтня гітлерівське командування передислокувало проти радянських військ
ще 2 дивізії. У результаті битви деякі частини опинились в оточенні, Проте
продовжували боротись з ворогом. До 29 жовтня фронт радянських військ був все
ж таки прорваний.
Командуючий військами Криму прийняв рішення відвести війська Приморської і
51-ї Окремої армій на тиловий рубіж вздовж лінії Советський – Саки і тут
закріпитись, але затримати противника і на цьому рубежі не вдалось. Гітлерівські
війська, використовуючи свою перевагу в силі і маневреності, виходили на шлях
відступу радянських частин, намагаючись оточити і знищити їх.
Приморська армія, якою командував генерал Петров, відходила до Севастополя,
а 51 Окрема армія – на Керченський півострів, де 16 листопада евакуювалась на
Таманський півострів.
Противник, захопивши 30 жовтня Саки, а наступного дня станцію Альма (на
північ від Сімферополя), перекрив Приморській армії шляхи відходу. Вона була
змушена долати заслони, які були утворені гітлерівцями на річках Альма, Кача і
Бельбек. Армія відступала у дуже важких умовах. Не було боєприпасів, пального,
медикаментів. Воїни несли з собою тисячі поранених. Не дивлячись на жорстокі
бої, армія пробилась через Кримські гори на Ялту і далі до Севастополя. 9
листопада її ослаблені частини і з’єднання почали прориватись у місто.
Таким чином, план німецько-фашистських і румунських військ 30 – 31 жовтня
захопити Севастополь був провалений, його гарнізоном, який складався з частин і
підрозділів морської піхоти, курсантів військово-морського училища та інших
підрозділів. Розпочалась героїчна оборона Севастополя.
2. Партизанський рух на Україні 1941 – 1944 років
На території, захопленій ворогом, поширився антифашистський рух Опору.

Найефективнішою формою його став партизанський рух. На Україні загальна
чисельність партизан сягала 500 тис. осіб. Партизанський рух 1941–1944 рр.
пройшов у своєму розвитку три періоди.
Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 р. (до
оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом). На цьому етапі війни
виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. На те були свої причини.
Наприкінці 30-х років в СРСР панівною була наступальна воєнна доктрина,
згідно з якою війна буде вестись виключно на території противника. Тому, були
знищені інструкції, посібники з питань організації і тактики боротьби
партизанських формувань, ліквідовані партизанські схованки та бази.
Труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю і
формалізмом у доборі та підготовці кадрів, закладанні матеріально-технічної бази,
створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв’язку, відсутністю
військових фахівців – радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Тому,
329
партизанські загони не змогли вести активну боротьбу з гітлерівськими
каральними організаціями, зазнавали величезних втрат від зрадників та репресій
окупантів, тому часто саморозпускалися. Так, із 3 тис. 500 партизанських загонів і
диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території, на
червень 1942 р. були відомості про наявність лише 22 діючих невеликих загонів.
Стримував розгортання партизанського руху окупаційний режим (німецька
адміністрація загравала з місцевим населенням – звільняла з полону
червоноармійців-українців, дозволяла відкриття церков, видавала україномовну
пресу, створювала національні громадські організації).
На початку 1942 р. ситуація на фронтах ускладнювалась і диктувала потребу
централізації керівництва партизанською боротьбою.
30 травня 1942 р. при Ставці ВГК було створено Центральний штаб
партизанського руху, а 20 червня 1942 р. – Український штаб партизанського руху
(УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
У 1942 р. успішно діяли об’єднані загони О. Сабурова, О. Федорова, І.
Копьонкіна. Українські партизани знищили (з 1.08.1941 р. по 01.08.1942 р.) 1 тис.
652 об’єкта воєнного призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів.
Втрати противника у боях склали 12 тис. солдатів і офіцерів.
Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді (кінець
1942–1943 рр.) стала реалізація розроблених ЦК КП(б) України й УШПР
оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942–1943 рр., на весняно-
літній 1943 р., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна,
Дніпро, Прип’ять і допомоги Червоній Армії щодо оволодіння Києвом.
Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у
бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ,
вершиною військової майстерності.
У 1943 р. С. Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучний резонанс серед
населення окупованих територій мали рейди Я. Мельника, М. Наумова, О.
Сабурова, О. Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район
білорусько-українського Полісся. На протязі року партизанські загони і з’єднання
здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури, кущі поліції, 24 – на штаби
військових та тилових підрозділів і частин противника, 19 – на залізничні станції,
оволоділи 21 районним центром.
Від партизанів надійшло до УШПР 1 тис. 260 донесень, які містили 2 тис. 011
фактів розвідувального характеру.
На третьому етапі (січень – серпень 1944 р.) руху Опору перед партизанами
України стояло завдання й надалі активними діяли дезорганізувати тил німецько-
фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної Армії.
Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на
терени Західної Волині і Галичини.
Таким чином, на завершальному етапі визволення території України
партизанські загони і з’єднання, які концентрувалися на території Рівненської,
Житомирської, Кам’янець-Подільської областей (всього 18 з’єднань у складі 115
загонів чисельністю близько 30 тис. бійців) підірвали 1 тис. 015 ешелонів
противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мостів, розгромили 52 штаби
та гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки 4 тис. 647 автомашин, завдали
ворогові витрат у живій силі.
330
3. Тактика наступальних і оборонних операцій радянських військ на
Слобожанщині 1941 – 1943 років
3.1. Барвенково-Лозовська операція 18 – 31 січня 1942 р.
Барвенково-Лозовська наступальна операція військ Південно-Західного і

Південного фронтів проведена в районі Балаклея – Лозова – Барвенково.
Радянським військам фронтів протидіяли 6 і 17 польові і 1 танкова армії німецько-
фашистської групи армій “Південь” (командуючий генерал Ф. Бок). Противник
переважав радянські війська у піхоті в 1,3 рази, у гарматах і мінометах у 2,6 рази.
Найбільша щільність військ була на донбаському напрямку.
Задум наступу полягав у нанесенні ворогові удару суміжними флангами
фронтів: Південно-Західним (командуючий генерал Ф. Я. Костенко) і Південним
(командуючий генерал Р. Я. Малиновській) у загальному напрямку на Запоріжжя, з
метою прориву оборони на стику 6 і 7 польових армій противника між Балаклеєю
та Артемівськом і, розвиваючи наступ, увійти в тил донбасько-таганрозького
угруповання противника, відрізати шляхи його відступу на захід, притиснути його
основні сили до узбережжя Азовського моря і знищити. До проведення операції
притягувались сили Південно-Західного фронту (38, 6 армії, 6 кавалерійський
корпус), Південного фронту (57, 37, 12, 9 армії, 1 і 5 кавалерійські корпуси), а
також авіація фронтів. Наступ розпочався 18 січня. На протязі двотижневих боїв
радянські війська прорвали оборону ворога на 100км по фронту, захопили
плацдарм глибиною до 100км, з якого мали змогу нанести удар у фланг та тил
харківському і донбаському угрупованням ворога. Тут були скуті основні сили
ворога. Німці понесли важкі втрати, але радянські фронти за відсутності у
кавалерійських частинах і з’єднаннях танків і артилерії не змогли розгорнути
наступ у бік флангів. Загальна перевага ворога дала йому можливість організувати
стійку оборону.
Таким чином, завдання наступальної операції повністю виконати не вдалось.
3.2. Харківська наступальна операція 2 лютого – 3 березня 1943 р.
Харківська наступальна операція військ Воронезького фронту була частиною

спільного наступу радянських військ, – проводилась у південно-західному
напрямку зимою 1943 р. Мета – розгромити основні сили німецько-фашистської
групи армій “Б” і звільнити Харківський промисловий район.
Воронезькому фронту було поставлено завдання перш за все розгромити 2-у
угорську армію і повністю розгромити 8-у італійську армію і 24-й німецький
армійський корпус, які займали оборону в районах Острогожська і Россоші. Також
було необхідно звільнити ділянку залізниці Лиски – Кантемирівка, щоб розпочати
наступ на курському і донбаському напрямках. Внаслідок успішно проведених
Острогожської, Касторненської операцій в обороні ворога на курському і
харківському напрямках був утворений розрив на 400км. Військам Воронезького
фронту (60, 38, 40, 69 армії, 3 танкова армія, 2 повітряна армія) протистояло
приблизно 15 піхотних і танкових дивізій німецько-фашистської 2-ї армії та
оперативної групи “Ланц” (з 21 лютого – “Кампф”).
За задумом радянського командування головний удар повинен був наноситись з
району Новий Оскол, Валуйки на Харків в обхід міста з північного заходу і півдня
331
силами 40, 69 армій, 3 танкової армії, допоміжний – з району на захід від
Касторного у напрямку на Курськ силами 60, 38 армій, які повинні були наступати
на Обоянь; з півдня повинні були наступати війська лівого крила Воронезького
фронту за допомогою 6 армії Південно-Східного фронту на Балаклею, Красноград.
2 лютого розпочала наступ 30 танкова, 69 і 6 армії, 3 лютого – 60 і 40 армії.
Долаючи опір ворога на ріки Тим, 60 армія 8 лютого звільнила Курськ і потім
розпочала наступ на Льгов. 40 і 69 армії вели наступ у південно-західному
напрямку, обходячи Харків з північного заходу. 7 лютого частини 40 армії
звільнили Корочу, 9 лютого – Бєлгород, 13 лютого – північні та північно-західні
околиці Харкова. Війська 69 армії 9 лютого заволоділи Вовчанськом. 14 лютого
розгорнулись бої на північно-східній околиці Харкова. 3 танкова армія, обходячи
Харків з півдня, 5 лютого вийшла до річки Сіверський Донець у районі міста
Чугуєва. Побоюючись бути оточеними, німецьке командування розпочало
відводити війська з рубежу ріки Сіверський Донець до Харкова. 3 танкова армія,
форсувавши річку, 14 лютого вийшла до південної околиці Харкова. 15 лютого
війська 3 танкової армії, 40, 69 армій почали штурмувати місто і, не дивлячись на
значну перевагу ворога в танках і його жорсткий опір, наступного дня звільнили
Харків. Розвиваючи наступ, війська Воронезького фронту до 3 березня вийшли на
рубіж Рильськ – Суджа – Лебедин – Опошня – Минківка – Суми, 30км на захід від
Охтирки. Тут вони були призупинені переважаючими силами німецько-
фашистських військ, які приготувалися до переходу в контрнаступ.
Війська Південно-Західного фронту під натиском ворога, який перейшов у
контрнаступ, відійшли до Сіверського Донця. У результаті Харківської
наступальної операції радянські війська просунулись на 100–260 км і завдали
важких втрат ворогу, але були зупинені переважаючими силами німецько-
фашистських військ, які приготувалися до переходу в контрнаступ. Німецько-
фашистське командування в районі на південний захід від Харкова утворило
сильне угруповання, яке переважало радянські війська в цьому районі в особовому
складі в два рази, а в авіації – у 3 рази. 4 березня перейшовши в контрнаступ проти
з’єднань лівого крила Воронезького фронту, фашисти завдали удари на Харків і
Бєлгород. Виснажені безперервними боями війська фронту великими зусиллями
стримували його сильний натиск. На всіх ділянках наступу війська Воронезького
фронту вели жорстокі оборонні бої. 15 березня вони були змушені залишити
Харків, а через три дні – Бєлгород. До кінця місяця вони зайняли позиції на рубежі
Краснопілля, на північ від Бєлгорода і далі по лівому березі Сіверського Донця.
Своїм стійким опором війська фронту виснажили сили ворога і зупинили його.
Отже, розрахунки німецько-фашистського командування оточити і знищити
угруповання наших військ у Донбасі, у районі на південний захід від Харкова, а
потім у районі Курська були зірвані. Зазнавши великих втрат ворог був змушений
перейти до оборони. У цілому в результаті контрнаступу ворога становище
радянських військ погіршилось. Вони знову залишили Харків і північно-східні
райони Донбасу. Частина армій Південно-Західного і Воронезького фронтів
зазнала важких втрат і відступила на 100–150км.
Таким чином, не продумані і не вдалі дії радянських військ, не маючих
достатньо резервів, обмежених в танках, в авіації, в пальному, під час наступальної
операції у лютому – березні 1943 року під Харковом призвели до того, що війська
були відкинуті до Сталінграду, був залишений Донбас, зданий ворогові Крим, а
війна затягнулася ще на два довгих роки.
332
3.3. Харківська оборонна операція 4 березня – 25 березня 1943 р.
Харківська оборонна операція проводилася військами лівого крила

Воронезького фронту (командуючий генерал Ф .І. Голіков) і 6-ї армії Південно-
Західного фронту (командуючий генерал М. Ф. Ватутін). Під час операції було
додатково введено управління 21 армії, шість дивізій 1 танкового корпусу.
Тривалість операції – 22 доби. Ширина фронту бойових дій: 200–240 км. Глибина
відступу радянських військ: 100–150 км (табл.5). Наступ радянських військ зимою
1942–1943 рр. і вихід їх у середині лютого до Дніпропетровська і Запоріжжя
утворили загрозу розтину усього східного німецько-фашистського фронту.
Врятувати становище гітлерівське командування розраховувало шляхом
відведення військ з Донбасу і підходу резервів з заходу для утворення ударних
угруповань з метою переходу в контрнаступ. Для здійснення контрнаступу
призначалась утворена 13 лютого група армій “Південь” (4 танкова армія і
оперативна група “Кампф”).
Таблиця 5
Найменува Бойовий склад та Людські втрати в операції
ння чисельність військ на
з’єднань початок операції
та терміни Кількість чисельність безповоротн санітарні усього середньодоб
їх участі з'єднань і ові
Воронезьк сд-8 281 тис. 800 29 тис. 807 28 тис. 437 58 тис. 244 2 тис. 647
ий фронт кд-2
(весь сбр-13
період): тк- 1
3-а отбр-5
танкова,
40-а, 69-а
армії
6-а армія сд-5 64 тис. 100 15 тис. 412 12 тис. 813 28 тис. 225 1 тис. 283
Південно- кд-3
Західного сбр-1
фронту отбр-1
(весь
період)
Разом бр.–11 345 тис. 900 45 тис. 219 41 тис. 250 86 тис. 469 3 тис. 930
див.-19
корп.-1
Об’єднання і з’єднання Воронезького фронту в попередніх наступальних боях

також зазнали значних втрат: танкові частини мали лише 70 танків, резерви були
відсутні, не вистачало боєприпасів, пального і інш. Ворог мав перевагу над
військами Воронезького фронту в особовому складі в 2 рази, в артилерії – в 2,6
рази, в танках – в 11,4 рази, у літаках – більш ніж в 3 рази. Виходячи з такого
становища, війська Воронезького фронту 3 березня припинили наступ і по всій
смузі перейшли до оборони. 4 березня почалась оборонна операція на харківському
напрямку, яка продовжувалась до кінця місяця. Танковий корпус СС і 48 танковий
корпус німців завдали сильний удар по частинах 3 танкової армії. За два дні
напружених боїв, незважаючи на значну перевагу в силах і засобах, ворог зміг
витіснити війська радянської армії лише на 6–8 км. Особливу стійкість проявили
333
воїни 25 стрілецької дивізії генерала Шафаренка. її полки, які оборонялись у районі
Змієва, неодноразово відбивали атаки противника і завдали йому значних втрат.
Німецько-фашистське командування змінило напрямок головного удару і
перенесло його на захід, у стик 69 армії та 3 танкової армії. Шлях на північ для
противника був відкритим, так як у 69-ї армії у цьому напрямку резервів не було.
Вранці 7 березня на лівому крилі Воронезького фронту з новою силою почались
напружені бойові дії.
У цей день ворог увів в бій армійський корпус “Раус”, який змусив 3-ю танкову
армію відійти на рубіж річки Мжеї. Для того, щоб зупинити просування ворога,
командуючий фронтом перенацілив з 40 армії три стрілецьких дивізії. Однак і цих
сил виявилось недостатньо, аби стримати натиск противника, війська якого
виходили на підступи до міста. Для послаблення натиску противника в районі
Харкова Ставка ВГК 8 березня наказала Південно-Західному фронту підготувати
контрудар силами 2 гвардійського танкового корпусу і трьох стрілецьких дивізій з
району Змієва через Таранівку на Нову Водолагу у фланг і тил наступаючого
ворожого угруповання. Одночасно 40 армія наносила удар на захід від Люботина.
На 8 і 9 березня між 69 армією і 3 танковою армією виник розрив на 45 км.
Заповнити його було нічим, так як усі сили були втягнуті в бої в районі Харкова.
Беручи до уваги важке становище Воронезького фронту, Ставка ВГК передала
йому два танкових корпуси (12 і 18) з Південно-Західного фронту і танковий
корпус (3 гвардійський) зі свого резерву. Однак і ці з’єднання, сильно ослаблені, не
змогли зупинити наступаючого ворога. 10 березня німецько-фашистські війська
продовжували наступ, їх підтримували значні сили авіації, які наносили удар по
військах на полі бою, по Харкову і всіх дорогах, які вели до нього з півночі, сходу
та півдня. У цей день було зареєстровано до 1 тис. 800 літако-вильотів авіації
противника. До кінця дня ворог підійшов з півдня до Богодухова і опинився на
північній околиці Харкова. 3 танкова армія зайняла оборону на західній і північно-
західній околицях міста. Розрив між 69 армією і 3 танковими арміями збільшився
до 60км.
Становище в районі Харкова ускладнилось. 12 березня війська противника
увірвались у місто і розпочали бої на його вулицях. Три дні з’єднання 3 танкової
армії чинили опір ворогові і стійко утримували позиції. Одночасно з боями в місті
противник продовжував маневр, обходячи Харків, і завершив його 14 березня.
Вечором того ж дня командуючий Воронезьким фронтом віддав наказ про
залишення Харкова. До ранку 17 березня частини 3 танкової армії, які вийшли з
оточення, зосередились на лівому березі Сіверського Донця, де й були включені до
складу Південно-Західного фронту.
У той час, як розгортались бої за Харків, з’єднання 40 та 69 армії Воронезького
фронту відходили на новий рубіж оборони на південний захід від Бєлгорода. Проти
40 армії в напрямку Тростянець, Краснопілля діяв 52 армійський корпус
противника, а проти 69 армії в напрямку Богодухів – основні сили армійського
корпусу “Раус”. Розвиваючи наступ, противник 14 березня після жорстоких боїв
зайняв Борисівку. З’єднання 69 армії не змогли чинити організований опір
переважаючим силам противника і під прикриттям частин 2 гвардійського
танкового корпусу генерала С. І. Богданова відійшли за Сіверський Донець.
Ворогові вдалося витіснити частини корпусу і 18 березня оволодіти Бєлгородом.
У цей час на захід від міста вели жорстокі бої з’єднання 40-ї армії. З 20 по 20
березня ворог намагався розвинути наступ у північному напрямку на Обоянь.
334
Проте до цього часу 64 армія вже вийшла на Сіверський Донець, а 21 закрила
розрив між 40 та 69 арміями. Крім цього, близько Обояні зосередилась 1-а танкова
армія. Отже, у результаті вжитих дій Ставкою ВГК напрямок на Курськ був
надійно прикритий з півдня. До 25 березня лінія фронту в обоянському напрямку
стабілізувалась на рубежі Краснопілля, Бєлгород і далі до Чугуєва. Усі спроби
ворога просунутися на північ виявились марними. Війська Воронезького фронту
перейшли до організації позиційної оборони, отже, радянські війська після
глибокого прориву до Дніпра в тяжких умовах відбили удари переважаючих сил
ворога. Фронт стабілізувався по Сіверському Донцю і в районі Бєлгорода.
Під ударами сил ворога, що переважали, війська лівого крила Воронезького
фронту і 6 армії Південно-Західного фронту були змушені залишити Харків і
відступити на рубіж Краснопілля, Березів, Бєлгород і ріки Сіверський Донець.
Таким чином, план щодо оточення і знищення радянських військ у районі
Харкова та опанування стратегічною ініціативою німецькому командуванню
виконати не вдалось.
4. Окупаційний режим на території України. Організація українських

націоналістів
На початку війни достатньо велика кількість мешканців СРСР (в основному з

західних областей, з числа західних українців, поляків, прибалтів) зустрічали
німецьких солдатів добре, особливо це проявилося в Західній Україні, Західній
Білорусії, Прибалтиці, Північному Кавказі і козачих областях (Кубань, Дон).
Наприклад в місті Гродно за свідченням очевидців, по військам відступаючої
Червоної армії місцеві мешканці стріляли з горища. А за даними О. Солженіцина:
“З хлібом-сіллю зустрічали німців і донські станиці. Уж вони-то не забули як їх
вирізали комуністи: усіх чоловіків від 16 до 65 років”.
Згідно “Розпорядження начальника штабу верховного головнокомандування
збройних сил Німеччини о воєнній підсудності в районі “Барбаросса” і про
особливі повноваження військ” від 13 травня 1941 р. фактично оголошувався
режим необмеженого терору на території СРСР, що зайнята німецькими військами.
Розпорядження містило пункт: “Порушення переслідування за дії, зроблені
військовослужбовцями й обслуговуючим персоналом стосовно ворожих цивільних
осіб, не є обов’язковим навіть у тих випадках, коли ці дії одночасно складають
військовий злочин чи провину”. Це надавало німецьким військовослужбовцям право
здійснювати любі порушення проти радянських людей на окупованих територіях.
Із директиви рейхсмаршала Герінга, Берлін, 16 червня 1941 р.:
“І. Відповідно до наказів фюрера, необхідно прийняти всі міри до негайного і
можливо більш повного використання окупованих областей в інтересах
Німеччини. Усі заходи, що могли б перешкодити досягненню цієї мети, повинні
бути відкладені чи зовсім залишені.
ІІ. Використання підлягаючих окупації областей повинне проводитися в першу
чергу в області продовольчої і нафтової галузей господарства. Одержати для
Німеччини якнайбільше продовольства і нафти – така головна економічна мета
кампанії. Поряд з цим німецькій промисловості повинні бути надані й інші
сировинні продукти з окупованих областей, наскільки це технічно можливо і з
урахуванням збереження промисловості в цих областях. Що стосується роду й
обсягу промислового виробництва окупованих областей, що слід зберегти чи
335
відновити знову, це варто також визначити у найпершу чергу відповідно до вимог,
що ставить використання сільського господарства і нафтової промисловості для
німецької військової економіки.
ІІІ. Зовсім недоречна точка зору, начебто окуповані області повинні бути
можливо скоріше приведені в порядок, а економіка їх – відновлена. Навпроти,
відношення до окремих частин країни повинне бути диференційованим. Розвиток
господарства і підтримка порядку варто проводити тільки в тих областях, де ми
можемо добути значні резерви сільськогосподарських продуктів і нафти. А в
інших частинах країни, що не можуть прокормити найбільш себе, тобто в
Середній і Північній Росії, економічна діяльність повинна обмежуватися
використанням виявлених запасів”.
Якщо у районах бойових дій уся влада була зосереджена у руках
головнокомандуючого німецькими сухопутними військами, командуючими
групами військ і армій, то на решті окупованих радянських територіях політичне
управління і уся повнота влади передавалася німецьким окупаційним
адміністраціям, що входили до складу Східного міністерства. Ця територія була
розділена на рейхскомісаріати, що складалися із генеральних округів, областей
(гебітов), округів, районів, уїздів, волостей. На чолі цих адміністративно-
територіальних створень були поставлені рейхс-, генеральні, гебіт- і районні
комісари. В містах створювалися управи, на чолі яких був міськовий голова. У
кожному районі, а іноді і у волості створювалися комендатури, при яких були
воєнна охорона і поліцейське управління. Воєнний комендант був необмеженим
диктатором у районі (волості). У волостях призначалися старшини (бургомістри), в
селищах – старости. У багатьох населених пунктах знаходилися караючі органи: у
селах – поліцейські, у крупних населених пунктах – підрозділи СС і охоронні
частини.
Окупаційна влада вела суворий облік місцевого населення. Усі нові особи, що
з’являлися у місті або селі, повинні були негайно регіструватися у поліції.
Мешканцям заборонялося без особливого дозволу влади відлучатися із місць їх
постійного проживання. Мешканці не мали ні політичних, ні економічних, ні
юридичних прав. Основною карою була смертна кара, наприклад, за використання
води із тих джерел, які використовують німецькі солдати. Забезпечення населення
харчами з боку окупаційної влади не було, особливо тяжко було мешканцям міст.
На окупованих територіях були встановлені штрафи, тілесні покарання, натуральні
і грошові податки, розміри яких більшою частиною встановлювалися окупаційною
владою як заманеться.
З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була
Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою.
Спочатку у нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як
розпорядитися ними. Перший – здобути підтримку українців проти Кремля,
надавши їм власну державу, яка мала б перебувати під опікою Німеччини, і другий
– знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати
для німецької нації.
Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на
Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому
за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської
ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів. Згідно з нею усі
слов’яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб
336
служити німецькій расі. Концентровано політика “освоєння” східного простору
була викладена у плані “Ост”. Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію
директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх
варварських задумів. Відповідно до плану “Ост”, розрахованого на 30 років і
побудованого на “теорії” расової винятковості німецької нації, народи, що
населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати
масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали
колонізувати 8–9 млн. німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під
час війни. Особливо інтенсивно “виселяли” українців вздовж лінії планованої
нацистами шосейної магістралі “Г – Г” (“Гамбург – Готенланд”, так нацисти
перейменували Крим), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера
(“Вервольф”), Гімлера (“Хагевальд”), Герінга (“Форстонштадт”). Сюди ж стали
прибувати ешелони з тірольськими переселенцями. Лише після визволення Києва,
коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир,
закінчилося “велике переселення нордичної раси”.
Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого
терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні
одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені
румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Їй
були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони
Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони
Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої “Трансністрії”, створеної
румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської
(Івано-Франківській) та Тернопільської областей було створено дистрикт
“Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж
місяця створено рейхскомісаріат “Україна”, поділений на 6 генеральних округів:
1. “Волинь” – Рівненська, Волинська і Кам’янець-Подільська області, а також
південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі.
2. “Житомир” – Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні
райони Поліської області БРСР.
3. “Київ” – Київська і Полтавська області.
4. “Миколаїв” – Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області.
5. “Таврія” – лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і
Запорізької областей.
6. “Дніпропетровськ” – Дніпропетровська і частина Запорізької області.
Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені
в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького воєнного
командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД.
Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював
командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди
й оперативні команди поліції безпеки і СД. Рейхскомісаром України було
призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також
особливою ненавистю до слов’ян. Він став справжнім катом українського народу.
В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову
арійську імперію під назвою “Остготія” як пам’ять про остготську державу, що
процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами.
Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування,
а її територію розглядали як “німецький простір”. Видаючи себе за представників
337
“нордичної раси”, гітлерівці називали окуповані райони України “німецькою
Індією”, а український народ – білими рабами. Українська нація була оголошена
“неповноцінною”.
Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за
мету підкорення і колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи
на окупованих українських землях свій “новий порядок”, гітлерівці сподівалися
підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії
окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику
фашистської Німеччини, так і власну поведінку. Окупаційний режим німецької
влади викликав відповідну реакцію місцевого населення, що вилилася в рух Опору.
У русі Опору утворилися дві течії, одна з яких керувалася радянськими ідеями,
інша орієнтувалася на створення незалежної Української держави. Суперечливість
і трагедія українського національного руху в тому, що, борючись за незалежність
України, оунівцям довелося йти на угоду з фашистською владою.
Організація Українських Націоналістів (ОУН) – український політичний рух,
що ставив собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави,
збереження та розвиток її та Української Нації. ОУН виникла внаслідок об’єднання
Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських
націоналістичних спілок: Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських
Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді.
Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної
держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через
національну революцію і встановлення диктатури. Економіка держави планувалася
як поєднання приватної, націоналізованої і кооперативної форм власності. ОУН
відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як
домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські
партії Галичини як колабораціоніські. Звинувачуючи соціалістичний та
ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917–1920 рр.,
ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти,
національної солідарності та опори на “свої сили”.
Напередодні війни в ОУН стався розкол. Група молодих націоналістів на чолі з
Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і
була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися
від ОУН та його Голови полковника Андрія Мельника зміни тактики, а також
усунення з ОУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до
розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 р. утворило
“Революційний Провід ОУН” й перебрало собі назву ОУН (б). (Пізніше – ОУН
(сд); ОУН (р)).
Отже, утворилася нова організація на чолі з С. Бандерою, членів якої стали
називати “бандерівцями”, членів же ОУН стали називати “мельниківцями”. Були
спроби підмінити середовищем Бандери назву ОУН на ОУН (м), що, однак, не
призвело ні до чого, крім плутанини назв, відголоски чого існують і нині. ОУН
сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для
встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-
соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України
угорцям у 1939 р. викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.
Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з
338
Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України,
таким чином навесні 1941 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів
київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 р., й більше 40 з них, включно з
Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені. Андрія
Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 р., коли разом з
іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у
концентраційний табір Заксенхаузен.
Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням “Поліської Січі”,
очолюваної Т. Боровцем, який співпрацював з ОУН. Восени 1942 р. обидві фракції
утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими
партизанами. У 1943 р. ОУН (б) захопила контроль в УПА. Навесні 1944 р. у
Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду. У кінці війни А. Мельник
знову очолив ОУН.
На звільнених територіях України відновлювався сталінський тоталітарний
режим, що супроводжувався пошуком “ворогів”. Органи НКВС заарештовували
поліцаїв та інших підсобників нацистської влади, проводилися показові суди над
військовими злочинцями. Співробітництво з німцями приписувалося всім, кому
вдалося пережити окупацію. За роки війни Україна втратила 8 млн. чоловік: 2,5
млн. чоловік загинули в боях, 5,5 млн. військовослужбовців і цивільних осіб
потрапили в полон і були знищені. Більше 10 млн. жителів України залишилися без
житла. Промисловість і сільське господарство знаходилися в стані розвалу.
Німецькими й радянськими військами були знищені 16 тис. 150 підприємств, 27
тис. 910 колгоспів, 872 радгоспи й 1 тис. 300 МТС. За неповні 1943 і 1944 роки
німці вивезли з України 9,2 млн. т. зерна, 3,5 млн. т. картоплі, 622 тис. т. м’яса, 950
тис. т. соняшникової олії, 400 тис. т. цукру.
5. Диверсійні дії, партизанська тактика і тактика “летучих бригад”

Української Повстанської Армії
Початок Великої Вітчизняної Війни став поштовхом до нового розвитку подій

на Україні: повне завоювання українських земель німцями i досить-таки ліберальна
політика окупаційної влади до населення. Також спостерігалась активність всіх тих
рухів, котрі при радянській владі працювали у підпіллі.
Причини створення Української Повстанської Армії (УПА): встановлення
нацистського “нового порядку”, арешт членів українського уряду, репресії
гітлерівців проти національних сил. Члени УПА почали готуватися до розгортання
масової збройної боротьби, створили кілька шкіл з підготовки молодших
командирів, накопичували зброю і спорядження. У жовтні 1942 р. дрібні загони
оунівців, які діяли на Волині й у Поліссі, об’єдналися в УПА.
Перше захоплення німцями (“хай буде сам чорт, аби лише не більшовик”)
змінилось більш реалістичними поглядами на новоявленого окупанта України. В
зв’язку з цим виникає ситуація існування української офіційної i неофіційної
політики, котру підтримує уряд Української Народної Республіки, ОУН, Союз
Монархістів. Проте ОУН (С. Бендери) не чекаючи розвитку подій 30 червня 1941 р.
проголосила (прийняла) політичний акт: “Акт проголошення Української держави”
i “Акт консолідації українських політичних сил”.
Зміст цих документів містився в тому, що необхідно тримати зброю в руках до
тих пір, поки не буде створена Суверенна Українська влада. Робився акцент на
339
спільну роботу з німцями. Ідею створення влади під німецьким протекторатом
підтримував (благословив) сам митрополит Шептицький. Підіймалось питання i
про національну українську армію, котре теж залишилося невирішеним через
некомпетентність.
22 червня 1941 р. замість Українського Національного Відродження з’явилась
Українська Повстанська Армія. Військові дії ведуться в основному проти військ
НКВС. Також проводяться акції щодо захоплення транспорту i трудоресурсів у
більшовиків та збір зброї. При цьому застосовувалася тактика раптових нападів
невеликими озброєними групами, диверсійні акції і блокування районів
розташування військових формувань Червоної армії. В Сарнах з’являється школа
“міліціонерів”, котра готувала для себе німецька армія. За цією “ідеологією”
проводився набір українців як “воїнів Поліської Сечі”. Це була спроба, підготувати
кадри перш за все для української армії.
Перші військові акції УПА здійснювалися на території Полісся, котрі в принципі
i були на той час “нічийною землею”. Німці стрімко пройшли ці місця, залишивши
за собою розрізнянні частини радянських військ, яки потім стали об’єднуватись в
партизанські загони. Полковник Дяченко, командир кавалерійського полку
“Чорних Запорожців”, став командиром Поліської Січі, а Тарас Бульба-Боровець
став головнокомандуючим УПА і окружним комендантом міліції в місті Сарни.
Проте трапилось так, що Дяченко i ще декілька офіцерів були вимушені виїхати у
Польщу. На вакантне місце було призначено підполковника П. Смородського, який
зіграв важливу роль в управлінні УПА. Автоматично, щоб дійсно укріпити свій
авторитет керівництво УПА проголосило положення, що визначало політичну
програму армії:
це народна українська армія, її членами можуть стати всі українці;
незалежність від жодної політичній партії, дії її підкорюються законам лише
Влади Української Держави;
боротьба проти всіх загарбників i окупантів України для відродження
суверенної Української держави;
визнання принципів демократії, рівноправ’я, законів про людину, признання всіх
вір i релігій;
підтримка всіх форм власності, захист людини як від державного капіталізму так
i від приватного капіталу;
в промисловому i сільськогосподарському відношенню Україна повинна
розвиватись сама, як велика держава, кожна трудова людина – акціонер;
земля – для трудівників; державне, кооперативне та приватне хліборобство,
планова перебудова економіки;
вільна праця, культурні, медичні i інші питання.
20 серпня 1941 р. по всьому Поліссю, разом з військовими формуваннями
Білоруської Самооборони розпочався наступ Поліської Січі. Це такі райони як:
Туров – Мозир, Олевськ – Звягиль (Новгород-Волинський), так звана “лінія
Сталіна”, Бобруйськ – Гомель – Коростень.
Було зайняте місто Олевськ і очищено від радянських збройних формувань
багато областей. В операції приймало участь більш 15 тис. воїнів (10 тис. українців
i 5 тис. білорусів) з обох сторін. Німецькі війська ніякої участі у військових діях не
приймали, озброєнням та іншим бойовим знаряддям Поліську Січ та загони
Білоруської Самооборони не забезпечували, а навіть, навпаки, деколи заважали й
обмежували розвиток подій. Результатом операції було звільнення величезної
340
території Полісся від впливу радянських партизанських загонів, яких на території
України до березня – квітня 1943 практично не було.
На початку 1942 р. Т. Бульба-Боровець зустрічається з президентом Уряду А.
Левицьким. Була змальована така політична ситуація на Україні: заборона
німецькою владою прав української нації на самостійність i незалежність; жорстока
окупація, варварство в економіці, інших областях; знищення культурних та
етнологічних цінностей (“рабам не потрібна освіта, їх справа – чорна робота”);
масові облави; дії агентів НКВС, білогвардійців і ін.; внутрішня партійна
міжусобиця націоналістів.
Отже, склалась катастрофічна ситуація. I зносити все покірно від нового
окупанта не можливо, i підняти нове повстання теж неможна. Домовились бити
німців, Проте не шляхом загального повстання, а окремими “летучими
бригадами” – починаючи з часу, коли Гітлер вийде до Волги. Отже, вже весною
1942 р. паралельно гітлерівським “Amt” окупаційним i політичним силам, стала
діяти система прихованої суверенної української влади, названою “лісовим
царством”.
Принципи і партизанська тактика невеликих партизанських груп УПА була
такою:
тактика “з-під землі i під землю” (дія із засідок);
діяти скрізь та не попадатись;
диверсійні дії;
жорстока підпорядкованість командирам;
знаходитись постійно в руху;
напади вночі, сіючи паніку;
розвідка й контррозвідка.
Ворогами УПА вважало нацистську i комуністичну партії (есесівців та НКВС), –
розстріл фашистів на місці без суду й слідства. Під кінець весни 1942 р. всі головні
завдання щодо реорганізації армії були виконані. В цей час в Україні проходить
злодійський масовий терор гестапо. Виникає голод, багато концтаборів та інше –
жити стало неможливо тяжко. “Ліс” стає єдиним притулком для людей.
16 квітня 1942 р. – це початок першої фази цієї боротьби. П’ять летучих бригад
займаються партизанською війною: йде поповнення в ряди борців з числа тих, хто
втікає від гітлерівських арештів. Була в наявності чудова розвідка, співробітництво
з українською поліцією – німці переполошилися, вони побачили “величезну
армію”, а диверсії українських партизанів на шляхах не давали спокійно жити всім
структурам “нової” адміністрації.
Проте це була війна лише i лише з адміністративними органами. У колах
українського політичного i воєнно-революційного підпілля літом 1942 р. не було
згоди та єдності щодо поглядів на методи боротьби. Група С. Бендери (М. Лебiдь)
стояла на пасивному шляху без партизанських диверсій: “партизани – це агенти ...
з ними нам не по дорозі” тим самим зупиняючи зусилля УПА.
У другій фазі партизанської боротьби, під час особливо тяжкого стану, влітку
1942 р. видається указ всім “летучим бригадам” бити ворога на всіх пунктах
воєнно-стратегічного значення, а особливу увагу звернути на системи транспорту і
тилового забезпечення – від Чорного моря й до Білорусії та Балтики. Можна
виділити таку операцію як Шепетiвська, що мала більш демонстраційний ніж
диверсійний характер. Проведено її було блискуче. Крім того, були випадки
визволення військових полонених шляхом нападів на ешелони.
341
Отже, партизанські загони показали свою силу, з ними стали рахуватись. Настав
новий рубіж, рубіж переговорів. Фактично в 1941–1942 рр. на території України
радянські партизани не існували як реальна сила: загони під командуванням
генерала Білова, Ковпака було розбито. Проте з радянської сторони була добре
організована розвідка, до того ж потрібно зважити й на все зростаючу недовіру
простого народу до окупантів. Єдиною силою, котра могла вести війну проти
німців була УПА. Москва вирішила (у зв’язку з вдалими операціями УПА) змінити
відношення й курс своєї політики у відносинах з українською армією: з радянської
сторони з’являються пропозиції розпочати переговори “не дивлячись на минулу
антибільшовицьку компанію i помилки з обох сторін”.
В червні 1942 р. в трикутнику Олевськ – Рокитне – Городище було закинутий
радянський партизанський загін під командуванням Медведєва для охорони
радянської делегації i, як виявилось згодом не лише для цього.
Пропозиція Генштабу СРСР були такі: припинити ворожнечу (УПА i радянських
партизанських загонів); злиття УПА з Червоною Армією i на основі цього
отримати допомогу; припинити антирадянську пропаганду в УПА; підняти
загальне повстання на Україні; всім членам УПА гарантувалась амністія. Відповідь
УПА не затрималась: УПА – суверенна військова одиниця УНР, з чужою армією не
з’єднається, може бути лиш спілка; українські військові сили, що перебувають у
стані війни з СРСР з 1917 р., готові згодитись на мир i на військовий союз проти
Німеччини, якщо СРСР признає суверенітет; загальне повстання на Україні буде
підняте лише в тому випадку, коли відкриється західний фронт ї у всій Європі
з’являться також умови для повстання, інакше заколот приречений на невдачу i
загрожує знищенням всієї української нації. Відповідь Генштабу була така, що в
якості суверенної держави признавалась лише УРСР, процес дружніх переговорів
всяко підтримувався і було дано згоду на перемир’я й нейтралітет. До грудня 1942
р. переговори ні до чого не привели. Загін Медведєва почав набирати силу, а
Москва зимою 1942–1943 рр. проголосила українських національних партизанів
“бандитами”.
Перші переговори УПА з німцями відбулися 23 листопада 1942 р. з Пiцом –
шефом СД Волині i Поділля. Ці й подальші переговори також нічого конкретного
не принесли, тому що німці вимагали зупинити німецько-українську ворожнечу,
перетворити УПА в легальну напіввійськову поліцейську силу в системі німецьких
військ, допомогти німцям знищити всякі антинімецькі групування, за що вони
будуть зобов’язані припинити всі репресивні заходи проти населення України, а
про організацію Української держави згоджуються говорити, лише після війни.
Контрпропозиція українців: припинити всі репресії, визнати суверенну Українську
Республіку негайно з усіма виникаючими з цього наслідками, розпустити всю
цивільну німецьку адміністрацію, зупинити грабунок економіки та інших надбань
України; УПА – це підпільна суверенна армія України i влитися може лиш в
регулярну Українську Національну Армію.
В 1943 р. відбулися і переговори представників УПА з польським підпіллям, які
те ж ні до чого не привели.
Розпочався Сталінградський наступ. Нейтралітет з радянськими партизанськими
загонами було розірвано – Москва вимагала рішучих дій проти національно-
визвольних організацій. Почались часті бої з партизанськими загонами
більшовиків. Зимою 1943 р. УПА робить спробу зв’язатись з польським підпіллям з
метою припинити українсько-польську ворожнечу, нормалізувати відносини й
342
налагодити контакт між УПА й Армією Крайовою. Проте намагання польського
уряду на перспективу, після розгрому німців, знову окупувати Західну Україну –
підвела УПА до факту про: 3-й відкритий фронт – польський.
22 травня 1943 р. М. Лебiдь перейменував ОУН (С. Бандери) в УПА i очолив
штаб. З’явилося дві УПА, як раніш було з двома ОУН. В зв’язку з цім в липні цього
ж року отаман Т. Бульба-Боровець перейменував свою частину УПА в “Українську
Народну Революційну Армію” (УНРА). Вона стала розвиватись, відповідно
обставинам, по лінії зменшення свого складу i переходу в глибоке підпілля по мірі
просування радянських військ на захід. УПА ж навпаки, збільшувало свої лави,
впритул до виникнення на Поліссі та і Волині цілих “партизанських республік”, в
яких діяли свої економічні реформи та були втілені закони, які заставляли жителів
забезпечувати всім необхідним членів УПА. Ведеться також, “внутрішня” війна
проти бувшого УПА-УНРА. Їх розцінюють як ворожих агентів, i якщо вони не
переходять на сторону УПА – на місці розстрілюють. УНРА досить тактично
реагує на це – вони починають маневрувати, щоб не допустити братовбивства.
Під осінь 1943 р. Полісько-Волинська котловина стала ареною масової смерті.
Сюди стікались, перед загрозою швидко наступаючого фронту, люди з усієї
України. Перед УПА-УНРА, сконцентрованою саме в цьому районі (близько 100
тис. вояків, але погано організованих i озброєних) знову УПА (С. Бандери) ставить
завдання, які не виконуються: очищати українські землі від поляків, нищити
внутрішніх ворогів, вести військову боротьбу проти німців. Всі ці “республіки”
були знищені авіацією німців; радянські партизани ходили впродовж i впоперек
цієї “держави”, Медведєв діяв в маленькому Чуманському лісі під Луцьком, стріляв
i викрадав німецьких генералів, а Ковпак зробив свій рейд від Брянську до Карпат,
де був розбитий німцями. Бійці УПА втратили ту гнучкість i блискавичність дій в
нападі¸ хоча і вели героїчні бої з німцями, що відступали й частинами радянських
військ, які наступали. Проте скрізь потерпали поразки. Почалася паніка в рядах
армії, люди тікали до лісу, служба безпеки у відповідь проводила репресивні
заходи проти тих, хто залишився.
У найбільший Поліській котловині збиралось все більше людей, і це ставало
небезпечним – клішні радянсько-німецького фронту сходились саме в цьому місці.
Фактично УПА ще до приходу радянської армії визволила значну частину Західної
України, тому прихід радянських військ, а особливо їхні дії викликали новий виток
опору. Весною 1944 р. верховне командування УПА перенесло свій штаб з Волині
в Карпати. Всі військові частини отримали наказ залишитись на місцях,
переходити під радянську окупацію i продовжувати боротьбу у підпіллі.
У 1944 р. німці бажали лише одного – створити спільний блок всіх народів,
пригнічених комунізмом, i на чолі цього блоку був вже поставлений генерал
Андрій Власов, як головнокомандуючий Російською Визвольною Армією (РВА). В
останніх числах жовтня 1944 р. звільнив більшу частину українських полонених –
С. Бандеру, Мельника, Бульбу-Боровця та інших, німці хотіли вести переговори,
які розпочались в листопаді й тягнулись до кінця грудня 1944 р. Швидкому
просуванню заважала концепція Власова, “О единой Российской империи”, тим
самим поставивши під сумнів незалежність України. Проте не маючи виходу німці
були змушені признати Український Національний Комітет в Німеччині як
репрезентацію українського народу перед німецькою владою. Отже, переговори
закінчились в кінці 1944 р., а в перші дні березня німецька влада затвердила
комітет i дала дозвіл на організацію нової української армії під командуванням
343
генерала Шандрука. Нова армія мала складатись з двох частин: регулярна піхотна
армія, яка б мала завдання боротися проти СРСР на східному фронті; нерегулярна
частина – “група Б” Української національної армії, що б мала диверсійно-
партизанське завдання на східному фронті (командиром був Т. Бульба-Боровець).
До складу регулярної УНА входили:
1. Дивізія “Галичина” – перша дивізія УНА.
2. Українське Визвольне військо.
3. Всі українці, полонені, поліцейські.
Теоретично штаб УНА міг набрати 250 тис. особового складу. Проте цим планам
не дано було втілитися у життя внаслідок закінчення війни.
Таким чином, найбільш боєздатні частини армії було розбито на невеликі групи,
які згодом планомірно здавались у полон американцям. Одна з дивізій генерала
Власова повернула зброю проти німців i допомогла чехам звільнити Прагу, але
через декілька днів її заново “звільнили” радянські війська.
2.3. Вирішальні битви радянської армії у Великій Вітчизняній війні
2.3.1. Битва під Москвою
Наприкінці вересня 1941 р. гітлерівські війська просунулися у глиб

території CPCP, блокували Ленінград i вийшли на лінію ріки Волхов,
Ярославль, Полтава, Запоріжжя. У ході бойових дій німецькі війська понесли
великих втрат i були вимушені на Північно-Західному напрямку перейти до
оборони. Гітлерівці вирішили не пізніше жовтня розпочати наступ на
попередніх трьох стратегічних напрямках, наносячи головний удар на
Західному (московському) напрямку (табл. 6).
Таблиця 6
Співвідношення сил на радянсько-німецькому фронті в листопаді 1942 року

Збройні сили СРСР Німеччина та її союзники
особовий склад 6,6 млн. 6,2 млн.
гармати і міномети 77,8 тис. шт. 51,7 тис. шт.
танки 7,3 тис. шт. 5,1 тис. шт.
літаки 4,5 тис. шт. 3,5 тис. шт.
Здійснивши наприкінці вересня велике перегрупування своїх військ

німецько-фашистське командування зосередило на московському напрямку у
складі групи армій “Центр” 74,5 дивізій, у тому числі 14 танкових i 8
моторизованих. Вони нараховували 1,8 млн. вояків, більше 14 тис. гармат i
мінометів, 1 тис. 700 танків, 1 тис. 390 літаків.
Планом наступу німецьких військ на Москву, який отримав назву
“Тайфун“, передбачалося ударами трьох потужних танкових угрупувань
розчленити фронт оборони радянських військ, оточити їх у районі Вязьми та
Брянська i знищити.
Надалі намічалося танковими з’єднаннями нанести удари в обхід Москви з
344
півночі i півдня, а піхотним дивізіям наступати з фронту i сумісними діями
цих сил оволодіти радянською столицею.
Наступ німецько-фашистських військ на Москву, 1941 рік
Групі армій “Центр” протистояли армії Західного, Резервного i Брянського

фронтів, які мали у своєму складі близько 1млн. 250 тис. воїнів, 990 танків, 7
тис. 600 гармат i мінометів та 677 літаків. Перед радянськими військами
стояла завдання впертою обороною знекровити ударні угруповання ворога,
виграти час для зосередження резервів i створити умови для переходу у
345
контрнаступ.
Операція “Тайфун” почалася 30 вересня 1941 року. У цей день друга
німецька танкова група нанесла удар по військам лівого крила Брянського
фронту. Головні сили групи армій “Центр” перейшли у генеральний наступ 2
жовтня проти військ Західного i Резервного фронтів. На дальніх підступах до
Москви на фронті більш 700км розгорнулися кровопролитні битви, які
поклали початок великій битві за Москву, яка тривала до квітня 1942 р.
Німецькі ударні угруповання прорвали оборону радянських військ i стали
швидко просуватися вперед.3 жовтня німці захопили Орел, вийшли в тил
арміям Брянського фронту, а його танкові з’єднання прорвалися до Вязьми i
оточили війська чотирьох радянських армій. У середині жовтня частина
радянських військ прорвалася з оточення i відійшла на Можайську лінію
оборони, яка стала головним рубежем оборони. На неї висувалися резерви
Ставки i ряд з’єднань з інших фронтів.
10 жовтня 1941 р. війська Західного i Резервного фронтів були об’єднані у
один Західний фронт, який очолив генерал Г. К. Жуков. Тим часом
обстановка західніше Москви ускладнилася. Танкове угруповання німців 14
жовтня захопило місто Калінін. Контрударом радянських військ ворог був
зупинений.
Війська Калінінського фронту 17 жовтня у ході запеклих боїв зірвали
намір німецького командування обійти Москву з півночі. Зусиллями
Західного i Брянського фронтів наступ німецьких військ був зупинений.
Отже, наприкінці жовтня 1941 р. замисел операції “Тайфун” було зірвано.
Німецьке командування розгорнуло в листопаді новий наступ на попередніх
напрямках – волоколамському, калінінському і тульському. На протязі
листопада 1941 р. радянські війська відбивали потужні удари угруповань
противника. Німецьким військам вдалося просунутися на відстань 25–30 км
до Москви, але введені у бій Ставкою ВГК резервні армії контрударами
завдали противнику значних втрат i примусили німців на початку грудня
перейти до оборони.
Група армій “Центр” у запеклих боях з радянськими військами втратила
свою ударну силу. Велику роль у захисті Москви відіграли винищувальна
авіація і зенітна артилерія ППО. З липня по грудень війська ППО Москви
відбили 122 повітряних нальоти, у яких приймали участь 7 тис. 146 літаків.
До міста змогли прорватися лише 122 літаки.
Для здійснення контрнаступу під Москвою використовувалися війська
Калінінського, Західного i правого крила Південно-3ахідного фронтів, а
також авіація Московської зони оборони, 64-й винищувальний корпус ППО,
дві резервні авіаційні групи Ставки ВГК i дальня бомбардувальна авіація.
Всього у цьому угрупованні нараховувалося близько 1100 тис. бійців, 7 тис.
652 гармат i мінометів, 774 танки (у тому числі 222 середніх i важких) i 1 тис.
літаків.
Радянським військам протистояла група армій “Центр”, яка нараховувала у
своєму складі 1708 тис. чол., близько 13 тис. 500 гармат i мінометів, 1 тис.
170 танків (легких) та танкеток, 615 літаків. Матеріальна частина німецької
346
техніки була практично не готова до ведення бойових дій у складних
кліматичних умовах російської зими.
Оборона Москви, 30.09 – 5.12.1941 р.
Замисел контрнаступу командування Червоної Армії полягав у тому, щоб

ударами військ Західного фронту у взаємодії з військами Калінінського i
Південно-Західного фронтів розгромити основні сили групи армій “Центр”,
які загрожували Москві, i рішуче покращити стан радянських військ.
Особлива роль приділялася військам Західного фронту, яким було виділено
347
80% всієї авіації зосередженої близько Москви. Смуга дій Західного фронту
складала 600км. Ширина смуг наступу армій коливалася від 20 до 80км.
Стрілецькі дивізії отримували смуги наступу від 5 до 14км. Середня
щільність артилерії на напрямках головних ударів досягала 14–17 гармат i
мінометів, 0,5–2 танка на 1км.
Війська готувалися перейти в наступ вночі, для того, щоб виключити з
бою танки і авіацію противника, в обмежений термін з положення
безпосереднього зіткнення з противником, за виключенням військ 10-ї армії,
які готувалися до наступу за 25–30 км від лінії фронту.
У контрнаступ радянські війська перейшли 5–6 грудня. Вночі, щоб не
збитися з напрямку наступу, підрозділи Червоної Армії орієнтувалися по
вогнищам, які розпалювалися один за одним на однієї лінії на відстані до
декількох сот метрів. Червона Армія перейшла до загального наступу, що
продовжувався до квітня 1942 р. Протягом п’яти – шести днів був зламаний
опір противника, який встиг створити в населених пунктах опорні пункти i
вузли опору. У ході контрнаступу радянські війська розгромили 38 ворожих
дивізій, у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих. За період битви під
Москвою німецька армія втратила до полумільйону вояків вбитими,
пораненими і взятими у полон, 1 тис. 300 танків, 2 тис. 500 гармат та
мінометів і більш ніж 15 тис. автомашин. Поля Підмосков’я були усіяно
підбитою і підпаленою бойовою технікою. За час контрнаступу радянськими
військами було визволено більш ніж 11 тис. населених пунктів.
В результаті контрнаступу радянських військ ударні угруповання
противника, які намагалися захопити Москву, на початку січня 1942 р. були
частково розгромлені i відкинуті на 100–250 км на захід. Безпосередня
загроза радянській столиці була усунута. На стратегічному напрямку
радянська армія вирвала ініціативу у ворога. Проте це давалося вкрай
дорогою ціною. Так, середні щоденні втрати радянської дивізії у ході боїв 15
– 17 грудня складали 500 бійців убитими й втраченими без вістей. У
порівнянні з цим, щоденні втрати всієї групи армій “Центр” у середині
грудня дорівнювали всього 681 чоловік.
Цьому сприяли низькі навички управління підрозділами у радянських
командирів і недостатній рівень підготовленості рядового складу.
Таким чином, важливим результатом битви за Москву була поразка одної
із самих потужних угрупувань німецьких військ – групи армій “Центр”. Так в
армії генерала Гудеріана залишилося 40 танків, а в армії генерала Гепнера 15
танків. Перемога Червоної Армії була рішучим воєнним фактором першого
року Великої Вітчизняної війни і першою крупною поразкою Німеччини у
ході Другої світової війни.
Ця перемога розвіяла широко розрекламований бліцкриг і був розвіяний
міф про непереможність німецько-фашистських військ (так записав у своєму
щоденнику начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини
генерал Франц Гальдер), що сприяло укріпленню антигітлерівської коаліції і
послабленню блоку фашистських країн, заставило правлячі круги Японії і
Туреччини утриматися від виступів на боці Німеччини, активізувати
348
визвольний рух народів Європи проти гітлерівського поневолення.
У битвах за Москву близько 40 частинам і з’єднанням, у тому числі 14
стрілецьким дивізіям, 3 кавалерійським корпусам, 2 бригадам морської
піхоти, 5 танковим бригадам, 9 артилерійським і 6 авіаційним полкам
присвоєно “гвардійське” звання, а 110 воїнів було удостоєно звання Героя
Радянського союзу. Медаллю “За оборону Москви” було нагороджено більш
ніж 1 млн. воїнів – захисників столиці.
2.3.2. Сталінградська битва, тактика штурмових груп
На початку 1942 р. Ставка ВГК узагальнила досвід перших наступальних

операцій i результати цих узагальнень були доведені до військ у вигляді
спеціальної директиви. Прорив оборони противника рекомендувалося
здійснювати ударними угрупованнями армій i фронтів на вузьких ділянках
фронту при підтримці потужного вогню артилерії, яка не повинна
обмежуватися артилерійською підготовкою, а вести артилерійський наступ,
безперервно підтримуючи наступ піхоти i танків до повного прориву
оборони. Ставка вимагала застосовувати танкові частини i з’єднання тільки у
повному складі, у тісній взаємодії з піхотою, артилерією i авіацією.
В січні-квітні 1942 р., враховуючи вигідну обстановку на фронті, Ставка
ВГК розгорнула наступ на усіх стратегічних напрямках. Крупні битви
розгорнулися на західному i південно-західному та на ленінградському
напрямках. У результаті цих битв був досягнутий частковий успіх на
окремих напрямках. На окремих ділянках фронту німецькі війська були
відкинуті на 150–400 км. Проте намічені операції на основних напрямках
завершити не вдалося, головним чином за причин нестачі бойової техніки,
озброєння, боєприпасів i недостатнього досвіду командного складу в
організації та веденні наступу. Де-блокада Ленінграду та Севастополя
здійснена не була, не було знищено потужне угруповання противника в
районі Вязьми.
Часткові успіхи радянських військ дали привід Й. В. Сталіну, за
рекомендацією начальника Генерального штабу Б. М. Шапошнікова, в літню
кампанію 1942 р. перенести напрямок головного удару по німецьким
військам в Україну. Тут радянські війська в травні 1942 р. захопили плацдарм
в районі Барвенково, з якого планувалося організувати наступ на Харків.
Після звільнення цього міста війська Південно-Західного фронту повинні
були вийти до Дніпра. Одночасно армії Кримського фронту повинні були
деблокувати Севастополь, звільнити Крим і вдарити в тил угрупованню
противника, яке оборонялося в Україні. Проте бездарно сплановані
наступальні операції, повільний ввід до бою резервів, небажання радянського
командування тверезо оцінювати обстановку, яка склалася, привели до
катастрофічної поразки. Побудовані в один ешелон армії Кримського фронту
були скинуті у море. У полон було захоплено до 150 тис. бійців. Потужний
фланговий удар німецьких військ в основу Барвенківського виступу
забезпечив оточення ударного угруповання Південно-Західного фронту. У
349
полон було захоплено близько 240 тис. воїнів. 7 липня 1942 р. німці захопили
місто Севастополь, оборона якого тривала 252 доби.
Травнева катастрофа сприяла різкому погіршенню обстановки на
південному крилі радянсько-німецького фронту. Стратегічна ініціатива
Червоної армії була втрачена. На початку липня 1942 р. противник розгорнув
наступ на південно-західному напрямку силами двох груп армій “А” та “Б”,
які нараховували 37% піхотних i 53% танкових i моторизованих з’єднань, від
загальної кількості дивізій на східному фронті. Через два тижні німецькі
війська вийшли до ріки Дон, захопили Ростов i почали наступ на
сталінградському напрямку. Противник переважав радянські війська у людях
у 1,7 рази, в артилерії i танках у 1,3 рази, у літаках – більш ніж у 2 рази.
Ставкою ВГК поспішно створювався Сталінградський фронт.
Сталінградська битва. Оборонні операції під Сталінградом розпочалися
17 липня 1942 р.
Противник наступав силами 6-ї армії і 4-ї танкової армії. У ході запеклих
боїв противнику вдалося просунутися на 60–80 км i підійти до зовнішнього
сталінградського оборонного обводу.
17 серпня німецькі війська після нетривалого перепочинку розпочали
повторний наступ одночасно з заходу i півдня по напрямках, що сходилися.
Проте тільки на початку вересня німцям вдалося досягти сталінградських
околиць.
При штурмі міста 23.08.1942 р. німці застосовували перший масований
авіаційний наліт (1 тис. 500 вилетів тільки за одну добу) в декілька хвиль
силами 4-ої повітряної армії (командувач генерал Вольфрам фон Ріхтхоффен)
і скинули 1 тис. т. авіабомб, після чого практично були знищені всі дерев’яні
будівлі міста і загинуло військового та цивільного населення чисельністю
близько 40 тис. чоловік. 25.08. був введений облоговий стан.
Оборону Сталінграда здійснювали війська 62 і 64 армій. Радянська
оборона у Сталінграді будувалася за принципом укріпленого району.
Стійкість цієї оборони досягалася ешелонуванням опорних пунктів у
глибину, а також влаштуванням протипіхотних i протитанкових
загороджень та засад винищувачів танків на підступах до опорних пунктів.
Склад опорних пунктів коливався від відділення до роти (будинок гвардії
сержанта Павлова, будинок лейтенанта Заболотного, млин № 4 і т. ін.),
підсилених протитанковими рушницями, артилерією і мінометами. Деяка
кількість танків, що знаходилася на озброєнні Червоної Армії, із-за
відсутності пального використовувалася як нерухомі вогневі точки.
Враховуючи особливості ведення ближніх боїв у зруйнованому місті,
радянські війська розробили нову тактику: бойові дії штурмовими групами.
Така група складалася зі взводу (окремих відділень) піхоти, озброєної
автоматами, гвинтівками і ножами, підсиленої саперами, вогневими засобами
(гарматами, мінометами) або танком. Ці невеликі за чисельністю штурмові
групи надавали ударів по флангах і тилах противника.
350
Масований повітряний удар німецької авіації. Оборонні бої в Сталінграді,
вересень – листопад 1942 р. Тактика штурмових груп
351
Будинок сержанта Павлова після визволення Сталінграду
Будинок сержанта Павлова в сучасні часи
Будинок на площі Дев’ятого листопада, який захищали червоноармійці, був

названий на честь гвардії сержанта Якова Федотовича Павлова, не без допомоги з
боку журналістів-кінохроникерів Великої Вітчизняної війни і радянської
пропаганди. Насправді, Павлов з трьома бійцями захищав будинок тільки першу
добу і за цей час відбив дві атаки ворога. Рано вранці наступного дня до будинку
був відправлений лейтенант Афанас’єв Іван Філіппович і десять бійців. Тому,
сержант продовжував воювати під керівництвом лейтенанта. Офіційно в захисті
будинку зафіксовано 23 бійця, але їх було більше. Так, штучно були викреслені зі
списків захисників: рядовий Олексій Субба, який у 1944 р. опинився у полоні, а
потім перейшов до армії А. Власова; рядовий Гаря Хохолов, який під Курськом був
тяжко поранений, а потім демобілізований. За наказом Й. Сталіна калмиків було
заслано до Сибіру. Пораненого у дві ноги Холохолова вислали туди на 13 років.
Також не внесено до списків захисників будинку санітарку Любу, яка не входила до
штату батальйону і була прикомандирована, а також двох дівчат, мешканок
будинку. Окрім Я. Ф. Павлова ніхто із захисників будинку не був нагороджений.
Після війни захисники називали свій будинок – Будинок солдатської слави.
352
Постійними маневрами вони не давали можливості ворогові у відповідь
відкрити потужний вогонь з танків, артилерії і авіації. До такої тактики з
часом перейшли і німецькі війська.
В результаті запеклих боїв на сталінградському напрямку потужне
угруповання німецько-фашистських військ було втягнуто у затяжні бої на
окремих ділянках міста і втратило можливості в здійсненні маневру. Його
командування було змушено віддати наказ про перехід до позиційної
оборони.
В боях між Волгою i Доном гітлерівці втратили за липень-листопад 1942 р.
близько 700 тис. вояків вбитими i пораненими, більше 1 тис. танків i
штурмових гармат, близько 2 тис. гармат i мінометів, більше 1 тис. 400
літаків.
Моральний дух фашистських військ був підірваний. В середині листопада
оборонний період Сталінградської битви був завершений.
Рішення про перехід радянських військ у контрнаступ було прийняте ще у
вересні 1942 р.
У жовтні був розроблений план операції “Уран”, за яким передбачалося
скувати ворога у Сталінграді з фронту, а напрямки головних ударів
спрямувати в центр ворожих військ, з метою розколоти його навпіл i по
флангах – з виходом в тил і подальшим оточенням.
ДІЇ ПЕРЕДОВОГО ЗАГОНУ 26 тк ІЗ ЗАХВАТУ МОСТА
НА ПІВНІЧНІЙ ЗАХІД ВІД м. КАЛАЧ-НА-ДОНУ 22 ЛИСТОПАДА 1942 р.
Дії ПО в ніч з 21 на 22 листопада
Положення ПО на 9.00 22 листопада
Наступ частин 23 листопада
Лінія фронту до 19 листопада
Райони зосередження ударних угрупувань радянських військ
Напрями ударів загальновійськових, танкових, механізованих і

кавалерійських з'єднань в операції «Уран»
Оточення радянськими військами угрупування

німецько-фашистських військ в районі Сталінграду 23 листопада
Розгром оточеного угрупування супротивника в районі

Располінськая, Головський
Оборонні рубежі супротивника
Оперативні резерви супротивника

Контрудари і відхід військ супротивника
Лінія фронту на 30 листопада
Контрнаступ радянських військ під Сталінградом, 19 – 30.11.1942 р.

353
Лінія фронту до 10 січня
Напрямок ударів радянських військ 10-12 січня
Напрямки ударів радянських військ 13-16 січня
Напрямки ударів радянських військ 17-25 січня
Контрудари й відхід військ супротивника
Зона вогню зенітних засобів проти авіації

супротивника
Зони дії радянської винищувальної авіації
Бомбові удари радянської авіації
Аеродроми й посадкові площадки супротивника
Маршрути польотів транспортної авіації

Остаточна ліквідація оточених військ

Ліквідація військ 6-ї німецько-фашистської армії під Сталінградом,

10.01– 2.02.1943 р.
Потім, якщо німецьке командування не погодиться на капітуляцію,

знищити гітлерівців.
На ділянках прориву Південно-Західного i Сталінградського фронтів було
досягнуто чисельної переваги в 2–2,5 рази, в артилерії і танках – в 4–5 рази.
Прорив тактичної оборони здійснювався загальновійськовими з’єднаннями.
Головна роль у цьому приділялася танковим i механізованим корпусам.
Контрнаступ радянських військ під Сталінградом розпочався 19
листопада 1942 р.
Масоване застосування радянським воєнним керівництвом танкових і
механізованих корпусів у взаємодії з загальновійськовими з’єднаннями,
артилерією i авіацією дало можливість швидко перетворити тактичний успіх
в оперативний, у короткий термін вийти в тил військ противника й оточити
його. У “котлі” опинилося 22 дивізії противника загальною чисельністю до
330 тис. вояків. 12 грудня німецьке командування зробило спробу силами
ударного угруповання генерала-фельдмаршала Еріха фон Манштейна
провести де-блокаду міста, але вона виявилася безрезультатною.
10.01.1943 р. війська Донського фронту почали операцію по знищенню
оточеного угруповання противника. 31.01–2.02.1943р. 6-та армія генерал-
фельдмаршала Фрідріха Вільгельма фон Паулюса капітулювала. У полон
потрапило більше 91 тис. полонених, у тому числі 2 тис. 500 офіцерів, 24
генерали i сам генерал-фельдмаршал Паулюс.
Розвиваючи успіх радянське командування організувало наступ по всій
354
лінії фронту. В цілому, у ході цього наступу вдалося звільнити територію,
яка була захоплена противником у 1942 р. У березні 1943 р. радянсько-
германський фронт стабілізувався.
Таким чином, Сталінградська битва стало переломним етапом в історії
Великої Вітчизняної війни. Фашистська Німеччина втратила 25 % свого
воєнного потенціалу. Після цієї битви радянські війська поступово почали
витісняти ворога на Захід.
2.3.3. Битва на Курській дузі
З березня 1943 р. Ставка ВГК радянських військ працювала над планом

стратегічного наступу, задача якого полягала в тому, щоб розгромити основні
сили групи армій “Південь” i “Центр”, для чого подолати оборону
противника на фронті від Смоленська до Чорного моря. Передбачалося, що
радянські війська першими перейдуть до наступу. Однак у середині квітня на
підставі даних про те, що командування вермахту планує провести наступ під
Курськом, було прийняте рішення знекровити німецькі війська в оборонних
боях, а потім перейти до контрнаступу. Володіючи стратегічною ініціативою,
радянська сторона навмисно починала бойові дії не наступом, а обороною.
Розвиток подій показав, що цей задум був правильним.
Німецько-фашистське командування вирішило провести влітку 1943 р.
велику наступальну операцію i знову захопити у свої руки стратегічну
ініціативу. Важливе місце в майбутніх бойових діях гітлерівці приділяли
застосуванню нових зразків озброєння і бойової техніки: середніх та важких
танків –“Пантер” і “Тигрів”, самохідних артилерійських установок –
“Ягдпанцерів” і “Фердинандів”, бойових літаків винищувачів – “Фокке-
Вульф-190А” i штурмовиків – “Хейнкель-129”. Значно збільшилося, у
порівнянні з 1942 р., виробництво гармат, мінометів i стрілецької зброї. За
допомогою тотальної мобілізації вермахт цілком заповнив понесені ним
втрати в особовому складі.
Задум німецької наступальної операції полягав у тому, щоб могутніми
зустрічними ударами з районів Орла i Бєлгорода на Курськ оточити i
знищити радянські війська на Курському виступі. Для здійснення операції
під Курськом, що одержала назву “Цитадель”, німцями були зосереджені
величезні сили: 50 дивізій, у тому числі 16 танкових, у складі груп армій
“Центр” i “Південь”. Усього ударні угруповання вермахту нараховували
понад 900 тис. вояків, близько 10 тис. гармат i мінометів, до 2 тис. 700 танків
i штурмових гармат i більше 2 тис. літаків.
Оборона Курського виступу покладалася на війська Центрального i
Воронезького фронтів. Обидва фронти нараховували більш 1 млн. 300 тис.
бійців, до 20 тис. гармат i мінометів, більш 3 тис. 300 танків i САУ, 2 тис. 650
літаків.
Війська Центрального фронту під командуванням генерала К. К.
Рокоссовського повинні були відбити наступ противника з орловського
напрямку.
355
Курська битва, 1943 р. Перша завчасно запланована радянським керівництвом
стратегічна оборонна операція
356
Перед Воронезьким фронтом, яким командував генерал Н. Ф. Ватутін
ставилося завдання відбити наступ противника з белгородського напрямку.В
тилу Курського виступу був розгорнутий Степовий фронт, який був
стратегічним резервом Ставки ВГК. 3 урахуванням стратегічного резерву
загальна глибина багатоешелонованої оборони радянських військ сягала
250–300 км. У складі кожного фронту були у наявності потужні другі
ешелони i резерви, основу яких складали танкові армії і танкові корпуси.
У межах тактичної зони оборони радянські війська створили дві смуги
оборони. Головна смуга глибиною 5–6 км складалася із двох позицій.
Оборонні позиції мали по 2–3 траншеї, які були пов’язані між собою
численними ходами сполучення. Основу кожної позиції складав
батальйонний район оборони. Батальйонний район оборони складався з
ротних районів оборони, основу яких створювали взводні опорні пункти. У
межах кожного батальйонного району оборони будувалася система траншей i
ходів сполучення, відривалися окопи, будувалися кулеметні і артилерійські
довгочасні земляні вогневі точки, бліндажі, різноманітні інженерні
загородження i інші перешкоди.
На відстані 10–12 км від переднього краю будувалася друга смуга оборони,
яку займали другі ешелони стрілецьких корпусів. Бойові порядки
стрілецьких дивізій, полків i батальйонів також будувалися у два ешелони.
Загальна глибина тактичної смуги оборони досягала 15–18 км. Перед
переднім краєм оборони i в її глибині розташовувалися інженерні
загородження та мінні поля. На напрямках ймовірних ударів противника в
бойових порядках стрілецьких з’єднань стояли окремі танкові i самохідно-
артилерійські частини.
Оборона на Курському виступі будувалася перш за все як протитанкова.
Основу її складали протитанкові опорні пункти i протитанкові райони,
які створювалися на всю глибину тактичної зони оборони. Важливе місце
відводилося рухомим загонам загородження i артилерійським
протитанковим резервам.
На підставі даних радянської розвідки i показань полонених було
встановлено, що наступ ворога почнеться 5 липня. На світанку у цей день на
Воронезькому i Центральному фронтах була проведена спланована
артилерійська контрпідготовка. У результаті вдалося на 1,5–2 години
затримати наступ противника i частково послабити його початковий удар.
Між 5 i 6 годинами ранку 5 липня німецькі ударні угруповання після
артилерійської підготовки i ударів авіації перейшли у наступ. У смузі
Центрального фронту противник наніс головний удар по військах 13 армії
генерала М. П. Пухова. Наперед атакуючого ешелону групами по 10–15
машин йшли важкі танки “Тигр” у супроводі самохідних винищувачів танків
“Ягдпанцерів” і штурмових гармат “Фердінанд”. За ними групами по 50–100
машин рухалися середні танки “Пантера”, Т-III і T-IV та піхота на
бронетранспортерах. Проте за шість днів запеклих боїв гітлерівським
військам вдалося просунутися лише на 10–12 км.
Напружений характер носила боротьба на південному крилі Курського
357
виступу у смузі Воронезького фронту. Головний удар гітлерівці наносили у
напрямку на Обоянь по військах 6-ї гвардійської армії генерала I. M.
Чистякова. Другий удар противник наніс у смузі 7-ї гвардійської армії
генерала М. С. Шумілова на Корочу. У перший день битви на жодному з
напрямків німецько-фашистським військам не вдалося прорвати оборону
радянських військ. На ряді ділянок гітлерівські угруповання вклинилися в
смугу оборони на 8–10 км, постійно нарощуючи зусилля. Наприкінці п’ятого
дня битви їм вдалося вклинитися в оборону радянських військ на 30–35 км,
де їх подальше просування було зупинено. Намагання німецького
командування прорватися до Курська через Обоянь було зірвано.
Тоді вони зробили спробу прорватися до Курська зі сторони Прохорівки.
Саме під Прохорівкою, за свідченнями радянських воєнних істориків,
відбулася масштабніша танкова битва Другої світової війни, у якій приймали
участь з обох сторін, за їхніми даними, с радянської сторони близько 1 тис.
750 танків і САУ, з німецької – близько 1 тис. 250 танків i САУ. Битва
характеризувалася великою напруженістю i запеклістю.
З західного напрямку на Прохорівку наступав 2-й танковий корпус СС при
цьому в смузі між рікою Псьол і залізною дорогою діяла дивізія СС “Адольф
Гітлер”, а з південного напрямку – 3-й танковий корпус. За даними німецьких
архівних джерел за станом на вечір 11 і ранок 12 липня 2-й і 3-й танкові
корпуси нараховували 294 і 199 танків відповідно.
Слід відмітити, що танки “Пантера” у битві під Прохорівкою 12 липня
участі не приймали, продовжуючи діяти в складі дивізії “Велика Германія”
на обоянському напрямку. В післявоєнній пресі, в угоду політкоректності,
замість реальної роти трофейних танків Т-34 (8 одиниць в складі 2-ї танкової
дивізії СС “Дас Райх”), вказувалося, що у битві під Прохорівкою, приймали
участь танки “Пантера”.
Із архівних даних і досліджень сучасних воєнних історіків, таких,
наприклад, як російський історик В. М. Замуліна на 10 липня 5-а гвардійська
танкова армія всього нараховувала близько 850 танків – 260 з них Т-70, 501 –
Т-34, 31 – Mk IV “Черчиль” і 57 – Су-152.
Практично до теперішнього часу вважалося, що перемога у цієї битві
належала радянській стороні. 5-а гвардійська армія генерала П. О.
Ротмістрова прийняла участь в контрударі, відомому радянській історичній
науці як “крупніше танкове бойовище під Прохорівкою”. Проте сучасні
воєнно-історичні дослідження свідчать про зворотне. Фактично війська армії
у повному складі безрезультатно атакували позиції двох неповних німецьких
танкових дивізій, втратив при цьому 53 % із своїх 642 танків і САУ, що
приймали участь у битві (інші відстали на марші від основних сил).
Радянською 5-ю гвардійською танковою армією втрачено 334 танки i САУ.
Тільки заступництво маршала О. М. Василевського врятувало тоді П. О.
Ротмістрова від гніву Й. В. Сталіна. У війська для розслідування причин
розгрому армії була спішно направлена комісія на чолі з Г. М. Протенковим.
Врятувало П. О. Ротмістрова тільки швидке відновлення боєготовності армії і
той факт, що вона була знову кинута у бій до закінчення роботи комісії і
358
успіх в подальших танкових боях.
Германський другий танковий корпус СС мав наступні втрати: 5 танків
знищено, 38 танків i 12 штурмових гармат підбиті. Поле битви залишилося за
німцями i вони без перешкод змогли евакуювати пошкоджену техніку.
Причиною великих втрат з радянського боку було те, що танкові
підрозділи вводилися у бій масованими групами, а не по ешелонах. Вони
заважали один одному, скупчувалися i тому ставали легкими мішенями для
потужних гармат “Тигрів” i САУ.
Проте незважаючи на великі втрати радянських військ, наступ німецько-
фашистських загарбників на цьому напрямку був зірваний. Їх ударне
угруповання було змушено перейти до оборони, а 16 липня почати
відступати.
Війська Воронезького фронту i введеного 19 липня у битву Степового
фронту перейшли до переслідування противника. 23 липня вони вийшли на
рубіж, який займали до початку битви. Одночасно з напруженими танковими
битвами розгорнулися запеклі бої у повітрі, у яких приймали участь льотчики
2, 16 i 17 повітряних армій. У цих боях вони знищили близько 1 тис. 30
літаків ворога.
У ході жорстокої оборонної операції радянські війська знекровили ударні
німецькі угруповання i зірвали плани противника. Контрнаступ Червоної
армії на орловському напрямку розпочався 12 липня переходом у наступ
військ Західного i Брянського фронтів. Через три дні у цьому ж напрямку
перейшли у наступ війська Центрального фронту. Контрнаступ військ
Воронезького, Степового i Південно-Західного фронтів розпочався 3 серпня.
На 12 липня на орловському напрямку противник нараховував до 600 тис.
вояків; більше 7 тис. гармат i мінометів, до 2 тис. танків i штурмових гармат,
близько 1 тис. 100 бойових літаків.
У складі лівого крила Західного, Брянського i Центрального фронтів
нараховувалося близько 1 млн. 300 тис. воїнів, більше 21 тис. гармат i
мінометів, 2 тис. 400 танків i САУ, близько 3 тис. бойових літаків. Радянські
війська створили загальну перевагу над противником у 2–3 рази. Згідно
плану операції, яка отримала кодову назву “Кутузов”, радянські війська
наносили одночасні концентричні удари у загальному напрямку на Орел з
метою розсічення орловського угруповання противника i знищення його по
частинах. З півночі удар наносили війська Західного фронту, якими
командував генерал В. Д. Соколовський. Зі сходу наступали війська
Брянського фронту, якими командував генерал М. М. Попов. Війська
Центрального фронту наносили удар на Орел з півдня. Атаці піхоти i танків
передувала потужна артилерійська підготовка тривалістю до 2,5 годин.
Перед її закінченням розпочалася авіаційна підготовка, а потім німецькі
позиції були атаковані танками i піхотою. Їх підтримувала вогневим валом
артилерія, а авіація – безперервними штурмовими ударами.
На відміну від попередніх операцій прорив ворожої оборони здійснювався
на більш вузьких ділянках (2–2,5 км для дивізії), з більшим ступенем
масування сил та засобів. Щільність артилерії досягала 190–200 гармат i
359
мінометів, а танків безпосередньої підтримки піхоти – 16–20 одиниць на 1км
фронту прориву. Новим було й те, що бойовий порядок стрілецьких корпусів,
дивізій, полків i батальйонів шикувався, як правило, у два, а іноді i у три
ешелони.
В перший день наступу радянські війська прорвали на ряді ділянок
головну смугу оборони противника. Для завершення прориву тактичної зони
оборони i розвитку успіху були введені танкові корпуси. Найбіліший успіх
мала 11 гвардійська армія зі складу Західного фронту, яка за сім днів наступу
просунулася на глибину 70км i розширила прорив до 150км. Наступ
радянських військ розвивався у порівняно невисоких темпах. Вкрай високою
була насиченість поля битви засобами боротьби й різноманітними
оборонними позиціями противника. Проте положення німців на орловському
плацдармі погіршувалося i гітлерівське командування прийняло рішення на
відступ. Після найзапекліших боїв війська Брянського фронту 5 серпня 1943
р. звільнили місто Орел, за 37 днів наступу вони просунулися на 150км i
завдали тяжку поразку групі армій “Центр”. Більш стрімко розвивався
контрнаступ військ Воронезького фронту i Степового фронтів, які з 3 по 23
серпня здійснили Бєлгородсько-Харківську операцію, яка отримала
умовну назву “Румянцев”.
Отже, вперше в історії Великої Вітчизняної війни, на відміну від
попередніх операцій, оборона радянських військ під Курськом носила не
вимушений, а завчасний характер.
Підготовка Білгородсько-Харківської наступальної операції, 1943 р.
360
Контрнаступ радянських військ під Курськом (Брянський фронт),
середина 1943 року.
Командування Червоної Армії вперше продумано і завчасно перевело

війська до оборонних дій з метою вимотування противника і завдання йому
нищівного контрудару. Побудова оброни в глибину значно зросла до
декількох смуг.
Це було обумовлено завчасним заняттям військами двох смуг тактичної
зони i розміщенням других ешелонів та резервів армій і фронтів на третіх та
четвертих смугах. Значно підвищилося значення танкових військ у обороні,
які застосовувалися не тільки для контрударів. Проте й для утримання
важливих рубежів на напрямках наступу танкових з’єднань противника.
На новий рівень піднялась організація i ведення наступу радянськими
військами. У результаті масування сил i засобів на вузьких ділянках прориву,
застосування глибоких бойових порядків, чіткої організації артилерійського i
авіаційного наступу радянські війська успішно проривали глибоко
ешелоновану оборону противника та розвивали наступ у глибину.
Основним засобом розвитку успіху стали танкові армії i окремі танкові та
механізовані корпуси. Артилерійський i авіаційний наступ більш надійно
забезпечував підтримку і супроводження піхоти та танків при веденні бою у
361
глибині оборони противника.
Таким чином, після битв на Курській дузі збройні сили вермахту
лишилися загальновійськових резервів, тому наступні операції і битви
вони проводили в залежності від наявності особового складу, озброєння та
військовій техніки, що були на даний час в штаті того або іншого військового
формування.
2.3.4. Берлінська операція 1945 року
Протягом другої половини 1944 р. після ряду успішних стратегічних

наступальних операцій (Київської стратегічної наступальної операції
3.11.1943 р., Корсунь-Шевченківської операції 1944 р., Кримської
стратегічної наступальної операції 1944 р., Львівсько-Сандомирської
стратегічної наступальної операції 1944 р.) територія СРСР була очищена від
гітлерівських військ.
Бойові дії перекинулися на територію країн Центральної та Південної
Європи. Радянські війська надавали допомогу народам цих держав у
звільненні їх від фашистської окупації.
В результаті вдало проведеної Bicло-Одерської стретегічно-наступальної
операції радянські війська вийшли до ріки Одер i на початку 1945 р.
захопили на її західному березі ряд плацдармів.
У середині квітня 1945 р. Німеччина опинилася зажатою у тиски між
двома фронтами. Її економіка знаходилася у катастрофічному стані.
Політичне і воєнне керівництво Німеччини знаходилося у глибокій кризі.
В умовах, які склалися серед учасників антигітлерівської коаліції, а саме
між англо-американським i радянським командуваннями, розгорнулися
“перегони” за Берлін: i CPCP, i союзники намагалися першими захопити
столицю Німеччини та оголосити себе переможцем у війні.
Готуючись до відбиття наступу радянських військ, гітлерівське
командування створило на берлінському напрямку потужну, глибоко
ешелоновану оборону.
Воно зосередило тут 1 млн. вояків, 10 тис. 400 гармат i мінометів, 1 тис.
500 танків і штурмових гармат та 3 тис. 300 літаків. Ставка ВГК поставило
радянським військам завдання у найкоротшіші строки розгромити берлінське
угруповання ворога і оволодіти Берліном.
Для проведення Берлінської операції залучалися війська 1-го і 2-го
Білоруських та 1-го Українського фронтів, частина сил Балтійського флоту,
18 повітряна армія дальньої авіації, Дніпровська військова флотилія.
Разом з радянськими військами в операції приймали участь 1 і 2 армії
Війська Польського. Всього було зосереджено 2 млн. 500 тис. воїнів, 41 тис.
600 гармат i мінометів, 6 тис. 250 танків i САУ i 7 тис. 500 літаків.
План операції полягав у тому, щоб на широкому фронті ударами трьох
фронтів прорвати оборону противника по річках Одеру й Нейсе, оточити i
одночасно розчленити берлінське угруповання противника та знищити його
по частинах. Надалі радянські війська повинні були вийти на ріку Ельба.
362
Вісло-Одерська стратегічна наступальна операція, січень – лютий 1945 р.
Берлінська операція розпочалася 16 квітня. Перед світанком артилерією

1-го Білоруського фронту була проведена потужна артпідготовка. Авіація
нанесла удари по опорних пунктах i вузлах опору противника. Після цього
піхота з танками безпосередньої підтримки перейшли в атаку. Поле бою у
смузі атаки освітлювали зенітні прожектори, але у зв’язку з сильним
туманом їх було змушено вимкнути.
Артилерія підтримувала подвійним валом i подавляла ворога у глибині
його оборони. Винищувачі прикривали з повітря наземні війська i
забезпечували бойові дії штурмовиків та бомбардувальників. Головний удар
з Кюстринського плацдарму наносили з’єднання 47-ї, 3-ї і 5-ї ударних та 8-ї
гвардійської армії, 1-ї і 2-ї танкових армій. З самого початку бойових дій
противник чинив шалений опір. Темпи просування радянських військ
виявилися значно нижче запланованих.
363
Умовні позначення
Лінія фронту до 16.4

Напрямок ударів радянських військ
з 16.4 до 18.4
Лінія фронту на 18.4
з 19.4 до 25.4

з 25.4 до 8.5
Лінія фронту на дрезденському напрямку до 6.5
Положення радянських військ та
військ союзників на 8.5
Вузли опору противника
Напрямки головних ударів у Берлінській операції, квітень – травень 1945 р.
У зв’язку з цим командувач фронту ввів у битву 1 i 2 гвардійські танкові

армії. Проте тільки до кінця дня радянським військам вдалося прорвати
головну смугу оборони противника i просунутися на 8км.
17 квітня війська фронту продовжували бойові дії по прориву другої смуги
оборони. Бойові дії не завершувалися i вночі. Особливо запеклі бої
розгорнулися у смузі 8-ї гвардійської армії за Зеєловські висоти.
364
Загальний план Берлінської операції, 16.04 – 8.05.1945 р.
365
Наприкінці 19 квітня війська 1-го Білоруського фронту завершили прорив
Одерського оборонного рубежу противника.
Війська 1-го Українського фронту почали наступ з форсування ріки Нейсе.
Як i у смузі 1-го Білоруського фронту, бої прийняли запеклий характер.
Противник намагався ліквідувати плацдарми, що були захоплені
радянськими військами. З метою остаточного завершення прориву ворожої
оборони 16 квітня у битву були введені 25-й i 4-й гвардійські танкові
корпуси. Наприкінці дня головна смуга оборони німецько-фашистських
військ була прорвана.
Вранці 17 квітня в битву вступили головні сили танкових армій. Спільно із
загальновійськовими з’єднаннями вони відбили контратаки гітлерівців i
завершили прорив другої смуги оборони. 18 квітня танкові армії вийшли до
ріки Шпреє, з ходу форсували її i захопили плацдарми на західному березі.
Отже, частини i з’єднання 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів
прорвали оборону противника на Одері і Нейсе та створили передумови для
розвитку наступу на Берлін.
Війська ударного угруповання 1-го Білоруського фронту продовжували
наступ на Берлін з північного сходу i сходу, а 3-а і 4-а гвардійські танкові i
28-а армія 1-го Українського фронту – з півдня і південного сходу. Протягом
20 – 21 квітня війська 1-го Білоруського фронту прорвали берлінський рубіж
оборони i увірвалися на околицю міста. 22–23 квітня з півдня до Берліну
вийшли війська 1-го Українського фронту.
24 квітня вони з’єдналися з лівофланговими з’єднаннями 1-го Білоруського
фронту в районі Бонсдорфу. Днем пізніше війська фронтів зустрілися у
районі на північний схід від Потсдаму.
Спроби противника прорватися до Берліну силами 12-ї армії, яку
перекинули з Західного фронту, були успішно відбиті частинами 5-го
гвардійського танкового корпусу і 13-ї армії генерала М. П. Пухова, які діяли
на зовнішньому фронті оточення. 20 квітня на штеттинському напрямку у
наступ перейшли війська 2-го Білоруського фронту, які протягом п’яти діб
прорвали оборону противника. Своїми діями вони скували 3 танкову армію
противника i не дали йому можливості перекинути резерви до Берліну.
25 квітня берлінське угруповання німецько-фашистських військ була
розсічене на дві частини і оточене в районі Берліну i на південному сході від
нього. Одночасно з оточенням берлінського угруповання війська 1-го
Українського фронту вийшли до Ельби, де зустрілися з передовими
підрозділами 1-ї американської армії і перекрили їм шлях до Берліну.
26 квітня почалися бойові дії по знищенню оточених угруповань
противника. Характерною особливістю ліквідації 200-тисячного
франкфуртсько-губенського угруповання був його розгром не в районі
оточення, а при спробі вирватися з нього. До 1 травня воно було повністю
знищено. Бої з ліквідації берлінського угруповання противника носили
виключно запеклий характер i продовжувалися i вдень, і вночі.
Умови вуличних боїв у великому місті наклали свій відбиток на способи
366
ведення бойових дій. Наступали радянські війська невеликими підрозділами
на окремих напрямках. Від кожної дивізії виділялися підсилені батальйонні
та ротні штурмові загони. Загін діяв на одному напрямку, який включав до
себе вулицю або призначався для штурму великого об’єкту. З метою
оволодіння дрібними об’єктами із штурмових загонів виділялися штурмові
групи.
Застосовуючи тактику розсікаючих ударів, 26 квітня радянські війська
відсікли від Берліну Потсдамське угруповання противника. 27 квітня бої
велися вже у центрі міста.
О 15 годині 2 травня берлінський гарнізон припинив опір. У ході операції
радянські війська розгромили більше 93 гітлерівських дивізій, полонили
близько 480 тис. вояків, захопили більше 1 тис. 500 танків i штурмових
гармат, 4 тис. 500 літаків, 8 тис. 600 гармат і мінометів.
8 травня у східному передмісті Берліну Карлсхорсті був підписаний акт
про повну капітуляцію фашистської Німеччини. У період з 6 по 11 травня
війська 1-го, 2-го і 4-го Українських фронтів провели Празьку операцію, у
результаті якої 9 травня була звільнена Прага (хоча до цього її уже звільнили
чеські партизани, мешканці Праги і підрозділи УПА), а 11 травня був
завершений розгром 900-тисячне угруповання ворога на території
Чехословаччини. Велику Вітчизняну війну було закінчено.
Таким чином, головним видом бойових дій радянських військ у 1944–
1945 рр. був наступ, який починався з прориву підготовленої оборони
противника. На основі узагальнення бойового досвіду на ділянках прориву
створювалися високі тактичні щільності i шикувалися глибокі бойові
порядки.
Глибина завдань частин i з’єднань зростала, а ширина смуг наступу
скорочувалася. Розвиток тактики відзначився створенням у другій половині
1944 р. полкових, дивізійних i корпусних артилерійських груп. Це
підвищило організацію бойового застосування і управління артилерією.
Значно покращилася взаємодія піхоти з танками. У боях 1944–1945 рр.
стрілецька дивізія, яка наступала на напрямку головного удару,
підсилювалася танковою бригадою або важким танковим полком прориву i
полком САУ. У наступальних боях 1945 p. танкові i самохідно-артилерійські
полки і бригади поротно (побатальйонно) додавалися стрілецьким полкам
(батальйонам) першого ешелону.
Прорив оборони противника, як i раніше розпочинався потужними
артилерійськими i авіаційними ударами. Атака піхоти i танків
підтримувалася одинарним або подвійним вогневим валом. Ширше став
застосовуватися маневр у ході бою. Більш організовано i на більшій глибині
стали використовувати другі ешелони частин та з’єднань. Швидке
просування у глибину ворожої оборони досягалося невідступним
переслідуванням противника. У маневрових видах бою широко
застосовувалися передові загони, завданнями яких були захоплення
важливих вузлів і об’єктів в глибині оборони з ходу, вихід на шляхи відходу
противника з метою його розгрому, а також порушення управління в тилу
367
ворога.
Економіка СРСР у 1941–1945 рр. покрила розходи армії: 427 млн. снарядів
і мін; 1 млрд. 700 млн. патронів; 13 тис. тон пального. Промисловість
випустила: 489 тис. 900 гармат, 137 тис. літаків, 103 тис. танків і САУ.
По ленд-лізу (1941–1945 рр.) із США СРСР отримав: 17 тис. літаків; 12
тис. танків; 105 підводних човнів; 197 торпедних катерів; 11 тис. вагонів; 2
тис. паровозів; 3 кригаколи, 281 воєнних кораблів, 445 радарів, 4 млн. 700
тис. тон продуктів і багато іншого на загальну суму 11 млрд. доларів.
Велика Вітчизняна війна завершилася повною поразкою фашистської
Німеччини i перемогою Радянського Союзу в ній. Вона стала могутнім
каталізатором у розвитку всіх галузей воєнного мистецтва, озброєння i
військової техніки.
1. Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція 3 серпня – 23

серпня 1943 року
Завершальна операція Курської битви проводилась військами Воронезького і

Степового фронтів. Під час наступу додатково були введені управління 4
гвардійської, 47 та 57 армій, танковий і механізований корпуси, 19 дивізій і 2
бригади. Тривалість операції – 21 доба. Ширина фронту бойових дій – 300–400 км.
Глибина просування радянських військ – 140км. Середньодобові темпи наступу:
стрілецьких з’єднань – 7км, танкових і механізованих з’єднань – 10–15 км (табл. 5).
Для розгрому бєлгородсько-харківського угруповання військ залучались війська
Воронезького (командуючий генерал М. Ф. Ватутін) і Степового (командуючий
генерал І. С. Конєв) фронтів і частина сил Південно-Західного фронту
(командуючий генерал Р. Я. Малиновській).
Таблиця 5
я з’єднань та
чисельність військ на
терміни їх
початок операції
участі кількість чисельність безповоротні санітарні усього середнь
з'єднань одобові
Воронезький сд-28 739 тис. 48 тис. 339 108 тис. 157 тис. 7 тис.
фронт (весь тк-8 400 954 293 490
період) мк-2
отбр - 2
Степовий сд-22 404 тис. 23 тис. 272 75 тис. 98 тис. 4 тис.
фронт (весь мк-1 600 100 273 680
період) отбр - 3
Разом бриг. - 5 114 тис. 71 тис. 611 183 тис. 255 тис. 12 тис.
див. - 50 400 955 566 170
корп. - 11
368
Цьому плацдарму фашисти надавали великого значення, називаючи його
“бастіоном німецької оборони на сході, воротами, що запирали шляхи для
радянських армій на Україну”.
Німецько-фашистські війська були у складі 4 танкової армії, оперативної групи
“Кемпф”, які входили до складу групи армій “Південь” (командуючий генерал-
фельдмаршал Е. Манштейн) і авіація 4 повітряного флоту, усього 300 тис. вояків,
більше 3 тис. гармат і мінометів, близько 600 танків і штурмових гармат, більше
1тис. літаків.
Наступ радянських військ тривав з 3 по 23 серпня і закінчився ліквідацією
плацдарму фашистів і звільненням Харкова.
За планом операції “Румянцев” війська Воронезького і Степового фронтів
наносили глибокий удар з району на північ від Бєлгорода в загальному напрямку на
Богодухів для того, щоб обійти Харків з заходу. З півдня до Харкова повинні були
підійти війська Південно-Західного фронту.
З серпня 1943 р. за наказом Ставки ВГК війська Воронезького і Степового
фронтів перейшли в наступ на бєлгородсько-харківському напрямку.
Уже в перший день вони прорвали ворожу оборону на усю тактичну глибину,
нарощуючи удар. Війська фронтів наносили великі втрати фашистам у районах
Борисівки, Тамарівки і вийшли до Бєлгорода. Ворог перетворив місто на міцний
вузол опору. Підступи до Бєлгорода прикривалися багаточисельними мінними
полями. Положення ускладнювалося ще й тим, що в руках гітлерівців були висоти
крейдових гір і радянські війська змушені були наступати по болотистих низинах.
Проте наступальний порив військ був досить великим для того, щоб прорвати
оборону ворога. Уже на третій день наступу, 5 серпня 1943 р. війська Степового
фронту після жорстоких боїв звільнили Бєлгород, на вулицях якого було знищено
понад 3 тис. фашистів.
Після звільнення Бєлгорода війська Воронезького і Степового фронтів
продовжували успішний наступ. Швидко діяла 1 та 5 гвардійські танкові армії
Воронезького фронту. Вони прорвали оборону ворога і вже 7–8 серпня оволоділи
містом Богодуховом, звільнили Козачу Лопань і Золочів.
Бєлгородсько-харківське угруповання ворога було розсічене на дві частини.
Розрив між ними становив 55км. Гітлерівське командування вжило термінові
заходи. На захід від Охтирки і на південь від Богодухова воно зосередило 11
дивізій, у тому числі 7 танкових і моторизованих, які мали до 600 танків, що
завдали наступаючим радянським частинам контрудару. Протягом тижня з 11 по 17
серпня тривали жорстокі бої, війська самовіддано відбивали контрудари ворога.
Лише з 11 по 13 серпня ударне угруповання фашистів, яке нараховувало близько
400 танків, декілька разів намагалось прорватися до Бєлгорода з півдня.
18 серпня німецьке командування нанесло контрудар на Богодухів із заходу, з
боку Охтирки. Утримавши надію прорватися до Богодухова з півдня, німецьке
командування поспішно підготувало новий удар на місто, на цей раз із заходу, зі
сторони Охтирки. У районі Охтирки були сконцентровані основні сили 7, 11 і 19
танкових дивізій і моторизована дивізія “Велика Германія”. У склад ударного
угруповання входило 400 танків, понад 10 тис. солдатів і офіцерів, понад 200
гармат і мінометів. Ранком 18 серпня, після сильної артилерійської підготовки і
масованих нальотів авіації, фашисти перейшли в наступ. Підтягнувши сили,
радянські війська завдали зустрічний удар. Прорватися до Бєлгорода фашистам не
вдалося і на цей раз. Підтягнувши в район на північ від Охтирки нові сили,
369
командування Воронезького фронту відбило удар ворога. Ворог був зупинений і
потім відкинутий на вихідні позиції. До 20 серпня фашистське угруповання було
обезкровлене.
Фашисти вживали всі заходи для того, щоб не допустити прориву радянських
військ, утримати за собою Харків – один з найбільших промислових центрів
держави, важливий транспортний вузол. Ось чому оборона Харкова була
продуманою і побудованою гітлерівським командуванням дуже ретельно. Оборона
міста була покладена на 3 армію, сформовану на базі оперативної групи “Кемпф” і
ряду нових частин і з’єднань.
У той час, коли війська Воронезького фронту відбивали контрудари танкових
дивізій фашистів у районі Богодухова і Охтирки, з’єднання і частини Степового
фронту продовжували успішний наступ на Харків, проводячи жорстокі бої за
опорні пункти і вузли опору, які прикривали підступи до міста. Війська фронту
прорвали оборону під Харковом, зав’язали бої на його околицях, охоплюючи
Харків. Угруповання фашистів опинилося папівоточеним. У розпорядженні ворога
залишились лише залізниця і магістральна дорога, які вели з Харкова на Мерефу.
На невеликій території, яка прилягала до міста і в самому Харкові було
зосереджено багато ворожих військ. Німецьким військам було наказано будь-якою
ціною утримати Харків. Солдатам оголосили наказ Гітлера, в якому говорилось про
те, що жоден німець не має права залишити місто, але німецьке угруповання під
Харковом не могло стримати натиск військ Степового фронту.
У ніч на 23 серпня розпочався штурм міста. Завдання оволодіння Харковом було
покладене на війська 53-ї (командуючий генерал І. М. Манагаров), 69-ї
(командуючий генерал В. Д. Крюченкін), 7-ї (командуючий генерал М. С.
Шумілов) гвардійських армій. Усю ніч не вщухали бої на вулицях і площах міста.
До 12 години дня 23 серпня 1943 року війська повністю звільнили місто від
фашистів.
Таким чином, протягом наступу війська Воронезького і Степового фронтів
розгромили сильне бєлгородсько-харківське угруповання ворога, визволили
Харківський промисловий район, Бєлгород і Харків. Були утворені сприятливі
умови для визволення Лівобережної України. У ході Бєлгородсько-Харківської
операції було розгромлено 15 дивізій ворога, у тому числі 4 танкові. Прорив
оборони здійснювався могутніми ударами угруповань на вузьких ділянках фронту
щільністю до 230 гармат і мінометів, 70 танків і САУ на 1 км фронту.
2. Наказ від 28 липня 1942 року № 227. Організація штрафних і

загороджувальних військових формувань НКВС
Завдавши взимку і навесні 1942 р. під Харковом і в Криму значних поразок

радянським військам, вермахт до середини липня прорвав стратегічний фронт
Червоної Армії на відстань до 400 км і розгорнув наступ на Сталінград.
Двомісячний поспішний відступ серйозно підірвав бойовий дух радянських
військ. Цей стан відбито у висловах особового складу, зафіксованих особливим
відділом (ОВ) НКВС Сталінградського фронту. “Становище наше вкрай важке,
майже безвихідне, — говорив начальник відділу укомплектування штабу майор
Антонов. — Так ми довоюємося, що і на Уралі не втримаємося”. Такі настрої
відповідали реальному стану справ, відображаючи, наприклад, слабке і невміле
керівництво військами, нестача озброєння і бойової техніки.
370
У виданому наказі № 227 Нарком Оборони, він же Верховний
Головнокомандувач Й. Сталін, вперше з початку війни зважився сказати правду
про реальний стан справ на фронтах, про те, що “відступати далі — себе
занапастити, а водночас Батьківщину”. Головну причину несприятливого ходу
подій на фронті він побачив у відсутності суворого порядку в діючій армії. Як один
з найважливіших каральних заходів наказ № 227 визначив створення в Червоній
Армії штрафних формувань. Військовим радам фронтів, їхнім командувачам
наказували “сформувати в межах фронту від одного до трьох (залежно від
обстановки) штрафні батальйони (по 800 чоловік), і направляти туди середніх і
старших командирів та відповідних політпрацівників усіх родів військ, які
порушили дисципліну через страх, нестійкість. Поставити їх на важчі ділянки
фронту, аби вони спокутували кров’ю свої злочини проти Батьківщини”.
У межах армій формувалося від п’яти до десяти штрафних рот по 150–200 чол.
кожна, куди з тих самих причин направляли рядових бійців і молодших
командирів. Нарком також наказав сформувати в межах кожної армії три – п’ять
добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 чол. у кожному), поставити їх у
тилу нестійких дивізій і зобов’язати “у разі паніки і безладного відходу частин
дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів, тим самим допомагаючи
чесним бійцям виконати свій обов’язок перед Батьківщиною”.
Штрафні частини, створені за наказом наркома оборони № 227, не мали нічого
спільного з виправними установами, а були звичайними стрілецькими частинами,
діяльність яких цілковито підпорядковувалася вимогам статутів Збройних Сил.
Принципова різниця полягала тільки в тому, що особовий склад окремих штрафних
батальйонів (ОШБ) і рот (ОШР) підрозділявся на постійний (командно-
начальницький склад) і змінний (власне штрафники).
Командири призначалися на посади у звичайному порядку, отримуючи, на
відміну від офіцерів з лінійних частин, пільги за вислуги років, а також підвищений
оклад.
Кадрові військовослужбовці були беззастережно чисті перед законом, а
штрафник не міг командувати підрозділом. Понад те, командирів підбирали, як
зажадав нарком оборони, з числа вольових командирів, які найбільше відзначилися
в боях. Змінники направлялися в штрафні частини на термін від одного до трьох
місяців наказом відповідного командира (таким правом були наділені командири
дивізій і окремих бригад і вище порівняно офіцерів, командири полків і вище –
порівняно рядового і сержантського складу) або військовим трибуналом, якщо
були засуджені з відстроченням виконання вироку до закінчення військових дій.
По ходу війни до них приєднувалися особи звільнені з виправних колоній і
таборів, засуджені, зазвичай, за неважкі злочини. За неповними даними, за роки
війни виправні трудові табори (ВТТ) і колонії НКВС достроково звільнили і
передали в діючу армію близько 1 млн. чоловік.
Офіцерів (від молодшого лейтенанта до полковника), що провинилися,
спрямовували в штрафні батальйони, рядовий і сержантський склад – у штрафні
роти. Колишні офіцери потрапляли в штрафні роти тільки в тому випадку, якщо за
вироком воєнного трибуналу їх позбавили воєнного звання. Всі
військовослужбовці змінного складу, незалежно від воєнного звання, як і від того
чи були розжалувані судом, воювали як штрафні рядові. Ось що являв собою
змінний склад, наприклад, 8-го ОШБ Сталінградського (Донського) фронту одразу
після його укомплектування: колишній начальник штабу дивізії, начальник штабу
371
танкової бригади, начальник політвідділу стрілецької бригади, військові комісари
дивізії, танкової і стрілецької бригад, 12 командирів полків і п’ять командирів
батальйонів, 40 командирів рот і батарей, колишній начальник госпіталю,
начальник і воєнком складу НКО СРСР, районний воєнний комісар, начальник
військторгу, відповідальний секретар бюро ВЛКСМ, секретар воєнного трибуналу і
навіть колишній оперуповноважений особливого відділу НКВС.
Небезпека загинути у штрафника була великою, але не стовідсотковою. Сама
можливість вибору означала дуже багато. Як до установи штрафних батальйонів і
рот могла скластися доля військовослужбовця, який ухилився від бою, який не
підкоряється наказу командира, якого звільнено з полону, нарешті, дезертира?
Розстріл, у кращому разі – виправно-трудовий табір. У штрафника була можливість
повернутися на передову і повернути собі чесне ім’я.
За неповні три роки (штрафні частини існували до кінця війни) налічувалося 65
ОШБ і 1048 ОШР, до того ж їх кількість не була постійною, вже з 1943 р. вона
почала зменшуватися. Згідно з архівним звітно-статистичним документом
Генерального штабу Збройних Сил СРСР, у штрафні частини було направлено 427
тис. 910 чол. змінного складу, що складало 2,7% в 1943 р. і до 1,3% в 1945 р., що не
дає підстав говорити про їхню помітну роль у війні. Звичайно, тактичні можливості
штрафних підрозділів були скромними. Їх використовували на користь з’єднань і
частин, до яких вони тимчасово додавалися. Навіть будучи укомплектованими,
штрафні підрозділи зрідка діяли у повному складі. Зазвичай, їх ділили на групи, які
окремо додавали тій або іншій стрілецькій частині, що також звужувало їх і без
того скромні тактичні можливості.
Період перебування штрафника в штрафній частині не міг перевищувати термін,
визначений у наказі командира, або вироку воєнного трибуналу, й у будь-якому
випадку становив не більше трьох місяців.
Всіх загиблих в бою перемінників посмертно реабілітували, судимість (у разі,
якщо вони були направлені в штрафну частину військовим трибуналом) знімалася.
Їхнім сім’ям призначалася пенсія. Ті ж штрафники, кому пощастило залишитися в
живих, звільнялися за трьох обставин: достроково – у разі поранення, за бойові
успіхи і після закінчення призначеного терміну.
Існувало безумовне правило: спокутувати провину, зняти пляму судимості
штрафник міг тільки активними, героїчними діями на полі бою. Хто не зміг таким
чином проявити себе, будучи переведеним у звичайну стрілецьку частину, як і
раніше, мав судимість і вважався таким, що відбуває покарання. Від неї колишніх
штрафників міг звільнити військовий трибунал фронту лише в тому разі, якщо
вони в новій частині проявляли себе “стійкими захисниками Батьківщини”.
Як відмічалося, за наказом № 227 були створені загороджувальні загони.
Спочатку на них покладався обов’язок попереджати несанкціонований відхід
лінійних частин. Проте на практиці коло бойових справ, якими вони займалися,
виявилося ширшим. Перебуваючи позаду передової, вони прикривали війська з
тилу від диверсантів і ворожого десанту, затримували дезертирів, наводили лад на
переправах, направляли солдатів, які відбилися від своїх підрозділів, на збірні
пункти.
В деяких випадках загороджувальні загони відкривали вогонь над головами
відступаючих. Були й окремі випадки стрілянини по людях у лихоманці бою. Проте
стверджувати, що такою була повсякденна практика, немає підстав. Боягузів і
панікерів розстрілювали перед строєм в індивідуальному порядку. Карали,
372
зазвичай, лише ініціаторів паніки і втечі. Ось підпирати підрозділи, що
здригнулися, позадкували назад, самим втручатися в бій, аби настав перелом бою,
членам загороджувальних загонів доводилося неодноразово. Коли становище на
фронтах змінилося на краще, необхідність у загороджувальних загонах і зовсім
зникла. До 15 листопада 1944 р. їх було розформовано.
Законодавство не передбачало утиску прав штрафників після закінчення терміну
покарання. Понад те, Президія Верховної Ради СРСР з нагоди переможного
завершення війни з гітлерівською Німеччиною 7 липня 1945 р. оголосила амністію,
яка означала, що військовослужбовці, засуджені із застосуванням відстрочення
виконання вироку до закінчення війни (а такі серед штрафників становили
більшість), звільнялися від покарання, з них знімалася судимість. Проте серед тих,
які пройшли штрафні батальйони і роти, були ті, які раніше потрапили в полон або
оточення, жили на окупованій території, а людям, яким випала така доля, влада
відверто не довіряла, а часом піддавала безглуздим репресіям.
Після закінчення війни, зокрема чимало в’язнів фашистських таборів відправили
вже в радянські.
3. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Розвиток

воєнного мистецтва радянських військ в наступальних операціях на території
України
3.1. Міуська операція 17 липня - 2 серпня 1943 року
Міуська операція – це наступальна операція військ Південного фронту

(командуючий генерал Ф. І. Толбухін) у складі 51, 5 ударної, 28, 44 та 2
гвардійських армій, 8 повітряної армії. До складу ворожих військ, які тримали
оборону, входило до 11 дивізій 6 армії групи армій “Південь”. Передній край
оборони проходив вздовж ріки Міус.
Метою операції було скувати, а при сприятливих умовах у взаємодії з Південно-
Західним фронтом розгромити ворога в Донбасі. Задум командування Південного
фронту полягав у нанесенні головного удару військами 5 ударної, 28 і 2
гвардійських армій у центрі з району Ровеньки у напрямку Успенської, Артемівки,
Федорівни.
Одночасно наносилися допоміжні удари частиною сил 51 армії на правому крилі
фронту і 44 армією на лівому крилі фронту.
Наступ розпочався 17 липня. Ворог чинив сильний опір, війська, що вклинились
на глибину 5–7 км, були зупинені. Зав’язались жорстокі бої.
30 липня противник наніс сильний контрудар своїми підсиленими військами. До
2 серпня війська Південного фронту під натиском переважаючих сил ворога
змушені були відійти на вихідні позиції.
Таким чином, не дивлячись на незавершеність Міуської наступальної операції,
своїми активними діями Південний фронт скував велике угруповання противника в
Донбасі і не тільки не дозволив противнику перекинути війська під Курськ, але й
заставив його направити проти Південного фронту значні сили з під Харкова та
Орла. Це не дало можливості ворогові направити під Курськ ні однієї дивізії і
сприяло радянським військам в успішному проведенні контрнаступу Воронезького
і Степового фронтів.
373
3.2. Київська стратегічна наступальна операція 3листопада – 13 листопада
1943 року
Операція проводилась військами 1-го Українського фронту з метою розгромити

київське угруповання військ ворога і визволити столицю України. У Київській
наступальній операції було застосовано близько 7 тис. гармат і мінометів, 675
танків і самохідно-артилерійських гармат і 700 літаків (табл. 6).
Перевага над противником була незначною: в особовому складі – в 1,3 рази, в
артилерії – в 1,1 рази, по танках – в 1,6 рази. Кількість літаків була майже
однаковою. Перевага в артилерії була досягнута вперше за час війни. Підтримку
сухопутних військ здійснювали великі сили авіації 2-ї повітряної армії генерала С.
А. Красовського. У Київській наступальній операції було здійснено велике
перегрупування військ (3-ї танкової армії, 23-го стрілецького корпусу, 7-го
артилерійського корпусу і ряду інших з’єднань) з букринського на лютежського
плацдармів.
Таблиця 6
Найменування Бойовий склад та Людські втрати в операції
з’єднань та чисельність військ на
терміни їх початок операції
участі кількість чисельність безповор санітарні усього серед
з'єднань отні ньодо
бові
1-й сд-42 565 тис. 200 40 тис. 117 тис. 74 157 тис. 3838
Український пдд-3 275 349
фронт (весь кд-3
період) сбр-2
тк-5
мк-1
отб-4
Був розроблений план, мета якого полягала: ввести в оману противника,

почавши наступ на букринський плацдарм, а головний удар нанести на
лютежському плацдармі.
Цьому етапу перебував задум командування 1-го Українського фронту для
звільнення Києва, яким передбачалось нанести два удари: головний – з
букринського плацдарму (80 км на південь від Києва) і допоміжний – із плацдармів
на північ від Києва. У жовтні головне угруповання, яке було зосереджене на
букринському плацдармі, двічі спробувало наступ, але без успіху. Війська, які
наносили допоміжний удар, змогли розширити плацдарм на північ від Києва, у
районі Лютежа.
Ставка ВГК, враховуючи обставини, вирішила перенести головні сили з
букринського плацдарму на лютежський. Директива Ставки ВГК від 24 жовтня
1943 р. зобов’язувала 2-у Українському фронту здійснити перегрупування військ з
метою посилення правого крила фронту, маючи найближчим завданням
розгромити київське угруповання противника і оволодіти Києвом.
При цьому пропонувалось 3-ю гвардійську танкову армію приховано перевести
на ділянку на північ від Києва, посилити праве крило фронту дивізіями лівого
крила, а також двома дивізіями з резерву Ставки ВГК.
374
Визволення Києва. Перегрупування 3 гв. танкової армії з Букринського на
Лютежський плацдарм, жовтень 1943 р.
У директиві вказувалось на необхідність одночасно вести наступальні дії на

букринському плацдармі для притягнення туди якомога більше сил противника,
при сприятливих умовах прорвати його фронт і рухатись уперед. Наступ на Київ з
лютежського плацдарму мали здійснити 38 і 3 гвардійські танкові армії. За
короткий час 3 гвардійська танкова армія та основна частина артилерії резерву
ВГК, а також ряд інших з’єднань і частин, які знаходились на букринському
плацдармі, перейшли на лівий берег Дніпра та здійснили марш у 130–200 км
уздовж лінії фронту на північ. Потім, переправившись через Десну і Дніпро, вони
зосередились на лютежському плацдармі. Війська рухались в основному вночі, а в
районі, де армії перебували раніше, були поставлені макети танків. У зв’язку з цим
німецько-фашистське командування не змогло своєчасно виявити перегрупування
і, як раніше, очікувало, головний удар на південь від Києва. Наступ 1-го
Українського фронту почався 1 листопада з букринського плацдарму. 40 армія
генерала Ф. Ф. Жмаченка і 27 армія генерала С. Г. Трофименка спрямували на себе
сили ворога і примусили його ввести в бій резерви. Зранку 3 листопада після
артилерійської підготовки війська з лютежського плацдарму перейшли в наступ.
Піхота і танки 60 армії генерала І. Д. Черняхівського і 38 армії генерала К. С.
Москаленка завдали удар в обхід Києва із походу. Розпочались жорстокі бої. Проте
війська фронту все більше вклинювались в оборону фашистів. 4 листопада,
збільшуючи сили удару, командуючі арміями ввели у бій другі ешелони і резерв.
Увечері в бій вступила 3 танкова армія. Ламаючи опір ворога, танкісти
продовжували наступати вдень і вночі. Танки атакували з увімкнутими сиренами і
375
вели сильний вогонь з гармат і кулеметів. Ворог не витримав і почав відступати.
Зранку 5 листопада з’єднання танкової армії вийшли в район Святошина і
перерізали шосе Київ – Житомир. Війська 38 армії до вечора досягли околиці
Києва. Розпочались вуличні бої. Опівночі війська прорвались у центр міста. Тоді ж
в центр міста прорвались танки 5 гвардійського танкового корпусу генерала А. Г.
Кравченка. Частини 1-ї чехословацької бригади захопили вокзал, до ранку 6
листопада вийшли до Дніпра. До 4 години опір противника був зламаний. Москва
оповістила всьому світу про визволення столиці України.
Фронт ворога у багатьох місцях був розірваний. У результаті важких боїв
війська 1-го Українського фронту розгромили 12 піхотних, 2 танкові і
моторизовану дивізію противника. З часу взяття Києва радянськими військами був
захоплений найважливіший і найвигідніший плацдарм на правому березі Дніпра,
який мав важливе значення для розгрому німців у Правобережній Україні.
Німецько-фашистські загарбники за час окупації Києва, яка продовжувалась
більше 2 років, розстріляли і задушили в душогубках понад 195 тис. чоловік. Вони
по-варварськи пограбували і зруйнували столицю України. Місто лежало у руїнах.
Нацистське командування вжило термінові заходи щодо локалізації прориву
радянських військ. Воно відмінило удар, який був запланований раніше, з
нікопольського напрямку на північний з метою де-блокади Києва. З району
Великого Букрина під Київ терміново направлялась танкова дивізія СС “Рейх”, 3-а
танкова і 10-а моторизована дивізії, із під Кременчука прибули частини 198
піхотної і з Франції 25 танкової дивізій.
З району Кіровограда під Білу Церкву рухалась 1-а танкова дивізія. У Козятині й
на сусідніх станціях вивантажувались частини танкової дивізії СС “Адольф
Гітлер”. Усі з’єднання, які відходили на фастівському напрямку, і нові, які
прибували, переходили у розпорядження 40 танкового корпусу. Командуючий 1-м
Українським фронтом вирішив продовжувати переслідування противника, який
відходив на житомирському, козятинському, білоцерківському напрямках, і вийти
на його тили. Такий наступ набирав особливого значення. Частина сил фронту
готувала план удару на Овруч. Отже, загальна смуга наступу значно поширилась.
Важливі завдання були призначені на 3 гвардійську танкову армію. Вона
повинна була захопити Фастів та Васильків і, тим самим, не допустити підходу
ворога в район Києва. Танкісти діяли швидко й успішно. 3 гвардійська танкова
армія, в яку входила 91 окрема танкова бригада під командуванням полковника І. І.
Якубовського, у ніч на 7 листопада прорвалась у Фастів і захопила північну
частину міста. Одночасно у Фастів увійшли передові частини 6 гвардійського
танкового корпусу генерала І. В. Панфілова. До ранку 7 листопада 6 гвардійський
танковий корпус і 91 окрема танкова бригада повністю визволили Фастів. Удар
танкістів виявився настільки стрімким, що ворог не встиг зруйнувати місцеві
підприємства і залізничні споруди. Із визволенням Фастова з’явилась можливість
розвинути наступ на Козятин і Білу Церкву. У цей же час суттєвих результатів
досягла 38 армія: за два дні вона просунулась уздовж Житомирського шосе на 50 –
60 км. Німецько-фашистське командування розуміло, що із втратою Києва,
Фастова і просуванням на Житомир військ 1-го Українського фронту будуть
нависати над північним крилом групи армій “Південь” і їх подальше просування на
західному та південно-західному напрямках спричинить велику небезпеку. Уже 8
листопада розпочались контратаки гітлерівців у районі Фастова. Вони намагались
повернути місто за будь-яку ціну. Одночасно почався ряд контратак уздовж
376
правого берега Дніпра. Відбиваючи контрудари військ 1-го Українського фронту,
гітлерівці не переставали здійснювати наступ на житомирському напрямку, але
вони були все ж таки змушені зупинитися і перейти до оброни.
Таким чином, радянські війська під час стрімкого наступу визволили столицю
України місто Київ і утворили стратегічний плацдарм на правому березі по фронту
більше 300км і на глибину 150км, що зіграв важливу роль при проведенні
подальших операцій щодо визволення Правобережної України.
3.3. Корсунь-Шевченківська операція 24 січня — 17 лютого 1944 року
Корсунь-Шевченківський виступ обороняли 9-ть піхотних дивізій противника,

одна танкова дивізія СС “Вікінг”, а також моторизована бригада СС “Валлонія”,
окремий танковий батальйон та 6 дивізіонів штурмових гармат (табл. 7). Усього ці
формування ворога нараховували близько 80 тис. вояків, 1 тис. 640 гармат і
мінометів, 140 танків і самохідних артилерійських установок. Гітлерівське
командування поставило групі армій “Південь” завдання утримувати вузли
оборони на правому березі Дніпра, особливо Корсунь-Шевченківський виступ.
Таблиця 7
Співвідношення сил на радянсько-німецькому фронті в листопаді 1942 року

особовий склад 6 млн. 600 тис. воїнів 4 млн.300 тис. воїнів
гармати і міномети 98 тис. 100 59 тис.
7 тис. 100 7 тис. 800
літаки 12 тис. 900 3 тис. 200
У районі Кіровограда знаходилось 5 танкових, в районі Умані 8 танкових та 2

піхотних дивізій ворога. Район Корсунь-Шевченківського виступу зі сходу і заходу
охопили війська 1-го та 2-го Українських фронтів. Лінія фронту до кінця січня
проходила крізь Косяківку, Ольшаницю, Кагарлик, Канів, на захід від Черкас, на
схід від Сийли. Німецькі генерали розраховували використати частину військ, що
тут знаходилась, для завдання флангового удару київському угрупованню
радянських військ, які були розташовані вздовж Дніпра з метою ліквідації цього
стратегічного плацдарму. Крім того, у середині січня в районі Вінниці і Умані було
зосереджено велике танкове угруповання.
Отже, перед тим, як розпочати наступальні операції на Правобережній Україні,
Червона Армія мала ліквідувати Корсунь-Шевченківське угруповання ворога.
Командуючий 1-м Українським фронтом генерал М. Ф. Ватутін наказав лівим
крилом фронту у складі військ 27 і 40 армій, а також 6 танкової армії під
командуванням генерала А. Г. Кравченка нанести головний удар з району Жашкова
в напрямку Звенигородка, де вони мали з’єднатися з частинами 2-го Українського
фронту і допоміжний удар частиною сил у напряму Богуслава.
Командуючий 2-м Українським фронтом генерал І. С. Конєв прийняв рішення
провести цю операцію силами 53 армії, 4 гвардійської танкової армії і прорвати
оборону противника на ділянці Вербівка – Василівка, розвивати наступ у напрямку
Шполи, Звенигородка для з’єднання з військами 1-го Українського фронту.
Відволікаючий удар передбачалось нанести за день до початку загального наступу
силами 7-ї гвардійської армії в напрямку Кіровограда з метою ввести противника в
оману щодо завдання головного удару радянських військ і заблокувати тут його
377
п’ять танкових дивізій. Бойові дії обох фронтів повинна була підтримувати з
повітря авіація 5-ї та 2-ї повітряних армій.
Корсунь-Шевченківська стратегічна операція (котел), початок 1944 р.
24 січня 4 гвардійська та 53-а армії 2-го Українського фронту розпочали

розвідку боєм. З ранку 25 січня до наступу перейшли їх головні сили. У середині
дня в бій було введено 5 гвардійську танкову армію, її перші ешелони – 20 та 29
танкові корпуси у взаємодії з частинами 53 армії за 6 годин напруженого бою
просунулися на 18–20 км. До кінця дня 25 січня 29-й танковий корпус досягнув
села Тишковка, а 20-й танковий корпус села Капітановка, продовжуючи наступ у
напрямку Лебедин, Шполи, з метою відрізати шляхи відступу ворожих військ.
18-й танковий корпус, яким командував генерал В. І. Полозков, у цей час був у
другому ешелоні танкової армії. У районі Звенигородка танкові частини 1-го і 2-го
Українських фронтів повинні були з’єднатися та замкнути коло Корсуня-
Шевченківського угруповання противника. Це був дуже важливий етап наступу,
який вимагав великого напруження сил і узгоджених дій усіх родів військ. Проте
частини 53 армії і 19 танкового корпусу відстали і не зуміли використати успіх
першого ешелону 5 гвардійської танкової армії.
378
Це використав противник. 26 січня гітлерівське командування, визначивши
дійсний напрямок головного удару військ 2-го Українського фронту, поспішно
перекинуло в кіровоградському напрямку свої танкові дивізії і було утворене
сильне угруповання, яке 27 січня нанесло удар трьома танковими дивізіями на
Оситняжку. Одночасно з півночі у цьому напрямку противник наніс удар однією
танковою та двома піхотними дивізіями. Військам противника вдалося відсікти 20
та 29 танкові корпуси від головних сил ударного угруповання фронту. Утворилась
загроза оточення цих корпусів. Проте і в цих складних умовах війська хоробро та
рішуче продовжували бойові дії. 27 січня 20-й корпус звільнив Шполи, а 28 січня
підійшов до Звенигородки, 29 корпус підійшов у район Лип’янки. А тим часом
головні сили ударного угруповання фронту ввели другі ешелони і разом з 5
гвардійським корпусом під командуванням генерала Селіванова у жорстоких боях
до 30 січня розгромили контратакуючи дивізії і розпочали розвивати наступ услід
за 20 і 29 танковими корпусами.
Війська лівого крила 1-го Українського фронту рано-вранці 20 січня після 30-
хвилинної артпідготовки з північного заходу перейшли у наступ на
Звенигородському напрямку. Особливо успішно діяли з’єднання 27 та 6 танкових
армій. 27 січня війська ударного угруповання 1-го Українського фронту з боями
просунулися на глибину до 20км і вийшли на рубіж Червона Зірка – Виноград –
Рідкодуб – Медвин – Богуслав. Проти них гітлерівське командування спішно
направило частини 16 танкової дивізії. Долаючи невпинний опір противника,
рухомий загін 6 танкової бригади, самохідного артилерійського полку та
мотострілецького батальйону прорвалися вперед і 28 січня, швидким кидком в
обхід, досягнули Звенигородки, де з’єдналися з 20 корпусом 2-го Українського
фронту.
Отже, швидке оточення Корсунь-Шевченківського угруповання противника
було завершено, а це – 9 піхотних дивізій противника, одна танкова дивізія СС
“Вікінг”, моторизована бригада СС “Валлонія”, окремий танковий батальйон та
декілька дивізіонів штурмових гармат. Вони нараховували близько 80 тис. солдатів
і офіцерів, 1 тис. 640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат.
Ставка ВГК вжила заходів для утворення надійного внутрішнього і зовнішнього
фронтів оточення. З’єднання 27, 52 армій і 4 гвардійської армії, а також 5
гвардійський кавалерійський корпус утворили внутрішній фронт, 6 і 5 гвардійські
танкові армії, посилені стрілецькими, артилерійськими та інженерними військами –
зовнішній. На флангах цих армій діяли 40 і 53 армії. Для зміцнення оборони кожна
танкова армія була посилена стрілецьким корпусом.
Гітлерівське командування спробувало визволити з “котла” оточені війська.
Для їх деблокування 8 танкових і декілька піхотних дивізій були зняті з інших
ділянок фронту і перенацілені в одному напрямку. З метою відсікти війська 53
армії і 5 гвардійської танкової армії, 5-го гвардійського кавалерійського корпусу та
прорвати кільце оточення противник наніс концентричні удари по військах, що
наступали з півночі і півдня у напрямку на Капітановку та Тищковку. Розгорнулися
запеклі бої. Населені пункти Капітановка, Журавка, Турія переходили декілька
разів з рук у руки. Під ударами радянських військ противник відступав на рубіж
Устиновка – Соболівка. З’єднання 4 гвардійської і 5 армій, 5 гвардійського
кавалерійського корпусу, розгортаючи наступ у напрямку Ольшани, Шпола, до 3
лютого просунулись на 22–25 км на правому фланзі і до 10км у центрі й оволоділи
рубежем Василівка – Толмач – Нечаївка – Листопадово – Россоховатна – Каниж.
379
Німецькі війська не змогли прорвати зовнішній фронт оборони армій 2-го
Українського фронту. У ніч на 5 лютого противник силами 16 і 1 танкових дивізій
наніс удар з півночі у напрямку Виноград – Вожегловка – Косяково. Одночасно з
району Толмача розпочали наступ ще три танкові дивізії противника, але
зустрівши опір, успіху не досягли.
Пересвідчившись у неможливості вивести своє угруповання з “котла”,
гітлерівське командування намагалося організувати постачання його
продовольством і боєприпасами повітряним шляхом. Однак, їм це не вдалося.
Радянські пілоти за період Корсунь-Шевченківської операції збили 259 літаків,
переважно транспортних, 200 літаків було знищено на аеродромах. У той же час
радянська авіація забезпечувала війська, що оточували вороже угруповання,
різноманітними вантажами, боєприпасами, паливом. Незважаючи на стійкий опір
ворога, кільце оточення зменшувалось. Бої у повітрі і на землі не припинялись ні
вдень ні вночі. На внутрішньому фронті оточення війська 4 гвардійської, 52, 27
армій і 5 гвардійського кавалерійського корпусу продовжували зменшувати кільце
оточення. На зовнішньому фронті оточення бої також не припинялися.
З 4 по 10 лютого гітлерівці наступали на лівому крилі 40 армії, намагалися через
Павлівку і Тинівку прийти на допомогу оточеному угрупованню. Ліквідувати
загрозу прориву фашистів у цьому районі зуміли частини 2-ї танкової армії під
командуванням генерала С. І. Богданова. У ніч на 6 лютого вони здійснили марш-
кидок більш ніж на 100 кілометрів на Павлівку та Тинівку і разом з частинами 40-ї
армії та 6 танкової армії відновили становище. У відбитті нападу ворожого
контрудару прийняли участь 11-й танковий корпус 1-ї танкової армії під
командуванням генерала А. Л. Гетьмана.
8 лютого 1944 р. радянське командування запропонувало оточеним
гітлерівським військам капітулювати. Солдатам і офіцерам було гарантовано
життя, харчування, необхідну медичну допомогу тощо. Проте ворог ще сподівався
на допомогу, тому продовжував чинити опір. Вранці 10 лютого противник зробив
ще одну спробу прорвати кільце оточення. Силами однієї танкової армії, кількох
піхотних дивізій та інших частин він наніс удар на зовнішньому фронті по військах
у загальному напрямку на Лисянку. Одночасно гітлерівці силами трьох танкових
дивізій завдали тут допоміжний удар з району Ерки. Однак, еркивське угруповання
не досягло успіху. Частинам, що наступали з району Різіно, вдалося посунути
радянські війська та вийти в районі Лисянки. Назустріч їм 12 лютого з району
Стеблєва почали прориватися оточені ворожі війська. У результаті їх натиску
відстань між оточеним угрупованням і танковими дивізіями противника, що
наступали з зовнішнього фронту, у деяких місцях скоротилася до 10–12 км. Щоб не
допустити об’єднання двох ворожих угруповань, 11 гвардійська танкова бригада 2-
ї танкової армії та 3 гвардійська повітрянодесантна бригада, вранці 11 лютого
завдали удар по 16 танковій дивізії противника, зайняли хутір Тетянівка
Лисянського району, де закріпилися і перейшли до оборони. Одночасно
командування 2-го Українського фронту передало в район Комарівки та Нової
Буди артилерію, інженерні частини, стрілецькі і танкові з’єднання. На деякий час
наступ ворога було зупинено. Атаки гітлерівців успіху не мали. Для більш чіткого
узгодження військових дій у знищенні оточеного ворога керівником радянських
частин з 12 лютого було призначено командуючого 2-го Українського фронту
генерала І. С. Конєва, у підпорядкування якому було передано 27 армію 1-го
Українського фронту.
380
5-й повітряній армії призначалося завдання – усіма силами підтримувати війська
2-го Українського фронту. 2 повітряна армія і 10 винищувальний корпус повинні
були не допускати ворожу авіацію до оточених військ. 13 лютого зі Шполи в район
контрнаступу ворожих військ були перекинуті 29 танковий та 5 гвардійський
кавалерійський корпуси із завданням не допустити деблокування оточеного
угруповання ворога. З ходу атакувавши ворога, радянські війська вибили його з
Нової Буди. 14 лютого гітлерівці силами 72 і 57 піхотних дивізій завдали контрудар
у напрямку на Комарівку та оволоділи нею. Одночасно їх південна група оволоділа
хутором Жовтень. Знову склалася небезпека об’єднання північного угруповання
противника з південним. Тоді 29 танковий корпус, 62 гвардійська стрілецька
дивізія, 63 кавалерійська дивізія і 126 гвардійський полк 41 гвардійської
стрілецької дивізії завдали удар на Комарівку – важливу позицію противника. 16
лютого після запеклих боїв війська вибили гітлерівців з Комарівки. Кільце
оточених безперервно зменшувалось. Авіація систематично наносила удари по
противнику. Становище оточених військ ставало все більш критичним. Ще з 10
лютого вся територія, яка була зайнята оточеним угрупованням, прострілювалася
нашою артилерією.
Командування оточеного фашистського угруповання в ніч з 16 на 17 лютого,
скориставшись непогодою, зробило останню відчайдушну спробу вирватися з
кільця. Війська вишикувались у дві колони, наперед знаходились залишки частин
танкової дивізії “Вікінг”, моторизованої бригади СС “Валлонія”, 72 піхотна дивізія
і бойова група 112 піхотної дивізії – разом 10 тис. солдатів і офіцерів, 20 танків і 5
– 7 артилерійських батарей. Цей таран повинен був розсікти фронт і допомогти
вивести з оточення штаби, старший офіцерський склад. Правий фланг його
прикривала 88 піхотна дивізія, лівий – 57. Зосередившись на вузький ділянці
фронту, гітлерівці колонами пішли на прорив. Зосереджений удар ворога на себе
прийняли з’єднання 27-ї армії і 4 гвардійської армії. Вони стійко відбивали всі
атаки ворога. Безмежно хоробрими та відважними показали себе пілоти 3-ї
повітряної армії. Вони освітлювали цілі для артилерії і танків. Незважаючи на
великі втрати, ворожі частини кидали важкі гармати, артилерію та спорядження,
але продовжували йти вперед. Гітлерівське командування називало це спробою
визволення з Корсуня-Шевченківського “котла”. Проте насправді це був біг за
смертю.
Остання спроба ворога вийти з оточення закінчилася повною його поразкою.
Тільки кілька ворожих танків та бронетранспортерів з генералами і старшими
офіцерами, які кинули війська, рятуючи своє життя, вирвалися з оточення. Ще до
цього було виведено 2 – 3 тис. солдатів і офіцерів.
Таким чином, 17 лютого 1944 р. оточене німецько-фашистське угруповання
припинило своє існування. За час операції противник втратив 55 тис. солдатів
вбитими і пораненими і більше 18 тис. було взято у полон. До 21 лютого були
розгромлені танкові дивізії ворога і на зовнішньому фронті оточення.
3.4. Одеська наступальна операція 26 березня – 14 квітня 1944 року
Операція проводилась силами військ 3-го Українського фронту (командуючий

генерал Р. Я. Малиновській) за допомогою сил Чорноморського флоту
(командуючий віце-адмірал Ф. С. Октябрський). Мета операції: розгромити
приморське угруповання противника між річками Південний Буг і Дністер,
381
визволити північно-західний берег Чорного моря з портом у м. Одесі і вийти на
державний кордон з Румунією. Після важкої поразки в Березніговато –
Снігірівській операції 1944 р. німецько-фашистським військам вдалось відійти за
Південний Буг і на цьому рубежі зупинити наступ 3-го Українського фронту. На
лівому березі ріки Південний Буг вони утримували місто Миколаїв. Проте
стрімкий наступ військ 2-го Українського фронту в Умансько-Ботошанській
операції 1944 р., які підійшли на підступи до Ясс і Кишинева, глибоко охопивши з
південного заходу приморське угруповання противника, що примусило німецько-
фашистське командування повернути частину сил з Південного Бугу на
кишинівський напрямок. В цих умовах війська 3-го Українського фронту (57, 37,
46, 8 гвардійські, 6, 5 ударна, 28 загальновійськова, 17 повітряна армії, 4
гвардійський кавалерійський корпус, 23 танковий корпус) після короткочасної
підготовки 26 березня відновили загальний наступ. 3-у Українському фронту
протистояли війська 6 німецької і 3 румунської армій, групи армій “А” (з 5 квітня –
“Південна Україна”, командуючий генерал Е. Клейст, а з 31 квітня – генерал Ф.
Шернер).
Задум операції полягав у нанесенні удару силами чотирьох загальновійськових
армій (51, 37, 46, 8 гвардійських армій), кінно-механізованого угруповання (4
гвардійського механізованого, 4 гвардійського кавалерійського корпусів) і 23
танкового корпусу з рубежу ріки Південний Буг у напрямку Роздільна – Тирасполь,
з метою розгрому північно-західного угруповання противника, діючого на
узбережжі міста Одеси. Другий удар наносила 6, 5 ударна і 28 армії в загальному
напрямку на Одесу і Миколаїв. Наступ військ фронту підтримувала авіація і
кораблі Чорноморського флоту. Частини морської піхоти зосереджувались для
бойових дій за приморські міста і порт. Завдання розгрому противника між
Південним Бугом і Дністром вирішувалось у тісній взаємодії з арміями лівого
крила 2-го Українського фронту. До початку наступу війська переважали
противника: в особовому складі в 4 рази, у танках і САУ – в 2,7 рази, але
поступались в 1,3 рази в бойових літаках. Перегрупування військ і підготовка
операції проводилась у весняне бездоріжжя під проливними дощами, розмоклими
дорогами.
26 березня армії правого крила і центру 3-го Українського фронту після
артилерійської підготовки приступили до форсування Південного Бугу і прориву
оборони противника на західному березі. Лівофлангові армії розпочали штурм
Миколаєва. У результаті трьохденних жорстоких бойових дій 57 і 37 армії,
використовуючи успіх лівофлангових армій 2-го Українського фронту, 28 березня
прорвали оборону противника на правому березі Південного Бугу вздовж фронту
до 45км і в глибину до 25км. У той же день війська 5 ударної та 28 армій оволоділи
Миколаєвом і форсували Південний Буг у його низовині. Прорив оборони на
флангах приморського угруповання противника і загроза виходу в її тил військ 2-го
Українського фронту примусили німецько-фашистське командування розпочати
поспішне відведення 6 німецької, 3 румунської армій за ріку Дністер.
Командування 3-го Українського фронту для розвинення успіху 57 і 37 армій
перегрупувало з центрального напрямку на праве крило 23 танковий корпус, який
розпочав наступ 30–31 березня. Остаточно зламавши опір противника, війська
успішно рухалися в напрямку станції Роздільне. У той же час війська лівого крила
фронту розвинули наступ повздовж узбережжя на Одесу.
3 березня частини 5-ї ударної армії за допомогою десанту заволоділи містом
382
Очаків. По відступаючих військах противника наносила масовані удари 17-а
повітряна армія і Чорноморський флот. У зв’язку з труднощами в постачанні військ
в умовах бездоріжжя, транспортна авіація в ході операції доставила наступаючим
військам фронту по повітрю 330 т бойових припасів, пального та іншого вантажу.
4 квітня війська кінно-механізованого угруповання і 37 армії заволоділи
станцією Роздільне, розчленили приморське угруповання противника на дві
частини. Війська противника відходили на Одесу під постійною загрозою
оточення. Для того щоб відрізати відхід на Дністер і нанести удар на Одесу з тилу,
командування фронту повернуло війська з району Роздільне на південний схід.
7 квітня частини кінно-механізованого угруповання вийшли до Дністровського
лиману. До цього часу 8 гвардійська і 6 армії обходили Одесу з північного заходу, а
5 ударна армія наступала на місто вздовж узбережжя (28 армія 29 березня була
виведена в резерв Ставки). Війська противника були розсічені в районі Одеси, 6 і 7
квітня прийняли спробу прорватись через Роздільне на Тирасполь. Ціною великих
втрат частина їх зуміла через бойові порядки 37 армії відійти за Дністер. У
наступні дні окремим частинам противника вдалось прорватися із району Одеси до
переправи через Дністровський лиман. Спробу німецько-фашистського
командування евакуювати війська і матеріальні цінності з Одеси морем було
зірвано авіацією фронту і Чорноморського флоту, а також торпедними катерами і
підводними човнами, діючими на ворожих комунікаціях. Було потоплено 16
швидкохідних десантних барж, 4 транспортних, 12 вартових і торпедних катерів та
інших суден. Увечері 9 квітня частини 5 ударної армії генерала В. Д. Цвітаєва з
ходу вийшли в північні квартали Одеси. Уночі до міста підійшли війська 8-ї
гвардійської, 6 армій і кінно-механізованої групи.
У результаті жорстоких боїв до 10 години 10 квітня Одеса була повністю
визволена. Партизани і підпільники, які вийшли в цей час із одеських катакомб і
сховищ, допомогли очистити місто від ворога і врятувати від руйнувань його
важливі споруди. Продовжуючи 11–14 квітня переслідування противника, війська
фронту вийшли до Дністра, визволивши Тирасполь, з ходу форсували річку,
захопивши плацдарм. На цьому рубежі рух військ фронту було зупинено
організованою обороною противника. В результаті Одеської операції війська 3-го
Українського фронту у взаємодії з 2-м Українським фронтом завдали важку
поразку 6-й німецькій і 3-й румунській арміям. Пройшовши 180км, війська фронту
визволили Миколаївську й Одеську області і значну частину Молдавії. Були
здійснені умови для повного визволення Молдавії і подальшого просування на
Румунію і Балкани. Чорноморський флот одержав можливість перебазуватись у
північно-західний район басейну Чорного моря.
Таким чином, Одеська операція, що була проведена на приморському напрямку,
характерна високою організацією взаємодії сухопутних військ з силами флоту.
Війська показали приклади витривалості і високої майстерності, проявили масовий
героїзм.
У ході подальшої Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної операції
1944 р. було завершено розгром усього південного крила східного фронту
фашистської Німеччини, який змінив корінним чином обставини на інших театрах
воєнних дій. Командування фашистської Німеччини було змушено перекинути на
Правобережну Україну значні сили із заходу (34 дивізії і 4 бригади), що послабило
угруповання їх військ в Європі. Війська 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських, 2-го
Білоруського фронтів визволили величезну територію Правобережної України,
383
висунулись на кордони з Південною Польщею і Чехословаччиною, а 28 березня,
форсувавши ріку Прут, вступили до Румунії.
Уперше за роки війни бойові дії були перенесені за межі СРСР.
3.5. Кримська стратегічна наступальна операція 8 квітня –12 травня 1944

року
Операція проводилась військами 4-го Українського фронту, окремої

Приморської армії, силами Чорноморського флоту і Азовської військової флотилії
(табл. 8). Тривалість операції – 35 діб, ширина фронту дій – 160км, глибина
просування військ: 200–260 км. Середньодобові темпи наступу: до виходу до
Севастополя – 20км, при прориві оборони під Севастополем: 3–5 км.
Таблиця 8

я з’єднань та чисельність військ на
участі кількість чисельніс безповоротні санітарні усього Середньо
з'єднань ть добові
4-й сд-18 278 тис. 13 тис. 332 50 тис. 63 тис. 1 тис. 824
Український отбр-2 400 498 830
фронт (весь тк-1
період) УР-2
Окрема сд-12 143 тис. 4 тис. 196 16 тис. 20 тис. 586
Приморська і сбр-2 500 305 501
4-а повітряна отбр-1
армії (весь
період)
Кримська наступальна операція військ 4-го Українського фронту, Окремої

Приморської армії проведена 8 квітня – 12 травня 1944 р. у взаємодії з
Чорноморським флотом і Азовською військовою флотилією з метою визволення
Криму.
У результаті Мелітопольської операції 1943 р. і Керченсько-Ельтігенської
десантної операції 1943 р. радянські війська прорвали укріплення Турецького валу
на Перекопському перешийку, захопили плацдарм на південному березі Сивашу і
на Керченському півострові та перейшли до оборони.
Утриманню оборони Криму німецько-фашистське командування надавало
велике воєнне і політичне значення. Окупація Криму використовувалась
Німеччиною для тиску на Туреччину, а також для утримання в агресивному блоці
Румунії і Болгарії. Крим прикривав балканський стратегічний фланг німецько-
фашистських військ і їх важливі морські комунікації, які знаходились на
чорноморських проливах по західному березі Чорного моря. У Криму проти військ
4-го Українського фронту продовжувала оборонятись німецько-фашистська 17
армія: 5-а німецька, 7-а румунська дивізії (командуючий генерал А. Енеке). На
вигідних для оборони рубежах у північній частині Криму і на Керченському
півострові противник побудував розвинуту систему захисних укріплень. На
384
Перекопському перешийку оборона складалась з двох смуг, проти плацдарму на
Сиваші – з трьох, на Керченському півострові – з чотирьох.
Оборона готувалась також і на підступах до Сімферополя. Задум командування
4-го Українського фронту полягав у розгромі ворога військами фронту
(командуючий генерал Ф. І. Толбухін) з півночі від Перекопу і Сивашу й Окремою
Приморською армією генерала А. І. Єрьоменка зі сходу з плацдарму в районі міста
Керч, у загальному напрямку на Сімферополь і Севастополь з метою розчленити та
знищити кримське угруповання противника і не допустити його евакуацію. У склад
4-го Українського фронту входили 2 гвардійська 51 армії, 19 танковий корпус, 116 і
78 укріплені райони, повітряна армія. Дії Окремої Приморської армії підтримувала
4-а повітряна армія Північнокавказького фронту. Чорноморський флот
(командуючий адмірал Ф. С. Октябрський) мав завдання порушити морські
комунікації противника з Кримом, допомогти сухопутним військам своєю авіацією,
а в прибережній смузі і вогнем корабельної артилерії. Азовська військова флотилія
(командуючий контр-адмірал С. Г. Горшков) повинна була підтримувати наступ
Окремої Приморської армії. Дії військ 4-го Українського фронту і Окремої
Приморської армії координували представники Ставки ВГК маршали К. Є.
Ворошилов і О. М. Василевський.
Війська 4-го Українського фронту завданням головного удару силами 51 армії, 8
квітня перейшли у наступ. У ході дводенних напружених бойових дій вони
прорвали ворожу оборону, 51 армія вийшла у фланг перекопського угруповання, а
2 гвардійська армія визволила Армянськ. Ранком 11 квітня в прорив було введено
19 танковий корпус, який з ходу захопив Джанкой. Під загрозою оточення
противник залишив укріплення на Перекопському перешийку і розпочав відходити
з Керченського півострова. У ніч на 11 квітня перейшла в наступ Окрема
Приморська армія і ранком визволила Керч. По всьому фронту розпочалось
переслідування противника. 12 квітня частини Окремої Приморської армії
прорвали оборону ворога на акмонайських позиціях, а наступного дня в районі
Карасубазару з’єднались з передовими загонами 4-го Українського фронту.
13 квітня був визволений Сімферополь. 15 – 16 квітня війська вийшли до
Севастополя і стали готуватись до штурму укріплень міста, який почався 5 травня.
Особливо жорстокі бойові дії велись на дільниці Сапун-гори – Карань.
9 травня війська фронту з півночі, зі сходу і південного сходу увірвались у
Севастополь і визволили його від завойовників. Залишки розгромленої німецько-
фашистської 17 армії відходили на мис Херсонес, переслідувані 19 танковим
корпусом. На мисі було взято в полон 21 тис. солдатів і офіцерів противника,
велику кількість техніки і озброєння.
Таким чином, Кримська операція закінчилась повним розгромом німецько-
фашистської 17 армії. Її втрати на суші складали 100 тис. вояків, у тому числі
більш як 61 тис. 580 було полонених. Майже вся бойова техніка противника
залишилась у руках військ фронту. Крім того, авіація і кораблі потопили велику
кількість суден з військами і військовим вантажем.
Визволивши Крим, війська повернули Україні важливий економічний район, а
Чорноморському флоту його головну базу – Севастополь. Противник залишив
важливі оборонні позиції на Чорному морі. Покращились умови для наступу військ
на Балканах і визволення народів Південно-Східної Європи від гітлерівських
окупантів. Останній ворожий плацдарм, що загрожував тилу діючих військ на
Правобережній Україні, був ліквідований.
385
3.6. Львівсько-Сандомирська стратегічна наступальна операція 13 липня –
29 серпня 1944 року
Львівсько-Сандомирська стратегічна операція проводилась військами 1

Українського фронту (табл. 9). За характером виконання бойових завдань і ходу
бойових дій операція ділилася на два етапи.
На першому етапі (13.7–27.7.1944 р.) війська фронту прорвали оборону ворога,
оточили, а потім знищили бродське, розгромили львівське і рава-руське
угруповання ворога, визволили міста Львів, Рава-Руську, Перемишль, Станіслав.
Таблиця 9
з’єднань та чисельність військ на
участі кількість чисельн. безповоротні санітарні усього Середньо
з'єднань добові
1-й сд-72 1 млн. 65тис.100 224 тис. 289ти 6 тис. 072
Український тк-7 220 тис. 295 с. 296
фронт (весь кд-6
період) пдд-2
отбр-4
мк - 3
На другому етапі (28.7–29.8.1944 р.) війська фронту, розвиваючи наступ,

форсували ріку Вісла і захопили плацдарм на її західному березі в районі
Сандомира. Тривалість операції – 48 діб, ширина фронту бойових дій – 440км,
глибина просування радянських військ – 350км. Середньодобові темпи наступу при
прориві оборони: 3–10 км, Надалі до ріки Вісла стрілецьких з’єднань: 17–22 км,
танкових і механізованих з’єднань: 50–65 км.
На початку Львівсько-Сандомирської операції війська 1-го Українського фронту
(командуючий маршал І. С. Конєв) займали рубіж на захід від Луцька, Тернополя,
Коломиї і Красноїльська. У склад фронту входили 1, 3 і 5 гвардійські армії, 13, 18,
38 і 60 армії, 1, 3 гвардійські і 4 танкові армії, дві кінно-механізовані групи, 1
чехословацький армійський корпус, 2 і 8 повітряні армії (більш 1 млн.100 тис.
воїнів, 16 тис. 100 гармат і мінометів, більш 2 тис. танків і САУ, 3 тис. 250 літаків).
Перед військами 1-го Українського фронту тримала оборону німецька група
армій “Північна Україна” (командуючий генерал Й. Гарпе), яка у своєму складі
мала 4-у і 1-у танкову німецькі армії та 1-у угорську армію (34 піхотних, 5–6
танкових, 1 моторизовану дивізії, 2 піхотні бригади, 900 тис. вояків, 6 тис. 300
гармат і мінометів, 900 танків і штурмових гармат, 700 літаків). Ворог підготував
три оборонних рубежі, особливо сильний на львівському напрямку.
Задум командування 1-го Українського фронту полягав в нанесенні двох
сильних ударів, в центрі з району Тернополя, у напрямку на Львів силами 38 і 60
армій, 3 гвардійської і 4 танкових армій та кінно-механізованої групи генерала С.
В. Соколова (3 танковий корпус, 6 кавалерійський корпус) і на правому крилі із
району Луцька в напрямку на Рава-Руську силами 3 гвардійської і 13 армій, 1-ї
гвардійської танкової армії і кінно-механізованої групи генерала В. К. Баранова (25
танковий корпус і 1 гвардійський кавалерійський корпус).
386
Львівсько-Сандамирська стратегічна наступальна операція, 1944 р.
Для забезпечення дії ударного угруповання на львівському напрямку з півдня

передбачався наступ 1 гвардійської і 18 армій на Станіславському напрямку.
5 гвардійська армія, 47 стрілецький і 4 гвардійський танковий корпуси складали
резерв фронту. Війська 1-го Українського фронту в ході жорстоких боїв 13–18
липня прорвали оборону противника на глибину 50–80 км у смузі до 200км,
вийшли до Львова, оточили в районі міста Броди 8 ворожих дивізій і до кінця 22
липня знищили їх і 27 липня звільнили Львів, Перемишль, Станіслав (нині Івано-
387
Франківськ).
Група армій “Північна Україна” зазнала важких втрат і була розсічена на дві
частини: залишки 4 танкової армії відходили до Вісли, а війська 1-ї танкової армії і
1-ї угорської армії до Карпат. 27 липня основні зусилля 1-го Українського фронту
були зосереджені на правому крилі, де взаємодіючи з Білоруським фронтом
розпочався наступ у західному напрямку. Війська фронтів з ходу форсували Віслу і
захопили на її березі плацдарм у районі Сандомира, 1 гвардійська і 18 армії
одержали завдання оволодіти районом Дрогобича і перевалом через Карпати.
З 30 липня із військ лівого крила фронту утворено 4-й Український фронт: 1
гвардійська і 18 армії, 8 повітряна армія (командуючий генерал І. Є. Петров).
За наказом Ставки ВГК до кінця 29 серпня 1-й Український фронт перейшов до
оборони на рубежі Юзефів – Лагув – Дембіца. У ході операції війська фронту
розгромили стратегічне угруповання ворога – групу армій “Північна Україна”.
Було розгромлено 32 і знищено – 8 дивізій, визволено від окупантів західні
області України і південно-східні райони Польщі. Захоплений значний плацдарм на
західному березі ріки Вісла, з якого потім розвернувся наступ на сілезькому
напрямку, у центральні райони Польщі і до кордону фашистської Німеччини.
Поразка противника на львівсько-сандомирському напрямку полегшила військам
2-го і 3-го Українського фронтів провести Яссо-Кишинівську операцію у 1944 р.,
оскільки противник вимушений був перекинути у смугу дій 1-го Українського,
фронту до 8 дивізій з групи “Південна Україна”.
3.7. Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція 8 вересня - 29

жовтня 1944 року
Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція проводилась військами 4-

го Українського фронту і лівого крила 1-го Українського фронту з метою допомоги
Словацькому національному повстанню (табл. 10). В операції також брав участь 1-
й чехословацький армійський корпус. Додатково під час бойових дій були введені
4 гвардійський і 31 танкові корпуси, п’ять дивізій. У межах Східно-Карпатської
стратегічної наступальної операції були проведені Карпатсько-Дуклінська
(територія Чехословаччини) і Карпатсько-Ужгородська фронтові наступальні
операції. Тривалість – 51 доба, ширина фронту бойових дій – 400км, глибина
просування радянських військ: 50–110 км. Середньодобовий темп наступу: 1–2 км.
Таблиця 10
з’єднань та терміни чисельність військ на
їх участі початок операції
кількість чисельність безповоротні санітарні усього
з'єднань
1-й Український сд-9 99 тис. 100 13 тис. 264 48 тис. 750 62 тис. 14
фронт (38-а армія, тк-1
2-а повітряна армія, кд-3
1-й гв. кк, 25-й тк)
(весь період)
388
Карпатсько-Дуклінська стратегічна наступальна операція, вересень 1944 р.
Карпатсько-Ужгородська фронтова наступальна операція (9 вересня – 28 жовтня

1944 р.) військ 4-го Українського фронту є частиною Східно-Карпатської
стратегічної наступальної операції. До початку Карпатсько-Ужгородської операції
війська 4-го Українського фронту: 1 гвардійська і 18 армії, 17 гвардійський
стрілецький корпус, 8 повітряна армія; усього 180 тис. воїнів, 3 тис. 422 гармати,
214 танків і САУ, 778 літаків (командуючий генерал І. Є. Петров) займали рубіж
Санок – Сколе – Красноїльськ. Їм протистояла частина військ 1-ї німецько-
фашистської танкової армії і 1-а угорська армія (усього 19 дивізій, 300 тис. вояків,
3 тис. 250 гармат, 100 танків, 450 літаків), які спирались на міцну
глибокоешеловану оборону. Військам фронту був відданий наказ: за допомогою 2-
го Українського фронту заволодіти районом Мукачеве – Ужгород – Чоп.
Правофлангові з’єднання 1-ї гвардійської армії повинні були надати допомогу
військам 38 армії 1-го Українського фронту під час Карпатсько-Дуклінської
операції 1944 р. 9 вересня 1-а гвардійська армія розпочала наступ з Санок – Залуж.
Вона наносила удар частиною сил у напрямку Команчі, а іншою частиною сил – у
напрямку Руського перевалу. Долаючи опір ворога, до 14 вересня війська прорвали
оборону до 13 км і просунулись у глибину до 15км.
20 вересня правофлангові з’єднання 1-ї гвардійської армії зайшли на територію
Словаччини. Німецько-фашистське командування додатково ввело в смугу 1-ї
гвардійської армії додаткові дивізії, унаслідок чого бої затягнулись на довший
період ніж передбачалось. Тим часом, війська 18 армії, які розпочали наступ з
району Сколе у напрямку Ужокського і Верецького перевалів, прорвали оборону
389
ворога на правому фланзі, а війська 17 гвардійського стрілецького корпусу успішно
розвивали наступ з району Делятин – Косів у напрямку Ясіні.
Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція, вересень–жовтень 1944 р.
Під натиском військ 4-го Українського фронту ворог відступав до перевалів

Карпатського хребта. До 18 жовтня війська заволоділи Руським, Ужокським,
Верецьким, Яблоніцьким та іншими перевалами і розпочали бойові дії на південно-
західних і південних схилах Східних Карпат. Під загрозою оточення, яка виникла
внаслідок того, що війська 2-го Українського фронту вийшли в південно-західному
напрямку від Ужгорода, ворог, який оборонявся перед центральною частиною і
лівим крилом 4-го Українського фронту, почав відступати.
Таким чином, з’єднання 18 армії і 17 гвардійського стрілецького корпусу,
переслідуючи ворога, 26 жовтня звільнили Мукачеве, 27 жовтня – Ужгород, 29
жовтня – Чоп. 1-а гвардійська армія зупинилась на рубежі на північ від Команчі,
війська 4-го Українського фронту завдали значних втрат частині військ 1-ї
німецько-фашистської танкової армії, розгромили 1-у угорську армію, звільнили
Закарпатську Україну і частину Словаччини. Ці дії сприяли розвитку наступу на
будапештському напрямку.
Під час Карпатсько-Ужгородської фронтової наступальної операції війська 4-го
Українського фронту розгромили три і знищили одну ворожі дивізії, захопили 20
тис. 870 полонених, 720 гармат і мінометів, 40 танків і штурмових гармат.
3.8. Визволення території України від німецько-фашистських військ
Вже на початку серпня контрнаступ радянських військ став переростати у

загальний стратегічний наступ, який охопив великий фронт від Великих Лук до
390
Азовського моря (табл. 11). Німецьке командування намагалося усіма засобами
стабілізувати фронт. Був відданий наказ про будівництво оборонного рубежу, який
назвали Східним валом, по лінії ріки Нарва, міста Псков, ріки Сож, середньої течії
Дніпра, ріки Молочна. Проте ці розрахунки були зірвані рішучим наступом
радянських військ. Війська Центрального, Воронезького i Степового фронтів після
завершення Курської битви розгорнули наступ з метою звільнення Лівобережної
України.
Таблиця 11
Співвідношення сил на радянсько-німецькому фронті у листопаді 1942 р.

Особовий склад 6 млн. 7 тис. 3 млн. 7 тис.
Знаряддя і міномети 107 тис. 300 56 тис. 200
Танки 12 тис. 100 8 тис.100
Літаки 14 тис. 700 4 тис. 100
22 вересня радянські передові частини вийшли до Дніпра. Наприкінці вересня

радянські війська очистили від противника лівий берег Дніпра на фронті 700км від
Лосєва до Запоріжжя.
Форсування Дніпра почалося одночасно на багатьох ділянках. Воно було
організовано вкрай погано. На той час були зруйновані мости, відсутні табельні
понтонні засоби, нестача автотранспорту й пального ускладнювали підвіз техніки i
озброєння. У військах відчувалася нестача боєприпасів. Переправи організовували
з підручних засобів. Переправлятись доводилося під вогнем артилерії і авіації
противника. Проте незважаючи на всі труднощі, наприкінці вересня 1943 р.
радянські війська форсували Дніпро на широкому фронті i захопили на його
західному березі більше 20 плацдармів. На початку 1944 р. радянські війська
чисельно перевищували противника в 1,3 рази, артилерія – в 1,7 рази, літаками – в
3,3 рази. В танках був встановлений практично повний паритет. В обстановці, яка
склалася, радянське командування вирішило у зимово-весняній кампанії 1944 р.
розгромити флангові угруповання противника – під Ленінградом і Новгородом, на
Україні i в Криму.
Спочатку 1944 р. на Правобережній Україні діяли німецько-фашистські війська,
які входили до складу груп армій “Південь” і “А”. За планом Ставки ВГК
радянським військам належало розгромити ці групи армій, звільнити
Правобережну Україну і Крим.
З 24 грудня 1943 р. по 29 лютого 1944 р. були проведені Житомирсько-
Бердичевська, Кіровоградська, Рівенсько-Луцька, Корсунь-Шевченківська та
Нікопольсько-Криворізька наступальні операції. У ході них була звільнена значна
частина Правобережної України i ліквідований плацдарм противника у районі
Нікополя. Проведені у січні – лютому 1944 р. наступальні операції Українських
фронтів створили сприятливі умови для розвитку наступу радянських військ з
метою повного визволення Правобережної України. На початку березня війська 1-
го, 2-го і 3-го Українських фронтів відновили наступ. Вже у середині квітня війська
1-го Українського фронту вийшли до передгір’їв Карпат i розсікли стратегічний
фронт противника на дві частини. До кінця квітня 1944 р. практично вся територія
Правобережної України була визволена. Війська 4-го Українського фронту у
взаємодії з Окремою Приморською армією i кораблями Чорноморського флоту у
період з 8 квітня по 9 травня здійснили Кримську наступальну операцію i звільнили
391
півострів від ворожих військ. Остаточне звільнення території Східної Галичини від
німецько-фашистських загарбників відбулося влітку 1944 р. у ході Львівсько-
Сандомирської наступальної операції. У ході неї 8 дивізій противника були
знищені, а 32 втратили від 50% до 70% особового складу.
У результаті проведених операцій тільки на Правобережній Україні було
розгромлено 69 дивізій противника, були створені сприятливі умови для
подальших наступальних дій на балканському напрямку, а також на інших
ділянках радянсько-німецького фронту. Бойові дії радянських військ проходили в
умовах весняного бездоріжжя i у складних метеоумовах. У силу цього чітка
взаємодія між родами військ мала особливо велике значення для успіху бойових
дій.
Удари Червоної Армії наносилися потужними угрупованнями, до складу яких
включалися великі танкові з’єднання i об’єднання. Завдяки цьому наступ
радянських військ проводився у високих темпах i на більшу глибину.
4. Підсумки Великої Вітчизняної війни
На протязі всієї війни можна було спостерігати суттєвий зріст чисельності

особового складу збройних сил Радянської армії (табл. 12).
Таблиця 12
1941 р. 1942 р. 1943 р. 1944 р. 1945 р.

Було дивізій 196 382 416 499 527
Знов сформовані 286 50 9 1 –
Переформовані з бригад 22 67 74 31 –
Розформовані 124 83 – 4 10
В операціях Великої Вітчизняної війни, у бойових діях на території України

теорія і практика стратегії воєнної, оперативного мистецтва і тактики воєнної
досягли значних успіхів. Вони розвивались і вдосконалювались у тісному
взаємозв’язку, залежно від умов та особливостей бойових обставин.
Основними видами стратегічних дій, які використовували війська, були
стратегічний наступ і стратегічна оборона.
Стратегічний наступ був головним способом дій військ, дякуючи якому була
досягнута повна перемога над ворогом. Були найдені й успішно використані
принципіальні нові форми стратегічних дій Збройних Сил у вигляді операцій груп
фронтів. Вони являли собою сукупність узгоджених і взаємопов’язаних за метою,
змістом та часом ударів, операцій і бойових дій об’єднань та з’єднань різних видів
Збройних Сил, які проводились для досягнення стратегічних цілей.
Стратегічна оборона організовувалась і велась на всьому радянсько-
німецькому фронті. Метою стратегічної оборони був зрив наступу противника,
виснаження його сил, утримання важливих у воєнно-політичному й оперативно-
стратегічному відношенні об’єктів і рубежів, утворення сприятливих умов для
переходу у контрнаступ.
Найбільш важливі проблеми стратегії, такі як відбиття несподіваного нападу,
боротьба за захоплення і утримання стратегічної ініціативи, більш ціленаправлене
використання всіх видів Збройних Сил у стратегічній обороні, наступі, маневр
стратегічними резервами та завоювання стратегічного панування у повітрі були
досягнуті.
392
Оперативне мистецтво згідно з розробленою в довоєнний період теорією
глибокої наступальної операції було основою для його розвитку.
Плануючи наступальні операції, Ставка ВГК, фронти й армії враховували всі
особливості оборони противника. Було вирішено таку складну проблему
оперативного мистецтва, як прорив завчасно підготовленої, суцільної,
ешелонованої в глибину тактичної зони оборони з розвитком цього прориву на всю
оперативну глибину, оточення і знищення великих угруповань ворога та
форсування з ходу водних перешкод.
Оперативна оборона пройшла складний шлях розвитку, була спроможною
протидіяти ударам сильних угруповань ворога. Розвиток оборони йшов у напрямку
правильного визначення районів, рубежів, від утримання яких залежала стійкість
оборони, утворення найбільш доцільного угруповання військ, інженерного
обладнання місцевості, організація протитанкової і протиповітряної оборони,
проведення контрударів і широкого маневру силами та засобами, удосконалення
взаємодії й управління військами.
Оперативне мистецтво під час проведення операцій на території України
отримало значний розвиток. Тут успішно вирішувались завдання підготовки та
проведення фронтових і армійських операцій у найскладніших та
найрізноманітніших бойових умовах, що виявилися одними із найважливіших
факторів успішного вирішення поставлених перед Збройними Силами воєнно-
політичних завдань. У бойових діях тактика збагатилась новими прийомами
підготовки і ведення бойових дій у різноманітних умовах бойової обстановки. Були
розроблені ефективні способи прориву суцільної, глибоко ешелонованої оборони
противника, ведення зустрічного бою і переслідування відступаючого
противника. Широко використовувались нічні дії, удосконалювались способи
форсування водних перешкод, оточення і знищення противника, ведення
активної оборони. Вимоги статутів до бойових дій використовувались
нешаблонно, а відповідно до конкретних обставин. Вибір способів дій спирався на
врахування можливостей своїх військ, глибоке вивчення противника, сильних і
слабких його сторін. Уміло здійснювався маневр.
Наступальний бій був основним і найбільш складним видом бойових дій, який
переслідував мету повного розгрому ворога. Це був загальновійськовий бій, успіх в
якому досягався спільними зусиллями всіх родів військ і авіації при ведучій,
головній ролі загальновійськових з’єднань (стрілецьких корпусів і дивізій).
Оборонний бій розвивався у напрямку розвитку підвищення стійкості й
активності оборони. Це досягалося рішучим масуванням сил і засобів на
найважливіших напрямках, глибоким ешелонуванням військ, бойових порядків,
застосування рухомих загороджувальних загонів, підсиленням танкових і
протитанкових резервів, переходом частин від слабкої до багатосмугової,
обладнаною системою траншей, оборони, організацією чіткої системи вогню,
протитанкової оборони, здійсненням контратак і широкого маневру силами й
засобами у ході бою.
Таким чином, успішний розвиток воєнної науки передбачає спадкоємність
досвіду минулого і в першу чергу досвіду Великої Вітчизняної війни. Цей досвід і
сьогодні залишається невичерпним джерелом вдосконалення воєнного мистецтва,
що не втратив свого значення в сучасних умовах. При творчому підході до його
використання можна здобути багато корисного в інтересах навчання військ і
штабів, виховання і підвищення бойової готовності.
393
5. Війна СРСР проти Японії у 1945 року
9 травня 1945 р. війна в Європі була закінчена перемогою СРСР та його

союзників – США і Англії. Проте на Далекому Сході пожежа війни ще тривала.
Японія залишалася єдиною державою фашистського блоку, що продовжувала
бойові дії. Ще на Ялтинській конференції у лютому 1945 р. Радянський уряд
зобов’язався допомогти союзникам у розгромі Японії через три місяці після
закінчення війни з Німеччиною.
Війна СРСР з Японією є заключним етапом Другої світової війни.
Вторгнення японських військ у СРСР планувалося почати після захоплення
німцями Москви, Проте взимку 1941–1942 рр. цього здійснити не судилося. Вдруге
Японія готувалася напасти на СРСР влітку 1942 р. після захоплення Сталінграду,
але й ці задуми не були реалізовані. Свої агресивні плани проти СРСР Японія
остаточно поховала після поразки німців у Курській битві. Однак СРСР був
вимушений тримати на Далекому Сході 40 дивізій протягом всієї війни в Європі.
Навіть після поразки Німеччини Японія продовжувала вести бойові дії проти США
та Англії на Тихому океані.
Японські війська, що були розташовані у Маньчжурії (Китаї) i Кореї, складали
Квантунську армію, яка налічувала понад 1 млн. вояків. Союзники СРСР не мали
достатніх сил для повного розгрому Японії, тому їх командування розраховувало
закінчити війну не раніше 1946 р. Декларація Потсдамської конференції від 26
липня 1945 р. вимагала негайної капітуляції Японії, але японський уряд відповів
відмовою. Виконуючи союзні обов’язки, радянський уряд 8 серпня 1945 р.
оголосив війну Японії. 10 серпня 1945 р. війну Японії оголосила Монгольська
Народна Республіка (МНР). Метою СРСР було: усунути постійну загрозу з боку
Японії, вигнати японських агресорів з окупованих країн, повернути СРСР
території, які були захоплені у 1904–1905 рр., прискорити закінчення Другої
світової війни.
При плануванні бойових дій радянське командування враховувало природно-
географічні умови і систему оборонних споруд Далекосхідного ТВД. Вони
характеризувалися гірсько-лісовими, пустельно-степовими районами і значними
водними перешкодами, а також тяжкими кліматичними умовами. Протяжність
фронту складала 5 тис. км. На важливих напрямках японці спорудили укріплені
райони.
Японські війська, об’єднані у 4 фронти, мали у своєму складі 7 польових, 2
повітряні армії, у складі 42 піхотних, 7 кавалерійських дивізій і 27 бригад.
Радянські війська були зведені у 3 фронти: Забайкальський та 1-й i 2-й
Далекосхідні, які налічували 72 стрілецьких i мотострілецьких, 6 кавалерійських і 2
танкові дивізії, 4 корпуси і 30 окремих бригад. Угруповання радянських військ
мало перевагу над японцями у живій силі в 1,7 рази, артилерії – в 5 разів, танках – в
4,8 рази, авіації – в 2,8 рази.
Війна проти Японії складалася з однієї кампанії, яка включала три наступальних
операції: Маньчжурську, Південно-Сахалінську i Курильську десантну операції.
Задум Маньчжурської операції передбачав завдання двох основних ударів (з
Монголії і Примор’я) і ще декілька допоміжних на зустрічних напрямках у центр
Маньчжурії. Маньчжурська наступальна операція поділяється на два етапи:
I етап: 9–14 серпня – прорив оборони противника, розгром прикордонного
ешелону Квантунської армії і подолання гірських хребтів;
394
II етап: 15 серпня–2 вересня – переслідування військ противника, оточення його
у Центральній Маньчжурії, роззброєння і полонення.
МАНЬЧЖУРСЬКА Штаб Квактунської армії до початку воєних дій

СТРАТЕГІЧНА ОПЕРАЦІЯ 1945 р. Укріплені райони та рубежі оборони противника
Райони зосередження військ
японських Маньчжоу-Го
Внутрішньої Монголії
Штаб Головного командування радянських

військ на Дальньому Сході
Положення радянських та монгольських
військ до 9 серпня
Напрями ударів
радянських військ
радянських та монгольських військ
Висаджування повітряних десантів

радянських військ (з вказанням дат)
Контрудари та відхід військ противника
Дії
радянського Тихоокеанського флоту
радянської Амурскої військової флотилії
8-ї народно-революційної армії Китая
радянських військ після капітуляції

Коантунської армії
Маньчжурська стратегічна наступальна операція, серпень 1945 р.
Наступ військ трьох фронтів почався вночі з 8 на 9 серпня без артилерійської і

авіаційної підготовки. Використовуючи фактор раптовості війська в перший день
почали розвивати тактичний успіх в оперативний.
Забайкальський фронт за півтори доби подолав безводну пустелю Гобі, i вже 12
серпня подолав i перевали Великого Хінгану.
1-й Далекосхідний фронт за допомогою авіації прорвав оборону противника,
подолав Східно-Манчжурські гори i 13 серпня вийшов у Центральну Маньчжурію.
Війська 2-го Далекосхідного фронту почали наступ з форсування річок Амур та
395
Уccypi i 14 серпня подолали хребет Малий Хінган.
На II етапі радянські війська проводили переслідування противника i закінчили
оточення головних сил Квантунської армії.
Щоб не дати японцям можливості знищити воєнне майно, склади, бази і для
деморалізації противника, з 18 по 22 серпня була проведена висадка повітряних
десантів в основні міста Маньчжурії. Кожний десант сягав до 500 воїнів. Завданням
десантів було захоплення аеродромів та допомога військам, які штурмували міста
ззовні. З 19 серпня почалася масова здача у полон.
20 серпня японське командування видало наказ про капітуляцію своїх військ, але
в окремих місцях бойові дії тривали аж до кінця серпня.
Паралельно з Маньчжурськими військами 2-го Далекосхідного фронту за
допомогою Тихоокеанського флоту була проведена Південно-Сахалінська операція
(11–25 серпня), у результаті якої була звільнена південна частина Сахаліну.
Перемога була досягнута завдяки повітряним і морським десантам.
У період з 18 серпня по 1 вересня війська Камчатського оборонного району та
Петропавловської військово-морської бази при підтримці авіаційної дивізії провели
Курильську десантну операцію. До 1 вересня від японців були звільнені всі
Курильські острови, у полон було взято 65 тис. солдатів i офіцерів.
Таким чином, в результаті ретельно спланованої та підготовленої кампанії,
радянські війська у короткий строк розгромили основні сили японських військ –
Квантунську армію. Загальні втрати противника складали майже 700 тис. вояків,
втрати радянських військ – 32 тис. солдатів і офіцерів. Військової перемоги такого
великого масштабу i досягнутої у такий короткий строк, історія раніше не знала.
Перемогою над Японією було закінчено Другу світову війну.
6. Союзницькі сили в Другій світовій війні
6.1. Воєнні дії у Північній Африці
Після поразки Франції серйозну небезпеку для Великобританії становила не

тільки Німеччина, а й Італія, яка мала досить значні сухопутні, військово-морські
та повітряні сили. Влітку 1940 р. італійці розпочали військові дії проти англійців в
Східній Африці, де мали в Ефіопії 300 тис. солдатів і офіцерів проти 30 тис.
англійців у Сомалі, Кенії і Судані. В липні італійці зайняли частину Кенії, ряд
пунктів в Судані і захопили Британське Сомалі. Однак в Судані і Кенії італійцям не
вдалося досягти успіху і вони вимушені були перейти до оборони. Головні сили
італійців кинули на захоплення Єгипту і Суецького каналу, розраховуючи
встановити свій вплив на всьому Близькому Сході. У вересні 1940 р. італійські
війська завдали удар із Лівії в Єгипет і просунулись вглиб країни на 90 км, але були
зупинені англійцями. На початку лютого 1941 р. раптовим контрударом англійці
оточили італійські війська в районі Кіренаїки і змусили їх капітулювати. Інша
частина італійських сил була повністю деморалізована і ледве стримувала наступ
британців в Тріполітанії. Щоб врятувати свого союзника, Гітлер направив в
Африку Е. Роммеля, який очолив Африканський корпус.
Африканська кампанія почалась для Роммеля дуже успішно, вона принесла йому
прізвисько “Лис пустелі”. В березні італо-німецькі війська почали наступ в Єгипті і
були з великими труднощами зупинені в 100км від Олександра. В червні 1941 р.
війська Роммеля захопили Табрук – ключовий пункт британської оборони і взяли в
396
полон 33 тис. його захисників. За це Гітлер присвоїв йому звання генерал-
фельдмаршала. Влітку 1942 р. італо-німецькі війська знаходились близько Ель-
Аламейну, але наступне їх просування було зупинено британськими військами.
В жовтні 1942 р. британські війська, маючи значну військову перевагу (230 тис.
воїнів, 1 тис. 440 танків, 2 тис. 311 гармат, 1 тис. 500 літаків проти 80 тис. вояків,
540 танків, 1 тис. 219 гармат, 350 літаків Е. Роммеля), під керівництвом генерала Б.
Монтгомері завдали німцям і італійцям поразки. Останні вимушені були спішно
відійти на захід.
У листопаді 1942 р. з протилежної сторони Північної Африки (Марокко)
почалась висадка американських військ під командуванням Д. Ейзенхауера.
Німецько-італійські війська потрапили в пастку на морському узбережжі в Тунісі і
13 травня 1943 р. капітулювали.
6.2. Воєнні дії в Італії в 1943 – 1945 рр.
Після проведення конференції лідерів антигітлерівської коаліції в Касабланці

(Марокко) в січні 1943 р. і закінчення бойових дій в Північній Африці, було
прийнято рішення продовжити війну на території Італії, а саме почати з висадки
військ на острові Сицилія.
Італійська армія, потерпівши поразку, зазнала серйозних втрат під час боїв на
північно-африканському театрі воєнних дій; до весни 1943 р. громадська думка в
країні по відношенню до Німеччини різко погіршала. Операція вторгнення англо-
американських військ на Сицилію отримала кодове найменування “Хаски”
(“Ескімос”). Мета операції полягала в тому, щоб захопленням Сицилії створити
плацдарм для вторгнення на континентальну частину Італії й затвердіти панування
союзників в центральній частині Середземного моря. Планом операції
передбачалося: масованими ударами авіації нанести серйозну поразку військово-
морським і військово-повітряним силам фашистів, забезпечити повне панування на
морі і в повітрі, потім висадити сухопутні і повітрянодесантні війська на південне
узбережжя Сицилії, створити на третій день плацдарм 160км по фронту і 25–30 км
в глибину і надалі, наступаючи на північ і північний захід, опанувати всім
островом.
Повітрянодесантні війська вивчивши невеликий досвід застосування військ в
Африці, приступили до підготовки до висадки значних сил десанту на острів.
Однією з виявлених проблем стала заміна парашутних систем Т-5 на досконаліші
Т-7. Причина полягала в тому, що недосконалість підвісної системи Т-5 часто
приводила до важких травм при приземленні, а іноді навіть і до загибелі
парашутистів. Запозичивши принципові основи в конструкції підвісної системи з
німецьких парашутів, американці приступили до випуску нових систем Т-7. Проте
на момент початку сицилійської повітрянодесантної операції, десант як і раніше,
використовував старі і небезпечні парашути Т-5. Для тренування військ поблизу
Уджда (Французьке Марокко) були створені точні копії районів майбутніх бойових
дій, зокрема опорних пунктів противника. По мірі можливості навчання були
наближено до бойової обстановки. Після тривалої і ретельної підготовки, збору
розвідувальних даних, тренувань і рекогносцировок, 505-а полкова
повітрянодесантна бойова група (505 парашутно-десантний полк (пдп), командир
полковник Джеймс М. Гейвін) і 3-й батальйон 504 пдп, посилені артилерійським
дивізіоном і ротою інженерів, були готові до початку операції. 505 пдп мав бойове
397
завдання – захопити ключові позиції за лінією висадки морського десанту і не
допустити підходу німецьких резервів до цих плацдармів. Паралельно з
американцями висадку здійснювала 1-а повітряно-посадочна (планерна) бригада
Великобританії, із завданням захопити важливі об’єкти, включаючи міст Понте-
Гранде на півдні від Сіракуз.
Десантування почалося 9 липня 1943 р. Увечері ж 9 липня конвої з морськими
десантами попрямували в райони розгортання, і підійшли до них за три години до
висадки на берег. В цей час почалося десантування 1-ї англійської бригади (1 тис.
600 солдатів і офіцерів) на 144 планерах, що буксували літаки. Із-за недостатньої
досвідченості льотчиків, складних метеорологічних умов (темрява, сильний вітер)
лише 12 планерів сіли в наміченому районі. 90 планерів, відчеплених від літаків
передчасно, не долетіли до берега. Всі вони переважно затонули. Решта
приземлилися в самих різних районах південної частини Сицилії. Тільки 295 вояків
з числа британців, що брали участь в операції, змогли захопити міст близько
Сіракуз, але вже через декілька годин були вибиті звідти силами 4-ї парашутної
бригади німців. Висадка десантів на планерах і парашутах в нічний час виявилася
невдалою. Із-за сильного вітру (швидкість його досягла 56 км/год) літаки, що
перекидали 505-у полкову бойову групу, значно відхилилися на схід від
запланованого курсу. Вони пролетіли в стороні від острова Мальта, і велика
частина транспортно-десантних авіаційних підрозділів прибула на східний, а не на
південний берег острова Сицилія. В ніч на 10 липня 1943 р. 504-й парашутно-
десантний полк (без 3-го батальйону), що знаходився в Північній Африці, був
десантований на аеродром в районі Фарелло для посилення 505-ї полкової бойової
групи. Полк був обстріляний в повітрі своїми кораблями і наземними військами,
внаслідок чого зазнав великих втрат (23 транспортних літака було збито, 37
отримали серйозні пошкодження: 88 воїнів вбито, 162 поранений, 69 – пропало без
вісті). Проте до ранку 12 липня 504-й полк був зібраний разом і незабаром
з’єднався з 505-ю полковою бойовою групою, а потім взяв участь у важких боях,
що завершилися захопленням міста Трапані і мису Вито, в північно-західній
частині острова Сицилія. Наносячи противникові важки втрати, парашутисти
утримували свої позиції до тих пір, поки їх не змінили інші підрозділи 505-ї
полкової бойової групи і 16-го піхотного полку 1-ї дивізії, що підійшли на
четвертий день після десантування. До вечора 22 липня 82 дивізія практично
виконала поставлені бойові завдання і після нетривалої паузи, 16 серпня була
передислокована до Північної Африки для підготовки до вторгнення на материкову
Італію. З тактичної точки зору цікаве те, що німецькі війська, що знаходилися
близько Катанні, також були посилені своєю 1-ю парашутною дивізією.
Американці набули першого досвіду застосування повітрянодесантних військ в
стратегічній операції. Досвід був дуже гірким і невтішним. Проте тут, на острові
Сицилія, вони з’ясували, що вертикальне охоплення вночі здійсниме, що зупинити
його майже неможливо і що американські парашутисти мужньо витримають будь-
які випробування. Якщо розсіювання парашутистів у момент їх десантування і
було значним, то раптовість повітрянодесантної атаки та викликане нею замішання
в рядах противника виявилися не меншими. Відсутність відомостей про дійсну
чисельність військ і напрямки їх руху сіяло паніку проміж німців і надавало
деморалізуючу дію. Участь парашутистів в наземних боях великою мірою сприяла
успіху Сицилійської кампанії в цілому. Не цілком вдалий досвід Сицилійської
операції спричинив за собою люті спори про подальшу долю повітрянодесантних
398
військ (ПДВ) в цілому. Багато опонентів військ наполягали на переформовуванні
17-ї, 82-ї, 101-ї дивізій в звичайні легкі піхотні дивізії. Остаточне слово на
підтримку ПДВ висловив Командувач Збройними силами США в Європі генерал
Ейзенхауер, який наполіг на збереженні цього роду військ, проте зажадав, щоб
надалі війська застосовувалися лише в масштабі не більш парашутно-десантного
батальйону, з огляду на те, що ступінь управління і організації взаємодії такими
військами на рівні полку і дивізії були ще дуже і дуже недосконалі.
6.3. Відкриття Другого фронту. Висадка англо–американських військ в

Нормандії
Воєнно-політична обстановка в Європі влітку 1944 р. визначалася перемогами

радянських військ та широкою національно-визвольною боротьбою народів
європейських країн проти фашистських окупантів. Правлячі кола США і
Великобританії нарешті вирішили відкрити Другий фронт, який вони довго обіцяли
уряду СРСР. Для висадки у Францію і подальшого наступу союзники зосередили
на Британських островах 38 дивізій, 12 бригад і 10 загонів “командос” та
“рейнджерс”. До їх складу входили 6 тис. танків і САУ, 15 тис. гармат і мінометів.
ВПС включали 10 тис. 800 бойових і 2 тис. 300 транспортних літаків та 2 тис. 600
планерів. Експедиційні ВМС нараховували 1 тис. 213 бойових кораблів, 4 тис. 126
десантних, 1 тис. 600 торгівельних і допоміжних суден. Союзним військам
протистояли 58 дивізій противника. Німці в Західній Європі (на червень 1944 р.)
нараховували 2 тис. танків, 6 тис. 700 гармат, 160 бойових літаків. Їх основне
угруповання знаходилося на північ від річки Сена на узбережжі протоки Па-де-
Кале. Обороні узбережжя Нормандії приділялася менша увага. Тут на фронті 70км
оборонялися три піхотні дивізії. Протидесантна оборона узбережжя, в найбільш
важливих його районах, складалася з опорних пунктів, які інколи не мали між
собою вогневого зв’язку. Задум десантної операції під назвою “Оверлорд”
складався у тому, щоб одночасно висадити п’ять піхотних дивізій на ділянці
протяжністю 100км, та три повітрянодесантні дивізії у глибині 15–20 км від
узбережжя, захопити тактичні плацдарми, об’єднати їх в один, розширити його до
100 км по фронту і 100–110 км у глибину. Щоб досягнути фактора раптовості,
командування союзних військ здійснило широкі заходи щодо потайного
зосередження сил і засобів, боротьби з розвідкою противника і введення його в
оману порівняно часу і району висадки десанту. Потягом двох місяців
здійснювалася попередня авіаційна підготовка операції.
6 червня 1944 р. напередодні операції авіаційний удар був нанесений
безпосередньо по артилерійським батареям, штабам, окремим вузлам опору
противника. Тієї ж ночі розпочалося здійснення наміченого плану.
О 6.30 годині ранку на п’яти ділянках узбережжя під прикриттям авіації та
вогню артилерії розпочалося десантування військ союзників. Морські десанти у
той же день об’єдналися з повітряними.
12 червня був створений суцільний плацдарм протяжністю 80км по фронту та
13–18 км у глибину. Німецько-фашистське командування повільно реагувало на
висадку союзних військ у Нормандії тому що вважало, що головний удар буде
нанесений через Па-де-Кале. У результаті напружених боїв плацдарм союзних
військ наприкінці червня сягав 100–110 км по фронту і 30–40 км у глибину.
399
Відкриття Другого фронту в Європі. Нормандська десантна операція,
6.06 – 24.07.1944 р.
Німецьке командування не змогло підсилити оборону в Нормандії i вагалося з

перекиданням резервів з узбережжя Па-де-Кале до плацдарму.
25 червня територія Нормандії була звільнена від фашистів. Це знаменувало
завершення операції “Оверлорд”. Висадка союзних військ у Нормандії була
400
найбільшою десантною операцією стратегічного значення у ході Другої
світової війни. Заслуговують уваги вміла організація i здійснення цієї операції.
Союзникам під час підготовки і проведення операції вдало вирішили ряд проблем:
досягти раптовості висадки та чіткої взаємодії сухопутних військ, авіації,
повітрянодесантних військ і військово-морського флоту; здійснити швидке
перекидання морем значної кількості сил і засобів. Темпи наступу були повільними
i строки, які були намічені планом, не дотримувалися.
25 липня 1944 р. розпочався загальний наступ англо-американських військ у
глиб території Франції. Німецьке командування зробило спробу нанести контрудар
у напрямку міста Авранш. Проте він не був забезпечений підтримкою з повітря i
успіху не мав. Англо-американські війська повільно оточували фалезьке
угруповання противника. 19 серпня у кільці оточення знаходилися 125 тис.
німецьких солдат. Проте нерішучість союзників дала можливість німцям вивести з
нього близько 35 тис. вояків. 15 серпня американські і французькі війська
висадилися на півдні Франції. Операція була проведена в умовах повної переваги
сил союзників і практично повної відсутності опору противника. 26 серпня 1944 р.
гітлерівські війська почали відхід до кордонів Німеччини. Союзні війська
перейшли до переслідування противника по всьому фронту. 12 вересня німецьке
командування відвело основну масу своїх військ i організувало оборону у
південній частині Голландії і на лінії Зігфріда. Спроба союзних військ подолати
лінію Зігфріда з ходу не увінчалася успіхом. Однак частковий успіх мала
повітрянодесантна операція, яка проводилася в Голландії.
У грудні 1944 р. союзники готувалися провести операцію з метою прориву лінії
Зігфріда, ал е гітлерівське командування їх упередило і організувало контрнаступ в
Арденнах. Його метою було раптовим ударом розгромити союзні війська на
північній ділянці фронту і створити передумови для переговорів з США і Англією
про вигідний сепаратний мир. В Арденнській операції приймали участь 25
німецьких дивізій, до яких входило 900 танків і САУ. Правильний вибір німцями
місця і часу переходу у наступ, скритність при підготовці до операції, раптовість
завдання удару, помилки американського командування дозволили гітлерівським
військам 16 грудня успішно розпочати наступ. Фронт союзників було прорвано на
ділянці 80км і на глибину до 100км. Положення англо-американських військ
ставало дедалі гіршим. Тільки наступ радянських військ, який розгорнувся на
широкому фронті 1 тис. 200км від Карпат до Балтики примусив німецьке
командування відмовитися від задуманих планів. Німецькі війська зупинили
наступ і відійшли на позиції, які займали.
У березні–квітні 1945 р. війська союзників успішно провели Рурську
наступальну операцію. Противник практично не чинив опору i темпи просування
англо-американських військ досягали 50–75 км за день. На початку травня вся
Південна Німеччина і Верхня Австрія були зайняті союзниками.
6.4. Воєнні дії на Тихоокеанському театрі воєнних дій
Провідником агресивної політики на Далекому Сході і басейні Тихого океану в

Другій світовій війні була Японія. 7 грудня 1941 р. збройні сили Японії без
оголошення війни напали на основні бази США і Великобританії в басейні Тихого
океану. Війна почалася ударом японського авіаносного з’єднання по кораблях
Тихоокеанського флоту США у Перл-Харборі – військово-морській базі на
401
Гавайських островах. До цього з’єднання входило 6 авіаносців, 2 лінкори, 3
крейсера, 11 есмінців і 3 підводних човна. Уранці 7 грудня морська авіація японців
нанесла два авіаційних удари по американських кораблях i аеродромах. В
результаті них чотири з восьми лінкорів були потоплені. Також були знищені 6
крейсерів, есмінець та 272 літаки. Японці втратили 29 літаків і 5 малих підводних
човнів. Наприкінці 1941 р. і на початку 1942 р. Японія захопила Філіппінські
острови, Малаккський півострів; острови Голландської Індії. 7 травня 1942 р. у
Кораловому морі відбулася морська битва, у якій воєнні дії велися виключно
повітряними силами. Втрати сторін були практично рівними. Японське
командування обмежилося захопленням Соломонових островів та відмовилося від
оволодіння Порт-Морсбі (Нова Гвінея) і від вторгнення в Австралію.
Важливе стратегічне значення мав атол Мідуей, який являв вигідну позицію для
продовження експансії Японії на Тихому океані. Для проведення операції були
залучені основні сили японського флоту, але американське командування
своєчасно скрило плани японців i добре підготувалося до битви. У битві на атолі
Miдуей (3–6 червня 1942 р.), так само як i в Кораловому морі, єдиною ударною
силою була авіаносна авіація. В результаті авіаційних ударів було знищено 4
японських авіаносців і крейсер, 322 літака. Американський флот втратив 1
авіаносець і 150 літаків. Проте за півроку японці захопили Гонконг, Британську
Малайзію, Бірму, Гуам, західну та центральну частини Нової Гвінеї. Спроби
японців перехопити стратегічну ініціативу в боях на Соломонових островах і на
Новій Гвінеї виявилися невдалими. Бойові дії на Тихому океані у 1943 р. велися
неактивно. План союзників на 1944 р. був складений на основі стратегії
“методичного наближення”. Він складався у поступовому витісненні японців з
островів та території Бірми. У боротьбі за оволодіння Маршалловими островами,
північного узбережжя Нової Гвінеї, архіпелагу Бісмарка американські війська
набули багатий досвід підготовки та висадки морських десантів. Вони
супроводжувалися тривалою авіаційною і артилерійською підготовкою. Після
захоплення Філіппін американське командування розпочало підготовку ударів по
Японії. У травні – червні 1945 р. у ході запеклих боїв американці захопили острови
Іводзіма та Окінава. Вони готувалися до тривалих боїв з Японією, яка ще мала
досить могутні сили для опору. Чисельний склад її збройних сил на 1945 р.
дорівнював 7,2 млн. вояків. На завершальному етапі війни проти Японії, США
застосували ядерну зброю. Так 6 та 9 серпня 1945 р. на міста Xіpocімa і Нагасакі
були скинуті атомні бомби, у результаті дій яких загинуло 447 тис. цивільних
мешканців.
2 вересня 1945 р. Японія капітулювала.
7. Розвиток воєнного мистецтва під час Другої світової війни
В розвитку воєнного мистецтва під час Другої світової війни слід підкреслити
наступне: вміле використання раптовості (перехід у наступ після масованого удару
бомбардувальної авіації, артилерії i реактивних систем залпового вогню по пунктах
управління, аеродромах, районах зосередження військ); вирішення задачі
завоювання панівного становища у повітрі; велику роль у розвитку фронтових та
армійських операцій відіграли масовані удари авіації, повітряні і морські десанти;
глибоке ешелонування бойових порядків в обороні і наступі; високі щільності
військ; масування танкових з’єднань на напрямку основного удару; вміла взаємодія
402
бомбардувальної, штурмової авіації на напрямку головного удару; велике значення
мала організація тісної взаємодії між різними видами збройних сил i родами військ
у фронтових і армійських операціях; розвиток засобів радіозв’язку i організації
управління частинами та підрозділами при підготовці i проведенні бойових дій;
глибоке ешелонування оборонних бойових порядків, побудова протитанкової
оборони, масування протитанкових засобів на танконебезпечних напрямках; велике
значення приділялося створенню i використанню стратегічних резервів.
Таким чином, Друга світова війна відіграла велику роль в історії людства.
Вирішальною подією, яка докорінно змінила характер війни, був вступ до неї СРСР
у зв’язку з агресією гітлерівської Німеччини. Велика Вітчизняна війна стала
головною складовою частиною Другої світової війни i докорінно змінила її
характер. Під час підготовки та у ході Другої світової і Великої Вітчизняної війн
суттєво змінилися погляди на всі складові воєнного мистецтва. Кардинальні зміни
відбулися як в стратегії i в оперативному мистецтві, так і в тактиці. Досвід,
отриманий під час Другої світової війни, став підґрунтям у формуванні воєнного
мистецтва другої половини XX століття.
403
Видатні радянські полководці Великої Вітчизняної війни
Георгій Костянтинович Жуков, 1896 – 1974 рр. – Маршал Радянського Союзу,

міністр оборони СРСР (1955 – 1957 рр.). Чотирьох разовий Герой Радянського
Союзу, кавалер двох орденів “Перемога” і багатьох інших радянських і іноземних
орденів і медалей. У ході війни послідовно займав посади Начальника Генерального
штабу, члена Ставки Верховного Головнокомандування, заступника Верховного
Головнокомандуючого. В післявоєнні часи займав пост Головкому сухопутних
військ, командував Одеським, потім Уральським воєнними округами. Після того як
помер Йосиф Сталін, став першим заступником міністра оборони СРСР, а з 1955
по 1957 рік – міністром оборони СРСР. У 1958 р. відправлений у відставку.
Костянтин Костянтинович (Ксаверьевич) Рокоссовський, 1896 – 1968 рр. –

Маршал Радянського Союзу, маршал Польщі. Два рази Герой Радянського Союзу,
кавалер ордену “Перемога”, міністр національної оборони Польщі, заступник
міністра оброни СРСР, генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів
Міністерства оборони СРСР.
404
Олександр Михайлович Василевський, 1895 – 1977 рр. – Маршал Радянського
Союзу, начальник Генштабу, член Ставки Верховного Головнокомандування. У ході
війни був начальником Генерального штабу, приймав активну участь в розробці і
здійсненню практично усіх крупних операцій на радянсько-германському фронті. З
лютого 1945 р. командував 3-м Білоруським фронтом, керував штурмом
Кенігсберга. У 1945 Головнокомандуючий радянськими військами на Дальньому
Сході у війні з Японією. У 1949 –1953 роках Міністр збройних сил і Воєнний
міністр СРСР. Два рази Герой Радянського Союзу, кавалер двох орденів
“Перемога” .
Іван Степанович Конєв, 1897 – 1973 рр. – Маршал Радянського Союзу, два рази
Герой Радянського Союзу, командуючий: 19-ї армії, військами Західного,
Калінінського, Степового, 2-го і 1-гоУкраїнських фронтів, головнокомандуючий
Центральною групою військ, Верховний комісар по Австрії, Головнокомандуючий
СВ – заступник міністра Збройних Сил СРСР, головний інспектор Радянської
Армії – заступник воєнного міністра, командуючий Прикарпатським воєнним
округом, голова Спеціального судового присутствія, 1-й заступник міністра
оборони СРСР і Головнокомандуючий СВ, 1-й заступник міністра оборони СРСР і
Головнокомандуючий Об’єднаними збройними силами Варшавського договору, член
Групи генеральних інспекторів МО СРСР.
405
1. Якою була періодизація Великої Вітчизняної війни?

2. Що включав в себе німецько-фашистський план “Барбаросса”?
3. Перерахуйте основні битви Великої Вітчизняної війни і яке було їх
історичне значення?
4. У чому причина швидких перемог армії Німеччини в кампанії 1941
року?
5. В якій битві і як був розсіяний міф про непереможність німецько-
фашистських військ?
5. Чому і в якій битві наступив корінний перелом у Великій Вітчизняній
війні?
6. Чім характерна битва на Курській Дузі?
7. Якими були особливості воєнного мистецтва радянських військ у
третьому періоді Великої Вітчизняної війни?
406
РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ І
ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ
СТОЛІТЬ. ЛОКАЛЬНІ ВІЙНИ І МИРОТВОРЧІ ОПЕРАЦІЇ У
ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ
3.1. Реформування Збройних Сил СРСР і розвиток воєнного мистецтва

у післявоєнний період 1946 - 1991 років
3.1.1. Періоди розвитку збройних сил СРСР після Другої світової війни
1946 – 1991 років
На основі розвитку економічної бази у післявоєнні роки безперервно

зростала оборонна міць як СРСР, так і США. Колишні союзники по Другій
світовій війні з часом стали головними противниками, розпочалася “холодна
війна”.
У післявоєнний період, за рахунок науково-технічного прогресу
удосконалювалась організаційна структура військ, якісно змінювалися
озброєння і бойова техніка, одержало всебічний розвиток воєнне мистецтво.
Після Другої світової війни розвиток збройних сил і теорії воєнного
мистецтва в СРСР прийнято ділити на два періоди:
І період: 1946 – 1953 рр. – називається без’ядерним. У цей період йшло
подальше вдосконалення усіх видів Збройних Сил, родів військ та
спеціальних військ. Відбулися значні організаційні зміни, йшло
переозброєння армії і флоту, зростали бойові можливості військ.
ІІ період: 1954 – 1991 рр. – називається ядерним. У цей період йшло
оснащення збройних сил ядерною, а потім і ракетно-ядерною зброєю. Цей
період характеризувався створенням у 1960 р. Ракетних Військ
Стратегічного Призначення, які стали головним видом збройних сил СРСР.
У першому післявоєнному періоді радянські збройні сили складалися с
п’яти видів: Сухопутних військ (СВ), Військово-Повітряних Сил (ВПС),
Військово-Морського Флоту (ВМФ), Військ Протиповітряної оборони (В
ППО) і з 1946 р. – Повітрянодесантних військ (ПДВ).
Керівництво Збройними Силами СРСР здійснювалось:
з 1951 р. – Міністерством Збройних Сил;
з 1953р. – Міністерством оборони ЗС СРСР.
З 1946 р., почалося скорочення ЗС СРСР. До 1948 р. чисельність
військовослужбовців була скорочена з 11,5 млн. воїнів до 3,5 млн. солдатів і
офіцерів. Головним і самим численним видом збройних сил залишилися СВ,
основними з’єднаннями яких були стрілецька, механізована і танкова дивізії.
Самостійним видом ЗС СРСР з 1948 р. стали Війська ППО країни, у склад
яких входили дивізії і полки зенітної артилерії та кулеметів, зенітних
прожекторів, аеростатів загородження, частини і підрозділи військ
повітряного спостереження, оповіщення і зв’язку. До кінця 50-х років були
ліквідовані зенітно-прожекторні і аеростатні війська.
407
Командирам з’єднань ППО підлягали дивізії і полки винищувальної
авіації.
СРСР стала одною з перших країн в світі (Великобританією РЛС були
взяті на озброєння у 1936 р.), яка у 1939 році прийняла на озброєння РУС-1
(радіовловлювач літаків). Станція була розроблена у Харкові в Українському
фізико-технічному інституті. У зв’язку з подальшим широким втіленням
радіолокаційних станцій (РЛС) в 1952 р. війська повітряного спостереження,
оповіщення і зв’язку були перетворені у радіотехнічні війська (РТВ).
На зміну зенітної артилерії почали надходити принципіально-нові зразки
зброї – зенітно-ракетні комплекси (ЗРК), завдяки чому у 1961 р. були
створені зенітно-ракетні війська (ЗРВ). У 1970-х роках зенітні
артилерійські полки були замінені зенітними ракетними полками, що різко
підвищило можливості ППО. Війська ППО одержували нові ЗРК різної
дальності ураження повітряного противника (С-25, С-200, С-75, С-125), а
також всепогодні надзвукові винищувачі-перехоплювачі.
Бурхливо йшов розвиток засобів ППО СВ. Були створені ЗРК “Куб”,
“Круг”, “Оса”, “Тор”, “Тунгуска”, “Оса-АК-М” та зенітно-артилерійська
система – ЗСУ-23- 2 (4), “Шилка ”.
З можливістю ракетного або космічного нападу з боку противника, в 1970
– 1980-х роках у складі Військ ППО з’явилися нові роди військ:
протиракетної оборони, протикосмічної оборони і попередження про
ракетний напад.
У першому післявоєнному періоді основна увага також приділялася
розробці і розвитку звичайних засобів боротьби. Стрілецьке озброєння
характеризувалося створенням вдосконалених самозарядних карабінів,
автоматів, пістолетів-кулеметів, ручних і станкових кулеметів та
гранатометів. Суттєвий розвиток одержала бронетанкова техніка (середній
танк Т-54, важкі танки ІС-4, Т-10, легкий танк ПТ-76), створений новий вид
транспорту для перевезення і підтримки бойових дій піхоти –
бронетранспортери БТР-40, БТР-50. Завдяки ним підвищилися можливості
мотопіхоти у спільних діях з танками.
Значно зросли можливості артилерії. Нові системи мали більшу міць
вогню і дальність стрільби, кращу точність та автоматизацію заряджання і
наведення на ціль.
ВПС у першому післявоєнному періоді за ознаками функціонального
призначення були зведені у винищувальні, штурмові і бомбардувальні
корпуси. Повітряна армія складалася з 6–9 авіаційних корпусів і мала до 3
тис. літаків.
У 1955 р. були ліквідовані авіаційні корпуси, а повітряна армія стала мати
4–6 авіаційних дивізій і налічувала 600–800 бойових літаків, з яких 40% були
носіями ядерної зброї. Корінні зміни відбулися в авіації, де на зміну
поршневим літакам пришли реактивні і турбогвинтові (Міг-9, -15, -17; Як-
15, -17, -23; Ла-15,).
Також цей період характеризувався зростанням можливостей армії при
діях не тільки з застосуванням ядерної зброї, але й без неї. У складі
408
загальновійськової армії з’явилися десантно-штурмові частини, війська
радіоелектронної боротьби (РЕБ) і частини армійської авіації. У війська
почали надходити перші вертольоти Мі-1 і Мі-4.
Для забезпечення висадки повітрянодесантних військ були створені важкі
планери і вантажні парашути для десантування 57-мм та 85-мм гармат,
легких САУ і машин.
ВМФ складався з флотів і флотилій, які, в свою чергу, складалися із
з’єднань надводних кораблів, підводних човнів, з’єднань і частин морської
авіації, берегової і зенітної артилерії, морської піхоти та спеціальних військ.
ВМФ поповнювався новими надводними кораблями: крейсерами, есмінцями,
торпедними катерами. Основу бойового потенціалу ВМФ стали складати
атомні підводні човни і морська ракетоносна авіація.
Другий післявоєнний період можна охарактеризувати розвитком як
звичайного озброєння і бойової техніки, так і ядерної. Так, у 1949 р. в СРСР
був здійснений перше випробування атомної бомби, а в серпні 1953 р.
пройшов іспит першої ядерної водневої бомби. Ця зброя значно вплинула на
обороноздатність та міцність ЗС СРСР і укріпило положення та поважне
відношення до них з боку країн всього світу.
З початку 1954 р. у Збройні Сили почала надходити ядерна зброя і вже у
вересні цього ж року було проведено перше велике навчання військ з
реальним застосуванням атомної бомби на полігоні.
Спочатку єдиним носієм ядерних зарядів була бомбардувальна авіація,
Проте згодом носіями стали ракети різних класів. Об’єднання ядерної зброї з
ракетами привело до створення нової – ракетно-ядерної зброї, яка на
початку 1960-х рр. поступала у всі види ЗС.
Ракети за своїм призначенням поділялися на стратегічні
(міжконтинентальні і середньої дальності), оперативно-тактичні та
тактичні, а також авіаційні, морські і зенітні. Вони мали ядерну зброю
різної потужності: малої – декілька кілотонн, середньої – декілька десятків
кілотонн і великої – декілька сот кілотонн.
У 1957 р. замість стрілецьких і механізованих дивізій були створені
мотострілецькі дивізії, які мали три мотострілецьких та один танковий полк.
Танкова дивізія стала мати замість трьох – два танкових і один
мотострілецький полк.
До мотострілецьких військ стали поступати більш потужні
бронетранспортери: БТР-50П, БТР-60П, БРДМ. З 1960-х років стали
поступати бойові машини піхоти – БМП-1.
У 1958 р. був створений новий рід військ – ракетні війська Сухопутних
військ, які стали їх головною вогневою силою. З середини 50-х років
Сухопутні війська одержали принципово нову зброю, яку застосовували для
боротьби з танками – протитанкові ракетні установки.
З середини 60-х р. у ВМФ починається будівництво атомних підводних
човнів. До морської авіації надходять реактивні бомбардувальники.
У структурі Збройних Сил СРСР створюється новий вид Ракетні Війська
Стратегічного Призначення, який становиться основним. До його складу
409
входять такі роди військ, як стратегічна бомбардувальна авіація дальньої дії,
стаціонарні і мобільні установки міжконтинентальних балістичних ракет,
атомний підводний флот.
У війська інтенсивно впроваджується ракетно-ядерна зброя, яка має
величезні вражаючі можливості, електроніка, різних видів новітня звичайна
зброя і бойова техніка, проводиться повна моторизація і механізація
сухопутних військ. Все це в комплексі привело до значного збільшення
бойових можливостей військ і в корні змінило характер та способи
загальновійськового бою.
Таким чином, у післявоєнний період у Збройних Силах СРСР корінним
чином змінюється організаційно-штатна структура: зникають види і роди
військ, а на їх місце з’являються якісно нові, з новими завданнями та
зразками зброї і технічним оснащенням. Звичайна зброя і бойова техніка
удосконалюються, ростуть їх вогневі і бойові можливості. Крім звичайної
зброї у ЗС СРСР з’являється ядерна, що надає потужний поштовх для
перегляду теорії воєнного мистецтва, стратегії і тактики дій збройних
формувань з вірогідним противником в умовах ядерної війни.
3.1.2. Розвиток радянської теорії воєнного мистецтва у після воєнний

період
У першому післявоєнному періоді на розвиток стратегії найбільший вплив

здійснювали корінні зміни воєнно-політичної обстановки у світі, розстановка
сил між соціалістичним табором на чолі з СРСР і капіталістичним табором на
чолі з США. Немаловажну роль в закріпленні свого авторитету зіграв багатий
досвід, одержаний Збройними Силами СРСР у війні проти фашистської
Німеччини і мілітаристської Японії.
Головним видом стратегічних дій для Збройних Силах СРСР визначилася
стратегічна наступальна операція. Вона розраховувалася на глибину до
800км. До участі в ній залучалися від 80 до 120 дивізій СВ, 20–30 тис. гармат,
6–8 тис. танків, 4–6 тис. літаків.
Стратегічна оборона визначалася як тимчасовий вид стратегічних дій.
Вона могла бути вимушеною або навмисною і повинна проводитися з
метою утримання стратегічних районів, кордонів, зриву наступу великих сил
противника, виграшу часу та створення умов до переходу у наступ. З метою
підвищення стійкості стратегічної оборони зростала її глибина, створювалися
сильні другі ешелони і резерви, проводилася контрпідготовка і контрудари.
Основні положення тактики сухопутних військ базуються на загальних
принципах радянського воєнного мистецтва. Важливими з них є: постійна
підтримка військ, сил і засобів у високій бойовій готовності до ведення
бойових дій з застосуванням і без застосування ядерної зброї; висока
активність і рішучість військ при веденні бойових дій; тісна взаємодія усіх
родів військ; раптовість і скритність дій; зосередження сил та засобів на
важливих напрямках у вирішальний момент; безперервність бойових дій;
гнучкість маневру військами, силами і засобами; створення, своєчасне
410
відновлення і вміле використання резервів усіх видів; всебічне забезпечення
військ при веденні бойових дій. Сучасні засоби боротьби зробили значний
вплив на зміни в змісті і теорії ведення загальновійськового бою. Вважалося,
що у випадку застосування противником ядерної зброї, головний зміст
загальновійськового бою будуть складати ядерні і вогневі удари у відповідь,
в сполученні з маневрами і атаками військ. Виникає необхідність
застосовувати маневр військами з метою використання результатів своїх
ядерних і вогневих ударів для завершення розгрому противника або виводу
військ з-під його ударів. Висока вражаюча міць ядерної зброї, велика
далекобійність і точність влучення у ціль викликає необхідність
розосередження військ по фронту і в глибину, збільшення ширини смуг
дій з’єднань і частин, зосередження сил та засобів на головному напрямку,
поперед усього шляхом збільшення кількості ядерної і звичайної зброї.
Масоване впровадження на озброєння мотострілецьких військ БМП і БТР,
самохідної артилерії і іншої бойової техніки дозволяє різко збільшити темпи
наступу. Мотострілецькі підрозділи отримали можливість вести атаку без
виходу із машин разом з танками. В наслідок озброєння військ
гелікоптерами, широкого застосування тактичних повітряних десантів,
авіації, а також здійснення маневру військами по повітрю загальновійськовий
бій став носити характер наземно-повітряного.
Сучасна тактика наступу СВ обумовлювалась надійним вогневим
подавленням оборони противника на усю її глибину, переходом у наступ
з’єднань і частин, як правило, з ходу із районів, що знаходяться на великих
відстанях від переднього краю оборони противника; проведенням швидких
атак мотострілецьких і танкових військ; швидким проривом тактичної
оборони противника і розвитком наступу в глибину оборони. Суттєво
змінилися і способи підготовки і ведення оборонного бою. Достатньо велика
насиченість військ броньованою технікою і засобами механізації інженерних
робіт дозволяє з’єднанням і частинам у короткий термін організувати
глибоко ешелоновану оборону, здатну протистояти масованим ударам
сучасних засобів противника і меншими силами наносити йому ураження. У
першому післявоєнному періоді розмах армійських наступальних операцій
планувався відповідно досвіду Великої Вітчизняної війни: фронт наступу 40–
50 км, глибина 60–80 км (найближче завдання) і 150–200 км (подальше
завдання) армії. Темпи наступу стрілецької дивізії були 25–30 км, а для
механізованої і танкової дивізії 40–50 км за добу. Головний удар треба було
наносити по слабкішому місцю в обороні противника. Вогневе ураження
передбачалося здійснювати артилерійським і авіаційним наступом. Оборона
розглядалася як другий основний вид бойових дій. Вона повинна була
створювати умови для переходу у контрнаступ. Оборона продовжувала
ділитися на тактичну і оперативну зони. Поліпшувалося інженерне
обладнання місцевості. Основні зусилля зосереджували на утриманні
тактичної зони оборони. Вдосконалення оборони йшло шляхом підвищення
її стійкості і активності. Вдосконалювалася й тактика СВ, родів авіації, флоту
і військ ППО. Для успішного прориву оборони противника створювалися
411
високі щільності сил і засобів. Зростали смуги наступу і глибина завдань
з’єднань. Стрілецькі дивізії корпусу знаходилися у першому ешелоні, а
механізована – у другому. Вони також шикувалися у два ешелони. Зростала
кількість артилерії та авіації, що притягувалася для забезпечення наступу
піхоти і танків.
Значно розвинулася і теорія оборонного бою. Стрілецький корпус
організовував оборону головної і другої смуги, кожна з яких включала 2–3
позиції. Бойові порядки стрілецького корпусу і стрілецької дивізії
шикувалися у два ешелони. Особлива увага приділялася протитанковій
обороні. В цілому, у першому післявоєнному періоді зросла глибина
тактичної зони оборони, підвищилася її активність та стійкість у
протитанковому і протиповітряному відношенні. Велику роль при веденні
бойових дій відводилося пересуванню військ, особливо маршу, як своїм
ходом, так і по залізничній дорозі, водними шляхами сполучення та по
повітрю. Із створенням нових засобів боротьби з’явилися нові види
забезпечення військ при веденні бойових дій, наприклад, захист від зброї
масового ураження та інше. Різко збільшилися вимоги до військ, до
виховання особового складу, його навчанню, дисципліні, морально-
психологічної, воєнно-технічної і фізичної підготовки. При цьому роль у бою
ще більш, ніж було, належить людині, яка у повній мірі володіє зброєю і
бойовою технікою, всіма видами ведення бойових дій і має високі морально-
бойові якості.
У зв’язку з технічним переоснащенням видів Збройних Сил СРСР – їх
можливості різко зросли: кожен з них був спроможний особисто або у
взаємодії проводити стратегічні наступальні і оборонні операції під час
захисту країни.
У другому післявоєнному періоді ракетно-ядерна зброя здійснила рішучий
вплив на розвиток ЗС СРСР та теорію ведення війни.
З 1959 р. вся підготовка ЗС стала проводитися з урахуванням ведення
бойових дій з застосуванням ядерної зброї. Вважалося, що майбутня війна
неминуче буде термоядерною і світовою. Стратегічні цілі у війні
передбачалося досягнути завданням ядерних ударів, веденням активних
бойових дій на сухопутних і морських театрах воєнних дій (ТВД), стійкою і
активною протиповітряною обороною країни і Збройних Сил.
У 60-х роках, коли ядерна зброя стала основним засобом ураження
противника, ширина смуги наступу армії зросла до 100км, а глибина
операцій до 400–500 км. Головний удар передбачалося здійснювати в
найпотужніше місце оборони противника, щоб після масованого ядерного
удару досягнути значного ураження противника і забезпечити успішний
наступ танкової та мотострілецької дивізії. Армія звичайно повинна була
наносити 2 – 3 ядерних удари. Новою формою застосування ядерної зброї
став перший масований ядерний удар, у якому приймали участь
оперативно-тактичні і тактичні ракети та фронтова авіація.
У 70-х роках склалася нова форма стратегічних дій ЗС: стратегічна
операція по відбиттю повітряно-космічного нападу противника, суттєва
412
роль у якій відводилася військам ППО. Рішучим фактором зміни показників
наступальних і оборонних операцій у другому післявоєнному періоді була
кількість ядерних зарядів, що виділялися армії і фронту. Удосконалювалося
оперативне шикування військ армії і флоту. Велика увага приділялася
комплексному вогневому ураженню противника. У другому післявоєнному
періоді оперативне мистецтво розвивалося головним чином на основі
ракетно-ядерної зброї, яка суттєво змінила характер, способи і форми
воєнних дій. Основним способом переходу у наступ з застосуванням ядерної
зброї вважався наступ з ходу з очікувального району – це приблизно 40–60
км від противника. Роль загальновійськових з’єднань складалася у
завершенні розгрому противника і в оволодінні його територією. У 70-х
роках війська стали готуватися до ведення бойових дій не тільки з
застосуванням ядерної зброї, Проте і без неї. В результаті глибина армійської
операції зменшилася до 250–300 км. Знову вважалося, що головний удар
вигідніше наносити по слабкішому місцю в обороні противника з
подальшим виходом на фланг і у тил його головних сил. В тилу противника
передбачалося створювати активно діючий фронт шляхом багаторазової
висадки повітряних десантів. Найбільш рішучим і ефективним способом
розгрому противника визнавалося його оточення і знищення.
Особливими елементами оперативного шикування військ фронту у 1980-х
роках став розвідувально-ударний комплекс (РУК), а для армії –
армійський РУК і розвідувально-вогневий комплекс (РВК).
У другому післявоєнному періоді на показники оборонної операції
рішучий вплив здійснювала кількість виділених ядерних зарядів, що
призвело до зростання смуги і глибини оборони армії і фронту.
У кінці 1950-х років ширина смуги оборони армії (4–6 дивізій) зросла до
80–100 км. Армія шикувала війська у два ешелони, які обладнували три
оборонні смуги. Ядерні удари передбачалися для контрпідготовки і для
завдання контрударів.
У 60-х роках з’явилися тенденції до зосередження основних зусиль в
глибині оборони і до відмови від суцільних смуг і позицій. Дивізії стали
обороняти окремі райони, проміжки між якими повинні були перекриватися
ядерними ударами, мінними і фугасними загородженнями.
У 70-х роках кількість виділених ядерних зарядів значно збільшилась.
Ширина смуги армії в обороні зросла до 150–200 км, а глибина оборони до
100–120 км. Велика увага приділялася комплексному вогневому ураженню
противника. В оборонних операціях увага приділялася системам
протитанкової і протиповітряної оборони, а також загальновійськовим
резервам, які мали підсилити з’єднання першого і другого ешелонів у разі
втрати ними боєздатності.
Отже, ядерна зброя зробила наступальній бій більш маневровим і рішучим.
Суттєво змінилися способи підготовки і ведення оборонного бою, особливо у
60-х роках. Оборона стала засновуватися на ядерних ударах, широкому
маневрі частин і з’єднань, контратаках та контрударах. Підвищилася роль
резервів. Значний вплив на характер оборонного бою і способи його ведення
413
здійснила радіаційна обстановка. Характерними рисами оборонного бою
стали величезна напруженість, висока активність і маневреність, швидка
зміна обстановки. В результаті кількісних і якісних змін в озброєнні та
технічному оснащенні різко зросла вогнева міць, ударна сила і маневреність
СВ, змінилася організаційна структура їх частин та з’єднань. Суттєво
змінилися бойові можливості і організаційна структура військ ППО, ВПС та
ВМФ. Наявність ядерної зброї і других засобів масової поразки став одним з
важливіших заходів збереження боєздатності військ.
80-ті роки можна назвати переломними в докорінному перегляді теорії
ведення війни при наявності ядерної зброї. На протязі століть держави
вирішували задачу забезпечення своєї безпеки шляхом посилення воєнної
потужності. Отже, саме у 80-ті роки, після катастрофи на Чорнобильській
АЕС, після подій, що були в країнах, які підверглися радіаційному
зараженню, з’явились перші варіанти нової моделі ведення сучасної війни.
Якщо до цієї катастрофи головною метою провідних країн світу було
накопичення ядерної зброї, то в останні роки робиться ставка на створення
дистанційної, високотехнологічної, високоточної зброї з елементами
штучного інтелекту, працюючій за принципом – “пустив і забув”. Ця зброя
нового покоління за рівнем ефективності в повній мірі замінює ядерну зброю
і по багатьох параметрах її перевищує. В теперішній час людство, хоча і не
дуже швидко, але поступово рухається до без’ядерного миру.
Велика Вітчизняна війна внесла вклад в розвиток радянського воєнного
мистецтва, реформування Збройних Сил СРСР, дала поштовх розвитку
озброєння і бойової техніки. Разом з цим вона піддала суворій перевірці
воєнні теорії і доктрину держави.
Реформування ЗС являло собою складний процес і було обумовлене рядом
факторів найважливішими з яких були: якісні і кількісні зміни в засобах
озброєної боротьби і організації військ, морально-бойові якості особового
складу. Основною вимогою в реформуванні ЗС СРСР була їх здатність
протистояти противнику, відбити любу агресію, звідки б вона не йшла.
Таким чином, в цілому, розвиток радянського воєнного мистецтва у
післявоєнний період проходив в умовах постійного вдосконалення зброї і
бойової техніки, організаційної структури військ, форм і способів збройної
боротьби. Обов’язково враховувалися погляди тодішніх ймовірних
противників: США і країн НАТО на характер майбутньої війни, способи і
форми її ведення.
1. Стратегічні концепції США. Північноатлантичний блок (НАТО)
1.1. Стратегічні концепції США
Під час розвитку американських воєнно–теоретичних поглядів періоду

“холодної війни” визначається декілька етапів:
414
І етап (1949–1960 рр.) характеризувався так званою політикою “з позиції сили”,
яка базувалася спрямованістю на “неприйняття комунізму” і “балансування на
межі війни”. Відображенням цієї політики було прийняття у 1953 р. стратегічної
концепції “масованої відплати”, яка спиралася на монополію США в галузі
ядерної зброї та передбачала її застосування у війнах з СРСР і країнами
соціалістичного табору.
ІІ етап (1961–1971 рр.) – в якості офіційної була прийнята стратегічна
концепція “гнучкого реагування”, яка передбачала можливість ведення
різноманітних війн – ядерних, неядерних, світових і локальних. Така зміна сталася
тому, що в СРСР були створені ядерні сили.
ІІІ етап (з початку 70-х рр. до початку 80-х рр.) – була проголошена стратегічна
концепція “реалістичного залякування” або “реалістичного утримання” яка
виражала прагнення зберегти пануюче положення у світі при меншій кількості
збройних сил, які потрібно було б тримати у високій бойовій готовності.
У 80-х роках XX ст. воєнна стратегія США і країн воєнно-політичного блоку
НАТО виходила головним чином з концепції ведення глобальної війни (концепція
“прямого протиборства”). Разом з цим признавалася можливість ведення
тривалих воєнних дій з застосуванням тільки звичайної зброї, а на окремих театрах
воєнних дій допускалося обмежене використання ядерної зброї. У 1986 р. такий
план передбачав можливість ураження шляхом завдання ядерних ударів по 16 тис.
об’єктів, переважно на території СРСР. Внаслідок скорочення ядерних арсеналів
США i СРСР на основі договорів СНО-1 i СНО-2 кількість об’єктів на території
СРСР, а потім i Росії значно зменшилася. У 1997 р. з цього плану як без’ядерні
держави були виключені Україна, Білорусія i Казахстан.
У 1998 р. США прийняли нову воєнну стратегічну концепцію “формування
обстановки, реагування на кризи i підготовки до невизначеного майбутнього”.
Згідно неї головним призначенням ЗС на сучасному етапі є “втримання
противника від застосування сили проти США, а при необхідності – усунення
такої загрози”.
1.2. Оперативно-тактичні концепції застосування Збройних Сил США
Оперативно-тактичні концепції визначають найбільш доцільні способи ведення

бойових дій видами ЗС i родами військ.
З 1982 р. основною оперативно-тактичною концепцією ЗС США стала
“повітряно-наземна операція (битва)”. Сутність цієї концепції полягає у
досягненні розгрому противника шляхом завдання йому максимального ураження
всіма вогневими засобами згідно єдиного задуму на всю глибину оперативного
шикування військ. Застосування засобів ураження суворо узгоджується з бойовими
діями з’єднань i частин усіх видів ЗС, що приймають участь в операції на
оперативних i тактичних рівнях.
Концепція “повітряно-наземна операція (битва)” (ПНБО(Б)) пройшла успішне
практичне випробування у декількох операціях військ США i їх союзників (“Буря в
пустелі”, “Негнуча воля”, “Свобода Іраку”). У цих операціях на оперативно-
стратегічному рівні широко застосовувалася високоточна зброя (ВТЗ), що
дозволяло знищувати систему управління країни i військ противника, його
економічну інфраструктуру, а також систему ППО.
Зміни характеру i масштабу загроз після розпаду СРСР i воєнної Організації
415
Варшавський Договір (ОВД) призвели до прийняття у 1993 р. оперативно-
тактичної концепції “всеохоплююча операція”. Практично ця концепція була
успішно реалізована в бойових операціях проти талібів в Афганістані i у війні
проти Іраку в 2003 р., де приймали участь “комп’ютеризовані” з’єднання
сухопутних військ США.
2. Основні завдання і Статут Північноатлантичного блоку (НАТО)
Північноатлантичний Договір, Вашингтон, Федеральний округ Колумбія, час

заснування 4 квітня 1949 р. Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх
її членів політичними і військовими засобами відповідно до Статуту ООН.
З самого початку існування Альянс працює над установленням справедливого і
тривалого мирного порядку в Європі на засадах загальних демократичних
цінностей, прав людини і верховенства права. Ця головна мета Альянсу
наповнилась новим змістом по закінченні холодної війни, оскільки вперше у
повоєнній історії Європи перспектива її досягнення стала реальністю.
Для досягнення своєї головної мети Альянс виконує такі основні завдання в
галузі безпеки:
Безпека: закладає необхідне підґрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі
на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв’язання
суперечок мирним шляхом. Альянс намагається створити такі умови, за яких
жодна країна не могла б вдаватись до залякування чи тиску, спрямованих проти
будь-якої іншої держави, через загрозу силою, або загрозу застосування сили.
Консультації: відповідно до Статті 4 Вашингтонського договору Альянс є
трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких
питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу
нових подій, які можуть становити загрозу їхній безпеці. Він також сприяє
координації їхніх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів
Альянсу.
Стримування і оборона: забезпечує стримування і захист від будь-якої форми
агресії, спрямованої проти будь-якої держави – члена НАТО, відповідно до Статей
5 і 6 Вашингтонського договору.
Отже, Північноатлантичний альянс створювався, насамперед, з метою
колективної оборони країн Західної Європи і Північної Америки проти можливого
нападу з боку СРСР. Заснування НАТО відповідає 51 статті Статуту ООН, де
вказується, що “Статут ні в якій мірі не зачіпає невід’ємне право на індивідуальну
або колективну самооборону, якщо відбудеться військовий напад на Члена
Організації...”
В часи холодної війни Альянс ніколи і ніде не використовував військову силу
проти третіх країн або проти своїх же держав-членів. Водночас СРСР, на чолі
Організації Варшавського договору, застосовував засіб воєнного втручання у
внутрішні справи союзників по соціалістичному табору, як це було в Угорщині
1956 р. і Чехословаччині 1968 р.
Після завершення холодної війни Альянс перебрав на себе нові ключові
завдання, як-то зміцнення безпеки шляхом заохочення партнерських відносин з
усіма демократичними країнами Європи до Кавказу та Центральної Азії. У
відповідь на зміни, що сталися у загальному середовищі безпеки, Альянс також
перебрав на себе додаткову відповідальність. Це, зокрема, подолання
416
нестабільності, що походить від регіональних і етнічних конфліктів на території
Європи, та загроз, що виникають поза межами євроатлантичного регіону.
Нині діяльність Альянсу дедалі розширюється, охоплюючи співпрацю з
Україною, Росією і іншими державами, які не входять до складу НАТО, а також
зусилля, спрямовані на те, щоб зробити Альянс здатним запобігати новому виклику
у галузі безпеки, які властиві ХХІ ст., як, наприклад, міжнародний тероризм і
поширення зброї масового знищення.
Щоб зберегти свою ефективність стосовно захисту та зміцнення безпеки за умов
нинішнього швидко змінюваного середовища безпеки, Альянс нині запроваджує
ґрунтовну трансформацію, яка охоплює усі аспекти його діяльності й передбачає
запровадження нових завдань, вступ нових членів, вдосконалення воєнного
потенціалу, розбудову нових партнерських відносин та новий спосіб ведення справ.
Договірні сторони підтверджують свою віру в цілі і принципи Статуту Організації
Об’єднаних Націй і своє бажання жити в мирі з усіма народами й урядами.
Сторони сповнені рішучості захищати свободу, спільну спадщину і цивілізацію
своїх народів, що засновані на принципах демократії, свободи особистості і
законності. Договірні сторони мають на меті зміцнення стабільності і підвищення
добробуту в Північноатлантичному регіоні. Сторони сповнені рішучості об’єднати
свої зусилля з метою створення колективної оборони і збереження миру та безпеки.
Тому Договірні сторони досягли угоди про нижченаведене Північноатлантичному
договорі:
СТАТТЯ 1
Договірні сторони зобов’язуються, відповідно до Статуту Організації
Об’єднаних Націй (ООН), мирно вирішувати всі міжнародні спори, учасниками
яких вони можуть стати, не ставлячи при цьому під загрозу міжнародний мир,
безпеку і справедливість, а також утримуватися від будь-якого застосування сили
або загрози її застосування в своїх міжнародних відносинах, якщо це суперечить
цілям ООН.
СТАТТЯ 2
Договірні сторони будуть сприяти подальшому розвитку міжнародних відносин
миру і дружби шляхом зміцнення своїх вільних інститутів, досягнення кращого
розуміння принципів, на яких вони основуються, і сприяння створенню умов
стабільності та добробуту. Договірні сторони будуть прагнути до усунення
протиріч у своїй міжнародній економічній політиці і сприяти розвитку
економічного співробітництва між будь-якими з них і між собою в цілому.
СТАТТЯ 3
В інтересах більш ефективного здійснення цілей цього Договору Сторони,
особисто або сумісно, за допомогою постійних і дієвих самостійних зусиль та
взаємодопомоги, будуть підтримувати і нарощувати свій індивідуальний та
колективний потенціал боротьби з збройним нападом.
СТАТТЯ 4
Договірні сторони завжди будуть консультуватися один з одним, у випадку
якщо, на думку якої-небудь з них, територіальна цілісність, політична незалежність
чи безпека якої-небудь із сторін опиняться під загрозою.
СТАТТЯ 5
Договірні сторони погоджуються з тим, що збройний напад на одну або декілька
з них у Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад на них у цілому.
Отже, сторони погоджуються з тим, що у випадку, якщо подібний збройний напад
417
буде мати місце, кожна з них, в порядку здійснення права на індивідуальну або
колективну самооборону, визнаною 51-ю Статтею Статуту ООН, надасть допомогу
Договірній стороні, що зазнала подібного нападу, шляхом негайного здійснення
індивідуальних або спільних дій, і вважатиме за необхідне, застосування збройної
сили з метою відновлення і наступного збереження безпеки Північноатлантичного
регіону. При будь-якому подібному збройному нападі і всіх прийнятих в результаті
нього заходах негайно повідомляється Раді безпеки. Такі заходи будуть припинені,
коли Рада безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і збереження
міжнародного миру та безпеки.
СТАТТЯ 6–1
В цілях Статті 5 вважається, що збройний напад на одну або декілька
Договірних сторін включає в себе збройний напад:
– на територію будь-якої із сторін в Європі або Північній Америці, на алжирські
департаменти Франції, територію Туреччини або острови, розташовані в
Північноатлантичній зоні на північ від Тропіка Рака і знаходяться під юрисдикцією
будь-якої з Договірних сторін;
– на збройні сили, судна або літальні апарати будь-якої з Договірних сторін,
якщо ці збройні сили, судна або літальні апарати перебували на цих територіях, або
над ними, або в іншому районі Європи, якщо на них або в них на момент вступу в
силу цього Договору розміщувалися окупаційні сили будь-якої з Договірних
Сторін чи в Середземному морі, або над ним, або в Північноатлантичній зоні на
північ від Тропіка Рака, або над нею.
СТАТТЯ 7
Цей Договір в жодному разі не зачіпає і не підлягає тлумаченню яке торкається
будь-яким чином права і зобов’язання Договірних сторін, які є членами Організації
Об’єднаних Націй, за Статутом ООН або переважну відповідальність Ради безпеки
за підтримання міжнародного миру та безпеки.
СТАТТЯ 8
Кожна Договірна сторона заявляє, що ні одне з її діючих міжнародних
зобов’язань у відношенні будь-якої іншої Договірної сторони, або будь-якої третьої
держави, не суперечить положенням цього Договору, і зобов’язується не брати на
себе будь-яких міжнародних зобов’язань, що суперечать цьому Договору .
СТАТТЯ 9
Статутом Договірні сторони створюють Раду, в якій для розгляду питань, що
стосуються виконання цього Договору, повинна бути представлена кожна з них.
Рада підлягає організації таким чином, щоб мати можливість швидко збиратися в
будь-який час. Рада зобов’язується створювати допоміжні органи, в яких може
виникнути необхідність, зокрема, вона зобов’язується негайно створити Комітет
оборони, якому слід давати рекомендації щодо заходів, спрямованих на виконання
Статей 3 і 5.
СТАТТЯ 10
Договірні сторони за загальною згодою можуть пропонувати будь-якій іншій
європейській державі, здатній розвивати принципи цього Договору і вносити свій
внесок у безпеку Північноатлантичного регіону, приєднатися до цього Договору.
Будь-яка держава, яка одержала подібне запрошення, може стати Договірною
стороною шляхом передачі на зберігання уряду Сполучених Штатів Америки
(США) документа про своє приєднання до цього Договору. Уряд США буде
повідомляти кожну із Сторін про передачу їй на зберігання кожного такого
418
документа про приєднання.
СТАТТЯ 11
Цей договір підлягає ратифікації, а його положення – втілення в життя
сторонами, що договорюються, згідно з їх відповідною конституційною
процедурою. Ратифікаційні грамоти підлягають якнайшвидшій передачі на
зберігання уряду США, які будуть повідомляти всі інші держави, що підписали цей
Договір, про кожну подібну передачу на зберігання. Договір підлягає вступу в силу
по відношенню до держав, які вже ратифікували його і з моменту передачі
ратифікаційних грамот більшості, що підписали договір, включаючи ратифікаційні
грамоти Бельгії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Сполученого Королівства,
Сполучених Штатів і Франції, і підлягає вступу в дію у відношенні до інших
держав з моменту передачі на зберігання їх ратифікаційних грамот.
СТАТТЯ 12
Після закінчення десятирічного терміну дії цього Договору або в будь-який
подальший час Договірні сторони зобов’язуються на вимогу будь-якої з
Договірних сторін провести спільні консультації з метою перегляду цього
Договору, беручи при цьому до уваги фактори, що торкаються в той період миру і
безпеки в Північноатлантичному регіоні, включаючи розробку у відповідності зі
Статутом ООН заходів глобального і регіонального характеру з підтримання
загального миру та безпеки.
СТАТТЯ 13
По закінченні двадцятирічного терміну дії цього Договору будь-яка сторона, що
Договорювалась може вийти з нього через рік після того, як вона повідомить уряд
США про розірвання нею цього Договору, який буде повідомляти уряди всіх інших
Договірних Сторін про вручення йому на зберігання кожного повідомлення про
розірвання цього Договору.
СТАТТЯ 14
Цей Договір, англійський і французький тексти якого мають однакову силу,
підлягає здачі на зберігання в архів уряду США. Належним чином завірені копії
цього Договору будуть передані цим урядом урядам інших держав, що підписали
цей Договір.
Цей Договір вступив в силу 24 серпня 1949 р. після передачі на зберігання
ратифікаційних грамот всіх держав, що підписали його.
3.2. Класифікація локальних війн. Розвиток воєнного мистецтва в

локальних війнах періоду з 1950 по 2003 рр.
3.2.1. Класифікація локальних війн
Після закінчення Другої світової війни людство чекало на те, що у світі

більш не будуть розв’язуватися війни i нарешті настане довгоочікуваний
мир. Проте цього не сталося: вже у 1945 р. спалахнула війна у В’єтнамі проти
французьких інтервентів, яка закінчилася у 1954 р. поразкою французького
експедиційного корпусу. Потім одна за одною почалися декілька локальних
війн i збройних конфліктів у різних куточках світу. Безпосередню або
непряму участь практично у всіх локальних конфліктах приймали треті
419
сторони, як правило, найкрупніші i наймогутніші держави світу: США,
СРСР, провідні держави Європи і Китай. Все це призвело до протистояння
між двома політичними системами – соціалістичною i капіталістичною,
створення воєнно-політичних блоків: Північноатлантичного блоку (НАТО) у
1949 р. і Організації Варшавського договору (ОВД) у 1955 р., які фактично
очолювали США і СРСР відповідно.
Основними i найбільш суттєвими рисами будь-якого локального
збройного конфлікту є обмеженість за метою, просторовим розмахом, в
застосуванні сил і засобів. Збройний конфлікт являє собою форму вирішення
національно-етнічних, релігійних, політичних, територіальних і інших
некорінних протиріч із застосуванням засобів збройного насильства як у
середині країни, так i стосовно суміжної держави (держав), при якій держава
(держави) не переходять особливий стан, який називається війною.
При цьому, локальною війною називають обмежений за політичною
метою i територією збройний конфлікт між двома чи декількома державами,
який стосується переважно їх територіальних, економічних, політичних та
інших інтересів.
Локальні війни можна класифікувати за декількома ознаками:
За причинами виникнення
– міждержавні;
– громадянські.
За кількістю учасників
– двосторонні;
– багатосторонні (коаліційні);
За участю сил i засобів збройної боротьби
– із застосуванням регулярних збройних сил i сучасних видів озброєння;
– із застосуванням нерегулярних збройних формувань i застарілого
озброєння.
За соціально-політичними ознаками
– війни, що розв’язані окремими капіталістичними державами проти
соціалістичних країн (наприклад, війна проти Демократичної Республіки
В’єтнам або Куби);
– війни капіталістичних держав проти молодих, суверенних країн
(наприклад, Єгипет 1956 р.);
– війни капіталістичних держав проти народів, які боролися за своє
національне визволення (наприклад, Алжир, Ангола, Мозамбік проти
французьких колонізаторів);
– війни між окремими капіталістичними країнами чи групою країн (Індія –
Пакистан, Іран – Пакистан, Ірак – Іран, Ірак – Кувейт, країни блоку Нато –
Ірак, США, Великобританія – Ірак і т. ін.);
– громадянські війни (Сальвадор, Нікарагуа і т. ін.);
– інтернаціональна допомога (КНР, СРСР – КНДР).
За географічними ознаками
– війни, які ведуться в одній країна;
– війни, які ведуться в одному регіоні;
420
– війни, які ведуться в різних регіонах.
Отже, локальна війна – це війна, що охоплює порівняно невелике число
держав і обмежений географічний район. За своєю соціально-політичною
сутністю локальні війни є продовженням політики класів і держав засобами
озброєного насильства.
Локальні війни відрізняються від світових війн тим, що переслідують
порівняно обмежені політичні цілі. Це обумовлює їх обмеженість масштабів
воєнних дій, порівняно невелику кількість учасників, специфічну стратегію і
тактику.
Однак сучасні локальні війни відзначаються значним розмахом,
супроводжуються великими збитками, утримують постійну загрозу
переростання їх у світову війну.
Локальні війни
супутники світових війн і найбільша їх кількість ведуться на різних ТВД.

можуть стати системою припадає на перше В них використовується
заходів по їх підготовці і післявоєнне різна зброя, у т.ч. і
десятиліття і на найновітніша, що суттєво
розв’язанню
початок 70-х років, впливає на розвиток
тобто на період способів організації і
загострення “холодної ведення бойових дій
війни”
Після Другої світової війни у світі відбулося більше 100 локальних війн і
збройних конфліктів. Серед них можна виділити:
– локальні війни і військові конфлікти, розв’язані окремими державами
проти окремих країн;
– локальні війни і збройні конфлікти між окремими країнами або групами
країн, що виникли із-за невирішеності територіальних питань або в
результаті боротьби за нові ринки збуту;
– намагання агресивної країни закріпити свої стратегічні позиції у
визначеному районі світу.
За ступеню використання сил і засобів збройної боротьби локальні війни і
збройні конфлікти післявоєнного періоду поділяються:
– на війни, в яких приймали участь лише регулярні збройні сили, що
застосовували всі види сучасної зброї, за виключенням ядерної;
– на війни, в яких поряд з регулярними військами приймали участь і
нерегулярні формування і використовувалась застаріла зброя.
Локальні війни породжуються політикою поневолення малих народів.
Механізм тут надто простий: “ринок” прискорює розвиток капіталізму у
самих відсталих країнах і, тим самим, розширює та загострює боротьбу
проти національного гніту, а звідси виходить, що “ринок” провокує
народження національного збройного конфлікту або локальної війни.
421
В сучасних умовах спостерігається тенденція до розширення масштабів
локальних війн і загостренню боротьби в них. Це підсилює безпеку
переростання таких війн у світову війну.
Вся історія війн з найдавніших часів до наших днів свідчить про те, що
воєнне мистецтво пройшло складний шлях. Воно розвивалося в залежності
від способу виробництва, економічної, соціальної i політичної структури
суспільства, а також від історичних, етнічних та релігійних особливостей,
природно-географічних умов, здібностей полководців і якості підготовки
військ. Кожна історична епоха складала якісно нову армію, яка відрізнялася
від попередньої принципами комплектування, навчання і виховання,
технічним оснащенням, організаційною структурою, формами i способами
підготовки та ведення бойових дій. Історичний досвід свідчить, що на
розвиток воєнного мистецтва і організаційних форм армій суттєвий вплив
мають засоби боротьби.
Для кожної епохи панування визначеної бойової техніки і озброєння були
притаманні відповідні форми і способи бойових дій.
Іншою, не менш значимою закономірністю, є те, що велика роль у війні
належить конкретній людині-воїну з належним рівнем професійної і
морально-психологічної підготовки. Також не слід принижувати i значення
особистості полководця у загально історичному процесі. Розвиток бойової
техніки i способів ведення бойових дій надає безпосереднього впливу на
форми організації військ, визначає їх безперервне вдосконалення, а
організаційні форми в свою чергу впливають на способи ведення війни,
операції і бою. Основною тенденцією у розвитку форм організації військ є
забезпечення їх високої рухомості, маневреності, керованості і бойової
самостійності. Досвід локальних війн і збройних конфліктів XX ст., початку
XXI ст. свідчить, що перемога в них досягалася не тільки завдяки наявності
найсучасніших зразків озброєння і бойової техніки, але й високому
професіональному та морально-психологічному рівням особового складу
армій.
Таким чином, основними особливостями сучасних локальних війн є:
можливість переростання війни у світову і у зв’язку з цим можливість у
застосуванні ядерної і іншої зброї масового ураження;
локальна війна ведеться в умовах наявності світової співдружності держав
під егідою ООН, що часто робить війну, що почалася безперспективною
(Югославія, Боснія, Афганістан, Ірак і т. ін.);
коаліційний характер локальних війн (втягування ряду країн);
постійно зростаючи масштаби застосування сил і засобів (у війні між
В’єтнамом і США – під кінець війни приймало участь 1 млн. 604 тис. 442
солдатів і офіцерів);
зростання ролі народних мас у ході війни;
жорстокість і проявів ненависті до людей з боку агресора під час ведення
війни (застосування хімічної і бактеріологічної зброї США проти КНДР,
застосування напалму і касетних бомб США проти В’єтнаму).
422
3.2. 2. Причини та хід локальних війн у період з 1950 по 2003 роки
Війна у Кореї 1950 – 1953 рр.

В серпні 1945 р. радянські війська в результаті проведення Маньчжурської
наступальної операції розгромили Квантунську армію і звільнили від
японських агресорів зокрема й північну частину Корейського півострову.
8 вересня 1945 р., тобто вже після підписання Японією акту про
капітуляцію, на півдні Кореї почали висаджуватись американські війська.
СРСР
РР
Корейська війна, 1950 – 1953 рр.

423
На підставі угоди союзних держав-переможниць у Другій світовій війні
територію, що знаходилася на північ від 38-ї паралелі, тимчасово займали
війська СРСР, а південніше – США, де вони здійснювали роззброєння
японських військ, поліції і жандармерії. Згодом передбачалося створити
єдину корейську національну державу. Проте у серпні 1948 р. за сприянням
США на території Південної Кореї було проголошено утворення нової
держави – Республіки Корея зі столицею в Сеулі. У відповідь на це 9 вересня
у Північній Кореї за підтримки СРСР було утворено Корейську Народно-
Демократичну Республіку (КНДР) зі столицею у Пхеньяні, яка розпочала
будувати соціалізм. Радянський Союз до кінця 1948 р. вивів свої війська з
країни. До того часу за допомогою радянської військової адміністрації у
Північній Кореї було створено Корейську народну армію (КНА). У 1949 р.
США слідом за Радянським Союзом вивели свої війська з Кореї, залишивши
для підготовки сеульських військ групу військових радників.
Отже, на Корейському півострові внаслідок штучного поділу однієї нації
було утворено дві держави з різним соціально-політичним устроєм. При
чому, обидва державні утворення мали власні збройні сили. Це стало
результатом загострення протиріч в найбільший Кореї і проявом
протистояння між двома світовими політичними системами на міжнародній
арені на чолі з США і СРСР.
Перед початком воєнних дій на головному напрямку КНА мала перевагу
над противником в піхоті в 1,4 рази, в танках – в 5,5 разів, в літаках – в 1,2
рази. До війни готувалися обидві сторони, але КНДР – до наступу, а
Республіка Корея – до оборони. Наявні факти i вся логіка I-го періоду війни
дозволяє стверджувати, що війну розв’язав уряд КНДР. Вторгнення було
здійснено не лише з відому i за згодою Радянського Союзу, а й за його
всебічного сприяння.
Північна Корея рішенням Ради Безпеки ООН була признана агресором.
Для допомоги Південній Кореї були створені коаліційні сили ООН. Сили
ООН в Кореї були в основному американськими, i керувало ними
американське командування. Усього ж в корейській війні прийняло участь 16
країн. Крім США i Південної Кореї у війні під прапором ООН взяли участь
Австралія, Бельгія, Великобританія, Греція, Ефіопія, Канада, Колумбія,
Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз,
Таїланд, Туреччина, Філіппіни і Франція. Основу сухопутних сил військ, що
виступали під прапором ООН, складали американські i південнокорейські
війська. Американські ВПС Далекосхідної зони були посилені авіаційними
частинами корпусу морської піхоти i авіації ВМС США, а також авіаційними
частинами i підрозділами семи інших країн. В об’єднаний 7-й флот ВМС
ООН, створений на основі 7 флоту ВМС США, увійшли з’єднання ВМС
Великобританії, частини i окремі підрозділи ВМС ще 8 країн. На 27 липня
1953 р., тобто на момент підписання перемир’я в Кореї, загальна чисельність
військ ООН становила 743 тис. 600 воїнів.
На боці КНДР у другій половині жовтня 1950 р. виступили китайські
424
народні добровольці (КНД), які за своєю чисельністю значно переважали
своїх союзників – КНА мала у своєму складі 383 тис. 384 воїнів, а КНД на
кінець війни – 1 млн. 221 тис. 58 воїнів. В складі армії КНА активну участь
набирав 64-й винищувальний авіаційний корпус ЗС СРСР.
Хід воєнних дій і воєнно-політичні результати війни в Кореї поділяють на
чотири періоди.
У І-му періоді війни (25 червня–15 вересня 1950 р.) в ході наступу, війська
КНА здійснили 5 операцій.
З 27 червня в боях проти КНА стала приймати участь американська
авіація, а з 5 липня сухопутні війська. Не зважаючи на це війська КНА за
півтора місяця просунулися на 250–350 км. У результаті проведення КНА
чотирьох перших операцій у противника залишилася лише 1/10 частина
території Південної Кореї (близько 10 тис. км2) з великим портом Пусан.
Коаліційні війська опинилися затиснутими з півночі i заходу на пусанському
плацдармі. Задум п’ятої (Пусанської) операції (31 серпня–15 вересня)
полягав у тому, щоб завдати одночасних ударів із заходу і півночі, оточити
основне угруповання американо-південнокорейських військ, розгромити їх i
повністю оволодіти територією Південної Кореї. Проте у ході попередніх
наступальних дій війська КНА зазнали чималих втрат у людях і техніці.
Комунікації КНА були надзвичайно розтягнутими і до того ж безперервно
піддавалися бомбардуванням авіації противника, яка мала абсолютну
перевагу в повітрі.
Американські i південнокорейські війська перед початком операції КНА
зосередили на Пусанському плацдармі 10 дивізій i одну англійську бригаду
(загалом близько 180 тис. вояків), створивши значну перевагу на свою
користь. Обстановка на морі повністю контролювалася об’єднаними силами.
У цілому, противник переважав КНА у живій силі в 2,5 рази, у танках – в 6
разів i мав повну перевагу у повітрі і на морі. Проте війська КНА на початку
операції на окремих ділянках прорвали оборону військ ООН, просунувшись
на 10–15 км, Проте розвинути успіх не змогли i наступ було припинено.
Висадка американцями оперативного морського десанту в глибокому тилу
КНА в районі містечка Інчхон змусила КНА перейти до оборони, а з часом
відступити.
ІІ період війни (16 вересня–24 жовтня 1950 р.) розпочався наступом
американських військ. 16 вересня їм вдалося прорвати оборону КНА, а до
середини жовтня перенести бойові дії на північ від 38-ї паралелі. Операція
розпочалася висадкою морського десанту в районі Інчхона 13–16 вересня
силою понад 40 тис. воїнів. Для перекидання десанту морем i забезпечення
його висадки було виділено 257 кораблів i суден. Для забезпечення висадки
десанту з повітря залучалося 500 літаків i вертольотів. Висадка десанту
здійснювалася трьома ешелонами. Вперше американською стороною були
застосовані аеромобільні війська (вертольоти) для десантування військ і
завдання крапкових ударів по військах і комунікаціях противника.
До 28 вересня після майже двотижневої оборони війська КНА залишили
Сеул, а до 1-го жовтня Південну Корею, 23 жовтня об’єднані війська
425
захопили Пхеньян. До кінця листопада 1950 р. американські війська вийшли
на корейсько-китайський кордон.
У III періоді (25 жовтня 1950–10 червня 1951 рр.) у війну вступили
китайські добровольці (КНД). Разом зі з’єднаннями КНА вони 25-го жовтня
1950 р. в районі Унзан, Хичен завдали удар по американських і
південнокорейських військах та відкинули їх на 45–50 км. З 25 листопада по
24 грудня було проведено другу (Пхеньян-Хиннамську) операцію, у ході якої
було розбито війська правого флангу 8-ї армії США, оточено i майже
повністю знищено американські 1-у дивізію морської піхоти i 3-у піхотну
дивізії. 6 грудня, розвиваючи наступ, війська 1-го i 2-го фронтів звільнили
Пхеньян, а до 25 грудня – всю територію КНДР i вийшли на рубіж 38-ї
паралелі. Війська ООН зазнали суттєвих втрат (понад 36 тис. воїнів). Разом з
тим, втрати наступаючих військ були ще відчутнішими. Проведена операція
визначила новий перелом у ході війни. З 31 грудня 1950 р. до 8 січня 1951 р.
війська КНД i КНА провели третю Сеульську операцію. В результаті якої під
їхнім контролем опинилася північно-західна частина території Республіки
Корея. 23 червня 1951 р. делегація СРСР в ООН внесла пропозицію
розпочати переговори про перемир’я між двома ворогуючими сторонами. До
цього моменту тільки американці втратили загиблими, пораненими i
полоненими понад 80 тис. солдатів і офіцерів, загальні втрати
південнокорейських військ склали до 500 тис. воїнів. З іншого боку, КНА
втратила понад 600 тис. воїнів загиблими, пораненими i полоненими.
Китайські війська також зазнали великих втрат: тільки безповоротні втрати
склали до 250 тис. бійців i командирів.
У IV періоді війни (10 липня 1951–27 липня 1953 рр.) тривали переговори
сторін про перемир’я, які неодноразово переривались. Воєнні дії у цей період
мали в основному позиційний характер i велися на обмеженій території.
Разом з тим були спроби наступальних дій на сущі, а також масовані удари
американської авіації по тилових об’єктах i військах противника. Поряд з
цим американські війська почали масоване застосування бактеріологічної i
хімічної зброї, яка була заборонена міжнародною конвенцією. Після
чергового зриву переговорів війська ООН i південнокорейська армія 14
жовтня 1952 р. перейшли у наступ. У 1953 р. характер воєнних дій суттєво не
змінився. Незважаючи на відновлення переговорів 31 березня 1953 р. i
досягнення згоди по всіх пунктах порядку денного конференції воєнні дії
остаточно не припинились. Нарешті вранці 27 липня 1953 р. воюючі сторони
підписали угоду про перемир’я.
Таким чином, для воєнного мистецтва досвід корейської війни є
повчальним з точки зору вивчення способів підготовки і ведення
наступальних, оборонних, повітряних і морських десантних та
протидесантних операцій в умовах гірсько-лісистої місцевості і на
приморських напрямках, причому за значної переваги однієї сторони над
іншою в засобах збройної боротьби. Також, цікавий досвід представляють
американські аеромобільні війська, які були достатньо ефективними в
здійсненні перекиданню сухопутних підрозділів з одного напрямку на інший,
426
десантуванні і нанесенні раптових відчутних ударів по живій силі і бойовій
техніці противника.
Війна у В’єтнамі 1964 – 1973 рр.

Війна у В’єтнамі (1964–1973 рр.) займає особливе місце серед воєнних
конфліктів післявоєнної доби. Якщо у попередній локальній війні в Кореї
(1950–1953 рр.) США не здобули явної перемоги, то у цій війні вони,
незважаючи на велику перевагу в засобах збройної боротьби, зазнали повної
воєнно-політичної поразки.
В 1954 р. В’єтнам був тимчасово розділений на дві частини Північний
В’єтнам зі столицею Ханой і Південний В’єтнам зі столицею Сайгон
Женевською угодою, яка завершила колоніальну війну Франції в Індокитаю.
Війна почалася в Південному В’єтнамі як громадянська, в подальшому до
неї приєднався Північний В’єтнам – при підтримці СРСР і Китаю. Південний
В’єтнам підтримували США і ряд інших країн.
Отже, з однієї сторони війна велася за з’єднання двох частин країни і
створення єдиної держави, а з іншої – за збереження незалежності
Південного В’єтнаму. По мірі розвитку події війни виявилися переплетені з
громадянськими війнами, що паралельно йшли в Лаосі і в Камбоджі. Всі
бойові дії в Південно-Східній Азії, що пройшли з кінця 1950-х років і до 1975
р., відомі як Друга індокитайська війна.
У січні 1960 р. в дельті ріки Меконг південнов’єтнамські партизани
провели першу велику наступальну операцію проти маріонеткових
сайгонівських військ, які підтримувались американцями. Наприкінці року
повстанцями було створено Національний фронт Визволення Південного
В’єтнаму (НФВПВ), або В’єтконг, як його називали в США. Занепокоєні
можливістю дестабілізації ситуації на півдні країни, США направили до
Сайгону, столиці Південного В’єтнаму, війська спецпризначення, так
званих “зелених беретів”.
На початку 1964 р. кількість американських військовослужбовців у
В’єтнамі зросла до 16 тис. 732 вояків. У цей період Південному В’єтнаму
значно посилилась воєнна допомога з боку США, Проте позиції НФВПВ
були міцними. Армія визволення Південного В’єтнаму, відбивши удари
противника, на цей час контролювала 2/3 території країни.
30 червня 1964 р. на нараді в Гонололу американці і південні в’єтнамці
дійшли згоди, що здобути перемогу над в’єтконговцями без їх повної ізоляції
від Демократичної республіки В’єтнам (ДРВ) неможливо i США були готові
використати свої збройні сили не тільки проти партизан, Проте й проти ДРВ.
На початку інтервенції США розпочали “повітряну війну”, кинувши
проти Північного В’єтнаму 1 тис. 500 бойових літаків, які діяли з баз у
Південному В’єтнамі, Таїланді і з авіаносців 7-го американського флоту.
Безпосереднім приводом для широкомасштабного американського воєнного
втручання і активних воєнних дій став інцидент у Тонкійській затоці 2-го
серпня 1964 р., який був заздалегідь спланованою провокацією з боку США.
Під час цього конфлікту кораблі Північного В’єтнаму нібито відкрили вогонь
427
по американським кораблям, що знаходилися в цій затоці. Почалася затяжна
війна США та їх союзників проти Північного В’єтнаму і В’єтконгу.
Загальні плани В’єтнамської і Корейської війн
428
8 лютого 1965 р. з метою протидії і запобігання допомозі В’єтконгу з боку
ДРВ американські літаки знову почали бомбардування території Північного
В’єтнаму. Ряд значних наступів на позиції В ’єтконгу США та їх союзники
провели весною і восени 1966 р. Їм вдалося після важких боїв вийти до
кордону з Камбоджею, однак основні сили в’єтконговців уникли розгрому.
Далі були наступи американців i в 1967 р, але й вони не призвели до суттєвих
результатів. Армія визволення і північні партизани успішно відбили наступ
противника, визволили 3/4 території i половину населення країни i змусили
американо-сайгонські війська перейти до оборони.
В’єтконговці, застосовуючи тактику партизанської війни, були в
джунглях невловимими. Американці у відповідь застосували тактику
“випаленої землі”. Не вдалося американцям шляхом масованих авіаційних
ударів (бомбардувань), які мали назву “килимових ударів” з застосуванням
напалму і касетних бомб блокувати перекидання військ повстанців і
постачання їм продовольства і боєприпасів на південь В’єтнаму по “стежках
Хо Ши Міна”, що прокладалися у джунглях Лаосу і Камбоджі.
В кінці січня 1968 р. збройні сили НФВПВ перейшли в загальний наступ,
завдаючи одночасних ударів по 43 важливих адміністративно-політичних
містах i 30-ті авіабазах противника у Південному В’єтнамі. В результаті
цього противник втратив 150 тис. офіцерів і солдатів, 2 тис. 200 літаків i
вертольотів, 233 кораблі.
В квітні 1968 р. президент США Л. Джонсон віддав наказ про припинення
бомбардування Північного В’єтнаму, а в травні в Парижі почалися
переговори між делегаціями ДРВ і США. В 1969 р. за сприяння ДРВ на
території Південного В’єтнаму утворено Республіку Південний В’єтнам.
Того ж року новий президент Р. Ніксон взяв курс на “в’єтнамизацію” війни.
Чисельність військ США в Індокитаї почала поступово скорочуватися.
Головну роль у боротьбі з партизанами і північними в’єтнамцями тепер
повинні були нести південні в’єтнамські війська.
Протягом 1969 – 1971 рр. за участю американських військ було проведено
декілька операцій на території Лаосу і Камбоджі з метою перерізати шляхи
постачання В’єтконгу з Північного В’єтнаму. Проте заблокувати “стежку Хо
Ши Міна” американцям так i не вдалося.
На протязі 1971 р. продовжувалися активні бойові дії
північнов’єтнамських військ i В’єтконга південніше демілітаризованої зони i
масовані бомбардування території Північного В’єтнаму. В результаті
Північний В’єтнам і В’єтконг погодилися повернутися за стіл переговорів.
До кінця 1971 р. чисельність американських військ у В’єтнамі скоротилася до
160 тис. вояків.
27 січня 1973 р. у Парижі була підписана угода про припинення війни і
відновлення миру у В’єтнамі. США припинили бомбардування Північного
В’єтнаму i до кінця березня 1973 р. вивели з Південного В’єтнаму усі свої
війська. У Південному В’єтнамі залишилося тільки близько 20 тис.
американських військових радників. Паризькі угоди визнали наявність у
Південному В’єтнамі двох армій i двох зон контролю – уряду в Сайгоні і
429
В’єтконгу.
В березні 1975 р. армія Північного В’єтнаму почала широкомасштабний
наступ на південь i 30 квітня 1975 р. Сайгон пав під ударами
північнов’єтнамських і в’єтконговських військ. Маріонетковий режим було
ліквідовано.
Війна завершилася повною перемогою національно-визвольних сил
В'єтнаму. Ця перемога далася дуже дорогою ціною. За оцінками
міжнародних експертів, протягом 1961–1973 pр. у війні загинуло понад 2
млн. в’єтнамців, у тому числі 825 тис. цивільного населення. Більше 500 тис.
мешканців Південного В’єтнаму, що не бажали залишатися під владою
комуністів, були з країни евакуйовані американцями.
Авіація США скинула на В’єтнам 7,5 млн. тон бомб, завдавши величезних
руйнувань та збитків населенню і економіці країни. Під час війни через
В’єтнам пройшло 2 млн. 5оо тис. американців, що взяли участь у бойових
діях. США втратили у війні 60 тис. воїнів (58 тис. було вбито, 2 тис. пропало
без вісті, 304 тис. поранених).
Війна стала величезним полігоном для випробування нових видів
озброєння і воєнної техніки. У В’єтнамі американці вперше застосовували
надзвукові літаки, протитанкові ракети, вертольоти вогневої підтримки, ЗСУ
“Вулкан”, касетні авіабомби, напалм, літаки системи АВАКС, самонавідні
протирадіолокаційні ракети “Шрайк”, безпілотні літаки, атомний авіаносець,
катери на повітряній подушці – всього до 25 нових видів озброєння і воєнної
техніки.
У квітні 1969 р. радянським урядом було вирішено направити у В’єтнам
радянських військових спеціалістів зенітно-ракетних військ (ЗРВ) і
винищувальної авіації ППО для підготовки військовослужбовців ДРВ. Проте
радянські спеціалісти не рідко були вимушені приймати вогонь на себе,
“набуваючи” бойового досвіду.
СРСР у відповідь на агресію США став поставляти в Північний В’єтнам
засоби ППО – радіолокаційні станції виявлення повітряних цілей П-12, П-14 і
зенітно-ракетні комплекси середньої дальності С-75 “Десна”, бойові літаки
винищувачі MiГ-17, MiГ-21, зенітну артилерію, а також установки залпового
вогню “Град”, гармати, легку стрілецьку зброю, пластикову вибухівку і т. ін.
На 1 січня 1970 р.
ДРВ мали 6 дивізій ЗРВ ППО. В дивізію входили від одного до трьох
зенітно-ракетних полків i два – шість зенітно-артилерійських полків. Це був
перший досвід використання радянських ЗРК у локальних війнах.
США у В’єтнамі втратили 8 тис. 612 літальних апаратів (3 тис. 720 літаків i
4 тис. 892 вертольотів), при цьому над ДРВ було збито 1 тис. 95 літаків та 11
вертольотів. За 8 років в’єтнамські і радянські льотчики провели 480
повітряних боїв i збили 350 літаків противника, втративши при цьому своїх
131 літак.
У ході воєнних дій безперервно удосконалювалося воєнне мистецтво
Народних збройних сил визволення (НЗСВ). На початку війни основою
бойових дій НЗСВ були раптові швидкоплинні атаки з наступним відходом у
430
джунглі. Вони були оснащені сучасним озброєнням, включаючи танки, i
мали багатий бойовий досвід, що дозволяло їм вести широкі наступальні дії,
нав’язувати противнику свою ініціативу.
Наступальні дії НЗСВ в останні роки війни все більше набували характеру
сучасних операцій. Вони являли собою сукупність бойових дій
розосереджених по фронту i глибині оперативних угруповань, які
розвивалися за єдиним задумом i були націлені на виконання єдиної
оперативної задачі. Добре поставлена розвідка, накопичений у попередніх
боях досвід дозволяли командуванню НЗСВ здійснювати чітке планування
операцій. При цьому уміло враховувались специфічні умови ТВД,
максимально використовувались для підготовки i ведення бойових дій період
дощів (травень – жовтень місяці), коли американці не могли широко
застосовувати авіацію, а також темний час доби, взаємодія регулярних
військ i партизанів.
Особливістю операцій було чітке узгодження дій військ: до сотні опорних
пунктів, баз, аеродромів противника, розташованих на фронті 800 – 1000км i
на різній глибині, атакувалися одночасно. Такий перехід у наступ мав на меті
забезпечити раптовість, а також дезорієнтувати противника порівняно
напрямку зосередження основних зусиль, змусити його використовувати
свою авіацію i резерви на багатьох, у тому числі другорядних, напрямках.
Наступ в’єтнамці, як правило, здійснювали не безперервно, а поетапно,
методом так званих “хвиль” і оперативних пауз. Під час атаки противнику
нав’язувався ближній бій.
Оскільки оборона противника складалася з окремих опорних пунктів, бій в
глибині розпадався на окремі бої за оволодіння ними. У В’єтнамі отримали
подальший розвиток i оборонні дії НЗСВ як в тактичному, так i в
оперативному та стратегічному масштабі. Оборонні операції проводилися у
відповідності до стратегічних цілей війни із завданням тривалого закріплення
на звільненій території. При цьому оборона НЗСВ в оперативному масштабі
була або жорстко позиційною, або мобільною, а частіше за все сполучала
обидва ці види.
Викликає інтерес досвід НЗСВ боротьби з повітряними десантами при
проведенні противником аеромобільних операцій. Ця боротьба складалася з
двох етапів: знищення літаків i вертольотів у повітрі та розгрому десанту під
час висадки або після неї.
Для США війна у В’єтнамі була локальною, протипартизанською.
Бойові дії мали осередковий характер і велись без визначеної лінії фронту,
переважно вздовж шосейних доріг, у районах воєнних баз i населених
пунктів, на місцевості зі слабо розвинутою системою комунікацій. Така
війна, як правило, не ведеться на заздалегідь підготовлених позиціях, а
партизанська армія розчиняється серед населення.
США застосовували свої збройні сили у формі операцій, ударів,
систематичних бойових дій. У ході цієї війни зародилася нова форма бойових
дій – аеромобільна операція, що базувалася на масованому застосуванні
вертольотів. В результаті проведених заходів сухопутні війська набули
431
принципово нову якість – повітряну мобільність, а воєнна теорія i практика
збагатилася новою формою маневру “вертикального охоплення”.
Таким чином, воєнне мистецтво у ході війни у В’єтнамі отримало
значного розвитку. Головною особливістю воєнних дій було те, що ця війна
велася не класичними способами – війська США проводили операції проти
партизанських сил, що зумовило застосування ними спеціальних
контрпартизанських дій.
Англо-франко-ізраїльська агресія в Єгипті 1956 р.

Англо-франко-ізраїльська війна або, як її ще називають “Синайська
кампанія”, “Суецька криза” чи “Англо-франко-ізраїльська агресія в Єгипті”,
була першою війною, яку розпочав саме Ізраїль.
В липні 1956 р. єгипетський уряд націоналізував кампанію “Суецький
канал”, яка належала англо-французькому капіталу. Англія i Франція
зажадали віддати канал під “міжнародний контроль”. Єгипет відкинув цю
пропозицію. Ліга арабських держав підтримала позицію Єгипту.
Тоді Англія i Франція разом з Ізраїлем вирішили вирішити це питання
силовим способом. Ізраїль розраховував у цій війні захопити Синайський
півострів, а також добитися права користуватися Суецьким каналом.
За англо-французьким планом війну передбачалось розпочати масованими
ударами авіації по військах, аеродромах i воєнно-економічних об’єктах
Єгипту. Далі послідовно здійснити висадку повітряних, морських десантів
та сухопутних сил, захопити Суецький канал i, розвиваючи наступ у глибину
території, оволодіти Каїром. До агресії залучалось до 60 тис. особового
складу, їх підтримувало понад 100 бойових літаків. Для наступу на
Синайському півострові виділялось шість піхотних, три танкові i парашутно-
десантна бригади.
Регулярна єгипетська армія нараховувала близько 90 тис. воїнів i
складалася з 16 піхотних, бронетанкових i зенітно-артилерійських бригад. Із
128 літаків, що були на озброєнні єгипетських ВПС, лише 30 винищувачів i
12 бомбардувальників були готові до бойових дій. Співвідношення сил на
початку воєнних дій було на користь Ізраїлю в 1,5 рази, а війська Англії i
Франції в районі Порт-Саїду переважали єгипетські в 4–5 разів. Бойові дії
проти Єгипту почались 29 жовтня 1956 р. десантуванням ізраїльського
парашутно-десантного батальйону на перевал Мітл. Одночасно Ізраїль
розгорнув бойові дії на суецькому i ісмаїльському напрямках, а 31 жовтня –
на приморському. Англо-французький флот, здійснив морську блокаду
Єгипту. Маючи перевагу у живій силі, озброєнні i бойовій техніці, ізраїльські
частини зламали опір єгипетських військ i до кінця 6 листопада оволоділи
Синайським півостровом.
5 листопада після авіаційної підготовки в районі Ель-Расви було
десантовано 500 французьких парашутистів i диверсійна рота, на аеродром
Гаміль висадились 800 французьких парашутистів, а за ними два англійських
десанти чисельністю 700 i 600 вояків з артилерією. Єгипетські війська
вимушені були залишити аеродром i відійти на західну околицю Порт-Саїда.
432
На південь від Порт-Фуада під прикриттям авіаносної авіації було
десантовано близько 1 тис. французьких парашутистів. Одночасно в районі
порту висадився загін морської піхоти з артилерією i бронемашинами, який
після декількох годин вуличних боїв оволодів Порт-Фуадом.
Вранці 6 листопада англо-французький флот почав висаджувати морський
десант: в Порт-Саїді i в Порт-Фуаді. Висадка обох десантів силою до 22 тис.
особового складу здійснювалась у два ешелони: перший – на десантних
амфібіях, другий – на вертольотах. До кінця 7 листопада війська агресорів
вступили в Порт-Саїд.
2-го листопада надзвичайна сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла
резолюцію про негайне припинення воєнних дій i виведення англо-франко-
ізраїльських військ за лінію перемир’я. Проте Англія, Франція i Ізраїль
продовжували війну ще деякий час. 23 листопада почалась евакуація англо-
французьких військ з Єгипту, яка закінчилась наприкінці грудня 1956 р.
Ізраїль вивів свої збройні сили з Єгипту до 8 березня 1957 р. У ході бойових
дій втрати сторін були невеликими. В результаті бомбардувань загинуло
близько 3 тис. чоловік цивільного населення Єгипту.
Таким чином, війна проти Єгипту показала намагання агресорів до
блискавичного ведення війни шляхом завдання одночасних ударів
сухопутних військ, військово-повітряних сил i військово-морського флоту по
життєво важливих центрах з широким застосуванням повітряних i морських
десантів. Досвід війни зазначив, що i в умовах гірсько-пустельної місцевості
можна широко використовувати бронетанкові з’єднання, Проте при надійній
організації протиповітряної оборони і авіаційного забезпечення. Авіація діяла
невеликими групами, бомбометання здійснювалось з малих висот. Досвід
зазначив, що в пустельній місцевості різко підвищується роль авіації в
питаннях всебічного забезпечення. Повітряні десанти застосовувались з
метою захоплення аеродромів, гірських перевалів, вузлів доріг, а також
важливих районів в інтересах висадки морського десанту i сухопутних
військ. Новим у десантуванні була висадка англійського батальйону морської
піхоти з вертольотів авіаносної авіації.
Характерною рисою оборонних бойових дій єгипетської армії була
маневреність. Єгипетські засоби ППО виявились нездатними виявити
переліт ізраїльських транспортних літаків противника, які здійснили висадку
парашутистів у район перевалу Мітл. Війна, яка була розв’язана Ізраїлем,
Англією і Францією була припинена. Війська агресорів були виведені з
єгипетської території. Проте це сталося лише завдяки зовнішньополітичним
зусиллям СРСР, США і ООН.
Шестиденна арабо-ізраїльська війна 1967 р.

Агресія Ізраїлю в червні 1967 р. була спрямована проти Єгипту, Сирії і
Йорданії. Ізраїльське керівництво, готуючись до її здійснення одержало
політичну i військову підтримку США, Великобританії та інших провідних
країн Європи.
6-й американський флот, що нараховував 50 кораблів, у тому числі два
433
ударних авіаносця, на борту яких було 180 літаків, зосередився у східній
частині Середземного моря. Англія направила на Близький Схід 2 авіаносця з
60 літаками і бомбардувальне з’єднання.
До початку війни ізраїльська армія була повністю переозброєна сучасною
бойовою технікою. Вона нараховувала у своєму складі близько 250 тис.
особового складу, 1 тис. 100 танків, 450 бойових літаків, 18 бойових
кораблів. Сухопутні війська складались з 31 бригади (23 мотопіхотних, 6
бронетанкових i 2 повітрянодесантних) i 10 окремих танкових батальйонів.
Загальний план шестиденної Арабо-Ізраїльської війни, 1967 р.
На озброєнні танкових військ були американські i англійські середні танки,

у складі військово-повітряних сил були англійські, французькі i американські
літаки, причому літаки “Міраж” і “Скайхок” були озброєні керованими
реактивними снарядами.
У складі єгипетських збройних сил до війни нараховувалось близько 300
тис. особового складу, 1 тис. 200 танків, 500 бойових літаків i близько 90
бойових кораблів. У сухопутних військах було більше ніж 30 мотопіхотних,
танкових, піхотних, повітрянодесантних бригад. Основні сили сухопутних
військ (близько 100 тис. воїнів i майже 1 тис. танків) знаходились на
Синайському півострові i були розгорнуті у два ешелони.
У складі збройних сил Сирії і Йорданії нараховувалось близько 100 тис.
особового складу, 750 танків, 130 бойових літаків i 28 кораблів.
Таким чином, усього у складі збройних сил Єгипту, Сирії і Йорданії
нараховувалось близько 400 тис. особового складу, 1 тис. 950 танків i САУ i
630 бойових літаків. У кількісному відношенні війська трьох арабських країн
мали перевагу над ізраїльськими: в особовому складі – у 2 рази, в артилерії –
434
майже в 2,5 рази, в танках i літаках – приблизно в 1,5 рази. Збройні Сили
Єгипту i Сирії не поступалися ізраїльським у технічному відношенні.
Загалом вони були оснащені радянською зброєю.
В основу плану війни Ізраїльське командування поклало стратегію
блискавичного розгрому сусідніх арабських держав поодинці з завданням
головного удару по Єгипту. Планом передбачалось спочатку завдати поразки
єгипетськім і йорданськім військам, заволодіти Синайським півострівом i
західним берегом ріки Йордан, а далі розгорнути наступ на Сирію.
Вирішальна роль у досягненні перемоги відводилась авіації. Вона повинна
була завоювати панування у повітрі раптовими масованими ударами по
аеродромах Єгипту, Сирії і Йорданії, створивши сухопутним військам
сприятливі умови для наступу. Проти Єгипту був розгорнутий Південний
фронт у складі чотирнадцяти бригад (близько 70 тис. особового складу, 600
танків, 220 бойових літаків); проти Йорданії – Центральний фронт у складі
семи бригад (близько 35 тис. особового складу, 200 танків, 30 літаків); проти
Сирії – Північний фронт у складі десяти бригад (близько 50 тис. особового
складу, 300 танків, 70 літаків).
Ізраїльському командуванню за допомогою Центрального розвідувального
центру (ЦРУ), а також космічної розвідки США вдалося отримати достовірні
дані про угруповання сухопутних військ, аеродромну мережу i бойові позиції
частин ППО; місця знаходження, штабів, вузлів i ліній зв’язку противника.
Радіо- і радіотехнічна розвідка Ізраїлю до початку війни виявила систему
радіозв’язку збройних сил арабських країн (робочі i запасні хвилі), що
дозволило у ході бойових дій створювати ефективні перешкоди.
Ізраїльське командування вжило ряд значних заходів оперативно-
стратегічного маскування. Було заборонено використання радіостанцій для
зв’язку між штабами i військами до часу переходу у наступ. Усі пересування
військ до кордонів арабських країн проводилися тільки вночі, а їх
зосередження у вихідних районах ретельно маскувалось. Були заборонені
польоти військових літаків поблизу арабських кордонів, а також було
обмежено радіус польоту розвідувальних літаків. Широко застосовувалась
дезінформація: будувались хибні аеродроми, імітувались пересування i
зосередження військ, особливо танкових. За два дні до початку нападу в ряді
частин другого ешелону особовому складу було надано короткострокову
відпустку. Усі ці заходи дозволили ізраїльській армії досягнути оперативної
раптовості у початк овий період наступу на арабські країни.
У арабів не було єдиного плану ведення війни; кожна держава мала свій
план воєнних дій, не узгоджений з планами сусідів. Єгипетський план війни
декілька разів змінювався, внаслідок чого війська неодноразово
перекидалися з одного району в інший, отримували нові завдання, які не
встигали уяснити, особовий склад фізично вимотувався, знижувалась його
боєздатність. Слабка бойова готовність арабських військ і воєнна підтримка
США Ізраїлю стала вирішальним фактором у прийнятті рішення останнім на
початок агресії проти арабських країн, незважаючи на їх чисельну військову
перевагу.
435
Воєнні дії почались вранці 5 червня нанесенням одночасних раптових
повітряних ударів авіації по аеродромах Єгипту, Сирії і Йорданії.
Головні сили Ізраїльських ВПС завдали ударів по єгипетських аеродромах
на Синайському півострові, у північних i центральних районах країни, по
мостах і переправах через Суецький канал. На 16-ті аеродромах були
виведені з ладу злітно-посадочні смуги, знищено понад 200 єгипетських
літаків. Частини ППО Єгипту чинили авіації противника слабку протидію.
Найбільш боєздатною виявилась зенітна артилерія, яка збила 35 ізраїльських
літаків.
Шестиденна Арабо-Ізраїльська війна. Операція на Синайському фронті
Після першого повітряного удару командування ВПС Єгипту не вжило

заходів щодо приведення у бойову готовність сил, що уцілили, хоча система
управління повністю порушеною не була. Це змусило ізраїльську авіацію
через декілька годин повторити удар. У результаті дій ізраїльської авіації на
аеродромах i в повітряних боях було знищено близько 270 літаків арабських
країн. Протягом першого дня війни ізраїльські ВПС завоювали повне
панування у повітрі. З 6 червня основні зусилля ВПС були переключені на
безпосередню підтримку сухопутних військ. ВПС арабських країн, зазнавши
великих втрат у перший день війни, не змогли помітно вплинути на хід
бойових дій на суші. Успіхи ізраїльських ВПС пояснюються не тільки
раптовими діями, але й заходами з дезінформації противника перед і у ході
бойових дій. З підйомом у повітря єгипетських літаків ізраїльські
дезінформатори відразу ж включалися в їх радіомережі i передавали хибні
вказівки.
Наступ Південного фронту ізраїльських військ на приморському напрямку
почався 5 червня після недовгої артилерійської i авіаційної підготовки. До
кінця дня групі вдалося прорватися до узбережжя Середземного моря i
436
відрізати частину єгипетських військ. При цьому дві бронетанкові бригади
розвинули наступ уздовж узбережжя. Центральна група ізраїльських військ,
що перейшла в наступ у середині дня 5 червня, зустріла завзятий опір 2-ї
єгипетської мотопіхотної дивізії i успіху не мала. Тоді ізраїльське
командування ввело в бій дві бронетанкові бригади, які вночі обійшли
єгипетські позиції з півночі i з півдня. Одночасно в тилу єгиптян був
висаджений вертолітний десант. На південному (суецькому) напрямку у
перший день ізраїльські війська успіху не добилися. Більш того, 6-а
єгипетська мотопіхотна дивізія, відбивши атаки ізраїльських військ,
перейшла в наступ i вклинилась на територію Ізраїлю на глибину 5 – 10 км.
Протягом 6 червня Ізраїльські війська при масованій підтримці авіації
продовжували наступати. Усі спроби єгипетського командування завдати
контрудар були зірвані нальотами ізраїльської авіації. До кінця 6 червня
єгипетські війська, що були оточені на приморському напрямку, припинили
опір. На центральному напрямку передові частини ізраїльських військ
просунулись на 30–50 км у західному i південному напрямках. Несприятлива
обстановка для єгипетських військ склалася i на південній ділянці фронту, де
ізраїльтяни до кінця 6 червня оволоділи Ет-Тамадом. Після невдалих спроб
провести контрудари, єгипетське командування віддало військам наказ
відходити за Суецький канал. Відхід здійснювався під безперервними
ударами ізраїльської авіації i супроводжувався переслідуванням сухопутних
військ. До 12 годин 8 червня передові частини ізраїльських військ вийшли до
Суецького каналу. До вечора 8 червня активні бойові дії на Синайському
півострові припинились.
Наступ головних сил ізраїльських військ на Йорданському фронті почався
6 червня, після того, як ізраїльські ВПС знищили йорданську авіацію на
аеродромах.
Шестиденна Арабо-Ізраїльська війна. Операції на Йорданському фронті

437
У перші години ізраїльські війська при підтримці авіації зламали опір
йорданських військ i розвинули успіх. Вже до кінця дня над йорданськими
військами, що знаходились західніше ріки Йордан, нависла загроза оточення.
Спроба йорданського командування резервними бригадами посилити війська
на західному березі ріки Йордан успіху не мала, тому що вони були
розгромлені ізраїльською авіацією ще при висуванні. Лише одній
послабленій бронетанковій бригаді вдалося вийти в район бойових дій.
Продовжуючи наступ, ізраїльські війська до кінця 7 червня оточили i
розгромили йорданські війська, а до кінця 8 червня на всьому фронті вийшли
до ріки Йордан.
До 9 червня на Сирійському фронті сухопутні війська обох сторін
активних бойових дій не вели. Сирійське командування планувало перехід
військ у наступ 6 червня.
Шестиденна Арабо-Ізраїльська війна. Операції на Сірійському фронті
Однак вони виявились непідготовленими до проведення наступальної

операції у призначений час, а ВПС зазнали великих втрат (понад 70 літаків) i
стали небоєздатними. 9 червня ізраїльські війська (шість бронетанкових, дві
піхотні i одна повітрянодесантна бригади) напали на Сирію. Спочатку
сирійські війська чинили завзятий опір. Однак, наприкінці дня, незважаючи
на перевагу в піхоті, танках i артилерії, вони не витримали удару противника
i в ніч на 10 червня почали відходити. До кінця 10 червня ізраїльські війська
оволоділи Голанськими висотами, вклинившись на територію Сирії у
глибину до 26 км. Незважаючи на рішення Ради Безпеки ООН від 10 червня
про припинення вогню, активні бойові дії ізраїльських військ тривали.
Ізраїльтяни захопили окремі висоти, вузли доріг i населені пункти з метою
покращення свого положення. Ізраїльська авіація протягом 11 червня
завдавала ударів по Дамаску i сирійських військах. Фактично бойові дії на
438
Сирійському фронті були припинені 13 червня.
У ході війни ізраїльські війська завдали серйозної поразки Єгипту, Сирії і
Йорданії, окупували Синайський півострів, сектор Газа, Голанські висоти i
західний берег ріки Йордан. ВПС Єгипту i Сирії значною мірою втратили
свою боєздатність, а ВПС Йорданії були повністю знищені. Основні сили
сухопутних військ Єгипту і Йорданії були розгромлені. Загальні втрати
збройних сил арабських країн склали понад 40 тис. особового складу, 900
танків i САУ, 360 бойових літаків. Найбільших втрат зазнав Єгипет: він
втратив 80 % воєнного спорядження, 11 тис. 500 вбитими, 5 тис. 500
полоненими. Ізраїльські збройні сили втратили близько 800 чол. вбитими,
200 танків i 100 бойових літаків.
Успіх Ізраїлю у війні був обумовлений раптовістю нападу, повною
відмобілізованістю збройних сил i всебічною ретельною підготовкою до
бойових дій. У воєнному мистецтві ізраїльських військ слід насамперед
підкреслити дії військово-повітряних сил. Війська арабських країн були
деморалізовані не стільки наступом ізраїльських сухопутних військ, головну
маневрену силу яких складали танкові війська, скільки ударами ізраїльської
авіації. Ізраїльська авіація раптовим нападом знищила на аеродромах
переважну частину ВПС арабських країн. Для руйнування злітно-посадочних
смуг i заподіяння великої шкоди аеродромам скидались спеціальні
бетонобійні бомби і бомби повільної дії. Ця війна показала необхідність
розосередження авіації, ретельного маскування i надійного прикриття
засобами ППО. Досвід війни підтвердив велике значення раптовості
початкових бойових дій. При усіх прорахунках Верховного командування
арабських країн i слабкій підготовці їх збройних сил раптовий напад Ізраїлю
став одним із вирішальних факторів його перемоги.
Таким чином, причинами поразки арабських держав стала відсутність
політичної i воєнної єдності між країнами, неправильна оцінка воєнно-
політичної обстановки, прорахунки в оцінці дійсного положення i стану
збройних сил Ізраїлю, відсутність чітких планів ведення бойових дій, слабке
керівництво військами у складній обстановці, низький стан бойової
готовності військ, відсутність взаємодії між видами збройних сил, невисокий
моральний дух особового складу, низька технічна підготовка.
Арабо-ізраїльська війна 6 – 25 жовтня 1973 р.

Це була найбільша з арабо-ізраїльських війн за кількістю військ та бойової
техніки, що приймали в ній участь. Головна причина війни – територіальна.
Арабські країни намагались повернути землі, що були захоплені Ізраїлем в
ході “шестиденної” війни 1967 р. Напередодні бойових дій збройні сили
Єгипту і Сирії мали перевагу над армією Ізраїлю за чисельністю особового
складу в 2,5 рази, в танках – у 2 рази, в літаках – у 1,5 рази. Ізраїльські
війська на Синайському півострові, західному березі Йордану i на
Голанських висотах побудували глибоко ешелоновану оборону. На
Синайському півострові вздовж Суецького каналу був побудований 160-
кілометровий оборонний рубіж (лінія Барлева), який складався з двох смуг i
439
мав глибину 30–50 км. Перша смуга мала дві позиції. Передній край першої
позиції проходив безпосередньо близько каналу.
Замисел воєнного керівництва Єгипту і Сирії полягав у одночасному
масованому наступі на Синайському півострові i у районі Голанських висот,
прориві ізраїльської оборони та виходу на кордони 1967 р. Готуючи наступ,
сирійське і єгипетське командування розраховувало на раптовість першого
удару. Наступ було призначено на 6 жовтня, коли Ізраїль святкував “Іом-
Kiппypa” – День спокуси. Підготовка до наступу проводилась дуже
приховано, висування військ до Суецького каналу розпочалось 1 жовтня i
тільки в нічний час. Проте військові приготування арабських країн були
завчасно викриті ізраїльською розвідкою, в країні з 4 жовтня розпочалась
часткова мобілізація.
Наступ Єгипетських i Сирійських військ розпочався 6 жовтня після
нетривалої авіаційної i артилерійської підготовки. Позиційна оборона
ізраїльських військ була прорвана, але у подальшому ізраїльські війська
вмілими маневрами i контрударами звели нанівець перший успіх арабських
військ i примусили їх відступити. 22 жовтня Рада Безпеки ООН, за ініціативи
Радянського Союзу прийняла резолюцію, в якій закликала воюючі сторони
припинити воєнні дії. Ізраїль також як i Єгипет прийняв резолюцію ООН, але
його війська продовжували наступ. Бойові дії в зоні Суецького каналу були
припинені тільки 25 жовтня.
Арабо-ізраїльська війна 1973 р. тривала всього 19 днів, однак завершилась
з великими втратами для її учасників, число яких значно перевищувало
наслідки 1956 i 1967 рр. Сторони втратили близько 20 тис. особового складу
вбитими, майже 2 тис. танків, понад 550 літаків i вертольотів та багато іншої
техніки. Арабські країни повернули деяку частину території, окупованої
Ізраїлем у 1967 р.
Таким чином, характерною особливістю війни було те, що вона велась
збройними силами, оснащеними усіма видами сучасної бойової техніки i
озброєння, крім ядерної зброї і ракет стратегічного призначення. Війна
підтвердила виключно важливу роль тактики в рішенні оперативних задач,
тактичні помилки i прорахунки призводили у сукупності до невиконання
оперативних планів. Було продемонстровано перевагу мобільної оборони
перед позиційною. Створена ізраїльтянами на східному 6epeзі Суецького
каналу позиційна оборона, так звана лінія Барлева, була прорвана
єгипетськими військами в перший день наступу, а сирійські війська успішно
подолали позиційну оборону ізраїльтян на Голанських висотах.
За наявністю сучасних засобів боротьби виявилось доцільним готувати
мобільну, активну оборону із застосуванням потужних контрударів i
контратак. Також проявилась характерна особливість у застосуванні
танкових військ. Невеликі групи танків від взводу до роти в умовах
відсутності суцільного фронту в обороні противника проникали в тил i
дезорганізовували його роботу, знищували штаби, бойову техніку, що
дозволило ізраїльтянам досягти суттєвого успіху на західному березі
Суецького каналу.
440
В бойових діях сторони використовували новітні системи зброї. Масово
застосовувались керовані ракети. Наприклад, велику роль у відбитті ударів
єгипетських військ відіграли вертольоти, озброєні протитанковими керовано-
ракетними системами (ПТКРС). Так 14 жовтня 18 вертольотів знищили
близько половини танків єгипетської бригади, що наступала в напрямку
перевалу Мітла. В цілому зіткнення сторін характеризувалось протиборством
танків i протитанкових засобів, авіації i ЗPK.
Англо-аргентинський збройний конфлікт 1982 р.

Причиною воєнного цього конфлікту стало загострення тривалої
територіальної суперечки за острови, які довгі роки не мали чітко
визначеного політичного статусу. Фактично ж колоніальне управління
островами здійснювали англійці. Через відмову Великобританії виконати
резолюцію ООН про деколонізацію островів i політично врегулювати спірне
питання Аргентина висадила в Порт-Стенлі морських піхотинців i
повітряний десант. Після трьохгодинного бою англійській гарнізон
чисельністю 80 вояків склав зброю. Англійський уряд направив до берегів
архіпелагу угруповання ВМС з метою відновлення свого панування над цією
територією. В свою чергу Аргентина також почала нарощувати сили в цьому
районі з метою не допустити оволодіння островами противником. Усього до
30 квітня чисельність аргентинського гарнізону на Фолклендах (Мальвінах)
було доведено до 11 тис. особового складу, на острови також було
переправлені понад 90 танків i БТР.
Англо-Аргентинський конфлікт, березень – червень 1982 р.

441
5 квітня 1982 р. англійці відправили в Південну Атлантику оперативне
з’єднання, куди увійшли 2 авіаносці, 11 ескадрених міноносців, 27 фрегатів,
дизельний i 3 атомних підводних човнів, 6 танкодесантних кораблів, 2
тральщики та інші кораблі і судна. У цей же час англійці перебазували
велике авіаційне угруповання на острів Вознесіння.
Оцінюючи співвідношення сил сторін, слід відзначити, що англійці мали
значну якісну перевагу в техніці і озброєнні. Бойові дії по морській i
повітряній блокаді Фолклендських островів почалися 30 квітня 1982 р. з
появою в районі бойових дій англійських сил першого ешелону. Блокувалась
не окрема база чи ділянка узбережжя, а весь архіпелаг. Головним змістом
бойових дій конфлікту були десантні операції. В складі десантних сил було 9
тис. особового складу.
25 квітня 1982 р. англійці висадили вертолітний десант на острів
Південна Георгія. В ході захоплення острова 2 англійських вертольоти
“Лінкос” ракетами потопили аргентинський підводний човен “Санта-Фе”. 14
травня англійці висадили диверсійний десант на острів Пебл. Висадка
здійснювалася з вертольотів за підтримки есмінця. Англійці вводили
противника в оману порівняно місця i часу висадки морського десанту.
Тактична раптовість висадки морського десанту і відсутність протидесантної
оборони узбережжя забезпечили захоплення плацдарму з мінімальними
втратами. Зранку 26 квітня аргентинська авіація завдала удару по кораблях
групи оперативного прикриття, пошкодивши 2 фрегати, а наступного дня –
одночасним ударом 15 літаків потопила фрегат “Арденн”. Активні
наступальні дії англійці вели тільки вночі, після масованих артилерійських i
бомбових ударів, застосовуючи раптові нічні атаки i висаджуючи десанти з
вертольотів. Загальний наступ англійських військ почався в ніч на 13 червня.
В умовах нестачі боєприпасів і повної ізоляції аргентинці не зуміли його
відбити i 14 червня вимушені були капітулювати.
Захопивши острови, Великобританія оголосила їх своєю заморською
військовою базою, розмістивши на них близько 5 тис. військових. Обидві
сторони в ході бойових дій зазнали відчутних втрат. Англійці втратили
близько 200 воїнів вбитими і 300 пораненими, а аргентинські збройні сили
тільки вбитими втратили до 1 тис. 300 воїнів. Втрати в корабельному складі
були найбільшими за всю післявоєнну історію локальних війн. Сумарний
тоннаж потоплених кораблів склав більше 50 тис. т. До 20 кораблів i суден, у
тому числі два англійських авіаносці, було серйозно пошкоджено. Англійці
втратили 2 есмінці, 2 фрегати, транспорт і десантний корабель. Аргентинці
втратили підводний човен, крейсер i вартове судно. Аргентинські ВПС
втратили від зенітних засобів англійців 63 літаки, а англійці – 31 літак.
Таким чином, успіх британських збройних сил був обумовлений
створенням багатократної переваги в силах i засобах над противником,
широкомасштабною допомогою їм США та інших партнерів по НАТО, а
також серйозними недоліками в організації оборони островів аргентинськими
збройними силами. Вирішальна роль у конфлікті відводилася ВМС.
442
Військовий конфлікт 1982 р. дав черговий поштовх для вдосконалення
засобів збройної боротьби, розвитку воєнних доктрин, концепцій підготовки і
застосування ВМС, теорії і практики воєнного мистецтва.
Бойові дії в республіці Афганістан 1979 – 1988 рр.

У 1979 р. керівництво СРСР, враховуючи можливість падіння правлячого
прорадянського афганського уряду Бабрака Кармаля і посилення позицій
західних країн у цій державі, прийняло рішення про введення в Афганістан
обмеженого контингенту радянських військ. Участь радянських військ у
бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан (ДРА)
спочатку не планувалася. Передбачалося, що радянські війська будуть
розташовані в гарнізонах i візьмуть під охорону об’єкти, та звільнять тим
самим афганські війська для активних дій проти опозиції.
Вступ основних сил 40-ї армії розпочався 25 грудня 1979 р. i практично
завершився до середини січня 1980 р. Загальна чисельність радянських
військ у 1980 р. досягла 82 тис. особового складу. Остаточний склад
угруповання був наступним: мотострілецьких дивізій – 3, окремих бригад –
5, окремих полків – 4, окремих батальйонів – 6, полків фронтової авіації – 4,
полків армійської авіації – 3. Своєї максимальної чисельності 40-а армія
досягала у 1985 р. На той час вона складала 108 тис. 700 солдат і офіцерів, у
тому числі в бойових частинах – 73 тис. 600 військових.
Знаходження радянських військ в Афганістані не привело до спаду
збройного опору опозиції правлячому режиму, на що розраховувало
радянське керівництво. Головним об’єднуючим гаслом опозиції став заклик
до “священної” війни з окупантами i “невірними”. Він знайшов підтримку
значної частини населення держави. Після введення радянських військ в
Афганістан на початку 1980 р. адміністрація США, Єгипту, Саудівської
Аравії, Ірану, Китаю відкрито заявили про свою підтримку афганської
опозиції. 3 цього моменту ці держави стали надавати значну допомогу
опозиції ДРА.
В березні 1980 р., за проханням афганського уряду, радянські війська
розпочали активні бойові дії у прикордонній з Пакистаном провінції Кунар.
Основними завданнями обмеженого контингенту радянських військ були:
охорона й оборона режимних зон, проведення автомобільних колон i ведення
бойових дій зі збройними формуваннями опозиції. Підтримка безпеки і
порядку в режимних зонах покладалася на афганські збройні формування,
але головну роль відігравали радянські війська, які постійно виставляли
сторожові застави. Значна увага приділялася охороні і обороні 10
аеродромів. Для цього було створено 140 таких застав.
Бойова діяльність радянських i афганських військ будувалася на основі
щомісячних планів, затверджених Міністром оборони СРСР. В основу плану
покладалася оцінка обстановки в країні та в її окремих районах, побажання
президента ДРА і афганського воєнного командування. Основними формами
ведення бойових дій були планові і непланові бойові дії.
Планові бойові дії, як правило, були широкомасштабними. Вони
443
охоплювали значні райони країни і були тривалими за часом. До них
залучалася значна кількість військ. Найчастіше бойові дії проводилися з
метою деблокування доріг i забезпечення вільного руху автоколони з
матеріальними засобами для гарнізонів i населення Афганістану.
Характерними плановими бойовими діями були операції в ущелині
Панджшер, де до травня 1982 р. загони опозиції створили обладнану в
інженерному відношенні оборону, з добре організованою системою вогню i
управління. При проведенні операції застосовувалася тактика витискування.
Вона полягала в тому, що гірські хребти вздовж ущелини займали спеціальні
війська, а по його дну рухались мотострілецькі підрозділи. Загони опозиції,
таким чином, витискувалися до кордону.
Поряд з великомасштабними операціями проти виявлених загонів
моджахедів радянські війська в Афганістані вели непланові бойові дії. До них
відносилися: часткові бойові дії з’єднань i частин; рейдові дії підсилених
батальйонів; бойові дії чергових підрозділів у зонах відповідальності;
засадні дії на караванних шляхах i стежках переміщення противника;
перевірка караванів; нальоти, самостійні бойові дії авіації для ураження
угруповань противника.
Часткові бойові дії здійснювалися за рішенням командування 40-ї армії
або за рішенням командирів з’єднань i частин. Основним способом дій при
цьому було блокування окремих районів, населених пунктів й інших
об’єктів радянськими військами та їх прочісування силами афганських
частин i з’єднань. У залежності від надійності розвідувальної інформації
бойові дії планувались протягом 1 – 3 днів після виявлення противника. Вони
були найбільш ефективними, при виявленні противника на достатньо великій
відстані від пунктів дислокації радянських військ, а вихід до району бойових
дій здійснювався вночі. Вирішальним був фактор раптовості.
Рейди виконувалися силами посиленого батальйону разом з підрозділами
збройних сил ДРА.
Бойові дії чергових підрозділів були подібні рейдовим діям. Їх відрізняло
тільки одне – чергові підрозділи не шукали противника, а були націлені на
конкретний об’єкт, місце якого було точно відоме.
Засадні дії виконувалися з метою припинення поповнення загонів опозиції
зброєю i боєприпасами із Пакистану і Ірану.
Однією із специфічних задач бойових дій в Афганістані був огляд
караванів, який здійснювався черговими підрозділами на вертольотах.
У ході бойових дій виявилися серйозні конструктивні недоліки важкої
бойової техніки, які створювали труднощі при її застосуванні в гірських
умовах. Радянські артилерійські гармати мали недостатні кути підйому i
нахилу стволів для стрільби в горах. Вони не могли обстрілювати гірські
вершини i часто були безкорисними. Недосконало працювали в горах засоби
зв’язку. Це негативно впливало на організацію управління у ході бойових
дій.
Цікавим є досвід набутий радянською авіацією у ході бойових дій в
Афганістані. Фізико-географічні та кліматичні умови обмежували
444
використання авіації 40-ї армії у повному обсязі. Літаки винищувально-
бомбардувальної авіації Су-17 застосовувалися для надання бомбово-
штурмових ударів, розвідки і повітряного мінування. Винищувальна авіація,
представлена літаками MiГ-21, MiГ-23 використовувалася для попередньої
розвідки і дорозвідки об’єктів противника, цілевказіння, ударів по засобах
ППО противника і “вільного полювання”. Застосовувалася як групова
тактика, так i дії поодинокими літаками. Ефективнішими виявилися дії
штурмової авіації. Штурмова авіація 40-ї армії застосовувалася за
призначенням. Проте конструктивні особливості літаків Су-25 не давали
можливості підтримувати сухопутні війська на висотах більше ніж 2500–
3000 м. Недоліки, які були виявлені у Су-25, компенсувалися застосуванням
літаків фронтової бомбардувальної авіації Cy-24. Ці літаки у режимі повної
таємності з’явилися у небі Афганістану у 1984 р. Вони, завдяки досконалій
прицільно-навігаційній системі і можливості нести потужне ракетно-бомбове
навантаження, наносили точні повітряні удари по угрупуванням противника.
Найбільш ефективно використовувалася армійська авіація. Виявилося, що
основний ударний вертоліт Mi-24, який конструювався для Європейського
театру воєнних дій, був дещо важким для афганських гір. Тому частіше у
ході операцій застосовували Mi-8MT. Набуття бойового досвіду радянськими
військами сприяло успішним діям при зіткненні із загонами моджахедів. У
більшості проведених операцій радянські війська виконували поставлені
перед ними завдання, але масштаби афганського партизанського руху не
скорочувалися. Загони опозиції швидко відновлювали чисельність своїх
формувань за рахунок людських ресурсів таборів біженців у Пакистані.
Зміни у військово-політичній обстановці у світі, новий курс радянського
керівництва і непопулярність цієї війни серед населення СРСР зумовили
необхідність виводу обмеженого контингенту з території Афганістану. Вивід
військ проводився з 15 травня 1988 по 15 лютого 1989 рр.
Таким чином, участь у війні в Афганістані була найбільш тривалою i
масштабною щодо використання радянських військ за кордоном у мирний
час. Війна збагатила досвід ведення бойових дій проти нерегулярних
військових формувань у складних природно-географічних i кліматичних
умовах.
Військовий конфлікт в Перській затоці 17 січня – 28 лютого 1991 р.

Війна в Перській затоці між багатонаціональними силами (БНС) на чолі з
США за мандатом ООН з Іраком за визволення і відновлення незалежності
Кувейту. Конфлікт відомий невиданим до цього розмахом застосування
авіації і “розумної” та високоточної зброї, що за думкою багатьох фахівців,
визначило початок нової епохи у воєнному мистецтві.
Причиною війни стала окупація території Кувейту армією Іраку. Вночі 2
серпня 1990 р. чотири регулярні дивізії іракської армії вторглися в Кувейт.
Іракська армія повністю перевершувала війська Кувейту, тому останні вели
стримуючі бої, в той же час відступаючи на територію Саудівської Аравії.
Основна частина авіації ВПС Кувейту встигла перебазуватися на саудівські
445
аеродроми. До кінця доби Ель-Кувейт находився під контролем іракських
військ.
Адміністрація США відгукнулась на прохання уряду Кувейту i прийняла
рішення про розгортання угруповання військ в зоні Перської затоки.
Одночасно були зроблені чисельні спроби вирішити проблему мирним
шляхом. 29 листопада Рада Безпеки ООН направила Саддаму Хусейну
ультиматум з вимогою: до 15 січня 1991 р. визволити Кувейт. В противному
разі Рада Безпеки давала мандат на визволення Кувейту за допомогою
воєнної сили.
Особливістю підготовки до війни в зоні Перської затоки стало те, що вона
вже на початковому етапі прийняла коаліційний характер. До неї було
залучено 34 держави антиіракської коаліції. Союзниками Іраку були 9
арабських країн.
Загальний план наземного наступу військ міжнародної коаліції у військовому

конфлікті в Перській затоці 2.08.1990 – 28.02.1991 р.
Широкомасштабна стратегічна операція “Щит пустелі”.

Вже 7 серпня 1990 р. в Саудівську Аравію почали прибувати американські
війська. Операція щодо забезпечення безпеки країни отримала назву “Щит
пустелі”.
Ця операція проводилася у чотири етапи.
На першому етапі, що продовжувався з 7 по 9 серпня, з метою демонстрації
готовності США негайно протистояти іракській агресії, здійснювалося
перекидання на територію Саудівської Аравії сил першого ешелону.
Другий етап операції “Щит пустелі” проходив з 10 по 30 серпня. В цей час
йшло інтенсивне перекидання авіації до Саудівської Аравії i продовжувалося
посилення авіаносних ударних груп.
У ході третього етапу, що продовжувався з 31 серпня до 7 листопада,
446
повітрям і морем здійснювалося перекидання в район конфлікту головних
сил.
Четвертий етап почався 8 листопада i тривав до початку 1991 р. В цей час
союзники продовжували не тільки нарощувати сили і засоби, Проте i
перекидати до ТВД паливо, продовольство, медикаменти, запасні частини i
ін.
Згідно з попереднім плануванням дії БНС по звільненню Кувейту мали
тривати 17 діб. В тому числі: повітряна наступальна операція (ПНО) – 3-и
доби і повітряно-наземна наступальна операція (ПННО) –14-ть діб.
Проте у плани воєнних дій були внесені принципові корективи. За 6 годин
до початку ПНО, в якій був застосований масований авіаційно-ракетний удар
(приблизно від 600 до 800 крилатих ракет) була розпочата масована
постановка радіоелектронних перешкод наземними і повітряними засобами
радіоелектронної боротьби (РЕБ). Цим була закладена основа не тільки
завоювання панування у повітрі, a i перемоги у війні в цілому. Загальні
втрати ВПС БНС у ПНО склали 68 літаків із них 52 літака США i 16 літаків
інших країн. Крім того, США втратили 26 вертольотів.
Втрати ВПС Іраку склали 356 літаків. З них 42 літака було збито у повітрі i
314 знищено на землі.
Повітряно-наземна операція “Меч пустелі”.
В Кувейті наступ на напрямках головного i допоміжних ударів почався 24
лютого, на допоміжному напрямку – 25 лютого 1991 р. Просування з’єднань i
частин БНС здійснювався при відсутності серйозного опору. В результаті
темпи наступу були дуже високими – 50км на добу. Іракські з’єднання,
почали масовий відхід з території Кувейту. Їх дії набули неорганізованого
характеру i фактично обернулися до втечі. 26 лютого, на третій день операції,
на напрямку головного удару американські, англійські і французькі війська
розвивали наступ у стратегічній глибині. В кінці дня лівофлангове ударне
угруповання БНС на широкому фронті вийшло до ріки Євфрат i відрізало
шляхи відступу іракським військам до Багдаду. На напрямку допоміжного
удару головні сили приморського угруповання звільнили столицю країни
Ель-Кувейт. З виходом БНС на широкому фронті до ріки Євфрат і
оволодінням містом Басра операція “Меч пустелі” та й війна в зоні Перської
затоки в цілому, завершилась, а 28 лютого воєнні дії повністю припинилися.
Головним воєнним результатом можна вважати капітуляцію Іраку. Іракське
командування припинило надання ракетних ударів i повністю вивело свої
війська із Кувейту і південних районів Іраку.
У війні в зоні Перської затоки відбувалося якісне розширення масштабів
збройної боротьби – у воєнні дії були включені елементи космічної
складової. Так, при обстрілі Іраком території Ізраїлю і Саудівської Аравії
ракетами “Скад”, час старту цих ракет виявляли американські штучні
супутники-розвідники. Ця інформація супутником пересилалася для обробки
в штаб (штат Каліфорнія, США), потім вона надавалася визначеному
рухомому командному пункту (вони розташовувалися на території Ізраїлю і
447
Саудівської Аравії), а той, в свою чергу, призначав для знищення “Скада”
конкретний аеродром з винищувачами-перехоплювачами або зенітно-
ракетний комплекс “Петріот”, які також розташовувалися на територіях цих
країн. Вся операція займала 7,5 сек.
Таким чином, ця війна знаменувала собою перехід до війн нової,
космічної епохи, або до війн шостого покоління. Був вперше в історії
локальних конфліктів здійснений масований авіаційно-ракетний удар в
декілька хвиль, що значно спростив для сухопутних військ виконання
завдань щодо визволення Кувейту від загарбників.
Іракське командування зробило ставку на ведення пасивної позиційної
оборонної війни, але запровадити свій план ведення війни в життя
іракському командуванню не довелося. Війна в зоні Перської затоки
показала, що, володіючи у великій кількості високоточною зброєю
(крилатими ракетами), стратегічний результат може бути досягнутий без
застосування масових формувань сухопутних військ. Війна в зоні Перської
затоки продемонструвала зростання значення людського фактора: Іракська
армія ще до початку ПННО була морально i фізично придушена засобами
повітряного нападу. Вона переконливо показала, що успіх у війні прямо
залежить від рівня професіоналізації армії. Якісна перевага особового
складу американських збройних сил дозволила США у повній мірі
реалізувати свою технічну перевагу. Професійна армія США, яка вперше в
XX ст. взяла участь у війні такого масштабу, продемонструвала свої високі
якості.
Військовий конфлікт в Югославії 1999 р.

Воєнні дії коаліції країн НАТО на чолі із США проти Югославії
розпочались у результаті Косовського конфлікту, який носить яскраво
виражений національно-релігійний характер i має глибокі історичні коріння.
За пів року до збройного конфлікту з боку країн Альянсу була проведена
“інформаційна війна” проти Соціалістичної Федеративної Республіки
Югославії (СФРЮ). На протязі цього строку засоби масової інформації
постійно погрожували вторгненням військ Альянсу на територію СФРЮ. За
командою президента Мелошовича чергові сили збройних сил були
переведені в готовність № 1, особовий склад військ переведений на
казарменне положення і почав нести службу в посиленому режимі. Бойова
техніка, склади з матеріально-технічними запасами були укриті в гірських
сховищах.
НАТО пред’явило Югославії ультиматум про припинення бойових дій у
Косові i згоду про введення в автономний край міжнародних миротворчих
сил, основу яких повинні були скласти війська країн НАТО. Керівництво
СФРЮ проігнорувало цю заяву як чергову “інформаційну вутку” і не
відповіло на ультиматум. Генеральний секретар НАТО 22 березня 1999 р.
отримав розширені повноваження від Ради НАТО i прийняв рішення на
проведення повітряної наступальної операції “Союзницька сила” проти
югославської армії.
448
Реальна мета операції носила значно більш широкий характер i містила в
собі декілька проблем – політичних, економічних, воєнно-стратегічних,
вирішення яких значно зміцнювало би позиції НАТО на Балканах.
Для проведення операції були створені ударне авіаційне угруповання, яке
включало військові літаки і вертольоти ВПС та ВМС 13-ти країн НАТО і
ударне корабельне угруповання, основу якого складали кораблі та підводні
човни. Основу угруповання Об’єднаних збройних сил (ОЗС) НАТО складали
ВПС і ВМС США, Великобританії, Франції i Федеративної Республіки
Німеччини (ФРН). До моменту початку операції авіаційне угруповання ОЗС
НАТО нараховувало близько 450 літаків і вертольотів. В основному, літаки
були розташовані на 22 авіабазах 6 країн НАТО i на борту авіаносця “Фош”
(ВМС Франції). У ході операції авіаційне угруповання постійно
збільшувалось. До моменту припинення повітряних ударів угруповання
Об’єднаннях ВПС НАТО нараховувало близько 1 тис. 100 літаків і
вертольотів, розташованих на 39 авіабазах 10 країн НАТО, а також на борту
авіаносців “Рузвельт”, “Фош”, “Гарібальді”. Корабельне угруповання ОЗС
НАТО в Адріатичному та Іонічному морях на початок операції нараховувало
близько 20 бойових кораблів 9 країн НАТО. Ударну основу угруповання
складали 8 носіїв крилатих ракет морського базування (КРМБ) загальною
кількістю установок вертикального пуску (УВП) – 370 шт.
Збройні сили Югославії налічували 120 тис. особового складу і 50 тис. –
підрозділів поліції. Сухопутні війська складалися з 7 армійських корпусів,
що мали близько 1 тис. танків, до 1 тис. БТР, 2 тис. 300 гармат, 2 тис.
мінометів, 130 реактивних систем залпового вогню. Основу засобів ППО
Югославії складала зенітна ствольна артилерія (близько 2 тис. гармат) і
близько 1 тис. одиниць ПУ ЗРК, радянського виробництва 70–80-х рр. ВПС
СФРЮ на момент початку операції нараховували близько 250 боєздатних
літаків (з них – лише 15 сучасних, типу МіГ-29) і 60 бойових вертольотів.
Операція ОЗС країн НАТО “Союзницька сила” проти Югославії
розпочалась 24 березня 1999 р. i стала раптовою для сербів, тому що вони за
пів року знаходження в повній ступені бойової готовності втратили
пильність. Крім того, ця операція стала найбільш масштабною акцією у світі
з часів війни проти Іраку в 1991 р. i безпрецедентною в історії Альянсу.
Основний зміст операції полягав у нанесенні повітряних ударів по об’єктах
воєнного призначення і інфраструктурі СФРЮ силами ОВПС НАТО у тісній
взаємодії з ударами високоточних КРМБ “Томахок”. Повітряні удари в
рамках операції тривали 78 діб (24.03–9.06.1999 р.), реальний період операції
“Союзницька сила” склав 89 діб (24.03–20.06.1999 р.). Угруповання сил i
засобів, що було розгорнуто у регіоні, припускало можливість наземного
вторгнення, Проте серед керівників НАТО не було єдиних поглядів на
“сценарій” можливих дій сухопутної фази війни проти СФРЮ.
В результаті потужних повітряних ударів економічному потенціалу СФРЮ
був нанесений величезний збиток. На території СФРЮ було уражено не
менше 440 стаціонарних стратегічних об’єктів, до 450 районів зосередження
військ і військової техніки. В результаті операції “Союзницька сила” воєнно-
449
економічний потенціал СФРЮ було значною мірою підірвано. Масштаби
економічних збитків СФРЮ в результаті повітряних ударів НАТО сягають 30
млрд. доларів США. Цим була досягнута політична мета операції.
9 червня повітряна кампанія була припинена. Командування НАТО уклало
військово-технічну угоду з владою СФРЮ, де були встановлені умови i
графік повного виводу із Косова військ, воєнізованих формувань і сил поліції
СФРЮ. Усі умови військово-технічної угоди до 20.06.99 р. югославською
стороною були виконані.
Втрати НАТО під час операції: збито до 8 бойових літаків; пошкоджено не
менше 9 літаків; збито близько 21 БПЛА; розбились 2 вертольоти АН-64
“Апач” СВ США.
Операція “Союзницька сила” підтвердила зростаюче значення ВПС i ВМС.
У ході воєнних дій в Югославії в березні-червні 1999 р. відпрацьовувався
образ війни шостого покоління – безконтактної війни. Удари по військових
об’єктах i об’єктах економіки Сербії i Косова в ході операції завдавались не
угрупованнями ВПС i ВМС, які там формально існували, а створеними на їх
базі розвідувально-ударними бойовими системами (РУБС). Основою РУБС
були космічні системи різного призначення, а також повітряні i морські носії
високоточної зброї. Основні координати операції i війни були перенесені в
повітряно-космічний простір, який i став театром війни.
Збройні сили Югославії, основою яких були сухопутні війська, виявились
практично не спроможними протидіяти противнику в такій війні.
Таким чином, вперше в історії збройних конфліктів була проведена
широкомасштабна довгострокова “інформаційна війна”, метою якої стала
приспання пильності чергових сил СФРЮ і раптовість завдання першого
повітряного удару. Мета перемоги в цій війні вперше в історії була досягнута
тільки із застосуванням засобів повітряного нападу, сухопутні операції були
повністю виключені, ні однин солдат Альянсу не перетнув кордону з СФРЮ.
Югославія гірська країна і керівники Альянсу розуміли, що сухопутне
протистояння може перерости на достатньо довгий строк з неминучими
великим втратами серед особового складу. Тому, основні повітряні удари
Альянс наносив по інфраструктурі країни: електростанціях, заводах,
фабриках, центрах радіо і телебачення, мостах, пекарнях, підприємствах
водопостачання, залізничних вузлах і т. ін. Мешканці країни лишилися тепла,
води, продовольства, тобто штучно було визвано незадоволення діями свого
уряду на чолі з президентом. Застаріла техніка не могла дати достойний опір
сучасній бойовій техніці Альянсу.
Військовий конфлікт в Іраку у 2003 р.
Війна в Іраку займає особливе місце в історії війн i воєнного мистецтва.
Головна мета іракської кампанії полягала у тому, що окупацією Іраку
адміністрація США хотіла утвердити свою виключну роль i глобальне
домінування в сучасному світі. У зрівнянні з нею усі інші – встановлення
стратегічного контролю над близькосхідним регіоном, повалення режиму
Саддама Хусейна, впровадження на Близькому Сході демократії в
450
американському розумінні, i навіть забезпечення контролю над багатими
іракськими нафтовими родовищами – видаються другорядними. Боротьба ж з
міжнародним тероризмом і загрозою застосування Іраком зброї масового
ураження стала лише приводом i засобом реалізації досягнення панівного
положення США як на Близькому Сході, так i в світі в цілому.
Головними цілями операції Вашингтоном i Лондоном було проголошено:
роззброєння іракської армії і знищення зброї масового ураження; повалення
режиму Саддама Хусейна; збір інформації стосовно глобальної мережі
розповсюдження зброї масового ураження; збір інформації стосовно мережі
терористичних угруповань, пошук i знищення терористичних угруповань на
території Іраку; надання допомоги іракському народові у створенні
передумов для переходу до демократії і самоврядування.
Головним союзником США стала Великобританія. До початку активної
фази операції США оголосили, що рішення щодо застосування військової
сили проти Іраку підтримали 45 держав, 15 з яких готові надати свій
повітряний простір для завдання ударів по Іраку. Рішучу позицію щодо
неприпустимості проведення за будь-яких умов воєнної операції проти Іраку
зайняли Російська Федерація, Китай, Франція, Німеччина i ще декілька країн
– членів НАТО. Усвідомлення керівництвом США того, що не доводиться
розраховувати на активну підтримку традиційних партнерів по НАТО,
призвели до створення у зоні Перської затоки ударного угруповання військ i
сил лише США і Великобританії.
В основу плану щодо розгрому режиму С. Хусейна були покладені усі
передові досягнення американської воєнної думки. Була створена система
бойового управління, яка спиралася на розроблені останнім часом комплекси
засобів автоматизації управління військами i зброєю. Космічний компонент
системи повітряно-космічної розвідки загалом складався з близько 130
супутників. З метою розвідки угруповань i об’єктів ЗС Іраку, крім космічної
видової i радіотехнічної розвідки, систематично здійснювалися польоти
стратегічних літаків-розвідників RC-135 і ЕР-ЗЕ. До контролю повітряного
простору i наземної обстановки в зоні Перської затоки були залучені літаки
дальнього радіолокаційного виявлення (ДРЛВ) i управління Е-ЗА системи
АВАКС та E-8C “Джістарс”. Сучасні засоби повітряно-космічної розвідки
надали військам коаліції необмежені можливості щодо контролю за
повітряною, наземною і надводною обстановкою, визначивши нову
тенденцію у використанні засобів стратегічної розвідки в інтересах
забезпечення дій військ оперативної і тактичної ланок. На початок воєнної
операції об’єднане угруповання збройних сил США і Великобританії загалом
нараховувало до 260 тис. особового складу. Усі формування наземних військ
були зведені в два оперативні угруповання – “Південь” i “Захід”.
Угруповання “Південь” складало основу коаліційних військ. Більша
частина формувань коаліції розміщувалася в польових містечках на
північному заході Кувейту.
Угруповання “Захід” створювалося на території Йорданії. На території
Курдського автономного району Іраку було зосереджено більше двох
451
батальйонів ЗС США i Великобританії загальною чисельністю до 1 тис.
воїнів. Їхні дії забезпечувало 10 вертольотів. До початку операції
передбачалося також створення угруповання “Північ”. За планами війська
повинні були захопити Багдад протягом 72 годин з моменту початку
операції. Для цього планувалося задіяти дві дивізії ЗС США i одну
британську штурмову бригаду.
В Іраку проводилися інтенсивні заходи щодо підвищення бойової
готовності армії, ВПС та ВМС i забезпечення їх озброєнням i військовою
технікою. Насамперед занепокоєння Багдада викликав стан засобів ППО.
Визначальним фактором низької боєздатності систем ППО стала відсутність
на озброєнні Іраку сучасних і перспективних ЗРК та автоматизованих систем
управління (АСУ) вогневими засобами, здатних функціонувати в умовах
потужної протидії. На всій території країни було значно активізоване
проведення заходів з маскування i дезінформації противника. Збройні сили
Іраку напередодні війни являли собою значну масу малокваліфікованого
особового складу, оснащеною застарілою технікою і озброєнням, в
основному радянського виробництва.
Чисельність особового складу ЗС Іраку складала: регулярні ЗС – 292 тис.
особового складу. (СВ – 200 тис, війська республіканської гвардії – 60 тис,
ВПС – 15 тис., війська ППО –15 тис., ВМС – 2 тис.); резерв – 650 тис. воїнів
Сухопутні війська були представлені 5-ма армійськими корпусами, у складі
яких нараховувалося 23 дивізії і 27 ескадрилій армійської авіації (375
вертольотів). На озброєнні СВ Іраку знаходилося до 6 пускових установок
оперативно-тактичних ракет (ПУ ОТР) i 50 пускових установок тактичних
ракет (ПУ ТР), близько 2 тис. 200 танків, до 900 БМП, 2 тис. 400 БТР, 400
БРМ, 1 тис. 900 гармат польової артилерії, 150 самохідних гаубиць, 200
реактивних систем залпового вогню (РСЗВ), близько 500 гармат зенітної
артилерії. У бойовому складі ВПС нараховувалось 223 бойових літака у
складі 23 ескадрилій бойової авіації. Силам повітряного нападу США i їхніх
союзників Ірак міг протиставити 122 винищувача, 108 пускових установок
ЗРК середньої i малої дальності, понад 110 ПУ ЗРК ближнього радіусу дії та
гарматну зенітну артилерію (688 стволів).
Війна почалася всупереч численним прогнозам. Реальний початок війни
дуже різко розходився з основними принципами класичного воєнного
мистецтва – масованим застосуванням сил i засобів на початковій стадії
спланованої операції.
Вранці 20 березня 2003 р. американо-британська коаліція розпочала
воєнну операцію проти Іраку під кодовим найменуванням “Шок i трепет”
(“Свобода Іраку”). За формою це була повітряно-наземна наступальна
операція (ПННО). Особливістю цієї операції в порівнянні з попередніми
кампаніями збройних сил США стала відсутність потужних масованих
ракетних ударів. Метою першого бомбардування іракської столиці було
знищення воєнно-політичного керівництва Іраку. Проте застосування в перші
години 40 крилатих ракет і приблизно такої ж кількості високоточних бомб
для знищення підземних бункерів не досягло поставленої мети. За перші
452
чотири доби в ході повітряної операції було випущено з кораблів i
підводних човнів понад 400 крилатих ракет. Союзники застосували тактику
завдання численних точкових ударів крилатими ракетами морського і
повітряного базування та невеликими авіаційними групами по 2 – 4 літака.
Іракська ППО не зуміла організувати ефективну протидію першому удару
засобів повітряного нападу коаліційних військ. Нечисленні боєздатні зенітні
дивізіони іракської армії в смугах прольоту стратегічної і тактичної авіації
були знищені або виведені з ладу електронними перешкодами великої
потужності вже в перші хвилини війни. Іншою характерною особливістю
операції стало введення крупних угруповань сухопутних військ практично з
самого її початку. У наземній фазі операції брали участь понад 112 тис.
військових СВ i морської піхоти США, Великобританії, Австралії і Польщі.
Тривалість активних бойових дій, які проводилися одночасно на території
загальною площею понад 150 тис. км2, складала 25 діб. Наступ на Багдад
здійснювався в двох оперативних напрямках: з території Кувейту і Йорданії.
Засоби повітряного нападу коаліційних військ протягом проведення операції
“Свобода Іраку” завдавали ракетно-авіаційних ударів по об’єктах Іраку.
Усього було завдано 301 серію ракетно-авіаційних ударів, випущено 682
крилаті ракети. Після захоплення міста Тікріт 14 квітня 2003 р. Пентагон
заявив про завершення активної фази воєнної операції в Іраку.
Починаючи з 15 квітня, війська американо-британської коаліції
масштабних бойових дій не вели. Проводилася зачистка захопленої
території і спец операції з розшуку перших осіб військово-політичного
керівництва Іраку.
За офіційними даними, втрати американо-британської коаліції за 21 день
боїв в Іраку досягли 475 вояків загиблими, 750 – пораненими, 118 танків, 105
БТР, 10 гармат польової артилерії, 10 літаків, 23 вертольота, 9 БЛА, 1 ПУ i 1
РЛС ЗРК “Петріот”.
Сумарні втрати іракців склали: 3 тис. 56 військових вбитими, 7 тис. 383 –
пораненими, 359 танків, 112 БТР, 328 гармат ПА i мінометів, 58 зенітних
гармат, 7 ПУ ЗРК.
Операція “Свобода Іраку” дозволяє виділити ряд особливостей
формування коаліційного угруповання і дій наземних військ. Коаліційне
угруповання створювалося за принципом об’єднаного оперативного
формування. Головна особливість наступу наземних військ в операції
полягала в тому, що дії почалися одночасно з повітряною наступальною
операцією коаліційних сил. При цьому традиційна вогнева підготовка не
проводилася. Це стало можливим завдяки своєчасному і якісному
розвідувальному забезпеченню операції і повної інформованості
командування коаліційних сил про систему оборони, стан i діяльність військ
Бойові дії носили “адаптивний характер”, декларований оперативно-
стратегічною концепцією “всеохоплюючої операції”. Це підтверджується
здатністю своєчасно і швидко вносити суттєві корективи в план операції вже
в ході її проведення. В цілому для наземних військ характерним був високий
453
темп наступу. При цьому коаліційні війська подолали відстань, що
перевищує 600км. Осередки оборони, які створювалися іракськими
військами на околицях населених пунктів, долалися способом блокування,
завданням авіаційного або ракетного вогневого ураження, захопленням
населеного пункту і його “зачисткою”. При цьому коаліційні частини і
підрозділи, як правило, в ближній вогневий бій з противником не вступали, а
наносили удари бойовими вертольотами, бомбардувальною і штурмовою
авіацією, вогнем артилерії і танків, діями снайперських груп i лише після
цього просовувалися вперед.
Таким чином, головними чинниками у війні були масовані, зосереджені і
вибіркові удари високоточними засобами ураження, дистанційне
знищення найважливіших об’єктів державного і воєнного значення, широке
застосування новітніх інформаційних технологій. Позначилося зменшення
необхідності розгортання значних угруповань сухопутних військ. Цього разу
США і союзники відмовилися від створення ударних угруповань, чисельна
перевага яких гарантовано забезпечила б успіх у війні.
Поряд з операцією НАТО проти Югославії “Союзницька сила” у 1999 р.,
яка була прообразом “безконтактної війни” майбутнього, операція 2003 р. в
Іраку є показовою за сценарієм її проведення.
3.2.3. Характерні риси розвитку воєнного мистецтва у ході локальних

війн і збройних конфліктів
Локальні війни і збройні конфлікти (звані раніше “малими” війнами)

ведуться з незапам’ятних часів. Проте пильна увага до них військових
теоретиків і воєнних істориків проявилася лише в минулому столітті.
Зростання інтересу до “малих” війн обумовлено низкою об’єктивних
факторів і в першу чергу підвищенням ефективності засобів збройної
боротьби. Тому, в розвитку воєнного мистецтва значну роль стали грати не
тільки великі, але й дрібні військові конфлікти. Багато хто з них були
полігоном для випробування нових зразків зброї, дали певний імпульс до
вдосконалення тактики. Так, виник новий бойовий порядок: у наступі –
стрілецький ланцюг, в обороні – позиції траншейного типу; з’явилися нові
види польових укріплень з брустверними і дротяними загородженнями,
окопуванням і маскуванням піхоти.
На початку XX ст. інтенсивність розвитку зброї і військової техніки є
однією з причин різкого підйому промислового виробництва. Ця обставина, а
також розширення мережі залізниць, поява автомобілів, винахід телеграфу і
телефону сприяли подальшому ускладненню збройної боротьби, збільшення
її просторового розмаху, що особливо яскраво проявилося в ході русько–
японської війни (1904–1905 рр.), яка відноситься до типу локальних війн. У
той період зародились і отримали розвиток позиційні форми боротьби –
суцільна глибоко ешелонована оборона (ширина фронту до 200км). Це
зумовило необхідність здійснення прориву укріплених позицій. Основним
засобом забезпечення успіху в бою стала боротьба за досягнення вогневого
454
панування.
Чимало нових видів зброї випробовувалися в Балканській війні (1912–1913
рр.): літаки, бронеавтомобілі, підводні човни. І хоча в період з 1896 по 1917
рр. у світі відбулося 52 великих збройних конфліктів, військовим теоретикам
так і не вдалося повною мірою осмислити їх досвід і зробити практичні
висновки для підготовки армій. Не стала авангардом в цьому відношенні і
радянська військова наука, що зародилася після жовтня 1917 р. Вона не
приділяла належної уваги локальним війнам. Офіційне керівництво Червоної
Армії 20–30-х років не передбачило рекомендації щодо способів ведення
бойових дій. Розплата за прорахунки не змусила себе чекати. Наприклад,
радянсько-фінляндська війна 1939–1940 рр. Очікувалося, що це буде
невелика військова кампанія, яка займе не більше двох-трьох тижнів і
продемонструє всьому світу міць Червоної Армії. На ділі ж війна тривала три
з половиною місяці і забрала понад 300 тис. життів. Війська виявилися зовсім
не готовими до ведення бойових дій при 40–45 градусному морозі і
глибокому сніжному покрові. Позначилося також повне незнання тактики
противника, його можливостей, організації військ і їх обладнання. Лобові
удари, що наносилися стрілецькими з’єднаннями, всупереч очікуванням,
приводили лише до затяжних боїв. Не змогли проявити себе належним чином
і танки – вони застрявали в наметах, нерідко створюючи затори на дорогах.
Тягарем для військ виявилася і інша важка військова техніка – гармати,
трактори, які не були пристосовані до просування в лісисто-болотистій
місцевості. Словом, прорахунок при підготовці до цієї війни з боку
радянського командування був очевидним. Проте уроки радянсько-
фінляндської, як і наступних локальних війн, не пішли на користь радянській
військовій теорії. Вона не виявила належної гнучкості у дослідженні “малих”
війн і аж до останнього часу орієнтувалася тільки на глобальну,
великомасштабну війну, приховано керуючись принципом: якщо армія
готова до “великої” війні, то до “малої” війни вона готова тим більше. Досвід
останніх війн розглядався як щось випадкове, невластиве сучасній збройній
боротьбі і негідно уваги “серйозного” воєнного мистецтва.
Локальні війни 50–90-х рр. довели помилковість даного принципу, у чому
радянському командуванню знову довелося переконатися – на цей раз в ході
військових дій в Афганістані. Поповнення 40-ї армії, що діяла в Афганістані,
повинно було здійснюватися за рахунок особового складу, вже навченого у
військових округах, однак його довелося переучувати, оскільки він не був
підготовлений до служби в бойових частинах. В афганській війні все
відбувалося не так, як вказувалося підручниками по тактиці та бойовими
статутами – це була війна без чітко виражених фронту і тилу, війна
“сюрпризів”.
З’єднанням і частинам зазвичай призначалася велика зона
відповідальності:
для дивізії вона нерідко становила до 200 000 км2;
для полків – до 70 000–100 000 км2.
Вже одне це свідчило про те, що потрібно вишукувати інші форми і
455
методи організації та ведення бойових дій .
Проте головним фактором, який визначив необхідність вироблення
нестереотипної тактики, стали дії противника, розраховані на виснаження
військ. Він вів обстріли з різних видів зброї по аеродромах, військових
гарнізонах з населених пунктів, вузлів доріг, пристроїв, засад на дорогах,
впроваджував раптові нальоти на окремі об’єкти, захоплював і утримував
ключові райони, проводив диверсійно-терористичні акти.
З’ясувалося також, що існуюча організаційно-штатна структура
загальновійськових з’єднань не відповідає умовам ТВД – мотострілкові
дивізії виявилися занадто громіздкими, переобтяженими важкою бойовою
технікою. Практично вони не застосовувалися для вирішення бойових
завдань у повному складі, рідко діяли компактно і мотострілкові полки.
Отже, досвід багатьох локальних війн і збройних конфліктів, а їх за
підрахунками істориків тільки з 1945 р. по 1975 р. сталося понад 450,
показує: бойові дії в них мають багато особливостей, тому необхідно
виробити нестереотипну тактику, яка б відповідала специфіці ведення малих
війн.
Якщо строго дотримуватися канонів воєнного мистецтва, то – тактика як
мистецтво ведення бою покликана бути універсальною, всеосяжною,
забезпечувати підготовку і дії військ у будь-яких обставинах, проти
різних противників у “великій” і “малій” війнах. Такі вимоги теорії.
Проте життя, як відомо, диктує свої правила. Локальні війни і збройні
конфлікти найбільш по собі є винятком із правил. Дії військ в них не
вписуються в загальноприйняті нормативи. Тому, наприклад, радянським
військам і довелося перевчатися в Афганістані.
Також характерним прикладом є війна у В’єтнамі, де десять років
американські війська вели бойові дії. Протягом усього цього часу йшли
безперервні пошуки відповідних тактичних прийомів, які відповідали б
місцевим умовам. Театр війни представляв собою так звану клаптикову
ковдру: вогнища боїв спонтанно виникали то в одному, то в іншому місці.
В’єтнамці проявляли завзятість і чимале мистецтво у виборі активних
способів ведення бою, широко застосовуючи при цьому військову хитрість.
Стандартні форми збройної боротьби проти них не давали ефекту.
Американцям довелося вишукувати специфічну тактику. Так виникли
аеромобільні операції, в яких превалювали повітряно-наземні дії при
вирішальній ролі бойових вертольотів і масованій підтримці авіації.
У ході війни застосовувалося багато нових видів зброї. Всупереч логіки і
здоровому глузду досвід ні в’єтнамської, ні афганської, ні інших локальних
війн так і не був затребуваний радянським військовим мистецтвом.
Існує кілька способів розв’язання локальних війн:
I спосіб – прямий, відкритий озброєний напад однієї або декількох країн на
суверенну країну (наприклад, англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту
у 1956 р., агресія США проти Лівану, Англії проти Йорданії у 1958 р., Бельгії
проти Конго у 1960 р., Ізраїлю проти арабських країн у 1967 р. і т. ін.).
II спосіб – використання маріонеткових реакційних режимів з подальшим
456
озброєним втручанням великих держав (війна в Кореї у 1950 р., у
Південному В’єтнамі в 1964 р.).
III спосіб – напад на країну реакційних сил, підготовлених крупними
державами (напад на Кубу у 1961 р., агресія проти Гватемали у 1954 р., проти
Гондурасу у 1956 р. і т. ін.).
IV спосіб – розв’язання конфліктів колоніальними збройними силами
великих держав (війни англійських колонізаторів в Омані – 1971 р.,
французьких – в Алжирі – 1954 р., португальських – в Анголі – 1976 р.).
Основний спосіб стратегічних дій агресорів – наступ з завданням сильного
первинного удару.
Особливістю оборонних операцій було те, що вони велись при допомозі
системи вузлів і опорних пунктів у великих містах, на вузлах доріг, на
перевалах. Досвід локальних війн підтвердив, що обмежений характер
оборони найбільш відповідає гірському театру воєнних дій. Основу оборони
в цьому випадку складає система опорних пунктів.
У локальних війнах використовувались: напалм, хімічні бомби, міни і
снаряди, бактеріологічна зброя.
Наступальні операції підрозділяються на 2 види:
І – проти регулярних армій;
ІІ – пошуково-каральні.
Умови ведення бою в локальних війнах і збройних конфліктах, як показує
практика, надзвичайно різноманітні. Протиборчі сторони мають звичайно
різний рівень військової організації, навчання та технічної оснащеності.
Поряд із новітніми видами зброї нерідко в масовій кількості застосовується
застаріла військова техніка Проте це зовсім не означає, що при навчанні
військ треба орієнтуватися на спрощену тактику. Так само, як і в минулому,
локальні війни 50-х–90-х років сприяли збагаченню тактики і оперативного
мистецтва. Наприклад, під час війни в Кореї вперше стала застосовуватися
тактика “тунельної боротьби”, відпрацьовуються способи бойового
застосування запального зброї, нічних штурмових груп.
Війна у В’єтнамі знаменувало появу тактики аеромобільних дій. У війні
на Близькому Сході опробувалась тактика далекого, “дистанційного” бою.
Особливе місце у воєнному мистецтві займає війна в зоні Перської затоки, по
праву розцінюється багатьма військовими експертами як прообраз майбутніх
війн, оскільки в ній в масовій кількості застосовувалися суперсучасні бойові
системи – “зброя XXI століття”: штучні супутники-розвідники, крилаті
ракети, безпілотні літальні апарати (БПЛА) і т. ін.
Аналізуючи досвід локальних війн сучасності, важливо зазначити, що
маневрені форми боротьби в них явно превалювали над позиційними.
Тривалі позиційні протистояння сторін зазначалися тільки під час війни в
Кореї. В усіх інших війнах подібне явище якщо й мало місце, то лише на
короткий час, епізодично. Навряд чи з’являться винятком із цієї
закономірності збройні конфлікти майбутнього. Тенденція розвитку
військової справи така, що по мірі зростання могутності і швидкодії зброї,
маневрова здатність військ все більше витісняє з арсеналу тактики такі
457
супутники позиційного протиборства, як прорив, суцільна, траншейна,
глибоко ешелонована оборона. Разом з тим йде в минуле стереотип в діях
військ; докорінно змінюється “геометрія” поля бою. Воно стає нелінійним,
багатовимірним, об’ємним. Є підстави вважати, що в сучасних локальних
збройних конфліктах нові риси перспективної тактики виявляться особливо
чітко. Типовими, мабуть, стануть дії військ в умовах “розширеного поля
бою”, тобто в окремих осередках боротьби, при відсутності чітко вираженої
лінії фронту, не буде безпосереднього зіткнення частин з противником.
Причина цього криється в тому, що у збройні конфлікти залучаються
зазвичай досить обмежені сили і засоби. Їх дії характеризуються
динамічністю, розосередженістю в часі і просторі. Протиборчі сторони,
можливо, не завжди будуть прагнути прийняти “відкритий” бій, прагнучи
ухилитися від прямого зіткнення з військами, що перевершують їх за
чисельністю, намагатися скрито і швидко вийти з-під їх удару, як це мало
місце у В’єтнамі і Афганістані.
Основними діями противника, будуть, як правило, раптові напади
“бджолиний роєм” на окремі об’єкти, особливо, на незахищені пункти
управління, тилові бази, автоколони, сторожові пости й застави, контрольно-
пропускні пункти, окремі гарнізони. Ворог може широко застосовувати
засідки, влаштовувати пастки, здійснювати мінування доріг, терористичні
акти. Не виключено і ведення великих боїв (повітряних, повітряно-наземних,
електронно-вогневих і т. ін.), які в певних умов можуть перерости в
широкомасштабні операції. Однак найбільш характерним для локальних
збройних конфліктів з’являться все ж таки приватні, епізодичні бої,
“імпульсні” бойові дії.
В подібних умовах командирам і штабам потрібні методи роботи, що
пов’язані з організацією і веденням бойових дій, які відрізняються від тих,
що застосовуються в умовах позиційного протиборства, скажімо, при прориві
підготовленої оборони противника. Нормативні показники, що вироблені
бойовою і навчальною практикою для дій частин, підрозділів в обороні та
наступі, що зафіксовані в діючих статутних документах або потребують
суттєвої коректування, або зовсім неприйнятні. Це обумовлено в першу чергу
тим, що військам в збройних конфліктах буде протистоять “нетиповий”
противник. Частіше всього його угрупування виявляться неоднорідними –
можливо, це буде складний конгломерат, що складається з різнотипних за
бойовими якостями військових формувань (бойові дії в Бірмі, Камбоджі,
Ефіопії, Сомалі, Анголі і т. ін.) Оцінювати їх за загальноприйнятою
методикою, оперуючи усередненими мірками, не можна. Справа в тому, що
одні частини можуть бути добре озброєні, навчені та їх бойовий потенціал
можна умовно прирівняти до одиниці, інші – менш підготовлені і технічно
слабше оснащені, рівень їх боєздатності у порівнянні з першими може бути
оцінений коефіцієнтом 0,4–0,5. І нарешті, можуть брати участь ополченські,
нашвидку сколочені і ненавчені формування, які мають на озброєнні
застарілі види бойової техніки. Досить складно оцінити бойові якості і своїх
військ. В даний час ще не вироблені критерії визначення бойових
458
можливостей частин і підрозділів при веденні контрпартизанської
боротьби. Немає навіть приблизних розрахунків потрібної кількості сил і
засобів для засадних операцій, запобігання масовим диверсійним актам,
охорони і оборони тилових комунікацій, проведення розвідувально-
пошукових дій і т. ін.
Чимало труднощів у прийнятті рішення на бій виникає внаслідок того, що
командир далеко не завжди може бачити перед собою реального противника.
У “безконтактному” бою дуже складно провести рекогносцировку, так як
з’єднання, частини, як правило, будуть визначати великий район бойових дій,
який треба вивчити, а обстежити маршрути довжиною в декілька десятків,
сотень кілометрів можна тільки шляхом обльоту території на вертольотах. Як
у цьому випадку уточнити завдання частинам, підрозділам на місцевості,
визначити райони вогневих позицій артилерії, порядок подолання
інженерних загороджень, вирішити інші питання, що виникають зазвичай під
час рекогносцировки? Чималі особливості відрізняють прийняття рішення на
бій. Крім звичайних питань з’явиться необхідність підвищити увагу охороні і
обороні пунктів управління, тиловим комунікаціям, бойовому
супроводженню автоколони, запобіганню диверсійним актам, боротьбі з
засідками невеликих груп противника. Вибір форм маневру багато в чому
залежить від співвідношення сил і засобів сторін, яке може
характеризуватися різними показниками навіть в одному районі, але на
різних напрямках. На тих ділянках, де забезпечується кількісна і якісна
перевага в силах над противником, створюються об’єктивні передумови для
застосування активно-наступальних способів розгрому противника, таких,
наприклад, як розсічення його угруповання з наступним знищенням по
частинах, маневр “кільце” (оточення, обхід, охоплення, притиснення до
важкодоступних ділянок), маневр “молот і кувалда” (поєднання ударних дій
з блокуванням); розвідувально-ударні і рейдово-штурмові дії (рис. 3).
На напрямках, де перевага в силах і засобах виявиться на боці противника і
він зуміє до того ж захопити ініціативу, доведеться застосовувати
стабілізуючі і утримуючи дії, спрямовані на зрив його маневру, виграш
часу, збереження своїх сил.
оточення молот і кувалда
маневр
подвійний
кільце стрибок
Рис. 3. Активно-наступальні способи розгрому противника
Хоча метою утримуючих дій є відбиття удару переважаючих сил

противника і утримання ключових вузлів (об’єктів) місцевості, це не буде
“класична” оборона у вигляді суцільних позицій, рубежів, смуг.
459
Утримування противника звичайно досягається або шляхом створення
рухомих (аеромобільних) заслонів, що поєднуватимуся з застосуванням
засад, вогневих мішків, вогневих точок, що кочують або за допомогою
створення системи “островів опору”, “їжаків”, які перекривають
найважливіші напрямки, вузли доріг, населені пункти, перевали і т. ін.
Оскільки в більшості випадків заслони, “їжаки”, засідки доведеться
створювати поспішно на не обладнаній в інженерному відношенні
місцевості, то успіх дій буде залежати від ефективності вогневого
забезпечення і швидкості встановлення мінно-вибухових загороджень.
Складність, однак, полягає в тому, що вогневих засобів, як правило, буде
вкрай мало. Тому найбільш прийнятним тут може виявитися вибірково-
обмежувальний метод вогневого впливу на противника, сутність якого
полягає у виборі найбільш важливих об’єктів у його угрупованні і
зосередженні вогню для їхнього придушення. При прикритті відкритих
флангів з метою протидії охопленням і обходам противника може
застосовуватися бар’єрно-блокуючий метод, що припускає створення
вогневих загороджувальних бар’єрів, переважно на природних рубежах, у
сполученні з дистанційним мінуванням місцевості. Оскільки бойові дії в
цих умовах розгортаються на широкому фронті, а артилерія має обмежену
дальність стрільби, підвищується роль авіації і бойових вертольотів у
вогневій підтримці військ.
Досвід показує, що в збройних конфліктах через неясність обстановки
військам часто прийдеться одночасно вести пошук противника і негайно
наносити по ньому удар (в міру виявлення його місця розташування). У
цьому випадку для виконання бойового завдання доцільно створювати
спеціальні загони, здатні не тільки провести розвідку самотужки, але і
розгромити виявлене угруповання противника. Це значить, що до складу
загону буде потрібно включати як розвідувальні, так і ударні сили –
мотострілкові, танкові й артилерійські підрозділи. Важливо, щоб такий
розвідувально-ударний загін підтримувався бойовими вертольотами,
здатними діяти за принципом: знайшов – знищив. Якщо угруповання
противника знаходиться в русі, розосереджено на великій площі, то для його
розгрому можуть створюватися рейдово-штурмові загони (групи) цільового
призначення, тобто один загін (група) призначається для знищення,
припустимо, пунктів управління, інший – для ліквідації тилової (опорної)
бази, третій – для розгрому резервів і т. ін.
Висування (рейд) до об’єктів дій загонів може здійснюватися різними
способами: на бойових машинах (іноді пішим порядком), повітрям (на
вертольотах) або комбіновано – по землі і повітрю (аеромобільний рейд).
Найбільш ефективним маневром рейдово-штурмового загону є “подвійне
охоплення” противника, коли по об’єкту наноситься удар з декількох
напрямків (із фронту, флангів і тилу) силами ударного повітряного ешелону
(повітряного, аеромобільного загону). Такий маневр сприяє досягненню
раптовості, розсіченню угруповання противника, розпиленню його бойових
зусиль.
460
У тих випадках, коли сил і засобів для ліквідації сильного угруповання
противника недостатньо, можуть починатися дії, що блокують, з метою
скувати його маневр і виграти час. Способи блокування можуть бути
різними. Наприклад, французькі війська в Алжиру (1954–1962 рр.)
застосовували тактику “павутини”. Вони прагнули “обплутати” системою
баз, гарнізонів, вузлів опору всю територію воєнних дій. Для цього вона
поділялася на корпусні (дивізіонні) райони, а ті, у свою чергу, за рішенням
відповідних командирів – на бригадні (батальйонні) сектори, у яких
знаходилися ударні загони, готові до блокування дій противника. Подібним
чином здійснювалися контроль за пересуванням повстанських груп і
сковування їхнього маневру. Для їхнього знищення при необхідності
викликалася авіація.
По-іншому діяло американське командування у В’єтнамі. Воно прибігало,
як правило, до повітряного і вогневого блокування виявлених гарнізонів
противника. Ізоляція району бойових дій сполучалася з завданням масованих
ударів літаками і вертольотами. У тих випадках, коли в операції по
блокуванню брали участь тактичні аеромобільні групи, починалися рішучі
дії: або наносилися удари, що розсікають, одночасно з протилежних
напрямків, або на одній ділянці займалися оборонні позиції, а з іншого
напрямку здійснювався повітряно-наземний штурм для стиску кільця
блокування.
В Афганістані радянські війська здійснювали наземне вогневе і повітряне
блокування, нерідко обидва види одночасно. Досить широко застосовувалося
мінування місцевості з метою ізолювати опорну базу противника від
припливу резервів чи ззовні перешкодити його виходу з району блокування.
Так само, як при проведенні розвідувальних, рейдових і штурмових дій, для
блокування створювалися спеціальні загони (групи).
Таким чином, виходячи з досвіду локальних війн, можна зробити
висновок, що “загонова (групова) система” дій, мабуть, з’явиться найбільш
типовою для таких умов, оскільки вона відповідає децентралізованому
принципу використання сил і засобів, осередковому характеру бойових дій.
При формуванні загонів важливо забезпечувати їх вогневу і тактичну
самостійність, щоб вони мали можливість тривалий час (дві–три доби) діяти
у відриві від головних сил і тилових баз. Крім зазначених вище
розвідувально-ударних, рейдово-штурмових, загонів, що блокують, у
з’єднанні можуть створюватися також протидиверсійні, евакуаційно-
рятувальний загони, загони розгородження, бойового супроводу колон,
охорони тилу і т. ін.
Загонам, особливо розвідувально-ударному, рейдово-штурмовому,
недоцільно визначати строго обмежену смугу дій. Це сковує їхній маневр.
Досить указати загальний напрямок дій, іноді маршрут і задачу – об’єкт
захоплення (знищення): найближчий, проміжний, кінцевий. Якщо
угруповання противника розвідане недостатньо повно (а це буває нерідко), то
доцільно практикувати “варіантне” планування, тобто визначати не один, а
два, іноді три можливих напрямки і способи дій. Це викликано ймовірністю
461
швидкої зміни місця розташування бойових груп (загонів) противника, його
опорних баз, вогневих засобів. В окремих випадках як об’єкти дій загонам
можуть бути визначені не тільки елементи бойової побудови противника, але
й об’єкти місцевості – населені пункти, вузли доріг, перевали, захоплення
яких забезпечує контроль над прилягаючою територією. Варто особливо
підкреслити, що метод “загонових дій” виявиться ефективним лише за
умови ретельної організації і всебічного забезпечення. Насамперед необхідно
чітко погодити по меті, місцю і часу бойові зусилля загонів, що діють на
роз’єднаних, нерідко ізольованих (вилучених) напрямках і вирішують
різнотипні завдання. При організації взаємодії важливо визначити: на
захопленні (розгромі) яких об’єктів варто зосередити основні зусилля; які
заходи починати для омани противника, зриву його маневру, ізоляції району
бойових дій, блокування окремих об’єктів, запобігання диверсійним актам;
де й у якому складі доцільно влаштувати засідки, вогневі мішки, виставити
рухливі заслони; на яких ділянках і якими силами організувати
демонстративно-відволікаючі дії. Доцільно підкреслити, що розробка
тактики дій військ у локальних війнах і збройних конфліктах стає задачею
першорядної важливості. Характерними її рисами є: дії обмеженим складом
сил і засобів при відсутності, як правило, чітко вираженої лінії фронту, на
роз’єднаних, нерідко ізольованих напрямках; розмаїтість застосовуваних
тактичних прийомів, форм маневру; боротьба з противником, що часто
використовує партизанські способи дій; своєрідність методів роботи
командирів і штабів в умовах “неконтактного” бою, відсутності
безпосереднього зіткнення із противником, одночасного і послідовного
ведення бойових дій у ряді районів (вогнищ) при наявності відкритого тилу,
розтягнутих, незахищених тилових комунікацій.
Таким чином, легких війн не буває, тому і до незначного, на перший
погляд, конфлікту війська треба готувати самим серйозним образом, тому що
“мала” війна може обернутися великими втратами для армії. Розроблювальні
статутні документи не повинні бути однобічними. Важливо щоб вони
містили рекомендації щодо дій військ у різній обстановці, у тому числі в
умовах “нелінійного”, “розширеного” полю бою, при несподіваному
виникненні кризових ситуацій, проти “нетипового” противника, а цього
вимагає час.
1. Які види ЗС СРСР існували у без’ядерний i ядерний період?

2. Які основні напрямки розвитку озброєння i військової техніки у видах
ЗС СРСР у період з 1945 по 1991 роки вам відомі?
3. Які роди військ входили до СВ i ВПС у ядерний період розвитку ЗС
СРСР?
4. Які роди авіації ядерного періоду розвитку ЗС СРСР вам відомі?
5. Які особливості застосування видів ЗС у ході війни в Кореї?
6. Назвіть особливості війни у В’єтнамі?
462
7. Вкажіть особливості розвитку воєнного мистецтва у ході арабо-
ізраїльських війн 1956, 1967 i 1973 років?
8. Якими були особливості у Фолклендському конфлікті 1982 р.?
9. Назвіть основні етапи і хід війни в Перській затоці в 1991 року ?
10. Які нові види озброєння застосовувались у ході війни в Перській затоці
1991 року?
11. Які особливості ведення війни НАТО проти Югославії ви знаєте?
12. Які нові способи ведення війни були застосовані у ході війни в
Перській затоці у 2003 р.?
463
РОЗДІЛ ІV. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ І РОЗВИТКУ ВНУТРІШНІХ
ВІЙСЬК ТА ЇХ ТАКТИКИ ДІЙ
4.1. Історія створення і розвитку внутрішніх військ
4.1.1. Передісторія зародження внутрішніх військ
Важливою умовою існування держави, як свідчить історичний досвід, є

здійснення нею своїх функцій шляхом активного використання виконавчого
апарату (механізму), який у свою чергу складається з цілого ряду елементів.
Одним з найбільш давніх з них є спеціальні загони озброєних людей
(дружина, армія, поліція, карабінери, жандармерія тощо), організованих і
навчених для виконання волі властей. У світовій науковій історіографії щодо
останніх панує одностайна думка: вони такі ж старі, як і держава. Порівняно
рано з’явилися також суди, органи адміністрації, в’язниці, дещо пізніше
фіскальні установи, цензура та ін. Набуваючи з часом все більш витончених
організаційних форм і досвіду роботи, адміністративно-каральні органи і їх
збройні формування, спираючись у своїй діяльності на відповідну правову
систему, стали займати у державному апараті країн світу дедалі важливіше
місце. При цьому їх основна увага концентрується в першу чергу на охороні
суспільно-політичного устрою шляхом придушення невдоволених і лише
потім на охороні громадського порядку (боротьбі зі злочинністю,
забезпечення пожежної, санітарної безпеки і т. ін.). Відповідно до цих
напрямів формувались й розвивались особливі карально-охоронні установи:
органи політичної й загальної поліції, жандармерії, охоронні, військові
підрозділи й тощо. Непростий шлях генезису та еволюції пройшли і
формування, які отримали з часом назву внутрішні війська.
Історія внутрішніх військ – невід’ємна складова частина загальної історії,
водночас правоохоронної системи держав і державних утворень різного типу,
що існували в ті чи інші історичні періоди, зокрема на теренах України. Вона
сягає в далеке минуле. Справа в тому, що в дореволюційний час велика
частина України входила до складу Російської імперії, а при радянській владі
була складовою частиною СРСР і керувалася єдиними для Росії, а потім
Радянського Союзу законами воєнного і правового будівництва.
Ці закони мають пряме відношення і до внутрішніх військ МВС України і
їх історії. До цього треба додати і те, що ряд частин і з’єднань внутрішніх
військ України мають більш ніж 80-ти річну історію. Тому, переглянемо
основні сторінки літопису руських і радянських військ правопорядку, щоб
краще знати історію і традиції внутрішніх військ МВС України, їх
реформування, вдосконалення у незалежній Україні, краще побачити, що
об’єднує солдатів правопорядку різних поколінь і епох та не дає згаснути
традиціям чесного, самовідданого служіння Батьківщині, своєму народові.
В історію Русі і Російської імперії, в історію створення і розвитку
внутрішніх військ вагомий вклад внесли такі відомі історичні особистості,
реформатори як великий князь, а потім перший руський цар Іоанн IV
464
Васильович Рюрикович, в народі прозваний Грозним, перший імператор
Російської імперії Петро І Олексійович Романов, імператриця Катерина ІІ
Романова, імператор Олександр І Павлович Романов, в народі прозваний
Благословенний, імператор Олександр ІІ Миколайович, прозваний
Визволителем, імператор Олександр ІІІ Олександрович, прозваний
Реформатором.
Зародження та розвиток військ правопорядку на території України
розпочалося з давніх часів, коли ще княжа дружина виконувала не лише
зовнішні функції (охорона прикордонних земель), але й внутрішні.
Обов’язки, подібні до обов’язків і задач сучасних внутрішніх військ,
виконували княжі дружинники, драгуни, стрільці, одне із завдань яких було –
стеження за порядком у містах; нагляд за дотриманням законів; припинення
бунтів; територіальна оборона; охорона та супроводження послів іноземних
держав.
Першим же прообразом внутрішніх військ з’явились збройні формування
часів Іоанна Грозного, які він ввів для “охранения и поддержания
спокойствия в Москве” (рос. історичне). Це був інститут, так названих
мешканців. За нарядами воєвод на “житие в столицу” (рос. історичне) кожні
три місяця приїздили молоді люди дворянського стану з різних міст
Московсько-Суздальського князівства, які складали військо чисельністю до 3
тис. вояків. Вони займалися підтриманням порядку в Москві і виконували
разові поручення царя.
Перший руський цар Іоанн IV Васильович Рюрикович (Грозний), 1530–1584 рр.,

який був ще прозваний Іоанном Великим. Портрет із “Титулярника”, 1672 р. В
більш пізній історіографії Іоанн IV Васильович – Великий Князь Московський і всія
Русі (з 1533р.), цар всія Русі (з 1547 р.), зокрема 1575–1576 рр., коли царем
номінально був Сімеон Бекбулатович. З 1565 по 1572 рік цар ввів в країні
опричнину, де функції по підтриманню порядку і впровадження політики
самодержця в життя почали виконувати опричники. Коли ж опричнина стала
загрожувати самому існуванню монархії, опричне військо було реорганізовано у
“жилі полки”.
465
Чернець псковського Спасо-Єліазарівського монастиря Філофей відомий
як автор концепції “Москва – третій Рим”, розробив теорію, згідно якої після
загибелі Риму в 500 році, потім другого Риму – Візантійської імперії в 1450-х
роках, третім Римом – центром християнства повинно стати Московське
князівство, а раз так, великі князя повинні називатися царями, а митрополити
– патріархами. Ці тези він написав в листах до дяка Михайла Григоровича
Мисюри-Мунехіна і великому князю Василю ІІ Івановичу, батьку Іоанна
Грозного. Молодий 17-ти річний Іоанн захопився цією теорією і в 1547 р. був
помазаний митрополитом Макарієм на царство.
Картина М. В. Неврева. Опричники

Опричник – людина, яка входить до складу опричного війська, тобто гвардії,
що створив Іоанн Грозний в рамках його політичної реформи у 1565р. Опричник
більш пізній термін. В часи Іоанна Грозного опричників називали “государевыми
людьми”.
Серед князів і бояр почалися невдоволення поведінкою Іоанна. Після

чергової зради князів і бояр Іоанн в 1565 році створює опричне військо на
чолі з дворянами Малютою Скуратовим (Григорієм Лук’яновичем
Скуратовим-Бельским) і Федором Басмановим. Опричники в першу чергу
виконували функції тайної поліції для підтримки політики царя і знищували
всіх, хто не покорився волі самодержця. Крім того, вони підтримували
царський порядок в Москві. В 1572 р. цар розпустив опричників, тому що ця
могутня сила була вже спроможна загрожувати самій монархії.
У подальшому для охорони південних рубежів Росії у містах були
розташовані “жилі полки”.
Їхні традиції гідно продовжили козаки, які боролися за створення вільної
незалежної української держави. Окремо від січових козаків було створено
реєстрове козацтво. Створюючи свої структури відповідно до територіальних
одиниць вони виконували в них правозахисні функції: забезпечення порядку
та правил поведінки на території Січі; охорона послів, торговців іноземних
466
держав; підтримання порядку, територіальна оборона шляхів. Козаки
організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за
іменами їхніх керманичів. Залежно від розквартирування полки йменувалися
за назвою найбільшого міста. Очолював реєстрове військо та судову владу в
ньому гетьман.
Під час правління імператора Петра І “жилі полки” почали називати
“гарнізонами”. Табель від 19.02.1711 р. передбачав організацію 43 піхотних
гарнізонних полків, до яких пізніше додалися і драгунські полки.
В 1764 р. під час царювання імператриці Катерини ІІ здійснилося
переформування гарнізонних полків у прикордонні і внутрішні
батальйони. Крім того, до початку XIX ст. в Росії функції внутрішніх військ
поряд з поліцією виконували козачі полки і цивільні губернські команди, які
підпорядковувалися губернаторам.
4.1.2. Розвиток організації внутрішніх військ у період з 1811 року до

початку Другої світової війни
В 1802 р., обіймаючи посаду помічника генерал-губернатора Санкт-
Петербурга з поліцейської частини, Є. Ф. Комаровський подав імператору
Олександру І проект щодо реорганізації штатних губернських рот і
команд, які перебували у підпорядкуванні губернаторів і городничих та
виконували функції сприяння поліції “по охранению тишины, спокойствия и
благополучия” (рос. історичне). Реалізація цього проекту зволікалася майже
на десятиріччя. Назрілі завдання зміцнення державної безпеки у першу чергу
вимагали упорядкувати бойовий склад армії, вирішити інші невідкладні
завдання воєнного будівництва. Так настав час реформування і
правоохоронної системи.
16 січня 1811 р. Указом імператора Олександра І приписано привести у
відповідний стан охоронні формування, передавши у військове відомство
місцеві губернські команди, які раніше підпорядковувалися цивільному
начальству. Тобто штатні губернські (місцеві) роти і команди, були виведені
з підпорядкування цивільної влади (губернаторів) і передані у воєнне
відомство – Воєнне міністерство.
Загальновизнаною датою створення внутрішніх військ стало 27 березня
1811 р., коли Указом імператора Олександра І “Об устройстве губернских
рот и ... команд” (рос. історичне) штатні губернські роти і команди
передислокувалися у губернські міста і з них були сформовані військові
батальйони внутрішньої сторожі, що стали одною із важливих частин
охоронної системи держави. Отже, 27 березня 1811 р. згідно з височайшим
Указом почався процес воєнної реорганізації штатних рот і команд,
переданих двома місяцями раніше “із цивільного відомства в воєнне
начальство” (рос. історичне), а також формування губернських батальйонів
внутрішньої сторожі.
У квітні 1811 р. імператор Олександр І підписав ще один, можна сказати
без перебільшення, історичний документ – Указ “О распределении
467
Внутренних гарнизонных батальонов на округи и бригады” (рос. історичне),
чим визначив структуру внутрішньої сторожі. Первісно європейська
територія Російської імперії була поділена на вісім округів внутрішньої
сторожі, кожний з яких включав від двох до чотирьох бригад, які склалися з
окремих батальйонів.
Російський імператор Олександр І Павлович (Благословенний) Романов,

1777–1825 р р.
Імператор 27 березня 1811 р. підписав Указ, згідно з яким було почато “военное
устройство штатных рот и команд”, які передавалися “из гражданского
ведомства в военное начальство”, гарнізонні батальйони, які стали називатись
губернськими військовими батальйонами внутрішньої сторожі і були об’єднані в
одну структуру – Внутрішню сторожу Росії. З цієї дати ведеться відлік історії
утворення Внутрішньої сторожі – військ правопорядку Російської імперії, до
складу якої входила і Україна. Батальйони внутрішньої сторожі складали бригаду,
а 2–4 бригади входили до складу округу внутрішньої сторожі. Територія
європейської частини Росії була поділена на 8 округів. Кожний з них мав
порядковий номер і територіально охоплював декілька губерній. В послідуючому
кількість округів доходила до 12. Внутрішня сторожа знаходилась у складі
Військового відомства Росії.
Округи мали порядкові номери і територіально охоплювали декілька

губерній. Пізніше склад округів та їх нумерація змінювалися.
На території сьогоднішньої України в 1811 р. були сформовані губернські
внутрішні батальйони:
Чернігівський (він входив до 4 округу, з місцеперебуванням окружного
генерала в місті Орлі);
Харківський, Полтавський, Київський і Житомирський батальйони,
які входили до 5 округу, з місцеперебуванням окружного генерала в місті
Курську;
Катеринославський, Таврійський, Херсонський, Кам’янець-
468
Подільський і Тернопільський батальйони, які входили до 6 округу – штаб
в місті Катеринославі.
Пізніше нумерація і склад округів періодично змінювалися. З часом на
території України були організовані два округи: 7 – штаб в місті Києві і 8 –
штаб в місті Херсоні. До 7 округу увійшли: Житомирський, Київський,
Чернігівський, Полтавський і Харківський батальйони, а до 8 округу –
Катеринославський, Таврійський, Кишинівський і Кам’янець-Подільський
батальйони.
Команди, які входили до складу губернських внутрішніх батальйонів,
дислокувалися в повітових населених пунктах. Таке розосередження сил
надавало можливість оперативно використовувати військові підрозділи при
надзвичайних обставинах.
3 липня 1811 р. імператор Олександр І затвердив “Положение для
внутренней стражи” (рос. історичне), яким чітко визначилися її обов’язки.
Вони підрозділялися на військові обов’язки і положень стосовно
губернського начальства. Перші визначилися для виконання “порядка
служебного повиновения” (рос. історичне), викладених у відповідних
інструкціях, головним завданням яких було навчання рекрутів. Спеціальні
обов’язки були розписані з особливим старанням. Наприклад, “Положення
для внутрішньої стражі” визначали таки задачі:
придушення заколотів і повстань;
ліквідація бандитських угруповань;
допомагати при виконанні законів і приговорів суду;
проводити пошук злочинців, організовувати переслідування і знищення
розбійників та проводити заходи, щодо розсіяння заборонених законом
скопищ людей;
“усмирение неповиновений и буйства” (рос. історичне);
проводити затримку біглих і дезертирів;
переслідувати заборонені товари і зашкоджувати таємному їх
перевезенню;
сприяти вільному переміщенню і супроводжувати внутрішнє
продовольство;
сприяти збору податей і податків;
охороняти порядок і спокій під час церковних обрядів всіх вірувань, згідно
положень закону “терпимых” (рос. історичне);
охороняти порядок на ярмарках, торгах, народних і церковних святах;
приймати і супроводжувати рекрутів, злочинців, арештантів і полонених;
організовувати відправку воєнних, що прострочили відпустки до їх
команд;
проводити рятувальні дії при стихійних лихах (пожежі, землетруси і т. ін.);
організовувати відправку чатових “к Присутственным местам” (рос.
історичне), тюрмам и острогам;
супроводжувати казну.
Окрім того, підрозділи, які знаходилися на службі (у варті, відрядженні,
дозорі та інше), зобов’язані були попутно “брать под стражу и
469
представлять губернському начальству людей, настигнутых… в
преступлении, буйстве либо насилии противу лица или имущества и
найденных с окровавленным оружием либо платьем”, а також “захвативать
зборища воров и разбойников” (рос. історичне).
У “Положенні...” чітко визначені повноваження всіх командирів – від
командира команди до окружного генерала. Отже, внутрішня сторожа являла
собою військову силу, призначену для виконання поліцейських функцій.
Подальше удосконалення структури внутрішньої сторожі зупинила війна з
французами 1812 р. Після вигнання наполеонівських військ з території
Російської імперії здійснюється новий етап воєнної реформи.
Височайшим Указом від 12 грудня 1815 р. було закріплено організаційний
поділ збройних сил імперії на дві армії і окремі корпуси. Серед останніх був
створений Окремий корпус внутрішньої сторожі (ОКВС).
7 лютого 1816 р. батальйони і бригади внутрішньої сторожі зведено в
ОКВС. На європейській території Росії, до якої входила й Україна, було
сформовано 8 (з 1818 р.–12) округів внутрішньої сторожі, а це 50
батальйонів.
ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК НА

ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ
ВОЄННЕ МІНІСТЕРСТВО
ОКВС
ОКРУГ ОКРУГ ОКРУГ ОКРУГ

ВНУТРІШНЬОЇ ВНУТРІШНЬОЇ ВНУТРІШНЬОЇ ВНУТРІШНЬОЇ
СТОРОЖІ №1 СТОРОЖІ №2 СТОРОЖІ №3 СТОРОЖІ
від№8 до№12
БРИГАДА
ВНУТРІШНЬОЇ
СТОРОЖІ
БАТАЛЬЙОН
ВНУТРІШНЬОЇ
СТОРОЖІ
470
30 березня 1816 р. Олександр І це перейменування офіційно закріпив своїм
Указом: “Внутреннюю стражу именовать отныне Отдельным корпусом
внутренней стражи, а инспектора оной – командиром Отдельного корпуса
военной стражи” (рос. історичне).
Першим інспектором внутрішньої сторожі Росії (він же помічник воєнного
міністра) з 7 липня 1811 по 1828 рр., був призначений ініціатор створення
спеціального воєнного формування генерал-ад’ютант граф Євграф
Федотович Комаровський (1769–1843 рр.) – постать дуже відома і колоритна.
Він був сучасником О. В. Суворова і М. І. Кутузова.
В 1797 р. Євграф Федотович брав участь і в італійському поході, де виявив
мужність і безстрашність, а також в суворовських походах і битвах при Сен-
Готарді і близько Чортова моста, переході через Альпи. Його хоробрість і
відвага, виявлялися в баталіях Вітчизняної війни 1812 р. і були відзначені
вісьма орденами, багатьма медалями і графським титулом.
Граф Є. Ф. Комаровський, ініціатор і засновник внутрішніх військ, тепер
уже в чині генерал-лейтенанта, призначається командиром ОКВС. Він
удосконалює структуру управління військами правопорядку. Так, при
командирі корпусу створюється корпусний штаб, а при окружних генералах
– відповідні служби і штаби, де постійно впроваджувалося покращення
службової діяльності підрозділів і частин.
Імператорським розпорядженням ще раз суворо забороняється
використання не за призначенням не тільки підрозділи, але й окремих унтер-
офіцерів і рядових. Наприклад, у розпорядженні Головного Штабу Збройних
сил Російської імперії говориться: “Государь император Высочайше
повелеть соизволил, чтобы Гражданские Губернаторы и другие чиновники
Гражданского правительства не употребляли унтер-офицеров и рядовых
внутренней стражи на посылку курьерами с бумагами, на каковой предмет
они имеют достаточное число лиц статських” (рос. історичне).
Є. Ф. Комаровський приділяв велику увагу зміцненню кадрового складу
внутрішньої сторожі. Він проявив себе вимогливим послідовним
начальником, який постійно намагався навести порядок в корпусі, не терпів
морально занепалих офіцерів, особливо тих, хто знущався над солдатами,
незаконно використовував їх для своїх особистих потреб, зловживав своєю
посадою, переступав рамки закону.
Під час командування корпусом Є. Ф. Комаровський розглянув 146 справ,
за якими були притягнуті до відповідальності й засуджені 159 офіцерів.
Серед них командир Харківського гарнізонного внутрішнього батальйону
(ГВБ) підполковник Шарапов – за зловживання при наборі рекрутів; майор
Биков (Катеринославський ГВБ) – за використання солдат на приватних
роботах, утримання грошей з їхньої платні; прапорщик Виноградов
(Київський ГВБ) – за незаконне присвоєння собі звання капітана, пияцтво і
невиконання наказів та інше.
Звичайно, серед офіцерів було багато достойних синів Вітчизни, що
одержали бойовий гарт у боях, відзначених нагородами. Досить сказати, що
для вручення медалей “За взяття Парижу” лише для одного 5 округу
471
внутрішньої сторожі, який дислокувався на території України, було виділено
479 медалей. За сумлінну службу офіцери і солдати внутрішньої сторожі
одержували нагороди і в мирний час.
Євграф Федотович Комаровський, 29.11.1769–25.10.1843 рр. – ініціатор

створення внутрішніх військ, перший інспектор, а потім командуючий
внутрішньої сторожі, професійний військовий, учасник італійського і
швейцарських походів (1799 р.) російської армії під командуванням О. В. Суворова,
учасник Вітчізняної війни 1812 р., соратник фельдмаршала Голеніщева-Кутузова. 3
1816 р. внутрішня сторожа стала іменуватись Окремим корпусом внутрішньої
сторожі. З часом його структура і функціональні завдання змінювались та
доповнювались. Генерел-лейтенант Є. Ф. Комаровський. командир Окремого
корпусу внутрішньої сторожі, керував військами більше 17 років.
Командир корпусу по-батьківські ставився до них, жалів і захищав,
вимагав від окружних генералів і офіцерів бути уважними до потреб
підлеглих, не ображати грубістю, обов’язково помічати і відзначати
службову старанність, відвагу, благородство і якості, які особливо
виявляються в моменти небезпеки, в боротьбі зі стихією заради врятування
людей і майна. Наприклад, про надзвичайну пригоду і мужність рядового
Чигиринської інвалідної роти Романа Котенка (Київський ГВБ) і його 11-
літнього сина Сергія говориться в наказі по ОКВС № 142 від 26 вересня 1827
р. Коли батько і син пішли в ліс по дрова, на Романа напав скажений вовк.
Котенко встиг схопити звіра за вуха, а сину наказав бити його сокирою, і той
знищив вовка. Звір все ж залишив на руці рядового Котенка шість глибоких
ран. За клопотанням Є. Ф. Комаровського “Его Величество Высочайше
повелеть соизволил: произвести рядового Котенка в унтер-офицеры и дать
ему триста рублей ассигнациями, а сыну его выдать также триста рублей
ассигнациями и определить, когда прийдет возраст, в гвардію” (рос.
472
Майже 18 років Євграф Федотович беззмінно керував ОКВС. На цьому
поприщі він заслужив чин генерала від інфантерії і орден Святого
Володимира ІV ступеня, Святого Олександра Невського і Святого Георгія 4-
го класу (останнім нагороджувалися за 25-річну військову службу). У червні
1828 р. Є. Ф. Комаровський здав командування ОКВС, а сам продовжував
значитися на службі по воєнному відомству, був призначений сенатором і
незабаром відійшов від державних справ. Залишок життя він провів у своєму
маєтку в силі Городище Орловської губернії. Тут він на свої кошти
побудував для селян церкву, відкрив лікарню і притулки для бідних. Помер
Є. Ф. Комаровській 13 жовтня 1843 р. на 74 році життя.
Після Є. Ф. Комаровського ОКВС командували послідовно сім генералів:
П. М. Капцевич, К. П. Рейбниць, О. Л. Трищатний, М. І. Гартунг, В. Ф. фон-
дер Лауніц, О. Д. Зайцев і І. І. Кізмер. Найбільша чисельність корпусу
спостерігалася в середині ХІХ ст.: 13 генералів, 2 тис. 438 штаб- і обер-
офіцерів, 167 тис. 75 нижніх чинів. Структурно до корпусу входили 52
батальйони і один напівбатальйон, 868 різного виду команд (інвалідних,
етапних, соляних і т. ін.).
В 1817 р. Воєнним відомством введена етапна система супроводження
арештантів, а в складі батальйонів внутрішньої сторожі сформовані етапні
команди для конвоювання по затвердженим етапним трактам.
25 липня 1818 р. затверджено Положення про лінійні батальйони і рухомі
роти, призначені для охорони гірських заводів, монетних дворів і інших
закладів, що підпорядковані Гірському управлінню. Сформовано 5 лінійних
батальйонів і 3 рухомі роти. Організаційно вони увійшли в склад внутрішньої
сторожі. 2 жовтня 1829 р. Воєнним відомством для відмінності
військовослужбовців ОКВС від інших військ для їх уніформи були введені
“випушки” крапового кольору.
За часів Австро-Угорської імперії на території Західної України було
створено власне військово-правоохоронне формування із мешканців
Галичини, Буковини і Закарпаття. Під натиском революційних подій 1848 р.
цісар Фердинанд дав дозвіл створювати на території імперії так звані
“Національні гвардії”, що за урядовим статутом мали бути – “Обороною
Конституційного монарха, запорукою Конституції та законів”. Підрозділи
дислокувалися в населених пунктах, де переважало українське населення в
містах: Стрий, Жовква, Бережани, Тернопіль, Яворів. Майже всі ці гвардії
зустріли перепони з боку урядових кіл, тому не розвинули широкої
На відміну від галичан, воїни внутрішньої сторожі Російської імперії
виконували свої обов’язки не тільки у мирний час, але і приймали участь у
боях Вітчизняної війни 1812 р. та в Кримській війні 1854–1855 рр., коли до
рядів ополчення увійшло 17 тис. 500 солдатів і офіцерів.
Після Кримської війни імператором Олександром ІІ, в Росії проводилися
корінні перетворення всієї воєнної системи, які увійшли в історію як Воєнна
реформа 1860–1870 рр.
473
Руський імператор Олександр ІІ Миколайович (Визволитель) Романов, 1818–
1881 рр. – увійшов до історії як воєнний реформатор. Корінні переміни у
внутрішній сторожі пройшли у 60-ті роки XIX ст. в ході проведення в Росії
Воєнної реформи 1860 – 1870 рр. Тоді в Росії була введена окружна система
управління військами, вся територія держави була розділена на військові округи.
Указом імператора в серпні 1864 р. штаб Окремого корпусу внутрішньої сторожі
був скасований, а бригади і батальйони реорганізовані у відповідні частини
місцевих військ (тобто ті що стоять на місці), в які ввійшли і конвойні команди.
Місцеві війська входили до складу відповідного округу.
6 серпня 1864 р. було прийнято рішення скасувати штаб Окремого корпусу

внутрішньої сторожі. Видозміни торкнулися насамперед його органів
управління, структури, а також чисельності особового складу. Реформою
були скасовані і округи внутрішньої сторожі, а бригади і батальйони
реорганізувати в так звані місцеві війська, тобто ті, що стоять на місці (на
відміну від польових рухомих або пересувних військ). Про це в зводі
військових постанов за 1869 р. говориться: “Местные войска состоят из
местных и конвойных команд… содержатся для отправления внутренней
караульной службы… и для службы конвойной – по препровождению
казенных транспортов и людей, следующих этапным порядком” (рос.
історичне). З цього часу всі підрозділи (роти, батальйони і команди) увійшли
у підпорядкування військових округів у вигляді губернських
батальйонів й повітових команд, “содержимые для исполнения гарнизонной
службы в городах и охранения внутреннего спокойствия и порядка при
пособии полевых войск, где последние будут находиться” (рос. історичне), а
також для конвоювання арештантів.
За структурою місцеві війська не відрізнялися від внутрішньої сторожі. У
кожній губернії дислокувалася місцева бригада, до складу якої входили
повітові команди, які виконували завдання з конвоювання арештантів і
сприяння поліції у підтриманні громадського порядку. Місцеві війська
входили до відповідного воєнного округу. У командуючого округом був
помічник з управління місцевими військами, що здійснював взаємодію з
474
органами влади.
Для конвоювання арештованих і засуджених збереглися і етапні команди.
Разом з тим досвід тих років свідчить: службова діяльність останніх вимагає
окремого регулювання. перебування конвойних команд у сфері впливу двох
відомств (Воєнного Міністерства і Міністерства Внутрішніх Справ) лише
заважає справі.
20 січня 1886 р., при царюванні імператора Олександра ІІІ, на базі
конвойних команд сформовано конвойну сторожу у складі, спочатку, 532
команд. У травні 1886 р. наказом по Воєнному відомству було оголошено
про створення із конвойних команд самостійної військової структури –
конвойної сторожі в складі місцевих військ, яка складалася уже із 567
команд для супроводу арештантів всіх категорій до адміністративних і
судебник закладів, до місць відбування наказаній і до примусових робіт.
Чисельність команд конвойної сторожі складала 100 офіцерів і 11 тис. 738
нижчих чинів. На їх утримання із казни щорічно відпускалося 1 млн. 571 тис.
238 рублів і 10 копійок.
Імператор всеросійський, цар Польський і великий князь Фінляндський з

1.03.1881 р. Олександр ІІІ Олександрович (Миротворець) Романов, 1845–1894
рр., увійшов в історії як реформатор.
У 1886 році конвойні команди були зведені в конвойну сторожу. Всього було
сформовано 567 команд конвойної сторожі, чисельність яких складала 100
офіцерів і 11 тис. 738 нижніх чинів. На їх утримання із казни щорічно відпускалося
1 млн. 571 тис, 238 рублів 10 копійок. У такому вигляді війська правопорядку
існували до 1917 року і в повному складі перейшли на службу Тимчасовому уряду, а
потім більшовицькій Раді, продовжуючи виконувати свої функції.
Будучи складовою частиною охоронної системи монархії, поряд з поліцією

і жандармерією, внутрішня сторожа була покликана забезпечувати
внутрішню безпеку Російської імперії. З’явившись на світ як дітище
475
Воєнного міністерства, маючи відповідну структуру і ознаки збройного
формування, сторожа відрізнялась від армійських частин і з’єднань своїми
специфічними особливостями, а головне, покладеними на неї завданнями.
Це, однак, не виключало їх використання у тих чи інших випадках для
виконання охоронно-каральних функцій. Тоді ж було закладено фундамент
як майбутньої співпраці, так і далеко не простих взаємовідносин так званих
(за нинішньою термінологією) силових структур. Водночас поруч з
напрацюванням власне штатно-структурної побудови нового різновиду
внутрішньої сторожі як охоронно-карального апарату, здійснювалось
нормативно-правове забезпечення його функціонування, вдосконалювалися,
з урахуванням особливостей існування імперії організаційно-керівні органи,
здобувався досвід роботи тощо.
У такому вигляді, практично без змін внутрішня сторожа збереглася до
Жовтневого перевороту більшовиків 1917 р.
У 1894 р. до влади прийшов Микола ІІ, останній з монархів Російської
імперії, при якому завершився крахом її понад трьохсотрічний державний
устрій. При ньому каральний апарат намагалися пристосувати до нових умов
і політичних реалій. Основне його вістря, як і раніше, спрямовувалося на
придушення демократичного, революційного руху, виступів трудового люду,
діяльності щойно народжених політичних партій, організацій і груп. З цією
метою широко використовувалися як жандармерія і поліція, так і армія. Свою
роль і функції у цих заходах виконувала і конвойна сторожа.
10 червня 1907 р. Указом імператора Миколи ІІ затверджений проект
Статуту конвойної служби, який складався з 13 глав, 484 статті.
Перша світова війна, а особливо революційні події, цілковито зламали
суспільно-політичний устрій і державний апарат імперії. Зник і старий
репресивно-каральний механізм. Історія зробила черговий оберт, який, на
жаль, полишив на її тлі далеко неоднозначний слід. Був продовжений і
історичний шлях військ, що отримали згодом остаточну назву.
У різні часи формування охоронців правопорядку називалися по-різному:
внутрішня військова сторожа, місцеві війська, конвойна сторожа,
внутрішня і конвойна охорона і, врешті-решт, – внутрішні війська.
Незмінним залишалося одне – особливий характер служби.
27 березня 1911 р. в Росії урочисто відмічалося 100 річчя конвойної
сторожі. В цей день імператор Микола ІІ оголосив всім офіцерам і класним
чинам “Высочайшее благоволение” (рос. історичне), а нижчим чинам –
“Царское спасибо” (рос. історичне). В честь урочистостей був затверджений
перший у внутрішніх військах спеціальний нагрудний знак “100 лет
конвойной стражи” – для офіцерів – срібний, оксидований, для нижчих чинів
– із білого металу.
Після Лютневої революції 1917 р. місцеві війська і конвойна сторожа
продовжували виконувати поставлені завдання. 12 березня 1917 р. головний
інспектор з пересилки арештантів генерал-лейтенантів М. І. Лук’янов разом з
офіцерами своєї канцелярії присягнув на вірність службі Батьківщині й
Тимчасовому уряду, про що він оповістив у Наказі № 1 своїх підлеглих. В
476
ньому висловлений осуд порядків, які існували у військах при царизмі:
“…Прежний крепостной строй в войсках вызывал вполне основательное
недовольство солдат, а нередко и офицеров… Не допускаю мысли о
возможности дальнейшего пребывания на службе в конвойной страже лиц,
приверженных старому, гибельному для государства порядку” (рос.
8 листопада 1917 р. сформована Рада Народних Комісарів РРФР під
керівництвом В. І. Леніна. В числі інших був сформований Народний
Комісаріат Внутрішніх Справ (НКВС). Наркомом був призначений А. І.
Риков. 10 листопаду 1917 р. НКВС прийняв постанову “Про робочу міліцію”.
Взагалі після Жовтневого перевороту 1917 р. конвойною сторожею
займалися два відомства: Головне управління місцями ув’язнення Народного
комісаріату юстиції і Народний Комісаріат з воєнних справ. Згідно з наказом
останнього від 20 квітня 1918 р. № 284, скорочувалась чисельність
конвойних команд, передбачалося ряд змін у структурі й назвах управлінь.
Наказ передбачав, що крім тих, хто перейшов на службу в складі своїх
команд, дозволялося приймати добровольців за відповідними
рекомендаціями, що давалися, як сказано в наказі: “партийными,
профессиональными и другими демократическими организациями, но из
числа вполне грамотных, физически здоровых и пригодных к тяжестям
конвойной службы, отдавая преимущества ранее служившим в этой
страже” (рос. історичне). Такими були вимоги щодо нового принципу
комплектування. На підставі Декрету від 16 грудня 1917 р. у Червоній Армії
існував інститут виборності командного складу, а з обраними командирами
укладався контракт. В командах, де ще не було особового складу, командири
призначалися комісаром Головного управління місць ув’язнення і головним
інспектором конвойної сторожі. Заново призначені командири формували
свої команди. Ті, що вступали до конвойної сторожі, давали зобов’язання,
скріпленні особистим підписом, чесно і вірно служити новій владі. Почалася
нова історична епоха, в якій сформувалися і одержали подальший розвиток
війська, які згодом отримали назву внутрішні війська. 20.12.1917 р.
постановою Ради Народних Комісарів для боротьби з контрреволюцією і
саботажем в Радянській Росії була створена Всеросійська Надзвичайна
Комісія (ВНК). Її першою головою був призначений Ф. Е. Дзержинський. На
цьому посту він находився до 6.02.1922 р. З липня по серпень 1918 р.
обов’язки голови ВЧК тимчасово виконував Я. Х. Петерс.
У 1918 р. наказом Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС)
конвойна сторожа Республіки була реорганізована на нових принципах. Для
керівництва нею була створена Головна інспекція конвойної сторожі при
Наркоматі юстиції РРФСР. У січні-березні 1918 р. були створені перші
збройні загони при ВНК і надзвичайних комісіях на місцях. 18 березня були
об’єднані загони місцевих НК в Бойовий загін ВНК.
20 квітня наказом Народного Комісаріату з військових справ конвойна
сторожа, яка існувала раніше, реорганізована на нових принципах. Для
керівництва нею заснована Головна інспекція конвойної сторожі при
477
Наркоматі юстиції РСФСР.
Члени колегії ВЧК (зліва направо) Я. X. Петерс, І. С. Уншлихт, А. Я. Беленький

(стоїть), Ф. Е. Дзержинський, В. Р. Менжинський, 1921 р.2012.1917 р.
постановою Ради Народних Комісарів для боротьби з контрреволюцією і
саботажем в Радянській Росії була створена Всеросійська чрезвичайна комісія
(ВЧК). Її першим головою був призначений Ф. Е. Дзержинський. На цьому посту
він находився до 6.02.1922 р. З липня по серпень 1918 р. обов’язки голови ВЧК
тимчасово виконував Я.Х. Петерс. 6.02.1922 р. Всеросійський Центральний
виконавчий комітет (ВЦВК) прийняв постанову про ліквідацію ВЧК і створення
Державного політичного управління (ДПУ) при НКВС РСФРР, а в листопаді 1923
р. Президія ЦВК СРСР створила Об’єднане державне політичне управління
(ОДПУ) при Раді народних комісарів (РНК) СРСР. Головою ГПУ и ОДПУ до кінця
свого життя (20.07.1926 р.) був Ф. Е. Дзержинський, якого замінив В. Р.
Менжинський, що очолював його до 1934 р. У липні 1934 р. у відповідності до
постанови ЦВК СРСР органи державної безпеки увійшли в НКВС СРСР. Після
смерті Менжинського роботою ОГПУ, а пізніше і НКВС з 1934 р. по 1936 р.
керував Г. Г. Ягода. З 1936 по 1938 рр. НКВС очолював М. І. Єжов. З листопада
1938 до 1945 рр. керівником НКВС був Л. П. Берія. У лютому 1941 р. НКВС СРСР
був розділений на два самостійних органи: НКВС СРСР і Наркомат державної
безпеки (НКДБ) СРСР. Наркомом внутрішніх справ став Л. П. Берія, наркомом
державної безпеки – В. М. Меркулов. У липні 1941 р. НКДБ СРСР і НКВС СРСР
знов були об’єднані в єдиний наркомат – НКВС СРСР. В квітні 1943 р. був знову
створений Наркомат державної безпеки СРСР на чолі з В. М. Меркуловим.
13 червня колегія ВНК прийняла рішення об’єднати всі загони, які

існували при надзвичайних комісіях в центрі і на містах, в Корпус військ
ВНК. Першим начальником штабу Корпусу військ ВНК був призначений В.
В. Каменщиков, а з жовтня 1918 р. – К. М. Волобуєв.
3 грудня 1918 р. з установленням Радянської влади в Україні, як і в Росії,
були створені органи її захисту – Всеукраїнська Надзвичайна комісія
478
(ВУНК). На початку січня був створений особливий корпус військ ВУНК.
Першим командиром було призначено Ф. Г. Ніколаєнка.
16 січня 1919 р. штаб корпусу військ ВНК був перейменований в штаб
військ ВНК.
Екіпаж бойової машини автобронезагону імені Я.М. Свердлова військ

Всеросійської надзвичайної комісії, 1919 рік
Військова варта з охорони залізниць ВНУС (Внутрішньої служби), 1920 рік
479
Перші бійці харківської конвойної команди, 1920 рік
Бійці військ ВОХР (Внутрішньої охорони республіки) під час охорони ешелону з
хлібом та нафтою, 1920 рік
12 березня Президія ВНК затвердила “Положення про війська ВНК”.

28 травня 1919 р. Рада Робоче-Селянської Оборони прийняла постанову
“Про війська допоміжного призначення”. Створені війська внутрішньої
охорони Республіки, які підпорядковувалися НКВС РРФСР. До складу
військ внутрішньої охорони (ВОХР) увійшли усі війська допоміжного
призначення, що були раніше в розпорядженні господарських відомств –
480
(Наркомпрод, Головвода, Головнафта, Головцукор) та інших. Штаб військ
ВНК перейменований у Штаб військ ВОХР, а в червні – у Головне
управління військ ВОХР. Створено сектори ВОХР: Московський, Курський,
Петроградський, Східний, Київський (30 червня).
18 червня 1919 Штаб військ ВОХР був перейменований в Головне
управління військ ВОХР.
27 вересня 1919 р. Реввоєнрада Республіки прийняла рішення про
збільшення військ ВОХР на 45 тис. воїнів. Загальна чисельність військ
складала 165 тис. військових.
24 листопада 1919 р. наказом воєнної ради військ ВОХР головне
управління військ ВОХР перейменовано в Штаб військ ВОХР.
28 лютого 1920 р. наказом воєнна рада військ ВОХР було введено
єдиноначаліє у військах.
У лютому-червні в Україні створено перші конвойні команди – Київська,
Харківська, Одеська. Пізніше було створено інші частини конвойних військ.
21 квітня 1920 р. була прийнята Постанова про ВОХР Республіки, в якій
закладені задачі і порядок застосування військових формувань. Визначено,
що на них покладається охорона транспорту, виробництва, країни, і вони є
резервом Червоної Армії, що будуть діяти на зовнішніх фронтах.
1 вересня1920 р. за постановою Ради Праці й Оборони (РПО) проведено
реорганізацію військ ВОХР, які стали називатися військами внутрішньої
служби Республіки, до якої увійшли війська ВОХР, караульні і інші
формування. До цього охоронні формування перебували у складі трьох
відомств – вартової частини Всеросійського Головного штабу, Наркомату
юстиції і частини ВОХР – НКВС.
19 січня 1921 р. постановою РПО всі частини і загони ВНК зведено в
особливий вид військ – війська ВНК.
6.02.1922 р. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК)
прийняв постанову про ліквідацію ВНК і створення Державного
політичного управління (ДПУ) при НКВС РСФРР, а в листопаді 1923 р. У
жовтні конвойні частини і підрозділи в Україні об’єднано в Корпус
конвойної сторожі України.
15 листопада 1923 р. Президія ЦВК СРСР створила Об’єднане державне
політичне управління (ОДПУ) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР.
Головою ГПУ и ОДПУ до кінця свого життя (20.07.1926 р.) був Ф. Е.
Дзержинський, якого замінив В. Р. Менжинський, що очолював його до
1934р.
14 липня 1927 р. постановою РНК СРСР охорону промислових
підприємств, що мали оборонне значення, покладено на внутрішні війська.
4 грудня 1931 р. Охорону та оборону залізничних об’єктів покладено на
внутрішні війська.
10 липня 1934 р. постановою ЦВК СРСР створено загальносоюзний
Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Війська ОДПУ
перейменовано в прикордонну та внутрішню охорону НКВС СРСР.
481
Парад військ ДПУ (Державного політичного управління), 1922 рік
Начальник військ конвойної сторожі України А.І. Селявкін вручає бойовий прапор
командирові 1-го Харківського конвойного полку Є.О. Аксьонову, Харків, 1922 рік
Частини особливого призначення у таборах, м. Чугуїв, Харківська обл.,

1923 рік
482
Автобронезагін дивізіону дивізії Загону особливого призначення, 1925 рік
На варті воїн військ ОДПУ (об’єднаного державноно політичного

управління), 1926 р.
Конвоювання засуджених військами ОДПУ (Об'єднаного державного

політичного управління), 1928 рік
483
Екіпаж мотоброневагона 67-го залізничного полку внутрішньої охорони
НКВС, станція Слюдянка, 1935 р.
Заняття по вогневій підготовці з бійцями 2-го полку дивізії імені

Дзержинського, 1936 р.
Після смерті Менжинського роботою ОГПУ, а пізніше і НКВС з 1934 р. по

1936 р. керував Г. Г. Ягода. З 1936 по 1938 рр. НКВС очолював М. І. Єжов. З
листопада 1938 до 1945 рр. керівником НКВС був Л. П. Берія.
484
Генріх Григорович Ягода, 1891–1938 рр. – радянський політичний і державний
діяч, один із головних керівників радянських органів державної безпеки (ВЧК,
ОГПУ, НКВС), нарком внутрішніх справ СРСР, 1934 – 1936 рр.
Єжов Микола Іванович, 1895–1940 рр. – військовий комісар ряду частин

Робоче-Селянської Червоної армії (РСЧА). З 1922 р. на партійній роботі.
26.09.1936 р. призначений наркомом внутрішніх справ СРСР. 27.01.1937 р.
призначений генеральним комісаром державної безпеки.
Надалі війська неодноразово реорганізовувалися, Проте їх завдання

залишалися якими вони і були. Так було і в громадянську війну, і під час
інцидентів на озері Халхин-Гол і в радянсько-фінській війні.
8 березня 1939 р. Головне управління прикордонних та внутрішніх військ
було розділено на шість Головних управлінь у складі НКВС СРСР: Головне
управління прикордонних військ; Головне управління з охорони залізничних
споруд; Головне управління з охорони особливо важливих підприємств
промисловості; Головне управління конвойних військ; Головне управління
військового забезпечення; Головне військово-будівельне управління.
485
Лаврентій Павлович Берія, 1899–1953 рр. – радянський політичний і
державний діяч, Маршал радянського Союзу (1945 р.), Герой Соціалістичної Праці
(1943 р.), заступник Голови Ради Міністрів СРСР (1946–1953рр.), перший
заступник Голови Ради Міністрів СРСР (1953 р.). Член Державного комітету
оборони СРСР (1941–1944 рр.), заступник голови ГКО СРСР (1944–1945 рр.). Член
ЦВК СРСР 7 скликання, депутат Верховного Ради СРСР 1–3 скликання. Член ЦК
ВКП(б) (1934–1953 рр.), кандидат до членів Політбюро ЦК (1939–1946 рр.), член
Політбюро (1946–1953 рр.). Керував рядом важливих галузей оборонної
промисловості, у тому числі, всіма розробками, що стосуються ядерної зброї.
Будинок НКВС СРСР (Зараз – будинок Федеральної Служби безпеки Російської

Федерації на Лубянській площі у Москві).
Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР (НКВС СРСР) – центральний
орган державного управління СРСР по боротьбі зі злочинністю і підтриманням
громадського порядку у 1934–1946 рр., у подальшому перейменований в МВС
СРСР.
486
Командування військ 22-го полку військ НКВС з охорони залізничних споруд,
1939 р.
1 вересня 1939 р. було прийнято закон “Про загальний військовий

обов’язок”. У законі передбачено, що внутрішні війська є складовою
частиною Збройних Сил СРСР.
В драматичні 30-ті роки кращі командні кадри НКВС були репресовані.
Завантаження в ешелон загону 4-ї дивізії для відправки у ворожий тил,

сформованого наркоматом ВС УРСР, Київ, серпень 1941
487
Кулеметний розрахунок стрілецького полку військ НКВС, 1941 р.
Забезпечення контролю дотримання прифронтового режиму, 1941 р.
Попередження диверсійно-розвідувальної групи військовослужбовцями

НКВС, весна 1941 р.
488
У лютому 1941 р. НКВС СРСР був розділений на два самостійних органи:
НКВС СРСР і Наркомат державної безпеки (НКДБ) СРСР. Наркомом
внутрішніх справ став Л. П. Берія, наркомом державної безпеки – В. М.
Меркулов.
4 березня 1941 р. створено управління оперативних військ НКВС СРСР.
У липні 1941 р. НКДБ СРСР і НКВС СРСР знов були об’єднані в єдиний
наркомат – НКВС СРСР.
22 червня 1941 р. прикордонні та внутрішні війська НКВС з перших годин
почали брати участь в боях Великої Вітчизняної війни.
Частини внутрішніх військ охороняли тил діючої армії. Виконували
завдання: вели боротьбу з авіадесантами і ДРГ противника; несли гарнізонну
службу з охорони громадського порядку; охороняли важливі державні
об’єкти та майно; охороняли залізничні комунікації та супроводжували
ешелони з вантажами до фронту; конвоювали та охороняли
військовополонених та інше.
Перевірка документів на дорозі військовослужбовцем заградзагону
Участь воїнів 4-ї дивізії НКВС з охорони залізниць у бою під Борисполем
Київської області, вересень 1941 р.
489
У Велику Вітчизняну війну з’єднання і частини військ НКВС вели бойові
дії з німецько-фашистськими військами в прикордонних районах, захищали
Москву і Ленінград, Брестську фортецю, Київ, Одесу, Воронеж, Сталінград,
обороняли Кавказ, вели важкі бої на Курській дузі.
У січні 1942 р. управління оперативних військ переформовано в
Управління внутрішніх військ.
Війська НКВС в охороні тилу діючої армії, 1942 р.
Воїни 10-ї дивізії військ НКВС під час бою на вулицях Сталінграда, 1942 р.
490
13 лютого 1943 р. сформовано Управління внутрішніх військ Українського
округу.
Кулеметники 1-ї роти 290-го мсп внутрішніх військ НКВС. Кулеметник

Сєров С.П. у боях за Новоросійськ, 1943 р.
Конвоювання полонених німецьких вояк вулицею зруйнованого Хрещатика у

визволеному Києві, 1943 р.
У квітні 1943 р. був знову створений Наркомат державної безпеки СРСР на
чолі з В. М. Меркуловим.
491
Конвоювання затриманих з метою очищення тилу від ворожих елементів
воїнами військ НКВС, 1943 р.
Діяльність загород. загонів. Затримання ворогів, 1943 р.
492
Конвоювання фашистських військовополонених вулицями Москви,
липень 1944 р.
Повергнення ворожих фашистських знамен та штандартів воїнами

батальйону внутрішніх військ НКВС під час параду на Червоній площі в Москві,
24 червня 1945 р.
493
Американський військовослужбовець та воїн внутрішніх військ під час охорони
Ялтинської конференції, 4-11 лютого 1945 р.
Забезпечення безпеки воїнами внутрішніх військ під час проведення Ялтинської

конференції, 1945 р.
494
Всього за роки війни у боях прийняло участь 63 дивізії і 20 бригад військ
НКВС. 18 військових частин нагороджені орденами або їм присвоєно почесні
найменування. В боротьбі з ворогом віддали своє життя 97 тис. 700
військових.
За мужність і героїзм, проявлені в боях за Вітчизну, більш ніж 100 тис.
бійців і командирів були нагороджені державними нагородами, 295
військовослужбовця внутрішніх військ присвоєно звання Героя Радянського
Союзу, а генерал-майор Родимцев А. І., генерал-майор Федін І. І. і майор
Голубєв В. М. отримали це звання вдруге.
4.1.3. Розвиток внутрішніх військ у післявоєнні роки
Закінчивши перемогою Велику Вітчизняну війну, наш народ почав

відновлювати зруйноване фашистами народне господарство. До мирної праці
поверталися й фронтовики.
Із військ НКВС підлягали демобілізації воїни старшого призовного віку та
військовослужбовці-жінки. Внаслідок організаційних заходів внутрішні
війська скорочувалися вдвічі. Згідно нових умов служби стали проводитися
заходи щодо вдосконалення штатної структури внутрішніх військ і
керівництва ними.
Суттєві структурні зміни внутрішніх військ НКВС Українського округу
були проведені в кінці 1945 р. Суть їх полягала в тому, що на базі окремих
батальйонів і бригад були сформовані полки і дивізії. Протягом наступних
років склад військ округу, як і дивізій, змінювався.
З серпня до червня 1945 р. внутрішніми військами Українського округу
командував генерал-майор С.М. Фадєєв. Начальником політвідділу був
полковник С. С. Прокоф’єв (у червні 1943 р. він змінив полковника А. Г.
Чурилова), а начальником штабу – полковник Є. Ф. Ігнатов (у лютому 1946 р.
змінив полковника Я. Г. Брагіна).
У той час в Україні виконували свої обов’язки три дивізії конвойних
військ, які не підпорядковувалися військам НКВС Українського округу, а
входили у безпосереднє підпорядкування відповідних головних управлінь
військ НКВС СРСР.
20 квітня 1946 р. в СРСР на внутрішні війська покладено охорону науково-
дослідних інститутів і лабораторій оборонного значення.
27 квітня 1946 р. сформовано 5 комендатур з охорони особливо-важливих
підприємств промисловості.
Суттєва реорганізація внутрішніх і конвойних військ була проведена у
1951 р. Згідно Постанови Ради міністрів СРСР від 6 травня скасовувалися
війська з охорони особливо важливих підприємств промисловості й залізниць
з передачею їх функцій відомчій охороні. Значно скоротилися конвойні
війська, які виконували до цього часу завдання з охорони
військовополонених.
Внутрішні війська (оперативного призначення) були перейменовані у
внутрішню охорону міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР.
495
(Постанова Ради Міністрів СРСР від 21 січня 1947 р.), а конвойні війська – в
конвойну охорону МВС СРСР.
Перше командування військ Українського округу та командири частин на

чолі з начальником ВВ УО Прокоф'євим С.С.1948 р.
При цьому змінилося і найменування підрозділів і частин. Взвод став

називатися групою, рота – командою, батальйон – дивізіоном, полк –
загоном, дивізія – відділом. Управління внутрішніх військ МДБ Українського
округу стало Управлінням внутрішньої охорони МДБ Українського округу.
Були внесені зміни і в назви військових звань. Тепер до звань офіцерів
додавалися слова “внутрішньої охорони”, або “конвойної охорони”.
Наприклад, “капітан внутрішньої охорони”, “майор конвойної охорони
медичної служби” і т. ін. Що стосується порядку комплектування й
проходження служби особовим складом, то він залишився таким, який був
встановлений для Радянської Армії. Зберігалися й пільги, норми грошового
забезпечення, а також забезпечення речовим майном, продовольством та
іншими видами матеріально-технічного постачання.
У цей же період були розформовані управління, спеціальні підрозділи,
школи підготовки сержантів і шпиталі 62, 65, 81 і 85 стрілецьких дивізії
Українського округу, а ті полки, що залишилися, перейменовані в загони й
увійшли в безпосереднє підпорядкування Управління внутрішньої охорони
МДБ Українського округу.
У зв’язку з розформуванням дивізіонних шкіл з підготовки сержантів, а
також шпиталів, були створені навчальний загін з підготовки сержантів і
окружний військовий шпиталь, які підпорядкувалися безпосередньо
Управлінню внутрішньої охорони МДБ округу.
10 березня 1953 р. прийнято рішення про об’єднання МДБ СРСР і МВС
СРСР в одне міністерство МВС СРСР.
496
11 квітня 1953 р. Управління внутрішніх військ Українського округу
перетворено в Управління внутрішніх військ МВС України.
У 1953–1954 рр. відбувається подальше скорочення чисельності військ
округу. На цей час закінчилася службово-оперативна діяльність військ у
західних областях України. Деякі частини (загони) були розформовані, а інші
– переформовані в окремі мотострілецькі дивізіони (батальйони).
У 1954 р. відбувається передача до складу внутрішньої охорони МВС
України восьми частин конвойної охорони, які дислокувалися на території
України і Молдавії. Управління конвойних дивізій були розформовані. У
зв’язку з цим УВО МВС УРСР стало називатися Управлінням внутрішньої і
конвойної охорони МВС УРСР (УВКО МВС УРСР). У цьому ж році були
сформовані кілька частин, які знову прийняли під охорону особливо важливі
підприємства промисловості, що в 1951 р. були передані відомчій охороні.
Життя показало, що то було помилкове рішення як з точки зору надійності
охорони, так і з фінансового боку.
У період з 1952 до 1960 рр. військами командували: полковник І. П.
Соколенко (червень 1952–квітень 1953 рр.) і Герой Радянського Союзу
генерал-майор М. І. Наумов (квітень 1953–травень 1960 рр.). Політвідділ
військ очолював генерал-майор В. В. Кузнецов (грудень 1952–березень 1962
рр.); начальниками штабу були полковники І. Т. Амелін (червень 1952–
квітень 1953 рр.), О. М. Волков (жовтень 1953–жовтень 1955 рр.), Л. М.
Чечурін (грудень 1955–лютий 1960 рр.).
Взвод ВВ МВС під час вогневої підготовки у Німеччині, м. Росток, 1956 р.
13 січня 1960 р. скасовано МВС СРСР. Його функції передано МВС

союзних республік. Частини внутрішніх військ перейшли в їх
підпорядкування. У цьому ж році були об’єднанні військова конвойна
охорона з конвойною охороною виправно-трудових установ (ВТУ), яка
існувала самостійно з 1956 р.
Протягом 30 р. (до 1956 р.) охорона виправно-трудових колоній і таборів
497
здійснювалася воєнізованою охороною, яка комплектувалася за вільним
наймом. З 1956 р. конвойна охорона ВТУ стала комплектуватися за призовом
з числа обмежено придатних для військової служби, була на всіх видах
забезпечення та користувалася пільгами нарівні з військовослужбовцями
МВС СРСР. До складу військової конвойної охорони України були прийняті
частини (загони, окремі дивізіони) і підрозділи (команди, окремі групи)
розформованого відділу конвойної охорони МВС України. При цьому
підрозділи включалися до складу військової конвойної охорони за
територіальністю.
Об’єднання військових частин і підрозділів конвойної охорони з
підрозділами конвойної охорони ВТУ позитивно відбилося на підвищенні
надійності охорони ВТУ, сприяло покращенню навчання й виховання
особового складу.
У серпні 1962 р. МВС було перейменовано у Міністерство охорони
громадського порядку (МОГО).
Вручення перехідного призу з кульової стрільби військовослужбовцям ВВ –

членам спортивно-штатної команди Динамо, 60-ті роки
У березні 1965 р. Управління внутрішніх військ МВС України було

перейменовано в Управління внутрішніх військ, внутрішньої і конвойної
охорони МОГО України.
23 липня 1966 р. для надання допомоги органам міліції в охороні
громадського порядку до складу внутрішніх військ увійшли спеціальні
моторизовані частини міліції (СМЧМ). Вони сформовані відповідно з
498
Постановою Ради Міністрів СРСР від 23 червня “Про заходи щодо посилення
боротьби зі злочинністю” для несення патрульно-постової служби з охорони
громадського порядку у великих містах країни.
Військовослужбовець внутрішніх військ рядовий Юрій Рибчинський

(крайній зліва), нині відомий поет-пісняр України
Колектив худ. сам. в/ч 7445 м. Одеса під час Всесоюзного огляду худ. сам. в
Москві з космонавтами Гагаріним Ю.О. та Ніколаєвим А.Г., 1962 р.
499
Перший випуск командирів взводів. Фото з командуванням військ на чолі з
начальником ВВ України генерал-лейтенантом Булдовичем Р.Є., 1962 р.
Утворення Головного управління військ, як і утворення трохи пізніше

територіальних (зональних) управлінь військ, сприяло подальшому
зміцненню військ, надавало їм злагодженої організаційної структури й
єдності управління.
12 жовтня 1967 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий Закон “Про
загальний військовий обов’язок”, згідно з яким Головне управління ВВ ВіКО
перейменовується у Головне управління внутрішніх військ, а також
відновлюються загальновійськові найменування підрозділів і частин: взвод,
рота, батальйон, полк, дивізія. Крім того, у складі МВС СРСР (МОГО
перейменовано знову в МВС у 1968 р.) було створено Головне управління
ВВ ВіКО, яке здійснювало керівництво військами на території всього
колишнього СРСР.
З 1969 р. керівництво частинами і з’єднаннями стало здійснювати
Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Українській РСР і Молдавський
РСР, оскільки підлеглі йому частини дислокувалися на території двох
республік.
До складу військ входили частини оперативного призначення і спеціальні
моторизовані частини міліції, які виконували завдання з охорони
громадського порядку; частини з охорони особливо важливих підприємств
промисловості й атомні електростанції; конвойні частини, які здійснювали
охорону виправно-трудових установ і конвоювання засуджених.
Для підготовки сержантів і молодших спеціалістів у складі військ існувало
500
навчальне з’єднання, а також підрозділи у складі спеціальних та
міліцейських частин.
Офіцери ВВ МВС України - учасники проведення карантинних заходів під час

боротьби з епідемією холери в Одесі, вересень 1970 р.
Для забезпечення зв’язку в процесі керівництва Управління військ

підлеглими частинами існував окремий батальйон зв’язку.
В період з 1960 по 1991 рр. військами командували: генерал-майор
(пізніше генерал-лейтенант) Р. Я. Булдович (березень 1960–вересень 1970
рр.), генерал-майор (пізніше генерал-лейтенант) І. М. Ганнусенко (вересень
1970– листопад 1985 рр.) генерал-лейтенанти М. Т. Протекса (листопад
1985– червень 1990 рр.), М. І. Чупренко (липень 1990–травень 1992 рр.).
Виховну роботу серед військовослужбовців в/ч 3217 внутрішніх військ

проводить лейтенант В.С. Молдавчук, 70-ті роки
501
У цей період начальниками політвідділу військ були генерал-майори
Романеско І. А. (лютий 1962–липень 1973 рр.), Поздняков (липень 1973–
квітень 1976 рр.), Лобачов В. Г. (квітень 1976– січень 1987 рр.), полковник
(потім генерал-майор) Санін В. Н. (січень 1987–вересень 1991 рр.).
Практичні заняття з підготовки особового складу до несення служби,

травень 1976 р.
Штаб військ очолювали: генерал-майор І. В. Рудий (лютий 1960–грудень

1962 р.), полковник І.Г. Шпак (грудень 1962–березень 1967 рр.), генерал-
майори І. М. Ганнусенко (серпень 1967–серпень 1970 рр.), П.П. Ністратов
(серпень 1970–травень 1972 рр.), М. Д. Тітов (травень 1972–вересень 1975
рр.), Є. М. Чусов (вересень 1975–жовтень 1987 рр.), І. Ю. Смірнов (жовтень
1987–травень 1991 рр.), М. В. Скрипник (травень 1991–січень 1993 рр.).
Загальне керівництво військами здійснював міністр внутрішніх справ
СРСР, а безпосереднє управління ними – начальник внутрішніх військ. В
оперативному відношенні внутрішні війська підпорядковувалися міністру
внутрішніх справ України.
10 липня 1979 р. постановою Ради міністрів СРСР охорону
Чорнобильської АЕС покладено на внутрішні війська. Пізніше ВВ прийняли
під охорону й інші АЕС України.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1989 р.
внутрішні війська були виведені зі складу Збройних сил СРСР і приведені у
повну відповідність із завданнями і функціями, для виконання яких вони
створені.
Правовий стан військ був закріплений у Законі СРСР від 26 березня 1990 р.
“Про зобов’язання і права внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ
СРСР щодо охорони громадського порядку”.
502
Під час несення служби на центральному стадіоні Динамо в Москві, 1980 р.
Славні бойові традиції внутрішніх військ успадкували нові покоління

військовослужбовців.
Молодший сержант Полторак С. Т. проводить інструкторсько-методичні

заняття з курсантами Орджонікідзевського вищого воєнного командного
Червонопрапорного училища МВС СРСР ім. С. М. Кірова, 80-ті роки
503
Внутрішнім військам додатково було доручено охороняти науково-
дослідні заклади, заклади атомної промисловості і ракетобудування.
Виконуючи завдання щодо охорони суспільного порядку, важливих
державних об’єктів, виправно-трудових закладів, щодо конвоювання
засуджених, особовий склад військових частин і підрозділів, проявив
військову майстерність, пильність і сміливість. За мужність при виконанні
військового обов’язку до списків частин навічно зачислені 48 солдатів,
сержантів, прапорщиків і офіцерів.
Постановка завдань щодо охорони громадського порядку військовому патрулю

внутрішніх військ МВС СРСР. Фестиваль молоді, Москва, 1985 р.
В мирний час солдати правопорядку захищають населення від природних і
техногенних катастроф. Війська приймали участь в ліквідації наслідків
аварій на комбінаті “Маяк” в 1957 р., на Чорнобильській АЕС в 1986 р.
26 квітня 1986 р. частини внутрішніх військ України у числі перших
прибули в зону аварії на ЧАЕС, і приступили до ліквідації наслідків трагедії.
Охорона 30-ти кілометрової зони по периметру ЧАЕС, 1986 р.

504
В числі перших, після землетрусу, були перекинуті військові внутрішніх
військ до міст Спітак і Степанакерт.
Ліквідація наслідків стихії в Київській обл. воїнами одного з підрозділів внутрішніх

військ, 6 серпня 1987 р.
Перевірка несення служби військового наряду в/ч 5440, м. Степанакерт, 1988 р.

В Нагорному Карабасі, Фергані, Північній Осетії і Інгушетії і інших
гарячих точках воїни внутрішніх військ стояли між протидіючими
сторонами, роззброювали бандитів, охороняли біженців.
505
Введення комендантської години, м. Шуша Нагірно-Карабахської обл.,
вересень 1988 р
Спеціальні загони внутрішніх військ виконували бойові завдання в

Афганістані.
Здобутий трофей під час однієї з операцій у провінції Кандагар (Афганістан),

грудень, 1986 рік. Біля трофею - підполковник Єкатеринушкін О. Я. з місцевим
військовослужбовцем
20 грудня 1991 р. Указ Верховної Ради України “Про підпорядкування

Україні внутрішніх військ, дислокованих на її території”.
4 грудня 1991 р. в підпорядкування командувача Національної гвардії
506
України передано в повному складі з озброєнням і технікою оперативні
військові частини та спеціальні моторизовані частини міліції внутрішніх
військ.
5 січня 1992 р. у складі МВС України створено Головне управління
внутрішньої та конвойної охорони.
26 березня 1992 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про
війська внутрішньої та конвойної охорони МВС України”.
З весни 1994 р. у складі ВВ та КО МВС України створено військові
частини спеціального призначення для швидкого реагування при
надзвичайних обставинах.
31 жовтня 1995 р. військам було повернено історичну назву “Внутрішні
війська МВС України”.
26 березня 1996 р. вийшов Указ Президента України “Про День
внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України”.
18 квітня 1996 р. видано Постанову Кабінету міністрів України “Про
охорону та оборону особливо важливих об’єктів державної власності” ВВ
МВС України.
30 травня 1997 р. створено Військову раду ВВ МВС України.
15 березня 1999 р. у складі столичної СМВЧМ створено окрему роту
Почесної варти, з часом – спеціальний батальйон Почесної варти.
17 грудня 1999 р. Указ Президента України “Про передачу підрозділів
Національної гвардії України до складу інших військових формувань”.
Внутрішні війська прийняли до свого складу більшість з’єднань, частин та
установ розформованої НГУ.
З серпня 2000 р. ВВ МВС України брали участь у міжнародній
миротворчій діяльності держави в складі Спеціального миротворчого
підрозділу МВС України місії ООН у Косово (до 16.12.2008 р.).
6 листопада 2000 р. наказом міністра МВС України введено в дію
“Положення про територіальне командування”.
21 грудня 2000 р. на внутрішні війська покладено охорону
дипломатичних і консульських представництв іноземних держав в Україні.
28 січня 2002 р. Указом Президента України “Про символіку
внутрішніх військ МВС України” засновано емблему та Прапор внутрішніх
військ.
14 квітня 2004 р. наказом командувача ВВ МВС України затверджено
“Положення про задачу кваліфікаційних іспитів з професійної підготовки
особовим складом підрозділів спеціального призначення та порядок
вручення і носіння Крапового берета у внутрішніх військах МВС України”.
6 червня 2007 р. Указом Президента України визначено, що органом
військового управління внутрішніх військ є Головне управління ВВ МВС
України.
Отже, повоєнні роки внутрішні війська продовжували виконувати
попередні функції щодо забезпечення громадського порядку, ліквідації
наслідків стихійних лих, охорони спеціальних об’єктів, конвоювання і
супроводження засуджених тощо.
507
Після проголошення незалежності України внутрішні війська одними з
перших присягнули на вірність українському народові і почали, згідно вимог
сучасності, своє системне реформування.
Академія внутрішніх військ МВС України є одним із найстаріших військових

навчальних закладів України, який протягом 80 років свого існування підготував
понад 20 тисяч висококваліфікованих офіцерів
Степан Тимофійович Полторак генерал-лейтенант, кандидат педагогічних

наук, доцент – начальник Академії внутрішніх військ МВС України
508
Факторами досягнення мети реформування військ є:
подальша оптимізація структури і складу внутрішніх військ;
розвиток системи бойової і мобілізаційної готовності, збереження і
подальше вдосконалення мобілізаційної бази внутрішніх військ і їх
підготовки до участі у територіальній обороні країни;
реалізація у підготовці і застосуванні внутрішніх військ накопиченого
досвіду службово-бойової діяльності, а також прийнятного в умовах України
досвіду функціонування аналогічних закордонних військових формувань;
продовження курсу на подальше підвищення рівня підготовки військ і їх
професіоналізації;
перебудова виховної роботи і приведення її у відповідність з вимогами
Положення про органи виховної роботи у внутрішніх військах МВС України;
поліпшення роботи з кадрами;
зміцнення і вдосконалення на всіх рівнях взаємодії внутрішніх військ з
органами внутрішніх справ, а також іншими органами виконавчої влади, що
виконують завдання в сфері забезпечення національної безпеки та оборони
України;
здійснення технічного, тилового та інших видів забезпечення внутрішніх
військ у системі постачання МВС України з максимальним залученням
місцевої інфраструктури.
До основних принципів будівництва внутрішніх військ відносяться:
підвищення потенціалу внутрішніх військ при одночасному скороченні
чисельності і суттєвому зниженні витрат на їх утримання;
відповідність організаційно-штатної структури і чисельності військ їх
призначенню та економічним можливостям України;
збалансованість співвідношення чисельності основних з’єднань і
військових частин та з’єднань, військових частин і підрозділів забезпечення;
посилення централізованого управління внутрішніми військами,
вдосконалення системи управління з’єднаннями і військовими частинами;
комплексний розвиток сил і засобів зв’язку, розвідки та АСУ;
перехід на комплектування військ переважно на контрактній основі;
забезпечення високого рівня професіоналізму особового складу;
використання вітчизняного і світового досвіду військового будівництва.
Сьогодні внутрішні війська несуть нелегку службу з охорони особливо
важливих державних об’єктів, активно борються зі злочинністю, захищають
конституційні права, свободи і життя народу від зазіхань злочинних
елементів, стоять на сторожі дотримання законності. Великий і славетний
шлях пройшли внутрішні війська за період свого існування. нев’янучою
славою покриті Бойові знамена частин і з’єднань. У мирні дні і в роки тяжких
воєнних випробувань внутрішні війська вірно служили Батьківщині. Воїнів
завжди відзначали безмежна стійкість, мужність, відвага і висока пильність.
Історія внутрішніх військ МВС України – це, насамперед, нелегка праця
минулих і сучасних поколінь. Своєю бездоганною службою їх ветерани
зробили багато для прославлення своїх частин і підрозділів. За це їм наша
шана і вдячність. Для сьогоднішніх і майбутніх воїнів правопорядку вони є
509
гідним прикладом у самовідданому служінні Батьківщині.
Таким чином, в ХХІ ст. внутрішні війська МВС України вступили
згуртованими, мобільними, оснащеними всім необхідним, збагачені великим
службово-бойовим досвідом, готовими успішно виконати будь-які завдання
Президента та уряду України щодо забезпечення безпеки держави,
конституційних прав і свобод українського народу.
1. Будівництво та розвиток внутрішніх військ у період 1918 –1941 років
Лютнева революція і Тимчасовий уряд не вирішили життєвих потреб трудового

народу, який не одержав ні миру, ні землі. Тому робітники і селяни, в тому числі й
ті, хто був у солдатських шинелях, підтримали курс більшовиків на соціалістичну
революцію.
27 жовтня (7 листопаду) 1917 р. під час збройного повстання Тимчасовий уряд
був скинутий і проголошена влада Рад робітничих і солдатських депутатів. Був
утворений радянський уряд на чолі з В. І. Леніним. В грудні радянська влада була
встановлена в Україні.
В перші дні й тижні після перемоги революції охорону революційного порядку в
країні, боротьбу з контрреволюційними силами і організаціями, з кримінальною
злочинністю вели Червона гвардія, Наркомат внутрішніх справ і утворена його
постановою від 28 жовтня (10 листопаду) 1917 р. робітнича міліція, відновлені на
новій основі органи прокуратури, суди. Проте обстановка була настільки
складною, смертельно небезпечною для нової радянської державності, що вимагала
прийняття надзвичайних заходів, утворення органів влади, наділених особливими
повноваженнями.
Постановою народних комісаріатів від 7 (20) грудня 1917 р. утворюється
Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією і саботажем
(ВНК). Головою її став Ф.Е. Дзержинський. Надзвичайні комісії створювалися і на
місцях – в губерніях і повітах. Проте щоб успішно виконувати свої завдання щодо
захисту революційних завоювань трудящих, ВНК повинна була мати збройну силу.
Першими на службу були залучені група робочих-червоногвардійців, загони солдат
Свеаборзького полку і 1-го Самокатного батальйону, який брав участь у штурмі
Зимового палацу.
18 березня 1918 р. ВНК прийняла рішення об’єднати загони, які перебували в її
розпорядженні у Бойовий загін ВНК. Після переїзду 11 березня 1918 р.
радянського уряду з Петрограда у Москву Бойовий загін ВНК поповнився новими
загонами. Його чисельність до кінця квітня 1918 р. досягла більше 800 військових.
Водночас зі створенням Бойового загону формувалися загони при надзвичайних
комісіях на місцях.
Комплектувалися вони з добровольців за рекомендаціями партійних і
профспілкових організацій. Народження перших загонів ВНК було тісно пов’язано
з утворенням перших частин Червоної Армії, які в той час формувалися на
добровільній основі. Загони ВНК відразу ж включилися в активну боротьбу з
різного роду контрреволюційними, антирадянськими організаціями, з
бандитизмом, спекуляцією, хуліганством.
510
За прикладом Росії у складі Наркомату внутрішніх справ України Декретом
уряду від 3 грудня 1918 р. була заснована Всеукраїнська надзвичайна комісія
(ВУНК), до функцій якої входила боротьба з контрреволюцією, спекуляцією,
саботажем, службовими злочинами, бандитизмом. Такі ж надзвичайні органи були
засновані в губерніях, повітах і волостях.
Для ефективної боротьби з бандитизмом у січні 1919 р. рішенням президії ВУНК
був утворений Особливий корпус військ ВУНК. При губернських надзвичайних
комісіях утворювалися батальйони, а при повітових – окремі роти.
Цим актом було започатковано історію Внутрішніх військ ВНК – ОДПУ –
НКВС – МВС в Україні.
До складу цього корпусу входили три полка: одеський окремий, кавалерійський і
прикордонний; чотирнадцять зведених стрілецьких батальйонів – Київський,
Чернігівський, Полтавський, Харківський, Подільський, Волинський,
Катеринославський, Таврійський, Севастопольський, Донецький, Миколаївський,
Херсонський і Запасний.
Штаб Особливого корпусу здійснював керівництво усіма силами. Командиром
корпусу був призначений луганський робітник, активний учасник встановлення
радянської влади в Україні Федір Гнатович Миколаєнко.
Підбір особового складу частин корпусу був дуже ретельний. В одному з наказів
ВУНК і корпусу говорилося: “Кожній командир повинен пам’ятати одне, що
частини Особливого корпусу повинні бути кращими від звичайних військових
частин в усіх відношеннях, а головне – у вихованні”.
З перших днів утворення загонів надзвичайних комісій радянський уряд
приділяє пильну увагу питанням матеріального забезпечення їх воїнів. Питання
забезпечення зброєю, харчуванням, обмундируванням, розквартируванням
розглядалися в уряді, в Раді праці й оборони, в Реввоєнраді республіки. Все це
сприяло успішному виконанню складних завдань, які стояли перед військами в
умовах громадянської війни.
Водночас зі створенням військ ВНК господарські відомства країни –
Наркомпрод, Головнафта, Центр текстиль, Головцукор та інші стали утворювати
свої збройні формування для охорони виробництва, сировини, готової продукції. Ці
формування носили загальне найменування військ допоміжного призначення.
У квітні 1918 р. реорганізовується на нових принципах конвойна сторожа. Для
керівництва нею була заснована Головна інспекція при Наркоматі юстиції Росії. на
базі деяких колишніх конвойних команд, в тому числі Одеської, Харківської й
Київської пізніше створюються конвойні полки.
Навесні 1918 р. почалася висадка військ інтервентів 14-ти держав на територію
молодої республіки Рад. Їх метою було придушити революцію, перетворити Росію і
Україну в свої колонії. При цьому Антанта робила ставку на внутрішню
контрреволюцію, а також на Польщу та інші зовнішні контрреволюційні сили.
Через рік контрреволюційні і білогвардійські сили за підтримки іноземних
інтервентів активізували свої дії як на фронтах громадянської війни, так і всередині
країни. У цій обстановці радянський уряд вживає ряд заходів щодо зміцнення
Червоної Армії, вдосконалення сил, які забезпечували охорону її тилу, внутрішньої
безпеки країни.
З метою більш чіткого і твердого управління частинами, їх кращої підготовки як
резерву Червоної Армії, Рада Робітничо-Селянської Оборони 28 травня 1919 р.
прийняла постанову щодо об’єднання військ допоміжного призначення і військ
511
ВНК і створення на їх базі військ Внутрішньої охорони республіки (ВОХР),
підпорядкованих Наркомату внутрішніх справ Росії. Начальником військ ВОХР
був призначений К. М. Волобуєв.
Змінювалися структура і штати ВОХР. Вони складалися з бригад, полків,
батальйонів, ескадронів, батарей і команд різного призначення та структурно
зводилися в сектори, райони і дільниці. Території секторів збігалися з територією
воєнного округу, а кордони районів з кордонами губерній, в котрих було декілька
бригад.
У складі військ ВОХР в Україні з початку другої половини 1920 р. перебувало 10
бригад ВОХР – 2-а Московська, 25, 36, 38, 46, 49, 50, 63, 75 і 82.
Начальником Українського сектора, зі штабом у Харкові, був Мармазов.
До складу сектора були передані 23 окремі батальйони військ з охорони
залізниць. Вони увійшли до складу бригад і переформовувалися за типом
батальйонів ВОХР.
Постановою Ради праці й оборони (РПО) на них покладалися завдання:
охорона існуючого ладу (збройна боротьба з контрреволюційними виступами,
охорона державних установ і споруд особливої важливості: телеграф, телефон,
пошта, водопровідні мережі, мости);
охорона та оборона транспорту і транспортування (охорона та оборона шляхів
сполучення і державно-важливих вантажів, що перевозяться: хліб, паливо і т. ін.);
охорона виробництва (фабрик, заводів, складів, сировини і фабрикатів,
плантацій, сільгосппродуктів).
Війська ВОХР залучалися до виконання й інших завдань. Вони здійснювали
охорону тилів діючої армії, були їх резервом, а також, за необхідністю,
поповненням фронтових частин.
Тільки з 1 липня по 1 грудня 1919 р. штабом військ ВОХР було направлено на
фронт 95 батальйонів загальною кількістю більше 52 тис. штиків.
У вересні 1920 р. за рішенням Ради праці й оборони була проведена подальша
реорганізація ВОХР, і вона стала називатися – Війська внутрішньої служби
(ВНУС). Справа в тому, що до цього охоронні формування були трьох відомств –
вартові частини Всеросійського головного штабу, Наркомату юстиції і частини
ВОХР – НКВС.
Необхідно було провести подальшу централізацію всієї охоронної служби в
одному органі. Вони переформувалися за типовими армійськими штатами в дивізії,
окремі бригади і полки, за винятком частин, які обслуговували надзвичайні комісії.
Замість існуючих секторів ВОХР створювалися штаби командуючих військ
ВНУС військових округів і фронтів. Зокрема, в розпорядження командуючого
військами ВНУС Південно – Західного фронту передавалися штаби тилів 12-ї, 13-ї
і 14-ї армій.
Командував військами Р. П. Ейдеман, який до цього був начальником
харківського сектору ВОХР.
Всі ці заходи проводилися в умовах жорстоких боїв, які охопили всю Україну.
Значна кількість частин Південно-Західного фронту і Київського воєнного округу
разом з військами ВНУС направляються на боротьбу з бандитизмом. На місцях
бойових дій на допомогу військам мобілізується партійний і радянський актив,
місцеві жителі створюють загони самооборони.
При Раднаркомі України створюється Центральне управління надзвичайних
комісій. Губернські й повітові комісії діяли в контакті з особливими відділами
512
армій. Центральне управління надзвичайних комісій очолив Ф. Е. Дзержинський.
Він же очолив тил Південно-Західного фронту.
На початок червня 1920 р. чисельність ВНУС в Україні перевищувала 20 тисяч
бійців. За рішенням Раднаркому України кількість цих військ була доведена до 107
батальйонів. Формувалася кавалерійська дивізія у складі 5-ти полків, 6-ти
артбатарей. Збройні сили тилу було намічено довести до 80 тис. військових.
4 листопаду 1920 р. відбулося об’єднання штабів ВНУС округів з окружними
військовими комісаріатами. Обов’язки командуючих військами ВНУС округів
покладалися на військових комісаріатів, які були поіменовані командуючими
військами військових округів.
Начальником Центрального управління надзвичайних комісій України, після
від’їзду з України Дзержинського, став В. М. Манцев.
Боротьба з бандитизмом у роки громадянської війни – одна із яскравих сторінок,
вписаних нашими попередниками в літопис внутрішніх військ України.
Тяжкою і своєрідною була бойова діяльність воїнів-чекістів з бандитами. Рейди і
марші, нескінченні погоні, постійно змінювалась бойова обстановка, нічні секрети,
заслони, засади. Дні і ночі без сну і відпочинку. Легендами овіяні імена багатьох
воїнів, які безстрашно билися з бандитами.
У квітні 1919 р. по всій Україні росла і поширювалась хвиля бандитських
виступів. На Київщині їх було 38, на Чернігівщині – 19, на Полтавщині – 17. В
Радомишлі банда Соколовського вчинила звірячу розправу над мирним
населенням. Ось як писалося в бюлетені № 55 Наркомвоєна України: “Разгром в
городе носил ужасающий характер. Большинство убитых – женщины, старики и
дети. На трупах детей массовые уколы штыками. У женщин проколоты груди. У
некоторых разрезаны животы, выколоты глаза, всажены в рот штыки…” (рос.
історичне). Так було в Умані і скрізь, де з’являлись банди.
Внутрішні війська ВНК – ВОХР – ВНУС пройшли славний і складний шлях у
своєму розвитку. Вони з честю виконали свій революційний обов’язок перед
Батьківщиною.
Покоління перших чекістських формувань заклали славні бойові традиції:
вірність обов’язку, любов до рідного народу, велику мужність, героїзм, високу
організованість і свідому дисципліну.
Ратний подвиг першого покоління воїнів-чекістів назавжди залишиться
моральним орієнтиром і яскравим прикладом для сьогоднішніх воїнів-
правоохоронців у боротьбі зі злочинністю, у виконанні завдань щодо захисту прав і
свобод народу незалежної України.
Після громадянської війни були значно скорочені збройні сили, в тому числі і
внутрішні війська. відпала потреба в такому органі як ВНК.
У зв’язку з цим Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) 6
лютого 1922 р. прийняв постанову про скасування ВНК і створення Державного
політичного управління (ДПУ) при НКВС РСФР, тобто органу, наділеного
великими адміністративними повноваженнями для захисту інтересів народу і
придушення його ворогів.
Наказом ДПУ республіки № 191 від 9 червня 1922 р. загальна чисельність військ
ДПУ складала 59 тис. військових. У зв’язку з цим частково змінювалася їх
організаційна структура і функції. Прикордонні частини охороняли державний
кордон країни. На відміну від них, частини ДПУ, які виконували службу у
внутрішніх районах країни, стали називатися внутрішніми військами. Цей термін
513
почав вживатися з 1921 р. Хоча термін “внутрішні війська” згадувався і раніше.
Наприклад, частина ІІ “Расписаний сухопутных войск” 1839 р. називається
“Внутренние войска и прочие части военного управления”.
Частини внутрішніх військ входили до складу військ округів (їх було десять), на
території яких вони формувалися і підпорядковувалися начальнику військ округу.
Виняток із цього порядку було зроблено для частин, які перебували на території
Українського округу: вони залишалися в безпосередньому підпорядкуванні
начальника внутрішніх військ (військ ДПУ) Українського округу.
Суттєві зміни були проведені і в Управлінні військами ДПУ в Україні. Тут
замість Харківського і Київського округів ВНК був сформований один округ –
Український округ військ ДПУ. Він належав до прикордонних округів і
підпорядкувався безпосередньо ДПУ України, яке здійснювало керівництво
військами через інспекцію військ округу.
Скорочення чисельності торкнулося і військ ДПУ України. Зокрема, згідно з
наказом ДПУ України № 0191 від 9 червня 1922 р. була сформована Донецька
дивізія, частини якої охороняли підприємства Донецького вугільного басейну. Її
особовий склад (близько 5 тисяч військових) був направлений на поповнення
некомплекту частин інших округів військ.
У зв’язку з утворенням в грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних
Республік за рішенням Президії ВЦВК від 15 листопада 1923 р. замість ДПУ було
створено Об’єднане Державне Політичне управління (ОДПУ). До складу ОДПУ
входили також прикордонні і внутрішні війська.
У 1926 р. було створено Головне управління прикордонної охорони і військ
ОДПУ (ГУПО і ВОДПУ).
10 липня 1934 р. ЦВК СРСР прийняв Постанову про утворення
загальносоюзного Наркомату внутрішніх справ. Для керівництва військами у
складі НКВС СРСР було створено Головне управління прикордонної і внутрішньої
охорони (ГУПВО НКВС СРСР). У цей період до складу військ внутрішньої
охорони входили частини оперативного призначення, частини по охороні об’єктів
промисловості й залізниць.
На місцях, у тому числі і в Україні, управління прикордонної охорони і військ
ОДПУ перейменовується в Управління прикордонної і внутрішньої охорони
НКВС Українського округу. Начальником управління був призначений Лепін
Андрій Генріхович (1896–1940 рр.) – учасник громадянської війни.
В 1937 р. Головне управління прикордонної і внутрішньої охорони НКВС СРСР
було перейменовано в Головне управління прикордонних і внутрішніх військ
НКВС СРСР. Відповідно було перейменовано в Управління військ Українського
округу, яке проіснувало до лютого 1939 р.
Збільшення обсягу завдань, які виконували війська, їх чисельність і складність
керівництва ними обумовили необхідність подальшої реорганізації управління
військами.
Згідно з Постановою РНК СРСР від 2 лютого 1939 р., Головне управління
прикордонних і внутрішніх військ НКВС СРСР було розділено на шість головних
управлінь, у тому числі: Головне управління прикордонних військ, Головне
управління по охороні залізничних споруд і Головне управління військ по охороні
особливо важливих підприємств промисловості, Головне управління конвойних
військ. З’єднання і частини останніх трьох головних управлінь об’єднались
загальною назвою “внутрішні війська”.
514
Для загального керівництва військами і координації діяльності військових
управлінь була введена посада заступника наркома внутрішніх справ СРСР з
військ. Ним став генерал І. І. Масленніков – в Червоній Армії з 1918 року, у
військах НКВС з 1928 р., учасник громадянської війни і боротьби з басмацтвом,
начальник прикордонних військ округу.
Проходила перебудова військами і на місцях. Зокрема, в Україні було скасовано
Управління прикордонних і внутрішніх військ НКВС Українського округу. На його
базі було сформовано Управління прикордонних військ НКВС Українського
округу, яке очолював генерал-майор В. А. Хоменко. До нього входили частини
оперативного призначення внутрішніх військ. Трохи пізніше в Кишиневі було
сформовано Управління прикордонних військ НКВС Молдавського округу, яким
командував генерал-майор М. П. Нікольський.
Керівництво частинами внутрішніх військ розташованих на території України і
Молдавії, стали здійснювати управління, а саме: 4 і 5 дивізії по охороні
залізничних споруд, штаби яких були в Києві і Харкові (командували дивізіями
полковники Ф. М. Мажирін і Ф. Я. Соловйов); 57 і 71 бригади по охороні особливо
важливих підприємств промисловості, штаби яких були у Харкові і Горлівці
(командували бригадами полковники М. Г. Соколов і М. П. Подолянко).
Ці з’єднання увійшли в безпосереднє підпорядкування відповідних головних
управлінь НКВС СРСР.
В 1939–1940 рр. відбувся подальший розвиток внутрішніх військ України і
Молдавії. Так, для охорони Львівської і Ковельської залізниць була сформована 10-
та дивізія військ НКВС по охороні залізничних споруд. До її складу увійшли 64, 66,
75 і 77 полки, штаби яких знаходились відповідно у Ковелі, Львові, Стрию і
Станіславі (нині Івано-Франківськ). Командував дивізією полковник І. С.
Могилянцев. Її штаб був у місті Львові. Як і інші з’єднання по охороні залізниць,
10 дивізія увійшла в безпосереднє підпорядкування Головного управління військ
НКВС СРСР по охороні залізничних споруд.
Кишинівську залізницю прийняли під охорону підрозділи 57 полку 4 дивізії,
штаб якого знаходився в місті Одесі.
Для виконання оперативних завдань у Львові був сформований 6
мотострілецький полк. Основою для його формування стали підрозділи 6
кавалерійського і 4 мотострілецького полків, що перебували в Києві. Крім того, з
інших районів країни прибули 16 і 21 кавалерійські полки, штаби яких
розміщалися в містах Броди і Станіславі. Пізніше 16 кавалерійський полк був
переформований в 16 мотострілецький полк.
Названі частини та 4-й Червонопрапорний мотострілецький полк імені Ф. Е.
Дзержинського увійшли в підпорядкування Управління прикордонних військ
НКВС Українського округу і перебували там до березня 1941 р., коли у складі
НКВС СРСР було сформовано Управління оперативних військ, яке очолив генерал-
лейтенант П. А. Артем’єв, а в Києві почалося формування 23 мотострілецької
дивізії НКВС. На жаль, до початку війни її формування не було закінчено, і штаб
дивізії з ряду обставин не міг здійснювати належного керівництва підлеглими
частинами.
В 1940 р. в Україні (Києві, Харкові і Донецьку) були сформовані три інженерно-
протихімічні частини місцевої протиповітряної оборони, які безпосередньо
підпорядкувалися створеному в кінці 1940 р. у складі НКВС СРСР Головному
управлінню МППО.
515
Складовою частиною внутрішніх військ Радянської держави були конвойні
війська. У перші роки підрозділи конвойної сторожі існували окремо від
внутрішніх військ (ВНК-ВОХР-ВНУС), організаційно підпорядкувалися народному
комісаріату юстиції. До складу внутрішніх військ вони увійшли 27 вересня 1922 р.
Конвойна сторожа в Україні створювалася в 1920–1921 рр. згідно з наказом
командуючого Південно-Західним фронтом (Єгорова) № 1654 від 31 серпня 1920
р. і наказом командуючого всіма збройними силами в Україні і уповноваженого
Реввоєнради республіки (М. В.Фрунзе) № 42–21 від 31 березня 1921 р.
Конвойна сторожа на території України і Криму як військова організація
підпорядкувалась в стройовому і господарчому відношеннях командуючому всіма
збройними силами в Україні, а стосовно конвойної служби – завідуючому
Центральним каральним відділом Наркомата юстиції України, який стояв на чолі
конвойної сторожі з правами начальника дивізії. Першим начальником конвойної
сторожі України був О. І. Селявкін.
Керівництво конвойними командами на місцях здійснювалося: з питань
стройової і господарчої частини – місцевими комісаріатами з військових справ, а
щодо конвойної служби – губернськими каральними відділами.
До перших конвойних команд, створених в Україні, належать Харківська,
Київська і Одеська.
Харківська конвойна команда була сформована згідно з наказом
Всеукраїнського ревкома № 144 від 14 лютого 1920 р.
Таким чином, у роки мирного будівництва внутрішні війська наполегливо
підвищували й удосконалювали свою бойову майстерність, надійно охороняли
громадський порядок, важливі державні об’єкти, залізничні споруди, зміцнювали
дисципліну і організованість, очищали країну від бандитських угрупувань, надійно
охороняли кордони Батьківщини, зміцнювали зв’язки з місцевим населенням,
брали активну участь у громадському житті. Невдовзі внутрішні війська, як і
Червону Армію та весь радянський народ, чекали нові жорстокі випробування –
впереді була Велика Вітчизняна війна.
2. Внутрішні війська у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років
2.1. Внутрішні війська у першому періоді війни (22 червня 1941–11 листопаду
1942 років)
Уже на початку війни в зоні воєнних дій Південно-Західного і Південного

фронтів опинилися з’єднання і частини внутрішніх військ, які дислокувалися на
території України. Серед них були: 4, 5 і 10 дивізії з охорони залізничних споруд,
якими командували полковники Ф. М. Мажирін, Х. Р. Карасик, І. С. Могилянцев;
13 конвойна дивізія, де командиром був полковник О. І. Зав’ялов; 57 і 71 бригади з
охорони особливо важливих підприємств промисловості, якими командували
полковники М. Г. Соколов і М. П. Подолянко; 23 мотострілецька дивізія,
командиром якої був призначений полковник Лук’яненко.
Умови воєнного часу вимагали внесення структурних змін у складі військ. В
перші дні війни, зокрема, на базі 4-го Червонопрапорного мотострілецького полку
ім. Ф. Е. Дзержинського, був сформований 28-й мотострілецький полк НКВС
(командир – підполковник Гаврик). Полк увійшов до складу 23-ї мотострілецької
дивізії НКВС. На базі підрозділів 57 полку, що охороняли кишинівську залізницю,
516
був сформований 114 полк (командир полку – майор А. М. Свистунов). Полк
увійшов до складу 4–ї дивізії. 129 окремий батальйон, що знаходився в Одесі, був
переформований у 249 полк конвойних військ. Були переформовані 57 і 71 бригади
з охорони особливо важливих об’єктів промисловості, які складалися в основному
з окремих батальйонів. На їх базі були сформовані деякі полки.
Організаційно-штатні зміни в структурі з’єднань і частин внутрішніх військ, які
перебували на території України і Молдавії, проводилися й пізніше, з урахуванням
обстановки, що складалася на фронті в той чи інший період. Так, в кінці 1941 р. в
районі Воронежа, куди виходили з оточення під Києвом частини військ НКВС,
була сформована 8-а мотострілецька дивізія військ НКВС. Її основою стали 6, 16,
28 мотострілецькі полки внутрішніх військ. Ця дивізія в першій половині 1942 р.
вела запеклі бої в районі Обояні, на Північному Донці, а потім воювала під час
оборони Сталінграда, після чого була удостоєна почесного звання “Гвардійська”.
24 червня 1941 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову: “О
мероприятиях по борьбе с парашютными десантами и диверсантами противника в
прифронтовой полосе” (рос. історичне). Для виконання її в республіках і областях
почалося формування органами НКВС винищувальних батальйонів. Їх
начальниками призначалися командири Прикордонних і внутрішніх військ,
оперативні робітники міліції. Вже в липні 1941 р. винищувальні батальйони
нараховували 323 тис. бійців. При відході частин Червоної Армії більшість з них
вливалася в їх ряди, інші переходили до партизанських дій.
Під час війни внутрішні війська були надійним резервом і джерелом поповнення
особовим складом Червоної Армії. З кінця 1941 р. за завданням уряду СРСР
війська НКВС приступили до формування на території Московського воєнного
округу 15-ти стрілецьких дивізій для Червоної Армії. В кожну з цих дивізій із
військ НКВС виділялося до 500 військових командно-керівного складу і по 1 тис.
молодших командирів і червоноармійців. Решта особового складу призивалася із
запасу.
З початком Великої Вітчизняної війни радянським урядом, Ставкою Головного
командування і Наркоматом внутрішніх справ приділялася неослабна увага
організації охорони тилу. Тому, уже в перші дні війни на кожнім фронті були
створені управління НКВС по їх охороні. Головним їх завданням були: ліквідація
ворожих парашутних десантів і груп противника, що були закинуті в тил
радянських військ, ворожих розвідувально-диверсійних груп і загонів та
шпіонської агентури; охорона комунікацій, контроль за здійсненням
прифронтового режиму.
Через п’ять діб після початку війни у Прибалтиці була сформована 22-а
мотострілкова дивізія НКВС, яка проводила бойові дії разом з 10-м Стрілецьким
корпусом Червоної Армії під Ригою, Таллінном і на інших рубежах. У Брестський
кріпості до війни поряд з іншими частинами дислокувався 132 окремий батальйон
військ НКВС. Його бійці і командири, з початком боїв стали частинкою цього
безсмертного гарнізону, героїчно обороняли кріпость. На стінах казарми
батальйону НКВС невідомий герой залишив напис: “Я умираю, но не здаюсь!
Прощай Родина! 20/VII – 1941 г.” (рос. історичне).
Славною сторінкою бойової історії внутрішніх військ була їх участь у героїчній
обороні Ленінграду. На дальніх і ближніх підступах до міста героїчно воювали
частини 1, 20, 21, 22 і 23-ї дивізій військ НКВС.
Г. К. Жуков у своїй книзі “Воспоминания и размышления” назвав 21 дивізію
517
одною із перших серед з’єднань, що відзначилася в споруді Дороги Життя по льоду
Ладожського озера, їх автоколони перевозили по ній людей і вантажі. Так, силами
лише двох автоколон 13-гоу мотострілкового полка за 100 діб і ночей першої
блокадної зими по льодовій трасі було доставлено 674 т різних вантажів і вивезено
із міста більш ніж 30 тис. чоловік, головним чином дітей. В грудні 1941 р. за
рішенням Воєнної ради Ленінградського фронту охорона вантажу, що були
направлені до Ленінграду по Дорозі Життя, були покладені на 23 дивізію Військ
НКВС.
У відповідності з постановою Державного комітету Оборони від 26 липня 1942
р. із військ НКВС на фронт було направлено 75 тис. військовослужбовців. А всього
за час війни війська НКВС сформували, а також передали до Червоної армії із
свого складу 29 дивізій (29, 30, 31, 34 і 70 армію).
Під час війни по мірі росту об’єму завдань, що вирішували війська, їх
чисельність збільшувалася. У 1942 р. вона складала більш ніж 420 тис. військових,
а на 1 січня 1945 р. – більш 800 тис. солдатів і офіцерів.
У жовтні 1942 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) доручив Наркомату
внутрішніх справ сформувати Окрему армію військ НКВС. Командуючим армією
був призначений генерал-майор Г. Ф. Тарасов, начальником штабу – генерал-майор
В. М. Шарапов, начальником політвідділу – полковник Я. Є. Масловський. Усі
вони раніше служили у військах НКВС, добре знали рівень їх бойової виучки,
організаторські здібності командного складу. Задача, поставлена ДКО, була
виконана у короткий термін.
2.2. Внутрішні війська у другому періоді війни (11 листопаду 1942 – кінець
грудня 1943 років)
На початку другого періоду війни у західному регіоні СРСР несли службу

частини чотирьох дивізій, двох бригад і ряду окремих оперативних полків
Внутрішніх військ.
Основне призначення Внутрішніх військ – виконання спеціальних завдань. Це
було головною для них і під час війни. При цьому війська НКВС безпосередньо
приймали участь у боях і бойовищах.
Особовий склад гарнізонів по охороні залізничних і великих шосейних мостів на
прикордонних річках разом з прикордонниками і частинами Червоної Армії
вступили до боротьби з противником з перших часів війни. Бійці і командири
обороняли доручені їм об’єкти стійко, вперто з героїзмом, не рідко до останнього
солдата.
У січні 1942 р. 71 бригада з охорони особливо важливих об’єктів промисловості
була переформована в 19 стрілецьку дивізію, яка брала участь в обороні Кавказу.
Командував дивізією полковник М. П. Подолянко.
У битві за Москву брали участь сім дивізій. Три бригади і три броньованих
паровоза внутрішніх військ. Вони воювали з ворогом на дальніх підступах у
районах Мценська і Боровська, обороняли південний форпост Москви – місто
російських зброярів – Тулу.
Окрема мотострілкова бригада особливого призначення (ОМБОП) виконувала
задачу по створенню мінно-вибухових загороджень на самих відповідальних
підступах до міста. Нею було встановлено 12 тис. протитанкових і 8 тис.
протипіхотних мін, закладено 160 потужних фугасів, підготовлено до вибуху 67 км
518
шосейних доріг, 19 великих мостів та ряду інших об’єктів.
У лютому 1943 р. у Харкові було сформовано Управління внутрішніх військ
НКВС Українського округу, частини якого призначалися для виконання служби з
охорони громадського порядку в містах і населених пунктах України і Молдавії,
визволених від німецько-фашистських загарбників. Начальником військ округу був
призначений генерал-майор (пізніше – генерал-лейтенант) М. П. Марченков,
начальником політвідділу – полковник С. С. Прокоф’єв, начальником штабу –
полковник Я. Г. Брагін.
Частини і з’єднання внутрішніх військ, що дислокувалися на території України і
Молдавії, тією чи іншої мірою брали безпосередню участь в боях з німецько-
фашистськими загарбниками і в інтересах фронту виконували інші службово-
оперативні завдання.
Наприкінці січня 1943 р. були сформовані 5 дивізій: Уральська, Сибірська,
Середньоазіатська, Забайкальська, Далекосхідна і деякі окремі частини. Перші дві
дивізії були сформовані з особового складу внутрішніх військ, основу трьох інших
склали бійці і командири прикордонних військ. У склад армії також увійшла 10-а
ордена Леніна стрілецька дивізія внутрішніх військ, що відзначилася у
Сталінградській битві і яка пройшла переформування у Челябінську. Вона мала
назву Сталінградська.
2.3. Внутрішні війська у третьому періоді війни (січень 1944 – 9 травня

1945 років)
В обороні Сталінграду приймала участь 10 стрілецька дивізія, три полки і

окремий бронепотяг військ НКВС. Основною бойовою силою в місті були п’ять
полків 10 дивізії загальною чисельністю 7 тис. 900 військових. Командир дивізії
полковник О. Сарєв був начальником Сталінградського гарнізону і укріпрайону.
Зайняв 23 серпня 1942 р. смугу оборони на фронті у 35км, дивізія не тільки
відбивала удари передових частин 6-ї німецької армії, яка намагалася з ходу
увірватися до Сталінграду, але і силами своїх полків переходила до контратак.
Було підбито 113 танків, знищено більш ніж 15 тис. солдатів і офіцерів. Щоб не
відволікати сили Червоної армії, що наступали, війська НКВС займалися
очищенням від ворожих елементів звільненої території. Державний Комітет
Оборони своєю постановою від 4 січня 1942 р. поклав на внутрішні війська
виконання завдань, що пов’язані з організацією і несенням служби у звільнених
містах.
На війська покладалося:
несення гарнізонної (караульної) служби в цих містах;
надання допомоги державним органам у виявленні і знищенні ворожої агентури і
фашистських посібників;
ліквідація авіадесантів, диверсійно-розвідувальних груп, бандитських
формувань;
підтримка суспільного порядку на визволенних територіях.
На початку лютого 1943 р. армія за наказом Ставки ВГК Червоної Армії була
направлена в район міста Єлець у розпорядження командуючого військами
Центрального фронту, а 13 лютого вона була передана з НКВС у Червону Армію і
отримала найменування 70 армія. Дивізії йменувались стрілецькими і мали назву:
102, 106, 140 Сибірська, 162, 175 Уральська, 181 ордена Леніна Сталінградська.
519
Після нетривалих наступальних дій у першій половині березня 1943 р. 70 армія,
як і інші з’єднання, за наказом командуючого Центральним фронтом генерала армії
К. К. Рокоссовського перейшла до оборони на північному виступі Курської дуги.
В курській битві приймали участь не тільки з’єднання бувшої Окремої армії
НКВС, а й частини, які були передані раніше з внутрішніх військ у Червону Армію,
наприклад 75 гвардійська стрілецька дивізія, якою командував генерал-майор В. А.
Горішний. У свій час це була 13 стрілецька дивізія внутрішніх військ. Влітку 1942
р. вона разом з 8 стрілецькою дивізією була передана у склад Червоної Армії і
отримала найменування 95 стрілецької дивізії, а за відзнаку у Сталінградській битві
була удостоєна звання “Гвардійської” і стала іменуватись 75 гвардійською
стрілецькою дивізією. Гвардійці не втратили свого звання і в битві на Курській
дузі. В жорстоких кровопролитних боях дивізія стояла на смерть, несла великі
втрати, однак утримувала займані рубежі. У числі підбитих і спалених машин були
САУ і танки фашистів. Маршал Радянського Союзу К. К. Рокоссовський, який
командував військами Центрального фронту, через багато років пригадував: “На
Курській дузі разом з іншими нашими арміями з успіхом вела бойові дії 70 армія,
сформована з особового складу прикордонних і внутрішніх військ. В смузі оброни
цієї армії з 5 по 12 липня 1943 р. (за 8 днів) противник втратив до 20 тис. солдатів
і офіцерів, було підбито й спалено 572 ворожих танка, з них 60 “тигрів”, збито 70
літаків. Ці факти говорять про мужність і відвагу прикордонників та воїнів
внутрішніх військ”.
Розгрому фашистських військ в Курській битві сприяли дії партизан, спец
загонів Окремої мотострілецької бригади особливого призначення НКВС, які
перешкоджали постачанню у районі бойових дій резервів для поповнення
німецьких частин, озброєння, боєприпасів, пального. Тільки за 10 днів з 20 по 30
червня 1943 р. спец загонами ОМСБОП на території Білорусії і північної України
було пущено з рейок 16 ешелонів з живою силою та бойовою технікою ворога, які
слідували у район майбутньої битви.
Дивізії внутрішніх військ, які входили у склад 70 армії, після розгрому німецько-
фашистських полчищ в Курській битві продовжували свій переможний шлях на
захід.
2.4. Внутрішні війська у четвертому періоді війни (січень 1944–2 вересня

1945 років)
В наступальних операціях Червоної армії у 1944–1945 рр. також приймали

участь багато частин і з’єднань внутрішніх військ. Всього за час війни до складу
діючої армії з різним терміном входили і воювали 58 дивізій і 20 бригад внутрішніх
військ.
181 ордена Леніна Сталінградська дивізія приймала участь у визволенні від
загарбників Чернігова, Коростеня, Луцька і інших міст. Вона була нагороджена ще
трьома орденами: Червоного Прапора, Суворова ІІ ступеня, Кутузова ІІ ступеня.
Двадцять її воїнів стали героями Радянського Союзу, п’ятеро – повними
кавалерами ордена Слави.
140-а Сибірська стрілецька дивізія була удостоєна орденів Леніна, двічі
Червоного Прапора, Суворова ІІ ступеня і Кутузова ІІ ступеня. Їй було присвоєне
почесне звання “Новгород-Северская”. Бойовий Прапор уславленої дивізії, як
видатна реліквія, експонується у залі Перемоги Центрального музею Збройних сил
520
Росії.
175-а Уральська стрілецька дивізія відзначилась у жорстоких боях за оволодіння
стратегічним вузлом залізничних доріг на заході України – Ковелем, пройшла
багатотрудними бойовищами до Потсдама. Дивізія була нагороджена орденами
Червоного Прапора і Кутузова ІІ ступеня, удостоєна почесного найменування
“Ковельська”.
Велика Вітчизняна війна стала значним випробуванням для українського народу.
Сім з’єднань внутрішніх військ що дислокувалися на території України (у складі
понад 20 частин), першими вступили в бій з ворогом.
Героями Радянського Союзу стали 58 вихованців частин внутрішніх військ, що
дислокувалися на території України; чотири частини нагороджені бойовими
орденами, чотирьом – присвоєно почесні найменування; 13 воїнів за здійснені
подвиги навічно зараховано до списків частин, а троє бійців стали їх почесними
солдатами.
Коли уся територія СРСР була визволена від фашистських загарбників, то для
охорони тилу наших військ і комунікацій на території Східної Пруссії, Польщі,
Чехословаччини, Угорщини і Румунії у відповідності з рішенням Державного
Комітету Оборони Наркоматом оборони були сформовані 10 стрілецьких дивізій
військ НКВС по 5 тис. військових в кожній. Більшість підрозділів цих дивізій
приймали участь у бойових діях на фронтах.
До кінця 1944 р. під охороною військ знаходилося 487 заводів і інших об’єктів.
Під час війни військами НКВС охоронялося близько 3 тис. 600 об’єктів на усіх
залізних дорогах країни. Караули військ супроводжували потяги з військовими і
цінними народногосподарськими вантажами. На 1 жовтня 1944 р. чисельність
зайнятих на цій службі частин складало 100 тис. військових.
Білою плямою в історії є боротьба військ НКВС з націоналістичним підпіллям
України і Прибалтики з лютого 1943 по 1952 рр. Багато питань з історії цих подій
не з’ясовано. По різному їх тлумачать як вітчизняні, так і іноземні воєнні історики.
Проте за ці роки було проведено військами НКВС 9 тис. 292 бойові операції,
ліквідовано 47 тис. 500 бійців визвольних рухів і близько 100 тис. взято у полон.
Війська НКВС втратили вбитими і пораненими 4 тис. 787 військових.
Як би там не було, але внутрішні війська показали свою спроможність
виконувати бойові завдання в складних соціально-політичних умовах Західної
України і Прибалтики того часу.
Цілий ряд командирів і політробітників військ були відрядженні на керівні
посади у партизанські загони і з’єднання. У ряди народних месників приходило все
більш і більш бійців, які вийшли із облоги. Командир взводу 4 мотострілкового
полку військ НКВС Петро Брайко став командиром полку у з’єднанні С. О.
Ковпака.
У тилу ворога воювало 108 загонів і груп Окремої мотострілкової бригади (з
1943 р. – Окремий загін) особливого призначення військ НКВС. За час війни
внутрішніми військами було пущено під укіс 1 тис. 415 ворожих ешелони з живою
силою і технікою, знищено 335 залізничних і шосейних мостів, розгромлено 122
ворожих гарнізонів, ліквідовано 87 високо посадовців германського рейху.
Після капітуляції фашистської Німеччини уряд СРСР, згідно ялтинському
договору, вступив у війну з мілітаристською Японією.
У війні з Японією успішно виконували завдання з охорони тилу 1-го і 2-го
Далекосхідних фронтів частини 3-ї дивізії внутрішніх військ. Влітку 1945 р.
521
з’єднання і частини з охорони залізничних доріг забезпечили безпеку
передислокації з Заходу на Далекий Схід і за озеро Байкал військ та бойової
техніки Червоної армії.
4.2. Історія зародження підрозділів спеціального призначення та

розвиток теорії і практики службово-бойового застосування внутрішніх
військ
4.2.1. Передісторія зародження підрозділів спеціального призначення

та їх тактики дій
В перші роки XX ст. жоден із серйозних військових теоретиків не міг

передбачати, яку значну роль у збройних конфліктах цієї епохи зіграють
невеликі елітарні з’єднання. У той час думали, що індивідуальні здібності і
спеціальна підготовка солдатів і офіцерів не мають великого значення, а
долю майбутніх воїн вирішать великі армії, створені на основі загальної
військової повинності.
Солдати розглядалися лише як складові елементи військової машини. Їхня
чисельність була важливіше, ніж якість їх готовності до бойових дій.
Переоцінка відбулася тільки під час Першої світової війни. До 1914 р.
навіть найгірші песимісти не припускали, наскільки величезні втрати
убитими і пораненими понесуть гігантські армії, сформовані по примусовому
наборі.
Поля битв стали місцями масової різанини – один день позиційних дій
коштував збройним силам Антанти і Центральних держав майже 10 тис.
жертв. Саме тоді, у ході кривавих боїв з’явилися сприятливі умови для
організації перших сучасних підрозділів спецпризначення. Хоча
теоретикам і штабістам здавалося, що головну роль грають маси, а не окремі
особистості, суспільна думка мріяла з ностальгією про військових героїв.
Бойова техніка і тактика на той час зробили гігантський крок уперед, що
давало надію на перемогу без плати сотнями тисяч убитих і поранених.
Немає нічого дивного в тім, що славу військових героїв завоювали ті, хто
виявився найкращим серед солдатів, що обслуговували в боях нову воєнну
бойову техніку. Улюбленцями публіки стали насамперед пілоти, яких
пафосно іменували “самотніми воїнами небес, що піднялися над лінією
брудних окопів”.
Під час Першої світової війни добули славу і солдати інших родів військ,
яким вдалося уникнути убивчої позиційної боротьби в глибоких окопах. Їх
називали партизанами або диверсійними групами. Саме з них почався
розвиток сучасних підрозділів спецпризначення.
Партизани в Аравії й Африці
Навесні 1918 р. американський журналіст Лоувелл Томас приїхав із
Близького Сходу в Англію, де виступив із серією лекцій, яки мали
522
величезний успіх у слухачів. Темою його виступів, що супроводжувалися
демонстрацією фотографій і навіть діапозитивів, була незвичайна кар’єра
полковника Томаса Эдварда Лоуренса. Журналіст представив Лоуренса, 30-
літнього археолога, випускника Оксфорду, як творця і керівника
партизанської армії, що складалася з кочових арабських племен, що вигнала
турків з Хіджазу (сьогодні - одна з провінцій у Саудівській Аравії).
Після повернення в Англію в 1919 р. Лоуренс, одягнений у чудове
бедуїнське убрання, відразу став знаменитістю і користався повагою як
інтелектуалів, так і широких кіл англійського суспільства. Проте “Лоуренс
Аравійський” виявився скромною людиною. Він писав, що тоді як генерали в
Європі щодня посилали на вірну смерть тисячі солдатів, він зумів
знешкодити турецьку армію і звільнити велику частину Аравійського
півострова без даремного кровопролиття в рядах власних військ. Англієць
досяг усього, не жертвуючи життями ні своїх земляків, ні арабів. Лоуренс
особливо підкреслював, що війни можна вигравати за допомогою розуму, а
не тільки сили. На його думку, найбільше зло Першої світової війни полягало
в тому, що “уряди бачили перед собою не окремих солдатів, а маси, що
борються. Мої ж іррегулярні війська не були єдиним формуванням. Це була
команда індивідуальностей. Смерть кожного з наших людей була як камінь,
кинутий у воду, що на коротку мить пробиває поверхню, залишаючи після
себе розбіжні кола води. Ми не могли собі дозволити йти на жертви”.
Проведення партизанської війни з мінімальними втратами стало можливим
завдяки добре розробленій системі збору інформації за противника, чому
Лоуренс і його люди додавали набагато більше значення, чим командування
регулярних частин. Вони не атакували головні турецькі сили, що могло б
привести до жорстоких боїв і непотрібних втрат, а руйнували їхню
матеріальну базу в Аравії. Лоуренс думав, що Туреччині вистачає людських
резервів, але в ній слабко розвита промисловість. “Тому – писав він – метою
наших дій була не турецька армія, а її матеріальна база. Знищення
турецького мосту або залізничної лінії чи машини або гармати, знищення
складів боєприпасів для нас було вигідніше, ніж вбивство турка”.
Арабські формування нараховували якнайбільше дві тисячі вояків, що
грали в кішку-мишку з восьмиразово переважаючими їх турецькими
військами, поки зрештою не вигнали їх з Хіджазу. “Нашими козирями були
швидкість і час, а не сила удару” – говорив Лоуренс. Для англійців – народу,
що оплатив перемогу втратою майже мільйона солдат (найбільше число
жертв у військовій історії країни) – виявилося дійсним шоком, що жменька
інтелігентних людей, що діють на території ворога, досягла більшого, ніж
регулярні війська.
Німецький фахівець “малих” війн фон Леттов Форбек діяв таким чином. У
1914 р. він керував німецькими колоніальними військами в Танганьїці (тепер
частина Танзанії). Форбек вважав, що його 2 тис. 732 солдати (260 німців і 2
тис. 472 тубільців) можуть бути корисними Німеччини. Воюючі з
англійцями, вони змусять Англію надсилати в Східну Африку все нові і нові
війська, перекидаючи їх з інших фронтів.
523
Форбек розділив свої сили на 14 рот. Кожна з них складалася з 16 – 20
німців і близько 200 африканців; роті додавалось у середньому по 250 носіїв
для транспортування спорядження і боєприпасів.
Рота цілком відповідала поняттю “летучий загін”. Вона діяла самостійно,
швидко переміщалася по території, іноді приєднувалася до іншої роти у
визначеному місці для проведення більш значних операцій. Коли в жовтні
1914 р. у порту Танга на північно-східному узбережжі Танганьїки висадився
англійський корпус чисельністю вісім тисяч воїнів, Форбек згрупував у
цьому районі чотири роти, усього приблизно 1 тис. бійців. Незважаючи на
співвідношення сил 8:1 англійці потерпіли нищівну поразку – 800 солдатів
потрапило в полон. Пізніше, у січні 1915 р. Форбек напав на два індійських
батальйони в Ясини, на кордоні Танганьїки та Кенії, і примусив їх до
капітуляції. Однак, німцям не вдалося уникнути людських втрат. Офіцерів і
унтер-офіцерів заміняти було ніким.
Дивлячись на це й усвідомлюючи, що його головна задача – зв’язати
якнайбільше англійських сил, Форбек змінив тактику. Він вирішив уникати
великих зіткнень і розділив свої роти на ланки по 10 бійців на чолі з
європейцями. У першій декаді 1915 р. ці групи глибоко проникнули на
територію Кенії. Метою їхніх атак стала залізнична лінія, що з’єднує Кенію з
Угандою. Після 30-ти успішних диверсій і підриву 10 мостів сили Форбека
практично відрізали Уганду від зовнішнього світу.
примусило Англію й інші країни до активних дій. Влітку 1918 р. по всій
Східній Африці за військами Форбека полювали близько 350 тис. військових:
англійці, індуси, південні африканці, родезийці, бельгійці, португальці й
африканці в складі колоніальних сил.
Незважаючи на широкомасштабні дії, цим підрозділам так і не вдалося
перемогти невловимого противника. Форбек віддав наказ скласти зброю 2
тис. своїх солдатів тільки після 17 листопаду 1918 р., коли одержав
повідомлення про підписання угоди між Німеччиною, Англією і Францією
про закінчення війни.
Стратегія німецького командира виявилася набагато ефективніше, ніж
можна було очікувати: до кінця кампанії втрати колоніальних військ Англії і
її союзників склали близько 80 тис. військових, більшість з який померло від
поранень і хвороб.
Штурмові групи Західного фронту в Першу світову війну
До 1915 р., коли позиційна війна досягла мертвої точки, без переваг з
однієї зі сторін, почали формуватися спеціальні штурмові групи, задача яких
полягала в подоланні польових укріплень противника.
Західний фронт був фактично суцільною гігантською лінією оборони з
розгалуженою системою окопів, відомої ще з часів оборони Севастополя в
період Кримської війни 1854 р. і блокади Пітерсберга у Вірджинії (1864 р.) у
період американської громадянської війни.
У XІX ст. (і раніше) осаджуючі армії створювали тимчасові штурмові
групи, що складалися із саперів і самих сміливих (як правило п’яних)
524
гренадерів і піхотинців.
Завданням саперних підрозділів було підведення під стіни фортець, так
званих петард, тобто могутніх порохових зарядів у виді снарядів із
вибухівкою.
Гренадери знищували ворога ручними пороховими гранатами, які вони
перекидали через укріплення. Піхотинці, навчені рукопашному бою,
закидали на стіни гаки і якорі на канатах, чіпляли довгі багри, приставляли
сходи, по яких піднімалися, щоб потім, переборовши перешкоду, атакувати
тих, хто обороняється багнетами і рушничними прикладами.
У випадку успіху початкової фази операції в наступ переходили інші сили,
запобігаючи оточення штурмових груп у глибині позицій противника. В
англійській армії ці групи складалися тільки з добровольців, яких в армії
іменували “смертниками”.
Однак, “смертники” несли менші втрати, чим наступаючі слідом за ними
війська. Так відбувалося швидше за все тому, що штурмові загони діяли
раптово і заставали тих, хто оборонявся, зненацька.
На всьому Західному фронті командири батальйонів, а іноді і рот,
самостійно розробляли, освоювали і використовували різні методи
позиційної війни в окопах, що дозволяли виконувати бойові завдання при
гранично низьких втратах у своїх частинах.
Першими стали спеціалізуватися в подоланні ворожих укріплень штурмові
групи, сформовані з жителів британських домініонів: Австралії, Канади,
Нової Зеландії і Південної Африки. Їхній приклад підхопили інші, і до 1918
р. існували вже чисто англійські частини спецпризначення.
Саме з легкої руки австралійців, солдатів штурмових груп стали називати
“каскадерами”.
В 1916 р. ріст сили й ефективності вогню важкої артилерії змусили війська
усіх воюючих країн зменшити ширину укріплених смуг і глибше
закопуватися в землю.
На Західному фронті більше не будували суцільні лінії окопів. З’явилися
взаємодіючі один з одним укріплені вогневі точки, що знаходяться на
відстані декількох десятків метрів один від одного.
Це відкрило нові можливості для малих штурмових груп піхоти. Вони
могли тепер проникати всередину позицій противника, уміло прокрадаючись
між окремими вогневими точками, особливо вночі чи під час туману.
Для таких дій австралійцями був придуманий офіційний термін: “вільним
проникненням”.
Французи й італійці досить швидко відмовилися від створення тимчасових
штурмових груп, їхні солдати увійшли до складу спеціальних підрозділів (по-
італійському “ардити”).
Німці також організували подібні формування з однорідною структурою і
чітко визначеною сферою дії.
Штурмові формування були останньою надією Німеччини в Першій
світовій війні. Тому, не дивно, що після гіркої і принизливої поразки вони
стали символом, що надихав нове покоління військових.
525
4.2.2. Розвідувально-диверсійні дії підрозділів НКВС у ході Великої
Вітчизняної війни
Уже достатньо багато часу пройшло з того дня, коли завершилася війна
між СРСР і фашистською Німеччиною. Проте і сьогодні як і раніше
актуальним залишається питання: у чому причини страшної поразки
Червоної Армії в 41-м році? Величезна держава виявилася не готовою до
відбиття ворога не тільки психологічно, але й у військовому відношенні.
Адже, згідно даних, що відмічені у книзі “Армия и внутренние войска в
противоповстанческой и противопартизанской борьбе” під загальною
редакцією генерала армії А. Куликова, генерал-полковника А. А. Шкирко і
генерал-майора В. А. Золотарьова, до початку війни під рушницею в західній
частині країни знаходилося понад 4-х мільйонів бійців, РСЧА мала танків у 3
рази більше, ніж противник, і в 2 рази більше літаків. Практично всі зразки
радянської зброї і військової техніки не тільки не поступалися німецькім
зразкам за своїми тактико-технічними характеристиками, а деякі з них
суттєво їх перевершували. Проте усього за 3 перші тижні бойових дій,
німецькі і союзні їм війська просунулися на глибину до 500км, а на східно-
північних напрямках до 600км. Із 170-ти радянських дивізій, що знаходилися
в західній частині країни 28 виявилися цілком знищеними, а ще 70 втратили
убитими і пораненими половину свого особового складу. Фашистам вдалося
знищити на аеродромах 3 тис. 500 літаків і, завдяки цьому, забезпечити повне
панування у повітрі. Вони також вивели з ладу або захопили близько 6 тис.
радянських танків. У полон за місяць потрапило не менш одного мільйона
бійців РСЧА.
Важливу роль у поразці радянських військ влітку 41 року зіграли успішні
дії німецьких диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ). Масове закидання їх
на територію СРСР почалося ще до вторгнення. Вони добували відомості про
розташування і пересування військових частин, знищували штаби і
командний склад РСЧА, виводили з ладу лінії зв’язку і залізниці, підривали
склади з пальним і боєприпасами, захоплювали або знищували мости. Усе це
деморалізувало бійців Червоної Армії, сіяло паніку серед цивільного
населення, істотно ускладнювало оперативну обстановку в зоні бойових дій і
прифронтовій смузі.
На відміну від німецької армії, розвідувально-диверсійна діяльність РСЧА
в початковий період війни виявилася майже цілком паралізованою, і на це
були таки причини:
по-перше, штатних розвідувально-диверсійних формувань до червня 41
року в РСЧА просто не було. Відповідно до планів вищого військового
керівництва, до їхнього створення необхідно було приступати після початку
так названого “загрозливого періоду”. Однак в дійсності подібний період не
був оголошений і війна для більшості частин і командирів почалася раптово;
по-друге, найважливіші заходи підготовчої роботи напередодні війни
виконані не були. Мова йде про підбір і навчання кадрів, про розробку
планів спеціальних операцій у районах, що прилягають до радянсько-
526
німецького кордону (який на той час, згідно пакту Молотова-Ріббентропа,
проходив по території Польщі), про створення матеріально-технічних
запасів для оснащення ДРГ: автоматичною зброєю, боєприпасами, мінно-
вибуховими засобами, радіостанціями і т. ін.
Згодом особливо негативний вплив на ефективність дій розвідників-
диверсантів здійснювала відсутність радіостанцій і підготовлених радистів.
Так, до літа 1942 р. з 387-ти РД груп, що діяли в тилу противника по лінії
Розвідувального Управління (РУ) РСЧА, лише 39 (тобто близько 10%) мали
переносні радіостанції для зв’язку з командуванням.
Усього за 1–2 тижні до німецької агресії, коли її неминучість уже ясно
усвідомлювалася не тільки командуванням РУ, але і розвідувальними
відділами армій західного напрямку, останні приступили до розгортання
позаштатних ДРГ. Для них створювалися пункти базування з запасами зброї,
продовольства і спорядження. ДРГ, на ці бази, направлялися безпосередньо
перед відходом наших військ з відповідних районів. Однак, у перші ж дні
війни зв’язок практично з усіма наспіх підготовленими позаштатними ДРГ
виявилася втраченим, кожна друга група загинула. Нові позаштатні ДРГ
довелося створювати в неймовірно важких умовах загального відступу
Червоної Армії, коли оперативна ініціатива цілком належала ворогу. Так,
один тільки розвідвідділ штабу Західного фронту за липень – серпень 41 року
відправив у тил противника 52 таких формування. Проте через відсутність
підготовлених офіцерських кадрів, здатних правильно налагодити
розвідувально-диверсійну підготовку особового складу, невдалої
організаційно-штатної структури розвідвідділів штабів фронтів і армій,
їхнього слабкого матеріально-технічного оснащення, бойові можливості ДРГ
продовжували залишатися низькими. Зокрема, підбір людей у групи
здійснювався без обліку їх моральних і ділових якостей, психологічної
сумісності, ступеня фізичної тренованості. Підготовка, основу якої складала
мінно-вибухова справа, вивчення методів конспірації і засобів маскування, а
також стрілецька справа, проводилася занадто поспішно (від 3-х до 10-ти
діб). Навіть командири і комісари ДРГ не мали фахової освіти, а тому не
могли якісно керувати своїми підлеглими. Бойова взаємодія членів груп
заздалегідь не відпрацьовувалась. Оперативну обстановку у ворожому тилу
вони зовсім не знали. У підсумку мали місце численні невиправдані втрати, у
тому числі, від невмілого використання власних мін і засобів вибуху.
Унаслідок відсутності радіозв’язку між ДРГ і командуванням
розвідувальні данні, що добувалися до моменту їхнього повернення,
безнадійно застарівали. Тому, головною задачею ДРГ стало надання
допомоги Червоної Армії своїми діями в тилу німецьких військ. Їм
пропонувалося нападати на штаби, склади, аеродроми, автоколони, невеликі
гарнізони, виводити з ладу ділянки залізниць, мости, лінії телеграфно-
телефонного зв’язку й електропередачі, організовувати диверсії на військово-
промислових об’єктах. Крім того, вони повинні були створювати агентурну
мережу на окупованій території. Проте зазначені завдання восени 41 року в
повному обсязі вирішувалися тільки окремими групами. Майже всі ДРГ
527
базувалися у важкодоступній для противника місцевості, на великому
удаленні від його військових об’єктів.
Крім відсутності радіостанцій, керування їхніми діями ускладнювала часта
передача армій зі складу одного фронту до іншого і зміна оперативних
напрямків. Тому, в більшості випадків, ДРГ, провівши усього 1–2 операції,
змушені були надалі займатися лише забезпеченням своєї власної
життєдіяльності.
У перші місяці війни були також допущені помилки організаційного
характеру. Вони полягали в тім, що поряд з невеликими групами, армійські
розвідвідділи створювали і великі групи чисельністю до тисячі чоловік і
більш, побудовані по типу військових частин. Таки громіздкі підрозділи
важко було перекидати в тил противника, вони неминуче несли значні втрати
і часто знищувалися ворогом, навіть не досягши району свого оперативного
призначення. Поступово РУ РСЧА зрозуміло, що подібні формування взагалі
не потрібні, тому що в німецькому тилу є достатня кількість людей, готових
взятися за зброю. Для цього потребуються добре підготовлені нечисленні
групи фахівців, здатних організувати навколо себе активну частину
місцевого населення.
Протягом пізньої осені і зими 41–42 рр. ті великі формування, що зберегли
боєздатність, стихійно розпалися на окремі загони малої чисельності. Ці
загони, плюс до них раніше закинуті позаштатні малі групи, осівши в тих чи
інших окупованих районах, послужили основою для виникнення багатьох
партизанських формувань. Крім того, у великій кількості випадків
партизанські загони самостійно (тобто без зв’язку з командуванням РСЧА)
створювали ДРГ з числа військовослужбовців, що опинилися в оточенні чи
втікали з полону, партійних і комсомольських активістів, співробітників
міліції, працівників радянських установ, що не зуміли вчасно евакуюватися з
захоплених німцями населених пунктів.
Отже, диверсійна діяльність у тилу противника протягом першого року
Великої Вітчизняної війни усе більше і більше здобувала характер
партизанського руху. Розвідувально-диверсійні групи, що закидалися РУ
РСЧА, ставали партизанськими загонами вимушено. Створювані патріотами
загони опору перетворювалися в ДРГ стихійно. Зусилля “зверху” і
самодіяльність “знизу” зливалися в одне ціле. Уже восени 41 р. німецьке
командування змушено було рахуватися з новою загрозою. Так, у директиві
Ставки Головного командування вермахту від 25 жовтня 41 р. говорилося:
“Руські партизани і диверсанти направляють свої атаки і руйнівну
діяльність як проти невеликих підрозділів діючих військ, так і проти загонів
постачання, обладнання і зв’язку тилових районів”. У зазначений період
німцям довелося направити на боротьбу з партизанами 78 спеціально
виділених батальйонів регулярної армії, не враховуючи загонів служби
безпеки СД, таємної польової поліції ГФП, сил допоміжної поліції з числа
колишніх радянських громадян.
Для керівництва партизанськими з’єднаннями, посилення їх кадрами
фахівців, організації матеріально-технічного постачання, постановою
528
Державного Комітету Оборони від 30 травня 1942 р. був створений
Центральний штаб партизанського руху (ЦШПД). Були створені також
республіканські й обласні штаби, а при фронтах і арміях – оперативні групи
центрального штабу. В їхній керівний склад увійшли партійні і
комсомольські працівники, офіцери Червоної Армії, прикордонних військ і
НКВС, що мали досвід організації і ведення розвідувальної,
контррозвідувальної і диверсійної діяльності. Проте у прифронтовій смузі
розвідувальні і диверсійні дії партизан з об’єктивних причин не могли бути
успішними. Сюди направлялися армійські ДРГ, що підпорядковувалися
органам військової розвідки, тоді як аналогічні групи, що закидалися в тил,
переходили там у підпорядкування ЦШПД в особі його місцевого
представника. Комплектуванням, підготовкою, керівництвом і постачанням
ДРГ почали займатися розвідувально-диверсійні відділення (штат 13 чоловік)
у складі розвідвідділів штабів фронтів. В їхньому розпорядженні
знаходилися вузли радіозв’язку, авіаційні групи (один літак ЛІ-2 чи два
літаки ПО-2) інші підрозділи забезпечення. Підбір людей для
комплектування груп розвідників-диверсантів ці відділення здійснювали з
числа осіб, що володіли гарною фізичною підготовкою і мали вже досвід
бойових дій. Виключення складали фахівці (перекладачі, радисти), у яких
такий досвід нерідко був відсутній. Їх направляли для навчання в спеціальні
школи.
При підготовці груп до виконання конкретних завдань основну увагу стали
приділяти вивченню способів ведення розвідки, вивченню оперативної
обстановки, методів диверсій на військових об’єктах і транспортних
комунікаціях, відпрацьовуванню прийомів бойового забезпечення
(маскуванню, виживанню у несприятливих природних умовах і т. ін.). Також
вчили тому, як найбільше ефективно застосовувати штатні мінно-вибухові
засоби, як самостійно виготовляти їх з підручних матеріалів. Якщо закидання
групи у тил противника планувалося за допомогою парашутів, то кожен її
член робив від одного до трьох навчальних стрибків. Крім цього, вживались
інтенсивні заходи щодо проходження курсу наземної підготовки.
Усі групи з осені 42 р. забезпечувалися радіостанціями типу “Северок”.
Збільшення тривалості підготовки, підвищення її якості, забезпечення
радіозв’язком – усе це привело до росту ефективності дій ДРГ і зниженню
втрат. Якщо в перший рік війни гинув кожен другий диверсант, то в 43 р. –
один з 20-ти.
РДФ не мали постійного складу і нараховували від 5 до 20 бійців.
Командир призначався, як правило, з офіцерів. Серед членів групи
обов’язково були радист, мінер-підривник, перекладач, у великих
формуваннях – санінструктор або лікар. Озброєння відрізнялося
розмаїтністю систем, але переважала автоматична зброя (автомати, ручні
кулемети), був великий запас ручних гранат. Ці вогневі засоби не сковували
маневру, відповідали вимогам швидкоплинного ближнього бою,
забезпечували високу вогневу міць невеликих підрозділів. У більш великих
загонах (як правило, у партизанських) на озброєнні були станкові кулемети,
529
протитанкові рушниці, міномети, іноді навіть легкі артилерійські гармати.
Поповнення втрат зброї і витрати боєприпасів здійснювалося за рахунок
постачань по повітрю, шляхом збору в місцях минулих боїв, у ході нападів на
склади, дрібні гарнізони і невеликі підрозділи противника, в окремих
випадках, використовувалися запаси раніше підготовлених схованок. У
цілому забезпечення стрілецькою зброєю і боєприпасами було менш
актуальною задачею, чим постачання ДРГ вибуховими речовинами і
транспортними засобами десантування. Вони найбільше цінилися, тому що,
по-перше, дозволяли вести боротьбу з ворогом, не вступаючи з ним у
безпосереднє бойове зіткнення; по-друге, заподіювали йому максимальних
збитків. Саме хронічна нестача таких засобів більш, ніж інше, позначалося на
ефективності дій ДРГ протягом другого року війни.
Для перекидання за лінію фронту використовувався наземний, повітряний
і водний шляхи. Наземним шляхом ДРГ потай виводили у ворожий тил
військові розвідники, використовуючи для цього або ділянки місцевості, які
були тяжко прохідними, або проходи в мінних полях і т. ін.
При відсутності чітко позначених позицій (рухлива лінія фронту)
застосовувалися транспортні засоби: танки, автомобілі, мотоцикли (особливо
трофейні), коні. Часто групи залишалися після відходу радянських військ на
заздалегідь підготовлених базах.
Перекидання по повітрю здійснювалося на літаках транспортної і
допоміжної авіації в нічний час, з наступним десантуванням на парашутах чи
з посадкою на партизанських аеродромах. Водний шлях найчастіше
використовували РДФ Воєнно-морських сил. Вони застосовували з цією
метою швидкохідні військові катери (торпедні, сторожеві), підводні човни,
цивільні судна (сейнери, мотоботи). На великих ріках і озерах у хід йшли
надувні гумові човни, плоти, іноді легководолазні костюми, що дозволяли
плисти під водою або йти по дну.
Тактика дій ДРГ на ворожій території відрізнялася великою розмаїтністю.
Способи дій розділялися на дві основні групи: ті, при яких поставлені
завдання вирішували за допомогою бойового зіткнення із противником
(засідки, нальоти) і ті, котрі дозволяли уникати прямих зіткнень (диверсії).
Комбінованим способом були рейди.
Засідка являла собою такий спосіб дій, при якому ДРГ потай
розташовувалося близько ворожих комунікацій, вичікувала підхід
противника, а потім раптово наносила йому удар. Метою засідки частіше
було захоплення полонених, документації, зразків озброєння і бойової
техніки, предметів матеріально-технічного забезпечення, продовольства.
Наліт – це раптовий удар по стаціонарних або малорухомих об’єктах.
Здійснювався з тією же метою, що і засідка, плюс звільнення з полону
захоплених ворогом партизанів, червоноармійців, підпільників. Ще однією
метою нальоту нерідко було відволікання уваги і людських ресурсів
противника від операцій, що проводилися в інших районах.
Диверсії проводилися в основному на комунікаціях (мостах, залізницях).
Цьому сприяв ряд важливих факторів:
530
зрив військових перевезень представляв найбільш ефективну допомогу
Червоній Армії;
диверсії подібного роду вимагали мінімуму людей і засобів;
величезна довжина доріг полегшувала вибір місць для проведення
диверсій, ускладнювала контррозвідницькі заходи противника;
слабка захищеність ворожих військ під час руху в поїздах дозволяла
знищувати їх майже без втрат з боку своїх сил;
диверсії на лініях зв’язку відволікали значні сили ворога для їхньої
охорони.
Рейдові дії РДФ сполучили засідки, нальоти, диверсії й агітаційну роботу в
ході пересування в тилу противника. У рейдах диверсанти пересувалися
найчастіше пішки (узимку – на лижах). В окремих випадках вдавалося
використовувати транспортні засоби, захоплені у противника (автомобілі,
мотоцикли, гужовий транспорт).
Найбільш характерними для першого року війни були рейди невеликих
груп, що відбувалися на обмеженій території. Наприклад, рейдова група,
створена розвідвідділом Північно-Західного фронту зі студентів і викладачів
Ленінградського інституту фізкультури (чисельність – 22 бійця), діяла
винятково в Ленінградській області. До квітня 1942 р. вона провела 24 бойові
операції, у ході яких пустила під укіс 23 ешелони, вивела з ладу 2 літаки, 18
танків, 844 легкових і 143 вантажних автомобіля, захопила 7 гармат, 97
кулеметів, 800 гвинтівок і передала їх партизанам. Окупанти привласнили
цій групі кодове найменування “Чорна смерть” – факт, що говорить сам за
себе.
До кінця 1942 р. проти ДРГ і партизан в німецькому тилу діяли вже 140
спеціально виділених армійських батальйонів, що рівнозначно приблизно 10
дивізіям повного складу.
До весни-літа 1942 р. назріла необхідність реорганізації ДРГ, що діяли в
тилу ворога. Справа в тім, що більшість з них швидко поповнювалося за
рахунок патріотично налаштованого населення і військовослужбовців, що
опинилися в оточенні.
Деякі формування в результаті приходу добровольців збільшили свою
чисельність до декількох тисяч чоловік. Матеріально-технічне забезпечення
розвідвідділами фронтів таких великих формувань, ставало неможливим
через величезні потреби. ДРГ обростали господарськими підрозділами,
обозами, значною мірою втрачали керованість і маневреність. Місця їхньої
дислокації все частіше піддавалися нападам з боку фашистських карателів.
Новим типом організації РДФ стало розвідувально-диверсійне з’єднання,
що складалося з декількох окремих загонів. Кожен загін базувався у
визначеному районі, мав свій власний штаб і відповідні служби. Проте всі
загони підпорядкувалися штабу і командиру, що знаходився при одному з
них.
Це дозволило підвищити скритність базування ДРГ, знизити ймовірність
знищення їх одним ударом, поліпшити взаємодію під час проведення тих чи
інших бойових операцій.
531
Був також знайдений спосіб більш ефективного використання
партизанських загонів, підлеглих ЦШПД, в інтересах військової розвідки.
Він зводився до того, що до загонів, що діють у тих районах, де РУ РСЧА не
мало своїх штатних ДРГ, перекидалися групи, що організаційно не входили
до складу загонів, але мали партизанських зв’язкових і використовували
розвідку, матеріально-технічну базу цих партизанських загонів.
Партизани детально знали оперативну обстановку в зоні дій, мали
численних помічників в околишніх населених пунктах, мали у своєму
розпорядженні досить значні запаси боєприпасів і продовольства, що істотно
розширювало можливості армійських розвідників та диверсантів. У деяких
загонах вдалося навіть налагодити власне виробництво вибухових речовин і
засобів транспортування ДРГ.
Істотно покращилася підготовка кваліфікованих кадрів розвідників-
диверсантів:
по-перше, на базі Вищої школи генерального штабу РСЧА в 1943 р.
відкрилися Центральні курси, які щомісяця випускали по 500 бійців, які
пройшли інтенсивну підготовку в області розвідувально-диверсійної
діяльності;
по-друге, РУ РСЧА створило спеціальну групу для підготовки командної
ланки розвідувально-диверсійних органів. Випускники цієї спецгрупи
направлялися до розвідвідділів штабів фронтів з метою кваліфікованого
керівництва диверсійною роботою на рівні фронту – армії;
по-третє, наказом Наркомату оборони були засновані школи з підготовки
розвідників-диверсантів у складі кожного з фронтів.
З виходом Червоної Армії на територію Польщі, Румунії, Угорщини,
Словаччини, а потім і Німеччини, способи дій ДРГ перетерпіли істотні зміни.
Раніш їхньою головною метою були диверсії для дезорганізації військових
перевезень. Такі диверсії зустрічали розуміння і підтримку серед місцевого
населення окупованої частини країни.
За межами державного кордону на підтримку подібних дій розраховувати
вже не приходилося. Навпаки, вони одержували від мешканців цих країн
відсіч. Крім того, у країнах з більш розвинутою мережею залізних і шосейних
доріг, чим у Білорусії і в Україні, диверсії на комунікаціях принесли б значно
менший ефект. Тому, на перший план висунулися чисто розвідувальні
завдання, а також завдання ударів по штабах частин і підрозділів, вузлам
зв’язку, складам боєприпасів, пального і озброєння противника.
На німецькій землі умови, в яких довелося діяти ДРГ, виявилися найбільш
складними. Місцеве населення украй вороже відносилося до розвідників-
диверсантів. Населені пункти (села, хутора, ферми, невеликі містечка)
розташовувалися недалеко друг від друга, у них була створена чітка система
чергування і патрулювання силами місцевої поліції й ополчення,
функціонував надійний телефонний зв’язок. Розвинута інфраструктура
забезпечувала швидке перекидання армійських частин з найближчих
гарнізонів. Відсутність скільки-небудь великих лісових масивів позбавляло
розвідників укриття. Партизанський рух, антифашистське підпілля практично
532
було відсутнє, так що на допомогу за лінією фронту на територіях країн
Європи розраховувати не приходилося.
Виникали великі труднощі з забезпеченням ДРГ легалізованими
документами, цивільним і військовим екіпіруванням, валютою, з
комплектуванням людьми, які вільно володіють німецькою й іншими мовами
країн Європи і знають особливості місцевих умов побуту.
Зазначені ускладнення істотно знижували боєздатність ДРГ, демаскували
їх перед місцевими мешканцями, обмежували терміни перебування в тилу
противника. Тому, знову значно зросли втрати серед особового складу. Вони
стали такими ж, якими були у початковий період війни: один боєць на кожні
два-три члени ДРГ.
На завершальному етапі війни, після завоювання панування у повітрі,
основним способом десантування диверсантів у ворожий тил став парашут.
Теоретично, повітряне десантування дозволяло: значно швидше доставляти
групи в задані райони, чим по землі пішки; істотно заощаджувати їх сили;
уникати невиправданих втрат; забезпечувати необхідними засобами для
більш тривалих дій за лінією фронту.
Нажаль, низький рівень підготовки льотного складу допоміжної авіації і
неправильний вибір районів десантування привели до того, що ці переваги в
багатьох випадках залишалися лише в документах штабістів.
Наприклад, ДРГ “Сталевий” навесні 1944 р. була скинута над німецьким
аеродромом і розстріляна зенітниками ворога ще в повітрі; ДРГ “Рул” влітку
1944 р. здійснила повітряне десантування над розташуванням ворожої
військової частини й у повному складі потрапила в полон; ДРГ “Одесит”
восени 1944 р. була скинута на велике озеро і всі розвідники потонули. Проте
добре підготовлені розвідники, що мали достатньо великий досвід
диверсійно-розвідувальних дій на своїй території, успішно вирішували
поставлені перед ними завдання й на території країн Східної Європи.
Наприклад, ДРГ “Джек” (командир – капітан П. Крилатих) була скинута на
парашутах у липні 1944 р. у Східній Пруссії для розвідки руху військ по
залізниці Тільзіт – Кенігсберг. При десантуванні виявився загубленим вантаж
з резервним запасом продовольства, боєприпасів, акумуляторних батарей до
радіостанції. Викид групи не вдалося прикрити, її переслідувало все місцеве
ополчення і піхотний полк. За 4 місяці дій група витримала 14 облав. В
окремі дні розвідникам приходилося до 20 разів з боєм прориватися крізь
кільце оточення. Загинула половина бійців групи, Проте завдання було
виконано у повному обсязі. До Центру надійшло близько 50-ти повідомлень,
що містили цінну інформацію. Пройшовши у ворожому тилу більш ніж
500км, на початку грудня група вийшла до своїх частин на території Польщі.
Крім Генерального штабу РСЧА в тил противника ДРГ відправляло 4-е
управління НКВС. Головним навчальним центром по підготовці цих груп був
ОМСБОП – Окремий мотострілецький батальйон особливого
призначення.
Вже в перші дні війни – 27 червня, була сформована Особлива група
НКВС СРСР для підготовки і закидання в тил противника ДРГ з числа
533
оперативних співробітників і завербованих громадян. Через 4-ри місяці цю
групу збільшили до батальйону, у зв’язку з тим, що її ряди поповнили бійці і
командири прикордонних і внутрішніх військ, а також численні студенти
інститутів і технікумів фізкультури. Усього за роки війни на базі ОМСБОН
було підготовлено 212 спецзагонів і груп, загальною чисельністю 7 тис. 316
військових. З них загинули і пропали без звістки більш 600 бійців, причому
ці жертви далеко не завжди були виправдані. Наприклад, у січні 1942 р.
командуючий 10-ї армії генерал-лейтенант Ф. Голіков загубив кілька ДРГ,
призначених для закидання в прифронтову смугу, направивши їх на передові
позиції боротися як звичайних піхотинців. Генералу навіть не спало на
думку, що дії цих загонів по іншу сторону фронту принесли б набагато
більше користі для його армії.
Треба відзначити, що в багатьох випадках важко провести грань між тими
партизанськими загонами, що виникли на базі армійських ДРГ і тими, що
формувалися навколо груп НКВС. Тим більше, що практично в кожному
партизанському загоні, що підтримував зв’язок з ЦШПР, обов’язково в штаті
був уповноважений НКВС, що відповідав за контррозвідку.
Як би там не було, до літа 1943 р. стійкий радіозв’язок із ЦШПД мали
партизанські загони загальною чисельністю понад 120 тис. бійців. Вони діяли
в Білорусії, в Україні, в Орловській і Брянській областях Росії, на північному
заході СРСР.
Це була велика сила. Незважаючи на зовсім неправильне використання
партизанських загонів у війні (основна ставка була зроблена на так названу
“рейкову війну”, замість руйнування мостів і підривання потягів), вони
принесли значний збиток німцям у живій силі і відвернули на себе значну
частину їхніх армійських з’єднань – близько 1 млн. солдатів і офіцерів.
4.2.3. Історія виникнення гірськострілецьких підрозділів та розвиток

їх тактики дій
Гірські стрільці, гірські єгеря або альпійські стрільці – спеціалізовані

частини сухопутних військ, які підготовлені для ведення бойових дій в
гірській місцевості.
До альпійських стрільців відносилися німецькі, італійські і французькі
частини (з’єднання) у період, обмежений початком Першої і кінцем Другої
світових війн. Вони традиційно комплектувалися мешканцями гірських
районів і забезпечувалися спеціальним спорядженням і озброєнням.
Гірськострілецькі (гірсько-піхотні, єгерські) частини з’явилися майже
одночасно на початку XX ст. в арміях декількох держав, що мають на своїй
території гірські райони.
Одними із перших країн, що активно розвивали свої гірськострілецькі
частини, були Австро-Угорщина і Італія. У Німеччині перші гірські частини
534
були сформовані у Баварії в 1915 р. із числа мешканців Баварії і
Вюртерберга.
Австро-Угорський гірський стрілець, форма одягу 1911 р.
Під час Першої світової війни, влітку 1918 р., гірські стрільці прийняли
участь у самій високогірній битві при Сан Матео в італійському регіоні
Трентіно, на висоті 3678м над рівнем морю.
Австро-Угорські альпійські стрільці на висоті 3850м під вершиною гори Ортлер в

Альпах, 1917 р.
Перед Другою світовою війною особливо активно розвивали

535
гірськострілецькі частини Німеччини і Італії. Гірськострілецькі частини
Також були сформовані в СРСР і ряді інших країн.
До завдань гірськострілецьких частин входило ведення бойових дій в
гірській місцевості, захоплення та оборона гірських перевалів, здійснення
обхідних і флангових маневрів з використанням спеціального альпіністського
спорядження.
Особливості ведення бойових дій у горах пов’язані з великою пересічністю
і перепадом висот лінії фронту. В основному бойові дії велися малими
групами, оскільки гірський рельєф, як правило, не дозволяв розмістити
велику кількість бійців в одному місці. Ключовим моментом в їх діях був
контроль над дорогами і стежками через перевали, що досягався заняттям
пануючих вершин над перевалами і відрогами хребтів. При цьому рух
підрозділів гірських стрільців звичайно здійснювався не по дну долини, а
траверсом схилів, але не по гребенях хребтів (що демаскує бійців на фоні
неба), а нижче їх. Проте, як показав досвід бойових дій під час Великої
Вітчизняної війни, більш захищеними від мінометного вогню були вогневі
точки, що розташовувалися прямо на гребені або вершині гори.
Для обходу противника з флангів і тилу широко застосовувалося
пересування груп стрільців через перевали та по відрогах гірських хребтів в
сусідні долини. При цьому, для боротьби з особовим складом противника,
ефективно використовувалися снайпери, які намагалися першими зайняти
пануючі висоти.
При організації оборони широко використовувалися інженерні
загородження і різні споруди та конструкції. Наприклад, під час боїв на
Марухськом перевалі (в Грузії) німецькі частини навіть побудували канатну
дорогу для доставки боєприпасів, продовольства і спорядження. Гірські
стрільці були легкою піхотою, підготовленою для ведення бойових дій у
горах і на пересічній місцевості. Такий тип ландшафту виключає можливість
використовування важкого озброєння: крупнокаліберної артилерії, танків,
бронеавтомобілів і САУ. Гірськострілецькі частини в більшості випадків
мали в розпорядженні лише спеціальні гірські гармати і міномети, які
можливо було перевозити у розібраному вигляді на в’ючних тваринах або
переносити на собі. Як правило, гірські стрільці озброювалися легким
озброєнням: автоматами, снайперськими гвинтівками, ручними і станковими
кулеметами, гранатометами, ручними гранатами, мінами та легкими
мінометами і гарматами. Іноді до складу крупних підрозділів входило важке
артилерійське озброєння. Перед Великою Вітчизняною війною радянські
гірськострілецькі частини були озброєні практично тим же озброєнням, що і
звичайні – лінійні.
Як згадував О. М. Гусев: ”Горнострелковые соединения имели на
вооружении специальные орудия, приспособленные для ведения огня в горах,
а стрелковое вооружение было обычным, с прицелом, рассчитанным для
стрельбы под небольшим углом к горизонту. Это снижало его
эффективность, так как в горах приходится вести огонь вдоль крутых
склонов, а порой и отвесно вверх или вниз” (рос. історичне).
536
Олександр Михайлович Гусєв, 1912–1994 рр., вчений, доктор фіз. мат. наук,
професор, завідувач кафедрою фізики моря МГУ, засновник метеорологічної
станції на Ельбрусі. У період Великої Вітчизняної війни: 1941 р. – начальник
гірської підготовки 9-ї гірськострілецької дивізії, 1942 р. – командир загону
альпіністів 194-ї стрілецької дивізії, 1943 р. – начальник відділення альпіністів
Оперативної групи Закавказького фронту оборони Головного кавказького хребта.
У лютому 1943 р. загін альпіністів під його командуванням зняв фашистський
прапор і водрузив прапор СРСР на Ельбрусі
Під час Битви за Кавказ (1942–1943 рр.) активно використовувалися ротні і

полкові міномети (німецькі – калібру 50мм, 81мм, 105мм; радянські –
калібру 82мм і 107мм), які в гірських умовах показали високу ефективність.
Німецькі альпійські стрільці (єгеря) з гірською гаубицею 10.5см у горах

Дахштайна (Австрія), 1941 р.
537
82мм міномет БМ-37 – радянський батальйонний 82мм міномет зразку 1937 р.
Додатково до стрілецького і артилерійського озброєння гірськими

стрільцями застосовувалося мінування, а також використовувалася вибухівка
для штучного виклику каменепадів і лавин.
Німецькі гірськострілецькі частини брали участь в кампаніях Другої
світової війни: захопленні Львова, в бойових діях у Франції (1940 р.),
Норвегії (1940 р.), на Балканах (в Греції і Югославії), наступі на Мурманськ,
боях на Кавказі і на озері Балатон в Угорщині.
Бойові дії на Кавказі у 1942–1943 роках.
Боротьба за Кавказ (25.07.1942–9.10.1943 рр.) – це були битви збройних
сил нацистської Німеччини, Румунії і Словаччини проти СРСР під час
Великої Вітчизняної війни за панування над Кавказом. Битви діляться на два
етапи: наступ німецьких військ (25.07–31.12.1942 рр.) і контрнаступ
радянських військ (1.01.– 9.10.1943 рр.).
Восени 1942 р. німецькі війська зайняли велику частину Кубані і
Північного Кавказу, але після поразки під Сталінградом були змушені
відступити через загрозу оточення.
Баку (Каспійський басейн) і Північний Кавказ були основним джерелом
нафти для всієї економіки СРСР. Після втрати України різко виросло
значення Кавказу і Кубані як джерела постачання зернових. Тут же
знаходилися запаси стратегічної сировини, наприклад, Тирніаузське
родовище вольфрамової і молібденової руди. Втрата Кавказу могла б зробити
помітний вплив на загальний хід війни проти СРСР, тому Гітлер вибрав саме
цей напрям як основний.
Група армій, створена для наступу на Кавказ, отримала індекс “A”. До
завдань групи армій “A” входило: оточити і знищити південніше і південно-
східніше Ростова-на-Дону війська Південного фронту, що відійшли за річку
538
Дон, і оволодіти Північним Кавказом; потім передбачалося обійти Великий
Кавказ однією групою з заходу, захопивши Новоросійськ і Туапсе, а іншою
групою – зі сходу, оволодіти нафтоносними районами Грізного і Баку.
Одночасно обхідним маневром намічалося подолати по перевалах
Водороздільний хребет в його центральній частині і вийти до Грузії. Після
перемоги під Сталінградом, намічалася підготовка плацдарму для ведення
бойових дій проти Великобританії на Близькому Сході.
Німецьке командування брало до уваги, що терські козаки, козаки Кубані і
гірське населення Північного Кавказу з прохолодою, а іноді і вороже
відносилися до радянської влади. У Чечні антирадянські заколоти під
керівництвом Хасана Ісраїлова почалися ще у лютому 1940 р. і
активізувалися після поразок радянської армії в 1941–1942 рр. Надалі
припущення німців підтвердилися – на Кавказі було сформовано декілька
козачих і гірських з’єднань, що влилися у вермахт. Реальна і передбачувана
співпраця з окупантами послужила причиною депортації ряду народів
Північного Кавказу до Сибіру і Казахстану. Гірськострілецькі частини, як з
німецької, так і з радянської сторони, брали активну участь у битві за Кавказ.
Німецькі частини мали бойовий досвід у горах, добру підготовку,
спорядження і точні карти місцевості (багато німців в 20-х і 30-х роках
побувало на Кавказі в якості туристів і альпіністів).
Після початку Великої Вітчизняної війни представники Всесоюзної секції
альпінізму звернулися до Генштабу ЗС СРСР з пропозицією створити
спеціальну альпіністську групу для навчання і тренування гірських частин.
Така група була сформована, і альпіністи з неї були направлені на
Закавказький і Північнокавказький фронти, а також до Середньоазіатського
військового округу в якості інструкторів по гірській підготовці.
Захоплення високогірних перевалів Головного Кавказького хребта (ГКХ)
гітлерівське командування доручило 49-му гірськострілецькому корпусу,
яким командував генерал Конрад. В його підпорядкуванні була 1-а
(“Едельвейс”) і 4-а гірськострілецька, 97-а і 101-а легкі піхотні дивізії. Також
до складу німецьких військ входило дві румунські гірськострілецькі дивізії.
Оборона ГКХ від Мамисонського перевалу до узбережжя Чорного моря
здійснювалась силами військ 46-ї армії Закавказького фронту, який мав у
своєму складі декілька гірськострілецьких дивізій. Не дивлячись на наявність
гірськострілецьких частин, радянські війська були погано підготовлені до
оборони Кавказу.
Про це у своїх спогадах писав маршал Радянського Союзу А. А. Гречко:
“Командующему 46-й армией указывались вероятные направления, по
которым может наступать противник. Этой же директивой армии
ставились конкретные задачи по прикрытию возможных путей
продвижения противника. Однако недостаток сил, вызванный
разбросанностью армии на большом фронте, и то, что некоторые наши
командиры не придали должного значения подготовке перевалов к обороне,
считая Главный Кавказский хребет непреодолимой преградой для
противника, привели к тому, что к началу немецкого вторжения на
539
Северный Кавказ перевалы к обороне подготовлены не были. На перевалы
заблаговременно и в достаточном количестве не были завезены взрывчатые
вещества и другие материалы для устройства заграждений. Направленные
в первых числах августа саперные подразделения не смогли произвести в
требуемом объеме заградительные работы и вынуждены были
ограничиться лишь разрушением отдельных участков обходных троп и
установкой на дорогах небольшого количества мин. Выдвинутые на
перевалы небольшие стрелковые и кавалерийские отряды 3-го стрелкового
корпуса, не зная сложившейся обстановки на фронте, при недостаточном
контроле со стороны штабов корпуса и армии проявили медлительность в
оборудовании позиций” (рос. історичне).
Бойові дії на Кавказі у 1942–1943 рр.
Були проблеми у радянських військ і в організації розвідки на підступах до

перевалів з півночі. Постійного зв’язку з загонами, що висунулися на
540
перевали не було, тому що радіостанції за технічними характеристиками в
умовах гір не забезпечували надійного зв’язку. Маршал А. А. Гречко
згадував, що “к моменту выхода немецких частей к Главному Кавказскому
хребту не только северные склоны, но и многие перевалы оказались не
занятыми нашими войсками, а занятые перевалы почти не имели
оборонительных сооружений” (рос. історичне).
В середині серпня 1942 р. почалися жорстокі бої частин 46-ї армії
Закавказького фронту на перевалах ГКХ, де проти них діяв німецький 49-й
гірськострілецький корпус і дві румунські гірськострілецькі дивізії. Частини
1-ї гірськострілецької дивізії “Едельвейс” підійшли до Клухорського,
Марухського перевалів і до Ельбрусу.
Після жорстоких боїв німцям вдалося захопити ряд важливих перевалів
ГКХ таки, як Клухорський, Марухський, Санчарський, Хотю-Тау і “Приют
одиннадцати” (рос. історичне) на Ельбрусі.
Загін 37-ї армії намагався атакувати німецькі частини обходом Ельбрусу з
півночі, але при зіткненні з крупними німецькими загонами у районі селища
Хурзук, поніс великі втрати і змушений був відійти до Баксанської ущелини.
Загін капітана Юрченка намагався з боку Східної вершини Ельбрусу
вибити німців з “Приюта одиннадцати” (рос. історичне), але бійці опинилися
в пурзі і змушені були повернути назад.
21 серпня 1942 р. німецькі альпіністи під командуванням гуптмана Гротта
встановили німецький прапор на вершині Ельбрусу.
Не дивлячись на те, що радянські війська мали декілька гірськострілецьких
дивізій, до вересня 1942 р. гірської підготовки в цих частинах практично не
було. Що казав по цьому поводу маршал А. А. Гречко “Хотя перед войной в
горнострелковых войсках и проводились учения, бойцы тренировались в
несложных предгорных районах и лишь изредка совершали походы через
перевалы и на вершины. Правда, уже в то время в армии достаточно
широко был развит альпинизм, но в основном он носил чисто спортивный
характер. А ведь горная подготовка для горнострелковых соединений, по
существу, является одним из элементов боевой подготовки. Она необходима
для успешного ведения боя и в предгорьях, и на перевалах, и на вершинах.
Ориентировка, ведение разведки, применение различного рода оружия, сами
правила ведения огня — все это в горах имеет свою специфику. Знание гор
позволяет уменьшить потери от естественных опасностей: мороза, лавин,
камнепадов, закрытых трещин. Особенно сложны действия в горах в зимних
условиях. Чтобы добиться успеха, необходимо владеть горными лыжами,
уметь ходить на снегоступах. Ни того, ни другого в горных соединениях не
было” (рос. історичне). Тому, щоб протистояти добре підготовленим и
екіпірованим німецьким гірським стрільцям в серпні–вересні 1943 р. були
сформовані декілька альпіністських відділень, які укомплектовувалися
спортсменами.
До початку жовтня 1943 р. було сформовано 12 відділень
гірськострілецьких загонів чисельністю 300–320 чоловік у кожному. Ці
загони складалися з двох рот автоматників і однієї кулеметно-мінометної
541
роти. Вони були забезпечені повним комплектом спеціального гірського
спорядження (кригорубами, десятизубовими кішками, штормовими
костюмами, гірськими чоботами, скальними і крижовими гачками, лижами,
снігоступами і т. ін.). З початком зими ситуація ускладнювалась із-за морозів
і лавинної небезпеки, що визвало перебої з забезпеченням. Тому з обох
сторін були великі людські втрати.
Обидві сторони активно використовували авіацію для розвідки і підтримки
гірських стрільців з повітря.
Під час другого етапу битви за Кавказ німецькі війська були витиснуті з
перевалів ГКХ ( довжина хребта 1100км з північно-заходу до південного
сходу, від Чорного моря (район Анапи) до Каспійського моря (гора Іліх-даг)
північно-західніше Баку)
Частина Головного Кавказького хребта
3 лютого 1943 р. групою радянських альпіністів під керівництвом М. О.

Гусака із складу 46-ї армії були зняти з Західної вершини Ельбрусу
німецький прапор і встановлений прапор СРСР. 17 лютого 1943 р. альпіністи
О. М. Гусєва встановили прапор СРСР на Східній вершині гори.
У 1943 р. після закінчення боїв за Кавказ спеціальні радянські військові
загони альпіністів були розформовані, а гірськострілецькі частини
продовжили приймати участь у бойових діях проти німців до кінця Великої
Вітчизняної війни.
Радянському командуванню на вдалося оточити і знищити німецькі війська
на Кубані, тому що у січні 1943 р. танкові частини вермахту 1-ї танкової
армії були відведені до України, а в жовтні – піхотні частини 17-ї армії були
перекинуті з Таманського півострова до Криму.
Німецькі гірськострілецькі війська воювали не тільки у горах. Так, 2-а
гірськострілецька дивізія до кінця 1944 р. приймала участь у боях в
Лапландії; 6-а гірськострілецька дивізія СС “Норд” до вересня 1944 р.
воювала на північній ділянці радянсько-німецького фронту.
542
Солдати 3-ої гірськострілецької дивізії вермахту. Нарвік. Норвегія
1. Методи і способи дій внутрішніх військ у боротьбі зі збройними

формуваннями ОУН-УПА в після воєнний період
Досвід XX ст. показує, що коли поряд з військовою силою широко

застосовувалися політичні, дипломатичні, економічні, законодавчі, спеціальні й
інші методи, то ефективність дій державних інститутів у припиненні внутрішнього
конфлікту і встановлення контролю над усією територією країни істотно зростала.
Наочний тому приклад – досвід боротьби з Організацією Українських
Націоналістів (ОУН) і її збройним формуванням: Українською Повстанською
Армією (УПА), що не мала аналогів по масштабах і розмаху дій, складу
протиборчих сторін і гостроті боротьби.
Загони УПА активно діяли у восьми областях України, а також на суміжних
прикордонних територіях Польщі і Чехословаччини, що по площі не поступалися
розмірам великої європейської держави.
Методи боротьби.
В 1948 р. на засіданні партактиву у Львові М. С. Хрущов, жорстко поставив
завдання перед керівництвом місцевого апарату НКВС покінчити з
націоналістичним рухом в Західній Україні. Для цього він пропонував здійснювати
провокації з боку НКВС і бувших ковпаківців, які б переодягалися в уніформу
військових УПА і проводили б по селах каральні експедиції штучно викликаючи
ненависть до них. Крім цього він пропонував ввести для мешканців Західної
України спеціальні паспорти і мобілізувати молодь на роботи у Донбасі і на
навчання у фабрично-заводських училищах Східної України і, таким чином,
лишити націоналістів молодого поповнення. Проте остання пропозиція була
відхилена, тому що могла викликати масового незадоволення мешканців Західної
543
України.
По лінії територіальних органів НКВС і НКГБ почалося створення розгалуженої
агентурної мережі. Під видом дезертирів, місцевих жителів, що постраждали від
НКВС і співчуваючих ідеям націоналізму, у структури УПА впроваджувалися
агенти.
Серед спеціальних заходів варто виділити дії груп спеціального призначення
НКВС. Під видом загонів УПА, що роблять рейди прикордонників, які йдуть від
переслідування, чи під видом внутрішніх військ, вони вступали в контакт і
впроваджувалися у ці формування. Потім в залежності від оперативної обстановки,
морально-психологічного стану членів даного формування УПА велася робота
щодо припинення опору з боку бойовиків, виходу з лісу і явки з повинною. У тих
випадках, коли формування УПА дезорганізувати зсередини не вдавалося, вони
знищувалися вогнем підрозділів НКВС.
Силою, з якою були змушені рахуватися бойовики УПА, стали винищувальні
загони НКВС, групи сприяння винищувальним загонам і групи самозахисту. Вони
формувалися з колишніх партизанів, комуністично-налаштованої молоді, жителів
сіл, які підверглися нападам з боку УПА.
На 15 лютого 1945 р. у західних областях республіки нараховувалося 292
винищувальних батальйонів (близько 24 тис. бійців) і 2 тис. 336 чоловік, що
входили до груп сприяння.
Добре знаючи місцевість і людей, винищувальні загони і батальйони разом з
органами і військами НКВС і НКГБ наносили відчутні удари по формуваннях
УПА. Тільки за другу половину 1944 р. вони знищили в боях понад 6 тис.
бойовиків і 12 тис. бійців взяли у полон. Крім збройної боротьби члени
винищувальних загонів вели серед населення широку роз’яснювальну роботу,
допомагали місцевим органам влади відкривати школи, клуби, організовували
польові роботи.
Відчувши погрозу з боку винищувальних загонів, груп сприяння і самозахисту,
підпілля УПА дало вказівку щодо впровадження в них зрадників з метою вбивства
керівників і роззброювання загонів НКВС.
В післявоєнні роки почався заключний період боротьби з УПА. Через великі
втрати і військово-політичну обстановку, що змінилася, формування УПА змінили
тактику дій. Намагаючись ухилятися від бойових зіткнень з великими
формуваннями внутрішніх військ і прикордонників, свою діяльність вони
зосередили на диверсійно-терористичних акціях і веденні розвідки в інтересах
західних спецслужб. Керівникам УПА було запропоновано піти в глибоке
підпілля.
Оперативні ділянки і групи.
В умовах, що змінилися, стало ясно, що в боротьбі з УПА вже не можна
обмежуватися тільки воєнними діями. На перший план вийшли сили правопорядку
і держбезпеки, що зажадало істотної реорганізації всієї системи керування.
На підставі рішення ЦК ВКП(б), НКВС і НКГБ СРСР видали спільний наказ
“Про заходи щодо посилення боротьби з ОУНовським підпіллям і ліквідації
збройних банд ОУН у західних областях Української РСР”. Відповідно до цього
наказу Наркому внутрішніх справ УРСР доручалося керівництво оперативною
роботою і загальне керівництво боротьбою з ОУНовським підпіллям і збройними
формуваннями у Львівській, Станіславській, Дрогобичській і Чернівецькій
областях республіки. Його заступниками були призначені Нарком державної
544
безпеки УРСР і начальник прикордонних військ НКВС Українського округу.
Безпосереднє керівництво цією роботою покладалося на УНКВС-УНКГБ.
Відповідно до спільного наказу НКВС і НКГБ СРСР райони, де діяли
формування УПА, розбивалися на оперативні ділянки (в адміністративних
границях області), а ті, у свою чергу, на оперативні групи (в адміністративних
границях району). Для керівництва оперативно-військовими заходами
створювалися так звані оперативні трійки. На оперативній ділянці в неї входили:
начальник УНКВС області (він же керівник), начальник УНКГБ області і командир
з’єднання (частини) внутрішніх військ чи прикордонного військ, що дислокується
на території області. Старшим оперативної групи призначався начальник
райвідділу НКВС чи начальник райвідділу НКГБ. В окремих випадках опергрупу
очолював досвідчений офіцер республіканського НКВС (НКГБ). На кожну ділянку
залежно від оперативної обстановки виділялася визначена кількість підрозділів і
частин військ НКВС і оперативних працівників НКВС-НКГБ, як правило, у рівних
кількостях.
Одною зі складових успіху боротьби з УПА було ретельне планування
оперативно-військових заходів і операцій. Вони здійснювалися з одержанням від
територіальних органів НКВС-НКГБ необхідних оперативних даних особисто
командирами військових з’єднань і частин разом з відповідним начальником
місцевого органа держбезпеки з залученням строго обмеженого кола посадовців. У
кожній області було розквартировано не менш однієї дивізії внутрішніх військ.
Були посилені і територіальні органи внутрішніх справ і держбезпеки.
Основними способами діяльності військ по ліквідації збройних формувань УПА
в 1947–1950 рр. були: розвідувально-пошукові дії, розвідувальні рейди,
прочісування місцевості.
Найбільшу результативність війська показували при діях у складі
розвідувально-пошукових груп (РПГ). Застосовувалися також засідки, секрети і
патрулі.
Необхідно виділити ряд моментів, що не втратили своєї актуальності і зараз.
По-перше, ретельну підготовку операцій, що включала комплекс організаційних
заходів і планування майбутніх дій. У ході організаційних заходів особлива увага
приділялася підготовці військ. З військовослужбовцями проводилися заняття, у
ході яких вивчалися тактика дій збройних формувань УПА, застосовані ними
прийоми і способи маскування й омани, як здійснювати блокування населених
пунктів, лісових масивів з наступним прочісуванням, як діяти в засідках, секретах,
розвідувально-пошукових діях і нальотах.
З офіцерами проводилися інструктажі, заняття на картах і макетах місцевості.
Підготовка військ завершувалася, як правило, двостороннім навчанням. Потім
проводилися загальні і приватні розбори з кожною категорією військовослужбовців
з ретельним аналізом допущених помилок і заходів для їхнього усунення. Крім
того, оперативно готувалися докладні огляди успішних і невдалих операцій, а
також різні пам’ятки офіцерському і сержантському складу.
По-друге, збереження в таємниці задуму і плану операції. До розробки
документів допускалося строго обмежене коло посадовців. Завдання командирам
підрозділів і особовому складу ставилися з прибуттям у райони зосередження у
15–20 км від ділянки операції. Зосередження військ проводилося впотай. В
результаті формування УПА дізнавалися про появу військ нерідко вже тільки у
ході бойового зіткнення.
545
По-третє, ретельне планування операцій на основі підтверджених з різних
джерел розвідданих.
Поряд зі спеціальними бойовими операціями широке застосування знайшли дії
оперативно-військових (чекістсько-військових) груп. Сутність цього методу
полягала в пошуку і глибокій агентурній розробці виявленої підпільної організації
ОУН (загону УПА), арешті чи знищенні, захопленні її учасників підрозділами
внутрішніх військ чи прикордонників, а в окремих випадках і Радянської Армії,
виділеними до складу оперативно-військової групи.
Оперативний пошук і розробку проводили спільно працівники територіальних
органів НКВС-НКГБ і офіцери розвідорганів об’єднань, з’єднань і частин військ
НКВС і прикордонних військ.
Старшим оперативним начальником для всіх органів, сил і засобів, що беруть
участь у військовій операції, був начальник оперативної ділянки (оперативної
групи). Його заступником – військовий командир.
По-четверте, постійне вдосконалення тактики, форм і способів оперативно-
службової діяльності військ. При спробі прориву великого збройного формування
УПА з території західних областей України за кордон першими вступали в бій
підрозділи внутрішніх чи прикордонних військ. Вони стримували просування
збройних формувань УПА до кордону, активно ведучи розвідку сил і намірів
Командування прикордонного загону інформувало про обстановку, що
створилася, командування найближчої польської частини, підсилювало охорону
кордону і на напрямках руху збройних формувань УПА висувало свій резерв. Він
заздалегідь займав вигідний рубіж, будував найбільш доцільний бойовий порядок і
вів раптовий вогонь у взаємодії з польськими підрозділами (якщо була потреба)
ліквідовуючи формування УПА чи змушуючи його втягуватися в тривалий бій,
виграючи час для підходу основних резервів.
За інформацією радянських прикордонників, командир частини Війська
Польського зосереджував на напрямку руху формування УПА свої резерви й у
випадку прориву на польську територію разом з підрозділами радянських
прикордонників уживав заходів до їх знищення.
По-п’яте, активне використання авіації. Літаки вели розвідку, наводили
військові підрозділи на виявлені збройні формування УПА, їхньої стоянки,
висаджували авіадесанти в потрібні райони, наносили бомбоштурмові удари по
скупченнях збройних формувань УПА і місцям їхнього розташування.
По-шосте, особлива увага офіцерського складу при проведенні операцій
зверталася на взаємини солдатів і сержантів з місцевим населенням. Це включалося
окремим пунктом у наказ на проведення оперативно-військової операції. Від
всього офіцерського складу вимагалося не допускати беззаконня самим стосовно
місцевих жителів і вимагати того ж від підлеглих.
Зважаючи на те, що збройні формування УПА з метою дискредитації
військовослужбовців Червоної Армії, внутрішніх військ НКВС, прикордонників,
міліції переодягалися в їхню форму і робили терористичні акти, грабували місцеве
населення, добували необхідну інформацію від працівників органів влади на
місцях, на кожну операцію стали видавати посвідчення визначеної форми. По
закінченню їх дії по строкам, вони знищувалися у встановленому порядку.
Аналіз звітів операцій, проведених у 1946–1947 рр. з ліквідації збройних
формувань УПА, показує, що основними причинами невдалих операцій були:
546
незнання оперативної обстановки і місцевості в зоні відповідальності; поганий
підбір керівників операцій; проведення операцій без завчасної і ретельної
підготовки; зневага охороною і розвідкою; погана взаємодія між силами і засобами
різних силових структур.
Провал ряду операцій змусив командування внутрішніх і прикордонних військ у
директивному порядку заборонити проведення їх без попередньо розробленого і
затвердженого старшим оперативним начальником єдиного плану взаємодії. Крім
того, обов’язковим став ретельний аналіз кожної операції і доведення в частині, що
стосується її результатів, до всього особового складу. За провали в операціях,
невдалі бойові дії персональну відповідальність несли начальники силових органів
і військові командири, з вини яких відбулося невиконання оперативно-бойового
завдання.
Із січня 1947 р. вироблялося двостороннє розслідування невдалих операцій,
тобто офіцером органу держбезпеки за участю військового командира. Участь у
розслідуванні представників держбезпеки і військових дозволяло більш об’єктивно
розкривати правдиві причини провалу операції, недотепних дій, установлювати
коло конкретних винуватців, визначати необхідні заходи щодо запобіганню
невиконання оперативно-бойових завдань.
Крім названих, на ефективність операцій впливав ще ряд факторів. Насамперед
дислокація військ дрібними гарнізонами (до взводу включно). Через необхідність
виділення значної кількості особового складу на забезпечення життєдіяльності
підрозділів, а також їхню охорону безпосередньо для участі в операціях
залишалося нерідко не більш половини солдатів і офіцерів. Крім того, як тільки
послаблявся контроль з боку керівництва за дрібними гарнізонами, різко зростала
кількість невдалих оперативно-військових заходів і втрат серед особового складу, а
також погіршувався стан правопорядку і військової дисципліни в підрозділах,
допускалися факти бешкетувань у відношенні місцевого населення.
Таким чином, поки збройні формування УПА діяли великими загонами,
чисельністю до однієї тис. бійців, в боротьбі проти них виставлялися військові
з’єднання і частини. Проте як тільки УПА розосередилася на дрібні групи і
перейшла до диверсійно-терористичної діяльності, перенести основні зусилля з
лісу в населені пункти, для їхньої нейтралізації більш ефективними стали
спеціальні методи, підкріплені широким комплексом мір, реалізованих в
економічній, політичній, культурній, освітній і інформаційній сферах.
2. Гірськострілецькі частини у другій половині XX–початку XXI ст.
Після закінчення Другої світової війни гірськострілецькі частини різних

країн приймали участь у локальних війнах. Наприклад, у 1999 р. стався
Каргільський збройний конфлікт між Індією і Пакистаном, в якому
гірськострілецькі частини воювали між собою на висоті 5400м над рівнем
моря. Потім здійснювалися бойові сутички у горах гірськострілецьких
підрозділів НАТО проти талібанів Афганістану.
В СРСР, після Другої світової війни гірськострілецькі частини були
представлені всього лише одною бригадою, декількома батальйонами і
навчальним центром альпійської підготовки. До сьогоднішнього дня багато з
них розформовані. У зв’язку з малою чисельністю гірськострілецьких
547
підрозділів серед військових фахівців була розповсюджена помилкова думка,
не виключаючи кола дослідників воєнної історії про те, що гірськострілецькі
війська у 50-х роках ХХ ст. не існувало. Хоча перед розвалом СРСР до
складу Сухопутних військ ЗС входила 68-я моторизована стрілецька гірська
бригада (68омсбр(г)) з дислокацією у Киргизькій СРР. Вона складалася з
управління; двох окремих моторизованих стрілецьких батальйонів на БМП-1,
посилених підрозділами САУ “Нона” і гранатометним відділенням АГС-17
“Полум’я”; двох окремих моторизованих гірських стрілецьких батальйонів
на автомобілях ГАЗ-66, посилених відділенням АГС-17 “Полум’я”,
вогнеметним, мінометним і протитанковими підрозділами; окремого
самохідного артилерійського дивізіону із 122мм САУ “Гвоздика”; батареї
120мм мінометів; зенітно-ракетної артилерійської батареї: чотири взводи ЗРК
“Стріла-10” і взвод із чотирьох ЗСУ-23 “Шилка”.
Для збільшення ступеню мобільності і автономності дій 68омсбр(г), в
умовах високогір’я, до штату бригади були введені окремий кавалерійський
ескадрон і окрема в’ючно-транспортна рота. Штатна чисельність коней – 510
голів, а в роті – 225. Крім цього в роті було 8 мінно-розшукових собак.
Під час бойових дій в Афганістані (1979–1989 рр.) із-за малої чисельності
спеціалізованих гірськострілецьких частин і їх практичною нехваткою
рішення завдань, що було властиво їм, виконували частини
Повітрянодесантних військ, підрозділи спеціального призначення і
мотострілецькі частини. Доречи, у мотострілкових полках, для дій в горах у
пішому порядку, як правило, призначався 1-й мотострілковий батальйон (по
нумерації у полку). Із засобів вогневої підтримки у горах, мотострільці
використовували штатну батальйонну мінометну батарею 82мм мінометів
2Б14 “Підніс”. Були факти застосування на висотах до 3000м тяжких 120мм
мінометів 2Б11.
В ході бойових дій у Чечні (1994–1996 рр. і 1999–2000 рр.), Дагестані (1999
р.) і Південній Осетії (2008 р.) завдання гірськострілецьких підрозділів
виконували навіть частини морської піхоти Російських Збройних Сил.
З врахуванням російського досвіду у Чечні, в 1996 р. на Україні для дій в
умовах Кримських і Карпатських гір до складу Національної Гвардії були
введені два батальйони – гірсько-піхотний батальйон “Кобра” і
гірськострілецький батальйон спеціального призначення “Лаванда”. До
складу 128-ї окремої мотострілецької бригади (м. Ужгород) увійшов 15-й
окремий гірсько-піхотний батальйон.
Після розформування 30 січня 2000 р. Національної Гвардії, батальйони
“Кобра” і “Лаванда” були передані до складу внутрішніх військ МВС
України. У 2003 р. “Лаванда” була скорочена до роти за рахунок
розформування другої роти, що комплектувалася військовослужбовцями
строкової служби, і підрозділів забезпечення.
В сучасні часи гірськострілецькі частини існують у збройних силах
Німеччині, Італії, США, Росії, Франції, Швеції і ряді інших країн.
548
1. Які військові формування при царі Іоанні Грозному вважають

родоначальником внутрішніх військ і які функції вони виконували?
2. Які були проведені реформи імператором Олександром І, щодо
створення внутрішніх військ?
3. Яким був розвиток внутрішніх військ у період з 1811 р. по 1917 рік?
4. Як розвивалися внутрішні війська між світовими війнами?
5. Які завдання були покладені на внутрішні війська у Велику Вітчизняну
війну?
6. Які основні риси будівництва і розвитку внутрішніх військ у після
воєнний період?
7. Яка історія виникненя гірсько-стрілецьких підрозділів
549
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Воєнне мистецтво пройшло складний історичний шлях. Про це свідчить
вся історія війн з найдавніших часів до наших днів. Закономірності розвитку
воєнного мистецтва визначалися загальними законами розвитку суспільства.
Закони, що досліджуються воєнною історією, наочно говорять про поступовий
перехід кількісних змін в комплектуванні і озброєнні військових формувань до
якісних. Воєнне мистецтво розвивалося залежно від способу виробництва,
економічної, соціальної i політичної структури суспільства, а також від
історичних, етнічних та релігійних особливостей, природно-географічних
умов, здібностей полководців і якості підготовки військ.
Кожна історична епоха складала якісно нову армію, яка відрізнялася від
попередньої принципами комплектування, навчання і виховання, технічним
оснащенням, організаційною структурою, формами i способами підготовки та
ведення бойових дій.
Укріплення бойової міцності армії знаходиться в безпосередньому зв’язку з
суспільним і політичним ладом, рівнем промисловості і науково-технічного
потенціалу, що впливає на вдосконалення озброєння і бойової техніки,
організаційної структури військ, на підвищення їх вогневих, ударних і
маневрових можливостей.
Історичний досвід свідчить, що на розвиток воєнного мистецтва та
організаційних форм армій революційний вплив мають засоби боротьби. Для
кожної епохи панування визначеної бойової техніки і озброєння були
притаманні відповідні форми та способи бойових дій.
Іншою, не менш значимою закономірністю, є те, що велика роль у війні
належить конкретній людині-воїну з відповідним рівнем професійної і
морально-психологічної підготовки. Також, не слід принижувати i значення
особистості полководця у загально історичному процесі.
Розвиток бойової техніки i способів ведення бойових дій надає
безпосереднього впливу на форми організації військ, визначає їх безперервне
вдосконалення, а організаційні форми, в свою чергу, впливають на способи
ведення війни, операції і бою. Основною тенденцією у розвитку форм
організації військ є забезпечення їх високої рухомості, маневреності,
керованості і бойової самостійності.
Досвід локальних війн і збройних конфліктів початку ХХ–XXI ст. свідчить,
що перемога в них досягалася не тільки завдяки наявності найсучасніших
зразків озброєння і бойової техніки, але й високому професіональному і
морально-психологічному рівням особового складу армій.
Глибоке вивчення історії війн і воєнного мистецтва допомагає
виховуванню молодих офіцерських кадрів для внутрішніх військ МВС
України; дозволяє правильно осмислити суть змін в воєнній справі,
розробляти і освоювати нові способи і форми службово-бойової діяльності,
впроваджувати сучасну теорію воєнного мистецтва, вирішувати всі основні
проблеми військової науки.
550
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1 Большая Советская энциклопедия, М.,т.5, 1976. – С. 282 – 305

2 Военный энциклопедический словарь. – М: Военное издательство, 1986.
– изд.2. – С. 513, 711,724
3 Н. П. Михневич. История военного искусства, – М: ЭКСМО, 2008
4 С. М. Ковалев. История Рима. Курс лекцій, – Л: изд.2. Ленинградского
университета, исправленное и дополненное под редакцией професора Э.
Д. Фролова, 1986
5 Малий словник історії України / Відповідальний редактор ВПротерій
Смолій. – К.: Либідь, 1997.
6 Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і
бойових дій Українських Збройних Сил, 1917–1921. К., 1995.
7 Історія українського війська. Львів, 1992
8 Стефанів З. Українські збройні сили в 1917–1921 рр.: Воєнно-
історичний нарис. Коломия, 1935
9 Осип Думін. Історія Легіону Українських Січових стрільців 1914 –
1918, – Львів 1936 р.
10 Володимир Темницький. Українські Січові Стрільці – Відень 1915 р.
11 Угрін-Безгрішний, Микола, – Нарис історії українських Січових
Стрільців, – Рогатин – Львів – Київ, – 1923 р.
12 Омелянович-Павленко М. Укр.- поль. війна 1918 – 19. Прага, 1929
13 Шухевич С. Спомини з Укр. Гал. Армії. 5 тт. Л. 1929
14 Думін О. Армія УГА 1918 – 20 (ст. в Укр. Заг. Енциклопедії). Л. 1934
15 Денник Начальної Команди УГА. Нью-Йорк 1975.
16 Футулуйчук Василь. Українська Галицька армія: військово-патріотичне
виховання та вишкіл (1918-1920 рр.). – Донецьк: Східний видавничий
дім, УКЦентр, 2000 р. – 152 с.
17 Дубинський І., Шевчук Г. Червоне козацтво. К. 1963
18 Гур’янов П. Червоне козацтво в боротьбі за радянську владу на Україні.
Укр. іст. Журнал 1963, ч. 2
19 Енциклопедія українознавства: В 10 томах /Головний редактор
Володимир Кубійович. – Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954–1989.
20 Малий словник історії України /Відповідальний редактор ВПротерій
Смолій. – К.: Либідь, 1997.
21 Довідник з історії України. – 2-е видання. – К.: Генеза, 2001. – С. 458–
459.
22 Черний Гелій. Нестор Махно – основоположник маневрової війни
//Україна Incognita. – К.: Факт, 2003. – С. 250 – 253.
23 Харченко Т. Н., Очкурова О. Ю., Рудычева И. А. 100 знаменитых людей
Украины. – Харьков: Фолио, 2004. – С. 303 – 307.
24 Нестор Махно (1888–1934), провідник повстанського руху //100
найвідоміших українців. – К., 2005. – С. 471–479.
551
25 Савченко В. А. Махно. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 416 – (Історичне
досьє)
26 Командные кадры Красной армии в Великой Отечественной войне
1941 – 45 гг., 1962
27 В. И. Семененко, Л. А. Радченко., “Великая Отечественная война. Как
это было…”. – Харьков, Белгород, “Книжный клуб”., 2008
28 Абашидзе Т., Мощанский И., “Катастрофа под Киевом. Киевская
оборонительная операция. 7 июля – 26 сентября 1941 года. Часть 3”,
Военная Летопись № 6, 2003
29 Г. К. Жуков, “Воспоминания и размышления”
30 Баграмян И.X., “Так начиналась война”, 2 изд., М., 1977
31 Ракицкий А., “Киевская оборонительная операція”, – “ВИЖ” № 8, 1976
32 “История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941–
1945”, 1963
33 Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945:
Документы и материалы, т. 1–3. К., 1980
34 Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине: 1941–1944,
кн. 2. – К.:, 1985
35 Курас И. Ф., Кентий А. В. Штаб непокоренных: Украинский штаб
партизанского движения в годы Великой Отечественной войны. К.,
1988
36 Клоков В.И., О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против
фашистских оккупантов на Украине: 1941–1944. К., 1994.
37 Микола Либiдь – “УПА”.
38 Тарас Бульба-Боровець – “Армія без держави”.
39 Петер Миенчук – “УПА 1942–1952 роки”.
40 О. Субтельний – “Україна. Історія”.
41 БСП – 40, ч. ІІ, ст. 98, 306, 351
42 БСП – 38, ч. І, ст.127, 295, 297
43 БСП – 42, ч. ІІ, ст. 635
44 Локальные войны: история и современность. М. Воениздат, 1981. С. 47.
45 Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, военных действиях и
военных конфликтах. М.: Воениздат, 1–993. С. 99.
46 Военная мысль. – 1990. – № 4. – С.50.
47 Типпельскирх К.: История второй мировой войны. – М.: Воениздат,
1956. – С. 50.
48 Военная мысль. – 1975. – № 10. – С. 22.
49 История строительства внутренних войск (1917-1945 г.г.) Краткий
очерк, часть 1. – М.: 1978
50 Войска называются внутренними. Краткий исторический очерк. –М.:
Издательство ДОСААФ СССР, 1982.
51 Внутренние войска. Исторический очерк. – М.: “Типография “Новости”,
2006
52 М. Ф. Хантіль. Внутрішні війська МВС України: Історія і сучасність. –
552
К.: Друк. ВВ МВС України, 2003.
53 Генерал-полковник А. А. Шкирко і генерал-майор В. А. Золотарьов, під
загальною редакцією генерала армії А. Куликова,“Армия и внутренние
войска в противоповстанческой и противопартизанской борьбе”. – М.:
2010.
54 Захаров В. М. «Сжимающийся мир» и система угроз // Сущность и
содержание современных войн. М.: БФРГТЗ «Слово», 2002. С. 12.
55 Козлов С. Коммандос: формирование, подготовка, выдающиеся
операции... Как их представляет себе Дон Миллер // Солдат удачи.
1998. № 2
553
ІСТОРІЯ ВІЙН
ТА ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА
Навчальний посібник
Відповідальний за випуск В. П. Варакута
Підписано до друку 25.05.2012 р. Формат 60×84 1/16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк ризографічний. Ум. друк. арк. 32,32.
Тираж 100 пр. Зам. № 34.
Редакційно-видавничий відділ Академії внутрішніх військ МВС України

Свідоцтво про Державну реєстрацію ДК № 2799 від 22.03.07 р.
Друкарня Академії внутрішніх військ МВС України
61001, м. Харків, пл. Повстання, 3
554

історія війн PDF

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

історія війн PDF

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ

Рекомендовано Міністерством освіти, науки молоді та спорту України як

Рекомендовано вченою радою Академії внутрішніх військ МВС України

Р е ц е н з е н т и : Г. А. Дробаха, доктор військових наук професор;

Н а у к о в и й р е д а к т о р: доктор історичних наук професор В. В. Лантух

У навчальному посібнику розглянуто розвиток військових організацій і воєнного

А в т о р – В. П. Варакута, кандидат військових наук, доцент.

© Варакута В. П., 2012

Одним із засобів ідеологічної і професійної підготовки усього складу

Автор висловлює щиру подяку Варакуті Павлу Олексійовичу, курсантам

1.1. Воєнна історія та сучасність. Війни рабовласницького суспільства

1.1.1. Предмет, зміст і періодизація воєнної історії, причини та

Процеси та явища збройної боротьби, істотні зв’язки між ними узагальнює

ВИВЧАЄ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

- закони війни, які відображають залежність теорія цивільної оборони

СТРАТЕГІЯ ОПЕРАТИВНЕ ТАКТИКА

Історія війн Воєнна історіографія

Історія військового мистецтва Воєнно-історичне

Історія будівництва збройних сил

Історія військової техніки та

Історія військової думки Військова статистика

Рис. 2. Предмет та зміст воєнної історії.

1.1.2. Організація, принципи комплектування і озброєння, навчання та

Першим класовим ладом в історії людства був рабовласницький лад.

Два загони єгипетських воїнів

Єгипетський загін у бою

Удосконалювалася і організація військ. Найбільш чітку організаційну

500 м (1000 воїнів)

ЛЕГКА ПІХОТА (ПРАПОРЩИКИ, МЕТАТЕЛІ ДРОТИКІВ, ЛУЧНИКИ

Маніпульовий бойовий порядок

декурії (десятки) 10 турм

В епоху рабовласництва неодноразово змінювалися способи

Легіонер на марші Іспанський піхотинець

Меч античності був коротким. В щільному строю фаланги довгий клинок

Озброєння римлян: бойова сокира, меч, шолом, щит

Testudo (Тестудо) – “ЧЕРЕПАХА” – зімкнуте бойове шикування, при якому

Бойове шикування давньоримських воїнів “ЧЕРЕПАХА” при взятті фортець

Одне з перших свідчень про їх застосування зафіксовано у війнах, в яких

1.2. Розвиток воєнного мистецтва у війнах рабовласницького

1.2.1. Стратегія і тактика у війнах рабовласницького суспільства.

Воєнне мистецтво Епамінонда

Нерівномірний бойовий порядок війська Епамінонда

Епамінонд, з огляду на чисельне співвідношення сил, якість військ і їх

Загальний план бойових дій легіонів Епамінонда проти фаланг спартанців з

Олександр III Македонський або Олександр Великий (356 р до н.е.–323 р. до

Олександр Македонський на фрагменті давньоримської мозаїки із Помпеї,

Отже, спочатку у греків був тільки один рід військ – піхота, що

Римська піхота, II – I ст. ст. до н. е.

Сігніфер преторіанської Римський центуріон

Легкі війська частиною знаходилися перед фронтом, а частиною були

Ганнібал, Аннібал Барка (в переводі з фінікійського “дар Баала (божество)”),

Основа армії Ганнібала – сухопутні війська, головною силою яких була

Варрон легка піхота

Воєнне мистецтво Юлія Цезаря

Бойовий порядок римського легіону, III ст. до н. е.

Глибока тактика і використання Юлієм Цезарем загального резерву у війні

Противники постійно маневрували по території Греції. І все-таки, 29

1.2.2. Стратегія і тактика у битвах на Чудському озері та на

В 30–40 роках ХІІІ ст., руський князь Олександр Ярославович, син

Руський полководець князь Олександр Ярославович Невський,

Невська битва, 15.07.1240 р.

З початком вторгнення лівонських рицарів, О. Невський очолив