Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Фізико-математичний факультет

Лабораторні роботи з курсу загальної

фізики

Розділ «МЕХАНІКА»

Київ - 2012
 Зміст
Зміст ...................................................................................................................................... 2
Вступ ..................................................................................................................................... 3
Лабораторна робота 1-1........................................................................................................ 4
Лабораторна робота 1-2...................................................................................................... 12
Лабораторна робота 1-3...................................................................................................... 18
Лабораторна робота 1-4...................................................................................................... 24
Література ........................................................................................................................... 31
Метод найменших квадратів.............................................................................................. 32
Кореляційний аналіз. Метод найменших квадратів.......................................................... 34
Ноніус.................................................................................................................................. 39

2
 Вступ
Фізика є наукою експериментальною. Це означає, що розвиток фізики, з
одного боку, зумовлюється результатами експериментів та потребами практики, з
іншого боку, всі висновки теорії перевіряються у спеціальних експериментах і
практикою. Саме тому майбутнім інженерам конче необхідно оволодіти методами
експериментальних досліджень та способами обробки експериментальних
результатів. Перевірка в лабораторії висновків теорії дозволяє студентам краще
запам’ятати фізичні закони, глибше усвідомити їхню сутність.
Виконуючи і захищаючи лабораторні роботи студенти набувають уміння:
- проводити вимірювання з належною точністю;
- розпізнавати чинники, які можуть впливати на точність вимірювань;
- чітко описувати результати спостережень та вимірювань;
- представляти одержані результати усно, за допомогою ілюстрацій,
графіків, формул;
- обґрунтувати і захистити одержані результати;
- робити висновки і прогнози з одержаних результатів.
При вивчення курсу фізики студенти виконують лабораторні роботи з розділів
«Механіка», «Молекулярна фізика і термодинаміка», «Електрика і магнетизм»,
«Оптика та атомна і квантова фізика».
Протокол кожної з лабораторних робіт містить: стисло викладені теоретичні
основи роботи, описання реальної та віртуальної експериментальної установок,
порядок виконання робіти, порядок обробку експериментальних результатів,
завдання по оформленню роботи, контрольні запитання та параграфи підручника,
які треба опрацювати для підготовки до виконання та захисту лабораторної
роботи.
Оскільки в експерименті найважливіша роль належить оцінці похибок
вимірювань фізичних величин. Ознайомитися з деякими елементами теорії
похибок можна за матеріалом, викладеним в пункті «Теорія похибок і обробка
результатів вимірювань у фізичній лабораторії». Більш детально вивчити це
питання можна опрацювавши спеціальні книги, наприклад, Сквайрс Дж.
Практическая физика. – М.: Мир, 1971.

Вказівки по оформленню результатів лабораторних робіт містяться у

відповідному файлі.

3
 Лабораторна робота 1-1

Вивчення теорії обробки результатів

вимірювань у фізичній лабораторії на
прикладі математичного маятника
Мета роботи: набути навичок побудови гістограми, вивчити обробку
результатів прямих вимірів.
Прилади та пристрої: математичний маятник, секундомір.

1.1. Теоретичні відомості

У фізиці маятником вважають таке тверде тіло, яке коливається під дією сили
тяжіння навколо нерухомої точки або осі. Розрізняють математичний і фізичний
маятники.
Математичним маятником називають ідеалізовану О
систему, що складається з невагомої й нерозтяжної нитки
довжини l , на якій підвішено матеріальну точку масою m ,
що може коливатися відносно точки підвісу О (рис.1.1). 
Достатньо коректним наближенням до математичного l
маятника служить невелика важка куля, підвішена на довгій
тонкій малорозтяжній нитці.
За малих кутів відхилення від положення рівноваги і
при настільки малому терті, що ним можна знехтувати,
математичний маятник здійснює гармонічні коливання, m
період яких визначається довжиною l маятника та
прискоренням вільного падіння g :
Рис. 1.1
l
T  2 .
g
Період коливань маятника може бути обчислений за формулою або
виміряний дослідним шляхом за допомогою годинника. Вимірювання періоду
коливань математичного маятника за допомогою секундоміра – це прямі
вимірювання. При їх здійсненні на одержані результати впливають різноманітні
фактори, тому ці результати є тільки певним наближенням до істинного значення.
Найкращім наближення до істинного можна одержати, вимірявши період декілька
разів і визначивши середнє значення періоду T . Ступінь наближення оцінюють,
обчисливши похибки.
Для успішного виконання цієї роботи попередньо необхідно ознайомитися з
коротким викладом “Теорії похибок і обробки результатів вимірювань у фізичній
лабораторії”.

4
 1.2. Опис установки та метод вимірювання

Установка є важкою кулею, яка підвішується на малорозтяжному дроті,

довжина якого набагато більша за розміри кулі. Час вимірюють електронним
секундоміром з точністю до 0,001 с.
Вимірюючи час Δti п’яти повних коливань, значення періоду коливань
отримуємо за формулою:
Δti
Ti  . (1.1)
5
Для того, щоб коливання можна було вважати гармонічними (такими, що
відбуваються за законом косинуса чи синуса), маятник слід відхиляти на невеликі
кути (близько 4o ).

1.3. Послідовність виконання роботи

1. Підготувати таблиці, аналогічні табл.1.1 та табл.1.2, які показані нижче. (При

можливості таблиці готуються в програмі MS Exel при цьому можна скласти
формули для обчислень величин згідно із формулами (1.2), які наведені нижче
таблиць).
2. Привести маятник у коливний рух. Секундоміром виміряти час п’яти коливань,
записати результат з точністю до 0,01 с в табл.1.1.
Виконати 50 таких вимірювань.
2. Виконати ще одну серію з 50-ти вимірювань, дані занести до табл.1.2, яка
подібна до табл.1.1, але для 100 вимірів.
3. Записати дані про секундомір:  (ціна поділки) =…………

5
 Таблиця 1.1 (для n = 50)

Номер Час п’яти коливань  ti

досліду n ti , с Період Ti  ,с T i  Ti  T ,с T i 2 , с2
5
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50

n
n n

T  i  T i
2
 T
i 1
i
(1.2а)
i 1 i 1 T  
n

6
 Таблиця 1.2 (для n = 100)

Номер Час п’яти коливань  ti

досліду n ti , с Період Ti  ,с T i  Ti  T ,с T i 2 , с2
5
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59

7
 60
61
62
63
64
65
66
67
68
69
70
71
72
73
74
75
76
77
78
79
80
81
82
83
84
85
86
87
88
89
90
91
92
93
94
95
96
97
98
99
100

n
n n

T  i  T i
2
 T
i 1
i
(1.2б)
i 1 i 1 T  
n

1.4. Обробка результатів вимірювань

1. Розрахувати з точністю до 0,001 с за формулою (1.1) період коливань для

кожного з 50-ти вимірювань. Результати розрахунків занести до табл. 1.1.
2. Для другої серії з 50-ти вимірювань провести такі самі розрахунки і дані
занести до табл. 1.2.
3. Доповнити табл. 1.2 значеннями періодів Ti першої серії, утворивши
таким чином серію зі ста значень Ti .
4. За формулою (1.2) розрахувати вибіркове середнє значення T періоду
коливань для серії з n = 50 (табл.1.1) і серії n = 100 (табл.1.2).

8
 5. Розрахувати відхилення ΔTi кожного значення періоду Ti від середнього
значення T :

Ti  Ti  T (1.3)
для обох серій: n = 50 і n = 100. Дані занести до табл. 1.1 і табл.1.2.
Враховувати додатні та від’ємні значення Ti . Усі розрахунки вести з точністю до
0,001 с. У таблицях 1.3 і 1.4 подано діапазон відхилень ΔTi від -0,10 с до +0,10
с рівними інтервалами, шириною в 0,01 с.
6. Підрахувати кількість Δni значень ΔTi , що потрапили до кожного з
інтервалів. Занести їх до другого рядка табл. 1.3 і 1.4.
7. Підрахувати відносну кількість значень ni n , що потрапили до кожного з
інтервалів (1,2,3, ...20.), розділивши Δni табл. 1.3 на n = 50, а Δni табл. 1.4 на n =
100. Результати занести до табл. 1.5.
8. Побудувати гістограми для серій з 50-ти і 100-та вимірювань. На
вертикальній осі гістограми відкладається значення ni n , а на горизонтальній осі
– значення випадкової величини відхилень ΔTi за інтервалами. Зразок гістограми
для n = 50 зображений на рис.1.2.
9. Обчислити вибірковий стандарт середнього (середню квадратичну похибку
середнього) S T для n = 50 і n = 100 за формулою:

n n
2
 T 
i 1
i T   ΔT
i 1
i
2

(1.4)
ST   .
n  n  1 n  n  1

10. Обчислити сумарне стандартне відхилення, зумовлене систематичними

похибками, за формулою
σ T δ
σT   (1.5)
 m m 12
де  – ціна поділки секундоміра, m = 5 (кількість коливань).
11. Перевірити виконання правила трьох сигм та записати кінцевий
результат відповідно до вказівок розділу «Теорія похибок і обробка результатів
вимірювань у фізичній лабораторії». Для розрахунків скористатися даними табл.
1.1 та 1.2.
Таблиця 1.3 (для n = 50)
Інтервал 0,10  Ti  0,09 0,09  Ti  0,08 0,08  Ti  0,07 0,07  Ti  0,06 0,06  Ti  0,05
відхилень
Ti
№ 1 2 3 4 5
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti
Інтервал 0,05  Ti  0,04 0,04  Ti  0,03 0,03  Ti  0,02 0,02  Ti  0,01 0,01  Ti  0
відхилень

9
 Ti
№ 6 7 8 9 10
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti
Інтервал 0,0  Ti  0,01 0,01  Ti  0,02 0,02  Ti  0,03 0,03  Ti  0,04 0,04  Ti  0,05
відхилень
Ti
№ 11 12 13 14 15
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti
Інтервал 0,05  Ti  0,06 0,06  Ti  0,07 0,07  Ti  0,08 0,08  Ti  0,09 0,09  Ti  0,10
відхилень
Ti
№ 16 17 18 19 20
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti

Таблиця 1.4 (для n = 100)

Інтервал 0,10  Ti  0,09 0,09  Ti  0,08 0,08  Ti  0,07 0,07  Ti  0,06 0,06  Ti  0,05
відхилень
Ti
№ 1 2 3 4 5
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti
Інтервал 0,05  Ti  0,04 0,04  Ti  0,03 0,03  Ti  0,02 0,02  Ti  0,01 0,01  Ti  0
відхилень
Ti
№ 6 7 8 9 10
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti
Інтервал 0,0  Ti  0,01 0,01  Ti  0,02 0,02  Ti  0,03 0,03  Ti  0,04 0,04  Ti  0,05
відхилень
Ti
№ 11 12 13 14 15
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили

10
 у даний
інтервал
Ti
Інтервал 0,05  Ti  0,06 0,06  Ti  0,07 0,07  Ti  0,08 0,08  Ti  0,09 0,09  Ti  0,10
відхилень
Ti
№ 16 17 18 19 20
Кількість
відхилень
ni , що
потрапили
у даний
інтервал
Ti

Таблиця 1.5
Інтервали 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
відхилень
за
номерами
№
ni n
для
n  50
ni n
для
n  100

n
n

10
50

9
50

8
50

4
50

2
50

-0.07 -0.06 -0.05 -0.04 -0.03 -0.02 -0.01 0 0.01 0.02 0.03 0.04 0.05 0.06 0.07 T(c)
Рис. 1.2

Контрольні запитання

1. Що називають математичним маятником?

2. Які коливання називаються гармонічними?
3. Назвіть типи вимірів та наведіть класифікацію похибок вимірювань.
4. Як будується гістограма?
5. Вибіркове середнє результатів прямих вимірів.
6. Виведіть формули для σ g і Sg .

7. Закон всесвітнього тяжіння. Формула визначення g у даній роботі?

11
 Лабораторна робота 1-2

Вивчення фізичного маятника

Мета роботи: дослідження законів коливального руху на прикладі фізичного
маятника, визначення прискорення вільного падіння
Прилади та пристрої: фізичний маятник (однорідний сталевий стержень):
лінійка, секундомір.

2.1. Теоретичні відомості

Фізичним маятником називається будь-яке тверде тіло, яке під дією сили
тяжіння може вільно коливатись навколо нерухомої горизонтальної осі. У даній
роботі фізичним маятником є однорідний сталевий стержень довжиною L. На
стержень нанесено шкалу і закріплено опорну призму, гостре ребро якої є віссю
коливання маятника. Переміщуючи стержень відносно осі коливань, можна
змінювати відстань від точки маятника О до його центра мас С (рис.2.1).

O a

C
L

mg


Рис. 2.1
Будемо вважати малими моменти сил тертя та опору. У цьому випадку рух
маятника визначається тільки моментом сили тяжіння
M  mga  sin  ,
де а – відстань ОС від осі коливань (проходить через точку О) до центра мас
(точка С),  – кут відхилення маятника від положення рівноваги. Застосовуючи
основне рівняння динаміки обертального руху твердого тіла (5.18), отримаємо:
I  mga  sin  (2.1)
d2 
де I – момент інерції маятника відносно осі О;   – кутове прискорення. Для
dt2
малих відхилень від положення рівноваги sin    , і рівняння (2.1) набуде
вигляду:
  02  0, (2.2)

де введено позначення 02  mga I . Розв’язком цього диференціального рівняння

є рівняння гармонічних коливань

12
    cos 0t    , (2.3)

в якому 0  mga I – циклічна частота, 0 – амплітуда коливань,  – початкова

фаза. У цьому легко переконатися, підставивши функцію (2.3) у рівняння (2.2).
Амплітуда коливань 0 та початкова фаза  залежать від того, як збуджуються
коливання маятника, тобто визначаються так званими початковими умовами
задачі – початковим кутовим відхиленням   t  0  і початковою кутовою
d
швидкістю t  0 .
dt
Період коливань T  2 0 визначається параметрами маятника та
прискоренням вільного тяжіння g:
I
T  2 . (2.4)
mga
Позначимо через I 0 момент інерції маятника відносно осі, що проходить
через центр мас С і паралельна до осі коливань. Відповідно до теореми
Штейнера:
I  I 0  ma 2 , (2.5)
отже
I0 a
T  2  . (2.6)
mga g
Формула (2.6) встановлює залежність періоду коливань Т фізичного
маятника від відстані “а” між точкою підвісу та центром мас.
З’ясуємо поведінку функції T  a  при дуже великих ( a   ) та дуже малих
( a  0 ) значеннях “а“. Очевидно, що при a   T  2 a g (дріб I mga  0 ),
0

тобто T  a  ~ a . Якщо ж a  0 , то a g  0 і T  2 I 0 mga , тобто T  a  ~ a 1 2 .

12

У такому випадку кажуть, що при a   період T  a    як a1 2 , у той час, коли

1 2
при a  0 період також прямує до нескінченності, але на цей раз як a .
Функція (2.6) є неперервною на інтервалі ( 0,  ) і прямує до нескінченності на
краях інтервалу. Відповідно, вона повинна досягати деякого мінімального
значення a0 ( 0,  ). Проаналізувавши функцію (2.6) на екстремум нескладно
одержати, що її мінімуму відповідає a0  I 0 m .

13
 T T
“прямий” “обернений”
1 2
a

T1 a1 2
T2

a a0 00 a0 a
O1 C O2

L/2 L/2
Рис.2.2. Залежність періоду коливань Т фізичного
маятника від відстані “а” між точкою підвісу та
центром мас. Осі T вважати такими, що співпадають.
Окрім того, формула (2.6) описує залежність T  a  як для “прямого”, так і
для “оберненого” маятника. Усі ці міркування дають змогу дуже просто побудувати
графік функції Т (а), показаний на рис. 2.2. З наведених графіків видно, що при
підвішуванні маятника, наприклад, у точках О1 і О2 відповідні періоди
дорівнюють Т1 і Т2. Для прикладу на рисунку зображено маятник – стержень, але,
природно, усі отримані результати стосуються будь-якого фізичного маятника.
Для однорідного стержня I 0  1 12  mL2 , і формулу (2.6) можна переписати
в такому вигляді:
T 2 a   4 2 g  a 2   2 L2 3g . (2.7)

Це дає можливість спростити експериментальну перевірку теоретичної залежності

T  a  , звівши її до простої лінійної функції у змінних T 2 a і a 2 . Графік функції T 2 a
від a 2 має вигляд прямої з кутовим коефіцієнтом
k  4 2 g . (2.8)
Пряма має зсув по осі T 2 a на величину
b   2 L2 3 g , (2.9)
як показано на рис.2.3.

14
 T22a
T a

2 +b
a
=k
2
2
a (T 2aa)
(T )
T

bb 2
a 2
( )
(a )
a2
0 a2
Рис. 2.3. Експериментальна перевірка теоретичної
залежності Т(а).
Якщо, з урахуванням похибки експерименту, отримані точки вкладаються на
пряму, то це є свідченням справедливості теоретичної залежності (2.6). У цьому
випадку через експериментальні точки можна провести найкращу, тобто найбільш
близьку до усіх значень ( T 2 a ; a 2 ) пряму, що дасть можливість визначити кутовий
коефіцієнт
 T 2 a 
k
a 2
і прискорення сили тяжіння g за формулою (2.8).
Точками на рис.2.3 зображено розраховані за експериментальними
значеннями T і a величини T 2 a та a 2 .
Величини T і a одержують, зміщуючи точку підвісу маятника О і
виміряючи відповідні значення параметрів.

2.2. Порядок виконання роботи

1. Ознайомтеся з конструкцією фізичного маятника. Визначте положення

центра мас маятника, зрівноваживши його на зручній для цього опорі.
2. Закріпіть опорну призму на крайній лівій поділці шкали, тобто на
максимальному відстані від центра мас; виміряйте за допомогою
масштабної лінійки відповідну відстань “а”. Приведіть маятник у
коливальний рух таким чином, щоб амплітуда коливань не перевищувала
10o ( sin    ). Виміряйте не менше трьох разів час t 10-ти повних коливань
і за цими даними розрахуйте середнє значення періоду коливань T .
Експериментальні результати занесіть у табл.2.1.
3. Зміщуючи опорну призму через 2-3 поділки шкали, визначте для кожного
значення “а” середнє значення періоду коливань T , відповідно до п.2.
Такі вимірювання треба провести не менше ніж для 15 положень опорної
призми.
4. За отриманими значеннями T обчисліть відповідні значення T 2 a і a 2
(при розрахунках вважайте, що T  T ). Результати обчислень занесіть до
табл.2.1.
15
5. На аркуші міліметрового паперу побудуйте графік залежності T  a  ; визначте
Tmin та відповідне значення a  a0 , яке слід порівняти з теоретичним
значенням a0 для маятника-стержня:

I0 L
a0    0, 29 L.
m 12
6. На аркуш міліметрового паперу нанесіть експериментальні точки ( T 2 a
залежно від a 2 ); проведіть пряму, найближчу до усіх точок. Зробіть
висновок відносно справедливості теоретичної залежності T  a  .
7. Визначте кутовий коефіцієнт прямої k і значення параметра b .
8. За формулою (2.8) розрахуйте прискорення вільного падіння g і
порівняйте його з табличним значенням. За значенням параметра b
визначте довжину маятника Lекс та порівняйте з результатом
безпосереднього вимірювання довжини маятника Lвим (табл.2.2).

Табл. 2.1
a, м T  c   t 10 T c a 2
м 
2
T
2
a  c2  м 

10

11

12

16
13

14

15

Табл. 2.2
Tmin  c   k с м 
2

a0  м   b  м  с2  
Lекс  м   ;
g табл  9,8 м с 2 ; g екс 
Lвим  м  
Похибка    g екс  g табл g табл  100% 

2.3. Контрольні запитання

1. Як скласти рівняння руху фізичного маятника? Яки є його розв’язок для

малих відхилень від положення рівноваги (гармонічні коливання)?.
2. Покажіть шляхом безпосередньої підстановки, що функція (2.3) є розв’язком
диференціального рівняння (2.2).
3. Які фактори визначать амплітуду коливань маятника і початкову фазу?
4. Сформулюйте та доведіть теорему Штейнера.
5. Виведіть залежність періоду коливань фізичного маятника Т від відстані “а”
між центром мас і точкою підвісу. Проаналізуйте поведінку функції Т(а) при
a  0 та a   . Покажіть, що Тmin досягається при a0  I 0 / m .
6. Як здійснюється експериментальна перевірка теоретичної залежності Т(а)?
7. Як у даній роботі визначається прискорення сили тяжіння?

17
 Лабораторна робота 1-3

Вивчення динаміки обертального руху

за допомогою маятника Обербека
Мета роботи: експериментальна перевірка основного рівняння динаміки
обертального руху твердого тіла та визначення моменту інерції тіла.
Прилади та пристрої: маятник Обербека; набір тягарців; електронний
секундомір; штангенциркуль; масштабна лінійка.

3.1. Теоретичні відомості

Наслідком фундаментальних законів класичної механіки є основне рівняння

динаміки обертального руху твердого тіла навколо нерухомій осі:
I   M , (3.1)
де I – момент інерції тіла відносно осі обертання,  – кутове прискорення, M  –
алгебраїчна сума моментів зовнішніх сил відносно осі обертання.
Експериментальна перевірка рівняння (3.1) є перевіркою основних положень
класичної механіки.


m0 m0

r1 r2
T
m0 m0
l

T
m
mg
Рис. 3.1.
Принципова схема експериментальної установки
На рис.3.1. показано схему експериментальної установки (маятник
Обербека). Вона складається з чотирьох стержнів, закріплених на втулці під
прямим кутом один до одного. На ту ж втулку насаджено два шківи різних радіусів
r1 і r2. Уздовж стержнів можуть зміщуватися й закріплюватися на різних відстанях
L чотири тягарці однакової маси m0 , що дає змогу змінювати момент інерції
системи. Уся ця конструкція може вільно обертатись навколо горизонтальної осі.
На один із шківів намотується нитка із закріпленим на кінці тягарцем маси m,
завдячуючи чому маятник починає обертатися.
 
На тягарець діють сила тяжіння mg і сила натягу (пружності) нитки T , як
показано на рис.3.1. За другим законом Ньютона
  
ma  mg  T, (3.2)

де a – прискорення тягарця.
18
 У проекціях на напрям прискорення тягарця m (вниз), отримаємо рівняння
руху у скалярній формі:
ma  mg  T . (3.3)

За ІІІ законом Ньютона, на шків діє протилежно напрямлена сила T , модуль
якої дорівнює модулю сили T   T . Сила T  створює момент сили, що дії на шків.
Момент цієї сили відносно осі обертання шківа дорівнює
M  T  r. (3.4)
Рівняння руху маятника можна значно спростити, якщо попередньо
збалансувати маятник, тобто, домогтися, щоб у вільному стані він знаходився у
байдужій рівновазі (подумайте, як це практично здійснити та перевірити). При
цьому центр мас системи співпаде з точкою О, що знаходиться на осі обертання, і
момент сили тяжіння відносно цієї осі дорівнюватиме нулю. У такому випадку рух
маятника визначається моментом сили натягу нитки М і моментом сил тертя Мт,
що дозволяє записати основне рівняння обертального руху (3.1) у такому вигляді:
I   M  Mт. (3.5)
Розв’язуючи сумісно рівняння (3.3), (3.4), (3.5) і використовуючи відомий
зв’язок між кутовим та лінійним прискоренням
  a r, (3.6)
отримаємо:

a
 mgr  M т  . (3.7)
I
Момент сил тертя при русі можна вважати сталим. У такому випадку вираз
(3.7) означає, що рух тягарця є рівноприскореним (a = const).
Вимірюючи час t, за який тягарець із стану спокою спуститься на відстань h,
можна експериментально визначити кутове прискорення маятника. Оскільки
h  at 2 2 , для  маємо:
2h
 . (3.8)
rt 2
З рівнянь (3.3) та (3.4) одержимо момент сили натягу нитки відносно осі
обертання:
M  m  g  a  r. (3.9)
(Зауважимо, що  і M можна вирахувати, скориставшись рівняннями (3.8) і
(3.9), які отримані незалежно від основного рівняння (3.5)).
Перепишемо рівняння (3.5) у зручному для перевірки вигляді:
M  Mт  I. (3.10)
Цей вираз означає, що залежністю M    є пряма лінія, кутовий коефіцієнт
k якої чисельно дорівнює моменту інерції системи:
M
I k , (3.11)


19
а точка перетину прямої з віссю M відповідає моменту сил тертя M т , що
ілюструє рис.3.2.
M

I
р+
т
) =M
M(

М тр

Рис. 3.2. Залежність моменту сил від кутового

прискорення.
Відхилення експериментальних точок (Мі, βі) від прямої
М(β) = Мт + I β знаходиться в межах похибок
експерименту

Маючи у розпорядженні набір тягарців, можна в достатньо широких межах

змінювати масу m, а , значить, і величини М і  , тобто зняти експериментальну
залежність M    . Якщо отримані точки  M i , i  з урахуванням похибки
експерименту вкладаються на пряму лінію, то це є свідченням справедливості
співвідношення (3.10), отже, і основного рівняння динаміки обертального руху
(3.1). У такому випадку через експериментальні точки можна провести пряму,
найбільш близьку до усіх  M i , i  і таку, що лежить в межах похибки
експерименту. Це дасть змогу визначити момент сил тертя і розрахувати за
формулою (3.11) момент інерції системи (див. рис.3.2).

3.2. Порядок виконання роботи

1. Ознайомтесь з конструкцією маятника Обербека.

2. Установіть тягарці m0 на деякій відстані L від осі обертання (бажано в
першому експерименті цю відстань взяти максимальною L = Lmax). (В експерименті
необхідно щоб маятник знаходився у стані байдужої рівноваги. Переконайтесь, що
маятник збалансовано. Для цього повертайте його на кут  45o . У кожному новому
положенні маятник повинен залишатися у спокої)
3. Виберіть дослід, в якому нитка намотана на шків більшого радіуса. До
нижнього кінця нитки прив’язаний тягарець маси m1 .
(В реальному експерименті на шків більшого радіуса (r = r1) намотайте нитку
маятника, до кінця якої прикріпіть тягарець масою m1 .)
4. Натисніть кнопку «Пуск» і зафіксуйте час t , за який важок маси m1
пройде відстань h  1 м .
Дані про масу важка, радіус шківа та часу опускання запишіть в табл. 3.1.
Виміри часу повторити тричі і визначте середнє значення t .

20
 5. Повторіть цей дослід для різних значень (5 - 6) маси m, додаючи щоразу
ще один тягарець або комбінуючи важки. Усі результати вимірювань заносьте до
табл. 3.1.
6. Завдання пунктів 4 – 6 виконайте для шківа меншого радіуса ( r  r2 ) при
такому ж значенні L = Lmax. Дані занесіть до табл.3.1.
7. Змініть момент інерції I системи, встановивши тягарець m0 на
мінімальній відстані від осі обертання L  Lmin . Повторіть експерименти, описані у
пп. 3 – 6. Дані занесіть до табл.3.2.

3.3. Обробка результатів вимірювань

1. Для кожного з дослідів за формулою (3.8) розрахувати кутове прискорення

 , підставляючи в неї значення t замість t . Результати розрахунків занести в
табл. 3.1.
2. Для кожного з дослідів з різними тягарцями розрахуйте момент сили натягу
нитки. Оскільки a  g , то для розрахунку M замість формули (3.9) можна
скористатися наближеною формулою:
M  mgr. (3.12)
Результати розрахунків заносити в табл. 3.1 та табл. 3.2.
3. Для кожного із значень моменту інерції на аркуші міліметрового паперу
побудуйте залежність M    . За цими графіками визначити моменти сил тертя
M т та моменти інерції I . Порівняйте отримані результати. Знайти середнє
значення M т та середні значення I max та I min .
4. Оцініть похибки визначення  та одного із значень моменту сили натягу
нитки M . Для цього скористайтеся формулами, які дає «Теорія похибок і обробка
результатів вимірювань у фізичній лабораторії»
2 2 2 2
    h   r   t 
         4  ; (3.13)
    h   r   t 

S St
2 ; (3.14)
 t

2 2 2 2
M  m  g  r 
 M    m   g   r  , (3.15)
       
де S і S t – стандартні вибіркові відхилення відповідних середніх значень;
  ,  h ,  t – систематичні похибки  , h, t .
5. На одному з експериментальних графіків відкладіть величини

 
 S 2   2 і M ,

які характеризують похибки експерименту так, як показано на рис.3.2. Зробіть

висновок відносно справедливості рівняння (3.10) у межах похибки експерименту.
Дані для розрахунку похибок і результати розрахунків (див. «Теорією обробки
результатів вимірювань…») записати в табл. 3.3.
21
 6. З таблиці 3.1 за двома значеннями I min визначаємо середнє значення
моменту інерції I min та так само середнє значення моменту сили тертя Mт :
I min  Mт 

Табл. 3.3
t  m  g   
h  r  M    

St  S  M M    

Табл. 3.1

L  Lmin
r  r1  ................(м) r  r2  ................(м)
i m  кг  Mi , i , m  кг  Mi , i ,
t1,2,3 t ,c t1,2,3 t ,c
 103 Нм рад с  103 Нм рад с

M т  ..................  Н  м  M т  ..................  Н  м 
I min  .................. кг  м 2  I min  .................. кг  м 2 

22
 Табл. 3.2

L  Lmax
r  r1  ................(м) r  r2  ................(м)
i m  кг  Mi , i , m  кг  Mi , i ,
t1,2,3 t ,c t1,2,3 t ,c
 103 Нм рад с  103 Нм рад с

M т  ..................  Н  м  M т  ..................  Н  м 
I min  .................. кг  м 2  I min  .................. кг  м 2 

3.4. Контрольні запитання

1. Момент сил і момент імпульсу системи матеріальних точок відносно

деякого початку (точки О). Зв'язок між ними – рівняння моментів для
системи матеріальних точок.
2. Закон збереження моменту імпульсу для системи матеріальних точок.
3. Момент імпульсу та момент сил відносно осі. Рівняння моментів відносно
цієї осі.
4. Момент інерції твердого тіла відносно нерухомої осі обертання. Теорема
Штейнера. Основне рівняння динаміки обертального руху твердого тіла
навколо нерухомої осі.
5. Як у роботі визначається момент інерції маятника? Від чого він залежить?
6. Як за графічною залежністю M    визначити момент сил тертя?
7. Як оцінити похибки експерименту?

23
 Лабораторна робота 1-4

Визначення прискорення сили тяжіння за

допомогою перекидного маятника
Мета роботи: вивчення перекидного маятника, визначення прискорення
сили тяжіння.
Прилади та пристрої: перекидний маятник, електронний секундомір,
вимірювальна лінійка.

4.1.Теоретичні відомості

Фізичним маятником називається тверде тіло, яке під дією

сили тяжіння здатне коливатись навколо горизонтальної осі
(рис.4.1). Точка О перетину вертикальної площини, що O
проходить через центр мас маятника С, з горизонтальною віссю
називається точкою підвісу. Відхилення маятника від a
положення рівноваги характеризується кутом  . 
Будемо вважати, що моменти сил тертя та опору незначні. C
В цьому випадку рух маятника визначається лише моментом
сили тяжіння
M  mga sin  , mg
де а – відстань ОС від точки підвісу до центра мас. Рис. 4.1
Застосовуючи основне рівняння динаміки обертального
руху твердого тіла (5.18), матимемо:
I   mga sin  , (4.1)
де I – момент інерції маятника відносно осі О,    d 2  d t – кутове прискорення.
Для малих відхилень від положення рівноваги sin    , тому рівняння (4.1)
набуде вигляду:
   02  0, (4.2)
де уведене позначення
02  mga I

Розв’язок цього рівняння добре відомий (див. п.20.3.1.6)– це гармонічні

коливання з частотою 0  mga I , при яких кут відхилення маятника від
рівноважного положення (тобто рівняння руху) визначається функцією
  0 cos 0t    , (4.3)
де 0 – амплітуда коливань,  – початкова фаза.
Період коливань фізичного маятника:

24
 2 I
T  2 . (4.4)
0 mga
Якщо момент інерції маятника відносно осі, що проходить через центр мас С
паралельно до осі качання, дорівнює I 0 , то згідно з теоремою Штейнера (5.20)

I  I 0  ma 2 . (4.5)
Підставимо цей вираз у формулу (4.4):

2 I  ma 2 I0 a
T  2 0  2  . (4.6)
0 mga mga g

Останній вираз дозволяє з'ясувати поведінку функції T a  при дуже

великих ( a   ) та малих ( a  0 ) значеннях параметра “а”. Очевидно, що при
a   T  a   2 a g , тобто T  a  ~ a1 2 . Для дуже малих значень “а” T  a  ~ a 1 2 .
У таких випадках кажуть, що при a   період прямує до нескінченності як a1 2 ,
у той час як при a  0 період також прямує до нескінченності, але на цей раз, як
a 1 2 .
Функція (4.6) неперервна на інтервалі ( 0,  ) і прямує до нескінченності на
краях цього інтервалу. Відповідно, вона повинна досягати певного мінімального
значення Tmin при a   0,   . Окрім того, формула (4.6) описує залежність Т(а) як
для “прямого”, так і для “оберненого” маятника. З огляду на ці міркування можна
дуже просто побудувати графік функції Т(а), показаний на рис.4.2.
T T
«прямий» «обернений»
a 1 2
a1 2

Tmin

a a2 a1 a1 a2 a

O2 O1 O1 O2
a C a
l  a1  a2
Рис.4.2.
Залежність періоду коливань Т фізичного
маятника від відстані “а” між точкою
підвісу й центром мас.
Формула (4.6) дає можливість експериментально визначити прискорення
сили тяжіння. Дійсно, підвішуючи маятник на різних відстанях a1 і a2 від центра
мас, можна виміряти відповідні періоди коливань T1 і T2 . Використовуючи
співвідношення (4.6), отримаємо систему рівнянь:

25
 T12  4 2  I 0  ma12  mga1  ,

T22  4 2  I 0  ma22  mga2  .

Якщо з рівнянь виключити I 0 , то отримаємо:

g  4 2  a12  a22   a1T12  a2T22  . (4.7)

Осі Т слід вважати співпадаючими: a1  a1 ; a2  a2 . Одне й те ж саме

значення періоду Т (за умови T  Tmin ) досягається під час підвішування
маятника в точках O1 , O 2 , O1 , O2 .
Однак формулу (4.7) можна значно спростити. Припустимо, що нам вдалося
знайти положення точок O 2 і O1 , розташованих по різні боки від центра мас (див.
рис.4.2). У такому випадку T1  T2  T , і формула (4.7) набуває простішого
вигляду:
g  4 2 l T 2 , (4.8)
де l  a1  a2 .
Усі величини, що входять до формули (4.8), можуть бути легко виміряні з
великою точністю. Найбільшою складністю є визначення точок підвісу, в яких
періоди “прямого” і “оберненого” маятників практично співпадають (звідси назва –
перекидний).

T2 T1
Г2
П2

a2
С

l
a1
a a
Г1

П1
Г2 П2 C Г1 П1
Рис. 4.3 Рис. 4.4
Конструкція перекидного Вплив переміщення різних елементів перекидного
маятника маятника на значення періодів T1 і T2, положення
центра мас С (тут П1, П2 – рухомі опорні призми, Г1, Г2
– рухомі тягарці,

Існує багато різноманітних конструкцій перекидного маятника, одна з яких

зображена на рис.4.3. На сталевому стержні закріплено дві опорні призми ( П1 і
П 2 ) і тягарці ( Г1 і Г 2 ), переміщуючи які, можна у досить широких межах змінювати
період. Нанесені на поверхню стержня шкали визначають положення рухомих

26
елементів конструкції. Їх вплив на періоди T1 і T2 ілюструє рис.4.4. Видно, що
переміщення П 2 більше впливає на період T2 , ніж переміщення П1 на T1 . При
цьому положення центра мас майже не змінюється, оскільки призми досить легкі.
Однак невеликий зсув тягарця Г 2 у напрямку стрілки призводить до значного
зміщення центра мас С. Це означає, що відстань a2 збільшується, а a1 на
стільки ж зменшується. Обидва періоди зменшуються, однак T2 значно швидше,
завдяки чому їх можна вирівняти. При цьому різниця періодів T1 та T2 буде
перебувати в межах випадкового розкиду результатів повторних вимірювань. Це
дає змогу розглядати набір значень T1 і T2 як єдиний набір Т та розрахувати
відповідне середнє значення T і вибірковий стандарт середнього ST .
Фактично ми розглядаємо T1  T2 як випадкову похибку.
Розглянемо, як випадкова похибка вимірювання позначиться на похибці g.
Для цього слід скористатися формулою (4.7) замість (4.8), яка не враховує
відмінностей у періодах. Відповідний розрахунок приводить до такого результату:

g g 8π 2l a12  a22
Sg   ( S T  ) 2  ( S T  ) 2  S T  ,
T1 T2 | a1  a2 | T 3

де S g - вибірковий стандарт середнього значення g. Вираз для відносної

похибки виглядає зовсім просто:
S g 2 a12  a22 ST 
 . (4.9)
g | a1  a2 | T
Аналогічно розраховується систематична похибка:
2 2 2 2 2
σg  σ  4(a1  a2 )  σT  σ 
  l  2    4 π  , (4.10)
g  l  (a1  a2 )  T   π 
де  l ,  T ,   – систематичні похибки величин l , T ,  . Ці вирази показують, що
відносна похибка g необмежено зростає, якщо різниця a1  a2 прямує до нуля,
тобто якщо T1  Tmin (рис.4. 2). Тому планувати експеримент слід так, щоб a1 і a2
відрізнялись одне від одного досить вагомо. Неважко, одначе, показати, що при
значній відмінності a1 і a2 зростає затухання коливань, що призводить до
пониження точності вимірювання періоду. Задовільні результати можна отримати,
якщо вибрати
3  a1 a2  1,5.

4.2. Порядок виконання роботи

1. Ознайомтесь з конструкцією перекидного маятника. Тягарець Г 2 розмістіть

якнайближче до призми П 2 .
2. Приведіть маятник у коливальний рух на одній з опорних призм так, щоб
амплітуда коливань не перевищувала 10o і виміряйте час 10-ти коливань t1 .

27
Повторіть це вимірювання ще два рази. Знайдіть середнє значення часу t1 .
Результати вимірювань занесіть до табл. 1.
3. Переверніть маятник і виміряйте час 10-ти коливань t2 на іншій опорній
призмі тричі і по одержаним результатам визначте середнє значення t2 .
Результати вимірювань занесіть до табл. 1.
4. Переміщуючи тягарець Г 2 уздовж шкали, нанесеної на стержні, з кроком 1–
2 поділки, проводьте вимірювання проміжків часу t1 та t2 описано в п.2, 3 і
визначте середні значення t1 та t2 для різних положень тягарця Г 2 .
5. На аркуші міліметрового паперу на одній діаграмі побудуйте графіки
залежності середніх значень t1 і t2 від n, де n – поділка шкали. Точка
перетину цих кривих визначить оптимальне положення тягарця Г 2 , при якому
значення періодів T1  t1 10 та T2  t2 10 будуть найбільш близькими. Точку
перетину позначте n0 .
6. Встановіть маятник на призму П 2 , а тягарець Г 2 закріпіть у положенні n0.
Приведіть маятник у коливальний рух з відхиленням у межах кута 10° і виміряйте
час t 50-ти коливань. Вимірювання проведіть тричі.
7. Підвісьте маятник на призму П1 , не змінюючи положення тягарця. Повторіть
вимірювання часу 50-ти коливань (три серії вимірів) (див. п. 6). Дані пп. 4, 5
занесіть до табл.4.2.
8. Для кожної з шести серій вимірювань визначити значення періоду коливань
Т. Знайти середнє значення періоду T .
9. Виміряти параметр l – відстань між призмами П1 і П 2 .
10. За формулою (4.8) визначте прискорення вільного падіння g ,
підставляючи замість Т його середнє значення T .
11. Використовуючи вирази (4.9) і (4.10), оцініть похибку визначення g .

Параметри розрахунків:
l  м   …..........................; a1  м   …..................................; a2  м   ...............................;
 l  м   ........................ ..;  T  c   …...................................;    …....................................

Визначення похибок:
6
2
 (T   T )
i 1
i
S T    …………………………;
6 5

S g 
g 100%  …………………;  g 
g 100%  ………………………

Остаточний результат:

28
g  …………………. ; S g  ………………;  g
 …………………

Табл. 4.1
На П1 На П 2
n t1 , c t1 , c t2 , c t2 , c

29
 Таблиця 4.2

2
Час 50-ти коливань, с Період Т, с Ti  T , c T i T  , c2

n Призма П1

3
Призма П 2

3
6 6
2
 Ti
i 1
 T 
i 1
i T  
T  
6

4.3. Контрольні запитання

1. Момент сил і момент імпульсу системи матеріальних точок відносно деякого

початку (точки О). Зв'язок між ними – рівняння моментів для системи
матеріальних точок.
2. Закон збереження моменту імпульсу для системи матеріальних точок.
3. Момент імпульсу і момент сил відносно деякої осі. Рівняння моментів відносно
цієї осі.
4. Момент інерції твердого тіла відносно нерухомої осі обертання. Теорема
Штейнера. Основне рівняння динаміки обертального руху твердого тіла навколо
нерухомої осі.
5. Рівняння руху фізичного маятника. Його розв'язок для малих відхилень від
положення рівноваги – гармонічні коливання.
6. Залежність періоду коливань Т фізичного маятника від відстані “а” між центром
мас і точкою підвісу.
7. Метод вимірювання прискорення сили тяжіння g за допомогою перекидного
маятника.
8. Як слід планувати експеримент, щоб забезпечити мінімальну похибку у
вимірюванні g?
9. Дайте відповіді на запитання, які пропонуються в тексті.

30
 Література
1. Кучерук І.М., Горбачук І.Т., Луцик П.П. Загальний курс фізики. Т.1.
“Техніка”, – К.,1999.
2. Савельев И. В. Курс общей физики. В 3 т. Т.1.– М. : Наука, 1977.
3. Сивухин Д.В. Общий курс физики. Т. 1. – М. : Наука, 1974.
4. Руководство к лабораторным занятиям по физике /Под ред. Л.Л. Гольдина
. – М.: Наука, 1973.
5. Сквайрс Дж. Практическая физика. – М.: Мир, 1971.
6. Диденко Л.Г., Керженцев В.В. Математическая обработка и оформление
результатов эксперимента. – М.: Изд. МГУ, 1977.

31
 Метод найменших квадратів
Припустимо, що експериментальні дані y  x  , виміряні з певною похибкою,
повинні підпорядковуватися лінійному закону
y  kx  b. (1)

y
 
yi 

 

xi x

Очевидно при цьому, що в силу наявності похибок експериментальні дані на графіку не

лягають на пряму y  kx  b (див. рис). У такому разі постає задача відшукання
найкращих значень параметрів k , b за відомим набором експериментальних результатів
Ai  xi , yi  , i  1, 2, ... N . Можливість одержати оптимальні значення коефіцієнтів k , b
дозволяє метод найменших квадратів (МНК).
Свою назву МНК одержав, на основі того, визначення коефіцієнтів (у даному разі
k , b ) проводиться у ньому за результатами аналізу на мінімум функції
N
2
F    yi   kxi  b   ,
i 1

тобто за мінімальним значенням суми квадратів відхилення експериментальних значень

yi від очікуваної прямої y  kx  b. Функція F є мірою відхилення точок Ai від прямої
(1).
Умови мінімуму d F d k та d F d b складають систему рівнянь, із якої легко отримати
N
 N   N 
N   xi yi     xi     yi 
k  i 1  i 1   i 1  ;
N 2
2  N 
N  xi    xi 
i 1  i 1 

 N 2  N   N   N 
  xi 
   yi     xi     xi yi 
b   i 1   i 1   i 1  2 i 1 .
 N   N 
N   xi2     xi 
 i 1   i 1 
Стандартне відхилення для параметрів k , b обчислюється за формулами:

32
 2
 N   N 
N   yi2     yi 
1  i 1   i 1   k 2 ;
k 
N  N   N 
N   xi2     xi 
 i 1   i 1 

2
1  N   N 
b  N   xi2     xi  .
N  i 1   i 1 
Розрахунок за методом найменших квадратів спрощується, якщо теоретична пряма
має проходити через початок координат, тобто:
y  k x.
Тоді
N
2
F    yi  k xi  .
i 1

З умови мінімуму F :
dF
 0,
d k
отримаємо
N

 x y 
i 1
i i
k  N
.
2
xi 1
i

Стандартне відхилення для k  :

N
2
1 y i
 k  i 1
N
 k 2
N 2
x i 1
i

Теоретична пряма проводиться за розрахованими значеннями b і k , або. у другому

випадку, за значеннями k  .

33
 Кореляційний аналіз. Метод найменших квадратів
Під час розв’язання багатьох задач науки та техніки часто виявляється необхідним
описати функціональну залежність між двома вимірюваними величинами x, y. Якщо
величини x, y вимірюються досить точно, то кожному значенню x відповідає одне,
практично цілком визначене, значення y, так що у цьому випадку експериментальні
вимірювання дають вибіркові дані про шукану залежність.
Тоді для описання можна скористатися методами математичного аналізу.
Наприклад, можна побудувати інтерполяційний многочлен Лагранжа, який у заданих
точках xi (і = 1, 2, ..., n - число вимірювань) приймає задані значення yi і можна
спробувати апроксимувати шукану залежність степеневою або експоненціальною
функцією, сумою косинусів тощо.
Однак на практиці нерідко зустрічаються випадки, коли експериментальні дані
мають значний неконтрольований розкид, так що вже не можна стверджувати, що
кожному значенню x відповідає одне цілком визначене значення y. Цей розкид може бути
зумовлений похибками вимірювань, або ж може бути пов’язаний зі статистичною
природою явища, що вивчається (типовий приклад – вимірювання інтенсивності
радіоактивного фону).

Рис. 1

У деяких випадках розкид настільки значний, що розташування точок Ai  xi , yi  на

площині x,y може здатися абсолютно хаотичним. Однак це не виключає того, що
розташування точок Ai все ж підпорядковано певним закономірностям. Розглянемо,
наприклад, рис.1. Точки, що показані на ньому, розсіяні майже рівномірно в деякій досить
великій області. Однак легко помітити, що більшим значенням xi у середньому
відповідають більші yi .
Цю тенденцію відображує суцільна лінія, показана на цьому ж рисунку. Очевидно,
ця лінія описує зв’язок між x та y, абстрагуючись від деталей розміщення точок А . Такі
середні залежності називаються статистичними або кореляційними, на відміну від
згадуваних вище функціональних.
Опис таких залежностей вимагає розв’язання двох питань:
1) встановлення форми залежності, 2) оцінка сили (щільності) зв’язку між x і y.
Перше питання тут детально розглядати не будемо, ми будемо вважати, що нам вдалося
підібрати деяку функцію у =f (х) придатну для опису зв’язку (кореляції) між x і y. При
цьому часто буває зручно лінеаризувати запропоновану залежність у =f (х), тобто звести її
до лінійної. У випадку простих функцій це зробити не складно. Наприклад, для
лінеаризації степеневої функції y  ax n її треба логарифмувати за якою-небудь
основою (наприклад, e ), і тоді ця залежність матиме вигляд ln y  ln a  n ln x , яка є

34
лінійною відносно змінних ln y і ln x . Показникову залежність y  c  a x також легко
лінеаризують за допомогою логарифмування: ln y  ln c  x ln a . При цьому отримаємо
лінійна залежність ln y від x . Так само можна одержати лінійну функцію і в інших
випадках.
Надалі будемо вважати, що вихідні зміні х, у вже видозмінені таким чином, що
шукана залежність має лінійний вигляд:
y  kx  b. (1)
Тепер треба підібрати оптимальні значення
параметрів k, b так, щоб вони забезпечили
найкращу кореляцію залежності (1) з
експериментальними значеннями точок Ai  xi , yi  .
Для цього використовують метод найменших
квадратів (МНК), в якому в якості міри F
відхилення точок Ai від прямої (1) беруть суму
квадратів відстаней (по вертикалі) точок Ai від
Рис. 2
прямої (рис.2):
2 2
F   Ai  Bi    yi   kxi  b  
i

(тут і нижче знак  означає додавання при зміні порядкового номера ( i ) величин y
та x від 1 до n). Величина F є функцією від k, b: F=F(k, b). Параметри k і b
підбирають таким чином, щоб величина F була мінімальною. Записуючи умови
екстремуму функції F(k, b), легко довести, що цей екстремум відповідає мінімуму:
F
 2k  xi2  2b  xi  2 xi yi  0;
k
F
 2k  xi  2bn  2 yi  0.
b
Отже, маємо систему двох рівнянь відносно k, b, з якої знаходимо
2 xi yi    xi    yi
k 2
;
n xi2    xi 

2 2

b
 x     y    x    x y  .
i i i i i
(2)
2
n  x    x 
2
i i

Якщо ввести позначення

1 1 1 1
x   xi ; y   yi ; x2   xi2 ; y2   yi2 ;
n n n n
1 2 2
xy   xi yi ; S x2  xi2  xi ; S y2  y 2  y ;
n
S xy  xy  x y ,

то вираз (2) для параметрів k, b та рівняння (1) можна записати у такому симетричному
вигляді:

35
 S xy S x2 y  S xy x
k , b , (3)
S x2 S x2

S xy
y y 
S x2
 x  x . (4)

Розглянемо питання сили, інакше ступеню щільності залежності (1). Це

поняття ілюструє рис.3.

Рис. 3
Очевидно, на рис.3 а, лінійна залежність між х і у є максимально щільною
(функціональною); на рис.3в розкид точок є хаотичним і очевидний зв’язок між х і у
відсутній, тому що сила залежності, зображена прямою лінією, дорівнює нулю; на рис.3б
зображено проміжний випадок.
Таким чином, ступінь щільності зв’язку – важлива якість, яка, визначає практичну
цінність залежності: якщо щільність зв’язку велика, то ми, користуючись нею, можемо
передбачити у за поданим х порівняно точно; в протилежному випадку точність
передбачення досить незначна і ми можемо за поданим х передбачити лише середнє
значення у.
В математичній статистиці ступінь щільності зв’язку прийнято характеризувати
коефіцієнтом кореляції, який визначають таким чином:
Sx S y
r (5)
S xy

r – безрозмірна величина, яка може приймати значення у межах від –1 до +1. Якщо
xi та yi пов’язані лінійною залежністю (1), то r  1 (доведіть це самостійно). Якщо х
та у статистично незалежні, тоді під час обчислення середнього xy величини х та у
можна усереднювати незалежно, і ми одержимо:
xy  x y , S xy  0, r  0

(при n, що прямує до  , ці наближені рівності стають точними, і відповідний істинний

коефіцієнт кореляції rіст  lim r при n, що прямує до  , обертається на нуль). У
проміжному випадку, коли xi та yi пов’язані нелінійною залежністю, або коли маємо
деякий розкид даних коефіцієнт r має проміжне значення: 0  r  1 (див. рис. 3). Таким
чином, r є показником того, наскільки зв’язок між х і у близький до лінійного – як у
відношенні ступеню розкиду даних, так і у відношенні нелінійності цього зв’язку. Чим
ближче r до 1, тим ближчим є зв’язок між х і у до лінійного.

36
 Визначимо, яку величину r слід вважати достатньою для статистично
обґрунтованого висновку відносно наявності лінійної кореляційної залежності між х та
у. Для цього розглядаємо так звану статистичну гіпотезу Н0: висловлюємо припущення,
що rіст  0 . Виконання цієї гіпотези означає, що х та у не пов’язані кореляційною
залежністю, а її спростування означає, що нема підстав відкидати наявність такої
залежності. Оскільки під час обробки експериментальних даних, як правило, відомий не
rіст ., а лише вибірковий коефіцієнт кореляції r ; за цим вибірковим коефіцієнтом ми
можемо перевірити виконання або невиконання гіпотези Н0 лише статистично, тобто з
деякою наперед заданою імовірністю довіри  (найчастіше беруть   0,95 ). Для цього
необхідно знати статистичний розподіл величини r. Як показано у математичній
n2
статистиці, пов’язана з нею величина R  r описується розподілом Стьюдента,
1  22
що має n  2 ступені свободи (див. пункти 1-4 Літератури). Звідси виходить, що при
заданій імовірності довіри величина Rіст знаходиться в інтервалі Rіст  t , n 2 . Нас
цікавить значення Rіст  0 (що відповідає rіст  0 ). Воно потрапляє до цього інтервалу за
виконання умови R  t , n  2 . Якщо ж виконується протилежна умова R  t , n  2 , істинне
значення Rіст (відповідно і rіст ) не можна при заданому рівні ймовірності довіри вважати
рівним нулю і гіпотезу Н0 слід відкинути. Величина 1    0, 05 називається
ймовірністю похибки або рівнем значущості, а   0,95 – статистичною достовірністю.
Отже, якщо використовується нерівність R  t , n  2 , то зі статистичною достовірністю
0,95 (або 95%) можна стверджувати, що х та у пов’язані кореляційною залежністю.
Для спрощення перевірки цієї нерівності зручно виключити про величину R і подати її у
вигляді нерівності для величини r (виконайте цю викладку самостійно); отримаємо:
 t
r  rn , де rn  ,   0,95; n 2 .
1 2 n2
Необхідні для розрахунку  значення коефіцієнта t0,95; n  2 наведено у таблиці 1.

Таблиця 1
Число n 5 6 7 8 9 10 11 12
t0,95; n  2 3,18 2,78 2,57 2,45 2,36 2,31 2,26 2,23
13 14 15 17 18 20 30 ∞
2,20 2,18 2,16 2,13 2,12 2,10 2,04 1,96

Зауважимо, що у даному Додатку наведена найбільш проста схема кореляційного

аналізу. Для більш точного аналізу слід було б враховувати систематичні похибки,
обчислюючи S x , S y , S z за формулами вибіркових середніх (тобто з n  1 замість n під
знаком квадратного кореня) тощо. Але ці ускладнення або несуттєві у більшості фізичних
та інженерних областей застосування кореляційного аналізу, або їх виклад був би
недоречним у даних методичних вказівках.
Наприкінці наведемо коротку схему кореляційного аналізу експериментальних
даних.
1. За експериментальними значеннями xi та yi обчислюють такі величини:

37
 1 1 1 1
x   xi , y   yi , x2   xi2 , y2   yi2 ,
n n n n
1 2 2
xy   xi yi , S x2  x 2  x , S y2  y 2  y , S xy  xy  x y .
n
2. Визначають параметри кореляційної залежності і коефіцієнта кореляції:
S xy S x2 y  S xy x S xy
k 2, b 2
, r .
Sx Sx SxS y

3. За таблицею визначають t0,95; n  2 та обчислюють величину rn :

 t
rn  , де   0,95; n  2 .
1 2 n2

4. Перевіряють виконання нерівності r  rn . За умови виконання цієї нерівності роблять

висновок про наявність (з 95%-ю імовірністю) лінійної залежності між х та y, за
умови її невиконання – висновок про відсутність лінійної залежності.
Зауваження: під час підрахунків зручно скористатися таблицею 2:
Таблиця 2.
2
xi xi xi yi yi yi2
1
2
3
4
5
6
7
8
1 1 1 1 1
x 2   xi2  x   xi  xy    xi yi   y   yi  y 2   yi2 
n n n n n
...
    
.

38
 Ноніус
Ноніус (шкала-ноніуса, шкала Ноніуса, верньєр) — допоміжна шкала, що
встановлюється на різних вимірювальних приладах та інструментах для більш точного
визначення їхніх показів. Принцип роботи шкали ґрунтується на тому факті, що око
набагато точніше помічає збіг поділок, ніж відносне розташування однієї поділи відносно
іншої.
Сучасна конструкція шкали була запропонована французьким математиком П.
Верньєр у 1631 р., і у його честь її називають також верньєром.
Шкала ноніуса зазвичай має 10, або 100 поділок, відстань якими складає 90% від
відстані між малими поділками основної вимірювальної шкали.
100 75 50 25 0 25 50 75 100
– +
– +
20 10 0 10 20

На рисунку нижня – це основна вимірювальна шкала, а верхня – шкала ноніуса.

Нуль шкали ноніуса стоїть між поділками 3 та 4, отже ціла частина показів шкали
дорівнює 3 (показана червоною стрілкою). Дробова частина показів приладу визначається
тим, яка поділка шкали ноніуса співпадає з поділкою основної шкали. На рисунку
співпадає поділка 75 (обведена червоною лінією), отже покази приладу становлять 3,75.
На обох шкалах є позначки «+» та «–». Якщо 0 шкали ноніуса зміщений в область
позитивних показів основної шкали, то треба користуватися частиною шкали ноніуса, яка
позначена «+», інакше – «–».

39