Населення України та світу 

Демографічні процеси та статево-віковий

склад населення світу й України
Наука демографія та демографічні процеси
 
  Населенням називають сукупність людей , які постій но живуть на певній
території.
   Воно є об’єктом вивчення багатьох наук: статистики, соціології, етнографії,
географії населення. Питаннями, пов’язаними з кількістю населення та її змінами
(динамікою), зай мається наука демографія. Кількість населення залежить від
кількох процесів, які і є об’єктами дослідження демографії.
   Насамперед демографія вивчає процеси відтворення населення, тобто зміни
поколінь у результаті й ого природного руху. Природний рух населення
характеризується такими показниками, як народжуваність, смертність, природний
приріст. Ці показники вимірюються у проміле (‰) або в розрахунку кількості осіб на
1000 жителів (осіб/тис. жителів) за певний період, зазвичай за рік.
    Природний приріст – це різниця показників народжуваності та смертності.
 
   Й ого розраховують за формулою:
    Природний приріст (‰) = Народжуваність (‰) – Смертність (‰).
 Природний приріст може бути додатним і від’ємним. Додатні показники приросту
спостерігаються, якщо рівень народжуваності вищий за рівень смертності. Це норма
для більшості країн світу. Утім у низці країн Європи відбувається зворотний процес.
Там смертність вища, ніж народжуваність, і природний приріст є від’ємним. Це
явище має назву депопуляція.
  Депопуляція – систематичне зменшення абсолютної чисельності населення
країни або території.
  Депопуляція спричинюється до того, що кожне наступне покоління чисельно
менше за попереднє. При цьому відбувається «старіння нації» – зростання частки
людей літнього віку. Це негативно впливає на процеси відтворення, що зрештою
призводить до вимирання нації. Таким чином, природний рух населення впливає на
й ого статево-вікову структуру, що визначає забезпеченість країни людьми
працездатного віку.
  На чисельність населення, крім природного руху, впливає й  механічний рух, або
міграції – переміщення людей по території зазвичай зі зміною місця перебування
назавжди або на певний проміжок часу.
 Також демографія вивчає якість населення, що передбачає передусім й ого
можливість самовідтворюватися. Вона характеризується такими основними
показниками, як шлюбність, розлучуваність, рівень здоров’я.
  Отже, демографія вивчає такі дані про населення, як кількість, природний рух
(відтворення) та механічний рух (міграція), статево-вікова структура, тривалість
життя, якість населення. Усі ці показники називають демографічними. До провідних
завдань демографії належить аналіз сучасного стану, а також короткочасні та
довгострокові прогнози щодо динаміки кількості населення у світі або на окремій
території.
  Демографія (з грец. – народоопис) – наука, що вивчає кількість і якість населення,
а також причини, які призводять до їхньої зміни. 
 Наука демографія виникла у другій половині ХІХ ст. Одним із засновників
українського народознавства був автор тексту Державного гімну України Павло
Чубинський (1839–1884). Він очолив експедицію Південно-Західного відділу
Росій ського географічного товариства, яка вивчала етнографію і статистику
України. На основі зібраного матеріалу в 1872–1878 рр. опублікував дослідження у
семи книгах «Праці етнографічно-статистичної експедиції в ЗахідноРуський край ».

Засновником Інституту демографії Академії наук України став видатний

демограф, статистик та економіст Михайло Птуха (1884–1961), ім’я
якого нині присвоєно цьому закладу. Інститут демографії України
створено у 1918 р. У Росії ж подібний заклад почав працювати лише у
1930 р. У 1929 р. Михай ла Птуху обрали дій сним членом Міжнародного
статистичного інституту. У 1930-х роках ученого кілька разів
заарештовували через те, що демографічні дослідження та реальні дані
перепису населення в Україні для більшовицького керівництва були
небажаними. Воно намагалися приховати наслідки політики
Голодомору та репресій . У 1938 р. Інститут демографії було ліквідовано
як «шкідливий », а Михай ла Птуху перевели у відділ статистики
Інституту економіки. Як демограф-практик Птуха розробив схему
вивчення демографічних процесів і запропонував методику її реалізації.
Й ого висновки у вивченні шлюбності та смертності населення здобули
світове визнання. Важливе значення мають й ого праці для вивчення
наслідків Голодомору 1932–1933 рр. і вій ни 1941–1945 рр. 
Як визначають кількість населення
    Для визначення кількості населення окремої країни проводять переписи. Перші з
них відбулися у ХVІІІ ст., хоча існують свідчення про подібні заходи ще у Давньому
Римі. У ХІХ ст. були одержані перші офіцій ні дані про чисельність населення
більшості країн Європи та деяких країн Америки. В африканських і азіатських
країнах (крім Індії та Японії) перші переписи населення відбулися тільки після
Другої світової вій ни. У наш час у більшості країн їх проводять раз на 5–10 років. На
українських землях перший перепис у сучасному розумінні відбувся у 1897 р. У
радянські часи перший загальний перепис був у 1926 р. Дані перепису 1937 р. було
засекречено. Значно достовірнішим був перепис 1939 р. А з кінця 50-х років ХХ ст.
переписи проводили раз на 10 років. Єдиний Всеукраїнський перепис населення за
часів незалежності відбувся в грудні 2001 р. У період між переписами надають
оцінні дані про кількість населення. 
     Сучасна кількість населення світу та України
  Перші спроби оцінити чисельність населення всього світу були в другій половині
ХVІІ ст. Тоді населення Землі ледь сягало 550 млн осіб. А зараз у світі живе понад
7,4 млрд осіб (2016). Населення розміщено вкрай  нерівномірно.

    Україна посідає 31-ше місце у світі та 6-те в Європі за чисельністю населення. У

нашій країні проживає близько 45 млн осіб, що становить 0,61 % від населення
планети.
Як зростало населення Землі
     Населення Землі спершу зростало дуже повільними темпами. Цікаво, що 15 тис.
років тому на всій планеті було 3 млн осіб – май же стільки, скільки зараз живе в
Києві. На початку нашої ери, за різними оцінками, у світі налічувалося 200–250 млн
осіб, що втричі менше сучасного населення Європи. За часів Київської Русі у світі
проживало близько 350 млн осіб.
   Лише у 1820 р. населення Землі досягло 1 млрд осіб. Це було початком
«демографічного вибуху».
   «Демографічний вибух» – стрімке зростання кількості населення.
  В історії людства умовно виділяють два «демографічні вибухи», які мають свої
особливості. Перший з них відбувався у ХVІІІ–ХІХ ст. у розвинутих країнах Західної
Європи після так званих промислових революцій .
  Особливо швидке зростання кількості населення світу спостерігалося у ХХ
ст. Протягом минулого століття відбувся другий «демографічний вибух», який
триває й донині. Най вищі темпи природного приросту населення в цей час
характерні для най бідніших країн, що розвиваються. 
 У наш час більшість населення світу сконцентровано саме в регіонах прояву
«демографічного вибуху». Проте не всім регіонам сучасного світу властиве явище
«демографічного вибуху». У Європі поширюється зворотний процес
– демографічна криза, тобто значне сповільнення темпів приросту населення.
Зміна кількості населення в Україні
    На думку вчених, населення України, як і всього світу, через численні епідемії,
вій ни, несприятливі природні процеси тривалий час зростало дуже повільно. Так,
на початку ХІV ст. воно становило близько 4,4 млн осіб, через 200 років – 5,2 млн, а
ще через 200 років – 9 млн. На початку ХІХ ст. в межах сучасної території України
налічувалося вже понад 30 млн осіб, а на початку ХХ ст., перед Першою світовою
вій ною, – 35,2 млн. Протягом ХХ ст. населення зростало нерівномірно. Через дві
світові вій ни, голодомори, сталінські репресії, депортації, вимушені переїзди людей
на загальнорадянські будівництва до Сибіру та Далекого Сходу, освоєння цілинних
земель у Казахстані чисельність населення в Україні періодично зменшувалася, а
потім знову збільшувалася. Унаслідок усіх цих негативних явищ Україна втратила
35–40 млн осіб. Тобто, якби не ці втрати, нині в нашій державі проживало б удвічі
більше людей .
    Після Другої світової вій ни населення України зростало аж до 90-х років ХХ ст. і
досягло максимальної позначки 52,2 млн осіб у 1993 р. Відтоді почалося неухильне
скорочення.

 Економічні негаразди пов’язані з глибокою кризою, яку переживає наша

країна на шляху переходу від планової до ринкової економіки.
 Соціальні причини скорочення населення зумовлені недостатнім
фінансуванням системи охорони здоров’я, зростанням кількості розлучень,
стрімким збільшенням частки людей літнього віку, виїздом із країни людей
працездатного віку за кордон.
 Екологічна ситуація у багатьох регіонах країни залишається складною через
значне забруднення навколишнього середовища, аварію на ЧАЕС. Це
призводить до зростання рівня захворюваності та смертності. 

Природний рух населення світу й України

Природний рух населення світу
  Зміна кількості населення відбувається насамперед за рахунок біологічних
процесів: народжуваності, смертності та, як наслідок, природного приросту.
  На показники природного руху населення впливають три основні групи причин:
біологічні, соціальні й історичні.

 Біологічні чинники мали визначальну роль у характері відтворення

населення з давніх-давен до ХVІІІ ст. При цьому рівні народжуваності та
смертності були дуже високими, а природний приріст – низьким.
  Пізніше першорядними стали соціальні причини, що визначали матеріальні
умови життя. До них належать рівень розвитку медицини, санітарно-
гігієнічні норми праці й побуту, національні та релігій ні традиції, рівень
добробуту родини, ступінь залучення жінки до суспільного життя, зростання
частки міського населення тощо. Усі ці причини спочатку вплинули на
зниження рівня смертності, що зумовило «демографічний вибух», а з ХХ ст.
суттєво знизили й рівень народжуваності у розвинутих країнах, що
викликало там демографічну кризу.
 Серед основних історичних причин, які впливають на природний рух
населення, є вій ни, голодомори, революції, екологічні негаразди. З ними
пов’язані не лише прямі втрати населення, а й побічні, тобто ненародження
дітей через загибель чи тяжкі хвороби дорослих людей . Упродовж ХХ–ХХІ ст.
вплив цих чинників безперервно зростає.

         Два типи відтворення населення

    Залежно від переважання впливу тих чи тих причин на природний рух населення
у світі склалося два основні типи відтворення населення, що є характерними для
різних типів країн.
       Першому (звуженому) типу відтворення населення притаманні низькі та
дуже низькі показники народжуваності (10–16 осіб/тис.) і невисокої смертності (9–12
осіб/тис.), тому й низький природний приріст (1–7 осіб/тис.). Такий тип відтворення
властивий здебільшого високорозвиненим країнам світу. Він спостерігається у
Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Японії. Перший тип
відтворення також характерний  для більшості європей ських країн із перехідною
економікою, зокрема й для України. Головним чинником цього є економічна криза і,
як наслідок, доволі низький рівень матеріального забезпечення родин. З першим
типом відтворення населення пов’язано багато проблем. Одна з них – «старіння
нації». 
 
  Тривалість життя у цих країнах є високою. Най вищі її середні показники
демонструють Японія (84 роки), Австралія (83 роки), Швей царія (83 роки), Італія (83
роки), Канада (82 роки), Франція (82 роки), Велика Британія (81 рік), Німеччина (81
рік), США (79 років). Утім учені вважають, що середня видова тривалість людського
життя може сягати 110–140 років.
  В Україні середня тривалість життя становить 69 років: для чоловіків – 63,8 року,
для жінок – 74,9 року. «Старіння нації» викликає зменшення частки працездатного
населення, посилює тиск на медичні й соціальні установи, важким тягарем податків
лягає на плечі працівників, а також спричинюється до подальшого зниження
природного приросту населення.
  У деяких країнах Європи спостерігається явище депопуляції, коли рівень
смертності є вищим за народжуваність. При цьому від’ємний природний приріст
поступово призводить до вимирання населення. Цим явищем охоплені 24
європей ські країни, зокрема деякі високорозвинені країни, наприклад, Німеччина (–
2,8 ‰), Австрія (–1,6 ‰), Італія (–1,2 ‰), Фінляндія (–0,2 ‰). Тут явище депопуляції
пояснюють високою часткою літніх людей , великою зай нятістю чоловіків і жінок у
виробництві, значним відсотком розлучень, наслідками Другої світової вій ни. З 90-х
років ХХ ст. депопуляція почала поширюватися у країнах із перехідною економікою:
Болгарії (–5,3 ‰), Сербії (–4,6 ‰), Латвії (–3,8 ‰), Угорщині (–3,5 ‰), Естонії (–3,4 ‰).
Депопуляція наявна і в одній країні Азії – Японії (–1,3 ‰).
  Зменшення абсолютної чисельності населення притаманне й демографічній
ситуації в Україні. Так, у 2015 р. в нашій державі рівень народжуваності дорівнював
9,6 ‰, смертності – 13,9 ‰. Тобто природний приріст становив –4,3 ‰. У сільській
місцевості темпи депопуляції ще більші через відплив молоді до міст. Села
вимирають. Щотижня в Україні зникає одне село.
  Другий (розширений) тип відтворення населення характерний  для країн, що
розвиваються, та азіатських країн із перехідною економікою. Він поширений в
Африці, Азії, Латинській Америці, Океанії. Це саме ті регіони світу, що зазнали
«демографічного вибуху» у ХХ ст. Цьому типу відтворення населення
притаманні високі та дуже високі показники народжуваності (29–50 ‰) і відносно
низька смертність (7–12 ‰), а отже – високий природний приріст (18–30
‰). Най вищим природним приростом у світі вирізняються африканські країни:
Нігер (33,4 ‰), Уганда (33,2 ‰), Малаві (33,1 ‰). Високим показникам приросту
сприяють традицій но великі родини (у середньому з 6 осіб), ранні шлюби, залежне
становище жінки у родині, переважання сільського способу життя, релігій ні
забобони тощо. За останні 50 років унаслідок зниження рівня смертності в цих
країнах зросла й середня тривалість життя: в Африці – з 38 до 53 років, в Азії – із 41
до 63 років, у Латинській Америці – з 52 до 67 років. Країни з другим типом
відтворення мають багато проблем, пов’язаних із неконтрольовано високим
приростом населення: нестача продуктів харчування, безробіття, брак коштів на
розвиток соціальної сфери. 
Демографічна політика
    Обидва типи відтворення населення спричиняють певні соціальні й економічні
проблеми, тому більшість країн намагаються контролювати природний приріст
населення, здій снюючи демографічну політику.
  Демографічна політика – це система державних заходів із регулювання
народжуваності у бажаному напрямі.
      У наш час май же 130 країн ведуть активну демографічну політику. Серед них усі
високорозвинені держави та понад 80 тих, що розвиваються.
    У розвинених країнах із першим типом відтворення демографічна політика
спрямована на стимулювання народжуваності. Перші такі спроби зробила Франція
ще у ХІХ ст. Тепер цьому приділяють увагу багато країн. До основних заходів
належать відпустки для догляду за дитиною, виплати при народженні немовляти,
щомісячні виплати на дитину, суттєве зростання виплат на другу, третю й усіх
наступних дітей , першочергове право на одержання квартири родинам із дітьми
тощо.
    Більшість країн із другим типом відтворення населення вживають заходів,
спрямованих на скорочення народжуваності. Най активнішою демографічною
політикою щодо зменшення народжуваності у ХХ ст. відзначилися Китай та Індія.
Основними її напрямами були правовий , економічний і морально-психологічний
тиск на населення. Закони, зокрема, збільшили шлюбний вік. Наприклад, в Індії для
жінок – з 12 до 18 років, для чоловіків – з 14 до 21 року. У Китаї заборонено
одружуватися молоді, яка здобуває освіту у вищих навчальних закладах, до
закінчення навчання. Законом обмежено кількість дітей , яких дозволено мати: у
Китаї – одна-дві дитини, в Індії та В’єтнамі – дві. У Китаї держава сплачує кошти на
утримання однієї дитини, водночас стягуючи великі штрафи за другу. В Індії
проводять пропаганду здорової, щасливої, забезпеченої родини з двома дітьми.
Най важче здій снювати демографічну політику в арабських країнах через релігій ні
та національні традиції, другорядне становище жінки у суспільстві. Осторонь
політики планування родини стоїть і більша частина африканського континенту.
  Демографічна політика – певне обмеження прав людини. У США такого
регулювання немає. Громадянам надано повну свободу вибору щодо кількості
дітей , багатодітні родини одержують допомогу через систему податкових пільг.
  У країнах Європи демографічна політика спрямована на стимулювання
народжуваності. Вона здій снюється за кількома напрямами.
  По-перше, це фінансова допомога сім’ям: гранти на освіту, субсидії на житло,
спеціальні цільові позики певним категоріям сімей , податкові пільги сім’ям з
дітьми.
 По-друге, запроваджено політику допомоги жінці одночасно як матері і як
працівнику. Вона передбачає відпустки матерям (батькам) у зв’язку з
народженням і вихованням дітей . Жінки мають спеціальні пільги у сфері
зай нятості (робота вдома, неповний робочий день, гнучкий графік роботи).
 По-третє, передбачено допомогу самотнім батькам, особливі пільги в
забезпеченні дитячими дошкільними установами.
 По-четверте, проводиться робота з підвищення стабільності сімей . Для цього
регулюється мінімальний вік вступу до шлюбу, процедура розлучень, а також
здій снюється програма планування сім’ї: забезпечення населення засобами
контрацепції, політика щодо абортів.

    В Україні матерям, які народили дитину, держава надає грошову допомогу,

забезпечує допологову відпустку та трирічну відпустку для догляду за дитиною,
створює систему кредитування молодих сімей . 

Міграції населення
Що таке міграції та їхні основні види
    На кількість населення певного регіону чи окремої країни, окрім природного
руху, впливають переміщення людей по території – механічний рух населення. Й ого
називають міграціями.
    Міграції (з латин. – переселення) – переміщення людей на інші території зі
зміною місця проживання назавжди або на певний час.
    Міграції розрізняють за кількома ознаками. За тривалістю вони можуть бути
сезонними, тимчасовими і на постій не місце проживання. За керованістю міграції
поділяють на організовані, неорганізовані та примусові (через воєнні дії,
політичний тиск, природні катастрофи). За напрямом переїзду виокремлюють
міграції внутрішні, тобто в межах країни, і зовнішні – до інших держав. Розрізняють
також міграції за причинами (мотивами) переселення. 

Внутрішні та зовнішні міграції

  Внутрішні міграції властиві всім державам. Най частіше спостерігається
переселення людей  із села до міста, що більше відповідає їхнім економічним,
соціальним і культурним запитам. Так відбувається перерозподіл населення між
великими й малими містами. Великим за площею країнам (Росія, Китай , Казахстан,
Канада, США, Бразилія, Австралія) притаманне переселення до районів нового
освоєння. Існують також «маятникові» міграції – щоденні переїзди людей між
містом і передмістям на роботу або навчання.
   Зовнішні міграції в історії людства істотно вплинули на освоєння світу, а також
на расовий , національний , релігій ний склад населення. Зовнішні міграції масового
характеру спричиняють значні зміни чисельності населення країн і цілих регіонів.
     Людей , які здій снюють переміщення, називають мігрантами.
   Виїзд за межі країни на постій не місце проживання називають еміграцією (з
латин. – виселення), а самих переселенців – емігрантами.
     В’їзд громадян на постій не місце проживання до країни дістав
назву імміграція (з латин. – вселяюся), а людей , що приїздять,
називають іммігрантами.
     Різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів – це сальдо міграцій.
   Воно може бути додатним, якщо переважають прибулі люди, і від’ємним, якщо
тих, хто покинув країну, більше, ніж прибулих.
   Серед країн за кількістю емігрантів лідирують Росія, Мексика й Індія. У першій
десятці також є Україна та Китай .
     Причини (мотиви) міграцій
    Міграції спричиняють економічні, політичні, національні, релігій ні та екологічні
чинники.

   Головними з них у всі часи були економічні чинники. Зокрема до еміграції

спонукали освоєння незаселених територій і пошук роботи. Най більше таких
емігрантів дала Велика Британія, а розселилися вони в Америці, Австралії,
Новій Зеландії, Південній Африці. Розрізняють фізичні та інтелектуальні
економічні міграції.
 Фізичні міграції передбачають пошук некваліфікованої низькооплачуваної
роботи за кордоном в основному в сільському господарстві, на будівництві, у
сфері обслуговування. Таким чином відбувається еміграція робочої сили зі
слаборозвинених країн до високорозвинених. Великими осередками трудової
імміграції стали Західна Європа, США, а також країни Перської затоки та
Південна Африка. У повоєнні роки напрямки переїздів дещо змінилися.
Скоротилася частка заморських міграцій , натомість
внутрішньоконтинентальних стало більше. Так, у Західній Європі працюють
робітники з країн Середземномор’я (Туреччини, Італії, Іспанії, Греції,
Марокко, Єгипту). Першість за кількістю тимчасових робітників у Європі
посідає Німеччина. До США тепер більше їдуть із Латинської Америки
(особливо з Мексики), до нафтодобувних держав Перської затоки та
Південної Африки – із сусідніх країн, що розвиваються. Емігранти часто
працюють на низькооплачуваних роботах, нерідко опиняються на дні
суспільства.
 З 30-х pоків XX ст. виник новий різновид економічних міграцій
– інтелектуальні, або «відплив умів». Сутність й ого полягає у
переманюванні спеціалістів високої кваліфікації з одних країн до інших.
Започаткували це явище США, коли вивезли з Німеччини кілька тисяч
учених-фізиків. Тепер залучають до роботи іноземних спеціалістів також
країни Західної Європи та Канада.
 До політичних причин міграцій належать вій ни, революції, ліквідація
колоній , зміни державних кордонів тощо. Активні міграцій ні потоки між
німцями й поляками були спричинені наслідками Другої світової вій ни. Після
розпаду британської, французької та португальської колоніальних імперій
повернулися на батьківщину колоністи. У 1990-х pоках най більші потоки
емігрантів спостерігалися на Балканах під час громадянської вій ни, що стала
 наслідком розпаду Югославії на низку держав. Ці території залишили понад
2,5 млн біженців.
 Релігійні міграції можуть мати тимчасовий (наприклад, паломництво до
святинь) або постій ний характер. Після розпаду Британської Індії на її
території утворилися дві держави, що сповідують різні релігії: Індія, де
переважають індуїсти, і Пакистан, де державною релігією є мусульманство
(іслам). Через релігій не несприй няття один одного почалися міграцій ні
потоки мусульман з Індії до Пакистану, а індуїстів – у зворотному напрямку,
які тривають донині.
 Трапляються міграції, що мають національне підґрунтя. Так, коли у 1948 р.
було створено державу Ізраїль, туди тільки за перших чотири роки її
існування прибуло 700 тис. іммігрантів з країн Європи, Азії, Африки.
 Останнім часом до причин міграцій додалася ще одна – екологічна. Люди
залишають рай они екологічних катастроф, де існує загроза для їхнього
здоров’я та життя, і переселяються в екологічно безпечніші умови. Так
сталося після катастрофи на ЧАЕС. 

        Міграційні процеси в Україні

      В Україні спостерігається негативне сальдо міграцій. Нині за рахунок цього
вона щороку втрачає понад 20 тис. осіб. Причому від’їжджають переважно
кваліфіковані робітники та науковці, а прибувають біженці й
переселенці. Най більше людей з України емігрували до Росії, США, Німеччини,
Канади, Ізраїлю. Іммігрують переважно вихідці з Кавказу, країн Центральної та
Східної Азії, Молдови. Серед них є багато нелегальних мігрантів. Най більший
приріст мігрантів характерний для Києва, Одеської та Харківської
областей . Внутрішні міграції – це переміщення людей у межах України.
      Значного поширення набули переїзди населення за напрямком «село – місто».
Останнім часом спостерігається також зворотний процес – відтік частини міського
населення (особливо людей літнього віку) в сільську місцевість на постій не місце
проживання.
    Крім того, в Україні простежуються сезонні міграції – переїзди, пов’язані з
тимчасовою роботою, чи до місць відпочинку.
    Відбуваються й  «маятникові» міграції. Сотні тисяч громадян України щодня їдуть
на роботу з приміської зони в міста, ввечері повертаючись додому.
  Головними в нашій державі є економічні чинники міграцій, що зумовлені
переважно браком роботи. Потоки фізичної еміграції з України спрямовані
здебільшого до Росії та європей ських країн. Масштаби трудової міграції з України
оцінюються у 1,4–2,7 млн осіб, із них більше половини – нелегали. Основні країни
трудової імміграції – Росія (48 %), Італія (13 %), Чехія (12 %), Польща (8 %),
Угорщина, Іспанія, Португалія (по 3 %). Громадяни України становлять най більшу
групу легальних мігрантів у країнах Європей ського Союзу.
    Набули поширення й  інтелектуальні еміграції («відплив умів») з України.
  З огляду на політичні причини загострилася проблема незаконного в’їзду в
Україну біженців з країн Азії.
  Унаслідок вій ськової конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема
внутрішніх біженців із зони бой ових дій . З окупованих територій Донецької та
Луганської областей в інші частини України переселилося більше ніж 1 млн осіб.
   Типовим прикладом міграцій на національному підґрунті в межах України є
повернення на свої історичні землі репресованих у роки Другої світової
вій ни кримських татар та їхніх нащадків.
     З екологічних причин багато людей залишили свої домівки у зоні відчуження, що
виникла після аварії на ЧАЕС, і переселилися в рай они, де немає загрози для їхнього
здоров’я та життя. 
     Міграційна політика в Україні
  Цілями міграцій ної політики в Україні є зменшення масштабів зовнішньої міграції,
стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль за перетином
державного кордону.
  Міграційна політика – цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з
регулюванням і контролюванням міграцій них процесів.
   Міграцій на політика істотно впливає на стан трудового потенціалу і є складовою
частиною загальної демографічної політики. За даними досліджень, Україну
залишає май же дві третини мігрантів у віці від 15 до 39 років, які становлять
основний трудовий потенціал держави. Май же третина емігрантів – люди з вищою
освітою. Широкомасштабна еміграція негативно позначається на шлюбності й
народжуваності, а отже, й на формуванні трудового потенціалу. В Україні
розроблено закон «Про основні засади міграцій ної політики», у якому подано
ширше тлумачення державної міграцій ної політики. Її основними напрямами є
регулювання міграції громадян, іноземців та осіб без громадянства; допомога
біженцям, раніше депортованим особам й іншим особам, які потребують допомоги;
повернення кваліфікованих людських ресурсів в Україну; прогнозування
міграцій них потоків. 

Українська діаспора та її склад

  Добровільна і вимушена еміграція українців протягом тривалого часу сформувала
у світі чималу українську діаспору. До неї належать українці, які проживають за
межами своїх етнічних земель і зберігають національну самобутність (мову,
культуру, звичаї, традиції тощо). Оскільки українські етнічні землі ширші, ніж
сучасна територія України, не всі українці, що живуть поза сучасними межами
держави, є діаспорою.
    Діаспора (з грец. – розпорошувати) – це перебування значної частини нації поза
межами історичних (етнічних) земель у результаті добровільної чи примусової
еміграції.
   Нині близько 10 млн українців живуть за межами історичної батьківщини. У
минулому столітті етнічні українські землі входили до складу різних держав.
Західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії,
Чехословаччини, східні – у складі Росій ської імперії, а потім Радянського Союзу. Цим
пояснюється формування західної та східної української діаспори. Їх виокремлення
має не так географічне, як історичне підґрунтя.
    Східна діаспора проживає в межах країн – колишніх республік Радянського
Союзу. 
    Західна діаспора – поза межами СРСР, тобто в країнах Західної Європи, Америки,
Австралії, Азії, Африки. 
        Країни з найчисельнішою українською діаспорою
    «Нашого квіту по цілому світу», – твердить українська народна мудрість.
Соціальні, політичні й економічні негаразди розпорошували по чужих краях квіт
нашої нації. Нині українці живуть в усіх частинах світу та в багатьох країнах.
      Найчисельніша українська діаспора існує в Росії – 2 млн осіб. Регіонами Росії,
що най більше населені українцями, є Слобожанщина (області, які межують з
Україною), Малиновий Клин (Кубань), Жовтий Клин (Поволжя), Сірий Клин (Західний
Сибір), Зелений Клин (Приморський і Хабаровський краї, Сахалінська й Амурська обл.).
     Особлива роль належить українській діаспорі Канади. Нині тут проживають
близько 1,2 млн українців, або 3,1 % канадського населення. Більшість українців
розселилися в степових провінціях, де їхня частка становить 6–10 % населення.
Вінніпег – головний центр української культури в Канаді, побратим Львова.
  США – третя за чисельністю української діаспори країна світу. Тут проживають
близько 1 млн осіб українського походження. Понад 90 % українського населення
живе в містах Нью-Й орку, Філадельфії, Чикаго, Пітсбургу, Детрой ті, Клівленді. 75 %
українців США зосереджено у штатах навколо Великих озер.
  Численна українська діаспора в Казахстані – близько 800 тис. осіб, що становить
понад 5 % населення країни. Українці розселені переважно на півночі Казахстану.
Першими поселенцями тут були ще заслані у ХVІІІ ст. учасники придушеного
гай дамацького руху, відомого як Коліївщина. Активно переселялися українці у
пошуках вільних земель наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У роки радянської влади
приїздили на новобудови Казахстану та освоєння цілинних земель.
    Серед країн Європи най більше вихідців з України мешкає в Молдові (близько 600
тис. осіб), Польщі (350 тис.), Білорусі (159 тис.), Словаччині (55 тис.), Латвії (54 тис.),
Румунії (51 тис.), Чехії (50 тис.).
   У країнах Азії українська діаспора доволі чисельна в Узбекистані (150 тис.) та
Киргизії (70 тис.).
    У Новому Світі, крім США й Канади, українські переселенці живуть у Бразилії (500
тис.) та Аргентині (300 тис.). Більшість із них працюють у сільському господарстві.
    Най молодша українська імміграція – в Австралії і Новій Зеландії. У цих країнах
налічується до 35 тис. українців.
   Нині розширюються зв’язки з українцями зарубіжжя. Діє програма «Зарубіжне
українство», у Києві відбуваються всесвітні конгреси українців, за підтримки
діаспори проводиться щорічний Міжнародний конкурс знавців української мови
імені Петра Яцика. 
Українська діаспора та її склад
  Добровільна і вимушена еміграція українців протягом тривалого часу сформувала
у світі чималу українську діаспору. До неї належать українці, які проживають за
межами своїх етнічних земель і зберігають національну самобутність (мову,
культуру, звичаї, традиції тощо). Оскільки українські етнічні землі ширші, ніж
сучасна територія України, не всі українці, що живуть поза сучасними межами
держави, є діаспорою.
    Діаспора (з грец. – розпорошувати) – це перебування значної частини нації поза
межами історичних (етнічних) земель у результаті добровільної чи примусової
еміграції.
   Нині близько 10 млн українців живуть за межами історичної батьківщини. У
минулому столітті етнічні українські землі входили до складу різних держав.
Західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії,
Чехословаччини, східні – у складі Росій ської імперії, а потім Радянського Союзу. Цим
пояснюється формування західної та східної української діаспори. Їх виокремлення
має не так географічне, як історичне підґрунтя.
    Східна діаспора проживає в межах країн – колишніх республік Радянського
Союзу. 
    Західна діаспора – поза межами СРСР, тобто в країнах Західної Європи, Америки,
Австралії, Азії, Африки. 
        Країни з найчисельнішою українською діаспорою
    «Нашого квіту по цілому світу», – твердить українська народна мудрість.
Соціальні, політичні й економічні негаразди розпорошували по чужих краях квіт
нашої нації. Нині українці живуть в усіх частинах світу та в багатьох країнах.
      Найчисельніша українська діаспора існує в Росії – 2 млн осіб. Регіонами Росії,
що най більше населені українцями, є Слобожанщина (області, які межують з
Україною), Малиновий Клин (Кубань), Жовтий Клин (Поволжя), Сірий Клин (Західний
Сибір), Зелений Клин (Приморський і Хабаровський краї, Сахалінська й Амурська обл.).
     Особлива роль належить українській діаспорі Канади. Нині тут проживають
близько 1,2 млн українців, або 3,1 % канадського населення. Більшість українців
розселилися в степових провінціях, де їхня частка становить 6–10 % населення.
Вінніпег – головний центр української культури в Канаді, побратим Львова.
  США – третя за чисельністю української діаспори країна світу. Тут проживають
близько 1 млн осіб українського походження. Понад 90 % українського населення
живе в містах Нью-Й орку, Філадельфії, Чикаго, Пітсбургу, Детрой ті, Клівленді. 75 %
українців США зосереджено у штатах навколо Великих озер.
  Численна українська діаспора в Казахстані – близько 800 тис. осіб, що становить
понад 5 % населення країни. Українці розселені переважно на півночі Казахстану.
Першими поселенцями тут були ще заслані у ХVІІІ ст. учасники придушеного
гай дамацького руху, відомого як Коліївщина. Активно переселялися українці у
пошуках вільних земель наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У роки радянської влади
приїздили на новобудови Казахстану та освоєння цілинних земель.
    Серед країн Європи най більше вихідців з України мешкає в Молдові (близько 600
тис. осіб), Польщі (350 тис.), Білорусі (159 тис.), Словаччині (55 тис.), Латвії (54 тис.),
Румунії (51 тис.), Чехії (50 тис.).
   У країнах Азії українська діаспора доволі чисельна в Узбекистані (150 тис.) та
Киргизії (70 тис.).
    У Новому Світі, крім США й Канади, українські переселенці живуть у Бразилії (500
тис.) та Аргентині (300 тис.). Більшість із них працюють у сільському господарстві.
    Най молодша українська імміграція – в Австралії і Новій Зеландії. У цих країнах
налічується до 35 тис. українців.
   Нині розширюються зв’язки з українцями зарубіжжя. Діє програма «Зарубіжне
українство», у Києві відбуваються всесвітні конгреси українців, за підтримки
діаспори проводиться щорічний Міжнародний конкурс знавців української мови
імені Петра Яцика. 

Статево-віковий склад населення

Статева структура населення
  Біологічні, історичні й соціальні причини впливають на співвідношення чоловічого
і жіночого населення. Загалом у світі чоловіків більше на 34 млн. Проте це
пояснюється переважанням чоловіків у азіатських країнах. Висока смертність серед
жінок в Азії зумовлена принизливим ставленням до них, ранніми шлюбами,
численними дітонародженнями, недостатнім харчуванням, постій ною важкою
працею. В інших регіонах світу за кількістю переважають жінки. Це пов’язано
передусім із біологічними причинами. У світі хлопчиків народжується більше, ніж
дівчаток. Утім за рахунок вищої дитячої смертності серед представників чоловічої
статі цей показник вирівнюється до 15 років. Серед людей літнього віку явно
домінують жінки. Генетично зумовлено, що середня тривалість їхнього життя на 5–
8 років довша, ніж у чоловіків. З історичних подій на переважання жіночого
населення суттєво впливають вій ни. Так, у Європі ще й досі серед людей літнього
віку значно більше жінок, ніж чоловіків. Особливо це помітно у Німеччині та Австрії.
У країнах «молодої еміграції» переважає чоловіче населення. Зокрема, до 70-х років
ХХ ст. чоловіки становили більшість у населенні Австралії та Канади.
   В Україні диспропорції у статевій структурі населення дуже помітні: жінки
становлять 54 % від усього населення, а чоловіки – 46 %. 
    Вікова структура населення
 Тип відтворення населення та міграцій ні процеси впливають на вікову структуру
населення.
   Виділяють три основні вікові групи:

 діти (0–15 років)

 люди працездатного віку (15–60 років)
 літні люди (старші за 60 років).

  Перша і третя групи – люди непрацездатного віку, які перебувають на утриманні

другої. Від того, наскільки «молоде» населення країни, великою мірою залежить
інтенсивність демографічних процесів.
   Розрізняють два типи вікової структури населення, що відповідають типам
й ого відтворення.
   Перший (регресивний) тип вікової структури формується за першого типу
відтворення населення. Для нього характерною є мала частка дітей і людей
молодого віку та велика частка літніх людей . Частка людей працездатного віку –
50–60 %. Такий розподіл людей за віком спостерігається переважно у розвинених
країнах, яким притаманне старіння населення.
    Другий (прогресивний) тип вікової структури мають країни, що розвиваються
за другим типом відтворення населення. Тут велика (навіть до половини!) частка
дітей і людей молодого віку та вкрай низькі показники частки літнього
населення. Осіб працездатного віку близько 51–55 %.

Для України характерний регресивний тип вікової

структури. Старіння населення в нашій державі відбувається
швидкими темпами. Зі збільшенням тривалості життя і зниженням
смертності спостерігалося зростання частки літніх людей із 3–4 % на
початку XX ст. до 21,2 % у 2013 р. Най більшими темпами старіє сільське
населення. Водночас падає частка дітей . Якщо на початку ХХ ст. їхня
частка була 40 %, у 1939 р. – вже 35 %, у 2001 р. – 16,5 %, а у 2013 р. – 14,4
%. Частка працездатного населення змінювалася повільно і коливалась
у межах 60–64 %.
Статево-вікові піраміди населення України у 1939, 1989, 2014 роках

Зростаючий тип притаманний  країнам, що розвиваються за другим

типом відтворення. Цей тип має форму правильної піраміди. Для неї
характерний високий показник народжуваності, велика частка дітей ,
мала частка літніх людей , коротка тривалість життя, загальне
зростання кількості населення. 
Скорочувальний тип піраміди властивий розвиненим країнам із
першим типом відтворення. Для неї характерний низький показник
народжуваності, мала частка дітей , велика частка літніх людей , висока
очікувана тривалість життя, старіння населення. Такий тип піраміди
округлий : із завуженою основою, розширеною серединою та дуже
вузькою верхівкою

Омолоджувальний тип піраміди зустрічається в деяких розвинених

країнах, де в результаті демографічної політики зростає рівень
народжуваності. Форма діаграми подібна до попередньої, але з ширшою
основою, яка догори дещо звужується, потім знову розширюється і
знову звужується. 

На форму вікової піраміди впливають вій ни, голодомори, стихій ні лиха

тощо. Наприклад, під час вій н на піраміді помітне зменшення людей
призовного віку і зниження народжуваності. Якщо країна відчуває
притік іноземних робітників, збільшується кількість людей
працездатного віку. Тоді грані піраміди стають нерівними. Такі
порушення залишають слід у віковій структурі населення. Аналіз
статево-вікових пірамід дає змогу не лише схарактеризувати
демографічну історію країни, а й спрогнозувати демографічну ситуацію
на май бутнє.

Густота населення
 
      Як люди розселилися по Землі
   На основі археологічних знахідок «колискою» людства вчені вважають порівняно
невеликі території, що охоплюють Південну Європу, Південно-Західну Азію та
Північну Африку. Освоюючи нові землі, люди розселялися по планеті. Спершу від
своєї «прабатьківщини» вони рухалися на північний захід – у Європу, на північний
схід – в Азію та на південь, углиб Африки. Близько 30 тис. років тому через
материковий переший ок, який тоді існував на місці Берингової протоки, мисливські
племена перей шли до Північної Америки. Звідси вони просувалися на південь,
освоюючи Центральну та Південну Америку, а близько 10 тис. років тому досягли
острова Вогняна Земля. Приблизно в той самий час люди прий шли з Азії до
Австралії. Таким чином, близько 15–10 тис. років тому вони розселилися по всіх
освоєних нині територіях, але дуже нерівномірно.
   Розселення – це розміщення населення по території та розподіл й ого за різними
типами поселень.
  Розглянемо розміщення людей на планеті за двома характеристиками: густота
населення і розподіл людей за різними типами поселень. 

  Середня густота населення світу

   Населення на Землі розміщене вкрай нерівномірно. Так, на 7 % площі суходолу
зосереджено до 70 % населення світу. Водночас 15 % площі материків і островів
зай мають «білі плями» – зовсім не заселені території. Для формування уявлення
про поширення людей по території існує показник густоти населення та відповідна
тематична географічна карта.
  Густота (щільність) населення – ступінь заселеності певної території, чисельність
постій ного населення, що припадає на одиницю площі (зазвичай на 1 км²).
   У зв’язку зі зростанням кількості населення на планеті зростає й  середній
показник густоти населення. Зокрема, у 1890 р. він становив 12 осіб/км², у 1950 р. –
18 осіб/км², у 1992 р. – 40 осіб/км², а в наш час – 48 осіб/км². Утім цей показник
значно коливається на різних територіях.
    Дуже високим вважають показник густоти населення, що становить понад 200
осіб/км². Він характерний для Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Ізраїлю, Шрі-
Ланки, Республіки Корея. Най вищою ж у світі густотою населення серед великих
країн вирізняється азіатська держава Бангладеш – 1102,8 особи/км².
   Дуже низька густота населення в таких країнах, як Австралія, Канада, Монголія,
Лівія, Мавританія, Намібія. Тут вона становить менш як 4 особи/км².
    Більша частина населення Землі проживає у північній (90 %) та східній (85
%) півкулях. Проте в межах як окремих материків, країн, так і частин світу існують
великі контрасти в густоті населення. Що ж їх спричиняє? 
     Причини різної густоти населення

      З давніх-давен головним обмежувачем розселення людей

був природний чинник. Про це свідчать такі факти: постій ні населені пункти
на планеті розміщені на південь від 78° пн. ш. і на північ від 54° пд. ш.; 80 %
людства живуть на рівнинах; понад 50 % – на відстані від моря не більш ніж
200 км, а 30 % – не далі ніж 50 км від узбережжя. Водночас малозаселеними є
пустелі, вкриті льодовиками простори, тундра, вологі екваторіальні ліси.
 Другим є історичний чинник. Най густіше заселені рай они давнього
освоєння, де формувалася людина сучасного типу або існували могутні
цивілізації давнього світу. Тому густозаселеними регіонами й нині
лишаються Європа, Південна і Східна Азія. Потужні міграцій ні потоки з
Європи після епохи Великих географічних відкриттів спричинилися до
більшої густоти населення саме східного узбережжя Америки.
 Третім чинником є демографічний. Чисельність і густота населення швидше
зростають у країнах із другим типом відтворення. Навпаки, демографічна
криза та депопуляція призводять до зменшення кількості й густоти
населення.
 Нарешті, розміщення населення завжди залежало від економічного
чинника, тобто рівня розвитку та розташування виробництва. Ще в давнину
внаслідок розвитку сільського господарства були території, що
«притягували» людей : долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика
Китай ська рівнина. З початком розвитку промисловості утворилися великі
осередки підвищеної густоти населення в Європі та на сході Північної
Америки. Тепер дедалі частіше господарство тяжіє до морських шляхів, які
визначають економічні зв’язки між більшістю країн сучасного світу. Тому й
густота населення зростає в цих рай онах. 

     Ареали найбільшої густоти населення у світі

  Під дією всіх перелічених чинників у світі склалося три великі ареали
максимальної густоти населення.

 Най більшим з них є Південна та Східна Азія. Середня густота населення тут
становить 200–600 осіб/км², а в деяких місцях – 1000–2000 осіб/км².
 Другий ареал підвищеної густоти населення – Західна і Центральна Європа,
де цей показник у середньому дорівнює 100–200 осіб/км². Най більшої
концентрації він досягає у чотирикутнику міст Ліверпуль (Велика Британія) –
Гамбург (Німеччина) – Базель (Швей царія) – Париж (Франція). Тут густота
населення зростає до 1000–3000 осіб/км², а на заході Німеччини – навіть до
5000 осіб/км². Най меншим цей показник є в Ісландії – 2,6 особи/км². А
європей ська держава-карлик Монако формально вирізняється най більшою
середньою густотою населення серед країн світу – 18 865,5 особи/км².
 Східне узбережжя Північної Америки є третім ареалом дуже високих
показників густоти населення – 200–300 осіб/км².

     В основному в ареалах максимальної густоти населення розташовані й країни з

най більшою кількістю населення (понад 100 млн осіб).
     Густота населення в Україні
   Середня густота населення в Україні становить 74,5 особи/км², що у 1,5 разу більше
за середній показник по світу, але значно нижче, ніж у більшості країн Європи.
Останнім часом у результаті депопуляції населення нашої країни густота населення
має тенденцію до зменшення.
 Густота населення в різних областях України неоднакова. Це можна простежити за
картою густоти населення. На ній по-різному показана густота міського та
сільського населення. Розміщення міського населення позначене пунсонами,
сільського – способом картограми. Прослідкуємо за цією картою територіальні
зміни показника густоти населення в Україні. Вони зумовлені природними,
історичними, економічними та екологічними причинами. 
 Найвища густота населення характерна для східних і західних областей , а
також Київської області (разом з Києвом). Максимальна густота населення
зафіксована у Донецькій області – 160,4 особи/км². З-поміж центральних областей
най густіше заселена Дніпропетровська область – 102,5 особи/км². Тут показники
густоти високі за рахунок міського населення. Цьому сприяє високий рівень
індустріалізації названих територій . Серед західних най щільніше заселені Львівська
(115,2 особи/км²) та Чернівецька (112,0 особи/км²) області, але вже за рахунок
сільського населення.
   Досить низька густота населення у поліських і степових
областях України. Мінімальний показник спостерігається у Чернігівській області –
32,5 особи/км², де істотний вплив на густоту населення мають природні чинники.
Тут високий  показник лісистості території, значна заболоченість, малородючі
ґрунти, тому мало як міських, так і сільських поселень. До таких регіонів також
належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та
Сумської областей . На півдні най нижча густота населення у Херсонській області –
37,3 особи/км². Це пов’язано як із природними причинами (посушливі степові
рай они), так і з історичними (рай он пізнього господарського освоєння людиною).
Аналогічні показники характерні для таких степових областей , як Миколаївська,
Запорізька й Одеська. 
   Малозаселені території трапляються навіть у межах областей із високим середнім
показником густоти населення. Наприклад, це гірські рай они Закарпатської,
Львівської, Чернівецької областей , Автономної Республіки Крим. 
    З другої половини XX ст. на розміщення населення України дедалі більший вплив
мав екологічний чинник. Так, у 1986 р. повністю відселено мешканців міст і сіл 30-
кілометрової зони навколо ЧАЕС. Пізніше було визначено й інші території
безумовного (обов’язкового) відселення та гарантованого добровільного
відселення. Люди залишають й інші зони екологічної кризи, які зай мають близько
15 % території України. 
 
   Помітно відрізняється густота міського та сільського населення. У великих містах,
які зай мають лише 2,5 % площі країни, сконцентрована май же половина всього
населення. Там середня густота населення сягає 1500–4000 осіб/км². Наприклад, у
Києві – 3414,8 особи/км². У сільських рай онах вона знижується до 20–40 осіб/км². 
 Населені пункти
 
     Типи поселень
   Результатом розселення людей є мережа населених пунктів (поселень) – уся
сукупність населених пунктів, розташованих на будь-якій
території. Розрізняють два типи поселень: міські й сільські. За даними статистики,
нині          51 % населення світу проживає в міських поселеннях, а 49 % – у
сільських.
  Утім провести межу між містом і селом не завжди легко. Чим же вони
відрізняються одне від одного? За якими критеріями поселення поділяють на села і
міста? Здавалося б, най важливішим критерієм могла б слугувати кількість
населення. Проте єдиних стандартів у світі щодо людності міст немає. Так, у
Скандинавських країнах, Данії, Ісландії містом вважають поселення, де мешкає
понад 200 жителів, у Канаді та Австралії – більш ніж 1 тис. осіб, у США – понад 2,5
тис. осіб, у Китаї – більше 3 тис. осіб, в Україні – понад 10 тис. осіб, у Росії – понад 12
тис. осіб, у Японії – понад 30 тис. осіб. На рівні ООН було зроблено спроби
встановити єдиний , спільний для всіх країн критерій для визначення статусу міста
– не менше 20 тис. осіб. Але при цьому кількість міст світу одразу зменшилася б на
чверть. Тоді було вирішено вести облік міст за даними кожної держави.
   Головною ознакою, що відрізняє міське поселення від сільського, є характер
зайнятості населення. Міським є поселення, де більша частина людей працює в
промисловості та сфері послуг, сільським – у сільському господарстві.

Міські поселення
    У наш час розміщення людей дедалі більше визначається географією міст. Нині в
містах живе більше ніж половина всього населення планети. Сільське населення
переважає лише в Африці та в Азії.
   Місто – тип поселення, понад 85 % жителів якого зай няті у сфері послуг і
промисловості.
   Зазвичай місто характеризується значною кількістю населення та великою й ого
густотою. У місті зосереджено багато видів господарської діяльності: наука, освіта,
культура, інформація, банківська справа, транспорт, промисловість, будівництво та
інші. Усе це, поєднане інженерною і соціальною інфраструктурою (сферою
обслуговування, необхідною для функціонування міста), зумовило тут формування
особливого міського способу життя. Кожне сучасне місто має певні особливості
внутрішньої організації. У ньому наявні квартали будинків, часто міські рай они. Є
центральна частина, промислові зони, в сучасний період – бізнес-сіті. Розвинута
інфраструктура: дорожні мережі, вулиці з тротуарами, алеї, пішохідні зони,
громадський транспорт. Наявне централізоване водо-, газо-, електропостачання,
каналізація, телекомунікації, підприємства з утилізації відходів. Місто є важливою
адміністративною одиницею країни.
  Нині у світі налічується понад 2,5 млн міст. Їх розрізняють за кількістю
населення (людністю) та функціями.
    За кількістю жителів міста поділяють на групи:

 малим у більшості країн вважають місто, де мешкає до 20 тис. осіб

 середнім – 20–100 тис. осіб
 великим – 100–500 тис. осіб
 надвеликим – 500 тис. – 1 млн осіб
 містом-мільй онником – понад 1 млн осіб
 містом-мультимільй онником – більше ніж 5 млн осіб.

    Перші в історії міста були центрами торгівлі, ремесла, адміністративної влади,

вій ськовими укріпленнями. З розвитком суспільства роль міст значно розширилася.
Вони стали транспортними вузлами, культурними, освітніми, курортними
центрами. Тепер міста класифікують за їхніми функціями, тобто основною роллю,
яку вони відіграють у господарстві країни. Великі міста часто
є багатофункціональними, виконують одразу кілька функцій як у виробничій
сфері, так і у сфері послуг. В останні десятиріччя серед функцій най більших міст
зростає роль саме невиробничої сфери: науки, освіти, культури, фінансового та
юридичного обслуговування, реклами, побутових послуг тощо. Так, у Нью-Й орку у
сфері послуг працює понад 4/5 усього економічно активного населення, у Лос-
Анджелесі та Чикаго – більше як 3/4. Є й вузькоспеціалізовані міста, основою для
розвитку господарства яких стала одна галузь виробничої або невиробничої сфери.
       Виділяють міста з такими функціями:

 промисловими (наприклад, Детрой т у США)

 транспортними (Суец у Єгипті)
 політико-адміністративними (так звані штучні столиці – міста, що були
спеціально збудовані як адміністративні центри і не виконують інших
функцій : Канберра, Оттава, Вашингтон, Бразиліа)
 науковими та освітніми (Оксфорд і Кембридж у Великій Британії,
Гей дельберг у Німеччині)
 курортно-оздоровчими (Ніцца у Франції, Маямі у США)
 вій ськовими (Гібралтар)
 релігій ними (Мекка та Медина в Саудівській Аравії)

      Світові міста
   Деякі міста відіграють важливу роль не лише у житті країни, а й в економічному
та політичному житті всього світу. Їх називають світовими (глобальними) містами,
або альфа-містами.
  Світове місто – це місто, яке вважається важливим елементом світової
економічної системи, здій снює сильний політичний , економічний і культурний
вплив на ключові регіони Землі.
    Уперше термін «світове місто» було використано на початку 1990-х років щодо
Лондона, Нью-Й орка і Токіо. Світове місто – це не завжди столиця країни. У таких
містах проводять міжнародні зустрічі, міжнародні організації розміщують свої
штаб-квартири. Світові міста вирізняються з-поміж інших міст багатьма
особливостями.
    Наприклад,

 Шанхай (24,2 млн осіб), Карачі (23,5 млн осіб), Пекін (21,2 млн осіб) –
най більшою у світі кількістю населення;
 Токіо, Осака, Москва – високою «вартістю» життя;
 Дубай , Маямі, Амстердам – кількістю іноземців;
 Токіо, Москва, Сеул – пасажиропотоком метрополітену;
 Шанхай , Лондон, Нью-Й орк – довжиною метрополітену;
 Атланта, Пекін, Лондон – потоком авіапасажирів;
 Москва, Нью-Й орк, Лондон – кількістю мільярдерів;
 Токіо, Нью-Й орк, Лос-Анджелес – обсягами виробництва товарів і надання
послуг.

   Нині складено перелік зі 173 світових міст. Най більше їх на території США,
Європей ського Союзу, Індії та Китаю. За значенням ці міста умовно поділяють на
три типи:

 Альфа (44 міста)

 Бета (63 міста)
 Гамма (110 міст)

   Рейтинг світових міст очолюють Лондон і Нью-Йорк. Їх зараховують до типу

Альфа++. Серед українських міст до групи світових належить лише Київ, який
посідає 70-те місце і віднесений до типу Бета.

  Сільські поселення
      До сільських поселень зараховують усі населені пункти, що не мають міського
статусу. Порівняно з містами вони виконують переважно одну функцію –
сільськогосподарську, і в них проживає значно менше людей . Сільські поселення
надзвичай но різноманітні і багато в чому залежать від природних умов, соціально-
економічного середовища та форм власності на землю.
  Переважають три основні форми сільських поселень: групова, розсіяна
(фермерська) і кочова. Перші дві форми історично склалися на територіях, для
яких було характерне осіле населення, що зай малося землеробством.
  Групова форма властива країнам, де зберігається общинне
землекористування або переважають великі кооперативні господарства. За
такої форми великі села поєднані з хуторами (малими населеними пунктами,
що складаються з кількох домогосподарств). Групові поселення характерні,
зокрема, для низки країн Європи, Африки, а також для Росії, Японії,
Китаю.
 Розсіяна (фермерська) форма поселень притаманна переважно країнам із
високим рівнем розвитку сільського господарства, зокрема США, Канаді,
Австралії, Великій Британії. Там люди володіють великими наділами землі
або орендують їх і живуть на значній відстані один від одного.
 Кочова форма сільських поселень сформувалася внаслідок давніх форм
господарювання народів: пасовищне тваринництво, полювання, збирання
дарів природи. Вона притаманна переважно пустельним, степовим, саванним
ландшафтам та екваторіальним і тропічним лісам. Кочова форма сільського
розселення існує в Монголії, Саудівській Аравії, Ірані, у племен
Екваторіальної Африки й Амазонії.

   Сільські населені пункти кількісно переважають над міськими. Але темпи їхнього
зростання поступаються містам, а у деяких регіонах світу навіть скорочується
чисельність селян. Наприклад, у розвинутих країнах Європи їхня частка становить
від 2 % до 9 % населення країн. 
       Типи поселень в Україні
    У результаті розселення людей в Україні склалася своя мережа населених пунктів.
За даними статистики, нині 68,7 % населення України проживає в міських
поселеннях, а 31,3 % – у сільських.
        В Україні існує 1345 міських поселень.
       Найбільша частка міських жителів спостерігається у промислових
областях: Донецькій (90,6 %), Луганській (86,8 %), Дніпропетровській (83,5 %).
     Найменша – у західних областях: Закарпатській (36,8 %), Чернівецькій (42,3 %),
Івано-Франківській (43,1 %), Тернопільській (44 %), Рівненській (47,4 %), Вінницькій
(50 %).
    Поняття «місто» в Україні пов’язують з магдебурзьким правом – однією з
най поширеніших правових систем міського самоврядування у середньовічній
Європі, що сформувалася в німецькому місті Магдебург у 1235 р. Завдяки цій системі
були створені міські ради – орган міського самоврядування, що не мав аналогів у
селах. На Русі магдебурзьке право з’явилося з німецькими колоністами. Згодом
право на самоврядування здобули Львів, Луцьк, Галич, Київ та інші міста.   
     Нині в Україні населений пункт може одержати статус міста лише за окремим
законом Верховної Ради. Головною ознакою міста є характер зай нятості населення.
Інший критерій – кількість населення. В Україні це не менше 10 тис. осіб, хоча є і
винятки. У Берестечку (Волинська область) та Угневі (Львівщина) налічується
відповідно менше ніж 4 тис. і трохи більше як 1 тис. жителів, але за характером
зай нятості населення та роллю в культурному житті країни вони дістали статус
міста. Міста Прип’ять і Чорнобиль узагалі не мають постій ного населення.
 До міських в Україні відносять два типи поселень – міста і селища міського типу
(смт). Нині в Україні існує 460 міст. Най більше їх у Донецькій (52), Львівській (44),
Луганській (37) областях. Най менше – у Херсонській (9) та Миколаївській (9). В
Україні переважають малі та середні міста.

 Великих міст (із населенням 100–500 тис. осіб) – 37.

 Є 6 надвеликих (500 тис. – 1 млн осіб) міст: Одеса (993,2 тис. осіб),
Дніпропетровськ (979 тис. осіб), Запоріжжя (753 тис. осіб), Донецьк (750 тис.
осіб), Львів (721,1 тис. осіб), Кривий Ріг (645,7 тис. осіб).
 У період з 2001 до 2016 р. кількість міст-мільйонників скоротилася з п’яти до
двох. Нині до них належать Київ (2,86 млн осіб) і Харків (1,43 млн осіб).

    Обласні центри і деякі великі міста України є багатофункціональними. Інші

міста вузькоспеціалізовані.
     Виділяють міста з такими функціями:

 багатогалузеві промислові (Запоріжжя, Кривий Ріг)

 вузькоспеціалізовані промислові (Шостка)
 транспортні (Чорноморськ, Жмеринка)
 курортно-оздоровчі (Ялта, Трускавець, Миргород)
 вій ськові (Севастополь, Остер)
 релігій ні (Почаїв).

   Селища міського типу – це також міські поселення, оскільки більшість їхніх

жителів зай няті у промисловості та сфері послуг, але кількість населення менша:
від 2 до 10 тис. осіб. Селищ міського типу в Україні 885. Най більше їх у промислових
східних областях: Донецькій (131), Луганській (109), Харківській (61). Най менше – у
Чернівецькій (8), Черкаській (15) та Рівненській (16).
    У нашій країні існує 28 388 сіл. Для України притаманна групова форма
сільських поселень – великі села у поєднанні з хуторами. Особливості
географічного положення, природних умов і ресурсів, історичного розвитку
зумовили значні відмінності у розмірах сільських поселень.

 Так, на Поліссі переважають малі села з населенням 200–500 осіб.

Здебільшого це одновуличні села. Вони розташовані на підвищених
 вододілах річок. Такий тип сільського розселення називають вододільним,
оскільки люди селяться далеко від берегів річок, на вододілах, де є дреновані
сухі місця. Іноді на Поліссі трапляється хутірський тип розселення з
невеликою кількістю садиб.
 У лісостеповій та степовій смугах сформувалися великі села з населенням
500–1500 осіб. У лісостеповій зоні села поширені в долинах річок і ярах, у
степовій – у балках, близько до рівня ґрунтових вод. Це дає можливість легше
копати криниці, створювати ставки, краще використовувати талі й дощові
води. Такий тип розселення називають долинно-яружним. Села там часто
мають форму правильної шахівниці.
 У Карпатах люди живуть у міжгірських улоговинах, долинах річок, як
правило, не вище 800 м над рівнем моря. Такий тип поселень
називають гірсько-долинним.

      Нині сільське населення страждає від гострих соціально-економічних проблем,

що ставить й ого на межу вимирання. У результаті прорахунків у реформуванні
сільського господарства селяни втратили роботу. Злидні й безробіття, занепад
соціальної сфери (брак якісної освіти, дошкільних і культурних закладів) примусили
молодь залишати села. «Старіння нації» призводить до погіршення демографічної
ситуації та вимирання українських сіл. Без економічних реформ, залучення
населення до виробництва, створення умов для роботи і проживання молоді у
сільській місцевості ці проблеми подолати неможливо. 
  Урбанізація як всесвітній процес
   Справжнім феноменом суспільного розвитку ХІХ–ХХІ ст. стало швидке зростання
міст. Нині щороку міське населення у світі збільшується приблизно на 50 млн осіб. У
містах люди живуть, навчаються, працюють, проводять своє дозвілля. Паралельно з
принадами міського способу життя виникли й гострі проблеми, які фахівці
називають «хворобами міста»: катастрофічне забруднення довкілля, тонни
неутилізованого сміття, шум і стреси, велике скупчення людей . Усе це – наслідки
явища урбанізації.
   Урбанізація (з латин. – міський ) – процес швидкого зростання міського
населення, поширення міського способу життя та підвищення ролі міст у розвитку
суспільства.
      Загальні риси урбанізації
   Як глобальний процес урбанізація має загальні риси, властиві всім країнам світу.

 По-перше, відбувається швидке зростання частки міського населення.

Якщо на початку XIX ст. у містах проживало 3 % населення світу, то через 100
років цей показник зріс до 14 %, а на початку XXI ст. становить уже 51 %.
Очікують, що до 2030 р. частка міських жителів досягне 60 %. Які причини
зумовили такі стрімкі темпи зростання міського населення? Насамперед це
міграція людей із села до міста. Крім того, межі міст розширюються, вони
поглинають передмістя. Виникають і нові міста, а у зв’язку з розвитком
промисловості та сфери послуг деякі села перетворюються на міста.
Зрештою, природний приріст у самих містах більший , ніж у селах, що веде до
швидкого зростання їхньої людності.
 По-друге, відбувається концентрація населення та господарства у великих
містах. Саме такі міста най більше відповідають економічним і духовним
запитам людей . Тут багато робочих місць, сучасних наукоємних виробництв,
добре розвинута сфера послуг (заклади освіти, культури, побутового
обслуговування, місця відпочинку). Якщо на початку XX ст. великих міст у
 світі налічувалося близько 360, то тепер їх понад 2500. Серед великих міст
най швидше зростає населення міст-мільй онників. Ще 100 років тому у світі їх
було всього 10, нині ж – 412. А міст-мультимільй онників уже 44. З них 29 міст
мають населення 5–10 млн осіб, 12 міст – 10–20 млн осіб, а 3 міста – понад 20
млн осіб. Ви вже знаєте, що найбільшим містом світу є китайський
Шанхай, у якому проживає 24,2 млн осіб.
 По-третє, великі міста обростають містами-супутниками, залучаючи їх у
зону свого впливу. Міста-супутники розташовані на відстані не більше ніж 30
км від головного міста і тісно поєднані з ним економічними зв’язками.
Водночас до сфери впливу великих міст потрапляють також най ближчі
селища й сільські населені пункти. Так відбувається перехід до міських
агломерацій . 

Зростання частки міського населення світу

Міська агломерація (з латин. – приєдную) – група населених пунктів, між якими

існують тісні зв’язки (транспортні, виробничі, трудові, культурно-побутові) та
частими є «маятникові» міграції населення.
   Це більша, ніж місто, форма розселення. Вона є основною у розвинутих країнах.
Кожна міська агломерація формується навколо великого міста або кількох близько
розташованих міст, які називають ядром (ядрами) агломерації.

 Якщо ядро одне, міську агломерацію називають моноцентричною,

наприклад: Лондонська, Паризька, Нью-Й оркська, Сан-Паулу, Київська та ін.
 Якщо передміськими зонами зростаються два міста –
це біцентрична агломерація. Зокрема, такою є най більша у світі за кількістю
мешканців Токій сько-Й окогамська агломерація в Японії, населення якої
становить 37,7 млн осіб.
 Якщо ж ядер агломерації кілька, її називають поліцентричною. Такими
є Рурська агломерація на заході Німеччини (зростається близько 100 міст)
та Верхньосілезька на півдні Польщі (близько 20 міст).

   Най більші агломерації з’єднані транспортними комунікаціями і формують

опорний каркас розселення. У наш час подекуди навіть міські агломерації
зростаються між собою й утворюють суцільні урбанізовані зони, що є най більшими
формами – мегаполісами.
    Мегаполіс (з грец. – велике місто) – це група міських агломерацій , які май же
зливаються забудовою і мають єдину інфраструктуру.
  Мегаполіси формуються стихій но. Їхня поява пояснюється надмірною
концентрацією міського населення. Однак мегаполіс – це не суцільна забудова. 90 %
й ого території становлять відкриті простори. Складові елементи мегаполіса
пов’язані між собою економічно. Усі мегаполіси мають ліній ний характер забудови,
витягнутої уздовж транспортних магістралей . На відміну від міських агломерацій , у
них проживають десятки мільй онів людей . 
  У світі утворилося 8 мегаполісів.

   На території США виникли 3 мегаполіси: Приатлантичний (або Бос-Ваш,
тобто від Бостона до Вашингтона, 50 млн осіб), Приозерний (або Чи-Піттс,
від Чикаго до Піттсбурга, 35 млн осіб) та Каліфорнійський (або Сан-Сан, від
Сан-Франциско до Сан-Дієго, 20 млн осіб).
    У Японії існує мегаполіс Токайдо (від Токіо на південь до міста Кобе), в
якому проживає май же половина населення держави (70 млн осіб).
 У Західній Європі сформувалися мегаполіси Прирейнський
(Рандстад) та Англійський, які часто об’єднують в один – Європейський
хребет, або Блакитний банан, населення якого становить 89,8 млн осіб. Він
пролягає від півночі Італії до півдня Великої Британії.
 Два мегаполіси виникли у Китаї: Дельта річки Янцзи (де зливаються
близько 20 міських агломерацій із загальною кількістю населення 80 млн
осіб) та Дельта Перлинної річки (у рай оні Сянгану, охоплює 11 агломерацій ,
47,3 млн осіб).
 Іноді мегаполісом називають Москву з одной менною областю в Росії, де
мешкає приблизно 20 млн осіб.
 Формується Бразильський мегаполіс між Ріо-де-Жаней ро та Сан-Паулу з
населенням близько 38 млн осіб.

Відмінності урбанізації в різних країнах світу

   Явище урбанізації має свої особливості в країнах різних типів. Основними
ознаками, якими різниться цей процес у розвинутих країнах і тих, що розвиваються,
є рівень і темпи урбанізації.
   Рівень урбанізації показує, яка частка загальної кількості людей країни проживає
в містах. Високим вважають рівень урбанізації понад 50 %, середнім – 20–50 %,
низьким – менше ніж 20 %.
   Темпи урбанізації – це швидкість зростання міського населення.
  Для розвинутих країн характерні переважно високий рівень і низькі темпи
урбанізації. Більше того, з кінця XX ст. населення великих міст Західної Європи
почало зменшуватися. Щороку в середньому на 1 млн осіб скорочується кількість
міських жителів у США. Зменшується й населення Токіо. Це результат процесу
субурбанізації.
   Субурбанізація – відплив міського населення в передмістя, що супроводжується
зростанням і розвитком приміської зони.
  Унаслідок цього формуються великі міські агломерації. Причому в ядрі такої
агломерації живе лише 1/3–1/4 частина населення. Основна ж маса людей мешкає в
передмістях і містах-супутниках.
   Країнам, що розвиваються, властивий середній або низький рівень урбанізації.
Щоправда, у більшості країн Латинської Америки, країнах Перської затоки,
Північної Африки, нових індустріальних країнах Азії він уже високий . Темпи
урбанізації у 4,5 разу вищі, ніж у розвинутих країнах, що дає підстави
говорити про «міський вибух». З перенаселених сіл, у яких немає роботи й
елементарних умов проживання, люди їдуть до міст шукати кращої долі. При цьому
швидко зростає частка міського населення країн. Але місто не в змозі забезпечити
всіх переселенців житлом і роботою. Це явище дістало назву хибної урбанізації.
  Хибна урбанізація – зростання міського населення, що не супроводиться
формуванням міського способу життя.
   За хибної урбанізації околиці величезних міст перетворюються на перенаселені
нетрі з антисанітарними умовами, де люди живуть у наметах, кар тонних коробках,
дерев’яних ящиках. Такі квартали є розсадниками хвороб і злочинності.
У Бразилії їх називають «фавелами», у Перу та Колумбії – «барріос
кландестінос», в Індії – «басті», в Африці – «бідонвілями».
  Останніми роками в умовах науково-технічного прогресу в розвинутих державах
змінюються функції сільських поселень. Для них характерним стає
явище рурбанізації (з англ. – сільський та латин. – міський ) – поширення міського
способу життя на селі. При цьому в село переносяться міські галузі господарської
діяльності: сфера послуг і промисловість. На селі зростає кількість котеджів міських
жителів. Най більш рурбанізованою є місцевість навколо Парижа. Тут проживає
понад 400 тис. селян, з яких лише 15 % зай няті у сільському господарстві. Інші
працюють у столиці або передмістях чи обслуговують туристів.
     Отже, розселення є складною системою розміщення людей по території. Вона
склалася історично і постій но змінюється. 
      Урбанізація в Україні
    Процес урбанізації в Україні розпочався у XIX ст. Особливо він прискорився після
скасування кріпацтва в 1861 р. та швидкого розвитку промисловості. Утім міські
жителі ще тривалий час становили незначну частку населення.
      Із 1930-х років у зв’язку зі спланованим радянською владою голодомором на селі
та форсуванням процесів розвитку промисловості урбанізація пришвидшилася. Нею
керувала держава: будувалися нові міста, розширювалися старі. З сіл прибуло
населення, утворюючи клас робітників. У 1940 р. в Україні вже було 255 міст і 459
селищ міського типу, рівень урбанізації досяг 36,2 %. Лідером з цього погляду став
Донбас, де рівень урбанізації становив 74 %. За ним слідували Харківщина і
Дніпропетровщина.
      Після Другої світової вій ни темпи урбанізації зросли ще більше. Наприкінці 50-х
років ХХ ст. в Україні вже було 332 міста і 744 селища міського типу, а рівень
урбанізації зріс до 45,7 %. У 1960–1970-х роках почали формуватися міські
агломерації навколо таких ядер, як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса,
Львів. Рівень урбанізації вже був високим – 60,8 %.
      На початку 1990-х років рівень урбанізації май же досяг сучасного, що свідчило
про перетворення України на високоурбанізовану країну. Кількість міст зросла до
437, а п’ять із них були містами-мільй онниками. Сформувалися 19 міських
агломерацій . Темпи урбанізації сповільнилися. Почалися процеси субурбанізації.
Разом з тим урбанізація мала однобічний характер, спрямований на промисловий
розвиток. Якість міського життя була невисокою, наростали екологічні проблеми,
сфера послуг не відповідала нормам міського способу життя, особливо в малих і
середніх містах.

Зро стання частки міського населення в Україні

На сучасному етапі Україні притаманні високий рівень (68,7 %) та низькі темпи
урбанізації. У результаті субурбанізації сформувалися міські агломерації –
най більша форма міського розселення в Україні. У них проживає близько 36
% населення країни.
 

 До моноцентричних агломерацій належать, зокрема, Київська (5,2 млн

осіб), Харківська (2,2 млн осіб), Одеська (1,5 млн осіб), Львівська (1,5 млн осіб),
Запорізька (1,1 млн осіб).
 Біцентричними є Дніпропетровсько-Дніпродзержинська (2,4 млн осіб),
Донецько-Макіївська (2 млн осіб), Горлівсько-Єнакіївська (783 тис. осіб),
Ужгородсько-Мукачівська (469 тис. осіб), Лисичансько-Сєверодонецька (360
тис. осіб), Калуш-Долинська (298 тис. осіб) агломерації.
 Поліцентрична агломерація сформувалася на Донбасі (4,7 млн осіб). 

Етнічний склад населення

Етнічні групи людей
   Сучасний національний склад населення світу є результатом тривалого
історичного розвитку. Наука, що вивчає культуру, побут, походження та розселення
народів, має назву етнографія (з грец. «етнос» – плем’я, народ і «графос» – пишу).
        Слід розрізняти поняття «етнос», «нація» і «народ».

      Етнос – група людей , яка історично склалася на певній території і має свої мову,
культуру, особливості менталітету.
    Народність – мовна, територіальна, культурна та економічна спільнота людей .
    Коли спільні риси мови, культури, єдність території набувають стій кого
характеру, народність перетворюється на етнічну націю – останню форму
етносу. Людям, що належать до однієї нації, притаманні сталі спільні ознаки.
Насамперед це мова. Але у зв’язку з міграціями й освоєнням європей цями світу нині
багато націй використовують одну мову. Стабільнішою ознакою нації є культура,
яку поділяють на матеріальну та духовну. До матеріальної культури належать тип
житла, національний одяг і національна кухня. До духовної культури належать
свята, обряди, мистецтво, релігія. Вони дбай ливо зберігаються нацією, визначають
її ідентичність. Також нація має етнічні землі, на яких вона сформувалася, та
характерні для неї історичні види господарської діяльності. Говорять навіть про
певні риси характеру й менталітету, притаманні націям.
   Отже, етнічна нація (з латин. – народ) – історична спільнота людей , яка склалася
в процесі формування єдиної для неї літературної мови, особливостей культури,
території та видів господарської діяльності.

 Кожна людина усвідомлює себе представником певної нації. Тоді говорять про її
національність.
       Національність – термін, що визначає належність людини до певної нації або
народності.
        Політична нація (народ) – це все населення певної країни.
     Більшість учених вважають, що в сучасному світі існує від 2 тис. до 4 тис. націй і
народностей: від най дрібніших, чисельність яких становить десятки чи сотні осіб,
до най більших – понад 100 млн осіб. Великою є нація, якщо в ній налічується
понад 1 млн осіб. Таких націй відомо близько 310. Разом вони становлять 95,7 %
усього населення планети.
     Українці за кількістю посідають 22-ге місце серед націй . Їх у світі близько 45 млн,
зокрема на території України проживає 35 млн.
 
      До найбільших за чисельністю націй, у кожній з яких налічується більше 100
млн осіб, належать китай ці (понад 1 млрд осіб), хіндустанці (понад 220 млн
осіб), американці США (близько 200 млн осіб), бенгальці (близько 180 млн
осіб), росіяни (близько 150 млн осіб), бразильці (близько 140 млн осіб)
та японці (близько 130 млн осіб).
      Національний склад населення країн
 За національним складом населення вирізняють три типи
держав: однонаціональні, двонаціональні та багатонаціональні.

 Однонаціональними вважаються країни, у яких понад 90 % становлять

представники однієї нації. До них належить більшість держав Європи,
Латинської Америки, Австралія, арабські країни Аравій ського півострова та
Північної Африки.
 Двонаціональні – це країни, у яких абсолютну більшість становлять дві
нації. До цього типу відносять Канаду (де переважають англоканадці та
франкоканадці), Бельгію (у якій живуть фламандці й валлони), Кіпр (у якому
є греки-кіпріоти і турки-кіпріоти) та деякі інші країни.
 Най більше у світі багатонаціональних країн. Вони переважають в Азії та
Африці (крім північної частини). Перше місце у світі за цим показником
посідає Індія, в якій проживає понад 150 націй і народностей . Май же стільки
 ж їх в Індонезії. Багатонаціональною державою є і США. У Європі такими
країнами є Швей царія, Велика Британія, Іспанія, Боснія і Герцеговина,
Молдова. Саме в країнах із багатонаціональним складом населення часто
загострюються міжетнічні суперечності.

Мови народів світу

    Нації й народності об’єднують у споріднені групи, що дає можливість простежити
їхнє походження. Най важливішою для цього ознакою є мова. Загальна кількість
мов становить 5–7 тис. З розвитком зв’язків між народами та активізацією
міграцій них процесів кількість живих мов неухильно скорочується. Здебільшого
кожній нації та народності притаманна своя мова. Проте мов значно більше, ніж
націй . Частими є й випадки, коли однією мовою говорять кілька народів.
         Найбільш поширених мов – 40. Ними говорять близько 2/3 населення світу.
      Найпоширеніша мова у світі – китайська. Окрім Китаю, вона є державною
мовою Тай ваню та однією з державних мов Сінгапуру. У Європі най уживанішою є
німецька мова. Це єдина державна мова у Німеччині, Австрії та Ліхтенштей ні, а
також одна з державних у Швей царії, Люксембургу, Бельгії.
  Сьогодні зростає роль офіційних (державних) мов. Вони є засобом
міжнаціонального спілкування, мовами офіцій них документів. Часто ними
користуються люди, які рідною вважають іншу мову. Зокрема, це явище характерне
для Африки, де після періоду колоніалізму залишилися мови країн-метрополій . Так,
у цьому регіоні французька є офіцій ною мовою в 21 державі, англій ська – у 19,
португальська – у 5, іспанська – в 1. Сучасними мовами світового значення
вважають 8 мов: китайську, англійську, іспанську, арабську, російську,
португальську, німецьку, французьку. Ці мови най частіше використовують для
міждержавного спілкування, і кількість людей , які володіють ними, є най більшою. 
 Мовні сім’ї
      Близькі за походженням, граматикою, словниковим запасом мови об’єднують у
великі мовні сім’ї. До них відносять мови, які мають не менше 15 % подібних слів,
що часто вживаються під час спілкування. Фахівці-лінгвісти виокремлюють
близько 420 мовних сімей. Най відоміших із них – близько 20. Вони поділяються на
мовні гілки, а ті, своєю чергою, – на мовні групи. Існує також близько 100 мов, які
не можна віднести до жодної з сімей. Процес формування мовних сімей тісно
пов’язаний із розселенням людей . Тому сусідні нації часто мають подібні мови.
    Най поширенішою є індоєвропейська мовна сім’я. Індоєвропей ськими мовами
говорять 45,2 % населення світу. Вони об’єднують понад 150 мов. На думку
вчених, усі індоєвропей ські мови походять від єдиної праіндоєвропей ської мови,
носії якої жили 5–6 тис. років тому. Місцем зародження цієї мови вважають степові
рай они на межі Європи та Азії. У межах індоєвропей ської мовної сім’ї
виокремлюють май же 20 мовних груп, які об’єднані у 7 гілок. У Європі най більші з
них германська, італій ська, балто-слов’янська, кельтська; в Азії –
арій ська. Унаслідок колонізації європей цями світу мови цієї сім’ї нині представлені
на всіх заселених материках.
   Українською мовою у світі говорять 47 млн осіб (22-ге місце у світі за поширенням
серед мов), з яких рідною її вважають 37 млн. Окрім України, вона поширена у
країнах Європи, Азії, Америки. В Україні українська мова є єдиною державною
мовою. У європей ських країнах (Польщі, Словаччині, Молдові, Румунії, Сербії,
Хорватії, Боснії і Герцеговині), у яких українці розселені компактно, українська мова
має статус мови національної меншини, або регіональної мови. За своїм
походженням українська мова належить до балто-слов’янської гілки слов’янської
групи східнослов’янської підгрупи.
      Другою за поширенням є китайсько-тибетська (сино-тибетська) мовна сім’я.
Її мовами говорять 22,9 % населення Землі. Вона об’єднує близько 300 мов,
поширених у Східній, Центральній і Південно-Східній Азії. Най більші мовні групи
цієї сім’ї – китайська й тибето-бірманська. До першої з них належить китай ська
мова з її кількома діалектами. Друга об’єднує численні мови народів М’янми та
західної частини Китаю.
    Народи Південно-Західної, Центральної, Північно-Східної Азії говорять
мовами алтайської мовної сім’ї. Ці мови походять від давньої праалтай ської мови,
яка зародилася на півдні Сибіру і в горах Алтаю. Нині алтай ська мовна сім’я
об’єднує близько 60 мов. У її межах най більшими гілками є тюркська (турецька,
казахська, узбецька, татарська, азербайджанська й інші мови) та монгольська
(монгольська, бурятська, калмицька мови).
   Уральська мовна сім’я складається приблизно з 20 мов. Прауральська мова
зародилася в південних околицях Уральських гір. Мовами фінно-угорської
гілки цієї мовної сім’ї говорять корінні народи Уралу й Поволжя: мордва, удмурти,
марійці. Частина їхніх предків у ІХ ст. переселилися в Центральну та Північну
Європу. Так сформувалися, зокрема, угорська, фінська, естонська мови.
    Народи Тропічної Африки, що живуть на південь від Сахари, говорять більш
як 200 мовами нігеро-конголезької мовної макросім’ї, яка складається з окремих
сімей . Одна з найпоширеніших у світі мов – арабська – належить до афразій ської
макросім’ї. Нею говорять на півночі Африки та Аравій ському півострові.
Формування складу населення України
    Географічне положення у центрі Європи й особливості бурхливого історичного
минулого зумовили формування етнічно неоднорідного складу сучасного населення
України. У давні часи населення увібрало в себе представників різних культур:
землеробських, скотарських, як осілих, так і кочових племен.
    У IV–IX ст. Велике переселення народів, що проходило через територію України,
залишило слід на її етнічному підґрунті. З одного боку, у прибульців населення
запозичило деякі елементи матеріальної та духовної культури, а з іншого – слов’янс
ько-українське населення зазнало впливу на генетичному рівні. У цей час починає
складатися слов’янство і май бутня українська нація.
  У XII–XIX ст. із загарбанням українських земель монголо-татарами, а потім
сусідніми державами – Литвою, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною,
Туреччиною, Кримським ханством, Румунією, Росією – сформувалася національна
основа сучасного складу населення. Вона витворювалася на українському етнічному
підґрунті, яке вже не так вбирало нові гени, як готувало умови для самостій ного
існування національних груп.
   Дані переписів населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини та
Румунії, що регулярно здій снювалися у XVIII–XX ст., свідчать, зокрема, про те, що в
етнічних межах розселення українців їхня питома вага завжди переважала над
іншими національними групами. Водночас через еміграцію з най бідніших частин
України вона неухильно зменшувалася щодо їхньої загальної кількості у світі.
Паралельно з освоєнням Донбасу відбувалася й ого русифікація. Частка українців
зменшувалася в Бессарабії у зв’язку з імміграцією болгар, гагаузів, німців-
колоністів. Зменшився відсоток українців також на Галичині, Закарпатті, Буковині,
захоплених Польщею, Угорщиною, Румунією.
  Протягом ХХ ст. частка українців неухильно зростала. Після здобуття незалежності
цей процес активізувався через піднесення національної свідомості.
   Прой шовши тривалий шлях становлення, нині Україна є державою, в якій
проживають представники понад 130 націй і народностей. Усі вони становлять
політичну націю – український народ. Конституція України гарантує всім націям і
народностям, які мешкають на її території, рівні громадянські, політичні,
соціальні, економічні й культурні права і свободи. 

Українці – титульна нація країни

    Предки українців жили в межах сучасної державної території. Це титульна
державотворча нація.
    Титульна нація – частина населення держави, національність якої визначає
офіцій не най менування цієї держави.
   Українська нація склалася протягом ХІІ–ХV ст. Українці, як правило, круглоголові,
високорослі, світлоокі, колір волосся часто світлий . Паралельно у ХІV–ХVІІ ст.
формувалася й українська мова. В основу літературної мови покладено київсько-
полтавський діалект.
     Назва «українці» вперше зафіксована в письмових джерелах ХVІ ст., присвячених
боротьбі з татарами. У першій половині ХVІІ ст. українцями називали на сей мах Речі
Посполитої послів від Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. У
першій половині ХІХ ст. українська інтелігенція починає використовувати назву
«українці» як загальноукраїнське поняття. Остаточно ця самоназва утвердилася на
Галичині й Буковині у часи піднесення українського національно-культурного руху
наприкінці ХІХ ст., а у Центральній та Східній Україні – на початку ХХ ст.
   Українська етнічна територія розташована у центрально-східній частині Європи.
Саме на ній сформувалася праслов’янська етнічна спільнота. Українці віддавна
сприй мали природне середовище як невід’ємний складовий елемент рідного краю.
Заселені ними землі зручні у природному та геополітичному сенсі. У XIX ст. і май же
до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної
території України. Етнічна територія українців залишається най більшою серед
європей ських народів.
   Українці належать до великих за чисельністю націй світу. На території України їх
проживає 77,8 % від усього населення. Вони становлять абсолютну більшість на всій
території держави за винятком Криму, де їхня частка дорівнює 24,3 %, а у
Севастополі – 22,4 %.
  Най більше українців серед населення західних (окрім Закарпатської та
Чернівецької областей ) і центральних регіонів – понад 90 %. Най більшим відсотком
українців вирізняється Івано-Франківська область – 97,5 %. У Закарпатській області
українці (80,5 %) переважають в усіх адміністративних одиницях за винятком
Берегівського рай ону. Також українці є меншістю у прикордонних з Угорщиною
частинах Ужгородського та Виноградівського рай онів. У Чернівецькій області
українці становлять 75 %.
  Дещо менший показник – 75–80 % – у східних і південних областях. Частка
українців знижується менш як до 60 % лише у двох областях: Донецькій (56,9 %) і
Луганській (58 %). У деяких містах Донеччини українців навіть менше ніж половина:
Донецьку (46,7 %), Єнакієвому (45,3 %), Макіївці (45 %).
    Трохи перевищує 60 % частка українців в Одеській області – у середньому 62,8 %.
Українське населення розміщене по території області вкрай нерівномірно: від 90–95
% у північних і північно-східних рай онах до 7–30 % у південних.
   Частка українців значно більша серед сільського населення (87 %) порівняно з
міським (73,3 %). Якщо говорити про вікові групи, українців більше серед дітей і
літніх людей (понад 80 %).
   На етнічній території українців можна виділити 7 антропологічних типів. Понад 60
% українців належить до центральноукраїнського типу. У Галичині переважає
дунай ський тип, а на Волині – поліський .
Етнографічні групи українського етносу найкраще збереглися у Карпатах і на
Закарпатті. Досі існують культурно-побутові особливості українських горян:
бой ків, лемків, гуцулів.
    Бойки вирізняються своєю говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями,
побутом, а в минулому – ще й одягом. Бой ками їх називають за те, що замість слова
«так» вони говорять «бое». З давніх часів вони розводили волів та овець, торгували
сіллю, а потім почали зай матися землеробством і розведенням корів. Бой ки
працюють на лісорозробках, збирають гриби та ягоди. З бой ків походять професор
Юрій Дрогобич, гетьман України Петро Конашевич-Сагай дачний , письменник Іван
Франко, провідник ОУН Степан Бандера.
    Лемки також мають свою говірку. Зокрема, замість слова «лише» вони говорять
«лем». Основними заняттями лемків віддавна були випасання волів та овець,
ткацтво, різьбярство, деревообробка (особливо ложкарство), каменярство. Лемки,
які жили біля курортів, продавали молочні продукти, гриби, ягоди. Ця група
зазнала значного словацько-польського впливу. Лемки дуже прив’язані до своїх гір,
традицій них форм життя і церкви. Їхні садиби збудовані з дерева. Лемки
вирізняються пісенним фольклором. З лемків походить композитор, автор музики
Державного гімну України Михай ло Вербицький .
       Свою етнографічну територію мають у най високогірнішій частині Карпат на
кордоні з Румунією гуцули. Так їх називали молдавські феодали за національно-
визвольну боротьбу проти них («гоц» – розбій ник). Гуцульські оселі піднімаються в
горах до висоти 1400 м і є най вищими в Україні. Гуцули відомі своєю говіркою,
красивим одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями,
розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел. Гуцули – знані
вівчарі. Їхніми домашніми заняттями є ткацтво, обробка металу і шкіри, різьблення
по дереву, художня вишивка. З гуцулів походить Олекса Довбуш – ватажок
селянського повстання.
      Жителів Поділля називають подолянами. Постій на небезпека з боку татар
зумовила виникнення тут міст-замків, у яких проживав міщанський прошарок
населення. Села і міста були оточені ровами або валами. У центрі села стояла
церква, навпроти неї – корчма, наприкінці села – панський будинок, оточений
липами. Пісні подолян вирізнялися особливою тугою та ліричністю. У ХVІІІ ст.
більша частина Поділля потрапила під владу Росій ської імперії, що спричинило
заборону мови і традицій . Саме тому культура і традиції подолян збережені менше,
ніж у гуцулів чи бой ків.
    На Закарпатті живуть закарпатські русини. Деякі з них вважають себе окремою
русинською нацією. Назву «русини» всі українці використовували як самоназву до
ХІХ ст., у Галичині – до початку ХХ ст. А на Закарпатті угорці продовжували
називати українців русинами й далі. Русини мають свою говірку, яка є українською
мовою з великою кількістю діалектних і угорських слів.
      На Поліссі проживають поліщуки і литвини. У документах перша згадка
про поліщуків датована ХVІІ ст. Ця назва охоплювала українське й білоруське
населення в межах історико-етнографічної території Полісся. Вони живуть у басей ні
Прип’яті та її приток. З давніх-давен поліщуки зай малися полюванням,
пасічництвом, рибальством, скотарством, землеробством. Вони вирізняються своєю
давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фольклору.
      Литвинами називають жителів тих частин Полісся, які у ХІV–ХVІ ст. входили до
складу Литовської держави. 
Релігійний склад населення
Географія світових і національних релігій
       Як виникла релігія
   Особливе місце в духовному житті людей завжди посідала релігія. Вона визначає
систему світогляду, світосприй няття та ставлення до світу людини, передбачає
сукупність звичаїв, обрядів, набір культурних, духовних і моральних цінностей , що
зумовлюють поведінку людини.
   Релігія (з латин. – «зв’язок») – сукупність вірувань і віровчень, наявних у
суспільстві.
       Релігій ні вірування і пов’язані з ними обряди виникли ще в первісної людини.
Це був:

 фетишизм (шанування неживих предметів та приписування їм надзвичай ної

сили)
 анімізм (вірування в духів і безсмертну душу людини)
 тотемізм (віра у священних тварин і рослини, їхню надзвичай ну
спорідненість із людьми)
 культ предків.

    У таких віруваннях божеств було багато. Спершу люди самі здій снювали релігій ні
обряди. Пізніше це стало заняттям чаклунів, магів, шаманів, жерців, а з часом –
духовенства. З переходом до класового суспільства змінилася й релігія. Люди
почали вірити в одного бога. Спершу релігії обслуговували один народ, а з I тис. до
н. е. вони долають державні кордони.
     Сучасні релігії залежно від їхнього поширення та ролі поділяють
на світові, тобто ті, що сповідують у багатьох країнах, і національні, притаманні
одному або ж небагатьом народам. Кожна релігія має свої догмати (вірування, які
прий маються бездоказово), священні книги та обряди.
       Світових релігій три: християнство, мусульманство (іслам) і буддизм. Усі
вони виникли в Азії. 

Релігія в Україні
     Україна є світською державою. У ній державні органи не контролюють громадян
у сфері релігії, керуючись Резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи, що
декларує невтручання держави у релігій ні справи. Водночас держава гарантує
захист прав і свобод людини, виступає проти розпалювання релігій ної ворожнечі. У
Конституції України закріплено свободу волі та совісті громадян, тобто законодавчо
держава затверджує політику віротерпимості, можливості сповідувати будь-яку
релігію або не сповідувати жодної, у тому числі для вій ськовослужбовців та
ув’язнених. Церковні організації не підконтрольні державі й не мають засобів
прямого впливу на органи влади, політичну ситуацію в країні. Разом з тим на
законодавчому рівні визнано значущість православ’я для історії, культури,
державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства.
         Україна – багатоконфесій на держава. У її межах існує май же 35 тис. релігій них
громад, які є прихильниками близько 90 конфесій (віросповідань). Утім 98 % вірян
вважають себе прихильниками християнства. Християнська церква в Україні має
понад тисячолітню історію. Вона завжди була осередком культури, формувала
етичні норми, впливала на розвиток освіти й мистецтва, проповідувала принципи
любові та справедливості. У давні часи християнство сприяло об’єднанню
державних земель навколо Києва.
      Більше ніж половина християн в Україні є прихильниками православ’я. Нині
воно представлене Українською православною церквою (УПЦ) Московського
патріархату, Українською православною церквою (УПЦ) Київського патріархату та
Українською автокефальною церквою. Кожна з них має свої монастирі, духовні
навчальні заклади, періодичні видання, недільні школи.
    Близько 20 % віруючих є прихильниками католицької церкви. Серед них
приблизно 16 % – греко-католики, а решта – римо-католики. Представники цих
конфесій проживають переважно в Західній Україні, най більше їх у Львівській ,
Івано-Франківській , Тернопільській та Закарпатській областях. Греко-католицька
(уніатська) церква була створена Брестською унією у 1596 р. Вона
підпорядковується Папі Римському, визнає догмати католицтва, але зберігає
православні обряди. В Україні багато християнських церков протестантського
спрямування. Серед протестантів най більш значні євангельські християни-
баптисти, п’ятидесятники, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, харизмати та
інші. Кількість прихильників протестантських церков в Україні неухильно зростає.
      На мусульманські громади припадає близько 1,2 % кількості релігій них громад.
Най більше мусульман у Криму серед кримських татар.
       Понад 0,5 % громадян сповідують іудаїзм. Це євреї та караїми. 

Зай нятість населення у світі й

Україні
Трудові ресурси й економічно активне
населення
 
      Кого відносять до трудових ресурсів
   Усіх працездатних людей , які справді задіяні або можуть бути задіяними у
виробництві, вважають трудовими ресурсами. Залежно від нормативних документів
різних країн працездатний вік людей визначають по-різному.
   Трудові ресурси – це все населення працездатного віку, яке за своїм станом
здоров’я та рівнем кваліфікації може працювати, а також підлітки і пенсіонери, які
працюють. Цих людей ще називають «працездатне населення», іноді «людські
ресурси» та «робоча сила». Останніми десятиліттями розвинені країни Європи, США
та Японія дотримуються нового погляду на робочу силу як на один із ключових
ресурсів економіки.
   До трудових ресурсів відносять три категорії осіб. Основна категорія –
це населення працездатного віку, крім інвалідів І і ІІ груп, котрі не працюють. Друга
категорія – задіяне у господарстві населення, молодше працездатного віку. За
українським законодавством повний робочий день можуть працювати особи, які
досягли 16-річного віку, виконувати певні види робіт упродовж неповного робочого
дня дозволено з 14-ти років. Третя категорія – задіяне у господарстві населення,
старше працездатного (пенсій ного) віку.
    Пенсійний вік – установлений законодавством вік, після настання якого людина
може претендувати на пенсію за віком.
   У країнах Європи наприкінці ХІХ ст. пенсій ний вік становив 70 років. Це давало
можливість отримувати пенсію лише особам, які май же повністю вичерпали ресурс
своєї працездатності. До пенсій ного віку в той час доживали небагато людей , тому
на вимогу профспілок й ого було знижено до 65 років. У Китаї та деяких інших
країнах узагалі немає пенсій ного забезпечення за віком.
   За українським законодавством пенсій ний вік для чоловіків і жінок настає у 60
років. Деякі категорії людей мають право на пільгові пенсії. 

 Кількість і якість трудових ресурсів

    61 % сучасного населення світу, тобто близько 4,4 млрд осіб, складають світові
трудові ресурси. В Україні загальна кількість трудових ресурсів становить близько
25 млн осіб, або 55 % населення країни. Цієї кількості цілком достатньо для
функціонування господарства. Але різні частини України неоднаково забезпечені
трудовими ресурсами.
  Значна частка працездатного населення, але дуже низькі показники природного
приросту й істотний відтік населення спостерігаються у промислових областях на
сході і в центрі держави: Донецькій , Луганській , Харківській ,
Дніпропетровській . Такі самі ознаки притаманні й Київській області. Чимала
кількість працездатного населення, високі показники «старіння», від’ємні або
низькі показники природного приросту і значний відтік населення характерні для
південних (Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької) та західних
(Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької, Закарпатської,
Рівненської, Волинської) областей України. Найгірша ситуація із забезпеченням
трудовими ресурсами на територіях, де невелика частка працездатного населення,
від’ємні або дуже низькі показники природного приросту, швидкі темпи «старіння»
населення та значний відтік людей . Ідеться про сім областей України: Хмельницьку,
Житомирську, Вінницьку, Кіровоградську, Черкаську, Полтавську, Сумську.
       Чисельність трудових ресурсів постій но змінюється під впливом природного
руху населення та міграцій . Основне джерело поповнення трудових ресурсів –
молодь, яка вступає у працездатний вік, і переселенці з інших територій .
 Якість трудових ресурсів забезпечується їхнім віком, станом психофізіологічного
здоров’я, якістю харчування, рівнем освіти та досвідом роботи. Тому розрізняють
два типи працездатності. Загальна працездатність припускає наявність у людини
фізичних, психічних, вікових даних, що дають змогу виконувати роботу, яка не
потребує спеціальної підготовки. Людей на таких видах роботи називають
«некваліфікована робоча сила». Професійна працездатність передбачає
можливість до конкретної праці, що здобувається у процесі спеціального навчання.
    У зростанні освітнього рівня та професій ної май стерності трудових ресурсів
істотну роль відіграє система підготовки кваліфікованих кадрів для всіх видів
господарської діяльності. Це забезпечують заклади вищої освіти різних рівнів. У час
бурхливого розвитку техніки і технологій освіта повинна випереджати наявний
рівень виробництва.
  Залежно від віку люди мають різний стан фізичного здоров’я, рівень освіти, досвід
роботи. Людям старшого віку необхідна перекваліфікація у зв’язку зі стрімкими
змінами науки і техніки. Люди молодого віку висувають багато вимог до умов
роботи, часто змінюють робочі місця, шукають кращу роботу, тому спостерігається
висока плинність. Люди літнього віку, навпаки, тримаються свого робочого місця.
Жінки в молодому віці народжують дітей , тому потребують оплачуваної відпустки
для догляду за дитиною. Враховуючи всі зазначені особливості, фахівці послідовно
виокремлюють 5 вікових груп трудових ресурсів, починаючи з такої, що має
най більше переваг: перша – 30–39 років, друга – 20–29 років, третя – 40–49 років,
четверта – 50–59 років, п’ята – 16–19 років.
     Існують два типи відтворення трудових ресурсів:

 екстенсивне – означає збільшення чисельності працівників в окремих

регіонах або країнах;
 інтенсивне – пов’язане з підвищенням кваліфікації робітників, їхніх
фізичних та розумових здібностей . Великої шкоди інтенсивному відтворенню
трудових ресурсів завдає інтелектуальна еміграція з країни. 

       Економічно активне населення

    Про ступінь залучення трудових ресурсів у виробництво свідчить показник
економічно активного населення. Частку економічно активного населення
визначають у відсотках від загальної кількості мешканців країни. За класифікацією
Міжнародної організації праці (МОП) населення, старше визначеного мінімального
віку, поділяють на три категорії: зай няті у виробництві, безробітні та особи поза
робочою силою. Перші дві категорії відносять до економічно активного населення.
   Економічно активне населення (ЕАН) – це частина трудових ресурсів, що
забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і надання послуг.
      Отже, до складу економічно активного населення входять тільки ті особи, які
зай маються економічною діяльністю, тобто зай няті, або шукають роботу й готові
приступити до неї – безробітні. Близько 50 % населення світу належать до
економічно активного населення. У більшості розвинутих країн й ого частка
коливається в межах 50–55 %. Враховуючи те, що люди пенсій ного віку
продовжують працювати, а деякі підлітки також задіяні у виробництві, та з
урахуванням рекомендацій МОП економічну активність населення в Україні
визначають щодо осіб обох статей віком від 15 до 70 років включно.
    Особи поза робочою силою – це люди, які не мають роботи і не шукають її, в тому
числі люди, молодші працездатного віку. Цю групу вважають економічно
неактивним населенням у конкретний період. В Україні економічно неактивним є
більше ніж третина працездатного населення. 
 Проблеми зайнятості населення в Україні
 
     Зайнятість населення
     Економічно активне населення задіяне в різних видах господарської діяльності,
виконуючи певну роботу. Роботою вважають будь-яку діяльність у межах
виробництва або надання послуг.
   Зайнятість – це економічна діяльність громадян, пов’язана із задоволенням
особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у
грошовій або іншій формі.
     Вирізняють кілька видів зай нятості. Постійна зайнятість передбачає роботу, яка
виконується на основі трудового договору, укладеного на невизначений термін.
Якщо термін зай нятості обмежений , зай нятість може бути тимчасовою (на термін
до двох місяців) та сезонною (яку через природні й кліматичні умови виконують не
весь рік, а протягом певного періоду, але не довше шести місяців). Існує
також випадкова зай нятість. Це робота, яка має одноразовий характер.
   За сферами господарства трудові ресурси розподіляються нерівномірно в різних
за рівнем розвитку типах країн. Але в цілому в сучасному світі зростає кількість
осіб, які працюють у сфері послуг, і скорочується – у виробничій сфері. Так, у
розвинутих країнах частка зай нятих у невиробничій сфері (наука, освіта, медицина,
культура, торгово-фінансова діяльність тощо) становить до 60–80 %.
У промисловості зай нято в середньому близько 25–40 %, а кількість зай нятих у
сільському господарстві постій но зменшується – зазвичай 3–6 %.
   У най бідніших країнах світу, де головна мета економіки – задовольнити первинні
потреби людей (їжа й одяг), більшість людей зай няті у малопродуктивному
сільському господарстві (75–90 % працездатного населення). Частка зай нятих у
промисловості не перевищує 10–20 %, у сфері послуг – до 10 %.
     В Україні у виробничій сфері, яка виробляє матеріальні блага, зай нято 38,8
% населення. З них у промисловості – 18,4 %, сільському господарстві – 15,4
%, будівництві – 5 %. У сфері послуг працює 61,2 % населення. Спостерігається
відплив зай нятих із державного сектора економіки до приватних і спільних
підприємств. 
Національна економіка та показники її
економічного розвитку

Що таке господарство?
  Для задоволення своїх щоденних потреб людина виробляє різноманітні
матеріальні та нематеріальні блага. Створюючи певні блага, люди вступають у
зв’язки і взаємодію з навколишнім середовищем та між собою.
   Господарство – сукупність усіх видів людської діяльності, які дають змогу
задовольняти матеріальні та нематеріальні потреби суспільства, а також
забезпечують й ого розвиток.
  Господарська діяльність людини здій снюється як окремими людьми або
колективами, так і всім населенням країни або світу. Через те розрізняють кілька
рівнів господарства.
   Най нижчим є домашнє господарство – приватне господарство окремої родини.
      Особисте селянське господарство – це господарська діяльність на землі, яка
проводиться фізичною особою індивідуально або родиною з метою задоволення
особистісних потреб у сільськогосподарській продукції, а також реалізації її
надлишків. Такі господарства можуть, крім того, надавати послуги з використання
свого май на, наприклад у сфері сільського зеленого туризму.
     Міське господарство – сукупність служб, інженерних споруд і мереж, заводів,
фабрик, установ, які розташовані на території міста і призначені задовольняти
повсякденні комунальні, побутові, матеріальні та соціально культурні потреби
людей . Складовою частиною міського господарства є житлово-комунальне
господарство.
 Національна економіка (національне господарство) – сукупність
взаємопов’язаних видів людської діяльності в межах певної країни, яка
сформувалася у зв’язку з особливостями її географічного положення протягом
певного періоду історичного розвитку.
  Національні господарства країн світу, що об’єднані економічними та політичними
відносинами, формують світове (глобальне) господарство.
Що таке виробництво?
        Національне господарство охоплює кілька послідовних стадій : виробництво
товарів та послуг, обмін ними, а також розподіл і споживання створених благ.
      Виробництво – процес створення матеріальних і духовних благ, необхідних для 
існування і розвитку країни.
     Вирішальним чинником виробництва є праця людини. Також виробництво
неможливе без предметів та засобів праці. Предметами виробництва є сировини та
матеріали, з яких виробляють продукцію. На селі особливим предметом
виробництва є земля. Засоби праці – це машини та обладнання. Сукупність зай нятих
працівників, а також предметів та засобів праці називають продуктивними силами.
    Важливу роль у господарстві відіграє матеріальне виробництво, тобто створення
певної продукції. Розрізняють виробництво засобів праці та виробництво
предметів споживання. 

Послуги та їх характерні ознаки

   З підвищенням рівня життя суспільства усе більшого значення набувають послуги
та зростає споживацький попит.
    Послуга – це дія індивіда на користь іншого, результат якої споживається в
процесі її надання.
   Послуги задовольняють духовні й соціальні потреби людей і є об’єктом їх
цивільних прав. Серед чинників, що стимулюють розвиток послуг, вирішальним є
прискорений розвиток науково-технологічного прогресу та пов’язане з
прискореним розвитком виробництва зростання рівня доходів населення. У
сучасному суспільстві задоволення широкого спектра суспільних та індивідуальних
потреб сприяє ефективному розвитку господарства.
     Послуги мають певні особливості порівняно з матеріальними благами.
  по-перше, їх не можна відділити від джерела незалежно від того, надається
послуга людиною або машиною, тобто існує невіддільність послуг;
 по-друге, послуги не можна зберігати для подальшого продажу або
використання. В цьому полягає їх недовговічність;
 по-третє, послугам притаманна непостійність якості залежно від того, хто,
коли, де й як їх надає. 

        Обмін та споживання
      Оскільки території, розміщені у різних природних умовах, мають неоднакову
забезпеченість природними та трудовими ресурсами, вони не можуть бути
економічно самодостатніми, тобто виробляти усю необхідну для задоволення
потреб суспільства продукцію та послуги. Тому території спеціалізуються на
виробництві лише певних видів продукції та наданні тих чи інших послуг. 
    Спеціалізація (від лат. specialis – особливий ) – це переважний розвиток тих
виробництв, для яких на даній території умови є най кращими, а більша частина
продукції призначена для обміну.
      Унаслідок спеціалізації між територіями виникає територіальний поділ праці. З
давніхдавен існував поділ праці між членами родини: дітьми та дорослими, жінками
та чоловіками, керівниками та підлеглими. Такий розподіл склався історично і
залежав передусім від фізичної сили того чи іншого члена родини та й ого
соціального статусу. Між територіями такий поділ праці існує залежно від різних
передумов для розвитку їх господарства. Основним й ого рушієм є пошук
економічної вигоди. Тобто витрати на виробництво та реалізацію продукції або
послуги (їх собівартість) мають бути най меншими, а відповідно прибуток –
най більшим.
   Отже, територіальний поділ праці (ТПП) – процес спеціалізації країн на
виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.
    У зв’язку з територіальним поділом праці виникає обмін між територіями, тобто
складається ринок товарів та послуг як сфера їх купівлі та продажу. Кінцева мета
господарської діяльності – це розподіл та споживання створених благ. Якщо
створені продукція та послуги не були затребувані на ринку, то господарство не
отримало економічного прибутку.
      Отже, національне господарство являє собою цілісну систему з економічного і
організацій ного поглядів й складається із сукупності взаємопов’язаних видів
діяльності, що зумовлені географічним розміщенням країни. 
     Показники економічного розвитку національної економіки
  Най важливішими показниками, що характеризують економічний розвиток
господарства країни, є валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний
продукт (ВНП). Їх визначають як у абсолютних і відносних показниках (у розрахунку
на душу населення, тобто в середньому на одну особу).
   Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість річного
обсягу кінцевої продукції та послуг, що їх вироблено на території країни.
   До розрахунку ВВП включають лише кінцевий продукт, тобто товар чи послугу, що
їх купують для безпосереднього використання. Благо, яке  купується з метою й ого
подальшої переробки або перепродажу, називається проміжним. Наприклад,
кулькова ручка – це кінцевий продукт, а пластмаса, фарба, чорнило, виробництво та
реалізація ручки – це проміжні продукти. Крім того, до ВВП не включається вартість
товарів, які вироблені для власного споживання домашніми господарствами
(наприклад, печиво, що випечене для своєї родини) та на присадибних ділянках
(зокрема, городина та молочні продукти, які не потрапляють на ринок). Крім того,
до ВВП не входить вартість продукції, що її виробляють у тіньовій економіці, яка не
враховується офіцій ною статистикою та не оподатковується. Хоча така продукція й
виробляється для продажу, але держава не володіє інформацією про неї.
    У зв’язку з неоднаковою купівельною спроможністю національних валют для
порівняння рівня ВВП у різних країнах й ого значення перераховують згідно з
поточним курсом валют на міжнародних валютних ринках або на основі обмінного
курсу національної валюти щодо стандарту у світовій валюті (зазвичай долару
США). Показники ВВП, визначені у 2015 р. для 190 країн світу, наведено в таблиці. 
 Най більш точною характеристикою рівня економічного розвитку
країни, а також зростання економіки є валовий внутрішній продукт
(ВВП) на душу населення. Він у різних країнах для порівняння
виражається в єдиній валюті – доларі США. Перерахунки здій снюють не
за ринковим обмінним курсом валют, а за паритетом (від лат. paritatis –
рівність) купівельної спро можності. Показники ВВП на душу населення,
що їх визначено для 185 країн світу, а також для деяких окремих
територій , наведено в таблиці. 

  Індекс людського розвитку (ІЛР) – показник якості життя

     У 1990 р. була започаткована Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй  
 (ПРООН), яка щорічно видає «Доповідь про розвиток людини». У ній зазначається
комплексний показник, який дає змогу оцінити й порівняти рівень життя людей у
різних країнах та регіонах світу – індекс людського розвитку (ІЛР). Він був
розроблений групою економістів на чолі з пакистанцем Махбубом-уль-Хаком.
Спершу, визначаючи ІЛР, враховували три основні показники:

1. очікувану тривалість життя при народженні, що оцінює довголіття; 

2. рівень грамотності дорослого населення країни, який передбачає середню
кількість років, затрачених на навчання, очікувану тривалість навчання та
рівень професій ної освіти;
3. рівень життя, який оцінюється через реальний дохід на душу населення в
доларах США.

       У 2010 р. перелік показників був розширений ще трьома. Так, додали

  4. індекс соціально-економічної нерівності, тобто співвідношення доходів
най багатших та най бідніших верств населення (за 10-бальною шкалою);
   5. індекс гендерної нерівності, тобто нерівність прав чоловіків та жінок у
суспільстві;
    6. індекс бідності, що показує частку людей , які проживають за межею бідності. 
  Таким чином, індекс людського розвитку (ІЛР) – це комплексний показник, що
розраховується для міждержавного порівняння і визначення рівня життя,
грамотності, освіченості й довголіття як основних характеристик людського
потенціалу досліджуваної території.
  Нині ІЛР визначений для 188 держав і територій світу. Й ого показники змінюються
від 0,3 до май же 1,0. Дуже високим вважається рівень людського розвитку, якщо
коефіцієнт перевищує 0,9, високим – 0,8 – 0,9, середнім – 0,5 – 0,8, низьким – менш
ніж 0,5. Дуже високим рівнем ІЛР вирізняються 14 країн. 
     Україна належить до країн із середнім показником ІЛР, посідаючи 81-ше місце в
світі з індексом 0,747. Нашій країні притаманна достатньо низька очікувана
тривалість життя при народженні – 71 рік, низькі реальні доходи населення.
Водночас грамотність дорослого населення становить 100 %, середня тривалість
навчання – 12 років.
  Най нижчі показники ІЛР притаманні 29 країнам світу, які розташовані переважно в
Африці (Нігер, Центрально-Африканська Республіка, Еритрея, Чад, Бурунді, Буркіна-
Фасо, Гвінея, Сьєрра-Леоне, Мозамбік, Малі та інші), а також в Азії (Афганістан,
Ємен) та Латинській Америці (Гаїті).

 Валовий національний продукт (ВНП) –  це сукупна ринкова вартість річного

обсягу кінцевої продукції та послуг, що її одержано усіма національними
виробниками, не залежно від того, де вони перебувають: у межах країни чи за
кордоном.
      Водночас ВНП не враховує доходи підприємств, що розташовані в країні, але
належать іноземцям, а також доходи іноземців, які працюють у країні. Тому
ВНП = ВВП + ДЗ – ДІ,
де ДЗ – доходи, що одержані національними суб’єктами за кордоном;
      ДІ – доходи іноземної спільноти у межах країни.
  Якщо ВНП перевищує ВВП, значить жителі даної країни отримують за кордоном
більше, ніж іноземна спільнота заробляє в даній країні. 
Дві сфери економіки
    Національне господарство (економіка) є комплексною системою й складається з
багатьох видів людської діяльності. Одні з них спрямовані на виробництво
матеріальних благ – виробнича сфера, інші – на надання послуг – невиробнича сфера,
або сфера послуг.
 Виробнича сфера
  До виробничої сфери належать промисловість, сільське та лісове господарство,
будівництво. Кожен з видів виробничої сфери має важливе значення для розвитку
економіки країни. Одні виробництва видобувають сировину, інші її переробляють
на готову продукцію. Саме у сфері матеріального виробництва в основному
формується ВВП країни.
  Промисловість – сукупність підприємств (заводів, фабрик, електростанцій , шахт),
що виготовляють засоби виробництва та предмети споживання, забезпечують
потреби господарства у сировині, паливі та електроенергії.
   Залежно від характеру продукції промисловість умовно поділяють на важку, а
також легку й харчову. Важка промисловість виробляє засоби виробництва –
машини, обладнання, сировину, паливо, електроенергію. Легка й харчова
промисловість виробляють предмети споживання: тканини, одяг, взуття,
продовольство тощо. Проте такий поділ є достатньо умовним.
   Види промисловості, які зай маються видобутком сировини з надр, вод, лісів,
називають добувною промисловістю. Це, наприклад, нафтогазова, вугільна,
залізорудна промисловість. Ті виробництва, що випускають кінцеву продукцію з
сировини, відносять до переробної промисловості. Це, зокрема, металургія, хімічна,
текстильна, харчова промисловість.
    Сільське господарство – сукупність підприємств, діяльність яких організована
на землі й спрямована на виробництво для населення продовольства, а для ряду
промислових виробництв – сільськогосподарської сировини.
  Сільське господарство складається з рослинництва (землеробства)
та тваринництва.
   Лісове господарство – сукупність підприємств, які зай маються вивченням,
обліком, відновленням, охороною лісових ресурсів та контролем за їх
використанням. Лісове господарство також покликане підвищувати продуктивність
лісів, боротися зі шкідниками лісу, іноді й організовувати лісовий туризм.
    Будівництво – сукупність організацій , які зай маються зведенням, ремонтом та 
реконструкцією будівель виробничого та невиробничого призначення.
 Будівництво передбачає проектно-конструкторські, геолого-розвідувальні,
будівельно-монтажні та експлуатацій ні роботи. 
       Сфера послуг та інфраструктура
      Більшість установ невиробничої сфери не виробляють матеріальні блага, але
рівень їх розвитку визначає комфортність життя людини. Разом з тим існує низка
закладів сфери послуг, які виробляють продукцію, наприклад, громадське
харчування (ресторани, їдальні, кав’ярні), ательє з пошиття одягу.
  Сфера послуг – види господарської діяльності, які мають на меті обслуговувати 
людей , а також задовольняти їхні духовні й фізичні потреби.
    Від неї залежать матеріальне становище, рівень освіти, здоров’я, відпочинок та
побут людей . Від рівня розвитку сфери послуг залежить кількість вільного часу
людини та можливість й ого використання для саморозвитку особистості. Останнім
часом частка працюючих у сфері послуг неухильно зростає в усіх країнах світу. Цей
процес називають «революцією послуг». До традицій них видів послуг належать
банківсько-фінансові, культурно-освітні, соціально-побутові, лікувально-оздоровчі,
транспортні, управлінські. У зв’язку з бурхливим розвитком науки та
інформацій но-технологічною революцією у наш час виникли нові види послуг:
інформацій ні, науково-технічні, ділові, туристичні, нові засоби зв’язку (електронна
пошта, супутниковий зв’язок).
     Для нормальної роботи господарства необхідна інфраструктура.
  Інфраструктура – сукупність будівель, служб та систем, що необхідні для
функціонування матеріального виробництва (виробнича інфраструктура) та
забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення (соціальна
інфраструктура).
 До виробничої інфраструктури належать, зокрема, дороги, канали, лінії
електропередачі, нафто та газопроводи, порти, комори, системи зв’язку тощо.   
До соціальної – заклади культури, освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального,
курортного господарства та ін.
    Як виникла і розвивалася секторальна модель економіки?
  Враховуючи існування різних видів господарської діяльності виробничої та
невиробничої сфер, у 1930–1940-х рр. ХХ ст. британські економісти Алан Фішер та
Колін Кларк, а також французький економіст і соціолог Жан Фурастьє створили
теорію про трисекторну модель економіки. 
гідно з цією теорією економіка складається з трьох секторів.

 первинний сектор зай мається видобутком сировини для інших галузей . Це

сільське господарство, рибальство, лісове господарство, мисливство та
добувна промисловість. До нього також часто відносять діяльність, пов’язану
зі збиранням, пакуванням, очищенням і переробкою сировини на місці;
 вторинний сектор економіки зай мається промисловою переробкою
сировини на кінцеву продукцію, що готова до споживання. Тому до нього
відносять переробну промисловість та будівництво. Вторинний сектор
використовує сировину первинного сектора й виробляє на її основі
продукцію, призначену для споживання, продажу або використання в інших
галузях. Підприємства вторинного сектора зазвичай споживають багато
енергії й потребують складних машин та технологій ;
 третинний сектор економіки надає послуги як населенню, так і сприяє роз 
витку виробництва, підвищуючи й ого продуктивність. У зв’язку зі стрімким
зростанням та диференціацією сфери послуг у наш час деякі теоретики
поділяють третинний сектор на два, а то й три. Власне до третинного
сектора відносять установи, що постачають прямі нескладні послуги як для
споживачів, так і для підприємств. Це роздрібна та гуртова торгівля,
транспортні, житлово-комунальні послуги, догляд за дітьми, індустрія
розваг;
 четвертинний сектор пов’язаний з послугами для бізнесу: банківсько-
фінансові, юридичні, інформацій ні, страхові
 п’ятинний сектор сприяє формуванню «економіки знань». До нього належать
послуги населенню, що потребують особливо високого рівня кваліфікації
персоналу: освіта, медицина, наукові дослідження та розробки, що необхідні
для удосконалення виробництва. 

   У розвинутих країнах третинний , четвертинний та п’ятинний сектори економіки

най більші за кількістю працюючих і зростають най швидшими темпами. Колін
Кларк помітив, що зі зростанням рівня економічного розвитку зменшується попит
людей на продукцію сільського господарства. Попит на промислові товари спочатку
зростає, а потім, досягнувши певного рівня насиченості ринку, скорочується. Попит
же на послуги постій но зростає. Тому на історично ранніх етапах розвитку
господарства у зв’язку зі споживчим попитом людей переважний розвиток мав
первинний сектор економіки. 
   В період промислових переворотів ХVIII – ХІХ ст. став стрімко зростати вторинний
сектор. У наш час в умовах розвинутої економіки, коли первинні потреби людини у
їжі, житлі, промислових товарах вже цілком задоволено, зростає роль третинного та
четвертинного секторів.
     Отже, баланс між секторами економіки за часткою у ВВП, а також за рівнем
зай нятості населення залежить від рівня економічного розвитку країни або регіону.
Оскільки рівень розвитку не однаковий , баланс між п’ятьма секторами економіки
суттєво різниться як між різними регіонами світу, так і між країнами і навіть між
територіями однієї країни.
    Економічний розвиток та його етапи
   Економіка кожної країни історично проходить три етапи розвитку, протягом яких
змінюється роль її різних секторів, – аграрний, індустріальний та
постіндустріальний.
  Економічний розвиток – це зміни в економіці країни, що супроводжуються
значними структурними і організацій ними зрушеннями у господарській сфері.
    Для аграрного (сільськогосподарського) суспільства характерне переважан  ня
первинного сектора економіки (де працює понад 70 % населення), особливо низько
продуктивного сільського господарства, у якому переважає важка фізична праця.
Саме воно дає левову частку ВВП. При цьому у вторинному секторі зай нято близько
20 % працюючих, а у третинному – лише близько 10 %. Цей етап являє собою
суспільство не розвинутої науки й незначного використання техніки та механізмів.
Такий тип економіки був характерним для більшості країн Європи до промислових
переворотів. Цей період називають ще доіндустральною епо хою. Аграрний тип еко 
номіки притаманний і донині най більш слаборозвинутим країнам Африки, Океанії,
Азії.
 Індустріальне суспільство характеризується створенням потужної
технічно розвинутої промисловості (індустрії) як основи і провідного сектора
економіки. При цьому зростає частка населення, що зай няте на заводах і фабриках
(до 40 %), тому промислове виробництво домінує над аграрним. Індустріалізація
супроводжується високими темпами урбанізації. Швидке зростання промисловості,
що спричинене механізацією та автоматизацією виробництва, використанням
досягнень науково-технологічного прогресу, зумовлює значні якісні зміни і в інших
сферах суспільного життя: соціальнопобутовій , політичній , культурній , духовній . В
результаті зростає попит на техніку. Паралельно відбувається скорочення
працюючих на виробництві, тому зростає роль невиробничої сфери, у якій зай нято
до 20 % населення. Більшість розвинутих країн світу прой шли цю стадію розвитку в
ХІХ – ХХ ст. Нині індустріальний тип суспільства притаманний ряду країн, що
швидкими темпами розвивають свою промисловість, залучаючи науково-технічні
досягнення та передові технології розвинутих країн. Це, зокрема, Китай , Індія,
Бразилія.
  У наш час в економіці високорозвинутих країн Європи, США, Японії переважають
третинний та четвертинний сектори. Цей етап розвитку
називають постіндустріальним (інформаційним) суспільством. 
При ньому в первинному секторі зай нятість скорочується до 10 %, у
вторинному – до 20 %. Натомість у третинному та четвертинному
секторах працює до 70 % працездатного населення. Це стає
передумовою для формування «економіки знань». У первинному та
вторинному секторах виробництво повністю механізоване та
автоматизоване, тому в них попит на робочу силу спадає. Значна
частина працюючих переходить у сферу послуг. Така модель економіки
була вперше обґрунтована американським соціологом Деніелом Беллом
у другій половині ХХ ст. Учений визначив постіндустріальне суспільство
як таке, «в економіці якого пріоритет перей шов від переважного
виробництва товарів до надання послуг, проведення досліджень,
організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас
технічних спеціалістів став основною професій ною групою і, що
най важливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою
залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне
суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу,
представники якого на політичному рівні виступають як консультанти,
експерти або технократи». Центральною ознакою постіндустріального
суспільства є панування науки. Основними елементами цієї структури є
університети, наукові інститути, науково-дослідні організації.

Форми суспільної та просторової організації

виробництва

Що сприяє зростанню ефективності виробництва?

  Вам уже відомо, що до важливих показників ефективності розвитку виробництва
належать продуктивність праці та собівартість продукції. За умов ефективного
господарювання продуктивність праці має тенденцію до зростання, а собівартість
продукції – до зменшення. Цьому сприяє багато чинників. Передусім, це форми
просторової організації виробництва та врахування чинників й ого розміщення.
Оптимальний їх добір залежить від характеру продукції, що виробляє підприємство,
та технології її виробництва. 
      Форми суспільної організації виробництва
  Зростанню ефективності виробництва сприяють форми й ого суспільної організації.
   Форма суспільної організації виробництва – це певний спосіб проектування 
роботи підприємства, який дає змогу підвищити ефективність й ого роботи.
   Спершу було виділено такі форми організації виробництва, як концентрація,
комбінування, спеціалізація та кооперування. У наш час до цього переліку додалися
кілька нових, зокрема агломерування виробництв. 

 Концентрація
    Яке підприємство здатне ефективніше працювати, витримувати конкуренцію за
ринки збуту продукції, глибше запроваджувати новітні досягнення науки і техніки
у виробництво: велике чи мале? Звісно, більше шансів на це у великих підприємств.
Їх створено на основі концентрації виробництва. 
   Концентрація (зосередження) – оптимальне зосередженням виробництва на
великих підприємствах.
  Концентрація проявляється у збільшенні розмірів підприємств, тобто
зосередженні виробничих процесів, робочої сили, засобів виробництва й випуску
продукції на підприємствах-гігантах. Укрупненню підприємств сприяють як
зростання потреби в окремих видах продукції, так і інформацій но-технологічний
прогрес.
      Концентрація виробництва має ряд переваг і недоліків. Перевагою цієї форми
суспільної організації виробництва є те, що підприємства-велетні краще оснащено
новітніми технологіями, адже мають можливість фінансувати та виконувати
великомасштабні науково-дослідні, пошукові, практичні роботи зі створення і
поширення нової техніки. На великих підприємствах економніше використовуються
матеріали і паливо, заощаджуються кошти на транспортні витрати. Зі збільшенням
обсягу виробництва скорочуються витрати на сировину та паливо, що сприяє
зниженню собівартості продукції.
     Водночас концентрація виробництва збільшує навантаження на навколишнє
середовище, тобто створює значні екологічні проблеми. Тому велетенські
підприємства слід розміщувати за межами населених пунктів. Це, в свою чергу,
вимагає додаткових витрат на перевезення людей до місця роботи. Також
ускладнюється процес управління великим підприємством. Надмірна концентрація
виробництва призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку
конкуренції на ринку. В Україні зі значним ступенем концентрації виробництва
створено підприємства чорної металургії, електроенергетики, хімічної
промисловості. Через негативні наслідки концентрації відбувається і зворотний
процес – деконцентрація (дисперсія або розосередження) виробництва. Це
спричиняє появу широкої мережі малих і середніх підприємств. Серед них
виживають лише економічно ефективніші, тобто ті, що технічно й технологічно
краще оснащено та більш чутливі до зміни попиту і пропозиції на певні види товару
на ринку.
      Комбінування
    Деякі підприємства називають не заводами, фабриками або май стернями, а
комбінатами через те, що їх створено на основі форми просторової організації
виробництва, яка називається комбінуванням.
      Комбінування – це поєднання на одному підприємстві кількох виробництв.
 Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організацій но
взаємопов’язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати
самостій но, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію. Також комбінат має єдину
систему управління. Основою для поєднання виробництв може бути кілька
чинників.

 по-перше, спільність чи комплексна переробка сировини на підприємстві. Це

можливо за наявності кількох напрямів переробки вихідної сировини.
Наприклад, під час нафтопереробки добувають багато різних
нафтопродуктів. М’ясокомбінат виробляє десятки видів кінцевої продукції з
єдиної сировини;
 по-друге, послідовна переробка вихідної сировини. При цьому кожна наступна
стадія використовує як сировину продукцію попередньої. Так, на комбінаті
чорної металургії повного циклу послідовно здій снюються збагачення руд,
виплавляння чавуну, сталі, виробництво прокату. На льонокомбінаті,
бавовняному або шовковому комбінаті після первинної обробки сировини
одержують нитки, з яких потім виготовляють тканину, а на останній стадії її
оздоблюють: фарбують або набивають малюнок;
 по-третє, спільність використання енергетичних, транспортних, складських
засобів або інших приміщень (комбінат побутових послуг);
 по-четверте, інколи відходи одного виробництва можуть бути використані
як сировина для іншого. Наприклад, зі шлаків металургій ного комбінату
виготовляють цемент, з відходів коксування вугілля – нітратні добрива, з
тирси чи стружок меблевої фабрики – деякі хімічні речовини (каніфоль,
скипидар, ефірні олії). Таке комбінування часто поширене також у хімічній та
харчовій промисловості. З позицій економіки комбінування є однією з
най прогресивніших форм просторової організації виробництва, оскільки
сприяє най повнішому використанню всіх ресурсів підприємства, що зменшує
витрати сировини, створює безвідходні виробництва, забезпечує
безперервність технологічного процесу, зменшує об’єм транспортних
перевезень. Проте в Україні резерви комбінування ще недостатньо
використано. 

        Спеціалізація
    Формою суспільної організації виробництва протилежною комбінуванню є
спеціалізація.
       Спеціалізація – це процес зосередження підприємства на випуску певних видів 
товарів чи послуг, тобто процес виробництва однорідної продукції.
   Залежно від глибини прояву існує кілька видів спеціалізації: технологічна,
подетальна та попредметна.

 Технологічна спеціалізація передбачає існування самостій них підприємств з

виконання окремих стадій технологічного процесу. Наприклад, існують
ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні;
прядильні фабрики у текстильній промисловості; чаєрозважувальні – у
харчовій .
 Подетальна спеціалізація спрямована на виготовлення підприємством
окремих деталей для подальшого їх складання у кінцеву продукцію.
Наприклад, є заводи тракторних агрегатів, двигунів для автомобілів або
літаків, електроустаткування, будівельних конструкцій , гумотехнічних
виробів.
 Попредметна спеціалізація передбачає випуск підприємством певного виду
кінцевої продукції, готової для використання та споживання. Це, наприклад,
тракторний завод, взуттєва фабрика, кондитерська фабрика.
 Існує також функціональна спеціалізація підприємств, спрямована на
обслуговування потреб виробництва або людей . Так, зокрема діють ремонтні
заводи, машиносервісні організації тощо.

    Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення

ефективності їхньої господарської діяльності. Вона зазвичай супроводжується
ширшим застосуванням прогресивних технологій , спеціалізованого обладнання. Це
разом з використанням кваліфікованої робочої сили підвищує якість продукції.
Однак спеціалізація має й певні недоліки. Один з них – монотонність праці,
уникнути якої можна завдяки автоматизації виробництва, тобто впровадженню
промислових роботів. Окрім того, надлишки спеціалізованої продукції створюють
проблему її реалізації. 
        Кооперування
       Наслідком різних форм спеціалізації є потреба у кооперуванні роботи кількох
підприємств. Якщо спеціалізація розділяє виробничий процес на окремі складові, то
кооперування зводить й ого докупи.
      Кооперування – встановлення регулярних, спеціально зумовлених виробничих
зв’язків між підприємствами, спрямованих на виробництво кінцевої продукції.
   Основна умова кооперування – наявність широкої мережі подетально, 
технологічно спеціалізованих та територіально відокремлених виробництв.
Кооперування послідовно повторює форми спеціалізації, тобто воно може бути
технологічним, подетальним та попредметним. Кооперативні поставки, відповідно,
будуть представлені послідовними стадіями i технологіями обробки деталей та
вузлів, самими деталями та вузлами й , нарешті, готовими виробами.
     Спеціалізація та кооперація набули значного поширення у транспортному
машинобудуванні, де потрібно для випуску літака або автомобіля об’єднати
поставками кілька тисяч спеціалізованих підприємств з виробництва двигунів, шин,
електронних засобів, скла тощо. Кооперування передбачає неодмінне дотримання
підприємствамисуміжниками відповідних технікотехнологічних вимог до
замовлень підприємств, що випускають готові до споживання вироби. 
       Агломерування виробництв та індустріальні парки
   Для більш ефективної роботи сучасних виробництв потрібна розвинута
інфраструктура, що задовольняла б потреби як самих підприємств, так і людей , які
на них працюють.
   Агломерування виробництв – це процес поєднання на одній території різних 
виробництв на основі спільної виробничої та соціальної інфраструктур.
    Агломерування полягає в зосередженні незалежних одне від одного підприємств i
установ у межах окремих населених пунктів або промислових зон, які
називають індустріальними парками. На цій території підприємства пов’язані лише
спільною інфраструктурою та сферою послуг. Вони являють собою спеціальні
території з високим інфраструктурним облаштуванням для розміщення
різноманітних виробництв. Економічний ефект агломерування зумовлений
економією коштів, необхідних для інфраструктурного забезпечення даного
підприємства порівняно з й ого розміщенням поза наявною інфраструктурою. Ефект
агломерування особливо помітний у розміщенні новітніх підприємств: зокрема
автомобілебудування та хімічної промисловості. Най більш ефективним є
розміщення таких підприємств у великих містах за рахунок їх розвинутої
інфраструктури. 
     Форми просторової організації виробництва
    Підприємства різних виробництв порізному розташовані на території одне щодо
іншого, відносно населених пунктів, джерел надходження сировини тощо. В одних
випадках вони мають одиничне розміщення, в інших – групове. Так формується
просторова організація виробництва. Вона тісно пов’язана з розселенням,
особливостями природних умов, забезпеченістю виробництва природними
ресурсами, транспортною мережею тощо.

Підприємства первинного сектора економіки – сільське господарство, рибальство,

лісове господарство, мисливство та добувна промисловість, які тісно взаємодіють з
природним середовищем, мають переважно ареальні форми просторової організації
виробництва: сільськогосподарські зони і рай они, лісогосподарські й
лісопромислові рай они, рибопромислові зони, гірничодобувні басей ни тощо.
    Переважна більшість підприємств вторинного сектора економіки (обробна
промисловість та будівництво) розміщені в населених пунктах і
утворюють точкові та вузлові форми організації виробництва. До точкових форм
належать промисловий пункт та промисловий центр.
  Промисловий пункт – невелике поселення з одним малим промисловим
підприємством. Фактично воно являє собою промислове підприємство разом з
поселенням, яке виникло навколо нього. Наприклад, більшість маленьких
шахтарських містечок є промисловими пунктами.
 
     Промисловий центр – місто або селище міського типу, де зосереджено кілька
промислових підприємств одного або різних профілів виробництва, які не об’єднані
між собою виробничими зв’язками, в якому населення зай нято переважно в
промисловості. Така група підприємств, як правило, має єдину систему розселення
та об’єднану інфраструктуру.
     Промисловий вузол – населений пункт з містамисупутниками, які на обмеженій
території утворюють виробничотериторіальне поєднання підприємств.
Підприємства промислового вузла об’єднані між собою економічними і
виробничими зв’язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це
забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і
природних ресурсів. В Україні існує понад 70 промислових вузлів, зокрема
Київський , Запорізький , Харківський , ДніпровськоКам’янський та інші.
    Поєднання промислових центрів та промислових вузлів формує на порівняно
невеликій території промислову агломерацію. Наприклад, Київська промислова
агломерація поєднує господарства Києва, Броварів, Борисполя, Ірпеня, Василькова;
Харківська – Харкова, Чугуєва, Мерефи. Характерними рисами формування
промислової агломерації є: високий рівень територіальної концентрації
виробництва, насамперед промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових і
навчальних закладів, населення; тісний виробничофункціональний зв’язок
виробництв і поселень, що входять до складу агломерації.
     Третинний сектор економіки (послуги) часто розміщений у населених пунктах
і утворює точкові та вузлові форми організації (наприклад, фінансовий , курортно-
оздоровчий , освітній центр). Транспортна мережа представлена такими формами
просторової організації, як транспортні лінії (наприклад, залізниці, автомагістралі,
судноплавні річки), транспортні пункти (зокрема, залізничні станції), транспортні
вузли (у місцях перетину транспортних шляхів).
    Існують також регіональні форми просторової організації виробництва, які
охоплюють усі господарчі об’єкти певної території: адміністративного рай ону,
адміністративної області або економічного рай ону – частини країни, що мають
певну спеціалізацію. 

Чинники розміщення виробництва

 Що таке чинники розміщення виробництва?
    Розміщення різних підприємств по території залежить від певних умов, які
називають чинниками розміщення виробництва. Вони показують, до чого най більше
тяжіють ті чи інші підприємства. Най більш суттєві зпоміж цих чинників:
сировинний , паливноенергетичний , водний , транспортний , науковотехнологічного
прогресу, трудових ресурсів, екологічний , чинник споживача, вій ськово--
стратегічний . Дія цих чинників є наслідком їхнього взаємовпливу. Часто дія одного
з них підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають
на розміщення матеріаломісткого виробництва, «прив’язуючи» підприємства до
джерел сировини. Розглянемо вплив окремих чинників на розміщення
виробництва.
 Сировинний чинник
     Історично першим впливав на розміщення підприємств сировинний чинник, або
чинник матеріаломісткості. Нині ступінь матеріаломісткості визначається
відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції.
Тому матеріаломісткими вважаються виробництва, що потребують значної
кількості сировини на виробництво одиниці кінцевої продукції. Такими, зокрема, є
цукрова, цементна, металургій на промисловість тощо. Наприклад, для виробництва
1 т цукру потрібно 7,3 т цукрових буряків, а на 1 т чавуну – 2 т залізної руди, 1,3 т
коксівного вугілля, а також інша сировина. Тому ці підприємства наближені до
місць видобутку ресурсів, щоб не робити завеликих відрахувань на
транспортування сировини до місця її переробки. Деякі види виробництва через
специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається
сировина, наприклад, гірничодобувна, лісопильна, рибна промисловість.
     Паливно-енергетичний чинник
    Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного чинника,
називаються енергомісткими. Високим вважається енергомісткість виробництв,
частка паливно-енергетичних витрат у собівартості продукції яких становить 30 –
45 %. До них належать виплавляння легких кольорових металів (алюмінію, титану,
магнію), виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку, хлору тощо. Такі
виробництва розміщують поблизу великих джерел електроенергії, тобто біля
електростанцій . Наприклад, Норвегія не має власної сировини для алюмінієвої
промисловості, але є великим експортером алюмінію, що й ого виплавляє з
імпортної руди на комбінатах, що розташовані біля потужних гідроелектростанцій .
Такі виробництва, як хлібопечення, виробництво соди, целюлози потребують
багато теплоти, тому їх розвивають поблизу родовищ паливних ресурсів. Через те в
Україні їх левова частка розміщена на Донбасі.
       Водний чинник
   Великі потреби підприємств у прісній воді, яка споживається у процесі
виробництва, визначає водний чинник у їх територіальному розміщенні. Такі
підприємства називаються водомісткими і розташовуються поблизу значних
джерел водопостачання, зазвичай біля річок, рідше – прісних озер. Наприклад,
целюлозно-паперова промисловість, окремі галузі хімічної промисловості. Але
най більшим споживачем прісної води є зрошувальне землеробство. Най більш
водолюбними сільгоспкультурами є рис та бавовник. 
    Транспортний чинник
    У розміщенні виробництва нині набуває все більшого значення транспортний
чинник. Складова транспортних витрат у структурі собівартості товарів нерідко є
дуже високою. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва
тяжіє або до сировини, або до споживача. Водночас через відсутність певних видів
власної сировини деякі матеріаломісткі галузі розвиваються з наближенням до
транспортних шляхів сполучення. Зокрема, в Україні такими є галузі
нафтопереробної та лісової промисловості. Перші з них розміщені на гілках
нафтопроводів, другі – переважно уздовж річкових шляхів сполучення. 
      Науковий чинник
     У сучасному світі суттєво змінив розміщення виробництва науковий чинник. На
території деяких країн виникли виробництва, які раніше вважалися
неефективними. Наприклад, із застосуванням спершу зарубіжних, а згодом і
власних технологій почали працювати підприємства точного машинобудування,
автомобілебудування та хімічної промисловості у Республіці Кореї та Сінгапурі. Під
упливом науково-технологічного прогресу виникли нові види транспорту.
Наприклад, електронний транспорт (лінії електропередачі) істотно послабив
залежність виробництва від енергетичних баз. Трубопровідний транспорт здешевив
перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях
виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Виникли наукомісткі
виробництва, такі як точне машинобудування, авіаракетобудування, хімія полімерів,
які розвиваються у великих містах-центрах науки. 
       Працересурсний чинник
    Працемісткими називають виробництва, які потребують значної кількості
фізичної робочої сили. Наприклад, автоскладальні заводи або малопродуктивне
сільське господарство, в якому переважає ручна праця. Ці виробництва тяжіють до
працересурсного чинника. Вплив трудового чинника визначається обсягом витрат
праці на виробництво одиниці продукції. Тому часто говорять про «дешеву робочу
силу», яка є важливою передумовою зменшення собівартості виробництва. Це
стосується переважно країн та регіонів світу, що мають значний демографічний
потенціал та водночас низькі доходи населення. Нині все більшого значення
набуває кваліфікація кадрів. 
     Екологічний чинник
    Під час розміщення особливо «брудних» та небезпечних виробництв зважають на
екологічний чинник. Будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо
їх здобуто із загрозою для довкілля. Тому взято курс на істотне зниження
матеріало- та енергомісткості виробництва. Новітні технології передбачають
впровадження безвідходних виробництв. Най більш екологічно небезпечні
підприємства намагаються розміщувати за межами густо населених територій . 
     Споживчий чинник
     Виробництва нетранспортабельної продукції наближені до споживача, тобто до
місць споживання готової продукції. Споживачем при цьому може бути як людина,
так і інше виробництво. Чинник споживача спрацьовує у кількох випадках.

 по-перше, коли готовий продукт не можна перевозити на великі

відстані через характерні для нього споживчі властивості. Наприклад, хліб,
кондитерські вироби, молочні продукти мають обмежений термін
зберігання. Сірчана кислота через свою високу хімічну активність є
небезпечною. Гаряча вода для опалення приміщень охолоджується під час
транспортування.
 по-друге, коли продукт порівняно дешевий , і перевезення на великі відстані
може істотно збільшити його вартість. Наприклад, залізобетон, цегла та
інші будівельні матеріали.
 по-третє, коли масове споживання готової продукції зосереджене у певних
місцях, а сировину для її виробництва не складно перевозити. Наприклад,
сталь з металобрухту, виробництво мінеральних добрив та сільгоспмашин у
рай онах інтенсивного сільського господарства, виробництво обладнання для
важкої промисловості у місцях її розвитку. Перевезення такої продукції
коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва. 

    Військово-стратегічний чинник
   Для розміщення підприємств оборонної промисловості важливим є вій ськово-
стратегічний чинник. Під час їх розміщення враховуються інтереси державної
безпеки. Такі заводи мають  бути віддалені від державних кордонів та працювати у
«закритих» територіях, доступ людей до яких обмежений. Вони часто розміщені
поблизу вій ськових баз. Виробництво багатьох видів вій ськової техніки потребує
значних інтелектуальних затрат, тобто високої кваліфікації трудових ресурсів.

Світове господарство

Міжнародний географічний поділ праці і

світове господарство 
      Що таке світове господарство?
   Важко уявити сучасну країну, яка існувала б у цілковитій ізоляції від інших.
Господарство навіть великої за площею країни не в змозі забезпечити себе всіма
необхідними засобами виробництва, а населення – всім комплексом товарів і послуг
народного вжитку. Через те національні господарства сучасних держав тісно
пов’язані між собою й утворюють єдине світове господарство.
      Світове господарство (світова економіка) – історично сформована сукупність
національних господарств усіх країн світу, пов’язаних між собою економічними та
політичними відносинами.
      Спеціалізація країн та міжнародний географічний поділ праці
     Країни мають різні природні умови й неоднакову забезпеченість природними
ресурсами, а населення – різну кваліфікацію. Тому країни спеціалізуються на
виробництві лише певних видів продукції та наданні певних послуг.
    Вам уже відомо, що спеціалізація будь-якої території (міста, рай ону, регіону,
країни) проявляється у переважному розвитку тих виробництв, для яких на даній
території є най кращі умови, а більша частина продукції яких призначена для
обміну. Спеціалізація території виникає залежно від її географічного положення,
природних умов та ресурсів, соціально-економічних умов (економічного розвитку та
виробничої структури господарства, кваліфікованості трудових ресурсів,
історичних традицій ). Внаслідок спеціалізації різних територій у межах країни між
ними виникає територіальний поділ праці (ТПП).
     Подібний процес існує також у світовому масштабі. Між різними країнами та
регіонами світу існує міжнародний географічний поділ праці (МГПП) залежно від
різних передумов для розвитку їхнього госпо дарства.
      Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – процес спеціалізації країн
або  регіонів на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.
     У результаті МГПП виникають виробництва міжнародної спеціалізації, тобто ті
види діяльності у виробничій сфері чи сфері послуг, що переважно зорієнтовані на
експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і передусім визначають
«обличчя» країни в світі.
   Для того, щоб виникли такі види господарської діяльності, по-перше, країна
повинна мати переваги у виробництві певної продукції чи наданні послуг перед
іншими (хоча б кількома) країнами. Ці переваги можуть полягати в якості товару чи
послуги або ж у їх низькій собівартості. Це, в свою чергу, визначається багатством
природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними
технологіями виробництва. Ці чинники в часі змінюються досить повільно. Тому й
виробництва, якими відома у світі певна країна, є май же незмінними. Так,
міжнародною спеціалізацією країн Перської затоки є нафтова промисловість;
Канади – лісове та зернове господарство; Японії – автомобілебудування,
суднобудування, електроніка та робототехніка; Республіки Кореї, Сінгапуру,
Малай зії, Тай ваню – електроніка; Австралії – вівчарство та зернове господарство;
Аргентини – скотарство; України – літакобудування, суднобудування, цукрова
промисловість; Мальти – курортне господарство; Швей царії – банківська справа та
виробництво годинників; Скандинавських країн – паперова промисловість.
   По-друге, для формування міжнародної спеціалізації має бути попит на продукцію
або послуги певної країни. Це означає, що інші країни відчувають потребу в даному
товарі чи послузі, оскільки самі не мають передумов для їх ефективного розвитку.
Так, більшість європей ських країн потребують нафтопродуктів та лісу; країни
Перської затоки мають потребу в устаткуванні для нафтодобування та
нафтопереробки; Велика Британія потребує продовольчих товарів тощо. Тож поки
існує попит на певні товари чи послуги, розвиваються й певні виробництва
міжнародної спеціалізації країн. 
      По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення або
надання послуги мають бути економічно вигідними. Інакше собівартість товару або
послуги стане занадто високою, і пропозиція їх спадатиме. Хоча міжнародна
спеціалізація країн є досить стабільною, проте й вона з часом може змінюватися. 
      Умови формування світового господарства
   Оскільки внаслідок міжнародного географічного поділу праці сформувалися
виробництва міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між
країнами. Тому утворився світовий ринок.
      Світовий ринок – це сфера обміну товарами та послугами між національними
економіками.
     Цей обмін почав складатися після переходу від феодалізму (з й ого натуральним
споживчим господарюванням) до капіталістичних відносин. З формуванням
колоніальних імперій світовий ринок розширився. До нього були залучені багаті на
сировину колонії, з яких ресурси вивозяться для переробки до країнметрополій .
Особливо прискорився процес формування світового ринку під час переходу до
машинного виробництва.
   На світовому ринку відбувається обмін між національними господарствами різних
країн. При цьому між країнами складаються економічні відносини. Тому світовий
ринок був першою умовою  існування єдиного світового господарства.
   Другою умовою формування світового господарства став розвиток великої
індустрії. Після промислових переворотів XVI – XVIII ст. у ряді країн Західної
Європи та США, коли ручна праця у промисловості була замінена на машинну, різко
зросла продуктивність праці. Виробленої продукції вистачало не лише для
внутрішнього споживання, а й для обміну. У XIX ст. з’явилася потреба завозити
значний обсяг сировини для великого промислового виробництва та продовольства
для міського населення, кількість якого швидко зростала. Усе це консолідувало
національні господарства країн у єдину систему світового господарства.
    Нарешті, третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є
бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на
світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до
місць надання їм певних послуг (туристичних, освітніх, лікувальних та інших).
Спершу це був морський транспорт, який з’єднав розділені морем країни. У другій
половині XIX ст. відбувся стрімкий розвиток залізниць. А в XX ст. новітні швидкісні
види транспорту – автомобільний , повітряний , електронний – «убили
простір». Світове господарство остаточно склалося наприкінці XIX – на початку XX
ст.
     Етапи формування світового господарства
   Світове господарство в своєму розвитку прой шло три етапи: аграрний (до
середини XIX ст.), індустріальний (друга половина XIX – середина XX ст.) та
постіндустріальний (з кінця XX ст.).
  Для аграрного етапу характерним було переважання сільського господарства. У
ньому працювало 90 % економічно активного населення світу, воно виробляло
основну частку ВВП.
      На індустріальному етапі пріоритетними видами господарства в країнах
Європи, Північної Америки, у Японії, Радянському Союзі були промисловість та
будівництво. На ці виробництва припадало близько 1/3 працюючих, вони давали
основну частку ВВП. Після Жовтневого перевороту в Росії (1917 р.) утворилися дві
паралельні системи світового господарства: капіталістична з ринковими
відносинами і соціалістична з плановою економікою. Із створенням соціалістичного
табору в повоєнні роки розширився вплив соціалістичного міжнародного
господарства. Через ідеологічні забобони дві системи існували досить ізольовано
одна від одної. Економічні зв’язки між ними були фрагментарними, політичні
відносини – напруженими.
      Наприкінці XX ст. світове господарство перей шло до постіндустріального
етапу. Для нього характерні стрімкий розвиток науки і техніки, і, отже,
швидке зростання невиробничої сфери: освіти, культури, науки,
маркетингових, юридичних, фінансових, побутових послуг і т. ін. Виробництво й
сфера послуг стали наукомісткими. При цьому провідною у господарстві стала роль
висококваліфікованого керівного прошарку суспільства. До постіндустріального
суспільства вже перей шли США, Канада, розвинуті країни Європи, Японія,
Республіка Корея. У них понад 60 % населення працює в невиробничій сфері. Досить
високий рівень зай нятості у сфері послуг мають також деякі країни-експортери
нафти, що стали великими фінансовими центрами, а також острівні країни, які
відомі своїм туристичним бізнесом. Швидко зростає роль невиробничої сфери
також в економіці України. За науковими прогнозами, у середині XXI ст. у світі в
сфері послуг працюватиме близько 90 % економічно активного населення.

Багаторівневість світового господарства

  Сучасне світове господарство, хоча і є єдиною системою, але дуже неоднорідне.
Складається воно з надто різних за рівнем розвитку та виробничою структурою
національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовані
одне від одного. У світовому господарстві виокремлюють три складники: ядро,
напівпериферію та периферію.
  Ядро – найбагатші та впливові країни, що виробляють якісні
високотехнологічні товари. Їх господарство вирізняється най складнішими
сучасними технологіями та засобами виробництва. Економіка
має постіндустріальний характер. Свою продукцію країни ядра експортують на
напівпериферію та периферію світового господарства. Ядро сучасного світового
господарства становлять три основні його осередки:  Північна Америка (на яку
припадає близько 20 % ВВП світу), країни Європейського Союзу (дають май же 20 %
світового ВВП) та Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР), який най більш стрімко
розвивається (виробляє май же 20 % ВВП світу). 

Напівпериферія складається з достатньо розвинутих країн, які вивозять на

світовий ринок багато промислових та непромислових товарів. Однак ці країни
мало впливають на світові економічні та політичні процеси. Їх економіка має
індустріальний характер і працює переважно на іноземних технологіях. До
напівпериферії належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Аргентина, Австралія,
Саудівська Аравія.
   У ядрі та напівпериферії світового господарства сконцентрована левова частка
світового виробництва. 90 % ВВП світу та 80 % світової торгівлі нині припадає на
так звану Групу двадцяти (G -20) – 20 найбільших економік планети: 19
національних економік та ЄС як єдине ціле. До «Великої двадцятки» належать
економіки таких країн: в Америці – США, Канада, Бразилія, Мексика, Аргентина; в
Європі – Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія; в Азії – Японія, Китай ,
Південна Корея, Індія, Індонезія, Туреччина, Саудівська Аравія; а також Росія,
Австралія, Південна Африка.
    Периферія – най більш відсталі країни Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки,
постачальники на світовий ринок дешевої сировини та робочої сили. В цих країнах
панують диктаторські та авторитарні політичні режими, лютує політична
нестабільність. Часто відбуваються перевороти, спалахують соціальні та міжетнічні
конфлікти. Місцева еліта вкладає гроші за межами своєї країни й обслуговує
інтереси іноземних країн. Економіка цих країн має доіндустріальний (аграрний )
характер. 

Типи економічних систем 

      Що таке економічна система та її головні ознаки?
     В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і
духовних благ, що забезпечує умови нормальної життєдіяльності людини. Будь-яке
суспільство являє собою складну систему, основою якого є економічна система.
    Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у
процесі їх взаємодії, яка спрямована на виробництво, розподіл, обмін, споживання
товарів і послуг, а також на регулювання економічної діяльності.
   Учасники діяльності економічної системи виконують свої ролі: є виробник товару
(продавець), посередник (реалізатор) та споживач (покупець). Ними можуть бути
фізичні та юридичні особи (виробничі підприємства, банки, біржі), як вітчизняні,
так й іноземні. У ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між
учасниками економічних процесів складаються різноманітні економічні відносини,
які визначають сутність економічної системи суспільства.
      Економічна система має кілька основних ознак.

 по-перше й най головніше, це переважаюча форма власності на засоби

виробництва: державна, приватна чи суспільна;
 по-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або
державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна
конкуренція між виробниками;
 по-третє, методи ціноутворення на товари. 

 Ціна – грошове вираження вартості товару. Це кількість грошей , в обмін на яку

виробник або продавець готовий передати одиницю товару у власність споживача.
Ціна за ринкових умов залежить, з одного боку, від пропозиції (кількості) товару чи
послуги на ринку, а з іншого, – від попиту на товар чи послугу з боку споживачів. Зі
зростанням пропозиції товару ціна на нього зменшується, натомість зі збільшенням
попиту на товар ціна на нього зростає. В одних випадках фіксовані ціни на товар
може встановлювати держава, в інших – вони складаються на ринку під час купівлі
та продажу товарів.
   Залежно від трьох основних ознак, що притаманні економічній системі, історично
існує чотири її основних типи: традицій на, класична ринкова, планова (командно--
адміністративна) та змішана. 
Еволюція  економічних систем

Традиційна економічна система

    Історично першою виникла традицій на економічна система. Вона заснована на
традиціях господарювання, що передаються від покоління до покоління.
Традицій на економіка характерна й донині для племен, що живуть в Африці,
Південній Америці, Азії, Океанії. Традицій ній економічній системі притаманна
наявність багатьох форм власності з переважанням племінної, або общинної
(колективної) власності на засоби виробництва. Суспільною власністю при цьому є
земля, усі знаряддя праці на ній , а також одержана у процесі виробництва
продукція. За такої системи панує ручна низькопродуктивна праця. Керують
виробництвом самі члени родини. Вони визначають, що саме слід виробляти, у якій
кількості та з ким вести обмін виробленої продукції на іншу, якої немає в общини.
Економічним стимулом до праці є задоволення елементарних життєвих потреб: у
їжі, одязі, житлі. Перевищення доходів над витратами дає змогу вести нормальне
життя. Ціни на товари складаються на основі існуючих традицій . Наприклад, 1 кг
бананів звикли міняти на 1 кг фініків, а одного верблюда – на п’ять овечок.
Економічні ролі членів суспільства визначаються спадковістю та становою
приналежністю.
   Отже, традиційна економіка – це такий тип економічної системи, за якої традиції
і звичаї визначають практику використання ресурсів.
   Із часом технічний прогрес поступово привів до заміни ручної праці на машинну, а
родинна власність поступилася приватній . 

 Класична ринкова економічна система

   З плином історії та розвитком продуктивних сил традицій на економічна система
вичерпала свої можливості й поступилася місцем ринковій .
  Першою умовою виникнення ринкової економічної системи був суспільний розподіл
праці. Спершу від землеробства відокремилося скотарство. Пізніше від роботи на
землі виокремилося ремесло, а з часом виникла велика промисловість. Зрештою
з’явилися люди, які зай малися торгівлею. Розподіл праці вимагав обміну товарами.
Спершу він відбувався лише у межах общини, а потім – між ними.
  Одночасно зростала економічна самостій ність виробників товарів, які прагнули до
задоволення власних інтересів, й відбувся розподіл праці між ними. Так
виникла приватна власність, що стала другою умовою функціонування ринкової
економіки. Вона дала змогу самостій но визначати, яку саме продукцію виробляти
та кому її збувати.
     Спершу ринкові відносини розвивалися в межах натурального господарства,
виконуючи другорядну роль. Але з часом стало очевидним, що велика спільнота
людей не може задовольнити своїх зростаючих потреб у різноманітних товарах і
послугах. Тому з поглибленням територіального поділу праці поглибилися
спеціалізація та кооперування виробництва. Одні виробники пропонували свої
товари в обмін на інші життєво важливі товари для інших. Так ринкова економіка
стала панівним типом господарювання у більшості країн світу у ХVІІІ – ХІХ ст., й
нині є най поширенішою. 
     Отже, класична ринкова економіка – це такий тип економічної системи, за якої
роль основного регулятора економічних відносин виконує ринок. 

 Розподіл товарів відбувається через попит і пропозицію на них. Тому на ринку

складаються ціни на товари й послуги. Керує виробництвом конкуренція між
виробниками та вільний вибір. Головна ознака ринкової економіки – це відсутність
зовнішнього впливу на неї з боку держави. Це економіка цивілізованого
підприємництва.
   Таким чином, ринкова економіка заснована на таких принципах:

  по-перше, переважає приватна власність на засоби виробництва та існує

особистий економічний інтерес кожного учасника ринкового механізму як
головний стимул розвитку господарства. Підприємницька спільнота прагне
збільшити прибуток через підвищення ефективності виробництва. Най мані
працівники хочуть підвищити вартість своєї праці. Споживацька спільнота
зацікавлена придбати товар за най нижчою ціною;
 по-друге, свобода підприємництва та вибору. Це означає, що підприємницька
спільнота сама визначає, що виробляти, куди й кому збувати продукцію.
Най мані працівники вільні у виборі, де працювати. Нарешті, споживацька
спільнота прий має рішення купувати товар, що пропонується на ринку, чи ні;
 по-третє, важливим механізмом ринкового господарювання є ринкове
ціноутворення. Ринок сам через попит і пропозицію на товар визначає, що й
скільки має коштувати. Споживацька спільнота при цьому підтримує лише
потрібні їй виробництва, купуючи їх продукцію. Відмовляючись від купівлі
непотрібного товару, вона може «обвалити» ціну на нього й зробити
 банкрутом непотрібне й ому підприємство. Регулятором цін на ринку має
бути також конкуренція, сутність якої полягає в широкому розпорошенні
виробників та споживачів, що не дає змоги монополістам контролювати ціни.

    Але треба мати на увазі, що принцип ринкового ціноутворення не може

працювати у деяких неприбуткових сферах, зокрема таких, як охорона природи,
боротьба зі стихій ними лихами, захист інвалідів або пенсій ні фонди. Гонитва за
прибутком у цих сферах завдає шкоди суспільству в цілому. 
   Для ринкової економіки характерна економічна нестабільність, тобто розвиток
відбувається нерівномірно. Періоди швидкого економічного зростання чергуються з
економічним спадом. Усе це супроводжується частими коливаннями цін та
інфляцією. В результаті конкуренції на ринку праці виникає безробіття, рівень
якого зростає в періоди криз. Ринкова економіка передбачає нерівність людей у
розподілі ресурсів та доходів, що суперечить нормам справедливості та
загальнолюдської моралі. Усі вади ринкової економічної системи вимагають
певного втручання держави в економічні процеси. 
      Планова (командно-адміністративна) економічна система
    Через ряд негативних рис ринкової економіки людство намагалося знай ти більш
досконалу, соціально спрямовану економічну систему. Так виникла ідея планової
економіки. У 20-х роках ХХ ст. існувало дві країни з такою системою
господарювання: Радянський Союз та Монголія. Після Другої світової вій ни до них
приєдналися ще 12 країн. Серед них 8 країн Центральної Європи: Польща, Німецька
Демократична Республіка (існувала як незалежна держава до об’єднання з ФРН у
1990 р.), Чехословаччина (існувала до розпаду на дві країни у 1993 р.), Угорщина,
Румунія, Болгарія, Югославія (існувала до розпаду на окремі країни у 1991 р.) та
Албанія. В Азії в результаті революцій планова економічна система була
встановлена у 1945 р. у В’єтнамі та Північній Кореї (КНДР), у 1949 р. – у Китаї, у 1976
р. – у Лаосі. Країною з плановою економкою в Америці у 1959 р. стала Куба.
    Планова економіка – це такий тип економічної системи, за якої економічні
ресурси перебувають у державній власності, координація економічної діяльності
здій снюється за рахунок центрального планування, керівництва та контролю.
   Адміністративно-командна систе ма заперечує існування приватної власності на
засоби виробництва пов ністю або частково та протиставляє себе ринковій системі.
Вона заснована на монопольному пануванні державної власності у господарстві,
відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських
зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарногрошового
обігу.
   Координація економічної діяльності регулюється у формі централізованого
планування на певний проміжок часу (наприклад, 5 років), управління та
контролю. Спеціальний державний орган регулює асортимент та обсяги всіх
товарів і послуг, ціни на усі види продукції, розмір заробітної плати усіх громадян.
Директивний народногосподарський план є способом розподілу обмежених ресурсів
на основі державних завдань, обов’язкових для виконання усіма підприємствами
країни. Такий план прий мається на партій ному з’їзді та через міністерства
розсилається на місця. Контроль за виконанням плану здій снюється на основі
кримінально-адміністративної та партій ної відповідальності.
   Обмін товарами також планується з центру та й де до споживача через систему
державної торгівлі. Інвестицій ні рішення теж прий маються централізовано. В ідеалі
така економіка має формувати суспільство без класів, не розшароване на багатих і
бідних.
   Прибічники планової системи вважають її перевагами відносну економічну
стабільність та рівномірний розвиток без економічних криз. Така система
забезпечує стабільні низькі ціни та низький рівень інфляції. Держава гарантує
соціальну рівність громадян: невисокі зарплати, що несуттєво відрізняються у
різних верств населення («зрівнялівка» в оплаті праці). За таких умов панує низька
продуктивність праці, у більшості населення формуються споживацьке ставлення
до держаних ресурсів, недбале ставлення до них, що завдає шкоди довкіллю та
суспільству в цілому. Державні підприємства не зацікавлені у технічній модернізації
виробництва, адже їх продукція має гарантований збут відповідно до планів.
Водночас у результаті відсутності конкуренції немає зворотного зв’язку між
виробником і споживачем. Це призводить до того, що виробник працює, не
враховуючи попит споживача. Тому одна продукція не розкуповується, а інша стає
дефіцитною. Планова економічна система супроводжується придушенням прав і
свобод громадян, згортанням демократії.
     У наш час планова економічна система зберігається у чотирьох країнах. З них
у Північній Кореї та на Кубі існує чисте командно-адміністративне господарювання.
У Китаї та В’єтнамі планова система поєднується з елементами ринкової: працює
малий бізнес, широко залучаються іноземні інвестиції в економіку, існує май нове
розшарування суспільства. 

Змішана економічна система

  Оскільки досвід людства виявив, що жодна з економічних систем не є
бездоганною, нині шукають способи мінімізації недоліків існуючих економічних
систем. Так виникла змішана економічна система, яка має низку характерних ознак.
За неї ринковий механізм поєднується з державними методами регулювання
економіки, які доповнюють один одного. Високий рівень розвитку продуктивних
сил і наявність розвинутої інфраструктури суспільства поєднується з
різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних
господарських суб’єктів: приватних, колективних, державних. Посилюється
соціальна спрямованість розвитку економіки.
    Така економічна модель сформувалася, зокрема, в США. Там держава сприяє
підприємницькій діяльності, збагаченню най більш активної частини населення,
стимулює розвиток нової техніки і технологій , підтримує най більш перспективні
виробництва. Розширюються інформацій ний та комунальний сектори економіки,
ріст внутрішнього попиту перевищує ріст ВНП, значно зростають інвестиції. За
рахунок часткових пільг і допомог громадянам створюється прий нятний рівень
життя. 
       Соціально-ринкова економічна система
       Основу такого соціально-економічного устрою становить ринок з наданням
державі великих повноважень у розв’язуванні соціальних проблем. Фактично це
поєднання принципів свободи на ринку з принципом соціальної рівності, тобто
поєднання конкуренції із соціальною справедливістю. Така система виходить з
вимоги, що ані держава, ані приватний бізнес не повинні мати повного контролю
над економікою.
    Соціально-ринкова економіка – це економічна система, що організована на
основі ринкової саморегуляції, з державним регулюванням соціальної сфери.
   Для неї характерні наявність багатьох форм власності: приватної, колективної,
державної, конкуренція та сприяння держави для її існування. Кожна людина має
най більше свободи в економічній сфері. Особиста ініціатива при ватних підприємців
одержує сприяння і заохочення з боку держави. Водночас передбачається державне
втручання у соціальну сферу.
   Мета соціально-ринкової економіки – якнай повніше задоволення потреб і
якнай вищий добробут кожної людини. Отримання власної вигоди не повинно
досягатися за рахунок інших, й ого слід спрямовувати на загальну користь. Держава
відіграє головну роль у розподілі доходів через програми державних видатків на
соціальні потреби. Товари і послуги мають розподілятися справедливо. У
суспільстві всі повинні мати економічно обґрунтований життєвий мінімум, гідний
людини. Встановлено високі податки, які розподіляються на користь соціальних
програм та мало забезпечених громадян. Людям, які не здатні себе забезпечити,
надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Розвинута
система соціального забезпечення: державне страхування здоров’я, грошова
допомога родинам. Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші
категорії населення.
     Така економічна система створена у Скандинавських країнах: Швеції, Норвегії,
Фінляндії. Економічна система Японії заснована на подібних засадах з вимогами до
кожної людини суспільства працювати на благо усього народу. 
     Економічна система в Україні
  До розпаду Радянського Союзу економіка України була й ого частиною й
характеризувалася як планова. З початку 90-х рр. ХХ ст. наша країна почала
кардинально змінювати напрям свого розвитку, що передбачало перехід від
планової до ринкової економіки.
    Перехідна економічна система характерна й для інших країн, що відходять від
командно-адміністративної моделі. В таких умовах трансформацій ні процеси
відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально економічними
потрясіннями, кризовими явищами. Саме таке становище характерне для сучасної
України.
    У ході економічних реформ відбулося роздержавлення багатьох підприємств.
Таким чином з державної у приватну власність перей шли засоби виробництва. Було
створено ринкову інфраструктуру, яка є неодмінною умовою розвитку всіх
суб’єктів господарювання, полегшує реалізацію їхніх цілей . 
   Так виникла організацій но-технічна інфраструктура: товарні біржі, оптові ринки,
аукціони, торговельно-промислові палати, сервісні центри, колекторські фірми
тощо. Склалася потужна фінансово-кредитна інфраструктура: банки, фондові та
валютні біржі, страхові компанії, пенсій ні фонди тощо. Сприяє розвитку ринкових
відносин державно-регуляторна інфраструктура: біржі праці, митна система,
державні фонди. Науково-дослідницьке та інформативне забезпечення ринкових
відносин реалізують юридичні контори, рекламні агенції, аудиторські й
консалтингові фірми, спеціальні навчальні та науково-дослідні заклади. Нині
Україну визнано державою з ринковою системою економіки. Використовуючи
іноземний досвід ринкових відносин, слід коригувати й ого відповідно до
українських реалій .
Типізація країн світу за рівнем економічного
розвитку
         Що таке типізація країн?
   Кожна країна є своєрідною та неповторною за історією, культурою, традиціями,
господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за
кількісними та якісними ознаками: площею, кількістю населення, особливостями
географічного положення, державним устроєм. Але най важливішою ознакою країни
є рівень її економічного розвитку. Він визначається перш за все за показником
валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, а також індексом
людського розвитку (ІЛР). 
      Соціально-економічна типізація – це поділ країн на групи залежно від рівня їх
економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці.
   При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному
політичному житті. За класифікацією ООН, країни поділяють на чотири типи:

 високорозвинуті країни (31)

 країни, що розвиваються (понад 130)
 країни з перехідною економікою (28)
 країни з плановою економікою (4)

     Економічна система має кілька основних ознак.

  по-перше й най головніше, це переважаюча форма власності на засоби

виробництва: державна, приватна чи суспільна;
 по-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або
державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна
конкуренція між виробниками;
 по-третє, методи ціноутворення на товари. 
  Високорозвинуті країни
    На високорозвинуті країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає
тільки понад 1/6 населення планети, проте вони виробляють май же 3/4 валового
світового продукту. Країни є членами міжнародних економічних організацій , 28
країн входять до Європей ського Союзу (ЄС), більшість є членами вій ськово-
політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх
господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями
економіки та місцем у світовій політиці виокремлюють кілька підтипів
високорозвинутих країн: країни «Великої сімки», малі високорозвинуті країни
Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку. 
    Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7) включають США, Японію,
Німеччину, Францію, Велику Британію, Італію та Канаду. Для них властиві
показники ВВП на душу населення 36 000 – 55 000 доларів США на рік та дуже
високий (понад 0,9) та високий (0,8–0,9) рівні ІЛР. Вони є головними експортерами
на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки,
новітніх матеріалів. Ці країни перей шли до постіндустріального суспільства, в
якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона
здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 70 %
населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій
капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» мають вирішальний
вплив на світову політику. Всі вони (крім Японії) є членами НАТО. Осередком цієї
організації є США. Велика Британія, США та Франція є ядерними державами,
постій ними членами Ради Безпеки ООН. 
    Малі високорозвинуті країни Європи – це 15 різних за площею держав. До цієї
групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія,
Ісландія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швей царія, Австрія
та європей ські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштей н, Сан-Марино,
Ватикан). Їх показники ВВП на душу населення зазвичай перевищують показники
країни «Великої сімки»: 40 000 – 98 000 доларів США на рік на людину. Ці країни
очолюють перелік країн світу за рівнем ІЛР. Провідне місце в економіці посідають
галузі високого технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни
мають вузький внутрішній ринок, значний дефіцит сировини, тому зовнішня
торгівля для них має величезну роль. Наприклад, Швей царія експортує понад 90 %
вироблених годинників. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська
справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим
країнам. Держави мають незначний вплив на світову політику. Деякі з них є
партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія,
Нідерланди, Люксембург), інші – ней тральні країни. 
      Особливий підтип становлять переселенські країни. Нині це розвинуті країни,
а в минулому – колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна
Африка та Ізраїль. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як
високорозвинуті країни вони вирізняються високим показником ВВП на душу
населення (у середньому 35 000 доларів США) та високим рівнем індустріалізації.
Австралія та Нова Зеландія мають дуже високий рівень ІЛР, Ізраїль та Південна
Африка – високий . З іншого боку, вони мають аграрно сировинну спеціалізацію, як і
країни, що розвиваються. Проте ці країни мають високу продуктивність праці та
позитивний торговельний баланс. 
  До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію,
Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту. Показник ВВП на душу населення в них
становить у середньому 35 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий
(0,8 – 0,9). Ці країни є індустріально-аграрними. Мають високий рівень
індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє
міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну
залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному відношенні мають
підпорядковане значення. Іспанія, Португалія та Греція є членами НАТО. 
      Країни, що розвиваються
     Най численнішою групою країн сучасного світу є країни, що розвиваються. На них
припадає 1/2 площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони
дають тільки 1/5 ВВП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території,
кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем
індустріалізації, а тому й величиною ВВП і місцем у світовому господарстві. Проте
всі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-
економічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.
   Країни, що розвиваються, як правило, мають низькі стандарти демократичних
урядів, вільної ринкової економіки, соціальних програм та гарантій прав людини.
Більшість країн, що розвиваються, мають низький рівень індустріалізації, тобто є
аграрними суспільствами. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи
сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто
господарство цих країн є монокультурним (від грец. monos – один), тобто з вузькою
спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі, продукція якої має експортне
значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія – алмазів та уранових
руд, Ефіопія – кави, країни Гвіней ської затоки Африки – какао-бобів, країни
«американського переший ку» – тропічних фруктів і т. д. Монокультура є
небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.
   У країнах, що розвиваються, активно й де індустріалізація. У повоєнні роки це
поширилося на виробництво промислових товарів для власного споживання, що
скоротило їх експорт. Тепер до країн, що розвиваються, переносяться
експортоорієнтовані працемісткі та технологічно нескладні (автоскладання, легка
промисловість) або ж екологічно брудні (чорна та кольорова металургія) галузі. В
окремих країнах розвиваються наукоємні галузі (зокрема, точне машинобудування).
Водночас зростає залежність більшості країн, що розвиваються, від іноземного
капіталу та збільшується їх зовнішня заборгованість.
     Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та показників ВВП на душу
населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні
країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх
можливостей та най менш розвинуті країни. 
    Групою країн, що най більш динамічно розвиваються, є нові індустріальні
країни (НІК). Нині до них належить ряд країн Азії та Америки. Про них почали
говорити в середині 70-х рр. ХХ ст. Тоді до них відносили так званих «далекосхідних
тигрів»: Республіку Корею, Сінгапур, Тай вань, Гонконг. У 80х рр. ХХ ст. до них
приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х рр. ХХ ст. новими
індустріальними країнами вважають Малай зію, Таїланд, Індонезію, а на початку ХХІ
ст. – Туреччину, Філіппіни.
    Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським
зразком. У 60-х рр. ХХ ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні
кошти, розвивали промислові галузі, що наситили внутрішній ринок. Але згодом
вони пристосувалися до потреб світового ринку, наповнивши й ого за рахунок
дешевої робочої сили недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК
використовували обладнання та технології розвинутих країн. Нині ж ними
створюється власний науково-технологічний потенціал, підвищується кваліфікація
працюючих за рахунок реформи системи освіти. У країнах виникають науково-
промислові парки, де розробляються нові технології у мікроелектроніці,
інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких зай маються розробками
сучасних технологій сільськогосподарського виробництва. Тепер деякі НІК
вкладають свій капітал в економіку інших країн.
  Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання
НІК були най вищими в світі – 7 – 12 % на рік. Говорили про «економічне диво» цих
держав. В останній час темпи уповільнилися і становлять 4 – 7 % на рік, але й це
дуже високі показники (для порівняння: високорозвинуті країни Європи мають
показники 2,5 % на рік). Показники ВВП на душу населення НІК становлять в
середньому 15 000 – 25 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 –
0,9) та середній (0,5 – 0,8). Водночас в окремих НІК цей показник значно більший :
Сінгапур – понад 85 000 доларів США, Тай вань – май же 47 000 доларів США,
Республіка Корея – понад 36 500 доларів США. Тому, за типізацією Міжнародного
валютного фонду (МВФ), ці країни відносять до високорозвинутих країн.
  Галузями міжнародної спеціалізації НІК є виробництво товарів народного вжитку:
побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати,
радіоприй мачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини,
одяг, взуття. Вони також відомі авто і судноскладанням, металургією.
 Існує дві основні моделі розвитку економік НІК: азійська та латиноамериканська.  
   Азійська модель характеризується незначною часткою державної власності в
економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси,
безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними, національна
економіка розвивається з орієнтацією в основному на зовнішній ринок.
  Латиноамериканська модель передбачає розвиток національної економіки з
орієнтацією на імпортозаміщення. Най ближчим часом перелік НІК може
розширитися за рахунок деяких нових країн Азії та навіть Африки.
  Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими
доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувей т,
Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати – ОАЕ, Ірак), а також Бруней , Лівія,
Габон та інші. Їх показники ВВП на душу населення суттєво коливаються від 15 000
доларів США у великих країнах з високою кількістю населення до 50 000 – 132 000
доларів США на рік на людину. ІЛР переважно середній . Всі ці країни мають вузьку
спеціалізацію та одноманітну структуру експорту, тому є дуже залежними від
світового ринку. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу
нафти. Їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В
останній час нафтодобувні країни розвивають й нові види господарської діяльності:
зокрема нафтопереробну промисловість і туризм. 
   До країн з високими доходами відносять країни-«дрібні острови» у Карибському
морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та інші), Сей шельські Острови,
Бахрей н та ряд інших. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний
бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають показники ВВП на душу
населення від 15 000 до 25 000 доларів США на рік на людину. Най більшими новими
фінансовими центрами вважають у Центральній Америці Багамські Острови та
Барбадос, на Близькому Сході – Бахрей н. 
  Най численнішим підтипом країн, що розвиваються, є країни середніх
можливостей. Ця група об’єднує близько 50 держав Азії, Латинської Америки та
Океанії. Їх показники ВВП на душу населення коливаються від 2 000 до 4 000 доларів
США на рік на душу населення. ІЛР середній та низький . Це переважно аграрні
країни, деякі монокультурні. У більшості з них промисловість представлена
гірничодобувною, харчовою та легкою. Перша працює на зовнішній ринок, останні
дві – переважно на внутрішній . Країни середніх можливостей мають значний
потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні
іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.
  Най бідніші держави об’єднують у групу найменш розвинутих країн. Вони
зай мають май же 1/3 площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються. За
статистикою ООН, до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя припадає
менш ніж 500 доларів США на рік, питома вага обробної промисловості становить
менш ніж 10 %, частка письменного дорослого населення – менша за 20 %. ІЛР
низький . Економіка дуже слабка, люди та ресурси зазнають впливу природних
стихій . Групу най менш розвинутих країн було виділено у 1971 р. Тоді до неї було
включено 25 країн. В останні роки цей список збільшився до 48. Тенденція до
зростання кількості най менш розвинутих країн непокоїть світову громадськість.
Най бідніші держави світу зосереджені переважно в Африці – 34 країни, в Азії – 9
най менш розвинутих країн, в Океанії – 4, в Латинській Америці – 1. 
   Статус най менш розвинутої країни дає право цим державам одержувати від
міжнародного співтовариства фінансову допомогу для розвитку економіки, яка має
тут монокультурний аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві
працює понад 3/4 всіх жителів, але за величезного зростання кількості населення
водночас гостро постає проблема голодування. 

Країни з перехідною економікою

      Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них
відносять країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна,
Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербай джан,
Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан), країни колишнього
соцтабору Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія,
Болгарія, Сербія і Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія,
Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип
економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість.
Головною формою власності була державна. Неконкурентноспроможна продукція
підприємств була зорієнтована передусім на внутрішній ринок. Господарство
більшості країн у 90х рр. ХХ ст. перебувало у кризовому стані. Було взято курс на
перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи у різних країнах
відбувалися неоднаковими темпами: дуже стрімко у Польщі; поступово у Словенії,
Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; достатньо повільно у Болгарії, Румунії, Україні,
Білорусі. ІЛР переважно середній . Показники ВВП на душу населення відчутно
коливаються: від 2 749 доларів США у Таджикистані до близько 30 000 доларів США
в Чехії, Словенії, Словаччині та Естонії. Тому, за типізацією МВФ, ці чотири країни
відносять до високорозвинутих.
    У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють
підпорядковану роль. Членами НАТО стали 12 країн: Польща, Чехія, Угорщина (у
1999 р.), Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словаччина, Словенія (у 2004 р.),
Албанія та Хорватія (у 2009 р.). Ряд країн є претендентами на вступ до цього
вій ськовополітичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною
державою, постій ним членом Ради Безпеки ООН. 
       Країни з плановою економікою
      Особливий тип становлять країни з плановою економікою. Вам уже відомо, що
до них належать Китай , В’єтнам, Корей ська Народно-Демократична Республіка
(КНДР), Куба. Ці держави не відій шли від соціалістичного принципу планування
розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна.
За характером перетворень країни поділяють на країни з елементами ринкової
економіки, до розвитку яких залучається іноземний капітал; поруч з державною
існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним
порядком (Китай , В’єтнам); країни з централізовано керованою економікою, що не
відступають від традицій них для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР,
Куба). 

Сучасні тенденції розвитку світового

господарства
    Най важливіші тенденції розвитку світового господарства. У кінці XX – на початку
XXI ст. світ вступив у нову епоху глобальної соціальної трансформації, яка вимагає
формування єдиних цілей для усіх країн у планетарному масштабі. На це, зокрема,
орієнтує прий нята на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у
Ріо-де-Жаней ро програма дій  «Порядок денний на XXI століття» (дата прий няття –
1992 р.).
     У наш час все більшого значення набувають тенденції зближення національних
економік, які полягають у інтернаціоналізації, інтеграції, інформатизації та
глобалізації світу. 
Сучасні тенденції розвитку  світового господарства

 Інтернаціоналізація виробництва та транснаціональні корпорації

 На основі міжнародного поділу праці, виробничої та науково-технічної спеціалізації
та кооперування відбувається проникнення виробництва з однієї країни на
територію інших.
 Інтернаціоналізація виробництва – розвиток економічних зв’язків між
національними господарствами, коли економіка однієї країни стає частиною
світового виробничого процесу.
  Наслідком інтернаціоналізації стало створення транснаціональних корпорацій
(ТНК), які володіють виробництвами у кількох країнах одночасно. Такі компанії
переросли державні кордони й працюють на світовому ринку через численні
закордонні філії та дочірні підприємства, які створюються за рахунок експорту
капіталу до інших країн. За контролем та капіталом – це національні компанії, але
за сферою діяльності – міжнародні. Нині у світі діє понад 70 тис. ТНК, які
виробляють понад 20 % світової продукції. Най відоміші з них: «Дженерал Моторз»,
«Форд», «Хонда», «Той ота», BMW, «Аеробус», «Еппл», «Інтел», «Бай єр»,
«Фольксваген»,   «Тесла», «Iвеко», IBM, «Бош», «Монсанто», «Нестле», «Кока-Кола»,
«Данон», «Філіпс», «Самсунг», «Соні», «Тошіба» та інші.
   Ознакою інтернаціоналізації виробництва також є створення спільних між
державних підприємств, виробничо-фінансових об’єднань вільних економічних зон
(ВЕЗ), до розвитку яких широко залучається іноземний капітал та встановлені
пільгові умови для господарювання. 
    Регіональна економічна інтеграція
  Наступним кроком до злиття економік став процес міжнародної економічної
інтеграції як нова форма міжнародного географічного поділу праці.
  Регіональна економічна інтеграція (від лат. integratio – об’єднання частин) –
зближення та поглиблення взаємодії національних економік, розвиток глибоких та 
стій ких взаємозв’язків між ними.
 Інтеграція передбачає проведення злагодженої міждержавної економічної
політики, наслідком якої є формування міжнародних економічних угруповань країн.
Вони можуть бути регіональними, тобто такими, що сформувалися на основі
спільного географічного положення країн, або ж профільними, що виникли на
основі подібної господарської спеціалізації.
Най відомішим міжнародним регіональним угрупованням
є Європейський Союз (ЄС), до якого нині входять 28 країн Європи.
Головною метою організації є економічна та політична консолідація. В
ході глибоких інтеграцій них процесів був створений єдиний внутрішній
ринок країн, вони перей шли до «єдиного простору» з прозорими
кордонами для вільного пересування товарів, послуг, капіталів та
населення. У 1991 р. у голландському місті Маастріхті 12 перших членів
ЄС прий няли угоди про політичний та валютнофінансовий союз. Це
означало проведення спільної зовнішньої політики та введення з 1
січня 1999 р. єдиної грошової одиниці євро. 

Великим міжнародним регіональним угрупованням є Угода

про Північно-Американську зону вільної торгівлі (прий няте
скорочення за англій ською назвою – НАФТА), до складу якого
входять США, Канада та Мексика. Метою організації є усунення усіх
обмежень у торгівлі між трьома країнами, взаємне відкриття ринків для
державних закупівель, спільний захист інтелектуальної власності і т.
ін. 
Потужним регіональним угрупованням є Асоціація держав Південно-
Східної Азії (АСЕАН). Нині членами АСЕАН є 10 країн регіону, які
проголосили своєю метою сприяння економічному, соціальному та
культурному розвитку країн-учасниць, забезпечення спільної оборони.

У 2002 р. на зібранні африканських держав у Південній Африці було

проголошено про створення регіональної організації Африканський
Союз, до якого вступили 53 країни. Головна мета організації –
створення ефективного спільного ринку. Серед перспектив – введення
єдиної валюти (афро), створення спільних зброй них сил та спільних
фінансових установ. 
З-поміж профільних міжнародних економічних угруповань
най відомішою є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), на
членів якої припадає близько 2/3 запасів та понад 1/3 світового
видобутку цієї енергетичної сировини. ОПЕК була створена у 1960 р. для
колективного захисту інтересів країн-експортерів нафти, встановлення
на неї єдиних цін, підвищення прибутків від продажу сировини та
створення власної нафтопереробної промисловості. До ОПЕК входять 12
країн з трьох частин світу: Азії, Африки та Латинської Америки.

Подібне за цілями профільне угруповання Форум країн-експортерів

газу (ФКЕГ) існує з 2008 р. До й ого складу входять 16 країн: Росія, ряд
країн Азії, Африки та Латинської Америки.
Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) створене у 1957 р. для
використання атомної енергетики у мирних цілях. 

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – спеціалізована організація при

ООН, заснована у 1944 р. Мета – координація валютно-фінансової
політики країнчленів та надання позик. До й ого складу входить 181
держава, у тому числі й Україна.

З 1995 р. діє Світова організація торгівлі (СОТ) – провідна міжнародна економічна

організація, членами якої є 164 учасники (161 суверенна держава, ЄС, а також Сянган
(Гонконг) та Тай вань, на які припадає понад 96 % обсягів світової торгівлі.
Функціями СОТ є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення
спірних питань між її членами на основі підписаних ними угод. Україна набула
повноправного членства в СОТ у 2008 р. 
    Метою економічних інтеграцій них процесів є відстоювання країнами спільних
інтересів, досягнення спільних цілей . Це, в свою чергу, робить економіки країн
залежними одна від одної, що має не лише позитивні, а й негативні наслідки.
Кризові явища при цьому поширюються не лише на одну країну, а й на всіх членів
економічного угруповання.

нформатизація
 Справжньою революцією у розширенні інтеграцій них процесів стала
інформатизація.
    Інформатизація – застосування електронних засобів у збереженні, передачі та 
обробці інформації.
    Інформатизація нині стала визначальною сферою суспільного життя, оскільки
вона дає змогу заощаджувати основні види ресурсів, забезпечувати ефективне
управління, а також надій нішу обороноздатність країн.
  Величезним проривом стало підключення комп’ютерів до глобальної мережі
Інтернет, що забезпечило відкритий доступ до інформації. Інтернет дає змогу
спілкуватися в реальному часі людям, що перебувають у най віддаленіших куточках
Землі. Це привело до значного взаємопроникнення культур, швидкого поширення
наукових досягнень, створення нових можливостей для спільного розв’язування
країнами нагальних глобальних проблем. Нині основним стратегічним ресурсом
суспільства стало володіння інформацією в науці, технологіях, фінансах, суспільно--
політичному житті.
  Але це має й негативні наслідки. Глобальні засоби масової інформації за
допомогою електронних масмедіа оперативно передають інформацію по всьому
світу. Тому, наприклад, повідомлення про терористичний акт в Африці може
спричинити зростання цін на нафту, від коливання яких залежать бюджетні
надходження і рівень цін в інших країнах світу.
   Прогнозують, що у середині ХХІ ст. в інформацій ній сфері працюватиме кожний
п’ятий з економічно активного населення планети. 
    Глобалізація
  Внаслідок інтеграцій них процесів та інформатизації життя у 90-х рр. ХХ ст. почався
й триває донині процес глобалізації, який перетворює світ на єдину систему.
 Глобалізація – процес всесвітньої економічної, політичної, культурної та
релігій ної інтеграції та уніфікації.
  Глобалізація полягає, з одного боку, у посиленні взаємозалежності країн світу,
розширенні економічних, політичних, культурних зв’язків, інформацій ному обміні
між усіма країнами. Але, з іншого боку, глобалізація призводить до зростання
впливу на весь світ окремих країн, нав’язування ними своїх систем цінностей ,
економічних та правових відносин. Нині глобалізація стала основним,
визначальним явищем сучасності. У наш час життя більшості людей визначається
процесами, що відбуваються поза межами країни їх проживання. Після розпаду СРСР
у сучасному світі виник економічний та інформацій ний простір, що існує за
єдиними законами.
  Глобальний ринок призвів до чіткої спеціалізації країн у масштабах всієї планети.
Фактично виникла «світова фабрика», пов’язана товарними потоками та
глобальними інформацій ними системами. Керування нею взяли на себе
високорозвинуті держави. Багато їх виробництв вивезено до країн, що
розвиваються, де є природні та дешеві трудові ресурси. В результаті виявилось, що
жодна національна економіка не може існувати ізольовано, оскільки при цьому
переривається ланцюжок економічних зв’язків.
  Водночас така глобальна система є дуже нестій кою. Будьякий збій може
викликати глобальні потрясіння. Так, криза в одному регіоні здатна охопити весь
світ. Це продемонструвала глобальна економічна криза 2008 – 2009 рр. Глобалізація
також загрожує й жителям розвинутих країн. Оскільки корпорації переносять
виробництво до країн з дешевою робочою силою, зростає безробіття.
   Отже, глобалізація – процес неоднозначний . Він має як позитивні, так і негативні
наслідки. Тому в світі розгортається потужний рух антиглобалістів.