Professional Documents
Culture Documents
Сонце і сонячна система
Сонце і сонячна система
з природознавства
на тему «Сонце, Сонячна система»
ученя 5-Б класу ЗОШ № 49
Федорченка Івана
1. Вступ
Близько 4,5 мільярдів років тому не існувало ні яких планет. Навколо тільки що
народженого Сонця вирувало темна хмара розпечених газу і пилу. Поступово хмара
охололи, і газ згустився в мільйони краплинок. Ці краплі повільно притягувалися один до
одного під дією власної гравітації - так поступово сформувалися планети Сонячної системи.
У сонячну систему входить 9 планет: Плутон, Нептун, Уран, Сатурн, Юпітер, Марс, Земля,
Венера і Меркурій.
2. Сонце
Сонце - звичайна зірка, яких безліч у Всесвіті. Воно утворилося з газу, що залишився
після вибуху на цьому місці більш великої зірки. Зараз, в пору своєї зрілості, Сонце
випромінює досить рівний жовте світло і постійно дає Землі тепло. Але воно також випускає
смертельно небезпечні гамма, рентгенівські, інфрачервоні, ультрафіолетові промені, а також
радіохвилі. На щастя, атмосфера і магнітне поле Землі надійно захищає людей від цих
шкідливих випромінювань.
Сонце - середнього розміру зірка діаметром 1 392 000 км. Воно важить трохи менше
2000 трильйонів трильйонів тонн. На поверхні Сонця температура досягає немислимою
величини в 6000гр., При якій плавиться будь-яка речовина. Але ядро Сонця в тисячі разів
гаряче - більше 16 млн. градусів.
Сонячне тепло виділяється в результаті ядерних реакцій. Усередині Сонця величезний
тиск змушує ядра атомів водню з'єднуватися, утворюючи атоми гелію. При цьому
вивільняються гігантські кількості ядерної енергії.
Зараз Сонце знаходиться в середині свого життя. Імовірно воно утворилося близько 5
млрд. лід тому. Очевидно, воно буде світитися ще 5 млрд. років, а потім вибухне так яскраво,
що спалить Землю дотла.
5. Земля
Наша планета - єдина, у якій велика частина поверхні (75%) покрита рідкою водою.
Земля - активна планета і, можливо, єдина, у якій оновлення поверхні зобов'язана процесам
тектоніки плит, котрі виявляють себе серединно-океанічними хребтами, острівними дугами і
складчастими гірськими поясами. Розподіл висот твердої поверхні Землі бімодальне:
середній рівень океанічного дна на 3900 м нижче рівня моря, а континенти в середньому
підносяться над ним на 860 м.
Сейсмічні дані вказують на наступну будову земних надр: кора (30 км), мантія (до
глибини 2900 км), металеве ядро. Частина ядра розплавлена; там генерується земне
магнітне поле, яке вловлює заряджені частинки сонячного вітру (протони і електрони) і
формує навколо Землі дві заповнені ними тороїдальні області - радіаційні пояси (пояси Ван-
Аллена), локалізовані на висотах 4000 і 17 000 км від поверхні Землі.
Малюнок 3. Планети земної групи. Зліва направо: Меркурій, Венера, Земля і Марс.
6. Місяць
Один з найбільших супутників, Місяць перебуває на другому місці після Харона
(супутника Плутона) по відношенню мас супутника і планети. Сила тяжіння на місячній
поверхні в 6 разів менше земного.
Місяць обертається навколо Землі. Добове обертання і орбітальний звернення Місяця
синхронізовані, тому ми завжди бачимо тільки одне її півкуля. Правда, невеликі похитування
Місяця дозволяють протягом місяця побачити близько 60% її поверхні. Основна причина
лібрацій в тому, що добове обертання Місяця відбувається з постійною швидкістю, а
орбітальне звернення - з перемінної (внаслідок ексцентричності орбіти).
Ділянки місячної поверхні здавна умовно ділять на «морські» і «материкові». Поверхня
морів виглядає темніше, лежить нижче і значно рідше покрита метеоритними кратерами, ніж
материкова поверхню. Моря залиті базальтовими лавами, а материки складені
анортозитових породами, багатими польового шпату. Судячи по великій кількості кратерів,
материкові поверхні значно старше морських. Інтенсивна метеоритне бомбардування
зробила верхній шар місячної кори дрібно роздробленим, а зовнішні кілька метрів
перетворила на порошок, званий реголітом.
Астронавти і автоматичні зонди доставили з Місяця зразки скельного грунту і реголіту.
Аналіз показав, що вік морської поверхні близько 4 млрд. років. Отже, період інтенсивного
метеоритного бомбардування доводиться на перші 0,5 млрд. років після утворення Місяця
4,6 млрд. років тому. Потім частота падіння метеоритів і утворення кратерів практично не
змінювалася і становить до цих пір один кратер діаметром 1 км за 105 років.
Місячні породи бідні летючими елементами і залізом, але багаті тугоплавкими
елементами. Лише на дні місячних полярних кратерів можуть бути поклади льоду, такі, як на
Меркурії. Атмосфери у Місяця практично немає і немає свідоцтв, що місячний грунт коли-
небудь зазнавав дії рідкої води. Немає в ньому і органічних речовин - лише сліди вуглистих
хондритів, що потрапили з метеоритами. днем и 120 C ночью) делают Луну непригодной для
жизни. Відсутність води та повітря, а також сильні коливання температури поверхні (390 C
вдень і 120 C вночі) роблять Місяць непридатною для життя.
Доставлені на Місяць сейсмометри дозволили дізнатися дещо про місячних надрах.
Там часто відбуваються слабкі «лунотрясения», ймовірно, пов'язані з приливні впливом
Землі. Місяць досить однорідна, має маленьке щільне ядро і кору товщиною близько 65 км з
більш легких матеріалів, причому верхні 10 км кори роздроблені метеоритами ще 4 млрд.
років тому. Великі ударні басейни розподілені по місячній поверхні рівномірно, але товщина
кори на видимій стороні Місяця менше, тому саме на ній зосереджено 70% морської
поверхні.
Історія місячної поверхні в цілому відома: після закінчення 4 млрд. років тому етапу
інтенсивного метеоритного бомбардування ще близько 1 млрд. років надра були досить
гарячими і базальтова лава виливалася в моря. Потім лише рідкісне падіння метеоритів
змінювало лик нашого супутника. А от про походження Місяця до цих пір сперечаються. Вона
могла сформуватися самостійно і потім бути захопленої Землею; могла сформуватися разом
з Землею як її супутник; нарешті, могла відокремитися від Землі в період формування. Друга
можливість ще недавно була популярна, але в останні роки серйозно розглядається гіпотеза
освіти Місяця з речовини, викинутого прото-Землею при зіткненні з великим небесним тілом.
Незважаючи на неясність походження системи Земля - Місяць, подальша їх еволюція
простежується досить надійно. Приливну взаємодію істотно впливає на рух небесних тіл:
добове обертання Місяця практично вже припинилося (його період зрівнявся з орбітальним),
а обертання Землі сповільнюється, передаючи свій момент імпульсу орбітального руху
Місяця, яка в результаті віддаляється від Землі приблизно на 3 см в рік. Це припиниться,
коли обертання Землі вирівняється з рухом Місяця. Тоді Земля і Місяць будуть постійно
повернені один до одного однією стороною (як Плутон і Харон), а їх добу і місяць стануть
рівні 47 нинішнім діб; при цьому Місяць віддалиться від нас в 1,4 рази. Щоправда, і ця
ситуація не збережеться назавжди, бо не припинять діяти на обертання Землі сонячні
припливи.
7. Марс
Марс схожий на Землю, але майже вдвічі менше її і мають дещо меншу середню
щільність. Період добового обертання (24 год 37 хв) і нахил осі (24 °) майже не відрізняються
від земних.
Земному спостерігачеві Марс здається червонуватою зірочкою, блиск якої помітно
змінюється; він максимальний у періоди протистоянь, що повторюються через два з
невеликим роки (наприклад, у квітні 1999 і в червні 2001). Особливо близький і ярок Марс в
періоди великих протистоянь, що відбуваються, якщо він у момент протистояння проходить
поблизу перигелію; це трапляється через кожні 15-17 років.
У телескоп на Марсі видно яскраві помаранчеві області і темніші райони, тон яких
змінюється в залежності від сезону. На полюсах лежать яскраво-білі снігові шапки.
Червонуватий колір планети пов'язаний з великою кількістю оксидів заліза (іржі) в її
грунті.
Розріджена атмосфера Марса складається на 95% з вуглекислого газу і на 3% з азоту.
У малій кількості присутні водяна пара, кисень та аргон. При такому низькому тиску не може
бути рідкої води. , а максимальная летом на экваторе достигает 290 C . Середня денна
температура 240 C, а максимальна влітку на екваторі досягає 290 C. . Добові коливання
температури близько 100 C. Таким чином, клімат Марса - це клімат холодної обезводненої
високогірній пустелі.
и атмосферный углекислый газ замерзает и выпадает на поверхность белым снегом,
образуя полярную шапку. У високих широтах Марса взимку температура опускається нижче
150 C і атмосферний вуглекислий газ замерзає і випадає на поверхню білим снігом,
утворюючи полярну шапку. Періодична конденсація і сублімація полярних шапок викликає
сезонні коливання тиску атмосфери на 30%. До кінця зими кордон полярної шапки
опускається до 45 ° -50 ° широти, а влітку від неї залишається невелика область (300 км
діаметром біля південного полюса і 1000 км біля північного), ймовірно, що складається з
водяного льоду, товщина якого може досягати 1-2 км.
Іноді на Марсі дмуть сильні вітри, що піднімають у повітря хмари дрібного піску.
Особливо потужні пилові бурі бувають в кінці весни в південному півкулі, коли Марс
проходить через перигелій орбіти і сонячне тепло особливо велике. На тижні і навіть місяці
атмосфера стає непрозорою від жовтої пилу. Відкладення пилу так сильно змінюють вигляд
марсіанської поверхні від сезону до сезону, що це помітно навіть з Землі при спостереженні в
телескоп. У минулому ці сезонні зміни кольору поверхні деякі астрономи вважали ознакою
рослинності на Марсі.
Геологія Марса досить різноманітна. Великі простори південної півкулі вкриті старими
кратерами, що залишилися від епохи давньої метеоритного бомбардування (4 млрд. років
тому). Значна частина північної півкулі покрита більш молодими лавовими потоками.
Особливо цікава височина Фарсида, на якій розташовані кілька гігантських вулканічних гір.
Найвища серед них - гора Олімп - має поперечник біля основи 600 км і висоту 25 км. Хоча
ознак вулканічної активності зараз немає, вік лавових потоків не перевищує 100 млн. років,
що небагато в порівнянні з віком планети 4,6 млрд. років.
Хоча стародавні вулкани вказують на колись потужну активність марсіанських надр,
ознак тектоніки плит немає: відсутні складчасті гірські пояси та інші покажчики стиснення
кори. Однак є потужні рифтові розломи, найбільший з яких - долини Марінера - тягнеться від
Фарсида на схід на 4000 км при максимальній ширині 700 км і глибині 6 км.
Одним з найцікавіших геологічних відкриттів, зроблених за знімкам з космічних
апаратів, стали розгалужені звивисті долини довжиною в сотні кілометрів, що нагадують
висохлі русла земних річок. Це наводить на думку про більш сприятливому кліматі в
минулому, коли температура і тиск могли бути вище і по поверхні Марса текли річки. Правда,
розташування долин у південних, сильно кратерірованних районах Марса вказує на те, що
річки на Марсі були дуже давно, ймовірно, в перші 0,5 млрд. років його еволюції. Тепер вода
лежить на поверхні у вигляді льоду полярних шапок і, можливо, під поверхнею у вигляді
шару вічної мерзлоти.
Внутрішня будова Марса вивчено слабо. Його низька середня густина свідчить про
відсутність значного металевого ядра; у всякому разі воно не розплавлене, що випливає з
відсутності у Марса магнітного поля. Сейсмометр на посадковому блоці апарату «Вікінг-2» не
зафіксував сейсмічної активності планети за 2 роки роботи (на «Вікінгу-1» сейсмометр не
діяв).
Марс має два маленькі супутники - Фобос і Деймос. Обидва вони неправильної форми,
покриті метеоритними кратерами і, ймовірно, є астероїдами, захопленими планетою в
далекому минулому. Фобос обертається навколо планети за дуже низькій орбіті і продовжує
наближатися до Марса під дією припливів пізніше він буде зруйнований тяжінням планети.
8. Юпітер
Найбільша планета Сонячної системи, Юпітер, в 11 разів більша за Землю і в 318
разів масивніше її. Його низька середня щільність вказує на склад, близький до сонячного: в
основному це водень і гелій. Швидке обертання Юпітера навколо осі викликає його полярне
стиснення на 6,4%.
У телескоп на Юпітері видно хмарні смуги, паралельні екватора; світлі зони в них
перемежовуються червонуватими поясами. Ймовірно, світлі зони - це області висхідних
потоків, де видно верхівки аміачних хмар; червонуваті пояса пов'язані зі спадними потоками,
яскравий колір яких визначають гідросульфат амонію, а також сполуки червоного фосфору,
сірки й органічні полімери. , но с глубиной она увеличивается на 2,5 C /км. Температура на
рівні верхівок аміачних хмар 125 C, але з глибиною вона збільшується на 2,5 C / км. На
глибині 60 км повинен бути шар водяних хмар.
Швидкості руху хмар у зонах і сусідніх поясах істотно різняться: так, в екваторіальному
поясі хмари рухаються на схід на 100 м / с швидше, ніж в сусідніх зонах. Різниця швидкостей
викликає сильну турбулентність на межах зон і поясів, що робить їх форму дуже
хитромудрою. Одним з проявів цього є овальні обертаються плями, найбільше з яких -
Велика Червона Пляма - було відкрито понад 300 років тому Кассіні. Це пляма більше диска
Землі, воно має спіральну циклонічну структуру і робить один оборот навколо осі за 6 діб.
Решта плями меншого розміру і чомусь всі білі.
13. Заключення
Сонячна система, система небесних тіл (Сонце, планети, супутники планет, комети,
метеорні тіла, космічний пил), що рухаються в області переважаючого гравітаційного впливу
Сонця. Спостережувані розміри Сонячна система визначаються орбітою Плутона. Проте
сфера, в межах якої можливо стійкий рух небесних тіл навколо Сонця, тягнеться майже до
найближчих зірок. Інформацію про далеку зовнішньої області Сонячна система отримують
при спостереженнях наближаються до Сонця довгоперіодичних комет і при вивченні
космічного пилу, що заповнює всю Сонячна система Загальна структура Сонячна система
була розкрита Н. Коперником (середина 16 ст.), Який обгрунтував уявлення про рух Землі і ін
планет навколо Сонця. Геліоцентрична система Коперника вперше дала можливість
визначити відносні відстані планет від Сонця, а отже, і від Землі. І. Кеплер відкрив (початок
17 ст.) Закони руху планет, а І. Ньютон сформулював (кінець 17 ст.) Закон всесвітнього
тяжіння. Ці закони лягли в основу небесної механіки, що досліджує рух тіл Сонячна система
Вивчення фізичних характеристик космічних тіл, що входять в Сонячна система, стало
можливим тільки після винаходу Г. Галілеєм телескопа: в 1609 Галілей вперше направив
виготовлений їм маленький телескоп на Місяць, Венеру, Юпітер і Сатурн і зробив низку
вражаючих для його епохи відкриттів. Спостерігаючи сонячні плями, Галілей знайшов
обертання Сонця навколо своєї осі.
По фізичних характеристиках великі планети поділяються на внутрішні (Меркурій,
Венера, Земля, Марс) і зовнішні планети-гіганти (Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун). Фізичні
характеристики Плутона якісно відмінні від характеристик планет-гігантів, і тому він не може
бути віднесений до їх числа. Широка програма спостережень, виконана в 1963
американським астрономом К. Томбо для пошуку планет, що знаходяться за межами орбіти
Плутона, не дала позитивних результатів. У табл. наведені оскулірующіе елементи великих
планет (за Остервінтеру і Коген, США, 1972). Орбіти великих планет мало нахилені один до
одного і до фундаментальної площини Сонячна система (т. зв. Лапласа незмінної площині).
На даний момент вивчення Сонячної системи триває і невідомо які сюрпризи воно нам
принесе надалі.