Тема 3. Земля в космічному просторі.

3.1. Теорії виникнення та розвитку Всесвіту. Вік Всесвіту.

Всесвіт – це весь світ без кордонів, але із часом. Те, що людина може спостерігати із Землі за допомогою
існуючих зараз технічних засобів лише невелика частка Всесвіту. Сьогодні уявлення про Всесвіт істотно
відрізняються від тих, що панували на початку ХХ століття. До кінця XVIII століття астрономи вивчали лише
Сонячну систему, у ХІХ ст. – уже нашу Галактику, і вже в ХХ ст. вони досягли світу інших галактик та зуміли
заглибитися у Всесвіт на відстані, звідки світлові промені йдуть до Землі близько 10 млрд. років.
За сучасними уявленнями наш Всесвіт виник понад 18 млрд. років тому. Існує кілька гіпотез походження
та розвитку Всесвіту:
а) Теорія Креаціонізму. Всесвіт був створений надприродною силою – Богом. Всесвіт існує та функціонує
за законами, установленими Богом та підкоряється йому.
б) Теорія Великого Вибуху: вся речовина була стиснута в первинне ядро – надзвичайно розжарена, щільна
куля, яка розпалась внаслідок дуже сильного вибуху. Поряд із випромінюванням, вибух призвів до викидів водню,
гелію та вільних електронів. Із часом речовина розширювалась та охолоджувалась, а пізніше вона конденсувалась в
галактики. Всесвіт і зараз продовжує розширюватись, і галактики продовжують віддалятися одна від одної,
продовжують народжуватись зорі, на це використовується первинний водень. У майбутньому весь водень буде
повністю використаний у зорях. Всесвіт буде розширюватися безмежно, поступово охолодиться й згасне.
в) Теорія Пульсуючого Всесвіту: початок нашому світу поклав Великий Вибух, але розширення не буде
вічним, його зупинить гравітація. Всесвіт у минулому завжди пульсував – розширювався та стискався, і завжди буде
пульсувати. Зараз ми спостерігаємо фазу розширення Всесвіту, у майбутньому воно сповільниться, потім
відбудеться повна зупинка, і після цього Всесвіт почне стискатися знов. Із часом уся речовина утворить первинне
ядро, і відбудеться Великий Вибух, усе почнеться спочатку.
г) Теорія стаціонарного Всесвіту. Учені, які дотримувалися даної теорії, стверджують, що світ не
еволюціонує й не змінюється із часом, у минулому не було початку, у майбутньому не буде кінця.
3.2. Загальна характеристика галактик. Характеристика галактики Чумацький Шлях.
Галактика – це сукупність мільйонів або мільярдів зір, разом із газом, пилом, які втримуються в
обмеженому просторі силами гравітації.
За спостереженнями, галактики є досить різними. Ще в 1926р. Едвін Хаббл класифікував галактики
відповідно до їх структури.
Еліптичні галактики мають яйцеподібну форму, в них не спостерігається великої кількості газу й пилу, які
б використовувались для утворення нових зірок. Можливо, такі галактики містять старі зорі.
Спіральні галактики мають сплющений диск, ядро, гало та спіральні рукави, що обертаються навколо
центра. Містять велику кількість газу та пилу в диску, і містять молоді зорі, зорі середнього віку та старі зорі.
Неправильні галактики не мають певної геометричної форми. Вони, як правило, містять газ та пил,
переважно молоді яскраві зорі та деяку кількість старих зір.
Причина різних форм галактик до цього часу залишається невідомою. Запропонована теорія, згідно якої
галактика починається як неправильна, перетворюється в спіральну, а потім закручується в еліптичну. Сучасна
теорія вважає, що еліптичні та спіральні галактики принципово різні та не перетворюються одна в одну в процесі
еволюції.
У зв’язку з тим що людство ще не вийшло за межі своєї галактики, і навіть за межі своєї зоряної системи,
ми не можемо переконливо стверджувати, який вигляд має наша галактика збоку. Але вчені використовують
фотографії інших галактик, і можуть уявити зовнішній вигляд нашої галактики.
Наша галактика отримала назву Молочний Шлях. В українській традиції цю смугу названо Чумацький
Шлях. На нього орієнтувалися чумаки, їздячи в Крим по сіль.
Наша Галактика обертається в просторі. Сонячна система обертається навколо центру Галактики зі
швидкістю приблизно 800 000 км/г (250 м/с). При такій швидкості Сонячній системі необхідно приблизно 200 млн.
років, щоб здійснити один оберт навколо центру нашої Галактики.
За формою наша Галактика належить до спіральних, діаметром приблизно 100 000 св. років. Земля разом
із Сонцем розташована в одному зі спіральних рукавів. Товщина центральної частини Галактики близько 10 000 св.
років. Середня товщина всієї Галактики становить приблизно 1000-2000 св. роки. Сонце знаходиться на відстані 30
000 св. років від центру.
Простір між зорями практично порожній. Міжзоряне середовище – речовина та випромінювання між
зірками. Воно є сировиною для утворення нових зірок та планет. Останнім часом у міжзоряному середовищі були
відкриті різноманітні молекули. Серед 50 типів уже відкритих молекул зустрічаються молекули водяної пари та
органічні молекули, що є основними компонентами існування на Землі. В окремих районах нашої галактики є
концентрації газу й пилу, які називаються туманностями. Деякі зорі утворюють зоряні скупчення, які утримуються
разом завдяки їх взаємному гравітаційному тяжінню.
3.3. Зорі, їх характеристики. Сонце – найближча зоря.
Зорі - це величезні палаючі кулі, розташовані за межами земної атмосфери на відстані в трильйони
кілометрів. Найближча до Землі зоря – Сонце.
Для характеристики зір використовують деякі поняття: температура, колір, видимий блиск, маса,
абсолютна світність тощо.
Температуру поверхні та хімічний склад зорі визначають за допомогою спектрального аналізу. Різниці в
спектрах різних зірок спостерігаються через величезну різницю поверхневих температур зірок. Зірки поділяються на
класи в порядку зменшення температури.
 Найгарячіші зорі мають білий або блакитний колір, температура їх поверхні понад 10 тис. К. Жовті зорі
мають температуру поверхні 6 – 7 тис. К. Найхолоднішими є червоні зорі, їх температура 3 – 4 тис. К.
Видимий блиск зорі – якою видно на небосхилі та абсолютну світність – дійсна кількість світла, що
випромінюється в простір.
Маса і радіус. Зорі можуть бути дуже великими, але мати незначну масу або, навпаки, бути дуже малими
за розмірами, але дуже масивними. Співвідношення “маса-радіус” дає можливість говорити про певний етап
існування зорі.
Зорі бувають одинарні та подвійні. Відомо  70 000 подвійних зір, що можна спостерігати із Землі. Наш
найближчий сусід α-Центавра – подвійна зоря Міцар в сузір’ї Великої Ведмедиці.
Сонце займає центральне місце в нашій планетарній системі. На нього припадає 99,9% загальної маси
Сонячної системи. У складі Сонця виявлено близько 70 хімічних елементів, його діаметр 1391 тис. км., маса
1,985·1033г. Поверхнева температура Сонця дорівнює приблизно 6000°С. Світність становить 3,86·10 26Вт. Активність
Сонця змінюється з регулярністю в 11 років. Зміна потоку сонячної енергії має вплив на атмосферу Землі, на земний
клімат та погоду, на сучасні енергопередаючі комунікації та системи зв’язку. Від активності Сонця залежить
протікання більшості процесів на нашій планеті.
Завдяки сонячній енергії на поверхні Землі підтримується досить висока й стала температура; Сонце в
давні часи було одним із компонентів, які вплинули на виникнення життя на Землі, зараз процеси утворення
органічних сполук протікають тільки за допомогою сонячного світла. Крім того, наявність Сонця та обертання Землі
навколо осі та Сонця викликають зміну дня й ночі, сезонів року.
3.4. Будова й розміри Сонячної системи.
Середній радіус Сонячної системи становить понад 6 млрд. км. Крім центральної зорі, до складу системи
входять 8 планет, більше 2500 астероїдів (їх ще називають малими планетами), близько 100 комет із відносно
коротким періодом обертання, значна кількість метеорних тіл, часток пилу, гази, елементарні частки.
Планети – це холодні космічні тіла, що світять відображеним світлом зірок та обертаються навколо
центральної зорі, при цьому мають достатню сили тяжіння щоб утримувати власну атмосферу.
Планети Сонячної системи мають неоднакові швидкості руху й обертання, розміри, об’єм, кількість
супутників. Але всі вони кулястої форми й рухаються приблизно в одній площині майже по кругових орбітах і в
одному напрямку – проти годинникової стрілки.
За своїми фізичними властивостями планети поділяються на 2 групи:
- планети земної групи: Меркурій, Венера, Земля, Марс;
- планети - гіганти: Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун.
Загальними рисами планет земної групи є:
- близька відстань до Сонця;
- невеликі розміри;
- тверда поверхня;
- близька відстань до Землі, що дає змогу більш детального їх вивчення;
- наявність атмосфери, яка регулює температуру та тиск, і складається переважно з вуглекислого газу та
азоту;
- мала кількість супутників.
Планети-гіганти вивчені значно менше, що пов’язано зі значною віддаленістю від Землі. Ці планети також
мають ряд спільних ознак:
- великі розміри;
- відсутність твердої поверхні;
- велика швидкість обертання навколо осі;
- наявність атмосфери, що складається переважно з метану та аміаку;
- наявність значної кількості супутників (> 10).
Між орбітами Марса та Юпітера розташований Пояс Астероїдів, до складу якого входить значна
кількість кам’янистих уламків різного діаметру та конфігурації. Найбільший із них – Церера – має діаметр близько
770км, а найдрібніші – менше 1км. Походження Поясу Астероїдів остаточно не визначене.
До складу Сонячної системи також входять комети. Зараз відомо понад 100 комет, кожна з яких має свої
особливості. Кожна комета має свій період обертання навколо Сонця по сильно витягнутій еліптичній орбіті. Тому
більшу частину свого існування комета проводить досить далеко від центру системи, деякі з них надовго виходять за
орбіту Плутона. Найбільш відомою є комета Галлея, період обертання якої становить 76 років. Є комети, які
наближаються до Сонця через 2 тисячі років. Комета Когоутека, відкрита в березні 1973 року, має період обертання
80 000 років. Але план будови комет подібний: комета має ядро, яке складається з каміння та льоду; навколо ядра
при наближенні до Сонця утворюється газова оболонка, яка випромінює в простір світло; також є хвіст, завжди
направлений у протилежний бік від Сонця. Світить комета за рахунок відображення пилом сонячного світла.
Метеорні тіла – це дуже маленькі тверді частки, що обертаються навколо Сонця. Вони врізаються в
земну атмосферу зі швидкістю 72 км/с, при цьому вони згоряють, залишаючи на небосхилі яскраву смугу світла.
Смужки прийнято називати метеорами. Але не всі метеорні тіла згоряють в атмосфері: більші та твердіші падають
на поверхню Землі – метеорити. Метеорити бувають 3 видів: кам’яні, залізні та залізо-кам’яні. У 1969 р. в Австралії
впав унікальний метеорит: у його складі виявлено органічні сполуки, які за своєю будовою подібні до земних
амінокислот, що входять до складу білків. Ця знахідка дає можливість припустити наявність органічного життя за
межами Землі.
Місяць – супутник Землі.
 Місяць знаходиться на відстані 384 404км від Землі.
Внаслідок добового обертання Землі, Місяць сходить на сході, рухається в західному напрямку й заходить
на заході. При цьому щодня Місяць сходить на 50 хв. пізніше ніж напередодні.
Місяць робить один оберт навколо вісі за 27,3 доби, стільки ж часу йому необхідно для одного оберту
навколо Землі.
Характеристики Місяця:
- діаметр Місяця - 3 476км.
- маса Місяця - 7,35 · 1025г (1/81 маси Землі).
- середня густина - 3,34 г/см3 (це 3/5 земної).
- сила тяжіння - 1/6 земної.
Завдяки близькому розташуванню Місяця до Землі, це космічне тіло з давніх часів було улюбленим
об’єктом спостережень, навіть у невеликі телескопи. Коли Галілей вперше навів свій телескоп на Місяць, то побачив
великі темні плями, які вважав за моря. Насправді, Місячні моря є застиглими лавовими виливами. Море Дощів –
найбільше, діаметр його 1100км. Світлі ділянки називають материками, вони більш підвищенні, нерівні та більш
давні райони Місяця.
Поверхня Місяця вкрита кратерами, розміри яких від декількох сантиметрів до сотень кілометрів, а висота
до 3км. Найбільші кратери називаються цирками. Гори названі на честь великих гірських масивів Землі. Висота
понад 8 000метрів.
На Місяці немає атмосфери, а значить немає звуків, кольорів, хмар, вітру.
День дорівнює ночі й триває по 14 діб.
Температура поверхні на екваторі вдень +130oС, уночі до –170oС.
Внутрішня будова Місяця:
а) кора, товщина 60км, холодний, твердий зовнішній шар;
б) мантія – 1000км;
в) ядро – радіус 700км., ймовірно, що t = 1500oС, частково розплавлене. Зараз магнітного поля немає.
Сонячні затемнення відбуваються тоді, коли Земля, Місяць (новий) та Сонце розташовуються на одній
лінії. При цьому тіло Місяця закриває від спостерігачів на Землі Сонячний диск.
Місячні затемнення відбуваються при повному Місяці, коли Сонце, Земля й Місяць знаходяться на одній
лінії. Тінь від Землі падає на поверхню Місяця. Колір Місяця при цьому тьмяно-червоний, тому що Місяць
освітлюється світлом від атмосфери Землі.
Але Сонячні та Місячні затемнення не спостерігаються щоразу, коли буває повний або новий Місяць,
тому що орбіта Місяця нахилена до орбіти Землі під кутом 5,2°. Тому Місяць проходить або вище, або нижче лінії
затемнення.
3.5. Астрономічні показники планети Земля.
Форма Землі.
У Давній Греції часів Гомера (IX-VIII ст. до н.е.) Землю вважали трохи опуклим диском, зануреним у
безкраї води. Уже в VІ-ІV ст. до н.е. давні греки змінили свою думку: Земля, як і інші планети, схожа на кулю, що
висить у просторі. І у ІV ст. до н.е. Аристотель навів перші докази кулястості планети. Ці докази базувались на
спостереженнях:
- тінь від Землі під час місячних затемнень завжди округла;
- під час руху по меридіану змінюється картина зоряного неба;
- при піднятті вгору розширюються межі видимого горизонту.
Уперше на практиці кулястість Землі була доведена в XVI ст. експедицією Фернана Магеллана (1480-
1521). У 1519-1522 рр.. було здійснено навколосвітню подорож, під час якої експедиція відправилась на захід і
повернулась зі сходу.
Наприкінці XVII ст. на основі робіт І.Ньютона підрахували, що форма Землі не співпадає з ідеальною
поверхнею кулі. Це пов'язано зі швидким обертанням планети навколо своєї осі. У результаті такого обертання куля
повинна бути сплюснута біля полюсів. Тобто полярний радіус повинен бути менший за екваторіальний (що згодом і
підтвердилось). Таку фігуру назвали сфероїдом або еліпсоїдом обертання.
Пізніше на основі вимірювання сили тяжіння було встановлено, що фігура Землі відрізняється й від
правильної поверхні сфероїда, що пов’язано з неоднорідністю надр та нерівномірним розподілом мас. Тому істинна
геометрична фігура Землі була названа геоїдом (землеподібний).
Геоїд визначається як фігура, поверхня якої завжди перпендикулярна напрямку сили тяжіння. Поверхня
геоїда співпадає із середнім рівнем поверхні Світового океану.
Дійсна фізична поверхня Землі з її горами та западинами не співпадає й із поверхнею геоїда, відрізняється
від неї на декілька кілометрів. Але сила тяжіння постійно намагається вирівняти цей недолік.
Фізико-географічне значення форми Землі.
Куляста форма зумовлює існування освітленої та затемненої сторін планети. На освітленому боці тепло
прибуває, а на затемненому - витрачається через випромінювання. Це впливає на стан атмосфери й характер погоди.
Земляни звикли освітлену пору доби називати днем, а затемнену - ніччю.
Сонячні промені подають під різними кутами на різних широтах. Цим пояснюється різне нагрівання
планети на різних широтах, що зумовлює зональний розподіл тепла та існування теплових поясів. Від цього
залежить розподіл кліматичних поясів на Землі та їхній зональний характер. Зональність кліматичних поясів
зумовлює зональні особливості всіх компонентів географічної оболонки — від рельєфу до тваринного світу й
рослинності.
 Загалом виділяють 5 теплових поясів:
1- жаркий - температури протягом року достатньо високі, у межах +15˚... +30˚С. Спостерігаються сухі та
вологі періоди, понять «зима» та «літо» практично не існує.
2,3 - помірні - температури протягом року істотно коливаються: від -20˚ ... -5˚С взимку, до +20˚... +30˚С
влітку. Розподіл вологи більш-менш рівномірний, але залежить від місцевих факторів. Чітко розрізняються холодні
(зима) та жаркі (літо) сезони, крім того, є перехідні сезони: весна та осінь.
4,5 - холодні - температури весь рік досить низькі, рідко піднімаються вище +10˚... +15˚С. Переважає зима
з низьким рівнем атмосферних опадів.
Крім того, нахил осі обертання до орбіти руху Землі зумовлює різне нагрівання північної та південної
півкуль в один і той самий час. Куляста форма викликає протилежність процесів у цих півкулях: коли в північній
півкулі найвищі температури, то в південній — найнижчі та навпаки. Також спостерігається протилежний напрям
руху повітряних мас у загальній системі циркуляції атмосфери та течій у Світовому океані.
Розміри Землі.
У Ш-ІІ ст. до н.е. Ератосфен уперше провів математичні обчислення, які дали змогу обрахувати довжину
меридіана, а значить і діаметр планети. Для цього Ератосфен провів певні спостереження за рухом Сонця по
небосхилу і обчислив довжину 1˚ меридіана, помножив на 360˚ і отримав загальну довжину меридіана — 40 тис. км.,
що дуже близько до дійсної довжини, обчисленої вже у наш час.
У наш час Ф.Н.Красовський (1878-1948) обрахував більш точні величини земного еліпсоїда:
- екваторіальний діаметр 12756,5км
- екваторіальний радіус (велика піввісь) 6378,2км
- земна вісь 12713,7км
- полярний радіус (мала піввісь) 6356,8км
- полярне стискання (різниця між піввісями) 21,4км
- середній радіус 6371,1км
- довжина кола меридіана 40008,5км
- довжина кола екватора 40075,6км
- площа поверхні земного еліпсоїда 510 млн. км²
- об’єм планети 1,1 · 1012м³
Усі ці обрахунки підтвердились з початком ери космічних подорожей. За допомогою космонавтів удалось
повністю та остаточно визначити форму Землі та підтвердити обрахунки Красовського щодо розмірів планети.
3.6. Обертання Землі навколо осі та Сонця.
Земля обертається навколо уявної лінії таким чином, що постійно підставляє під сонячні промені іншу
частину своєї поверхні. Ця уявна лінія називається земною віссю. Вона перетинається із Земною поверхнею в двох
точках, які називаються полюсами. Кожна точка поверхні планети описує повне коло (360°) за певний період часу -
добу, яка становить близько 24 год.
Найбільш прийнятним доказом обертання Землі навколо осі є дослід із маятником Фуко(1819-1868). У
1851 р. в одному із соборів Парижу до високого купола на тонкому сталевому дроті завдовжки 67м підвісили важку
мідну кулю з гострим шпилем. Під маятником на підлозі насипали піску, до якого торкався шпиль кулі. Коли
маятник вивели зі стану рівноваги, то виявилось, що він коливається не в одній площині: шпиль кожного разу
креслить нову риску, яка розташована західніше попередньої. Такі досліди проводили на різних широтах. Помічено,
що кут видимого відхилення площини коливання маятника не скрізь однаковий. Найбільший він на полюсі, де
маятник за кожну годину відхиляється на 15°. Це пояснюється тим, що на полюсі площина горизонту
перпендикулярна до земної осі.
Інші аргументи, які одночасно є й доказами й наслідками обертання Землі навколо осі:
- відхилення падаючих тіл на захід; це пов’язано з тим, що за час, поки падаюче тіло пролетить відстань, з
якої воно впало, Земля встигає повернутись навколо осі. Чим більша висота падіння, тим більший кут відхилення;
- форма Землі: сферична, сплюснута фігура виникла в результаті дії відцентрової сили, що виникає при
обертанні;
- зміна дня й ночі, пов’язана саме з обертальним рухом планети, а саме існування дня й ночі - з кулястою
формою Землі;
- усі тіла, які рухаються по горизонталі, відхиляються на захід, це стосується напрямів повітряних мас,
морських течій. Із цієї ж причини сильніше вимиваються та руйнуються західні береги річок;
- припливи та відпливи у водах морів та океанів утворюються в результаті притягання води Місяцем та
Сонцем. Якби Земля не оберталась навколо осі, то припливи не спостерігались би щодоби.
Висновок: Земля обертається навколо осі із заходу на схід, або проти годинникової стрілки, якщо
дивитись збоку північного полюсу. Такий рух викликає швидку зміну періодів нагрівання та охолодження, що, у
свою чергу, призводить до добової ритмічності процесів та явищ на планеті, у т.ч. життєвих.
Ритмічне обертання небесної сфери дало людям природну одиницю часу - добу. Сонячна доба - це
проміжок часу між двома послідовними проходженнями центру Сонця через меридіан точки спостереження. У
зв’язку з рухом Землі навколо Сонця в тому ж напрямку, що й навколо осі, сонячна доба довша ніж зоряна й
становить 24 год. Сонце рухається на небі нерівномірно, що є відображенням руху Землі по еліптичній орбіті. Тому
в різні пори року тривалість доби різна. Найдовша доба 23 грудня, найкоротша - 16 вересня, причому ця різниця в
тривалості досягає 51 сек. Доба ділиться на 24 години, кожна година - на 60 хвилин, кожна хвилина - на 60 секунд.
Місцевий час – це час, виміряний на меридіані спостерігача.
 З розвитком залізниць і потребою складати графіки руху поїздів тощо, виникла потреба певного
впорядкування лічби часу. У 1884 році Міжнародна конференція представників 26 держав прийняла систему
поясного часу. За цією системою всю земну кулю поділили на 24 годинні пояси з нумерацією від 0-го до 23-го так,
що ширина по довготі такого поясу дорівнює 15°. Через середину кожного годинного поясу проходить центральний
меридіан поясу. Місцевий час центрального меридіана поясу називається поясним часом.
За нульовий прийняли гринвіцький меридіан, а нульовий годинний пояс відповідно простягається по
довготі на 7,5° на захід та на стільки ж на схід від гринвіцького центрального меридіана. Місцевий середній час
гринвіцького меридіана називається всесвітнім часом.
Для деякого заощадження електроенергії на початку XX ст. окремі країни світу почали переходити на
літній час: в останню неділю березня в ночі стрілку годинника переводять на одну годину вперед, а в останню
неділю жовтня - назад.
Межі окремих годинних поясів проходять по чітко визначених лініях меридіанів тільки в межах Світового
океану. На суходолі границі годинних поясів проходять по державних кордонах або по визначених природних
об’єктах.
Через Берингову протоку й водами Тихого океану приблизно вздовж 180° від північного полюса до
південного простяглася лінія переміни дат. Із цієї лінії на нашій планеті починається нова доба й новий рік.
Обертання Землі навколо Сонця.
Крім того, що Земля обертається навколо осі, вона ще й проходить певний шлях навколо Сонця. Шлях
Землі навколо Сонця називається орбітою, або екліптикою. Це еліпс, близький до кола. Відстань від Землі до Сонця
змінюється від 147 млн. км (в січні) до 152 млн. км (у липні). Довжина орбіти більше 930 млн. км і планета рухається
зі швидкістю приблизно 30 км/с у напрямку із заходу на схід. Час, за який Земля проходить весь шлях орбіти
називається роком і становить 365 діб 6 год. 9 хв. 9 сек. За іншими даними рік дорівнює 365 діб 5 год. 48 хв. і 46 сек.
Вісь обертання Землі нахилена до площини орбіти під кутом 66°33'. При цьому, вона переміщується в
просторі паралельно сама собі. Це призводить до зміни пір року та нерівності дня й ночі.
Є 4 основних положення Землі під час руху навколо Сонця: весняне й осіннє рівнодення та зимове й літнє
сонцестояння.
Весняне та осіннє рівнодення бувають відповідно 21 березня й 23 вересня. У ці дні Земля знаходиться в
точках перетину екліптики з небесним екватором. Сонце в цей час знаходиться в площині земного екватора, де
сонячне проміння подає на земну поверхню під кутом 90°. В інших широтах кут падіння менший і однаковий як у
північній, так і в південній півкулі. Світлороздільна площина проходить через земну вісь і на всій Землі (крім
полюсів) день дорівнює ночі й триває 12 год. Над екватором Сонце в зеніті, а над полюсами - на рівні горизонту.
День літнього сонцестояння - 22 червня. У цей час сонячне проміння падає під більшим кутом у північній
півкулі. У зеніті Сонце знаходиться на широті 23° 27' пн.ш., де розташована лінія північного тропіка (Тропік Рака).
У північній півкулі — літо, а в південній - зима. Світлороздільна лінія не співпадає із площиною земної осі, а
перетинає її під кутом 23°29', при цьому торкається полярних кіл. Північніше 66°33' пн.ш. Сонце не заходить, а в
південній полярній зоні — не сходить. Під час зимового сонцестояння (22 грудня) сонячне проміння подає
прямовисно на південний тропік (Тропік Козерога). При цьому краще обігрівається південна півкуля, там літо; у
північній півкулі кут падіння сонячних променів менший, відповідно менше нагрівання поверхні - зима.
Світлороздільна лінія знову торкається полярних кіл, але Сонце не заходить над південною полярною зоною, а над
північною не сходить.
Рух Землі навколо Сонця призводить до зміни пір року та нерівності дня й ночі протягом року на різних
широтах.

Самостійна робота №3
Тема: Характеристика планет Сонячної системи.
Мета: Повторити характерні особливості планет Сонячної системи, підготувати повідомлення про сучасні
результати космічних досліджень, як в Сонячній системі, так і за її межами.
Обладнання: 1. Воронцов-Вельямінов Б.О. Астрономія. 11 кл. – К., 1991.
2. Климишин І.А. Астрономія – Львів, “Світ”, 1994., періодичні видання.
Хід роботи:
1. Користуючись підручниками, заповнити таблицю:
Назва Середня Діаметр Трива- Трива- Характер Темпера- Склад Супут-
планети відстань планети лість лість поверхні тура атмо- ники
до року доби поверхні, сфери
Сонця її зміна
 Тема 4. Картографічне зображення Землі.
4.1. Глобус – модель Землі.
Вивчати й досліджувати природу Землі неможливо без зручної моделі. Такою моделлю є глобус. Глобус –
об’ємна модель Землі, на якій показано кулеподібну форму нашої планети. На глобусі материки, океани, острови,
інші географічні об’єкти Землі зображуються без викривлень, зберігаючи свою форму, довжину, площу. Напрямки
на глобусі співпадають із напрямками на поверхні Землі. У глобуса в будь-якому місці однаковий масштаб, який, як
правило, надписується в південній частині Тихого океану. Масштаби шкільних глобусів досить мілкі. Для
визначення відстаней по глобусу необхідно ниткою або смужкою паперу виміряти відстані між заданими пунктами,
і, знаючи масштаб глобуса, обрахувати дійсну відстань за допомогою пропорції.
Але для щоденного використання в різних видах робіт глобус є досить незручним. Тому для зображення
окремих ділянок планети або для зображення всієї планети в крупних масштабах використовують географічні карти.
4.2. Види та значення географічних карт.
Карта - це зменшене, узагальнене зображення поверхні Землі на площині, побудоване в тій чи іншій
картографічній проекції та масштабі, тобто за математичним законом. Термін «карта» походить від грецького chartes
- листок, зараз використовують ще термін «мапа», який походить від англійського mар - карта, план. За своїм
значенням обидва терміни однакові і можуть використовуватись в рівній мірі.
Існуючі нині географічні карти поділяються за змістом, масштабом, призначенням, обсягом території.
За змістом карти бувають загальногеографічні та тематичні. На загальногеографічних картах
зображуються переважно рельєф, річки, озера, а також деякі населені пункти, дороги тощо. Жоден з об’єктів,
нанесених на карту особливо не виділяється. Тематичні карти передають із більшою детальністю один або декілька
певних елементів, у залежності від теми даної карти. Серед них виділяють фізико-географічні карти (геологічні,
кліматичні, ґрунтів тощо) та соціально-економічні (політичні, економічні, населення тощо).
За масштабом виділяють: великомасштабні, середньомасштабні та дрібномасштабні. Великомасштабні
(топографічні) карти мають масштаб 1:200000 і більше, передають основні особливості місцевості, створюються в
результаті обробки аерофотознімків і шляхом безпосередніх спостережень та вимірювань на місцевості.
Спотворення на таких картах дуже незначні. Середньомасштабні (оглядово-топографічні) карти мають масштаб від
1:200000 до 1:1000000 включно й створюються на основі великомасштабних карт шляхом генералізації, тобто
відбору та узагальнення об’єктів у відповідності із призначенням карти. При цьому частина їх позначається
позамасштабними знаками. Дрібномасштабні (оглядові) карти мають масштаб дрібніший 1:1000000 і
використовуються для зображення значних територій, часто є основою для тематичних карт.
За призначенням карти поділяються на довідникові, учбові, туристичні тощо.
За величиною (охопленням території) створюються карти світу, півкуль, материків та їх частин, океанів та
морів, держав та їх частин тощо.
Географічні карти містять у собі величезний науковий матеріал. Вони є джерелом знань. Вдумливе
вивчення фізичної карти дає загальне уявлення про всю природу території. Тому для практичної мети потрібні
детальні карти рельєфу, ґрунтів, рослинності, кліматичні та ін. На основі вивчення карт ведуться розвідування
корисних копалин, роботи по проектуванню й будівництву залізниць, автомагістралей, трубопроводів, водних
споруд тощо.
Економічні карти відображають господарство території, дають різноманітну його характеристику або
часткову – однієї певної галузі (наприклад, промисловості). За допомогою карт проводиться детальне вивчення
території для правильного географічного розміщення промисловості й сільського господарства, будівництва
складних підприємств. Проектування господарського будівництва, які здійснюють десятки науково-дослідних
інститутів, пов’язані з розробкою різноманітних і складних карт. Економічні карти використовуються при техніко-
економічному проектуванні й плануванні. У сільському господарстві за допомогою карт оцінюється природно-
ресурсний потенціал, здійснюється меліорація, розглядається питання економічної ефективності розвитку й
розміщення.
Карти використовуються в навігації морських і річкових суден, літаків, космічних кораблів. Незамінні
карти у військовій справі. Вони надійний путівник у туристичних походах і пішохідних маршрутах. Карти є
незамінним посібником для шкільного навчання.
Окремим видом карт є топографічні карти. Їх масштаб від 1:5000 до 1:200000 ( в 1см 50м, до 1см 2км).
На топографічних картах усі об'єкти зображуються досить детально, зберігаються обриси крупних
об'єктів (ліс, село тощо), вказуються велика кількість детальної інформації: абсолютні висоти окремих точок
місцевості, швидкість руху течії річок, кількість будинків у селищі та інші.
Рельєф місцевості показується у вигляді горизонталей, проведених через певні проміжки висоти (10, 20м),
напрямок пониження схилу вказується штрихами (так як на плані). Разом із тим на топографічних картах
використовується і якісний фон: як правило, зеленим кольором показують розташування лісових масивів, і навіть
невеликих лісових насаджень.
Легенда топографічної карти є дуже детальною, що допомагає швидко орієнтуватись по карті. Напрямок
північ-південь визначається за вертикальними лініями, відстань між якими 2см (при М 1:200000), що на місцевості
становить 4км. Відповідним чином проведені й горизонтальні лінії. Така сітка значно полегшує визначення
відстаней між окремими об'єктами.
Топографічні карти будуються за даними аерофотозйомки та уточненнями на місцевості. У теперішній
час вони активно використовуються в практичній діяльності: для проектування та будівництва залізниць,
автомагістралей, трубопроводів, водних споруд тощо. У сільському господарстві за допомогою карт здійснюються
меліоративні роботи, розглядаються питання економічної ефективності розвитку та розміщення. Карти
використовуються в навігації морських та річкових суден, літаків.
Топографічні карти - надійний путівник у туристичних походах: допомагають при складані маршруту та
орієнтуванні в незнайомій місцевості.
Градусна сітка, її елементи.
Градусна сітка — це система меридіанів і паралелей на географічних картах і глобусах, яка служить для
відліку географічних координат точок земної поверхні - широти й довготи. Побудова градусної сітки можлива тому,
що куляста Земля обертається навколо осі, зумовлюючи існування двох нерухомих точок - полюсів, які є точками
відліку.
Географічні полюси - Північний та Південний - точки перетину уявної осі обертання Землі із земною
поверхнею, на полюсах немає сторін горизонту. На однаковій відстані від обох полюсів знаходиться екватор.
Екватор - це лінія перетину земної кулі площиною, яка проходить через центр Землі перпендикулярно до
осі її обертання, ділить земну кулю на дві півкулі - північну й південну.
Паралелі - лінії перетину поверхні земної кулі площинами, паралельними площині екватора. Довжина
паралелей зменшується від екватора до полюсів, тому довжина дуги різних паралелей не однакова.
Меридіани - лінії перетину земної поверхні площинами, що проходять через вісь обертання Землі, і
відповідно через обидва її полюса. Довжина 1о меридіана в середньому дорівнює 111,1км. Через полярне стискання
Землі вона більша (111,7км) біля полюсів і менша біля екватора (110,6км). Напрямок меридіана визначається опівдні
за самою короткою тінню від вертикальних предметів.
Градусна сітка дозволяє визначити місце розташування будь-якої точки на земній поверхні за допомогою
географічних координат – широти і довготи.
Географічна широта  - кут між площиною екватора та прямовисною лінією в даній точці, або кутова
відстань точки від екватора. Вимірюється від 0° (екватор) до 90° (полюси). Розрізняють північну і південну широту.
Усі точки, що лежать на одній мають однакову географічну широту.
Географічна довгота  - двогранний кут, утворений площиною нульового меридіана та площиною
меридіана, що проходить через дану точку, тобто — це кутова відстань точки від нульового меридіана. За нульовий
меридіан, прийнято меридіан, що проходить через Грінвицьку обсерваторію поблизу Лондона. На схід від нього -
довгота східна, на захід - західна. Довгота вимірюється від 0° до 180°. Усі точки, що лежать на одному меридіані,
мають однакову довготу.
Визначення географічних координат точок. Будь-яка точка на поверхні Землі має свої географічні
координати. вони вказують точну «адресу» кожного географічного об'єкта.
Для правильного запису спочатку визначають географічну широту об’єкта, а потім довготу. Запис
робиться так (наприклад,) : м.Сарич 44° 23´ пн.ш. і 33° 44´ сх.д. При записі вказуються цілі градуси та хвилини із
зазначенням широти й довготи.
4.3. Масштаб, його види.
На карті всі розміри значно зменшені, але не хаотично, а за математичним законом. Для цього
використовують масштаб.
Масштаб (мірило) — указує ступінь зменшення довжини лінії на плані, карті або глобусі в порівнянні з
дійсною відстанню на місцевості.
Масштаби бувають :
- числовий : виражається дробом, де в чисельнику 1, а в знаменнику число m, яке показує, у скільки разів
відстань на карті менше дійсної відстані на місцевості М. Чисельник та знаменник подаються в однакових одиницях
(переважно в сантиметрах). Відповідно чим більше знаменник, тим мілкіше зображення об'єктів на карті. Масштаб
1:100000 означає, що лінійні розміри об’єктів зменшені в 100000 разів;
- іменований : вказує співвідношення довжини ліній на карті та місцевості, пояснює числовий масштаб - в
1см 1км (100000см). Для переведення числового масштабу в іменований у знаменнику треба закреслити 5 нулів;
- лінійний масштаб – це графік у вигляді лінійки, пряма лінія, поділена на рівні відрізки з надписами, що
вказують довжину лінії в натуральну величину. Міра довжини, на якій нанесені поділки на масштабній лінійці,
називається основою масштабу. Кількість метрів або кілометрів, що відповідають основі масштабу, називаються
величиною масштабу. Цифра 0 на лінійному масштабі, від якої починають відлік поділок, розміщується на поділці
основи вправо. На першому відрізку вліво від 0 наносять найменші поділки лінійного масштабу – міліметри.
Відстань на місцевості, яка відповідає одній найменшій поділці лінійного масштабу 0,1мм – це гранична точність
масштабу. Лінійний масштаб дає можливість безпосередньо, без додаткових обчислень визначити справжню
відстань на плані й карті;
- поперечний масштаб зображується у вигляді прямокутника, горизонтальний бік якого розділений на
декілька рівних частин, переважно по 2см кожна. Кожна така частина називається основою масштабу. Крайня ліва
основа у верхній і нижній частинах поперечного масштабу поділяється на 10 рівних частин. Кінці цих 10 частин
основи з’єднуються між собою прямими, що поділяють горизонтальні лінії на сотні частин основи. Цей вид
масштабу використовують для показу висот та глибин.
4. 4. Поняття про план місцевості.
План - це зображення на горизонтальній площині у великому постійному масштабі невеликої частини
поверхні земної кулі. Для складання плану використовують масштаб 1:2000 ( в 1см 20м ), та більше ( 1:1000; 1:500).
На планах зберігаються всі елементи даної ділянки, але в зменшеному вигляді. Для зображення на плані певних
об'єктів застосовують певні умовні знаки. Так, наприклад, для позначення хвойного лісу використовують знаки у
вигляді схематичного малюнку ялинки, межі лісу виділяють крапками, лучну рослинність - парними вертикальними
рисками, плодовий сад - рівним рядом маленьких кружечків.
На плані рельєф позначається за допомогою горизонталей. Це лінії на земній поверхні, усі точки якої
лежать на одній і тій самій висоті над рівнем океану. Горизонталі проводять через рівне число метрів по висоті, і
вказують це у легенді плану, позначаючи різницю висот між сусідніми горизонталями (2; 5; 10м.). На кожній
горизонталі є короткі штрихи, які підкреслюють, в яку сторону відбувається зниження висоти. На планах також є
пояснювальні надписи населених пунктів, річок, озер.
Порівняння географічної карти та плану місцевості.
1. На плані зображуються невеликі ділянки земної поверхні у крупному масштабі (понад 1:5000),
складаються безпосередньо на місцевості або за аерофотознімками.
На картах зображуються значно більші території, у менших, ніж план, масштабах, при цьому
використовуються різноманітні матеріали в залежності від змісту карти, у т.ч. космічні знімки.
2. На плані всі об'єкти місцевості зображуються детально із збереженням конфігурації та обрисів,
вказуються детальні характеристики об'єктів (глибина, відстань і т.д.)
На картах зображення генероване (узагальнене), у залежності від змісту карти відбираються найбільш
суттєві об'єкти та властивості.
3. При кресленні плану кривизна земної поверхні не враховується через дуже малі величини, усі предмети
показуються такими як вони є, без спотворень, тільки в зменшеній формі.
При побудові карт обов'язково враховується кулястість Землі, тому спотворення об'єктів неминучі,
причому деякі об'єкти, показ яких є необхідним зображуються позамасштабними знаками.
4. На плані напрямок на північ вказується стрілкою, яка розміщується в лівому верхньому куті.
На картах обов'язково є меридіани та паралелі, за якими визначають напрями північ - південь, схід - захід,
вони можуть бути не тільки прямими лініями, але й дугами різної кривизни (в залежності від проекції в якій
побудована карта).
Правила складання плану місцевості.
Для складання плану використовують різні види зйомок: від окомірної до теодолітної (зйомка з
використання приладів - теодолітів).
Окомірне знімання є найпростішим. Для його проведення потрібні: планшет (лист фанери розміром
30х25см), компас, листок паперу, простий олівець, лінійка.
Послідовність складання плану місцевості:
На планшет у нижньому лівому кутку прив’язуємо компас, лист паперу альбомного формату
прикріплюємо за допомогою кнопок.
1. Потрібно людині, яка проводитиме зйомку, визначити довжину власного кроку. Вибрати один із двох
способів: 1сп. Зробити 100 середніх кроків і дану виміряну рулеткою відстань розділити на 100. Порахувати кроки
на доріжці для бігу, довжиною 100м, скласти пропорцію та визначити довжину одного кроку.
2. Зорієнтувати планшет за допомогою компаса.
3. На абрисі (листку-малюнку) позначаємо об’єкти, які потрібно засікти.
4. Знайшовши напрям на об’єкт за допомогою кроків проміряти відстань, і за допомогою лінійки в
масштабі нанести об’єкт.
5. Виконавши роботу перевірити план з абрисом.
Плани мають велике значення в господарській діяльності людини. Їх використовують учні й учителі,
робітники та інженери, офіцери й солдати. Плани служать найкращим путівником на невідомій місцевості. План у
військовий час – постійний, а часто і єдиний засіб детального вивчення місцевості, без плану неможливо прийняти
правильне рішення та ефективно вести бойові дії. Вміння читати план, і знання правил роботи з ним допоможе
вирішувати різноманітні завдання, які зустрічаються в повсякденному житті.
За допомогою планів можна вивчати і оцінювати місцевість і маршрути руху; здійснювати орієнтування,
визначати координати необхідних точок, розміщення елементів бойового порядку і крутизну схилів та інші
характеристики рельєфу. Сукупність відомостей про місцевість, що зображена на плані називається змістом плану.
4.5. Умовні знаки.
Для зображення на картах географічних об’єктів застосовують певні умовні знаки, пояснення до яких
наводяться в легендах карт. Легенда поміщається на полях карти або на вільному місці всередині рамок карти.
Умовні знаки бувають позамасштабні, лінійні й площинні (контурні). Позамасштабними умовними
знаками зображають об’єкти, що не виражаються в масштабі карти. Лінійні знаки застосовуються для позначення
об’єктів лінійного характеру (границі, дороги, ріки). Вони передають довжину й форму об’єктів. Ширина їх дещо
збільшена, і тому на карті її не вимірюють. Особливе місце серед лінійних знаків належать ізолініям. Ізолінії – це
лінії на географічних картах, що з’єднують точки з однаковим значенням певної величини, наприклад, тиску
(ізобари), глибини моря (ізобати) та ін. Площинні знаки показують географічні об’єкти, що мають поширення по
площі (масив лісу, озеро, населений пункт).
Для зображення різних явищ на тематичних картах використовуються такі способи: якісного тла,
точковий спосіб, ареалів, значків, знаків руху, діаграм, картодіаграм, картограм, ізоліній і лінійних знаків:
- значки: використовуються для передачі місцезнаходження об'єктів, що не виражені в масштабі, за
формою вони бувають: геометричні, літеровані, картинні;
- лінійні: використовуються для передачі об'єктів та явищ, що витягнуті лінійно (річки, дороги, кордони);
- ізолінії: використовуються для характеристики рельєфу Землі та інших явищ, які суцільно
розповсюджені по земній поверхні та можуть бути виражені числом (температура, опади, тиск тощо);
 - якісний фон: використовують для виділення однорідних ділянок земної поверхні за природними,
економічними, адміністративними та іншими показниками;
- локалізовані діаграми: використовують для відображення кількісних характеристик у конкретній точці
(роза вітрів та інші);
- точки: використовують для показу масових явищ, що розповсюджені по території (густота населення,
зрошувані площі тощо);
- ареали: використовують для зображення області розповсюдження явища (мешкання вовків,
розповсюдження кримської сосни тощо);
- знаки руху (стрілки): показують різноманітні просторові пересування (маршрути мандрівників, міграція
птахів тощо);
- картодіаграми: використовуються для показу у вигляді діаграм кількісних характеристик у межах певної
території;
- картограми: використовують для порівняння відносних показників якогось явища або його інтенсивності
на певній території.
4.6. Значення орієнтування на місцевості. Сторони горизонту.
Уміння орієнтуватися на місцевості означає знаходити певний напрямок і дотримуватись його.
Адже людині властиві деякі анатомічні особливості, що заважають покладатись тільки на власні відчуття у виборі
напрямку руху (як, наприклад, птахи, деякі звірі).
Дуже часто може виникнути ситуація, коли людина не має змоги орієнтуватись на знайомі об’єкти. Це
трапляється, коли люди потрапляють у ліс, відкрите море, тощо. У таких випадках треба вміти знаходити напрямок
руху, який забезпечить вихід до населених пунктів, автостради або до узбережжя на морі.
Коли людина, а найчастіше дитина, потрапляє до лісу, то є велика ймовірність того, що вона заблукає.
Адже в лісі всі дерева однакові, звуки, які швидко та далеко поширюються на відкритій місцевості, приглушуються.
І людина, намагаючись вийти з лісу, починає ходити колами. Це пов’язано з тим, що одна стопа людини на кілька
міліметрів довша ніж інша. Якщо довша права стопа, то людина звертає направо, та навпаки. Діаметр такого кола
може становити від 2 до 5-7км. Але людині буде здаватись, що вона йде по прямій лінії.
Для того щоб подібного не трапилось, треба вміти визначати напрямок руху за різними ознаками. Але
перш за все треба знати, у якому напрямку знаходиться об’єкт, де можна зустріти людей. Для цього бажано зробити
огляд місцевості, найкраще у високого дерева, горба. При цьому спостерігач обстежує видиму частину відкритої
земної поверхні - горизонт. Горизонт - це певна ділянка земної поверхні, яку добре видно на місцевості без
рослинності та будівель. Діаметр видимого горизонту збільшується з висотою місця спостереження: на висоті ока
дорослої людини він становить 4,5 - 5км, а на висоті 100м - до 36км. Таке явище пов’язано з округлою формою
Землі. Лінія, де небо ніби стикається із земною поверхнею, називається лінією горизонту. Колись вважали, що це
„край землі”, до якого дуже важко, але можна дійти.
Здавалось би, що горизонт в усіх напрямках від спостерігача однаковий, але, якщо провести більш тривалі
спостереження, то можна помітити, що Сонце завжди сходить з одного боку й заходить з іншого. При цьому
можливі незначні зміни точки сходу й заходу, але рух Сонця по небосхилу ніколи не змінюються. На основі таких
спостережень горизонт розділили на 4 частини, що називаються сторонами горизонту: північ, південь, захід і схід.
Це основні сторони, є ще й проміжні: північний захід, північний схід, південний захід, південний схід.
Способи орієнтування на місцевості. Визначення сторін горизонту на місцевості називається
орієнтуванням. Найпоширеніші такі способи орієнтування на місцевості:
- за Сонцем;
- за Полярною зорею;
- за місцевими прикметами;
- за компасом.
При орієнтуванні за Сонцем враховується те, що найвище воно перебуває над лінією горизонту опівдні. У
північній півкулі в цей час воно завжди буває на півдні, і тінь від різних предметів падає на північ. Найпростіше
визначити сторони горизонту можна таким чином: стати спиною до Сонця, попереду буде північ, по праву руку -
схід, а по ліву - захід. Цей спосіб орієнтування не є дуже точним. При можливості краще визначити напрямок за
допомогою гномона. Для цього в ґрунт на розчищеній ділянці місцевості вертикально забивають жердину, і
визначають довжину тіні від кінця жердини в різні періоди світлового дня. Найкоротша тінь буде вказувати
напрямок на північ. Лінія, проведена в напрямку тіні з півдня на північ, називається полуденною лінією й відповідає
напрямку місцевого меридіана. Під час подорожей у пустелі, на морі завжди слід пам’ятати, що на протязі дня
Сонце змінює своє положення на небосхилі, уранці сходить на сході, а ввечері заходить на заході. Тому при
пересуванні необхідно робити поправку на добовий рух Сонця, а не йти весь час, маючи сонячний диск перед
собою.
Безхмарної ночі можна орієнтуватись за Полярною зорею. Це найяскравіша зірка у сузір’ї Малої
Ведмедиці. Крім того, Полярна зоря розташована у Всесвіті таким чином, що, якщо продовжити вісь обертання
Землі за межі Сонячної системи, то Полярна зоря буде знаходитись на цій осі. Саме тому в північній півкулі
орієнтуються за Полярною зорею, адже вона світить прямо над Північним полюсом. Для знаходження цієї зорі на
нічному небосхилі спочатку визначають сузір’я Великої Ведмедиці, яке складається з 7 яскравих зір, розділених на
дві частини – „ківш” ( 4 зорі утворюють чотирикутник) та „ручку” ( 3 зорі вишикувані в ряд). Продовживши лінію,
яка з’єднує дві крайні зорі „ковша”, у п’ять разів по прямій, знаходять яскраву зорю в сузір’ї Малої Ведмедиці -
Полярну зорю.
 Визначити сторони горизонту можна й за місцевими прикметами. Для цього слід пам’ятати, що південні
сторони дерев та каміння, схили горбів та ярів отримують більшу кількість сонячної енергії. Тому вони тепліші та
сухіші. Відповідно північні сторони завжди знаходяться в затінку й зберігають більше вологи. Знаючи особливості
поведінки деяких комах (мурашок) або тіньовитривалість рослинних організмів (мохи, лишайники), можна
визначити напрямок на північ, а відповідно й інші сторони горизонту. Ось декілька прикладів місцевих ознак, за
якими можна орієнтуватись:
- мохи та лишайники ростуть переважно на північній стороні дерев та каміння;
- в самотньо ростучого дерева крона густіша з південного боку;
- мурашки будують свої мурашники з південного боку дерев, пеньків та каміння, при цьому південний бік
мурашника значно похиліший ніж північний;
- навесні сніг швидше тане на південних схилах горбів та ярів.
Є ще багато інших ознак, які кожен може визначити, провівши уважні спостереження в природі.
На сучасному рівні розвитку техніки найбільш надійним способом орієнтування на місцевості є
спеціалізований прилад – компас. Дія компасу базується на орієнтуванні на магнітне поле Землі, яке оточує всю
планету системою магнітних ліній, направлених із півдня на північ. Кожен компас має спеціальну шкалу, на якій
позначенні всі сторони горизонту. Поклавши компас на горизонтальну поверхню далеко від металевих предметів
(вони спотворюють показники роботи компаса), легко повертають корпус приладу таким чином, щоб синя половина
стрілки вказувала на північ. Решта позначок на шкалі будуть вказувати інші сторони горизонту. При повертанні
компаса на певний кут, стрілка зберігає своє положення, і продовжує вказувати північний напрямок. Компас широко
використовується при навігації (морській та авіаційній), при геологорозвідувальних роботах та багатьох інших видах
діяльності. Є навіть вид спорту — спортивне орієнтування, у якому широко використовується компас. Незамінний
він і в туристичних походах.
За допомогою компаса визначають азимут об’єкта.
Азимут земного меридіана – кут між площинами географічного меридіана (тобто вертикальною
площиною, що проходить через точки північ і південь) і вертикальною площиною, у якій розміщений земний об’єкт.
Він визначається за ходом стрілки годинника (від 0 до 360°). Східному напрямку відповідає азимут 90° , південному
– 180°, західному – 270°, північному – 360°.
Виокремлюють два види азимутів: істинний та магнітний.
Істинним азимутом називають кут між північним напрямком географічного меридіана і напрямком на
місцевий предмет, вирахуваний за ходом годинникової стрілки.
Магнітним азимутом називається кут, що вираховується за ходом годинникової стрілки від північного
напрямку магнітного меридіана до напрямку на місцевий предмет; магнітний азимут завжди визначається за
допомогою магнітної стрілки.

Самостійна робота №4
Тема: Умовні знаки, що використовуються для побудови географічної карти та плану місцевості.
Мета: поглибити знання умовних знаків, що використовуються при побудові географічних карт та планів
місцевості. Підготувати наочні посібники для проведення уроків з природознавства у початковій школі.
Обладнання: білий картон, кольорові фарби або олівці, конверт, географічні атласи для початкової школи.
Завдання:
1. Використовуючи легенди карт та планів місцевості, виготовити комплекти карток.
Вимоги:
- білий картон,
- розміри: 10х15см,
- на звороті картки – пояснення знаку,
- конверт, в якому зберігатимуться картки,
- кількість карток в кожному конверті не менше 10.
2. Додаткове завдання.
Користуючись новітніми джерелами інформації, підібрати матеріали про електронні географічні карти та атласи.
 Практична робота № 2.
Тема: Складання плану місцевості за легендою та на місцевості.
Мета: узагальнити та поглибити знання з основ картографії, навчитись складати план місцевості за
легендою, користуючись умовними знаками; удосконалити навички окомірного знімання, набуті в школі.
Обладнання: компас, лінійки, олівці, циркулі, цупкий папір формату А4, лекційний матеріал.

Хід роботи:
1. На листку паперу формату А4 скласти план місцевості за легендою:
Діти із вчителем пішли на екскурсію. Вийшовши зі школи, вони в південному напрямку по ґрунтовій дорозі
вздовж фруктового саду пройшли 500 м до джерела. Від джерела діти повернули на південний схід і пройшовши
полем 100 м, ввійшли у мішаний ліс. Вирубкою вони пройшли ще 500 м і підійшли до будинку лісника, де напились
з криниці води та рушили далі. Пройшовши 100 м на схід, діти повернули на північний схід і через 250 м вийшли з
лісу. Рухаючись у тому ж напрямку по ґрунтовій дорозі, діти через 200 м підійшли до широкої річки (50 м ), яка
текла з півночі на південь. По мосту діти перейшли на протилежний берег. Правий берег дуже болотистий, а на
лівому березі – гарні луки. Ґрунтовою дорогою діти пройшли ще 300 м на схід і вийшли на шосе, прокладене
паралельно до річки. Вздовж шосе зі сходу – обсадка з дерев. По шосе діти пройшли близько 1 км на північ і
звернули на ґрунтову дорогу. В західному напрямку вони пройшли 200 м і знову вийшли до річки. Перейшовши
через міст, діти по прямій дорозі направились до школи: близько 250 м вони йшли по болотистій місцевості, потім,
близько 300 м дорога йшла через чагарники і ще 300 м – через фруктовий сад. Останні 150 м до школи діти пройшли
прямо через поле, тому що дорога повернула на захід.
2. При складанні плану використати масштаб 1:10000, відповідні умовні знаки та кольори.