Матеріали Міжнародної наукової конференції „Роль націй і народів у

формуванні історико-культурної спадщини Хотинщини” (жовтень 2003

року).
Хотинська битва 1673 року як зразок взаємодії польсько-литовсько-
українського війська в розгромі османського угруповання (До 330-річчя
події).

Хотин увійшов у світову історію як місце численних баталій, однак ця

проблематика, крім Хотинської війни 1621 р., зовсім недостатньо вивчена в
українській історіографії. Зокрема, вітчизняні вчені майже не висвітлювали
Хотинську битву 1673 р., яку теоретики воєнного мистецтва розглядають як
найбільш показову у військовій діяльності польського полководця Яна
Собєського. Тому історики Польщі приділяли велику увагу цій події. Зокрема,
їй присвячена монографія Марека Садзевича [13] і великий розділ у книзі
Януша Паєвського [12, с. 145-162]. У вітчизняній історіографії існує лише
декілька невеликих публікацій про битву 1673 р. [8; 9; 7, с. 103-106].
Перш, ніж перейти до розгляду цієї баталії, необхідно прослідкувати
розвиток подій, який призвів до польсько-турецького зіткнення у Хотині 330
років тому.
Навесні 1672 року в церкві маленького Стефанівського монастиря,
розташованого під Хотинським замком, заплакала ікона Пресвятої Богородиці.
Всі люди бачили, як її сльози скапували на піднос, поставлений під нею. „Це
був правдивий знак, що провіщав загибель багатьох християн у Лядській
державі та початок страждань і втрат у нашій землі», - писав згодом
молдавський літописець Іон Некулче про чудо в Хотині [6, с. 286].
Справді, на початку серпня 1672 р. на Хотинщину прибуло велике
турецько-татарське військо на чолі із султаном Османської імперії Мегмедом
IV (1648-1687) і великим везіром Кьопрюлю Агмедом. Метою походу було
захоплення головної подільської фортеці Кам’янця і загарбання Поділля.
Протягом 11-13 серпня турецьке військо перейшло Дністер і 15 серпня
розпочало облогу Кам’янця [15, с. 26, 39-40]. Незважаючи на мужній опір
залоги і міщанства, 27 серпня фортеця капітулювала з умовою, що воякам і
жителям, які забажають, буде дозволено покинути місто [3, с. 113-114; 4, с. 242,
259; 15, с. 47-49]. 18 жовтня 1672 р. Річ Посполита була вимушена укласти з
Туреччиною принизливий для поляків Бучацький мир.
Польське суспільство сприйняло втрату першокласної фортеці Кам’янця
і кількох воєводств - Подільського, Брацлавського і Київського, а також умови
Бучацького миру як національну ганьбу. Загроза від турецьких військ,
розташованих поблизу кордонів Галичини, спонукала польські урядові кола з
усією серйозністю зайнятися зміцненням обороноздатності держави, а
військове командування - розпочати підготовку до відвоювання Поділля.
Великий коронний гетьман Ян Собєський звернувся з меморіалом до
депутатів Варшавського сейму, який засідав з 12 березня по 13 квітня 1673 р.,
зазначивши, що Річ Посполита опинилася у набагато гіршому становищі, ніж
під час війни 1621 р., тому що „Україна на той час була наша, як і Поділля,
Кам’янець та Хотин (...)» [цит. за: 12, с. 146]. Він пропонував створити армію
чисельністю 30 тис. кінноти, 30 тис. піхоти і не менше 80 гармат. Однак сейм
визначив наполовину менше число війська: 15 тис. кінноти і 16300 піхоти. Крім
того, Велике князівство Литовське повинно було надати ще 12 тис. кінноти і
піхоти [12, с. 147].
Певну роль у майбутніх воєнних діяв мав відігравати й український
фактор, адже запорожці на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком і гетьман
Правобережної України Михайло Ханенко, обраний 1669 року на противагу
Петру Дорошенку, з 1670 р. були союзниками Я. Собєського і спільно з ним
вели боротьбу проти татар, Дорошенка і турків.
Хоча збір польського війська було призначено на 10 серпня, воно
збиралося вкрай повільно. Лише в середині вересня підрозділи виступили з-під
Грубешова до Глинян, де 8 жовтня король Міхал Корибут Вишневецький
оглянув військо, яке нараховувало близько 40 тис. вояків і 40 гармат [12, с.
148]. Однак поляки поширювали чутки, ніби загальна чисельність їхньої армії
становить 150 тис. бійців [5, с. 78].
 Туреччина теж готувалася до війни. 7 серпня султан Мегмед IV
виступив на чолі армії з Адріанополя до Дунаю. Там султан передав
командування великому везіру Кьопрюлю Агмеду, вручивши йому відзнаки
сераскира і зелений прапор Пророка, а сам повернувся у Стамбул. Однак
незабаром і великий везір, мабуть, через хворобу передоручив командування і
зелений прапор намісникові Сілістрії Гусейнові-паші, який повів військо до
Хотина [12, с. 148]. Туди прибули також господарі Молдавії і Валахії Штефан
Петрічейку та Григорій Гіка з кількатисячними загонами.
За пересуванням і розташуванням турків у Хотині пильно стежили
іноземні розвідки, зокрема, російська. Князь Юрій Трубецкой отримував
повідомлення від переяславського полковника Михайла Райчі, який мав свого
агента в Молдавії - Лупула. Той усюди їздив під виглядом купця і збирав
військово-політичну інформацію. Згідно з донесенням М. Райчі від 17 (27)
вересня 1673 р., Лупул повідомив, що „в Хотіню, в самом замку, туркове
владіют, армати поотбирали од волох, і церков православную на мечеть
обернули». Водночас турецькі вояки і їхні коні страждали від якоїсь пошесті.
Лупул був упевнений у тому, що поляки завдадуть ударів по Кам’янцю-
Подільському і Хотину, „бо господарь волоскиі (Ш. Петрічейку. - О.М.)
прислал до Яс, остерігаючи, чтоб зо всеми набитками, варуючися од войск
полских, в гори сходили, которие войска запевно королевские противка турка
войною тяхнут». Але якщо б „ляхи сеє осени на войско под Хотінєм зобранаго
турецкого не ударили, (...) то тоє войско турецкоє зимовати под Хотінєм маєт,
для которого і запаси хлібниє многиє в Хотєню застают» [5, с. 78-79].
Я. Собєський теж збирав інформацію про розташування і пересування
турецьких частин у Молдавії і на Поділлі, а також провадив таємне листування
з господарями Ш. Петричейку та Г. Гікою. Щоправда, про ступінь таємності
цього листування свідчить повідомлення вже згаданого „купця» Лупула
полковнику Д. Райчі: „Господарі волоскиі і мултянскиі тайно часто до короля
пишючи, просят, аби чинил вспартє противко турка, а не мирил; хоча би иміл
змирити, то певно Каменца Подолского не одержит, але і овшем до згуби
остатнеє городи свої учинить, і сами і нас в болшую неволю бесурманскую
впровадить» [5, с. 78].
Про чисельність турецького війська, яке стояло в Хотині, існують досить
близькі свідчення учасників і сучасників війни. Ш. Петричейку в листі до
московського царя Олексія Михайловича від 31 грудня 1673 р. писав, що «под
Хотином 40000 с пятью паши стояло» [2, № 1]. Самовидець теж повідомляв про
„тисячей сорок» турків [3, с. 115]. С. Величко називав цифру 32 тис. [1, с. 166].
Турецьке військо нараховувало 8 тис. яничар, приблизно стільки ж спахів з
Північної Африки та башибузуків - нерегулярні кінні і піші частини з
балканських провінцій Османської імперії. Найліпшими бійцями серед них
були боснійські кіннотники, якими командував Сюлейман-паша. Молдавсько-
валаський загін нараховував 5 тис. кіннотників. Турки мали 120 гармат,
включаючи фортечну артилерію [13, с. 147].
11 жовтня Я. Собєський віддав наказ виступати в похід. Його мета
полягала в розгромі хотинського угруповання противника, що дозволяло відтак
відсікти турецькі залоги на Поділлі від їхніх баз постачання в Молдавії. Похід
на Хотин розглядався польським командуванням як перший етап довготривалої
воєнної кампанії, кінцевою метою якої було відвоювання території Поділля і
встановлення військово-політичного контролю над всією Правобережною
Україною і Молдавським князівством.
Щоб відволікти увагу турецького командування, Я. Собєський одразу
направив частину легкої кінноти на чолі з коронним хорунжим Миколаєм
Сенявським на Поділля. Той спочатку захопив обоз зі 100 возів, що везли
провіант до Кам’янця, відтак з ходу здобув Меджибіж, турецька залога якого
здалася у полон майже без опору, проїхав околицями Кам’янця і відбив у турків
Зіньків та Сатанів. Під Ярмолинцями М. Сенявський захопив ще один обоз з
кількох десятків возів з живністю і грішми [12, с. 149; 13, с. 132].
Тим часом військо Я. Собєського підійшло до Дністра поблизу с. Лука,
де козаки на чолі з полковником Іваном Мотовилом (Мотовидлом) заздалегідь
навели наплавний міст і заготували декілька поромів. Протягом 20-24 жовтня
відбувалася переправа: кавалерія перепливла ріку, а піхота й артилерія
скористалися мостом [12, с. 149; 13, с.135-136].
Незабаром Я. Собєський одержав важливі відомості з Молдавії. По-
перше, господар Ш. Петричейку з півтора тисячами вояків утік з турецького
табору в ніч з 26 на 27 жовтня. Великий коронний гетьман вислав йому на
допомогу кількатисячний загін кінноти на чолі з полковником Апостолом
Дураком, молдавським боярином, який незадовго перед тим отримав польське
шляхетство за поданням Я. Собєського [13, с. 141; 15, с. 58]. По-друге, стало
відомо, що 28 жовтня до Цецори поблизу Ясс прибув 4-тисячний турецький
корпус під командуванням Каплана-паші [6, с.289; 13, с.141-142].
Я. Собєський прискорив рух, аби прибути до Хотина швидше за
Каплана. Вже 1 листопада поляки і козаки перейшли річку Турецьку під
Снятином і попрямували до Жучки під Чернівцями. Через сильні дощі
розмокли дороги, тому пересування гармат і возів з боєприпасами відбувалося
повільно - вони прибули до Жучки лише на четвертий день. Я. Собєський став
табором у Боянах, чекаючи на артилерію та литовців, які переправлялися через
Дністер поблизу Городенки [13, с. 145].
До речі, перед вступом на Буковину великий коронний гетьман суворо
заборонив війську грабувати місцеве населення і наказав купувати все
необхідне за гроші. Проте вояки й офіцери пустошили села, відбираючи у
людей худобу і хліб. Щоб припинити мародерство, Я. Собєський вдався до
жорстоких покарань. Ще 1 листопада за порушення наказу було розстріляно
двох офіцерів і повішано декількох жовнірів. Відтак кожного дня відбувалися
страти „гультяїв». Це стало однією з причин збільшення числа дезертирів [12, с.
150-151; 13, с. 144].
6 листопада надійшли, нарешті, литовці. З’єднане військо попрямувало
до Хотина, куди прибуло 9 листопада і розташувалося в турецьких укріпленнях
з часів війни 1621 р. Натомість захистом для війська Гусейна-паші слугували
підновлені вали і рови козацького та польського таборів з 1621 р. [12, с. 154; 13,
с.153].
 10 листопада військо Я. Собєського підійшло до турецьких укріплень на
відстань рушничного пострілу. Коронні дивізії розташувалися дугою,
починаючи від урвища над Дністром, напроти Браги, фронтом на північний
схід і схід. Литовські підрозділи розмістилися теж дугою з північно-західного
боку, так що їхній лівий фланг сягав берега Дністра навпроти Жванця.
Генерал Мартін Контський розставив артилерію і розпочав обстріл
турецького табору. Поки гармати вели вогонь, Я. Собєський вивчав обстановку,
намагаючись розгадати наміри противника. Він припускав, що Гусейн-паша
може кинути своє військо в атаку. Проте цього не сталося, навпаки, в пообідню
пору було помічено інтенсивний рух возів і нав’ючених верблюдів по мосту,
влаштованому на човнах між хотинським і подільським берегами. Польсько-
козацьким військом пішла поголоска, що противник розпочав відступ з Хотина
за Дністер, аби зайняти там оборону. Проте Я. Собєський дійшов висновку, що
турки не мають наміру відступати, а лише вивозять зайве майно [12, с. 155].
Великий коронний гетьман вирішив провести розвідку боєм. Він наказав
посилити артилерійський вогонь і кинув в атаку козацький полк І. Мотовила і
полк німецької піхоти Й. Деннемарка. Наступаючі хутко закидали рів
фашинами, видерлися на вал, збили турецький заслін і ввірвалися у ворожий
табір. Мабуть, Я. Собєський не сподівався такої спритності і стрімкості з боку
козаків і німців, тому не встиг сконцентрувати на напрямку удару потрібні
сили. Туркам вдалося відбити атаку. Геройською смертю полягли полковники І.
Мотовило і Й. Деннемарк [12, с. 156; 13, с. 157-158].
Ніч на 11 листопада була холодною, з пронизливим вітром і густим
снігом. Незважаючи на це, польсько-козацьке і литовське війська стояли на
своїх позиціях. Я. Собєський та інші командири теж не відпочивали, а їздили
від частини до частини і підбадьорювали вояків. Під покровом ночі генерал М.
Контський підтягнув артилерію ближче до турецького табору, не припиняючи
вогонь по його валах.
Ще увечері валаський господар Г. Гіка перевів у розташування поляків
декілька тисяч своїх людей і молдаван, які не встигли втекти зі Ш. Петричейку.
Це справило гнітючий вплив на моральний стан війська Гусейна-паші. Але ще
більше турки потерпали від морозного вітру зі снігом, який дошкуляв
передусім тим воякам, які перебували на валах. Під ранок багато з них втекли в
табір, щоб зігрітися та поспати [12, с. 156-157].
Вдосвіта 11 листопада Я. Собєський звернувся до драгунів з коротким
палким закликом, сповненим переконаності в тому, що перемога над
„поганами» буде блискавичною. Він скочив з коня, витягнув шаблю й особисто
повів спішених драгунів до валу, який сильно зсунувся під ударами гарматних
ядер. Разом з драгунами в атаку пішла й частина артилеристів. Щоправда,
молодші командири зупинили гетьмана на відстані пістолетного пострілу від
рову. Поляки і козаки швидко захопили ділянку валу, порубали яничарів,
розвернули турецькі гармати і, відкривши з них вогонь, почали наступ на табір
ворога. Крім того, вони захопили південну браму і настелили поміст через рів,
щоб уможливити ввід у бій гусарської кінноти [12, с. 157-158; 13, с. 161-162].
Гусейн-паша кинув в контратаку спахів, які, прорвавшись через
південну браму, вдарили на легкі корогви під командуванням коронного
стражника Стефана Біджіньського. До речі, серед них були й так звані
„волоські» корогви, в яких служили вихідці з різних повітів Молдавії, в тому
числі Чернівецького і Хотинського. У ході зустрічного бою велику роль
відіграла гусарська кіннота руського воєводи Станіслава Яблоновського, яка
відкинула спахів назад і на їхніх плечах увірвалася до турецького табору.
Водночас із західного боку здійснили прорив литовські гусари на чолі з князем
Михайлом Казимиром Радзівілом [12, с. 158; 13, с. 165].
Серед решти турецьких військ почалася паніка, вони почали безладно
тікати вниз до Дністра. Гусейн-паша зі штабом швидко перебрався по мосту на
подільський берег ріки. Щоправда, за цих критичних умов не втратив витримки
Сюлейман-паша з Боснії, який спрямував свою кінноту в так звану
«Цецорську» браму і зіткнувся з полком князя Дмитра Вишневецького.
Прорвавшись через нього, босняки підскочили майже впритул до ставки Я.
Собєського, проте їм перерізали шлях чотири гусарських і панцерних хоругви
поляків. У ході запеклого бою воїни Сулеймана-паші зазнали великих втрат і
були відтиснуті до глибокого яру, власне, ущелини поміж Дністрових круч.
Чимало босняків попадали з кіньми туди й порозбивалися [12, с. 158; 13, с.
166].
Розгром турків довершила легка кіннота, яка переслідувала їх на березі
Дністра. Міст, по якому вони втікали на подільський берег, не витримав маси
людей і зламався, внаслідок чого чимало турків знайшли свій кінець у холодних
хвилях ріки [6, с. 290]. Самовидець відзначив, що з Хотина «ледво увойшло
тисяч на десять через Дністр до Камянця, и то голо - такая оним поряжка была»
[3, с.115-116]. Незабаром частина легкої кінноти, в тому числі козаки, а слідом
за ними й валахи на чолі з Г. Гікою, зуміли переплисти через Дністер й
організували переслідування ворога, який втікав до Кам’янця.
Туди прибуло близько 4 тис. турецьких вояків, але начальник
кам’янецької залоги Галіл-паша дозволив впустити в місто лише Гусейна-пашу
з його штабом. Решта турок розбрелася по околицях, де була винищена
козаками, селянами й опришками, які перейшли на Поділля з Буковини [13, с.
167].
Вранці 13 листопада залога Хотинського замку здала твердиню Я.
Собєському. Переможцям дісталося 120 гармат та багато іншого військового
майна. Як зазначав Самовидець, у замку Хотинському «великіє скарби турецкіє
узяли гетманове (...)» [3, с. 116].
Хотинська перемога 11 листопада 1673 р. з точки зору військового
мистецтва була зразком вдалої взаємодії артилерії та піхоти на зовнішніх лініях
оборони противника з наступним блискавичним вирішенням завдання шляхом
концентрованого удару важкої кінноти по головних силах ворога. Внаслідок
цього турки зазнали нищівних втрат, які становили близько третини особового
складу. Ще майже третина потрапила в полон.
Втрати поляків і литовців були значно меншими, але, як зазначав із
жалем Я. Собєський, у бою «загинуло немало добрих наших юнаків» [13, с.
169]. Серед полеглих був і шляхтич з Ошмянського повіту в Литві Степан
Орлик, батько Пилипа, майбутнього гетьмана України, якому тоді виповнилося
лише рік та один місяць [10, с. 57]. Про запеклість бою свідчить також той
факт, що більша частина довгих списів, які були на озброєнні гусарів,
виявилися зламаними [12, с. 159].
Велику роль у забезпеченні успіху операції під Хотином відіграв
полководницький талант Я. Собєського, який у важких умовах зумів надихнути
вояків на активні наступальні дії, організував ефективну взаємодію різних родів
військ і, зрештою, досяг швидкого результату. Німецький військовий теоретик
К. фон Клаузевіц вважав Хотинську битву 1673 р. найвеличнішою перемогою
Я. Собєського [див.: 12, с. 160]. У сучасній польській історіографії вона
оцінюється як найбільша перемога, здобута до тих пір у Європі над турками на
суходолі [11, с. 242].
Битва 1673 р. у ще більшій мірі, ніж Хотинська війна 1621 р., стала
прикладом бойової взаємодії військових підрозділів, які складалися з поляків,
литовців, українців, німців, молдаван і валахів (румунів). Натомість традиційні
союзники турків - татари, а також козаки гетьмана П. Дорошенка, який тоді
орієнтувався на Туреччину, так і не прибули до Хотина. Зрештою, Гусейн-паша
не одержав допомоги ні від Галіла-паші з Кам’янця, ні від Каплана-паші з
Цецори. Роз’єднаність і неузгодженість дій турецьких воєначальників та
відсутність їхніх союзників слід розглядати як важливу передумову поразки
османського угруповання в Хотинській битві 1673 р.
Низка причин не дозволила Я. Собєському досягти кінцевої мети
походу, хоча, крім Хотина, польські підрозділи зайняли Жванець, Чернівці,
Сучаву, Нямц і Ясси, блокували шляхи між Бендерами і Кам’янцем, чим дуже
ускладнили становище подільського угруповання турків. Проте полякам не
вистачило сил і засобів, щоб повернути Поділля. Зокрема, великий литовський
гетьман Михайло Пац відмовився від подальшої участі в бойових діях,
мотивуючи це наближенням зими, і повернувся з Хотина на батьківщину.
Щоправда, польний литовський гетьман М.К. Радзівіл надав свої підрозділи у
розпорядження польського командування. Причому, вони розташувалися у
Хотинському замку, начальником гарнізону якого було призначено
підполковника Яна Охаба з полку Радзівіла [15, с. 68, 92-93]. Проте і Я.
Собєський незабаром покинув Молдавію, дізнавшись про смерть короля
Польщі М.К. Вишневецького, який помер 10 лютого 1673 р.
І все ж Хотинська битва справила надзвичайно сильне враження на Річ
Посполиту і порубіжні держави. Поляки відчули себе ніби очищеними від
ганьби, пов’язаної з втратою Кам’янця та укладенням Бучацького миру, і з
полегшенням зітхнули, вважаючи, що вони позбулися загрози подальших
нападів з боку турків. Я. Собеський прибув до Львова як тріумфатор і як, по
суті, єдиний реальний претендент на польську корону. Звичайно, він доклав
усіх зусиль, щоб надати Хотинській перемозі міжнародного звучання. Зелений
прапор Пророка, здобутий як трофей у Хотині, великий коронний гетьман
відіслав до Риму в подарунок папі Клименту Х, з яким Я. Собєський був
особисто знайомий. До речі, на цьому прапорі, що мав два сажні завширшки і
три сажні завдовжки, містилася гаптована золотом колонна, над якою був
турецький напис: „Дає силу найвищий в Аллаха Пророк наш Мугаммед стинати
гяурів і вбивати». На полотнищі були зображені також півмісяць, сонце „й інші
гаптовані золотом візерунки» [12, с. 160].
Велике враження справила Хотинська битва 1673 р. й на українське
суспільство. Про це красномовно свідчать слова С. Величка: „Про той рік у
літописцях та реєстрових козацьких записках не віднайшлося нічого більше,
тільки два слова - Хотинська війна». Отже, восени 1673 р. погляди українських
політиків були прикуті до подій у Хотині. Далі С. Величко зазначив: „При
поразці турків від Собеского під Хотином хоч і небагато було козацького,
Ханенкового, війська, як явилося з розповіді старих козаків, що там були, однак
вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні
Польській значну вислугу і при перемозі турків були їм найголовнішими
супротивниками» [1, с. 166-167]. Отже, козаки теж пишалися своєю участю у
Хотинській битві 1673 р.
Ця подія знайшла відображення у численних образотворчих та
літературних творах, у народній творчості, бо пісні про Хотинську перемогу
співали і в Україні, і в Польщі, і в Литві. Проте час робив свою справу. Після
багатьох інших битв і знищення Речі Посполитої вікторія 1673 р. призабулася
як у Польщі, так і в Україні. Її видобув із забуття Генрик Сенкевич, який,
описавши в романі „Пан Володийовський» трагічні події, пов’язані з втратою
поляками Кам’янця, в епілозі подав яскравий опис перемоги війська Я.
Собєського в Хотині 11 листопада 1673 р. Видатний письменник завершив цей
опис такими словами: „(...) зібралися кіннота і піхота, всі польські, литовські і
козацькі корогви, все військо припинило бойові дії. Відправлялася вдячна
служба Божа - і на тому самому майдані, на якому ще вчора муедзини
вигукували: „Лаха іль Аллах!» - звучала пісня Te Deum laudamus (Тебе, Боже,
хвалимо. - О.М.).
Гетьман слухав месу і співи, лежачи хрестом, а коли встав, сльози
радості текли по його достойному обличчю. Побачивши це, загони рицарства,
ще не обтерті від крові, ще здригаючись від напруги після битви, тричі голосно
крикнули:
- Vivat Joannes victor!!!
А по десяти роках, коли велич короля Яна ІІІ обернула на порох
турецьку потугу під Віднем, цей вигук повторювався від морів до морів, від гір
до гір, усюди по світі, де тільки дзвони кликали віруючих до молитви...» [14, с.
482].
Г. Сенкевич мав рацію, адже Хотинська битва історично підготувала
поразку турецького війська під Віднем у вересні 1683 р., після чого розпочався
загальний занепад військової могутності Османської імперії. Тому й не дивно,
що в старовинній польській столиці Кракові є не лише Віденська вулиця, але й
Хотинська, названа так на честь славної перемоги, здобутої польсько-
литовсько-українським військом у Хотині 11 листопада 1673 р.

Олександр МАСАН
кандидат історичних наук, викладач Чернівецького національного
університету ім. Ю.Федьковича (Чернівці).

Література
 1 Величко С. Літопис. - Т. 2. - К.: Дніпро, 1991. - 642 с.
2 Исторические связи народов СССР и Румынии: Документы и материалы
в 3 т. - Т. 3. - М.: Наука, 1970. - 415 с.
3 Літопис Самовидця / Вид. підготував Я.І. Дзира. - К.: Наук. думка, 1971.
- 207 с.
4 Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. - К.: Наук. думка, 1992.
- 334 с.
5 Archiva istorica a Romaniei / Red. B. Petriceicu-Hajdeu. - Bucuresci:
Imprimeria statului, 1865. - T. II. - 176 p.
6 Neculce I. Letopisetul Tarii Moldovei de la Dabija-voda pina la a doua
domnie a lui Constantin Mavrocordat (1661-1743) // Ureche G., Costin M., Neculce
I. Letopisetul Tarii Moldovei...: Cronici / Îngr. textelor, glosar si indici de T. Celac. -
Chisinau: Hyperion, 1990. - P. 280-472.
7 Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історичний нарис. -
Чернівці: Молодий буковинець, 2002. - 464 с.
8 Масан О. Чи була Друга Хотинська війна? // Хотинська війна 1621 року:
Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 380-річчю
Хотинської війни. - Чернівці: Прут, 2001. - С. 73-80.
9 Масан О.М., Яценюк Т.С. Хотинська битва 1673 року та її історичне
значення // Українсько-Польський симпозіум «Проблеми трансформації в
гуманітарній, соціально-економічній та науково-освітній сферах»: Збірник тез. -
Тернопіль, 1997. - С. 39-40.
10 Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII
ст. / Пер. з англ. В. Кулика. - К.: Либідь, 1994. - 240 с.
11 Gierowski J.A. Historia Polski 1505-1764. - Warszawa: Panstwowe Wyd-
wo Nauk., 1985. - 320 s.
12 Pajewski J. Bunczuk i koncerz: Z dziejow wojen polsko-tureckich. -
Poznan: Wyd-wo Poznanskie, 1997. - 279 s.
13 Sadzewicz M. Pod Chocimiem. 1673. - Warszawa: Wyd-wo Min. Obrony
Narodowej, 1969. - 174 s.
 14 Sienkiewicz H. Pan Wolodyjowski. - Warszawa: Panstw. Instytut
Wydawniczy, 1984. - 494 s.
15 Wolinski J. Z dziejow wojen polsko-tureckich. - Warszawa: Wyd-wo Min.
Obrony Narodowej, 1983. - 235 s.