«Червоні лінії» від Ема Відбійного

Про «Зелену книгу» і не тільки про неї….

(спойлер-рецензія)

«ЗЕЛЕНА КНИГА» (2018, США реж. Пітер Фареллі).

Фільм названо не на честь праці лівійського полковника, що зробив в

неунікальній для свого регіону країні, - в плані наявності багатих
вуглеводних покладів, - унікальну, поки що, в новітній арабській історії
спробу побудувати суспільство, де доходи від природних ресурсів не
спалювалися б на примхи феодальної верхівки штучно законсервованого в
соціальному розвитку суспільства, а розподілялися більш рівномірно і
вкладалися в індустріальні проекти, призвані забезпечити країні пост-
нафтове майбутнє. У Полковника нічого не вийшло… Якщо схрещуєш
клерикальні догми з соціально-економічними реформами, то так чи
інакше зависнеш у часі між епохами і твоя тільки зовні стабільна країна
буде податлива до підступів навколишніх шейхів, стурбованих тим що
їхні піддані мають під боком зриму альтернативу суспільного розвитку.
А коли великий світ втрачає полярність і ти не маєш більше можливості
лавірувати між інтересами великих гравців - очолювана тобою держава
стає приреченою. Навіть якщо ти урочисто проголошуєш себе
політичним веганом… – бо саме травоїдні найбільш ласа здобич для
хижаків.

«Зелена книга» - це вказівник адрес для безпечної зупинки темношкірих

мандрівників півднем США на початку 60-х. Головні герої теж не те що
першим прийде на думку при спробі охарактеризувати їх двома словами.
Афро-американський музика - некартато одягнена зірка рок-енд-роллу чи
блюзу, і навіть не джазмен. Африканський стиль в одязі і декораціях
кабінету, в яких він вперше з'являється в кадрі, не перенавантажений дорого-
багатими деталями. Насправді, те що найбільше бісить Дона в житті, це
стереотипи про темношкірих, і зазвичай він одягається в класичні костюми
витонченого покрою, пересипає мову вигадливими обертами і не дозволяє
собі підкріпитись вуличною їжею. Він піаніст і кращий в країні виконавець
ноктюрнів Шопена та інших творів класичної музики з тих, що потребують
від виконавця віртуозної вправності. Тяжкість випадку була посилена тією
обставиною, що виконавчу майстерність Дон вдосконалював в СРСР. А
сталіністський режим зумів унаслідувати від царизму й пронести
неушкодженими крізь горніще соціальної революції купу комплексів перед
Західною Європою. Режим дуже хотів (як і нинішній путінський) мати імідж
головного носія "духовних цінностей" («скреп», як зараз було б сказано)
континенту. Отож в музиці, - хоч і віддавалась певна данина поваги
народним фольклорним жанрам та признавалась корисність існування, для
відпочинку й наснаги "простих трудящих", так званої популярної музики, - в
цілому провадилась політика «только классика! только хардкор!». Всі
модернові стилі, особливо «пришлые», без розбору таврувались
«буржуазними». Джаз, приміром, в пропаганді римувався з «продаст»
(Родіну).

Італійський верзила - не член якоїсь з численних етнічних кримінальних

банд, хоч у мафії невичерпний попит на міцних хлопців з поміж нащадків
апеннінських вихідців. На невміння тримати язик за зубами як на можливу
причину профнепридатності до кримінального карбонарізму натякає вулична
кличка Тоні, – Базікало. А ще, всупереч кремезній зовнішності та грубуватим
манерам, Тоні з ніжною турботою ставиться до своєї сім’ї і він усвідомлює,
що поворот на криву стежину може розлучити його з нею надовго.

Дон прийняв рішення зробити гастрольний тур серединними та південними

штатами. Серед потомків конфедератів, що забрали в міста з плантацій свою
селюкуватість, не так багато готових платити за концерти класичної музики,
та ще й у виконанні темношкірого, і такий маршрут не кращий вибір з точки
зору комерційної привабливості. Та й з точки зору безпеки і загального
комфорту, зрозуміло що, теж. Але є речі сильніші і за страхи, і за відчуття
користі. Дон прагне бути білішим за білих. Ні, він не новітнє перевидання
Сніжка із тарантинівського «Джанго», котрий став посіпакою гнобителів
своїх побратимів заради об’їдків з плантаторського столу. Дон хоче вірити,
що власним прикладом зможе позбавити хоча б інтелектуальну верхівку
білого населення південних штатів упереджень щодо своїх темношкірих
співгромадян. А можливо за цією вірою він лише приховує від самого себе
бажання побачити рожі расистів коли він, - нащадок рабів, -
виконуватиме писану геніальними композиторами для геніальних
виконавців музику так, як мало хто з білих?

В будь-якому випадку мандрівка навряд чи обійдеться без різного ступеня

стрьомності пригод, адже на запланованих для гастрольного туру територіях
сильно дратуються із замахів на расові привілеї. І йому потрібен помічник в
дорозі, котрий вміє розрулювати ситуації. Такого хлопця Дону важко знайти
серед чоловіків однакового з власним кольором шкіри, так як на противагу
тиражованим расистами байкам про вроджену схильність афроамериканців
до правопорушень, в ті часи банди з темношкірих ще не зайняли свого місця
під кримінальним сонцем і в злочинному світі домінували італійські та
ірландські клани. Афро-американське населення в масовій кількості
долучилось до організованої злочинності трохи згодом. Визволене з рабства,
але залишене без землі за результатами громадянської війни ХІХ-ст., воно
витискувалось аграрною індустріалізацією в міста і там мусило вибирати для
зайнятості місця переважно з вузького кола малооплачуваних професій
лакейської касти, яких для всіх не вистачало. Природнє, за таких обставин,
зростання злочинності серед нащадків невільників з плантацій поступово
переросло в організаційну якість. Зате у Тоні потрібних навиків хоч
відбавляй, - він тимчасово безробітний вишибала в популярному серед
смутних лічностєй бару.

Дона сильно попускає по ходу дії. Після того як він розуміє, що в цих місцях
найвіртуозніше виконання найшедевральніших творів не дає йому
перепустку за сусідній з білими стіл в ресторанній залі і в туалет для білих. А
в сегрегованому готелі інші темношкірі піднімають його на сміх коли він,
весь такий в дорогущому костюмчику поверх білосніжної сорочки з
ідеальним вузлом пов’язаною краваткою, намагається їх переконати що й
справді являється відомим і шанованим музикантом, а не соромиться своєї
швейцарської (не в сенсі - банківської) професії. Бо в «діловому» стилі
одягнений темношкірий, - це майже завжди робітник сфери обслуговування
ділків та їх оточення, і чоткий афро при грошах нізащо не потратить їх на те
аби одягатись так, щоб хтось із бро міг запідозрити його в такому ницому
занятті. На додачу Тоні, - жодного разу не фанат італійської опери, - за
допомогою автомобільного радіо знайомить Дона з творчістю темношкірих
виконавців того часу. Той внаслідок цього розбавляє свій академічний
репертуар ближчими масам ритмами. Коли Дон своїм рок-енд-роллом
доводить до шаленства відвідувачів ресторанного закладу для темношкірих,
на згадку може прийти сюжет із радянського кіно, де Промокашка вимагає
від Шарапова, на доказ свого музичного "авторитету", виконати «Мурку», -
але швидко розумієш, що якісне виконання кращих рок-енд-ролльних
стандартів, мабуть, вимагає не менших вправності і талантів ніж ноктюрни
Шопена. Як ще один крок повернення до коренів в дупу летить кулінарний
снобізм. - Привіт, курячі бургери!
Головні герої мали живих прототипів і повернувшись в рідне місто
продовжували товаришувати впродовж всього життя. Інтелектуали з
темношкірого середовища США вже дуже швидко після часу описуваних в
фільмі подій зрозуміють: дарма доказувати, що вони вміють як білі аби бути
рівними з білими. Соціальні права здобуваються в соціальній боротьбі.
Серед вожаків могутньої хвилі змагань афроамериканців проти
сегрегації і інших видів расової дискримінації, що підніметься
незабаром, не буде типажів умовного Дона. З більшою вірогідністю,
нажаль, там можна відшукати особистостей що тяжіли до зворотнього
расизму. Що і стало однією з причин того, що справу не було доведено до
кінця, - оскільки расові і національні упередження експлуатованих один
щодо одного дозволяють хазяям життя підтримувати протестні рухи в
послабленому сегментуванням стані і зберігати статус-кво.