Філософія.

Питання 25-30

25. Гносеологія- теорія пізнання

Гносеологія-це вчення про пізнання, що таке істинне знання, які шляхи його досягнення, пізнання,
процес цілеспрямованого активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений
суспільно-Історичною практикою людства
Гносеологія-це розділ філософії що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної
діяльності людини, її пізнавальні можливості і здібності. Передумови, засоби і форми пізнавання, а
також відношення знання до дійсності. Закони його функціонування та умови і критерії його
істинності та достовірності.
Суб’єкт пізнання- це людина, що постає вихідним пунктом життєвої і пізнавальної активності, що
здобуває знання, зберігає і передає їх новим поколінням.
Об’єкт пізнання- це фрагмент, частина будь-якої реальност,і який не збігається В цей момент з
інтелектом, що пізнає та деяка спрямована пізнавальна активність.
Пізнання - це процес добування знань, створення образів, людей, теорії реальності, прагнення
володіти реальністю, бажання досягти найважливішого, найпозитивніщого для людини/стану
досконалості.
Види пізнання:
1. Життєво-досвідне пізнання постає безпосередньо прямо вписаним у процесі повсякденної
людської життєдіяльності, воно є дуже різноманітним за проявами але не розчленоване за
змістом, ні за формами існування. Тут емоції переплетені із знаннями і бажаннями.
2. Мистецька пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання, воно більше
передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї.
3. Наукова. Культивована спеціально через усвідомлення ролі знання, воно є спеціалізованим та
спеціально організований, контролює свій хід, намагається досягти максимального ступеня
достовірності знань.
4. Релігійно-містична пізнання часто окреслює джерело своїх відомостей, як божественних явищ
,особливо протиставлення.
5. Екстрасенсорне

Окремі властивості та ознаки речей, форми пізнання: відчуття, сприйняття, уявлення і результат
створення образу реальності.
Об’єкт пізнання: зв’язки функції та відношення речей.

26. Основні методи наукового пізнання: теоретичні та емпіричні

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У
структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність
дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.
На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і
відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних
даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт
дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту,
аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової
організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів,
відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін.
Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки.
Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора,
спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які
займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження
відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки
служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного
роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін.
Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів,
наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і
відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті
раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення:
поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збаг-
нення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація
емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло,
'ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом,
гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом,
еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і
теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення
об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за
методами, що використовуються, і формами пізнання.

27. Релігієзнавство як наука

Прагнення людини до пізнання всесвіту, суспільства, самої себе, окремих явищ і процесів світу
невичерпне і вічне. Є знання, необхідні фахівцю для успішної діяльності в конкретній галузі, а є
поняття, ідеї, теорії, факти, засвоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості,
для формування її духовної культури.

Галуззю, яка містить такі знання, є релігієзнавство. Його вивчення дає змогу пізнати, осмислити
сутність понять "релігія", "віра", засвоїти історію релігій, характеристику релігійних вірувань тощо.

Релігієзнавство - гуманітарна наука, яка досліджує суспільно історичного природу релігії. Механізм
її соціальних зв’язків з політичним, економічними і духовними системи суспільства, особливості
впливу на віруючих.
Основоположником релігієзнавства є англійський історик, етнограф Едуард Бернет Тейлор(1832-
1917) який досліджував вірування первісних народів. причину появи та особливості анімізму, зв'язок
первісних релігій з розвинутими релігійними системами, започаткував культурницький підхід до
аналізу релігії. Найбільш відомі його праці «Первісна культура» та «Антропологія».

28. Предмет релігієзнавства-об’єктивні закономірності виникнення, становлення і розвитку та

функціонування релігії, їх структурні особливості ,різноманітні феномени, взаємозв’язок релігії з
іншими галузями знань.
Об’єктом релігієзнавства є соціальні відносини, тобто стосунки між людьми ,у зв’язку із
здійсненням віросповідання функціонування релігії в суспільстві, вплив її на державно-правові
відносини
Структура релігієзнавства:
1. Філософія релігії(основи походження)
2. Псіхологія релігії- релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела
релігії, психологію віруючих людей
3. Феноменологія релігії- релігієзнавчої напрям, предметом дослідження якого є релігійний
феномен
4. Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодії релігії і суспільства вплив
релігії на соціальну поведінку індивідів, груп і спільнот
5. Історія релігії - галузь релігієзнавства, яка вивчає походження і внутрішній розвиток релігії
6. Географія релігії -галузь релігієзнавство, що вивчає загальну схему поширені релігії і сучасну
релігійну карту світу.
7. Лінгвістичне релігієзнавство -предметом, дослідження є мова релігії, як знакова система, що
включає в себе вербальні та невербальні засоби символічно прихованої інформації

Понятійно-категорійний апарат:
У релігієзнавстві використовується власна термінологія
Бодхісаттва-це той,хто помер але його душа повернулась на землю за вказівкою Бога і він є
наставником для людей
Церква-це напрямок релігії, крім православних
Молитва-це звернення до Бога
Секуляризація-це процес звільнення різних сфер суспільства, свідомості людини від впливу релігії та
церкви.

Методологічні принципи релігієзнавства:

1. Принцип об’єктивності
2. Принцип історизму
3. Принцип толерантності і терпимості
4. Принцип правового забезпечення свободи совісті
5. Культурологічний принцип
6. Антропологічний принцип(антропос людини, засоби вплив релігії на людину)

29. Первісні форми релігії: фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманство.

1. Фетишизм-віра в існування матеріальних об’єктів, надприродних властивостей.

2. Магія(ворожба, чаклунство)- сукупність уявлень та образів, в основі яких віра в можливість

впливу на довколишній світ через надприроднє-фетишів, духів, завдяки чаклунським діям.

3. Анімізм(анім-душа)- віра в існування в тілі людини її двійника, душі, від якої залежить її життя,
фізіологічний і психічний стан.

4. Тотемізм (тотем-рід) - віра в надприродню колективну спорідненість людей з певними видами

рослин, тварин чи явищ.

5. Шаманство (шаман-знахар)- це первісна форма релігі, що грунтується на вірі в можливість

спілкування служителів культу(шаманив) з духами.

6.Анімалізм-це сукупність вірувань і магічних обрядів, основою яких є уявлення про тварин і
рослин як покровителів роду.

30.Релігійні уявлення стародавніх слов’ян

В основі релігійних уявлень давніх слов'ян, органічно пов'язаних із землеробством і
навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох начал - світлого і темного,
доброзичливого і ворожого людині, благотворного і злого; в природі постійно тривали
змагання родючості з неплідністю, літа із зимою, світла з темрявою. Слов'янський народний
календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських
свят є відголоссям і пережитком старих язичницьких уявлень, пов'язаних з чергуванням творчих сил
природи. огочасна людина була переконана в постійній присутності надприродних сил в усіх
життєвих процесах. Поганство слов'ян мало чим відрізнялося від вірувань інших тогочасних
етносів. Воно містило в собі не тільки притаманні ранній стадії розвитку релігії аніматичні уявлення
(переконаність, що всі речі в природі є живими), а й анімічні (про душу).
До VI ст. у слов'ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони
вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога.
Окремі слов'янські уявлення про всесвіт виходили ще з індоєвропейського періоду.Наприклад,
землю уявляли пласкою чи такою, що плаває у воді або спирається на чотирьох биків. Небо вважали
за натягнену над землею шкуру бика, на якій проявляються зірки, сонце й місяць.
Слов'янські народні обряди, пов'язані з народженням, весіллям, похованням ще досить тривалий
нас відбивали поганські уявлення про долю людини, про перспективу потойбічного існування, про
стосунки між людиною і природою. Обряди нагадували про давні слов'янські свята. 
До богів, яких шанували практично всі слов'янські племена, належали Перун і Велес.Відомості
про них є у всіх частинах слов'янського світу. За міфологією, вони доповнювали один одного. Інші
популярні боги - Ярило, Лад, Диво, Дідо, Доля, Купайло, Лель, Полель, Переплут, Похвиста, Тур,
Троян, Рад та ін.
У південних слов'ян верховне почесне божество ймовірно мало ім’я Бог. Про це свідчить той факт,
що сонце - сина Бога - тут називали Божичем

Давні слов'яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори,
дерева. особливе ставлення склалося в давніх слов'ян до істот, які населяли ліси, річки, багна,
домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й
усіляко намагалися їх задобрити.

Християнізація слов'ян, що тривала протягом VII-ХІІІ ст., сприяла руйнації поганства й

ліквідації культу богів як представників вищого рівня релігійно-міфологічної ієрархії.
Християнізація в усіх слов'янських землях розпочиналася зі знищення ідолів. Згодом язичницьких
богів або зовсім забували, або різко обмежували сферу їхнього функціонування. В одних випадках
відбувалися "деномізація" та перейменування, під час яких багато рис, що належали "язичницьким"
богам, зберігалися. Прийняття християнства для більшості слов'ян сприяло зміцненню власної
державностій означало прилучення до візантійсько-православної або латинської (католицької)
конфесіонально-культурних традицій.