Дністер

Жваво посилає свої хвилі з-поміж стрімких берегів Дністер. То в’ється між скель, і тоді подібний на
добре натягнений лук, то, виприснувши на простір, рівний як стріла, іскрить проти сонця, міниться,
сяє кольорами веселки. Води дністрові чисті, прозорі, як скло. І коли стояти на кручі, можна
бачити, як між білим камінням ходять косяки риби, як змертвіло лежать на дні чорні соми,
чатуючи на здобич. Тільки в тому місці, де в дністрову течію вклинюється Збруч, хвилі їхні здаються
трохи сивими. Та ось вони знову ясніють, віддзеркалюючи безхмарну блакить неба,
придністрянські села з білими хатами по садах, табунці малюків, що, ніби каченята, від ранку до
вечора плещуться в ріці, отари овець і одинокі постаті вівчарів з довгими ґирлиґами.

Коли сходить над дністровими водами вечірня зоря, до ріки приходять, вертаючись з поля,
засмаглі дзвінкоголосі дівчата. Вони приносять з собою букети польових квітів, п’янкі пахощі
чебрецю, медведки, деревію. Ніби русалки, кидаються у воду, порскаються, граються і, посвіжілі,
здається, набравшись у Дністра нової сили, йдуть у село. А Дністер, німий свідок життя багатьох
поколінь наддністрянців, все жене й жене свої ясні, прозорі, часом запінені, каламутні води
далеко-далеко до моря.