Тема 13.

Забезпечення електротехнічної та пожежної безпеки в

системі охороні праці
Негативна дія електричного струму на організм людини

Проходячи через тіло людини, електричний струм справляє термічну, електролітичну,

механічну та біологічну дію.
Термічна, дія струму спричиняє опіки окремих ділянок тіла, нагрівання до високої
температури органів, котрі знаходяться на шляху струму, викликаючи в них суттєві
функціональні розлади.
Електролітична дія супроводжується розкладом органічної рідини, в тому числі крові
та лімфи, порушенням їх фізико-хімічного складу.
Механічна дія струму супроводжується розшаруванням, розривом тканин організму
внаслідок електродинамічного ефекту, а також миттєвим вибухоподібним утворенням пари
від перегрітої тканинної рідини та крові.
Біологічна дія струму проявляється через подразнення та збудження живих тканин
організму, а також через розлад внутрішніх біоелектричних процесів.
Наведені вище дії електричного струму на організм людини нерідко спричиняють
різні електротравми, котрі умовно поділяють на місцеві та загальні.
До загальних електротравм відносять електричний удар, при котрому відбувається
збудження різних шарів м’язів тіла людини, що може викликати судоми, зупинку дихання і
серця. Останнє пов’язане з фібриляцією - хаотичним скороченням окремих волокон
серцевого м’яза (фібрил).
До місцевих електротравм відносять електричні опіки, металізацію шкіри, електричні
знаки, механічні пошкодження та електроофтальмію.
Опіки виникають внаслідок термічного ефекту при проходженні електричного струму
через тіло людини, а також при зовнішньому впливі на нього електричної дуги. Зовнішній
вигляд опіків може бути різним - від почервоніння шкіри та утворення пухирів з рідиною
(лімфою) до обвуглення біологічних тканин.
Металізація шкіри пов’язана з проникненням в неї дрібних частинок металу при його
плавленні під дією електричної дуги.
Механічні .пошкодження зумовлені збудженням та судомним скороченням м’язів
тіла, що може викликати їх розрив або пошкодження шкіри, вивих суглобів і навіть перелом
кісток.
Електроофтальмія – це запалення зовнішніх слизових оболонок очей внаслідок дії
потужного ультрафіолетового випромінювання електричної дуги.
Чинники, що визначають важкість враження людини електричним струмом
різноманітні. Перш за все - це сила струму та час його проходження через організм людини,
рід струму (змінний чи постійний), шлях струму в організмі людини, а при змінному струмі -
його частота. Сила струму залежить від напруги, під котрою опинилася людина та її
сумарного електричного опору. Сумарний електричний опір включає в себе і опір тіла
людини, який визначається перш за все поверхневим опором шару шкіри. За відсутності
пошкоджень шкіри та перебування її в сухому стані цей опір може складати сотні тисяч Ом.
Якщо ж дані умови не виконуються, то опір шкіри спадає до 1 кОм. При великих напругах та
при тривалому проходженні струму через тіло людини опір шкіри спадає ще більше, що
спричиняє зростання сили струму та приводить до більш важких наслідків ураження
струмом. Внутрішній опір тіла людини не перевищує кількох сотень Ом та суттєвого
значення не має.
На опір тіла людини впливає також фізичний та психічний стан, хворобливість, втома,
голод, стан сп’яніння, емоційне збудження.
Допустимим вважається такий струм, при котрому людина може самостійно
звільнитися від електричного кола. Допустима величина такого струму залежить від часу
проходження струму через тіло людини.
Змінний струм порівняно з постійним більш небезпечний. При високих напругах
(більше 500 В) небезпечніший постійний струм.
Найбільш небезпечним є змінний струм частотою 20 – 100 Гц. Саме цьому діапазону
відповідає струм промислової частоти. Зі всіх можливих шляхів протікання струму через
тіло людини найбільш небезпечними є ті, при котрих уражаються головний або спинний
мозок, серце та легені.
На важкість ураження електричним струмом впливають і параметри мікроклімату у
виробничому приміщенні. Зростання температури, відносної вологості, швидкості руху
повітря підвищують небезпеку ураження, оскільки вологовиділення (в тому числі виділення
поту) зумовлюють зниження поверхневого опору шкіри.
Долікарська допомога при ураженні електричним струмом.
При ураженні електричним струмом необхідно якомога швидше звільнити
потерпілого від струмопровідних частин обладнання.
Дотик до струмопровідних частин (мережі під напругою) у більшості випадків
призводить до судом м'язів, тобто людина самостійно не в змозі відірватися від провідника.
Тому необхідно швидко відключити ту частину електрообладнання, до якої доторкається
людина.
Будь-яке зволікання при наданні допомоги, а також невміння того, хто допомагає,
надати кваліфіковану допомогу, призводить до загибелі людини, котра знаходиться під дією
струму.
При звільненні потерпілих від струмопровідних частин або проводу в
електроустановках напругою до 1000 В відключають струм, використовуючи сухий одяг,
палицю, дошку, шапку, сухі рукавиці, рукав одягу, діелектричні рукавиці. Провідники
перерізають інструментом з ізольованими ручками, перерубують сокирою з дерев'яним
сухим топорищем. Потерпілого можна також витягнути від струмопровідних частин за одяг,
уникаючи дотику до оточуючих металевих предметів та до відкритих частин тіла
потерпілого. Відтягуючи потерпілого за ноги, не можна торкатися його взуття, оскільки воно
може бути сирим і стає провідником електричного струму. Той, хто надає допомогу, повинен
одягнути діелектричні рукавиці або обмотати їх шарфом, натягнути на них рукав піджака або
пальта. Можна також ізолювати себе, ставши на гумовий килимок, суху дошку тощо (рис. 5).
При звільненні потерпілих в електроустановках з напругою понад 1000 В слід
користуватися діелектричними рукавицями і взути діелектричні боти, діяти ізолюючою
штангою або ізолюючими кліщами (рис. 6). Якщо є можливість, то вимкнути
електроустановку. Можна замкнути або заземлити провідники (замкнути дроти накоротко,
накинувши на них попередньо заземлений провід).
Якщо провід торкається землі, то необхідно пам'ятати про небезпеку крокової
напруги. Тому після звільнення потерпілого від струмопровідних частин слід винести його з
небезпечної зони. Без засобів захисту пересуватися в зоні розтікання струму по землі слід не
відриваючи ноги одна від одної (рис. 7).

Способи штучного дихання. Закритий масаж серця

Кожен працівник, обслуговуючий оперативний персонал повинні знати правила

долікарської допомоги, способи штучної дихання і масажу серця.
Долікарську допомогу потерпілому надають на місці нещасного випадку.
Констатувати смерть має право тільки лікар.
Способи штучного дихання бувають ручні та апаратні. При виконанні штучного
дихання “з рота в рот”, та “з рота в ніс” в рот або в ніс потерпілого рятівник видихає зі своїх
легенів в легені потерпілого об'єм повітря в кількості 1000-1500 мл. Цей метод найбільш
ефективний, однак можлива передача інфекції, тому використовують носовичок, марлю,
спеціальну трубку. Підготовка до штучного дихання полягає у поетапному виконанні
наступних операцій: розстібають комір, краватку, пояс; кладуть потерпілого на спину, на
стіл чи на підлогу; закидають його голову максимально назад, щоб підборіддя було на одній
лінії із шиєю (підклавши попередньо під спину валик з будь-якого матеріалу);
натягнутою на пальці стерильною ватою обстежують ротову порожнину (витягнути згустки
крові, слиз, зубні протези), повертають голову і плечі вбік; повертають голову в попереднє
положення (максимально закинувши назад) (рис. 8).
Глибоко вдихнувши, рятівник видихає повітря в рот потерпілого, попередньо
закривши пальцями його ніс; рот і ніс потерпілого звільняються для пасивного видиху, тим
часом рятівник знову набирає повітря. Коли рот потерпілого відкрити неможливо внаслідок
судорожного затискання щелепи, тоді роблять штучне дихання "з рота в ніс".
Найкраща прохідність дихальних шляхів потерпілого забезпечується при
максимальному відкиданні голови назад, при відкриванні рота, при висуванні вперед
нижньої щелепи.
За 1 хвилину необхідно робити 10 - 12 вдмухувань, тобто через кожні 5-6 секунд.
Коли у потерпілого з’являється перший слабкий поверхневий вдих, до нього
пристосовується ритм штучного дихання.
Коли у потерпілого розширені зіниці і не промацується пульс навіть на шиї, то це
означає, що паралізоване не тільки дихання, але й зупинилося серце. Тоді штучне дихання
чергується з масажем серця.
Масаж серця - це ритмічне натискання на передню стінку грудної клітки
потерпілого, внаслідок чого серце стискається між грудиною і хребтом і виштовхує зі своїх
порожнин кров.
Після припинення натискань грудна клітка, серце розпрямляються і серце
заповнюється кров'ю, що надходить з артерій.
Мета масажу серця - штучна підтримка кровообігу в організмі потерпілого і
відновлення нормальних природних скорочень серця. Підготовка до масажу серця є
одночасно підготовкою до штучного дихання, оскільки масаж серця треба проводити разом
із штучним диханням.
Поклавши потерпілого на спину, на стіл чи на підлогу, роздягають його до пояса,
натискаючи на третину грудної клітки потерпілого (але не під грудьми), швидкими
поштовхами долонь, покладених одна на одну з двох рук рятівника, роблять 5 поштовхів-
натискань з частотою 1 раз за 1 секунду, щоб груди зміщувалися у напрямку до хребта на 4-5
см (рис. 9). Серце стискається і проганяє кров через кровоносну систему. Чергується
вдмухування повітря (штучне дихання) і натискання (масаж серця). За 1 хвилину
проводиться 50 натискань на груди і 10-12 вдувань в легені. Коли починає рожевіти шкіра,
звужуються зіниці при освітленні, може з’явитися пульс, тобто відновиться робота серця,
тоді штучне дихання можна проводити без масажу серця.
Коли груди потерпілого за вищевказаних умов залишаються нерухомими, тоді після
2 глибоких вдмухувань роблять 15 натискань.
Ефективність зовнішнього масажу серця полягає в наступному: в появі чіткого
пульсу, в звуженні зіниць, в появі самостійного дихання, в зменшенні синюватості шкіри та
видимих слизових оболонок.
Для підвищення ефективності масажу серця рекомендується підняти вгору на 0,5
метра ноги потерпілого, чим досягається кращий прилив крові в серце з вен нижньої частини
тіла.
Коли все ж таки пульс відсутній, значить, настала фібриляція серця. Тоді необхідно
виконати дефібриляцію, яку робить тільки лікар.
Основне завдання реанімації хворого в стані клінічної смерті - це боротьба з
гіпоксією і стимуляція згасаючих функцій організму.
За ступенем важливості і терміновості реанімаційні заходи поділяються на дві
групи: для підтримання штучного дихання і штучного кровообігу, проведення
інтенсивної терапії для відновлення самостійного кровообігу і дихання, нормалізації
функцій центральної нервової системи, печінки, нирок, системи обміну речовин. Штучне
дихання (штучна вентиляція легенів) є єдиним методом лікування всіх станів, коли
самостійне дихання хворого не може забезпечити достатнього насичення крові киснем.
Гостра дихальна недостатність і її крайній ступінь зупинка дихання -
незалежно від причин призводить до зниження вмісту кисню в організмі (гіпоксія) і
надлишку вуглекислого газу (гіперкапнія). Внаслідок гіпоксії і гіперкапнії в організмі
розвиваються важкі порушення функцій всіх органів, яких можна уникнути лише при
своєчасно розпочатій реанімації - штучній вентиляції легенів - при штучному диханні "з рота
в рот".
Існує ряд апаратів для штучного дихання, простих і доступних за конструкцією.
Штучне дихання "з рота в рот" виконують за допомогою чистої гумової трубки, протертої
спиртом, - повітряпровода з круглим рухомим щитком.

Причини виникнення пожеж. Організація пожежної охорони і пожежного

нагляду.

Завданням пожежної охорони є наступне:

- захистити життя і здоров’я громадян у випадку виникнення пожежі або загрози
пожежі;
- пожежна профілактика;
- недопущення поширення пожеж та їх локалізація;
- евакуація людей і матеріальних цінностей під час пожеж.
Для виконання поставлених завдань пожежна охорона підтримує належний рівень
безпеки на об’єктах і в населених пунктах, виявляючи недоліки забезпечення безпеки при
навчаннях, оглядах, тренуваннях тощо. На підприємствах організовуються навчання всіх
бажаючих займатись та діяти в пожежній охороні; а особи, котрі не пройшли інструктаж з
пожежної безпеки, не допускаються до роботи. Кожний працівник підприємства
зобов’язаний дотримуватися правил пожежної безпеки, вживати заходів щодо усунення
порушень вимог правил пожежної безпеки, брати участь в ліквідації пожеж і загорань.
Органи державної виконавчої влади повинні забезпечувати потреби пожежної
охорони та об’єктів народного господарства в пожежній техніці, обладнанні, засобах
пожежного захисту.
Структурно пожежна охорона поділяється на державну, відомчу, сільську і
добровільну.
Основними підрозділами, що ведуть боротьбу безпосередньо з пожежами є пожежні
команди, які комплектуються спеціально навченими бійцями і командирами та
закріпляються за певною територією або об’єктом.
Гасіння пожеж пожежна охорона здійснює безоплатно, а матеріальні витрати,
зв’язані з пошкодженням майна при гасінні пожежна охорона не компенсовує. При гасінні
пожеж, коли виникає потреба в додаткових матеріальних та людських ресурсах, пожежна
охорона може звернутись по допомогу у місцеві органи виконавчої влади6 підприємства,
організації, які зобов’язані надати безоплатно в розпорядження керівника гасіння пожежі
вогнегасячі речовини, техніку, паливно-мастильні матеріали, людські ресурси, обладнання,
засоби зв’язку тощо, а коли пожежа триває більше 3-х годин – їжу, приміщення для
відпочинку і реабілітації осіб, що задіяні в гасінні пожежі.
Законодавчими актами також передбачено державний пожежний нагляд за станом
пожежної безпеки в населених пунктах і на об’єктах, незалежно від форм власності.
Центральним органом служби державного пожежного нагляду є Управління Державної
пожежної охорони ДСНС України. Йому підпорядковуються територіальні та місцеві органи
державного пожежного нагляду (Держпожнагляд). Посадові особи органів держаного
територіального чи місцевого нагляду є державними інспекторами по пожежному нагляду.
Функціями органів державного пожежного нагляду (Держпожнагляду) є:
- розробка і затвердження загальнодержавних правил пожежної безпеки;
- узгодження проектів державних і галузевих норм і правил, технічних документів
по забезпеченню пожежної безпеки;
- перевірка дотримання правил і норм пожежної безпеки.
 . Процес горіння та причини загорань в установах, організаціях і підприємствах.

Горіння – це швидкопротікаюча хімічна реакція окислення речовини, яка

супроводжується виділенням теплоти і, часто, випромінюванням світла. Горіння виникає за
наявності горючої речовини, окислювача і джерела запалювання 19-21.
Горюча речовина - це речовина (матеріал, суміш, конструкція), здатна самостійно
горіти після усунення джерела запалювання.
Окислювачами можуть бути не тільки кисень повітря, а й азотна кислота, пероксид
натрію, бертолетова сіль, перхлорати тощо.
Джерелами запалювання можуть бути теплові виявлення хімічних, фізичних або
мікробіологічних реакцій, процесів чи дій.

Розрізняють наступні види горіння: спалахування, займання, запалення,

самозаймання і самозапалення.
Спалахування – це швидке згорання суміші, яке не супроводжується утворенням
стиснених газів.
Температура спалаху - найнижча температура горючої речовини, при якій над
поверхнею речовини утворюються пара або гази, здатні спалахнути від джерела
запалювання, але швидкість їх утворення ще недостатня для стійкого горіння.
За температурою спалаху розрізняють:
• легкозаймисті рідини (ЛЗР) - рідини, які мають температуру спалаху, що не
перевищує 61° С (у закритому тиглі) і здатність самостійно горіти після віддалення джерела
запалення.
• горючі рідини (ГР) - рідини, які мають температуру спалаху понад 61° С (у
закритому тиглі), і здатні самостійно горіти після видалення джерела запалювання.
Чим нижча температура спалаху, тим небезпечніша горюча речовина.
Початкова стадія горіння під дією джерела запалювання називається займанням.
Температура займання - найменша температура речовини, при якій вона виділяє
горючі пари і гази з такою швидкістю, що після їх запалення виникає стійке горіння. При ній
у спеціально визначених умовах відбувається різке збільшення швидкості екзотермічних
реакцій, що закінчуються полум’янистим горінням.
Займання, яке супроводжується появою полум’я, називається запаленням, після чого
наступає процес стійкого горіння. Температура запалення – це температура горючої
речовини, при якій вона виділяє горючі пари і гази з швидкістю, достатньою для виникнення
і підтримки стійкого горіння.
Можливе і самозагорання, тобто загоряння внаслідок самонагрівання під дією
внутрішніх хімічних чи біологічних процесів, або якихось реакцій зовнішнішнього
нагрівання речовини. Розрізняють самозаймання і самозагорання.
Самозаймання – це явище різкого збільшення екзотермічних реакцій, яке приводить
до різкого підвищення температури і до виникнення горіння речовини при відсутності
джерела запалювання (поява полум’я не є обов’язковою умовою, так як така реакція
переходить в інший розряд - самозапалення). В залежності від джерела запалювання, яке
приводить до цієї реакції, розрізняють самозапалення хімічне, теплове і мікробіологічне.
Речовини, які мають схильність до самозаймання поділяють на три групи:
- самозаймаючі при зіткненні з водою (натрій, калій, карбіди і гідриди лужних
металів тощо);
- самозаймаючі при зіткненні з повітрям ( білий фосфор, рослинні масла і жири,
сире зерно, металічні порошки, дрібна стружка магнію тощо);
- самозаймаючі при контакті з твердими, рідкими чи газоподібними окислювачами
(хлором, бромом, азотною чи сірчаною кислотами, рідким або стисненим киснем
тощо).
Слід запам’ятати, що саме з причин самозаймання, деякі матеріали зберігаються і
працюють з ними ( в тому числі під час проведення лабораторних робіт по шкільних курсах
хімії та фізики) при строгому дотриманні правил пожежної безпеки:
 1. Промаслені матеріали необхідно збирати в металічні ящики з кришками, які
щільно закриваються.
2. Балони з киснем не повинні контактувати з промасленими матеріалами і мати
сліди масел та жирів.
3. Металічні порошки (алюміній, магній, нікель) і фосфор повинні зберігатись в
герметично закритій тарі в окремих комірках складу.
4. Лужні метали необхідно зберігати в металічних банках або контейнерах під
захисним шаром інертного газу, мінерального масла або парафіну в окремих
комірках складу.
5. Концентровану азотну кислоту не можна розливати в металічну посуду.
6. В місцях розливу кислот необхідно мати приготовлені суспензії крейди, вапна або
розчини соди для нейтралізації пролитої кислоти.
У виробничих умовах можуть самозайнятись торф, кам'яне вугілля, деревна
стружка, промаслена металева, стружка, обтиральні матеріали.
Самозапалення – це загорання речовини при відсутності відкритого джерела вогню,
яке супроводжується появою полум’я. Самозапалення, як і самозаймання, може мати
хімічну, мікробіологічну основу по джерелу запалення, а також при підведенні теплоти
зовнішнього джерела (теплопровідність, конвекція, випромінювання. Наприклад,
самозапалення з-за переломлення сонячних променів лінзою або скляним посудом).
Найменша температура, при якій можливе протікання процесу самозапалення, називається
температурою самозапалення.
Горіння може проходити при різних умовах, тому розрізняють два типи протікання
процесу горіння: повне, - при достатній кількості окислювача, і неповне - при нестачі
окислювача. При неповному горінні утворюються горючі і токсичні продукти (окис вуглецю
та ін.). Горючі системи можуть бути хімічно однорідними та неоднорідними. До хімічно
однорідних належать системи, де горюча речовина й повітря рівномірно перемішані; до
хімічно неоднорідних - системи, в яких горюча речовина і повітря не перемішані і мають
межі поділу. При цьому кисень повітря дифундує через продукти згоряння до горючої
речовини Дифузійне горіння залежить від швидкості дифузії кисню в зону реакції. Полум’я,
яке при цьому утворюється, також називають дифузійним. При дифузійному горінні
швидкість переміщення полум’я становить кілька метрів на секунду.
При горінні однорідних горючих сумішей виникає кінетичне горіння, швидкість
якого залежить лише від швидкості передавання теплової енергії в суміші. Воно досягає
сотень метрів на секунду і супроводжується вибухом.
Вибух - швидке перетворення речовин (вибухове горіння), яке супроводжується
виділенням енергії і утворенням ударної хвилі (рис.10).
Ударна хвиля поширюється перед фронтом полум’я із звуковою швидкістю - 330 м/с.
У деяких випадках, особливо в трубах, вибух може перейти в детонацію, коли швидкість
поширення ударної хвилі перевищує швидкість звуку. При детонації газових сумішей
швидкість поширення ударної хвилі становить (1 - 3)103 м/с, а тиск у фронті ударної хвилі –
1 - 5 МПа.
Пожежовибухонебезпечність виробництва визначається показниками
пожежовибухонебезпечності речовин і матеріалів та їх агрегатним станом. До показників
пожежо-вибухонебезпечності речовин і матеріалів належать: група горючості,
температура спалаху, температура займання, температура самозаймання, нижня і верхня
концентраційні межі запалення, умови теплового самозаймання та ін.
Горючість - це здатність речовини або матеріалу до горіння. По горючості речовини і
матеріали поділяються на три групи:
Негорючі - речовини і матеріали, які нездатні до горіння у повітрі. Це неорганічні
матеріали, метали, гіпсові конструкції та ін.
Важко горючі - речовини і матеріали, які горять від джерела запалювання, але
нездатні самостійно горіти після його видалення. Це матеріали, які містять як горючі, так і
негорючі складові частини.
 Горючі - речовини і матеріали, здатні самозайматися, а також займатися від джерел
запалювання і самостійно горіти після його видалення. До них належать всі органічні
матеріали.
Ступінь пожежовибухонебезпечності горючих газів визначається також
концентраційними межами поширення полум’я.
Нижня концентраційна межа поширення полум'я - це мінімальний вміст палива в
середовищі, при якому можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від
джерела запалення.
Верхня концентраційна межа визначається максимальним вмістом палива в
середовищі, вище якого суміш стає нездатною до поширення полум'я. Всередині цих меж
суміш спалима, а поза ними - суміш, яка горіти не може.
Розрізняють також температурні межі поширення полум'я -такі температури
речовини, за яких насичені пари утворюють в окислювальному середовищі концентрації,
рівні відповідно нижній (нижня температурна межа) та верхній (верхня температурна межа)
концентраційним межам поширення полум’я. Верхня межа знижується при введенні
інертного газу. Інші домішки по-різному впливають на швидкість ланцюгової реакції. Вони
спроможні викликати як прискорення, так і сповільнення реакції і навіть стримувати її.
Введення невеликих домішок галогеноорганічних вуглеводів робить неспалимими суміші
оксиду вуглецю, водню або вуглеводів з повітрям. Речовини, які змінюють реакційну
здатність матеріалів називаються інгібіторами ланцюгових реакцій.
Пил, котрий складається з найдрібніших частинок спалимих речовин, при
перебуванні його у зваженому стані в межах від нижньої до верхньої концентраційної межі -
вибухонебезпечний. В залежності від значення нижньої межі запалювання пил поділяється
на вибухо- і пожежонебезпечний: при значеннях нижньої концентраційної межі
запалювання до 65 г/м3 пил є вибухонебезпечним, а при значенні нижньої концентраційної
межі запалювання понад 65 г/м3 пил є пожежонебезнечним.
Горючий пил, що знаходиться у зваженому стані, характеризується такими
показниками пожежо- і вибухонебезпеки:
- нижньою концентраційною межею поширення полум’я,
- мінімальною енергією запалювання;
- максимальним тиском вибуху;
- швидкістю наростання тиску при вибуху;
- мінімальним вибухонебезпечним вмістом кисню.
Для пилу, який знаходиться в осаді, встановлені такі показники:
- температура займання;
- температура самозаймання;
- температура самонагрівання;
- температура тління;
- температурні умови теплового самозаймання;
- мінімальна енергія займання;
- здатність горіти і вибухати при взаємодії з водою, киснем повітря, з іншими
речовинами.
Для кожної спалимої суміші існує мінімальна потужність іскри, від котрої вона
може займатися.
Наявність у вибухонебезпечній суміші флегматизаторів робить суміш нездатною до
поширення полум’я при будь-якому співвідношенні палива і окислювача. Флегматизаторами
є такі гази, як азот, діоксид вуглецю, пари води тощо.
Згідно з ГОСТ 12.1. 004-91 за потенційною небезпекою викликати пожежу,
підсилювати небезпечні фактори пожежі, отруювати навколишнє середовище (повітря,
воду, грунт, флору, фауну тощо), впливати на людину через шкіру, слизові оболонки
дихальних органів шляхом безпосередньої дії або на відстані, речовини та матеріали
поділяються на розряди:
• безпечні;
• малонебезпечні;
 • небезпечні;
Особливо небезпечні.
В залежності від того, до якого розряду відносяться речовини та матеріали,
визначаються умови їх зберігання.
До безпечних, відносяться негорючі речовини та матеріали в негорючій упаковці, які
в умовах пожежі не виділяють небезпечних (горючих, отруйних, їдких) продуктів розкладу
або окислення, не утворюють вибухових або пожежонебезпечних, отруйних, їдких,
екзотермічних сумішей з іншими речовинами. Безпечні речовини та матеріали зберігаються в
приміщеннях або на майданчиках будь-якого типу.
До малонебезпечних відносять такі горючі й важкогорючі речовини та матеріали,
яким притаманні характеристики та властивості, що не приводять до пожеж, вибухів чи
захворювань людей з-за їх горіння. До малонебезпечних відносяться також негорючі
речовини та матеріали у горючій упаковці. Малонебезпечні речовини і матеріали
дозволяється зберігати в приміщеннях усіх ступенів вогнестійкості, крім V.
До небезпечних відносять горючі та негорючі речовини і матеріали, що мають
властивості, прояв яких може привести до вибуху, пожежі, загибелі, травмування, отруєння,
опромінення, захворювання людей та тварин пошкодження споруд, транспортних засобів.
Небезпечні властивості можуть проявлятися як за нормальних умов, так і за аварійних, як у
речовин у чистому вигляді, так і в разі їх взаємодії з речовинами інших категорій, що
визначається у стандарті ГОСТ 19433-88). Небезпечні речовини та матеріали слід зберігати у
складах І і ІІ ступенів вогнестійкості.
До особливо небезпечних відносяться такі небезпечні речовини і матеріали, які не
сумісні з речовинами і матеріалами однієї з ними категорії по ГОСТ 19433-88.Особливо
небезпечні речовини та матеріали необхідно зберігати у складах І та ІІ ступенів
вогнестійкості розташованих в окремих будівлях.

Протипожежні вимоги до будівель та споруд. Шляхи евакуації з приміщень

В залежності від типу і груп горючості матеріалів, які застосовуються в будові, та

конструкції будови – всі будови поділяють по степенях вогнестійкості, які, в свою чергу,
визначають границі вогнестійкості споруди або конструкції (в годинах).Адже на розвиток
пожежі у приміщеннях та спорудах значно впливає здатність окремих будівельних елементів
чинити опір впливу теплоти, тобто їх вогнестійкість
Вогнестійкість – це здатність будівельних елементів та конструкцій зберігати несучу
спроможність, а також чинити опір нагріванню до критичної температури, утворенню
наскрізних тріщин та поширенню вогню. Вогнестійкість конструкцій та елементів будівель
характеризується межею вогнестійкості.
Всього існує п’ять ступенів вогнестійкості (І, ІІ, ІІІ, ІV, V ступені).
Межі вогнестійкості - це час (у годинах) від початку вогневого стандартного
випробовування зразків до виникнення одного з граничних станів елементів та конструкцій
(втрата несучої та теплоізолюючої спроможності, щільності).
Межі вогнестійкості та максимальні межі поширення вогню визначаються шляхом
дослідження у спеціальних печах під відповідним навантаженням.
Межі поширення вогню - максимальний розмір пошкоджень (у см), яким вважається
обвуглення або вигорання матеріалу, що визначається візуально, а також оплавлюванням
термопластичних матеріалів.
Будинок може належати до того чи іншого ступеня вогнестійкості, якщо значення
меж вогнестійкості і меж поширення вогню усіх конструкцій не перевищує значень вимог
СНиП 2.01 02-85. При проектуванні і будівництві промислових підприємств передбачаються
заходи, які запобігають поширенню вогню по будинку шляхом влаштування протипожежних
перешкод. Протипожежна перешкода - конструкція у вигляді стіни, перегородки,
перекриття або об’ємний елемент будинку, призначені для запобігання поширенню пожежі у
прилеглих до них приміщеннях протягом нормованого часу. Протипожежну перешкоду
можуть становити:
  поділ будинків протипожежними перекриттями на пожежні відсіки;
 поділ будинків протипожежними стінами (перегородками) на секції;
 додаткові зовнішні конструктивні елементи, які призначені для обмеження
поширення вогню по конструкціях з горючих матеріалів (гребені, бортики,
козирки, пояси та ін.);
 влаштування протипожежних дверей і воріт;
 влаштування протипожежних розривів між будинками.
До протипожежних перешкод ставиться ряд вимог. Протипожежні стіни мають
спиратися на фундаменти або фундаменті балки і встановлюватися на всю висоту будинку,
перетинати всі поверхи і конструкції Вони мають бути вище даху не менше як на 60 см, коли
хоч один з елементів горища виконаний з горючих матеріалів і на 30 см, якщо елементи
горища виготовлені з важкоспалимих матеріалів (крім даху). Протипожежні стіни можуть не
підніматися над дахом, якщо всі елементи горища, за винятком даху, виконані з негорючих
матеріалів. У протипожежних стінах дозволяється прокладати вентиляційні і димові канали
так, щоб у місцях їх розміщення межа вогнестійкості протипожежної стіни з кожною боку
каналу була не менше 2,5 год.
Для розподілу будинків на протипожежні відсіки замість протипожежних стін
допускаються протипожежні зони, які виконуються у вигляді вставки по всій ширині і висоті
будинку. Вставка - це частина об’єму будинку, яка утворюється протипожежними стінами
(мінімальна межа вогнестійкості - 0,75 год). Ширина зони - не менше 12 м. У межах зони не
дозволяється зберігати горючі речовини.
На межах зони з пожежними відсіками передбачаються вертикальні діафрагми і
дренчерні водяні завіси відповідно до СНиП 2.04 09-84. У межах зони ставлять пожежні
сходи на дах, а в зовнішніх стінах зони - двері або ворота.
Отвори у протипожежних стінах, перегородках та перекриттях повинні бути
обладнані захисними пристроями проти поширення вогню та продуктів горіння
(протипожежні двері, вогнезахисні двері, вогнезахисні клапани, водяні завіси тощо).
Не допускається встановлювати будь-які пристрої, які перешкоджають нормальному
закриванню протипожежних та протидимних дверей, а також знімати пристрої для їх
самозакривання.
У разі перетинання протипожежних перешкод (стін, перегородок, перекриттів,
загороджувальних конструкцій) різними комунікаціями зазори (отвори), що утворилися між
цими конструкціями та комунікаціями, повинні бути наглухо зашпаровані неспалимим
матеріалом, який забезпечує межу вогнестійкості та димогазонепроникнення, що
вимагається будівельними нормами для цих перешкод.
Для захисту конструкцій із металу, дерева, полімерів застосовують відповідні
речовини (штукатурка, спеціальні фарби, лаки, обмазки тощо). Зниження горючості
полімерних матеріалів досягається введенням в них наповнювачів, антипіренів, нанесенням
вогнезахисних покриттів. Як наповнювачі застосовуються крейда, каолін, графіт, вермикуліт,
перліт, керамзит. Антипірени захищають деревину і полімери. При нагріванні вони
виділяють негорючі речовини, перешкоджають розкладу деревини і виділенню горючих
газів.
Змішуючись з полімерами, вони утворюють однорідну суміш. Після просочування
антипіренами дерев’яних конструкцій, тканин та інших горючих матеріалів повинен бути
складений акт про проведення роботи підрядною організацією. Після закінчення термінів дії
просочування та у разі втрати або погіршення вогнезахисних властивостей обробку
(просочування) треба повторити. Перевірку стану вогнезахисної обробки слід проводити не
менше одного разу на рік зі складанням акта перевірки.
При виникненні пожежі на початковій стадії виділяється тепло, токсичні продукти
згоряння, можливі обвалення конструкцій, що слід враховувати при розгляді питання
необхідності евакуації людей. Показником ефективності евакуації є час, протягом якого
люди можуть при необхідності залишити окремі приміщення і будинок загалом. Безпека
евакуації досягається тоді, коли тривалість евакуації людей в окремих приміщеннях і
будинку загалом не перевищує критичної тривалості пожежі, яка становить небезпеку для
людей.
Критичною тривалістю пожежі є час досягнення при пожежі небезпечних для людини
температур і зменшення вмісту кисню у повітрі. Для безпечної евакуації працівників з
приміщень у випадку пожежі, їм необхідно знати шляхи евакуації, порядок і правила
евакуації. Зі шляхами евакуації можна ознайомитись в коридорі підприємства чи
навчального закладу, де, в обов’язковому порядку, вивішується схема евакуації з
вказанням евакуаційних виходів.
Виходи вважаються евакуаційними якщо вони ведуть:
- з приміщень першого поверху назовні безпосередньо або через коридор,
вестибюль, сходову клітку;
- з приміщень будь-якого поверху, крім першого, в коридори, що ведуть
на сходову клітку (в тому числі через хол);при цьому сходові клітки повинні мати
вихід назовні безпосередньо або через вестибюль, відділений від прилеглих
коридорів перегородками з дверима;
- з приміщень в сусіднє приміщення на цьому ж поверсі, забезпечене
виходами, вказаними вище.
Евакуаційні виходи повинні розташовуватися розосереджено. Число евакуаційних
виходів повинне бути не менше двох. Двері на шляхах евакуації повинні відчинятися в
напрямку виходу з будівель (приміщень).
Допускається влаштування дверей з відкриванням усередину приміщення в разі
одночасного перебування в ньому не більше 15 чоловік.
При наявності людей у приміщенні двері евакуаційних виходів можуть замикатись
лише на внутрішні запори, котрі легко відмикаються. Мінімальна ширина шляхів евакуації -
не менше 1 м, дверей -0.8 м.
Віддаль від найвіддаленішої точки приміщення до евакуаційного виходу
визначається згідно зі СНиП 2 09 02 - 85 залежно від ступеня вогнестійкості приміщення та
кількості людей, що евакуюються. Не допускається влаштовувати евакуаційні виходи через
пожежонебезпечні приміщення та приміщення IV та V ступенів вогнестійкості.

Пожежна безпека електроустановок. Класифікація вибухо- і пожежонебезпечних

зон згідно Правил будови електроустановок (ПБЕ)

Пожежі через виникнення коротких замикань, перевантаження електродвигунів

освітлювальних та силових мереж внаслідок виділення теплоти на великих місцевих
електроопорах, а також внаслідок роботи несправних або залишених без нагляду
електронагрівних приладів складають більше 25% всіх випадків. Короткі замикання
виникають внаслідок неправильного влаштування або експлуатації електроустановок,
старіння або пошкодження ізоляції. Струм короткого замикання залежить від потужності
джерела струму, відстані від джерела струму до місця замикання та виду замикання. Великі
струми замикання викликають іскріння та нагрівання струмопровідних частин до
високої температури, що супроводжується займанням ізоляції провідників та спалимих
будівельних конструкцій, котрі знаходяться поряд. Струмові перевантаження виникають
при ввімкненні до мережі додаткових споживачів струму або при зниженні напруги в мережі.
Тривале перевантаження також призводить до нагрівання провідників, що може викликати
їх займання.
Збільшення місцевих перехідних опорів виникає внаслідок окислення або недостатньо
щільного з’єднання контактів електричних машин. Іскріння, що виникає при цьому, може
ініціювати пожежу. Для запобігання пожежі від великих перехідних опорів мідні проводи та
кабелі з’єднують скручуванням жил, а потім спаюють їх оловом без застосування кислоти.
Алюмінієві кабелі з’єднують гільзами.
Вибір конструкції електроустановок, а також матеріалів, з котрих вони виготовлені,
вибір перетину та ізоляції провідників та кабелів залежить від ступеня пожежонебезпеки
навколишнього середовища, режиму роботи електроустановок та можливих перевантажень.
Площа перерізу провідника вибирається згідно з нормами допустимого струмового
навантаження та падіння напруги в мережі. Граничні струмові навантаження наводяться в
спеціальних таблицях, розрахованих з врахуванням нагрівання жил до температури не
більше 55° С.
Аналогічно, з врахуванням пожежної безпеки, вибираються освітлювальні прилади в
установах. Залежно від вимог пожежобезпеки та умов використання можуть застосовуватися
світильники різних типів. Найбільш пожежонебезпечними є світильники з лампами
розжарювання, оскільки температура на поверхні колб може сягати 500С. В
пожежонебезпечних приміщеннях допускається застосування світильників лише в закритому
виконанні; скляні ковпаки переносних світильників повинні бути закриті металевою сіткою.
Світильники не можна розташовувати біля спалимих конструкцій та горючих речовин.
Арматура світильників повинна бути міцною та надійною Стан світильників та
електромереж повинен систематично перевірятися. Світильники необхідно періодично
чистити від пилу за забруднень, а лампи, що перегоріли, слід замінювати.
Головним заходом запобігання пожеж і вибухів від електрообладнання є
правильний вибір і експлуатація обладнання у вибухо- і пожежонебезпечних
приміщеннях. Згідно з Правилами будови електроустановок (ПБЕ), приміщення, в
залежності від вибухо- і пожежонебезпеки речовин, які задіяні в технологічному процесі,
поділяються на вибухонебезпечні і пожежонебезпечні зони, а по них – визначають
обладнання, яке може там застосовуватись.
Вибухонебезпечна зона - це простір, в якому є або можуть з’явитися
вибухонебезпечні суміші.
Пожежонебезпечна зона - це простір, де можуть знаходитися горючі речовини як
при нормальному технологічному процесі, так і при можливих його порушеннях.
Встановлено декілька класів вибухо- і пожежонебезпечних зон: (В-І, В-Іа, В-Іб, В-Іг,
В-ІІ, В-ІІа) – вибухонебезпечні, (П-І, П-II, П-IIа, П-III) – пожежонебезпечні.
Клас В-І - зони приміщень, в котрих виділяються горючі гази і пари в такій кількості і
з такими властивостями, що можуть створювати з повітрям або іншими окислювачами
вибухонебезпечні суміші при нормальних нетривалих режимах роботи
Клас В-Iа - зони приміщень, в котрих вибухонебезпечна концентрація газів і пари
можлива лише внаслідок аварії або несправності.
Клас В-Iб - ті ж самі зони, що й класу В-Іа, але мають наступні особливості:
- горючі гази мають високу нижню концентраційну межу запалення (15% і більше)
та різкий запах;
- - при аварії в цих зонах можливе утворення лише місцевої вибухонебезпечної
концентрації, яка поширюється на об’єм, не більший 5% загального об’єму
приміщення (зони);
- - горючі гази і рідини використовуються у невеликих кількостях без застосування
відкритого полум’я, у витяжних шафах або під витяжними зонтами.
Згідно з ПБЕ, якщо об’єм вибухонебезпечної суміші перевищує 5% вільного об’єму
приміщення, то все приміщення належить до відповідного класу вибухонебезпечності. Якщо
об’єм вибухонебезпечної суміші дорівнює або менший 5% вільного об’єму приміщення, то
вибухонебезпечною вважається зона приміщення в межах до 5 м по горизонталі і вертикалі
від технологічного апарата, від якого можливе виділення горючих газів або пари легко
займистих рідин. Приміщення за межами вибухонебезпечної зони вважається
вибухобезпечним, якщо немає інших факторів, які утворюють вибухонебезпечність.
Клас В-Іг - зовнішні установки, які містять вибухонебезпечні гази, пари, рідини, при
цьому вибухонебезпечна концентрація може утворюватися лише внаслідок аварії або
несправності.
Клас В-ІІ - зони приміщень, де можливе утворення вибухонебезпечних концентрацій
пилу або волокон з повітрям або іншим окислювачем при нормальних, нетривалих режимах
роботи.
Клас В-ІІа - зони, аналогічні зонам класу В-ІІ, де вибухонебезпечна концентрація
пилу і волокон може утворюватися лише внаслідок аварії або несправності.
 Клас П-І - зони приміщень, в котрих застосовуються або зберігаються горючі рідини
з температурою спалаху вище 61С.
Клас П-II - зони приміщень, де виділяється горючий пил або волокна з нижньою
концентраційною межею запалення понад 65 г/м3, або при виділенні вибухонебезпечного
пилу, вміст котрого в повітрі приміщень не досягає вибухонебезпечних концентрацій.
Клас П-ІІа - зони приміщень, в котрих є тверді або волокнисті горючі речовини.
Горючий пил і волокна не виділяються.
Клас П-III - зовнішні установки, де застосовуються або зберігаються горючі рідини з
температурою спалаху три понад 61С, а також тверді горючі речовини.
Клас зони визначають технологи спільно з електриками проектної або
експлуатаційної організації, виходячи з характеристик навколишнього середовища.
Згідно з ПБЕ, в пожежонебезпечних зонах використовується електрообладнання
закритого типу, внутрішній простір котрого відділений від зовнішнього середовища
оболонкою. Апаратуру управління і захисту, світильники рекомендується застосовувати в
пилонепроникному виконанні. Вся електропроводка повинна мати надійну ізоляцію.
У вибухонебезпечних зонах та в зовнішніх установках слід використовувати
вибухозахищене обладнання, виготовлене згідно з ГОСТ 12.2.020-76 “Електрообладнання
вибухозахищене”.
Пускову апаратуру, магнітні пускачі для класів В-І та В-ІІ необхідно виносити за межі
вибухонебезпечних приміщень з дистанційним керуванням. Проводи у вибухонебезпечних
приміщеннях мають прокладатися у сталевих трубах. Може використовуватися броньований
кабель.
Світильники для класів В-І, В-ІІ, В-ІІа також повинні встановлюватись у
вибухозахищеному варіанті.

Способи та засоби пожежогасіня

Пожежна сигналізація
Надійним і швидким засобом повідомлення про пожежу є електрична пожежна
сигналізація автоматичної або ручної дії. Cповісники встановлюються поза межами
приміщень на відстані 150 м, всередині приміщень - на відстані 50 м один від одного
(рис.11).
В плавких автоматичних сповісниках при підвищенні температури пружини, спаяні
легкоплавким сплавом; сплав розплавляється. При цьому пружини розходяться і замикають
сигнальне коло. До аналогічного результату призводить викривлення пластинок
біметалевого сповісника при підвищенні температури. Біметалевий сповісник забезпечує
плавне регулювання пристрою спрацювання, характеристики і роботоздатність якого
відновлюється після припинення пожежі.
В термісторному сповіснику при підвищенні температури знижується опір
напівпровідникового елементу, який замикає коло електромагнітного реле, що вмикає
пожежну сигналізацію.
Фотоелектричні сповісники (фотореле) спрацьовують внаслідок затемнення димом
світлового променя, спрямованого з випромінювача. Дія диму використовується і у
швидкореагуючому іонізаційному сповіснику КИ-1. Дим проникає в камеру з штучно
іонізованим повітрям та збільшує опір струму іонізації; потенціал сітки лампи зростає, лампа
відкривається і вмикає реле пожежної сигналізації (рис. 11, 12).
Слід пам’ятати, що пошкодження, виведення з ладу чи навмисне ввімкнення
сигналізації приводить до подачі сигналу про запалювання в приміщенні, хибного виклику
пожежної команди та відповідальності за такий виклик.
Не підносіть запалених речей до пожежних сповіщувачів – це приведе до
спрацьовування системи пожежної охорони!

Засоби пожежогасіння
 В комплексі заходів, що вживаються для протипожежного захисту установ і
підприємств, важливе значення має вибір найбільш раціональних способів та засобів гасіння
різних речовин та матеріалів згідно зі СНиП 2.04.09-84.
Горіння припиняється при:
- охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура
її спалахування;
- при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння;
- при припиненні надходження горючих парів, газів, горючої речовини в
зону горіння.
Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасних засобів:
- води (у вигляді струменя або у розпиленому вигляді);
- інертних газів або вуглекислого газу;
- хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);
- порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);
- емульсійних сумішей;
- пожежних покривал з брезенту та азбесту.
Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх
носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від
стадії розвитку пожежі, масштабів загорянь, особливостей горіння речовин та матеріалів

Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних

вогнегасних засобів, вміння використовувати їх всіма працівниками, а також від засобів
пожежного зв’язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію
автоматичних та первинних вогнегасних засобів.
Вода - найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина Вода порівняно з іншими
вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і придатна для гасіння більшості
горючих речовин.
Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара.
Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та
охолодженні твердих горючих матеріалів.
Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав
від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним
розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь
води.
Струменем води гасять тверді горючі речовини, дощем і водяним пилом - тверді,
волокнисті сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила.
Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м3 і
невеликих загорянь на відкритих установках. Вогнегасна концентрація водяної пари у
повітрі становить 35% і її застосовуються при неможливості використання води, як
вогнегасячого засобу. Водою не можна гасити легкозаймисті рідини (бензин, гас), оскільки,
маючи велику питому вагу, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої
поверхні. Не можна гасити водою такі речовини, як карбіди та селітру, які виділяють при
контакті з водою горючі речовини, а також металевий калій, натрій, магній та його сплави,
електрообладнання, що знаходиться під напругою.
Водні розчини солей застосовуються для гасіння речовин, які погано змочуються
водою (бавовна, деревина, торф тощо). У воду додають поверхнево-активні речовини:
піноутворювач ПО-1, сульфаноли НП-16, сульфонат, змочувач ДП тощо.

Первинні засоби пожежогасіння. Пожежне водопостачання. Автоматичні засоби

пожежогасіння

В навчальних установах, так як і в промислових приміщеннях підприємств засоби

пожежогасіння розташовують згідно з вимогами “Правил пожежної безпеки в Україні”: в
коридорах, проходах, проїздах або інших місцях, розташовують пожежні пункти або щити з
набором первинних засобів пожежогасіння.
 До первинних засобів пожежогасіння відноситься ручний пожежний інвентар:
- шанцеві інструменти: лом, сокира, багор, лопата тощо;
- пожежні відра;
- гідропульти – насоси ручної дії з допомогою яких вода під тиском направляється в
зону горіння;
- вогнегасники.
В установах всі вищеперераховані інструменти і обладнання групуються в окремому
видному місці на щиті, який офарбовується в червоний колір, назначені для першочергового
застосування при пожежі. Там же розміщують ящики з піском та пожежні покривала з
брезенту або азбесту.
Вогнегасники вуглекислотні. Ручні вуглекислотні вогнегасники призначені для
гасіння невеликих пожеж, всіх видів загоряння (рис. 13).
Вони приводяться в дію вручну. Через вентиль стиснена рідка вуглекислота подається
у патрубок, де вона розширюється і за рахунок цього її температура знижується до -70°С.
При переході рідкої вуглекислоти в газ її об’єм збільшується в 500 разів. Утворюється
снігоподібна вуглекислота, котра при випаровуванні охолоджує горючу речовину та ізолює її
від кисню повітря. Корисна довжина струменя вогнегасника приблизно 4 м, час дії - 30-60 с.
Вогнегасник слід тримати за ручку для уникнення обмороження рук, зберігати подалі
від тепла для запобігання саморозряджання. Вуглекислотою можна гасити
електрообладнання, що знаходиться під напругою, а також горючі рідини і тверді речовини
Не можна гасити спирт і ацетон, котрі розчиняють вуглекислоту, а також терміт фотоплівку,
целулоїд, котрі горять без доступу повітря.
Вогнегасники пінні. Ручні хімічні пінні вогнегасники (рис.14) використовуються для
гасіння твердих речовин та горючих легкозаймистих рідин з відкритою поверхнею, що
загорілись. Слід мати на увазі, що піна електропровідна - нею не можна гасити
електрообладнання, що знаходиться під напругою, вона псує цінне обладнання, пошту га
папери. Нею не можна також гасити калій, натрій, магній та його сплави, оскільки внаслідок
їх взаємодії з водою, яка є в піні, виділяється водень, котрий посилює горіння. Вогнегасники
пінні випускаються наступних типів:
– хімічні (ОХП-10);
– повітряні переносні ОВП-5, ОВП-10 і стаціонарні ОВП-100, ОВПУ-250;
– хімічно-повітряні ОХВП- 10.
Вогнегасники порошкові ОП-1 “Момент”, ОП-2А, ОП-10ХЛ назначений для
ліквідації пожеж горючих рідин, твердих матеріалів та електроустановок, які знаходяться під
напругою до 1000 В.
В установах та на підприємствах можуть використовуватись і інші типи
вогнегасників: аерозольні хладонові, хладонові, рідинні, автоматичні тощо.
Перед використанням вогнегасника слід подивитись на його тип та прочитати
коротку замітку-пам’ятку по його використанню.
Промислові приміщення мають зовнішнє і внутрішнє водопостачання, запроектоване
згідно з вимогами СНиП 2 04.02-84 та СНиП 2.04.01-85. Необхідний тиск води створюється
стаціонарними пожежними насосами, котрі забезпечують подавання компактних струменів
на висоту не менше 10 м або рухомими пожежними автонасосами і мотопомпами, що
забирають воду із гідрантів (рис. 15).
Гідранти розташовуються на території підприємств на віддалі не більше 100 м по
периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін.
Внутрішній протипожежний водогін обладнується пожежними кранами, які
встановлюються на висоті 1,35 м від підлоги всередині приміщень біля виходів, у коридорах,
на сходах. Кожний пожежний кран споряджається прогумованим рукавом та пожежним
стволом. Довжина рукава - 10 або 20 м. Продуктивність кожного крана повинна бути не
меншою, ніж 2,5 л/с. Витрати води на зовнішнє пожежогасіння беруться в залежності від
ступеня вогнетривкості будівель, їх об’єму, категорії пожежо- і вибухонебезпеки
виробництва у межах від 10 до 40 л/с.
 В будівлях і спорудах з пожежонебезпечним виробництвом встановлюються
автоматично діючі спринклерні або дренчерні системи для гасіння пожеж - системою труб,
прокладених по стелі. Вода в труби потрапляє із водогінної мережі. Спринклерні головки
закриті легкоплавкими замками, що розраховані на спрацювання при температурі 72, 93, 141
та 182С ( у дренчерних установках розбризкувальні головки постійно відкриті). Площа
змочування одним спринклером становить від 9 до 12 м2, а інтенсивність подачі води - 0,1 л/с
м2 Важлива частина установки -контрольно-сигнальний клапан, котрий пропускає воду в
спринклерну мережу, при цьому одночасно подає звуковий сигнал, контролює тиск води до і
після клапана (вода у дренчерну установку подається в дренчерну систему вручну або
автоматично при спрацюванні пожежних датчиків, котрі відкривають клапан групової дії).

Правила пожежної безпеки в учбових закладах. Відповідальність за порушення правил

пожежної безпеки

Студентові, який став свідком виникнення пожежі в навчальному приміщенні

необхідно:
1. Привернути увагу оточуючих до надзвичайного випадку, попередити всіх, хто
перебуває в сусідніх кабінетах і класах про потребу евакуації. Пожеж, безпечних
для людини, не існує.
2. Якщо є змога, включити пожежну сигналізацію або викликати по телефону 01
пожежну команду.
3. Негайно і без паніки евакуюватися з приміщення, допомагаючи покинути
приміщення молодшим і слабшим. Якщо евакуація проходить при сильній
задимленості, то застосуйте засоби індивідуального захисту органів дихання, а при
їх відсутності – змочіть носовичок або шматку і накладіть на органи дихання. Не
втікайте від пожежі на верхні поверхи – це небезпечно!
4. Застосування первинних засобів пожежогасіння можливо враховуючи:
a) токсичність продуктів згорання і їх дію на оточуючих;
b) недостатність кисню;
c) можливість вибухів, витікання речовин, що відбуваються внаслідок пожежі
(особливо при виникненні пожеж неподалік шкільних майстерень і
спеціалізованих кабінетів – хімії, біології, фізики тощо);
d) руйнування будівельних конструкцій;
e) небезпеку ураження електричним струмом.
Згідно закону України “Про пожежну безпеку”, всі громадяни України і особи без
громадянства, які перебувають на території України, зобов’язані виконувати правила
пожежної безпеки, повідомляти пожежну охорону про виникнення пожеж, приймати міри
по їх ліквідації, рятуванню людей і майна. За порушення протипожежних правил встановлені
такі види відповідальності – дисциплінарна, адміністративна у вигляді штрафу, матеріальна
та кримінальна. Вид відповідальності за порушення протипожежних правил встановлюється
в кожному конкретному випадку при відповідному поданні керівника гасіння пожежі.

Долікарська допомога потерпілим від пожежі.

Пожежа – це складна надзвичайна ситуація, яка характеризується комплексною дією

різних вражаючих факторів, серед яких найбільшу небезпеку для людини несе затруєння
токсичними речовинами та враження вогнем. Своєчасне і кваліфіковане надання
долікарської медичної допомоги потерпілим від дії вогню підвищує шанси потерпілого на
швидке одужання, зменшує страждання, а, деколи, рятує життя. Зважаючи, що в даному
розділі приділяється увага пожежній безпеці, то й матеріали по долікарській допомозі
стосуються лікуванню опіків, хоча при пожежі можна отримати різні травми – від
електричного удару до отруєння. Надання допомоги при інших видах травм та отруєннях
описано в інших розділах.
Перша допомога при опіках

Опіки поділяються на чотири ступеня в залежності від площі та глибини ураження

тіла людини вогнем, гарячою водою, парою, розтопленим металом, електричним струмом,
хімічною дією кислот і лугів 16. Всі ці види опіків можна отримати на пожежі, тому учням
корисно знати як надавати допомогу при різних видах таких уражень.
Перший ступінь опіку характеризується почервонінням, набряканням, хворобливими
відчуттями, другий – появою пухирів, наповнених рідиною жовтуватого кольору, третій –
настанням неповного некрозу (змертвіння) шкіри, четвертий (найважчий) – наявністю
коричневого або чорного струпа різноманітної товщини, некрозом шкіри.

Термічні та електричні опіки

Якщо на потерпілому зайнявся одяг, потрібно швидко накинути на нього пальто,

будь-яку щільну тканину або збити полум’я водою. Перша допомога при опіках повинна
бути спрямована насамперед на захист уражених міст від інфекції, мікробів та на боротьбу із
шоком. Щоб уникнути зараження, не слід торкатися руками обпалених ділянок шкіри або
змащувати уражені місця мазями, жирами, оліями, вазеліном, присипати питною содою,
крохмалем. Не можна також проколювати, розкривати пухирі, видаляти мастику, каніфолі,
смолисті та інші речовини, що пристали до обпаленого місця, тому що при їхньому
видаленні можна здерти обпалену шкіру і створити сприятливі умови для зараження рани.
На невеликі опіки ІІ-ІV ступеня накладають стерильну пов’язку і закріплюють
бинтом, а у випадку великих уражень потерпілого завертають у стерильне простирадло. Одяг
і взуття з обпаленого місця не можна зривати, а необхідно розрізати ножицями та обережно
зняти.
При тяжких і великих опіках потерпілого необхідно, не роздягаючи, загорнути в чисте
простирадло або тканину, укрити тепліше, напоїти чаєм, дати знеболюючі засоби і
забезпечити спокій до прибуття лікаря.

Правила безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском.

Посудина чи апарат, що працює під тиском, називають герметично закриту ємність,

яка призначена для ведення хімічних чи теплових процесів, а також для зберігання та
транспортування газоподібних, рідких чи інших речовин. Згідно з “Правилами будови та
безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском” (затв. Держнаглядохоронпраці
України 18.10.1994 р.), межею посудини є вхідний і вихідний штуцери. До числа посудин і
апаратів, що працюють під тиском, відносять котли, балони, цистерни, бочки. Посудини, які
працюють під тиском виготовляють зварними або литими (виливаними) на підприємствах,
які мають дозвіл Держнаглядохоронпраці. На заводі на поверхню посудини клеймуванням
наносять паспортні дані. Після виготовлення всі посудини і апарати підлягають
випробуванню пробним тиском.

Вимоги по вводу в експлуатацію посудин, що працюють під тиском.

Посудини чи апарати, що працюють під тиском, з-за можливості вибуху є

обладнанням підвищеної небезпеки, тому експлуатувати їх необхідно у відповідності з
“Правилами будови і безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском”, затв.
Держнаглядохоронпраці України 18.01.1994 р., наказ № 104). В залежності від небезпечності
посудин для оточуючих, посудини, що працюють під тиском поділяються на такі, які:
- необхідно реєструвати в органах Держнаглядохоронпраці перед вводом в
експлуатацію, за ними ведеться нагляд та їх обслуговують відповідні спеціальні
управління або організації, які регулярно проводять технічний огляд та
випробовування посудин (пробним тиском);
 - не реєструються в органах Держнаглядохоронпраці, проте на них можуть
поширюватися вимоги “Правил…” , необхідно проводити їх технічний огляд.
До посудин, що працюють під тиском і які необхідно реєструвати в органах
Держнаглядохоронпраці перед вводом в експлуатацію, відносяться:
 посудини, що працюють під тиском води з температурою вищою 388К (115 оС)
або іншою рідиною з температурою, яка перевищує температуру кипіння при
тиску 0,07 МПа (без врахування гідростатичного тиску);
 посудини, що працюють під тиском пару чи газу вище 0,07 МПа;
 балони, що назначені для транспортування і зберігання стиснених, зріджених і
розчинених газів під тиском вище 0,07 МПа;
 цистерни або бочки для транспортування і зберігання зріджених газів, тиск
парів яких при температурі до 323 К (50 оС) перевищує 0,07 МПа;
 цистерни і посудини для транспортування або зберігання стиснених, зріджених
газів, рідин або сипучих тіл, в яких тиск вище 0,07 МПа створюється
періодично для їх випорожнення;
 барокамери.

Вказані правила не поширюються (не вимагається реєстрації в органах

Держнаглядохоронпраці) на:
 посудини і балони вмістимістю не більше 0,025 м3 (25 л), для яких добуток тиску
(р) в МПа на вмістимість (V) в м3 не перевищує 0,02, тобто р V≤ 0,02;
 посудин, які працюють під вакуумом;
 прилади парового і водяного опалення;
 частини машин, які не являють собою самостійних посудин (наприклад, посудини
холодильних блоків в складі технологічних установок);
 бочки для перевезення зріджених газів ємністю до 100 л
 бочки встановлені стаціонарно для зберігання зріджених газів ємністю до 100 л
 посудини для зберігання і транспортування зріджених газів, рідин і сипучих тіл,
які знаходяться під тиском періодично при їх спорожненні;
 посудини з стисненими або зрідженими газами, назначені для забезпечення
паливом двигунів транспортних засобів, на яких вони встановлені.
Ввід в експлуатацію таких посудин, що не підлягають реєстрації в органах
Держнаглядохоронпраці, видається особою, яка призначена наказом по підприємству для
здійснення нагляду за технічним станом й експлуатацією посудин на основі:
1) документа підприємства-виробника;
2) після перевірки представником організації по обслуговуванню посудини;
3) документів технічного огляду посудини (при необхідності);
Дозвіл на ввід в експлуатацію записується в паспорт посудини. На поверхні посудини
повинні бути записані (нанесені фарбою) наступні дані:
1) реєстраційний номер;
2) дозволений робочий тиск;
3) дата (число, місяць і рік) наступного огляду і випробовувань.
На підприємстві повинні бути забезпечені умови утримання посудин в справному
стані і безпечних умов їх роботи. Наказом по підприємству особа, яка здійснює нагляд за
технічним станом і експлуатацією.
До обслуговування посудин, що працюють під тиском, допускаються особи, які:
 досягнули 18-річного віку;
 пройшли спеціальне навчання (ПТУ, навчально-курсовий комбінат тощо);
 атестовані кваліфікаційною комісією;
 інструктовані по безпечній роботі з посудинами.
Перевірка знань персоналу, що обслуговує посудини під тиском, проводиться не
рідше 1-го разу в рік.
Інструкції по режиму роботи і безпечній експлуатації посудин повинні бути вивішені
на робочих місцях і видані під розписку обслуговуючому персоналу.
 При порушеннях режимів роботи і появі несправностей експлуатація посудин
повинна бути припинена.

Вимоги до балонів, цистерн і бочок для стиснених і зріджених газів

Згідно стандарту ДСТУ 2650-94 “Балони сталеві газові безшовні. Терміни і
визначення.” Сталевими балонами називаються посудини із сталі, які призначені для
транспортування, зберігання і використання стиснених, зріджених чи розчинених під тиском
газів.
Основними елементами балону є корпус, кільце горловини, горловина, вентиль (з
бічним штуцером), запобіжний ковпак, заглушка, опорний башмак. На підприємствах
торгівлі використовують балони ємністю(V) до 0,04 м3 (40 л) з робочим тиском газу (р) до 15
МПа і на більшість з них поширюються умови “Правил будови і безпечної експлуатації
посудин, що працюють під тиском”, а їх облік ведеться на підприємстві.
Безпечна експлуатація балонів забезпечується ряду вимог:
1) кожен балон повине бути обладнаний вентилем;
2) бокові штуцери вентилів для балонів, які наповнені воднем чи іншими горючими
газами повинні мати ліву різьбу, а для балонів, які наповнені киснем або іншими
негорючими газами – праву;
3) кожен вентиль балонів з вибухонебезпечними або горючими речовинами, а також
з надзвичайно небезпечними або високонебезпечними шкідливими речовинами
повинен бути обладнаний заглушкою, яка накручується на боковий штуцер;
4) у вехній сферичній частині балона клеймуванням наносять паспортні дані;
5) всі балони після виготовлення, технічного огляду і ремонту фарбуються в колір,
який відповідає газу, для якого балон призначений (з нанесенням відповідних
написів та смуг);
6) балони, що перебувають в постійній експлуатації, підлягають технічному огляду
один раз в 5-ть років, а балони, призначені для заповненнягазом, що спричиняє
корозію (хлор, фосген, сірководень тощо)а аткож балони для зріджених газів, які
застосовуються як паливо для машин, підлягають технічному огляду не рідше
одного разу в два роки;
7) балони з газом, що перебувають в тривалому складському зберіганні, підлягають
вибірковому технічному огляду після проходження терміну огляду. При
позитивних результатах такого технічного огляду термін зберігання балону може
бути подовжено, але не більше чим на 2 роки. При негативних результатах – газ з
балонів випускають і кожен балон підлягає окремому технічному огляду;
8) балони з отруйними газами зберігаються в спеціальних закритих приміщеннях,
балони з іншими газами – як в спеціальних приміщеннях, так і на відкритому
повітрі з захистом від атмосферних опадів і прямого сонячного повітря; ;
9) при транспортуванні і зберіганні балонів необхіно приймати міри, що запобігають
їх падінню, пошкодженню і забрудненню, а саме:
- перевозити балони слід на ресорному транспорті або на автокарах в
горизонтальному положенні з прокладками між рядами. Для перевозки
балонів в вертикальму положенні і переміщенні їх за допомогою кранів
використовують металічні контейнери;
- балони, що перевозять да далекі відстані, накривають брезентом, який в
літній час змочують водою;
- при перевезенні балони розміщують вентилем в одну сторону.
10) балони з газом, при встановленні їх в приміщенні, повинні перебувати від
радіаторів опалення і інших нагрівних приладів на віддалі не менше 1 м, а від
джерел тепла з відкритим вогнем – не менше 5м;
11) при використанні газу з балону – остаточний тиск в балоні повинен бути не
менше 0,05 МПа;
12) забороняється зберігання і перевезення кисневих балонів з горючими речовинами,
в тому числі і балонами з горючими газами.
 Цистерни і бочки, яки призначені для перевезення зріджених газів повинні бути
обладнані вентилями з сифонними трубками для зливу і наливу середовища, вентилями для
випуску парів, пружинними запобіжниками, штуцером для підключення манометра,
вказівником рівня. Цистерни повинні бути пофарбовані ззовн у світло-сірий колір і мати
відповідні написи та смуги, а вентилі офарбовуються в колір, що відповідає даному газу.
Штуцер для вентиля з рідиною позначається написом “Рідина” або буквою “Р”, для газового
вентиля – “Газ” або “Г”. Паспортні дані завод завод-виробникнаносить клеймуванням на
поверхню цистерни і на табличку, яку закріплюють на рамі.
Цистерни для перевезення зріджених газів реєструються в органах
Держнаглядохоронпраці.
Бочки не реєструються в органах Держнаглядохоронпраці, проте підпріємство – їх
власни веде облік по паспортних даних, що вибиті на днищі. Транспортування, зберігання,
завантаження і розвантаження бюочок слід проводити з прийняттям заходів, що запобігають
їх падінню, пошкодженню, нагріванню сонячним промінням та іншими джерелами теплоти.