МАРТА

з вулиці
СВЯТОГО МИКОЛАЯ
 Дзвінка Матіяш

МАРТА
з вулиці
СВЯТОГО МИКОЛАЯ
Ілюстрації
Наталії Пастушенко

Львів – 2015
ББК 84(4УКР)
УДК 821.161.2-3
М 34

Дзвінка Матіяш
М34 Марта з вулиці Святого Миколая [Текст] : повість / Дзвінка Ма-
тіяш. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с.
ISBN 978-617-679-159-1
Повість Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці Святого Миколая»
ад­ресована підліткам. Це історія дорослішання дівчинки, яка мріє
стати художницею, становлення її як особистості. Це оповідь про
життя її рідних і друзів, про творчість і натхнення, живопис і музи-
ку, любов і втрату. І про народження нового життя…

ББК 84(4УКР)
УДК 821.161.2-3

© Дзвінка Матіяш, текст, 2015

© Наталія Пастушенко,
художнє оформлення, 2015
© Видавництво Старого Лева, 2015
ISBN 978-617-679-159-1 Усі права застережено

Я
дивлюсь у вікно. Сонячний промінь сліпить очі.
Уявляю, що це не промінь, а золота нитка. Її можна
намотати на палець – як золотий перстень. А можна
змотати її у клубок. Теплий золотий клубок.
Ми з Капітоліною сидимо у ряду під вікном. Капі-
толіна ближче до вікна. У цьому місяці. А в травні ми
поміняємось. Ми щомісяця міняємось. Щоб було чесно.
Бо кожна хоче сидіти ближче до вікна.
Хмари на небі сьогодні також золоті. Колись я ду-
мала, що хмари – це подушки, на яких спить Бог. Уночі.
А вдень розвішує їх по небу, щоб вони провітрились.
А коли небо безхмарне, то Бог у ті дні дуже зайнятий і не
має часу займатись подушками.
Золоті подушки красиві.
Я люблю золотий колір. І взагалі люблю кольори.
Всі.
Капітоліна каже, що не можна любити всі кольори.
Так само як не можна любити всі слова. Але кольори –
це зовсім інше. Та я не можу пояснити цього Капітоліні.
6 7
Для цього мені не вистачає слів. Капітоліна хмикає
і каже, що я дивна. Я не звертаю на це уваги, бо Ка-
пітоліна часто так каже. Ще вона каже, що я химерна.
Це майже те саме, але чомусь подобається мені менше.
Я тоді дивлюсь спідлоба на Капітоліну. Просто мовчки
дивлюсь.
Капітоліна відразу все розуміє:
«Ти що, образилась?»
Я не знаю, чи образилась. Просто не хочу, щоб Капі-
толіна називала мене химерною.
Капітоліна каже, що я ображаюсь надто часто. І що
це ненормально.
Іноді я мовчу. Іноді – ні. Тоді ми сваримось. Але не-
довго. Я не люблю сваритись. Не люблю гаяти час на
сварки. Капітоліна теж не любить сваритись. Ми ми-
римось і йдемо їсти морозиво. Це якщо тепло. А якщо
холодно, то купуємо собі заварні тістечка. Якщо ми по-
сварились в школі, то спускаємось у їдальню і купуємо
пиріжки з сиром і чай з цитриною. Цитрина схожа на
золоте колесо. Я так довго розглядаю кружальце цитри-
ни, що Капітоліна починає сміятись. І каже, що я могла
би грати у німих фільмах комічні ролі.
«Тепер ніхто не знімає німих фільмів», – кажу я.
«Для тебе знімуть», – регоче Капітоліна.
І я також сміюся. І з'їдаю кружальце цитрини. Своє
й Капітолінине.
«Як ти можеш їсти таку кислятину?» – кривиться
Капітоліна.
Я багато чого можу – такого, що вона не може. І нав­
паки. Я не вмію свистіти. А Капітоліна вміє. Ми добре
доповнюємо одна одну.
 Я мружусь від сонця. Звісно, сонячний промінь не
можна змотати у клубок. Із нього не можна зробити
перстень. Це суперечить законам фізики і здорового
глузду. Але я часто уявляю те, що суперечить законам
здорового глузду. Часом я малюю те, що уявляю, а часом
ні. Як захочеться.
Але зараз маю розв'язати рівняння, бо ж урок швид-
ко закінчиться. Я люблю розв'язувати рівняння. А ще
люблю писати у зошитах у клітинку. У мене гарний по-
черк. Каліграфічний. Це тому, що я гарно малюю. Пи-
сати – це те саме, що малювати. Я добре малюю літери.
Красиво.
Я пишу в зошитах тільки гелевою ручкою. Тому що
лінія виходить тоненька. І часто малюю гелевою ручкою.
Мені прийшла есемеска – телефон лежить біля мого
розкритого зошита, звуковий сигнал і вібросигнал вим­
кнуті, тому екран телефона освітлюється і вгорі у ліво-
му кутку з’являється конвертик. Я люблю отримувати
есемески – люблю, коли мені пишуть.
Цікаво, від кого есемеска. Мабуть, від Поліни. Так
воно і є.
«Сьогодні мені снилося що я кіт точніше кицька уяв-
ляєш марто пухнаста смугаста кицька я лежала в коши-
ку і мурчала а потім мила лапкою шерсть щойно проки-
нулась і одразу пишу тобі цей сон хотів щоб я його тобі
розповіла заходь після школи))))»
Есемеска справді від Поліни. Точніше, дві. Майже
лист. Без ком і великих літер. Поліна каже, що пунктуа-
ція ускладнює життя. Я їй вірю.
Дзвенить дзвінок, ми з Капітоліною одночасно за-
криваємо зошити.
8 9
«Ходімо, – каже Капітоліна. – Чи, може, ти вже пере­
думала?»
Ми йдемо обстрибувати школу на одній нозі. Точ-
ніше, це стрибатиму я, а Капітоліна спостерігатиме. Ми
побились об заклад. Капітоліна вважає, що у мене нічого
не вийде. А я певна, що вийде.
Капітоліна ще перед уроком повторила мені кілька
разів:
«Нічого у тебе, Марто, не вийде».
Я ніколи нічого не обстрибувала, це правда. Але пев-
на, що нашу школу я обстрибаю.
«Закладаюсь, що не вийде. На знайомство з Полі-
ною».
«Закладаюсь, що вийде. На твої мартенси. Ти пози-
чиш мені їх на один день».
«Проти годинникової стрілки чи за?»
«Проти», – чомусь мені здається, що обстрибува-
ти школу можна тільки проти годинникової стрілки.
Хоча все інше можна й треба за годинниковою стріл-
кою – крутити обруч, крутитись навколо нашої сливи,
схопившись за її шкарубкий стовбур, малювати овал
людської голови, перемішувати борщ, коли його солиш,
розмішувати цукор у какао – я дуже люблю какао. Га-
рячий шоколад мені також смакує, але какао набагато
краще.
Я стрибаю, а Капітоліна йде поруч. Не так просто, як
здавалося, але й не так складно.
Я стрибаю на лівій нозі, тому що ліва нога у мене
сильніша. А ще я пишу й малюю лівою рукою. У людей,
які пишуть лівою рукою, права півкуля краще розвине-
на, ніж ліва. І ще у них добре розвинена інтуїція.
 Капітоліна трохи цьому заздрить. Вона пише правою
рукою. І каже, що її інтуїція переважно спить. Зате вона
розсудлива й мислить логічно й тверезо. Чого не можна
сказати про мене.
Моя інтуїція насправді також здебільшого спить. Не
знаю чому. Але часом вона прокидається. І тоді я знаю
щось наперед. Наприклад, що сьогодні мене викличуть
на історії і треба добре підготуватися до уроку. Або що
Капітоліна запізниться на нашу зустріч на двадцять хви-
лин. Тому можна не поспішати виходити з дому. І ще
різні дрібниці. Нічого особливого.
А Капітоліна каже, що я вмію читати її думки. Тут
вона помиляється. Я не вмію читати думок. І не хочу.
Мені від самої думки про це трохи моторошно. Просто
я добре знаю Капітоліну і вгадую, що вона збирається
сказати. І ще я уважно слухаю і ніколи не перебиваю.
А Капітоліна часто мене перебиває.
Наша школа збудована у формі літери «П», тому за-
вертати за ріг доведеться кілька разів. Це не так зручно,
як здавалося.
Капітоліна мовчить – вона не хоче говорити, щоб
мене не відволікати.
«А то потім ти, Марто, скажеш, що моє базікання
тобі заважало і ти через це програла заклад». Мені див-
но, коли Капітоліна з таким серйозним виглядом мов-
чить. Для Капітоліни природно розмовляти, ставити
питання і самій відповідати на них. А для мене природно
слухати й запам’ятовувати.
Ось новий поворот, починається друга нога літери
«П». Ще один поворот і ще один. Тепер дострибати до
кінця стіни. Ще один поворот і залишається дострибати
10
до дверей. Дзвенить дзвінок, Капітоліна кривиться: вона
не любить запізнюватися на уроки, бо і так постійно за-
пізнюється. А ще, здається, вона програє заклад. Бо до
шкільних дверей уже близько.
Доведеться їй позичати мені мартенси. Так смішно:
позичати Марті – мартенси. Мартенси – взуття для Мар-
ти. І чому є Мартенси, а немає Капітолінсів?
«Ви не збираєтесь іти на урок, дівчата? Уже був дзві-
нок. Марто, зупинись, будь ласка. На наступній перерві
ти зможеш ще пострибати. Якщо тобі не вистачає уроків
фізкультури».
Це ж треба, щоб вчителька географії виглянула з вік­
на саме зараз і побачила нас. І чому вікна 27-го кабінету
виходять саме сюди? А до шкільних дверей залишилося
всього кілька метрів. Але я все одно зупиняюся, бо голос
у вчительки географії такий владний, що, почувши його
зненацька, кожен стане як вкопаний.
Капітоліна теж зупиняється і невдоволено дивиться
на вікна 27-го кабінету. А потім на мене.
«Я програла». – І чому вчителі виглядають у вікна
тоді, коли цього найменше чекаєш?
«Та ну, це нечесно. Якби Назви Столицю нас не по-
кликала, ти би дострибала. І виграла».
«Ні, я програла. Я не мала зупинятися, а мала достри-
бати до дверей, щоб виграти заклад. А я зупинилася».
Ми підіймаємось на третій поверх і сперечаємось.
Перед дверима кабінету №27 зупиняємось і ще трохи
сперечаємось, тільки вже пошепки, бо Назви Столицю
має дуже добрий слух.
Врешті вирішуємо, що Капітоліна все одно пози-
чить на завтра мені свої мартенси. А я познайомлю
11
Капітоліну з Поліною. Сьогодні ж. І все буде чесно.
А якщо коли-небудь мені захочеться ще раз обстрибати
школу, я її обстрибаю. Вже просто так, без закладів.
Коли ми заходимо у клас, Назви Столицю не дуже
нас сварить. Бо вона не вміє довго сердитись. Це її вели-
кий плюс. Вона каже тільки: «Ну що ж, хто запізнився,
має назвати нам столицю… Марто, назви, будь ласка,
столицю Іспанії, а ти, Капітоліно, столицю Грузії і мо-
жете сідати на місця. Якщо відповісте правильно. А то
будете стояти до кінця уроку біля дверей».
«Мадрид».
«Тбілісі».
Ми сідаємо на місця, намагаючись не розреготатися.
Чомусь Назви Столицю вважає, що це дуже серйозне ви-
пробування для тих, хто запізнився на урок – бо ж вона
майже завжди просить назвати столицю європейської
держави. І ніколи не запитує нічого дійсно серйозного.
«От якби вона спитала столицю Зімбабве, я би не
відповіла, – шепоче Капітоліна. – А мій тато нещодавно
був у Тбілісі».
Я не можу з цим не погодитись. Столиця Зімбаб-
ве – це серйозно. А що як одного дня Назви Столицю
втомиться від європейських держав і перейде на Африку
або на Південну Америку? Тоді непереливки. Особливо
Капітоліні, бо ж вона запізнюється набагато частіше,
ніж я.
А Тбілісі... Я й сама не проти побувати у Грузії, як
Капітолінин тато. Хочу побачити, як ростуть гранати.
У Тбілісі прямо на вулицях ростуть гранатові дерева.
Я уявляю цілу гранатову алею.
12
Моя рука сама починає малювати на останній сто-
рінці зошита з географії гранатове дерево. Під ним
стоїть дівчинка на пальчиках. Тягнеться до граната і не
може дотягнутися. Гранат високо, а дівчинка невисока.
Між її пальчиками і гранатом залишається повітряна
смужка. І ця смужка стає гаряча від її дихання. А сукня
на дівчинці такого кольору, як шкірка граната.
Я не чую, що розповідає Назви Столицю – жодного
слова. От якби уроки якомога швидше закінчилися. Бо
мені хочеться намалювати на великому аркуші папе-
ру гранатове дерево і дівчинку в гранатовій сукні під
ним.
А ще хочеться граната. Я дуже люблю гранати. На-
віть більше за черешні й абрикоси. Більше за кавуни,
дині й виноград. До речі, я їм гранати із зернятками.
І засушую гранатову шкірку, щоб класти її в чай.
Капітоліна каже, що це неправильно, що зернятка
треба випльовувати. А сушити гранатову шкірку – ціл-
ковите безглуздя. Не бачу тут нічого безглуздого. І не
можу зрозуміти, навіщо випльовувати гранатові зернят-
ка. Вони такі смачні.
Я їм із зернятками все, що можна з’їсти із зернятка-
ми: виноград, яблука, груші, гранати. І люблю ковтати
оливкові кісточки.
«І коли ти, Марто, нарешті почнеш заковтувати сли-
вові кісточки? Я чекаю цього – не дочекаюся», – часто
каже Капітоліна.
***
На перерві я ще раз перечитую есемеску від Поліни.
І пишу відповідь: «Прийду. З Капітоліною». Поліна знає,
13
хто така Капітоліна – бо ж вона постійно розпитує мене
про школу, вчителів, уроки і, звісно, про моїх друзів.
Шкільна подруга у мене поки що одна, зате справжня, –
Капітоліна. І це не важливо, що ми часом сваримось.
«Цього більше, ніж досить, – каже Поліна. – Одна
гарна подруга – це скарб».
«Так, але в нас є дівчата... От наприклад, у Насті шес-
теро подруг».
«Дорога Марто, не порівнюй себе з іншими, будь
ласка. Це дуже некорисна звичка».
Від Поліни приходить нова есемеска:
«Сподіваюсь, Капітоліна любить курячий буль-
йон)))».
Ми з Поліною познайомилися на Різдво і відразу ста-
ли друзями. Нас познайомив пан Карло. Поліна запро-
сила його на святковий обід на другий день Різдва, а він
запросив мене з батьками. Пан Карло й Поліна живуть
в одному будинку. Пан Карло живе на третьому поверсі,
а Поліна – на другому.
Пан Карло приятелює з Поліною вже давно. Він май-
же щодня заходить до неї і везе її гуляти. Бо Поліна не
ходить і пересувається тільки в інвалідному візку. Хоча
«пересувається» – неправильне слово. По своїй квартирі
вона гасає у візку як ураган. Але не може сама спусти-
тись надвір, бо сходи у їхньому будинку непристосовані
для інвалідних візків, і навряд чи це колись станеться.
Так принаймні каже Поліна, яка живе на другому по-
версі триповерхового будинку, і не може поїхати гуляти
без чиєїсь допомоги. На вихідних її возить гуляти син.
А у будні – пан Карло.
14
***
На третьому уроці ми мали писати твір на тему «Ким
я хочу стати». Капітоліна гризе ручку – вона досі не вирі-
шила, ким же їй стати: чи шахісткою, чи мандрівницею,
яка зніматиме фільми про свої подорожі. А може, вона
буде шахісткою, що мандрує, чи мандрівницею, що грає
в шахи… Але як про це все написати в одному творі?
Іноді, коли хочеш вмістити у твір все, у ньому не вміща-
ється нічого.
Я також не пишу.
«А ти чого не пишеш? Навіть я знаю, що ти хочеш бути
художницею. Чи ти передумала?» – питає Капітоліна.
Звісно, я не передумала. Але не можу пояснити, чому
не пишу. Часом у мене таке буває: не можу знайти слів,
щоб висловити головне. Я могла би намалювати у зошиті
гранатове дерево і під ним оту дівчинку, що тягнеться
до стиглого граната.
Мені вже цікаво, хто ця дівчинка. Бо це не я, тобто не
зовсім я, хоча у ній є щось від мене. Щось важливе, що
пов’язано зі мною. Під малюнком я могла би написати
«Я хочу стати художницею». І все.
Але нашій вчительці такий короткий твір явно не
сподобається. А що, коли мені не хочеться писати далі?
Але у творі має бути більше, ніж одне речення. Коли ми
пишемо твори, то вчимося висловлювати думки долад-
но, красиво і зв’язно. Так каже наша вчителька україн-
ської мови.
«Я буду художницею» – це назва мого твору. Кожен
твір мусить мати назву.
А пан Карло завжди каже мені, що я вже художни-
ця. Хоча мені ще треба багато вчитись, і я багато чого
15
зараз не вмію і не знаю. А якщо ти вже є кимось, то як
можна ним ще раз стати? А може, я ще не художниця?
Пан Карло може помилятися. Бо дорослі також часто
помиляються.
Я дивлюсь на Капітоліну. Вона вже пише свій твір,
старанно схиливши голову набік. Мабуть, про те, що
мандруватиме по Європі, Азії, Африці й Американсько-
му континенті. Вчитиме іноземні мови, щоб спілкувати-
ся з місцевими мешканцями. А вечорами дивитиметься
на захід сонця і гратиме в шахи. Або з кимось, або сама
з собою. Капітоліна любить грати в шахи сама з собою.
Коли продзвенів дзвінок, Капітоліна якраз дописува-
ла останнє речення, а я так і не написала нічого, окрім
назви – «Я буду художницею». І поставила в кінці речен-
ня велику й жирну крапку. І декілька разів ткнула руч-
кою в цю крапку. Крапка стала ще жирніша, але першого
речення твору я так і не придумала.
«Хто дописав твір, здавайте зошити. Домашнього
завдання у вас немає. Хто не встиг – допишете вдома.
І підійдете до мене завтра перед першим уроком або
після. Щоб я встигла ваші твори перевірити».
Я трохи засмучена. Ні, твори мені не вдаються. Я не
вмію їх писати.
«Це ж так просто – написати твір. Але якщо ти не
можеш, нехай тобі тато напише, він же журналіст», –
розраджує мене Капітоліна не дуже доречно. Добре їй
казати, вона явно вдоволена своїм твором.
«Я напишу сама. Зараз у мене не було настрою», –
кажу я зовсім не те, що насправді думаю. Таке зі мною
трапляється часто. Я думаю одне, а кажу зовсім інше.
І чому так стається, не знаю.
16
Капітоліна стинає плечима. У неї завжди є настрій.
Але у художників настрій часто міняється, вони
вразливі й дивні.
А ще Капітоліні її мама сказала, що з недоліками друзів
треба миритись». Капітоліна мириться. До того ж – завжди.
Бо у мене часто міняється настрій, і я сумую без жодних на
те причин. Тобто без причин, зрозумілих для інших.
А Капітоліна сумувати не любить. Ну, хіба що ста-
ється якась справжня прикрість. От вона сумувала, коли
загубила гаманець. Було чого сумувати – у гаманці було
тридцять гривень і квиток у кіно. І гаманець був зовсім
новий. І в кіно вона не пішла. Правда, мультик про кота
Грома вона вже дивилась на комп’ютері, але ж на вели-
кому екрані завжди краще. А я можу довго сумувати,
якщо я невдоволена своїм малюнком. Або якщо я вранці
встаю, а надворі дощ, а я сподівалася, що буде сонце.
Капітоліна цього не розуміє:
«Ну й що, що дощ? Він закінчиться. А малюнок мож-
на намалювати ще один. Ти, Марто, якась дивна».
«Я не можу намалювати ще один. Тому що на цей
у мене пішло дуже багато сил», – відповідаю їй я. Капі-
толіна цього не розуміє. У неї теж іде багато сил на те,
щоб виграти партію в шахи або написати гарний твір.
Але так і має бути. Їй не шкода витрачати сили. Вони
у неї відразу поновлюються. А у мене не відразу. Часом
я думаю, що було би добре бути такою, як Капітоліна.
Але я не така. І нічого тут не вдієш.
***
На великій перерві, коли ми всі йдемо в їдальню,
у мене зовсім немає апетиту. Я ще й досі думаю про
17
той ненаписаний твір. Капітоліна мене знову не розу-
міє:
«Я вже про той твір забула. Ти надто багато думаєш,
Марто».
Це правда, я дійсно надто багато думаю…
Я намагаюсь зосередитись на рисовій запіканці, але
мої думки все одно, наче магнітом тягне до того твору.
І нащо взагалі писати твори?
Мені легше малювати, ніж писати. Мабуть, я вдалася
в маму і ні трішечки – в тата. Інакше мені би також було
легко писати. Мій тато може написати про що завгод-
но. І в нього є почуття гумору. У мене його явно немає.
І я ображаюсь. Ось зараз мені прикро, що Капітоліна
дописала твір, а я ні. І крім того, програла їй заклад.
Хоча Капітоліна вважає, що я його не програла, це про-
сто несприятливий збіг обставин. І вона пообіцяла мені
мартенси на завтра. Але все одно сьогодні у мене не-
вдалий день.
Капітоліна висвистує мелодію з фільму «Хористи».
Вона каже, що якби не хотіла стати шахісткою і мандрів-
ницею, хотіла би стати хористкою. У Капітоліни є почут-
тя гумору. У великій кількості. Але воно не передається.
Тато каже, що коли ти з кимось дружиш, то тобі переда-
ються його гарні якості. Погані, правда, передаються та-
кож. У моєму випадку з Капітоліною передаються тільки
погані. Бо раніше я ніколи не запізнювалась, а тепер
запізнююсь часто. А почуття гумору в мене не збільши-
лось. Правда, Капітоліні також не додалося моєї інтуїції.
Тато каже, що я надто самокритична. А мама каже,
що це погана спадковість, бо вона також самокритична
перфекціоністка.
18
Я пишу мамі есемеску, що ми з Капітоліною будемо
обідати в Поліни. Мама не здивується, радше за все, бо
я останнім часом мало не щодня обідаю в Поліни. Після
уроків я обов’язково заходжу до неї, тим більше, що це
по дорозі. До речі, в Поліни завжди щось смачне на обід.
І ще вона готує смачніше, ніж моя мама. Тобто моя мама
також непогано готує, але в неї не завжди є на це настрій
і натхнення.
Моя мама залежить від настрою так само, як і я. Тіль-
ки я не знаю, від кого це їй передалося. А спитати весь
час забуваю. Можливо, від бабусі, якої я ніколи не ба-
чила.
Моя бабуся померла від раку, коли моя мама вчилась
на останньому курсі. Вона тоді вже зустрічалася з моїм
татом. Але ще не підозрювала, що колись у неї з’явлюсь
я. А татова мама померла тоді, коли мені було півроку.
Я не познайомилась із жодною зі своїх бабусь. І дідусів
у мене вже, до речі, також немає. І мені через це завжди
шкода. Особливо тоді, коли у школі всі розповідають
про те, як їздили в гості до бабусь і дідусів. А дехто з моїх
однокласників живе з бабусею.
Моя мама каже, що я знайшла у Поліні бабусю, за
якою завжди скучала і про яку мріяла. Тому мені так доб­
ре з Поліною і я постійно пропадаю в неї. Не знаю, чи
це так. Поліна не схожа на бабусь моїх однокласників.
Ніхто з них не фарбує волосся у рудий колір. І не гасає
по квартирі в інвалідному кріслі на шаленій швидкості.
Бабусі моїх однокласників ходять своїми ногами, але По-
ліна жвавіша за всіх них, разом взятих. Я намагалася по-
яснити це Капітоліні, і вона дуже захотіла познайомитись
з Поліною. Капітоліна любить жвавих людей, у неї в самої
19
волосся трошечки рудувате. І ще вона хоче побачити, як
Поліна гасає на інвалідному кріслі. У цьому Капітоліна
мені не признається, але я й так це знаю. А ще у неї рік
тому померла бабуся Капітоліна. Капітоліні її дуже не ви-
стачає. Капітоліну назвали Капітоліною на честь бабусі.
Це дуже рідкісне ім’я, і Капітоліна цим пишається.
Я не відразу розповіла Капітоліні про Поліну – ча-
сом мені хочеться мати таємниці навіть від найкращої
подруги. А потім таки розповіла – тим більше, Поліна
часом пише мені такі смішні есемеси, що з них нецікаво
сміятися самій. Удвох це набагато приємніше, особливо
з Капітоліною.
***
Біля будинку, в якому живуть пан Карло й Поліна,
Капітоліна перестає свистіти. Поправляє густу гривку,
осмикує спідницю і питає, чи вона добре виглядає.
«Ти виглядаєш супер класно», – кажу я. Зрештою,
Капітоліна завжди виглядає чудово. Навіть якщо каже,
що їй не вдалося зробити таку зачіску, як вона хотіла, бо
волосся у неї стирчить у різні боки. У Капітоліни краси-
ве рудувате волосся. Воно зовсім не стирчить, а закручу-
ється у локони – такі, про які я завжди мріяла. А у мене
волосся пряме й тонке. І нічого тут не вдієш.
«Ти можеш купити собі перуку», – жартує Поліна.
Але мені від цього жарту зовсім не смішно. Їй легко
жартувати – з таким волоссям.
Капітоліна дуже сподобалась Поліні. Зрештою,
я в цьому і не сумнівалася.
«Ти так схожа на мене, Капітоліно, що коли я дивлю-
ся на тебе, я починаю думати, що це я багато років тому
20
завітала до себе сьогоднішньої на курячий бульйон», –
каже Поліна.
Капітоліна відповідає, що коли вона грає сама з со-
бою в шахи, то часом уявляє, що навпроти сидить вона,
Капітоліна, тільки старша на десять років. Або навіть
на двадцять.
«А знаєте, це насправді дуже важко – уявляти себе
старшою на двадцять років. Бо я не знаю, що тоді
буде».
«Це вже точно. А старшою на шістдесят років себе
ще важче уявити. А в моєму віці це взагалі шкідливо».
Потім Поліна з Капітоліною розмовляють про шахи.
Виявляється, Поліна також любить часом пограти
в шахи – отож Капітоліна може скласти їй компанію.
Чи вона Капітоліні.
Обідати ми йдемо на кухню. Точніше, ми з Капітолі-
ною йдемо, а Поліна їде у своєму кріслі.
На кухні нас чекає запашний гарячий бульйон, який
розливає у глибокі тарілки жінка з довгою косою. Я її
не знаю.
«Це Марія», – каже Поліна.
Марія вітається з нами. У неї низький голос. А ще
вона дуже вродлива. І в неї чудова коса – нижче пояса,
темно-руса. І грецький профіль.
«Я знала, що вона тобі сподобається, Марто. Ох, вже
ці художники, – каже Поліна, задоволено сміючись, бо
вона бачить, як я розглядаю Марію і її косу. – Але спер-
шу обід, а то я вже вмираю з голоду. Хто перший впо-
рається з бульйоном, першим отримає десерт».
«А ще буде десерт?» – питає Капітоліна. Десерти вона
любить. Я також.
21
 «Авжеж. Поки Марія займалась бульйоном, не могла
ж я сидіти, склавши руки. Думаю, що від налисників
з маком ви не відмовитесь».
«Я – ні!» – Капітоліна в повному захваті.
Я також. Налисники з маком – це смакота. Моїй мамі
налисники не вдаються, вони прилипають у неї до ско-
ворідки і не хочуть відлипати.
«Щось ти сьогодні невесела, Марто. Коли ти весела,
у тебе кращий апетит», – каже Поліна.
«Це через твір», – пояснює Капітоліна.
«Який ще твір?»
«Ну, ми писали в школі твір на тему, ким ми хочемо
стати. І в мене не було настрою на цей твір. І взагалі
твори – це моє слабке місце», – швидко пояснюю я. Не
дуже хочу говорити на цю тему.
«Ми теж колись у школі писали такий твір. І я його
не написала», – раптом каже Марія, яка після того, як
привіталась з нами, не сказала ще ні слова. Ну, хіба тіль-
ки спитала, скільки кому бульйону.
«А чому?» – питаємо ми з Капітоліною в один голос.
«Бо я хотіла стати святим Миколаєм. А у часи мого
дитинства у школі не можна було згадувати про святого
Миколая. Інакше у моїх батьків були би неприємності.
Але я хотіла бути тільки святим Миколаєм, і знала, що
не хочу бути ніким іншим. А хитрувати не мала най-
меншого бажання. Тому наступного дня я не пішла до
школи. Щоб не здавати цього твору. Але вчителька все
одно спитала про нього. І поставила мені одиницю. Але
я зовсім не засмутилась. І мої батьки мене не сварили.
Мені дуже пощастило з батьками. Вони ніколи мене
не сварили за оцінки. Казали, що у школах взагалі не
22
треба ставити дітям оцінок і що, може, колись такі шко-
ли будуть. Але у вас, бачу, не така школа. А твір про те,
що я хочу бути святим Миколаєм, я таки написала. Для
себе. Тобто то не був твір. То були мої мрії, які я хотіла
здійснити. І я це зробила».
«Але ж ви не стали святим Миколаєм? Вас звати Ма-
рія і у вас немає бороди? І святого Миколая ніхто ніколи
не бачив. І не можна перетворитись на святого Мико-
лая», – каже Капітоліна, випиваючи рештки бульйону
з тарілки. Мої батьки кажуть, що так робити невихова-
но, тому я ніколи цього не роблю, принаймні на людях.
Якби я пила суп із миски в гостях, мені би зауважили.
Але Поліна й Марія не зауважують Капітоліні. Здається,
вони взагалі не звернули на це уваги.
Натомість Марія замислено каже:
«Можна чинити так, як святий Миколай. А коли це
вдається, почуваєшся так, ніби ти й справді святий Ми-
колай. І те, що немає бороди, зовсім не заважає».
«А як ви чините?» – питає Капітоліна.
Марія не встигає нічого відповісти, бо у розмову
втручається Поліна:
«Марія працює у благодійному фонді, який вона сама
заснувала. Цей фонд займається допомогою інвалідам,
сиротам, самотнім матерям. Може, ще комусь. Останні
кілька місяців вона була дуже зайнята у фонді і майже
не заходила до мене. Інакше я би познайомила вас ще
раніше. Не знаю, що би я робила, якби не Марія. Коли
мої ноги мені відмовили, я була в жахливій депресії. Не
знала, що тепер зі мною буде. І чи я хочу, щоб щось було.
Бо я не хотіла нічого. Не хотіла навіть бачити піаніно,
бо вважала, що грати без педалі немає сенсу. Але одного
23
дня у двері моєї квартири подзвонила Марія і відтоді все
змінилося. Вона привезла для мене замовлене інвалідне
крісло і повернула мені смак життя. Навчила мене го-
тувати, бо колись давно між мною і кулінарією не було
нічого спільного. І кухня була царством мого чоловіка.
Переконала мене, що педаль – це не так важливо. І що
я маю грати на піаніно, і що вона хоче слухати мою гру.
Бо я була певна, що тепер гратиму погано і бездарно.
Дуже довго я грала тільки для Марії. І вона справді свя-
тий Миколай, можете мені повірити».
Мені ніколи не спадало на думку: Поліна страждає,
що не може ходити. Бо вона весь час задоволена. Гасає
по квартирі на своєму інвалідному кріслі, і здається, що
це найкраще в світі заняття. І ті, хто не має інвалідного
крісла, пропустили у житті щось важливе.
Поліна завжди весела, і в неї завжди гарний настрій.
І це вона мене підбадьорює, а не я її. Не можу уявити її
в депресії. Не можу уявити її без інвалідного крісла. Не
можу назвати її інвалідом. Поліна – не інвалід. Поліна – це
рудоволоса жінка, що їздить на інвалідному кріслі й го-
лосно сміється. І пише мені двадцять есемесок на день.
Я ніколи не задумувалась над тим, що Поліні потрібна
допомога для того, щоб викупатись. Правда, я знаю, що
вона не може сама спуститись сходами і поїхати в супер-
маркет. І що їй треба, щоб хтось возив її гуляти в парк.
Насправді вона не може більшості тих речей, які
можу я, але ніколи не скаржиться. А я можу ходити, бі-
гати й стрибати навколо школи – і в мене все одно буває
поганий настрій і хандра. І я плачу вночі – сама не знаю
чому. І розповідаю Поліні про свої погані настрої, і вона
мене втішає. Замість того, щоб сказати:
24
«Марто, Марто, подивись на свої ноги. Вони у тебе
ходять. Тому розслабся. Або краще збігай до магазину
і купи мені хліба. І цукерок «Пташине молоко».
Але Поліна ніколи нічого такого не каже. І ніколи
не просить їй допомогти. І я й не допомагаю. Хоча ча-
сом таки просить збігати по «Пташине молоко», бо це
її улюблені цукерки. Я їх, до речі, також люблю. Майже
так само як батончики «Баунті».
На Капітоліну розповідь Поліни також справила вра-
ження. І вона явно не знає, що сказати, тому не знати
навіщо, каже:
«Святий Миколай приносить дітям подарунки вночі
раз на рік».
Так, ніби не зрозуміло, що Марія – це святий Мико-
лай у переносному значенні слова. І що вона допомагала
Поліні, коли тій було дуже важко.
«Так, це правда, Капітоліно. Але Марія – це такий
святий Миколай, що приходить багато разів на рік
удень. Хоча, коли треба, вона може прийти і вночі. І вона
вміє обдаровувати – як мало хто».
«Я вже готова до налисників з маком. Зараз це буде
найкращий подарунок», – додає Марія наче між іншим,
легко всміхаючись, самими лише кутиками губ.
Поліна сміється:
«Марія не любить, коли я її довго хвалю. Але зараз
вона почне хвалити мої налисники і мене, тож ми від-
новимо рівновагу. У світі завжди зберігається баланс».
«Це правда, – каже Марія. – Ви хвалите, і вас хвалять.
Ви даєте, і вам дають. Ви забираєте, і у вас забирають. Ви
допомагаєте, і вам допоможуть. Ви брешете, і вас хтось
обдурить. Рівновага є у всьому».
25
 Пізніше Капітоліна сказала мені, що Марія видалась
їй надто загадковою і серйозною. І наче зверхньою.
«Я не все розумію, що вона каже. Вона чогось не
доказує, і треба здогадуватись, що вона мала на увазі.
З Поліною набагато простіше. Вона така класна. І я хочу
з нею грати в шахи. Вона супергравець, тобто суперграв-
чиня. Може, вона мене чогось навчить».
Я рада, що Поліна сподобалась Капітоліні. І Капітолі-
на також сподобалась Поліні. Це добре, бо Поліні часом
буває самотньо, а я не завжди можу її розвеселити. Бо
інколи я приходжу до неї і просто сиджу мовчки. А Ка-
пітоліна вміє жартувати. Поліні не доведеться з нею
мовчати.
Звісно, Поліна не цілком самотня, її відвідує син, але
він дуже зайнятий і приїжджає тільки у вихідні, та й то
не щотижня. А якщо у Поліни буде ще й Капітоліна,
вона рідше буде сама. Ну, а ще в неї є Марія – хоча вона
також приходить не дуже часто.
Мені дуже сподобалась Марія. Я би не сказала, що вона
надто загадкова й серйозна, а якраз в міру. І я би хотіла
з нею ближче познайомитись. Невідомо тільки, чи їй буде
зі мною цікаво. Бо часто я не знаю, як підтримати розмову
й мовчу. Мені, до речі, також подобається святий Мико-
лай. І мої батьки вважають, що я – це подарунок їм від
святого Миколая. Бо я мала народитися дев’ятнадцятого
грудня. Принаймні так сказав лікар. У результаті я наро-
дилась на тиждень пізніше, але мої мама з татом все одно
вважають, що святий Миколай їм мене подарував. Отож
я – подарунок від святого Миколая. І це приємно.
Дзвонить мій мобільний. Це телефонує тато, і я про-
шу його, щоб він купив гранатів. Бо мені досі хочеться
26
гранатів. А ще перед очима в мене весь час стоїть оте
гранатове дерево. І гранат, до якого тягнеться дівчинка
у темно-червоній сукні.
Марія розливає всім чай із глиняного чайника, і рап-
том у кухню заходить пан Карло. Виявляється, він знає
Марію. Вони з нею навіть на «ти». Дивно, що він ніколи
нічого мені про неї не розповідав.
Я знайомлю його з Капітоліною, і вона відразу ціка-
виться, чи пан Карло вміє грати в шахи. Пан Карло не
грає в шахи, і Капітоліна помітно розчарована:
«Так мало людей грає в шахи серед моїх знайомих. Не
можу ж я весь час грати шахи сама з собою. Або з Мар-
тою, яка все одно думає тільки про свої малюнки й про-
грає мені з шостого ходу».
Це правда. Капітоліна ще забула уточнити, що вона
мусить мені підказувати, як ходити, вже з третього ходу.
Шахи – це зовсім не моє.
«Не забувай про мене, Капітоліно. Тепер у тебе є гід-
на суперниця, – каже Поліна. – І я не збираюсь тобі про-
гравати ні з шостого ходу, ні з восьмого».
«А з якого?» – цікавиться Капітоліна.
«Ні з якого. Збираюсь у тебе виграти. Можемо спро-
бувати після чаювання. Якщо хочеш. І не боїшся програ-
вати», – Поліна задоволено розрізає налисник з маком
на маленькі шматочки, вправно орудуючи ножем і ви-
делкою.
«Не боюся. І чому ви думаєте, що я програю? Може,
я виграю?»
«Не кажи гоп… Ох, які ж смачні налисники, Маріє».
Капітоліна з Поліною допивають чай першими
і йдуть у вітальню грати в шахи. Точніше, Поліна мчить
27
на своєму кріслі попереду, наспівуючи якийсь вальс,
а Капітоліна йде за нею.
Марія допиває чай і береться мити посуд. А я ти-
хенько розповідаю пану Карлові про гранатове дерево.
Про дівчинку, яка тягнеться до граната і не може до-
тягнутись. Сукня у дівчинки такого кольору, як шкірка
граната.
«Мені сьогодні весь день хочеться граната. Хоча би
малесенького. Я вже попросила тата, щоб він купив.
А твір я, мабуть, не буду писати».
«Може, будеш, а може, й не будеш, – розважливо
каже пан Карло. – А в мене, до речі, є гранат. Я вчора ку-
пив його, наче передчував, що тобі сьогодні захочеться
його скуштувати. Бо мені у квітні вже хочеться зеленого
борщу, а не гранатів. Гранати я люблю восени і взимку.
Тож можемо піднятись до мене. А заодно покажу тобі ще
дещо, раз ми вже говоримо про гранати».
«Ходімо до вас. Якщо у вас є гранат».
«Ми ненадовго зайдемо до мене, Маріє. Треба наго-
дувати Марту гранатами. Після твого обіду вона й досі
голодна. Бувають такі дівчата».
«Значить, у цієї дівчини сьогодні гранатовий день», –
відповідає Марія.
У пана Карла на кухні пахне фарбою.
«Я сьогодні фарбував вікно, тому будеш їсти у май-
стерні. Один гранат можеш з'їсти тут, а другий забереш
із собою. Гранатовим дівчатам краще мати із собою запас
гранатів. Про всяк випадок. А я зараз пошукаю картину».
«Яку картину?»
«Ту, яку намалювала твоя мама після смерті її мами,
а твоєї бабусі».
28
Гранат пана Карла неймовірно солодкий. Не пам’я­
таю, коли я востаннє їла такі гранати. Бо тато останнім
часом купував трохи закислі, у мене від них навіть оско-
ма на зубах буває.
«Ну, як гранат?» – цікавиться пан Карло.
«Найсолодший з усіх гранатів».
«Бачиш як – навіть найсолодший. Мабуть, цей гра-
нат знав, що він дозріває для тебе. І дозрів як слід. А ось
і картина твоєї мами».
На картині намальований розламаний гранат. Кілька
зернинок випало. Біле тло і більше нічого.
Я довго дивлюся на цей гранат і не знаю, що сказати.
Бо слова розсипались, як гранатові зернята, і я не можу
їх позбирати.
«Ну, що скажеш, Марто?» – питає пан Карло.
Я мовчу, і пан Карло також мовчить. Якби я вміла
читати його думки, я би прочитала ось що:
«Добре, що я вчора купив два гранати. Один Марта
зараз з'їсть, а другий візьме додому. Це ж треба, ще й досі
продаються гранати. А Настина картина її здивувала.
Хоча поки що вона не зрозуміла, що й до чого. Так і має
бути. У неї такі очі, як в Насті, коли вона дивиться на
гранат і мовчить. І вже заляпалась гранатовим соком.
Але я не буду їй нічого казати. Бо вона дуже перейма-
ється тим, щоб бути охайною. Руки чисті, нігті чисті,
блузка чиста. Але художникам не треба цим перейма-
тись. Художник має і може бути заляпаний. Марта ще
до цього не звикла. До того, що вона художниця і їй
можна заляпуватись. Навіть треба. Пляма – це колір.
Новий відтінок кольору. Пляма на одязі – це не так
страшно».
29
 Але я не вмію читати думок, я чую тільки слова. Пан
Карло питає:
«Що думаєш? Як тобі цей гранат?»
«Завеликий. Він надто великий. Це мама вчилась
малювати натюрморти?»
«Ні. На той час вона вміла малювати натюрморти.
Її тоді більше цікавило місто. Урбаністичний пейзаж.
Вулиці. Будинки. Трамваї. Електричні дроти. Вітрини.
Манекени у вітринах. Кав’ярні. Столики під парасолька-
ми. Мабуть, манекени у вітринах посприяли, щоб вона
стала дизайнером».
«А чого вона намалювала цей гранат? Вона, здається,
не любить гранатів. Чи це бабуся любила гранати? Це
спогад про бабусю?»
«Твоїй бабусі треба було їсти гранати. Бо в неї після
чергової хіміотерапії дуже впав гемоглобін. Лікарі ска-
зали, що його підвищують гранати. Тому треба щодня
з’їдати один гранат. Або хоча би через день по гранату.
То був початок березня, і гранатів ніде не було. Настя
оббігала все місто і знайшла гранати тільки на Беса-
рабському ринку. Дуже дорогі. Але вона все одно їх там
купувала. А потім вони зникли й звідти. Твоя бабуся не
дожила до кінця весни, і твоя мама довго думала, що це
тому, що у Києві не було гранатів. Бо якби вони були,
вона би вилікувалась».
«Справді? Гранати її вилікували би?»
«Мабуть, ні. Її вже не можна було вилікувати. Але
твоя мама весь час думала про ті гранати, яких вона не
купила. А цей гранат наповнений сльозами твоєї мами –
кожна зернинка, як сльоза. Ці зерна – це не звичайні
зерна граната, а сльози. Бачиш, скільки світла у кожній
30
сльозі. Як вони промальовані, ці сльози. Твоя мама –
талановита художниця».
«Вона вже не малює. Хіба що ескізи до своїх суконь».
«Це не має значення. Щоб моделювати одяг, також
треба бути художником. Те, що вона робить – це праця
художника. Вона бачить, помічає і перетворює. Ти вже
доїла гранат? Повертаємось до Поліни?»
***
Із Поліниного помешкання чути голосний сміх.
Я знаю, як сміється Капітоліна й Поліна, ось цей незна-
йомий низький сміх – це сміх Марії.
Коли ми заходимо, Поліна відразу повідомляє нам,
що Капітоліна програла першу партію на десятому ході.
А другу на тринадцятому. Вона готова була боротися
й далі і зіграти третю партію – бо Капітоліна любить
боротися, але Поліна відмовилась.
«Дві партії для початку – це більше, ніж досить. Та
й тобі, мабуть, треба братися за уроки, якщо ти збира-
єшся їх робити у мене. А якщо ні – треба йти додому.
Марто, ти залишишся?»
Я спершу думала, що залишуся. Мені хотілося ще
трохи побути з Поліною. Вона сьогодні дуже весела.
І поспостерігати за Марією. Але після цього граната,
наповненого слізьми, відчула, що хочу побачити маму.
«Ні, Поліно. Мені треба йти додому».
«Писати твір? Правильно. Бо ти можеш його напи-
сати. І напишеш. Я у тебе вірю».
Ми з Капітоліною збираємося, Капітоліна довго за-
шнуровує свої мартенси. Нічого, завтра вони будуть
моїми... на один день тільки, але все одно приємно.
31
 «Як же ви гарно граєте в шахи, Поліно. Я би хотіла
грати з вами частіше. І я дуже щаслива, що ми познайо-
мились. Хоча, якби не наш із Мартою заклад, ми би ще
не швидко зустрілись», – каже на прощання Капітоліна.
«Який ще заклад?» – питає Поліна.
«Ой! Та так, нічого особливого. Не звертайте ува-
ги», – я непомітно наступила Капітоліні на ногу. Не хочу,
щоб Поліна знала про те, як я обстрибувала школу. Це
має залишатися таємницею.
Поліна зрозуміла, що Капітоліна сказала щось зайве,
тому далі не розпитує:
«Ну, що ж. Моя шахівниця завжди на тебе чекає,
Капітоліно. А граю я справді непогано, як ти поміти-
ла. У мене був час тренуватися. Мій покійний чоловік
вважав, що день без партії в шахи – втрачений. Я так не
вважала ніколи, але... треба було його виручати. Він був
гарний стратег. Навчив мене різних хитрощів».
«Ой, це те, що мені треба. Як жаль, що ваш чоловік
помер», – Капітоліна часто буває нетактовна, але, зда-
ється, Поліні це не заважає.
«Ти знаєш, мені також жаль. Але в мене залишились
його книжки, за якими він вивчав шахові стратегії, отож,
якщо ти вирішиш бувати у мене часто, ми з тобою змо-
жемо чимось звідти скористатися».
***
Удома я міцно обіймаю маму. І кажу їй, що пан Карло
показав мені її картину.
«Оту, там де гранат і в ньому сльози. Мамо, мені так
жаль бабуні. Вона дуже страждала? Їй було дуже боля-
че?»
32
«Дуже. А я справді вірила, що гранати можуть її вря-
тувати. А їх як на зло на початку березня вже не можна
було ніде знайти. А от зараз гранати ще продаються,
хоча вже середина квітня».
Увечері тато приніс мені три гранати. Справді, сьо-
годні гранатовий день. Цікаво, чи вони такі самі кислі,
як ті, що він купив минулого разу? Перший виявився
дуже солодким – я не могла стриматися, щоб його не
скуштувати. І незчулася, як від граната нічого не за-
лишилося.
«Марто, залиш щось на завтра, – каже тато. – Або ні,
не залишай. Завтра куплю тобі ще гранатів».
Однак я таки ховаю гранати. Пан Карло каже, що
поміркованість в їжі дуже важлива. І що художник без
почуття міри – це не зовсім художник.
Мені хочеться розповісти татові про гранатове дере-
во, яке я збираюся намалювати, але у мене не виходить.
Слова нічого не описують. Я не знаю, як передати слова-
ми цей колір – отой, який починається на плоді гранато-
вого дерева і закінчується на сукні дівчинки. Крапельки
цього кольору є у неї на шкірі. Тільки їх майже нікому
не видно.
Перед сном я написала твір. Просто сіла за стіл, від-
крила зошит, взяла ручку й почала писати. Про сьогод-
нішній день, у якому було багато гранатів. І що я ніколи
не бачила, як ростуть гранати. Але колись неодмінно по-
бачу. Про картину моєї мами. Про хворобу бабусі. Про
те, що художники пам'ятають, малюючи. Що я буду ху-
дожницею. І мені треба буде багато пам'ятати. Про гра-
натове дерево й дівчинку, що тягнеться до граната, я ви-
рішила не згадувати. Нехай це буде моєю таємницею.
33
 До речі, вчителька поставила мені дванадцять ба-
лів. Сказала, що мій твір найкращий. Навіть Капітоліна
отримала одинадцять. Мені це було не дуже приємно.
Я не вважаю, що мій твір найкращий, хоча я не читала,
інших творів, крім твору Капітоліни. А він нічим не
гірший за мій. Просто він про інше. Вчителі часто не
розуміють головного. І вони зациклені на оцінках. А це
неправильно.
Тато з мамою були дуже зворушені моїм твором. Зда-
ється, тато навіть показав його своїм колегам на роботі.
Але Капітоліна не образилась. Вона сказала, що їй
хотілося плакати, коли вона читала мій твір. І що він
набагато кращий, ніж її. І що це дуже добре, що я буду
художницею, а не письменницею.
«Ти би стала моєю конкуренткою. А це би могло пе-
решкодити нашій дружбі», – каже Капітоліна так серйоз-
но, що я не можу не розсміятись.
***
Поліна зателефонувала мені ввечері – вже тоді, коли
я лежала в ліжку і збиралася вимкнути мобільник.
«Марто, Марто, чи ти спиш?» – співає Поліна в труб-
ку.
Я кажу, що якщо взяла слухавку, значить, не сплю.
«Слушно, – каже Поліна. – Але я не могла би чека-
ти аж до ранку, мусила тобі подякувати за знайомство
з Капітоліною. Бо це дівчисько таки добре грає в шахи.
І хотіло поставити мені мат. Єдине, що мені допомогло,
це те, що я вчасно це помітила. І вперше, і вдруге. Та
й мій чоловік недарма мене тренував. Але тепер мені
доведеться серйозно готуватись до наступної партії. Бо
34
Капітоліна прагне реваншу. А ще ви обидві дуже сподо-
бались Марії».
«Марія мені також сподобалась».
«Ще б пак. Знаєш, вона сказала, що я дуже помолод-
шала. Та це ясно: коли спілкуєшся з молодими, завжди
молодшаєш. А коли спілкуєшся з юними дівчатами...
та ще й такими… Марія теж сказала, що після нашого
обіду вона відчула себе молодшою. А потім, коли ми
грали в шахи, вона так реготала... Шкода, що ти цього
не бачила. Бо Капітоліна кепкувала з кожного мого ходу.
І зі своїх також. Оце дівчисько – за словом у кишеню не
лізе! Марія каже, що це добре, що у мене з’явилась на-
решті подруга, яка вміє грати в шахи. Бо Марія кілька
разів пробувала зіграти зі мною. Вона знає правила і як
ходять фігури. І я виграю у неї з кількох ходів. Знаєш,
Марто, це єдина вада у Марії – вона зовсім нічого не
тямить у шахах».
«Ти їй це казала, Поліно?» – сміюсь я.
«Авжеж. А вона сказала, що вад у неї набагато біль-
ше, і ця найменша. Але решта її вад мене не цікавлять
і не заважають. Та й не можна вимагати від святого Ми-
колая ще й того, щоб він добре грав у шахи. Досить того,
що він приходить, купує харчі за моїм довжелезним
списком, допомагає мені викупатися, розвішує прання
на балконі. Навіть іноді миє вікна. І відповідає на всі мої
запитання. Від запитання про те, навіщо живуть інва-
ліди, і до того, по чім тепер на ринку петрушка. І з нею
можна поговорити на будь-яку тему. З Марією можна
говорити абсолютно про все».
«Я теж не вмію грати в шахи, Поліно. Виходить, це
моя вада?»
35
 «Мабуть, вада, – серйозно каже Поліна. – Але ти не
переймайся, Марто, мені зовсім не обов’язково, щоб ти
вміла грати в шахи. Мені також вистачає, що ти прихо-
диш до мене, показуєш свої малюнки, ми їмо смачний
обід, ти мовчиш або щось розказуєш. Я граю на піаніно
і відчуваю, що коли до тебе в дім приходять друзі, життя
стає смачним, як цукерки «Пташине молоко».

Травень. День народження Поліни
У
чора почалися літні канікули – можна вставати,
коли хочеш, не треба робити уроків і нашвидкуруч
складати не складений звечора наплічник. Можна ні-
куди не поспішати. Я люблю жити повільно, смакувати
дні, як цукерки. Всі дні тепер належать мені – від ранку
до вечора.
А ще Поліна запросила мене на свій день народжен-
ня. День народження у неї у суботу, але ми будемо свят-
кувати у п’ятницю, бо у суботу до Поліни приїде син
з дружиною і їхнім сином, тобто з маленьким онуком
Поліни, якому всього-на-всього сім місяців. Чи вісім.
У кожному разі, це дуже маленький хлопчик, який часто
голосно плаче. І вони всі побудуть разом цілих три дні,
що буває нечасто.
Капітоліна також запрошена на день народження.
А ще будуть пан Карло й Марія.
«Мої найближчі друзі», – як сказала Поліна. Капіто-
ліна дуже пишається тим, що вона зарахована до най-
ближчих друзів Поліни. Я також цим пишаюся, але не
38
повторюю цього так часто, як Капітоліна. Зрештою, її
можна зрозуміти – вона познайомилась із Поліною зо-
всім недавно. Капітоліна страшенно переймається тим,
що ж подарувати Поліні, а також тим, що не можна свят-
кувати день народження раніше. Навіть на один день.
Часом Капітоліна буває дуже забобонна. І мене це дивує.
Хіба може бути забобонною людина, яка збирається ста-
ти мандрівницею і об’їздити всю Європу, Азію й Африку?
Ми гойдаємось у мене на подвір’ї у гамаку, який тато
почепив між двома яблунями на честь того, що почалися
літні канікули, й Капітоліна замислено каже:
«Це буде не справжній день народження. Я чула, що
не можна святкувати день народження раніше. Це по-
гана прикмета. Може статися біда».
«Що, наприклад?»
«Будь-що. Різне. Поліна може захворіти».
Я трохи задумалась і вирішила на всяк випадок за-
дзвонити Поліні, запитати, що вона про це думає. Може,
краще перенести святкування дня народження на піз-
ніше?
Поліна сміється і каже, що не вірить у такі дурниці.
«Іноді я святкувала день народження на тиждень
раніше, і нічого. Досі жива».
Капітоліну це не переконало.
«Так, вона жива, але не може ходити. І в неї через
це була депресія. Якби не Марія, то ця депресія її би
зморила».
«Що зробила?»
«Зморила. Так каже мій тато. А якби вона не святку-
вала день народження на тиждень раніше, то все було
би добре».
39
 Мені не подобається ця тема, я вирішую змінити її
і запитую в Капітоліни, що ж нам подарувати Поліні.
«Не можу нічого придумати. Тобі добре – ти можеш
намалювати малюнок. Полінин портрет. Якби я вміла
малювати, я би довго не думала про подарунок».
Капітоліна розглядає свої нігті й морщить лоб.
Сьогодні Капітоліна нестерпна, але я їй цього не
кажу. І не хочу дарувати Поліні малюнок. На Різдво
я вже подарувала Поліні її портрет. І цього вистачить.
«Ну що, ти щось придумала?» – питає Капітоліна.
«Нічого. А ти?»
«І я нічого. Я би могла подарувати їй шахи, але шахи
в неї вже є. І вона каже, що це її улюблена шахівниця, бо
на ній вона грала в шахи зі своїм покійним чоловіком
і збирається грати тільки цими фігурами і тільки на цій
шахівниці до смерті. І те, що вона пошкрябана, не має
жодного значення».
«Поліна так і сказала, що до смерті?»
«Атож. І сказала, що до іншої шахівниці вона й паль-
цем не доторкнеться. Я вже вивчила це питання. Бо
у мене була ідея подарувати їй шахівницю».
«Може, порадимось із паном Карлом?» – пропоную я.
Спершу Капітоліна відмовляється – вона любить ви-
рішувати проблеми без допомоги дорослих, але коли ми-
нає ще чверть години, а ми так нічого й не придумали,
вона таки згоджується, щоб ми сходили до пана Карла.
«Як же ви вчасно, дівчатка, – радіє пан Карло. –
Я саме збирався пити чай. У товаристві чай пити весе-
ліше».
До чаю пан Карло пропонує хліб й абрикосове варен-
ня. Пан Карло – великий шанувальник варення. Він їсть
40
його влітку і взимку. Навіть тоді, коли є свіжі абрикоси,
пан Карло запропонує вам скуштувати його варення.
У нього є ще інше варення, але він знає, що я лю-
блю тільки абрикосове. А Капітоліна любить будь-яке
варення й помітно пожвавлюється. Накладаючи його
собі у вазочку, вона пропонує нам подарувати Поліні
банку варення:
«У мене вдома дуже багато варення».
«Я не знаю, чи Поліна любить варення...»
«Не любить, – каже пан Карло. – Вона завжди від-
мовляється від мого варення, і я тепер вже їй його не
пропоную».
«Шкода, – каже Капітоліна. – Доведеться думати далі.
А ви що даруєте Поліні?»
«Ми з Марією даруємо їй мп3 плеєр і колонки, щоб
можна було слухати музику не тільки в навушниках. Бо
у неї поламався програвач, а вона не лише любить грати
на піаніно, а й слухати музику».
«Але ж у Поліни немає компа, як вона закачуватиме
музику?»
«Я вже накачав їй всякої музики із свого комп’ютера.
І закачуватиму те, що вона проситиме».
«Ви вже купили плеєр? Покажете?» – вигукуємо ми
з Поліною в один голос, плескаємо одна одну по плечу
і тричі повторюємо «наше щастя!» – так ми завжди ро-
бимо, коли кажемо одне й те саме вголос.
«Авжеж, покажу».
«Білий плеєр – це стильно», – каже Капітоліна, узяв-
ши з моїх рук плеєр. – Скільки тут пам’яті?»
«Шістнадцять гігабайт».
«Чого так мало? У мене шістдесят чотири».
41
 Я думала, пан Карло образиться, що Капітоліна кри-
тикує його подарунок, але він не ображається, а каже,
що музики Поліні вистачить. І що він записав їй дуже
багато альбомів, а місце ще залишилось. І що коли По-
ліна проситиме, він записуватиме їй щось нове.
«У мене вже є на робочому столі папка «Музика для
Поліни».
«Круто. А що ви вже записали?»
«Різну музику. Сучасну й давню. Світську й сакраль-
ну. Етнічну. Едіт Піаф та Цезарію Евору. Дівну Любоєвіч
й Петроса Ґаітаноса, ансамбль «Древо». Багато бароко-
вої: Бах, Гендель, Вівальді, Монтеверді, Кореллі».
«Ооо. Нікого не знаю, крім Баха. Запишіть їй «Океан
Ельзи».
«Поліна не фанатка «Океану Ельзи», наскільки
я знаю».
«Шкода. Бо я – велика фанатка «Океану Ельзи». Ну,
тоді запишіть саундтрек із фільму «Хористи». Це мій
улюблений фільм. Ви його бачили?»
«Бачив. Я також люблю цей фільм. І музику пошукаю
прямо зараз, а то можу забути. Я часто буваю забудь-
куватий. Скажу, що це від тебе. Тож можеш більше не
думати про подарунок».
«Ні, це неправильно. Я хочу щось подарувати Поліні.
Конкретне».
«Музика – це для Поліни дуже конкретно. Вона
зранку обов’язково слухає якусь мелодію. І тільки по-
тім встає з ліжка. І завжди слухає музику перед сном.
Музика – це гарний подарунок для Поліни. Я думав, що
Марта щось намалює. А ти, Капітоліно, справді можеш
знайти для Поліни якісь записи».
42
«Я не хочу нічого малювати. Нецікаво весь час дару-
вати свої малюнки. Це ненормально», – кажу я.
«Правильно. Ви ж не даруєте Поліні свої малюнки», –
підтримує мене Капітоліна.
«Згоден. Тоді подаруйте їй квіти», – каже пан Карло
трохи неуважно, бо він уже шукає в інтернеті саундтрек
до «Хористів».
«Квіти – це само собою. Але квіти швидко зів’януть,
і від подарунка не залишиться й сліду. Треба щось, що
не доведеться викидати за кілька днів».
«Може, подаруємо їй вазон з якоюсь рослиною... –
міркую я вголос. – Його не доведеться викидати, хіба
що Поліна не поливатиме його. Але ми будемо писати
їй есемески-нагадування».
Капітоліні ця ідея дуже подобається:
«Супер. Я встаю зранку і пишу: «Дорога Поліно, не
забудь полити кактус. А то наша шахова партія відкла-
деться на далеке майбутнє». Можна буде її трохи шан-
тажувати поливанням вазона».
«А чого кактус? Кактуси треба поливати рідко, раз на
тиждень, а є такі, що ще рідше».
«Ну, це я просто так сказала: кактус. Ну так, кактус
не підходить. Треба щось інше».
«Можна фіалки. Вони гарно цвітуть і листя у них
гарне. Їх треба поливати щодня, але якщо один день
пропустиш, це не страшно».
«Правильно. Фіалки – це те, що треба. У нас удома
дуже багато фіалок, моя мама від них фанатіє, – гукає
Капітоліна. – Вона може нам дати фіалку. Тільки треба
буде купити гарний горщик і пересадити її, бо всі наші
вазони старі й пощерблені».
43
 «А вазон можна розмалювати», – кажу я. Ні, від ма-
лювання втекти не можна. Навіть коли я не хочу малю-
вати, все одно хочу малювати. Не можу цього зрозуміти.
Щойно я не хотіла ніяких малюнків – і вже уявляю роз-
мальований горщик, в якому ростиме фіалка, а на гор-
щику будуть квіти й птахи – павичі з яскравими пиш­
ни­ми хвостами.
«Годиться».
«Мені також подобається, – каже пан Карло. – І роз-
мальований горщик для квітів – це теж, як на мене, те,
що треба. Поліна буде у захваті».
Він уже переписав музику з «Хористів» на Полінин
плеєр і пропонує нам ще чаю.
Але ми відмовляємось – Капітоліні не терпиться ви-
брати фіалку і йти на пошуки горщика. Отож ми біжимо до
неї додому й обіцяємо, що завтра прийдемо до пана Карла
з горщиком, щоб його розмалювати. Пан Карло каже, що
знайде фарби, якими можна малювати по кераміці.
Поки йдемо, Капітоліна телефонує своїй мамі, і пи-
тає, чи можна подарувати Поліні фіалку. Вона також
розповідає про горщик, який я буду розмальовувати. Її
мама, здається, зворушилася, і пропонує нам вибрати
фіалку самим. Мовляв, у неї їх багато і вони всі улюблені.
Але для Поліни нічого не шкода.
Вибрати фіалку – це ціла робота: у Поліниної мами
вазонів із фіалками не менше двадцяти. Ми вирішуємо
вибирати із тих, які зараз цвітуть – це спрощує наше
завдання. Однак виявилося, що це теж не так просто,
бо спершу нам подобались усі фіалки. Нарешті ми зупи-
няємось на фіалці, що цвіте ніжно-бузково – так ніжно,
що навіть не віриться, що таке буває.
44
«Ця фіалка особлива», – кажу я, і Капітоліна зі мною
цілком згодна.
Потім ми йдемо у квітковий кіоск і вибираємо там
горщик. Капітоліна каже, що горщик буде в неї, бо ж
­фіалка її. Мені хочеться забрати горщик до себе:
«Я буду на нього дивитись і думати про те, як саме
мені його розмалювати».
Урешті-решт ми вирішуємо, що віднесемо горщик
до пана Карла – так буде найчесніше. І ніхто не буде об-
ражений.
«Гарний горщик. Хочете ще чаю? Варення ще є, Ка-
пітоліно».
Від чаю ми відмовляємось, адже у Капітоліни ми ви-
пили чаю. І без варення також не обійшлося. Щоправда,
абрикосового не було, але для мене Капітоліна знайшла
вафлі. Тож чаювання на сьогодні годі.
«Гаразд. Тоді чекаю вас завтра. Чи ти ще хочеш по-
працювати, Марто?»
Попрацювати я не хочу. Зараз мені хочеться побути
самій і подумати про Поліну. Адже щоб намалювати щось
для когось, треба спершу подумати про цю людину. Звіс-
но, я часто думаю про Поліну, часто пишу їй есемески.
Але це таке думання наче трохи здалеку. А зараз я маю
подумати про неї зблизька, так ніби я – це трошки вона.
«Пан Карло розмовляє з тобою так, як з дорослою.
Питає, чи ти хочеш попрацювати. Круто», – каже Капі-
толіна.
«Ти думаєш?»
«Ага. Ти хіба сама не чуєш, що зі мною він говорить
інакше, ніж з тобою. Я себе відчуваю малявкою. А на-
справді я за тебе старша».
45
 «На півроку».
«Не на півроку, а на вісім місяців. І це насправді сер-
йозно. Ти тільки народилася, а я вже вміла сидіти й пов­
зала. У мене більший життєвий досвід».
Я нічого не кажу, бо мені зараз не хочеться розмов-
ляти. І сперечатись не хочеться про життєвий досвід.
З Капітоліною добре, але мені іноді конче треба побути
наодинці з собою.
«Ти що, образилась? – Капітоліна трактує мою мов-
чанку інакше. – Художники – дуже вразливі люди».
«Ні, не образилась. Просто замислилась».
«Все ясно. Я зникаю», – Капітоліна смішно закочує
очі догори, мовляв, як же складно з цими художницями,
і з ким я тільки зв’язалась, посилає мені повітряний по-
цілунок і справді зникає.
Капітоліна знає, що часом мені треба побути самій
і сприймає це спокійно. Все-таки добре мати подругу,
яка тебе розуміє.
***
Я розмальовую горщик, пан Карло прибирає у май-
стерні, а Капітоліна вивчає сайт, присвячений догляду
за фіалками.
«На випадок, якщо Поліні буде треба консультація.
У неї ж немає інтернету. Тому я хочу підготувати відпо-
віді на всі її запитання».
А мій горщик обплітають виткі зелені стебла, він
зацвітає квітами: білими, червоними, рожевими. А над
квітами співають павичі. Звісно, як вони співають, не
чути, але мені здається, що той, хто захоче, прислухаєть-
ся і все почує. А Поліна дуже чутлива до музики.
46
Я відставляю горщик і слухаю, як він співає. І навіть
не помічаю, як ззаду підходить пан Карло і кладе мені
руку на плече. А потім підходить Капітоліна. Ми мов-
чимо й слухаємо – кожен своє.
«Яка гарна музика», – врешті каже пан Карло.
А Капітоліна каже, що це найкращий горщик, який
вона бачила у житті.
«Він гарний навіть без фіалки. Може, подаруємо його
так?»
Але на це я не згодна. Горщик вже чекає на фіалку.
Я йому це пообіцяла.
Потім ми йдемо пити чай, а горщик ставимо у центрі
столу, щоб можна було ним милуватися.
«Завтра фарба добре висохне і можна буде садити
фіалку».
«Я принесу землі, – кажу я. – У нашому саду дуже
гарна земля. У нас все добре родить, і фіалці теж буде
добре».
На прощання Капітоліна фотографує на мобіль-
ник горщик, щоб показати своїй мамі, де житиме її­­
фіалка.
На завтра малюнки на горщику стали ще кращі. Чи
це, може, так мені здалося. Але пан Карло також сказав,
що від цього горщика сьогодні просто не можна від-
вести очей.
«А якби ти знала, Марто, як сподобалось моїй мамі.
Вона навіть думає, чи не розмалювати нам усі горщики
з фіалками. Тобто вона не вміє малювати, може, ти їх
розмалюєш?»
Я невпевнено кажу, що подумаю. Розмалюва-
ти горщик Поліні на день народження – це одне,
47
а розмальовувати горщики Капітоліниної мами, яких
не менше кількох десятків – це зовсім інше.
«Ясно. Не хочеш. Ну, добре. Але пропозиція в силі».
Хто розбив горщик, ми так і не зрозуміли. Капітолі-
на вважала, що вона, а я думала, що це я його розбила.
І як він опинився на самому краєчку столу, ми також не
зрозуміли. Ми заплакали одночасно, такого з нами ще не
бувало. А пан Карло не знав, кого втішати, бо ж плакали
ми однаково голосно й розпачливо. Тож він вирішив
зайнятись горщиком, точніше, тим, що від нього за-
лишилось.
«Таки не вийде склеїти цього горщика гарно, бо оці
два маленькі шматочки не склеїш так, щоб не було вид­
но тріщини. Але можна спробувати. Якщо ви хочете,
звісно».
Від цих слів ми заридали ще більше. Ми хотіли пода-
рувати Поліні новий горщик, а не поклеєний. Дарувати
поклеєний горщик, на якому видно тріщину, безглуздо.
І павич із потрісканим хвостом нікуди не годиться. І він
не співає.
Тоді пан Карло сказав, що сам піде купувати новий
горщик. Коли він повернувся, ми вже не плакали.
Новий горщик я категорично відмовилась розмальо-
вувати. Але коли ми посадили у нього фіалку, я виріши-
ла, що все-таки розмалюю його – бо горщик із фіалкою
вже не був просто горщиком, який знову може впасти
і розбитися. Це був фіалчин дім, затишна хатка. І мені
захотілось її прикрасити.
«Ще краще, ніж було, Марто», – сказав пан Карло.
«Не розумію, – дивується Капітоліна. – Тут намальо-
вано те саме: квіти, пташки, але тепер мені ще більше
48
подобається. Цей горщик ще кращий. Може, це тому,
що він не розіб’ється?»
Ми засміялись і вирішили знову випити чаю. І ні-
коли не ставити розмальованих горщиків на краєчку
стола.
***
Нам хотілось, щоб Поліні сподобався наш подару-
нок, але ми не сподівались, що він сподобається їй аж
так. Поліна сказала, що її мама також любила фіалки
і що в них удома ними були заставлені всі підвіконня.
Одні фіалки цвіли, інші відцвітали, а ще інші тільки
готувались цвісти. І що вона знає, як доглядати за фіал­
ками, хоча вже багато чого забула. Тому неодмінно кон-
сультуватиметься з Капітоліною. Вона так і сказала:
«В разі потреби я з тобою проконсультуюсь». Капітоліна
від цих слів явно на сьомому небі від щастя.
«Це наче спогад мені з дитинства. Тільки у нас, звіс-
но, не було таких розмальованих горщиків. Цей гор-
щик – справжнє чудо», – повторює Поліна, шукаючи
найкраще місце на підвіконні.
Коли Поліна замовкла, я знала, що вона мовчить
тому, що слухає, як співає горщик.
Плеєру Поліна також зраділа, але ми з Капітоліною
знали, що вазон їй сподобався навіть більше за плеєр.
Але коли Поліна дізналася, скільки пан Карло записав їй
музики, то забула навіть про вазон. Вона дуже швидко
запам’ятала, як вмикати плеєр, шукати потрібний аль-
бом, перемотувати трек – пан Карло сказав, що Поліна
прекрасно поводиться з технікою і він за неї спокійний.
Вона не телефонуватиме йому тричі на півгодини, щоб
49
він допоміг їй ввімкнути плеєр або знайти потрібний
альбом.
«Тепер я зможу слухати на ніч музику. Немає нічого
кращого за кілька улюблених мелодій перед сном».
«А який твій улюблений композитор, Поліно?» – по-
цікавилась Капітоліна.
«Бах. Йоганн Себастьян».
Капітоліна зітхнула. Бо до її улюбленців Бах явно не
належить.
«А чому?»
«Тому, що коли я слухаю його музику, я стаю не-
вагомою. І піднімаюсь у повітря на метр. Разом зі своїм
важезним кріслом. І плаваю по кімнаті. А якщо захочу,
можу випливти у вікно. Знаєш, як добре літати по місту
в інвалідному кріслі під звуки органа?»
«Не знаю», – відповіла ошелешена Капітоліна.
«Отож. Ніхто цього не знає. А ще я часто граю для
Баха».
«Ти граєш музику Баха?» – уточнила Капітоліна.
«Ні, тобто я, звісно, граю музику, яку написав Бах.
Але я люблю грати також і для нього. Знаєш, не люблю
грати, коли ніхто не слухає. Тому ми з Бахом домови-
лись, що він буде моїм слухачем. І він дуже уважно слу-
хає, Капітоліно. Мушу тобі сказати, що як слухач він
неперевершений. Рідко хто так уважно слухає».
«Уважно слухає? Але ж він... помер. І жив… в Ав-
стрії. Чи в Німеччині… Здається, якщо я не помиляюсь».
Капітоліна явно намагається згадати, в якому століт-
ті і де жив Бах – можливо, він ще й досі живий, сидить
собі у якомусь Ляйпциґу в чорному шкіряному кріслі за
ноутбуком і перевіряє мейли. Або грає на синтезаторі.
50
Або прогулюється по місту й насвистує нову мелодію.
А чом би й ні?»
Поліна сміється – їй явно подобається розгубленість
Капітоліни.
«Бах помер 1750 року».
«Нічого собі. Я думала, він помер трохи пізніше. Десь
1820», – каже Капітоліна з полегшенням. Бах таки помер.
І ми з паном Карлом і Марією регочемо.
Але Поліну це не розсмішило і вона продовжує:
«То що, як він помер, йому заборонено слухати му-
зику? Ти це хочеш сказати?»
Я ніколи не чула, щоб Поліна говорила так суворо.
На місці Капітоліни я би вже перелякалась і з усім по-
годилась. Але Капітоліна не з тих, хто легко здається:
«Ні, не заборонено. Але якщо він помер, то як він
може слухати музику? І як з ним можна про щось до-
мовлятись? Ти просто фантазуєш, Поліно. І уявляєш,
що Бах тебе слухає. Але це не насправді. Це просто
гра...»
Капітоліна хотіла сказати щось іще, але вираз облич-
чя Поліни змусив її замовкнути. Здавалося, що Поліна
зараз заплаче. А цього ніхто з нас не міг би витримати.
Якби Поліна плакала у свій день народження – це був
би зіпсутий день народження. Остаточно. І вона би за-
плакала, якби не Марія.
Марія обережно поклала руку на плече Капітоліні
й тихо сказала:
«Немає нічого неможливого для тих, хто вірить. Ми
так мало знаємо про життя. І ще менше про смерть.
І зовсім мало про тих, хто помер. Мені зовсім не важко
повірити, що Бах слухає Поліну і тішиться, що вона грає
51
для нього. Якщо чогось не видно, Капітоліно, це не озна-
чає, що цього не існує».
Тепер я подумала, що зараз розплачеться Капітоліна.
І не тому, що вона повірила: невидимий Бах приходить
слухати, як грає Поліна, а тому, що вона зрозуміла: сво-
єю упертістю завдала Поліні болю. У її день народження.
На щастя, Поліна вже заспокоїлась. І до неї поверну-
лось звичне почуття гумору.
«Може, це й справді гра, Капітоліно. Моя гра, адже
старим людям потрібно грати в ігри ще більше, ніж ді-
тям. Особливо старим людям в інвалідному кріслі. Тут
без ігор не обійдешся. Помагає краще за будь-які ліки».
Марія каже:
«А це справді починалося з гри. Я запропонувала
Поліні уявити, що вона грає для Баха. Бо їй не хотілося
грати після того, як вона перестала ходити. А я не могла
до неї приходити щодня, щоб вона грала для мене. І це
її врятувало, ця гра для Баха. Вона грала для нього що-
дня. Є ігри, що допомагають жити. Адже для Баха можна
грати будь-коли, вдень і вночі. Він нікуди не поспішає,
він завжди готовий слухати».
Капітоліна підійшла до Поліни й міцно обійняла її
і щось зашептала на вухо. Не знаю, що вона шепотіла,
але Поліна усміхнулася і запросила всіх до столу, який
вони накривали вдвох з Марією. А ще попросила пана
Карла поставити музику з фільму «Хористи». Капітоліна
розцвіла. Пан Карло підморгнув мені. Тільки Марія не-
зворушно розливала всім у склянки сливовий сік.
Коли саундтрек до «Хористів» закінчився, Поліна
спитала, чи ми не проти послухати Баха. «Токкату і фугу
ре-мінор». Бо в неї зараз настрій саме на цю музику. Ми
52
всі погодились. Причому Капітоліна кивнула головою
разів із десять.
Поліна слухала музику, заплющивши очі, обличчя
її було замріяне, всі зморшки на ньому розгладились.
Може, й справді їй здавалось, що вона стала невагомою.
Що її крісло пливе у повітрі, гойдається над святковим
столом, на якому пишний іменинний торт, спечений Ма-
рією. Я дивлюсь на усміхнене обличчя Поліни, і думаю,
що це жахливо – не могти ходити. Адже Поліна не може
цілими днями кататись по квартирі на своєму кріслі. Їй
так само, як і мені, хочеться гуляти, дихати свіжим по-
вітрям – коли заманеться. І тут вона цілком залежить
від інших людей. Добре, що є пан Карло, який зран-
ку возить Поліну на прогулянку. Спершу він зносить
униз Полінине крісло. Потім повертається й несе Поліну
на руках донизу й усаджує в крісло. На щастя, Поліна
важить небагато, а пан Карло сильний. І добрий – бо,
мабуть, не кожен би погодився п’ять днів на тиждень
тягати вгору-вниз візочок і Поліну.
Ні, я би не витримала в інвалідному кріслі. Жодного
дня. Мені стає жаль Поліни, хоча вона завжди каже, що
її не треба жаліти. І що вона щаслива. І життя прекрас-
не – навіть в інвалідному кріслі. Капітоліна також цього
не може зрозуміти. Як можна бути щасливою в інвалід-
ному кріслі?
А звуки органа розсипаються по підлозі, вдаряють-
ся об стіл, сиплються травневим дощем на підвіконня.
Хоча хто сказав, що це травнева музика – я нічого не
знаю про цю музику, не знаю, навіщо Бах її написав і що
він тоді думав. Знаю тільки, що невагомість починається
із серця, яке стає великою синьою надувною кулькою
53
і розширює груди. І ми всі літаємо в повітрі навколо По-
ліниного інвалідного крісла – я, Капітоліна, пан Карло,
Марія.
Музика затихає, крісло Поліни поволі опускається на
підлогу, Поліна розплющує очі й здивовано дивиться на
нас усіх – так, ніби бачить уперше, або так, ніби вона по-
вернулася після довгої мандрівки й відвикла від людей.
Синя надувна кулька у моїх грудях з шумом здувається,
серце б’ється швидко, швидше, ніж завжди. Я голосно
­зітхаю – водночас з Капітоліною, паном Карлом і Ма-
рією. Наші зітхання – це завершальний акорд «Токкати
і фуги ре-мінор», яку написав Йоганн Себастьян Бах
багато років тому. Він навіть не уявляв, що ця музика
відірве від землі інвалідне крісло, в якому сидить рудо-
волоса жінка, і воно попливе по кімнаті.
Поліна також зітхає, а потім каже «отож» і дивиться
на нас – раптом ми щось скажемо. Але ніхто з нас не
може нічого сказати. Принаймні не зараз. Не тепер. Бо
ця музика ще досі лоскоче нам ніздрі, щипає губи й очі.
Поколює кінчики пальців на руках і ногах. Переливаєть-
ся у горлі. Не дає нічого сказати. Ми мовчимо і голосно
дихаємо. У Капітоліни великі очі. Ніби вона до краю
здивована. Марія заплющила очі. Пан Карло схилив го-
лову. Поліна також голосно дихає, голосніше за нас усіх.
Їй треба віддихатись після польоту.
«Ох, цей Йоганн Себастьян, – нарешті каже вона. –
Як же я його люблю. І це ж йому було всього двадцять
років. А він взяв і написав оцю «Токкату й фугу». Як це
йому вдалося – не можу збагнути. Вам, дівчатка, зараз,
мабуть, і двадцятилітні здаються старими, але ми з Ма-
рією і Карлом дещо знаємо про роки й час. А можна
54
ще – щось Баха – ще тільки разочок, а потім вже будемо
слухати ту музику, яку любите ви?»
Пан Карло й Марія кажуть, що вони дуже люблять
Баха. Я мовчу, бо язик у мене досі відмовляється ви-
мовляти слова. Капітоліна киває. Здається, вона також
надовго втратила здатність розмовляти.
«Це буде шматочок із концерту для клавесина
й струнних, невеличкий шматочок», – бубонить Поліна,
шукаючи музику.
Цю музику слухати набагато легше, вона не пере-
творює серце на велику надувну кульку, яка не вміща-
ється у грудях, хоче вирватись назовні й полетіти – туди,
де грає орган. Металічні звуки клавесина бряжчать, як
дрібні намистини. Це мамине намисто, яке я любила
одягати ще маленькою дівчинкою. У намисті я здавалась
собі дорослою і красивою – майже такою, як мама. Ця
музика гойдає, як гойдалка. Але не відриває від землі.
І це добре. Тому що, коли відриваєшся від землі і дивиш-
ся вниз – паморочиться голова. Як на чортовому колесі.
Я глянула вниз – і мені стало страшно. Я заплющила очі,
вхопилась за татову руку. І розплющила очі тоді, коли
колесо зупинилось.
«Ох, цей Йоганн Себастьян… Я слухала його щодня,
доки у мене не зіпсувався програвач. Але тепер я знову
зможу слухати цю музику щодня – завдяки вам. Як же
добре, що ви всі у мене є».
Ми всі зворушені. Пан Карло ховає очі й прокаш-
люється, Капітоліна шморгає носом, у мене шкрябає
в горлі.
«Чого це всі розкисли? – гукає Поліна. – У нас день
народження, а не траурна вечірка!»
55
 Марія бадьоро повідомляє, що святковий торт чекає
і пропонує Поліні його розрізати.
«Оце вже ліпше», – вдоволено каже Поліна. Так, ніби
вона не знає, як може подіяти музика Баха. Так, ніби це
найзвичайнісінька музика. Мабуть, це тому, що вона до
неї звикла.
Торт виявився смачнющим. І як Марії вдається так
пекти? Моя мама також часом пече торти, але її тортам не
зрівнятись із цим повітряним бісквітом, що тане в роті, із
цим ніжним кремом – як виявилося, це був крем із білого
сиру. Марія не визнає жирних масляних кремів.
«Треба буде розповісти своїй мамі про цей крем. Бо
вона любить торти, але не може їх їсти часто, бо боїться
погладшати. І це тісто мені здається тістом, від якого
не гладшають. Ви дасте мені рецепт, Маріє?» – питає
Капітоліна.
Після третього шматка я відчуваю, що мені неодмін-
но треба пострибати, щоб торт втрусився, а то зараз
у мене лусне живіт. Капітоліна каже, що в неї виникло
таке саме бажання, і ми йдемо стрибати в коридор.
«Стрибайте, дівчатка, скільки заманеться, – гукає
нам навздогін Поліна. – Сусіди знизу дуже вчасно по-
їхали в гори, тож ніхто не прийде скаржитись, що ви
гупаєте над головою. Я би також зараз пострибала з при-
ємністю. Або ні, я би краще затанцювала. Колись я не-
погано танцювала... Може, ти затанцюєш, Маріє? Якесь
танго? Іменинниці не можна відмовляти, ти ж знаєш».
«Знаю. Тільки самій танцювати танго нецікаво. Ви
танцюєте танго, Карле?»
«Танцюю. Ви дозволите Вас запросити, шановна
пані?»
56
«Так, звісно, вельмишановний пане. Тільки нам по-
трібна музика».
«Я записав Поліні на плеєр цілий альбом з музикою
до танго, бо знаю, що вона її любить».
Ми з Капітоліною стоїмо у дверях і дивимось, як
танцюють Марія з паном Карлом. Я не знала, що Ма-
рія може рухатись так граціозно і так крутитись. І так
вигинатись назад. І не знала, що у пана Карла можуть
так виблискувати очі. І що він може так рівно тримати
спину.
«Оце так, – шепоче мені Капітоліна. – Вони такі кру-
ті, обоє. Я би теж хотіла навчитись так танцювати».
Музика обривається, Поліна голосно аплодує і кри-
чить «браво!». Пан Карло витирає піт з чола. Марія по-
правляє волосся, важко дихає й сміється своїм низьким
сміхом.
Ми з Капітоліною також голосно й довго аплодуємо,
так, що у нас аж долоні починають боліти.
«Це було дивовижно, – каже Поліна. – Тепер я зму-
шуватиму вас обох для мене танцювати. І вам не вдасть-
ся ухилитися».
«А де ви навчились так танцювати?» – питаю я обох
танцюристів.
«Мене навчив тато», – відповідає Марія.
«Я, Марто, вмів танцювати відразу після народжен-
ня. Є немовлята, які народжуються в басейні й відразу
вміють плавати. А я вмів танцювати. Жартую, просто
ходив у молодості з друзями на вечірки танго. Така була
у нас розвага».
«А тепер ви не ходите на такі вечірки? Я би хотіла на
такій побувати», – Капітоліна ввійшла в азарт.
57
 «Танго – це танець для дорослих», – каже Марія, не й намагається це приховати. І сміється, коли їй хочеть-
зрозуміло тільки чи сама до себе, чи до Капітоліни. ся плакати. Поліна – дуже мужня жінка. Я не зустрічав
«А я доросла. Мені вже тринадцять років», – пові­ жінок, мужніших за неї».
дом­­ляє Капітоліна. Я цілком згодна з паном Карлом. І думаю про те, що
Марія усміхається, але нічого не відповідає. Вона я цілковита протилежність Поліні. Бо мені дуже легко
думає про щось своє. Можливо, вона ще досі танцює по- розплакатись. І я страждаю через дурниці. А насмішити
думки. Мені здається, вона би мала щось сказати Капі- мене вдається не кожному. Навіть Капітоліні.
толіні, але вона зовсім не звертає на неї уваги. Це дивно,
минулого разу вона так цікаво розповідала про те, як
хотіла стати святим Миколаєм. З нею було так затишно
й легко. А зараз вона далека й навіть холодна. І навіть
не здається красивою. Тобто вона красива, звісно, але
це краса Снігової Королеви, далека й недосяжна. Невже
це з нею сталося після танго?
А ще мені зовсім не хочеться її малювати – бо я за-
мерзну. А раніше дуже хотілося. Як же у мене міняється
настрій і бажання. Іноді я сама себе не можу зрозуміти.
Певно, це все перехідний вік.
«Марто, Марто, про що ти думаєш так довго?» – пи-
тає пан Карло.
Я здригаюся. Мабуть, я всерйоз відволіклась. Поліна
з Капітоліною вже грають у шахи й регочуть. Вони ви-
рішили грати у шахи навпаки, тобто, кому поставили
мат – той насправді виграв. Тому вони обоє піддаються
одна одній, і це дуже смішно.
«Так, ні про що конкретне, – кажу я. А потім неспо-
дівано для себе випалюю: – Шкода, що Поліна не може
ходити й танцювати. Мені здається, вона танцює наба-
гато краще, ніж Марія».
«Мені також дуже жаль, що Поліна не може ходи-
ти і танцювати. Вона від цього дуже страждає, хоча

58
 Червень. Пан Карло і я

У середині червня Капітоліна поїхала зі своїм татом

до Грузії. Вони будуть там аж до кінця канікул. Вона
збирається вчити грузинську мову, відвідувати музеї,
щодня робити записи у щоденнику, писати мені й По-
ліні довгі мейли – якщо не щодня, то принаймні через
день. У серпні до них приїде Капітолінина мама, і вони
відпочиватимуть на морі.
Я би також хотіла поїхати у Грузію, адже це країна
моєї мрії, країна гранатових дерев і солодких гранатів.
Це тут живе дівчинка у сукні гранатового кольору. Це
вона тягнеться маленькою ручкою до граната. Але поки
що не може дотягнутися. Я мрію побачити гранат на
гранатовому дереві. Але деякі мрії, мабуть, мають довго
залишатися мріями.
У мого тата відпустка цього року в серпні. Ми по-
їдемо з татом і мамою у Карпати. Будемо жити в наме-
ті, варити на вогні кашу, милуватися заходами сонця,
купувати у гуцулів бринзу, дивитися на гори і співати
коломийки. Це мене також влаштовує. А до серпня я буду

60 61
вдома. Щодня ходитиму до пана Карла й малюватиму.
Бо останні два тижні я цілі дні вешталася з Капітоліною.
Ми бродили вулицями з ріжками морозива, яке у мене
завжди починало текти, бо я їм морозиво дуже повільно.
Каталися на велосипедах, ходили стрибати на батут, гра-
ли у бадмінтон, і до пана Карла я зовсім не заходила. Мені
вдавалося тільки забігти до Поліни – та й то на кілька
хвилин. Але Поліна поставилась до цього з розумінням:
«На те вони й канікули, щоб розважитись як слід.
Розважайтеся, дівчата. А я буду рада вашим есемескам.
А нам з Йоганном Себастьяном також ведеться добре.
Та й Марія і Карло мене навідують. І син приїжджає.
Я не страждаю від самотності».
Того ж дня надвечір, коли Капітоліна вже, мабуть,
йшла головною вулицею Тбілісі, принюхуючись – чи не
продають тут десь хачапурі, я подалася до пана Карла.
«Давненько тебе не було, Марто. Але на те й каніку-
ли, щоб гуляти на свіжому повітрі, а не нюхати фарби.
І слухати мої балачки, які тобі вже, мабуть, набридли за
цілий рік».
Пан Карло зовсім не сердиться, коли я мало у нього
буваю і мало малюю. Поліна сумує, коли я забуваю їй на-
писати вечірню есемеску. Вона тоді сама мені дзвонить,
щоб спитати, чи нічого не сталося і чи все в мене добре.
А есемеси вона мені пише щодня по кілька разів. Пан
Карло телефонує дуже рідко. Есемески він пише частіше,
але ці два тижні він ні не писав, ні не телефонував. Коли
я питаю, чому він не озивався, пан Карло каже:
«Не хотів відволікати тебе від канікул».
Пан Карло – мій найкращий друг. Мені подобається,
що він завжди спокійний. Я ніколи не бачила, щоб він
62
сердився. Принаймні на мене він ніколи не сердився
і не підвищував голосу. Мої батьки підвищують на мене
голос – з виховною метою. Часом це дійсно допомагає.
Але не заспокоює. А поруч із паном Карлом я сама стаю
спокійною і врівноваженою. І знаю, що у мене все вийде.
«Ти отримаєш все, що тобі потрібно, Марто. Не бійся
стукати. Не бійся шукати».
Пан Карло вчить мене малювати вже третій рік. Він
каже, що я досягаю все більших успіхів. І що він щасли-
вий мати таку ученицю. А я також щаслива, що у мене
є такий вчитель. Він все розуміє, і йому можна сказати
те, чого я не можу сказати батькам, Капітоліні чи навіть
Поліні. Йому я можу розповідати про те, чого я боюся,
і про те, чого в собі не люблю. Бо мені не дуже подоба-
ються ті дні, коли я сумую без причини, грубіяню мамі,
і ніхто й ніщо не може мене розвеселити. Капітоліна на-
зиває мої сумні дні «чорними днями календаря» і часом
ображається на мене за це. Тобто за те, що я так піддаю-
ся своїм поганим настроям.
Капітоліні не буває сумно просто так. Якщо вона
сумна, значить, на це є якась причина. Капітоліна не
вміє і не любить довго сумувати. Їй це швидко набри-
дає. Щоб розвіятись, вона їде кудись на велосипеді, йде
стрибати на батут або в кіно. Мені ж у «чорний день
календаря» не допомагає ніякий батут. Раніше я лежа-
ла у себе в кімнаті на ліжку й дивилась у стелю. Тепер
я йду до пана Карла – малювати. Спершу я не розуміла,
як можна малювати у такі дні і не могла до цього себе
змусити, а тепер можу.
Пан Карло навчив мене малювати тоді, коли мені
важко. Він навіть сказав, що у нього також бувають
63
«чорні дні календаря». Я спершу не повірила, але пан
Карло мене ніколи не обманює.
«А що ви тоді робите?»
«Малюю. Я навчився лікувати себе малюванням.
Сподіваюся, що ти також цього навчишся».
«Мені не хочеться малювати, коли мені важко. І я на-
віть не знаю, що малювати».
«Нічого, дізнаєшся», – каже впевнено пан Карло.
Одного разу, коли мені було сумно, я таки змусила
себе прийти до пана Карла. Він майже силоміць по-
тягнув мене до мольберта й встромив мені в руку пен-
зель:
«Малюй!»
«Але я не можу малювати...»
«Можеш. Малюй».
Пан Карло ніколи зі мною так не розмовляв. Я навіть
образилася. Він завжди жалів мене й співчував. А сьо-
годні його співчуття кудись зникло.
Я стояла перед мольбертом дуже довго. Дивитись на
білий прямокутник перед собою було нудно, тому я за-
плющила очі. За вікном хляпотів дощ. Його монотонна
музика була також нудна, але приємно було слухати її
й уявляти, як надворі мокро й непривітно. А тут тепло,
сухо... і трохи сумно. Цікаво, що я сама не помітила,
як почала розгойдуватись перед мольбертом уперед-­
назад, уперед-назад, наче маятник. Я гойдалась так,
поки у мене трішки не запаморочилась голова. Розплю-
щила очі й усвідомила, що гойдаюсь. А потім відчула,
що мені хочеться вмочити пензель у фарбу і зафарбу-
вати білий прямокутник. Я зафарбувала його темно-
синім. І чомусь згадувала, як ми з татом фарбували
64
паркан. Спершу ми довго сперечались, бо я хотіла, щоб
наш паркан був червоний, а тато вважав, що немає
нічого кращого за зелені паркани. Так ми довго спере-
чались, а потім вирішили, що наш паркан може бути
і зелений, і червоний. І так і зробили – одна дошка
зелена, друга червона. І паркан вийшов дуже веселий,
про це нам сказали всі сусіди.
«Молодець!» – почула я голос пана Карла.
«Я ж нічого не намалювала. Просто зафарбувала па-
пір».
«Ну так, у синьому квадраті немає нічого оригіналь-
ного. Чорний квадрат придумали вже до тебе. Але ти
навчилась брати пензель в руки і малювати тоді, коли
тобі не хочеться. А це дуже серйозне вміння, можеш
повірити мені, старому й досвідченому. І дуже дієві
ліки».
«Ви не старий».
Пан Карло засміявся:
«Добре, тоді тільки досвідчений. Люди, які вміють
долати своє «не хочу», багато досягають у житті. Тож
я тебе вітаю, Марто».
Я розповіла панові Карлу, що коли зафарбовувала
полотно, згадала про те, як ми з татом фарбували паркан.
«Краще фарбувати паркан, ніж лежати на ліжку
й чахнути від депресії. Тому, Марто, малюй, коли тобі
добре, і малюй, коли тобі погано. Непофарбований пар-
кан не завжди можна знайти, а от чистий аркуш паперу
у тебе завжди буде».
Отакий цей пан Карло. А зараз він питає:
«Що ти сьогодні малюватимеш?»
«Не знаю».
65
 Раніше пан Карло давав мені завдання, які я ви­
конувала. А зараз він каже, що я сама можу придумува-
ти для себе теми.
«Ну що ж, думай. А я малюватиму Марію».
«Марію? Яку Марію?»
«Приятельку Поліни».
«А як ви будете малювати? З пам’яті? Чи у вас є її
фотографія?»
«З натури. Марія має прийти сюди за годину».
«О, як цікаво», – кажу я.
І зненацька відчуваю, що мені насправді зовсім не ці-
каво. І що мені не подобається, що сюди прийде Марія. Ми
завжди були у майстерні тільки вдвох із паном Карлом.
Це було наше царство художників. І я не припускала, що
сьогодні буде інакше. Коли приходить Капітоліна, ми си-
димо на кухні. І горщик для Поліни я теж розмальовувала
на кухні. А майстерня – це майстерня. Це інший світ, наш
із паном Карлом, куди ми не впускаємо більше нікого.
Я зовсім не хочу, щоб Марія приходила. Але пан Карло не
читає моїх думок. І не питає мене, чи хочу я, щоб прийшла
Марія. Зрештою, це його майстерня. Не моя. Це я собі при-
думала. Що це наша спільна майстерня. Я часто щось при-
думую – те, чого немає насправді, і починаю в це вірити.
А потім розчаровуюсь, сумую, ображаюсь і плачу. Зараз,
звісно, я не буду плакати. Ще тільки цього не вистачало.
Хоча сльози уже підступають мені до очей. Але пан Карло
нічого про це не знає – що я намагаюсь стримати сльози,
і не хочу, щоб він далі говорив про Марію. І веде далі:
«Так, мені теж цікаво, що з цього вийде. Бо у Ма-
рії дивовижна пластика. Я це зрозумів, коли танцював
з нею танго», – каже він.
66
«Ви хочете намалювати, як вона танцює?» – питаю
я, аби щось спитати. Не можу ж я мовчати, коли пан
Карло ділиться зі мною своїми творчими планами.
«Ні, я хочу намалювати, як вона живе. Адже вона
танцює навіть тоді, коли не танцює».
Я киваю, бо знаю, що пан Карло має на увазі.
Марія приходить рівно о п’ятій, і вона сьогодні осо-
бливо вродлива. Я не можу цього не визнати. На ній
довга, майже по кісточки, світла лляна сукня вільного
крою – моя мама би оцінила цю сукню як велика ша-
нувальниця льону і лляних суконь, постелі й пелюшок.
Мене мама також сповивала у лляні пелюшки, щоб я не
хворіла і росла міцною й здоровою. Речі з льону дуже
корисно носити. А ще вони просто гарні. Людина в них
світлішає – так принаймні каже моя мама.
Пан Карло йде на кухню ставити чайник. Марія за-
ходить у майстерню:
«О, привіт, Марто. Я не знала, що ти тут», – каже
вона здивовано.
«Я щодня приходжу працювати до пана Карла. Він
мій учитель», – кажу я доволі сухо. Мало чого вона
не знала. Я теж не знала, що вона сьогодні тут з’я-
виться.
«О, я не знала. Тобто я знала, що він твій учитель, але
не знала, що ти щодня тут працюєш. А вчора пан Карло
казав, що ти давно вже не заходила».
«У мене були короткі канікули», – неохоче відпові-
даю я. Бо Марія вже починає мене дратувати. Хоча вона
щойно тільки зайшла. Цікаво, чому вона ходить по май-
стерні й роздивляється все так, наче вона у себе вдома?
І вона, видно, тут не вперше. А ще вона ходить босоніж,
67
і я помічаю, що у неї дуже красиві вузькі ступні. І вона
ходить то на пальцях, то на п’ятах.
Мені цікаво, навіщо вона це робить, але я не хочу
в неї нічого питати. Взагалі не хочу звертати на неї уваги.
Пан Карло кличе нас пити чай, але я відмовляюся:
«Хочу трохи попрацювати. У мене якраз з’явилось
натхнення».
«Гаразд, – каже пан Карло. – Якщо хочеш, я принесу
тобі чаю сюди. І тістечок. Марія принесла дуже смачні
тістечка».
Я спершу хотіла сказати «так», але потім передумала.
«Ні, дякую, пане Карле».
«Приходь, якщо передумаєш. Тістечка ми спробуємо
тобі залишити. Не будемо з’їдати всі».
Марія нічого не каже, вона мовчки йде за паном Кар-
лом на кухню.
Мені насправді хочеться тістечок, але я відмовилась
від них із принципу. А зараз я намагаюсь не думати про
тістечка, а думати про те, що мені намалювати. Але ду-
мається мені дуже погано. Я відчуваю, що я зла на Ма-
рію, тому що... Тому що... не важливо чому. Вона тут не
у себе вдома. А поводиться так, ніби це її майстерня.
Я надуваю щоки і з шумом випускаю з рота пові-
тря – повільно й довго. Я сердита на Марію. Я ще ніколи
не малювала спересердя. Зрештою, я по-справжньому
ніколи не серджуся. Тобто майже ніколи. Тобто дуже
рідко. Тобто я часом сердита, але у мене такий характер.
І нічого тут не вдієш.
Я заплющую очі. Це один з моїх головних способів ви-
кликати натхнення. Я заплющую очі й дивлюся у чорноту.
І в ній з’являється картинка. Моє завдання – перемалювати
68
те, що я бачу. Часом я бачу тільки одну деталь. Але коли
починаю малювати, цього достатньо. Одна деталь, наче
магніт, притягує до себе інші деталі. Цікава річ – натхнен-
ня. Мені подобається, що воно у мене буває. Не уявляю, як
інші люди живуть без натхнення. Це так нудно.
Отож, я заплющую очі й дивлюся у чорноту. Доволі
довго нічого не з’являється, і я вже починаю думати, що
коли сердишся, то натхнення зникає остаточно. А потім
бачу босі Маріїні ступні – вузькі й довгі. І більше нічого.
Мені це не подобається, бо я не хочу малювати Маріїні
ноги. І взагалі не хочу малювати ноги. Я розплющую очі
й знову заплющую. Але з чорноти знову вигулькують
Маріїні ноги. Ну й нехай. Зрештою, немає нічого погано-
го в тому, щоб раз у житті намалювати ноги. Тим більше,
Маріїні ступні і справді дуже красиві. І це необов’язково
саме її ноги. У багатьох жінок вузькі ступні.
Отож я малюю чорною тушшю жіночі ступні – ліва
за правою. Ліва вже відривається від землі, вона готова
до наступного кроку. А за цими ступнями я малюю ще
одні ступні і ще одні - доки не доходжу до лівого краю
аркуша. Тоді я малюю ступні попереду перших ніг і ще
одні попереду, і ще одні. Нарешті залишається кілька
сантиметрів, у які можна вмістити тільки п’яти. І я ма-
люю чиїсь п’яти. Можливо, навіть свої. У мене вийшла
вервечка з ніг. Чи дорога з ніг. Не знаю. Ноги за ногами.
Я думаю, що би намалювати ще. Може, домалювати но-
гам одяг чи взуття. Взую їх всі зараз у мартенси.
«Я вже десь це бачила, – каже Марія. – Багато ніг, що
йдуть в одному напрямку».
Не люблю, коли до мене так тихо підкрадаються.
Я аж підстрибую.
69
 «Вибач, я тебе злякала».
«Нічого, все добре», – кажу я. Хоча насправді нічого
не добре, бо в мене гучно калатає серце з переляку.
Пан Карло не каже нічого, він доторкається до мого
плеча. І це добре, що він нічого не каже, не коментує, не
шукає у моїй роботі особливого сенсу. Його там немає.
Ноги – це просто ноги. І якщо захочу, я взую їх у мар-
тенси, у кросівки, в кеди, у сандалі. У що завгодно. Можу
взути їх у домашні капці, якщо захочу. Я відчуваю свою
владу над цими ногами, і це відчуття мені подобається.
Мати владу над намальованими власноруч ногами дуже
приємно. Можу порвати цю роботу. А можу зафарбува-
ти. Можу зробити, що захочу.
«Я бачила на одній фотографії такі ноги... це був
пам’ятник паломникам... тільки ноги... Це було...»
Марія, здається, всерйоз перейнялася моїми нога-
ми. Тобто ногами, які я намалювала. Але це ніякий не
пам’ятник, і я не хочу знати, де це було, тому доволі різко
її перебиваю:
«Це не пам’ятник, це просто ноги. Я тренувалася
малювати ноги. Така вправа. А зараз я хочу їх взути».
«Правда? – озивається пан Карло. – А мені здається,
що босі ноги – це дуже сильно. У тебе вже вийшла за-
вершена робота, хоча ти тільки тренувалась малювати
ноги. Може, не взувай їх?»
Я завжди слухаюсь пана Карла. Усі його поради чи
зауваження я приймаю без коментарів і не сперечаюся.
Часом, ось як зараз, перепитую.
«Ви думаєте? Мені дуже хочеться їх взути».
«Я думаю, що босі краще. Але це твоя робота і тобі
вирішувати».
70
«Якщо Марта вважає, що взуті краще, хай домальо-
вує їм взуття. Якісь там... що там тепер носять тіней-
джери?»
Я не люблю слова «тінейджер». Воно тупе. Тим біль-
ше, у мене перехідний вік. І мене слова Марії дратують.
Вона думає, що знає краще від пана Карла, взувати мені
ноги чи ні. Звісно ж, я не буду їх взувати. А ще вона по-
няття не має, що носять мої ровесники і яке взуття ми
любимо. Вона стара й занудна. І не така вже й гарна.
«То що, ми почнемо?» – запитує Марія. Вона, воче-
видь, хвилюється. Мені здається, що їй ніяково від того,
що тут є я. Вона мене соромиться. Але я не збираюся ви-
ходити. Хіба що мене попросить пан Карло. А він нічого
такого не каже. Отож я роздивляюся намальовані мною
ноги, підправляю їх – там ніготь, там лінія ступні.
«Так. Стань, будь ласка, біля вікна. І дивись у вікно.
Поки що так».
Малювання з натури – це дуже довго. Пан Карло
часом просить Марію повернути голову чи нахилити
її трошки правіше. І в якийсь момент я розумію, що це
ніколи не скінчиться, і що я уже втомилась. Тим більше
пан Карло все одно не звертає на мене уваги. Може, він
уже забув, що я ще досі тут. Тому я тихенько встаю і йду
додому. Ні пан Карло, ні Марія не помітили, що я пішла.
***
Дорогою додому настрій у мене занепав. Марія все
зіпсувала. Якби не вона, ми би ще довго розмовляли
б сьогодні з паном Карлом. Про все. Тим паче, я давно не
приходила. І мені є про що йому розказати. Щоправда,
вони домовились раніше. А я прийшла до пана Карла без
71
попередження – як завжди. Бо я давно вже приходжу
без попередження. Він мені сам так казав: «Марто, ти
можеш приходити будь-коли. Як тільки захочеш». І крім
того, я знаю, де пан Карло залишає ключ. Щоб я могла
працювати навіть тоді, коли його немає вдома. Хоча пан
Карло завжди вдома, коли я приходжу. І я справді ніколи
його не попереджую.
Удома на мене чекав мейл і фотографії від Капіто-
ліни. А ще – величезна миска полуниць. Моя мама ви-
рощує полуниці і постійно возиться з ними – обрізає
вуса, розріджує, щось там ще. Тато жартома називає її
«моя полуничка». Ми з татом любимо полуниці, але не
любимо їх розсаджувати і проріджувати. Але мама на
нас не ображається. Вона каже, що ми вміємо робити
інші речі і що вона може впоратися з полуницями само-
стійно. І що кожен має займатися тим, що любить. Вона,
наприклад, не любить прибирати порохотягом, тому це
завжди робить тато.
Отож я їм полуниці й ще раз перечитую листа від
Капітоліни. А потім роздруковую листа і фотографії,
щоб завтра показати Поліні.
Капітоліна пише, що Тбілісі – найкраще місто у світі,
що там на вулицях ростуть не тільки гранатові, а й ба-
нанові дерева. І що вулиці там застелені килимами. У це
я, звісно, не повірю. У Капітоліни багата фантазія. Але
на фотографії справді тротуар застелений килимами.
Правда, у кінці листа Капітоліна пише, що ці килими
лежать перед входом до магазину, в якому продаються
тільки килими. Десятки, а може, й сотні килимів. І що
вони з татом туди заходили. І що такої гори килимів
вона не бачила ніколи в житті. І що їй хотілось посидіти
72
на тротуарі на килимі, але вона не знала, чи можна. І со-
ромилась спитати у продавця.
Перед сном я пишу Поліні есемеску: «Прийшов лист
від Капітоліни й фотки. Можна мені зайти завтра зран-
ку?» Відповідь приходить відразу: «Так! Так! Поснідаємо
разом!» Я заплющую очі, натягую ковдру на самі вуха
і думаю про Поліну. Яка вона все-таки весела й життєра-
дісна. Мені би навчитися такою бути. І я даю собі слово –
більше ніколи не сумувати без причини. І не сердитись
на Марію. Просто не звертати на неї уваги. І засинаю.
***
Я щовечора ставлю будильник у мобільнику на шос-
ту ранку, але зранку щоразу машинально вимикаю його
і знову засинаю. І прокидаюся від сміху моїх батьків.
Хочу навчитися рано вставати – ще до сходу сонця.
Немає нічого кращого за схід сонця влітку, каже По-
ліна, хіба що схід сонця навесні. Поліна встає рано, пан
Карло теж. І мої батьки встають рано. Хоча тато любить
поспати у вихідні. Але й тоді він ніколи не встає пізніше,
ніж чверть на восьму. Ось зараз двадцять на восьму,
і знадвору я чую голоси батьків. Вони роблять ранкову
гімнастику. Мама крутить обруч і сміється, а тато відтис-
кається від землі. Він може відтиснутись разів тридцять.
Або й більше. У мене дуже спортивний тато – незва-
жаючи на те, що він любить поспати. Сьогодні субота
і тато вдома. Бо у будні дні тато о такій порі вже вибігає
з дому і мчить на зупинку маршрутки. Мій тато часто
запізнюється. Він каже, що це тільки тому, що мама над-
то довго цілує його на прощання. Мій тато часом такий
смішний.
73
 Я також роблю зранку смішну зарядку. Ми з Капітолі-
ною вдвох придумали її. Вона смішна, тому що там є бага-
то смішних вправ. Жаб’ячі стрибки, дроворуб, клишоно-
гий ведмідь – на жаль, я не зможу описати ці вправи, але
коли я їх роблю, це дуже смішно. І батьки сміються також.
А мені це навіть подобається. У моїх батьків дуже гарно
виходить сміятись. Ще я промиваю зранку очі ро­сою –
щоб добре бачити. І їм листок подорожника. І кілька стеб­
лин мокрецю – це така трава з білими квіточками. Коли
я була маленька, думала, що це льон і що мама зробить
з цієї трави тканину і пошиє мені сукню.
Після зарядки я йду в душ. А після душу гойдаюся
в гамаку і дивлюся на небо. А потім приходить мама
і кличе мене снідати. Сьогодні вона приносить мені мис-
ку полуниць для Поліни й пана Карла. Бо знає, що По-
ліна чекає мене на сніданок.
Поліна наливає мені повне горня какао й просить,
щоб я почитала їй листа від Капітоліни. Вона може
й сама його прочитати, але якщо я читатиму вголос,
буде набагато цікавіше.
«Та вона, коли повернеться, шпаритиме по-гру­
зинськи», – вигукує Поліна, коли дізнається, що Капіто-
ліна активно вчить грузинську мову і знає, що «добрий
день» грузинською «гамарджоба», дякую – «мадлобт»,
а Грузія – «Сакартвело».
«Ох, Поліно, я би також хотіла поїхати у Грузію і все
це побачити. Особливо, як ростуть гранати. Грузія – це
чарівна країна. У мене там би було багато сюжетів для
картин. Бо тут я часом не знаю, що малювати».
«Ти не знаєш, що малювати? Не вірю. Я думаю, що
тобі досить тільки заплющити очі – і ти все побачиш. Усі
74
гранатові дерева. І для цього тобі зовсім необов’язково
їхати у Грузію. Але насправді всі твої картини живуть
всередині тебе. Ти просто одна за одною видобуваєш їх
назовні. Як з великої скрині».
«Звідки ти це знаєш, Поліно?» – дивуюся я. Адже
я ніколи не казала Поліні, що заплющую очі й виловлюю
з пітьми сюжети або окремі деталі майбутніх малюнків.
«Знаю і все. Я багато чого знаю. Я вже чимало років
прожила, Марто. А коли поживеш на світі більше, ніж
півстоліття – дещо вже знаєш напевно. А у Грузію ти
неодмінно потрапиш. Просто тобі треба ще почекати.
Мрія має достигнути».
«А ти була у Грузії, Поліно?»
«Ні. Але я про це ніколи не мріяла. Я мало подоро-
жувала, мені більше подобалося сидіти вдома й грати
на піаніно. І ходити ввечері на прогулянки з чоловіком.
І грати у шахи або в більярд».
«Ти граєш у більярд, Поліно?»
«Грала. Не чула про сидячий більярд. Але його варто
було би придумати. Взагалі надто мало є рухливих ігор
для людей, що дві третини доби проводять в інвалідно-
му кріслі. І третину в ліжку».
«Надто мало? А які є ігри для… таких людей?»
«Та насправді я жодної не знаю, Марто. Це я пожар-
тувала, що надто мало. Чорний гумор. Не знаю рухливих
ігор для інвалідів. Хіба що перегони у інвалідних кріс-
лах. Але мене це мало цікавить».
Я боюсь, що у Поліни зараз зіпсується настрій. Вона
ніколи не вживає слова «інвалід». Але якщо вона так
каже – справи кепські. Однак я помилилась. Поліна смі-
ючись каже:
75
 «Не журись, Марто. Я можу грати в шахи, шашки,
доміно й лото. І будь-які настільні ігри. Не все так пога-
но. І пан Карло возить мене у парк на прогулянку. Я слу-
хаю, як цвірінькають горобці, й мене це влаштовує».
Я думаю про те, що замість вазона ми могли би пода-
рувати Поліні якусь настільну гру на день народження.
Шкода, що ми не здогадалися.
Але Поліна наче й справді сьогодні читає мої думки,
бо каже:
«Та фіалка така гарна, яку ви мені з Капітоліною по-
дарували. Щоразу, коли я поливаю її, згадую вас обох.
А павичі – оті, яких ти намалювала на вазоні, особливо
той, в якого у хвості більше синього пір’я, так гарно
співають, що я просто приклеююсь до підвіконня. Не
можу наслухатись».
Після нашого з Поліною сніданку я йду до пана Кар-
ла. Я написала йому есемеску, спитала, чи можна мені
до нього зайти.
Пан Карло зустрічає мене на вході.
«Мама передала вам полуниці», – я намагаюся гово-
рити холодним незворушним тоном. Сама не знаю, що
це мене найшло.
«Ооо, перші полуниці цього року. З’їмо їх зараз чи
пізніше?»
«Ні, це для вас. Ми вже їли з Поліною. І в нас удома
ще дуже багато. Я зараз хочу попрацювати».
«Щось сталося, Марто? Ти якась не така сьогодні...» –
пан Карло уважно дивиться на мене і хоче покласти мені
руки на плечі, але я ухиляюся.
«Нічого не ставалося. Все добре».
«Ну що ж, тобі видніше».
76
Пан Карло йде у майстерню, мені нічого не залишаєть-
ся, як іти слідом за ним. Я сідаю за свій мольберт і дивлю-
ся на ноги, які я вчора намалювала. Навіщо мені стільки
ніг? Мій телефон пищить – прийшла есемеска від Поліни:
«Що ти сьогодні малюватимеш, Марто? Бажаю тобі
натхнення».
Я усміхаюся. Все-таки Поліна особлива. Якби я не мо-
гла ходити, я, мабуть, би плакала день і ніч. І мене би ніщо
не могло потішити. Я думаю про Поліну і про її ноги. Про
ноги, які не ходять. А потім прикріплюю до мольберта
чистий аркуш паперу і малюю на ньому хворі ноги. Точні-
ше, ноги жінки, яка сидить в інвалідному кріслі. Ноги, які
хочуть відчути на дотик траву і не можуть. І траву я та-
кож малюю – жінка тягнеться до неї пальцями хворих ніг.
Пана Карла дуже зворушує ця робота. Він каже, що
ми мало звертаємо увагу на людей з особливими потре-
бами. Що у нас на вулицях їх не видно. Що ми боїмося
їх. Закриваємося від них. І що це дуже добре, що я дружу
з Поліною.
Ми вирішуємо відпочити, їмо полуниці, поливши їх
щедро сметаною. Настрій у мене помітно покращився.
Тим паче, мене похвалив пан Карло. До речі, він каже,
що мені треба намалювати ще одну роботу, і в мене буде
триптих «ноги». І що мої роботи набагато доросліші, ніж
я сама. Вони старші за мене років на десять як мінімум.
І я відразу згадую про Йоганна Себастьяна Баха, що
у тисячу сімсот якомусь році написав «Токкату й фугу
ре-мінор», коли йому було двадцять років. А я сказала
би, що таку музику може написати людина, якій щонай-
менше п’ятдесят. Отож із музикою, картинами й віком
все дуже дивно. Цікаво, скільки мені було років, коли
77
я малювала ноги жінки в інвалідному кріслі? Шістнад-
цять? Двадцять п’ять? Сорок? Сімдесят?
Тим часом пан Карло веде далі:
«Я би сказав, що це малює доросла людина, якби тебе
не знав. Іноді я дивуюся, як у тебе, Марто, це виходить.
Оці босі ноги, які кудись ідуть. Оці ноги хворої жінки,
що хочуть відчути траву на дотик... Ох, Марто... Ти для
мене велика загадка, знаєш?»
Я відчуваю, що у мене всередині відлига. Неприєм-
ний холодок, що закрався у грудну клітку учора, від-
ступає. Як же приємно, коли пан Карло мене хвалить!
Ми ще розмовляємо про різне – про тематичні цикли
робіт, про те, як сюжет з однієї картини перетікає в іншу.
Про те, звідки приходять сюжети. Коли телефонує мама
і питає, чи чекати мене обідати, я щиро дивуюся, що вже
обідня пора, бо я й не помітила, як пролетіло півдня.
«Біжи, Марто, – каже пан Карло. І легенько куйов-
дить мені волосся. – Бо у мене сьогодні розвантажу-
вальний день. І я можу запропонувати тобі на обід хіба
що вівсянку».
Я спускаюсь сходами і думаю, що я нічого не спитала
про Марію. Прийде вона сьогодні чи ні? Нічого не спи-
тала про її портрет. Пан Карло також нічого не казав.
Ну й що. Він не завжди розповідає мені про свої роботи.
Але я завжди в нього все розпитую сама, особливо, якщо
знаю, що він почав щось нове. Бо мені завжди цікаво, що
він малює. І що в нього вийде. І чи він задоволений тим,
що виходить. Все, що малює пан Карло – особливе.
А сьогодні я нічого не запитала. Невже мені зовсім-
зовсім не цікаво? Не знаю. А може, й знаю. Але думати
про це не маю ні найменшого бажання.

79

Липень. Марія
З
а наступні кілька тижнів я встигла зовсім забути
про Маріїн портрет. Бо відбулося багато різних по-
дій. Я завершила свій триптих «ноги». На третій карти-
ні були сліди босих ніг на піску – дитячих і дорослих.
Як сказав пан Карло, по суті, це те саме, що на першій
картині, тільки трохи інакше. А найголовніше у цьому
триптиху – це хворі ноги жінки на інвалідному візку, яка
не може ходити боса по траві. І по піску й по асфальту
теж. Бо не може ходити взагалі. І навіть босими паль-
цями ворушити не може, тому що вона їх не відчуває.
Пан Карло хотів, щоб я показала цю роботу Поліні,
але я не погодилась. Мені здавалося, що вона образить-
ся. Хоча я знала, що Поліна не ображається. Але все одно
щось мене зупиняло. Певно, я боялася, що їй буде боля-
че. Мені могло би бути боляче від такої картини, якби
я не могла ходити і пересувалася тільки в інвалідному
візку. І не відчувала своїх босих пальців.
«Як знаєш», – пан Карло не наполягає. Він ніко­
ли мене не вмовляє робити те, чого я не можу. Він
80
висловлює свою думку, і все. А я можу з ним погоджу-
ватись або ні. Це мені в ньому подобається. І не тільки
це. Мені все в ньому подобається. Він – справжній ху-
дожник. Він навіть стіл накриває як художник. Кожна
деталь має сенс, все на місці й нічого зайвого. Він просто
намащує хліб маслом – і з цього вже можна малювати
картину.
Часом мені хочеться сказати панові Карлу, що він...
Ну, що він такий незвичайний. І обійняти його міцно-
міцно. Але на це ніколи немає нагоди. Або я про це за-
буваю. А може, насправді не можу відважитись. Згадую
перед сном, коли думаю про те, як минув день, що я хо-
тіла обійняти пана Карла і не обійняла – знову. І обіймаю
його в уяві. І кажу йому «на добраніч» – подумки. Або
надсилаю есемеску.
А ще ми з татом і мамою щоранку їздимо на вело-
сипедах на озеро. Це ціла пригода, бо ж їхати нам треба
півгодини. Мама пакує кошик зі сніданком, їжа на березі
озера набагато смачніша, навіть якщо помідори й огірки
посипані піском, а не сіллю. Я уже непогано засмагла,
і тато каже, що ця засмага нічим не гірша за морську. За-
раз мені дуже гарно в білому – коричневі руки й ноги, білі
шорти чи біла спідниця й біла футболка. Мама каже, що
я дуже виросла за останній місяць і виглядаю старшою,
ніж насправді. І що мені можна дати навіть чотирнадцять
років. Це добре. Мені подобається виглядати старшою,
тоді всі розмовляють зі мною, як із дорослою. А мені хо-
четься бути дорослою. Можливо, коли я виросту, доросле
життя мені набридне. Але зараз мені воно подобається.
Однак не буває так, щоб зовсім не траплялося нічого
прикрого. Принаймні у мене так не буває. Прикрим було
81
знайомство з Маріїним сином. Я навіть не підозрювала,
що у Марії є син. Я взагалі забула про її існування. Оче-
видно, вона заходила до Поліни часто, але не тоді, коли
я, і ми з нею розминалися. Поліна про неї не згадувала,
я нічого не питала про Марію, бо нам було про що гово-
рити і без того. Ми слухали музику, перечитували листи
Капітоліни, яка стала справжньою фанаткою Тбілісі. Вона
знає дуже багато грузинських фраз і постійно їх вставляє
у листи, добре, що з перекладом. Не здивуюся, якщо одно-
го дня від неї прийде лист грузинською мовою – і тоді нам
з Поліною буде сутужно. Доведеться його перекладати че-
рез Ґуґл перекладач. Поліна страждає, що їй ні з ким грати
в шахи, тому ми граємо в лото й доміно у неї на балконі,
слухаємо Баха, Генделя, Едіт Піаф і «Плач Єремії».
І хто б міг подумати, що у Марії є син. І що він не-
зграбний і невихований. І любить ліпити вареники з ви-
шнями. І займається цим у Поліни в кухні. Це рідкісне
хобі, особливо для хлопців-старшокласників. І вже, на-
певно, ніхто не міг би припустити, що цей хлопець за-
бризкає вишневим соком мої білі шорти. А це мої улю-
блені білі шорти.
«Вибач, Марто, я не хотів».
Звісно ж, не хотів. Тільки вишневий сік не відпереш
так просто. І плями все одно буде видно. І мої шорти зі-
псовані, раз і назавжди. А це мої улюблені шорти.
Поліна чомусь вважає, що плями від соку треба по-
сипати сіллю. І Макс – це так звати Маріїного сина – ви-
сипає мені півпачки солі на шорти. Хоча я прошу його
цього не робити. І сіль, до речі, не допомогла. Я маю піти
додому й перевдягнутися. І не хочу його вареників, хоча
звісно, люблю вареники з вишнями. Хто їх не любить?
82
У дверях я наштовхуюся на Марію. Кажу, що дуже
поспішаю, а вона починає мене щось розпитувати. І цей
її Макс знову щось торочить про вареники, сіль і шорти.
І якийсь супер-відбілювач, про який він читав в інтер-
неті й починає знову вибачатися. А Поліна каже, що
можна пофарбувати ці шорти у вишневий. Я розумію,
що вона так жартує, щоб мене розвеселити, але зараз
такі жарти мене не веселять нітрошки. Я грюкаю двери-
ма і чую, що Поліна каже, що я дуже засмутилась через
зіпсовані шорти. А Марія відповідає, що пофарбувати їх
у вишневий – це непогана ідея. Ні, вона таки нестерпна.
Цікаво, якби Макс заляпав вишневим соком її улюблені
білі шорти, чи вона пофарбувала би їх у вишневий? Чи
все-таки скористалась би супер-відбілювачем – отим,
про який написано в інтернеті?
Я біжу по сходах вниз і мені хочеться ревти. Чому
Марія все псує? І ще цей її син з його варениками.
Мама сказала, що відбілить мої шорти, і їй справді
це вдалося. У мене найкраща мама на світі. А я лежа-
ла у своїй кімнаті на килимі на животі, махала ногами
й читала «Знедолених» Віктора Гюґо і плакала. І хотіла
зустріти Жана Вальжана і сказати йому щось таке – ну,
щоб він зрозумів, що у мене добре серце. І мені хотілось,
щоб усе на світі було добре. Щоб ніхто не страждав, не
сидів у тюрмі за крадіжки і вбивства, і щоб не було сиріт.
І щоб всі любили одне одного.
Хоча так не буває. От я сама не можу всіх любити.
Мені не подобається Марія. Вона мене дратує. Хоча
спершу вона мені подобалась. Навіть здавалась красу-
нею. Це незбагненно – спершу вона мені подобалась,
потім перестала подобатись. І її син мені не подобається.
83
І деякі вчителі в школі. І однокласники мені також не
всі подобаються. Мені подобаються герої книжок, які
я читаю. Мені хочеться плакати й бути разом із ними.
І теж зробити щось таке велике й незвичайне, щоб... ну,
навіть не знаю, що.
Увечері мені телефонує Поліна. Вона каже, що Макс
дуже засмутився і Марія також. Що вони дуже за мене
переживали. І Марія хоче купити мені нові білі шорти.
Я кажу, що в мене все добре, що мамі вдалося врятувати
шорти, що я читала «Знедолених» і що завтра знову при-
йду. На Маріїну ідею купити мені нові шорти я ніяк не
реагую. Обійдуся без її шортів.
«Ох, як добре, що твої шорти врятовані. А то я також
почала перейматися. А вареники для тебе залишилися.
Макс – справжній кулінар, здається, він успадкував не
тільки материну красу, а й її кулінарні таланти».
«А вони завтра будуть, Марія з Максом?» – питаю
я на всяк випадок.
«Ні, завтра вони зайняті».
Я думаю, що це дуже добре. Я би не хотіла ще раз із
ними зустрітися завтра. А на вареники я прийду. Все
одно Поліна залишила їх для мене. І вона не їстиме їх
сама. А якщо їх не з’їм я, вони пропадуть.
***
Вареники були смачнющі. Жаль, що їх було так мало.
Таке тісто... вареникам із супермаркету до них безконеч-
но далеко. Хоча ми не купуємо вареників із супермарке-
ту. Коли нам їх дуже хочеться, ми все-таки не лінуємося
і ліпимо їх. Усі втрьох – щоб було швидше. Тільки буває
це нечасто.
84
«Я знала, що тобі сподобається, Марто. Так, рідко
зустрінеш хлопців, які люблять і вміють готувати. Ну,
але Макс – виняток. Дуже здібний хлопець. Хоче бути
лікарем. Наступного року вступатиме в медінститут.
Фотографією захоплюється чорно-білою. Тобі було би
з ним цікаво поспілкуватися, Марто. Як художниці».
«Можливо», – кажу я.
Мені не дуже хочеться розмовляти про Макса, і спіл-
куватися з ним не хочеться. Хоча не можу не визнати –
він готує смачно. Щоб змінити тему, я пропоную Поліні
зіграти в лото. А потім я маю йти до пана Карла.
«Так, сходи до нього неодмінно. Думаю, він покаже
тобі щось цікаве», – каже Поліна, загадково всміхаючись.
Пан Карло всміхається не менш загадково – й одразу
веде мене в майстерню.
«Я закінчив Маріїн портрет, Марто. Вчора в нас був
останній сеанс. Я ще півночі над ним сидів. І от наре-
шті – портрет готовий».
Я насправді не хочу дивитись на Маріїн портрет –
але йду за паном Карлом. Не можу ж я зіпсувати йому
настрій.
Перед портретом я довго мовчу. Мені хочеться пла-
кати. Завжди, коли дивлюся на шедеври, мені хочеться
плакати. Ця картина – це світло. Білий колір, що тече
далі, ніж можна побачити оком. Обличчя Марії світить-
ся і воно неймовірно прекрасне. І це не тільки Марія на
портреті, це щось світле, що є в різних жінках. У моїй
мамі, в Поліні. Навіть у мені й Капітоліні – воно ви-
явиться, коли ми станемо дорослими.
«Як вам вдалося зробити так, що вона... він світить-
ся? Цей портрет світиться», – цікавлюсь я в пана Карла.
85
 Пан Карло вкотре розповідає мені про те, як переда-
вати гру світла – це те, що я вже знаю. Але я певна, що
таємниця – не в цьому. Таємниця в руках пана Карла.
Чи може, в Марії? Чи може, в тому, якими очима на неї
дивився пан Карло, коли малював цей портрет?
А ще на картині з Маріїних ніг проростає трава.
І коли я дивлюся на цю траву... Я розумію, що ця кар-
тина залишиться назавжди, через багато років, тоді,
коли вже не буде ні пана Карла, ні Марії, ні навіть мене,
хтось подивиться на неї і захоче плакати. І може, запла-
че. А потім тій людині захочеться також зробити щось
таке ж сильне, щоб там була крупинка такого світла, як
тут, на Маріїному портреті. А ось мій триптих «Ноги»
за багато років навряд чи буде комусь потрібний, окрім
мене. А може, і я на той час розчаруюся в ньому.
«Це чудова робота... вона прекрасна», – кажу я. І по-
чинаю ридати.
Панові Карлу доводиться мене втішати. Він не розу-
міє, чого я плачу. А може, й розуміє. Я хлипаю і не можу
йому нічого пояснити, а потім нарешті крізь сльози ви-
чавлюю з себе:
«Я ніколи не зможу так малювати. Те, що я малюю,
нікому не цікаве і непотрібне».
Тепер пан Карло мусить мене переконувати, що це
зовсім не так. Що я зараз тільки вчуся, що у мене вже
тепер дуже сильні роботи. І що він у моєму віці малював
набагато гірше й слабше. І що я дуже багато досягну.
І що він у мене вірить. І що триптих «Ноги» важливий
і потрібний.
А я хлипала, і мені було приємно, що пан Карло мене
хвалить. І хотілося ще похлипати, щоб він мене втішав
86
і хвалив якомога довше. Хоча це все одно було безглуз-
до – виходить так, що я заздрю пану Карлові і плакала
тому, що не вмію так малювати і ніколи не зумію. А не
тому, що у цій картині є таке пронизливе світло, яке
просвітлює нас як рентгенівські промені, і те світло, яке
є в нас, також починає світити. Але я не змогла сказати,
що плачу через оте світло – а чому, й сама не знаю.
Отож замість того, щоб привітати пана Карла й по-
хвалити Маріїн портрет, я ще довго самозакохано схли-
пувала. А пан Карло далі мусив мене переконувати
у тому, що я буду дуже гарною художницею. Не шкоду-
ючи компліментів.
А ще я не зайшла до Поліни на зворотному шляху,
хоча й обіцяла. Бо знала, що вона спитає мене про Ма-
ріїн портрет. А я матиму сказати, що це прекрасний
портрет і що пан Карло неперевершений. І що оте світ-
ло – прекрасне. Але мені не хочеться цього казати. Бо
тоді нам доведеться говорити про Марію. А я не хочу.
Коли я повертаюся, мама якраз розмовляє телефо-
ном з паном Карлом. Каже, що дуже хоче подивитися
на його нову роботу і що зайде завтра.
«Марта якраз прийшла, і мабуть, їй є що розповісти.
До завтра, Вчителю».
Моя мама деколи називає пана Карла вчителем.
Вона вимовляє це слово особливо й піднесено. І зараз
вона дуже зворушена. Але нічого мені не каже, і не по-
чинає розпитувати про портрет. Мабуть, пан Карло роз-
повів їй про те, як я ридала, і вона не хоче мене чіпати.
Спершу я хотіла все мамі розказати, як є, але тепер мені
не хочеться. Навіщо їй знати, що мені не подобається
Марія? Моїй мамі люди здебільшого подобаються, і вона
87
почне шукати причини. А я не зможу пояснити, чому
Марія спершу мені так подобалась, а тепер зовсім не
подобається. Тому, що вона прийшла тоді у майстерню
пана Карла і зіпсувала нам вечір? Але ж це було тільки
один раз... Не можу зрозуміти, в чім тут річ. І поговори-
ти про це ні з ким. З паном Карлом не можна. А я зав­
жди вирішувала з ним усі складні питання. Я могла би
написати про це Капітоліні, але, здається, вони з татом
їздять зараз по горах і там немає інтернету... і навряд чи
в неї буде настрій вникати у мої проблеми. Капітоліна
взагалі не любить проблем.
Тієї ночі мені приснилось, що я порізала портрет Ма-
рії великими кравецькими ножицями. Пан Карло плакав
і намагався склеїти портрет. У нього нічого не вийшло,
він сказав, що намалює ще два портрети. І якщо я ще
один поріжу, у нього буде запасний.
Сон був дуже неприємний – із тих снів, що осідають
десь у животі неприємним осадом. Прокидаєшся не­
виспаною і весь день хочеш спати. Я вирішила, що треба
зробити щось гарне: наприклад, написати панові Карлу
есемеску.
«Дорогий пане Карле...», – я не могла придумати про-
довження, тому що всі слова були не ті, тому есемеска
так і залишилась ненадіслана.

89

А
моїй мамі портрет Марії не просто сподобався.
Вона була від нього у повному захваті. Багато разів
повторила, що пан Карло неймовірний. Що він диво-
вижний художник. І що ті, хто вчиться у нього малюва-
ти – дуже й дуже щасливі люди.
«Це я про нас із тобою кажу, Марто. Ми дуже щас-
ливі. Я, щоправда, не стала художницею. Але ти станеш,
я в це вірю».
«Пан Карло каже, що ти художниця, мамусю. Що
ти дивишся на світ як художниця. І він досі зберігає
твої роботи. Він же показував мені «Гранат», пам’я-
таєш?»
«У нього є тільки ця одна робота, Марто. Більше ні-
чого такого, що варто зберігати, я не намалювала. Міські
пейзажі й портрети однокурсниць. Невдалі, до речі. А от
портрет Марії… Я би хотіла познайомитись із Марією.
Я певна, що це дивовижна й особлива жінка, це видно із
портрета. Пан Карло також казав, що вона надзвичайна.
Як ти думаєш?»
90
Я знову згадую, що коли я побачила Марію вперше,
вона мені дуже сподобалась. Як вона говорить. Дивиться.
Усміхається. Її коса. Те, що вона казала про мій твір і про
святого Миколая. Те, що про неї розповідала Поліна. Мені
хотілося з нею ближче познайомитись. А зараз не хочеться.
«Ну, не знаю. Мені Поліна більше подобається. Вона
така весела. А Марія надто серйозна», – я повторюю
точнісінько те саме, що казала Капітоліна.
«Хіба серйозність – це погано?» – питає мама.
«Непогано. Мабуть. Просто не так цікаво. І син у неї
невихований».
«Невихований син? Ти знаєш її сина?»
«Бачила раз і більше не хочу. Це він, до речі, забриз-
кав мої білі шорти вишневим соком».
Мама гладить мене по голові, як маленьку дівчинку.
Мені це приємно, хоча я не така маленька.
Але й не така велика, як каже мама.
Отож вона гладить мене по голові й замислено каже:
«Ну, це ж він не зумисне. І ти казала, що він тоді лі-
пив вареники. Значить, це був Маріїн син. Ти про це не
казала. Як його звати?»
«Не пам’ятаю», – кажу я. Хоча насправді пам’ятаю.
Про Маріїного сина мені так само нецікаво розмовляти,
як про саму Марію.
«Рідко таке побачиш, щоб хлопець ліпив вареники.
Він старший за тебе? Чи ви ровесники?»
«Не знаю, – кажу я. – Мабуть, старший». – Хоча пре-
красно знаю, що Макс йде в одинадцятий клас – Поліна
повторила це разів десять. Так само, як те, що він зби-
рається вступати після школи в медінститут. Отож це
важко було не запам’ятати.
91
 «Очевидно, Макс дуже цікавий хлопець. Розпитаю
в Поліни більше про цю родину», – каже мама.
Іноді мою маму не зупиниш. Якщо вона вже щось
задумала, так і буде. Я мовчу, настрій у мене зіпсував-
ся – знову. Тепер він у мене псується дуже часто. Я ледве
стримуюсь, щоб не сказати мамі якусь грубість. Що мені
ця родина зовсім нецікава. І щоб вона не розпитувала
нічого у Поліни. І щоб не лізла не в свої справи. Саме так
мені хочеться сказати. Але я цього не кажу. Натомість
швидко мчу у свою кімнату, лягаю на килимку на живіт
і розкриваю «Знедолених» на першій-ліпшій сторінці.
Але нічого не бачу, бо літери переді мною розплива-
ються.
***
Одного спекотного серпневого ранку мама пропус-
кає сніданок. Тато несе їй у ліжко ромашковий чай.
«Мама себе не дуже добре почуває», – каже він.
«Голова болить?» – у моєї мами часом бувають мі-
грені, тоді вона лежить у ліжку з мокрим компресом на
лобі й намагається заснути. Здебільшого мамині мігре-
ні починаються ближче до вечора, мама засинає, а на
ранок з нею все добре. Якщо ж мігрень починається
зранку… я такого не пам’ятаю, але це, мабуть, набагато
гірше. Вона ж не може проспати весь день – після того,
як проспала всю ніч. Бідна мама. Мені хочеться щось
для неї зробити. Але в такому стані мама ніколи нічо-
го не їсть. Шкода. Я би могла зварити їй яйце. Варене
круте яйце, розрізане навпіл. Я покладу його на зелені
листочки салату – це дуже гарно виглядає. А ще можна
покласти кілька кружалець помідора, прямокутничок
92
бринзи й трикутну грінку – часом я годую всіх таким
сніданком. Тато від нього в захваті, хоча потім він заїдає
це все порцією пшоняної або вівсяної каші й величезним
бутербродом із сиром сулугуні.
Після сніданку я заходжу до мами.
«Як ти себе почуваєш, мамусю?»
Мама каже, що її нудить. І що їй зовсім не хочеться
говорити. Я сідаю на ліжко і беру маму за руку. Вона
невдовзі засинає – у неї така тоненька рука, не набагато
товща за мою. А моя мама доросла жінка. Доросла й тен-
дітна. Я міцно тримаю маму за руку і думаю, що би мені
для неї зробити. Вирішую помити в кухні підлогу, про-
терти всі підвіконня і полити всі вазони. І може, навіть
помию плиту. І нікуди не піду сьогодні, буду з мамою.
Раптом їй знадобиться моя допомога.
Наступного ранку маму знову нудить. Тато, як і вчо-
ра, несе їй ромашковий чай.
«Мама серйозно захворіла?» – питаю я.
Тато каже, що все добре, але мамі потрібен спокій і їй
не можна хвилюватися. Здається, йому зовсім не сумно
від того, що мамі вже другий день погано. Він навіть
усміхається. Не розумію, чого тут радіти. Тим паче, моя
мама часто нервує і хвилюється. Якщо їй зараз цього не
можна – все серйозно.
***
«Марто, у тебе буде братик або сестричка. Нас буде
четверо», – каже мама.
Я мовчу і дивлюся на маму великими очима. Я майже
певна, що вони у мене збільшились у кілька разів.
93
 «Чуєш, Марто? Нас буде четверо. Ти не рада? Ти так
дивишся...»
«Рада, мамусю, звичайно рада», – кажу я невпевнено.
Я міцно обіймаю маму. І спершу не можу нічого зро-
зуміти. Чого це я маю радіти? Ні з того ні з сього. І які
братик чи сестричка? Я цього не чекала. Не певна, що
я хочу братика чи сестричку. Мені добре і без них. Може,
колись мені хотілося братика, але це було давно. Я тоді
ще не ходила до школи. А зараз мені добре й так.
Я збираюся спитати мами, навіщо нам братик чи се-
стричка. І чому вона спершу не спитала мене. Але потім
згадую, що мамі не можна хвилюватися. І нічого їй не
кажу. Мама завжди переживає за мене і хоче, щоб мені
було добре. А я також хочу, щоб їй було добре, щоб вона
не переживала. Я знаю, що вагітним не можна хвилюва-
тися. Моя мама вагітна. Я ніколи не думала, що у мене
може бути братик або сестричка. Ну й ну. Тільки я чо-
мусь не радію. Радше навпаки. Мабуть, це ненормально.
Мама щасливо дивиться на мене. Очевидно, вона
чекає, що я скажу щось іще. Але я не знаю, що сказати.
Врешті видушую із себе:
«А коли воно... він народиться? Ну, братик або се-
стричка?»
«На початку квітня», – каже мама. Я давно не чула,
щоб у моєї мами був такий голос. Вона наче співає. Кож-
не слово, яке вона вимовляє, має десятки відтінків зна-
чень. Її слова тепер барвисті. Тобто вони й раніше були
такими, але зараз ці барви набагато яскравіші. Моя мама
щаслива. Її щастя міниться всіма барвами. Я ніколи не
бачила її такою щасливою. Я і не думала про те, чи вона
щаслива. Ми були всі разом – тато, мама і я. Нам було
94
добре й весело. Часом батьки сперечалися і мама не хо-
тіла розмовляти з татом, або гримала на мене – але все
одно все було добре. Я знала, що ми всі любимо одне од-
ного. Я люблю батьків, вони люблять мене, тато любить
маму, мама любить тата. Трикутник. Я на вершині. Бо
я – це продовження моїх батьків. Вони народили мене.
Вони старіють, а я росту. У мене все попереду, а у них
багато що позаду.
А зараз мама щаслива окремо від мене й тата. Так,
наче вона сама по собі. Я так це відчуваю. Хоча, може,
й помиляюсь. Вона ніби разом із нами, але сама по собі.
Хоча вона вже не сама. У ній живе ще хтось. Мій май-
бутній брат або сестра. Вона – це двоє. Тобто їх двоє –
моя мама і хтось невидимий у неї в животі. Але тато до
цього також причетний. І він теж особливо усміхається
і обіймає маму набагато частіше, ніж завжди. І раніше
приходить з роботи. І щодня приносить їй квіти. І теле-
фонує по десять разів на день, не менше. Значить, тато
також щасливіший, ніж раніше. Виходить, мама не сама
по собі. Вони разом із татом. Бо якби не було тата, не
було би й маминої вагітності. Вони разом. То це я, ви-
ходить, окремо?
***
Сьогодні мамі набагато краще, вона вже не лежить
у ліжку весь день. Її майже не нудить, вона довго гуляє
надворі. І навіть пече яблучний пиріг й співає. Цікаво,
чи зможе вона їсти пиріг? Мама кілька разів телефонує
татові на роботу. Каже мені, що написала есемеску па-
нові Карлу.
95
 «Я збираюся сьогодні його відвідати. Ти підеш зі
мною, Марто?»
Я не знаю, чи хочу, але погоджуюся. Останнім часом
я здебільшого нічого не знаю і весь час вагаюся. Це дуже
дивно. Мама каже, що я за це літо дуже подорослішала.
Раніше мені цього так хотілося – подорослішати. А тепер
я вже не знаю, хочу я цього чи ні. Дорослішання трохи
втомлює. Хоча, може, всі дорослішають по-своєму, і мій
спосіб не найкращий. Бо все у мене не клеїться. Мені
часто сумно, і в мене поганий настрій. І я відчуваю себе
окремо від тата й мами. Не хочу, щоб нас було четверо.
А вони хочуть.
Не хочу бути доросла. Хочу бути маленька. Не діс-
тавати головою столу. Сидіти у тата на колінах. Хай він
каже на мене «моя принцеса». Тепер він каже це дуже
рідко. Коли тато приходить з роботи, він кілька разів
цілує маму, і ніжно питає її, як вона себе почуває. А по-
тім помічає, що я також тут є і питає між іншим: «Як
справи, Марто?»
Це нечесно.
Ми несемо панові Карлу великий шматок яблучного
пирога і дві величезні соковиті груші.
Пан Карло обіймає маму й довго не випускає її з обі-
ймів:
«Я такий радий за тебе, Настуню».
Хто така Настуня? – спершу не можу зрозуміти
я. Потім згадую, що мою маму звати Настя. Анастасія.
Це ж треба, я й забула, що в моєї мами є ім’я. Для мене
вона просто мама. А тато називає її «кохана» або «рідна».
Батьки для мене не мають імен, тому що вони «тато»
й «мама». А для пана Карла моя мама – Настуня.
96
«Я також, дорогий Вчителю, рада. Дуже рада», – мама
навіть схлипує. І я чомусь думаю, що, може, мені треба
було залишитись удома. Хай вони поговорять удвох. Але
чи можна відпускати маму саму? За вагітними потрібен
догляд. Я кажу, що не питиму чаю, а трохи помалюю
в майстерні. Хай вони порозмовляють. Здається, мамі
сподобалося моє рішення.
Правда, мені зовсім не малюється. Останнім часом
це зі мною часто – я не можу впіймати те, що хочу нама-
лювати, і насправді часто не хочу малювати. Може, я на-
справді не стану художницею? Я це все собі придумала,
а пан Карло не каже мені правди, бо він знає, що я дуже
сумуватиму. І мама з татом також. Тому він не хоче нас
всіх засмучувати, і не каже, що з мене нічого не вийде.
І що я дарма гаю час і фарби. І що мені треба думати про
іншу професію. І стати, наприклад, косметологом. Або
менеджером. А може, журналісткою – тато мені допоможе.
Отож я нічого не малюю, натомість всідаюсь у кріслі
пана Карла і дивлюсь альбом Клімта. Це також робо-
та – дивитись роботи інших художників, обдумувати їх
і вчитись у них. Поки мама з паном Карлом п’ють чай,
я дивлюся жіночі портрети, які малював Клімт. Осо-
бливо уважно я роздивляюсь вагітних жінок. Клімтові
явно подобається їх малювати. Цікаво, чому? Мені за-
вжди здавалося, що великі животи вагітних некрасиві.
А Клімт, виявляється, був іншої думки. Треба буде по-
говорити про це з паном Карлом.
«Тебе заворожив Клімт, Марто?» – я й не почула,
коли пан Карло зайшов у майстерню.
«Твоя мама пішла до Поліни і чекатиме тебе в неї.
Правда, Клімт чудовий?»
97
 «Ну, хіба можна називати Клімта просто чудовим?
Він... він...» – я не можу закінчити фразу.
«Згоден. Таких, як він, більше немає».
«А чому він малював вагітних жінок?»
«А чому би й ні?» – питає пан Карло.
«Ну, вони ж не такі стрункі... коли великий живіт...
Хіба це красиво?»
«Марто, Марто, вагітність – це життя. Вагітність – це
природно і красиво. Клімт це знав. І великий живіт – це
життя. Можеш уявити твою маму, вагітну тобою? Всі
бачать її великий живіт, і ніхто не бачить тебе. Великий
живіт – це таємниця. Там хтось є. Там є ти. Вагітна жінка
носить у собі маленьку людину. Ти сидиш у мами в жи-
воті й чуєш звуки, які долинають ззовні. Слухаєш мамин
голос, татів голос, голоси інших людей. Слухаєш музику,
машини, цокання годинника. Слухаєш світ, але його не
бачиш. Навколо тебе темно, м’яко і тепло».
Я мовчу. Навіть не знаю, що на це сказати.
«Можливо, зараз тобі складно це відчути, але я пе-
вен, що одного дня ти зможеш побачити цю красу. І зро-
зумієш, що вагітність – це прекрасно. І ти колись також
будеш вагітна», – лагідно каже пан Карло.
Я не могла уявити великого живота моєї мами,
в якому сиджу я. Ніколи не думала про той час, коли
моя мама була вагітна мною. Просто колись мене не
було, а тепер я є. І що я робила в тому животі, не знаю.
Перетворювалася з пуголовка на маленьку дівчинку.
Не пам’ятаю, що я чула. Я взагалі пізно себе почала
пам’ятати. Уявити себе вагітною я також не можу.
«Твоя мама дуже щаслива зараз, – веде далі пан Кар-
ло. – Вона дуже хотіла мати кількох дітей. Але після того,
98
як народилась ти, їй сказали, що дітей у неї більше не
буде. Вона вже ні на що й не сподівалась».
«А хіба мене не достатньо?» – питаю я. Чомусь мені
не подобається оце «ні на що й не сподівалась». Але
ж у неї була я. Хіба це не щось?
«Ти – це унікальний світ, Марто. І твій майбутній
брат чи сестра – це також унікальний світ. На землі має
бути багато унікальних світів. Твоїй мамі хотілось дати
життя кільком людям, щоб унікальних світів було біль-
ше. Ти звикла до того, що ти єдина дитина, зараз тобі
важко освоїтись із тим, що це зміниться. І що зараз твоя
мама менше думатиме про тебе. Спробуй бути мудрою.
І спробуй полюбити мамин живіт і того, хто в ньому
живе».
Пан Карло має рацію. А я, мабуть, дуже егоїстич-
на. У більшості моїх однокласників є брати й сестри.
У Марини взагалі двоє братів і сестра. Їх аж четверо.
У Капітоліни є старша сестра. Жаль, що з нею не мож-
на поговорити на цю тему. І навіть не можна написати
мейла – до кінця місяця вони з татом і мамою засмага-
тимуть на морському березі й не матимуть доступу до
інтернету. А ми нікуди не поїдемо. Мама не готова зараз
їхати в Карпати, їй хочеться багато спати, щодня після
обіду вона йде прилягти. «На півгодини» – але спить
годину-півтори. А прокинувшись, дивується: невже вона
так довго спала? А тато не може залишити маму і їхати
зі мною вдвох. Батьки питають, чи не хочу я поїхати
в якийсь відпочинковий табір. Не хочу. Відпочинкові
табори – це не для мене.
«Ми нікуди не поїдемо цього літа», – кажу я панові
Карлу.
99
 «Розумію. Це справді непросто для тебе. Ти так дов-
го чекала цієї поїздки. Але іноді доводиться приноси-
ти жертви, Марто. У житті це трапляється дуже часто.
Особ­ливо у дорослому житті. А ти стаєш дорослою».
«Ага, тільки щось це мені все менше подобається», –
бурчу я.
«Це нормально. Мені теж часто не подобається до-
росле життя. І хочеться повернутись назад на... на багато
років. Так що ти не одна така. А в моєї бабусі було, до
речі, шестеро дітей».
***
У Поліни маму я не застала. Тато прийшов з роботи
раніше, йому захотілось погуляти з мамою, отож він
зайшов по неї і вони зараз гуляють у парку.
Поліна також вітає мене:
«Які ж гарні новини принесла твоя мама, Марто!
Якби ти знала, яка я рада за тебе. Це просто чудо! І твоя
мама така щаслива! Вона аж світиться... Але ти наче не
в настрої сьогодні. Щось сталося?»
Я хочу сказати, що мені не подобаються ці зміни.
Хоча всі певні, що мені вони мають подобатись. Що
я хочу, щоб все було як раніше. Мама з татом роблять
ранкову гімнастику. Мама крутить обруч, тато від-
тискається від землі. Я гойдаюся в гамаку, наді мною
витанцьовують свій танець два білі метелики. Небо
синє, метелики білі. Це прекрасно. А потім тато цілує
нас з мамою, іде на роботу, і ми розмовляємо, снідає-
мо, сміємося. А тепер мама говорить тільки про май-
бутню дитину, ніби немає інших тем. Тож я видушую
з себе:
100
«Нічого не сталося. Просто це все так дивно. Я зви-
кла, що ми втрьох, а тепер все буде інакше. І мама якась
не така. І тато. Вони зовсім не звертають на мене ува-
ги», – тут я замовкла, бо відчула, що останнє речення –
це не зовсім правда. Батьки звертають на мене увагу.
Але менше.
«Так, це непросто... – каже замислено Поліна. –
А я думала, ти інакше це сприймеш. Та це не завжди
легко. І ти вже така доросла. Але ти зможеш радіти ра-
зом із батьками. Якщо захочеш і докладеш зусиль. А хіба
тобі ніколи не хотілося мати братика або сестричку?»
«Ну, колись давно, може, й хотілося. Але це було
дуже давно. А тепер мені добре й так. Нам було так до-
бре разом. Утрьох. Не хочу ніяких змін».
Мабуть, я шокувала Поліну своєю черствістю.
Вона розчарована і не знає, що сказати. Такого з По-
ліною раніше не траплялося. Ну, що ж, доведеться їй
у мені розчаруватися. У мене принаймні ще залишить-
ся пан Карло. Хоча, може, він у мені теж розчарується,
якщо я скажу, що мені хочеться, щоб все було так, як
раніше. Ніяких змін.
«А мені завжди було шкода, що у мене тільки один
син, – каже Поліна. – Я думаю, ти просто ще не звикла
до цієї новини. Але ти звикнеш».
«Пан Карло теж так казав», – бурчу я. Не хочу гово-
рити з Поліною ні про що, хочу додому. Все це непра-
вильно. Я перестаю себе розуміти. Чому мені зараз все
не подобається? Не подобається Марія і її портрет. Не
подобається її син. Не подобається, що нас буде четве-
ро. Не подобається, що Поліна каже мені, ніби я звик-
ну. Чого доброго, ми посваримось. Ох, як шкода, що
101
Капітоліна так далеко. Вона мені зараз дуже потрібна.
А вони з батьками приїдуть тільки тридцятого числа.
«Я, мабуть, піду. Щось у мене голова болить», – кажу
я. Хоча голова у мене не болить і ніколи в житті не боліла.
«Звісно. Прогуляйся на свіжому повітрі. Я й бачу, що
ти якась бліденька сьогодні. Приходь завтра».
Я спускаюсь сходами з відчуттям того, що у моєму
світі з’явилась тріщина, яка все ширшає. Ось щойно
я збрехала Поліні. А я ніколи їй не брехала. Виявляєть-
ся, це дуже неприємно. Я могла просто сказати, що мені
пора додому. Навіщо було вигадувати, що болить голо-
ва? Щось зі мною не так.
***
У серпні ми щодня їмо кавуни. Величезні кавуни.
Смугасті і майже чорні. Всередині кавуни яскраво-чер-
воні й пахучі, на їхній запах злітаються оси, бо ми їмо
кавуни надворі на веранді. Липкий сік стікає у мене по
руках і по підборіддю. Але оси на мене не нападають, бо
у нас є спеціальна мисочка, в яку тато кладе маленький
шматочок кавуна – саме для ос. Я не знаю, чи ще десь
є люди, які би годували ос кавунами. Які би взагалі їх
чимось годували – окрім мого тата. І які би їх не боя-
лися. Мій тато зовсім не боїться ос, він називає їх «милі
створіння». І ми з мамою, дивлячись на тата, також на-
вчилися не боятись ос. Я не можу сказати, що я їх полю-
била, але я не маю нічого проти, коли вони їдять кавуна
чи диню із спеціальної мисочки. Оси їдять кавуни, і ми
їмо кавуни. А на небі пражить сонце. До речі, тато їсть
кавуни з білим хлібом – бо так їх їв його батько, а мій
дідусь, якого я ніколи не бачила.
102
«Так ситніше й смачніше, – завжди каже нам із ма-
мою тато. – Хочете спробувати?»
Але ми з мамою ніколи не хочемо їсти кавуни з бі-
лим хлібом. І я жодного разу навіть не захотіла спро-
бувати. Кавун смачний сам по собі, кавуни треба їсти
тільки з кавунами. У моєї мами сік стікає по підборіддю,
вона витирає його серветкою. Кладе руку собі на живіт
і каже, що в неї за півроку живіт також буде такий, як
кавун. Кавун, в якому живе маленька істота. Тато кладе
свою липку руку на мамину, оси їдять кавуна із своєї
мисочки, повітря гаряче від спеки. Добре, що дашок за-
хищає від сонця – інакше я би розтала, як порція моро-
зива.
Тато з мамою відчувають те саме – якщо ми ще трохи
тут посидимо, сонце добереться до нас і ми розтане-
мо, як три порції морозива – я шоколадно-лимонного,
тато – королівського щербету, а мама – фруктово-ягід-
ного. Ми зриваємось на ноги, сідлаємо наші велосипеди,
тато кілька разів перепитує у мами, чи вона впевнена,
що їй можна їздити на велосипеді, мама каже, що впев-
нена, і знає, що їй можна, а чого не можна. І ми мчимо
до озера, щоб зануритись у воду і не перетворитись на
три морозивні калюжки.
Вода в озері тепла, як молоко, маленькі рибки шу-
гають зграйками майже біля самого берега, на них по-
люють щучки й окуні. Ми також плаваємо, як рибки,
тато збирається пливти до середини озера, він кличе нас
із мамою з собою, але нам не хочеться. Ми лежимо на
спинах, гойдаючись на воді. І мені, як завжди, стає трохи
жаль, що не можна лежати так на воді безкінечно довго.
За якийсь час нам доведеться вийти на берег і поїхати
103
додому на велосипедах. А я би хотіла гойдатись на воді
багато годин – хоча би до завтрашнього ранку.
Тато з мамою уже ніжаться на білому піску, накривши
обличчя від сонця футболками: тато – синьою, а мама –
білою. Тато – маминою, а мама – татовою. А я й далі стою
по коліна у воді, дивлюся, як по воді розходяться кола.
А мої ноги злегка покусують маленькі рибки, я часом аж
підстрибую і сміюсь, бо вони дуже лоскочуть. А вода під-
хоплює мій сміх і несе його кудись далеко…
***
Батьки весь час переймаються тим, що ми нікуди
не їдемо і я все літо просиджу вдома. І намагаються ви-
гадувати для мене якісь розваги. Мені треба би було їм
сказати, щоб не переймалися, що мамі потрібен спокій.
І мені, до речі, теж. Але я не кажу цього – мені приємно,
що вони переймаються. І я ще раз переконуюсь у тому,
що стаю все більшою егоїсткою.
Але не остаточною. Не хочу, щоб мама нервувала. Їй
не можна. Це дивно: я хочу, щоб все було як завжди, щоб
нас було троє. Але переживаю за маму, хочу, щоб вона
почувала себе добре, тоді з дитиною буде все гаразд.
Кажу батькам, щоб вони не переймалися. Зі мною все
добре, мене цілком влаштовує, що ми нікуди не поїхали.
Я з цим змирилася. Мені подобається тут, і я багато пра-
цювала з паном Карлом, і ще попрацюю до кінця канікул.
Я багато буваю на повітрі, їжджу на велосипеді, я засмагла
й почуваю себе прекрасно. І батьки, здається, повірили.
Мама обійняла мене і сказала, що я найкраща дочка
на світі. Най-най-найкраща. Тато сказав, що він цілком
згоден із мамою. І що він мною пишається.
104
Мама щодня лягає полежати вдень і засинає. Ще
вона багато гуляє, її часом нудить, вона мало їсть і на-
віть схудла. А я була певна, що вагітні мають з кожним
днем поправлятися. Але все одно у мами гарний настрій
і вона постійно сміється – досі такого не було, щоб вона
майже весь час сміялася – і зовсім не нервує. Як їй вда-
ється бути такою спокійною, не знаю. А ще вона шукає
мого товариства – часто гукає мене посидіти з нею, по-
гуляти. Мені іноді зовсім не хочеться, але я погоджуюся.
Бо ж пан Карло казав, що треба часом переступати через
своє «не хочу».
Так що дні минають майже добре, якби не одне «але».
Мене засмучує те, що за цей місяць я нічого не намалю-
вала. І мені нічого показати мамі. А вона так тішиться
з усіх моїх робіт. Навіть більше за мене. Може, я втрати-
ла здібності до малювання? Бо мама майже щодня питає,
чи я нічого не хочу їй показати. І каже, що дуже скучає
за моїми малюнками.
Коли я приходжу до пана Карла, то роздивляюсь
альбоми, пан Карло читає мені міні-лекції за чаєм, ча-
сом просить мене щось записати, дає домашні завдання.
Показує мені численні зображення Мадонн і жінок з ді-
тьми – тих, які не Мадонни, а просто матері. І зовсім не
дивується, що я не малюю. І не каже, що це погано. Ніби
все так і має бути. Але я знаю, що все не так. Тріщина
у моєму світі ширшає. Я не можу малювати – і мені від
цього погано. Це набагато гірше, ніж те, що нас буде
четверо. І батьки будуть звертати на мене зовсім мало
уваги. Коли я малюю, для мене це не має жодного зна-
чення. Чи звертає хтось на мене увагу. Адже мені тоді
належить цілий світ. Зараз я маю відчуття, що я цей світ
105
втратила. Його взагалі дуже легко втратити. Може, це
тому, що я була така егоїстична і не хотіла братика чи
сестрички? О, це було би жахливо.
Мені стає не по собі. Але якщо це так… Тоді я хочу,
щоб у мене був братик чи сестричка. І щоб мама була ве-
села й щаслива. І тато. І нехай вони сміються і цілуються.
Вони мене все одно люблять, я знаю. Хай вони народять
ще одну людину. Новий світ. А я буду малювати для нас
усіх картини. Обіцяю.
***
Мені дуже добре з Поліною, але в той же час все не
так легко й весело, як було раніше. Ми розмовляємо про
те-се, дивимось фільми, Поліна жартує. Але часом вона
на мене так дивиться, ніби хоче вивернути назовні, щоб
подивитись, що у мене всередині. І хмуриться. А мені це
не подобається.
Учора телефонувала Капітоліна – зв’язок був дуже
поганий. Я зрозуміла тільки, що вони затримуються
і приїдуть аж п’ятого вересня. Чекати на тиждень до-
вше. Ну, нічого, я почекаю. Коли приходить пора не-
вдач, вони сунуть одна за одною, як дощові хмари. Але
будь-який дощ рано чи пізно вщухає. На це я і споді-
ваюся.
«Я вже так скучила за твоїми малюнками, Марто, –
каже мама останнього літнього вечора. – Так хочеться
щось подивитись. І маленькому показати».
«Кому?» – перепитую я.
«Твоєму братикові. Я певна, що у тебе буде братик.
І він мені снився».
«Правда?»
106
«Так. У вишневому цвіті. Білявий хлопчик у білій
сорочечці простягав до мене руки. Я взяла його на руки
і тут підійшла ти».
«І я там була?» – зацікавлено питаю я. Це приємно –
з’являтися у чиїхось снах. Особливо у маминих.
«Так, ти підійшла, і він теж до тебе простягнув руки.
Він зрадів. Він так тебе любить, Марто. Він усіх нас лю-
бить».
Я відчуваю клубок у горлі. Закінчується ще одне літо.
Воно було таке дивне. Я перестала малювати, часто сер-
дилась. Мене дратували різні люди, а найбільше Марія,
і я відчувала, що ніхто мене не розуміє. І мені ні з ким
про це поговорити. У мене склалося враження, що це ні
для кого не важливо – те, що я відчуваю. Для всіх важ-
ливо тільки те, що у мене буде брат.
А я не можу до цього звикнути. Досі. Я декілька ра-
зів повторюю подумки: «у мене буде брат», «у мене буде
брат». Не відчуваю нічого. І як цей брат може мене лю-
бити?
Завтра до школи. Я гладжу маму по руці. Мама – це
мама. Тепла. Моя. Не можу уявити, що колись я сиді-
ла у неї в животі, величезному, як кавун. Тобто лежала
чи висіла, бо ембріони не сидять. Вона так говорить
про мого братика, наче бачить його перед собою. І так
дивиться. І очі в неї такі – ну, такі, ніби вона прожила
тисячу років і все знає. І нічого не боїться.
Пан Карло каже, що у мене очі такі, як у мами. Мені
це дуже приємно. І хочеться, щоб справді так було.
Я часто дивлюся на себе в дзеркало. Вивчаю своє об-
личчя. І свої очі.
«У мене такі очі, як у тебе, мамо», – кажу.
107
 «А у мене такі, як у моєї мами», – говорить мама.
У моєї мами очі, як у її мами. Тобто моєї бабусі. Тієї,
яка померла від раку. Тієї, якій треба було їсти гранати.
Я дуже люблю гранати. І в мене очі моєї мами і моєї ба-
бусі. Як усе це дивно.

109

Н
арешті приїжджає Капітоліна. Це була добра ідея –
приїхати п’ятого вересня ввечері й пропустити пер-
ший тиждень навчання. До школи тільки в понеділок.
Субота й неділя наші. Я ледве дочекалась суботнього
ранку, бо ми домовились зустрітись якнайраніше. Капі-
толіна має зайти до мене, бо ж у неї є для нас усіх «гори
подарунків».
У мене не вистачає терпцю її чекати, і я виходжу на-
зустріч. І чомусь мені хочеться поговорити з нею не вдо-
ма. Мені треба розказати їй дуже багато. Ми зустрічає-
мось біля дитячого майданчика. Капітоліна кидається
мені на шию – і ми довго стискаємо одна одну в обіймах.
А потім, віддихавшись від обіймів, роздивляємось одна
одну. Капітоліна сильно засмагла й подорослішала –
я, здається, тепер надто часто вживаю слово «подорос-
лішала». Але вона справді виглядає старшою, ніж була.
І якоюсь такою… самовпевненою. Хоча і раніше в неї із
самовпевненістю було все гаразд. А ще у Капітоліни ви-
горіло волосся, і тепер воно такого кольору, як колоски
110
пшениці. Пшенична дівчинка. Дуже красиво. Вона під-
росла, здається. Чи це вона на каблуках така висока? Але
в червні вона не була вища за мене аж настільки.
«Це каблуки, але я справді виросла на три сантиметри
за літо. Тато мене вчора поміряв. Я вже тепер така, як
мама, уявляєш? І я ще виросту. І ти теж трошки виросла,
Марто. І в тебе потемніло волосся. Тепер воно має краси-
вий каштановий відтінок. Але чого ж ми стоїмо? Ходімо
до тебе. Мені терміново треба віддати твоїм батькам по-
дарунки. А потім побіжимо до пана Карла й Поліни».
«Терміново? А що з ними станеться, з подарунка-
ми?» – я думала, ми зараз сядемо під грибок на дитячому
майданчику і я розкажу Капітоліні все-все.
«Ну, це ж хачапурі. Справжні грузинські хачапурі.
Тут таких не купиш. І їх треба терміново з’їсти. Ми з та-
том купили їх вчора перед аеропортом. І вони чекати не
можуть».
«Ну, тоді ходімо, – кажу я трохи розчаровано. –
Правда, я не знаю, чи можна моїй мамі їсти хачапурі…»
«Чому це їй не можна їсти хачапурі?»
«Ну, її останнім часом нудить. І вона багато чого не
може їсти. І їсть всяке дуже корисне, вітамінне. У хача-
пурі хіба є вітаміни?»
«Мабуть, нема, – каже Капітоліна. – А чого її нудить?
У неї щось зі шлунком?»
«Ні. Просто вона вагітна».
«Та ти що? Круто! Єс! Єс!» – кричить Капітоліна і ха-
пає мене в обійми, і стискає так, що мені забиває дух.
«Чого ж ти мене не попередила? Я би привезла їй
якийсь інший подарунок. Хачапурі не годиться. І раптом
її справді знудить? Що робити?»
111
 «Нічого. Мій тато любить хачапурі. І я теж».
«Ну, у мене ще є багато чурчхели для всіх. Для тебе
гранатова. Бо ж гранатів ще немає. А чурчхела є».
Ми йдемо до мене додому, і Капітоліна не тямиться
від радості:
«Як же тобі пощастило, Марто! У тебе буде молодша
сестра або брат».
«Мама каже, що це буде брат».
«Брат також добре. Я все життя мріяла про молодшу
сестру. А у мене тільки старша. Але ж ти не мріяла про
молодшу сестру. То можеш задовільнитися братом. Але
по тобі не скажеш, що ти дуже щаслива. Ти чого така…
відморожена?»
Усі слова кудись ділися, і мені так важко пояснити
Капітоліні, що сталося за це літо. Що я не можу полю-
бити брата, якого не бачу. І що я так звикла до того,
що ми втрьох. І що у мами тепер не буде часу на мене.
І що вона весь час тільки й говорить про майбутнього
брата. І що я не хочу дорослішати, хоча раніше хотіла.
І що я, здається, велика егоїстка. І не можу малювати.
І не знаю, чи це тому, що я егоїстична і хочу, щоб усе
залишалося, як було. Чи причина в чомусь іншому. І що
мені не подобається Марія та її син. Тому я ухильно
кажу:
«Ну, до цього так важко звикнути. Я звикла, що нас
троє…»
«Ну й що? Зате тепер буде четверо. І ти не будеш
наймолодша в домі. Це іноді так набридає – коли ти
наймолодша. Ти зможеш про свого братика піклувати-
ся, вчити його грати в ігри, читати. Водити його гуляти.
А маленькі діти такі м’якенькі, пухкі, і вони так смачно
112
пахнуть. Зовсім маленькі – як свіже молочко. А трошки
старші – як булочки».
Я не люблю запаху молока, тому мене це не надихає.
Але я нічого не кажу. Натомість питаю:
«Звідки ти знаєш? Де ти нюхала маленьких дітей?»
«У нашої сусідки синові три роки. І вона часом зали-
шає його на мою маму. І я вже з ним сиділа кілька разів.
Уявляєш? І мені навіть вдалося його заколисати. І він
майже не плакав».
Мабуть, у нас із Капітоліною зовсім різні погляди
на життя. Я не знаю, що сказати. Я не певна, що хочу
приколисувати маленьких дітей. І те, що вони постійно
плачуть і кричать, мені зовсім не подобається. Капітолі-
на дивиться на мене вичікувально, бачить, що я нічого
не кажу і вирішує, що мої новини закінчилися і можна
ділитися своїми:
«У мене є дуже важлива новина. Я закохалася».
«Ого», – це єдине, що я можу сказати.
«Його звати Дато. Правда, гарне ім’я?»
«Дивне. Тобто незвичне. Це грузинське ім’я?».
«Ну так, бо Дато грузин. Ми познайомились у Тбілісі.
Його ім’я мені подобається. Йому вісімнадцять років».
«Ого!» – я і тепер не можу сказати нічого іншого. Од-
нак Капітоліні моя небагатослівність не заважає.
«Він уже студент. Вчиться на журналістиці. І теж
хоче подорожувати, так як я. Він вже об’їздив весь Кав-
каз. А в Україні ніколи не був. Я його запросила до Ки-
єва».
«І що, він приїде?»
«Можливо. Наступного літа. Якщо все буде добре».
«А як ти з ним познайомилась?»
113
 «Мій тато працював в одному проекті з його татом.
А потім ми ходили до них у гості. Вони годували нас
всякою смакотою. Я взяла рецепт харчо у мами Дато.
Хочу його приготувати і тебе запрошу.
«Я не фанатка супу харчо», – кажу я доволі скептич-
но.
«Ні, харчо – це м’ясо у горіховому соусі. І ще я за-
писала рецепт чхмерулі».
«Чх.. чого?»
«Курка в часниковому соусі. Може бути часниково-
молочний соус. Це дуже смачно».
Я щиро вражена. Капітоліна ніколи не цікавилась
кулінарією і ніколи нічого не готувала. Я навіть не була
впевнена, що вона вміє користуватися плитою.
«Мені дуже подобаються грузинські страви», – за-
являє Капітоліна.
«Ясно», – я хочу сказати щось ще, але на думку мені
не спадає геть нічого. Однак Капітоліні моя небагато-
слівність зовсім не заважає:
«Дато дуже добре знає Тбілісі. Він нас часто водив по
місту. І вони з татом возили нас у монастир святої Ніно.
Це така свята, яка охрестила Грузію.
«Як князь Володимир?»
«Щось таке. І ще ми їздили у Сіґнаґі – це таке містеч-
ко, воно недалеко від монастиря святої Ніно. Я би могла
там жити».
«Хочеш переселитися у Грузію?»
«Не знаю», – каже Капітоліна й усміхається так за-
гадково, що я розумію, що далі краще нічого не питати.
Зараз вона думає про свого Дато. Ще не вистачало, щоб
я через нього втратила свою найкращу подругу.
114
«Може, ми наступного літа поїдемо разом до Грузії?»
«Хто – ми?»
«Ну, ми з тобою і наші батьки. Хоча ні, твоя мама
не зможе, маленька дитина – це серйозно. І твій тато не
поїде. Але може, твої батьки відпустять тебе з моїми. Ти
повинна покуштувати чхмерулі».
Так цікаво – ми йдемо поруч, а Капітоліна думками
дуже далеко. Вона вже мріє про наступне літо. А мені не
хочеться забігати наперед. Мені досить сьогоднішнього
вересневого дня. Теплого й сонячного.
«Мені Дато написав есемеску щойно, уявляєш?» –
каже Капітоліна, коли ми заходимо у мій двір. І вигляд
у неї безмежно щасливий.
Я уявляю, хоча, мабуть, все-таки недостатньо добре.
Побачивши мою маму, Капітоліна стає ще щасливі-
ша. Вона каже їй, що та чудово виглядає, що вона дуже
рада. І що вже мріє побачити малюка. Питає, чи ми вже
придумали ім’я. Цікавиться, чи можна моїй мамі їсти
хачапурі й чурчхелу. І пропонує розігріти хачапурі. І вса-
джує мою маму за стіл. Мама не може отямитись від
здивування і робить все, що каже Капітоліна.
А найцікавіше те, що мамі дуже смакує хачапурі.
І вона з’їдає ще й половину татового. І куштує чурч-
хелу.
«Здається, до мене знову повернувся апетит», – каже
вона.
Капітоліна дуже вдоволена. Мовляв, це все через Гру-
зію. Грузія – країна чудес і несподіванок. І там все їдять
з горіховим соусом.
А ще там ростуть гранатові дерева, на яких зріють
гранати. Дівчинка у гранатовій сукні простягає руку до
115
найбільшого граната. Цікаво, хто вона така, ця дівчинка,
і чи зможу я колись її намалювати?
***
По дорозі до пана Карла Капітоліна заявляє, що я не
турбуюсь як слід про мою маму. І не хвалю її. А вагітних
треба хвалити, говорити їм компліменти й підбадьорю-
вати.
«І твого брата треба хвалити, щоб йому не було сум-
но, щоб він краще ріс і не боявся народжуватися», – за-
вершує свій монолог Капітоліна.
Я ніколи про це не думала. Про те, що мій брат може
боятись народжуватися. І що його треба хвалити.
«Але ж він зараз малесенький. Як пуголовок. Чого
він там може боятись?».
«Невідомого. Всі бояться невідомого. І він все ро-
зуміє. І хоче, щоб його хвалили. А ти дивишся на маму
з такою кислою міною».
І тут мене прориває. Я вже більше не можу слухати,
що ще я маю робити. І розповідаю Капітоліні про це
безкінечне літо. Про те, як я скучала за нею. І як пан
Карло малював Марію. І що Марія мене дуже дратує.
А її син Макс заляпав мої шорти. І що зі мною весь час
відбувається щось дивне. Що я не малюю вже більше
місяця. Про Клімта і його вагітних жінок. Про те, що
я хочу радіти, що у мене буде брат, але це мені не вдаєть-
ся. І що я дуже черства. Егоїстична. І що нічого у мене не
виходить. І що, мабуть, не стану художницею. Ніколи.
І починаю ридати.
Капітоліна садить мене на найближчу лавочку – до-
бре, що тут їх багато, і береться мене втішати. Після
116
Грузії вона стала в цьому дуже майстерною. Може, мені
справді треба поїхати до Грузії – тоді я позбавлюсь его-
їзму? І навчусь хвалити тих, кого бачу і кого не бачу.
«Художники – дуже вразливі люди. І у них бувають
творчі кризи. Тоді їм дуже важко. Мабуть, у тебе сер-
йозна творча криза. Але вона обов’язково закінчиться.
І тоді у тебе буде все не просто добре, а дуже добре. І ти
намалюєш багато суперових картин», – Капітоліна про-
мовляє зовсім як доросла. Бо це дорослі так втішають
дітей. І пан Карло також каже про творчі кризи і тягар
таланту. Але мені від цих слів чомусь стає легше.
Капітоліна говорить ще довго, каже мені, що вона
у мене вірить, і що я її найкраща подруга, і що вона за
мною дуже скучала. І що їй мене не вистачало у Грузії.
І що ми повинні туди поїхати разом, обов’язково. Вона
мені так багато покаже. І я зможу намалювати сотню
чудових картин. А то й більше.
«А як же Дато?»
«Дато – це інше. А подруга – це подруга».
Я нарешті перестаю схлипувати.
«У мене очі дуже червоні?»
«Ні, не дуже. Пан Карло нічого не помітить».
Капітоліна міцно обіймає мене і шепоче мені на
вухо:
«Ти така щаслива, Марто. У тебе буде братик. І ти
його полюбиш. Нічого, ми теж колись з тобою пона-
роджуємо дітей. Я хочу народити трьох або чотирьох.
А ти?»
Я ніколи про це не думала. Щиро кажучи, мені не
спадало на думку, що про дітей можна зараз думати
всерйоз. Звісно, я колись почну про таке думати – але
117
не раніше, ніж закінчу школу. Як можна про це думати,
коли тобі ще немає тринадцяти років? Правда, Капіто-
ліні вже тринадцять, вона старша за мене на цілих вісім
місяців. Вона пішла до школи на рік пізніше. Або я піш-
ла на рік раніше. У кожному разі ми мусили зустрітися –
й зустрілися. Але після повернення з Грузії вона стала
набагато доросліша, я відчуваю, що між нами не вісім
місяців різниці, а півтора роки. А то й два. Це ж треба:
Капітоліна хоче народити чотирьох дітей…
«Не знаю, – врешті говорю я, бо ж Капітоліна чекає
моєї відповіді. – Я ніколи не думала про дітей».
«А знаєш, я теж тільки щойно подумала. Що у мене
колись будуть діти. І що я хотіла би, щоб їх було багато.
Четверо, наприклад. Значить, ти пізніше почнеш про це
думати. Десь через вісім місяців. Я ж все-таки старша за
тебе, не забувай».
Я згоджуюся з Капітоліною. А що мені ще залиша-
ється?
***
Пан Карло бере свій ноутбук – і ми спускаємось до
Поліни дивитись фотографії з Грузії. Їх дуже багато, але
Капітоліна каже, що вона вже відібрала найкращі. Дато
виявився дуже симпатичним чорнявим хлопцем. Хоча
у Грузії всі хлопці чорняві. Його тато набагато старший
за тата Капітоліни і дуже красивий. Набагато красиві-
ший за Дато. Але я не кажу цього вголос – може, Капі-
толіні таке не сподобається.
Капітоліна дуже цікаво розповідає про кожну
фотографію – мабуть, вона справді стане великою
118
мандрівницею і буде писати неперевершені репортажі.
Вона й зараз розповідає так цікаво, що заслухаєшся.
Поліна каже, що вже чекає, коли Капітоліна напише
спогади про Грузію.
«Ага, у школі, мабуть, знову доведеться писати твір
на тему «Як ми провели літо», – кривиться Капітоліна. –
Не більше, ніж на чотири сторінки. Я про Грузію можу
написати сто сторінок».
«Ну й що? У творі ти можеш написати найважливі-
ше. Справжній письменник може вміститися і в малу
кількість сторінок. Потренуєшся».
А ще сьогодні Капітоліна виграла у Поліни в шахи.
Поліна в повному шоці:
«Це ж треба. Ти так давно не грала і от маєш».
«Грала. Дато добрий шахіст, і ми з ним часто грали».
«Ясно. Дато на тебе дуже добре впливає. Хочу на
нього подивитись», – підморгує їй Поліна.
Капітоліна вже розповіла Поліні про чхмерулі під
часниково-молочним соусом або ж горіховим й обіцяє
дати їй рецепт. Поліна в захваті від кулінарних зацікав-
лень Капітоліни. Вони домовляються, що коли-небудь
приготують чхмерулі разом. І всіх запросять. Мене, моїх
батьків, батьків Капітоліни, пана Карла й Марію.
«А зараз будемо їсти пиріг, який я спекла до твого
приїзду, Капітоліно. Треба ж відсвяткувати початок но-
вого шкільного року. І те, що ти знову з нами», – повідо-
мляє Поліна. У неї прекрасний настрій, і вона мчить на
своєму кріслі на повній швидкості на кухню заварювати
нам нову порцію чаю, голосно вигукуючи «Хай живе
Грузія!»
119
 ***
У понеділок нам справді задали писати твір про
літо. Причому на вівторок. Капітоліна витає у хмарах.
Вона сьогодні героїня дня, всім хочеться подивитись її
фотографії і скуштувати справжньої грузинської чурч-
хели.
А я навіть не знаю, про що мені писати. Не напишеш
же про те, що я постійно дратувалася й сердилася, і на-
віть не зраділа з того, що у мене народиться братик. Це
так завжди – написання творів створює мені додаткові
проблеми. У мене і так їх у житті вистачає.
«Не знаю, про що писати. Добре тобі. У тебе вражень
на десять творів», – скаржусь я Капітоліні.
Капітоліна це сама розуміє і невпевнено каже, що,
мабуть, треба написати про щось цікаве, що зі мною
трапилось за цей час. Легко їй казати. На жаль, зі мною
не траплялось нічого цікавого. Самі неприємності.
Ми сидимо у Поліни, я гризу ручку, а Капітоліна вже
строчить свій твір і час до часу щось захоплено вигукує.
Мене це дратує і заважає сконцентруватися, тому я ви-
рішую піти до пана Карла.
«Як справи, Марто?» – питає пан Карло.
«Дякую, погано».
«Щось у школі?»
«Ви вгадали. Нам задали твір про літо. Не знаю, що
писати. Добре Капітоліні. А я ніде не була».
«А всі твої однокласники кудись їздили?»
«Не всі. Але майже всі».
«Не штука написати гарний твір після особливої
мандрівки. А от побачити щось особливе у буднях,
які начебто не відрізняються одне від одного – це вже
120
мистецтво. Ти ж художниця, Марто. Художник вміє ба-
чити дрібниці. І перетворювати будні на чудо».
«Ви думаєте, я художниця?»
«А що тут думати, Марто? Я давно тобі про це казав.
Не маю звички кидати слів на вітер».
«Справді? Але ж я так давно нічого не малювала».
«Я теж не щодня малюю. І ти не перестала бути ху-
дожницею тільки тому, що не малювала кілька тижнів.
У тебе пауза перед великим ривком. І твір ти напишеш,
я в цьому не сумніваюся. Тобі є про що писати».
«Я була дуже зла все це літо», – кажу я раптом. Хоча
не збиралась про це казати панові Карлові. Нізащо. Не
хотіла, щоб він це знав. І раптом у мене вирвались ці
слова – я й сама цього не чекала.
«Буває. З усіма буває. Я теж буваю злий».
«І я не радію, що в мене народиться брат», – чому
у мене прорвалося ще й це, я не знаю. Мабуть, сьогодні
просто невдалий день. Магнітні бурі. Хоча наді мною
ціле літо бушувала магнітна буря. Що ж, нехай ще і пан
Карло у мені розчарується. Якщо він не захоче більше зі
мною спілкуватися – я до цього готова. Може, він зараз
звелить мені забиратися з його кухні.
«Тобі потрібен час, Марто, – каже пан Карло. – Ти
звикнеш. І ще його полюбиш. У тебе велике серце. Я це
знаю».
Пан Карло дивиться на мене підбадьорливо й усміха-
ється. А в мене на очах виступають сльози. Пан Карло –
наймудріша людина з тих, кого я знаю. Нашим учителям
з ним не зрівнятися. Він все розуміє. Я думала, що він
буде мене сварити. І казати, як це погано, що я сердита,
не люблю маленьких дітей і невидимих дітей. І не радію,
121
що у мене буде братик. І що я егоїстка. І що мені терміно-
во треба виправитися. А то далі буде ще гірше. А він так
просто сказав, що у мене велике серце. Навіть якщо воно
у мене маленьке, після цих слів воно точно побільшало,
щоб вмістити у себе щось нове.
І звісно ж, я вже знала, про що мені писати твір.
Я написала про пана Карла. Про наші з ним розмови.
Про художників, картини яких ми обговорюємо. Про
Клімта й про жіночу красу. Про булочки, які пече пан
Карло. Про те, що треба вміти перетворювати будні на
чудо і звертати увагу на деталі. Про вагітних жінок і їхні
животи я вирішила не писати – це наша з паном Карлом
і Клімтом таємниця.
***
Наша вчителька дуже хвалила твір Капітоліни. Вона
навіть запропонувала Капітоліні розповісти про Грузію
в паралельних класах. Бо у нашому всі вже все знають.
Вона зачитала Капітолінин твір вголос, і всі ми довго
аплодували. Андрій навіть закричав «браво». Але що
тепер Капітоліні його браво, якщо в неї є Дато.
А потім – несподівано для мене і для всіх наша вчи-
телька сказала, що вражена моїм твором. І також зачита-
ла його вголос. І запитала, чи міг би пан Карло виступи-
ти перед нашим класом, розповісти щось. І що мені дуже
пощастило, що у мене є такий вчитель. Капітоліна взяла
мене за руку й сказала, що я геніальна. І що їй хотілося
плакати, коли вчителька читала про пана Карла.
«Я ж тобі казала, що ти все прекрасно напишеш. А як
ти думаєш, пан Карло захоче прийти до нас?»
122
Я не знала. Звісно ж, я про це в нього запитаю, але
з паном Карлом нічого не відомо наперед.
***
Пан Карло погодився, хоча й не відразу. Спершу він
вагався, казав, що ніколи не виступав перед школярами.
«Я читав лекції студентам, Марто. Вони люди дорос-
лі. З ними мені було просто».
«Мені ж ви теж читаєте лекції».
«Ти – це окремий випадок. Ти – дочка твоєї мами».
Не знаю, що переконало пана Карла. Чи мій твір,
який він перечитав разів чотири-п’ять, чи мої вмовлян-
ня, чи есемеска від Капітоліни «Прийдете? Прийдіть!»,
яку я попросила її написати, відправивши їй есемеску
«SOS! Він не хоче!». А може, щось зовсім інше.
Пан Карло дивився у вікно, блакитне вересневе небо
було майже таке, як літнє. І від цього «майже» робилось
трохи сумно. Чому завжди, коли починається осінь, стає
сумно? Ми мовчимо, я не знаю, про що думає пан Карло.
Мовчанка триває довго, але мені це не заважає. Врешті
пан Карло каже, що прийде.
«Ох, пане Карле…», – я міцно його обіймаю – наре-
шті я його обіймаю, від нього пахне мускатним горіхом,
хвойним шампунем і кремом після гоління.
Я пишу есемеску Капітоліні: «Єс! Згодився!»
«Ви з Капітоліною хитрунки, змовились проти мене.
Я не мав виходу і мусив капітулювати. А вона вже вітає
мене з капітуляцією», – сміється пан Карло, бо йому що-
йно прийшла есемеска від Капітоліни. Сподіваюся, слова
«капітуляція» там немає.
П ан Карло прийшов до нас до школи аж за місяць, на-
прикінці жовтня. Із самого ранку накрапав дощик,
надворі було сіро й непривітно. Я ледве змусила себе
виповзти з ліжка. Хто вигадав перші уроки? Думаю, їх
треба було би скасувати. Принаймні у такі дощові дні.
Зустріч із паном Карлом буде на шостому уроці. Замість
розвитку мовлення. На першому уроці мені доводиться
щипати себе, щоб не заснути. Монотонний голос ма-
тематички діє на мене, як колискова. З Капітоліною,
здається, відбувається те саме. Дощ сильнішає, дощові
краплі барабанять по шибках, я слухаю їхній ритм, голос
математички віддаляється й затихає. Я таки заснула,
але мене врятувало те, що ми з Капітоліною сидимо на
четвертій парті, а переді мною сидить Кекс – найвищий
і найтовстіший хлопець у нашому класі. Тому мене не
видно, ніхто не бачить, що моя голова лежить на роз-
критому підручнику. Мене розбудив дзвінок на перерву.
«Ще чотири уроки, – кажу я Капітоліні. – І як ми їх
витримаємо?»

125
 «Не маю ні найменшого уявлення, – позіхає Капіто-
ліна. – Тобі пощастило, ти хоч поспала. Коли спиш, час
минає набагато швидше».
«Ага, я не проти проспати наступні чотири уроки».
Однак нам якось вдалось дотерпіти до шостого уро-
ку. Пан Карло зайшов у клас за кілька секунд до дзвінка.
Я була певна, що він прийшов раніше і чекав на першому
поверсі. Я вперше в житті бачила його у костюмі. У себе
вдома він ходить у довгому чорному светрі, якщо холод-
но, або у картатих байкових сорочках. Влітку – у трико-
тажних футболках.
Я ніколи не думала про те, чи пан Карло красивий.
Якщо людину добре знаєш і звикнеш до неї, це взагалі
неважливо. А зараз краса пана Карла була для мене оче-
видна. Але ж річ не в костюмі. Хіба в костюмі людина
вродливіша? І в білій сорочці з розстебнутим верхнім
ґудзиком? Добре, що він без краватки – це було би надто
офіційно. А пан Карло в нас не офіційно. Він – довго-
жданий гість. І мій друг. «Наш із Капітоліною друг», –
поправляю я сама себе.
«Він та-а-акий стильний! – шепоче Капітоліна. –
Я думаю, всі просто в шоці. Вони думали, що прийде
дідусь із паличкою у светрі в ялиночку. Де мій фотик…
його треба сфотографувати».
Капітолінин тато віддав їй свій мобільник із класною
камерою, і тепер вона може робити дуже якісні знімки.
І зараз вона цим і займається – фотографуючи пана Кар-
ла у всіх ймовірних і неймовірних ракурсах.
Я не звертаю уваги на Капітоліну, бо чомусь раптом
мені здається, що це все я бачила колись раніше – цей
клас, цю дошку з білими крейдяними розводами, пана
126
Карла у темному костюмі й сніжно-білій сорочці. Наша
вчителька просить його сісти на її місце за вчительським
столом, але він відмовляється. І слушно – стояти йому
більше пасує. І я можу милуватися його ставною по-
статтю.
Опісля я шкодувала, що Капітоліна тільки фотогра-
фувала і не записала на відео розповідь пана Карла. Про
диктофон ми також не подумали. І наша вчителька про
це забула. А от Кекс здогадався. І наступного дня при-
ніс мені флешку, на якій був файл під назвою «Зустріч
з художником Карлом». І попросив файл скопіювати
й повернути флешку. Хто б сподівався такого від Кекса.
Я його дуже недооцінювала. Вдома я перекинула цей за-
пис собі на плеєр – тепер завжди, коли мені захочеться,
я можу поставити його і почути голос пана Карла. На-
віть о другій годині ночі. Або о шостій ранку.
Я не знала, як дякувати Кексу, але виявилося, що він
дуже скромний. Сказав, що це він має мені дякувати,
бо якби не я, він би ніколи не дізнався про пана Карла.
Капітоліна також під враженням від Кекса. Вона ско-
піювала собі запис, і ще ми зробили копію для Поліни.
У цьому записі багато сміху – бо пан Карло розпові-
дав різні комічні історії зі свого життя. Незважаючи на
те, що його розповідь була присвячена мистецтву. І тому,
що це для нього означає – малювати. Ми сміялись, і пан
Карло також сміявся. Це так цікаво – говорить тільки
він, а сміємось ми всі. Хоча наприкінці уроку, мабуть,
всі дівчата плакали. Навіть наша вчителька відвернулась
до вікна. Бо пан Карло розповідав, що після смерті своєї
дружини він втратив здатність малювати. І не малював
два роки. І це було не життя.
127
 «Моя дружина померла під час пологів. Немовля на-
родилось мертвим. А моя дружина померла за кілька
годин. Лікарі не змогли її врятувати. Я втратив найдо-
рожчу людину й сина, якого так чекав. Якого ми так
чекали. І все в один день. Світ спорожнів і втратив свої
барви. Я перестав їх розрізняти. І перестав бути худож-
ником. Але мені це було байдуже. Я не розумів, навіщо
мені жити, але все одно жив. За звичкою. Якби я не вірив
у Бога, я би почав думати про те, щоб розпрощатись із
життям. Бо мені було боляче прокидатися щодня від по-
рожнечі, яка була в мені. Боляче бачити порожнє місце
за столом. Боляче засинати самому. Боляче дивитись на
сукні, що висіли в шафі і ще зберігали запах її парфумів.
Я не міг їх нікому віддати, хоча знав, що так було би пра-
вильніше. А може, й не було би. Мені тоді це все стало
байдужим: правильно – неправильно, добре – недобре,
розумно – нерозумно.
А дитяче ліжечко я одного вечора виніс і залишив
біля дверей під’їзду. На ранок його вже не було. Я зра-
дів, що більше ніколи його не побачу – цього ліжечка,
в якому ніколи не спав мій син. А ще я шалено заздрив
тим батькам, яким воно знадобилось. Добре, що я не
знав, хто його забрав, інакше я би прийшов до тих лю-
дей додому і вчинив би скандал. Мені хотілося знайти
винних у моєму нещасті. Бо я був безмежно нещасли-
вий. Але щодня ходив читати лекції студентам – вони
потім мені казали, що я говорив, як автомат, і весь час
дивився у вікно. Після лекцій я йшов на цвинтар і си-
дів на могилі дружини й сина кілька годин. І так було
два роки. Усі дні були схожі й нічим не відрізнялись
одне від одного, я звик до того, що мені не хочеться
128
прокидатись і вставати з ліжка, але все одно вставав.
Я схуд й обріс бородою, знайомі іноді мене не впізнава-
ли. Мені це навіть подобалось. Я терпіти не міг питання
«Як справи?» – у мене не було справ. Я ходив на роботу
й на цвинтар. А потім ішов додому й дивився у вікно
доти, доки не вирішував, що уже можна лягти спати.
До лекцій я не готувався – у голові у мене було багато
матеріалу, і щось мені звідти завжди вдавалося видо-
бути. А коли я замовкав, намагаючись зрозуміти: що
я роблю в цій аудиторії і хто ці молоді люди за партами,
студенти з розумінням відкладали ручки й чекали, поки
до мене повернеться мова. У мене були дуже мудрі сту-
денти. Набагато мудріші за мене.
Щовечора я сподівався, що мені присниться дру-
жина – я дуже вірив чомусь, сам не знаю чому, що коли
вона мені присниться, все зміниться. Моє безнадійне
життя зміниться. Але вона мені не снилася. Жодного
разу. Я трохи ображався на неї за це – наскільки можна
ображатися на померлих. І щовечора просив її присни-
тися. І щоранку відчував, що моєї туги прибуло – на сан-
тиметр. У моєму випадку туга мірялась сантиметрами
і заповнювала мене всередині. Я відчував її навіть під
нігтями. Вона була у мене в горлі, в носі, в очах, у вухах.
Я відчував її на зубах, які міцно стискав, щоб не вила-
ятись на жінку, яка випадково наступила мені на ногу
в трамваї. Щоб не послати водія, який не загальмував
на зебрі.
Усе змінилося одного лютневого ранку. Я прокинув-
ся раніше, ніж завжди. Було ще зовсім темно. У кімнаті
пахло жасмином. Улюбленими парфумами моєї дру-
жини. Я не міг зрозуміти, звідки цей запах. Надворі ще
129
лежав сніг. Хіба може жасмин цвісти взимку – так думав
я, боячись встати з ліжка. Ану ж цей запах зникне, як
тільки я встану? А я не хотів, щоб він зникав. І якби мені
не треба було йти на лекції, я би лежав так цілий день.
Але коли я встав, запах ніде не дівся. Навпаки, він став
ще сильніший, ще густіший. І я знав, що моя дружина
тут, що вона дуже близько – і завжди була близько. Що
мені не обов’язково ходити щодня на цвинтар. Бо там її
немає. Вона – тут. Скучає за мною. Переймається мною.
Любить. І чекає моїх картин. Вона так тішилась моїми
роботами. А я не переступав порога своєї майстерні два
роки. Того ранку я зайшов туди. З ранішньою кавою.
Так як колись. Усе було, як раніше. Порожнеча зникла,
її заповнив запах жасмину, музика Бітлз, моя дружина
любила Бітлз і часто співала мені «Michelle ma belle».
Того ранку вона теж співала для мене. Її голос і запах
жасмину вилікували мене від депресії, яка мене мучила
два роки.
Того ранку я вперше за багато місяців подивився
у дзеркало. Вирішив, що мені не завадить відвідати пе-
рукарню, бо моя чуприна й борода були задовгі. Я так
і зробив, добре, що того дня у мене не було першої пари.
А ще мені захотілось одягнути цей костюм, що на мені
зараз – це улюблений костюм моєї дружини, вона каза-
ла, що я в ньому схожий на якось славнозвісного фран-
цузького актора, забув, як його звати. Я летів до моїх
студентів, як на крилах, того ранку і співав по дорозі
пісню про красиву француженку Мішель. Потерпав, що
був такий байдужий до них. Але знав, що надолужу це,
а вони мені вибачать. І почав малювати. І зрозумів, що
любов сильніша за смерть. Але це окрема тема».
130
Пан Карло замовк, всі ми довго аплодували. Капіто-
ліна шморгала носом, я також. А після аплодисментів
запала тиша, в якій було чути тільки шморгання й со-
піння. А потім продзвенів дзвінок.
Пан Карло написав на дошці свою електронну адресу
й сказав, що всі, хто хоче, можуть писати йому листи –
він залюбки на них відповідатиме. Наша вчителька ви-
несла з підсобки букет розкішних білих троянд і вручила
його пану Карлові. З букетом він був ще вродливіший.
І Капітоліна негайно зробила фотографію. А потім наша
вчителька повела пана Карла в учительську – вчителям
також хотілося з ним поспілкуватись. І це добре. Коли
ще вони матимуть таку нагоду? А мені хотілося побути
самій. Подумати про різне. Капітоліна це зрозуміла і не
стала мене чекати. Добре, що Капітоліна завжди мене
розуміє.
Дощ уже скінчився, надворі було похмуро й вітряно,
я підняла комір куртки й втягнула голову. Ще кілька
таких днів – і доведеться одягати шапку.
Цікаво, чому пан Карло ніколи мені не розповідав
про свою дружину і сина… У його помешканні ніде не-
має її фотографій. Зрештою, вони не обов’язково мають
висіти на стінах. Мабуть, він досі за нею сумує. Хоча
й каже, що вона поруч. Як може бути поруч той, кого
не видно? Звідки він знає, що вона поруч? Але це добре,
якщо він може себе чимось втішити… Як це жорстоко,
що вона померла і що їхній син народився мертвим.
Бідний пан Карло. Я би ніколи не подумала, що він не
міг малювати аж два роки. А я ще нарікаю, що не можу
малювати пару місяців. І в мене ніхто не вмирав. Навіть
не можу уявити, що би було, якби померла моя мама.
131
Під час пологів. І якби мій брат народився мертвий.
Жах. Якби я більше ніколи не могла почути маминого
голосу, і дивилась на її сукні в шафі й знала, що вона вже
ніколи їх не одягне. А як би страждав тато… Ні. Ні. Ні.
І ще раз ні. Я не хочу, щоб хтось умирав. Ніде й ніколи.
Бідний пан Карло.
А потім я знову думала про те, що я була дуже его-
їстична цього літа. Занадто. І що тепер все буде інакше.
Мені хочеться щось зробити для мами. Я заходжу до
Поліни і прошу позичити мені двадцять гривень. Або
п’ятнадцять, бо п’ять у мене є.
«Звісно. А навіщо тобі?»
«Хочу подарувати мамі троянду – найкращу».
Поліна каже, що це дуже мудре й правильне рішення,
і питає, як минула зустріч із паном Карлом. Я кажу, що
пан Карло – геніальний. І що Капітоліна зробила багато
фотографій. І ми їх обов’язково покажемо Поліні. А що
тут ще можна сказати? Про дружину й сина я не кажу
нічого. Не можу.
***
Мама навіть заплакала, коли я подарувала їй троян-
ду. Кремову, а краї пелюсток – рожеві.
«Тобі не можна плакати, мамусю. Ти ж сама казала,
що тобі переживати не можна».
«Плакати від щастя можна, – каже мама. – Я плачу
тому, що у мене така чудова дочка. І ще тому, що ця
троянда найпрекрасніша з усіх троянд. І взагалі можна
й треба плакати, коли хочеться».
«І що, моєму братикові це не пошкодить, що ти пла-
чеш?»
132
«Навпаки, він знатиме, що сльози нам потрібні і що
ними можна реагувати як на великий біль, так і на ве-
лике щастя».
«Як ти думаєш, ця троянда сподобається моєму бра-
тику?» – питаю я невпевнено.
«Безперечно».
«А він відчуває, як вона пахне?»
«Звісно. – Мама кладе троянду собі на живіт. – Так
йому буде зручніше її нюхати. Він буде швидше рости
від цього запаху…»
«Невже запах троянд так діє?»
«Так діє запах любові, Марто. Хоча запах троянд
справді особливий».
А потім ми говоримо про пана Карла. Я питаю, чому
мама не розповідала мені про дружину.
«Це його історія, Марто. Я знала, що він сам її роз-
повість, коли вважатиме, що настав час тобі це почути.
Бачиш, він вирішив поділитись нею не тільки з тобою».
«А ти знала його дружину?»
«Ні, на жаль. Коли я навчалася, його дружини вже
кілька років не було в живих. Але він показував мені її
фотографії. Дуже вродлива жінка».
«А чим вона займалася?»
«Працювала разом з ним в художній академії. Читала
лекції з історії культури».
Увесь цей час троянда лежить у мами на животі.
«Йому так подобається запах», – каже мама раптом.
«Кому йому?» – я думаю про дружину пана Карла,
тому не одразу розумію, що й до чого.
«Твоєму братикові».
«Звідки ти знаєш?»
133
 «Відчуваю», – мама гладить себе по животі й усміха-
ється – так, ніби бачить, що у неї всередині.
Я відчуваю легкий укол ревнощів. Хоча я ж обіцяла
собі не ревнувати й оберігати маму від своїх поганих
настроїв.
«А що мені подобалось, коли я сиділа у тебе у живо-
ті?» – питаю я.
«Хіба ти не пам’ятаєш? Я тобі це часто розповідала,
і коли тобі було шість років, ти попросила мені більше
не розповідати цих історій, бо ти все знаєш. Невже ти
забула?»
Я напружую пам’ять, але нічогісінько не можу згада-
ти. Про які історії мама каже?
«Тобі також подобався запах троянд. Але не так жи-
вих квітів, як трояндової олії. Тому я щодня крапала собі
кілька краплин цієї олії на зап’ястя і на скроні».
«Дивно. Я цього не пам’ятаю. І зараз мене зовсім не
цікавить трояндова олія».
«Уподобання й потреби змінюються, Марто. А я дуже
раділа цьому запаху, і зараз його люблю, бо для мене він
асоціюється з моєю дівчинкою».
«Ти знала, що у тебе буде дівчинка?»
«Звісно, знала. Ще до зачаття».
«А звідки ти дізналась? Тобі також приснився сон?»
«Я ж тобі розповідала багато разів. Ти й це забула?»
«Виходить, забула».
Я справді не пам’ятаю нічогісінько.
«Я побачила твоє відображення в березневій калю-
жі. То був сонячний день, весь сніг уже розтав і всюди
стояли калюжі. А я дуже любила тоді бродити по ка-
люжах – взувала зелені ґумові чоботи і на кілька годин
134
вирушала у свої мандри. Одна калюжа мені особливо
сподобалась – вона була ідеально кругла, таке собі ма-
леньке бездонне озерце-дзеркало. І мені закортіло загля-
нути в цю калюжу. І коли я це зробила, я побачила там
не себе, а маленьку дівчинку. Їй було років три, і вона
до мене усміхалась. Я сахнулась назад від несподіванки
й здивування, і навіть очі замружила. А коли знов за-
глянула в калюжу, то побачила там себе – як і має бути,
коли дивишся у калюжу».
«Ти подумала, що та дівчинка тобі привиділась?»
«Ні, я відразу зрозуміла, що це моя майбутня дочка
дивиться на мене. І що ми станемо друзями. І ми з тобою
друзі, Марто, хіба ж ні?»
«Звісно, друзі. Тільки я не можу зрозуміти, як я могла
таке забути, якщо ти мені це розповідала? І чому мені ці
історії раптом набридли?»
«Не думаю, що вони тобі набридли. Тобі потрібна
була перерва, щоб почути їх сьогодні знову й усвідоми-
ти – глибше й сильніше. Мабуть, так».
«Як добре, що ти в мене є, мамо».
«Як добре, що ми всі одне в одного є, Марто».
У кімнату заходить тато. Він також приніс мамі тро-
янду. Рожеву, а краї пелюсток у неї жовті.
«Бачу, сьогодні трояндовий день, – каже він і під-
моргує мені. – І моя Марта вибрала найкращу троянду».
Я кажу, що це він вибрав найкращу троянду, і вона
мені більше подобається. Тато каже, що спершу він теж
так думав, але тепер бачить, що це я – найкраща виби-
ральниця троянд. Принцеса Марта. Ми сперечаємось,
а мама сміється. Отакі ми. І що цей мій братик про нас
всіх думає?
135
 *** Фотографії пана Карла Капітоліна записала на флеш-
Як же добре, що Кекс записав учорашню розповідь ку. Декілька найкращих вона попросила тата роздруку-
пана Карла. Ми прослухали її з Поліною багато разів. вати на кольоровому принтері для Поліни, бо в Поліни
Поліна не плакала, бо плакати вона не любить. Лиш немає на чому їх дивитись із флешки. Ми з мамою пере-
опустила голову і міцно трималась руками за бильця глянули їх разів десять. І я сама переглядала їх не знаю
свого крісла. І коли запис закінчився, вона попросила скільки разів. Поліна почепила фотографії у себе над
поставити його спочатку. І кілька разів шморгнула но- піаніно, і каже, що тепер вона грає і для Баха, і для пана
сом. Зрештою, ми з Капітоліною були до цього готові. Карла.
І ще попросила переписати їй на плеєр. Ми й не сумні-
валися, що вона про це попросить.
Моя мама також півдня проходила у навушниках.
А таке з нею трапляється дуже нечасто. Навіть мій тато
прослухав цей запис. І сказав, що ми з Капітоліною мо-
лодці. Я не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі. Адже
молодець – пан Карло. А те, що ми його вмовляли при-
йти – то мав же хтось його вмовити?
А всі наші дівчата закохались у пана Карла і кілька
тижнів писали йому електронні листи. Не знаю, як він
встигав на них відповідати. А хлопці дивляться на мене
якось особливо. І я знаю, що це все через пана Карла.
Що би було, якби я не знала пана Карла? Якби моя мама
вчилася не у нього? Не хочу про це думати.
А Кекс постійно передає вітання панові Карлу. А вчо-
ра він запитав, чи я можу намалювати щось для нього.
Бо він хотів би мати мій малюнок. Якщо мені не важ-
ко. Я намалювала черепаху. Не знаю чому. Може, тому,
що недавно дивилась на ютубі ролик про черепах. Ну,
й тому, що Кекс хоче бути біологом і любить тварин.
Кекс дуже зрадів, і сказав, що він мало знає про черепах,
але тепер буде до них уважніший. І що моя черепаха зов­
сім як справжня.

136
 Я вже другий тиждень сиджу за партою сама. Капі-
толіна захворіла на жовтуху, і її поклали в лікар-
ню, в інфекційне відділення. До неї не можна заходити,
можна тільки приносити передачі і махати їй рукою,
стоячи під вікном. Капітоліна також махає рукою, і ми
говоримо по мобільному – це краще, ніж махати рукою.
У понеділок Капітоліну виписують, але вона ще два тиж-
ні буде вдома на карантині. І мені не можна буде до неї
приходити. Я сподіваюсь, що мені вдасться переконати
її маму – не можна нас розлучати так надовго.
Капітоліна повідомляє мені, що той, хто перехворів
на жовтуху, не може бути донором. Її чомусь це дуже
засмучує.
«Я би хотіла коли-небудь здати для когось свою кров.
Це дуже благородно. Раптом вона когось врятує. Знаєш,
як добре когось врятувати?»
Я згоджуюсь, що це добре, і кажу Капітоліні, що
вже йтиму додому, бо замерзла стояти. Але ми все одно
можемо розмовляти телефоном. Як добре, що хтось

138 139
вигадав мобільні телефони. Не розумію, як колись люди
жили без них. І як би ми зараз спілкувалися? Писали би
записки? Медсестра могла би їх загубити. І це була би
тільки одна записка на день. Бо медсестра не стала би
бігати туди-сюди з нашими записками. А так я можу пи-
сати Капітоліні есемески, коли тільки заманеться. Можу
побажати їй доброго ранку і спитати, яка у неї сьогодні
температура. Бо їм в лікарні щоранку міряють темпера-
туру. І скільки пляшок мінеральної води вона випила?
І чи їй кластимуть грілку на живіт сьогодні?
Пан Карло також захворів, у нього застуда. Тому По-
ліна вже кілька днів не ходить на прогулянку. Точніше,
не їздить на прогулянку, бо ж пан Карло лежить у ліжку
і не може її возити. На вихідних до неї приїде син. Мені
здається, йому треба було би приїжджати до неї частіше.
Але він дуже багато працює. Це неправильно, що до-
рослим треба так багато працювати і у них не вистачає
часу на власних батьків. Я пишу Поліні підбадьорливу
есемеску, а вона відповідає, що у неї прекрасний на-
стрій і що приємно декілька днів просидіти вдома. І що
їй вистачає свіжого повітря, якщо розчинити навстіж
двері на балкон. І що зараз мені треба турбуватись про
Капітоліну й пана Карла. А з нею все гаразд. Довжезна
есемеска, навіть не вмістилась у одну.
«Як там пан Карло?» – питає Кекс, як завжди.
«Погано. Захворів».
«А що з ним?»
«Застудився. Нежить. Температура».
«Може, йому якось допомогти?»
«Я маю занести йому цитрини й імбир після уроків».
«А можна з тобою?»
140
«Не знаю, чи пан Карло може приймати гостей… і чи
ти не боїшся, що також захворієш».
«Але я не в гості. Тільки провідати. Можна ще купи-
ти йому журавлини. Коли я хворію, моя мама готує мені
журавлинний морс. І я не боюся захворіти. Ти ж теж не
боїшся?»
Я – це зовсім інше. Я знаю, що не захворію. Знаю
і все. За себе я впевнена. А от за Кекса – ні.
А ще я не маю найменшого уявлення, як робити жу-
равлинний морс. І де продають журавлину, я також не
знаю. І не хочу йти з Кексом до пана Карла. Хоча це,
мабуть, важливіша причина за журавлину.
«Ну, розумієш…» – починаю я. Бо не можу йому
сказати прямо, що не хочу з ним іти. Треба знайти при-
чину відмовити.
«Розумію. Може, іншим разом. Переказуй вітання
пану Карлу, нехай одужує», – Кекс сідає за парту, виймає
з портфеля якусь книжку і заглиблюється у читання.
***
Я телефоную пану Карлу з-під під’їзду, кажу, що несу
йому цитрини й імбир. І питаю, як він себе почуває.
«Краще, ніж учора, Марто. Температура спала, тож
я вже не нагадую собі гарячої батареї. У мене Марія,
вона готує журавлинний морс. Думаю, тобі теж виста-
чить. Підіймайся».
Як дивно влаштована людина! Нещодавно я дала собі
обіцянку не бути більше егоїсткою, і ось знову відчуваю
всередині неприємний осад. Я вже встигла забути про іс-
нування Марії – а вона знову тут як тут. Готує панові Кар-
лу журавлинний морс. Сьогодні явно день журавлини.
141
 Марія відчиняє мені двері. Вона у фартусі пана Кар-
ла, у вельветовій світло-коричневій спідниці, яка, до
речі, дуже їй пасує, і в картатій сорочці, під якою бор-
довий теплий гольф. Волосся у неї заплетене у дві коси.
Вона виглядає дуже молодо – і є в ній щось дівчаче. Вона
доросла й не доросла водночас. Дивно, раніше вона була
інакша. Серйозніша чи що. А з цими двома кісками вона
як грайлива дівчинка.
«Я до пана Карла», – кажу я не дуже привітно.
«Так, проходь, Марто, я дуже рада тебе бачити. Пан
Карло тебе вже чекає».
Пан Карло сидить на ліжку. Очі у нього втомлені, але
видно, що йому вже набагато краще.
Я віддаю панові Карлу цитрини й імбир, сідаю на
краєчок стільця.
«Як ви себе почуваєте?» – питаю я, і відчуваю, що мій
голос звучить якось штучно. Бо я зовсім інакше уявляла
собі все. Думала, що я прийду, заварю панові Карлу липо-
вого чаю. Щоб він знав, що не один у світі й не самотній,
що про нього хтось турбується. Але зараз моя турбо-
та тут явно не потрібна, тут вистачає Марії. Вона якраз
з’явилась у кімнаті з тацею, на якій дві високі склянки із
журавлинним морсом і блюдце з пісочним печивом.
«Краще, набагато краще. Ще кілька днів, і буду на
ногах».
«Це для тебе, Марто», – Марія ставить переді мною
на столик печиво й склянку з морсом. А другу склянку
дає панові Карлу.
«Він теплий, Карле, так, як ти любиш».
Вона знає навіть, який саме журавлинний морс лю-
бить пан Карло. А я поняття не маю, як його готувати.
142
Може, треба вкинути журавлину в окріп? Чи навпаки:
залити холодною водою і варити на малому вогні? Сьо-
годні ввечері почитаю про це в інтернеті.
«Дякую, Марієчко», – каже пан Карло.
Марія виходить на кухню. Ми з паном Карлом мовч-
ки сьорбаємо морс.
«Вам вітання від Кекса», – кажу я, аби щось сказати.
«А хто такий Кекс?» – питає пан Карло.
Щойно я зловила себе на думці, що Кекс уже кілька
тижнів мало не щодня переказує вітання панові Карлу,
а я жодного разу не переказувала цих вітань, хоча й обіця-
ла. Але коли я переступала поріг помешкання пана Карла,
у мене з голови вивітрювалось усе неважливе, включно
з Кексовими вітаннями. Але хіба вітання, тим більше
хворій людині, можуть бути неважливі? Мабуть, ні.
«Кекс – це мій однокласник».
Помовчавши, я збираюсь із силами й кажу:
«Він багато разів переказував вам вітання, але я весь
час про це забувала. Він переказував, щоб ви видужу-
вали. Хотів прийти зі мною, але я не знала, чи можна».
«Звісно, можна. Приходьте завтра з ним, якщо він не
передумає. Як його звати?»
«Кекс».
«Ну, це його прізвисько. А ім’я?»
Я раптом усвідомлюю, що я не пам’ятаю, як звати
Кекса, тому що всі називають його Кексом. А вчителі
звертаються до нього на прізвище, тому як же його зва-
ти, у мене зовсім випало з голови.
«Денис!» – нарешті я згадала. Кекса звати Денис.
«Ох, Марто… Я вже думав, ти не згадаєш…» – кепкує
з мене пан Карло.
143
 «Його всі називають Кекс», – виправдовуюсь я.
«Вам видніше. Може бути й Кекс. Мені більше подо-
бається Денис. Подякуй від мене йому за вітання. Ска-
жи, що я його запрошую. Ви з ним друзі?»
«Та ні. Просто він сидить переді мною. І передає вам
вітання. А кілька днів тому попросив йому щось нама-
лювати».
«І що? Ти щось намалювала?»
«Ага. Черепаху».
«То ти знову малюєш?»
«Та ні, то була просто черепаха. На аркуші, вирва-
ному із зошита. Але Кексові сподобалось. Він сказав,
що вона як жива. Кекс любить тварин, але черепах він
мало знає».
«Черепахи мудрі», – каже пан Карло.
«Можливо. А всерйоз я все одно не малюю, не можу».
«Нічого, не переймайся, Марто. На те, що любиш,
треба іноді почекати».
«Я чекаю вже так довго».
«Я чекав теж дуже довго. Якщо ти не забула, два
роки».
Я зітхаю. Ну як я могла забути?
У кімнату знов заходить Марія, питає, чи панові Кар-
лу нічого не треба. Оскільки йому нічого не треба, вона
сідає на крісло біля ліжка.
Ми мовчимо, і мені не подобається ця тиша. Хоча
я люблю мовчати з паном Карлом. Але мовчати разом із
Марією я не готова.
«Мені треба йти, – кажу я. – Я ще йду в лікарню до
Капітоліни».
«Капітоліна ще досі в лікарні?» – питає пан Карло.
144
«Так, але її випишуть післязавтра».
«Капітоліна в лікарні? А що з нею?» – питає Марія.
«Жовтуха. Вона буде сидіти на дієті ще півроку. Їй
заборонили їсти шоколад, торти, тістечка, цукерки, сма-
жене, жирне, гостре і ще багато чого, я вже всього не
пам’ятаю. І вона не зможе бути донором. Ніколи».
«А вона хотіла бути донором?» – цікавиться пан Кар-
ло.
«Так. Це була її мрія. Врятувати когось».
«Що ж, вона рятуватиме людей інакше. Своїми
книжками», – каже Марія.
Я не знаю, як можна рятувати людей книжками, але
вирішую не питати. Хоча якби це сказав пан Карло, я би
запитала.
***
Капітоліна щаслива як ніколи, бо їй сьогодні теле-
фонував Дато. Він щодня писав їй есемески, мабуть,
по десять штук. Але сьогодні зміг їй подзвонити. Тому
перші десять хвилин я слухаю вигуки Капітоліни на
цю тему й нічого не розумію, окрім того, що вона най-
щасливіша людина на світі, а Дато найкращий. Я не маю
нічого проти.
«Післязавтра мене випишуть, – каже Капітоліна. –
І я зможу говорити з Дато по скайпу. Але ще два тижні
я буду сидіти вдома. Я не витримаю. І тебе до мене не
пустять».
«Може, я буду щодня приходити і сидіти на килим-
ку під дверима. Твоя мама мене пожаліє і впустить. Чи
вона буде на роботі? І ти мене впустиш сама? І ми нічого
нікому не скажемо».
145
 «Вона бере відпустку на десять днів, щоб доглядати
мене. Хоча я казала їй, що мене так доглядали у лікарні,
що хочеться трохи відпочити від догляду».
«Ясно. Тоді мені залишається килимок».
Ми з Капітоліною регочемо, надворі холодно і у мене
трохи замерзли губи. Тому сміятись важко.
«А як твоя мама? І брат?» – питає Капітоліна.
«Добре. Маму не нудить більше, вона може їсти що
завгодно. Великого живота ще немає».
«У тебе цокотять зуби, Марто. Я це чую навіть по те-
лефону. Біжи додому, а то задубнеш і захворієш. Завтра
уже не приходь, все одно післязавтра мене випускають
під домашній арешт».
«До зустрічі на килимку!» – кричу я і відмикаюсь.
А додому майже біжу – я таки справді замерзла.
***
Сьогодні моя черга переказувати Кексові вітання від
пана Карла. Я й не думала, що він так зрадіє. Але коли
я сказала, що пан Карло його запрошує до себе, Кекс
просто ошалів з радості.
Він тут же питає, чи ми підемо відразу після уроків
і чи будемо купувати журавлину.
«У нього є журавлина. Вчора Марія готувала йому
з неї журавлинний морс».
«А хто така Марія? Його дружина?»
«Яка дружина? Його дружина померла, ти що – забув?»
«Ну, але ж це було давно. І він міг вдруге одружитись.
Люди так часто…»
«Люди – так, а пан Карло – ні. Марія – це Марія. Вона…
всім допомагає. Вона працює в благодійному фонді».
146
«Гаразд, якщо в нього є журавлина, купимо йому
мандаринів», – вирішує Кекс. Добре, що він більше не
розпитує про Марію, я би цього не витримала.
Ми скидаємось і купуємо мандарини у маленькому
магазинчику дорогою до пана Карла.
Сьогодні панові Карлу набагато краще, ніж учора.
Він сидить у кріслі, закутавшись пледом. Марія на кух-
ні варить юшку з грибами. Зараз ми всі разом будемо
обідати. Кекс спершу казав, що він не голодний. Але
невдовзі здався. Бо з кухні пахне грибами так, що від-
мовитись від цієї юшки може тільки той, хто вже з’їв її
порцій зо три.
Я сиджу мовчки й слухаю пана Карла з Кексом. Я би
ніколи не подумала, що Кекс такий балакучий. Я тіль-
ки чула, як він відповідає на уроках – доволі непогано,
тільки дуже повільно й монотонно. Лише на зоології він
пожвавлюється. А на перервах сидить у шкільному зо-
окуточку. Годує рибок, хом’яків і хто там ще живе.
Ось і зараз Кекс розповідає панові Карлу про свою
кицьку Куркуму.
«А чого її звати Куркума? – питає пан Карло. – Вона
руда?»
«Вона сіра, – каже Кекс. – Просто того дня, коли я її
знайшов, тато випадково висипав на неї пакетик курку-
ми. І ми назвали її Куркумою».
«Справді, як же ще її після того можна було назва-
ти…» – пан Карло роздивляється фотографії Кексової
кицьки на мобільнику і погоджується, що Куркума –
справжня красуня.
Кекс розповідає, яка Куркума розумна, і як вона зу-
стрічає його, коли він приходить зі школи.
147
 Наш кіт, якого звали просто Котом, зник наприкінці
зими. Мама каже, що коли коти збираються помирати,
вони йдуть з дому. Не хочуть засмучувати своїх госпо-
дарів. Я спершу не помітила, що Кота немає. Я тоді дуже
багато часу сиділа в Поліни, йшла до неї відразу після
школи й поверталася додому ввечері. І зовсім забула
про Кота. Тож коли мама сказала, що Кота вже тиждень
немає, я була щиро здивована. Я думала, що він десь
є. Спить собі у маминій майстерні і дивиться свої котячі
сни. Але я недовго за ним сумувала, хоча мені стало сум-
но, коли мама сказала, що Кіт, мабуть, пішов помирати.
Мама сумувала набагато більше. Вона навіть плакала,
коли минув ще тиждень, а Кіт так і не повернуся. Тато
тоді сказав, що Кіт пішов у свою найтривалішу ман-
дрівку, з якої ми будемо чекати його дуже довго – може,
сотню років.
«Ми не проживемо сотню років», – сказала я.
А мама витерла очі долонею. Я хотіла її втішити, але
тут мені подзвонила Капітоліна, і я пішла у свою кімна-
ту розмовляти з нею, а потім забула, що мама сумує за
Котом. А тепер чомусь згадала, що я тоді її не втішила.
Я часто буваю нечутлива. А останнім часом особливо.
А Кекс, видно, дуже любить свою Куркуму. Набагато
більше, ніж я любила Кота.
«Що ти про це думаєш, Марто?»
«Про що?»
Я так занурилась у спогади, що навіть не почула, що
пан Карло мене щось запитує.
«Вибачте, я не почула, що ви питали», – я кліпаю
очима й трушу головою – обтрушую із себе спогади.
Пан Карло уважно дивиться на мене й каже:
148
«Того, що минуло, не можна змінити. Можна зміню-
вати те, що є зараз».
Цікаво, звідки він знає, про що я думаю?
За обідом усі беруть участь у розмові, крім мене. Так,
ніби мене й немає тут. Я десь інде. Думаю про Кота,
про маму з татом, про свого братика. Про те, що це моя
родина – навіть Кіт, який десь мандрує. Про те, що всі
вмирають. І що колись моїх батьків також не стане. Вони
також підуть у свою безкінечну мандрівку. І я теж – піз-
ніше від них.
Після обіду Кекс прощається, каже, що йому пора
додому.
«Ти залишаєшся, Марто?» – питає він.
Я збираюся ще побути. Кекс прощається з паном
Карлом, бажає йому видужувати і каже, що він був дуже
щасливий відвідати його. А пан Карло запрошує Кекса
приходити ще й переказує вітання Куркумі.
«Дуже приємний хлопець», – каже Марія після того,
як Кекс пішов.
«Тільки затовстий», – хмикаю я.
Пан Карло здивовано дивиться на мене. А Марія
каже:
«Марто, не вага визначає цінність людини».
Не люблю, коли дорослі говорять таким повчальним
тоном. Особливо Марія.
Пан Карло нічого не каже, тільки уважно дивиться
на мене. Так, ніби ми давно не бачились. І від цього по-
гляду мені стає ніяково.
А він, ніби й нічого, розпитує мене про маму – як
вона себе почуває, про здоров’я Капітоліни, про її дієту.
Потім запитує, чи не збираюсь я помалювати сьогодні.
149
Я кажу, що збиралась би, якби могла. Але з малюванням
у мене все так, як було.
Пан Карло з розумінням киває й більше нічого не
питає. До кімнати заходить Марія – з двома склянками
журавлинного морсу. І каже, що вона йде до Поліни, але
потім ще повернеться. От маєш, а я також хотіла зайти
до Поліни. Тим більше, що пан Карло, напевно, втомив-
ся і не випроваджує мене тільки тому, що знає: я сама
випроваджусь.
Марія виходить, ми з паном Карлом мовчки п’ємо
морс, а потім він проводжає мене до дверей.
«День-два – і буду зовсім здоровий, Марто. Дякую
тобі за ліки».
«За які ліки?»
«Ліки твоєї присутності, твого голосу й мовчанки.
І за мандарини, звісно», – пан Карло гладить мене по
голові, і вже коли я виходжу за поріг, каже:
«А знаєш, Марто. Я у твоєму віці був товстуном. І та-
ким залишався до останнього класу школи», – і зачиняє
двері.
Мені дуже важко в це повірити. Пан Карло не схо-
жий на людину, яка могла бути товстою. Важко уявити
собі його, схожим на Кекса. І я не буду цього уявляти.
***
Сьогодні Капітоліну виписали, і вона ввечері теле-
фонує мені додому.
«Я почуваю себе прекрасно, але мені все одно два
тижні доведеться сидіти вдома. І виходити гуляти тіль-
ки з мамою. Вона чомусь вважає, що коли я буду гуляти
сама, то хтось обов’язково від мене заразиться жовтухою.
150
Карантин – це дуже неприємна штука. Він подобається
мені все менше. Ага, мама, звісно, не дозволяє, щоб ти при-
ходила. Вона сказала, що можеш захворіти, що не можна
ризикувати і що ці два тижні розлуки ми переживемо».
Я згоджуюся, що ми справді їх переживемо, питання
тільки як. І розповідаю Капітоліні про Кекса, про те, що
ми ходили до пана Карла разом.
Капітоліна дивується:
«Мабуть, він сидів, наче води у рот набрав».
«Помиляєшся. Це я так сиділа. А от у Кекса води в роті
точно не було. Він весь час розповідав про свою кицьку».
«Це ж треба. Скільки змін, поки я лежала в лікарні».
***
Сьогодні субота, і я мию підлогу в кухні. Терпіти не
можу мити підлогу. Шкода, що немає автоматів для мит-
тя підлоги. Таких, як пральна машина. Ми ж не перемо
одяг руками, чому не можна підлогу мити машиною?
Коли я питаю про це в тата, він сміється і каже, що
машини для миття підлоги є. Але вони для великих при-
міщень. І що сьогодні його черга мити ванну. А він теж
не дуже це любить.
«Мабуть, ти успадкувала це від мене, Марто. Я та-
кож не люблю миття будь-чого, включно з посудом. Але
у житті багато є такого, що доводиться робити. І миття
підлоги – це ще не найгірше».
А мама хвалить мене, що я так гарно помила підлогу.
Мені здається, що я все зробила, як завжди, – пога-
но вимила кутки й не дуже старанно мила під столом.
Все одно під стіл ніхто не заглядає. Але коли мама хва-
лить, приємно.
 Н адворі йде сніг, я підставляю руки під сніжинки –
і вони відразу тануть, бо долоні в мене теплі. Сьо-
годні останній день року. Коли рік закінчується, я за-
вжди хвилююся й трошки сумую. Хоча негоже сумувати,
коли на землю сиплеться лапатий сніг.
Я люблю сніг, люблю грудень. Не тільки тому, що
у грудні в мене день народження. Кілька днів тому мені
сповнилося тринадцять років. Батьки подарували мені
розшиті візерунками бордові мартенси. Цікаво, звідки
вони дізналися, що це моя велика мрія? Бо я їм нічого не
казала. Капітоліна подарувала мені повстяну торбинку,
пан Карло – набір нових пензлів, Поліна – теплі рукавич-
ки, які вона сама виплела, а Кекс – набір гелевих ручок.
Я ще не зрозуміла, як я себе почуваю, коли мені на один
рік більше. Далі від дитинства – щось таке. За цей рік
скільки всього сталося. Я відчуваю, що дуже подорос-
лішала. Й виросла. Буквально за останній місяць. Так
мені здається. Учора тато мене поміряв. Сто шістдесят
два сантиметри. Ще трошки – і я наздожену маму.

152 153
 До речі, у мами вже округлився живіт. Мама каже,
що тепер він буде рости як на дріжджах. Я вже звикла до
того, що у мене буде братик, і, здається, мене це починає
тішити. Я часто кладу руку мамі на живіт і розмовляю
з братиком. Тепер я вже трохи знаю, як можна любити
тих, кого не бачиш. Хоча не можу зрозуміти, як я цього
навчилася. Це сталося само собою. А може, й не зовсім
само собою. Мабуть, все змінилося після тієї розмови
з паном Карлом. І після того, як Марія позавчора за-
просила мене у «Челентано». До речі, тепер ми з Марією
друзі. Вона мене більше не дратує. Дивно, але це справді
так.
Марія пише мені есемески майже так само часто, як
Поліна. І я також пишу їй есемески. Це сталося так не-
сподівано, що я до цього ще не звикла.
Отож, про оту розмову з паном Карлом. Після хво-
роби пан Карло став не те що мовчазний, а наче замрі-
яний. Мені іноді навіть доводилося двічі повторюва-
ти запитання. Спершу я думала, що він ще не зовсім
добре себе почуває. Але коли це триває кілька тиж-
нів… Пан Карло завжди слухав мене дуже уважно.
А тепер він сидить навпроти мене за столом, дивиться
крізь мене у вікно і явно бачить там не те, що бачать
всі інші люди. Зі мною таке часто буває, але з паном
Карлом…
«Ви зовсім мене не слухаєте, пане Карле», – я не люб­
лю зауважувати дорослим і тим більше панові Карлу, але
доводиться.
«Вибач, Марто… я справді останнім часом неуваж-
ний… Знаєш, дуже часто згадую мою дружину. Не те, що
згадую – ніби бачу її перед собою. І тоді вже не бачу й не
154
помічаю нічого іншого. І забуваю, що можу образити
цим інших людей…»
«Ви щойно теж її згадували?»
Пан Карло усміхається й нічого не каже.
«У вас є її фотографія?» – питаю я. Я хотіла насправді
спитати, чи не міг би він показати мені її фотографію.
Бо ж те, що у нього має бути багато її фотографій, і так
ясно. Чомусь я думала, що пан Карло відмовиться. Він
же не розповідав мені про свою дружину. Але він каже,
що зараз принесе знімки і виходить у свою кімнату. По-
вертається з чорним пакетом.
Ми забираємо зі столу чашки й чайничок, і пан Карло
розкладає на столі фотографії. Вони всі чорно-білі, лише
декілька кольорових. Здебільшого його дружина на фото
сама, на деяких вони з паном Карлом удвох. Тримаються
за руки. Сидять на канапі, вона поклала голову йому на
плече. Пан Карло обіймає її за плечі. Я уважно роздивля-
юся знімки. Дружина пана Карла дуже вродлива й жит-
тєрадісна. Вона сміється на всіх фотографіях. Здається,
що вона не знала, що таке сумувати й плакати.
«Цікаво, вона коли-небудь плакала?»
«Часто, – каже пан Карло. – Вона була дуже вразлива
й тендітна. Її було легко вразити і завдати болю. Таким
людям дуже непросто жити. Вона рятувала себе сміхом.
Це були її ліки».
«Ніколи би не подумала. Вона така щаслива на всіх
фотках».
«Фотографії – це окремі миті життя, Марто. Вона
не дозволила би, щоб я її фотографував, коли їй було
важко. Вона любила, коли я фотографую її щастя. Болю
вона не хотіла виказувати нікому».
155
 Я роздивляюся фотографії щасливої жінки, що смі-
ється. Вона мені когось нагадує. Здається, я вже бачила
десь це обличчя.
«Ваша дружина дуже схожа на Марію», – нарешті
я зрозуміла, кого вона мені нагадує.
«Це правда. Я це зрозумів, коли вперше побачив Ма-
рію. Навіть злякався – наскільки вони схожі. Обличчям,
волоссям, поставою, фігурою, сміхом, звичкою закидати
голову назад, щоб поправити зачіску, ще вони однаково
закушують краєчок нижньої губи, коли замислюються.
Мені навіть стало лячно – я не думав, що можу зустріти
когось, настільки схожого».
«Чому ви намалювали Маріїн портрет?» – питаю
я, замість того, щоб запитати зовсім інше.
«Тому, чому й ти часто малюєш, Марто. Побачив, що
треба намалювати цю жінку. Побачив її історію, точні-
ше, фрагмент історії – і захотів намалювати її. Не тому,
що вона схожа на мою дружину, до речі. Від цього мені
було важко».
«Вона так часто приходила до вас, коли ви хворіли».
«Щодня. Мене так доглядала тільки моя дружина.
Я давно, дуже давно, Марто, не відчував такої турботи
про себе».
Пан Карло ніколи так раніше зі мною не розмовляв.
І я ніколи не думала про те, що йому потрібно багато
турботи. Пан Карло дорослий і сильний. І такий… не-
звичайний. Я звикла, що він завжди турбується про
мене й допомагає мені. А виявляється, він також хоче,
щоб йому хтось допомагав… Я чекала від пана Карла,
що він буде вчити мене малювати, відповідати на мої
запитання й утішати мене, коли мені сумно. І ніколи
156
не цікавилась його минулим – чому він самотній, чому
у нього немає дітей. Бо я більше цікавилась собою і ду-
мала про те, яку художницю пан Карло з мене зробить.
Бо ж він мав зробити з мене художницю. Якби пан Кар-
ло не був художником, чи приходила би я до нього? Не
знаю… і я зовсім не думала про те, що я можу про нього
турбуватися. Щось йому давати. Я приходила щось узя-
ти від нього.
Мабуть, на моєму обличчі написані внутрішні тер-
зання, бо пан Карло згортає зі столу фотографії, складає
їх назад у пакет:
«На сьогодні досить фотографій і спогадів з мину-
лого. Я би не проти ще випити гарячого чайку. А ти,
Марто?»
Я киваю. Мені хочеться запитати в пана Карла ще
одну річ і врешті я наважуюся:
«Вам подобається Марія?» – я можу спитати тільки
це, хоча насправді я би хотіла спитати набагато більше.
«Дуже», – відповідає пан Карло. І очі в нього блищать
так, як блищать очі мого тата, коли він обіймає маму.
Або просто дивиться на неї. І я знаю, що означає цей
блиск. Все-таки я трошки знаю, що таке любов. Хоча
сама ніколи не була закохана. Мабуть. А може… Але
зараз йдеться не про мене.
Адже щойно я дізналась про те, що пан Карло лю-
бить Марію. Якби я про це дізналася влітку, я би розі-
злилася. Тоді Марія постійно мені заважала й дратувала
мене. А зараз щось змінилося – не знаю що. Просто
я знаю: пан Карло самотній і він страждає від цього.
І йому хочеться, щоб хтось дбав про нього, готував
для нього морс. Дивився з ним разом дорослі фільми
157
й розмовляв на дорослі теми. Я раптом розумію, що зі
мною пан Карло може говорити зовсім не про все, хоча
раніше мені здавалося інакше. Я думала, що я для пана
Карла незамінна. І що йому більше нічого треба – тільки
спілкуватись зі мною. Тепер я знаю, що це не так. І до-
бре, що він намалював Маріїн портрет. Залишається
тільки дізнатись, чи подобається він Марії. Мабуть, так,
якщо вона щодня до нього приходила, коли він хворів.
До речі, я не знаю нічого про Марію, окрім того,
що вона працює у благодійному фонді й що в неї є син
Макс – доволі невихований хлопець. А чи є в неї чоло-
вік? Про це я нічого не знаю.
«У Марії є чоловік?»
«Вона розлучена. Він покинув її з немовлям», – від-
повідає пан Карло.
«Чому?»
«Я би не хотів розповідати Маріїних історій, Марто.
Нехай краще вона тобі сама розкаже».
Марія нічого мені не розкаже, бо ми з нею не спіл-
куємось. Але мені приємно, що пан Карло не сказав, що
це справи дорослих, і вони не для мене. Чи щось таке.
Звісно, він ніколи раніше мені такого не казав, але ж ми
також раніше не розмовляли з ним про розлучення.
«Ви подобаєтесь Марії?» – я наважуюсь поставити
ще й це питання. Сьогодні я дуже відважна. Що ж, якщо
пан Карло зараз попросить мене піти додому, я не зди-
вуюся. Або якщо він скаже холодним тоном, що на це
питання він не може мені відповісти.
«Не знаю. Марія всім допомагає. У неї дуже добре
серце», – каже пан Карло й сором’язливо усміхається.
І я бачу, що він і справді не знає. І сумнівається. І мріє
158
про це – тобто щоб відповідь на це питання була «так».
Але він у цьому невпевнений. Можливо, він навіть ду-
має, що Марії на роботі дають завдання доглядати за
хворими і вона ці завдання виконує – готує хворим жу-
равлинний морс, вкриває їх теплим пледом, варить їм
суп.
«Вона вже давно не заходила, – каже пан Карло. –
Уже два тижні».
«Може, вона захворіла? Ви їй телефонували?»
«Так, два тижні тому. Вона сказала, що зайде, коли
в неї буде час. І не заходить».
«Значить у неї немає часу. Дуже багато роботи».
«Я теж так думаю», – погодився пан Карло. І вигляд
у нього був геть нещасний. А ще я зрозуміла, що він не
наважується їй зателефонувати ще раз. Бо думає, що
Марія не хоче, щоб він їй телефонував. І зовсім забула
про нього за своїми заняттями. Я й не підозрювала, що
пан Карло може чогось боятися. А виявляється, може.
Я відчула себе зараз відважнішою за нього і старшою
років так на тисячу. І вирішила, що я маю поговорити
з Марією. Дізнатись, як вона ставиться до пана Карла.
Сказати їй… одним словом, на місці я зорієнтуюсь, що
їй сказати. Але спершу треба взяти у Поліни номер її мо-
більного. Якщо я попрошу його у пана Карла, він щось
запідозрить.
***
Для того, щоб попросити у Поліни Маріїн телефон,
потрібна якась причина. Бо Поліна знає, що я ставлюсь
до Марії прохолодно. І ми про Марію ніколи не роз-
мовляємо. Тому треба щось вигадати. На щастя, мені не
159
довелось довго думати, бо я згадала, що моя мама, по-
бачивши портрет Марії, намальований паном Карлом,
захотіла познайомитись із Марією. Здається, вона про це
вже забула – моя мама багато про що почала забувати
під час вагітності. Але ж Поліна цього не знає. Отож,
коли я попросила у неї для мами Маріїн номер, вона
дала мені його з великою радістю. Поліні приємне все,
що стосується Марії.
«Твоїй мамі сподобається Марія, я певна. До речі,
Маріїн фонд має програму підтримки вагітних жінок.
Може, вона запише туди і твою маму…»
Поліна хотіла би, щоб Маріїна допомога поширюва-
лася на всіх.
«І як же її фонд може допомогти моїй мамі?» – щиро
кажучи, я навіть не знаю, яка допомога потрібна моїй
мамі. Вона займається гімнастикою для вагітних, постій-
но робить якісь дихальні вправи, багато гуляє, правильно
харчується. Ну, і в неї є ми з татом. Ми їй допомагаємо.
Тато, звісно, допомагає більше. Але я також… мию під-
логу на кухні. І завжди мию посуд після вечері. І їжджу
з татом за харчами у супермаркет. І купую мамі квіти…
«Не знаю. Але Марія знає», – відповідає Поліна так,
ніби Марія знає все.
***
Найсмішніше те, що хоча Маріїн номер у мене був,
я не могла придумати, що ж я їй скажу, коли подзвоню.
У цих роздумах вже минуло більше тижня. Я би могла
порадитись із Капітоліною, але не хотіла її в це посвя-
чувати. По-перше, тому що йшлося про таємницю пана
Карла. По-друге, тому що Капітоліна може переконати
160
мене не телефонувати Марії і взагалі не втручатись
у справи дорослих. Але моя інтуїція підказує мені, що
у справи цих дорослих треба втрутитись. Я відчуваю
відповідальність за пана Карла. Зрештою, він мій улю-
блений Учитель, і я хочу, щоб у нього все було добре.
Найцікавіше було те, що мене виручила сама Марія.
Бо вона прислала нам бандерольку на святого Миколая.
У маленькій картонній коробочці, викладеній зеленим
папером, у целофанових пакетах лежало чотири прянич-
ні Миколаї – для мами з татом, для мене і для мого май-
бутнього братика. І вітальна листівка, на якій охайним
красивим почерком було написано, що Марія, яка хотіла
стати святим Миколаєм, вітає нас зі святом і бажає, щоб
святий Миколай обдарував нас тими подарунками, про
які ми найбільше мріємо.
«Хто така Марія, що хотіла стати святим Микола-
єм?» – питає тато.
«Не знаю. Серед моїх знайомих узагалі немає жодної
Марії», – мама також розгубилась.
«А я знаю. Це ж Марія. Ну, ота, що приятелює з Полі-
ною. Та, що пан Карло намалював її портрет. Пам’ятаєш,
мамо?»
«А, так це Марія? Як це мило з її боку! Які чудові
Миколаї! І як приємно, що їх чотири. Я залишу Миколая
для твого братика, Марто. Медове тісто може зберіга-
тись кілька років. Це перший подарунок, який чекає
на нього. Як добре, що світ вже готовий зустріти його.
Цікаво, звідки Марія знає про нього? Ти їй сказала?»
«Ні, мабуть, Поліна. Або пан Карло».
«Ну, це неважливо. Важливо те, що Марія так тур-
бується про незнайомих людей. Як справжній святий
161
Миколай. Я хочу негайно подякувати Марії. У тебе є, Мар-
то, її телефон? Може, ми також їй щось подаруємо?»
«Авжеж», – я дала мамі номер, і вирішила, що тепер
у мене також є причина зателефонувати Марії й подя-
кувати.
Мама запросила Марію в гості, виявилося, що Марія
вже два тижні у відрядженні, подарунки вона підготува-
ла давно, а розсилав їх її син. І що вона повернеться за
кілька днів, але не знає, чи зможе в цьому календарному
році до нас зайти, бо буде дуже зайнята на роботі.
«Цікаво, чи зайде вона до пана Карла?» – думаю
я, і вирішую, що треба побачитися з Марією наодинці.
І бажано ще в цьому році. Важливі справи треба закін-
чити в грудні, не відкладати їх на наступний рік. Тому
я пишу Марії есемеску, в якій дякую за подарунок і до-
даю, що в мене до неї дуже важлива справа і я хотіла би
побачитись з нею відразу після її приїзду. Відповідь при-
ходить дуже швидко: «Буду 28-го ввечері. Передзвоню».
Доведеться зачекати десять днів. Ну, нічого, чекати
я вмію. Художники взагалі вміють чекати. Бо ж я, на
жаль, ще досі не малюю. Але знаю, що малюватиму.
Більше я в цьому не сумніваюся. Просто чекаю, коли
це станеться: одного дня я заплющу очі – і переді мною
з’являться образи, які мені захочеться перенести на па-
пір, щоб їх могла побачити не тільки я.
Пряничного святого Миколая я поставила у себе на
письмовому столі. Святий Миколай спирається на сто-
сик із книжками й усміхається у бороду. Невже такого
святого Миколая можна з’їсти? Нізащо.
Я знову згадую, як я – коли була ще зовсім малою –
казала, що мене батькам подарував святий Миколай.
162
І він мені снився. Одного разу. Він зайшов у кімнату
й дивився на мене. А я дивилась на нього – і нам було
добре. Вранці я розповіла батькам, що до мене приходив
у гості святий Миколай. Вони мені не повірили. Я б на
їхньому місці також не повірила. Але тоді я дуже засу-
мувала, що батьки не вірять.
Шкода, що у Києві немає вулиці Святого Миколая.
Є тільки церкви. Багато церков. Але у церкві не можна
жити. Туди можна приходити часто, навіть щодня. Але
все одно треба повертатись додому. Мені приємно було
би жити на вулиці Святого Миколая. Марта з вулиці
Святого Миколая. Це так гарно звучить. Майже так, як
Серафіна із Санлісу. Я дивилась фільм про цю художни-
цю і плакала. І вирішила називати себе Марта з вулиці
Святого Миколая. Колись я так буду підписувати свої
картини, але не повністю, а зашифровано «ММ», а по-
верх цих літер або всередині них «звсв». Це найбільша
моя таємниця – ніхто про це не знає, ні мама з татом, ні
пан Карло, ні Поліна з Капітоліною. Часом мені хочеться
все комусь розповісти, але я знаю, що треба мати хоча
би одну таємницю тільки для себе.
***
Марія зателефонувала мені двадцять дев’ятого зран-
ку. Поцікавилась, чи у нас вже почалися канікули. Бо,
виявляється, в її сина тільки завтра останній день на-
вчання. У випускному класі таке, на жаль, буває. Марія
сказала, що вона може зустрітись зі мною о другій. І що,
якщо я не проти, вона запрошує мене в піцерію «Че-
лентано» на піццу з нагоди початку різдвяних канікул,
кінця року й снігу, який засипав усі вулиці. Я згодилась.
163
Піццу я люблю. І ще мені подобається зелений чай сау­
сеп у «Челентано», бо до нього подають сушені вишні
й цукати на шпичці.
Ми домовляємось на другу, я кажу мамі, що по-
обідаю в «Челентано» з Марією. Це звучить дуже по-
дорослому. Принаймні так мені здається.
Мама не має нічого проти і просить переказати Марії
вітання.
Піцца з чотирма видами сиру виявилася напрочуд
смачною. Марія розпитувала мене про те, як почуваєть-
ся мама, про Капітоліну, про мої плани на канікули, про
успіхи в школі і в малюванні. З успіхами в школі у мене
все добре. А от з малюванням… Але я вирішила сказати
Марії так, як є. Хоча могла би, звісно, ухильно відпові-
сти, що все добре.
«Я не можу малювати. Вже давно. З літа. Нічого не
виходить. Хоча якщо мене попросять, то я можу щось
намалювати. Натюрморт. Собаку. Кота. Черепаху. Але це
зовсім не те. Розумієте?»
«Розумію, – каже Марія. – Але вірю, що це тимчасо-
во. Пауза перед чимось серйозним. Таке часто буває».
«Можливо. Пан Карло так само вважає. І каже, що
я маю чекати. І я чекаю. Але часом це так важко. Особ­
ливо, коли це триває майже півроку».
«Півроку – це й справді довго. Але мені чомусь зда-
ється, що тобі зовсім недовго чекати, Марто. Зовсім тро-
шечки. Бо зміни в тобі вже відбулися. І невдовзі вони
виявляться на папері».
«Зміни в мені? Які зміни?»
«Ти стала чутливіша й відкритіша. Мужніша. Я не
хочу вживати слова «доросліша», бо ти, мабуть, постійно
164
його чуєш і тобі вже набридло. Але це справді так. Ти
стала доросліша. І твоє дорослішання зараз дуже гарне.
Тож невдовзі ти потішиш пана Карла і всіх нас чудовими
роботами. У цьому я певна».
«Як би ж так було, як ви кажете. Вам подобається
ваш портрет, який намалював пан Карло?» – я міняю
тему невпопад, але ж треба мені її врешті змінити. Бо ми
надто багато говоримо про мене. А говорити нам треба
зовсім про інше.
«Звичайно, подобається, – обличчя Марії світліє
й стає ще красивішим. – До речі, це мій перший пор-
трет. Ніхто ніколи не малював моїх портретів. Це дуже
незвично й приємно».
«Пан Карло – найкращий художник, якого я знаю». –
Я, щоправда, не знаю жодного іншого живого художни-
ка, але Марія розуміє, що я маю на увазі.
«Він дивовижний художник», – підтверджує Марія.
«А ви вже були в нього після повернення?»
«Ну, коли б я встигла? Я приїхала вчора ввечері і зна-
ла, що терміново маю зустрітись із тобою».
«Обов’язково сходіть до нього якомога швидше. Він
вас чекає», – якось не так звучить це все, що я збирала-
ся сказати. Бо я хотіла сказати зовсім по-іншому. Щоб
Марія зрозуміла, що… ну, одним словом, що пану Карлу
треба, щоб хтось про нього турбувався, і що я більше не
стану дратуватись, коли вона буде заходити в нашу май-
стерню. Тобто у майстерню пана Карла, бо це ж все-таки
його майстерня. І що я часто поводилась із нею грубо
й нечемно, а це було неправильно…
Цікаво, що Марія після цих моїх слів зашарі-
лась – я ніколи не думала, що дорослі жінки можуть так
165
бентежитись. Тим більше, не дуже молоді жінки. Бо ж
Марію ніяк не назвеш молодою. Хоча… її не можна на-
звати старою. І щось у ній таке є… молоде… насправді.
Але зараз вона так почервоніла, що я бачу в ній дівчинку,
якою вона була багато років тому – дівчинку, яка хотіла
стати святим Миколаєм. Це бажання здійснилося, бо ж
Марія дарує подарунки. Думаю, що святий Миколай нею
задоволений. Йому ж потрібні колеги й помічники. Він
не може впоратися з усім світом сам.
«Я не змогла з’їсти вашого святого Миколая – він
стоїть у мене на столі. Ми з ним дружимо. Він дивиться
на мене. А я дивлюсь на нього. Він такий веселий», –
кажу я, щоб заповнити паузу. Марія бере мене за руку –
і я розумію, що вона все розуміє: я не знаю, що зараз
сказати. Але найважливіше і так усе сказано. І Марія
вже сьогодні ввечері зателефонує до пана Карла. А може,
й відвідає його. Він, до речі, також отримав від неї пря-
ничного святого Миколая. А це означає, що у нього
з’явилася причина зателефонувати Марії.
Але Марія каже, що він просто написав їй есемеску
«Дякую за солодкого Миколая». І я розумію, чому він
так зробив. А ще я знаю, що Марія не ображається на
мене. І що я не мушу перед нею вибачатись. Бо вона все
розуміє. І ми будемо з нею друзями. Вона – мій третій
дорослий друг, окрім батьків. Батьки – це батьки.
Що тут іще додати? Мені приємно отримувати есе-
мески від Марії. У неї зовсім інший стиль, ніж у Поліни.
Маріїні есемески – дуже короткі. А повідомлення від По-
ліни приходять у трьох есемесках. Марія часом просто
пише «На добраніч» або «Доброго ранку» – цікаво, що
навіть такі есемески я перечитую по кілька разів.

167

П
оліна запросила нас до себе на Різдво, як і минуло-
го року. То було особливе Різдво, з якого почалася
моя дружба з Поліною. Але моя мама сказала, що їй не
хочеться нікуди іти.
«У моєму стані хочеться бути вдома. У своєму гніз-
дечку. Може, ми запросимо до себе Поліну?» – і погла-
дила свій живіт. Живіт у мами вже помітно кругленький.
Тато сказав, що це гарна ідея. Він зможе забрати її
машиною. А заразом і пана Карла. Бо яке ж Різдво без
пана Карла?
«Обов’язково треба запросити Марію», – кажу я.
«Звичайно, якщо в неї немає інших планів, – пого-
джується мама. – А Капітоліну ти не збираєшся запро-
сити?»
І як я могла забути про Капітоліну? Іноді я сама собі
дивуюся.
Я сідаю за своїм письмовим столом і замислююсь.
Хоча над різдвяними листівками особливо думати нічо-
го – можна намалювати Святу родину, немовля у колисці,
168
над яким схилились кумедні віл і осел, трьох царів, що
поспішають до вертепу зі скринями подарунків, пастухів,
що стоять на колінах біля колиски. Ангели, що сурмлять
у сурми. Різдвяна зірка. Усе це – Різдво. І все це не можна
вмістити на одній листівці. І важко вибрати з цього щось
одне. Узагалі вибирати дуже важко. Може, так само важ-
ко як і чекати. А про чекання я дещо знаю.
Урешті я малюю на одній листівці себе – дівчинку,
що чекає Різдва. Вона дивиться у вікно, бо ж Різдво при-
йде звідти – знадвору, тоді коли на небі загориться пер-
ша зірка. Але зараз день, і ніяких зірок на небі немає.
Світить сонце й освітлює снігові замети, які поступово
перетікають у піски пустелі. По пустелі бредуть верб-
люди. Може, це три царі шукають немовля? А може, це
інші мандрівники? Які просто їдуть у своїх справах. Ще
я малюю кактуси. Треба ж верблюдам щось їсти у дорозі.
А ясла з немовлям я малюю на хмарці. І над яслами схи-
лились кумедні віл та осел. Ця хмарка з немовлям пливе
до мого вікна. Хоча зараз вона від нього безкінечно да-
леко, і з’явиться саме тоді, коли буде час настати Різдву.
Бо ж Різдво завжди настає вчасно. І вчасно закінчується.
Якраз тоді, коли ми починаємо до нього звикати. Тоді
воно минає. І знову треба чекати його цілий рік.
Я ще раз роздивилась свою листівку – і зрозуміла, що
це листівка тільки для мене. Бо всі інші чекають Різдва
інакше. І я спробувала намалювати для всіх наших гос-
тей їхнє Різдво – так, як я собі це уявляла.
Ангели несуть жінку в інвалідному кріслі до немов-
ляти в яслах.
Художник перед мольбертом малює руки жінки, що
тримає немовля.
169
 Дівчинка у темно-синіх джинсах чіпляє гранат на
ялинку. А з граната на неї дивляться кумедні ослик та
віл. Ті самі, що й на моїй різдвяній листівці.
Залишилась листівка для Марії. Я відклала гелеві
ручки, бо всі листівки я малювала гелевими ручками, які
мені подарував Кекс. До речі, а чому би мені не намалю-
вати листівку для Кекса? Привітальну, без запрошення.
І вислати йому її поштою. Його адресу я знаю. Індекс
уточню на пошті. І я малюю огрядного хлопця, можливо,
йому треба було би трохи більше займатися спортом
і стати стрункішим. Хлопець йде до вифлеємського вер-
тепу. На руках він несе черепаху, за ним біжить кицька
з котенятами, а на плечі у нього сидить папуга. Батьки
недавно подарували Кексові папугу, він мені хвалився.
І знову я замислююсь над листівкою для Марії. Таке
магічне ім’я – Марія. Матір різдвяного немовляти також
звати Марія. Я згадую Мадонн численних художників,
які мені показував пан Карло…
А потім малюю жінку у шапці, в якій зображають
святого Миколая. І вона тримає різдвяну зорю в руках…
І вона зовсім трошечки схожа на Марію.
Я показала листівки батькам. Сказати, що вони були
зворушені – не сказати нічого. Мама була на сьомому
небі від щастя. Їй особливо сподобалась листівка для
Капітоліни. А ще її розсмішили віл з осликом, що ви-
глядали з граната.
«Як, до речі, у Капітоліни з Дато?» – питає мама.
«Усе гаразд. Вони пишуть одне одному есемески
й розмовляють по скайпу».
«Я рада за неї. І дуже рада за тебе, Марто. Ти нарешті
знову малюєш. Я так цього чекала».
170
«Я чекала цього набагато більше», – кажу я.
«Вірю. А це для кого?» – запитує мама про Кексову
листівку.
«Це для мого однокласника Кекса… тобто Дениса».
«Ти також хочеш його запросити?»
«Ні. На Різдво я можу запросити тільки близьких дру-
зів. А з Кексом ми не близькі друзі. Хоча, мабуть, він хоче
зі мною дружити. Але я не дуже хочу. Він був зі мною
кілька разів у пана Карла. А ще Кекс подарував мені гелеві
ручки на день народження. Він дуже любить тварин. І мені
просто захотілось намалювати йому привітальну листівку.
Але я не хочу його запрошувати». Про те, що, на мою дум-
ку, Кекс затовстий, і що мені це не подобається, я не кажу.
Мама не заперечує: не хочеш запрошувати – не за-
прошуй. Однак мені чомусь стає шкода Кекса. Не тому,
що я його не запрошу. А тому, що незрозуміло, чому
буває так, що якась дівчинка подобається якомусь хлоп-
чику, а тій дівчинці той хлопчик не подобається. І нічого
з цим не вдієш. Навіть на Різдво. Єдине, що я змогла – це
намалювати листівку для Кекса.
***
Минуле Різдво здавалося мені найкращим Різдвом
у моєму житті. Але цьогорічне було ще краще. Я би
могла подумати, що кращого Різдва не може бути. Але
відчуваю, що наступне також буде особливе – адже ми
будемо святкувати його з моїм братиком.
А цього року за Різдвяним столом сиділи мої най-
кращі друзі. Я би хотіла, щоб вони були у моєму житті
завжди. І ще я отримала чудовий подарунок – до мене
повернувся дар малювання.
171
 Пан Карло сидить поруч із Марією. Вони весь час Найбільше мені подобається колядка про Бога, що
усміхаються одне одному. Капітоліна сидить поруч із сидить у кріслі й думає про те, чим обдарувати людей на
Поліною і постійно підкладає їй на тарілку щось смач- Різдво. Мені подобається, що Бог водночас може бути
неньке. Хоча мало би бути навпаки – це Поліна любить і немовлям, і дідусем. Приймати подарунки і дарувати їх.
всіх годувати. Сидіти за столами зі святими і над морем з апостолами.
Марія принесла із собою кутю, яку готував її син, Бог загадковий і незрозумілий. Так само як і Різдво.
і сирник його ж «авторства». Моя мама захоплюється,
що все так смачно. І каже, що з великою радістю позна-
йомилась би з цим юним кулінаром.
Марія каже, що Максові буде приємно це почути.
І що він з кожним днем готує все краще. І що встиг
спекти два сирники – один для нас, а другий – для своїх
друзів, до яких сьогодні пішов у гості. Мама не може на-
дивуватися, що бувають такі хлопці.
«Цікаво, який був батько Макса і чому він залишив
Марію?» – думаю я, і тут же спохоплююсь, що це зовсім
не різдвяні думки. Цікаво, чому за різдвяним столом
ніхто ніколи не говорить про те, як все було насправді
у Вифлеємі більше, ніж дві тисячі років тому?
Я би думала ще дуже довго, якби Марія з паном
Карлом не почали колядувати. Я і не знала, що в Ма-
рії такий гарний голос і що вона знає так багато ста-
ровинних колядок. Пан Карло співає так собі, але ра-
зом з Марією… вони удвох співають прекрасно. Вони
співають про святих, які сидять за столами й вітають
господарів – може, й за нашим столом сидять якісь
святі, яких ми не бачимо? Про святого Миколая, що
сидить край стола і плаче, бо люди не вбережуть но-
вонародженого Бога і розіпнуть його на хресті. Але
до цього ще довго – Миколай плаче над немовлям
наперед.

172
 О станні два тижні після школи я відразу йшла до пана
Карла і сиділа у його майстерні до вечора. Я малю-
вала. Мої руки починали малювати самі. Я не знала, що
вони малюватимуть. Просто довіряла своїм рукам.
Мама трохи почала хвилюватися за мене, бо, на її
думку, я схудла, мало їм, і не досить буваю на свіжому
повітрі. І малювальна гарячка може бути небезпечна.
Все має бути в міру. Тож, щоб не хвилювати маму, якій,
до речі, народжувати за два місяці, і яка носить перед
собою великий важкий живіт, схожий на земну кулю
або на великий кавун, я тепер після школи відразу йду
додому. Мама годує мене смачним обідом. Чай ми п’ємо
у маминій кімнаті. Я розповідаю про шкільні справи,
про свої думки, яких у мене за півдня назбиралося дуже
багато. Час до часу я гладжу мамин живіт – щоб мій бра-
тик також знав, що я розповідаю і для нього. Можливо,
не все йому цікаво, але що поробиш? Нехай звикає до
своєї сестри. До речі, ми так і не вирішили, як його на-
звати. Чомусь ніяке ім’я йому не пасує. Мама каже, що

174 175
так часом буває – тільки тоді, коли дитина народиться,
стає зрозуміло, як її назвати.
«А чому зі мною було інакше?»
«Не знаю. Твій тато як тільки дізнався, що я вагітна,
заявив, що наша дочка зватиметься Мартою. Я не запе-
речувала. Мені подобається ім’я Марта».
«Мені теж», – я цілую маму. Від неї пахне конвалі-
євим милом. Немає нічого кращого в житті, ніж поці-
лувати свою маму у похмурий лютневий день і відчути
запах конвалій і весни.
Після чаю ми з мамою ідемо на прогулянку в парк,
яка б не була погода. Такі правила встановила мама.
Я тримаю маму під руку, щоб вона не спіткнулася. До-
ріжки тут часто бувають слизькі. А моїй мамі зараз не
можна падати. Мама називає мене «мій мушкетер» і смі-
ється. Я ще не читала «Трьох мушкетерів», але колись
неодмінно доберусь до цієї книги. Мама каже, що вона
часто перечитувала «Мушкетерів», коли у неї бували
в житті темні смуги. Що ж, я буду мати це на увазі. Що-
правда, мені більше допомагає «Аліса в країні чудес»
і «Знедолені». Або книги про Чорнильний світ. Я плачу
й сміюся над історією Меґґі, Перепела, Рези, Вогняного
Танцюриста та інших. І думаю, чи могла би я щось або
когось вичитати із якоїсь книги. І чи хотіла би я опини-
тися в чиїйсь історії. Щодо другого – я майже напевно
знаю, що найкраще мені у моїй власній історії.
***
Двадцятого лютого ми запалюємо товсту воскову
свічку і ставимо її на підвіконня. Це свічка за хлопців,
які загинули на вулиці Інститутській у нашому місті
176
кілька років тому. Якби я не застудилася, ми би поїхали
туди поставити свічку і покласти квіти. Але сьогодні
я навіть не пішла до школи – бо всю ніч у мене боліло
горло. Я замотала шию майже по вуха теплим шаликом,
полощу горло настоянкою шавлії і висовую язика – це
начебто допомагає від болю в горлі. Мама каже, що тре-
ба робити цю вправу часто й багато разів. Але я вже
висунула язик не менше ста разів, і він у мене болить
навіть більше, ніж горло. Може, якраз про це йдеться?
Про крепатуру на язиці, це таке особливе відчуття, що
про горло можна забути.
Я дивлюсь на нашу свічку, і думаю про хлопців, які
стали ангелами. Мама каже, що той, хто віддав жит-
тя за своїх друзів і за незнайомих людей, стає ангелом.
Може, ті хлопці більше хотіли бути людьми, а не ан-
гелами? І померти у дев’яносто років, а не у двадцять?
Навіщо взагалі вмирати за когось? Мама каже, що через
це багато людей змінилося. Невже вони не могли змі-
нитися в інший спосіб? Мама каже, що вона сама змі-
нилась. Мені важко сказати, я мало що з того пам’ятаю.
Пам’ятаю, що мама тоді багато плакала. Тато був на-
хмурений і багато розмовляв телефоном – тоді, коли був
удома, бо здебільшого його вдома не було. Він купував
в аптеці ліки, купував у супермаркеті гори харчів і ще
робив багато чого. Я тоді не ходила до школи, лежала
в ліжку з високою температурою цілий тиждень, мама
постійно сиділа зі мною й тримала мене за руку. А я час-
то голосно скрикувала. Мама питала в мене, чому я тоді
кричала і що я тоді бачила. А я не можу згадати нічого,
крім розпливчастих чорних згустків. І драбини, з якої
я можу впасти у чорноту піді мною.
177
 А потім була війна. Вона почалася навесні й тягнула-
ся нестерпно довго. І дуже всім набридла і всіх втомила.
І коли вона нарешті закінчилася, всі полегшено зітхнули.
Хоча я не відчувала війни. Бо у нас не їздили вулицями
танки. І не стріляли з автоматів. Війна була далеко. І на
неї йшли не всі. Мій тато не йшов на війну. Він казав,
що не може стріляти у людей. І що буде допомагати лю-
дям, які пішли на війну, збираючи для них потрібні речі
й кошти. І що це також дуже важливо. Я би теж не могла
стріляти в людей. Це неправильно – вистрілиш у когось,
і в нього відірветься рука або нога. Або він помре. І вій­
ни мені не подобаються. Як вони можуть подобатись,
коли хтось після них залишається без руки чи ноги, або
без очей, і довго лежить у лікарні, а незнайомі люди зби-
рають гроші йому на лікування… Або взагалі помирає
і стає ангелом? Хоча ангелів має бути багато, вони допо-
магають людям. Але, може, є якісь інші способи стати
ангелом, ніж померти на війні?
Коли я вимовляю слово «війна» навіть зараз, я відчу-
ваю неприємний присмак у роті, й мене починає трохи
нудити – так, як нудить, коли закачає в машині. І хо-
четься пожувати кисле яблуко або посмоктати м’ятну
карамельку. Смак карамельки дозволяв ненадовго за-
бути про смак війни. Війни не було видно, але нею пахло
всюди. По дорозі до школи я весь час відчувала цей за-
пах. Тому мусила смоктати карамельки, щоб хоч трохи
його перебити. Я смоктала карамельки на уроках, у душі,
коли мила голову, коли їздила з батьками до супермарке-
ту, коли гойдалась у нашому гамаку, міцно тримаючи на
руках нашого Кота (тоді він ще був живий) і думала, що
війна ніколи не закінчиться. Я її не бачу, а вона є.
178
Мама читає новини і плаче, бо на війні гине бага-
то людей. Я не плачу, я смокчу карамельки. Думаю, що
є така карамелька, що коли її зісмоктати, війна відразу
закінчиться. І всі солдати повернуться додому, до своїх
дружин, дітей і мам. Це ще й тому я щодня прошу маму
давати мені карамельки, смокчу їх, гойдаюсь у гамаці
й чекаю, що війна скінчиться. І коли врешті вона закін-
чується, я дуже радію. Бо я з’їла так багато карамельок,
що мені вже більше їх не хочеться. Мама плаче, а я смі-
юся. Питаю в неї:
«Чого ти плачеш? Більше не буде війни. Я ж зісмок-
тала оту карамельку, від якої закінчується війна».
Мама нічого не відповідає, обіймає мене і далі плаче.
Замість того, щоб сміятись.
Цікаво, де тепер ті хлопці-ангели? Ті, які стали ан-
гелами на Інститутській і на війні? Літають над нашим
містом? Може, навіть хтось пролетів щойно над нашим
будинком – бо ось вогник свічки затремтів. Я би також
хотіла літати. Тільки не знаю, чи хочу ставати ангелом.
Якщо для цього треба вмирати – то ні. Мене тоді не буде
видно, бо від мене залишиться тільки душа.
«Мамо, а я стану ангелом, коли помру?» – питаю
я мами. Вогник свічки знову затремтів.
«Не знаю», – каже мама. Вона сумна і, здається, що-
йно плакала.
Я міцно обіймаю маму, наша свічка догорає, бо вона
горить від самого ранку, ми запалюємо ще одну – зелену.
У кімнаті тепер пахне лісом, молодою травою і суниця-
ми. Така незвичайна свічка. Правда, мама потім казала
мені, що суницями зовсім не пахло. Цікаво, як може
пахнути тим, чим насправді не пахне?
179
 Я заплющую очі і уявляю собі ангелів з великими
наплічниками у металевих касках, що розбрелися по
лісі й збирають суниці. Кажу про це мамі. Думала, вона
зрадіє, а вона знову починає плакати. Як же важко її
утішити.
«Мамо, не плач. А то мій братик буде сумувати».
Мама витирає сльози і йде на кухню. Каже, що при-
готує мені липового чаю. Бо ж я маю лікувати свою за-
студу. А не тільки уявляти ангелів. Куди приємніше було
би їх побачити. Цікаво, чи в ангелів справді такі крила,
як малюють художники на картинах? От як у Рафаеля…
Але ангели не можуть бути такими товстими голеньки-
ми хлопчиками. Пан Карло довго сміявся, коли я кри-
тикувала цих ангелів. А потім сам сказав, що вони йому
не подобаються. І що ангели не такі. А які – він не знає.
Здається, ніхто не знає.
Тому я можу намалювати своїх ангелів у касках і з на-
плічниками. Вони збирають суниці. Тільки не в лісі, а на
вулиці Інститутській. У пластмасові контейнери. І в них
великі білі крила.
Дзвонить телефон. Це Поліна. Вона питає, як я себе
почуваю і чи у мене ще досі болить горло. Бо вранці я їй
про це написала. Вона каже, що коли у неї боліло горло,
вона з’їдала порцію морозива, і це їй допомагало.
«Ще болить. Але язик болить набагато більше», –
кажу я. І розповідаю про вправу з висовуванням язика.
«Може, треба було все-таки поїсти морозива?» –
співчутливо питає Поліна.
«Мама сказала, що вона категорично проти».
«Ясно. Що ж, твоя мама не такий хуліган, як я. Але
маму треба слухати».
180
«Так я й слухаю».
«Це добре. А що ти тепер робиш?»
«Малюю хлопців-ангелів з вулиці Інститутської», –
і детально описую Поліні все, що буде на картині.
«А чому вони збирають суниці?» – питає Поліна.
«Щоб їх роздавати. Вони всім, кого бачать, насипа-
ють із контейнерів суниць. А один уже набрав повний
контейнер, то він збирає суниці в каску. Це такі цілющі
суниці».
Поліна мовчить і голосно дихає в трубку. Потім пи-
тає, чи я покажу їй цю картину. Я обіцяю, що покажу.
Бо ж я всі свої роботи показую Поліні й панові Карлові.
Ну й звісно, батькам. Можливо, тепер я показуватиму їх
Марії. А от Капітоліні не завжди показую. А чому – сама
не знаю.
Поліна бажає мені швидше видужати. І каже, що
зараз гратиме Баха – для хлопців-ангелів з вулиці Ін-
ститутської. І що вона весь день слухала його «Страсті».
Про те, що вона плакала, Поліна не каже, але я і так це
знаю.
***
Сьогодні до мене прийшов у гості Кекс. Він любить
відвідувати хворих і приносити їм журавлину. Я це вже
зрозуміла. Він, до речі, схуд, бо активно зайнявся спор-
том – грає у волейбол, ходить у басейн. Підозрюю, що
це все йому порадив пан Карло, бо Кекс став часто до
нього заходити, і, здається, вони потоваришували. Якщо
це так, то порада пішла Кексові на користь. Моїй мамі
Кекс дуже сподобався. Вона кілька разів повторила, що
Денис – дуже милий хлопець. Хоч я послідовно називаю
181
Кекса Кексом. Не можу називати його на ім’я. Але Кекс
не ображається. Я можу сказати це напевно, бо я в нього
питала.
Просто мама корчила такі міни, коли чула, що я на-
зиваю Кекса Кексом, і дивилась на мене так докірливо,
що врешті я не витримала. І коли мама вийшла на кух-
ню, я сказала, що так звикла казати на нього Кекс, що
інакше у мене не виходить.
«Ти не заперечуєш? Бо якщо заперечуєш, я буду зва-
ти тебе Денисом».
«Необов’язково, – каже Кекс. – Тобі я дозволяю звати
мене Кексом. Правда, я зараз набагато худіший Кекс, ніж
раніше. Якщо так буде далі, то я перестану бути Кексом».
Ми обоє сміємося. У Кекса непогане почуття гумору.
Це мені подобається.
«Ти малювала, поки не ходила до школи?» – питає
Кекс.
Кекс не каже «хворіла». Чомусь він вважає, що я зо-
всім не хвора. І цей тиждень, що я пробула вдома – це
в мене перепочинок від шкільних занять. Чи щось таке.
І сам Кекс ніколи не хворіє. Принаймні у цьому навчаль-
ному році я не пам’ятаю, щоб він хоча би раз хворів. Сам
Кекс каже, що востаннє він був хворий у другому класі.
Та й то у нього болів живіт тільки тому, що він з’їв за-
багато пиріжків із повидлом.
Я вагаюся, чи казати Кексові про ангелів з наплічни-
ками. Бо цього малюнка ще ніхто не бачив, навіть мамі
я ще його не показувала. Хоча він уже готовий.
Урешті я кажу, що так, намалювала. Але ще не можу
показати.
«Я знаю, що не можеш», – каже Кекс.
182
«Тобто як?»
«Ну, бо малюнок ще не готовий. До речі, я знав, що
ти за цей тиждень намалюєш щось важливе. Тому тобі
треба було не ходити до школи, щоб не відволікатися. Бо
ти ж намалювала щось важливе?»
Оце так. Цього від Кекса я не чекала. Виходить, я не
ходила до школи не тому, що захворіла, а тому що мені
треба було, щоб мені ніхто не заважав малювати.
«Але ж у мене боліло горло, – кажу я. – І була темпе-
ратура».
«Ну, це ясно. Тобі ж треба буде показати довідку
в школі», – каже Кекс.
«Ти що, не розумієш? Я справді була хвора. Навіщо
ти тоді приніс мені журавлину?»
«Бо вона дуже корисна. Там багато вітаміну C».
У Кекса є відповіді на всі мої питання, тому я більше
нічого не стану в нього питати. Краще розповім йому
про ангелів з наплічниками.
Кекс уважно мене слухає, я говорю довго, бо описую
всі деталі, всі відтінки кольорів. Коли я замовкаю, Кекс
мовчить. Потім каже:
«Я знав, що ти така».
«Це не я. Це вони. Ангели».
«І ти теж. Я тепер часто згадуватиму твоїх ангелів».
Ми довго мовчимо, і врешті Кекс говорить:
«Ота різдвяна листівка, що ти мені намалювала, сто-
їть у мене на столі. Я щодня на неї дивлюся, коли роблю
уроки. Може, я сфотографую твоїх ангелів – коли ти…
тобто якщо ти захочеш мені їх показати, роздрукую
і теж поставлю на столі».
«У рамці?»
183
 «Що у рамці?»
«У рамці поставиш?»
«Ні, без», – каже Кекс так серйозно, що я не можу
втриматись від сміху. Кекс дивиться на мене і також по-
чинає сміятися. Ми сміємось так голосно, що навіть моя
мама заходить до кімнати. І також сміється – від того,
що ми сміємось.
Коли Кекс пішов, мама знову каже, що це дуже ми-
лий хлопець. І питає, чи давно ми дружимо. Мені склад-
но сказати, бо я не певна, що ми з ним дружимо. Просто
Кекс постійно мені пише есемески, щось запитує, а я від-
повідаю. Але я перша ніколи до нього не пишу. З Капі-
толіною наше спілкування інакше. Тому я не певна, що
ми з Кексом друзі.
Мама загадково усміхається, так ніби мені не вірить.
І так, ніби на щось натякає. Але вона дуже помиляється.
Навіть моя мама може помилятися. Хоча вона й вагітна.
А вагітні, кажуть, наділені особливою інтуїцією. Але
тут нема про що говорити. Кекс – це просто Кекс. Він
сидить переді мною у класі, і ми з ним розмовляємо, і він
пише мені есемески, а я йому відповідаю. І більше ні-
чого.
***
Моя мама збирається народжувати у воді. У ванній.
Вона ходить на спеціальні курси, і їй дуже там подоба-
ється. Тато ходить з нею також. Це таке там правило –
щоб ходила не тільки мама, а й тато.
Цікаво – я народилася на суші, а мій брат народиться
у воді. Але, здається, більшість людей народжується все-
таки не у воді. Чи, може, я помиляюся?
184
Капітоліна каже, що вона також хотіла би народи-
тися у воді.
«Тоді би я вміла плавати із самого народження і зо-
всім не боялась би води», – каже вона, наносячи темно-
коричневий лак на нігті. Ми сидимо в кімнаті у Поліни,
Поліна також фарбує нігті, тільки у неї лак жовтогаря-
чий – як морква. І волосся у неї такого ж кольору, як
морква – відучора.
«Пощастило твоєму братові», – каже вона, відстав-
ляючи ліву руку і милуючись результатом.
«Чого це йому пощастило?»
«Що він з самого народження вмітиме плавати».
Капітоліна у першому класі мало не потонула на озе-
рі, і відтоді вона панічно боїться води. Їй досить зайти
у воду по пояс, як вона вже панікує. Вона боїться озер,
річок і навіть басейнів. Мені дивно, що Капітолінин тато
не може навчити її плавати. Бо що робити на морі, якщо
не вмієш плавати? Мій тато давно навчив мене плавати,
і я плаваю як риба. Але Капітоліна вважає, що її плавати
не навчить ніхто.
«Невже я не навчусь плавати до смерті? – розпачливо
каже вона, невправно зафарбовуючи мізинець на правій
руці. – Як ти думаєш, Поліно?»
«Сподіваюся, що станеться чудо – і навчишся. Я, до
речі, теж не вмію плавати. Але це мене зовсім не напру-
жує».
Виявляється, у світі є багато людей, які не вміють
плавати. Але Капітоліну це зовсім не тішить. «Мандрів-
ниця повинна вміти плавати – раптом мені колись треба
буде переплисти річку? – заявляє вона. – І що мені тоді
робити, якщо я не вмітиму плавати? Йти на дно?»
185
 «Знайти міст», – каже Поліна.
«То може бути річка, через яку немає жодного мос-
ту».
«Тоді тобі знадобиться власник човна і його човен».
«Шкода, що не можна ходити по воді».
«І літати», – кажу я.
«І літати в інвалідному кріслі», – додає Поліна. Вона
любить жартувати на тему свого інвалідного крісла. Ча-
сом можна подумати, що вона ну ніскілечки не перейма-
ється тим, що не може ходити. Але це зовсім не так. Ми
з Капітоліною це знаємо.

187

Я
показала Кексові картину з ангелами, що збира-
ють суниці. Але не хотіла, щоб він її фотографував.
Натомість я намалювала для нього інших ангелів – на
альбомному аркуші. Це ангели, що доглядають тва-
рин. Один із них гладить Кексову кицьку – я знаю, яка
вона, бо Кекс показував мені фотографії. Другий чухає
за вухом рудого спанієля. Третій годує їжака молоком.
А четвертий сидить на землі, підібгавши ноги, а біля
нього – Кексова черепаха, яку я намалювала раніше,
і папуга, і зграйка горобців і синичок – бо я знаю, що
Кекс підгодовує взимку птахів. Він хвалився мені, що
сам змайстрував для них годівницю. Тобто майже сам,
йому трохи допомагав тато.
Перш ніж подарувати малюнок Кексові, я показала
його панові Карлу й Марії.
«Як же гарно. І які веселі ці ангели. Я би не відмо-
вилась від такого малюнка. Думаю, Кекс стрибатиме до
стелі з радості», – каже Марія.
«Мабуть. Йому зараз легше стрибати, ніж раніше».
188
«Тобто як?»
«Він за останні два місяці схуд, і тому може стрибну-
ти набагато вище», – пояснюю я.
Пан Карло сміється:
«Ти надто сувора до повних людей, Марто. Якби ти
побачила мене у мої тринадцять чи навіть шістнадцять
років, ти не дала би мені шансу навіть сказати тобі два
слова».
«Неправда. Я розмовляю з Кексом. І він приходив до
мене у гості», – захищаюся я.
Тим часом пан Карло уважно роздивляється малю-
нок, робить кілька зауважень, але не дуже серйозних.
«Серед нас і біля нас багато ангелів. Це добре, що ти
їх помічаєш, Марто», – каже він і дивиться на мене так,
як може дивитися тільки пан Карло. І я вкотре думаю,
що у мене найкращий у світі вчитель малювання.
***
Кекс справді мало не стрибав від щастя до стелі, по-
бачивши мій малюнок.
«А ти знаєш, Марто, я вчора знайшов песика. І тепер
він у мене живе».
«Невже це спанієль?»
«Ні. Звичайний дворняга, але дуже симпатичний.
Батьки дозволили його залишити».
«Класні в тебе батьки. Скільки ж у тебе тепер тва-
рин?»
«Зовсім небагато. Кицька, папуга і тепер ще песик.
Якби я жив у приватному будинку, так як ти, у мене було
би набагато більше тварин. Я завів би вівчарку-коллі
і голубів. А ще – корову».
189
 «Корову? А чого не слона?» – це єдине, що я змогла
сказати, бо мене душить сміх, я довго тримаюсь за живіт
і регочу.
Кекс зовсім не ображається, що я сміюся.
«Я би хотів мати корову. Я би навчився її доїти. І що-
ранку давав би мамі свіже коров'яче молоко. У мене
мама часто хворіє. Справжнє молоко їй дуже потрібне.
Ми ніколи не купуємо молока у супермаркеті. Тільки на
ринку. Але воно не завжди мамі смакує. От якби у мене
була корова…»
Я кажу, що мені треба було намалювати ще одного
ангела, який доглядає корову. Кекс сприйняв це всерйоз
і питає мене, чи я би справді могла це зробити.
«Якщо тобі не важко. Мені було би дуже приємно.
Необов'язково швидко, я можу почекати – навіть до
літніх канікул».
Який же дивний цей Кекс – я ще не бачила такого
хлопця, який хотів би мати корову. Щоб поїти маму що-
ранку свіжим молоком. Може, дарма я засміялась, коли
він це сказав? Але це правда було дуже смішно.
Після школи я йду до пана Карла – мама сьогодні
на своїх курсах, отож я можу прийти пізно. Тільки пан
Карло повинен простежити, щоб я погуляла. Адже вже
весна, і гуляти треба багато.
«Як справи?» – питає пан Карло.
Я розповідаю йому про Кекса, про те, що він хоче мати
корову і про ненамальованого ангела, що доглядає корову.
«Ти намалюєш йому цього ангела?»
«Не знаю, я ніколи не бачила корів».
«А хіба ти малюєш тільки те, що бачила?» – питає
пан Карло.
190
«Не тільки. Але корову я насправді не хочу малюва-
ти. То я просто так сказала».
«Якщо не хочеш – не малюй. Немає нічого гіршого за
намальоване знехотя».
***
«Я показав мамі твій малюнок, – каже Кекс. – Їй дуже
сподобалося. Вона каже, що ти справжня художниця.
І песикові сподобався малюнок, і Куркумі. Я всім його
показав. А може, ти хочеш побачити песика? Він такий
гарний. Можемо зайти до мене після школи».
Мені не дуже хочеться, але у Кекса такий благальний
погляд.
«Ну, добре. Тільки ненадовго. Сьогодні після уроків
я повинна гуляти з мамою. Їй треба дуже багато гуляти
зараз».
«Чудово», – Кекс виглядає таким щасливим, наче до
нього в гості збирається англійська королева. Тому мені
стає трохи незручно: насправді я не маю гуляти з мамою,
бо вона пішла на дихальну гімнастику для вагітних – за-
раз вона ходить туди щодня.
«Підемо до Поліни після уроків? – питає Капітолі-
на. – Я їй пообіцяла, бо вже давно у неї не була. Вона ці-
кавиться останніми новинами з Грузії, ну й ми зіграємо
разок у шахи. І вона обіцяє на обід щось смачне».
Смачним обідом мене спокусити дуже легко. У мене
чудовий апетит останнім часом, мабуть, я росту ще
швидше, ніж раніше. Мені здається, що я вже ось-ось
наздожену маму.
«Так, але я не зможу одразу після уроків. Я пообі-
цяла Кексові, що зайду до нього додому подивитися на
191
його песика. Він недавно знайшов руденького песика на
вулиці, уявляєш?»
«Ти йдеш в гості до Кекса? Ну й ну…» – Капітоліна
дивиться на мене так, наче я восьме чудо світу, і вона
бачить мене вперше.
«Я йду дивитись песика. Кекс так мене просив. Що
тут такого?»
«Ні, нічого такого. Хіба я щось казала? Що ж, тоді
я чекатиму тебе у Поліни. Може, коли ти прийдеш, я вже
поставлю їй мат».
***
Кексова квартира дуже маленька, просто обставлена,
але затишна. Кекс живе в одній кімнаті зі своїм стар-
шим братом, але, здається, зовсім від цього не страждає.
А я би страждала. Бо часом у мене виникає потреба
побути самій і подумати. Коли мені треба, я можу за-
чинитись у своїй кімнаті, і мені ніхто не заважає. У мого
братика, коли він підросте, також буде своя кімната.
Батьки розділять мамину майстерню на дві частини. Бо
та кімната дійсно дуже велика – більша за нашу віталь-
ню. Тато хотів, щоб мамі було просторо – бо моя мама,
коли думає над якоюсь складною моделлю сукні, ходить
по кімнаті туди-сюди. Вона не може думати сидячи або
стоячи. Думає вона тільки тоді, коли ходить. І свої най-
кращі моделі, які навіть отримали кілька нагород, вона
придумала на ходу.
Дім у нас просторий, і часом знайти одне одного
не так просто. Я шукаю маму у майстерні, потім йду
у спальню, а вона, виявляється, у татовому кабінеті щось
пише за комп’ютером, бо комп’ютер у моїх батьків один
192
на двох. А у Кекса вдома не можна ні загубитися, ні дов-
го шукати одне одного. Адже кімнат у них усього дві.
Цікаво, де ж вміщаються його тварини?
Виявляється, всі вони живуть на балконі. Балкон
утеплений, широкий і довгий – на нього можна вийти
з кімнати, в якій живе Кекс із братом, а також з кухні.
Батьки ходять на балкон з кухні, а Кекс – зі своєї кімна-
ти. Між двома частинами балкона перегородка. Тому
Кексові батьки й Кекс можуть бути на балконі одно-
часно й не заважати одне одному. Тобто це наче дві до-
даткові крихітні кімнатки.
«Мій брат балконом не цікавиться, і взагалі пізно
приходить додому і зранку йде, так що балкон – це моя
територія. І моїх тварин».
На балконі у Кекса я почуваю себе, як в оранжереї.
Скляні стіни і багато вазонів та довгих ящиків, у яких,
як каже Кекс, уже зійшли помідори. Ми ніколи не виро-
щували помідорів у ящиках. Тато завжди купує розсаду
на ринку.
Кицька й песик живуть у картонних коробках, па-
пуга живе у клітці, яка звисає з кільця, прикріпленого
до стелі. Він тріскоче й каркає, як ворона – точнісінько.
«Він радіє, що я прийшов. А кицька уже не шипить
на песика. А коли я його приніс, вона трохи злякала-
ся й шипіла. Але коли я пояснив, що песик маленький
і йому ніде жити, вона заспокоїлась. Обнюхала його і на-
віть полизала. Швидко вони стануть друзями», – каже
Кекс.
«Ти вважаєш, вона все розуміє?»
«Звичайно. Кішки дуже розумні, а Куркума особ­
ливо».
193
 Я починаю сміятися. Я й забула, що Кексову кицьку
звати Куркума. Це дуже смішно.
Песик спить, але коли ми присідаємо біля коробки,
він розплющує темні очі. А кицька вже вилізла зі свого
житла й обнюхує мене.
«Ти їй подобаєшся».
«Звідки ти знаєш?»
«Коли їй хтось не подобається, вона нізащо не вилізе
з коробки».
А песик такий кумедний і схожий на іграшкового.
Кекс дозволяє мені взяти його на руки. Песик смішно
чхає й намагається лизнути мене в губи.
«Я назвав його Мумрик», – каже Кекс.
Я ніколи не чула, щоб пси звалися мумриками. Так
може зватися якийсь мумі-троль. Але Кексові видніше.
Зрештою, це ж його песик. Якби він був мій, я би назвала
його Фокс, бо він схожий на лисичку. Але Кекс, мабуть,
вважає, що він схожий на Мумрика.
Пищить мій телефон, це прийшла есемеска від Капі-
толіни: «Коли ти будеш? Поліна виграла у мене партію,
я в розпачі».
Я говорю Кексові, що мені вже пора. Кекс трохи за-
смучується, але каже, що якщо я поспішаю, він мене не
затримує. Бо гуляти з мамою дуже важливо. Однак він,
як справжній джентльмен, пропонує провести мене до-
дому і йому, мовляв, все одно треба вигуляти Мумрика.
Я відмовляюся, бо ж я казала, що мені треба йти додо-
му, а насправді я збираюся йти до Поліни. А це зовсім
в інший бік. І навіщо я збрехала? Не можу збагнути. Як
же іноді важко зрозуміти себе. Цікаво, це так з усіма чи
тільки зі мною? Я не знаю, як бути. Вигадую, що мені
194
спершу треба у супермаркет, а це якраз у бік будинку
пана Карла й Поліни. Кекс не хоче йти у той бік, бо там
багато машин, отож ми виходимо з будинку разом, але
йдемо у різні боки.
***
«Ну що, як собака?» – питає Капітоліна.
«Нормально. Симпатичний».
«Як його звати?»
«Ніяк. Кекс ще не вирішив, як він його назве», – кажу
я. Чомусь мені здається: якщо скажу, що його звати
Мумрик, Капітоліна буде сміятися. І ще, чого доброго,
почне кепкувати з Кекса у школі. А цього мені не хо-
четься. Все-таки Кекс довірив мені щось дуже важливе.
«Ясно. Якщо у нього будуть проблеми, він може
звернутись до мене. У мене багата фантазія», – каже
Капітоліна.
«Ти уявляєш, Марто, вона програла мені одну партію,
а потім виграла дві партії поспіль. Грати з цим дівчись-
ком стає все небезпечніше. Не можна розслаблятися.
Але я пропоную їй зіграти ще раз – хочу, щоб у нас була
нічия».
«Добре, ви грайте, а я на хвильку підіймусь до пана
Карла», – мені хочеться пожалітись панові Карлу на себе
саму. Все-таки я дуже не люблю брехати. А Капітоліні
й Поліні зараз не до мене – вони обидві зараз думають
тільки про те, як би їм виграти одна в одної.
Пана Карла немає. Він вийшов у справах. Зате є Ма-
рія. Коли я прийшла, вона щось писала за ноутбуком на
кухні. Вона пропонує мені чаю, і я звісно ж згоджуюся.
Мабуть, я чаєманка, і мені це подобається.
195
 «До чаю, на жаль, нічого немає. У Карла скінчилися
всі запаси солодощів, а я останній тиждень нічого не печу,
бо роботи дуже багато. Але коли цей проект скінчиться –
почастую тебе лимонним тортом. Або сиромаківником.
А зараз можу тобі запропонувати тільки хліб з маслом».
Я згодна і на лимонний торт, і на сиромаківник – зго-
дом. А зараз мене влаштує і скибка хліба з маслом. Хліб
дуже смачний – я щось не пам’ятаю, щоб ми такий ку-
пували. У ньому багато різних зернят і пахне він якось
особливо.
«Дуже смачний хліб! Де ви його купуєте?»
«Я не купую хліб ніде, бо печу його сама. А цю пор­
цію пік Макс, бо у мене зовсім не було часу».
Я й забула, що Маріїн син любить готувати. Тож, ма-
буть, йому не важко спекти хліб. Бувають же такі хлопці,
як Макс і Кекс – один пече хліб, другий хоче мати коро-
ву. Згадувати про Кекса мені не дуже приємно – одразу
стає мулько всередині.
«Щось не так, Марто?» – питає Марія, бо вона за-
вжди все помічає.
Я вагаюся, чи їй розповідати. А потім думаю – чому
би й ні? Ми ж уже давно друзі. Й обережно питаю:
«Ви коли-небудь брехали? Тобто – казали неправду?»
Я не сумніваюся, що дорослі також брешуть. Але
щодо Марії і пана Карла, то мені здається, що на них це
не поширюється. Ну, навіщо їм брехати?
«Брехала. І не раз», – відповідає Марія.
Ця відповідь мене трохи розчаровує – все-таки при-
ємно було би, якби Марія ніколи в житті не брехала. Але
тоді вона би мене напевно не зрозуміла. Тож, може, це
й на краще.
196
«А чому ви брехали?»
«З різних причин. Боялася образити людину, бояла-
ся, що вона на мене образиться. Боялась виглядати по-
дурному або що з мене будуть сміятись. Я часто брехала
своєму колишньому чоловікові. Намагалась у всьому
йому догодити. І якщо йому щось подобалось, а мені ні,
я все одно казала йому, що мені це подобається, щоб…
ну, щоб він був задоволений… наприклад, фільм мені не
подобається, а я кажу, що подобається. Бо моєму чоло-
вікові цей фільм подобався».
«Ну, це не дуже серйозна брехня», – кажу я невпев-
нено.
«Ти думаєш, брехати для того, щоб комусь подоба-
тись – це несерйозна брехня?»
«Ну, але це ж важливо подобатись своєму чолові­кові?»
«Так, але брехати для цього не треба. Через таку
брехню дуже швидко втрачаєш себе. Тим більше, мені ця
брехня не допомогла, бо наші стосунки і так розпалися».
Я не знаю, чи тактовно питати, чому вони розпалися.
Але мені цікаво. Однак Марія говорить далі, не чекаючи
запитань:
«Я була дуже наївною, не знала, що в стосунках треба
залишатись собою. У всьому підтакувала моєму чолові-
кові, відмовлялась від своїх захоплень, якщо вони йому
не подобались. Покинула волейбольну команду. Пере-
стала грати в нарди, бо мій чоловік вважав, що це дурна
й нецікава гра. А мене навчив грати в нарди тато. Ми
грали з ним щосуботи – обов’язково. Це був наш субот-
ній ритуал. Навіть коли я була дуже зайнята, я все одно
знаходила час, щоб зіграти з татом. Я навчилась грати
у нарди ще у школі. І грала все краще. Тато так радів,
197
коли я почала вигравати у нього. Він пишався мною,
пишався всім, що я вмію, що мені вдається.
Мій тато був учителем історії й особливо любив дав-
ню історію. Йому було цікаво, чим займалися на дозвіллі
кілька тисячоліть тому. Люди ж не лише працювали,
воювали, танцювали й бенкетували, а грали в ігри. Бо
ж нарди – дуже давня гра. Мій тато помер за місяць до
мого захисту диплому. Несподівано. У нього зупинилось
серце. А він ніколи не хворів, ні на що не скаржився. Це
був для мене величезний удар. Я вчилась на психоло-
гії і писала про роль гри у психотерапії. Я хотіла допо-
магати людям з психологічними травмами. Але після
смерті тата не могла допомогти собі. Коли тата не стало,
я передумала вступати в аспірантуру і влаштувалась на
роботу в студентську поліклініку психологом. І там по-
знайомилась із моїм майбутнім чоловіком».
«Він був лікарем?»
«Так, він був окулістом. Перевіряв зір і виписував
студентам окуляри. Ніколи не чула, щоб він порадив
комусь якісь вправи, тренінги, масаж, який може по-
ліпшити зір. Приписував окуляри і все. Або контактні
лінзи – тим, хто міг собі це дозволити. Наші кабінети
були навпроти. Я давала поради юним студенткам, що
страждали від нерозділеного кохання, а сама прокида-
лась серед ночі у сльозах, бо мені снився тато. І ми знову
з ним грали у нарди. Але я не хотіла нікому скаржитися.
Навпаки, я вважала, що маю підтримувати маму, щоб
їй не було так боляче. Це було правильно. Тільки мені
також була потрібна підтримка».
Марія замовкає. Вона зараз сумна й ще вродливіша,
ніж завжди. Мабуть, у юності вона була такою красунею,
198
що той лікар-окуліст просто не міг у неї не закохатися.
Марія ніби чує мої думки і веде далі:
«Окуліст з кабінету навпроти закохався у мене –
я була дуже вродлива й сумна. Він почав зранку при-
носити під двері мого кабінету квіти. Це було дуже ро-
мантично. Я любила квіти і любила романтику. І була
травмована. І хотіла, щоб хтось вилікував мою трав-
му. Тому й закохалася – хіба є кращі ліки від душевних
травм, ніж кохання?»
«Не знаю», – кажу я.
«Ой, Марто, Марто, це було риторичне питання. Тоб-
то питання, на яке не потрібно відповідати. І здається,
я забагато говорю про себе. Адже це ти мала розповідати
про свої проблеми, а не я».
«Мені дуже цікаво, що було далі», – кажу я.
«Правда? Ну це все такі дуже дорослі теми. Може,
тобі воно й не потрібно».
«Пан Карло нам теж розповідав про себе, коли при-
ходив до школи», – кажу я. Мені подобається, що Марія
говорить зі мною, як із дорослою.
«Ну, добре. Але далі вже не так цікаво. Ми одружи-
лись, бо я була закохана. І прожили разом чотири роки.
Я відмовлялась від усього, що я любила і розчинялась
у інтересах свого чоловіка. Як сіль у воді. Тільки не могла
погодитись з його небажанням мати дітей. Це було мені
незбагненно – як це не мати дітей? Кого ж тоді я вчити-
му грати в нарди і в інші ігри? Кого кататиму на санча-
тах? Кому співатиму колискові й розповідатиму казки?
Кому підтикуватиму ковдру? І знаєш, мені неодмінно
хотілось навчити свою майбутню дитину грати в нар-
ди, щоб передати їй трошки любові від мого тата, від
199
дідуся, якого моя дитина ніколи не побачить живим. Але
ж я знаю, що частинка мого тата живе у мені. І що він
завжди десь неподалік – тішиться моїми успіхами. Я по-
кажу моїй дитині фотографії, розкажу, як ми з татом, а її
дідусем, грали в нарди, ходили на футбол. І любили одне
одного. А мій чоловік був категорично проти дитини.
Він вважав, що дитина – це тягар і перешкода. Що на неї
треба витрачати багато грошей. А ці гроші можна витра-
тити на подорожі. Бо ми справді багато подорожували.
«Ти ж любиш подорожувати, Марійко? Ну, уяви, що
у нас є дитина. Ми ж нікуди не зможемо поїхати. І в тебе
така гарна фігура – після вагітності ти вже не будеш така
струнка, розпливешся. У тебе є схильність до повноти.
(Хоча у мене не було схильності до повноти.) І знаєш,
це дуже виснажує, коли діти кричать по ночах. Ми ж не
зможемо нормально спати». Я довго згоджувалась, так
само як згоджувалась з усім. А в якийсь момент зрозу-
міла, що мені начхати на фігуру, нормальний сон і подо-
рожі. І на гроші. Я вмію ощадно витрачати гроші, можу
одягатись на секонді й не страждаю від цього. Чому мені
має не вистачати грошей на дитину? І так народився
Макс. Причому я довго приховувала вагітність, поки
можна було її приховувати. Адже я знала, що якщо мій
чоловік дізнається, що я вагітна, він не захоче цієї дити-
ни. І я муситиму або її позбутися – а я, як тільки дізна-
лася, що вагітна, полюбила цю дитину більше за все на
світі, – або піти від чоловіка. Я не хотіла ні першого, ні
другого. Я хотіла народити дитину і бути разом з чолові-
ком. Щоб ми були родиною. І щоб нас було троє. А зго-
дом і четверо. Я хотіла мати багато дітей. Щоб у домі
було весело й лунав дитячий сміх. Дорослі сміються
200
мало, а діти багато. Мій тато любив сміятись. А от мій
чоловік був дуже серйозний. Аж занадто. Мені не вда-
валося його смішити. І я сама ставала сумна й серйозна.
Наш дім був тихий, ніхто не бігав по ньому, ніхто не
грав у ігри. Тільки я іноді грала на кухні сама з собою
в нарди, коли мого чоловіка не було вдома. Згадувала
тата, уявляла, що він сидить навпроти, і мені ставало
трохи веселіше...»
Марія замовкає і замислюється. Мабуть, вона знову
згадує тата і як вони грали в нарди. Я ніколи в житті не
грала в нарди і нічого не знаю про цю гру. Але тепер мені
хочеться навчитись, щоб грати з Марією.
«А що було далі?» – питаю я, бо ж Марія, здається,
зовсім забула, що я тут також сиджу.
«Ой, вибач, Марто… Я замислилась. Згадувала тата.
Що далі? Далі нічого веселого не було. Коли мій чоло-
вік дізнався, що я вагітна, він влаштував мені скандал.
Кричав, що я його обманула, і що він цього від мене не
сподівався, і що я повинна ліквідувати цей обман. Тобто
дитину. Що ще не пізно. І що він все влаштує. А я стояла
на кухні, накривши руками живіт, який вже почав кру-
глішати, і шептала своїй дитині, що вона – не помилка.
І що її тато не може бути такий злий. Що він її любить.
Що він любить нас обох. Що у світі багато любові. І що
я чекаю моє маля, дуже чекаю.
Але мій чоловік ніяк не заспокоювався. І не хотів
мені вибачати. Тієї ночі він спав у вітальні на канапі.
А я хотіла, щоб він обійняв нас. Мене і мою майбут-
ню дитину. Щоб поклав руку на мій округлений жи-
віт, в якому жила маленька істота. Маленька людина.
Дівчинка чи хлопчик – крихітні й беззахисні, але вже
201
спраглі любові. Наступного дня він зі мною не розмов-
ляв. І коли так минуло кілька днів – ми не розмовляємо,
спимо в окремих кімнатах, я зрозуміла, що помилялася.
Що це не та людина. Що ми живемо в різних світах. І що
я хочу повернутися у той світ, з якого я прийшла, в яко-
му є нарди, волейбол, смішні комедії, після яких у нас
із татом боліли животи від сміху. Тож я спакувала речі
і повернулася до мами. Коли народився Макс, у нього не
було тата. Зате була бабуся.
«І ви більше не спілкувалися з вашим чоловіком?»
«Ні. Ми розлучились. Не мали потреби спілкуватись.
Я дала Максові своє прізвище – татове прізвище. А зараз
ми живемо вдвох у батьківській квартирі. Мама померла
два роки тому».
«Вона хворіла?»
«Ні, не хворіла. І не була дуже стара. Просто вже ску-
чила за татом. Вирішила, що ми зможемо впоратися без
неї. І ми впоралися. І досі самі даємо всьому лад. Хоча
я сумую за нею. За ними обома. За мамою і татом».
«А нарди?»
«Ми часто граємо з Максом. Він вже давно грає на-
багато краще за мене. А ще він добре грає у волейбол
і футбол, любить комедії, прекрасно готує і хоче бути
лікарем-кардіологом. Щоб лікувати серця людей. Цього
літа він вступатиме в медінститут. І я не сумніваюся, що
він вступить. Ось так буває, Марто. Тільки мені шкода,
що Макс ріс без батька. Йому дуже не вистачало тата. Це
було єдине, чого я не могла йому дати. Я не могла бути
мамою і татом водночас».
«Може, вам треба було познайомити Макса зі своїм
чоловіком? Може, він змінився б?»
202
«Може, й треба було. Не знаю. Але я цього не зро-
била».
Дзвонить мій телефон. Це Капітоліна. Вона питає, що
ми там робимо з паном Карлом. Бо вона вже збирається
додому. І чи я зайду попрощатись.
Я кажу, що пана Карла немає, ми з Марією його че-
каємо, і що я зайду до Поліни пізніше.
«Ти розповіси мені, Марто, що трапилось у тебе?
Можливо, я зможу тобі щось підказати? А то я почала
переказувати тобі своє життя, замість того, щоб вислу-
хати тебе», – турботливо говорить Марія.
«Насправді нічого особливого. Просто я набрехала
Кексові», – і я розповідаю Марії в деталях все, що сьо-
годні сталося.
«Кекс дуже симпатизує тобі, Марто».
«Так, але…»
«Я розумію. Ти йому подобаєшся, а він тобі не подо-
бається. Він хоче поділитися з тобою радістю і показати
тобі Мумрика, а ти ніби й хочеш, але в той же час і не
хочеш цю радість розділяти, так?»
«Щось таке».
«Ти знаєш, Марто, складно жити так, щоб спілкува-
тися тільки з тими людьми, які нам подобаються. Раніше
я думала, що це жахливо. Тепер думаю, що нічого по-
гано в цьому немає. Хтось не подобається нам, а комусь
не подобаємось ми. Колись, можливо, хтось тобі дуже
сподобається, а ти йому – ні, він тебе відштовхне, і тобі
буде боляче. Кексові теж буде боляче, якщо ти його від-
штовхнеш. Буде боляче йому і тоді, коли ти то притягу-
ватимеш його, то відштовхуватимеш. Ти притягуєш його
малюнками, які даруєш йому. Навіщо ти малюєш для
203
нього малюнки, якщо він тобі не подобається, до речі?»
«Ну… йому так подобаються мої малюнки. Він так
захоплено на них дивиться…»
«Тобі приємно, що він тебе хвалить?»
Я ніколи про це не думала. Мабуть, приємно. Я вза-
галі люблю, коли мене хвалять.
«Це не дуже добре дарувати Кексові малюнки, щоб
він захоплювався тобою, тим, яка ти незвичайна і хва-
лив тебе. Якщо даруєш їх йому, даруй їх і задля нього
самого. Якщо йдеш дивитися на його собаку, зроби це
задля Кекса. Скажи йому, скільки ти можеш виділити
на це часу. Нехай це буде п’ять хвилин. Він не обра-
зиться. Ти просто могла би йому сказати, що можеш
зайти тільки на десять хвилин. Або сказати, що сьо-
годні у тебе немає настрою. Іншим разом. І більше
нічого не пояснювати. Можливо, у тебе свої справи.
Можливо, ти хочеш побути сама. Не треба було вигаду-
вати прогулянку з мамою. Кожна брехня тягне за собою
іншу, і потім так тяжко виплутатись, коли вже назби-
ралось надто багато обманів, більших і менших. Тобі
ж також довелося вдруге збрехати. Не треба боятися
бути собою, Марто. І не треба боятися казати «ні». На-
справді ті, кому ти відмовляєш, не образяться на тебе.
Розумієш?»
Я розумію, що Марія має рацію. Тільки не знаю, чи
мені завжди буде вдаватися казати правду… Іноді збре-
хати набагато простіше.
Марія ніби чує мої думки, бо вона додає:
«А якщо нічого не виходить – все одно не страшно.
Не страшно, якщо у тебе часом не вистачатиме сміливос-
ті сказати правду. Важливо, що ти цього хотітимеш. Що
204
у тебе буде настанова – бути собою. І ти пам’ятатимеш
про неї».
Якраз у цю мить заходить пан Карло:
«У вас консиліум? Ви так серйозно виглядаєте».
«Ми розмовляємо про життя. І про брехню», – кажу я.
Пан Карло прискає:
«Я це і мав на увазі. У тебе все гаразд, Марто?»
«Зараз так, було не дуже. Марія мені допомогла».
«А ти, Марто, допомогла мені».
«У чому?» – запитую я здивовано. Марія ніяких по-
рад у мене не просила. Просто розповідала мені про
себе.
«У тому, щоб відповісти на одне питання, – Марія
повертається до пана Карла й усміхається, – я відпо-
відаю: так».
«Справді? Ти кажеш мені «так»?»
«Так. Я кажу тобі «так».
Поки що я нічого не розумію. Марія підводиться зі
стільця. Пан Карло дивиться на неї. І мовчить. І Марія
мовчить. І я теж мовчу. А потім дзвонить мій телефон – це
Поліна. Цікавиться, чи не зайду я до неї. Бо вона заварила
надто багато чаю, а Капітоліні вже треба було йти додому.
«Скажи, що ми всі зайдемо. Треба це відсвяткувати.
Негайно», – каже пан Карло.
Я кажу, що ми зайдемо з паном Карлом і Марією,
і питаю в пана Карла, що ми будемо святкувати.
Пан Карло дивиться на Марію, Марія дивиться на
пана Карла.
Урешті Марія каже:
«Ми з Карлом… з паном Карлом вирішили одружи-
тися. Щоб жити разом і доглядати одне одного».
205
 «Поки смерть не розлучить нас…», – каже пан Карло
весело.
«А Макс про це знає?» – питаю я. Замість того, щоб
сказати щось інше. Наприклад, привітати їх з такою…
подією.
«Ще ні. Тобто він знає, що пан Карло запропонував
мені одружитися, але не знав, що я щойно відповіла
згодою. Про це знаєш тільки ти, Марто. А зараз дізна-
ється Поліна».
***
Поліна, довідавшись про те, що пан Карло з Марією
одружуються, завищала так голосно, що пан Карло аж
затулив вуха. Я й не підозрювала, що вона може вида-
вати такі звуки.
А зараз Поліна метається на своєму кріслі з кухні
у вітальню й гукає:
«У мене ну зовсім нічого немає до чаю. Нічогісінько.
Ми з Капітоліною доїли останнє вівсяне печиво».
Пан Карло каже, що зовсім не обов’язково щось до
чаю.
«Такі новини не можна запивати голим чаєм. У жод-
ному разі. Спечу шарлотку. Добре, що в мене ще за-
лишилося кілька яблук. Нічого, завтра приїжджає мій
син. А на нього вже чекає довгий список того, що треба
купити».
Отож, ми всі разом беремося до шарлотки: пан Карло
вмикає духовку, намащує форму топленим маслом, бо
Поліна визнає тільки топлене масло, ніякої олії чи марга-
рину, або, не дай Боже, смальцю. Ми з Марією кришимо
яблука, а Поліна збиває тісто. Поки шарлотка печеться,
206
Поліна розпитує пана Карла з Марією, як же це сталося.
«Бо я нічогісінько не підозрювала. Нічогісінько. Тоб-
то я могла, звісно, про щось таке помріяти, але щоб це
могло статися насправді…»
Пан Карло з Марією також не знають, коли це все
сталося.
«Може, тоді, коли я намалював твій портрет?» – каже
пан Карло.
«Може, тоді, коли ти захворів?» – припускає Марія.
Я також не знаю, коли це сталося. Знаю тільки, що
мені спершу не подобалося, що пан Карло дружить з Ма-
рією. Що він її любить. Я не хотіла його ні з ким ділити.
А потім все змінилося. І тепер ми з Марією також друзі.
І я знаю, що панові Карлу потрібен хтось, хто буде його
доглядати, пекти йому млинці і хліб, цілувати увечері
«на добраніч» і підтикати ковдру. І вони з Марією будуть
щасливі. Цікаво, чи Марія навчить його грати в нарди?
І чи він буде здібним учнем?
***
Моя мама зраділа новинам не менше за Поліну.
Щоправда, вона не верещала. Але майже підстрибува-
ла – наскільки може підстрибувати жінка з величезним
животом. І обняла мене й тата разів із десять. І відразу
подзвонила пану Карлові, з яким проговорила, мабуть,
цілу годину. А потім вона розмовляла з Марією. Правда,
недовго. І з Поліною – поки тато не сказав, що забере у неї
мобільний і заховає його. Бо вагітним це шкодить. Мама
каже, що сьогодні все можна, бо це дуже щасливий день.
«Яка ж я рада за пана Карла, Марто. Ти собі не уяв-
ляєш», – каже вона.
207
 Я, мабуть, і справді не уявляю. Але відчуваю, що ма-
мина радість заповнює собою весь наш дім і невдовзі
вирветься назовні через усі щілини й розтечеться рікою
по подвір’ю.
Перед сном я думаю, що це так добре, коли люди
навколо щасливі. Мама, тато, я, мій майбутній братик,
що сидить у маминому величезному животі, пан Карло,
Марія, Поліна.
«Я би хотіла, щоб усі були щасливі» – бубоню я і за-
плющую очі. А коли розплющую, то розумію, що вже
настав ранок наступного дня.

209

М
ій братик мав народитися першого квітня. Але він
не народився ні першого, ні другого, ні третього
квітня. П’ятого квітня я починаю хвилюватися. Може,
він передумав народжуватися? Запам’ятав, що я не зра-
діла, коли дізналася про нього, і вирішив, що не хоче
мені показуватися. Або він боїться – бо ж світ набагато
більший, ніж мамин живіт. Або... Є багато різних «або» –
і всі ці «або» мене лякають. Я обіймаю мамин живіт і ти-
хенько шепочу братикові: «Чуєш, народжуйся. Не бійся.
Я тебе люблю дуже-дуже. Ти будеш мій найкращий брат.
У тебе вже є ліжечко. Воно стоїть у маминій з татом
спальні. І в мами є слінґ – це такий величезний шматок
тканини, в якому мама буде тебе носити. Ми вже чекає-
мо тебе, а ти не народжуєшся. Народжуйся. Я тебе дуже
чекаю. Тобі буде добре з нами».
Проте моя мама абсолютно спокійна. Її не лякає те,
що братик не народжується. Хоча сьогодні вже десяте
квітня. Вона каже, що треба чекати. Гладить свій живіт
й усміхається до нього. І щось шепоче моєму братикові.
210
Цікаво, чи він щось розуміє з того, що ми йому кажемо.
Якби розумів, то уже давно би народився. Щоб ми мен-
ше нервували. А то уже й тато починає втрачати апетит.
І каже, що я теж запізнилась із народженням, але ж не
настільки. А я не можу зосередитись на уроках – і вчи-
телі постійно мені зауважують. Вже аж набридло.
Щоранку Кекс питає мене, які новини. І я понуро від-
повідаю, що ніяких. Окрім того, що мені вночі сняться
безглузді сни і я схудла на кілограм. А я й так худа.
«Я би теж не народився, якби бачив, що біля мене так
хтось нервує», – каже Кекс.
Це щось нове. Кекс ніколи мене не критикує.
«Що ти хочеш цим сказати?»
«Хочу цим сказати, що тобі треба заспокоїтись. І за-
йматись своїми справами як слід. І не лякати свого бра-
тика. Коли ти востаннє малювала?»
Я не пам’ятаю. Від першого квітня я не малювала,
це точно.
«Спробуй розслабитись і намалюй щось гарне, –
каже Кекс. – Тобі, до речі, вітання від Мумрика».
«Правда? А як він його переказав?»
«Хвостом. Він усі вітання переказує хвостом. Він уже
підріс. І вже знає команди «сидіти», «не можна» і «їсти».
Дуже розумний пес».
Після уроків я йду до пана Карла – вперше за два тиж-
ні. Бо весь час я після школи бігла додому – раптом бра-
тик уже народився? Мені не хотілось би цього пропусти-
ти. Сьогодні я вирішую, що нічого не пропущу. І я справді
давно не малювала. Кекс із Капітоліною йдуть зі мною.
Вони зайдуть до Поліни, бо у Поліни перегоріла лам-
почка в коридорі і Кекс хоче вкрутити нову. Капітоліна
211
нещодавно знайшла спільну мову з Кексом. Кексова киць-
ка вагітна, а мама нарешті дозволила Капітоліні взяти
котеня. Тому вони постійно обговорюють котів, кішок
і котенят. Як поводяться вагітні кицьки, як їх годувати.
Здається, на світі немає інших тем, окрім вагітності.
А ще цікаво, що зараз Капітоліна набагато більше
говорить про котенят, ніж про свого грузинського друга
Дато. Чи не посварились вони? Я нічого не питаю про
це, краще нехай вона сама мені все розповість. Але лю-
бов на віддалі, мабуть, складна штука.
Поліна також знайшла спільну мову з Кексом. Чи це
Кекс знайшов із нею спільну мову? Кекс щоразу питає,
що їй треба купити в магазині. Розповідає їй про своїх
тварин. Не здивуюся, якщо він вмовить її взяти коте-
ня. Готує салат із черемші. Поліна каже, що ніколи не
думала, що у неї буде стільки таких юних друзів. А ще
Кекс уже кілька разів допомагав панові Карлу гуляти
з Поліною. Кекс зносить донизу Полінине крісло, а пан
Карло – саму Поліну. Тож не дивно, що Поліна у повно-
му захваті від Кекса.
Отож Кекс із Капітоліною йдуть до Поліни, а я піді-
ймаюсь до пана Карла. Пан Карло читає якусь товстезну
книжку з історії мистецтва. Він вирішив повернутися
до викладання. Здається, його вмовила Марія. А може,
його не треба було вмовляти. Мабуть, він сам відчув, що
може ходити спокійно університетськими коридорами
і ніщо не навіює йому сумних спогадів. А його покійна
дружина буде тільки рада, що він знову спілкується зі
студентами. Отож тепер пан Карло постійно читає, но-
тує, щоб повернути собі форму – як він каже. Хоча, як
на мене, пан Карло завжди у формі.
212
Я тихенько сідаю за своє робоче місце, щоб не за-
важати панові Карлу й заплющую очі. Можливо, зараз
переді мною з’явиться те, що я маю намалювати. І справ-
ді, переді мною з’являється мама. І гойдалка, яка висить
у нас у саду. Мама гойдається на гойдалці, вітер розвіває
їй волосся. Коли гойдалка підлітає високо вгору, мама
скрикує – злякано й радісно водночас.
Я бачу маму на гойдалці і нас з татом біля гойдалки.
Тато тримає на руках немовля, а мама гойдається й щас-
ливо сміється, бо вона народила сина. Але я не малюю ні
гойдалки, ні мами з татом, ні хлопчика у тата на руках.
Я малюю своє гранатове дерево – нарешті. Й дівчин-
ку у сукні гранатового кольору, що намагається його
зірвати.
«Нарешті воно виросло і гранат дозрів, – каже пан
Карло, коли я показую йому малюнок. – Ти так довго
носила це дерево у собі, Марто. І воно так довго чекало,
поки ти зможеш його показати іншим. Я дуже пишаюся
тобою. А тепер біжи додому – покажи своє гранатове
дерево мамі».
***
Батьки вирішили назвати мого брата Богданом – він
народився вчора, якраз тоді, коли я сиділа у пана Карла
у майстерні й малювала гранатове дерево – після того, як
побачила гойдалку і тата з немовлям на руках. Капітоліна
каже, що це збіг обставин. Пан Карло каже, що випад-
ковостей не буває. Що всі люди пов’язані між собою. Як
ланки ланцюга. Або як листки на дереві. Або як зернята
у гранаті. Капітоліна з ним не згоджується. І вони довго
сперечаються. Капітоліна так пристрасно жестикулює,
213
що перевертає свій чай. На щастя, на стіл, а не собі на потрібніші, ніж пісні з фільмів, але Капітоліна каже, що
ноги. Пан Карло встає, щоб взяти ганчірку, Капітоліна я глибоко помиляюся. Можливо. Але я знаю, що мій
бурчить, що з нею завжди так стається, коли вона «від- братик любить, коли я співаю «Ой ходить сон коло ві-
стоює свою позицію», і питає мене, на чиєму я боці. кон» і засинає вже на другому рядку, а я майже нечутно
Я відповідаю, що художники не вірять у збіги обста- співаю далі, багато разів – щоб йому снилися гарні й ці-
вин. Капітоліна каже, що всі проти неї, і щоб її втішити, каві сни. Можливо, зараз йому снюся я – бо ж це до мене
пан Карло вмикає її улюблену музику з фільму «Хорис- він усміхається своїм беззубим ротиком.
ти». Капітоліна тихенько підспівує, пан Карло ставить
чайника, щоб заварити Капітоліні ще чаю. А я думаю
про свого братика.
Він маленький, червоний, трошки зморщений і май-
же лисий, подекуди на голівці у нього стирчить смішний
пушок. Не можу повірити, що я, коли народилась, була
така сама – зморщена й негарна. І в нього такі крихітні
ручки й ніжки, що мені навіть лячно до нього торкати-
ся – раптом оця ручка відірветься або переламається?
Капітоліна тепер щодня питає у мене, коли ж їй мож-
на буде побачити Богданчика? Мені здається, що вона
у ньому розчарується – бо він такий… ну, в ньому немає
нічого особливого.
Однак виявилося, що я недооцінила мою подругу.
Капітоліні подобається в Богданчикові, якому сьогодні
сповнилося два тижні, все. І вона зовсім не боїться до
нього торкатися. Мама навіть дозволяє їй взяти його на
руки. І Капітоліна не переймається тим, що він такий
крихітний і тендітний. І не вважає, що може щось йому
зламати. Вона ходить з ним по кімнаті й співає йому
пісню з фільму «Хористи». І каже, що Богданчикові по-
добається.
А я навчилась співати колискові, ми з мамою спі-
ваємо їх по черзі. Мені здається, що колискові дітям

214
 П ан Карло з Марією одружилися наприкінці трав-
ня. Ми з Кексом були дружкою і дружбою у них
на вінчанні. Я дуже хвилювалася, бо мені ще ніколи не
доводилося бути дружкою. Кекс також хвилювався, але
намагався вдавати спокій. Марія вінчалася у своїй лля-
ній сукні – у тій, в якій вона позувала для портрета пану
Карлу. У цій сукні вона прекрасна. Всі це підтвердили,
навіть мій тато. А він вважає, що найпрекрасніша з жі-
нок – моя мама. Але навіть він сказав, що Марія – дуже
вродлива наречена.
А пан Карло був у тому костюмі, в якому він прихо-
див до школи. Він тримав у руках букет білих півоній, бо
виявилося, що Марія найбільше любить півонії, і стра-
шенно хвилювався.
Я також була у лляній сукні, яку мама перешила зі
своєї. Ще мама пошила лляний костюм Кексові, бо в ньо-
го не було відповідного святкового одягу, а його батьки
не могли собі дозволити купити йому нове вбрання.
Цікаво, коли тільки мама все це встигла? Бо ж їй треба

216 217
було постійно доглядати Богданчика, годувати його й за-
колисувати. Але вона зовсім цим не переймалася, навпа-
ки, постійно повторювала, що у кого багато занять, той
багато встигає. А кому нема чим зайнятися, той нічого
не робить. А мій братик багато спав, йому не заважала
навіть швейна машинка, яка стукотіла з ранку до ве-
чора.
Окрім нас, на вінчанні ще були: Макс, який вико-
нував обов’язки фотографа, Поліна, Капітоліна і мої
батьки з братом. І все. Більше ніяких гостей. Вінчання
було дуже цікаве, хоча я майже нічого не запам’ятала
з хвилювання. Бо я все думала, чи втримаю над головою
Марії вінчальну корону. Адже Марія висока, набагато
вища за мене. Але мене виручили мамині черевички на
каблуках і те, що Марія пообіцяла мені, що трохи прися-
де. І вона справді присіла так, що мені було дуже зручно.
І пан Карло також присів. Мабуть, священик ще ніколи
не вінчав молодих, які поприсідали. Але він виявився
дуже тактовний і навіть бровою не повів.
Поліна казала, що найурочистіша мить вінчання – це
тоді, коли священик одягає на пальці молодим обручки.
І що в пана Карла й Марії дуже красиві пальці і їм личи-
тимуть обручки.
А моїй мамі сподобалося, коли молоді повторювали
за священиком присягу. У пана Карла тремтів голос,
а Марія говорила так голосно, що її, мабуть, було чути
аж на вулиці.
Наприкінці священик привітав пана Карла й Марію
і дав їм випити вина зі спільної чаші. Це було дуже гарно
і зворушливо. І Поліна голосно схлипнула. А священик
побажав молодим, щоб їхня любов була міцна, і щоб
218
їм добре жилося разом, і щоб вони підтримували одне
одного у хворобі, горі й смутку.
«Та нехай не буде у них горя й смутку, вони вже на-
горювались. Вони будуть щасливі. Це я точно знаю», –
голосно сказала Поліна. І священик відразу збився – він
не чекав, що хтось буде його перебивати.
«Будьте щасливі!» – врешті сказав він, бо забув, що
мав казати далі.
«Оце добре!» – гукнула Поліна зі свого крісла й за-
плескала в долоні. І ми всі також заплескали в долоні.
Навіть священик – бо що йому ще залишалося робити?
Мій братик усе вінчання проспав. І мабуть, навіть не
зрозумів, що він був присутній на такій урочистій події.
Нічого, колись я покажу йому фотографії.
Святковий обід відбувався у Поліни вдома. Марія
сама спекла весільний торт і коровай. З допомогою Мак-
са, звісно. А Поліна пообіцяла, що гратиме весільний
марш для молодят доти, доки їм не набридне. Найціка-
віше те, що їм так довго не набридало, що врешті Поліна
не витримала, і сказала, що в неї вже пальці втомились.
І що це найзакоханіша пара з усіх пар, які вона у житті
зустрічала. І що це добрий знак.
«А я побувала на багатьох весіллях, тож можете мені
повірити».
Весільний бенкет вдався на славу. Стіл вгинався від
наїдків. Ми з мамою приготували печінковий торт, і всі
його хвалили. Мені це було дуже приємно. А Капітолі-
на нарешті приготувала обіцяне чхмерулі, і це справді
було неймовірно смачно. До речі, її романтичні стосунки
з Дато таки закінчилися. Самі собою. Ніхто ні з ким не
посварився. Просто Дато зацікавився іншою дівчиною.
219
А Капітоліна – несподівано для себе самої – зацікавилась
Кексом, який, схуднувши, став дуже симпатичним. Тож
тепер Капітоліна й Дато час до часу базікають по скай-
пу, пишуть одне одному листи й залишаються добрими
друзями.
Кекс дуже переймався весіллям пана Карла й Марії,
бо ж це перше весілля, на яке він запрошений та ще
й у такій важливій ролі. Замість подарунка молодим
Кекс насмажив рибних котлет разом із мамою. Я вже
тепер не дивуюсь, що хлопці навколо мають кулінарні
здібності. Здається, тільки пан Карло нічого не готував.
Але він купив цілу гору фруктів. І навіть десь знайшов
гранати. І сказав, що коли бачить гранати, то відразу зга-
дує мою картину – гранатове дерево, і дівчинка у сукні
кольору гранатової шкірки тягнеться до граната. Але все
одно не може до нього дотягнутися. Та мине рік, вона
повищає і нарешті зірве гранат. І тоді…
«Що тоді?» – спитали ми з Поліною одночасно.
«І тоді… вона його з’їсть», – сказав пан Карло і за-
сміявся.
А я думаю, що справді є такий гранат, що коли
з’їдаєш його – розумієш, що почалося доросле життя.
І ви з мамою однакового зросту, а потім одного дня ба-
чиш, що ти уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве во-
лосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які
називають твого тата «дідусем». І розумієш, що доросле
життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі
так само бояться і сумніваються…
Але до цього дня ще довго. І моя гранатова дівчинка
ще простягатиме руку до свого граната і не могтиме
його зірвати. Бо ще багато днів і ночей відділяють її від
220
дорослого світу. Зараз вона тільки навшпиньки може за-
глядати в нього. І повертатися до себе – у кімнату, де на
ліжку досі сидять улюблений ведмедик, їжак і заєць, де
лягаєш на килим на живіт, читаєш про Жана Вальжана
чи про Меґґі й Перепела і зникаєш надовго, аж доки
Мама не покличе знизу: «Марто, пора вечеряти». Доки
мама кличе на вечерю, дитинство триває і ніщо не може
його обірвати.
Перед десертом була перерва на танці. Пан Карло
з Марією танцювали вальс. Марія граційно відхиляється
назад, вони з паном Карлом пливуть у танці, як великі
красиві риби, стіни кімнати зникають, і ми всі купає-
мося в океані їхнього щастя. Це дуже безпечний океан,
вода в ньому завжди тепла, зовсім не така, як у справж-
ньому океані. А потім пішли танцювати мої батьки. По-
ліна схвально сказала, що вони дуже гарна пара й обоє
добре танцюють. Хоча, звісно, їм не зрівнятися з паном
Карлом і Марією.
А потім мене запросив танцювати Макс. Це було
дуже несподівано – і я злякалася. Бо, здається, я ще ні-
коли ні з ким не танцювала. Тобто ми танцювали з татом
і з мамою, вони вчили мене танцювати вальс і сучасні
танці, але це зовсім інше. Це ж тато й мама. А на шкільні
дискотеки я не ходжу. Спершу я хотіла відмовитись і на-
жахано подивилась на маму з татом. Але вони танцюва-
ли і нічого не помітили. І Марія з паном Карлом також
були зайняті собою. Капітоліна допитливо дивилась на
мене – їй було цікаво, як далі розгортатимуться події.
Кекс тримав на руках мого братика й агукав до нього.
Він би вже зараз міг працювати нянькою. Хлопець, що
вміє поводитись із немовлятами і хоче мати корову –
221
це для мене незрозуміле явище. Бо ж я досі не наважу-
юся брати на руки свого братика – раптом я йому щось
зламаю, вивихну чи ушкоджу. Тому я тільки обережно
торкаюсь його пухкеньких щічок.
Однак Поліна, як завжди, все помітила. Вона зрозу-
міла, що я боюся й сказала: «Ну ж бо, Марто, покажи
цьому юнакові, як танцює дочка твоєї матері. А ти Мак-
се, не забувай, що ведеш до танцю найчудовішу з чудо-
вих дівчат».
Ці слова мені дуже допомогли, тим більше, я ніко-
ли не чула, щоб хтось казав «найчудовіший», тож я на-
віть усміхнулася і перестала боятися. І ми танцювали
з Максом вальс – як на мене, дуже гарно. Це підтвердила
Капітоліна, яка не робить зайвих компліментів. Вона
штовхнула Кекса, щоб той відволікся від мого братика
і подивився, як я танцюю. І Кекс також визнав, що ми
з Максом танцювали дуже гарно. І здається, він зовсім
не засмутився, що я танцювала не з ним. І у мене від-
лягло від серця.
Щоправда, я переймалася, що з Максом доведеть-
ся про щось говорити, а я не знаю, про що. А мовчати
з малознайомою людиною складно. Принаймні я цього
не вмію.
Але все виявилося набагато простіше.
«Ти дуже гарно танцюєш», – сказав Макс.
«Дякую. Ти теж», – це була правда, і мені було при-
ємно похвалити Макса.
«Моя мама багато мені про тебе розповідала. Я би
хотів коли-небудь побачити твої малюнки».
«А я би хотіла навчитись грати в нарди», – до розмо-
ви з Марією я навіть не знала, що є така гра. Але тепер
222
вона мені цікава. І я хочу знати всі її таємниці, стратегії.
І хочу бути серед тих людей, які вміють її в неї грати.
Макс помітно пожвавився, і до кінця нашого танцю
він розповідав мені про нарди. І про дідуся, якого ніколи
не бачив. Макс знає його тільки з фотографій, але зав­
жди згадує, коли грає в нарди.
«От інші їдуть до дідуся чи телефонують, щоб із ним
поспілкуватися, а я для цього граю в нарди. А ти з ким
хочеш спілкуватися через нарди?»
Я не сподівалася такого питання.
«Не знаю. Моя бабуся не вміла грати в нарди, тож
я не зможу з нею спілкуватися. Мабуть, мені залишиться
спілкуватися з твоїм дідусем. Якщо він не буде проти».
Макс сміється, і каже, що його дідусь не проти. І що
я буду добре грати в нарди.
«Звідки ти знаєш?»
«Відчуваю по твоїх руках».
Моя рука легенько тремтить. Цікаво, що іще можна
відчути, коли хтось тримає тебе за руку?
Музика зупиняється – всі аплодують всім, ми теж
аплодуємо – всім і одне одному. Коли я сідаю на своє
місце, Капітоліна уважно дивиться на мене і хитро всмі-
хається, і щось тихенько каже Кексові на вухо. Цікаво,
що вона йому повідомила? Але я цього так і не дізналася,
бо настав час весільного торта, прикрашеного білими
голубами із зефіру.
І той торт змусив мене забути про все на світі – такий
він був смачний.
А потім Поліна сказала, що їй теж хочеться танцю-
вати, вона кружляла по вітальні у своєму інвалідно-
му кріслі, співаючи при цьому молодим «Многая літа».
223
Ми приєдналися до неї, і від нашого співу в кімнаті бри-
ніли шибки, і все навколо нас співало – стіл і піаніно,
тарілки, ложки, горнята, виделки й десертні ножі, кож-
на дощечка паркету бажала панові Карлу й Марії мно-
гих літ життя. І ніхто з нас не сумнівався, що так воно
й буде.

225

Я
гойдаюся у гамаку в Маріїному саду. Наді мною
кружляють метелики – на цей раз жовті. Марія за-
просила нас із мамою, татом і Богданчиком погостювати
до себе на дачу. Сюди вони з паном Карлом приїхали на
медовий місяць. Чи, може, правильніше було би сказати
«суничний місяць». Бо ніякого меду тут ніхто не їсть,
зате всі їдять суниці, які ростуть у Марії під кожним
деревом. Суничний місяць влітку набагато кращий за
медовий. А ще міг би бути абрикосовий місяць, череш-
невий, грушевий, виноградний – хто які фрукти любить.
У мене був би гранатовий місяць, звісно. Як же інакше?
Але я би кудись поїхала, не сиділа б на дачі. Медовий
місяць на дачі – це зовсім не романтично. І не дуже
цікаво.
Завтра у нас буде маленьке свято. Полінин син при-
везе сюди Поліну, Кекса й Капітоліну. А також приїде
Макс. Він закінчив школу із срібною медаллю, і Марія
хоче це відсвяткувати. Ми будемо пекти на вогнищі
рибу, співати пісні й грати в нарди. Я вже також трошки
226
навчилася грати. Щоправда, Макс з Марією весь час
у мене виграють. Але мене це зовсім не засмучує. Хоча
я завжди думала, що вигравати набагато приємніше,
ніж програвати, у нарди я можу програти хоч десять
разів поспіль – і мене це не засмучує. До речі, Макс каже,
що у мене справді є здібності до нардів, і що невдовзі
я гратиму так, як він, або й краще. Я не дуже в це вірю –
хіба можна грати краще за Макса? – але мені приємно
це чути. Макс дуже добре пояснює стратегію гри і мої
помилки. Марія каже, що у цьому він схожий на її тата.
Я й не сумніваюся, адже Макс і його дідусь – великі дру-
зі. І Макс багато в чому бере з нього приклад.
А пан Карло не вчиться грати в нарди. Він любить
дивитися, як граємо ми з Максом чи Марією.
І хвалить мене за мої успіхи. Я навіть спитала одного
разу, чому він мене так розхвалює.
«Бо ця гра міняє тебе, Марто. Міняє в дуже гарний
бік. Тому добре, що ти у неї граєш. Це дуже добре, що ти
знайшла собі таке захоплення».
Можливо, пан Карло має рацію. Я й справді зараз
стала спокійніша, ніхто мене не дратує, тобто майже
ніхто. І в мене здебільшого гарний настрій. Коли він псу-
ється, я вивчаю скачані з інтернету стратегії гри в нар-
ди – і настрій сам по собі покращується. Цікаво, що
це була за людина, що винайшла нарди – сивобородий
мудрець чи сильний воїн? Те, що це був чоловік, а не
жінка, зрозуміло. Не знаю, чи є хоч якась настільна гра,
яку придумали би жінки.
Я спитала про це пана Карла, він також сказав, що всі
відомі йому настільні ігри придумали чоловіки.
«Але, може, ти, Марто, щось придумаєш…»
227
 Я у цьому дуже сумніваюся, бо ж найкращі настільні
ігри вже є. Краще я опаную якнайкраще нарди і візьму
участь у світовому чемпіонаті.
«Ти зовсім як я, – каже Капітоліна. Бо вона хоче взя-
ти участь у шаховому чемпіонаті. – Якщо наші чемпіо-
нати будуть в одному місті, поїдемо туди разом».
Я не проти. З Капітоліною – куди завгодно.
Мама сидить під грушею і годує грудьми Богданчи-
ка – з кожним днем він стає все вродливішим. Цікаво, чи
материнське молоко схоже на смак на коров’яче? Я спи-
тала про це в мами, вона сказала, що може дати мені
його покуштувати. Я перелякано відмовилась, і мама
довго сміялась. І Богданчик також сміявся. У мене таке
враження, що він взагалі геть усе розуміє, тільки поки
що нічого не може сказати. Батьки часто сперечаються,
на кого він схожий. Тато каже, що на нього, а мама дово-
дить, що на татову маму. Мені все одно. Хоча мені було
би приємно, якби він був схожий на мене. Я дуже люблю
свого братика, не розумію, як ми раніше могли жити без
нього. Зараз мені так приємно, що він у нас є. І я вже
не можу дочекатися, коли він виросте, щоб вчити його
всього, що я вже вмію.
Мій братик знає, що я чекаю, коли він виросте, але
поки що не поспішає рости. Але це нічого, я вмію чека-
ти. Зате він впізнає мене, усміхається мені й махає руч-
ками й ніжками, коли мама міняє йому пелюшки – вона
не користується памперсами, каже, що старосвітські
пелюшки дитині приємніші. А лляні пелюшки ще й дуже
корисні для немовлят – вони не хворітимуть і ростимуть
здоровими. Перевірено на мені. Я, до речі, вже також
можу їх поміняти. Виявилося, що це зовсім не складно.
228
Мене надихнув Кекс, який одного разу прийшов до нас
у гості й допомагав мамі це робити. Я була настільки
вражена, що вирішила: наступного разу спробую сама –
з маминою допомогою, звісно. І в мене все вдалося! Те-
пер я також не боюсь брати малого на руки – це якось
пов’язано із вмінням міняти пелюшки. Ще я навчи-
лась заспокоювати його, коли він плаче. І мені завжди
є що йому розказати, щоб він зацікавився і перестав
плакати.
Тато збирає для нас суниці у велику полив’яну мис-
ку. У Марії під кожним деревом ростуть суниці й вони
пахнуть так, що аж паморочиться голова.
А Марія з паном Карлом пішли на свою ранкову про-
гулянку. Щоранку вони йдуть гуляти, тримаючись за
руки. Я не знала, що такі дорослі люди також люблять
ходити за руки. Я питаю тата з мамою, чому вони зараз
так не ходять. Тато сказав, що він соромиться. А мама
взагалі промимрила щось незрозуміле. Мої батьки часом
бувають такі кумедні.
Щодня після сніданку я малюю. Мені хочеться на-
малювати щастя – адже всі ми дуже щасливі, тільки
я не знаю, як це зробити. Бо щастя навколо нас багато
і воно різне – щастя в тому, як усміхається Богданчик.
У запаху маминого молока. У суницях, що тануть на
язиці. У тому, як пан Карло й Марія дивляться одне на
одного. У есемесках, які я отримую від Поліни, Капіто-
ліни й Кекса. У партії в нарди, яку ми граємо з Максом.
У тому, що я гойдаюся в гамаку і небо наді мною також
гойдається. Одна хмарка нагадує корову – можливо, це
та корова, яка колись житиме у Кекса. А ось ці дві хмар-
ки схожі на пана Карла з Марією, які всюди разом. А ось
229
ця хмарка схожа на дівчинку, яка тримає у руці пензель
і малює те, що навколо – щоб пам’ятати все важливе, що
з нею стається.
«Марто, – гукає до мене мама. – Пан Карло з Марією
вже повернулися. Ходімо снідати!»
На веранді вже накритий стіл і смачно пахне суниця-
ми, омлетом зі шпинатом, який приготував тато.
Я вистрибую з гамака і поспішаю до столу.
Ми їмо омлет, і пан Карло каже, що вони з Марією
восени збираються у паломництво – хочуть пройти до-
рогу святого Якова. Вона веде до мощей святого Якова
(бо ж куди ще може вести така дорога?), що зберігають-
ся у соборі святого Якова в іспанському місті Сантьяґо
де Компостелла. Що вони будуть йти пішки з наплічни-
ками більше місяця. І що вони вже купили собі квитки
на літак. І що пан Карло збирається відкривати собі візу,
бо в Марії віза є.
Іти пішки з наплічниками більше місяця. У мене пе-
рехоплює подих.
«Скільки ж це кілометрів треба пройти?» – питаю я.
«Десь вісімсот, – відповідає Марія. – А якщо ми під-
емо до океану, то дев’ятсот. Я давно чула про цю дорогу,
і дехто з моїх друзів навіть пройшов її. Але я ніколи не
думала, що й мені захочеться пройти. А знаєш, коли мені
захотілось це зробити, Марто?»
Не маю ні найменшого уявлення. Я ось щойно дізна-
лася, що є така дорога, якою можна місяць іти пішки.
І мої батьки, здається, теж.
«Тоді, коли побачила оті босі ноги, що ти намалю-
вала. Ноги, що йдуть в один бік. Одна з моїх знайомих,
що пройшла цю дорогу, показувала мені фотографії зі
230
своєї подорожі. І на одній з фотографій мене вразив
пам’ятник паломникам – ноги, що йдуть в один бік. Босі
ноги. І коли я побачила твій малюнок, я відчула, що
мушу там бути. Мушу пройти і побачити цей пам’ятник.
Від тієї миті це стало моєю мрією. А мрії потрібно здій-
снювати… Це тобі я завдячую своєю мрією, Марто.
І я дуже часто згадую цей твій малюнок. Я навіть хотіла
тебе якось попросити про копію, якщо можна. Або сфо-
тографувати його».
Я вражена – я була тоді така зла на Марію, і хотіла
взути ті босі ноги в мартенси чи шльопки. І Марія мене
тоді дуже дратувала. Я й подумати не могла, що вона ди-
виться на мій малюнок, думає про дорогу святого Якова.
І починає мріяти про неї. У світі все дуже дивно і не-
зрозуміло. У мене по щоках котяться сльози – я не знаю,
чому я плачу. Може, тому, що Марія зараз така вродлива,
і пан Карло так закохано дивиться на неї. Може, тому,
що тато обіймає маму за плечі, а вона цілує мого братика
в пухку щічку. Чи тому, що Марія каже, як часто згадує
мій малюнок з босими ногами, а я думала, що ці ноги
ніколи нікому, крім мене, не будуть потрібні.
«Марто, не плач, будь ласка», – каже Марія.
Вона ж не знає, що я плачу від щастя. І це щастя таке
щемке. Бо такі дні, як сьогоднішній, закінчуються. Все
закінчується. І я дорослішаю. Завтра я вже буду зовсім
іншою, ніж сьогодні. А за рік… Я не знаю, що буде за рік.
Я би хотіла, щоб усе було так, як сьогодні. Але так не бу-
ває. Тому плачу – не можу заспокоїтись. І шморгаю носом.
Пан Карло дає мені серветку. А Марія обіймає за плечі.
«Кому наливати чай?» – питає тато. Має ж хтось
щось сказати або зробити. Але всі мовчать, я схлипую,
231
і він наливає всім трав’яного чаю, у якому є іван-чай,
нагідки, чорнобривці, і ще якісь трави, назв яких я не
можу запам’ятати і, мабуть, ніколи не запам’ятаю. Ма-
рія пропонує до чаю акацієвий мед. Над нашим столом
пахне запашним чаєм, медом і любов’ю. Любов пахне
Зміст
найсмачніше.
Квітень. Я буду художницею ........................................ 6
6 квітня – 9 серпня, 2014
Травень. День народження Поліни .......................... 38
Червень. Пан Карло і я ................................................ 61
Липень. Марія ................................................................ 80
Серпень. Мама ............................................................... 90
Вересень. Капітоліна .................................................. 110
Жовтень. Пан Карло ................................................... 125
Листопад. Хвороби ..................................................... 139
Грудень. Святий Миколай ........................................ 153
Січень. Я знову можу малювати .............................. 168
Лютий. Ангели з наплічниками .............................. 175
Березень. Любов .......................................................... 188
Квітень. У мене народився брат .............................. 210
Травень. Пан Карло і Марія одружуються .......... 217
Червень. Місяць суниць ........................................... 226

233
 Літературно-художнє видання

Дзвінка Матіяш

МАРТА
з вулиці
СВЯТОГО МИКОЛАЯ
Художнє оформлення Наталії Пастушенко
Головний редактор Мар’яна Савка
Літературний редактор Оксана Думанська
Технічний редактор Роман Коник
Макетування Андрій Бочко
Підписано до друку 19.06.2015. Формат 84х108/32
Гарнітура Minion Pro. Умовн. друк. арк. 12,60
Наклад 2000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців

ДК № 4708 від 09.04.2014 р.
Адреса для листування:
а/с 879, м. Львів, 79008
lev@starlev.com.ua
www.starylev.com.ua
Львівський офіс: Київський офіс: Маленька, вічно голодна Ритка живе у селі з сестрою та батьками-
вул. Лемківська, 15-А метро Лук’янівська пияками. Старанну третьокласницю Марго взяла у свою родину
тел./факс: (032) 240-47-98 вул. Білоруська, 34
моб. тел.: (067) 502-75-12 тел./факс: (044) 489-14-49 медсестра з дитбудинку. Майже доросла Гошка сподівається, що
zbut@starlev.com.ua моб. тел.: (067) 341-03-10 погана слава захистить її від оточуючих. Але в кожної з них є шанс
Партнер видавництва
стати щасливою. І всі вони – одна дівчинка. Від того, як повернеться
її доля, залежить і те, яке ім’я стане справжнім. Справжні емоції
дозволять читачеві будь-якого віку відчути себе на місці героїв,
змусять обернутися і, можливо, вчасно простягти комусь руку
Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»
вул. Енгельса, 11, м. Харків, 61012
дружби й підтримки.
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com.....
Ця книга вражає своєю відвертістю. Про школу, родину, суспіль-
ство, полишених самих на себе дітей, і взагалі про життя, яким воно
є – без прикрас і без купюр, сповнене суворих реалій і випробувань.
Може, хтось скаже, що бути дитиною, тим паче підлітком – просто.
Але якщо ти відрізняєшся від решти, скажімо, надмірною вагою,
тобі не оминути зневаги і знущань однолітків і навіть дорослих.
Однак у тебе залишається шанс знайти в собі силу піднятися над
своїми образами, зусиллям волі змусити себе стати «таким», який
порятує не лише себе, а й простягне руку ­допомоги слабшому.
13-річним героям оповідань Оксани Сайко дово­дить­ся – може,
вперше в житті і часто в драматичних ситуаціях – зробити рішучий
вибір на користь або добра, або зла. Так вони пізнають людей і піз-
нають себе. Які методи годяться в боротьбі за перемогу на конкурсі
краси? Що робити, коли товариш в біді – бігти за дорослими чи
намагатися рятувати самому? Чим «віддячити» не надто добро-
зичливому учителеві – осудом, а чи співчуттям?..
Анна непосидюща, весела десятилітня дівчинка, яка понад усе
любить таємниці, лазити по деревах і гасати на велосипе­ді. Та ось
у її класі з’являється новачок, Йорґен, і звичний світ Анни пере-
вертається догори дриґом, бо вона вперше в житті закохується. На
її шляху стають численні суперниці, але Анна готова на все, щоб
здобути прихильність Йорґена. Бо ж коли йдеться про кохання,
усі засоби дозволені, хіба ні?
Друга книжка норвезької письменниці Ніни Елізабет Ґрьонтведт,
написана у формі щоденника дів­чинки-підлітка, який авторка сама
й проілюструвала. Героїня Уда Андреа Стоккгейм – вже знайома
українським читачам за книгою «Привіт, це я!» – знову пише про
себе, свою найближчу подругу Геллє, молодшу сестричку Ерле, тата
й маму, шкільних друзів. І… про свої перші закоханості. Словом,
про всі-всі найпотаємніші таємниці, про які можна писати в чу-
довому новенькому записнику-щоденнику, який замикається на
ключик.
Ця книга – родинна історія хлопчика Тоніно, розказана від його
імені. Така, що зачепить кожного знайомими ситуа­ціями, подіями,
фразами і страхами.
У Тоніно є мама й тато, які не завжди знаходять спільну мову. Є ді-
дусь і бабуся міські, а є – сільські. І вони зовсім різні, бо живуть
у різних світах. І саме сільські дідусь і бабуся – Оттавіано і Теодо-
лінда – відкривають перед Тоніно скарби емоцій, вчать розуміти
себе й близьких, сприймати і переосмислювати навіть найскладніші
речі та явища. Навіть смерть, яка є невід’ємною частиною життя.
Ця історія – повернення в дитинство з його можливістю неможли-
вого і нагадування про те, що дива існують поряд з нами, і що, по-
при сум, несправедливість та розпач, ми таки зуміємо їх побачити,
якщо тільки відкриємо до них серце.