м о ї в и н а х о д и

· а вт о б і о г ра ф і я ·

Переклад з англійської
Олександри Гординчук

Видавництво Старого Лева

Львів — 2017
УДК 001.894:621.3
ББК 30y
Т 36

Нікола Тесла
Т 36 Мої винаходи. Автобіографія [Текст] / Нікола Тесла; переклад з англ.
Олександри Гординчук. — Львів : Видав­ництво Старого Лева, 2017. — 132 с.

ISBN 978-617-679-394-6

З автобіографії легендарного винахідника в галузях елект­рики та ме-

ханіки довідаєтеся про непересічні здібності юного Тесли, про його робо-
ту над собою, перші спроби та найбільші досягнення, а також дізнаєтеся
про його погляди на світ і розвиток цивілізації. А ще знайдете прецікаві
передбачення щодо майбутнього людства, частина з яких лише нещодав-
но почали справджуватись. Для винахідників — теперішніх і майбутніх —
та всіх, хто цікавиться технічним прогресом.
УДК 001.894:621.3
ББК 30y

У книжці використано світлини з сайту teslauniverse.com

© Нікола Тесла, текст, 1919

© Олександра Гординчук, переклад, 2017
© Дмитро Подолянчук, обкладинка, 2017
© Видавництво Старого Лева,
українське видання, 2017

ISBN 978-617-679-394-6 Усі права застережено

ПЕРЕДМОВА

Перед нами незвичайний текст. Можна сказати, що це —

документ епохи, фіксація думок і настроїв людини, чиє ім’я
й сьогодні продовжує хвилювати мільйони людей у цілому
світі. Чи був Тесла справді генієм? Чи справді існували його
надзвичайні винаходи, що, як кажуть деякі, причетні до
Філадельфійського експерименту та Тунгуського вибуху?
Чи дійсно Тесла знищив свої найцінніші рукописи перед
смертю, справедливо побоюючись, що найсміливіші його
ідеї будуть використані на шкоду людству?
З автобіографії, яку ми тримаємо зараз у руках, може-
мо зробити один висновок: світ, яким його бачив Тесла,
вже напевне різко відрізнявся від того, яким його сприй-
маємо ми. Чого лише варті репліки автора щодо стану свого
зору, яким він міг прочитати найдрібніший шрифт у доволі
похилому віці, або ж здатність чути звуки грому на відда-
лі 550 миль (885 м), що, в середньому, в 13 разів перевищує
слух молодої людини? Але сам Тесла відмічає, що в моменти
особливих «нервових зривів», що іноді з ним траплялися,

5
таку здатність до сприйняття світу можна було би вважа-
ти оглушенням і засліпленістю, порівняно з дивовижною
загост­реністю чуттів, яка бувала в нього у моменти недуги.
Та й чи можна назвати недугом, нервовим зривом ті стани,
через які проходив винахідник? Здебільшого нервові роз-
лади супроводжуються сплутаністю, потьмаренням свідо-
мості, в той час як автор виразно пише, що його періодично
відвідувала нестерпна різкість всіх психічних переживань,
особливе об’ємне накладання кількох реальностей одразу:
зовнішнього світу, а також одного чи, можливо, й кількох
внутрішніх світів, доступних для сприймання лише самому
науковцеві.
Будучи людиною наукового, природознавчого, складу
розуму, Тесла відкидав можливість іншого, потойбічного,
світу, а людину і саме життя у своїй автобіографії він раз
за разом намагається подати читачеві через призму авто­
матизмів і механічних взаємодій матерії з матерією. Автор
із задоволенням наводить аргументи теорії Дарвіна чи фі­
зіо­лога Жака Льоба, знаного прихильника механістичних
поглядів на життя, аби пояснити, як влаштований світ ма-
терії. Однак неможливо не погодитися, що той матеріаль-
ний світ, що його змальовує Тесла, явно виходить за рамки
відомого сучасній науці — як природознавчим дисциплінам
на зразок фізики чи фізіології, так і гуманітарним наукам
на кшталт психології. Інакше кажучи, в особі Тесли ми має-
мо справу з артефактом «іншого» — явищем приналежнос-
ті до іншої сторони матерії, ще незвіданої, а тому сумнівної
і затемненої. Як і належить ще не розвіданим континентам,
за ними, достоту як у переказах Марко Поло, кріпиться сла-
ва «краю землі». У кращому разі ми посилаємося на праці

6
трансперсональних психологів, у гіршому (в сенсі скупос­
ті парадигмального бачення) — приводимо праці доктора
Моуді. Та й їздимо у них на своїх вутлих тубільних суденцях,
здебільшого «по спеції».
Тесла — можливо, перший з європейців ХХ століття, хто
так безапеляційно і послідовно привніс «інакше» в наше
життя, зробивши «інакше» звичним і буденним. Без винахо-
дів Тесли ми не знали б перемінного струму, пультів дистан-
ційного керування чи неонових ламп. Що вже казати про те,
яким могло б виглядати сьогодення, якби бодай половина
з його амбітних проектів дійшла до нас і виявилась дійс-
но практичною? Уже на початку минулого століття Тесла,
фактично, піддав сумніву увесь жанр наукової фантастики,
запропонувавши бездротове передавання енергії чи еколо-
гічні літальні апарати, і лише доля вберегла Айзека Азімова
та Артура Кларка від марудної роботи над колонками новин
в середньої руки газетках, давши право першості їх рома-
нам, а не практичному генієві Тесли. Інакше великі фантас-
ти 50-х та 60-х стали б лише репортерами, які фіксували б
політ на Марс, початок ери андроїдів та великі перегони на
швидкісних капсулах вздовж пересохлих морів на Місяці.
До того ж Тесла, як ми бачимо, був далеко не тим «шале-
ним винахідником», якому можна приписати політичну чи
соціальну «сліпоту». Життя змусило пройти його достат-
ньо багато уроків у «школі людей», що, зі свого боку, дало
неабияку тверезість в оцінці своїх сучасників — та й нас,
нащадків, як на те пішлося. Стоячи на миротворчих пози-
ціях, Тесла, як і більшість великих умів того часу, таких, як
Ейнштейн, Бор, Оппенгеймер, шукав рецепта універсально-
го щастя, «формули миру», котра допомогла би припинити

7
війни і дати свободу людському інтелекту безперешкодно
розширятися і пізнавати себе і світ. Цікаво, що Тесла, буду-
чи принципово точним у своїх мисленнєвих операціях, від-
мічає: людству задля миру і продуктивного існування вкрай
необхідна концепція, котра допомагала б «дематеріалізову-
вати» цей світ — котра виштовхувала б нас не лише за межі
пізнаного, як у випадку зі самим Теслою, але й давати мож-
ливість відчути Трансцендентне, яке дивним чином гар-
монізує усю картину людського буття, привносячи в неї не
тільки сенс, але й саму можливість подальшого розвитку.
Ці кілька десятків сторінок біографії одного з найбіль-
ших диваків ХХ сторіччя, написаних ним самим про себе ж,
напевне варті більшого, ніж десятки книг про самого Теслу.
І можливо, для когось котресь із його слів стане ще одним
суденцем, котре можна буде відправити на той інший, ще не
звіданий континент, на якому ми, можливо, знайдемо, щось
більше, ніж просто «спеції».

 / Любко Дереш, письменник /

 Р О З ДІ Л 1

МОЄ ДИТИНСТВО
ТА ЮНІСТЬ
Поступальний розвиток людства неможливий без ви-
нахідництва. Це найважливіший плід його творчої дум-
ки, найвища мета якого — цілковите панування розуму
над матеріальним світом, використання сил природи для
людських потреб. Саме в цьому полягає непросте завдання
винахідника, який часто стикається з нерозумінням і недо-
оцінкою. Одначе їх з лишком покриває радість застосову-
вати свої здібності та усвідомлювати, що належиш до того
винятково привілейованого класу, без якого рід людський
уже давно був би знищений в запеклій боротьбі з безжаль-
ними стихіями.
Що ж до мене, то я вже сповна насолодився цією вишу-
каною втіхою, та так, що багато років жив чи не в без­
перервному захваті. Мене вважають одним із найпрацьови-
тіших, і, певно, так воно і є, бо якщо мислення мати за труд,
то йому я присвячував мало не весь свій час. Але якщо пра-
цю розуміти як певну діяльність, яку виконують у визна-
чений час згідно з суворими правилами, то я був би най-
більшим серед ледарів. Кожне зусилля, зроблене з примусу,
вимагає жертвувати життєвою енергією. Такої ціни я ніколи

11
не платив. Навпаки, я досягнув успіху завдяки своїй розу-
мовій праці.
Намагаючись ладно й достовірно описати свою діяль-
ність у цій серії статей до журналу «Electrical Experimenter»,
адресованих переважно нашим юним читачам, мушу зупи-
нитися, хай і неохоче, на враженнях зі своєї юності та обста-
винах і подіях, які зіграли вирішальну роль у визначенні
моєї професії.
Наші перші прагнення ґрунтуються лише на інстинк-
тах, на живій і нестримній уяві. Коли ми дорослішаємо,
глузд бере гору, й ми стаємо дедалі скрупульозніші й вива-
женіші. Але ці ранні поривання, хоч і не відразу дають пло-
ди, та мають велике значення й навіть можуть окреслити
нашу долю. І справді, тепер я відчуваю, що якби розумів ці
пориви й плекав їх, замість придушувати, то значно при-
множив би той спадок, який залишив світові. Але я усвідо-
мив себе винахідником, аж коли змужнів.
Причин цього було декілька. По-перше, я мав надзви-
чайно обдарованого брата — його рідкісні розумові здіб-
ності були одним із тих феноменів, які не вдалося поясни-
ти біологічними обстеженнями. Його передчасна смерть
залишила моїх батьків невтішними. Ми мали коня, якого
подарував близький друг сім’ї, — величного, арабської поро-
ди, наділеного мало не людським розумом. Його любили
й голубили всі в нашій сім’ї, бо він колись за неймовірних
обставин урятував був моєму батькові життя. Якось зимо-
вої ночі батька викликали в терміновій справі, й коли він
їхав верхи через гори, що аж кишіли вовками, кінь схара-
пудився й помчав, враз скинувши його на землю. Додому
кінь прийшов закривавлений і знесилений, але, зачувши,

12
як ударили на сполох, відразу поскакав геть і повернувся на
місце пригоди. Люди, які рушили на пошуки, не встигли ще
й далеко зайти, як їх перестрів мій батько: він опритомнів
і знов осідлав коня, не тямлячи, що пролежав у снігу кілька
годин. З вини цього коня мій брат скалічився і помер. Я був
свідком цієї страшної сцени, і хоч відтоді минуло 56 років, її
образ мене вражає так само сильно. Коли я згадую братові
досягнення, вони затьмарюють усі мої старання.
Хай що мені вдавалося, для батьків це тільки загострю-
вало біль втрати. Отож я виріс невпевненим у собі. Але мене
аж ніяк не вважали дурником, коли судити з одного випад-
ку, який я й досі добре пам’ятаю. Якось вулицю, де я грався
з іншими хлопчиками, переходили кілька членів муніципа-
літету. Найстарший серед цих поважних чоловіків, замож-
ний пан, зупинився дати нам по срібній монеті. Підійшовши
до мене, він раптом став і наказав: «Глянь мені в очі». Я ззир-
нувся з ним, простягнувши руку по таку бажану монетку,
коли, на моє збентеження, він відрубав: «Ні, навіть не думай,
нічого ти від мене не отримаєш, ти надто розумний». Про
мене розповідали кумедну історію. Я мав двох літніх тіток
зі зморшкуватими лицями. В однієї з них два передні зуби
стирчали, наче бивні у слона, й ними вона, цілуючи, щоразу
штрикала мене в щоку. Ніщо не лякало мене так, як перс­
пектива опинитися в обіймах цих так само велелюбних, як
і непривабливих родичок. Якось, коли мама тримала мене
на руках, вони запитали, котра з них вродливіша. Уважно
розглянувши їхні обличчя, я глибокодумно відповів, пока-
зуючи пальцем: «Оця не така бридка, як та».
До того ж, від самого народження мені призначалося
дістати церковну посаду, й ця думка безперестанно мене

13
 Мілютин Тесла, батько Ніколи

гнітила. Я прагнув стати інженером, але батько не посту-

пався своїм наміром. Він був сином офіцера, який служив
в армії Наполеона Бонапарта, і разом із братом, викладачем
математики в одному з провідних навчальних закладів, здо-
був військову освіту, але, що вельми незвично, пізніше при-
йняв духовний сан і в цьому покликанні досягнув висот. Він
був дуже ерудований чоловік, справдешній натур­філософ,
поет і письменник. Казали, що його проповіді такі ж

14
красномовні, як і в Авраама від святої Клари*. Він мав диво-
вижну пам’ять і нерідко цитував уголос великі уривки тво-
рів різними мовами. Він часто жартував, що коли б якась
із античних праць була втрачена, він міг би її відновити.
Стиль його письма викликав щирий захват. Батько скла-
дав речення короткі й стислі, повні дотепів та насмішок.
Його кумедні зауваги завжди були оригінальні й влучні.
Просто щоб проілюструвати сказане, наведу кілька прик­
ладів. Серед нашої прислуги був один косоокий чоловік на
ім’я Мане, найнятий працювати коло господарства. Якось
він рубав дрова, і коли замахнувся сокирою, то мій батько,
що стояв неподалік, стривожився й застеріг його: «Заради
всього святого, Мане, рубай не те, на що дивишся, а те, що
наміряєшся розрубати». Іншого разу він повіз покататися
свого друга, який не помітив, що поли його дорогого хутря-
ного пальта стали тертися об колесо карети. Батько примі-
тив це і сказав: «Поправте пальто, ви псуєте мені шину». Він
мав дивну звичку розмовляти сам із собою й часто жваво
бесідував чи гаряче сперечався, міняючи тон голосу. Випад-
ковий слухач міг би заприсягтися, що в кімнаті перебуває
кілька людей.
Хоч я не можу не простежити впливу моєї матері в уся-
кій властивій мені винахідливості, батьків вишкіл, безсум-
нівно, їй посприяв. Ідеться про різноманітні вправи, як‑от
угадування думок один одного, пошук огріхів того чи того
мовного звороту, повторювання довгих речень чи усні мате-
матичні підрахунки. Ці щоденні заняття мали зміцнити

* Австрійський богослов XVII ст. — Тут і далі прим. перекл.

15
пам’ять та розум, а надто — виробити критичне мислення і,
поза всяким сумнівом, були дуже корисні.
Моя мати походила з одного із найдавнішого у краї роду,
династії винахідників. Її батько й дід вигадали безліч зна-
рядь для домашнього, сільськогосподарського та іншого
вжитку. Вона була по-справжньому видатна жінка рідкісних
здібностей, відваги та сили духу, яка не відступила перед
життєвими негодами й здолала багато нелегких випробу-
вань. Коли їй було шістнадцять, країну викосила морови-
ця. Її батька викликали соборувати вмирущих, і, поки його
не було, вона сама пішла допомогти сусідній сім’ї, враженій
страшною хворобою. Всі вони, а їх було п’ятеро, відійшли
на той світ одне за одним. Вона обмила, вбрала й поклала
покійників на стіл, заквітчавши їх згідно з тутешнім звича-
єм, тож коли її батько повернувся, все було готове до похо-
рону за християнським обрядом. Мати була першокласна
винахідниця і, на мою думку, змогла б досягнути великих
успіхів, якби не була така далека від сучасного життя та його
широких можливостей. Вона вигадувала і конструювала
різноманітні інструменти та прилади, а також ткала пре-
гарні візерунки з ниток, що їх сама ж і пряла. Вона навіть
сама сіяла рослини для тканин, вирощувала їх і тіпала. Вона
працювала невтомно, з рання до смеркання, й здебільшого
одяг та ткана оздоба у домі були витворами її рук. Коли вона
розміняла сьомий десяток, її пальці були ще досить вправні,
щоб зав’язати на вії три вузлики.
Була й інша, дещо важливіша причина мого пізньо-
го самоусвідомлення. У дитинстві я страждав від дивної
недуги, пов’язаної з видіннями, які часто супроводжува-
лись яскравими спалахами світла, що викривляли вигляд

16
справж­ніх предметів і змішувалися з моїми думками та
діями. Це завжди були óбрази речей та подій, які я колись
бачив, і ніколи нічого уявного. Коли я чув якесь слово, образ
предмета, що воно його позначало, живо поставав перед
очима, й іноді було годі визначити, чи те, що я бачу, справж-
нє, чи ні. Це завдавало мені чимало клопоту й тривоги. Ніхто
з дослідників психології чи фізіології, з якими я консуль-
тувався, не зміг задовільно пояснити ці явища. Вони зда-
валися унікальними, хоч я, напевно, мав до них вроджену
схильність, бо знаю, що мій брат потерпав від такої ж неду-
ги. Згідно з теорією, яку я виснував, ці образи були резуль-
татом проектування на сітківку роботи мозку у збудженому
стані. Вони точно не були галюцинаціями з тих, що з’явля-
ються у вражених хворобою чи змучених болем головах,
бо ж у всьому іншому я був нормальний і спокійний. Щоб
ліпше зрозуміти мої страждання, уявіть, що я став свідком
похорону чи якогось подібного бентежного видовища. Від-
так неминуче серед нічної тиші живі картини побаченого
з’являлися в мене перед очима й не зникали попри всі ста-
рання їх позбутися. Іноді вони навіть фіксувалися в просто-
рі, хоч я й проводив крізь них рукою. Якщо моє пояснен-
ня правильне, тоді було б можливо проектувати на екран
зображення будь-якого задуманого предмета й робити його
видним. Таке досягнення докорінно змінило би будь-які
людські відносини. Я переконаний, що коли-небудь цьо-
го чуда може бути й буде досягнуто; додам, що я присвятив
багато роздумів розв’язанню цієї проблеми.
Щоб звільнити себе від цих прикрих з’яв, я намагав-
ся зосереджуватися на інших бачених речах, і в такий спо-
сіб часто досягав тимчасової полегші, але для цього мені

17
доводилося повсякчас викликати нові образи. Та незаба-
ром я виявив, що виснажив усі свої запаси, моя «плівка»
закінчилася, можливо, тому, що я небагато встиг побачити
у цьому світі — лише предмети в моєму домі та найближ-
чих околицях. Коли я виконав ці розумові вправи, щоб
видобути образи зі своєї пам’яті вдруге чи втретє, цей засіб
поступово втратив усю свою силу. Після цього я, керуючись
інстинктом, почав мандрувати поза межі маленького сві-
ту, в якому жив, і бачити нові картини. Спочатку вони були
розмиті й нечіткі і зникали, коли я намагався зосередити
на них свою увагу, але поступово навчився їх утримувати;
вони набували виразності, яскравості й нарешті реальнос­
ті справжніх предметів. Незабаром я виявив, що почува-
тимуся найкраще, коли просто сягатиму в своїх видіннях
далі й далі, повсякчас додаючи нових образів, тож я почав
подорожувати — звісно, подумки. Щоночі (а іноді й удень),
на самоті, я вирушав у мандри: бачив нові місця, міста та
країни, жив там, знайомився з новими людьми й заводив
дружні стосунки і, хай як важко в це повірити, вони точно
були мені так само дорогі, як і ті, що я мав у справжньому
житті, й аж ніяк не менш глибокі.
Я постійно вправлявся в цьому років до сімнадцяти,
коли по-справжньому навернувся думками до винахідницт­
ва. Тоді, на свою велику втіху, я виявив, що можу виразно
уявляти предмети та явища без особливих зусиль. Мені
не потрібні були ні моделі, ні креслення чи експерименти.
Цим усім я міг оперувати в уяві, наче у справжньому житті.
Отож я, сам того не усвідомлюючи, розвинув, на мою дум-
ку, новий метод матеріалізації винахідницьких ідей та заду-
мів, цілком протилежний суто експериментальному і, як на

18
мене, куди швидший та результативніший. Коли винахід-
ник виготовляє прилад, щоб випробувати сиру ідею, його
неминуче поглинають деталі й дефекти цього апарата. До-
ки він його покращує та переробляє, він розосереджується
й випус­кає з уваги найбільшу наріжну ідею. Так можна до-
сягнути результатів, але завжди коштом якості.
Мій метод інакший. Я не поспішаю заглибитись у прак-
тичну роботу. Коли в мене з’являється ідея, я відразу беруся
розвивати її в уяві: змінюю конструкцію, роблю покращен-
ня та подумки орудую приладом. Мені цілком байдуже, де
запускати турбіну — в голові чи в майстерні. Я навіть помі-
чу порушення балансу. Для мене немає різниці, результати
однакові. Так я можу швидко розвивати та вдосконалюва-
ти ідею, не торкаючись ні до чого. Досягнувши поліпшення
кожнісінької деталі винаходу й не знайшовши в ньому хиб,
я надаю плодам свого розуму матеріальної форми. І щоразу
мій пристрій працює так, як я задумав, а експеримент закін-
чується точнісінько, як заплановано. За двадцять років не
було жодного винятку. А звідки їм узятися? Інженерії, чи то
електричній, чи то механічній, властиві точні результати.
Навряд чи існує об’єкт, який неможливо було б опрацюва-
ти математично, прорахувавши його дію, чи результати, які
неможливо було б визначити наперед із наявних теоретич-
них та практичних даних. Як на мене, втілення в життя сирої
ідеї, як це переважно робиться, — тільки марнування енер-
гії, часу і грошей.
Разом з тим, мій ранній недуг компенсувався ще в ін-
ший спосіб. Безперестанне розумове напруження розви-
нуло мою спостережливість та дало мені змогу відкрити
істину величезної ваги. Я помітив, що появі видінь зав­жди

19
передувало споглядання цих сцен у дійсності за дивних чи
загалом дуже виняткових обставин, і щоразу я прагнув
відшукати початковий імпульс. За якийсь час таке зусил-
ля стало майже автоматичним, і я добре навчився поєдну-
вати причину та наслідок. Незабаром, на свій подив, я усві-
домив, що кожен мій задум був спричинений зовнішнім
впливом. І не лише задуми, а й усі мої дії мали подібну спо-
нуку. З плином часу мені стало цілком очевидно, що я прос­
то авто­матичний механізм, наділений здатністю рухатися,
який реагує на подразнення органів чуття і відповідно мис-
лить та діє. На практиці це вилилося в мистецтво телемеха-
ніки, яке дотепер втілювалося лише недосконалим чином.
Однак його приховані можливості з часом себе покажуть.
Відтоді я роками конструював самокерованого робота-авто-
мата і вірив, що можна виготовити механізми, які працюва-
ли б, наче до певної міри наділені розумом, і так спричини-
ти революцію в багатьох галузях торгівлі та промисловості.
Десь у дванадцятирічному віці мені вперше вдалось само­
чинно позбутися видіння, але над спалахами світла, про які
згадував, я контролю не мав ніколи. Напевно, я не досвід-
чував нічого дивнішого і так само непоясненного. Зазвичай
вони з’являлися, коли я опинявся в небезпечній або три-
вожній ситуації, чи коли був дуже веселий. Подеколи я ба-
чив, як простір навколо мене охоплювали язики полум’я.
Інтенсивність цих спалахів, замість меншати, з часом рос-
ла і, здається, досягла максимуму, коли мені було близько
двадцяти п’яти. 1883 року, в Парижі, видатний французький
підприємець надіслав мені запрошення на полювання, яке
я прийняв. Я надто довго перебував на заводі у чотирьох сті-
нах, і свіже повітря мене на диво збадьорило. Повернувшись

20
Нікола Тесла у віці 23-х років
у місто, тієї ночі я почувався так, наче мій мозок ось-ось спа-
лахне. Увіччю мені стояло світло, немов від маленького сон-
ця, і я провів усеньку ніч, прикладаючи холодні компреси до
своєї зболеної голови. Нарешті спалахи стали не такі часті
й сильні, але знадобилося три тижні, перш ніж вони повніс­
тю зникли. Отримавши друге запрошення, я відповів кате-
горичним «Ні!».
Ці світлові явища й досі час від часу нагадують про се-
бе, коли в мене з’являється ідея, що відкриває нові мож-
ливості, але вони більше не збуджують мене, маючи від-
носно низьку інтенсивність. Заплющивши очі, я незмінно
спочатку бачу темну й однорідну синь, наче небо ясної, але
беззоряної ночі. За кілька секунд це тло оживає сяйвом
незліченних зелених скалок, що, нашаровуючись ряд за
рядом, сунуть на мене. Після цього праворуч з’являється
прекрасний візерунок із двох груп паралельних, близько
розміщених під прямими кутами одна до одної різнобарв-
них ліній з переважанням жовто-зеленого й золотавого.
Потім нараз лінії стають яскравіші й усе заповнюють цятки
мерехтливого світла. Це зображення повільно пропливає
перед очима і секунд за десять зникає ліворуч, залишаю-
чи після себе тло досить неприємного нерухомого сірого
кольору, що швидко поступається місцем хвилястому мо-
рю хмар, які, здається, намагаються набути обрисів живих
істот. Дивно, що я не можу спроектувати зображення на це
сіре тло, аж доки не настане друга фаза. Щоразу, перш ніж
я засну, в мене перед очима пропливають образи людей чи
предметів. Бачачи їх, я знаю, що ось-ось впаду в забуття.
Якщо їх нема й вони не хочуть з’являтися, це означає, що
попереду безсонна ніч.

22
 Те, яку важливу роль відігравала уява в моєму дитинст­
ві та юності, можу проілюструвати ще одним незвичним до-
свідом. Як і більшість дітей, я любив стрибати й мав велике
бажання утримуватися в повітрі. Деколи з гір дув сильний
вітер, насичений киснем, і я почувався легким як пір’їнка,
підстрибував і довго плавав у просторах. Це було захопли-
ве відчуття, і я гірко розчарувався, коли пізніше вивів себе
з омани.
В той час я набув багатьох дивних уподобань, упере-
джень і звичок, з них деякі можу пояснити зовнішніми
впливами, а деякі залишаються незбагненними. Я мав пал-
ку нелюбов до жіночих сережок, але інші прикраси, як‑от
браслети, мені якоюсь мірою подобалися, залежно якого
взору. Вигляд перлини мало не обурював мене, але захоп­
лював блиск кристалів чи предметів із гострими краями
та гладкими поверхнями. Я б нізащо не торкнувся волосся
іншої людини, хіба що під дулом пістолета. Мене починало
лихоманити на сам вигляд персика, а якщо в будинку десь
лежав шматочок камфори, я відчував гострий дискомфорт.
Я й досі остаточно не позбувся деяких із цих неприємних
поривів. Коли я опускаю квадратики паперу в миску з ріди-
ною, завжди відчуваю специфічний огидний присмак у роті.
Я рахував кількість кроків під час прогулянок і обчислював
об’єм тарілок супу, чашок кави та шматків їжі, інакше не ді-
ставав задоволення від трапези. Всі мої регулярні дії та про-
цедури мали ділитися на три частини, інакше я відчував, що
мушу їх повторити, навіть якщо це забирало не одну годину.
До восьми років характером я був слабкий і нерішу-
чий. Не мав ні сміливості, ні сили для твердих рішень. По-
чуття накочувались на мене, наче хвилі, й безперестанно

23
коливалися між крайнощами. Бажання поглинали мене
і множилися, наче голови гідри. Мене гнітили думки про
життєві страждання, смерть і релігійний страх. На мене ма-
ли вплив забобони, і я жив у постійній боязні злих духів,
привидів, людожерів та іншого нечистого поріддя темря-
ви. А тоді, з доброго дива, сталася грандіозна зміна, що по-
вернула плин усього мого життя. Над усе я любив книжки.
Батько мав велику бібліотеку, тож, коли міг, я намагався за-
довольнити свою пристрасть до читання. Він цього не доз-
воляв і сердився, коли ловив мене на гарячому. Виявивши,
що я читаю тайкома, він заховав свічки. Він не хотів, щоб
я зіпсував собі зір. Але я роздобув лій, зробив ґніт, відлив
свічки у бляшаній формі й щоночі затикав дірку в замку, щі-
лини і читав, бувало, аж до світанку, коли всі інші ще спали,
а мати уже починала свою тяжку щоденну працю. Одного
разу я натрапив на роман під назвою «Абафі» («Син Аби»),
переклад сербською твору відомого угорського письмен-
ника Йосіки. Цей твір у якийсь спосіб пробудив мою сплячу
силу волі, і я став вчитися самоконтролю.
Спочатку моя рішучість танула, наче сніг у квітні, але
потроху я подолав свою слабкість і відчув утіху, якої ніко-
ли раніше не знав, — робити те, що хочу. З плином часу ця
вольова розумова вправа стала моєю другою натурою. Спо-
чатку доводилося придушувати свої бажання, але поступо-
во вони почали збігатися з моїми прагненнями. По кіль-
кох роках самотренувань я досягнув такої повної влади
над собою, що бавився з пристрастями, які могли погубити
й найсильніших людей.
Певний час я мав маніакальний потяг до азартних ігор,
що дуже тривожило моїх батьків. Сісти й зіграти в карти

24
для мене було квінтесенцією приємності. Мій батько вів
зразкове життя й не міг пробачити безглуздого марнуван-
ня часу та грошей, яке я собі дозволяв. Я мав сильну волю,
але погані філософські принципи. Я казав йому: «Я можу
припинити, коли забажаю, та чи варто кидати те, що дає
райську насолоду?» Не раз батько давав волю своєму гні-
ву й зневазі, але моя мати поводилась інакше. Вона розу-
міла людську натуру й знала, що врятувати людину може
лише вона сама. Пам’ятаю, якогось пообіддя, коли я про-
грав усі гроші й хотів зіграти ще, вона дала мені згорток
банкнот зі словами: «Іди, розважся. Що швидше програєш
усе наше майно, то ліпше. Я знаю, що ти цим перехворієш».
Вона мала слушність. Я подолав свою пристрасть тоді й там,
і шкодував лише, що вона не була стократ сильніша. І не
лише подолав, а й вирвав її зі свого серця, щоб не лишилося
й сліду бажання. Відтоді я був так само байдужим до будь-
яких азартних ігор, як і до колупання в зубах.
В іншу пору я вкрай багато курив, що загрожувало моє­
му здоров’ю. Тоді моя воля заявила про себе, і я не лише ки-
нув палити, а й позбувся самого потягу до цього. Колись дав-
но я слабував на серце, аж доки не виявив, що причиною
була невинна чашечка кави, яку я випивав щоранку. Я ві-
дразу ж припинив кавувати, хоча, зізнаюся, це було нелегко.
Так я переглянув і опанував інші звички та пристрасті й не
лише зберіг собі життя, але й дістав неабияке задоволення
від того, що більшість людей мали б за втрату та пожертву.
Закінчивши навчання в політехнічному інституті та уні-
верситеті, я пережив цілковитий нервовий зрив, і доки три-
вала хвороба, спостерігав багато явищ, дивних і неймовірних.
 Р О З ДІ Л 2

МОЇ ПЕРШІ СПРОБИ

У ВИНАХІДНИЦТВІ
Я коротко зупинюся на цих незвичайних переживан-
нях, бо вони можуть становити інтерес для тих, хто вивчає
психологію та фізіологію, а також тому, що цей період мук
мав величезне значення для мого розумового розвитку та
подальшої праці. Але необхідно спочатку пов’язати обста-
вини та умови, що цим переживанням передували, і в яких,
можливо, полягає часткове їх пояснення.
З дитинства мене силували зосереджувати увагу на со-
бі. Це завдало мені багато страждань, але, на мій теперіш-
ній погляд, обернулося на добро, бо навчило розуміти не-
оціненність самоаналізу для збереження життєвих сил, як
і для досягнення результатів.
Тиск, який чинить зайнятість і безперервний потік вра-
жень, що переповнюють нашу свідомість, надходячи через
усі канали пізнання, робить сучасне життя ризикованим
у багатьох аспектах. Більшість людей так заглиблені у спо-
глядання довколишнього світу, що зовсім не помічають
того, що відбувається всередині них самих. У передчасній
смерті мільйонів можна передовсім простежити цю причи-
ну. Навіть ті, хто дбають про себе, роблять типову помилку,

29
уникаючи надуманих та нехтуючи справжніми небезпека-
ми. А те, що слушно стосовно однієї людини, більш-менш
стосується й людства загалом.
Розгляньмо, до прикладу, заборону продажу алкоголь-
них напоїв. Нині в країні вживають цих суворих, якщо не
неконституційних, заходів, щоб запобігти вживанню алко­
голю, тоді як достеменно відомо, що кава, чай, тютюн, жу-
вальна гумка та інші збудники, до яких вільно вдаються
навіть у ніжному віці, куди шкідливіші для народу, судя-
чи з кількості їхніх жертв. Так, скажімо, за свої студентські
роки я дізнався з надрукованих у газетах некрологів, що
у Відні, батьківщині каволюбів, смерть від серцевих хво-
роб іноді сягала 67 % від загального числа. Напевно, подібне
можна спостерегти в містах, де п’ють забагато чаю. Ці ви-
шукані напої надто сильно збуджують та поступово висна-
жують тонкі волокна мозку. Вони також істотно впливають
на артеріальний кровообіг, тож їх варто вживати помірно,
бо їхній шкідливий вплив повільний і непомітний. Тютюн,
своєю чергою, сприяє легким і приємним думкам, а також
знижує проникливість і зосередженість, необхідні для твор-
чої та енергійної роботи мозку. Жування гумки корисне на
короткий час, але потім виснажує залозистий апарат і зав-
дає непоправної шкоди, не кажучи вже про те, що викли-
кає огиду. Алкоголь у невеликих дозах — чудовий тонізу-
вальний засіб, але стає отрутою, якщо його всмоктується
забагато, байдуже, з випитого віскі чи утвореного в шлунку
із цукру. Але не слід випускати з уваги, що всі вони — дієві
інструменти відсіювання на службі у Природи, бо втілюють
її суворий, але справедливий закон виживання найсильні-
шого. Запальним реформаторам також варто пам’ятати про

30
незмінну впертість людства, якому байдýже потурання куди
приємніше за примус до стриманості.
Правду кажучи, за нинішніх умов життя нам потрібні
стимулятори, щоб досягати найвищих результатів у роботі,
але ми мусимо також бути поміркованими та в усьому конт­
ролювати свої апетити й нахили.
Саме це я й робив упродовж багатьох років, зберігаючи
так молодість тіла й духу. Поздержливість не завжди була
мені до вподоби, але неабиякою винагородою за неї стало
моє нинішнє здоров’я. Сподіваючись переконати когось із
читачів розділити мої принципи та правила, згадаю кілька
прикладів із життя.
Недавно я повертався до свого готелю. Того вечора мо-
роз пробирав до кісток, дорога була слизька, й жодного так-
сі. За півкварталу позаду йшов чоловік, вочевидь, так само
сильно прагнучи дістатися затишку, як і я. Раптом мої ноги
злетіли в повітря. Тієї ж миті у голові мені щось зблисну-
ло, нерви зреагували, м’язи скоротилися, я перекрутився
на 180 градусів і приземлився на руки. Я підвівся і пішов
далі, ніби нічого й не сталось, аж тут мене наздогнав той
незнайомець. «Скільки вам років?» — запитав він, пильно
оглядаючи мене. «Та майже п’ятдесят дев’ять, — відповів
я. — А що?». «Розумієте, — відказав він, — я бачив, щоб так
робили коти, але щоб люди — ніколи». Десь за місяць я хо-
тів замовити нові окуляри й пішов до окуліста, який піддав
мене звичайній перевірці. Він недовірливо глянув на мене,
коли я легко прочитав найдрібніший шрифт зі значної від-
стані. Коли ж я сказав, що мені вже за шістдесят, він аж ро-
та роззявив від здивування. Друзі часто відзначають, що мої
костюми пасують мені, як рукавички, але вони не знають,

31
Нікола Тесла у віці 40 років
що весь мій одяг шиють за мірками, знятими один раз мало
не тридцять п’ять років тому. Відтоді моя вага не мінялася
ні на фунт*.
У зв’язку з цим розповім одну кумедну бувальщину.
Яко­гось вечора взимку 1885 року ми з містером Едісоном,
Ед­вар­дом Г. Джонсоном, президентом «Освітлювальної ком­
па­нії Джонсона», та містером Бетчелором, головним інжене-
ром, увійшли в невеличку будівлю навпроти № 65 на П’я­тій
авеню, де містились офіси компанії. Котрийсь із них запро-
понував угадувати, хто скільки важить, і мене примусили
стати на ваги. Едісон обмацав мене й сказав: «Тесла важить
152 фунти до унції**», — і точно вгадав. Без одягу я важив
142 фунти і важу так досі. Я прошепотів до містера Джон­
сона: «Як Едісонові вдалося так точно вгадати мою вагу?».
«Гаразд, — відповів той, стишивши голос, — я скажу вам по
секрету, але нічого не кажіть. Колись давно в Чикаго він
працював на бойні й зважував щодня сотні свиней! Ось так».
Мій друг, суддя Чонсі М. Деп’ю, оповідав про англійця, якому
розказав був один зі своїх авторських анекдотів. Той вислу-
хав зі спантеличеним виглядом і голосно розсміявся… че-
рез рік. Я чесно зізнаюся, що мені знадобилося більше часу,
ніж тому англійцеві, щоб оцінити Джонсонів жарт.
Отож, моє добре самопочуття — це просто результат
обачного й поміркованого способу життя, і, напевно, най-
дивовижніше те, що протягом юності недуг тричі перетво-
рював мене на безнадійне руйновище, на якому лікарі ста-

* 1 фунт = 453,6 г.
** 1 унція = 28,3 г.

33
вили хрест. Ба більше, через невігластво та легко­важність
я потрапляв у різноманітні халепи, небезпеки й тарапати,
з яких виплутувався немов чарами. З десяток разів я мало
не втонув; якось трохи не зварився живцем і ледь уник-
нув кремації. Мені траплялося бути похованим, загубле-
ним і замерзлим. Якимось дивом я втікав від скажених псів,
кабанів та інших диких звірів. Я видужував після страшних
хвороб і стикався з такими розмаїтими нещастями, що сьо-
годні моє здоров’я й бадьорість видаються чудом. Але згаду-
ючи всі ці випадки, я переконаний, що моє виживання було
не зовсім випадковим.
Діяльність винахідника за своєю суттю спрямована на
порятунок людей. Підкорює він сили природи, удосконалює
пристрої чи створює нові вигоди та зручності — він підви-
щує безпеку нашого існування. Також винахідник краще за
звичайних людей уміє захистити себе в небезпеці, бо спо-
стережливий і тямовитий. Коли б я не мав більше ніяких
доказів того, що мені властиві ці риси, то знайшов би їх
у своєму-таки особистому досвіді. Читачі зможуть розсу-
дити самі, коли я згадаю двійко випадків.
Одного разу мені, чотирнадцятирічному, закортіло
налякати друзів, з якими я пішов купатися. Мій план був
пірнути під довгу плавку конструкцію й тихенько випірнути
з другого боку. Плавати й пірнати я навчився природно, як
качка, і був певний, що зможу виконати такий трюк. Отож
я занурився з головою, а вже зникнувши з очей, обернув-
ся й швидко поплив до протилежної сторони. Гадаючи, що
успішно проминув ту конструкцію, я спробував випірнути,
але, на свій подив, наштовхнувся на балку. Звісно, я відра-
зу заглибився і став швидко гребти вперед, доки мені ще

34
ставало повітря. Піднявшись удруге, я знов ударився голо-
вою об балку. Тут мене охопив відчай. Однак, зібравшись із
силами, я зробив третю відчайдушну спробу, проте резуль-
тат був тим самим. Мука затриманого дихання ставала
нестерпною, мої думки метались, і я відчув, що тону. В ту
мить, коли все видавалося геть безнадійним, я побачив уже
знайомий спалах світла й перед очима постала та конструк-
ція. Я чи роздивився, чи здогадався, що між поверхнею
води та дошками, що лежали на балках, є простір, і, майже
непритомний, виплив, притиснувся губами до дощок і зміг
вдихнути трохи повітря, на жаль, змішаного з водою, через
яку мало не захлинувся. Я повторив це кілька разів, наче
вві сні, аж доки моє серце, що шалено стукотіло, заспоко-
їлося і повернулося самовладання. Потому я кілька разів
без­успішно пірнав, повністю втративши відчуття напрямку,
але врешті мені таки вдалося вибратися з цієї пастки, коли
друзі вже вирішили, що я втонув, і шукали моє тіло.
Цим своїм молодецтвом я зіпсував собі купальний
сезон, але скоро забув ту науку й за яких два роки потра-
пив у ще гіршу халепу. Біля міста, в якому я тоді вчився, на
річці був великий млин із загатою. Зазвичай рівень води
піднімався над загатою щонайбільше на два-три дюйми*,
й запливати туди було не дуже небезпечним заняттям,
котре я часто собі дозволяв. Якогось дня я сам пішов на
річку, щоб, як завжди, досхочу поплавати. Однак, відплив-
ши недалеко від кладки, з жахом помітив, що вода підня-
лась і швидко несе мене вперед. Я спробував вибратись, але

* 1 дюйм = 2,54 см.

35
було вже запізно. Проте, на щастя, мені вдалося врятува-
тись, обіруч учепившись за стіну загати. Дужа течія напи-
рала на мої груди, і я насилу тримав голову над поверхнею.
Ніде не було видно ні душі, й мій голос губився в гуркоті
водоспаду. Поволі, але невпинно я виснажувався й знав,
що вже недовго зможу витримувати натиск води. Коли вже
майже був готовий відпустити стіну й розбитися об камін-
ня внизу, я побачив спалах світла і знайому схему, що ілю-
струвала принцип гідравліки, за яким тиск рухомої рідини
пропорційний до площі, на яку вона тисне, й автоматично
повернувся на лівий бік. Наче під дією чарів, тиск знизив-
ся, і виявилося, що так опиратися силі потоку було порів-
няно легко. Але я все ще перебував у небезпеці. Я розумів,
що рано чи пізно мене знесе вниз, бо навіть якби хтось
мене помітив, допомога ніяк не могла прибути вчасно.
Тепер я однаково вільно володію обома руками, але тоді
був шульгою і в правиці мав відносно мало сили. Через це
не наважувався перевернутися на другий бік і відпочити,
тож мені нічого не залишалося, крім як повільно штовха-
ти своє тіло вздовж загати. Я мав віддалитися від млина,
до якого повернувся лицем, бо під ним течія була значно
швидшою й глибшою. Це було довге й болісне випробу-
вання, і в самому кінці я мало не загинув, бо виявилося,
що загата біля берега знижувалася. З останніх сил я таки
зумів вибратися і знепритомнів, діставшись до берега, де
мене й знайшли. Мало не вся шкіра на лівому боці була
обдерта, й минуло кілька тижнів, перш ніж спала гарячка
і я одужав. Це лише два з численних випадків, але, напевно,
їх досить, щоб показати: якби не мій інстинкт винахідника,
я не вижив би й не зміг про це все розповісти.

36
 Тесла спостерігає, як потужні електромагнітні поля
створюють електричні стримери, продукуючи
близько півмільйона вольт у передній котушці
(лабораторія винахідника, Нью-Йорк, 1898 р.)

Зацікавлені особи часто питали мене, коли та як я по-

чав винаходити. Відповідь на це питання я можу дати, лише
спираючись на свої теперішні спогади, у світлі яких пер-
ша спроба, що спадає мені на думку, виглядає досить ам-
біційною, бо полягала у винайденні і пристрою, і методу.

37
Дію першого я передбачив, а от другий виявився нестан-
дартним. Сталося це так. Один із моїх товаришів в іграх роз-
добув гачок і вудку, що спричинило в селі чимале збурення,
й наступного ранку всі хлопчаки пішли ловити жаб. Я за-
лишився сам, бо посварився з тим хлопцем. Мені ніколи
не траплялося бачити справжнього гачка, і я уявляв йо-
го як щось чудесне, наділене надзвичайними властивос-
тями, й був у відчаї через те, що не перебував серед гурту.
Підштовху­ваний палкою потребою, я якимось чином дістав
шматок м’якого залізного дроту, загострив між двома каме-
нями кінчик, зігнувши, надав йому потрібної форми й при-
чепив до міцної шворки. Потім я вирізав вудлище, назби-
рав наживки й пішов на струмок, де водилося багато жаб.
Однак жодної піймати не вдалося, і я вже був майже зневі-
рився, коли мені спало на думку потрясти порожнім гачком
перед жабою, що сиділа на пеньку. Спочатку вона завмер-
ла, а тоді помалу вибалушила налиті кров’ю очі, роздулася
вдвічі понад свій нормальний розмір і ласо проковтнула га-
чок. Я відразу ж смикнув. Те саме я проробляв раз за разом,
і цей метод виявився несхибним. Коли мої товариші, які,
хоч і мавши чудову снасть, не впіймали нічого, прийшли до
мене, то позеленіли від зазд­рощів. Довгий час я беріг свою
таємницю й насолоджувався монополією, але врешті посту-
пився, прой­нявшись духом Різдва. Тепер кожен хлопець міг
робити так само, й наступне літо обернулося для жаб бідою.
У своїй наступній спробі я, здається, піддався пер-
винному інстинктивному імпульсу, що пізніше заволодів
мною, — поставити сили природи на службу людині. Я зро-
бив це за допомогою травневих хрущів (або ж червневих
жуків, як їх називають в Америці), які завдавали страшенної

38
шкоди краю; іноді вони так обліплювали гілки дерев, що
ті ламалися під їхньою вагою. Кущі стояли чорні від них.
Я прикріпляв по чотири жуки до гвинта, насадженого на
тонкий шпиндель, до якого чіпляв диск, і в такий спосіб,
діставав досить багато «енергії». Ці створіння були неабиякі
трудівники — почавши, вони безупинно кружляли година за
годиною, і що спекотніша стояла погода, то старанніше во-
ни «працювали». Усе йшло добре, аж доки не приїхав один
дивний хлопець, син відставного офіцера австрійської ар-
мії. Цей збитошник їв хрущів живцем і смакував ними так,
наче то були найкращі блюпонтійські устриці. Це огидне
видовище поклало край моїм випробуванням у цій перспек­
тивній галузі, і відтоді я більше не міг доторкнутися ні до
хруща, ні до жодної іншої комахи.
Здається, після цього я взявся розбирати й збирати
годинники свого дідуся. Перше мені завжди вдавалося, а от
друге — часто ні. Тож усе закінчилося тим, що дідусь рапто-
во й не надто делікатно поклав край моїм спробам, і мину-
ло тридцять років, перш ніж я знову взявся за роботу над
годинниковим механізмом. Невдовзі я перейшов до виго-
товлення чогось на кшталт коркової рушниці, що складала-
ся з порожньої трубки, поршня й двох конопляних корків.
Щоб вистрілити з неї, треба було притиснути поршень до
живота, а трубку швидко смикнути на себе обома руками.
Повітря між корками стискалося й розігрівалося до високої
температури, й один із них вилітав із гучним ляском. Мис-
тецтво виготовлення цієї рушниці полягало у правильно-
му виборі порожньої трубки зі звуженим кінцем. Я успіш-
но користувався тією рушницею, але моя діяльність стала
шкодити шибкам у нашому домі й зіткнулася з болючою

39
протидією. Якщо не помиляюся, далі я взявся вирізати
мечі з тих меблів, які міг роздобути без особливих зусиль.
У той час я перебував під впливом сербської народної пое-
зії й захоплювався подвигами героїв. Я, бувало, годинами
стинав своїх ворогів у подобі стебел кукурудзи, знищуючи
посіви, за що неодноразово діставав на горіхи від матері.
І не для годиться, а таки по-справжньому.
Усе це та навіть більше я встиг, доки мені виповнилося
шість і минув рік навчання у початковій школі села Сміля-
ни, де я народився. Тоді ми переїхали до містечка Ґоспіча
неподалік. Для мене цей переїзд був великим нещастям.
Серце краяла розлука з нашими голубами, курми й вівцями,
а також нашою чудовою зграєю гусей, які, бувало, зранку
піднімалися аж до хмар і поверталися з пасовиськ над захід
сонця бойовим ладом, таким ідеальним, що завдав би стиду
ескадрильї найкращих пілотів сучасності. У нашому ново-
му будинку я був лише в’язнем, який спостерігав за дивни-
ми людьми крізь віконні завіски. Я був такий сором’язли-
вий, що радше постав би перед левом з роззявленою в реві
пащекою, ніж перед одним із цих міських чваньків, які там
походжали. Але найважче випробування випадало на неді-
лю, коли я мав гарно вбратись і йти до церкви. Там зі мною
сталася прикра пригода, на саму згадку про яку в мене
й через роки мороз іде поза шкурою. То була моя друга при-
года в церкві. Незадовго до того я цілу ніч провів замкнений
у старій каплиці на неприступній горі, на яку ходили лише
раз на рік. То був жахливий досвід, але цей — ще гірший.
У місті жила одна пані, люб’язна, але гонориста жінка, яка
приходила до церкви яскраво нафарбована, вбрана в сук-
ню з довжелезним шлейфом, у супроводі слуг. Якоїсь неділі

40
я саме закінчив дзвонити у дзвони й поспішав униз, коли ця
величава дама пливла до виходу, і я скочив на її шлейф. Він
відірвався з тріском, що пролунав, наче рушничний залп
шереги новобранців. Мій батько скипів від люті. Він злегка
ударив мене по щоці — то було єдине тілесне покарання, яке
він мені завдав, але я й досі ніби відчуваю цей ляпас. Мій
дальший сором і збентеження годі описати. Мене, можна
сказати, піддали остракізму, аж доки сталося дещо, завдяки
чому я реабілітувався в очах громади.
Один заповзятливий молодий підприємець організував
пожежну частину. Для цього придбали нову пожежну маши-
ну, справили уніформу, й майбутні пожежники муштрували-
ся для служби та парадів. Ця машина була, властиво, помпою,
гарно пофарбованою на червоне і чорне, з якою поралося
шістнадцятеро осіб. Якогось пообіддя влаштували офіційне
випробування, й цю машину привезли до річки. Цілісіньке
містечко зійшлося подивитися на цю дивовижу. По закінчен-
ні всіх промов і церемоній було дано команду пом­пувати, але
з брандспойта не витекло й краплі води. Професори й фахів-
ці дарма намагалися визначити причину. Я, прибувши туди,
застав повний провал. Нічогісінько не знаючи про цей ме-
ханізм і майже нічого — про тиск повітря, але піддавшись
інстинктові, я помацав занурений у воду всмоктувальний
шланг і виявив, що той перетиснувся. Зайшовши у річку,
я його розправив, ринула вода, й не одне недільне вбрання
було зіпсуте. Архімед, що голий бігав вулицями Сіракуз і ви-
гукував «Еврика!» на все горло, не справив більшого вражен-
ня, ніж я. Мене носили на плечах, я став героєм дня.
Після того як ми облаштувалися в місті, я розпочав
чотирирічне навчання у так званій середній школі, щоб

41
Нікола Тесла в лабораторії Колорадо-Спрінґс, 1899 р.

Автор фото — Дікенсон В. Еллі. Фото було використано

як рекламний хід із застосуванням подвійної експозиції.
Спочатку в темній кімнаті було сфотографовано спалахи
потужних розрядів, а потім на той самий кадр сфотогра-
фували Теслу поруч із вимкненими приладами.
підготуватися до коледжу чи реальної гімназії. А мої хлоп-
чачі спроби та подвиги, разом з негараздами, тривали
й далі. Крім усього, я заробив унікальне звання найкращого
в околиці ловця ворон. Мій метод був украй простий. Я ішов
у ліс, ховався в кущах й імітував воронячий крик. Зазвичай
я діставав кілька відповідей, а тоді котрась ворона злітала
вниз і сідала на кущі поряд зі мною. Все, що мені залиша-
лося зробити, — це кинути шматок картону, щоб відволік-
ти її увагу, а потім вистрибнути й схопити її, перш ніж вона
змогла б вибратися з підліска. Так я ловив стільки ворон,
скільки хотів. Але одного разу сталося дещо таке, що зму-
сило мене їх заповажати. Я зловив гарну пару пташок і вер-
тався додому разом із товаришем. Коли ми вийшли з лісу,
тисячі ворон зібрались у зграю і здійняли жахливий галас.
За кілька хвилин вони злетіли, погналися за нами й скоро
нас оточили. Було весело, доки раптовий удар у потилицю
не збив мене з ніг. Ворони злісно напали на мене. Я був зму-
шений звільнити тих двох пташок і радо приєднався до сво-
го товариша, який заховався в печері.
У класі стояло кілька механічних моделей, які мене за-
цікавили і привернули мою увагу до водяних турбін. Я скон-
струював багато таких турбін і дуже тішився, орудуючи
ними. Яким незвичним було моє життя, може продемонст­
рувати такий випадок. Мій дядько не схвалював подібних
занять і не раз за це шпетив. Мене ж захопив опис Ніагарсь­
кого водоспаду. Проштудіювавши його, я малював в уяві ве-
личезне колесо, яке той крутить. Дядькові своєму я сказав,
що поїду в Америку й здійсню цей задум. Через тридцять
років я побачив свої ідеї, втілені на Ніагарі, і був вражений
незбагненною таїною розуму.

44
 Я конструював й інші різноманітні інші хитромудрі
штукенції, серед яких найкраще вдавалися арбалети. Ви-
пущені з них стріли зникали з очей, а на близькій відста-
ні пробивали соснову дошку завтовшки з дюйм. Через по-
стійне натягування луків шкіра в мене на животі стала, як
у крокодила, і я часто подумки питаю себе, чи не через цю
вправу я навіть тепер здатен перетравлювати гальку. Також
не можу не згадати про свої трюки з пращею, з якими мож-
на було б показувати чудові номери в цирку.
А тепер розповім про один зі своїх подвигів з цим древ-
нім знаряддям війни, ризикуючи вичерпати довіру читачів.
Я вправлявся з пращею, прогулюючись зі своїм дядьком
уздовж берега річки. Сідало сонце, виблискувала форель,
і час від часу котрась рибина вистрибувала в повітря, а її
блискуче тіло виразно окреслювалось на тлі валунів. Звісно,
будь-якому хлопчакові вдалося б поцілити в рибину за таких
сприятливих умов, але я взявся за куди складніше завдання
і розказав дядькові, що маю намір зробити, до найдрібніших
деталей. Я збирався метнути камінь так, щоб поцілити у ри-
бину, притиснути її тіло до валуна й розрубати надвоє. Ска-
зано — і відразу ж зроблено. Дядько глянув на мене, пере-
ляканий мало не до смерті, й вигукнув: «Vade retro Satanas!*»
Минуло кілька днів, перш ніж він знову до мене заговорив.
Інші досягнення, хоч і видатні, будуть не такі яскраві, але, на
мій погляд, я можу мирно спочивати на лаврах тисячу років.

* Відступи, сатано! (лат.)

 Р О З ДІ Л 3

МОЇ ПІЗНІШІ CТАРАННЯ

Відкриття обертового магнітного поля

Десятирічним я вступив до реальної гімназії, нового й до-

сить добре оснащеного навчального закладу. У відділі
фізики стояли різноманітні моделі класичних наукових
приладів, електричних і механічних. Демонстрації та екс-
перименти, що їх час від часу проводили вчителі, захоплю-
вали мене й, безсумнівно, слугували сильним стимулом
до винахідництва. Я також пристрасно захопився вивчен-
ням математики, й часто діставав нагороди від викладача
за швидкі обчислення. Це давалось мені завдяки набутій
здатності уявляти цифри та оперувати ними не як усі, інтуї­
тивно, а наче по-справжньому. До певного ступеня склад-
ності мені було цілком байдуже, писати знаки на дошці чи
уявляти перед очима. Але малювання від руки, якому при-
свячувалося багато годин навчання, було прикрістю, якої
я не міг зносити. Що досить дивно, бо більшість моїх родичів
чудово малювали. Можливо, ця моя нехіть пояснювалася
втіхою, яку я знаходив у спокійних роздумах. Коли б не кіль-
ка винятково недоумкуватих хлопців, які взагалі ні на що

49
не були здатні, я мав би найгірші оцінки. Це становило ва-
гому перешкоду, бо за тієї освітньої програми, коли малю-
вання було обов’язковим, ця вада могла зіпсувати всю мою
кар’єру, й батькові доводилося докладати чимало зусиль,
переводячи мене з класу в клас.
На другому році навчання в тому закладі я захопився
ідеєю безперервного руху за допомогою постійного тиску
повітря. Випадок із помпою, про який я уже розповів, роз-
палив мою юну уяву і вразив безмежними можливостями
вакууму. Мене охопило палке бажання підкорити цю неви-
черпну енергію, але довгий час я блукав у темряві. Однак
врешті мої спроби вилилися у винахід, який дав мені змо-
гу досягнути того, на що не замірявся ще жоден смертний.
Уявіть собі циліндр, що вільно обертається на двох
опорах і частково оточений прямокутним жолобом, який
щільно до нього прилягає. Відкрита частина жолоба закри-
та перегородкою так, що циліндричний сегмент розділяє
закритий простір на два відсіки, повністю відокремлені
один від одного повітронепроникними ковзними з’єднан-
нями. Якщо з одного такого відсіку забрати повітря й гер-
метизувати його, а інший залишити відкритим, циліндр
стане безперервно обертатися — принаймні так думав я.
Сконструювавши дерев’яну модель, встановивши її з вели-
чезною обережністю, відкачавши повітря приладнаною
з одного боку помпою й таки спостерігши схильність до
обертання, я шалено зрадів. Єдиним задумом, який мені
хотілося втілити, був механічний політ, хоч я й досі перебу-
вав під впливом бентежного спогаду про болюче падіння,
яке пережив, стрибнувши з парасолькою з даху будинку.
Щодня я плив повітрям у далекі далі, але не міг збагнути,

50
 Експеримент: струм високої напруги проходить через тіло,
перш ніж засвітити лампу. Контур за резонансне кільце дроту
тримає містер Клеменс (Марк Твен).

як мені це вдавалося. Тепер я мав щось конкретне — літаль-

ний апарат, що складався лише з обертового вала, махаль-
них крил і невичерпної енергії вакууму! Відтоді свої щоденні
мандрівки я здійснював у повітряному апараті, що своєю
зручністю та розкішністю пасував би й цареві Соломону.
Минули роки, перш ніж я збагнув, що то атмосферний тиск
діяв під прямим кутом до поверхні циліндра, і що те лег-
ке обертове зусилля, яке я побачив, було спричинене виті-
канням. Однак це усвідомлення прийшло поступово і стало
болісним потрясінням.

51
 Щойно я закінчив навчання в реальній гімназії, як зліг
з небезпечним недугом, чи то пак десятком недугів, і мій
стан зробився такий безнадійний, що лікарі поставили на
мені хрест. У цей час мені дозволили досхочу читати, брати
книжки з громадської бібліотеки, такої занедбаної, що мені
доручили класифікувати твори та укласти каталог. Якось
мені дали кілька томів нової літератури, несхожої на все, що
я досі читав, і такої захопливої, що я зовсім забув про свій
безнадійний стан. То були ранні твори Марка Твена, і, напев-
но, завдяки яким я чудом одужав. Через двадцять п’ять ро-
ків, познайомившись і подружившись з містером Клемен-
сом*, я розповів йому про цей випадок і з подивом побачив,
як цей великий любитель посміятися розплакався.
Моє навчання продовжилося у вищій реальній гімна-
зії міста Карлштадта**, що в Хорватії, в якому мешкала од-
на з моїх тіток, витончена пані, дружина полковника, вете-
рана багатьох битв. Мені ніколи не забути тих трьох років,
які я прожив з ними. Жодну фортецю в часі війни не три-
мали в суворішій дисципліні. Мене годували, як канарку.
Їжа в їхньому домі була найвищої якості й смачно приго-
тована, але діставалося її на тисячу відсотків менше, ніж
треба. Моя тітка нарізала шинку скибками завтовшки з ар-
куш паперу. Коли ж полковник клав на мою тарілку щось
солідне, вона це забирала й схвильовано застерігала його:
«Обережніше, в Ніко дуже чутливий організм». Я мав вов-
чий апетит і терпів Танталові муки, але жив в атмосфері

* Марк Твен — псевдонім Семюеля Клеменса.

** Німецькомовна назва міста Карловац.

52
витонченості й артистичного смаку, доволі незвичній для
тих часів та умов. Земля там була низинна й болотиста, тож
мені не давала спокою малярійна лихоманка, попри вели-
чезні кількості хініну, що я вживав. Іноді вода в річці підні-
малася й наганяла армії щурів у будинки, де ті з’їдали все,
навіть пучки пекучого перцю. Ці шкідники стали для мене
бажаною розвагою. Я проріджував їхні ряди різноманітни-
ми засобами, чим заслужив серед громади незавидної сла-
ви щуролова. Та врешті я довчився, муки мої скінчилися, і,
діставши атестат зрілості, я опинився на роздоріжжі.
Увесь цей час мої батьки так і не поступалися у своєму
рішенні примусити мене прийняти сан, сама думка про який
сповнювала мене відчаєм. Я став дуже цікавитися електри-
кою під заохочувальним впливом мого вчителя, обдарова-
ного чоловіка, що часто демонстрував закони фізики за
допомогою апаратів власного винаходу. Серед інших я зга-
дую пристрій у формі вкритої фольгою обертової колби, що
починала швидко крутитися при під’єднанні до електроста-
тичної машини. Я не здатен як слід передати силу почуття,
якого зазнав, ставши свідком його демонстрації цих загад-
кових явищ. Кожне враження тисячоголосо відлунювало
у моїй свідомості. Я прагнув більше знати про цю дивовиж-
ну силу; мені кортіло проводити експерименти й досліджен-
ня, тож я скорився неминучому зі зболеним серцем.
Саме тоді, коли я лаштувався у довгу дорогу додому,
мені переказали, що батько хоче відправити мене на полю-
вання. Це побажання було дивним, бо він завжди завзято
протестував проти цього виду спорту. Однак за кілька днів
я дізнався, що в околиці лютує холера і, користаючись із
цієї нагоди, повернувся в Ґоспіч попри батькове побажання.

53
Це дивовижно, як люди зовсім не розуміли причин епіде-
мії, що нападала на ці краї кожні 15–20 років. Вони дума-
ли, що смертельні збудники передаються через повітря,
й насичували його різкими запахами й димом. Тим часом
маса людей пили заражену воду й помирали. Я підхопив
цю жахливу хворобу того самого дня, коли прибув, і, пере-
живши кризу, ще дев’ять місяців пролежав прикутий до
ліжка, ледве здатний рухатися. Зовсім знесилений, я вдруге
опинився на порозі смерті. Коли мені вкотре й, здавалося,
остаточно погіршало, до кімнати ввірвався батько. Я й досі
бачу перед собою його бліде обличчя, коли він намагався
підбадьорити мене, але тоном, що суперечив його словам.
«Можливо, — сказав я, — мені вдасться видужати, якщо ви
дозволите мені вивчати інженерну справу». «Ти вступиш до
найкращої технічної школи у світі», — відповів він урочисто,
і я знав, що він насправді мав це на думці. З моєї душі спав
важкий камінь, але полегшення настало б запізно, якби не
дивовижне зцілення завдяки гіркому відвару якихось особ­
ливих бобів. На загальний подив, я повернувся до життя,
наче той Лазар.
Батько наполіг, щоб я провів рік, зміцнюючись фізич-
ними вправами на свіжому повітрі, на що я нехотя пого-
дився. Найбільше часу я проводив у горах, навантажений
мисливським спорядженням і стосиком книжок, і це спіл-
кування з природою укріпило моє тіло й розум. Я думав
і будував плани; у мене з’явилося безліч ідей, переважно
ілюзорних. Моє бачення було досить чітке, але знання прин-
ципів — дуже обмежене. Один із таких моїх фантазійних
винаходів полягав у тому, щоб передавати листи та пакунки
через море по зануреній у воду трубі у сферичних контей-

54
нерах достатньої міцності, щоб протистояти гідравлічному
тиску. Був прорахований і спроектований помповий агрегат,
що мав проганяти воду через трубу, усі інші деталі ретельно
пропрацьовані. Лиш однією дрібничкою, зовсім несуттєвою,
я злегковажив. Я припускав довільну швидкість води, ба
більше, залюбки підвищував її, так досягаючи дивовижної
продуктивності, підкріпленої бездоганними розрахунками.
Однак дальші роздуми щодо опору труб потокові рідини
завадили мені зробити цей винахід суспільним надбанням.
Ще одним моїм проектом було збудувати кільце навко-
ло екватора, яке, звісно, вільно б плавало, а обертовий рух
його міг бути зупинений протидійними силами, так даючи
змогу переміщатися зі швидкістю приблизно тисячу миль*
на годину, що не досяжна для залізниці. Тут читач усміх-
неться. Визнаю, що цей план був складний у реалізації, але
далеко не такий безнадійний, як той, що належить добре
знаному нью-йоркському професорові, який хотів пере-
помповувати повітря з посушливих зон до помірних, геть
забувши про те, що Бог уже надав для цієї ж таки мети веле-
тенську машинерію.
І ще один задум, куди вагоміший та привабливіший,
полягав у тому, щоб діставати енергію з обертання земних
об’єктів. Я виявив, що об’єкти на поверхні Землі, через добо-
ве обертання планети, так само переміщаються упереміж то
за, то проти її поступального руху. В результаті відбувається
велика зміна імпульсу, що можна було б використовувати
найпростішим серед мислимих способів, щоб передавати

* 1 миля = 1609 м.

55
 Лабораторія в Колорадо-Спрінґс, вид з боку Пайкс Пік

рушійне зусилля в будь-яке заселене місце на планеті. Я не

знаходжу слів, аби описати своє розчарування, коли пізні-
ше усвідомив, що потрапив у ту саму халепу, що й Архімед,
який марно шукав точку опори у всесвіті.
По закінченні вакацій мене відправили вчитися в Полі-
технічну школу в Ґраці, що у Штирії*, яку вибрав мій батько,

* Федеральна земля на південному сході Австрії.

56
 Тесла визирає з-за дверей своєї лабораторії у Колорадо-Спрінґс,
початок літа, 1899 р.

бо це був один з найстаріших та найповажніших закладів.

Цього моменту я палко чекав і почав навчання під доброю
опікою, твердо постановивши досягнути успіхів. Моя підго-
товка була вища за середню завдяки батьковій науці та до-
датковим можливостям. Я вивчив кілька мов і переглянув
книжки з багатьох бібліотек, виловлюючи більш чи менш
корисну інформацію. До того ж, я вперше міг сам обрати
предмети собі до душі, тож малювання від руки більше ме-
ні не докучало.

57
 Я вирішив здивувати своїх батьків і впродовж першо-
го року навчання незмінно починав роботу о третій годині
ранку й не припиняв до одинадцятої вечора, навіть у неділі
та свята. А що більшість моїх одногрупників легше стави-
лися до науки, то, природно, я побив усі рекорди. Упродовж
того року я склав дев’ять іспитів, і викладачі вважали, що
я заслуговую на більше, ніж найвищі оцінки. Озброївшись
похвальними грамотами, я поїхав додому на коротенькі
канікули, очікуючи тріумфу, і страшенно засмутився, коли
батько не сприйняв серйозно ці важко здобуті нагороди.
Це замалим не поховало мої амбіції; але пізніше, коли бать-
ко помер, я з болем у серці прочитав стосик листів, які йому
надсилали мої викладачі, застерігаючи, що якщо він не
забере мене з тієї школи, я помру від перевтоми.
Відтоді я присвятив себе переважно вивченню фізики,
механіки та математики, проводячи години вільного часу
в бібліотеках. Я мав справдешню манію закінчувати все, що
починав, і це часто завдавало мені клопотів. Одного разу
я почав читати праці Вольтера, коли дізнався, на своє розча-
рування, що цей монстр написав близько ста томів, надру-
кованих дрібним шрифтом, випиваючи за день по сімде-
сят два горнятка чорної кави. Справа мала бути зроблена,
проте, дочитавши останню книжку, я дуже зрадів і зарікся:
«Це востаннє!»
Завдяки досягненням у перший рік навчання я здо-
був високу оцінку та дружбу кількох викладачів. Серед них
був професор Роґнер, який викладав числові дисципліни
та геометрію, професор Пешль, який очолював кафедру
теоретичної та експериментальної фізики, та доктор Алле,
викладач інтегрального числення, зі спеціалізацією в дифе-

58
ренційних рівняннях. Цей науковець був найблискучішим
лектором з усіх, кого мені траплялося слухати. Він особливо
цікавився моїми успіхами й часто залишався в лекторії на
годину-дві, даючи мені задачі, що дуже мене тішило. Йому
я розповів про свій задуманий літальний апарат, не ілюзор-
ний винахід, а заснований на міцних наукових принципах.
Цей літальний апарат став можливим завдяки моїй турбіні
й скоро буде представлений світові. Обидва професори —
і Роґнер, і Пешль — були охочі до науки. Перший виражав
себе своєрідним чином і щоразу, коли це робив, зчинялася
буча, після якої наставала довга й незручна пауза. Профе-
сор Пешль був методичний і доскіпливий німець. Він мав
величезні ступні й долоні, наче ведмежі лапи, але всі свої
експерименти проводив майстерно, з точністю годинника
й без помилок.
На другому році мого навчання з Парижа отримали ди-
намо-машину Ґрамма з пластинчастим підковоподібним
збуджувальним магнітом та якорем із дротовою обмоткою
з комутатором. Машину зібрали й показали різноманітні
властивості струму. Коли професор Пешль проводив демон-
страції, застосовуючи машину як двигун, щітки завдавали
йому клопоту, бо сильно іскрили. Я припустив, що двигун
можна ввімкнути і без цих пристосувань. Але він зая­вив, що
це нездійсненно і зволив прочитати мені лекцію з відповід-
ного предмета, в кінці якої зазначив: «Може, у пана Тесли
попереду великі досягнення, але таке йому точно не вдасть-
ся, бо це те ж саме, що перетворити постійну силу натягу, на
кшталт сили тяжіння, на обертальний рух. Це принцип віч-
ного руху, нездійсненна ідея». Але інстинкт виходить за ме-
жі знань. Безсумнівно, ми маємо певні тонкі структури, що

59
дають нам можливість збагнути істину, коли логічне мис-
лення чи будь-які інші вольові зусилля розуму виявляють-
ся марними. Якийсь час я вагався, перебуваючи під впли-
вом авторитету викладача, але скоро переконався у своїй
правоті й узявся за це завдання з усім запалом та безмеж-
ною впевненістю молодості.
Я почав, спершу уявляючи собі електричну машину по-
стійного струму, запускаючи її й стежачи за змінним по-
током струмів у якорі. Потім уявляв генератор змінного
струму й так само досліджував процеси, що відбуваються
в ньому. Далі я викликав в уяві системи, що містили двигу-
ни й генератори, й задіював їх різноманітними способами.
Ці óбрази були для мене цілковито реальні й наочні.
Увесь той час, який мені залишалося пробути у Ґраці,
минув в інтенсивних, але безплідних зусиллях такого шти-
бу, і я майже дійшов висновку, що цю задачу неможливо
розв’язати.
1880 року я поїхав до Праги, що в Богемії*, згідно з ба-
жанням батька продовжувати освіту в тамтешньому універ-
ситеті. Саме в цьому місті я досяг безсумнівного поступу,
що полягав у від’єднанні комутатора від машини й вивчен-
ні явища з цього нового боку, але результату й далі не було.
Наступного року сталася раптова зміна в моїх поглядах на
життя. Я усвідомив, що батькам доводиться йти заради ме-
не на надто великі жертви, і вирішив позбавити їх цього тя-
гаря. Тоді хвиля телефонізації з Америки саме дісталася до
європейського континенту, й у Будапешті, що в Угорщині,

* Історична область у Чехії.

60
мали намір встановити таку систему. Я вбачав у цьому іде-
альну нагоду, тим паче що друг нашої сім’ї очолював цей
проект. Саме там зі мною стався цілковитий нервовий зрив,
про який я вже згадував.
У те, що я пережив в часі цієї хвороби, годі повірити.
Я завжди мав неабиякий зір і слух. Я міг легко розгле­ді­ти
об’єкти вдалині, коли інші не бачили нічогісінько. У ди­
тинст­ві я кілька разів рятував будинки наших сусідів від
пожежі, коли чув легке потріскування, яке не порушувало
їхнього сну, й кликав на допомогу. 1899 року, коли мені вже
було за сорок, я проводив експерименти в Колорадо й дуже
чітко чув гуркіт грому на відстані 550 миль. Поріг чутності
для моїх молодих асистентів заледве сягав 150 миль. Отож,
моє вухо було у три з лишком рази чутливіше. Однак тоді
я був, так би мовити, глухий як тетеря, якщо порівнювати
з гостротою мого слуху в часі нервового зриву. У Будапешті
я чув цокання годинника за три кімнати від себе. Муха, що
сідала на стіл, гупала мені в вухах. Карета, яка проїжджа-
ла за кілька миль, стрясала всім моїм тілом. Свисток потя-
га за 20 чи 30 миль примушував лавку чи стілець, на якому
я сидів, вібрувати так сильно, що біль був нестерпний. Зем-
ля в мене під ногами безперервно дрижала. Я мусив ста-
вити ліжко на гумові подушечки, щоб хоч трохи відпочи-
ти. Гуркіт, близький чи віддалений, часто здавався схожим
на вимовлені слова, що лякали б мене, якби мені не вдава-
лося розпізнати звуковий збіг. Сонячні промені, трапляю-
чись на шляху, викликали оглушливий стукіт у моїй голові.
Я мав збирати в кулак усю свою волю, щоб пройти під мос-
том чи іншою конструкцією, бо черепом відчував неймовір-
ний тиск. У темряві я, наче кажан, міг виявляти об’єкт на

61
відстані 12 футів* через особливе огидне відчуття на лобі.
Мій пульс стрибав від кількох до 260 ударів, а всі тканини
тіла проймали тремтіння і судоми, що, певно, терпіти було
найважче. Знаменитий лікар, який щодня давав мені вели-
кими дозами бромистий калій, проголосив мою хворобу уні-
кальною й невиліковною.
Я довіку шкодуватиму, що не перебував тоді під нагля-
дом фахівців з фізіології та психології. Я відчайдушно хапав-
ся за життя, але зовсім не сподівався одужати. Чи можливо
повірити, що така безнадійна руїна зможе перетворитися
на чоловіка неймовірної моці й сили волі, пропрацювати
38 років майже не перериваючись і на день, та все ще зали-
шатися сильним і бадьорим душею й тілом? Саме це ста-
лося зі мною. Потужне прагнення жити й продовжувати
роботу, допомога відданого друга й спортсмена здійсни-
ли це чудо. Моє здоров’я повернулося, а з ним — і завзят-
тя розуму. Знову беручись до задачі, я мало не шкодував,
що боротьба скоро закінчиться. У мене було стільки віль-
ної енергії! Коли ж брався за діло, то не з такою рішучістю,
як‑то буває зазвичай у людей. Для мене це була священна
обітниця, питання життя і смерті. Я знав, що в разі невдачі
загину. Тепер я відчував, що битву вже виграно. Десь гли-
боко в моїй голові таїлося рішення, але я все ще не міг його
видобути назовні. Якогось пообіддя, що назавжди залиши-
лося в моїй пам’яті, я тішився прогулянкою зі своїм дру-
гом у міському парку і декламуванням віршів. У тому віці
я знав напам’ять цілі книжки слово в слово. Однією з них

* 1 фут = 30,5 см

62
Тесла відходить з лампою за кілька метрів від генератора,
але вона й далі світиться!
був «Фауст» Ґете. Сонце вже хилилося на захід, і мені згада-
лися такі славетні рядки:

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь інший край ще оживить та сила.
Коли б дались мені могутні крила,
Летів би я за сонцем повсякчас,
Глядів би я на світ просторий
У променистім сповитті,
На тихі падоли, на жевріючі гори,
На сріберні струмки і ріки золоті...*

Коли я пробурмотів ці натхненні слова, ідея, наче удар

блискавки, вразила мене, й за мить мені відкрилася істи-
на. Я паличкою намалював на піску схеми, які через шість
років показав у своєму зверненні до Американського інсти-
туту інженерів-електриків, і мій співрозмовник чудово їх
зрозумів. Побачені образи були дивовижно чіткі й зрозумі-
лі і здавалися такими ж тривкими, як метал або камінь, аж
я сказав йому: «Гляньте на мій двигун, подивіться, як я дам
йому задній хід». У мене немає слів описати свої почуття.
Пігмаліон, побачивши, як його статуя ожила, не міг бути
зворушений глибше. Тисячу таємниць Природи, які б міг
випадково розгадати, я віддав би за ту одну, яку виборов
у неї попри все і з небезпекою для власного життя.

* Переклад Миколи Лукаша.

 Р О З ДІ Л 4

КОТУШКА
ІНДУКТИВНОСТІ
Й ТРАНСФОРМАТОР
ТЕСЛИ
На якийсь час я цілковито віддався страшенно при-
ємному заняттю — уявляти механізми й вигадувати нові
їх різновиди. Тоді я почувався таким щасливим, як ніколи
в житті. Ідеї линули нескінченним потоком, і єдиною склад-
ністю було встигати за них хапатися. Частини задуманого
апарата були для мене абсолютно реальні й відчутні у кож-
ній своїй деталі, аж до ледь помітних подряпин та ознак
спрацьованості. Я тішився, уявляючи, як двигуни працю-
ють безперервно, бо так вони становили для внутрішньо-
го зору захопливіше видовище. Коли природна схильність
переростає у пристрасне бажання, людина йде до мети
семимильними кроками. Менш ніж за два місяці я розро-
бив фактично всі типи двигунів та модифікації системи, які
тепер ототожнюють з моїм іменем. Напевно, це завдяки про-
видінню життєві потреби призупинили цю всепоглинущу
діяльність мого розуму. Я приїхав до Будапешта, отримавши
передчасне повідомлення про облаштування там телефон-
ної компанії, і, за іронією долі, був змушений погодитися
на посаду кресляра на центральному телеграфі угорсько-
го уряду з зарплатою, яку я дозволю собі не розкривати.

67
 Робоча лабораторія в Колорадо-Спрінґс

На щастя, незабаром мною зацікавився головний інспектор,

і відтоді мене залучили до розрахунків, креслень і укладан-
ня кошторисів, пов’язаних зі встановленням нового облад-
нання, аж доки була облаштована телефонна станція, де
я став виконувати таку ж саму роботу. Набуті тут нання та
практичний досвід були дуже цінними, й ця посада надава-
ла мені безліч можливостей для реалізації винахідницьких
здібностей. Я зробив кілька покращень в устаткуванні цент­
ральної станції й удосконалив телефонний ретранслятор,
або підсилювач, що не був ні запатентований, ні описаний,
але навіть сьогодні зробив би мені честь. Відзначаючи мою
кваліфіковану роботу, засновник цього підприємства, містер
Пушкаш, закінчивши свої справи в Будапешті, запропону-
вав мені посаду в Парижі, на що я радо погодився.

68
 Інтер’єр лабораторії з кількома котушками, які по-різному налаштовано
і які реагують на коливання, що передаються до них
з електричного осцилятора

Ніколи не забуду того глибокого враження, яке справило

на мене це чарівне місто. Кілька днів після прибуття я бродив
вулицями, захоплений новими видовищами. Перед безліч-
чю приваб було несила встояти, але, на превеликий жаль,
я вигрошився, щойно отримавши платню. Коли містер Пуш-
каш поцікавився, як я почуваюся на новому місці, я правди-
во описав йому ситуацію так: «Останні 29 днів місяця — най-
важчі!» Я жив досить активним життям, що тепер назвали б
«по-рузвельтівськи». Щоранку, незалежно від погоди, я йшов
від бульвару Сан-Марсель, на якому мешкав, до купалень на
Сені, пірнав у воду, пропливав двадцять сім кіл і годину йшов
пішки до Іврі, де стояв завод компанії. Там з’їдав сніданок
дроворуба о 7:30, а тоді нетерп­ляче чекав перерви на обід,

69
тим часом лускаючи тверді горішки для головного інжене-
ра містера Чарльза Бетчелора, близького друга й помічника
Едісона. Тут я заприятелював з кількома американцями, які
захопилися мною через мою майстерність у більярді. Я пояс-
нив їм свій винахід, і один із них, містер Д. Каннінгем, голова
механічного відділу, запропонував мені заснувати акціонер-
не товариство. Ця пропозиція мені здалася вкрай сміховин-
ною. Я не мав ніякісінького уявлення, що це означало, крім
того, що це був американський спосіб ведення справ. Однак
нічого з того не вийшло, і впродовж наступних кількох міся-
ців мені довелося їздити сюди-туди по Франції та Німеччи-
ні, усуваючи негаразди на електростанціях. Повернувшись
у Париж, я подав одному з керівників компанії, містерові Ро,
план удосконалення їхніх динамо-машин і дістав змогу його
втілити. Мій успіх був цілковитий, і задоволені директори
нагородили мене привілеєм удосконалювати автоматичні ре-
гулятори, чого мені дуже хотілося. Невдовзі на електростан-
ції, спорудженій на новій залізничній станції в Страсбурзі,
що в Ельзасі, трапилася якась поламка. Провідня виявила-
ся дефектною, під час церемонії відкриття сталося коротке
замикання й велику частину стіни рознесло вибухом прос­то
у присутності старого імператора Вільгельма І. Німецький
уряд відмовився приймати цю електростанцію, й французь-
кій компанії загрожували неабиякі збитки. З огляду на те, що
я знав німецьку мову й мав досвід, мені доручили це непрос­
те завдання — виправити ситуацію, і з цією метою на початку
1883 року я поїхав у Страсбург.
Деякі події, що відбулися в тому місті, залишили нез-
гладний слід у моїй пам’яті. За дивовижним збігом обста-
вин, приблизно тоді там мешкало кілька людей, які стали

70
знаменитими. Пізніше я любив приказувати: «У тому старо-
му містечку передавалися бактерії величі. Дехто нею зара-
зився, але я цього уникнув!» Практична робота, листування
та зустрічі з чиновниками поглинали мене і вдень і вночі,
але за першої ж нагоди я взявся конструювати простий дви-
гун у майстерні навпроти залізничної станції, бо ж привіз
для цього з собою з Парижа деякі деталі. Однак завершен-
ня експерименту я відклав до літа, коли нарешті мав утіху
спостерігати обертання, спричинене змінними струмами
різних фаз, без ковзних контактів чи комутатора, як і заду-
мав за рік до того. Приємність від цього я мав неймовірну,
проте її не порівняти з тією нестямною радістю, що охопила
мене після першого відкриття.
Серед моїх нових друзів був колишній мер міста, містер
Бозен, якого я почасти ознайомив із цим та іншими вина-
ходами і чиєю підтримкою прагнув заручитися. Він щиро
зацікавився мною й представив цей проект кільком замож-
ним людям, але, на мою досаду, безрезультатно. Він прагнув
допомогти мені чим тільки міг, і дата, що наближається —
1 липня 1919 року, — нагадує мені, яку «допомогу» я дістав
від цього чарівного чоловіка, — не фінансову, та аж ніяк не
менш цінну. 1870 року, коли країну захопили німці, містер
Бозен приховав чималенький запас сен-естефського вина
врожаю 1801 року й дійшов висновку, що не знає нікого
достойнішого вжити цей вишуканий трунок, ніж я. Це був
один із тих незабутніх випадків, про які я згадував. Мій друг
заохочував мене за першої ж нагоди повернутися до Пари-
жа й шукати підтримки там. Мені теж цього хотілося, але
через різноманітні дрібні перепони моя робота й перемо-
вини тривали, тож тоді ситуація здавалася безнадійною.

71
 Просто щоб дати уявлення про німецьку ретельність
та «ефективність», згадаю один доволі кумедний випадок.
У коридорі треба було встановити лампу розжарювання
яскравістю, еквівалентною 16 свічкам. І, вибравши відпо-
відне місце, я дав розпорядження майстрові протягнути
дроти. Якийсь час попрацювавши, він дійшов висновку, що
треба порадитися з інженером. Так і вчинив. Інженер висло-
вив кілька застережень, але врешті погодився, що лампу
варто повісити за два дюйми від того місця, яке я вибрав,
отож роботи продовжилися. Потім інженер стривожився
й сказав мені, що треба повідомити інспектора Авердека.
Ця важлива персона приїхала, все оглянула, посперечалась
і вирішила, що лампу треба перенести на два дюйми, саме
на те місце, яке я позначив. Однак незабаром сам Авердек
переполошився й сказав, що повідомив головного інспек-
тора Гієронімуса про цю справу й що я маю почекати на його
рішення. Минуло кілька днів, перш ніж головний інспектор
Гієронімус зміг звільнитися від інших нагальних обов’язків,
але зрештою він таки приїхав, дві години просперечався,
а тоді вирішив перемістити лампу ще на два дюйми. Мої
сподівання на те, що це його рішення було остаточне, розби-
лися на друзки, коли головний інспектор повернувся й ска-
зав мені: «Урядовий радник Функе такий прискіпливий, що
я не наважуся віддавати наказ про встановлення лампи без
його безумовної згоди». Відповідно, домовилися про візит
цього поважного чоловіка. З самого рання ми почали наво-
дити лад і лиск. Усі опорядилися, я надів рукавички, й коли
прибув Функе зі своїм почтом, йому влаштували урочисте
прийняття. Після двох годин обговорень він раптом вигук-
нув: «Мені час їхати» — і, вказуючи на якесь місце на стелі,

72
 Нікола Тесла за роботою у себе в офісі,
Мангеттен, Нью-Йорк, 1916 р.

наказав мені повісити лампу там. То було саме те місце, що

я вибрав від початку.
Приблизно так минали день за днем, але я постановив
досягнути свого хай там що, і в результаті мої зусилля були
винагороджені. До весни 1884 року всі розходження були
залагоджені, електростанцію офіційно прийняли, і я повер-
нувся до Парижа, сповнений приємного передчуття. Один
із керівників пообіцяв мені достойну винагороду в разі успі-
ху, а також належну оцінку вдосконалень, що я вніс до їхніх

73
динамо-машин, тому сподівався отримати чималеньку суму
грошей. Я мав справу з трьома керівниками, яких для зруч-
ності назву А, Б і В. Коли я звертався до А, той казав мені,
що слово за Б. Б натомість був упевнений, що лише В може
щось вирішувати, а той думав, що лише А має повноважен-
ня діяти. Пройшовши цим колом кілька разів, я збагнув, що
моя нагорода виявилася повітряним замком. Цілковитий
провал у спробах дістати капітал для розробок наклався на
інші розчарування, і коли містер Бетчелор наполіг на моєму
від’їзді в Америку з метою переконструювати машини Едісо-
на, я постановив собі спробувати щастя на Землі золотої мрії.
Але цей шанс мало не втратив. Я позбувся свого скромного
майна, заплатив за дорогу й прибув на станцію, коли потяг
уже відходив. У той момент я збагнув, що залишився без гро-
шей і квитків. Треба було вирішити, що робити далі. У Герку-
леса було багато часу на роздуми, але я мав зважитись, доки
біг поряд із потягом, а тим часом протилежні думки пуль-
сували в моїй голові, подібно до коливань у конденсаторі.
В останній момент рішучість, підкріплена спритністю, взяла
гору, і я, пройшовши через звичні процедури, так само триві-
альні, як і неприємні, зумів сісти на корабель до Нью-Йорка,
маючи з собою залишки майна, кілька своїх віршів та статей
і конверт з розрахунками нерозв’язного інтеграла та мого
літального апарата. Мало не всю мандрівку я просидів на
кормі корабля, пантруючи нагоду врятувати кого-небудь від
загибелі на морі, навіть не думаючи про небезпеку. Пізніше,
трохи перейнявши американської практичності, я здригався
від згадки про це й дивувався своїй колишній дурості.
Якби ж то я міг описати словами свої перші вражен-
ня від цієї країни! В арабських казках, які я читав, джини

74
переносили людей у царство мрій, де тих чекали фантас-
тичні пригоди. Зі мною все сталося навпаки. Джин пере-
ніс мене з царства мрій до світу реальності. Те, що лишило-
ся позаду, було всіма сторонами прекрасним, вишуканим
і захопливим; те, що я побачив тут, — механічним, грубим
і непривабливим. Дебелий полісмен крутив свою палицю,
що мені здалася завбільшки з поліняку. Я чемно звернувся
до нього з проханням підказати мені дорогу. «Шість кварта-
лів униз, а тоді ліворуч», — відповів він із нищівним погля-
дом. «І оце Америка? — запитав я себе, неприємно здивова-
ний. — Та вона за рівнем цивілізованості відстає від Європи
на століття!» Коли я поїхав за кордон у 1889 році — через
п’ять років після мого прибуття сюди, — я переконався, що
Америка на понад століття ВИПЕРЕДЖАЄ Європу, й відтоді
не сталося нічого, що змінило б мою думку.
Знайомство з Едісоном стало пам’ятною подією в моєму
житті. Я був вражений, що цей дивовижний чоловік, який
не мав початкових переваг і наукової освіти, стільки всього
досяг. Я вивчив з десяток мов, заглиблювався в літерату-
ру й мистецтво та провів свої найкращі роки в бібліотеках,
читаючи все, що трапить під руку, від «Математичних основ»
Ньютона до романів Поля де Кока, і вважав, що безглуздо
змарнував більшу частину життя. Але незабаром я зрозу-
мів, що нічого ліпшого я зробити не міг. Через кілька тиж-
нів я завоював довіру Едісона, й ось як це сталося.
На «Орегоні», найшвидшому пасажирському паро­плаві
тих часів, відмовили обидва освітлювальні генератори,
й відплиття довелося відкласти. А що надпалубні споруди
збудували після встановлення генераторів, то витягну-
ти їх із трюму було неможливо. Ситуація була серйозна,

75
 Доктор Тесла за роботою у своїй лабораторії

й Едісон дуже засмутився. Увечері я взяв із собою необхід-

ні інструменти й ступив на борт корабля, де провів цілу ніч.
Динамо-машини були у поганому стані, мали кілька корот-
ких замикань і розривів, але з допомогою команди мені
вдалося їх полагодити. О п’ятій ранку, йдучи П’ятою аве-
ню до своєї майстерні, я зустрів Едісона, Бетчелора й кіль-
кох інших, які поверталися додому відпочивати. «Ось і наш
парижанин гуляє вночі», — сказав той. Коли я відповів, що
йду з «Орегона» і що полагодив обидві машини, він мовчки
на мене глянув та пішов геть, не мовивши більше ні слова.
Однак коли вони вже далеченько відійшли, я почув його
ремарку: «Бетчелоре, який він збіса гарний хлопець», —
і відтоді я мав повну свободу в плануванні своєї роботи.
Мало не рік я працював з пів на одинадцяту ранку до п’ятої
ранку наступного дня, без жодного винятку. Едісон сказав
мені: «У мене було багато працелюбних асистентів, але ви

76
перевершуєте всіх». Упродовж цього періоду я спроектував
двадцять чотири різні типи стандартних машин з корот-
кими осердями й однаковими схемами на заміну старим.
Керівник пообіцяв мені п’ятдесят тисяч доларів по закін-
ченні цих робіт, але виявилося, що то був злий жарт. Мене
це болюче вразило, і я покинув посаду.
Відразу по тому до мене звернулося кілька людей
з пропозицією заснувати під моїм іменем компанію з ви-
робництва дугових ламп, і я погодився. Нарешті з’явила-
ся можливість розробити двигун, та коли я розповів про
це своїм новим компаньйонам, ті відповіли: «Ні, ми хочемо
дугову лампу. Нам байдуже до цього вашого змінного стру-
му». 1886 року моя система освітлення була вдосконалена
і прий­нята для промислового й муніципального застосу-
вання. Я став вільним, але не володів нічим, крім сертифі-
ката з гарним гравіюванням на акції гіпотетичної вартості.
Далі настав період боротьби у новому середовищі, до якої
я не надавався, але в кінці квітня 1887 року дістав нагороду:
було засновано «Електричну компанію Тесли» з лаборато-
рією й необхідним обладнанням. Виготовлені там двигуни
були точно такі, якими я їх уявляв. Я навіть не намагався
покращити проекти — просто відтворив образи саме так,
як вони виникали в моїй уяві, й машини завжди працюва-
ли як треба.
У першій половині 1888 року була досягнута домовле-
ність з компанією «Вестінгауз електрік» щодо виготовлен-
ня великої партії двигунів. Але все ще треба було подолати
великі труднощі. Моя система ґрунтувалася на застосуванні
струму низької частоти, а фахівці з цієї компанії надавали
перевагу частоті 133 герци, щоб дістати переваги під час

77
трансформації. Вони не хотіли відмовлятися від свого стан-
дарту, тож я зосередив зусилля на тому, щоб пристосувати
двигун до цих умов. Ще потрібно було виготовити двигун,
здатний ефективно працювати на цій частоті з двожильним
живленням, чого досягнути було нелегко.
Однак під кінець 1889 року моїх послуг у Піттсбурзі біль­
ше не потребували, тож я повернувся в Нью-Йорк і відно-
вив експериментальну роботу в лабораторії на Ґранд-стріт,
де відразу почав конструювати високочастотні машини.
Проблеми роботи в цій недослідженій галузі були нові й до-
сить незвичні, тож я зіткнувся з багатьма складнощами.
Я відмовився від індуктивної котушки, побоюючись, що во-
на не зможе виробляти ідеальні синусоїдні коливання, такі
важливі для резонансу. Якби не це, я заощадив би багато
роботи. Ще одним мінусом високочастотного генератора
змінного струму здавалася непостійна швидкість обертан-
ня, що загрожувало істотним обмеженням у його застосу-
ванні. Я вже помітив під час демонстрацій для Американ-
ського інституту інженерів-електриків, що резонанс кіль-
каразово зникав, вимагаючи підлаштування, але тоді я ще
й не думав про те, що відкрив значно пізніше, — спосіб, як
домогтись для такого генератора сталої швидкості обер-
тання з відхиленням лише на маленьку частку оберту між
крайніми навантаженнями.
Врахувавши багато інших факторів, я побачив сенс у то-
му, щоб розробити простіший пристрій, який виробляв би
електричні коливання. 1856 року лорд Кельвін висунув
теорію розряду конденсатора, але це важливе знання не
знайшло практичного застосування. Я ж бачив такі мож-
ливості й узявся розробляти індукційний пристрій на ос-

78
нові цього принципу. Мій поступ був такий швидкий, який
1891 року під час лекції я міг показати котушку, яка іскрила
мало не на п’ять дюймів. Я тоді відверто розповів інженерам
про мінуси перетворення напруги за новим методом, а са-
ме втрати в іскровому розряднику. Подальше дослідження
показало, що незалежно від середовища — повітря, водень,
випари ртуті, олія чи потік електронів, — коефіцієнт корис-
ної дії лишається таким самим. Це закономірність, дуже
схожа на ту, яка керує перетворенням механічної енергії.
Можна скинути вагу з певної висоти чи перемістити її ниж-
че будь-яким іншим способом, але кількість роботи через
це не зміниться. Однак, на щастя, ця завада не критична, бо
85 % коефіцієнта корисної дії можна досягнути правильним
співвідношенням резонансних контурів. Відколи мій вина-
хід був уперше оприлюднений, його стали повсюдно засто-
совувати, й він спричинив революцію в багатьох галузях.
Але на нього ще чекає велике майбутнє. 1900 року, діставши
потужні розряди на 100 футів і спрямувавши струм навколо
Землі, я згадав крихітну іскру, яку побачив у своїй лаборато-
рії на Ґранд-стріт, і був пойнятий радістю, подібною до тієї,
що відчув, коли відкрив обертове магнітне поле.
 Р О З ДІ Л 5

ПІДСИЛЮВАЛЬНИЙ
ПЕРЕДАВАЧ
Озираючись на події свого минулого, я усвідомлюю, як непо-
мітно обставини впливають на людські долі. Щоб проілюст­
рувати це, розповім про випадок зі своєї юності. Якогось
зимового дня мені з хлопцями вдалося видертись на висо-
кий пагорб. Сніг був досить глибокий, і теплий вітер з півдня
робив його підхожим для наших забав. Ми розважалися,
кидаючи сніжки, що потім якийсь час котилися, набираючи
снігу, й намагалися перевершити один одного у цьому захоп­
ливому занятті. Аж ось одна зі сніжок покотилася далі за
інші, розростаючись до величезних розмірів, доки не стала
завбільшки з будинок і загриміла вниз, у долину, з такою си-
лою, що задрижала земля. Я дивився на неї мов зачарований,
не розуміючи, що сталося. Ще кілька тижнів картина тієї ла-
вини стояла в мене перед очима і я все думав, як щось таке
маленьке може розростися до такого величезного розміру.
Відтоді мене вабило підсилення слабких дій, і, багато років
по тому, почавши експериментальне вивчення механічного
та електричного резонансу, я одразу ним зацікавився. Мож-
ливо, якби не те сильне дитяче враження, я й не став би дово-
дити до кінця досліди з іскоркою, яку добув у своїй котушці

83
 Рука Тесли – один із найперших рентгенівських знімків

індуктивності, й так і не зробив би свого найкращого вина-

ходу, справжню історію якого вперше викладаю тут.
«Мисливці на знаменитостей» питали мене, яке зі своїх
відкриттів я ціную найбільше. Та це як подивитися. Не один
представник технічних наук, фахівець у певній галузі, але
схильний до педантизму та короткозорості, стверджував,
що, крім індукційного електродвигуна, я майже нічо-
го практичного світові не дав. Це кричуща помилка. Нову
ідею не можна судити за її миттєвими результатами. Моя
система передавання енергії за допомогою змінного струму

84
з’явилася в певний психологічний момент як довгождана
відповідь на насущні запити промисловості, і, хоч, як завж-
ди, довелося долати чималий опір та примиряти інтереси
протилежних сторін, початок комерційного застосування не
можна було відкладати надовго. Але порівняймо цю ситуа-
цію з тією, що склалася, скажімо, з моєю турбіною. Здавало-
ся б, такий простий і гарний винахід з багатьма рисами іде-
ального двигуна варто прийняти відразу, що, безсумнівно,
за подібних умов і сталося б. Але очікуваний ефект від обер-
тового поля полягав не в тому, щоб зробити наявне облад-
нання непотрібним, а навпаки, — наділити його додатковою
цінністю. Ця система надавалася до створення нового облад-
нання, але також і до поліпшення старого. Моя турбіна — це
поступ зовсім інакшого характеру. Докорінна відмінність
полягає в тому, що її успіх означав би відмову від застарілих
типів первинних двигунів, на які були витрачені мільярди
доларів. За таких обставин прогрес мусить бути повільний,
і напевно, найбільшою завадою стає упереджена думка, яка
складається в експертів через організований спротив.
Ось лиш недавно мені довелося пережити гірке розчару-
вання, зустрівшись зі своїм другом і колишнім помічником,
Чарльзом Ф. Скоттом, тепер викладачем електричної інже-
нерії в Єльському університеті. Я довгий час з ним не бачив-
ся і зрадів можливості трохи потеревенити у своєму кабінеті.
Звісно, наша розмова сама собою перейшла на мою турбіну,
і я дуже розпалився. «Скотте, — вигукнув я, захопившись сво-
їм баченням славного майбутнього, — моя турбіна пустить
на брухт усі теплові двигуни у світі!» Скотт почухав підборід-
дя і замислено відвів погляд. «Чималенька вийде купа брух-
ту», — відповів він і пішов, не сказавши більше й слова!

85
 Однак ці та інші мої винаходи були лише кроками впе-
ред у певному напрямку. Розробляючи їх, я просто слухався
вродженого потягу вдосконалювати вже наявні пристрої,
особливо не задумуючись над куди нагальнішими потре-
бами. Підсилювальний передавач став плодом багаторічної
праці, що її найголовнішою метою було розв’язання проб­
лем, безмежно важливіших для людства, ніж просто роз-
виток промисловості.
Якщо пам’ять мене не зраджує, то саме в листопаді 1890 р.
я провів лабораторний експеримент, один із найдивовижні-
ших та найвидовищніших серед тих, що ввійшли до анналів
науки. Вивчаючи поведінку високочастотних струмів, я дій-
шов висновку, що в кімнаті можна створити електричне
поле достатньої напруженості, щоб спалахнули безелек-
тродні вакуумні лампи.
Отож, був побудований трансформатор для перевірки
цієї теорії, й перше випробування виявилося на диво успіш-
ним. Нині важко оцінити, що тоді означали ці дивні явища.
Ми прагнемо нових вражень, але швидко до них байдужіє-
мо. Вчорашні дивовижі сьогодні стають звичними речами.
Коли мої лампи були показані вперше, на них дивилися з по-
дивом, який неможливо описати. З усіх кінців світу постій-
но надходили запрошення, мені пропонували різноманітні
почесті та інші улесливі заохочення, від яких я відмовлявся.
Але 1892 року я вже більше не міг опиратися таким про­
ханням і поїхав у Лондон, де прочитав лекцію в Інституті
інженерів-електриків. Я планував відразу ж вирушити до
Парижа, щоб задовольнити таке саме прохання, але сер
Джеймс Дьюар наполіг на моєму виступі у Королівському
інституті. Зазвичай я не відступав від своїх рішень, але лег-

86
ко піддався наполегливим умовлянням великого шотланд-
ця. Він посадив мене в крісло й налив півсклянки чудового
брунатного напою, що мінився всіма кольорами веселки
й смакував, наче нектар. «Отож, — сказав він, — ви сиди-
те у кріслі Фарадея і смакуєте віскі, що він колись любив
пити». І це був гідний заздрості досвід. Наступного вечора
я провів демонстрацію перед Інститутом, по закінченні якої
лорд Релей звернувся до аудиторії, і його сповнені похва-
ли слова стали першою спонукою до дії. Я втік із Лондона,
а пізніше — з Парижа, щоб сховатися від похвал, що сипали-
ся на мене, й поїхав додому, де пройшов через щонайтяжчі
муки й нездужання. Оклигавши, я почав складати плани
щодо відновлення своєї роботи в Америці. До того моменту
я ніколи не усвідомлював, що був наділений якимсь особ­
ливим талантом до винахідницт­ва, але так сказав лорд Ре-
лей, якого я завжди вважав за ідеальну людину науки, тож
вирішив, що коли це правда, то мені варто зосередитися на
якійсь великій ідеї.
Якось, бродячи в горах, я шукав прихистку від грози, що
насувалася. У небі нависали важкі хмари, але дощу чомусь
не було, аж тут раптом сяйнула блискавка, й за мить полило
як з відра. Таке спостереження підштовхнуло мене до думки,
що ці два явища були тісно пов’язані як причина й наслі-
док, і після нетривалих роздумів я дійшов висновку, що при
випаданні води супровідна електрична енергія незначна,
а функція блискавки дуже схожа на роль чутливого спуско-
вого гачка.
Ось вона, колосальна можливість прогресу! Якби ми
могли генерувати електричні впливи потрібної якості, вся
наша планета й умови життя на ній змінилися б. Сонце

87
випаровує воду з океанів, вітер жене її в далекі краї, де та
залишається в стані щонайтоншої рівноваги. Якби нам
до снаги було порушити цю рівновагу тоді й там, де треба,
ми могли б довільно керувати цим могутнім животворним
потоком, як нам забажається. Ми могли б зрошувати без-
плідні пустелі, створювати озера й річки та забезпечувати
себе енергією в необмежених кількостях. Це був би найдієві-
ший спосіб користатися з Сонця для задоволення людських
потреб. Втілення цього задуму залежало від нашої здатності
створювати електричні сили такого ж порядку, що і в при-
роді. Ця ідея здавалася нездійсненною, але я постановив
собі спробувати, й відразу ж по поверненні до США влітку
1892 року почав роботу, для мене ще привабливішу тим, що
такий же спосіб застосовувався б для успішного бездрото-
вого передавання енергії.
Перші задовільні результати були здобуті навесні наступ-
ного року, коли я досягнув напруги близько мільйона вольт
за допомогою свого конічного котка. У світлі сучасних знань
це небагато, але тоді це видавалося досягненням. Прогрес був
безперервним, аж доки мою лабораторію не знищила поже-
жа 1895 року. Про нього можна судити зі статті Т. С. Мартіна,
що з’явилася у квітневому випуску «The Century Magazine».
Те лихо багато в чому відкинуло мене назад, тож більшу час­
тину року я присвятив плануванню та реконструкції. Однак
щойно дозволили обставини, я повернувся до роботи.
Хоч і знаючи, що більших електрорушійних сил можна
досягти за допомогою пристрою більших розмірів, я інс­
тинктивно відчував, що це можливо здійснити й за допо-
могою відносно невеликого і компактного трансформа-
тора, якщо правильно його сконструювати. Проводячи

88
 Рентгенівський знімок людської стопи в черевику. Тесла зробив
цей знімок з відстані 8 футів за допомогою власноруч зробленої
вакуумної трубки, схожої на трубку Ленарда, 1896 р.

дослідження із вторинним контуром у формі пласкої спі-

ралі, як проілюстровано в моїх патентах, я здивувався від-
сутності стримерів*, і незабаром відкрив, що причина цьо-
го — розміщення витків та їхня взаємодія. Зискуючи з цього
спостереження, я вирішив використати високовольтний
провідник з витками великого діаметра, достатньо від-
даленими один від одного, щоб зменшити розподілену

* Стримери — світні тонкі іонізовані провідні канали.

89
електроємність, а також уникнути небажаного накопичен-
ня заряду в будь-якому місці. Застосування цього принципу
дало мені змогу дістати напругу потужністю чотири міль-
йони вольт, близьку до максимуму, досяжного в моїй новій
лабораторії на Г’юстон-стріт, бо розряди сягнули 16 футів.
Фото цього передавача було надруковане в листопадовому
випуску журналу «Electrical Review» за 1898 рік.
Щоб досягти більшого в цій галузі, мені потрібен був від-
критий простір. Навесні 1899 року, здійснивши підготовчі захо-
ди до зведення бездротової установки, я поїхав у Колорадо, де
провів понад рік. Там я вніс до неї інші поліпшення та вдоско-
налення, що дали змогу генерувати струми довільної напруги.
Зацікавлені знайдуть деяку інформацію щодо проведених там
експериментів у моїй статті «Проблема збільшення людської
енергії» в «The Century Magazine» за червень1900 року.
«Electrical Experimenter» попросив мене досить деталь-
но все пояснити, щоб юні читачі цього журналу могли чіт-
ко зрозуміти конструкцію та принцип роботи мого «під-
силювального передавача», а також його застосування.
По-перше, це резонансний трансформатор із вторинною
обмоткою, в якому частинки, заряджені до високого потен-
ціалу, займають велику площу й розміщуються просторо-
во вздовж ідеальних вигнутих поверхонь з дуже великими
радіусами кривини і належною відстанню між ними, так
забезпечуючи всюди невелику поверхневу густину заряду,
щоб ніде не сталося стікання, навіть якщо провідник неізо-
льований. Він підходить для будь-якої частоти, від кількох
до багатьох тисяч коливань за секунду, й може застосову-
ватися для генерування струмів неймовірної величини та
помірної напруги або ж меншої сили струму та величезної

90
електрорушійної сили. Максимальна електрична напруга
залежить від кривини поверхонь, на яких розміщені заря-
джені частинки, а також їхньої площі.
Судячи з мого попереднього досвіду, сто мільйонів
вольт цілком досяжні. Або ж можна дістати струми на ба-
гато тисяч ампер в антені. Для таких результатів потрібна
конст­рукція дуже скромних розмірів. Теоретично, для до-
сягнення такої електрорушійної сили достатньо термінала
діаметром менш ніж 90 футів, тоді як для антенних струмів
2000–4000 ампер при звичайних частотах достатньо діамет­
ра не більш ніж 30 футів.
У вужчому сенсі, це бездротовий передавач, у якому
електромагнітне випромінювання зовсім незначне, якщо
порівнювати з усією енергією, при такій умові коефіцієнт
згасання надзвичайно малий і потужний заряд накопичу-
ється за підвищеної ємності. Такий контур може бути збу-
джений імпульсами будь-якої, навіть дуже низької частоти
і видаватиме синусоїдні і безперервні коливання, подіб-
но до генератора змінного струму. Однак якщо взяти най-
вужче значення термінів, це резонансний трансформатор,
який, маючи ці якості, точно допасований до земної кулі
та її електричних констант і властивостей, через що стає
високоефективним і продуктивним у бездротовому переда-
ванні енергії. При цьому відстань може бути яка завгодно,
бо величина переданих імпульсів від неї не залежить. Дію
можна навіть посилити зі збільшенням віддалі до установ-
ки відповідно до точної математичної залежності.
Цей винахід — один із багатьох, що належать до моєї
Світової системи бездротового передавання енергії, яку
я заходився комерціалізувати по поверненні в Нью-Йорк

91
1900 року. Якщо говорити про безпосередні цілі мого заміру,
вони чітко висловлені в технічному звіті, складеному в той
період. Цитую:
«Світова система стала результатом поєднання кількох
власних відкриттів, які винахідник зробив у процесі три-
валого дослідження та проведення експериментів. Вона
уможливлює не лише миттєве й точне бездротове переда-
вання будь-яких сигналів, повідомлень чи знаків у будь-
яку частину світу, але також і взаємодію наявних телефон-
них, телеграфних та інших станцій зв’язку без внесення
будь-яких змін до їхнього теперішнього обладнання. Ска-
жімо, за її допомогою телефонний абонент може говорити
з будь-якими іншими абонентами на планеті. Недорогий
приймач, не більший за наручний годинник, дасть йому
змогу спілкуватися де завгодно, на суші й на морі, й слуха-
ти мовлення чи музику з хоч якого далекого місця. Ці при-
клади наведені, просто щоб дати уявлення про можливості
цього чудового наукового досягнення, яке скасовує від-
стань і робить першокласний природний провідник, Зем-
лю, придатним для всіх незліченних завдань, що людська
винахідливість поклала на дротовий зв’язок. Один із очіку-
ваних результатів — те, що будь-який пристрій, керований
за допомогою одного чи більше дротів (на очевидно обме-
женій відстані), може з такою самою легкістю й точністю
працювати без штучних провідників і на відстанях, обме-
жених хіба фізичними розмірами земної кулі. Отож, цей
досконалий метод передавання не тільки відкриє цілковито
нові галузі комерційного застосування, а й значно розши-
рить старі. Світова система передавання енергії ґрунтуєть-
ся на застосуванні таких важливих винаходів і відкриттів:

92
 1. Трансформатор Тесли. Цей прилад відіграє таку ж
революційну роль у генеруванні електричних коливань,
як порох у веденні війни. Винахідник за допомогою цьо-
го приладу генерував струми, у багато разів сильніші за
створювані звичайним способом, та іскри завдовжки
100 футів.
2. Підсилювальний передавач. Це найліпший винахід
Тесли — специфічний трансформатор, спеціально пристосо-
ваний збуджувати Землю, яка є тим же в передаванні елек-
тричної енергії, що й телескоп в астрономічних спостере-
женнях. Використовуючи цей чудовий пристрій, Тесла уже
досягнув електричних струмів більшої сили, ніж у блис­
кавки, і передав навколо земної кулі струм, достатній, щоб
засвітити понад двісті ламп розжарювання.
3. Бездротова система Тесли. Ця система охоплює низ-
ку удосконалень та є єдиним відомим способом економно
передавати електроенергію на великі відстані без дротів.
Ретельні випробування й заміри з експериментальною
станцією великої потужності, яку винахідник збудував у Ко-
лорадо, продемонстрували, що можна передавати енергію
в будь-якій кількості, за потреби просто крізь земну кулю,
із втратами, що не перевищують кількох відсотків.
4. Мистецтво індивідуалізації. Цей винахід Тесли про-
ти звичайного «налаштування» є тим самим, що й вишукана
мова проти нерозбірливого говоріння. Він дає змогу переда-
вати сигнали чи повідомлення цілком таємно й ексклюзив-
но як в активному, так і в пасивному аспектах, тобто захи-
щаючи від впливу та не впливаючи на інші сигнали. Кожен
сигнал — це наче безпомильно впізнавана особа, й немає
фактично ніяких меж щодо кількості станцій чи приладів,

93
 Нікола Тесла у віці 64 років

якими можна було б керувати водночас, і вони ніяк не впли-

вали б одне на одного.
5. Земні стоячі хвилі. Це чудове відкриття, кажучи прос­
тими словами, означає, що Земля реагує на електричні
коливання певної частоти так само, як камертон на певні
звукові хвилі. Ці специфічні електричні коливання, здатні
сильно збудити земну кулю, уможливлюють безліч засто-
сувань величезної ваги в підприємництві та багатьох інших
сферах.
Перша електростанція Світової системи може бути
вве­дена в експлуатацію за дев’ять місяців. З такою стан­
цією можна буде досягнути потужності до десяти мільйонів

94
кінсь­ких сил*; вона розрахована на роботу з якнайбільшою
кількістю технічних досягнень без очікуваних додаткових
витрат. Серед них варто згадати такі:
1. Об’єднання нинішніх телеграфних станцій чи служб
по всьому світу;
2. Створення таємного й захищеного урядового теле-
графного зв’язку;
3. Об’єднання всіх нинішніх телефонних станцій чи
служб по всьому світу;
4. Всесвітнє розповсюдження найголовніших новин,
телеграфом чи телефоном, із залученням преси;
5. Створення такої ж Світової системи передавання ін-
формації для ексклюзивного приватного користу-
вання;
6. Сполучення та узгоджене функціонування всіх бір-
жових телеграфних апаратів у світі;
7. Заснування Світової системи розповсюдження му-
зики тощо;
8. Універсальна служба часу з використанням недоро-
гих годинників, що показуватимуть час з астроно­
мічною точністю й узагалі не потребуватимуть обслу-
говування;
9. Світове передавання надрукованих чи написаних від
руки символів, листів, чеків тощо;
10. Створення світової морської служби, що давала б
можливість мореплавцям на всіх суднах прокладати
досконалий маршрут без компаса, точно визначати

* 1 кінська сила = 746 Вт.

95
 місце свого перебування, час і швидкість, запобігати
зіткненням та катастрофам тощо;
11. Запровадження системи друку у світовому масштабі
на суші й на морі;
12. Світове відтворення фотографій та різноманітних
малюнків чи записів».
Я також запропонував провести демонстрації бездрото­
вого передавання енергії у невеличких масштабах, але до-
статніх, щоб переконати глядачів. Окрім цього, я згадав ін-
ші, куди важливіші свої відкриття, відомості про які будуть
розкриті колись у майбутньому.
У Лонґ-Айленді була збудована установка з вежею зав­
вишки 187 футів зі сферичним терміналом діаметром
68 футів. Цих розмірів достатньо, щоб передавати практич-
но скільки завгодно енергії. Спочатку планувалося переда-
вати від 200 до 300 кВт, але пізніше я мав намір перейти до
кількох тисяч кінських сил. Передавач мав випромінювати
комплекс хвиль зі спеціальними характеристиками, і я про-
думав унікальний метод дистанційного керування енергією
будь-якої величини.
Два роки тому ця вежа була зруйнована, але робота над
моїми проектами триває, тож буде збудована ще одна вежа,
дещо поліпшена. З цього приводу мені хотілося б спросту-
вати вельми поширені заяви, ніби цю споруду демонтува-
ли за розпорядженням уряду, які, в обставинах воєнного
часу, можуть створити упередження в головах тих, кому,
можливо, невідомо, що документи, які 30 років тому нада-
ли мені честь американського громадянства, завжди збе-
рігаються в сейфі, тоді як мої нагороди, дипломи, ступені,
золоті медалі та інші відзнаки складені у старі валізи. Якби

96
заяви ті мали підстави, мені повернули б велику суму гро-
шей, витрачену на будівництво вежі. Навпаки, в інтересах
уряду було її зберегти, тим паче (коли згадати лише одну
її користь), що вона уможливила б виявлення підводних
човнів у будь-якій частині світу. Всі мої пристрої та винахо-
ди завжди були до послуг урядовців. Від початку конфлікту
в Європі я собі в збиток працював над винаходами в сфері
повітряної навігації, судноплавства та бездротового пере-
давання енергії, що мали для країни найбільше значення.
Добре обізнаним людям відомо, що мої ідеї революціонува-
ли промисловість Сполучених Штатів. І я не знаю винахід-
ника, якому б у цьому плані пощастило так, як мені, а надто
що стосується використання його винаходів на війні. Рані-
ше я утримувався від того, щоб відкрито висловлюватися
на цю тему, бо здавалося недоречним перейматися особис­
тими питаннями, коли світ був у страшній біді.
З огляду на чутки, що доходили до мене, хотів би додати,
що містер Джон Пірпонт Морґан цікавився мною не з біз-
несовою метою, а через свою великодушність, завдяки якій
допомагав багатьом іншим першовідкривачам. Він виконав
свою щедру обіцянку сповна, й було би безпідставно чекати
від нього чогось іще. Він дуже високо оцінив мої досягнення
й всіляко запевнив мене у своїй цілковитій вірі в мою здат-
ність врешті здійснити задумане. Я не маю бажання тіши-
ти недалеких і заздрісних персон тим, що припиню свою
діяльність. Для мене ці люди — ніщо інше як бактерії якоїсь
огидної хвороби. Мій проект уповільнили закони природи,
бо світ до нього ще не був готовий. Він надто випереджав
свій час. Але колись ті ж таки закони переважать, і на нього
чекатиме запаморочливий успіх.
 Р О З ДІ Л 6

МИСТЕЦТВО
ТЕЛЕМЕХАНІКИ
Жоден винахід, якому я присвячував себе, не вима-
гав такого розумового напруження й не виснажував такою
небезпечною мірою найтонші волокна мого мозку, як систе-
ма, в основі якої лежить підсилювальний передавач. Я вклав
усю енергію та запал своєї молодості у відкриття, пов’яза-
ні з обертовим магнітним полем, але ці ранні роботи мали
інакший характер. Хоч вони й вимагали зусиль, та не потре-
бували такої напруженої, виснажливої проникливості, яку
потрібно було застосовувати, розв’язуючи численні непрості
проблеми бездротового передавання енергії. Попри рідкісну
фізичну витривалість, у той період мої перенапружені нерви
врешті збунтувались і я пережив цілковитий нервовий зрив,
саме тоді, коли до вирішення цього тривалого і складного
завдання було рукою сягнути.
Безсумнівно, пізніше я заплатив би більшу ціну і, дуже
ймовірно, що моя кар’єра закінчилася б передчасно, якби
доля не подарувала мені захисний механізм, який, зда-
валось, удосконалився з плином років і незмінно почи-
нає діяти, коли в мене вичерпуються сили. Доки він пра-
цює, я захищений від небезпеки перенавантаження, що

101
загрожує іншим винахідникам, і, власне, мені не потрібні
відпустки, без яких більшість людей не можуть обходитися.
Виснажившись, я просто беру приклад із чорношкірих, які
«легко засинають, тоді як білих мучить тривога». Спробую
висунути теорію, що не належить до моєї сфери: напевно,
в тілі потроху збирається певна кількість якоїсь токсич-
ної речовини, і я впадаю в мало не летаргійний стан, що
триває рівно півгодини. Прокинувшись, я почуваюся так,
наче події, які передували засинанню, сталися дуже давно,
і якщо намагаюся продовжити перерваний хід думок, від-
чуваю до них справдешню огиду. Поневолі я беруся за іншу
роботу й дивуюся свіжості свого розуму й легкості, з якою
долаю перешкоди, що раніше заганяли мене в глухий кут.
Через кілька тижнів або місяців мій запал до тимчасово
покинутого винаходу повертається і я гарантовано знахо-
джу відповіді на всі докучливі питання майже без зусиль.
У зв’язку з цим я розповім про один незвичайний випа-
док, що може становити інтерес для тих, хто вивчає психо-
логію. Я спричинив дивовижне явище за допомогою свого
заземленого передавача й докладав зусиль, щоб визна-
чити справжнє його значення щодо струмів, які переда-
ються крізь земну кулю. Заняття виявилося безнадійним:
я невтомно працював понад рік, але намарне. Це глибоке
дослідження так мене захопило, що я забув про все інше,
навіть про підірване здоров’я. Врешті, коли я вкрай висна-
жився, природа задіяла свій запобіжний механізм і я впав
у летаргійний сон. Повернувшись до тями, я з жахом усвідо-
мив, що неспроможний відновити в пам’яті картини зі сво-
го життя, крім тих, що стосувалися мого раннього дитинст­
ва — найперших вражень, які запали в мою свідомість.

102
Як не дивно, але ці спогади виринали в мене перед очима
з дивовижною чіткістю й давали таке бажане полегшення.
Ніч за ніччю, засинаючи, я думав про них, і мені відкривало-
ся дедалі більше подій з минулого. Образ моєї матері завж-
ди був головною фігурою тої вистави, яка поволі розгорта-
лася переді мною, й поступово мене охопило бажання знову
її побачити. Це почуття стало таким сильним, що я вирішив
призупинити роботу й задовольнити своє прагнення. Але
покинути роботу в лабораторії виявилося не так просто,
й минуло кілька місяців, упродовж яких мені вдалося відно-
вити в пам’яті всі враження зі свого минулого життя аж до
весни 1892 року. В наступному епізоді, що виринув із тума-
ну забуття, я побачив себе в паризькому «Отелі де ля Пе»,
де щойно очуняв від такого свого летаргійного провалу,
викликаного тривалим мозковим напруженням. Уявіть той
біль і муки, що я пережив, коли в голові промайнув спогад
про те, як мені вручили телеграму з сумною звісткою, що
моя мати при смерті. Я згадав свою довгу мандрівку додому
без години перепочинку і як вона померла, промучившись
кілька тижнів! А особливо дивно було те, що в цей період
частково втраченої пам’яті я міг згадати найдрібніші дета-
лі та найнесуттєвіші спостереження зі своїх експериментів
і навіть розповісти напам’ять цілі сторінки текстів та склад-
них математичних формул.
Я твердо вірю в закон компенсації. Справдешня вина-
города завжди відповідна до праці та принесених жертв.
Це одна з причин, чому я маю певність, що серед усіх моїх
винаходів саме підсилювальний передавач стане для май-
бутніх поколінь найважливішим і найціннішим. Мене спону-
кають до цього передбачення не так думки про комерційну

103
 Бездротова комунікаційна башта Ванденкліф: величезна котушка
Тесли, задумана як прототип трансатлантичного радіотелеграфа
й бездротового передавача енергії, с. Шорхем,
штат Нью-Йорк, 1901–1902 рр. Її так і не було добудовано.

чи промислову революцію, що їх він, звісно, спричинить,

як про гуманітарні наслідки багатьох досягнень, які він
уможливлює. Проста корислива вигода важить мало про-
ти вищих благ цивілізації. Ми постаємо перед великими
проблемами, які неможливо розв’язати, піклуючись тіль-
ки про своє матеріальне існування, навіть якщо робити це
повною мірою. Навпаки, прогрес у цьому напрямку пов’я-
заний з ризиком та небезпеками, аж ніяк не меншими за ті,
що породжені нуждою й стражданнями. Якщо ми колись
розщепимо атом чи винайдемо якийсь інший спосіб виро-
блення дешевої й невичерпної енергії в будь-якому місці
земної кулі, це досягнення, замість стати благословенням,

104
може призвести до катастрофи, спричинивши поширення
міжусобиць та анархії, що врешті закінчиться приходом до
влади ненависного силового режиму. Найбільше благо стає
результатом технічних досягнень, що сприяють єднанню та
гармонії, і мій бездротовий передавач — саме такий. За його
допомогою людський голос та образ будуть відтворювати-
ся будь-де, заводи користуватимуться енергією водоспа-
дів, перебуваючи за тисячі миль від них, літальні апарати
круж­лятимуть навколо планети без упину, керована соняч-
на енергія створюватиме озера й річки для використання
їхньої рушійної сили і перетворення безводних пустель на
родючі землі. Його залучення в роботу телеграфічної, теле-
фонної та подібних служб автоматично усуне атмосферні та
інші перешкоди, які нині значно обмежують застосування
бездротового передавання енергії.
На цю актуальну тему буде не зайве сказати кілька слів.
Упродовж останнього десятиліття кілька людей зарозумі-
ло заявляли, що їм вдалося впоратися з проблемою пере-
шкод. Я ретельно вивчив усі представлені способи й випро-
бував більшість із них ще до оприлюднення, але виявив, що
всі вони невдалі. Нещодавня офіційна заява від Військово-
Морських Сил США, напевно, навчила деяких редакторів
новин, схильних обманюватися, бачити справжню вартість
таких повідомлень. Зазвичай, ці спроби ґрунтуються на та-
ких помилкових теоріях, що коли потрапляють мені на очі,
я не можу не потішатися над ними. Зовсім недавно під ог-
лушливі фанфари сповістили про нове відкриття, але вия-
вилося, що знову гора народила мишу.
Це нагадує мені про один захопливий випадок, який
трапився багато років тому, коли я проводив свої експе-

105
рименти зі струмами високої частоти. Тоді Стів Броді саме
стрибнув з Бруклінського мосту. Пізніше цей трюк заялози-
ли імітатори, але повідомлення про перше виконання зво-
рохобило Нью-Йорк. Тоді мене легко було вразити, і я часто
згадував у розмовах цього відважного першопрохідця.
Якогось спекотного пообіддя я відчув потребу освіжити-
ся й зайшов в один із тридцяти тисяч загальнодоступних
закладів цього чудового міста, де подавали смачний 12 %
напій, що тепер можна знайти тільки в бідних і зруйнова-
них європейських країнах. Публіка була велика й не надто
вишукана, і тема для розмови дала мені чудову нагоду для
легковажної репліки: «Саме це я й сказав, коли стрибнув
з мосту».
Щойно я пробурмотів ці слова, як відчув себе спільни-
ком Тимотея з балади Шиллера*. За мить здійнялася бу-
ча й десяток голосів викрикнуло: «Це Броді!» Я кинув на
шинквас четвертак і вибіг у двері, але натовп наступав мені
на п’яти, волаючи «Стій, Стіве!», що, напевно, збивало всіх
з пантелику, бо багато людей намагалися мене схопити, до-
ки я мчав до свого прихистку. Бігом огинаючи будинки, я,
на щастя, зумів — скориставшись пожежною драбиною —
дістатися до лабораторії, де скинув пальто і, прикинувшись
старанним ковалем, став до горнила. Але ці перестороги
виявилися зайвими — я втік від своїх переслідувачів. Багато

* Йдеться про баладу Фрідріха Шиллера «Івікові журавлі», у якій

птахи стали єдиними свідками вбивства пісняра Івіка, а його вбивця,
перебуваючи під впливом приголомшливого театрального дійства,
зрадив себе словами, зверненими до свого поплічника: «Глянь, Тимо-
тею, — віддалі // Не Івікові журавлі?» (пер. Миколи Лукаша).

106
років по тому, ночами, коли уява перетворює незначні три-
воги дня на примари, крутячись у ліжку, я часто думав, як
склалася б моя доля, якби той натовп схопив мене й виявив,
що я не Стів Броді!?
Отож, той інженер, який нещодавно представив перед
технічним комітетом новий спосіб позбутися атмосферних
перешкод, ґрунтований на «раніше не знаному законі при-
роди», здається, поводився, як і я, нерозважливо, заявля-
ючи, що ці перешкоди поширюються вгору й униз, тоді як
від передавача — вздовж поверхні землі. Це означало б, що
конденсатор, як земна куля з її газовою оболонкою, може
заряджатися й розряджатися у спосіб, що дуже суперечить
основним принципам, викладеним у кожному підручнику
з основ фізики. Таке припущення визнали б помилковим
ще за часів Франкліна, бо вже тоді згадані явища були добре
відомі і тотожність між атмосферною та машинною елект­
рикою була чітко встановлена.
Очевидно, що природні та штучні перешкоди поширю­
ються через повітря й землю цілком однаково, і в обох ви-
падках виникають електрорушійні сили, направлені як
горизонтально, так і вертикально. Перешкоди неможли-
во подолати жодним із запропонованих методів. Спра-
ва тут ось у чому: в повітрі потенціал зростає приблизно
на 50 вольт з кожним футом висоти, через що між верхнім
і нижнім кінцями антени може виникнути різниця напру-
ги у 20 чи навіть 40 тис. вольт. Заряджені атмосферні маси
постійно рухаються й передають заряд на провідник, але
не безперервно, а радше уривчасто, й через це у чутливому
телефонному приймачі з’являється скрегіт. Що вище термі-
нал і що більше простору охоплюють дроти, то виразніший

107
вплив, але треба зрозуміти, що він винятково місцевий і має
небагато спільного з розв’язанням справжньої проблеми.
1900 року, працюючи над удосконаленням своєї без-
дротової системи, я застосовував апарат із чотирма анте-
нами. Вони були ретельно налаштовані на одну частоту
і з’єднані паралельно для підсилення сигналу, який прий­
мали з будь-якого напрямку. Коли мені захотілося визна-
чити джерело передаваних імпульсів, я послідовно з’єднав
кожну пару антен, розміщених по діагоналі, з первинною
котушкою індуктивності, що живила детекторний контур.
У першому випадку звук у телефоні був гучний; в другому
він, як і очікувалося, зник, бо дві антени нейтралізовували
одна одну, але перешкоди з’являлися в обох випадках, і мені
довелося винайти спеціальний захисний засіб, в основі яко-
го лежали зовсім інші принципи.
При застосуванні приймачів, заземлених у двох точ-
ках, як я вже давно припускав, ця проблема з перешкода-
ми, спричиненими наелектризованим повітрям, що дуже
вагома в уже споруджених конструкціях, зводиться до нуля.
Крім того, чутливість до різноманітних перешкод знижуєть-
ся десь удвічі через спрямований характер контура. Це було
цілком очевидно, але стало одкровенням для деяких неда-
леких інженерів, які займалися бездротовим передаван-
ням енергії, бо їхній досвід був обмежений роботою з таки-
ми грубими пристроями, що їх можна було б покращити
і сокирою, тож вони ділили шкуру невбитого ведмедя. Якби
атмосферні перешкоди дійсно викидали такі коники, то їх
можна було б позбутися, приймаючи сигнал без антен. Але
насправді дріт, заритий у землю, який, згідно з таким погля-
дом, мав би бути цілковито захищений, більше піддається

108
певним зовнішнім впливам, ніж розміщений вертикаль-
но у повітрі. Заради справедливості варто сказати, що був
досягнутий невеликий прогрес, але не завдяки якомусь
методові чи пристрою. Це сталося завдяки відмові від гро-
міздких конструкцій, які погано позначаються на переда-
ванні й зовсім не годяться для приймання, а також завдяки
застосуванню відповіднішого типу приймача. Як я зазначив
раніше, щоб остаточно усунути цю проблему, до системи
необхідно внести радикальні зміни, і що швидше, то краще.
Було б завдано по-справжньому великої шкоди, якби
зараз, коли ця наука тільки зароджується й значна біль-
шість, зокрема навіть фахівці, не має поняття про всі її мож-
ливості, уряд ввів би на неї монополію, поспішно ухвалив-
ши законодавчі обмеження. Міністр ВМС Джозефус Деніелс
запропонував таке кілька тижнів тому, і немає сумніву, що
цей високопосадовець звернувся до сенату та представни-
ків палати, щиро переконаний у своїй правоті. Але світо-
вий досвід однозначно свідчить, що найкращі результати
зав­жди досягаються у здоровій комерційній конкуренції.
Однак існують і виняткові причини, чому бездротовому
передаванню енергії варто надати щонайповнішу свободу
розвитку. По-перше, воно відкриває перспективи, незмірно
більші та важливіші для поліпшення людського життя, ніж
будь-який інший винахід за всю історію людства. До того ж
варто врахувати, що цей чудовий винахід розвивався лише
тут і може називатись «американським» з більшим правом,
ніж телефон, лампа розжарювання чи аероплан. Підприєм-
ливим рекламним агентам і біржовим спекулянтам так доб-
ре вдавалося розповсюджувати неправдиву інформацію,
що навіть такий чудовий часопис, як «Scientific American»,

109
приписує головні заслуги іншій країні. Звісно, німці дали
нам хвилі Герца, а російські, англійські, французькі та іта-
лійські фахівці не забарилися використовувати їх для пере-
давання сигналів. Це було очевидне застосування нового
винаходу зі старою та непокращеною індукційною котуш-
кою — мало не те ж саме, що інший вид геліографії*. Радіус
передавання був дуже обмежений, результати були незнач-
ні, а коливання Герца як засіб передавання інформації
можна було з успіхом замінити звуковими хвилями, за що
я виступав у 1891 році.
Ба більше, всі ці спроби зроблено через три роки піс-
ля того, як основні принципи бездротового передавання
енергії, які нині широко застосовуються, та його ефектив-
ний інструментарій уже були чітко описані й впровадже-
ні в Америці. Сьогодні немає й сліду тих приладів та мето-
дів Герца. Ми пішли в зовсім іншому напрямку, й те, чого
далося досягти, — це плід інтелекту та зусиль громадян цієї
країни. Термін дії основних патентів сплив, і можливості
відкрилися для всіх. Головний аргумент міністра Деніелса
ґрунтується на інтерференції. Згідно з його заявою, надру-
кованою в газеті «New York Herald» за 29 липня, сигнали
з потужних станцій можна перехопити в будь-якому місці
світу. З огляду на факти, продемонстровані в моїх експери-
ментах 1900 року, від введення обмежень на території Спо-
лучених Штатів було б мало користі.
Щоб висвітлити це питання, розповім, як зовсім недав-
но один дивний на вигляд джентльмен звернувся до мене,

* Рання фотографічна техніка, яку винайшов Нісефор Нєпс.

110
 Тесла в офісі Віктора Біма (ліворуч), юрисконсульта з патентних справ
компанії «Westinghouse Electric & Manufacturing Company».
Предметом його візиту був геренатор змінного струму, який
вцілів під час пожежи в лабораторії Тесли 1895 року.
Знімок зроблено 10 травня 1938 р.

щоб заручитися моїми послугами для зведення світових

передавачів в одній далекій країні. «У нас немає грошей, —
сказав він, — але є вагони щирого золота, тож ми вам ще-
дро віддячимо». Я відповів йому, що спочатку хочу подиви-
тися, що вийде з моїх винаходів в Америці, й так закінчив
цю розмову. Але мене радує, що діють темні сили, із пли-
ном часу підтримувати постійну комунікацію ставатиме все
складніше. Єдиний лік проти цього — система, захищена від

111
переривань. Вона існує, вдосконалена, і все що треба — це
почати її застосовувати.
Жахлива війна досі володіє думками людей, і, мабуть,
найбільшого значення підсилювальному передавачу нада-
ватимуть як машині нападу й оборони, а надто у поєднанні
з телемеханікою. Цей винахід — логічний результат спосте-
режень, які я почав робити в дитинстві й продовжував усе
життя. Коли перші результати були надруковані в журналі
«Electrical Review», в передмові від редактора зазначалося,
що цей винахід стане одним із «найпотужніших рушіїв про-
гресу та людської цивілізації». Не за горами часи, коли це
передбачення справдиться. У 1898 та 1900 роках я запропо-
нував винахід урядові, й можливо, він міг би бути втілений,
якби я був із тих, хто, шукаючи ласки вельможі, звертаєть-
ся до його пастуха. На той час я щиро думав, що через свою
безмежну руйнівну силу, яка виключає участь людей у бит-
вах, він покладе край війнам. І хай я не втратив віри в його
можливості, мої погляди відтоді змінилися.
Воєн неможливо буде уникнути, доки не зникне фі­зич­
на причина їхнього повторення, а нею є, кінець кінцем, ве-
личезний обшир нашої планети. Лише шляхом нівелюван-
ня дистанцій в усіх сенсах: поширення інформації, транс­
портування пасажирів і товарів та передавання енергії,
колись будуть створені умови, що забезпечуватимуть ста-
лі дружні стосунки. Нині наша найбільша потреба полягає
в тісніших контактах та ліпшому порозумінні між людьми
та громадами по всій планеті, а також у викоріненні фана-
тичної відданості звеличеним ідеалам національного егоїз­
му та пихи, що завжди готові штовхнути світ у прірву пер-
вісного варварства та чвар. Ніякому союзові чи законодав-

112
чому актові ніколи не вдасться запобігти цій біді. Це лиш
нові засоби, щоб слабких віддавати на милість сильних.
Я висловив свою думку щодо цього 14 років тому, коли по-
кійний нині Ендрю Карнеґі (якого цілком можна вважати
батьком цієї ідеї, бо він надав їй більшого розголосу та по-
штовху, ніж будь-хто інший, поки за неї взявся президент)
підтримав об’єднання кількох передових держав в особі їх-
ніх урядів у щось на кшталт Священного союзу*. Хоча годі
заперечити, що такий пакт може дати вагомі переваги де-
яким злиденним народам, йому не вдасться досягнути го-
ловної поставленої мети. Мир може настати лише як при-
родний наслідок загального просвітлення та змішання рас,
і ми досі ще дуже далеко від щасливого втілення цієї ідеї.
Споглядаючи сьогоднішній світ, у світлі тієї гігантської
боротьби, свідками якої ми стали, я сповнююся переко-
нання, що Сполучені Штати найліпше послужили б інте­
ресам людства, якби залишалися вірними своїм традиціям
і утримувалися від тих домовленостей з іншими держава-
ми, які суперечать їхнім інтересам. З таким географічним
розташуванням — далеко від арен можливих збройних
конфліктів, — не маючи потреби розширювати територію,
з невичерпними ресурсами та численним населенням, яке
цілковито підтримує дух свободи та верховенства права,
ця країна перебуває в унікальному, привілейованому ста-
новищі. Тож вона може незалежно ні від кого застосувати
свою колосальну силу та моральний дух для загального

* Союз європейських держав, укладений після падіння наполео-

нівської імперії.

113
блага, правомірніше та ефективніше, ніж бувши членом
союзу.
В одному з цих біографічних нарисів, надрукованих
у журналі «Electrical Experimenter», я детально описав обста-
вини своєї юності та розповів про недуг, що примусив мене
повсякчас тренувати уяву та самоспостереження. Ця розу-
мова вправа, спочатку мимовільна, під впливом хвороби
й страждань, поступово стала моєю другою натурою і вреш-
ті допомогла мені виявити, що я був лише автоматом, поз-
бавленим свободи волі в мисленні та діях, який лише реа-
гує на зовнішні впливи. Наші тіла — такі складні структури,
наші рухи такі численні й продумані, а вплив зовнішніх по-
дразників на наші органи чуттів настільки тонкий та не-
вловний, що звичайній людині важко осягнути цей факт.
І все ж ніщо не переконає досвідченого дослідника більше,
ніж механістична теорія життя, яку Декарт почасти збагнув
та запропонував 300 років тому. Але в його часи багато важ-
ливих функцій людського організму були ще не вивчені і,
надто щодо природи світла та будови й роботи ока, філосо-
фи залишалися в невіданні.
За останні роки поступ наукових досліджень у цих га-
лузях не залишає місця для сумнівів щодо такого погляду,
підтвердженого численними публікаціями. Одним із най-
здібніших та найяскравіших представників цієї теорії є, на-
певно, Фелікс Ле Дантек, колишній асистент Пастера. Жак
Льоб провів видатні експерименти щодо геліотропізму, чіт-
ко встановивши регулювальну силу світла для нижчих форм
життя, а його остання книжка, «Примусовий рух», — справж-
нє одкровення. Та якщо вчені мужі приймають цю теорію
просто як ще одну серед визнаних, для мене вона — істина,

114
яку я ненастанно демонструю кожною своєю дією і думкою.
Усвідомлення зовнішніх впливів, що підштовхують мене до-
кладати зусилля, фізичні чи розумові, ніколи мене не поли-
шає. І дуже рідко, тоді, коли я бував винятково зосередже-
ний, мені було важко визначити походження цих імпульсів.
Значній більшості людей не вдається усвідомити, що
відбувається навколо і всередині них самих, мільйони ста-
ють жертвами хвороб і передчасно помирають лише з цієї
причини. Найзвичніші щоденні явища здаються їм загадко-
вими й незбагненними. Скажімо, вони відчувають раптову
хвилю смутку й ламають собі голову над поясненням, хоч
могли б зауважити, що це спричинила хмара, яка затули-
ла собою сонце. Є такі, що бачать образ близького їм друга
за умов, які вважають дуже дивними, хоч зовсім недавно
проминули його на вулиці чи десь побачили його фотогра-
фію. Коли такі люди гублять ґудзик із комірця, то цілу годи-
ну метушаться й нарікають, не вміючи візуалізувати свої
попередні дії й знайти загублену річ. Недостатня спосте-
режливість — це просто різновид неуцтва і причина бага-
тьох поширених нездорових уявлень та дурнуватих ідей.
Щонайменше дев’ятеро з десяти вірять у телепатію та інші
психічні явища, спіритуалізм та спілкування з мертвими.
Лише один із десяти відмовиться слухати шахраїв, що обма-
нюють умисно чи невмисно.
Просто щоб показати, як глибоко вкоренилася ця тен-
денція навіть серед розважливого американського люду,
розповім одну кумедну бувальщину.
Незадовго до війни, коли демонстрація моїх турбін
у цьому місті викликала розлогі коментарі в технічних ви-
даннях, я очікував, що промисловці змагатимуться між

115
116
собою за мій винахід, і особливо розраховував на одного
чоловіка з Детройта з непересічним умінням нагромаджу-
вати мільйони. Я був такий впевнений, що одного дня він
з’явиться, аж заявив про це своєму секретареві та асистен-
там. І справді, якогось чудового ранку прибула група інже-
нерів з компанії «Ford Motor» із проханням обговорити зі
мною важливий проект. «А що я казав?» — тріумфально ки-
нув я своїм працівникам, а один із них відповів: «Ви диво­
вижний, містере Тесла; всі ваші передбачення повністю
справджуються». Щойно ці хитрі джентльмени повсідали-
ся, я, звісно, почав вихваляти чудові властивості своєї тур-
біни, аж тут їхній представник урвав мене й сказав: «Нам
це все відомо, але в нас особливе доручення. Ми зібрали
товариство для вивчення надприродних явищ і запрошує-
мо вас приєднатися». Припускаю, ці інженери так і не діз-
налися, як близько дійшли до того, щоб бути витуреними
з мого кабінету.
Відколи я почув від декого з найвидатніших людей сво-
го часу, лідерів науки, чиї імена назавжди залишаться в іс-
торії, що володію надзвичайним інтелектом, то спрямо-
вував усі свої розумові здібності на розв’язання великих
проблем, незалежно від потрібних для цього зусиль. Багато
років я прагнув розгадати загадку смерті й вишукував будь-
які вияви духу. Та лише раз за все своє життя я пережив те,
що відразу здалося мені надприродним. Це сталося, коли
померла моя мати. Я був зовсім виснажений душевним бо-
лем і тривалим безсонням, тож якоїсь ночі мене перевезли

← Нікола Тесла поруч зі своїм винаходом —

спіральною котушкою (транс­форматором Тесли)

117
в будинок за два квартали від дому. Коли я, безпорадний,
лежав там, то подумав: якщо моя мати помре, поки мене
нема поряд з нею, то точно подасть мені знак. За два чи три
місяці до того я перебував у Лондоні в товаристві свого вже
нині покійного друга сера Вільяма Крукса, коли мова за-
йшла про спіритуалізм, і ці думки цілковито мене захопи-
ли. Може, я й не звертав уваги на інших учасників розмови,
але сприйняв його аргументи, наче це була його епохальна
робота над радіоактивною речовиною, яку я читав у сту-
дентські роки і яка підштовхнула мене стати інженером-
електриком. Я зміркував, що тепер дуже сприятливі умови,
щоб зазирнути в потойбіччя, бо моя мати була геніальною
жінкою з надзвичайно сильною інтуїцією. Всю ту ніч кож-
нісінький нерв мого мозку залишався напруженим у че-
канні, але нічого не сталося аж до світанку, коли я заснув
чи, може, впав у забуття, і побачив хмару з янгольськими
фігурами дивовижної краси, одна з яких із любов’ю диви-
лася на мене й поступово набула рис матері. Хмара повільно
пропливла кімнатою й зникла, а мене розбудив невимовно
гарний багатоголосий спів. У ту мить із певністю, яку не
описати словами, я зрозумів, що моя мати щойно померла.
Так і було. Не в змозі усвідомити страхітливий тягар боліс-
ної вісті, отриманої наперед, я написав листа до сера Вілья-
ма Крукса, все ще перебуваючи під владою цих вражень та
при поганому фізичному здоров’ї. Видужавши, я довгий час
шукав зовнішньої причини дивної з’яви і, на моє велике по-
легшення, через кілька місяців безплідних зусиль мені це
вдалося. Я бачив картину знаменитого художника, на якій
одна з пір року була алегорично зображена у вигляді хмари
з групою янголів, які наче пливли в повітрі, й мене це дуже

118
вразило. Точно те саме я побачив у своєму сні, за винятком
подібності одного з янголів до моєї матері. А музикою в ньо-
му був спів хору, що виконував месу того великоднього ран-
ку в сусідній церкві і давав усьому задовільне пояснення,
згідне з науковими фактами.
Це сталося давно, й відтоді в мене не було ні наймен-
шої причини змінювати свою думку щодо надприродних та
спіритичних явищ, для яких нема ніякісінького підґрунтя.
Віра в них — це природне відгалуження інтелектуального
розвитку. Релігійні догми більше не сприймають у їхньому
ортодоксальному значенні, але кожна людина тримаєть-
ся за віру в якусь вищу силу. Нам усім потрібен ідеал, щоб
керувати своєю поведінкою й забезпечувати відчуття задо-
волення, і не важливо, чи буде це одне з віросповідань, мис-
тецтво, наука, чи будь-що інше, головне, щоб він виконував
функції дематеріалізаційної сили. Для мирного існування
людства в цілому необхідно, щоб переважала одна спільна
концепція.
Не зумівши знайти ніяких доказів на підтримку погля-
дів психологів та спіритуалістів, я цілком задовільно для
себе довів автоматизм життя, не лише через постійні спо-
стереження за окремими діями, а навіть ще переконливі-
ше — за допомогою певних узагальнень. Усе це зводиться до
відкриття, яке я вважаю надзвичайно важливим для людсь­
кого суспільства і про яке коротко розповім. Я дістав перше
слабке уявлення про цю дивовижну істину ще в юнос­ті, але
багато років я вважав те, що помічав, просто збігом. А саме:
щоразу, коли я чи хтось мені небайдужий або справа, що
їй присвячував себе, страждали через інших у спосіб, який
можна найпростіше охарактеризувати як щонайбільшу

119
несправедливість, я переживав дивний і непоясненний
біль, котрий, не мавши ліпшого терміна, я назвав «косміч-
ним», а незадовго по тому ті, хто завдавали шкоди, неод-
мінно потрапляли в біду. Зауваживши багато таких випад-
ків, я поділився ними з кількома своїми друзями, що мали
змогу самі переконатися в правдивості теорії, яку я посту-
пово сформулював і яку можна викласти так: наші тіла
мають подібну будову й піддаються тим самим зовнішнім
впливам. Відповідно, схожі також і наші реакції та загальна
поведінка, що на них ґрунтуються всі наші соціальні та інші
правила та закони. Ми — цілковито підконтрольні силам
середовища автомати, розкидані довкола, наче поплавки
на поверхні води, але помилково сприймаємо рівнодійну
зовнішніх імпульсів за свободу волі. Рухи та інші дії, які ми
виконуємо, завжди спрямовані на збереження життя, і хоч
ми й здаємося незалежними одне від одного, та пов’язані
невидимими зв’язками. Доки організм перебуває в ідеаль-
ному порядку, він точно відповідає на чинники, що діють
на нього, та коли щось розладнується, сила самозбере-
ження індивіда знижується. Звісно, всі розуміють: якщо
людина втрачає слух, якщо в неї слабне зір або пошкод-
жено кінцівку, то її шанси на тривале існування зменшу-
ються. Можливо, ще більшою мірою це стосується деяких
пошкоджень мозку, що позбавляють автомат, більше чи
менше, тієї життєво важливої здатності, та штовхають його
в бік руйнації. Дуже чутлива й спостережлива людина, зі
справною і високо­розвиненою внутрішньою механікою,
що чітко діє відповідно до змінних умов довкілля, обдаро-
вана трансцендентним машинальним чуттям, яке допома-
гає їй уникати небезпек, надто тонких, щоб їх можна було

120
сприймати не інтуїтивно. Коли вона починає контактувати
з іншими, чиї контрольні органи докорінно дефективні, те
відчуття заявляє про себе й людина відчуває «космічний»
біль. Цю істину підтверджують сотні випадків, і я закликаю
інших дослідників природи приділити увагу цій темі, пере-
конаний, що завдяки спільним і систематичним зусиллям
будуть досягнуті результати, які для світу матимуть вели-
чезне значення.
Ідея створення автоматичних механізмів на підтвер-
дження моєї теорії з’явилася в мене рано, але активну ро-
боту я почав лише 1893 року, коли взявся за дослідження
бездротових систем. Упродовж наступних двох-трьох років
я сконструював кілька автоматичних механізмів, керованих
на відстані, й виставляв їх для відвідувачів у своїй лаборато-
рії. Однак 1896 року я розробив повноцінну машину, здатну
виконувати цілу низку операцій, але завершення моєї пра-
ці над нею було відкладене до кінця 1897 року. Цю машину
показано та описано в статті журналу «Century Magazine»
за червень 1900 року та інших тогочасних часописах. Коли
її вперше показано на початку 1898 року, вона наробила
такого галасу, як ніякий інший мій винахід. У листопаді
1898 року я дістав основний патент на цей винахід — та лише
після того, як головний експерт прибув до Нью-Йорка й на
власні очі побачив його в дії, бо мої твердження здалися
неймовірними. Пам’ятаю, як пізніше звернувся до одного
високопосадовця у Вашингтоні, щоб запропонувати свій
винахід урядові, а він зайшовся сміхом, почувши розповідь
про мої досягнення. Тоді ніхто й подумати не міг, що існує
бодай найменша можливість створення такого пристрою.
На жаль, у патенті, послухавшись поради своїх юристів,

121
я вказав, що керування відбувається за допомогою одно-
го контура та добре відомого типу детектора, бо на той мо-
мент я ще не забезпечив захист своїх методів та приладів
для індивідуалізації. Насправді ж керування моїми човнами
відбувалося через спільну дію кількох контурів, і будь-яку
інтерференцію було унеможливлено. Загалом кажучи, я за-
стосовував приймальні контури у формі петель з конден-
саторами, бо розряди мого передавача високої напруги
іоні­зували повітря в кімнаті так, що навіть дуже маленька
антена годинами вбирала б електрику з довколишньої ат-
мосфери. Просто щоб дати уявлення, розповім: я виявив,
що колба діаметром дванадцять дюймів, з якої забрано по-
вітря, з однією клемою, до якої під’єднано короткий дріт,
спалахуватиме світлом до тисячі разів поспіль, аж доки весь
заряд у повітрі лабораторії не буде нейтралізований. Прий­
мач у формі петлі нечутливий до такої перешкоди, і цікаво
відзначити, що нині він набуває популярності. Насправді
він збирає менше енергії, ніж антени чи довгий заземлений
дріт, але й позбавлений деяких вад, притаманних сучасним
бездротовим пристроям. Коли я демонстрував свій винахід
на людях, то запрошував глядачів ставити будь-які питання
будь-якої складності, що на них автомат відповідав знака-
ми. Тоді це вважалося магією, але насправді річ була дуже
проста, бо це я сам давав відповіді за допомогою пристрою.
У той самий час було збудовано ще один великий теле-
механічний човен, фотографія якого з’явилася в остан-
ньому числі журналу «Electrical Experimenter». Керування
ним відбувалося за допомогою контурів з декількома вит-
ками, встановлених у цілком герметичному корпусі, який
можна було занурювати у воду. Цей апарат був подібний

122
 Повелитель блискавки у своєму номері готелю «New Yorker»

до першого за винятком деяких особливих елементів, які

я вніс, наприклад, ламп розжарювання, що давали змогу
візуально засвідчити належне функціонування машини.
Ці автомати, керовані в межах поля зору оператора, ста-
ли, однак, першими й досить грубими спробами в розвитку
мистецтва телемеханіки, як я його собі задумав. Дальшим
логічним покращенням стало застосування автоматичних
механізмів поза полем зору та на великій відстані від центру
керування, й відтоді я виступав за застосування їх під час
війни замість вогнепальної зброї. Нині, здається, важли-
вість цього винаходу вже визнана, якщо судити з неофіцій-
них повідомлень у пресі про досягнення, що названі екстра-
ординарними, хоч і не містять особливої новизни. Певною
мірою це можна застосувати з наявними бездротовими

123
установками до літаків — їх запуску, польоту за визначе-
ним приблизним курсом і виконання деяких дій на відстані
багатьох сотень миль. Такою машиною можна було б меха-
нічно керувати кількома способами, і я не сумніваюся, що
вона могла б бути корисна під час війни. Але, як мені відо-
мо, сьогодні не існує інструментарію, який би забезпечив
точні результати. Я присвятив багато років вивченню цьо-
го питання та винайшов засоби, що й не такі дива роблять
легко здійсненними.
Як уже принагідно розповідав, навчаючись у коледжі,
я задумав літальний апарат, досить відмінний від сучасних.
Принцип його роботи був логічний, але реалізувати його на
практиці було неможливо через брак достатньо потужного
джерела рушійної сили. За останні роки я успішно розв’язав
цю проблему і тепер проектую літальні апарати без крил,
елеронів, пропелерів та інших зовнішніх деталей, які будуть
здатні розвивати величезні швидкості та, ймовірно, в най-
ближчому майбутньому стануть вагомим аргументом на
користь миру. Така машина, яка тримається у повітрі й руха-
ється вперед винятково завдяки реактивній дії, і, припус­
каю, керувати нею можна як механічно, так і за допомогою
бездротової енергії. Якщо встановити відповідне обладнан-
ня, то можна буде піднімати в повітря ракети й скидати їх на
ціль, хай навіть за тисячі миль, із дуже високою точністю.
Але ми на цьому не зупинимося. Колись будуть виготовлені
автоматичні пристрої, здатні діяти так, наче мають інтелект,
і їхня поява спричинить революцію. Ще в 1898 році я запро-
понував представникам великого промислового концерну
сконструювати та показати на публіці автомобіль, здатний
самостійно виконувати розмаїті операції, виявляючи щось

124
на кшталт розуму. Але тоді мою пропозицію назвали фан-
тастичною і нічого з цього не вийшло.
Нині найздібніші уми намагаються знайти, як запобіг-
ти повторенню жахливого конфлікту, що скінчився лише
теоретично й чию тривалість та основні моменти я без­
помилково передбачив у статті, надрукованій у газеті «Sun»
за 20 грудня 1914 року. Запропонована Ліга* — це не вихід,
навпаки, на думку багатьох обізнаних людей, вона може
спричинити протилежні наслідки. Особливо шкода, що для
підтримання миру була введена карна політика, бо через
кілька років держави зможуть воювати без армій, кораблів
чи гвинтівок, застосовуючи куди жахливішу зброю, руй-
нівна сила та дальність дії якої фактично безмежні. Ворог
зможе знищити будь-яке місто як завгодно далеко, й жод-
на сила на землі не зможе стати йому на заваді. Якщо ми
хочемо відвернути це лихо та змінити стан речей, здатний
перетворити цю планету на пекло, нам варто сприяти роз-
виткові літальних апаратів та бездротового передавання
енергії, не відкладаючи це ні на мить і застосовуючи всю
силу та ресурси нації.

* Йдеться про створену після Першої світової війни Лігу Націй.

с. 1 ELECTRICAL EXPERIMEN TER
НІКОЛА ТЕСЛА
ТА ЙОГО ВИНАХОДИ
Г. Ґернсбек
К
ілька років тому, в ході розмо-
ви, один відомий журналіст за-
питав мене, кого я на сьогодні
вважаю найвидатнішим у світі вина-
хідником. Я сказав: «Якщо ви маєте
на увазі чоловіка, який по-справжньо-
му винайшов чи то пак створив і реа-
лізував, а не просто покращив те, що
вже було винайдене іншими, то, без
усякого сумніву, Нікола Тесла — най-
видатніший у світі винахідник, і не ли-
ше на сьогодні, а взагалі».
Мій друг був дуже здивований
і сказав про це. «Невже, — перепитав
він, — ви й справді ставите Теслу по-
переду таких видатних чоловіків, як
Архімед, Фарадей чи Едісон?».
«Саме так, — відповів я, — і не
мине й 25 років, як зі мною погодить-
ся цілий світ».
«Але ж послухайте, — наполягав
мій товариш, — хто цей Тесла такий?
Які його виняткові винаходи, чого ви-
датного він досягнув? Як так стало-
ся, що цілий світ про нього не знає?».
«Для початку, і щоб сильніше
вас вразити, — відповів я, — Тесла
отримав понад 100 патентів на свої
винаходи, багато з яких виявилися
революційними. Наука приписує йо-
му понад 75 оригінальних відкриттів,
а не простих механічних покращень.
січень 1919
Тесла — винахідник у тому сенсі,
в якому Фарадей був винахідник.
Як і останній, він — піонер, який про-
кладає шлях; крім цього, він — першо-
відкривач найвищої категорії.
90 % всієї електричної промис-
ловості завдячує цьому генієві. Вся
елект­рична машинерія, яка застосовує
чи генерує змінний струм, була створе-
на завдяки Теслі. Передавання стру-
мів високої напруги, без якого наші
трамвайні вагонетки, наші електрич-
ні лінії, наше метро було б неможли-
ве, створене завдяки Теслі. Індукцій­
ний мотор Тесли, обертний перетво-
рювач Тесли, фазова система переда-
вання енергії Тесли, парова та газова
турбіни Тесли, котушкаТесли та висо-
кочастотний трансформатор Тесли —
напевно, його найвідоміші винаходи.
А щодо вашого останнього пи-
тання, а саме, як так сталося, що ці-
лий світ не знає про Теслу, то най­
краще на нього відповісти, сказавши,
що він вчинив непростимий злочин,
не найнявши собі постійного агента
для спілкування з пресою, який по-
відомляв би про його велич по всіх
усюдах. Окрім цього, більшість ви-
находів Тесли, принаймні на думку
широкого загалу, певною мірою не-
відчутні, бо вони дуже технічні, й,
с. 2 ELECTRICAL EXPERIMENTER
відповідно, не захоплюють уяви лю-
дей, як, скажімо, радіо, рентген, лі-
так чи телефон.
Біда Ніколи Тесли в тому, що він
на століття випереджає свій час. Йо-
го часто з осудом називали мрійни-
ком навіть найосвіченіші люди. Його
називали божевільним ті, хто могли б
і зміркувати. Бо Тесла розмовляє мо-
вою, якої більшість із нас ще не розу-
міє. Але роки минають, наука розви-
вається, і дедалі більше людей почи-
нають віддавати йому належне.
1893 року, за три роки до най-
раніших спроб радіотелеграфії Гер-
ца, Тесла перший описав свою без-
дротову систему та отримав патенти
на кілька нових пристроїв, які тоді
не до кінця зрозуміли. Навіть елект­
рики світу висміяли ці патенти. Але
великим радіокомпаніям довелося від-
дати йому данину у формі справжніх
грошей, бо його «безглузді» патенти
виявилися фундаментальними. Влас-
не, він перший зробив це дуже велике
відкриття бездротового радіо.
Кілька тижнів тому світ дізнався
з новин про велике відкриття — пов’я-
зане з бездротовим радіо — нейтралі-
затор статичної електрики. Але Тес-
ла не тільки запатентував системи,
які долають ці та інші форми радіо­
перешкод, а й сконструював та успіш-
но оперував такими пристроями бага-
то років тому в Колорадо, за умов, ко-
ли статичні завади спричиняли над-
звичайні труднощі. Фотографія однієї
з форм його апарата вперше опубліко-
вана із коментарем від нього в цьому
номері «Electrical Experimenter». Так
січень 1919
часто буває. Світ усміхається, не ві-
рячи, але видатний розум Тесли не-
змінно робить переворот.
Я вперше прочитав про Теслу
в добре відомому німецькому тижне-
вику, коли мені ще не виповнилося
й 15 років. Редактор того тижневи-
ка розмістив його фотографію на ці-
лу сторінку й дуже хвалив Теслу, на-
зиваючи його майбутнім найвидатні-
шим електриком світу.
Серед інших, Г. В. Бак, головний
інженер, президент Американського
інституту інженерів-електриків, ска-
зав: «Робота Ніколи Тесли над його
видатною ідеєю обертового поля мені
здається одним із найбільших подви-
гів уяви, які коли-небудь вдавалися
людському розумові».
Лорд Келвін, коментуючи проде-
монстрований трансформатор Тесли
перед Британською асоціацією, ска-
зав: «Це чудове удосконалення індук-
ційного котка покликане стати дуже
важливим».
«Electrical Review», коментуючи
бездротове радіо: «Дослідження міс-
тера Тесли в цій галузі привернули
увагу всього світу; безсумнівно, він
має видатний розум».
Берлінський «Der Electro-Tech­
ni­sche Anzeiger» та ляйпціґський
«Ele­k trizität» (коментуючи робо-
ту Тесли): «Це поєднання найвищої
ефективності технічного виконання
з найпалкішою уявою, такою, що се-
ред людських умів ще ніколи не трап­
лялася».
Бригадний генерал Аллен із Во-
єнного міністерства США (коменту-
с. 3 ELECTRICAL EXPERIMENTER
ючи турбіну Тесли): «Нове досягнен-
ня науки. Офіцерський склад дуже
вражений».
Навчаючись за кордоном, я про-
читав усі його статті, які тільки міг
знайти. Я провів більшість його екс-
периментів з високими частотами, і що
більше спостерігав за його досягнен-
нями, то більше вони мене вражали.
Кілька років тому в ролі редактора
«Modern Electrics» я зустрівся з ним
у його майстерні в Нью-Йорку, де бу-
ли створені його знамениті моделі тур-
бін. Мене зачарував цей високий, ху-
дий чоловік, на той час десь п’ятдеся-
тирічний, але на вигляд йому не даси
й тридцяти. Його незвичайне облич-
чя з глибоко посадженими блакитни-
ми очима виказувало палкого мисли-
теля-філософа. По кількох хвилинах
розмови з ним я став ще переконані-
ший у його величі.
Подальше спілкування протягом
останніх кількох років ще більше по-
кращили мою думку про нього. Тес-
ла — чоловік надзвичайної обізнанос­
ті. Він неймовірно добре начитаний
і має фотографічну пам’ять, тож здат-
ний цитувати сторінка за сторінкою
мало не всі класичні твори, хоч Ґете,
хоч Вольтера, хоч Шекспіра. Він роз-
мовляє й пише 12 мовами. Він умілий
рахувальник, якому немає потреби
користуватися таблицями й підруч-
никами і який зневажає логарифміч-
ну лінійку. Тесла дістав численні на-
городи та різноманітні відзнаки. Він
лицар кількох орденів, володар бага-
тьох титулів і дипломів. Якийсь час
тому Інститут Франкліна нагородив
січень 1919
його золотою медаллю Елліотта Крес-
сона, а торік — Американський інсти-
тут інженерів-електриків — медаллю
Едісона. Від багатьох запропонованих
надзвичайних відзнак від відмовився.
Заради ілюстрації можна згадати один
приклад. Після повідомлення про ви-
сокочастотні відкриття Тесли, тоді те-
пер колишній імператор Німеччини
ще був при владі й великі особистості
прагнули його милості, Тесла дістав
від нього та імператриці запрошення
повторити свої славетні експерименти
в Імператорському палаці в Берліні.
Він зовсім про це забув і не надсилав
відповіді рік, а тоді чемно перепросив
за свою неспроможність скористатися
цією честю. Пізніше запрошення було
поновлене й мало не два роки минуло,
перш ніж Тесла відповів так само. Че-
рез якийсь час, однак, після повідом-
лення про ще один важливий винахід,
він отримав запрошення втретє, із за-
певненням, що для нього приготова-
ні надзвичайні почесті. «Що ж, хлоп-
ці, — сказав Тесла до своїх асистентів,
відклавши вбік запрошення, на яке він
так і не відповів, — напевно, імпера-
тор — велика особистість. Навряд чи
я міг би так вчинити, якби був на йо-
го місці». Напевно, найбільшу подяку
він отримав, коли провів свої знамени-
ті експерименти в Колорадо 1899 ро-
ку. Вона надійшла від Дж. Пірпонта
Морґана-старшого, який пожертвував
150 тис. доларів, що дозволило Теслі
створити штучне освітлення й із часом
електрифікувати всю планету.
Деякі винаходи Тесли значно
прислужилися під час війни. Ресурси
с. 4 ELECTRICAL EXPERIMENTER
та виробничі сили країни були вели-
кою мірою збільшені завдяки широко-
му застосуванню його системи переда-
вання змінного струму та перетворен-
ня енергії. Близько 10 млн кінських
сил водоспадів були використані в та-
кий спосіб, і зекономили 40 % усьо-
го вугле­добування США. Залізниці
електрифікували, і його індукційний
електро­двигун докорінно змінив ме-
талургійну промисловість та роботу
заводів. Його електричний рушій був
встановлений на найбільших лайнерах
і панцерниках як найдосконаліший
засіб урухомлювання. Його бездро-
тові винаходи виявилися незамінни-
ми, а його осциляторний апарат нео­
ціненно прислужився в хірургії та оз-
доровчому лікуванні.
У технічних виданнях є безліч
статей про його роботу, винаходи,
від­криття. Нижче поданий список —
це лише частковий перелік термінів,
прий­нятих і вживаних у підручниках
та технічних статтях:
• Двофазна, трифазна, багатофазна
система передавання енергії Тесли
• Принцип Тесли
• Обертове магнітне поле Тесли
• Перетворювач обертового магніт-
ного поля Тесли
• Індукційний двигун Тесли
• Двигун із розщепленою фазою
Тесли
• Система розподілу Тесли
• Обертний перетворювач Тесли
• Теслова система перетворення
шляхом розрядження конденсатора
• КотушкаТесли
129
січень 1919
• Високочастотний трансформатор
Тесли
• Електричний осцилятор Тесли
• Механічний осцилятор Тесли
• Високочастотні машини Тесли
• Динамо-електричний осцилятор
Тесли
• Трубка Тесли
• Лампа Тесли
• Високопотенціальні
методи Тесли
• Індуктор Тесли
• Дива Тесли
• Явище імпедансу Тесли
• Електротерапія Тесли
• Електричний масаж Тесли
• Струми Тесли
• Передавання енергії Тесли
• Експерименти Тесли
• Електрична місткість Тесли
• Система дугових ламп Тесли
• Регулювання генератора третьою
щіткою Тесли
• Пристрої Тесли
• Іскри Тесли
• Схеми Тесли
• Теорія Тесли
• Точка Тесли
• Парова турбіна Тесли
• Газова турбіна Тесли
• Водяна турбіна Тесли
• Помпа Тесли
• Компресор Тесли
• Свічка запалювання Тесли
• Конденсатори Тесли
• Електростатичне поле Тесли
• Ефекти Тесли
• Бездротове радіо Тесли
• Методи бездротового
передавання Тесли
с. 5 ELECTRICAL EXPERIMENTER
• Підсилювальний передавач Тесли
• Телеавтомат Тесли
• Ізоляція Тесли
• Підземне передавання Тесли і т.д.
На днях редактори «Electrical
Experimenter» мали змогу провести
вечір із Теслою. Ми обговорювали ба-
гато речей, таких цікавих, що я їх за-
лишу для іншої статті, але переважно,
певна річ, розмова крутилася навколо
самого Тесли.
«Докторе Тесла, — сказав я йо-
му, — вам відомо про те, як ми захоп­
люємося вами, що, може, й не має ве-
ликого значення. Але широкий за-
гал мало знає про ваші досягнення.
Навіть багато з тих, хто має техніч-
ну освіту, — перепрошую за відвер-
тість — вважають вас або мрійником,
або, що гірше, божевільним. Насправ-
ді світ не розуміє вас, бо ви живете
в наступному столітті. Мойсей був
великий чоловік, але Біблія вчить, що
він «був важкий на язик» і не міг до-
нести своєї думки. Відповідно, замість
нього завжди виступав його брат, по-
відомляючи слухачів про те, що хо-
тів сказати Мойсей. Чому б вам не
дозволити «Electrical Experimenter»
Джерело: http://teslacollection.com/tesla_articles/1919/electrical_experimenter/
130
h_gernsback/nikola_tesla_and_his_inventions
січень 1919
бути вашим братом? Чому б не до­
зволити нам перекласти вашу роботу
мовою, яку пересічні читачі будуть
здатні зрозуміти?»…
Знаючи, що Тесла вже не раз від-
мовлявся від схожих пропозицій від
десятків популярних видань у нашій
країні та закордоном, я не був впев-
нений в успіхові свого плану. На мій
великий подив, він не лише зголосив-
ся, а й погодився особисто готувати
кожну статтю з допомогою редакторів.
Доктор Тесла хоче, щоб ми чітко
зрозуміли — він береться за цю велику
роботу здебільшого для того, щоб осві-
чувати молоде покоління. Він вважає,
що не міг би звернутися до такої ши-
рокої молодої аудиторії, що знається
на електроенергії, якби не «Electrical
Experimenter». Враховуючи, що ми
маємо понад 100 тис. читачів, які лю-
блять експерименти, Тесла вважає, що
його найбільша місія в житті, а саме,
допомогти нашому молодому поколін-
ню, буде, можна сказати, виконана.
Отож, відтепер статті Ніколи
Тесли з’являтимуться що­місяця у жур-
налі «Electrical Experimenter». Вони
називатимуться «Мої винаходи» — Ні-
кола Тесла». (…)
 Літературно-художнє видання

м о ї в и н а х о д и

Переклад з англійської Олександра Гординчук

Головний редактор Мар’яна Савка

Відповідальний редактор Оксана Антонів
Науковий редактор Станіслав Дворницький
Літературний редактор Віктор Мартинюк
Художній редактор Назар Гайдучик
Обкладинка та макетування Дмитро Подолянчук
Коректор Наталя Білецька

Підписано до друку 01.12.2017. Формат 60×84/16

Гарнітури Heuristica, BebasNeue. Умовн. друк. арк. 7,67.
Наклад 3000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного

реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008
Львівський офіс: Київський офіс:
вул. Старознесенська, 24–26 Контрактова площа
вул. Нижній Вал, 3–7

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com