Львів

Видавництво Старого Лева

2022
УДК 821.161.2
Б 32

Бачинський Андрій
Б 32 Примари Чорної діброви [Текст] : повість / Андрій Ба-
чинський. — Львів : Видав­ництво Старого Лева, 2022. —
176 с.
ISBN 978-966-448-042-7
Роман їде в село на канікули. Там його чекають ціка-
везні історії про мандри дідуся та друзі. Однак, виявля-
ється, цьогоріч ніхто вже не піде на річку і не плаватиме
наввипередки до скелі. Якісь чужинці захотіли вирубати
Чорну діброву та знищити ріку. Місцеві мовчать. Вони не
вірять, що їм під силу щось вдіяти, ще й обіцянки басей-
нів і аквапарків такі заманливі... Та хіба це замінить старі
розкішні дуби та їхню ріку? Друзі не можуть стояти осто-
ронь і, озброївшись порадами дідуся Андрія та великого
китайського полководця Сунь Цзи, беруть справу у свої
руки. Чи вдасться їм завадити великій вирубці?
УДК 821.161.2

© Андрій Бачинський, текст, 2022

© Дар'я Філіпова, обкладинка, 2022
© Видавництво Старого Лева, 2022

ISBN 978-966-448-042-7 Усі права застережено

 Розділ 1

П отяг стишив рух, наближаючись до старої

станції. Хлопець, що сидів на першій лавці,
схопив наплічник і поспішив до виходу.
Коли двері автоматично відчинилися, він
зіскочив на насип, але послизнувся на опук­
лому камені й скотився вниз.
— Ги... Ну хто б сумнівався! Як був ти, Ром-
ку, незграбою, так і лишився! — почув сміх за
спиною.
Хлопець зіщулився, рвучко озирнувся, але,
побачивши компанію, що стояла неподалік,
усміхнувся.
— Привіт! — вигукнув він, підводячись. —
Ану, признавайтеся, хто каміння водою облив,
щоб я собі кості порахував на ньому?
— Та чуєш, облив! Забагато честі — задля
тебе воду з села носити, — відповів юнак,

5
складаючи руки на грудях. — Здоров, Ромку!
Цілий рік не бачилися!
Із цими словами він радісно згріб хлопця
в оберемок, а тоді до них приєдналася решта
компанії, й вони всі гуртом повалилися на
землю.
Ромко зойкнув, відмахуючись від непро-
ханої ніжності, але й далі всміхався, радіючи
зустрічі з друзями, котрих не бачив з мину-
лого літа.

То було особливе літо.

Після довгих подорожей світом повернув-
ся Ромчин дідусь. Останніх років десять він
жив у Китаї. Міг і далі залишатися там, але
старість вирішив зустріти на батьківщині,
у рідному селі.
Оселився дід Андрій у своїй хаті й, хоч
давно вже відвик від роботи біля землі, все ж
засадив город і навіть завів собі козу.
Вечорами розпалював піч, сідав у крісло-­
гойдалку, приставляв ноги до її тепла і чи­
тав. Попри поважний вік, він і досі захоплю-
вався авантюрно-пригодницькими романами.
З сусідами не приятелював і не поспішав
заводити знайомств, лише вітався при зу-
стрічі.
 А щоб дідові не було самотньо і легше зви-
калося до нового життя, його донька, Ром-
чина мама, спровадила сина на літо в село.
Ромко був не звиклий ні до села, ні до ново­
спеченого діда. Але якщо з дідом досить
швидко знайшов спільну мову, то з сільським
життям у хлопця якось не складалося.
Найважче було призвичаїтися до туале-
ту — дерев’яної будки за стодолою, а та-
кож до вмивальника, що висів на паркані біля
вхідних дверей: відро з пробитим у дні отво-
ром, у який було закручено кран. Навіть не
кран, а клапан, добути воду з якого можна
було лише натисканням складеними в чов-
ник долонями.
Дідусь щоранку набирав з криниці воду,
наливав у вмивальник і довго вмивався, задо-
волено мугикаючи. Потім будив онука і теж
кликав до ранкових водних процедур, але той
з жахом ховався під ковдру і вдавав, що хоче
спати. Ромкові, звиклому до гарячого душу
в міській квартирі, ну ніяк не хотілося тер-
піти крижані тортури.
Натомість хлопець залюбки допомагав
дідові поратися біля хати. Йому подоба-
лося відчувати себе дорослим господарем.
Тільки з козою Зоською стосунки ніяк не на-
лагоджувалися. Трави біля хати було мало,

7
тому дід водив її пасти в поле за яром. Од-
ного разу він попросив онука вивести Зоську
на пашу. Присів біля кози, зазирнув їй в очі
і промовив:
— Ну що, Зосько, підеш з Ромком? Будеш
слухняною?
Та мекнула у відповідь, гордо задерши куцу
бороду.
— Ну, от і добре, — всміхнувся дід. — Ти
у нас коза чемна, ґречна, культурна.
Дід підвівся, погладив Зоську і передав ону-
кові повід. Коза знала дорогу сама й упевнено
попрямувала через яр. Ромко сунув позаду,
підтримуючи довгу мотузку.
На пасовиську він побачив компанію під-
літків, що сиділи біля старої сосни і грали
в карти. Довкола паслися корови.
Помітивши незнайомця з козою, троє
хлопців і дівчина припинили гру. Один з них
підвівся, впер руки в боки і втупився зацікав-
леним поглядом у Ромка.
Той зніяковів. І хоч розумів, що варто піді-
йти та познайомитися з однолітками, чо-
мусь відвернувся та попрямував до іншого
краю пасовиська. А Зоська, ніби навмисно,
вела його в бік компанії. Хлопець натягнув
мотузку, силкуючись розвернути козу, але
та рвучко смикнулася і погнала до кукурудзи,

8
що росла неподалік. Ромко з несподіванки
не втримався і розпластався посеред поля.
Проте такий «якір» Зоську не зупинив: важко
мекаючи, вона й далі вперто прямувала до
своєї мети — солодкої кукурудзи. Ромкові
ніяк не вдавалося підвестися, і він, мов лан-
тух, волочився по землі за козою.
Дружний регіт розлігся полем.
Хлопці аж за животи похапалися від сміху.
Дівчина спершу теж хихотіла, та коли по-
бачила, що пастуху-невдасі зовсім непере-
ливки, підбігла до нього. Перехопила мотузку,
стримуючи войовничий натиск кози, допо-
могла підвестися і розмотати мотузку, що
заплуталася довкола його руки. Хлопці й далі
реготали.
Палаючи від сорому, Ромко втупився
в землю і, замість подякувати рятівни­
ці, взявся затято розтирати посинілу до-
лоню.
— Не три, діру протреш, — мимоволі пирс-
нула зо сміху дівчина. — Тебе як звуть? Звід-
ки ти тут узявся?
— Приїхав дідові помагати, — буркнув
Ромко, не підводячи очей.
— Помічник з тебе ще той, — знову пирс-
нула дівчина.
Ромко важко зітхнув.

9
 — Ірина, — дівчина простягнула йому ру­
ку. — Всі мене кличуть Ірка. Мені не дуже
подобається, та я вже звикла.
— Роман, можна просто Ромко або Ром.
Так коротше.
— Е-е-е, що там за залицяння, — долинув
невдоволений голос. — Ти що, нашу Ірку кле-
їш?
Регіт стих. До них швидко підійшов кре-
мезний юнак. Він втупився просто Ромкові
в обличчя і прохрипів:
— Слухай, козопас, ти щось тут забув, га?
Вали звідси.
Можливо, в іншій ситуації Ромко відсту-
пив би, але вдруге осоромитися перед дівчи-
ною не хотілося. Тому він гаркнув:
— Сам вали. Це що, твоє поле? Де хочу,
там і гуляю!
— Ага, носом об землю. Вали давай, бо за-
раз знову зариєшся.
Хлопець погрозливо стиснув кулаки, але
Ірка схопила його за плечі і потягнула на-
зад.
— Ну ти чого, Дім. Заспокойся. Йому вже
і так дісталось.
— А бо нема чого тут лазити чужим. По-
наїхали всякі...
Підійшли ще двоє його колег.

10
 — Дім, помогти? — кивнув у бік Ромка
один з них.
— Та з чим тут помагати, — пирхнув
Дмитро, — його ж коза в нокаут відправила!
Хлопці знову зареготали. Ромко насупився,
але промовчав і повернувся, шукаючи погля-
дом винуватицю свого сорому. Зоська спокій-
но хрумкала стебло кукурудзи і не звертала
уваги на хлопчачі розбірки.
Ірка схопила Дмитра за руку.
— Та лиши його, здався він тобі. Досить
з нього на сьогодні, — промовила заспокійли-
во, тулячись до його плеча.
— А чо він? — забубонів Дмитро. — Не
встиг приїхати, вже сестру мою клеїть...
— Тьху на тебе! По-перше, ніхто нікого не
клеїв, просто познайомилися. По-друге, ми
з тобою двоюрідні, — Ірка весело клацнула
брата по носі.
Дмитро скривився.
— Добре, на перший раз прощається. По-
дивимося, що то за один.

Наступного дня, щоб не пертися нікуди із

Зоською, Ромко скористався старою доброю
вигадкою про «ой, діду, живіт болить». Дід
списав усе на немиті фрукти-ягоди і звелів
онукові пити міцний чай. Мовляв, у Китаї всі

11
тільки так і лікуються від шлунково-кишко-
вих розладів.
Дід Андрій узагалі багато говорив про
Китай. Його тільки зачепи — годинами міг
­розповідати. Про історію, про легенди та
міфи. І до будь-якої ситуації знаходив по-
вчальну китайську історію чи приповідку.
Два дні Ромко «ганяв чаї» з дідом, але на
третій довелося-таки «одужати» і знову ви-
йти в люди. На щастя, трава на подвір’ї під-
росла, і Зоська паслася біля хати. Тож хло-
пець за порадою діда вирушив прогулятися
до ріки.
Знав би, що зустріне там знайому компа-
нію, нізащо не пішов би. Та було вже запізно.
Петька, який сидів на гілці старого дуба,
що ріс на галявині біля берега, першим помі-
тив його і загукав:
— Ховайтеся! Гроза усіх кіз, котів і кролів
наближається!
Дмитро, що якраз збирався скакати з кру-
того берега у воду, обернувся спочатку до
нього, потім до польової стежки і побачив
Ромка. Той зупинився, не знаючи, що робити
далі. Задиратися чи продовжувати минулу
суперечку не хотілося, а повернутися і піти
геть, означало виставити себе малодушним
боягузом.

12
 Незручну ситуацію знов розрядила Ірка.
Вона лежала на піщаному березі і засмагала,
та коли почула вигуки, підвелася на ліктях,
помітила хлопця і помахала йому:
— Ром, ходи до нас!
Дмитро злісно зиркнув на неї з-під лоба
й заперечно похитав головою. Тоді Ірка швид-
ко підвелася, підбігла, схопила Ромка за руку
й потягнула до берега, примовляючи:
— Та ти не зважай на нього. Дімка лише
корчить із себе бозна-кого, а насправді він
класний. Правда, Дім?
Той скривився, але промовчав.
— І нащо тобі той чужак здався? — бурк­
нув Ігор і пожбурив у річку камінець-«жабку».
— А раптом із ним цікавіше буде?
— Тю, і чого б то? Що він може знати та-
кого цікавого, чого ми не знаємо? — докинув
свої п’ять копійок Петька. Він уже зліз із де-
рева й розлігся на траві, розкинувши руки
й ноги «зірочкою». — Що такого є у місті?
Ні трави, ні ріки, ні повітря нормального. Він,
мабуть, і плавати не вміє.
— Умію, — заперечив Ромко.
Петька підвівся.
— Та ну? По-собачому?
— Ні, швидше, по-козячому! — реготнув
Дмит­ро.

13
 — То хіба ти по-козячому плаваєш, — від-
гиркнувся Ромко. — А я брасом. Або батер­
фляєм.
— Яких словечок нахапався! Батерфля-­а-
аєм,— перекривив його Дмитро. — Ти хоч
знаєш, що то таке?
— Знаю, ще й тебе можу навчити.
— То, може, позмагаємося? Хто кого? Га?
Ромко знизав плечем, мовляв, без проб­
лем.
— Непогана ідея, — втрутилася Ірка, —
може, тоді ви нарешті перестанете чуби-
тися, як бабині півні.
— Окі-докі, — сказав Дмитро, — якщо
козопас допливе звідси до скелі швидше за
мене, приймаємо в компанію. Якщо ні — хай
валить звідси і більше не потрапляє нам на
очі.
— Я не козопас, і в компанію не напрошую-
ся, — відповів Ромко.
— Що, вже задню даєш? — з насмішкою
вигукнув Ігор.
— Можу потім і з тобою наввипередки.
Ігор промовчав.
Хлопці скинули одяг. Дмитро кілька разів
присів і покрутив руками, розминаючи м’язи.
Ромко не розминався, забрів у ріку і махнув
суперникові.

14
 — Чого копошишся? Показуй, куди пли­
вемо.
— Борзий який, — Дмитро з розгону шу-
бовснув у воду. — До тої скелі, бачиш? До-
ганяй!
Дмитро поплив. Ромко мимоволі озирнув-
ся на Ірку. Та жувала стеблинку польової
квітки. Перехопила його погляд, кивнула.
Хлопець усміхнувся у відповідь і пірнув. За
мить виринув і, хвацько розсікаючи воду,
легко наздогнав, а тоді й перегнав супер-
ника.
Поки Дмитро доплив до скелі, Ромко вже
сидів на її вершечку, підставивши обличчя
полудневому сонцю.
— Чого зразу не сказав, що професіонал? —
захекано спитав Дмитро, вибираючись на-
гору.
— А ти питав? Накинувся зразу: козопас,
козопас.
Дмитро знизав плечима.
— Ладно, проїхали. Давно займаєшся?
— Чотири роки. Біля нас басейн недалеко.
У дитинстві я часто хворів, лікарі порадили
батькам віддати мене на плавання, щоб роз-
вивати легені.
Почувся галас. Підбігли Ігор, Петька й Ір­
ка. Щоб дістатися до скелі, їм потрібно було

15
обігнути чагарник, тому вони й не бачили,
хто переміг.
— Ну що, козопас, продув? Хоч сам до-
плив чи ти його дотягував? — зловтішався
Ігор.
Дмитро підвівся і голосно сказав:
— Він не козопас, ясно? І взагалі — про-
грав я.
Ігор знітився. Дмитро повернувся до Ромка.
— Слухай, а ти навчиш мене так пла­
вати?
— Та... не знаю, який з мене тренер, але
спробувати можу, — погодився той і потис
Дмитрові руку.
— Слу, а розкажи про свого діда, — озвався
Петька. — Дивний він якийсь. І відлюдькува-
тий. Ніхто нічого про нього не знає.
— Та я й сам не дуже його знаю. Він дов-
го закордоном жив, по світах валандався,
як каже моя мама. Тільки нещодавно повер­
нувся.
Ірка мовчки стояла поодаль. Тільки ледь
помітна усмішка вказувала на те, що дівчи-
на тішиться Романовій перемозі.

Ірчина мама була головою сільради — Голо-

вихою, як називали її односельці позаочі. Вона
цілими днями пропадала чи то в ­сільраді, чи

16
на районних нарадах і бачила доньку хіба що
під вечір або коли та після школи забігала до
неї на роботу.
Брат Головихи, він же батько Дмитра, пра-
цював учителем фізкультури. Колись він був
професійним спортсменом, але після серйозної
травми покинув спорт і пішов на роботу до
школи. Проте дух капітана футбольної ко-
манди з нього так і не вивітрився, тож він
змалечку виховував у синові любов до спорту
та лідерські якості. А будь-який процес, навіть
боротьбу з колорадськими жуками чи збиран-
ня картоплі, перетворював на змагання.
Батько Петьки був механізатором. У де­
в’я­ності, коли всі колгоспи порозвалювали-
ся, викупив кілька старих тракторів, стан-
ки та інструменти і взявся ремонтувати
сільсько­господарську техніку. Петька так
і виріс — при ньому й усіляких там косарках
та екскаваторах, у яких розбирався не гірше
за деяких дорослих.
Ігор був сином священника, тож йому,
можна сказати, велося найлегше з-поміж усі-
єї компанії. Оскільки, не без сприяння їмості,
парафіяни часто самі зголошувалися допо-
магати пароху по господарству.
Дід Андрій теж не надто завантажував
свого онука роботою. Ромко потрохи вчився

17
рубати дрова, косити. Щоправда, із Зоськи
поки що «косарка» була краща: за Ромком,
хоч як він старався, завжди лишалися «бо-
роди», а коза вищипувала траву рівнесенько,
впритул до землі. І робила вона це невтомно,
з ранку до ночі, а хлопець змучувався вже за
пів години махання косою.
Вечорами друзі ходили на річку, де Ромко
давав хлопцям майстер-класи з плавання.
Ірка хоч і не плавала, зате була затятою
вболівальницею.
Якось, вертаючись додому, вони побачили
дим біля крайньої хати і почули сварку. Під-
бігли ближче й завмерли від здивування, коли
впізнали в одному з голосів Ромкового дідуся,
котрий доти в жодні місцеві конфлікти не
встрявав.
Причиною сварки стала сусідка, що згребла
на велику купу посеред поля скошене бур’яння
і підпалила. Чорний їдкий дим оповив сусідські
обійстя. Та справа була не тільки в димі —
дід казав щось про бензопрен, який може спро-
вокувати рак, та вкрай токсичні для людей
діоксини. Насамперед він хотів переконати
сусідку, що вогонь знищує не лише родючий
шар ґрунту, а завдає страшної шкоди всьо-
му живому: жукам, черв’якам, їжакам та ін-
шим мешканцям польового всесвіту. Що він

18
­ оглинає мурах у їхніх містах-мурашниках
п
ніби лава з Везувію, яка зруйнувала колись
Помпеї разом з усіма городянами. Сусідка ж
уперто не хотіла слухати й без кінця торо-
чила, що якийсь приблуда-­антихрист не буде
її повчати, як вести господарку, бо не його то
справа, що і як вона робить на своєму полі.
Врешті дід Андрій сердито махнув рукою
і пішов до свого подвір’я.
— Слу, а чого це баба Марія твого діда
анти­христом обізвала? — запитав Петька.
Ромко знизав плечем:
— Може, тому, що він у неділю до церкви
не ходить і на тацю не кидає.
— А-а-а, то він у тебе невіруючий?
— Не знаю, не питав. Знаю тільки, що до
священників ставиться з осторогою, нероба-
ми їх називає...
Тут Ромко осікся й зиркнув на Ігоря, свя-
щенницького сина. Той вдав, що не розчув, про
що йдеться, і тільки голову понурив. А Ромко
для розрядки швиденько додав:
— То, мабуть, через те, що дід багато ро-
ків у Китаї прожив, а там майже всі буддис-
ти. От він і відвик від християнських тра-
дицій. Окитаївся.
— Прикольний у тебе дід, — засміявся Дім-
ка. — Може, він ще й ніндзя?

19
 — Ніндзі в Японії, — буркнув Петька.
— Та тю на тебе. А дід усе одно приколь-
ний. Треба було б з ним познайомитися.
— То ходімо вже, навіщо чекати? — запро-
понувала Ірка, вибігаючи наперед. — ­Бачили ж,
який дідусь засмучений був після сварки. То
ми його розрухаємо, розвеселимо. Га, Ром? Що
скажеш?
Ромко тільки бровами повів.
— Мабуть, можна, чом би й ні.
— Ну то пішли, поки хлопці не передума-
ли! — Ірка схопила Ромка за руку і потягнула
до його хати.
Решта троє рушили слідом.

Дід Андрій сидів на стільчику під яблунь-

кою і, коли побачив у воротах п’ятьох під-
літків, аж підвівся з несподіванки. Оце то
гості! Він примружився, пильно глянув на
онука — той лише розвів руками, мовляв,
так вийшло, я тут ні до чого. Старий почу-
хав лисину, всміхнувся і запросив компанію
сідати поруч. А тоді цілий вечір розповідав
про життя в далеких країнах, про звичаї
тамтешніх людей і про те, як там шанобли-
во ставляться до природи, як цінують кожне
дерево і кожен живий, незаасфальтований
клаптик землі.

20
 Дід Андрій так захопив усіх своїми опо-
відками, що друзі й не помітили, як стемні-
ло. Господар ледве виштурхав їх з подвір’я:
мовляв, пізно вже, на вас удома чекають,
а до мене ще потім прийдете, коли я порцію
­нових історій для вас підготую.
— Добре, що ти знайшов друзів, — сказав
онукові, скуйовдивши чуба. — Бути самому,
може, й варто час до часу, але таки гарно
мати з ким словом перекинутися. Щирим
словом, від душі.
— А чому тоді ти не заводиш ні з ким
дружбу, не спілкуєшся? — запитав Ромко.
— У моєму віці це вже не так легко. Особ­
ливо, якщо пів життя блукав по світу і дуже
часто розчаровувався в людях. Хтось сам
відпав, когось утратив, а нові люди... Ех, що
тут казати. Пішли краще сни за хвости
ловити, бо завтра зрання до роботи бра-
тися.
Дід з онуком мовчки зайшли до хати, над
якою гойдався густий синій вечір.

Ромко гостював у діда до кінця серпня,

і друзі ще не раз збиралися в нього, щоб по-
слухати цікаві історії. І навіть коли Ромко
повернувся до міста, часто провідували ста-
рого.

21
 Минув рік, знову настало літо. І коли вони
вкотре завітали до діда Андрія, той повідо-
мив, що онук незабаром приїжджає на кані-
кули. Отак друзі й вирішили усією компанією
зустріти Ромка просто на станції.
 Розділ 2

— Ну що, Ром, здоров! Цілий рік не бачили-

ся! — вигукнув Дмитро.
Він радісно обійняв товариша, а потім на
них гуртом накинулася уся компанія, і вони
всі разом опинилися на землі.
Ромко тішився зустрічі, хай і такій бурх-
ливій.
— І як ти? Не заіржавів ще у своєму вели-
кому місті?
— Та ні, живий, як бачиш.
Дмитро поплескав його по плечу і запитав
з притиском:
— А це правда, що ти зрадити нас хотів,
га? У якийсь там табір збирався поїхати, а не
сюди?
Ромко здивовано зиркнув на нього.
— Ого! А звідки інфа?

23
 — Бач, у нас теж розвідка працює.
— А-а-а, то ви у діда були.
Дмитро кивнув.
— У нас у школі екологічний гурток орга-
нізували, і ми збиралися їхати в гори, в такий
собі екотабір, розчищати ріки від сміття.
— Пхе, а нащо їх розчищати? Це ж гори, по-
токи швидкі, вода сама все змиє. Не те, що в нас.
— Ні, Дім, все не зовсім так, — заперечив
Ромко. — До нас навесні приїжджали волон-
тери з Австрії, активісти екологічного руху.
І коли побачили, які засмічені береги гірських
річок, особливо вздовж дороги, то були про-
сто шоковані. Аж до еменесників дзвонили, бо
подумали, що то після весняних паводків десь
прорвало сміттєзвалище. А коли їм пояснили,
що це не аварія на сміттєзвалищі, а місцеві
мешканці й підприємства так забруднюють
річки, ті просто не повірили. Ну бо як можна
смітити у власній хаті? От волонтери й запро-
понували організувати екологічний табір, щоб
і річки трохи почистити, і місцевим мешкан-
цям хороший приклад показати.
— Значить, таки зрадив, — перебила хлоп-
ця Ірка.
— Ні, табір мав бути лише два тижні. Потім
я обов’язково приїхав би. На все літо.
— Тоді чому ти не в таборі?

24
 — Ну, так з дідом же проблеми. Хіба ви не
знаєте?
— Ноги?
Ромко кивнув.
— Ледве ходить, — додав Петька. — Я деко-
ли попри вашу хату мотався у справах, часом
забігав до нього, то він мене навіть просив
щось із магазину принести, бо сам не міг.
Ромко з вдячністю поглянув на Петьку:
— Тому я й приїхав. Улітку роботи бага-
то. Мама спершу планувала взяти відпустку
і теж гайнути в село, але в неї якийсь завал
на фірмі, не відпустили, тож довелося мені
відмовитися від табору.
— Жалкуєш? — запитала Ірка.
Ромко похитав головою. Ірка схопила його
за руку.
— То чого ми стирчимо під насипом? Гай-
да додому! Дід Андрій, певно, вже всі очі за
тобою видивився.

Поки йшли польовою дорогою до села, Ром-

ко вже знав усе, що трапилося за останній рік.
Оскільки село лежало в улоговині, мобільний
зв’язок та інтернет тут тягнули слабо, тож
нормально поспілкуватися не вдавалося ні
телефоном, ні через різні месенджери. Зате те-
пер можна було вдосталь наговоритися вживу.

25
 Дід і справді видивлявся за онуком: сидів
на стільчику біля воріт і коли врешті побачив
компанію, що брела в напрямку його хати,
одразу підвівся, важко спираючись на пали-
цю, і вийшов на дорогу. На мить зупинився,
зиркнув на палицю і відкинув її. Не хотів ви-
глядати немічним перед онуком.

Коли Ромко побачив діда, що стояв на до-

розі, приклавши долоню до чола, в грудях
стиснуло — відчув, що скучив. Іноді йому так
бракувало тих вечірніх розмов, історій, не ві-
домо, чи правдивих, чи вигаданих, але завжди
захопливих.
Ромко не стримався і побіг до діда з роз-
простертими руками. Старий ледь втримався
на ногах, коли онук кинувся йому в обійми.
Друзі зупинилися поодаль.
— Кгм... Краще, мабуть, лишити їх удвох, —
тихо мовила Ірка.
Дмитро ствердно кивнув і гукнув:
— Ром! Ми цей... ми, коротше, пішли. Завтра
приходь зранку на пасовисько!
Ромко на секунду обернувся і теж кивнув.

Увечері було прохолодно, дід Андрій розпа-

лив пічку. За розмовою вони удвох просиділи
аж до півночі.

26
 Щойно прокинувшись, Ромко рушив до
стайні. Зоська вже наполегливо мекала, ви-
магаючи, щоб її звільнили з темної загорожі.
Хлопець привітався з козою, почухав її кудла-
ту бороду і вивів надвір.
— Сьогодні, Зосько, підемо на пасовись-
ко, — промовив Ромко, чіпляючи до її наший-
ника мотузку. — Там трава соковитіша.
Коза мекнула, ніби погоджуючись, і впев-
нено попрямувала до хвіртки.

Компанія вже зібралася на пасовиську. Ко-

рови мирно пощипували траву, а друзі про
щось сперечалися.
— Агов, ви так і поб’єтеся скоро, — озвався
Ромко.
— Та проблемка в нас тут намалювалася, —
відказав Дмитро.
— Яка там проблемка, — махнув рукою
Ігор. — Вигадуєш ти все.
Ромко забив кілок у землю й прив’язав
до нього кінець мотузки, щоб коза, захопив-
шись польовою смакотою, не пустилася світ
за очі.
— То що сталося? — перепитав, умостив-
шись на траву поряд з друзями.
— Ет... — зітхнув Дмитро. — От скажи, ти
хотів би на річку сходити?

27
 — Що за питання? — здивувався Ромко. —
Само собою. Хочеш перемогти цього разу?
— Та хоч би й хотів. Нема вже де змагатися.
— Тобто? Щось з річкою сталося?
— Сталося. Чорну діброву знаєш? Куди ми
минулого року по гриби ходили?
Ромко кивнув.
— Заявилися сюди якісь і почали вирубу-
вати її.
— Тобто вирубувати? Як це?
— А отак! Зрізають дуби, тягачами колоди
вивозять. Від тих тягачів і обрізаних гілляк
поробилися яри, джерела позабивало, аж річ-
ка русло змінила. Тепер до скелі вже не по-
пливеш, там мілина. І вода бруднюща.
Дмитро повернувся до Ігоря й додав:
— А ти кажеш «вигадав».
— Зате вони обіцяли збудувати у селі ба-
сейн! Навіть не басейн, а цілий аквапарк! —
заперечив Ігор.
— Хто вони? Ви спочатку все можете по-
яснити? — не зрозумів Ромко.
Дмитро кивнув на Ірку. Дівчина знітилася.
— Я вчора ввечері почула, як мама по теле-
фону з кимось говорить. Певно, якраз із тими,
що наш ліс вирубують. Сварилася. Доказува-
ла, що сільрада давала згоду на часткову ви-
рубку, а не на нищення діброви й ріки. А вони

28
їй про якісь компенсації, про басейн з аква-
парком.
— Ну от, бачите? — радісно вигукнув Ігор. —
Буде у нас аквапарк!
— Та здався він нам, той аквапарк, — про-
бубнів Петька. — Краще б ліс залишили.
Дмитро підозріло зиркнув на Ігоря.
— А ти взагалі звідки про аквапарк знаєш?
Це ти, а не Ірка, перший про нього заїкнувся.
Ігор винувато відвів погляд.
— Ну... я теж чув одну розмову, — відповів
невпевнено.
— Ти що, в Ірки під вікнами стирчав і під-
слуховував?
— Та ні. Просто до батька приходили...
— Хто приходив?
— Та ті, що рубають. Тобто не самі лісору-
би, ясно, а начальство їхнє.
— Їм що, благословення на знищення лісу по-
трібно? Чи наперед посповідатися за такий ве-
ликий гріх хотіли? — в’їдливо запитав Дмитро.
Ігор похитав головою.
— Ні. Просили, щоб батько в церкві пере-
конував людей, що для нашого села так буде
краще.
— А відколи це твій батько про село по-
чав думати? Який йому в цьому інтерес? —
­невдоволено запитав Петька.

29
 Ігор ще більше знітився.
— Вони... обіцяли дати дерево для ремонту
церкви і на нову дзвіницю. І ще... батько хоче
ґанок дубовий добудувати в хаті. То обіцяли,
що дадуть теж...
Петька сердито сплюнув, підвівся й побіг
до корови, що зайшла аж надто далеко.
Ромко мовчки спостерігав за цією пересвар-
кою, а тоді спитав:
— Так, а поясніть мені, до чого тут узагалі
Ірчина мама чи Ігорів тато? Хіба голова сіль-
ради чи священник вирішують долю лісу? Є ж
на те якась організація спеціальна, лісгосп
якийсь чи що?
— Є то він є, — погодився Дмитро. — Але ж
усі тут пов’язані між собою, і хочуть вплутати
в ту схему більше людей, щоб застрахувати-
ся у разі чого. Підкочують до Головихи, щоб,
типу, село погодилося, і до священника, щоб
переконав людей не обурюватися. Мовляв,
така божа воля і сидіть тихо, не рипайтеся.
— Та не може такого бути! Бо виходить,
що якихось пару бандитів вирішили собі ви-
рубати ліс, а ціле село мовчить і не може дати
їм раду?
Дмитро приречено розвів руками.
— Треба з дідом порадитися, — впевнено
сказав Ромко.

30
 — З яким ще дідом?
— Та з моїм. З дідом Андрієм.
— Оце загнув. Не ображайся, Ром, але який
з нього порадник? Він тут чужак, навіть до
церкви не ходить. Його в житті ніхто не по-
слухає.
— Ну, це ми ще побачимо, — заперечив
Ромко. — Приходьте сьогодні увечері до нас,
поговоримо.
— Я не зможу, — відказав, надійшовши,
Петька, — тато просив з трактором помогти.
Він сьогодні новий кардан привезе, треба по-
міняти.
— Я теж пас, — промовив Ігор без зайвих
пояснень.
— А я прийду, — Ірка підтримала Ромка
і зиркнула на Дмитра.
— Я теж з вами, — додав той. — Дід Андрій
прикольний. Якщо й нічим не допоможе, то
хоч щось цікаве розповість.
Петька почухав потилицю.
— Добре, то вже і я з вами. Тільки додому
заскочу, у тата відпрошуся.
Дмитро поглянув на Ігоря, але той похитав
головою.
 Розділ 3

Гості розмістилися довкола круглого столу

в саду. Дмитро та Ірка навперебій розповіда-
ли про ліс та річку, про непроханих лісорубів
та їхніх всесильних босів, а також про заляка-
них селян, готових коритися і терпіти.
Дід Андрій уважно слухав, зітхав і хитав
головою. Потім важко підвівся, спершись на
палицю, і пішов до хати. Повернувся за кілька
хвилин з гарячим чайником у руках.
— Один мій знайомий китаєць завжди ка-
зав, що будь-яку важливу справу треба роз-
починати з чашки гарячого чаю, — урочисто
промовив дід і поставив чайник на стіл.
— Китаєць? — перепитав Дмитро. — До
чого тут китайці?
Дід попросив онука принести чашки й від-
повів, загадково всміхаючись:

32
 — До того, щоб навчити перемагати.
— Хіба китайці можуть чогось навчити?
Мій тато каже, що китайське — то найгір-
ше, — додав Петька. — Як тільки поміняє
в тракторі якусь деталь на китайську, та від-
разу й зломиться.
— Ага, — погодився Дмитро, — тільки ко-
піюють все у американців, нічого самі не мо-
жуть вигадати.
Дід Андрій запитав іронічно:
— А американці як вигадують?
— Ну, спочатку ідею якусь придумують, по-
тім записують...
— На чому записують? — уточнив дід Ан-
дрій.
— Ну, на компі чи ноуті.
— А як записували, коли ще не було компів
і ноутів?
— На папері, як же іще?
— От бачиш, — усміхнувся дід. — А хто
папір винайшов?
Дмитро здвигнув плечима.
— Не знаю.
— То, щоб ти знав, якраз китайці й були.
— Та ну! — вигукнув Петька.
Дід лукаво підморгнув йому.
— І, уяви собі, китайці винайшли порох.
І ще багато-багато іншого, чим ми до сьогодні

33
користуємося. Зокрема, і ось цю порцеляну, —
тицьнув пальцем у чашки, що їх приніс Ромко,
і взявся наливати чай.
— Добре, діду, — перервав його онук. — Це
все, звісно, класно, але до чого воно нам?
— Так ви ж не слухаєте, перебиваєте мене
раз у раз, — відповів старий з удаваною об-
разою, але за мить продовжив. — До чого тут
китайці, запитуєте? Саме китайські мислителі
вперше розробили та описали військові стра-
тегії, щоб перемогти будь-якого супротивни-
ка. У нашому випадку — це ті покидьки, що
хочуть вирізати Чорну діброву.
— І звідки ж китайцям про це знати, якщо
у них, мабуть, і лісів таких немає, як у нас?
— Справді, немає. Тому й шанують кожне
деревце. І якщо вже конче треба зрубати чи
хоч гілку зрізати, то цілий ритуал проведуть,
перепросять дерево за те, що шкоду йому роб-
лять.
Дмитро розсміявся.
— У кого? У дерева перепрошують? Воно ж
не живе!
— Не живе? Ти так вважаєш?
— Звичайно.
— А чому ж тоді дерево росте, розцвітає,
старіє, вмирає? Чому навіть зрубані дерева
навесні починає крутити, наче суглоби ­старим

34
людям? Значить, у них теж є своя система
чуття, вони теж реагують на холод, спеку, їм
теж болить, коли їх ріжуть чи рубають.
— Але ж люди у всі часи рубали дерева,
щоб будувати щось, опалювати дім.
Дід кивнув.
— Згоріти, даючи тепло та світло, — це кра-
сива смерть. Хоч і швидка. Та все ж краща,
ніж дожити до такої старості, щоб струхлявіти
і звалитися під власною вагою. Прожити довге
життя і врешті перетворитися на міцний буди-
нок чи красиві меблі — це не смерть, а друге
життя. Реінкарнація, так би мовити. Але ж не
для молодих дерев, яким ще рости й рости.
Залишати по собі потомство. Бездумно виру-
бувати дерева і отак вивозити підпільно — це
все одно, що людей в рабство забирати.
— Ну, діду, це ти вже загнув, — пирхнув
Ромко. — Де люди, а де дерева.
— Загнув? Вважаєш, що життя дерева не
настільки важливе, як людське? А знаєш, що
один дорослий дуб за рік виробляє кисню для
восьми людей?
А тепер уявіть, що дерево зрубали. І на-
віть якщо на місці зрубаного посадять но-
вий паросток, то рости йому ще довго-довго.
Лише через десятки років він почне родити
жолуді, з яких колись теж виростуть наступні

35
­ окоління дубів. Уявіть собі, свідками яких
п
подій були дуби у нашій Чорній діброві. Ба-
гатьом з них — понад триста років!
— Та ну, — не повірив Дмитро, — звідки
ви знаєте? Дубам що, колись свідоцтво про
народження видавали?
Старий усміхнувся.
— Дерева інтенсивно ростуть навесні й уліт-
ку, а восени і взимку ріст завмирає. І якщо по-
дивитися на розріз стовбура, чітко видно річні
кільця. За рік дуб набирає вшир десь близько
сантиметра. Залежно від умов, у яких росте.
І якщо поміряти діаметр стовбура приблизно
на висоті грудей, то можна більш-менш точно
визначити вік дерева.
На околиці діброви, де джерело з-під землі
вибивається, теж росте кілька старих дубів.
Колись давно блискавка вдарила в один з них
і переломила. Я ще молодим тоді був. Ходив
дивитися. Нарахував щось із триста кілець.
Уявляєте, скільки той дуб пережив воєн, ца-
рів і президентів? Сотні років він народжував
і ростив листя й жолуді, дітей своїх. І щоосені
втрачав їх, сумував узимку, але щовесни від-
роджувався. Щоб знову рости і міцніти. Оце
справжній приклад стійкості.
На мить дід Андрій заплющив очі, згадую-
чи щось, відтак додав:

36
 — Нема вже того старого дуба. Зате діти
його, що з жолудів повиростали, досі живуть
і пам’ятають його.
— Не живуть, — глухо промовив Дмитро.
— Що? Не чую, — перепитав дід.
— Не живуть. Вирубали ті старі дуби біля
джерела. Найпершими.
Дід Андрій зірвався на рівні, але хвора нога
підвернулася, і він упав. Діти кинулися піді-
ймати старого, але той відмахнувся і підсунув-
ся під яблуню, спершись до стовбура спиною.
Випростав ноги й почав масувати коліна.
— Як же так? Хто дозволив? — запитав
обурено.
— Ми ж вам від початку про них сказали.
А ви не зрозуміли, мабуть, чи що...
— Та я навіть уявити не міг, що хтось на-
важиться на таке. Це ж дуби-патріархи!
— Там через ті дуби такого наробили, —
продовжив Дмитро. — Вони ж важезні: ні кра-
ном підняти, ні на тягач закинути. Притягну-
ли якусь автопилораму, порізали, а гілляки
в потік, що до річки веде, поскидали. Потік
забився, вода розійшлася ярами, а річка русло
змінила, зміліла. І дороги лісові попсували-
ся, бо ж дерева поглинали воду і стримували
ґрунт корінням. А тепер після дощів дороги
розмиває, не пройдеш.

37
 Дід схопився за голову. Ірка, що стояла по-
заду старого, цитьнула на брата, щоб той за-
мовк та не ятрив дідові душу.
Дмитро промовив винувато:
— Вибачте, я думав, ви знаєте. Усе село про
ті дуби говорило.
Дід похитав головою.
— Звідки мені знати? Я ж не ходжу ніде, ні
з ким не спілкуюся...
Він важко підвівся, пройшовся до воріт, по-
стояв хвилину, дивлячись на вечірнє небо,
вернувся й знову сів за стіл. Сьорбнув чаю,
відтак гримнув долонею по столу і промовив:
— Треба ту банду зупинити. Поки вони усю
діброву не винищили.
— Та як їх зупиниш? — буркнув Дмитро. —
То така мафія!
— І не кажи, — махнув рукою Петька. —
Тато якось проговорився, що з задоволен-
ням би трактором подавив їх, але ж там усе
начальство замішане. Навіть Головиха, ка-
жуть.
Він скоса глипнув на Ірку, дівчина знітила-
ся. Натомість озвався Дмитро:
— Ну, ти це, фільтруй, що кажеш. Яким бо-
ком моя тітка може бути тут замішана?
— Та я звідки знаю, — розвів руками Петь-
ка, — так люди розповідають. До батька ­багато

38
народу приходить. Він їм щось ремонтує, по-
тім, буває, сідають за стіл, вип’ють трохи і по-
чинають.
— А ти менше п’яних балачок слухай!
— Не гарячкуй! — перервала брата Ірка. —
Сам знаєш, що він правий. Я ж розказувала
про ту її телефонну розмову.
— Та чого ви зчепилися? — втрутився Ром-
ко. — Замішана Головиха... тобто, перепро-
шую, Ніна Іванівна, чи ні — яка різниця? Що
це нам дасть? Я так зрозумів, що тут усі без-
силі. Якщо навіть Петьків тато не наважуєть-
ся перечити їм.
— А що мій тато? — не зрозумів Петька.
— Ну як що? Він же ж авторитет на все
село і відчайдух.
— Який там ще відчайдух? — знизав пле-
чима Петька.
— А такий! Пригадуєш, ти сам розпові-
дав, як він позаминулої зими в п’ятнад­цяти­
градусний мороз кинувся рятувати незнайому
жінку, що послизнулася біля криниці і впала
всередину. Ніхто не наважився, лише стояли
всі й репетували. А він прибіг на крик, скинув
з себе куртку, обв’язався мотузкою і поліз її
витягати. Потім місяць із двостороннім запа-
ленням легень у лікарні лежав. А коли жур-
налісти з районної газети приїхали писати

39
репортаж про героя-рятівника, то він послав
їх подалі зі словами, що ніякий він не герой
і що кожна людина на його місці мала би так
вчинити.
Петька кивнув.
— І що з того? Одна справа жінку з криниці
витягнути, а інша — з мафією боротися. Про-
ти них така сила потрібна, що огого!
Дід Андрій кашлянув у кулак, привертаючи
до себе увагу.
— Я, власне, для того й розпочав розмову
про китайські переможні стратегії, щоби по-
казати вам, що навіть слабший може здолати
значно сильнішого, якщо правильно все орга-
нізувати.
— Та невже? — мало не хором відказали
підлітки.
— Якщо не перебиватимете, то розповім.
Згідні? Тоді вмощуйтеся зручніше і слухайте.
Дід знову помасував хворе коліно, заплю-
щив очі й почав.
— Років так зо дві тисячі з половиною тому
жив у Китаї полководець, стратег і мислитель
Сунь Цзи. Він написав трактат «Мистецтво
­війни», у якому зібрав увесь свій досвід і до-
свід попередників щодо того, як правильно
битися і перемагати. Навіть якщо сили ворога
значно переважають твої власні.

40
 Коли Сунь Цзи служив у володаря царства
У князя Хо Люй, той скептично ставився до
його військових і філософських поглядів. Але
коли на царство напала величезна непере-
можна армія Чу, князь саме йому довірив ке-
рувати своїм військом. І Сунь Цзи переміг.
А пізніше, керуючи далеко не найбільшою
і не найкраще озброєною армією, зміг захо-
пити ще й значну частину сучасного Китаю.
Подивований умінню полководця, Хо Люй
попросив Сунь Цзи написати книгу, щоб його
знання не загубилися в часі, а перейшли до
майбутніх полководців. Так з’явився трактат
«Мистецтво війни».
Минули тисячі років, але ще й досі вче-
ні, філософи та військові фахівці вивча-
ють, тлумачать і досліджують вчення Сунь
Цзи. І намагаються застосовувати не лише
у воєнній справі, а й у звичному житті. Бо
життя, як кажуть, — вічна битва. Цей трак-
тат переклали безліччю мов. І українською
також.
Дід Андрій кивнув онукові:
— Ану, Ромку, принеси. Ти знаєш де.
— Діду! — спробував віднікатися той. — Ну
до чого тут твій Сунь Цзи і його стратегії?
Ми ж не в Китаї і не зі справжньою армією
боротися зібралися!

41
 Дід насупився. Онук зітхнув, але таки пішов
до хати. За хвилину повернувся з н ­ евеликою
книжкою у світлій палітурці.
Дід узяв її і ніжно погладив. Відтак поди-
вився на онука й промовив з докором:
— Чомусь ти так не казав, коли я давав тобі
її читати і вчив, як у школі використовувати
стратегії Сунь Цзи. Правда ж?
— Ну... так, — знітився Ромко. — Було діло.
— Це ти про що? — запитала Ірка, смикаю-
чи Ромка за рукав. — Ану розповідай.
— Та... нічого особливого. Сунь Цзи казав,
що розвідка — це одна з найважливіших
скла­дових успіху в битві. Коли знаєш все про
ворога наперед, то можеш краще підготувати-
ся і перемогти його.
— Це і без твого китайця ясно, теж мені
новина, — пхикнув Дмитро.
Ірка махнула на нього рукою.
— І що? Проти якого ворога ти в школі роз-
відку влаштував? — запитала з цікавістю.
— А який найбільший ворог в учня? Кон­
трольні, звичайно. Особливо з м ­ атематики.
Математичка у нас просто звір. Сувора і пунк­
туальна. Уявіть, що вона як класна керівнич-
ка п’ятого класу щодня перевіряє в їдальні,
чим школярів годують, чи всі прийшли на
обід тощо. От ми й в ­ икористовували цю її

42
­ унктуальність на свою користь. За день до
п
контрольної під час великої перерви знаючи,
що вчителька в їдальні, нишком пробрали-
ся до неї в кабінет і перефотографували за-
вдання на завтрашню контрольну. Вона їх
завжди за день наперед пише і носить у сво-
єму портфелі. Це ми ще раніше вирахували.
Потім піддали добуті розвіддані мозковому
штурму.
— Якому штурму? — перепитав Петька.
— Мозковому! Тобто посадили відмінників
розв'язувати задачі з контрольної. І наступно-
го дня спокійно, хоча й таємно, звичайно ж,
списали готові відповіді, залежно від того,
кому який варіант випав.
— Теж мені стратегія, — знову пхикнув
Дмитро. — Розвідка, ага! Та ж мій тато в ди-
тинстві теж, мабуть, так списував контрольні.
— Може, й списував, але це було в мину-
лому столітті, а Сунь Цзи писав про користь
розвідки дві з половиною тисячі років тому.
І ще він писав, що якщо противник має сильні
сторони і очевидні переваги, треба спробува-
ти нейтралізувати їх до того, як він почне їх
використовувати.
— Оце ти закрутив!
— Ну, простіше кажучи, наприклад, якщо
ви знаєте, що на уроці буде опитування

43
і ­доведеться писати на дошці, можна завчас-
но цю дошку натерти воском. І тоді крейда
просто не писатиме. А поки вчителька розбе-
реться, що й до чого, то вже й урок закінчить-
ся. Або якщо взимку контрольна випала на
перший урок, коли ще темно, можна вирубати
світло в електрощитовій.
— Е ні! Стоп, Романе! — дід Андрій аж
почервонів. — Такого я тебе точно не вчив!
І Сунь Цзи не навчав наражати на небезпеку
власну армію заради миттєвої вигоди. Будь-
яка дія, спрямована на ворога, повинна бути
співмірна тому, що ти за це отримуєш. А ти
пропонуєш лізти до електрики задля якоїсь
контрольної? Та де ж твій розум, Романе?
Онук знітився. Дід Андрій пошкутильгав
до хати. Коли його згорблена постать зникла
за дверима, Дмитро шарпнув Ромка за рукав
і уточнив:
— І що, реально скасували контрольну?
— Яку саме?
— Ну, коли світло рубанули.
— А-а-а, ні, перенесли на останній урок. Не
заканало нам тоді з тими стратегіями.
— Ну й до чого вони нам зараз? Не розу-
мію, — озвався Петька. — Нам же діброву ря-
тувати треба, а не від контрольної з матема-
тики косити.

44
 Дід Андрій визирнув з вікна, почувши ос­
танні слова, і промовив:
— А до того, друзі, що як добре вивчити
супротивника, зрозуміти, де його слабкі місця
і як використати на свою користь його силу,
то навіть ваша нечисленна компанія зможе
здолати цілу банду тих покидьків. У цьому
й полягає справжнє мистецтво перемоги.
— І як нам тепер це, як ви кажете, вивчи-
ти... зрозуміти... використати? — поцікавилася
Ірка.
— Цінність стратегій, описаних Сунь Цзи,
полягає в тому, що їх можна застосувати для
досягнення мети чи перемоги у будь-якій сфе-
рі, не обов’язково у справжній війні. Власне,
про це й пише автор книги, яку я попросив
принести Ромка. Її написав наш земляк Сергій
Лесняк, котрий, як і я колись, працює в Ки-
таї. Він і переклав трактат «Мистецтво війни»
українською.
— Хто-хто автор книжки? — перебив діда
Петька. — Лісник? То це супер! Значить, він
розбирається в лісах і зможе допомогти нам.
Дід Андрій знову вийшов з хати, сів поряд
і продовжив:
— Одна з типових помилок під час проти-
стояння — робити поспішні висновки на під-
ставі неповної або недостовірної і­нформації, —

45
мовив повчально. — Не лісник, а Лесняк! І це
прізвище, а не фах. Так от — Сергій Лесняк —
експерт із міжнародного бізнесу, переклав
трактат «Мистецтво війни» і розтлумачив
у сво­їй книзі, як за допомогою стратегій ки-
тайського полководця здобувати успіх на по-
лях фінансових битв. А нам з вами треба при-
думати, як застосувати тактику Сунь Цзи для
порятунку нашої діброви.
— Гадаєте, це ще можливо? — з надією
в голосі запитала Ірка.
Дід голосно вдихнув на повні груди — так,
ніби збирався розпочати довгу промову. Дру-
зі аж виструнчилися кожен на своєму місці
в очікуванні геніального рішення. Але:
— Пізно вже, — видихнув дід. — Час по
домівках. Зранку, певно, роботи в кожного
біля господарки. А я подумаю, поміркую.
Ночі все одно безсонні. А завтра увечері
приходьте знову — гляди, щось і вигадаємо
разом.
Петька очуняв першим.
— Е-е-е, якщо встигну з татом трактор від-
ремонтувати, то прийду. Мабуть...
Хлопець махнув усім на прощання й вибіг,
не зачиняючи хвіртки.
Збентежені Дмитро з сестрою теж підвели-
ся. Ірка повернулася до Ромка.

46
 — Ти завтра що робиш? Женеш Зоську на
пасовисько?
— Ні, їй треба тут трохи мотокосаркою по-
працювати. А що?
— Та нічого. Просто завтра все ще моя чер-
га корову пасти, то, може б, за компанію...
— А, ну тоді так, звичайно. Подвір’я нікуди
не дінеться. І Зосьці не завадить різнотрав’я
всяке там польове. Та й гуляти їй добре.
— Ага, заодно і роги розім’яти, бо давно
вже нікого не буцала! — розсміявся Дмитро,
але отримав від сестри запотиличник і одразу
замовк.
— Домовилися. Завтра на пасовиську, —
тихо відказала Ірка.
Марно намагаючись стримати радісну ус­
мішку, Ромко швидко кивнув у відповідь.
 Розділ 4

Уночі добряче вперіщило. Якби не вчораш-

ня обіцянка, Ромко нізащо б не попер зранку
на те пасовисько. А так довелося дістати зі
стайні дідів брезентовий дощовик, натягну-
ти куплені ще минулого року гумові чобо-
ти і чвалати розмоклою польовою дорогою,
тягнучи за собою вперту козу, якій зовсім не
хотілося виходити зі сухої стайні.
На щастя, незабаром здійнявся вітер і швид-
ко розігнав хмари з неба. Поки Ромко із Зо-
ською добрели до пасовиська, трава вже май-
же висохла. Дмитро перший помітив Ромка
і, склавши долоні рупором, вигукнув:
— Стій там і не рухайся! І розведи руки!
Ромко зупинився.
— Для чого? — гукнув у відповідь.
Дмитро вибухнув сміхом.

48
 — Бо ти на опудало схожий у тому плащі!
Тобою добре вороння розганяти!
Ромко вилаявся, але теж мимоволі всміх-
нувся. Скинув уже непотрібний плащ, спробу-
вав скрутити, проте мокрий брезент не підда-
вався. Тоді він просто закинув його за плече
і попрямував до друзів.
Ірка сиділа на великій поліетиленовій це-
раті, схрестивши ноги, взуті у червоні гумаки.
Вона кивнула Ромкові й поплескала по землі,
запрошуючи сідати поруч.
Зоська швидко знайшла собі смачне місце
і взялася скубти траву.
Дмитро тим часом позганяв корів, що аж
занадто розбрелися по полю, і теж приєднався
до компанії.
— Ну що там? — запитав, подаючи руку
Ромкові.
— Де?
— Ну, дідо твій що? Придумав, як діброву
відбивати будемо?
— Не знаю. Ще лежав, коли я виходив.
— Хіба він такий сплюх? — здивувалася Ірка.
— Та ні. У нас міжкімнатні двері зі склом,
то я вночі прокидався і бачив, що він сидить
у вітальні за столом, щось читає, записує, бур-
моче сам до себе. Певно, ноги йому крутило
на дощ, то й не міг заснути.

49
 — Філософ, стратег, а так намахав нас учо-
ра, — напівжартома мовив Дмитро, скорчив-
ши поважну міну.
І знову отримав запотиличника від Ірки.
— За що, ну?
— Бо нема чого старших перекривляти! Дід
Андрій не спить, нам допомогти хоче, а ти!
— Бляха, ну ти серйозна. Ромко ж он не
ображається за діда, а ти вписуєшся. Правда,
Ром?
Той кивнув, плеснув друга по простягнутій
долоні і додав:
— Якщо чесно, я б не дуже сподівався на
діда. Щось не дуже я вірю у ті його стратегії.
Де Китай, а де ми.
— Чого це? — не погодився Дмитро. —
У нас вони теж працюють.
— О, стратег озвався, — пирхнула Ірка. —
Ти корів по полю теж за якоюсь стратегією
ганяєш?
— Ну а як, — відповів він, вдаючи повчан-
ня. — Мій тато після уроків фізкультури
в шко­­лі регулярно проводить заняття фізич-
ної підготовки з місцевими коровами. Щоб
підтримувати їх у формі, так би мовити. Він
вчить їх слухати команди, бігати, ходити стро-
єм. І якось казав мені, що в корів це виходить
краще, ніж у багатьох наших учениць.

50
 — Це ти зараз що — з коровою мене порів-
няв? — стиснула кулак Ірка.
Дмитро тут же позадкував, щоб не отри-
мати від сестри ще одного запотиличника.
Ірка підскочила і кинулася за братом, але той
вчасно вивернувся й побіг, петляючи полем,
як заєць. Кілька корів голосно замукали йому
вслід.
— О, захисниці твої озвалися! Добре їх тато
натренував, — хихотнула Ірка і повернулася
на церату. — Вірні солдати не здають свого
командира! Великого коров’ячого стратега!
За хвилю підійшов і Дмитро.
— Стратег не стратег, а тебе я не раз пере-
магав, — промовив і всівся на траву непо-
далік.
— Ну, щоб з сестрою воювати, стратегом
бути не обов’язково.
Дмитро помахав вказівним пальцем:
— Ага, де там. Деколи такі стратегії дово-
дилося застосовувати!
— І які ж то такі у нас з тобою битви були,
га?
— Пам’ятаєш, як ви з мамою років шість
тому на море їздили?
— Ну. У мене ще хом’ячок тоді був, і ми
віддали його тобі на час поїздки. Ти спочатку
втішився, а потім стогнав, що той хом’як тебе

51
замучив, бо удень спав, а вночі починав ша-
рудіти й тобі спати заважав.
— Ну от, я якраз про нього хотів розповісти.
Щоб трохи розрухати того лінивця, я удень
виносив його надвір, випускав з клітки й при-
мушував бігати по траві.
— І що? У чому суть стратегії?
— Почекай, зараз. Одного разу, коли я ба-
вився з ним надворі, мене покликав тато, вже
не пам’ятаю чому. Не було мене хвилин п’ять,
але коли я повернувся, за хом’ячком й слід
прохолов. Ніби такий лінтюх був, а тут раз —
і змився кудись. Шукав я його, шукав до піз-
ньої ночі. Так і не знайшов. Не спав до ранку,
хвилювався. Як тільки розвиднілося, знову пі-
шов на пошуки. Але знайшов лише закривав-
лений жмут шерсті біля яру. Чи лисиця якась,
чи коти дикі поживилися хом’ячком, не знаю.
— Ти гониш? — не стрималася Ірка. —
Ми ж як приїхали з моря, то хом’ячок був!
Живий і здоровий.
— Ага, ти як побачила його, то розплакала-
ся, казала, що то не твій хом’як, якийсь вели-
кий і товстий.
— Так, пам’ятаю. Ти ще переконував мене,
що він так підріс і розтовстів, бо ти його що-
дня вигулював...
— Оце і була моя хитра стратегія.

52
 — Не зрозуміла.
— Якби я розповів тобі правду, що твого
улюбленця загризла якась тварюка, ти б вла-
штувала мені справжню війну. А битва з то-
бою була б нерівна, бо на твій бік одразу б
стали і твоя мама, і мій батько. Тому наступ-
ного дня я поїхав на ринок у район і купив
іншого хом’ячка. Підібрав подібного за мастю,
але за розміром всі були більші. Тому й до-
велося вигадувати, що він виріс. Таким чи-
ном я застосував стратегему, згідно з якою
найкраща перемога та, якої вдалося досягти
без бою, шляхом дезінформації та введення
противника в оману. От так.
Дмитро сплеснув у долоні й обвів усіх вдо-
воленим поглядом.
Ірка стиснула кулаки і вкотре кинулася на
брата.
— Ти... ти... ти дурив мене стільки років!
А я вірила тобі!
— Ну чого ти! Егей! Я ж просто захищав
твою дитячу психіку від травм! — кричав
Дмитро, затуляючи голову руками від Ірчи-
них ударів.
Збоку все це виглядало доволі кумедно,
тож Ромко не втримався і зайшовся сміхом.
— А ти чого регочеш? — розвернулася Ірка
до нього. — Тобі теж всипати, га?

53
 — Тихо, тихо! — відсахнувся Ромко і спро-
бував перевести розмову в безпечніше рус-
ло. — Дім, а можна я якось до твого тата свою
Зоську приведу? Хай потренує її строєм ходи-
ти. Бо я вже замучився з нею. Часом здається,
що то не я її, а вона мене веде на пасовисько.
Дмитро кивнув і взявся розтирати забите
плече.
— Не приводь, бо лишишся без кози, як
я без свого хом’ячка, — гаркнула Ірка і кинула
на Дмитра гострий погляд. — А ти сам винен,
то й чухайся тепер.
— Винен чи ні, але тоді це спрацювало. Ти
не страждала, мені не дісталося.
— А тепер мені прикро. І що з того?
— А то, що китайські стратегії у нас теж
можна застосовувати, як Ромчин дід і казав.
— Ага, точно, — дівчина розправила цера-
ту й знову сіла, склавши ноги по-турецьки.
А тоді раптом видала: — А тій банді треба
теракт влаштувати. І все тут.
Дмитро аж присвиснув.
— Ну, сеструха, ти явно телек передивила-
ся. Казав тобі, зав’язуй з тими серіалами.
— До чого тут серіали? — відмахнулася
Ірка. — Я серйозно.
— І чого ти така серйозна? — хтось знена-
цька гукнув їй над самим вухом.

54
 Ірка мало не підскочила з несподіванки.
З-за її спини визирнула вдоволена Петьчина
мармиза.
— Ага, злякалася?
— Дурний ти! В мене мало серце з грудей
не вискочило!
— От я і кажу: ти від голосу сахаєшся, а хо-
чеш з бандою воювати, — під’юдив дівчину
Дмитро.
— Так, що там за банда? Що я пропустив? —
запитав Петька, умощуючись біля Ірки.
— Та знаєш, — Дмитро кивнув у бік сес-
три, — термінаторша у нас з’явилася. Крута.
Зібралася усіх бандитів перебити.
— Не перебити, а зупинити, — заперечила
ображено Ірка. — А ти боїшся, бо це тобі не зі
стадом корів воювати.
— З яким іще стадом? — не второпав Петька.
Ірка махнула на корів, що мирно паслися собі
неподалік і навіть не підозрювали, яка палка
дискусія точиться довкола їхніх персон. Петька
окинув поглядом корів і запитав спантеличено:
— А для чого з ними воювати? Та й хіба це
стадо? Тато розказував, що коли він ще був
малий, то таку чергу на пасовисько гнали,
що ого-го! Коли переганяли через дорогу, то
машини по пів години в корку стояли, поки
всі корови дорогу перейдуть.

55
 — Ну це ти вже загнув, — не повірив Ромко.
— І нічого не загнув. У селі на кожній вули-
ці стояли лавки, до яких щодня під’їжджала
спеціальна машина-цистерна, і люди зносили
бідони з молоком, яке потім на молокозавод
везли. Тепер усе інакше.
— Хочеш сказати, що тепер нема молока
в магазинах? — знову не погодився Ромко.
— Молоко то є, тільки невідомо, з чого його
роблять.
— Ну не знаю, мені смакує.
— А мені — ні. Якось попробував магазин-
ного: б-є-є-є, — Петька скривився, — гидота
рідкісна. Не те що від нашої Чорнушки.
— І мені домашнє смакує більше, — по-
годилася Ірка. — Бабуся Оля розповідала,
що якби не корова, вони після війни не ви-
жили б. Вона вже з трьох років корову пасла,
бо не було кому. Аж до пізньої осені пасли,
сіно економили, бо не вистачало. Казала, ча-
сом вижене корову в поле, і сніг починається.
А взуття не було, діти босоніж бігали. То щоб
не змерзнути, вони гріли ноги у коров’ячих
кізяках.
— Де-де? — Ромко подумав, що йому при-
чулося.
— У коров’ячих кізяках. Навмисно пильну-
вали, коли корова зробить свіжу теплу купу,

56
і миттю ставали в неї ногами, щоб хоч трохи
зігрітися.
— Бр-р. Аж не віриться.
Ірка мовчки здвигнула плечима.
— І я, до речі, виріс на купованому коров’я­
чо­му молоці. І нічого мені не сталося, — додав
Ромко.
Петька раптом стрепенувся.
— Народ, а що це ми про корів та про ко-
рів? Ви ж про якусь війнушку з бандитами
говорили, ні?
— Не війнушку, а теракт проти тих бандитів-­
лісорубів, — заперечила Ірка.
Петька скосив погляд на Дмитра. Той по-
крутив пальцем біля скроні. Ромко зауважив
цей його надто виразний жест.
— А я погоджуюся з Іркою, — спокійно ска-
зав. — Якщо ми бодай не спробуємо, то хто
врятує діброву?
— Ти що, теж тю-тю? Теракт хочеш влашту-
вати? — Дмитро кілька разів ляснув себе до-
лонею по чолі, а тоді знову покрутив пальцем
біля скроні.
— Гляди, дірку не прокрути, — відповів
йому Ромко.
— Я то не прокручу, а от нам, якщо вліземо
куди не треба, точно дірки у певних місцях
зроблять. Кулями.

57
 — Бляха, ну ти й загнув!
— Загнув не загнув, хтозна. Ніхто ж про
тих людей нічого толком не знає. Думаєш,
Ігор просто так зіскочив, коли почув, що ми
хочемо діброву рятувати? Ті лісоруби в його
батька часто бувають, то він уже точно знає,
чого від них можна чекати. От і забоявся наш
друган, що як дізнаються, то і йому, і батькові,
і всій його родині перепаде. Можуть і церкву,
і хату спалити.
— Невже аж так? — з недовірою запитав
Ромко.
— Аж так, повір. Он у Ірки спитай. Вона ж
чула, як ті з її мамою по телефону говори-
ли. Так, нібито голова села не Ніна Іванівна,
а вони. Скажи, Ірко?
Дівчина мовчки кивнула.
— Чому ж ви вчора при дідові моєму цього
всього не згадали?
— Та... коли він говорить, то якось мимоволі
віриш йому, що все може вдатися, що ми —
мильні, ой, сильні тобто, — додав Петька.
— Ага, мильні — то точно, — буркнула
з гіркотою Ірка.
Петька не почув її зауваження і продовжив:
— А коли лишаєшся сам, то відразу розу-
мієш, що ніякі ми не сильні і нічого ми проти
тих лісорубів не втнемо.

58
 Ромко скривився.
— То що ти пропонуєш? Повісити носа і ди-
витись, як нищать діброву?
— Ні, просто кажу, що самі, голіруч ми їх
не здолаємо.
— Чому голіруч?
— А що в нас зброя є?
— Нам потрібна техніка, а не зброя.
— Яка ще техніка?
— Ну, для початку трактор, — не вагаю-
чись, відказав Ромко.
Петька втупився в нього.
— Трактор? — запитав здивовано.
— Трактор. З ковшем.
— Для чого?
— Перекопати дорогу, якою лісовози дере-
вину вивозять.
Дмитро перезирнувся з Петькою.
— А що, це ідея, — не зовсім переконано
мовив той. — Трактор не проблема, щойно ж
поремонтували з татом.
— Хочеш сказати, він тобі дозволить узяти
трактор? — з недовірою запитав Дмитро.
— Та ні. Але щось придумаємо.
— Наприклад?
— Наприклад, дамо йому снодійне на ніч,
щоб міцніше спав, — запропонувала Ірка.
— Чому на ніч?

59
 — Бо люди зазвичай уночі сплять, бовдуре.
Та й хіба не вночі ми будемо дорогу переко-
пувати?
— Хто це — ми? Ти що, вмієш трактором
керувати? — з насмішкою запитав Дмитро.
— Я не вмію, а Петька вміє.
— Керувати трактором Петька то вміє, але
як це зробити безшумно, щоб не побудити
лісорубів? Уявляєш, що вони з нами зроблять,
коли почують трактор, прибіжать і побачать,
що ми надумали?
Іра знітилася.
— Не насідайся на неї! — гримнув Ром-
ко. — Ніхто й не каже, що буде легко. Треба
сходити в ліс, подивитися, де ночують лісору-
би, як далеко дорога, яка там чутність. Ми ж
не мусимо копати під самим їхнім носом! Ко-
ротше, розвідати все треба, а тоді план скла-
дати.
— Точно! Дід Андрій вчора теж казав, що
за правилами того китайського генерала,
правильна розвідка — це головна умова ус­
піху.
— Не генерала, а полководця, Сунь Цзи, —
виправив дівчину Ромко.
— Слухайте, полководці, тут вам не Китай!
І це вам не книжки читати! Нічого у вас не
вийде! — мало не вибухнув Дмитро.

60
 — А ти чого кричиш? Скажи чесно: страш-
но тобі — і не накручуй, — мовила Ірка, див-
лячись просто братові в очі.
— Та за тебе ж і страшно, дурепа, — відвів
погляд Дмитро. — Я готовий у розвідку схо-
дити. Але без тебе. І без Ромка.
— Чому без мене? — обурився той.
— Ти діброву не знаєш так, як ми з Петь-
кою.
— То й що? Зате я з дитинства в пластун-
ські лісові табори ходжу.
— Ага, ти розказував, — махнув рукою Дмит­
ро. — Сміття збираєте, ріки від пластику чис-
тите, всяке таке.
— Не тільки. Нас там вчать вогонь розпа-
лювати так, щоб не помітно було звіддалік,
приховані стежки знаходити, сліди заплуту-
вати, безшумно пересуватися. От ти зможеш
пролізти крізь чагарник, щоб жодна гілка не
тріснула й не видала тебе?
— Не знаю, не пробував.
— А ти спробуй. Не вийде. Принаймні не
з першого разу.
— А в тебе, типу, вийде?
— Хочеш позмагатися? Ти колись уже обі-
гнати мене в плавбі намагався, і що?
— Досить! — різко урвала хлопців Ір­ка. —
Знову зчепилися, доводите, хто більший ­пацан...

61
Ближче до діла. Отже, для початку треба про-
вести розвідку у лісі. Я можу з Ромком сходити
вдвох.
— Це чому раптом? — здивувався Дмит­
ро. — Чому ви вдвох?
— А ти хотів, щоб ми усією компанією зава-
лилися на лісоповал? Нас одразу запідозрять,
що ми щось винюхуємо.
— Ага, а вас, значить, не запідозрять? Ви
грибами прикинетеся, чи як?
— Навіщо? Нас навіть якщо й засічуть, то
ми ніби як пара, просто гуляємо собі в лісі.
— Тобто пара? Пара чого? — не второпав
Дмитро.
— Ото телепень! Пара — це хлопець і дів­
чина.
Іра мигцем зиркнула на Ромка, той заша-
рівся й відвів погляд. Дмитро пирснув сміхом.
— То от в чому справа. Я вже було подумав,
що ти вирішила у війнушки погратися, а тобі
щось інше в голові.
— Ну ти дістав уже, чесно! — вигукнула
Ірка. — Я ж для спільного діла. Для конспірації.
— Ну-ну, розказуй, конспіраторка.
— Іра має рацію, — мовив Ромко. — Так
справді буде краще. І менш підозріло.
— Ясно, змовилися, — махнув рукою Дми-
тро й підвівся.

62
 Корови знову розбрелися полем. Хлопець
схопив довгий прут і пішов зганяти їх докупи.
Петька провів його поглядом і повернувся
до Ромка та Ірки. Ті сиділи, опустивши очі долу,
не наважуючись подивитися одне на одного.
— Е-е-е, ви чого завмерли? — озвався Петь-
ка. — Жартів не розумієте? З розвідкою все
ясно. А що там з трактором?
Ромко кілька разів глибоко вдихнув, заспо-
коюючи несподіване серцебиття, відтак про-
мовив:
— Отже, трактор. З ковшем. У тебе, тобто
в твого тата, є ківш до трактора?
— У нього все є, — недбало відмахнувся
Петька.
— Тоді ми вирахуємо найменш чутне місце
на дорозі й перериємо її там, щоб зупинити
лісовози.
— І що далі? Наступного дня дорогу знову
зарівняють, і лісовози спокійно собі поїдуть.
— А що далі, я поки не знаю, — розгубився
Ромко.
Ірка легенько штовхнула його плечем і ска-
зала:
— А далі буде видно. Спочатку треба все роз-
відати, оцінити сили свої і ворога, а потім уже
вирішувати. Правильно, полководцю Сунь Цзи?
— Правильно, — всміхнувся Ромко.

63
 Увечері компанія знову зібралася у дідовій
оселі.
Оскільки дід місцевих мешканців знав так
собі, то насамперед він узявся розпитувати ді-
тей, хто з селян підтримує лісорубів, а хто ні.
Як виявилося, чимало тутешнього люду
й самі були якось замішані в нищенні Чорної
діброви. Бо Петька, наприклад, живе непо-
далік польової дороги і часто бачить, як міс-
цеві їздять повз його хату до лісу велосипе-
дом з прив’язаним до рами рогачем для печі,
а коли вертаються, той рогач встромлений
замість сидіння, а на рогачі кінець стовбура.
А інший кінець по землі волочиться. І тяг-
нуть ті стовбури кожен собі додому. Хто на
дрова, хто на дошку. А часом і справжні зло-
вмисники трапляються. Якось такі за ніч ви-
рубали вісім двохсотлітніх дубів, порізали на
триметрові колоди, за допомогою домкратів
затягли у вантажні буси і крадькома вивезли.
Усі здогадувалися, чиїх то рук справа, але
мовчали. Мовляв, у людей складні обставини
вдома, потрібні гроші на лікування, навчання,
а заробити нема де. От і доводиться крути-
тися.
— Важко то воно всім важко, але ж не мож­
на довкола себе все просто знищити, бо тоді
нікому легше й не стане, — сумно ­сказав дід

64
Андрій. — Добрий лісник і близько не під-
пустив би тих браконьєрів до лісу. Він же ж
більшість життя свого в лісі проводить, а де-
рева — то як діти його. Він їм і друг, і лікар,
і охоронець. Щоб лісником стати, треба на-
полегливо вчитися. Ліс пильнувати — то не-
проста наука. Справжній лісник кожне дерево
у своєму лісі знає. Кволе обстежить, підлікує,
сухе й хворе гілляччя позабирає. Де старі хащі
порозчищає, а де молоді деревця посадить.
— Не знаю, чи є в нас такий лісник узага-
лі, — засумнівався Дмитро.
— Як то — не знаєш? — здивувався Петь-
ка. — То ж дядько Степан з сусіднього села
за рікою. Той, що ми для нього минулого року
насіння шишок збирали.
— Що значить — насіння шишок збира-
ли? — не второпав Ромко.
— На саджанці. Для нового лісу.
— Тобто?
— Ну, ліси ж вирубують. І щоб якось від-
новлювати їх, лісгосп оголосив, що буде ску-
повувати насіння з ялинових шишок. Потім
з нього вирощують саджанці і висаджують
молодий ліс. От ми й збирали шишки, товкли,
добували насіння і здавали в лісгосп. Напаха-
лись, як коні, а заробили якісь копійки. Але
хоч щось.

65
 — Якщо так, то ваш лісник дядько Степан
дбає про збереження лісу. А отже, до нього
можна звертатися про допомогу, — підсуму-
вав Ромко.
— Ага, дзуськи, — заперечила Ірка. — Якось
я після школи сиділа в мами в сільраді й ви-
падково почула, як у сусідній кімнаті прово-
дили нараду. Спочатку тихо, а потім я-а-ак
розійшлися, почали сваритися. Якраз про ті
шишки й ліси. Мама питала, чому вирубують
цінні дерева, а засаджують хвойні. То лісник
казав, що так вигідніше, бо ялина за десять-
двадцять років виросте і її знову можна виру-
бати й продати. А якщо посадиш дуб, то треба
століття чекати. І тоді навіть онуки лісника не
дочекаються, щоб на тому заробити.
— Козел, — коротко підсумував Дмитро.
— Точно, — погодився Ромко й тут же до-
дав: — Хоча ні. Зоська теж коза, але вона б
собі такого не дозволила.
— Бачу, дівчинко, твоя мама добре розуміє,
яка шкода від того, що знищують діброву, —
знов озвався дід Андрій. — То чому ж не ско-
ристається своєю владою?
Ромко махнув рукою:
— Та казали ж уже, діду. Вони наобіцяли
всякого доброго зробити для села. Дорогу там,
школу, басейн, ще щось. От народ і повівся.

66
 — А, так, так, забув, — закивав старий.
— Та й що вона зробить, якщо сам отець
у церкві на казанні щоразу славить їх і роз-
повідає, які вони добрі, яку нам церкву ви-
будують, — ніби виправдовуючи свою тітку,
докинув Дмитро. — У нього там свій інтерес.
Навіть Ігор он від нас чухнув, бо ми, типу,
проти його батька виступаємо.
Дід Андрій поморщився і промовив:
— Ну що ж, як казав наш учитель Сунь Цзи,
треба повернути силу і зброю ворога проти
нього самого.
— Тобто? Це як?
— Тобто якщо люди звикли прислухати-
ся до того, що говориться у церкві, значить,
у церкві й треба почати переконувати їх у то­
му, що нищити діброву не годиться.
— Але як? — здивувався Дімка. — Пере-
манити Ігоревого батька на свій бік нам не
вдасться.
— А може, якось дорогою на службу його
трохи тойво? — Петька красномовно стукнув
кулаком правої руки по лівій.
— Здурів? — вибухнула Ірка. — Покалічити
священника?
— Та чому зразу покалічити. Л ­ егенько
якусь підніжку, щоб підвернув ногу і на па­
ру днів у лікарню потрапив з вивихом чи

67
­ озтяжкою. А тим часом запросити іншого
р
священника, з яким домовитися, щоб правиль-
ну агітацію провів серед людей...
Дід Андрій здійняв руку, зупиняючи Петь-
кові фантазії.
— Так, діти, щось вас не туди понесло. Ніх-
то нікого не буде ані калічити, ні травмувати.
Ні сильно, ні легенько. Хочете стати як ті зло-
чинці?
— А що тоді робити? Хто з людьми гово-
ритиме?
Дід Андрій тихо, але впевнено мовив:
— Я говоритиму.
Обличчя підлітків дружно зобразили німе
запитання.
— Що, не вірите у мої здібності? — всміх-
нувся старий.
— Ти ж, діду, ніколи й до церкви не хо-
див... — збентежився Ромко.
— Тим краще. На новачків завжди загальна
увага спрямована.
— Але ж ти не знаєш там нікого толком.
— От і познайомлюся. І поспілкуюся.
 Розділ 5

Тільки-но дід Андрій переступив поріг

церк­ви, до нього одразу ж прикипіло кілька
десятків зацікавлених поглядів.
Попри хвору ногу, він чемно відстояв до
кінця служби, відтак повільно вийшов надвір
і сів на лавку під старим дубом біля церкви.
Якась бабуся підійшла, сіла поряд і запитала
бадьоро:
— А, прошу пана, чи ви не Андрій часом?
— Андрій, — відказав дід. — А вас як звуть?
Ми знайомі?
— Так Стефа ж я. Ми колись у школі разом
училися.
За хвилю біля діда з бабою Стефою згур-
тувалася компанія людей поважного віку.
Хтось намагався упізнати в дідові колишнього
­парубка-бешкетуна, хтось допитувався, чому

69
той ось уже понад рік живе у селі, хай і на
околиці, але ніде не з’являється і не спілку-
ється з односельцями.
Дід Андрій виправдовувався, як міг: мов-
ляв, за десятки років мандрів та поневірянь
світом захотілося тиші й самотності. Й аж
тепер він урешті наважився вийти між люди.
Один із чоловіків, який, як виявилося, теж
пам’ятав діда зі шкільних років, запросив його
на обід: дитинство згадати, про життя погово-
рити. А за компанію — ще й друзів та сусідів,
охочих послухати бувальщин про всі його за-
кордоння.
Дідові Андрію саме того й треба було.

Людей зібралося немало, стіл накрили на­

дворі, під виноградною аркою.
Спочатку дід Андрій розповідав про свої
мандри в екзотичних краях, про життя, побут
та звичаї у різних країнах. І непомітно так
перейшов до того, як там шанують природу,
особливо ліси й дерева.
— От чому ми такі нещадні й жорстокі з лі-
сами? — запитав ніби сам у себе й одразу ж
відповів. — Бо дерева не живі і їх можна вби-
вати? Але ж це неправда. Живі, ще й дуже.
— Ти ба! — озвався один із гостей. — Скіль-
ки живу, скільки дров спалив, а ніколи не

70
­ ачив і не чув, щоб поліно стогнало чи плака-
б
ло. Де воно тоді живе?
— Те, що ти чогось не бачиш або не чуєш,
не означає, що цього нема. Дерева спілкують-
ся інакше, ніж люди. І мова у них своя. І спо-
сіб допомагати одне одному. Чого скривили-
ся? Є таке, є. Наприклад, якщо одне дерево
росте на сонці, а сусіднє постійно у тіні, то
те, що росте у вигідніших умовах, ділиться
поживними речовинами, які надходять через
кореневу систему із тим, якому важче. Або,
скажімо, якщо в одному дереві завелися шкід-
ливі комахи, то сусідні за якийсь час почи-
нають виробляти захист, щоб уберегтися від
шкідників. Тобто дерева попереджають своїх
«сусідів» про небезпеку. Спілкуються поміж
собою власною мовою, бо пов’язані корінням,
як павутиною. Такий собі лісовий інтернет.
І якщо дерево зрубують, воно тут же «сигна-
лізує» про це іншим.
— Ви, пане Андрію, оце так міркуєте, наче
язичник якийсь, — зневажливо озвався ху-
дорлявий чоловік, що сидів з протилежного
боку стола.
То був місцевий дяк, який мав серед лю­
дей неабиякий авторитет. Гості закивали, під-
тримуючи його. Дід Андрій іронічно всміх-
нувся:

71
 — У наших звичаях збереглося багато язич-
ницьких рис. Візьмімо бодай коляду чи ку-
пальські ворожіння.
Дяк лише здійняв бровами:
— Ну, не ми ті звичаї запровадили, не нам
їх і скасовувати. А хочеться молоді на Купала
побавитися у ворожбу, то чом би й ні.
— От і я про те саме, — весело погодив-
ся дід Андрій. — Ми частенько стукаємо по
дереву, щоб не зурочити. Ніби жартома, про
всяк випадок. Та ніколи не задумуємося, чому
саме по дереву треба стукати.
— А й справді, чому? — дружно перезир-
нулися гості.
— Бо предки наші вірили, що тричі стукаю-
чи по дереву, найчастіше дубові, вони просять
заступництва у доброго духа, здатного їх за-
хистити й оберегти.
— Але ж зазвичай стукали по зрубаному,
тобто мертвому дереву, — заперечив дяк.
— Існує повір’я, що коли щиро перепросити
дерево, яке іде під зруб, вибачитися, то дух не
образиться і, живучи вже у деревині, з якої
збудована хата, оберігатиме її.
— Домовик чи що?
— Хтось називає їх домовиками, — пого-
дився дід Андрій, — хтось по-іншому. У кож-
ного народу є легенди й бувальщини про

72
лісових духів. У давні часи буйні ліси густо
вкривали Європу з півночі до півдня, аж до
середини Італії та Греції. Навіть римські пол-
ководці боялися вести свої непереможні ар-
мії вглиб цих непролазних пралісів і завжди
молилися перед тим, як увійти в їхнє темне
всепоглинаюче черево. У кельтів же була осо-
блива каста жерців та вчителів — друїди. Ця
назва походить від давніх слів «дуб», «зна-
ння», «мудрість». Тобто свої знання і сили
вони черпали саме від дерев. А древні герман-
ці настільки шанували дерева, що прирікали
на важку мученицьку смерть навіть тих, хто
всього лише здер із дерева кору.
— О Господи, змилуйся, — жахнувся дяк
і швидко перехрестився. — Язичники, одне
слово.
Баба Стефа, що першою підійшла до діда
Андрія біля церкви, нахилилася до нього.
— І звідки ти то все знаєш, Андрію? — за-
питала. — По яких світах тої науки набрався?
Старий недбало махнув рукою.
— Е-е-ех, де мене тільки не носило. Десь
навчався, десь слухав, десь читав. Але най-
більша наука — то власний досвід. І пам’ять
наших предків.
— Та яких предків? Все про германців, про
римлян згадуєш. Хіба ж воно наше?

73
 — Так і в наших слов’янських пращурів
були подібні звичаї. Теж деревам поклоня-
лися.
— Ну, так, — погодився якийсь сивий ді-
дусь, що сидів поруч, обіпершись на ціпок. —
А ще — лякали дерева. Пам’ятаю, років десять
тому, як я ще в силі чувся, на сам Святвечір
вийшов з сокирою до старої яблуньки, що вже
родити перестала, замахнувся і як крикну
на неї: «Зрубаю, ох зрубаю, якщо не вродиш
мені!». І що думаєте? Такий врожай улітку
був, що го-го!
Дід Андрій усміхнувся і додав:
— І щоб ви знали, не тільки в нас так роб-
лять, але й на Балканах, у Болгарії. Навіть
у далекій Японії.
Баба Стефа плеснула в долоні.
— То тебе аж туди занесло?
— І не тільки в Японію, — кивнув дід. —
Найдовше я прожив у Китаї. То там перш ніж
зрубати дерево треба і пробачення в нього
попросити, і жертву якусь принести, щоб за-
добрити духа. А ще китайці дерева саджають
на могилах, щоб дух померлого живився їх-
ньою силою. І біля кожного села висаджують
цілі гаї, котрі, мов обереги, захищають селян.
Хтозна, можливо, саме тому і наші прапра-
діди колись висадили діброву, яка за віки

74
­ озрослась розлогими дубами, що бережуть
р
у собі пам’ять багатьох поколінь.
— Так, то були славні дуби, намолені, —
погодився той самий дідусь із ціпком. —
Є у мене стара знимка, на якій ще мій дідо
у формі військовій стоїть з друзями своїми.
Біля старого дуба на околиці діброви нашої.
Стоїть, притулившись до стовбура, наче про-
щається. Якраз Перша світова почалася. Їх,
молодих, тоді на фронт забирали... Не вер-
нувся дідо з війни. А я змалку бігав до того
дуба, обіймався, ніби з дідом розмовляв. Уже
й дуб, за звичкою, дідовим називав. А тепер
нема вже того дуба — зрубали нелюди. Я як
дізнався про те, три ночі спати не міг. Все
ввижалося мені, як вони залізними іклами
пили по живому січуть, як стогне те дерево,
як кривава тирса довкола розлітається. Аж
уся звірина і птаство лісове замовкає, нажа-
хане тим стогоном і скреготом столітнього
велетня.
Старий змахнув непрохану сльозу. Гості по-
нурилися й змовкли. За мить мовчанку урвав
обурений голос діда Андрія:
— А чому діброву вирубують? Хто дозво-
лив? Чому ніхто на захист не став, га?
— Та кому ж на захист ставати? Нам, ста-
рим? Костурами своїми воювати з бандитами

75
тими? — з удаваною погрозою підніс свій ці-
пок над головою сивий дідусь.
Баба Стефа підперла щоку кулаком і з су-
мом промовила:
— Перевелися духи-захисники. Не бояться
ті молоді вже нікого, ні Бога, ні чорта, ні духа
лісового. А мо’, й не водилося зроду ніяких
духів у нашому лісі...
— Як то не водилося? — здивувався дід
Андрій. — Пам’ятаю, коли ще я малим був,
історія трапилася з місцевим лісником. Ти,
Стефко, теж мала би її знати.
— А то яка? Нагадай, мо’, й знаю.
— Якось наш лісник, що жив неподалік ді-
брови, — то я для молодших уточнюю, — під-
моргнув бабі дід Андрій,— почув уночі стукіт
сокири. І не однієї. Зібрався, узяв пса й побрів
до лісу. І натрапив там на лісорубів, що без до-
зволу хотіли розжитися дубовою деревиною.
Приїхали кіньми з сусіднього села, думали,
вдасться уночі зрубати, на вози повантажити
і вивезти таємно, щоб ніхто не побачив. Не
дотумкали тільки, що лісник неподалік живе
і йому добре чутно, що в лісі діється. А лісник
той не з боязких був, кинувся на непроханих
гостей. І пес теж. То пса вони оглушили, а ліс-
ника скрутили, забили в пень від зрубаного
дуба сокиру так, щоб аж т ­ ріщина пішла, потім

76
запхали в ту розколину його бороду і витяг-
нули сокиру. Борода намертво в пні застрягла.
Злодії закінчили свою справу поганецьку, по-
вантажили зрубані дерева на вози й поїхали
собі. А бідний лісник так і не зміг визволитися
з капкану. Тягнув, рвав, але безуспішно. За-
мерз, стоячи навколішки, прикутий до зру-
баного дуба. Ніхто не знає, що думав перед
смертю, що промовляв. Може, проклинав своїх
кривдників, а може, молив у діброви прощен-
ня за шкоду ними заподіяну...
Хай там як, знайшли лісника через кілька
днів, поховали. А винних так і не відшукали,
та й не дуже старалися. Подейкували, що не-
забаром у сусідньому селі один господар за-
можний хату собі нову вибудував і дубовою
дошкою обшалював. Тільки не довго пожив
він у тій хаті — згоріла якось уночі. Разом
з господарем та усією родиною. Одні казали,
що скупий він був і прикрий, от і відплатив
хтось. Інші ж говорили, що то помста духа лі-
сового, на якого обернулася безневинна душа
замордованого лісника. Мовляв, наказав він,
і само дерево зайнялося. Отака ось історія, —
завершив оповідь дід Андрій і уважно обвів
усіх поглядом.
Якусь мить гості, мов заворожені, мовча-
ли, відтак почали шепотітися, перезиратися

77
і сперечатися. Баба Стефа непевно розводила
руками, приповідаючи:
— Не пам’ятаю такого, не пам’ятаю... Хата,
що ні з того ні з сього згоріла разом з усіма
мешканцями... Було, наче, було. Але щоб яко-
гось духа винуватили? І про лісника... ні, не
пригадую.
— Та бо давня то справа, — сказав дід Ан-
дрій. — За той час стільки всього сталося.
Хіба втримаєш усе в пам’яті?
— А во ти пам’ятаєш, хоч ми й одного віку.
— Може, тому, що ти, Стефко, жила на ін-
шому краю села, а ми — ближче до діброви.
От і говорили в нас удома про це частіше.
Врізалося в пам’ять мою дитячу.
— Ет, яка тепер різниця, було то насправді
чи ні, — важко зітхнув дідусь із ціпком. —
Якщо й жив колись той дух у нашому лісі, то,
видно, нема вже його. Інакше не дав би він
діброву рубати.
— Хтозна, хтозна, — тихо мовив дід Ан-
дрій. — Ті лісоруби теж не одразу своє отри-
мали. Може, дух лісника навмисно дав їм на-
солодитися, відчути смак гріха, щоб потім ще
болючіше віддячити.
— Хочете сказати, що і нинішнім лісорубам
не минути кари? — насторожився хтось із
присутніх.

78
 — Поживемо — побачимо, — спокійно від-
повів дід Андрій. — Всякого довелося мені
на своєму віку зазнати. Багато в чому я роз-
чарувався, у щось перестав вірити, а у щось
і почав. Час покаже.
Гості знову загомоніли. У голосах чулася
збентеженість і тривога.
Дід Андрій ще раз повільно окинув усіх
уважним поглядом, плеснув себе долонями
по колінах і підвівся.
— Ну що ж, шановні гості, дорога роди-
но, — сказав голосно і жартівливим тоном,
щоб привернути увагу, — дуже радий, що
зазнайомився з вами, і, сподіваюся, віднині
будемо бачитися частіше й спілкуватися не
тільки про сумне та болюче.

Додому дід Андрій не поспішав. І не лише

через хворі ноги. Зупинився на польовій до-
розі, милуючись заходом сонця, що ніяк не
хотіло відходити до сну й вперто чіплялося
своїми пишними червоними щоками за вер-
шини сосен на горизонті.
— Як у дитинстві, — зітхнув старий. —
Добре, хоч до сонця у тих хапуг руки не до-
тягнуться. А то б і його викрали та повіси-
ли попід стелею у вітальні на одній зі своїх
вілл.

79
 Дід Андрій помахав світилу на прощання
й рушив далі до своєї хати.
Онук з друзями тим часом пекли на по­двір’ї
картоплю. Дмитро якраз вишпортував з жару
чергову картоплину, коли почувся скрип хвірт-
ки. Усі вмить оточили старого й наперебій ки-
нулися розпитувати. Закликаючи до тиші, дід
підняв руку й промовив наставницьким тоном:
— Дуже важливо не тільки розвідати усю
інформацію про супротивника, але й надати
йому якомога більше неправдивої інформації
про себе.
— Тобто? — не второпав Ромко.
— Люди часто забобонні. Вони готові ві-
рити ворожкам, екстрасенсам, астрологам,
яку би нісенітницю ті не плели. Завжди легше
звинуватити когось у тому, що тобі пороблено
чи наврочено, аніж зазирнути в себе і пошу-
кати причини своїх проблем у собі.
Вочевидь, тема зачепила діда за живе, бо
він раптом заговорив дуже голосно, замахав
руками:
— От чому легше під час грози поставити
на вікна свічки-громовиці, які нібито спеці-
ально для цього освячені, а не встановити на
хаті нормальний громовідвід?
— Заспокойтеся, діду, — погладила його по
руці Ірка. — Бо як дістанете серцевий напад,

80
доведеться нам вести вас до місцевої бабки-
ворожки. Лікаря у неділю ввечері тут і з ліх-
тарем не знайдеш...
Сказала і сама пирснула зо сміху, уявивши,
як стара ворожка у темряві пританцьовує до-
вкола діда з пучком задимлених трав, а той
намагається від неї відбитися. За мить рего-
тали вже всі.
— Ану вас... — буркнув дід і почалапав до
хати.
— Не ображайтеся, — гукнула Ірка наздо-
гін. — Просто це справді смішно. Розкажіть,
що там за дезінформацію ви їм втюхали?
— Розповів бувальщину про лісника, що на
лісового духа перетворився і карає всіх, хто
нищить нашу діброву.
— Думаєш, хтось на таке поведеться? — ви-
тріщив очі Ромко.
— Ну, на свічки-громовиці ж ведуться, —
відповів дід Андрій і зник за дверима.
 Розділ 6

Поки дід Андрій вів дезінформаційну атаку

на односельців, юні друзі теж не сиділи склав-
ши руки. Вони розробляли свій план порятун-
ку Чорної діброви. І розпочати його втілення
збиралися вже наступного дня.
Для початку розділилися на дві коман-
ди. Перша команда мала реалізувати план,
пов’язаний з Головихою, тобто Ірчиною ма-
мою. Це завдання покладалося на Ірку та
Дмитра.
А Петька та Ромко, щоб не гаяти часу, па-
ралельно мали реалізувати інший план — ви-
рушити на розвідку у Чорну діброву й на міс-
ці роздивитися, що там і до чого.

Тільки-но Ніна Іванівна пішла вранці на ро-

боту, Ірка сіла за комп’ютер, швидко набрала

82
 якийсь текст на одну сторінку і скопіювала
його на флешку. Відтак розгорнула мамин за-
писник, що лежав біля комп’ютера, переписа-
ла звідти на маленький аркуш якийсь номер
і передала разом з флешкою Дмитру, що вже
чекав на вулиці, нетерпляче переминаючись
з ноги на ногу.
Хлопець схопив флешку й аркуш, задово-
лено кивнув і побіг до сільради.
Літо в селі — пора клопітна, всі люди за-
йняті роботою. Особливо вранці. У цей час
відвідувачів у сільраді зазвичай не бувало.
Як і секретарки, котра мало не щодня відпро-
шувалася, бо жила сама зі старенькою мамою
і допомагала їй вести господарство.
Ніна Іванівна сиділа в своєму кабінеті й гор-
тала якісь папери. Дмитро розкуйовдив во-
лосся, щоб надати йому недбалого вигляду,
і рвучко шарпнув двері.
Ірчина мама аж смикнулася від несподі-
ванки.
— Дмитро, ти чого тут? Щось сталося? —
запитала розгублено.
— Там... там Ірка... — захекано відповів він,
вказуючи рукою в напрямку її будинку.
— Що? Що з нею? — зірвалася з місця
­жінка.
— Щось нудить. Здається, той... ­травану­лася.

83
 — Як? Чим отруїлася? — спантеличено
перепитала Ніна Іванівна й швидко вибігла
з кабінету.
За мить повернулася й вигукнула з порога:
— Попильнуй тут, щоб ніхто не зайшов.
— Біжіть, біжіть, я нікого не впущу. І поза-
криваю все.
Ніна Іванівна кивнула й стрімголов помча-
ла додому.
Дмитро тим часом вийняв з кишені флеш-
ку й під’єднав до комп’ютера. Потім відчинив
сейф (у поспіху Ірчина мама навіть не витягла
з дверей ключ), узяв з полиці чистий бланк
сільради і гербову печатку. Акуратно поста-
вив бланк у лоток принтера і роздрукував
текст з флешки. Підніс печатку до губ, подму-
хав і притис до роздрукованого бланку.
Кілька секунд Дмитро милувався своїм ви-
твором, очікуючи, поки висохне відбиток пе-
чатки, відтак заклав бланк у факсовий апарат
і набрав номер, записаний на Ірчиному аркуші.
Факс кілька разів пискнув і затріщав, за-
ковтуючи папір. Тільки-но бланк вислизнув
з іншого боку факсового апарата, Дмитро схо-
пив його, склав учетверо й заховав у задню
кишеню джинсів.
Потім хлопець визирнув у вікно, полегше-
но видихнув, по черзі замкнув сейф, кабінет

84
і приміщення сільради, а тоді спокійно сів на
лавку біля входу до будинку й почав насвис-
тувати якусь мелодію.
Хвилин за десять надійшла Ірчина мама.
— Ну ти й налякав мене, розбишако, — мо-
вила невдоволено. — Я ж учора свіжих грибів
насмажила, то й подумала грішним ділом, що
Ірі якийсь отруйний попався. На щастя, то не
гриби. Вона їх не їла.
— А що ж то могло бути? — з удаваною
стурбованістю запитав Дмитро.
— То все ті ваші чипси й кока-коли. Скільки
кажу, не їжте ту хімію — як горохом об стіну.
Ну нічого, може, тепер порозумнішає.
Вона погрозливо помахала пальцем перед
обличчям хлопця, вихопила з його рук ключі
й повернулася до сільради.

А Ромко з Петькою, озброївшись плетени-

ми кошиками, вирушили у Чорну діброву. На-
чебто по гриби, яких після нещодавніх дощів
у лісі було досхочу.
З виглядом завзятих грибників хлопці блу-
кали в густих хащах, все ближче й ближче
підбираючись до місця, з якого долітав не-
приємний скрегіт бензопил і гуркіт двигунів.
За якийсь час вони вони помітили двох чо-
ловіків, що курили біля металевого в
­ агончика

85
на колесах. Хлопці зачаїлися в кущах і при­
слýхалися. Вусатий дядько глибоко затягнувся
й промовив:
— Вчора перед сном моя стара розповіда-
ла про якогось духа, що мститься тим, хто
нищить ліс. Чув?
— Що за дух? — запитав інший, у картатій
сорочці. — Місцева страшилка?
— Та не знаю. Не схоже. Нас би тоді з ди-
тинства нею лякали, а я нічого такого не па­
м’ятаю.
— А твоя чого раптом згадала? Захотіла по-
лякати? Щоб носа з хати не показував і не
чкурнув вночі до сусідки? — реготнув чоловік.
— Та де, моя не ревнива, — відмахнувся
вусань. — Переживає, щоб той дух нам пом-
ститися не здумав.
— Ну ти даєш! Шостий десяток розміняв,
он сивієш уже, а слухаєш дурню всяку.
— Дурню не дурню, а мало там що.
— Та що такого має бути? От що?
Вусань скривився й невпевнено додав:
— Та де я знаю, я ж не учоний.
— Так от і я про те — не учоний. Зате з ди-
тинства лазиш по цій діброві, і ти, і діти твої,
знаєш її як своїх п’ять пальців. І хоч раз щось
з вами сталося, га? Хтось заблукав чи вовк
кого загриз?

86
 Вусань заперечно похитав головою.
— Ліс як ліс, і ніяких духів тут немає. Інак-
ше люди давно би вже про те знали.
— Може, раніше в нього причини не було...
— Якої такої причини?
— Щоб мститися. Раніше ніхто ліс не ви-
рубував. По гриби ходили, по ягоди, сухос-
тій збирали. Ну зріже хтось дерево чи два,
як приспічить. Але так щоб геть усе, під ко-
рінь — такого не було. От дух і прокинувся.
— Ну і нехай собі. Виріжемо всі дуби до
єдиного, і не залишиться тій бісівщині місця.
Перебереться деінде, знайде собі іншу діброву.
— А як не знайде?
— А як не знайде, то здохне! — знову регот-
нув той, що в картатій сорочці, жбурнув не-
допалок на землю й притоптав його кирзовим
чоботом. Порозминав плечі й додав:
— Ходи вже, часу не так багато. Мусимо
скінчити з тою дібровою чимшвидше. Замов-
ник і так гнівається, що довго тягнемо.
— Легко йому гніватися. Спробував би сам
в таких умовах працювати. Ні дозволів, ні ліцен-
зій. Якби щось, усе має виглядати як санітарна
чистка лісу. Тому й працюємо тихо, без поспіху.
— Я тебе прошу, все підмазано й куплено.
Лісгосп, менти, навіть он батюшка — і той за
нас. Що нам загрожує?

87
 — А місцеві?
— А що місцеві? Ну ти ось місцевий, і що?
Що тобі з тої діброви? Гриби-ягоди раз на рік?
А тут живі гроші платять. Захочеш — вагон
грибів купиш, а захочеш — машину нормаль-
ну. Заживеш нарешті як біла людина, — мах-
нув рукою чоловік у картатій сорочці й рушив
допомагати лісорубам, що спилювали гілки зі
свіжозваленого дуба. Вусань поплівся за ним.
Хлопці перезирнулися.
— Ти диви! Твій дід не помилився, — про-
шепотів Петька, — дезінформація таки діє.
Ромко кивнув.
— Не на всіх, щоправда. Треба якось під-
силити ефект, щоб інші теж полякалися. Зда-
лося б тому духу матеріалізуватися.
— Що зробити? — перепитав Петька.
— Ну, виявити себе.
— І як ми це зробимо? Накинемо білі про-
стирадла, вискочимо на галявину й почнемо
страшно кричати, вдаючи примар? Ха!
— Може, не так примітивно, але щось у то­
му є. Не особисто з’явитися, а через якісь яви-
ща. Полтергейст, наприклад.
Раптом скрегіт стих. Хлопці принишкли.
Обережно визирнули з кущів й помітили двох
лісорубів з бензопилами, що йшли у їхньому
напрямку.

88
 — Засікли, — ледве видихнув Ромко й при-
готувався дати драла, але Петька стримав
його однією рукою, а другою вказав на інший
вагончик, що стояв неподалік. Лісоруби пря-
мували саме до нього, а не до кущів, де схо-
валися хлопці.
Біля вагончика стояли дві великі металеві
бочки й кілька каністр. Один лісоруб схилився
над бензопилою і зняв кришку паливного бач-
ка. Інший узяв великий гайковий ключ і від-
крутив кришку в бочці. Відтак нахилив бочку
й почав наливати пальне в бачок бензопили.
Петька радісно випалив:
— Я знаю, як духа матеріалізувати!
— Чш-ш-ш, спалиш нас, — шикнув на това-
риша Ромко і визирнув на галявину.
На щастя, лісоруби зосередилися на пере-
ливанні пального й нічого не почули. За кіль-
ка хвилин вони заправили бензопили й знову
взялися до роботи.
Коли чоловіки відійшли на безпечну від-
стань, Ромко запитав:
— То що ти там придумав?
Петька лише радісно кивнув і показав, що
вже час забиратися звідси.
Хлопці обережно позадкували, вибираю-
чись із хащів, і вийшли до лісової дороги, вда-
ючи з себе грибників.

89
 Ромкові кортіло чимшвидше довідатися,
що ж такого спало на думку Петьці, але той
лише кивав і обіцяв розповісти вдома, коли
всі зберуться.

Дмитро з Іркою чекали біля продуктового

магазину.
— Привіт, розвідники! — весело вигукнув
Дмитро, здалека помітивши хлопців з порожні-
ми кошиками. — Щось у вас з грибами негусто!
Ірка смикнула його за рукав.
— Цить! Раптом хтось почує.
— А що такого? Я ж про гриби запитав, а не
про те, чому вони з розвідки язика не при-
тягнули.
— Якого ще язика?
— От зразу видно, що ти фільмів не дивиш-
ся. Розвідники завжди викрадають когось із
ворогів, щоб потім залякати і розговорити.
Щоб той усі таємниці здав. Тому й язик.
Ірка демонстративно покрутила пальцем
біля скроні й повернулася до хлопців, що
якраз підійшли до них.
— Ну? Вивідали щось? — запитала нетерп-
ляче.
Ромко кивнув на Петьку.
— Та он, механік наш щось придумав, а при­
знаватися не хоче.

90
 — Не хоче двічі пояснювати тобто, — весе-
ло відповів Петька. — Гайда до мене в гараж,
там усе поясню. Є новий план.
— А твій тато? — насторожився Дмитро.
— Норм. У сусіднє село поїхав, там у яко-
гось фермера косарка полетіла, попросили
полагодити.
Дорогою до гаража Дмитро швидко пере-
повів друзям, як минула їхня з Іркою «акція»
у сільраді.
Новий план придумали швидко, але реалі-
зувати його потрібно було в цілковитій тем-
ряві. Щоб не викликати підозри в родичів,
друзі розійшлися по домівках, умовившись
зустрітися опівночі на околиці села.

Хлопцям вибратися з хати було легко.

Тато Дмитра напередодні поїхав у спортив-
ний табір зі старшокласниками, Петьчин іще
не вернувся з сусіднього села, тож їм не було
в кого відпрошуватися. Ромко ж не крився
перед дідом, розповів йому про план, і той
погодився, лише наказав бути дуже обереж-
ними.
Найважче було Ірці. Мама нізащо не від-
пустила б доньку на ніч із хати.
Спершу хлопці навіть пропонували провер-
нути план без її участі, але Ірка наполягла, що

91
всі той план разом вигадали, то й втілювати
його мають разом.
Вечорами Ніна Іванівна полюбляла дивити-
ся серіали й часто просила доньку посидіти
з нею за компанію, щоб було з ким розділити
емоції. Тож аби не зависнути з мамою біля
екрану, Ірці довелося продовжити ранкову
виставу про отруєння: пожалілася, що хоч їй
уже й краще, та вона все одно ще якась слаб-
ка й сонна і відпросилася спати. А щоб не
заважав звук телевізора, сказала, що ляже
у гостьовій кімнаті на горищі.
Мама, звісно ж, погодилася. Ірці залиша-
лося лише вийти у визначений час на балкон
і безшумно спуститися вниз по металевій ре-
шітці з виноградом.
 Розділ 7

Світив повний місяць, і до узлісся компанія

дійшла не вмикаючи ліхтарів. У лісі пересу-
ватися стало важче. Місячне проміння ледве
просочувалося крізь крони, малюючи на землі
химерні тіні. Щоб не збитися зі шляху, друзі
вирішили йти ланцюжком, тримаючись гли-
бокого сліду від коліс лісовозів, що намертво
в’ївся у ґрунт.
Підібравшись майже до самої галявини, на
якій стояли вагончики лісорубів, друзі зійшли
з дороги й рушили далі, прикриваючись при-
дорожніми кущами.
На галявині було доволі світло: окрім мі-
сяця в небі, на найбільшому вагончику ще
світилася лампочка. Зсередини долинав гомін.
Мабуть, лісоруби вечеряли після довгого дня
або просто разом коротали вечір.

93
 — От же ж, не спиться їм, — буркнув Дми-
тро.
— І не кажи, — підтримав його Ромко. —
Намахалися зі своїми пилами, і хоч би що.
Ірка приклала палець до губ, закликаючи
хлопців до тиші, й прислухалася.
— Щось надто весело там у них. Певно,
п’ють.
— Тим краще для нас, — сказав Петька
й зняв зі спини наплічник. Розстебнув блис-
кавку, обережно вийняв розвідний ключ і кіль­
ка пакетиків з білим порошком.
— Ти зараз круто змахуєш на торговця нар-
котиками з якогось американського фільму, —
не стримався Дмитро і хихотнув.
Ірка прикрила йому рота рукою.
— Мовчу, мовчу, — прошепотів той.
Петька роздав усім по пакетику, а сам узяв
ключ і рушив до бочки з бензином, що стояла
біля неосвітленого вагончика. Хлопець без-
шумно підкрався, закріпив на кришці ключ
і з чуттям потиснув проти годинникової стріл-
ки.
Кришка озвалася металевим скрипом, але
піддалася. Петька повільно викрутив її, від-
клав набік і подав знак у темряву. Потім по-
вернувся до наступної бочки, що стояла по-
руч, і зробив те саме.

94
 На галявині було п’ять бочок. У кожну
з них друзі засипали вміст своїх пакетиків,
після чого Петька встановив усі кришки на
місце і акуратно загвинтив.
Ірка зібрала порожні пакетики й перераху-
вала. Переконавшись, що жоден не загубився,
вона подала знак хлопцям, щоб відступали
назад у гущавину.

На щастя, нічна вилазка залишилася не-

поміченою. Навіть жоден з сусідських собак
не загавкав, коли друзі пробиралися вздовж
темних сільських вулиць.
Спочатку провели Ірку. Допомогли їй ви-
дертися по виноградній решітці на балкон,
а тоді й самі розбрелися по домівках.
Але перед тим домовилися, що надалі «сві-
титися» разом їм небезпечно, тому наступ-
ного дня краще зустрітися на футбольному
матчі чемпіонату району, що відбудеться на
сільському стадіоні. У натовпі вболівальників
буде не так помітно, що четвірка усюди три-
мається разом.

На стадіон сходилися нарізно. Збоку ви-

глядало так, ніби вони зустрілися випадково
і випадково сіли поряд. З байдужим вигля-
дом витримали кілька перших хвилин матчу,

95
­ отім підсунулися ближче й завели свою роз-
п
мову, лише вряди-годи вигукуючи щось, щоб
підтримати імідж уболівальників.
Ромко перший запитав Іру:
— Ну як? Мама не помітила, що тебе не
було?
— Ні. Якби помітила, я б зараз тут не сиділа.
Закрила б мене в хаті як мінімум на тиждень.
— Сувора.
— Ага. Інакше б не обрали головою села.
— Це точно, — погодився Дмитро й додав, —
а що там у діброві, нічого не чути?
Дівчина не встигла відповісти, бо до них
зненацька підсів Ігор. Ірка так і застигла з від-
критим ротом.
— Чого зависла? Примару побачила чи
що? — запитав Ігор і озирнувся на хлопців. —
Я вас перебив? Завадив чергову диверсію го-
тувати?
— Це ти про що? — напружився Дмитро.
— Та ладно, знаю я все.
— Що знаєш?
— Все. Тому й прийшов до вас. Якщо не
будете смикатися і дивитись як на ворога,
розповім.
Дмитро кивнув. Ігор продовжив:
— Щойно до батька приїжджали. Ну, ті самі,
що обіцяли ліс на церкву. Наїхали, с­ казали,

96
що він погано агітує людей, що з’явилися
якісь диверсанти і почали робити їм шкоду.
— Яку ще шкоду? — запитав Дмитро, вда-
ючи щире здивування.
— Минулої ночі хтось засипав у бочки
з бензином цукор, і сьогодні жодна бензопи-
ла не завелася. Довелося везти нове пальне,
промивати двигуни і ще там щось. Коротше,
попали на купу грошей і цілий день надур-
но стратили. Оце після того й приперлися до
батька. Випитували, хто то міг бути, погрожу-
вали, що не дадуть йому ніякого лісу, якщо
він не повпливає на парафіян і не знайде тих,
хто мутить воду.
— І що твій батько? — обережно запитав
Петька.
— Та нічого. Обіцяв залагодити. Казав, що
буде більше говорити з людьми, переконува-
ти.
— І вони повірили йому?
— Та не знаю. Може, й ні, бо сказали, що
з наступної ночі виставлять охорону в лісі.
Я через те й прийшов до вас. Попередити.
— А ми тут до чого? — здивувався Петька.
— Я ж знаю, що то ваших рук справа.
— Чого б це?
— Та того б це. Ти сам мені розповідав, що
твій тато колись ще в молодості посварився

97
зі своїм начальником у моторно-тракторній
станції і за кару вальнув цукру в бак його
«жигулів». То потім той мусив знімати і бак
з бензонасосом, і карбюратор, щоб вичистити
все, бо машина не заводилася.
— То й що? Мало хто яких дуростей по мо-
лодості робить? Думаєш, твій завжди священ-
ником був?
— Не був. Але не про нього мова, а про
вас. Ви ж при мені говорили, що було б добре
щось таке утнути, щоб діброву не вирубували.
— Ну говорили, то й що?
— А то, що як знову спробуєте щось начу-
дити, то спіймають вас і все. Хана!
— Кому хана?
— Та вам, кому ж іще? Ти, Петька, навіть
не уявляєш, що то за люди і яка у них влада.
Ігор хотів ще щось додати, але в ту мить
одна з команд забила гол, і стадіон вибух-
нув бурхливими оваціями. Друзі відволіклися
і теж почали скандувати. Лише Ірка ніяк не
зреагувала на гол, повернулася до Ігоря й за-
питала:
— Чому ти вирішив нас попередити? Ти ж
не з нами.
Ігор знітився.
— Я з вами. Але мій тато... Як я проти нього
піду?

98
 Ірка кивнула з розумінням.
Тим часом скандування потрохи стихло,
матч продовжився, і друзі знову зсунулися
ближче, щоб чути одне одного.
— Ти це з якої радості? — обурився Дми-
тро, помітивши, що сестра мало не тулиться
до Ігоря і перемовляється з ним. — Вирішила
з ним помиритися? Він же зрадник!
— Не зрадник, — впевнено відповіла Ірка
й узяла Ігоря за руку.
Тієї ж миті Ромко відвів погляд і демон-
стративно втупився у футбольне поле. Дми-
тро помітив цей порух і додав:
— Ага, не зрадник? Мало того, що прий-
шов полякати, щоб ми відмовилися від своїх
планів, так ще й вирішив розсварити нас між
собою.
Ігор знітився й висмикнув свою руку з Ір-
чиної.
— Не хочу я нікого розсварити. Навпаки.
Думаєш, легко мені палити свого батька пе-
ред вами?
— То чого приперся? — не заспокоювався
Дмитро.
— Кажу ж — попередити.
— Попередив? Усе, вали.
Ігор підвівся, але Ірка знову схопила його
за руку і всадила на лавку.

99
 — Не гарячкуйте, — сказала примирли-
во. — Стільки років дружите, нерозлийвода
просто-таки, а тепер гризтися надумали?
— А ти пропонуєш узяти й прийняти його
назад до гурту? А якщо він шпигун і здасть
наші плани тим бандитам?
— Хотів би, то вже здав би, — ображено
буркнув Ігор. — Я ж одразу здогадався, що то
ви. Уже б вас загребли і закрили в якомусь
підвалі або ще щось гірше.
— Що, наприклад?
— Ну, хату спалили б чи худобу потруїли.
Знайшли б чим залякати.
Дмитро відмахнувся, мовляв, дурня це все.
Натомість озвався Ромко, який досі демон-
стративно не брав участі в розмові.
— Може, Ігор і правий. Добре, що попере-
див нас.
Ірка з вдячністю глянула на нього.
— То що тепер, дати задню й відмовити-
ся? — збентежився Петька. — Хай думають,
що ми злякалися?
— Так, хай думають, — підтвердив Ром-
ко. — Дезінформація, як писав Сунь Цзи, теж
важлива зброя. Якщо бандити повірять, що
залякали всіх, то вже не будуть так пильно
стежити вночі.
— І як їх примусити повірити?

100
 — Не знаю.
— Може, хай Ігор попросить батька зв’я­
затися з тими людьми й сказати, що він знай-
шов диверсантів і переконав їх більше не
шкодити? — запропонувала Ірка.
— Ага, — схопився за голову Дмитро. — Ще
скажи, хай попросить директора викликати
їхніх батьків до школи і прочитати мораль.
Це ж бандити! Тільки-но вони довідаються,
чиїх то все рук справа, щонайменше змусять
всі збитки оплатити, а то й ще гірше. Як Ігор
оно казав — хати попалять і худобу потруять,
щоб іншим не кортіло.
— Що ж тоді робити?
— Йдемо до діда Андрія. Може, підкаже
щось.
— Уже зараз? — здивувався Петька.
— Так, уже.
— А як же футбол?
— Здався він тобі, — гукнув Дмитро. —
У нас гра важливіша, ніж там на полі.
Він рвучко підвівся й простягнув руку Іго-
рю.
— Ти з нами?
Ігор потис йому руку, але похитав головою.
— Не можу, мушу вернутися додому, щоб
батько чогось не запідозрив.
Дмитро висмикнув руку.

101
 — Усе з тобою ясно, — мовив презирливо,
але Ірка знову вступилася за Ігоря.
— Але ти, Дімко, прямий, як дошка. Що тобі
ясно? Ігор добре каже. Якщо батько довідаєть-
ся, що він до нас помчав, то одразу здогада-
ється, чиїх рук справа була у лісі. І хтозна, чи
потім справді не здасть нас. А так Ігор спокій-
но повернеться додому, а ми якось уже самі.
Ромко знову підтримав Ірку:
— Для нас дійсно краще, щоб Ігор був удо-
ма. А раптом бандити знову заявляться і зда-
дуть якісь свої наступні плани? Тоді він знову
зможе нас попередити. Правда ж?
Ігор ствердно кивнув.
— Ну, може, й так, — неохоче погодився
Дмитро. — Добре, вшиваємося звідси. У діда
Андрія цікавіше.
Над стадіоном пролунав свисток, закін-
чився перший тайм. Користуючись перервою,
друзі по черзі залишили стадіон й пішли
в напрямку Ромкової вулиці. Ірка на мить за-
трималася біля Ігоря. Вона знову взяла його
за руку й промовила, проникливо дивлячись
у вічі:
— Дякую тобі дуже.
— Та чого там, нема за що, — зніяковів той.
— Є за що. Уявляю, як тобі нелегко було
наважитися піти проти батька. Йому ж не

102
­ ачити ні грошей, ні дощок на церкву чи нову
б
хату, якщо у нас усе вийде.
— Я знаю, — кивнув Ігор.
Хотів ще щось додати, але рвучко повер-
нувся і побіг у зворотному напрямку.
Якийсь час Ірка дивилася йому вслід, від-
так теж повернулася й рушила наздоганяти
хлопців.
Коли зайшла на подвір’я, побачила, що ті
вже навперебій переповідають дідові про свої
пригоди, а старий лише мовчки слухає і чухає
неголене підборіддя.
Помітивши її, дід Андрій підняв руку, за-
кликаючи хлопців до тиші.
— Привіт, — гукнув бадьоро. — А я вже по-
чав був хвилюватися, де вони тебе загубили.
— Тут я і ніде не поділася! — весело відпо-
віла Ірка.
Дід всміхнувся.
— Чув, натворили ви вже.
— Що значить «натворили»? — не зрозумів
Ромко. — Хіба щось не так? Ми ж зупинили їх.
— Зупинили, це правда. Але на скільки? На
один день. Це маленька тактична перемога,
котра нічого не вирішує. Ви тільки легенько
вкусили ворога, насторожили. Тепер він буде
зліший і значно пильніший. І добратися до
нього буде вже не так просто.

103
 — То що тепер робити?
Дід Андрій замислився. Знову почухав не-
голене підборіддя й промовив:
— Ваша перевага в тому, що злочинці про
вас і про ваші плани нічого не знають, а ви,
завдяки вашому другу Ігорю, знаєте про них
значно більше.
— І що нам з того? — невдоволено запитав
Дмитро, який все ще не міг сприйняти Ігоря
як союзника.
Дід Андрій тицьнув пальцем у книгу, що
лежала поруч на столі, і промовив:
— Сунь Цзи у своєму трактаті пише про
основні чотири складові воєнної філософії.
Перша — вивчення і знання свого положення
та ситуації супротивника. Друга — маніпуля-
ція, а саме комбінація звичного й незвичного.
Третя — створення можливості для легкої
перемоги. Четверта — застосування макси-
мальної сили у відповідну мить. Щодо пер-
шої складової, чи знаєте ви ситуацію супро­
тивника?
Дід Андрій витримав паузу і сам відповів:
— Знаєте. Минулої ночі ви були в його лігві,
знаєте, що йому потрібно і що він для цього
робить. Щодо другої складової. Необхідно ма-
ніпулювати. Учора ви вчинили щось незвич-
не і несподіване. Може, ворог і не злякався,

104
але точно збентежився, інакше не примчали-
ся б ті люди до священника й не погрожували
йому. Тепер ворог буде пильний, і тому треба
зробити щось іще незвичніше, щоб іще більше
його збентежити. І поки він буде в такому ста-
ні, зробити щось просте й звичне, але таке, що
повністю виб’є його з рівноваги. Тим самим
ви створите можливості для легкої перемоги
і застосуєте свою максимальну силу для ціл-
ковитого розгрому супротивника.
На цих словах дід Андрій замовк і окинув
поглядом своїх слухачів. Ті спантеличено пе-
резирнулися. Ромко розвів руками.
— Нічого не зрозуміло, — відповів за всіх.
Дід Андрій зітхнув.
— Ну добре, поясню простіше, на хлоп-
ський розум, так би мовити, — сказав поблаж-
ливо. — Слухайте, що можна зробити далі.
Дід Андрій жестом підманив дітей ближче,
підморгнув по-змовницьки і виклав їхні по-
дальші кроки.
 Розділ 8

До наступного кроку друзі підготувалися

значно ретельніше.
Для початку їм потрібен був доступ до
інтернету. Зв’язок 4G в селі майже не тяг-
нув, а кабельного інтернету не було, тож
Ірці довелося знову правдами й неправдами
дістатися до мами на роботу, адже в сіль-
раді інтернет був найкращий. Вона напле-
ла якихось дурниць про реферати на осінь
з біології, і мама дозволила покористуватися
комп’ютером у приймальній. Секретарка вко-
тре відпросилася на ранок, бо мала якусь на-
гальну роботу по господарству, і комп’ютер
був вільний.
Ірка підключила до комп’ютера флешку
і навушники, увімкнула «Ютуб» і почала шу-
кати ролики, записані в джунглях та преріях.

106
 Тим часом хлопці орудували на подвір’ї
у Петьки — той якраз навчав Дмитра та Ром-
ка користуватися мотолебідкою, коли при-
бігла Ірка.
— Усе, скачала! — вигукнула захекано і вру­
чила Ромкові флешку.
— Супер, тоді ви тут без мене продовжуйте,
а я мотнуся додому, спробую скомбінувати
щось із того.
— Може, краще на моєму компі? — запита-
ла Ірка. — У мене стаціонарний, потужніший,
а в тебе планшет.
— Ні, я вже свій знаю, там і програми від-
повідні є, і перехідник для флешки. А з твоїм
ще розбиратися треба.
— А, ну то біжи, я тут залишуся, — погоди-
лася Ірка, хоча в голосі чулися нотки невдо-
волення.
— Тоді як домовилися: до вечора, — сказав
Ромко, перевіряючи час на смартфоні, й швид-
ко попрямував додому.
Раптом Ірка гукнула:
— Ледь не забула, поки я працювала за
компом, через відчинене вікно почула роз-
мову чоловіків на літньому майданчику кафе
біля сільради. Говорили про діброву, тож я ми-
моволі визирнула і побачила, що вони вино-
сять з продуктового відділу ящик горілки.

107
 — Хочеш сказати, що ти в них легенько
одну пляшечку витягла і нам прихопила? —
виткнув з-за гаража голову Дмитро.
— Хочу сказати, що ти — бовдур. А лісору-
би вночі влаштовують святкування з нагоди
дня народження свого бригадира.
— Звідки знаєш?
— Та кажу ж, почула з вікна.
— І що ти пропонуєш? — озвався Петька. —
Піти і привітати його?
— Пропоную прийти і влаштувати їм по
повній.

Друзі зустрілися на узліссі, щойно стемні-

ло. Петька приїхав татовим трактором з не-
величким ковшем. Дорогою хвилювався, аби
не зустріти когось знайомого, бо ж довелося б
пояснювати, куди це він їде потемки. Особли-
во побоювався дядька, який жив по сусідству
через дві хати. Його син теж найнявся лісо-
рубом у бригаду в Чорній діброві, тож міг
впізнати Петьку й компанію, якби засік.
Але влітку техніка часто працює допіз-
на. І якби навіть хтось його засік і запитав,
можна було б сказати, що тато зараз у сусід-
ньому селі, і йому нагально знадобився міні-­
екскаватор. От і попросив пригнати. А всі
в селі знали, що Петька хоч і юний ще, але

108
­ ехнікою вправно володіє і часто допомагає
т
татові. Отже, шансів проколотися було мало,
та хлопець все одно трохи нервувався.
Друзі вже збагнули, що повністю зупинити
вирубку їм поки що не вдасться, і тому ви-
рішили перешкодити принаймні вивезенню
зрубаного дерева. Для цього потрібно було
перекопати єдину дорогу, що вела з лісу. І не
просто перекопати, а влаштувати там паст-
ку. А щоб лісоруби не почули, що неподалік
працює екскаватор, треба було їх чимось від-
волікти. Чимось дуже голосним. Чи, як писав
Сунь Цзи, поманіпулювати ними, комбінуючи
звичне і незвичне.
Споночіло. Друзі востаннє узгодили дета-
лі, звірили час на смартфонах і розійшлися.
Петька залишився біля екскаватора, інші троє
побрели в ліс.
Місяць, вірний союзник, знову освітлював
їм шлях. Цього разу пробиралися обережніше,
щоб не натрапити на засідку, про яку попе-
реджав Ігор.
Біля галявини зупинилися. З великого ва-
гончика знову долинав гомін. І навіть спів.
Мабуть, найстійкіші все ще святкували день
народження бригадира.
Дмитро заховався біля завантаженого лі-
совоза, а Ромко з Іркою обійшли галявину

109
з ­протилежного від бочок з бензином боку
й зачаїлися в гущавині біля високої сосни.
Прикриваючи долонею екран, Ромко зирк­
нув на годинник. До визначеного часу зали-
шалося кілька хвилин. Він вийняв з напліч-
ника планшет, увімкнув і передав Ірці. Відтак
дістав невеликий предмет циліндричної фор-
ми і теж увімкнув.
Екран планшета зблиснув, Ірка вмить при-
тулила його до себе, закриваючи світло, і бо-
язко озирнулася — наче ніхто не помітив.
Ромко почепив циліндр на пояс, підійшов
до сосни і міцно вхопився за нижню гілля-
ку. Обережно, перебираючись із гілки на гіл-
ку, поліз угору. Ірка здивовано спостерігала
за ним крізь напівтемряву. Такого маневру
в планах не було.
Дотягнутися до наступної гілки було важче.
Ромко притримався руками за стовбур, трохи
присів і підскочив, але гілка не втримала його
ваги, голосно хруснула й повалилася вниз. Від-
луння пронеслося над галявиною, і розбурхало
сонного охоронця, що стеріг бочки з бензи-
ном. Чоловік насторожився, вихопив з-за спини
руш­ницю й почав повільно підкрадатися до
старої сосни, звідки долинув хрускіт.
Охоронець пройшов повз Ірку, що ховалася
в кущах. Дівчина з жахом дивилася, як той

110
наближається до дерева, на якому борсався
Ромко, намагаючись знайти опору для ніг.
Тоді раптом згадала, як вони гралися ко-
лись ще малими у лісі й вдавали із себе пе-
ресмішника. Склала долоні, притулила їх до
рота й почала голосно «пугикати», імітуючи
голос сови.
Охоронець рвучко повернувся на звук і ске-
рував рушницю у кущі. Ірка змовкла й припа-
ла до землі.
— Ти чого зброєю розмахуєш? — почулося
неподалік.
До охоронця наблизився його напарник, що
вартував на іншому боці галявини.
— Та он, сич якийсь приблудив, збиває
з пантелику. То на сосні гілками ворушить,
то десь уже в кущах засів.
— Ну й нехай собі, тобі що з того?
— Кажу ж, збиває з пантелику. Через нього
здається, що хтось тут бродить. Хочу застре-
лити, бо ж цілу ніч спокою не буде.
— Здурів? А як в бочку з пальним влупиш
або в лісовоз? Лишися, хай живе собі.
Охоронець вилаявся, але закинув рушницю
за спину й повернувся на свій пост. Напарник
побрів за ним.
Ірка полегшено зітхнула. Навкарачки під-
повзла до сосни. Ромко, обхопивши руками

111
стовбур, однією ногою стояв на тонкій гілці.
Другу боявся поставити, щоб знову нічого не
хруснуло.
Ірка підняла зі землі шишку й кинула в хлоп­
ця. Той подивився вниз. Ірка махнула йому,
щоб злазив. Ромко заперечно похитав головою
й спробував видертися трохи вище.
Нарешті йому вдалося зачепитися за товсту
гілку і всістися на неї. Тоді він витягнув з-за
пояса циліндр і вмостив між двома гілляками,
відтак дістав із кишені смартфон, звірив час,
вичекав кілька секунд і махнув рукою Ірці. Тінь
його руки зловісним крилом промайнула над
її обличчям. Дівчина відсахнулася і на мить
застигла. Ромко знову подав знак. Ірка отями-
лася, швидко зняла чохол з планшета й натис-
нула іконку START. Циліндр писнув, а за мить
з нього викотився потік дивовижних звуків.
Перед поїздкою в село Ромко довго вагав-
ся, чи варто брати з собою бездротову блютуз-
колонку. Тепер радів, що таки взяв її.
Портативні, але дуже потужні динаміки
розірвали покров нічної тиші, сполохавши все
живе довкола. У вагончиках одразу повми-
калося світло, люди повибігали на галявину
й почали розгублено озиратися.
Гуркіт громовиці й каменепаду, голодне
ведмеже гарчання упереміш із завиванням

112
зграї вовків і воронячих криків могло б на-
лякати навіть підготовленого слухача, що
й казати про сонних напівтверезих чоловіків,
котрі враз заметалися поміж вагончиками,
намагаючись чи то сховатися від небезпеки,
чи то знайти її джерело.
— Лісовий дух прокинувся! Примара Чор-
ної діброви! Нам кінець! — заволав хтось із
них, а кілька інших попадали на коліна й по-
затуляли руками вуха.
У тій какофонії ніхто з них і не зауважив,
як на узліссі завівся двигун трактора, а в лісо-
возі запрацювала лебідка.
Дехто з чоловіків потрохи отямлювався.
Аж тут охоронець, який сидів у засідці біля
бочок, не витримав і вистрілив із рушниці.
Йому гукнули, щоб він негайно припинив, бо
ще поранить когось або підірве техніку. Охо-
ронець у відповідь лише розгублено белькотів
щось про дурних птахів, помсту лісу і кару,
що впала на їхні голови.
Паніка тривала хвилин десять. Зрештою,
какофонія стихла так само зненацька, як і по-
чалася.
Найпритомніші, чи найтверезіші, з лісору-
бів запалили факели й рушили гуртом огля-
дати околиці. Й саме тоді від дороги долинув
новий шум, або радше гуркіт. Усі рвонули

113
туди й побачили, що стовбури дубів, заван-
тажені напередодні на причіп лісовоза, роз-
сипалися і покотилися по землі.
Один із чоловіків кинувся з факелом до
лісовоза. У тягачі, що стояв поруч, був під-
нятий капот. Чоловік вискочив на підніжку,
щоб посвітити, але хтось схопив його за руку.
— Що робиш, дурню? — почув той за спи-
ною. — Куди з вогнем лізеш? Там бензин! Хо-
чеш, щоб все рознесло?
Чоловік зіскочив з підніжки й відійшов. За
мить до тягача підбіг хтось з електричним
ліхтарем і посвітив під капот.
— От падлюки! — гарикнув він. — Трамб-
лер вирвали! Тепер не заведеться! Що тут
в біса коїться?
Між лісорубів знову зчинилася паніка. Во­
ни хаотично бігали туди й сюди, намагаючись
знайти хоч якесь пояснення тому, що діялося
довкола.
Сум’яття і гомін на галявині не вщухали
ще довго.
Лише діброва мовчала, спостерігаючи тем-
ним поглядом за дріб’язковою метушнею лю-
дей.

Скориставшись розгубленістю лісорубів,

Ромко, Ірка й Дмитро швидко вибігли з лісу.

114
Дмитро помітив Петьку, що поправляв якісь
гілляки на дорозі, й гукнув йому:
— Заводь швидше трактор, тікати треба,
поки погоні нема!
— Спокійно, — відказав Петька і пішов до
трактора. — Яка погоня?
— Та нас там мало не впіймали, а Ірку ще
й підстрелити хотіли. Я з переляку мало з де-
рева не звалився. Ще й колонку зачепив, зва-
лилася просто на камінь. Вщент розбилася.
— Ого! — аж присвиснув від здивування
Петька. — Я чув постріли, але подумав, що то
п’яні лісоруби так святкують...
— Петька! Нам тікати треба! — зашипів на
приятеля Ромко.
— Тихо, ша! Я тут таку траншею вирив — на-
віть танк не пройде, не те що якийсь «­ КамАЗ»
чи «ЗІЛ». Ще й замаскував гілками хвойними.
Як влетить з розгону, то не скоро витягнуть.
У кабіні трактора поміщалося лише двоє,
тож Петька посадив поряд Ірку, а Дмитру
й Ромкові наказав чіплятися ззаду на при-
ступці. Завів машину і рушив у напрямку села.
Раптом трактор голосно чмихнув і заглух,
зупинившись просто посеред польової до-
роги.
— Що за фігня? — вилаявся Петька, марно
намагаючись завести його.

115
 Хлопці зіскочили з приступки.
— Щось поламалося? — запитав Ромко.
Петька знизав плечима, виліз з кабіни, від-
крив бокову кришку капота й посвітив ліхта-
риком на двигун.
— Не розумію, — буркнув спантеличено.
— Може, тобі теж хтось цукру в бак валь-
нув? — припустив Дмитро.
— Та яке! Він тоді ще на подвір’ї заглух би
або й взагалі не завівся.
Петька почав щось смикати, перевіряти,
але так і не знайшов причину зупинки.
— А може, просто бензин закінчився? — за-
питала Ірка.
— Ір, це дизель, який бензин?
— А я там знаю?
— То запам’ятай: дизель працює на солярці.
— Так на ньому ж не написано, що він дизель.
— По звуку не чуєш? Бензиновий двигун
гарчить, а дизельний торохтить.
— Уже нічого ні гарчить, ні торохтить. Уже
мовчить. А мовчать всі однаково — що бен-
зин, що дизель. І взагалі, знайшов, коли лек-
цію читати, — пробурмотіла Ірка.
— Петь, може, підштовхнути? — запропо-
нував Ромко.
— Та ні, трактор так не заведеш, це ж не
«жигуль» якийсь. Треба добре розігнати, щоб

116
 двигун оборотів набрав. Хіба з гірки накатом
спустити. Тоді, може, й вдалося б.
— То в чому проблема? — здивувався Дми-
тро. — Підштовхнути трохи туди, метрів со-
рок, а потім нахил аж до села, якраз розже-
неться. Ти керуй, а ми штовхатимемо.
— Не вийде, ви вдвох не заштовхаєте так
далеко.
— Що значить удвох? А я? — обурилася
Ірка.
— Ір, не ображайся, але трактор важкий,
треба більше сили, щоб штовхати.
— То хай вона за кермо сідає, а ти до нас,
теж штовхатимеш.
— Я?
— Ірка?
— А що тут такого? — запитав Дмитро.
— А те, що я, бляха, кермувати не вмію!
— Нічого, даси раду. Це ж не автострада
в час пік. Петька, ходи до нас, а ти сідай на
його місце, хапай кермо двома руками і три-
май міцно, не крути вліво-право.
— Я не пущу Ірку за кермо! — злякався
­Петька.
— То що ти пропонуєш? Чекати, поки ті
лісоруби очуняють, зметикують що до чого
і кинуться за нами? Чи зразу підемо в них
попросимо, щоб підштовхнули?

117
 Петька похитав головою і знову поліз у ка-
біну.
— Пересідай на моє місце, — мало не гарк­
нув на Ірку.
— Не злись на мене. Я не винна.
— Не винна. Сідай і слухай уважно.
Петька показав їй, як тиснути на гальма
і перемикати передачі.
— Значить так, коли викотимо трактор на
гірку і він покотиться вниз, вмикаєш третю
передачу й відпускаєш щеплення. Трактор
має завестися. Тоді знову щеплення і гальма.
Зрозуміла?
— Здурів? Яке щеплення? Яка передача?
Ми домовлялися, що я тільки кермо буду три-
мати.
Петька повернувся до хлопців.
— І що робити?
— Коротше, не набагато ти сильніший від
мене, — сказала Ірка, зіскакуючи з кабіни на
землю. — Краще вже я буду штовхати, а ти
сідай за своє кермо. Так безпечніше.
— Ну, добре, — погодився Петька й швидко
заліз на водійське місце. — Поїхали!
Дмитро кивнув сестрі, показуючи, де їй
ста­ти, й скомандував:
— Приготувалися! На раз-два. І-і-і... раз-два,
раз-два.

118
 Спершу трактор ніби впирався, але після
кількох розхитувань таки піддався й поволі
покотився вперед. А зі схилу вже завиграшки
набрав розгін, і тоді Петька увімкнув запален-
ня. Двигун невдоволено гаркнув, випустивши
клуб диму з вихлопної труби, але завівся.
— Й-єс! — вдоволено вигукнув Дмитро й мах­
нув рукою Ромкові з Іркою. — Погнали!

Трактор швидко проторохтів нічною вули-

цею. Якийсь пильний дідок визирнув у прочи-
нене вікно, але за мить зачинив його. Мабуть,
подумав, що то запізнілий тракторист з робо-
ти вертається — тут таке не дивина. А ще пес
того сусіда, син якого підпрацьовував лісо-
рубом у Чорній діброві, озвався лінивим сон­
ним гавкотом. Але, заколисаний цвіркунами,
швидко заспокоївся і знову заснув.
Перед в’їздом на подвір’я Дмитро зіскочив
з приступки, підбіг до воріт і відчинив їх на-
встіж. Петька загнав трактор всередину, за-
глушив, глибоко видихнув і радісно вигукнув:
— Але ми дали їм жару!
— Це точно, — погодився Дмитро. — Ром
як врубав ту свою колонку, я аж сам присів
з несподіванки. Уявляю, як ті алкаші в штани
наробили зі страху.
Ромко похитав головою.

119
 — Шкода колонки.
— Е, подумаєш колонка, — махнув рукою
Дмитро. — Вважай, то наша жертва духові
Чорної діброви. За те, що допоміг нам усе про-
вернути. Хай, бідака, слухає собі музончик на
дозвіллі. Йому ж там нудно, напевне, самому.
Друзі розсміялися.
Дмитро дістав зі свого наплічника трамб-
лер від тягача й простягнув Петьці зі словами:
— На, може, в господарці згодиться.
Петька поплескав друга по плечу.
— Ну ти й молодець! І з лебідкою справив-
ся, і ще й тягач встиг покалічити.
— Та якось так вийшло. Запустив лебідку,
щоб послабити троси на причепі, а вона ж по-
вільно мотає. А поряд тягач стоїть. Ну, думаю,
чого дурно стояти, спробую ще щось. Відкрив
капот і взявся смикати все підряд. Оце ось
і відвалилося.
— Оце ось, як ти називаєш, на свічки іскру
роздає, без нього бандюки в житті двигун не
запустять, — радісно додав Петька й жбурнув
трамблер подалі за гараж, щоб не пояснювати
татові звідки взялася зайва запчастина.
Слухаючи хлопців, Ірка насупилася. Ромко
помітив вираз її обличчя.
— Де ти навчилася так птахів імітувати? Я аж
сам повірив, що то сова прилетіла. ­Злякався,

120
що зараз як сяде поруч на гілку, а я й так ледве
тримаюся, теліпаюся ногами в повітрі.
Ірка махнула рукою.
— Та, то пусте. Я за інше хвилююся.
— За що? Усе ж вдалося.
— Щось мені це не подобається. Чи не за-
надто ми?
— Занадто що? — перепитав Дмитро.
— Занадто круто. А раптом вони докумека-
ють, що то ми, і почнуть нам мститися?
— А звідки вони дізнаються, що то ми?
— Ну добре, не нам, а Ігоревому батьку.
Вони ж йому погрожували, що як хтось про-
довжить капостити, то буде біда.
— Теж мені проблема. Ну не збудує отець
нову церкву, не добудує новий ґанок і не об-
шалює дошками хату. То й що? Зате діброва
залишиться.
— Ну не знаю. Щось мені все лячніше стає.
У лісі не так було.
Дівчину почало трусити. Ромко скинув з се­
бе вітрівку й накинув їй на плечі.
— Це нормально, — промовив він заспокій-
ливо. — У лісі тебе тримав адреналін, зараз ти
розслабилася і організм здався. Просто треба
відпочити. Та й взагалі, тобі треба додому,
поки мама не засікла. Я тебе проведу.
— Проведи, — погодилася Ірка.

121
 — Та вже і я з вами, — кинувся було Дми-
тро, але Петька стримав його.
— А ти поки лишися, поможеш мені з трак-
тором.
— Ремонтувати?
— Та яке там, що ми вночі зробимо? Хоча б
сліди зачистити, щоб тато не помітив, коли
повернеться.
Дмитро скривився, але погодився, дивлячись
услід Ромкові й Ірці. А ті йшли собі, взявшись
за руки, і, здається, навіть не думали поспішати.
Петька легенько підштовхнув друга й жар-
тівливо сказав:
— Слухай, може, ви ще колись породичає-
теся?
Дмитро рвучко розвернувся до нього.
— То ти тому захотів, щоб я лишився і не
йшов з ними?
Петька розсміявся.
— А ти хотів, щоб я сам з трактора все бо-
лото чистив?
Він притягнув від водокачки шланг і вру-
чив другові.
— На, змивай глину з ковша, а я буду ко-
леса терти.
Дмитро знову скривився, але схопив шланг
і буркнув:
— Добре, вмикай воду.
 Розділ 9

Зранку Ірка прокинулася від вигуків, що

чулися з вітальні. Прислухалася. Мама свари-
лася з кимось по телефону.
— Що ти мені тут виправдовуєшся? Ніхто,
крім тебе, не мав доступу до сейфа й печатки!
Як ти посміла? Відправити факсом офіційний
запит у міністерство! Ти хоч розумієш, що
накоїла? Та тепер як наїдуть перевірки, як
почнуть усіх трусити! Що означає «не посила-
ла»? А хто послав? Не я ж сама собі смертний
вирок підписала! Ті всі районні начальники
відмажуться і сухими з води вийдуть, а мене
спочатку звільнять, а потім закопають десь
у тому ж лісі, розумієш? Як ти могла так під-
ставити мене? Як?!! Нічого не хочу чути, ти
звільнена! Щоб я тебе більше не бачила в сіль-
раді. І повір, поки я ще жива, зроблю все, щоб

123
ти в нашому селі ніде жодної роботи не знай­
шла! Зрозуміла?
Ірка прислухáлася, затамувавши подих.
Потроху до неї дійшло, щó вона наробила.
Спочатку набрала на комп’ютері лист із за-
питом про законність вирубування діброви,
потім Дмитро роздрукував його на офіцій-
ному бланку сільради, поставив гербову пе-
чатку і послав факсом у Міністерство захис-
ту довкілля та природних ресурсів. І тепер,
вочевидь, мамі зателефонували з міністер-
ства й повідомили, що пришлють перевір-
ку. А оскільки сама вона жодних листів не
писала й не надсилала, то подумала, що то
все робота секретарки, бо хто ж іще міг таке
вчинити?
Ірка миттю зірвалася з ліжка й побігла у ві-
тальню.
— Мамо, мам, не кричи на неї! Не звільняй
її! То не вона, вона не винна, чуєш?
Ніна Іванівна прикрила долонею смартфон
і сказала:
— У мене розмова. А ти йди до себе і не
підслуховуй!
Ірка затнулася і навіть повернулася, щоб
іти геть, але за мить знову «вибухнула»:
— То не вона, то я той лист написала й від-
правила!

124
 Мамині брови полізли вгору. Вона натис-
нула «відбій» і повільно поклала смартфон
на стіл.
— Що це означає? — запитала так спокійно
і холодно, що Ірка аж мовби зменшилася вся.
А тоді виклала матері все: і як вони з Дмит­
ром її про отруєння надурили, щоб вимани-
ти з сільради, і як братові вдалося підробити
й відправити той злощасний лист.
Ніна Іванівна сіла й схопилася за голову.
Задзвонив її смартфон. Тепер уже кричали
по той бік слухавки, а жінка лише кивала.
— Зрозуміла, зараз буду, приїжджайте.
— Хто то, мам? То ті страшні люди, мам?
Мамо?! — мало не розплакалася Ірка, кидаю-
чись до мами, але та жестом зупинила її.
— Догралися, захиснички, — мовила жор-
стко й пішла у спальню. А коли вийшла, була
вбрана в той костюм, який одягала тільки на
дуже офіційні церемонії. Не попрощалась.
Лише кинула з порога:
— З дому ні ногою, ясно?
Ірка кивнула і мовчки дивилась, як мама
віддаляється, аж доки та зникла за рогом ву-
лиці.
Дівчина заметушилася. Побігла в спальню,
схопила телефон і подзвонила до Ромка. Він
не брав слухавки. Тоді набрала номер Дмитра.

125
 — Ти чого так рано? — прохрипів той. —
Я тільки недавно заснув...
— Дім, біда! На маму бандити наїхали!
Хлопець миттю зірвався на ліжку. Сон як
рукою зняло.
— Що з нею? Де вона?
— Пішла в сільраду. Вони теж зараз туди
приїдуть. На розборки.
— А що вона сказала?
— Сказала, що ми догралися. І все. І піш-
ла...
— Догралися, — повторив Дмитро.
— Я пробувала до Ромка додзвонитися, ду-
мала в діда Андрія поради спитати. Але він
не відповідає. Може, вимкнув телефон на ніч
або на городі щось робить і не чує...
У слухавці якусь мить було тихо.
— Значить так. Збирайся, ідемо.
— Куди? Мама сказала сидіти в хаті, поки
не повернеться.
— Ет, що вже тепер... Пішли, кажу. А до-
рогою до Петьки заскочимо, щоб він Ромка
покликав. Якщо щось почнеться, хоч галас
зчинимо, на допомогу людей зберемо.
Ірка схлипнула і натисла «відбій».

Вони якраз підходили до будинку сільра-

ди, коли туди під’їхав чорний джип, з якого

126
вийшло троє чоловіків. На порозі їх зустріла
Ніна Іванівна.
— Доброго дня, — стримано привіталася
вона й провела «гостей» у приміщення.
Дмитро з Іркою зачаїлися біля прочинено-
го вікна кабінету голови сільради. Зсередини
долинали приглушені голоси. Деколи хтось із
прибулих зривався на крик, і тоді можна було
розібрати, про що вони розмовляли.
Суперечка точилася навколо начальника
місцевого лісового господарства, начальника
районної поліції, а також бізнесмена, що ор-
ганізував і оплатив вирубку Чорної діброви.
Ніні Іванівні дорікали, що хтось із місцевих
заважає і чинить шкоду, тому лісоруби не
встигають закінчити роботу у встановлений
строк.
Дмитро добре знав розміщення меблів у ка-
бінеті Головихи й припускав, що Ірчина мама
та її «гості» сидять за великим столом, а отже,
крайнє відчинене вікно їм звідти не видно.
Хлопець підкрався ближче й став навшпинь-
ки, намагаючись зазирнути крізь фіранку все-
редину.
Побачити нічого не вдалося, але голоси
стали виразнішими.
— Чорна діброва — власність нашої гро-
мади, — впевнено говорила Ніна Іванівна,

127
наче карбуючи кожне слово. — Це ви у себе
в лісгоспі начальник і власник, а тут громада
керує, і вона проти вирубки.
Один з чоловіків різко підвівся, і Дмитро при-
сів, ховаючись. Знову до нього долинали лише
уривки розмови. Прибулі перераховували зіпсо-
вану техніку, вимагали компенсацію за неї і по-
грожували розправою, якщо місцеві мешканці
заважатимуть лісорубам завершити справу.
— Чорну діброву садили наші діди-прадіди
протягом сотень років, і ніхто не має права
ось так взяти й вирубати її під корінь! — ви-
гукнула Ніна Іванівна, не стримавшись.
— Знайшла, коли про права заявляти! — га-
рикнув хтось із чоловіків. — Ти мала зробити
так, щоб місцеві не рипались, а що вийшло?
Бунт і збитки. Але нічого, нічого. Ми всіх їх
самі знайдемо і тоді... І жодна громада не до-
поможе... Заплатять все до копійки і ще й до
в’язниці підуть, років на вісім!
У кабінеті засовалися стільці. Вочевидь, «на-
рада» закінчилася. Дмитро відскочив від вікна.
Двері сільради різко прочинилися, чолові-
ки поквапцем вийшли на вулицю, один з них
ще раз повернувся й вигукнув усередину:
— Будеш смикатися, то й тебе звідси в кай-
данках виведуть!
І щосили гепнув дверима.

128
 За мить чорний джип від’їхав від будинку.
— Гниди, — процідив крізь зуби Дмитро,
проводжаючи його сповненим ненависті по-
глядом.
Ірка рвонулася до мами в кабінет. Дмитро
побіг за нею.
Ніна Іванівна сиділа за столом і спостері-
гала, як сонячний промінь грайливо перели-
вається у склянці з водою.
Коли донька з племінником влетіли у кабі-
нет, вона перевела на них погляд і промовила
приреченим тоном:
— Біда нам... Відлупити би вас усіх добряче,
безголових... Але що вже тепер. Запізно.
У двері кабінету постукали.
— Кого там ще принесло? — невдоволено
вигукнула Ніна Іванівна.
Двері повільно прочинилися. На порозі сто-
яв дід Андрій.
— Ой, вибачте, — одразу ж перепросила
жінка й додала, — я зараз не зовсім контро­
люю себе.
Старий поблажливо всміхнувся.
— Розумію. Зрештою, почасти я теж винен
у тому, що сталося.
— Ви?!
Дід Андрій присунув стілець до столу, вмос-
тився і коротко розповів про вечірні з­ бори

129
у нього вдома, про те, як він навчав дітей основ
воєнної стратегії, як вони разом розробляли
плани протистояння руйнівникам Чорної діб­
рови. І про те, що щойно прибіг Петька й пере-
казав йому останні новини.
— Де він зараз? — схвильовано запитала
Ірчина мама.
— У мене в хаті. Разом з Ромком. Не хви-
люйтеся, там безпечно, ніхто з чужих туди не
поткнеться.
— Аякже, не хвилюйтеся... Та на це все нер­
вів не наберешся, — зітхнула Ніна Іванівна. —
Ви хотіли зупинити вирубку Чорної діброви,
так? Техніку попсували, людей порозлякува-
ли. І що з того?
Дід Андрій похитав головою.
— Швидко ж ви здалися, пані, ох швидко.
— Легко вам казати, пане Андрію. Тут же
про наших дітей ідеться!
— Та не тільки. Мій онук не менше ваших
замастився у тому всьому. Тож і розгрібати
нам разом.
— Я, звісно, перепрошую, але чим ви з ва-
шими хворими ногами, можете допомогти?
— А хіба в ногах сила? — дорікнув їй дід
Андрій. — Вам, наскільки мені відомо, вже
телефонували з природоохоронного міністер-
ства?

130
 Ніна Іванівна кивнула.
— Так. Повідомили, що пришлють комісію,
щоб з’ясувати правомірність вирубування ді-
брови. Але у лісорубів там є свої люди. По-
дзвонили, попередили про перевірку і тепер
навмисно тягнуть час, щоб ті встигли все за-
вершити й сліди за собою замести.
— Коли я працював у Китаї, то зазнайо-
мився з працівниками нашого посольства, які
курували співпрацю з китайськими дерево-
обробними підприємствами. У них мають бути
зв’язки в міністерстві. Спробую ними скорис-
татися, щоб пришвидшити перевірку. Дозво-
лите ваш телефон для міжнародного дзвінка?
Ніна Іванівна не надто уважно слухала ста-
рого, бо поринула у свої невеселі думки. Зреа-
гувала на його запитання, коли він повторив
його вже утретє.
— Залежно куди, — відповіла розсіяно.
— Кажу ж, у Китай.
— Хочете до свого Сунь Цзи подзвонити? —
пожартував Дмитро. — Порадитися, що б іще
такого натворити?
— Гм, я би, ясна річ, залюбки побалакав із
ним. Знати б тільки, в чиєму тілі живе тепер
його душа після двох з половиною тисяч ро-
ків реінкарнацій. Але зараз я хочу набрати
одного свого приятеля.

131
 — Гаразд, тільки недовго. Бо ж дорого, на-
певне, — сказала Головиха.
Дід Андрій дістав із внутрішньої кишені
маленький записник, погортав його і задово-
лено крякнув. Узяв слухавку, швидко набрав
плюс, тоді вісім, шість. Знову глянув у запис-
ник і набрав ще десять цифр.
У динаміку почулися довгі гудки, а ще за
мить пролунало коротке: «Вей».
Дід Андрій відповів: «Ніхао». Голос у теле-
фоні теж щось «прощебетав». Далі Ніна Іва-
нівна вже не прислухалася, бо зрозуміти щось
було годі.
Дід Андрій завершив розмову і одразу ж
пояснив:
— За китайською традицією, спершу заве-
дено обмінятися люб’язностями й поцікави-
тися здоров’ям родичів, а вже тоді й до справ
братися можна.
— Та що вже там, — знизала плечима Ніна
Іванівна. — Аби результат був.
— Буде. Мій давній приятель обіцяв по-
сприяти нашій справі.
Довго чекати не довелося — задзвонив те-
лефон. Дід Андрій відповів.
— Вей? Вей?
У динаміку щось захрипіло. А тоді нарешті
озвався голос, що розмовляв китайською.

132
 Говорили недовго. Під кінець розмови дідо-
ве обличчя спохмурніло.
— Ну що? Не вдалося? — нетерпляче спи-
тала Ірка.
Дід похитав головою.
— Не можуть нічим допомогти.
— І не порадили нічого?
— Порадили. Набратися терпіння, не роби-
ти необдуманих вчинків. І не ліпити чергову
теракотову армію.
— Яку армію? Теракотову?
— Так. Коли помер китайський імператор
Цінь Ши Хуан-ді, засновник відомої династії
Цінь, а було це понад дві тисячі років тому,
його наступники збудували на знак шаноби
цілий поховальний комплекс з містом, річка-
ми, парками. А щоб імператору на тому світі
було не самотньо і щоб мав він захист від
потойбічних ворогів та злих духів, майстри
виліпили з теракотової глини близько восьми
тисяч скульптур воїнів у повний зріст. При
чому кожен воїн вирізнявся рисами облич-
чя й обладунками. Донедавна всі думали, що
то лише легенда, але 1974 року науковці зна-
йшли й розкопали курган, у якому й був по-
хований той імператор разом з усією цією
несправжньою армією.
— То це ваш колега так кепкував з вас?

133
 — Мабуть. Натякав, що треба віддати все
в руки офіційної влади, а не лізти самим
у безглузде протистояння.
— Розумно, — погодилася Ніна Іванівна. —
Треба було раніше вам з ним порадитися.
А так влипли по самі вуха. То що ж тепер?
— Як казав Сунь Цзи...
— Знову ви за своє! — не стерпіла жінка.
— Ну, такий вже я є. Спираюся на автори-
тет, котрому довіряють навіть американські
військові стратеги.
— Тобто?
— Ви вже, либонь, не пам’ятаєте, бо надто
молоді, але пів століття тому в Азії дуже дов-
го точилася війна, у якій маленький В’єтнам
успішно протистояв потужній вишколеній ар-
мії США. Однією з причин успіху в’єтнамців
було те, що вони слідували вченню Сунь Цзи.
В результаті американці так і не змогли здо-
лати їх.
— Щось нам не дуже допомогло його вчен-
ня, — озвалася Ірка.
— Не поспішайте з висновками. Битва ще
не завершена. Одним з основних положень
трактату про мистецтво війни є те, що мак-
симальну силу необхідно застосовувати не
одразу, а лише у найбільш необхідний мо-
мент.

134
 — І коли цей момент настане? Мені здаєть-
ся, нам уже гаплик, — скрушно зауважила
Ніна Іванівна, притуливши до себе доньку.
Дмитро нервово завовтузився на стільці.
— От якраз і настав.
— А де ж нам узяти ту максимальну си­
лу? — запитав хлопець.
— Скликати громаду.
— Куди і як скликати?
— А то вже запитання не до мене. Ви тут
головуєте, Ніно Іванівно, у вас усі важелі на
руках.
— Що, дзвонами усе село скликати?!
— Слушна думка, — кивнув дід Андрій. —
До церкви люди точно зійдуться. Але дзвони
кликатимуть їх не до утрені чи вечірні, а до
оборони.
— Якої ще оборони? Ви що задумали? Хо-
чете побоїще влаштувати?
— Ні. Лише перекрити дорогу на під’їзді до
села й організувати чергування. А ще бажано
телебачення якесь запросити.
— Мали вони в носі те телебачення! З Ки-
єва журналісти не приїдуть, а місцеві під
тими ж бізнесменами і чиновниками ходять.
Цикнуть на них зверху — і мовчатимуть.
— Нічого, нам аби на початку шум здійня-
ти, час потягнути. Буде натовп, то ті злодіяки

135
не наважаться відкрито погрожувати. А там
і перевірка з Києва підтягнеться. А на мініс-
терських вже точно не попруть.
— Ну, не знаю.
— Ніно Іванівно, повірте бувалому у буваль-
цях.
— Що ж... Інших варіантів у нас усе одно
немає.
— Тоді я, з вашого дозволу, до церкви. А ви
зв’язалися б із кимось, щоб починали у дзвони
бити й людей скликати. Бо поки я доплентаю-
ся з моїми ногами...
— Іро, Дмитре! То ви й біжіть — скільки там
до тої церкви. Поки я комусь поясню що й до
чого, ви вже на дзвіниці будете.
 Розділ 10

Уже за чверть години після того, як озвали-

ся дзвони, народ почав сходитися до церкви.
Люди спантеличено перепитували одне одно-
го, що сталося. Пожежа, холера чи ще якась
напасть, не приведи Господи?
Незабаром приїхав і священник. Він гостю-
вав у родичів з сусіднього села, але як почув,
що в церкві безпричинно ожили дзвони, од-
разу ж скочив у авто й пригнав.
Селяни оточили пароха, але той відмах-
нувся від них і упевнено рушив до дзвіниці.
Зайшов усередину й гукнув сердито вгору:
— Хто тут? Що за самоуправство? Ану, по-
кажіться!
Дзвони стихли. У промені світла, що про-
бивався крізь вузькі віконниці над сходами до
верхнього майданчику, з’явилися чотири голови.

137
 — Що ви тут витворяєте? Хто вам ключ
дав?
З’явилася ще одна голова.
— Я дав, батьку, — пролунав винуватий го-
лос.
— Ігорю? Ти? — здивувався священник. —
Але... що трапилося?
— Я розповім, отче, — почулося позаду.
До дзвіниці увійшов дід Андрій. Він запро-
сив спантеличеного священника на майдан
перед церквою і, склавши рупором долоні до
рота, голосно попросив загальної уваги.
— Шановні односельчани! Вибачте, що на-
важився скористатися таким давно забутим
способом скликати вас сюди.
Люди почали перезиратися, залунали обу-
рені вигуки.
Дід Андрій продовжив:
— Ви знаєте, що зараз відбувається з Чор-
ною дібровою. Нищать нашу історію і пам’ять.
Натомість обіцяють якісь тимчасові вигоди.
Але чи замінить новий асфальт і фальшива
позолота на храмі те, що наші предки плекали
протягом століть?
Поперед діда вийшов священник і зупинив
його жестом руки.
— Громадо! — голосно вигукнув він. — Не
слухайте цього блудного сина. Не відає він,

138
що говорить. Віявся по світах усе життя, на
старість повернувся до батьківської домівки
і тепер береться вчити нас, тих, хто живе тут
споконвіку.
— Але не ви садили ці дуби, щоб розпоря-
джатися їхньою долею, — заперечив дід Ан-
дрій. — Так, мене кидало по світах, і я бачив
життя в степах та в пустелі, де немає дерев,
де кожну краплину води шанують як перлину,
і де кожен кущик на вагу золота.
— Ви пересмикуєте, — запротестував свя-
щенник. — З Божої ласки, ми живемо не в пу­
стелі, а на благодатній землі.
— Поки що не в пустелі, — гірко мовив
дід. — Таке я теж бачив, коли люди в гонитві
за швидкими грошима й примарними благами
цивілізації перетворювали благодатну землю,
у якій народилися, на мертвий пустир.
— Неправда! На місці зрубаних дерев ви-
росте новий ліс.
— Коли? Через сотню років? І то невідо-
мо, бо після знищення лісу підземні води, що
живлять коріння дерев, змінять свої потоки,
а за ними зміняться й русла річок, котрі бу-
дуть міліти влітку і розливатися навесні, за-
топлюючи все навколо. Зникне лісове птаство,
звірі, здорове чисте повітря. Якщо ми не за-
хистимо Чорної діброву, наші внуки замість

139
грибів та ягід збиратимуть на її місці хіба
бур’яни.
Натовп знову загудів. Священник замахав
руками.
— Люди добрі, послухайте мене, поводиря
вашого! — мало не заволав він. — За увесь
час, відколи цей чоловік повернувся до на-
шого села, він єдиний раз зайшов до церкви.
Сидів сам-один як гриб. Не цікавився життям
громади. Але вже встиг наплести вам неби-
лиць про невідомих духів, якими нібито на-
селений наш ліс. Вдумайтеся, брати мої й сес-
три, хто промовляє до вас. Не слухайте його!
Баба Стефа, колишня дідова однокласниця,
окинула його гострим осудливим поглядом.
Дід Андрій стенув плечима.
— Вигадки чи ні, а хіба людині не належить
захищати те, що їй даровано: красу і багат-
ство землі? Зрештою, — тут він повернувся
до священника й зазирнув йому в очі, — по-
турати злу і кривдити ближнього, — хіба це
по-християнськи?
Той не знайшовся, що відповісти.
Натовп уже гудів, мовби розбурханий ву-
лик. Хтось вигукував, що досить мовчки спо-
стерігати, як нищать їхній рідний ліс. А хтось
навпаки — переконував, що наша справа ма-
ленька і нема чого в те все пхатися. А хто

140
впхався, той сам собі винен. І хай сам відпо-
відає.
Тих, хто не хотів чи боявся виступити на
захист діброви, було більше. Одні мовчали,
втупивши погляд у землю, бо їхні близькі чи
родичі були серед лісорубів. Інші просто роз-
верталися і йшли геть, зі словами: «У мене
жнива на носі, нема часу на дурниці, хай вла-
да з тим всім розбирається, то її справа».
Дід Андрій з гіркотою спостерігав за ними.
Ромко, Ірка, Дмитро і Петька згуртувалися
біля старого. Ігор, що досі стояв осторонь, пі-
дійшов і теж став поряд.
Священник сердито глянув на сина, хотів
окликнути, але спіткнувся об гострий осуд-
ливий погляд Ігоря. Тоді він озирнувся до лю-
дей, мовби шукаючи у них підтримки, але на-
товп, байдужий до всього, що не стосувалося
особистих проблем, потрохи починав танути.
— Не розходьтеся, брати і сестри, куди ви? —
вигукнув він. — Зупиніться, закликаю вас! По-
слухайте мене!
Хтось із парафіян повернувся на заклик,
а хтось байдуже відмахнувся й забрався геть.
Священник розгублено дивився їм услід і мов-
чав. Зрозумів, що мусить звернутися до людей
не як парох і наставник, а як односелець, як
звичайний сусід. І від того, що він їм с­ каже,

141
з­ алежить його майбутній авторитет і як духов­
ного поводиря, і як батька.
Він ще раз поглянув на Ігоря, кивнув йому
і промовив:
— Люди добрі. Громадо. Запитую вас: дій-
сно, чи про себе дбали наші пращури, коли
садили дубовий ліс? Кожне наступне поко-
ління, як могло, берегло Чорну діброву. Скіль-
ки воєн пройшло крізь неї? А дуби встояли.
Боже благословення захистило їх від бомб,
гармат і танків. То чи має право тепер люди-
на, якийсь чиновник чи бізнесмен, вершити
над ними свою марнотну владу?
Священник окинув поглядом майдан, пере-
вів подих і продовжив:
— Я не спонукаю вас до жодних дій. Але й не
пропоную підставити ліву щоку, ­ко­ли б’ють по
правій. Чиніть так, як вам підказує ваше сум-
ління.
Люди затихли. Ті, що все ще стояли коло
церкви, мовчки дивилися, як священник важ-
кою ходою рушив геть, понуривши голову.
Дід Андрій поманив рукою Ігоря. Той під-
біг.
— Іди за батьком, йому твоя підтримка за-
раз потрібна як ніколи.
— Але ми тут разом, — розгубився Ігор,
озираючись на друзів.

142
 — Іди, йди, — поплескав його по плечу
Дмитро. — Пізніше побачимося.
Ігор вдячно кивнув і побіг наздоганяти
батька.
За якийсь час майдан спорожнів.
— От тобі й теракотова армія. Безмовна,
бездумна і безвольна глина. Ледь пристук-
ни — і розсипеться на друзки, — розчаровано
пробурмотів дід Андрій і теж почвалав у на-
прямку свого будинку.
Ірка кинулася за ним, але Ромко спинив її.
— Лиши, хай іде. На самоті йому легше ду-
мається.
— Але ж йому сумно!
— Сумується на самоті теж легше.

Коли згорблена постать діда Андрія зник-

ла за високими бетонними парканами, друзі
перезирнулися.
— А нам тепер що робити? — запитала Ірка
спантеличено.
— Як то що? Не здаватися, — відказав Дмит­
ро, намагаючись підбадьорити друзів. — Чула,
про що твоя мама говорила з Ромковим дідом?
Ті бандюки збираються нову техніку в діброву
нагнати, щоб встигнути порубати все до при-
їзду перевірки.
— Чула. І що?

143
 — Значить, треба їх зупинити.
— Та ж перед ними все село відступило!
— А ти ніби раніше не знала, що так буде.
— Що ти пропонуєш? — запитав Петька.
— Іти до діброви й прослідкувати, яку тех-
ніку приженуть, скільки нових лісорубів.
— Для чого?
— А ти забув, що Ромків дідо казав? Розвід-
ка — це основа для перемоги.
— То не мій дід казав, а Сунь Цзи, — запе-
речив Ромко.
— Не важливо, — відмахнувся Дмитро, —
аби лише діяло.
 Розділ 11

Коли до узлісся залишалося метрів п’ятсот,

з діброви долинув галас. Друзі зійшли з доро-
ги і рушили далі, ховаючись у чагарях.
Незабаром вони помітили гурт чоловіків, що
обступили зелену вантажівку з тентом і лав-
ками для пасажирів у кузові. Машина стояла
посеред дороги, але якось нерівно — правий
борт задерся вгору, а передніх коліс не видно
взагалі, наче вони провалилися крізь землю.
— Твоя робота? — прошепотів Дмитро на
вухо Петьці.
— Та я що? Я нічого, — відповів той, ніякові-
ючи. — Загріб пару разів ковшем і все. А воно
он яка яма получилася. Мало не пів машини
сховалося.
— І як вони таку ямищу не помітили? —
здивувалася Ірка.

145
 — Бачиш, лапаті гілки валяються? Так отож.
Правильне маскування і введення супротивни-
ка в оману — теж одна з важливих складових
перемоги, — учительським тоном промовив
Дмитро.
— Слухай, ти скоро будеш Сунь Цзи краще
за мого діда знати, — пирхнув Ромко.
— Чом би й ні? Корисна ж наука, — задо-
волено погодився той.
Тим часом чоловіки намагалися витягнути
вантажівку з ями, але машина застрягла на-
мертво.
— От зараза, — вилаявся водій вантажів-
ки, — це ж без тягача ніяк тепер. І звідки
та яма взялася? Пару днів тому її ще ж не
було.
— Ще скажи, що духа лісового в тому підоз­
рюєш! І в ті сільські байки віриш, — реготнув
хтось із його колег.
— Вірю чи ні, а сліди он які величезні від
дороги до корчів.
— Ну ти точно перегрівся десь на сонечку.
Це ж від хвойних лап сліди! Хтось гілки на
дорогу натягав, щоб яму прикрити.
— От я й кажу: кому знадобилося не пус-
кати нас до лісу, якщо не лісовим примарам?
Мстяться вони, це точно. Даремно я погодився
сюди їхати, на швидкі гроші повівся.

146
 — Мстяться чи не мстяться, примари чи
не примари, розберемося потім. Для того ми
й привезли сюди охорону. А зараз досить язи-
ками плескати, треба машину витягнути.
— Давай так, ми з хлопцями розділимо-
ся, — долучився до розмови третій, — хтось
піде в село шукати тягач або трактор потуж-
ний, а хтось у ліс, шукати, де наші розмісти-
лися. Може, в них якась робоча техніка зали-
шилася. А ти будь тут, стережи машину. Там
спорядження, інструменти. Щоб духи твої не
покрали.
— Тю на тебе! Сплюнь через ліве плече, —
перелякано промовив водій і тричі постукав
по дерев’яному кузову.
Чоловіки приступили ближче, домовилися
про щось і розійшлися в різні боки. Водій за-
лишився біля вантажівки. Він увесь час бояз-
ко озирався і сіпався від кожного підозрілого
звуку, що долинав з лісу.
Дмитро глянув на друзів і запропонував
задерикувато:
— А що, покажемо йому справжніх примар
Чорної діброви?
— Сорі, я своє простирадло біле вдома за-
був, — весело прошепотів Петька.
— Шкода, що моя колонка розбилася, — до-
дав Ромко.

147
 — Знайшов за чим сумувати. Скинемося
й відкупимо тобі на день народження.
— Я не про те. Прикинь, якби можна було
врубати зараз ті всі записи з гарчанням і зави-
ванням? Шоферюга точно дав би драла звід-
си. А ми би спорядження їхнє свиснули.
— А це ідея, — погодився Дмитро. — Треба
якось відволікти його... Ірка, може ти?
— Що я?
— Вийдеш вся така з лісу, зуби йому за-
говориш.
— Дім, не приколюйся.
— Та я серйозно.
— От і йди сам.
— Та я б пішов, Ір. Але він же як побачить
пацана, то зразу щось не те запідозрить, типу
хуліган якийсь. А на дівчину ніхто нічого не
подумає. Він же не знає, чия ти донька. При-
кинься принцесою, про ягоди йому розкажи,
послухай, яка в нього біда з машиною. Ну,
таке.
— О, то ти в нас і з психології спец? — зі-
ронізувала Ірка. Обтріпала одяг, поправила
зачіску й непомітно вислизнула на дорогу.

Водій не одразу помітив дівчину, що по-

квапцем ішла в бік села.
— Агов, дядьку! Допоможете мені?

148
 — Гей, мала, а ти чого тут сама блукаєш?
— Та от, ягід назбирати надумала, а тут...
Налякало мене щось, звір якийсь, мабуть.
Куртка впала і за гілляку над урвиськом заче-
пилася, — поскаржилася Ірка. — Допоможете
дістати? Куртка нова, мама сваритися буде.
Допоможете?
— Ото чеше! — аж запишався Дмитро. —
Навіть я б так не зміг!
Хлопці позатуляли роти, щоб не розсмія-
тися вголос.
— Та де я тобі піду. В мене своя робота.
Мало хто в тому лісі водиться...
— Дядьку, ну поможіть, то недалеко, — жа-
лісно впрошувала Ірка і так дивилася на во-
дія, так дивилася, що той не витримав.
— Як загубити, то сама можеш, а як діста-
ти — то вже ні?
— У мене рука закоротка, я зсунутися бою-
ся. А ви запросто дотягнетеся. Ходіть!
І той пішов. Кроків за двадцять дівчина ще
й спотикнулася навмисно, а тоді сіла, розти-
раючи щиколотку, і взялася щось розповідати
чоловіку. Той дістав цигарку. Слухав і курив.
Хлопці підкралися до вантажівки з проти-
лежного боку. Дмитро задер брезент і спритно
перескочив через борт у кузов. На підлозі він
помітив кілька металевих ящиків. ­Спробував

149
зрушити один — де там, надто важкий. Інші
теж виявилися непідйомними.
— Що ж там за спорядження таке, — на-
тужно пробурмотів Дмитро, шарпаючи криш-
ку.
На жаль, усі ящики були замкнені наві-
сними замками. Тоді Дмитро узявся до бре-
зентових мішків, звалених на купу в передній
частині кузова. Підняв одного, щоб зазирнути
всередину, але той несподівано розкрився,
і на підлогу посипалися інструменти: молот-
ки, викрутки, плоскогубці. Вочевидь, то був
не мішок, а просто брезентова обгортка без
дна.
Водій почув брязкіт і одразу напружився.
— Ти чула? Що то? — запитав у Ірки підоз­
ріло.
Дівчина лише похитала головою і обдару-
вала водія невинною усмішкою.
Водій обережно відступив до узбіччя і тих-
цем побіг до машини.
— Куди ви? Не лишайте мене тут саму! —
вигукнула Ірка, попереджаючи хлопців про
небезпеку.
Водій цитьнув на неї, але дівчина знову
розкрила рота, щоб вигукнути ще щось. Чо-
ловік умить підскочив і затулив їй рота до-
лонею. Відтак прошипів:

150
 — Тільки спробуй — задушу! Хто там у ку-
зові? Ви разом? Місцеві злодії? Скільки вас?
Ірка крутила головою, намагаючись вирва-
тися з цупких обіймів, але той повалив її го-
рілиць і зімкнув руки на шиї. Дівчина замру-
жилася, почала задихатися... Ураз тиск ослаб,
і нападник звалився поряд, лицем у траву.
— Не бійся, це я. Як ти? — почувся знайо-
мий схвильований голос.
Ірка розплющила очі й побачила над собою
Ромкове обличчя. Він простягав їй руку, допо-
магаючи підвестися.
— Вибач, що затримався, — винувато про-
мовив. — Шукав щось важке, щоб оглушити
того бугая.
Ромко кивнув на дубове поліно, яким огрів
по спині водія, і додав:
— По що прийшов, тим і дістав.
Чоловік лежав непритомний посеред дороги.
— А ти його не той... не прибив часом? —
запереживала Ірка, отямившись.
— Та що йому станеться? Оклигає.
Петька й Дмитро підбігли до них.
Ірка з докором глянула на брата. Той по-
казав їй ніж.
— Знайшов у їхніх інструментах. Ми з Петь-
кою вирішили трохи тій машині підошви під-
чистити.

151
 Ірка озирнулася. Усі шість шин були про-
різані, і вантажівка «сиділа» на самих дисках.
Ромко протяжно свиснув.
— Тепер вони не скоро звідси виїдуть. Клас­
но заблокували, надовго.
— Помилувалися й досить. Пора драпати
звідси, поки інші не повернулися, — зауважив
Петька, тривожно роззираючись.
Водій заворушився, застогнав, спробував
підвестися. Ірка мимоволі кинулася йому на
допомогу, але Дмитро стримав її.
— Що ти робиш?! Він же тебе мало не при-
душив, а ти...
— Він — людина, і йому боляче, — запере-
чила вона.
— Добре, але обережно... Ні, краще я сам.
Дмитро махнув Ромкові з Петькою. Утрьох
вони наблизилися до водія. Той все ще на-
магався підвестися. Хлопці вхопили чоловіка
попід руки й допомогли зіп’ястися на ноги.
— Ви хто? — важко видихнув він.
— Примари Чорної діброви, от хто! — ви-
палив Дмитро.
Водій одразу напружився, висмикнув руки і...
плюхнувся на дорогу, не втримавши рівноваги.
Дмитро почухав потилицю й гукнув Ірці.
— Що я тобі казав? Нічого з ним не ста-
неться. Пішли звідси.

152
 — Може, ще ті ящики повикидаємо з кузо-
ва, поки він не зовсім при тямі? — запропо-
нував Петька.
— А навіщо? Машина тут надовго застря-
гла. Навпаки, хай самі тепер її розвантажують.
І чим довше, тим краще.
Дмитро хотів ще щось додати, аж раптом
з чагарника вискочив якийсь чоловік і по-
валив хлопця на землю. За ним з’явилося ще
кілька. Вони швидко скрутили решту і по-
клали долілиць. Потім один із них штрик-
нув носком важкого чобота Ірку й звелів їй
встати.
Дівчина підвелася й з-під лоба подивилася
на нападників. То були «нові» лісоруби, які
подалися до лісу шукати підмогу. Мабуть,
якраз верталися до вантажівки, побачили
розправу над водієм і вирішили зачаїтися.
А коли зрозуміли, що то лише діти, напали
самі.
— Ви хто? — гаркнув чоловік, що був, воче-
видь, їхнім бригадиром.
Ірка не відповідала, тільки перелякано спо-
стерігала, як інші в’яжуть мотузками її друзів
та допомагають підвестися водієві. Тоді вона
враз закричала, тикаючи в нього пальцем.
— Це він! Це він напав перший! Він душив
мене!

153
 Чоловіки заціпеніли з несподіванки, але
бригадир умить схопив Ірку й затулив їй рота
брудною долонею.
Дівчина почала пручатися й закричала ще
голосніше.
— Заткнися, бо язик вирву, — прошипів він,
бризкаючи слиною.
— Тільки спробуй! Пошкодуєш, — почулося
неподалік.
Чоловік послабив хватку й озирнувся, але
довкола були лише свої.
— Що за... — вилаявся він і прислухався.
Десь зашелестіло листя.
— Хто тут? — запитав бригадир погрозливо
і додав. — Виходь, бо гірше їй буде!
Хтось вислизнув з-під машини і кинувся
на лісоруба, розмахуючи над головою чимось
блискучим.
Чоловік блискавично зреагував і відскочив
убік. Щоправда, йому довелося відпустити дів­
чину, щоб перехопити нападника, який був
значно нижчим і легшим. Він схопив його
й почав викручувати руку.
— Ірка, тікай! — несамовито закричав той,
але дівчина мовби заціпеніла.
Інші чоловіки вмить схопили її, щоб не
спробувала втекти, й знову пожбурили на
землю.

154
 — Ігор? — спантеличено прошепотіла Ірка,
коли побачила перекошене від болю обличчя
друга.
Бригадир висмикнув у нього з руки гайко-
вий ключ і підкинув кілька разів, оцінюючи
вагу.
— То ти хотів оцим покалічити мене? — за-
питав насмішкувато і ще сильніше заламав
Ігореві руку. — Скільки вас тут ще бродить, га?
Той скривився і простогнав:
— Я сам. Більше нікого. Своїм... прийшов
допомогти.
— Допомогти, кажеш? Ну то подивися на
них. Лежать мордою в пилюці. І так буде з кож-
ним, хто спробує тинятися у мене під ногами.
Ясно?!
Ігор кивнув.
— Беріть їх усіх і тягніть до вагончика —
хай посидять там, аби знову чого не втнули.
Тиждень, місяць — не важливо. Скільки треба,
стільки й сидітимуть. Поки ми свою роботу
закінчимо, — гукнув бригадир до своїх.
Тоді штовхнув Ігора до друзів, що лежали
на дорозі зі зв’язаними руками. Хлопець пере-
чепився і теж розпростерся поруч з Дмитром.
— Чого ти тут? — невдоволено запитав той.
— Не вдома ж було сидіти!
— Звідки взнав, де ми?

155
 — Здогадався, що ви так цього не залишите
і попретеся в діброву партизанити.
— А в бійку чого поліз? Краще б вернувся
в село й підмогу викликав.
— Не стримався. Не міг більше дивитися,
як він Ірку мучить...
— Ану заткнулися! — гарикнув хтось із лі-
сорубів.
Побачивши, що їхня машина залишилася
без коліс, він добряче вилаявся і скомандував
вивантажувати з неї спорядження.
— І що з тим всім робити? — спантеличено
запитав хтось із його колег.
— Може, зараз наші з села приженуть яко-
гось тягача чи трактор, то перевеземо все од-
разу, — відповів головний і прислухався. —
О, двигун чути. Вони, напевно.
Від села й справді долинув звук двигуна.
За якийсь час до понівеченої вантажівки
під’їхав легковий автомобіль.
— Ну, це не зовсім те, що нам треба, але хоч
щось, — махнув рукою бригадир і підійшов
до автівки.
Двері зі скрипом відчинилися. З машини
поволі вийшов літній чоловік. Лісоруб насто-
рожився. То був не його товариш. З водій-
ського місця вийшла жінка з течкою для до-
кументів у руці.

156
 — Що за напасть! Ви хто такі будете? —
насторожено запитав бригадир і відступив
на крок.
Жінка окинула поглядом вантажівку, лісо-
рубів, зв’язаних дітей, що лежали на землі,
і швидко підійшла до бригадира.
— Негайно звільніть дітей, — рішуче за-
явила вона.
— Та з якого це раптом? Вони нашу маши-
ну понищили. Нє, мать, не дочекаєшся.
— Як голова сільської ради і представниця
місцевої влади я вимагаю негайно звільнити
дітей, показати свої документи та пояснити,
на яких підставах ви тут перебуваєте, — не
поступалася Ніна Іванівна.
Чоловік вишкірився і хотів уже було від-
повісти щось непристойне, але наперед ви-
ступив літній чоловік і промовив до нього
спокійним тоном:
— Ображати співрозмовника — значить де-
монструвати власну слабкість. Пропоную вам
прислухатися до поради Ніни Іванівни. За тор-
тури і знущання над дітьми кримінальна від-
повідальність значно серйозніша, ніж за неза-
конне вирубування лісу, тож подумайте добре.
— А тобі, діду, чого? Кульгай звідси! — ре-
готнув бригадир лісорубів й знову повернувся
до жінки: — Це що, ваш юрист?

157
 — Не юрист, — спокійно відповіла Ніна
Іванівна. — Але людина точно мудра й ша-
нована.
Бригадир нервово розсміявся, але таки мах-
нув рукою своїм помічникам, щоб звільнили
заручників. І тут у нього задзвонив телефон.
Чоловік відійшов і підніс слухавку до вуха.
— Так. Так. Ні, не встигаємо, зібралися якісь
тут мєсні, перегородили дорогу, не пускають.
Та не переживайте, один інвалід, баба й діти,
зараз порозкидаємо їх. А ви під’їжджайте, пе-
ревантажимо все до вас.
Чоловік запхав телефон до кишені й по-
вернувся до Ніни Іванівни.
— Давайте так. Забирайте своїх шмаркачів
і валіть звідси. Ні я вас не бачив, ні ви мене.
Він скомандував своїм людям, щоб продо-
вжували розвантажувати спорядження і ру-
шив до них на допомогу, але літній чоловік
зайшов йому навперейми.
— Ми не дозволимо вам нищити ліс, — про-
казав упевнено.
Лісоруб відштовхнув старого, той не втри-
мався і впав.
— Діду! — скрикнув Ромко, якого щойно
звільнили з пут, і кинувся йому на допомогу.
Ірка, котру теж уже відпустили, кинулася
в обійми матері.

158
 Бригадир здивовано провів її поглядом.
— Ага, то тут ціла сімейка зібралися. Тепер
все ясно. Просто так ви звідси не підете!
Він знову подав знак помічникам, щоб ді-
тей і діда з жінкою затримали.
Від села долинув гамір.
— Кого там ще несе нечиста? — невдово-
лено запитав бригадир і побачив, що до них
наближається чимала процесія, попереду якої
суне невисокий дідок з рушницею замість
ціпка.
Дідок зупинився, роззирнувся й запитав:
— Хто тут за старшого?
— Ну я, і що? — відповів бригадир.
Дідок підняв рушницю і скерував на нього
дуло двостволки. Той почав повільно відсту-
пати, примовляючи:
— Еге, ви чого? Ви що тут всі, з глузду
з’їхали?
— Забирайтеся з нашої діброви! — грізно
промовив дідок і під схвальний гул натовпу
відвів курок, готуючись до пострілу.
— Стій! Стій, діду! — замахав руками бри-
гадир.
Схопився за телефон і почав тицяти паль-
цем в екран. Після третього гудка йому відпо-
віли. Чоловік притулив апарат до вуха й за-
торохтів:

159
 — Тут... тут таке... Місцеві набігли. Що робити?
Так, ви найняли мене охороняти, залякати, якщо
треба, але вони з рушницями, їх багато. Тут за-
раз таке може початися! Якщо будуть жертви,
потім не відмажемося! Що? Хто? Чи у них за
головного жінка? Так. Їй передати телефон?
Бригадир знайшов поглядом Ніну Іванівну
і запитав:
— Ви ж голова сільради, правильно?
Жінка кивнула. Чоловік швидко передав
їй телефон.
Ніна Іванівна мовчки вислухала співроз-
мовника й натисла відбій. Відтак покликала
діда Андрія.
— Це був начальник лісового господар-
ства, — майже пошепки промовила вона. —
Просив не зчиняти галасу і дозволити вивез-
ти з лісу техніку. Тоді він теж забуде про всю
ту шкоду, яку ми наробили, і не висуватиме
до нас матеріальних претензій.
— Чому це він раптом став такий бла-
гий? — запитав дід Андрій. — Ще зранку
везли сюди додаткову бригаду і техніку, щоб
швидше завершити вирубку і вивезти весь
ліс. Охоронців он найняли. І тут здалися?
— Не знаю. Напевне, зрозумів, що тепер без
розголосу точно не обійдеться, а ще про сто-
личну комісію дізнався.

160
 — А що начальник поліції? Він теж готовий
усе забути? А бізнесмен, чиє майно зіпсова-
но? Теж без претензій?
Ніна Іванівна знизала плечима.
— Вони ж розуміють, якщо виявиться, що
дозволи є лише на санітарну чистку лісу, а не
на масову вирубку, це закінчиться не дуже
добре для усіх причетних, не лише для ліс-
госпу. Оцих напівбандитів-напівохоронців
явно ж не лісгосп найняв. Тому й вирішили
вшитися.
За спиною в Ніни Іванівни хтось нервово
кашлянув. Вона озирнулася. Бригадир лісо-
рубів попросив назад свій телефон і запитав:
— То що будемо робити?
Його голос звучав уже не так нахабно і са-
мовпевнено.
— Я мушу порадитися з громадою, — від-
повіла голова сільради й підійшла до людей,
що застигли на узбіччі в напруженому очіку-
ванні.
— Односельчани, дорогенькі, я така вдячна,
що ви відгукнулися й прийшли сюди, щоб
підтримати нас, — почала Головиха, але її од-
разу ж перебила баба Стефа.
— Ой, Нінко, не голоси! Не для тебе зібра-
лися, а для онуків наших. Ти он сама агітацію
вела, все розповідала, які нам вигоди будуть

161
від того, що ліс виріжуть. Мовляв, і дороги,
і школа, і басейни для дітей. А що з тих ба-
сейнів бетонних, як діти оно скоро й живого
гриба бачити не будуть? А про зайця з лиси-
цею хіба в казках прочитають. Вам дай волю,
ви б усе в асфальт закатали!
Ніна Іванівна схилила голову.
— Маєте рацію, — промовила винувато. —
Я помилялася. Але хто не помиляється?
— На те тебе й поставили головихою, щоб
правильні рішення приймати, а не виправдо-
вуватися потім. Дякувати Богу, дід Матвій
помітив приблуд якихось, що шастали селом,
вивідували, машину якусь вимагали. Ну тут
уже й ми не стрималися. Мало того, що ви-
рубують діброву нашу, так ще й техніку їм
віддай у розпал жнив. Ще й погрожують! Оце
й зібралися, хто міг, прийшли. А тут он що
твориться!
Знову почувся гул двигунів. Цього разу
вже із лісу.
Баба Стефа замовкла. Люди насторожили-
ся й згуртувалися на дорозі довкола голови
сільради.
За хвилину на узлісся один по одному ви-
їхали кілька тягачів та лісовозів.
Помітивши людей, що перегородили шлях,
техніка зупинилася. З першого тягача на

162
з­ емлю зіскочив якийсь чоловік і вигукнув
сердито:
— Зійшли з дороги! Бігом!
Дід Матвій, котрий стояв найближче до
нього, знову підніс рушницю і заперечно по-
хитав головою.
Чоловік сплюнув спересердя й додав з по-
грозою:
— Краще по-доброму розійдіться, поки по-
поганому не розігнали.
До нього підійшов бригадир лісорубів й від-
вів убік.
— І що, відпустимо їх? — запитала Ніна Іва-
нівна в дідів Андрія та Матвія. — Так, ніби вони
тут взагалі ні до чого? Ні я не я, ні хата не моя?
Дід Андрій повернувся до бригадира й ок­
ликнув його.
— А що буде з технікою, яка в лісі залиши-
лася?
— Тою, що ваші примари Чорної діброви
вивели з ладу?
Дід Андрій кивнув.
— Ну її к бісу! Лісовози орендовані, тягач
теж. Довести, що там наш лісгосп замішаний,
буде важко. Пропаде, то пропаде — не на бід-
них натрапили, — огризнувся чоловік, але
вид­но було, що йому аж млосно від люті. — То
як? Дасте нам пройти з колоною чи ні?

163
 Дід Андрій кивнув у бік вантажівки.
— А з цим металобрухтом як бути? Вона ж
дорогу перегороджує. Не об’їдете.
— Зачепимо тягачем, якось виволочемо.
І яму засиплемо, щоб інші проїхали.
Ніна Іванівна перезирнулася з дідом Ан-
дрієм.
— То як вчинимо? — запитала невпевнено.
Старий кивнув у бік односельчан.
— Я за те, щоб не відпускати їх, — забубо-
нів дід Матвій, махаючи рушницею. — Стільки
терпіли, то пора відплатити їм за все.
Ніна Іванівна перевела погляд на бабу Сте-
фу. Та знизала плечима.
— Не знаю. Варт би провчити, щоб і самі
сюди дорогу забули, і сотому заказали.
— То яке остаточне рішення? Що ваші му-
дрі стратеги підказують? — звернулася Голо-
виха до діда Андрія.
Той озирнувся на колону техніки й кремез-
них чоловіків, що скупчилася перед нею.
— Найефективніша перемога та, що діста-
лася без бою, — зауважив по-філософськи. —
Я вважаю, що ми вже перемогли. Вирубку
припинили. І навряд чи тепер хтось із них
наважаться поткнутися сюди знову. Чорна
діброва врятована. Хіба не це наша мета?
— Так, але...

164
 — Але вас бентежить, що винні залишаться
непокараними?
Ніна Іванівна кивнула.
— А цим уже не переймайтеся. Якщо нагорі
взялися, то так просто не відпустять. Там ще
ті акули плавають. Повірте, комісія не повер-
неться у Київ без чиєїсь голови.
— Так то воно так, тільки чи будуть це го-
лови справжніх винуватців?
Бригадир лісорубів знервовано позирав на
годинник, переминаючись з ноги на ногу. Зре-
штою не стримався і вигукнув:
— Ну, довго ще ви там будете радитися?
— А вам не йметься? — дід Матвій пригро-
зив рушницею.
Чоловік напружився. Його друзі теж стис-
нули кулаки й зімкнули коло.
Дід Андрій схопив діда Матвія за рукав.
— Заспокойтеся, у нас зараз тактична пере-
вага, не зруйнуйте усе.
Відтак промовив до лісорубів:
— Ми пропустимо колону. Зрештою, ви ли­
ше виконавці. Хай організатори за все відпо-
відають.
Тоді повернувся до Ніни Іванівни. Вона
кивнула і звернулася до людей, закликаючи
їх зійти з дороги й пропустити техніку. Ті по-
волі розступилися.

165
 До вантажівки під’їхав великий тягач, заче-
пив її гаком лебідки за раму і, хоч не з першої
спроби, але таки витягнув з ями і відволік на
узбіччя, де її й покинули. Тим часом кілька
чоловіків схопили лопати й взялися закиду-
вати яму землею.
— Ех, стільки моєї праці змарновано, — зіт-
хнув Петька.
— Скільки? Ти ж казав, що лише пару разів
ковшем махнув, — пробурмотів Дмитро у від-
повідь.
Лісоруби засипали яму рівно на стільки,
щоб через неї змогла проїхати їхня техніка.
Машини знову загарчали і поїхали геть від
Чорної діброви під десятком презирливих по-
глядів.
Коли курява за останньою машиною роз-
віялася, Ніна Іванівна запитала в діда Ан­-
д­рія:
— Думаєте, все закінчилося? Що там у Сунь
Цзи?
Старий усміхнувся.
— Сунь Цзи казав, що ворога треба зама-
нювати в пастки й уникати сутички з підго-
товленими силами супротивника. Тоді його
легше перемогти. А ще він казав, що можна
сто разів битися і сто разів перемогти, але це
не найкраще. Найкраще — підкорити чужу

166
армію без бою. Що ми й зробили. А чи все
закінчилося? Впевнений, незабаром дізнає­
мося.
Дід відвернувся й попрямував до дітей, що
стояли осторонь з винуватими обличчями.
 Розділ 12

Через декілька днів селом пронеслися чут-

ки, буцім начальник лісгоспу раптово зліг
у лікарню з серцевим нападом, а шеф район-
ної поліції передчасно вийшов на пенсію.
Тільки про бізнесмена, який організував і за-
мовив вирубку Чорної діброви, ніхто нічого
не знав. Подейкували, однак, що він раптово
вилетів кудись за кордон. Може, назавжди,
а може, поки все затихне й забудеться.
Хай там як, Чорну діброву вдалося вряту-
вати й зберегти. На зборах громади у будинку
культури мешканці умовилися, що одразу ж
по жнивах зберуться на толоку, щоб вичисти-
ти ліс після тих браконьєрів, а згодом висади-
ти молоді дубки на місці зрубаних.
А ще на зборах дід Андрій запропонував
збудувати компостну станцію, куди б можна

168
було звозити траву, листя і різну органіку.
Щоб не палити на полях та обійстях і не ни-
щити їхній мікросвіт.
Спочатку з його ініціативи насміхалися,
але коли дід розповів, як це працює в розви-
нених країнах і що з компосту виготовляють
дешеве біопаливо та добрива, насмішок по-
меншало. А після того як порадив не тільки
органіку на компост переробляти, а ще й за-
робляти сортуванням сміття — здавати на
переробні заводи окремо пластик, папір, скло
тощо, замість насмішок у залі почали лунати
схвальні вигуки. Навіть Ніна Іванівна збадьо-
рилася й пообіцяла, що сама заопікується про-
позицією діда Андрія і особисто підтримає
тих, хто захоче втілити ці ідеї в життя. До
того ж спробує через міністерство довкілля
вибити якесь фінансування. А після історії
з Чорною дібровою це, вочевидь, буде не так
уже й складно.

Поки дорослі на зборах вирішували май-

бутнє села, справжні рятівники Чорної дібро-
ви займалися справами буденними, але еколо-
гічно не менш корисними, перетворившись із
лісових примар на збирачів фруктів.
Друзі запланували зібрати кошти на роз-
чищення русла річки, щоб знову зробити її

169
придатною для плавання. Дмитрів батько ска-
зав, що на галявині біля старого дуба якраз
на березі ріки допоможе облаштувати спорт-
майданчик.
Фрукти та ягоди цього літа вродили не-
ймовірно. Здавалося, що природа вирішила
віддячити своїм рятівникам рясним урожаєм.
Поки Ірка, Дмитро, Ігор та Ромко гуртом
збирали в садах яблука й грушки, Петька
тракторцем з причепом возив здавати їх у за-
готівельний пункт, звідки фрукти відправляли
на фабрику.
Так за щоденними турботами непомітно
підкрався серпень. Соковито зелена трава по-
тьмяніла, ніби вигоріла. Біля пухнастих копи-
чок сіна у полі порпалися дзьобами лелеки зі
своїми лелеченятами, котрим ще треба було
набратися багато сил для перельоту в теплі
краї. Небо стало дзвінким і прозорим.
Дід Андрій почувався вже значно краще —
сонячні ванни виявилися найдієвішими лі-
ками для його хворих ніг. Проте Ромко все
ще оберігав старого й не підпускав до важкої
праці. Разом з друзями вони заготували дідові
на зиму дрова, а також сіно для Зоськи.
Під кінець літа Ромко вже орудував косою,
мов справжній косар. Дід Андрій, спостері-
гаючи за ним із ґанку, навіть жартував, що

170
­ лопець може найматися на косовицю і непо-
х
гано на тому заробить.
У перший день осені зі столиці надійшла
приємна звістка — Чорну діброву офіційно
оголосили пам’яткою природи, і відтепер вона
перебуває під охороною держави.
А легенда про лісових примар зацікавила
істориків-дослідників. Десь у старих архівах
вони відкопали, що колись, повертаючись до
столиці із подорожі на схід, на узбіччі діброви
зупинявся на відпочинок австрійський цісар.
Навіть фото збереглося — під розлогим дубом
на березі ріки розстелена скатертина, у центрі
якої кошики з фруктами та іншими наїдками,
а довкола сидять члени високоповажної роди-
ни. І усміхнений цісар посередині. Хтозна, чи
не прихопив він зі собою жменю жолудів до
столиці і чи не ростуть зараз десь у околицях
Відня нащадки наших дубів.
Ця новина трохи підсолодила сумний на-
стрій перед від’їздом.
Дід бадьорився перед онуком, але коли обі-
ймалися, прощаючись, зрадлива сльоза таки
скотилася рівчачками старечих зморшок на
щоках.
— Ти чого, діду? — спантеличено запитав
Ромко. — Я ж ненадовго. Приїду на канікули.
Або давай ти до нас.

171
 — Ет, яке там, — відмахнувся той, — на-
жився я в тих ваших мегаполісах. Досить.
Кра­ще вже ти до мене. І маму тягни, а то за-
сиділася в своїх роботах. Тут хоч відпочине,
надихається повітрям живильним.

На залізничну станцію Ромка знову про-

воджала уся компанія.
До прибуття поїзда залишалося кілька
хвилин. Хлопці попрощалися, міцно потис-
нувши одне одному руки. Останньою піді-
йшла Ірка.
— Замружся і простягни руку, — попро-
сила.
Хлопець заплющив очі. За мить відчув, як
дівоча рука ніжно поклала йому щось у до-
лоню і стиснула її.
Ромко одразу ж розплющив очі.
— Не дивися! — швидко промовила Ірка. —
Не дивися, поки не сядеш у поїзд.
Він кивнув.
Станційний гудок сповістив про прибут-
тя потяга. Зупинка, як завжди, тривала лише
хвилину.
Шумно прочинилися двері вагона, Ромко
спритно заскочив на приступку, відтак поїзд
натужно чхнув і повільно рушив.
Ромко озирнувся й помахав рукою.

172
 — Давай, друзяко, тримайся там у своєму
місті! — вигукнув Дмитро, підбадьорюючи
його.
— Діда Андрія припильнуйте! — у відпо-
відь вигукнув Ромко.
— І не сумнівайся! — запевнили його в один
голос Ігор та Петька.
Ірка мовчала, лише усміхалася і теж маха-
ла рукою.
Поїзд набрав швидкість, і старий перон за
мить зник за горизонтом.
Ромко зайняв своє місце біля вікна, провів
поглядом знайомі краєвиди, а тоді повільно
розтиснув кулак.
На долоні лежав маленький жолудь. І лист
від Ірки.

Це жолудь зі старого дуба біля ріки. Ка-

жуть, що то найстаріший дуб, патріарх
Чорної діброви. На ньому вже давно не було
жолудів, а дуби їх до своїх 500 років родять.
Цього літа він знову вродив. Уявляєш? Я ви-
падково знайшла два жолудя під ним. Вчора
прочитала в інтернеті, як можна самотуж-
ки виростити дуб. Треба набрати у великий
паперовий пакет стружки й моху, запхати
всередину жолудь і поставити в холодиль-
ник — це така нібито зима для нього. Потім

173
треба час від часу перевіряти, щоб у пакеті
було не надто волого. Десь за півтора місяця
з жолудя проклюнеться корінчик. Тоді його
треба пересадити в маленький горщик з зем-
лею. Поставити на підвіконня, де найбільш
сонячно. І часто поливати, щоб не засихав.
А навесні, коли проросте, пересадити в зем-
лю. Десь так, щоб було багато простору. Але
неподалік від дому, щоб ти міг пильнувати
за ним і дбати. Я зі своїм зроблю так само.
Посаджу у нас на подвір’ї біля паркану. Буде-
мо разом вирощувати їх і присилати одне
одному фотки. Змагатися, в кого кращий.

Ромко згорнув лист, замріяно усміхнувся

і ніжно погладив коричнево-зелену шкірку ма­
ленького беззахисного жолудя.
Можливо, колись, через багато-багато р
­ оків,
йому вдасться стати міцним і розлогим велет-
нем дубом, в тіні якого відпочиватимуть подо-
рожні й переповідатимуть одне одному чудер-
нацькі легенди про примар Чорної ­діброви.
 Зміст

Розділ 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
Розділ 2. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
Розділ 3. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32
Розділ 4. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48
Розділ 5. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69
Розділ 6. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82
Розділ 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93
Розділ 8. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106
Розділ 9. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123
Розділ 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137
Розділ 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145
Розділ 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168
 Літературно-художнє видання

Для середнього шкільного віку

Головна редакторка Мар’яна Савка

Відповідальна редакторка Наталка Малетич
Літературна редакторка Катерина Міхаліцина
Художній редактор Іван Шкоропад
Обкладинка Дар’я Філіпова
Макетування Андрій Бочко
Коректорка Віта Євстіфеєва

Підписано до друку 09.08.2022. Формат 84×108/32

Гарнітура Rolleston Text. Умовн. друк. арк. 9,24
Наклад 2000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців

ДК № 4708 від 09.04.2014 р.
Адреса для листування:
а/с 879, м. Львів, 79008

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано АТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61011
Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019
www.globus-book.com