Professional Documents
Culture Documents
Необхідні речі
Необхідні речі
Необхідні речі
Крісові Лавіну, який знає не всі відповіді,а лише ті, що мають
значення
Леді й джентльмени, прошу уваги!
Підходьте ближче, щоб побачити краще!
Хочу розказати дещо, ні пенні не треба платити!
(А якщо повірите, чудово далі будемо жити.)
Стів Ерл. Фуфло
Я чув, що навіть на вуличках села можна заблукати, коли стоїть
така темрява, що, як то кажуть, хоч в око стрель…[1]
Генрі Девід Торо. Волден
© Stephen King, 1991
© Depositphotos.com / nito103, hektor2, drizzd, обкладинка, 2021
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і
художнє оформлення, 2021
ВИ ВЖЕ ТУТ БУВАЛИ.
повідомляла табличка.
НЕОБХІДНІ РЕЧІ КРАМНИЦЯ НОВОГО ТИПУ Ви не повірите
власним очам!
Харизма обличчя цієї жінки була на рівні шуфлі для снігу. Більшу
частину волосся невиразного й неживого каштанового відтінку
покривала хустина, туго зав’язана під широким підборіддям. Вона
кілька секунд роздивлялася інтер’єр крамнички, маленькими глибоко
посадженими очицями глипаючи то туди, то сюди, ніби стрільчиня, що
вивчає внутрішню частину салуну, перш ніж протиснутися крізь барні
двері й почати буянити. Тоді ввійшла.
Мало хто з жінок, що тинялися між шафками, обдарували її чимсь
значнішим, ніж коротким поглядом, але Нетті Кобб дивилася на
новоприбулу з немислимим виразом страху й ненависті. Тоді вона
поквапилася геть від карнавального скла. Новоприбула помітила цей
рух. Вона зміряла Нетті поглядом, повним презирства, після чого
відвернулася.
Дзвінок над дверима теленькнув, коли Нетті вийшла з крамниці.
Містер Ґонт спостерігав за усім цим зі значним інтересом. Він
підійшов до Розалі й повідомив їй:
– Боюся, місіс Кобб пішла без вас.
Розалі це здивувало.
– Чого… – почала вона, а потім зупинила погляд на новоприбулій зі
значком «Нічки казино», міцно пришпиленим між грудей.
Та саме роздивлялася турецький килим, що висів на стіні, з
твердим інтересом студентки факультету мистецтв у галереї. Руки
тримала на широких стегнах.
– Оу, – вимовила Розалі. – Вибачте, мені вже треба йти.
– Ті двоє немалого глека розбили, я так бачу, – зауважив містер
Ґонт.
Розалі спантеличено всміхнулася. Ґонт знову перевів погляд на
жінку в хустці.
– А хто це?
Розалі зморщила ніс.
– Вілма Джерзик, – пояснила вона. – Вибачте… мені справді варто
наздогнати Нетті. Вона дуже нервова, знаєте.
– Звісно, – промовив він і поглядом провів Розалі до дверей.
І додав: – Усі ми такі.
Тоді його плеча торкнулася Кора Раск.
– А скільки за фотографію Короля? – вимогливо запитала вона.
Ліленд Ґонт засяяв їй сліпучою посмішкою.
– Що ж, нумо це обговорювати, – запропонував він. – Скільки вона
коштує, на вашу думку?
Розділ третій
1
Найновіший комерційний порт Касл-Рока був зачинений уже майже
дві години, коли Алан Пенґборн повільно котив по Мейн-стріт у бік
будівлі муніципалітету, в якій розташовувалися шерифська управа й
департамент поліції Касл-Рока. Він був за кермом максимально
невиразного автомобіля – універсала «форд» 1986 року. Сімейне авто.
Він почувався паскудно й напівп’яним. Випив лише три пива, але вони
йому добряче вдарили в бубен.
Минаючи «Необхідні речі», він кинув оком на крамницю, подумки,
як і Браян Раск, схвалюючи темно-зелений навіс, що стирчав над
вулицею. Алан про такі речі знав менше (оскільки не був жодним
чином пов’язаний із працівниками компанії «Сайдинг і двері від Діка
Перрі» в Саут-Перісі), але подумав, що ця деталь дарує Мейн-стріт
невеликий мазок шику, на противагу іншим власникам магазинів, які
просто додають фальшиві фасади й думають, що це гарно. Він поки не
знав, що в цьому новому місці продається (Поллі знає, якщо ходила
туди зранку, як планувала), але Аланові воно скидалося на приємний
французький ресторан, куди водиш дівчину своїх мрій, перш ніж
улестити її до себе в ліжко.
Крамниця вилетіла йому з голови, як тільки проїхав повз неї. Через
два квартали він увімкнув правий поворот і заїхав у вузький провулок
між приземкуватою цегляною будівлею муніципалітету й оббитою
білими дошками спорудою водогосподарчого управління. У провулку
стояв знак «ЛИШЕ ДЛЯ СЛУЖБОВИХ АВТОМОБІЛІВ».
Будівля муніципалітету мала форму літери «Г», а в кутку між двох
крил була невелика стоянка. Три місця були позначені табличками
«ШЕРИФСЬКА УПРАВА». На одному з них стояв проперджений
старий «фольксваґен-жук» Норріса Ріджвіка. Алан припаркувався на
сусідньому місці, вимкнув фари й двигун, потягнувся до ручки
дверцят.
Депресія (відколи він покинув «Блакитні двері» в Портленді, вона
оточувала його, кружляла, ніби вовча зграя навколо ватри в
пригодницьких оповіданнях, що він їх читав дитиною) раптом
кинулася на нього. Алан відпустив ручку й просто сидів за кермом
універсала, сподіваючись, що минеться.
Цей день він провів у Портлендському районному суді, свідчачи за
обвинуваченнями в чотирьох судових засіданнях поспіль. Район
охоплює чотири округи – Йорк, Камберленд, Оксфорд, Касл, – і з усіх
правоохоронців у тих округах Аланові Пенґборну їздити доводилося
найдовше. Тому троє районних суддів робили все можливе, щоб
призначати слухання його справ щонайтісніше, щоб він не їздив
частіше ніж двічі на місяць. Так він мав можливість проводити якийсь
час в окрузі, який заприсягся захищати, а не в дорогах між Касл-Роком
і Портлендом, проте це також виливалося в те, що після такого дня в
суді він почувався ніби школяр, що шкандибає з аудиторії, в якій
щойно складав схоластичні тести. Варто було трохи подумати й не
глушити після цього ще й алкоголь, але Гаррі Кросс і Джордж
Кромптон саме збирались у «Блакитні двері» й наполягли, щоб Алан
приєднався. На це була хороша причина: низка стовідсотково
пов’язаних крадіжок, які відбувалися на територіях, за які вони
відповідальні. Проте реальна причина, чому він пішов, мала спільну з
більшістю поганих ідей рису: у той час це здавалося хорошою ідеєю.
Тепер він сидів за кермом колись сімейного автомобіля, пожинаючи
те, що посіяв власною свободою волі. Голова глухо боліла. Він
відчував помітну нудоту. Але найгірше діяла депресія – вона
повернулася, ще й із наддатком.
«Привіт! – радісно вереснула вона з фортеці в його голові. – Ось
і я, Алане! Приємно побачитися! Вгадай що? Ось він, кінець довгого
важкого дня, а Енні з Тоддом досі мертві! Пам’ятаєш суботу, коли
Тодд розлив молочний коктейль на переднє сидіння? Ондечки, де зараз
лежить твій портфель, правда? А ти на нього накричав? Вау! Ти
цього не забув, правда? Забув? Ну, це нічого, Алане, бо я прийшла, щоб
нагадати тобі! І нагадувати тобі! І нагадувати!»
Він підняв портфель і втупився в сидіння. Так, пляма нікуди не
щезла, і так, він тоді накричав на Тодда. «Тодде, чому ти вічно такий
безалаберний?» Щось таке, нічого серйозного, але не ті слова, які б
сказав, якби знав, що твоїй дитині жити залишилося менше ніж місяць.
Йому сяйнуло, що насправді проблема не у випитому пиві. Це все
через машину, яку він так до кінця й не почистив. Алан цілий день
проїздив із примарами дружини й сина.
Він нахилився вперед й відкрив бардачок, щоб дістати блокнот
штрафних квитанцій (носитися з ним, навіть коли їдеш у Портленд,
щоб цілий день свідчити в суді, звичка непереборна), і потягнувся далі
всередину. Пальці наштовхнулися на циліндричний предмет, і той із
глухим ударом упав на підлогу універсала. Алан поклав блокнот на
портфель, схилився й дістав те, що випало з бардачка. Він підніс той
предмет до світла дугової натрієвої лампи й довго роздивлявся,
відчуваючи, як у душу проникає старий огидний біль утрати й журби.
Артрит Поллі уражає руки. Його, здавалося, б’є в саме серце, і хто тут
розсудить, кому з них гірше?
Банка, звісно, належала Тоддові – Тоддові, який, без сумніву, жив
би в Обернській крамниці приколів, якби йому дозволили. Хлопця
зачаровували копійчані чудасії, які там продавалися: шокери для
рукостискання, порошок для чхання, склянки-проливайки, мило, що
зафарбовувало долоні в колір вулканічного попелу, пластикове собаче
гімно.
«Ця річ досі тут. Півтора року, відколи вони померли, а це досі тут.
Як, заради всього святого, я це пропустив? Господи».
Алан покрутив круглу банку в руках, пригадуючи, як хлопець
благав, щоб йому дозволили купити за кишенькові гроші саме цю річ,
як Алан відмовляв, цитуючи прислів’я свого батька: у дурня гроші
недовго в кишені лежать. І як Енні тоді м’яко його перемогла.
«Ти себе послухай, містере Чародію-Аматоре, говориш як
пуританин якийсь. Просто в шоці з тебе! Як думаєш, звідки в нього
взагалі таке шаленство через ті жарти й приколи? У моїй сім’ї
фотографію Гудіні в рамці на стіні точно не тримали. Чи скажеш, що
сам ніколи не купував одну-дві склянки-непроливайки в гарячі й
шалені дні молодості? Що ти б не вмер за старий розіграш “змія в
банці з-під горіхів”, якби побачив такий десь на вітрині?»
Він, гмикаючи й відкашлюючись, дедалі більше нагадував
зарозумілого снобського пустомелю. Зрештою йому довелося
прикрити рота долонею, щоб приховати присоромлену усмішку. Енні
це, проте, помітила. Енні завжди помічала. Такий у неї був дар… який
не раз ставав йому порятунком. Її почуття гумору – і почуття міри –
завжди було краще, ніж у нього. Гостріше.
«Нехай купить собі, Алане, дитинство раз у житті. Та й це весело».
Тож він купив. А…
«…а через три тижні розлив молочний коктейль на сидіння, а ще
через чотири помер! Вони обоє померли! Вау! Ти уяви собі! Час дійсно
летить, правда, Алане! Але ти не переймайся! Бо я тобі все
нагадуватиму! Так, сер! Я все тобі нагадуватиму, бо така в мене
робота, для цього я створена!»
На етикетці банки писалося «СУМІШ ГОРІХІВ “ЖУЙ-
СМАКУЙ”». Алан зняв кришку, і звідти вискочило п’ять футів
скрученої зеленої змії, вдарилося об вітрове скло й відскочило йому на
коліна. Алан дивився на змію, почув у голові сміх свого мертвого сина
й заплакав. Ридання було позбавлене драматизму, тихе й виснажене.
Здавалося, сльози мають багато спільного з мертвими близькими: вони
не можуть просто минути. Вони надто повсюдні, і тільки-но починаєш
розслаблятися й думати, що все позаду, все чисто, сміття винесено, аж
тут знаходиться ще щось. А потім знову. І знову.
Чому він дозволив Тоддові купити ту дурню? Чому вона досі в
бардачку? І чому він узагалі поїхав цим універсалом?
Він дістав із задньої кишені хустинку й витер з обличчя сльози.
Тоді повільно запхав змію – з дешевого крепованого паперу з
металевою пружиною всередині – назад у ту фальшиву банку з-під
горіхів. Закрутив кришку й замислено попідкидав її в руці.
«Викинь ту довбану фігню».
Та він не думав, що зважиться. Принаймні не сьогодні. Він закинув
прикол – останній, який Тодд зміг купити у, за його словами,
найкращому магазині світу, – назад у бардачок і захряснув дверцята.
Тоді ще раз узявся за ручку, ухопив портфель і вийшов з машини.
Він глибоко вдихнув повітря раннього вечора, сподіваючись, що це
допоможе. Не допомогло. Відчувався запах гнилої деревини й
хімікатів, непривабливий дух, що регулярно доносився з паперових
фабрик у Рамфорді, миль за тридцять на північ. Вирішив, що
потелефонує Поллі й запитає, чи можна зайти. Це допоможе.
«Мабуть, розумнішої думки й не накумекаєш! – завзято погодився
голос депресії. – І, між іншим, Алане, пригадуєш, як він тішився тією
змією? Він нею всіх підколював! У Норріса Ріджвіка ледь серце не
репнуло, а ти так реготав, що мало не обісцявся! Пам’ятаєш? Який
же жвавий він був! Який чудовий! А Енні – пам’ятаєш, як вона
сміялася, коли ти їй розповів? І вона була жвава й чудова, правда?
Звісно, наприкінці вона й близько не була такою жвавою, та й чудовою
також, але ти цього й не помітив, правда? У тебе своїм була голова
забита. Наприклад, тією справою з Тедом Бомонтом – ти ж реально
лише про це й думав. Про те, що сталося в їхньому будинку біля озера,
й про те, як, коли все закінчувалося, він напивався й дзвонив тобі. А
тоді його дружина взяла близнят і покинула його… усе це, а ще ж
звична робота в місті добряче забили тобі голову, чи не так?
Настільки, що ти й не помітив, що діється у власному домі. Зле, що
ти на це не звернув увагу. Бо якби звернув, вони б іще жили! Про це
тобі також не варто забувати, тож я нагадуватиму…
і нагадуватиму… і нагадуватиму. Окей? Окей!»
Збоку на універсалі тягнулася подряпина, довжиною десь із фут,
одразу над отвором бензобака. Вона з’явилася вже після смерті Енні
з Тоддом? Цього він пригадати не міг, та це й не особливо важило. Він
провів уздовж неї пальцями й знову нагадав собі, що треба завезти
авто в «Суноко» до Сонні на ремонт. З іншого боку, навіщо
перейматися? Може, просто взяти ту трикляту чортопхайку до Гаррі
Форда в Оксфорд і обміняти на щось менше? Пробіг відносно
невеликий. Можливо, вдасться домовитися про обмін з оплатою…
«Але ж Тодд розлив молочний коктейль на передньому сидінні! –
обурено озвався голос у голові. – Він зробив це ще коли був ЖИВИМ,
Алане, старий! А Енні…»
– Ой, та заткнися, – промовив він.
Він підійшов до будівлі, тоді спинився. Поруч, так близько до
дверей, що його можна було б ударити, відчинивши їх навстіж, стояв
великий червоний «кадиллак-севіль». Йому не було потреби навіть
дивитися на номерний знак, щоб знати, що там написано «КІТОН 1».
Він, замислившись, провів долонею по гладенькій шкурі авто, після
чого ввійшов усередину.
2
Шила Бріґгем сиділа в скляній диспетчерській будці, читала «Піпл»
і пила шоколадне молоко «Ю-Гу». Об’єднані шерифська управа й
департамент поліції Касл-Рока стояли безлюдні, якщо не враховувати
Норріса Ріджвіка.
Норріс сидів позаду старої електричної друкарки «Ай-Бі-Ем»,
працював над звітом з тією болісною, затамованою зосередженістю,
якою супроводжувати паперову роботу міг лише Норріс. Він
втуплювався в друкарську машинку, тоді різко нахилявся вперед, ніби
його вгатили в живіт, і з поспішним гуркотом починав лупити по
клавішах. Він залишався у згорбленій позі достатньо часу, щоб
прочитати написане, після чого м’яко стогнав. Лунав звук «клац-рип!
клац-рип! клац-рип!», із яким Норріс користувався коректором «Ай-Бі-
Ем», щоб виправити помилки (зазвичай він витрачав за тиждень цілий
коректор), після чого Норріс виструнчувався. Далі була багатозначна
пауза, після якої цикл повторювався. Приблизно за годину Норріс
кидав завершений звіт Шилі в кошик із вхідними документами. Раз чи
двічі на тиждень ці звіти можна було навіть розібрати.
Норріс підняв голову й усміхнувся, забачивши Алана, що
перетинав невелику зону з камерами.
– Здоров, начальнику, як воно?
– Ну, з Портлендом на два-три тижні розібрався. Тут нічого не
відбувалося?
– Нє, все спокійно. Алане, знаєш, у тебе очі червоні як не знати що.
Знов травою-муравою бавився?
– Ха-ха, – гірко проронив Алан. – Випив пару бокалів з кількома
копами, а тоді тридцять миль витріщався на дальні світла. Маєш
аспірин біля себе?
– Як завжди, – відповів Норріс. – Сам знаєш.
У долішній шухляді Норрісового стола розміщувалася його аптека.
Він висунув її, попорпався, дістав величезний флакон каопектату з
полуничним смаком, перевірив етикетку, похитав головою й поклав
флакон назад у шухляду, після чого понишпорив там іще. Зрештою
дістав пляшечку з дженериком аспірину.
– Маю для тебе невелику роботу, – повідомив Алан, беручи флакон
і витрушуючи собі на долоню дві пігулки. Разом із ними висипалася
купа білого пилу, і він замислився, чому з дженерика аспірину завжди
осипається більше пилу, ніж із брендованого. А потім іще замислився,
чи не сходить з розуму.
– Оу, Алане, у мене ще дві срані форми Е-9, і…
– Коней притримай. – Алан підійшов до охолоджувача води й
дістав паперовий стаканець із циліндра, вкрученого в стіну. «Буль-
буль-буль» – долинуло з бака, поки він наповнював стаканець. – Тобі
треба лише перетнути кімнату й відчинити двері, через які я щойно
зайшов. Так просто, що й дитина впорається, правда?
– Що…
– Лише не забудь узяти з собою блокнот, – зауважив Алан
і заковтнув аспірин.
Норріс Ріджвік одразу насторожився.
– Твій же он на столі, біля портфеля.
– Знаю. І там він і залишиться, принаймні на сьогодні.
Норріс довго дивився на нього. Зрештою спитав.
– Бастер?
Алан кивнув.
– Бастер. Бляха, знову припаркувався на місці для калік. Я йому
вже минулого разу говорив, що мене замахало попереджати.
Першого виборного Касл-Рока, Денфорта Кітона ІІІ, називали
Бастером[27] усі, хто його знав, окрім муніципальних працівників, які,
бажаючи втримати посаду, старалися називати його Деном чи містером
Кітоном, коли той був неподалік. Лише Алан, який був вибраним
чиновником, смів називати його Бастером в обличчя і вже скористався
цим правом двічі, коли був дуже розлючений. І припускав, що вчинить
так ще не раз. Ден «Бастер» Кітон був чоловіком, розлютитися на
якого Аланові Пенґборну було дуже легко.
– Та ну! – вигукнув Норріс. – Ти з ним поговори, Алане, окей?
– Не можу. У мене наступного тижня нарада з виборними стосовно
закупівель.
– Він мене вже й так ненавидить, – хворобливо промовив Норріс. –
Я ж знаю.
– Бастер ненавидить усіх, окрім дружини й мами, – пояснив
Алан, – і то щодо дружини я не впевнений. Але факт лишається
фактом: я його попереджав разів п’ять минулого місяця про
паркування на нашому єдиному місці для людей з інвалідністю, а
тепер хочу підперти слова ділом.
– Та ти так мене з роботи попреш, а не підіпреш. Алане, це
реально кінчено, я серйозно. – Норріс Ріджвік мав вигляд ніби з
реклами книжки «Коли погані речі трапляються з хорошими
людьми»[28].
– Розслабся, – сказав Алан. – Почепиш йому на лобове штраф на
п’ять доларів. Він підійде до мене й скаже, щоб я тебе звільнив.
Норріс застогнав.
– Я відмовлю. Тоді він скаже мені порвати штрафну квитанцію. І на
це я також відмовлю. А тоді, завтра в обід, коли він трохи перепіниться
через те, я змилуюся. І коли в нас буде наступна нарада щодо
закупівель, він мені буде винен.
– Ага, а мені він що буде винен?
– Норрісе, ти хочеш новий пульсуючий радар чи ні?
– Ну…
– А новий факс? Ми ж уже майже два роки говоримо про те, що
нам потрібна нова факс-машина.
«Так! – фальшиво скрикнув радісний голос у нього в голові – Ти
почав говорити про нього ще коли Енні з Тоддом були живі, Алане! Ти
не забув? Не забув, коли вони були живі?»
– Ну, думаю… – промовив Норріс. Він потягнувся по блокнот
штрафних квитанцій із сумом і покірністю на обличчі.
– Ти хороший чоловік, – сказав Алан із сердечністю, якої не
відчував. – Я трохи побуду в себе в кабінеті.
3
Він зачинив двері й набрав Поллі.
– Алло? – озвалася вона, і він одразу зрозумів, що не розповідатиме
їй про депресію, яка охопила його з такою гладенькою повнотою.
Сьогодні в Поллі своїх проблем удосталь. Йому вистачило того
одного слова, щоб зрозуміти, як вона почувається. Звуки «л» в «алло»
були трохи невиразні. Таке трапляється лише тоді, коли вона приймає
пігулку перкодану або й не одну, а його вона приймає лише коли
болить дуже сильно. Хоч вона й ніколи не говорить цього прямо, Алан
підозрює, що Поллі живе зі страхом, що одного разу «перк» перестане
допомагати.
– Як ти, красуне? – запитав він, відкидаючись у кріслі й
прикриваючи очі долонями.
Аспірин не особливо допоміг голові. «Можливо, варто попросити в
неї трохи “перку”», – подумав він.
– У мене все добре. – Він чув, як обережно вона говорить,
переходить від одного слова до іншого, ніби по камінцях перетинає
потічок. – А ти? Якийсь змучений у тебе голос.
– Та адвокати вічно вимотують. – Він відклав думку про те, щоб
зайти побачитися з нею. Вона скаже: «Звісно, Алане», й буде рада його
бачити, майже така ж рада, як і він від зустрічі з нею, але це обтяжить
її ще більше, ніж їй сьогодні треба. – Думаю, я просто піду додому й
одразу ляжу спати. Не проти, якщо я не заскочу сьогодні?
– Ні, золото, насправді навіть краще буде, якщо не заходитимеш.
– Дуже зле сьогодні?
– Бувало й гірше, – обережно вимовила Поллі.
– Я не про це питав.
– Не дуже зле, ні.
«Твій же голос виказує, що ти брешеш, кохана», – подумав він.
– Добре. А що там з тією ультразвуковою терапією, про яку ти
розповідала? Щось дізналася?
– Ну, було б добре, якби я могла собі дозволити півтора місяця в
лікарні «Мейо», раптом пощастить. Але я не маю як. І не кажи, що ти
маєш таку змогу, Алане, бо я вже трохи змучилася називати тебе
брехуном.
– Я думав, ти казала про Бостонську лікарню…
– Наступного року, – пояснила Поллі. – Вони запустять клініку з
ультразвуковою терапією наступного року. Напевно.
Якусь мить повисла тиша, і він уже був хотів попрощатися, але
знову заговорила вона. Цього разу голос звучав трохи веселіше.
– Зранку заходила в новий магазин. Попросила Нетті спекти торт
і прихопила його з собою. Чиста ворохобниця, звісно, – поважні пані ж
не носять випічку на відкриття. Це ж, можна сказати, на камені
висічено.
– І як? Що там продається?
– Та всього потрохи. Якби притиснули до стіни, я б сказала, що це
крамниця рідкісних і колекційних дрібниць, але насправді тут важко
дати якесь визначення. Треба самому дивитися.
– З власником познайомилася?
– Містер Ліленд Ґонт з Акрона, Огайо, – розповіла Поллі, і лише
тепер Алан дійсно почув якийсь натяк на усмішку в її голосі. – Він
буде таким собі предметом обожнювання для елітки Касл-Рока цього
року – ну я так передбачаю принаймні.
– А ти що про нього думаєш?
Коли Поллі знов заговорила, усмішка в голосі проявилася ще
більше.
– Ну, Алане, скажу чесно: ти моє золото, і, сподіваюся, я твоє,
але…
– Ти – моє, – промовив він. Головний біль трохи відступав. Він
сумнівався, що це завдяки дивовижному аспірину Норріса Ріджвіка.
– …але від нього і моє серденько побігло стриб-скоком. А бачив би
ти Розалі з Нетті, коли вони повернулися…
– Нетті? – Він зняв ноги зі столу й сів рівно. – Нетті ж власної тіні
страхається!
– Ага. Та оскільки Розалі переконала її сходити з нею – ти ж знаєш,
та бідося нікуди сама не піде, – я запитала Нетті, що вона думає про
містера Ґонта після того, як прийшла вдень додому. Алане, її бідні
старі очі просто загорілися, туман у них розійшовся. «У нього
є карнавальне скло! – говорила вона. – Дуже гарне карнавальне скло!
Він навіть запросив мене зайти завтра й подивитися ще на інші!»
Здається, це вперше за чотири роки вона стільки проговорила. Ну я їй
і сказала, чи ж це не мило, Нетті? А вона: «Так, а знаєте що?» Я,
звісно, запитала що, і Нетті відповіла: «А я, мабуть, і піду!»
Алан розсміявся, голосно й щиро.
– Якщо вже Нетті йде до нього в гості охоче й без якоїсь duenna[29],
думаю, й мені варто піти подивитися. Чоловік, напевно, дуже
приємний.
– Ну, знаєш, що смішно – він не гарний, принаймні не такий, як
гарними бувають актори, але в нього просто прекрасні каштанові очі.
Це така окраса його обличчя.
– Ну, ви дивіться, пані, – гаркотнув Алан. – Мій мускул ревнощів
починає смикатися.
Вона трішки посміялася.
– Не думаю, що тобі варто хвилюватися. Але є ще одне.
– Що ще?
– Розалі розповідала, що туди заходила Вілма Джерзик, поки Нетті
була там.
– Щось сталося? Погиркалися?
– Ні. Нетті поблимала очима на ту Джерзик, а та ніби губу
закопилила в її бік – ну, так Розалі розповідала, – а потім Нетті
поквапилася геть. Вілма Джерзик останнім часом не дзвонила тобі
через пса Нетті?
– Ні, – відповів Алан. – Та й не було причини. Я проїжджав повз
будинок Нетті після десятої разів п’ять за останні півтора місяця, десь
так. Пес більше не гавкає. То лише щенята таке роблять, Поллі. Він
трохи виріс, і в нього добра господиня. Може, у Нетті й трохи забагато
птахів у шпаківні, але з тим собакою вона добре розібралася… як там
його звати?
– Рейдер.
– Ну от, Вілмі Джерзик доведеться знайти якусь іншу причину
кородитися, бо з Рейдером покінчено. Але її то не зупинить. Такі пані,
як Вілма, ніколи не вгамовуються. Річ же не в собаці була взагалі,
правда. Вілма була єдина з цілого району, що скаржилася. Річ у Нетті.
У таких людей, як Вілма, нюх на слабкість. А від Нетті Кобб у тому
плані аж дух забиває.
– Так, – сумно й замислено погодилася Поллі. – Ти чув, що Вілма
Джерзик якось подзвонила їй уночі й сказала Нетті, що як та не заткне
собаку, то вона прийде й переріже йому горло?
– Ну, – спокійно відповів Алан. – Я знаю, що таке тобі розповіла
Нетті. А ще я знаю, що Вілма до всирачки налякала Нетті, а в тієї
є свої… проблеми. Я не кажу, що Вілма Джерзик не здатна на такий
дзвінок, бо це брехня. Але, можливо, Нетті те все надумалося.
Те, що в Нетті проблеми, – немале заниження, але більше говорити
й не було сенсу: вони обоє знали, про що йдеться. Після років пекла у
шлюбі з нелюдом, який знущався з неї всіма способами, якими чоловік
може знущатися з жінки, Нетті Кобб загнала своєму благовірному
виделку для м’яса в горлянку, поки той спав. Вона провела п’ять років
у «Джуніпер Гілл» – психіатричній лікарні біля Оґасти. Працювати на
Поллі вона почала в рамках програми звільнення з-під варти для
роботи. На думку Алана, їй як нікому пощастило подружитися з такою
людиною, і покращення стану Нетті лише підтверджувало його думку.
Через два роки Нетті переїхала у власне невеличке житло на Форд-
стріт за шість кварталів від центру.
– У Нетті є проблеми, так, – погодилася Поллі. – Але її реакція на
містера Ґонта, от не перебільшую, я просто в шоці була. Це було
дійсно страшенно мило.
– Треба й самому познайомитися з тим чоловіком, – сказав Алан.
– Розповіси мені, що думаєш. І заціни ті карі очі.
– Сумніваюся, що моя реакція на них збігатиметься з твоєю, – сухо
проронив Алан.
Вона знову засміялася, хоча цього разу, як йому здалося, дещо
вимушено.
– Спробуй трохи поспати, – порадив він.
– Постараюся. Дякую, що подзвонив, Алане.
– Нема за що. – Він замовк. – Я кохаю тебе, кралю.
– Дякую, Алане… я також тебе кохаю. На добраніч.
– На добраніч.
Він поклав слухавку, викрутив шийку настільної лампи так, щоб
вона світила на стіну, тоді закинув ноги на стіл і склав долоні перед
грудьми, ніби в молитві. Вистовбурчив указівні пальці. На стіні
вистромив вуха кролик із тіні. Алан просунув великі пальці між
виструнченими вказівними, і кролик завертів носом. Алан змусив
кролика пострибати через імпровізовані вогні рампи. Далі
перевальцем посунув слон, помахуючи хоботом. Аланові долоні
рухалися зі спритною й моторошною легкістю. Він майже не помічав
тварин, яких створював: це була його стара звичка, як-от інші люди
скошують очі на кінчик носа й промовляють «Ом»[30].
Він думав про Поллі. Поллі та її бідні руки. Як їй допомогти?
Якби питання було лише в грошах, він би повіз її на стаціонар у
лікарню «Мейо» хоч завтра – з підписом, завіренням і доставкою. Він
би це зробив навіть якби довелося закутати її в гамівну сорочку та
обколоти заспокійливими.
Але питання не лише в грошах. Ультразвук як спосіб лікування
дегенеративного артриту лише починає розвиватися. Він може
виявитися ефективним, як вакцина Солка, і маячнею, як френологія. У
будь-якому разі, зараз це не має значення. Імовірність тисяча до
одного, що це нічого не дасть. Проте його лякала не втрата грошей, а
розбиті надії Поллі.
Ворона – гнучка й жива, ніби з диснеївського мультфільму, –
повільно пролопотіла через диплом Поліцейської академії Олбані.
Крила видовжилися, і птаха перетворилася на доісторичного
птеродактиля, який, здійнявши трикутну голову, кинувся в бік шафок-
картотек у кутку, геть зі світла.
Відчинилися двері. У кабінет устромилося скорботне басет-
гаундівське обличчя Норріса Ріджвіка.
– Зробив, як ти сказав, Алане, – повідомив він з інтонацією
чоловіка, що зізнається в убивстві кількох маленьких дітей.
– Добре, Норрісе, – сказав Алан. – На тебе тут ніяке гімно не
полетить, слово даю.
Норріс іще трохи подивився на нього вологими очима, а потім із
сумнівом кивнув і перевів погляд на стіну.
– А покажи Бастера, Алане.
Алан усміхнувся, похитав головою й потягся до лампи.
– Та давай, – умовляв Норріс. – Я йому, бляха, штраф виписав, я
заслужив. Будь ласка. Мене від того аж трясе.
Алан зиркнув Норрісові над плечем, пересвідчився, що нікого
немає, і звив одну долоню навколо іншої. На стіні, розхитуючи
черевом, тлустий чоловік-тінь крався через світло. Один раз
зупинився, щоб підтягти ззаду штани, й посунув далі, агресивно
крутячи головою.
Сміх Норріса був високий і радісний – дитячий. На мить Алана це
змусило згадати про Тодда, але він відіпхнув цю думку. Досить як на
один вечір, Господи Боже.
– Йопта, я просто вмираю з того, – ще захлинаючись від сміху,
видушив Норріс. – Ти запізно народився, Алане, – міг зробити собі
кар’єру в «Шоу Еда Саллівана».
– Давай-давай, – сказав на це Алан. – Іди вже звідси.
Сміючись, Норріс зачинив двері.
Алан зачекав, поки Норріс – худорлявий і дещо зарозумілий –
пройде коридором, а тоді вимкнув лампу й дістав із задньої кишені
потертий блокнот. Пробігся великим пальцем по сторінках, знайшов
чисту й написав: «Необхідні речі». Нижче нашкрябав: «Ліленд Ґонт,
Клівленд, Огайо». Правильно? Ні. Закреслив «Клівленд» і написав
натомість: «Акрон». «Може, я дійсно божеволію», – подумав він. У
третьому рядку написав: «Перевірити».
Він сховав блокнот у кишеню, подумав, чи не рушити додому, але
натомість знову ввімкнув лампу. Невдовзі по стіні замаршував парад:
леви, тигри, ведмеді, кого лише там не було. Наче Сендбергів туман[31],
депресія знову підкралася на дрібних котячих ніжках. Голос знову
заговорив про Енні й Тодда. За якийсь час Алан Пенґборн почав його
слухати. Він робив це всупереч собі… але щодалі більше
заглиблюючись у нього.
4
Поллі лежала на ліжку і, закінчивши розмову з Аланом,
перевернулася на лівий бік, щоб повісити слухавку. Натомість та
випала в неї з руки й гупнулася на підлогу. «Принцесівський» телефон
повільно посунувся через тумбочку, очевидно, зібравшись приєднатися
до своєї іншої половини. Поллі потягнулася до телефона, але долонею
врізалася в край тумбочки. Монструозний удар болю прорвався крізь
тонку павутину болегамувальних і рвонув аж до плеча. Їй довелося
закусити губу, щоб стримати крик.
Телефон звалився з тумбочки й видав «дзень!» внутрішнього
дзвінка. Вона чула, як зі слухавки доноситься рівний ідіотичний гул
відкритої лінії. Було схоже на комашине гніздо, яке транслюють через
короткохвильовий передавач.
Поллі подумала, чи не підняти телефон клешнями, що тепер
лежали в неї на грудях, проте не хапаючи апарата (сьогодні її пальці
взагалі не згинались), а притискаючи його, ніби акордеоністка,
і раптом цього всього стало забагато, навіть така проста річ, як підняти
телефон, що впав на підлогу, стала невиконуваним завданням, тому
вона розплакалася.
Біль знову вповні прокинувся, прокинувся й біснувався,
перетворюючи її долоні – особливо ту, якою вона вдарилася, – на
вогнища гарячки. Поллі лежала на ліжку, споглядаючи стелю пливким
зором, і плакала.
«Боже, я б усе віддала, щоб від цього звільнитися, – думала вона. –
Що завгодно віддала б, що завгодно, що завгодно».
5
До десятої години осіннього вечора Мейн-стріт Касл-Рока була
замкнута надійно, як сейф «Чабб». Вуличні ліхтарі кидали чимдалі
слабші кола білого світла на хідники та фасади бізнес-будівель,
внаслідок чого центр міста скидався на покинуту декорацію для
фільму. Вам може здатися, що невдовзі з’явиться самотня постать у
фраку й циліндрі – Фред Астер чи, можливо, Джин Келлі – й
витанцьовуватиме на шляху з однієї світляної плями до іншої,
підспівуючи про те, як самотньо парубку, коли кохана дала йому
відкоша, а всі бари вже зачинено. Тоді з іншого кінця Мейн-стріт
з’явиться інша постать – Джинджер Роджерс чи, можливо, Сід Чарісс –
у вечірній сукні. Вона танцюватиме в бік Фреда (чи Джина), співаючи
про те, як самотньо дівчиноньці, коли коханий її продинамив. Вони
побачать одне одного, артистично зупиняться, а тоді станцюють разом
перед банком чи, можливо, «Шито-крито».
Натомість на виду виринув Г’ю Пріст.
Він не був схожий ні на Фреда Астера, ні на Джина Келлі, жодної
дівчиноньки в дальньому кінці Мейн-стріт, яка б наближалася до
романтичної можливості побачитися з ним, не було, а такої, щоб
танцювала, – і поготів. Він, проте, пив. І почав пити він
у «Захмеленому тигрі», розмірено, від четвертої дня. На цей момент
веселощів навіть просто ходити стало складно, уже не кажучи про
якісь вигадливі па. Він брів повільно, тягнучись від одного кружальця
світла до іншого, волочачи тінь через фасади перукарні, «Вестерн
Авто», салону відеопрокату. Трішки петляв, червоними очима
безпристрасно втупившись перед собою, а немале пузо довгою
похилою дугою випиналося з-під пропітнілої блакитної футболки
(спереду якої був малюнок величезного комара й напис «ОФІЦІЙНИЙ
ПТАХ ШТАТУ МЕЙН»).
Пікап Громадських робіт Касл-Рока, який він водив, досі стояв на
ґрунтовій стоянці позаду «Тигра». Г’ю Пріст був негордим власником
кількох порушень у категорії «водіння у стані алкогольного сп’яніння»,
а після останнього – яке потягнуло за собою шість місяців без
водійських прав – той уйобок Кітон, його співуйобки Фуллертон
і Семюелс, а також їхня співсука Вільямс докладно пояснили, що їхнє
терпіння вичерпалося. Наступний такий випадок призведе до втрати
прав навічно, а також до майже стовідсоткової втрати роботи.
Від цього Г’ю пити не перестав – жодна земна сила його б до цього
не змусила, – але твердо постановив більше не сідати за кермо п’яним.
Йому п’ятдесят один, а в такому віці запізно змінювати роботу,
особливо з довгою службовою біографією п’яної їзди, що тягнулася в
нього за спиною, ніби бляшанка, прив’язана до собачого хвоста.
Саме тому цього вечора він брів додому пішки, і їбать же довгою
була ця прогулянка, а ще варто не забувати про певного працівника
Громадських робіт на ім’я Боббі Дуґас, якому завтра доведеться
добрячого харамана загнути, хіба йому хочеться повернутися додому з
меншою кількістю зубів, ніж прийшов на роботу.
Г’ю проминав «Закусочну Нен», коли почала сіяти дрібна мжичка.
Це йому настрій не покращило.
Сьогодні він був запитав Боббі, який щовечора їздив повз будинок
Г’ю додому, чи той збирається заглядати в «Тигр» цього вечора на
парочку пивасів. Боббі Дуґас відповів, що конєшно, Г’юберте – Боббі
завжди називав його Г’юбертом, а його так, блядь, не звуть, і можна
закладатися, що ця хуйня також закінчиться, і то скоро. «Та конєшно,
Г’юберте, я, певно, під’їду коло сьомої, як все».
Тож Г’ю, упевнений, що зможе проїхатися, навіть якщо сам трохи
налижеться, під’їхав до «Тигра» десь п’ять хвилин по четвертій (він
закінчив зміну трохи раніше, майже на півтори години раніше, якщо
чесно, та й хер з тим, Діка Бредфорда все одно на місці не було) й
одразу взявся за справу. Надходить сьома година, і вгадайте що? А
нема Боббі Дуґаса, йопта-нах! Надходить восьма, пів на дев’яту,
і вгадайте, що далі? Те саме, йокелемене!
За двадцять десята Генрі Бофорт, бармен і власник «Захмеленого
тигра», запропонував Г’ю брати ноги в руки, класти ноги на плечі,
крутити педалі подалі – коротше кажучи, валити нахер. Г’ю це
розлютило. Так, він влупив ногою музичний автомат, але ж то просто
знов ішла пісня довбаного Родні Кровелла.
– Я що, мав сидіти й то слухати? – пред’являв він Генрі. – Та
поміняй уже нарешті пластинку, і по всьому. У нього спів як у
довбаного пепілептика.
– Тобі тут мало дали, я так розумію, – відповів на це Генрі. – Але
більше ти тут і не отримаєш. Решту хіба в себе з холодильника
дістанеш.
– А як я скажу нє? – не вгавав Г’ю.
– Тоді я дзвоню шерифові Пенґборну, – незворушно сказав на це
Генрі.
Інші завсідники «Тигра» – так пізно в будній вечір їх було небагато
– з цікавістю спостерігали за розмовою. Поруч із Г’ю Прістом
чоловіки дотримувалися обережної ввічливості, особливо коли той
налигувався, проте переможцем у конкурсі «Найприємніший мужик
Касл-Рока» йому не бути ніколи.
– Мені б цього не хотілося, – продовжив Генрі, – але я це зроблю,
Г’ю. Мене замахало, що ти вічно лупиш по моїй «рок-олі».
Г’ю задумався, чи не сказати: «Тоді я, мабуть, краще ТЕБЕ лупну
пару раз, сраний ти сучий жабоїде». Тоді уявив собі жирного уйобка
Кітона, який вручає йому повідомлення про звільнення через те, що
Г’ю в місцевій таверні чортів здіймає. Звісно, якщо його дійсно
звільнять, то повідомлення прийде поштою, як завжди, свині на
кшталт Кітона ніколи не бруднять рук (чи не ризикують отримати в
табло), звільняючи людей особисто, але думка про це допомогла – він
трохи охолов. Крім того, у нього вдома є кілька шестибляшанкових
блоків пива в холодильнику і ще один у сараї.
– Добро, – сказав він. – Мені тут проблем усе одно не треба. Дай
ключі. – Бо він віддав їх Генрі як запобіжний захід ще коли всівся в
барі, шість годин і вісімнадцять пив тому.
– Ніт. – Генрі витер руки об шмат рушника й незворушно дивився
на Г’ю.
– Ніт? Що значить, бляха, ніт?
– Значить, ти надто п’яний, щоб їздити. Я це знаю, а коли ти завтра
зранку прокинешся, то й ти також знатимеш.
– Слухай, – терпляче продовжив Г’ю. – Коли я тобі дав ті срані
ключі, то думав, що мене додому відвезуть. Боббі Дуґас казав, що
заскочить на кілька пляшок. Я не винен, що той тупий урод не
прийшов.
Генрі зітхнув.
– Мені шкода, що так сталося, але це не моя проблема. Мене
можуть засудити, якщо ти когось стукнеш. Сумніваюся, що тобі до
того є якесь діло, але мені є. Мушу прикривати свою жопу, мужик. У
нашому світі ніхто, крім тебе самого, це не робитиме.
Г’ю відчув образу, жалість до себе самого і дивну зародкову
жалюгідність, що здіймалася на поверхню розуму, ніби якась гидотна
рідина, що витікає з давно похованої бочки з токсичними відходами.
Він перевів погляд від ключів, що висіли за баром біля таблички «ЯК
НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ШУКАЙ РОЗКЛАД РУХУ
ПОЇЗДІВ», знову на Генрі. Тривога охопила його, коли він зрозумів, що
от-от розплачеться.
Генрі глянув повз нього на кількох інших відвідувачів, що сиділи в
барі.
– Ей! Із вас, штурпаків, хтось їде в бік Касл-Гіллу?
Чоловіки опустили погляди й нічого не відповіли. Один-двоє
похрустіли кістками. Чарлі Фортін напоказ повільно посунув у бік
чоловічої вбиральні. Ніхто не відповів.
– Бачиш? – сказав Г’ю. – Ну давай, Генрі, віддай ключі.
Повільно й упевнено Генрі похитав головою.
– Якщо хочеш іще хоч раз сюди зайти й випити, доведеться
прогулятися.
– Ну й прогуляюся! – крикнув Г’ю. Його голос звучав наче в
ображеної дитини на межі істерики.
Він почовгав залом, опустивши голову й щосили стиснувши
кулаки. Чекав, що хтось засміється. Майже сподівався на це. Тоді він
наведе тут порядок, і пішла та робота нахуй. Проте всі мовчали, окрім
Ріби Макінтайр, яка щось там скиглила про Алабаму.
– Ключі зможеш забрати завтра! – гукнув йому в спину Генрі.
Г’ю не відповів. Доклавши немислимих зусиль, він стримався, щоб
дорогою не пробити потертим жовтим робочим чоботом довбану «рок-
олу» Генрі Бофорта. Тоді, не піднімаючи голови, він зник у темряві.
6
Тепер мряка перетворилася на реальну мжицю, і Г’ю припускав,
що та перейде у звичний рясний дощ, доки він дійде додому. Така вже
його фортуна. Він незворушно йшов уперед, ноги вже так сильно не
запліталися (свіже повітря його трохи витверезило), очі невгавно
бігали з боку в бік. Спокою на душі не було, а ще дуже хотілося, щоб
на дорозі хтось трапився й нахамив йому. Навіть дещиця хамства
згодилася б. Він ненароком згадав дітвака, що вчора вдень вискочив
йому перед машиною, і похмуро замріявся, як би збив того шмаркача,
розмазавши по вулиці. Це не була б його провина, у жодному разі. У
його часи діти хоч дивилися, де йдуть.
Він пройшов повз вільну ділянку, де колись стояв «Емпоріум
Ґалоріум», до того як згорів, «Шито-крито», магазин інструментів…
і зрештою підійшов до «Необхідних речей». Зиркнув на вітрину,
повернув погляд знову на Мейн-стріт (лишилося півтори милі, і,
можливо, він таки уникне дощу, поки той ще не почав добряче сипати),
аж раптом зупинився.
Ноги вже провели його повз нову крамницю, тож довелося
повернутися. Над вітриною горіло єдине світло, м’яко осяваючи три
предмети. Світло також лилося йому на обличчя й фантастичним
чином трансформувало його. Зненацька Г’ю набув вигляду змученого
хлопчика, який не спить, хоча вже давно пора. Маленького хлопчика,
який побачив, що хоче на Різдво – що мусить отримати на Різдво, бо,
несподівано, більше нічого на цілім божім світі йому не хочеться.
Обабіч центрального предмета на вітрині стояли дві жолобчасті вази (з
улюбленого карнавального скла Нетті Кобб, хоча Г’ю про це не знав,
та й не хотів знати).
То був лисячий хвостик.
Раптом знову настав 1955 рік, він щойно отримав водійські права
і їхав на гру чемпіонату серед школярів західного Мейну – Касл-Рок
проти Ґрінспарка – татовим «фордом» 53-го року з відкидним дахом.
То був химерно теплий листопадовий день, настільки теплий, щоб
зняти той старий дах і накрити його брезентом (особливо якщо ви
купка гарячих дітлахів, готових і охочих здіймати кіпіш), і в машині їх
було шестеро. Пітер Дойон прихопив флягу віскі «Лоґ Кебін», по радіо
співав Перрі Комо, Г’ю Пріст сидів за білим кермом, а в повітрі
тріпотів прикріплений до антени довгий пишний лисячий хвіст, точно
такий же, як зараз лежить на вітрині.
Г’ю згадав, як майорів той хвіст, як він, споглядаючи його, думав,
що коли матиме власний кабріолет, то й хвіст такий також матиме.
Він згадав, як відмовився від фляги, коли дійшла його черга. Він за
кермом, а за кермом не п’єш, бо відповідальний за життя інших. А
також згадав іще одну річ: упевненість, що він проживає найкращу
годину найкращого дня свого життя.
Спогад був несподіваним і дещо болісним через свою чистоту й
повну сенсорність пам’яті – димний аромат паленого листя, миготіння
листопадового сонця на світловідбивачах відбійника, – і тепер,
задивившись на лисячий хвіст на вітрині «Необхідних речей», він
збагнув, що то й був найкращий день його життя, один з останніх до
того, як бухло міцно засмоктало його у свою гумову пластичну
трясовину, зробивши з нього дивну версію царя Мідаса: усе, чого він
відтоді торкається, обертається гімном.
Раптом Г’ю подумав: «Я можу змінитися».
Ця думка мала власну захопливу чіткість.
«Я можу почати спочатку».
Чи таке можливо?
«Так, думаю, можливо. Я можу купити той хвіст і причепити на
антену свого “б’юїка”».
Усі, звісно, сміятимуться. Мужики з мене сміятимуться.
«Які мужики? Генрі Бофорт? Той малий нікчема Боббі Дуґас? І що?
Нахуй пішли. Купи собі той хвіст, причепи до антени і їдь…»
Їхати куди?
«Ну, як щодо четвергових зустрічей “Анонімних алкоголіків”
у Ґрінспарку для початку?»
На мить ця можливість ошелешила й розпалила його, так само як
довгострокового в’язня могло б ошелешити й розпалити видиво ключа,
що його в замку залишив недбалий наглядач. На мить він навіть
побачив, як це відбувається: як він отримує спершу білий, тоді
червоний, тоді синій жетони, не п’є день за днем, місяць за місяцем.
Більше жодного «Захмеленого тигра». Шкода. Але також жодних
платіжних днів у страху знайти в конверті разом із чеком повідомлення
про звільнення.
У ту мить, стоячи й витріщаючись на лисячий хвіст на вітрині
«Необхідних речей», Г’ю бачив майбутнє. Уперше за багато років він
бачив майбутнє, і той чудовий помаранчевий лисячий хвіст із білим
кінчиком проносився ним, ніби бойова хоругва.
Тоді знову з хрускотом увірвалася реальність, і пахла вона дощем
та вологим брудним одягом. Ніякого у нього хвоста не буде, ніяких
зустрічей АА, ніяких жетонів, ніякого майбутнього. Йому п’ятдесят
один, бляха, рік, а у п’ятдесят один ти вже застарий для мрій про
майбутнє. У п’ятдесят один потрібно бігти лише задля того, щоб
утекти від лавини власного минулого.
Проте якби то був робочий час, він би все одно спробував. Та,
бляха, точно спробував би. Він би зайшов, здоровий як гаспидяка,
і запитав би, скільки за той лисячий хвіст на вітрині. Але зараз десята
година, на Мейн-стріт усе замкнено, як на поясі вірності крижаної
королеви, і коли він наступного ранку прокинеться з відчуттям, ніби
хтось загнав йому бурульку межи очі, то не згадає зовсім нічого про
той чудовий лисячий хвіст із його жвавим червонястим кольором.
І все одно, він іще на мить затримався, проводячи брудними
зашкарублими пальцями по склу, ніби дитина по вітрині магазину
іграшок. Кутиків губ торкнулася слабка усмішка. Ніжна усмішка, яка
на обличчі Г’ю Пріста здавалася недоречною. А тоді десь угорі по
Касл-В’ю кілька разів запахкала вихлопна труба якогось автомобіля,
різко, наче з дробовика, звуки розірвали дощове повітря, і Г’ю з
переляку повернувся в теперішнє.
«Нахуй. Про що ти, блядь, думаєш?»
Він відвернувся від вітрини й повернув обличчя знову в бік дому –
якщо двокімнатну халупу з присобаченим сараєм можна назвати
домом. Проходячи під навісом, він крадькома глипнув на двері…
і знову зупинився.
Табличка на них, звісно ж, повідомляла: ВІДЧИНЕНО.
Ліленд Ґонт
Замість неї він почепив ту, яку дістав із-за завіси, тоді підійшов до
вітрини, щоб побачити наближення Алана Пенґборна. Той якийсь час
заглядав у вітрину, з-за якої визирав Ґонт, перш ніж підійти до дверей.
Він навіть склав долоні й на кілька секунд притиснувся носом до скла.
Хоча Ґонт стояв просто перед ним, склавши руки, шериф його не
побачив.
Містерові Ґонту одразу не сподобалося обличчя Пенґборна. Хоча
це його й не здивувало. Читав обличчя він навіть краще, ніж
запам’ятовував, і конкретно це промовляло до нього великими й трохи
загрозливими словами.
Вираз обличчя Пенґборна раптом змінився. Очі трохи
розширилися, звеселілий рот звузився до тонкого розрізу. Ґонт відчув
недовгий і цілком нехарактерний напад страху. «Він мене бачить!» –
подумав він, хоча це, звісно, неможливо. Шериф відступив на пів
кроку… а тоді засміявся. Ґонт одразу зрозумів, що сталося, але це ні на
йоту не пом’якшило первинної глибокої неприязні до Пенґборна.
– Забирайтеся звідси, шерифе, – прошепотів він. – Забирайтеся й
дайте мені спокій.
8
Алан довго стояв і дивився на вітрину. Він почав загадуватися,
звідки ж стільки галасу. Учора ввечері, перед тим як вирушити до
Поллі, він побалакав із Розалі Дрейк, і, зі слів тієї, «Необхідні речі» –
це наче новоанглійська відповідь «Тіффані», проте порцеляновий
сервіз на вітрині не виглядав як щось, що кинешся купувати серед
ночі, а опісля ще й похвалятимешся ним у листі матері, – якість рівня
розпродажу вживаних товарів, це в кращому разі. Кілька тарілок
надбиті, по центру однієї пробігала тоненька тріщина.
«Ну що ж, – подумав Алан, – на колір і смак товариш не всяк. Тій
порцеляні, мабуть, сотні років, вона коштує цілий статок, а я просто
надто дурний, що про це не знаю».
Він підніс руки до скла, щоб побачити, що там за вітриною, але не
було на що дивитися – світло вимкнене, місце виглядало безлюдним.
Тоді йому здалося, що за склом промайнула чиясь постать – прозора
дивна постать, яка дивилася на нього з примарним і злісним інтересом.
Він відступив на пів кроку назад, перш ніж усвідомив, що насправді то
було його ж відображення.
Алан трохи посміявся, присоромившись із власної помилки. Він
підійшов до дверей. Жалюзі були опущені, табличка з написаними
рукою словами звисала з пластикової присоски.
ПОЇХАВ У ПОРТЛЕНД ЗА ПАРТІЄЮ ТОВАРУ ПЕРЕПРОШУЮ,
ЩО НЕ ЗАСТАЛИ ЗАХОДЬТЕ ЩЕ
Звісно.
11
Поллі Чалмерз провела полудень тієї суботи, займаючись тим, що
їй здавалось абсолютно дивним: не роблячи взагалі нічого. Сидячи
біля вікна в бостонському кріслі-гойдалці з гнутої деревини, акуратно
склавши на колінах руки, спостерігаючи за поодинокими автівками на
вулиці. Алан потелефонував їй перед тим, як вирушив у патруль,
повідомив, що розминувся з Лілендом Ґонтом, запитав, чи вона добре
почувається і чи їй щось потрібно. Вона відповіла, що почувається
добре і їй нічого не потрібно, дякую. Обидва твердження були
брехнею. Вона взагалі не почувалася добре, і дещо їй було потрібно.
Ліки від артриту стояли першими в списку.
«Ні, Поллі. Тобі треба лише трохи сміливості. Рівно стільки, щоб
підійти до чоловіка, якого кохаєш, і сказати йому: “Алане, я трохи
перекрутила правду, коли розповідала про ті роки, коли мене не було
в Касл-Року, і зовсім збрехала про те, що сталося з моїм сином. Тепер
хочу попросити вибачення й розповісти правду”».
Звучало легко, коли отак відкрито говорити. Ставало важче лише
тоді, коли дивишся в очі чоловікові, якого кохаєш, або коли намагаєшся
знайти ключ, який відімкне твоє серце, не розірвавши його на
скривавлені болючі шматочки.
Біль і брехня, брехня і біль. Здається, її життя останнім часом
крутиться саме навколо цих двох тем.
«Як ти сьогодні, Пол?»
«Добре, Алане. Усе добре».
Насправді Поллі була просто нажахана. Конкретно зараз руки
насправді не дуже й боліли. Вона навіть жадала, щоб боліли, бо біль,
хоч який страшний, усе одно кращий за очікування.
Сьогодні невдовзі після полудня вона відчула тепле пощипування –
майже вібрацію – в долонях. Воно складалося в кільця тепла навколо
кісточок і біля основи великого пальця. Поллі відчувала, як
пощипування поширюється в ложі кожного нігтя маленькими
сталевими дугами, ніби невеселі посмішки. Вона вже двічі таке
відчувала й знала, до чого це призведе. У неї почнеться те, що тітка
Бетті, яка страждала від такого ж артриту, називала пристрітом. «Коли
долоні починає щипати ніби від електрики, я завжди знаю, що час
готуватися до найгіршого», – говорила Бетті, і тепер Поллі готувалася
до свого найгіршого, проте без особливого успіху.
Надворі по вулиці йшли двійко хлопців, перекидаючи один одному
регбійний м’яч. Хлопець праворуч – наймолодший із Лоузів – вирішив
зробити високу передачу. М’яч вискочив йому з пальців і впав Поллі
на газон. Хлопчак пішов за ним, побачив, що вона дивиться з вікна,
і помахав рукою. Поллі у відповідь підняла долоню… і відчула
тьмяний спалах болю, ніби то груба вугільна грань під поривом
заблудлого вітру. Тоді біль зник, і залишилося моторошне
пощипування. Ніби повітря перед запеклою громовою бурею.
Біль прийде тоді, коли мусить. Вона нічого з цим не вдіє. А от
брехня, яку вона розповіла Алану про Келтона… це трохи інше. І,
міркувала вона, річ навіть не в тому, що правда настільки жахлива,
настільки кричуща, настільки приголомшлива… і не в тому, що він
уже підозрює або навіть знає, що ти збрехала. Він знає. Я бачила це в
його обличчі. То чому ж це так важко, Поллі? Чому?
Частково через артрит, припускала вона, а частково через
болегамівні, на які вона налягає дедалі більше, – поєднання цих двох
компонентів має здатність розмивати раціональне мислення,
перетворювати найясніший і найчистіший із правильних кутів зору на
химерно перекошений. Крім того, Алан мав свій біль… і ту
відвертість, з якою він ним поділився. Він виклав його перед нею на
огляд без тіні сумніву.
Його почуття опісля того дивного нещасного випадку, що забрав
життя Енні й Тодда, були бентежні й гидкі, оточені неприємним
(і страшним) вихором негативних емоцій, але він усе одно їх виклав.
Він учинив так, тому що хотів дізнатися, чи знала вона про стан
психіки Енні щось таке, чого не знав він… але також тому, що грати
чесно й відкрито – це просто частина його природи. Поллі боялася, що
він може подумати, коли дізнається, що грати чесно не завжди було
частиною її. Що її серця, як і рук, уже торкалися ранні приморозки.
Поллі нервово засовалася в кріслі.
«Я мушу розповісти йому – рано чи пізно доведеться. І це ніяк не
пояснює, чому так важко. Це ніяк не пояснює, чому я взагалі йому
збрехала. Ну тобто я ж не вбила свого сина…»
Вона зітхнула – пролунало майже як схлип – і посунулася в кріслі.
Пошукала поглядом хлопців із м’ячем, але ті вже зникли. Поллі
відкинулася в кріслі й заплющила очі.
12
Вона була не першою дівчиною, яка завагітніла в результаті нічних
любощів на пізньому побаченні, і не першою, яка грубо посварилася з
батьками й іншими близькими внаслідок цього. Вони хотіли, щоб вона
одружилася з Полом «Дюком» Шігеном, хлопцем, від якого вона
завагітніла. Поллі відповіла, що не вийде за Дюка, навіть якщо він буде
останнім хлопцем на землі. Це була правда, але гордість не дозволяла
їй сказати, що Дюк сам не хоче з нею одружуватися – його найближчий
друг розповів їй, що той уже панічно готується йти на флот, коли йому
виповниться вісімнадцять… що станеться менш ніж за півтора місяця.
– Прояснимо ситуацію, – сказав Ньютон Чалмерз, після чого
спалив останній убогий місток між собою і донькою. – Трахатися з
ним тобі було нормально, а заміж виходити – ні, я правильно розумію?
Тоді вона спробувала втекти з дому, але мама спинила її. Якщо вона
не одружиться з тим хлопцем, говорила Лоррейн Чалмерз спокійним
і солодким голосом розважливості, який у підлітковому віці Поллі ледь
не до сказу доводив, то їм доведеться відправити її до тітки Сари
в Міннесоту. Вона зможе пожити в Сент-Клауді, доки не народиться
дитина, а потім віддати її на всиновлення.
– Я знаю, чому ви хочете, щоб я поїхала, – сказала Поллі. – Через
двоюрідну тітку Евелін? Боїшся, що вона дізнається, що мені тут
вітром надуло, і викреслить тебе з заповіту. Усе через гроші, правда?
Тобі на мене взагалі начхати. Тобі взагалі похуй на м…
Солодкий голос розважливості Лоррейн Чалмерз завжди
приховував опришкуватий характер. Вона також спалила останній
благенький місток між собою і донькою, рвучко заліпивши тій по
зубах.
Тож Поллі втекла. Це було дуже-дуже давно – у липні 1970-го.
Діставшись до Денвера, вона ненадовго припинила тікати й
працювала там, доки не народила дитину в благодійній палаті, яку
пацієнти називали Шприц-парком. Поллі мала твердий намір віддати
дитя на всиновлення, але щось – можливо, просто відчуття, коли
акушерка поклала його їй у руки після пологів, – змусило передумати.
Вона назвала хлопчика Келтон, на честь прадіда по батьковій лінії.
Рішення залишити дитину трохи налякало її, бо вона вважала себе
практичною, розумною дівчиною, і те, що сталося з нею протягом
останнього приблизно року, не змінило цього уявлення. Спочатку
практична, розумна дівчина завагітніла без шлюбу в час, коли
практичні, розумні дівчата просто такого не роблять. Тоді практична,
розумна дівчина втекла з дому й народила дитину в місті, де раніше
ніколи не була й про яке нічого не знала. І, до всього цього, практична,
розумна дівчина вирішила залишити дитину й забрати її з собою в
майбутнє, якого вона ще навіть не бачила, навіть не відчувала.
Принаймні Поллі залишила дитину не комусь на зло чи через
зухвальство. Це на неї повісити не можна. Її здивував прилив любові,
того найпростішого, найсильнішого почуття, що пробачало все.
Вона жила далі. Ні – вони жили далі. Поллі працювала на різних
невільничих роботах, і вони опинилися в Сан-Франциско, де, мабуть,
вона збиралася осісти. На початку літа 1971-го те місто було
своєрідним Шанду[66] для гіпі, горбкуватим наркомагазином, повним
диваків, селюків, гіпаків і гуртів із назвами на кшталт «Мобі Ґрейп»[67]
і «Тертін Флор Елевейтез»[68].
Відповідно до пісні Скотта Маккензі про Сан-Франциско,
популярної в ті роки, літня пора призначена для любовних зібрань[69].
Поллі Чалмерз, яка на той час і близько не була гіпі, якось ті зібрання
пропустила. Будівля, де вони з Келтоном жили, була повна зламаних
поштових скриньок і наркоманів, які носили символи миру на шиях
і часто тримали викидні ножі в потертих брудних мотоциклетних
чоботах. Найчастішими гостями в цьому районі були посильні з судів,
конфіскатори й копи. Багато копів, і в обличчя їх свиньми не називали.
Копи також упустили любовні зібрання, і їх це злило.
Поллі подала документи на соцдопомогу і дізналася, що не жила
в Каліфорнії настільки довго, щоб розраховувати на неї, – зараз, вона
припускала, все по-іншому, але в 1971 році молодій незаміжній матері
було важко зводити кінці з кінцями в Сан-Франциско, як і в будь-якому
іншому місті. Вона подала документи на допомогу для дитини на
утриманні й чекала – сподівалася, – що щось із цього вийде. Келтон не
голодував, на відміну від неї, кощавої, часто голодної й завжди
зляканої молодиці, яку мало хто зі знайомих зараз упізнав би. Спогади
про ті три роки на західному узбережжі, спогади, відкладені на
закапелках розуму, ніби старий одяг на горищі, були викривлені й
гротескні, образи з кошмарів.
І хіба ж не саме через це вона зволікала розповідати Аланові про ті
роки? Хіба вона не хотіла просто приховувати це від нього? Поллі не
єдина постраждала від кошмарних наслідків своїх гордощів, упертої
відмови просити про допомогу і порочної лицемірності тих часів, що
проголошували тріумф вільного кохання й одночасно таврували
незаміжніх жінок із дітьми як створінь, яким не місце в нормальному
суспільстві. Також був Келтон. Келтон був їй родиною, поки вона
зціпивши зуби тягнулася стежкою свого хрестового походу плюгавої
дурепи.
Найстрашніше було те, що її ситуація повільно кращала. Навесні
1972 року Поллі нарешті отримала допомогу від штату, чек допомоги
на утримання дитини пообіцяли на наступний місяць, і вона планувала
переїхати в трохи ліпше житло, коли трапилася пожежа.
Дзвінок надійшов у закусочну, де вона працювала, і Норвілл, кухар
швидких страв, який у ті дні постійно намагався залізти їй у штани, у
снах знову й знову обертався до неї з телефоном. Він повторював одне
й те ж: «Поллі, це поліція. Хочуть з тобою поговорити. Поллі, це
поліція. Хочуть з тобою поговорити».
Вони дійсно хотіли з нею поговорити, оскільки винесли з
задимленого третього поверху її будинку тіла молодої жінки й
маленької дитини. Обидва згоріли до невпізнаваності. Вони знали
особу дитини. Якби Поллі не була на роботі, вони б знали й особу
жінки також.
Протягом трьох місяців після смерті Келтона Поллі продовжувала
працювати. Самотність була настільки напружена, що вона ледь не
дуріла; настільки глибока й повна, що Поллі навіть не усвідомлювала,
як сильно страждає. Зрештою вона написала листа додому,
розповідаючи матері з батьком лише, що вона в Сан-Франциско, що
народила хлопчика і хлопчика більше з нею немає. Більше деталей
вона не дала б, навіть якби їй розпеченими кочергами погрожували.
Повернутися додому не належало до її планів, принаймні свідомих, але
їй почало здаватися: якщо вона не поновить якісь зі старих зв’язків,
цінна частина її душі почне дюйм за дюймом помирати, ніби сильне
дерево, якщо його довго не підливати, помирає від гілок досередини.
Мама одразу відповіла на номер скриньки, який Поллі вказала як
зворотну адресу, благаючи повернутися в Касл-Рок… повернутися
додому. Вона прикріпила до листа платіжне доручення на сімсот
доларів. В орендованій квартирі, яку вона знімала після смерті
Келтона, стало дуже тепло, і, наповнивши свої сумки наполовину,
Поллі спинилася, щоб випити склянку холодної води. Тоді усвідомила,
що вже готується їхати додому просто тому, що мама попросила –
майже помолила – її так вчинити. Вона навіть не встигла обдумати все
це, що майже точно виявилося б помилкою. Саме така поведінка, «не
знаючи броду, не лізь у воду», а не зіщулений пісюнчик Дюка Шігена з
самого початку загнала її в проблему.
Тож вона сіла на своє вузьке ліжко для самотньої жінки й подумала
про це. Міркувала довго й ретельно. Зрештою скасувала платіжне
доручення й написала матері листа. Він був коротшим, ніж сторінка,
але написання зайняло в неї понад чотири години.
«Я хочу повернутися або принаймні перевірити, підійде мені це чи
ні, але не хочу діставати всі ті старі кістки й починати знову їх
гризти, – написала вона. – Я не знаю, чи хочу цього насправді – почати
нове життя на старому місці, – чи це взагалі можливо, але я б
спробувала. Тож у мене ідея: побудьмо якийсь час подругами по
листуванню, ми з тобою, ну і з татом. Я виявила, що злитися та
ображатися на папері важче, тому пропоную якийсь час
поспілкуватися так, перш ніж поговоримо особисто».
Так вони проспілкувалися майже пів року, а тоді одного дня в січні
1973 року містер і місіс Чалмерзи з’явилися перед її дверима з
сумками. Вони зареєструвалися в готелі «Марк Гопкінс», як самі
сказали, і не збираються повертатися в Касл-Рок без неї.
Поллі це обдумала, відчуваючи цілу географію емоцій: гнів від
того, якими ж владними вони можуть бути, пригнічену приємність від
милої й радше наївної владності, паніку, що відповіді на запитання,
яких вона так довго уникала в листах, зараз у неї дотиснуть.
Вона пообіцяла сходити з ними на вечерю, більше нічого – інші
рішення мусять почекати. Батько сказав, що забронював кімнату
в «Марку Гопкінсі» лише на одну ніч.
– Тоді вам краще продовжити бронювання, – відповіла Поллі.
Вона хотіла поговорити з ними якомога більше, перш ніж прийняти
якесь остаточне рішення, – провести інтимнішу форму перевірки, ніж
листи. Але той вечір був єдиний, який їм вдалося провести разом. Того
вечора вона востаннє бачила батька здоровим і міцним, і його вона
провела здебільшого чорно люта на цього чоловіка.
Старі суперечки, яких у листуванні так легко уникати, знову
почалися, ще до того, як було випито аперитивні келихи вина.
Спочатку то були локальні пожежі, але чим більше тато пив, тим
більше вони оберталися на неконтрольовану стіну вогню. Він викресав
іскру словами, мовляв, вони обоє вважають, що Поллі отримала
цінний урок і настав час закопати сокиру війни. Місіс Чалмерз
роздмухала полум’я, докладаючись тим самим прохолодним
солодкавим голосом розважності. «Де дитина, дорогенька? Принаймні
це ти можеш нам сказати. Ти віддала її черницям, я так думаю».
Поллі знала ті голоси й що вони означають ще з часів давнього
минулого. Батько демонстрував потребу заново встановити контроль.
Чого б це не коштувало, контроль має бути. Мама демонструвала
любов і хвилювання єдиним відомим їй способом: вимагаючи
інформації. Обидва голоси, такі знайомі, такі любі й огидні, розпалили
в ній старий шалений гнів.
Вони вийшли з ресторану, не доївши другу страву, а наступного
дня містер і місіс Чалмерзи вилетіли в Мейн одні.
Після трьох місяців паузи листування, з певною часткою вагань,
відновилося. Мама написала першою, перепрошуючи за
катастрофічний вечір. Благання повернутися додому припинилися. Це
здивувало Поллі… і наповнило певну глибоку й заледве
усвідомлювану частину душі тривогою. Їй здалося, що мама нарешті
відмовляється від неї. У таких умовах це було одночасно по-дурному й
егоїстично, але це ні на йоту не змінило тих найпростіших почуттів.
«Думаю, ти сама знаєш, як тобі краще, – писала вона Поллі. – Це
важко прийняти мені й твоєму татові, бо ми досі вважаємо тебе нашою
маленькою дівчинкою. Я думаю, він налякався, коли побачив, яка ти
гарна й така доросла. І не варто його так звинувачувати через те, як він
повівся. Він трохи зле почувався, шлунок знову розходився. Лікарі
кажуть, що проблема лише в жовчному, і як тільки він погодиться на
те, щоб його вирізали, все знову буде добре, але я за нього хвилююся».
Поллі відповіла таким же примирливим тоном. Їй стало легше це
робити тепер, коли вона почала відвідувати заняття в бізнес-школі й на
невизначений термін відклала плани повернутися в Мейн. А тоді, в
кінці 1975-го, отримала телеграму. Та була коротка й брутальна:
«У ТВОГО ТАТА РАК. ВІН ПОМИРАЄ. БУДЬ ЛАСКА,
ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ. ЛЮБЛЮ, МАМА».
Він іще був живий, коли Поллі прибула в лікарню в Бриджтоні, а
голова в неї крутилася від десинхронозу й старих спогадів, що
проступили, як тільки вона побачила усі старі місця. Одна й та ж
зачудована думка не йшла їй із голови на кожному повороті дороги з
портлендського аеропорту до високих пагорбів і низьких гір західного
Мейну: «Востаннє, коли я це бачила, то була дитиною».
Ньютон Чалмерз лежав у приватній палаті, то втрачаючи
свідомість, то повертаючись до тями, трубки стирчали йому з носа, а
різні апарати зібралися в голодне півколо. Він помер через три дні.
Поллі планувала одразу ж повернутися в Каліфорнію – тепер вона
вважала її майже своїм домом, – але через чотири дні після батькового
похорону в матері стався серйозний серцевий напад.
Поллі переїхала в їхній будинок. Вона доглядала маму наступні три
з половиною місяці, і в певний період їй щоночі снився Норвілл, кухар
швидкого приготування у «Вашій улюбленій закусочній». Норвілл раз
за разом повертався до неї уві сні, простягаючи правою рукою
телефон, тією з татуюванням орла й словами «ПОМРУ, АЛЕ
З ЧЕСТЮ» на тильній стороні. «Поллі, це поліція, – говорив
Норвілл. – Хочуть із тобою поговорити. Поллі, це поліція. Хочуть із
тобою поговорити».
Мама вже встала з ліжка, була на ногах і говорила, чи не продати
будинок й переїхати в Каліфорнію з Поллі (чого ніколи б не трапилося,
проте Поллі поблажливо не виводила її з такої омани – на той час вона
була старшою й трохи добрішою), коли її розбив другий серцевий
напад. Тож сталося так, що сирого полудня в березні 1976-го Поллі
стояла на кладовищі «Гоумленд» біля двоюрідної тітки Евелін
і дивилася на труну на підставках біля свіжої могили батька.
Його тіло пролежало всю зиму в склепі «Гоумленда», очікуючи,
доки земля буде готовою, щоб когось у неї ховати. Через гротескний
збіг обставин, який би не дозволив собі вигадати жоден достойний
письменник, поховання чоловіка відбулося за день до смерті дружини.
Дерен зверху останнього житла Ньютона Чалмерза ще не замінили.
Земля була ще сирою, й могила мала непристойно голий вигляд. Поллі
переводила погляд між труною матері і могилою батька. «Так, наче
мама просто чекала, доки його належним чином поховають», –
подумала вона.
Коли коротка заупокійна служба закінчилася, тітка Евві покликала
її вбік. Остання родичка Поллі стояла біля катафалка компанії «Гей-
енд-Пібоді», худа жінка-палиця, одягнена в чорне чоловіче пальто
і химерно радісні червоні гумаки, а в кутику рота в неї стирчала
цигарка «Герберт Тарейтон». Вона запалила дерев’яний сірник об
ніготь, коли Поллі підійшла, і піднесла полум’я до цигарки. Тітка
глибоко затягнулася, тоді вибухикала дим у холодне осіннє повітря.
Костур (звичайна ясенева палиця, мине ще три роки, коли їй вручать
костур «Бостон Пост» як найстарішій жительці міста[70]) стояв їй між
ніг.
Тепер, сидячи в бостонському кріслі-гойдалці, яке та стара пані, без
сумніву, схвалила б, Поллі підрахувала, що тієї весни тітці Евві було
вісімдесят вісім. Вісімдесят вісім, і вона все одно курила, як паротяг, –
хоча вона не особливо відрізнялася від того, як її Поллі пам’ятала ще
дівчинкою, коли сподівалася на якісь солодощі за пенні зі, здавалося,
бездонних запасів, які тітка Евві тримала у кишені фартуха. Багато
речей змінилося в Касл-Року за роки, поки її не було, проте не тітка
Евві.
– Ну що ж, скінчилося, – прохрипіла їй тітка Евві цигарковим
голосом. – Вони в землі, Поллі. Мама, тато, обоє.
Тоді Поллі розплакалася згорьованим потоком сліз. Спочатку
подумала, що тітка Евві спробує її заспокоїти, і шкіра вже зморщилася
в очікуванні дотику старої – не хотілося, щоб її заспокоювали.
Хвилюватися не варто було. Евелін Чалмерз ніколи не була з тих
жінок, які вірять у заспокоєння розбитих горем людей. Пізніше Поллі
думала, що, можливо, для неї саме поняття заспокоєння було ілюзією.
У будь-якому разі, вона так і стояла там, із костуром між червоних
гумаків, курила й чекала, доки сльози Поллі перетворяться на
схлипування й доки вона не візьме себе в руки.
Коли цього вдалося досягти, тітка Евві запитала:
– Твій дітвак – через якого вони так довго ґедзилися – помер, так?
Хоча вона ревниво оберігала цю таємницю від усіх, Поллі
усвідомила, що киває.
– Його звали Келтон.
– Гарненьке ім’я, – прокоментувала тітка Евві. Вона затягнулася й
повільно видихнула дим із рота, після чого втягнула його знову носом
– Лоррейн Чалмерз називала це «подвійним насосом», морщачи ніс від
огиди, коли це промовляла. – Я зразу зрозуміла, зразу як ти перше
зайшла до мене, як повернулася. По очах бачила.
– Була пожежа, – сказала Поллі, дивлячись на неї знизу вгору. Вона
мала хустинку, але та була надто мокра, зовсім негодяща. Поллі
поклала її в кишеню пальта й витерла натомість очі кулаком,
вкручуючи його, ніби маленька дівчинка, що впала з самоката й
розбила коліно. – Мабуть, через жінку, яку я найняла нянею.
– Ая, – кинула тітка Евві. – Але хочеш дізнатися таємницю, Трішо?
Поллі кивнула, злегка всміхнувшись. Насправді її ім’я – Патриція,
але з дитинства всі називали її Поллі. Всі, крім тітки Евві.
– Маленький Келтон умер… але ти – ні. – Тітка Евві викинула
сигарету, а кістлявим пальцем постукала Поллі між грудей, задля
наголосу. – Ти – ні. І що ж ти з цим робитимеш?
Поллі подумала над цим.
– Повернуся в Каліфорнію, – нарешті сказала вона. – Це поки все,
що я знаю.
– Так, і для початку це непогано. Але цього недостатньо.
А тоді тітка Евві сказала дещо дуже схоже на те, що Поллі й сама
скаже через кілька років, коли сходить на вечерю в «Берези» з Аланом
Пенґборном:
– Ти тут не цап-відбувайло, Трішо. З цим ти розібралася?
– Я… я не знаю.
– Значить, не розібралася. Доки це до тебе не дійде, то й не
важитиме, куди ти їдеш чи що робиш. Шансу не буде.
– Якого шансу? – запитала Поллі, збентежившись.
– Твого шансу. Твого шансу прожити своє життя. Просто зараз ти
маєш вигляд людини, якій привиджуються примари. У примар не всі
вірять, а я вірю. Знаєш, хто вони, Трішо?
Вона повільно похитала головою.
– Люди, що не здатні відпустити своє минуле, – пояснила тітка
Евві. – Оце і є примари. А не оці. – Вона махнула рукою на труну, що
стояла на підставках біля непередбачувано свіжої могили. – Мертві
є мертві. Ми їх ховаємо, і так вони й залишаються під землею.
– Я відчуваю…
– Так, – перебила тітка Евві. – Знаю, що відчуваєш. А от вони – ні.
Твоя мама і мій племінник нічого не відчувають. Твій дітвак, що
помер, поки ти була Не Тут, він теж не відчуває. Розумієш мене?
Поллі розуміла. Принаймні трішки.
– Ти правильно кажеш, що не хочеш тут залишатися, Поллі,
принаймні поки що правильно. Повертайся туди, де жила. Або в якесь
нове місце – Солт-Лейк, Гонолулу, Багдад, куди хочеш. То неважливо,
бо рано чи пізно тобі захочеться повернутися сюди. Це я знаю. Це
місце належить тобі, а ти належиш йому. Так написано на кожній рисі
твого обличчя, у тому, як ти ходиш, як говориш, навіть у тому, як
примружуєшся, коли дивишся на когось, кого раніше ніколи не бачила.
Касл-Рок створений для тебе, а ти для нього. Тому поспішати нема
куди. «Іди туди, куди тебе тягне», – як сказано в тій Гарній Книзі. Але
йди туди живою, Трішо. Не будь якоюсь примарою. Якщо
перетворишся на одну з них, можливо, тобі краще сюди не
повертатися. – Літня жінка замислено роззирнулася навколо, крутячи
головою над костуром. – У тому сраному місті й так доста примар, –
сказала вона.
– Спробую, тітко Евві.
– Так, я знаю, що спробуєш. Пробувати – це теж у тебе в крові. –
Тітка Евві уважно роздивилася її. – Ти була гарною дитиною, хоча тобі
ніколи не щастило. Ну що ж, талан – це для дурних. Це все, на що вони
можуть сподіватися, сердеги. Мене вражає, що ти досі гарна, і це
найважливіше. Думаю, ти видряпаєшся. – Тоді різко, майже пихато: –
Я тебе люблю, Трішо Чалмерз. Завжди любила.
– І я вас люблю, тітко Евві.
Тоді обережно, як можуть показувати прихильність лише старі й
молоді, вони обійнялися. Поллі відчула старий аромат саше тітки
Евві – трепет фіалок – і від цього знову розплакалася. Підвівшись,
вона побачила, що тітка Евві нишпорить у кишені пальта. Поллі
очікувала, що вона дістане хустинку, вражено роздумуючи, що
нарешті, після стількох довгих років, побачить, як ця літня жінка
плаче. Але ні. Замість хустинки тітка Евві витягнула загорнутий
льодяник, як у ті дні, коли Поллі Чалмерз була маленькою дівчинкою з
кісками, що звисали спереду її «моряцької» блузки.
– Хочеш цукерку, золотко? – радісно запитала вона.
13
На день почали насуватися сутінки.
Поллі виструнчилася в кріслі, усвідомлюючи, що ледве не заснула.
Вона стукнулася рукою, і її пройняв важкий удар болю, а тоді його
замінило те гаряче щипливе очікування. Буде зле, так. Сьогодні вночі
або завтра буде дійсно дуже зле.
«Не зважай на те, чого не можеш змінити, Поллі. Є як мінімум одна
річ, яку ти можеш змінити, мусиш змінити. Розкажи Аланові правду
про Келтона. Припини ховати того привида в серці».
Але у відповідь заговорив інший голос, лютий, наляканий,
крикливий. Голос гордості, припускала Поллі, саме так, але її
шокували сила й запал, з якими він вимагав, щоб ті старі дні, старе
життя не ексгумували… ні заради Алана, ні заради будь-кого. Найпаче,
коротке життя й страшну смерть її дитини не можна віддавати на
поталу гострим і звивистим язикам міських чуток.
«Що це за дурниці, Трішо? – запитала у неї в голові тітка Евві, яка
померла в такому солідному віці, подвійним насосом утягуючи кохані
“герберти тарейтони” до самого кінця. – Яка різниця, чи дізнається
Алан, як Келтон помер насправді? Яка різниця, якщо кожна стара
пліткарка в місті, від Ленні Партріджа до Міртл Кітон, дізнається про
це? Думаєш, комусь є хоч якесь діло до того, кого тобі там вітром
надуло, тупа ти гуско? Не лести собі – це вже старі новини. Вони
заледве варті другої чашки кави в Нен».
Може, й так… але це був її Келтон, бляха-муха, її. Коли жив і коли
помер, він був її. І сама Поллі також її, не материна, не батькова, не
Дюка Шігена. Вона належала собі. Та перелякана самотня дівчинка,
яка щовечора прала трусики в іржавій кухонній раковині, бо мала їх
лише три пари, та злякана дівчинка, яку завжди очікувала болячка в
кутику губ чи на краю ніздрі, дівчинка, що іноді сиділа біля вікна, яке
виходило на вентиляційну шахту, клала гарячий лоб на руки й
плакала, – та дівчинка належала тільки собі. Спогади про себе й свого
сина разом у темряві ночі, коли вона годувала Келтона з маленької
груді, сама читала Джона Д. Макдональда в м’якій обкладинці, а на
тісних горбатих вулицях міста здіймалися й голосили уривки сирен, –
ті спогади належали їй. Сльози, які вона виплакала, мовчання, які
пережила, довгі туманні дні в закусочній у намаганнях уникнути
заблудлих рук і неслухняних пальців Норвілла Бейтса, сором, з яким
вона зрештою нервово змирилася, незалежність і гідність, за які вона
так відчайдушно й непереконливо боролася… усе те належало їй і не
може належати місту.
«Поллі, питання тут не в тому, що належить місту, сама знаєш.
Питання в тому, що належить Аланові».
Вона хитала головою туди-сюди, сидячи в кріслі-гойдалці, цілком
не усвідомлюючи, що робить жест заперечення. Вона вважала, що
провела забагато безсонних третіх годин ночі і забагато нескінченних
темних ранків, щоб віддати той внутрішній обшир без бою. Зрештою
вона розповість Аланові про все – Поллі й не збиралася тримати повну
правду в таємниці настільки довго, – але час для цього ще не настав.
Звісно ж ні… особливо коли руки натякають, що протягом наступних
кількох днів вона не зможе думати ні про що інше, окрім них.
Задзвонив телефон. Це, мабуть, Алан, телефонує з патруля,
запитати, як вона. Поллі підвелася й підійшла до апарата. Обережно
підняла слухавку, обома руками, з готовністю сказати йому те, що, на її
думку, він хоче чути. Спробував втрутитися голос тітки Евві,
спробував сказати їй, що це погана поведінка, дитяча егоїстична
поведінка чи й навіть якась небезпечніша. Поллі відштовхнула той
голос швидко й різко.
– Алло? – радісно промовила вона. – О, привіт, Алане! Як ти?
Добре.
Поллі трохи послухала, тоді всміхнулася. Якби глянула на
відображення в дзеркалі в коридорі, то побачила б жінку, яка ніби
кричить… але не глянула.
– Добре, Алане. – сказала вона. – У мене все добре.
14
Уже був майже час вирушати на іподром.
Майже.
– Ну, – прошепотів Денфорт Кітон. Піт лився йому по обличчі, ніби
олія. – Давай, давай, давай.
Він сидів скоцюрбившись над «Виграшним квитком» – перед тим
він скинув зі столу все, щоб зробити вільне місце для гри, і більшу
частину дня грався. Почав він із примірника «Історія Блуґрасса. Сорок
років Кентуккського дербі». Прогнав близько двадцяти дербі, даючи
олов’яним коням «Виграшного квитка» клички учасників саме так, як
це описав містер Ґонт. І ті олов’яні коні, що отримали імена
переможців дербі з книжки, прибували до фінішу першими. Так
відбувалося раз за разом. Це вражало – настільки, що настала четверта
година, коли Кітон усвідомив, що весь день проганяв давноминулі
перегони, хоча в нього попереду десять новісіньких, які відбудуться на
льюїстонському іподромі цього ж вечора.
Гроші чекають, доки хтось їх виграє.
Протягом останньої години сьогоднішня льюїстонська «Дейлі
Сан», складена так, щоб було видно список забігів, лежала ліворуч від
дошки «Виграшного квитка». Праворуч – листок паперу, який він
видер із кишенькового блокнота. На листку великими квапливими
літерами Кітонового почерку було накарлюкано:
Була вже п’ята дня, але Денфорт Кітон лише тепер проганяв
останній забіг вечора. Коні скреготіли й пропливали по доріжці. Один
із них на шість корпусів випередив інших і перетнув фінішну лінію
задовго до решти.
Кітон вихопив газету й знову переглянув список забігів. Його
обличчя світилося так яскраво, що він здавався святим.
– Малабар! – прошепотів він і потрусив кулаками в повітрі.
Олівець, затиснутий в одному з них, метнувся й полетів, ніби швацька
голка-втікачка. – Це Малабар! Тридцять до одного! Тридцять до
одного, це як мінімум! Малабар, Господи!
Він кинувся писати на аркуші, шалено відхекуючись. Через п’ять
хвилин після того, як гру «Виграшний квиток» було замкнуто в шафі в
кабінеті, Денфорт Кітон уже був у дорозі на Льюїстон у своєму
«кадиллаку».
Розділ дев’ятий
1
О дев’ятій тридцять ранку неділі Нетті Кобб накинула на себе
пальто й жваво застебнула його. На обличчі в неї було витесано вираз
похмурої рішучості. Вона стояла в себе на кухні. Рейдер сидів на
підлозі, ніби запитуючи, чи вона дійсно збирається цього разу довести
справу до кінця.
– Так, дійсно збираюся, – промовила вона.
Рейдер загупав хвостом по підлозі, ніби підтверджуючи, що він
упевнений: вона на це здатна.
– Я приготувала для Поллі прекрасну лазанью і принесу її їй.
Абажур замкнено в шафі, і я знаю, що його там замкнено, тож мені не
треба повертатися, щоб перевірити, бо я знаю про це в голові. Та
психована полячка не триматиме мене заручницею у власному
будинку. Якщо побачу її на вулиці, такої прочуханки дам! Я її
попереджала!
Вона мусить вийти. Вона мусить і знає про це. Вона не виходила з
дому два дні й почала усвідомлювати, що чим довше відкладає, тим
важче буде це зробити. Чим довше вона сидить у вітальні з опущеними
жалюзі, тим важче буде знову їх підняти. Вона відчувала, як їй у думки
заповзає старий збентежений страх.
Тож сьогодні зранку вона прокинулася на світанку – о п’ятій! –
і приготувала чудову лазанью для Поллі, саме таку, як їй подобається, з
купою шпинату й грибів. Гриби були консервовані, бо вчора ввечері
вона не насмілилася вийти на ринок, проте, на її думку, страва все одно
виявилася непоганою. Тепер лазанья стояла на столі, верх каструлі
вкривала алюмінієва фольга.
Нетті взяла каструлю й рушила через вітальню до дверей.
– Будь гарним хлопчиком, Рейдере. Повернуся за годину. Хіба що
Поллі запропонує каву, тоді трохи запізнюся. Але все буде добре. Мені
нема про що хвилюватися. Я нічого не робила з простирадлами тієї
психованої полячки, а якщо вона до мене чіплятиметься, я їй добрих
чортів здійму.
Рейдер серйозно гавкнув, щоб показати, що він розуміє й вірить їй.
Нетті відчинила двері, визирнула на вулицю, нічого не побачила.
Форд-стріт була безлюдна, як і будь-яка інша вулиця в маленькому
містечку зранку в неділю. Удалечині один церковний дзвін кликав
молитися баптистів преподобного Роуза, а інший зазивав католиків
отця Бріґгема.
Збираючись з усією можливою сміливістю, Нетті ступила на
недільне сонце, поставила каструлю з лазаньєю на сходинку, зачинила
двері, замкнула їх. Тоді ключем провела собі по руці, залишаючи тонку
червону лінію. Схилившись, щоб підняти каструлю, вона подумала:
«Тепер, коли ти пройдеш пів кварталу чи навіть швидше, – почнеш
думати, що насправді не замкнула двері. Але ти замкнула їх. Ти
відклала лазанью, щоб це зробити. І якщо все одно не віритимеш у це,
просто подивися собі на руку й згадай, що дряпнула її своїм ключем…
після того, як тим же ключем замкнула будинок. Запам’ятай це, Нетті,
і, коли почнуть закрадатися сумніви, усе буде гаразд».
То була чудова думка, і дряпнути себе ключем було чудовою ідеєю.
Червоний слід – це щось конкретне, і вперше за останні два дні (та
здебільшого безсонні ночі) Нетті справді відчула себе краще. Вона
спустилася на тротуар, високо тримаючи голову, стиснувши губи так,
що вони аж зникли. Вийшовши на тротуар, озирнулася в обидва боки,
чи немає психованої полячки на маленькому жовтому автомобілі. Якби
побачила, то підійшла би просто до неї й наказала б дати їй спокій.
Проте психованої полячки й сліду не було. Єдиним авто в полі зору був
старий помаранчевий фургон, припаркований далі на вулиці, і він
стояв порожній.
Добре.
Нетті відчалила до будинку Поллі Чалмерз, а коли напали сумніви,
то згадала, що абажур із карнавального скла замкнений, Рейдер його
стереже, а вхідні двері також замкнено. Особливо останнє. Вхідні двері
замкнено, і їй вистачає лише глянути на червоний слід на руці, що
повільно розходився, щоб довести це собі.
Тож Нетті крокувала далі, високо піднявши голову, а коли дійшла
до рогу вулиці, то повернула не озирнувшись.
2
Коли та прибамбашена щезла з виду, Г’ю Пріст всівся за кермо
помаранчевого фургона, який пригнав з автопарку, де нікого не було,
ще о сьомій ранку (він влігся на сидінні, як тільки побачив, що
Психована Нетті виходить із дверей). Перемкнув коробку передач на
нейтральну й дав фургону повільно і безшумно прокотитися по
невеликому схилу до будинку Нетті Кобб.
3
Дверний дзвінок пробудив Поллі з чулого стану, який був не зовсім
сном, а радше сповненим сновидінь наркотичним трансом. Вона сіла
на ліжку й усвідомила, що халат досі на ній. Коли вона його
надягнула? Якусь мить Поллі не могла пригадати, і це її злякало. Тоді
дійшло. Біль, який вона відчувала, настав чітко за графіком, і його
можна було назвати найгострішим артритичним болем у її житті. Біль
пробудив її о п’ятій. Вона сходила в туалет помочитися, тоді
усвідомила, що навіть не зможе відірвати собі квачик туалетного
паперу, щоб промокнутися. Відтак ковтнула таблетку, накинула халат,
сіла в кріслі біля вікна спальні й чекала, доки ліки подіють. У якусь
мить, мабуть, відчула сонливість і лягла спати.
Долоні скидалися на грубі керамічні фігури, пропечені настільки,
що ледь не тріскають. Біль був одночасно гарячий і холодний,
гніздився глибоко в плоті, ніби заплутана мережа отруєних дротів.
Поллі в розпачі підняла руки, ніби в опудала, страшні й
деформовані, а тоді внизу знову дзенькнув дзвінок. Поллі тихо й
розсіяно скрикнула.
Поллі спустилася сходами, тримаючи долоні перед собою, ніби
песик, що сидить і просить смаколика.
– Хто там? – гукнула вона. Голос спросоння був хрипкий, клейкий.
Язик на смак нагадував наповнювач для котячого туалету.
– Це Нетті! – долинув голос із-за дверей. – У тебе все добре, Поллі?
Нетті. Господи Боже, що Нетті тут робить, ще й чорти навкулачки
не билися, зранку неділі?
– Усе добре! – гукнула Поллі у відповідь. – Мені треба вдягнутися!
Відімкни своїм ключем, люба!
Коли вона почула, як ключ Нетті скреготить у замку, Поллі
поквапилася назад у спальню. Вона глипнула на годинник на столику
біля ліжка й побачила, що чорти вже побилися, до того ж іще кілька
годин тому. Прийшла вона зовсім не для того, щоб переодягтися, їй
цілком доречно перебувати при Нетті в халаті. Але їй потрібна
таблетка. Ще ніколи в житті вона не відчувала потребу в таблетці так
гостро, як зараз.
Поллі не знала, наскільки серйозний її стан, доки не спробувала
дістати ліки. Пігулки – капсули, якщо точніше – лежали в маленькій
скляній мисочці на розписаній орнаментами полиці каміна. Їй легко
вдалося запхати руку в миску, а от вихопити хоч одну капсулу –
дзуськи. Пальці були наче щипці якогось механізму, що зовсім
зашкарубів через відсутність мастила.
Вона спробувала ще раз, наполегливіше, зосередивши всю волю на
тому, щоб змусити пальці зімкнутися на желатиновій пігулці. У
нагороду отримала ледь помітний рух і спалах болю. Більше нічого.
Поллі стиха простогнала від болю й роздратування.
– Поллі? – Голос Нетті з підніжжя сходів звучав стурбовано.
Жителі Касл-Рока, можливо, і вважають Нетті розсіяною, але коли
стосувалося мінливостей болячки Поллі, від тієї розсіяності й сліду не
лишалося. Нетті пропрацювала в неї вдома надто довго, щоб її можна
було обманути… і ще вона надто сильно її любить. – Поллі, з тобою
точно все добре?
– Уже спускаюся, дорогенька! – озвалася вона вниз, намагаючись
надати голосу жвавості й веселості. Прибравши руку зі скляної миски
й схиливши над нею голову, вона подумала: «Господи Боже, тільки б
вона зараз не зайшла. Тільки б не побачила мене в такому стані».
Вона опустила обличчя в миску, ніби спраглий собака, й
висолопила язика. Біль, сором, жах і, щонайбільше, темна депресія,
бордово-сірі барви, охопили її. Вона притисла язиком одну капсулу,
доки та не прилипла. Поллі потягнула її собі в рот, тепер не як собака,
а як мурахоїд, що глитає смачну закуску, і проковтнула.
Поки пігулка долала короткий і сутужний шлях по стравоходу,
Поллі знов подумала: «Я б усе віддала, щоб від цього звільнитися. Що
завгодно, будь-що».
4
Г’ю Прістові тепер рідко снилися сни. Останнім часом він не
стільки засинав, скільки непритомнів. Але минулої ночі йому снився
такий сон, що перша кляса. Сон розповів йому все, що треба було
знати, і все, що потрібно робити.
У сні він сидів за кухонним столом, пив пиво й дивився якусь
телевікторину під назвою «Розпродаж століття». Там роздавали те, що
він бачив у тій крамниці, «Необхідні речі». А ще у всіх учасників
кровило з вух і з кутиків очей. А ще вони сміялися, але мали
нажаханий вигляд.
В одну мить його почав кликати якийсь приглушений голос:
– Г’ю! Г’ю! Випусти мене, Г’ю!
Він долинав із шафи. Г’ю підійшов і відчинив її, з готовністю
пришибнути, хто б звідти не виліз. Але нікого не було, лише звична
веремія з черевиків, шарфів, пальт, риболовецьких снастей і його двох
дробовиків.
– Г’ю!
Він підвів голову, бо голос долинав із полиці.
То був лисячий хвіст. Лисячий хвіст балакав. І Г’ю одразу впізнав
той голос. То був голос Ліленда Ґонта. Він дістав хвіст, знову
відкриваючи для себе його м’яку ніжність, текстуру, що трохи
скидалася на шовк, трохи на шерсть, а насправді не була схожа ні на
що, а лише на саму себе.
– Дякую, Г’ю, – сказав лисячий хвіст. – Тут дуже сперте повітря. А
ще ви на тій полиці лишили стару люльку. Реально смердить. Фу!
– Ви хочете в якесь інше місце? – запитав Г’ю. Він відчував себе
якось по-дурному, розмовляючи з лисячим хвостом, навіть уві сні.
– Ні, я вже звикаю. Але я мушу з вами побесідувати. Ви маєте дещо
зробити, пам’ятаєте? Ви пообіцяли.
– Психована Нетті, – погодився він. – Маю розіграти Психовану
Нетті.
– Саме так, – підтвердив лисячий хвіст. – І це треба зробити, як
тільки прокинетеся. Тому слухайте.
Г’ю послухав.
Хвіст розповів йому, що в Нетті нікого не буде вдома, лише пес, але
тепер, коли Г’ю був на місці, він вирішив, що буде розумно постукати.
Так він і вчинив. Зсередини почув, як по дерев’яній підлозі спрожога
клацають кігті, але більше нічого. Він постукав знову, просто задля
безпеки. З іншого боку дверей почувся єдиний суворий гавк.
– Рейдер? – запитав Г’ю. Лисячий хвіст розповів, що саме так звуть
собаку. Г’ю подумав, що це непогане ім’я, навіть якщо його вигадала
звихнена жінка.
Із-за дверей ще раз гавкнув собака, цього разу не так суворо, як
уперше.
Г’ю дістав із нагрудної кишені картатої мисливської куртки кільце
з ключами й роздивився його. Та зв’язка в нього вже давно, і він уже й
не пригадував, що робить той чи інший ключ. Але чотири з них були
відмичками, які можна легко відрізнити за довгими вістрями, і саме ці
йому й були потрібні.
Г’ю ще трохи роззирнувся, побачив, що на вулиці ні душі, як і тоді,
коли він приїхав, і почав пробувати один ключ за іншим.
5
Коли Нетті побачила бліде запухле обличчя й вимучені очі Поллі,
то власні страхи, що дорогою сюди гризли її гострими зубами
гризунів, забулися. Їй навіть не довелося дивитися на долоні Поллі, які
досі трималися на рівні талії (боліло немилосердно, якщо опустити їх
висіти), щоб зрозуміти, як вона почувається.
Лазанья безцеремонно приземлилася на стіл біля підніжжя сходів.
Якби каструля полетіла на підлогу, Нетті й оком не моргнула б.
Нервова жінка, яку Касл-Рок звик бачити на своїх вулицях, жінка, що
мала вигляд, наче вона крадеться геть від якоїсь огидної витівки, навіть
якщо просто йде на пошту, – тут цієї жінки не було. Тут була інша
Нетті. Нетті Поллі Чалмерз.
– Ходімо, – скомандувала вона. – У вітальню. Я принесу
терморукавички.
– Нетті, у мене все добре, – ледве вимовила Поллі. – Щойно
прийняла таблетку, за кілька хвилин точно…
Але Нетті вже підхопила її рукою й повела у вітальню.
– Що сталося? Ти на них заснула напевно, так?
– Ні, це мене би пробудило. Просто… – Поллі засміялася. Сміх був
слабкий, здавлений. – …це просто біль. Я знала, що сьогодні буде зле,
але навіть не уявляла наскільки. А терморукавички не допомагають.
– Іноді допомагають. Сама знаєш, що іноді допомагають. Тепер
просто посидь.
Тон Нетті був безапеляційний. Вона не відступила від Поллі, доки
та не всілася в м’якому кріслі. Тоді рушила у ванну кімнату внизу, щоб
узяти терморукавички. Поллі перестала ними користуватися ще рік
тому, але Нетті ставилася до них із глибокою, ледь не забобонною
шанобливістю. Алан якось назвав їх Неттіною версією курячого
бульйону, і вони вдвох посміялися.
Поллі сиділа на кріслі, руки лежали на бильцях, ніби колоди
викинутого на берег сплавного лісу, а сама вона з пожаданням
дивилася на диван, на якому вони з Аланом кохались у п’ятницю. Тоді
руки аніскілечки не боліли, і, здавалося, то було тисячу років тому.
Вона подумала, що задоволення, яким би глибоким не було, насправді
примарна, ефемерна річ. Можливо, любов і крутить планетою, але
Поллі була переконана, що всесвіт на гігантській скляній осі крутять
лементи важко поранених і серйозно хворих.
«Дурний ти диван, – подумала вона. – Дурний порожній диван, яка
з тебе зараз користь?»
Нетті повернулася з терморукавичками. Вони були схожі на підбиті
ватою горнешники, об’єднані ізольованим електричним дротом. З лівої
тягнувся шнур із вилкою. Поллі колись була побачила рекламу цих
рукавиць у «Ґуд Хаускіпінг»[71], хто б міг подумати. Вона
потелефонувала в Національний фонд боротьби з артритом за номером
на 800, де її переконали, що такі рукавиці дійсно в деяких випадках
забезпечують тимчасове полегшення. Коли вона показала рекламу
лікареві Ван Еллену, він додав припис, який до занудства не забувався
от уже два роки: «Ну, гірше не стане».
– Нетті, кажу тобі, за кілька хвилин…
– …тобі стане краще, – закінчила за неї Нетті. – Так, звісно, стане.
І це, можливо, допоможе. Давай руки, Поллі.
Поллі здалася й простягнула долоні. Нетті, тримаючи рукавиці за
кінчики, розправила їх і натягнула на руки з делікатністю сапера, що
накриває пакети з Сі-4 протиосколковим покривалом. Дотик був
ніжний, досвідчений і співчутливий. Поллі не вірила, що рукавиці хоч
якось допоможуть… але очевидна турбота Нетті вже давала ефект.
Нетті взяла вилку, стала на коліна й вставила її в розетку над
плінтусом біля крісла. Рукавиці ледь чутно загули, і шкіру долонь
Поллі обхопили перші завитки сухого тепла.
– Ти надто добра зі мною, – м’яко промовила Поллі. – Знаєш про
це?
– Та не може такого бути, – відповіла Нетті. – Нізащо. – Голос був
трішечки сиплий, а в очах блищала яскрава рідина. – Поллі, я не маю
права вказувати тобі, що робити, але просто не можу більше мовчати.
Ти маєш щось робити з тими своїми руками бідними. Просто мусиш.
Далі так не можна.
– Я знаю, дорогá. Знаю. – Поллі доклала значних зусиль, щоб
перелізти через стіну депресії, що виросла в неї в голові. – Чому ти
прийшла, Нетті? Не для того ж, щоб мені руки погріти, правда?
Нетті просяяла.
– Я приготувала тобі лазанью!
– Правда? Ой, Нетті, та не варто було!
– Ні? А я так не думаю. Я думаю, тобі сьогодні буде не до того, щоб
ще готувати, та й завтра також. Я просто покладу її в холодильник.
– Дякую. Дуже-дуже дякую тобі.
– Я рада, що приготувала її для тебе. Навіть удвічі більше рада, оце
коли бачу тебе зараз. – Нетті підійшла до дверей у коридор й
озирнулася. Промінь сонця впав їй на обличчя, і саме тоді Поллі, якби
біль так сильно її не мучив, могла б помітити, яке в Нетті запале й
виснажене обличчя. – А ти навіть не пробуй рухатися!
Поллі розсміялася, від чого здивувалися обидві.
– Я не можу! Я в пастці!
На кухні відчинилися й зачинилися двері холодильника, коли Нетті
ховала туди лазанью. Тоді вона гукнула:
– Я зварю каву? Хочеш? Можу тобі допомогти з цим.
– Так, – погодилася Поллі, – було б непогано.
Рукавиці гули вже голосніше, вони стали дуже теплі. І то або вони
справді допомогли, або нарешті почала діяти таблетка, як та о п’ятій не
подіяла. «Найпевніше, і те, і те», – подумала Поллі.
– Але якщо тобі треба повернутися, Нетті…
Нетті з’явилася в дверному прорізі. Вона дістала з буфетної фартух
й накинула на себе, а в руці тримала старий мідний кавник. Вона не
користується новою цифровою кавоваркою «Тошіба»… і Поллі мусила
визнати, що кава з Неттіного кавника виходить краща.
– Мені нікуди йти, де було б краще, ніж тут, – відмахнулася Нетті. –
Крім того, будинок замкнутий, і Рейдер на сторожі.
– Не сумніваюся, – сказала Поллі, всміхаючись.
Вона добре знала Рейдера. Він важив добрих двадцять фунтів[72],
і коли будь-хто – чи листоноша, чи вимірювач лічильників, чи
комівояжер – приходив до Нетті, Рейдер перекочувався на спину, щоб
йому чухали живіт.
– Думаю, вона дасть мені спокій врешті-решт, – сказала Нетті. –
Я її попередила. Я її ніде поблизу не бачила, тому, думаю, до неї
нарешті дійшло, що я серйозно.
– Попередила кого? Про що? – запитала Поллі.
Але Нетті вже пішла, а Поллі дійсно була ув’язнена в кріслі в тих
електричних рукавицях. Коли Нетті повернулася, несучи тацю з кавою,
перкодан почав затьмарювати розум, тож Поллі забула про дивну
репліку Нетті… яка аж ніяк не дивувала, бо Нетті озвучувала дивні
ремарки напрочуд часто.
Нетті налила вершків і насипала цукру Поллі в каву, тоді підняла
горнятко, щоб Поллі могла сьорбнути. Вони балакали про те й про се,
і, звісно ж, невдовзі розмова зайшла і про нову крамницю. Нетті знову
розповіла про покупку абажура з карнавального скла, але вже не так
захекано-детально, як Поллі очікувала, зважаючи на таку незвичну
подію в житті Поллі. Але це нагадало їй про дещо інше: записку, яку
містер Ґонт лишив у контейнері з-під торта.
– Ледве не забула – містер Ґонт запросив мене сьогодні зайти.
Сказав, у нього буде дещо, що мене могло б зацікавити.
– Ти ж не підеш, правда? З такими руками?
– Можливо. Мені вже краще – думаю, цього разу рукавиці
спрацювали, принаймні трошки. Та й треба ж мені хоч щось робити. –
Вона глянула на Нетті ледь не благально.
– Ну… напевно. – Раптом Нетті спало дещо на думку. – Знаєш, я
можу зайти туди дорогою додому й запитати його, чи він би сам не
зайшов до тебе!
– Ой, ні, Нетті, це ж зовсім тобі не по дорозі!
– Та лише на квартал-другий збокувати. – Нетті мило й одночасно
хитро скосила очі на Поллі. – Та й, крім того, може, в нього ще щось
красивіше з карнавального скла з’явилося. Грошей на ще якісь
забаганки в мене нема, але ж він про це не знає, та й подивитися ж
нічого не коштує, правда?
– Так, але просити його сюди заходити…
– Я йому поясню, що й до чого, – рішуче сказала Нетті й почала
складати все назад на тацю. – А що, бізнесмени ж часто проводять
демонстрації в клієнтів удома, якщо мають щось варте уваги.
Поллі глянула на неї із замилуванням і любов’ю.
– Знаєш, коли ти тут, то зовсім інакша, Нетті.
Нетті здивовано підняла брови.
– Справді?
– Так.
– Яка інакша?
– У хорошому значенні. Не зважай. Якщо біль не повернеться,
думаю, мені таки захочеться сходити туди по обіді. Але якщо все ж
проходитимеш повз «Необхідні речі»…
– Проходитиму.
Очі Нетті світилися погано прихованим завзяттям. Тепер, коли їй
сяйнула ця думка, вона щосили загорілася нею. Робити щось для Поллі
слугувало тоніком для її нервів, без сумніву.
– …і якщо так станеться, що буде відчинено, дай йому мій
домашній телефон і попроси подзвонити, якщо та річ, яку він би хотів,
щоб я побачила, вже прибула. Зможеш?
– Та сто пудів! – запевнила її Нетті.
Вона підвелася з тацею в руках і понесла її на кухню. Повісила
фартух на гачок у буфетній і повернулась у вітальню, щоб зняти
з Поллі терморукавиці. Пальто вона вже встигла накинути. Поллі ще
раз подякувала їй – і не лише за лазанью. Руки досі страшно боліли,
але тепер біль став терпимим. І вона знову могла рухати пальцями.
– Завжди будь ласка, – відповіла на це Нетті. – І знаєш що? Ти
справді виглядаєш краще. Уже не така бліда. Я аж злякалася, коли
зайшла. Може, ще щось для тебе зробити?
– Та ні, не думаю. – Вона потягнулася й незграбно взяла долоні
Нетті у свої руки, які досі були червоні й дуже теплі від рукавиць. – Я
дуже рада, що ти прийшла, дорога моя.
У рідкісні випадки, коли Нетті всміхалася, вона робила це всім
обличчям. Виглядало так, наче то сонце пробилося через хмари
похмурого ранку.
– Я люблю тебе, Поллі.
Розчулившись, Поллі відповіла:
– І я тебе люблю, Нетті.
Нетті пішла. То було востаннє, коли Поллі бачила її живою.
6
Дверний замок будинку Нетті Кобб був приблизно одного рівня
складності з кришкою коробки цукерок. Перша ж відмичка, якою Г’ю
спробував скористатися, запрацювала після недовгої штовханини й
смиканини. Він відчинив двері.
На підлозі в коридорі сидів невеликий песик, жовтий із маленькою
плямою. Він коротко суворо гавкнув, коли ранкове сонце присвітило
навколо нього, а над ним нависла величезна тінь Г’ю.
– Ти, напевно, Рейдер, – м’яко промовив Г’ю, запихаючи руку в
кишеню.
Собака ще раз гавкнув і одразу перекотився на спину, ліниво
вивернувши всі чотири лапи.
– Ну й гарнюня! – сказав Г’ю.
Короткий хвостик Рейдера загупав по дерев’яній підлозі, мабуть,
на знак згоди. Г’ю зачинив двері й присів біля собаки. Однією рукою
він почухав груди песика праворуч, у тому магічному місці, яке в собак
якось поєднане з правою задньою лапою, від чого та починає
енергійно молотити повітря. Іншою він дістав із кишені швейцарський
армійський ніж.
– Ой, чи ж не красунчик? – заспівав Г’ю. – Красунчик, так?
Він припинив чухати пса й дістав із кишені сорочки аркуш. На
ньому вимученим почерком школяра було виведено послання, яке
йому надиктував лисячий хвіст. Г’ю був сів за кухонний стіл і написав
його ще до того, як одягнувся, щоб нічого не забути.
Телевізор:
ЇБЛЯ З КОНЯМИ
Двері кухні:
КОМПУЛЬСИВНЕ РОЗКИДАННЯ ГРОШИМА
НА ЛЬЮЇСТОНСЬКОМУ ІПОДРОМІ
Двері в гараж:
ПСИХОТИЧНА ПАРАНОЯ НАРКОЛИГИ
– повідомляла вона.
Еверетт уже збирався був повернутися, коли двері відчинилися. На
порозі стояв містер Ґонт, бездоганний і сам трохи вишуканий у
пісочному піджаку з накладками на ліктях і у вугільно-сірих штанах.
– Заходьте, містере Френкель, – запросив він. – Радий вас бачити.
– Ну, я саме їду за місто по роботі й подумав, що зайду ще раз
скажу, наскільки мені подобається люлька. Я завжди саме таку хотів.
Світячись усмішкою, містер Ґонт сказав:
– Я знаю.
– Але я бачу, що у вас зачинено, тому не буду турбувати…
– Для улюблених клієнтів у мене завжди відчинено, містере
Френкель, і ви належите до них. На чільному місці, я б сказав.
Заходьте.
Ґонт простягнув руку. Еверетт ухилився від жесту. Ліленд Ґонт
добродушно засміявся на це й відступив, щоб молодий асистент лікаря
міг увійти.
– Мені справді треба поспішати… – почав був Еверетт, але відчув,
як ноги самі несуть його вперед, у пітьму крамниці, ніби краще
знають, що йому треба.
– Звісно ж треба, – погодився містер Ґонт. – Цілитель має обходити
своїх хворих, знімати кайдани слаботи, що зв’язують тіло і… – його
усмішка, що піднімала брови й зціплювала тісні зуби, виступила на
передній план, – …виганяти демонів, що сковують дух. Я правильно
кажу?
– Думаю, так, – сказав на це Еверетт.
Коли містер Ґонт зачинив двері, його вколола якась тривога. Він
сподівався, що люлька буде на місці. Вдираються ж люди в чужі
автомобілі. Іноді навіть серед білого дня.
– З люлькою все буде гаразд, – заспокоїв містер Ґонт. З кишені він
дістав чистий конверт лише з одним словом: «Пупсику». – Пане
лікарю, ви ж пам’ятаєте, що обіцяли мені організувати невеликий
розіграш?
– Я не лік…
Брови містера Ґонта збилися докупи, від чого Еверетт умить став
ані руш. Він на пів кроку відійшов назад.
– Ви пам’ятаєте чи ні? – різко запитав містер Ґонт. – Краще дайте
мені відповідь швидко, молодий чоловіче: я вже не такий упевнений
стосовно тієї люльки, як мить тому.
– Я пам’ятаю! – вигукнув Еверетт. Голос його був поспішний
і стривожений. – Саллі Реткліфф! Логопедка!
Зібганий центр більш-менш єдиної брови містера Ґонта
розслабився. Разом із ним розслабився й Еверетт Френкель.
– Саме так. І настав час влаштувати цей невеличкий розіграш. Ось.
Він простягнув конверт. Еверетт узяв його, обережно, щоб не
торкатися пальцями містера Ґонта.
– Сьогодні в школі вихідний, але молода міс Реткліфф у себе в
кабінеті, оновлює картотеку, – промовив містер Ґонт. – Знаю, вам на
ферму Бурґмаєрів не по дорозі…
– Звідки ви стільки знаєте? – зачудованим голосом спитав Еверетт.
Містер Ґонт нетерпляче махнув рукою.
– …але ви можете встигнути, якщо заїдете дорогою назад, правда?
– Напевно…
– А оскільки до чужинців у школі, навіть якщо там немає учнів,
ставляться з певною підозрою, можете пояснити свою присутність,
забігши в кабінет шкільної медсестри, чи не так?
– Якщо вона там є, думаю, я можу так зробити, – припустив
Еверетт. – А взагалі так, варто туди зайти, бо…
– …ви досі не забрали записів про вакцинацію, – закінчив за нього
містер Ґонт. – Усе гаразд. Як на те пішло, її там не буде, але ви ж цього
не знаєте, правда? Просто застроміть носа до неї в кабінет і вийдіть.
Але як будете заходити чи виходити, потрібно, щоб ви поклали цей
конверт у машину, яку міс Реткліфф позичила у свого парубка. Я хочу,
щоб ви сховали його під водійське сидіння… але не повністю під
нього. Залиште так, щоб стирчав лише один кутик.
Еверетт чудово знав, хто такий «парубок міс Реткліфф» – шкільний
учитель фізкультури. Якби йому дали можливість вибирати, Еверетт
радше розіграв би Лестера Претта, ніж його наречену. Претт –
жилавий молодий баптист, що завжди носить блакитну футболку й
блакитні спортивні штани, збоку кожної штанини яких тягнеться по
білій смужці. Він із тих чуваків, з пор яких піт та Ісус виділяються в
приблизно однаковій (і значній) кількості. Еверетт не особливо ним
переймався. Він іноді задумувався, чи Лестер уже спав із Саллі – вона
така нічогенька. Подумав, що відповідь, найпевніше, заперечна. Потім
подумав, що коли Лестер піднімає ставку після задовгого облизування
на гойдалці на ґанку, Саллі, мабуть, змушує його присідати на
задньому дворі чи зробити кілька десятків ривків навколо будинку.
– Саллі знову на Преттмобілі?
– Саме так, – відповів містер Ґонт злегка роздратовано. – Лікарю
Френкель, ви вже вдосталь намудрувалися?
– Так, – відповів він.
Правду кажучи, він відчував несподівано глибоке полегшення.
Спершу його трохи хвилював «розіграш», який Ґонт від нього вимагав.
Але він же не просить запхати феєрверк у туфлю якоїсь пані, чи
насипати їй у шоколадне молоко «екс-лаксу»[89], чи щось таке. Що
страшного може статися через якийсь конверт?
Усмішка, сонячна й дивовижна, знову розквітла в містера Ґонта на
обличчі.
– Дуже добре, – сказав він. Підійшов до Еверетта, який із жахом
дивився на те, що містер Ґонт начебто збирається покласти йому руку
на плече.
Еверетт поспіхом позадкував. Таким робом містер Ґонт перевів
його на двері й відчинив їх.
– Насолоджуйтеся люлькою, – сказав він. – Я вже казав вам, що
вона якось належала серові Артуру Конан Дойлеві, творцю великого
Шерлока Голмса?
– Ні! – вигукнув Еверетт Френкель.
– Звісно, не казав, – шкірячись, мовив містер Ґонт. – Це було б
брехнею… а я ніколи не брешу в питаннях бізнесу, лікарю Френкель.
І не забудьте про своє маленьке завдання.
– Не забуду.
– Тоді бажаю вам гарного дня.
– І вам та…
Але Еверет говорив уже в порожнечу. Двері з опущеними жалюзі
зачинилися йому перед носом.
Він трохи потупився на них, тоді повільно повернувся до свого
«плімута». Якби його попросили чітко переповісти, що він казав
містерові Ґонту і що містер Ґонт сказав йому, Евереттові би це вдалося
не дуже добре, бо він погано пригадував. Еверетт почувався, ніби йому
дали нюхнути слабкого анестетика.
Тільки-но всівшись за кермо, Еверетт першим ділом відчинив
бардачок, сховав усередину конверт із написом «Пупсику» і дістав
люльку. Що він пам’ятав, то це те, що містер Ґонт його дражнив, казав,
що якось ця люлька належала Артурові Конан Дойлу. І він майже
повірив йому. Ну й дурниця! Потрібно лише запхати її собі в рот
і закусити зубами мундштук, щоб це зрозуміти. Першим власником
цієї люльки був Герман Герінґ.
Еверетт Френкель завів автомобіль і повільно покотив за місто.
Дорогою на ферму Бурґмаєрів йому довелося лише двічі з’їхати на
узбіччя, щоб насолодитися тим, наскільки люлька його красить.
4
Альберт Джендрон мав свою стоматологічну клініку в Касл-
білдинг, незугарній цегляній будівлі через дорогу від муніципалітету й
присадкуватої цементної коробочки-прихистку для водоканалу округу
Касл. Касл-білдинг кидала тінь на потік Касл і Олов’яний міст ще
з 1924 року, і в ній засідали троє з п’яти окружних адвокатів, один
оптик, один аудіолог, кілька незалежних ріелторів, кредитний
консультант, служба підтримки, що складалася з однієї жінки, та
рамарня. Кілька інших кабінетів у будівлі наразі були вільні.
Альберт, поборник справи церкви Богоматері Тихих Вод ще з часів
старого отця О’Ніла, уже добряче постарів, колись чорне волосся
пошпакувалося, широкі плечі похилилися, як ніколи не хилилися в
молодшому віці. Але він досі чоловік значних розмірів – шість футів
сім дюймів зросту й двісті вісімдесят фунтів ваги, найкремезніший у
місті, якщо не в цілому окрузі.
Він піднявся вузькими сходами на останній, четвертий поверх,
повільно, зупиняючись на сходових майданчиках, щоб перевести
подих, перш ніж продовжити, не забуваючи про сердечні шуми, про які
йому повідомив лікар Ван Еллен. На півдорозі до останнього
майданчика побачив аркуш, приклеєний до панелі з матового скла на
дверях його кабінету, через яке ледь вдалося прочитати «АЛЬБЕРТ
ДЖЕНДРОН, СТОМАТОЛОГ».
Він зміг прочитати привітання на записці ще з п’ятої сходинки
зверху, і серце забилося швидше, хоч і з шумами. Але серцебиття
прискорилося не від напруження. А через лють.
«СЛУХАЙ СЮДИ, ЛАТИННИК СРАНИЙ!» – було написано вгорі
аркуша яскраво-червоним маркером.
Альберт відірвав записку від дверей і швидко прочитав її. Читаючи,
він дихав носом – жорсткими шморгами-видихами, від чого він звучав
ніби бик, що от-от кинеться в бій.
і повісив натомість
ЗАЧИНЕНО У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВЯТКУВАННЯМ ДНЯ КОЛУМБА.
Там були фотографії двох жінок, одна біля одної. Браян упізнав
обох. Одна – Нетті Кобб, яка жила за рогом на Форд-стріт. Мама
говорила, що вона помішана, але Браянові вона завжди здавалася
нормальною. Він кілька разів зупинявся, щоб погладити її песика, коли
вона його вигулювала, і в ті моменти вона особливо не відрізнялася від
усіх. Іншою була Вілма Джерзик.
Він побабрався в пластівцях, але так і не поїв. Коли тато пішов на
роботу, Браян викинув промоклу кукурудзяну юшку у відро для сміття
й піднявся у свою кімнату. Він очікував, що мама каркатиме на нього,
докорятиме, як він так викидає добру їжу, поки в Африці голодують
діти (вона, здається, була переконана, що думка про голодних дітей
якось покращує апетит), але ні. Здається, цього ранку вона загубилась
у власному світі.
Шон, проте, був на місці і, як завжди, продовжував його діймати.
– То що скажеш, Брай? Хочеш у центр? Ну? – Від збудження він
ледь не пританцьовував з однієї ноги на іншу. – Могли б трохи пограти
у відеоігри, може, зайдемо в ту нову крамницю з усілякими приколами
на вітрині…
– Не наближайся до неї! – скрикнув Браян, і молодший брат
відсахнувся від нього, а на обличчі в малого розквіт вираз шоку й
розгубленості.
– Слухай, – продовжив Браян. – Вибач. Але тобі краще не ходити
туди, Шоні. Те місце – повний жах.
У Шона тремтіла нижня губа.
– Кевін Пелкі каже…
– Кому ти будеш вірити? Тому пісюнові чи своєму братові? Ніяке
то не класне місце, Шоне. Воно… – Він облизав губи, а тоді промовив
те, що вважав самою суттю істини: – Воно погане.
– Що з тобою? – запитав Шон. Голос був лютий і на межі плачу. –
Ти всі вихідні як той ханига! І мама теж!
– Я просто погано почуваюся, це все.
– Ну… – замислився Шон. Тоді прояснів. – Може, від відеоігор тобі
стане краще? Брай, ходімо пограємо в «Ейр Рейд»[102]! У них є «Ейр
Рейд»! Там можна сидіти всередині, крутитися в різні боки! Просто
клас!
Якусь мить Браян зважував пропозицію. Ні. Він не міг собі навіть
уявити похід в ігровий клуб, точно не сьогодні, а може, й узагалі
ніколи. Там будуть усі інші діти – треба в черзі вистояти, щоб
побавитися в дійсно класні ігри на кшталт «Ейр Рейду», – а він тепер
не такий, як вони, а може, й на все життя змінився.
Врешті-решт, у нього ж є картка Сенді Коуфекса 1956 року.
І все одно, йому хотілося зробити щось хороше для Шона, для
будь-кого – щось, що компенсує ту жахливу річ, яку він учинив Вілмі
Джерзик. Тож він сказав Шонові, що, може, й захоче пограти у
відеоігри по обіді, але до того часу нехай той візьме собі трохи
четвертаків. Браян витрусив їх із великої пластикової пляшки з-під
коли.
– Йомайо! – вигукнув Шон, округливши очі. – Тут аж вісім…
дев’ять… десять четвертаків! Ти реально по ходу хворий!
– Так, мабуть, так і є. Повеселися, Шоні. І мамі не кажи, бо інакше
вона скаже тобі їх усі назад покласти.
– Вона в себе в кімнаті, вилежується в тих своїх темних окулярах, –
сказав Шон. – Навіть не знає, чи ми живі. – Він замовк, а тоді
продовжив: – Ненавиджу ті окуляри. Вони реально страшні. – Він
уважніше подивився на брата. – Ти справді якось хижо виглядаєш,
Брай.
– Мені недобре, – зізнався Браян. – Мабуть, краще ляжу.
– Ну… я тебе почекаю. Може, тобі покращає. Я собі дивитимусь
мультики на п’ятдесят шостому. Як тобі стане краще, спускайся. –
Шон потрусив четвертаками між складених долонь.
– Так і зроблю, – запевнив його Браян і м’яко зачинив за собою
двері. Молодший брат відійшов.
Але йому й близько не стало краще. Минав час, а він почувався
дедалі
(хмарніше)
гірше. Він думав про містера Ґонта. Думав про Сенді Коуфекса.
Думав про той крикливий заголовок новини: «У КРИВАВІЙ СУТИЧЦІ
В КАСЛ-РОКУ ЗАГИНУЛО ДВОЄ ЖІНОК». Думав про ті фотографії,
знайомі обличчя, що виринають із грудок чорних крапок.
Він майже заснув, аж раптом зі спальні батьків долинув звук
маленького програвача. Мама знову слухає подряпані 45-ки[103] Елвіса.
Вона майже всі вихідні тільки це й робить.
Думки крутилися й носилися в Браяновій голові, ніби клаптики
сміття в циклоні.
КРИВАВА СУТИЧКА.
«Вони казали, що ти елітний… але це брехня…»
Це була дуель.
КРИВАВА: Нетті Кобб, жінка з собакою.
«Ти і кролика не зловиш…»
Коли ведеш справу зі мною, потрібно пам’ятати дві речі.
СУТИЧКА: Вілма Джерзик, жінка з простирадлами.
Містер Ґонт краще знає…
«…і ти не друг мені»[104].
…і з дуеллю не покінчено, доки містер Ґонт не СКАЗАВ, що з нею
покінчено.
Знову й знову ці думки крутилися в голові клубком жаху, провини й
страждань, у ритмі золотих хітів Елвіса Преслі. Опівдні шлунок
Браяна почало крутити й звивати. Він босоніж поквапився в туалет у
кінці коридору, якомога тихіше. Мама не почула. Вона була в себе в
кімнаті, де Елвіс тепер говорив їй, що хоче бути її м’яким ведмедиком.
Повільно крадучись назад у кімнату, Браян, ще більше засмучений,
ніж до того, усвідомив з абсолютно страшною й непереборною
певністю: картка Сенді Коуфекса зникла. Її вкрали вчора вночі, поки
він спав. Він заради неї взяв участь у вбивстві, а тепер картки нема.
Браян побіг, ледь не перечепився на килимі посеред спальні й
дістав свій альбом бейсбольних карток із комода. Погортав сторінки з
такою переляканою швидкістю, що кілька навіть видер із кілець
корінця. Але картка – та сама картка – була на місці: вузьке обличчя
дивилося на нього з-під пластикового покриття на останній сторінці.
На своєму місці, і Браян відчув, як його пройняло величезною хвилею
нещасного полегшення.
Браян витягнув картку з конвертика, підійшов до ліжка й ліг,
тримаючи її в руках. Він не розумів, чи взагалі може її відпустити. Це
все, що він отримав від цього жахіття. Єдина річ. Вона йому більше не
подобається, але вона належить йому. Якби він міг повернути Нетті
Кобб і Вілму Джерзик до життя, спаливши картку, то одразу дістав би
сірники (чи принаймні думав, що так вчинив би), але він не може
повернути їх, і тому думка про те, щоб утратити картку й не отримати
нічого натомість, ніяк не допомагала.
Тож він тримав її в руках, дивився на стелю й слухав приглушені
звуки Елвіса, що саме починав «Дерев’яне серце». Не дивно, що Шон
сказав, як погано він виглядає. Обличчя бліде, очі великі, темні й
апатичні. Та і його серце здавалося дерев’яним, як на те пішло.
Раптом нова, справді страшна думка прорізала темряву в голові з
лячно проворною яскравістю комети: його бачили!
Браян різко виструнчився на ліжку, з жахом дивлячись на себе в
дзеркало на дверях шафи. Яскраво-зелений пеньюар! Яскраво-червона
хустка на бігуді! Місіс Міслабурскі!
«Хлопче, що там діється?»
«Точно не знаю. Здається, містер і місіс Джерзики сваряться».
Браян підвівся з ліжка й підійшов до вікна, частково очікуючи, що
в цю ж хвилину на під’їзну доріжку своїм поліцейським авто заїде
шериф Пенґборн. Не заїхав, проте скоро він буде тут. Бо коли двоє
жінок вбивають одна одну в кривавій сутичці, проводиться слідство.
Місіс Міслабурскі допитають. І вона скаже, що бачила хлопця біля
будинку Джерзиків. І тим хлопцем, скаже вона шерифові, був Браян
Раск.
Унизу почав дзвонити телефон. Мама не підняла слухавку, хоча
мала свій апарат у спальні. Вона й далі підспівувала під музику.
Нарешті він почув, як відповідає Шон.
– Хто говорить?
Браян спокійно мислив: «Він витягне з мене все. Я не вмію
брехати, ще й поліцейському. Я не зміг навіть збрехати місіс Лерý про
те, хто розбив вазу в неї на столі, коли їй тоді довелося піти в
учительську. Він усе витягне з мене, і я потраплю у в’язницю за
вбивство».
Саме тоді Браян Раск уперше замислився про самогубство. Ці
думки були не якісь моторошні, не романтичні. Навпаки, вони були
спокійні, дуже раціональні. Батько в гаражі тримає дробовик, і зараз
дробовик здається цілком логічним варіантом. Відповіддю на всі
запитання.
– Бра-а-яне-е-е! Телефон!
– Я не хочу говорити зі Стеном! – крикнув він у відповідь. – Скажи
йому, нехай подзвонить завтра!
– Це не Стен, – відповів Шон. – Якийсь інший дядько. Дорослий.
Браянове серце вхопила величезна крижана долоня й стиснула. Ось
воно – телефонує шериф Пенґборн.
«Браян? Маю до тебе кілька запитань. Запитання дуже серйозні.
Боюся, якщо ти негайно не підійдеш сюди, щоб відповісти на них,
доведеться заїхати й тебе забрати. Доведеться приїхати на своїй
поліцейській машині. Скоро твоє ім’я буде в газетах, Браяне, а
фотографія – по телебаченні, і всі твої друзі це побачать. Побачать
і мама з татом, і твій молодший братик. А коли показуватимуть
фотографію, ведучий новин казатиме: “Це Браян Раск, співучасник у
вбивстві Вілми Джерзик та Нетті Кобб”».
– Х-хт-хто це? – тихим пискливим голосом запитав він.
– Не знаю! – Шон відірвався від перегляду «Трансформерів», тому
голос звучав роздратовано. – Здається, якийсь Кроуфікс. Щось таке.
Кроуфікс?
Браян стояв у дверному прорізі, у грудях гупало серце. На блідому
обличчі палали дві великі клоунячі плями рожевого кольору. Не
Кроуфікс.
Коуфекс.
Йому потелефонував Сенді Коуфекс. От тільки Браян чудово
розумів, хто це насправді.
На свинцевих ногах він спустився сходами. Слухавка, здавалося,
важить сотень п’ять фунтів.
– Привіт, Браяне, – м’яко привітався містер Ґонт.
– Д-до-добрий день, – відповів Браян тим же тихим писклявим
голосом.
– Не хвилюйся, – сказав містер Ґонт. – Якби місіс Міслабурскі
бачила, як ти кидаєш те каміння, вона б не запитувала, що там діється,
так?
– Звідки ви знаєте? – Браян знову почувався так, ніби от-от виблює.
– Це не має значення. Важливо те, що ти все зробив правильно,
Браяне. Усе саме так, як треба. Ти сказав, що в містера й місіс
Джерзиків нібито сварка. Якщо поліція дістанеться до тебе, вони
думатимуть, що ти чув, як якась людина кидала каміння. Думатимуть,
що ти не побачив її, бо вона була за будинком.
Браян зазирнув через арку в кімнату з телевізором, щоб
упевнитися, що Шон не підслуховує. Ні, він сидить схрестивши ноги
перед телевізором і тримає пачку розігрітого в мікрохвильовці
попкорну.
– Я не вмію брехати! – зашепотів він у телефон. – Мене завжди
ловлять на брехні!
– Не цього разу, – заспокоїв його містер Ґонт. – Цього разу ти
брехатимеш, як справжній чемпіон.
І найстрашніше те, що Браян подумав: містер Ґонт і це краще знає.
2
Поки її старший син розмірковував про самогубство, а тоді
безнадійним тихим шепотом сперечався з містером Ґонтом, Кора Раск
тихенько танцювала в халаті у себе в спальні.
От тільки це не була її спальня.
Коли вона вдягнула окуляри, які їй продав містер Ґонт, то
опинилася в Ґрейсленді[105].
Вона танцювала в розкішних кімнатах, що пахли «пайн-солом»[106]
і різною смажениною, кімнатах, де єдиними звуками були тихий гул
кондиціонерів (у Ґрейсленді відчинялися лише декілька вікон, решта
були закриті намертво, й усі затемнені), шелест її ніг на килимах із
високим ворсом і нав’язливий прохальний голос Елвіса, що співав
«Моє бажання здійснилося». Вона танцювала під величезним
канделябром із французького кришталю в їдальні й проходила повз
легендарних фазанів із вітражного скла. Вона проводила долонями по
дорогих блакитних гардинах із оксамиту. Меблі були провінційного
французького стилю. Стіни – криваво-червоні.
Оточення змінювалося ніби в повільному напливі, як у кіно, і Кора
опинилася в підвальному лігві. На одній стіні висіли роги якоїсь
тварини, а на іншій – колони записів у золотих рамках. З третьої стіни
витріщалися порожні телеекрани. За довгою вигнутою барною стійкою
ховалися полиці, заставлені пляшками «ґаторейду»: помаранчевого,
лаймового, лимонного.
Клацнув автозмінювач її старого портативного грамофона з
фотографією Короля на вініловій накривці. Опустилася ще одна 45-ка.
Елвіс почав «Блакитні Гаваї», і Кора погулагулила[107] в джунглеву
кімнату з похмурими богами Тікі[108], диваном із бильцями-ґарґульями,
дзеркалом, мереживну раму якого всіювали пір’їни з вола живих
фазанів.
Вона танцювала. В окулярах, які купила в «Необхідних речах», що
маскували її очі, вона танцювала. Танцювала в Ґрейсленді, поки син
подався нагору, знову приліг на ліжку, дивився на вузьке обличчя
Сенді Коуфекса й роздумував про алібі й дробовики.
3
Середня школа Касл-Рока – гнітюча купа червоної цегли між
поштою та бібліотекою, пережиток часів, коли місцеві старійшини
вважали, що то не школа, якщо вона не скидається на виправну
колонію. Цю побудували в 1926 році, і вона чудово задовольняла таку
вимогу. Щороку місто дедалі ближче підбиралося до рішення про
побудову нової, зі справжніми вікнами замість амбразур, ігровим
майданчиком, не схожим на тюремний двір, та класними кімнатами, у
яких взимку справді тепло.
Кімната логопедичних занять Саллі Реткліфф була облаштована в
підвалі вже після побудови, затиснута між котельнею та комірчиною,
де зберігалися колони паперових рушників, крейда, підручники
«Джинн енд Компані» та барильця духмяної червоної тирси. В кімнаті
був учительський стіл та шість менших учнівських, тож місця не
вистачало навіть на те, щоб банально розвернутися, проте Саллі все
одно намагалася зробити її якомога веселішою. Вона знала, що
більшості дітей, яких привели на логопедичні заняття – заїкам,
шепелявим, дислексикам, із закладеним носом, – ці заняття здаються
страшними, невеселими. Їх дражнять однолітки й ретельно допитують
батьки. Нема потреби, щоб на додачу ще й середовище було суворе.
Тож із запилених труб на стелі звисало два мобілі, на стінах були
фотографії теле- та рок-зірок, а на дверях – великий плакат із
Ґарфілдом. На бульбашці, що виринала в Ґарфілда з рота, були слова:
«Якщо такий крутий кіт, як я, може так усіх клясти, то й ти зможеш!»
Саллі страшно запізнювалась із заповненням картотеки, хоча
навчальний рік почався лише п’ять тижнів тому. Вона планувала
сьогодні цілий день її оновлювати, але чверть по першій Саллі зібрала
всі картки в оберемок, запхала назад у шафу, захряснула її й замкнула.
Вона сказала собі, що здається так швидко, бо день надто погожий,
щоб проводити його, горбатячись у підвалі, навіть коли котельня не
гуде під вухом, щадячи їй нерви. Проте це було не зовсім правдою.
Вона мала дуже чіткі плани на день.
Саллі хотіла поїхати додому, сісти в кріслі біля вікна, щоб сонце
світило на груди, і помедитувати з магічною дерев’яною скалкою, яку
купила в «Необхідних речах».
Вона дедалі більше переконувалася, що та скалка – справжнє диво,
один із маленьких священних скарбів, які Господь розкидав по всій
землі для вірних Своїх. Коли її тримаєш у руках, відчуття таке, наче
тебе омиває джерельною водою з ковша в спекотний день. Коли її
тримаєш, то ніби їси після голодування. Коли її тримаєш…
Ну, коли її тримаєш, відчуваєш екстаз.
І ще Саллі дещо гризло. Вона сховала скалку в нижню шухляду
комода в спальні, під білизною, і точно замкнула будинок, коли
виходила, але її гризло страшне відчуття, ніби хтось проник усередину
й викрав
(реліквію святу реліквію)
скалку. Саллі знала, що це нелогічно – якому крадієві знадобився б
старий сірий шмат дерева, навіть якби вдалося його знайти? Але якби
крадій раптом торкнувся його… якби ті звуки та образи наповнили
його голову так, як наповнювали її завжди, коли Саллі стискала скалку
у своєму кулачку… тоді…
Тож вона поїде додому. Перевдягнеться в шорти й маєчку та
проведе близько години в тихій
(екзальтації)
медитації, відчуваючи, як підлога під нею перетворюється на
палубу, що повільно носиться туди-сюди, слухатиме, як тварини
мукають, ревуть і бекають, підставлятиме шкіру під промені іншого
сонця, чекатиме магічного моменту – Саллі певна, що він настане,
якщо досить довго тримати скалку, якщо бути дуже-дуже тихою й
дуже-дуже добре молитися, – коли ніс величезного незграбного човна з
глухим скреготом опиниться на верхівці гори. Вона не знала, чому Бог
з усіх вірних світу вирішив благословити саме її цим яскравим
блискучим дивом, але якщо Він уже так учинив, Саллі має на меті
перейнятися цим повністю й безповоротно, наскільки це можливо.
Вона вийшла з бічних дверей і перетнула ігровий майданчик до
стоянки для працівників школи, висока приваблива юнка з темно-
білявим волоссям і довгими ногами. Коли Саллі проходила повз
перукарню на розважливо низьких підборах, зазвичай із сумочкою в
одній руці й Біблією – наповненою релігійними брошурками – в іншій,
то там починалося збіса багато розмов про ті ноги.
«Господи, в тієї жінки ноги аж до підборіддя», – сказав якось Боббі
Дуґас.
«Ти за них не переживай, – відповів Чарлі Фортін. – Твою дупу
вони ніколи не обгорнуть. Вона належить Ісусові й Лестерові Претту.
У такому порядку».
Перукарня вибухнула щирим чоловічим сміхом у день, коли Чарлі
видав цей жарт – просто порвав присутніх. А зовні тим часом ішла
собі своєю дорогою Саллі Реткліфф на щочетвергове вечірнє вивчення
Біблії з преподобним Роузом, не відаючи, не переймаючись, цілком
занурившись у свою радісну невинність і чесноту.
Жодних жартів про ноги Саллі чи будь-що інше Саллі не лунало,
коли у «Голярні» перебував Лестер Претт (а ходив він туди як мінімум
кожні три тижні, щоб підгострювати стерню свого «бобрика»). Для
більшості в місті, які таким переймалися, було очевидно, що він
вважає, ніби Саллі пердить парфумами й сере петуніями, а про такі
речі з чоловіками штибу Лестера не сперечаються. Загалом він досить
приємний чолов’яга, проте в питаннях Бога й Саллі Реткліфф завжди
дотримується цілковитої серйозності. І ще чоловік на кшталт Лестера,
якщо забажає, може висмикнути тобі руки й ноги, а потім запхати їх у
нові, неочікувані місця.
У них із Саллі було кілька палких побачень, але вони ще ніколи не
йшли До Самого Кінця. Лестер зазвичай повертався додому після цих
сеансів у повному замішанні, його мозок розривався від радості, а яйця
– від роздратованої сперми, і він мріяв про ніч, зовсім недалеку, коли
йому не доведеться зупинитися. Він іноді загадувався, чи не втопить її,
коли вони вперше Зроблять Це.
Саллі також очікувала шлюбу й закінчення сексуального
невдоволення… хоча останні кілька днів Лестерові обійми здавалися
їй не настільки важливими. Вона сама з собою сперечалася, чи
розповідати йому про ту дерев’яну скалку зі Святої Землі, яку купила
в «Необхідних речах», скалку з дивом усередині, і зрештою не
розповіла. Звісно, вона ще розповість, дивами потрібно ділитися. Без
сумніву, не ділитися ними – гріх. Але її здивувало (і трохи стривожило)
відчуття ревнивого власництва, що давало про себе знати щоразу, як
вона думала, чи не показати Лестерові скалку й не запропонувати
потримати її.
«Ні! – викрикнув злий дитячий голос, коли вона вперше про це
замислилася. – Ні, вона моя! Вона не буде для нього настільки
важливою, як для мене! Це неможливо!»
Прийде день, коли вона поділиться цією річчю з ним, так само як
розділить із ним своє тіло, але ще не час для обох цих подій.
Цей гарячий жовтневий день належить тільки їй.
На стоянці для працівників було лише кілька автівок, і Лестерів
«мустанг» виділявся як найновіша й найгарніша. У Саллі багато
проблем з її машиною останнім часом – щось постійно ламається в
трансмісії, – але це насправді не проблема. Коли вона сьогодні зранку
подзвонила Лесові й запитала, чи може він знову позичити авто
(щойно вчора вдень вона повернула його після того, як була позичила
на шість днів), він одразу ж погодився її підвезти. Сказав, що назад
пробіжиться, а пізніше збирається пограти тачбол із кількома Своїми
Пацанами. Саллі думала, він би наполягав, щоб вона взяла авто, навіть
якби «мустанг» був потрібен йому, і це здавалося Саллі цілком
правильним. Вона усвідомлювала – невиразно, незосереджено, радше
інтуїтивно, ніж із досвіду, – що Лес крізь вогняні кільця стрибатиме,
якщо вона попросить, і це створювало ланцюг захоплення, який вона
приймала з наївним удоволенням. Лес їй поклоняється, вони обоє
поклоняються Богові, усе так, як і має бути, на віки вічні, амінь.
Вона сіла в «мустанг», і коли потягнулася, щоб покласти сумочку
на приладову панель, око натрапило на щось, що стирчало з-під
пасажирського сидіння. Здається, конверт.
Вона нахилилася, дістала його, роздумуючи, наскільки дивно
надибати таку річ у «мустангу». Лес зазвичай ставиться до свого авто з
такою скрупульозною охайністю, як до самого себе. На конверті було
одне-єдине слово, але від нього Саллі Реткліфф пройняло огидою.
«Пупсику», – було написано трішки скошеним почерком.
Жіночим почерком.
Саллі перевернула конверт. З іншого боку порожньо, і його
запечатано.
– Пупсику? – з сумнівом запитала Саллі, й раптом усвідомила, що
сидить в Лестеровій машині, в якій усі вікна піднято, і пітніє як
скажена. Вона завела двигун, опустила водійське вікно, а тоді
перехилилася через панель, щоб опустити пасажирське вікно. У цю
мить, здалося, вона відчула ледь помітний душок парфуму. Якщо так,
це був не її, вона не користується парфумами чи косметикою. Релігія
навчила її, що це інструменти блудниць. (Та й, крім того, вона їх не
потребує.)
«Це все одно не парфум. Просто останні кущі жимолості, що
ростуть уздовж огорожі майданчика, – ось що ти почула».
– Пупсику? – промовила вона знову, дивлячись на конверт.
Конверт не відповів. Він просто лежав собі самовтішно в неї в
руках. Саллі пробігла по ньому пальцями, тоді спробувала позгинати.
«Усередині аркуш, – подумала вона, – принаймні один, і ще дещо». Те
інше, здавалося, могло бути фотографією.
Вона піднесла конверт до лобового скла, але це нічого не дало.
Сонце з іншого боку. Після коротких роздумів Саллі вийшла з машини
й підняла конверт проти сонця. Розгледіти вдалося лише світлий
прямокутник листа, як їй здалося, і темніший квадратний обрис,
напевно, прикріпленої фотографії від
(Пупсику)
людини, яка надіслала Лесові цей лист.
Тільки, звісно, його не надіслали – принаймні не поштою. Жодної
марки, жодної адреси. Лише те одне тривожне слово. Його не
відкрили, що означає… що? Що людина підкинула лист у Лестерів
«мустанг», поки Саллі працювала над теками?
Можливо. А ще можливо, що лист підкинули вночі або навіть
учора і Лестер його ще не побачив. Урешті-решт, стирчав лише один
куточок, може, він трішки висунувся вперед зі свого місця під
сидінням, коли вона зранку їхала з дому до школи.
– Добрий день, міс Реткліфф! – почувся вигук.
Саллі смикнула конверт униз і сховала його в складках спідниці.
Серце винувато застукало.
То був малий Біллі Марчант, що крокував через ігровий майданчик
зі скейтбордом під рукою. Саллі помахала йому, після чого хутко
залізла назад у машину. Обличчя пашіло. Вона розчервонілася.
Дурниця – ні, божевілля, – проте вона поводилася так, наче Біллі
спіймав її на чомусь, що їй не можна робити.
«Ну а хіба ж ні? Хіба ти не намагалася зазирнути в конверт,
адресований не тобі?»
Тоді вона відчула перші поколювання ревності. Може, лист і є для
неї, багато людей у Касл-Року знають, що протягом цих останніх
кількох тижнів вона користується Лестеровою машиною так само, як
і своєю. І навіть якщо лист і не для неї, для неї є Лестер Претт. Хіба
вона щойно не думала, з твердим приємним удоволенням,
притаманним виключно молодим і гарним християнкам, що він заради
неї крізь вогняні обручі стрибатиме?
(Пупсику).
Цей конверт залишили точно не для неї, у цьому вона була
переконана. У неї немає подруг, які б називали її Золотцем, Сонечком
чи Пупсиком. Його залишили Лестерові. І…
Раптом їй сяйнуло рішення, і вона опустилася на небесно-блакитне
ківшеподібне сидіння, полегшено зітхнувши. Лестер веде уроки
фізкультури в старшій школі Касл-Рока. У нього, звісно, лише хлопці,
але також його щодня бачать і багато дівчат – молодих, чуттєвих.
А Лес – привабливий молодик.
«Якась дівчинка зі школи втюрилася в нього й підкинула записку в
машину. Оце й усе. Вона навіть не насмілилася залишити лист на
панелі приладів, де його одразу було б видно».
– Він не буде проти, якщо я відкрию, – вголос сказала Саллі й
відірвала один край листа рівною стрічкою, яку відправила в
попільничку, де ніколи ще не опинялося жодної цигарки. – Увечері
гарно з цього посміємося.
Вона перевернула конверт, і в долоню випало роздруковане фото
«Кодак». Саллі побачила, що на ньому, і серце на мить стрепенулося.
Тоді хапнула ротом повітря. Яскрава червінь наповнила щоки, долоня
припала до рота, який зморщився в маленьку перелякану літеру «о».
Саллі ніколи не була в «Захмеленому тигрі», тому не знала, що
саме він слугує тлом, проте вона була не зовсім невинна. Вона
надивилася вдосталь телевізора й побувала на достатній кількості
фільмів, щоб розпізнати якийсь бар. На фотографії чоловік і жінка
сиділи за столиком, здається, в кутку (зручному кутку, наполягав
розум) великої кімнати. На столі стояли глечик пива й два
«пілзнерівські» бокали. Навколо й позаду них сиділи інші люди за
іншими столами. Позаду виднівся танцмайданчик.
Чоловік із жінкою цілувалися.
На ній був блискучий светр, що відкривав животик, і спідниця,
здається, з білого льону. Дуже коротка спідниця. Чоловік фамільярно
тримав одну руку в неї на талії. Інша перебувала насправді під її
спідницею й піднімалася дедалі вище. Саллі бачила обриси трусиків.
«От лярва мала», – подумала Саллі з лютим переляком.
Чоловік сидів до фотографа спиною, Саллі бачила лише його
підборіддя й вухо. Але було видно, що він дуже мускулистий і що його
чорняве волосся підстрижене під строгий і короткий «бобрик». На
ньому була блакитна майка – із тих, які вдягають для того, щоб
похизуватися м’язами, – і блакитні спортивні штани з білою смужкою
збоку.
Лестер.
Лестер, досліджує ландшафт під спідницею тієї лярви.
«Ні! – проголосив її розум із панічним запереченням. – Це
неможливо! Лестер не ходить по барах! Він навіть не п’є! І він нізащо
не поцілував би іншу жінку, бо любить мене! Я це знаю, бо…»
– Бо він так каже.
Власний голос, очамрілий і млявий, шокував її ж вуха. Саллі
хотілося зіжмакати фотографію й викинути з автомобіля, але цього не
можна робити – хтось може знайти її, і що ж тоді будуть думати?
Вона знову схилилася над фотографією, роздивляючись її
уважними ревнивими очима.
Голова чоловіка прикривала жіноче обличчя майже повністю, проте
Саллі бачила її брови, кутик одного ока, ліву щоку й лінію щелепи. Що
важливіше, вона бачила, що темне волосся в жінки спадає короткими
космами «шеґ», а лоб устеляє рівна гривка.
У Джуді Ліббі темне волосся. А ще в Джуді Ліббі короткі косма
і лоб устеляє гривка.
Ти помиляєшся. Ні, навіть гірше – ти божевільна. Лес розійшовся
з Джуді, коли вона покинула церкву. А тоді вона поїхала. У Портленд,
чи Бостон, чи ще куди. Це в когось таке збочене й лихе розуміння
жартів. Ти ж знаєш, що Лес нізащо би…
Та чи знає вона? Справді?
Усе її колишнє вдоволення тепер почало насміхатися, і голос, який
Саллі ніколи раніше не чула, раптом заговорив із найглибшої камери
серця: «Довіра невинного – найкорисніший інструмент у руках
брехуна».
Але це не обов’язково Джуді. Це не обов’язково й Лестер. Урешті-
решт, неможливо насправді сказати, хто ці люди, коли вони цілуються,
правда? Неможливо навіть у кіно визначити, якщо приходиш пізніше,
навіть якщо там двоє знаменитостей. Потрібно чекати, щоб вони
закінчили й знову подивилися в камеру.
«Це не кіно, – запевнив її голос. – Це справжнє життя. І якщо це
не вони, то що цей конверт робить у цій машині?»
Тепер її очі втупилися жінці в праву руку, яка легенько тримала
шию
(Лестера)
її хлопця. У неї були довгі доглянуті нігті, нафарбовані якимсь
темним лаком. У Джуді Ліббі такі нігті. Саллі пригадала, що зовсім не
здивувалася, коли Джуді припинила ходити до церкви. Дівчина з
такими нігтями, пригадала вона свої міркування, має на умі набагато
більше всілякого різного, окрім Господа Саваота.
Гаразд, отже це, мабуть, таки Джуді Ліббі. Але це не означає, що з
нею Лестер. Можливо, це такий у неї гиденький спосіб нам
помститися, бо Лестер кинув її, коли зрозумів нарешті, що з неї така ж
християнка, як із Юди Іскаріота. Зрештою, багато чоловіків
стрижуться під «бобрик», та й будь-хто може вдягнути синю майку
і штани з білими спортивними смужками з боків.
А тоді очі натрапили на дещо інше, і серце раптом ніби прошило
свинцевим дробом. У чоловіка на зап’ястку був годинник – цифровий.
Саллі впізнала його, дарма що він не в ідеальному фокусі. Вона не
могла не впізнати – хіба ж не вона сама подарувала його Лестерові на
день народження минулого місяця?
Це може бути збіг, слабко наполягав розум. Це лише «сейко», усе,
що я могла собі дозволити. У будь-кого може бути такий годинник. Але
новий голос пронизливо й безнадійно засміявся. Новий голос хотів
знати, кого це вона дурити зібралася. І це не все. Вона не бачила
долоню в дівчини під спідницею (дякувати Богові за малі блага!), але
могла розгледіти передпліччя, до якого та долоня кріпилася. На ньому
були дві великі родимки, одразу нижче ліктя. Вони були так близько,
що ледь не торкалися, формуючи щось схоже на вісімку.
Скільки разів вона з любов’ю пробігала пальцями по тих родимках,
коли вони з Лестером сиділи на гойданці на веранді? Скільки разів
вона з любов’ю цілувала їх, поки він гладив її груди (сковані у важкий
ліфчик із «Джей Сі Пенні», ретельно відібраний для саме таких
любовних конфліктів на задньому ґанку) і дихав їй у вухо мовою
ніжності та обіцянками незгасимої вірності?
Це Лестер, безумовно. Годинник можна одягнути чи зняти, але
родимки – ні… Їй згадався уривок зі старої пісні диско: «Погані
дівчата… фа-фа… пі-пі…»[109]
– Лярва, лярва, лярва! – засичала вона на фотографію раптовим
злобним півтоном.
Як він міг повернутися до неї? Як?
«Можливо, – промовив голос, – це тому, що вона дозволяє йому
робити речі, яких ти не дозволяєш».
Груди різко здійнялися, шиплячий короткий вдих тривоги
прорвався їй крізь зуби й полинув у горло.
Але вони в барі! Лестер не…
А тоді Саллі зрозуміла, що це вже другорядна річ. Якщо Лестер
бачиться з Джуді, якщо бреше про це, брехня про те, п’є він пиво чи ні,
стає не такою важливою, правда?
Саллі відклала фотографію вбік і тремтячою рукою дістала з
конверта складену записку, що йшла в комплекті. То був один аркуш
звичайного персикового паперу зі слідами від різака. Від нього
долинав якийсь ледь помітний запах, порохняво-солодкий. Саллі
піднесла аркуш до носа і глибоко вдихнула.
– Лярва! – скрикнула вона хрипким стражденним півтоном.
Якби Джуді Ліббі з’явилася перед нею в ту мить, Саллі накинулася
б на неї з нігтями, якими б розважливо короткими вони не були. Їй
хотілося, щоб Джуді була тут. Хотілося, щоб і Лестер також. Нескоро
він знову пограє в тачбол після того, як вона з ним розбереться. Дуже
нескоро.
Саллі розгорнула записку. Та була коротка, слова написані
почерком школярки, що катає долоню по папері, пишучи методом
Палмера.
Коханий Лесе!
Це Феліція сфоткала, коли ми вчора ввечері були в «Тигрі».
Сказала, що може цим нас шантажувати! Але то вона просто
дражниться. Вона віддала фото мені, а я віддаю тобі як сувенір з нашої
ВЕЛИКОЇ НОЧІ. Так СТРАШНО НЕСЛУХНЯНО з твого боку було
запхати долоню мені під спідницю отак «прямо на людях», але я від
цього ТАК ПОТЕКЛА. І ще ти ж ТАКИЙ СИЛЬНИЙ. Чим більше
дивлюся на це, тим більше «течу». Якщо уважно придивишся,
побачиш, що там видно мої труси! Добре, що Феліції не було поруч
тоді, коли я їх не носила!!! Скоро зустрінемось. А тим часом
фотографію цю візьми «на спомин про мене». Я думатиму про тебе
і твою ВЕЛИКУ ШТУКЕНЦІЮ. Краще мені зараз припинити, поки я
настільки не розігрілася, бо доведеться робити ще щось нечемне.
І будь ласка, досить хвилюватися через САМ ЗНАЄШ КОГО. Вона й
так надто занята любовними стосунками з Ісусом, щоб іще за нас
перейматися.
Твоя
Джуді
– повідомляло воно.
Настав час для багнета.
Майра ще раз швиденько роззирнулася, але єдине, що рухалося у
цьому розпашілому від денного сонця світі, була ворона, мабуть, та,
що перед тим каркала. Птаха спустилася на телефонний стовп прямо
з іншого боку під’їзної доріжки й наче спостерігала за жінкою.
Майра витягла багнет, міцно стиснула його обома руками,
нахилилась і до самого руків’я протаранила ним білобоку покришку з
боку водійського сидіння. Голову вона закинула назад, вискалившись
і ніби сахаючись від очікування гучного вибуху, але пролунало лише
раптове бездиханне «хуууууш!» – звук, який може видати якийсь
мужичара після несподіваного удару в живіт. «Т-берд» відчутно просів
на лівий бік. Майра висмикнула багнет, розпанахуючи діру ще більше,
подумки дякуючи, що Чак гострить свої іграшки.
Вирізавши на шині, що швидко випускала повітря, нерівну
усмішку, Майра обійшла до пасажирських дверцят і повторила цю дію.
Їй досі не терпілося повернутися до фотографії, але вона усвідомила,
що все одно рада, що прийшла. Це весело. Від думки про обличчя
Генрі, коли він побачить, що сталося з його дорогоцінним
«тандербердом», у ній прокидалася хіть. Бозна-чому, але Майра
подумала, що, повернувшись нарешті на борт «Лізи-Марі», можливо,
вона й сама покаже Королю кілька нових прийомів.
Майра перемістилася до задніх шин. Багнет різав уже не так легко,
але вона допомагала йому ентузіазмом, енергійно прорізаючи
боковини шин.
Коли з цим було покінчено і всі чотири шини були не просто
проколоті, а розпороті, Майра відійшла на кілька кроків, щоб оцінити
роботу. Вона швидко дихала й стерла піт з лоба швидким маскулінним
жестом. «Тандерберд» Генрі Бофорта тепер просів на добрих шість
дюймів порівняно з тим, коли вона прийшла. Він стояв на ободах із
дорогими радіальними шинами, що розходилися зморщеними
гумовими калюжами. А тоді, хоча її про це й не просили, Майра
вирішила додати останній штрих, найважливіший. Тож протягнула
кінчиком багнета по корпусу автомобіля, розколюючи ретельно
відполіровану поверхню довгою кострубатою подряпиною.
Багнет тихенько й жалібно заскреготів по металу, і Майра перевела
погляд на будинок, раптом упевнена, що Генрі Бофорт почув, жалюзі у
вікні спальні зараз підскочать і він її побачить.
Цього не сталося, але вона знала, що вже час іти. Вона вже й так
тут затрималась, і, крім того, в спальні на неї очікує Король. Майра
поквапилася вниз по доріжці, повертаючи дорогою багнет у піхви
і накидаючи зверху поли Чакової сорочки. Доки вона дісталася
«Захмеленого тигра», повз проїхало лише одне авто, в інший бік –
якщо водій не пожирав її очима у дзеркало заднього огляду, то бачив,
мабуть, лише спину.
Майра сіла у своє авто, висмикнула гумку з волосся, щоб пасма
впали їй навколо обличчя звичним звислим укладом, і рушила в місто.
Кермувала вона однією рукою. Друга мала заняття нижче талії. Майра
забігла в будинок, піднялася сходами, перестрибуючи по дві.
Фотографія лежала на ліжку, де вона її й залишила. Майра скинула
взуття, спустила джинси, взяла фотографію й стрибнула з нею в ліжко.
Тріщини на склі зникли, Король повернув собі молодість і красу.
Те саме можна було сказати про Майру Еванс… принаймні
тимчасово.
7
Срібний дзвіночок над дверима проспівав свою коротку
брязкітливу мелодію.
– Вітаю, місіс Поттер! – радісно озвався Ліленд Ґонт. На листку
біля касового апарата він поставив чергову «пташку». – А я вже був
подумав, що ви не прийдете.
– Я майже передумала, – повідомила Ленор Поттер.
Вона мала засмучений, відсторонений вигляд. Сріблясте волосся,
зазвичай укладене в бездоганну зачіску, тепер було збите в пересічну
ґульку. Комбінація на дюйм визирала з-під крайки дорогої сірої сукні з
саржі, а під очима темніли кола. Самі очі непогамовно стрибали з
одного місця в інше зі злісною, обуреною підозріливістю.
– Ви хотіли глянути на ляльку «Гавді Дуді», чи не так? Здається, ви
мені говорили, що маєте чималу колекцію дитячих пам…
– Мені насправді здається, що сьогодні я не маю змоги дивитися на
такі витончені речі, знаєте, – перебила його Ленор. Вона, дружина
найбагатшого адвоката в Касл-Року, говорила коротким юридичним
тоном. – У мене неймовірно поганий настрій. У мене маджентовий
день. Не просто червоний, а маджентовий!
Містер Ґонт обійшов головну шафку і наблизився до неї зі
стурбованим та співчутливим виразом обличчя.
– Моя дорогенька, що сталося? На вас важко дивитися!
– Ну звичайно що важко дивитися! – гаркнула вона. – Звичний
потік моєї психічної аури було перервано – серйозно перервано!
Замість того щоб бути блакитного кольору, кольору спокою та
безтурботності, уся моя калава стала яскраво-маджентовою! І все
через ту суку, що живе навпроти! Ту шолудиву суку!
Містер Ґонт зробив кілька дивних заспокійливих жестів, якими
ніяк не торкнувся шкіри Ленор Поттер.
– Про яку це ви суку, місіс Поттер? – запитав він, хоча добре знав,
про кого вона.
– Бонсейнт, звісно! Бонсейнт! Про ту гидотну брехуху Стефані
Бонсейнт! Моя аура ще ніколи не була маджентовою, містере Ґонт!
Іноді насичено-рожева, так, або одного разу, коли мене в Оксфорді на
вулиці ледь не збив якийсь п’яний, здається, почервоніла на кілька
хвилин, але вона ніколи не була кольору маджента! Я просто не можу
так жити!
– Звісно ж, – заспокоював її містер Ґонт. – Ніхто від вас цього й не
очікує, дорога моя.
Нарешті він перехопив її погляд. Це було нелегко, зважаючи на те,
як збентежено очі місіс Поттер бігали туди-сюди, але нарешті Ґонтові
це вдалося. І в ту ж мить Ленор Поттер заспокоїлася. Вона відкрила
для себе, що дивитися в очі містерові Ґонту – це майже як заглядати у
власну ауру, коли робиш усі вправи, їси правильну їжу (здебільшого
паростки бобових і тофу) і доглядаєш поверхні своєї калави як мінімум
годиною медитації після прокидання вранці й іще раз перед сном. Його
очі мали колір бляклої ясної блакиті пустельного неба.
– Ходімо, – запропонував він. – Сюди.
Він повів її до короткого ряду з трьох дорогих оксамитових
стільців із високою спинкою, на яких за останній тиждень посиділо
чимало мешканців Касл-Рока. І коли вона сіла, містер Ґонт припросив:
– Розкажіть, у чому річ?
– Вона мене завжди ненавиділа, – сказала Ленор. – Завжди думала,
що її чоловік не піднімається у фірмі так швидко, як їй хочеться, лише
тому, що мій чоловік йому не дає. І що це я його намовляю. Вона –
жінка з дрібним розумом, великим декольте і брудно-сірою аурою. Ну,
ви знаєте, про яких я.
– Звісно, – підтвердив містер Ґонт.
– Але до сьогоднішнього ранку я й не здогадувалася, наскільки
вона мене ненавидить! – Ленор Поттер знову починала розпалюватися
всупереч заспокійливому впливу містера Ґонта. – Я прокинулась, а мої
клумби повністю понищені! Знищені! Усе, що було таким прекрасним
учора, сьогодні вже мертве! Усе, що заспокоювало мою ауру й живило
калаву, все вбито! І все вбила та сука! Та сука БОНСЕЙНТ!
Ленор стиснула кулаки, ховаючи вишукано наманікюрені нігті.
Кулаки застукали по різьблених бильцях крісла.
– Хризантеми, клопогіни, айстри, чорнобривці… та сука прийшла
вночі й повиривала все з корінням! Усюди порозкидала! Ви знаєте, де я
зранку побачила свою декоративну капусту, містере Ґонт?
– Ні, а де? – м’яко запитав він, досі погладжуючи її зовсім близько
над тілом.
Насправді він прекрасно знав, де Ленор Поттер її знайшла, і без
тіні сумніву відав, хто винен у погромі, що знищив її калаву, – Мелісса
Клаттербак. Ленор Поттер не підозрювала дружину заступника
Клаттербака просто тому, що не знала дружину заступника
Клаттербака, так само як і Мелісса не знала Ленор, лише віталася з
нею на вулиці. У діях Мелісси не було злого умислу (окрім звичайного
задоволення, яке отримує будь-яка людина, коли роздирає дуже любе
майно іншої людини, як міркував містер Ґонт). Вона розгромила
клумби Ленор Поттер, своєрідно оплачуючи частину ціни за набір
лімозької порцеляни. Якщо поглянути в саму суть тієї дії, то це
звичайний бізнес. Приємний, безумовно, на думку містера Ґонта, але
хто ж каже, що бізнес завжди має бути обтяжливим?
– Мої квіти на вулиці! – закричала Ленор. – Посеред Касл-В’ю!
Жодної не пропустила! Навіть африканські маргаритки! Усе
понищено! Усе… понищено!
– Ви її бачили?
– Мені й не треба було її бачити! Вона єдина, хто мене ненавидить
настільки, щоб щось таке вчинити. І в клумбах повно слідів від
високих каблуків. Клянуся, та мала нетіпаха носить високі каблуки
навіть у ліжку. Ой, містере Ґонт, – заголосила вона, – щоразу як
заплющую очі, все стає фіолетовим! Що мені робити?
Ґонт якийсь час мовчав. Він просто дивився на неї, тримаючи її очі
поглядом, доки жінка не заспокоїлася й відійшла.
– Стало краще? – врешті запитав він її.
– Так! – відповіла Ленор слабким голосом. – Здається, я знову бачу
блакить…
– Але ви надто засмучені, щоб навіть думати про покупки.
– Так…
– Зважаючи на те, що вчворила вам та сука.
– Так…
– Вона мусить отримати за це.
– Так.
– Якщо вона ще хоч раз щось таке викине, то отримає.
– Так!
– Здається, у мене є саме те, що треба. Сидіть тут, місіс Поттер. Я
повернуся за момент, а ви тим часом подумайте собі про блакить.
– Блакить, – мрійливо повторила вона.
Повернувшись, містер Ґонт уклав Ленор Поттер у долоні один із
самозарядних пістолетів, які Туз привіз із Кембриджа. Той був
повністю заряджений і під променями ламп виблискував масним
синьо-чорним кольором.
Ленор підняла пістолет на рівень очей. Вона дивилася на нього з
глибоким задоволенням і ще глибшим полегшенням.
– Мушу сказати, я б ніколи й нізащо не закликав у кого-небудь
стріляти, – сказав містер Ґонт. – Принаймні якщо для цього немає
справді дуже вагомої причини. Але судячи з вашого голосу, ви можете
мати дуже вагому причину, місіс Поттер. Не квіти – ми ж обоє знаємо,
що це така собі причина. Квіти можна посадити знову. А от ваша
карма… ваша калава… ну, що ж іще по-справжньому є у нас – у всіх
нас? – І він з осудом засміявся.
– Нічого, – погодилася вона і прицілилася пістолетом на стіну. –
Пах. Пах-пах-пах. Це тобі, заздрісна мала гуляща нетіпахо.
Сподіваюся, твій чоловік закінчить збирачем сміття в місті. Саме на це
він і заслуговує. Ви обоє на це заслуговуєте.
– Бачите отой маленький важіль там, місіс Поттер? – показав він їй.
– Так, бачу.
– Це запобіжник. Якщо та сука знову прийде до вас, щоб іще щось
вам попсувати, спочатку треба перемкнути його. Розумієте?
– О так, – голосом сомнамбули промовила Ленор. – Чудово
розумію. Ба-бах.
– Ніхто вас не звинувачуватиме. Урешті-решт, ви ж мусите якось
захищати свою власність. Захищати свою карму. Та істота Бонсейнт
більше не прийде, але якщо таки прийде… – Він багатозначно
подивився на неї.
– Якщо прийде, це буде її останній раз. – Ленор піднесла коротке
дуло пістолета до губ і м’яко поцілувала його.
– А тепер покладіть його в сумочку, – сказав містер Ґонт, – і йдіть
додому. А що, звідки вам знати, раптом вона вже у вас на подвір’ї.
І взагалі, можливо, вона вже навіть у вашому домі.
Від цих слів Ленор стривожилася. Крізь її блакитну ауру почали
плестися й звиватися тонкі зловісні ниточки фіолетового. Вона
підвелася, ховаючи зброю в сумочку. Містер Ґонт відвернувся від неї,
і Ленор одразу закліпала очима.
– Вибачте, але доведеться подивитися на «Гавді Дуді» іншим
разом, містере Ґонт. Думаю, краще піти додому. Звідки мені знати,
можливо, Бонсейнтка вже в мене в дворі, поки я тут. А може, навіть у
мене в домі!
– Це справді лякає, – сказав містер Ґонт.
– Так, але власність – це відповідальність, її треба захищати. Нам
потрібно стати обличчям до цих викликів, містере Ґонт. Скільки я вам
винна за… за…
Але вона не могла чітко пригадати, що він їй продав, хоча була
певна, що скоро дізнається. Ленор невпевнено вказала на сумку.
– Для вас безкоштовно. Це сьогодні особливий товар. Вважайте
це… – його усмішка поширшала, – …безкоштовним подарунком для
ознайомлення.
– Дякую, – промовила Ленор. – Мені вже набагато краще.
– Як завжди, – злегка вклонившись, сказав містер Ґонт, – радий був
вам прислужитися.
8
Норріс Ріджвік не рибалив.
Норріс Ріджвік зазирав у вікно спальні Г’ю Пріста.
Г’ю безладною купою лежав на ліжку і хропів у стелю. На ньому
була лише пара боксерок із плямами від сечі. У великих долонях з
грубими кісточками він тримав сплутаний клубок шерсті. Норріс не
був певен (долоні в Г’ю були величезні, а вікно дуже брудне), але йому
здалося, що то старий, поїдений міллю лисячий хвіст. Але що то таке,
значення не мало. Значення мало те, що Г’ю спить.
Норріс повернувся по газону до місця, де стояло його авто позаду
«б’юїка» Г’ю на під’їзній доріжці. Він відчинив пасажирські дверцята
й зазирнув усередину. На підлозі лежав риболовецький кошик. Вудка
«Бейзен» – на задньому сидінні. Він уже зрозумів, що почувається
краще, безпечніше, коли тримає її біля себе.
Нею Норріс досі не скористався. Правда була проста: він боявся
нею користуватися. Учора він узяв її на озеро Касл, зі всіма снастями й
готовий до справи… а тоді завагався, перш ніж закинути її вперше,
зупинивши її собі над плечем.
Він подумав: «А якщо наживку візьме якась реально велика
рибина? Наприклад, Кіпоть».
Кіпоть – це старий пструг, персонаж риболовецьких легенд Касл-
Рока. Кажуть, що він сягає двох футів у довжину, хитрий як лисиця,
дужий як бик, міцний як дуб. За словами старожителів, щелепа Кіптя
нашпигована гачками риболовів, які його підчепили… але не змогли
втримати.
«А що, як він зламає вудку?»
Звісно, це божевілля – вважати, ніби озерний пструг, навіть такий
великий, як Кіпоть (якщо він справді існує), здатен зламати вудку
«Бейзен», але Норріс припускав, що це можливо… а зважаючи на те,
як до нього останнім часом ставиться фортуна, таке дійсно може
статися. Він уже чув тріск у голові, відчував страждання від картини
переламаної на дві частини вудки – одна лежить на дні човна, а друга
пливе поруч. І якщо вона зламається, то тут уже амба – ти більше
нічого не зможеш із нею вдіяти, окрім як викинути.
Тож він вирішив користуватися старою «зебко». Минулого вечора
риби на вечерю не було… але йому снився містер Ґонт. У сні містер
Ґонт був одягнений у високі гумаки й стару федору з пір’їстими
блешнями, що жваво танцювали навколо крисів. Він сидів у човні з
веслами футів за тридцять углиб озера Касл, поки Норріс стояв на
західному березі перед батьковою старою хатиною, що згоріла десять
років тому. Він стояв і слухав, як містер Ґонт говорить. Той нагадав
Норрісові про обіцянку, і Норріс прокинувся з відчуттям абсолютної
певності: учора він учинив правильно, коли відклав «бейзен» на
користь старої «зебко». «Бейзен» надто гарна, занадто гарна. Було б
злочином ризикувати нею, користуючись.
Тепер Норріс відкрив кошик. Він дістав довгий ніж для патрання
риби і підійшов до «б’юїка» Г’ю.
«Жодна людина не заслуговує та це більше, ніж той п’яний
ханига», – повторив він для себе, але щось усередині не
погоджувалося. Щось усередині говорило, що він вчиняє страшну,
жахливу помилку, від якої може ніколи й не відійти. Він поліцейський,
частина його роботи – заарештовувати людей, які роблять те, що
збирається вчинити він сам. Це вандалізм, чистий вандалізм, а вандали
– погані люди.
«Вибирати вам, Норрісе, – раптом заговорив у нього в голові голос
містера Ґонта. – Це ваша вудочка. І це також ваше Богом дане право
на свободу волі. У вас є вибір. У вас завжди є вибір. Але…»
Голос у голові Норріса Ріджвіка не закінчив. Та це й було б зайвим.
Норріс знав, які будуть наслідки, якщо облишити це. Повернувшись до
машини, він побачить, що його «бейзен» розламана надвоє. Бо в
кожного вибору є наслідки. Бо в Америці ти можеш мати все, що
захочеш, якщо тільки можеш за це заплатити. Якщо не можеш
заплатити або відмовляєшся платити, то завжди залишатимешся
нужденним.
«Крім того, він мені б теж таке вчинив, – роздратовано подумав
Норріс. – І далеко не за таку гарну річ, як мій “бейзен”. За пляшку
“Олд Дюка” і пачку “Лакі Страйка” Г’ю Пріст і матері своїй горлянку б
перерізав».
Тож він відкинув відчуття провини. Коли щось усередині знову
спробувало протестувати, намагалося переконати його все зважити,
перш ніж це робити, подумати, Норріс це придушив. Тоді нахилився й
почав кремсати шини «б’юїка» Г’ю. У процесі роботи ентузіазм
зростав, як і в Майри Еванс. Удовольняючи додаткову спокусу, він
розтрощив фари «б’юїка», і передні, і задні. Скінчив він, запхавши за
двірник лобового скла з водійського боку записку зі словами
Виконавши завдання, Норріс знову підкрався до вікна спальні,
серце важко гупало у вузьких грудях. Г’ю Пріст і досі міцно спав,
пригортаючи той жалюгідний вовняний килимок.
«Кому, заради Бога святого, хотілося б тримати в руках таку брудну
стару мерзоту? – загадався Норріс. – А він стискає так, наче то якийсь
дурний плюшевий ведмедик».
Норріс повернувся до авто. Сів у салон, перемкнувся на
нейтральну й дозволив старому «жукові» безшумно скотитися по
доріжці. Він не заводив двигуна, доки авто не опинилося на дорозі. А
тоді рушив геть якомога швидше. У нього боліла голова. Шлунок
огидно перевертався в животі. А він продовжував твердити собі, що це
не має значення, він почувається добре, він почувається добре, блядь,
він справді почувається добре.
Це не дуже діяло, доки Норріс не потягнувся назад між сидіннями
і стиснув у лівому кулаці гнучку, тонку вудочку. Після цього він
потрохи заспокоївся.
Норріс так тримав її всю дорогу додому.
9
Срібний дзвіночок теленькнув.
У «Необхідні речі» ввійшов Слопі Додд.
– Привіт, Слопі, – озвався містер Ґонт.
– Д-до-до-добрий д-день, м-м-міс-стере Ґ-Ґо…
– Біля мене заїкатися нема потреби, Слопі, – сказав йому містер
Ґонт.
Він підняв долоню, вилкою розчепіривши два пальці, провів ними
в повітрі перед простодушним обличчям Слопі, і той відчув, як щось –
сплутаний вузлуватий клубок у голові – чарівним чином розчинилося.
У нього щелепа відвисла.
– Що ви зі мною зробили? – видихнув він. Слова бездоганно
злетіли з язика, ніби намистинки в низці.
– Один трюк, якого міс Реткліфф була б дуже рада навчитися, –
відповів містер Ґонт. Він усміхнувся і поставив значок біля імені Слопі
у себе на листку. Тоді глянув на великий підлоговий годинник, що
вдоволено відраховував час у кутку. За п’ятнадцять перша. – Як же ти
так швидко пішов зі школи? У когось можуть виникнути підозри?
– Ні. – З обличчя Слопі не сповзав зачудований вираз, і він
намагався опустити погляд на власний рот, ніби міг побачити, як слова
злітають з нього таким безпрецедентно гарним чином. – Я сказав місіс
Девíз, що в мене болить живіт. Вона відправила мене до медсестри. Я
сказав, що мені вже краще, але все одно трохи нудить. Та запитала, чи
зможу я сам дійти додому, а я сказав, що так, нехай мене відпустять. –
Слопі замовк. – Я прийшов, тому що заснув у кімнаті для самостійної
роботи. Мені наснилося, що ви мене кличете.
– Саме так. – Містер Ґонт склав докупи свої химерно рівні пальці
собі під підборіддям і всміхнувся хлопчикові. – Скажи мені: мамі
сподобався той п’ютеровий чайничок, що ти їй купив?
Слопі на щоки набіг рум’янець, від чого вони стали нагадувати
стару цеглину. Він уже почав було щось говорити, а тоді здався й
опустив погляд собі на ноги.
Своїм найм’якішим, найдобрішим голосом містер Ґонт сказав:
– Ти залишив його собі, правда?
Слопі кивнув, не відриваючи погляду від своїх ступень. Він
почувався присоромленим і збентеженим. Найгірше те, що він
відчував жахливу журбу й скорботу: якимсь чудом містерові Ґонту
вдалося розчинити той обридлий, ненависний ґудз у нього в голові…
але що це дає? Тепер він надто соромиться, щоб говорити.
– І навіщо, скажи з ласки своєї, дванадцятирічному хлопчикові
п’ютеровий чайничок?
Чуб Слопі, що кілька секунд тому підстрибував угору й униз, тепер
метлявся з боку на бік, коли він хитав головою. Він не знав, навіщо
дванадцятирічному хлопчикові п’ютеровий чайничок. Знав лише, що
хотів залишити його собі. Він йому сподобався. Дуже… дуже…
сподобався.
– …дотик, – пробурмотів він нарешті.
– Перепрошую? – запитав містер Ґонт, піднімаючи суцільну
хвилясту брову.
– Кажу, мені подобається, який він на дотик!
– Слопі, Слопі, – заговорив містер Ґонт, обходячи касову стійку, –
мені ти це не мусиш пояснювати. Я все знаю про таку особливість, яку
люди називають «гордістю від володіння». Я зробив її наріжним
каменем моєї кар’єри.
Слопі стривожено зіщулився, позадкувавши від містера Ґонта.
– Не чіпайте мене! Будь ласка, не треба!
– Слопі, я не маю жодного наміру торкатися тебе. Так само як не
планую казати, щоб ти віддав чайничок матері. Він твій. Можеш
робити з ним що завгодно. І взагалі, я вітаю твоє рішення залишити
його собі.
– Ви… ви серйозно?
– Так! Авжеж, серйозно! Егоїстичні люди – щасливі люди. Я вірю
в це всім серцем. Але, Слопі…
Слопі підняв голову й перелякано подивився на Ліленда Ґонта крізь
звислу облямівку рудого волосся.
– Прийшов час тобі завершити оплату за нього.
– А! – На обличчі Слопі з’явився вираз повного полегшення. – Це
ви через це хотіли, щоб я прийшов? Я вже думав, що, може…
Але він чи то не міг, чи то не смів завершити сказане. Він не був
упевнений, чого містер Ґонт хоче.
– Так. Пам’ятаєш, з кого обіцяв пожартувати?
– Звичайно. З тренера Претта.
– Правильно. Цей жарт складатиметься з двох частин: тобі треба
дещо десь покласти, а також дещо сказати тренерові Претту. І якщо ти
чітко дотримуватимешся вказівок, чайничок назавжди залишиться
твоїм.
– А можна, щоб я ще так говорив і далі? – бадьоро запитав Слопі. –
Можна, щоб я ще завжди говорив не заїкаючись?
Містер Ґонт із жалем зітхнув.
– На жаль, Слопі, тільки-но ти вийдеш із моєї крамниці, ти станеш
говорити так само, як і до того. Здається, у мене є якийсь пристрій
проти заїкання в асортименті, але…
– Будь ласка! Будь ласка, містере Ґонт! Я все зроблю! Зроблю що
завгодно кому завгодно! Я ненавиджу заїкатися!
– Я тебе розумію, але саме в цьому й проблема, бачиш? У мене
дедалі швидше закінчуються розіграші, які потрібно влаштувати. Моя
бальна книжка, якщо можна так висловитися, майже цілком заповнена.
Тому ти не зміг би мені заплатити.
Слопі довго вагався, перш ніж наважився заговорити знову. Коли
нарешті озвався, голос його був низький і боязкий.
– А ви б не могли… Ну, розумієте, а ви ніколи не… віддаєте якісь
речі просто так, містере Ґонт?
Обличчя Ліленда Ґонта пронизала глибока журба.
– Ой, Слопі! Скільки разів я про це думав, і з таким прагненням! У
мене в серці глибока невикористана криниця милосердя. Але…
– Але?
– Тоді це просто не буде бізнесом, – договорив містер Ґонт. Він
обдарував Слопі жалісливою усмішкою… але очі його блискали так
по-вовчому, що Слопі зробив крок назад. – Ти ж розумієш, правда?
– Е… так! Звичайно!
– І між іншим, – продовжив містер Ґонт, – наступні кілька годин
для мене визначні. Як тільки все почне рухатися, зупинити це буде
важко… але наразі моїм гаслом має бути розважливість. Якщо ти
раптом припиниш заїкатися, це може викликати запитання. А це буде
погано. Шериф уже ставить запитання, які не мав би ставити. – На
секунду обличчя Ґонта потемніло, а тоді знову на передній план
виступила та одночасно огидна й чарівна наполеглива усмішка. – Але я
планую ним зайнятися, Слопі. О так.
– Ви про шерифа Пенґборна?
– Так, про шерифа Пенґборна, саме це я й хочу сказати. – Містер
Ґонт підняв два пальці й знову провів ними вниз перед обличчям Слопі
Додда, від чола до підборіддя. – Але ми про нього не розмовляли, чи
не так?
– Про кого не розмовляли? – подивовано запитав Слопі.
– Саме так.
Сьогодні на Ліленді Ґонті був темно-сірий замшевий жакет, і з
однієї з кишень він дістав чорний шкіряний гаманець. Подав його
Слопі, який обережно взяв його, намагаючись не торкатися пальців
містера Ґонта.
– Ти знаєш, яке авто в тренера Претта, чи не так?
– «Мустанг»? Так, знаю.
– Поклади це в салон. Під пасажирське крісло, щоб лише кінчик
стирчав. Зараз же йди до школи – потрібно зробити це раніше за
останній дзвінок. Зрозуміло?
– Так.
– Тоді почекай, доки він вийде. А коли вийде…
Містер Ґонт продовжив тихим мурчанням, а Слопі підняв до нього
голову, роззявившись, не відриваючи очей, час від часу киваючи.
Через кілька хвилин Слопі Додд вийшов з крамниці із запханим під
сорочку гаманцем Джона Лапойнта.
Розділ шістнадцятий
1
Нетті лежала в простій сірій труні, яку оплатила Поллі Чалмерз.
Алан був попросив її дозволити йому розділити витрати, та вона
відмовилася в простій, але непохитній манері, яку він уже звик
упізнавати, поважати й приймати. Труна лежала на сталевих підпірках
над ділянкою землі поблизу місця поховання родичів Поллі. Купа землі
поруч була вкрита килимом яскраво-зеленої штучної трави, що шалено
виблискувала під гарячим сонячним промінням. Від вигляду тієї
штучної трави Алан завжди здригався. Було в ній щось непристойне,
щось гидке. Вона подобалася йому навіть менше, ніж мода трунарів
спочатку рум’янити мерців, а потім зодягати їх у найкращий одяг, щоб
вони мали такий вигляд, ніби збираються на серйозну бізнес-зустріч
у Бостон, а не на довгий період гниття серед коріння та хробаків.
Преподобний Том Кіллінгворт, методистський священник, який
виголошував проповіді кожні два тижні в «Джуніпер Гілл» і добре знав
Нетті, провів службу на прохання Поллі. Проповідь була коротка, але
тепла, повна згадок про Нетті Кобб, з якою цей чоловік був
знайомий, – жінку, що повільно й хоробро виходила з тіні божевілля;
жінку, що сміливо вирішила ще раз знайти спільну мову зі світом, який
так сильно її був поранив.
– Коли я був малим, – сказав Том Кіллінгворт, – мама у своїй
швейній кімнаті тримала декоративну пластинку з чудовим
ірландським прислів’ям. Там було сказано: «Нехай ти побуваєш у раю
хоч пів години, перш ніж диявол дізнається, що ти помер». У Нетті
Кобб було важке життя, багато в чому сумне, але все одно я не вірю,
що вона з дияволом хоч якось зналася. Незважаючи на її страшну
передчасну кончину, у серці я вірю, що вона полинула саме в небо і що
до диявола не дійшла вістка про її смерть. – Кіллінгворт звів угору
руки в традиційному жесті благословення. – Помолімося.
З дальнього боку пагорба, де в цей же час ховали Вілму Джерзик,
долинув звук багатьох голосів, що то гучнішали, то затихали залежно
від слів отця Джона Бріґгема. На тому боці, від місця поховання й аж
до східних воріт цвинтаря, вишикувались автомобілі. Вони приїхали
до Пітера Джерзика, живого, якщо не до його мертвої дружини. Тут же
було лише п’ятеро плакальників: Поллі, Алан, Розалі Дрейк, старий
Ленні Партрідж (який на загальних принципах відвідував усі
похорони, якщо ховали не когось із армії папістів) та Норріс Ріджвік.
Норріс був блідий і відсторонений. «Мабуть, не клювало», – подумав
Алан.
– Нехай благословить вас Господь і залишить у ваших серцях
пам’ять про Нетті Кобб живою та яскравою, – промовив Кіллінгворт,
і поруч із Аланом знову заплакала Поллі. Він обняв її рукою, і вона
вдячно пригорнулася до нього, відшукавши своєю долонею його
і міцно переплівши пальці. – Нехай Господь оберне до вас своє
обличчя, нехай осипле вас своєю добротою, нехай звеселить ваші душі
й подарує мир. Амінь.
У цей день було навіть спекотніше, ніж у Колумбів, і коли Алан
підняв голову, блискучі сонячні зайчики відскочили від оздоблення
труни йому в очі. Вільною рукою він протер лоб, де виступив рясний
літній піт. Поллі порпалася в сумочці у пошуках свіжого «клінекса»,
яким протерла заплакані очі.
– Кохана, все гаразд? – запитав Алан.
– Так… але мені треба за нею поплакати, Алане. Бідна Нетті. Бідна,
бідна Нетті. Чому це сталося? Чому? – І вона знову почала схлипувати.
Алан, який загадувався тим же питанням, обійняв її. Понад плечем
Поллі він побачив, як Норріс бреде геть, туди, де збилися докупи
автомобілі плакальників Нетті. Він мав вигляд того, хто не знає, куди
йде, або не до кінця прокинувся. Алан спохмурнів. Тоді до Норріса
підійшла Розалі Дрейк, сказала щось йому, після чого він її обійняв.
«Він же також її знав, напевно, просто засмучений, оце й усе, –
подумав Алан. – Ти останнім часом кидаєшся на всі можливі й
неможливі тіні, і, мабуть, справжнє запитання тут інше: що це з
тобою?»
Тоді підійшов Кіллінгворт, і Поллі, беручи себе в руки, обернулася,
щоб подякувати йому. Кіллінгворт простягнув руки. З обачним
захопленням Алан спостерігав, як безстрашно Поллі дозволила, щоб її
долоні сховалися в ручищах священника. Він не міг пригадати, щоб
колись Поллі хоч одну долоню пропонувала комусь так вільно й без
роздумів.
Їй не просто трохи краще, їй набагато краще. Що, на дідька,
сталося?
З іншого боку пагорба гугнявий, не дуже приємний голос отця
Джона Бріґгема проголосив:
– Мир вам.
– І вам, – відповіли плакальники en masse[127].
Алан подивився на просту сіру труну поруч із тією огидною
просікою штучної зеленої трави й подумав: «Мир тобі, Нетті. Віднині
й на віки вічні, мир тобі».
2
Поки на «Гоумленді» завершувалися похорони-близнюки, перед
будинком Поллі зупинився Едді Ворбертон. Він вислизнув зі свого авто
– не гарного нового, як те, що попсував той блядський виродок із
«Суноко», а просто засобу пересування – і обережно роззирнувся в
обидва боки. Здається, все гаразд. Вулиця дрімала, наче в день на
початку серпня.
Едді поквапився доріжкою Поллі, по дорозі дістаючи з сорочки
нібито якийсь офіційний конверт. Десять хвилин тому його викликав
містер Ґонт, сказав, що час завершити оплату за медальйон, і ось він
тут… звісно. Містер Ґонт, він із тих людей, які кажуть тобі «жаба», і ти
стрибаєш.
Едді піднявся трьома сходинками на ґанок Поллі. Дрібний подув
гарячого вітерцю зачепив музичну підвіску над дверима, з якої
долинув м’який бренькіт. Це був чи не найзвичніший зі звуків, але
Едді все одно трішки підскочив. Він ще раз роззирнувся, не побачив
навколо нікого, тоді знов опустив очі на конверт. Адресований «Міс
Патриції Чалмерз» – дуже навіть претензійненько! Едді й поняття не
мав, що повне ім’я Поллі – Патриція, та й не переймався цим. Його
завданням було організувати цей маленький розіграш і забратися
звідси.
Він укинув лист у щілину для пошти. Той пурхнув і приземлився
на купку інших надходжень: два телекаталоги і брошуру кабельного
телебачення. Звичайний бізнес-конверт: ім’я й адреса Поллі по центру
під тарифною поштовою маркою в правому верхньому куті, адреса
повернення у лівому верхньому:
Департамент захисту дітей Сан-Франциско
Ґірі-стріт, 666
Сан-Франциско, Каліфорнія 94112
3
– Що сталося? – запитав Алан, коли вони з Поллі повільно
спускалися пагорбом у бік Аланового універсала.
Він сподівався принаймні словом перекинутися з Норрісом, але той
уже заліз у свій «фольксваґен» і чкурнув. Мабуть, назад на озеро, щоб
іще порибалити, поки сонце не зайшло.
Поллі підняла на нього очі, досі червоні на блідому обличчі, але
несміливо всміхнулася.
– Що?
– Твої руки. Як їм стало так краще? Це ніби магія якась.
– Так, – відповіла вона й простягнула долоні перед собою,
розвівши пальці, щоб вони обоє могли на них подивитися. – Магія,
правда? – Її усмішка тепер стала вже природнішою.
Пальці все одно були покручені, погнуті, а суглоби – вузлуваті, але
від гострої розпухлості, яка була ще ввечері п’ятниці, і сліду не
лишилося.
– Ну ж бо, пані. Розказуйте.
– Я не впевнена, чи хочу тобі розповідати, – сказала вона. –
Насправді мені трохи незручно.
Вони замовкли й помахали Розалі, коли та проїхала повз на старій
синій «тойоті».
– Та давай, – підбадьорив Алан. – Не муч мене.
– Ну, – почала вона. – Думаю, питання було в тому, щоб нарешті
зустріти правильного лікаря. – На щоки повільно насувався рум’янець.
– Ти про кого?
– Лікаря Ґонта, – сказала вона, нервово хихотнувши. – Лікаря
Ліленда Ґонта.
– Ґонта! – Він ошелешено дивився на неї. – А як він стосується
твоїх рук?
– Підвези мене до його крамниці, а я тобі по дорозі розповім.
4
Через п’ять хвилин (один із найпрекрасніших аспектів життя
в Касл-Року, іноді думав Алан, – це те, що майже будь-що розташоване
лише на відстані п’яти хвилин) він повернув на одне з косих місць
стоянки перед «Необхідними речами». На вітрині висіла табличка, яку
Алан уже бачив:
ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ
ДОМОВЛЕНІСТЮ.
Твій друг.
Твій друг!
Погляд постійно повертався до завершальних слів з якимсь
недовірливим, подивованим жахом.
Ти клятий зрадливий Юда – і ДРУГ!
Брайон Макґінлі досі гупав у двері, але коли Френк Джуетт
нарешті відірвав погляд від того, що лежало в нього на столі й
привернуло увагу, Брайон зупинив долоню на півшляху. Обличчя
директора було воскове, лише на щоках червоніли дві яскраві
клоунські плями. Губи витягнулися, оголивши зуби у вузькій посмішці.
Він і близько не був схожий на містера Везербі.
«Мій друг», – подумав Френк. Однією рукою він зім’яв записку,
а іншою запхав глянцеві фотографії назад у конверт. Тепер блакитна
іскра гніву спалахнула помаранчевим. Вологий хмиз помалу займався.
«Так, я там буду. Я там буду, щоб обговорити з тобою це питання,
друже мій Джордже Т. Нельсоне».
– Саме так, – промовив Френк Джуетт. – Саме так. – Він
заусміхався.
10
Була вже чверть по третій, і Алан вирішив, що Браян Раск, напевно,
пішов іншим шляхом, бо потік учнів, що йшли додому, майже всох. Аж
тут, саме коли він ліз у кишеню по ключі від авто, то побачив самотню
постать, що їхала на велосипеді по Скул-стріт у його бік. Хлопець їхав
повільно, ледь не тужився над кермом, а голову опустив так низько, що
Алан не міг розгледіти обличчя.
Але він бачив, що лежить у кошику велосипеда: холодильник
«Плеймейт».
11
– Усе зрозуміло? – запитав Ґонт у Поллі, що тримала в руках
конверт.
– Так, я… я розумію. Так.
Але її сонне обличчя світилося тривогою.
– Здається, ви не раді.
– Ну… я…
– Такі речі, як азка, не завжди добре працюють у нещасливих
людей, – сказав Ґонт.
Він показав на маленький випин, де срібна кулька лежала на її
шкірі, і Поллі знову відчула, ніби щось усередині амулета дивним
чином звивається. Водночас жахливі судоми болю охопили її долоні,
розходячись ніби мережа безжальних сталевих гаків. Поллі голосно
застогнала.
Містер Ґонт зігнув палець, яким показував на азку, й поманив.
Вона знову відчула рух у кульці, цього разу відчутніший, і біль щез.
– Ви ж не хочете, щоб усе було як раніше, так, Поллі? – запитав
містер Ґонт шовковим голосом.
– Ні! – викрикнула вона. Груди швидко здіймалися й опускалися.
Долоні почали виконувати ошалілі рухи, ніби мили одна одну, і вона не
відривала переляканих очей від його. – Будь ласка, ні!
– Бо справи з поганих можуть стати ще гіршими, правда?
– Так! Так, можуть!
– І ніхто вас не зрозуміє, правда? Навіть шериф. Він не розуміє, як
це – лежати без сну о другій ночі, коли долоні палають пекельним
вогнем, правда?
Поллі похитала головою й заплакала.
– Робіть як я кажу, і вам більше не доведеться так прокидатися,
Поллі. І ще дещо: робіть як я кажу, і якщо хтось у Касл-Року
дізнається, що ваша дитина згоріла живцем у квартирі в Сан-
Франциско, то не від мене.
Поллі видала хрипкий розпачливий крик – крик жінки в безнадійно
чіпких обіймах болісного жаху.
Містер Ґонт усміхнувся.
– Пекло буває різних видів, чи не так, Поллі?
– Звідки ви про нього знаєте? – прошепотіла вона. – Ніхто не знає.
Навіть Алан. Я розповіла Аланові…
– Я знаю, бо знати – це моя справа. А його – підозрювати, Поллі.
Алан так і не повірив у те, що ви розповіли.
– Він сказав…
– Упевнений, він наговорив багато всілякого різного, але він вам
так і не повірив. Жінка, яку ви найняли нянею, була наркоманкою,
правда? Це не ваша провина, але, звісно, все, що призвело до цієї
ситуації, було питанням особистого вибору, правда, Поллі? Вашого
вибору. Юнка, яку ви найняли дивитися за Келтоном, відрубилась
і впустила цигарку – або, може, косяк – у відро для сміття. Саме її
палець натиснув на гачок, можна сказати, але пістолет був заряджений
через вашу гордість, вашу незмогу зігнути шию перед батьками та
іншими гарними людьми Касл-Рока.
Поллі ридала дедалі сильніше.
– Однак чи не має молода жінка права на власну гордість? – м’яко
запитав містер Ґонт. – Коли все інше втрачено, чи не має вона зовсім
трішки права на це, на монету, без якої її гаманець зовсім порожній?
Поллі підняла заплакане зухвале обличчя.
– Я думала, що це моя справа, – сказала вона. – І досі так вважаю.
Якщо це гордість, то й що з того?
– Так, – заспокоїв її він. – Говорите як справжня бійчиня… але вони
би прийняли вас назад, чи не так? Ваші мама з татом? Мабуть, це було
б неприємно, особливо через дитину, що завжди нагадуватиме їм,
особливо через язики, що постійно ляскають у таких гарних тихих
заводях, як оця… але це було б можливо.
– Так, і я б кожен день силкувалася забратися з-під маминого
ковпака! – гаркнула Поллі лютим бридким голосом, майже зовсім не
схожим на її звичайний тон.
– Так, – промовив містер Ґонт тим же заспокійливим голосом. –
Тож ви залишилися там. У вас були Келтон і ваша гордість. А коли
Келтон помер, гордість залишилася… правда?
Поллі заверещала від горя й страждання, а тоді заховала мокре
обличчя в долоні.
– Болить гірше, ніж руки, правда? – запитав Ґонт.
Поллі кивнула, не прибираючи долонь.
Містер Ґонт заклав огидні довгі пальці собі за голову і заговорив
тоном людини, що виголошує надгробну промову:
– Людство! Таке благородне! Таке охоче пожертвувати собою
заради ближнього!
– Припиніть! – простогнала вона. – Можете припинити?
– Це таємниця, правда, Патриціє?
– Так.
Він торкнувся її лоба. Поллі здавлено охнула, проте не
відсахнулася.
– Це одні з дверей у пекло, які ви б воліли тримати замкненими,
правда?
Вона кивнула, не відриваючи очей від обличчя.
– Тоді робіть як я кажу, Поллі, – прошепотів він. Він забрав одну
долоню від обличчя й почав її гладити. – Робіть як я кажу і тримайте
рот на замку.
Він уважно подивився на її мокрі щоки й заплакані червоні очі.
Невелика moue[130] огиди на мить випнулася в нього на губах.
– Не знаю, від чого мене більше верне – вiд жінок, що плачуть, або
вiд чоловіків, що сміються. Поллі, витріть морду.
Повільно, замріяно вона дістала з сумки обшиту мереживом
хустинку й почала втиратися.
– Добре, – відзначив він і підвівся. – Тепер дозволяю вам іти
додому. У вас є робота. Але хочу, щоб ви знали: мені було неймовірно
приємно вести справи з вами. Мені завжди подобалися пані, що горді
собою.
12
– Агов, Браяне, хочеш, розіграш покажу?
Хлопець на велосипеді різко підняв голову, волосся злетіло йому з
лоба, й Алан побачив у нього на обличчі вираз, який ні з чим не
сплутаєш – голий, непідробний страх.
– Розіграш? – тремтячим голосом перепитав хлопець. – Який
розіграш?
Алан не знав, чого хлопець боїться, але розумів одне: магія, на яку
він часто покладався для зняття напруги в спілкуванні з дітьми, з
невідомої причини цього разу чомусь зовсім не пасувала. Найкраще
відсунути цю тему якнайдалі якнайшвидше і почати заново.
Він підняв лівицю – на якій був годинник – і всміхнувся в бліде й
перелякане обличчя Браяна Раска, що уважно спостерігав.
– Бачиш, у рукаві в мене нічого нема, і руку бачиш аж до плеча. А
тепер… престо!
Алан повільно провів відкритою правою долонею по лівій руці,
великим пальцем без особливих зусиль висмикуючи маленький пакет
з-під годинника. Затиснувши кулак, він потягнув за ледь не
мікроскопічну петельку, що тримала пакет укупі. Накрив лівою
долонею праву, а коли розвів їх, на місці, де лише мить тому не було
нічого, розквіт неочікуваний великий букет квіток із цигаркового
паперу.
Алан виконував цей фокус сотні разів, і ще ніколи це не вдавалося
йому так добре, як у цей гарячий жовтневий день, але передбачувана
реакція – секунда ошелешеного подиву, а далі усмішка, на третину
вражена й на дві третини захоплена, – у Браяна на обличчі не
з’явилася. Хлопець побіжно глипнув на букет (у тому погляді,
здавалося, було полегшення, ніби думав, що фокус буде набагато
неприємніший), а тоді повернув погляд на обличчя Алана.
– Чотко, правда? – запитав Алан. Він витягнув губи в широку
усмішку, таку щиру, як протези його діда.
– Ага, – сказав Браян.
– Так-так. Бачу, що ти аж офігів.
Алан склав долоні докупи, спритно ховаючи букет. То було легко –
надто легко, якщо чесно. Настав час купити новий фокус «Квітка-
складанка», цьому вже недовго залишилося. Маленька пружина вже
ослабла, а яскравий кольоровий папір скоро почне рватися.
Алан знову розкрив долоні, усміхаючись тепер радше з надією.
Букет зник, залишився маленький пакетик паперу під ремінцем
годинника. Браян Раск у відповідь не всміхнувся, його обличчя взагалі
не мало якогось реального виразу. Залишки літньої засмаги не могли
приховати блідість, так само як і те, що його шкіра зайняла незвичну
позицію допубертатного спротиву: розсип прищів на лобі, ще більший
– у кутику рота, вугрі по обидва крила носа. Під очима виднілися
фіолетуваті кола, ніби востаннє добре спав він дуже давно.
«З цим малим далеко не все добре», – подумав Алан. Тут щось
дуже розтягнуте або навіть зламане. Є два варіанти: або Браян Раск
бачив людину, що познущалася з дому Джерзиків, або він сам це
зробив. У будь-якому разі це успіх, проте Алан заледве міг собі уявити
об’єм і вагу провини, яка тепер, напевно, мордує хлопця.
– Гарний фокус, шерифе Пенґборн, – промовив Браян безбарвним
беземоційним голосом. – Справді.
– Дякую. Радий, що тобі сподобалося. Знаєш, про що я хочу з
тобою поговорити, Браяне?
– Я… думаю, так, – сказав Браян, і Алан раптом відчув
упевненість, що хлопець признається в тому, що це він порозбивав
вікна. Просто тут, на вулиці, признається, й Алан зробить величезний
крок у розкритті того, що сталося між Нетті і Вілмою.
Але Браян більше нічого не сказав. Він лише дивився на Алана
втомленими червонуватими очима.
– Що сталося, синку? – запитав Алан тим самим тихим голосом. –
Що сталося, поки ти був біля будинку Джерзиків?
– Не знаю, – відповів Браян. Голос був байдужий. – Але мені це
снилося вчора вночі. І в неділю також. Мені снилося, що я заходжу в
той будинок, але в сні бачу, що насправді спричинило весь шум.
– І що ж це, Браяне?
– Монстр, – відповів хлопець. Голос не змінився, але в кожному оці
на нижніх повіках почало виростати по сльозі. – У сні я стукав у двері,
а не проїхав повз, як я і вчинив, і двері відчиняються, і там монстр,
і він… з’їдає… мене.
Сльози наповнили очі й повільно скотилися подразненою шкірою
щік Браяна Раска.
«І так, – подумав Алан, – це може бути саме воно – простий
переляк. Переляк, який буває в маленьких дітей, коли вони невчасно
відчиняють двері спальні й бачать, як батько з матір’ю трахаються.
Оскільки дитина замала, щоб знати, на що трах схожий, то думає, що
вони б’ються. Може, навіть думає: якщо вони так скрикують
і стогнуть, то намагаються вбити одне одного».
Але…
Але це здавалося неправильним. Це занадто просто. Відчувалося,
наче цей малий бреше як дише, незважаючи на загнаний погляд,
погляд, що промовляє: «Я хочу вам усе розповісти». Що це означає?
Точно Алан не знав, але досвід підказував, що найімовірніший варіант
– це те, що Браян знає, хто кидав каміння. Можливо, хтось, кого Браян
відчуває зобов’язаним захистити. Або, можливо, та людина знає, що
Браян її помітив, і Браян знає про це. Може, малий боїться наслідків
для себе.
– Якась людина закидала камінням будинок Джерзиків, – сказав
Алан тихим і (як він сподівався) заспокійливим голосом.
– Так, сер, – відповів Браян – майже зітхнув. – Здається, так.
Думаю, таке могло статися. Я думав, вони сваряться, але, можливо, то
хтось кидав каміння. Бум, трах, бам.
«Ритм задавала Фіолетова банда»[131], – подумав Алан, але не
промовив.
– Ти думав, що вони сваряться?
– Так, сер.
– Ти дійсно так подумав?
– Так, сер.
Алан зітхнув.
– Ну, тепер ти знаєш, щó це було. І знаєш, що це був негарний
вчинок. Кидати каміння у вікна – серйозна справа, навіть якщо це ні до
чого особливо не призводить.
– Так, сер.
– Але цього разу це до чогось таки призвело. Ти знаєш, про що я,
Браяне?
– Так, сер.
Ті очі на спокійному, блідому обличчі. Алан почав усвідомлювати
дві речі: цей хлопець хоче розповісти, що сталось, але майже точно не
збирається цього робити.
– Ти маєш дуже нещасний вигляд, Браяне.
– Так, сер?
– «Так, сер» означає, що ти нещасний?
Браян кивнув, і з його очей по щоках скотилося ще дві сльози.
Алан відчув дві сильні суперечливі емоції: глибоке співчуття і дике
роздратування.
– Чому ти нещасний, Браяне? Розкажи.
– Мені раніше постійно снився один гарний сон, – промовив Браян
голосом, який ледве вдавалося розчути. – Дурний, але все одно гарний.
Це про міс Реткліфф, мою логопединю. Тепер я розумію, що це
дурощі, раніше не знав, і так було краще. Але знаєте що? Тепер я
більше розумію.
Темні, страшно сумні очі знову піднялися, щоб заглянути
в Аланові.
– Сон, який мені снився… про монстра, що кидає каміння… він
мене лякає, шерифе Пенґборн… але от сумно мені через те, що я тепер
знаю. Це ніби знати, як ілюзіоніст робить свої фокуси.
Він легенько кивнув головою, й Алан міг заприсягтися, що Браян
дивиться на ремінець його годинника.
– Іноді краще залишатися в невіданні. Тепер я це розумію.
Алан поклав руку хлопцеві на плече.
– Браяне, давай закінчимо з хернею, добре? Скажи мені, що
сталося. Скажи мені, що ти бачив і що зробив.
– Я прийшов запитати, чи не хочуть вони, щоб їм узимку
розчищали під’їзну доріжку, – промовив хлопець механічним
несвідомим голосом, що страшно налякав Алана.
Малий мав вигляд як у будь-якої американської дитини віком
одинадцять-дванадцять: кросівки «Конверс», джинси, футболка
з Бартом Сімпсоном, – але говорив наче робот, якого погано
запрограмували і який тепер під загрозою перевантаження. Уперше
Алан замислився, чи не когось зі своїх батьків Браян Раск побачив із
камінням біля будинку Джерзиків.
– Я почув шум, – продовжив Браян. Він говорив простими
оповідними реченнями, як поліцейських детективів навчають говорити
в суді. – То був страшний шум. Удари, грюкіт, щось розбивалося. Тому
я якнайшвидше поїхав звідти. Пані сусідка була на ґанку. Вона
запитала мене, що діється. Думаю, вона також була налякана.
– Так, – сказав Алан. – Джилліан Міслабурскі. Я з нею розмовляв.
Він торкнувся холодильника «Плеймейт», що косо лежав у кошику
Браянового велосипеда. Повз його увагу не пройшло те, як у Браяна
напружилися губи.
– Цей холодильник був із тобою в неділю вранці, Браяне?
– Так, сер, – відповів Браян.
Тильним боком долонь він витер щоки та обережно вдивлявся
в Аланове обличчя.
– Що ж ти в ньому возив?
Браян не відповів, проте Аланові здалося, що губи в нього
затремтіли.
– Браяне, що було всередині?
Браян іще трохи помовчав.
– У ньому було каміння?
Повільно, обдумано Браян похитав головою.
Алан запитав утретє:
– Що було всередині холодильника?
– Те саме, що й зараз, – прошепотів Браян.
– Можна відкрити й подивитися?
– Так, сер, – мляво вимовив Браян. – Мабуть, можна.
Алан з одного боку відкрутив кришку й зазирнув у холодильник.
Той був ущерть заповнений бейсбольними картками: «Топпс», «Флір»,
«Донрасс».
– Це мої обмінні картки. Я майже завжди ношу їх із собою, – сказав
Браян.
– Ти… носиш їх із собою.
– Так, сер.
– Навіщо, Браяне? Навіщо тобі всюди їздити з холодильником з
бейсбольними картками?
– Я ж вам сказав: вони на обмін. Ніколи не знаєш, коли вдасться з
кимсь обмінятися на щось круте. Я досі шукаю картку Джо Фоя – він
був у складі команди під час «Неймовірної мрії» сезону 67-го –
і Майка Ґрінвела, картку новачка. Алігатор, як його називали, – мій
улюблений гравець.
І тепер Аланові здалося, що він побачив в очах у хлопця слабкий,
короткочасний проблиск задоволення, ледь не чув, як телепатичний
голос повторює: «Намахав! Намахав!» Але, звісно, це він сам, це лише
його злість кривляє хлопчиків голос.
Справді?
Ну а що ти взагалі очікував побачити в холодильнику? Купу
каміння з прикріпленими записками? Ти дійсно думав, що він їде, щоб
учинити те саме в іншому будинку?
Так, визнав він. Частково він думав саме про це. Браян Раск,
маленький жах Касл-Рока. Скажений каменомет. І найгірше ось що: він
був майже цілком упевнений, що Браян Раск знає, що діється в його,
Алановій голові.
«Намахав! Намахав тебе, шерифе!»
– Браяне, будь ласка, розкажи, що тут відбувається. Якщо знаєш,
прошу, розкажи.
Браян закрив кришку холодильника й промовчав. Пластик м’яко
клацнув у ледачому осінньому дні.
– Не розповіси?
Браян повільно кивнув. Маючи на увазі, подумав, Алан, що так, він
не може розповісти.
– Скажи мені хоча б одне: ти наляканий? Ти боїшся, Браяне?
Браян кивнув удруге, так само повільно.
– Скажи мені, чого ти боїшся, синку. Можливо, я зможу з цим
розібратися. – Пальцем він легенько постукав по значку на лівому боці
форменої сорочки. – Думаю, саме за це мені й платять, щоб я всюди
носив цю зірку. Бо іноді я здатен розібратися зі страшними речами.
– Я… – почав Браян, але зненацька з вищанням ожило поліцейське
радіо, яке Алан установив під приладовою панеллю універсала «Таун
енд Кантрі» три-чотири роки тому.
– Машина-один, машина-один, я база. Як чуєте? Прийом?
Браян відірвав погляд від Аланових очей. Він обернувся в бік
універсала й голосу Шили Бріґгем – голосу влади, голосу поліції. Алан
зрозумів, що, навіть якщо хлопець був за крок до того, щоб щось йому
розповісти (і, можливо, то було просто видавання бажаного за дійсне –
так вважати), зараз це бажання щезло. Обличчя хлопця закрилося, як
мушля молюска.
– Іди додому, Браяне. Ми ще поговоримо про цей… про цей твій
сон… трішки пізніше. Добре?
– Так, сер, – відповів Браян. – Мабуть, так.
– А тим часом можеш подумати про те, що я тобі сказав: більша
частина роботи шерифа – це проганяти страшні речі.
– Я мушу йти додому, шерифе. Якщо мене довго не буде вдома,
мама злитиметься.
Алан кивнув.
– Ну, цього нам не потрібно. Іди, Браяне.
Він провів хлопця поглядом. Браян опустив голову, і знову здалося:
він не стільки їде на велосипеді, скільки насилу тягнеться з ним між
ногами. Щось тут неправильно, настільки неправильно, що потреба
дізнатися, що сталося з Вілмою та Нетті, стала другорядною порівняно
з тим, щоб дізнатися, звідки отой змучений, загнаний вираз на обличчі
дитини.
Жінки, врешті-решт, померли й поховані. Браян Раск іще живий.
Алан підійшов до пошарпаного універсала, який треба було
продати рік тому, нахилився, взяв мікрофон рації й затиснув кнопку
передачі.
– Так, Шило, це машина-один. Чую добре. Прийом?
– Телефонував Генрі Пейтон, Алане, – повідомила Шила. – Просив
передати, що це щось термінове. Хоче, щоб я перемкнула його на тебе.
Десять-чотири?
– Уперед, – сказав Алан. Він відчув, як прискорюється пульс.
– Це може зайняти кілька хвилин, десять-чотири?
– Нічого. Я буду на місці. Машина-один, на місці.
Він сперся збоку на машину в рябій тіні, тримаючи мікрофон у
руці, очікуючи, що ж такого важливого може бути в житті Генрі
Пейтона.
13
Коли Поллі дісталася додому, було двадцять хвилин по третій, і її
ніби розривало між двома напрямками. З одного боку, вона відчувала
глибоке пульсування потреби взятися за завдання, яке їй дав містер
Ґонт (їй не подобалося називати це його словом «розіграш», бо Поллі
Чалмерз не якась бешкетниця), щоб виконати його і щоб азка нарешті
належала їй. Те, що торгівля не закінчилася, доки містер Ґонт так не
сказав, навіть не спадало їй на думку.
З іншого боку, вона відчувала глибоке пульсування потреби
зв’язатися з Аланом, щоб чітко розповісти йому, що сталось… або
принаймні те, що вона пам’ятає. Що їй таки вдалося запам’ятати (воно
сповнювало соромом і ницим страхом, але вона це добре запам’ятала),
то це ось: містер Ліленд Ґонт ненавидить коханого чоловіка Поллі
і містер Ґонт робить щось – щось – дуже неправильне. Алан має знати.
Навіть якщо азка припинить працювати, він мусить знати.
«Ти ж не серйозно».
Але так – якась її частина була цілком серйозною. Та частина, що
страхалася Ліленда Ґонта, хоча вона й не могла чітко пригадати, що ж
призвело до такого відчуття страху.
«Хочеш повернути все так, як було, Поллі? Хочеш повернутися до
стану, коли в тебе руки ніби наповнені шрапнеллю?»
Ні… але так само вона не бажає Аланові зла. Так само вона не
хоче, щоб містер Ґонт робив те, що запланував, якщо воно (а вона
підозрювала, що саме так) нашкодить містові. Так само вона не хоче
бути частиною цього плану, якщо піде в старий покинутий будинок
Кемберів на кінці міської дороги № 3 і влаштує там якийсь розіграш,
якого сама навіть не розуміє.
Тож ці суперечливі бажання, кожне з підтримкою власного
загрозливого голосу, тягли Поллі в різні боки, поки вона повільно
поверталася додому. Якщо містер Ґонт її якось загіпнозував (вона була
в цьому впевнена, коли вийшла з крамниці, але з часом дедалі більше
стала сумніватися), вплив гіпнозу вже розвіявся (Поллі в це дійсно
вірила). І вона ще ніколи в житті не почувалася настільки нездатною
вирішити, що робити далі. Наче всі запаси речовини, яка допомагає
приймати рішення, викрали з її мозку.
Урешті-решт Поллі пішла додому, як містер Ґонт і радив (хоча вона
вже не могла чітко пригадати пораду). Вона перевірить пошту, тоді
потелефонує Аланові й розповість, що містер Ґонт сказав їй зробити.
«Якщо ти це зробиш, – похмуро відзначив внутрішній голос, – азка
справді припинить працювати. І ти це знаєш».
Так… але все одно залишається питання правоти й неправоти.
Воно нікуди не зникає. Вона потелефонує Аланові, вибачиться, що
була різкою, а тоді розповість, чого містер Ґонт від неї хоче. Може,
навіть віддасть конверт, який містер Ґонт передав їй, той, який вона
мусить покласти в бляшанку.
Напевно.
Почуваючись уже краще, Поллі вставила ключ у замок вхідних
дверей свого будинку – знову тішачись легкістю цієї маніпуляції,
майже не усвідомлюючи її – і повернула. Пошта лежала на звичному
місці на килимі: сьогодні не дуже багато. Зазвичай різного поштового
сміття більше після того, як відділення пошти має вихідний. Поллі
нахилилася й підняла. Брошура кабельного телебачення з усміхненим,
надзвичайно привабливим обличчям Тома Круза спереду, каталог від
«Горчоу Колекшн» і ще один від «Шарпер Імедж». А також…
Поллі побачила той лист, і в животі почав розростатися клубок
жаху. Патриції Чалмерз із Касл-Рока, від Департаменту захисту дітей
Сан-Франциско… Ґірі, 666. Вона дуже добре пам’ятала вулицю Ґірі,
666 після своїх походів туди. Загалом Поллі ходила туди тричі. Три
співбесіди з трьома бюрократами програми допомоги
малозабезпеченим дітям, двоє з яких – чоловіки, котрі дивилися на неї
так, як дивляться на обгортку від цукерки, що причепилася до твого
найкращого взуття. Третьою бюрократкою була неймовірно дебела
темношкіра жінка, яка знала, як правильно слухати та сміятись, і саме
від цієї жінки Поллі нарешті отримала схвалення. Але в пам’яті їй
дуже-дуже добре відбилася вулиця Ґірі, 666, другий поверх. Вона
пам’ятала, як на лінолеум у кінці коридору довгою молочною плямою
лягало світло з великих вікон. Пам’ятала відлуння друкарських
машинок із кабінетів, де двері завжди були відчинені. Пам’ятала
групку чоловіків, що курили цигарки біля наповненої піском урни у
дальньому кінці коридору, і як вони на неї дивилися. Найбільше вона
пам’ятала, як було почуватися одягненою в єдиний гарний костюм –
темний поліестеровий костюм зі штанами, білу шовкову блузку,
колготи «Л’Еґґз Нерлі Нюд», низькі підбори – і наскільки їй було
лячно й самотньо, бо тьмяний коридор на другому поверсі Ґірі, 666
здавався місцем без серця й душі. Її заяву на матеріальну допомогу
малозабезпеченим дітям тут нарешті затвердили, але запам’ятала вона
з цього, звісно, відмови: погляди чоловіків, що повзали їй по грудях
(вони були краще одягнені, ніж Норвілл у закусочній, але, на її думку,
за винятком цього особливої різниці між ними не було), роти чоловіків,
які відкопилювались у ввічливому несхваленні, коли вони розглядали
проблему Келтона Чалмерза, позашлюбного нащадка цієї малої
розбещенки, цієї вискочки, яка не схожа на гіпі поки що, ой ні, але яка,
без сумніву, тільки-но вийде звідси, скине свою шовкову блузку та
гарний брючний костюм, не кажучи вже про бюстгальтер, і вдягне
пару тісних штанів-кльош і вузликову кофтину, крізь яку
виднітимуться соски. Її очі говорили про все це й навіть більше, і хоча
відповідь від департаменту прийшла поштою, Поллі одразу знала, що
їй відмовлять. Вона плакала, покидаючи будівлю в перших двох
випадках, і тепер їй здавалося, що вона може пригадати кислотний
потік кожної сльози, які стікали їй по щоках. Це, а ще те, як люди на
вулиці дивилися на неї. Жодної чуйності в їхніх очах, лише конкретна
тупа зацікавленість.
Тож їй ніколи більше не хотілося говорити про ті часи або той
тьмяний коридор на другому поверсі, але зараз його образ повернувся
до неї – настільки чітко, що вона відчула запах мастики для підлоги,
побачила молочне відображення світла з великого вікна, почула
відлуння мрійного звуку старих ручних друкарських машинок, що
прожовують черговий день свого життя в нутрощах бюрократії.
Що їм треба? Святий Боже, що людям із Ґірі, 666 може бути
потрібно від неї аж тепер?
«Порви його!» – ледь не закричав голос у неї в голові, і ця команда
була настільки наказова, що Поллі була дуже близькою до того, щоб
саме так і вчинити. Натомість вона розкрила конверт. Усередині лежав
аркуш. Ксерокопія. І хоча конверт було адресовано їй, вона вражено
зрозуміла, що сам лист – ні. Він був шерифові Алану Пенґборну.
Очі опустилися в низ листа. Ім’я, набране під кривим підписом,
було Джон Л. Перлматтер, і воно про щось їй дуже слабко нагадувало.
Очі опустилися нижче, і вона побачила в самому низу листа приписку
«копія: Патриції Чалмерз». Що ж, це ксерокопія, не точна копія, але це
все одно пояснювало бентежне питання про те, що це лист для Алана
(і викликало першу плутану думку про те, що їй його доставили
помилково). Але що, заради Бога…
Поллі сіла на старий ослін «Шейкер» у передпокої й почала читати.
Поки читала, її обличчям, ніби групи хмар у неспокійний вітряний
день, пронеслася дивовижна серія емоцій: розгубленість, розуміння,
сором, страх, гнів і врешті лють. Вона закричала раз «Ні!» вголос, а
тоді повернулася й змусила себе перечитати листа, повільно, аж до
кінця.
Джон Л. Перлматтер,
заступник директора
копія: Патриції Чалмерз
Дорогий Туз!
Я не впевнений, чи знайдеш ти цей лист, але немає закону, що
забороняє надію. Було весело відправити тебе в Шоушенк, але це ще
веселіше. Якби ж я міг бачити твоє обличчя, коли ти дочитаєш цього
листа!
Невдовзі після того, як я тебе закрив, я зустрівся з Батею. Досить
часто ми з ним бачилися – раз на місяць, якщо по правді. Ми
домовилися: він мені віддає сотню на місяць, а я крізь пальці дивлюся
на його незаконні позики. Усе дуже ввічливо. Саме посеред тієї
зустрічі він вирішив сходити в туалет – щось не те з’їв, за його
словами. Ха-ха! Я скористався нагодою й зазирнув у його стіл, який
він залишив незамкненим. Така недбалість була йому невластива, але я
думаю, він надто боявся в штани накласти, якби одразу не сходив «на
зустріч із дядьком Виходком». Ха!
Я знайшов лиш одну цікаву річ, але вона була просто першокласна.
Схожа на мапу. Там було багато хрестиків, але один – той, що позначав
це місце, – червоний. Я встиг покласти мапу на місце до того, як Батя
повернувся. Він так і не дізнався, що я її бачив. Я прийшов сюди
одразу після його смерті й викопав цю банку з-під «кріско». А
всередині, Туз, було понад двісті тисяч доларів. Але ти не переймайся.
Я вирішив, що все потрібно ділити по-братськи, тому залишив тобі
трішки, саме стільки, на скільки заслуговуєш.
Ласкаво просимо назад у місто, Туз, що в жопі загруз!
Щиро твій,
Алан Пенґборн, шериф округу Касл
На ринку Саймон-простачок
Іде і бачить: пекар.
– Підходь і з’їж-но пиріжок, —
Йому говорить пекар[149].
В Алана на руках проступили брижі гусячої шкіри – дрібні ґульки,
ніби намистинки холодного поту. Він не міг сам собі пояснити, звідки
така реакція, і це здавалось абсолютно нормальним. Ще ніколи в житті
він не почувався таким збуреним, таким наляканим, таким глибоко
розгубленим. У Касл-Року відбувається щось, що зовсім виходить за
межі його усвідомлення. Це стало очевидним сьогодні вдень, коли все
почало вибухати до небес одночасно, але почалося кілька днів, а то й
тиждень тому. Він не знав, що сталось, але знав: Нетті Кобб і Вілма
Джерзик – це був перший зримий знак.
І він страшно боявся, що ситуація ще не завершилася, поки він
сидить тут із Саймоном і пекарем.
Медсестра, міс Гендрі, як свідчив маленький ідентифікатор у неї на
грудях, пройшла коридором на ледь чутно скрипучих крепових
підошвах, граційно оминаючи розкидані повсюди іграшки. Коли Алан
зайшов, кілька дітей, деякі з кінцівками в гіпсі або на пов’язках, деякі
частково лисі, мабуть, від хіміотерапії, гралися в коридорі,
обмінювалися блоками й машинками, дружньо викрикуючи щось одне
одному. Зараз був час вечері, тож усі вони або в їдальні, або в себе в
палатах.
– Як він? – запитав він у міс Гендрі.
– Без змін. – Вона дивилася на Алана зі спокійним виразом
і дрібкою ворожості. – Спить. Йому і варто спати. Хлопчик пережив
страшний шок.
– Що чути від його батьків?
– Ми телефонували на місце роботи батька в Саут-Перісі. Він
сьогодні мав роботу в Нью-Гемпширі. Наскільки розумію, їде додому,
і його поінформують, уже коли приїде. Має бути тут близько дев’ятої,
я так думаю, але важко сказати напевне.
– А мати?
– Не знаю, – відповіла міс Гендрі. Ворожість стала видимішою, але
вже була націлена не на Алана. – Я їй не телефонувала. Знаю те, що
бачу: її тут нема. Хлопчик побачив, як його брат застрелився з
рушниці, і хоча це відбулося вдома, матері досі тут немає. Поки що
вибачте, я мушу піти заповнити медкарту.
– Так, звісно, – пробурмотів Алан. Він дивився, як вона йде геть,
тоді підвівся з крісла. – Міс Гендрі?
Жінка обернулася до нього. Погляд ще був спокійний, але вона
підняла брови, виявляючи роздратування.
– Міс Гендрі, мені дуже потрібно поговорити з Шоном Раском.
Думаю, критично необхідно.
– Так? – Голос був спокійним.
– Щось… – Алан раптом згадав про Поллі, і голос надломився. Він
прокашлявся і продовжив: – У моєму місті щось діється. Самогубство
Браяна Раска – лише частина цього всього, наскільки я розумію. І ще
мені здається, що Шон Раск може знати ключову інформацію для того,
щоб із цим розібратися.
– Шерифе Пенґборн, Шонові Раску лише сім років. І якщо він
і знає щось, чому тут немає інших поліцейських?
«Інших поліцейських, – подумав він. – Вона ж насправді має на
увазі: кваліфікованих поліцейських. Поліцейських, які не опитують
одинадцятирічних хлопчиків на вулиці так, що ті потім ідуть додому й
застрелюються в гаражі».
– Бо вони дуже зайняті, – пояснив Алан, – і не знають те місто так
добре, як я.
– Ясно.
Вона знов обернулася, щоб іти.
– Міс Гендрі.
– Шерифе, у мене не сто рук, а цього вечора дуже…
– Браян Раск – не єдина жертва в Касл-Року сьогодні. Є ще
принаймні троє інших. Ще власник місцевого бару, його забрали в
лікарню до Норвея з кульовим пораненням. Він, може, й виживе, але
протягом наступних тридцяти шести годин ситуація буде критичною.
І я маю здогад, що вбивства ще не скінчилися.
Нарешті йому вдалося привернути її увагу повністю.
– Ви вважаєте, Шон Раск щось про це знає?
– Він може знати, чому його брат наклав на себе руки. Якщо так, це
може прояснити решту. Тому ви можете мене повідомити, якщо він
прокинеться?
Медсестра завагалася, тоді сказала:
– Залежить від його психічного стану в той час, шерифе. Я не
дозволю ускладнити самопочуття хлопчика в шоковому стані, що б
там не діялось у вашому місті.
– Розумію.
– Справді? Добре.
Вона обдарувала його поглядом, що наче промовляв: «Тоді просто
сядь маком і не нервуй мене», – і повернулася за свій високий стіл.
Вона сіла, і Алан почув, як вона складає флакони й коробочки на
медичний возик.
Алан підвівся, пішов до таксофона в коридорі й знову набрав номер
Поллі. І знову просто слухав гудки. Набрав номер «Шито-крито»,
почув автовідповідач і повісив слухавку. Алан повернувся до крісла,
сів і ще трохи повитріщався на мурал із Матінкою Гускою.
«Ви забули поставити мені одне запитання, міс Гендрі, – подумав
Алан. – Забули спитати, чому я тут, якщо стільки всього відбувається в
столиці округу, де мене обрали, щоб служити й захищати. Забули
спитати, чому я не веду розслідування, поки якийсь менш важливий
полісмен – старий Сіт Томас, до прикладу – не сидить тут в очікуванні,
поки прокинеться Шон Раск. Ось про що ви забули спитати, міс
Гендрі, і я знаю одну таємницю. Я радий, що ви не спитали. Отака
таємниця».
Причина була настільки проста, наскільки й принизлива. Окрім
Бенґора й Портленда, убивства в містах округу належить до
юрисдикції не шерифа, а поліції штату. Генрі Пейтон махнув на це
рукою після дуелі, але тепер махнути він не міг. Не міг собі цього
дозволити. Представники кожної газети й телестанції південного
Мейну або вже в Касл-Року, або в дорозі туди. Невдовзі до них
приєднаються колеги з усього штату… і якщо це справді ще не
закінчилося, як підозрював Алан, далі прибуде ще більше медійників з
півдня.
Отака проста реальність ситуації – але це не змінювало того, як
Алан почувався. Він був ніби пітчер, який не може добре зробити свою
роботу, і тренер відправляє його в душову. Таке почуття було
невимовно паскудним. Він сидів перед Саймоном і знову почав
підбивати рахунок.
Лестер Претт мертвий. Через шаленство ревнощів він прийшов у
шерифську управу й напав на Джона Лапойнта. Очевидно, через його
дівчину, хоча сам Джон перед приїздом швидкої пояснив Аланові, що
вже більш ніж рік не зустрічається з Саллі Реткліфф.
– Я лиф бафив її, кови фотів повововити на вувиті, і то певевафно
вона мене іпновива. Вона вифіфива, фо я пвивефений на пекво. – Він
торкнувся зламаного носа й скривився. – Заваф я дефь так
і пофуваюфя.
Тепер Джона госпіталізовано в Норвеї зі зламаним носом,
тріснутою щелепою і ймовірними внутрішніми травмами.
Шила Бріґгем також у лікарні. Шок.
Г’ю Пріст і Біллі Таппер обоє мертві. Ця звістка з’явилася саме
тоді, коли Шила почала втрачати самовладання. Дзвінок надійшов від
доставника пива, якому вистачило розуму зателефонувати спочатку в
лікарню, а вже тоді шерифові. Чоловік ледве тримав себе в руках, як
і Шила, й Алан його не звинувачував. На той час він уже й сам почав
трохи їхати дахом.
Генрі Бофорт у критичному стані внаслідок кількох кульових
поранень.
Норріс Ріджвік зник безвісти… і чомусь від цього боліло
найбільше.
Алан роззирнувся в його пошуках, коли отримав дзвінок від
доставника, але Норріса ніде не було. На той час Алан припускав, що
він вийшов, щоб формально заарештувати Денфорта, і повернеться з
головою ради міських виборних, але, як швидко показали події, Кітона
ніхто не заарештував. Алан припускав, що поліція штату його прийме,
якщо наштовхнеться, поки займатиметься іншими розслідуванням, але
як ні, то ні. У них наразі важливіші справи є. А Норріс тим часом
просто зник. Де б він не був, він пішов туди пішки. Коли Алан
виїжджав із міста, Норрісів «фольксваґен» ще лежав на боці посеред
Ловер-Мейн-стріт.
Свідки повідомили, що Бастер заліз у свій «кадиллак» через вікно
і просто поїхав геть. Єдина людина, яка спробувала його зупинити,
заплатила високу ціну. Скотт Ґарсон тепер госпіталізований тут, у
лікарні Північного Камберленду, з переломами щелепи, виличної
кістки, зап’ястка і трьома зламаними пальцями. Могло бути й гірше:
очевидці запевняли, що Бастер свідомо намагався переїхати чоловіка,
поки той лежав на землі.
Ленні Партрідж – перелом ключиці та ще бозна-скільки зламаних
ребер – також десь госпіталізований. Енді Клаттербак навантажив
Алана цією новиною, поки той ще намагався збагнути, що голова ради
міських виборних тепер утікач від правосуддя, прикутий наручниками
до великого червоного «кадиллака». З усього виходило, що Г’ю Пріст
зупинив Ленні, викинув його на дорогу і поїхав геть в автомобілі
старого. Алан припускав, що вони знайдуть авто Ленні на паркінгу
«Захмеленого тигра», оскільки саме там Г’ю і відкинув копита.
І, звісно, Браян Раск, який закатрупив себе в літньому віці
одинадцяти років. Не встиг Клат нормально почати свою розповідь, як
знову задзвонив телефон. Шили на той час уже не було, тож Алан
підняв слухавку, в якій почув істеричний крик маленького хлопчика –
Шона Раска, що набрав номер з яскравої помаранчевої наліпки біля
кухонного телефона.
Загалом сьогодні в Касл-Року зупинялись автомобілі швидкої
допомоги та служб допомоги з чотирьох різних міст.
Тепер, сидячи спиною до Саймона і пекаря, спостерігаючи за тим,
як пластикові пташки ширяють і колишуться навколо осі, Алан
повернувся думками до Г’ю і Ленні Партріджа. Їхнє зіткнення було
далеко не найбільшим із тих, які сьогодні трапилися в Касл-Року, але
одним із найдивніших… і Алан відчував, що ключ до справи лежить
саме в цій химерності.
– На Бога, чому Г’ю не взяв свій автомобіль, якщо мав якісь
проблеми з Генрі Бофортом? – запитав Алан у Клата, водячи руками
крізь волосся, яке вже й так стирчало дикою кучмою. – Навіщо
відбирати в Ленні ту стару залізяку?
– Бо «б’юїк» Г’ю стояв на чотирьох спущених колесах. Було схоже,
ніби хтось їх ножем пошматував. – Клат стенув плечима, нервово
роздивляючись на бійню, якою обернулася шерифська управа. – Може,
він подумав, що це Генрі Бофорт зробив.
«Так, – подумав тепер Алан. – Можливо, й так. Божевілля, так, але
чи не божевілля, що Вілма Джерзик подумала на Нетті Кобб, ніби та
забризкала грязюкою її покривала, а тоді закидала камінням вікна
будинку? Чи не божевілля, що Нетті подумала, ніби Вілма вбила її
пса?»
Не встиг він поставити Клатові ще якісь запитання, як увійшов
Генрі Пейтон і настільки ввічливо, наскільки можливо, повідомив
Аланові, що забирає справу. Алан кивнув.
– Але є одна річ, яку тобі треба дізнатися, якомога швидше.
– І що ж це, Алане? – запитав Генрі, проте в Алана зачаїлося
відчуття, ніби Генрі слухає упіввуха. Його старий друг – перший
справжній друг, якого Алан завів у ширшій спільноті правоохоронних
органів після того, як здобув посаду шерифа (і дуже цінний друг, як
виявилось), – уже зосередився на інших питаннях. І, мабуть,
найголовнішим із них було як розгорнути загони, зважаючи на
поширення злочинів.
– Тобі треба дізнатися, чи Генрі Бофорт був злий на Г’ю Пріста,
оскільки сам Г’ю на нього гнівався. Зараз із ним не поговориш,
наскільки я розумію, він без свідомості, але коли прийде до тями…
– Так і зроблю, – промовив Генрі й поплескав Алана по плечу. – Так
і зроблю. – А тоді гучнішим голосом: – Бруксе! Моррісоне! Сюди!
Алан проводжав його поглядом і думав, чи не кинутися навздогін.
Вхопити його і змусити послухати. Він цього не зробив, бо Генрі, Г’ю,
Лестер і Джон – навіть Вілма з Нетті – починали втрачати для нього
хоч якусь важливість. Мертві залишаються мертвими, поранених
доглядають, злочини скоєно.
Ось тільки Алана не полишала жахлива підозра, що справжній
злочин ще діється.
Коли Генрі пішов проводити інструктаж своїм людям, Алан знову
покликав Клата. Заступник підійшов із руками в кишенях
і невідрадним виразом обличчя.
– Нас замінили, Алане, – промовив він. – Отак просто посунули з
місця. Бляха-муха!
– Не зовсім, – промовив Алан, намагаючись казати так, ніби сам у
це вірить. – Ти будеш тут моїм зв’язковим, Клате.
– А ти куди?
– У дім Расків.
Але коли він туди дістався, ні Браяна, ні Шона Расків уже не було.
Швидка, що приїхала по нещасного Скотта Ґарсона, заїхала підібрати
й Шона – вони вже рухалися в лікарню Північного Камберленду.
Другий катафалк Гаррі Семюелса, старий «лінкольн» із відкидним
верхом, забрав Браяна Раска й мав повезти в Оксфорд на розтин.
Кращий катафалк Гаррі – той, який він називав «машина компанії», –
уже виїхав у тому ж напрямку з Г’ю та Біллі Таппером.
«Тіла в тому маленькому моргу лежатимуть штабелями, як
пиломатеріали», – подумав Алан.
Саме діставшись до дому Расків, Алан усвідомив – і нутром,
і головою, – як чистісінько його усунули з гри. Його вже випередили
двоє оперів Генрі, і вони доступно пояснили, що Алан може тут
залишатися тільки якщо не пхатиметься зі своїм веслом допомагати їм
гребти. Він трохи постояв у дверях кухні, спостерігаючи за ними,
почуваючись корисним на рівні п’ятого колеса до воза. Реакція Кори
Раск була повільна, майже задурманена. Алан думав, що то, мабуть,
через шок або медики, які транспортували її єдиного живого сина в
лікарню, вкололи їй щось із милосердя перед від’їздом. Вона дивним
чином нагадувала йому Норріса, коли той виповзав із вікна
перекинутого «фольксваґена». Хоч через транквілізатори, хоч через
шок, детективам вона особливої користі не принесла. Вона не те щоб
плакала, але не могла зосередитися на їхніх запитаннях достатньо, щоб
дати корисні відповіді. Говорила, що нічого не знає, що була нагорі,
дрімала.
– Бідний Браян, – невгавно повторювала вона. – Бідний, бідний
Браян.
Проте ці сентименти жінка висловлювала монотонним голосом,
який Аланові здавався моторошним, а ще вона постійно бавилася
сонцезахисними окулярами, що лежали поруч на кухонному столі.
Одна дужка була обмотана скотчем, а лінза тріснута.
Алан з огидою вийшов з будинку і приїхав сюди, в лікарню.
Тепер він підвівся й підійшов до таксофона в коридорі біля
головного вестибюля. Він знову спробував додзвонитися до Поллі,
безрезультатно, а тоді набрав шерифську управу. У відповідь чийсь
голос гаркнув:
– Поліція штату.
Алан відчув дитячий приплив заздрості. Він представився й
попросив Клата. Хвилин десь аж за п’ять Клат з’явився на лінії.
– Вибач, Алане. Вони просто лишили слухавку на столі. Добре, що
я підійшов перевірити, чи ти ще чекаєш. Довбаним штатівським на нас
узагалі плювати.
– Не турбуйся тим, Клате. Кітона вже замкнули?
– Ну… не знаю, як тобі це сказати, але…
Алан відчув, як шлунок провалюється в прірву, і заплющив очі. Він
має рацію. Ще нічого не скінчилося.
– Просто кажи як є, – промовив він. – Не зважай на протокол.
– Бастер… тобто Денфорт… поїхав додому і викруткою відбив
ручку «кадиллака». Ну, знаєш, він до нього був прикутий.
– Знаю, – погодився Алан. Очей він не розплющував.
– Ну… Алане, він убив свою дружину. Молотком. Її знайшов не
хтось зі штатівських, бо тих Бастер не дуже цікавив, мінімум двадцять
хвилин тому. Знайшов Сіт Томас. Проїжджав повз будинок Бастера,
щоб перевірити. Він повідомив про те й повернувся хвилин п’ять тому.
Тепер каже, що болить у грудях, не дивно. Розповів, що Бастер із неї
просто обличчя нафіг зірвав. Каже, там повсюди кишки і волосся. На
В’ю тепер цілий взвод Пейтонових гавриків. Я відправив Сіта до тебе
в кабінет. Подумав, йому краще присісти, доки не впав.
– Господи Ісусе, Клате… швидко тягни його до Рея Ван Еллена.
Йому шістдесят два, і він усе життя смалить «кемел».
– Рей в Оксфорд поїхав, Алане. Допомагає зашивати Генрі
Бофорта.
– А помічник його… як там? Френкель. Еверетт Френкель.
– Нема. Я вже йому дзвонив на робочий і домашній.
– А дружина його що каже?
– Ев холостий.
– Ой бля.
Хтось надряпав невеличкий напис над таксофоном: «Розслабся, не
парся». Алан з гіркотою зважив цю ідею.
– Я можу сам його в лікарню повезти, – запропонував Клат.
– Ні, ти мені потрібен на місці, – заперечив Алан. – Репортери й
телевізійники вже там?
– Ага. Аж рояться.
– Як тільки договоримо, перевір, як там Сіт. Якщо йому не стане
краще, ось що зроби: вийди на вулицю, вхопи якогось репортера, який
має бодай трохи розумний вигляд, признач представником і скажи,
нехай відвезе Сіта сюди, в лікарню Північного Камберленду.
– Окей. – Клат повагався, тоді випалив: – Я хотів сходити в будинок
Кітона, але поліція штату… мені заборонили доступ до місця злочину!
Як тобі, Алане? Ті мудаки не пускають заступника шерифа округу на
місце злочину!
– Знаю, як ти почуваєшся. Мені й самому це не дуже подобається.
Але вони просто роблять свою роботу. Ти зі свого місця зараз Сіта
бачиш?
– Йо.
– І як? Живий він?
– Сидить у тебе за столом, курить і гортає цьогомісячну
«Правоохоронну діяльність у сільській місцевості».
– Добре, – сказав Алан. Йому хотілось і плакати, і сміятися або те й
те одночасно. – Усе сходиться. Клате, а Поллі Чалмерз не дзвонила?
– Н… хвилинку, є журнал. Думав, його забрали. Телефонувала,
Алане. Біля третьої тридцять.
Алан скривився.
– Про це я знаю. А після того?
– З того, що я тут бачу, ні, але це нічого не означає. Шили нема, та
й тут усюди шастають ці штатюки срані, хтозна.
– Дякую, Клате. Ще щось, що мені варто знати?
– Так, кілька речей.
– Валяй.
– Знайшли пістолет, яким Г’ю стріляв у Генрі, але Девід Фрідмен із
відділу балістики каже, що не знає, що це. Якийсь самозарядний, але
саме такого він, мовляв, ніколи не бачив.
– Ти впевнений, що це Девід Фрідмен? – запитав Алан.
– Фрідмен, так, це його прізвище.
– Він мусить знати. Дейв Фрідмен – ходяча «Біблія стрільця»[150].
– Ну, каже, що не знає. Я тут стояв, поки він говорив з твоїм кентом
Пейтоном. Сказав, що схоже на німецький «маузер», але нема звичних
позначок і спуск інакший. Здається, зброю, ну і ще купу інших доказів,
відправили в Оґасту.
– Що ще?
– Знайшли анонімну записку у дворі Генрі Бофорта, – продовжив
Клат. – Лежала зім’ята в грудку біля автомобіля – знаєш його
класичний «т-берд»? Ну так от, з нього також познущалися. Так само
як у Г’ю.
Алан відчув, ніби йому по обличчі заліпила величезна м’яка
долоня.
– І що було в записці, Клате?
– Хвилинку. – Він почув слабкий звук «хік-хік», коли Клат гортав
сторінки свого записника. – Є. «Спробуй ще хоч раз перечити мені та
не віддавати ключі від машини, жабоїде паскудний!»
– Жабоїде?
– Так і написано. – Клат нервово гиготнув. – Слова «раз»
і «жабоїде» підкреслено.
– І кажеш, у нього щось із машиною?
– Ага. Порізані шини, як і в Г’ю. І величезна довга подряпина з
пасажирського боку. Ух!
– Добре, – сказав Алан. – Слухай, що тобі треба зробити. Сходи в
перукарню, а тоді, якщо доведеться, в більярдну. Дізнайся, кому там
Генрі про що перечив цього або минулого тижня.
– Але поліція штату…
– Нахуй поліцію штату, – завзято промовив Алан. – Це наше місто.
Ми знаємо, кого запитувати і як їх знайти. Чи ти не зможеш хвилин за
п’ять знайти людину, яка знає цю історію?
– Звісно зможу, – відповів Клат. – Коли я повертався з Касл-Гіллу,
то бачив, як Чарлі Фортін триндикав з кількома іншими перед
«Вестерн Авто». Якщо Генрі з кимсь рогами стукався, Чарлі має знати
з ким. Бля, та «Тигр» для Чарлі як другий дім.
– Так. Але чи допитує його поліція штату?
– Ну… ні.
– Ні. Тому ти його допитай. Хоча я думаю, ми вже знаємо
відповіді, правда?
– Г’ю Пріст, – погодився Клат.
– Для мене це звучить як безумовна здогадка, – додав Алан.
Він подумав, що, врешті-решт, це може не надто відрізнятися від
першої здогадки Генрі Пейтона.
– Добре, Алане. Я йду.
– І передзвони, як тільки знатимеш точно. У ту ж секунду.
Алан дав Клатові номер, а тоді змусив його повторити цифри для
певності, що Клат правильно записав.
– Передзвоню, – сказав Клат, а тоді шалено випалив: – Що коїться,
Алане? Блядь, що тут таке коїться?
– Не знаю.
Алан відчув себе дуже старим, дуже змученим… і злим. Злим уже
не на Пейтона за те, що той усунув його від справи, а на
відповідального за всі ці паскудні феєрверки. І він дедалі більше
переконувався, що, докопавшись до суті, вони виявлять: тут увесь час
діяла якась одна сила. Вілма й Нетті. Генрі та Г’ю. Лестер і Джон.
Хтось їх переплів разом, ніби пакети потужної вибухівки.
– Не знаю, Клате, але ми це розвідаємо.
Він повісив слухавку й знову набрав Поллі. Його порив залагодити
все з нею, зрозуміти, що ж сталося, що її так розлютило, потроху
затихав. Те, що повільно приходило на зміну, тішило менше –
глибокий несфокусований страх, дедалі більше відчуття, що вона в
небезпеці.
Бііп… бііп… бііп… але без відповіді.
«Поллі, я кохаю тебе, нам треба поговорити. Будь ласка, підніми
слухавку. Поллі, я кохаю тебе, нам треба поговорити. Будь ласка,
підніми слухавку. Поллі, я кохаю тебе…»
Ця літанія прокручувалася в нього в голові, ніби механічна
іграшка. Йому хотілося ще раз потелефонувати Клатові, щоб той
спершу перевірив, як вона, проте Алан не міг на таке зважитися. Це
може виявитися дуже хибним рішенням, якщо в Касл-Року своєї черги
чекають інші пакети вибухівки.
«Так, Алане… але якщо Поллі – одна з них?»
Ця думка розколупала певні асоціації, але він був не в змозі
схопитися за них, як ті вже розвіялися.
Алан повільно повісив слухавку, закінчуючи дзвінок посеред гудка.
3
Поллі більше не могла. Вона перекотилася на бік, потягнулася по
телефон… але він затих посеред сигналу.
«Добре», – подумала вона. Та чи добре насправді?
Вона лежала в себе на ліжку, дослухаючись до звуку наближення
грому. Нагорі було спекотно – душно, ніби посеред липня, – але
відчиняти вікна Поллі не думала, бо Дейв Філіпс, місцевий майстер
і доглядач, лише минулого тижня встановив їй нові протиштормові
вікна і двері. Тож вона скинула старі джинси й футболку, що були на
ній під час експедиції за місто, й акуратно склала їх на кріслі біля
дверей. Тепер вона лежала в ліжку в білизні, очікуючи приходу
дрімоти, щоб пізніше прокинутися й прийняти душ, але ніяк не могла
заснути.
Частково через сирени, але здебільшого через Алана, через те, що
Алан учинив. Поллі не могла осягнути цю гротескну зраду всього, у
що вона вірила і чому довіряла, але також не могла припинити про це
думати. Розум повертався до чогось іншого (тих сирен, наприклад, і як
через них усе скидається на кінець світу), а тоді раптом знову
вигулькувало те, як він встромив їй ножа в спину, як рознюхував про
неї. Відчуття були такi, ніби тебе штрикають шерхатим кінцем дошки в
якомусь ніжному, прихованому місці.
«Алане, як же ти міг?» – укотре запитала вона його – і себе.
Голос, що відповів, здивував її. То був голос тітки Евві, і під сухою
беземоційністю, завжди характерною для неї, Поллі відчула
тривожний потужний гнів.
«Якби ти, дівко, з самого початку сказала йому правду, то йому й
не довелося б».
Поллі швидко сіла на ліжку. Так, то був тривожний голос,
і найбільше непокоїло, що то був її власний голос. Тітка Евві давно
померла. Це її ж підсвідомість через голос тітки Евві висловлює гнів,
ніби сором’язливий черевомовець за допомогою своєї ляльки
запрошує гарну дівчину на побачення, і…
«Припини, дівко, – хіба я тобі якось не говорила, що в цьому місті
повно примар? Може, це і є я. Може, це і я».
Поллі жалібно й перелякано зойкнула, тоді піднесла долоню до
рота.
«А може, й ні. Врешті-решт, не має значення, хто це, правда?
Питання в іншому, Трішо: чий гріх був першим? Чия брехня була
першою? Чиє приховування було першим? Чий камінь був першим?»
– Це нечесно! – прокричала Поллі в душній кімнаті, а тоді глянула
на власне перелякане й вирячене відображення в дзеркалі.
Вона чекала на повернення голосу тітки Евві, але він не з’явився,
тож знову повільно прилягла.
Можливо, вона згрішила першою, якщо певні ухиляння від правди
і трохи невинної брехні можна вважати за гріх. Можливо, вона
першою приховала істину. Та чи давало це право Аланові відкривати
розслідування на неї, ніби на якогось відомого злочинця? Чи давало це
йому право вписувати її ім’я в якусь таємну міжштатну правоохоронну
телеграму… чи запитувати про наводку на неї, якщо це так
називається… або… або…
«Не зважай, Поллі, – прошепотів голос, який вона знала. – Досить
мордуватися через дуже належну поведінку з твого боку. Ну тобто,
врешті-решт! Ти ж чула провину в його голосі, правда?»
– Так! – рішуче зашепотіла вона в подушку. – Саме так, чула! І що
ти на це скажеш, тітко Евві?!
Відповіді не було… лише химерне слабке посмикування
(питання в тому, Трішо)
у підсвідомості. Ніби вона щось забула, викинула якусь частину
(чи хочеться тобі цукерку, Трішо)
рівняння.
Поллі втомлено перекотилася на бік, і азка посунулася повнотою її
груді. Вона почула, як усередині щось слабенько шкрябає по срібній
стінці своєї в’язниці.
«Ні, – подумала Поллі, – там просто щось пересипається. Щось
нерухоме. Ця думка, ніби там усерединi насправдi щось живе… це
просто твоя уява».
Шкряб-дряп-шкряб.
Срібний м’ячик коротко бряжчав між білою бавовною ліфчика
і покривалом ліжка.
Шкряб-дряп-шкряб.
«Та річ жива, Трішо, – сказала тітка Евві. – Та річ жива, і ти це
знаєш».
«Не мели дурниць», – відповіла їй Поллі, перекручуючи на інший
бік. Як там узагалі може бути щось живе? Може, воно й змогло б
дихати крізь дрібні дірочки, але заради Бога, що б воно їло?
«Можливо, – з м’якою непримиренністю промовила тітка Евві, –
воно живиться ТОБОЮ, Трішо».
– Поллі, – бурмотнула вона. – Мене звуть Поллі.
Цього разу підсвідомість смикнуло сильніше – якось тривожно, –
і на мить їй здалося, що вона от-от зрозуміє. А тоді знову задзвонив
телефон. Поллі хапнула повітря і сіла, на обличчі – вираз утомленого
сум’яття. Там боролися гордість і жадання.
«Поговори з ним, Трішо, – це ж неважко? А ще краще – послухай
його. На це ти особливо часу не гаяла, правда?»
«Я не хочу з ним говорити. Не хочу, після того, що він учинив».
«Але ти його досі кохаєш».
«Так. Це правда». Тільки вона тепер також його і ненавидить.
Голос тітки Евві знову погучнішав, лютим шквалом обізвався в
голові: «Ти все життя хочеш пробути примарою, Трішо? Що з тобою,
дівко?»
Поллі потягнулася до телефона з пародією на рішучість. Долоня –
гнучка, неболюча – спинилася зовсім близько біля слухавки. Тому що,
можливо, це не Алан. Можливо, то містер Ґонт телефонує. Можливо,
містер Ґонт хоче сказати, що не закінчив із нею, що вона ще не
повністю заплатила.
Вона знову подалася в бік телефона – подушечки пальців цього
разу черкнули пластикову поверхню, – а тоді відсахнулась. Одна
долоня вчепилась у другу, і вони обидві скрутилися в нервовий клубок
на животі. Поллі боялася мертвого голосу тітки Евві, боялася того, що
вчинила сьогодні вдень, того, що містер Ґонт (чи Алан!) може
розповісти всьому місту про її загиблого сина, того, що може означати
тамта мішанина сирен і машин.
Але понад усе Поллі усвідомлювала, що боїться самого Ліленда
Ґонта. Вона почувалася так, ніби її прив’язали до серця величезного
залізного дзвона, який, тільки-но почне бамкати, водночас оглушить її,
зведе з розуму і розтовче на криваву масу.
Телефон затих.
Надворі загорлала ще одна сирена, і коли вона почала стихати в бік
Олов’яного моста, знову прокотився грім. Цього разу близько як
ніколи.
«Скинь це, – прошепотів голос тітки Евві. – Скинь це, сонечку. Ти
ж можеш – він верховодить жаданням, а не волею. Зніми це. Зламай
його владу над тобою».
Але Поллі дивилася на телефон і пригадувала вечір (коли це було,
менш ніж тиждень тому?), коли вона потягнулася до слухавки й
ударилася пальцями, скидаючи апарат на підлогу. Вона пригадала біль,
що рвав їй руку, ніби голодний кіт зі зламаними зубами. Вона не може
до цього повернутися. Просто не може.
Чи може?
«Сьогодні в Року діється страшне, – промовила тітка Евві. –
Хочеш прокинутися завтра й розбиратися з тим, яку роль у цьому
відіграла ТИ? Це дійсно той рахунок, до якого ти хочеш докластися,
Трішо?»
– Ти не розумієш, – простогнала вона. – То було не для Алана, а для
Туза! Туза Меррілла! А він заслуговує, що б не отримав!
Безжальний голос тітки Евві відказав: «Тоді й ти також, сонечку.
Ти також».
4
Двадцять хвилин по шостій того вечора вівторка, поки грозові
фронти наближалися, а справжня темрява почала накривати сутінки,
поліцейський штату, що замінив Шилу Бріґгем у диспетчерській,
вийшов у загальне приміщення шерифської управи. Він обігнув велику
ромбоподібну територію, позначену стрічками «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ»,
і побіг до Генрі Пейтона.
Пейтон мав потріпаний і нещасний вигляд. Попередні п’ять хвилин
він провів у розмовах із леді й джентльменами з преси і почувався як
завжди після таких зіткнень: ніби його вимастили медом, а тоді
змусили покачатись у величезній, укритій мурашками купі гієнячого
лайна. Його заяви були не настільки добре підготовлені (і не настільки
неспростовно невиразні), як того хотілося б. Телевізійники притиснули
його. Вони хотіли вести прямий ефір у часовий інтервал з
вісімнадцятої по вісімнадцяту тридцять, коли транслюють місцеві
новини. Відчували, що мусять провести прямий ефір. Ніби, якщо він
не кине їм хоч якусь кістку, об одинадцятій його розіпнуть. Його ледь
не розіп’яли все одно. Генрі близько як ніколи за всю кар’єру підійшов
до того, щоб бовкнути, що ніхера не шарить, що тут діється. Він не
покинув цю імпровізовану пресконференцію. Він із неї втік.
Пейтон раптом почав усвідомлювати: він шкодує, що не слухав
Алана уважніше. Коли він приїхав, здавалося, що робота полягатиме
суто в усуненні наслідків. Тепер він уже не був у цьому впевнений,
зважаючи на те, що за час його перебування тут сталося ще одне
вбивство – жінки на ім’я Міртл Кітон. Її чоловік ще досі десь тут, на
волі, мабуть, уже чкурнув за гори й за доли, але є також імовірність,
що він просто радісно носиться по цьому маленькому дивному місту.
Чоловік, що прикінчив свою дружину молотком. Першокласний псих,
іншими словами.
Проблема в тому, що він не знає цих людей. Алан і його заступники
– знають, але Алана й Ріджвіка тут нема. Лапойнт у лікарні, мабуть,
надіється, що лікарі випрямлять йому ніс. Генрі роззирнувся в
пошуках Клаттербака і якось навіть не здивувався, що той також
здимів.
«Сам хотів цього, Генрі? – почув він голос Алана в голові. –
Прекрасно. Ось маєш. А що стосується підозрюваних, пропоную
почати з телефонного довідника».
– Лейтенанте Пейтон! Лейтенанте Пейтон!
То підбіг поліцейський із диспетчерської.
– Що? – рявкнув Генрі.
– У мене на рації доктор Ван Еллен. Хоче з вами поговорити.
– Про що?
– Не сказав. Сказав лише, що мусить з вами поговорити.
Генрі Пейтон рушив у диспетчерську, дедалі більше почуваючись
ніби дитина, що їде на велосипеді без гальм униз крутим схилом, коли
з одного боку урвище, а з іншого – скелі, ну і ще за ним женуться
голодні вовки з обличчями репортерів.
Він узяв мікрофон.
– Це Пейтон, вас слухаю.
– Лейтенанте Пейтон, це доктор Ван Еллен. Окружний
судмедексперт. – Голос звучав примарно й віддалено, його переривали
нечасті, але потужні шквали шуму.
«Це, мабуть, через бурю, що невдовзі почнеться», – подумав Генрі.
Замало розваг для Діка й Джейн[151].
– Так, я вас знаю, – відказав Генрі. – Ви забрали містера Бофорта
в Оксфорд. Як він, прийом?
– Він…
Тріск, тріск, шуму приск.
– Вас перериває, докторе Ван Еллен, – сказав Генрі настільки
терпляче, наскільки міг. – До нас тут, здається, наближається неабияка
грозова буря. Будь ласка, повторіть. Прийом.
– Помер! – прокричав Ван Еллен крізь шуми. – Він помер у
швидкій, але ми вважаємо, що не внаслідок кульового поранення.
Розумієте мене? Ми вважаємо, що пацієнт помер не внаслідок
кульового поранення. Спочатку в його мозку виник нетиповий набряк,
який згодом розірвався. Найвірогідніше, це через якусь токсичну
речовину, якусь неймовірно токсичну речовину, що потрапила йому в
кров після пострілу. Від тієї ж речовини в нього буквально розірвалося
серце. Підтвердьте.
«О Боже», – подумав Генрі Пейтон. Він послабив краватку,
розстебнув комірець і знову натиснув кнопку передачі.
– Підтверджую ваше повідомлення, лікарю Ван Еллене, але дідько
б мене вхопив, якщо я його розумію. Прийом.
– Токсин, найпевніше, містився в кулях пістолета, з якого його
підстрелили. Інфекція розповсюджується спочатку повільно, а тоді
прискорюється. У нас дві чіткі віялоподібні точки проникнення – рана
на щоці і в грудях. Дуже важливо, щоб…
Трісь хрясь шшшш.
– …зараз? Десять-чотири?
– Повторіть, лікарю Ван Еллене. – Генрі благав Бога, щоб чоловік
просто взяв слухавку. – Будь ласка, повторіть, прийом.
– У кого той пістолет? – заверещав Ван Еллен. – Десять-чотири!
– У Девіда Фрідмена. З відділу балістики. Він повіз його в Оґасту.
Прийом.
– Він його спочатку розрядив, десять-чотири?
– Так. Це стандартна процедура. Прийом.
– Це револьвер чи самозарядний пістолет, лейтенанте Пейтон?
Зараз це найважливіше. Десять-чотири.
– Самозарядний. Прийом.
– А гільзу він діставав? Десять-чотири.
– Він це зробить в Оґасті. – Пейтон важко опустився в
диспетчерське крісло. Раптом йому захотілося добряче посрати. –
Десять-чотири.
– Ні! Ні, не можна! Не можна цього робити – як чути?
– Чути добре, – відповів Генрі. – Я залишу для нього сповіщення в
балістичній лабораторії, щоб він лишив ті довбані кулі в довбаному
магазині, доки ми не розібралися з цим новим триндецем.
Він відчув дитяче задоволення від того, що ця розмова проходить
повітрям… і замислився, скільки репортерів відстежують її своїми
«беркетами».
– Послухайте, лікарю Ван Еллене, не варто обговорювати це по
рації. Десять-чотири.
– Не зважайте на піар, – жорстко відрізав Ван Еллен. – Ми
говоримо про людське життя, лейтенанте Пейтон. Я намагався
зв’язатися з вами телефоном, але не вдалося. Накажіть своєму
Фрідменові уважно перевірити, чи нема в нього на долонях подряпин,
тріщинок, навіть задирок. Якщо хоч якась ранка на шкірі є, йому
негайно потрібно в найближчу лікарню. Я ніяк не можу дізнатися, чи
ця погань лише на кулях, чи й на магазині. І з нею взагалі не можна
ризикувати, навіть трішки. Ця речовина смертельна. Десять-чотири?
– Підтверджую, – почув свій голос Генрі. Він раптом усвідомив, що
йому хочеться бути де завгодно, аби лише не тут. Але оскільки він таки
тут, йому хотілося, щоб поруч був Алан Пенґборн. З часу приїзду
в Касл-Рок він дедалі більше почувався ніби Братик Кролик, що
прилип до Смоляного Опудала. – Що це таке? Прийом?
– Поки не знаємо. Не кураре, бо до самого кінця не було паралічу.
А ще кураре відносно безболісна, а містер Бофорт добряче намучився.
Усе, що ми наразі знаємо, – це те, що почала діяти вона повільно, а під
кінець перла, як товарняк. Десять-чотири.
– І це все? Десять-чотири.
– Господи Боже, – рубнув Рей Ван Еллен. – Вам мало? Десять-
чотири.
– Ні. Думаю, досить. Прийом.
– Тіштеся, що…
Трісь трісь брісь!
– Повторіть, лікарю Ван Еллен. Повторіть. Десять-чотири.
Крізь розбухлий океан статичного шуму він почув, як доктор Ван
Еллен каже:
– Просто тіштеся, що перехопили пістолет. Так не доведеться
перейматися, що він ще комусь нашкодить. Десять-чотири.
– Оце правильно кажете, чоловіче. Десять-сорок, кінець зв’язку.
5
Кора Раск повернула на Мейн-стріт і повільно побрела в бік
«Необхідних речей». Вона пройшла повз яскраво-жовтий фургон
«форд еконолайн» «ДИНАМІЧНИХ НОВИН WPTD КАНАЛУ 5», як
було написано на бічному кузові, але не бачила Денфорта «Бастера»
Кітона, що спостерігав за нею крізь водійське вікно не кліпаючи. У
будь-якому разі, вона його, напевно, не впізнала б. Бастер, якщо можна
так сказати, став новою людиною. І навіть якби Кора його побачила
і впізнала, це для неї нічого б не означало. У неї свої проблеми й жалі.
Здебільшого в неї був свій гнів. І все це ніяк не стосувалося її мертвого
сина.
В одній руці Кора Раск тримала розбиті сонцезахисні окуляри.
Їй здавалося, що поліція проводитиме свій допит вічно… чи
принаймні доки вона не зійде з розуму. «Ідіть геть! – хотілося їй
кричати на них. – Перестаньте ставити мені ці дурні запитання про
Браяна! Заарештуйте його, якщо якісь проблеми, батько з цим
розбереться, він у цьому мастак, а мені дайте спокій! У мене
побачення з Королем, і я не можу змушувати його чекати!»
У якусь мить Кора побачила шерифа Пенґборна, що стояв,
спершись на одвірок між кухнею і задньою верандою, схрестивши
руки на грудях, і вона вже була на межі, щоб вивалити все це з думкою,
що він зрозуміє. Він не такий, як інші, – він місцевий, знає про
«Необхідні речі», він би купив собі там щось особливе, він би
зрозумів.
Але в ту ж мить у неї в голові озвався містер Ґонт, спокійний
і виважений як ніколи. «Ні, Коро, не розмовляйте з ним. Він не
зрозуміє. Він не такий, як ви. Він не розумний покупець. Скажіть їм,
що хочете поїхати в лікарню до свого другого сина. Так ви від них
відкараскаєтеся, принаймні ненадовго. А потім це вже не матиме
значення».
Тож вона так їм і сказала, і це прекрасно спрацювало. Їй навіть
вдалося вичавити одну-дві сльози, роздумуючи не про Браяна, а про
те, як, мабуть, почувається Елвіс, тиняючись Ґрейслендом без неї.
Бідний заблукалий Король!
Вони пішли, але двоє-троє ще залишилися в гаражі. Кора не знала,
що вони роблять чи що їм там може бути потрібно, та й не
переймалася цим. Вона взяла зі столу свої магічні окуляри й
поквапилася нагору. Щойно опинившись у себе в кімнаті, скинула
халат, лягла на ліжко й наділа їх.
Кора одразу ж опинилася знову в Ґрейсленді. Її сповнили
полегшення, очікування і неймовірна хіть.
Вона піднялася прохолодними й голими сходами гвинтової форми в
зал нагорі, завішаний гобеленами з джунглями і широченний, ніби
швидкісна автострада. Пройшла до зачинених подвійних дверей у
кінці, шурхаючи босими ступнями по глибокому ворсу килима.
Дивилася, як пальці тягнуться й змикаються на ручках. Кора відчинила
двері, відкриваючи спальню Короля, цілком чорно-білу кімнату – чорні
стіни, грубий білий килим, чорні завіси на вікнах, біла облямівка
чорної постільної білизни, – окрім стелі, що була пофарбована
опівнічно-синім, із тисячами миготливих електричних зір.
Тоді Кора перевела погляд на ліжко, і тут її пронизав жах.
Король лежав на ліжку, але Король був не сам.
Зверху на ньому, ніби вершниця, сиділа Майра Еванс. Коли двері
відчинилися, вона повернула голову й вирячилася на Кору. Король
продовжував дивитися на Майру, кліпаючи сонними прекрасними
очима кольору блакиті.
– Майра! – вигукнула Кора. – Що ти тут робиш?
– Ну, – самовтішно промовила Майра. – Не підлогу ж пилосошу.
Кора хапнула ротом повітря, зовсім очманіла від такого.
– А… а… щоб я скисла! – голосно скрикнула вона, повертаючи собі
здатність говорити.
– Ну то йди і скисни, – сказала Майра, швидше гойдаючи
стегнами, – і по дорозі зніми ті дурнуваті окуляри. Вони тупо
виглядають. Забирайся звідси. Повертайся в Касл-Рок. Ми зайняті…
правда, Е?
– О, так, м’я солоденька, – промовив Король. – Заняті йк дві
мокрички в килимі.
Жах обернувся люттю, коли Корин параліч лунко тріснув. Вона
кинулася на свою так звану подругу, збираючись видряпати її
віроломні очі прямо з черепа. Але коли вона підняла пазуристу руку,
Майра потягнулася – жодного разу не збившись із ритму своїх стегон –
і рукою зірвала окуляри з обличчя Кори.
Кора від здивування заплющила очі… а коли розплющила, то знову
лежала в ліжку. Окуляри були на підлозі, обидві лінзи тріснули.
– Ні, – застогнала вона, вихиляючись із ліжка. Їй хотілося кричати,
але якийсь внутрішній голос – не її – попередив, що поліція в гаражі
це почує і прибіжить. – Ні, будь ласка, не треба, прошууууу…
Вона спробувала вставити шматочки розбитих лінз назад в
елегантну золоту оправу, але це було неможливо. Вони розбиті. Їх
розбила та зла блядовита курва. Розбила її подруга, Майра Еванс. Її
подруга, що якось знайшла свій шлях у Ґрейсленд, подруга, яка навіть
тепер, поки Кора намагається зібрати докупи безцінний артефакт, який
безповоротно знищено, кохається з Королем.
Кора підвела погляд. Очі звузилися до чорних блискучих прорізів.
– Це вона в мене скисне, – хрипко прошепотіла вона. – От
побачить.
6
Вона прочитала табличку на вітрині «Необхідних речей», на якийсь
час зупинилася, роздумуючи, а тоді обійшла будівлю й вийшла на
службовий провулок. Пройшла повз Френсін Пеллетір, яка саме
виходила з провулка, ховаючи щось у сумочку. Кора навіть не
подивилася в її бік.
Пройшовши провулком, вона побачила містера Ґонта, що стояв за
дерев’яним столом, який, ніби барикада, перекривав відчинені двері
заднього входу в його крамницю.
– О, Кора! – вигукнув він. – Я все чекав, коли ви навідаєтеся.
– Та сука! – виплюнула Кора. – Та зрадлива мала сука-блядь!
– Вибачте, Коро, – з люб’язною ввічливістю промовив містер
Ґонт, – але, здається, ви пропустили один-два ґудзики.
Він показав своїми дивними довгими пальцями їй на сукню.
Кора була накинула на свою голизну перше, що знайшла в шафі,
і спромоглася застебнути лише перший ґудзик. Нижче сукня
розвівалася, аж до кучериків лобкового волосся. Живіт, роздутий від
цілої гори «рінґ-дінґів», «йоделів» і вкритих шоколадом вишень за час
перегляду «Санта-Барбари» (і всіх інших серіалів), гладенько
випинався вперед.
– Кому не похуй? – гаркнула Кора.
– Мені так, – спокійно погодився містер Ґонт. – Чим можу вам
допомогти?
– Та сука їбеться з Королем. Вона розбила мої окуляри. Я хочу її
вбити.
– Справді? – промовив Ґонт, здіймаючи брови. – Що ж, не скажу,
що я вам не співчуваю, Коро, бо так і є. Дійсно, може бути таке, що
жінка, яка краде чоловіка в іншої жінки, заслуговує на життя. Не
ставатиму на ту чи іншу позицію в цьому питанні: я все життя пробув
бізнесменом, і мої знання в питаннях сердечних вельми скромні. Але
жінка, що свідомо ламає найціннішу власність іншої жінки, ну, тут уже
серйозніше нема куди. Погоджуєтеся?
Вона почала посміхатися. То була холодна посмішка. Безжальна
посмішка. Посмішка, наглухо позбавлена здорового глузду.
– Маєте, блядь, рацію, – промовила Кора Раск.
Містер Ґонт на мить обернувся. Коли знову повернув обличчя до
Кори, то в руці стискав самозарядний пістолет.
– Можливо, ви щось таке шукаєте? – запитав він.
Розділ двадцятий
1
Закінчивши з Міртл, Бастер запав у глибокий стан фуги. Здавалося,
його покинуло будь-яке відчуття цілі. Він подумав про Них – Ними все
місто кишить, – але замість чистого праведного гніву, який ця думка
спричиняла якусь хвилину тому, тепер Бастер відчував лише втому й
депресію. У нього лунко боліла голова. Рука й спина теж – від
розмахування молотком.
Він опустив очі й побачив, що досі стискає інструмент. Розкрив
долоню, і молоток упав на лінолеум кухні, розбризкуючи кров. Бастер
майже цілу хвилину постояв, дивлячись на ті бризки з якоюсь
ідіотичною зосередженістю. Калюжа крові здавалася йому ескізом
батькового обличчя.
Він побрів через вітальню в кабінет, потираючи плече й
передпліччя. Ланцюг наручників своїм брязкотом доводив до сказу.
Він відчинив двері шафи, впав на коліна, поліз під одяг, що висів
спереду, і видобув коробку з іноходцями. Бастер незграбно виліз із
шафи (наручник зачепився за одну з туфель Міртл, і він, похмуро
лайнувшись, шпурнув її назад у шафу), поклав коробку на стіл і сів
перед нею. Замість захоплення відчував лише сум. «Виграшний
квиток» – чудова річ, без сумніву, але яка йому з нього тепер користь?
Уже однаково, чи поверне він гроші. Він убив свою дружину. Без
сумніву, вона заслуговувала на це, але Вони так не вважатимуть. Вони
з радістю кинуть його в найглибшу, найтемнішу камеру тюрми
Шоушенк, яку тільки знайдуть, і загублять ключі.
Бастер побачив, що залишив криваві ляпки на кришці коробки, й
опустив очі на своє тіло. Уперше помітив, що вкритий кров’ю.
М’ясисті руки мали такий вигляд, ніби належать якомусь чиказькому
свинебою. Депресія знов огорнула його м’якою чорною хвилею. Вони
його побороли… нехай. Але він від Них утече. Він усе одно від Них
утече.
Бастер підвівся, стомлений до самого нутра, і повільно поплівся
вниз. Дорогою він роздягнувся, скинув взуття у вітальні, штани зняв
біля підніжжя сходів, тоді присів на самих сходах, щоб здерти
шкарпетки. Навіть вони були в крові. З футболкою було найважче.
Диявольська це робота – знімати футболку, коли в тебе на зап’ястку
наручник.
Минуло майже двадцять хвилин від часу смерті місіс Кітон
і Бастерового проходу в та під душ. Його б могли взяти під арешт без
проблем у будь-яку мить за цей час… але на Ловер-Мейн-стріт
відбувалася передача влади, шерифську управу було майже зовсім
погромлено, а місцеперебування Денфорта «Бастера» Кітона здавалося
просто не особливо важливим.
Насухо обтершись, він одягнув чисті штани й футболку – не мав
енергії на те, щоб знову вовтузитися з довгими рукавами –
і повернувся до себе в кабінет. Бастер сів у крісло й знову дивився на
«Виграшний квиток», сподіваючись, що депресія виявиться лише
чимсь ефемерним, що якась попередня радість повернеться. Але
зображення на коробці ніби потьмяніло, стерлося. Найяскравішим
кольором на доказ цього була пляма крові Міртл на боках двокінної
колісниці.
Він зняв кришку й зазирнув досередини. Був шокований, коли
побачив, що олов’яні коні сумно посхилялися врізнобіч. Кольори їхні
також потьмяніли. З дірки, куди вставляється ключ для запуску
машинерії, стирчала зламана пружина.
«Тут хтось був! – кричав його мозок. – Хтось до цього доклався!
Хтось із Них! Зруйнувати мене було недостатньо! Зруйнували ще й
мою гру!»
Але глибокий голос – мабуть, дедалі слабший голос здорового
глузду – прошепотів, що це неправда. «Таким вона й була з самого
початку, – прошепотів голос. – Ти просто не бачив».
Бастер повернувся до шафи, збираючись нарешті взяти пістолет.
Настав час ним скористатися. Він промацував полицю в його пошуку,
коли задзвонив телефон. Бастер дуже повільно зняв слухавку, знаючи,
хто на іншому кінці дроту.
І він не розчарувався.
2
– Привіт, Дене, – озвався містер Ґонт. – Як почуваєтеся в цей
чудовий вечір?
– Жахливо, – сказав Бастер похмурим, нудотним голосом. – Світ
зійшов на пси. Я збираюся вбити себе.
– Овва? – промовив містер Ґонт, злегка розчарований, не більше.
– Нічого доброго. Навіть гра, яку ви мені продали, уже негодяща.
– Ой, у цьому я вельми сумніваюся, – відповів містер Ґонт із
ноткою різкості. – Я дуже ретельно перевіряю всі мої товари, містере
Кітон. Дуже ретельно. Може, глянете ще раз?
Бастер глянув – і скам’янів від побаченого. Коні рівно стояли у
своїх гніздах. Збруя кожного блищала свіжою фарбою. Навіть їхні очі
ніби палахкотіли. Олов’яний іподром мерехтів зеленим і літнім
пиловим коричневим. «Доріжка наче швидка», – мрійно подумав він
і перевів очі на кришку коробки.
Чи то його зір, приглушений глибокою депресією, обманув, чи то
кольори там якимсь чудесним способом стали глибшими за кілька
секунд, відколи задзвонив телефон. Тепер він заледве міг розгледіти
кров Міртл. Вона висохла до брудно-бурякової барви.
– Господи! – прошепотів він.
– То що? – запитав містер Ґонт. – То що, Дене? Я помилився? Бо
якщо так, доведеться вам відстрочити своє самогубство, щоби
встигнути повернути покупку мені й отримати повне відшкодування. Я
горою стою за свій товар. Мушу, самі розумієте. Я маю захищати свою
репутацію, а це я сприймаю дуже серйозно у світі, де Їх мільярди, а я
лиш один.
– Ні… ні! – промовив Бастер. – Вона… вона прекрасна!
– Виходить, ви помилилися? – наполіг містер Ґонт.
– Я… здається, так, помилився.
– Ви визнаєте, що помилилися?
– Я… так.
– Добре, – сказав містер Ґонт. Ворожість зникла з його голосу. –
Тоді, безумовно, ідіть і вбийтеся. Хоча, мушу визнати, я розчарований.
Я думав, що нарешті знайшов людину, у якої вдосталь сміливості, щоб
допомогти мені надерти Їм сраки. Я так розумію, ви лише язиком
ляпати вмієте, як і всі.
Містер Ґонт зітхнув. То було зітхання людини, яка усвідомила, що
зрештою помилилася в думці, ніби в кінці тунелю є світло.
З Бастером Кітоном відбувалася дивна річ. Він відчув, як до нього
повертається життєва сила і відчуття мети. Кольори кімнати навколо
нього ніби пояскравішали, знову стали насиченішими.
– Ви маєте на увазі, що ще не пізно?
– Ви, мабуть, пропустили курс вступу до поезії. Можна завжди
шукать новіший світ[152]. Звісно, якщо ви людина зі стрижнем. А що, я
все для вас підготував, містере Кітон. Розумієте, я на вас розраховував.
– Звичайне старе «Ден» мені подобається набагато більше, – мало
не соромлячись, зауважив Бастер.
– Добре, Дене. Ви дійсно налаштовані отак боягузливо піти з
життя?
– Ні! – скрикнув Бастер. – Просто… я подумав, який сенс? Їх
занадто багато.
– Троє добрих чоловіків можуть завдати значних збитків, Дене.
– Троє? Ви сказали троє?
– Так… є ще один наш. Ще один, який бачить небезпеку і розуміє,
на що Вони здатні.
– Хто? – завзято запитав Бастер. – Хто це?
– Усьому свій час, – заспокоїв його Ґонт, – але наразі часу в нас
небагато. Вони вже йдуть по вас.
Бастер визирнув з вікна кабінету, звузивши очі, ніби тхір, що
занюхав за вітром якусь небезпеку. На вулиці було порожньо, але то
лише поки що. Він відчував Їх, усвідомлював, як Вони оточують його.
– Що мені робити?
– То ви в моїй команді? – запитав містер Ґонт. – Я можу врешті-
решт на вас розраховувати?
– Так!
– До кінця?
– До другого пришестя, або я не я!
– Дуже добре, – промовив містер Ґонт. – Слухайте уважно, Дене.
І поки Ґонт говорив, а Бастер слухав, поступово занурюючись у
гіпнотичний стан, який містер Ґонт ніби викликав за власним
бажанням, перші розкати близької бурі почали струшувати повітря
надворі.
3
Через п’ять хвилин Бастер вийшов з дому. На футболку він накинув
легку куртку, а руку, на якій досі висіли наручники, запхав глибоко в
кишеню. Пройшовши пів кварталу, він побачив фургон,
припаркований біля тротуару, саме там, де містер Ґонт і говорив.
Фургон був яскраво-жовтий, що гарантувало: більшість пішоходів
дивитимуться на фарбу, а не на водія. Він був майже без вікон, і обидва
боки позначав логотип якогось портлендського телеканалу.
Бастер коротко, але обережно подивився в обидва боки, тоді заліз
усередину. Містер Ґонт попередив, що ключі будуть під сидінням. Там
вони й були. На пасажирському сидінні лежав паперовий пакет для
покупок. Всередині Бастер знайшов біляву перуку і япівські[153]
окуляри в тонкій оправі, а також маленьку скляну пляшечку.
З певними побоюваннями він надів перуку – вона здавалася довгою
й кошлатою, так, ніби це скальп якогось мертвого рок-вокаліста, – але
коли подивився на себе в заднє дзеркальце фургона, то був вражений,
наскільки гарно вона лежить. У ній він мав молодший вигляд.
Набагато молодший. Лінзи япівських окулярів були звичайним склом,
і вони змінювали його вигляд (принаймні на думку Бастера) навіть
більше, ніж перука. З ними він здавався розумнішим, як Гаррісон Форд
у «Березі москітів». Бастер із захопленням витріщався на себе в
дзеркало. Раптом він уже не виглядав на свої п’ятдесят два, а став
схожим на тридцяти-з-чимсь-річного, ніби чоловік, який би чудово
вписався в роботу на телеканалі. Не як кореспондент новин, нічого
такого гламурного, але, може, оператор чи навіть продюсер.
Він відкоркував пляшечку і скривився – зсередини пахло ніби
розплавленим тракторним акумулятором. З шийки здійнялися завитки
диму. «З цим треба обережно», – подумав Бастер. Дуже обережно.
Він поклав порожній наручник собі під праве стегно і туго напнув
ланцюг. Тоді полив трішки з пляшечки на ланцюг одразу під
наручником на зап’ястку, обережно, щоб не крапнути темною тягучою
рідиною на шкіру. Сталь одразу почала диміти й пузиритися. Кілька
крапель упало на гумовий килимок, і він також піднявся бульбашками.
З нього почав підніматися дим і страшний сморід. За кілька секунд
Бастер витягнув порожній наручник з-під стегна, взяв його пальцями
і різко смикнув. Ланцюг розірвався, наче папір, і він кинув його на
підлогу. Інший наручник досі був на ньому, але з цим можна якось
жити. Ланцюг і порожня кайданка – ось що реально допікало. Бастер
вставив ключ запалювання, завів двигун і рушив геть.
За якісь три хвилини автомобіль шерифа округу Касл, за кермом
якого перебував Сітон Томас, повернув на під’їзну доріжку дому
Кітона, і старий Сіт виявив Міртл Кітон, що простерлася в дверях –
наполовину на кухні, наполовину в гаражі. Невдовзі після цього до
авто долучилися ще чотири машини поліції штату. Копи перевернули
будинок догори дном у пошуках Бастера або хоч якоїсь зачіпки, яка б
могла показати, де він зараз. Ніхто особливо не роздивлявся гру, що
лежала на столі кабінету. Вона була стара, брудна й очевидно
поламана. Скидалася на предмет із підвалу бідного родича.
4
Едді Ворбертон, прибиральник муніципалітету, уже більш ніж два
роки був злий на Сонні Джекетта. За останні кілька днів ця злість
переросла в шалену лють.
Коли трансмісія його чудової «хонди сівік» накрилася влітку 1989
року, Едді не хотів тягнути її до найближчого дилера «Хонди». Це
передбачало б величезну суму за буксир. Досить того, що трансмісія
віджила своє через три тижні після того, як це зробила гарантія на
міст. Тож спочатку він сходив до Сонні Джекетта запитати, чи має той
досвід роботи з іномарками.
Сонні відповів, що має. Він говорив із тими дорогими зверхніми
інтонаціями, з якими до Едді говорили більшість янкі з глушини. «Ми
без упереджень, хлопче, – ніби промовляв той тон. – Це північ, сам
розумієш. Ми не тримаємося за те південне лайно. ЗВІСНО, ти
негритос, це всі бачать, але це для нас не має ніякого значення. Чорні,
жовті, білі чи зелені – ми всіх намахуємо так, що ще світ не видів. Вези
свою машинку сюди».
Сонні відремонтував трансмісію «хонди», але рахунок виявився на
сотню доларів більшим, ніж він обіцяв, і через це вони ледь не
побилися одного вечора в «Тигрі». А тоді адвокат Сонні (хоч янкі, хоч
крекери[154], з досвіду Едді Ворбертона, усі білі люди мають
адвокатів) подзвонив Едді й сказав, що Сонні збирається викликати
його в суд дрібних справ. Внаслідок цього невеличкого інциденту Едді
позбувся п’ятдесяти доларів, а за п’ять місяців в електричній системі
«хонди» сталася пожежа. Авто було на стоянці біля муніципалітету.
Хтось крикнув Едді, але на момент, коли він прибіг із вогнегасником,
машина вже танцювала жовтим полум’ям ізсередини. Її було
безповоротно втрачено.
Відтоді він загадувався, чи не Сонні Джекетт запалив той вогонь.
Страховий слідчий сказав, що це був bona fide[155] випадок,
спричинений коротким замиканням… шанс один на мільйон. Але що
він знає? Мабуть, нічого, і, крім того, це ж не його гроші. Не те щоб
страховка покривала витрати Едді.
А тепер він знає. Знає точно.
Сьогодні поштою він отримав невеликий пакунок. Предмети, що
були всередині, проливали багато світла на ситуацію: купа почорнілих
затискачів-«крокодилів», стара фотографія зі скрученими кутиками
і записка.
Затискачі були з тих, які можна використати для спричинення
електричної пожежі. Просто знімаєш ізоляцію з правильної пари
дротів у правильних місцях, стискаєш їх докупи і вуаля.
На фотографії був Сонні та гурт його біломазих дружків, які
завжди, коли не прийдеш, тусуються на кухонних кріслах біля СТО.
Вони, проте, перебували не на «Суноко» Сонні, а на звалищі Робішо на
дорозі № 5. Біляві стояли перед спаленим «сівіком» Едді, пили пиво,
сміялися… і їли шматки кавуна[156].
Записка була коротка й по суті: «Шановний негритосе, ти зробив
помилку, коли вирішив до мене доїбатися».
Спершу Едді задумався, навіщо Сонні надіслав йому таку цидулку
(хоча не пов’язав це з листом, який він сам на прохання містера Ґонта
запхав у поштову щілину Поллі Чалмерз). Він вирішив: це тому, що
Сонні навіть тупіший і мерзенніший, ніж більшість білясиків. І все
одно – якщо ця справа досі труїть Сонні душу, чому він так довго
чекав, щоб знову це почати? Та чим більше Едді роздумував над тими
старими часами
(Шановний негритосе,)
тим менше для нього важили ці питання. Записка, почорнілі
«крокодили» і стара фотографія залізли йому в голову й дзижчали там,
наче голодні москіти.
Сьогодні він уже встиг купити пістолет у містера Ґонта.
Флуоресцентні лампи в конторі СТО «Суноко» проливали білу
трапецію світла на щебеневе покриття службової дороги, коли Едді
заїхав туди – за кермом вживаного «олдса», що став на заміну «сівіка».
Він вийшов, тримаючи одну руку в кишені куртки, стискаючи там
пістолет.
На мить він зупинився за дверима, зазираючи всередину. Сонні
сидів за касовим апаратом у пластиковому кріслі, відкидаючись у
ньому, на самих задніх ніжках. Едді бачив верхівку кашкета Сонні над
розкритою газетою. Газету читає. Ну звісно. У білих чоловіків завжди
є адвокати, а по закінченні дня, під час якого вони гноблять
темношкірих, як-от Едді, білі завжди сидять у себе в кабінетах,
колишуться в кріслах і читають газети.
Довбані білі з їхніми довбаними адвокатами і довбаними
газетами.
Едді витяг пістолет і зайшов. Та частина його, що спала, раптово
прокинулася й тривожно забила на сполох, щоб він цього не робив, бо
це помилка. Але той голос не мав значення. Не мав значення, тому що
Едді раптово перестав бути в собі. Він здавався духом, що ширяє над
власним плечем, спостерігаючи, як усе це відбувається. Керування ним
узяв на себе якийсь злий біс.
– Маю дещо для тебе, брехливий ти сучий потрох, – почув Едді, як
вимовляє його рот, і спостерігав, як двічі натискає гачок пістолета.
Дві маленькі чорні дірочки виникли на заголовку «РІВЕНЬ
СХВАЛЕННЯ МАК-КЕРНАНА[157] СЯГАЄ НЕБАЧЕНИХ ВИСОТ».
Сонні Джекетт скрикнув і смикнувся. Задні ніжки крісла ковзнули,
і Сонні повалився на підлогу, а кров полилася йому на уніформу… але
ім’я, вишите на ній золотою ниткою, було «РІКІ». Це був не Сонні
зовсім, а Рікі Біссонетт.
– Ой бля! – скрикнув Едді. – Я, блядь, не того білого вколошив!
– Привіт, Едді, – озвався позаду нього Сонні Джекетт. – Добре, що
я саме посрати відійшов, нє?
Едді почав обертатися. Не встиг він зробити це й наполовину, як
три кулі з пістолета, який Сонні купив сьогодні по обіді в містера
Ґонта, прошили його спину, трощачи хребет.
Безпорадно витріщеними очима він спостерігав, як Сонні
схиляється над ним. Дуло пістолета в його руках було величезне, як
тунель, і темне, як вічність. Обличчя згори було бліде й рішуче. По
одній щоці тягнулася смуга мастила.
– Нє, ну вирішити вкрасти мій новий набір торцевих гайкових
ключів – то була не велика помилка, – промовив Сонні, притискаючи
ствол до центру лоба Едді Ворбертона. – А от написати й розповісти
мені про те, що збираєшся це зробити… отут ти й помилився.
Величезне біле світло – світло усвідомлення – раптом спалахнуло в
голові Едді. Тепер він пригадав лист, який кинув у щілину для пошти
тієї Чалмерз, і йому вдалося скласти докупи витівку із запискою, яку
він отримав, та тією, про яку щойно розповів Сонні.
– Послухай! – прошепотів він. – Вислухай мене, Джекетт… нас
намахали як дітей, нас обох. Ми…
– Прощавай, чорнобривцю, – перебив його Сонні й натиснув гачок.
Сонні майже хвилину не зводив очей із того, що лишилося від Едді
Ворбертона, загадуючись, чи варто було послухати, що там він
силкувався розповісти. Вирішив, що відповідь – ні. Що розумного
може розповісти чоловік настільки тупий, що відправив таку записку?
Сонні підвівся, зайшов у кабінет і переступив через ноги Рікі
Біссонетта. Він відчинив сейф і витягнув гайкові ключі з подвійними
розмірами, які йому продав містер Ґонт. Він так і дивився на них,
перебирав, лагідно крутив у руках, тоді клав на місце, коли поліція
штату приїхала, щоб заарештувати його.
5
«Припаркуйтеся на розі Берч і Мейн, – пояснив містер Ґонт
Бастерові по телефону, – і просто чекайте. Я відправлю декого до вас».
Бастер ретельно дотримувався цих указівок. Зі своєї точки огляду
за квартал він бачив цілу купу людей, які підходили до устя
службового провулка й виходили звідти – майже всі його друзі й
сусіди, здавалося, цього вечора мають якісь справи з містером Ґонтом.
Десять хвилин тому жінка з прізвищем Раск заблудила туди в
розстебнутій сукні, з таким виглядом, ніби з якогось кошмару вилізла.
А потім, хвилин за п’ять після того, як вона вийшла з провулка,
ховаючи щось у кишеню (сукня так і залишалася розстебнутою, і з неї
виднілося немало, але хто, розмірковував Бастер, при здоровому глузді
захотів би дивитися), згори Мейн-стріт почулося кілька пострілів.
Бастер не міг визначити точно, але йому здавалося, що вони долинули
з СТО «Суноко».
На Мейн-стріт з боку муніципалітету, блимаючи блакитними
мигалками, розганяючи репортерів, ніби голубів, вигулькнули
автомобілі поліції штату. Хоч і в схованці, Бастер вирішив, що буде
розсудливіше на якийсь час заховатися в задній частині фургона.
Автомобілі промайнули повз, а миготливі блакитні вогні на мить
освітили дещо сперте на задні двері фургона – речовий мішок із
зеленого полотна. Зацікавившись, Бастер розв’язав вузол на затяжному
шнурку, розкрив отвір сумки й зазирнув досередини.
Зверху всередині лежала коробка. Бастер витягнув її й побачив, що
решта мішка наповнена таймерами «Готпойнт». Їх було десятків два
щонайменше. Гладенькі білі циферблати витріщалися на нього, ніби
беззіничні очі сироти Енні[158]. Він розкрив коробку, яку був дістав,
і побачив, що в ній повно «крокодилів» – тих, якими електрики іноді
роблять швидкі підключення.
Бастер скривився… а тоді раптом у голові з’явилося зображення
службової форми – касл-рокської форми на виділення коштів, якщо
бути точним. У полі «Продукти та/або сервіси для постачання» гарним
шрифтом значилося: «16 ЯЩИКІВ ДИНАМІТУ».
Сидячи в задній частині фургона, Бастер почав повільно
посміхатися. Тоді сміятися. Надворі загрюкотів і прокотився грім. Язик
блискавки лизнув випнутий живіт хмари і штрикнув потік Касл.
Бастер не припиняв сміятися. Він сміявся, доки від реготу не
захитався фургон.
– Вони! – кричав він, заливаючись сміхом. – О Боже, що ж ми для
Них маємо! Просто щось із чимсь!
6
Генрі Пейтон, який прибув у Касл-Рок, щоб замість шерифа
Пенґборна сьорбати гарячу й пекучу юшку, стояв при вході в контору
СТО «Суноко», розкривши рота. У них іще два трупи. Один білий,
інший чорний, але обоє мертві.
Третій чоловік, власник СТО, відповідно до імені в нього на
уніформі, сидів на підлозі біля розкритого сейфа і, мовби малу дитину,
тримав у руках брудну залізну коробку. На підлозі біля нього лежав
пістолет. Глянувши на нього, Генрі відчув, наче нутрощами
спускається ліфт. То був двійник пістолета, яким Г’ю Пріст застрелив
Генрі Бофорта.
– Глянь, – тихим трепетним голосом промовив один із
поліцейських позаду Генрі. – Там ще один.
Генрі повернув голову, щоб подивитись, і почув, як скриплять
шийні сухожилля. Ще один пістолет – третій самозарядний пістолет –
лежав біля простертої руки темношкірого.
– Не торкайтеся їх, – наказав він іншим поліцейським. – Навіть не
наближайтеся до них.
Він переступив калюжу крові, схопив Сонні Джекетта за лацкани
уніформи і підняв на ноги. Сонні не опирався, лише сильніше
притиснув залізну коробку до грудей.
– Що тут сталося? – закричав йому в обличчя Генрі. – Заради Бога
святого, що тут сталося?
Сонні показав на Едді Ворбертона ліктем, щоб не відпускати
коробку.
– Він прийшов. З пістолетом. Він здурів. Ви ж бачите, здурів,
гляньте, що він зробив з Рікі. Він подумав, що Рікі – то я. Хотів
украсти мої ключі. Гляньте.
Сонні всміхнувся й нахилив коробку, щоб Генрі побачив мішанину
іржавого залізяччя всередині.
– Я ж не міг йому таке дозволити, правда? Ну тобто… це ж моє. Я
заплатив за цей набір, і він мій.
Генрі розкрив був рота, щоб щось сказати. Він поняття не мав, що
це мало б бути, тож слова так і не пролунали. Не встиг він промовити й
одне, як знову почулися постріли. Цього разу з Касл-В’ю.
7
Ленор Поттер стояла над тілом Стефані Бонсейнт із задимленим
пістолетом у руці. Тіло лежало в клумбі за будинком, єдиній, яку та
мерзотна мстива сука не поруйнувала під час двох своїх попередніх
рейдів.
– Не треба було повертатися, – сказала Ленор.
Вона раніше ніколи в житті не стріляла з пістолета, а тепер убила
жінку… але відчувала лише похмурий тріумф. Та баба залізала на її
територію, рвала її квіти (Ленор дочекалася, доки курва почне свою
чорну справу, – її мама не дурепу виростила), тож вона діяла в межах
своїх прав. Цілком у межах своїх прав.
– Ленор? – гукнув її чоловік. Він вихилився з вікна ванної нагорі, а
на обличчі мав піну для гоління. Голос його звучав стривожено. –
Ленор, що діється?
– Я застрелила порушницю, – спокійно й не озираючись
повідомила Ленор. Вона заклала ступню під важке тіло і підняла її.
Коли пальці занурилися в податливий бік тієї Бонсейнтівської суки,
жінка відчула раптове зле задоволення. – Це Стефані Бон…
Тіло перекотилося. То була не Стефані Бонсейнт. То була та
приємна дружина заступника шерифа.
Вона застрелила Меліссу Клаттербак.
Різко калава Ленор Поттер минула блакитний, минула фіолетовий,
минула маджентовий. І дійшла аж до кольору опівнічної чорноти.
8
Алан Пенґборн сидів і дивився на свої долоні, дивився повз них у
темряву настільки чорну, що її можна було лише відчути. Йому спало
на думку, що, можливо, сьогодні він утратив Поллі не просто
тимчасово, доки не вдасться загладити це непорозуміння, – а назавжди.
І так у нього попереду буде років тридцять п’ять, щоб убивати час.
Він почув слабке човгання й швидко підняв голову. То була міс
Гендрі. Було видно, що вона знервована, та разом з тим, здавалося,
дійшла певного рішення.
– Хлопчик, Раск, він крутиться, – повідомила вона. – Не
прокинувся – йому дали заспокійливе, тож якийсь час він не зможе
прокинутися по-справжньому, – але крутиться.
– Так? – тихо запитав Алан і чекав.
Міс Гендрі закусила губу й продовжила.
– Так. Шерифе Пенґборн, я б дозволила вам із ним поговорити,
якби могла, але не можу, дійсно. Ви ж розумієте, правда? Ну, я знаю,
що у вас проблеми в місті, але хлопчикові лише сім.
– Так.
– Я спущуся в їдальню, вип’ю чаю. Місіс Еванс запізнюється –
вона завжди так, – але буде тут за хвилину-дві. Якщо підійдете в
палату Шона Раска – палату номер дев’ять – одразу як я піду, вона,
мабуть, і не дізнається, що ви тут були. Зрозуміло?
– Так, – із вдячністю промовив Алан.
– Обхід починається о восьмій, тож якщо ви будете в його палаті,
вона, мабуть, вас і не помітить. Звісно, якщо помітить, ви скажете їй,
що я дотримувалася директив лікарні й відмовила вам. Що ви
проникли туди, поки на пості тимчасово нікого не було. Скажете так?
– Так, – погодився Алан. – Слово даю.
– Вийти можна по сходах у кінці коридору. Це якщо ви зайдете в
палату Шона Раска. Що я вам, звичайно ж, заборонила.
Алан підвівся й імпульсивно поцілував її в щоку.
Міс Гендрі зашарілася.
– Дякую, – сказав Алан.
– За що? Я нічого не зробила. Думаю, піду вже поп’ю чаю. А ви,
шерифе, сидіть там, де й сиділи, доки я не піду.
Алан знову слухняно присів. Так і сидів, тримаючи голову між
Саймоном і пекарем, доки за міс Гендрі зі свистом не зачинилися
подвійні двері. Тоді підвівся і тихо пройшов яскравим коридором,
усипаним іграшками й пазлами, до палати номер 9.
9
Як на Алана, Шон Раск цілком прокинувся.
Це було педіатричне відділення, тож ліжко під ним було маленьке,
але хлопчик усе одно в ньому губився. Тіло зовсім трішки випиналося
під покривалом, від чого виникало враження, ніби на хрусткій білій
подушці лежить відчленована голова. Обличчя – дуже бліде. Під
очима, що спокійно й без подиву дивилися на Алана, виднілися
фіолетові тіні, темні, наче синці. Чорний кучерик лежав на лобі, ніби
кома.
Алан узяв стілець з-під вікна й посунув його до ліжка, на якому
підняли перегородки, щоб Шон не впав. Хлопчик не повернув голови,
але спостерігав за Аланом очима.
– Привіт, Шоне, – тихо промовив Алан. – Як почуваєшся?
– У горлі сухо, – сипло прошепотів Шон.
На столику біля ліжка була карафка води і дві склянки. Алан налив
одну й нахилився через лікарняну перегородку.
Шон спробував сісти, і йому не вдалося. Він завалився назад на
подушку, слабко зітхнувши, від чого Алана вкололо в серці. Він згадав
про свого сина – бідного приреченого Тодда. Коли підкладав долоню
Шонові Раску під шию, щоб допомогти йому сісти, на мить у нього
виник пекельний фотографічний спогад. Він згадав, як Тодд того дня
стояв біля «скаута», махав Аланові на прощання, і крізь призму пам’яті
якесь переливчасте бліде світло ніби грало в нього навколо голови,
опромінюючи кожну любу лінію та рису обличчя.
В Алана затрусилися руки. Трішки води пролилося спереду на
лікарняну сорочку Шона.
– Вибач.
– Н’чо, – відповів Шон хрипким шепотом і жадібно відпив. Він
майже повністю поглинув склянку води. А тоді відригнув.
Алан обережно опустив його. Шон тепер здавався трішки
жвавішим, але в очах усе одно не було жодного блиску. Алан подумав,
що ще ніколи в житті не бачив хлопчика, який би мав настільки
жахливо самотній вигляд, і розум знову спробував пробудити останній
образ Тодда.
Алан відкинув його. Тут робота. Неприємна і до того ж страшенно
делікатна, але вона дедалі більше здавалася йому неабияк важливою.
Що б там зараз не діялося в Касл-Року, він переконував себе, що
відповідь лежить тут, за блідим чолом і тими сумними тьмяними
очима.
Алан роззирнувся й витиснув усмішку.
– Нудна кімната, – промовив він.
– Ага, – низьким шорстким голосом погодився Шон. – Повний
скучняк.
– Може, кілька квіток її трохи пожвавлять, – промовив Алан
і провів правою долонею по лівому передпліччі, спритно дістаючи з
прихованої нірки під ремінцем годинника складений букет.
Він знав, що випробовує долю, але без зайвих роздумів вирішив
усе одно це зробити. Майже пошкодував про це. Коли діставав їх з
петлі й розкривав букет, дві паперові квітки розірвалися. Він почув, як
пружина змучено шпринькає. Без сумніву, це останнє виконання цієї
версії фокусу з квіткою-складанкою, проте Аланові вдалося вийти
сухим із води… заледве. І Шон, на відміну від брата, був очевидно
вражений і захоплений, незважаючи на психічний стан і наркотики, що
просочували його нервову систему.
– Круто! Як ви це зробили?
– Просто трішки магії… Хочеш? – Алан посунувся, щоб поставити
букет паперових квіток у карафку.
– Та нє. То ж просто папір. Ну і ще вони подерті в деяких місцях. –
Шон подумав і, мабуть, вирішив, що прозвучало невдячно, тож
додав: – Але гарний фокус. А можете зробити, щоб вони зникли?
«Навряд чи, синку», – подумав Алан. Уголос сказав:
– Спробую.
Він підняв букет, щоб Шон його чітко бачив, тоді злегка вигнув
правицю й потягнув її вниз. Він провів цю маніпуляцію набагато
повільніше, ніж зазвичай, беручи до уваги сумний стан
макґаффіна[159], але результат вразив його самого. Замість того щоб
зникнути з поля зору як зазвичай, квітка-складанка щезла в його
неміцному кулаку, наче дим. Він відчув, що напнута послаблена
пружина вже готова зігнутися й застрягнути, але врешті-решт вона
вирішила востаннє підсобити йому.
– Це справді кайфово, – з повагою зазначив Шон.
Алан подумки погодився. Чудова варіація трюку, яким він роками
приголомшував школярів, але він також сумнівався, що таке можна
зробити з новою версією квіток-складанок. З новісінькою пружиною
виконати такий повільний, мрійливий рух буде просто неможливо.
– Дякую, – сказав він і востаннє заховав складений букет собі під
ремінець годинника. – Якщо квіти тобі не потрібні, як щодо четвертака
для автомата з колою?
Алан нахилився і спокійнісінько дістав четвертак у Шона з носа.
Хлопчик усміхнувся.
– Упс, забув – сьогодні ж треба сімдесят п’ять центів, так?
Інфляція. Ну що ж, це не проблема.
Він дістав ще одну монету в Шона з рота, а третю – у себе з вуха.
На той час усмішка Шона трішки зблякла, і Алан зрозумів, що краще
взятися за роботу чимшвидше. Він склав три четвертаки на тумбочку
біля ліжка.
– Коли тобі стане краще, скористаєшся, – пояснив він.
– Дякую, містере.
– На здоров’я, Шоне.
– А де тато? – запитав Шон. Його голос трішечки посильнішав.
Запитання здивувало Алана. Він очікував, що Шон запитає
спочатку про маму. Хлопчикові ж, урешті-решт, лише сім.
– Скоро приїде, Шоне.
– Сподіваюся. Він мені потрібен.
– Знаю, що потрібен. – Алан помовчав і додав: – Мама також скоро
буде тут.
Шон обдумав це, тоді повільно й рішуче похитав головою. Під
потилицею тихо зашурхотіла подушка.
– Ні, не буде. Вона зайнята.
– Така зайнята, що не прийде тебе навідати? – запитав Алан.
– Так. Вона дуже зайнята. Мама зустрічається з Королем. Тому мені
більше не можна до неї в кімнату. Вона зачиняє двері, одягає окуляри й
бачиться з Королем.
Алан бачив, як місіс Раск відповідала на запитання поліцейських
штату. Голос був повільний, відсторонений. На столі поруч лежали
сонцезахисні окуляри. Здавалося, вона не може їх відпустити – однією
рукою постійно з ними бавилася. Прибирала долоню, ніби боялася, що
хтось помітить, а тоді за кілька секунд пальці ніби самотужки
поверталися до окулярів. У той час він подумав, що вона або страждає
від шоку, або під дією заспокійливого. А тепер замислився. Також
замислився, чи варто запитувати Шона про Браяна, чи дослідити цю
нову ниточку. Чи це все одна ниточка?
– Ви ж насправді не фокусник, – промовив Шон. – Ви
поліцейський, правда?
– Так.
– Ви поліцейський штату, з такою блакитною машиною, що дуже
швидко їздить?
– Ні. Я шериф округу. Зазвичай у мене коричневе авто із зіркою
збоку, і воно також їздить досить швидко, але сьогодні я на своєму
старому універсалі, який постійно забуваю продати. – Алан
усміхнувся. – Він дуже повільний.
Це викликало певний інтерес.
– А чому ж ви не їздите на коричневій поліцейській машині?
«Щоб не налякати Джилл Міслабурскі й твого брата, – подумав
Алан. – Не знаю, як із Джилл, але з Браяном це не особливо
спрацювало».
– Я вже й не пам’ятаю, – сказав він. – День був довгий.
– Ви шериф, як у «Молодих пістолях»?
– Ага. Щось таке.
– Ми з Браяном узяли те кіно напрокат і дивилися. Воно таке
класнюче. Хотіли подивитися «Молоді пістолі-2», коли вони йшли
минулого літа в «Чарівному ліхтарі» в Бриджтоні, але мама не
дозволила, бо у фільму було обмеження 17+. Нам не дозволяють
дивитися такі фільми, хіба тато, якщо вдома на відику. Нам з Браяном
дуже сподобалися «Молоді пістолі». – Шон замовк, а очі в нього
потемніли. – Але це було до того, як Браян отримав картку.
– Яку картку?
Уперше за весь час в очах у Шона з’явилася реальна емоція. То був
жах.
– Бейсбольна картка. Чудова особлива бейсбольна картка.
– Гм? – Алан пригадав холодильник «Плеймейт» і бейсбольні
картки – на обмін, як сказав був Браян – усередині. – Браян любив
бейсбольні картки, так, Шоне?
– Так. Саме так він його і дістав. Я думаю, він використовує різні
предмети для різних людей.
Алан нахилився вперед.
– Хто, Шоне? Хто його дістав?
– Браян застрелився. Я бачив, як він це зробив. Це в гаражі було.
– Я знаю. Співчуваю.
– У нього якась гидота вилетіла з голови позаду. Не просто кров.
Штука якась. Вона жовта була.
Алан не знав, що на це сказати. Серце повільно й важко гупало в
грудях, рот був сухий, наче пустеля, а в шлунку млоїло. У голові
дзвеніло ім’я його сина, ніби похоронний дзвін, що в нього чиїсь
ідіотські руки б’ють посеред ночі.
– Я не хотів, щоб це сталося, – промовив Шон. Його голос звучав
дивним чином прозаїчно, але в очах виникло по сльозі, які розрослися
й потекли вниз гладенькими щоками. – Ми так і не подивимося разом
«Молоді пістолі-2», коли їх випустять на касеті. Доведеться самому, а
це буде не так весело, якщо Браян не відпускатиме постійно свої тупі
жарти. Я знаю, що не так весело.
– Ти любив братика, правда? – надламано запитав Алан.
Він просунув руку між ґрат перегородки. Долонька Шона Раска
заховалася в його і міцно стиснула. Вона була гаряча. І маленька. Дуже
маленька.
– Так. Браян хотів бути пітчером у «Ред Сокс», коли виросте. Казав,
що навчиться кидати закрутом «дохла риба», як Майк Боддікер. А
тепер уже не навчиться. Він казав мені не наближатися, бо мене
заляпає. Я плакав. Я так перелякався. То було не як у кіно. То було
просто в нашому гаражі.
– Я знаю, – промовив Алан. Він пригадав машину Енні. Розбиті
вікна. Великі чорні калюжі крові на сидіннях. Це також було зовсім не
як у кіно. Алан заплакав. – Знаю, синку.
– Він попросив мене дещо пообіцяти, і я пообіцяв і дотримаюся
слова. До кінця життя дотримаюся слова.
– Що ти пообіцяв, синку?
Алан протер обличчя Шона вільною долонею, але сльози не
вщухали. Хлопчик лежав перед ним, білий, як сама подушка, на якій
лежала голова. Хлопчик бачив, як брат наклав на себе руки, бачив, як
його мізки вилетіли на стіну гаража, ніби свіжий кусень шмарклів, а де
ж його мама? «Зустрічається з Королем, – казав він. – Вона зачиняє
двері, одягає окуляри й бачиться з Королем».
– Що ти пообіцяв, синку?
– Я спочатку хотів поклястися серцем матері, але Браян не
дозволив. Він сказав, щоб я поклявся своїм серцем. Бо її він також
дістав. Браян сказав, що він дістається до всіх, хто клянеться чужим
серцем. Тож я поклявся своїм, як він і просив, але Браян усе одно
бахнув. – Шон плакав тепер уже сильніше, проте навіть крізь сльози
щиро заглядав Аланові у вічі. – Там була не просто кров, містере
шерифе. Там була інша штука. Жовта штука.
Алан стиснув його руку.
– Я знаю, Шоне. Про що брат просив, щоб ти поклявся?
– Можливо, якщо я розповім, він не потрапить у рай.
– Звісно потрапить. Я обіцяю. А я ж шериф.
– Шерифи ніколи не порушують обіцянок?
– Ніколи, якщо це обіцянки маленьким дітям у лікарні, – сказав
Алан. – Шериф не може порушити обіцянку, дану такій дитині.
– Вони потрапляють у пекло в такому разі?
– Так, – погодився Алан. – Правильно. Якщо порушують –
потрапляють у пекло.
– А ви обіцяєте, що Браян потрапить у рай, навіть якщо я розповім?
Клянетеся своїм серцем?
– Клянуся своїм серцем, – промовив Алан.
– Окей, – погодився Шон. – Він змусив мене поклястися, що я
ніколи не піду в нову крамницю, де він купив ту кльову особливу
бейсбольну картку. Він думав, що на ній Сенді Коуфекс, але там був не
він. Там був якийсь інший гравець. Картка була стара й брудна, але
мені здається, що Браян про це не знав. – Хлопчик на мить зупинився,
роздумуючи, а тоді продовжив химерно спокійним голосом: – Одного
дня він повернувся з руками в грязюці. Він змив грязюку, а потім я чув,
як він плаче у себе в кімнаті.
«Простирадла, – подумав Алан. – Вілмині простирадла. Це таки
був Браян».
– Браян сказав, що «Необхідні речі» – це отруйне місце, а він –
отруйна людина і мені не можна туди ходити.
– Браян так сказав? Він сказав «Необхідні речі»?
– Так.
– Шоне… – Алан затнувся, роздумуючи. Усе його тіло проймали
електричні іскри, виривалися, танцювали й виступали блакитними
протуберанцями.
– Що?
– Твоя… твоя мама купила окуляри в «Необхідних речах»?
– Так.
– Вона тобі про це сказала?
– Ні. Але я знаю, що там. Вона вдягає окуляри і так бачиться
з Королем.
– Яким Королем, Шоне? Ти знаєш?
Шон подивився на Алана так, наче той божевільний.
– Елвісом. Він – Король.
– Елвіс, – бурмотнув Алан. – Звісно, хто ж іще.
– Я хочу тата.
– Я розумію, сонце. Ще кілька запитань, і я вже піду. Тоді ти
заснеш, а коли прокинешся, тато буде біля тебе. – Він на це
сподівався. – Шоне, Браян сказав, що це за отруйна людина?
– Так. Містер Ґонт. Власник крамниці. Він – отруйна людина.
І тут думки Алана перенеслися до Поллі. Поллі після похорону, як
вона казала: «Думаю, питання було в тому, щоб нарешті зустріти
правильного лікаря… Лікаря Ґонта. Лікаря Ліленда Ґонта».
Він згадав, як вона тримала маленьку срібну кульку, яку купила
в «Необхідних речах», щоб він міг побачити… але коли Алан
спробував торкнутися предмета, запобіжно накрила його долонею. На
обличчі Поллі в ту мить панував вираз, зовсім їй не притаманний.
Вираз скупої підозріливості й власництва. А пізніше, говорячи
скрипучим тремтячим голосом, повним сліз, що було геть на неї не
схоже: «Важко дізнаватися, що обличчя, яке ти начебто кохаєш,
насправді лише маска… Як ти міг робити це в мене за спиною?.. Як ти
міг?»
– Що ти їй сказав? – промимрив Алан. Він навіть не усвідомлював,
що вхопився за покривало на ліжку й повільно обертає його в
стиснутому кулаку. – Що ти їй сказав? І як, нахер, ти змусив її в це
повірити?
– Містере шерифе? З вами все нормально?
Алан змусив себе розкрити кулак.
– Так… добре. Ти впевнений, що Браян говорив про містера Ґонта,
так, Шоне?
– Так.
– Дякую, – сказав Алан. Він нахилився над ґратками, узяв Шонову
долоню й поцілував його в холодну бліду щоку. – Дякую, що
поговорив зі мною.
Він відпустив хлопчикову руку й підвівся.
За останній тиждень у нього на порядку денному була одна справа,
яку просто не вдавалося виконати, – ввічливий візит до найновішого
підприємця Касл-Рока. Нічого особливого, просто дружнє знайомство,
привітання в місті, короткий виклад процедури на випадок якихось
проблем. Він усе збирався це зробити, якось навіть підійшов, але це
постійно відкладалося. А сьогодні, коли поведінка Поллі почала
наштовхувати його на думку, чи містер Ґонт дійсно вартий довіри,
гімно справді полетіло на вентилятор, а він опинився тут, більш ніж за
двадцять миль від міста.
«Це він тримає мене віддалік? Це він постійно тримав мене отак
віддалік?»
Думка мала б здаватися дурнуватою, але в цій тихій тінистій палаті
вона зовсім такою не здавалася.
Раптом йому знадобилося повернутися. Знадобилося якнайшвидше
повернутися в місто.
– Містере шерифе.
Алан опустив погляд на хлопчика.
– Браян ще дещо сказав, – повідомив Шон.
– Так? – запитав Алан. – Що він сказав, Шоне?
– Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина.
10
Алан пройшовся коридором до дверей із табличкою «ВИХІД»
якомога тихіше, напоготові в будь-яку мить завмерти на місці від
спонукального крику заміни міс Гендрі. Але єдина людина, що
заговорила до нього, була маленька дівчинка. Вона стояла у дверях
своєї палати, а біляве волосся було стягнуте в кіски, що лежали
спереду на її рожевій фланелевій нічній сорочці. У руках вона тримала
ковдру. Свою улюблену, судячи з пошарпаного й уживаного вигляду.
Вона стояла босоніж, стрічки на кінчиках кіс були перекошені, а очі
здавалися величезними на виснаженому обличчі. То було обличчя
людини, що знає про біль більше, ніж мала б знати дитина.
– У вас пістолет, – проголосила вона.
– Так.
– У мого тата також є пістолет.
– Справді?
– Так. Більший, ніж у вас. Більший, ніж цілий світ. Ви Бабай?
– Ні, кицю, – промовив він і подумав: «Підозрюю, Бабай сьогодні
сидить у мене в рідному місті».
Він вийшов із дверей у кінці коридору, спустився вниз і вийшов
через інші двері в пізні сутінки, задушливі, наче липневий вечір. Він
поквапився на стоянку, ледь біжучи. Із заходу, з боку Касл-Рока, гурчав
і грюкотав грім.
Він відчинив водійські дверцята універсала та зняв мікрофон рації
з гачків.
– База, я машина-один. Як чути?
Єдиною відповіддю був шквал бездумного шуму.
Срана буря.
«Можливо, Бабай спеціально її замовив», – прошепотів голос десь
із глибини.
Алан усміхнувся, не розтуляючи губ. Повторив спробу, та відповідь
була така ж, тоді зв’язався з поліцією штату в Оксфорді. Їх було чути
гучно й чітко. Диспетчер повідомив йому, що неподалік Касл-Рока
потужна гроза, тому комунікація місцями неможлива. Навіть телефони,
здається, працюють через раз.
– Тоді зв’яжіться з Генрі Пейтоном і скажіть, щоб узяв під варту
чоловіка на ім’я Ліленд Ґонт. Для початку – як головного свідка.
«Ґонт», «Ґ», як Ґеорґ. Мене чути? Десять-чотири.
– Чути добре, п’ять, шерифе. Ґонт. «Ґ», як у Ґеорґ. Десять-чотири.
– Скажіть йому, що, за моїми здогадками, Ґонт може бути
підбурювачем до вбивства Нетті Кобб і Вілми Джерзик. Десять-
чотири.
– Вас зрозумів. Десять-чотири.
– Десять-сорок, кінець зв’язку.
Він повісив мікрофон на місце, завів двигун і подався назад у бік
Рока. На околицях Бриджтона заїхав на стоянку біля магазину
«Червоне яблуко» і потелефонував звідти до себе в кабінет. Двічі
почулося клацання, а тоді записаний голос повідомив йому, що
телефон наразі не працює.
Алан повісив слухавку й повернувся в машину. Цього разу біг уже
по-справжньому. Перш ніж виїхати зі стоянки на шосе 117, увімкнув
«світломузику» й почепив її на дах. Проїхавши пів милі, він уже
витискав із тремкого й протестуючого «форда» всі сімдесят п’ять.
11
Туз Меррілл і суцільна темрява повернулися в Касл-Рок разом.
Він проїхав на «шеві селебріті» по мосту через потік Касл, поки
грім натужно рокотав туди й сюди в небі над головою, а блискавки
прохромлювали поступливу землю. Кермував із відчиненим вікном:
сам дощ іще не почався, а повітря було густе, наче сироп.
Туз був брудний, змучений і розлючений. Незважаючи на записку,
він відвідав ще три місця на мапі, не в змозі повірити в те, що сталося,
не в змозі повірити, що це взагалі сталося. Сформулювати це можна
було так: він не міг повірити, що його обіграли. На кожній точці він
знаходив плоский камінь і поховану банку. Дві з них містили знову ж
таки пачки брудних товарних купонів. В останній, у болотистій землі
позаду ферми Страутів, лежала просто кулькова ручка. На корпусі
ручки було зображено жінку із зачіскою з сорокових. На ній був
маєчний купальник також із сорокових. Якщо підняти ручку,
купальник зникав.
Оце скарб.
Туз котив назад у Касл-Рок на повній швидкості, з безтямними
очима й джинсами, по коліна закаляними болотяною слизотою,
і повертався з однією-єдиною метою: убити Алана Пенґборна. А після
цього – дупу в купу і гайда на західне узбережжя, це вже давно
потрібно було зробити. Можливо, з Пенґборна вдасться вибити трохи
грошей, а може, й не вдасться. У будь-якому разі, точно він знав одне:
той скурвий син здохне і смерть його буде страшна.
Миль за три від моста він усвідомив, що не має ніякої зброї.
Планував був узяти собі один ствол із ящика в гаражі в Кембриджі, але
той сраний магнітофон озвався й до всирачки його злякав. Проте він
знав, де ящик тепер.
О так.
Він проїхав по мосту… а тоді зупинився на перетині Мейн-стріт
і Вотермілл-лейн, хоча право проїзду було за ним.
– Що за херня? – пробурмотів він.
Ловер-Мейн перетворилася на заплутаний розрух поліцейських
автомобілів, миготливих синіх сирен, телевізійних фургонів і дрібних
скопищ людей. Більша частина дійства зосередилася навколо
муніципалітету. Наче батьки міста вирішили просто так, знічев’я,
влаштувати вуличний фестиваль.
Тузові було наплювати, що сталося. Про нього, то нехай це місто
все всохне й здиміє вітром. Але йому потрібен Пенґборн, він хоче
зірвати цьому довбаному крадієві скальп і повісити собі на пояс, а як
же він це зробить, коли, бляха, кожен мейнський коп тусується коло
шерифської управи?
Відповідь надійшла вмить. «Містер Ґонт знає. У містера Ґонта
є зброя, а з нею – відповіді. Їдь до містера Ґонта».
Він зиркнув у дзеркало й побачив ще більше блакитних сирен
зверху, на іншому боці моста. Ще більше копів на шляху. «Якого хера
тут трапилося вдень?» – знову замислився він, але на це запитання
відповідь доведеться шукати іншим разом… або взагалі не шукати,
якщо так уже сталось. А тим часом у нього свої справи, і перша –
забратися з дороги, доки копи, що наближаються, не врізалися в нього
ззаду.
Туз повернув ліворуч на Вотермілл-лейн, тоді праворуч на Сідар-
стріт, об’їжджаючи центральну частину міста, перш ніж зрізати назад
на Мейн-стріт. На мить він зупинився на червоному світлофорі,
виглядаючи суцвіття миготливих блакитних вогників унизу пагорба.
Тоді припаркувався перед «Необхідними речами».
Він виліз із машини, перетнув вулицю і прочитав табличку на
вітрині. Туз відчув нестерпне розчарування – він же потребував не
лише пістолета, а й іще трішки чарівного порошку від містера Ґонта, –
а тоді пригадав службовий вихід у провулку. Він піднявся кварталом
і повернув за ріг, не помічаючи яскраво-жовтий фургон, припаркований
за двадцять-тридцять ярдів вище, і чоловіка всередині (Бастер уже
перемістився на пасажирське сидіння), який за ним спостерігав.
Вийшовши в провулок, він наштовхнувся на чоловіка, що низько
насунув на лоба твідовий кашкет.
– Дивись куди йдеш, дідуля, – огризнувся Туз.
Чоловік у твідовому кашкеті підняв голову, вискалився на Туза й
загарчав. Одночасно з цим він дістав із кишені пістолет і направив
його в бік Туза.
– Ти до мене не дойобуйся, друже, бо я тобі трохи всиплю.
Туз підняв руки й відступив. Він не налякався, просто здивувався.
– Мене не треба, містере Нельсон, – промовив він. – Я тут ні до
чого.
– Правильно, – промовив чоловік у твідовому кашкеті. – Того
хуєсоса Джуетта не бачив?
– Е… того, що директор школи?
– Середньої школи, так, а що, в місті ще якісь Джуетти є? Думай
трохи, бляха-муха!
– Та я тільки приїхав, – обережно промовив Туз. – Ні з ким
особливо ще не бачився, містере Нельсон.
– Ну, я його знайду, і той паразита кусок ще пошкодує, що попався
мені в руки. Він убив мою папугу й насрав на мою маму. – Джордж Т.
Нельсон звузив очі й додав: – Сьогодні мені краще на очі не
потрапляти.
Туз і не сперечався.
Містер Нельсон запхав пістолет назад у кишеню і зник за рогом,
рухаючись рішучими кроками людини, яка справді вельми схарена. Туз
іще трохи постояв на місці, не опускаючи рук. Містер Нельсон
викладав у нього роботу з деревом та металом у школі. Туз завжди
вважав його одним із тих чуваків, яким сміливості ляснути ґедзя не
вистачить, навіть якщо той йому на око сяде, але тепер він думав, що,
мабуть, час змінити думку. А ще Туз упізнав пістолет. А як інакше –
минулого вечора він цілий ящик таких привіз із Бостона.
12
– Туз! – привітався містер Ґонт. – Ви саме вчасно.
– Мені потрібен пістолет, – сказав Туз. – А також іще трішки того
висококласного марафету, якщо маєте.
– Так-так… але всьому свій час. Допоможіть мені з цим столом.
– Я вб’ю Пенґборна, – сказав Туз. – Він, блядь, украв мій скарб, і я
його за це вб’ю.
Містер Ґонт подивився на Туза рівним жовтим поглядом кота, що
вичікує мишу… і в ту мить Туз і почувався наче миша.
– Не треба марнувати мій час на те, що я й так знаю, – промовив
він. – Якщо вам, Туз, потрібна моя допомога, то допоможіть мені.
Туз узявся за стіл з одного боку, і разом вони занесли його назад у
підсобку. Містер Ґонт нахилився і підняв табличку, що була сперта на
стіну.
ЦЬОГО РАЗУ СПРАВДІ ЗАЧИНЕНО
2
Tophet – місцевість на півдні Єрусалима, у долині Гінном, де
приносили в жертву дітей для бога Молоха.
3
Knights of Columbus – найбільша у світі братська католицька
організація, заснована 1882 року.
4
Daughters of Isabella – духовна, соціальна й благодійна організація,
заснована 1897 року як жіноча гілка «Лицарів Колумба».
5
Steamboat Willie (1928) – перший мультфільм, створений Волтом
Діснеєм, у якому був персонаж Мікі-Маус.
6
Peyton Place (1957) – американська драма, дія якої відбувається в
невеликому однойменному містечку в Новій Англії, в якому за тихим
і мирним фасадом ховаються скандали, вбивства, самогубства й інцест.
7
Carter’s Little Liver Pills – патентовані ліки, розроблені Семюелом
Дж. Картером, які продавала компанія Carter Products. Аж до 1960-х
років препарат був дуже популярним і розрекламованим, що й
призвело до появи вищевказаного вислову.
8
Популярні в США 1960—1970-х років прикраси, виготовлені з
термочутливих кристалів, які начебто змінюють колір відповідно до
змін настрою людини, що їх носить, хоча насправді таким чином
просто реагують на зміну температури.
9
Rock-Ola – марка музичних автоматів.
10
Princess telephone – телефон, створений компанією Bell System
у 1959 році, призначений для зручного використання в спальнях і в
нічний час (мав освітлення клавіш або диска). Модель рекламувалася
як створена для жінок, звідки й пішла саме така назва.
11
Devil Dogs – шоколадні батончики з молочною начинкою компанії
Drake’s Cakes.
12
Norman Bates – персонаж роману «Психо» (1959) Роберта Блока, а
також однойменного фільму (1960) Альфреда Гічкока.
13
Masterpiece Theatre (з 1971 р.) – американський телесеріал-
антологія, в якому показували адаптації романів і біографій, а також
оригінальні теледрами.
14
Cheers (1982–1993) – популярний американський ситком, у якому
компанія друзів збирається в барі «Будьмо», де вони випивають,
відпочивають і спілкуються.
15
Імовірно, цитата з 58-го псалма.
16
Sanford “Sandy” Koufax – колишній американський професійний
бейсболіст, пітчер-шульга, один із найвідоміших та найкращих за
історію бейсболу.
17
Topps, Fleer – компанії-конкурентки, які випускали жувальну гумку
та картки із зображеннями різноманітних спортсменів. Останні були
дуже популярним предметом для колекціонування серед підлітків
у США 1980-х років.
18
Оригінальний дизайн пачок сигарет Lucky Strike був зелено-
червоний, проте вони не були популярними серед жінок, бо цей колір
на той час вважався «чоловічим». У 1942 році дизайн замінили на
білий і пояснили це тим, що мідь для зеленої фарби потрібніша для
військових потреб. Насправді ж зелений робили за допомогою хрому, а
зміна була спричинена необхідністю популяризації сигарет серед
жінок.
19
Чесні наміри (лат.).
20
Old Home Week – традиційне свято в північній Америці, яке
спочатку відзначалося запрошеннями колишніх жителів містечок
повернутися на свою малу батьківщину, але пізніше стало
узагальненим святкуванням місцевої культури та історії.
21
Людська комедія (фр.).
22
Devil’s food cake – вид американського вологого шоколадного торта.
23
Ляльок (фр.).
24
Рожевими (pinko) у США називали симпатиків комунізму.
25
Rowf – персонаж книги Річарда Адамса «Чумні собаки» (1977), пес,
що втік із лабораторії експериментів над тваринами й мусить їсти, щоб
вижити.
26
Juke joint – розмовна назва неформальних закладів, у яких люди
збиралися, щоб випити, потанцювати й послухати музику. Зазвичай
ними керували афроамериканці й такі заклади діяли за межами міста в
покинутих будівлях, а основними клієнтами були представники
робітничого класу.
27
Із натяком на Бастера Кітона – американського комедійного актора
німого кіно. Був відомим у жанрі фізичної комедії, де постійно грав зі
стоїчним беземоційним виразом, за що отримав прізвисько «Велике
кам’яне обличчя».
28
When Bad Things Happen to Good People (1981) – книжка Гарольда
Кушнера, консервативного рабина, яка досліджує питання, чому, якщо
всесвіт створений і керований усемогутнім і люблячим Богом, у ньому
все одно існує стільки зла й страждань.
29
Дуенья (ісп.) – старша компаньйонка молодої дівчини.
30
Ом – священний звук і духовний символ у дхармічних релігіях.
Використовується, зокрема, під час медитацій.
31
Ідеться про класичний вірш Карла Сендберга.
32
Jockey – марка білизни середнього класу.
33
≈ 167,5 см.
34
Jolt Cola, Nehi – популярні серед американських дітей 80-х років
солодкі газовані напої.
35
Hail Mary pass – дуже довга передача на випередження в
американському футболі, яку виконують із відчаю, без великої надії на
успіх.
36
Foster Grant – американський бренд окулярів, вельми популярний
у 1960—1970-х роках завдяки рекламній кампанії «Хто це ховається за
Фостером Ґрантом?», у якій узяли участь велика кількість тогочасних
знаменитостей.
37
Hershey’s Kisses – марка шоколадних цукерок. У 1989 році компанія
Hershey запустила телевізійну рекламну кампанію цих цукерок під
назвою «Різдвяні дзвоники», у якій цукерки, стилізовані під «хор»
дзвіночків, грають популярну мелодію We Wish You a Merry Christmas.
Ролик став дуже популярним, його показують щороку дотепер.
38
Уривок пісні «Jailhouse Rock» Елвіса Преслі.
39
English Leather – чоловічий парфум, створений MEM Company
в 1949 році.
40
Jordanaires – американський вокальний квартет, створений у 1948
році. Відомі тим, що діяли як бек-вокалісти на концертах і записах
Елвіса Преслі в 1956–1972 роках.
41
«My Way» – пісня, яку в 1969 році популяризував Френк Сінатра.
Вважається найпопулярнішою піснею на похоронах у Великій
Британії. Кавер-версію часто виконував Елвіс Преслі.
42
Ґонт натякає на пісню «Burning Love» Елвіса Преслі.
43
Laugh-In – відоме американське комедійне скетч-телешоу, що
виходило в 1968–1973 роках. Один із персонажів, Вольфґанґ,
німецький солдат (якого грав Арте Джонсон), визирав із-за вазона й
коментував жарти словами «Дюююже цікаво».
44
Copperplate – вид каліграфічного почерку. Часто використовується
як загальна назва для каліграфічного письма ручкою з пером.
45
Hungry Man – американська марка так званих телевечер – наборів
заморожених страв на алюмінієвому лотку, які можна споживати після
розігрівання в духовці чи мікрохвильовці.
46
Black Velvet – марка канадського віскі.
47
Sterno – марка денатурованого спирту у формі желе, який
продається в жерстяних банках і використовується здебільшого для
розігрівання їжі на вулиці. Отруйний для людини, хоча набув
популярності в часи сухого закону й Великої депресії в США.
48
Тут і далі згадуватимуться так звані Десяткові поліцейські коди, які
використовувалися для спрощення голосового зв’язку правоохоронних
органів. У 2000-х роках від них почали поступово відмовлятися. Автор
досить вільно поводиться з цими кодами, оскільки в різних системах
для комбінації 10–22 немає вищевказаного значення.
49
Sinéad O’Connor – скандально відома американська співачка
ірландського походження. На час дії роману була відома своїм образом
(поголена голова, часто агресивна поведінка й безформний одяг), а
також тим, що заборонила перед своїм концертом вмикати гімн США.
50
Справа (фр.).
51
Дослівно з латини: «Хай покупець остерігається», більш усталено:
«На ризик покупця».
52
Побутує думка, начебто письменник Нед Бантлайн замовив у
компанії Colt п’ять револьверів Colt Single Action Army із довгим
дулом, щоб подарувати їх відомим доглядачам порядку на Дикому
Заході, проте на підтвердження цієї версії доказів немає. З часом усі
револьвери Colt із довгим дулом почали називати його іменем, а після
1956 року компанія випустила окремий револьвер із такою назвою.
53
Howdy Doody (1947–1960) – американська дитяча телепрограма,
яку вів Баффало Боб Сміт, а персонажами слугували різноманітні
ляльки, найвідоміша з яких – Гавді Дуді. Програма стосувалася
тематики Дикого Заходу й цирку.
54
П’ятий діяч – термін, вигаданий канадським письменником
Робертсоном Девісом і згадуваний в однойменній книжці (1970). В
епіграфі з роз’ясненням автор, начебто посилаючись на матеріал
данського драматурга Томаса Оверскоу «Данська сцена», наводить
цитату: «Ролі, які не належали ні до Героя, ні Героїні, ні Довіреної
особи героя, ні Лиходія, […], називали П’ятими діячами […]». Проте
пізніше Девіс пояснив, що вигадав цю цитату.
55
≈ 113 км/год.
56
Wide Area Telephone Service (WATS) – телефонна служба широкого
охоплення дальнього зв’язку з фіксованими цінами.
57
Lone Ranger, Tonto – месник у масці, колишній техаський рейнджер,
і його друг, індіанець. Персонажі різних телесеріалів і фільмів,
створені Френом Страйкером і Джорджем Трендлом.
58
Skat – американська картярська гра. Pitching pennies – гра, під час
якої кидають монету об стінку й угадують, яким боком вона впаде.
59
Win, place, show – поняття в ставках на кінні перегони. Ставка на
«приз» перемагає, якщо кінь приходить до фінішу першим або другим.
Ставка на «показ» перемагає, якщо кінь приходить першим, другим
або третім. Ці ставки, у порівняні з «перемогою», є менш ризиковими
й відповідно мають менші коефіцієнти.
60
≈ 200 м.
61
Flatlander – термін на позначення новоприбулих у штатах Мейн,
Нью-Гемпшир і Вермонт.
62
Слова з пісні Bachman-Turner Overdrive «You Ain’t Seen Nothing
Yet».
63
Racing tout – людина, яка передає закриту або приховану
інформацію про кінні перегони, для того щоб вплинути на коефіцієнти
ставок або отримати частину виграшу.
64
Cootie – популярна американська гра, створена в 1948 році,
завданням якої є на швидкість зібрати з деталей пластикового жука.
Саме слово cootie означає вигадану дитячу хворобу й використовується
в різноманітних іграх, наприклад в аналогах квача, коли треба
спіймати іншу дитину й передати їй хворобу, щоб та сама стала
квачем.
65
Deputy Dawg – персонаж мультсеріалів Terrytoons.
Антропоморфний пес, заступник шерифа у Флориді.
66
Шанду – літня столиця хана Хубілая (Кубла-Хана), засновника
династії Юань, що завдяки поемі Семюела Колріджа «Кубла-Хан, або
Візія-сновидіння» набула міфічного значення й стала відома як
метафора пишноти й розкоші.
67
Moby Grape – американський рок-гурт, створений у 1960-х роках,
який із перервами виступає й досі. Гурт грає психоделічний рок з
елементами фолку, блюзу, кантрі й джазу.
68
The 13th Floor Elevators – американський рок-гурт, створений
у 1960-х, який із перервами проіснував до 2015 року. Один із перших
гуртів, що почав називати свою музику психоделічним роком.
69
Love-in – мирне публічне зібрання, призначене для медитації,
любові, музики, сексу та вживання психоделіків. Такі зібрання були
популярною складовою контркультури гіпі 1960-х років. Згадуються у
відомій пісні «San Francisco (Be Sure to Wear Flowers in Your Hair)», що
вважається неофіційним гімном тієї епохи.
70
The Boston Post – популярна в Новій Англії газета, відома, зокрема,
тим, що в 1909 році вручила найстаршим людям у містах штатів Мейн,
Массачусетс, Нью-Гемпшир і Род-Айленд оздоблені костури. Понад
500 міст цього регіону підтримують традицію й до сьогодні.
71
Good Housekeeping – американський жіночий журнал, що публікує
статті про жіночі зацікавлення, різноманітні продукти, рецепти, дієти
та здоров’я, а також літературні статті. Авторами статей для журналу
були, зокрема, Сомерсет Моем, Джером Селінджер, Івлін Во,
Вірджинія Вулф.
72
≈ 9 кг.
73
Між командами Los Angeles Dodgers і New York Yankees точиться
одне з найвідоміших суперництв у Вищій бейсбольній лізі.
74
Miss Rheingold – титул переможниці конкурсу краси,
започаткованого американською пивоварнею Rheingold у 1940-х роках.
75
Father Knows Best (англ. «Тато краще знає») – американський
ситком (1954–1960), що спершу транслювався на радіо, а згодом
перейшов і на телеекрани.
76
Міста, згадані тут і в інших частинах книги, написанням (і в деяких
випадках – вимовою) англійською збігаються з назвами європейських
географічних об’єктів: Періс (Paris) – Париж, Свіден (Sweden) –
Швеція, Норвей (Norway) – Норвегія тощо. Місто Кале (Calais)
різниться вимовою у французькій і американській англійській.
77
Chief Jay Strongbow – американський професійний рестлер, який
зображав корінного американця, носив їхній традиційний головний
убір із пір’я, хоча насправді мав італійське походження.
78
Rebecca of Sunnybrook Farm (англ. «Ребекка з ферми Саннібрук»,
1903) – класичний американський дитячий роман письменниці Кейт
Даґлас Віґґін.
79
Lions Clubs International – міжнародна неполітична благодійна
організація, заснована в 1917 році в Чикаґо.
80
Arthur Murray – американський танцівник і підприємець, засновник
відомої танцювальної студії, названої його ім’ям. Вигадав продавати
схеми рухів ніг під час танцю, надсилаючи їх поштою.
81
Inside View – вигаданий Стівеном Кінгом і згадуваний у низці його
творів таблоїд.
82
Copacabana – відомий нічний клуб у Нью-Йорку.
83
Святая святих (лат.).
84
Віллоу-стріт дослівно можна перекласти як Вербова вулиця, Еш-
стріт – Ясенева.
85
K-Y Jelly – марка лубриканта на водній основі, яким спершу
користувалися здебільшого лікарі для проведення обстежень, але
згодом він набув популярності як засіб для сексуальних практик.
86
Bill Cosby – американський стендап-комік.
87
Trompe-l’oeil (тромплей, обман зору) – технічний прийом у
мистецтві, коли на двомірній площині створюється оптична ілюзія
об’ємності.
88
≈ 21 °C.
89
Ex-Lax – швидкодійне проносне.
90
25 °C.
91
Hearst, Fuelly, Fram, Quaker State, Goodyear Wide Ovals, Ram
Charger – марки різноманітних автомобільних запчастин, деталей,
пристроїв, витратних і засобів догляду.
92
Tucker 48 (також помилково Tucker Torpedo) – автомобіль,
розроблений відомим американським підприємцем і конструктором
Престоном Такером у 1948 році. Було випущено лише 51 екземпляр,
перш ніж компанії довелося оголосити про банкрутство. Вважався
шедевром інженерної думки.
93
У 1988 році на екрани вийшов фільм «Такер: чоловік і його мрія»
на основі подій, пов’язаних з історією розробки та створення цього
автомобіля.
94
Trading stamps – маленькі марки, які використовувалися для
програм лояльності в магазинах.
95
Плато Ленґ – вигадане холодне й посушливе плато з мітології
Ктулгу. Згадується в оповіданнях Говарда Філіпса Лавкрафта.
96
«Over the Hills and Far Away» – традиційна британська пісня, що
датується XVIII століттям.
97
The Nature Conservancy – благодійна природозахисна організація.
Займається захистом природних територій та водойм загальною
площею 48 млн гектарів.
98
Diamond Match Company – давня американська сірникова компанія.
99
Штат Міссурі має прізвисько Show Me State – Штат скептиків, що
походить із промови конгресмена від цього штату Вілларда
Вандайвера. Це також відповідає поширеному стереотипу про
міссурійців, який побутував ще до появи прізвиська. Фраза «Я
з Міссурі» використовується на позначення потреби якихось
додаткових доказів.
100
Glasspack – тип автомобільного глушника, в якому вихлопна труба
проходить через центр самого глушника, а простір навколо наповнено
склопластиком.
101
Майже 28 °C.
102
Air Raid – японський ігровий апарат, створений у 1987 році, у
якому гравці на спеціальних рухомих сидіннях керують двовимірними
винищувачами на екрані.
103
Тобто платівки зі швидкістю обертання 45 об./хв.
104
Рефреном лунають слова з пісні Елвіса Преслі «Hound Dog».
Нижче також згадуються пісні «(Let Me Be Your) Teddy Bear»
і «Wooden Heart».
105
Graceland – маєток площею 5,6 га у місті Мемфіс, штат Теннессі.
Колишнім власником був Елвіс Преслі, зараз ним володіє його дочка.
Пам’ятка є другим найбільше відвідуваним будинком у США після
Білого дому.
106
Pine-Sol – марка засобу для очищення поверхонь, що набула
значної популярності в США в 1950-х.
107
Hula – полінезійський народний танець, що розвинувся на Гаваях.
108
Tiki – у культурі маорі та інших полінезійських культурах – великі,
різьблені з каменю чи дерева людиноподібні скульптури, що означають
святих предків.
109
Пісня Донни Саммер «Bad Girls», у якій ідеться про
проституйованих дівчат.
110
Boston Strangler – прізвисько вбивці 13 жінок у Бостоні на початку
1960-х років.
111
Quinella – вид ставки в кінних перегонах, коли учасник ставить на
двох коней, які мають прибути на першому й другому місцях, у будь-
якому порядку, і в такому випадку ставка переможе.
112
Trifecta – вид ставки, в якій учасник вибирає трьох коней, які
прибудуть першим, другим і третім, у конкретному порядку.
113
Commonwealth – чотири штати: Кентукі, Массачусетс,
Пенсильванія та Вірджинія. Усі вони розташовані на сході США й
належали до англійських колоній ще до формування Сполучених
Штатів у 1776 році. Унаслідок цього на їхнє законодавство вельми
вплинуло англійське загальне право.
114
Алюзія на відому (проте неточну) цитату, яку приписують
американському поетові, лектору й філософу Ральфові Волдо
Емерсону: «Створіть якусь кращу мишоловницю, і весь світ
оббиватиме поріг перед вашими дверима». Фраза стала метафорою на
позначення сили інновацій, проте часто її сприймають буквально,
позаяк у Відомстві з патентів і товарних знаків США зареєстровано
близько 4400 патентів нових мишоловниць, і цей предмет є найчастіше
винаходжуваним пристроєм в історії США.
115
Tucker Talisman – прототип автомобіля, «спортивніша» версія вже
згаданого Tucker ‘48, яка, однак, існувала лише на ескізах і так і не
була розроблена.
116
Revival – релігійні християнські зібрання, які часто відбуваються на
природі, з наметами, тривають по кілька днів, а їх завдання –
привабити нових вірних та утвердити у вірі наявних.
117
У штатах Нової Англії, зокрема Мейні, популярним традиційним
заняттям на ярмарках є змагання, в яких воли на час тягають
спеціальні навантажені сани.
118
Henry Francis Ryan – головний судмедексперт штату Мейн у 1976–
1998 рр.
119
Lane Bryant – американська мережа роздрібних магазинів одягу, що
спеціалізується на моделях «плюс-сайз».
120
The Lost Chord – пісня, музику для якої в 1877 році створив
англійський композитор Артур Салліван для свого брата, який лежав
на смертному одрі.
121
The Brink’s Company – американська приватна охоронна компанія,
відома куленепробивними броньованими фургонами.
122
Geraldo – таблоїдне ток-шоу американського репортера й адвоката
Херальдо Рів’єри.
123
Divorce Court – американське судове телешоу, в якому
розглядаються ситуації пар у процесі розлучення.
124
Mario Matthew Cuomo – у той час губернатор штату Нью-Йорк.
125
Green room – кімната в театрах або схожих місцях, у якій виконавці
можуть перебувати перед або після виступу.
126
Любовна справа (фр.).
127
Усі разом (фр.).
128
Персонаж Старого Завіту, якого повісили за злочини проти
єврейського народу. Детально історія описана в Книзі Естери.
129
Популярним способом позасудового покарання у США XVIII–XIX
століть було «катання на рейці», під час якого злочинця, що впав у
немилість містян, катали на рейці по місту двоє чи більше людей, після
чого викидали за околицями.
130
Гримаса (фр.).
131
Вигук Браяна й думки Алана – слова з пісні «Jailhouse Rock»
Елвіса Преслі.
132
James Danforth Quayle – 44-й віце-президент США, з 1989 по 1993
р.
133
NYNEX – американська телефонна компанія, що діяла в п’яти
штатах Нової Англії (Мейні, Массачусетсі, Нью-Гемпширі, Род-
Айлендi й Вермонті) та більшій частині Нью-Йорка.
134
AT&T – найбільша телефонна компанія США.
135
Pepper – вид розігріву перед бейсбольним матчем, коли кілька
гравців по черзі кидають м’яч бетерові, який його відбиває.
136
John L. Sullivan – ірландсько-американський боксер. Перший
чемпіон з боксу в рукавичках у важкій вазі, а також останній з боксу
голими руками. Був культурною іконою США ХІХ століття, першим
боксером-суперзіркою.
137
І ти (лат.).
138
Tammy Faye Messner – американська християнська співачка,
євангелістка, ведуча телепрограм. Відома своєю ексцентричністю й
гламурним іміджем, а також відмінними від більшості євангелістів
моральними поглядами. Фей підтримувала права ЛГБТ
і висловлювалася на підтримку хворих на ВІЛ/СНІД у пік епідемії.
139
«Santa Claus Is Comin’ to Town» – різдвяна пісня, написана Дж.
Фредом Кутсом і Гейвеном Ґіллеспі в 1930-х роках. Відтоді в різних
версіях її виконували близько 200 виконавців і виконавиць.
140
The Lawrence Welk Show – американське музичне телешоу-вар’єте,
що виходило з 1951 по 1982 р. Larry Hooper – вокаліст і піаніст
оркестру «Велка». Відомий своїми версіями популярних пісень, які
виконував басом-профундо – найнижчим із можливих чоловічих
голосів.
141
Gin rummy – найпопулярніший різновид картярської гри в раммі, а
також одна з найпопулярніших картярських ігор на двох гравців.
142
Рікі й Люсі Рікардо – персонажі американського ситкому «Я люблю
Люсі», що транслювався в 1951–1960 рр. Згадана фраза – одна з
найпопулярніших у серіалі.
143
Joseph Wapner – американський суддя і перший ведучий судового
телешоу The People’s Court.
144
Crisco – американська торгова марка різноманітних рослинних
жирів.
145
Warner Wolf – популярний американський спортивний радіо- та
телекоментатор. Відомий, зокрема, своєю коронною фразою «Let’s go
to the videotape!», яка в контексті спортивного коментаторства має
значення «перегляньмо повтор і перевірмо, хто має рацію».
146
Natty Bumppo – вигаданий персонаж, протагоніст серії романів
Фенімора Купера «Пенталогія про Шкіряну Панчоху».
147
Mason – Dixon line – демаркаційна лінія, що слугує кордоном між
штатами Пенсильванія, Меріленд, Делавер і Західна Вірджинія.
148
Mother Goose – вигаданий персонаж, начебто авторка французьких
дитячих казок, а згодом – англійських дитячих віршиків, примовок,
колискових тощо. Авторами творів «від імені» Матінки Гуски були
різні автори, один із перших – Шарль Перро.
149
Пер. Г. Яновської.
150
Shooter’s Bible – щорічний довідник, що містить дані про нову
зброю та її специфікації.
151
Fun with Dick and Jane (в українському перекладі «Аферисти Дік та
Джейн розважаються») – американська комедія 1977 року, що в’їдливо
критикує «анархію» американського стилю життя.
152
Рядок із поеми Альфреда Теннісона «Улісс» (1833).
153
Yuppie – термін, створений на початку 1980-х, яким позначали
молодих професіоналів, що працюють у містах. До середини 80-х
років термін набув образливого сенсу, зокрема через погляди япі на
джентрифікацію та біржовий крах у «чорний понеділок» 1987 року.
154
Cracker – зневажливий термін на позначення білих незаможних
мешканців півдня США.
155
Такий, що базується на принципах доброчесності та взаємної
довіри (лат.).
156
Після скасування рабства вільні афроамериканці вирощували та
продавали кавуни, і таким чином ягода стала для них своєрідним
символом волі. Білошкірі мешканці Півдня ж зробили кавун символом
ледарства, неохайності афроамериканців. Це переросло в расистський
стереотип про надмірну любов темношкірих до кавунів.
157
John R. McKernan Jr. – американський політик, двічі (1987–1995)
був на посаді губернатора Мейну.
158
Персонаж коміксу Little Orphan Annie, що виходив у 1924–2010
роках. У мальованої героїні замість очей просто білі кола.
159
MacGuffin – об’єкт, пристрій або подія, необхідні для сюжету й
мотивації персонажів.
160
Billy Graham, Billy Sunday – популярні американські євангелісти.
161
«Під трояндою», тобто негласно, таємно (лат.).
162
Holy Roller – зневажливий термін на позначення протестантів, що
описує їхні танці, трусіння та інші рухи, які ті виконують начебто під
впливом Святого Духа.
163
Jell-O – марка різноманітних желатинових десертів.
164
Marquess of Queensberry Rules – кодекс загальноприйнятих правил
боксу, опублікований у 1867 році в Лондоні. Отримав назву від
дев’ятого маркіза Квінсберрі, хоча той і не є автором. У кодексі вперше
зазначено вимогу до учасників одягати рукавиці, а на його основі
побудовані й сучасні правила боксу.
165
Сленговий варіант назви Сан-Франциско.
166
Пісенька гномів з анімованої екранізації казки про Білосніжку 1937
року.
167
Змінені слова з пісні «Hello, Goodbye» гурту The Beatles.
168
Lothario – персонаж «Дон Кіхота», ім’я якого стало загальним та
означає безцеремонного спокусника жінок.
169
Ichabod Crane – персонаж оповідання «Легенда сонного виярка»
Вашингтона Ірвінга. Високий чоловік, що рухається наче опудало.
170
Order of the Eastern Star – американська парамасонська організація,
відкрита як для чоловіків, так і для жінок. Базується на вченні Біблії.
171
Daughters of the American Revolution – волонтерська неприбуткова
організація для жінок, прямі предки яких певним чином докладалися
до здобуття незалежності США. Займається промоцією патріотизму,
освіти й збереження історичного минулого.