Ірен Роздобудько

ПРИЛЕТІЛА ЛАСТІВОЧКА
Роман
 Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад,
розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших
інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без
письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво
«НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони
тягне за собою відповідальність згідно із чинним
законодавством.

ISBN 978-966-688-026-3
© Нора-Друк, 2018
ЧАСТИНА ПЕРША
Carol of the Bells
Hark how the bells,
sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away
Christmas is here,
bringing good cheer,
to young and old,
meek and the bold…

Щедрик
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
— Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились…
 1
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— …є в цьому щось несправедливе. Те, що зводить

нанівець увесь сенс життя. Закреслює всі прагнення,
бажання, почуття, боротьбу за місце під сонцем, любов до
близьких. Коли бачиш це відмирання щодня, думаєш: чи є в
тому бодай якась справедливість? І втрачаєш сенс усього.
Усього! Думаєш: навіщо це все — пошуки, страждання,
перемоги і успіхи? Заради чого? Зневірюєшся в існуванні
Бога, адже щось він не продумав щодо кінцевого результату.
— А я намагаюся про це не думати. Просто виконую свою
роботу. Не переймайся. Ми не вічні, кінець — один…
— Так. Але — чому такий?! В чому ми завинили, аби
кінець був саме таким? Тиск. Задишка. Аритмія. Тахікардія.
Альцгеймер...
— Ну, не для всіх же! Поглянь на містера Ніколаса з
тридцять шостої кімнати! Дев’яносто дев’ятий рік, а голова
свіжа, як огірок. Він ще, до речі, й послати може. Як загне
щось своєю мовою, то одразу розумієш: посилає! І, певно,
далеко, адже бурмоче не менше хвилини. Я навіть вивчила:
«д’їд’к’а лісого». Дізнатися б, що воно означає. І на вечірки
не дозволяє себе вивозити. Мовляв, нудно йому з
американськими стариганями. Ніби він — не американець!
— Містер Ніколас — унікум. Але тут інша трагедія:
немічність тіла і ясність розуму. Це ще гірше: тіло —
ганчірка, душа — юна. Шалений дисонанс. Гірко. Одне слово,
хоч як крути — виходить, перепрошую, фігня!
На них цитькнули.
Нянечка і санітар перезирнулися і замовкли,
спостерігаючи, як на імпровізованій сцені збирається хор.
 Спочатку вишикувався перший ряд. Якщо це можна було
назвати рядом.
Містер Піт викотився на візку.
Місіс Крістенсен продефілювала повз нього, зосереджено
спираючись на чотириногі ходунки.
Третім був містер Вілліс на одній ліктьовій милиці.
Другий ряд складався з сімох «вільноходячих».
Їх розташувала старша покоївка відповідно вимогам
містера Грінвея, колишнього диригента і, власне, керівника
аматорського хору: баси — зліва, тенори — справа.
Наступний ряд, зовсім «молодняк» — шістдесятирічні
живчики, що зайняли місця на подіумі сантиметрів на
п’ятдесят вище другого ряду.
Ними керувала місіс Мері Ортлайд, примадонна хору.
Вона була в шифоновій сукні і хутряному болеро: зі
стриженої норки стирчали грайливі песцові хвостики.
Волосся блакитного кольору ретельно викладене по всій
голові щільними рурочками, вуста нафарбовані червоним, у
вухах — діамантові крапельки. На неї з зали поглядав і
посміхався її залицяльник, містер Голдінг, багатий удівець,
душа компанії і меценат цієї самодіяльної капели.
Власне, всі хористи виглядали святково. Чоловіки в
костюмах з «метеликами», на жінках — низки перлів, в
зачісках виблискували декоративні шпильки. Усі пахтіли
парфумами.
У залі витав аромат кави і ялинки, котру неквапом
обвішували прикрасами нянечки.
За широкими вікнами — чистими і прозорими — повільно
кружляли сніжинки, нагадуючи, що до Різдва лишалося
кілька днів.
В такі часи пансіон пустішав принаймні на третину. Діти й
онуки розбирали мешканців на «вакації» до теплих морів,
хтось вирушав у мандрівку сам, отримуючи на те
індульгенцію від головного лікаря і рекомендації на випадок
прикрих несподіванок із тиском. А ті, що лишалися
святкувати в пансіоні, мали добре відрепетирувати свій
традиційний різдвяний виступ для родичів і гостей.
Містер Грінвей з кінця листопада збирав своє співоче
військо щодня, розставляв по голосах, змушував «тримати
звук» і «давати посил до заднього ряду», аж доки не
сформував досить пристойний хор, який не соромно було б
представити публіці у святкові дні.
Містер Грінвей постукав паличкою по пюпітру:
— Розспіванка, панове. Зосередимось на «мі».
— Мі-мі-мі… — старанно затягли невловиму для
надщерблених голосів ноту хористи.
Аж доки містер Грінвей не наказав перейти до «ля».
Так тривало з півгодини, адже робили перерву на масове
вимірювання тиску і запеклі суперечки щодо щасливчиків,
котрих буде краще видно з першого ряду.
Місіс Ортлайд заради цього пересіла до інвалідного візка.
Коли всі пристрасті вгамувалися, розпочався «остаточний
прогін».
Містер Грінвей здійняв руки і дав перші позивні:
— Та-та-та-та!..
Хор глибоко вдихнув повітря і вже збирався дружно
видихнути, відтворюючи подіб’я звуку, як до зали вкотився
ще один мешканець.
Той самий, про якого говорили нянечка із санітаром —
містер Ніколас.
Котила його міс Джені, волоока, опасиста муринка, єдина,
хто міг вмовити примхливого старого «прогулятися
коридором».
 Вона щось шепотіла в кошлате вухо старійшини про свято,
індичку, сніг, який цього року завалив всю місцину по саме
«нікуди», про ялинку, яку йому обов’язково варто побачити на
власні очі і про сюрприз, який підготували для нього хористи.
Ноги старого були закутані картатим пледом, цупкі довгі
пальці напружено стискали бильця візка, немов він збирався
встати, тонка жилава шия, вкрита древесною корою, важко
тримала заважку голову.
Очі містера Ніколаса були напівзаплющені. Здавалося, що
він спить або вдає крайній ступінь байдужості.
Нянечка і санітар перезирнулися, киваючи Джені.
Та встановила візок навпроти хору, перепрошуючи у
містера Грінвея за шурхіт.
Містер Грінвей насуплено кивнув і змахнув руками.
Обличчя хористів увімкнулися, немов ліхтарі на темній
вулиці — вони поринули у світ мелодії з усією пристрастю,
яка ще вирувала під зворушливими немічними оболонками.
Міс Джені нахилилася до вуха старого:
— Ніколасе, дорогий, ця пісня — для вас!
І хор відгукнувся багатоголоссям.

Hark how the bells,

sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away

Christmas is here,
bringing good cheer,
to young and old,
meek and the bold!

Старанно округлюючи вуста, грайливо блимаючи очима,

хористи, на диво, співали напрочуд гарно, уважно стежачи за
руками диригента.

Послухайте, як дзвонять дзвони!

Мелодійні срібні дзвони.
Співають хором,
Забирають всі турботи.

Різдво прийшло,
Щастя всім принесло,
Молодому і старому
Сильному й слабкому…

Дін-дон, дін-дон…

Заслухавшись, міс Джені не помітила, як голова її

підопічного смикнулася, ніби він сидів на електричному
стільці, пальці, якими він вчепився в бильця крісла, побіліли.

Merry, Merry, Merry, Merry Christmas,

Merry, Merry, Merry, Merry Christmas…

Місіс Ортлайд помітила неподобство першою.

— Містеру Леонтовичу зле! — вигукнула вона,
припиняючи спів.
Хор вмовк.
Старий хрипів, хапаючи повітря ротом.
Джені скрикнула, нахилившись до візка.
— Містеру Леонтовичу зле! — луною рознеслося по
вітальні.
Санітар, допомагаючи колезі, вхопився за ручки візка і
покотив його до виходу.
Джені на ходу прилаштовувала до вуст старого кисневу
маску, яку завжди тримала напоготові.
 — Лайзо, Стіве! Серцевий напад! — закричала Джені. —
Негайно до реанімаційної!
Хор розгублено загув, реагуючи на подію.
— Тримайся, Ніколасе! — крикнув услід візку містер Піт.
— Ви оптиміст, Піте, — іронічно промовила місіс
Крістенсен, поправляючи зачіску. — Містеру Леонтовичу
майже сто.
— Та він ще всіх нас переживе, — заздрісно буркнув
містер Вілліс.
Диригент постукав паличкою по пюпітру. Знову здійняв
руки:
— Панове! Продовжуємо…

…Знов і знов вони співають.

Співають без упину!
Їх радісний дзвін –
У кожній хаті!

Дін-дон, дін-дон…

2
…Візок м’яко вібрував гумовими коліщатами по паркетній
підлозі.
Джені підтримувала голову старого. Той через раз робив
судомний вдих крізь маску, очі його були розширені, як у
потопельника, що виринає на поверхню.
Нянечка Лайза бігла слідом. Санітар Стів щосили штовхав
візок.
Все виглядало, як у серіалі про «Швидку допомогу» — хіт
сезону.
— Він помирає, — шепнув Стів.
Джені гнівно блимнула очима: тихіше, він може почути.
Стів посміхнувся.
 Старому містеру Ніколасу дійсно минав дев’яносто
дев’ятий рік.
Двадцять із них він проживав в цьому пансіоні, на повному
забезпеченні своєї діаспори. Кошти надходили регулярно.
Проте, самі представники громади бували тут не часто: містер
Ніколас категорично відмовлявся спілкуватися зі своїми
благодійниками, посилаючись на недобрі спогади молодості.
Сини також не відвідували старого. Хоча було відомо, що
вони в нього є і мешкають в різних кутках Америки.
Можливо, є й онуки…
Стів ще раз поглянув на старого і здригнувся: той дивився
просто на нього, й досить суворо, ніби дійсно почув сказане.
Але, швидше за все, то була судома.
Візок завезли до реанімаційної кімнати, яка завжди була
облаштована так, аби за першої ж нагоди прийняти пацієнта.
Черговий лікар, Біл Янсон, вбіг, на ходу застібуючи синій
халат.
Старого дбайливо вийняли з крісла, переклали на високе
зручне ліжко. Біл зробив заштрик. Джені вимірювала тиск,
Стів притискав маску, все ще дивуючись нерухомому, але
досить притомному погляду округлених очей.
Хвилин за п’ятнадцять всі із полегшенням перезирнулися:
старий поволі приходив до тями, дихав майже рівно. Хіба що
з хрипами.
— Це кінець? — одними вустами запитала Джені.
Біл Янсон знизав плечима, доторкнувся до судини, що
пульсувала на горлі.
— Гм… Треба везти до лікарні. Першу допомогу ми
надали вчасно. А там… Як схоче Бог… У містера Лео, на
подив, залізне здоров’я.
Джені лагідно погладила містера Ніколаса по голові:
 — З поверненням, Ніку! Ви нас налякали. Тепер все буде
добре. Перевеземо вас до лікарні і…
Її заспокійливе туркотіння несподівано увірвав хрипкий і
досить владний голос:
— Яка, до біса, лікарня?! Мені нині лише один лікар
потрібен…
Це пролунало несподівано.
Принаймні для людини, котра ще півгодини тому билася в
конвульсіях. Важко дихаючи після кожного слова, але, як
завжди, безапеляційно, старий вимовив ще кілька фраз:
— Священика… Покличте священика.
І додав благальним шепотом, звертаючись до Джені:
— Панотця з української церкви… Сповідатися хочу…
Джені запитально глянула на лікаря.
Той кивнув:
— Робіть, як каже.
Містер Ніколас вчепився в руку муринки:
— І, прошу, покваптеся… Я ще… по-че-каю…
Джені кивнула і вискочила з кімнати.

3
Менше ніж за півгодини Джені вела коридором пансіону
молодого священика «панотця Михайла» — висмикнула його
з церкви після вранішньої проповіді.
Він біг за нею, на ходу застібуючи сорочку і вигляд мав
урочистий і схвильований.
В руках — невеличка валізка з необхідними для сповіді
речами.
Про старійшину цього закладу серед парафіян ходили
легенди. І хоча майже ніхто з них не знав його особисто через
складний характер і відлюдькуватість, проте, всі причетні до
благодійництва шалено пишалися тим, що опікуються такою
визначною особою.
Подейкували, що попередник отця Михайла, заповів
доглядати колишнього співвітчизника з усією пошаною — до
останнього дня.
Отже, отець Михайло мав стати першим, хто долучиться
до одкровень легендарного старого. Через те він нервував,
немов йшов до першого причастя.
Зупинивши Джені біля дверей, він ніяково промовив:
— Певно, мені варто переодягнутися десь тут, у
передпокої?
Джені здивовано поглянула на нього.
— Я в джинсах… — ще більш ніяковіючи пояснив отець
Михайло і шелеснув пластиковим пакетом, в якому була ряса.
— Не хвилюйтеся, отче, — посміхнулася Джені. — Містер
Леонтович досить сучасна людина. В кімнаті є де
підготуватися до сповіді.
Вона розчинила двері, тихо зазирнула — чи не спить, і
жестом запросила панотця зайти. Той ще раз оправив сорочку
і з трепетом увійшов до палати.
На високому ліжку, в білих простирадлах, як у снігах,
лежав довготелесий сивий чоловік.
Він повернув голову, в його погляді читалося полегшення.
Отець Михайло приязно посміхнувся у відповідь і кивнув
Джені — можете йти.
Почав любовно розкладати на сусідньому ліжку всі
потрібні причандали — підрясник, рясу, хрест. Неспішно
вдягся, ледь стримуючи мимовільне тремтіння в руках.
За декілька хвилин він вже сидів на стільці біля ліжка
помираючого у повній викладці. Лагідно, але не без
нестримної, майже «світської», зацікавленості, оглянув
немічне тіло.
 Як приступитися?
Розпочав з тихої молитви, але не закінчив, адже почув
надтріснутий нетерплячий голос з ліжка:
— Панотче, у мене мало часу. Боюсь не встигнути.
Отець Михайло заспокійливо кивнув:
— Пане Леонтовичу, ви, поза сумнівом, людина праведна.
Я відпущу вам гріхи вільні й невільні, згідно з таїнством
обряду і...
Старий хитнув головою, рука з довгими, жовтими, мов
віск, пальцями лягла на груди, стримуючи хрипи.
Важко дихаючи вимовив:
— Я не Леонтович… Моє ім’я Степан Добровольський…
Священик із жахом відкинувся на стільці…

4
Київ, 1916 рік, 25 грудня.

…Університет святого Володимира під вечір кишів

людьми.
Замість розходитись після лекцій по домівках, чимала
юрба студентів і викладачів сунула вгору по мармурових
сходах до великої зали.
З найбільших аудиторій, облаштованих під шпитальні
палати, стікалися поранені, накинувши шинелі на однакове
біле спіднє, подекуди просякнуте бурими плямами крові.
На милицях і без, вони продиралися крізь натовп у
супроводі симпатичних сестер милосердя. Перед ними
шанобливо, хоча й не без досади, розступалися.
Внизу, у гардеробній, швейцар приймав речі нескінченних
гостей, міркуючи, чи вистачить вільних гачків для їхніх шуб і
шинелей.
Зрештою вирішив студентський одяг складати докупи, а
вішати лише хутряні шуби і пальта поважної публіки. А
публіка прибувала, немов стихія, сповнюючи стіни
старовинного закладу сміхом, галасом і особливим, давно
забутим піднесенням мирних днів.
Проте, якась частина молоді все ж таки залишала альма-
матір. Здебільшого, це були «технарі» і студенти-волонтери,
що поспішали на чергування до шпиталів.
Але й вони зупинялись, із захватом спостерігаючи, як
мармуровими сходами, здіймаючи щебет і струшуючи з
волосся сніжинки, злітаються зграйки юних панянок в
однакових чорних спідничках.
Знизу, звідки на них дивилися студенти — а це був
найкращий ракурс! — можна було розгледіти навіть біле
мереживо нижніх спідниць, що, мов баранці в морі, виринали
з-під чернецьких суконь.
— Що це за парадіз? — гмукнув Іван Рябков, студент
останнього курсу фізико-математичного факультету.
— Ти хіба афіші не бачив? — плеснув його по плечі
товариш зі смішним прізвищем Харапудженко. — Це панянки
з музичної школи.
— А що там в тій афіші?
— Ну як же! Прем’єрний показ різдвяної програми
композитора з Тульчина — Леонтовича! Студентський хор під
керівництвом пана Кошиця буде виконувати його твори.
Різдвяний концерт!
— А ти хіба з нами не йдеш? — запитав хтось третій.
— У нашого великого математика сьогодні засідання у
товаристві повітроплавання в Політехнічному! Він
розраховує формулу петлі Іммельмана! — відповів за Рябкова
інший студент. — Музика для мсьє Рябкова — маячня. Чи не
так?
Рябков насупився.
 Сьогодні дійсно було останнє перед вакаціями засідання
клубу, на яке обіцяв прибути сам легендарний пілот-сотник,
інспектор авіації армій Південно-Західного фронту В’ячеслав
Матвійович Ткачов. І жодні концерти не могли стати тому на
заваді.
Але загальний святковий шал, що охопив університет,
сповнив Івана прикрістю, ніби життя пролітає повз нього у
вигляді таких от мерехтливих дівочих спідничок, стрімких
чобітків і вологих від снігу кучерів.
Воно, це життя, попри всі його намагання, взагалі стрімко
пролітало повз нього — чиркало по скроні срібним крилом і
неслося далі, не зачіпаючи ані розуму, ані серця. А те
життя — справжнє і сповнене пригодами, про яке мріяв, на
яке налаштовувався ще відтоді, як дізнався про рекордний
переліт Ткачова на «Ньюпорті» Київ-Одеса-Керч-Тамань-
Єкатеринодар 1913-го, виявилося недосяжним.
Тоді він двічі намагався вступити до кадетського корпусу в
Сумах, потім — в Одесі. Марно. Підвів зір: Рябков виявився
дальтоником. І, як він вважав нині, «недолюдиною». Адже
незначна, як для когось іншого, вада закреслила для нього
все, що здавалося йому єдино важливим. Довелося обрати
фізико-математичний факультет і аматорські заняття в
Київському товаристві повітроплавання столичного політеху.
Без будь-якої надії сісти за штурвал аероплану.
— Так, маячня, — підтвердив Рябков. — Музика — лише
набір алгебраїчних формул. Це ще Піфагор довів.
Всі дружно зареготали, поплескуючи Івана по плечі.
Проте, Харапудженко хитро примружився:
— Ну, брате, якщо тебе не приваблює музика, то… Сам же
сказав — парадіз! Такі дівчата! Це вже точно не маячня!
— Ага, будуть співати у першому ряду! — додав студент в
круглих окулярах і лукаво підморгнув товаришу,
процитувавши рядок популярного серед молоді поета:
— «Твої очі, мов криниця»…
— Панове, панове — час! Займаємо місця!
Студенти галасливим натовпом пробігли повз Рябкова, по
черзі плескаючи його по плечі і вигукуючи рядки вірша:
— «…чиста на перловім дні»!
— «А надія, мов зірниця»!
— «З них проблискує мені»!
Іван ще кілька секунд із роздратуванням дивився їм услід.
Потім рішуче розвернувся.
І доля, вхопившись за петельку від розстебнутого ґудзика,
повела його вгору по сходах слідом за усіма.

5
Зал нагадував патронташ ущерть набитий новенькими
золотоголовими патронами.
В рядах сиділи запрошені гості, викладачі, професура і
деякі щасливчики зі студентства, котрі встигли зайняти місця
задовго до початку концерту.
Місця на приставних стільцях між рядами займали
поранені армійці.
Решта менш вишуканої публіки — в два, а то й в три
ряди — шикувалася біля стін і юрмилася в проходах.
Рябков, маючи високий зріст, прилаштувався біля правої
стіни перед лісом потилиць і вирішив, що мусить подивитися
бодай початок аби завтра, коли почнуть обговорювати подію,
мати що сказати. Стояти у натовпі йому було млосно і
некомфортно, ніби він був рибою, яку поставили
вертикально.
Він вдивлявся у сцену.
На ній вже шикувався хор студентів університету. Рябков
іронічно розглядав опасистих чи надто хирлявих вокалісток.
 Над їхніми головами, зачесаними однаково, височіла
парубоча група у вишиванках.
Співоча спільнота рухалась, поправляючи строї,
влаштовувалася зручніше, схвильовано вдивлялася в зал,
посміхаючись знайомим. Король концертів — кашель —
хвилями перекочувався з кутка в куток, рипіли сидіння
крісел, гиготіли першокурсники, на них цитькали.
Нарешті все стихло: на сцену вийшов керівник хору —
Олександр Кошиць.
Публіка шалено заплескала в долоні.
Кошиць з гідністю вклонився, зробив рух рукою, мовляв,
має щось сказати.
— Пані та панове! Сьогодні ми вперше виконаємо новий
твір присутнього тут композитора і фольклориста з Тульчина
пана Миколи Дмитровича Леонтовича…
Кошиць простягнув руку туди, де сидів композитор.
Публіка знову вибухнула аплодисментами. Рябков, разом з
усіма інтуїтивно подивився туди, куди вказав диригент.
З середини першого ряду неохоче підвівся худорлявий
блондин, обернувся до публіки, сором’язливо киваючи на всі
боки головою — радше не вклоняючись, а вгамовуючи гамір.
Сів, схиливши голову, схрестив пальці обох зведених на
колінах рук.
До нього нахилився, щось шепочучи у вухо, його товариш,
Кирило Стеценко.
— …різдвяну колядку «Щедрик»! — продовжив Кошиць.
Рябков позіхнув на увесь рот і прикрився долонею: далася
взнаки вчорашня безсонна ніч, коли він дійсно вибудовував
графік знаменитої «петлі Іммельмана». Подумав, що йому
немає що тут робити, а для іронічних зауважень, яких від
нього чекатимуть завтра, інформації достатньо.
 Рябков почав поволі випростовуватися з-під лісу плечей і
спин, що притискали його до стіни.
— …у виконанні беруть участь учениці старших класів
музично-драматичної школи імені Миколи Лисенка. Прошу
вітати! — проголосив диригент, змушуючи Рябкова все ж
таки обернутися до сцени.
Пролунали нетерплячі оплески.
І в перший ряд, перед ошатно вбраною капелою,
випурхнула чорно-біла зграйка юних панянок.
Вони злетіли на сцену, ніби щойно з морозу — рум’яні,
розпашілі від хвилювання, стрімкі, схвильовані. Швидко
вишикувалися перед старшими і завмерли, прикипівши очима
до рук диригента. Всі вони були гарненькі. Дійсно — «такі
дівчата…».
А по центру стала та, через яку Іван Рябков зробив три
рішучих кроки назад. Ого!
Всі хористочки були гладко зачесані і схожі одна на одну,
мов зернятка. Ця ж виглядала так, ніби…
Рябков зробив три гарячих вдихи: …так, ніби щойно
встала з любовного ложа. Пружні чорні кучері розсипалися
по плечах, стікаючи до грудей. В зіниці ніби вмонтовано по
блакитному (якщо такі бувають) діаманту.
«Твої очі, як те море…», згадав Рябков і розлютився на
себе: ще не вистачало цитувати любовні віршики. Але навіть
здалеку ті очі збентежили. Чорт забирай!
Диригент повів у повітрі руками…

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати!
 Одноголосно відгукнувся хор, ніби кожна нота була
прив’язана до його пальців.

— Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились…

Голоси набирали обертів, розросталися, мов дерево в

звивистому багатоголоссі і сходилися в одній точці, аби знову
утворити в повітрі невидимий безкінечний спіральний
візерунок.
Прості слова, що лунали з вуст хористів, у поєднанні з
мелодією здавалися пророчим одкровенням. Рябков, разом із
залом, затамував подих.
Стародавній язичницький текст, зовсім не пов’язаний з
нинішньою зимою, незбагненним чином кожним словом
говорив про… народження Христа.
Що за маячня? Яка ластівочка? Які овечки? Яка
чорноброва господиня? До чого тут це все?! Яке відношення
має цей набір нехитрих слів до подібного захвату?
Рябков прикипів поглядом до чорнокосої русалки і
зрозумів, що магія, яку він відчув, уособлена саме в ній! В її
очах, у вустах, що випускали з себе ластівочок, овечок і
просто — цілу низку неймовірних звуків, а слова були лише
шифром, ключ до якого зберігався всередині її грудей, що
здіймалися під білою блузкою.
Але не всі ж, як Іван Рябков, дивилися лише на неї!
Захват, радість, ейфорія, спазм, що тисне горло,
мимовільне ворушіння вуст в такт співу — ось що керувало
залом. Рябков озирнувся і окинув поглядом білявого
хлопчину, що так само втискався в стіну поруч, ставши
навшпиньки.
 Він молитовно ворушив губами, тримаючи руку на серці.
Рябков всміхнувся. Але так само захотів притиснути руку
до грудей, всотуючи очима «русалку».

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей,
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.

Рябкову здалося, що разом з протягом (хтось відчинив

двері) до зали дійсно влетіла ластівочка. Та не одна!
Мільйон ластівочок забилися і заворушилися в його горлі,
серці і навіть нирках.
Він не зауважив, що білявий вчепився в рукав його форми,
ніби збирався впасти.

…Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Не зважаючи на поліфонію, кожен голос вів свою

неповторну партію, ніби кожен з виконавців говорив водночас
і про загальне, і про щось сокровенне, своє. Хороспів
будувався на складних звукових поєднаннях і в той же час…
В той же час у ньому вчувалося чотири ноти. Навіть три!
Вже хто-хто, а Рябков знався на розрахунках!
Спів спинився миттєво разом із рухом диригента, котрий
ніби вхопив мелодію за тисячі невидимих ниток і обірвав їх.
Зал завмер на кілька митей, чекаючи на продовження.
А потім всі, як один зірвалися з місць, зайшлися в зливі
оплесків з вимогливими криками «Біс! Біс!». Зал вирував і
скандував несамовито — «Ще! Ще! Ще!!».
Кошиць вклонився.
 Кучері русалки з першого ряду хвилею впали на
обличчя — вона вклонилась разом з усіма. Але зробила це так
граційно, що Рябкову здалося, ніби вона пірнає у воду, під
лискучу хвилю власного волосся.
Публіка шаленіла, вимагаючи автора.
У першому ряду знов підвелася худорлява постать
композитора.
Він кланявся, сором’язливо посміхаючись. Його дивна
усмішка осяяла зал, немов туди влетів ангел. Очі хористів
були прикуті до нього, до цієї усмішки, до ясних очей — до
постаті, що здійнялася над морем голів із стриманою
величністю.
Щоки юних співачок палали.
Кошиць здійняв руки і зал затамував крик.
Рябков, захлинаючись, почав пробиватися до виходу.
З нього досить! І музики. І задухи. І дівчини! З кожним
кроком до виходу з нього витікало життя, ніби він, мов уві
сні, втрачав силу, здувався, як повітряна кулька.
Музика відібрала в нього остаточну впевненість у
немарності власного життя. І музика. І дівчина. Адже,
злившись в єдине ціле, вони були недосяжні. Проте він точно
знав: відтепер іншої не буде! Вона належатиме йому. І не
лише, як спогад.
Вона влилася в нього, мов отрута у вухо батька Гамлета,
проникла в кров, заіскрила в кожній клітині тіла, гарячою
крапкою оселилася побіля сонячного сплетіння. Отрута.
Наркотик. Нестерпний біль.
Рябков вискочив на вулицю, забувши кашкета.
Кожна сніжинка, що падала з неба, мала обрис ластівки і
боляче чиркала по щоках гострим крилом. Білявий чоловік з
першого ряду здався йому богом, що пройшовся по морю
голів, як посуху, і заволодів ними без жодного напруження.
 — Чотири ноти! — пробурмотів Рябков. — Чорт забирай,
чотири ноти… Маячня!!!

6
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— Я був на тому концерті!

Це було на другий рік війни, коли Київ був переповнений
біженцями, а магазини і приміщення учбових закладів
перетворилися на військові склади і шпиталі.
Місто просякло порохом, зіпрілими в окопах шинелями,
тютюном, димом вуличних вогнищ, що їх палили
безпритульні. Але попри це, свіже вологе полотно снігу
висіло в повітрі, як клапті випраної марлі, і всотувало в себе
чорну кров тривожних ночей.
Тоді я, як і багато інших студентів, працював в Київському
відділенні Комітету великої княжни Тетяни Миколаївни, де
ми по мірі своїх можливостей надавали допомогу біженцям і
пораненим, що прибували до Києва, втікаючи від війни.
Так, я був на тому концерті.
І це справило на мене незабутнє, майже містичне
враження. Подія, котра стала точкою відліку мого життя.
Але перед тим, як пояснити — чому, варто розповісти, як я
взагалі опинився в тому дні і в тому місці.
…Батько мій, Павло Юрійович, служив у маєтку баронеси
фон Мекк у Браїлові. Він був садівником. Років до восьми я
мешкав у тій садибі разом із батьками.
Нині мені здається, що в самому маєтку баронеси! Але,
швидше за все, то була звичайна будівля-флігель для обслуги.
Все минулося і все втратило своє значення, перетворюючись
на легенду. Проте, пам’ять про зимові свята, котрі
влаштовували для місцевої дітлашні навіть після смерті
баронеси, досі живе у мені, немов це було вчора.
Ці спогади зроджуються перед моїм зором, як скринька з
дорогоцінностями, оббита оксамитом: відкидаєш віко — і
тут-таки вчувається запах першого снігу, а посередині, під
нехитру механічну музику, крутиться маленька балерина…
Вона, мов ключик, провертається у підсвідомості і
відкриває всі потаємні закутки пам’яті — ті, де ти бачиш себе
малим. Луска часу осипається, слух загострюється, зір фіксує
усе лише в яскравих кольорах, а груди сповнюються
відчуттям щастя — неймовірного, феєричного,
засліплюючого щастя. І ти летиш! Адже воно, те щастя,
здіймає тебе над усім земним. До білих небес, де
народжується сніг.
Він падає, а ти летиш.
Механічна балерина крутиться і киває: смерті немає!
Ці дитячі зимові свята, далекі, як жаринка, що відлетіла від
вогнища і жевріє в темряві — єдиний маячок, на який я можу
озирнутися без страху.
…Свята були здебільшого музичні.
На них ми, місцева дітлашня, танцювали, взявшись за
руки, і отримували мішечки з цукерками, що купкою лежали
під розкішною ялиною. І розходилися щасливі.
Цукерки я з’їдав ще дорогою до флігелю. А от музика
лунала в мені аж до літа!
Набагато пізніше я дізнався, що то була музика Петра
Ільковича Чайки. Чайковського, тобто…
Моє нетривале дитяче життя в садибі було сповнене
запахом троянд — улітку і терпким ароматом зів’ялого
листя — восени. І було просякнуте музикою. Музика
сповнювала мою зовсім юну душу дорослим сумом і
несамовитою жагою робити щось таке ж вічне і таке ж
прекрасне. Те, що відрізняло б мене від усіх інших, що
змушувало б їх йти за мною, вірити мені і любити.
Те, що відрізняло мене від усіх інших, що змушувало б їх
йти за мною, вірити мені й любити мене.
Любити беззаперечно. Тепер я розумію, що тоді я прагнув
любові, якої, певно, не мав від оточення. Батько був людиною
суворою, мати весь час хворіла.
Коли мати померла, мене відправили до Марківки, що на
Вінниччині, де мешкав дідусь.
Там я теж прожив недовго — років із десять, адже батько
вважав, що я мушу отримати освіту і віддав мене на навчання
у Вінницю.
Але перед тим у мене сталася зустріч з іншою музикою, в
яку я закохався до нестями, до спазмів у горлі і нестримного
бажання бодай доторкнутися до її таїнства.
У Марківці жив такий собі священик, настоятель церкви,
панотець Дмитро.
Він грав на віолончелі, скрипці та гітарі і сам же керував
невеличким хором з місцевих підлітків.
Я співав у складі церковного хору, в якому був
наймолодшим.
Одного разу до села приїхав син панотця, про якого тут
подейкували, що він — композитор, збирач фольклору і
педагог. Він приїхав з Донбасу, де викладав музику в
залізничній школі.
Отже, вранці якогось літнього дня дев’ятсот восьмого року,
отець Дмитро прийшов на репетицію зі своїм сином.
Це була неабияка подія!
Дівчата з верхнього ряду — я чув! — шепотілись про те,
що він гарний, обговорювали блакитні очі, які сяяли, як очі
Ісуса на іконі, що лежала під склом аналою.
Отець Дмитро попросив сина провести з нами репетицію.
 Того дня я знайшов свого бога...
Співав я погано.
Певно, через те, що дуже старався привернути до себе
увагу, вловити бодай один його погляд чи порух руки, яким
він витягав з нас звуки.
А вони, варто сказати, витікали з нас, мов лава! Ми
співали, мов навіжені — так, ніби цей син-блукалець пана
Дмитра посріблив нам горлянки.
За годину такої репетиції всі звуки світу перемішалися в
моїй голові, мов хвилі морські.
Я поплив за ними, мов човен. Не даремно ж кажуть —
«море звуків». А море можна слухати безкінечно. Так само
безкінечно, як і дивитися на вогонь, спостерігати за тим, як
одягається жінка чи вдивлятися в нічне небо.
Але все це так само пов’язане зі звуками.
Тиші немає.
Ідеальної тиші!
Життя грає свою симфонію навіть під землею! Варто лише
встромити лопату і перевернути пласт, аби впевнитись у
цьому. Світ обплутаний звуками, мов судинами.
Від них не сховатися, не втекти, навіть затуливши вуха.
Але ось що я зрозумів тоді: їх, ці звуки, можна записати,
вдихнути в них ритм, вибудувати в певному порядку і
наділити гармонією, розіклавши на партитури.
Я прийшов з церкви, немов п’яний.
А ще — пропащий.
Адже зрозумів, що у мене немає подібного дару. Є лише
любов до звуків.
Крім неї — нічого. Анічогісінько. Зрозуміти таке, це як…
як пережити нерозділене кохання.
Після тієї єдиної репетиції в церкві я зрозумів, що моя мрія
про безумовну любов вже втілена іншим — цим чоловіком зі
світлими очима і перстами, до яких прив’язані наші голоси.
Потім...
Потім я поїхав до Києва.
Вступив в університет святого князя Володимира на
історико-філологічний факультет, бажаючи зайнятися
фольклористикою.
І от цей концерт…
Досі я ніколи не чув його творів — а тут цілий концерт!
Я мріяв підійти до нього, сказати, що ми земляки і ще
щось, що змусило б його вимовити до мене бодай одне слово.
Але після «Щедрика» ця зухвала ідея вивітрилася з моєї
голови, я зрозумів, що ніколи не наважусь наблизитися.
Та й навіщо?
Мені достатньо було тих звуків, які знову поглинули мене і
змусили відчути свою мізерність.
Насправді, ми всі мізерні перед справжнім мистецтвом.
Воно здіймає до небес, але так само боляче опускає на грішну
землю.
Особливо тих, кого Господь обділив талантом…

7
Київ, 1916 рік, 25 грудня

…У дванадцятому номері готелю «Континенталь» було

досить зимно.
Покоївка не квапилась нести замовлений чай — вся увага
обслуговуючого персоналу була спрямована на ті номери, де
після лікування в шпиталях оселялися офіцери.
Бувало, вони гомоніли до ранку. Часом бурхливі ночі
уривалися викликом жандармів.
Попри це, газети приносили вчасно.
Їх підсовували під двері або встромляли в ручку дверей,
аби не турбувати постояльців. Попри війну, в готелі
намагалися зберегти своє реноме.
В очікуванні на гарячий чай, Леонтович переглядав
«Київські губернські відомості», «Вечірню газету»,
«Киянин». Заголовки у розділі «Світське життя» красномовно
свідчили про те, що він приїхав не даремно!
«Микола Леонтович підкорив київську публіку», «Тріумф
музики Миколи Леонтовича», «Прем’єрне виконання
народної колядки в обробці М. Леонтовича — нове слово в
українському хороспіві!» і т. ін.
Микола пробіг очима по тексту.
«…М. Леонтович демонструє високу техніку вокального
інструментування… Розцвічуючи мотив все новими й новими
звуковими барвами, він непомітно і дуже природно передає
його з голосу в голос…», «…емоційна хвиля збігається з
темброво-текстурною. Спів із закритою гортанню, органні
пункти створюють оригінальний звуковий колорит, який
заворожує слухача…», «Прийоми й методи наскрізного
розвитку, де активна динаміка і образна неподільність
посідають чільне місце у барвистості і колоритності
музичного викладу…», «…вражаюча сила художнього впливу
свідчать про те, що твори Миколи Дмитровича відзначаються
симфонічним мисленням…».
Перегорнув сторінку, забруднивши пальці свіжою
типографською фарбою.
«…органічно поєднавши прийоми народного
багатоголосся з досягненням класичної поліфонії, композитор
домігся того, що кожен голос відіграє цілком самостійну
виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в
пісні, подаючи кожен художній образ у граничному
завершенні», «…композитор вдається до так званих органних
пунктів, на тлі яких будує складні звукові комплекси. Цим він
досягає особливої гармонійної насиченості звуків…».
 Нижче зір вихопив слова — «успіх», «унікальність»,
«оригінальність», «нове звучання».
Репортери світської хроніки не оминули увагою і самого
автора, котрий в їхній уяві поставав «харизматичним»,
«сучасним Моцартом» і — не більше-не менше! —
«створінням Господнім».
Що тут тільки понаписували!
«Блондин з блакитними очима, що вразив досвідчену
столичну публіку скромністю, інтелігентністю і
харизматичністю, котра межує з божевіллям генія-
відлюдника…».
Але найдужче композитора вразив — він ледь не застогнав
від сорому, — словесний пасаж — «подільський Шопен».
Леонтовичу шалено закортіло вмочити руки у ночви з
теплою водою, як він це завжди робив у Тульчині, обмити
обличчя, змити з нього всі вкарбовані в чоло солодкі печаті і
словечка, котрі почув протягом останньої доби.
Він був готовий до всього: блукати по селах у старій
латаній свитці, годинами вислуховувати і записувати в
нотному стані надщерблені голоси сільських бабців,
забуваючи попоїсти, приходити додому в зіпсованих битими
шляхами черевиках, вдень і вночі — писати, писати, писати,
аби зберегти народні мелодії у власній інтерпретації,
безкінечно вагаючись, чи має на те право.
І все ж таки — записувати їх, використовуючи незбагненне
і бездонне джерело народного хороспіву.
Але, з’ясувалося, до слави і розголосу теж треба
готуватися! Аби не так сильно палали щоки. Він же давно не
хлопчик. А щоки палахкотять, мов у двадцятирічного!
Дружина Клавдія, котра через застуду меншої доньки не
змогла поїхати з ним до Києва аби розділити тріумф, була
впевнена, що на нього чекає той самий «успіх» — гучний і
заслужений, про який нині сурмлять газети. Навіть у цей час,
коли повоєнному Києву не до музики.
А попри це, зал був переповнений! Люди стояли у
проходах, сиділи на приставних стільцях.
Отже, його музика потрібна! І тисячі, чи навіть десятки і
сотні тисяч кілометрів, що їх він здолав у пошуках
стародавніх мелодій, пройдені не марно.
Завтра — додому.
А газети він візьме із собою. Не так заради себе, як для
Клавдії Ферапонтівни — нехай потішиться. Вона надто довго
чекала на такий успіх і на цей шлюб, до якого вони
готувалися змалечку, але довелося чекати ще цілих десять
років, поки він отримає освіту і намандрується по світах. Він
відклав газети, викликав в пам’яті її образ — юний і
романтичний. Той, який приємно грів душу — молодої жінки
з дитям, старшою донькою, на колінах, із округлим личиком,
обрамленим волоссям, і зворушливими ямочками на щоках.
То були щасливі п’ять років! Цнотливі, стримані почуття
людей, що поважають одне одного.
Він подумав, що неодмінно завтра ж купить різдвяні
подарунки — і дружині, і донькам. Краще за все — солодощі.
І не саморобні карамельні півники, якими торгували в
базарний день у Тульчині, а справжні кондитерські вироби,
яких його «дівчата» ще не бачили. Грошей вистачить! Зайде
до кав’ярні Семадені на розі Інститутської і Хрещатика,
набере ласощів досхочу. Замовить покласти у витончені
коробочки карамель «Кетті Бос», барвисте драже,
швейцарський шоколад, а головне, шматочки «сухого
варення» — багаторазово зварені в цукровому сиропі фрукти,
висушені і обкачані в дрібному цукрі. Такої смакоти він не їв
ніколи! І навіть нині мав грішну думку, що приїхав сюди саме
заради цього — скуштувати ангельську їжу, що доступна
лише столичним щасливцям.
А слава… Марнота марнот у порівнянні зі смаком, що досі
зберігається на язиці. Дівчатам має сподобатись…
У двері нарешті постукали. Чай!
Леонтович відчинив і одразу зробив кілька швидких кроків
назад — на нього дмухнуло холодом. У двері весело
ввалилися притрушені снігом постаті: Кошиць і Стеценко.
Обидва червоні від морозу, з крижаними віями і кучугурами
не зметеного снігу на капелюхах (швейцар готелю був на
фронті).
Друзі по черзі згребли «подільського Шопена» в міцні
обійми. Стукали по плечах і спині, дмухаючи в обличчя
зимною парою.
— Це тріумф, друже! Ти підкорив київську публіку! —
сказав Кошиць, скидаючи хутряне пальто і смушкову шапку
на стілець.
— Кілька панянок навіть втратили свідомість! — вигукнув
Кирило. — Присягаюся — сам бачив! Твій «Щедрик» — це
неземна музика. В ній є щось… незбагненне.
Леонтович, потупивши очі, на мить вдячно притисся чолом
до плеча Кошиця:
— Це все ти, Олександре Антоновичу! Дякую, милий
друже! Таке багатоголосся… Сам заслухався.
Кошиць жартівливо відсторонився, підкрутив вологі від
снігу вуса, махнув рукою, мовляв, невідомо в чому чия
заслуга, і з серйозним виглядом дістав з кишені сурдука
пляшку шампанського.
— Ого! — видихнув композитор.
— Авжеж! — підморгнув Кирило. — Це вам, пане-брате,
не тульчинський первачок!
— Куди наливати?
 Леонтович дістав з «гірки» три кришталеві склянки, які
дивом збереглися в номері, дмухнув у них, поставив на стіл.
Грайлива срібляста піна хлюпнула за край.
— За успіх! За музику!
— За «Щедрика»!
Колючі бульбашки розкотилися в гортані, вдарили в ніздрі,
Леонтович зіщулився — він ще ніколи не пив шампанського.
Друзі розсміялися.
— Я впевнений: цей твір ще здобуде світову славу, —
серйозно промовив Кирило.
— А ти — визнання, на яке заслуговуєш, — додав Кошиць.
Микола ніяково посміхнувся:
— Це ви сказали…
— Відповідь, гідна Ісуса! — розсміявся Кошиць.
— Це звичайна язичницька щедрівка. Я знайшов її в
якомусь селі. І… І просто трохи… змінив тональність. І ще
редагуватиму.
— Ні! — енергійно заперечив Кирило. — Це вже
самоцінний твір! Ти дав йому життя.
Він урочисто обійняв товариша.
— Ти — ювелір у музиці. Кожна твоя нота — різьба по
золоту.
Кошиць додав вогню в без того палаючі щоки подолянина:
— Ні, він — маляр, художник! Яка палітра фарб і відтінків!
Миколо, дорогий, ти мусиш працювати тут, в Києві. Тобі не
місце в провінції!
Кирило розлив залишки напою по склянках, схвально
закивав, підтримуючи диригента.
— Дійсно, друже, переїжджай до Києва. Досить
вчителювати по селах! Як сказав Мопассан — генії
народжуються в провінції аби померти в Парижі!
 — Тьху на тебе, — весело заперечив Кошиць. — Нащо
йому помирати в Парижі?! Краще — жити і творити в Києві!
Думка про переїзд здалася жартом. Проте він відповів
серйозно, ніби міркував сам із собою.
— У мене в Тульчині родина: дружина, доньки. Мені там
добре пишеться… На природі.
Він хотів ще додати, що Київ відлякує його цією
гіперболізованою увагою, до якої він ніколи не прагнув і якої
уникав.
Але промовчав, вважаючи, що це виглядатиме як
кокетування, здійняв келих:
— За вас, друзі! За нашу зустріч! А там, як Бог дасть.
У двері постукали. Несміливо але наполегливо.
— Ти на когось чекаєш?
Леонтович знизав плечима, зітхнув.
— Певно, знову газетярі… Вчора теж приходили…
Пішов відчиняти.
Дослухався.
…З-за дверей долинуло шарудіння, шурхіт, шепіт, шелест,
покашлювання, смішки і гиготіння, ніби за ними ховалася
зграя вуличних бешкетників.
Слух одразу визначив, що там було набагато більше, ніж
п’ять чоловік. І аж ніяк не газетярі.
Леонтович відчинив двері і зрозумів, що не помилився.
До кімнати влетіла юрба фантасмагоричних створінь, що
ховали свої обличчя під масками Різдвяного вертепу.
Коза, Цар Ірод, Чорт, Ангел…
Ангел був без маски і тримав у руці Різдвяну зірку на
довгому барвистому патичку.
За його — а вірніше її — спиною стирчали два прозорих
крила.
 Ангел влетів першим і Микола одразу упізнав дівчину з
першого ряду вчорашнього хору.
Вона обпікала його очима нереального ультрамаринового
кольору.
Юрба церемонно, як вимагає старовинний обряд,
вклонилася господарю і його гостям. Дівчина-Ангел вийшла
на кілька кроків вперед.
Старанно приховуючи хвилювання і ніяковіючи перед
трьома «маестро», вона все ж таки сміливо і трохи театрально
виголосила промову, яку, певно, довго репетирувала перед
зачиненими дверима:
— Шановний пане Леонтовичу! Ми, учні музичної школи
просимо вас і ваших шановних гостей взяти участь у
різдвяному вертепі і колядуванні біля Михайлівського собору!
Благально склала руки:
— Не відмовте, пане господарю!!
Дівчина кивнула друзям і студенти добре поставленими
голосами завели колядку:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Радуйся! Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився!

Це було так несподівано і так по-юначому щиро, що всі

троє «панів господарів» зайшлися сміхом, роздивляючись
кумедні маски прибульців.
В загальний хор вплівся басок Кошиця.
Стеценко і Леонтович підтримали його тенором і
баритоном.
Студенти радісно перезирнулися і, як годиться, повели
далі:

…дайте нам з полиці із медом пшениці!

 І ще щось такого до столу святого!

Кошиць, попорпавшись в кишені, кинув до мішка, що

тримала дівчина-Ангел, кілька монет, Стеценко долучився
кількома цукерками, взятими зі столу.
Більше пригощань не було.
Леонтович розгублено роздивився довкола, поліз до
кишені. Там лежала краватка-метелик, котру він вчора так і не
пов’язав на концерт. Червоний атласний метелик, куплений
перед від’їздом на ярмарку в Тульчині. Швидко розписався на
ньому «хімічним» олівцем, послинивши його в роті, від чого
вуста стали чорнильно-чорними і вкинув до мішка. Побачив,
як зблиснули очі Ангела. Дівчина притисла мішок до грудей.
Співи скінчилися.
Цар Ірод зняв маску і шанобливо вклонився господарю.
Було видно, що він хвилюється набагато більше, ніж зухвалий
синьоокий Ангел.
Голос його тремтів і збивався на фальцет:
— Пане Леонтовичу, ваша присутність… Ваша музика…
Це… Це для нас…
Його з досадою відсторонила студентка в шкурі Кози:
— Миколо Дмитровичу! Ми запам’ятаємо це на все
життя!! Уклінно просимо піти з нами до Михайлівського!
А потім загомоніли всі разом:
— Просимо! Просимо з нами! Пане Кошицю! Пане
Стеценко! Просимо! Просимо! Будь ласка!!!
Маестро перезирнулися.
В очах Кошиця застрибали юні бісики.
— А що, друзі, чи не піти нам дійсно з цією чудовою
молоддю?! Поколядуємо для столиці? Це вам не в залі
співати!
 Кінець фрази потонув в шалених оплесках і вигуках юних
музикантів — «Ура!», «Так!», «Запрошуємо! Запрошуємо!».
Дівчина-Ангел невідривно дивилася на Леонтовича, від
чого у нього несподівано задвоїлося в очах. І все завертілося
перед ними — Цар, Чорт, Коза, оксамит і хутро вбрання,
пістряві візерунки хусток, різнобарвні стрічки у вінках дівчат.
Леонтович, усе ще невідривно дивлячись на Ангела,
швидко накинув довге немодне і досить потерте пальто.
Дійшовши крайнього ступеню ейфорії від власної
зухвалості (ще б пак: три знаменитості згодились на їхню
шалену пропозицію!), юнаки підхопили Миколу на руки і…
винесли з номера під співи, сміх і жарти.
За ним, регочучи на повні груди, пішли гості.
— Начувайся, братчику, це — слава! — йдучи слідом за
юрбою, крикнув Кирило.
— …І Ангел — нівроку… — тихо додав Кошиць.

8
Нічне небо над Михайлівською площею висіло нерухомо і
рівно, немов чорний оксамитовий обрус, напнутий по всьому
периметру.
Час від часу обрус легенько здіймався, немов його
струшували ангели — і на землю осипалися зірки, осідаючи
на мармурових плечах княгині Ольги, скочувалися по банях
собору, як діти з гірок, опадали на землю, утворюючи новий
рельєф майдану — опуклий, м’який, казковий.
Колись тут у вечірній час було велелюдно, горіли газові
ріжки, цокали копитами коні, запряжені в святково оздоблені
візки. Проте, зачувши співи, навіть в цей непевний і
тривожний час, сюди поволі стікалися люди — випадкові
перехожі і мешканці прилеглих будинків, адже посеред
зимного міста студенти музичної школи розігрували
Різдвяний Вертеп. Вони приєднувалися до дійства,
притупцьовували на місці, підспівували, вливалися в юрбу,
аби надихатися короткими хвилинами свята.

Ой на річці на Йордані
тиха вода стояла,
Діва Марія свого сина купала.
Іскупавши, у китаєчку сповила,
Ісповивши, у колисочку уложила,
Під головку василечок мостила.
Прилітало з неба три янголи,
Літали, над тим дитям
Трьома голосами співали.

До мішка дівчини-Ангела летіло невибагливе

пригощання — те, що знаходилося в кишенях.
Розпашілі, схвильовані студенти старалися не розчарувати
запрошених знаменитостей, серед яких перехожі пізнавали
вчорашнього тріумфатора — Миколу Леонтовича.
А той, відкинувши свою природну сором’язливість і
нелюбов до великого скупчення людей, співав разом з усіма.
Та ще й влаштував перегук, заводячи все нові й нові
колядки м’яким приємним баритоном:

Не дайте стояти,
Впускайте до хати,

Як маєте дівку,
то шліть по горівку!

Як маєте сина,
дайте бочку вина!

Старий Рік минає!

Христос ся рождає!

Він хитро дивився на студентів, мовляв, а таку знаєте?

Як там далі? І хлопці підхоплювали речитативом:

А я — хлопець-українець ще й козак нівроку,

Прийшов вам віншувати в день Нового року!
Новий Рік настає, Старий рік утікає,
Слава Україні! Христос ся рождає!

Їм вторили дівчата:

Пізній вечір, небо в хмарах,

Сніг стежини заміта,
А від хати і до хати
Лине лунко коляда!

Станьте люди, бо на землю

Завітав небесний гість,
Станьте люди, срібні дзвони
Нам голосять добру вість!..

Не витримавши належної паузи, баском завів Кошиць:

А у Віфлеємі,
Та й у Божім домі.
Славен єси! Славен єси!
Славен, Христе-Царю, на небесі!

Юні голоси підхопили старанним багатоголоссям:

Там Діва Марія

Сина породила.
Славен єси! Славен єси!
 Славен, Христе-Царю, на небесі!

Публіка аплодувала, підмугикуючи, підхоплюючи на льоту

слова.
До мішка, з яким дівчина-Ангел ходила поміж людей,
летіли мідяки і загорнуті у фольгу горіхи.
Якийсь поважний чиновник навіть вкинув туди купюру в
п’ять карбованців. А впізнавши композитора, простягнув
маленький нотатник:
— Пане Леонтовичу! Прошу — автограф! Для дружини!
Той зробив швидкий розчерк на аркуші і знову в захваті
вдався до співу, поглядаючи на дівчину-Ангела, мовляв, а це
віншування для вас!

Рости величка до черевичка,

Від черевичка до чобіточка,
Від чобіточка аж до трамочка.
Носи ключі від скрині,
Будеш добра господиня.
Будь здоровенька,
Богу миленька,
Рік від року, милому до боку!
Дівчата задзвеніли переливчастим сміхом, підштовхуючи
Ангела до середини кола:
— Давай, Надю!
— Гідну відповідь!
— Ну?! Не робимо пауз, панове!
Дівчина-Ангел виступила наперед, її крила тріпотіли за
спиною, мов живі.
Дивлячись в очі Миколі, вона проспівала, старанно
акцентуючи на кожному слові:

Сидить Микола у кінець стола,

 Славен єси, славен Господь Бог,
На небесі!
Голівку склонив, сльозоньку вронив,
Славен єси, славен Господь Бог,
На небесі!

А з тої сльози Дунай розлився,

Славен єси, славен Господь Бог,
На небесі!
А в цім Дунаю Господь купався,
Славен єси, славен Господь Бог,
На небесі!

Закінчивши колядку, підскочила до розпашілого

композитора і під схвальні вигуки поцілувала в холодну щоку.
Зашарілася, зойкнула від власної сміливості, побігла ховатися
за спинами подруг, ламаючи паперові крила.
— «Щедрика»! «Щедрика»! — заскандував натовп.
Кошиць весело підморгнув композитору — нічого не
поробиш, давай тепер ти.
— «Щедрика»! — закричали студенти, швидко
вишиковуючись по голосах.
Леонтович здійняв руки.
Вмить площа стихла, як один приборканий велетень.
І на Михайлівську зринули звуки «Щедрика», затоплюючи
увесь простір, нівелюючи жах холодних окопів і саму смерть.
Люди безгучно ворушили вустами, вторячи хору,
промовляючи слова, як молитву. Закликали ластівочку —
сюди, в холодну зимову київську ніч.
…А на узбіччі, наприкінці юрби, неподалік один від
одного, як і на вчорашньому концерті, маячили дві постаті.
Одна — студент випускного курсу математичного факультету,
друга — зовсім зелений першокурсник-філолог.
 Перший з учорашнього дня, немов хорт, вистежував
дівчину з першого ряду хористів.
Другий заворожено дивився на композитора.
Вони не співали.
На якусь мить зіштовхнулися миттєвим перезирком і,
обпікшись один об одного — зрезонували емоції! — швидко
розійшлися по різні боки майдану.

9
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— …той рік був останнім роком моєї юності.

Як тарган, котрий випадково потрапив до умивальника, де
залишилися крихти їжі і крапля води, я намагався вберегтися,
не уявляючи, що за мить зверху хтось увімкне краник і
шалений водоспад закрутить мене і змиє в іншу реальність.
Таке відчуття було тоді у багатьох. Вир збив з ніг, поніс за
собою.
Одна війна скінчилася, аби розпочалася нова.
Хоча перемога над Тимчасовим урядом у Петрограді в
листопаді сімнадцятого не дуже налякала Київ. Тут вважали,
що більшовики не втримаються більше ніж два-три тижні.
Проте, заняття скасували. Адже на вулицях точилися
досить жорстокі сутички між прихильниками більшовиків і
урядовими військами.
Я ж сидів у кімнаті, яку винаймав у однієї удови, котра
примудрялася підгодовувати мене залишками своїх
завбачливих запасів, і намагався зрозуміти, що відбувається,
куди й за ким іти. Дослухався до розмов, читав газети, більше
схожі на листівки.
Єдиної думки щодо подальших дій не було —
«самостійники» виступали за негайне проголошення
незалежності, «автономісти» бачили Україну окремою
республікою в складі федеративної Росії. Більшовики збирали
мітинги на кожному розі.
Я ж хотів продовжити навчання і молився аби скоріше
настав більш певний час.
Східні мудреці казали: не дай Боже жити в часи перемін.
Тоді я думав так само — не дай Боже…
Але немає в тому мудрості. Немає. Як на мене.
Хто не місив власними руками час, мов глину, той проспав
життя. Так я вважаю нині. Можливо власноруч я цього і не
робив, але впритул бачив сотворіння нового світу, і те, як
стікає з кавалка глини, затиснутого в кулаці, водяниста юшка,
а натомість виникає форма — державність. Можливо,
недосконала і ще негармонійна, але — форма. Для неї лиш
варто вчасно підготувати гончарне коло і добрі руки, котрі
здатні вдихнути в неї життя, світло, правду. О, я був
романтиком…
Після проголошення Української Народної Республіки, я
зітхнув з полегшенням, адже, не зважаючи на всі побутові
негаразди і незручності, з’явилася надія на самостійність.
Україна на непевні і тривожні рік-півтора отримала
незалежність, а до Києва стягувались кращі сили, зокрема й
мистецькі.
Всі, кому це було не до вподоби, подалися до
революційного Петрограду. Чимало моїх колишніх
однокашників свято повірили в «світову революцію», в
«гегемонію пролетаріату», в Леніна. У владу багнетів і
«сильної руки», а не пензлів і смичків.
А я…
Я чекав на свого кумира.
Знав і вірив, що знову потраплю на його концерт. І знову
переживу екстаз. Ані смерть, ані голод, ані страх не змогли
затьмарити в мені те відчуття, коли ластівки злетілися до
мого плеча і зашурхотіли над вухом своїми крилами…

10
Тульчин, 1917 рік

…Він любив занурювати руки в теплу воду.

Любив спостерігати, як золоте мереживо, зіткане із
сонячних зайчиків, коливається над ними, а їхні спалахи
видовжують пальці, роблять їх гнучкими, вкривають
візерунком переплетеного проміння.
Чому вода?
Чому його так тягне зазирнути по той бік води?
По ТОЙ, ТОЙ бік, де після кисневого голоду можна
зробити широкий вдих і відчути, як повітря входить в груди.
Тільки інше — свіже, напоєне ароматом яблук і ялин, як це
буває після сну в дитинстві.
У дитинстві він напевне знав: там, по той бік води, існує
інше життя! Там фарби яскравіші, майже болючі для зору —
такі яскраві, що аж випікає очі, гіперболізовані, мов у раю, а
звуки чисті, мов… Мов що? Голоси янголів? Та чи хтось
колись чув їх?!
По той бік води дерева ростуть кронами до води — а
корінням у небо.
А в тім корінні сидить Бог.
Принаймні, так йому ввижалося. Адже в дереві важливе
коріння — а отже і Бог сидить саме там. Але він ніколи про
це не казав.
Батько і дід — священики. Хіба можна таке казати?
Бог живет на небі!
А ночує… у великому футлярі з обрисами людського тіла.
Так він думав в хаті свого дитинства, у Шершнях,
походжаючи довкола дивної конструкції, зачиненої на
металеві клямки, що стояла в батьковій кімнаті. Коли запитав
у матері, що у ній, отримав відповідь — «Музика…».
Одного разу батько відчинив клямки на дверцятах і він
здригнувся, адже налаштувався побачити за шкіряною
стулкою обриси людської фігури і обличчя, овіяне сріблястим
туманом — глибокі сині очі, стиснуті в пекельному болю
вуста, здійняте в благословенні триперстя. Але з глибини
чорного оксамиту оббивки зблиснув лакований вигин
невідомого інструмента, вищого від нього на цілу голову. Не
скрипка. Не гітара.
Батько дістав ту «музику», сів на подвір’ї, дивно
обхопивши інструмент ногами і провів довгим смичком по
сивих струнах.
Від густого глибокого звуку здригнулося і затріпотіло у
священному страху серце. Бог заговорив, витягаючи слова з
повітря, складаючи їх із запаху вишень і трави, з далекого
коливання ковилу, з серцебиття гори і схлипів річки.
Це було так несподівано і так прекрасно, що Микола
заплакав, тицьнувшись обличчям в поділ матері. Та зробила
застережливий жест.
Батько опустив смичок.
Але тиша стала ще нестерпнішою, ніж музика.
Він не міг пояснити, що сталося тієї миті. Але щось таки
сталося — безперечно.
Він схотів навчитися говорити так само! А для цього
потрібна була не купа літер з абетки, а щось інше. Сім нот.
Усього сім?
Це так вразило його, що пізно увечері, після молитви і
вечері, він підійшов до батька. Він не знав, як сформулювати
своє запитання і чого воно має стосуватися — Бога чи
віолончелі, чи тієї нехитрої математики, про яку думав…
— Тобі сподобалася музика?
 Добре, що батько сам розпочав розмову.
Насмілившись, Микола запитав:
— А як її можна записати?
І почув дивовижні речі, про які не знав.
Власне, це була їхня перша «доросла» розмова. Виявилося,
що звуки цілком природно почуваються в координатах
кількох горизонтальних ліній, які вигадав бенедиктинський
чернець Гвідо д’Аренцо.
— Але спочатку Гвідо просто згинав пальці на своїй руці,
показуючи хору, яку ноту треба співати, — розповідав батько,
ворушачи перстами у повітрі — і Миколі здавалося, що то
ожила рука давно померлого ченця.
— А згодом він почав малювати квадратики на лініях.
Тепер вони позначаються кружечками з хвостиком і… І схожі
на вишні…
Батько вказав на дерево і Миколі здалося, що воно рясніє
пурпуровими нотами.
Більше того, дерево почало звучати — кожна вишня
озвалася до нього своїм звуком.
Їх було так багато і лунали вони в такому какофонічному
безладі, що Микола затис вуха. Батько посміхнувся.
— Але вишні — різні за стиглістю, проте — однакові за
формою. Так і ноти. Вишень багато. Гілок — також. Але нот в
октаві тільки сім. І лише п’ять гілок, на яких вони сидять в
певному порядку. Увесь світ — така сама чітка система
координат, котру створив Бог. Її не можна порушувати.
Хоча… — батько зітхнув, думаючи про щось своє, — людина
слабка…

…До кімнати увійшла Клавдія.

Поглянула на стрункий оголений торс чоловіка над
ночвами з водою і сором’язливо відвела погляд.
 «Ти мокрий! Мокрий!!»…
Тепер вона не могла промовити це вголос — так просто і
невимушено, як майже тридцять (вже тридцять! Боже мій, як
спливає час!) років тому на березі річки, де вона, десятирічна,
вперше відчула його дотик — вологі дитячі обійми у
водяному феєрверку, яким вони оббризкували одне одного з
голови до ніг.
Тоді вона могла ось так просто торкнутися його,
відштовхнути, ляснувши з усієї сили по худих грудях, схожих
на ребристу пральну дошку.
Тепер…
Тепер вона боялася його. Боялася і любила, як можна
любити, скажімо, ікону, що зблискує животворним вогником
на покутті. Адже він лишався таким самим, як і двадцять
років тому, коли вони побралися. Молодим, худорлявим, з
юнацькою посмішкою, що тепер належала усім і зокрема —
ученицям, що бігали за ним, немов болонки за
дресирувальником в пересувному цирку-шапіто.
Вона чекала на нього десять років, поки він отримував
освіту і мандрував. Навіть дивно, що таки повернувся до неї,
на рідне Поділля.
Повернувся іншим, ще не пізнаним нею — музикантом,
композитором, фольклористом. Одержимим, з душею, по
вінця наповненою музикою, в якій вона стала лише
останньою краплею. Вона досі не знала, чому повернувся —
чи заради давньої, ще дитячої, обітниці, чи дійсно любив?
Адже мало хто з дівчат проходив повз нього, не озираючись.
Та й він надовго вдома не засиджувався. Бува, ходив, мов
Сковорода, від села до села — місяцями.
Його літургії вже по церквах співали, а він все мандрував у
старій свитці, в збитих черевиках, у кумедному, пошитому зі
старої ковдри, капелюсі, товк неосяжні шляхи, мов блукалець
чи блазень, записуючи стародавні співи.
А потім писав і писав в нотному стані свої музичні
формули. І ці місяці його блукань ножами ставали впоперек
горла. Він їй не належав. А кому?
Одному Богові відомо…
Трохи заспокоїлась, коли народилися доньки.
Але тепер вони майже дорослі. Галі одинадцять, Жені
пішов п’ятнадцятий. І знову тривожно — вона мати родини,
але обов’язків менше ніж було, адже доньки виросли, самі
дають собі раду. А він — такий само блукалець, і такий само
юний, стрункий, з тими ж глибокими блакитними очима.
Вік зробив його цікавішим. Та й хіба сорок років — вік для
чоловіка?
Вік позначається лише на жінці. Колись і в неї було кругле
дитяче обличчя, а тепер — спало, спохмурніло від одвічних
турбот. Волосся навіть на ніч ховає під очіпок, руки червоні
від прання. Вже не панночка — мотрона, пані. Хазяйка.
Клавдія підійшла, як годиться дружині — з чистим
рушником, стала за спиною. Спостерігала, як він опускає
руки в ночви, як золотисті краплі стрибають з пальців, мов
павучки.
Подала рушник.
Він посміхнувся і бризнув на неї водою. Ці бризки обпекли
давнім спогадом, тим самим, коли вона відштовхнула його і
крикнула: «Микольцю, ти мокрий! Мокрий!».
Тепер вони стікали по її обличчі, мов сльози.
Вона не наважилася змахнути їх.
Він обійняв її, притис до себе, вона ткнулася йому в груди,
торкнулася вустами мокрої шкіри і одразу ж шанобливо
відсторонилася. Почала обтирати рушником. Так, як обтирала
від пилу ікону.
 До кімнати зазирнуло хитре личко Галинки. Посміхнулася,
спостерігаючи за батьками.
З вулиці почувся шелест шин, дзеленькнув дзвоник ровера.
Ровер був у листоноші.
Дзеленькнув і стишився, а отже, листоноша зупинився біля
їхнього подвір’я.
— Не дай Боже лиху звістку, — вимовила Клавдія.
Кинула рушник Миколі:
— Одягнись. Я сама вийду.
Микола і Галя припали до вікна.
Листоноша — не частий гість на їхньому подвір’ї: батьки
мешкають поруч, родичі теж, з оновленого Києва звістки
надходять через газети — там нова влада, своя, українська.
Читати цікаво і тривожно — що далі буде?
До кімнати увійшла Євгенія, солодко позіхнула і теж
припала до скла, ще не розуміючи, що за ним відбувається.
Клавдія прийняла телеграму, дала листоноші дріб’язок.
Повільно пішла садом до хати.
— Мамо, щось із дідусем? — запитала Галинка.
Та сіла на лаву, мовчки простягнула телеграму чоловікові.
Він забурмотів, розбираючи надруковані літери:
— Міністерство культури Української Народної
Республіки… Запрошує… На посаду… комісара капели
першого державного оркестру… Прибуття телеграфуйте…
Здійняв очі на своє жіноче царство.
— Тату, що це означає? — запитала Євгенія.
Але за нього відповіла Клавдія:
— Це означає, що ми їдемо до Києва.
— Ура! Ми будемо жити в Києві!
Микола вийшов зі ступору, поглянув на них відсторонено.
— Гм… Комісар капели?.. Треба подумати…
 — А що думати?! Тут ти лише викладач музики. А тобі
пропонують посаду в новому уряді.
Вона не стрималась, погладила його по мокрому волоссю:
— Зрештою, ти на це давно заслужив.
Він крутонув головою, ніби хотів скинути її руку.
— Я не служив… — пробурмотів похмуро. — І в комісарах
не ходив. Не знаю, як це… Моя капела — тут, у церквах і по
школах…
...Проте, він не хотів, не міг турбувати її
найсокровеннішим — він давно вже рвався до Києва.
У ньому давно боролися два початки: служіння музиці, що
означало для нього — вічності і Богу, і жага жертовності
заради землі, яку сходив уздовж і впоперек, притаманна будь-
якому митцю. Не раз згадував, як друг Кирило натякав на
його «м’яку вдачу», маючи на увазі щось, можливо, зовсім
інше. І це «інше» непокоїло його. Він не був борцем, а тим
більше аж ніяк не вписувався в коло функціонерів, здатних
організувати і повести за собою. Якби він жив в добу
Сковороди, то, певно, обрав би такий само негучний шлях —
філософа й учителя.
Того, хто збирає каміння.
Ані провідником, ані, тим паче, керівником, він себе не
бачив.
Часто думав про те, що справжній митець — це, швидше за
все, спостерігач, який не мусить втручатися у плин подій. Він
бачить картину в цілому і, хоч би яка була в тому
несправедливість з точки зору усього людського, дивиться на
всіх — і грішних, і праведних однаково. Як Ісус на Варавву. З
болем і жалем. Проте, він усе ж таки не спостерігач! Інакше б
не мучився над питанням, за віщо страждає його країна —
така миролюбна, така гарна у будь-яку пору року, така
працелюбна і працездатна. З такою ж «м’якою вдачею», через
яку приречена на втрати.
Тепер вона покликала його. Крізь спороте старе рядно
імперії сяйнуло світло.
Скільки воно втримається — невідомо, але треба увійти в
цю проріху, розпороти її, зробити ширшою — для інших. Чи
це ілюзія?
Микола поглянув на дружину, завмерлих в очікуванні на
його рішення доньок.
Промовив тихо:
— Збираймося...

11
…відтепер її завжди буде переслідувати цей запах.
Переслідувати, п’янити, обпікати, збуджувати, змушувати
стискати зуби і затуляти ніздрі, навертати до сліз і спазмів у
горлі, згадувати.
Запах Києва…
Вокзал запаморочив її кіптявою паротяга, що видмухнув
білі клуби пари просто під ноги, ніби велетенський звір
зітхнув, попереджаючи про небезпеку.
— Дивись, доню, це Київ, — сказав тато, беручи її на руки,
як малу.
Галі стало незручно — вона вже доросла, ноги звисають,
пальто — нове пальто, перешите з Жениної свитки,
задерлося.
До того ж, спалахнула блискавка фотоапарата, що стояв на
тринозі перед вагоном.
А скільки людей!
З десяток, а то й більше, оточили з усіх боків батька,
відтіснивши від нього маму і Женю. Галя приймала букети,
затуляючись ними.
 До тата підійшли двоє — одного вона впізнала, то був
дядько Кирило, земляк і товариш тата, другий — незнайомий,
в білій сорочці з краваткою під щільно застібнутим коміром,
поважний.
Тато опустив її на землю, потис руки і обійнявся з обома.
Представив маму і сестру, підштовхнув до них і Галю. Та, як
годиться, привіталася і нарешті змогла сховатися за мамину
спину.
Дядько Кирило і той, хто назвався Олександром
Антоновичем, повели всіх до авто.
Галя йшла, роздивляючись ліпнину вокзалу, великі скляні
вікна, дивуючись простору і метушні. А ще цьому запаху —
задимленому і тривожному.
Дослухалася до голосів тата і його товаришів, що линули
крізь загальний вокзальний гамір.
— Тебе тут дуже не вистачає, — між тим збуджено говорив
Кошиць. — Стільки справ… Республіка! Все — своє. Людям
потрібна національна музика! Будеш головним
капельмейстером. Зараз завеземо на квартиру — і до
управління, отримаєш рознарядку.
— А я, брате, нині при Міністерстві освіти, — підхопив
Кирило. — Створюємо нові хорові колективи! В тому числі і
духовні.
Він посміхнувся на здивований погляд Леонтовича,
кивнув:
— Так, так. У сусіда — дзвони з церков летять, а у нас, в
Україні, дякувати Богові, літургії справляють.
— До моєї капели по п’ять претендентів на місце! —
сказав Кошиць. — Мистецтво — це зараз єдине, за рахунок
чого ми можемо заявити про себе в світі.
— Доки УНР буде в складі більшовицької Росії, нас не
ідентифікуватимуть, — похмуро зауважив Кирило.
 — Чи до музики тепер?... — похитав головою Микола.
Клавдія з тривогою поглядала на чоловіка, притискаючи до
себе Галю.
За віконцем автомобіля пропливало велике місто —
палахкотіло жовто-блакитними прапорами, майоріло афішами
театру Садовського, бентежило і лякало простором вулиць,
запахом диму і музикою військових оркестрів.
Все пішло по висхідній, ніби перерубали якірний канат, що
тримав човен біля ворожого берега. Дипломатичні стосунки з
двадцятьма країнами світу, міжнародна підтримка. Ціла низка
його творів, включених до репертуару чи не всіх музичних
колективів! А він, подільський блукалець — композитор
нової, ще такої молодої, країни…
Січень 18-го вибив з колії: розпочався військовий наступ
більшовиків.
Із зайнятої військами Муравйова Полтави все ближче
просувалися радянські загони, з Гомеля на Бахмач сунула
армія Березіна.
Котел зімкнувся на Крутах.
Окрім зовнішнього ворога, активізувався і внутрішній —
повстання на Арсеналі змусило значну частину українського
війська, на чолі з Петлюрою, повернутися до Києва.
До станції було відправлено триста юнаків першої
Української військової школи, сотню вільних козаків куреня
Смерті і сто шістнадцять січовиків Помічного куреня Січових
стрільців.
Студенти, гімназисти, слухачі фельдшерської школи чекали
на підкріплення.
Аж до ранку двадцять дев’ятого січня була надія, що
розташований в Ніжині Шевченківський курінь — вісімсот
вояків — зайнявши залізничну станцію, зупинять просування
червоноармійців, принаймні, до очікуваної підмоги з Києва.
 Проте, не зважаючи на умовляння сотника крутянських
оборонців, курінь лишився на місці, прийнявши резолюцію «з
належною пошаною вітати трудовий народ і надавати йому
всіляку підтримку» і оголосивши протест проти
«братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом».
Доля лівобережного фронту була визначена.
П’ять годин нерівного бою...
Але ці смертельні години таки призупинили наступ
більшовиків і дали змогу представникам УНР провести
перемовини з німцями про укладення Брест-Литовської
мирної угоди.
Залишки оборонців відступали, руйнуючи за собою
залізничні підступи до міста.
Війська Муравйова і Коцюбинського поновили наступ
лише через чотири дні.
Чотири дні, оплачені кров’ю…
На той час тут, в готелях і квартирах столиці, перебувала
ціла армія демобілізованих царських офіцерів. Двадцять
тисяч кадрових військових утримували нейтралітет щодо
незрозумілого їм «збройного конфлікту» в надії на еміграцію.
Снили порцеляновими філіжанками з гарячою вранішньою
кавою десь у Парижі…
Штурм Києва тривав три довгих зимових доби. В
Царському Саду насмерть заліг Гайдамацький Кіш. Вдень і
вночі, без найменшого передиху, вони йшли в наступ —
швидкий і відчайдушний, відкидаючи ворожі загони за
будинок Купецького Зібрання і, знесилені, поверталися на
попередні позиції.
Кожен наступ здавався останнім і примножував відчай і
лють. Допомога не надходила, не було жодної людини, котра
б не заприязнилася з кулею. Земля в саду просякла кров’ю.
 Вічне Місто Ярослава Мудрого зазнало чергової кривавої
тризни.
Червона хвиля прокотилася спочатку по Фундуклеївській,
затопила Хрещатик, Володимирську, розтеклася Подолом і
Печерськом, ринула у Лавру, несучи в своїх каламутних
потоках тисячі трупів, у тому числі і безневинних
прибічників «єдиної держави», або, як її тепер називали,
«країни рад», що сиділи по домівках, очікуючи на
визволителів — «російських патріотів», котрі прийдуть і
«ліквідують розкол».
Було розстріляно і членів Центральної Ради, і
представників інтелігенції, ставили до стінки і звичайних
цивільних, хто, на свою біду, поткнувся на вулиці.
Поплатились і кадрові царські офіцери — у повному складі
стали до стіни, так і не дочекавшись своєї порцелянової
філіжанки.
Збожеволіле від запаху і вигляду крові населення зачаїлося
між «двома правдами»: перша відверто брехала, обіцяючи
землю селянам і заводи робітникам, друга — закликала до
незалежності, що здобувається кров’ю. Обиватель був
ошелешений вибором між безкоштовним сиром і героїчною
смертю заради високої ідеї.
…Доки Київ спливав кров’ю, прем’єр-міністр УНР
Всеволод Голубович та інші члени делегації, прибувши до
Берестя, у терміновому порядку намагалися врятувати
ситуацію, уклавши угоду «Брест-Литовського миру», за якою
гарантами проти більшовицької навали мали стати
союзники — Німеччина, Австро-Угорщина, Османська
імперія і Болгарське царство, а УНР визнавалася, як
незалежна і рівноправна держава.
Представник Росії, раднарком Троцький, запевняв, що
російська делегація визнає право націй на самовизначення. І
усіляко затягував перемовини, даючи змогу червоним
формуванням захопити якомога більше українських
територій, добре пам’ятаючи слова рейх-канцлера Бюлле,
сказані за десять років до війни, про те, що «Росію можна
довести до держави другорядного масштабу, якщо вона зазнає
соціального розладу, або… втратить Україну!».
Незважаючи на безкінечні затягування у перемовинах,
угоду все ж таки було підписано.
Німці та австріяки зобов’язувалися боронити території
УНР взамін на продовольчі товари, необхідні двом
виснаженим війною імперіям.
За кілька днів гаранти української незалежності увійшли
до Києва. І більшовицька армія відповзала, огризаючись і
вишкіряючись, мов пес, котрого відігнали від полумиска,
сіючи сумніви «двох правд» серед збуреного, розгубленого і
стомленого хаосом населення.
Місто тяжко перетравлювало в собі події такої довгої зими,
з кров’ю, мов у сухотах, викашлювало з себе біль і тугу по
загиблих під Крутами хлопцях.
…А для нього у всьому хаосі лишалася тільки музика.
Вона, як вода. Або — кров. Просочиться скрізь…
Всі інші аргументи було вичерпано.
Найкращі — в землі…

12
…Янгол, який звиває небо.
Хоч би скільки ходив сюди, до Кирилівської церкви, а саме
ця фреска на пілоні південного стовпа нартекса — тьмяна,
золотиста, таємнича і менш показна, ніж всі інші, завжди
змушувала зупинитися і вкотре — задихнутися, захлинутися,
немов ковтнув з вогняної кварти.
Янгол згортав небо у тугий свиток перед Страшним Судом.
 Якось у дитинстві батько розповідав, що перед цією подією
небо світлішає. А здавалося, мало б бути навпаки. Ні, тепер
він розуміє — не навпаки, адже темрява, найгустіша темрява
передує найяскравішому світлу! Але чи всі побачать?..
Свиток у руках янгола був світлим, майже білим. Янгол
згортав його, як згортають килимові доріжки перед тим, як
мити підлогу. У нього був недобрий вираз обличчя, кутики
вуст здійняті в скорботній посмішці, голова похилена. Він
дивився вниз, просто в очі, ніби промовляв — ще мить і все
тут вкриється мороком, але поки я працюю, ще є час.
Трохи часу, аби зробити щось корисне.
Потім буде пізно.
І світло зблисне не для вас…
Янгол був намальований тут ще в ХІІ сторіччі, але вираз
його обличчя був сучасним. Таким, який він бачив у
перехожих — з потаємною надією на диво.
Він давно мріяв про репетиції студентського хору саме тут,
у Кирилівській, серед давнього безіменного розпису і
живопису сучасних майстрів-реставраторів, аби учні могли
відчути велич мистецтва та акустику стародавнього храму.
Цю церкву на Дорогожичах чернігівський князь Всеволод
II Ольгович почав будувати під час свого київського
князювання. Завершила ж роботу його дружина, Марія
Мстиславівна, вже будучи удовою. Тут сходились дороги, що
пов’язували Київ з Черніговом, Волинню, Галичем і
торговими центрами Європи. Тут вперше у візантійське і
київське зодчество вплелася романська архітектура, згодом
поширена на всі давньоруські землі.
Тут зберігся найдавніший розпис дванадцятого сторіччя та
новітні роботи понад тридцяти живописців.
…Тут Янгол звивав небо у непрочитаний свиток.
 Юні хористи капели сходились під високим склепінням
врубелівського «Зішестя Святого Духа», хрестячись на ікони і
вклоняючись вчителю. Займали свої місця, згідно з
розстановкою голосів, перешіптувалися, озираючись навсібіч.
Мали репетирувати «Отче наш…».
В шкільному класі хорал, написаний ним кілька років тому,
не лунав би так, як мав пролунати тут, в храмі.
Терпляче дочекавшись, доки хористи займуть свої місця,
відкашляються та налаштуються на спів, Леонтович здійняв
руки.
І невидимі ниті пов’язали з його перстами п’ятнадцять
гортаней.
І він, мов павук, мусив виплести з цих невидимих ниток
золоту сіть.
Ледь помітним рухом дав хористам знак на вдих. І
одразу — на звук.
— О-о-от-че-е… — пролунало п’ятнадцять голосів.
П’ятнадцять!
А мусить бути один!
Один!
Навіть якби їх було сто!
Леонтович зморщився, «зняв» звук обома руками,
обриваючи ниті.
Прокричав запально, показуючи стиснутий кулак:
— Ось вам — акорд!!!
Студенти ніяково перезирнулися, гигикнути не
наважились.
Якщо чесно, вони любили цю запальність вчителя, хоча
старанно намагалися уникати подібних нападів люті, коли
він, такий лагідний і чемний, міг стукнути кулаком по парті
чи кафедрі. В такі миті він робився навіженим.
— Ще раз!!
 І сам тихо проспівав першу ноту: «О-о-о…».
І тут же крикнув до висоти склепінь:
— Тепло — холодно! Пітьма — світло! Голос йде
зсередини!
Знову змахнув руками і знову різко зупинив спів.
— Стоп! Стоп! Стоп! Ви не увійшли в метроритм! Ще раз!
О-о-о…
Хор, наслідуючи вчителя, видав ідеальне «О-о-о…» і
розгублено замовк — так чи не так?
Леонтович нервово скуйовдив волосся.
Хористи винувато позирали на нього, не розуміючи, що
його не влаштовує.
Студенти-третьокурсники музичного інституту імені
Миколи Лисенка, в якому він викладав нині, співали добре.
До того ж, до хору він відібрав найкращих.
Найкращих, але не ідеальних, адже останні ще, певно, не
народилися. І чи народяться взагалі, якщо мусять мати
ангельські голоси, які він чує лише в своїй голові й уяві.
Леонтович зробив кілька нервових кроків назад-вперед.
Замислився. Знову, мов хлопчисько, скуйовдив волосся.
Так, вони співають, з точки зору техніки, бездоганно.
Майже бездоганно.
Вони знали грамоту.
Грамоту…
Микола різко здійняв руку догори, до напівкруглого
склепіння, розписаного Врубелем — «Зішестя Святого Духа».
Запитав несподівано:
— Як ви гадаєте, що це?
— Дванадцять апостолів і Божа Матір… — почув боязкий
юначий голос з верхнього ряду.
— Фреска пана Михайла Врубеля… — додав хтось з
дівчат.
 Леонтович заходив перед ними, добираючи слова.
— Фреска… Фреска... Дванадцять апостолів…
І вигукнув так, що голос пішов луною по всьому храму:
— Це — дванадцятидольний складний метр!!
…Господи, як пояснити? Вони всі такі різні! Дивляться
нерозуміючими очима, намагаючись відтворити голосом те,
що можливо лише серцем, душею, кожним нервом. Чого я
хочу від них? Чи маю на те право? Що вони знають про
консонанс? Про гармонію? Деякі з них, як і він, виросли в
селі і мають лише природний дар, що дозволить у
майбутньому заробити на окраєць хліба. Навіщо привів їх у
цей храм?
Він став перед юними хористами, як на лекції.
Заговорив спокійно.
— Складний розмір утворюється за допомогою злиття
кількох сильних метрів. А найскладніший розмір має
дванадцять метрів!
Студенти зарухались — чи варто дістати зошити аби
записати формулу, як це вони робили в аудиторії. Але він зняв
порух тим же змахом руки і тихо додав:
— Дванадцять апостолів…
Хористи здивовано перезирнулись.
Леонтович продовжував говорити, ніби звертався лише до
себе самого.
— Музика — голос Бога. Їй не потрібні літери. Літер, як і
мов, багато. А нот усього лиш сім! Усього сім… Чи знаєте ви,
як вони називаються латиною?
— До-ре-мі…? — наважився відгукнутися хтось.
Хитнув головою.
— «До» — Dominus — «Господь». «Ре» — rerum: Матерія.
«Мі» — miraculum: Диво! «Фа» — familias рlanetarium:
Родина планет. «Соль» — solis: Сонце. «Ля» — lactea via:
Чумацький шлях. «Сі» — siderae: Небеса! Господь-Матерія-
Диво-Родина планет-Сонце-Чумацький шлях — Небеса!
Його голос злітав і осідав на стінах тривким відлунням.
— Можливо, цих сімох слів було б досить аби пояснити
сенс життя… — промовив тихо. — Але лише музика може це
зробити якнайкраще. Слів занадто багато…
В тиші, десь під склепінням було чутно, як гуде і б’ється в
шибку осінній сонний джміль.
Леонтович знову вказав на фреску і п’ятнадцять пар
здивованих очей звелися вгору.
— Отже тут зображена… музика. Дванадцять відтінків
октави…
Спантеличені юнаки споглядали живопис, намагаючись
зрозуміти сенс сказаного.
— Бог говорить до нас через мистецтво — а ми озвучуємо
Його. Це — найвища гармонія і найвищий сенс.
Він обвів рукою апостолів, даючи їм свої імена.
— Біль… Смерть… Зрада… Спокута… Любов… В тій
розмові є все! Почуйте її, перекажіть спраглим. Лише через
вас вони зможуть розмовляти з Богом! Лише так. Лише так…
Інакше, ваше життя — марне.
Він здійняв руки догори:
— Добре. Продовжимо…

О-о-отче наш, той, що на не-е-е-бесах…

Зітхнув з полегшенням: п’ятнадцять голосів пролунали, як

один.
Тепер варто не злякати їх, не дати збитися на
технологію — запрацювала душа.
Він бачив, як в очах деяких хористів заіскрились сльози.
Обличчя апостолів мінилися в сонячному промінні, немов
у воді. Постаті рухалися, коливалися, розмовляли між собою.
Про що?
Ці дванадцять завжди бентежили його уяву. Так само, як у
далекому дитинстві думка про те, що Бог ховається в корінні
дерев.
Після того, як він запізнав грамоту — Святе письмо — і
мислив про біблійні події, як про щось особисте, близьке і,
подекуди, трагічно-побутове, обличчя, які звик бачити на
іконах і в живописі здавалися йому неправильними, далекими
від реальності. Навіть тут, в Кирилівській, намальовані
геніальним містифікатором.
Майже всі вони були надто старими, досвідченими, з
тавром мудрості, як і годиться святим апостолам.
Але… хіба могли піти за Ним такі старі люди?
Хіба Андрій, син рибалки, міг бути сивочолим старцем? А
чи міг мати пооране зморшками чоло його рідний брат Петро,
що з молодечим запалом відсік вухо слузі Каяфи в
Гетсиманському саду, а за кілька годин тричі схибив перед
небезпекою бути заарештованим?! А Хома, котрий мусив все
помацати руками? Звідки в нього взялася ошатна борода? А
решта, що залишивши домівки, пішли за ним безоглядно?
Такі вчинки притаманні лише молодим!
Тим, у кого здорові ноги і світлі голови, не затьмарені
боротьбою за хліб насущний.
Лише молоді здатні йти, не обертаючись — і до кінця.
І якщо Зішестя, намальоване Врубелем, відбулося через
п’ятдесят днів після Вознесіння Христового, коли ж його учні
встигли так постаріти?
А чи встигли постаріти взагалі, якщо кожен з них чи не
одразу зазнав мученицької смерті?

…да святиться ім’я Твоє,

да прийде Царстві-і-і-є Твоє…
 Може це саме шепоче Йому на вушко юний рудоволосий
Юда, мріючи про нові мешти?
Крізь мереживо променів, що коливалося на обличчях
апостолів, він ніби бачив зовсім інших людей — молодих,
запальних, пристрасних, що мріють про перетворення світу.
Можливо таких само молодих, як студенти під Крутами.
Можливо, як ці його нинішні студенти, що стоять перед
ним — кожен зі своєю вдачею, страхом, характером,
вчинками, бажаннями. Молоді. Дехто, можливо, назавжди
лишиться юним.
Хто вони?
Це прийдешнє покоління? Що чекає на них?
Біль… Смерть… Зрада… Спокута… Любов…
Якби розгадати цю загадку!
Запитати немає в кого. Батько розсердиться. Клавдія не
зрозуміє.
Друзям не до подібних розмов.
Лишається музика. «Господь-Матерія-Диво…». І власне
бажання: він хоче бачити їх молодими. Він знає, що вони були
молоді!
Як ті студенти, що нині лежать в Аскольдовій могилі.

А-а-амінь…

Відірвавшись від думок, він поглянув на обличчя тих, хто

стояв перед ним. Бачив ніби здалеку. Ось — Андрій, ось —
Петро, ось — Юда...
Зняв спів порухом руки, але цього разу — не гнівно. Все
пролунало так, як треба.
Сказав тихо:
— Дуже важливо вжитися в паузу. В ній ви почуєте себе,
своїх предків. Почуєте космос… Почуєте безсмертя…
По-чаклунськи змахнув руками від грудей догори.
 — Треба відкрити в собі всю вертикаль: звук має йти через
груди. Ще раз — завершення.
Кивнув.
Хор проспівав закінчення літургії.
Леонтович втомлено опустився на лаву. З чола впали
краплини поту.
— Можете бути вільні.
Хористи розходились, шанобливо вклоняючись учителю.
Храм спустів.
Він здивувався тому, що сюди ходить так мало людей.
Поглянув вгору, де все ще бився об шибку нещасний джміль.
— Нехай прийде Царство твоє… — промовив ледь чутно.
Підвівся, буденним жестом зібрав з пюпітра партитуру.
Накинув плащ.
Вийшов з церкви.

13
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— Це був короткий період — майже мить! — коли Україна

могла б здобути незалежність.
Я кажу «могла б», адже не вважаю, що така можливість
дійсно була.
Надто багато безладу панувало довкола. Населення долало
роз’єднаність в ідеології, думках, прагненнях. Вірно кажуть:
на двох українців — три гетьмани. Я це відчув на власній
шкурі.
УНР, УНРР, Гетьманщина, Директорія…
Куди і за ким іти? Кому довіритись і довірити життя?
Україна вилущувалася зі старої шкіри, немов бабка зі
щільного, липкого, цупкого кокону імперії з надією
розправити прозорі крильця. Але внутрішні чвари,
нескінченні суперечки лідерів не давали зміцнитись тим, і без
того ще слабким, крильцям.
Обиватель одурів від навали суперечностей.
У цій круговерті, майже непомітно, мов пара, що
клубочиться над зораною ріллею, поволі здіймалася
більшовицька зоря. Популістськими гаслами і обіцянками
вона вповзала в мізки дезорієнтованих людей, збуджувала
можливістю безкарної експропріації, запахом крові та пороху,
можливістю випробувати себе у вбивстві та інших гріхах,
котрі вивільняла з підсвідомості химерна мета «всесвітньої
революції». А насправді — випускала на волю усі найгірші
інстинкти.
Представники і прихильники УНР ніби не помічали того.
Будучи при владі, вони активно дискутували про
українізацію, демократію, ділили портфелі і майже зовсім не
вели соціальної пропаганди, на той час, як більшовицькі
агітатори ширяли по селах, збираючи велелюдні мітинги, аби
роз’яснити свою — мушу сказати — брехливу, як з’ясувалося
пізніше, стратегію: «заводи і фабрики — робітникам,
землю — селянам».
Тоді мені здавалося (а я був схильним до метафор, які
дозволяли хоч трошки вивищитися над незрозумілою
реальністю), що хтось, хто керує життєвими процесами,
встромив лопату в засохлу ріллю і вивернув все, що ховалося
під шаром землі, назовні.
І з кутків людської душі, з глибин людської природи
полізло все, що до того було приховане в підсвідомості.
І добре, і погане.
Доброго, як на мене, було менше…
Хробаки сумнівів точили корінці паростків.
Бажання їсти і мати спокій — цілком природні бажання —
заступали високі ідеї, спрямовані в майбутнє. А те майбутнє,
як показав досвід, було ще далеким. За нього можна було
лише вмерти.
Без надії на швидкий результат.
Я дожив до таких літ і знаю, про що кажу.
Отже обивателі, пересічні громадяни і вся строката
тодішня публіка, котра не стала (тоді ще просто не могла
стати!) суспільством, перебували у розгубленості. Інші —
йшли на смерть. Ті ж, хто швидко зорієнтувався — набивали
кишені вилученим у «буржуїв» майном.

…На той час я повністю здичавів і обносився.

Батьки померли, родичів не було.
Як щур, що шукає прихистку поблизу хлібного місця, я
опинився на досить непоганій посаді: знайомий викладач
влаштував мене двірником у палаці колишнього київського
генерал-губернатора , що містився неподалік славнозвісного
«будинку з химерами», побудованого Городецьким.
Я узявся до роботи саме в той день, коли до палацу під’їхав
весільний кортеж прем’єр-міністра Центральної Ради
Всеволода Голубовича.
Для нього та його юної дружини виділили це помешкання,
яке до того разів сімнадцять переходило з рук у руки і зовні
виглядало досить пошарпаним. Але всередині ще зберігалися
залишки розкоші.
До того, як автомобіль «Бенц» вкотився на подвір’я, старий
дворецький, котрого колишні господарі не забрали з собою за
кордон, показав мені палац, нарікаючи на те, що кожен новий
хазяїн грабує його, як тільки може.
Коли відверто, я не був вражений розкішшю убранства —
лисуватим червоним килимом, статуями і мармуровими
сходами, що вели нагору (куди дворецький мене, звісно, не
допустив), адже помешкання баронеси фон Мекк, у якому
бував у дитинстві, було значно вишуканішим.
Проте мене заворожив вигляд панночки, котра вийшла з
того німецького «Бенца» разом із своїм чоловіком.
Вона здалася мені зовсім юною, майже дівчинкою.
На ній був благенький кожушок, з-під якого виглядав край
білої весільної сукні. З-під крис потертого фетрового
капелюшка дикувато дивилися великі зелені очі. Вона боязко
ступила на землю, яку я перед тим старанно розчистив від
снігу і, помітивши мій погляд, приязно кивнула.
До опівночі на другому поверсі тривала скромна весільна
вечірка, на якій я помітив представників тодішньої влади —
Грушевського, Петлюру, Винниченка.
А вранці молода панна вийшла на подвір’я у тому ж
кожушку і стояла на порозі палацу, ніби вирішуючи по яких
сходах — справа чи зліва — слід спускатися.
Ми були майже ровесники. Її звали Таня, їй було
шістнадцять.
Вона першою підійшла до мене, коли я розчищав сніг і, не
зважаючи на мою пересторогу, заговорила, як з рівним.
Від неї я дізнався, що вона донька загиблого генерала
царської армії, що її мати і сестра мешкають тут таки, в Києві,
а з Голубовичем вона познайомилась через свого дядька, який
приятелював з ним і часто заходив до них у гості.
Вона була юна і прекрасна. Можливо, я був у неї
закоханий…
Забігаючи наперед, мушу сказати, що наступного разу
зустрів її на початку сімдесятих, тут, в Америці, в
університетському містечку Анн Арбор, де вона була
професором славістики. Звісно, її неможливо було впізнати в
поважній пані. Але очі лишилися такими самими —
зеленими, живими, а трагічний вираз іконописного обличчя
свідчив про те, скільки їй довелося пережити після тих
божевільних, буремних років.
Звісно, я не підійшов до неї!
Хоча вона — я в цьому впевнений — ні за що мене б не
впізнала. Проте, запитавши котрогось зі своїх
супроводжуючих про цю дивовижну тендітну жінку похилого
віку, почув досить дивну розповідь про те, що пані Тетяна,
яку тут шанують як доброго викладача і автора багатьох
наукових праць, була першою дружиною прем’єр-міністра
УНР, згодом — дружиною письменника, розстріляного під
час репресій, Сергія Пилипенка, пережила заслання, злидні,
голодомор, поневіряння аж доки разом із доньками (старшу з
яких відправляли на примусові роботи до Німеччини під час
Другої світової війни), опинилася за кордоном і, добре
знаючи всі принади радянської влади, покотилася якомога
далі від своєї батьківщини, яку тепер презентує з любов’ю і
пристрастю у своїх спогадах.
Але хто міг знати тоді про те, як складеться доля? Що міг
знати про те і я?..
Отже, Таня часто виходила до мене на подвір’я
потеревенити про те, про се. В палаці їй було ніяково і нудно.
Чоловік займався політикою, частенько не ночував вдома,
лише приносив зарплатню і дозволяв кермувати «Бенцем».
Таня мріяла переїхати до скромнішого помешкання,
вчилася водити авто і ніяк не могла наважитись купити собі
нове пальто замість потертого напівдитячого кожушка. Її
мучило питання, чи може дружина прем’єр-міністра носити
тепле вовняне пальто і відвідувати ресторани в той час, коли
вулицями бродять голодні та безпритульні.
Ми були молоді, досить наївні і відчуття смерті, що ходила
поруч — така само молода і романтична — об’єднувало нас.
Всім тоді праглося змін.
 Землю, що була під нами, шарпало врізнобіч. Вона була, як
листок, що пропливає між вирами; вона крутилася у нас під
ногами, немов хисткий пліт і змушувала тримати рівновагу.
Бодай в душі.
Була ще одна тема, на якій ми сходилися беззаперечно —
музика.
Мати Тані в юності була неабияким музикантом, грала на
багатьох інструментах, складала пісні і вчила цієї премудрості
доньок.
Відтак, подружжя Голубовичів були завсідниками
концертів, які на той час чи не щотижня давала капела
Олександра Кошиця. Незважаючи на частоту виступів,
пробитися на ті концерти було неможливо!
Я знаю, про ті часи — і потім, і нині — говоритимуть
різне. Аж доки не зберуться докупи всі ланки, розрубані
часом і підступною людською пам’яттю.
Але я точно пам’ятаю: попри всі військові, політичні,
економічні негаразди, єдиним, що об’єднувало опонентів і
супротивників, було мистецтво.
Знаючи, що я не можу купити квиток на концерт, Таня
подарувала мені запрошення.
Попередивши, що той концерт буде останнім.
Останнім, який капела проведе в Україні перед від’їздом за
кордон у велике просвітницьке турне. Я пішов на нього з
важким серцем.
Ніби відчуваючи, що наступного разу не буде…

14
Київ, 1919 рік.

...Біля підніжжя святого Володимира тулилося до

холодного каменю маленьке безпритульне кошеня. Як воно
потрапило сюди? Можливо, випало з кошика якоїсь служниці,
що несла новий виводок до Дніпра?
Леонтович нахилився, підібрав тремтячий клубочок,
заховав за пазуху благенького пальта.
— Ніколи не міг їх топити…
Кошиць зняв шкіряну пальчатку, погладив кошеня пальцем:
— Боже створіння…
— Коли ви від’їжджаєте? — запитав Микола.
— Післязавтра. Спочатку — до Парижа…
— Чи на часі? — з сумнівом похитав головою
композитор. — Більшовики наступають. Дорогою можуть
заарештувати.
Кошиць поплескав друга по плечі.
— На часі, брате, на часі. Не сумнівайся. Це наказ самого
Головного отамана Симона Петлюри!
Він засміявся:
— Пан Симон так і сказав: «Важливе завдання — мусите
мати успіх! Якщо не виконаєте — розстріляю!».
І додав серйозно:
— До речі, він звільнив понад тридцять моїх хористів від
мобілізації. Пан Симон впевнений, що лише через культуру
Україну знатимуть в Європі! З усім іншим поки що
проблематично. Експорт пшениці, про який домовлялися, тим
часом гальмує — самим не вистачає. Війною і політичними
гаслами нікого не привабиш. А музика… Наша музика,
зокрема твоя — вічна. Її слухатимуть, я впевнений. А тому у
мене до тебе, друже, особливе прохання: партитури! Мені
потрібні всі твої партитури. І, звісно, «Щедрик».
Леонтович зніяковів:
— Ну… Я роблю третю редакцію і…
Кошиць розсміявся, аж кошеня під вилогом пальта
скулилося і шкрябнуло Леонтовича по руці.
 — Знаю, чортяко, ти перфекціоніст! Але без твоїх літургій
і хоралів я з місця не зсунусь! Встигнеш! А то й справді —
розстріляють!
Леонтович розвів руками — треба то треба.
— Сядемо? — спитав Кошиць, скидаючи з лави зів’яле,
припорошене снігом, листя.
У сквері вони були майже самі.
Нечасті перехожі швидко пробігали повз них, з подивом
поглядаючи, як два пана, мов два змерзлих ворона, присіли на
край холодної беззубої лави.
Помовчали.
Кошиць оглядав алею, підморожені дерева, сіру поверхню
Дніпра, застиглу, немов на картині. Крізь хмари ріденьким
лимонним світлом просочувалися промені призахідного
сонця, скрапували на кінчик хреста святого Володимира.
— А коли ж назад? — запитав Леонтович.
— Плануємо за два місяці повернутись, — спроквола
вимовив Кошиць, думаючи про своє. — Ех… Яка краса…
Шкода залишати.
— Гадаю, в Парижі не гірше… — посміхнувся Микола.
— Знаєш, я ж «пічкур». Мені затишно лише вдома. І… І на
сцені. А кращої публіки, ніж на батьківщині бути не може. А
відповідальність?! Вісімдесят людей в капелі! Вісімдесят
відірваних листків…
— Що за настрій?! Два місяця — не два роки.
— Так… Звісно. Два місяця.
Він замислився.
Кивнув на пам’ятник і промовив аби перевести розмову:
— А все — він. Перші хороспіви в Україні започаткував
князь Володимир…
— …понад тисячоліття тому, — кивнув Микола, додав
захоплено: — Я по селах стільки давніх пісень назбирав!
Вони рояться в голові, спати не дають. А ще хочу написати
оперу — «Русалчин Великдень» за Грінченком. Тільки
лібретист з мене кепський. Дав би Бог часу…
Кошиць з ніжністю поглянув на музиканта:
— Дасть, друже, дасть! Ти геній. Ти — поза часом. Хай би
що сталося.
Ніби все було сказане.
Кошиць кивнув на мордочку, що вже сміливо визирала з-
під Миколиної руки — кошеня зігрілося.
— Куди тепер його? Загине малюк…
— Візьму собі. Дівчата зрадіють…
Кошиць знову тяжко зітхнув.
— Ну що ж, брате. Попрощаємося тут. Не забудь про
партитури. Я хориста за ними пришлю. Довгі проводи —
довгі сльози…
Кошиць рішуче піднявся, згріб друга в обійми,
намагаючись не дивитися в очі.
На якусь мить вони завмерли посеред алеї.
Потім потисли один одному руки і повільно пішли
нагору — кожен у свій бік.

15
Квартира, у яку вони вселилися, мала захланний вигляд.
Дві суміжні кімнати в комуналці.
Проте, тут було піаніно, старенький «Беккер», перенесений
з колишньої вітальні колишніх господарів. Аби не ходити до
загальної кухні і мати бодай якесь тепло, тут таки стояла
«буржуйка», яку топили залишками книжкової шафи.
Книжками поки що не наважувались. Вони, складені стосами,
лежали в кутку, наводячи сум.
З деяких стирчали паперові закладки і навіть засохлі стебла
квіток.
 Колись їх читали…
Клавдія дослухалася до кроків на сходах і до поштовхів у
животі — минав дев’ятий місяць не вельми бажаної і вчасної
вагітності. Батьки давно наполягали на поверненні в Тульчин,
і вона поїхала б хоч завтра. Але Микола з гідною подиву
впертістю продовжував ходити на заняття до музичного
інституту і що далі, то більше поринав у незрозуміле їй
життя, сповнене тривогою і невеселими чутками.
Кіт, ще один несподіваний квартирант, скочив на піаніно і
нахабно пройшовся по клавішах, видобуваючи з них
мерзенну какофонію.
Тепер все здавалося їй какофонією. Вона не могла чути
навіть Миколиної гри, ховала голову під подушкою, аби не
слухати.
Музика не радувала, як не радує згадка про щастя, коли
воно щодня витікає з рук. І кожен день, мов краплина, що
падає на підлогу.
Діряві дні. Чи діряві руки?
Рідне Поділля, мов інша планета, далека зірка, на якій вона
відчувала солодкий млосний спокій. Кажуть, що там ще
спокійно. Принаймні, є чим годувати дітей, є до кого
звернутися по допомогу.
За два роки, що вони прожили в Києві, бачились ще рідше,
ніж під час його мандрівок. Приходив або стомлений, або в
піднесеному стані. В першому випадку — навіть не їв, не
розмовляв, гортав газети, відлякуючи зосередженістю на
чомусь своєму, в другому — сідав за піаніно і мучив її
звуками. Тими, за які вона колись ладна була віддати
молодість, сили, життя.
Клавдія поглянула на годинник — десята вечора, а його
досі немає.
 Доньки сиділи за круглим столом, не наважуючись
розмовляти.
Клавдія, притримуючи живіт, з брязкотом поставила на
стіл полумисок.
В ньому було дві картоплини, зварені в лушпинні.
— Це все? А молоко? — стрепенулася Галинка і хитро
кивнула на кота: — Для Моцарта?
Клавдія зітхнула.
— Батько обіцяв щось принести. Поки їжте це.
Женя похмуро відірвалася від «Джен Ейр»:
— Нехай мишей ловить.
Клавдія помітила, що тепер вони всі говорять коротко,
просто констатуючи факти, ніби запруда слів і емоцій може
прорватися і затопити останній острівець і без того хисткого
спокою.
За вікном почулися постріли. Дівчата кинулися до вікна,
продихуючи в них плаксиву шпарину. Цього ще бракувало —
шаленої кулі!
Клавдія знервовано смикнула Галю за руку, суворо
штурхонула в плече Женю.
Засмикнула вилинялі фіранки.
— Що це?
Але за хвилину стихло.
— Може, патруль…
Галя взяла з полумиска картоплину.
Женя докірливо хитнула головою:
— Поклади! Нехай мама їсть.
Галя слухняно поклала картоплину на місце.
Клавдія схопилася, нервово цокнула тарілками,
розставляючи їх перед дівчатами, кинула на них картоплини:
— Та їжте вже! Їжте, їжте!
 Сестри насупилися. Клавдія завмерла. Боже, що це з нею
робиться? Навіщо вона так?
Додала заспокійливо:
— Мені тато щось принесе. Їжте…
І тут же зірвалася з місця, заходила кімнатою.
— Господи, де він вештається?!
І, сердячись на себе, гримнула на принишклих дівчат:
— Їжте! І спати!!
Крик потонув у рипінні вхідних дверей. Вона завмерла,
намагаючись вгамувати істерику.
До кімнати увійшов Микола.
Не увійшов — влетів.
Скинув з себе подерте пальто, кинув на стіл портфель,
лякаючи Моцарта стрімкими рухами.
Швидко цмокнув Клавдію в чоло, не помічаючи на ньому
бісеринки холодного поту.
Провів рукою по головах доньок. Збуджений,
схвильований, поглинутий своїми думками, він скидався на
божевільного.
Клавдія підтисла вуста.
— Слава Богу, прийшов…
— Ледь дістався! На вулиці — патрулі, солдати… Тричі
перевіряли документи!
Здається, ситуація розважала його — та так, що в унісон
його настрою запосміхалися дівчата.
— Ти приніс щось поїсти? — сухо запитала Клавдія.
Леонтович збуджено підскочив до піаніно, вистукав
кісточками пальців якийсь ритм по кришці.
Озирнувся:
— Що? Поїсти. Поїсти…
Він дослухався до простуканого ритму, ще раз повторив
його.
 Проспівав в такт:
— По-їс-ти…
— Миколо Дмитровичу, облиште! — крижаним голосом
промовила Клавдія.
Леонтович так само гарячково кинувся до портфелю,
повозився з заіржавілими замками. Відкрив. Виклав на стіл
шмат хліба, підмерзлий кавалок смальцю, загорнутий в
газету, кілька грудок цукру, обліпленого насінням і крихтами
тютюну.
— Ось. Це все, що вдалося дістати
Клавдія заходилася різати хліб.
Скориставшись паузою, Микола порився в портфелі,
боязко позираючи на дружину, дістав звідти нотні аркуші,
олівець. Щось почав записувати, примостивши аркуші на
кришці піаніно.
Дівчата, перезираючись, дослухалися до його бурмотіння.
— Про-веду руса-ло-чок до бору…
Він вистукав ритм олівцем:
— До-бо-ру… до-бо-ру… до-бо… до… до…
Щось швидко записав в нотному стані.
Постукав далі:
— Сама вернуся додому... до… до…
Опустив руку, замислено натиснув на клавішу.
Та видала фальшиве «до».
Леонтович зморщився. Кинув олівець. Сказав після паузи:
— Більшовики в Києві...
Клавдія з острахом припинила розподіляти по черствих
скибках прожовклу стружку крижаного смальцю.
— Що ж нам робити?!
Леонтович знизав плечима, підібрав кинутий олівець.
— А? Так, так… Що робити? — відгукнувся луною. —
Що-ро-би-ти…
 Відповів не в лад глухим голосом:
— Більшовики скрізь і надовго…
І, ніби відповідаючи своїм думкам, додав зовсім
незрозуміле:
— Мертвецький великдень настав. Треба посипати підлогу
попелом…
Доньки з жахом перезирнулися.
— Що ти кажеш? Не лякай дітей…
Вона заходила кімнатою, тримаючи живіт обома руками.
На кожне своє слово чула монотонний відгук розстроєного
піаніно — Микола безтямно натискав то на одну, то на іншу
клавішу, ніби вибудовував цегляну стіну.
— Миколо Дмитровичу!!
До-до-до…
— Прошу тебе, отямся!
Фа-фа-фа…
— Яка нині музика?
Ре-ре-ре…
— Невже ти не бачиш, що відбувається?!
— Ля-ля-ля…
Микола повернувся до неї.
— Відбувається?..
Вона стояла перед ним така далека і маленька, як на їхній
першій родинній світлині, зробленій давно, коли Жені ледь
виповнилося три рочки. Крізь насуплені брови, тривожні очі,
легке павутиння зморщок до нього на якусь мить визирнуло
обличчя, яке він колись полюбив до болю, до спазмів у
шлунку, до сліз, які проступали на очах самі по собі, коли він
бачив, як вона йде вулицею — дівчинка, що чекала на нього
цілих десять років, дівчина, яку він жадав і боявся
торкнутися, жінка, котра завжди стояла за спиною з
рушником. Що він дав їй? Чи вартий її мовчазної відданості?
Що буде з ними усіма? Якими силами вберегти їх?
Що-ро-би-ти?..
Микола насупився, промовив тихо і чітко:
— Відбувається великий злам. А ми — посередині. І я не
знаю, що робити. Але знаю: треба робити те, що вмієш і
мусиш. За будь-яких умов. Зберігати спокій. Вірити…
— Ні, ні, ні! — заперечила вона. — У мене погані
передчуття. Я хочу поїхати до батьків. Будь ласка, поїдьмо!
Вона вперше злякалася його погляду, його тону.
— Поїхати? Але вони прийдуть і туди! І що далі?! Тікати?
Завжди тікати? Ні. Хтось же мусить лишитися! Розумієш?
Лишитися і… І продовжувати робити своє!
Він різко програв на піаніно музичну фразу і вона
пролунала на диво чисто.
— …є речі вічні. А є — тимчасові.
Додав тихо, майже — винувато:
— Я хочу робити вічні…
— А я хочу жити. Хочу додому, до батьків.
Він підійшов, обійняв її, не зважаючи на принишклих,
розгублених дівчат, що сиділи в кутку ліжка.
— Я зроблю для вас все…
Це була мить, коли вона могла б перемогти, переконати.
Але вона різко відсторонилася, скинула його руки.
— Тобі нічого не треба, крім твоєї музики! Тут для нас
немає майбутнього! Якщо ти не хочеш, ми поїдемо без тебе!
Я втомилася. Я більше нічого не хочу!
Це були не ті слова. В них не було гармонії, вони були, як
фальшива нота, що відлунила дисонансом.
Микола обійняв дружину, відчувши таку ж дисонансову
ніжність, ніби в ньому запала одна важлива клавіша і тепер не
видає того чистого звучання, як раніше.
 — Ну, ну, ну… Заспокойся. Я розумію. Але…
Ні, всі слова втратили своє значення.
Лишилися ті, які люди зазвичай кажуть одне одному у
таких от складних обставинах. І він, відганяючи від себе
огидне відчуття поразки, притис її до себе. Її живіт
ворухнувся і фальшива нота зникла — лишилася ніжність.
Йому треба було заспокоїти якщо не її, то дитину. Микола
підійшов до піаніно.
— Я вам казку розповім, — звернувся до доньок і до
живота, в якому зростало нове життя.
Почав награвати щось мелодійне, заговорив медитативно,
заспокійливо.
— …на сьомий день по Великодню з води виходять
русалки. Вони співають, танцюють і кожна розповідає
посестрам свою історію…
Дівчата принишкли в кутку ліжка, дослухаючись до казки і
музики.
Клавдія з жахом дивилася, як поволі чоловік все глибше і
глибше занурюється в якусь невідому воду.
Посеред зими, голоду, напівживого полум’я свічки, в
круговерті несправджених надій — там, куди він поринав,
лишень для нього поставав інший світ, розкіш, доступна не
кожному.
Навіть клавіші не западали!
— …це — казкова ніч, сповнена музики. Козак… Молодий
козак закохується в русалку… Чорнокосу і зеленооку
русалку…
Клавдія тримаючись за живіт, бачила лише його голову —
все інше тануло в темній воді, що піднімалася дедалі вище,
сковувала тіло, відбирала ноги.
Лише її живіт пульсував, сповнений вогнем і болем.
Нестерпним. Ще мить цієї пекельної музики і він розірветься,
немов бомба.
Дівчата захоплено слухали батька.
А той награвав щось неймовірно прекрасне.
Навіть ніч за вікном стишила дихання.
— …але інші тягнуть його на дно. Русалка рятує його від
смерті… Але піти за ним не може… Не може… Адже давно
померла… Тільки в цю єдину ніч вони можуть бути разом.
Він пройшовся перстами по клавішах, прискорюючи ритм.
Зараз він віднайшов потрібну тональність, потрібний темп.
Його руки злітали над клавіатурою і опускалися,
видобуваючи язичницькі словозвуки.
Господь-Матерія-Небо-Диво…
Мелодію увірвав дикий крик Клавдії.
— Припини! Припини! Припини!!!
Вона впала на підлогу.

16
…Він власноруч збив маленький ящичок.
Благо, що не всю шафу пустили на розпал. Лишилися
дощечки та заіржавілі цвяхи.
Всередині ящичок оббили квітчастою Галиною хусткою.
Відспівував знайомий панотець — просто тут, в кімнаті,
адже церква була забита хрест-навхрест дошками.
Хлопчик прожив кілька хвилин.
Він навіть не встиг придумати йому ім’я, а тому сказав
перше-ліпше — Іван. Фельдшерка, що мешкала на першому
поверсі, констатувала «крововилив у мозок». Але так це було,
чи не так, ніхто не знав.
Весь шлях до цвинтаря він ніс ящичок на руках.
За ним, на великій відстані йшла Клавдія, котру
притримували доньки. Обирали негаласливі вулички, аби не
привертати до себе уваги. Власне, ніхто і не зважав на них.
 Женя несла лопату, позичену у двірника.
Земля наприкінці зими була вже вогка, просякнута водою.
На дні ями вона піднялась сантиметрів на десять. Клавдія
навіщось кинула туди хустину і та одразу почорніла від
брудної води.
Опустили ящик разом, тримаючи його на стрічках,
відірваних від простирадла.
Він прочитав молитву. Боязко глянувши на дружину, почав
закидати могилу землею.
Дівчата огладили пагорбок руками, залишивши на ньому
відбитки долонь. Встромили кілька саморобних квіток,
зроблених з книжкових сторінок. В око впав уривок слова —
«..анство». Він подумав, що то могло бути за слово. Чомусь
хотілося розгорнути друковані пелюстки і прочитати, що в
них написано.
Може, щось важливе…
Він поклав руку на плече дружини, чудово розуміючи, що
горе не об’єднало їх, як це бувало раніше.
— Ми їдемо до Тульчина, — безбарвним голосом сказала
Клавдія.
Микола рвучко притиснув її до себе, але та стрепенулася,
скинула його руки, відскочила, немов дика кішка.
— Не йди за мною!
Розвернулася і пішла геть.
За нею, винувато похиливши голови, побрели доньки.
Він лишився сам.
Стояв перед пагорбком, перев’язуючи два патичка у
вигляді хреста.
Встромив його в землю.
Перехрестився.
І лишився стояти.
 Він знав, що коли повернеться до квартири — там вже
нікого не буде.

17
Сенс життя, який він і без того не дуже міцно тримав у
руках, починав витончуватися до нитки. Він хапався за неї,
намагався намотати бодай на палець, але марно. Нитка
рвалася, вислизала з рук і долоня залишалася порожньою.
Тоді наставало повне спустошення. На кілька днів.
Принаймні, раніше це було так: усього на кілька днів. Тоді
він лежав у прострації, шукаючи в темряві спасенну нитку.
Аж доки знову намацував її в порожнечі, і знову починав
намотувати на палець. Упіймана нитка поволі
перетворювалась на мотузку, а мотузка — на канат. І він в
черговий раз почувався більш-менш впевнено.
Так було завжди, коли його виснажували звуки. Таке
спустошення могло тривати кілька днів. Але тепер воно
затягувалося на тижні.
На вулицю не виходив.
Друзі роз’їхались. Кирило подався до Тульчина, від
Кошиця не було жодних звісток. Та й які звістки дійшли б
сюди від «зрадників батьківщини», адже в газетах писали, що
капела в повному складі лишилася за кордоном.
Хрещатик монотонно яскравів червоними прапорами,
лунав бравурними піснями, ним снували патрульні загони,
пробігали люди з портфелями, зникаючи в численних
«канцеляріях», соняшникове лушпиння розносилося вітром
по всьому місту.
Через сусідів, яких він так-сяк вітав, виходячи вранці до
загальної вбиральні, він отримував досить зловтішні чутки
про те, кого сьогодні чекісти «поставили до стінки», а кого
«пустілі в расход» ще вчора.
 Дедалі гучніше лунало на подвір’ях «Ех, яблучко!». А з
ресторанів, що під вечір ущерть заповнювались якоюсь
незрозумілою і невідь звідки виниклою публікою, лунав
міський фольклор і новомодна музика «негритянських
робітників» — джаз.
Київ наводнили приїжджі — тут було хлібніше і
затишніше, ніж в північних столицях. Всі шляхи пролягали
ближче і до кримських курортів, і до благодатних донецьких
степів. На перших можна було відпочити, що й робили
поранені в боях комісари та численні злодії, на других —
добре сховатися від тих і від тих.
Йому ж шлях до рідного Поділля було відрізано таким
незрозумілим і майже раптовим розлученням з родиною. Крім
того, більшовицька влада дісталась і туди, розносячи чуму
«червоного терору» за офіційним розпорядженням Леніна.
Містом ширилися чутки, що «розстрільні трійки» могли
завітати в першу-ліпшу квартиру з «літучкою» — ордером на
право арешту без зазначення адреси, аби зайняти
помешкання, яке сподобалось.
Втрата сенсу, спустошення і глухота заскочували його
дедалі частіше.
Світ за вікном скидався на зламану карусель, що
крутилася, як їй заманеться.
Щораз, аби розтопити буржуйку, він напружено вирішував,
яку книжку кинути на поталу вогню. Дві табуретки, що
лишилися стояти біля столу, були масивні, сто разів
пофарбовані і не придатні до швидкого розпалювання.
Піаніно могло розвалитися будь-якої миті, з музичного
інституту він пішов, не очікуючи на звільнення, щойно
більшовики вступили до Києва.
Навіть не уявляв, чи лишився там хтось зі студентів. І
взагалі — чи лишилися бодай якісь музичні інструменти.
Може їх понищили так само, як оце він знищує чиюсь
бібліотеку…
Нині у вогні корчився один з томів Жорж Санд,
улюбленого чтива Жені.
Леонтович зняв каструлю з вогню, налив воду у ночви,
запаяні знизу чорною мідною латкою.
Опустив руки. І одразу із зойком витяг їх з окропу. Клавдія
завжди розбавляла гарячу воду колодязною. Ну так, він цього
не врахував.
Моцарт відреагував на зойк загрозливим шипінням — чи
не на нього атака? І поспішив сховатися під ліжко — в двері
постукали.
Микола, ховаючи руки в ганчірці і все ще зойкаючи,
відчинив.
На порозі замаячили три постаті.
Всі вони здалися йому однаковими — «шкіряно-чорними».
Проте, той, що стояв попереду, виглядав, немов «з голочки».
Навіть трохи франтуватий.
Він козирнув.
— Леонтович? Микола Дмитрович?
Запитання пролунало майже приязно, привітно.
За сусідськими дверима тривожно, а може й зловтішно,
рипнули дошки. Сусід, певно, готувався до довгоочікуваного
звільнення помешкання.
— Так, це я. Чим зобов’язаний?
— Можна документи?
— Прошу.
Відштовхнувши ногою кота, Леонтович впустив
військового до кімнати.
Двоє інших лишилися в коридорі.
Дістав папір, подав, байдуже обводячи очима кімнату —
що брати з собою на випадок, якщо доведеться йти?
 Виявилося, що брати немає чого.
Хіба що Моцарта.
Військовий переглянув документ, кинув на стіл, уважно
подивився на композитора.
— Я заарештований?
— А є за що? — лукаво моргнув той.
Дістав з-за пазухи аркуш, подав Миколі.
— Що це?
— Розпорядженням Наркому просвіти вас запрошують
повернутися до музично-драматичного інституту. Радянській
владі потрібна своя музика. І, звісно, викладачі.
Леонтович пробіг очима текст, зауважив кілька
граматичних помилок.
Знизав плечима.
— Але я… Я збирався повертатися до родини, у Тульчин…
Військовий посміхнувся.
— Ви майже два місяці живете сам. Ніде не працюєте. На
що живете?
Дійсно, на що він живе?
Композитор здивовано звів брови, ніби тільки тепер
серйозно замислився над цим запитанням. Військовий з
розумінням похитав головою, оглядаючи зруйноване
помешкання і крихти засохлого хліба на столі.
Провадив далі:
— Проте, це зараз не має значення. Радянська влада
запрошує вас до роботи, товаришу. Особисто вас! Як
видатного музиканта. Музика має належати народу!
Скориставшись паузою, він постукав скоринкою засохлого
хліба по тарілці, що стояла на столі.
— До того ж, у вас буде пайок...
— Пайок… Пробачте, як вас?
— Іван. Іван Рябков.
 Леонтович кашлянув, промовив м’яко:
— Музика і без радянської влади належить народу, пане…
гм… товаришу Рябков.
 Рябков гмукнув, відсунув від столу табурет, витер долонею
сидіння.
— Дозволите?
Леонтович кивнув. Рябков по-хазяйськи всівся до столу.
Впритул втупився очима в бліде обличчя композитора.
— Раджу погодитись. Ми тут надовго. Світова революція
лише почалася. Уряд, якому ви служили — за кордоном.
— Я служу музиці, — увірвав його Леонтович. — І…
Україні.
Рябков посміхнувся, кивнув схвально:
— Ну, так у чому ж проблема? Україна в складі союзу
республік. Радянська влада запрошує вас викладати музику.
Якщо відмовитесь — не бачу логіки.
Леонтович з сумнівом дивився на нього, все ще тримаючи
в руці «розпорядження».
Рябков іронічно гмукнув.
— Проблема інтелігенції — в сумнівах. Радянська влада
пропонує вам престижну і, до речі, не брудну роботу. Ви і
музику зможете писати досхочу. Навряд чи вам вдасться це у
вашому Тульчині.
— Я можу подумати?
— У вас є час до завтрашнього ранку. Завтра можете
виходити на роботу. До інституту. Там лишилися ваші
студенти. Вони чекають.
І без найменшого переходу, промовив швидко:
— У вас є що випити?
Леонтович дістав з підвіконня чверть кварти, виміняної на
тому тижні за зібрання творів Достоєвського.
Дістав чарку, дмухнув у неї. Налив.
— І собі.
Це пролунало, як наказ.
Леонтович налив ще одну чарку.
 Рябков швидко випив свою.
Поглянув з-під брови.
— А я… Я, до речі, вас слухав в шістнадцятому. В
університеті…
Він встав, неквапом підійшов до розкритого піаніно,
натиснув чотири ноти зі «Щедрика».
Промовив у задумі:
— Усього чотири ноти. Навіть — три… І — вісім повторів.
— О, ви знаєтесь на музиці?
Рябков обернувся, промовив похмуро.
— Для того, аби знатися на музиці, досить бути
математиком.
— Тобто? Що це за теорія?
— Революційна. Будь-який музичний твір можна
проаналізувати, як математичну модель із числовими
закономірностями.
— Цікаво… — посміхнувся Леонтович. — Розтлумачите?
Молодий чоловік, що стояв перед ним, починав йому
подобатися — діловий, приязний, охайно вдягнутий, від
нього пахло одеколоном. Ось вони нині які. Може, не такі вже
й страшні, як подейкують…
Рябков зняв кашкет, кинув його на стіл, розстібнув ґудзики
шкіряного пальто.
Впало у вічі, що йому не більше двадцяти п’яти і що він
давно не мав гідного співбесідника.
Адже заговорив гарячково і захоплено.
— Частоти звукоряду — це геометрична прогресія з
коефіцієнтом… м-м-м… одна ціла і нуль п’ятдесят дев’ять
тисячних! Тобто: корінь дванадцятого ступеня. Звуки і паузи
знаходяться в кратному співвідношенні! А отже, структура
музичного твору — це чергування таких собі «блоків-
модулів» певної тривалості…
 Леонтович здивувався б менше, якби цей молодик
прочитав «Отче наш».
Як на комісара, він говорив досить інтелігентно, а вогник,
що зблиснув в очах, натякав на деяку нереалізованість і жагу
до визнання. Чи… до кокаїну?
Леонтович підійшов до піаніно, взяв кілька акордів
менуету Баха.
— Це — Бах. Можете прорахувати? — запитав лукаво.
Але в його словах вчувалася туга за розмовами про музику,
від яких він відвик.
Рябков уважно дослухався до акордів. Посміхнувся.
— Авжеж! Бах вправний структурист. Я вивчав цю річ ще
на другому курсі. Як математик, звісно…
— І?..
Рябков налив чарку, перехилив її, заговорив гарячково,
майже навіжено.
— Цей менует включає сто сім нот! Окрім того, до нотного
стану автор додав тридцять вісім спеціальних зауважень!
Отже… Отже, підраховуємо: якщо кодування нот на
математичному рівні позначити як «старт-стоп і номер ноти»,
врахувати, що твір лунає дві з половиною хвилини… Вийде…
Вийде…
Він понишпорив очима по столу у пошуках аркуша,
знайшов обривок газети і олівець. Швидко накреслив графік.
Кивнув Леонтовичу, запрошуючи подивитися.
Обидва схилилися над промасленою газетою. Композитор
іронічно і недовірливо роздивився лінії креслення. Ледь
стримався, аби не розреготатися.
— Це — Бах?..
Налив чарку і собі, прискіпливо поглядаючи на дивного
гостя.
 — Музика — це арифметична вправа... — впевнено
промовив Рябков. — Так казав Готфрід Лейбніц, математик і
філософ сімнадцятого сторіччя! А ще давніше це стверджував
Піфагор: гармонія чисел дорівнює гармонії звуків. І… І
впорядковує хаотичність мислення.
Леонтович знову пройшовся пальцями по клавішах.
Не відриваючись від клавіш, підсунув ногою табурет.
Залунала сорокова симфонія Моцарта.
Заповнила кімнату, вислизнула крізь шпарку дверей у
коридор, де червоноармійці тицяли недопалками в горщик з
сусідською пальмою.
Леонтович увірвав музику на середині.
— А на це у вас також знайдеться креслення? Я завжди
вважав, що музика — це голос Бога. Його душі…
Рябков усміхнувся, спохмурнів.
Дві чарки міцного самогону надто швидко зробили свою
справу.
— Душа… Бог… — пробурмотів він. — Вибачте,
товаришу Леонтович, я не вірю в Бога! Нам потрібна інша
музика — ритмічна, революційна, математично досконала,
що спонукає до дії. До вірної дії.
І додав суворо:
— І ви її створите, інакше…
— Інакше?
Рябков звівся з-за столу, промовив стишеним голосом:
— Я вам не погрожую, Миколо Дмитровичу. Я просто
раджу прийняти умови. Ви — талановитий композитор. А
радянська влада дбає про талановитих…
Він застібнувся, одяг кашкета, простягнув руку:
— Сподіваюся, ви приймете вірне рішення.

18
 …З’ясувалося, за стінами його вбогого помешкання ще
існує життя.
Так само по Подолу бігав трамвайчик і старий чоботар пан
Майхельзон з очима Мойсея стукав своїм молоточком по
стоптаних підборах на розі Євбазу. І здавалося, це сам
Мойсей лагодить чоботи своєї пастви після сорокарічного
блукання пустелею.
Обабіч алей так само непорушно стояли каштани, під
якими ще недавно лежали гори розстріляних чи замерзлих
небіжчиків.
І святий князь Володимир так само тримався за довгий
хрест, вдивляючись у лівий берег Дніпра.
Змінився лише ритм.
Місто немов марширувало під єдину бравурну мелодію і
майоріло червоними хустинами фабричних дівчат, що
приїхали з довколишніх сіл.
В аудиторіях музичного інституту так само сиділи
студенти-музиканти. Кілька знайомих облич і багато нових.
Здебільшого — дівочих.
Він намагався якомога рідше дивитися на них, адже дівчата
їли його очима, пересміювалися і перешіптувалися.
Він ніяковів і здебільшого говорив, втупившись очима в
стелю, не піклуючись, чи уважно його слухають. Говорив те,
що хотів, те, про що думав, ніби у безвість.
— …свята літургія посідає у християнських церквах
центральне місце. Її основою є святе таїнство євхаристії. В
християнській традиції вважається, що встановив євхаристію
та виконував її сам Ісус Христос.
Помітив, як кілька хлопців осудливо перезирнулися, і
закінчив лекцію:
— Наступна тема: ритміка в маршових композиціях.
Можете бути вільними, пано… товариші!
 Пролунав дзвоник.
Студенти поволі виходили з аудиторії, стукали кришками
парт, шаруділи аркушами, перегукувалися, хто куди йде.
Підходили з незначними запитаннями, на які він відповідав
неохоче, даючи зрозуміти, що не налаштований до розмов.
Сідав і робив вигляд, що пише в журналі, перечікуючи,
коли аудиторія стихне, спорожніє.
Сьогодні краєм ока, ставлячи якусь «галочку» навпроти
прізвища котрогось з відсутніх, помітив, що над ним стоїть
тінь.
Невдоволено підвів очі.
Так, звісно, це була вона, дівчина з останньої парти.
Та сама.
Він пам’ятав її.
Пам’ятав і боявся в цьому зізнатися. Тепер він знав її
ім’я — Надія.
Ніяково покрутив у пальцях олівець.
— Вам щось не зрозуміло? Я вас слухаю…
Вона посміхнулася і мовчки дістала з кишені краватку-
метелик з автографом, яку три роки тому він вкинув до її
«різдвяного» мішка.
— Я досі бережу його. Певно, не пам’ятаєте? Ви тоді
колядували з нами біля собору, а я була…
Леонтович обережно взяв з її рук «метелика», ніби він був
справжній, живий.
— …ви тоді були Ангелом…
Вона посміхнулась:
— А тепер?
Леонтович у задумі покрутив кумедну краватку в руці,
вклав її в руку дівчини, трохи зачепивши її пальці.
— Тепер… А що тепер? Тепер ми вивчаємо марші. А ви…
 Несподівано відчув неймовірну легкість, ніби сам став
метеликом в її руці, додав сміливо:
— А ви така само гарна. Ще гарніша. Хоча й без крил.
І сухо додав, розсердившись на себе:
— І ніяких колядувань… Все в минулому.
Вона кумедно насупилась.
Її очі — ультрамаринові з зеленими загравками, зблиснули.
— Пане професоре! Миколо Дмитровичу! А якщо я
заперечу? Дозволите?
«Русалка… — миттю промайнуло в головію — Такою вона
має бути! Від піанісимо до ось такого… форте».
Леонтович уважно дивився на неї, всередині чорної зіниці
запитальним знаком висіла нота «соль».
— Минуле в минулому. Його немає. Є лише сьогодні!
Вона посміхнулась і додала іронічно:
— Але ритміку маршів, вибачте, я все одно вивчати не
збираюсь!
Так, так — від піано до фортисимо.
І цей яскраво-ультрамариновий зблиск з-під чорної хвилі
волосся…
— Що? Сьогодні? — схаменувся він. — А що — сьогодні?
Вона засміялася. Сміх розсипався, розкотився по аудиторії,
немов намисто, зірване з шиї.
— Сьогодні у вас надто сумне обличчя… — сказала вона.
І вже відчуваючи магію своїх очей і сміху, про які, певно,
давно знала, додала з впевненістю:
— А я того не хочу!
Він знизав плечима, заворожений і сміхом, і поглядом.
— А чого ж ви хочете? — запитав аби не мовчати, немов
хлопчисько.
Вона глянула серйозно:
 — Я хочу справжньої музики. Справжнього мистецтва. Я
співала ваші літургії в церкві зовсім маленькою. Я ніби
давно-давно говорила з вами. Або… Або ви — зі мною.
І, злякавшись, що сказала зайве, знову перейшла на
«піано», збиваючи його з ритму і з пантелику:
— А якщо йдеться про сьогодні... то сьогодні у професора
Богуславського вечірка на честь пана Малевича. І… зовсім
інші розмови!
Йому здалося, що ось вона, прилетіла ластівочка —
впурхнула крізь товсте скло, за яким він просидів два останні
місяці, вважаючи, що життя не існує.
Принесла звістку, що життя є.
Що воно ще лишилося на кумачових вулицях і йде своїм
ходом попри все.
Наперекір усьому.
Він стрепенувся.
— Невже Казимир тут?
Надія знову розсміялась. Він відвик чути жіночий сміх —
такий викличний, дзвінкий, від якого всередині розпікається
жар.
— Бачите, пане професоре, як ви відстали від життя!
Звісно, він тут — нещодавно приїхав на власну виставку зі
свого Вітебська. А ще тут є «Березіль» Леся Курбаса —
нещодавно перебрався з Харкова. Я шість разів ходила! І на
виступи Йосипа Мандельштама. І Рильського — «О, панно
Інно»…
Її слова бриніли в ньому, повертаючи до реальності, до
живих людей, яких він знав, до подій, які відбувалися десь
зовсім поруч і… ніяк не вкладалися в прокрустове ложе
трагедії, яку він переживав усі ці місяці.
— А у пана Малевича щойно відкрилася експозиція в
мистецькій школі. Виставляє там «селянську серію» —
«Женці», «Дівчата в полі». Але обіцяв принести на вечірку
дещо новеньке…
Він нарешті широко посміхнувся, усвідомивши, що її
щебет розтоплює сніги.
— Ще один квадрат? Червоний?
Краще б не говорив, адже дівчина запально вхопила його за
руку, смикнула по-хлоп’ячому.
— Ви не розумієте! Це — супрематизм! Пошук нових
форм!
І тут же відступила, опустивши очі. Ще мить — і
розчиниться в повітрі, полетить до інших, молодих і таких же
гарячкових.
— Ой, вибачте… Словом… якщо б у вас був вільний час…
— Я піду з вами!!
Майже крикнув, ніби вона стояла на протилежному березі і
ось-ось мала розвернутися і піти.
Отямившись, зніяковів:
— Якщо… Якщо, звісно, це запрошення.
Вона сяйнула переможною ультрамариновою радістю:
— Так! Це запрошення!
Якби він знав…
Якби знав, як довго вона чекала саме цієї миті.

19
Ще не ущільнена більшовиками квартира професора
Богуславського була вщерть забита народом.
В просторому передпокої дівчина в чорній сукні і білому
фартушку приймала одяг, відносила його до комори,
складаючи на широкий диван.
Ніхто не роззувався. І це видалось дивним, адже за
правилами нового етикету, всі звикли роззуватися перед тим,
як увійти до кімнати. На вулицях, котрі вже ніби-то
розпрощалися з зимою, знову закружляла легка, волога,
весіння заметіль. І дівчині доводилося возити шваброю по
підлозі після кожних нових візитерів.
Надя скинула високі боти.
Під ними були черевички на підборах — досить старі,
потерті, але з оксамитовим візерунком і кількома бісеринками
на окантованому червоною шкіряною смужкою мисику. Він
давно не бачив такої дивовижі, навіть забув, якими можуть
бути жіночі черевички.
Чомусь серце стислось: у Клавдії ніколи не було таких…
Пройшли до зали.
У досить щільній юрбі на них мало хто звернув увагу, всі
були поглинуті розгляданням кількох картин, розташованих
уздовж стіни. На протилежному боці зали — і це також
здивувало не менше, ніж прийом у передпокої — стояли таці
з пригощанням і кілька пляшок вина. Канапки стояли і на
кришці роялю.
Справжнього роялю — чорного лакованого дива.
— Професор на доброму рахунку у влади — його чи не
єдиного не звільнили з університету, — шепотнула Надя,
помітивши здивований погляд Леонтовича. — Отримує
пайок…
Дівчина, вдягнена так само як і та, що зустрічала гостей у
передпокої, пригощала гостей вином.
Надія взяла два келиха, один простягнула все ще
розгубленому, зніяковілому композитору.
Зашепотіла на вухо, вказуючи очима на гостей.
— Взагалі-то всі вони по вечорах збираються в ХЛАМі. Я
буваю там.
— В хламі?
Він відчув її подих біля свого вуха і тонкий аромат
парфумів.
 У голові запаморочилося, немов після довгого
голодування.
— ХЛАМ! — засміялася Надія, — «Х» — художники.
«Л» — літератори. «А» — артисти, «М» — музиканти!
Нічний мистецький клуб у підвалі центрального готелю на
Ніколаєвській. Дуже цікаві розмови і виступи!
— Підходяща назва… — посміхнувся він.
Надія докірливо похитала головою.
Микола розглядав гостей. Надія пошепки називала
прізвища — Курбас, Мандельштам, Екстер, багато інших —
знайомих і незнайомих. Були тут і кілька його студентів, котрі
делікатно робили вигляд, що не знають дивну парочку —
викладача і студентку.
Надя всміхалася, Микола супився, напружено думаючи, чи
не рожевіють його щоки — прикра особливість, що лишилася
з дитинства.
Люди збиралися зграйками, про щось жваво розмовляли.
Долітали уривки фраз, які лунали для Миколи, немов щебет
екзотичних пташок.
— …старі форми життя зламані. Зламані без вороття! Нові
лише починають вибудовуватися! І це мусимо робити ми…
— …повна зневага до людських цінностей, панове, до
умов існування взагалі! Фанатизм, безглуздя.
— …більшовизм — утопія, панове. Він захлинеться, на
жаль, нашою кров’ю!
— … вчора на Васильківській взяли адвоката Веригу…
Вони мають право діяти без суду і слідства. Як вам це
подобається?...
— … це буде мозаїчне поєднання «Гайдамаків» Шевченка,
«Жакерії» Меріме, «Напередодні» Поповського і… І «За
двома зайцями» Старицького! Нині репетируємо Сенклера —
«Джиммі Хіггінс»!
 — …кажуть, що Денікін готується до наступу...
Після чарки вина, випитого залпом, а, можливо, від
фантасмагорії того, що відбувалося, у нього в голові
закрутилися карусельні морські коники. На одному з них
виринала і потопала ультрамаринова русалка. Піано-
фортисимо…
Від усієї цієї круговерті, від жаринки, що мандрувала по
судинах, і випитого вина він похитнувся. Надія вхопила його
за руку і потягла до найбільшої юрби, що оточувала
Малевича. Нещодавно автор Чорного квадрата оформлював
Хрещатик до святкування річниці РККА.
Він стояв перед своїми картинами — незвичними,
написаними чистими кольорами, геометричними, ніби
зламаними зсередини, а проте, гармонійними в цьому зламі.
Адже саме цей злам точно передавав і час, і загальний настрій
публіки.
Микола не був прихильником такого живопису, але напруга
і емоційність цих ритмічних полотен здавалася йому
правдивою.
Художник говорив таким само ритмічним, як і його
полотна, баритоном.
— Застиглої краси немає! Вона трансформує форми і
щомиті створює з існуючого щось нове. І сучасне мистецтво
має рухатися новим шляхом. Створювати ці форми. Кожна
нова форма — нова краса. Зупинити рух природи, плин часу,
звук музики не вдасться навіть генію, але передати почуття
формою — цілком реально.
— Пане Казимире! Чи не заперечуєте ви тим самим всі
надбання класичної школи? — наважився запитати хтось із
натовпу, дивлячись на художника із захопленням.
Малевич ворухнув бровою:
 — Класична школа не відображає почуттів, — констатував
зневажливо. — Принаймні, їхньої форми.
— Почуття мають форму? — донісся жіночий голос.
— Форму має все! Запах. Дотик. Звук, — посміхнувся
художник. — Найцікавіше — відтворити їх у формі. З
математичною точністю! І передати на полотні так, аби глядач
відчув ритм у геометричній прогресії!
Микола нахилився до вуха дівчини:
— Одна людина нещодавно намагалася довести майже те
саме: музика вкладається в розрахунки. Навіть накреслив
графік.
Надя посміхнулася у відповідь:
— О! Здається, я теж знаю цю людину! Років зо три тому
за мною впадав якийсь божевільний математик. Це було якраз
після вашого концерту…
— І що? — це пролунало з неусвідомленою ревністю.
— І — нічого! Отримав відкоша!
Вона засміялась, беручи з таці ще два келиха.
— Через вашого «Щедрика», до речі! Казав: там чотири
ноти!
Він взяв келих з її рук.
Зненавидів себе тієї ж миті, адже, як останній бабій,
навмисно зачепив її прохолодні пальці. Навмисно! Подумки
вилаяв себе за нестримне бажання торкатися її, вдихати
аромат волосся, дивитися в очі і тонути в них.
Гіршого годі уявити в його віці!
— Але ж це — чиста правда! — лукаво і весело
примружився. — Скажу більше: там їх навіть три! Одна іде в
повторі!
Він цокнув своїм келихом по її, видобуваючи з кришталю
саме ці три ноти і вони засміялися так голосно, що юрба,
котра благоговійно слухала Малевича, обернулася до них.
 Надія по-змовницьки підморгнула, підійшла до роялю,
відкинула кришку.
Він не очікував від неї такої хазяйської сміливості.
Проте, бачив, як одним своїм порухом вона втихомирила
зал. Стояла перед поважним товариством, як він — перед
хором — тримаючи увагу глядачів своїми неймовірними
очима, і здавалася йому оголеною.
Він хитнув головою аби відігнати мару і зрозумів: дарма.
Похмуро, з-під лоба, оглянув публіку — всі дивилися на неї
так само.
— Пане Казимире! Шановне панство! — її мелодійний
голос, добре поставлений голос хористки, пролунав, мов
рядок з пісні. — Пропоную цікавий експеримент! Сьогодні
серед нас — великий композитор Микола Дмитрович
Леонтович.
Микола зіщулився — навіщо це?
Але звідусіль залунали оплески, вигуки, натовп перед ним
розступився і він опинився посеред зали у хвилях захопливих
овацій. Щоки, звісно ж, налилися підступним рум’янцем.
Перечекавши оплески, Надія повела далі впевнено і розкуто,
ніби давно була світською левицею.
— Так от, пропоную таке: пан Микола зіграє мелодію, а
пан Малевич відтворить те, що почує, на папері! Втілить, так
би мовити, звук у форму!
Ідея викликала неймовірне пожвавлення в залі. Звідусіль
залунало «Браво!! Чудова ідея!».
Надя підійшла до Леонтовича, сміливо взяла його за руку і
повела до роялю. Її рука була прохолодна, гладка і тремтлива,
мов рибка.
Королівським порухом вона дала знак дівчатам прибрати
їжу — ті поквапливо виконали безмовний наказ.
 Микола сів за рояль, не відводячи докірливого і
захопленого погляду від бешкетниці.
Малевичу підсунули мольберт з аркушем.
На якусь мить кімната, ніби єдина грудна клітка,
затамувала подих.
Леонтович, усе ще не відводячи погляду від Надії,
пройшовся перстами по клавішах.
Вони сколихнулися під ними, немов хвилі.
І він пішов по гребенях звуків, як Христос по воді — в
променистому сяєві її очей.
…І наразі відчув, яким може бути початок опери про
Русалку.
Адже бачив її перед собою.
Не Ангелом, яким вона постала перед ним кілька років
тому, а Русалкою — темнокосою, звабливою, невловимою, з
руками, здатними затягти на саме дно і так само легко
винести на берег. Або нести, обхопивши за шию, немов
потопельника, проти течії. Врятувати від самотності,
вдихнути в охололі груди жагу нового життя.
Він грав щось неймовірно свіже, нове, піднесено-трагічне,
власне, як і вся його музика, проте — все ж таки сповнене
пристрасті, якої раніше або не відчував, або тамував у собі
багато років.
Але цієї миті вона — лише вона! — керувала його
пальцями...
Малевич, кілька секунд просидівши в прострації, почав
щось креслити на папері. Публіка благоговійно завмерла,
дослухаючись до «змагання геніїв».
…Чорний квадрат, знущальний, епатажний, народжений
ставленням до сучасної публіки, котра готова споживати все,
що їй підсуне розголос, доба, керманич чи месія, відійшов на
задній план. Олівець, слідуючи за музикою, плавно
окреслював вигин довгої шиї, розворот плеча, змійки волосся,
розліт брів і чітку лінію напіввідкритих вуст...
Надія опустила очі — і мелодія закінчилася, як вода в
карафі.
Леонтович зняв руки, зупинивши мелодію.
Художник кинув списаний олівець на підлогу.
Кілька секунд тривала пауза.
Малевич зашурхотів мольбертом, обертаючи його до
публіки і жартівливо підняв руки вгору, мовляв, «здаюся».
На аркуші тонкими лініями, немов з-під сонячних
променів, проступало обличчя Надії в обрамленні волосся,
що спадало на оголені груди.
Малюнок не мав нічого спільного з виставленими біля стін
картинами.
Публіка зарухалась.
Залунали оплески.
Надія крадькома поглянула на Миколу і ще раз
замилувалася дитячим рум’янцем на щоках і тією дивною
сором’язливістю, яка робила його зовсім юним — навіть,
молодшим за неї!
Він не знав, що сказати.
Встав, змахнув рукою, ледь не скинувши з підвіконня
вазон. Підхопив його, вклонився, тримаючи під пахвою.
Треба було розрядити атмосферу, сповнену викриттям
якоїсь таємниці, в якій любов, жага, фантазія і мистецтво
сплелися в наелектризований клубок.
І вона зробила це майстерно, невимушено і артистично:
вийняла шпильку з пучка волосся — воно розсипалося по
плечах майже так само, як і на портреті. Плавною ходою
підійшла до художника, зняла з мольберта портрет і урочисто
пришпилила його до килима на стіні. Викликавши тим
чергову зливу овацій — вже собі.
 Аби закріпити справлене враження, підійшла до
Леонтовича і, несподівано поцілувала його тремтячу руку.

…Гості розходились опівночі.

Надія довго не могла потрапити в рукав своєї досить
потертої шубки, котру невміло тримав Леонтович.
Розсміялася заливчасто, відібрала — накинула на плечі,
всунула руки, обернулася:
— Можете застібнути ґудзик!
Він так само довго і незграбно шукав приховану під
коміром петельку.
Руки тремтіли.
— Який ви… — хитнула головою дівчина.
— Давно не… одягав жінок, — сказав Леонтович і
внутрішньо здригнувся — фраза здалася йому вульгарною,
звідки вона тільки випливла!
Надія знову засміялася своїм нестерпним-дзвінким-
мелодійним сміхом — ніби кинула на паркет жменьку
дзвоників.
Вони вийшли в сніг — в щільне біле плетиво зі сніжинок.
Янгол, якого він так страшився в Кирилівській, не згортав,
а розгортав небо, немов білий чистий сувій!
І він напевне знав, що в цих письменах обов’язково має
бути рядок про цю ніч — ось таку срібну, тиху, поруч із
дивною дівчиною, котра водночас схожа і на ангела, і на
чортика, що вистрибнув до нього з чарівної табакерки.
На вогонь і воду водночас.
На музичну фразу, в якій анданте і алегро існують поруч
без жодної дисгармонії.
Її лапка в кудлатій самоплетеній рукавичці лежала на згині
його ліктя.
Йшли мовчки.
 А потім вона потягла його на гірку, відшліфовану до
лискучої чорноти.
І вони одразу ж впали на ній, зі стриманим сміхом
скотилися донизу.
— Вибачте…
Він обтрусив сніг з її коміра — далі не наважився.
— Нічого, я давно не катався з гірок… Вам певно треба
додому? Я проведу. Батьки хвилюватимуться.
Вона стояла перед ним, притупцьовуючи смішними
калошами, під якими — о, він вже це знав! — були
оксамитові черевички і… тонкі, як його зап’ястя, литки.
Махнула рукою:
— У мене батьків немає. А за навчання мені церква
платила — я ж там в хорі співала. Тепер, правда, не знаю, де
заробляти, — посміхнулася. — Кликали в той мистецький
ХЛАМ, але там платять мало, а то й взагалі не платять. Хіба
що помітить який імпресаріо...
Він незадоволено, майже ревниво, гмукнув.
— Але я так не хочу! Чесно! І проводжати мене не треба, я
звикла…
Але він усе ж таки довів її до невеличкої міщанської
будівлі, вмурованої в середину міста, мов ластівчине гніздо.
— Ну, от я і прийшла, — кивнула дівчина. — Дякую.
— І я вам дякую за чудовий вечір. За запрошення.
Слова здалися йому прісними, ніби він пожував аркуш
паперу.
— До побачення.
— До побачення.
Вона побігла до дерев’яних сходів.
Леонтович розвернувся і швидко пішов вулицею, яка
більше не здавалася йому сувоєм із письменами.
 На розі зупинився від крику, що линув з ґанку. Завмер,
дослухаючись, а потім швидко пішов назад.
— Повернулася, хвойдо? Чи багато наколядувала?!!
Опасиста жінка в кацавейці поверх нічної сорочки
викидала на подвір’я нехитрі пожитки і галасувала так, ніби
торгувала пиріжками посеред ярмарку.
— Ой, людоньки добрі, ви тільки погляньте — на гульки
гроші має, а за хату заплатити — катма!!!
«Людоньок» поруч не було, проте в брудному снігу повзала
Надія, жалібно бурмочучи до монументальної матрони:
— Я заплачу! Пані Олено! Дайте хоч переночувати… Куди
ж мені тепер?...
Хазяйка невблаганно кинула до загальної купи стару
маленьку дерев’яну валізку.
— Вовчиця тобі пані! Геть звідси, приблудо! Ось, збирай
свої манатки!
Надія кинулася підбирати речі, жмутком кидати до валізки,
схлипуючи на кожне слово розлюченої міщанки.
— Ач, бідна, мов церковна миша, а панчішки
фільдеперсові начепила! Нічо, не пропадеш, злидня! Геть!
Або — плати!!!
Микола, ще не розуміючи, що відбувається, присів біля
дівчини, допомагаючи зібрати нехитрі пожитки. На радість
нічній фурії, з нього злетів капелюх — і вона весело плюнула
в їхній бік, продовжуючи репетувати і шкодуючи, що сусіди
не бачать цієї картини.
— А он і хахаль, мов Пилип з конопель! Міллю трачений!
Гроші, хахаль, жени — за дівку!
Зачувши таке, Надія вмить припинила схлипувати, кинула
на сніг оберемок того, що вже встигла підібрати,
розпрямилася, аж стала вищою за саму себе.
 І несподівано глибоким контральто видала перлисту купу
прокльонів, котрі Леонтович чув хіба що в селі:
— А бодай ти сказилася — смоли в пеклі напилася!
Хробака тобі до рота! А щоб твоєю мордою просо молотили!
Буде тобі сто чортів та й сіра свита! Най би тебе пранці з’їли!
Щоб тобі язик руба став! Сіль тобі в око!!!
Хазяйка від несподіванки завмерла з роззявленим ротом,
ніби в ньому дійсно застряг кілок. Таке від квартирантки чула
вперше.
Крім того, дівчина дивилася на неї впритул лихим
відьомським поглядом, котрий у поєднанні з набором
незрозумілого їй фольклору був неабияким магічним
прокляттям.
Хазяйка, мов кішка, застрибнула до хати, грюкнувши
дверима, за якими наклала на себе кілька хресних знамень.
— Фу-у-ух! — видихнула дівчина, здмухуючи з чола чорне
пасмо, що вибилося з-під капелюшка і поглянула на
Леонтовича.
Той стояв, тримаючи в руці одну підібрану панчоху, що
погойдувалася в заметілі, мов впійманий вугор. Виглядав
здивованим, навіть — враженим.
Надія скромно опустила очі. І, не стримавшись,
посміхнулась. І він посміхнувся у відповідь. А потім вони, як
школярі-бешкетники, почали реготати. Спочатку тихо,
стримано, а потім на повен голос, немов навіжені — до сліз,
до спазмів у горлі.
Ніч, казково підсвічена повним місяцем, міріади зірок і
сніжинок, що стрибали в небі в ритмі їхнього сміху і весь цей
фантасмагоричний, тремтливий, рухомий світ на мить здався
Леонтовичу декорацією до опери. Не вистачало лише
хороводу потопельниць.
 Власне, хоровод довкола них вели лапаті сніжинки,
зворушливо розчепірені, немов дитячі долоньки.
— Ну й відьма! А ви її, здається, добряче налякали… —
кивнув він на будинок. — Що ж ви будете тепер робити?
Надія відчайдушно махнула рукою.
— Не хвилюйтесь, Миколо Дмитровичу! Якось буде… А
вона не відьма — звичайна обивателька. І я їй дійсно
заборгувала. Якби вона вас не образила, я б такого ніколи…
Поглянула невинним ультрамариновим поглядом і кутики
її вуст знову засмикалися у нестримній посмішці, а він…
Він знову розреготався, картаючи себе за несолідність,
нечемність поведінки, потім рішуче промовив:
— Зараз підемо до мене, місця багато…
— А як же ваша родина? — зніяковіла Надія.
— Моя родина в Тульчині. Вільна кімната є. Поживете там.
Я вам не заважатиму.
Надія серйозно подивилася йому в очі.
— Це… незручно…
— Нічого незручного не бачу, — вимовив Леонтович
сухим «професорським» тоном. — Незручно, якби я лишив
вас вночі на вулиці!
Він рішуче підхопив її валізку і галантно зігнув лікоть,
Надія, повагавшись, взяла його під руку…

20
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— …після встановлення радянської влади мені знову було

непереливки.
До еміграції уряду УНР я мешкав у флігелі палацу
Трепова, і навіть мріяв поновитися в університеті.
 Тепер навіть моя стара квартирна хазяйка не приймала
мене до помешкання, адже боялася, що її, як тоді подейкували
обивателі, пустять «в расход» разом зі мною. Адже надто
гучно і весело я возив Таню вулицями міста і майже всі
знали, кому належить той «Бенц». Ще до переїзду уряду до
Кам’янця-Подільського, Таня з матір’ю і сестрою виїхали до
Харкова — стосунки з чоловіком зійшли нанівець. У дорозі
Таня народила дівчинку, яка померла, не проживши і місяця, і
це стало для неї трагедією, яку не розділив чоловік, зайнятий
політичними справами. Таня була єдиною, до кого я міг би
звернутися по допомогу. Колишній дворецький, одягши
гімнастерку, благополучно вказав мені на двері.
Власне, жити на вулиці — тобто, ночувати по вокзалах чи в
передпокоях якихось установ — вважалось цілком
нормальним. Безпритульні, мов стадо овець, вештались
містом, палили вогнища і спали на смітниках чи по вокзалах.
Якийсь час я ночував серед червоноармійців, що покотом
спали у коридорах центрального готелю. Їх підгодовували і
покоївки, і приїжджі. Перепадало і мені.
Незабаром вуличне життя стало нестерпним через
морозяну зиму.
Цілими днями я бродив вулицями у пошуках роботи і
притулку. І замерз би десь, якби не ця зустріч...
Одного дня біля установи РККА я помітив того студента з
математичного відділення, Івана Рябкова, з яким ми слухали
виступ хору Кошиця в університеті, а потім зіштовхнулися на
Софійській площі під час нічного колядування школярів і
студентів.
Я не знав його особисто, та й він, звісно, не пам’ятав мене.
Проте, він, як тоді так і тепер, був упізнаваним — дорого
одягнений, підтягнутий. Від нього пахтіло одеколоном і
дорогими сигаретами. Але вигляд мав досить жалюгідний,
адже посеред вулиці з досадою копирсався в моторі
автомобіля.
Автомобіль я теж упізнав — це був той самий «Бенц», на
якому їздила Таня.
Я вивчив його нутрощі досконало, адже Таня від нічого
робити навчила водити і мене, не дивлячись на те, що служив
двірником. А я так прикипів до техніки, що міг би стати
вправним майстром у будь-якій автомобільній майстерні.
Отже, я дивився на знайому «конячку», як на примару, що
випірнула з туману моєї безвиході.
Рябков бігав довкола розчахнутого капота, бив ногою по
колесах і лаявся.
У мене виникло бажання допомогти колишньому
студентові, а надто — доторкнутися до «Бенца», як до старого
друга, котрий ще пам’ятав мої руки на своєму кермі.
Я навіть не надав належної уваги загрозливій шкіряній
уніформі Рябкова, котра красномовно свідчила, що сюди, до
рідного міста, він повернувся на коні.
— Дозвольте? У мене є деякий досвід... — промовив я,
вказуючи на роззявлену пащеку «Бенца».
Вже потім, коли той задоволено завурчав, а Рябков
подивився на мене з вдячною зацікавленістю, я злякався, що
сам завів себе до пастки, що він упізнає мене, почне
розпитувати, а я не заготував ніякої легенди на такий
випадок. Надто дрібною здобиччю почувався.
Даруйте за банальність, але тоді я впевнився, що життя
людини — все життя! — може залежати від випадку. Для
мене таким випадком стала зустріч з Іваном Рябковим.
Він запропонував мені стати його шофером. Тоді мало хто
міг водити і розбиратися в моторах. А ще добре знати місто,
як знав його я.
 Згодом я став не тільки водієм, але й чимось на кшталт
денщика чи ординарця.
Діватися мені було нікуди. Жити — нема за віщо. Родичів
не було. Радянська влада набирала обертів, підгрібала під
себе і чавила все, що здавалося чужорідним. Мені ледь
виповнилося двадцять і я не хотів потрапити під ці лопаті.
Найбезпечнішим місцем стало помешкання Рябкова, де на
кухні стояло моє ліжко і попискували миші. А я міг їсти хліб.
Казенний хліб від казенної влади.
Так з безвиході, голоду, злиднів і глухої самотності я
потрапив до того кола, від якого до цієї пори намагався
триматися щонайдалі.
Те, про що говорили люди на вулицях, те, про що
перешіптувалися і чого боялися, оточило мене зусібіч, а
згодом втягло до середини. Я став спостерігачем реальності,
про яку лише чув.
Я зробився «спостерігачем», адже, за молодістю років і
цілковитою непрактичністю у питаннях кар’єри (а тоді
заповзятливі юнці робили її досить швидко), я не став
активним учасником подій, за якими стежив завдяки своєму
патрону. Таким людям як я — тим, що потрапили у безвихідь
і стали не на той бік, на який би хотіли, через слабкодухість,
страх смерті чи обставини, є лише один шлях: не бути в
перших лавах. Розчинитися в натовпі і завжди, немов у
дитинстві, тримати схрещеними два пальці правої руки.
Отже я схрестив ці два пальці і завдяки полагодженому
мотору став на службу до Івана Рябкова.
Мушу зізнатися, він цікавив мене ще тоді, коли про нього
ходили спудейські легенди, як про «авіатора» і здібного
математика.
Подейкували, що через нього якась дівчина втопилася в
Дніпрі. Подейкували, що він дальтоник і через те шлях до
військової кар’єри, а тим паче до професійної авіації, для
нього був закритий. Казали, що він позашлюбний син якогось
князя.
Гадаю, це були вигадки.
Але, безперечно, він був загадковий і здібний. Дівчата і
навіть молоді асистентки впадали за ним. Статурний і
привабливий, він справляв враження розумної і вихованої
людини, хоча до товаришів ставився досить зверхньо. І, на
відміну від мене, був людиною, котра запам’ятовується. Адже
я і сам добре запам’ятав, як він стояв біля стіни, майже
торкаючись мене плечем, і поверх голів дивився на сцену, де
виступав хор Кошиця. Тоді на якусь мить я відчув, як від
нього, немов цунамі, здіймалася потужна хвиля замкненої в
оболонці сталевих м’язів енергетики.
Після першого ж виконання «Щедрика» він, відкинувши
мене дужим плечем, почав пробиратися до виходу.
А пізно ввечері наступного дня я знов зіштовхнувся з ним
посеред натовпу студентів, що показували вертеп на
засніженому майдані, і неймовірно цьому здивувався. Адже
прихильником музики він явно не був. Тепер я мав
можливість жити з ним поруч, задовольняючи свою цікавість,
яка, безперечно, виникла ще тоді, взимку 16-го.
Таких, як він, у ті часи було безліч — з праведним гнівом
на різьблених обличчях, з незмінним револьвером біля лівого
стегна, у шкірянках і лискучих чоботах.
Активний провідник і послідовник ідеї світової революції,
молодий комісар, овіяний війною, що пройшов з кіннотою
Будьонного від Фастова до Бессарабських степів. І був
готовий йти далі. Від нього віяло порохом, кров’ю і кокаїном,
що позначалось різкими змінами настрою. Попри свою
показову приналежність до пролетаріату, він полюбляв
гарний одяг, довгі «буржуйські» папіроски, дорогі напої.
 Щось з того перепадало і мені.
Особливо тими довгими ночами, коли він мучився
безсонням. І не давав заснути мені.
У тих затьмарених кокаїном чи самогоном розмовах він з
усмішкою розповідав, як «контра» виправляє граматичні
помилки в протоколах власних допитів, як летять скельця з
їхніх окулярів. Як їхні дружини і доньки, благаючи про
помилування, скидають панчішки з буржуйськими
мереживними резинками...
Він був поведений на деталях.
Панчішки, скельця, конфісковані кульчики чи перстені,
мармурові попільниці, срібні виделки, скатертини з
вензелями і все інше, що поволі накопичувалося в
помешканні, були якоюсь особливою ознакою його перемоги
над «класом».
Очевидно, йому не було з ким говорити і він обрав мене.
Адже я слухав його з широко розплющеними очима,
розуміючи, що його вустами до мене говорить щось темне,
проте привабливе, як протилежність.
Він любив говорити про владу, про смак влади —
солонуватий, як кров, і підсвідомо облизував вуста, ніби
відчував цей смак на кінчику язика.
У хвилину хмільної відвертості, він якось розповів, що у
жовтні 17-го, озброєний лише кортиком, біг вулицею
Петрограда — «ми тоді виловлювали буржуйську контру!» —
і в підворітті побачив миршавого студента. Той сидів,
прикриваючи голову рукою, заціпенілий від страху і, швидше
за все, невинний, як немовля, мовляв, «опинився, бідолаха, не
в той час і не в тому місці». І саме тоді, коли Рябков рвонув
його попід руки — «дійсно, мов немовля!» — і поставив
перед собою, притиснувши до стіни — саме в цю мить щось
потужно перемкнулося в його голові.
 Він відчув неймовірну приємність від того, що на нього
дивляться два настрашених, майже нелюдських —
«собачих!» — ока. Дивляться благально й улесливо водночас,
як буває лиш у приречених, що СПОДІВАЮТЬСЯ. «Я міг
вбити — а міг відпустити! Тієї миті я володів ним, мов
лялькар, котрий може обрізати нитки, а може —
помилувати!» — «І що ви зробили?» — «Перше» — хихотнув
він.
Розповідав, як поставивши до стінки якого-небудь
професора («У мене слабкість до інтелігенції!»), міг довго
тримати паузу, насолоджуючись цим поглядом — благально-
довірливим, яким пацієнти дивляться на лікаря аби дізнатися
діагноз.
Часом він лагідно посміхався і благодушно махав рукою,
мовляв, та йдіть вже собі, що з вас взяти… А після кількох
кроків ощасливленого — милосердно стріляв у потилицю.
А іноді — не стріляв.
«Все залежало від…» — він посміхався, випиваючи
чергову чарку чи нюхаючи порошок з поверхні нігтя і, з
задоволенням читаючи на моєму обличчі німе запитання,
насолоджувався паузою. А після із задоволенням додавав:
«Не від чого це не залежало!». І вкотре пояснював свою
аксіому — «милосердну» з точки зору необхідності змінити
світ.
— Ми не з тих, хто ведеться на симпатії чи, навпаки,
піддається ненависті! Ми розчищаємо поле для нового посіву,
як землероб обробляє землю. Чи ненавидить він спориш?
Навряд чи. Він просто ріже лемішем пласт з раціональної
необхідності. Тобто виконує роботу. Звичайну і повсякденну.
Можливо, не таку приємну, адже ми — піонери,
першопрохідці. Тим, хто прийде за нами, буде набагато
легше. Адже всю чорну роботу зробимо ми. Їм залишиться
лише підстригати газони! Вирівнювати паростки, зрізаючи ті,
що вибиваються вище за інших. Ми будуємо суспільство
рівноправних!

…Одного разу він взяв мене на обшук, а точніше, як казав

з усмішкою, «трохи пошакалити», адже часом на день-два
йому діставалися ключі від спустошених квартир.
Дякувати Богові, я не бачив заарештованих…
Це була квартира професора Богуславського, мецената
сучасного мистецтва, в якій, за словами Рябкова, збирався
«класовий елемент», і який виявився «шпигуном».
Ми увійшли в розорене помешкання без понятих. Вони там
вже були ні до чого.
Рябков просто відклеїв папірець і по-хазяйськи прокрутив
ключ у замку.
Я лишився у передпокої і бачив, як пружно походжаючи з
кутка в куток великого кабінету, він зняв з бильця крісла
професорський халат з атласними вилогами і, накинувши
поверх своєї гімнастерки, всівся за письмовий стіл. Поклав
ноги на відполіровану професорськими ліктями оксамитову
поверхню.
На столі стояла відкоркована пляшка і кришталевий
келишок, на дні якого лишився ковток вина.
Він долив вино по вінця і випив, насолоджуючись і тим
недопитим, «професорським», ковтком. Потім він взяв
сигарету з мармурової попільниці — згаслу, але цілу, і з
насолодою запалив її.
Сидів, немов уві сні, примруживши очі, а його обличчя від
скроні до лівого кутка вуст стискала судома нервового тику,
схожого на посмішку. Тоді мені здалося, що і халат, і ковток, і
недопалок мають для нього якесь ритуальне значення, на
кшталт поїдання серця ворога в диких африканських
племенах.
А потім його очі вирячились, ніби він ковтнув отрути — на
протилежній стіні висів портрет оголеної жінки, зроблений
олівцем. Але очі полізли з орбіт і у мене, адже я прочитав
підпис, зроблений тим же олівцем: «Музика М. Д.
Леонтовича. Звук і форма — єдині. Заздрю! З повагою…» — і
легкий розчерк. Вочевидь, автограф художника.
Рябков випустив келих з рук.
Той покотився по килиму, кривавлячи його. Ми на мить
схрестились поглядами, як тоді, біля Михайлівського. І якби
не граничне хвилювання, гадаю, він упізнав би мене, адже
приховати можна все, крім емоцій, котрі вибухають в унісон.
Рябков рвучко підвівся, зірвав малюнок зі стіни, засунув до
нагрудної кишені.
Обернувся.
— Давай-но заїдемо ще за однією адресочкою.
Я міг заприсягтися, що голос його тремтів...

21
...Тепер він знав, як має виглядати Русалка і як вона має
звучати.
І це було дивно, адже образ прийшов ззовні, хоча він міг
створити світ в собі без жодних зовнішніх подразників. І —
помилився.
Адже «Русалчин Великдень» повністю склався в голові
завдяки Надії.
Зараз він був упевнений, що він склався вже тоді, в
аудиторії, коли здійняв на неї очі. Ба, ще раніше, на тому
Різдвяному майдані, коли вона в образі Ангела поцілувала
його і сховалася за спинами подруг, прошелестівши
паперовими крилами.
 Його єство ніби роздвоїлося, як це, часом, бувало коли він
читав лекції чи проводив репетицію: ззовні він залишався
собою, а всередині буйствувала зовсім інша людина —
пристрасна, гарячкова, необачна у словах і вчинках,
безоглядна.
І цю другу людину тепер випустили на волю!
І вона розправила плечі, заграла м’язами, наповнилася
жагою до життя і любов’ю — тією новою, майже
забороненою, надто сміливою для найпотаємніших і
найсміливіших бажань.
Відчуваючи, як нестримно з нього, мов курчатко зі
шкаралущі, рветься назовні музика, він сидів за піаніно,
награючи ту мелодію, яку грав на вечірці у професора
Богуславського.
А та, друга істота, його друге «я», котре тепер не давала
йому спати, жадібним поглядом стежила за Русалкою.
Прекрасна, надто прекрасна для цього вбогого помешкання
і побуту, дівчина пурхала по кімнаті з аркушами в руках,
розмахуючи ними, мов крилами. Паперовими крилами!
Декламувала з них під музику, сердилася, якщо між
мелодією і текстом не виникало бажаної гармонії, сміялася
заливчасто, супилась, чмихала, скидала Моцарта звідусіль, де
він намагався примоститися і — чарувала, чарувала, чарувала
його, затягувала в себе, як у вир.
— Ніч. Берегом Дніпра ходить козак, що відстав від свого
війська і заблукав у луках над рікою. Сходить місяць і...
Відкинула волосся з чола, поглянула:
— Що?
Він струсонув головою, продовжив грати.
— …з’являється Русалка! Вона закликає своїх подруг
виходити на нічні забави. На її поклик з’являються інші
русалки. Вони починають водити хороводи. Козак зачаровано
спостерігає за ними...
— Шість.
— Що?
— Русалок має бути шість. У кожної своя партитура по
наростаючій.
— Добре. Шість так шість. Отже, шість русалок і одна
найголовніша — Нова.
— Лукія…
— Ага, Лукія. Нова Русалка. Всі, крім неї, хочуть затягти
козака на дно. Але козак мусить відгадати загадки. Русалки
загадують складні загадки. Козаку загрожує смерть! Але Нова
Русалка…
— Лукія..
— Так, Лукія пошепки підказує відповіді. Козак лишається
жити. Забирає Лукію з собою. І… І вони живуть разом довго і
щасливо. Що??
Він відверто милувався нею.
— Для опери цього замало, — сказав, намагаючись
зосередитись. — Оповідання Грінченка написане для дітей. А
я хочу аби це була опера для дорослих. У трьох діях. Тому
цього для оперної драматургії замало.
Насупилась. Розворушила руками розпущене волосся.
Він задихнувся, стримуючи бажання відірвати пальці від
клавішів.
— А що пропонуєш ти?
Він замислився.
— Ми розширимо сюжет казки. Гадаю, Борис би не
образився.
— Але ж як?
Він поглянув на неї — яка вона юна! Всі сюжети для неї
мають закінчуватися щасливо.
 — Гадаю, так. Козак забирає Русалку…
— Лукію… — посміхнулася хитро.
— Так, Лукію, з собою в своє село. Вони живуть щасливо
але… не довго.
— Чому? Чому?! Чому?!!
— Тому що так вимагають закони драматургії!
Промовив «професорським» тоном — награно-суворим,
від якого вона зайшлася сміхом, адже більше не боялася його.
— Не вірю! Дурні закони!
Господи, дай хоч хвилину поговорити про справу,
посміхнувся він, відчуваючи, як з пальців стікає мед, заливає
клавіші…
Струсонув головою, повів далі, намагаючись не дивитися
на спокусницю.
— У другій дії… У другій дії козак, для якого Русалка...
— Лукія!
— ...Лукія, залишається загадкою. Істотою з іншого світу,
до якого він, можливо, не доріс у своєму земному існуванні.
Так от, козак тягнеться до чогось простішого.
— Тобто? — звела брови, здивовано блимнула очима.
— Так! Йому простіше спілкуватися з сусідською
дівчиною, зі своєю колишньою нареченою. Вона йому
зрозуміліша, простіша. До того ж… — він всміхнувся, — вміє
смачно нагодувати…
Не встиг договорити, як вона гнівно чмихнула і,
закутавшись в шалик, заходила по кімнаті.
Він, вже захоплений сюжетом, повів далі:
— …одного разу Лукія стає свідком їхнього побачення. Це
кульмінація, напруга.
Він вже чув вихор звуків, котрі наринули з останніми
словами.
 Чув три паралельних арії — козака і двох суперниць. А що
далі?
— Що далі? — поглянув на Надію.
— Смерть, — тихо промовила вона.
— Смерть… — луною відгукнувся він. — Так. Лукія
біжить до річки. І вступає у неї вдруге. І знову стає русалкою.
Таким має бути фінал.
Він схилив голову над клавішами, ніби в чомусь завинив
перед нею — її романтичністю, пристрастю, молодістю,
вірою в «довге і щасливе».
Чекав на вирок.
Проте вона в задумі пройшлася пальчиками по білих
зубчиках піаніно, кивнула.
— Я згодна. Нехай буде так. Померти вдруге — розкіш,
доступна не кожному. Але мені не пережити подібних емоцій.
Певно, не впораюсь…
— Я допоможу. Музика підкаже.
Вона посміхнулась.
— Тільки обіцяй, що ти… Ти не поглянеш на сусідську
дівчину! Навіть якщо вона вміє смачно нагодувати!
Він схопився з місця, перекидаючи стілець, згріб її,
обхопив, немов букет квітів.
Вона щасливо засміялась. Почула шепіт:
— Я живу… Господи, я живу! Ти моя нова русалка, мріє
моя. Моє диво…
В коридорі пролунав дзвоник.
Надя з досадою випросталась з обіймів, поправила
скуйовджене волосся, щільніше закуталась у шалик.
— Я відчиню.
Вийшла в коридор.
Коли вона виходила — йому здалося: назавжди.
І серце гупало в грудях, трощачи ребра.
 Моцарт задоволено скочив йому на коліна і він скинув
його.
Так само, як робила вона.

22
— Ви?!.
На порозі стояв військовий.
Гарний, молодий, з чітко окресленими рисами обличчя —
таких малюють на плакатах.
За його спиною білявий юнак м’яв кашкет в тонких
пальцях.
— Ми знайомі? — долаючи тривогу, насмішкувато
запитала вона, оглядаючи його шкіряне пальто і лискучі
чоботи.
З його обличчя сповзла посмішка.
Вона його не впізнала! Не впізнала!
Вона була ще вродливіша, ніж на фривольному портреті в
квартирі професора.
Закутана в довгу вовняну хустину, з-під якої виглядав
мереживний край нижньої спідниці. Проте, все одно
виглядала оголеною — інакшою він вже не міг її бачити. Як
тоді, в університеті. Як на портреті.
Але те, що вона тут, в цій квартирі, обпекло, ніби він
проковтнув їжака.
Адже він сподівався, що портрет і підпис під ним —
випадковість, збіг обставин, мара. Він йшов сюди аби знайти
ще одного агента — контрреволюційного професора,
погратися з ним, як кішка грається придушеною мишею.
А, можливо…
Можливо ще раз поговорити. Про музику. Математику.
Випити по чарці зі «знаменитістю», відчути владу над
диваком не від світу цього, дати йому зрозуміти, хто тут
хазяїн. І хто тепер завжди буде хазяїном. І через нього, в
невимушеній розмові, дізнатися про ту, під портретом якої
було зроблено незрозумілий підпис. З’ясувати обставини. В
усіх подробицях.
Але він не очікував побачити тут її. В цьому шалику, з
неприбраним волоссям, в нижній спідниці...
Все, що завгодно, але — не це!
Їжак в горлі не давав говорити, тому ледь вичавив із себе:
— Колись були знайомі. Але недовго…
І, долаючи ніяковість від того, що його не впізнали, додав
офіційно:
— Дозволите? Я до товариша Леонтовича.
Надія жестом запросила увійти. Звісно, вона впізнала
його — того скаженого математика, котрий три роки тому
вистежував її, йшов по сліду, мов хорт.
— Чекай тут, — наказав військовий своєму
супроводжувачу, вказавши на лаву в передпокої.
Той покірно сів, немов горобець на кілок.
Запускаючи військового до кімнати, краєм ока Надія
побачила, як білявий юнак жадібним поглядом прикипів до
напіввідчинених дверей. Була впевнена — щойно вона
зачинить двері, як той прикладеться вухом до шпарини.
Така у них професія…

23
Леонтович підвівся назустріч відвідувачу, як до старого
знайомого.
Надія здивовано спостерігала, як вони потисли один
одному руки.
— Іван? Рябков?
Рябков задоволено кивнув і окинув поглядом
помешкання — воно виглядало набагато краще, ніж у його
минулий візит.
Фіранки, обрус на столі, кілька вазонів з квітами на
підвіконні. Чайник.
Ось воно як…
Надія взяла до рук Моцарта, занурила пальці в довгу
шерсть. Сіла до вікна.
— Знов захотіли поговорити про математику? — іронічно
посміхнувся Леонтович.
— Миколо Дмитровичу, вибачте за пізній візит. Але не міг
не зайти. На правах, так би мовити… давнього знайомого.
— Давнього знайомого? — здивувалась Надія.
Рябков зиркнув на неї і майже одразу відвів погляд.
Вона, як і три роки тому, засліплювала, вибивала з колії,
вергала брили, які валом лежали в грудях.
Перевів важкий запитальний погляд на господаря. Той
збентежився.
— Це моя… Моя студентка — пані Надія. Лібретистка.
Вона допомагає писати оперу...
Долаючи каменепад у грудях, досаду, ніяковість, злість — і
ще купу інших ницих почуттів (от вийняти б зараз револьвер
і…), він заходив кімнатою, лякаючи обох безкарністю будь-
якого вчинку.
— Оперу… Оперу… Це добре… — бурмотів, доки
збирався з думками. — Отже, ви пишете оперу!
Зупинився, поглянув на обох — вони принишкли.
Посміхнувся.
— Що ж… Радянська влада вам довіряє, товаришу
Леонтович! Можете писати свою оперу. Затвердите її на
худраді — і вперед. Гадаю, її можуть поставити. Я посприяю.
Але поки пишете, ось…
Він швидко підійшов до столу, витяг з портфеля
незбагненні скарби: білий хліб, консерви, дві пачки чаю.
 — Це вам. Від влади. Ви ж тепер радянський композитор...
— Микола Дмитрович просто композитор, — промовила
Надія, скидаючи Моцарта з колін.
Рябков зробив вигляд, що не почув, пояснив, дивлячись
лише на Леонтовича:
— ...і маєте добре харчуватися. Сподіваюсь, цього поки що
вистачить аби ви не втекли, як ваш друг Кошиць!
— Кошиць? Ви щось знаєте про нього? Що з Олександром
Антоновичем? Де він? Він живий?
Рябков посміхнувся.
— За кордоном ваш Кошиць. З усією капелою! Контра
недобита. Тепер прислужує світовому імперіалізму. Відробляє
свої тридцять срібняків!
— Ви не смієте так говорити, — похмуро промовив
Леонтович. — Кошиць має право виступати там, де забажає.
— Вибачте, у мене обмаль часу на суперечки, —
відмахнувся Рябков. — Пишіть свою музику. І не лізьте в
політику, пане музиканте. Скоро будете регулярно отримувати
держпайок. А це — від мене, — поклав на харчі коробку з
сірниками, — особисто. На знак поваги.
Коротко поглянув на Надію, гмукнув:
— Вам слід зареєструвати ще одного мешканця. Будете
отримувати подвійну дозу, тобто — норму. На двох…
Надія почала збирати пригощання зі столу.
— Нам нічого не треба. Микола Дмитрович заробляє в
інституті і…
Він не дав їй договорити, одібрав їжу, поклав на місце.
— Скоро тут може об’явитися Денікін. Але ми відіб’ємось,
запевняю. Проте, на якийсь час вам потрібні будуть харчі.
Додав, опустивши очі:
— Не гребуйте.
 Надія зібрала зі столу «пайок», владним жестом вклала
його до рук Рябкова, мовчки розчахнула двері, під якими, як
вона й гадала, чатував білявий юнак.
Промовила королівським тоном:
— Вас провести?
Рябков знітився, продукти розкотилися довкола ніг, білявий
юнак схилився, підбираючи їх.
Рябков одяг кашкет, козирнув і мовчки вийшов.
Білявий юнак, тримаючи в руках згортки, витягнув шию
аби зазирнути до кімнати.
Але Надія різко заклацнула двері.
Рябков кілька секунд постояв в коридорі, важко дихаючи,
жестом наказав ординарцю викласти продукти на тумбочку.
І, не озираючись, вискочив з помешкання.

24
Кабінет начальника відділу карних справ був задимлений,
мов окоп.
Товариш Сіренко багато курив і дозволяв курити
відвідувачам-чекістам.
Ба, навіть і тим, кого приводили на допит. Казав, що це
розслабляє.
Зі стіни поза спиною товариша Сіренка яструбиним оком
дивився на відвідувачів Дзержинський.
Рябков козирнув обом.
Сіренко, відриваючись від паперів, коротко запитав:
— Скільки ви у нас працюєте?
— Я служу революції і партії з 1917-го! — козирнув
Рябков.
— Сідайте.
Рябков, долаючи огиду, присів на витертий оксамит
стільця. Він знав, що такі стільці, знесені в кабінет з інших
кімнат будинку, котрий раніше належав домовласнику-
багатію, ось так лисіють і тьмяніють після кількох десятків
допитів.
Сіренко кинув перед ним пачку листів з іноземними
марками і теку з написом «Дєло».
— Наскільки мені відомо, ви знайомі з композитором
Леонтовичем. Ви казали, що навіть заприятелювали з ним, чи
не так?
Рябков розгорнув теку.
У ній виявилось кілька фотографій композитора, вирізки з
газет часів УНР, надрукована на машинці біографія. Кивнув.
Сіренко підсунув до Рябкова пачку листів.
— А це листи Олександра Кошиця, адресовані вашому
протеже. Париж… Женева… Брюссель… Берлін…
Веракруз… Вся географія в епістолярному жанрі.
Посміхнувся поблажливо:
— Почитаєте на дозвіллі — цікава штука. Вони, ці
недобиті елементи, гарно пишуть. А якщо коротко: майже в
кожному такому опусі цей Кошиць кличе свого дружка
Леонтовича залишити радянську Україну. Паплюжить лад.
Вихваляє іноземців. Обіцяє успіх і допомогу. Ви маєте
докласти усіх зусиль, аби цього не сталося. Леонтович має
залишатися тут.
Красномовно посміхнувся:
— Живим чи мертвим.
Рябков розворушив п’ятірнею конверти.
— Наскільки я знаю, він, тобто, Леонтович, людина мирна.
Не від світу цього, як кажуть. Нині пише оперу. Втікати не
збирається.
Сіренко припалив цигарку від цигарки.
— До вашого відома, Леонтович перебував у складі
всеукраїнської ради автокефальної церкви. Має фахову
духовну освіту. Чи вам це ні про що не говорить?! Він сам піп
і син попа! Ось такі «мирні» тихою сапою і розвалять
радянську владу! Зсередини підточать.
Він струснув стовбчик попелу в чашку з охололим чаєм,
просичав істерично:
— Їх треба лущити, як… як гнид! Це ясно?!
— Так точно, товаришу Сіренко!
— Проте… — зморщився Сіренко від болю в лівій скроні,
під шкірою якої запульсував нервовий тик, — товариші нагорі
вважають, що він, цей ваш Леонтович, може бути цінним для
партії. Цей Кошиць добре постарався аби він став м-м-м…
над-бан-ням нації. І ми не можемо це проігнорувати. Й
оскільки не можемо, то, як казав товариш Артем — «коли
маси неможливо приборкати — їх треба очолити!». Якось так.
Рябков з подивом глянув на досвідченого чекіста.
— Що ви маєте на увазі, товаришу Сіренко?
— Спробуємо використати славу цього попівського
недобитка на користь партії і країни. Дамо йому посаду,
власне помешкання, зарплатню. Капелу, зрештою. Покажемо,
наскільки партія цінує радянських митців! Буде служити. Такі
приклади вже є.
Він зареготав.
— Всі вони хочуть їсти. І бояться смерті. І служать! Ще й
як! Стають нормальними радянськими громадянами. Пишуть
патріотичні твори — вірші, марші, картини. Сидять у
президіях творчих спілок.
Увірвав сміх, додав похмуро:
— Отже, даю вам всі повноваження. Дійте на свій розсуд.
Обіцяйте все. Наверніть його до нової віри і він поведе за
собою маси. А там — розберемося… До речі, ви віднесли
йому пайок?
— Так точно, товаришу Сіренко! А якщо…
 — …якщо ж умовити не вдасться…
Посміхнувся майже лагідно:
— Нам зрадники не потрібні! Нам потрібні герої.
Бажано — мовчазні. Для монументів. Як гордість країни. Ви
мене зрозуміли, товаришу Рябков?
— Так точно, товаришу Сіренко.
Рябков згріб листи.
— Дозволите йти?
— Йдіть.
Рябков козирнув. Грюкнув дверима. Сіренко знов
занурився у папери.
Справ було багато.

25
Тепер він знав, де її шукати і де запопасти наодинці.
Ось у цьому підворітті!
Він може простояти тут, як тоді, на площі, всю ніч. Дві
ночі. Три. Скільки завгодно! Йому не звикати.
Три роки тому протягом кількох місяців він не відступав
від неї ані на крок. Став її тінню. Проклинаючи себе, ходив за
нею від музичної школи до помешкання, від синематографу
до їдальні, сидів у першому ряду на виступах, навіть
знайомився з її подругами — і досягав таки з ними
непотрібного успіху, аби тільки бути десь неподалік від неї на
вечірці чи концерті.
І це — він, він, від одного погляду якого зомлівали пані і
панянки, він, який чи не в чотирнадцять років пізнав школу
зваблювання, сам будучи звабленим подругою матері! Він,
який пречудово розумівся, як поводитись із жінками!
Проте, якщо він наближався до неї з рішучою метою
нарешті засвідчити свою присутність в її житті, сили
залишали його, як останню інститутку.
 Щораз, коли він підступав бодай на крок ближче, перед
ним спалахувало нестерпне світло — і він зомлівав в його
ореолі, губився, не бачив в ньому власних рук, не відчував ніг,
в голові паморочилося, слова плутались, горло стискало — і
наставало спустошення.
Таке, ніби він опинявся перед статуєю Венери, яку
неможливо оживити ані словом, ані доторком.
Можна лише дивитись і мовчати.
Двічі він вчиняв так само: дивився і мовчав, ховаючи за
спиною букет — і швидко розвертався, майже втікав, не
знаючи, що сказати.
Наважився заговорити лише раз. І цей спогад застряг у
ньому, мов спис, на якому він завис, як вбитий у бою витязь.
Власне, вона заговорила сама і цим ще більше, ще болючіше
увігнала спис у груди. Сказала, що давно помітила його
намагання і попросила припинити переслідування.
Зопалу він зізнався, що любить.
І вперше в житті запізнав відмову.
Відчув, як у роті стало гірко.
Ковтнув і гіркота покотилася по судинах, всоталася в кров,
зробила її чорною. Відчувши себе зсередини безпросвітно
чорним, він захотів позбутися цієї вади — і того ж вечора
зробив кілька глибоких надрізів на зап’ястях...
А за місяць, що його провів у лікарні, одразу ж відправився
на фронт.

...Надія входила під темне склепіння арки, обережно

переступаючи кучугури снігу.
Рябков загасив цигарку аби вона не помітила вогника.
Вийшов до неї з темряви. Вона зойкнула від несподіванки,
відступила.
Він не хотів її налякати, промовив шанобливо:
 — Надіє Вадимівно… Пробачте. Ви дійсно мене не
впізнаєте?
Їй знадобилося кілька секунд аби вгамувати сердцебиття.
— Чого ж… Впізнала. Пам’ятаю, як ви мені проходу не
давали...
Посміхнулась іронічно:
— Але тоді ви були… таким собі… Студентиком з
ромашками. А тепер! Тепер ви «товариш комісар»! Чи як там
у вас?
Від її голосу він малів, робився мізерним, нікчемним.
Таким, яким він почувався у її присутності — розчиненим у
світлі, ніким..
У ній нічого не змінилося.
Проте, змінився він.
— Даремно ви іронізуєте. Я носив вам ромашки тому що…
Тому що… любив. А ви того не оцінили.
Вона переступала з ноги на ногу у своїх благеньких
ботиках, дивилася знущально, насмішкувато:
— Що я мала оцінити? Ромашки?
Заливчасто розсміялась:
— Ваші ставки підвищились? Тепер я маю оцінити ваш
пайок?
Дзвінкий голос луною розкотився підворіттям.
Мелодійний, бажаний, бентежний. Рябков, втрачаючи
глузд, вхопив Надію за плечі, притис до стіни. Заговорив у
лихоманці.
— Надіє Вадимівно… Надю… Який пайок?! Ви… Ти не
розумієш!
— Що я мушу зрозуміти? Облиште. Я поспішаю.
Вона скоса поглянула на його руки на своїх плечах.
І від одного цього погляду вони стали восковими і
гарячими, втратили силу — і він увесь обм’як, як восковий
чоловічок, котрого тримають над вогнем.
Голос зірвався, перейшов на шепіт:
— Зрозуміти, що ви зі своїм… музиченьком граєтесь зі
смертю! А я… Я можу повести її іншим слідом! Все залежить
від мене! Все.
Руки самі собою сповзли з її плечей, незграбно повисли
уздовж тіла.
Вона посміхнулась:
— Такий ви всемогутній?
Рябков вдарив кулаком в стіну — з цегли посипався порох.
— Ваш пан професор «нє жилєц»! На нього давно є досьє.
І воно у мене. У мене!
Знову підступив до неї, але тепер не наважувався
торкнутися.
В голові крутилася думка: зробити кілька рухів: кобура-
револьвер-постріл.
Стріляти в себе — просто в скроню. І все скінчиться.
— Одне твоє слово, Надю… Одне лиш слово і…
Вона мовчки дивилася на нього — вираз був незрозумілим.
Невже — жалість?
Чхати, нехай і жалість!
Він давно потребує жалості — від неї. І ні від кого більше!
Він готовий прийняти від неї жалість, зверхність, піти на
будь-які умови, виторгувати якщо не приязнь, то бодай
співчуття.
— …я все покину. Присягаюсь. Ми поїдемо звідси. А твій
Леонтович… нехай собі живе. Надю, Надю…
Він ще щось бурмотів, не одразу усвідомивши, що вона
щось говорить — чув лише себе, своє жалюгідне бурмотіння і
гупання крові у скронях.
А вона говорила.
Дослухався, вгамовуючи тремтіння кожного нерва.
 — Ви, певно, начиталися романів, пане-товарищу?!
Пригадую, ви колись намагалися довести, що чотири ноти —
не музика… А тепер ці чотири ноти стали вам — ВСІМ
ВАМ! — мов кістка впоперек горла! Чим вам заважає
Леонтович?
Він відступив, підібрався, мов пес, аж шлунок прилип до
спини.
— Що ж, пишіть свою оперу... — голос вийшов зі свистом,
як з проколотого гумового м’яча. — Допишетесь...
Надія різко розвернулася.
Пішла граційною ходою — що далі, то стрімкіше. У
напівколі світла, в контражурі, була доброю мішенню.
Покінчити з усім цим!
Стріляти не в себе — в неї.
Це буде вдалий спосіб одразу вбити обох — її і його. А він,
Іван Рябков, ще мусить пожити аби насолодитися свободою,
яку отримає з цим пострілом, звільниться від неї.
Рябков погладив долонею кобуру. І…
І почув, як луна рознесла по тунелю арки її дзвінкий
зухвалий голос:
— Щедрик, щедрик, щедрівочка. Прилетіла лас-ті-воч-ка...
Надія легко перестрибнула кучугуру снігу і вийшла на
світло.
Зникла за рогом в молочному тумані вулиці.

26
Про цю зустріч вона не сказала.
Навіщо бентежити?
Але липкий, дрібний, мов шрапнель, страх оселився під
шкірою. Так, вони б могли якийсь час вдавати, що нічого не
відбувається, будувати плани, писати оперу — у безвість,
любити одне одного з надією, що все гаразд, закривати очі на
те, що не подобається.
Одружитися, якщо не можна обвінчатися. Зрештою, жити,
як багато хто нині, в цивільному шлюбі. З тихого
благословення милосердної Клавдії. Адже Микола
Дмитрович отримує від неї листи, сповнені спокою і поваги.
Він навіть читає їх вголос — «…бажаю вам гараздів,
любий друже. Розсталися ми з вами за трагічних умов. Але
час лікує. І душа моя спокійна. Радію за вас. І відпускаю з
Богом і чистим серцем…». Далі — про дітей. Про батьків —
своїх і його. Про рідне місто, в якому стало так само
незатишно, як і в Києві, про пограбований палац
Потоцького...
З приводу його повідомлення про зміни в особистому
житті — ані слова, тільки це «відпускаю…».
Милосердна жінка, друг навіки. З тих, хто тихо стоїть за
спиною, подаючи рушник.
Він щасливо посміхнувся — ця інша… Ця подавала б
набої!
Русалка, що не топить, а виносить на берег! Рятує, дає
дихати, обпікає жаром вогню і холодом води. Суцільні
протиріччя: алегро — анданте — піано.
Його щасливе перше і останнє божевілля.
Сьогодні вранці, ніби зачувши його думки, Надія сказала,
що варто було б з’їздити до Тульчина. І додала —
«Попрощатися…».
— Попрощатися?
— Так. Ти ж не збираєшся поховати себе тут?
— Тобто?
Так почалася ця розмова.
Досить невимушено, ніби лишилося сказати ще кілька слів
аби прийняти рішення.
 Без неї він його ніколи не прийме!
Надія присіла біля нього, погладила по плечах, як
маленького.
— Нам треба поїхати звідси. Якомога далі. Подалі від
цього жаху! Де твої друзі? Одні заарештовані, інші
розстріляні. Коло звужується. Скоро не буде чим дихати. Ти
не можеш працювати в таких умовах! Опера не рухається далі
першої дії. Я боюся. Не за себе — за тебе.
— Куди ж ми поїдемо? — не зрозумів він.
— За кордон! Кошиць поїхав і добре, що не повернувся. Я
впевнена: в світі знають твою музику! Почнемо там нове
життя…
— А документи, квитки?
— Можна знайти надійних людей…
Він замислився. І це вже було доброю ознакою.
— Не кажи зараз нічого. Ми поїдемо звідси. Будемо
дихати! Ти писатимеш музику! А я буду твоєю русалкою.
Він хотів щось сказати, але вона залоскотала його, і,
зазираючи в очі, затуркотіла, наспівуючи «русалчині»
заговори:
— Що тобі лучче — полин чи м’ята?
Леонтович спроквола відгукнувся:
— Полин!
Надія залоскотала дужче.
— До мене полинь!
— М’ята! — не витримавши розсміявся він.
Надія схвально цмокнула його в чоло:
— Тут тобі хата!
І обвила руками, накриваючи хвилею русалчиного волосся.

27
 Наступного дня посеред занять до аудиторії зайшов той
білявий юнак, певно — денщик, і передав записку, що
«хазяїн» чекатиме його на Володимирській гірці.
Рука юнака помітно тремтіла.
— Як вас звати? — запитав Леонтович, прочитавши
записку.
— Степан, — тихо відповів той.
— Служите? — чомусь запитав композитор, з посмішкою
спостерігаючи, як денщик мне в руках кашкет.
Той зашарівся, боднув головою повітря, немов теля.
— Та… ні… — відповів, втупившись в носаки рваних
чобіт. — Я його водій…
— Отже, служите, — констатував Леонтович.
Кивнув, не помічаючи, що білявий ледь не втрачає
свідомість від хвилювання:
— Перекажіть хазяїну — я прийду.
Розвернувся і пішов до кафедри, відчуваючи спиною
збентежений погляд.

Рябков призначив зустріч на Володимирській гірці, біля

підніжжя пам’ятника святому Володимиру. Сумне місце.
Спускаючись на алею, Микола ніби бачив дві постаті, що
сплелися в коротких обіймах — свою і Кошиця. «Прощавай,
друже…», «Довгі проводи — довгі сльози…»
Тепер він мусить зустрітися тут з чекістом чи бог-його-зна
хто він, цей Рябков.
У глибині душі Миколі він навіть подобався. Підтягнутий,
з досить інтелігентною мовою і розумними очима. Можливо,
міг би бути добрим науковцем-математиком…
Біля пам’ятника вже маячила струнка, підтягнута постать.
Пішов назустріч.
— Дякую, що відгукнулися.
 — Ви написали, що маєте справу…
І, аби натякнути, що не може розмовляти довго, додав:
— Зимно сьогодні…
— Так. Пальто у вас кепське, — посміхнувся Рябков. —
Власне, я вас не затримаю надовго. Вибачте, що на вулиці.
Але тут тихо. Зайвих вух немає.
— Я вас слухаю…
Рябков дістав з кишені конверт.
— Що це?
— Лист від Кошиця. Вам.
Обличчя Леонтовича просяяло.
— Дякую!
Він простяг руку аби взяти лист. Але Рябков відсторонився.
Помахав конвертом в повітрі.
— Ви дійсно живете на небесах, Миколо Дмитровичу?
Таких листів за ці два роки — десяток!
— Тобто? — не зрозумів композитор.
— …і всі вони — в канцелярії контррозвідки! — провадив
далі Рябков. — Листи від зрадників батьківщини не можуть
бути доставлені адресату! Тим більше такому знаменитому,
як улюблений народом композитор Леонтович! Сподіваюсь,
тепер зрозуміло?
Леонтович насупився.
— Так. Тепер зрозуміло. Тоді у чому справа? Я можу йти?
Зробив крок назад. Вітер шарпав пола його пальта,
проникав за комір.
— Та стійте ж! Який же ви дивак… — зупинив його
Рябков. — Хіба я даремно сюди прийшов? Слухайте уважно:
в цих листах Кошиць кличе вас до себе. Пише, що ваша
музика має успіх, славу і великий розголос у світі. Від
Франції до Мексики.
Він гмукнув.
 — Виявляється, ви дійсно великий композитор...
Леонтович ще раз простягнув руку до листа, що стрибав у
руці Рябкова перед його обличчям. Але той знову відсмикнув
руку.
— Читати чужі листи це… Це, друже, щонайменше…
неінтелігентно, — промовмв Леонтович. — А ви людина
освічена…
Рябков знітився, промовив суворо:
— Моя освіта — війна і революція. І не вам мені дорікати.
Ви не були в окопах…
— Це ваш вибір. Я вас туди не посилав, — стиха мовив
Леонтович.
Рябков похмуро сховав конверт до кишені, заговорив,
рубаючи слова.
— Листа я вам не дам. Не маю права. А от попередити
хочу. Особливо зараз! У вас небезпечні зв’язки, Миколо
Дмитровичу. Ваш батько — священик. Ви маєте законну
дружину, а живете цивільним шлюбом з власною студенткою.
Ви… Ви, зрештою, автор ворожої радянському ладу музики.
Ваші хорали і літургії — в минулому. Вони нікому не
потрібні.
Промовляючи це, він відчув, що заводиться.
Ще мить — і стриматися буде важко, почало смикатись
ліве повіко — знак нападу люті, яку він міг приборкати лише
порошком або горілкою. Зараз ані того, ані іншого…
Обпікся посмішкою і закляк:
— Вам смішно?
Леонтович лукаво дивився на чекіста.
— Якщо це все так, чи не скористатися мені порадою
Олександра Антоновича?
— Тобто?!
 — Ну, якщо я такий великий грішник перед владою, чи не
відпустить вона мене на всі чотири боки? Навіщо я вам
потрібен?
Рябков не очікував такого повороту.
— Жартуєте? Та завтра ж! Завтра ж за вами прийдуть! Ці
листи з-за кордону достатній аргумент для того, аби вас
поставили до стінки! І я, — при всій повазі і приязні! —
нічого не зможу зробити! Вам про власне життя треба
подбати. Наша влада милосердна до митців. Ви ж, певно,
знаєте товариша Довженка? А він був петлюрівцем! Так само
як товариш Сосюра. Гадаєте, нам це не відомо? Помиляєтесь.
А люди перекувались, зрозуміли, що таке радянська влада. І
тепер оспівують її. А Тичина! Чи не він прославляв ваших
крутянських молокососів?! І що? Живе і працює. Ми
повертаємо до стада заблудлих овець, якщо вони — справжні
митці! Такі визначні особистості й поведуть за собою молодь
до світлого майбутнього!
Леонтович похмуро знизав плечима.
— Ви ж їх і знищите рано чи пізно. Проте, рано чи пізно
світ навчиться читати палімпсести…
Обличчя Рябкова вкрилося плямами, око засмикалось.
— Ви самогубець! Якщо вам не шкода власного життя,
то… У вас… У вас дружина! Доньки! Подумайте про тих,
кого любите! Якщо не дістануть вас — дістануть їх. Можете
мені повірити.
І він повірив.
Перестав посміхатися.
Все було серйозно.
— Послухайте, пане… товаришу Іване… — сказав,
відчуваючи свою безпорадність. — Я дійсно боюся за
близьких, — додав у відчаї: — Ну, що я можу зробити аби
вони були в безпеці? Не писати музику?
 Рябков поблажливо посміхнувся:
— Ну, навіщо ж так… радикально? Ви мусите засвідчити
свою повну і беззаперечну лояльність до влади. А вже влада
подбає і про вас, і про ваших рідних. Влада вміє пробачати
тих, хто оступився, запевняю.
— Що ж, по вашому, я мушу зробити аби… засвідчити? —
розгублено запитав композитор.
Рябков замислився.
— Ну, скажімо, для початку, дати концерт в армії! А що?
Новорічний концерт у школі червоних командирів на своїй
батьківщині, в Тульчині! Це буде зворушливо. Газети
напишуть — я можу це влаштувати.
— Концерт? В Тульчині? — гмукнув Леонтович. — Я
дійсно давно там не був.
— От і побуваєте. З користю для себе. І для родини.
Завітаєте до дружини, засвідчите, що ви разом. Радянська
влада любить порядок у стосунках.
— А… А як же Надя?
Ім’я, вимовлене так буденно, вдарило в голову і серце,
немов композитор випустив туди зливу стріл.
— Вона залишиться у Києві до вашого повернення.
Всміхнувся, стримуючи нервовий тик:
— Обіцяю піклуватися. А потім — робіть, що хочете.
Принаймні, варто зняти з вас підозри. Вам дадуть спокій,
присягаюся. Важливо зробити крок назустріч владі. Зрештою,
всі ми не святі...
Він поглянув на композитора. Той стояв перед ним прямо,
немов біля стіни.
О, Рябков добре знав, як ВОНИ стоять, сподіваючись, що
якась сила в останню мить відведе дуло від скроні чи
потилиці. Сподіваються…
 Рябков лагідно посміхнувся, поплескав композитора по
напруженому плечі:
— То що — домовлятися про виступ?
Леонтович кивнув.
— Я можу йти?
— Можете, — відказав Рябков. — І… Ви ж розумієте, що
наша розмова конфіденційна?
— Так, звісно. Розумію…
Рябков відкозиряв, ще раз поблажливо поплескав
композитора по плечі.
Швидко пішов вглиб алеї, де з-за дерева до нього
висунулась постать денщика.
Того самого, що назвався Степаном.
Хлопець маячив за деревом, мов тінь, і приєднався до
свого патрона, йдучи на три-чотири кроки позаду. Понуро
брів, озираючись на композитора.
Леонтовичу навіть закортіло махнути йому рукою —
бідолашний малий, заблудла вівця, приречена, приречена…
Композитор струсив сніг з коміра, глибоко вдихнув
морозяне повітря і пішов у протилежний бік.

28
…За тиждень він мав паспорти і два квитка до Бухареста.
Далі вони вирушать у Францію. Знайдуть Кошиця.
Якось буде...
Офіційне розлучення, аби не нашкодити родині, теж
готове. Клавдія Ферапонтівна підпише.
У Тульчині попрощається зі Стеценком. Заїде до батьків в
Марківку. Вони зрозуміють. Погано те, що Надя залишиться в
Києві сама. Але то ж — усього на тиждень!
Їй теж треба зібратися. Грошей вистачить на деякі обнови,
адже її оксамитові черевички не витримають дороги, а вона
мусить ступити на нову землю в усьому новому.
Товариш Рябков прорахувався: не такий він вже і
безпорадний. Звісно, за квитки довелося розпродати майже
все, що було, включно зі стареньким «Беккером», але то вже
не важливо.
Концерт у школі військових командирів, як обіцяв товариш
Рябков, відволіче від нього увагу. А далі все вирішить один
день і… потяг, що вирушить з київського вокзалу.
Надя ходила в піднесеному стані. Літала! Будувала плани.
Навіть замовила у кравчині сукню, таку, яку побачила в
якомусь модному журналі.
Обговорювали, сміялись. Ночами майже не спали.
Ще ніколи він не відчував такого припливу сил,
замішаного на трагедії розставання з землею, яку виходив
босоніж уздовж і впоперек, збираючи, мов бджола мед,
народні мелодії і пісні.
Його бентежили слова Рябкова, переказані з листа Кошиця.
Отже, його літургії лунають в Чехії, Австрії, Швейцарії,
Франції, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Німеччині,
навіть у Мексиці. Невже це правда?
А кому вони нині потрібні тут? Кому будуть потрібні
потім?

З важким серцем він ступив на поріг садиби Потоцького в

Тульчині і здивувався: зал був ущерть забитий людьми.
Щоправда, нині будівля мало нагадувала той величний
архітектурний ансамбль колишнього господаря цих країв
Станіслава-Фелікса Щенсного Потоцького, мецената і
магната, претендента на польську корону, одного з
найзаможніших шляхтичів краю.
Леонтович пам’ятав палац іншим — величною спорудою з
десятьма колонами біля парадного під’їзду, з флігелями,
сполученими з центральною частиною будівлі скляними
галереями. З пейзажним парком, де буяла екзотична
рослинність, а між геометрично підстрижених кущів
таємничо світилися глянсовою білизною мармурові статуї
оголених богів. З каскадом фонтанів і розкішними
купальнями, з амфітеатром у саду, де він вперше слухав
опери і концерти, сидячи на дереві.
Тепер обдерті колони зяяли червоними прогалинами у
вищербленій кулями цеглі. Галереї розтрощені, парк засипано
сміттям і уламками скла, італійські ялиці і сторічні дуби
порубані на дрова. Всередині — обдерта позолота, розколоті
сходи, запльовані насінням і засипані тютюном підлоги,
казарми в галереї, яка колись вважалася «картинною».
Йдучи до місця виступу, «бальної» зали, він бачив, що у
вустах деяких портретів запеклися недопалки — дотеп
новітніх хазяїв.
Нашвидкуруч зібраний церковний хор, з яким він провів
кілька репетицій, був зодягнений в українські строї. Молоді і
старі обличчя хористів світилися, оберталися до нього, немов
соняхи до сонця.
В залі було димно, накурено, галасливо.
Леонтович вийшов на середину, вклонився, повернувся до
хору, здійняв руки.
За його напруженою спиною почувся сміх.
Червоноармійці курили «козячі ніжки», лузали насіння,
перегукувалися між собою. Хтось із заднього ряду рипнув
гармошкою:
— Може, допомогти з музикою?!
По залі хвилею прокотився регіт.
Леонтович змахнув руками. Стиха залунали перші звуки.

Ко-о-о-зака несуть….
 Тиша запала майже одразу. Козака несуть! Козака…
Несуть по цій землі, рясно политій кров’ю. Несуть, високо
здіймаючи над головою ноші, встелені килимами.
Ще одного козака…
Немає їм числа.
Так співали їхні матері, і матері матерів — і далі, вглиб
часу, звідки несли і несли козака побратими, а жінки омивали
сльозами його шлях. Скільки ще козаків мусить прийняти в
себе ця земля, аби розцвісти і зміцніти на їхніх кістках, на
їхній найчистішій, найправеднішій крові. Триста років несуть
козака…

…і-і-і коня ведуть.

Кінь голівоньку клонить.
А за ним, за ним
Його дівчина
Білі рученьки ломить...

Коротка балада, здається, тривала безкінечно.

А тиша, що запала після того, як під облупленою стелею
палацу розтанув останній звук, стала першим затишшям в
їхньому житті.
Цигарки повипадали з рук. Хтось змахнув чорну
сльозину — аби не бачили інші. Хтось опустив голову.
Стрункий, худорлявий, русявий чоловік, що стояв спиною до
глядачів із усе ще здійнятими догори руками, розповів їм не
про минуле — про майбутнє, в якому круки і воронки, за
іронією долі і наказом партії, невдовзі захороводять над
головами багатьох з присутніх тут командирів.
До його пальців були припнуті не лише голоси —
здавалося, що на них було намотано нерви кожного, хто був у
залі, а він одним змахом рук вгору-вниз послаблював чи
натягував ці невидимі ефемерні віжки.
 Це було боляче. І солодко. І страшно.
Леонтович опустив руки.
Очі хористів зблискували сльозами.
Тиша.
Першим здійнявся з місця один з військових.
Встав, шалено заплескав в долоні і несподівано вигукнув:
«Слава!!».
— Слава… — підхопив інший.
— ...композитору Леонтовичу!!! — обачливо додав третій.
І зал відгукнувся багатоголоссям:
— Слава! Слава!
Тепер він знав, що приїхав недаремно.
Розвернувся до публіки, вклонився, притиснувши руку до
серця.
Овації не вщухали кілька хвилин. «Ще! Ще! Ще!».
Леонтович розвернувся до хору і знову змахнув руками…

Щедрик, щедрик,
Щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…

29
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— …ми приїхали за кілька годин до початку концерту.

Оселилися в готельчику. Вулиці Тульчина замітав сніг.
Старовинне місто втрачало обриси, сніг заокруглював всі
кути. Під вечір ми вже опинилися в казковому, ніби
випечений з тіста каравай, містечку, підсвіченому скупим
світлом захмареного місяця.
— Підемо до палацу Потоцького, на концерт
Леонтовича, — сказав коротко Рябков.
 Відверто кажучи, я не знав, для чого ми зірвалися до
Тульчина. Але я ледь не розірвався від спалаху шаленої
радості.
Не уявляв, що можу зустріти, послухати, почути ЙОГО!
Певно, щось відбилося на моєму обличчі, адже Рябков
поплескав мене по плечі:
— Знаю, знаю, ти любитель музики…
Проте, на сам концерт я не потрапив.
Мені довелося чатувати в коридорі перед імпровізованою
гримеркою, де переодягався церковний хор і де на дивані з
потертою оксамитовою драпіровкою лежали речі Миколи
Дмитровича — те саме старе пальто, яке я бачив на ньому в
сквері, чорний капелюх, вилисілий до білизни шкіряний
портфель з партитурами.
— Дивись аби ніхто не зайшов. В разі чого — дай знати! —
наказав Рябков і зник за дверима.
Я зазирнув у шпарку і побачив, як він розклацнув металеві
клямки портфеля і, озираючись, почав порпатися в ньому.
Спів, що линув зі сцени, повністю поглинув мене.
Співали реквієм «Смерть», новий твір композитора,
очевидно, написаний нещодавно.
Було в ньому щось… — власне, як і у всьому, що я
слухав — нелюдське.
Точніше — надлюдське.
Не земне.
Проте, і не небесне, тобто, не те, про що кажуть із
світським захватом.
Я збирав всі вирізки з газет, що писали про композитора
ще з 16-го, і вони, попри всю свою схвальність і слушність,
вступали в дисонанс з моїми відчуттями від почутого.
Леонтовича порівнювали з Шопеном, Моцартом, з іншими
композиторами — безперечно, геніальними, безперечно,
щасливішими навіть у своїй життєвій скруті чи негараздах.
Всі вони писали музику.
Коли ж починали лунати перші звуки літургій і хоралів
Миколи Дмитровича, мені здавалося, що це не музика, а щось
набагато вище. Що це голос якихось вищих сил.
Надлюдський. Розмова з Богом. Сім нот, в які вкладалися
тисячі важливих слів.
З першим же округлим звуком, що видавав хор, природа
зрушувалась з місця.
Так здіймається хвиля на безхмарному горизонті. Так
посеред мирного степу постає повітряний вир. Це була не
музика — стихія. Перед нею важко було встояти і не було
куди подітися. Можна було лиш заклякнути в священому
трепеті перед неминучим або впасти на коліна і молитися про
прощення.
А ще — і це теж здавалося мені дивом! — слова в цих
піснях не мали значення.
Слів могло бути скільки завгодно, вони могли стояти в
будь-якому порядку, вони взагалі могли не мати жодного
сенсу.
Ластівочки, ягнята, кінь, що клонить голівоньку чи
хороший товар або чорноброва жона — все було лише
оболонкою для божественного тотему.

Я зазирнув у двері гримерки. Рябков обернувся:

— Вільно. Якщо хочеш, можеш вже йти до зали.
Але я не пішов!
Я був по вінця переповнений тим, що встиг почути з
коридору.
Якби пішов — точно вмер би на місці. Від радості і
тривоги, що переповнювали мене.
Я був щасливий: мій кумир, мій бог виступає тут, в Україні.
 А отже, я мусив бути спокійним.
Його слухають.
І слухатимуть завжди…

30
…Його довго не відпускали.
Оточивши, плескали по плечах, радіючи, мов діти, що
змогли дотягтися, доторкнутися. Пропонували залишитись на
«чарочку» з командним складом, простягали цигарки, хліб,
шматки загорнутого в полотнину сала, пропонували кисети з
тютюном.
Він посміхався, оточений шинелями, пробивався крізь
натовп до Кирила Стеценка, котрий махав йому з відстані —
«Я тут!».
І він відповідав жестом — «Зажди, брате…».
Він скучив за концертами, за публікою. Сміявся, жартував,
не відчуваючи ворожнечі до сірих шинелей. Всі тут стали
слухачами, шанувальниками, а, можливо, самі того не
усвідомлюючи — послідовниками, учнями. Адже не всім
дано не схибити, не спокуситися і не піти манівцями.
Можливо, він западе їм в душу єдиною нотою і, якщо вона
не проросте в них, то дасть паросток для нащадків.

В гримерці вклонився хору — доземно.

І знов потрапив в обійми, у вихор вдячності і захвату.
Стеценко терпляче чекав, доки вгамується цей шал.
А потім вони увійшли в вечірню заметіль, що огортала
містечко прозорою, рясно вишитою сріблом завісою і робила
його театральною декорацією, як у дитячій різдвяній виставі.
За синіми, помальованими білою графікою, вікнами
блимали вогники каганців.
Радість і смуток затопили душу.
 — Ти бачив, як вони слухали?! — спитав Микола. —
Можливо, не все ще втрачено…
— Так, це було неперевершено, — кивнув Кирило. —
Але… Вони тут за розпорядженням Леніна. Він підписав
декрет Раднаркому про початок «червоного терору» на
Поділлі. Це тепер така ідеологія. Сюди сунуть «залізні
дивізії» з Пітера і Москви. Знищують все українське. Йдуть
арешти. Розстрілюють навіть школярів! Нещодавно
заарештували юнацький аматорський театр, що поставив
Шевченківського «Назара Стодолю». Твій виступ був
останній. І… І, гадаю, небезпечний.
Леонтович зупинився.
Сніжинки осідали на віях, від чого очі світилися блакиттю,
немов на іконі.
В дитинстві це називалося — «ловити сніг очима».
Леонтович печально посміхнувся, промовив тихо:
— Тому я приїхав попрощатися. З тобою. З батьками. З
батьківщиною…
— І ти… — промовив Кирило.
— …і ти, Бруте? — всміхнувся Леонтович і швидко
додав: — Так. І я… Ми вирішили емігрувати. На захід.
Дякувати Богові, я не сам…
Він зніяковів на зацікавлений погляд друга.
— Пам’ятаєш ту дівчину, в 16-му на Михайлівській, в
костюмі Ангела?
— Таку забудеш! — відказав Кирило. — Справжнє
янголятко.
Ніжність від слів друга чиркнула по серцю.
— Тепер ми разом… — промовив стиха. — Клавдія не
проти, у неї своє життя. Доньки виросли. Пробачать. А там…
Кошиць давно кличе. Якось буде.
— А документи?! Тебе не випустять!
 — Все вже є. Паспорти. Квитки… — він все ще посміхався
замріяно, ловлячи сніг очима. — Щоправда, довелося все
розпродати, але я все дістав! Виявляється, що чиновники за
будь-якої влади не гребують хабарями. До того ж, мені обіцяв
допомогти один… Один знайомий. Власне, він влаштував цей
концерт.
— Цікава рокіровочка, — іронічно всміхнувся Кирило. —
А я давно їм не вірю.
Леонтович струсив сніг з його плеча, промовив впевнено:
— За кілька днів ми з Надею зустрічаємось на вокзалі в
Києві. Що може статися?
— Їдь негайно! Зараз!
— Ні. Поки маю ці дні, хочу походити тут старими
стежками. Заїхати до батька. Побачити дітей. Отакої, друже.
Тож побажай мені удачі…
— Це нерозумно, — наполягав Стеценко. — Дороги
небезпечні. Повно злодюжок, грабіжників…
Леонтович посміхнувся:
— А що з мене взяти. Хіба що цю діряву свитку!
Вони зупинились у суцільному білому мерехтінні, що
огортало їх щільним білим саваном.
Не змовляючись, обнялися.
Кілька секунд стояли мовчки, заметені снігом. Леонтович
пригадав, що майже так само стояв на Володимирській,
обіймаючи Кошиця.
— Час прощань настав, — промовив тихо.
І, дослухавшись до власних слів, додав речитативом:
— Час прощань настав. Сніг, мов саван став…
Ворухнув перстом у повітрі, ніби вже чув музику.
Зігрій нас, Господи, нерозумних.
Вкажи нам шлях у темряві.
Засвіти Різдвяну зірку в кінці тунелю.
 Ти можеш, Господи! Не відвертайся!
Поглянь на землю свою — вона лежить на
перехресті всіх шляхів, як ласий шматок
для зголоднілих варварів…
Дай їй сил і терпіння.
Покладаю душу свою на Твій олтар.
Покладаюсь на волю Твою.
Не відвертайся…
Стояли, заметені снігом, мов дві статуї, в суцільному
снігопаді, що срібним контуром окреслював чорні постаті.
Тінь за рогом схилилася над вогником сірника,
прикурюючи зі складених долонь.
Але вони того не помітили — надто урочистою була
хвилина.
Одному лишилося жити один день, іншому один рік…

31
…До Марківки йшов пішки.
Він звик ходити пішки — від села до села, взимку і влітку.
Поділля виходив уздовж і впоперек.
Так само йшов і зараз білими рівнинами, де між засипаних
снігом ланів ледь вимальовувалась стежка.
Міг іти по ній наосліп.
Повітря пахло розрізаним яблуком, випраними в ополонці
сорочками, виблискувало вологими соковитими іскрами,
майоріло, як завіса білих рушників на подвір’ї.
Перед очима поставали картинки-міражі, що ніби зійшли з
поштових листівок, які бачив у дитинстві: заможні дворища в
срібних снігових шатах, хатки, освітлені зсередини тьмяним
світлом, стайні, звідки визирають волоокі ягнята, Різдвяна
Зірка в руках дітлахів з рум’яними щоками, що заглядають у
вікно.
 У такі щедро засніжені дні хати були вкриті сніговими
шубами аж до дахів — та так, що двері не прочинити!
Доводилося гукати сусідів аби разом розчистити стежки від
хати до хати. А потім блукати по них, як по чарівному
лабіринту. І йому, малому, здавалося, що село проковтнув
великий казковий звір, а вони живуть у його череві — в
суцільній тиші.
А звір несе їх, усім селом, по світу і виплюне десь на
берегах Африки чи Індії. І вони побачать інших людей, інші
світи, що приходять у снах у Різдвяну ніч. А сніговий звір
розтане біля їхніх ніг аби стати синім-пресинім озером. І по
ньому знов можна буде мандрувати. А потім він, як у своєму
давньому сні, пірне в корені дерев, що оперізують небо, і
випірне у вищій стихії, у вічній гармонії. І побачить, як Бог,
сидячи на хмарині, грає на віолончелі…

…З кожним кроком, з кожною, вловленою очима,

сніжинкою, в ньому наростала музика. Він чув її виразно і
чітко.
Вона окрилювала, робила тіло невагомим. Давно не було з
ним такого дива! Можливо, ніколи. Він чув щось зовсім інше,
ніж до цього дня, втопленого в білі сутінки.
Легкість, летючість, нестримність…
Жодної трагічної ноти, як бувало раніше. Вони складалися
в слова, про які він завжди думав з трепетом, які складав у
різному порядку, намагаючись розгадати їх секрет.
І ось вони склалися в тій невимовній фразі, якої було
досить, аби зіграти те, що він відчував: «Чумацьким Шляхом»
«Господь» веде на «Небеса» крізь «Матерію» до «Дива».
Поки він ще тут, поки не замайоріли перед очима вогні
нових, незвіданих країв, треба встигнути записати цю летючу
мелодію.
 Це буде щось зовсім нове!
Не трагічне, а сповнене радості, життя, освячене
любов’ю…
Він прискорив крок і вдалині виникла та оаза, про яку він
мріяв — обриси засніжених хат, висвітлених зсередини
мерехтливим світлом.
Підійти б до вікна і примерзнути носом до скла, як у
дитинстві! Побачити молоду маму, що виймає з печі хліб, і
батька, що грає на віолончелі, зібравши довкіл себе
дітлашню.
Йшов порожніми вуличками, радіючи тиші і
первозданності снігу. В хатах готувалися до вечері, відбитки
слідів замітав сніг. Навіть пси не гавкали.
Оминув ратушу, яку марківчани прозивали «турецькою
фортецею», звичним жестом перехрестився на Свято-
Успенський собор, милуючись знайомими обрисами.
Поміщик Станіслав Перловський після купівлі Янушграду
(так називалася Марківка за володіння нею Януша
Четвертинського), його сини Антоній і Адольф прикрасили і
без того мальовничу місцину своїми архітектурними
спорудами і парками.
Дерев’яні хати, вкриті солом’яними стріхами, взимку
особливо гостро пахли лісом, адже навіть замки на дубових
дверях були дерев’яні.
Крізь солом’яні покрівлі курів дим (димоходів тут не
будували), здіймаючись у синє повітря й утворюючи над
дахами дивні візерунки.
Леонтович звільнив від снігу хвіртку і не втримався,
підійшов до вікна, вкритого інеєм, продмухав шпарку.
Зазирнув одним оком, стримуючи серцебиття.
Крізь товсте скло побачив ту картину, котра не раз
поставала в уяві.
 В кімнаті за накритим столом сиділа менша донька
Галинка, мати і старша сестра Лідія поралися біля печі і
столу, даючи останній лад перед вечерею.
Майнула тінь батька.
Він сів за стіл, обійнявши онуку за плечі. Все було так, як
він уявляв — затишно, родинно.
Не вистачало лише його стукоту у вікно.
Микола посміхнувся у передчутті радості і пошкрібся в
продмухану шпарку…

32
…опустив руки до ночв.
Мати стояла поза спиною з рушником.
— Який ти худий… — в голосі любов, замилування,
тривога. — Ти був у Клавдії? Вона до нас Галинку прислала.
Женічка тепер вже наречена. А як ти, синку?
— Все, все розповім, мамо, — відгукнувся він, із
задоволенням розтираючи промерзле тіло теплою водою.
Подала сорочку — одну з тих, що зберігала для свят, з
подільським орнаментом, який відрізнив би від будь-якого
іншого: вишитий зі споду вовняною чорною ниткою, а з
лицьової — червоною. Візерунок лише на комірі і манжетах,
ромбоподібний — «сліпа» поперечна низь, над якою мати
проводила довгі зимові вечори. «Хрестиком» не вишивала,
адже зберігала традиції своєї матері. Сорочка огорнула, як
пелюшка, дихнувши знайомим ароматом трав, якими була
дбайливо перекладена всі ці роки.
— Ти гарний, сину. Який же ти гарний, — видихнула,
милуючись, мати.
Галя вже нетерпляче стрибала під дверима, наспівуючи. В
глибині кімнати кашлянув батько. Він раптом подумав, що
йому ніяково виходити до рідних, яких має залишити. Ступив
до кімнати, немов у воду, зробивши глибокий вдих.
Перехрестився на ікону, сів до столу.
Всі склали руки до молитви.
Тихо потріскував каганець, вигинаючись запитально. Все
було, як завжди. І від того ще більше занило, защеміло в
серці. Вогонь у печі, аромат страв і трав, очі Божої Матері, що
дивилася з покуття, затишок, спасіння, хвилі любові…
Як сказати їм про від’їзд?
— Отче наш…
Тихо зашепотів слова молитви разом з усіма. Але замовкли
на півслові — в двері постукали.
Перезирнулись. Стукіт посеред вечері, коли всі місцеві
сидять по домівках, міг означати, що завгодно.
— Будь-які гості о цій порі — бажані гості, — промовив
батько і кивнув Галинці.
Та кинулась відчиняти.
За мить в її супроводі до кімнати зайшли дві засніжені
постаті, внесли з собою клуби зимової пари. Чоловік у
шкіряному пальті зняв кашкет. Леонтович здивовано скинув
брови, впізнаючи і його білявого супутника.
— Як ви тут?
Рябков шанобливо віддав пальто в руки Галинки, з
приязню відгукнувся до Леонтовича.
— Миколо Дмитровичу? Радий бачити.
Козирнув присутнім:
— Вибачаюсь, шановні… — і знов обернувся до
композитора: — От же ж не думав, не гадав! Я тут, Миколо
Дмитровичу, проїздом — у справах. Кажуть, що орудує тут
банда грабіжників. Маю важливе завдання з ліквідації. Але
ж… — він пересмикнув плечима, — холодно у ваших краях!
Вирішив зазирнути на вогник до добрих людей.
 Він розтер руки, оглянув накритий стіл з квартою горілки,
посміхнувся весело.
— Не проженете? Двадцять верст снігами…
— Звісно, звісно! Проходьте, — сказав Микола, киваючи
рідним, мовляв, не хвилюйтесь, це давній знайомий.
Мати заметушилася, поставила на стіл дві тарілки і чарки.
— Проходьте, люди добрі! — кивнув на лаву батько. — Ви
саме вчасно, до вечері.
Денщик сором’язливо тупцював на місці. З його чобіт в
полотняну доріжку всотувалась вода.
— Сідайте, сідайте, — заспокоїв його Микола. — Всім
місця вистачить.
Він боязко глянув на хазяїна. Той кивнув.
Всілися до столу.
Знову склали руки — «Отче наш…».
Леонтович з тривогою поглянув на Рябкова. Той не
молився, але дивився поблажливо.
— Амінь. Христос народився! — закінчив молитву батько.
— Славімо його! — відгукнулися луною присутні.
Навіть білявий парубок шепотнув різдвяне привітання.
Батько посміхнувся до гостя:
— Свята молитва ще нікому не завадила… Прошу
пригощатися.
Всі зарухались. Рябков взяв до рук кварту, по-хазяйськи
розлив по чарках горілку. Заговорив доброзичливо.
— А я, шановний отче, в бога не вірую. Мій бог — партія,
а дух не святий, а революційний! Вже вибачайте…
— Що ж, у кожного своя віра, — спокійно відказав
батько. — За вірою і воздається. А Різдвяні свята
відзначати — і для вас не гріх.
Рябков здійняв свою чарку, підморгнув Лідії.
 — Не хочу вас засмучувати, пане отче, але скоро цього
свята не буде. Нове життя вимагає нових свят.
— Так Ісус же Христос народився взимку! — вигукнула
Галинка.
— А у сусідки нашої, тітки Марії, народився Василько.
Теж взимку, — боязко увірвала її Лідія. — От за його здоров’я
і вип’ємо!
Зарухались, засміялись, цокнулись чарками.
В хаті стало тепло, задушно від цигарок Рябкова. Він курив
одну за одною, винувато поглядаючи на панотця. Той
поблажливо посміхався: друзі сина — його друзі.
Навіть такі, з нових, невіруючих.
— …влада радянська — за справедливість! — між тим
говорив Рябков. — Хіба справедливість була? Бідні на багатих
спину гнули. І ви, як представники селянства, маєте це
розуміти краще за інших!
— Справедливість?.. — в задумі промовив батько. — А
хіба криниця з одного джерела б’є солодким і гірким? А чи
родить смоковниця виноград?
— Ви про перегини в політиці? — знизав плечима
Рябков. — Так з цим боротьба ведеться. Така лінія партії.
— Я про цю лінію нічого не знаю, даруйте… — лагідно
відказав батько. — А плід праведності сіється в мирі тим, хто
мир чинить…
— Це з послання Якова… — підказав Рябкову Леонтович.
Той похмуро зиркнув на ікону.
— А-а… Читав і я колись Біблію. Багато там є
корисного — «не вбий, не вкради»…
Додав стиха:
— Не забажай жінки ближнього свого…
Взявся за кварту, але зважаючи на відмовні кивки батька,
налив лише собі і Миколі.
 — Певно, пора вкладатися, — промовив той. — Час пізній.
Мабуть, розмови сьогодні не вийде, подумав, ставлячи
чарку на стіл.
Нині, у присутності червоного комісара, вона ні до чого.
Завтра.
— Що ж, коли ваша ласка, пішли на відпочинок, — кивнув
Рябков.
— Галинку я до себе поклала, — заметушилася Лідія. — А
вам, шановний гостю, постелю сіна на підлозі. Іншого місця
немає…
Леонтович обійняв сестру, посміхнувся:
— Дякую, люба. Але дорогий гість буде спати на моєму
ліжку. А на сіні я із задоволенням посплю! — засміявся
весело: — Давно я на сіні не спав!
Рябков вдячно засміявся у відповідь.
— Дякую, пане професоре. А я мрію про чисту постіль!
Таке життя… Завтра вранці знову в дорогу. А що там чекає…
Може, смерть.
Отець Дмитро уважно поглянув на військового. Зняв з
ікони хрестик на ланцюжку.
— Служба у вас, дійсно, небезпечна. Ось візьміть на
пам’ять.
— Навіщо? Я атеїст... — буркнув той і додав з
неприхованою гордістю: — Я математик.
— Математик? — лукаво поглянув отець Дмитро. — А чи
ви поважаєте думку вашого колеги Блеза Паскаля?
Рябков зупинився, здивований таким поворотом у бесіді.
— Паскаля? Безумовно, він великий вчений…
— Ну, то Паскаль математично довів, що коли ви вірите в
існування Бога, то програєте небагато, якщо його нема. А от
коли не вірите, а Бог є — то втрачаєте все.
 Леонтович поплескав Рябкова по плечі, той зайшовся
сміхом, махнув рукою:
— Великому математикові важко не довіритись. Як і вам,
шановний. Проте, ви мене не переконали. Хрест не рятує від
кулі. Надто малий.
Рука з хрестиком зависла в повітрі.
— А можна… мені ? — вперше подав голос білявий
ординарець.
— Від подарунка, дійсно, нечемно відмовлятися, —
посміхнувся Рябков і кивнув в бік свого супутника. — Якщо
хоче, віддайте йому. Він безпартійний.
Обличчя юнака просяяло. Він шанобливо схилив голову
перед панотцем.
Священик надів на його шию хрестик.
— Дякую, отче!
— Бережи тебе Бог, хлопчику… — перехрестив того отець
Дмитро.
Микола, тримаючи Рябкова за плечі, повів його до кімнати.
Вечеря закінчилася.

33
…Білявий юнак, денщик, ліг під порогом.
Перетягнув перину з соломи аж під самі двері, накрився
своїм кожухом, лишивши на поталу протягу, що гуляв
підлогою, нашорошені в бік спальні вуха.
Не спав, дослухаючись до розмови, мов сторожовий пес,
аби не пропустити жодного тихого слова, яке чув з-за дверей.
Адже вони не спали! Говорили аж доки небо за вікном почало
сіріти, а зірки — бліднути. Ординарець лежав під порогом і
думав, чий він пес? Якого хазяїна? Молився і слухав.
Слухав і молився.
 І відчував себе мізерним, нікчемним. Безталанним.
Загубленим і розгубленим.
Він відчайдушно хотів бути там, за дверима, де ті двоє
вели розмову. Він хотів стояти між ними, розкинувши руки,
немов Варавва на хресті.
А вони говорили. До ранку.
…А потім пролунав постріл.
І він звівся на ноги і одразу ж впав, адже вони не гнулися і
були немов дерев’яні. Впав і помітив, що з сусідньої кімнати
на різкий звук вискочили батько і мати композитора.
Заверещала Лідія, притискаючи до себе Галинку.
Рябков визирнув з-за дверей, копнув денщика ногою,
наказав заштовхати всіх назад.
Від удару той отямився, став по-собачому навкарачки,
глянув благальним поглядом знизу вверх:
— Тільки не вбивайте…
Рябков блимнув на нього запаленими від безсоння очима,
просичав:
— Жалієш-ш-ш-ш контру?
Він сам заштовхав переляканих батьків до кімнати,
встромив ніжку табуретки в металеву ручку дверей. І кинувся
назад. Вивертав шухляди, розкидав речі, щось запихав до
кишень, щось залишав на видноті.
Вискочив, обтираючи закривавлені підошви об солому.
Наказав:
— Хутко з хати!
Глянув на двері, в які калатали господарі.
Рука смикнулася до кобури.
— Не вбивайте… — знову шелеснув денщик.
Рябков лиховісно посміхнувся, але послухався, кинувся до
виходу, на ходу застібуючи шкірянку.
Добігли до стайні, до нерозпряженого з вечора візка.
 — Жени!
Денщик хльоснув коня. Той незадоволено скосив око,
важко зарухався, відриваючи морду від ясел.
— Давай, давай! — командував Рябков.
Візок, долаючи кучугури, швидко викотився з подвір’я.
Денщик озирнувся — хата у світанковому серпанку
здавалася мертвою.
Не зважаючи на сніги, кінь, що застоявся, виніс за село за
лічені хвилини. Мчав оскаженіло. Денщик навіть не одразу
почув окрик хазяїна.
— Зупини!
Нахльостував коня, мов навіжений.
— Зупини, кажу!!
Денщик натягнув віжки.
Схарапуджена тварина смикнулась, ледь не завалившись
набік.
Колеса, з’їхавши зі стежини, вгрузли в сніг.
Рябков обережно розстібнув кобуру, позираючи на
згорблену спину білявого денщика...

34
...Увечері 27-го січня 1921 року з потягу на Київському
вокзалі зійшов чоловік у шкіряному пальті.
З вокзалу він подався на Ніколаєвську до напівпідвального
приміщення, над кривими сходинками якого висіла така ж
крива вивіска «Годинники. Лагоджу. Купую. Швидко. Якісно.
Недорого».
Годинникар, такий собі Копилов, був людиною без віку.
Час оминув його, роблячи безсмертним і корисним будь-
кому, в будь-які часи. З «царської охоронки» він перейшов до
чекістської і жив завдяки тому, що знав потреби і старих, і
нових хазяїв. Рябков часто посилав свого вірного служку до
цього штукаря за порцією «порошку» або за підробкою якого-
небудь паперу чи навіть за пляшкою самогону.
Копилов міг дістати все, сфальсифікувати будь-що, навіть
царський підпис.
Зовні він виглядав благосним стариганем у зашмульганому
старомодному сурдуті і чоботях на босу ногу. Приймаючи
відвідувачів, він показово трусив головою, човгав ногами,
притримуючись руками за стіни.
Проте погляд — застиглий і круглий, як у лемура, не
в’язався з привітною усмішкою і показовою безпорадністю
злиденного і немічного стариганя. Виконуючи накази і
забаганки свого куратора, він завжди залишав цього білявого
дурня за дверима.
Але сьогодні той прийшов не за дозою чи самогоном.
І за дверима не лишився — впевнено зайшов до майстерні і
виклав на захаращений стіл паспорт.
— Ось тут, — вказав на цифру в документі, — треба
виправити дату. А тут… — тицьнув пальцем на фото, —
замінити на це…
Дістав з кишені фотокартку, зроблену для якогось
«профкому».
Копилов втупився в юнака застиглими зіницями, але той не
зніяковів, як це бувало завжди.
— І, гляди мені, — промовив суворо, — аби печатка
співпала!
Старигань постукав довгими нігтями по паспорту.
— Я, звісно, шановний, не питаю навіщо вам це потрібно,
але мушу, з вашого дозволу, зауважити, що ви надто молодо
виглядаєте для дати народження цього… — він скосив одне
око на світлину, — …високоповажного пана. Що ви
конкретно хочете?
 Юнак вказав на дату, позначену в паспорті — «1877» і
промовив чітко, як би це зробив сам Рябков:
— Ось тут переробіть сімку на дев’ятку!
Годинникар посміхнувся іронічно.
— Це розпорядження вашого патрона, юначе, чи секретне
завдання партії?
— Даремно іронізуєте, Копилов. Ви служите не перший
рік. Обійдемося без зайвих запитань.
— ...і кожен такий рік зараховую за два, — з натяком сказав
старигань.
Денщик витяг з кишені гроші, кинув на стіл.
Старий незадоволено покрутив головою, не торкаючись
асигнацій.
— Решту завтра заплатить товариш Рябков, — додав юнак.
Копилов із сумнівом похитав головою:
— Завтра і зроблю.
— Сьогодні. Зараз. Негайно!
Копилов знизав плечима, вирішуючи, чи варто слухатися
молодого нахабу.
Нині ось такі молокососи досить швидко роблять кар’єру і
хто знає, ким він буде завтра, якщо вже сьогодні вбрався в
комісарське шкіряне пальто.
Копилов пожував губами, затрусив головою, зрештою,
кивнув:
— Почекайте в коридорі. Хвилин м-м-м… двадцять.
— Десять!
Щось було в його голосі...
Щось таке, від чого годинникар слухняно схилився над
документом.
Почав пінцетом відклеювати фотокартку.
Менше ніж за десять хвилин наполегливої праці, яку він
проробив зі скельцем на правому оці, як і годиться вправному
майстру, на столі лежав новий документ.
Під чорнильним підписом — «Микола Дмитрович
Леонтович», мов рідна, один в один, лягла нова світлина.
— Прошу! — Копилов простягнув документ юнакові і
одразу відсмикнув руку: — Віддам хазяїну, якщо буде
розпорядження. Не все так просто, мій хлопчику.
Він покрутив паспортом в повітрі над головою, як це
роблять, дражнячи пса шматком ковбаси і лукаво похитав
головою.
Денщик розгубився, зробив кумедний жест, намагаючись
упіймати руку старого. Але той спритно відступив,
намацуючи у відкритій шухлядці столу револьвер.
— Підробка такого документа недешево коштує, — сказав,
обережно обхоплюючи пальцями руків’я револьвера. —
Товариш Рябков має це знати. Нехай прийде сам.
Юнак поглянув на нього з відчаєм.
Копилов міг заприсягнутися, що в його очах майнув саме
відчай. Але то була мить, після якої відвідувач зробив
короткий рух, сенс якого Копилов, служитель двох охоронок,
збагнув надто пізно.
Пролунав постріл.
Годинникар, випустивши з рук зброю, впав обличчям на
стіл, розпускаючи криваву пляму по відклеєній світлині
композитора.

35
Nursing home, США.
Грудень 1997.

… — Я постукав у двері і одразу ж рвучко відчинив —

вони були незамкнені, як у людини, котра чекає.
У напівтемряві майже порожньої кімнати побачив зібрану
валізу.
 На валізі сидів кіт. Моцарт.
Тендітна сполохана тінь одразу ж метнулася до мене — і
сахнулася, відступивши:
— Ви — навіщо?... Що вам тут треба?!
Смуток розкручувався в мені, мов чорна карусель.
Вони могли б бути щасливі, пити разом каву деінде на
узбережжі Адріатики, сміятися, бачити в небі ластівок
навесні і сніжинки — взимку, зустрічати вечірні серпанки на
балконі закордонних міст…
Він міг би писати музику, торкатися її чола і волосся…
Стоячи перед нею, я зрозумів Рябкова.
І Леонтовича...
Ця жінка поглинала, розчиняла в собі. Вона була, мов
хвиля. І не тільки через незвичайний, ультрамариновий колір
очей — в ній вчувався поклик Сирен, цих міфічних створінь,
що топили човни і змушували матросів безоглядно стрибати
за борт.
Тепер мені треба було вберегти цей скарб — ось цей, що
стояв переді мною в синіх сутінках обідраної кімнати.
Всі інші скарби він вже склав собі на небі…
— Я вас упізнала… — промовила з тривогою. — Ви від
Рябкова? Де Микола?!! Він заарештований?
Вона підступила до мене майже впритул.
Я стояв, засліплений її красою.
— Де він? Не мовчіть!!
І, не дочекавшись відповіді, відсахнулась:
— Він… мертвий?!!!
Вона вимовила це першою.
Мені лишалося підтвердити.
Я кивнув.
Надія осіла на стілець і згасла, ніби я дмухнув на свічку.
Дрібно затрусила головою — ні, ні, ні…
 Кіт скочив їй на руки, але вона скинула його і він,
вочевидь, шукаючи порятунку, нахабно закрутився у мене під
ногами.
Несподівано я подумав, що ЙОГО руки торкалися і цього
живого тепла.
— Я намагався… — пробурмотів я, — але не зміг...
Вона дивилася на мене з презирством.
— Ви брешете! Ви все брешете!
Я не знав, як вгамувати її крик, промовив тихо:
— Миколи Дмитровича немає…
Вона накинулася на мене.
Я бачив, що вона б’є мене в груди, ляскає по щоках, але не
відчував жодного болю, ніби зі мною боровся привид. Стояв
перед нею, мов кам’яний, покірно приймаючи удари.
— Ви брешете! Я вам не вірю!
Я чекав поки зійде перша хвиля відчаю.
— Миколи Дмитровича немає. Але ви мусите жити. Я хочу
врятувати вас.
І дістав з кишені паспорти.
— Це ваші еміграційні документи.
Вона завмерла, поглянула на паспорти і квитки, ніби вони
були підтвердженням того, що я помиляюсь.
Я заговорив впевненіше:
— Пані Надіє, у вас тепер один вихід: виїхати звідси, як і
планували. Я буду охороняти вас. Буду поруч аж доки ми не
перетнемо кордон. Поки триватимуть похоронні і слідчі дії,
ви… ми встигнемо виїхати…
Вона дивилася на мене в повній прострації.
— Ви почнете нове життя, — продовжував умовляти я. —
А я служитиму вам, як служив би йому. Повірте…
Вона дивилася крізь мене.
 Витерла очі кінцем плетеного шалика, обмотала його круг
шиї.
Виструнчилась гордовито, поглянула так, що я завмер на
півслові і… посміхнулась.
Так, вона посміхнулась.
Але що то була за посмішка!
Вона остаточно знищила мене, дала зрозуміти, що я був і
залишусь порожнечею.
Я розгублено стежив, як вона мовчки накинула пальто,
підхопила валізу, низько схиливши голову, пішла до дверей.
— Пані Надіє, ви куди?!!
Обернулась з порогу:
— До Тульчина! Я мушу його бачити…
— Благаю, зупиніться! Ваш квиток! Ваш паспорт! Я
відвезу вас, куди скажете! — я майже кричав, розмахуючи
документами. — Він би хотів того!
Вона озирнулася з тією самою застигло-хворобливою
посмішкою:
— Ви вбили його. Ви! Тепер мені байдуже. А ви будьте
прокляті, лакей!
Рвучко відчинила двері.
Вийшла.
Я опустився на стілець.
Він, певно, сидів на ньому — ось так, як нині сидів я…
І він мав таку жінку…
І він вже ніколи не розгладить своїми вустами зморшку між
її брів.
***
— Чи здатні ви слухати далі, панотче?
Отець Михайло кивнув:
— Я слухаю вас, сину…
ЧАСТИНА ДРУГА
«Жодний хор не дав нам нічого подібного. З перших
акордів губишся і не знаєш, де ти. Здається, що ти в
священнім храмі, де відбувається чудовий ритуал…».
(Музичний критик Я. Кріжчка, Чехія, 1919 р.)

«Наче сама природа, сам талант, сама геніальність народу

втілилися в тому хорі, настільки природне, щире, правдиве і,
разом з тим, високе й оригінальне є його уміння».
(Професор Чеського університету, доктор Неєдлі, 1919 р.)

«Я на старості літ побував у раю…».

(Професор Паризької консерваторії Вонкен, Франція)

«Визнаю своє безсилля висловити ті почуття, що я

пережив під час цих двох концертів, які були для мене
годинами найчистішої насолоди. З перших акордів губишся і
не знаєш де ти, забуваєш мізерний зал і уявляєш собі, що ти у
якомусь храмі, де відбувається священний ритуал вічної
Краси».
(Жорж П’єрфіт. «Depeshe», 21 листопада 1919 року, Тулуза,
Франція).

«Ми ледве знаємо цей народ. Навіть сотня з тисяч слухачів

не змогли б дати правдивої інформації про Україну. Але є
група українців, які зі співами подорожують світом… Це
подібне до хрестового походу. Немає промов, не роздають
брошурок і мап, тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні
брошури, ні мапи, ні промови, те можуть зробити і роблять ці
пісні».
(«De Hazet», 1920 р. Франція)
 «Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того,
щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують
існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові,
що ця нація має незрівнянно могутню і музичну душу».
(Проф. Сорбонни К. Сеньобоса, Франція, 1920 р).

«Український хор закінчив у нас гастролі зі справжнім

апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, але й
переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію,
пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо
підтверджує високу культуру нації. Він довів більше —
незвичайну досконалість співу».
(«Lavehir» , 25 січня, 1921 р. Франція).
 1
…Це був тріумф.
Чехія, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Велика
Британія, Німеччина, Франція…
Гастролі капели Кошиця в пресі називали не інакше, як
«переможною ходою», «казковим успіхом», «зачаруванням
усієї Європи».
Цитували Цезаря — «Прийшов, побачив, переміг!».
Ідею Голови Директорії Симона Петлюри називали
геніальною: хор Кошиця завоював Європу без жодного
пострілу. Жінки ламали парасолі, в екстазі трощачи їх об
естраду, після кожного виступу авто Кошиця потопало в
квітах — та так, що тріумфатору доводилося поступатися
місцем численним вінкам і букетам, ставити на них ноги і
задихатися в пахощах. Не викидати ж, адже публіка бігла за
машиною до самого готелю.
Звідусіль лунало: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine!».

…І плакало серце моє над розбитими надіями,

адже з усіх боків рвали на шматки землю мою,
і тулилася вона до благополучної Європи,
ставши на перешкоді «червоній чумі».
І таки не пустила її туди,
зробивши заплаву з власної крові…
Просила допомоги у шляхетного
сусіда, кричала на увесь світ —
але тонули ті слова в облудній лавині, що котилася від
новоутвореної імперії.
І кидали її лукаві союзники,
як кидає наречену москаль,
йдучи до язикатої заможної молодиці…
 Він бачив перед собою задоволену публіку, але думками
линув далеко.
Саме через цю славу, котра стояла в ньому, немов кілок,
стирчала в серці, мов голка. Він і його капела відкривали
світові нову державу — а держави вже не було…
Покинула Кам’янець-Подільський остання когорта її
керманичів, не витримавши натиску більшовиків, пішла по
світах, лишилася в піснях і, можливо, легендах, для далеких
прийдешніх поколінь.
Уявляв, з яким серцем покидали воїни свою останню
барикаду.
А чи буде вороття?
«…ви б знали, друже, скільки трагічних моментів
прийшлося нам пережити через те цілковите опущення нас!
Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І
тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі
з більшовиками. Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві
жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії
війни! Три четвертини наших воїнів без чобіт і одежі. Однак
дух їх не погас! Ми не маємо ліків; тиф десяткує ряди нашої
армії, багато поранених вмирає, бо не маємо медикаментів. А
антантські держави, які проголошують високі принципи,
забороняють Червоному Хрестові прибути до нас!»… Не міг
знати про цей гіркий лист Симона Петлюри до французького
публіциста Жана Пеліссьє, але відчував те саме: покинутість.
Обережна Європа, вітаючи і засипаючи квітами кожен
їхній виступ, не спішила підтримати нову республіку, що
задихалася у попелі і крові.
Лишалося бути «державою в собі», нести по світу
пелюстки народних пісень, цю химерну дипломатію, котра
спонукала публіку кричати «Viva, Ukraine!».
Знав те, що і для нього вороття не буде.
 Попри тріумф.
Попри квіти, якими в кожному місті засипали сцену вдячні
глядачі.
Попри готельні номери, обставлені так, що молоді хористи
губилися в позолоті краників і гачечків, навішаних у
вбиральнях, вже не кажучи про увагу покоївок і аромат
вранішньої кави, завезеної на срібній таці.
З усіх боків лунали до нього найсолодші слова. Називали
його «великим чарівником української пісні», «казковим
талантом», «співцем України», «світової слави диригентом».
Дивувались, відкриваючи для себе «нову» частину світу,
його батьківщину.
А повертатися не було куди!
Не раз згадував він останню розмову з другом
Леонтовичем, жахаючись тому, що чекає на цього
дивакуватого відлюдника і радіючи, що ім’я його подорожує
разом із музикою.
Писав листи — і не отримував відповіді.
Це також пригнічувало, не давало спокою.
Якби ж можна було витягти його сюди! В цей квітково-
кавовий аромат французької столиці.
У ці хвилі слави, що несуть по світу його «Щедрик» і
змушують звиклу до різних див публіку посміхатись і
плакати.
Як диригент він робив диво, створюючи досконалі музичні
ефекти, маніпулюючи лише голосами — та так, що музичні
критики прискіпливо оглядали хористів, шукаючи серед рядів
прихований генератор посилення звуку і готові були платити
за такий винахід шалені гроші. А гроші дійсно були потрібні,
адже термін турне закінчувався, далі була невідомість...
 Ще на початку турне, передбачаючи найгірший розвиток
подій, він намагався достукатись до української діаспори в
Америці й Канаді — там вона була найбільшою,
найпотужнішою. Надсилав листи в редакції американських
газет з надією, що прочитають його «заморські» браття:
«Українська республіканська капела у складі 80 чоловік
звертається до всіх українських організацій з гарячим
проханням допомогти Капелі дістатися до Америки і
українською піснею високо підняти прапор Української
культури і право на вільне життя».
Відповіді не було.
Лист з Вашингтона від голови дипломатичної місії УНР з
повідомленням, що українське представництво в США готове
фінансувати виступи капели загубився. Але він про те не знав
і відчуття покинутості ширилось, перетікало у відчай.
У лавах хористів наростало непорозуміння, хтось марив
поверненням до власних домівок, ностальгував, сподівався на
те, що влада прийме їх «на ура», як приймає світ. Деяким вже
кортіло облаштувати своє життя тут, в Європі.
Кошиць перебував у розгубленості аж доки не виник на
небосхилі цей американець, Макс Рабінов.

Відомий фінансист і імпресаріо прибув до Парижа,

користуючись чутками про «геніальний хор». Чутки, на його
погляд, були значно перебільшені — треба було перевірити
все на власні очі, точніше — вуха. Першого ж вечора він
забронював собі квиток в першому ряду на всі концерти
капели Кошиця.
Власне, такого стріляного горобця, як цей американський
фінансист годі було шукати серед інших імпресаріо. Містер
Рабінов, як досвідчений логістик світової концертної
діяльності, вивів у світ божий Чикагський філармонічний
оркестр, здійняв до висот мексиканську Національну Оперу,
забезпечив визнання за кордоном російському балету та
Імператорському оркестру балалаєчників.
На перший виступ він прийшов, сподіваючись, що в
антракті зможе випити келих-другий доброго паризького
шампанського в колі музичних критиків і репортерів.
Але після першого ж виконання збагнув, що такого
безтурботного антракту не передбачається! Просидів,
прикутий до крісла в нетерплячому очікуванні на
продовження концерту. Сидів приголомшений, перебираючи в
пам’яті всі можливі і неможливі хорові ансамблі.
Те, що він почув, не вкладалося ні в які рамки!
Вісімдесят голосів лунали, як орган, збурювали емоції, від
яких мурашки бігали навіть попід шкірою голови і повергали
бувалих музичних гурманів в первинний захват.
«Це фурор… Фурор… Неймовірно…», — шепотів Рабінов
в очікуванні на друге відділення, відмовляючись від
пропозицій колег вийти з зали пропустити чарку-другу.
Коли тремтіння вляглося, а голова стала на місце, в ньому
заговорив фінансист, а згодом — політик.
Як економічний радник, Рабінов брав участь у Паризькій
мирній конференції і чудово знав про створення і розпад УНР.
Як противник більшовизму, не виявляв особливої поваги до
нового устрою цієї частини суходолу. Як імпресаріо, високо
оцінив далекоглядну ідею Петлюри в пропаганді української
незалежності шляхом такого культурного десанту в Європу,
яким виявився хор Олександра Кошиця.
А отже, сидячи в першому ряду, і ледве відійшовши від
загального культурного шоку, він бачив у перспективі
потужний фінансово-політичний ресурс, підсилений
неймовірним талантом капели і самого диригента. На цей
важіль варто було натиснути, аби капела стала проектом, в
тому числі і дипломатичним.
В тому, що хор підкорить американську публіку, він не
сумнівався. В тому, що проект буде прибутковим — також.
Треба було переконати в цьому пана Кошиця.
З цим і постукав у двері готельного номера наступного ж
ранку після концерту.
До номера його впустила молода жінка, вочевидь,
дружина. Рабінов зауважив, що бачив її в першому ряду
капели, отже, вона ще й хористка.
Відрекомендувався. Поцілував руку, помітивши ніяковість
в її очах. Тетяна, так назвалася жінка, попросила його
почекати, вийшла до спальні.
Рабінов одразу ж задихнувся від кількості квітів, що стояли
скрізь, де можна було прилаштувати вази і вазони. З багатьох
букетів стирчали ще не розпечатані візитівки.
Хтозна, скільки в них конкурентних пропозицій!
А отже, діяти треба негайно.
Щойно Кошиць, одягнений в халат з атласними вилогами,
вийшов до гостя, як Рабінов увімкнув всю свою чарівливість,
на яку лише був здатний, пішов назустріч, розкривши руки
для обіймів:
— Містере Кошиць! Дозвольте відрекомендуватися —
Макс Рабінов. Я імпресаріо. З Америки. Приїхав на виступ
вашої капели за рекомендацією своїх французьких колег.
Мушу зізнатися, ваша капела перевершила всі мої сподівання.
Те, що ви робите — надзвичайно!
Кошиць стримано потис простягнуту руку:
— Чим можу…
Рабінов зрозумів, що від компліментів треба одразу
переходити до справи.
 — Я маю до вас серйозну пропозицію. Дуже серйозну. Але
спочатку хочу запитати, які ваші подальші плани?
Кошиць розгублено знизав плечима.
— Маємо ще кілька виступів. І кілька запрошень.
Замислився. Продовжив швидко:
— А відверто кажучи — не знаю. Ми б воліли повернутися
на батьківщину. Люди втомились від переїздів. У багатьох в
Україні залишилися родичі і…
— На батьківщину? Я вірно почув? — здивовано
перепитав Рабінов і одразу ж впевнено сказав: — Це —
самогубство!
І, ясна річ, втрапив у больову точку, адже Кошиць нервово
зіщулився.
— Повертатися до більшовицької Росії вам немає ніякого
сенсу, — провадив Рабінов. — Ті, кому вдалося емігрувати,
розповідають про масові розстріли інтелігенції і червоний
терор. Ваша батьківщина окупована більшовиками. Ваш уряд
за кордоном.
— Знаю, — похмуро відказав Кошиць. — Але ж ми не
можемо поневірятися по світах вічно.
— Ще й як можете! — посміхнувся Рабінов. — Ваші
хороспіви підкорили Європу.
— Можливо, проте…
Рабінов лукаво увірвав його:
— А я пропоную підкорити ще й обидві Америки! Я
готовий взятися за організацію ваших гастролей у США за
найвигіднішими для вас умовами! Америка — велика країна,
в ній уміють цінувати мистецтво. І... свободу.
Кошиць з сумнівом поглянув на відвідувача, хитнув
головою.
— Мені треба порадитися з капелою…
І одразу з гіркотою увірвав себе сам:
 — Хоча, що тут радитись?! Я не можу підставляти своїх
хористів під більшовицькі кулі…
— Дозвольте вважати це згодою? — вкрадливо запитав
Рабінов.
Кошиць мовчки розставив на столі кришталеві чарки,
відкоркував пляшку шампанського.
Налив, знову з сумом кивнув:
— Гадаю, іншого виходу у нас немає…
Рабінов радісно поплескав Кошиця по плечі.
— Повірте, ви не пошкодуєте! Я організую вам кращі зали!
Карнегі холл! Метрополітен! Обіцяю: публіка буде в захваті!
Всі витрати я беру на себе. Готелі, харчування, переїзди. Все,
що завгодно. Укладемо вигідний для вас контракт. Я готовий
зробити це хоч зараз.
Вони почаркувались.
— Присягаюсь, я ще ніколи не чув такого звучання! —
казав Рабінов. — А це ваше новаторство у використанні
генератора басового звуку! Це нове слово не тільки в музиці
але й в техніці! Зізнайтесь, де ви його ховаєте?
— Перепрошую, кого? — розсіяно перепитав Кошиць.
— Ну, цю машинку, що видає басовий звук, — пояснив
Рабінов. — Генератор! Він стоїть на сцені чи за лаштунками?
— Вибачте, не зрозумів, про що ви?..
— Про ваш генератор басового звуку! Я гадаю, що за цей
винахід вам зможуть добре заплатити.
Кошиць перезирнувся з дружиною.
Обоє засміялися.
Кошиць — до сліз, тримаючись за груди.
Рабінов спантеличено дивився на нього аж доки диригент
не заспокоївся і не зробив ще дивніший жест — застукав
кулаком у стіну сусіднього номера:
— Іване!!! Йванку!!! Ану, ходи до мене!!
 За хвилину до номера зазирнув кремезний юнак, поспіхом
застібаючи на дужих грудях сорочку.
— Що сталося, Олександре Антоновичу?
Кошиць хитро підморгнув американцю і звернувся до
хориста:
— Ану, Іванку, покажи, де в тебе — «генератор»?
Той з подивом зиркнув на керівника:
— Що? Який генератор?
— Дістань-но нам, брате, нафту! — вимовив Кошиць,
лукаво позираючи на хориста.
Іван знизав плечима:
— А-а… Так би одразу і казали.
Посміхнувся, розправив плечі і видав «нафту» —
бездоганно чистий низький потужний басовий звук.
На підносі зрезонували келихи — дзенькнули, погрожуючи
розколотися.
У двері зазирнула стривожена покоївка, за нею стовбичили
постояльці.
Рабінов завмер з відкритим ротом. Густий насичений бас
оповив стіни, забринів у важкому кришталі люстри. На
підвіконні завібрував вазон…
— Дякую, досить, — кивнув Кошиць.
На голос до номера зійшлися інші хористи.
Дивилися здивовано на керівника і його гостя, що шалено,
без упину, плескав у долоні.
Кошиць огледів своє музичне військо.
Опустив очі.
Промовив тихо:
— Ми їдемо до Америки.

2
 …Березневим ранком 1922 року з густого вранішнього
туману виринув і повільно попрямував до причалу Бедлоу
«летючий голландець» — багатопалубний пароплав, ущерть
заповнений людьми.
Пасажири, збившись на палубі в зграю, благоговійно
дивилися, як вгорі, понад низькими свинцевими хмарами
вимальовується рука з факелом. А вже потім, оповита
туманом, виникає і вся велична постать — Статуя Свободи.
Представники першого класу спускалися по сходах. А
попереду всіх — дивна процесія на чолі із кремезним вусатим
красенем в добротному пальті і фетровому капелюсі. Капела
Олександра Кошиця на чолі із самим диригентом!
Їх зустрічали з оркестром. Проте, їм було не до музики.
Пароплав «Коронія» ледь не наразився на айсберг.
До того ж, вісімдесят гарно вбраних у вишиті сорочки
чоловіків і жінок, що спускалися сходами, могли б і самі
видати такий спів, що перед ними замовк би й найгучніший
військовий оркестр! Довкола цієї досить дивної процесії
метушився високий чоловік в капелюсі-«котєлку», ходою і
поведінкою схожий на Чарлі Чапліна.
Зіскочивши на землю, він почав керувати натовпом
репортерів, котрі були заздалегідь попереджені про прибуття
«екзотичного хору» з іншого краю світу.
Репортери клацали фотоапаратами, накручували ручки
кінокамер, фіксуючи поки що незрозумілий для них візит
нових підопічних відомого імпресаріо містера Рабінова.
Попереду групи йшов кремезний чоловік з вусами урозліт,
у високій каракулевій папасі і добротному вовняному пальті,
з-під коміра якого визирала біла сорочка і шовкова, скроєна за
останньою паризькою модою, краватка.
— Це ваш «козарлюга»? — з сумнівом пошепки запитав
Рабінова якийсь музичний критик, оглядаючи керівника
капели. — А де ж обіцяна екзотика?
— Екзотику почуєте на концерті, — впевнено відповів
той. — І майте на увазі — це не якісь туземці! Обіцяю: ви
будете вражені.
Проте, репортери дійсно були вражені, роздивляючись і
знімкуючи урочисті обличчя жінок, їхні глибокі і дещо
розгублені очі, вуста без жодного штриху помади і зачіски без
«перманенту» і модних пергідрольних кучерів. На деяких
були довгі квітчасті хустки, вишиті небаченими тут
орнаментами.
Швидко пройшовши паспортний контроль, капела, на
прохання Рабінова, вишикувалася для загального рекламного
знімку на тлі Статуї Свободи, що високо здіймала над Нью-
Йорком руку з факелом.
Численні спалахи магнію освітили вранішній причал.
За кілька хвилин Рабінов і його помічники відтіснили
газетярів, всадовили хористів у кілька автобусів (диригент
поїхав в жовто-сірому авто імпресаріо) і рвонули до міста.
Кошиць зітхнув.
От і все.
Тепер вони далеко.
І, очевидно, надовго.
Можливо — до кінця днів…

...Чорна людська вервиця нижчого класу — стривожена,

збуджена, втомлена дорогою і невідомістю, вишикувалась до
загального пропускного пункту, де справа йшла набагато
повільніше.
Черга уповільнено просувалася до столика, за яким стояв
еміграційний офіцер і ставив в документи заповітну печатку.
— Наступний!
— Наступний.
 — Наступний…
Щасливці, що опинялися за його спиною жвавішали,
посміхалися, полегшено зітхали.
Земля обітована приймала їх. Сьогодні. Завтра — байдуже.
Якось буде.
Головне — ми тут, на землі обітованій, у цьому Вавилоні,
де кожному знайдеться місце і окраєць хліба.
Молодий, обідраний, зарослий щетиною чоловік, з котом
під пахвою ступив за обмежувальну лінію.
Простягнув паспорт.
Його руки трусилися, він занурював пальці в шерсть кота
аби зігрітися і приховати тремтіння.
Офіцер оглянув його бліде, змучене обличчя.
Власне, він і сам мав такі ж синці під очима від постійного
недосипу.
— Мі-ко-ла… Лі’еон-туо-в’їтч? — по складах прочитав
напис в паспорті.
Уважно поглянув на пласке від недоїдання обличчя
приїжджого. Кіт під пахвою іммігранта розчулив його.
— Так. Yes…
Офіцер посміхнувся, полоскотав кота за вухом.
— Як його звати?
Юнак розгубився, розбираючи ще не добре вивчену мову,
прокашлявся, відповів захриплим голосом:
— Мо…царт.
Офіцер розсміявся, поставив печатку.
— О, композитор! Вітаю з приїздом. Проходьте.
Обірванець на мить затримався, ніби процедура здалася
йому надто швидкою. А потім похапцем вийшов з буди.
Несміливо ступив за поріг, немов у воду.
З туманного неба злітали дрібні краплі дощу. Молодик
заштовхав мордочку кота глибше в пазуху, підняв комір
старого пальта, підвів голову, вловлюючи краплі обличчям.
Роззирнувся.
І, оминаючи соціальні служби, що пропонували свої
послуги просто на березі, понуро побрів уздовж причалу.
Розчинився в молочному тумані Нью-Йорка.

3
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

…світ розкрився переді мною, як книга, яку я не міг

прочитати.
Все було чуже.
Люди, запахи, звуки, мова.
З Румунії я одразу ж перебрався до Франції,
використовуючи скарби Рябкова — після конфіскацій він
багато щго залишав собі. За візерунчастим кахлем печі на
кухні, замотані в ганчірки, лежали золоті персні, кульчики,
срібні ложки і виделки тощо. Серед них же знайшов
складений вчетверо аркуш — портрет жінки, дуже схожої на
Надію. Жінка на малюнку була оголеною, з кучерями, що
спадали на груди, схожа на русалку. Цей вже досить
зашмульганий аркуш я спалив, дивлячись, як вогонь жадібно
з’їдає її прекрасне тіло…
На пароплав, що прямує до США, сів, маючи в кишені не
більше ста доларів — на все про все. Але мене більше нічого
не бентежило: я навчився НЕ ДУМАТИ.
Ані про те, що відбулося, ані про майбутнє.
Лише ночами, уві сні, пережита реальність поставала
кошмаром. І я, як і мій колишній патрон, полюбив безсоння.
Безсоння і горілка — дві спасенні речі, які допомагають
забутися.
 На пароплаві дослухався до розмов емігрантів, котрі так
само, як і я, рятувалися від страху і безсоння. Всі говорили
про Америку, як про обітовану землю, де є робота і немає
війни.
Це було найголовнішим.
Нас було багато.
Палуба третього класу нагадувала клітку з папугами —
настільки різномовна і строката публіка юрмилася там в
очікуванні зустрічі з новою батьківщиною. Мільйони
емігрантів — робітників і фермерів з різних куточків світу,
подалися в пошуках кращого життя.
Америка тоді переживала промисловий розквіт. А часи
Великої депресії були ще попереду. Подейкували, що
соціальні служби надають допомогу безробітним,
підтримують селян і набирають робітників на заводи і
фабрики, на підприємства.
Надихало й те, що війна не зруйнувала Америку так, як
Європу, а значні воєнні поставки подвоїли національне
багатство країни. З боржника європейських країн
благословенна земля перетворилася на заможного кредитора.
Цю епоху називали «просперіті», тобто — процвітанням.
Говорили про те, про що я ніколи не чув! Про стабільність,
демократію, нові технології, акціонерні товариства,
корпорації, конвеєрний метод виробництва, про права жінок і
вибори, розвиток дрібного бізнесу, банки і систему
кредитування. Говорили так, ніби Морган, Рокфеллер, Дюпон
і Меллок вже чекають усіх на березі з чековими книжками в
руках.
Мене те все не обходило…
Я не знав і не планував, як житиму далі. Проте, США були
єдиною з держав, що відмовилась визнати СРСР. Мабуть тому
я і обрав саме цю землю, на якій сподівався не озиратися на
власну тінь.

Що відчуває людина, котра лишається на самоті в повній

невідомості?
…ну, скажімо, в сніговій пустелі — в Арктиці чи на
Алясці. Скажімо, якщо зламалося авто і треба йти. А скільки і
куди — невідомо. Сніг — до коліна, потім — до паска.
А треба ворушити ногами, доки є надія, що це сон і ти
прокинешся в теплому ліжку.
Потім вона, ця надія, зникає, але ти однаково ворушиш
ногами, адже, як мовиться, надія вмирає останньою. А ще є
віра, що хтось обов’язково врятує тебе.
Як у дитинстві.
Як у казці, в якій герой обов’язково мусить дожити до
«хеппі енду», адже без нього казки не існує.
Але довкола — порожнеча. І ти розумієш, що тебе
ошукали.
Що ти не є єдиним і неповторним героєм, за яким стежить
чиєсь дбайливе око.
Ні, неповторним може і є. Але не єдиним.
Принаймні, у Бога.
І у важку мить, яка здається тобі вічністю, Він дивиться в
інший бік. Можливо туди, де важливіше: туди, де палає
вогонь і гинуть люди.
А, можливо, не дивиться навіть туди, зайнятий своїми
роздумами.
А ти — лише крапка в снігах. Тебе згори не вгледіти. Не
нарікай. Однаково ніхто не почує.
З усіх боків лише сніги.
…або ось таке: ти милуєшся заходом сонця на палубі
круїзного лайнера.
 Всі вечеряють і танцюють під живий оркестр, дзеленчать
келихи і жіночий сміх. А ти виходиш на палубу і… падаєш за
борт. Вир виносить тебе на поверхню, адже ти все ж таки
щасливчик. І віриш у це всією душею навіть тоді, коли за
горизонтом зникають останні зблиски білого лайнера. Перші
хвилини прохолодна вода здається тобі басейном, а
падіння — пригодою.
Ти ж вижив, не втопився!
І знаєш (у першу мить ще знаєш), що скоро чиїсь дужі
руки втягнуть тебе до шлюпки, закутають у плед. Потім
будуть обійми, поплескування по плечі, ковток віскі, а згодом,
коли промайнуть роки — розповідь перед каміном онукам
про те, яку пригоду тобі довелося пережити. І про те, що вона
перевернула все твоє життя, яке відтоді стало свідомим.
Нащадки пишаються тобою і переповідають цю історію
своїм онукам. І вішають твій портрет в родинній галереї, як
свідчення дива і божого провидіння.
Але шлюпки немає!
Скрізь, скільки бачить око — пряма лінія горизонту, за
який сідає червоне сонце.
А Бог знову дивиться в інший бік. На інше море.
Морів багато…
Про все це добре міркувати в теплій хаті.
Або в хаті прохолодній.
Або навіть вночі на порожній станції, очікуючи на
останній потяг. Адже очікування має бути винагороджене:
потяг прибуває, в ньому сидять люди і самотність зникає.
Ось що означає — надія. Мала чи велика — вона має бути.
У мене її не було.
Я ворушив ногами в снігових заметах.
Робив останній ковток повітря над рівнем моря.
І зникав. Зникав…
 І часом звертався із запитанням у безвість: «Чому я,
Господи?».
А чому б і не ти, казав Бог, чим ти кращий за інших? Тим,
що попхався в цю пустелю, не перевіривши радіатор? Чи
недбало поводився на палубі?
Чи тим, що віриш, ніби твоє життя — неабияка цінність і
триватиме вічно?

…Отже, я втратив цінність свого життя, щойно

імміграційний офіцер вимовив моє нове ім’я, прописане в
паспорті і побрів, спалюючи за собою мости, мов Агасфер.
Моя самота стала безнадійною.
Як в морі чи пустелі. Я ніде не зареєструвався, як це
робили іммігранти. Не отримував допомоги з безробіття, не
знав, як влаштуватися на роботу, і сторонився своїх земляків,
мов чорт ладану.
Перші місяці ночував в нічліжці для безпритульних,
підклавши під голову хвіст Моцарта і вдаючи глухонімого.
Іноді вдавалося помити машини. Зрештою один з моїх
товаришів по койці прилаштував мене в автомайстерню, де
треба було виконувати чорну роботу. Якщо випадало
заробити кілька центів або навіть долар, просиджував в
синематографі, споглядаючи чуже життя.
Уявляв себе героєм Чарлі Чапліна чи Роско Арбакла, але не
сподівався на «хеппі енд», який майже завжди супроводжував
їхні митарства.
Мені він був без потреби.
Часто шкодував, що пароплав, на якому я прибув сюди, не
повторив долю «Титаніка», хоча міг би... Але тоді разом зі
мною під воду пішло б кілька тисяч безневинних людей і...
Моцарт — єдине, що у мене лишилося від спогадів про
батьківщину.
 Кіт прив’язався до мене і, присягаюсь, через нього я ще
тримався на ногах. Адже це був ЙОГО кіт!
…Одного разу на вулиці Нью-Йорка я побачив афішу —
виступ капели Кошиця в Карнегі-холлі.
Це було, як удар блискавки. Я сто разів перечитав афішу, не
ймучи віри.
Квиток коштував недешево. Витративши все, що мав на
той час, я придбав лише «вхідний».
І пішов на концерт, як злодій йде на місце скоєного
злочину.

4
— Ну, що я казав? Це успіх. Успіх! — говорив містер
Рабінов, проводжаючи Кошиця до гримерки. — Після другого
відділення вас носитимуть на руках!
Повз них пробігали розпашілі хористи.
В залі ще лунали оплески, викликаючи диригента на біс.
Але Рабінов наполегливо повів Олександра Антоновича
перепочити, випити за успіх.
Він ніс за маестро букети.
Офіціант вже заносив до гримерки келихи з шампанським.
Біля суворого пожежника в начищеній мідній касці
маячили прихильники, котрим вдалося пробратися за
лаштунки, і родичі співробітників закладу, котрі пройшли без
квитків і слухали концерт з-за куліс. Їх стримували кілька
поліцейських.
Проте, були й інші — журналісти і репортери радіо,
музичні критики і просто заможні люди з запрошеннями на
вечерю. Їх теж треба було ретельно відсіювати. Рабінов, що
уважно стежив за публікою, не допускав до маестро зайвих
чи неконтрольованих ним осіб.
 Проте, побачивши, як з напівтемряви до Кошиця з
розкритими обіймами кинувся чоловік років тридцяти,
відступив, пропускаючи диригента поперед себе.
Молодий чоловік був зодягнутий за останнім словом
аристократичної моди — фрак сидів на ньому бездоганно,
біла манішка сяяла в темряві, мов місяць над нічним морем.
Рабінов привітним жестом запросив Кошиця не уникати
знайомства.
— Дозвольте вам представити — Джордж Гершвін! Наш
молодий, але вже досить популярний композитор!
Чоловік весело простягнув Кошицю руку:
— Для вас, містер Кошиць — Яків! Яків Гершович! —
додав з пієтетом: — Мій батько народився в Одесі.
Кошиць навзаєм простягнув руку:
— Радий вітати земляка!
— Я неймовірно вражений вашим виступом, містер
Кошиць! — з захватом сказав Гершвін. — Ваші співи —
найвища точка хорової техніки! А диригування! В музичному
світі тільки й розмов про те, що ви не використовуєте
палички, а хор співає без нот! Ваші руки творять чудеса!
— Дякую. Моя заслуга мінімальна, — зніяковів
Кошиць. — Це все — народна пісня. І… Леонтович. Всі
партитури — його.
— Чи не дозволите ви колись скористатися ось цим…
Гершвін, кумедно витягнувши шию, проспівав кілька
тактів мелодії «Ой, ходить сон коло вікон».
Слух у нього був ідеальний. Проте, виконання…
Обидва музиканта розсміялися.
— Я замислив писати оперу, — пояснив Гершвін. —
«Поргі і Бесс». І сьогодні, слухаючи вас, зрозумів, що мені не
вистачає саме такої мелодії. Певно, ностальгія — спадкова
хвороба…
 — Будь ласка… Це народна колискова, — посміхнувся
Кошиць. — Вона належить світу. Чом би й ні.
— А «Щедрик» — це ж теж народне? — не вгавав
Гершвін. — Я, скажу відверто, плакав…
Він знову натхненно наспівав мелодію. Кошиць підхопив,
виправляючи звучання і диригуючи в повітрі пальцем.
— Це щедрівка в обробці Леонтовича, — промовив з
сумом, — Миколи Дмитровича...
Рабінов благоговійно дивився на двох музикантів, не
помічаючи, як зовсім близько від них замаячила тінь глядача,
що втискався в стіну, намагаючись лишитися непоміченим.
— Панове, ходімте до вбиральні, — запропонував він,
обіймаючи співрозмовників за плечі. — Вип’ємо по келишку
шампанського!
Але їм не вдалося пройти й кількох кроків, як дорогу
заступив жвавий юнак зі значком на грудях, на якому
значилося «Радіо NBC».
Він долав перешкоди, утворені публікою, із
наполегливістю спринтера.
— …ця мелодія здатна оживити мертвих! В ній чується
різдвяний передзвін! — закричав він, привертаючи до себе
увагу, немов стояв на пероні перед потягом, що відходив.
Кошиць і Гершвін з подивом поглянули на молодика.
Той захлинався словами, намагаючись прорватися крізь
кордон глядачів і охоронців. Нарешті, здолавши відстань і
проскочивши повз поліцейського, він розкланявся:
— Пітер Вільговський! Стажер радіо NBC! У мене до вас
кілька запитань, панове! Це така удача: два музиканта разом!
Містере Кошиць! Містере Гершвін! Моє шанування!
Рабінов з суворим виразом відтіснив юнака:
— Всі інтерв’ю, юначе — через мене!
Але репортер підступив з іншого боку — до Кошиця:
 — Ви сказали, що партитури належать Леонтовичу? Він
тут?
Тінь, втиснута в стіну в кінці коридору, сахнулась, рука
лягла на груди…
— А справді, містер Леонтович… — підхопив Гершвін, —
де він нині?
Кошиць спохмурнів.
— Леонтович не зміг виїхати. Він лишився в Україні... — і,
надумавши щось важливе, рішуче поглянув на репортера. —
Я готовий дати інтерв’ю, якщо воно буде про Миколу! Його
треба негайно витягнути з СРСР! Він там загине. Допомогти
може тільки розголос.
— Ну… У нас в редакції установка на позитив... —
завагався репортер. — Америка хоч і не визнає більшовицької
Росії, але навряд чи втрутиться в політику.
Кошиць відступив від нього, промовив з сумною іронією:
— Так. Розумію. На позитив.
— Йдіть, йдіть собі, юначе! — знову пішов у наступ
Рабінов. — У містера Кошиця на вас немає часу…
Йому нарешті вдалося відтіснити репортера.
Той пішов, виклично насвистуючи «Щедрика».
Пройшов повз тінь. Репортерським оком відмітив
притиснуту до грудей руку, світлу, давно не миту чуприну і
зацькований погляд іммігранта…

5
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

…більше я ніколи не бачив і не чув їх. Хоча й стежив за

пересуванням хору по всьому світу, і молився за кожного
окремо.
А музика згасла в мені назавжди.
 Навіть звуки вуличної гармоніки чи саксофону діяли, як
несподіваний удар.
Після того концерту я не міг залишатися в Нью-Йорку.
Мені здавалося, що можу зустрітися з минулим на кожному
кроці. І воно, це минуле, візьме мене за горло, притисне до
стіни і запитає ревно пошепки — хто ти? І я розсиплюсь на
порох, мов примара.
У пошуках прихистку, я опинився в Детройті —
тодішньому центрі автомобільного будівництва, місті Генрі
Форда, Вільяма Дюранта, братів Додж та братів Крайслерів,
яке заснував французький офіцер Антуан де Ламот Де-
Каділлак, призвіще, як з’ясувалося пізніше, теж було досить
символічним щодо сталевих коней, котрі прийшли на зміну
візкам і фаетонам.
На той час Детройт процвітав, власне, як і вся Америка в
період «золотої лихоманки».
Місто рясніло багатими віллами і добротними кам’яними
будинками.
«Париж Заходу», як його називали, вирізнявся вишуканою
архітектурою і електрифікацією вулиць і проспектів. А
«сухий закон» зробив місто ще й оазою контрабанди
алкоголю, котрий постачався сюди найкоротшим шляхом з
Канади. Тут можна було прожити…
Спочатку я так і планував, адже був молодий.
Але… Але…
Мої зовнішні бажання не співпадали з внутрішнім станом.
Я вже казав, що почувався Агасфером, якого гнав амок. Я не
міг, не хотів вкручуватися в життя, яке вирувало довкола.
Воно було надто яскравим, надто картатим.
І — чужим, чужим, чужим.
Як і моє ім’я.
 Замість почати життя наново, я намагався якнайшвидше
згубити його.
Способів було чимало — випадковий ніж, на який легко
було наразитися в чорному кварталі, алкоголь, морфій. Єдине,
що не давало мені зопалу кинутися з мосту — Моцарт.
Він вірно тягався за мною всюди, такий само обідраний, як
і я. Якби він був людиною, я б сказав, що у моїй компанії він
втратив людську подобу.
Але я втратив її набагато раніше.
Я мріяв про смерть, як може мріяти молода людина, для
якої в цьому філософському і складному процесі криється
романтика непізнаного. Або пізнаного на досвіді інших.
Бажано — героїчному або романтизованому літературою чи
живописом. Я думав про смерть, як про передачу життя до
інших рук, адже не даремно існує вираз — «віддати життя». Я
уявляв, що передам цей дар комусь кращому за себе. Але
існування в чужій країні красномовно свідчило, що воно, моє
життя, нікому не потрібне! Або… Або потрібне лише під
іншим іменем, на яке я не мав жодного права…

В один із сірих осінніх днів я дійшов крайнього ступеня

відчаю, а краще сказати, — того тваринного стану, до якого
доходять найбільші покидьки під впливом алкоголю, що
розкладає мозок на складові.
Одне слово, я заніс Моцарта на смітник і випустив посеред
дощу.
Копнув у брудний закошлачений бік:
— Йди геть. Шукай свою долю… — і підштовхнув його
ногою до таких само обідраних котів, що тулилися під
ящиками зі сміттям. — Тут тобі буде краще. Йди кажу! Геть!
Геть!
 Кіт ображено поглянув на мене і нерішуче попрямував до
смітників, певно, сподіваючись вполювати там пацюка і
принести мені, як він це часом робив, аби нагодувати хазяїна.
Мене трусило від холоду, а швидше від лихоманки і
передчуття, що цей вечір мусить стати для мене останнім. Не
зважаючи більше на кота, я попрямував до освітлених вікон
аптеки.
Робочий день закінчився.
Аптека була порожня. Дзвінок на дверях дзеленькнув, як
на брамі святого Петра. З-за прилавку визирнуло здивоване
обличчя старого аптекаря.
Певно, вигляд я мав кепський.
Адже аптекар поглянув на мене з острахом.
— Я вже зачиняю…
Мені було байдуже.
Я посунув просто на нього.
Кожна клітина мого тіла вібрувала, я ледве зміг промовити
захриплим голосом:
— Будь ласка… Морфію!
— Йдіть… йдіть звідси… Я викличу поліцію… —
невпевнено пробурмотів аптекар.
Що ж. Я був злочинцем, ним і залишався. Я міг його
вбити — просто перетиснути руками його худу шию, порослу
сивими волосинами.
Але його життя було мені не потрібне.
Власне, як і поліція.
— Прошу… Помирає мій батько… Він дуже страждає, —
сказав я і витяг з кишені все, що там знаходилось — кілька
центів, старий автобусний квиток, зламану запальничку і
шматок заліпленої насінням нуги. — В ім’я… В ім’я…
Господа… Прошу, містере…
 Аптекар з недовірою позирав на мене і на порожню
вулицю за склом вітрини, що блищала від дощу, мов глянець.
— Проявіть милосердя, містере. У мене немає грошей на
лікарів. Заради всього святого…
Я не хотів його вбивати, хоча при собі завжди мав
нагострений ніж.
Переляканий аптекар з острахом відсунув мої скарби.
Я порився в кишенях. Знову вивернув їх, дістав шкорину
хліба, а потім — ніж.
Аптекар присів за прилавком, ледь тримаючись на ногах. Я
переклав ніж до нагрудної кишені, навіть не зауваживши, як
налякав старого. Зняв з шиї хрестик, з яким ніколи не
розлучався. Поклав поруч із центами.
— Цього не треба, — сказав старий, відсунувши до купи і
хрест.
Почав похапцем ритися на полицях.
Дістав ампулу. Простягнув мені тремтливою рукою.
— Дякую, дякую, містере!
Я згріб з прилавку хрест, прихопив шприц, за який, звісно,
також не заплатив, і прожогом кинувся під дощ.
Була десята чи одинадцята година вечора, в кінці вулиці
світився лише один ліхтар.
Я сів на землю біля смітників, де хвилину тому залишив
Моцарта. Моє пальто — старе і без того доволі брудне, одразу
стало мокрим. По ногах пробіг щур.
Мій план був простим — вколотися і зробити парочку
надрізів на судинах.
Мої ноги стирчали між двома баками. За них перечепився
перехожий, мешканець прилеглого будинку.
Чортихнувся, схилився наді мною.
— Все в порядку, містере. Я тут… трохи посиджу і
піду... — пробурмотів я. — Не треба поліції… Я не зробив
нічого поганого… Я… Я…
Я намагався говорити якомога спокійніше, але розумів, що
голос мій зривається. До того ж перехожий чиркнув сірником
і підніс до мого обличчя.
Світло було яскравим і боляче різонуло по очах.
— Чорт забирай, вимкніть світло… Хто ви?.. — прохрипів
я, затуляючись від нестерпного сяйва, через яке не міг
розгледіти співрозмовника.
Проте, у вухах залунав його голос, посилений в мозку
трикратним відлунням:
— Я той, хто не дозволив спочити Сину Божому на його
хресній дорозі…
— Згинь… — відмахнувся я.
— Не цурайся, брате, не цурайся… — почув у
відповідь. — У нас однакове прокляття: шукати у всьому світі
прощення… Але, повір, ти не знайдеш його. Я ходжу між
людей тисячі років. Я все віддав би, аби брама небесна
розкрилася переді мною. Але Він мене не чує! Може, почує
тебе?.. Стань перед судом якнайшвидше! Замов за мене
слово…
Ніж, яким я вже готовий був перерізати судину, випав з
моїх рук.
— Ні! Ні! Ні! Брешеш! — закричав я. — Хто багато
страждав на землі — той буде прощений на небі…
— А ти вважаєш, що достатньо страждав? — лукаво
запитав голос.
Я підвів голову аби краще роздивитися і в сліпучому колі
так-сяк побачив обриси худорлявого обличчя.
— Не будь наївним, брате! Вже скільки я за тих дві тисячі
років настраждався! А немає... Нема прощення ані на небі, ані
на землі.
 — Ти Агасфер? — здогадався я, розуміючи, що таки
зробив надріз і починаю марити.
— Так, — відповіла тінь. — А хто ти такий, брате?
Я здригнувся від цього запитання.
Дійсно, що напишуть на моєму хресті, коли знайдуть тіло?
— Згинь… — знову відмахнувся я. — Дай померти.
І світло, що линуло від його руки, зникло. Смітник і вулиця
поринули в темряву.
Я протер очі рукою — вона була суха, без порізу. А переді
мною стояв перехожий напідпитку. Він копнув мене ногою:
— Живий… Тьху. Геть звідси, а то викличу полісмена.
Повернувся і попрямував до будинку.
Він був огрядним паном в картатому довгому пальті —
нічого схожого з моїм худорлявим співрозмовником. А це
означало, що я втрачаю розум і глузд.
Моцарт застрибнув мені на простягнуті в калюжу ноги, в
зубах тримав щура.
Заворкотів переможно.
Моя зрада тривала для нього не більше двадцяти хвилин.
Я був живий. Подумав, якщо моє життя не потрібне нікому,
крім Моцарта, то ім’я, намертво пришите до мене, не дає
права загинути на смітнику!
Отже, мені нічого не лишалося, як із вдячністю прийняти
щура, полоскотавши кота за вушком.
Хоча міг би і скрутити йому в’язи…

6
Дощ не переривався протягом тижня. Чи місяця.
Він розчиняв мене в собі — і я почувався примарою,
людиною-водою.
Я стікав на бруківку, розливався по ній брудною калюжею,
захлинався і дихав каламутними стічними водами, що мали
запах бензину.
Бувають часи — вони, звісно, настають не для всіх — коли
ти перестаєш БУТИ.
Це трапляється у двох випадках. По-перше, коли ти —
жертва катів. І єдине твоє спасіння від тортур — перестати
бути, тобто спробувати відключити все живе в собі, все, що
має здатність відчувати біль. І, по-друге, коли твоє
«небуття» — наслідок цілком логічного плину життя.
Я відчував це друге.
І радів своїй ницості. Єдине, що засмучувало мене в той
період — кляті фізіологічні потреби молодого організму: я
хотів їсти і потерпав від холоду чи спеки. Але слова, що
примарилися мені — про межу страждань, яку я ще не
перейшов, змушували мене функціонувати.
Голодний і обідраний майже до нитки, я блукав невідомим
містом, мов звір, уникаючи людей. Вдень відсиджувався на
смітниках, вночі нишпорив по них разом із Моцартом.
Одного разу забрів до невеличкої церкви на околиці. Це
були єдині двері, що ніколи не зачинялися. Ніколи і — в
кожному куточку світу.
Церква була порожньою.
Я сів на лаву. Власне, я чи не вперше прийняв людську
позу, з насолодою зігнувши ноги в колінах. Безсоння і голод
виснажували мене, я увесь час марив.
От і тепер побачив над собою чорну постать — цього разу
це була постать ченця.
Він заговорив до мене рідною мовою.
— Хто ви, сину мій?
Спочатку я навіть не зрозумів вимовлених слів. Не можу
навіть передати, що означає почути рідну мову на тому дні, на
якому я опинився — вона хльоснула мене, мов нагайкою,
певно, дісталася якогось важливого мозкового центру, який
ще так-сяк пульсував у моїй голові.
В голосі вчувалося співчуття. Я підвів голову.
Наді мною стояв священик.
— Моє ім’я Микола Леонтович… — прохрипів я,
дивуючись звуку власного голосу.
Священик поглянув на мене з подивом.
— А чи ви, сину мій, часом, не родич нашого видатного
композитора Миколи Дмитровича Леонтовича?
Я хотів встати і втекти. Але мене охопив неймовірний
подив від почутого: тут знали композитора і навіть називали
видатним. Я закляк на місці.
На моїх плечах лежала тепла рука старого панотця — і це
тепло, перше людське тепло, котре я відчув на собі за багато
місяців, а, можливо, й років, спокусило мене на ті пару слів,
котрі перевернули все моє життя.
— Я син його брата, — тремтячим голосом відповів я.
Священик підхопив мене за плечі, допоміг підвестися.
Я хитався в його руках, мов водорость на дні моря.
— Яке щастя, сину! Пішли. Тримайтеся. Ви прийшли туди,
куди треба, — примовляв він, ведучи мене до дверей
трапезної. — Ми всі тут вельми шануємо вашого великого
родича! Служимо його літургії! Бог привів вас до друзів.
Обережно, тут сходинка…
Він допоміг мені спуститися на нижній поверх, розказуючи
про обід і тепле ліжко.
Сестри і служниці обступили нас і протягом всього обіду
дивилися на мене захопливими поглядами.
Моцарт крутився біля їхніх ніг.
Коли переді мною поставили таріль гарячого борщу —
такого, який може бути лише в матері, я заплакав…
 Кілька тижнів я відсипався, звикав до людської мови, а
головне — до імені, яке тепер лунало з багатьох вуст, адже і
панотець, і сестри, і деякі з прочан намагалися поговорити зі
мною. І через якийсь час я вже не здригався від звуку цього
імені. Проте, воно було для мене завеликим, мов костюм,
зшитий на виріст. Мені хотілося якнайшвидше покинути
благословенну обитель, в якій було стільки добрих людей,
котрих я обманював і котрі так шанували ім’я, яке мені не
належало.
Зрештою вони ж, ці добрі парафіяни, котрі, варто
зауважити, жили тут досить заможно, мали
сільськогосподарський бізнес чи пристойну роботу на заводах
Форда, влаштували мене в один з цехів, де збирали
автомобілі.
Справа була цікава, адже я навчився розбиратися в моторах
ще там, на батьківщині.
Зранку до вечора я крутив гайки, навіть зробив кілька
винаходів, які допомогли вдосконалити роботу.
За кілька років до початку Великої депресії мене
призначили старшим майстром.
Я почав жити.
Так ім’я жертви врятувало злочинця.
А згодом я вдвічі скоротив його — так би мовити,
«перешив костюмчик» під себе.
Мене називали Нік Лео.
Я став американцем.
Таким само несправжнім, як і моє ім’я…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1
Детройт, 1933 рік.

До каси кінотеатру «Еллі Джен» підійшов чоловік у сірому

капелюсі і такого ж кольору твідовому піджаку — не новому,
але пристойному і — по фігурі. Його начищені за
найближчим рогом шкіряні мешти виблискували тимчасово
замаскованими залисинами, проте, також виглядали
елегантно.
Йому було років тридцять п’ять, хоча виглядав набагато
молодшим через струнку фігуру і охайну коротку зачіску. Він
соромився, що виглядає не на свій вік, і намагався поводитись
якомога солідніше.
Проте, касирку Еллі, вісімнадцятирічну доньку хазяїна
цього невеличкого синематографу, не лякали ані тридцять
п’ять, ані сорок. Важливо те, що чоловік винаймає кімнату, а
не мешкає в «Гувервіллі», містечку для безробітних, де хатки
з картону чи фанери ліпилися до великого міста, мов
ластівчині гнізда до заможної стріхи, не стоїть в чергах за
безкоштовною «гуверівською юшкою» і не грає на біржі,
азартно знекровлюючи власні кишені.
Вона давно звикла, що чоловік ходить сюди щотижня, і
завжди залишала йому найкраще місце — завжди одне й те
саме: посередині третього ряду.
І зазвичай, маючи на те повну владу, садовила довкола
імпозантного завсідника когось, хто б не претендував на його
увагу — парочку закоханих, жінок похилого віку чи родини
на чолі з главою сімейства. Тих, хто не палить, не
притискається у темряві, не претендує на знайомство.
 Вона знала, що чоловіка звуть Лео Нік, що він працює в
одному з фордівських бюро і що — а це було
найголовнішим! — жодного разу не прийшов сюди з жінкою.
Еллі завжди привітно віталася з ним і він завжди
відповідав посмішкою — але не більше.
Він ніколи не давав жодних підстав для флірту або до
розмов про погоду чи кінофільм.
Часом Еллі говорила кілька фраз на ці теми сама,
користуючись лише цією стриманою посмішкою і маючи
надію, що колись він оцінить і її увагу, і її опіку.
Кілька разів у нього не вистачало потрібної кількості
центів — і жодного разу він не скористався її дозволом
пройти «за просто так», у борг. І це теж було непоганим
знаком — чоловік, на відміну від багатьох інших, не любив
бути боржником.
Цього разу він дзенькнув на долоні мідяками і впевнено
простягнув у віконце двадцять центів.
— Сьогодні двадцять п’ять… — ніяковіючи вимовила Еллі
і поспішила пояснити: — Фільм демонструється перший
день. Проте, якщо ви прийдете завтра…
Він глянув на афішу, що висіла біля входу, — велетенська
мавпа трощить у руках літак. Режисер Меріан Колдвел Купер,
сценарист Едгар Уоллес, в головній ролі Вайна Фей Рей.
Поліз до кишені, доклав п’ять центів:
— Мій вихідний — сьогодні. Сподіваюсь, що не
пошкодую.
— О, містере Ніколасе, — з радістю відгукнулася Еллі, —
такого ви ще не бачили! Велетенська механічна мавпа
розміром з будинок!
Він посміхнувся.
— І що вона робить?
 — О! Вона… Точніше — він, цей Кінг-Конг, закохується в
жінку…
Містер Ніколас пересмикнув плечима, зморщився.
— Так, так. Але не подумайте нічого такого… —
поквапилася заспокоїти Еллі. — В кінці я плакала… Це
краще, ніж «Тарзан»!
Він взяв квиток, кивнув і пройшов за оксамитові портьєри.
Еллі подивилась услід, зітхнула, пошкодувавши, що не
може встати і пройтись перед ним у своїй новій сукні —
стриманій і елегантній, як і вся нинішня мода, «бюджетний
варіант Великої Депресії», без усього зайвого.
Вона подумала, що цей чоловік може подобатись не лише
їй і в цьому немає нічого дивного, адже він має роботу,
завжди начищені черевики і приємний акцент, за яким важко
визначити, звідки він прибув — м’яке «г» і уповільнена
мелодичність вимови.
Приємне поєднання, сексуальне…
Зал був ущерть заповнений людьми.
Це була одна з найпарадоксальніших ознак часу:
незважаючи на біржовий обвал, безробіття, банкрутство і
розгул самогубств, до синематографу ходили щотижня
цілими родинами. І дивилися солодкі сни в темряві залів,
навіяні фабрикою марень — Голлівудом, що спинався на
ноги, продукуючи «американську мрію».
Містер Ніколас вже звик сидіти по центру третього ряду.
Власне, як і до уваги жінок. І до того, що про нього
пліткували.
Говорили різне.
Заздрили.
Адже він був одним з небагатьох щасливців, котрі
втрималися на роботі і мали умебльовану кімнату в котеджі
на чотири квартири в центрі Детройта.
 Подейкували, що він — емігрант з Польщі, «головатий
мужик», хоча й без певної освіти. Порівнювали з героями
Фіцджеральда, зокрема з Великим Гетсбі, за загадковість і
викличну елегантність в одязі і поведінці, що часом видавала
в ньому вихідця з найнижчих прошарків, що вперто
здіймається сходами американської мрії.
В залі Нік ніколи не жував попкорн і завжди уважно
дивився в екран, пропікаючи його поглядом, ніби хотів
потрапити в дійство.
У залі тупотіли ногами, зойкали, шалено курили і хрумтіли
повітряною кукурудзою. Велетенська мавпа трощила Нью-
Йорк і гинула під натиском військового літака.
Обличчя виконавця ролі продюсера Деймона змусило
містера Лео напружитись — воно здалося знайомим. Він міг
заприсягтися, що десь вже бачив цю білозубу посмішку.
Але такого не могло бути!
Проте, статура, посмішка, рухи — все видалося вже
баченим, впізнаваним.
Пам’ять на обличчя у нього була добра.
Ніколас Лео здригнувся: так, він точно бачив цього актора
десь під Білою Церквою на початку двадцятих. Навряд чи
таке забудеться! Містер Ніколас більше не дивився на
екран…
…Випадок був винятковий: літак сьомої польської
ескадрильї імені Тадеуша Косцюшко, що брала участь у боях
з більшовиками під Києвом, був підбитий кіннотою
Будьонного. Тоді у чекістській верхівці пройшла досить
дивна чутка, що у полон взяли льотчика — «справжнього
америкашку».
Цю звістку приніс його патрон Іван Рябков пізно увечері і
скомандував на ранок зібратися в дорогу. Мовляв, поїдемо
дивитися, що то за американець і звідки він тут взявся.
 Тоді, приїхавши до місця, він кілька годин провів у
коридорі колишньої школи, де облаштувався штаб армії. Тут
же ловили ґав і червоноармійці з кінноти — усім хотілося
поглянути на американця. Курили і розмірковували про
світовий імперіалізм і його засланців, котрі вже опановують
небо.
Льотчика допитували кілька годин.
Нарешті він з’явився у дверях у супроводі конвоїрів, на
обличчях яких ясно прочитувалась та сама думка: живий
американець!
Американець був босий, з засмаглою шиєю і сліпучо
білими зубами, що шкірились у посмішці. Вочевидь, його не
били. Він йшов крізь ряди зацікавлених солдатів і навіть
привітно кивав головою на всі боки. На комірі його грубого
светра була нашивка «F. M. Moisher».
Склад військових і слідчих, що приїхали з Києва, ще з
годину посиділи в зачиненому кабінеті, вирішуючи долю
упійманого. Ним виявився такий собі Френсіс Мошер,
пролетарій з Чикаго, котрого в примусовому порядку
відправили на фронт в складі добровольчого батальону під
час його перебування в Польщі.
Перевірити це було неможливо. Проте, полонений льотчик
так впевнено зіграв свою роль, що розстріляти його не
наважились, адже пролетаріїв не розстрілюють!
Тому Френсіса Мошера, загальним рішенням «трійки»,
відправили на будівництво залізниці, що під Москвою.
І ось тепер це обличчя, значно змужніле, майнуло на екрані
і, як голка, потягло за собою спогад тринадцятирічної
давнини.
Пригоди і смерть гігантської мавпи вразили менше, ніж це
обличчя.
 Містер Ніколас сходив до синематографу і на наступні два
сеанси, витративши останні центи і незбагненно здивувавши
такою неекономністю Еллі.
Але хоч як намагався вчитатися в титри, в них не
значилося Френсіса Мошера! А в ролі Деймона знявся сам
режисер і продюсер фільма — Меріен Колдвел Купер.
Але ж Лео Нік міг би дати руку на відсіч, що не
помилився!
Після сеансу він потішив Еллі кількахвилинною розмовою
про режисера.
І завдяки обізнаній на «світському житті» дівчині, що
ковтала ілюстровані журнальчики, немов пиріжки, з’ясував,
що Купер — колишній льотчик, який в юності дійсно
потрапив у полон до більшовиків.
Еллі навіть показала вирізки з журналу, котрі старанно
вклеювала до свого альбому — там, в одному з інтерв’ю,
режисер «Кін-Конга» розповідав, як він, молодий офіцер і
доброволець, випадково уникнув розстрілу на теренах
України лише через те, що перед бойовим вильотом надів на
себе светр свого товарища — робітника з Чикаго, а свої
документи залишив у частині.
— Все просто! — посміхнулась дівчина, відбираючи у Лео
альбом. — А що?
Він подякував за інформацію і розчарував швидким
прощанням.
Все було просто. Для інших.
Але не для нього!
Після цих кількох сеансів, через які очі почервоніли, а
голова пішла обертом, містер Ніколас заблукав у знайомих
провулках і довго не міг знайти «Посмішку коня» — паб, в
якому наливали в кредит.
 Несповідимість шляхів, про які він намагався не думати,
знову постала перед ним у вигляді «Френсіса Мошера»,
полоненого кіннотою Будьонного, який нині виявився
голлівудським режисером Меріеном Колдвелом Купером. Він
бачив його на відстані простягнутої руки!
А що він міг би сказати про себе?
Чи були так само несповідимі шляхи сина садівника в
маєтку баронеси фон Мекк, денщика комісара НКВС Степана
Добровольського, що нині став американським службовцем у
престижному фордівському бюро під іменем Ніколас Лео...
Хто б повірив у таке? Скажімо, Еллі? Чи його нинішній
патрон, містер Мідлбер?
У це міг повірити хіба що той самий Купер, творець
мрій — діяльності, на яку мав право.
Адже випробував на собі дивні колізії долі, пройшов крізь
них і, можливо, у снах не раз повертався під Білу Церкву, де
міг би загинути, так і не створивши свою диво-мавпу…

Поки містер Лео блукав вулицями, день добіг кінця.

З дверей заводів і майстерень ринув людський потік,
розтікся по пивницях.
Кіно і пивниці — ось на що не шкодували останніх центів
щасливці, що мали роботу. Добре, що алкоголь почали
потроху продавати всупереч «благородному безалкогольному
експерименту» Гувера.
У повітрі пахло бузком і гумою.
Гравій шурхотів під колесами авто. В автомобільному місті
їх було доволі багато — куплених у кредит чи взятих
напрокат.
В автівках сиділи дівчата — по чотири, а то й по п’ять на
задньому сидінні. Вони були, мов виноградинки зі стиглого,
налитого сонцем грона — майже всі білявки з перманентом а-
ля Марлен Дитрих. Водії, зазвичай юні сини місцевих
багатіїв, вирізнялися в світлі ліхтарів білизною сорочок і
вражали зсунутими на чоло водійськими окулярами. На них
заздрісно дивилися пішоходи.
Містер Ніколас увійшов до «Посмішки коня» як людина,
котру тут добре знають і шанують. Пройшов до барної стійки,
кинув на стійку шинквасу капелюх, ворухнув вказівним
пальцем до бармена Діксі, мовляв, «Пива!», тим же пальцем
зробив оберт у повітрі, мовляв, «Запишеш на рахунок!».
Усе це — без жодного слова.
Діксі незворушно почав наливати в кухоль пиво.
Другий бармен, малюк-Джо, довірливо перехилившись
через відполіровану ліктями стільницю, непомітно кивнув
головою вглиб зали:
— Містере Ніколасе, там на вас чекає людина. Сидить уже
другу годину. Просив попередити, коли ви з’явитесь. Може,
викликати полісмена?
Нік озирнувся туди, куди кивнув Джо.
За столиком сидів незнайомий йому чоловік і їв очима
кожного відвідувача.
В даному випадку він дивився просто на Ніка.
— Розберемося… — похмуро відказав той. — Можеш
вказати йому на мене.
Повз шинквас до овального узвишшя, де налаштовували
інструменти музиканти, пробігла Бетті, поспіхом
поправляючи лискучу сукню на круглих стегнах.
— Привіт, Ніку! Сьогодні я закінчую о десятій.
Він зморщився.
— Бетті, пробач. То була помилка…
— Ти чортів покидьок, Ніколасе! — беззлобно вишкірила
білі зуби метиска. — Якщо передумаєш, знаєш, де мене
шукати…
 Він кивнув, думаючи про своє.
Про Купера. Мошера. Кінг-Конга…

— Пане Леонтовичу…
Це пролунало, як постріл.
Він аж схилився над келихом аби куля пролетіла повз
нього. Але вона влучила, як тільки може влучити слово,
вимовлене давно забутою мовою. Бабахнуло по голові,
заіскрило в мозку, розірвало райдужку очей — майже як у
мультиках Діснея.
Він зробив кілька судомних вдихів і озирнувся.
За його спиною в шанобливому напівпоклоні стояв
молодий чоловік у потертій картатій куртці. Містер Ніколас
невизначено гмукнув, сподіваючись, що той помилився.
Але молодик стовбичив за спиною, зігнувшись, немов знак
запитання, і дивився на нього розширеними від захвату
очима.
— …перепрошую, мені казали, що тут я можу вас зустріти!
Я тут з самого ранку — ось нарешті дочекався!
— Ну — і?..
Молодик заковтав повітря ротом, мов риба на піску, не
наважуючись присісти поруч, заговорив скоромовкою:
— Дозвольте відрекомендуватися: Василь Стеців. Я
працюю вчителем музики у недільній школі в Ричмонді. Взяв
відпустку і приїхав побачити вас…
Зашарівся і додав:
— Я і сам трохи пишу… Так… Набір нот… Зустріти вас —
це така честь для мене…
— Чого ви хочете?
Містер Леонтович говорив до нього англійською, але по
всьому було видно, що він чудово розуміє усе сказане
молодиком. Той не розгубився — в церкві його попередили,
що родич великого композитора небалакучий і уникає
спілкування з земляками. Тепер це стало очевидним.
Молодик заговорив ще енергійніше, ніби боявся, що
співрозмовник зникне, розчиниться в повітрі.
— Пане Леонтовичу! Я ще малим співав «Щедрика»! А
тепер, ось вже кілька років досліджую життя і творчість
вашого великого родича — Миколи Дмитровича Леонтовича!
Долучаю до нього дітей. В нашій діаспорі п’ятдесят чоловік!
Ми всі…
— Що ви хочете від мене почути?
Він вперто говорив англійською. Молодик розгубився,
перейшов на мову співрозмовника.
— Ну… Я знаю, що композитора було вбито більш ніж
десять років тому. В СРСР кажуть, що під час пограбування…
А мої батьки вважають, що його вбив чекіст. Принаймні,
ходять такі чутки.
— Навіщо ворушити минуле, якщо ви мешкаєте тут?
Василь з подивом поглянув на Ніколаса — так, дійсно,
міцний горішок.
— Розумієте… Розумієте, така людина не може піти
безслідно! — промовив гаряче. — Я хочу аби ви виступили в
нашій школі! Розповіли про свого дядька: яким він був, про
що мріяв, як писав музику, як збирав фольклор? Це все дуже
важливо! Дуже! І дітям. І вчителям. І… І для нашої
батьківщини! Розумієте?
Ніколас криво посміхнувся:
— Для батьківщини? Якої батьківщини? Чи, може, для
них?!
Він обвів рукою зал, в якому гомоніли і курили робітники,
недобро зиркнув на приїжджого:
— Ви даремно приїхали.
Одяг капелюха.
 Підвівся.
Попрямував до виходу.
Молодик спантеличено дивився услід.
На стійці лишився повний кухоль невипитого Ніколасом
Лео пива…

2
Детройт, 1936 рік.

Радіо в конструкторському бюро встановили півроку тому.

Ініціатором цієї визначної події був Джеремі Мідлбер,
меломан і прихильних технічного прогресу, до того ж, за його
твердженням, далекий родич Редженальда Фессендена,
одного з винахідників безпровідного радіомовлення.
Він запевняв, що був свідком того, як його троюрідний
дядько випробовував електричний генератор високої частоти
в майстерні свого друга Бренда Рока і особисто прочитав «в
ефір» уривок з Біблії, а потім ще й зіграв на скрипці.
Тоді, в далекому 1900-му малюк-Джеремі сидів перед
єдиним приймачем на околиці Бостона із самим містером
Роком і на власні вуха чув, як на іншому кінці міста
Фессенден грає на скрипці. Це вразило.
З магічного ящика линули звуки, ніби голос Усюдисущого з
небес. Згодом технічний геній Армстронг, винайшовши
спосіб регенерації, збільшив відстань приймання звуку до
безкінечності. А з 1920-го радіоіндустрія розпочала свою
переможну ходу до кожної заможної і схильної до новацій
родини. Щоправда, придбати «магічний ящик» — приймач, та
ще й під час кризи, вдавалося не всім.
Проте нині завідувач конструкторським бюро і прихильник
технічного прогресу, містер Мідлбер, вже марив
телебаченням, яке щойно почало заступати «магічний ящик»
ще більш магічним. Тому радо відніс свій приймач для
загального користування до бюро на втіху двадцятьом парам
вух своїх підлеглих, що зранку до вечора простоювали за
кульманами в суцільній тиші.
Тепер вони могли цілими днями слухати оркестри Вінсента
Лопеса, Лоуренса Уелка, Гая Ломбардо, Пола Уітмена. Або
розважальні шоу Фреда Аллена, Джиммі Дюранте чи Боба
Хоупа. Або безбожно псувати креслення під життєствердні
радіоп’єси, котрі транслювалися щоденно упродовж року.
У цієї розваги з двадцяти робітників бюро був лише один
противник — містер Ніколас Лео.
Музика, за його словами, заважала йому працювати.
Проте, він один не встояв проти дев’ятнадцяти і технічний
прогрес переміг: радіо тут не вимикалося навіть під час
обідньої перерви.
Сьогодні диктор оголосив пряму трансляцію з Медісон-
сквер-гарден у Нью-Йорку — прямісінько з церемонії
відкриття з’їзду Національної асоціації вчителів музики.
Одразу за офіційним голосом диктора в приймачі почулося
шарудіння і какофонія різноманітних звуків, що свідчило про
налаштування інструментів. Звуки, що линули з приймача,
нагадували булькотіння окропу в каструлі.
Нарешті диктор урочисто оголосив, що в музичному
номері беруть участь півтори тисячі хористів, що є рекордною
цифрою для хорового виконання. Рекордною — для всього
цивілізованого світу!
Захлинаючись від захвату, диктор оголосив, що хор, під
керівництвом диригента містера Пітера Вільговського,
виконає пісню «Різдвяний гімн дзвонів».
Шарудіння в приймачі стишилось.
Залунали перші акорди, в котрі вплелися півтори тисячі
голосів:
 Hark how the bells,
sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away
Christmas is here,
bringing good cheer,
to young and old,
meek and the bold…

Обличчя і очі креслярів освітилися зсередини тим теплим

світлом, котре виникає у людей, що почули добру звістку.
Музика і виконання були легкими, ніби подих повітря.
Музика дарувала радість, очікування, надію.

Послухайте, як дзвонять дзвони!

Мелодійні срібні дзвони.
Співають хором,
Забирають всі турботи

Різдво прийшло,
Щастя всім принесло,
Молодому і старому
Сильному і слабкому…

Двадцять олівців зупинили свою роботу.

У місіс Штайн з гуркотом впала на підлогу металева
лінійка. На неї цитькнули. Співробітники радісно
перезиралися, ніби до кімнати завітав Санта Клаус.
Лише одне обличчя лишалося незворушним.
— Ніколасе, не будь букою… — посміхнулася до містера
Лео місіс Штайн і осіклася на півслові. Адже обличчя містер
Лео перекосилося, як у людини, котра ось-ось отримає
інсульт.
 Ding dong ding dong
that is their song
with joyful ring
all caroling

One seems to hear

words of good cheer
from everywhere
filling the air

Не дослухавши співу до кінця, містер Лео зламав свій

олівець і прожогом кинувся з кімнати під здивованими
поглядами колег.
Містер Джеремі Мідлбер знизав плечима і зробив у повітрі
жест, що мусив означати, що містер Лео — закостенілий
ретроград.

3
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— …що означає — жити без асоціацій?

Чи бувало у вас так — зимовий день, світить холодне і
яскраве до білизни сонце.
Відчуття прохолоди.
Але не холоду, а прохолоди, легкої зимності, яка буває
раннім літнім днем біля моря. Заплющуєте очі — і здається,
що за сусіднім будинком — море! Повітря ще не прогріте, і
від того, що зараз треба увійти у воду, шкіру лоскочуть
мурахи.
Або… ви відкушуєте яблуко.
 А в роті — смак ананаса, який скуштували колись у
дитинстві за тих же обставин: присмеркова кімната, голоси за
стіною, чайник, що кипить на плиті і вам ліньки його
вимикати. І варто лише ступити за поріг кімнати, як побачиш
перед собою рідні обличчя і впадеш, мов у пух, в їхні химерні
і теплі обійми.
Всі ці дрібниці — і білизна сонця, і мурахи, і смак яблука,
хоча б де ви були, викликають низку спогадів, тягнуть їх за
собою по ниточках світла. Огортають теплом, розтоплюють
кригу.
А я жив без усього цього!
Не скажу, що цей дивний світ, моя нова батьківщина, мені
не подобалася. Навпаки. Я полюбив її за гостинність і
винахідливість, за чудеса прогресу, за комфорт, за можливість
навчатися і заробляти.
Але жоден запах, жодне «надкушене яблуко» не навертало
мене до глибин пам’яті, не викликало жодних почуттів, не
огортало теплотою спогадів. Зима пахла снігом, море —
водою. А всі звуки я вимкнув зі свого життя, вони було
просто звуками працюючого мотору чи гудінням верстатів.
Або чергуванням нот, в котрих для мене більше не існувало
ані життя, ані привабливості, ані Бога.
Але те, що я почув з перервою більш ніж у двадцять років з
приймача, котрий вів трансляцію з Нью-Йорка, та ще й у
виконанні півтори тисячі чоловік під керівництвом того
самого молодика-репортера, котрий тепер став поважним
маестро — приголомшило.
Я закляк. Я упізнав мелодію!
Я не міг помилитися.
Це була ЙОГО мелодія.
Звісно, аранжована, звісно доповнена звучанням музичних
інструментів, але — та сама, «Щедрик». Тільки слова були
зовсім інакші.
Як пишуть у книжках, грім серед ясного неба не міг би
вразити більше!
Ревність, біль, лють, розпач, здивування, гордість, сум —
ось як називалися блискавки, що влучали в мою душу,
трощачи її жалюгідні рештки.
Я мчав вулицями Детройту, а у вухах лунало — «дін-дон».
Я пригадав молоде обличчя репортера з NBC і його
слова — «це — пісня янголів»…
Так, він зробив її!
В ній вчувалося передчуття Різдва і бринів гімн дзвіночків.
Але…
Але не було того первинного, величного трепету і
язичницької магії слів.
Цю трансляцію чули тисячі, а швидше за все — мільйони
американців, і їхні обличчя розгладжувалися і світилися так
само, як і обличчя моїх колег з бюро.
Впевнений, домогосподарки плакали, забувши про
пиріжки, поставлені в піч. А мені ввижалися ті обличчя в
університеті — перших слухачів у зраненому, збуреному
війною Києві. Примарна юрба проходила крізь мене з
натхненними, щасливими, заскоченими обличчями, з
молитовно схрещеними на грудях руками, з очима,
сповненими світлих сліз радості. Я бачив перед собою три
ряди хористів — чоловіків і жінок у вишиваних сорочках і
зграйку юних школярок в однакових чорних спідничках,
рум’яних від хвилювання, серед яких особливо вирізнялася
чорнокоса юна красуня з нереально ультрамариновими
очима. Бачив змахи рук диригента в чорному сурдуті,
відчував у грудях тріпотіння крил тисячі ластівок.
Я знов опинився ТАМ — стояв, втиснувшись у стіну,
охоплений жаром і трепетом, вчепившись в руку
однокашника, як у якір, адже кожен звук здіймав мене все
вище і вище — до тих висот, за якими немає смерті, страху,
війни, голоду і спраги.
…У той день світ затопила і захлеснула ця музика.
Я мчав, не розбираючи дороги, і звідусіль до мене лунав
«Щедрик».
Я затуляв вуха, але з кожного закутка і з-за кожного рогу на
мене насувалася мільйонна або навіть мільярдна зграя
птахів — ластівок, що оточувала мене з усіх боків, чиркала по
тілу гострими крильми, забивалася під шкіру, затьмарювала
слух, викльовувала очі.
Набагато пізніше, в 1963-му, коли я побачив фільм Альфі
Хічкока «Птахи», я пригадав це відчуття — лагідні птиці,
збившись у численну хмару, виїдають нутрощі.
Чотири ноти «Щедрика», помножившись на тисячу,
викльовували моє серце, гнали вулицями, як жене амок.
За багато років я так і не зміг зайти до церкви. Але тепер,
помітивши прочинені двері храму, вбіг до нього, немов
навіжений, шукаючи порятунку. Але і там, під високим
склепінням, билися у вітражні вікна ноти-ластівки. Я затулив
вуха і впав на коліна.
В церкві було тихо і порожньо.
За давньою звичкою, я намацав під сорочкою хрест отця
Дмитра.
За багато років він потьмянів, а мотузка просякла потом,
стала майже чорною, ніби в неї всоталася моя душа. По
периметру церкви стояли свічки, а поруч, на столиках,
лежали маленькі чисті аркуші і олівці для написання імен.
Біля аналою стояли два короби, позначені написами — «За
здравіє», «За упокій».
Хитаючись, немов п’яний, і ледь тримаючи олівець у
тремтячих пальцях, я почав виводити на аркуші — «Микола
Леон…». І зрозумів, що не маю на те жодного права. Взяв
інший і вивів на ньому ненависне і давно забуте мною ім’я —
«Степан Добровольський». Вкинув до ящика «За упокій».
І ластівки припинили терзати моє тіло і вуха.
Настала могильна тиша.
Я вийшов на біле сонце задоволеним мерцем.
Я сподівався, що більше ніколи не почую цієї музики, що
вона примарилася мені.
Даремно!
Від цього року вона лунала постійно і скрізь.
Особливо взимку.
Її співали по радіо окремі виконавці і хори, виконували
вуличні музики, матері наспівували її над візочками немовлят,
під неї рекламували ялинкові прикраси, її механічними
голосами виводили заводні Санта-Клауси у вітринах
магазинів. Під «Carol of the Bells» смажили індички на День
подяки американські домогосподарки, а діти випрошували
подарунки.
І жодна людина в цьому яскравому і святковому світі, де
так цінують радіо і мистецтво, й гадки не мала, що…

…щедрик, щедрик
щедрівочка,
прилетіла ластівочка…

У ці дні я накривав голову подушкою і виходив з

помешкання лише за необхідності — на роботу, де одним
чудовим вечором, лишившись наодинці із приймачем,
розтрощив його.
І навіть пройшовся по найдрібніших деталях підбором,
добряче впечатавши їх в паркетну підлогу.

4
 Нормандія, 1944 рік.

…Цієї події чекали довгих три роки.

Три роки на полях моєї втраченої батьківщини проливалася
кров.
А тут тривали довгі затяжні перемовини про відкриття
другого фронту.
Власне, це мене не дивувало.
На той час я вже знав про голод, що викосив мою землю в
тридцять, третьому зі статей Гарета Джоунса і про те, що цей
голодомор було створено штучно, і про те, що чи не кожний
п’ятий буханець американської хлібини було спечено з
українського зерна, котре безперебійно експортував СРСР.
І про те, що Європа мовчала. Гарна, сита, розніжена,
запашна частина світу не здригалася від нічного завивання
сирен і вигляду селищ, що обезлюділи.
Я мало цікавився політикою, хоча й вітав обрання
президентом містера Рузвельта. Пам’ятаю, як у червні сорок
четвертого, зачаївши подих, слухав його промову. Президент
нарешті повідомляв про відкриття Другого фронту, так звану
операцію «Оверлорд», і мобілізацію.
За віком я не підлягав мобілізації, проте, коли постало
питання поставки і обрахунку зброї (а наш завод від початку
війни почав виробляти снаряди), я першим зголосився взяти
безпосередню участь у військовій кампанії.
Потрапив на лінію фронту взимку, за сім місяців після
того, як півмільйонна армія солдатів морського десанту на
чотирьох тисячах кораблів одночасно перетнула Ла-Манш і
увійшла у Францію. А перед тим дванадцять тисяч літаків
буквально виорали плацдарм для успішної висадки союзників
у Нормандії.
 Оборонні позиції Вермахту було знищено. Проте, вже
взимку під Арденнами німці пішли в контрнаступ. І я одразу
ж потрапив до пекла, адже з середини грудня німецькі війська
прорвали оборону союзників. Як інженер-інтендант, я тоді
перебував у складі третьої американської армії, котра з
тяжкими боями просувалася в бік Страсбургу. Ситуація була
напружена, з невеликими паузами затишшя.
Принаймні, Різдво святкували по обидва боки фронту.
Я запам’ятав його на все життя, адже саме там,
перебуваючи на межі виснаження від безсонних ночей і
почуваючись білою вороною серед військових, я зустрів
Мері…

…Вперше я побачив її вдень, коли разом із солдатами

сестри милосердя вивантажували ящики зі снарядами,
медикаментами і поштою з моєї вантажівки. Я керував
роботами і вів ретельний обрахунок.
В якийсь момент, як це буває, коли перший вранішній
промінь падає на деталь до того невидиму і непоказну, до
мене зблиснули її… передні зубчики.
Це була досить кумедна мить! Чомусь я звернув увагу саме
на два зворушливих передніх зубчика, котрі визирнули з-під
здійнятої губи молодої жінки з розкосими очима і подумки
всміхнувся — «Зубастик!..».
До цієї миті я проходив повз жінок, немов Агасфер,
спалюючи після себе стежку і плутаючи сліди, немов лис. Я
не міг зв’язати себе ні з ким.
Це означало б закорінення.
А я мав бути перекоти-полем, без роду і племені, аби
випити свій келих самотності до останнього ковтка. Бетті,
Еллі, ще кілька жінок з роботи, що часом намагалися
прикрасити моє життя і помешкання, рано чи пізно
розвіювалися у повітрі, мов примари. Або, навпаки —
примарою був я і приносив їм розчарування, руйнував їхні
плани на майбутнє, свідомо руйнуючи і свої.
…Жінки і дівчата — їх було троє — хапали ящики нарівні
з чоловіками.
Я не міг стояти осторонь, вже не кажучи про те, що
«зубастик» мені сподобалася. Вперше за багато років щось
ворухнулося в душі. І це стало несподіванкою для мене
самого.
Я перейняв з її рук ящик.
— Це — куди?
— Дякую… — вона махнула в бік намету з червоним
хрестом. — Туди.
І пішла слідом.
А за хвилину-дві розпочалося пекло. Артобстріл.
Передноворічний подарунок.
Сказати, що я злякався?..
Слова!
Я просто закляк посеред вибухів і тіл, що крутилися
довкола, немов у м’ясорубці, і опадали — частинами, котрі
мало нагадували людські.
В голові цокала одна думка — «Господи, тільки не зараз!
Не зараз…».
Ця неусвідомлена думка здалася мені дивною.
Певно, фізичне тіло людини знаходиться в суперечці з її
душевним станом. Страх смерті оповив мене, мов зайця.
Але ж я бажав і жадав смерті! За всі ці роки я так і не зміг
заподіяти самогубства, не вмер від алкоголю, не загинув в
авіакатастрофі чи на човні, не наразився на випадковий ніж у
підворітті, не заразився чумою.
Загинути на війні — що могло бути краще?! Але спазм
скрутив шлунок — «не зараз!...». Я зненавидів себе тієї миті і
стояв посеред вибухів, як статуя, не через сміливість чи
відчайдушність — страх смерті паралізував мене. Впасти,
відповзти, стрибнути у воронку мені не спадало на думку.
Солдати розбігалися, стрибали до окопів. А потім
розпочалося бомбардування.
Бомба влучила у вантажівку, на якій я привіз снаряди. Вона
була частково розвантажена, проте, друга дивна думка
заполонила мене, на противагу від першої — практична:
скільки коштує машина і те, що в ній залишилося…
Довкіл мене падали поранені і вбиті.
Нарешті вибухова хвиля зачепила і мене.
Політ і темрява.
Оговтався від того, що хтось тормосив мене за плечі і бив
по щоках.
Це була Зубастик. Мері.
— Ви живий… — сказала вона.
Від неї пахло медикаментами. Найсексуальнішим запахом,
який я чув, отже я дійсно був ще живий. Я вдихнув повітря і
знову впав у темряву.
Прийшов до тями, коли Мері затягувала мене до укриття.
Застогнав від дотику її руки до рани на скроні — вона
промивала її спиртом.
Відсторонився:
— Не варто… Я грішник. Рятуйте інших…
Нова хвиля накрила нас землею, перемішаною з камінням.
Зубастик прикрила мене собою.
Артобстріл закінчився так само несподівано, як і почався.
Мері допомогла мені звестися.
Ми побрели до медичного намету, як пара закоханих — я
не міг йти сам, — намагаючись не роззиратися навсібіч.
Війна пожувала і виплюнула п’ятачок землі, перемішавши
його з кров’ю і кістками.
 Так садівник удобрює ґрунт для майбутнього посіву.

5
…а увечері почав падати сніг.
І над виораним снарядами полем запала тиша. Лише стиха
перегукувалися санітари, збираючи по окопах і воронках
страшний врожай.
Ближче до ночі — тихої Різдвяної ночі — до найбільшого
намету почали сходитись ті, хто тримався на ногах. На
запрошення командира, пішов туди слідом за усіма і я—
святкувати.
З подивом побачив, що посеред намету була встановлена
ялинка — лиса і прикрашена гільзами. По всьому периметру
на лавах і просто на земляній підлозі сиділи солдати. Вони
дивилися на ялинку, мов діти.
На широкому дерев’яному столі медсестри нашвидкуруч
розставляли пляшки і консерви. Над входом висів плакат,
зроблений хімічним олівцем — «Merry Christmas».
Моя голова була перебинтована і розколювалась від болю.
Я думав про знищену вантажівку і підраховував збитки.
В кутку чорношкірий сержант тихо награвав на губній
гармошці.
Серед медсестер я помітив Мері. Вона розносила
солдатикам металеві кухлі. За нею йшла її подруга,
розливаючи в них по двадцять грамів віскі.
Атмосфера була невесела, тривожна, багато хто сьогодні
втратив побратима чи друга.
Один із солдатиків, критично огледівши примітивне
вбрання ялинки, дістав з кишені фотокартку, погладив її
рукою і причепив до гілки. На ній було обличчя молодої
усміхненої жінки з немовлям на руках. Вона дивилася на нас
з новорічного дерева і світилася миром і радістю — до всіх
без винятку.
Хлопці загомоніли, запосміхалися у відповідь. І,
піддавшись пориву, обвішали вільні гілки світлинами своїх
рідних.
За мить дерево рясніло усмішками дівчат в шифонових
сукнях, беззубою радістю немовлят, спокоєм і ностальгією
облич батьків і бабусь.
Дерево ожило і задихало.
Солдати оточили його колом і, обійнявшись за плечі,
почали співати.

Hark how the bells,

sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away...

Я відкинувся до стіни, примружив очі.

У щілину затягнутого слюдою віконця було видно, як рясно
падає сніг.
Я уявив, як він заокруглює краї воронок, замітає криваві
плями, робить світ по обидва боки фронту мирним, казковим.
Ніби Бог перегортає сторінку зошита, списаного недбалим
учнем.
Десь там, у небі, певно, мерехтіла Різдвяна зірка.
А я...
Я йшов білими заметами на мерехтливі вогні замку, де у
вікні виблискувала вбранням двометрова сосна. Я йшов
рипучим синім снігом, на якому відбивалися сполохи вогнів з
вітальні, а з порогу флігеля мені махала рукою мама.
Всередині, немов велика тепла кішка, вуркотіло щастя — таке
ж пухнасте, тепле і золоте, як гільзи на ялинці, під якою на
мене чекав пакунок з ласощами. Над головою в нерухомому і
гладенькому, мов випрасуване полотно, небі висіла зірка,
вказуючи шлях.
І я йшов по небу, в синьому мареві, і кожен крок вів мене
вище і вище — у спокій і щастя, в урочисту мовчазність світу,
в таємницю всього сущого, яку я мусив розгадати…
— А ви чому не святкуєте, містере інтендант?
Я обважнів і опав з небес на землю.
Відкрив очі.
Поруч сиділа вона, Мері. І світила до мене передніми
зубчиками, яким не можна було не посміхнутися.
Але я не посміхнувся.
Проте, «зубастик» виявилася впертою. Вона взяла мене за
зап’ястя, ніби вимірюючи пульс і тихо проспівала:

Christmas is here,
bringing good cheer…
to young and old,
meek and the bold…

— Мені не до свят… — пробурмотів я, уриваючи її спів.

Мері здивовано поглянула на мене.
— До ранку вам звідси не вибратись. Доведеться
святкувати!
Вона голосніше підхопила спів солдатиків, котрі
притупцьовували довкола ялинки.

Merry, Merry, Merry,

Merry Christmas,
Merry, Merry, Merry,
Merry Christmas!

— Під це виття ангели вже накривають нам вечерю… —

буркнув я.
 Мері злякано відсторонилась.
— Дякую, привітали…
Докірливо похитала головою:
— Під ці різдвяні дзвони ми завжди вбирали ялинку… А
мати готувала індичку...
— Які ще «різдвяні дзвони»?! Яка індичка??? — вигукнув
я і несподівано для себе, швидко промовив українською:
— «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…»
Зубастик поглянула на мене так, ніби я показав їй фокус з
ковтанням вогню.
— І жодних дзвонів, — похмуро кивнув я.
— Ласт’ї-воч-ка? — повтори вона незрозуміле слово. —
Що це таке?
Її верхня губка здійнялася ще вище. Зачувши рідне слово з
цих кумедних вуст, я розчулився.
— Так, ластівочка! — промовив англійською. — Весняна
пташка.
І, поміркувавши, чи варто продовжувати розмову, додав:
— Це давня щедрівка дохристиянської доби! І вона —
українська! У дохристиянські часи в Україні Різдво
святкували навесні! Коли ластівки повертались.
Вона зацікавлено глянула на мене — пропікла поглядом до
кісток. На мене війнуло запаморочливим запахом
медикаментів.
— А звідки ви знаєте?
— Знаю. Я народився в Україні…
Мері округлила очі. Ох, краще б я дійсно був факіром і
ковтав вогонь!
Зубастик схилилася до мене, притислась до плеча.
Очевидно, я скидався на людину, варту співчуття.
— Як вас звати?
— Сте... Ніколас.
 — Ви нічого не повісили на ялинку, містере Ніколасе. У
вас немає близьких? — ніяковіючи запитала вона.
Я похитав головою.
В її очах з’явилися сльози. Тоді я ще не знав, що вона плаче
з будь-якого приводу — така натура…
Мері дістала з кишені якусь світлину, простягнула мені:
— Ось… Якщо хочете — повісьте це.
Я взяв фото. Роздивився. На ньому була вона сама в
оточенні батьків — типових усміхнених американців, котрі
якимось дивом відпустили свою дівчинку на війну.
Я міг би відмовитись.
Зі світлини на мене дивилося чуже життя, спокушало
запахом різдвяного столу, дражнило можливістю продовжити
рід, сховатися за лаштунками власного будинку, де мені
нарешті стане затишно, де мене заколисає щасливе забуття.
Мері дивилася на мене приязно.
Вона ділилася зі мною тим, чого я не мав і, певно, не
матиму ніколи.
Я взяв світлину, проштовхався крізь юрму солдатиків, що,
розбившись на пари, танцювали під звуки платівки, і
причепив «свою родину» на гілку.
А потім запросив Мері до танцю.
Хоча ніколи не танцював.
Ніколи в житті.
Мері…
...після війни ми одружилися.

6
Детройт, 1954 рік.

— Чоботар не мусить ходити без чобіт, Ніколасе! Вітаю,

друже!
 Містер Мідлбер поплескав по плечі містера Ніколаса Лео і
той зауважив, що його пергаментні руки тремтять.
Колишній директор їхнього бюро і запеклий поборник
технічного прогресу давно був на пенсії і помітно здав.
На Другій світовій він втратив зятя, на Корейській — онука
і тепер мало чим цікавився, крім «геніального залізяччя» —
так він називав автомобілі.
Ніколас про це знав і не даремно запросив колишнього
боса, місце якого обійняв, «обмити покупку».
Покупкою містера Лео була нова марка Hudson Hornet —
повнорозмірного автомобіля, котрий щойно отримав новий
дизайн — незначний, але елегантний.
Містер Мідлбер з любов’ю огладжував поверхню авто так,
як вершники огладжують круп найдорожчого скакуна, цокав
язиком, навіть приклався щокою до червоного капота.
— Друге покоління, — повідомив Нік.
— Бачу. Рестайлінгова модифікація. Задні фари! Овальний
передок! Інтер’єр! — Він похитав головою. — Але зміни, як
на мене, запізнилися, продаж треба було розпочинати з літа.
А під Новий рік люди думають про менш витратні покупки.
До речі, скільки ви за неї віддали?
— Майже три, — відказав Нік.— Це як для працівника
компанії. На ринку за нього правлять три з половиною.
Містер Мідлбер знову поцокав язиком.
— Колись наші перші коники коштували вісімсот.
Пригадуєте?
Ніколас посміхнувся:
— Але тоді у нас не було таких грошей, Джеремі…
— Так, — зітхнув старий. — Проте, нам було весело.
Ніколас знизав плечима — так, можливо…
— А ви були зовсім молодим… — зітхнув Мідлбер. —
Але, присягаюся, сумнішим, ніж сьогодні. Загадковим.
Знаєте, як вас називали жінки? Великим Гетсбі. Ви завжди
були таким елегантним, не вистачало лише рожевих
штиблетів!
Вони розсміялися, згадуючи про давно розформоване
бюро.
— І кожен знав своє місце, — вів далі Мідлбер, спершись
на кришку капота. — А що нині? Чорношкірі і білі вчаться в
одній школі. І цей, як там — СРСР — загрожує війною.
Західний світ мусить триматися в обороні. Ядерне озброєння
з усіх боків!.. О, я за маккартизм, друже-Ніку! Досить з нас
того, що комуністи вже пролізли до державних структур. Я
переконаний консерватор у цих питаннях.
— Світ розвивається… — спроквола сказав Нік Лео,
мріючи аби Джеремі зліз зі свого улюбленого політичного
коника, на який сів, вийшовши на пенсію. — А про ваш
консерватизм, даруйте, чую вперше. Ви завжди стояли на боці
прогресу.
— Технічного! — закцентував Мідлбер. — Технічного,
друже мій! На відміну від вас!
— Ага, — кивнув Ніколас, проводячи ліктем по капоту в
тому місці, на яке спирався колишній начальник, даючи
зрозуміти, що його більше захоплює нова машина, ніж чувані
сто разів політінформації.
Містер Мідлбер прибрав руку з капота і лукаво поглянув
на Ніколаса:
— О, Ніку, я завжди знав, що радіо розбили ви…
Це було сказано ні до чого, як полюбляють говорити старі
люди, але Нік спохмурнів і спробував переключити старого
на інше, як переключають програми телевізора.
— А мене запрошують до Вісконсина, — повідомив він.
— Он воно як… — спохмурнів Мідлбер. — А що там?
 — Хадсон Мотор зливається з Неш-Келвінейтор, —
відказав Ніколас. — Ви ж самі бачили, що цьогорічний
автомобільний салон був не надто обнадійливий. Продажі
впали. Люди втрачають роботу. Або місце проживання. Тепер
центр автомобільної промисловості базуватиметься у
Вісконсині.
Містер Мідлбер звився, неначе йому на ногу впала
цеглина.
— От побачите, Ніку, Детройт загнеться!! Детройт!
Колиска Форда! Нам лишиться тільки емблема! Я
передчував! Я знав…
Його горе було непідробним, хоча він мав добру пенсію і
відшкодування за загиблих.
— До нинішнього року ми випускали майже двадцять
п’ять тисяч автомобілів! А що тепер?... Кінець Детройту…
— Детройт помер — вітаємо Вісконсин, — посміхнувся
Нік.
— Отже ви плануєте переїжджати? Вже вирішили?
— Ні. Ви ж знаєте, у мене сини. Я б не хотів зривати їх зі
школи, коли вони тільки почали вчитися. Та й Мері має добру
роботу в лікарні. А я однаково скоро вийду на пенсію. Тож
будемо пропускати по келиху в «Посмішці коня» і, коли ваша
ласка, говоритимемо про технічний прогрес.
— О, сини… Так, так, сини… — похитав головою
Мідлбер. — Пізні діти — найгостріші почуття. Розумію.
Вони, здається, роблять неабиякі успіхи в музиці. Скільки їм?
Нік спохмурнів.
— Сему — дев’ять, Стівену — сім. Це Мері привчає їх до
прекрасного. А успіхи невеликі — вони грають у шкільному
оркестрі. Сподіваюсь, це захоплення мине.
На лискучу, мов шкіра дельфіна, Hudson Hornet почали
осідати перші сніжинки — знову почався снігопад.
 Це був непоганий привід підвезти містера Мідлбера
додому і розпрощатися.
Ніколас не без задоволення всадовив старого на оббите
коричнево-червоною шкірою сидіння, всівся за кермо,
повільно виїхав з подвір’я салону.
Авто йшло м’яко і слухалося добре.
Ніколас подумав, що він міг би ось так їхати безкінечно,
спостерігаючи як біжить дорога — і їхати за дорогою.
Виїхати з міста, мчати уздовж синього Мічигана, звернути
за пагорби, котитися між снігами, зупинятися випити кави на
автозаправках і знов їхати світ за очі в суцільній тиші,
слухати лише шурхіт шин і рівномірние воркотіння мотору.
І ось так, неспішно потрапити на засніжені розлогі
простори Канади, де можна тижнями не бачити жодного
зустрічного вогника. І, зрештою, забутись у сні — і не
прокинутися, перетворившись на сніговий пагорб.
Такі думки завжди приходили до нього напередодні Різдва.
Він знав, що Мері якимось дивом чує їх і намагається в
святкові дні не дратувати, не обтяжувати проханнями чи
походами в гості. Пов’язує ці «зимові провалля» з давньою
контузією, котра сталася саме на Різдво. А ще з його
минулим, про яке він ніколи не говорив.
Мирячись з його дивацтвами, Мері вважала його
інопланетянином і терпляче перечікувала «зимову сплячку»,
під час якої містер Ніколас зачинявся в кабінеті і вимагав
суцільної тиші.
Радіо мовчало.
Телевізор можна було дивитися лише пізно вночі.
Сини, котрі, за іронією долі, потяглися до музики,
репетирували свої перші вправи в школі або коли батько йшов
до пабу. Навіть наспівувати якусь мелодію під час смаження
традиційної індички Мері не наважувалась.
 Зробила так єдиний раз — в перший рік шлюбу,
промугикавши ту саму мелодію, під яку вони познайомились
на Різдво сорок четвертого.
То був щасливий рік — перший рік разом, без війни, в
їхньому першому помешканні, придбаному в кредит, з
окремою кухнею і великою плитою, про яку вона мріяла,
адже готувала пречудово. Вона була щаслива, смажила
індичку і проспівала ті два рядки, котрі запам’ятала — «про
л’аст’ївочку», весело поглядаючи на чоловіка, що сидів у
затишку з газетою в руках, закинувши ноги на ящик з іще не
розпакованими книгами, залучаючи його до приємного
спогаду.
І злякалась, заклякла: він зашарудів газетою — зібгав її і
тицьнувся в неї обличчям, як у велику хустину. Він плакав,
розмазуючи по щоках друкарську фарбу…

З того часу вона боялася співати.

Списувала похмурість чоловіка на його походження і
виховання.
Попри це він зробив те, що пообіцяв їй того дня, коли
стримано, але наполегливо запропонував одружитися. За три
роки у них був власний і вже виплачений двоповерховий
котедж в престижному районі міста, двоє дітей, котрі, за його
бажанням, народилися з різницею в два роки, і все, що
мусила б мати середньостатистична американська родина в
період чергового економічного підйому.
Власне, цей підйом співпав і з тим відносним душевним
спокоєм, котрим містер Лео ніколи не вирізнявся. Але
комфорт, який нарешті запанував ззовні, заповнив і численні
пробоїни і прогалини, що були в душі.
Він полюбив запах яблучного пирога і індички,
дзеленчання дзвоника над дверима власного помешкання,
мереживні фіранки, вишиті подушки, милі дрібниці в спальні,
підстригання трояндових кущів біля будинку, щонедільні
пікніки в мальовничих куточках Мічигана, запах і легкий
бриз Великих озер, смак молока від білих корів і
нерозбавленого бурбона, котрий п’єш біля каміну, на якому
розставлені родинні світлини.
Одна з фронту: Нік і Мері в оточенні друзів з військової
частини посеред майдану в якомусь італійському селищі,
занурені у його пошрамоване кулями середньовіччя —
щасливі, хмільні, святкують перемогу. Численні фото з
весілля. І, зрештою, купа світлин із Степаном та Семеном у
візках — Стівом і Семом, як їх називали поза межами
родинного гніздечка.

…Починався «lake-effect snow», коли у повітрі коливається

синє полотно, ніби з ультрамаринової поверхні Мічигана
здіймається прозорий шовк першого безводного шару,
насиченого лише приємною прохолодою і кисневим
коктейлем з бульбашками.
Поставивши машину в гараж, містер Ніколас Лео сидів
перед каміном з газетою в руках.
Новини були невтішні — купа об’яв про продаж квартир.
Це означало те, про що віщував містер Джеремі Мідлбер:
люди виїжджали у пошуках кращих місць.
У вітальні пахло ялинкою — великою красунею, під якою
до певного часу вже стояли запаковані коробки з
подарунками.
Місіс Лео закінчила спаковувати гамбургери у маленькі
пластикові контейнери, зняла фартух. Під ним була святкова
лискуча сукня а-ля Мерілін Монро.
Ніколас з подивом огледів дружину.
— Ми чекаємо на гостей?
 Мері з неменшим подивом знизала плечима:
— Чому ти досі не одягнутий? Хіба з нами не підеш?
— Куди?
— Як це — куди? Сьогодні ж у школі Різдвяний концерт. А
після того буде шкільне свято. Я вже приготувала гамбургери.
— Тату! Ми гратимемо джаз!! — гукнув Степан з
передпокою.
Містер Лео зморщився.
— Це обов’язково?
— Ніколасе! Твої діти вперше виступають!
— Ти ж знаєш, я не прихильник цього всього...
— Тато! Але ж там будуть всі батьки! — ображено
пробурмотів Сем.
Містер Лео винувато зиркнув на сина.
— Ну, якщо всі…
Мері посміхнулась.
— От і добре! Давай швиденько одягайся. Ми
запізнюємося. Дороги замітає…
Він не любив масових заходів.
Навіть дитячих.
Всі ці натхненні обличчя батьків, привітання, розмови про
вчителів і освіту, ціни і політику, запрошення на вечерю…
До того ж, йому не здавалося зворушливим те, що семи-
дев’ятирічні діти в дорослих костюмчиках грають дорослу
музику.
Але сьогодні дійсно мав відбутися перший публічний
виступ шкільного оркестру і Ніколас знехотя відкинув газету.

Біля школи вже стояли заметені снігом машини. Містер

Лео не без задоволення прилаштував свій Hudson Hornet
серед інших, менш показних, автівок.
Діти побігли до класу.
 Мері і Нік зайняли свої місця серед інших батьків. До Ніка
шанобливо зверталися. Татусі розпитували про нове авто,
жінки теревенили про дітей і вчителів. Мері відповідала за
обох — і про авто, і про вчителів. Її чоловік був старшим від
усіх і мав повне право ось так зверхньо мовчати чи коротко
кивати у відповідь, не зронивши ані пари з вуст. Одне слово,
бірюк, як тихо зауважила місіс Камінські.
Нарешті світло в шкільному залі згасло, світилася лише
сцена, прикрашена картонними ялинками.
Залунали оплески. Батьки в захваті завмерли, ніби
очікували на появлення самого Санта Клауса в оточенні
янголів.
— Ніку, не спи, — посміхнулася дружина.
Той відповів кислою посмішкою і все ж таки примружив
очі.
На сцену вийшли діти.
Вони вже були перевдягнуті в новорічні костюми, в руках у
кожного був свій інструмент. У Сема — скрипка, у Стівена —
саксофон.
Нік зітхнув, згадавши, у що обійшлася ця примха їхньому
родинному бюджету. Проте, все ж таки радісно
посміхнувся — сини, стараннями Мері, були вдягнуті у
розшиті білі сорочки і вирізнялися з-поміж усіх.
Дружина довго вишукувала візерунки по газетах, котрі
підсовували їм під двері представники місцевої української
діаспори, скопійовувала їх з чорно-білих світлин так, як
розуміла. І ось тепер хлопчики стояли перед публікою в
однакових вишиванках, на рукавах і комірах яких червоніли
чотирикутні маки.
Їхні щоки цвіли так само, як ті маки. Мері з гордістю
поклала свою долоню на руку Ніка. Він із вдячністю відповів
ніжним поплескуванням і Мері зітхнула з полегшенням.
 Оркестр вишикувався, затих.
Діти припинили штовхати одне одного і махати руками до
зали, помітивши батьків.
На сцену вийшов керівник оркестру, вклонився,
розвернувся до вихованців, здійнявши руки.
Діти зосереджено взяли перші акорди.
Поволі розрізнені і досить невправні звуки джазової
імпровізації переросли в мелодію.
Рука Ніка здригнулася, Мері з тривогою поглянула на
нього — щось не так? Тиск?
Нік скинув її руку зі своєї, напружився.
Діти грали Carol of the Bells.
Батьки заворушили губами, тихо наспівуючи слова — про
різдвяні дзвоники. Матусі навіть молитовно поскладали руки
на грудях, спостерігаючи за своїми малюками.
Останні пасажі дісталися Сему — він завершив мелодію
кількома досить вправними імпровізаціями і диригент зняв
звук змахом руки.
Публіка заплескала в долоні. Нік відкинувся в кріслі…
— Що сталося? — запитала Мері. — Тобі зле?
Не відповідаючи, Нік підвівся і, зігнувшись в три погибелі,
почав пробиратися до виходу.
— Я почекаю в машині, — промовив хрипло.
…Він забув взяти пальто з вішалки і вийшов під рясний
снігопад у сорочці.
Але холоду не відчув. В очах стрибали сніжинки.
Їхнє мерехтіння посилювалося, очі засліпило. Він сперся
на дерево, втупившись в десяток засніжених пагорбів, на які
перетворилися авто. Снігова пустеля посеред шкільного
подвір’я стала безмежною. Він бачив себе дрібною чорною
крапкою, яка от-от зникне у повітрі.
 Він вхопився за груди. Відчув під рукою почорнілий
маленький хрест.
У вухах лунав саксофон сина: «При-ле-ті-ла-лас-ті-воч-
ка…». Мозок розколовся на тисячі гострокрилих скалок, ліву
ногу скрутило судомою.
Лікар, до якого його повезла Мері, сказав, що це
«транзиторна ішемічна атака» — мікроінсульт. Він
категорично відмовився від госпіталізації, адже ще сплачував
за музичні інструменти, придбані Мері в кредит. І зі
злостивою посмішкою за будь-якої нагоди скаржився, що
відтепер саксофон сина зведе його в могилу.

7
Детройт, 1974 рік.

…Скандал в готелі «Вотергейт» ось вже другий рік не

сходив зі шпальт газет.
Навіть домогосподарки розбирали Washington Post, як
свіжу телятину. А молоді репортери Боб Вудвард і Карл
Бернстайн затьмарили славу Рутгера Гауера, Клінта Іствуда,
Джека Ніколсона і Марлона Брандо разом узятих. Дівчата
більше не мліли під спів Стіва Уандера, відстоюючи свої
уподобання — Боб чи Карл?
Країна прикіпала до теле-шоу аби безкінечно слухати
плітки про скандал у Білому домі.
Прибічники і супротивники президента схрещувалися
думками на шпальтах газет і на вулицях провінційних
містечок.
Домогосподарки гриміли каструлями по кухнях і
підігрівали телефонні слухавки кількагодинними розмовами з
подругами, обговорюючи можливість імпічменту.
Художники продукували портрети п’ятьох заарештованих,
звинувачених у незаконному проникненні до штаб-квартири
демократичної партії з апаратурою для прослуховування. На
поверхню виринали численні порушення високопосадовців та
натяки на причетність до скандалу зі шпигунством самого
президента.
Цього літа натяки переросли в підготовку палати
представників конгресу до імпічменту. А Боб і Карл,
загартовані дворічним протистоянням із владою,
започаткували еру журналістських розслідувань, перше з
яких виявилося чесним і майже змінило світ.
…— Ми та наші колеги у Washington Post понад два роки
залишалися самотніми в цій історії. Решта ЗМІ і більшість
людей у країні нас ігнорували і сумнівалися. На нас чинила
тиск адміністрація Ніксона та його прибічники…
Містер Ніколас похмуро посміхнувся і на прохання
дружини, що поралася біля плити, зробив телевізор гучніше.
Там транслювали ток-шоу «Сьогодні увечері».
Говорив Карсон.
— Це був скрутний час для всіх, хто працював із нами. На
кону стояли довіра до нас і наше майбутнє в журналістиці.
Ми переживали через кожне слово у кожній статті, яку ми
публікували…
— Обожнюю Джонні Карсона! — озирнулася до чоловіка
Мері.
Ведучий програми засліплював аудиторію фірмовою
посмішкою, спілкуючись з парочкою бунтівних журналістів.
— А Карлу варто було б сходити до перукарні, — додала
Мері і увімкнула міксер.
— Ти говориш про них, як про рідних, — зауважив містер
Ніколас. — Попри це сьогодні мають приїхати діти…
— Для дітей я готую яблучний штрудель, — не
обертаючись відказала Мері.
Містер Ніколас посміхнувся і вимкнув телевізор.
 Останнім часом після переглядів у нього починало різати в
очах. Мері, закінчивши збивати яйця, відклала міксер.
І ангел тиші ковзнув між подружжям.
Тривожний ангел.
Адже, попри «Вотергейт», останні пару місяців вони
говорили лише про синів і про можливість переїзду до іншого
штату.
Детройт, як і передбачав, царство йому небесне, містер
Джеремі Мідлбер, занепав.
Не зважаючи на те, що центральні вулиці міста, котре
донедавна вважалося четвертим за величиною містом
Америки, все ще сяяли вогнями і височіли хмарочосами, його
престиж і економіка відчутно похитнулися.
Фешенебельна урбанізація була лишень фасадом, за яким
крилися зруйновані готелі, покинуті домівки, діряві дахи яких
рясніли бур’янами, що пробивалися крізь бетон і дерево.
Біле населення нарікало на засилля чорношкірих, що
масово переселялися сюди після В’єтнамської війни з
довколишніх поселень, сумувало за часами автомобільної
слави, котра давно вже належала іншим штатам, обурювалося
діями Коулмена Янга — першого афроамериканського мера,
котрий встановив надто високі податки для білого, що
означало — заможного — населення. Разом із зникненням
заводів з року в рік з міста зникали і кваліфіковані
спеціалісти.
Лишалися такі, як Ніколас Лео — пенсіонери, іммігранти
чи просто невдахи.
Місто виснажувалося, жило в борг, подекуди сумувало за
маккартизмом.
А після бунту 1967 року, коли сутички між полісменами і
афроамериканцями зі спаленням двадцяти п’яти кварталів
сягнули апогею, взагалі перейшло до розряду
міст-«привидів».
Попри це, чи не єдиною людиною, котру все влаштовувало
в такому перебігу подій, був містер Ніколас Лео.
Незважаючи на свої понад сімдесят, він був ще міцним
чоловіком, якого язик не повертався назвати стариганем. Час
законсервував його, випаливши зсередини все зайве і
заповнивши порожнечу улюбленим залізяччям, з якими він
щодня порався в гаражі до пізньої ночі.
Непокоїли лише діти.
Вірніше те, чим вони займалися.
Він намагався про це не думати.
Але думав.
Степан, Стівен, попри те, що одержав юридичну освіту в
Детройтському університеті і міг би стати добрим адвокатом,
працював на приватній радіостанції свого приятеля в
Лансингу, де вів авторську музичну програму. І так само, як в
дитинстві, любив лише свій саксофон.
Думати про це містеру Ніколасу було нестерпно.
Нещодавно він так само, як колись в своєму бюро,
розтрощив магнітофон, котрий подарував батькам Стів, і
викорінив чи не всі розетки, що були в будинку. Лишив тільки
«вхід» для телевізора аби не виглядати доконаним
консерватором перед сусідами і Мері.
Але — чорт забирай! — звуки, на подив, стали
хворобливим захопленням старшого сина. Це містер Лео
зауважив у нього давно, ще з дитинства. Зауважив і злякався.
Стівен не розлучався з магнітофоном, на першу модель
якого назбирав кошти, миючи машини на автозаправках.
Спочатку містер Ніколас вирішив, що син, як і багато хто з
«дітей квітів», буде слухати і записувати музику, але жодного
разу не почув з магнітних плівок жодної мелодії, вже не
кажучи про модні на той час шлягери. Проте, син скрізь
ходив з магнітофоном, як з улюбленим цуциком, ніколи не
залишаючи його вдома.
Одного разу містер Ніколас підгледів, як син стояв в своїй
кімнаті, немов байбак у степу. Потім взяв магнітофон,
натиснув на кнопку «запис» і обережно здійняв руку з
мікрофоном вгору, полюючи на ледь чутне потріскування,
котре линуло від мерехтливої лампочки. Тримав руку
піднятою, доки вона не затекла. Вимкнув. Схилився над
магнітофоном, дослухаючись, що вийшло. Задоволено кивнув
головою. Роздивився довкола у пошуках нового витоку звуків.
Пошурхотів аркушами зошита, що лежав на його письмовому
столі — від початку до кінця. Задоволено кивнув. І знову
увімкнув запис, швидко пропускаючи аркуші крізь пальці. Це
виглядало не просто дивним — містер Ніколас неабияк
злякався, — його син збожеволів.
— Що ти робиш з тим магнітофоном? — ніби між іншим
запитав наступного дня.
— Збираю звуки, — почув у відповідь.
Заняття було дурним: виявилося, що Стівен дійсно
колекціонує звуки. Він охоче продемонстрував батькові свою
«колекцію», увімкнувши магнітофон.
І на містера Лео звалилася неймовірна какофонія
різноманітних звуків — від шурхоту хвиль до роботи
зливного бачка в унітазі.
Містер Ніколас слухав цю навалу звуків аж доки в нього
розболілась голова.
— Навіщо це?!
Відповідь сина була аритмічною, як серцебиття. Із
неабиякою пристрастю Стівен пояснив, що світ зітканий зі
звуків, як полотно! Що він чує їх постійно і скрізь, навіть
вночі, коли спить. Хвилюючись і ковтаючи слова, як у
дитинстві, він запевнив, що в будь-яких звуках криється
«Божественна гармонія» і що це море…

…безмежне.
Не даремно ж кажуть «море звуків»!
Море можна слухати безкінечно.
Так само безкінечно, як і дивитися на вогонь,
спостерігати за дитиною чи за нічним небом.
Але все це пов’язане зі звуками, прошите ними, мов однією
ниткою.
Тиші немає.
Ідеальної тиші!
Навіть під землею шурхотить своє життя,
варто лише встромити лопату і
перевернути пласт, аби впевнитись у цьому!
Світ обплутаний звуками, мов судинами.
Ідеш ти чи біжиш — вони відгукуються на кожен порух.
Від них не сховатися, не втекти, навіть затуливши вуха…

Син стояв перед ним — стрункий, білявий, з розпашілими

щоками, на яких від хвилювання і напруги розцвітали червоні
плями і… говорив його думками, забутими, схованими під
подільським снігом, розтоптаними сотнями чобіт,
викресленими з пам’яті, підданими ним самим анафемі.
Він не знав, що сказати у відповідь.
Пробурмотів:
— Дурне заняття…
І вийшов з кімнати, надовго зачинившись у своєму
кабінеті.
З тієї пори Стівен більше ніколи не говорив з ним про
музику.
А згодом поїхав з міста. І, як каже Мері, досить непогано
співпрацює з деякими кінокомпаніями і студіями, продаючи
кілометри записаних звуків. Виявилося, що й на такий
дивний рід занять є попит.
Сем, Семен, його улюбленець, вцілив в ту саму «десятку» і
добив остаточно. Він мріяв бути музикантом і став ним в
оркестрі того ж Лансингу, маючи за мету переїхати до Нью-
Йорка, аби влаштуватися в один з театрів на Бродвеї.
Захоплення ані старшого, ані молодшого містер Ніколас не
поділяв.
Тому сини, відчуваючи провину за те, що не виправдали
сподівань батька, приїздили нечасто.
Але сьогодні обидва повідомили, що приїдуть з гарною
новиною.
Такою новиною могло бути одруження котрогось з них, а
можливо — обох одразу. Тому Мері, хвилюючись, готувала
улюблені страви дітей і намагалася нічим не роздратувати
чоловіка.
— Скоро сядемо вечеряти. Потерпи, — мовила вона,
поглядаючи на годинник і на дорогу перед будинком. — Діти
мають бути о шостій.
— Вже шоста, — буркнув Нік, втуплюючись у газету.
Мері лагідно провела долонею по його поріділій потилиці:
— Творчі люди не товаришують з часом…
— Творчі люди — не професія, — відказав Нік. — Я міг би
влаштувати їх краще.
— Ніку, це ж природно — музика у них в крові, —
зауважила Мері і додала боязко, знаючи, що Ніколас не
полюбляє таких розмов: — Рід Леонтовичів має
продовжуватися! Наші діти, завдяки тобі, мають міцне
коріння.
Містер Ніколас відкинув газету.
— Облиш! Те коріння давно в іншій землі!
 Мері, стиснувши губи, почала енергійно перемішувати
салат.
За вікном почувся шелест шин.
— От і вони! — зраділа Мері і додала, з тривогою
поглядаючи за вікно. — Ніколасе, здається, у нас буде гість…

8
…По стежці, слідом за Стівом і Семом, йшов чоловік
середнього віку в гарному костюмі, білій сорочці і червоній
краватці.
Він був схожий на податкового інспектора.
В руці ніс портфель і не дуже скидався на товариша синів.
Ніколас теж озирнувся до вікна.
— Кого там чорти несуть?
Мері докірливо похитала головою, зняла фартух,
поправила зачіску і швидким хазяйським рухом виставила на
стіл ще один столовий прибор — тарілку, виделку, чарку.
За мить сини вже заходили в дім, і Мері кинулася до
передпокою.
Стів, як завжди, був з букетом квітів, Сем ніс коробку з її
улюбленими цукерками.
Обняли матір, скупо поручкалися з батьком і висунули
наперед гостя.
— Знайомтесь: це містер Шон Шепард. Музикознавець і
фахівець з музичної історії.
Ніколас похмуро поглянув на непроханого гостя.
Мері привітно кивнула в бік вітальні:
— Прошу проходити.
Сини виглядали збудженими, піднесеними.
Сем підморгнув матері так, як це робив у дитинстві, коли
вони мали спільні секрети від батька. Приймати в себе
музикознавця для Мері означало одне: він допоможе дітям,
можливо, напише рекламну статтю.
— Містер Шепард мав інтерв’ю в нашій радіостудії як
дослідник хорового співу і давньослов’янських літургій, —
сказав Стівен. — А коли дізнався, що ми з роду
Леонтовичів…
Містер Шепард посміхнувся сліпучою посмішкою:
— …то одразу напросився у гості!
Він простягнув руку Ніколасу:
— Я просто не міг втратити такий шанс! Дуже, дуже
приємно, містере Леонтовичу!
— Нік Лео, — пробурмотів у відповідь містер Ніколас,
звільняючись від настирливого рукостискання.
— Тату, містер Шепард зокрема досліджує і творчість
нашого родича, — поквапився пояснити Стівен, знаючи, що
батько категорично не називає себе повним іменем.
— І не тільки творчість, — захоплено додав Сем. — Він
розповів багато цікавого. Тобі варто послухати.
Містер Шепард вклонився:
— Не тільки послухати, але й допомогти встановити
істину.
Мері розставила на журнальному столику чарки, бурбон,
віскі, пляшку червоного вина — все, що було в загашнику.
Стівен почав розливати віскі.
— Ти ж, певно, знаєш, що твого дядька вбили? —
збуджено заговорив Сем.
Ніколас невизначено мугикнув, зосередившись на тому, як
вправно Стівен розливає алкоголь — всі чарки налиті
однаково.
— Чому ти ніколи про це не розповідав? — наполегливо
продовжував допитуватися Сем.
 Мері заметушилася в пошуках печива, краєм ока тривожно
поглядаючи на чоловіка і трохи докірливо на сина, адже
помітила, що Нік зблід, зчепив руки і швидко зарухав
пальцями всередині складених долонь, обводячи лівий
великий довкола правого — жест, за яким вона добре
орієнтувалася в настрої чоловіка.
— Це сумна історія. Давня. Вона вам ні до чого…
— Нічого собі — «ні до чого»! — експресивно вигукнув
Сем. — Йдеться про нашу родину!
Містер Шепард узяв чарку і якомога приязніше звернувся
до господаря помешкання:
— Містере Леонтовичу! Ваші сини мають рацію. Ви єдина
жива родинна гілка видатного композитора.
— І що?..
Так, він був попереджений, що містер Лео — людина
похмура, але все ж таки Шепард наважився говорити далі.
— Як — що? Скоро сорок років, як весь світ співає «Кєрол
белз»! І всі знають містера Вільговського, як композитора і
аранжувальника. Але ніхто навіть не здогадується про
істинного автора музики! Дивовижної музики, написаної
півсторіччя тому! Навіть більше, адже перше виконання
відбулося аж в тисяча дев’ятсот шістнадцятому, а сама
мелодія була написана ще давніше в кількох партитурах! І з
тієї пори досі лунає. Хіба це не феноменально?!
Містер Ніколас сидів, розглядаючи шпалери над каміном.
Мері зніяковіла.
— Леонтович належить світу так само, як Моцарт, Шопен,
Бетховен чи Гершвін! — провадив далі Шепард, намагаючись
викликати бодай якусь реакцію. — Ваш дядько — великий
композитор!
Пальці містера Ніколаса зарухалися швидше, він
зморщився, як від зубного болю.
 — Ви перебільшуєте… — промовив хрипло. —
Чергування чотирьох нот у певній закономірності — звичайна
математична модель…
Він промовив це безбарвним голосом, ніби робот, що
повторює чужі сентенції. По обличчю пробігла судома,
кутики вуст піднялися вгору. Але Мері відчула, що це не
посмішка, а спазм, що може передувати повторному інсульту.
— Мій чоловік — технар… — зніяковівши пояснила вона.
— Це очевидно! — радо кивнув Шон Шепард. — У
технарів залізна логіка! І це на краще для нашої подальшої
справи.
Він відсунув чарку, взявся за свій портфель, заклацав
блискучими клямками. Зашарудів всередині тонкими сухими
пальцями.
Очі присутніх стежили за рухами гостя, ніби він мав
витягти звідти живого кролика чи револьвер. Містер Шепард
відсунув пригощання на протилежний бік столу, протер
рукою і без того чисту поверхню.
— Дозволите?
Містер Ніколас залпом випив віскі, втупився поглядом у
гостя, котрий витяг з портфеля теки і аркуші, почав
розкладати їх на столі. Всі папери були різного формату і
змісту — вирізки зі старих газет, копії фотографій,
передруковані на машинці тексти з червоними розчерками на
берегах.
— Що це? — запитала Мері.
— Зараз поясню, — посміхнувся Шепард, сортуючи
аркуші. — Справа в тім, що музику вашого родича я знаю
досить непогано. Моя специфіка — давньослов’янський
фольклор і, взагалі, музика східної Європи початку
двадцятого сторіччя. Досить рідкісний факультатив, скажу я
вам. Але ж — скільки несподіванок! В тому числі і в долі
вашого великого предка.
Стів і Сем дивилися на нього із захватом, підморгуючи
матері.
Та, перехилившись через їхні плечі, з цікавістю
спостерігала за діями гостя.
Містер Шепард сортував аркуші.
— Тут світлини і статті.
Він, один за одним, почав викладати перед родиною
документи зі свого архіву в потрібному порядку.
Тонкі аркуші замалим не розсипалися в його руках. Вони
були делікатніші за крильця метелика-капустянки і так само
лишали на пальцях пилок, тільки не білий, а чорний, від
друкарської фарби, що осипалась зі сторінок.
На одній з газетних вирізок був портрет юнака в білій
сорочці, що сидів, підперши щоку рукою. Очі, певно, світлого
кольору, хвиля м’якого волосся спадає на високе чоло,
погляд — глибокий і живий, ніби фото зроблене вчора.
Магнетичний погляд…
— Ваш пращур був нівроку, — підморгнув містер Шепард
Сему і Стівену.
На іншому газетному клаптику, який гість любовно
розіклав поверх попереднього — той самий чоловік, років на
двадцять старший. З борідкою і помітними залисинами на
скронях. Але з тим самим поглядом — іконописним,
зверненим углиб себе і, водночас, кудись поверх спалаху
фотоапарата, ніби і сам дивиться на тих, хто розглядає його.
У вітальні голосно цокав годинник.
Задоволений урочистою паузою, Шон Шепард поклав на
стіл ще одну вирізку зі світлиною посередині — нечіткою і
майже нерозбірливою, що зображала якесь дійство.
Руки і голос його тремтіли від хвилювання.
 — Це — похорон. Січень. Двадцять перший рік. Копія
тульчинської газети «Червона доба». Бачте, скільки людей…
Всі схилили голову над знімком.
Лише містер Ніколас налив чарку і залпом випив,
користуючись тим, що Мері роздивляється світлину. Шепард
між тим дістав лупу і, водячи нею по розмитих силуетах,
захоплено продовжував коментувати:
— Я збільшував це фото, вносив уточнення! Ось це —
Кирило Стеценко, теж композитор і музикант. Він помер
через рік після вбивства Леонтовича, це — Пол Тичина, поет.
Його нині вивчають у школі. Це — доньки і дружина
композитора. А ця жінка…
Він навів збільшуване скло на іншу постать, що стояла на
передньому плані, але осторонь юрби.
— Це нібито лібретистка недописаної Леонтовичем опери
«Русалчин Великдень». Я збирав свідчення по краплині і
можу помилитися, здається, її звали Ніною. Чи Надією.
Ходили плітки, що вона була його музою. Власне, це важко
перевірити і давно вже не має значення…
На газетну вирізку ліг інший аркуш. Немов факір, містер
Шепард викладав все нові і нові папери, гарячково
перекладаючи зміст вирізок і статей.
— Це давній дагеротип батьківської хати композитора —
священика отця Димитрія, це — некролог з газети «Київська
правда». Я переклав його так...
Він швидко процитував підпис, зроблений внизу від руки.
— «Великий композитор загинув від руки вбивці-
грабіжника».
Дістав іншу вирізку.
— Ось ще стаття: «Смерть радянського композитора
Миколи Леонтовича — справа рук українських
націоналістів».
 — Я не розумію, до чого ви це все...
— Хвилинку! — увірвав містера Ніколаса Шепард,
риючись в аркушах. — Ага! Ось воно… Стаття, надрукована
тут в газеті «Українське слово» в тридцятих роках. У ній
йдеться про те, що Микола Леонтович став жертвою
радянського режиму, а його вбивця — агент НКВС, тобто,
тодішнього карального апарату.
Всі зачаїли подих.
Задоволений справленим враженням, містер Шепард почав
цитувати уривки зі скопійованих статей:
— «…В січні 1921 року Микола Леонтович перебував у
селі Марківці, куди приїхав відвідати батька — сільського
священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи
заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був
фурман Федір Грабчак з Кіблича, а от другий — незнана в тих
краях людина в шкірянці…».
Містер Ніколас судомно скривився. Цього разу це була
посмішка.
Проте, хвилюючись, Мері подала чоловіку пігулку і
склянку води. Той відштовхнув її руку, закашлявся.
— Пробачте, я розумію… Такі спогади… — зніяковів
містер Шепард і, перечекавши надривний кашель, повів
далі: — «…господарі прийняли подорожніх привітно. Гості
були запрошені до різдвяної вечері»…
Містер Ніколас відкинувся на спинку дивана, сховав долоні
схрещених рук під пахвами.
Шон Шепард продовжував перекладати статтю, обираючи
найважливіші моменти:
— «…і попросилися переночувати. Незнайомця поклали в
одній кімнаті з Леонтовичем…
На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер
на батьківських руках, стікаючи кров’ю». Цю картину
вбивства склали за розповідями свідків і результатами
розслідування.
— Яке розслідування? Які свідки? — каркнув містер
Ніколас. — Ви вірите цим публікаціям? Ви прийшли сюди
процитувати нам статті, написані тут, в діаспорі? Навіщо?
— Це ще не все, — м’яко промовив Шепард. — Так, я
перечитав багато різних матеріалів і вони, дійсно, часом
досить суперечливі.
Він посміхнувся:
— Доводиться обирати між найбільш вірогідними
варіантами…
Він ще раз пірнув в глибини свого портфелю і дістав
чергову світлину.
— Це Гнат Васильович Яструбецький. В тисяча дев’ятсот
десятому служив священиком в Марківці. Тобто, він чудово
знав і самого Леонтовича і його батька.
— …невже він був свідком? — видихнув Стівен, поїдаючи
Шепарда очима. Той все ще посміхався насупленому
господарю, цьому незворушному «міцному горішку».
— Він був першим, хто записав більш-менш достовірні
свідчення. Він був одним з друзів і шанувальників
композитора, чудово знав його життя і оточення. Йому
одному вцілілий від рук злочинців отець Димитрій міг
розповісти правду. І, як то кажуть, по гарячих слідах. Адже
Яструбецький вирушив до Марківки чи не наступного дня
після вбивства. Опитав свідків і рідних. А згодом опублікував
цю жахливу картину в своєму дослідженні.
— Священиків тоді вбивали, а не друкували… — вперто
буркотнув містер Ніколас.
— Так, але після революції пан Яструбецький порвав з
релігією, влився в соціалістичні процеси і служив
адміністратором мандрівної капели «Думка».
 Містер Ніколас стукнув по столі кулаком:
— Я не хочу чути ні про яких священиків, котрі ставали
адміністраторами! О, бувало ще й не таке. Не вам,
американцю, розповідати про все це. І не моїм дітям це
слухати! Я беріг їх від того абсурду, як міг.
Мері заспокійливо поплескала чоловіка по плечі, винувато
позираючи на музикознавця.
Містер Шепард задоволено гмукнув.
— Я вас розумію. Тільки не згоден з вашою позицією.
Ваші діти також американці і їм цікаво буде знати те, що
пережили особисто ви і ваші ровесники в СРСР.
Сем і Стівен ствердно кивнули.
— Отже, — повів далі гість, — пан Яструбецький, як і
багато подібних йому, через політичні репресії того часу,
змушений був залишити «Думку» і працювати в Київській
філармонії адміністратором вокально-музичного ансамблю. А
потім, — містер Шепард підніс вказівний палець догори, —
тільки уявіть! — став інкасатором управління холодильної
промисловості. А закінчив життя в сороковому році на посаді
директора друкарні.
— Нема чого дивуватися — шляхи Господні
несповідимі… — буркнув містер Ніколас.
— І які свідчення зібрав цей пан «з перших рук»? —
поквапив гостя Стівен.
— Власне, вони не дуже розбігаються з тим, що я цитував
вище. Хіба що трохи змінений образ вбивці: за свідченнями,
які дав панотець Димитро, це був молодий блондин без вусів і
бороди. Він повідомив присутніх, що проводить боротьбу з
місцевим бандитизмом, показав свої документи. Леонтович
роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими
документами небезпечно будь-де ночувати». А ось і цікавий
штрих: у своїх спогадах пан Яструбецький пише про те, що
яким було дійсне ім’я чекіста, ніхто не відає. Тобто, Микола
Дмитрович був єдиним, хто знав ім’я вбивці. Далі все
збігається: постріл пролунав приблизно о сьомій тридцять
ранку. Батькові, сестрі і доньці композитора злочинець зв’язав
руки. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. Забрав з
гаманця Миколи Дмитровича п’ять тисяч карбованців різною
валютою. Вискочив з хати і втік на візку до лісу. Згодом на
крик панотця з сусідньої хати прибігли люди, розв’язали руки
Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана
була з правого боку. Рвана рана. Леонтович вимовив: «Тату, я
помираю». І помер. Сліди нічного гостя — чи гостей — вже
замело снігом. Кажуть, що в ті дні в Марківці була сильна
завірюха…
— А хто ж тоді той… як там його… фурман Федір Грабчак
з… з Кібліча, про якого йдеться в першій версії? —
розгублено гмукнув Стівен.
— І чому там пишеться про двох чоловіків, якщо у версії
Яструбецького він був один? — додав Сем.
Шепард розвів руками і захитав головою, мовляв, це вже за
межами часу і навряд чи колись з’ясується.
— І… І чому їм постелили в одній кімнаті? — наважилася
запитати Мері.
Це запитання зависло в глибокій тиші.
— Так, дійсно, — кивнув Сем, — чому — в одній? Вони
були знайомі?
Стівен посміхнувся, потираючи руки, запально заговорив:
— Це ж справжній детектив! Якби я вів розслідування, то
звернув би увагу на всі ці факти! Але мама має рацію —
більше на те, що постріл пролунав на світанку! Тобто…
Тобто, вони провели в одній кімнаті цілу ніч. Кат і жертва?
Тобто, вони говорили? Про що?!
Містер Шепард замислився.
 — Гм… Ну, виходить, що так. Але хто тепер може знати, як
то було насправді? Скільки їх було? Чи говорили вони чи ні?
А якщо припустити, що говорили, то чи були знайомі? А
якщо були знайомі — то про що говорили?! Загадка, яка
лишиться нерозгаданою.
— Містере Шепарде! — вигукнув вражений Сем. —
Вбивцю знайшли?
Шепард, глянув на нього, підвівши вгору вказівний палець
і продовжував цитувати з газетної вирізки:
— «…в лісі, неподалік села було знайдено труп
візника…» — і не опускаючи палець, звернувся до
присутніх: — Очевидно, той був посланий аби ліквідувати
вбивцю. Це — звичайний кілерський прийом. Але вбивця
виявився спритнішим.
Над столиком, заваленим газетами, знову зависла тиша.
— Отже, він може бути живий? — запитав Сем. — Його
ще можна знайти для свідчення?
Містер Шепард посміхнувся.
— Можливо і живий. Якщо, скажімо, в ті роки йому було,
як записано у Яструбецького, не більше двадцяти двох, то він
міг би дожити до сьогодні.
Всі з подивом поглянули на гостя.
Той кивнув головою.
— Так, так. Цю детективну історію варто розслідувати до
кінця. Можливо ви, містере Леонтовичу, згадаєте щось з
розповідей ваших близьких. Адже під час вбивства в хаті
знаходились батько, мати, сестра, молодша донька
композитора, ваша кузина…
— Звісно! Тату, треба розшукати хоч когось з близьких! —
сказав Сем.
— А краще — з’їздити в Україну! — додав Стів.
 — О, я їздив! — посміхнувся містер Шепард. — Як
дослідника і науковця, мене пустили і до Києва, і до
Тульчина! Я навіть бачив дещо з архівів — офіційних, звісно!
Хвилиночку…
Він знову довго рився в глибинах свого шкіряного
портфеля.
Мері поклала руку на плече чоловіка.
Містер Ніколас міцніше стиснув схрещені під пахвами
кулаки.
Нарешті містер Шепард виклав перед родиною ще одне
старе фото, точніше, його копію. Досить нечітку. На ній, в
характерних для початку минулого сторіччя позах,
розташувалась родина — чоловік і жінка з крихітною
дівчинкою на колінах.
З переможним виглядом гість поклав світлину перед
містером Лео, очікуючи на реакцію. Але реакції не було.
Містер Лео навіть не витягнув долонь з-під пахв.
— Впізнаєте?
— Що я мушу впізнати?
— Це я перезняв в Тульчині, — трохи розчаровано сказав
містер Шепард, — Ваш батько… Мати. Сестра.
Стів, Сем і Мері з цікавістю схилилися над фото зненацька
знайдених родичів.
— Звісно, ваших батьків давно вже немає, — продовжив
містер Шепард, все ще дивуючись залізній витримці
старого, — а сестра…
— Сестра?.. — луною відгукнувся містер Лео
— …сестра померла після війни. Це фото мені дала
перезняти її донька. Нині її теж, на жаль, немає серед живих.
Але донька доньки проживає тут, в Америці. Я зміг з нею
поговорити. Вона нічого про вас не знає.
 Містер Ніколас прокашлявся, промовив спокійно і
байдуже:
— Ви сказали — донька доньки? — він посміхнувся. —
Абсурд!
Містер Ніколас нарешті розчепив руки, якими затискав
себе, немов у лещатах, нервово розпрямився, дивлячись в очі
співрозмовника:
— Я не знаю нічого певного про всю цю історію. Вам не
зрозуміти, що відбувалося в ті часи в тій… В тій країні!
Коли… коли священики ставали директорами соціалістичних
друкарень!
З кожним словом він починав заводитись, вкриваючись
дрібними краплинами поту, і Мері докірливо поглянула на
гостя:
— Це важкі спогади для мого чоловіка. Будь ласка,
облиште…
— Вибачте. Розумію, — винувато промовив містер
Шепард. — Ще півслова.
Заговорив вже без посмішки:
— Заради встановлення справедливості, варто би
розібратись іще в одній ситуації. Музика Леонтовича лунає в
США майже сорок років і лунатиме далі. Ви і ваші діти
лишилися єдиними нащадками композитора. Принаймні,
прямими і старшими. Отже, для вашої родини справа полягає
в авторському праві! Як спадкоємець, ви давно могли б його
зареєструвати. Тому варто було б поновити деяку
документацію, дати запит в архіви і…
— Не розумію, тату, чого ти не зробив цього раніше! —
вигукнув Стів. — Ми б давно були мільйонерами.
— О! Це правда! — пожвавився Шепард. — Тим більше,
що хор Кошиця об’їздив з цією мелодією увесь світ! І вона
дотепер лунає щороку у тисячі виконань! Якщо хочете,
містере Ніколас, я посприяю — маю чудового адвоката…
Обличчя Мері сяйнуло посмішкою.
— Ніку, будь ласка, не відмовляйся! О, містер Шепард, це
було б чудово…
— Ваш відсоток ми гарантуємо, — додав Стів.
Всі поглянули на Ніколаса, очікуючи на останнє слово.
Той, важко дихаючи, почав повільно підводитися з дивана,
борсаючись у подушках, немов черепаха.
Його голос поволі наростав, як цунамі на горизонті.
Він звертався до синів тим знайомим тоном, якого вони так
боялися в дитинстві.
— Хто ця людина? — сказав він, вказуючи рукою на
гостя. — Чому ви не попередили, що приведете сюди
журналюгу?!
— Але ж, тату, він… Містер Шепард хоче відновити
справедливість… — забурмотів Сем, озираючись на старшого
брата.
— …і ми могли б на цьому добре заробити! — додав Стів.
— Хіба я мало вам дав??! — підвищив голос Ніколас.
Нарешті підвівшись, він перекинув стілець, зачепив
пляшку з віскі і відштовхнув руку Мері, яка намагалася
підтримати його.
— Минулого — немає. Все. Крапка.
Різко обернувся до гостя:
— Попрошу вас на вихід. Геть.
Мері і сини винувато скосили очі на містера Шепарда.
Стівен зробив заспокійливий жест, але батько вже кричав,
кричав на повен голос, змітаючи рукою зі столу аркуші.
— Геть! Геть звідси! Нажитися на нас хочеш? А душу тобі
не продати, га? На вихід! Геть! Геть!!
І несподівано для усіх перейшов на досі нечувану тут мову:
 — Дідька тобі лисого! Матері твоїй ковінька! Дзуськи!
Дулю тобі, а не авторські права!!!
Він засмикався, закрутився на місці, посунувся на гостя.
Містер Шепард зірвався з дивана, похапцем складаючи до
портфеля папірці, що розлетілися по столу і підлозі.
— Що він каже? — розгублено промовив до Мері.
— Це він по-своєму… Він так, буває, уві сні кричить, —
винувато промовила вона, намагаючись стримати чоловіка. —
Вибачте нас… Якось іншим разом. Йому зле…
— Геть! Геть! — кричав містер Ніколас, вкриваючись
червоними плямами. — Нам подачки не потрібні!!! Забирайся
під три чорти!
Стів і Сем тримали його за плечі.
— Вибачте, Шоне…
— Дивний у вас батько… Прощавайте. В разі чого, ви
знаєте, де мене шукати…
Забувши капелюха, містер Шон Шепард похапцем
ретирувався з будинку.
Містер Лео, мов мішок, повалився на диван. Пив піднесену
Мері воду, вистукуючи об край склянки зубами.
— Даремно ти так, — промовив Сем. — У нього великі
зв’язки. Він міг би допомогти.
— Якщо ти не хочеш — я сам цим займуся! — твердо
сказав Стівен. — Ми мусимо мати свою частку за «Різдвяні
дзвони»! За кожне виконання!
Ніколас відсторонив склянку від своїх вуст.
— І ви — геть! Бачити вас не хочу! Забирайтеся! Ми не
будемо жити за чужий рахунок!!! Досить!! Чуєте?! Геть! Всі
геть!
Мері кинулася до синів, але ті вже похмуро товклись на
порозі.
 — Він відійде, — шепотіла Мері. — А як же обід?.. Він
відійде…
Але, коротко обійнявши мати, брати вийшли.
Цього разу шелест шин відбився в душі Мері відлунням
краху.
Вона кинулася до чоловіка:
— Зупини їх!
Але той поглянув на неї каламутним поглядом:
— І ти… Всі. Всі геть. Мені ніхто не потребен… Ніхто…
Похитуючись і змахуючи сльози, Мері вийшла з вітальні.

9
В кругле віконце гаража зазирали перші зірки.
Старий вірний Hudson Hornet, вкритий пилом і подекуди —
іржею, чекав на нього, мов старий вірний кінь.
Він ще служив, хоча особливої необхідності у виїздах не
було. Проте, містер Ніколас завжди тримав його
«нагодованим» на випадок несподіваних забаганок Мері.
В салоні пахло пилом, але, примруживши очі, містер
Ніколас несподівано відчув запах яблучного штруделя — ще
теплого, з печі, загорнутого у фольгу для пікніка, почув
веселе вовтузіння дітей на задньому сидінні і молодий голос
Мері-зубастика: «Та тихіше ви! Не заважайте таткові
зосередитись!».
Так, не заважайте таткові зосередитись.
Коронна фраза в їхній родині.
Із запахом пирога в ніздрі увірвався інший — свіжий,
солонувато-солодкий, як кров з розбитої губи, до якої
притискаєш жменьку снігу. Коли і де це було?
А, так, тоді він йшов до флігеля, сповнений звуками
рояля — і не розбираючи дороги, впав в крижаний замет,
розбив носа і тепла кров зацебеніла просто до рота. І тоді він
взяв жменьку снігу і притулив до носа, до вуст і вдихнув.
Сніг в долоні став червоним, мов калина.
Солодкаво-солоним на смак.
Йому було вісім років…
Але містер Ніколас міг заприсягтися, що саме тоді він
відчув смак і запах землі. Тобто — землі, по якій йшов ще
непевними кроками, на якій народився. Потім він вже ніколи
про це не думав, не згадував. Але зараз, в запилюженому
салоні свого сталевого коника, він знову відчув той смак і
посміхнувся: в картатому полотні його долі усе ж таки
лишився ще клаптик спогаду — чистого, безгрішного. Той
клаптик, за який він ще може вхопитися. Але навіщо? Містер
Ніколас насупився. Дійсно, навіщо? Аби врятувати свою
шкуру перед Судом Божим? Викласти цей спогад, мов козир,
з надією не потрапити до пекла? Проте, куди ще він може
потрапити?..
Містер Ніколас затулив руками вуха і ледь стримався аби
не озирнутися і не крикнути, вторячи Мері — «Тихо! Татко
має зосередитись!».
Та, власне, він ніколи й не озирався, шкірою відчуваючи,
як тьмяніють обличчя його хлопчиків, як стихає веселий
дитячий щебет.
Якби вони знали, що в цю мить він любив їх, любив
шалено, до сліз. І як гостро відчував провину!
Вони вже ніколи про це не дізнаються. А скоро і взагалі
проклянуть його.
Так і має бути.
Так і має бути!
Все йде як має бути.
Межа страждань сягнула краю. Тепер він мусить ступити
за неї.
 Містер Ніколас струснув головою, важко виборсався зі
зручного протертого сидіння, щільно зачинив двері гаража,
ретельно позатикав щілини у рамі вікна і під дверима
ганчірками.
Погладив поверхню автомобіля, лишивши на ньому кілька
яскравих смужок, знову заліз до середини. Посміхнувся до
невидимих пасажирів: «Поїхали! Татко зосередився…».
Увімкнув мотор і відкинувся на кріслі…

10
Мері знала: аби чоловік втихомирився, потрібна година.
Вона звикла до його перепадів у настрої і знала, що за
будь-яких обставин, за годину він заспокоїться і вийде до неї
присоромлений. І тоді з ним можна буде говорити. І навіть
поставити на своєму. Принаймні, їй завжди це вдавалося.
Але повернувшись до вітальні, не побачила чоловіка ані на
дивані, ані перед каміном.
Визирнула у вікно. Ніколаса не було ані в альтанці, ані в
саду.
Мері зітхнула, пригадуючи червоні плями на обличчі Ніка і
вирішила, що почекає ще з півгодини, а потім доведеться йти
в «Посмішку коня». Сидіти там до опівночі вона йому не
дозволить. Не той вже вік.
Мері взялася за віник і почала змітати з підлоги скло від
розбитої пляшки.
На совок з-під столика лягло забуте містером Шепардом
фото. Мері підняла його, витерла рукою, немов хотіла стерти
не лише пил, а й наліт часу.
З-під цього нальоту, немов з-під шару каламутної води, на
неї дивилися три потойбічних обличчя.
Виходило так, що вона вперше бачила свекра, свекруху і...
як це називається? Зовицю?
 Нік ніколи не розповідав про них. Ніколи і нічого.
Вона вдивлялася в світлину, погладжуючи її пальцем.
Скільки ж йому було, коли він покинув їх? Дев’ятнадцять?
Двадцять? Двадцять два? Як вони відпустили його?
А він? Невже він ніколи не хотів знайти їх?
Дивний чоловік.
Дивна країна, з якої треба було тікати, покинувши рідних.
Вона ще раз придивилася до трійці на фото, шукаючи
бодай найменшої подібності діда зі своїми синами. Але,
певно, вони породою в її рідню — жодної схожості.
І Нік білявий, мов альбінос. Хоча тепер став зовсім сивий.
Злість і розпач проминули. Вона згадала, як витягала його
з-під вогню…
Чомусь цей старший за неї, стрункий і мовчазний чоловік з
високими вилицями і виразно окресленими вустами нагадав
їй тоді улюбленого актора Гері Купера. Тільки без його
фірмової осяйної посмішки, від якої вона умлівала, сто разів
переглядаючи «Гордість янкі». Але справа була навіть не в цій
подібності. Вона помітила його одразу, щойно він вистрибнув
з кабіни тієї вантажівки, що привезла снаряди. Зазирнула в
очі — це була мить! — і зрозуміла: її чоловік.
Потім, розвантажуючи ящики з медикаментами, вона не
глянула на нього жодного разу, навіть тоді, коли він
запропонував допомогу. Вона не знала, чи поглянув на неї
він — це було вже не важливо. Вона знала, що він буде її
чоловіком! Тепер — чи потім. У сні чи наяву. Живим — чи у
спогадах. Байдуже. Головне, що він був, існував і опинився
поруч. Бодай на ці п’ять чи десять хвилин, що лишалися до
обстрілу, поки ніс за нею до шпиталю ящик.
Мері зітхнула, пригадуючи ті дні — попри все, щасливі.
Обвела поглядом вітальню і побачила, що під вішалкою
стоять мешти Ніка.
 Невже він пішов до пабу в капцях?
До того ж, на звичному місці вона не побачила ключа від
гаража.
Визирнула у вікно.
Двері гаража були зачинені. У круглому вікні, яке давно
просила полагодити, з зовнішнього боку стирчала ганчірка,
акуратно запхана у всі щілини.
Придивилася пильніше: щілина внизу дверей так само була
забита ганчір’ям.

11
...Двері довго не піддавалися.
Вона розхитувала і калатала в них молотком, знайденим у
майстерні — і звук канонади висів над вечірнім садом, як
тоді, коли вони побачились уперше.
Добре, що він так і не навів лад в цій розвалюсі — двері
піддалися і Мері замалим не збила з ніг потужна хвиля
випарів бензину.
Все повторилося, немов уві сні.
Хіба що руки вже були заслабі.
Мері ледь змогла витягти Ніколаса з авто — тіло
обважніло, і без того кремезний старигань став удвічі тяжчий.
Мері заглушила мотор, потягла Ніка на подвір’я.
Ляскала по щоках, прикладалася вустами до вуст,
відчуваючи на дотик його неголене підборіддя, масажувала
грудну клітку, ризикуючи проломити і без того крихкі кістки
ребер.
Нарешті Ніколас відкрив очі і зайшовся кашлем, крізь який
до Мері долинув його натужний хрип:
— Не варто. Я грішник.
Мері заплакала, інерційно б’ючи його в груди:
 — Що ти наробив? Що ти наробив… А як же діти? Що
тепер буде з ними, якщо…
Він зі свистом вдихнув її запах — дружина тепер
використовувала стару добру «Шанель номер 5», але йому
вчувся запах карболки, як тоді, коли він вперше зблизька
побачив над собою обличчя свого «зубастика».
Він ледь посміхнувся:
— Я люблю тебе. Пробач. Всі пробачте. Це я…
Мері затулила його рот долонею.
— Мовчи. Мовчи…

12
Nursing home, США.
Грудень 1997 року.

— Ми більше ніколи не говорили про той випадок.

А через рік — нема було з ким говорити. Мері померла,
хоча я сподівався відійти раніше.
Синів я більше не бачив. Після смерті матері вони
роз’їхалися. Сем, як і мріяв, до Нью-Йорка, Стівен подався
подорожувати, збирати по світах звуки, любов і пристрасть до
яких, певно, була в нього від народження. Власне, так і мало
бути. Адже… Адже така пристрасть була і в мене. Чого
дивуватися?
Ви не помічали цього дивного парадоксу: ми караємо
найближчих людей лише через те, що хочемо знищити себе?
Через те, що ненавидимо себе. Не їх — себе! Проте, я
помилився…
Я хотів бути зверхнім і холодним, але Мері чомусь любила
мене.
Я був суворим до дітей — і любив їх шалено.
Я хотів розтоптати музику, але вона жила в мені, хай би як
я затуляв вуха.
 Я хотів втекти від себе — але з кожним днем лише
наближався до незворотної крапки, за якою я, молодий і
щасливий стояв під снігопадом на Михайлівській площі…
Тепер діти, певно, тільки й чекають моєї смерті, аби почати
оформлювати авторське право, як спадкоємці Леонтовича.
Останній удар буде по них, по синах…
Отче, я грішник…
Я не заслуговую на прощення.
І дякую, що вислухали.

…Старий закрив очі.

Його дихання стало спокійним, як уві сні.
Панотець Михайло потер скроні аби вгамувати біль від
безсонної ночі. За вікном у сірому серпанку кружляла
заметіль.
Треба було закінчити обряд. Але цікавість взяла гору.
— У чому ж ваша провина, містере Ле… Містере
Добровольський? — тихо запитав отець Михайло.
Старий відкрив очі, зітхнув, поглянув на молодого
священика ясним зором:
— Вбивця не лише той, хто натискає на спусковий гачок —
а й той, хто спостерігає і мовчить.
Його мова стала чіткішою, риси обличчя розгладились:
— Історія — досить дивна штука, панотче. Її можна
переписати, викривити, виправити. Адже на папері її пишуть
люди — а люди бачать і чують здебільшого те, що хочуть
бачити і чути. Власне, як свідки, котрі дають суперечливі
покази — і піди-розберись. Але мистецтво залишається
незмінним — музика, живопис, слово. Навіть якщо воно
зашифроване в палімпсестах, навіть якщо здається давно
забутим, несучасним і непотрібним. «Різдвяний гімн
дзвіночків» — палімпсест… Власне, як і я…
 Старий знову заплющив очі, полегшено зітхнув.
— Чи здатні тепер ви вислухати мене? — запитав отець
Михайло, помітивши, що обличчя хворого посвітлішало.
— Скільки вистачить слуху… — відказав той з посмішкою.

…Джені зазирнула до кімнати тієї миті, як отець Михайло

щось захоплено говорив незнайомою їй мовою. Але вона
заслухалась, дивлячись на його пряму худорляву спину на тлі
широкого вікна, за яким повільно падав сніг.
— …і зібралися довкола Ісуса збирачі податків і грішники.
А фарисеї та книжники почали дорікати: «Цей Чоловік
водиться з грішниками й навіть їсть із ними!». На те Ісус
сказав їм: «Якщо хтось із вас має сто овець, і одна з них
відіб’ється від отари, чи не залишить він решту дев’яносто
дев’ять на вигоні і не шукатиме одну заблудлу, аж доки не
знайде її? А як знайде, то радісно візьме на плечі й понесе
додому. І прийшовши додому, покличе друзів і сусідів і скаже
їм: «Порадійте разом зі мною: адже я знайшов мою заблудлу
вівцю!». Повірте, так само й на Небі більше буде втіхи з
одного грішника, який розкається, ніж із дев’яноста дев’яти
праведників, котрі не мають потреби у спокуті».
— Панотче! — тихо гукнула Джені до священика. —
Панотче, він вас уже не чує…

Епілог
…Як гадаєте, про що говорили Каїн з Авелем, коли один
іншого на смерть прирік?.. Ніхто про це знати не може…
А я знаю.
 …Я лежав під дверима тієї кімнати. І, звісно, не міг
заснути. Ще б пак! Я знаходився так близько від свого бога! І
люто заздрив тому, хто говорив з ним до самого ранку.
Говорив з ним — а не зі мною!
Мов сторожовий пес, я нашорошував вуха, аби не
пропустити жодного слова, яке чулося з-за дверей. О, знаю,
що мало хто зверне увагу на цей факт, свідком якого я був:
вони говорили.
Говорили до ранку...

Про що?
Про що взагалі розмовляють кат і жертва?
І навіщо говорити, якщо вони робили свою справу без слів
і так швидко, що найсвітліші йшли у безвість миттєво.
Я дослухався і тремтів, немов був присутнім на
останньому суді.
Суть бесіди зводилася до багатьох речей, але головним
чином до того, що мій хазяїн намагався навернути Миколу
Дмитровича до своєї віри у світову революцію.
До того, у що вірив сам.
До того, за що пролив багато крові. Чужої і своєї.
Що більше я слухав, то дивніше відчуття переповнювало
мене: говорячи про майбутній устрій світу, Рябков ніби
боявся, що композитор повірить йому. Адже тоді йому
доведеться поступитися місцем, адже його бог — партія,
цінувала Леонтовича більше, ніж його, Рябкова! І послала
умовити й улестити, спокусити славою, грошима, пільгами,
пайками і посадами. Замість того, аби просто вбити десь у
підворітті.
Я наважився трохи прочинити двері, аби бачити
співрозмовників бодай одним оком.
І побачив!
 Леонтович і Рябков сиділи на соломі, постеленій на підлозі
біля ліжка, перед ними на рушнику стояла кварта горілки,
чарки, лежав окраєць хліба. На металевому бильці висіли
скинута амуніція і шкірянка.
Вони посміхалися один одному, мов два товариша.
Але що більше я слухав, то більший страх оповивав
мене — слова і посмішки не мали до цієї розмови жодного
стосунку.
— …я знав, чого ви хочете, ще тоді, коли ви вперше
прийшли до мене в Києві. Ви запропонували роботу, а хотіли
забрати душу.
Рябков підвівся, відійшов до вікна.
Зробив знайомий жест — швидким і непомітним рухом
розгорнув аркушик з кокаїном, швидко вдихнув, потер носа,
зробив вигляд, що кашляє.
— Я не диявол, а ви не месія… — промовив хрипко. —
Мені ваша душа ні до чого. Можете лишити її собі. А от
навернути вас на путь істинну я мушу!
— Ну то й ви для мене — не месія, — посміхнувся
Леонтович.
Рябков заговорив гарячково, але по-дружньому.
— Ви нині заблукали, Миколо Дмитровичу. Ви не
розумієте своєї вигоди. Вам дадуть посаду. Гроші. Все, що
забажаєте. Хочете капелу — буде капела. Червона капела!
Певно, доза почала діяти, адже голос зірвався на
істеричний шепіт, в якому вчувалася — можу
заприсягтися! — заздрість.
— Зізнаюсь: я вас слухав тоді, в шістнадцятому! В
університеті. Пам’ятаєте той концерт? Я, до речі, не збирався
туди йти. У мене ідіосинкразія щодо мистецтва. Я визнаю
лише логіку. Залізну логіку, за якою будується світ. А музика,
література, картини — маячня. Усім цим лише затьмарюють
розум.
Леонтович здивовано здійняв брови.
— Пояснити? Мої батьки були поведені на всьому «пре-чу-
до-во-му», — він здригнувся від відрази, ніби оцту
сьорбнув. — Так вони казали, коли бачили чи чули щось, на
їхню думку, гідне уваги. Вони привчали мене до того
«пречудового», як дресирувальник привчає болонку ходити на
задніх лапках і танцювати вальс. Так, так! Не повірите, але я
грав на піаніно з п’яти років під наглядом вихователя —
сухотного німця, котрий ставив мої пальці «в розтяжку» так,
ніби вони були гумові. А ще у мене був учитель малювання,
до якого не доходило, що на світі існують дальтоніки — і не
було гіршого покарання, коли ми виходили «на пейзажі».
Батьки дали мені все, що мало цінність для них.
Він надривно засміявся.
— А чим я не послідовник вашого Христа? Я покинув їх і
пішов за партією! Чи не так вчить Біблія?
— Апостоли залишали батьків на Волю Божу — а це вища
довіра. Ви ж покладаєтесь на волю вашої партії. А що вона
зробила з вашими батьками? Вони живі?
— Це не має значення, — просичав Рябков. — Я відрікся
від них заради більшого! Те більше — світова революція —
єдина справа, важливіша за всі інші. Кроїти старий світ, мов
шматину — і при цьому не бути ані дияволом, ані святим! Що
може бути кращим?! Робити реальність. Робити людей
щасливішими! Ось цими руками.
Він простягнув обидві руки в повітрі.
Кінчики пальців тремтіли.
Чортихнувся, зронив руки, вдаривши себе по колінах.
— А ваша музика… Ваша клята музика… Чотири ноти!!!
Він, мов божевільний, заметався по кімнаті.
 — Так не мусило бути! Я витрачав нерви, сили, кров,
життя! А ви, ви, ви, попівський син, селюк, ви, хто ніколи не
мав пристойного пальта, завоювали світ без жодного
пострілу! І партію завоювали… Мою партію!
Рябков налив чарку і без перерви налив і випив другу.
— Я вас ненавиджу… — промовив хрипко. — Проте, якщо
вже на те пішло, готовий бути вашим учнем.
Я нашорошив вуха і почув відповідь:
— Учнів і без вас вистачає. Але не моїх.
Композитор кивнув на ікону в кутку спальні:
— ЙОГО! І вони ще прийдуть. І спитають за кожну
пролиту краплину крові…
Рябков зареготав:
— Ви дійсно в це вірите?
Заходив кімнатою, потираючи руки:
— А чому ж ці учні не прийшли і не врятували вашого
бога? Чому від хреста не відбили, якщо їх так багато, га?
Він низько схилився над вухом Леонтовича:
— А хто прийде врятувати вас?!
Він склав руки рурочкою, загигикав, гукаючи в темряву:
— Агов! Агов! Де ж ваші апостоли?! Злякалися? А може,
віри в них замало? А ми… — він люто стиснув кулак. — Ось
які! Скажуть — «бий!» — будемо бити! Скажуть —
«вмри!» — помремо! Всі, як один. Це — закон! Немає нічого
вищого!
— Справедливість — вища за закон. А любов — вища за
справедливість.
— Любов...
Він зайшов у темний кут (я знав, що цієї миті він знов
нюхає свій рятівний порошок), а потім заговорив, немов
божевільний або хворий.
 — Ви сказали — любов? Ви, той хто позбавив мене
любові, смієте говорити про любов?!!
— Любові не можна позбавити. Вона або є, або її немає.
Вона не дається і не відбирається!
— «Любов є Бог»? Я про це чув. Але, оскільки я в Бога не
вірю, для мене любов — матеріальна! — він зареготав, мов
навіжений. — І вона потребує певних дій! І, прошу вас, пане
професоре, не кажіть, що ви мене не розумієте. Адже і ви не
без гріха. Спокусили власну ученицю…
Рябков реготав і продовжував говорити, ковтаючи слова,
його гарячкова скоромовка перемежалася з нервовою
гикавкою.
— Колись я приніс вам їжу, як данайці, що принесли свої
дари до Трої. І ви повірили мені. Навіть всадовили за свій
стіл, як от нині! От через цю вашу інтелігентську
довірливість ви всі згинете. Поодинці! І ніхто не прийде.
Ніхто. Агов! Де ваші апостоли?!
Я здригнувся, лежачи на підлозі, закляк там, захололий,
мов небіжчик.
Рябков знову нахилився до вуха композитора.
— Чому, чому, чому ви такий важливий для них? — з
відчаєм спитав він.
— Для них? — в голосі Леонтовича пролунала іронія.
— Для… нас! Що ви зробили? Що ви зробили такого, чого
не зробив я?! Чергування чотирьох нот у певній
закономірності — звичайна математична модель! За що вас
боятися?! Це ви мусите боятися за власну шкуру! На страху і
владі тримається світ.
— Ви програєте, — спокійно відказав Леонтович. — У
всьому, що ви робите, немає любові. Ті, хто вірить у
справедливість, страху не мають.
 — Облиште ці попівські проповіді. Ви ідеаліст і романтик.
Ваш час закінчився.
Я знав цей його стан, ці переходи від поблажливого сміху
до нападів люті.
І небезпеку, що ховалася за ними.
Рябков говорив тихо, аби не розбудити інших.
Але той шепіт був страшніший за крик.
— І ваша музика нікому не потрібна. Власне, як і релігія.
Ми зруйнували церкви — і ніхто не пручався. Тому що
натомість ми будуємо фабрики. Заводи. Їдальні. Все, що
потрібно людям. А їм треба працювати і їсти. Будувати світле
майбутнє!
Він підвищив голос.
— А вам у цьому майбутньому пропонують владу і славу.
Агов! Ви мене чуєте, Миколо Дмитровичу?! Партія любить
вас. Ви потрібні партії. Кажіть: ви з нами? Не доводьте до
гріха.
— Ви, пане Іване, давно грішник, — всміхнувся
Леонтович. — І ваші нові закони — гріх. Хоча ви й
переписали їх з Біблії чи не дослівно. Наївна хитрість
неофітів. Але вас викриють…
— Хто? І чим? — гмукнув Рябков. — Ми виростимо нове
покоління, котре не знатиме релігії. У нього буде лиш одна
віра — в комунізм!
— …і колись від вас не лишиться нічого — тільки чорна
пляма, як… як квадрат Малевича.
Він посміхався тією лагідною і безборонною посмішкою,
яка підкорила зал на давньому київському концерті.
— …можливо, ви будете гратись в свою страшну гру з
підміною понять і далі. Можливо, роками, можливо
десятиріччями. Але ви не врахували одну важливу річ:
маятник ніколи не зупиняється у найвищій точці. З такою ж
силою він летить у зворотньому напрямку. Ви, як математик,
мусите це знати. Рано чи пізно він гойднеться в інший бік і
знесе все, що ви встигнете набудувати. І зупиниться,
застрягши в руїнах, на золотій середині — в рівновазі і
гармонії. Але, гадаю, й до того вас викриють! І знаєте, чим?
Він зробив паузу, на яку Рябков не наважився відгукнутися.
Я так само завмер, очікуючи на щось неймовірно важливе.
Певно і мене, і мого патрона тоді опанував однаковий
священний трепет.
— Мистецтвом! Воно вам непідвладне. Ані музика, ані
література. Так, звісно, ви матимете придворних митців.
Будете ламати їх так, як от зараз намагаєтеся зробити зі мною.
А вони… вони сміятимуться з вас, адже ви не зможете
зрозуміти те, що написано між рядків. А потім над вами
сміятиметься світ, адже навчиться розшифровувати
палімпсести — те, на що ви не здатні, адже безграмотні й
бездушні. А ті, хто наважиться — теж підуть, як ви кажете, «в
розход».
Він знову посміхнувся — і посмішка та осяяла кімнату,
немов туди влетів янгол.
— Думаю, така доля спіткає і вас… — тихо додав
Леонтович. — Зрадників ніхто не любить. Проте… те, що
давно мертве — померти не може. Будете, мов, Агасфер…
Я похолов, завмер.
— Замовкніть! Замо…
Рябков кинувся до амуніції.
Пролунав постріл.

…Далі все закрутилося у мене перед очима.

На різкий звук до коридора вискочили батько й мати
композитора. Назустріч їм, перечепившись об мене,
вистрибнув Рябков, залишивши на глиняній підлозі червоний
відбиток чобота.
Він грубо заштовхнув старих назад, встромив ніжку
табуретки в металеву ручку дверей.
Старі шалено закалатали в двері.
До їхніх голосів приєдналися голоси сестри і доньки.
— Не вбивайте… — ворухнув я вустами до червоних
божевільних очей Рябкова.
Той блимнув на мене:
— Тоді стережи їх! Я миттю…
І кинувся назад до кімнати.
Шарудів там паперами, перекидав меблі.
Потім вискочив до мене:
— Хутко!
Глянув на двері, в які стукали господарі гостинної обителі,
торкнувся револьвера, посміхнувся до мене і опустив руку.
Вискочив з хати.
Я, намацуючи під кожухом обріз, у безтямі від усього, що
сталося, кинувся за ним. «Хто прийде рятувати вас?!» —
пролунав у голові знущальний голос Рябкова.
Пролунав і впав на дно душі, котра, мов колодязь,
наповнювалася страхом і чорнотою.
Під стріхою стайні на нас чекав нерозпряжений з вечора
візок.
На ходу натягуючи шкірянку, Рябков вскочив до нього,
наказав:
— Жени!
Я хльоснув коня.
Сани викотились на срібну, гладку і чисту, мов у час
сотворення світу, снігову рівнину.
Озирнувся — хата у світанковому серпанку здавалася
мертвою.
 …Не зважаючи на сніги, кінь, що застоявся, виніс за село
за лічені хвилини, помчав крізь ліс.
З гілля дерев на нас осипалися кавалки важкого
закрижанілого інею, а я мріяв, що десь попереду буде яма, в
котру ми полетимо аж до глибини земного ядра.
Тільки того я й хотів, спрямовуючи коня в непрохідні
замети.
Отямився від крику Рябкова:
— Зупини! Зупини кажу, йолопе!
Я ледь впорався з віжками.
Збожеволілий від ударів батога і власної швидкості, кінь
став дибки.
Рябков зіскочив з воза. Дихав важко, дістав цигарки — в
пачці не лишилося жодної.
Вилаявся, зібгав пачку, але завбачливо не кинув на сніг —
поклав назад до кишені.
Мене нудило, в голові стугоніли слова: «Хто прийде
рятувати вас?!!»
Рябков неквапом струшував сніг з коміра, оправляв галіфе,
ретельно почав витирати руки носовичком, який завжди
носив із собою в кишені гімнастерки. В лісі стояла тиша.
Рябков роззирався довкола.
Мене таки знудило.
Я зліз з візка, зробив кілька непевних кроків до дерева,
відчуваючи біль у всьому тілі. Хрест отця Дмитра,
вислизнувши з-під розстібнутого кожуха, захилитався перед
моїми очима — я, схилившись, притис його до грудей і
відчув, як в них стрибає серце.
Закляк, зігнутий, притримуючи на грудях маленький
мідний подарунок священика — і… куля, випущена Рябковим
увійшла в стовбур на тому місці де мала би бути моя голова,
якби я розігнувся.
 Якби не хрест…
За якимось дивним законом самозбереження — а,
можливо, мною вже керувала запізніла ненависть, яка довго
дрімала в переляканій, загнаній у глухий кут душі — я зробив
короткий жест, на який, як мені донині здавалося, не був
здатен: вистрілив на розвороті у відповідь зі свого обріза, без
надії на спасіння.
Рябков впав, фарбуючи сніг у червоне.
А я так і лишився стояти, зігнутий у три погибелі.
Скільки так простояв, не знаю, але хрест устиг захолонути.
Я ледь розігнувся, запхав його за комір сорочки, загорнувся
в кожух.
Тиша — без жодного живого звуку! — огорнула мене. А я
ж колись точно знав: навіть тиша не буває німою. Можливо,
мене все ж таки контузило.
Так я думав тоді. Але тепер знаю: тієї миті слух покинув
мене. Я більше не міг чути звуків!
«А чи прийдуть захищати вас ваші апостоли?», — лунав в
мені голос Рябкова.
Коли я рився в його кишенях, мені здавалося, що він
вхопить мене за руку і розсміється: «Агов!..».
Заплющивши очі, я дістав те, що вважав за необхідне
забрати — паспорти і квитки, вкрадені у композитора.
Накинув на небіжчика свій кожух, забравши його
шкірянку.
Сів до візка.

***

…На ранок я вже був на станції.

У потязі, що йшов до Києва, почув оповідки про те, що в
селі Марківці перевдягнутий у військову форму грабіжник
вбив сина панотця Димитрія — видатного композитора
Миколу Дмитровича Леонтовича…
Київ,
квітень 2017 — листопад, 2017
Варто знати…
(міні-довідник)
Олександр Антонович Кошиць (1875–1944) — український
хоровий диригент, композитор, етнограф, письменник-
мемуарист.
Народився в родині священика в селі Ромашки Канівського
повіту, помер у м. Вінніпег (Канада). У 1884 році вступив до
Єпархіальної Бурси в м. Богуслав, у 1890 перейшов до
Київської духовної академії. Одержав диплом і вчений
ступінь кандидата богослів’я. Вчителював у різних гімназіях,
керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної
школи, хором студентів Університету св. Володимира. Згодом
перейшов на роботу до Музично-драматичної школи Миколи
Лисенка, вів клас хорового співу. У 1916–1917 був
хормейстером і диригентом Київської опери.
З 1919 року, за наказом С. Петлюри, виїхав зі своєю
капелою на гастролі за кордон. Після падіння УНР і
встановлення на теренах України радянської влади, хор
Кошиця не повернувся до СРСР, а в повному складі лишився
на еміграції. Капела Кошиця мала грандіозний успіх і світову
славу.
Проте, Кошиць писав: «Єдина моя надія, що держить мене
на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома,
побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну»…

Микола Дмитрович Леонтович (1877–1921), композитор,

хоровий диригент, громадський діяч, педагог, фольклорист,
автор обробок українських народних пісень. Його обробка
«Щедрика» відома в усьому світі як різдвяна колядка «Carol
of the Bells».
 Народився в селі Монастирок Брацлавського повіту
Подільської губернії в сім’ї сільського священика Дмитра
Леонтовича.
Закінчив духовну семінарію, працював учителем музики і
співів у сільських школах, зокрема вчителював на Донбасі у
залізничній школі. Після революції 1905 року переїхав на
Поділля, де в м. Тульчині викладав музику в жіночому
училищі для дочок сільських священиків.
Під час УНР розпочав діяльність диригента і композитора.
Після приходу до Києва більшовиків, якийсь час працював у
музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти,
викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка,
працював у Народній консерваторії.
В січні 1921 року, перебуваючи на гостинах у батька,
загинув від рук убивці при загадкових обставинах. Таємниця
злочину зберігалася понад 80 років. Офіційною версією
вбивства вважався «петлюрівсько-розбійний» напад.
Лише наприкінці ХХ-го століття стало можливим частково
відкрити завісу таємниці вбивства композитора. Проте,
заангажованість пропагандистської машини радянських часів
не дає точних відомостей загибелі генія до нинішнього дня.

Кирило Григорович Стеценко (1882–1922), композитор,

хоровий диригент, громадський діяч, протоієрей УАПЦ,
засновник Республіканської капели УНР. Народився в с.
Квітки в родині іконописця Григорія Михайловича Стеценка,
помер в с. Веприк під час епідемії тифу у розквіті творчих
сил.
Розробник педагогічної системи з поступового оволодіння
музичною грамотою в комплексі з навичками хорового і
сольного співу. Працював у Київському музичному відділі
Міністерства Освіти УНР, був головним уповноваженим з
організації музичних колективів держави. Після падіння УНР,
під час «червоного терору» переїжджає до с. Веприк, де стає
священиком.

Надія Філаретівна фон Мекк (1831–1894), меценатка,

шанувальниця творчості Петра Чайковського, власниця
чисельних садиб і маєтків на теренах імперії, в тому числі
садиби в м. Браїлів в Україні.

Клавдія Ферапонтівна Леонтович, у дівоцтві — Жовткевич,

дружина М. Д. Леонтовича. Пара познайомилася ще в
дитинстві. Клавдія чекала на одруження майже десять років.
Після одруження у Леонтовичів народилося дві доньки —
Євгенія і Галина. В 1919-му році Клавдія з доньками
повернулася з Києва на батьківщину — до Тульчина,
залишивши Миколу в окупованій більшовиками столиці. За
деякими свідченнями, вона дала згоду на еміграцію чоловіка
за кордон.

«Янгол, який звиває небо» — фреска ХІІ сторіччя, що

завершує композицію «Страшний суд» на пілоні південного
стовпа нартекса в Кирилівській церкві (Київ). Символізує
останню сцену кінця світу.

«Зішестя Святого Духа» — олійний розпис Михайла

Врубеля, виконаний під час реставрування Кирилівської
церкви (Київ) в XIX сторіччі. Живопис представляє собою
зображення дванадцяти апостолів.

«Отче наш…» — літургія Миколи Леонтовича.

«За два роки влада у Києві мінялася чи не кожні три-

чотири місяці…».
 29.11.1917 — Українська Народна Республіка;
08.02.1918 — радянська влада; 01.03.1918 — встановлення
влади Центральної Ради німецькими окупаційними
військами; 29.04.1918 — вибори гетьмана П. П.
Скоропадського; 14.12.1918 — Директорія (Петлюра); 05.02.
— 31.08.1919 — радянська влада, «чекістський терор»; 31.08.
— 16.12.1919 — денікінці; 16.12.1919 — 06.05.1920 —
радянська влада; 06.05. — 11.06.1920 — білополяки; з
11.06.1920 — радянська влада.

…знайомий викладач влаштував мене двірником у палаці

колишнього київського генерал-губернатора, що
розташовувався неподалік від славнозвісного «будинку з
химерами», побудованого Городецьким... — «маєток
Лібермана», нинішній Будинок Спілки письменників України.
Особняк збудовано в 1879 році архітектором В. Ніколаєвим.
Належав генерал-ад’ютанту Федору Трєпову.

«…Її звали Таня», прототип: Тетяна Михайлівна

Кардиналовська (1899–1993). Народилася в Києві в родині
генерала Михайла Кардиналовського. Педагог, перекладач,
перша дружина прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича,
дружина письменника Сергія Пилипенка, розстріляного в
1934 році. У 1943 році вивезена на примусові роботи до
Австрії. Після втечі жила в Італії, Англії, США. Викладала
українську і російську мови в Гарвардському університеті.
Про надзвичайну долю цієї жінки та її родини можна
прочитати в книзі-мемуарах «Невідступне минуле».

«— Коли ви від’їжджаєте? — запитав Микола. —

Післязавтра. Спочатку — до Парижа…» — у 1919 році за
пропозицією Симона Петлюри, капела О. Кошиця вирушила у
світове турне з метою, за словами самого Кошиця, «показати
Європі душу і музичну творчість українського народу, бо
подорож ця мусила бути пропагандивною у зв’язку з
національно-державним відродженням України». Мистецька
місія мала і політичне підґрунтя: виступ у Парижі, де на той
час відбувалися засідання Мирної конференції з метою
вирішення стратегічних питань подальшого політичного
розвитку Європи.

«Мертвецький великдень настав…» — за народними

віруваннями, мерці продовжують існувати в матеріальному
світі, перебуваючи у постійному контакті з близькими. До
мерців, які відвідують цей світ, належать також упирі,
боговідступники, вовкулаки, самогубці. Аби вони не
приходили, підлогу в домівках посипали попелом.

Червоний терор — заходи насильства, які здійснювалися

більшовиками проти широких соціальних груп, включаючи
робітників та селян, що були оголошені «класовими
ворогами» або звинувачувалися в «контрреволюційній»
діяльності. Терор та насильство, включаючи масову
конфіскацію (пограбування) приватної власності, арешти,
розстріли, примусові роботи, відправлення на фронт,
організацію голоду тощо, широко застосовувалися у
Радянській Росії під керівництвом В. І. Ульянова (Леніна)
відразу ж після захоплення більшовиками влади восени 1917
року, тобто ще значно раніше до прийняття Декрету «про
червоний терор» від 5 вересня 1918 року.

Надія (прототип Надія Танашевич) — лібретистка, учениця

М. Д. Леонтовича. За деякими свідченнями сучасників, з нею
композитор збирався емігрувати за кордон за два тижні перед
загибеллю.
 Лесь Курбас (Олександр-Зенон) (1887–1937) —
український режисер, актор, теоретик театру, драматург,
публіцист, перекладач, народний артист УРСР. Художній
керівник театру «Березіль». 9 квітня 1934 засуджений до 5
років ВТТ. Його було вислано на будівництво Біломорсько-
Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім його відправили
на Соловки. 9 жовтня 1937 засуджений до страти. 3 листопада
1937 розстріляний в урочищі Сандармох.

Йосип Мандельштам (1891–1938) — російський поет, один

з найвидатніших митців-модерністів ХХ сторіччя,
представник акмеїзму. Вперше побував у Києві в 1919-му
році, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною
Надією Хазіною. Написав декілька нарисів про театр
«Березіль» і Київ, товаришував з Лесем Курбасом.
Репресований більшовиками, помер від епідемічного тифу в
пересильному таборі Владперпункт (Владивосток).
Похований в безіменній братській могилі.

Олександра Екстер (1882–1949) українська художниця,

сценограф, педагог. Яскравий представник європейського
кубізму та футуризму. Навесні 1919-го року з групою
художників керувала оформленням Хрещатика до
святкування 1 травня.

Казимир Малевич (1878–1935) — український радянський

художник-авангардист, один із засновників нових напрямків в
абстрактному мистецтві.

«Русалчин Великдень» — незакінчена опера Леонтовича,

яку він писав разом із Надією Танашевич за «сільськими
оповідками» Бориса Грінченка. Опера мала складатися з
трьох актів. За задумом композитора, продовження сюжету
мало бути таким: русалка Лукія виходить заміж за козака
Андрія і йде за ним у рідне село. Проте, з часом Андрій
починає симпатизувати своїй колишній коханій. Зраджена
коханим, Лукія кидається з кручі у Дніпро і знов стає
русалкою.
Перший акт опери почули лише друзі композитора — К.
Стеценко і П. Тичина 29 жовтня 1920-го року. У сімдесятих
роках ХХ сторіччя оперу дописали відомий український
композитор М. Скорик і літератор
Д. Бобиря.

Макс Рабінов — американський імпресаріо капели О.

Кошиця.

Морган, Рокфеллер, Дюпон, Меллок — американські

мільйонери, засновники великих промислових корпорацій.

Джордж Гершвін (1898–1937) — американський

композитор, син емігрантів з України. Писав як класичні
твори, так і мюзикли для Бродвею. Його твори мали великий
успіх серед американської публіки, лунали в багатьох
фільмах. Автор найкращої серед американських опер —
«Поргі і Бесс». У своїй опереті «Пісня полум’я» Гершвін
використав народну українську мелодію «Їхав козак за
Дунай».

Пітер (Петро) Вільговський (1902–1978) — популярний

американський композитор, аранжувальник і педагог,
диригент хорового співу, син вихідців з Пряшівщини. В
молоді роки — репортер радіо NBC.

Генрі Форд, Вільяма Дюрант, брати Додж та брати

Крайслер — засновники автомобільної промисловості США в
Детройті початку ХХ сторіччя

Меріан Колдвел Купер (1893–1973) — американський

сценарист, режисер і продюсер. У 1920-му служив у 7-ій
бойовій ескадрильї імені Т. Косцюшко і брав участь у
звільненні Києва від більшовиків. Ескадрилья успішно вела
бої з більшовицькою піхотою і флотом на Дніпрі біля
Трипілля. Купер часто спілкувався з українцями, вивчав
українську мову, знайомився з культурою України. Потрапив
у полон до Будьонного. Після втечі з полону і повернення до
США, став продюсером у Голлівуді. Зняв перший фільм про
велетенську мавпу Кінг-Конга в жанрі кінофантастики, фільм
мав шалений успіх.

Гарет Річард Воен Джоунс (1905–1935) — валлійський

журналіст, який першим в західній пресі написав про
голодомор в радянській Україні. Загинув за нез’ясованих
обставин в Манчжурії.

Боб Вудворд (1943), Карл Бернстайн (1944) —

американські журналісти, що в 1972 році почали небезпечне
розслідування про причетність президента США Річарда
Ніксона та інших високопосадовців Білого Дому до
«Вотергейтського скандалу». Засновники жанру
«журналістських розслідувань». Завдяки їм було проведено
чимало досліджень, які призвели до відставки президента.
Лауреати Пулітцерівської премії.

Рутгер Гауер, Клінт Іствуд, Джек Ніколсон і Марлон

Брандо — відомі американські актори.

Стіві Вандер (1950) — американський музикант, співак,

композитор.
ПОДЯКИ
Автор щиро дякує продюсеру Андрію Чернюку (Київ) за
ідею написання сценарію, за слушні поради у його створенні,
за надані матеріали. За бажання розповісти про «Щедрика»
світові.
І окрема подяка — за можливість отримати досвід роботи з
голлівудськими майстрами кіно, котрих захопила музика,
доля і особистість українського композитора.
Сподіваюсь, що співпраця з ними, яка триває, призведе до
створення гідної кінострічки, через яку світ дізнається про
істинного автора різдвяної мелодії.

Дякую письменниці Лесі Ворониній і своєму чоловікові

Ігорю Жуку — за першу читку, поради, редактуру і підтримку.

Дякую Річарду Уолтеру (професор, завідувач кафедри

сценарної майстерності факультету театральних мистецтв
Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі), Роберту
Маккі (американський сценарист, теоретик мистецтва
написання кіносценаріїв), Лінді Сігер (теоретику сценарної
майстерності), праці яких у теорії кінодраматургії вважаю
безцінними.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 32
33
34
35
ЧАСТИНА ДРУГА
1
2
3
4
5
6
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
Епілог
Варто знати… (міні-довідник)
ПОДЯКИ