ТЕМА 8.

ПІДПРИЄМНИЦТВО В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

8.1. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки.

8.2. Типи об’єднань підприємств.
8.3. Суть, основні принципи та ознаки підприємництва.

8.1. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки

Підприємство – це самостійний господарський суб’єкт, що має статус
юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну
діяльність з метою одержання прибутку. Воно є основною, первинною ланкою
економіки. Від рівня діяльності підприємства залежать процес виробництва
матеріальних благ, задоволення потреб населення та його життєвий рівень,
науково-технічний прогрес, тобто ефективність господарювання.
Юридична особа – це підприємство, що має власний статут, рахунок у банку і
занесене у державний реєстр, тобто пройшло процедуру офіційного заснування.
Першою ознакою підприємства є його самостійність у системі
господарства країни. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий
рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак, якщо це
промислове підприємство.
Товарний знак – це оригінально оформлене графічне або літерне
позначення, зареєстроване у встановленому порядку, що використовується для
товарів певного підприємства для того, щоб відрізнити їх від однорідних
товарів інших підприємств.
З економічної точки зору, підприємство самостійно організовує
виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину, матеріали та
напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівково або безготівково,
свої товари продає або тимчасово складає.
Поряд з організаційною формою господарювання підприємство є певним
майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу.
Факторами виробництва підприємства є робоча сила і засоби виробництва.
Існує багато видів підприємств. Причому при їх класифікації застосовують
різні ознаки (критерії). Найважливіші критерії класифікації представлені на
схемі 9.1.

1
 1. За формою власності
Однак, найперше, підприємства класифікують за формою власності,
поділяючи їх на:
– приватні (засновані на власності окремого громадянина з правом
використання найманої праці);
– колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу,
громадської чи релігійної організації);
– державні (засновані на загальнодержавній та комунальній власності);
– змішані (засновані на поєднанні державної і приватної власності).
Детальніше підприємства, що засновані на приватній власності (а їх за
ринкової економіки більшість), будуть розглянуті нижче.
Серед колективних підприємств найпоширенішими є кооперативи.
Кооператив – об'єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту
продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання
житла тощо.
Переваги кооперативу:
 проста процедура вступу та виходу з кооперативу;
 об'єднання зусиль для вирішення спільних завдань;
 рівноправність членів у вирішенні господарських проблем.
Недолік кооперативної форми – обмеженість економічної свободи через
необхідність узгодження інтересів членів кооперативу.
Найбільшого поширення кооперативи набули у сільському господарстві. У
розвинених країнах у кооперативи входять практично усі фермерські господарства.
Причому, одночасно фермер може бути членом декількох кооперативів: із
спільного використання сільськогосподарської техніки, переробки продукції, її
збуту, кредитування тощо.
Кооперативи в Україні набули значного поширення ще на початку XX ст. На той
час ними була об'єднана майже третина усіх селянських господарств. За часів
соціалізму кооперативний рух був спотворений, натомість створені колгоспи, що в
дійсності були прихованою формою державних підприємств.
Державне підприємство – підприємство, основні засоби якого є державною
власністю, а керівники призначаються державними органами або працюють за
контрактом. Державні органи управління розробляють плани-замовлення для
своїх підприємств, забезпечують їх початковим капіталом. Державні підприємства
поділяються на унітарні (загальнодержавної власності) та комунальні. Унітарні
підприємства – це підприємства з неподільним майном, яке повністю належить
державі. Унітарні підприємства найчастіше поширені в галузях:
— що забезпечують національну безпеку;
— не привабливих для приватного підприємництва, але таких, що
мають важливе стратегічне значення для країни;
— діяльність у яких характеризується економією на масштабах
виробництва, тобто таких де функціонують природні монополії. У цих
галузях унітарні підприємства (державні природні монополії)
створюються з метою запобігання виникненню приватної монополії.

2
 Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних
утворень (одиниць).
Форми змішаних підприємств:
 контрольовані державою через контрольний пакет акцій (корпорації з
правом прийняття рішення державою);
 з часткою державної власності у статутному капіталі, меншою ніж 50 %,
де представники державних органів представляють інтереси держави.
2. За формою організації
За формою організації підприємств розрізняють:
– індивідуальні підприємства (одноосібні володіння);
– товариства (партнерства);
– корпорації (акціонерні товариства).
У загальному вигляді зв'язок між формами власності та організаційними
формами підприємств представлено на рис. 9.2.
Форми власності Організаційні форми підприємств
Індивідуальне підприємство
Приватна Партнерство
Корпорація
Виробничі кооперативи
Колективна Збутові та споживчі кооперативи
Кредитні спілки
Унітарні
Державна Комунальні

Партнерство
Змішана Корпорація

За схемою, кожній формі власності відповідають конкретні організаційні форми

підприємств. Кооперативи, унітарні та комунальні підприємства ми вже
розглянули, тому сконцентруємо свою увагу на детальнішому вивчені
індивідуальних підприємств, партнерств та корпорацій.
Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на
себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за
управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і
бухгалтером, і управлінцем.
Переваги індивідуальних підприємств:
– економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів виробництва,
напрямів використання доходу тощо;
– оперативність;
– безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефективному
розподілі та використанні доходу;
– низькі організаційні витрати.
Недоліки індивідуальних підприємств:

3
 – обмежені фінансові можливості застосування досягнень НТП,
новітніх форм організації праці;
– обмежена можливість організації відпочинку тощо.
Товариства (партнерства) – форма організації підприємств, що
ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи
юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та
відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у
структурі управління товариством (рис. 9.3).

Повне товариство – об'єднання громадян та (або) юридичних осіб з метою

здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між
ними. Засновники повного товариства зберігають повну самостійність, але
несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями не тільки майном
підприємства, а й своїм власним майном.
Ця форма застосовується там, де переважає частка інтелектуальної праці
(брокерські, аудиторські, адвокатські фірми).
Товариство з обмеженою відповідальністю ґрунтується на відповідальності,
яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає
своїм майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш
поширена.
Змішане товариство (командитне) – об'єднання кількох фізичних і (або)
юридичних осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із
дійсних членів (комплементарів), які несуть повну (необмежену)
відповідальність за зобов'язаннями товариства, та членів-вкладників
(командитистів), які відповідають за зобов'язаннями товариства тільки своїми
внесками.
Переваги товариств над одноосібними підприємствами:
 зростання фінансових можливостей;
 більша довіра з боку кредитних установ;
 зниження ризику банкрутства;
 зростання ефективності внаслідок обміну досвідом та розподілу
функціональних обов'язків.
Недоліки товариств:
 загострення суперечностей між інтересами учасників товариства;
 розбіжності щодо вироблення єдиної стратегії;
 розбіжності у прийнятті управлінських рішень.

4
 Корпорація (акціонерне товариство) – форма об'єднання капіталів учасників
акціонерного товариства (AT). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і
дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством.
Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ).
Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без
права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) – випускають акції, які вільно
купують та продають.
Переваги акціонерних товариств:
 значно кращі умови залучення фінансових ресурсів;
 менший ризик банкрутства (за обмеженої відповідальності);
 порівняно більша стійкість;
 ефективний менеджмент та маркетингове обслуговування.
Недоліки акціонерних товариств:
 організація та ліквідація AT вимагає значних витрат;
 розбіжності в інтересах учасників AT утруднюють досягнення
ефективного управління;
 складна організаційна структура управління породжує
бюрократизацію.
3. За масштабом (розміром)
За масштабом (розміром) підприємства поділяються на малі, середні та великі.
Масштаб підприємства пов'язаний зі змістом та особливостями його діяльності.
Сучасній ринковій економіці потрібні різні підприємства, що відіграють у ній
свою роль. У розвинених європейських країнах частка різних за масштабами
підприємств у зайнятості населення є, приблизно, такою: близько 60% припадає на
малі, 25% – на середні, решта 15% – на великі підприємства. Хоча на малі
підприємства припадає левова частка зайнятості населення, але вони
характеризуються більшою нестабільністю, частіше зазнають банкрутств.
Попри те, що у розвинених країнах існують підприємства, на яких працюють
сотні тисяч працівників і які мають мільярдні доходи, там не перестають існувати і
малі підприємства, на яких зайнято декілька осіб. Чим визначається необхідність
співіснування різних (за масштабом діяльності) підприємств? Є декілька підстав
такої різноманітності:
 по-перше, технологія виробництва різних товарів потребує підприємств
різних масштабів; наприклад, надання стоматологічних послуг чи індивідуальний
пошив одягу краще здійснювати на невеликих підприємствах, натомість,
виробництво літаків передбачає великі масштаби підприємств;
 по-друге, різні підприємства мають різні можливості реагувати на
мінливий споживацький попит: менші підприємства здатні реагувати швидше,
великі – повільніше. Хоча великі підприємства мають більші ресурси для
здійснення наукових досліджень та впровадження нових технологій.
Головною організаційно-правовою формою для великого підприємства є
акціонерне товариство (AT). До великих, як правило, відносять підприємства з
кількістю зайнятих понад 1000 осіб.
Переваги великого (крупного) виробництва порівняно з дрібним:

5
 – технічні й технологічні переваги, зумовлені значно кращими
фінансовими можливостями для використання досягнень НТП;
– економія від масштабу виробництва, комбінування та зайнятості;
– порівняно вища стійкість і стабільність (навіть в умовах скрутного
фінансового становища великі підприємства, як правило, не
ліквідуються, а тільки змінюють власника та структуру управління);
– більші можливості використання кредиту;
– переваги у сфері обігу (закупівля ресурсів оптом обходиться дешевше),
витрати на транспортування, зберігання та реалізацію великих партій
товару нижчі в розрахунку на одиницю продукції.
Середні підприємства займають проміжне становище між малими і
великими, їх значно менше, ніж дрібних, але більше, ніж великих. Вони
спеціалізуються на обслуговуванні тих сегментів ринку, які невигідні чи через
певні обставини не зайняті крупними або дрібними підприємствами, їхній
асортимент не дуже різноманітний, але сталий, оскільки спеціалізовані ринки
меншою мірою залежать від кон'юнктурних коливань.
Двоїста роль середніх підприємств:
— створюють конкурентне середовище для крупних підприємств;
— є проміжною сходинкою до монополізації;
— максимальна кількість саме середніх підприємств підпадає під
процес поглинання;
— самі середні підприємства прагнуть займати монопольне
(олігополістичне) становище в певних сегментах ринку.
Малі підприємства законодавче найчастіше визначаються чисельністю
зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки сфер, галузей та видів
економічної діяльності. В Україні чинне законодавство до малих відносить
підприємства, чисельність зайнятих на яких не перевищує:
— у промисловості та будівництві — 200 чол.;
— в інших галузях виробничої сфери — 50 чол.;
— у науці та науковому обслуговуванні — 100 чол.;
— у галузях невиробничої сфери — 25 чол.;
— у роздрібній торгівлі — 15 чол.
В Україні, яка здійснює перехід до ринку від економічної системи
державного (адміністративно-командного) соціалізму, мале підприємництво не
набуло того значення, яке властиве ринковим системам, що формувалися
еволюційним шляхом. Розвиток його в Україні потребує державного сприяння
і підтримки.
Риси дрібних підприємств:
— велика кількість;
— гнучкість (здатність швидко реагувати на кон'юнктурні зміни в
економіці);
— нестійкість (у США щороку банкрутують три із п'яти заново створених
малих фірм).

6
 4. За метою діяльності
За метою діяльності доцільно розрізняти прибуткові та неприбуткові
підприємства. Для підприємств приватної власності мета одержання прибутку є
першочерговою. У меншій мірі ця мета властива державним підприємствам. Для
неприбуткових (некомерційних) прибуток не є метою діяльності.
Неприбуткові підприємства не мають своєю метою одержання прибутку, але вони
володіють майном і здійснюють господарську діяльність, а саме: виробляють
товари, наймають працівників, здійснюють розрахунки через банки тощо. Якщо у
процесі їхньої господарської діяльності доходи перевищують витрати, то різниця
повністю повертається у справу. Не маючи прибутків, ці організації, відповідно, не
оподатковуються.
За фактичною метою своєї діяльності неприбуткові підприємства (організації)
можна класифікувати на ті, що створюються:
 для реалізації та захисту інтересів певних груп людей (профспілки,
творчі спілки письменників, композиторів тощо);
 як освітні та просвітні (університети та коледжі, організації, що
займаються розповсюдженням знань у певній сфері, спортивні клуби
тощо);
 як благодійні організації на зразок Червоного хреста, товариств милосердя;
 як неприбуткові інститути ринкової інфраструктури (товарні та фондові
біржі тощо).
Особлива роль та місія у суспільстві належить релігійним організаціям,
церквам, які одночасно забезпечують реалізацію релігійних потреб певних груп
віруючих, займаються просвітницькою та благодійною діяльністю.

8.2. Типи об’єднань підприємств

У сучасній ринковій економіці активізується роль об'єднань підприємств
(рис. 9.4).

Картель – угода (гласна або негласна) між незалежними підприємствами

щодо проведення єдиної цінової політики, розподілу ринків збуту, узгодження
умов обміну патентами, ліцензіями тощо. Виробнича діяльність картельною
угодою не регламентується. Учасники картелю не втрачають ні виробничої

7
самостійності (тобто самі виробляють), ні комерційної самостійності
(самостійно збувають продукцію).
Синдикат – форма об'єднання підприємств, які виробляють однорідну
продукцію, що передбачає збереження виробничої самостійності при втраті
права на самостійний збут продукції. Створена спільна структура займається
реалізацією товарів, а доходи розподіляються за часткою кожного підприємства
у реалізованій продукції.
Трест – форма об'єднання, яка передбачає втрату юридичної та економічної
самостійності як у виробництві, так і в реалізації. Трест несе повну
відповідальність усім своїм майном за результати господарської діяльності всіх
підприємств, що входять до його складу. Частка кожного підприємства
визначається пакетом акцій, пропорційно цій частці розподіляються і доходи.
Концерн – об'єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних
підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично
підпорядковані фінансовому контролю та керівництву головної фірми, котра
несе відповідальність за господарську діяльність об'єднаних підприємств у
межах пакетів акцій кожного з них.
Концерн являє собою статутне об’єднання підприємств промисловості,
наукових організацій, банків, підприємств транспорту, торгівлі та інших на
основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців.
Конгломерат – багатогалузеве об'єднання, яке виникає на основі інтенсивної
експансії головної фірми у чисельні, мало пов'язані між собою галузі економіки
шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств.
Диверсифікати – багатогалузеві корпорації, об'єднані системою участі
(розглянута нижче), виробничою кооперацією, патентно-ліцензійними угодами,
спільними виробничими та науково-дослідними програмами, єдиною системою
фінансування.
Фінансово-промислові групи (ФПГ) – організаційна форма об'єднання
великих промислових фірм із банківськими структурами, в якій кожний член-
учасник самостійно вирішує власні завдання, але не нехтує при цьому інтересами
групи. Координаційну діяльність може здійснювати банк або промислове
підприємство. ФПГ здійснюють контроль над виробничо-розподільним циклом
з одного центру. Це дає можливість сформувати потужні виробничі комплекси,
які здатні конкурувати з найбільшими світовими компаніями.
Функції ФПГ:
— акумуляція фінансових ресурсів;
— створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності;
— належний контроль за ефективним використанням фінансових
ресурсів;
— сприяння розвитку науково-дослідницьких розробок;
— міжгалузевий перерозподіл ресурсів.
Система участі
Для виявлення ступеня залежності підприємств, які утворюють
корпоративний капітал, від головної (материнської) компанії застосовують

8
критерій системи участі. За цією системою підприємства, що входять до складу
корпорації, можуть набувати таких форм:
 відділення (якщо 95–100 % акцій його належить материнській
компанії);
 дочірнє підприємство (частка участі материнської компанії становить
50–95 %);
 філії (частка материнської компанії становить 25–50 %);
 асоціації (участь материнської компанії в їхньому капіталі 10–25 %).
Відповідно до чинного законодавства України, підприємства можуть
об’єднуватися в асоціації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за
галузевим, територіальним і іншими принципами.
Асоціація – це договірне об’єднання, створене з метою координації
господарської діяльності засновників. Асоціація не має права втручатися у
виробничу та комерційну діяльність її учасників.
Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промислового
і банківського капіталу для досягнення спільної мети.
Усі ці об’єднання можуть породжувати монополізм. Щоб цього не сталось,
необхідно здійснювати антимонопольну політику.
Підприємства незалежно від того, на якій формі власності вони базуються,
виконують такі функції: виробляють блага для задоволення потреб суспільства;
одержують прибуток; забезпечують умови відтворення робочої сили і
сукупного суспільного продукту; здійснюють розвиток науки і техніки;
розвивають соціальну базу.
Здійснюючи виробництво, підприємство постійно натикається на проблему
обмеженості економічних ресурсів. Економічні ресурси – це природні, людські
та вироблені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів
і послуг. Із сказаного можна зробити висновок, що ресурси, поділяються на 2
види: матеріальні (земля, сировина, капітал у вигляді грошей та засобів
виробництва) і людські ресурси. Всі вони кількісно обмежені, а тому кожне
підприємство і суспільство в цілому повинні дбати про економію живої та
уречевленої праці, про те, щоб найкраще задовольняти потреби при менших
витратах ресурсів.
Досягти цього можна шляхом забезпечення повної зайнятості і повного
використання виробничих потужностей, впровадження безвідходних та
маловідходних технологій, бережного використання землі тощо.
Використовуючи ці та інші шляхи подолання обмеженості ресурсів,
необхідно пам’ятати про дію закону спадної віддачі ресурсів. Суть цього
закону полягає в тому, що кожна додаткова затрата якогось ресурсу при
незмінних інших забезпечує менший приріст, ніж попередня. Цей закон діє
лише тоді, коли розвиток здійснюється на одних і тих же наукових і технічних
принципах. Знаючи про дію цього закону, вказував Маркс, суспільство може
шукати нові науково-технічні принципи організації виробництва.

9
 8.3. Суть, основні принципи та ознаки підприємництва
Підприємництвом називають самостійну, ініціативну діяльність з
виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, що
передбачає здійснення нововведень, самостійність і ризик.
Таке розуміння підприємництва сформувалося не відразу. Різні дослідники
впродовж більше ніж двох століть робили свої внески у визначення того, що є
підприємництвом. Серед них Рене Кантільон, Макс Вебер, Вернер Зомбарт,
Йозеф Шумпетер.
Термін "підприємець" вперше було застосовано на початку XVIII ст.
французьким банкіром Р. Кантільоном. До підприємців він відносив тих, хто
був зайнятий своєю справою в умовах нестабільності, а відтак, був змушений
ризикувати.
Й. Шумпетер, відомий австро-американський економіст, бачив призначення
підприємця у виконанні ним ролі економічного лідера та новатора, людини, що
є рушієм науково-технічного прогресу. Підприємець Шумпетера суттєво відріз-
няється від звичайного хазяїна, адже сенс підприємницької діяльності полягає,
як він вважав, у нововведеннях за п'ятьма напрямами: 1) виробити нові блага
або поліпшити якості існуючих; 2) впровадити нові способи виробництва; 3)
освоїти нові ринки збуту; 4) використати нові джерела сировини; 5) створити
промислові організації нового типу.
Розрізняють суб’єкти та об’єкти підприємницької діяльності. Суб’єкти
наведені на рис. 9.5.

Чинне законодавство України певною мірою обмежує можливість

займатися підприємницькою діяльністю деяким категоріям громадян:
– військовослужбовцям;
– службовим особам органів прокуратури, державної безпеки, МВС,
суду, державного арбітражу, державного нотаріату;
– представникам органів державної влади та управління;
– громадянам, що мають судимість за економічні злочини тощо.

10
 Будь-яка економічна діяльність має бути доцільною. Метою
підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування
зусиль підприємця на певний об'єкт.
Об'єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної
діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець
домагається максимізації доходу. Види економічної діяльності: виробнича,
фінансова, торговельна, інноваційна, посередницька, страхова тощо.
Підприємництву притаманні певні риси (ознаки) і засади (принципи).
Принципи підприємницької діяльності:
 орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів;
 прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інноваційній сфері
економіки, застосувати найновіше першим;
 максимальне використання конкурентних переваг;
 дотримання принципів ділової етики;
 постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування демократичних
традицій.
Ознаки підприємництва як економічної діяльності:
– самостійність;
– новаторство;
– ініціатива;
– творчість;
– ризиковість;
– економічна та соціальна відповідальність;
– масштабність мислення;
– діловитість.
Розглянемо співвідношення понять "бізнес" та "підприємництво".
Термін "бізнес" ширше використовується за кордоном. Вітчизняна наука
частіше вживає термін "підприємництво".
Бізнесмен – людина, що має свою справу. Часто таких людей називають і
підприємцями. Але в наукових виданнях дедалі частіше підкреслюють, що
бізнесмен може виконувати просто репродуктивну функцію, тобто з року в рік
виробляти одні й ті самі товари та надавати послуги. Підприємці ж є
новаторами, яких вирізняє з-поміж інших людей творчий пошук, відкриття,
бажання освоювати нові ринки збуту, запроваджувати нові форми організації
виробництва та збуту, віднаходити нові ресурси та їхні комбінації, свідомий
ризик тощо.
Діяльність будь-якого підприємця підпорядкована меті привласнення прибутку.
Прагнучи зробити прибуток якнайбільшим, підприємець може вдаватись до різних
засобів, включно з тими, що суперечать інтересам суспільства, окремих
споживачів та найманих працівників.
Тому завжди було і залишається актуальним питання про поєднання інтересів
підприємців і суспільства, підприємців і споживачів тощо. Цивілізовані суспільства
мають досвід у поєднанні цих інтересів. Країни з нижчим рівнем економічного і
соціально-політичного розвитку лише прагнуть досягти гармонічного їх поєднання.

11
 Попри існування суперечностей інтересів, розвиток підприємництва приносить
суспільству незаперечні вигоди (корисність). Вони полягають, насамперед, у тому,
що:
 підприємець може досягати своєї головної мети лише якнайповніше
задовольняючи вже існуючі потреби споживачів та відкриваючи шляхи до
задоволення нових потреб; саме це сприяє загальному зростанню
добробуту;
 підприємець зацікавлений в економному використанні ресурсів,
оскільки це зменшує його витрати, тому він прагне до вдосконалення
технологій і сприяє технічному прогресу;
 підприємницька діяльність має найкращі результати за умов
соціальної і політичної стабільності, тому підприємці прагнуть
партнерських стосунків з працівниками та урядом, спонсорують соціальні
програми, розвиток освіти та культури.
У чому може виявлятись суперечність інтересів? Розглянемо типові
приклади.
Високі (порівнянно з витратами) ціни деяких товарів спонукають підприємців
виробляти певні продукти з низькою або навіть від'ємною суспільною корисністю,
наприклад, алкогольні напої, цигарки, відеопродукцію, що пропагує насильство,
тощо.
Підприємці можуть бути зацікавлені у збереженні виробництв, що забруднюють
довкілля та шкодять здоров'ю, якщо витрати на очисні споруди та нові технології
зменшують прибутковість виробництва.
Підприємці завжди шукають шляхи мінімізації податкових платежів, попри те,
що соціальні програми фінансуються з місцевих та центральних бюджетів, куди ці
платежі надходять.
Для швидшої реалізації продукції чи послуг підприємці можуть надавати
неправдиву або неповну інформацію про них у рекламі.
З метою зменшення витрат виробництва у підприємців може виникати
зацікавленість у зниженні якості виробленої продукції.
Підприємці можуть обирати такий шлях економії на витратах, як погіршення
умов праці, підвищення інтенсивності праці без змін заробітної плати тощо.
Які засоби гармонізації (узгодження) інтересів підприємців, суспільства в
особі держави, споживачів, найманих працівників віднайдені у розвинених країнах?
По-перше, це законодавство, яке захищає довкілля, моральне і фізичне здоров'я
нації, визначає мінімальну заробітну плату та нормальні умови праці. Водночас,
воно захищає інтереси бізнесу, обмежуючи, зокрема, збільшення податкового
тягаря.
По-друге, це діяльність інститутів громадянського суспільства, які захищають
інтереси певних груп людей, а саме: об'єднання споживачів, захисників довкілля,
професійні спілки, спілки підприємців тощо.
По-третє, це органи самоорганізації виробників певних видів продукції та
послуг, що дбають про дотримання певних правил (етики) ведення бізнесу. До них,
наприклад, належить Європейська Бізнес-асоціація.

12
 По-четверте, це функціонування інститутів ринкової інфраструктури, банків та
бірж. Однією з цілей їх діяльності, як було пояснено раніше, є забезпечення
стабільності та упорядкованості усіх взаємин учасників ринку. Вони обмежують
стрімкі стрибки цін, які б давали підприємцям можливості швидкого і
необґрунтованого збагачення.
Отже, суспільство, що живе за ринкової економіки, не лише стимулює розвиток
підприємницької діяльності, а й може узгоджувати інтереси підприємців та інших
економічних суб'єктів.
Перехід до інноваційної моделі підприємницької діяльності породжує
нові її форми:
— венчурне підприємництво;
— інжиніринг;
— лізинг;
— технопарки;
— франчайзинг та ін.
Венчурне підприємництво здійснюється у сфері фінансування
високотехнологічних проектів з метою отримання максимального
прибутку.
За розміром венчурні компанії невеликі або середні. Займаються вони
цільовими інженерними розробками, продукуванням та запровадженням
інновацій.
Венчурні компанії виконують роль інвесторів довгострокових
наукомістких проектів із залученням ризикового капіталу.
Партнерами венчурної компанії є:
— професіонали у сфері підприємницької та управлінської діяльності;
— інституційні інвестори (інвестиційні банки, страхові компанії,
пенсійні фонди і т. ін.);
— приватні особи.
Управлінці вкладають незначну частку інвестицій (1 %), але беруть на
себе повний ризик з управління компанією. Інституційні та приватні
інвестори забезпечують фінансування і ризикують своїми інвестиціями.
Так здійснюється принцип венчурного підприємництва щодо розподілу
ризику. Керівництво отримує близько 20 % прибутку, а інвестори – близько
80 % .
За оцінками американських економістів, 15 % венчурних компаній приречені на
повну втрату ризикового капіталу; 30 % – забезпечують досить скромний прибуток.
Зате 30 % венчурних (ризикових) фірм за декілька років перекривають прибутком
інвестований капітал у 25, а подекуди у 200 разів.
Інжиніринг – система надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнту
при будівництві промислових та інших об'єктів.
Лізинг – форма довгострокової оренди, де орендодавачем є лізингова компанія.
Орендатор бере на себе відповідальність за збереження орендованого майна,
сплату орендних платежів, податків та страхових платежів. Строк оренди майна
визначається від 40 до 90 % тривалості звичайного терміну експлуатації
об'єктів, що здаються в оренду.
13
 Орендовані об'єкти, як правило, купуються лізинговою компанією на
прохання орендатора. Лізингові компанії пред'являють до орендарів ті самі
вимоги, що й банки при наданні кредиту. Але асортимент їхніх послуг значно
ширший: надання інженерно-консультаційних послуг, післяпродажне
обслуговування; навчання персоналу для обслуговування устаткування
тощо.
Ця форма підприємництва дуже зручна для дрібних і середніх
підприємств, що мають обмежені фінансові можливості.
Технопарки – одна із найпоширеніших у США та Західній Європі
форма венчурного підприємництва (ризикових фірм). За зразок утворення
технопарку зазвичай беруть модель науково-виробничого центру, створеного
на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, який зосереджує близько
3 тис. середніх і малих електронних фірм, де працюють 190–200 тис. осіб.
Шляхи виникнення технопарків:
— об'єднання співробітників університетських та науково-дослідних
центрів, які прагнуть комерціалізувати результати своїх науково-дослідних
розробок;
— створення науково-технічним персоналом крупних компаній, які
залишають корпорацію, бажаючи мати свою власну справу. Як правило,
корпорації не тільки не чинять опору, а й сприяють цьому процесу,
розраховуючи на співробітництво у разі успіху;
— перехід існуючих фірм під егіду технопарку з метою отримання
певних пільг (умов кредитування, оренди приміщень для науково-
дослідних, конструкторських розробок тощо).
Франчайзинг – найпоширеніша форма інтеграції малого і великого
підприємництва у галузі збуту.
Суть франчайзингу полягає в тому, що головна велика компанія
(франчайзор) укладає угоду з малими та середніми незалежними
підприємствами (франчайзі) про надання їм виключного права на продаж
її товарів чи послуг під торговельною маркою компанії-франчайзора.
Для отримання прав фірма оператор (франчайзі) робить початковий внесок
на користь головної компанії (франчайзора), а потім сплачує щомісячні внески.
Це робить франчайзинг схожим з орендою, де у тимчасове користування
надається право користування товарним знаком.

14