Трагедія Гете «Фауст» і сучасність

Підтема 3: «Людина в черзі все більш піднесених видів діяльності»

Етап 3: «Кохання»

Творчій переказ на тему

"Історія кохання Фауста і Маргарити"

Історія Фауста та Маргарити починається задовго до того, як вони познайомляться чи дізнаються хоч
щось один про одного. Їх історія бере початок в «Пролозі на небі», в якому ми бачимо, як ангели
прославляють Бога та все, що він створив.

«Величні всі діла Творця».

Але раптом з’являється Мефістофель – злий дух, який зневажає створіння Бога – людину, і каже, що він
«свідок лиш мізерності людської». Диявол стверджує – людина живе з божим даром пізнання як
«тварина із тварин». Між ним та Богом починається перепалка: Бог стверджує, що так, люди блукають,
в тому числі і його раб Фауст, але «хто йде вперед, той завше блудить». Таким чином, Гете просуває
просвітницьку ідею віри в людство. Бог та Диявол укладають угоду на рахунок Фауста:

«Що ж, спробуй відірвати духа

Від його першоджерела

І, якщо він тебе послуха,

Зведи його на стежку зла.

Знай, сам ти осоромишся натомість:

В душі, що прагне потемки добра,

Є правого шляху свідомість.».

Автор підкреслює свою непохитну вірі в людину, якій потрібен підштовхувач, який буде її гнати та
напружувати волю. У «Фаусті» таким мотиватором стає Мефістофель.

Наступне, що змальовується перед нами – головний герой твору. Його поривання чисті – пізнати світ,
його основу основ, але він не знає з чого почати свою подорож, цей світ йому огидний, він зневажає
все навколо. Фауст переживає кризу свідомості. Він розуміє, що нічого в своєму житті не зробив
корисного, хоч його уявлення про користь досить заземлені:

«Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добре напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!»

«Я», «я», «я», «мені» тільки й чуємо ми від нього. Зневірений у можливість пізнати життя, він
збирається прийняти отруту.

Раптом, у житті лікаря з’являється диявол. Він пропонує угоду: якщо Фауст відчує сенс буття, поки злий
дух буде найрізноманітнішими способами догоджати йому, і скаже «Зупинись мить!», то тоді душа
лікаря належатиме Мефістофелю. Фауст на такі умови погоджується. Спочатку, Мефістофель веде
Фауста у кабак Ауербаха, де люди п’ють, блудять, їдять, та пропонує йому найнижче задоволення з
усіх можливих. Але це не вражає Фауста. Він каже, що ці люди йому огидні. Диявол з ним
погоджується та підпалює це місце.

Далі, Фауст зустрічає Маргариту. Спочатку його наміри жахливі: заволодіти дівчиною. Але варто йому
побачити її кімнату, він ужахається її чистоти. Кімнату можна розцінити як її душу, її внутрішній світ,
адже простір, в якому ми живемо, є відображенням нас самих. Як ми думаємо, чого прагнемо.
Усвідомлення існування такої непорочності миттєво змінює самого Фауста, він закохується і тепер
здатен на все, аби ця світла душа покохала його у відповідь. Так, Фауст ступає на нову ступень до
вершини людського буття. І якщо для героїв минулих століть любов була б кінцем цієї подорожі, то для
нашого головного героя це лише крок.

Він дійсно кохає, і кохає взаємно. Але навіть цього для невпинного Фауста виявляється недостатнім. Як
би сильно не палало між ним та його любою це відчуття, визначних слів він не каже. Маргарита, для
того щоб бути поруч з коханим отрує власну матір, аби вона не заважала зустрічам з Фаустом. І хоча,
силою своєї інтуїції Маргарита розуміє, хто перед нею, що це за дух, в цьому їй допомагає
Мефістофель. Згодом, дівчина йде на ще один жахливий гріх: дитиновбивство.

Дізнавшись, що Фауст осквернив Маргариту, і у них народилась позашлюбна дитина, брат дівчини,
Валентин, викликає лікаря на дуель, де і гине від шпаги останнього. Як бачимо, обидва закохані коять
страшні речі, але лише Маргарита готова понести за скоєні діяння відповідальність. Вона не
відсахується від тюрми, і навіть з умовлянь нашого героя, який прийшов її звільнити, не погоджується
жити з нечистим сумлінням. Дівчина відчуває, що коханий її розлюбив, хоч він то й заперечував, і
тепер для неї нема нічого важливішого за каяття. Фауст, не маючи змоги знайти з Маргаритою
компроміс, втікає разом з Мефістофелем, коли дух з неба промовляє: «Врятована!».

Отже, унікальність особистості Маргарити полягає в її високій моральності. Вона не хоче жити з
нечистою совістю й готова її очистити навіть якщо це вартуватиме їй життя. Вона не йде на
компроміси, для неї існує лише тьма та світло. Ця дівчина є уособленням чистого духу, який повчає та
направляє лікаря, а виконавши свою роль, зникає з його життя. Завдяки їй, Фауст познає силу кохання,
вчиться відповідальності за інших та позбавляється егоїзму (адже до зустрічі з дівчиною, той думав
лише про себе, а коли Маргарита опинилась в біді, не дивлячись на вже згаслі до неї почуття, вирішив
її порятувати). Мефістофель не може її спаплюжити, бо вона і є кохання – рушійна сила всесвіту. Про
це раніше наголошували різні письменники, в тому числі Данте у своїй «Божественній комедії», де
Беатріче стоїть на вершині світобудови. Але Гете вносить щось абсолютно нове в споконвічний образ
чистої душі. В творах минулих епох, такий дух не може творити зло, він бездоганний. У «Фаусті»
Маргарита постає нам досить заземленим образом, який може робити помилки, при чому жахливі
помилки. Тепер, перед нами не щось неземне і недосяжне, а звичайна дівчина, яка має неймовірно
сильний дух й бездоганне відчуття моралі. Вона може грішить, але робить це заради високої мети –
любові.

Мефістофелю не вдається загубити й душу Фауста через його жагу до світла. Він проходить важкий
шлях, від найбуденнішого до найвищого: служіння суспільству. Його кінець жахливий і неймовірний
водночас. Фауст знову стає старим, та ще й сліпим до цього, але навіть в такому стані, він хоче втілити
давню мету свого життя: збудувати греблю, аби створити там країну, де живе "народ вільний на землі
вільній". Він чує звуки лопат, й думає, що то його народ втілює ідею в життя, не розуміючи, що це злі
духи копають йому могилу. Натхненний тим, що він зробить щось настільки важливе для людства,
Фауст промовляє рокові слова. Мефістофель радіє, бо думає, що заволодіє душею Фауста, але з небес
спускаються янголи, й виборюють лікаря у злих духів, порятувавши душу головного героя. Жага до
служіння Богу й людству впродовж життя, до втілення божественного задуму, до відчуття цієї миті
повноти буття й врятовує душу лікаря від жахливої участі.

В своєму творі Гете поєднує нове зі старим. Стародавня традиція високого кохання є ледь не головною
лінією в трагедії. Але автор додає щось й абсолютно революційне. По-перше, як було вже сказано
раніше, автор наполягає на ідеї, що будь-які гріхи є безгрішними, якщо вони заради кохання. Любов
виправдовує всі земні гріхи. До того ж, тепер головний герой не обдарований мудрістю з народження,
як Ромео, наприклад, він страждає, він переживає кризу, він робить помилки, аби досягнути цього
усвідомлення сенсу людського буття. Тепер, людська душа не статична.

Ще одним кроком вперед стає зміна пріоритетів: раніше, вершиною щастя вважалось кохання. У своїй
трагедії Гете змінює фокус. Так, інтимне кохання важливе, але любов до людства, намагання створити
щось краще для нього, бажання втілити Божий задум в життя– понад усе.