Мій улюблений період історії: 2013р – сьогодення

Пізня осінь 2013 року… Україна повним ходом іде у Європу, весь час лунають заяви
про європейську позицію України, що саме час приєднатися до європейської родини і
підписати асоціацію з ЄС. Але перед самітом українське керівництво змінює курс, та
повертається лицем до рф. Напередодні переважно молодь та студентство збирає
мирний мітинг на Хрещатику та висловлюють заклики про євроінтеграцію. Віктор
Янукович їде у Вільнюс та робить історичну подію для України… не підписує угоду…
Таке відчуття що нас кинули та зрадили. На все що ми сподівалися, зникло. Ми
продалися за мільярди російських нафтодоларів та знижки на газ.

Наступного дня мирний мітинг жорстоко розганяють, за офіційною версією влади:

«щоб підготувати центр міста до новорічних свят, та встановити ялинку». Ялинку яка
стане «кривавою» та стане символом боротьби за свободу. Десятки постраждалих зі
струсом мозку з переломами, безжально побиті «Беркутом». Частині вдалося втекти, та
заховатися у Михайлівському монастирі.

Уже 1 грудня опозиція висуває план подальших дій, розробляються плани подальших
протестів, та зібрання віче. В Україні починається революція, яку згодом назвуть
«Революція гідності», політичними лідерами якої стають Олег Тягнибок, Арсеній
Яценюк, та Віталій Кличко. Протестувальники штурмують державні будівлі, атакують
пам’ятники комуністичним вождям. 8 грудня відбувається «марш мільйона.»

І ось мені 9… я ще цілком не розумію що відбувається… невже таке можливе? Щоб

люди з палицями повстали проти зброї… і не тільки купка людей… а вся країна…
вся… це було щось невідоме для мене. Але що я чітко розумів, це те, що на моїх очах
пишеться історія, що ми боремося за свободу, за зміни, за власну гідність… і це все на
моїх очах.

Протести ставали все більш радикальними і швидко вийшли за межі Києва.

Утворилась своя оборона, люди уже не боялися сутичок з поліцією, люди йшли з
простими касками, палицями та щитами проти куль… Утворилась ціла система
Євромайдану по всій країні. Держава дихала наче єдиний організм, але також були
проплачені «тітушки» та антимайдан.

Я пам’ятаю диктаторські закони, та слова батьків… це буле грубе порушення прав

людини… а на день Соборності ми дізналися про перших жертв і слова Яценюка:
«Якщо куля в лоб, то куля в лоб»… тоді я зрозумів що шляху назад немає. А далі…
кривавий лютий… Небесна сотня… втеча Януковича… визволення Тимошенко… і
влада у руках простого народу. Ось нарешті… ми досягли свого, ми перемогли, ми
відстояли свої права, це для всіх було великим святом. У повітрі відчувався смак
чогось нового… нової країни… вільної країни, яка сама обрала свій шлях…

Але ніхто не знав що це тільки початок… поки вся увага була у Києві, на півдні
починалося найцікавіше. Зимова Олімпіада 2014 в Сочі. Вся увага світу прикута до неї,
і її проводить саме рф. Рф не зраджує традиціям, а розпочинає агресії під час світових
подій. Так було у 2008 році в Грузії, у 2014 році в Україні, так мало бути і зараз, початок
повномаштабної війни в 2022 під час олімпіади в Пекіні. Поки весь світ об’єднаний
святом спорту, російська федерація анексує український Крим, та розпочинає гібридну
війну проти України. Яка ставить на меті розділити Україну на базі «народних
республік» які мають створитися на півдні та сході України, та згодом об’єднатися у
невизнану державу «Новоросія», яка у свою чергу має стати сателітом Кремля.

Крим менш чим за місяць став російським, завдяки «зеленим чоловічкам» та

псевдореферендому. Коливається вся країна, і ти не розумієш чому, чому людям різко
не захотілося жити в Україні, адже на нас чекає нове життя. Харків штормить, але
перша столиця вистояла і дала нам хіт про президента рф. Одеса не здалася і кров’ю 2
травня облила свою свободу. Але Донбас піддався спокусі, озброєні люди захопили
владу та створили ЛДНР. А це ще країна не боєздатна, вона не готова дати відсіч, та і в
країні немає президента і росія скористалася цим. Створюються добровольчі
батальйони країна стоїть на порозі АТО, про війну ніхто і ще не говорив. Петро
Порошенко обіцяв це закінчити за декілька тижнів, були великі перемоги: Слов’янськ,
Краматорськ, але армія не готова до повноцінної війни і невдачі під Волновахою,
Іловайськом, Дебальцево, введення регулярної армії рф по суті поставили хрест на всій
операції, змусила піти нас на «Мінськ» що означало замороження конфлікту.

Це все затягувалось на місяці, потім на роки. Нас постійно обстрілювали з чого хочеш,
а ми не могли відповісти, гинули люди. Змінювались назви, трактування, але в цілому
було ясно одне: Ми пустопово втрачали свої території, на тій території були рублі,
видавалися російські паспорти, у нас не було можливості звільнити території. Зміна
влади зрушила справу з мертвої точки, але це не дало змоги закінчити війну, яка
тривала ще з 2014 року. Та і всі вже втомилися від цього, та якось почали про це
забувати. Насправді це все закінчити могла тільки одна людина. Тому в Україні стали
наростати проросійські настрої на чолі з кумом путіна. Ця сила поступово нарощувала
вплив, та мала велику популярність. Влада боролася з цим, але російський реваншизм
вже був досить помітним, що стало однією із причин повномасштабної війни.

На початку я не все розумів, я думав що там просто сепаратисти, яких швидко виб’ють.
До літа мені вже стало зрозуміло, що у моїй країні війна, але я не відчував її. Мене
нічого з нею не пов’язувало. До мене долітало тільки глухе ехо. Потім пішли тяжкі
поразки, і стало зрозуміло, що це так просто не закінчиться. Але героїзм і мужність
наших захисників, незламність кіборгів в Донецькому аеропорту все ж давали надію,
що ми переможемо. Але я не думав що це все так продовжиться. Нас вбивали кожного
дня, а ми просто здебільшого сиділи в обороні. Мене переповнювала злість. Але я був
безсилий. Я зростав, війна ставала все ближчою до мене, я став більше цікавитися її
причинами та подіями, але водночас вона і віддалялась, тому що її очевидно
заморожували і все ставало сірим, як та сама «сіра зона».

На початку цього року усе заграло новими страшними фарбами. Постійні навчання рф,
стягування військ до наших кордонів, розгортання кухень і госпіталів. Але ніхто не
вірив що росія наважиться, нікому ця війна не видавалася вигідною. Вони відводили,
то знову приходили, але у лютому ставало все більш очевидно що війна неминуча.

Посилення ворожої риторики, нагнітання агресії, пропаганда війни,тижневе

захоплення. Але красуня не могла це терпіти. Після мюнхенської промови Зеленського
стало чітко відомо, що Україна буде боротися, і теж має що сказати. Запах війни уже
відчувався у повітрі, всі вдихали його. Далі «історичні» звернення путіна, вихід рф з
мінських умов, визнання незалежності ЛДНР та введення російських військ на Донбас,
відкрите, не приховане з чітким маркування «Z» та «V». Війна ставала питанням часу.
Я не вірив до кінця, я думав усе минеться, максимум буде наступ на Донбасі. Але 24
лютого усіх нас розбудив звук сирен, росія оголосила Україні війну, яку назвала
«спецоперацією по захисту громадян» а по суті спецоперація по вбивству і геноциду
українців. Швидко була окупована Північна Україна, Частково заблоковані великі
міста. Також складно було і на півдні та сході. Часткова блокада Харкова. Повністю
окупований Херсон. Мене переповнювала паніка, пропаганда зіграла свою роль, я
відчував наближення, як одна тільки думка з’їдає мене що нас захоплять за тиждень.
Але нам нічого було втрачати і ми стали боротися. Ми втримали перший натиск і
боролися так…. що від нас ніхто такого не очікував. Ми просто знищували їх тисячами,
сміялися з мертвих орків і піднімали бойовий дух, ми швидко зрозуміли хто наш ворог,
замість «другої армії світу» на нас напала зграйка бомжів, та мародерів, які в житті не
бачили навіть асфальту. Неорганізоване, та безпорадне військо, яке прогинається при
найменшому тиску. В перші дні ми зрозуміли що перемога буде за нами, це розуміли
всі, і вся країна повстала проти окупантів абсолютно не боючись їх. За Україною весь
світ, цивілізований світ підтримує нас. Ми нарешті стали частиною європейської
родини, та подали заявку на вступ до ЄС. Нам допомагають і у військовому плані,
особливо варто уваги те, що США запровадили програму ленд-лізу. Аналогій
проводьте самі. Це вагомо наближає нас до Перемоги. З нами правда, а найголовніше,
те що в нас вірять. Чого не було до початку війни Так, ми втратили чимало територій,
наші міста обстрілюють та руйнують, нам всім болить за Маріуполь. Ми втратили
найкращих людей, наших героїв, яких ми ніколи не забудемо. Але нас усіх переповнює
праведний гнів, і нам лише варто поглянути в сторону орків і ось вони втікають із Сум,
Чернігова, Києва, Харкова. І так буде і далі. У нас і ще багато роботи по всіх фронтах,
але перемога обов’язково буде за нами, поки не повернемо усе своє: і український
Донбас та український Крим. Ми все відбудуємо, наші міста засяють по новому, наш
чекає світле майбутнє. І ми закінчимо весь цей біль, що триває уже 9 рік, і настане
такий бажаний мир. Так, уже минає 9 рік війни. Боротьба за свободу України триває.

Чому це мій улюблений період історії України?

Тому, що я живу у ньому, цей період описує моє життя, я зростав у цей період, як
людина, як особистість і це наклало певний відбиток на мій світогляд. Я ріс у час війни
та революцій. І це напевно найцікавіший період взагалі, тому що подібних явищ у
нашій історії не було. Боротьба за владу, перехід тієї влади до народу, сепаратистські
настрої, та все ж таки війна. Це період коли українська держава бореться за своє
визнання, за свою свободу, і нарешті віднайшла себе. Період коли українці зрозуміли
хто вони, зрозуміли свою історію та культуру. За це все, українці боролися століттями і
тільки зараз це відбулося і ось зараз цей момент настає… головне його не втратити.

І я очевидець цих подій, історичних подій, які будуть описані в книжках на століття, і
мені пощастило все це бачити на власні очі. Я щасливий, що зможу оповідати це, дай
Боже, своїм дітям та внукам. Та я безмежно гордий що живу в цей в час, коли Україна
перетворюється, і майорить яскравими фарбами. Це велика честь бути українцем і
боротися за Батьківщину у цей час, а у майбутньому збудувати нову країну, без війни,
без страждань, сучасну та перспективну країну, з якої не їдуть люди, а залишаються
тут, і з усмішкою пишаються тим, що вони тут народились. Цей період дав нам
безцінний урок: що означає бути українцем, болючий та кривавий урок, який назавжди
у нашій пам’яті, і ми маємо нести цей урок через століття і не дати майбутнім
поколінням повторити ці жахливі роки.