2023

ISBN 978-617-17-0178-6 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням:
Williams, Holly. What Time is Love? / Holly Williams. — London : Orion Fiction, 2022. — 400 p.

Переклад з англійської Ірини Шагової

Дизайнер обкладинки Вікторія Смаль

В оформленні обкладинки використано ілюстрацію Анастасії Бєлан

Вільямс Г.
В46 Час для кохання / Голлі Вільямс ; пер. з англ. Ірини Шагової. — Х. : Віват, 2023. — 400 с.
— (Серія «Художня література», 978-966-942-826-4).
ISBN 978-617-17-0034-5 (укр.)
ISBN 978-1-3987-0629-3 (англ.)

1947 рік. 1967 рік. 1987 рік. Три історії кохання в різні проміжки часу. Незмінними залишаються головні герої, які
народилися в один день. І хай би в який час вони зустрілися, їм двадцять і вони до нестями закохуються одне в одного.
Та неминуче щось стає на заваді їхньому щастю: класові розбіжності, соціальні ролі, амбіції. Тож їм доводиться
обирати між обов’язками та почуттями, кар’єрою та стосунками, мріями та реальністю. Що двадцять років світ
змінюється, тому стосунки щораз розвиваються по-іншому, непередбачувано. Це захоплива ностальгійна історія про
політику, фемінізм, вільні стосунки та запаморочливе кохання, яке всупереч обставинам розквітає знову і знову.

УДК 821.111
© Holly Williams, 2022
© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023
Присвячую моїм батькам — Лінді й Мартіну
 21 СІЧНЯ 1927 РОКУ

Годинник показував 6:42 ранку, коли в місті Аберґавенні в маленькій

спальні нагорі будинку з терасою Ангарад Льюїс стиснула зуби й
напружилася востаннє. У неї народилася дівчинка, яку вона незабаром
назве Вайолет, — з крихітного, щойно сповитого й підперезаного
згортка на неї мовчки зиркнули такі самі сині очі, як і в матері, а тоді
акушерка знову швидко забрала немовля. Тієї ж миті, о 6:42, в іншій
частині країни, у вкритій купою рушників кімнаті східного крила
заміського будинку Фарлі-голл, що поблизу Нерсборо, Амелія
Бірнкгерст вибухнула останньою порцією лайки, коли, роздираючи
материні нутрощі, видирався на світ її хлопчисько. Червоний, готовий
ось-ось розправити довгі стужавілі кінцівки, Альберт Перґрін
Бірнкгерст роззявив ротика і заволав.
 РОЗДІЛ 1

Квітень 1947

Усе почалося з листа. За два місяці, відколи той опинився на її порозі,

вона не раз перечитала написані на бузковому папері слова подруги
Роуз:

Ми з Берті влаштовуємо у квітні пішу прогулянку Бреконськими маяками1 —

здається, ти мешкаєш десь там, поблизу? Не зустрінеш нас? Мені страх як кортить
знову побачитися з тобою.

Коли Летті розгорнула листа, вона аж затремтіла від нетерплячки: так

їй хотілося якнайшвидше зустрітися з Роуз і нарешті познайомитися з
її молодшим братом Берті.
І ось настав день їхнього приїзду. Летті нервово попивала лимонад,
бульки якого з шипінням розсмоктувалися в горлі. До «Ягняти» вона
прибула на пів години раніше: автобуси між Аберґавенні й Бреконом
ходили не завжди регулярно. Відшукала в глибині паба, у
відгородженому для жінок місці, інший, не такий потертий стілець,
поправила бганки улюбленої спідниці, розпрямила темні кучері. Яке
божевілля: Летті зневажала себе за те, що так хвилюється. Але з Роуз
вони не бачилися з кінця війни, коли працювали разом у Лондоні
телеграфістками, а із самим Берті вона досі не була знайома.
Їй завжди кортіло познайомитися з ним, принаймні відколи дізналася,
що вони народилися в один день. Під час війни Роуз очолювала цілу
роту телеграфісток на міському поштамті і щоразу питала в новеньких
про день народження, щоб потім у належний час пригостити з нагоди
свята.
— Двадцять першого січня? Овва, як і Берті, мій молодший братик!
— вигукнула Роуз. — І тобі також вісімнадцять?
Летті ствердно кивнула.
 — Ти ба! — Роуз пильніше придивилася до неї, потішена
несподіваним збігом, а Летті відчула приємність через те, що якось із
нею пов’язана. Висока яскрава молода жінка одразу їй сподобалася,
попри те що вони явно походили з різних прошарків суспільства.
Окрім як по радіо, Летті ніде не чула такої вишуканої вимови.
Про Берті вона розпитала в Роуз скільки могла, бо намагалася не
набридати зайвою цікавістю. У неї в голові склався певний образ:
елегантний денді в смокінгу, який легко процитує уривок з Гомера.
Вона була певна, що на класичному факультеті в Оксфорді вчаться
найзапекліші сноби, і хлопець, мабуть, вражає неабияким інтелектом.
Раптом вона усвідомила, що вже допила лимонад, і замислилася, чи
не замовити ще одну склянку до приходу Роуз та її казкового брата.
Годі було уявити, що вони справді прямували сюди, в один із місцевих
пабів.
Якби не війна, вона, звісно, ніколи не зустріла б Роуз. Летті подумала,
що тоді й сама вона навряд чи подалася б кудись із Південного Вельсу.
Світські леді, якою була Роуз, не мають звички відвідувати такі місця,
як пошта в Аберґавенні. Утім вони небагато часу провели разом: Летті
опинилася в Лондоні й почала там працювати вже в тисяча дев’ятсот
сорок п’ятому році, коли ось-ось мала закінчитися війна.
Велика будівля на розі вулиці Сен-Мартен-ле-Ґран роїлася молодими
жінками, яким донедавна й на думку не спадало, що вони колись
опиняться в Лондоні та ще й працюватимуть тут. Подібні до зграйки
горобців, вони метушилися, про щось теревенили. Від руїн та
моторошного виття сирен, що прошивали серце страхом, їх відволікав
безупинний потік військових та ще музика, що долинала зі стін
Гаммерсет-Пале, і взагалі вся ця розкіш Вест-Енду.
Як і всі вони, Летті неабияк хвилювалася, коли приїхала до столиці,
де не була досі жодного разу. Але не минуло й кількох тижнів, як вона
закохалася в Лондон. У погойдування в автобусі, коли той,
подзенькуючи, мчав її вперед. У високі будівлі, що заступали собою
небо. У розлогі парки, де прогулювалися люди. У тривалі мандри
містом, під час яких вона не наважувалася заходити надто далеко,
вивчаючи незнайомі зруйновані вулиці. Уперше в житті вона була
сама-одна, далеко від рідної оселі, і цілковита незалежність лоскотала
душу. Щораз більше її захоплювали нові знайомства: увечері Летті
поверталася в пансіонат, де пила чай із чотирнадцятьма іншими
дівчатами, і дружба дуже швидко й міцно поєднала їх. Здавалося, війна
геть-чисто змітає всі невидимі стіни між людьми.
У приміщенні центральної пошти незворушна Роуз, безперечно, була
їхньою лідеркою: вона впевнено й бадьоро переконувала дівчат, як
важливо, що вони працюють, підтримувала тих, хто занепав духом,
розгублених і одиноких. Роуз узяла Летті під своє крило в перші ж
тижні її перебування в столиці, коли дівчина щойно отетеріло
роззиралася довкруги. А одного разу навіть потягнула за собою на
філіжанку чаю з тістечками до готельного ресторану («Гроші —
дурниця, у мене їх багато, дозволь тебе пригостити»). І Летті була
здивована тим, як легко їй говорити з Роуз, щиро спілкуватися попри
всю їхню неоднаковість в усьому.
— Дивна річ — війна, — сказала Роуз наступного разу, коли вони
разом пили чай у запліснявілому пансіоні, де мешкала тоді Летті. —
Але, гадаю, саме робота надає сенс нашому життю.
Летті поглянула Роуз просто в очі.
— Нашому? Ти говориш про всіх жінок чи лише про людей твого
кола?
Роуз накрутила на палець завиток каштанового волосся, і Летті
знітилася: не варто було натякати на те, з яких різних родин вони
походять. Вона завжди намагалася думати якомога менше про те, що
батько Роуз — справжній лорд, а сама вона має власний титул і землі.
— Я про всіх жінок. І дівчат, — відповіла Роуз. — Якби не війна, ми
мали б лише знайти собі чоловіка. Ото була б і вся наша робота в
мирний час.
— А я вже працювала на пошті в Аберґавенні. Багато дівчат змушені
працювати… — м’яко додала Летті.
Першу посаду Летті отримала у віці п’ятнадцяти років, коли
залишила школу: на думку тата, вона і так уже просиділа в класах на
рік довше, ніж було потрібно. Пані Кеттерік уперто намагалася його
переконати, що Вайолет є «напрочуд розумною» і могла б отримувати
хай яку маленьку муніципальну стипендію, щоб мати потім закінчену
середню освіту. Але згодом вони дізналися, що Керрі Джоунз, яка
працювала на поштамті в ошатному будиночку на центральній вулиці в
Аберґавенні, завагітніла четвертою дитиною. Летті не варто було
відмовлятися від такої нагоди, і тому ніхто вже не думав про
стипендію.
— Та чи не була ця посада лише приводом, щоб чимось тебе зайняти,
доки не вийдеш заміж? — напосідала Роуз.
— Можливо. Хоча тоді мені так не здавалося. Зрештою, батько
завжди вмів наполягти на своєму.
— Я часто думаю про дівчат, тобто про тебе, про себе, про інших.
Адже нічого особливого від нас і не очікують, не вимагають стати
кимось більшим, — вела далі Роуз. — О, я знаю, ми повинні
виховувати дітей, вести домашнє господарство. І, звісно, це теж
важливо. Але тепер у нас інші обов’язки, хіба ні?
Летті притакнула на знак того, що уважно її слухає.
— Наша робота під час війни, хай би там що, є цілковитою
несподіванкою. Тепер ми змушені більше думати власною головою. І
давно вже час — на мою думку, така робота лише на користь нам,
жінкам.
Летті і Роуз подружилися завдяки обставинам, і дуже тішилися із
цього приводу. Та це безпосереднє спілкування тривало недовго.
Замайоріли прапори, люди почали цілувати одне одного на вулицях,
їхні обличчя просвітліли, бо настало полегшення. Натомість Летті
охоплювала тривога. У голові безперестанку спливали картини
широких ланів навколо рідної домівки взимку: гола, брунатно-
фіолетова земля, що затверділими складками збігала ген-ген за
небокрай.
Відтак вона повернулася до Аберґавенні, і час, що його вона провела
в Лондоні, здавалося, запаяли сургучем і відправили деінде — тепер
його оповив туман спогадів. Аж раптом одного дня з пошти принесли
бузковий конверт. Усі дівчата заприсяглися писати одна одній, і лише
Роуз дотримала слова і виявилася в листуванні на диво цікавою і
жвавою співрозмовницею. А відтак почала висилати подрузі книжки.
— Навіщо тобі стільки бандеролей, Летті? — спитав батько, коли
вона брала в нього з рук останній пакунок.
Дивлячись на дочку, він випнув свої схожі на голки великі вуса, що
завжди траплялося, коли він відчував якусь загрозу.
Летті не відповіла йому. Вона розгорнула найважчий пакунок і
витягнула з нього том «Буремного перевалу» в шкіряній палітурці, що
прибув до неї з «бездонної бібліотеки», за словами Роуз, із маєтку під
величною назвою Фарлі-голл, де мешкала її подруга.
Батько Летті читав мало, попри те що зажив слави на всі сусідні
долини як майстер розгадувати кросворди. Йому більше до душі були
справи, дотичні до місцевої каплиці, церковного хору, залізниці й
Лейбористської партії. Синами Еван був цілком задоволений — обоє
молодші за Летті, обоє люті через те, що не встигли взяти участь у
війні, — але його мало не підкидало, коли він натрапляв на томик
Джорджа Орвела чи коли бачив, як Летті у вихідний день, підібгавши
під себе ноги, сидить із книжкою біля вогнища в старому, із вилізлою
ватою кріслі.
Їй було байдуже, як реагує на її захоплення батько. Листи і книжки
були для неї брамою, через яку вона подумки переносилася в інший
світ: ні, не в шалений і метушливий Лондон, але тим паче і не в
оспалий Південний Вельс. Вони просто рятували її від думок про те,
що її життя після повернення додому неймовірно змаліло.
Летті спала на вузькому ліжку, яке відділяла від братів стара й важка
плетена завіса. Працювала п’ять днів на тиждень, а також по суботах
уранці, а ввечері в суботу заходила хильнути пів келиха вина до
«Фонтану». Але в пабі її іноді пригнічували галасливі веселощі давніх
друзів. Вона дивилася, як сяють їхні очі, як вони гигочуть, мало не в
істерику впадають від щастя, що вижили і що тепер, як здавалося
Летті, мають цілковите право не думати про роботу.
У «Ягняті» Летті знову взялася за лимонад і вже майже допила, як до
неї нечутно, м’яким кроком, бо долівка була посипана соломою,
наблизився чоловік.
— Летті?
Ось і він.
І попри те, що вона чекала на нього, поява цього високого
худорлявого хлопця була для неї дещо несподівана.
Його мокра від поту світло-каштанова чуприна розкуйовдилася,
кілька пасом упало на великі й лагідні карі очі.
— Берті? — спитала дівчина.
«А де Роуз?» — з острахом подумала Летті, судомно стискаючи
порожню склянку.
 «Чому я не дочекався Роуз?» — подумав Берті й гірко пошкодував, що
вирішив обігнати сестру і зайшов до паба першим.
Він не надавав великого значення зустрічі сестри з подругою. Тепер
же на нього дивилися темні, глибокі й такі сині очі, яких він дотепер ні
в кого ще не бачив.
Берті випередив Роуз на останньому етапі дванадцятимильної пішої
прогулянки зеленими просторами, просякнутими дощами, до
Бреконських маяків. Брат і сестра з дитинства влаштовували змагання,
хто перший дістанеться того чи того місця, і досі не покинули давньої
звички. Роуз, якій виповнилося двадцять два, була старша за Берті на
два роки. Завдяки таким тренуванням ноги в них обох уже в
підлітковому віці були неабиякі міцні, тому змагалися вони на рівних.
Але останніми днями він почав постійно її обганяти. І ось тепер він,
захеканий, з натертими ступнями, опинився в освітленому фарами
машин заїзді, де вони зняли для себе на вихідні два доволі пошарпані
номери.
— Привіт! Радий бачити тебе, Летті. Чув, що… тобто не я, а Роуз…
вона…
Берті, здавалося, мав більше кінцівок, ніж пересічна людина, і не
знав, що з ними всіма робити. Почав він з того, що простягнув свою
довгу руку, начебто щоб привітати Летті, але передумав і провів
п’ястком по волоссю, тонкі пасма якого одразу стали сторч. По тому
він рішуче тицьнув у порожню склянку Летті і спитав:
— Що б ти хотіла випити? Може, ще одну… тобто… що тобі?..
— Пів пінти м’якого елю, — хутко відповіла Летті.
Берті із запалом кивнув і, намагаючись дивитися будь-куди, лишень
не в її очі, кілька разів шарпнувся всім довгим тулубом у бік шинквасу,
а тоді вирушив уперед, лавіруючи обома кінцівками і гаманцем, щоб
замовити келих темного пива для себе та пів пінти м’якого елю для неї.
Летті витріщалася на нього — тобто щосили старалася не
витріщатися — і думала, що її уявлення про аристократів, здобуте від
споглядання давніх світлин, ніяк не збігалося з постаттю
двадцятирічного розпатланого молодика в заляпаних болотом штанях.
Берті повернувся з трунками в руках і всівся побік неї в брунатне
крісло, розливши трохи пива з келиха. Вони обоє втупилися в полум’я,
що тихо сичало за шишкуватою залізною решіткою. Мовчанка тривала
не довше ніж кілька секунд, однак Летті встигла відчути напруження в
усьому тілі. І схрестила ноги.
— Ти не проти, якщо я скину черевики? — запитав Берті.
Ступні смикало від болю. Він копирсався з мокрими шнурками й
тому міг спокійно дивитися в підлогу. Тільки не в ті сині очі Летті.
Дівчина хитнула головою і тепер намагалася надати обличчю
звичного виразу.
Чоловіки, яких вона знала, ніколи не скинули б із себе черевиків у
пабі, але всі вони, коли приходили сюди після роботи й ставали біля
шинквасу, хиляли пиво так, наче воно було не винагородою за
трудовий день, а завершальним його завданням. Берті так заповзято
порався біля призначених для піших прогулянок черевиків з їх
нескінченною шнурівкою, що здавалося — він от-от задере ноги
догори і покладе їх на стіл, щоб завершити своє копирсання і нарешті
розпружитися й заспокоїтися.
Летті потягувала ель і спостерігала за всіма його стараннями над
шнурками. Вона завжди знала, що під час першої зустрічі він, як і
Роуз, скидатиметься на чужинця, але з ним відчуття було сильніше,
ніж під час першого знайомства з Роуз… бо він був чоловіком. Вона з
подивом розглядала новий для неї їх різновид: твідовий піджак, чіткі
приголосні звуки, люб’язна й дещо сором’язлива балачка.
— Як минула прогулянка?
— А! — Берті нарешті стягнув один черевик і відчув довгоочікуване
полегшення, яке, втім, швидко зіпсувало усвідомлення того, що його
шкарпетки відгонять мокрою псятиною. — Чудова прогулянка! І
неймовірний місцевий краєвид. — Він силувався тишком підібгати
ступні й запхати їх якомога глибше під крісло.
— Пік Пен-і-Вен уже бачили? — запитала вона.
— Авжеж. Вражає, вельми… вражає. Як приємно нарешті розім’яти
ноги після довгої зими!
Берті поставив черевики перед вогнищем, відпив пива, з удаваною
цікавістю обвів очима спочатку стіни, а потім стелю, де висіли
відполіровані мідні обереги для кінської збруї, відтак знову глипнув у
бік бару, аж урешті не витримав і нишком зиркнув на Летті. Вона
буцімто також уникала його погляду й пильно вдивлялася в щось по
той бік паба На її блідих щоках викрашалися маленькі ямочки, тонкі
брови піднімалися рівною дугою. Несамовито милий кирпатий носик
теж стримів угору із кумедною задерикуватістю.
Може, через запах? «О боже, — подумав Берті, — я тхну здохлою
вівцею».
— Летті! Дівчинко моя!
«Дякувати богу», — разом подумали Летті і Берті, щойно пабом
прокотився бадьорий голос Роуз.
Заввишки вона не дотягувала до брата, але ступала кроком удвічі
ширшим, ніж Летті. Уперше Летті помітила це ще в Лондоні, де
завжди ледве встигала за подругою. Після неквапної ходи вулицями
Аберґавенні столична юрба змітала, зносила Летті на своєму шляху,
але розступалася перед Роуз, як вода перед носом корабля. Роуз
перетнула залу паба за два кроки й сильними руками обняла подругу
за вузенькі плечі, мало не стягнувши її зі стільця.
— Як ти, як справи? Тішуся, що він таки знайшов тебе. Берті! Ти
зняв черевики? Правду кажеш? А де напій для мене?
— Дуже рада зустрічі з тобою, — усміхнено промовила Летті. — Як
довго ми не бачилися?
— Ну, зо два роки принаймні. О, я так скучила за тобою, люба, люба
моя. — Роуз умостилася на краєчку крісла й знову огорнула подругу
рукою. А тоді легенько ляснула по носу, і Летті жартома скривилася й
показала язика. На мить вона знову відчула себе школяркою, попри те
що такої колежанки, як Роуз, — розумної і впевненої в собі — в школі
у неї ніколи не було. Летті, як завжди, здивовано спостерігала за тим, з
якою легкістю та крокує світом, і думала, що, мабуть, людей її кола
просто так виховують.
Берті, який ще не зовсім оговтався, тицьнув у бік бару й беззвучно,
самими губами, замовив трунок для Роуз — Летті знала, що це мав би
бути джин-тонік, бо нічого іншого подруга не п’є, — а тоді метнувся
вслід за власним пальцем уперед, геть забувши, що йти доведеться
босоніж.
«Тепер усім буде про що потеревенити», — майнула думка в голові у
Летті, коли вона дивилася, як Берті без взуття простує до шинквасу,
киває, усміхається, витягує завелику купюру. Бармен Тум спокійно й
вичікувально нахилився вперед — видно лише чоло і руки, — а в той
час Берті зігнувся й нишпорить у кишені. Молоді Дейвіси
каламутними очима спостерігають за сценою.
Ну й нехай! Летті зашарілася, з утіхою уявивши, що її тепер
вважатимуть його знайомою, а головне — знайомою Роуз. Хай
базікають! У неї лоскотало в животі від цілковитого й такого
зрозумілого щастя, адже вона могла нарешті знову милуватися
подругою, такою дорогою її серцю.
Берті приніс склянку з джин-тоніком і умостився в кріслі із келихом
недопитого пива. Вогонь потріскував у каміні й погрозливо скалився
на його черевики, а дівчата були так захоплені розмовою, що він і
слова не міг до неї докинути. Сестра зацікавлено розпитувала Летті
про місцеву природу, маршрути її прогулянок, роботу й книжки, які
вони обидві тепер читали.
Летті відчула, що зможе зосередитися і сказати щось розумне з
приводу нещодавно прочитаної «Місис Делловей»2 лише за умови,
якщо не дивитиметься в бік довгих ніг (і промоклих ступень) Берті.
Та врешті все ж таки примусила себе повернутися до нього.
— А ти, Берті? Либонь, читаєш купу цікавої літератури в Оксфорді?
— Я б волів читати книжки, які так захопили вас обох. Це значно
цікавіше від того, що нам задають в універі! — заламав хлопець губи в
чарівній усмішці. — Титани літератури — я маю на думці класиків —
важкуваті й несамовито нудні. Читаєш і не віриш, що ми недавно
пережили війну, усе таке застаріле, таке…
— Захоплене минулим? — спитала Летті й звела брову.
Він метнув на неї погляд, і вони, нарешті, зустрілися очима. На одну-
єдину мить, але мов блискавкою вдарило. Летті закололо в пучках
пальців, а Берті бічним зором побачив блимання маленьких зірочок.
Летті, не збагнувши, що це з нею коїться, поквапно відвела погляд.
Але цей раптовий спалах блискавки збадьорив її, і вона повела далі
обірвану розмову з Роуз.
— У класичних творах постійно воюють. Суцільні війни, хоча б і ота,
приміром, троянська. І це все праДАВНІ часи.
Берті мало не зомлівав від задоволення, слухаючи її валлійську
вимову.
 — А нині те саме, — вела далі Летті, — маса людей, знову вбивають
одне одного.
— Летті, думаю, що було б краще, щоб на класичній філології
вчилася ти замість мене, а я б зайняв твоє місце на пошті.
У погляді дівчини промайнув блискавичний вогник обурення.
«Тільки не це! — прикусив язика Берті. — Вона могла подумати, що я
ставлюся до неї зверхньо. О боже».
— Не знаю, чи впорався б я, — став виправдовуватися Берті. — З
мене слабенький організатор, і з математикою я ніколи не дружив. Але
залюбки побавився б зі штемпелем… — І показав жестами, як сидів би
і меланхолійно приклеював марки на бандеролі.
— Ну, тоді попрацюй бібліотекарем. Тобі, либонь, не звикати носити
за поясом старі й припалі порохом книжки.
Летті помітила, як розтягнувся в усмішці широкий рот її подруги,
наче хто потягнув його за шворочки. Летті зашарілася, а Берті
здивовано подумав: «Невже вона теж відчула?» Адже не міг він просто
вигадати…
І він зашарівся. А ще завважив, як губи в Роуз мимохіть розсуваються
у викличному вищирі.
За якийсь час Летті заквапилася додому. Їй треба було встигнути на
останній автобус. І коли вона швидкою ходою прямувала в бік дверей,
виходячи з паба, Берті так і прикипів очима до її крихкої постаті, а по
тому, спохопившись, узявся похмуро допивати третю порцію пива. Яке
ж бо диво, думав він, що їхні шляхи перетнулися! І було б іще більшим
дивом, якби вони знову перетнулися.
А тоді він отримав від Роуз справжній подарунок, коли почув:
— Яка я щаслива, що змогла сьогодні знову побачити Летті. Знаєш,
мені справді бракувало такої подруги. Тепер от міркую, чи не
запросити її до нас на вечірку в нашому садку?
— О, це було б чудово! Звісно, запроси. Обов’язково!
— О, ти теж так вважаєш? — невинно перепитала Роуз. — Просто я
не певна, що їй у нас…
— Ну, ти її знаєш краще за мене, — мовив Берті, який щосили
намагався приховати своє задоволення від пропозиції сестри. Він
відпив ще трохи пива і, напустивши на себе заклопотаного вигляду,
додав: — Але справді, чому б і ні? Тістечка їй до вподоби? А садок?
Ми вже побачили, у якому краю вона живе, і тепер було б добре
показати…
Він не договорив фрази, помітивши тінь занепокоєності на обличчі
Роуз, а тоді враз збагнув, що Летті не запросила їх до себе додому.
Звісно, її будинок, хай яким він був, не міг би суперничати з
розкішним Фарлі-голлом…
Однак Берті з легкістю відкинув сумніви: такими речами годі
перейматися. Головне — побачитися з нею знов.
— Зрештою, Роуз, хіба в неї не залишилася ціла купа книжок, що
вона має тобі повернути?
1 Національний парк у Вельсі. (Тут і далі прим. пер.)
2 Роман Вірджинії Вульф про світську пані повоєнної Англії.
 РОЗДІЛ 2

Липень 1947

— Берті! — пролунав із сусідньої кімнати голос Роуз. — Вона тут!

І Берті, який цілісінький день тинявся маєтком в очікуванні Летті,
чкурнув нагору до своєї спальні.
— Берті! — знову покликала Роуз уже наполегливіше. — Ти не міг би
відчинити двері? Я тут пораюся і не хочу звертатися до служниці, щоб
вона це робила!
Але Берті не відповів. Він геть не був здатний на цю дію. У нього
шалено бився пульс.
— Берті!
Але той уже сховався за важкою шторою в спальні й дивився вниз, на
під’їзну дорогу. Ось вона — виходить з автівки, яку вони відправили
на станцію в Нерсборо зустрічати потяг, що мав прибути за кілька
годин до початку вечірки.
Летті поглянула вгору, і Берті шарпнувся від вікна.
Коли Летті витягнула шию, то крізь мжичку вздріла розкішну жовто-
сіру споруду Фарлі-голлу. А скільки вікон! За будь-яким з них —
кімната. І за одним з них стоїть, напевно, Берті…
І Летті швидко опустила очі долу.
Водій метнувся сходами нагору, щоб віднести її коричневий
старенький саквояж до розкішного головного входу. Нерозумно брати
таку велику сумку заради однієї ночі, але в родині Льюїсів іншої не
було.
Летті на мить заціпеніла. Кілька краплинок дощу стекли з крисів
капелюшка й потрапили за комір. Її пройняла дрож, вона високо
скинула гостре підборіддя й попростувала сходами нагору. І щойно
намірилася натиснути на дзвінок, як двері самі розчахнулися.
 — Летті! — Роуз, яка однією рукою тримала оберемок щойно
зрізаних квітів, поспіхом цьомкнула подругу в щоку і мало не силою
затягнула всередину. — Вітаю, вітаю, вітаю. Як минула подорож?
Сподіваюся, швидко й без пригод? А в нас тут невеличкий розгардіяш
через погоду. — Роуз недбало махнула рукою кудись позаду себе. —
Але я впевнена, що невдовзі розпогодиться. Як ти гадаєш? Ходімо, я
покажу тобі твою кімнату, а весь маєток оглянемо пізніше. Ось так!
Фарлі-голл вразив Летті величчю. Роуз швидким кроком повела її
передпокоєм із блискучою долівкою, відтак гвинтовими сходами
нагору, до обшитого дерев’яними панелями коридору з шістьма
дверима. Перед одними з них вони нарешті зупинилися. Тепер це була
особиста кімната Летті. Коли покоївка (покоївка!) принесла тацю із
чаєм і взялася наливати їй ванну, Роуз вибачилася й поквапилася до
холу і в сад, щоб завершити підготовку до вечірки.
Летті доклала всіх зусиль, щоб розслабитися в маленькому
затишному кріслі й порозкошувати з того приводу, що їй уперше хтось
прислужував. Але вона не знала, як довго може дозволити це собі,
адже попереду на неї чекала вечірка. Поза тим через хвилювання їй
зовсім не хотілося їсти. Скибочки хліба для канапок нарізали
навдивовижу тонко. Чай здавався слабо запареним і приємно пахнув
квітами.
Коли ж вона нарешті його побачить?
Це запитання вирувало у неї в голові навіть тоді, коли вона
занурилася в глибоку чавунну ванну. Зараз Летті могла раювати в
теплій воді скільки їй заманеться, а вдома, в їхній олов’яній посудині,
мусила завжди митися похапцем, під покрики братів, які вимагали
хутчіш вилізати, доки не вистигне вода. Та руки й ноги не слухалися.
А що, як вечірка вже почалася? А що, як Роуз — або Берті — її
шукають? Либонь, здогадалися, що вона злякалася й тепер ховається
нагорі. І вважають її маленькою нікчемою…
Летті якнайшвидше натягнула на себе улюблену сукню: волошково-
синю з візерунком у маленькі гілочки жовтих квітів. Напередодні вона
пришила до неї мереживний комір, щоб прикрити затертий шов. Не
надто модний, але пасував він чудово. Вона старанно збила кучері,
прим’яті капелюшком під час поїздки потягом, і нанесла трохи рум’ян
на щоки.
 Коли дівчина спускалася сходами вниз, її кроки відлунювали, як їй
здавалося, мало не лиховісно. У холі вона на мить уклякла, а тоді
почула із сусідньої кімнати голос Роуз.
— О! Ти вже готова!
Летті стало незручно за свій поспіх. Вона завважила, що Роуз,
цілковито зосереджена на підготовці до вечірки, досі була в брунатній
вовняній сукні. Довкола неї сновигали жінки у форменому одязі, і вона
вміло ними диригувала. У руках вони несли кошики з пляшками,
скатертини й таці зі столовим сріблом.
Роуз жестом показала, що за хвилину долучиться до Летті, і знову з
головою поринула в ретельне обговорення, які виделки для торта слід
подати.
Зніяковіла Летті, що почувалася тут зайвою, вислизнула геть і вже
хотіла була повернутися до своєї кімнати, аж тут в отворі навстіж
відчинених дверей побачила залитий казковим світлом сад.
Летті захотілося вийти в ту казку. Дощ усіяв нефритово-зелену
галявину крихітними перлинками, і вони виблискували на сонці, яке
послужливо виринуло на небо, щоб осушити сад перед приїздом
гостей. Скісні пополудневі промені увиразнили звиви лілійника й
оксамитову шаруватість спинок трояндових пелюсток. Коли Летті
проходила повз клумби, їй здавалося, що у вологому й теплому повітрі
квітковий аромат тягнеться за нею шлейфом.
Дощова вода просочилася через передній виріз її вихідних темно-
синіх черевичків на низьких підборах. Летті вдихнула свіже повітря,
що обіцяло невдовзі приємний вечір.
— Привіт.
Вона здригнулася, швидко обернулася — і її понесло кудись угору.
Вона ніби вирушила ліфтом: земля під ногами віддалялася, попри те
що сама вона залишалася на місці.
А все через те, що перед нею постав Берті: в блакитному піджаку,
кремових штанях і сорочці з розстебнутим угорі ґудзиком. Вона
ковзнула очима по маленькому трикутнику відкритої шкіри і тієї ж
миті відчула, що не знає, куди їй подіти свої руки. Вона кумедно
присіла від того, що внутрішньо зіщулилася, а тоді сховала руки за
спиною.
 — Привіт, дякую, що запросили, тобто що Роуз запросила. Тут так
чудово.
— Як доїхала? — спитав Берті. Йому здавалося, що в нього в животі
поселилася пухнаста тваринка-стрибунець.
А щоб він спустився в сад, Роуз збігала до нього нагору, відчинила
двері його кімнати й зашипіла:
— Спустися негайно вниз і розваж Летті, вона там сама.
Таким чином Берті опинився в саду і тепер стояв перед Летті.
— О, подорож була дуже приємна. — Насправді Летті довго й нудно
їхала в тісному вагоні третього класу. Вона взяла із собою роман «Ніч
лагідна»3, але більшу частину подорожі, замість того щоб його читати,
дивилася у вікно й уявляла, як вестиме розумну бесіду з Берті про цей
роман.
— Ну і прекрасно. Однак їхати до нас далеченько.
— Ну, радше так. — «Радше? Невже я так і сказала?» — подумала
вона.
— А… як кімната? Тобі в ній зручно?
— О так, і ванна просто неймовірна.
Берті зашарівся, і Летті теж зайнялася рум’янцем.
Дотепер йому не часто доводилося спілкуватися з жінками, але після
невимушених, дражливих теревенів з Летті в пабі він думав про неї
весь літній семестр: коли мчав уздовж каналу на ровері, обідав у
довгому холі-їдальні і ще тоді, коли лягав спати у своє вузьке, з
розхитаними пружинами ліжко. А після того, як Роуз підтвердила, що
Летті таки приїде до них на вечірку, цілими днями уявляв, як довго
говоритиме з нею на різні теми.
І в думках він був більш розкутий, ніж почувався тепер.
— Ну, здається, вже проясняється, — сумно вичавив із себе Берті.
— Так. Погода… чудова. Для вечірки. І для квітів, гадаю, теж, —
підтримала розмову Летті.
— Мені також так здається.
— Дощ, мабуть, добре їх побив!
— Так, — відповів Берті і замовк. «Либонь, вражена моєю тупістю»,
— подумав він.
— Хай там як, а для гостей так краще, — здобувся він на голос.
 — Так, ненавиджу мокнути під час вечірки, — погодилася з ним
Летті.
— Гадаю, гості незабаром почнуть з’їжджатися, — промовив Берті,
якого раптом неабияк зацікавила волога трава в них під ногами, у яку
він втупився поглядом.
— Стільки клопоту для вас.
— Авжеж, принаймні для Роуз. Гаразд, не хочу більше тебе
затримувати. Знаю, що ви, дівчата, завжди повинні причепуритися…
— І він порухом показав у бік Фарлі-голлу, товсті світло-жовті мури
якого контрастували з тепер уже блакитним небом.
Вона розтулила рота, але так і не спромоглася вимовити ані слова.
Він думав, що вона досі не перевдягнулася для вечірки, і навіть гадки
не мав, що на ній її улюблена сукня.
Летті мовчки підтакнула, зійшла з галявини і, схиливши голову, хутко
попрямувала до будинку.
«Але вона вже перевдягнулася, — нарешті допетрав Берті. — Просто
було ще так рано, а жінки так довго чепуряться перед вечіркою, і тепер
вона, напевно, думає… вона думає…»
І Берті тихо застогнав.
У себе в кімнаті Летті силувалася зосередитися на читанні в
очікуванні вечірки. За деякий час вона почула гул голосів, що долинав
до неї знизу, який недвозначно свідчив, що вечірка розпочалася. На
щастя, коли вона обережно переступила поріг будинку, Роуз — на ній
тепер була вишнева сукня, яка підкреслювала талію, — помітила
подругу й, метнувшись до неї по траві, схопила за руки.
Подруга повела Летті в бік столу, уставленого вишуканими стравами
(лобстер! копчений лосось! — усе в таких великих як на такі тонкі
наїдки порціях). Частуючи Летті справжнім шампанським —
спорожнілі фужери швидко заміняли повними, — вона весело
відрекомендувала її своїм дорослим і, як здалося Летті, дуже
гламурним друзям. Останні промені сонця зігрівали їй шию, вона раз-
по-раз кивала, а від того, що весь час усміхалася, в неї вже боліли
щоки. Такі сильні емоції Летті давно не наповнювали, може, колись,
роки зо два тому.
Краєм ока вона весь час стежила, де саме цієї миті перебуває Берті,
щоб раптом не зустрітися з ним поглядом.
 Її сукня була, мабуть, найскромніша з усіх тих, що розкішними
хвилями вирували довкола неї, та невдовзі вона вже не зважала на це.
Бо почалися танці.
На вечірці були й чоловіки. Не так багато, але вони були. Летті
рухалася легко й невимушено, і вони одразу накинули на неї оком.
Коли вона проходила галявиною, крепові складки її сукні-кльош
метлялися сюди-туди й ніжно пестили їй ноги — вона навіть
пошкодувала, що вдягнула панчохи: неприкрита шкіра відчувала б
краще доторки тканини.
Це було геть не схоже на танцювальні вечірки в її рідному Абері, що
їх влаштовували, коли западали сутінки. Там вона завжди бачила одні
й ті самі обличчя, до того ж після війни все їй здавалося трохи
полинялим. Летті наче перенеслася в один із романів, які надсилала їй
Роуз.
— Подобається вечірка, сонечко? — між танцями спитала Роуз,
обхопивши її однією рукою, а другою легенько смикаючи за ліву мочку
вуха.
— Звісно! Вечірка просто чудова. Я щойно так приємно
поспілкувалася з — е-е-е — Фредді? — про Фіцджеральда. Він теж
читав роман «Ніч лагідна»! — Їй кортіло запевнити Роуз, що вона
цілком ладна вписатися в їхнє коло. І Роуз може за неї не хвилюватися
(або червоніти — підступно нашіптував тихенький голос усередині).
— Супер. Мені дуже приємно, — відповіла та й безтурботно
подалася геть, щоб голосно обговорити ситуацію в Індії з молодиком,
який повернувся з перемовин і мав утомлений вигляд.
І в голові Летті майнула лукава думка: Роуз таки не слід було б так
різко підступати до чоловіків, яких вона мало не трощить значущістю
своєї особистості.
Летті завважила Берті, який з опущеними плечима стояв, спираючись
на величезний різьблений горщик із квітами: цікаво, чи стежив він за
нею? Вона з готовністю відповіла «так» незнайомцеві, який запросив її
на наступний танець, а тоді понеслася, закружляла в нічному повітрі,
що так приємно їй обвивало плечі, розпашіле лице і тонкий стан. А по
тому — танець за танцем. Вечір розкинувся веселкою, довкола
напівосвітлених квіткових клумб здіймався вихор коктейльних суконь,
а над ними маленькими пістрявими місяцями мерехтіли яскраві
китайські ліхтарі.
Та сама запаморочлива, завзята готовність веселитися, що панувала і
в її рідному містечку. Надто голосно, надто гаряче. Порожні погляди
деяких чоловіків, надривне сичання труби, палахкотіння облич…
«Трохи б свіжого повітря», — подумала вона й миттєво згадала, що
була ж надворі.
Натанцювавшись, вона захотіла присісти.
Летті прошкандибала майже в інший кінець саду, де побачила дуб із
низькою залізною лавою, що кільцем охоплювала стовбур.
Вона сіла, приклала руки спочатку до залізних прутків, а відтак і до
щік, щоб остудити їх, і навіть зітхнула від задоволення. Дівчина
почувалася водночас і виснаженою, і неабияк збудженою. І нараз
відчула, як енергія дуба заспокоює її. Вона набрала повітря в легені,
вдихнувши знайомий і трохи начебто чужий запах полів, молодого
зеленого листя і чогось іще. Запах Йоркширу. Так далеко на північ
вона ще ніколи не заїжджала.
Берті, який перед тим умостився по інший бік стовбура на своєму
улюбленому місці, не так уловив краєм вуха, що вона сіла, як відчув
коливання металевих прутків.
«Не може бути, — подумав він. — Чи може?» Берті зважив ризики:
відмовитися від самотності й від нагоди…
Запалив цигарку.
Летті завважила тихеньке клацання, шипіння, потріскування і
напружилася. Хтось є по той бік товстелезного стовбура. Вона
поглянула вниз, на лавку навколо нього — вона була трохи викривлена.
Цигарка. Приємно. Хоча Летті терпіти не могла, коли повітря у
«Фонтані» забивав дим від цигарок. Тут чоловіки дуже галантно і на
диво ніжно запалювали їй сигарету… Авжеж, цигарка.
Летті схопилася за прутки і, обпершись на них, пересунулася вбік,
щоб подивитися, хто ж там сидить.
А там сидів він.
— О!
— Летті. Я… я просто курив і не почув… А ти…
— Усе гаразд. Захотілося трішки…
 Він майже підвівся, і на його обличчі промайнуло принаймні шість
різних виразів.
— Я мушу… я можу залишити тебе тут… тобто…
— Та не тікай ти! — І Летті схопила його за руку й трохи незграбно
потягнула назад до лавки.
Вони мало не стукнулися лобами, і Берті, не втримавшись, коротко
реготнув.
Вона й собі захихотіла, і та ніяковість, що він її носив у собі весь
вечір, як панцир черепахи, без сліду зникла.
— О, Берті, просто я випила стільки шампанського.
— Знаю, — відповів він і трохи насмішкувато, трохи сумно глянув на
порожній фужер, який досі тримав у руці. — Я також. Що ж тепер
робити?
— Дай мені цигарку й поговори зі мною про те, що ти читаєш.
Він запалив для Летті цигарку, роздивляючись вигин її білої шиї, і
поділився з нею власними мудруватими міркуваннями щодо
Вордсворта. Проте звучали вони радше як розпливчасті й
сентиментальні афоризми про скромне життя вівчаря абощо.
«Як Бог усьому є рушій, як то Природи план святий, чому ж так гірко
на душі, так соромно від справ людських?»4 — процитував він з
відчаєм у голосі, звертаючись до зірок, які з явним схваленням
блимали у відповідь.
Летті мало не схопилася за серце. Хлопець читав вірші для неї! На
садовій вечірці! Під зоряним небом!
Зрештою, вона лише завела очі під лоба, і Берті подумав, яка ж вона
несамовито приземлена.
— Проте сільська природа насправді не така. І Бог — не лише
первоцвіти й цвірінькання пташок. Насправді природа брудна, темна й
жорстока.
— Але є щось неймовірно щире в стосунках між природою і
людиною, тваринами і ґрунтом, хіба ні? А машини, і… і літаки,
швидкість, зброя… усе це лише віддаляє нас щоразу більше від землі й
такого важливого діалогу з нею.
— А знаєш, Берті, ми з тобою ніколи не тримали в руках жодної
зброї: навіть металевої, або меча, або — дідько, чого там ще? —
палиці.
Вона підхопила з-під ніг дубову гілку й прибрала позу
фехтувальниці. Його слова зачаровують, і вона, мабуть, була б не проти
лежати під деревом і довго слухати, як він декламує вірші Вордсворта,
але їй кортить відвести ману: її не так легко спокусити гучними
словами про Людство і Природу.
Жодна жінка дотепер не сміла глузувати з Берті в такий спосіб — ну,
хіба час від часу якась зарозуміла пані могла посміятися над його
гарячністю. Траплялося й таке. Але жодного разу ніхто не махав у
нього перед очима гілкою.
Він неквапом нагнувся долу, підібрав і собі галузку й рвучко схопився
на рівні, настрашивши її.
— До бою!
Летті зойкнула, й вони заповзялися сяк-так махати гілками.
— За природу! — вигукнув Берті.
— За прогрес! — миттєво відбила Летті удар і змусила супротивника
хитнутися назад, що спантеличило його не менше, ніж те, що вона
була ладна вести з ним інтелектуальну дискусію.
— За… за все високе! — проказав Берті.
— За майбутнє! Бажаю нового, захопливого майбутнього! Щоб був
запал, мета і… і… дія!
— О, цього ти маєш вдосталь… — хрипко промовив він.
Вона злегка отетеріла: цікаво, звідки така впевненість? І раптом він
шпурнув на землю палицю й притиснув її до себе щільніше, ніж будь-
хто з чоловіків, з якими вона щойно танцювала, а в голові у неї
зненацька прояснилося й виринула думка: «Запам’ятай це».
Вони на мить торкнулися губами й відчули передсмак прийдешнього
раювання. Як у театрі, в той короткий відтинок часу, що триває між
згасанням люстр і підняттям завіси.
Відтак вони довго цілувалися. Відчуття було чудове, і Берті знав, що
поцілунку під дубом він уже ніколи не забуде…
Її рука, що досі тримала гілку, безвольно опустилася, і один із
зелених молодих листочків тепер легенько тремтів під подувом вітру.
3 Роман «Ніч лагідна» Френсіса Скотта Фіцджеральда.
4 Вірш Вордсворта. «Рядки, написані напровесні».
 РОЗДІЛ 3

Жовтень 1947

— Але це смішно, — сичала на нього Летті, яка, мов уперта вівця,

уклякла на краю галявини Вустер-коледжу5.
— Знаю, але правила є правилами, і наші зануди не поступляться. —
Берті скорчив міну, витягнувши мало не до грудей своє й без того довге
й вузьке обличчя.
— Не. Ходити. По. Траві. Жінкам. Вхід. До. Коледжу. Заборонений.
— Слова вона вимовляла так, наче кожне з них було для неї
приниженням, особистою образою. — Але ти тут мешкаєш.
Навчаєшся.
— Ну так. У тому-то й річ, що тут не можна відволікатися… — кволо
оборонявся Берті і врешті-решт урвав свою спробу.
Після садової вечірки вони спілкувалися й далі: писали вишукані
листи про поезію, політику, де-не-де спритно додаючи запитання
стосовно життя одне одного, що ховали в собі палкий інтерес з обох
боків. Берті був на сьомому небі, коли Летті погодилася прийняти його
в рідному Аберґавенні: він натякнув, що міг би колись приїхати. Тож
тепер була його черга познайомити її зі своїм світом. Його сповнювала
гордістю думка, що він покаже їй Оксфорд, монастирі, стрілчасті
вікна, вона стане свідком того, яка зосереджена тиша тут панує. І
попри те що сам він геть не був завзятим студентом, його вабила
загальна естетика: розкішна чотирикутна, зерниста по краях, головна
будівля коледжу, химерно закручені стрімкі сходи, що вели до його
затишних спальні й кабінету, старе червоне, перетягнуте лискучою,
витертою шкірою крісло.
Він ніколи б не подумав, що Летті так захочеться всередину. Але її
туди не пустили б, і вона злилася. Не тому, що так їй кортіло потрапити
до його спальні з певним наміром — це була лише четверта їхня
зустріч. Вона тепер знімала кімнату над однією з місцевих чайних
крамничок — просто їй хотілося знати про Берті все. Оглянути
вогнище, біля якого він писав листи. Вдихнути запах його книжок. І
взагалі дістатися по той бік цих величних мурів!
А не стирчати під осінньою мжичкою, коли від неприступного
каміння віє холодом.
Берті постійно мріяв про Летті всі шість тижнів, що минули після
того, як він побував у неї у Вельсі. Але щойно вона приїхала до нього в
Оксфорд, Берті сколихнула її присутність і те, якою та була насправді,
а не в його жованих-пережованих спогадах. Не така бліда. І крок не
такий замашистий — вона тепер майже дріботіла йдучи. Очі були
серйозні, що цілковито відповідало доцільності її перебування в
Оксфорді — незвичному для нього і віднині дуже відчутному в його
повсякденному житті, не позбавленому певного напруження.
— Ходімо, покажу принаймні їдальню, — запропонував він і
поцілував їй руку, щоб трохи заспокоїти її.
— Гаразд. — І щоб унаочнити своє обурення, Летті хвацько мотнула
кучерями, які спеціально для відвідин старанно вклала в зачіску.
У гігантській залі — велич у кожній панелі настінної обшивки,
привілейованість у будь-якій дрібничці — вона зненацька відчула себе
такою крихітною. Та показувати це не мала наміру. Берті, якому
хотілося справити на неї враження, час від часу поглядав на неї, однак
вона трималася надто спокійно.
Летті й сама не розуміла, чому не хоче, щоб він бачив її захоплення.
Сам він не поводився так стримано, коли приїхав до неї в Абер. Берті,
звісно, не був у захваті від її містечка, проте він не забував постійно
усміхатися.
В очікуванні потяга вона вже двадцять хвилин снувала сюди-туди
вокзальною платформою, поцокуючи свіжопідбитими підборами, —
так нетерпеливилося побачити його! І ось він вийшов із вагона — в
модному костюмі й капелюсі, який ледве тримався на голові під
поривами вельського вітру. Несподівано її пройняла сором’язливість,
проте всю дорогу до «Фонтану», де він замовив для себе номер, вона
жваво розмовляла з ним, дещо театрально звертаючи його увагу на
місцеві цікавинки («у цьому будинку жив малим мій дід», «а тут я
отримала першу роботу — суботами працювала за шинквасом»…).
 Він закинув модну невеличку валізу до темної, пропахлої вареними
овочами кімнати, вийшов до неї і дещо чванькувато простягнув
загорнутий у папір пакунок. З кумедною дитячою нетерплячістю Летті
заповзялася розгортати подарунок.
— «Сини і коханці»? Я ще нічого не читала з Д. Г. Лоуренса. О, Берті,
дякую, як приємно отримати такий подарунок!
Вона потягнулася навшпиньки до його обличчя і смачно поцілувала в
губи. Це спантеличило Берті, якому чомусь здавалося, що йому навряд
чи доведеться ще коли-небудь торкатися її вуст.
— Молодець, легеню! Так тримати! — гукнув хтось через дорогу,
однак Летті лише засміялася до стариганя в зношених, подертих
штанях.
— Не зважай на нього — старий нахаба, — прошепотіла вона з
усмішкою, від якої Берті пройняла приємна дрож.
Летті намагалася тримати його здалека від своїх родичів: батьки
знали, що він мав приїхати, а брати безжально кепкували з її
«дженджика» в присутності сторонніх, проте вдома всі вони мовчали. І
вона не знала, чи то через те, що він був першим хлопцем, про якого
вона їм розповіла, чи що той приїхав здалека. Але настав суботній
вечір, і вона більше не могла ховати його від усіх, зрештою, у пабі, де
панувала тіснява й товкотнеча, його зустріли як свого, що її вельми
здивувало.
Берті подумав, що тут став у пригоді його бойовий досвід. Коли йому
виповнилося вісімнадцять, він став до лав армії. Війна мала ось-ось
закінчитися, але знехтувати службою — означало показати себе
боягузом. Він пройшов офіцерський вишкіл і був перекинутий до
Італії, але щойно прибув у Болонью, виявилося, що місто вже майже
захопили свої. Тож до тих подій він був причетний лише почасти.
Однак війна встигла навчити Берті, як поводитися з далекими від
його кола людьми. Він тепер знав, що означає поділитися з товаришем
останньою цигаркою, потеревенити про крикет, відчути приплив
тестостерону, коли проймає страх або ж вирує радість перемоги. Поза
тим він навчився зводити нанівець чоловічу агресивність у її
різноманітних проявах і тому ніколи не ставав мішенню для нападів.
Під час навчання йому і таким хлопцям, як він, прищеплювали
лідерські навички. У віці семи років Берті відправили до закритої
школи, за товстенними мурами якої було зимно навіть у літній
семестр. Батьки відвідували його лише зрідка, тому що подорож туди
потягом від Фарлі-голлу тривала кілька годин: Берті мав навчитися
давати собі раду самотужки, щоб уміти згодом утримувати у своїх
руках владу в ім’я Британської імперії — ба, і не менше. Мета не була
досягнута, проте сувора підготовка надала Берті впевненості у своїх
силах, і потім він завжди розраховував винятково на власні сили.
Трохи незграбний, ніколи не агресивний, начитаний, але попри це
такий зговірливий і щирий, що навіть найостанніший лайдак і нечема
серед солдатів ані жодного разу не наважився принизити його або
покпинити з привілеїв, якими той міг користуватися. У цьому просто
не виникало в них потреби.
І у «Фонтані» щира прямота знову прислужилася Берті. Він жахливо
метав дротики, наступив на хвіст якогось пса, не одразу міг вловити
сенс жартів, які вимовлялися надто швидко, надто по-валлійському.
Але довго й голосно реготав, коли міг, нарешті, зрозуміти анекдот, ще
більше реготав над самим собою. І пригостив усіх присутніх келихом
пива, і то не раз. Брати Летті, їхні друзяки і підстаркуваті приятелі —
всі вони потім казали про нього: «кумедний чолов’яга», «трішки не
такий, як решта, а втім, добрий хлопець». Летті почувалася так, наче її
хто позолотив.
А ось у Оксфорді в ньому раптом проступив на поверхню дешевший
метал. Їй було страшенно цікаво споглядати цей привілейований
заклад, велич якого їй так кортіло відчути всім своїм єством. Та вона
аж ніяк не сподівалася, що перед нею будуть зачинені всі його двері. У
коледжі Берті ні з ким її не познайомив. Оксфорд був закритою
установою, його мури здавалися неприступними.
— Тобі сподобався роман Лоуренса? — м’яко спитав Берті, коли вони
рушили далі, і Летті відчула біль у грудях.
— «Сини і коханці»?
В очікуванні нової зустрічі з ним вона двічі прочитала роман. Багряна
шкіряна палітурка звабливо виблискувала на приліжковій тумбочці, і
коли її брат Ґерайнт узяв книжку й почав гортати сторінки
засмальцьованим пальцями, вона в нього зі злістю її вихопила.
— Так, дуже сподобалася, — відповіла Летті, почуваючись
недоладною і скутою. А їй так багато вражень хотілося вихлюпнути.
Вона мала розповісти йому про неймовірну силу Лоуренсівського
письма, про те, як майстерно він зображував стосунки і внутрішній
світ своїх героїв. Але її поймав сумнів: а що, коли її балачка здасться
йому наївною, що, коли він порівнюватиме її з іншими дівчатами, з
якими навчається в Оксфорді, і, звісно ж, не на її користь?
А в Берті стало незатишно на серці. Йому здавалося, що Лоуренс
припаде їй до душі більше, ніж Вудгауз чи Во, що їх Роуз нещодавно
надіслала. У високохудожньому творі йшлося про життя людей її кола,
і вона, напевно, подумала, що він у такий спосіб знову виказує
поблажливість до неї…
— Ну, та гаразд. — Берті знав, що їм є що сказати одне одному, але не
встиг добрати потрібні слова: вони вже наближалися до річки.
— Я, е-е, я тут подумав, що ми могли б узяти собі ялик, — мовив
Берті так, ніби щойно про це подумав.
— О, справді? — дещо байдуже зреагувала Летті, дарма що їй дуже
хотілося покататися. Коли вона раніше уявляла собі життя в
університеті, у неї в голові завжди спливали дві речі: шпилі і ялики. —
Ти завжди на них катаєшся з дівчатами з університету?
Сказала так — і відчула, що боляче його вколола. А він розтулив був
рота, щоб відбутися жартом, але нараз передумав.
Берті непевним кроком наблизився до чоловіка в простенькій
шапочці і щось йому пробурмотів, той кивнув і рушив до невисокої
повітки, звідки незабаром витягнув ялик, всередині якого містилися
великий плетений кошик, червоні оксамитові подушки й картаті
вовняні ковдри.
Летті стягла брови.
— Карету подано… — з удаваною іронією проказав Берті, наче
йшлося про несподівану веселу витівку. Але, коли простягнув до неї
руку, щоб допомогти зайти в низький дерев’яний човен, очей не підвів.
Відтак квапливо розплатився з човнярем і відштовхнув ялик від
берега. За всіма клопотами він не помітив, як Летті зі щораз більшим
здивуванням спостерігала за його діями.
Вода м’яко огортала човен, потік почав його відтягувати вбік, і Берті
вправно постернував на середину річки. Летті засовалася на подушках.
Їй так хотілося, щоб усі в Оксфорді бачили її: на ялику і з хлопцем,
який влаштував таку чудову прогулянку саме для неї.
 Щойно вони трішки розігналися й пропустили човен з
веслувальниками в просторих майках і коротеньких шортах, які з
кряканням пронеслися повз, Берті умостився навпроти неї й
покопирсався в кошику.
— Тобі не зимно? Є ковдри… Узяв, бо подумав, що можеш змерзнути
сидячи. Ага, і ще я прихопив усе для пікніка. Хочеш їсти?
— Я завжди хочу їсти.
— Чудово. Страв небагато, але є канапки.
І в його руках з’явився пакунок, загорнутий у папір та покладений на
тарілку з китайської порцеляни, — сир і яблука. Вони лежали в
дерев’яному полумиску вже порізаними, — солодке, — о-о!
Фруктовий торт! І глазуровані булочки!
— Трішки вина? Ти не проти?
Кришталеві келихи відбивали осінні промені, що послужливо
проривалися крізь товщу хмар і тонке жовтаве листя плакучої верби,
до якої віднесло човен. І щаслива Летті була зіркою на цьому святі.
Єдиним смаколиком, який вона могла собі дозволити останніми
тижнями, був джем.
Берті ще понишпорив у кошику. А тоді завмер, стрільнув очима в
небо і видобув маленьку скляну вазу з однією кремовою трояндою.
Стенув плечима і передав їй квітку.
Повітря сколихнулося. Невже вона… розсміється? Тоді він перекине
ялик і втопиться.
Летті навіть не поворухнулася: боялася, що все зникне, якщо вона
зробить найменший рух. Чи, може, це в неї галюцинації або ж він
глузує з неї.
Відтак вона все ж узяла троянду і тихим ніжним порухом поклала
біля себе на картату скатертину, що він її розклав між ними.
— Як… у казці, — здобулася вона нарешті на голос. У неї защипало в
очах.
Берті з полегшенням видихнув і заповзявся помалу стернувати далі,
під вербу. І та блідим, прохолодним шатром розкинулася над ними, а
його палке, поцятковане помаранчевими й бузковими відблисками
обличчя з надією повернулося до неї, і вона тепер була певна, що він
нікому перед тим не влаштовував такого.
Летті так пильно подивилася на нього, що аж очам стало боляче.
 А тоді вона мало не перекинула човен, раптом подавшись усім тілом
до Берті. Діставшись його, вона міцно обняла його вузький стан і так
тримала його, доки він не мовив:
— Ну-ну!
По тому він засміявся і ковтнув вина, що чомусь відгонило листям:
смак напою змішався зі свіжою вологою зеленню річки й верби.
А вона ніяк не хотіла відпускати його з обіймів, і він став потроху
годувати її сиром і яблуком. Вона брала кавалки, покусуючи пучки
його пальців спочатку ніжно, відтак міцніше, а тоді проводила по них
язиком.
Коли він тихо застогнав, вона відпустила його руку. І занурилася
носом у коротке волосся теплої потилиці, що ніжно пахнула вершками.
— Дякую, — глухо промовила вона йому в шию.
— Що ти кажеш? — Берті силкувався відтягнути її, бо хотів розчути
слова, але вона ще міцніше притулилася до нього.
Коли вона трішки відсторонилася, то заледве спромоглася підвести
на нього очі.
— Годі повірити, що ти зробив це все для мене.
Летті бракувало слів, і вона просто опромінювала його своїми
почуттями.
Берті тонкими аристократичними пальцями обхопив її маленьке
гостре личко й поцілував.
Трепет, що завжди огортав Летті, коли він її торкався, полинув униз
живота і закружляв ярою рідиною. Він ширився наполегливо,
нестерпно. Берті провів губами по її шиї, і вона мимоволі застогнала.
Він усміхнувся, серце шалено калатало в грудях. Його тіло все
збагнуло.
5 Один з коледжів Оксфордського університету.
 РОЗДІЛ 4

Січень 1948

— Ну справді, Берті, — з прикрістю промовила його мати Амелія і

зітхнула, глянувши на келих з вином, який недбало тримала в руці.
Швидкий рух кистю мав слугувати Марті знаком, щоб та налила в
нього вина ще.
Цього разу їй навіть Гарольд нічого не промовив у відповідь. Батько
Берті просто мовчав. Його очі вдивлялися — або радше втупилися — у
вазу з вишуканим букетом оранжерейних жоржин, що стояла на
обідньому столі й відбивалася в добре відполірованій його поверхні.
Берті здавалося, що вони ледве стримуються й готові ось-ось
вибухнути.
Його злякало те, як холодно повівся батько, коли він сповістив їм
новину. Гарольд досі й рота не розтулив.
— Вона, мабуть, справді миле створіння, як ти кажеш. Але з нею тобі
доведеться провести решту життя, сонечко. — Здавалося, на словах
Амелії товстим шаром лежав штучний глянець, що утворився від
випитого вина.
— Я кохаю її, — просто сказав Берті і зиркнув на Роуз, яка
напружено виструнчилася на одному з високих обідніх стільців.
— Матусю, Вайолет — одна з моїх найкращих подруг. Це дуже
розумна, добра, працелюбна дівчина, — утрутилася Роуз. Але слова
сестри здалися Берті штучними, геть не такими, що їх хотіла б почути
мати про свою майбутню невістку.
Коли Летті приїздила на вихідні, Берті і Роуз жадібно шукали її
товариства, і для продовження стосунків усієї трійці дівоча дружба
виявилася не менш стійкою підпорою, ніж любовна історія. Проте
Амелія, попри те що завжди була лискуче-ґречна, звертала мало уваги
на Летті, яка тепер дуже часто навідувалася у Фарлі-голл. І навіть тоді,
коли Летті і Берті відзначали в маєтку спільний день народження,
Амелія вдавала, ніби не помічає, що святкують вони обоє, а не він
один.
Утім Амелія не надто щедро дарувала увагу навіть власним чадам.
Висока, без жодної сивої волосинки в каштанових косах, вона плавно
заходила до кімнати й помахом красивої кисті руки чарівним голосом
збирала навколо себе всіх до одного, хто був присутній у будинку, —
якщо цього хотіла, звісно. Заради Берті і Роуз вона ніколи не завдавала
собі клопоту.
Навіть під час канікул, коли діти поверталися додому, Амелія дуже
рідко з ними спілкувалася, часто була похмура, дратівлива, що вельми
дивувало як Берті, так і Роуз. Вони постійно заважали їй, плуталися
під ногами. Чому вони так їй заважали? Адже вона просто била
байдики, як здавалося Берті. «Яке нікчемне існування!» — якось вона
сказала брату про їхню матір. Дівчині була не зрозуміла її байдужість,
а подеколи й ворожість.
Іноді мати все ж таки проявляла до них увагу. Це вже було, коли вони
підросли. Одразу пополудні, під час обіду їм стали приносити
прохолоджувальні напої. Дзенькання кубиків льоду… А відтак — ціла
година надокучливих проявів материнської любові. Обдаючи солодким
після трунків подихом, вона нависала над головою Роуз, силкуючись
спорудити їй — завжди невдало — зачіску. Або ж, нахилившись над
синовим плечем, починала вголос щось їм читати. Перетворившись на
камінь, Берті спокійно й тихо чекав, коли це все скінчиться. А потім
вона починала критикувати їхні досягнення, вщент розносила їхні
погляди. Хай би який внутрішній опір він чинив, болючі голки
впивалися-таки в його розслаблену нещодавніми проявами
материнської ніжності плоть.
Берті був упевнений: його мати була б розчарована будь-якою
невісткою. Та перед ним вона безсила — її сила полягає в єдиному:
умінні робити боляче. Тому для нього насправді важливим було тільки
батькове слово.
— Берті, будь ласка, ходімо до мого кабінету.
— Тату, якщо ти справді хочеш щось сказати… — запально
втрутилася Роуз.
 — Ти, напевно, гадаєш, що ми з Берті обговорюватимемо справи
сімейні, однак ця розмова стосуватиметься лише нас двох.
Роуз виразно подивилася на нього, і щоки в неї спалахнули. Амелія ж
демонстративно стенула плечима.
Гарольд підвівся. Високий на зріст, як і дружина, старший за неї на
тринадцять років, груди — колесом, статечний, тіло м’ясисте, але
підтягнуте. Волосся на голові залишилося небагато, і воно плавно
переходило в густу, ретельно доглянуту бороду.
Його кабінет — це храм, святилище, де Гарольд здебільшого читав
документи, адресовані лордам, і державні звіти. Темні панелі на стінах
з мовчазним відчаєм ніби натиснули на них, коли вони всілися в
жорсткі крісла біля каміна.
Батько нечасто запрошував сюди сина, а якщо запрошував, то не для
мирних бесід. Коли йому було шістнадцять років, він якось цілий
тиждень просидів у кутку кабінету, переписуючи вірші з Біблії, тим
часом як Гарольд працював (або читав від першого до останнього
абзацу The Times). Берті і ще двоє його товаришів, таких самих мудрих
і самовпевнених однокласників, як і він сам, яких обурила війна,
вирішили, що Ніцше таки має рацію і що Бог помер. А ще підготували
акцію проти втручання церкви в справи навчального закладу й
надрукували в шкільній газеті есей про «тиранію організованої
релігії». Гарольда попросили приїхати до школи і забрати сина додому.
Сам Гарольд щотижня відвідував церковну службу. Він сказав Берті,
що надто високо цінує власну душу, щоб нею поплатитися за синів
підлітковий бунт. Амелія, яка не була на службі божій, відколи її брат
загинув у Першій світовій війні, у відповідь на синів протест проти
церкви тільки й те, що глумливо розсміялася.
У батьковому кабінеті панувала звична затхла атмосфера: важкий
запах бджолиного воску, диму з люльки, шкіри, брак свіжого повітря,
тьмяне світло. Берті засвоїв, що саме таким і є відомий йому чоловічий
світ. А до того статечні розмови з впливовими людьми в задніх
кімнатах, товстостінні келихи для віскі. Щойно він переступив поріг
кімнати, як йому захотілося, щоб дмухнув вітер і здув геть усе з
кімнати.
— Тобі, либонь, здається, що світ змінився.
Берті здригнувся від батькової несподіваної прозорливості.
 — Після війни все стало не так, як раніше. Але треба жити далі,
Берті. І ти знаєш, чого очікують від тебе. Виконання обов’язку.
Гарольд вирівняв на краю столу стос книжок так, щоб не виступав
жоден корінець, і відхилився на спинку шкіряного крісла, яке, наче на
підтримку сказаного, тихо рипнуло під ним. На камінній полиці
марудно-довгим дзвоном пробамкав дорожній годинник. У запалій
тиші навколо Берті м’яко кружляли порошинки.
Він рвучко схопився на ноги й нахилився над годинником. Якусь
мить він роздивлявся байдужий до всього позолочений циферблат, а
тоді обернувся.
— Тату, усе справді змінилося. Але не через війну. Через неї — я
просто не уявляю себе з іншою дівчиною.
Гарольдові очі зблиснули, і Берті зрозумів, що батько сподівався на
швидше розв’язання проблеми. Він не чекав, що доведеться витримати
ще бійку, долати опір, який може виявитися сильнішим за батьківську
владу.
— Вибач, тату, але все дуже просто насправді. Я збираюся просити її
руки.
Берті дивився, як уперто, наполегливо рухається секундна стрілка.
— І де ж ви мешкатимете? — нарешті тихо пробурмотів Гарольд. —
У тісній хатинці разом із її родичами?
— Можливо, — з викличною безтурботністю відповів Берті.
Насправді він ще не замислювався над практичними питаннями.
— І ти розпрощаєшся не лише з минулим, а й усіма перспективами?
Навіщо тоді ми виборювали для вас цей спадок? — І Гарольд махнув
рукою так, ніби від його жесту залежала доля будь-якого достойного
маєтку в Англії.
— Пагорби. Поля. А свобода? — Берті сам здивувався, з якою
легкістю слова вилітали в нього з уст, з яким запалом він їх промовляв.
— А народ — не ми, а просто… всі ті, хто мешкає на цій прекрасній
землі, посеред розкішної зелені?
— Отже, після кількох місяців в армії ти повернувся додому людиною
з народу.
«Так», — хотів був відповісти Берті. Служба в армії відчинила для
нього вікно, через яке він нарешті побачив життя людей різного
походження. І збагнув: те, що їх об’єднує, повинно бути важливішим
за те, що розділяє, а розділяє нерівноправність, яку так старанно
силкуються зміцнити й використати для власного зиску такі, як
Гарольд. Такі, як він.
— У нашій країні живуть прекрасні люди, тату, — весело
просторікував Берті, який тепер пишався тим, що взяв гору й
перехопив у батька владу вирішувати. Його тепер не залякати. — А
найпрекраснішою серед усіх є Лет — Вайолет. Завдяки їй я став
щасливим.
— Щасливим. — Голос Гарольда бринів зневагою. Він трохи
помовчав, а тоді додав: — Ну то й розкошуй своїм мізерним щастям у
вельській твані і навіть не сподівайся, що я залишу тобі спадок. І про
мене з матір’ю можеш забути назавжди.
У запалій тиші вісь кімнати ніби перехилилася, годинник зацокав
голосніше, і Берті зрозумів, що за погрозами батько насправді ховав
свій страх, що надалі доведеться самому нести тягар відповідальності
за родину, і лишиться він у ще більш порожніх і задушливих, ніж
дотепер, кімнатах Фарлі-голлу, який уже буде нікому передати в
спадщину.
«Стійко тримається», — подумав Берті. І він втрачав насправді
більше.
Берті спроквола наблизився до крісла батька, присів навпочіпки і взяв
його за руку. Гарольд наїжачився, але не відвів руки.
— Тату. Звісно, я не хочу, щоб так сталося. Я відчуваю велику
відповідальність за тебе, матір, за Фарлі-голл. Дозволь мені бути
корисним для вас. Але я мушу мати біля себе Вайолет.
Він намагався говорити лагідно і водночас впевнено, добираючи
слова, які мали б бути зрозумілими для батька, хотів заглянути йому в
очі.
— Хай там як, а я візьму відповідальність на себе, тату. Ходімо в
новий світ разом.
Берті звівся, відновивши між ними звичну відстань. Кров гупала в
жилах, попри те що сам він хотів здаватися веселим. Не слід було
показувати слабкість. Краще випромінювати радість. Бути впевненим у
власних силах.
— Я бачу, що війна нічого тебе не навчила.
 Берті був дуже здивований, що батько так і не помітив змін, що
відбулися в ньому. Він дотепер вважав сина нерозумним школяриком, а
не сформованим чоловіком.
— Коли я прибув до війська, любов до рідного краю вже була в
моєму серці, — вів далі Гарольд. — А коли відслужив, був готовий на
все — на все — заради батьківщини. Ми повинні були перемогти, і
перемогли, бо спромоглися на велику жертву, ми вистра…
«Вистраждали. Єдине слово, якого він ніколи не вимовив би», —
подумав Берті.
Гарольд був поранений у поперек під Ам’єном. Відтак пролежав
дев’ять місяців у шпиталі в передмісті Гарроґейта. Амелія вийшла за
нього за деякий час.
Гарольд прокашлявся.
— Тоді було багато розмов — порожніх балачок — про всілякі зміни.
Мовляв, треба все міняти. Встановлювати новий світовий порядок…
Нічого доброго з того не було б, Берті. І тепер цього не слід допускати.
— Він стиснув руку в кулак. — Ми боролися за стару Британію, і
такою вона й лишилася. І я не дозволю тобі руйнувати сім’ю:
паплюжити родинне ім’я, наш спосіб життя. У тебе є обов’язок перед
нами. Я сподівався, що війна навчить тебе цього. Але, бачу, що я
помилявся.
У Берті на душу опустився важкий камінь: він уперше збагнув, як
сильно образив батька.
Берті відвів очі й поглянув на громіздкий письмовий стіл, що займав
чимало місця в кабінеті. І на ньому, біля вічного пера і промокального
паперу, лежала скалка шрапнелі. Коли Берті був іще малий, вона
завжди його до себе вабила, але він ані разу не торкнувся її після того,
як батько, побачивши, як син зосереджено на неї дивиться, кинувся
був нагодувати його потиличником, але раптом закляк, смикнувся й
відвернувся. Берті досі пам’ятав, як сіпнулася татова спина. І то був
єдиний раз, коли батько не зумів стриматися. Єдиний раз, коли він
підійшов так близько, щоб ударити його.
У Фарлі-голлу махання кулаками не вітали. І коли одного Різдва Берті
повернувся додому з тонким шрамом на долоні, наступного семестру
його без зайвих слів перевели в клас до іншого вчителя.
 На думку Берті, таке ставлення до фізичного покарання було доволі
дивне як для колишнього військового. І лише тепер він второпав, у
чому річ. Біль. Гарольд не хотів, щоб хтось — а тим паче власний син
— потерпав від болю.
Хто як, а він знав, що таке страждання.
Нараз Берті не стала тішити влада, яку він здобув у суперечці з
батьком. Вона, як молот, болісно вдаряла по всьому. Руйнувала. Була
абсолютною.
— Закоханість урешті-решт мине. Як і пристрасть… ти ще такий
молодий. І мама цього разу має рацію: йдеться про решту твого життя.
Даремно він так сказав: Берті знову скипів. Він так прагнув
поєднатися з Летті. І доможеться її, хоч як боляче може бути комусь від
того.
— Гаразд, я готовий провести решту життя із нею.
Батько зітхнув і заплющив очі.
— Тату, це не перебіжне почуття. Воно не мине. Я кохатиму її вічно. І
якщо ти хочеш, щоб я посів місце в Палаті лордів, успадкував Фарлі-
голл, привів у світ нащадка, я робитиму це разом з Вайолет. А як ні, то
можеш подарувати все Роуз.
Гарольд гнівно кліпнув очима, і Берті тепер уже не зміг витримати
батькового погляду.
— Забирайся геть.
Гарольдові урвався голос, і він опустив голову на руку, та Берті знав:
хай його проганяють, та він переміг. Розмови на цю тему більше ніхто
не починатиме, але весілля таки відбудеться.
Він здригнувся, коли за ним зачинилися двері. А тоді рушив геть
коридором, і натерта до блиску підлога здавалася йому рінням під
ногами. Однак Летті була того варта. Вона значила для нього більше,
ніж гроші чи традиції. Проте Берті ще ніколи не доводилося так
завзято комусь протистояти, а тим паче власному батькові. Та
очікуваної радості від перемоги в його душі не було.
 РОЗДІЛ 5

Квітень 1948

У кімнаті панував гул. Берті мимохіть схопився на ноги разом із

рештою чоловіків, які в єдиному пориві замахали кулаками, у яких
вони тримали газети. Просякнутий цигарковим димом хол у Тредеґарі
був заповнений ущерть. Най Беван, що стояв на підвищенні,
усміхнувся: його слова запалили юрбу, мов полум’я — суху траву в
полі.
Берті й собі радісно вищирився. Він ще ніколи не чув такої промови,
ніколи не був такий певний того, що його країна сміливо крокує до
світлого майбутнього. Депутат від Лейбористської партії гаряче,
високим радісним голосом переконував, що треба створити
повноцінну Національну службу охорони здоров’я, — і їхні серця з
готовністю відгукувалися. Очі всіх чоловіків навколо Берті сяяли, і він
помітив, що Ґерайнт, брат Летті, озирнувся, щоб побачити вираз його
обличчя, і Берті не міг збагнути, як можна залишатися байдужим до
такого пристрасного виступу.
Ґерайнт із силою ляснув його по плечу. Важко було повірити, що такі
волохаті лапища, завбільшки з обідню тарілку, могли належати родичу
мініатюрної Летті.
— Еге, Берті, еге! — виразно гаркнув він. Біля нього постав Еван, що
теж роззирався довкола. Берті подумав, що вперше бачить таким
щасливим батька Летті: його обличчя освітилося, мов темна, закоптіла
лампа, яку раптом запалили. Із гарячковим, мало не божевільним
блиском в очах він співав разом з усіма «Червоний стяг»6.
— Неймовірно, просто неймовірно! — не втримавшись, проказав
Берті і схилився до них обох. Він раптом відчув, як дивно звучить тут
його акцент.
 Еван, який і далі приємним басом підспівував гімну, підбадьорливо
кивнув Берті — той миттю заспокоївся і став почуватися впевненіше.
Згодом чоловіки — а також і жінки, хоча їх було менше, — дружно
вийшли й попрямували до паба. Чорні гори, де мешкали Льюїси, не
були справжньою шахтарською місциною, але від Тредеґара їх
відділяла лише одна долина. Коли Берті з Льюїсами зайшли до «Герб
Ґрейдона», кілька чоловічих голосів уже із запалом затягнули «Сосбан
Фах»7, і Берті захоплено прислухався до м’яких кемрійських інтонацій
і незвичної для його вуха суміші голосних.
— Про що вони співають? — спитав він.
— Маленька каструлька гріється над вогнем, а кіт подряпав малюка,
— відповів Девід, другий брат Летті.
Берті вирішив, що той з нього кепкує, і намацав гаманець, щоб
пригостити присутніх першим келихом.
На порозі паба він помітив зграйку жінок, які жваво махали руками й,
силкуючись перекричати спів, про щось перемовлялися з кількома
чоловіками, серед яких був і лідер бреконської філії Лейбористської
партії — з ним його познайомили, коли вони їхали сюди автобусом. І
Берті пройняло почуття провини.
Летті теж хотіла з ними поїхати, але Еван заборонив їй це робити.
— Гадаю, незаміжній дівчині не слід бувати там, де говорять про
політику. Не сперечайся, я сказав своє останнє слово.
Суперечка сталася під час чаювання (Берті поволі згадав, що саме так
називають тут вечерю, дарма що сам він ніяк не міг звикнути, що її
подають так рано). Лайка почалася з того, що Летті заповзялася з
люттю нарізати буханець, відтак Еван застережливо помахав пальцем,
а тоді гримнув кулаком по столу, так що посуд аж підстрибнув на столі,
і Берті, який звик до крижаної мовчанки під час сутичок за столом у
себе вдома, не знав, куди подіти очі. І він заходився зосереджено
лічити плетені квадратики на кожухові, що вкривав величезний
емальований чайник брунатного кольору, і лише згодом йому спало на
думку, що він міг би кинути виклик Евану, сказати, що сьогодні
політикою цікавляться навіть молоді жінки, зокрема такі рішучі й
кмітливі, як його донька.
 Вони вирушили в путь, мати махала їм з порога рукою, а Летті стояла
поруч, схрестивши руки. Дівчина тішилася — принаймні так вона
йому казала, — що Берті запросили разом із батьком та братами. Але її
обурювало, що Еван не дозволяв їй вступити до жіночого відділення
місцевої лейбористської партії — тоді такі заходи вона могла б
відвідувати як її повноправний член. А з такої нагоди тим паче.
Партійні збори були головною подією року для тутешньої
Лейбористської філії: щоб відсвяткувати повернення додому Бевана, їм
навіть надали автобус. Місцеву публіку можна було завиграшки
переконати в тому, що Національна служба охорони здоров’я конче
потрібна. Звиклий до сарказму Най цього разу говорив відверто,
черпаючи натхнення в спогадах про те, як підростав у валлійському
містечку, як помирав від пневмоконіозу8 батько, як йому підказали в
Тредеґарському центрі медичної допомоги створити подібну до цієї,
але більшу службу — для всієї країни.
Берті чув, як тяжко працювалося в шахтах, але націоналізація навряд
чи могла їх урятувати — головну ставку слід було робити на охорону
здоров’я. Праця в копальні — не вирок. Берті зі здивуванням
прислухався до того, що розповідали в самому Аберґавенні: досить
було заговорити про недбале ставлення до їхнього здоров’я, як із уст
людей, мов із відкоркованої пляшки, сипалися найгіркіші докори.
Згадували старого Дейві, що помер через те, що не хотів клянчити
гроші на операцію з видалення ракової пухлини. Згадували, як під час
пологів померла однокласниця Летті, бо не дочекалася лікаря, що мав
їхати в таку віддалену місцину, як Мертер Кіноуґ. Згадували Ґарета,
який із несамовитим болем у стегні працював на залізниці разом з
Еваном до останнього, тому що не міг дозволити собі послуги хірурга і
не хотів потім відлежуватися вдома, позаяк цих днів ніхто б йому не
оплатив. А тепер іще додалася ціла купа військових, що потерпали від
видимих і невидимих поранень.
Берті повною мірою уявляв, як скніють від злиднів нужденні, і під
час довгих, добре аргументованих бесід про загальний добробут у
країні, що їх вели в їдальні або на вечірках, попиваючи коктейлі,
завжди стверджував, що Національну службу охорони здоров’я
необхідно підтримувати передусім з погляду моралі. Але тут він на
власні очі побачив, яким є справжнє фізичне страждання.
Нація досі кульгала, але вже почала самотужки зводитися на ноги. У
ті місяці, коли Берті приїздив до Летті на гостини, всередині її громади
добре відчувалися рух і підйом, до того ж він читав газети. Статті були
пройняті новим оптимізмом. Засобів боротьби бракувало, але апетити
зростали як на дріжджах. Усі прагнули змін на краще.
Однак йому дотепер кортіло якось ствердитися в її родині.
Знайомство не минало гладко. Коли Летті вперше провела його до
вітальні, він завважив, як напружено бігають її очі, і вирішив
поводитися якомога природніше, аби вона не подумала, що він
дивиться з осудом на її домівку. На чисту, вимощену сірим камінням і
вкриту темним шифером терасу з ті бахом на подвір’ї (вони не
говорили між собою валлійською, але досі називали так свою
вбиральню). На вірші з Біблії і вишиті хрестиком картини в рамах, що
прикрашали стіни, на сплетені гачком маленькі і великі серветки з
оборками, які лежали на кріслах і канапах з протертим і вицвілим
візерунком на оббивці. На потворний чайний сервіз із зеленою
облямівкою («Мама витягнула заради тебе найкращий») і величезний
баняк під затишним кожухом.
Він отетерів від тісняви, що панувала в переповнений людьми
кімнаті, і навіть не уявляв, як тут можна існувати. Берті і сам ледве
умостився між канапами і чайним столиком — пізніше він збагнув:
його витягували щоразу, як виносили страви, — що й казати про решту
чоловіків із родини Летті, які так невимушено і дружньо спілкувалися
з ним у пабі, а тут раптом знітилися й сиділи нерухомо, тим часом як
біля них невтомно снувала пані Льюїс.
Летті поводилася невимушено. Підтримувала розмову, розпитувала в
батьків і братів, як минув день, наче смикала за ниточки, аж поки
бесіда не входила в зручне для всіх русло. І річ була не в тім, що Берті
не докидав до тієї бесіди і своїх слів — він намагався органічно
вписатися в неї, — та однак усі його запитання, хай які буденні,
збивали її родичів з пантелику. Він помітив, що Летті часто втручалася
в балачку, щоб бодай якось зшити докупи готову ось-ось урватися
розмову.
 Берті бачив, яких зусиль це коштувало їй, і хотів сказати — ба навіть
старався навіяти їй такі думки, — що не варто так перейматися
незручностями в спілкуванні, які виникають у них за столом, ані тепер,
ані будь-коли. Згодом, коли вони вийшли на вечірню прогулянку, він
хотів був пояснити їй це, але так і не спромігся, бо Летті урвала його
невиразне белькотіння.
— Годі. Тобі геть не обов’язково бути люб’язним, догоджати їм.
Він почав заперечувати, але вона одразу засичала: ішт — це було
валлійське слівце, що його використовували, як він потім збагнув,
лише в разі нагальної потреби.
За кілька місяців, що минули від їхньої першої зустрічі, Льюїси
зовнішньо начебто визнали його: водили в паб, до каплиці, на збори
Лейбористської партії. Але Берті досі не був певен, що вони хотіли б
його бачити своїм зятем. Щоразу він мав заново відвойовувати довіру
її батьків. Однак чекати далі не міг. Він пообіцяв собі в ці вихідні
зібрати себе докупи й попросити в Евана руки його доньки.
Наступного дня Льюїси вервечкою вийшли із каплиці й рушили
додому, де всілися навколо столу для недільного обіду. Берті з радістю
слухав, як розмова точиться навколо соціалізму, заслуг і недоліків
тодішнього прем’єр-міністра від Лейбористської партії. І вирішив
скористатися нагодою.
— Утім невідомо, чи стане Еттлі нахабства зайти аж так далеко, —
сказав Девід.
— Дідько, та він боягуз, — докинув Ґерайнт.
— Стеж за язиком, — цитькнула на сина Ангарад і жартома ляснула
його по пальцях ополоником.
— Авжеж, пані Льюїс: у цьому домі ніколи не цитуватимуть
Черчилля, — промимрив Еван, і лише смикання його вуса вказало на
те, що він жартує. — Розпалювач війни…
— Не згадуй його більше, тату, з ним покінчено, він пішов геть, і
тепер Еттлі про все подбає. Цікаво, чи не напартолить він бува? —
спитав Девід.
— Справедливості й справжньої демократії в нас не буде, доки
робітники не отримають своєї частки й права обговорювати, як треба
управляти виробництвом, — дещо поквапно й несподівано високим
голосом втрутився в розмову Берті. — Але націоналізувати для
початку підприємства й комунальні служби — це було б… правильно.
Запала мовчанка. Ґерайнт кинув оком на батька, глузливо
всміхнувшись. Девід не промовив ані слова.
Еван щось пробурмотів, підтакнув головою і взявся доїдати
картоплю.
Берті відчув, як Летті стиснула під скатертиною його стегно.
— Е-е, а що ви думаєте про сучасний стан на залізниці, Еване?
Аберґавенні — важливий транспортний вузол: тут є аж три станції! —
вирішив змінити тему Берті і зі страхом подумав, що скидається на
пихатого нахабу. — А як узагалі після націоналізації ведеться вам
щодня у… е-е… залізничному депо?
— Майже нічого не змінилося, правду кажучи. Чистка машин яка
була, такою і лишилася. І байдуже, що вони там намалюють на
вагонах.
— Хай там як, а чистити його вбрання від вугільного пилу легше не
стало, це справді так, бо вугілля — то вугілля, — із запалом
розводилася Ангарад, доки Еван не урвав її, втомлено здійнявши руку.
— Хлопця навряд чи цікавить твоє прання.
І Ангарад одразу заповзялася розрізати свою картоплину на маленькі
шматочки.
— Хіба тобі не підвищили зарплатню бодай трішки? — розлючено
докинула Летті, яка хотіла принаймні в такий спосіб підтримати матір.
Тепер уже Еван заходився старанно доїдати те, що лишилося в нього
на тарілці, а Летті стало ніяково, що мова зайшла про гроші.
— Ідеться не про о-со-би-сте, Летті, — поблажливо уточнив Ґерайнт.
І Берті помітив, що він так само, як і сестра, має звичку вимовляти
деякі слова по складах.
— Ґерайнт має рацію. Але я відповім на твоє запитання, Берті: нині
нам, робітникам, ведеться так само, як і раніше, — знову перехопив
ініціативу в розмові Еван. — А головним є ось що. Лейбористська
партія нарешті зробила те, що мусила. Ввела сумісне володіння…
— Засобами виробництва, — з усміхом долучився Берті. — До речі,
дуже вчасно.
Кутики Еванова рота лише на мить смикнулися вгору.
 Цього вечора Еван хай неохоче, але дозволив хлопцю висловитися. І
доки Берті блукав навколо суті, його рука в кишені роздирала носову
хусточку на шматки.
— Отже, я хотів сказати… тобто спитати… пане Льюїсе, я дуже
ціную вашу дочку… І кохаю, а тому хотів би, якщо дозволите, просити
її руки.
Берті підвівся й тепер нерухомо стовбичив над Еваном.
— Дозволю, — коротко і спокійно відповів Еван.
Тіло Берті миттєво обм’якло, мов у ляльки. Він заходився,
затинаючись, бурхливо дякувати, аж раптом Еван тихо пробурмотів:
— Ти її, мабуть, таки кохаєш, якщо годен нас терпіти.
Берті нараз забув усі правила люб’язної поведінки. Він не знав, що
казати у відповідь, бо Еванів прояв самоприниження містив натяк на
високий порівняно з ними суспільний статус Берті.
І врешті-решт збагнув, яке напруження вони відчувають від його
присутності в їхньому домі. І так буде завжди. Але з Летті неприємною
здогадкою не поділився, бо це означало б внести напруження і в їхні
взаємини — краще вдавати, ніби все гаразд, ніби ніхто насправді так
не думає. Але він тепер знав, що боляче образив не лише свого батька,
а й батька Летті.
Еван ляснув Берті по плечу і вичавив із себе усмішку, а тоді
запропонував випити, щоб заспокоїти нерви. Берті хильнув
поганенького віскі зі свого келиха, і Еван покликав Летті до кімнати.
Розмова була коротка: «Ти згодна?» — «Так». Він полегшено і
втомлено зітхнув. Натомість Берті старався приховати сльози у волоссі
Летті, і та відчула, як вони стікають по її потилиці, але нічого не
сказала.
6 Гімн Лейбористської партії.
7 «Маленька каструлька», валлійський гімн місцевого клубу регбі.
8 Хронічне захворювання легень, що розвивається внаслідок постійного відкладання в них
пилу.
 РОЗДІЛ 6

Червень 1948

Над озером розквітнув феєрверк, і Вустер-коледж спалахнув золотом.

Тепле вечірнє повітря повнилося м’якими звуками мелодії, яку
послужливо награвав струнний квартет на тлі багатоголосся розмов і
сміху — літній бал був у розпалі.
Цього вечора Летті нарешті стала повноправною гостею в коледжі.
Під зблисками раптово освітлювалися клаптики землі, зубці на мурах,
масивні брами. Солідні дерев’яні двері головного корпусу злилися з
темним небом, коли над ними нависнув величезний оберемок яскравих
квітів-променів: кремових, бузкових, пудрово-рожевих. Випускники
несли на руках молоду жінку. Їй здавалося, що тихий шурхіт мантій
додавав ніжності всій картині.
— Летті! Дуже радий бачити тебе. А наш старий добрий коледж
непогано причепурився, га? — Це був Тобі, один із небагатьох
університетських друзів Берті, якого той залюбки їй відрекомендував,
коли вона протягом останнього року навідувалася в Оксфорд. Утім не
дивно, адже балакучий, вигадливий Тобі вигідно відрізнявся від
більшості неоковирно набундючених студентиків.
— Яка краса, Тобі! — Летті нахилилася до нього, щоб той зміг її
поцілувати в щоку. — А скажи-но, заквітчана церемонія введення в
храм науки — твоя ідея?
— Ну так. Що й казати, я маю хист правильно добирати кольори. —
Тобі блиснув очима й пригладив свої доволі лискучі кучері, які він
відпускав рівно настільки, щоб було помітно, які вони хвилясті від
природи.
— Чому ти мене не попередив? Я б одягнула відповідну сукню.
— Вайолет, тобі так личить фіолет — богиня, та й годі.
 Летті спритно обернулася й завважила Берті: той ввічливо розмовляв
зі знудженою дівчиною Тобі й водночас спостерігав за нею. Тіло
прошив дрож: на мить шалено закортіло, щоб бал і все довкола
дощенту зникло й вони залишилися удвох.
Однією з найприємніших несподіванок для закоханих є можливість
бачити себе очима дорогої людини. Летті пам’ятала, як затягувався
хтивою полудою зір чоловіків, що танцювали з нею вдома або під час
війни, але тут усе було інакше: коли Берті за таких обставин дивився
на неї — поціляв ясними очима-дротиками й миттю наче пригортав до
себе, — вона почувалася геть особливою: найгарнішою і найцікавішою
в кімнаті. Вона знала, що розкошує в марнославстві, але не могла
опиратися спокусі. Так приємно відчувати свою владу.
— А тепер, люба моя Летті, якщо ми вже заговорили про квіти,
мусиш розповісти про майбутнє весілля. — Тобі підхопив її під руку і,
коли вони проходили повз кельнера, невимушено, наче зірвану квітку,
передав їй фужер шампанського.
— О, по правді, я ще мало над цим міркувала.
— Гадаю, пасували б фрізії…
Тобі швидко на неї глянув, підвів руки й широким помахом окреслив
невидиму сцену. Летті злегка усміхнулася й постаралася викинути з
голови спогади про те, як її спершу приголомшили, навіть збентежили
чутки про нього. Дурниці, на які годі зважати, і її тішило, що Берті і
Роуз думали так само. Усі четверо створили дружній квартет і
проводили разом Великодні свята в Мерріветері, розлогому родинному
маєтку Тобі на Чилтернських пагорбах.
Берті повернувся за нею.
— Чудово! Якщо вже конче треба, забирай мою улюбленицю! —
удавано гнівався Тобі.
Вони вирушили кружляти садами, і Летті з ямочками на щоках
усміхалася приятелям Берті з коледжу, мило теревенила з дівчатами,
яких ті привели на бал. Як вона помітила, усі вони здивовано
дослухалися до її акценту. І щоразу, коли її з кимсь знайомили, в
казковому нічному полотні з’являлася маленька дірочка, яку вони
негайно й непомітно примудрялися зашити бездоганними манерами.
— Школа життя, — промовив Берті, пустивши очі під лоба, коли
Летті вирішила поскаржитися йому. Але їй було байдуже: прекрасний
вечір, і в тон йому — піниста, з підкресленою талією темно-синя
сукня, яку він із таким збудливим захватом купував для неї.
Доки Берті ґречно відповідав на запитання літнього викладача про
Фарлі-голл (той був знайомий з його покійним дідом), Летті
крутнулася на підборах і відхилила голову назад. А тоді ще раз
оглянула будівлі коледжу.
Чому б і їй не бути своєю в такому місці?
— Привіт, Летиціє, — вивів її із задуми Толлі. У нього були масне
пригладжене волосся й грубуваті риси обличчя, і тому у двадцять один
рік він мав вигляд чоловіка середнього віку. — Він уже зробив тебе
порядною жінкою?
— Весілля відбудеться наступного тижня, — стисло відповіла вона й
несподівано з тривогою згадала, яка прірва відділяє її від світу, у якому
звик перебувати Берті. — А ти що збираєшся тепер робити?
— Наразі повертаюся до Шотландії. Відвідаю сімейне збіговисько —
невдовзі розпочнеться сезон ловів на оленя. А ти полюєш, Летиціє? —
І він кумедно затягнувся люлькою.
— Насправді мене звати Летті. — Вона знала, що він лише дражнить
її. — І, правду кажучи, я не проти постріляти старих зануд.
Наблизився Берті і м’яко потягнув її за собою, подалі від захмелілого
старшокурсника.
— Його звати Толлі тому, що він такий безтолковий? — поцікавилася
вона.
Берті зупинився й поклав руки на її напівоголені, прохолодні від
нічного повітря плечі.
— Дуже важко тобі, люба?
— Не переймайся. — Летті дотягнулася до нього й цмокнула в губи.
— Я чудово тут почуваюся. І мені приємно, що можу поглузувати з
тих, хто тобі не до вподоби.
— Юрбисько лайдаків…
— Натомість тепер у тебе є я, а інші хай не пхають носа в наші
справи. Кожна друга розмова з ними розчаровує: вони вважають, що я
зруйнувала тобі життя, тож вибач, коханий, якщо це справді так.
Обличчя Берті поблажливо просяяло. А її серце радісно загупало, як і
щоразу, коли вона бачила його нерівну усмішку — з лівого боку губи
піднімалися трохи вище, — а також чомусь завжди прим’ятий фрак.
«Милий нечупара», — подумала Летті.
— Боюся, міс Льюїс, що ви таки слушно окреслили ситуацію.
І ще одна його риса: коли він був напідпитку, то ставав вельми
балакучим. І дарма що всюди сновигали його викладачі, що їх міг
побачити будь-хто, Летті не втрималася, дотягнулася до нього й смачно
поцілувала в губи, відчувши непереборну потребу злитися з ним
воєдино, що завжди її так збуджувало й неабияк підбадьорювало.
Берті притлумив у собі бажання схопити її й притиснути до дерева,
як завжди робив, коли вони прогулювалися в малолюдних місцях, але
тут він собі цього дозволити не міг і тому насолодився бодай тим, що
відчув її пружне тіло під собою. Берті ніколи б не зізнався Летті в тому,
що вважав несправедливими нарікання, які лунали з її уст уже кілька
місяців поспіль: мовляв, він не зумів добряче підготуватися до
випускних іспитів. Але так сталося лише тому, що неможливість
володіти нею вповні допроваджувала його до шалу.
На думку Гарольда, поганим було вже те, що Берті вперто вирішив
податися у Вустер, а не в коледж Маґдалени, де вчилися його батько й
дід; а те, що син отримав 2:29 на випускних іспитах, засмутило його
ще більше. І Берті знав, що батько вважає винною в цьому Летті.
Але навіть якби Летті була в усьому бездоганною, вона однаково
виявилася б винною в тому, що Берті, який ніколи не захоплювався
науками, вважав навчання несамовито безглуздим і нудним порівняно з
Летті — з приємністю, яку він відчував, коли її цілував, тримав в
обіймах, ба навіть говорив з нею, а вона була дуже розумною
дівчиною. Теревенити вони могли довго, їхні розмови відстрибували
тангенсами й спіраллю поверталися назад: їм завжди було про що
розмовляти.
Берті зачаровано спостерігав за тим, як войовничо вона відстоювала
свої права, перебуваючи в незвичному для неї його світі. «Не розумію,
— скаржилася Летті після концерту Лондонського симфонічного
оркестру, — чому вони зашикали на мене, тільки-но я хитнула
головою. Коли вже, слухаючи Шостаковича, не можна ворухнутися,
тоді справді я нічого не розумію». А подивившись студентську виставу
«Троїла і Крессіди» в головному корпусі коледжу, вона сказала:
«Гадаю, Шекспіру хтось розбив серце й тому він вигадав жінку, щоб
зігнати на ній свою злобу. Якось неправильно».
Її інтуїтивна впевненість у слушності своєї думки надто відрізнялася
від поведінки однокурсників на семінарах: ті завжди лінувалися
сперечатися з авторитетами науки й запопадливо зубрили все з їхніх
підручників. А Летті аналізувала прочитане швидко й ретельно. І
завдяки їй Берті сам тепер дивився на світ по-новому.
Однак це ніяк не допомагало йому в написанні творів. Усі
оригінальні думки, що він із похмурим стогоном промовляв їй у шию
або телефонну слухавку, були не варті того, щоб викласти їх на папері.
— Берті, відійди від телефону й берися до роботи, — часто сварила
його Летті з телефонної будки, що стояла в кінці її вулиці.
— Як нудно і безглуздо. Ну навіщо перекладати п’єсу «Жінки в
народних зборах»10? Я б із більшим задоволенням послухав, як ти
базікаєш із відвідувачами в себе на пошті. Це справді веселіше.
Шалений Сел досі намагається розплатитися за марки тисовими
ягодами?
— О, припиняй, Берті. Не заговорюй мені зуби — іди і сідай за
підручники, — здалека лунав її суворий голос.
Він нічого не відповідав їй, лише стогнав. Відтак западала довга
мовчанка, коли вона просто слухала, як він дихає.
— Знаєш, Берті, лайдаче, а ти пестунчик долі, хай тобі грець, дарма
що сам того не усвідомлюєш, — нарешті вибухала вона. — Я б
залюбки вивчала Арістофана. А натомість змушена щодня ставити на
ваги посилки. А моє найважче завдання — якомога ввічливіше
повідомити комусь, що в нього на ощадній книжці не залишилося ані
пенні. Я б насолоджувалася всіма тими творами, що їх ти вивчаєш у
коледжі, коли б мала таку можливість.
Коротко кажучи, слухаючи Летті, Берті ставало соромно. Він навіть
трішки дивувався тому, що їй подобалася робота на пошті. Її навіть
знову підвищили — тепер вона керувала відділенням, а раніше на цю
посаду призначали тільки чоловіків.
Однак йому здавалося, що її щоденні обов’язки, як вона їх йому
описувала, були насправді дуже марудні. Він не міг збагнути, як вона
може пишатися своєю посадою й водночас так… нудьгувати на роботі.
 Від навчання Берті відволікала і політика, проте він жартома
пояснював своє захоплення нею впливом самої Летті й розмовами з її
родичами та друзями.
— Це ти, люба, привернула мене до політики, бо не захотіла, щоб я
проспав усі політичні події. Інакше я б отримав на іспитах найкращі
бали!
Зрештою, йшлося не так про його пробудження, як про остаточний
вибір: Берті став прихильником лівого крила в політиці задовго до
того, як зустрів Летті. Люди казали, що війна зрівняла всіх, проте сам
він, коли служив в Італії, переконався, що це геть не так: попри
відсутність досвіду, віддавати накази повинен був саме він. І чому? Бо
колись один із його далеких родичів зумів догодити члену королівської
родини й отримав за це землю та титули. Світом правила невідворотна
дурість.
Але спілкування з Летті та її рідними, звичайно, відшліфувало його
здатність мислити тверезо. Вони володіли життєвою мудрістю, яку він
високо цінував, на відміну від бундючного просторікування
привілейованих студентів. Крім того, Берті помітив, що Еван ніколи не
наводив прикладів із власного життя, натомість завжди розповідав про
голод, від якого потерпали сусідські діти в тридцяті роки, про те, як
його друг боровся з «бісовим керівництвом» після нещасного випадку,
що стався з ним на колії, про бруд і тисняву в хатинах «по той бік від
нас», у шахтарських селищах.
В Оксфорді Берті приєднався до Лейбористської партії і незабаром
став секретарем студентської групи. Вони випускали памфлети,
проводили блискучі дебати, на які приходило багато людей, збирали
гроші. Але улюбленим заняттям Берті було написання статей для
«Червелла»11; він потім чув чимало схвальних відгуків на одну із них,
де він виступав за націоналізацію залізниці і навіть процитував слова
Евана. На те, щоб написати статтю до студентської газети, йшло вдвічі
менше часу, ніж на будь-який реферат; до того ж завдяки легкому
доброзичливому тону такого собі розсудливого чоловіка, образ якого
він створив, вони мали більший успіх, ніж надокучливо-пихаті, сухі
публікації більшості лівих радикалів університету.
 Найкращою читачкою його статей була Летті: вона завжди спочатку
їх хвалила, а тоді вказувала на місця, написані кострубато, або ті, де
він спадав у кліше. А насамкінець безжально тицяла пальцем туди, де
явно бракувало аргументів.
— Тобі ліпше почути це від мене, ніж від сторонніх, хіба ні? Тоді
буде легше відбиватися…
— Я можу просто переписати це, як ти сказала, бо так буде значно
краще.
— Звісно, можеш. — І Летті самовдоволено задирала підборіддя,
відкидала назад волосся, а він цілував її за те, що вона в нього така
мила хвастуха і розумниця.
Берті продовжував коментувати політичні події, і йому здавалося, що
для нього, людини без особливих амбіцій, з оцінкою 2:2 на іспитах в
Оксфорді, це найкращий спосіб змінювати світ. Проте батько
попередив: якщо Берті хоче оселитися в Лондоні, він повинен після
закінчення навчання знайти собі «відповідну роботу». Берті не мав
жодного бажання залишатися у Фарлі-голлі під одним дахом із
Гарольдом, поза тим він помітив, як засяяли очі в Летті, коли він
повідомив їй, що має намір переїхати до столиці.
Він візьметься за будь-яку роботу, аби лише вона почувалася
щасливою. Та спершу їм треба одружитися.
— А знаєш, що є найкращим на цьому балу? — спитав він Летті,
щойно струнний квартет жваво розпочав сонату Вівальді й почувся
зойк якоїсь дівчини, що ледве не впала в озеро.
— Шампанське?
— Ні.
— Моя сукня?
— Уже ближче, але знову не вгадала. — Він трохи помовчав, а тоді
додав: — Найкращим є те, що він знаменує кінець студентського
життя. А значить, не за горами і весілля.
Летті притулилася обличчям до його грудей, і він знав, що зараз вона
широко усміхається. Він сповнився щастя: нарешті вона могла
тішитися балом. Він радів, що незабаром їхні життя для всіх довкола
зіллються в одне ціле так само природно й легко, як і тоді, коли вони
бувають наодинці.
 Берті взяв її за руку, і вони заходилися легко кружляти в такт музиці.
Летті відчувала таку з ним єдність, наче перебувала всередині нього
самого.
Спалахнув іще один феєрверк, і враз живіт Берті прошив пекучий
захват: він не міг повірити, що життя може починатися так добре.
9 Доволі низька оцінка на випускних іспитах у вишах Великої Британії (50—59 %). Є також
2:1 (60—69 %). Найнижчий — 3-й ступінь (40—49 %), найвищий — 1-й (понад 70 %).
10 П’єса давньогрецького драматурга Арістофана.
11 Щотижнева газета студентів Оксфорду.
 РОЗДІЛ 7

Липень 1948

Роуз запхала гілочку квітів апельсинового дерева в пасмо темного

волосся Летті й відступила на крок. Знизу чувся тихий гуркіт автівки,
яка чекала на звивистій під’їзній дорозі Фарлі-голлу, щоб відвезти їх
до церкви.
— Поглянь на себе, — промовила Роуз, закопиливши пухкеньку
нижню губку. — Просто… на диво гарна.
Тепер уже Летті прикусила губу: дівчина ледве стримувалася, щоб не
застрибати. Від п’янкого захвату кортіло махати руками і ногами.
Сьогодні вона виходить заміж. І віднині належатиме Берті.
А Берті належатиме їй, і вона нарешті дізнається про нього все. Від
цієї думки в неї аж живіт скрутило. А від усвідомлення того, що його
та її батьки — два різні світи — ось-ось зустрінуться, у неї мало не
підкосилися ноги.
І щоб не виявити свого хвилювання перед Роуз, Летті усміхнулася й
розгладила руками сукню кольору слонової кістки.
Нарешті Роуз була із нею поруч. Супроводжувала кожний крок:
допомагала вибрати весільне вбрання в тихій і запаморочливо дорогій
крамниці в Йорку, потім натягувала сукню на її плечі, які тремтіли від
хвилювання, а ще поїла нескінченною кількістю чаю. Того дня Роуз то
плакала, то сяяла від щастя, і тепер її рожеве, мокре, круглої форми
обличчя нагадувало півонію під дощем.
— Ну ось, а зараз поглянь на себе сама! — засміялася Летті, коли
помітила на очах у Роуз сльози. — Щиро кажучи, не думала, що ти
така сентиментальна.
— Авжеж, а що ти думала? Я обожнюю весілля, а ти моя найкраща
подруга, до того ж виходиш заміж за цього поганця — мого єдиного
брата! Просто… — Роуз не спромоглася до кінця протриматися на
безтурботній хвилі, і її слова лунали далі глухо, наче крізь товщу
морської води. — Просто я в захваті, що ви обоє такі закохані.
Летті розчулили зворушливі слова Роуз, і вона силувалася не зважати
на дещо сумні нотки в її голосі. Роуз вочевидь була б рада постійно
бачити молодят у Фарлі-голлі, дарма що це болісно нагадувало б їй про
те, що сама вона досі незаміжня. Але вони з Берті вирішили
переселитися до Лондона, тож тепер у Роуз не буде поруч ані брата, ані
подруги, вона залишалася сама серед крижаного холоду, що його
створювали вдома Амелія з Гарольдом…
Проте в Летті не було часу заглиблюватися в ці думки, бо вона й без
них відчувала неймовірне напруження від доленосних подій у житті.
Роуз подала нареченій букетик квітів і підняла шлейф її сукні, коли та
почала спускатися сходами. А там уже чекав на неї батько, очі якого
зблиснули вологою, коли він побачив доньку на сходах.
На задніх сидіннях великої чорної автівки, яка рухалася повільно й
м’яко, мов по маслу, Еван міцно тримав Летті за руку увесь час, коли
вони мовчки їхали до церкви. Летті знала, що батько вкладає в цей
жест усю свою любов до неї, яку не годен був висловити вголос. Але
водночас вона усвідомлювала, що він намагається бодай так тримати
під контролем подію, яка відбувалася без втручання з його боку.
Весільну церемонію вирішили святкувати на півночі, а отже і прийом
мав відбутися у Фарлі-голлі за рахунок Брінкгерстів. Летті завжди
мріяла вінчатися в місцевій капличці, але цей план, нікуди правди діти,
здавався геть недоцільним: у Фарлі-голлі було просторо, служив цілий
штат помічників, а самі господарі могли забезпечити бенкет усім
необхідним — від численних запасів яєць, масла і вершків із власного
маєтку до грошей на різні делікатеси, напої і живий оркестр. Тобі, коли
приїздив на гостини, давав садівникам поради щодо того, якими
квітами слід прикрасити будинок і церкву. Скористатися такими
можливостями здавалося логічним — і справді, чому б не заощадити?
Та ось настав час повідомити її батьків.
Еван і Ангарад вислухали її спокійно, опустивши очі долу, на добре
вишкрябану підлогу кухні. Летті ненавиділа себе, коли, затинаючись,
пояснювала, що такою є традиція в родині Брінкгерстів. А цим вона
перекреслювала звичай, знайомий її татові і мамі: як видають доньку
заміж, то мусять узяти на себе бодай витрати на святкування. І лише
після того, як утрутився Берті, з ходу вигадавши якусь химерну
історію про старовинні аристократичні ритуали, вони знехотя
погодилися.
Отже, вінчання відбувалося в родинній церкві Брінкгерстів у
Нерсборо під керівництвом сімейного вікарія, дуже шанобливого, але
такого старого, що він ледве тримався на ногах — він іще хрестив
маленьких Берті та Роуз. «Усе це добре, — жартував Берті після того,
як вони відвідали його за місяць перед церемонією, — якби він тільки
не був такий старезний, щоб, бува, через нього свято не перетворилося
на похорон…»
Летті здавалося, що було щось криводушне й неприємне в бажанні
Берті скористатися послугами сімейного вікарія, якого він явно не
поважав. А ще несамовито дратувало те, що вона мала давати клятву
вірності в чужій для неї, величезній і зимній будівлі, — яка, зрештою,
виявилася звичайною провінційною англіканською церквою, — куди
мали прийти численні гості, яких вона перед тим ніколи не бачила, та
й самому Берті було до них байдуже. І все замість затишної каплиці в
рідному містечку, в тісній і дружній юрбі парафіян, яких вона знала
мало не з колиски.
Берті був вельми здивований тим, що Летті вірить у Бога, але
однаково був схильний, як їй здавалося, зводити її віру до любові, яку
вона відчувала до власної громади, ритуалів, співів. Це він іще якось
міг пояснити з погляду здорового глузду і ніяк не міг збагнути всього
того, що їй давали розмови зі Всевишнім, як-от: легкість у всьому тілі,
розмивання власних кордонів, злиття з чимось безмежним, вічним і
прекрасним. Берті щоразу нітився, коли вони говорили про Бога.
«Прошу тебе, Господи, — шепотіла Летті, — хай сьогодні все мине
добре». Зазвичай вона не насмілювалася просити в Нього щось для
себе: геть не із цим було пов’язане її уявлення про Бога, — але просто
вона боялася, що все раптом може піти шкереберть.
— Уже час, Летті, люба моя. — Еван дивився на доньку вдумливо й
поважно. Він простягнув до неї руку, таку надійну і міцну під її
тоненькою, невпевненою кистю. Двері церкви відчинилися навстіж, і,
випнувши груди, Еван повів її проходом між рядами лав уперед — до
нового життя. До її нової родини.
 Гримнув орган — заголосно для її вух, — і до них повернувся цілий
ліс облич із двох боків.
Останнім озирнувся Берті. Йому хотілося закарбувати цю мить для
себе в особливий спосіб. Після довгих місяців суперечок із рідними,
підготовки церковної церемонії, прийому, списку гостей саме весілля
дедалі більше скидалося на виставу, задуману не для них, а для інших
людей.
Проте йому це було не до вподоби. Він хотів, щоб їхнє весілля
допомогло йому і Летті краще зрозуміти одне одного.
А ось і вона. Повільно вирушає до нього — струнка, бліда і схожа в
гладкій сукні, з прямим волоссям на відполіровану статую. Їхні очі
зустрілися, і миттю спалахнув той самий вогник, що він його побачив
того дня, коли вони вперше побачили одне одного в маленькому
бреконському пабі.
Мить у часі. Мить поза часом. Коли в людній залі їхні очі
промовляли: кохаю, і ніхто цього не чув, крім них самих.
І те занепокоєння, що огортало Берті, коли він чекав на неї, а два ряди
присутніх у церкві з тривожною цікавістю роззиралися довкола, нараз
кудись поділося. Як довго вони йшли до цього, як важко було обом
родинам. Але воно того було варте.
А тоді час прискорився: церемонія проминула вервечкою яскравих
митей, які він намагався осягнути і втримати в пам’яті. Гучне Еванове
«Я», від якого мало не луснуло скло у вітражних вікнах, коли його
спитали: «Хто віддає цю жінку?» Затинання вікарія, що намагався
вимовити «Переґрін» — друге ім’я Берті, яке він сам ненавидів, — і це
розвеселило Летті, і вона круто звела догори свої тонкі чорні брови.
Нерішуче підспівування гостей, коли всі голосно затягнули Calon Lân,
тобто «Чисте серце», валлійський гімн, на якому наполягла Летті
попри певний опір самого вікарія. Усміх на обличчі Тобі, коли він
виніс обручки. І м’які, спокійні звуки оркестру.
— Кохати, шанувати й підкорятися…
— Доки смерть не розлучить нас…
«Так», — подумав Берті.
Правильно підібрана обручка легко, мов ключ до замка, ковзнула на її
палець.
«О Боже», — подумала Летті.
 А тоді всі заходилися цілувати молоду, а головне — Берті, її Берті,
коли враз усе довкола зникло. Відтак вона виступила із церкви
назустріч новому життю, а дзвони бамкали, і бамкали, і бамкали лише
для них.
 РОЗДІЛ 8

Жовтень 1948

Летті нерухомо стояла в кухні. У будинку не було чути ані звука. Її

охопила нерішучість: вийти в сад і назбирати квітів або піднятися
сходами нагору, щоб… отож-бо й воно, навіщо?
Вона так і стояла, а навколо панувала тиша. Тобто не зовсім тиша:
над нею, в спальні й бібліотеці, порпалася покоївка Клара.
Летті не знала, як розмовляти з прислугою. Вона не зважала на такі
речі, коли приїздила у Фарлі-голл або до Тобі в Мерріветер, але тоді її
візити здавалися такими далекими від справжнього життя. А нині вона
мала перед собою чужу людину, яка була з нею того самого віку,
мешкала під тим самим дахом, рухалася навколо, але ніколи по-
справжньому з ними не розмовляла. Не була їм рівнею.
Та насправді це Летті рухалася навколо Клари. Багато часу вона
марнувала на те, що прислухалася до її кроків, аби вчасно перейти до
іншої кімнати. І від постійного слухання стала напруженою,
невпевненою в собі.
У передпокої м’яко бевкнув дідів годинник. Їй не подобалося, як він
невтомно розмежовував час, розділяв і підрозділяв день не лише на
години, а й половинки й навіть чвертки. Але належав він діду Берті в
буквальному сенсі слова, і тому годі було й думати, щоб просити діти
його кудись подалі.
На сходах почулися кроки, і Летті поквапилася до задніх дверей й
вибігла надвір. Їхній котедж був високий і тонко тягнувся вгору. А до
нього тулився вузенький сад. Скісні пасма осінніх променів надавали
предметам медового відтінку, і здавалося, що все роздивляєшся крізь
келих, наповнений солодким вином: галявину, чепурні клумби,
невеличкий городик, розбитий власниками ще під час війни, на якому
досі вирощували овочі. Летті подобалося, що в неї так багато цвітної
капусти: округлі, товсті й кучеряві качани ніби на мить присіли
навпочіпки в її саду.
Погода залишалася теплою донині, тому можна було виходити навіть
без пальта — їй здавалося, що в Лондоні завжди тепло. Але холодок,
який легко війнув по ногах, нагадав про те, що йде перехід до іншої
пори року. Сливове дерево вже втратило ледь не всі плоди: на гілочках
хиталося лише кілька поруділих листочків. Летті зірвала останні квіти,
які відшукала в заростях голих стебел, серед них кілька стійких
персикового кольору троянд зі схожою на промені призахідного сонця
червінню по краях. Сад, який так подобався їй влітку, набував
прив’ялого брунатного відтінку.
Зрештою, це було благословенне літо, і почалося воно з їхнього
весілля, яке таки минуло гладко, про що вона й просила в молитві.
Добре виховані друзі Берті радо й люб’язно привітали її рідних, але
вона була певна, що потім, поза очі, обидва табори шепталися й
перетирали кістки одне одному. Відтак настала черга першої шлюбної
ночі, на яку вони так довго чекали і яку мали провести в одному з
готелів Йорка. Летті була геть виснажена після напруженого дня. Берті,
дарма що збуджений, поводився невміло і незграбно, тому сама подія
лише розчарувала. Різкий короткий біль, нове відчуття повноти і
насамкінець — стогін змокрілого Берті. Вона мріяла заспокоїти
свербіж, а натомість її просто легенько проштрикнули.
Наступного дня вони виїхали на острів Бурґ, де мали провести
медовий місяць. І він справді був медовий: такий солодкий,
напівосвітлений і загадковий. Протягом усіх днів і ночей, що їх вони
провели в розкішному номері люкс у липкій розніженості незвично
спекотного липня, їхні тіла злилися, нарешті, в одне ціле. Секс
ошелешив Летті, увірвався в її тіло й залишив по собі важке, потужне
відчуття насиченості. Тонкий і блискавичний перехід у новий стан:
раніше вона й гадки не мала, що містить у собі такий запас чуттєвості,
і тепер насолоджувалася тим, що її тіло було спроможне подарувати й
отримати.
Запал дещо вгамували, коли їм довелося знову «повертатися на
суходіл», як вони це називали, потай всміхаючись одне до одного. Але
диво, яке вони щойно відкрили в собі і яке, звичайно, було знайоме
лише їм — бо якби його відкрили інші, хіба ж вони б займалися зараз
чимось іще? — відсунуло все решта на другий план. І Летті блукала
Лондоном з напівсонним виразом обличчя, що повністю відповідало
тому, що вона могла спостерігати й на лиці самого Берті.
А той був у захваті, що йому дозволили зробити ремонт і оселитися в
котеджі на Матильда-стріт в Ізліґтоні, який багато років належав їхній
родині, але його не використовували через те, що він став занадто
«немодним». Гарольд, як і його батько до нього, завжди волів
зупинятися в Найтсбриджі12, коли приїздив у місто: і цього було
достатньо, щоб Берті не хотів там мешкати. Крім того, Матильда-стріт
із її світлими, пропорційними будинками в ґеорґіанському стилі
залишалася однією з небагатьох помірковано-аристократичних адрес у
густонаселеному передмісті. «Така вулиця нам би найбільше
пасувала», — сказав Берті, що завжди вважав себе справжнім
соціалістом.
Летті було байдуже, у якій частині столиці вони оселяться, — їй так
хотілося якнайшвидше переїхати до Лондона. А мати у власному
розпорядженні п’ятиповерховий будинок, який вони могли
прикрашати як їм заманеться і вибирати для цього в крамниці будь-
який товар, тицьнувши в нього пальцем, зовсім не зважаючи на цінник,
здавалося чимось майже нереальним. І коли Летті обговорювала з
продавцем переваги оксамиту над парчею, від спогаду про те, як вона
штопала запону, що відділяла її частину кімнати від тієї, де спали
брати, їй на мить перехопило подих.
У літні місяці, перед тим як Берті знайшов собі роботу, вони
ніжилися довгими лінивими ранками в новому ліжку, а коли нарешті
вилазили з нього, бралися за руки й вирушали роздивлятися Лондон:
відвідувати Гемпстед-Гіт і Ріджентс-парк, каталися на човні на озері
Змійовик, гаряче обговорювали побачене минулого вечора в опері,
театрі, на променадних концертах. Летті знала, що їй слід скористатися
нагодою й познайомитися з друзями Берті — багато з них теж мешкали
в місті, — але чомусь ні вона, ні він так і не знайшли на це часу. Вони
вперше могли проводити дні і ночі разом, і просто їм не хотілося
відволікатися на інших людей.
Але восени все враз змінилося. Берті отримав посаду в Newby & Ball,
вельми поважаному видавництві. Один із дописувачів, поет, батько
приятеля Берті з Оксфорду, замовив за нього слово.
— Отже, віднині ти цілими днями читатимеш? — запитала Летті, яка
не могла надивуватися з того, що він так легко отримав цю роботу.
— Імовірно, так! — вигукнув Берті, підхопив її, і вони закружляли
вітальнею. Він тоді щойно дізнався про призначення.
І тепер будинок здавався їй непомірно великим і порожнім: Берті
більше не підходив і не засував руки під її блузку, не тупотів сюди-туди
сходами, постійно забуваючи, навіщо піднімався. Вона тинялася
відремонтованими кімнатами, могла обрати — сісти їй у зелене
оксамитне крісло чи за палісандровий стіл, але однаково почувалася
ніби в чужому домі. Наче була дівчиськом, що приїхало на гостину до
малознайомого родича і боїться торкатися речей довкола.
Вона занесла зірвані квіти всередину й поставила їх до жовтої
китайської вази. А тоді знову бамкнув дідусів годинник — цього разу
довше, бо відбивав половину.
Як незвично, що минуло лише пів на дванадцяту, а вона вже
впоралася з єдиним нагальним завданням на сьогодні. Як же незвично,
що вибір страв, які тобі приготує хтось інший, — єдине завдання.
Летті наблизилася до телефонного апарата. Треба покликати на
вечірню прогулянку дружину одного з друзів Берті. Нові приятельки
завжди аж надміру радо вітали її, коли зустрічали вдень на вулиці або
під час коктейльної вечірки. Але щойно Берті відвертався, щоб
поговорити з їхніми чоловіками про політику, як вона ніби забувала всі
слова. У душі Летті лаяла себе за це, адже в Абері вона так легко
теревенила із сусідами, які повсякчас забігали до них на кухню, і хіба
вільно не вела бесід із Берті та Роуз? Однак, зустрічаючи цих жінок у
Лондоні, Летті відчувала між ними і собою щось на кшталт невидимої
шиби, перешкоди, якої буцімто ніхто не бачив, проте вона однаково
могла її подолати.
Звісно, вона іноді телефонувала Роуз, але після весілля їхні стосунки
теж змінилися.
Летті здавалося, що буде помилкою з її боку пошепки розповісти Роуз
про свої мізерні побоювання, про нудьгу, яку відчувала в будинку, який
їм подарували батьки самої Роуз, про неможливість ужитися в
розкішному світі — світі Роуз, — де вона тепер перебувала
повноправно. Летті боялася, що, виказавши перед подругою бодай
дещицю незадоволення сімейним життям, вона здаватиметься
невдячною. Адже не змогла належно оцінити те, чого сама Роуз так
прагнула, але досі не могла отримати.
І часом Летті думала, що, здобувши чоловіка, вона втратила
найкращу подругу.
Вона рвучко відвернулася від телефона й подалася нагору до
кабінету-бібліотеки — її улюбленого місця. Летті нагадала собі, яке це
щастя — мати цілу кімнату лише для того, щоб тримати в ній книжки
й писати. На чільному місці камінної полички лежав подарований
Берті роман «Сини і коханці», який вони з насолодою обговорювали
разом щасливої пообідньої пори в оксфордському ялику. Більшу
частину того літа вони присвятили читанню решти творів Д. Г.
Лоуренса й довгим прогулянкам, під час яких сперечалися між собою
стосовно того, хто з героїв заслуговував на симпатію, а хто поводився
нечесно.
А нещодавно в неї з’явився новий задум. На весілля Роуз подарувала
їм стоси класичних творів у красивих палітурках, і Летті вирішила
прочитати їх усі — від Джейн Остін до Золя — в алфавітному порядку.
Звісно ж, Берті не зможе долучитися до читання з нею. Він для роботи
й без того мав багато чого перечитати. Але принаймні їй буде тепер
робота.
Летті покликала до себе Клару і трохи невпевнено, як і завжди, коли
віддавала накази, веліла принести чаю, а тоді затишно скрутилася в
кріслі — у всьому світі не було, напевно, такого м’якого оксамиту, де
можна було так зручно умоститися з ногами. Вона постаралася
зосередитися на «Нортенґерському абатстві»13 і подумала, що
провести весь ранок за читанням було нечуваною розкішшю.
Клара відчинила двері — і папери Берті із зітханням затріпотіли. Він
уже опублікував кілька оглядів у New Statesman, і тепер часто
усамітнювався після вечері в бібліотеці, де міг писати до пізньої ночі. І
коли Летті бачила чоловікові статті надрукованими, вона відчувала за
нього гордість, яка приємно лоскотала її десь між грудною кліткою і
животом.
Утім Берті завжди важко прокидався вранці після роботи уночі, і тоді
їй доводилося знімати із себе його довгі кінцівки, якими він уві сні
оплутував її тіло. Дарма що Летті, навпаки, кортіло зануритися в його
волохаті груди й так лежати цілий день. Вона хотіла, щоб він пестив її,
як і раніше, зводив на неї уважний і водночас неймовірно ніжний
погляд, від якого вона танула та мліла.
— Ну ж бо, злазь із мене, поганий ледащо. Знову запізнишся, —
врешті-решт сварила вона його, коли тихе бевкання годинника вкотре
нагадувало, як швидко летить час. Але в її голосі відчувалася й дещиця
роздратування, адже в Берті була робота, яка далася йому так просто і
до якої він ставився так легковажно. А от вона не мала вибору й
мусила свою роботу залишити. Назавжди.
Летті просила Берті приносити додому якомога більше рукописів, і
він виконував її прохання. Читала вона швидко й добре відчувала, яку
статтю слід передати на розгляд керівництву («це прекрасно
написане»), а від якої краще спокійно відмовитися («цілковита
нісенітниця»): там, де Берті вагався, Летті завжди покладалася на
власний смак.
Летті дуже тішило, що вона може допомогти йому, і її серце
сповнювалося теплотою, коли вона бачила, якою важливою є її думка
для чоловіка. А можливість так дібрати слова, щоб їх згодом
надрукували й випустили у світ, накладала велику відповідальність і
змушувала її старатися, на відміну від самого Берті, який уже трохи
переситився роботою.
Звісно, вона радо йому допомагала. Її допомога, безумовно, мала
підтримувати чоловіка. Мати, зокрема, на цьому наголошувала.
— Такою буде твоя роль тепер, еге ж, — напучувала Ангарад одного
вечора за кілька тижнів до весілля, коли вони разом мили посуд після
чаювання. — А він у тебе стане впливовим чоловіком, кажу тобі,
Летті, сонечко, ти лише дбай про нього. І тримай дім у чистоті.
— Гаразд, мамо.
— Я не жартую, Летті.
— Знаю, мамо! Я навіть не думала, що ти жартуєш.
Вони мовчали, доки Ангарад домивала тарілку, хоча Летті була певна:
сліди яєчні давно відшкрябалися.
— Просто я знаю, як воно буває, cariad14. Надивилася… Добре,
сподіваюся, ми з татом не надто тебе розбалували. Школою, поїздками
до Лондона, роботою абощо.
Летті ледве стрималася, щоб не покпинити з материних слів. Після
того як вона побачила жінок, що належали до кола Берті, сама думка,
ніби її можна було «розбалувати» доволі обмеженим знанням, яке
намагалася прищепити їй щира, але не вельми освічена пані Кеттерік,
або бездумною роботою, за якою вона скніла попереднє доросле
життя, здавалася цілковитою дурницею.
— Ну справді, мамо. Я знаю, якою повинна бути дружина. Бо завжди
дивилася на тебе, себто мала перед очима найкращий приклад. —
Зосередившись на витиранні тарілки, вона злегка штовхнула матір
ліктем, намагаючись її розрадити.
Але нині їй спало на думку: а чи справді слушними є напучування
Ангарад. Чи не забагато очікувала Летті від подружнього життя?
Адже ніколи аж дотепер її не брала така нестерпна нудьга.
12 Заможний район Лондона з вікторіанськими будинками.
13 Роман Джейн Остін.
14 Дорога, люба (вал.).
 РОЗДІЛ 9

Грудень 1948

Дверний дзвінок теленькав без упину, створюючи святковий настрій.

Вогонь у каміні гудів так потужно, що Летті боялася, що ось-ось
займеться гілля падуба й плюща, які над ним висять.
Фарлі-голлу пасувало Різдво: освітлені полум’ям свічок важкі й темні
меблі, дерев’яне оздоблення здавалися не похмурими, як завжди, а
затишними, натомість стіни надійно охороняли від вітрів, що буяли в
долинах Йоркширу. Принаймні та дрібка напруження, яка завжди
проймала Летті, щойно вона переступала поріг будинку, — невидимий
дріт, що тягнувся від одного Брінкгерста до іншого і легкою, чутною
лише поблизу вуха, вібрацією створював неспокій — зараз
пом’якшувалася метушнею й присутністю гостей.
Коли Берті пакував валізу (так неохайно, що Клара мусила потім
перекласти всі речі наново), Летті здивовано за ним спостерігала. Він
радів, що їде додому, хоча зазвичай Фарлі-голл відвідував вельми
неохоче.
— Просто така традиція. Святвечір — моє улюблене свято, але, люба,
я не обіцяю, що буду так само веселий різдвяного ранку, коли попереду
чекатиме ціла днина пиятики в товаристві мами й тата.
— Сподіваюся, що будеш.
Стривожений крижаним тоном її голосу, він звів на неї погляд. Саме
такі інтонації, водночас ображені й бундючні, він дедалі частіше чув
останніми тижнями, коли вона з ним розмовляла.
— Отже, це наше перше справжнє Різдво?
— Звичайно! І я такий щасливий, що ми з тобою разом — тепер усе
буде нескінченно, у сто разів краще, ніж минулого року. Ти навіть не
уявляєш, як тішиться Роузі, що ти будеш поруч.
 Вона уявляла, бо в листах до неї Роуз захоплено розводилася про те, з
яким нетерпінням на них чекає. Але в цих листах, як помітила Летті,
навіть не згадувалося те, що вони можуть і не приїхати у Фарлі-голл.
А Летті так полюбляла проводити Різдво вдома. Якщо порошило,
вони з братами нишком вислизали надвір, набирали пригорщами снігу
й запихали його батькам під ковдру — ті одразу прокидалися, але не
сварили їх, бо на свято це дозволялося. Кофту з кволоногим оленем на
спині Летті надягала на себе щороку, відколи бабця (вже покійна) її
сплела для онуки на чотирнадцятиріччя, і тато щороку жартував, що
олень, здається, потрапив у бабусин валик для тіпання бавовни. У
двері стукали дітлахи: вони приходили співати колядки й зібрати гроші
для каплиці, яка в Різдво відчиняла двері для нужденних. Помалу
родина збиралася докупи, Еван зрошував усіх рясними сльозами, і
кожний із молодших Льюїсів віддавав половину щойно подарованих їм
грошей на церкву.
Берті помітив, як вона знітилася, коли він сказав, що замовив для них
квитки до Нерсборо. Він трішки помовчав, а тоді заходився квапливо
пояснювати:
— Ну, Летті, люба, ти ж не хотіла?.. Не думала, що ми поїдемо?.. Це
ж Різдво. Адже ти знаєш, що мої батьки…
Авжеж. Це правда. Вони були в боргу перед його батьками. І тепер
мусили їх слухатися.
Слід виказувати вдячність, і вони виказували — утім Летті вважала,
що вдячності вони очікували здебільшого від неї.
Коли Летті писала власним батькам про Різдво (поклавши від себе в
конверт триста фунтів на гроші для каплиці, що лише підкреслило
мізерність будь-коли пожертвуваної Льюїсами суми), вона думала, що
ті, мабуть, уже знали, що так і станеться. Зрештою, їхня подальша
мовчанка свідчила про те, що таки не знали. Або просто хотіли її
покарати. А от якби вона вийшла заміж за когось із місцевих, Різдво
минуло б гучніше, веселіше, а не сяк-так, щоб відбути.
І ось тепер вона сидить у пропахлою корицею вітальні Фарлі-голлу й
вислуховує гугняве патякання «вельми розбурханої» бабусі Берті про
те, що найкращі традиції Святвечора, хай як немодно це звучить,
походять із Німеччини.
 — Я вкраду її в тебе на хвилинку, даруй, бабусю. — Роуз вигулькнула
на порятунок і потягнула її за лікоть.
— Шкода, що тобі довелося стирчати так довго біля старенької.
— Ну, насправді вона має кілька цікавих думок щодо германського
фольклору…
— О боже. Не зважай. До речі, я хотіла тебе познайомити з одним
хлопцем. Його звати Джеремі: він щойно повернувся з Америки, де
провів кілька років. — Роуз збила коротко стрижене волосся, і Летті
спало на гадку, що мало не вперше бачить у неї такий жест. — Просто
хочу знати твою думку щодо нього.
І вони рушили вперед, обминаючи гостей — Роуз голосно вітала
кожного із них, хоча провела з ними того дня вже не одну годину, —
доки перед ними не повстав високий широкоплечий чоловік.
Здавалося, його щелепа теж перебувала під впливом усього
американського — такою квадратною й непритаманною для англійців
була її форма.
— Рада вас бачити, — промовила Летті й заради Роуз обдарувала
Джеремі найчарівнішою усмішкою.
— Я також. — Широке тіло Джеремі якнайдалі відхилилося від Летті
й сперлося на камінну поличку.
— Чула, ви побували в Америці? — спитала вона.
— Авжеж, повернувся з Великого Яблука15на Різдво.
— О, тож ви тепер сюди надовго?
Роуз так швидко це спитала, що Летті внутрішньо зіщулилася.
— Не все залежить від мене…
І знову помилка з боку Роуз: її тремтливий сміх лунав на одну мить
довше, ніж потрібно.
— Ні, я справді повернувся, дарма що волів би лишитися за океаном.
Там усе набагато краще, масштабніше, — ліниво протягнув Джеремі.
— Навіть люди? — спитала Летті.
— Звісно ж.
— Гадаю, тоді саме там вам і місце. — Роздратована його
самовпевненою посмішкою, Летті насупилася й задерла підборіддя.
Той одразу спохмурнів.
 — Годі, друзі, не сваріться! — знову зайшлася неочікувано дзвінким
сміхом Роуз. — Невже вас не тішить бодай трішки те, що ви вдома,
серед… нас усіх?
Джеремі стенув плечима. Летті охопила лють: він навіть ані трішки
не бажав підіграти двом жінкам, що так зичливо з ним розмовляли, і
відмовлявся бути люб’язним з її подругою. Якщо цей чолов’яга —
найкращий з усіх, що лишилися… Вона ледве стримувала себе, щоб не
вчепитися в руку Роуз і не сказати відверто: краще жодного, ніж такий.
І заміжжя геть не є панацеєю, як вочевидь сподівалася на те Роуз.
Звичайно, вона змовчить. Адже сказати це означало б визнати, що
навіть шлюб з її братом не в усьому є бездоганним. І тоді Летті, якій
справді пощастило, здаватиметься невдячною вередухою.
Повз проходив офіціант у червоно-зеленій камізельці, і Летті
поцупила в нього кусень різдвяного пирога. Вона заповнила рот
в’язкою начинкою, щоб раптом не бовкнути ще чогось Джеремі. І
жувала з таким явним апетитом, що той, як їй здалося, з відразою
поморщився. А може, вона просто бачила тепер у них усіх лише
найгірше.
Цікаво, чи то війна перетворила чоловіків на бездушних істот, чи то
просто лишилися тільки такі? І знання їм більше не були потрібні?
Вона роззирнулася довкола в пошуках Берті: ось він, розмовляє з
кимось із знайомих.
Берті відчув на собі її погляд, повернувся й радо впевнився, що
вгадав. У його очах промайнула вдячність, щира і чиста, за те, що вони
віднайшли одне одного, вибороли щастя бути разом, одружилися. І
їхнє теперішнє життя здавалося таким простим і прекрасним.
Шкода лише Роуз: бідолашна на диво міцно чіпляється за цього
занудливого нахабу. І Берті знову зосередився на розмові: йому сумно
було думати про те, що очікує на його сестру.
Джеремі мусив відлучитися. Летті дивилася йому в спину, коли той
відходив, і з осудом у голосі промовила:
— Ну-у-у.
Роуз застогнала й почала опускати голову, доки та не стукнулася об
камінну полицю.
— Він не завжди такий нудний. — Роуз наче виправдовувалася.
— Роуз! Але він…
 Додати було нічого. Будь-які слова лише б підкреслили її ніяковість.
Джеремі явно не був зацікавлений у Роуз. Летті щосили намагалася
мовчати, але водночас бажала заспокоїти подругу й довести, що в цій
кімнаті та була найцікавіша з усіх жінок, а він — просто бевзень і
йолоп.
— Він неймовірно тупий. Не розумію, чому ти захотіла мене з ним
познайомити. Скажи, ти ж не маєш наміру проводити з ним усе Різдво?
— казала Летті і водночас думала: «Не так, не ті слова».
— О ні, його родина поїде до Галіфакса, вони тут просто відвідують
вечірки. До Нового року.
— Я теж. Отже, не гай часу на… таких, як він.
Роуз опустила очі долу, і на мить Летті здалося, що сильна та надійна
жінка, яку вона знала дотепер, разом зламалася, розпалася на друзки.
«Не падай духом, — думала Летті, — тобі не можна». Гаразд, хочеться
Роуз знайти собі когось, вийти заміж — але як вона, така завжди
незалежна, могла опуститися до цього телепня?
— Люба моя, як у тебе справи? Як мама з татом? Усе добре? Твої
листи часом непокоїли мене…
Летті справді хвилювало, як тепер ведеться Роуз у Фарлі-голлі. І цим
запитанням вона обережно змінила тему. Можливо, Роуз полегшає,
якщо вони відверто поговорять.
— О, все добре. Лише якось дивно там тепер без Берті. — Роуз
поглянула на подругу — її вдаваний усміх ніяк не відповідав вологому
блиску очей. — Правду кажучи, сонечко, усі ми — мати, батько, я —
старанно й весело оминаємо одне одного. Отже, намагаюся бувати
якомога більше на свіжому повітрі. Займаюся садом. Тобто маю намір
дещо переробити, і в мене великі плани!
— Он як? Разом із тим твоїм — не пам’ятаю імені — садівником?
— Так, але він стільки років порпається в садку, що опирається будь-
якому нововведенню, але, здається, радий, що я туди заходжу. Треба до
весни переробити деякі клумби, зайнятися ландшафтом. Замінити
огорожу, щоб можна було милуватися пейзажем. Посадити маленькі
дерева навколо літньої альтанки. Мене це дуже захоплює. І…
відволікає. Принаймні щось відбувається.
— Сама собі господиня?
— Гадаю, що так. Це все моє!
 — Тобі завжди треба мати щось своє. Скільки тебе пам’ятаю, ти
залюбки брала на себе відповідальність. Думаю, тобі можна довірити
всю нашу кляту країну. Або щонайменше — Йоркшир.
— О, люба моя Летті, а я вважаю, що ти впоралася б краще. А тепер
скажи мені: ти вступила до жіночої групи Лейбористської партії в
Лондоні, як обіцяла? Ти ж хотіла якнайшвидше приєднатися до
Товариства Фабіана16 або якихось інших палких агітаторів…
Їх урвав вереск: у вирі хутра, поцілунків, зав’язаних стрічками
подарунків з’явилися дві старші подруги самої Роуз. Обидві жінки
були нестерпними снобками: щоразу, як вони стикалися з Летті, одна з
них обов’язково мала її принизити старанно виміряною сумішшю
дружньої поблажливості («Яка мила брошка! І де ти таку взяла?») й
мало не фізичного гребування.
Проте цього разу Летті відчула навіть полегшення від їхнього
приходу. Бо не хотіла зізнаватися Роуз, що так і не долучилася до
жодної лондонської групи. Вона щиро сподівалася присвятити себе
соціалізму, завзято відвідувати, як і Берті, численні збори та засідання.
Але після того, як кілька разів побувала там із ним, геть розчарувалася:
представники сильної статі базікали між собою й не звертали на неї
жодної уваги — мабуть, вважали просто гарненьким додатком до
чоловіка. А від спогадів про той єдиний раз, коли вона відвідала збори
Жіночої лейбористської спілки, її дотепер прошивав дрож.
У закритій для сторонніх групі говорили на інтелектуальному
жаргоні й уживали купу всіляких скорочень — саме це Летті завжди
безжально витравляла зі статей, що їх писав Берті. Коли вона
відрекомендувалася, жінки не могли второпати, хто до них прийшов:
ніби говорить, як робітниця-пролетарка, але вбрана, мов дама з
верхівки суспільства (Амелія подарувала їй на весілля цілий гардероб,
що його лондонські швачки бездоганно підігнали під її статуру). І
попри те, що ці жінки виступали за рівність прав і можливостей для
всіх, Летті проймав не менший страх, ніж у товаристві
великосвітських друзів Берті й Роуз.
Під їхнім поглядом їй стало гаряче й незатишно, несподівано для
себе вона відчула невпевненість у собі, а шовкова блузка й приталений
піджак здавалися їй мішкуватими і недоречними. І вкотре зринула
думка, стійка та надокучлива: вона сама тепер є всюди недоречною.
Летті тишком-нишком відійшла від Роуз і її жахливих подруг, одна з
яких була вагітна і поплескувала себе по животу з гордістю, що радше
свідчила про її нечулість. Жодна з груп не приваблювала Летті, зграйка
Брінкгерстів шуміла й репетувала, і Летті відступила. Закортіло просто
піднятися нагору та лягти на прохолодні простирадла…
Дивно, що раніше Летті цілими днями ниділа без товариства, і ось
вона серед людей, але прагне лише самотності. Зрештою, насправді
вона мріяла про активні дії. Прагнула щось робити, а не просто
теревенити ні про що: адже навіть з найкращими друзями слід уникати
розмов про політику, релігію або війну — про щось справжнє, бо
інакше тебе визнають невихованою, інакше зруйнується святковий
настрій.
Летті сховалася в куточку біля вікна, за широкою різдвяною ялинкою,
прикрашеною всілякими іграшками, дзвіночками і кулями у
відповідних золотаво-червоних відтінках. Здавалося, пухнасте деревце
насильно витягнули з лісу й поставили в передній кімнаті будинку,
почепивши на нього гірлянди з висушених яблук і помаранчів.
Вона спостерігала за Берті і Роуз: вони жваво снували навколо друзів,
рідних і людей, яких насправді зневажали, і їхні, хай і дещо незграбні,
високі тіла рухались плавно, випромінювали теплоту, що вельми
захоплювало Летті, можливо, тому що сама вона не вміла так
поводитися. Цікаво, звідки в них така гнучкість? Вони явно не
успадкували її від батька, штивного і стриманого цибаня. Хіба Амелія
замолоду була така, як вони. Утім її світська люб’язність завжди
здавалася Летті дещо штучною — мов мерехтлива паморозь, що надає
предметам тимчасової краси.
— Це тобі, — мов на мовчазний поклик вигулькнула Амелія з тонким
фужером коньяку для Летті. І тій з якогось дива закортіло його
жбурнути й подивитися, чи розлетиться він на скалки, чи просто
брязне.
— Дякую.
Мляво, як людина, що випила зайвого, але досі все тримає під
контролем, Амелія опустилася на довгу оксамитову канапу, де
умостилася Летті. Вона довго не розпускалася, аж нарешті показала
ікла.
Зазвичай вона взагалі не зважала на Летті. І раптове зближення лише
створювало напруження.
— Насолоджуєшся власним товариством? — дещо ущипливо спитала
Амелія, і Летті ніяк не могла добрати потрібних слів, щоб вивести
розмову в спокійне русло.
— Так, дякую. Тут… тут дуже вишукано.
Амелія тихо розсміялася.
— То не моя заслуга, люба. Я вже давно не цікавлюся оздобленням.
Незграбна репліка повисла в повітрі, мов ялинкова іграшка, що
крутиться і райдужно міниться під світлом.
Урешті-решт вона зітхнула.
— То як воно тобі? Подружнє життя із моїм сином? У жалюгідному
будинку?
У Летті в голові недоречно сплинула оголена постать Берті в ліжку.
Зринули спогади цьогорічного літа: вони сміються над будинком, над
їхнім будинком; вона сидить у нього на колінах і вечеряє — можна
розслабитися: ніхто на них не дивиться; вони ведуть невимушену
бесіду до другої ночі в саду під старим великим місяцем.
І тепер зима. Сіре лондонське світло прослизає в розкішні, тихі
кімнати, де стоять важкі, оббиті оксамитом меблі. Дивна
відгородженість їхнього будинку від злиднів, що поволі проступають
назовні геть поряд, через одну-дві вулиці. Щільний туман, у голові
наче вата, що присипає будь-яке бажання простягнути руку до іншої
людини.
— А, чудово, дякую.
Амелія знову розсміялася.
— Невже?
Що відбувається? Запрошення? Вона відчиняє до себе двері? Чи
Амелія просто захмеліла?
— Тобто я мала на думці, що Лондон… він прекрасний. І мені
справді подобається наш будинок. Але… — Летті затнулася, бо не
знала, чи слід відкривати душу.
Амелія, елегантно-знуджена, сперлася на спинку канапи, примружила
очі. Летті ненавиділа саму себе цієї миті, проте не через власну
ницість, а тому що змогла вичавити з себе лише кілька ґречних та
банальних слів. Нудно…
— Але мені дуже нудно.
Амелія спершу кліпнула очима, а тоді спроквола підібгалася, схожа
на змію, що раптово засікла можливу здобич і тихо до неї підповзає.
Вона піднесла келих мало не до губ і симетрично звела брови.
— І це все? — ліниво промовила вона і глибоко затягнулася
цигаркою.
Летті зашарілася.
— Не хочу, щоб ви вважали мене невдячною, знаю, що мені дуже
пощастило…
— Дурниці. Усі жінки народжуються нещасливими, і в подружжі
кожна є нещасливою на свій лад.
З кімнати долинав сміх, проте Летті здавалося, що вони сидять і
спостерігають за гостями крізь замерзлу шибу.
— Я не знаю, чим себе зайняти вдень, — прохопилося в неї. — А
коли ввечері проводжу час із Берті та його друзями, вони говорять між
собою, натомість я там лише для того, щоб подавати їм напої.
— Після одруження чоловіки часом справді стають страшенно
нудними. — Досі не дивлячись на Летті, Амелія запалила ще одну
цигарку.
— Отже, ти сумуєш за роботою в провінційній пошті? Щиро кажучи,
зі мною такого не було…
— Але чому ви не хотіли працювали? Невже не кортіло чимось
зайнятися, стати корисною? — Летті відчула несамовиту потребу
зазирнути Амелії в очі, витягнути її зі шкаралупи. Але та, навпаки,
відсторонилася й наче зіщулилася, згорнулася в кільце.
— Моєю роботою стало народження дітей. — Амелія повернулася до
звичних інтонацій: лукавих і злегка уїдливих. Вона обережно струсила
цигарковий попіл. — Хіба я погано впоралася?
— Авжеж, чудова робота. І ваші діти… вони просто найкращі.
І обидві жінки поглянули на Роуз і Берті, які, безтолково
посміхаючись, перемовлялися з гостями, що постійно юрмилися
навколо них. Летті ніяк не могла збагнути, звідки в них стільки чеснот.
Мабуть, також успадкували від матері.
 — Тоді ти одна з нечисленних щасливиць, Вайолет. Якщо спроможна
щоночі спокійно дивитися на нього — тобі справді поталанило.
— Але чому? Невже це все, чим я маю задовольнитися?
Летті легенько ляснула себе по губах. І хто її тягнув за язика? Амелія
рвучко повернулася до неї — здавалося, вона ось-ось усміхнеться.
— Ого!
— Я мала на думці…
— Знаю. — Амелія збовтала решту коньяку в келиху. — Краще про
це не думати. Це пута. Те, що обмежує наше жалюгідне існування, це
як… — Вона злегка скривила губи, добираючи слова. — Як медуза.
— Прошу?..
— І борони боже сміливо глянути розчаруванню просто в очі. Не
можна: інакше воно оберне тебе на камінь.
Натомість сама Амелія цієї миті роздивлялася дно фужера. Летті
поставила свій келих на край довгої стінної шафи. Трунок більше не
збуджував і не опікав їй горло.
— Як тоді ви боретеся з ним?
— А я не борюся. Змирилася, та й годі. Ось і вся боротьба. — Амелія
здавалася вельми собою задоволеною і вже, либонь, забула про свою
метафору. — Знайди собі розраду. Гадаю, невдовзі у вас будуть діти?
У її голосі пролунали нотки, що, на думку Летті, геть не личили
майбутній бабусі.
— Так. Сподіваюся.
— До того йде, а в тебе з’явиться заняття. Ба навіть… мета. Життя
набуде сенсу, якого ти так палко прагнеш. Материнство!
Летті подумала, що, може, так і буде. Усе життя вона просто чекала,
коли вийде заміж і матиме власну родину: утім вибір був обмежений.
Але десь глибоко в душі зародився сумнів: а чи цього вона справді
бажала? Чи справді діти повинні стати сенсом її існування?
Яке жорстоке потрясіння: вона тепер краще розуміла іронічну
зневагу Амелії, ніж воркотіння жіночок із кола друзів Берті або її
власних тіток і двоюрідних сестер у Вельсі, які навперебій запевняли,
що діти — лише питання часу.
Амелія махнула офіціанту, і той одразу збагнув, що має принести
коньяку. Летті провела рукою над келихом: доливати не треба.
 Берті завважив, що вони сидять поруч, і кинув через кімнату
запитальний погляд, проте Летті не подала жодного знаку, що потребує
допомоги. Його прошив знайомий страх: іще підлітком він завжди
боявся, що мати зганьбиться, наговорить зайвого. Він не хотів, щоб
інші знали, якою вона є насправді. І тому завжди пильнував, щоб у разі
чого захистити матір.
— І як ви почувалися, коли стали матір’ю? — якомога лагідніше
спитала Летті, щоб зберегти атмосферу довірливого спілкування.
Амелія довго мовчала, аж урешті сказала, наче до самої себе:
— Розповісти тобі? Усе відбулося швидко. Я була молода. Молодша
за тебе. Гарольд був, звісно ж, від мене старший. Тільки-но розпочали,
як уже все змінилося. Моє тіло… Для мене, дівчини, моє тіло було всім
— ну, ти розумієш. Моя мати вміло мене одягала: вбрання мало бути
скромним, але водночас убивати чоловіків наповал. — Амелія тихо й
задоволено захихотіла, а Летті внутрішньо здригнулася. — Воно мало
їх… розворушити. Хоча я була надто молода і погано розуміла, що
саме повинна в них розворушити. Я була дуже приваблива! Аж раптом
усвідомила: далі аж ніяк не можна, бо не слід переходити межу.
У її голосі забриніли презирливі нотки, і вона витягнула своє пружне
і довге тіло в обтислій сукні винного кольору, наче хизувалася
минулими звитягами. Що й казати, вбрана вона була краще будь-якої
жінки в тій кімнаті.
— А опісля — вагітність. — Слово пролунало з дрожем, мов у
рекламі американського фільму жахів. — І пещене тіло віддається на
поталу. Мене страшенно нудило. З Роуз — постійно, з Берті — дуже
часто. Звісно, він не ставився шанобливо до мого стану. Дев’ять
місяців… приниження. Та несподівано бачиш, ким ти є насправді:
твариною, коровою, що мукає, з роздутим животом і двома
великими…
Амелія знову повернулася до Летті, силкуючись сфокусувати зір на її
обличчі, немов ніяк не могла згадати, з ким розмовляє.
— О, я тебе налякала? Річ не в тім, що болить, дівчинко. З болем
можна дати собі раду. Я говорю про все решта. Ти просто сама
змінюєшся до невпізнання.
Летті намагалася не відводити очей від Амелієвого обличчя. Вона
знала, що слід зупинити її, принести склянку води, але кортіло,
навпаки, принести ще трохи бренді, аби лишень вона продовжувала
розповідь.
— Ні, не налякали.
Амелія втупила в неї очі.
— Справді? Дивно. А мала б.
— У мене є Берті.
Амелія пирснула й загасила вогник на кінчику цигарки.
— Він не може бути джерелом твоєї сили, люба. Ха-ха! — зареготала
вона, стежачи очима за сином. Бо він, мимоволі в тему їхньої розмови,
від чого в Летті болісно стиснуло у грудях, походжав кімнатою,
спершись на руку гладкої пані, яка його виховувала змалечку.
Няня була дещо трохи молодша за Амелію й зуміла протриматися в
них багато років, мабуть, завдяки зовнішній непривабливості:
повненька, щоката, з довгим, як у їжачка, носом. Великі груди, щільно
стягнуті еластичною тканиною малинової сукні з високим коміром,
скидалися на пишні бильця добре підбитої канапи. Летті спало на
думку, що кожна з її м’яких, мов подушки, цицьок була ширша за
голову, чи то пак стегно самої Амелії.
Іще раніше Берті захопливо відрекомендував її як «найдорожчу,
найкращу, найулюбленішу няню», і Летті тоді зніяковіла. Ніби вздріла
на дитячому стільчаку дорослу людину.
Берті відпив портвейну й глипнув через нянине плече. І тілом звично
прокотилася хвиля полегшення: яке щастя, що дружина геть не схожа
на його матір. Вона тішиться власною долею, її жилами не
розливається отрута.
Зрештою, Летті буцімто не надто раділа з того, що приїхала сюди. А
Берті портвейном та солодкими спогадами няні про його дитинство
намагався прогнати невідчепні думки про нещодавній спалах Летті,
коли вона ущипливо згадала, що в це Різдво не побачить рідних.
Трясця, може, його батьки не такі й чудові, але не їхати ж їм в
Аберґавенні! Де б вони там спали?
— А це було найгірше. — Вочевидь телячі ніжності сина з нянею
підштовхували Амелію до продовження розмови. — Я віддала йому —
тобто їм — своє тіло, життя, і вони все забрали, зжерли мене. Гадаєш,
мені подякували, гадаєш…
— Але, на щастя, у вас була няня.
 — Я просто не знала, як поводитися з ними. Постійно на них
кричала, доки їх не віддали няні.
Раптом Амелія обм’якла, наче вичерпала всю образу, що тримала її
прямо.
— Може, ви б хотіли… принести вам?..
— Якщо насмілишся сказати «воду», я викину тебе звідси геть.
Летті заклякла.
І подумала: жінки в їхньому містечку, дарма що розповідали правдиві
історії, завжди розбавляли їх жартами, дещо завуальовували. Вона
жодного разу не чула, щоб вони говорили про власних чоловіків, синів
або власне тіло так, як щойно це робила Амелія: шматуючи кривавими
нігтями своє життя.
І до Летті зверталася так, наче та не мала права перебувати тут. І вона
все враз збагнула. А тоді вже кинула погляд на Берті, щоб той уже
негайно прийшов на допомогу (він помітив її погляд і помчав на
порятунок). Тепер вона знала, чому Амелія не побоялася відкрити
раптом душу. Для неї Летті просто була порожнім місцем.
15 Неформальна назва Нью-Йорка, що виникла в журналістиці у двадцяті роки минулого
століття і пов’язана з місцевими кінськими перегонами (мовляв, коні полюбляють яблука).
16 Організація англійських інтелектуалів, що хотіла досягти соціалізму за допомогою мирних
реформ.
 РОЗДІЛ 10

Березень 1950

Вона ще спала, коли він штовхнув тихенько двері, зіщулившись від

страху, що може розбудити, але водночас у надії: ось-ось вона до нього
обернеться. А тоді всміхнеться — сонно й привітно. Як давно вже не
всміхалася.
Берті хотів перехилити чарку й повернутися додому на вечерю, щоб
поговорити з Летті, а потім покликати її до спальні. Вони домовилися
«ще раз постаратися», і коли він першим торкнувся цієї теми, Летті на
диво спокійно це сприйняла.
Але після гарячого обговорення провалу лейбористів на виборах
Берті був голодний як вовк і не зміг сказати «ні», коли його запросили
«перекусити». Відтак друзі згадали, що тепер навряд чи вдасться
націоналізувати решту підприємств. Берті розпалився, вони довго
дискутували, тож із клубу він вийшов уже попівночі.
Берті безшумно почимчикував до ліжка: захмелілий, він рухався
кумедно і незграбно. Крізь щілину між завісами пробивалося місячне
світло й блідим трикутником падало на жінчине плече. Він почав
якомога тихіше знімати із себе одяг і подумав: заяложене кліше —
порівнювати заснулу під місячним сяйвом гарну жінку з мармуром, але
як це влучно. Цікаво, її шкіра і на дотик прохолодна?
Останнім часом йому здавалося, що Летті до нього охолола. Навіть не
пригадував, коли це почалося. За рік після весілля? А може, й раніше.
Берті мусив визнати перед самим собою, що, відколи його захопило
політичне життя, а журналістська кар’єра пішла вгору, він менше
зважав на Летті, яка помалу стала віддалятися від нього. Берті водив її
із собою на вечері, сподіваючись, що там вона бодай із кимось
зблизиться. Але було в ній щось бундючне, щось уперте: вона завжди
відхиляла всі його спроби простягнути до неї руку.
 Вони переїхали до Лондона, і Берті ставав дедалі більш успішним.
Мозок кипів, налагоджувалися зв’язки, він будував великі плани.
Слова безперервним потоком зринали з уст, коли він захоплено
виступав на зборах; бюрко засипали аркуші, наполовину списані
міркуваннями стосовно майбутніх дій, статей. І деякі з його думок
почули, прочитали інші люди.
Один із журналістів, Стівен Слендер — теж випускник Вустер-
коледжу, якого Берті зустрів на засіданні лейбористської партії, —
назбирав потрібну суму грошей і заснував двотижневик, де
публікувалися довгі, глибокі літературно-критичні статті й есеї з лівим
ухилом. За мізерну плату Берті погодився писати в кожний випуск по
кілька сторінок власних роздумів. Що більше слів дозволяли
надрукувати, то більше він собою пишався, натомість вільного часу
дедалі меншало.
У «Новому лівому журналі» невдовзі розмістили кілька доволі
сенсаційних статей, автори яких наполегливо пропонували скасувати
приватну освіту (дарма що сам Слендер зустрівся зі своїм
співредактором в Ітоні) або критикували новостворене НАТО як
імперський проєкт. Батько Берті був злий, що син у це вплутався, і не
побоявся прилюдно назвати їхні публікації «маячнею». Газети радо
роздмухали скандал на ґрунті короткої суперечки, що виникла між
двома таборами, коли ті по-різному висловилися щодо Віндраської
імміграції17 на лаштунках НЛЖ і в Палаті лордів відповідно.
Статті й уже доволі широке суспільне визнання змусили Newby &
Ball пильніше придивитися до Берті, і його підвищили до секретаря.
Отже, без зайвих зусиль з його боку (він часто нехтував своїми
обов’язками в редакції) Берті отримав винагороду. Але водночас у
нього побільшало роботи.
Віднині щовечора він мусив відвідати то офіційну подію, то суспільні
або політичні збори й виступити там із промовою. Проте для нього це
не було тягарем: Берті залюбки бував серед рівних йому за інтелектом
людей, розмова з якими оберталася на дуель, хімічний дослід, танго. І
не просто так, а задля високої мети: змінити на краще країну — ба
навіть світ.
 Поза тим він усім подобався. До нього дослухалися. Це нагадувало
перебування у війську, але там ішлося радше про виживання, а тут він
просто розважався. Тішився з нових ідей, переконань, зі зрозумілих
лише своїм пліток і кпинів, з молодечого глузування над відсталими
стариганями. Раніше він мав можливість вразити тільки Летті, з якою
йому несамовито, незбагненно пощастило. Але незабаром Берті почав
помічати на опуклій поверхні чоловічих очей, разом із відблиском
свічок, власне розкішне віддзеркалення. Побачив там людину, яка
нарешті щось важила. І те, що його батькові здавалося падінням, для
них було проявом успішності.
Проте, якщо в лондонських колах Берті зустріли тепло, сама Летті
ставилася до нього щораз прохолодніше, а в деякі вечори взагалі
трималася осторонь. За те, що він її не розумів, вона вирішила його
покарати мовчанкою. Але як він міг збагнути, у чому завинив, якщо
вона нічого не казала?
Берті приліг на матрац і потягнувся до нею рукою. Звісно, будити
дружину серед ночі було б жорстоко, але щось у її напруженій позі
змушувало думати, що вона таки не спить.
Берті пригорнувся до спини Летті, відчувши власний винний подих
на її потилиці. М’яко поцілував за вухом у клаптик шкіри, що його
відкрило накручене на бігуді волосся.
І жодного поруху. Летті спокійно лежала далі.
Але, звісно ж, і не спала.
Він провів рукою по її освітленому плечу. На ньому одразу виступили
сироти, які важко було не відчути. Летті засопіла й трішки відсунулася.
Серце Берті тьохнуло через неможливість її поцілувати або
принаймні обняти так, щоб їхні теплі й сонні тіла сплелися докупи.
Проймали образа і біль: вона більше не бажала, аби він її торкався.
Намагаючись дихати якомога тихіше, він укляк у надії, що вона
розпружиться, повернеться до нього…
Натомість Летті відчула полегшення, коли Берті відкотився назад.
Вона згорнулася бубликом. Холодна і тверда, мов камінь.
Мовчанка була єдиним сховком для Летті. Адже в сексі вона як
дружина не мала права йому відмовити. А так вона могла бодай
натякнути, що не шукає близькості.
 Вона й сама була б не проти хотіти Берті. Утім, коли вночі він
тихенько підповз до неї, його нице плазування, нерішучі рухи
викликали в ній саму лише відразу.
Та все почалося не з відрази, а з роздратування: він заморозив її
почуття.
Його підвищили — геть незаслужено, — і в нього з’явилося багато
додаткової роботи. А ще він став успішним журналістом — як вона
сподівалася, заслужено, — і знову ж таки це додало йому роботи.
Щось одне було б цілком доречним, але подвійне навантаження
означало, що для неї в нього зовсім не залишалося часу.
У перший рік подружнього життя Берті притягував її до себе на
кушетку, подавав рукопис і питав, що вона про це думає, або походжав
поруч, коли вона сиділа за бюрком і щось позначала олівцем у перших
його чернетках. Летті знала, що тут вона на висоті, бо вміла вибрати
найкращі з його слів — коли він надто захоплювався, вони лилися з
нього нестримним потоком, — а потім викласти їх у зрозуміліші
рядки. Тепер він лише зрідка міг дозволити собі таку розкіш, тому що
всі вечори й вихідні був безнадійно зайнятий.
Як скучила вона за їхніми розмовами після виснажливого дня. Тепер
він брав її з собою в ресторани, але хіба ж це порівняти з тихою
бесідою віч-на-віч? Вона ніяк не могла розслабитися в товаристві його
колег. Летті була певна, що всі вони, навіть кілька «синіх панчіх», що
прибилися до його чоловічої компанії, вважають її не більше, ніж
добре видресируваною домашньою папугою.
Під час одного з підвечірків (Летті ніяк не могла вивчити це слово),
за тиждень після «Бурі»18, котрась із цих жінок попросила чоловіків
урвати бесіду, а тоді доволі поблажливо звернулася до неї із
запитанням, що вона думає про виставу — нібито інакше Летті не
спромоглася б вставити бодай слівце. Летті знехотя визнала тоді
подумки, що та має рацію.
— Мені сподобалася пані, яка виконувала роль Міранди. Принаймні
я помітила в її грі деякий натяк на… спротив.
— Спротив? Господи, ви про що? Та вона по самі вуха закохана у
Фердинанда!
І Пол, один з колег Берті в Newby & Ball, пирснув біля неї.
 — Але вона ніколи не бачила чоловіків, крім власного батька! —
відповіла Летті й відчула, як кров ринула до щік. — Просперо стежить
за кожним її кроком і з рук на руки віддає заміж. Але насамкінець,
коли вона роззирається довкола і бачить інших чоловіків — «який
чудесний світ новий!» — акторка, здається, натякає нам, що Міранда
навряд чи задовольниться тим, що…
— О, бідна Міранда, га? Її змусили вийти за принца й стати
королевою Неаполя! Справжнє кохання й несамовите багатство:
пестунка долі! — Пол аж ляснув себе по колінах, щиро зареготавши.
— Берті, годі вже набивати голову бідній Летті революційними
теоріями — вона ладна допасувати їх до всього, навіть до романів…
Але тієї миті Берті так поринув в обговорення політики Маккарті з
одним із редакторів TLS19, що лише ввічливо усміхнувся, а тоді знову
повернувся до свого співрозмовника. І Летті подумала: геть недавно
він одразу заповзявся б її захищати й доводити присутнім, що вона —
найрозумніша жінка у світі. Проте зараз він надмірно зайнятий
просуванням себе вгору службовими щаблями і власними блискучими
репліками, щоб помічати ще й дружину або її родину.
Коли вони поверталися додому на таксі, Летті умостилася в куточку й
втупилася поглядом у вікно, натомість Берті вдавав, що не помічає її
поганого настрою. Але його веселий голос доводив її до шалу, як тертя
пальця об поверхню повітряної кульки.
— Пол дуже кумедний. І він так… влучно висловився про виставу.
— Авжеж.
— Ти теж так думаєш?
— Він вельми самовпевнений.
— Ну, важко редагувати книжки і не бути певним у тому, що пишеш.
— Так.
— А ти як гадаєш: чи має він рацію?
— Невже це когось обходить?
— Звичайно…
— Щойно він мене урвав, його думка мене вже не обходила.
— Годі, це ж звична дружня балаканина — невже ти хочеш, щоб у
дискусійному клубі кожному чітко відводили час на репліки?
 — Та хіба ж мені давали слово в «дискусійному клубі»? Бігме, не
впоралася б! Вибач, що не маю університетської освіти, як ваша
Дженніфер.
— Летті, Дженніфер — достойний опонент у розмові.
— Еге, в розмові з тобою.
— А з тобою ні?
— Не зовсім.
— Себто тобі не до вподоби жоден із моїх друзів?
Ніч, тиша, і тільки ледь чутно гуде таксі.
Зрештою, хай якими нецікавими здавалися вечірки й відвідування
ресторанів, це було краще, ніж порожнеча вдома. Одна тарілка із
золотим обідком, одна складена серветка, одна склянка. І Клара, яка
ширяє поруч. Із дурнуватою усмішкою на обличчі. Або відразою, як
деколи здавалося Летті. Цицьката, балакуча Клара, що полюбляла
веселі теревені з сажотрусом та молочником і встигла народити трійко
дітей. Вона ніколи навіть не намагалася догодити чоловікові і, звісно
ж, ані разу не засумнівалася в доцільності свого заміжжя або в тому, чи
хоче вона цих дітей.
Летті натягнула ковдру на обличчя й щільно заплющила очі. У горлі
застряг схлип, який вона хотіла заглушити — й, урешті-решт, ікнула.
Берті це почув і вже розтулив рота, але так нічого й не сказав.
17 У 1948 році пасажирський лайнер «Віндраська імперія» висадив в Англії перших мігрантів
з Карибського басейну.
18 П’єса Вільяма Шекспіра.
19 Times Literary Supplement, впливовий англійський літературно-критичний журнал.
 РОЗДІЛ 11

Серпень 1950

Був кінець весни, а може, і початок літа, коли Летті помітила, що

Берті часто згадує ім’я Марго Бонд. Стівен Слендер привів одного разу
Берті на відкриття її виставки. За рахунок грошей, що їх Марго
успадкувала від чоловіка, якого застрелили незадовго до кінця війни,
вона заснувала власну галерею — «не на Бонд-стріт, бо це було б
смішно».
Летті тоді не дуже хвилювалася: Берті завжди відгукувався із
захопленням про нових розумних друзів. Але на прийомі в
Королівській академії вона завважила, як чоловікові очі постійно
зісковзують з доповідачів на жінку, старшу від нього років на
п’ятнадцять-двадцять, у червоній сукні, з округлими стегнами і
грудьми — жінку, що у своєму вже не зовсім молодому віці полюбляє
добре попоїсти.
Після того вечора Летті звернула увагу на те, що слова «Марго Бонд»
у чоловікових устах лунають занадто легковажно й водночас занадто
промовисто. «Було багато схвальних відгуків на останню колекцію в
галереї Марго Бонд», «Марго Бонд теж приходила минулого вечора —
дуже цікаво висловилася щодо п’єси Реттіґена20».
Летті майже веселило те, як він по-дурному, добровільно, без зайвої
потреби згадував людину, якою явно злегка захопився! Наче не був
спроможний цьому опиратися — так людина, бавлячись, язиком мацає
хворий, розхитаний зуб.
І якщо Летті достоту не могла згадати, коли вперше почула ім’я
Марго Бонд, вона однозначно пам’ятала, коли Берті перестав її
згадувати. І така мовчанка здавалася голоснішою за слова.
Проте вона чомусь не вірила. Лише не Берті — ні, він не зміг би.
А тепер знала: зміг би.
 Одного серпневого вечора, коли в повітрі довго висіла волога спека,
Летті закортіло вийти надвір. Вирішила в останню хвилину
приєднатися до Берті: Стівен Слендер організовував вечерю в одному з
улюблених ресторанів їхньої компанії.
Його друзі голосно й навперебій говорили, але урвали розмову, коли
раптом до зали із запізненням увійшла Марго Бонд. Вона всілася на
єдиному вільному стільці. Навпроти Летті.
Вітаючись з усіма, підняла келих, через довгий стіл поглянула на
Берті, і між ними, як помітила Летті, ніби спалахнуло щось схоже на
обіцянку, на подарунок. А тоді Марго кинула очима на Летті. На якусь
мить вони втупилися одна в одну.
І разом стіни ресторану буцім виросли, а Летті опинилася на дні
глибокої криниці, куди здалека луною долітали звуки балачок.
Несподівано Марго наполовину звелася й долила кожному вина.
Летті спало на думку, що та, мабуть, розхвилювалася або відчуває
свою провину, коли зненацька помітила, що це просто давало їй змогу
похизуватися улоговинкою між грудей. Її сукня кольору фуксії мала
такий низький виріз, що під пахвами і біля шиї було видно опуклості
кремової плоті.
Коли вона наповнювала келих Летті, то вже не підводила очей, проте
неголосно розповідала молодому сусіду, що саме вона хоче замовити
на десерт.
Густе і пряне червоне вино враз здалося Летті на губах кислуватим
пійлом.
Напрочуд рухливе обличчя Берті виражало повну зосередженість на
розмові про Олдоса Гакслі — насправді він не слухав приятеля: уся
його увага була прикута до Летті. А та просвердлювала поглядом остов
розрізаної курки, що стояла посеред столу: поламані сірі кісточки
сумно здіймалися дугою над тарелем.
Невже вона помітила?
Сусіда розводився далі про утопії та антиутопії, і Берті підтакнув:
«Розумію», а сам водночас намагався перехопити погляд Марго, але
так, щоб цього не бачила Летті.
Однак марно, бо всі троє створювали щось на кшталт трикутника
навколо столу.
 Берті ніяк не міг угамувати прискорене серцебиття, яке почалося з
появою Марго. Насправді серце заходилося калатати вже тоді, як Летті
заявила, що приєднається до нього в ресторані того вечора.
Коли Берті вперше побачив Марго, він думав, що вона перебуває в
цілковитому захваті від Стівена Слендера. Стівен здавався йому
магнітом, що самим лише поглядом притягує до себе жінок.
Продавчині, секретарки, балерина, дружина міністра… — усі вони
охоче ставали його коханками, і всіх він швидко полишав.
Але одного вечора, коли в концертному залі дугою шугала вгору
сарабанда сюїти для віолончелі № 5, Марго зустрілася очима з Берті. А
якщо Марго на вас дивиться, не помітити цього ви не можете. Було
щось чуттєве в її важких повіках, у тому, як мішечками збиралася
шкіра під великими очима.
Наступними тижнями Берті мусив зізнатися собі: під час зустрічей з
Марго — надто частих, щоб приписати це випадкові, — заклик в її
очах, слід нігтів на його передпліччі, на яке вона промовисто клала
свою руку, несподівано й миттєво збуджували. Її зрілість — у Марго
був низький сміх, непохитні переконання й дорогі примхи —
змушувала Берті почуватися молодшим, ніж він був. І вона бентежила.
Коли він з нею розмовляв, пасмо волосся ніби навмисно падало йому
на очі.
Ба гірше, Стівен завжди його штовхав ліктем, коли бачив десь Марго:
його вельми тішила ця історія. Нарешті в Берті з’явилася пасія!
Приятель завжди глузував над його «глибокою порядністю» в
стосунках з представницями протилежної статі.
Хай як багато в їхньому колі просторікували про жіночі права,
чоловіки часто-густо саджали офіціанток собі на коліна або бігали за
чужими дружинами. Берті ніби й удавав, що його веселить така
поведінка, насправді її не схвалював. Він вважав, що той, хто прагне
змінити світ, повинен почати із себе. Не можна користуватися іншою
людиною задля власного задоволення, а потім її кидати напризволяще.
Або відмовлятися від тривалого союзу лише тому, що все
ускладнилося.
Але все ускладнилося вже давно. Останнім часом стосунки між ним і
дружиною були не те, що складні, а радше нестерпні. Та Летті, у яку
Берті колись був закоханий, зникла в щільному тумані, і нині їх обох
огортала сіра безнадійність, заколислива і сонна. Він щосили чіплявся
за думку, що вони досі кохають одне одного, але спогади про те, якими
вони обоє були раніше — ніжними і безтурботними, — сочилися
болем.
Туманна байдужість Летті висмоктувала з нього всі соки, позбавляла
волі. І він, мов до сонця, тягнувся до Марго, хотів зігрітися в
життєдайних променях її бажання й захвату.
— Хотіла б улаштувати ще одну виставку, але не знаю, як краще за
неї взятися, — тихо мовила Марго кілька місяців перед тим. Після
вечері вони вийшли з друзями подихати повітрям і дещо забарилися
позаду компанії. — Казкові кольори. Дуже… живі. Але вагаюся, у
якому порядку краще розвісити картини.
— Ну, я не надто добре розуміюся на мистецтві, але залюбки
висловив би свою скромну думку, — безтурботно відповів Берті, та
лише коли слова вилетіли з уст і наче завмерли між ними в повітрі, він
відчув, які вони важкі й просяклі натяком.
Марго добру хвилину мовчала, ніби хотіла впевнитися в тому, що він
добровільно долучився до гри. Відтак узяла його за руку й тихо
промовила:
— Це було б прекрасно.
А тоді повела його на бічну вуличку, і далі — до галереї.
Вони були там до пізньої ночі, кружляючи навколо картин і одне
одного. Насамкінець Берті почав прощатися та з дрожем наблизився до
порогу, охоплений передчуттям пригоди… а тоді поквапно вийшов
надвір, так ні разу і не торкнувшись її тіла.
Захопливість і стриманість диктували кроки танцю, що вони його
виконували перед очима публіки мало не щодня. Марго натрапляла на
Берті на всіх вечірках, і той одразу до неї вдячно долучався, наче
занурювався в теплу ванну. Та коли він повертався пішки додому й у
комір і манжети поволі прослизало почуття вини, він казав собі, що
Марго завжди першою починає з ним розмову, торкається його. Це
Марго притискає в опері до нього м’яке та тепле стегно, і тоді він не
годен зосередитися на красі бельканто. Це Марго просить запалити їй
цигарку і так близько нахиляє обличчя, що в нього перехоплює подих.
Але почуття провини виявилося замало, щоб він почав її уникати. У
хвилини повної відвертості із собою Берті визнавав, що усвідомлення
гріховності бажань лише підсилювало вогонь у його душі. Він звик до
адреналіну, що викликала їхня прилюдна гра, але він щоразу із болем і
вдячністю відкидав будь-яку нагоду зайти далі в стосунках. Проте
йому навіть подобалося, що навколо них кружляли поголоски: А вони
це зробили чи досі ні? Але зараз уже напевно так!
Завдяки їй він піднімався в очах суспільства. Адже його відверто
бажала сама Марго Бонд, і це додавало Берті ваги.
І тепер, як він сидів навпроти власної дружини за столиком у
ресторані, йому ставало млосно. Гра, у яку він занурився вкупі з
Марго, була справжня.
Берті глипнув через стіл на Летті: хотів, щоб вона теж поглянула на
нього. Вона озирнулася, і — о боже! — між ними наче відкрився
старий канал, знову перекинулася ниточка близькості й порозуміння.
Берті дивився на неї м’яко, немов хотів телеграфувати: усе гаразд, не
слід хвилюватися. Він потягнувся, вибрав квітку з букета, що стояв
перед ним, і, не полишаючи Летті очима, відчуваючи її хвилювання,
підвівся. Сподіваючись, що його не видасть ватність у ногах, він
рушив уперед, ставши позаду її стільця.
Відтак нахилився, запхав рожевий пуп’янок за її вухо, ніжно й
заспокійливо поцілував у голову й пошкандибав до вбиральні, де
сполоснув зимною водою розпашіле обличчя.
«Он як», — подумала Летті, на позір лагідно всміхаючись, але
палаючи в душі. Лють, що її охопила через прилюдне визнання
чоловіком власної вини, розжарювало тіло добіла.
Марго Бонд елегантно відвернулася, витягнула ручне дзеркальце й
мазнула губи помадою.
Стебло квітки стікало вологою й подряпало Летті шию. Кортіло її
пошматувати, жбурнути на стіл чи додолу або в противні руді кучері
Марго. Та хоч як болісно було вдавати, що вона зачарована проявом
романтичності з його боку, привселюдний бунт означав би визнання
перед усіма сімейної драми. Мовляв, вона знає, що втрачає чоловіка.
Лимонний мус трясся в полумиску. Берті ніколи не любив вершкових,
жирних десертів. Вона скропила мус червоним вином і відчула в роті
в’язку кислувату суміш. Вона їй нагадала блювотиння.
20 Теренс Мервін Реттіґен (1911—1977) — англійський драматург і сценарист.
 РОЗДІЛ 12

Квітень 1951

— А ти справді хотіла б його мати? — Роуз подивилася їй просто в

очі.
Летті нічого не відповіла, натомість узялася висмикувати з клумби
рипучі стебла розкішних гіацинтів, вибираючи рожеві й залишаючи в
ній блакитні.
— Ага, тобто дівчинка? — спитала Роуз і жартома штовхнула Летті
ліктем.
Летті приємно було завважити, що та в хорошому настрої. Вона це
помітила одразу, коли тільки прибула до Мерріветера. Роуз вона
застала в саду, коли подруга завзято розмахувала садовими ножицями,
підстригаючи кущі. Побачивши її, вона пішла назустріч Летті. Біля
Тобі, який теж був у саду, вистрибували доглянуті, з лискучою шерстю
руді сетери. Роуз, яка весь час мріяла покинути Фарлі-голл, урешті-
решт перебралася в Мерріветер, де тепер, після смерті батька Тобі,
допомагала йому переоблаштувати земельні ділянки. Працювали вони
злагоджено — і зрештою вирішили заснувати невеликий бізнес,
пов’язаний з ландшафтним дизайном. Роуз радісно повідомила Летті,
що навіть записалася на місцеві курси садівництва при університеті
Редінга, навчання на яких мало розпочатися восени.
Роуз і Тобі поводилися в товаристві одне одного невимушено й
приязно, і Летті здалося, що вони нарешті позбулися тягаря
невизначеності.
На вечерю Роуз спустилася в зручних, потьмянілих від рудуватої
псячої шерсті штанях, а Тобі прийшов у бездоганно чистому піджаку з
блискучою багряною трояндою в петлиці, і на його руках
виблискували усипані рубінами і смарагдами каблучки. Обоє
становили доволі кумедний тандем. Але їхня захопленість майбутніми
планами мимоволі створювала позитивний настрій довкола.
І тому Летті, яка приїхала шукати в Роуз радше звичної дружньої
розради, ще гостріше відчула свою непевність у подружніх стосунках.
У нечастих листах до подруги вона намагалася не писати про свою
внутрішню боротьбу. А втім, коли Роуз і Тобі завітали до Летті і Берті
на їхній спільний двадцять четвертий день народження, вона так і не
спромоглася розсіяти чорну хмару, що огортала її навіть під час
вечірки (а Берті так знахабнів, що запросив на святкування Марго
Бонд). Коли вона прощалася з Роуз, та дуже міцно її обняла.
А незабаром вислала записку:

Люба моя!
Ти повинна приїхати в Мерріветер негайно або принаймні коли
покращиться погода. Березень? Квітень? Лише не кажи, що травень.
Тобі слід залишити місто і мого брата (Берті в чомусь завинив?
Якщо так, скажи. Ти знаєш, що мені можна розповісти все). Тобі,
собаки і я чекаємо на тебе. І радо тебе зустрінемо.
Твоя подруга… яка більше не зникатиме надовго…

Роуз

Тільки останніми трьома днями перебування в Мерріветері Летті

відчула, як тягар на душі почав помалу спадати. Вона весь час
перебувала на свіжому повітрі, з Роуз вони гуляли великим маєтком
навіть у зливу, а жвава балаканина подруги стала справжнім бальзамом
для неї.
Аж раптом посипалися запитання. Утім вона вже звикла їх чути від
усіх: а як діти? а чому їх досі немає? невже не спромоглася народити за
три роки подружнього життя?
— Та чи був?.. — майже лагідно спитала Роуз.
— Ні. Нічого не було.
— Але ти?..
— Так! — дещо зашвидко відповіла Летті в надії, що Роуз припише
це її сум’яттю.
 Роуз заповзялася висмикувати бур’яни, так ніби намагалася цими
швидкими рухами підбадьорити подругу.
Летті, відколи приїхала до Мерріветера, не раз була сповнена
рішучості щиро розповісти про своє життя в Лондоні. Берті весь час
був зайнятий! Він писав книжку про соціалізм і спільноту, тож мусив
багато подорожувати країною й мав тепер обмаль часу для Летті. А ще
хотіла розказати Роуз, що так ні з ким і не подружилася, а ті жінки, з
якими намагалася зблизитися, далебі, цікавилися лише дітьми.
Про Марго Бонд вона так нічого й не сказала.
— Із Берті все гаразд? — спитала Роуз.
Вона не хотіла надокучати подрузі надмірною цікавістю, проте не
втрималася і запитала:
— Ваші стосунки… змінилися?
— Авжеж, мабуть, таки змінилися. Але це життя, еге ж? — Летті
намагалася не говорити прямо. — Про мене піклуються. Ми не
б’ємося, якщо ти маєш на думці саме це, — пожартувала вона.
Роуз зазирнула їй в очі:
— Ти знаєш, що я запитала геть про інше.
Летті через силу глитнула: вона вагалася, чи слід усе розповідати
зараз. Хай там як, але це була Роуз, сильна жінка, яка знову міцно
стояла на ногах.
— Я… — почала була Летті, але урвала. Руда псина — можливо,
Скарлет — тричі підстрибнула й запхала мокрого носа під пахву Летті,
і та врешті звернула на неї увагу й погладила шовкову шерстку на
собачій голові. Похнюпивши голову, вона хутко заговорила, попри те
що знала: якась частина правди так і лишиться неозвученою.
— Часом мені стає так тоскно. Звісно, ти, як і всі, гадаєш, що я
невдячна особа. — І Летті прошило знайоме почуття провини: як
можна жалітися Роуз, адже вона так прагне вийти заміж. А ось Летті
пощастило, але вона змарнувала можливість бути щасливою.
— Я навіть не знаю, чи Берті досі до мене прихильний…
Зненацька на очі Летті набігли сльози, полилися цівкою на коліна —
вона навіть не одразу збагнула, що ридає. Останнім часом Летті
нерідко заходилася нестримним плачем. Стало соромно — вона зі
злістю витерла очі, сподіваючись, що Роуз нічого не помітила.
 — Колись я думала, що бути завжди з Берті — це диво, найкращий
для мене подарунок у житті. Про таке годі було мріяти. Але тепер…
сумую навіть більше, ніж будь-коли.
— О, Летті. Мені так…
— Ні, не треба. Мені нічого не треба… Я просто не маю права на
співчуття.
— Будь-хто має право на щастя!
— О так. Чого мені ще треба? — Летті взяла себе в руки. — Я
заможна, живу в затишному маєтку, маю хорошу бібліотеку, їм
вишукані страви, відвідую театральні вистави, будь-коли можу
придбати нову сукню — ніхто з моєї родини не мав таких
можливостей, Роуз! Ба більше, я завдала і тобі, і Берті, і нашим
батькам неабиякого… клопоту. Як я смію бути не на висоті? Як
посміла розчарувати його, тебе?..
Роуз хотіла взяти Летті за руку, але та її висмикнула. Рубінка (тепер
вона прочитала на ошийнику, що то була Рубінка, а не Скарлет)
покружляла між жінками, а тоді припала до землі й поклала голову на
лапи.
— А… а якби ти народила дитину, тобі стало б легше?
— Можливо… — Летті знала, що на її місці Роуз із головою
поринула б у материнство. Вона також чула про жінок і чоловіків, що
збайдужіли або віддалилися одне від одного, а потім цілковито
поринули у виховання дітей, знайшовши в цьому мету і втіху.
Але вона знала, що, народивши малюка, назавжди прив’яже себе до
Берті. Прив’яже саме тоді, коли він знайшов іншу — цікавішу,
розумнішу, веселішу. Такою, якою була вона до того, як її мізки оповив
туман, а серце сповнилося страхом.
У голові досі бриніли слова Амалії: «Річ не в тім, що болить,
дівчинко. З болем можна дати собі раду. Я говорю про все решта. Ти
просто сама змінюєшся до невпізнання».
Кілька місяців тому Летті побувала в себе вдома в Аберґавенні
(дивно, що вона вважала, що повертається додому, коли приїздила в
Абер) й одного дня натрапила на Бетан, свою сусідку: та з плачем
відмивала сходи позаду будинку. У неї були немовля і трохи старша
дитина, а ще вона мала чоловіка, який щомісяця пропивав зарплату й
зганяв на ній усю злість. Коліна в неї були червоні й подряпані аж до
м’яса, важкі груди звисали, з кінчика носа скрапували сльози. Із
середини будинку долинав дитячий вереск, схожий на знайоме Летті
від часів війни ревіння карет швидкої допомоги. Пожовклі пелюшки
лопотіли й не сохли на крижаному вітру.
— Вибач, люба, — побачивши Летті, проказала Бетан, а тоді витерла
сльози й силувано і дещо винувато посміхнулася. — Дістала вже —
хай виплачеться. Волає, як банші21.
Летті кивнула головою й позадкувала, бо не знала, що відповісти
жінці, яка за вдаваною усмішкою ховала розпач. Їй інколи здавалося,
що вона не вагітніє лише силою волі.
— Ні. Я не хочу дітей, — сказала вона Роуз. Здавалося, вона вперше
озвучила свої думки. І була неспроможна поглянути зовиці просто в
очі, але її слова пролунали на диво твердо і правдиво. — Узагалі не
хочу.
Роуз підвелася й простягнула до неї руку.
— Ходімо. Прогуляймося. — І наче почувши її команду, два інші
сетери, Скарлет і Марена, побігли через галявину, плигаючи та
описуючи кола.
Летті взяла Роуз за руку й підвелася, уявивши на мить, яка в неї тепер
мокра спідниця. Роуз мовчки попрямувала до будинку, не відпускаючи
її руки. Летті намагалася не відставати й бігла вслід за нею підтюпцем.
— Тобі, ми вирушаємо на пагорб — тебе не запрошуємо! — Роуз
набрала яблук, підхопила пляшку з водою, закинула на спину
наплічник, і вони вийшли через ворота на стежину.
Серце Летті спочатку тріпотіло, а відтак закалатало: вона силувалася
підлаштувати свої дрібніші кроки під впевнену ходу зовиці, яка вела її
через поле нагору. Ядучо-зелене листя папороті ще не розпустилося,
але вже помалу тягнулося до сонця. Високо в небі білі хмари мчали
спішно, як і Роуз.
Нагорі Летті задихалася, кров бурхливо плинула жилами, але попри
це її несподівано пройняла радість перемоги. Перед ними
простягалися Чилтернські пагорби, і все побудоване людиною звідси
здавалося іграшковим. Дорогами котилися маленькі автівки, акуратний
живопліт оточував зіщулені фермерські будинки і повітки. А навкруги
й над головою — вічний, зелено-синій безкрай.
 Летті вже давно так не почувалася. Вона зливалася з природою і тим
безкраєм, що вирував за зовнішньою, тимчасовою оболонкою речей і
тіла. Це саме відчуття проймало їй груди, коли власний голос тонув у
співі, що лунав у каплиці, і тоді, коли чоловікові пальці й уста
допроваджували до шаленого блаженства. Таке саме ніжне й
всеосяжне відчуття з’являлося в ті дні, коли вона знову могла
молитися Богу.
Летті знову закортіло плакати, але вона лише набрала побільше
пекучого повітря в легені й підставила руку леготу. Після того як вони
з Роуз поговорили й вона визнала свою провину, щось виплеснулося
назовні з її душі. І звільнило від тягаря.
Подруги стояли й спостерігали за тим, як долиною пробігали тіні від
хмар, як примхливо спалахувало й згасало світло, то заливаючи
променями блякле поле, то занурюючи ліс у димчасто-синю тьмяність.
А тоді Роуз повернулася до Летті. Рішуче і твердо поклала руки на її
вузенькі плечі й змусила поглянути собі у вічі.
— Не впадай у відчай. Це геть не єдиний шлях. Поглянь на мене,
Летті, — незабаром я вступлю до університету! Нове життя. Новий
дім. І чхати на заміжжя. А з Тобі просто приємно проводити разом час.
Летті глибоко зітхнула. Навколо бушував вітер. Їй здавалося, що
свіже повітря нарешті дісталося легень.
— Я могла б бути просто сестрою твого чоловіка. Але не забувай:
спершу ми стали подругами. — Роуз міцніше стиснула їй плечі. —
Знаю, тобі нелегко. Проте пам’ятай: якщо треба — я завжди поруч.
21 Міфічна істота ірландського фольклору, що плаче під будинком людини, яка має невдовзі
померти.
 РОЗДІЛ 13

Червень 1951

Рука Берті ковзнула до талії Летті, і, відчувши крізь прохолодний

шовк її тіло, він присунувся ближче. Рипнув матрац.
Вона і далі лежала до нього спиною. Розгорнула плечі, мов крила,
щоб грудей не торкнулася його рука, що пестила її пружне, нерухоме
тіло. Берті спробував проштовхнутися між щільно стиснутих ніг. Вона
чула, як прискорився його подих, він опустився нижче і зарухався,
намагаючись потрапити в неї. Було щось огидне в тому, як він сопів,
тоді як сама вона — ані пари з вуст.
Відраза до самого себе прошила груди Берті, коли він нарешті в неї
кінчив, а її тіло так і не озвалося на його доторки.
Спонукати власну жінку до виконання подружніх обов’язків, навіть
попри очевидну нехіть, порадив один із друзів — доктор Ендрю
Апшорт. Після якоїсь вечері, коли вони палили сигари й вели неспішну
бесіду, Берті наче мимохіть обмовився про… недугу, від якої потерпала
Летті. Вона, мовляв, ставала геть млявою. Змінилася внутрішньо. Берті
деякий час не зважав на те, що з нею щось коїться: був зайнятий
написанням книжки, до того ж його відволікала Марго Бонд. Але це
вже тривало надто довго, і йому треба було вживати якихось заходів.
Він мусив повернутися до Летті. І повернути її собі.
У напруженій темряві їхньої спальні Берті подумки повторював
медичні поради Ендрю: «слід підтримувати нормальні ритми
подружнього життя», «вагітність і материнство напевно її виведуть із
заціпеніння». І він щосили намагався вивести дружину із цього
заціпеніння.
Кілька тижнів по тому, одного сонячного липневого дня з’ясувалося,
що Летті завагітніла. Берті злегка здивувався, але неймовірно зрадів,
коли про це дізнався. Вони тоді поверталися додому з вечірки, і він не
стримався — схопив Летті за руку, загойдав, торкнувся живота — той
мав звичний вигляд, хоча й містив у собі те, чого тепер так палко і
несподівано для себе прагнув Берті.
І згадка про те, що його маленька родина незабаром поповниться,
мало не щовечора підбадьорювала Берті: тепер він хутко повертався
додому після роботи й нарешті поклав край здибанкам із Марго.
Він довго мучився над листом до неї, добирав слова, які б здавалися
переконливими.

Марго, ти знаєш, що я до тебе відчуваю. Але нам слід усе припинити.

Ти прекрасна жінка, проте ми не можемо більше зустрічатися, і я
прошу тебе не звертати на мене уваги, коли ти бачитимеш мене на
людях. Вибач, якщо зробив тобі боляче. Але гадаю, що це єдиний для
нас вихід.

Відповідь Марго була напрочуд легковажною.

Я все розумію. Не треба так хвилюватися, любий!

А Берті, мов дурень, вважав, що їхні взаємини мають для неї якусь
вагу.
І він ще більше почав прислухатися до порад Ендрю Апшорта, який
цього разу наголосив: «Як мені підказує мій професійний досвід,
жінкам до вподоби, коли про них піклуються, надто тоді, коли вони
чекають на дитину. Я певен, що своєю турботою ти зумієш розрадити
Летті».
Берті взяв собі за звичку купувати жінці невеличкі подарунки
(лавандову сіль для ванн, нову шовкову білизну), покривав їй руки
ніжними поцілунками, дбайливо питав, чи вона часом не зголодніла. І
навіть коли та мовчала, він залюбки продовжував теревенити, адже всі
балачки торкалися тепер теми, що була нескінченно близька для них
обох: їхній спільний малюк! Цікаво, до якої школи він піде, з ким із
дітей їхніх друзів міг би подружитися, чи успадкує матусині очі,
батькові ноги, бабусине волосся…
Після таких розмов Берті усвідомлював, який він бевзень, якщо
нічого не помітив ще раніше. А натомість навигадував усіляких
нісенітниць про їхнє життя і геть не бачив, яке воно насправді.
Однак Летті не тішилася з того, що завагітніла. І часто плакала.
Спочатку тихенько вночі, коли він міг спати й не почути, потім у
ванній, коли він таки міг її почути, і, нарешті, за сніданком. Не
зважаючи на Клару, яка могла все бачити, відверто ридала над
звареними круто яйцями, що їх так і недоїдала.
Здавалося, теперішня чоловікова запобігливість викликала в неї
більшу відразу, аніж його колишня постійна відсутність. У голові Берті
майнула гадка: а чи справді вона хоче мати дитину? А може, просто не
хоче її саме від нього? Було страшно це навіть уявити, і він намагався
не зациклюватися на цих думках, дарма що часом ціпенів від жаху.
Одного дня він забіг до Марго, яка влаштувала незвичну вечірку з
нагоди приїзду якогось американського художника. Мовчки, не
зговорюючись, вони вийшли. Гаряче, задушливе повітря пізнього літа
м’яко огортало місто і їхні плечі. Закохані, молоді або й не дуже,
цілувалися в темних закутках. Марго його повела до найближчого
бару. Той був зачинений, тож вони попрямували в клуб.
То був сумнівний заклад у районі Сохо, де грюкав джаз і висіли клуби
диму, — геть занехаяне місце, з купою захмелілих відвідувачів і
звуками тромбона, що на сходах луною котилися вгору і вниз. Колись
сюди привів Марго представник богеми — один із молодих
художників, з їхнього кола тут ніхто й ніколи не бував. У Берті майнула
думка, що вона умисно обрала це кубло для зустрічі.
А ще означало, що жоден із його друзів так і не спромігся його
відшукати, коли Летті повезли до лікарні. І тільки Стівен Слендер з-
поміж них припустив, коли вони намарно обійшли всі місця, де міг
бути Берті, що той, мабуть, пішов до улюбленого сховку Марго.
Берті мчав сліпучо-яскравим, пропахлим хлоркою лікарняним
коридором і думав, що, мабуть, його покарано і Летті вже вмирає.
Або ж вона виживе, а загине маля. І він зупинився й виблював жовч і
випитий віскі у цебро зі шваброю.
Коли він увійшов до палати, вона здалася йому дуже блідою. Лежала
вона серед білих простирадл. Біле обличчя, білий халат, біла палата —
буцімто вимили в ній всі кольори.
Вона не спитала, де він так надовго забарився. Або з ким він був.
Тому Берті не став обіцяти, що то був єдиний раз і більше ніколи цього
не буде.
І він справді залишив усе позаду, а поза тим…
У доктора Ґласса була велика квадратна голова, і тому він скидався на
собаку з мультику. Оглянувши Летті, лікар лишився задоволеним і
відпустив її додому вже наступного дня. Коли доктор Ґласс і Берті
стояли в коридорі й курили, лікар, жваво розмахуючи руками, запевнив
Берті, що такі «випадки» є вельми поширеними на початковій стадії.
— Вам не слід хвилюватися — за два тижні вона вже бігатиме. А
отже: відпочинок, свіже повітря, трішки руху, багато їжі. Вона у вас
така манюнька. Вам треба її добре годувати.
Коли вона видужувала і ще мусила лежати в ліжку, Берті приносив їй
склянки з молоком, запечені у вершках яйця, рулети з джемом. На
шпалерах з незабудками залишилася пляма від молока.
Минув деякий час, і він почав її просити бодай інколи підводитися з
ліжка. Хай би подихала свіжим повітрям або зробила зарядку. А
може… вона хотіла б відвідати церкву? Летті знехотя щось мимрила у
відповідь і знову відверталася обличчям до стіни.
Берті зателефонував докторові Ґлассу й нерішуче повідомив, що його
дружина «досі почуває себе не дуже добре». У відповідь почулося
співчутливе зітхання.
— Жінки дуже часто беруть такі речі надмірно близько до серця.
Гадаю, всі її подруги вже мають діточок, і тому вона хвилюється. Не
треба. Найкращим розв’язанням було б спробувати зачати ще раз. І хай
якнайшвидше забуде про те, що сталося.
Берті вирішив, що вже настав час ставати до виконання подружнього
обов’язку. Натомість Летті зіщулилася так, наче він намірився її
вдарити. Притьмом схопилася з ліжка й перебігла на протилежний бік
кімнати — таку прудкість Берті спостерігав у неї вперше за останні
місяці. Коли вона обернулася до нього, її очі палахкотіли, а руки були
напівстиснуті в кулаки.
— Люба, вибач…
— Не смій, Берті. Кажу тобі… не смій.
— Я не хотів тебе лякати, просто подумав, що…
Вона скинула брови догори.
— Лікар сказав, що… що вже можна…
 — Невже? — промовила Летті натягнутим, верескливим голосом. —
Після того, що сталося? Що тільки-но сталося?
— Це сталося більше, ніж три тижні тому…
— Три тижні! Три тижні. Тобто досить, щоб забути про смерть
нашої дитини, чи не так?
— Звісно, що ні. Але годі вже, Летті. Я розмовляв із доктором
Ґлассом, і той підтвердив, що це нормально і що таке трапляється в
перші тижні доволі часто. Більшість жінок рано чи пізно проходить
через це…
Летті повернулася й притулила чоло до стіни.
Коли вона раптом обернулася, її руки вже стиснулися в кулаки.
Берті урвав фразу на півслові.
— Чому він мені цього не сказав? Чому він не сказав цього мені?
Берті не знав, що їй відповісти. Він думав, що вона в курсі, що лікар
усе їй пояснив або вона щось чула від жінок — вони завжди говорять
про такі речі між собою. Утім після тієї жахливої ночі Летті не хотіла
бачити нікого, крім Роуз. Проте його неодружена сестра могла про це
нічого не знати.
Летті заходилася обходити кімнату колами.
— Люба, заспокойся… — нерішуче проказав він.
— О, замовкни, Берті! — вигукнула вона на високій ноті.
Йому навіть трохи полегшало, коли він почув цей вереск, що так
відрізнявся від її нещодавнього притлумленого, глухого голосу.
— Я просто намагався пояснити, просто хотів сказати, що вже можна,
і лікар навіть порадив спробувати ще раз… — затинаючись, бурмотів
Берті. Але мимохіть ніби виправдовував себе, намагався довести, що
не такий він і поганий чоловік. — Лікар сказав, що це не зашкодить,
принаймні гірше аж ніяк не буде, і ми могли б зачати ще одну
дитину…
— Не хочу більше жодної дитини! — репетувала Летті, а тоді урвала
себе раптом і втупила в нього погляд. — Просто ти не бачив крові,
Берті, і… Ну, як це все може бути «нормальним»?
І, немов від болю, вона зігнулася навпіл, схопившись за живіт, і, мов
навіжена, щось забелькотіла.
— Не хочу дитини. Не хочу. І не хотіла. І це ненормально. Я її вбила,
Берті, я її вбила, бо не хотіла, тому і вбила…
 Його тіло нараз зросив холодний піт, горло стиснуло.
Летті опустилася навколішки і сперлась об підлогу чолом.
Берті охопив страх перед власною дружиною, перед тим, якою вона
стала. Невже вона справді?.. Він не спромігся запитати. Зрештою, і не
хотів знати, що саме вона накоїла, було важко уявити, як можна було це
вчинити. Від цих думок ставало млосно.
Він запхав ноги в перші-ліпші штани, притьмом спустився сходами
вниз, накинув на плечі велике пальто, намацав клямку дверей. Надворі
здійнявся вітер. Він завивав і колихав платани, які супротивилися
йому, поривчасто махаючи гіллям. Чи, може, підганяли Берті? А він
ішов собі та йшов уперед, крізь ніч, до будинку Марго Бонд.
Перед входом він укляк, а його рука на мить зависла над дверним
кільцем.
 РОЗДІЛ 14

Грудень 1951

— Та звісно ж, я маю подякувати Летті, моїй дружині. І не лише за

неослабну підтримку, доки я міркував над книжкою «Час вставати»,
але й за те, що подавала мірку бренді. — Берті на мить урвав свою
промову, почекавши, доки сміх прокотиться кімнатою. Він намагався
не дивитися на Летті й оглянув решту привітніше налаштованих
людей, що прийшли на презентацію. — Твір виник радше завдяки їй, а
не мені, що й не дивно, коли вдома мешкає письменниця! — Знову
пролунали поодинокі смішки, і цього разу він ковзнув очима по її
обличчю: схожі на сині камінці, холодні очі й силувана усмішка на
фарбованих червоною помадою губах.
Берті пройняло теплом, наче його загріли промені від рамп, а не
тьмяне світло горішньої кімнати в кнайпі «Карета і Коні». Він знову
зробив маленьку паузу, провів рукою по тонкому волоссю, силуючись
не дивитися в бік Марго Бонд.
— Насправді є ще одна причина для подяки. Завдяки Летті —
Вайолет — я знайшов тему для цієї книги… Мені дуже поталанило, бо
я познайомився з її родиною, що мешкає в Південному Вельсі. Її
батько сьогодні тут — shwmae22, Еване! — І келихи його галасливих
лондонських приятелів дещо нахилилися, коли вони витягнули шиї,
щоб роздивитися батька Летті, живого представника вельського
робочого класу. — Не переймайтеся, я просто хизуюся: насправді Еван
і сам заледве говорить валлійською! — І знову смішки — уже
люб’язніші. За кілька років публічних виступів Берті навчився
майстерно виміряти ритм промов.
— А тепер важливе… Коли я гостював у Евана, мені як соціалісту
відкрився справжній сенс нашого руху. — На очах дотепер стриманого
Евана забриніли сльози. — Гаразд! Ви вже почули від мене досить і
про соціалізм, і про книжку! — Берті змахнув руками вгору,
намагаючись підняти настрій присутнім, яких проймав деякий сум: хай
там як, а в книжці оспівувалися успіхи держави суспільного добробуту,
хоч натомість її творці зазнали поразки на нещодавніх виборах.
— Насамкінець хотілося б щиро подякувати Евану, його синам, а
також іншим чоловікам у південному Вельсі. — Берті помітив, як звела
широку брову Марго. — Ну і, звісно ж, жінкам! За те, що показали
соціалізм у дії, що довели: разом ми сильніші, і жодні класові
розбіжності не візьмуть над нами гору. За те, що знаю: час вставати!
Марго злегка кивнула головою, а Берті охопила лють. Він злився на
себе, що мимоволі ніби промовляв увесь час до неї, а насамперед на
неї, бо з’явилася без запрошення (ще й убрана в цю зелену сукню).
Її присутність на презентації, звичайно, була геть не випадкова:
Марго Бонд завжди добре знала, що вона робить. Але Берті закипав:
тепер усі вважатимуть, що між ними відновилися стосунки. Поза тим
злостився і на дружину. Як несправедливо: він так старався, а вона
його, либонь, вважала чудовиськом.
Та слава, що він її здобув через буцімто зв’язок із Марго Бонд, із
часом дещо потьмяніла і тепер зайвим тягарем тиснула на плечі.
Звісно, ще один розбещений, невірний чоловік, як і будь-хто з його
ласих до жінок, зневажливих приятелів-реготунів. Спершу плітки про
нього збуджували Берті, лоскотали його мізерне, маленьке «еґо», але
нині він соромився незаслуженого поговору.
Бо насправді вони з Марго ані разу не переспали. Ба більше, не
цілувалися.
О, їхні уста заледве торкалися, він притискався до неї всім тілом,
обдаючи гарячим і розпачливим подихом, але врешті-решт з мукою
відхилявся. До шалу спраглий, він так і не наважився задовольнити
своє бажання.
Не наважився, тому що був одружений. Одружений із Летті. Хай
скільки трапилося з ним поганого, хай як сильно шукав він близькості
з Марго, Летті залишалися його жінкою, і саме їй він присягався перед
Богом бути вірним до кінця свого життя. І це неправда, що можна мати
все, що хочеш, без жодних наслідків.
Він запевняв себе, що тішитиметься товариством Марго, але
водночас залишиться добрим чоловіком. Достойною людиною, яка
живе згідно з принципами. Він забрав собі в голову, що Летті надто
добре його знала й мусила відчувати: між ним і Марго нічого
насправді не було. Але від думки, що вона таки могла повірити
пліткам, його серце дотепер боляче стискалося.
Він важко зглитнув і постарався зосередитися на обличчях Летті та її
батька.
— Отже, я хочу подякувати Евану — і Летті — за те, що
підштовхнули мене до створення книги. І «Час вставати» я почав з
опису того, як сільська громада зазнає змін завдяки політиці держави
суспільного процвітання. Сподіваюся, я вас принаймні не розчарував.
Його серце тьохнуло: Летті раптом поглянула на нього такими
ясними очима, що він подумав: вона нарешті ним пишається.
Коли вона востаннє так дивилася на нього? Перед тим, як завагітніла.
Перед тим, як вони жахливо посварилися.
Згодом Летті воліла спати на вузенькому ліжку в окремій кімнаті з
пофарбованими персиковим кольором стінами, і Берті відтоді думав
про неї, як про хвору, слабку істоту, за якою мав доглядати. І більше ані
разу не згадував уголос, не дозволяв собі навіть думати про те, що
сталося тієї ночі і чи вона сказала правду. І як узагалі могла жінка
наважитися на те, щоб перервати вагітність.
Він знав, що то були перші тижні. І лікар казав, що саме в цей період
жінки часто втрачають дитину. Може, їй примарилося. І під цими
міркуваннями він, мов під ковпаком, ховав інші думки, що постійно
спливали в голові.
Утім стало зрозуміло, що дітей у них не буде. Як і спільного
подружнього ложа. І Берті оплакував не лише дитя, а й загублену
разом з ним мрію про щасливу родину.
Та ось вона стоїть і всміхається до нього. Проте чи щирий у неї
усміх?
Він щирий, бо Летті справді сподобалася книжка «Час вставати» і те,
як він по-доброму і правдиво змалював її родину, місто і громаду. Наче
то був його прощальний дар. Але хоч як вона пишалася Берті, їй було
важко стояти тут і дивитися на чоловіка, якого вона втратила. І який
розповідав тепер про спільноту, що вона її залишила заради нього.
Прочитавши коректуру, Летті збагнула, що більше не потрібна Берті.
Раніше вона думала, хай і з болем у душі, що нові ідеї йому підкидає
Марго. Але що далі читала, то більше розуміла, що це не зовсім так: у
його рядках не відчувалося ніякого стороннього впливу. То був чистий
Берті, але більш зрілий: у його письмі з’явилися гнівні, щиросердні,
переконливі нотки — звісно, часом він впадав у зайву риторичну
пишномовність, проте вже без тих молодечих барвистостей, які вона
колись викреслювала в його чернетках.
«Він чудово дасть собі раду і без мене», — думала Летті, коли
дивилася, як він оглядає залу, де йому плескають друзі і колеги, як
батько витирає мокрі очі. І хай що трапиться згодом, вона хотіла, аби
тато завжди згадував цю мить із радістю. Вона й сама тішилися, що
може бути зараз тут, поруч із Берті, коли його захоплення політикою і
важка праця над книжкою так повно й прекрасно злилися в одне ціле.
Еван поклав руку на її плече, і вона опинилася в батькових обіймах.
— Ніколи б не подумав, — сказав він, — що доживу до такого. Про
мене написали в книжці.
— Але він добре впорався, еге ж?
— Ну так. Наберу побільше тих примірників і відвезу потягом
додому.
— Ти певен, що не хочеш побути ще трошки тут, тату?
— Ні, краще вже поїду до себе. Такої події не проминув — і то добре.
На її обличчі зринула квола усмішка — ямочки на щоках позначилися
ледь-ледь. Очі вихопили в натовпі Марго Бонд, яка реготалася по
інший бік кімнати — її важко було не помітити в смарагдово-зеленій
сукні з великим викотом. Холодний відчай прокотився жилами, і
рішення визріло, нарешті, остаточно.
Летті ще раніше було цікаво, чи Марго знахабніє до того, що
заявиться на презентацію книжки. Це було б уже занадто, однак вона
таки прийшла. Вочевидь Берті просто не міг собі уявити, як мине без
неї така важлива в його житті подія. А може, й справді Марго була
авторкою половини книги.
І Летті вирішила, що залишить їй Берті. А після останньої сварки
навіть мови не могло бути про подальше подружнє життя.
Коли її скрутив біль і почала виходити кров зі згустками, ніяк не
могли відшукати Берті (утім, може, він і не бажав, щоб його знайшли),
а вона не розуміла, що з нею коїться, бо в лікарні їй нічого не
пояснили… І Летті вирішила, що, мабуть, сама в усьому винна. Вона з
такою огидою дізналася, що завагітніла і в неї буде дитина, що та
просто відшарувалася й витекла з її тіла геть.
Яка ж вона кепська мати: самовільно виштовхнула із себе своє дитя.
І тепер Летті не бажала звірятися Берті у власних страхах. Тоді вона
керувалася припущеннями і почуттями, натомість він усе пояснював з
погляду медицини. Зрештою, вона зізналася чоловікові, що не хоче
дітей, і це було справді неймовірно жорстоко з її боку…
Але однаково не могла повірити, що Берті, її Берті, попри всі тодішні
негаразди, так недбало поставився до їхньої біди і просто
відсторонився. Адже він бачив, як вона страждає і соромиться, але
однаково втік до іншої жінки. Така себелюбність з його боку
приголомшила її. І коли гримнули вхідні двері, вона подумала: ось і
кінець.
Зрештою, їхня сварка обернулася на дар для неї — дар прозріння, бо
розсіяла навколо неї серпанок марновірної провини після того, як вона
заспокоїлася й добряче поміркувала над усім. А те, що з нею сталося,
— вона навіть не знала, як це назвати, — було цілком нормальне. І
багато жінок через це пройшло. Соромитися тут нічого.
Наступного дня Летті зателефонувала матері, якій ще не розповідала
ні про вагітність, ні про те, що втратила дитину. Ангарад поспівчувала,
але найбільше Летті заспокоїло те, що мати навіть не здивувалася.
— О, cariad, вибач. Але в мене теж були передчасні пологи — то між
хлопцями трапилося. А тітонька Нелл мала за рік аж чотири викидні
— біда та й годі. Поплач собі, але сильно не переймайся.
Летті страшенно захотілося поїхати ненадовго додому, але вона
побоялася розтривожити рідних, бо надто вже змарніла й схудла. Про
Берті вона нічого не розповідала. Вони б не зрозуміли, лише подумали
б, що вона невдячна і вередлива. А вони попереджали: не варто
виходити заміж за людину з іншого кола.
— Ходімо разом надвір, Летті. Я викурю цигарку.
Летті помітила, як споважніло батькове обличчя, як на диво холодно
звучав його голос. А тоді збагнула: він бачив, що вона спостерігає
через кімнату за Марго Бонд.
Нерівними дерев’яними сходинками вона попленталася вслід за ним,
і їх одразу огорнуло нічне прохолодне повітря. Сльота миттєво всіяла
краплинками її ретельно вкладені кучері. Цигарка потріскувала, коли
батько глибоко затягувався і видихав із себе дим, і лише докуривши її
до половини, він заговорив. Однак тримав голову опущеною, наче
боявся, що хтось підслухає.
— Не знаю, що тут у вас коїться, та мені й не треба знати. Але
сьогодні всі натякали, що ти… перехворіла. У тебе вигляд…
— Тату… — кволо почала Летті.
— Ні, Летті, зараз слухай мене. — І батько притаманним йому
владним жестом звів догори палець. — Послухай.
Якусь мить він вагався.
— Якщо ти будь-коли вирішиш повернутися додому — підкреслюю:
будь-коли, Летті, і з будь-якої причини — двері для тебе завжди
відчинені. Хай що б вимагав від тебе… як від дружини твій чоловік.
Летті обняла батька. Вона не хотіла, щоб він бачив її сльози, та
натомість змочила ними широкий вилог його найкращого піджака.
Коли вони повернулися, то натрапили на Берті, який перебував у
сентиментальному настрої. Він сказав Евану, що його присутність
багато значила для нього, ба навіть замінила відсутність власного
батька. Еван заповзявся наповнювати полотняну торбу безліччю
примірників «Часу вставати», і Берті аж просяяв. «Він навіть не
бачить, що все до решти змінилося», — подумала Летті.
Батько попрощався. Не хотів усю ніч проговорити із «заможними» —
як казав Летті — приятелями Берті. Утім їй важко було дорікати
батькові: нещодавно вона чула, які теревені городили йому двоє з них
— бігме, сподівалися, що він ось-ось засипле їх вугільним пилом.
Поглянувши на друзів Берті батьковим оком, Летті відчула
незбагненну втому від них усіх — навіть від найкращих, найдобріших,
що вірно боронили її від Марго; навіть від тих, які щиро боролися за
справедливість і не заслуговували на осуд з її боку лише тому, що не
можуть бути іншими. Зненацька в голові Летті зринула думка: вони не
є і ніколи не будуть її людьми.
Провівши батька, вона попрямувала до Берті. Попрощатися тепер із
ним.
Весь вечір Марго силувалася не потрапляти Берті під руку або
чаїлася в юрбі гостей. Коли це раптом він натрапив на неї — вона
стояла сама в куточку. Він впився нігтями в м’яку білу плоть її
передпліччя.
 — Трясця, що ти тут забула, Марго? Іди звідси, — майже грубо
сказав він їй.
— Авжеж, любий, я теж за тобою сумувала… — безтурботно
видихнула вона, ніби повідомляла, що не встигла прочитати останню
пошту.
— Я ж тебе просив дати мені спокій, — тим же тоном мовив Берті.
— Знаю. І як це жорстоко! — Вона безжурно зареготала, надмірно
закопиливши губу, немов її смішила сама гадка, що він спроможний її
покинути. — Але після всіх розмов про те, що слід писати, а чого не
слід, і стількох прочитаних мною розділів… Справді, я просто мусила
прийти на свято народження твоєї книжки. Адже ми створили її разом,
любий.
Берті вже не знав, що його обурює більше: її претензії на почуття чи
бурхлива фантазія. І як посміла вона вважати себе співавторкою його
твору? Якщо кому й належала така заслуга…
Коли це раптом він спостеріг щось жалісне в її напівприкритих
важкими повіками очах. Уздрів її бажання щось значити, здобути
визнання. Берті шибнула в голову думка, що і та прохолодна записка,
яку вона вислала йому, і завжди непробивна безтурботність були
вдавані. І зрозумів, як же легко образити навіть таку самовпевнену,
приголомшливу жінку, як Марго Бонд.
Раптом вона кинула оком через його голову на двері. Берті озирнувся
й зустрівся поглядом із Летті. Його руки затремтіли, попіл цигарки
посипався на розкішну зелену сукню Марго. Вона ковзнула повз нього,
перед тим злегка стиснувши його ліву руку на знак своєї влади, що
було геть безпідставно.
Летті повагом рушила до Берті. Він подумав: яка ж вона гарна, навіть
рум’янець з’явився на щоках. Виструнчила спину, погляд прояснився
— він уже давно не бачив її такою. Зараз Летті нагадувала себе
колишню.
Він незграбно метнувся до неї, і в голові сяйнула гадка: а може, вони
почнуть усе наново? А може, його книжка і невеличкий внесок, що він
зробив для її містечка, розбурхали її серце й знову запалили колишнє
почуття?
— Берті, тепер я йду.
 І вона торкнулася устами його щоки — то був ніжний сухий
поцілунок, схожий на доторк тонкого паперу. А тоді нахилилася і
потиснула його праве передпліччя. І навіть після того, як вона його
відпустила, взяла своє пальто і зникла, спустившись долу сходами,
Берті довго відчував її примарний потиск.
Серед келихів, куди постійно доливали вино, і легких приємних
компліментів він старанно уникав Марго, яка знову запопадливо
линула до нього. Після вечірки він повертався додому сам-один.
Надворі було тихо, просякла вологою ніч зросила мжичкою плечі
його брунатного фетрового пальта й охолодила руки, коли він
намагався засунути ключ у замок.
У передпокої панували сутінки, але його очі швидко призвичаїлися
до відносного мороку, що огортав сходи біля входу. Берті одразу
завважив конверт — білий прямокутник, що яскраво вирізнявся на
тьмяному тлі. Важкий і грубий, з одним лише словом, написаним
акуратним почерком.
Берті просунув палець у кутик, і, коли розгортав конверт, на папір
крапнула сльоза.
22 Привіт (вал.).
 21 СІЧНЯ 1947 РОКУ

Годинник показував 7:31 ранку, коли в яскраво освітленій палаті

йоркської лікарні Амелія Бірнкгерст, яка промучилася, лежачи на
спині, шістнадцять годин поспіль, розродилася нарешті малиново-
червоним дитям, яке беззвучно вислизнуло з неї. Акушерка підхопила
Альберта на руки, і той зі злістю закопилив губки. І лише після того, як
вона хутко та легесенько ляснула його по сідниці, він запхикав. Того
самого ранку, о 7:31 Ангарад Льюїс, що довго тужилася у власному
ліжку в Аберґавенні, скривилася й щосили стиснула руку матері, і тоді
стрімко, роздираючи їй нутрощі, продерлася назовні її донька Вайолет,
яка негайно зайшлася несамовитим лементом.
 РОЗДІЛ 1

Січень 1967

Теленькнув дверний дзвінок.

— Твоя черга, — промовив Макс і цмокнув Вайолет.
Вона знехотя підвелася з вицвілої зеленастої подушки, яку вони
знайшли на канапі, що її хтось викинув надвір. Дзвінок дзеленькнув
ще раз, але Вайолет не прискорила кроку й спокійно просувалася далі
до виходу повз матраци, руки, ноги, попільнички.
Двері відчинилися — і Ел, побачивши її лице, здригнувся, наче
опинився на мить за межами часу. На темному тлі дерев’яної, із
сируватими плямами обшивки стін вона скидалася на портрет Фріди
Кало — такий самий застиглий погляд, непривітний вираз. Густо
підведені олівцем очі, дві довгі й чорні, дещо розпатлані коси, світла,
трохи вилиняла, завдовжки до підлоги сукня, старомодний
мереживний комір, що підкреслював сніжну білизну обличчя.
Темзін і Джонні хотіли чимшвидше дістатися всередину, тоді як Ел
зачаровано заклякнув на порозі.
— Джен сказала, що нам сюди! Дев’яносто друга квартира, еге ж? —
вищирився до дівчини Джонні, звісивши довгі кучері над нерухомим
Еловим плечем. — Друже, ну ж бо, — пробурмотів він Елу на вухо й
злегка підштовхнув його вперед.
— Заходьте, — знову без тіні усміху проказала Вайолет — вони були
четвертою зграйкою, яку сюди запросили Джен або Макс. — Ми зараз
у Максовій кімнаті.
Ел спробував їй усміхнутися, але вона вже вирушила коридором
назад. Його трішки спантеличив її валлійський акцент, утім дарма.
Після вступу до університету Ел чув стільки різних інтонацій,
відкривав для себе стільки нового! У гуртожитку він мешкав з
хлопцем, що говорив, як Пол Маккартні, а той натомість довго не
вірив, що Ел походить з Йоркширу.
— Там, мабуть, стоїть завод, що виготовляє срібні ложки для
всіляких пестунчиків долі, — пожартував він. І Ел припускав, що
Джонні навмисно вимовляв слова на манчестерський лад, аби лише не
так сильно скидатися на представника середнього класу.
У перший вечір перебування в Шеффілді Джонні підійшов до Ела на
зборах студентської спілки і спитав, чи тому подобається Джимі
Гендрікс. Та коли Ел підтакнув, той буркнув: «Трясця, дякую тобі».
Джонні пробув у кампусі лише кілька годин і вже сердився: мовляв,
тутешні всі такі «відверті».
— Один мені навіть сказав, що його улюблений співак — Род
Стюарт.
Голову Джонні вкривала буйна світло-каштанова кучма, і він так
багато курив, що часом геть забував про їжу, а ще був худіший за Ела й
на кілька дюймів від нього нижчий. На Темзін він накинув оком через
те, що та курила зі щирою зневагою до своєї цигарки, і тому вона теж
стала його подругою.
Одного дня, коли вони чекали біля авдиторії, де мала відбутися
лекція з політології, Джонні познайомив Темзін з Елом, і то був потяг
до неї з першого погляду: дівчина мала густе, хвилясте темно-
каштанове волосся, прямий погляд і пружні стегна, які можна було
вгледіти між високими чоботами з фіолетової замші та пухнастим
пальтом кольору патоки. Але Темзін негайно натякнула, що має
коханого в Лондоні — той працював фотографом, і йому вже
виповнилося аж двадцять дев’ять років.
Але попри те, що це пихате створіння вдавало, ніби заледве терпить
біля себе Ела і Джонні, усі троє були в захваті одне від одного. Дружба
з Темзін стала для Ела одкровенням: вони обоє закінчили елітні школи
(вона — для дівчат, він — відповідно, для хлопчиків), і для нього
здавався незвичним аж такий тісний, хоча і вкрай платонічний, зв’язок
з особою протилежної статі. Темзін і Джонні щосили вдавали, ніби їх
також об’єднує лише дружба, проте Ел підозрював, що вряди-годи
вони таки спали разом.
Спочатку трійця була нерозлучна, але згодом коло їхніх знайомств
розширилося, і туди потрапив Макс, із яким Ел зустрічався подеколи
на концертах або зборах соціалістичної партії, де той завжди виступав.
Однак темноволосої вельської дівчини Ел не впізнав — утім вона його
також не впізнала. На другому курсі його група захопила в
студентській спілці контроль над комітетом із питань дозвілля й
осучаснила програму суботніх дискотек. Ел зазвичай вів завершальну
частину і зажив слави завдяки тому, що завжди обирав щось
несподіване: від Сан Ра до Сібеліуса. Крім того, він розкладав на
столах примірники «Мирних новин» під час обідніх зборів
студентської спілки і помалу став обличчям кампуса. І тому Ела злегка
розчарувало, що Вайолет його не впізнала.
А ще його здивували її рухи. Пряма, підтягнута, Вайолет швидким
кроком вела їх за собою коридором до Максової кімнати. Її сукня —
задовга для неї — шурхотіла по засмальцьованому кахлю, мов хвіст
якогось звіра.
— Джонні! Ел! Темзін! Вітаю! — Макс пригорнув до себе Ела,
натомість дівчина розчинилася в мороку серед тіл, подушок і
обкладинок для платівок.
— Ел, ти раніше бачив Вайолет?
Той щось пробубонів у відповідь, намагаючись умостити ноги на
клаптику підлоги біля Макса. Зрештою, він був певен: якби він бачив
Вайолет раніше, то неодмінно запам’ятав би її.
Та чи була вона дівчиною Макса? Авжеж, була: короткий
привселюдний поцілунок, а тоді Макс знову повертається до нього й
починає просторікувати щодо чудової гри ударника.
— Базікаю тут з тобою, а ти, мабуть, хотів би випити чогось, —
нарешті засміявся Макс. — Вайолет, запариш чаю?
Вайолет спроквола підвела голову з колін Джен. Їй подобалася Джен:
вона все вміла робити, всіх знала, але була на диво спокійна і
здебільшого любила примоститися десь у дальньому кутку кімнати. І
тим відрізнялася від решти присутніх, які всіляко намагалися себе
проявити, приміряючи різні ролі самих себе. У Джен було спокійне
овальне, з правильними рисами обличчя, довге волосся кольору чаю з
молоком, світлі сіро-карі очі, і вона чимось нагадувала Вайолет
благочестиву Бет з ілюстрацій до «Маленьких жінок»23, якими
зачитувалася в дитинстві. Але вона ніколи їй того не говорила: бо хто
ж хоче бути схожою на Бет?
— Цейлонський, лапсанґ чи пів-на-пів? — спитала Вайолет, яка
заповзялася збирати брудні горнятка. Її рухи були швидкі й точні.
— О, е-е. Ну-у…
— Пів-на-пів, Вайолет! — упевнено промовив Макс. — Щиро
кажучи, Еле, так найсмачніше, повір мені.
Макс ніколи не сидів у куточку. І завжди знав, чого хоче, тому
вважав, що знає, чого хоче решта. Вайолет не завжди це схвалювала і
тому хотіла була заперечити Максові й попросити Ела вибрати самому,
але насамкінець так нічого й не сказала.
Кухня тонула в сутінках, крізь засмальцьоване вікно ледь-ледь
проціджувалися сірі місячні промені, однак Вайолет було достатньо
слабкого світла, щоб наповнити чайник. Вона тішилася, що могла бути
корисною на дружніх сходинах, і залюбки робила те, що її просив
Макс, попри те що сама не надто полюбляла виконувати чиїсь накази.
Відколи вона підпала під його вплив, її життя налагодилося. Вона
скніла в Шеффілді, аж доки Макс щось у ній угледів і вирішив
привласнити.
Ба навіть те, як вона опинилася в Шеффілді, теж відбулося начебто і
не з її волі. Вайолет помітила, що деякі однокурсниці, які походили із
сімей робітників — а таких було насправді не так багато, — приїхали
сюди завдяки порадам якоїсь вчительки. Вайолет надихнула на вступ
міс Кеттерік, яку всі в Абері вважали «ексцентричною» за коротку
зачіску і маленькі круглі окуляри. Саме міс Кеттерік поставила
Вайолет найвищий бал за твір на тему «Піднесеність у творчості
Вордсворта». Саме міс Кеттерік намовляла її закінчити останні два
класи в школі, а не йти працювати у Watt, місцеву крамничку одягу, і
саме міс Кеттерік оплатила їй квиток на потяг до Оксфорда.
— Оксфорд, — не тямилася мати, коли Вайолет повідомила про своє
рішення за два дні до співбесіди.
Наступного дня Ангарад зустріла доньку біля шкільної брами.
— Не завадило б тебе причепурити, — сказала вона і повела Вайолет
до крамнички Watt, де вибрала для доньки скромну лавандову сукню з
поясом. Мати вже давно збирала гроші «про всяк випадок». Вона
складала їх у дзбанок з-під меду, який ховала в глибині шафи.
 Вайолет так ніколи й не вдягнула цієї сукні.
Та ось забовваніли жовті будівлі коледжу Маґдалени. Вона ніяковіла і
щулилася, коли дівчата почали її питати: «А ти навіщо сюди
приїхала?» — наче знали, яку саме школу вона закінчила. Їх дивувало,
чому вона не подала заяву до коледжу Ісуса, що підтримував тісні
зв’язки із Вельсом. Але Вайолет про такий і не чула. І коли вона мала
прочитати уривок із «Доктора Фауста» під пильним поглядом
огрядного вусатого професора, рядки перед її очима попливли, злилися
й раптом втратили будь-який сенс.
Згодом вона отримала запрошення на факультет англійської
літератури в Шеффілді, і мати так захопилася цією ідеєю, що Вайолет
була не в змозі ухилитися від пропозиції.
Першого ж вечора Вайолет спробувала поговорити зі своїми
сусідками по коридору в гуртожитку Сорбі — доволі ворожій будівлі,
— але вони здалися їй такими ж непривітними і самовпевненими, як і
дівчата, що їх вона зустріла на співбесіді в Оксфорді. Ба гірше, вони
були більш стильні. Звісно, міські дівчата. Серед них вона почувалася
немодною і бляклою, а за кілька тижнів відставала від них дедалі
більше, немов свого часу не втрапила на таємну вступну лекцію, де
пояснювали, якою повинна бути студентка.
Під осінніми хмарами і сам Шеффілд гнітив її похмурим виглядом,
але місцевість навколо нього чимось нагадувала рідний край. І коли в
неї на душі було геть кепсько, вона сідала в автобус або на потяг і
вирушала в Пікс24, який радо зустрічав її розкішними широкими
просторами дикої природи, мідним папоротями, рожевою тванню
вересових пустирищ. У такі дні їй навіть щастило заснути, не надто
сумуючи.
Після різдвяних канікул Вайолет повернулася до університету з
новими планами: тисяча дев’ятсот шістдесят шостий рік мав зазнати
докорінних змін. Її записали до іншої семінарської групи, а отже
можна все почати з нуля. Вона вигадає для себе новий образ.
— А тепер поговоримо про Калібана. Хтось хотів би висловитися? —
спитав їхній викладач, доктор Спірпойнт, сутулий старигань.
Вайолет дотепер не промовила ані слова. Але я повинна, мушу. П’єса
«Буря» була однією з небагатьох вистав, які вона бачила на сцені
театру. Минулого семестру із великим захватом вона дивилася
постановку у виконанні Королівської шекспірівської трупи, і щоразу,
коли починала про неї говорити, їй від хвилювання перехоплювало
подих.
І знову заговорив якийсь студент, що розвалився на стільці,
випроставши ноги:
— Він утілює підсвідомість, темний бік людської природи, на відміну
від Арієля, що є суто Над-Я.
— А, дякую, професоре Фройде, — промимрив доктор Спірпойнт. —
Калібан справді є протилежністю Арієля, що надає довершеності
структурі п’єси. Проте я не зовсім згоден із тим, що вони належать до
людського роду: Калібан — напівчудовисько…
— Невже? А може, з ним просто повелися не по-людськи? —
озвалася Вайолет.
Доктор Спірпойнт глипнув на студентку. Решта одногрупників
зацікавлено повернули до неї голови. Гаряча хвиля вдарила їй в
обличчя, серце закалатало так, немов хтось став бити у неї в грудях у
литаври.
— Прошу — міс Льюїс, якщо не помиляюся? Я ще не чув від вас
жодного… аналізу.
Вайолет смикнула вниз бірюзову туніку. Вона витратила всі різдвяні
гроші на створення нового образу: придбала високі чоботи й коротше
вбрання. І тепер стидалася своїх блідих, як крейда, литок.
— Отож, на острові життя Калібана минало безтурботно — то був
його острів! Аж раптом його поневолюють, тепер він мучиться і
знаходить розраду лише уві сні — «коли я прокидаюсь, я плачу, що
знов не сплю». Він — мов… доведений до звіроподібного стану
люмпен, принижений і злий, що прагне лише свободи. І помсти.
Вайолет підвела погляд і зустрілася очима з якимось чоловіком:
спершись ліктями на коліна, той слухав її з вовчою жадібністю і
усміхався.
— Цікава теорія, міс Льюїс, — прикриваючись посмішкою,
зневажливо промовив доктор Спірпойнт. — Однак гадаю, що ви
помиляєтеся. Шекспірівські лиходії здатні виголошувати пишні
промови, але це не означає, що ми повинні приставати до їхніх думок.
І Просперо каже нам: він щосили намагався привчити Калібана до
культури, але дикуна годі виховати.
— Еге, саме так він і сказав би тепер. Йому просто треба було, щоб
той рубав дрова для вогнища!
В авдиторії хтось гигикнув, і Вайолет притьмом підбадьорилася.
— Хай там що, але був би добрий актор на цю роль, ми, звісно,
співчували б саме йому.
— Далебі, ви подивилися виставу, де один з акторів зміг розворушити
ваші почуття. Отже, мушу визнати, — до речі, я звертаюся до всіх
присутніх — нерідко в театральних постановах надто вільно
трактують Шекспіра, але ми не повинні забувати про оригінал. До речі,
ви завважили, що Шекспір акцентує свою увагу на словах, а не на
емоціях, які вже потім кожен актор по-своєму інтерпретує на сцені?
Вайолет уся аж задрижала, слухаючи його і не погоджуючись із його
трактовкою. Він, мабуть, йолоп. Або всі вони — йолопи. Вона
обов’язково напише курсову на тему «Бурі», де спокійно викладе таку
потужну аргументацію, що професор буде змушений поставити їй
добру оцінку. А свої думки вона віднині висловлюватиме, коли
вважатиме за потрібне. Бо якщо вона «помиляється», тоді, цікаво їй,
хто не помиляється.
— Яка незвична теорія, синьоочко. — То був чоловік, котрий
усміхався, слухаючи її виступ на семінарі. Він наздогнав її на виході з
авдиторії.
Вайолет знову обсмикнула край суконки.
— Та хіба? Дякую. Він такий уїдливий…
— Просто старомодний тип. Не зважай. — Чоловік опустив погляд, а
потім глянув не неї, як їй здалося, з удаваною скромністю. — Може,
вип’ємо разом кави?
— Так, звісно, — відповіла вона одразу й сама злякалася, що так
швидко пристала на його пропозицію.
— До речі, мене звати Макс.
Він провів рукою по чорній чуприні — він мав зачіску моп-топ25 — і
сяйнув очима, широко й щиро усміхнувшись. То був кремезний,
плечистий хлопець з великими руками, наче створеними для того, щоб
упевнено махати й легко торувати собі шлях. До студентської кав’ярні
було недалеко, але дорогою вони зупинялися разів зо п’ять: Макс
щоразу зустрічав знайомих, і з кожним із них йому треба було
переговорити, і всі ті балачки, що їх чула Вайолет, кожна по-своєму,
були доволі цікаві.
— Вибач, — мовив він після розмови з рудоволосим хлопцем, хитро
всміхаючись. Той мало в рота йому не заглядав, коли Макс говорив про
збір грошей для фонду «Свобода від голоду».
Вайолет зичливо кивнула йому у відповідь. А сама стала метикувати,
як по-справжньому привернути до себе увагу цього хлопця. Він міг би
стати для неї брамою в нове життя.
Їй не довелося надто старатися. На Пасху Вайолет уже була його
дівчиною, а коли вони знову зустрілися під час літнього семестру,
першої ж ночі переспала з ним. Якогось надзвичайного одкровення не
трапилося. Проте хмара непевності розсіялася — а це було головне. У
неї з’явилася роль: вона стала постійною подругою Макса.
На початку другого курсу вона повернулася до університету і відчула
себе на своєму місці: ніби нарешті завоювала право бути тут. І хоча
тепер їй зрідка кортіло виступати — адже всі, здавалося, знали значно
більше за неї про різні важливі речі, — це вже не мало жодного
значення. Макс тепер говорив за них обох.
— Либонь, через виховання…
Чоловічі голоси лунали дедалі голосніше, і вона знову прислухалася
до розмови.
— Стривай, це неможливо!
— У тому то й річ, але так зручніше для корумпованого суспільства,
хіба ні?
— Еге ж, продовжуй…
— Хіба ж не зручно? Казати, ніби це природа винна в тому, що деякі
люди дурні, або бідні, або ж геть-геть-геть не здатні досягти чогось —
і не важливо, чого саме, — та я не про те. Головне — звинуватити
природу, щоб не створювати рівних можливостей для всіх. —
Кучерявий Джонні говорив поспіхом, сипав словами, як горохом.
— Та про що ми тут розводимося? Наведи бодай якісь приклади.
Макс полюбляв збивати людей з пантелику, ставлячи товаришам
несподівані запитання, змушував їх переконувати себе, підкидав
камінчики на стежку аргументації.
 — Гаразд, ось тобі голий приклад. Люди небілих рас: ми знаємо, що в
сучасній Англії вони не такі успішні в навчанні, менше заробляють,
раніше помирають тощо. Звісно, ми також знаємо, що це не через
походження чи їхнє ДНК. Річ у тім, що в них немає таких можливостей
і… і, крім того, до них ставляться упереджено.
Макс підтакував із театральним запалом, але Вайолет мала великий
сумнів, що він — або навіть Джонні — знав особисто бодай когось із
кольорових.
— Отже, упередженість — теж частина «виховання»? — Макс
вимовляв повільно, зважуючи кожне слово.
— Авжеж, щось на кшталт того. Слово важкувате і являє собою
темний бік поняття — означає те, що ми отримуємо від суспільства, а
не від батьків.
Чудовий хлопець — Ел, чи як там його звати? — заговорив більш
лагідно й спокійно, на відміну від свого нестримного, рвучкого
товариша.
— Як на мене, роль батьків є надто перебільшена, — правив далі
Джонні. — Тобто вона важлива, але подальший хід твого життя
визначає не так те, яким тебе виховували, як те, яким тебе бачить
суспільство…
— У цьому і є проблема! Я розумію, — статечно кивнув Макс.
— Те саме відбувається, коли йдеться про різні класи або, або, або…
жінок.
Вайолет помітила, як хитнула головою Джен. Вона була на другому
курсі однією з чотирьох дівчат, що вчили біологію, і звикла до
теоретичної балаканини вісімдесятирічних викладачів — а таких у них
була більшість.
— Отже, жінки біологічно відрізняються від чоловіків, чи не так? —
провадив далі Джонні. — Та чи така різниця в поведінці і ставленні до
всього залежить лише від біології, чи то пак від сподівань, що накладає
на них суспільство мало не з першого дня їхнього народження? Чи ми
запрограмовані на те, щоб поводитися в різний спосіб, бути
мисливцями-збирачами або доглядачками за домашнім вогнищем, чи
все це — просто… дурня? — говорив він і без упину розмахував
руками.
 — Тобто в цьому разі знову йдеться про природу? — Макс
заповзявся погладжувати нижню частину спини Вайолет, і та
подумала: як доречно вибрав він для цього час. — Звісно, колір шкіри
великої ролі не грає — пігментація, та й годі, — натомість жінки
справді створені інакше та для інших речей, чи не так?
— Еге! Тіла — так, згоден, але мізки?
— Ну нехай! Я про те й питаю: чи впливає природа на бажання, що
виникають у жінок? Чи бавляться вони з ляльками тому, що їх
магнітом тягне доглядати за дітьми? — Макс жартівливо підніс руки
начебто для того, щоб боронитися від Джен. Та рвучко підхопилася на
ноги, буцімто більше не могла цього слухати. — Я ж не кажу, що вони
не здатні осягнути закони астрофізики або ж керувати банком! Просто
вони менше до цього схильні, бо понад усе прагнуть створити родину,
еге ж?
І він тепер заходився гладити сідниці Вайолет. Вона завважила, що
Ел простежив поглядом за його рукою і хутко відвернувся.
— Тобто ти гадаєш, що їх тішить те, що вони приречені виховувати
дітей, бо такою є їхня природа? — спитав Джонні.
— Так! І я не бачу тут жодних суперечностей. Жінки і справді
дбайливіші, краще піклуються про різні речі, про людей…
— Ну, важко з певністю це твердити, друже, — втрутився в розмову
Ел. Вайолет помітила, що промовляв слова він м’яко, наче над усе
намагався уникнути суперечки. — Але твердження, що вони генетично
до чогось схильні, є суперечливим…
— Не церемонься з ним, Еле, все це маячня! — засміявся Джонні і
глибоко затягнувся цигаркою, яка потріскувала, ніби увиразнюючи
щойно сказане. — Ми про це й розводимося. Максе, друже мій:
нікчемні припущення і прищеплені вихованням правила поведінки
допомагають тримати в упокоренні цілі прошарки суспільства. Хіба
можна чогось прагнути, розвивати власні здібності, якщо з першого
дня народження тобі втокмачують, що ти здатна тільки на те, щоб
прибирати і доглядати за дітьми?
Ел не сумнівався в тому, що Джонні справді є прихильником жіночої
емансипації, але він не раз був свідком того, як він удавав із себе менш
радикального представника чоловічої статі лише для того, щоб
справити враження на дівчат довкола. Зрештою, тієї миті мало хто з
них прислухався до нього, крім, може, мовчазної і пильної Вайолет. І
хтозна, чи вона нудилася, чи хильнула зайвого, а чи просто блукала
думками деінде. Або ж було годі встромити бодай слівце, коли в
розмову вступав Макс.
І доки Джонні розжовував Максові, як нещадно пригнічують жінок,
Вайолет думала: «Боже мій, як він тішиться собою».
— Проте справжнє рівноправ’я не виключає, скажімо, біологічних
розбіжностей! — вихопився Макс. — Жінки можуть керувати світом і
водночас виховувати та дбати про інших. І так було б навіть краще,
хіба ні?
— А чому б нам не спитати про це одну з них? — розпачливо
заговорив Ел, втупившись очима в килим.
І наче подувом вітру зненацька загасило всі мовлені тут слова.
Вайолет сиділа нерухомо й дивилася на схилену Елову голову, на
його скуйовджене волосся. Максова рука вже не гладила її сідниць і
завмерла десь поблизу талії.
Аж гульк — зміна картини: повільно прочинилися двері Максової
спальні, і Джен занесла до кімнати торт зі свічками.
— З днем народження тебе… — тихенько затягнула вона. А тоді
решта присутніх повернули шиї й підхопили спів.
Вайолет з усмішкою опустила голову, намагаючись — геть
безуспішно — сховатися за довгими косами.
— Уже минула північ! Себто, синьоочко, тобі вже стукнуло двадцять,
— проказав Макс, обхопив теплою рукою її плечі, ніжно пригорнув до
себе й поцілував у маківку, та його жест здався Вайолет надто
опікувальним і недоречним для цієї миті.
Ел не зводив з неї погляду. Його устами блукала загадкова, злегка
крива усмішка.
Вайолет піднесла голову.
— Сьогодні і мій день народження також, — сказав Ел і стенув
плечима.
— Овва!
І коли добігло кінця повторне, дещо безладне виконання «З днем
народження тебе», Джен протиснулася до Вайолет і поставила перед
нею торт. Вайолет підвелася й узяла Ела за руку. Його довгі пальці
були на дотик довгі, теплі й сухі. «А він мені приємний», — подумала
вона, потягнула руку вгору й швидко її відпустила.
— У нас подвійний день народження, щоб ви знали! — оголосила
Вайолет і відчула від цього певну втіху.
— І в тебе теж, Еле? Ти ба! — промовила Джен. — Однак свічок
багато, має вистачити на обох.
Ел і Вайолет глипнули одне на одного через торт і задули полум’я.
Дим від свічок полетів угору, мов задумане бажання, Ел відкинув чуб
з обличчя й звів погляд на Вайолет. Її зіниці здавалися дуже темними й
дуже яскравими водночас. Вони прикипіли зором одне до одного —
мов дві половинки магніту, що під впливом непереборної сили
зімкнулися з тихим клацанням.
Час зупинився знов — і для Вайолет також.
23 Роман американської письменниці Луїзи Мей Олкотт (1832—1888).
24 Парк в Англії на узвишші з вересовими пустищами.
25 Модна в 60-ті роки стрижка (рівна гривка до брів і об’ємна маківка).
 РОЗДІЛ 2

Лютий 1967

Коли того суботнього вечора у дверях постала Вайолет і їхні погляди

зустрілися, Ел уже знав: між ними щось відбудеться. Стінами холу, де
зазвичай проходили вечірки студентської спілки, тягнулися химерні
нефритово-зелені, помаранчеві й фіолетові смуги світла, що його
відкидали психоделічні лампи Джонні та його подруги Джинджер. З
аудіосистеми видобувалися звуки пісні «Щасливий супермен»26 — Ел
кайфував на танцювальному майданчику.
— Темзін, — притьмом зашепотів він на вухо подрузі. — Вона тут.
— Так, але тоді і Макс має бути десь поруч, — тихо мовила Темзін і
озирнулася через плече.
Ел похмуро на неї поглянув.
— Ну ж бо стривай.
Відколи Ел кілька тижнів тому вперше зустрів Вайолет, з нього стали
глузувати Темзін і Джонні, бо він постійно стовбичив поблизу бару
«Ґрейвз» або біля коледжу після лекцій, сподіваючись її побачити.
Друзям здавалося, що Ел невдовзі має охолонути, як то завжди через
деякий час траплялося з будь-яким його захопленням. Але цього разу
було геть інакше.
Вайолет заполонила всі його думки.
— Це знак! — торочив він собі, коли думав про їхній спільний день
народження.
— Може, в її друга розпитаєш, де вона, — під’юджувала Темзін Ела і
чимдуж давала драпака, доки той не встиг якось відреагувати на її
кпини.
Та коли Вайолет зайшла до холу, де веселилися студенти, й зустрілася
з Елом поглядом, її мозок блискавично прошила думка: сьогодні вона
повернеться додому разом із ним. Це було схоже на електричний
струм, і вона навіть здивувалася: як це Макс нічого не відчув? Утім він
саме пильно оглядав танцювальний майданчик, а з глибини кімнати на
нього позирала зграйка юнок, що товклася біля бару.
Вайолет стала помічати незрозумілу їй Максову дратівливість,
неспокій. Його рука, що раніше часто-густо лягала їй то на плече, то,
ніби випадково, на груди — жест власника, яким вона не гребувала, ба
навіть пишалася, — ворушила тепер свою чуприну, шарпала кишеню
штанів. На вечірках Макс помалу віддалявся, і тоді вона якось знайшла
його в кухні, де він весело теревенив з гарненькими
першокурсницями. Вайолет висварила його, щойно вони вийшли з
кухні.
— Вибач, синьоочко. Це ж просто вечірка. — Він скинув на неї
серйозний погляд, а в насичено-карих очах стрибали бісики, і в голосі
лунали веселі, легковажні нотки. Плечі Вайолет під її зношеним
вовняним пальтом невдоволено скинулися вгору. Вона хотіла хряснути
за собою дверима кімнати номер дев’яносто два, але двері лише м’яко
вдарилися об вологий губчастий одвірок.
Проте, коли поверталася додому вздовж Екклезол-Роуд під ясно-
синім, схожим на желе, передсвітанковим небом, її знову пройняв
страх. Вона не повинна давати привід Максу для розриву. Було гірше,
коли він узагалі десь зникав ночами — тоді їй кортіло повернутися до
себе й посидіти над підручниками. Макс часто жартома запевняв, що
їй не слід хвилюватися через оцінки: на початку другого року навчання
вона обійшла на голову не лише його, а й більшість однокурсників.
— Далебі, тепер ти перша серед студенток університету. Невже ти
цього не знаєш?
Вайолет не знала. Вона ніколи не ділила успіхи на чоловічі і жіночі.
Неспокій відпускав її, коли вона занурювалася в читання, але щойно
клала голову на подушку, їй знову ставало лячно. В уяві виникали
картини того, як Макс знаходить собі гарнішу, вищу за неї зростом,
сексуально привабливішу дівчину. Як він лишає її на самоті, і всі
співчутливо дивляться на неї. Хіба може вона сприймати себе в
університеті без Макса?
Хай як це дивно було для неї, але проблема, якою Вайолет так
переймалася, невдовзі сама собою розв’язалася.
А було так.
 Макс стиснув їй руку:
— Зараз принесу щось випити.
— Мені, будь ласка, самого лимонаду, — попросила Вайолет. Чомусь
їй захотілося цього вечора зберігати ясну голову.
Темзін із Елом спостерігали за Максом, бачили, як він просувається
до бару. Злегка звівши догори брову, Темзін чкурнула вслід за ним,
вихляючи в юрбі. Ел озирнувся, щоб відшукати очима Вайолет, але та
десь зникла. Чомусь його це не збентежило. Він знав, що все одно
зараз її знайде.
Хлопець рушив до танцювального майданчика, продираючись повз
тіла, що заступали йому дорогу. Якийсь чоловік гойднувся вбік, аж
гульк — ось і вона. Стоїть сама-одна. Між ним і нею — вихоплений
світлом порожній клаптик простору, що ніби чекав на них.
Їхні погляди зустрілися знову, і Ел, похитуючи головою й повагом
кружляючи, посунув уперед. Він був на пів шляху до неї, як раптом
попередню композицію змінили на «Підземний блюз туги за рідною
домівкою». А коли він наблизився до Вайолет, та вже реготала.
— Гадаю, в тебе забагато кінцівок для цієї пісні, — промовила вона
йому на вухо.
Ел поглянув униз, на свої довгі ноги. Він зрозумів, що вона мала на
увазі. Ритм був невмолимий. Утім сама вона, хай яка гарна в
коротенькій навдивовижу цупкій суконці з візерунком, танцювала не
краще: її пружинні рухи здавалися надто різкими.
— Що за бездушний поганець поставив це саме тоді, як я мав би
справити на тебе враження? — гукнув він їй у відповідь.
— Тобі не треба справляти на мене враження, — засміялася вона.
Ел теж реготнув, і одразу йому стало спокійно на душі. Чомусь він
так і знав, що з нею буде легко. І вони незграбно дотанцювали решту
пісні Ділана. Відтак диджей заходився шукати нову композицію, і в
холі запала неспокійна тиша.
— Привіт, — сказав він і глянув їй просто в очі.
— Привіт, — відповіла вона.
— Красива сукня.
Присутні взялися освистувати діджея, що забарився.
— Дякую, я зшила її власноруч.
— Круто! Ще й талановита.
 — Радше просто бідна.
Вайолет глипнула повз Ела: шукала Макса. Той із захопленням
розмовляв коло бару із брюнеткою, стоячи надто близько до неї.
Вочевидь, про напій для Вайолет він уже забув.
— Он як. Невже… — Ел був певен, що Вайолет — найпрекрасніша у
світі жінка, і він повинен бодай щось знати про неї. Проте не знав, з
чого почати. Нарешті мовив: — Невже шити одяг власноруч дешевше?
— Звісно. Це стара завіса! Придбала за зниженою ціною. Головне —
візерунок… і рибка в сітці.
«Рибка в сітці?» — думала Вайолет. Боже милостивий. Як чудово, що
після довгої паузи нарешті гримнула мелодія з репертуару «Кінкс».
— Кажеш… із завіси? — знову заволав їй на вухо Ел.
— Так! Для фон Траппів27 це саме те…
Він навіть гадки не мав, про що вона говорить.
— Ну ж бо. «Звуки музики»28. Невже не бачив? Я тричі ходила, але з
мамою!
— А, звичайно. Черниці-співачки, нацисти, Джулія Ендрюс і —
завіси?
Вайолет простягнула руку, Ел закрутив її, щоб вона похизувалася
перешитою завісою, і вони зачовгали, уривчасто задихали. І кілька
наступних пісень протанцювали разом, вряди-годи коротко
усміхаючись, потай, опустивши очі, наче було несила бачити ті самі
почуття в очах партнера.
А тоді диджей увімкнув «Запали моє полум’я»29, вони опинилися
навпроти одне одного й несподівано мало не заціпеніли. Вона злегка
хитнула стегном, а потім і він, їхні спітнілі долоні зімкнулися, пальці
розчепірилися, мов листя, що поволі розпускається до сонця. Ел
стиснув руку в кулак, і їхні пальці щільно переплелися. Ледь помітний
смик її тіла в його бік, майже не відчутний доторк губ.
Ел не знав, що поцілунок може бути таким приємним, і вона теж
цього не знала. Перший дотик запустив у кров пригорщу подрібненого
скла, розширив судини, прискорив, закрутив, розворушив усе
всередині аж до нестями. Вона відсахнулася і злякано поглянула
навкруги.
 А Макс навіть нічого не помітив. Чорнявка присунулася ближче, її
волосся звисало розкішним оксамитним віялом, рука лежала на
Максовому плечі, а сам він стояв, опустивши голову, і його обличчя
мало той умисний, зважений вираз, який бував у нього щоразу, коли
він хотів показати співрозмовниці, що вона є особливою для нього.
Ел простежив за її поглядом і мимохіть вдячно просяяв. Вайолет
знову глипнула на Ела й подумала, що той усміхається до неї.
І вони одразу вийшли, ні з ким не попрощавшись.
Ел мешкав неподалік. Вони простували швидко, запхавши руки до
кишень, аби не торкатися одне одного: боялися, що буде несила
зупинитися і хтось усе побачить.
Він завів її до своєї кімнати, зачинив за собою двері, і вони уклякли
на місці. Обоє важко дихали й мовчали — слова здавалися зайвими і
облудними. Згодом Вайолет не пам’ятала, хто першим кинувся вперед,
але руки махали, вбрання летіло навсібіч, вони повалилися на ліжко й
цілуватися, цілувалися, цілувалися…
Ел на мить відкинувся й сповненими ніжності очима поглянув на
Вайолет. Відтак повільно нахилився й почав торкатися її тіла.
З горла Вайолет видобувалися неясні звуки — раніше вона таких від
себе ніколи не чула, вони були ніби її і не її водночас. Він пестив
щораз наполегливіше, але без надсади — деякі її м’язи притьмом
напружилися, і все кудись попливло, межі стерлися, два тіла сплелися
між собою і злилися із цілим світом.
Він не відводив від неї погляду, у якому можна було прочитати надію,
очікування того, що вона скаже «так» (ну-майже-майже-так), і те, що
з’єднає їх обох та занурить в іскристу, запаморочливу всюдисутність, і,
відчувши доторк його пальців — лише пальців, — вона скаже: так-
так-так…
Вайолет заплющила очі, напружилася, відтак безвольно
розпласталася на ліжку і зненацька пригорнулася до Ела з такою
силою, що мало не вдарилася головою об його груди. Той помалу
витягнув з-під неї руку й тишком-нишком витер долоню об
простирадло, щоб обхопити рукою її обличчя.
— Ку-ку, Вайолет. — Він намагався відновити зоровий контакт, який
вони підтримували довго, люто, мало не визивно.
 Ел не міг згадати, чи дивився раніше так пильно у вічі, якщо когось
торкався. Імовірно, ні. Але ніхто й не озивався так бурхливо на
пестощі.
Вайолет занурила носа в маленький трикутник його білявого волосся
на грудях — таких худих, що аж просвічували ребра. Від нього злегка
пахло помаранчами, і вона подумала: «цікаво, чому б це?»,
намагаючись зосередити увагу бодай на чомусь, щоб її тіло нарешті
припинило вигинатися. Воно їй здавалося заводною іграшкою, що
безперервно рухалося. І ніби цю іграшку вона комусь віддала й
дозволила заводити досхочу.
— Ну ж бо, іди сюди, — лагідно улещував Ел.
Вона здавалася такою крихітною, зніченою, косметика розпливлася в
неї на вилицях. Він лагідно цілував її чоло, гостренький кирпатий
носик, уста. Вона сором’язливо усміхалася, і тому на її щоках
з’явилися ямочки. Він хотів в одну з них запхати язика.
— Трясця, що ти робиш?
Її акцент йому подобався ще більше, коли вона скипала.
— А-а… які в тебе ямочки. Вони теж потребують бодай трішки
уваги.
— Уваги твого язика?
— Так…
— А хіба немає місць, що потребують і собі уваги?
Вайолет сама не тямилася з дива, яка вона нахаба. Але почувалася
такою вільною і легковажною.
Ел зник під пуховою ковдрою, дарма що Вайолет щосили опиралася
й казала: «Ні, не треба, я пожартувала, о боже, так…»
І, мабуть, через зоровий контакт вона вже не відчувала свого тіла,
дарма що це справляло задоволення, і їй здавалося, що цілий простір
навкруги викривило вдруге. Ел підтягнувся вище й, злегка натиснувши
великим пальцем їй на щоку, ввійшов у неї. Вони одночасно ахнули, і,
коли тепер дивилися одне на одного, бачили, мов у дзеркалі, як
міняється вираз власного обличчя. Від цієї миті все стало на свої
місця, як і мало бути.
Пізніше, коли Вайолет затишно лежала в згині його руки, нарешті
роздивилася кімнату: перед тим була надто зосереджена на ньому, щоб
помічати щось довкола. Замість фіранок вікна прикривали складки
індійської тканини, сям і там бовваніли вежі книжок: романи, поетичні
збірки, примірники «Відродження», його підручники з політології. А
ще вона побачила картину прерафаелітівської жінки із закопиленими
губками в навдивовижу добрій рамі й заяложене, але колись добротне
червоне крісло. Вайолет замислилася, звідки його принесли: либонь,
воно стояло раніше в будинку самого Макса, якомусь лондонському
особняку, трохи занедбаному й водночас статечному.
Макс. Зненацька в голові зринула гадка і про нього, але вона нічого
не відчула, а тоді засоромилася, що нічого не відчуває, утім це було
краще, ніж не відчувати геть нічого.
Вони лежали мовчки, Ел погладжував Вайолет плече, дивився на її
химерні кісточки під перлистою шкірою і міркував над загадкою тіла,
проте не міг збагнути, чому дотепер ніхто йому не розповідав, що
люди здатні на таку чудову річ, яка щойно сталася між ними. Ела
огортав спокій, глибоке відчуття задоволеності і правильності того, що
відбувалося.
— А уяви, якби ніколи…
Він урвав. Не хотів здаватися смішним. А що як… — його погляд
опустився на мрійливе обличчя Вайолет — що як для неї це не
дивина? І з Максом вона відчувала те саме? Тоді, можливо, особливою
є лише вона сама?
— Якби цього ніколи не трапилося б з нами за все життя? Авжеж.
Тоді… — Вона промовляла тихо, але з утіхою, зітханнями, легкою
розпливчастістю. — Тоді б це була справжня трагедія для нас.
— Ти ніби прочитала мої думки.
— Тому люди про це і не говорять щиро: не хочуть розчаровувати
інших, у кого є лише звичайний, добротний секс. Це було б щодо них
нечесно.
Ел не втримався й просяяв, коли вона повернула голову й поглянула
на нього, а відтак його усміх перекинувся на неї. «Боже, — подумав
він, — сміх та й годі, але все це є — ну, звісно ж, є — початком їхнього
кохання.
26 Відомий сингл Донована, шотландського співака і гітариста.
27 Родинний гурт з Австрії.
28 Мюзикл Роджерса і Гаммерстайна за мотивами автобіографії Марії фон Трапп.
29 Пісня гурту The Doors.
 РОЗДІЛ 3

Липень 1968

І, як завжди, коли начебто нічого не відбувалося, Вайолет подумала:

ні, усе змінилося.
Ел погладжував їй потилицю, і здавалося, що в нього більше пальців,
ніж має бути, бо кожний доторк лишав після себе примару пальця.
Відтак він повернувся до неї і усміхнувся, що тривало добру хвилину.
Гупання бонґо, на якому грав один із музикантів гурту «Тиранозавр
Рекс», відлунювало в Еловій правій нозі, яка, ніби з власної волі,
погойдувалася в такт. Він оглянув юрбу: усі здебільшого розляглися, як
він сам і його друзі, на траві Гайд-парку, а дещо далі, перед сценою,
колихалося в ритм мелодії пасмо вертикальних тіл.
— З тобою все гаразд? — тихо спитав він, нахилившись до Вайолет і
сподіваючись, що вона вже теж помалу вирушила в мандри. Від неї
приємно відгонило сумішшю хліба з маслом, ладану, залежалого
тютюну — мабуть, це пахла її напівпрозора ясно-зелена сукня на
шнурівці з панцирів каурі.
— Мм-гм.
— Щось відчуваєш?
Вона повела очима по сцені, друзях, геть сторонніх людях — усіх
єднала музика, а тим часом звуки буцімто нанизувалися на тонкі,
невидимі нитки й перепліталися, утворюючи павутиння.
— Так, мабуть.
— Круто. — Ел широко усміхнувся.
— А може, — здобулася на голос Вайолет, — музики насправді не
існує — або вона ніколи не кінчається, — доки хтось її не почує? Ми
теж створюємо музику. Подумки, еге ж?
— Якщо дерево впаде у лісі30, — вигукнув Джинджер, що лежав без
майки горілиць. Під нещадними сонячними променями його
поцяткована ластовинням шкіра вже набувала яскраво-червоного
відтінку. — Дуже глибоко, мала!
Вайолет зашарілася, стала червоною, йому до пари.
— Стули пельку, Джинджере, — сказала Клара і тицьнула його
пальцем босої ступні, з якої звисала прив’язана стокротка, вже добряче
прим’ята і потовчена. — Вайолет уперше пробує «кислоту»31. Тож
тихо будь.
Після завершення навчання саме Джинджер підбурив усю компанію
залишити Шеффілд і податися до Лондона. Його батько мав у Гайбері
занедбаний будинок, який треба було привести до ладу; і Ел з Вайолет,
Джен, Темзін із Джонні, плюс Клара, з якою вони познайомилися під
час випуску студентської газети, переселилися туди на місяць, щоб
пожити безкоштовно й допомогти з ремонтом.
Дім роївся від молоді, яка одразу стала до роботи за своїми
уподобаннями. Вони годинами шили політичні транспаранти в саду,
готували п’єсу для вуличного театру на підтримку руху Біафри32
проти продажу зброї, вирушали разом, коли сідало сонце, до парку
Прімроуз-Гілл, де спостерігали за тим, як помалу згасають вогні
столиці, або зустрічали схід, стрибаючи на ліжку під звуки «Доброго
дня сонячному світлу»33. І водночас безлад у будинку став набирати
обертів: всюди сновигали люди, постійно приїжджали гості, що
залишалися на кілька днів, ба навіть тижнів, а вночі плигали з ліжка на
ліжко. Та замість того, щоб пофарбувати стіни, вони намалювали на
одній із них оголену жінку в космосі в стилі «Дурня»34. Барви всіх
можливих кольорів придбав Ел, витративши на них мало не всі свої
заощадження: Гарольд заморозив його рахунок, доки той не знайде для
себе «пристойної роботи».
«Матеріальні речі переоцінюють», — казав Ел Гарольду і будь-кому,
хто був готовий його слухати, і додавав, що бідність — ціна, яку
доводиться платити за свободу. Коли він поділився цим із Вайолет —
утім після четвертої пінти пива, за яке він якимось дивом ще спромігся
заплатити, та лише пирхнула.
— А ти бодай раз зустрічав людей, які не знають, де взяти гроші на
обід? — ущипливо спитала вона згодом, показуючи захмелілому Елу
шлях додому.
Відколи вони оселилися в Лондоні, безперервний гармидер в будинку
підтримувався «кислотою», яка начебто ніколи не переводилася в
одного з членів групи. Щоправда, сама Вайолет була новачком
порівняно з рештою: вона лише двічі приймала ЛСД, і то — з
неабиякою тривогою. Їй хотілося долучатися до всього, що відчували
Ел і вся компанія, попри те що їй було лячно. Ел запевняв її, що ЛСД
стане для неї справді приголомшливим та найбільш духовним
переживанням у житті, і вона вірила йому, дарма що боялася за
власний мозок.
— Я тільки-но відкрила, що він у мене є, до того ж непоганий, тож не
хотілося б його втрачати, — жартувала вона, коли Ел намовляв її
ковтнути з ним укупі «кислоти». Вайолет знала, що повинна чинити
опір. Вона отримала найвищий бал за дипломну роботу і була третьою
за оцінками на їхньому курсі.
Коли оголосили результати, Ел так пишався нею, що ділився
новиною на всіх вечірках замість привітання попри її постійне ішт35.
А після того, як її запросили в Королівський коледж на магістерську
програму з літератури, що починалася восени, він подарував їй добре
виданий примірник «Веселки»36 у шкіряній палітурці, адже найкращу
оцінку вона отримала саме завдяки роботі на тему «Синів і
коханців»37. На звороті обкладинки Ел написав: «Для найрозумнішої з
жінок. Це тобі для наступного есею і нашого з тобою наступного
розділу». Сльози затремтіли на очах Вайолет, вона щільно притиснула
книжку до грудей і подарувала йому гарячий кусливий поцілунок.
На церемонії прощання з випускниками декан відшукав Вайолет, щоб
особисто її привітати, і з надмірним завзяттям тряс їй руку. Її батьки,
маленькі й незграбні у своїх костюмах, які вони зазвичай одягали на
похорон, тихенько присідали й так чемно дякували професору, що в неї
від зніяковіння аж пальці підібгалися в оксамитових черевичках-
човниках. Мати висварила доньку, коли вперше побачила на ній таке
взуття — це сталося невдовзі по тому, як та дещо оговталася після
прощальної вечірки з горілкою і апельсиновим соком, що вони її
справляли в «Брумгілльській таверні».
 Ел не прийшов на вечірку, і Вайолет, попри те що їй було неприємно
із цього приводу, однак полегшено зітхнула — не доведеться
знайомити його з батьками. Тобто зі зніченою, зменшеною версією їх
самих. Адже власну матір вона уявляла лише як жінку, що весело
метушиться, базікає з подругами, тітками на задньому подвір’ї, а
батька — як людину, що пишається своєю роботою на залізниці (хоч
він мав там скромну посаду стрілочника) і діяльністю в профспілці.
Одразу після закінчення навчання Ел вирушив разом із батьками до
Провансу: їх не надто хвилювали його фінальні оцінки 2:2, зокрема на
тлі нечуваних успіхів сестри, класичного філолога, яка спромоглася
отримати в Оксфорді диплом з відзнакою. Перед від’їздом він показав
їм подвійний номер студентської газети, яку редагував — і вельми
вміло, на думку Вайолет, — та повідомив, що в це він і вкладав усю
енергію й саме на професію журналіста покладав надію в
майбутньому. Випуск містив спеціальний репортаж із Парижа, у якому
Ел висвітлив протест студентів, змістовний аналіз того, чому
університет не зміг успішно бойкотувати Південну Африку, і додаток з
карикатурами під назвою «Грошолюби», що зазнав неабиякого впливу
з боку Ґілберта Шелтона і Роберта Крампа38.
Його батько одразу показово жбурнув газету в смітник. Але згодом,
нишком прослизнувши до Гарольдового кабінету в пошуках сірників,
Ел натрапив на свою газету: розібгану й покладену між двома
грубезними томами. Коли він розповів про це Вайолет — здійснивши
страшенно дорогий дзвінок із телефонної будки в якомусь селі, милі за
три від їхньої вілли, — вона погодилася з ним, що Гарольд, по суті, ще
той лицемір. Але водночас замислилася, чи зі своїми батьками буває їй
легше.
Раптовий вереск урвав міркування Вайолет. Джинджер схопив Клару
за палець ноги, яким вона штурхалася, і запхав його собі до рота.
Тепер вона хвицалася із удаваним обуренням.
— Йой, який гармидер, — промовив незнайомець із довгою,
пісочного кольору бородою, що сидів неподалік і, як помітила Вайолет,
поглядав то на Темзін, то на Клару: вичікував слушної нагоди
познайомитися.
 — Він намагався проковтнути мого пальця! — промовила Клара
незнайомцеві й показала на Джинджера, визивно закопиливши
пухкеньку губку.
— Ну, його можна зрозуміти, — із захватом проказав бородань.
Клара безсоромно набундючилася.
Познайомившись із Кларою через Ела, який редагував у газеті її
фразисті статті про музику, Вайолет одразу сприйняла дівчину як
свою, що бувало з нею дуже рідко. Нарешті знайшлася рідна душа: її
батько також мав звичайну роботу, а не керував країною, і сама вона в
різдвяні канікули гарувала в крамничці, а не каталася на лижах. І коли
обидві дівчини слухали подеколи наївні просторікування своїх
пещених друзів, вони з розумінням поглядали одна на одну.
Але щойно вони переселилися до Лондона — рідного міста Клари, —
Вайолет відчула, що залишилася в тіні подруги. Галас і кіптява
приголомшили її, натомість Клара чудово вписувалася в столичне літо.
Вона знала маршрути автобусів і метро й, очоливши компанію,
показувала, як краще дістатися до найважливіших місць. Розпатлана,
спітніла, вона, проте, все одно мала невимушений і спокусливий
вигляд, тоді як Вайолет повсякчас метушилася, а її бліда шкіра
вкрилася прищиками через спеку й забруднене повітря.
І тепер, горілиць лежачи на траві і спершись на лікоть, Клара голосно
сповістила, що їй гаряче. А тоді, впевнена, що всі на неї дивляться — а
головне Джонні і бородань, — узялася розпинати свій непоказний,
плетений гачком топ і зрештою виставила на огляд пару загорілих,
схожих на груші грудей.
Услід за нею не забарилася і Темзін, а за якусь мить і Ел
заохочувально підштовхнув ліктем Вайолет до цього дійства.
Вайолет злегка хитнула головою. Ел схилився над нею, тицьнув
носом у V-подібний викот сукні, залоскотав шкіру нещодавно
відрослою, ріденькою борідкою.
— Годі вже, — тихенько прошепотіла вона.
— Ну ж бо, — бурмотів він у виріз, де аж ніяк не було видно
улоговинки між грудьми. — Чом би й ні, в таку спеку?
— Не знаю, мені якось… Усі почнуть витріщатися. Це ж не тільки ти
дивитимешся. — Вайолет ніяк не могла дібрати необхідні слова, щоб
виправдати власну нехіть. Ходити з голими грудьми напоказ — не
означало мати рівні права з чоловіками.
— Я не проти.
Вайолет зітхнула.
— Знаю, що ти не проти.
— Просто не думай, що ти можеш їх показувати лише мені!
— А я й не думаю! — знову прошепотіла Вайолет, бо не хотіла, щоб
інші їх почули. — Боже мій, річ не тільки в тобі.
Ел підніс голову, відсторонився і серйозно на неї глянув.
— Звісно. Це твоє тіло. Та хіба в справді вільному суспільстві не
можна поводитися з власним тілом як заманеться? Ти соромишся? — І
він з усмішкою вказав на власні голі, злегка засмаглі груди.
Вайолет мимохіть накручувала на палець пасмо свого волосся, коли
здалеку пролунали оплески після завершення ще однієї композиції у
виконанні «Тиранозавра Рекса».
— Щось я досі не утну, що означає бути вільною. А власне, це ж не
старече тіло. Ти ж не дивишся на мої груди байдужим оком. Ти ними
милуєшся.
— Сама знаєш: я дивлюся тільки на тебе.
Вайолет добре це знала і була йому вдячна. Усі їхні друзі останнім
часом наче подуріли: чи то їх геть захопило літо кохання шістдесят
восьмого року — «війнуло гарячим подихом із Західного узбережжя»,
як часто казав Джонні, — чи то, може, проймав страх перед
випускними іспитами в університеті. Хай там що, а всі заповзялися
створювати пари, а невдовзі з не меншим запалом міняли партнера на
когось іншого. Свобода — її так прагнули, а коли вона настала, ставало
лячно. Вони надсадно, мало не до запаморочення розважалися, мов
каталися на небезпечній каруселі.
Але під час довгих, сяк-так приготованих вечерь Ел кидав на неї
погляд через стіл — Вайолет почувалася сильною і впевненою. На
нічних концертах у Рандгаузі він часто нахиляв до неї голову, зазирав у
вічі, й поволі усміх розцвітав на його устах. Для неї це було ніби
таємним подарунком: усі метушилися навкруги, а вони спокійно
стояли поруч, відчуваючи одне одного.
— Я знаю, що ти дивишся лише на мене, — лагідно проказала
Вайолет, малюючи візерунок на його руці довгою, щойно зірваною
стеблиною. — Але… не в тому річ. Ти ж не заперечуватимеш, що голі
груди — не зовсім те саме, що, скажімо, оголений лікоть?
— Чому ні? А яка різниця? Адже це також частина тіла!
— Так, але не в сучасному світі. — Вайолет спересердя роздерла
стеблинку на шматочки. — Це сексуально. Я спостерігаю за поглядами
людей: бачу купу юнок, що захоплено слухають музику, і бачу багато
чоловіків, які блукають очима по жіночих грудях, наче обирають на
базарі найстигліший фрукт.
— Ну, твої яблучка — однаково найсолодші, — знову нахилився до
неї Ел і заходився цілувати від потилиці до грудей.
— О, припини вже, — засміялася вона й почала відбиватися.
А тоді всілася рівно й кілька секунд його розглядала.
— Гаразд, але за однієї умови. Я оголю груди, якщо ти покажеш
прутня.
— Ну, це не зовсім те саме — оце вже справді сексуально! І… надто
особисте.
— Але груди — теж особисте, принаймні в сучасному суспільстві.
Усе по правді.
Вайолет відчула, як щось сколихнуло їхню компанію, і роззирнулася
довкола. Клара пристрасно цілувала бороданя. Джонні, з яким вона
ділила ліжко останні два тижні, спостерігав за ними, але з усміхом. Чи
призначався той усміх Кларі, яка могла беззастережно тішитися
життям, а чи всій компанії (і зокрема Темзін, з якою він, зрештою, досі
спав вряди-годи), щоб довести: вільний зв’язок — це круто.
Усе тепер відбувалося так швидко. Здавалося, зник назавжди цілий
шар всіляких дозволів і приписів. Щезли старі лицемірні й запліснявілі
правила, залицяння, полювання, коли жінки нібито не хочуть
близькості й боронять свою «честь», а чоловіки, нарешті спіймавши
здобич, мають забезпечити родину. Отже, слід було зняти клеймо з
інтимних стосунків і задоволення, що вони дарують, а тоді кохання
зможе поставати між будь-якими людьми і відбуватися в будь-який
спосіб: досить лише розпружитися й почати насолоджуватися
життям, що, зрештою, триває так недовго… «Тож хай буде революція»,
— подумала Вайолет, задерла голову до неба й лагідно віддалася
променям сонця й звукам музики.
 Минуло багато часу, а може, це відбулося одразу по тому, і Ел уже
танцював із Темзін та Вайолет у натовпі, і вони дедалі ближче
підсувалися до сцени, де вже виступав «Пінк Флойд». Гуркіт стояв
несамовитий.
Легені розширялися в такт гітарним переливам, долоні мимохіть
тягнулися до сонця. Хай буде ще більше світла.
Руки Вайолет звивалися сюди-туди перед її очима, мов змійки. Ел
спостерігав за нею і думав, що нічого кращого він дотепер не бачив, і
раптом страшенно закортіло поділитися з нею своїми міркуваннями,
але йому забракло потрібних слів.
— Слова нічого не варті!
— Прошу? — Вона ледве чула його крізь гучні переливи гітари.
— Ними годі щось сказати, висловити — їх замало.
— Замало?
— Замало, щоб тебе описати.
Вона знову скинула руки догори.
— Я безкрая! У мені безкрай усього!
Ел бачив, як позаду неї Темзін пустила очі під лоба. Але, на його
думку, Вайолет чудово себе описала.
І ніби у відповідь на його міркування динаміки надривно заверещали,
а тоді знову заспокоїлися. Музика ширяла над юрбою, деревами в
парку, залітала до Елового тіла, підкидала його.
Він прикипів очима до ударника: його палички немов правили за
провідників, тримали все вкупі. І Вайолет подумала, що так само
чинить Бог: не контролює, а надає усьому ритм, підтримує биття
сердець і плин часу — великий провідник Усесвіту…
Хтось пролив тепле пиво на спину Вайолет, і вона здригнулася,
відтак обернулася й погладила незграбу по обличчю — він здавався їй
чимось знайомим. Тепер вона розуміла, чому Ел та інші так прагнули
розчахнути ці двері…
Ел знав, що межі між ним, Вайолет, музикою і землею є лише
гнучкими, мерехтливими перетинками, а Вайолет подумала, що її
любов до Ела не відрізняється від тієї, яка була в Христоса: нічим не
контрольована, безмежна, спрямована в бік усього й усіх — завжди і
всюди…
 Аж раптом музика урвалася. У повітрі повисла тиша, наче в неї теж
була своя вага. Люди розходилися, Вайолет деколи штовхали. Але вона
хотіла стояти нерухомо й тримати Ела за руку. У неї було відчуття,
ніби вона щойно навчилася бути сильною.
30 «Чи буде чутно звук, якщо в лісі впаде дерево, але поряд нікого не буде?» Філософська
загадка, що стосується проблем спостереження і відчуття.
31 ЛСД, галюциногенний наркотик.
32 Самопроголошена держава в південно-східній Нігерії (1967—1970).
33 Пісня The Beatles.
34 Англійська музично-дизайнерська група, що працювала в 60-ті роки в психоделічному
стилі.
35 «Цить» (вал.).
36 Роман Д. Г. Лоуренса.
37 Роман Д. Г. Лоуренса.
38 Американські художники-ілюстратори й карикатуристи.
 РОЗДІЛ 4

Лютий 1969

— Огуди не страшуся, і все, що в Ньому, є й у мені самому39…

Евансів голос гупав у лівому вусі Ела. Батько Вайолет, звичайно, сів
навмисно між ними на вузенькій лавці в каплиці. Утім Ел навіть
тішився, що той умостився поруч: Евансів потужний бас
притлумлював його власне непевне бурмотіння над псалтирем,
крихітні аркуші якого були такі тоненькі, що здавалося: доторкнешся
— і розпадуться враз на порох.
Ел був уперше в рідному місті Вайолет і сподівався, що дізнається
нарешті, чому вона так довго опиралася його приїзду. Аберґавенні ніби
застряг у часі. Люди досі носили тут капелюхи. Костюми із цупкої
тканини. Елові ступні задубіли в єдиній парі елегантних черевиків, які
він знайшов у себе в Лондоні, і були тепер забрьохані болотом.
— І Він — мій Голова, і праведність мені за шати править…
Із праведністю тут усе було правильно. Голови високо підняті, очі
дивляться вперед, уста рухаються одностайно. Геть не так, як в
англіканській церкві, у лоні якої виховували Ела: дедалі менша
кількість парафіян, одноманітні проповіді, невиразний спів.
— Сміливо йду до вічності престолу і з вірою в Христа прошу собі
корону.
Але попри піднесений тон віршів такі гімни завжди завершувалися
послабленням гучності, зітханням, приглушеним фіналом. Ел
ненавидів гімни: хіба ж це справжня музика, якщо будь-хто годен з
першого разу відтворити мелодію?
Остання молитва, гроші на пожертвування, і вони вільні. Надворі в
очі вдарило кислотно-сліпуче сонячне світло. Ел скоса глипнув на
середнього віку жіночок, що пильно до нього придивлялися, коли він
проходив повз, відтак кивали Евану, зупинялися біля Ангарад, із якою,
імовірно, обговорювали його задовге волосся, заширокі холоші або ще
якесь порушення місцевого дрескоду.
Вайолет спочатку поговорила з однією з двоюрідних сестер у
персиковому плетеному кардигані з майкою в тон, а потім вирушила до
Ела з такою усмішкою, що в нього аж плечі опустилися.
— З тобою все гаразд? — прошепотіла вона й схопила його за руку.
Вона помітила, що Ел мимоволі похитується на підборах і безпомічно
стріляє очима по церковному подвір’ю.
— Так, звісно, так. Чудова меса.
Вайолет пирснула.
— Ти ледве витримав, але це нічого.
— Ні, я… Ну так, ледве витримав. — Він повернув Вайолет так, щоб
бачити тільки її, а не всі ці капелюхи й недовірливі очі. — Ну, не вмію
я співати. Ти знаєш: я не старий бородань. Але… — Він урвав і стояв
нарешті спокійно. — Я сюди приїхав, щоб дізнатися про твоє життя,
тож витримаю і будь-які стогони над тілом Христа, якщо це допоможе
краще тебе зрозуміти.
Вайолет опустила голову йому на груди, чолом до серця. Вдихнула
знайомий аромат — невловимий, трішки чужий для неї запах, що, втім,
заспокоював і давав утіху. Запах дому.
Ел став основою її нового життя, яке вона сама для себе будувала.
Лондон, академмістечко, спільний із друзями будинок, а ще політичні
протести, партії, розширення свідомості. Проте повернення до
Аберґавенні розворушило дивні й призабуті почуття. Авжеж, вона радо
відвідала рідну місцину, де всі добре знали одне одного й приязно
спілкувалися. Але разом із тим вона почувалася незатишно в
задушливому середовищі, де кружляли осудливі теревені щодо Ела,
його бороди, бутс, дублянки з овечої шкури. Що за дженджик завітав
до нас? Ото чепурун. Хіпі. Ти ба як вистроївся.
Вайолет спостерігала за тим, як приймають Ела в Абері, й почала
пригадувати все те, що змусило її втекти з рідного містечка. А тоді
збагнула, як далеко віддалилася від попереднього життя. «Я ніколи не
зможу повернутися сюди», — майнула гадка. Навряд чи вона змогла б
тепер знову вписатися в тутешнє життя.
— Мабуть, я не справив надто доброго враження, — сказав Ел, коли
вони поверталися до її будинку через місто: освітлене променями
сонця, воно здавалося тепер чарівним. — Даруй.
— Не переймайся. Просто… може, вони не сподівалися, що ти такий.
Вайолет не знала, якими словами описати Ела рідним і близьким.
Після того як вони закінчили університет і переїхали до Лондона, вона
їм повідомила, що між ними «все доволі серйозно». Утім батьки,
мабуть, і не припускали, що вони з Елом оселилися разом, не будучи
одруженими. Тож вона сказала їм, що винаймає будинок у Ледброук-
Ґроув лише з Кларою, Темзін і Джен. Та коли батьки припустили, що
дівчата також проходять магістерську програму, Вайолет вирішила їх
не розчаровувати: вона справді не знала, як пояснити, що її сусідки
влаштувалися на чорну роботу, до того ж на неповний день, дарма що
гордо називали себе богемою і активістками.
Однак Вайолет вирішила підготувати батьків до зустрічі з Елом і
тому попередила, що він «із тих, багатших», дарма що й сама толком
не знала, як високо стояла його родина. Брати безбожно кепкували з
неї навіть після тої дещиці правди, яку вона їм відкрила.
— Та вона з лондонським денді зустрічається, — зі сміхом розповів
одного вечора в пабі Ґерайнт.
— Бігме, наші хлопи для тебе вже недобрі, га? — гукнув молодик, з
яким вона разом училася в школі.
Але все змінилось на Різдво.
Уже з жовтня Ел почав стверджувати, що Різдво перетворилося на
капіталістичну забавку і їм краще було б лишитися в столиці.
— Ми могли б цілий день валятися в ліжку, об’їдатися різдвяною
печенею з горіхами, обмінюватися багатозначними й геть
безкоштовними подарунками на кшталт орального сексу.
— Та хто ж нам приготує печеню з горіхами, якщо ми цілий день
валятимемося в ліжку? — сміялася Вайолет, яка ніяк не хотіла
пристати на цю пропозицію.
— Мати мене вб’є, якщо не приїду додому. Хай там як, а Різдво я
люблю! І капіталізм тут ні до чого: просто хочеться поділитися
радісними новинами, побути з рідними й близькими.
— А мені можна долучитися? — благально запитав Ел.
— Так, звісно — ласкаво просимо. Час вам усім нарешті
познайомитися.
 Але попри те, що Ел постійно розводився, що залюбки відвідає її
містечко, насамкінець він мусив змінити плани й повернувся разом із
сестрою у Фарлі-голл.
Коли він уперше натякнув, що поїде на Різдво у Вельс, Роуз удала із
себе обурену. Але потім з’ясувалося, що він зовсім не жартує, і тому
одного мрячного недільного вечора вона постала на порозі їхнього
будинку в Ледброук-Ґроув і, випивши за милими теревенями горнятко
жасминового чаю, попросила Ела не залишати її і Пітера — так звали
чоловіка Роуз — наодинці з їхньою родиною.
— Сам знаєш, що з того може вийти, — промовила Роуз і
потягнулася до Ела через стіл, заляпаний патьоками свічкового воску й
плямами від фарби.
Ел стиснув її руку, згадавши минулорічне, просякнуте алкоголем
свято. Амелія почала гудити «молоде нікчемне й зіпсуте покоління» та
гучно орудувати, наче била молотом, фамільними приборами зі срібла,
до неї долучився дід, що з гмиканням заповзявся звинувачувати Пітера
в тому, що той не воював. І Ел, доволі безпідставно, бо сам за все
життя ніколи жодної війни не бачив, заходився боронити зашарілого
швагра.
— Але з тобою буде Пітер, удвох ви дасте собі раду, —
малопереконливо проказав Ел.
— А матуся? Три келихи вина — і вже нестримно плескає язиком. —
Роуз вивільнила руку і втупилася в стіл, роздлубуючи восковий патьок.
— Я зі шкури пнуся, щоб догодити їй, та все дарма, що вже казати про
Пітера!
Амелія вже давно торочила, що не схвалює того, як син улаштував
своє життя. Утім те, що Роуз проміняла свій оксфордський диплом із
відзнакою на зручне, рабське існування в приміському будинку з
недолугим чоловіком, було в її очах не меншим гріхом.
Часом Елу здавалося, що мати всю вагу своїх нездійсненних
сподівань перекинула, мов мішок із піском, на плечі його бідолашної
сестри. Того літа, коли Роуз отримала диплом — на два роки раніше,
ніж він, — Амелія возила її на всі благодійні бали й урочисті
церемонії. «Роуз, моя розумна до смішного донька», — безсоромно
казала вона в надії знайти для неї добру посаду, чоловіка або ще краще
— все вкупі. І Ел не знав, зламалася Роуз під тягарем материних
очікувань чи просто сміливо скинула його, коли обрала чоловіком
сумирної вдачі Пітера — сина простого бухгалтера, який щось там
робив у міністерстві транспорту, а не видатного юриста або
спадкоємця великого маєтку, яких Амелія у великій кількості
пропонувала їй.
— Якщо Роуз не має наміру будувати власну кар’єру, могла б
принаймні знайти собі когось, хто був би достойним такого
самозречення, — ущипливо зітхала Амелія після випитого, коли
бачила поруч Роуз (або Пітера).
Роуз благально поглядала на Ела, звівши очі над горнятком чаю.
— Не залишай нас із нею наодинці. Це ж Різдво. Крім того, любий
братику, я не хочу пити нарівні з нею і бути п’яною як чіп.
Ел застогнав і сперся чолом на стіл.
— А хіба ви не могли святкувати в родині Пітера? Хай би там наші у
власному сокові маринувалися, — пробубонів він у дерев’яну
поверхню столу.
— Люба матуся нахваляється не давати більше грошей, якщо ми не
приїдемо. А в нас же дитина. І дах треба полагодити. Зарплатні
держслужбовця замало, щоб давати всьому лад.
— Роузі, тобі слід звільнитися від споживацького способу мислення.
— Ел звів очі на сестру, надавши погляду пустотливого виразу. —
Якщо ти позбудешся багатьох речей і зрозумієш, що тобі не потрібні
п’ять спальних кімнат і сад у Челсі, вони не матимуть більше над
тобою влади. Хочеш бути вільною, затям: гроші — це не все, що
потрібно в житті.
Ел згадав, як кілька місяців тому занімілий від гніву батько гримнув
дверима, коли він сказав ті самі слова й додав, визивно всміхаючись,
що живе «цілком щасливо» на соціальну допомогу і не потребує
спадщини.
— Ну, якщо тобі справді щасливо живеться посеред бруду, тоді…
— Щасливо живеться згідно з моїми принципами!
— О, будь ласка, якими ще принципами? Буцімто працювати на
посаді означає продатися?
— Ну… так.
— Послухай, якщо ти ладен впоратися без грошей, вітаю. Та якби я
виховувала дитину в таких умовах, мене б негайно заарештували, —
твердо проказала вона й гордо оглянула через плечі присутніх
засмальцьовану кухню. — Гаразд, зі скрипом перетерпимо Різдво. А я
щиро, щиро сподівалася на твій приїзд. — І Роуз — радше
маніпулятивно, на думку Ела — провела рукою по животику, що вже
почав у неї округлятися.
Вайолет уривчасто повідомила матері, що Ел не приїде на Різдво, і та
розчаровано щось пробурмотала. Але після того, як їм принесли
грубий, кремового кольору конверт, події стали розвиватися
несподіваним чином.
— Отакої!
У материному вигуку відчувалася деяка театральність, що явно мала
на меті привернути загальну увагу. Вайолет поставила пательню з
яєчнею на чайний столик і зиркнула на матір, яка тримала на відстані
протягнутої руки велику різдвяну листівку й витріщалася на неї, ніби
там був текст на мандаринському діалекті. А на світлині — пишний
камін, герб на ньому, родина, покоївка — тобто кілька покоївок, —
собаки, а серед усього того — Ел. Вайолет хотіла була вихопити
знімок, однак пательня виявилася заважкою. В гарячій олії яйця
шипіли і бризкали вусібіч.
— Для міс Льюїс і її родини з побажаннями веселого Різдва від лорда
і леді Брінкгерст, а також усіх мешканців Фарлі-голлу.
Якусь мить тривала напружена мовчанка, наче щось підкинули в
повітря, і воно завмерло нагорі, готове ось-ось упасти.
— Отакої! — знову вигукнула Ангарад, і ніби все в кімнаті враз
гепнулося на підлогу. Девід з Ґерайнтом вихоплювали листівку один в
одного, слова «лорд», «леді», «голл» стрибали між стінами тераси,
лунали кпини, брати підштовхували Вайолет ліктями, поки та
зосереджено намагалася викласти вертку яєчню на тарілки. І лише
батько, опустивши голову, спокійно розрізав сосиску.
— Тряяя-сцяяя, сестрииии-чко! — недовірливо розтягував слова
Девід, який знову перехопив листівку, яку він почав крутити навсібіч,
наче силувався розгадати якусь шараду. — Ти не розповідала, що твій
коханий — бісів аристократик.
Вайолет не знала, що їм казати. Вона не хотіла нічого від них
приховувати, але зараз почувалася так, ніби її викрили й виставили на
огляд перед усіма. І тепер відомо, що її хлопець мешкає в
аристократичному маєтку. Має покоївок. Цілий штат слуг. І одного
дня стане… лордом Елом? Яка маячня.
Та позаяк Вайолет мовчала й не бажала віджартовуватися, братам
невдовзі набридло її дражнити. Вайолет не гнівалася, не обурювалася
їхнім під’юджуванням — мовляв, вона справді заслуговує на кращу
долю, — навпаки, принишкла і зіщулилася. А глянувши на її
засоромлене обличчя, вони й собі знітилися.
Ангарад запхала листівку за іншими, що вже викрашалися на
камінній полиці, і тепер її навіть не було добре видно.
І коли в п’ятницю пополудні Ел нарешті навідався разом із Вайолет в
Аберґавенні — вона була в оксамитовій накидці, а він у дублянці, — на
нього вже чекали доволі нетерпляче. Аж раптом — несподіванка. Її
родина просто не знала, як поводитися з таким геть не схожим на них
чоловіком.
З нагоди їхнього приїзду мати зробила зачіску й часто мимохіть
легенько торкалася волосся, пригладжуючи його. Спочатку вона
постійно підтакувала всьому, що розповідав Ел, але невдовзі
припинила. Усі тітки, кузини й навіть завжди невгамовна бабця Ґрей,
що ніби випадково забігла в гості, з нетерпінням очікували оглядин: ще
б пак, їхня Вайолет зустрічається зі справжнім лордом! Однак урешті-
решт, спантеличені богемною зовнішністю гостя, просто безсоромно
на нього витріщалися. Брати на Елові дивацтва відреагували в єдиний
доступний для них спосіб — втратили до нього цікавість і припинили
наступ. Бо коли не знаєш, з чим маєш справу, то або йди в бій, або
відступай. «На щастя, — подумала Вайолет, — вони обрали друге».
Після приїзду вони ще ані на мить не залишалися наодинці. Що, коли
зробити це тепер?
— Може, перевзуємося та прогуляємося пагорбом перед вечерею? —
запропонувала Вайолет Елові, коли по дорозі з церкви додому вони
відстали від решти. — Доки дощ знову не почався.
Відколи вони прибули в Аберґавенні, постійно сіялася дрібненька,
мало не навскісна мжичка, яка тримала їх у чотирьох стінах. Ел
завважив, що сутеніло тут рано: темно-сірий морок помалу огортав усе
навкруги, а з оксамитних сонних пагорбів опускалася тиша. Але навіть
удень, коли світла було однаково обмаль, у забарвленні неба,
шиферних дахів і мокрих хідників переважали сірі відтінки. Люди й ті
здавалися сірими. Ел розумів, що так думати жорстоко, але це лише
надавало Вайолет ще більшої таємничості. Минулого дня в пообіддя,
коли він спостерігав за тим, як її братики-йолопи важко гепалися на
маленьку канапу, щоб подивитися матч із регбі на крихітному
екранчику чорно-білого телевізора, або слухав, як її мати довго й
нудно розповідає, хто з місцевих одружився, а в кого народилася
дитина, його мозок шпигнула гадка: дякувати Богу, що дають доньці
грошову допомогу для отримання вищої освіти.
— Мамо! Ми рушаємо на пагорб! — гукнула з порога Вайолет, доки
Ел вилізав зі своїх затісних модних черевиків, натягував забрьохані
чоботи для прогулянок, закасував холоші на два згини й засовував їх
усередину взуття до кісточок.
— Коли повернетеся? — крикнула у відповідь Ангарад, яка вже
наполовину піднялася сходами, щоб перебратися з недільного одягу в
домашнє.
— За хвилинку будемо!
— А хто мені допоможе приготувати вечерю?
— Хлопці допоможуть!
— Вайолет!
Але та вже смикала Ела за рукав і тягнула за собою надвір — той
навіть не встиг застібнути як слід пальто. Її плечі в старому,
заяложеному зеленому піджаку рішуче випросталися. Ела накрила
хвиля любові й водночас тривоги, що він може бодай чимось мимохіть
їй зашкодити.
На вершечку Цукрової голови Ел, захеканий і розпашілий, зігнувся
навпіл. Вайолет, яка навіть не зопріла, переможно поглянула на нього.
— Забагато курю, — з трудом вимовив Ел. — Раніше завиграшки
бігав пагорбами навколо свого маєтку.
Вона мотнула головою, мов погордлива гірська кізонька.
— Хвастуха! — гукнув він, а тоді підхопив її, закрутив, і ноги
дівчини ніби полетіли до пустельного небокраю. Вайолет щосили
зарепетувала, і те застигле та тверде, що лежало на серці, вивільнилося
й полинуло за крижаним вітром геть.
— Дідько! Як же мені тут подобається, — тихо й гаряче промовила
Вайолет, коли її ноги, зашпортавшись у його одежі, опустилися на
землю, а тіло, хитнувшись, пригорнулося до нього. «Так довго не було
мене серед цієї краси», — подумала вона й щільно обхопила руками
його тулуб.
Ел хотів був щось у неї спитати, але передумав.
Він зглитнув і замислився, що б їй таке сказати. Але все дрібне
щезало перед широчінню під їхніми ногами, яку освітлювали зимове
сонце і блиск прозорої небесної блакиті, у яку вони занурилися.
Зникла безбарвна тьмяність дощових днів, і навіть заснулі перед тим
поля безперестанку мінилися різними кольорами: брунатним, брудно-
фіолетовим, темно-зеленим, солом’яно-жовтим.
І байдуже, мабуть, що думали її батьки або люди, з якими вона разом
росла. Головне — ось це: прямий зв’язок з природою, прямий зв’язок
між ними обома. І враз щось сколихнулося в його душі. Водночас
піднесене і незбагненне.
— Звісно, як може не подобатися нагорі? — проказав він. — Тут
так… безмежно. Так вільно.
— Ти теж так вважаєш? Як же мені бракувало цього в Лондоні…
Знаю, що є багато способів досягти прозріння, але, як на мене, підйом
на гору — найшвидший із них, — розсміялася вона, але насправді
озвучила свої думки.
— Невже ти досі віриш в ці нісенітниці? — спитав Ел, схопив її руку
і швидко поцілував.
— Ти про церкву?
Ел кивнув, а Вайолет принишкла, що завжди бувало, коли вона
міркувала над чимось важливим для неї.
— Не зовсім вірю. Тобто мені теж подобаються співи, і те, що всі
збираються разом. Але я не вірю, що є Бог, на якого слід молитися, що
він втручається в усе і послав свого сина помирати за наші гріхи… ні.
Просто зараз… зараз це не на часі, хіба ні?
— Геть не на часі. На мою думку, гріх — дотепна вигадка
можновладців для того, щоб тримати в покорі людські маси…
— Гаразд, Карле Марксе, можеш не розводитися далі. — Вона
усміхнулася, смикнула його за руку і насамкінець додала: — Але я,
вірогідно, не відмовлюся від головного: віри в те, що у всесвіті є дещо
більше й загадковіше за нас. Хіба ти не відчуваєш цього, коли осягаєш
зором оцей ландшафт? Або коли ковтаєш «кислоту». Просто такі речі
не вимагають… гімнів. Або проповідей, повчань, що негоже мати
бажання, бути геєм абощо.
— Амен, — весело промовив Ел і поцілував її в маківку. — Наче з
язика зняла.
Вайолет було приємно це чути, але однаково всередині її душі щось
чинило опір його словам. Вона відпустила Елову руку, зірвала старе
хрустке стебло теракотової папороті й стала розмахувати нею в повітрі,
щойно вони рушили далі.
— Але я не думаю, що церква була завжди така. І мені не до вподоби,
коли люди… геть усе відкидають.
Ел мовчав: давав їй змогу висловитися. Вайолет одразу злагідніла: він
завжди так чинив, навіть — або насамперед — коли не був із нею
згоден. Така поступливість аж ніяк не притаманна чоловікам, і вона
його за це любила ще більше.
— Мені бракує… спільності. Солідарності у вірі, — дещо сумно
проказала вона.
Ел кивнув, обняв її рукою й пригорнув до себе.
— Он там мій дім — бачиш? Дим над дахом? — відсунувшись,
сказала Вайолет і тицьнула пальцем в бік міста. Ел сфокусував погляд
у тому напрямку, куди вона показувала, й розгледів димар. Тісний
будиночок Вайолет. Місце, де мешкала її сім’я.
Він не знав, як порозумітися з її ріднею. Коли Ел відповідав на
запитання Ангарад, йому здавалося, що він вибирає не ті слова або
розставляє їх не в тому порядку, і через це зависала незручна
мовчанка. Тоді Ангарад починала сама щось пояснювати, але говорила
не надто зрозуміло або взагалі не в тему. Або втручалася Вайолет,
намагаючись повернути розмову в безпечне русло. І так знову й знову,
без будь-якого успіху.
Натомість чоловіки спочатку поводилися дещо церемонно: твердо
потискали руку, поплескували по плечу, та коли заговорювали з Елом,
мимохіть трохи підвищували голос. Але хай що вони в нього питали
— котру зі спортивних команд підтримує? у якій автівці їздить? —
його відповіді не надто їх задовольняли. Ел залюбки розводився про
політику з батьком Вайолет, але вони все одно не були на одній хвилі.
— Еване, я чув, що ви є членом профспілки? — спитав Ел під час
їхньої першої розмови. Ангарад тоді поралася біля купи кавових
столиків, які витягувала один за одним: менший із більшого. Відтак
накрила їх плетеними серветками, поставила тарелі з печивом і
потворний кутастий чайний сервіз із помаранчевим візерунком.
— Авжеж. Нині це важливо як ніколи. А ти до якої спілки належиш?
— Ну, зараз я не зовсім… — Елові груди вперше шарпнув сором
через те, що він сидів на соціальній допомозі. — Але я гаряче
підтримую профспілки, їхнє право на страйк. Вілсон40 теж стоїть
тепер за них горою з Барбарою Касл41 на чолі руху!
— Мабуть. — Еван якусь мить помовчав, а тоді додав: — Тобто ти не
є великим прихильником Гарольда Вілсона?
— Ну, уряд виконав мало не ювелірну роботу з вирішення соціальних
питань, як-от скасував смертну кару, ухвалив Акт про расові
відносини, відмінив кримінальну відповідальність за аборт і
приналежність до сексуальних меншин… — звичною скоромовкою
заходився він перелічувати здобутки прем’єр-міністра. І нараз
ошелешено завважив, як зблідла Вайолет. Еван, Девід і Ґерайнт — усі
як один утупили очі в горнятка, що в їхніх руках здавалися вкрай
крихітними — долоні були завбільшки з блюдця, які Ангарад навмисно
для такого випадку повитягувала з шафи.
— Ну, а щодо питань економічних… профспілки… гм-м… — Ел
ковтнув чаю, і той виявився окропом, але він мужньо приховав, які
муки його нутрощам спричиняє гаряче пійло. — Себто треба
підтримувати робітників — інакше який це тоді лейбористський уряд?
Чоловіки, погоджуючись, забурмотіли щось у відповідь, проте Ел
відчував: тепер він остаточно втратив їхню прихильність.
У нього на язику крутилося запитання, яке він мав обов’язково їй
поставити, бо, якщо не зробить цього, воно проросте в ньому
отруйними метастазами.
— Чи… чи ти вважаєш, що я розчарував твоїх рідних, Вайолет? —
промовив він нарешті, і його серце гупало так, ніби він щойно знову
піднімався пагорбом.
Вайолет рвучко звела голову й озирнулася. Розчарував? Що за
нісенітниця!
Вони ніколи не намагалися справити на когось враження, але дотепер
їх ані разу не сприймали так хибно.
 — Прошу? Ні. Просто вони…
«Вони не такі, як ти», — подумала Вайолет і заходилася кришити
гострий лист папороті. Протягом вихідних Вайолет так і не змогла
збагнути, хто бентежив її найбільше — або навіть що?
Ел обережно торкнувся плеча коханої, повернув її до себе, і вона
вздріла в його очах благання. О господи, він також потребував
розради! Йому теж було ніяково.
— Ні, милий, ти нікого не розчарував. Просто… просто…
«Він справді не годен зрозуміти», — спало їй на гадку, коли вона
дивилася в його очі, якими він допитливо блукав її обличчям.
— Ти їх налякав!
Смикнувши устами, він насупився.
— Твій світ! Навіть просто наш світ. Коли лунають такі слова, як
«балет» і «опера»… А ще та різдвяна листівка з вашим маєтком, де ти
виріс, хай йому грець! Натомість сам ти, за пів року після закінчення
вишу, свідомо відмовляєшся від будь-яких грошей, роботи, красивого
будинку, пристойного одягу… вони не розуміють такої поведінки! Не
тямлять, як можна відмовитися від цих речей. Від усього.
І вона знову метнулася до нього, обняла, щоб утішити, та він трохи
незграбно опустив руки їй на плечі. Ел сподівався («Хоча чим тут
пишатися?» — думав він.), що його освіта і виховання допоможуть
справити на її батьків приємне враження. Але навіть гадки не мав,
наскільки його небажання жити в комфорті й користатися з привілеїв
спантеличить людей, які були позбавлені таких можливостей.
Ел присоромлено кліпнув очима.
— Вони просто ніколи не думали, що в мене буде такий хлопець. Що
й казати, вони трішки настрашені, — збрехала вона. — А ще я думаю,
що завдяки тобі вони побачили, як сильно змінилося моє життя.
Ел дещо відсунувся, а тоді ніжно й замислено поцілував Вайолет у
чоло.
— Та знаєш, вони однієї думки з твоїми батьками, — вела вона далі.
— Мабуть, тому що всі вони пережили війну, після якої їм хотілося
тільки поваги, стабільності, безпеки. На думку батьків, «добре життя»
означало знайти надійну роботу для тата і пристойний будиночок із
купою декоративних подушок для мами… і все решта, що ти так легко
міг би отримати завдяки походженню й зв’язкам! Але тобі — себто
нам — геть не потрібний цей буржуазний мотлох!
— Але мої мама з татом, либонь, іще не усвідомили, що мені це зараз
не потрібно, — зітхнула Вайолет, пригорнувшись знову до його
грудей. — Мабуть, вони сподівалися, що я повернуся після
магістратури до Абера. Але побачили, як ти — як ми — відрізняємося
від них… і занепали духом.
Ел сумно підтакнув і прихилився підборіддям до її чола. Яке ж у неї
золоте серце. Щодо батьків вона добріша, ніж він до своїх.
Зацикленість Амелії і Гарольда на статусі, зовнішніх показниках
добробуту, прагнення мати владу і важелі впливу здавалися йому не
вартими уваги та нікчемними. І хоча їхні вимоги стосовно того, як він
мав будувати своє життя (влаштуватися винятково на престижну
роботу, обрати собі дружину з невеличкого кола титулованих
спадкоємиць), вельми відрізнялися від сподівань батьків Вайолет, їм
обом окреслили надто вузький шлях.
— Гадаєш, що дуже змінилася? — спитав Ел і відчув, як вона
підтакнула. — Але я також змінився. Неначе стався великий,
потужний… — він змахнув рукою в бік долини, що простягалася під
ними, — великий розкол між поколіннями. І байдуже, походиш ти із
заможної родини чи з бідної.
Вайолет подумала, що так може говорити тільки той, у кого в родині
грошей — хоч греблю гати. Зрештою вона поглянула повз Елову руку
вниз: там зміїлася западина, поля розтинали борозни живоплотів, а
дерева устромили гострі верхівки в небо — під ними лежала
непрохідна і темна прірва.
39 Тут і далі — уривки з гімну Чарльза Веслі, лідера методистського руху.
40 Прем’єр-міністр Великої Британії (1964—1970, 1974—1976), лейборист. Під його
керівництвом лейбористи виграли загальні вибори чотири рази.
41 Відома британська державна діячка, міністерка охорони здоров’я і соціальних служб, одна з
найвпливовіших лейбористок ХХ сторіччя.
 РОЗДІЛ 5

Жовтень 1969

— Овва, геть не та картина, що минулого року. — Темзін затягнулася

цигаркою й разом із димом вдихнула крижаного повітря. Уже почали
співати, яскраво-червоними хвилями колихалися в’єтнамські прапори.
Але людей на протест прийшла лише дещиця тої збудженої і обуреної
несправедливістю юрби, що минулого березня ринула до Ґросвенор-
сквер.
— Авжеж. Мізерний страйк, тим паче на тлі того, що задумали
сьогодні в Штатах, — сказав Ел, коли вони сунули в бік посольства. —
Думаєш, їх налякало, що минулого разу було багато насильства?
— Мабуть. — Темзін узяла його під руку й замахала плакатом із
написом: Виводьте війська! — Боягузи. Натомість у В’єтнамі хіба
щось змінилося на краще?
Минулого березня, коли вони були ще студентами в Шеффілді,
Вайолет і Ел допомагали організовувати перевезення людей
автобусами на демонстрацію. Але щойно втрутилася поліція, все
пішло шкереберть, а наступного дня в газетах те, що сталося,
охрестили «бійкою на Ґросвенор-сквер».
Коли натовп розхвилювався не на жарт, а пісні стали звучати
голосніше, Джонні заповзявся дражнити поліціянтів, і один із них мало
не схопив його. Ел усе це бачив, і щось сколихнулося в ньому. Але
Вайолет насупилася й міцно стиснула його руку. Наче хотіла цим
сказати: «Стій спокійно. Будь собою». Він був у захваті: вона мужньо
уникала протистояння й нахабних витівок, тоді як решта легко
піддавалися на провокацію.
— Яка ж це боротьба за мир? — питала вона в автобусі дорогою
додому. — Це просто… чоловіча лють. Протест — така важлива річ,
та, коли купка нахаб хоче почастувати кулаками полісмена й усе
зіпсувати, вони самі тоді опускаються до рівня тих, проти кого
виступають. Наче шукають приводу похизуватися силою і крутістю
замість того, щоб сказати «ні» війні.
Вайолет хотіла сьогодні прийти на демонстрацію: вона, як і всі її
подруги, гаряче виступала проти війни. Але ввечері до них мали
навідатися Роуз і Пітер із донечкою Сьюзен, одразу після відвідин
якогось іменинника в Лондоні. Вайолет уже почала кутатися в пальто
— з Елом і Темзін вони останніми в будинку вирушали на Ґросвенор-
сквер, — коли раптом із жахом помітила, у якому стані залишається
їхня кухня.
— Дідько, ви лише погляньте, скільки тут бруду! — У мийці, під
вкритими кіркою тарілками, лежав мулистий шар розмоклого чайного
листя; вода в дзбанку з-під джему аж позеленіла від зів’ялих квітів. На
численних блюдцях купчилися сніжні гірки м’якого попелу, а на
підлозі, в тріщинках між кахельними плитками, шурхотіло тоненьке,
мов папір, часникове лушпиння.
Вайолет зопалу впустила додолу шкіряну, з вишивкою, торбинку-
сідло.
— Я не піду, краще я наведу тут бодай якийсь лад.
— Ради бога, не переймайся — залиш усе, як є. Вимиємо, коли
повернемося додому, — безтурботно мовив Ел. — Ми повинні
скористатися правом громадян демократичної країни і не дозволити
імперіалістичному…
— Еле, прошу тебе, не читай мені лекцій про демократію…
— Хай там як, а трішки бруду — не завада: це ж не хтось там, а наша
Роузі!
— Питатимуть з мене, а не з тебе, як ми тут хазяїнуємо. Крім того, ми
обіцяли всіх нагодувати, тож комусь треба залишитися й щось
приготувати. І вимити тарілки, щоб було принаймні з чого їсти.
Роуз і Вайолет зустрічалися вже кілька разів, і Ел завжди міг
розраховувати на сестру, яка, на відміну від їхніх батьків, поводилася з
Вайолет вельми дружньо, дарма що дуже близькими вони так і не
стали. Ел гадав, що Роуз просто вважала її такою самою, як і він,
котрій подобався його доволі химерний спосіб життя. Тож і дивилася
вона на Вайолет, її довгі шалики й жалюгідні сукні-максі з тим
стриманим подивом, як і на всіх приятелів брата. Звісно, будинок, який
вони винаймали разом із друзями, надто відрізнявся від домівки Роуз і
Пітера в Сент-Олбанз, з його зиґзаґоподібною під’їзною дорогою,
комплектами абрикосового кольору рушників і розкішним садом. Але,
на думку Ела, не було ніякої потреби в тому, щоб Вайолет намагалася
справляти на Роуз якесь там враження чи щоб вдавала, ніби вона аж
надто переймається прибиранням у помешканні, де вони живуть.
Вайолет згребла зі столу тарілки й склала їх біля мийки з такою
злістю, наче ті особисто її образили. Темзін тихо потягнула Ела за руку
й хутко вивела його надвір.
Над містом висів серпанок, за яким ховалися горішні поверхи
будівель. Ел і Темзін сіли до зимного автобуса, а коли висадилися біля
Ґросвенор-сквер, імла вже почала розсіюватися. Вони наблизилися до
купки людей і побачили, крім друзів, новоприбулих: Клару, яка
показово тулилася до гарненького студентика-кенійця на ім’я Брайтон,
і Джонні зі зграйкою приятелів із мистецької школи, які розгортали
плакат з нещільно пришитою аплікацією.
Темзін роздратовано зітхнула.
— А ця з ними? — спитав Ел. Він ще жодного разу не бачив дівчини
Джонні, якою той захопився ще на початку навчання в Ґолдсмітському
коледжі.
— Ага. Маленька білявка. Джиллі. Бліда і вишукана, як сніжинка.
Ел схопив Темзін за руку, відчувши під пальцями шовковисте хутро
шуби.
Джонні з таким запалом цмокнув Ела в губи, що мало не впустив
плакат у брудну калюжу: він переселився до студентського гуртожитку
на протилежному боці Лондона, і тепер вони більше не бачилися
щодня, як було раніше. Темзін обачливо стала осторонь і долучилася
до Ела з Джинджером, коли всі вже одне з одним привіталися.
Час минав, і, щоб зігрітися, вони тупцяли на місці й навперемінки то
співали разом із нечисленними демонстрантами, то ненадовго
замовкали. Молодик із двома заплетеними в бороду косами заграв на
акустичній гітарі «Майстрів війни», і охоронник біля посольської
брами глипнув на свій годинник.
Ел постійно відчував, що Темзін не зводить очей із Джиллі. Він
намагався її відволікти від цього споглядання і розпитував то про одне,
то про друге, але дівчина була надто зосереджена на парі і відповідала
уривчасто, так ніби хотіла, щоб він якнайхутчіше відчепився од неї.
Було дивно, що вона так переймається з цього приводу. Темзін і
Джонні постійно сходилися — розходилися, проте їхній зв’язок усім
здавався міцнішим, ніж у тих, хто цього не робив. Вони ніби ухвалили
мовчазну угоду, що жоден новий роман ніяк не загрожуватиме їхнім
стосункам.
Але останнім часом Джонні дедалі частіше обирав замість неї інших
дівчат.
— Я його не тримаю біля себе, — урешті-решт мовила Темзін і
повернула голову до Ела, наче хотіла продовжити перервану розмову.
— Щось не так? — Ел глянув на її похмуре обличчя, і хвиля
співчуття пробігла його тілом аж до ніг.
— Я не повинна його постійно тримати біля себе! — затято мовила
Темзін, буцімто Ел із нею сперечався із цього приводу.
— Хіба?
— Авжеж! Ми вже… сто років дозволяємо одне одному міняти
партнерів. І прекрасно. І чудово. — Темзін запалила ще одну цигарку, і
Ел подумав, що їм би усім треба менше смалити. — Просто тепер він
ніколи не буває зі мною. Ніби уникає.
Він загорнув її у дружні обійми й відчув, як вона відганяє димок з
кінчика цигарки подалі від його пальта й волосся.
— Знаю.
Ел вважав, що повинен утішити Темзін, йому було боляче бачити її
сльози. Він не знав, як приятелюватиме з Джонні, якщо через нього
плакатиме Темзін, попри те що Джонні нікого не обдурював.
— Не думала, що так перейматимуся — терпіти не можу
перейматися.
— Темзін, ти — передусім жінка. Було б дивно, якби тобі все це було
байдуже. Мені теж прикро, що він не часто згадує про мене!
Ел відчув, як Темзін кивнула головою.
— Ти знаєш, що ти найгірша дівчина-хіпі, яку я зустрічав? — Ел і
далі притискав до себе Темзін та з гіркотою усвідомлював, що не годен
буде дивитися в обличчя подруги, коли вимовить подальші слова: —
От ми говоримо про мир і кохання. А ти лишень поглянь на себе:
прийшла виступати проти війни, а сама не в змозі визнати, що не
можеш дати лад своїм почуттям…
 — Але я його не кохаю! — Темзін гнівно відсторонилася і глипнула
на Ела, мов розлючена кішка, що вигнула дугою спину. Її жорстке
волосся стояло сторч у тому місці, де терлося об кучерявий ворс його
дублянки. Вона озирнулася навколо, ніби хвилювалася, чи не
підслухав хто, відкинула недопалок і квапливо пригладила коси.
— А ходімо додому, — запропонував Ел. — Нам і справді треба щось
приготувати на вечерю.
Темзін мовчки підтакнула й рушила через газон, а Ел пішов
прощатися. Він удав, що не побачив, як запитально смикнулося
обличчя Джонні.
— Ти опишеш сьогоднішні події в Standard? — спитала Темзін, коли
вони стояли в очікуванні автобуса.
— Навряд чи це станеться, — сумно промовив Ел. — Мене майже не
підпускають до друкарської машинки.
Спочатку він був у захваті, коли влаштувався хлопчиком-попихачем,
або старшим куди пошлють, у редакції Evening Standard. Колишній
однокласник відрекомендував його своєму приятелеві, який працював
помічником редактора у відділі новин. Він нарешті вирішив, що йому
потрібна робота, і Вайолет навіть сміялася, коли дізналася, як легко він
її отримав.
Але нові обов’язки виявилися неймовірно нудними: Ел друкував
копії, шукав потрібні вирізки з газет, сортував пошту… А писати йому
доручали лише коротенькі і сухі замітки. Порівняно з редагуванням
студентської газети, а також активістською і письменницькою
діяльністю, за які він узявся одразу після університету, це було
сходженням на сходинку вниз.
Ел досі на перше місце ставив не зарплату, а те, до чого лежало
серце. Він розповсюджував листівки-прокламації «Бойкот
туру-70»42для демонстрації протесту проти апартеїду. Спочатку
розмножив їх на копіювальному апараті Ґештетнера, який Джинжер
десь поцупив. Ел тижні присвячував антинатівським протестам з
урочистим занурюванням прапорів у цебра з червоною фарбою. Із
завзяттям писав багатослівні, складені у вільній формі роздуми для
самвидаву, який публікували друзі, і дуже тішився, коли «Сад
Ґандалва»43 надрукував одну з його статей, де він розводився про
моральний обов’язок будь-якого пацифіста стати вегетаріанцем.
Ел усе обміняв на прислужування людям, які писали історії, що
сприяли затвердженню керівної верхівки, тоді як треба було працювати
над її усуненням. Але грошей на такі докорінні зміни в нього не було, а
саме гроші вперше в його житті стали відігравати таку важливу роль.
Він цілком безтурботно існував на соціальну допомогу. Але одного
разу, коли вони вже другий місяць поспіль не платили за оренду, до
них прийшов господар будинку Нік, огидний кокні44 із завжди
налитими кров’ю баньками. Бейсбольною бітою він легенько
підштовхнув Кларин фаянсовий чайник, так що той упав. Дівчина
раптом зчинила істерику, не без задоволення, як помітив Ел, ніби про
людське око.
Але Ела більше засмутило те, що вночі Вайолет повернулася до нього
в ліжку спиною, випнувши хребет, мов щит.
— Я ніколи не була винна гроші. І моя родина ні в кого не позичала,
навіть пральної машини в борг не купувала, — тихо промовила вона в
стіну, і Елові груди одразу шарпнув сором.
Вайолет одразу після одержання магістерського диплома почала
заробляти гроші — їй потрібна була певна сума для того, щоб
перевестися до аспірантури, про яку вона мріяла. І попри те що їй
обіцяли надати грошову допомогу, Вайолет все одно хотіла мати
фінансову підтримку, перш ніж братися за такий довготривалий
проєкт. Тож вона погодилася за невелику плату допомагати професору
Андоверу, попри те що недолюблювала його. Та він був фахівцем у
темі, яка її цікавила: досліджував проблеми статі у творчості
Шекспіра. Отже, вона мала складати покажчики для його нової книжки
«Жіноча непостійність у “Троїлі і Крессиді”, “Гамлеті” і “Королі
Лірі”». Невдовзі Вайолет завважила, якими жахливими і
сексистськими аргументами орудує професор. Та ще й із обуренням
завважила, як майже непристойно він поводиться — нахиляється мало
не впритул до неї, коли вона, сидячи за столом, виконує свою роботу.
«Він такий потворний, — скаржилася вона Елу. — Я бачила лупу на
його жирному волоссі і мало не виблювала».
 Коли б Ел заробляв бодай трохи грошей, можливо, Вайолет
наважилася б повністю зосередитися на навчанні в аспірантурі. А
перед тим вони б поїхали в подорож або, щонайменше, десь
відпочили. Здавалося, всі їхні друзі подалися за кордон на пошуки
пригод: обходили пішки Непал, мандрували «чарівним автобусом»45
Афганістаном, оселялися на Західному узбережжі Америки, що було
мрією будь-якого хіпі. І останній маршрут був можливий: професор
Андовер згадав, що в його сестри є вільне помешкання в Сан-
Франциско, де вони могли б на деякий час зупинитися. Тож Вайолет із
Елом треба було лише назбирати грошей, щоб придбати квитки на
літак.
Коли Ел і Темзін дісталися нарешті будинку на Ледброук-Ґроув, за
кухонним столом уже сиділи Роуз із Пітером і Вайолет. Ажурне жовте
світло марокканської лампи, пахощі рагу, що тушкувалося в духовці,
Вайолет з крихітною Сьюзен на руках — ця затишна картина
зненацька наповнила Ела несподіваною радістю.
Сьюзен насупилася, а тоді вимогливо простягнула до нього маленьку
ручку. Той присів на коліно й покривав її поцілунками, доки вона не
почала весело гугукати.
Ел аж ніяк не був готовий до першої зустрічі з племінницею в
пологовому будинку: він ніколи не цікавився пуцьвірінками, але щойно
та розплющила оченята й сердито глипнула, його ніби посвятили в
лицарі. Поставили в житті нову мету.
Ел цмокнув у щоку сестру, потиснув у привітанні пухку Пітерову
руку і став наповнювати окропом величезний заварний чайник, що
його придбав для всієї компанії на заміну Клариному. І тим часом не
припиняв поглядати на Вайолет, яка досі тримала Сьюзен на руках.
Усмішка, мов хвиля, то з’являлася на її устах, то зникала, залежно від
того, які емоції спливали на мінливому личку Сьюзен. Від цього
споглядання Елове серце сповнювалося майже нестерпною ніжністю.
Він навіть дозволив собі уявити, як Вайолет тримає на руках укрите
ніжним пухом їхнє власне немовля. І, нахиляючись над чайником, від
такої уявної картинки потай просяяв широкою усмішкою.
— Як минув день народження друга? — спитав Ел у Роуз.
 Він поставив на стіл чайник і полоскотав маленькі складки на шийці
Сьюзен.
— Дуже добре. Бачила Джеремі — пам’ятаєш його? Він теж живе
зараз у Лондоні і доволі непогано влаштувався…
Вайолет спостерігала за тим, як Ел ввічливо кивав і водночас з
веселим осудом усміхався, поки Роуз розводилася про старих
знайомих, які його аж ніяк не цікавили. Але попри те що брат і сестра
постійно кпинили, між ними відчувався міцний зв’язок, і, хай би що
казали вони одне одному, їх поєднувала щира приязнь.
Їй подобалася Роуз: упевнена в собі і слушності своїх думок, вона
просто й невибагливо насолоджувалася життям, колисала на колінах
Сьюзен, ніжно погладжувала Пітерову руку й розповідала про те, як
хоче облаштувати сад каменів.
Але вона була геть зовсім не схожа на Ела. Наче не встигла на потяг, у
який заплигнули Ел, Вайолет та їхні друзі, вихопившись уперед на ціле
покоління. А між ними було якихось кілька років різниці! Роуз
безнадійно відстала, але вочевидь не надто тим переймалася.
Вона була така правильна. І річ не в тому, що Роуз мала великий,
вишуканий, банально бездоганний будинок. Вона ще й купувала газету
The Times, стежила за політичними подіями, проте ніколи не ходила на
демонстрації. Роуз слухала не Капітана Біфгарта або The Birds, а Верді
і Пуччіні, читала не Тома Вульфа, а Вірджинію Вульф. З Вайолет її
поєднував лише Шекспір: вона заплескала в долоні й заповзялася
читати довгі уривки з «Отелло», коли Вайолет зізналася, що пише
магістерську роботу про фізичне виявлення чоловічих ревнощів у його
п’єсах.
Ел, який засмутив батьків, обравши не Оксофрд, а університет у
Шеффілді через те, що той був осередком лівих сил, подеколи
відзивався вкрай зневажливо про навчання Роуз у коледжі Маґдалени і
вважав, що в шістдесяті роки будь-яка порядна людина повинна
виходити на вулицю з протестами, а не день у день сидіти в бібліотеці.
— От що вона робила в Оксфорді? Читала нудні старі фоліанти, а
відтак вийшла заміж, — сказав він одного разу не без зневаги. Вайолет
відповіла, що кожна жінка має право цікавитися старими фоліантами, і
звинуватила Ела в тому, що він, як і його мати, завжди ладен
покритикувати інших.
 А втім, коли вона дивилася, як Роуз заспокоює втомлену Сьюзен, їй
починало здаватися, що Ел у чомусь має рацію. Адже який сенс
отримувати диплом із відзнакою, якщо потім ти цілісінький день
сюсюкаєш із дитиною?
Сьюзен, що спочатку трішки вередувала, насамкінець зайшлася
плачем, і Роуз понесла її до спальні Ела і Вайолет, щоб покласти спати.
Коли ж повернулася, вони вже обговорювали права жінок на свободу,
тобто Пітер виявив лише деяке зацікавлення темою, натомість Ел,
Вайолет і Темзін довго просторікували, аж урешті Темзін гаряче
проголосила, що заміжжя є в’язницею для жінок, а хатня робота і діти
— «кайданки й ланцюги» для поневолення.
Вайолет негайно перевела розмову на обговорення власних планів:
вона мріяла потрапити до аспірантури й писати про «руйнівний
фізичний потенціал присутності жінок у фіналі шекспірівських п’єс».
Вона аж просяяла, описуючи навчання в магістратурі Королівського
коледжу, і сказала, що з нетерпінням чекає на можливість повернутися
до дослідницької роботи.
— Яке це… неймовірне задоволення — відчувати напруження в
мозку! Коли я шукаю потрібні аргументи, щоб викласти їх потім на
папері, нейрони — присягаюся! — аж співають у мене в голові, —
казала Вайолет.
Незабаром Роуз підвелася і стала мити посуд. І коли вона
повернулася спиною до столу, Вайолет спало на гадку, що, може, не
варто було торкатися таких гострих тем.
Коли ж Роуз, помивши посуд, почала тихенько підніматися нагору,
щоб забрати маленьку Сьюзен, Вайолет рушила за нею вслід. Вони
мовчки милувалися м’яким рожевим клубочком у переносній люльці,
яку вони поставили на ліжко. І Вайолет мало не дивом здавалося, що
людська істота може існувати в такій крихітній і бездоганній формі.
А тоді Роуз пошепки промовила:
— Це і є тепер моєю роботою. А що може бути важливішим за
виховання дитини, щоб виплекати з неї чудову людину? Вона —
найцікавіше з усього, що я будь-коли вивчала.
Сьюзен засопіла уві сні, і в легкому поруху її ротика було щось
невловимо схоже з Еловим обличчям, коли той спав. Серце Вайолет
раптом охопила мало не болісна ніжність: кортіло погладити Сьюзен
по обличчю, пригорнути до себе, міцно стиснути маленьке тільце.
«Хочу дитинку, — нараз шарпнула грудьми рішучість. А тоді
безцеремонно майнула думка: — Утім не зараз».
Ще стільки книжок треба прочитати, доказів навести, робіт
надрукувати. А скільки місць хотілося відвідати: узбережжя
Індійського океану, грецькі острови, марокканські базари, Стамбул,
Катманду, Сан-Франциско. Кортіло знати, як далеко від Південного
Вельсу вона могла б дістатися і які пригоди на неї там чекають.
А з дитиною ще можна почекати.
42 Бойкот проти південноафриканських команд з регбі і крикету під час виступів у Великій
Британії в 1969 і 1970 роках. Вони складалися винятково з білошкірих спортсменів.
43 Журнал однойменної хіпі-комуни містичного спрямування.
44 Зневажливе прізвисько корінного малоосвіченого лондонця.
45 Хіпі часто мандрували в розмальованих автобусах, здебільшого між Європою і Південною
Азією.
 РОЗДІЛ 6

Липень 1970

Спочатку Сан-Франциско їх розчарував. Проте власне тут Елу

нестримно захотілося сфотографувати шляховказувач. Лише два слова.
Гейт-Ешбері46. Ел хутко клацнув затвором і опустив апарат на груди
— буцімто нічого й не знімав.
Дещо очманілі від зміни часового поясу й тривалого польоту через
океан, Ел і Вайолет почали відпустку з того, що вирушили в саме
серце непоказного кварталу, де народився рух хіпі і вільного кохання
— у мекку контркультури, яку давно вже мріяли побачити. А там —
купа торговців наркотиками, одне слово — якесь лайно.
Немов вимріяна Елом кіноплівка (що мала б показувати довговолосу
молодь, яка співає «Гей, чоловіче з бубоном»47, крамнички з коноплею
й благодійні, з яких голосно лунає музика, яскраві промені сонця і
засмаглі дівчата з живими квітами в косах) раптом виявилася
пошкодженою водою, і все на ній мало розмитий і гнітючий вигляд.
Під ногами валялися пакунки з-під гамбургерів, а над головою
нависали великі лиховісні хмари. Жінка з порожніми очима метнулася
до них і одразу відсахнулася, спантеличена їхнім зніяковілим
виглядом. Чоловік із черевцем під кожухом з бахромою і зі стрічкою у
волоссі зацвів в усмішці, наблизившись до них, а втім лише гукнув до
Вайолет: «Пильнуйте гаманця, юна леді!»
— Тут… трохи брудніше, ніж я собі уявляла, — невпевнено
проказала Вайолет.
— Гадаю, ми запізно приїхали, — відповів Ел і з розумінням
потиснув їй руку: сцена у виставі справді змінилася. Найцікавішого
вони, напевно, не побачили.
Закралося розчарування, а вони так довго збирали гроші на переліт,
на спільний відпочинок за кордоном. Місяцями мріяли про Сан-
Франциско, відколи професор Андовер сказав, що помешкання його
сестри у кварталі Рашен-Гілл залишатиметься вільним протягом
усього літа. Здавалося, настав час добре відпочити: Вайолет уже
зібрала всі необхідні покажчики для книжки Андовера, навчання в
аспірантурі мало розпочатися лише восени, коли їй нададуть очікувану
фінансову підтримку. Натомість Ел знову залишився без роботи: він
звільнився з Evening Standard, бо йому пообіцяли місце в новому
виданні ліворадикального спрямування, яке, на його превеликий жаль,
згорнуло свою діяльність, не встигнувши й запуститися.
Хай там що, а в їхньому розпорядженні було ціле літо — довге й
вільне, в новому місті, у незнайомій країні. Добовий ритм після
перельоту відновився, міська імла розсіялася разом із першими
побоюваннями. Те, що вони побачили згодом у Сан-Франциско, їх,
зрештою, аніскільки не розчарувало. Вони з радістю почувалися
туристами: блукали пагорбами, походжали сюди-туди мостом Золота
Брама, дивувалися, що в океані така холодна вода і тому в ньому не
випадає купатися й плавати.
Одного разу Ел передивлявся видання в книжковій крамничці для
хіпі й натрапив на «ВстаВай», який уже давно шукав. То був відомий
серед неформалів журнал, чи не найкращий з усіх американських, про
які він чув. Решту дня Ел читав Вайолет уголос цілі уривки з нього.
— Політичні статті — на пристойному рівні, культурні огляди гострі,
ілюстрації просто чудові, і мені подобається їхній запал, їхня
наполегливість… — не вгавав він, розмахуючи примірником перед її
обличчям.
— Послухай, а чому б тобі не піти й не познайомитися з ними, якщо
ми вже тут? — урешті-решт порадила вона. — Підкинь кілька свіжих
думок. Гадаю, ти той, хто їм потрібний.
І Ел вирішив ризикнути. Він повернувся в Гейт-Ешбері, де був
розміщений офіс «ВстаВай» — неподалік від головного перехрестя.
Журнал заснував такий собі Мікі Маунтін. Самвидав він піднімав з
нуля самостійно в той час, коли в його районі стався бум на культуру
хіпі, і поступово підприємство набуло законності, а недавно отримало
фінансову підтримку від Дженна Веннера, співвласника Rolling
Stones48.
 На стіні будівлі викрашалася намальована гусениця з книжки «Аліса
в Дивокраї», яка курила кальян — з її трубки вилітали і обплутували
вхідні двері димчасті, закручені літери: «ВстаВай». Ел постукав,
стискаючи в запітнілій руці аркуш із записаними ідеями стосовно
майбутніх статей.
— Прошу? У нас редакційна нарада — кажіть швиденько, — гаркнув
йому в обличчя чоловік, що відчинив перед ним двері. У нього були
вуса, як у моржа, на очах стриміли великі темні авіаторські окуляри, а
на голові вмостився ковбойський капелюх.
— Е-е, добрий день… я… мене звати Ел, я б хотів… е-е…
поговорити з кимось про написання статей для… журналу…
— Англієць?
— Ну так. Справжнісінький. — В Америці Ел, не знати чому, почав
розмовляти так, наче працював диктором на BBC.
— Ха! — Чоловік розправив вуса. — Дивно. Ми саме говоримо про
того вашого чолов’ягу — Едварда Гіта49. Про недавні вибори у вас.
Ел напружено міркував.
— А я от саме хотів запропонувати вам статтю про це. Розповісти…
е-е… про те, що означає для британського лівого крила несподівана
перемога консерваторів… і…
Ел явно не справив враження на чоловіка в авіаторських окулярах. І
відчув, як у нього на потилиці виступив піт.
— А ви знали, що… довели соціальні опитування? Почасти це
залежало від Чемпіонату світу з футболу, — дещо розпачливо правив
далі Ел. — Той нібито вплинув на людські настрої, на хід виборів і
таке інше. Тож я міг би написати статтю про це: як копаний м’яч, тобто
футбол, убиває соціалізм…
Вуси співрозмовника смикнулися.
— Гм. Краще зайди й переговори з Мікі сам.
Чолов’яга відрекомендував себе як Джонджо й провів Ела до
невеличкого офісу, заставленого різномастими стільцями,
друкарськими машинками, попільничками і концертними афішами.
Шестеро людей юрмилося навколо столу посередині кімнати, вони
утомлено обговорювали нові ідеї, яких тут явно бракувало. Кілька
пропозицій було записано на дошці, і більшість із них перекреслена
або ж біля них стояв великий знак питання. У центрі сидів
славнозвісний Мікі Маунтін. Як для американця він мав дуже кепські
зуби, а ширінку його білих бавовняних штанів-кльош помітно
випинала чималенька опуклість.
— Це Ел, він англієць, хоче тобі продати свої послуги, Мікі. А позаяк
жоден із вас, трясця, не має жодної свіжої ідеї, можна було б його
спробувати, — сказав Джонджо, а тоді важко опустився на сидіння біля
Мікі й дещо зневажливо махнув Елу рукою. — Валяй, друже.
Мікі Маунтін на мить затримав погляд на Елові, випустивши з ясно-
блакитних очей міцний потік енергії. Ось на кого треба справити
враження — саме довкола нього тут усе закручено.
Ел через силу зглитнув і заповзявся квапливо переповідати власні
міркування стосовно виборів. Слухаючи його просторікування, Мікі
Маунтін тихо зітхнув. І Джонджо розчаровано сплеснув руками, а
зніяковілий Ел, натомість, відчув себе в пастці, але продовжував
тараторити далі, викладаючи решту заздалегідь продуманих ідей.
Він уже почав був розповідати скоромовкою про те, що добре знав:
про англійські закриті школи, їхню провальну психологію, традиції
цькування, про те, як потім усе це повторювалося в будь-якій владній
інституції Великої Британії, — коли раптом Мікі урвав його, піднісши
руку.
— Годі. Ел, якщо не помиляюся? Ось це мені подобається. На
психологію зараз є попит. Якщо я правильно зрозумів, ти пережив ті
речі на собі і міг би про це написати? Так би мовити, роз’ятрити власні
рани?
— Так, звісно. Я тішуся тим, що ви…
— До п’ятниці встигнеш?
— Звичайно.
Коли минуло три дні, Ел прийшов і віддав статтю особисто Мікі. Той
негайно, просто перед ним, її прочитав і злегка кивнув.
— У тебе легка рука, — м’яко промовив він, ще раз погортавши
аркуші (списані красивим почерком Вайолет). Ел мимохіть усміхнувся:
він безконечно правив статтю, бо Вайолет прочитала й забракувала не
одну його чернетку. Вона навіть заборонила йому іти на виступ гурту
«Миттєва служба доставки» в клубі «Філмор», доки він не завершить
роботу.
 — Дякую. У мене, щоправда, є ще кілька задумів стосовно інших
статей. Може, я б їх…
Мікі підвів повагом руку:
— Повертайся у вівторок. О півдні буде знову редакційна нарада.
Тоді й принесеш те, що в тебе є.
І Ел приніс ще кілька аркушів з написаними пропозиціями, які він
виклав з пересохлим горлом, але з такою жвавістю і запалом, що зміг
зацікавити усіх присутніх на нараді. Йому доручили написати про
Британських чорних пантер50 — такий собі погляд зсередини (Ел,
зрештою, дещо перебільшив ступінь знайомства з Даркусом Гоу51).
Крім того, він мав пояснити необізнаному американському читачеві,
чому для Девіда Бові є важливим саме Південний Лондон, а для цього
треба було якось передати присмак Бромлі52 і Бекенгема53.
А тоді Ел збагнув, що саме такої нагоди він і чекав. Їм справді були
потрібні огляди міжнародних подій — тож чому б не представити себе
як незалежного лондонського кореспондента? У них із Вайолет
лишалися ще два місяці канікул — цілком досить, аби написати щось
путнє для «ВстаВай» та заручитися довірою їхньої команди, а може,
наостанок запропонувати їм свої подальші послуги, адже він міг би
для них писати час від часу й повернувшись додому. І жодних більше
посад хлопчика на побігеньках. Замість неї — солідна журналістська
робота, про яку він завжди мріяв, написання довгих, розлогих статей
про радикальну політику, прогресивну культуру, музику, містику і
взагалі будь-що, аби лишень Мікі вважав це достойним друкування в
його часописі.
Протягом наступних тижнів Ел старався підмазатися до майбутніх
колег поза межами офісу: купив пива Перрі, головному інтерв’юеру
журналу, натрапивши на нього під час якогось концерту, напросився в
гості на «легендарне» барбекю, що його влаштовував Джонджо на
березі океану, і там з’їв стільки свинячих ребер і курячих крилець, що
потім вивертав усе це вдома у вбиральні.
— Які жертви від вегетаріанця! — бурмотіла Вайолет, тримаючи Ела
за волосся над унітазом.
Він не наближався лише до самого Мікі. Навколо нього постійно
крутилися люди, і Ел не хотів, щоб його закидали камінням.
 Але на початку вересня, коли вони з Мікі стояли поруч у Маяку й
кивали в такт нескінченній мелодії, яку награвав джазовий квінтет, Ел
наважився зробити перші кроки щодо здійснення свого плану, себто
попросити взяти його в команду як позаштатного дописувача з
постійним проживанням у Лондоні.
Вони вже визначилися з датою від’їзду: першого жовтня, за кілька
днів до першої співбесіди Вайолет із керівником майбутньої дисертації
в Королівському коледжі. Після численних і незрозумілих відмов з
боку адміністрації їй нарешті виділили кошти на навчання, і її мати під
час їхньої короткої міжміської розмови по телефону, почувши новину,
почала радісно верещати й вітати доньку.
Ел вирішив відсвяткувати подію й замовив столик у модному
ресторані біля океану, хоча за інших обставин вони ніколи б собі не
дозволили такої дорогої вечері. Він сподівався, що потішить Вайолет
своєю новиною: тепер і в нього вдома знову буде робота, хай не надто
постійна й лише на відстані. Тож вони могли підняти тост за своє
спільне майбутнє в Лондоні: її блискучі академічні успіхи і його
кар’єру журналіста-міжнародника на вільних хлібах…
Того дня, коли мала відбутися вечеря, він вирушив зранку до офісу
«ВстаВай», щоб поговорити з Мікі наодинці. Той сидів, схилившись
над коректурами, і показав Елу на місце за широким столом.
— Якої ти думки щодо статті про Анаїс Нін54, що ми її надрукували
минулого тижня? — Мікі підвів очі й узявся впорядковувати аркуші.
Ел напружено метикував. Їм пощастило залучити до роботи
журналіста, який зазвичай писав до журналу «Оз»55. Але те, як той
завершив огляд, здавалося Елу доволі прісним, а Вайолет його стаття
взагалі не сподобалося. «Ні-се-ніт-ни-ця! — Коли вона сердилася, її
акцент проявлявся особливо сильно. — І так часто пишуть саме
чоловіки. Його більше цікавить не вона сама як особистість, а те, що
вона злигалася з іншим відомим письменником, із цим Генрі, хай йому
грець, Міллером. Проте вона, як ніхто, вміє описати жіночі бажання, і
не тому, що вона там із кимось переспала».
— Ну… ви недарма запросили такого фахівця, — відповів Ел, а тоді
урвав. Пауза дещо затягнулася, і Елу спало на гадку, що питання могло
бути для нього завданням на чесність та журналістський нюх.
 — Щиро кажучи, стаття провальна, Мікі. Здається, автор більше
зацікавлений у тому, щоб розповісти про Генрі Міллера, ніж про Нін,
— принаймні пів статті присвячено саме йому. Але вона пише
незвично, ретельно досліджує жіночі бажання — ось що нам слід було
освітити глибше.
Мікі кивнув і додав:
— Так. Маєш рацію.
За якусь хвилину він спитав, з якою метою Ел прийшов до нього, і
той почав себе нахвалювати, аж урешті спитав, чи хотіли б вони, щоб
він писав для них із Лондона.
Мікі з усмішкою звів руку догори.
— Еле. Я не хочу, щоб ти повертався до Англії. Я хочу, щоб ти
залишився тут і працював у нас.
Ел внутрішньо здригнувся.
— Знаю, що це великі зміни для тебе, неабиякі зобов’язання… — І
наче щоб той не намислив відмовлятися, Мікі звів руки, помовчав,
розплився у своїй харизматичній кривозубій усмішці, а тоді випростав
руки вперед, перетворивши заборонний порух у жест щедрого
дарування.
— Еле, друже, для тебе це ще й і неабияка нагода. Велика нагода. Ти
станеш одним із нас. Будеш у команді, писатимеш, редагуватимеш,
підкидатимеш ідеї. Мене вразило, як швидко ти вловив суть нашого
видання, місцевий колорит і наші погляди на події у світі. Я б хотів,
щоб ти допоміг нам визначитися з тим, яким стане — у майбутньому
— «ВстаВай».
Ел не йняв віри: Мікі Маунтін сам запрошував його до себе, а не
навпаки.
— Погоджуйся.
Як він міг відмовитися від такої пропозиції — від можливості
нарешті побудувати кар’єру, докорінно змінити своє життя? І як міг він
сказати «ні» журналу «ВстаВай» і самому Мікі Маунтіну?
— Я згоден. — Слова пролунали правдиво і впевнено, наче інакше й
бути не могло. Але навіть коли Мікі поплескав його по плечу й відвів
до «власного» столу, десь у темних закапелках Елового черепа
репетував голос: Ні-ні-ні. А що тоді з Вайолет, що з Лондоном, що з
Вайолет, Вайолет, Вайолет?..
 Увечері Ел чекав, доки вони піднімуть келихи з добрим шардоне
марки «Російська річка» й вип’ють за «майбутню докторесу Льюїс»,
яка нарешті отримала гроші на аспірантуру. Вона гордо метельнула
довгим волоссям, що злегка закручувалося в густому, просяклому
морською сіллю повітрі, а він глибоко вдихнув і тоді промовив:
— Отже, я нарешті сьогодні вранці поговорив з Мікі.
Вайолет просяяла, її розширені очі уважно дивилися на нього.
— І як минула розмова…?
— Добре, навіть дуже добре. — Ел не знав, як краще пояснити їй,
підшукував слова, ставало дедалі важче переконати себе і її, що він
ухвалив насправді слушне рішення.
Ел зробив великий ковток.
— Насправді це ти в усьому винна — вирішальними стали твої слова
щодо статті про Нін. Я просто, мов папуга, повторив їх Мікі. І справді,
яка іронія долі… — Ел сміявся. Він ухилявся від теми, віддаляв
небезпечну мить.
Мить, коли він буде змушений повідомити: «Я не повернуся додому з
тобою разом».
— О, не кажи дурниць, — легковажно відповіла Вайолет. — Їм
просто сподобалися твої думки, сподобався ти сам.
Він уникав її нетерплячого погляду.
— Ну ж бо? І що він сказав? Тебе призначили головним
кореспондентом «ВстаВай» у Лондоні, чи як?
— Він сказав… — Ел шарпав нитку, що відірвалася від вишитої
манжети його сорочки. — Він запропонував роботу. Справжню роботу
— в команді. Ми маємо разом визначити новий напрям для видання. І
я, ну… я погодився.
Ел нарешті наважився зазирнути їй у вічі. Обличчя Вайолет сяяло, її
рука враз потягнулася до нього через стіл, і вона із запалом схопила
його кисть.
— О, Еле! Неймовірно — просто неймовірно! — Ел був вражений її
великодушністю, миттєвою, беззастережною підтримкою, тоді як
несподівана посада лише ускладнювала все і для неї, і для них обох.
А тоді він збагнув, що, мабуть, погано пояснив.
— Одне слово, це буде тут. У Сан-Франциско. Тобто моя робота… Я
працюватиму в самому офісі. Писатиму, редагуватиму і…
 Вайолет силувалася не міняти виразу обличчя, але відчувала, як за
шкірою все кришилося, сипалося, падало кудись униз.
— І ти сказав… що приймаєш пропозицію? Ти вже погодився? —
Вона напружено зберігала зовнішній спокій, очі досі були широко
розплющені, усмішка застигла в привітанні, наче вона боялася бодай
трохи змінити міміку, щоб її не пересмикнуло і вона себе не видала.
Ел сумно кивнув і заповзявся розповідати, як йому неймовірно
пощастило, тому він мусив одразу сказати «так», проте його
переможний настрій помалу сходив нанівець, що більше він
замислювався над наслідками такого рішення для них обох. А отже,
лишилося їм якихось два тижні побути разом у Сан-Франциско. І
хтозна, коли вони побачаться іще… Але чомусь не хотілося озвучувати
ні сумніви, ні побоювання; Ел ніби чув себе збоку, щось белькотав,
відчайдушно силкуючись переконати її в тому, ніби вчинив слушно,
квапливо погодившись на цю посаду.
Вайолет було вже несила на нього дивитися. Вона сиділа впівоберта
на плетеному стільці й споглядала океан, і в Ела раптом закінчилися
всі слова. Усмішка так і не сходила з її губ: вона хотіла, щоб лють
випарилася, а не волала зсередини.
А ще кортіло запитати про те, що муляло. «Як довго?..»
Як довго ми проживемо нарізно, як довго я пробуду в Лондоні без
тебе?
Вайолет глибоко вдихнула-видихнула і вирішила не показувати свого
відчаю. Зрештою, хіба вона має право питати в нього. «Як довго, як
довго?..»
«Хай чинить так, як вирішив», — твердо сказала вона собі. Не треба
псувати таку важливу для нього мить. Хай там що, а для нього це
неабияка нагода утвердитися. Він так старався, писав усі ці статті для
«ВстаВай»; і вона відчувала, що вони з Мікі чудово порозумілися.
Якби Ел спитав у неї, вона б сказала, що йому слід хапатися за таку
можливість, запевнила б, що він і вона якось дадуть собі потім раду.
«Але він не спитав», — нашіптував голосок у неї в голові. І тепер,
повідомивши про свій план, він навіть не згадав про відстань. Невже
йому байдуже — невже їхні стосунки важили для нього менше, ніж
кар’єра? Чи він, однак, постійно думав про це?..
 Ел спостерігав за Вайолет, яка дивилася на океан. Вода щораз більше
темнішала, поки сонце помалу опускалося за обрій, а небо набирало
відтінків рожевої мушлі і синього, омитого хвилями каменю. Вона
чомусь досі усміхалася. Мовляв, гідно тримає удар.
«А що, як зробити інакше? — блискавично майнула в Ела думка. — І
тоді, може, не доведеться розлучатися? Адже Вайолет була в захваті
від Сан-Франциско: так багато розповідала, як їй до вподоби тутешнє
життя, відвертість мешканців, яскраве сонце, океан, басейни. Може,
вона залишиться або принаймні побуде з ним ще трохи?..»
Принесли страви: Ел замовив святкового лобстера, натомість Вайолет
підкреслено обрала вегетаріанську піцу. Поки Ел їв, у нього в голові
снували всілякі думки. А що, як це і буде розв’язанням проблеми?
Вайолет могла б відкласти навчання: Шекспір нікуди не дінеться й
почекає ще кілька місяців, ба навіть рік. А вона могла б легко
влаштуватися в місцевий бар: вони бачили чимало англійських,
австралійських, французьких дівчат, що працювали тут
офіціантками… Або… або може просто читати досхочу на березі
океану!
— Та чи так необхідно скористатися з грошової допомоги… саме
зараз? — спитав Ел, хрумкаючи клешнею лобстера.
— Тобто? — спитала Вайолет з набитим тістом ротом.
— Ну… не могла б ти, скажімо, відкласти початок навчання?
— Відкласти аспірантуру?
Ел запитально на неї глянув, якось непевно махнувши рукою.
Вайолет відклала свій шматок піци, обережно схрестила ноги під
столом. Краї обрізаних до коліна джинсових штанів врізалися у шкіру,
яка в неї так і залишилася білою попри сонце.
— Чому… чому б я мала відкладати початок навчання — ти саме це
хотів спитати?
— Просто я подумав… що ти могла б… ну, вірогідно, ти не можеш…
але якби… то ти б могла лишитися тут на довше.
— А чому я мала б тут лишитися?
Ел напружено підбирав слова, але вона аж ніяк не хотіла йому
допомагати. Хай нарешті скаже. Якщо треба, вона готова кинути
рятівне коло. Але як, у дідька, ти смієш…
 — Ну, я однозначно не хотів би, щоб ми мешкали далеко одне від
одного… але я щойно отримав роботу… крім того, ти так любиш Сан-
Франциско… тож подумав: може, ти відтермінувала б задумане,
побула тут ще трохи…
— І не поступила в аспірантуру, ти це хотів сказати, хіба ні?
Він зглитнув й поквапно заходився пояснювати:
— Звісно, я не це хотів сказати…
— Не поступила в аспірантуру, коли мені щойно виділили кошти на
навчання? Та заради аспірантури я сто років збирала гроші, шукала
бісові покажчики для професорської книжки, хай їй грець? Адже ми
постійно про це говорили перед від’їздом. Утім, про які канікули могло
б узагалі йтися, якби я не чекала на продовження навчання?
Вона знову взяла в руку шматок піци, але не встигнула піднести його
до рота, бо раптом вигукнула:
— У мене теж є свої обов’язки і робота, Еле!
Принаймні він зашарівся, але в душу Вайолет потихеньку і вперто
прокрадався холодок розчарування.
— Ні, ні-ні-ні-ні, звісно, я не кажу, що ти не повинна вступати до
аспірантури… Просто вирішив: може, може, ти б відклала дату вступу
на рік, або навіть не на рік…
— Господи Ісусе, Еле! Дідько! — Вайолет рвучко відсунулася назад
— ніжки стільця хрипко зарипіли. — Спочатку ти влаштовуєшся на
роботу, яка має повністю змінити твоє життя, навіть не поговоривши
перед тим зі мною, навіть не подумавши, що це означатиме для мене,
для нас обох. А потім… потім!.. щиро пропонуєш відмовитися від
навчання, кар’єри, роботи… і все заради чого? Щоб вештатися за
тобою по Гейт-Ешбері в пошуках цікавих історій для журналу?
Причісувати твої статті, які ти підпишеш власним прізвищем? Ні,
трясця, красно дякую.
Вайолет, враженій своїми власними словами, що вилітали з неї, мов
гострі дротики, стиснуло горло. А тоді вона схопилася на ноги.
— Це… ну добре. Але це несправедливо.
— Несправедливо! А хіба справедливо, що ти ані на мить не
замислився над тим, чого бажаю саме я? А моя кар’єра, невже ти
справді не хотів підтримати мене?
 — Ну, твій Шекспір нікуди не подінеться, чорт забирай. А я повинен
працювати в журналі власне зараз!
Кров у ній закипала, але всі слова раптом повилітали з голови.
Вайолет наче впала у глибоке, бурхливе, білопінне море і не могла
розтулити рота, щоб не захлинутися солоною водою.
Вайолет вздріла стривожену офіціантку, що наближалася до неї, і
враз усвідомила, де вона і як голосно щойно репетувала. Вона
витягнула торбинку з-під столу й, високо тримаючи підборіддя, щоб не
розридатися, гідно попрямувала з ресторану геть. Біля дороги, на
автобусній зупинці, Вайолет нарешті дала волю сльозам, розпачливо
лементувала, зігнувшись навпіл, і пропустила три автобуси, налякавши
малюка, а його мати передала їй пакунок паперових серветок.
Ел лишився сидіти за столом і похмуро, мов ліки, допивав вино, доки
сонце не зникло за обрієм і не запали сутінки. Він почувався вибитим
із колії і був незадоволений тим, як усе закінчилося.
Протягом останніх тижнів, проведених разом у Сан-Франциско, Ел і
Вайолет з тривогою усвідомлювали, що їхні стосунки вже ніколи не
будуть такими, як раніше. А відтак настав ранок першого жовтня, і Ел
зрозумів, що просто не знає, чи зможе все це пережити. Він тупо сидів
за своїм столом у редакції «ВстаВай» і ніяк не міг змусити себе
працювати.
Ел старався зосередитися на думці, що отримав те, чого хотів:
офіційну роботу, власний стілець, власну друкарську машинку. Але
однаково повсякчас уявляв дугу вздовж вигину планети, яку тієї миті
робив літак, що забирав від нього Вайолет. Незабаром вона буде в
Лондоні. За п’ять тисяч миль від нього.
Повз проносилися хмари, пухкі й смішні, як у дитячих мультиках.
Вайолет так кортіло пожувати їх та помацати. Але каліфорнійське
узбережжя швидко зменшувалося в розмірах унизу, що їй здавалося
символічним і просякнутим сенсом.
Після тієї жахливої сварки вони помирилися і спочатку поводилися
напружено, а тоді попросили одне в одного пробачення. Бажання
скористатися уповні з тих тижнів, які їм лишилося провести разом,
тлумило щемку образу. Але щойно літак набрав крейсерську висоту,
усвідомлення того, що вона тепер не з Елом, а тому не зможе більше
напівсонною пригорнутися до нього для п’янких ранкових поцілунків
або прийти і, жбурнувши заяложену торбинку, описати нового
наукового керівника, спустошувало її й позбавляло волі. Вайолет
дивилася в ілюмінатор, лічила хмари і вдавала, ніби не помічає сліз,
які набігають їй на очі від думки про довгі милі, що простеляються
позаду й розлучають їх.
На мить вона згадала свою невпевненість у дев’ятнадцять років, коли
не знала, як житиме далі без Макса. Але тоді вона була така юна. А ще
сором’язлива, дурненька і взагалі геть інша.
Усе тепер здавалося химерним, можливо, тому що літаки — це також
щось химерне. Повітря в салоні стало сухим і затхлим. У проході між
рядами снували, мов добре вишколені виставкові пси, стюардеси з
напруженими литками на темно-синіх підборах, з губами, намазаними
обов’язковою помадою жовтогарячого відтінку. Спершу вона була
зачарована красивою фольгованою тацею з крихітними гніздечками,
доки не скуштувала їжу з неї. Булочка нагадувала висохлу губку для
обличчя, грудка масла виявилася твердою і ковзкою, наче мило.
Вайолет потягнулася за торбинкою і добула звідти останній
примірник «ВстаВай». Вона пишалася Елом. Журнал їй подобався. Ну,
назагал. Деякі дописувачі радше хизувалися стилем, ніж справді
глибоко досліджували тему, а в статтях Перрі було найбільше самого
Перрі (від якого Ел був у такому захваті, що Вайолет не наважилася
розповісти, як той її облапав на концерті у Вінтерленді56, коли Ел
ненадовго відійшов).
На її думку, Елові статті були чи не найдотепнішими й найсвіжішими,
з цікавим (і відточеним у розмовах з нею) політичним висновком
наприкінці. Мікі цінував його саме за такий продуманий і точний
словесний удар. І тепер Ел — частина їхньої команди, «навчається
журналістики зсередини», як він сам не раз казав.
Та чи довго триватиме навчання, залишалося незрозумілим.
Коли стюардеса запропонувала напої, Вайолет попри ранішню
годину, обрала джин-тонік і жадібно відпила, хоча трунок виявився
доволі прісним. А тоді замислилася над тим, що чекало на неї
попереду, у Лондоні.
Після кількох хаотичних телефонних дзвінків вона нарешті знайшла
для себе місце в комуні, що заселила нічийний будинок в Ізлінґтоні на
Матильда-стріт. Лілі Джеймісон, з якою вона познайомилася, разом з
іншими небагатьма жінками, на науковій конференції дещо раніше
того року, повідомила, що в них залишилася ще одна порожня кімната,
і Вайолет одразу погодилася її зайняти.
Старша від Вайолет на кілька років, Лілі вже зробила неабияку
кар’єру й у своїх працях досліджувала «еротичний конфуз»
переодягання в єлизаветинській драмі. У дотепній, провокаційній
статті «Олівія обирає Віолу» вона доводила, що наприкінці
«Дванадцятої ночі» Олівія воліла б одружитися з Віолою, а не з її
братом-близнюком. Під час конференції вона процитувала
опубліковану раніше статтю Вайолет, де та звертає увагу на
багатозначне мовчання Олівії у відповідь на його репліку у фінальній
сцені. Вайолет пройняла солодка втіха, коли вона почула свої слова,
сказані устами Лілі. Ба більше, після промови Лілі негайно
попрямувала до неї і запросила на вечерю до розташованого неподалік
ресторану для вегетаріанців.
По телефону Лілі описала комуну як «майданчик для радикальних
феміністок», і Вайолет, повернувшись до Лондона, схвильовано чекала
на зустріч з однодумицями.
Вона пам’ятала, з яким подивом спостерігала за поведінкою Лілі з
чоловіками на конференції. Було важко не завважити її вроди: у неї
було світле кучеряве волосся, кирпатий носик і трохи задерта верхня
губа, що надавало жінці бойового вигляду. Науковці підходили до неї
під час перерви на каву радше для того, щоб позалицятися, а не
теревенити про роботу, але вона холодно засипала їх фактами й
теоріями, і ті врешті-решт починали говорити з нею, як із чоловіком.
Або ж невдоволено відходили геть.
Натомість сама Вайолет під час таких балачок почувалася
недорікуватою, бо розуміла, як недоречно звучатиме в такому
середовищі її валлійський акцент. Коли вона вперше неспокійною
скоромовкою представляла власну статтю, один із доповідачів
вигукнув: «Англійською, будь ласка!» — Вайолет була певна, що всі
дивилися потім на неї, мов на яку чудасію, і цікавилися не так її
роботою, як походженням.
— Не зважай на них, — палко запевняла Лілі, коли Вайолет зізналася,
що боїться не вписатися в наукове середовище. — А згодом доведи, що
вони помилялися. Це буде непросто — ще б пак! Дівчина з вельської
робітничої родини розводиться про Шекспіра! Тобі доведеться
докласти вдвічі більше зусиль, ніж… ніж, скажімо, твоєму Елові.
«Так воно і є», — міркувала вона, дивлячись у вкритий
кришталиками льоду ілюмінатор літака. І тепер на неї чекає її власна
робота.
Вайолет поклала назад у торбинку примірник «ВстаВай». І видобула
звідти натомість олівець і томик «Міра за міру»57, який розгорнула на
дії п’ятій.
46 Місце зародження контркультурного руху в Сан-Франциско, один із центрів руху хіпі.
47 Пісня Боба Ділана.
48 Відомий, присвячений музиці і популярній культурі американський журнал.
49 Прем’єр-міністр Великої Британії (1970—1974), політик-консерватор.
50 Британська організація, що боролася за права темношкірого населення.
51 Англійський письменник, провідний борець за расову рівність.
52 Округ Великого Лондона.
53 Місто в Бромлі.
54 Американсько-французька письменниця, відома своїми еротичними романами і
щоденниками.
55 Незалежний журнал альтернативного спрямування, пов’язаний з контркультурою 1960-х
років.
56 Ковзанка і музична зала в Сан-Франциско.
57 П’єса Шекспіра.
 РОЗДІЛ 7

Вересень 1971

Ел споглядав голі тіла, що звивалися долу на матрацах. Цілий ліс тіл,

нескінченний рух переплетених кінцівок — він наче дивився якийсь
чудернацький документальний фільм про життя багатоніжок.
Утім це був не зовсім рух. Рух мав би виражати волю, бажання
робити що заманеться, як і мало би відбуватися під час оргії. Натомість
він бачив геть інше: купу ліктів і безладне совання. Білі смуги на
засмаглій шкірі, бліді, мляві животи. «Ви не?» «А можна лише?..» І
совання, совання. Тьмяне синє світло, що линуло з обгорнутої
целофаном головної лампи, мало б створювати відповідну атмосферу.
Але її не було: були самі тіла. І еротизму він бачив тут не більше, ніж в
овочевій крамничці.
Коли один із чоловіків заголосив у нестримній оргазмовій судомі, Ел
відступив назад за двері й мимоволі згадав Вайолет. Але намагався не
думати, як він, тепер уже заступник головного редактора «ВстаВай»,
мав, трясця, написати для журналу глибоку статтю про сексуальну
політику вільного кохання, оргії і стосунки на відстані, якщо понад усе
прагнув перелетіти через океан і опинитися в обіймах лише однієї
жінки.
Елу досі подобалося працювати у «ВстаВай», а недавнє підвищення
кар’єрними щаблями лише доводило, що його неабияк цінують. Він
нарешті знайшов для себе гідне місце, а завдяки міцній дружбі з Мікі
познайомився з усіма цікавими людьми в Сан-Франциско. Ел тижнями
невтомно мандрував розкішним узбережжям Біґ-Сур і Кармел,
відвідував вечірки, які влаштовували рок-зірки на своїх віллах у
Лавровому каньйоні. Але за все доводилося розплачуватися дорогою
ціною. Туга за Вайолет не раз прошивала його кістковий мозок
болючим шарпом.
 Із плином часу ставало дедалі важче перебувати в стосунках на
відстані. Нічні дзвінки, чітко заплановані через різницю часових
поясів (а цю розкіш вони могли собі дозволити тільки завдяки грошам
Амелії, яка після численних келихів вина ставала сентиментальною і
сльозливою та врешті-решт погоджувалася оплачувати захмарні суми
Елових рахунків за телефон), помалу втратили блиск новизни за ті
кілька тижнів, коли, сповнені несамовитої туги, вони ніяк не могли
наговоритися й цілими ночами переповідали одне одному,
захлинаючись, усе, що з ними відбувалося. Ставало нудно і важко
дотримуватися взятих зобов’язань, вони почали мимоволі сперечатися,
ба гірше — подеколи западала довга мовчанка по обидва боки дроту.
І одного квітневого вечора, змучений довгим робочим днем,
сексуально збуджений і роздратований відсутністю Вайолет, він сказав:
— Ти не проти перейти на вільні стосунки?
Пізніше Ел постійно думав, чи не спитав він це лише заради того,
щоб її подражнити, бо був геть виснажений беззмістовною розмовою,
що надто затягнулася?
А може, він так сказав через те, що саме тоді назрівали стосунки між
ним і Кассандрою? Висока і вельми ревна ілюстраторка останнім
часом мало не щотижня навідувалася до них у редакцію. Вона завжди
підходила до Ела й сідала на краєчку його столу. Від неї йшло тепло і
вчувався легкий пряний аромат дерева. Довгі ноги були накачані, але
стрункі, а медово-брунатні очі сміливо дивилися на нього, коли вона
казала, що їй дуже подобається його акцент.
— Я просто прочитав це в однієї феміністки, яка називає моногамію
«останнім корсетом», ось… — Ел із кожним словом втрачав
упевненість у тому, що хотів сказати, — і я переговорив з людиною,
яка теж підтримує стосунки на відстані, а позаяк доведеться пробути
тут ще деякий час, може, нам не завадило б про це поговорити
нарешті, ну і…
Але Вайолет — ані пари з уст.
Ел затамував подих. Йому спало на гадку, що вона напевно зла на
нього вже через те, що він просто натякнув. Він навіть відчув деяке
полегшення. Мабуть, відповідь треба шукати не серед інших людей. Її,
мабуть, треба шукати в них самих.
 — Авжеж, — обережно промовила Вайолет. Її голос лунав, як ніколи,
здалеку. — Гадаю, що це й справді було б доречно.
Вайолет забрала телефон до своєї кімнати, сіла на ліжко, і, щільно
обігнувши одвірок, дріт напнувся. Не хотілося, щоб їх слухали, доки
вона сама усього як слід не збагне: в нічийному, закіптявілому від сажі
будинку на Матильда-стріт постійно сновигали люди. Вона пнула
ногою двері й прихилила слухавку до вуха — в голові у неї ледве не
паморочилося від почутого.
Їй наче гора спала з пліч: вільні стосунки! Хто б міг подумати?
— Дякую, Еле. Дякую, що наважився… про це заговорити.
— О! Немає за що. — Ел силувався всміхнутися в слухавку, але губи
безладно смикалися, і він дякував Богу, що розмова відбувалася на
відстані цілого континенту. — Просто, якщо ти справді не проти…
знаєш, я не прихильник патріархату, не хочу примушувати тебе до…
— Ні, Еле. Я справді не проти… Адже жінки теж мають бажання! —
Вайолет зареготала, утім навіть їй здалося, що сміх пролунав
фальшиво і натягнуто. — Ми бачили, якими відвертими стали наші
друзі, як весело вони проводять час, еге ж? Ми і раніше говорили з
тобою про ревнощі, про те, що це геть не про нас. Адже ми щирі і
чесні. І кохаємо одне одного… Думаю, все буде добре, хіба ні?
— Так. Любов — це головне. А я справді тебе кохаю, Вайолет…
«Я сильно-сильно тебе кохаю, — хотів сказати Ел. — Дідько, ти
навіть гадки не маєш, як безмежно, як несамовито я тебе кохаю». Але в
горлі у нього ніби застряг глевтяк, і він знав, що тільки-но почне
говорити, з очей ринуть сльози, а так не хотілося, щоб вона чула, як він
плаче. Адже вона однаково не могла дотягнутися, аби його заспокоїти і
все владнати.
Вони зустрілися лише в січні, коли Вайолет прилетіла до Сан-
Франциско на кілька тижнів для святкування їхнього спільного дня
народження (поїздку милостиво оплатили його батьки: Елу так кортіло
побачити Вайолет, отже довелося знову стиснути зуби і просити).
Вайолет чула, як Ел через силу зглитнув, і захотіла обвити його шию
руками. Але зерно досади міцно пустило коріння в її душі. Вона не
знала, як розвиватимуться далі їхні стосунки: він навіть не був
спроможний вимовити по телефону «я тебе кохаю» — такі раніше
звичні між ними слова.
 Поза тим муляла ще одна думка:
— А… а в тебе вже хтось є?
Вайолет наче брала участь у прискореній партії в шахи в ролі
мізерного пішака: що більше говорила, то слабшою ставала перед
загрозою.
— Ні! Господи, ні! — Ел подумав, що з Касс у нього ще нічого не
було. А тому не варто й розповідати про неї Вайолет. Утім він міг би це
дозволити собі й не почуватися винним. Аж раптом відчув, що понад
усе бажає саме Вайолет.
Однак це так безглуздо: щоб бачитися з нею, він мав би тепер щоразу
сідати в літак.
— А в тебе є хтось інший?
— Ні! Ні, — запевнила Вайолет.
У неї і справді нікого не було, але водночас були всі. Будь-який
незнайомець, що хутко проходив повз, міг викликати цілу низку
недвозначних думок. Вайолет почала уявляти злягання просто в
бібліотеці (наприклад, жорсткий секс, прихилившись до книжкових
полиць, з отим чоловіком в окулярах), у театрі (міцно стиснувши
коліна під час тривожно-еротичних сцен у «Приборканні
норовливої»58), в автобусі (втупившись у потилицю незнайомця
попереду). Це було схоже на свербіж, який годі вгамувати.
— Щодо нашої… «угоди» — ми ж її уклали тимчасово. Про мене, це
дуже зручно, — докинув Ел.
Вайолет подумала, що він ніби через силу це казав. Вагався, ніяковів.
Але ж він сам підкинув цю ідею. Сам запропонував.
«То була Елова ідея» стало тим виправданням, за яке вона тепер
щосили чіплялася. Шепотіла ці слова, коли поверталася додому з
чоловіком, якого зустріла лише за годину перед тим, або коли
одружений і набагато старший від неї викладач клав її на свій
письмовий стіл, тому його розпачливе бажання сповнювало Вайолет
відчуттям власної могутності. І тому що тоді вона могла задовольнити
хіть, яка весь час жевріла в ній.
За ті два місяці, що минули після того, як вони з Елом уклали ту
угоду, Вайолет шаленіла від задоволення, що дарувало власне тіло, від
усвідомлення, що вона спроможна намовити будь-якого чоловіка
допомогти їй у цьому. «І жодного ризику! — всміхалася, ковтала
пігулку й тягнулася рукою по склянку з водою. — І ніякої провини!» —
думала, радісно обхопивши свої голі ноги в очікуванні незнайомця,
який мав повернутися зі спільної ванної на Матильда-стріт. І коли той
брав погортати з приліжкового столика томик Олдоса Гакслі, який
купив для неї Ел на день народження, вона теж не відчувала ніякої
провини.
Тож коли Ел повідомив їй, що здибав на роботі симпатичну дівчину
— «але між нами немає нічого серйозного», — вона лише полегшено
зітхнула. Ба більше: її серце прошила тиха радість, що свободою
скористався і він. Тепер вони обоє діяли згідно зі своїми принципами,
втілювали в життя власні правила кохання.
Віднині вона могла сказати будь-кому, хто був готовий слухати, що її
покоління розкрило найбільшу у світі таємницю: секс не є гріхом —
він дає радість. Тож, чому ж не єднатися з якомога більшою кількістю
людей, не ділитися з ними власною духовною і фізичною силою, а не
ревно накопичувати її в собі? Вона більше не відчуватиме сорому
лише тому, що її так виховали церква, громада і родина. Або лише
тому, що вона є жінкою.
Хай там як, але це була Елова ідея.
— Послухай, Вайолет. Ти знаєш, що в нашій оселі ніхто нікого не
засуджує, — сказала Кріс і поглянула на неї. Вона щойно виклала на
кухонному підвіконні картоплини з небагатого врожаю, що зібрали
вони в садочку їхньої комуни. — Але невже… уся ця метушня із геть
незнайомими чоловіками справді дає тобі радість?
Вайолет насупилася, статечно піднесла металеву ложку, якою щойно
розмішувала у великій каструлі варення, і повернулася обличчям до
Кріс. У будинку на Матильда-стріт панували доволі радикальні, але
геть не ієрархічні правила, що було природно, але деякі люди є
лідерами від природи, і Кріс була саме такою лідеркою серед них. Їй
було вже під сорок, вона мала схоже на солому коротке волосся, яке
зазвичай прикривала різнобарвними хустками. Раніше працювала на
державній службі, але потім звільнилася й зробила кілька кроків «вниз
і вліво». У той час, коли Вайолет її зустріла вперше, Кріс керувала
притулком для побитих жінок у Фінчлі.
 — Тобто я, звісно, ціную вашу тонко відточену ідеологічну теорію,
— вела далі Кріс, яку аж ніяк не відволікало те, як Вайолет помахувала
ложкою, — але ти справді вважаєш, що, нюхнувши амілнітриту й
дозволивши хлопцю, якого заледве знаєш, запхати свого прутня між
твоїми сідницями, ти встановлюєш із ним «духовний зв’язок»?
— Я нікому нічого не дозволяю мені робити, Крістін Коноллі. Бачиш,
у тому то й річ. Навіть у виборі слів ми досі віддзеркалюємо
патріархальну систему, де чоловік завжди діє, а жінка лише
підкоряється…
— О-о, я тебе прошу. Ти маєш нахабство вчити мене, як добирати
слова, а сама примудрилася перекрутити моє ім’я! — І вона жбурнула
у Вайолетин зад якусь напрочуд кривеньку бульбу. Та встигла
ухилитися, висунула язика й копнула ногою злісну картоплину, яка
полетіла через брудну кахельну долівку й приземлилася в цебрі для
компосту. — Я хотіла лише спитати, чи це справді весело й достойно,
як ти стверджуєш, чи ти просто розчарована тим, що втягнула себе в
стосунки, які…
— Тебе, бігме, Лілі намовила «побалакати» зі мною? — Вайолет
намагалася дивитися твердо у вічі Кріс. — Адже вона так прагне
навернути мене…
Вона знала, що просто ліниво уникає відвертої розмови, хоча і Лілі, і
Кріс намагалися довести Вайолет переваги політичного лесбійства
щоразу, як доходило до другої пляшки червоного вина.
— Ну, ми всі цього прагнемо, люба, — засміялася Кріс, хоча сама,
відколи Вайолет кілька тижнів тому оселилася в них, постійно
стверджувала, ніби та — не на її смак («ані грама м’яса на тоненьких
кістках»).
— І я не втягувала себе в стосунки, я справді хочу бути з Елом…
Кріс піднесла догори великі долоні.
— Ні, я знаю! Вибач! І знову не ті слова! Але перед вашою… як ви
назвали це… домовленістю?
— Угодою.
— Перед тим, як ви уклали угоду, ти приїхала сюди такою
засмученою. Хіба ні? У тебе були високі ідеали, ти вірила у вільне
кохання. Натомість тепер ти, може, і не маєш такого засмученого
вигляду, але… чи не переросло все це в манію?
 Вайолет люто розмішувала в каструлі джем. Що можуть Кріс і Лілі
знати про її потреби і бажання? У Кріс уже сто років не було ні з ким
серйозних стосунків, а Лілі, ймовірно, затягувала в ліжко будь-яку
жінку, що впадала їй в око.
— Я чудово розважаюся! — відповіла Вайолет голосом, що
прозвучав тихіше, ніж вона хотіла. — Ти знаєш, я вже тобі казала: мені
так легше і простіше. Я не шукаю сентиментів, слізливих романів
абощо; бо маю все це з Елом.
— А, ну звісно. — Кріс відвернулася й вимила руки в раковині, де
було повно фарби для плакатів: перед тим діти займалися в гуртку за
великим столом у кухні. — Та хіба ти не торочиш постійно про
єднання? Звісно, секс може бути легким, та чи він того вартий? Бо все
це скидається радше на… хворобливий потяг, а не щось казкове і
прекрасне.
Вайолет вирішила зосередитися на варенні. Фрукти люто булькали в
посудині, ставали яскравими й блискучими, а червінь у великому
мідному термометрі піднімалася дедалі вище. Що й казати, після того
як вони уклали договір, її існування зазнало суттєвих змін. Раніше
вона розкошувала в музиці, у розмитому кайфі після косячка, в
обіймах Ела — і лише подеколи їй спадало на думку, що було б
непогано прослизнути в обійми когось іще, як це дозволяли собі
Темзін і Джонні. Але тепер це було дозволено і їй — так вона й чинила,
тільки не подеколи, а вже постійно: роззиралася довкола на нічних
вечірках та концертах, намагалася вгадати, хто ж буде цього разу,
жадібно шукала зорового контакту. Спокусливо вихляла стегнами в
танці, натякаючи на секс; обирала сукні, що підкреслювали тонку
талію і гарну лінію плечей, а не такі, у яких їй було легко рухатися.
Усім цим вона аж надто переймалася.
Уранці, після бурхливих ночей, траплялися незручні розмови з
чоловіками: ті ґречно пропонували продовження стосунків, і Вайолет
якусь мить вагалася — не соромилася, а вагалася, — тому що боялася
образити їхні почуття. Але траплялися й такі, яким було байдуже —
вони прокидалися з порожніми очима, вставали з ліжка і втікали.
Просто її використовували. «Як я сама їх використовую», —
повторювала, мов мантру, Вайолет.
 — Може, ти і маєш рацію. — Вайолет відхилилася від гарячої маси в
каструлі. Хотіла була обернутися повністю, але побоялася зустрітися з
очима співчутливої подруги, яка на свій лад її любила.
Любила. Любов. Кохання. Саме цього бракувало її квапливим,
швидкоплинним зустрічам із незнайомцями. Своє кохання вона щільно
запечатала й відправила за океан. Воно мало потім неодмінно
повернутися до неї, але тепер було поза межами досяжності.
— Та хіба закохатися в когось не означало б зрадити по-
справжньому? — Вона заповзялася розставляти порожні слоїки.
— Невже? — спитала Кріс. — А може, це означає просто себе
шанувати?
— І шанувати іншу людину теж, — похмуро додала Вайолет. —
Мабуть, не надто добре використовувати інших для власних цілей.
— Мабуть. Але все це звучить трохи… по-діловому, правду кажучи.
«Вайолет Льюїс: Велика збирачка оргазмів»! — щиро розсміялася Кріс
і жартома помахала пальцем. — І знаєш, те, що ти використовуєш тіла
чоловіків, ще тебе не виправдовує…
— Та хай тобі грець, Кріс, годі вже, — засміялася Вайолет,
обертаючись і простягаючи до неї руки, щоб та її обняла. — Якщо
тобі вже шкода хлопців, я починаю хвилюватися, — пробурмотіла
вона в її мішкуватий, плетений власними руками светр.
Але попри те, що Вайолет обернула все на жарт, щось зрушилося в її
душі після їхньої розмови. Вона вже не виходила так часто і ревно
поринула в навчання, пройнявшись духом комуни, яким славився
будинок на Матильда-стріт.
Усі жінки — а їх було семеро — по черзі готували їжу, порівну ділили
домашні обов’язки й доходи. Вайолет допомагала навіть доглядати за
Енні і Таллулою, дітьми двох інших жінок з комуни, що дало привід
Елові цілий тиждень мріяти про власних малюків, доки він не спитав,
де їхні тата. Вайолет пояснила по телефону: чоловікам дозволяли
мешкати в комуні на Матильда-стріт лише за умови, що вони також
доглядатимуть за дітьми і віддаватимуть усю свою зарплату — це було
необхідним вкладом у революцію стосунків, що передбачала «зрівняти
в правах обидві статі». Жоден із них довго не витримував.
І коли Ел завважив, що їхня революція триватиме довго і нудно, якщо
вони не запросять двійко-трійко татів-хіпариків, Вайолет обурено
поклала слухавку. Що більше часу і сил віддавала вона комуні на
Матильда-стріт, то завзятіше захищала жіночий спосіб життя.
Вона допомагала Енні і Таллулі в постановках дурненьких і сильно
скорочених п’єс Шекспіра, для яких вони виготовляли картонні мечі й
розмальовані казкові крила. Показала Кріс і Лілі, як шити пристойні
завіси, що замінили неоковирні дошки і мішки. А ті навчили Вайолет
виступати перед публікою, а також готувати чани нуту й овочевого карі
для тих жінок, що часом залишалися в комуні на вечерю. Комуна на
Матильда-стріт перетворювалася на важливий громадський центр: на
першому поверсі щоденно зустрічалися мешканки для обговорення
поточних питань, біля кухонного столу збирався гурток з підвищення
свідомості, а в саду засідала група із самооборони.
Вайолет щораз активніше долучалася до діяльності жіночої комуни.
Але жити по-новому, як з’ясувалося, було замало: вони повиннні були,
крім того, покращувати матеріальний стан своїх знедолених сестер (на
чому часто наголошувала Кріс). Політична робота сповнювала
Вайолет не меншим адреналіном, ніж колишні короткі здибанки, коли
вона так пишалася собою і тим, що робить усе інакше. Тішила здобута
перемога над забудовниками, які намагалися закрити жіночій притулок
у Гекні. Надихало напружене життя феміністської поетичної групи в
Брікстоні, коли люди ділилися під її керівництвом історіями про
зловживання й травми. Протести, марші, виступи на нарадах —
помалу, завдяки жінкам навколо, Вайолет щораз сміливіше здобувалася
на голос.
Минали місяці, і що більше вона заглиблювалася в жіночий рух, то
меншим ставав її запал. Подеколи — лише подеколи — Вайолет
сахалася від найбільш радикальних представниць.
На одній з особливо палких зустрічей обговорювали, як краще
напасти на чоловіків, що відвідують недавно відкритий стриптиз-клуб
у Сохо (закидати яйцями? облити клеєм? свинячою кров’ю? — чекай,
а може, назбираємо менструальної крові?). І тоді у неї в голові
раптово зринули спогади про те, як агресивно поводилися чоловіки під
час протестів і першотравневих демонстрацій, як люто вони лаялися,
обпльовували копів і розбивали вітрини.
Жіноча ненависть до чоловіків часом нічим не поступалася чоловічій
до жінок. Як і будь-яка ненависть. Але вона так сподівалася, що жінки
інакші.
Це відчуття посилилося на протестній акції на Флит-стріт. Вересень
видався напрочуд спекотним; перекрита дорога мерехтіла під
променями сонця, поліціянти стояли злі й напружені, піт стікав по
ногах Вайолет. Коли це раптом якась жінка почала верещати, що всі
чоловіки — ґвалтівники і їх потрібно каструвати.
— Боже, я піду геть, якщо так продовжуватиметься далі, —
прошепотіла вона Лілі.
— Лишися! Лишися. Нам потрібні помірковані голоси, — благала
Лілі, байдуже помахуючи плакатом із написом «Сексизм убиває
жінок».
— Ні, нам потрібні радикальні голоси, — втрутилася інша членкиня
комуни Мейбл. Вона була найвойовничіша серед усіх жінок на
Матильда-стріт і завжди носила прикріплений до блузки значок зі
словами «Спитай у мене, як повбивати всіх чоловіків». — Що
сильніший у нас радикалізм, то швидше нас почують. Бо як просто в
них попросиш щось, вони завжди знайдуть відмазку, щоб нічого не
робити.
— Розумію, — змучено відказала Вайолет, яка це чула вже не раз. —
Але навіщо нам бути такими… ворожими?
— Бо чоловіки самі ворожі, вони розуміють лише силу.
— Та чи не опускаємося ми тоді до їхнього рівня?
— Може, ти б воліла приборкувати їх жіночністю? — глумливо
промовила Мейбл, яка вже починала закипати. «Вона так каже, бо в ній
немає ані дещиці жіночості», — мимоволі подумала Вайолет, і в неї
враз зіпсувався настрій.
— Річ у тім, що ми граємо за правилами, які вони самі нам накидали,
— а це як боротися в зшитій ними ж гамівній сорочці, — провадила
далі Мейбл.
— Можливо. Але я однаково не бажаю вдягатися в їхнє вбрання і
поводитися, як вони. Нам треба діяти на свій лад: мирно, жіночно,
уникати люті й насильства.
На слові «жіночно» Мейбл пирхнула. Вайолет засоромилася, коли
подивилася на Лілі: в її погляді вона прочитала розчарування, але не
тільки — про це вона здогадалася пізніше.
 Згодом вони пішли до паба, бо Вайолет, звісно ж, залишилася до
кінця протесту. І якоїсь миті вона подумала: навіщо Лілі — яка була в
укороченому комбінезоні й мала на литках довге й м’яке волосся —
так довго треться об її ногу?
У їхньому колі, зокрема серед лесбійок, панував свій особливий
дрескод. Утім Вайолет, хоча вона нікому не наважувалася цього казати,
здавалося дивним, чому вони, якщо вже так сильно ненавидять
чоловіків, хочуть бути схожими на них. Натомість її вбрання — легкі
сукні, капелюхи з м’якими крисами, намиста, торбинки — викликало
глузливі посмішки.
Вона тепер рідше використовувала косметику, бо теж вважала, що
штучні стандарти краси накидають жінкам чоловіки, а продукти краси
є лише вигадкою капіталістів. Та подеколи в голові спливала думка:
навіщо ж їй тоді змінювати зовнішність заради жінок — чи не криється
тут якась іронія? Адже вона так подобалася собі з підведеними олівцем
очима і нафарбованими тушшю віями. Вона сама обрала цей образ на
знак перевтілення з сірої провінціалки в справжню містянку.
Незабаром повернеться Ел, і вона хотіла залишатися для нього такою
самою, як була. І не бажала ходити з темним волоссям на ногах, а тому
потай тримала бритву в коробочці з-під тампонів.
Але в самої Лілі волосся на ногах було м’якеньке. І коли решта жінок
пішла спати, а Лілі довше, ніж зазвичай, затримала погляд на Вайолет,
буцімто питала: «До ліжка чи розіп’ємо ще одну пляшину?», серце
дівчини коротко, але виразно тьохнуло. Їхні ноги постійно
перепліталися, коли вони розмовляли, а потім вони розтягнулися на
канапі й лежали, притулившись одна до одної, і знайомий свербіж
знову повернувся до Вайолет.
Поцілунок виявився ніжним і почався обережно та повільно — геть
не так, як було з випадковими чоловіками, що плигали й шалено
накидалися на неї, і їй здавалося, ніби вона цілується з будильником,
який теленькає. Лілі відсторонилася і так лагідно спитала поглядом:
«Усе гаразд?», а Вайолет так широко розплющила очі й так радісно
усміхнулася, що вони знову вляглися з тим відчуттям правоти та
невідворотності, яке Вайолет востаннє відчувала лише разом з Елом.
Лілі опустилася й поцілувала її в потилицю, і в усьому тілі Вайолет
заструменіли бульбашки, які піднялися до потилиці, засичали й
луснули. Жінки зісковзнули на підлогу, м’яко обвивши одна одну
руками і ногами…
Натомість Ел знову відвідав оргію, де постарався влягтися серед купи
тіл. Він зняв із себе майку й поцілував жінку з великими чутливими
губами. Та повільно опустилася до його паху, і він щосили намагався
тримати прутня в збудженому стані, дарма що її рухи скидалися на
вихляння гусениці. «Ну ж бо, злови кайф», — підбадьорював він себе
подумки. Тим паче, що йому конче треба описати свої враження в
статті. Він пробігся очима по тілах у кімнаті, а в той час жінка
заходилася відсмоктувати, обхопивши м’якими губами його прутня, і
він знову змусив себе побачити в цьому еротику і дику пристрасть,
проте лише стояв заціпеніло через дію кокаїну, яким пригостив його
ударник котрогось гурту. Та навколо рухалися самі лише тіла, пружні й
механічні, а головне — серед них не було її…
А Лілі так лагідно, повільно й водночас легко пестила, описувала
кола пучками. Вайолет пройняло знайоме задоволення від незнайомих
доторків, таких не схожих на передбачувану втіху, що дарувала її
власна рука, але було щось нове в цьому. То була Лілі. Її подруга.
Тисячі крихітних ниточок єднали їх, просто зараз вони потягнули за
одну із них. Луною прокотилося зітхання, пройняла тиха радість, коли
пучки пальців потрапили в піхву й вона відчула, що та волога, зітхнула
знову, коли Вайолет не стрималася й піднесла нижню частину спини
догори, потягнулася до неї, щоб вона помацала, дослідила її краще.
Вайолет мимоволі стиснулася, і все закрутилося…
Натомість Ел кінчив наполовину в жіночий рот, наполовину їй на
щоку і плече. А та глянула на нього дещо розчаровано, вочевидь, тому
що не побачила на його обличчі екстазу або принаймні вдячності: він
радше здавався сумним, аж раптом щось шарпнуло його зсередини.
Час повертатися до Вайолет.
58 П’єса Шекспіра.
 РОЗДІЛ 8

Лютий 1972

Відколи Ел заявив, що повернеться до Лондона в лютому, Вайолет

обіцяла собі розповісти йому про Лілі перед кожною їхньою (тепер
уже щотижневою) телефонною розмовою. Він має знати, що останні
п’ять місяців вона спала із сусідкою по комуні, і тепер йому доведеться
мешкати під одним дахом не лише з Вайолет, але й із її коханкою.
Але насамкінець Вайолет вирішила поговорити з ним віч-на-віч. Так
було б чесніше.
За тиждень до повернення Ела Кріс увійшла до кімнати Вайолет, щоб
допомогти їй зважитися на деякі кроки. Вона доволі важко опустилася
на ліжко й узялася обводити пальцем візерунок на покривалі, яке
Ангарад багато років тому сплела гачком для доньки.
— Мені дуже шкода, але мушу тобі дещо сказати. Ми тут поговорили
з дівчатами й дійшли висновку: нам не хочеться, аби на Матильда-
стріт мешкав будь-хто із чоловіків — навіть Ел, дарма що він є,
безперечно, чудовою людиною. Ми вважаємо, що наша комуна — це
місце для самих лише жінок.
— Правильно. — У голові Вайолет забамкали дзвони.
— До речі, з нетерпінням чекаю на зустріч із ним! Знаю, що говорю
це останньої миті, і тому хай лишається тут на кілька тижнів, доки ви
не знайдете якогось місця, куди захочете переселитися…
— О… — У Вайолет аж щелепа відвисла. — Але — якщо чоловікам
тут справді не місце — мені самій лишитися можна?
Обличчям Кріс змайнула хвиля сумніву.
— Думаю, що так…
— Я вже так звикла до комуни, до того, що в нас усіх тут є мета. І…
я просто не хочу переїжджати. — У голосі Вайолет бриніла тривога:
ще недавно вона вважала, ніби знайшла для себе місце в житті, і тому
тепер слід хапатися щосили за можливість залишитися в комуні.
Кріс опустила погляд — її пальці досі описували безперервні кола
вдовж візерунка покривала.
— Я просто хочу — тобто потребую — мешкати тільки з жінками.
— Гаразд. Якщо ти справді цього певна, лишайся — ми не проти. І
любимо тебе. Але…
Вайолет невинно глипнула на неї. Кріс піднесла руки на знак згоди,
утім не з тим захватом, на який сподівалася Вайолет.
Два дні по тому Лілі повернулася до їхньої розмови.
— Ну ж бо, — сказала вона, щойно Вайолет нетерпляче вмостилася
на її колінах. — Бачу, що ми вже нічого не зробимо, коли ти в такому
настрої. Краще прогуляймося трохи.
— Ти і так останнім часом забагато працюєш. — Вайолет
відхилилася назад, опустила підборіддя і, мов дитина, спідлоба,
широко розплющеними очима глянула на Лілі.
Вайолет була незадоволена: останні тижні, які залишалися до
повернення Ела із Сан-Франциско, Лілі присвятила не їй, а написанню
своєї першої наукової статті.
— Щиро кажучи, я мала на думці не прогулянку… — манірно
промовила Вайолет. — Крім того, поглянь лише, який вітрюган
надворі!
— Нам не завадить. Трішки провітримося. Ходімо.
Вони доїхали автобусом до Гемпстед-Гіт, відтак зайшли в діброву, де
вітер зривав з гілок останні сухі листки.
Лілі не стільки ніжно, скільки міцно обхопила Вайолет рукою.
— Послухай, люба. Перед тим як повернутися до звичного життя, не
намагайся забути наш зв’язок як щось гріховне — це було б нечесно.
Як стосовно мене, так і самого Ела.
Вайолет притулилася до руки Лілі, наче хотіла захиститися від вітру,
а насправді просто прагнула відчути її близькість.
— Я знаю! Потім… коли він повернеться, все зміниться. Боюся, що
біля нього я буду з тобою не такою, як завжди.
— Будеш. — Лілі коротко і приязно цмокнула її в скроню. — А я от
— ні.
— Знаю, — проказала Вайолет мало не до самої себе.
 І одразу подумала, що так і має бути: не вдавати, не брехати ніколи та
нікому. Бо який сенс у тому, щоб повсякчас себе ламати й поводитися
по-різному з різними людьми?
А зрештою, хіба кожний з нас не допомагає виявити в іншому одну із
рис єства? Наприклад, з Лілі Вайолет почувалася дівчиськом —
мабуть, тому що знала: їхній роман, мов бульбашка, легка й мінлива,
триватиме недовго. Коли Ел сперечався з нею, з чимось не
погоджувався, вона дратувалася і часто у відповідь суперечила йому,
натомість із Лілі їй завжди хотілося бути в злагоді. Було лише одне
бажання: задерти лапки й качатися по землі, як цуценя, що прагне
пестощів. З нею вона забувала про будь-яку інтелектуальну боротьбу:
чи то на роботі, чи в політиці, чи просто в пабі. Бо Лілі і так знала, що
вона розумна, ба більше, обрала її саме через це; крім того, коло Лілі їй
не треба було самостверджуватися.
А на самоті — під час прогулянки в негоду до бібліотеки або поїздки
в автобусі до Джен — думки Вайолет кружляли навколо Ела. Негайно
прилетіти він не міг, а їй до нестями кортіло його побачити. Уже понад
рік минув, відколи вона була у нього востаннє. У «ВстаВай» все йшло
добре, Ел тісно заприятелював із Мікі й зумів його переконати в тому,
що слід створити лондонську версію часопису. «ВстаВай:ЛОНДОН»
друкував би здебільшого американські статті із вкрапленням місцевого
колориту; редактором, звісно ж, став би Ел. Тобто він ішов на
підвищення, а головне — мав би змогу нарешті повернутися додому.
Але туга за Елом прокидалася в душі Вайолет лише тоді, коли вона
була сама. У присутності Лілі його образ блякнув, і вона прагнула
просто вмоститися на її колінах, поринути в любощі й забути про все
на світі.
Вайолет не могла збагнути, як вони поводитимуться далі, коли Ел
сидітиме з ними разом в тій самій кімнаті. Вайолет силувалася уявити
собі їхнє існування втрьох під одним дахом, але картинці бракувало
чіткості, і та одразу вилітала з голови.
Лілі спочатку натякала — а потім голосно волала, намагаючись
перекричати вітер, — що навряд чи хтось поставиться із розумінням
до рішення Вайолет залишитися без Ела в комуні на Матильда-стріт.
— Але… те, що відбувалося між нами, було так круто! — промовила
вона й схопила руку Вайолет. — Хоча я завжди знала, що це триватиме
не вічно. Мені б не хотілося ставати між тобою і Елом, і, якщо ти
залишишся в комуні, мені треба…
— Не хочу я нікуди звідси їхати! — твердо проказала Вайолет.
— Буде непросто. — Лілі на мить урвала, щоб змусити Вайолет
поглянути на неї, у її сяйливі сині очі. — Нам буде непросто мешкати
разом і… нічого не робити. Ти завжди казала, що все припиниш,
тільки-но ви з Елом оселитеся разом. Проте якщо ти мешкатимеш зі
мною й надалі, він може подумати, що моя присутність добряче…
спокушатиме тебе.
Вайолет, яка носками чобіт копала багнисту землю Гемпстед-Гіт,
нарешті поглянула з-під вій на Лілі, благально скрививши рота.
— Гадаю, ми з Елом могли б обговорити це.
Лілі пустила очі під лоба й притягнула її до себе.
— А ти небезпечна штучка, — з лукавою усмішкою промовила вона
у вухо Вайолет.
Коли приїхав Ел, його зустріли не надто весело. Лілі зберігала
кам’яне обличчя, а Вайолет охопили такі суперечливі почуття, що їй
здавалося, ніби її нутрощі розтягує навсібіч липуча гумка.
Урешті-решт теленькнув дверний дзвінок — і ось він на порозі.
Засмаглий, волосся виблискує золотом навіть у сутінках зимового
пообіддя. Невже вона забула, що він такий високий?
Вайолет щільно заплющила очі й кинулася йому на груди, він обняв і
притулив її до себе. Ти вдома.
І на хвилину вони забули про світ довкола.
Ел тижнями мріяв про їхню зустріч і бажав натішитися цією миттю
якомога довше. Але згодом усе понеслося вперед аж надто хутко.
— Ти, либонь, змерз, — гукнула Вайолет і затягнула його всередину
кімнати. Вони квапливо обійшли приміщення комуни. Змучений
довгим перельотом, Ел щосили намагався не заснути, але часом
картинка однаково розпливалася перед його очима. Йому сподобалося
налагоджене безладдя, що панувало в комуні, здоровезні стоси
рушників, простирадл і джемперів на полицях комори, величезні
баняки, хиткі підставки з купою овочів. Бруд у кімнатах спочатку
дивував, але потім він згадав, як Вайолет скаржилася по телефону на
те, що в комуні хатньою роботою займалися знехотя, позаяк половина
жінок вважала її формою «патріархального гноблення».
 Кожна мешканка комуни на Матильда-стріт привітно й щиросердно
обняла Ела, і в нього відлягло від серця. Він помітив, як гордо сяяло
обличчя Вайолет, коли вони посадили його за масивний стіл на кухні й
заповзялися весело розпитувати, як велося у Сан-Франциско. І
захоплено спостерігали за тим, як Ел подає Вайолет платівку Джоні
Мітчелл «Синь» зі словами на обкладинці: «Для Вайолет, синьоокої
подруги» — і підписом самої авторки. То був його дещо запізнілий
подарунок на день народження, який він хотів їй вручити особисто.
— Просто неймовірно, — зітхнула Кріс, яка з таким рідкісним для
неї сяйливим поглядом слухала Елову розповідь про дружбу з відомою
вокалісткою і авторкою пісень.
Проте з усіх мешканок комуни Ела найбільше приваблювала Лілі —
сліпучо-гарна, хоча й дещо прохолодна, вона, як ніхто, трималася
осторонь. Він постійно ловив її погляд на собі, але щоразу вона
знуджено відверталася від нього. І раптом Елу неабияк захотілося
справити на неї враження.
Цієї ночі Ел і Вайолет мало спали. А коли зранку вона дуже зібрано і
прямо всілася на ліжку й сказала, що має йому «дещо пояснити
стосовно Лілі», Ел вислухав її навдивовижу спокійно.
Він уже давно підозрював: щось відбувається між Вайолет і кимось із
комуни або одним із їхніх старих та добрих друзів. Спочатку він хотів
з’ясувати це по телефону, але розгубився. Відтак написав довгого
листа, де запитав руба, що відбувається, і розводився про те, як
несамовито шкодує зараз, що сам пропонував їй перейти на вільні
стосунки. Коли ж усе перечитав, йому стало соромно за те, що він так і
не зумів знайти потрібних слів: якесь жалюгідне параноїдальне
скиглення, та й годі. Ел жбурнув листа до смітника, уявляючи
найгірше.
Останніми тижнями в Сан-Франциско Ел виношував по місту свій
страх, мов камінець у черевику, потім забрав його з собою в літак, а
коли прибув у Ізлінґтон, той устиг перетворитися на гострий уламок,
що муляв. Аж ось він видобув його назовні й роздивився при світлі, і
той виявився напрочуд чарівним, розкішним самоцвітом.
— А знаєш, вона чудова. І насправді дуже гарна. Я не дивуюся тобі!
— вичавив Ел із себе. Чомусь він не відчував ніякої… загрози з боку
зухвалої білявки. Він був утомлений подорожжю, збентежений, але
щасливий, проте йому муляла думка: а що ж вони такого роблять
удвох, коли лежать у ліжку голі? Ел щосили намагався відволіктися,
але знав, що чоловіча цікавість тепер виразно закарбувалася на його
обличчі.
Вайолет міркувала над тим, чи картинка, що зринула в його уяві,
допоможе прояснити все, але загалом тішилася, що між ними більше
не було таємниць. Вона пробурмотіла кілька заспокійливих
банальностей і заходилася знову цілувати Ела. Згодом, коли вони
кохалися, вона із соромом збагнула, що збуджується, коли думає про
те, що Ел бачить подумки, як вона займається сексом із Лілі.
І попри те що Ел так спокійно вислухав її зізнання, Вайолет не
поспішала казати, що він має згодом переїхати, а вона повинна
лишитися в комуні. Але минали дні, і Кріс почала непокоїтися. Одного
ранку, коли Ел вирушив на пошуки приміщення для
«ВстаВай:ЛОНДОН», вона якось особливо глипнула на Вайолет і
сказала:
— Сьогодні, будь ласка.
І коли дзеленькнув дверний дзвінок, у Вайолет аж пересохло в роті.
— Час виготовити для мене дублікат ключів, люба, — промовив Ел.
Він нахилився й смачно поцілував її в губи, злегка просунувши кінчик
язика їй до рота, а тоді усміхнувся, відчувши, як міцно вона
притулилася до нього.
Тепер кожний поцілунок був напрочуд насичений; вони вже тиждень
були разом, але Ел досі прагнув її всю, постійно вбирав у себе жар і
щедрість її тіла. Хотів знати, чи не змінилося воно бодай трохи: може,
округлився животик або стегна бодай трішки поповнішали. І повсякчас
торкався пучками пальців її ямочок на щоках — як він міг про них
забути?
Ел цілував її, аж раптом Вайолет завважила, що сходами спускається
Лілі, і вона на мить завмерла, а тоді притиснулася до нього міцніше,
наче хотіла відгородитися від усього.
Та чи затрималася Лілі бодай на мить, йдучи у своїх справах?
У будинку панувала незвична тиша: усі подалися з дітлахами до
лялькового театру, залишилася тільки Лілі: вона вирішила взятися до
прання, якого за тижні, коли дописувала розділ своєї книжки, встигла
накопичити.
 — Чаю?
— Авжеж. — Ел рушив вслід за Вайолет до кухні, мало не
перечепившись на порозі об мішки з придбаним гуртом коричневим
басматі59.
— Еле, гм-м. Я маю тобі дещо сказати. — Вона ставила чайник на
вогонь і стояла до нього спиною.
— Боже, ще якась халепа? — спокійно поцікавився він, і вона почула
в його голосі безтурботні нотки, які свідчили про те, що він наперед
ставився до всього прихильно.
При цьому Ел спостерігав за Вайолет, і нараз він несподівано
збагнув, що вона тепер якась не така. Особливо тепер, коли Лілі була
присутня десь поблизу. Спочатку йому не здавалися дивними спалахи
близькості між ними, коли вони дивилися одна на одну або, ніби в
танці, передавали тарілки й столові прибори, чи то обговорювали
політичні акції та свої наукові роботи.
Але згодом помітив ті самі спалахи між Вайолет і Джен, Вайолет і
Темзін — жіноча дружба, порозуміння єднали їх, мов підземні течії,
але сам він майже не мав доступу до них. Та хіба йому, її партнеру,
випадало скаржитися на це? Звичайно, дружба Вайолет і Лілі зайшла,
може, задалеко, стала більш тілесною — і від цієї думки в нього
раптом почалася ерекція.
Хай там як, він тішився, що повернувся. І тепер, коли можна її
торкатися будь-якої миті, усе здавалося йому до снаги.
Вайолет поставила горнятка й всілася навпроти нього за стіл з
червоного дерева, який Мейбл успадкувала від прабабці. У кухні він
здавався дещо недоречним, і навіть довелося покласти скатертину, щоб
захистити його довгу лискучу стільницю. Скатертину не завадило б
випрати: вона була вся поплямована розлитим чаєм і цятками
засохлого жовтка.
— Тобі не можна залишатися тут.
Слова пролунали різкіше, ніж вона хотіла. Ел поглянув на неї
порожніми очима.
— Я воліла сказати це не по телефону, а віч-на-віч. Кріс попросила
повідомити тебе незадовго до твого повернення. Дівчата вирішили, що
чоловікам не місце в комуні на Матильда-стріт. Таким був їхній задум
від початку. Тут мають мешкати самі жінки.
— Гаразд.
Вайолет зітхнула: вона була зла на себе, що не пояснила м’якіше,
делікатніше, не зуміла Ела заспокоїти. І тепер, коли вони заговорили
про це відверто, її слова, здавалося, лунали дещо дивно.
Зітхання його. Він подумав, що вона на нього гнівається. Але чому?
Невже через те, що не зуміла передбачити цього?
— Чекай… отже, ти кажеш, що мені слід виїхати геть? А ти ж як? Що
думаєш робити?
— Нічого.
Вайолет хотіла сказати щось іще, сказати: вибач, вибач, вибач і знаю,
що ми такого не планували. Але вибачатися — означало визнати
власну вину, означало підтвердити нечистоту її намірів. Проте в душі
вона вперто прагнула жити з ними обома.
«Невже вона завжди була така холодна?» — міркував Ел, геть збитий
з пантелику, поки Вайолет дивилася у своє хитке, зліплене вручну
горнятко.
— Гаразд. Невже? Ну добре. Дуже дякую тобі.
— Еле, ти знаєш сам: я б залюбки мешкала з тобою тут, та я не можу
йти всупереч рішенню колективу. Вибач, аж ніяк не можу — це ж
колектив! — І вона звела на нього благальний погляд.
— Ні, я розумію. — Очі Ела здавалися каламутними, і її прошив
раптовий страх. Він узагалі рідко лютував, і вона дуже його любила,
зокрема, за лагідну вдачу.
— Знаю, що ти здатний зрозуміти. Мине трохи часу, і ти все
зрозумієш, Еле, але вибач, якщо все це здається тобі… дурнею. Просто
я вже так звикла до комуни, я її полюбила. До того ж із такою
стипендією, як у мене, навряд чи я знайшла б для себе в Лондоні щось
ліпше…
— Верзеш казна-що, Вайолет, і сама це добре знаєш! — урвав він її,
осудливо змахнувши великими руками над столом. — Я вже тобі казав:
відколи я отримав цю роботу, батьки знову стали давати мені гроші.
Хоча насправді, ти знаєш, мені начхати на гроші. — Ел на мить щільно
стулив повіки. — Але якщо тобі це важливо, ми б могли придбати
гарненький будинок — хай йому грець! — або що ти сама собі
бажаєш…
— Еле! Не кричи на мене! Ти знаєш, що мені байдуже до таких
речей… — Вайолет невизначеним порухом показала на бруд і безлад,
що панували в будинку на Матильда-стріт.
— Годі вже брехати! Так, мене не було тут кілька місяців, але ж я не
йолоп!
— Тебе не було понад рік.
— Трясця, — промимрив Ел і опустив голову на руки, важко
дихаючи.
Вайолет думала про те, чи чує їх Лілі, яка саме згортала докупи сухе
прання. Чи не вважає її і вона брехухою?
— Еле. Послухай. Будь ласка. — Вайолет зробила глибокий
тремтливий вдих. — Ти маєш рацію. Мої слова скидалися на відмовку.
Насправді ж я щиросердо вірю і в комуну, і в правильність такого
способу життя — це все працює. Ми всі працюємо: як дім, родина, як
частина більшої спільноти. Я також стала частиною всього цього.
Вона відчувала, що говорить водночас і до Ела, і до Лілі, намагається
догодити і йому, і їй.
— Еле, я більше не можу жити, як раніше, бігати по вечірках — мені
тепер це все не до вподоби. Повинна бути якась… мета.
Під лівим ліктем Ела хрускав пісок. Зненацька йому стало шкода, що
він розповідав їй всі ті захопливі історії, що трапилися з ним у Сан-
Франциско: нічні танці, пиятика на човні з мексиканською горілкою,
безглузді вихідні в Лос-Анджелесі. Вечірки були йому потрібні для
того, щоб, чорт забирай, якось згаяти той час, що залишався до його
повернення сюди, до неї.
Він був готовий побудувати з нею разом дім, створити родину. Тому і
прилетів сюди — принаймні це також було його метою.
— Мета. Яка ж у комуни на Матильда-стріт мета — крім того, щоб
тримати якнайдалі від себе чоловіків?
— О, Еле, — поважно проказала Вайолет, силуючись не показувати
власної втіхи. — Я не буду з тобою сперечатися, бо ти поводишся,
немов дитина.
Вона зітхнула й заговорила словами будь-котрої з них — Кріс, Мейбл
або Лілі:
 — Ти мусиш зрозуміти: жінкам потрібен власний безпечний простір
— на відстані від чоловіків. Решта світу і так належить вам! Хоч де
поткнешся — усюди чоловіча зона! Невже не бачиш, як це важливо
для мене?
— Звісно. Я, звісно ж, бачу, що це для тебе важливіше, ніж… —
Сльози закипали в Ела на очах, він повернувся до заднього вікна й
поглянув на клубок кволих, напівмертвих пагонів, які колись
обплутали дерев’яну огорожу. Задерті брунатні стручки були порожні,
і лише кілька безлистих паростків, мов вірні стражі, стирчали догори.
Двері до кухні тихо відчинилися — зайшла Лілі, яка одразу відвела
очі. Вона жбурнула на кут столу цілий стос сіруватих кухонних
рушників. Краєм ока Ел спостеріг, як та зиркнула на них, і Вайолет
негайно простягнула до неї руку, але та відвернулася й вийшла геть. І
що майнуло тоді в гарних великих очах Лілі? Щось на кшталт: А хіба я
тобі не казала? На що ти взагалі сподівалася?
— Це щоб і надалі з нею трахатися?
Кров зрадила її, линула по всьому тілу. Обличчя спочатку
спалахнуло, а відтак геть похолонуло.
— Ні! — відповіла Вайолет.
Еге ж, вона вже думала про це. Але була певна, що йдеться їй про
інше. Але тепер… Він наче загнав її на слизьке: вона тремтіла,
червоніла, а тіло немов навмисно обрало не найкращу мить, щоб
показати всі ознаки провини й виявити справжні почуття не лише
йому, але також їй самій.
— Ні, насправді річ у тім, що так зручніше мешкати…
— Не замилюй мені очей! Ти просто хочеш… — Він шумно дихав.
— Ти хочеш і далі жити у вільному зв’язку? Припустимо, спати й далі
з нею — тобто з нами обома?
— Так. Але не в тому річ, йдеться про дещо більше…
Навряд чи Ел встигнув подумати, що робить, але раптом він змахнув
своє горнятко зі столу, потягнув за скатертину, а тоді на коротку
моторошну мить зависли в повітрі горнятко Вайолет разом із
маленьким китайським молочником, перш ніж гепнутися на кахельну
долівку кухні й розсипатися на друзки по всіх кутах. Один зі стільців
полетів за ними вслід, а Ел бив і бив по лискучій стільниці та волав,
але що саме — згодом так і не міг згадати. Проте запам’ятав тишу, яка
запала потім, і те, як Лілі просунула обличчя у двері, а Вайолет
відсахнулася від нього й уся зіщулилася на сидінні. Геть перелякана.
Неподалік від метро він натрапив на Темзін із недопалком у руці, яка
одразу міцно його поцілувала. Вона притьмом запропонувала Елу
оселитися разом із нею і Джонні в будинку, який вони винаймали з
друзями у Ноттінґ Гілл.
— Джонні зараз мешкає в мене, отже можеш забирати собі його
кімнату, — пояснила жваво. — Тоді й оренда обійдеться нам усім
дешевше.
— Для мене це більше не проблема, — похмуро відповів Ел, і його
тон якось не відповідав тому факту, що тепер в Ела грошей було
більше, ніж за все його доросле життя, адже Гарольд нарешті визнав
посаду «редактора в Лондоні» справжньою роботою, дарма що
ставився зі зневагою до ідей, які проповідували у «ВстаВай».
Першу ніч свого вигнання Ел провів поруч із Темзін і Джонні на
двоспальному ліжку. Спав неспокійно: коли прокинувся, знайомий
запах друзів одразу заспокоїв, натомість, прокинувшись удруге, аж
підстрибнув від почуття провини — наснилася оргія, його ніг і рук
торкалися злобливі незнайомці. Уранці він хотів був звично обійняти
Вайолет, але натрапив на кістляве тіло Джонні. Та коли згадав, що
трапилося напередодні, ліжко наче провалилося, і він опинився на
підлозі.
Темзін принесла повний чайник, пробурмотівши:
— Як чудово — немов за давніх часів.
А тоді погладила Елову чуприну й попросила нарешті розказати, що
трапилося.
— О, Еле, холера ясна, який ти йолоп. На тебе це не схоже, —
сказала, коли він, торсаючи шов на ковдрі, завершив жалюгідну
розповідь описом того, як трощив посуд і лементував.
— Знаю.
— Але вона також це знає. Усе налагодиться.
— Ну я пішов… зроблю нам тостів. — Джонні виповз із ліжка й
натягнув на себе еластичні смугасті штани. Він уникав розмов про
почуття, принаймні доки не хильне три келихи пива, а тоді міг
тараторити безперестанку. — У нас ще є хліб? Може, я просто… —
Він натягнув на волохаті груди дірявого помаранчевого джемпера й
прожогом вибіг за двері.
Кімната Темзін скидалася на кокон, сповитий важкими оксамитовими
завісами й світлом червоних і помаранчевих ламп. З каміна хвилями
спускалися листя папороті. Елу здавалося, що він міг би так усе життя
провалятися на прим’ятих оксамитових подушках її ліжка. Відтак він
натягнув ковдру аж на голову.
— Можеш байдикувати, скільки тобі заманеться, але не з почуттям
провини, — суворо проказала Темзін. — Ти все пояснив, і я справді
думаю, що нічого лихого не сталося. Ти повівся цілком природно після
того, що тебе вигнали з дому, де вона хоче мешкати й надалі з жінкою,
яка спить із нею в одному ліжку!
Проте його відчуття провини скидалося на непробивну фортецю.
Адже вони домовилися робити все по-іншому і бути іншими. Не
такими, як нещасне, відстале покоління їхніх батьків, що животіли в
подружжях без кохання й пестощів, трималися сексистських
упереджень — бо так, мовляв, споконвіку повелося — і були схиблені
на вдаваній і руйнівній добропорядності… А вільний зв’язок означає
цілковиту свободу.
Але по тому до почуття приєдналися ревнощі — низькі, підступні. І
перетворили Ела на чудовисько.
— То була моя ідея! Тож на що можна було сподіватися, Темзін, коли
я сам запропонував перейти на вільні стосунки? Мав би знати, що їй це
обов’язково сподобається! — простогнав Ел.
— Але ж це не було домовленістю на все життя? Після твого
повернення все це мало припинитися.
— Ну так, але… Не все сталося, як гадалося. І, правду кажучи…
Якщо відверто…
— Ти й був відвертим. — Темзін узяла його за руку й погладила. —
Ти правдиво й відверто повідомив, що більше цього не хочеш.
Ел вивільнив свою руку й постарався нею затулити обличчя.
— Я повівся як бевзень.
— Так, Еле, як бевзень, але тебе до цього підштовхнули. І я не вірю,
що Вайолет така вже біла й пухнаста! Та вона перебуває під впливом
бундючних відьом, які вдають із себе праведниць…
— Ні, ні, ні, Темзін! Не кажи так. Це ж сестри твої, не демонізуй їх!
 Темзін роздратовано пирхнула.
— Бачу, що ти від них набрався всілякого лайна! А знаєш, я їм
наврочу!
За кілька днів по тому в будинку Вайолет на Матильда-стріт знову
відбулася «висока нарада». Обговорили те, що сталося і чи варто тепер
впускати Ела до себе на гостину.
Уся комуна зібралася за столом і чекала на нього. Він зайшов
невпевнено — не знав, як тримати руки, і навіть голову боявся
підвести. Жінки вельми суворо поглянули на нього. Нетвердою ходою
він попрямував до вільного стільця.
Наступні пів години, здавалося, тривали мало не цілий день, а
присутні ніяк не могли дійти згоди. Через несхвальне ставлення до
нього Елу здавалося, що на нього насувається асфальтоукладальний
каток. Жінки завзято розводилися про чоловіче насильство,
фалоцентричний імперіалізм і негативну енергію, яку він привніс до
жіночої комуни. І попередили: якщо йому так кортить спілкуватися з
ними й надалі, він має «попрацювати над собою» та «заслужити їхню
довіру».
Вайолет напружено скривилася, як завжди, коли силкувалася не
заплакати, і Ел був майже певен, що Лілі погладила їй ногу під столом.
Вайолет сама не знала, чому їй так хочеться вити, голосити, бити
кулаками по столу. Перед тим як зайти до кухні, Лілі сказала їй, що
вона мусить тепер поводитися з Елом достойно. Проте вона сиділа
навпроти нього й мало не плакала через те, що вони коїли з ним. Вони
принижували його гідність, і з кожним палким та осудливим словом
чоловік, якого вона кохала, перетворювався на карлика. «Він на таке не
заслуговує», — думала Вайолет.
Вона намагалася відігнати від себе цю думку, але та вперто виринала
в голові. Минули два неспокійні, бентежні дні, і Вайолет не витримала
й поїхала в Ноттінґ Гілл. Вона не знала, що саме скаже Елові, але із
чогось треба було починати. Принаймні визнати, що все це
несправедливо.
Вхідні двері відчинила Темзін — з-під її густої гривки зиркнули злі
очиці.
— Ел у вас?
 Темзін не опустила крижаного погляду. Вайолет стиснула пальці ніг у
черевичках Док Мартенз. Їй стало зрозуміло, на чиєму боці дівчина.
— Ні, — урешті-решт промовила Темзін. Запала незатишна
мовчанка, і вона коротко зітхнула. — Він у сестри. Та відвезе його до
батьків. У Йоркшир. Вибач, але ти дещо запізнилася.
Чи можна зачинити двері самовдоволено? Хай там що, а Темзін це
змогла зробити.
Вайолет засмутилася: отже, приїхала дарма. А так готувалася до
важкої розмови. І раптом їй стало лячно. «Треба будь-що побачитися з
Елом», — подумала вона. Слід усе виправити.
Повертаючись до Йорка, Вайолет безсило опустилася на сидіння купе
й подумала, що її серце калатає через те, що довелося бігти
платформою. Але воно не припиняло гупати в грудях і тоді, коли вона
силкувалася зосередитися над грубезним документом з назвою
«Змушена до мовчання поцілунком: Як Бенедикт затуляє рота Беатріс».
Вайолет здалася й повернулася до читання обшарпаного томика
«Переконання», але навіть Остін не змогла відволікти її від драми
власного життя.
Роуз, яка відчинила їй двері Фарлі-голлу, мала такий самий
недружній вигляд, як і Темзін.
— А, привіт.
Почувся вереск — на товстих ніжках примчала Сьюзен і з розгону
врізалася в материні литки. Відтак визирнула, упізнала Вайолет і
кинулася в її обійми.
— О, як же ти виросла! — Ввічливі і нікому не потрібні слова.
Вайолет щосили намагалася зупинити невеселі думки, що безупинно
снували в голові.
Востаннє вона бачила Сьюзен, коли вони з Елом няньчилися з нею в
ніч перед вильотом до Сан-Франциско. Поклали її в ліжко й зненацька
заговорили про дітей. Невпевнено і боязко почали мріяти про те, як у
них народиться малюк, але не тепер, а згодом, коли вони самі трохи
подорослішають, коли Ел стане шанованим політичним журналістом, а
Вайолет — визнаною науковицею. Вони багато подорожуватимуть, а
сам світ довкола стане кращим місцем для того, щоб у ньому
виховувати дітей…
 «Як наївно», — подумала Вайолет. Вона намагалася не надто міцно
стискати в обіймах Сьюзен, аж раптом мало не зомліла від гадки, що
через теперішній вибір ніколи не матиме дітей від Ела. Ба навіть те
майбутнє, що вони тоді змальовували разом, більше не приваблює її.
— Так, я виросла, — відповіла Сьюзен і висмикнула з руки Вайолет
липку долоньку, а тоді піднесла свою руку над головою. — Буду скоро
висока, як мама.
— Чим ти заляпала себе? То бабуся тебе нагодувала чимось
солодким? — На мить Роуз перемкнулася на огляд доньчиних рук і
ротика.
— Пляцком, — весело сповістила Сьюзен, розвернулася й побігла
туди, де її частували забороненим смаколиком.
Роуз похитала головою, щойно почула, як Сьюзен зустріли там
метушнею і тихими голосами.
— Вибач, я не заважаю? Ви щось святкуєте?.. — спитала Вайолет.
— Так, але це ніяк не пов’язане зі мною. Або Берті. — У них там
ранкове кавування: місцевих пань пригощають французькими
солодощами — страшенно липкими — в обмін на гроші, які мама
збирає на благочинність. Вона мало не схиблена на тому, щоб навчити
африканських дівчаток читати і писати.
— Ну, цілі нібито достойні, хіба ні? Це ж краще, ніж, скажімо,
доглядати за цирковими поні, що вийшли на пенсію.
— Авжеж. Крім того, вона чимось… зайнята. — Роуз і не
пом’якшувала тону голосу, але Вайолет учула в ньому не лише
поблажливість щодо нового захоплення Амелії, а й щось на кшталт
гордості за матір, яка нарешті знайшла достойне заняття. Або й просто
полегшення від того.
— Гаразд, не думаю, що ти завітала тільки для того, щоб скуштувати
еклерів. Берті зараз у садку: уникає товариства кумоньок. Ти його там
знайдеш.
Вайолет кивнула. На щастя, їй не доведеться стикатися віч-на-віч з
Амелією. Та кілька разів вони таки вже бачилися, попри те що Ел волів
якомога рідше спілкуватися з батьками. Вайолет уже чула деякі сімейні
історії від нього: подеколи він натякав, який страх і приниження йому
довелося пережити через пияцтво матері. Вайолет завжди ніяковіла і
внутрішньо зіщулювалася, коли бачила, з якою зневагою ставиться
Амелія до сина, але й до неї жінка ставилася так само. Може, тому що
Вайолет спромоглася отримати магістерський ступінь і перейшла до
аспірантури. Проте Амелія завжди розпитувала про її дослідницьку
роботу і плани щодо майбутньої кар’єри.
Садки були майже голі, а бліда, м’ятного кольору земля взялася
стійкою памороззю. Кроки Вайолет із гучним тріском лунали в
порожній місцині.
Вона знала, де його шукати: біля дуба в глибині саду. Безлисте гілля
широко розкинулося над лавкою, що оперізувала тулуб дерева, — ніби
хотіло захистити Ела.
— Привіт.
— Вайолет, що ти… — Ел тримав у руках аркуш паперу та ручку. І
негайно запхав їх до кишені пальта.
— Я… хотіла з тобою поговорити.
Вайолет чомусь сподівалася, що вони одразу кинуться в обійми одне
одному і що для цього досить лише приїхати потягом, щоб показати:
вона готова помиритися. Однак Ел навіть не підвівся, а очі його
дивилися на неї відчужено.
— Темзін сказала… отже, я сіла на потяг…
— Добре.
— Еле, мені шкода, що все так сталося того дня, — почала вона. — Я
почувалася, як у пастці, і просто хвилювалася, бо…
Повернення до нього здавалося їй тепер так само важким, як перехід
убрід через болото. Вайолет захотіла набрати якомога більше повітря в
легені, але ті наче були забиті чимось і не пропускали його всередину.
— Я тебе кохаю, — відчайдушно вичавила вона із себе.
Щось майнуло на Еловому обличчі. І Вайолет збагнула: він згадав
той день, коли вони, ще студентами, приїхали із Шеффілда у Фарлі-
голл та всілися під лапатим дубовим гіллям. Тоді вони були такі
закохані, що хмеліли від запаху одне одного, сприймали як одкровення
будь-яке вимовлене слово. Ел спочатку сказав це їй на вухо тихим і
мало не зривистим голосом, а тоді, щасливо й гучно розсміявшись та
простягнувши руку до обрію, заходився кричати: «Я тебе кохаю,
Вайолет Льюїс!» — і це зізнання пролунало так голосно, що здавалося,
він хоче розбудити старий ландшафт і сповістити йому цю чудову
новину.
 А вона вторувала йому, знов і знов, аж поки слова втратили силу й
розсипалися, але почуття залишилося незмінним.
І тепер ті самі три слова в’язнули в неї на язику і вона ніяк не могла
зліпити їх докупи.
— Я справді, справді тебе… кохаю, Еле, і хочу, щоб усе в нас було
добре. Якщо і ти цього бажаєш. Але розумію, що через Лілі ти можеш
бути проти.
Невже їй так тяжко говорити тому, що це важливо і вона хоче
повернути стосунки до колишньої простоти та легкості? А може, тому
що між ними утворилася прірва? Вайолет скулилася внутрішньо від
думки, що сама ж усе зіпсувала.
Вона умостилася коло нього на кованій лаві. Проте не надто близько,
щоб не торкатися його.
Він повсякчас термосив шалик, ніяк не міг із нього висмикнути
відірвану нитку. І у Вайолет аж серце тьохнуло, коли вона помітила,
що то був той самий шалик, який йому сплела її бабуся. Як щільно їхні
життя переплелися між собою!
— Ти приїхала сюди тому, що передумала і більше не хочеш мешкати
в комуні на Матильда-стріт?
«Ні», — подумала Вайолет і здивувалася, як легко прийшла до неї
відповідь. Якою впевненою почувалася. Як стійко опиралася.
Вона не сказала нічого вголос, але пауза затягнулася — і все стало
зрозуміло. Їй спало на думку, що дарма вона приїхала, якщо могла
запропонувати Елові так мало: якесь неоковирне вибачення.
— Я хочу лише тебе одну, Вайолет, — урешті-решт, промовив Ел
несподівано різким голосом. — І завжди хотів лише тебе…
— Не кажи так! Звучить як вирок.
— Гаразд, але я кажу правду. — Ел на диво чітко відчув, як повітря
заповнює його легені й виходить з них. Усе довкола здавалося дещо
химерним, ніби він опинився на знімальному майданчику, а не сидів у
родинному маєтку.
Еге ж, так воно і було.
— Невже вільні стосунки є для нас єдиним розв’язанням? — спитав
він. Ті самі слова він намагався викласти в листі до неї, що давалося
йому нелегко. Як і тепер, коли вони розмовляли віч-на-віч.
 І раптом Вайолет збагнула: саме їй випадало вирішувати, що
відбудеться між ними далі. І відчула несправедливість того, що має
сказати, і несправедливість того, що змушує його гніватися й
поводитися негідно.
Зрештою, Вайолет не знала, чи здатна вона повернути все назад або
навіть чи хоче цього. Утім була можливість зберегти для себе і Ела, і
Лілі, та й будь-кого, хто припаде їй до смаку, і ніхто їй цього не
закидатиме. Ніхто не звинуватить.
— Гадаю, що так, Еле.
Десь неподалік бігала по саду й радісно зойкала Сьюзен, і Ела
оповило відчуття, ніби він втратив владу над власним життям.
— Знаю, що не завжди буде легко, доведеться постаратися обом, але,
думаю, ми впораємося.
Він не зронив ні слова.
Лише бгав і рвав на шматки в кишені аркуш недописаного листа.
— Добре, побачимо, чи воно спрацює! Може, наші почуття зміняться.
Може, Лілі мене розлюбить! Але якщо ми говоритимемо одне з одним
і поводитимемося чесно, усе, мабуть, владнається.
Ел знав, що нічого кращого не отримає від неї, і радше бажав їй
вірити, аніж насправді вірив. А тоді стиснув її кисть у рукавичці і
сказав:
— Гаразд, хай буде так, якщо ти цього хочеш. Ми й надалі житимемо
у вільному зв’язку.
Вона мешкатиме в комуні на Матильда-стріт, а він залишиться в
Темзін і Джонні. Якось зможуть дати собі раду.
Коли запали сутінки, а пагорби вдалині занурилися в темряву, вони
підвелися з лавки й попрямували в бік дому. Ел ладен був погодитися з
будь-якою пропозицією Вайолет, але сама вона очікуваної радості аж
ніяк не відчувала.
59 Різновид ароматичного рису з дрібними довгими зернами, загальна назва низки сортів.
 РОЗДІЛ 9

Червень 1973

Був останній день їхньої відпустки, сонце вже сідало, і хвилі також
готувалися до ночівлі: підкочувалися щораз ближче. Із кожним їхнім
напливом скорочувався піщаний клаптик, де вони обоє задрімали, у
густому повітрі слабо відгонило зеленню і солоною морською водою.
«О цій порі спека стає приємною», — подумала Вайолет. Уже не було
спеки й поту, як удень, коли виходиш із тіні й сахаєшся яскравих
променів: світло м’якшало, наче його знімав під вигідним кутом
фотограф, що хотів полестити моделі. Навіть її бліді ноги під
помаранчево-рожевим вечірнім сонцем здавалися золотавими.
Вайолет зголодніла: вони майже нічого не їли, лише поснідали
шматками хліба, який ліниво відривали руками від буханця, і
зернистим білим сиром, политим місцевим грецьким медом. Кава була
несмачна, натомість персики виявилися казковими — таких запашних
фруктів вона ніколи не куштувала вдома. Шлунок Вайолет раптово
загарчав, але звабливий плюскіт моря кликав пірнути у воду ще раз.
— Гайда, — шепнула вона і смикнула його за руку, яка мляво лежала
на рушнику і почасти на піску. — Поплюскаймося востаннє під захід
сонця.
Маленькі хвилі ніжно цілували ноги, доки вона чалапала мілиною.
Прохолодна вода заляскала по стегнах, і вона з головою занурилася в
море. А коли виринула, світло тремтливо пробивалося крізь крапельки
води. Вона повернула голову назад.
А ось і він. Також засмаглий.
Вона ніяк не могла звикнути до Елового короткого волосся, а ще не
була певна, чи їй подобаються його вуса. Однак під косими янтарними
променями він мав чудовий вигляд: на обличчі звабливо мінилися
світло й тінь. Греція пішла на користь їм обом. Вони потребували
відпочинку.
Цієї весни в Лондоні все давалося їм непросто. Вайолет ледве
примусила себе завершити дисертацію, їй до нестями набридли і Геро,
і Гелена, і Герміона, вона прагнула якнайшвидше перейти до нової
теми. У столиці аж роїлося від людей, сіялася нескінченна мжичка, що
цілком відповідало дедалі похмурішому настрою містян.
Вони з Елом з’їхалися разом минулої осені, після того як Темзін і
Джонні здивували всіх заявою про те, що заручилися і переселяються
на ферму в Девонширі («Нам набридло ділитися як собою, так і
особистим простором. Тож вирішили нарешті ризикнути»).
Дізнавшись про це, Ел скористався нагодою і попросив у Гарольда
грошей на купівлю помешкання, що, звісно ж, призвело до
ультиматуму: Вайолет може й надалі бачитися з різними людьми, але
повинна переїхати до нього — інакше вони розходяться назавжди.
Вайолет вважала, що готова до такого кроку. Дух Ізлінґтонської
комуни на Матильда-стріт, сумісна власність, спільна робота були
близькі їй: вона в це щиро вірила. Але її стосунки з Лілі ставали щораз
прохолоднішими. Недавня драма швидко забулася, помалу минули
збудження та радість через змогу мати зв’язок водночас із двома
людьми, а те, що спочатку бадьорило і часом здавалося чудовим,
зрештою перетворилися на тягар.
І коли дійшло до ультиматуму, Вайолет уже не могла згадати, що так
сильно вабило її в Лілі. Та справді вміла добиватися того, чого бажала,
і була не лише впевнена у власних силах, а й позбавлена гнучкості.
Вона дедалі частіше наполягала на тому, щоб Вайолет позбулася
ненажерливої бісексуальності й остаточно перейшла в лесбійський
табір. Однак через те, що її змушували кинути коханого — «злягання з
ворогом підживлює патріархат», — бажання Вайолет чинити опір
лише посилювалося.
Ніде правди діти: залишившись на Матильда-стріт, вона зуміла
відстояти власну свободу, але водночас зіпсувала стосунки з Елом.
Вайолет тепер жила так, як їй подобалося, вона виборола собі це
право, і на позір Ел не бідкався. Проте, оселившись разом, вони
повсякчас чіплялися одне до одного, кидали уїдливі завваги,
сперечалися через якісь абищиці.
 Переїзд до Ела спочатку здавався їй розумним кроком. Вони
замешкали у Вестборн-парку, в милому, хоча й дещо миршавому
будиночку з дерев’яною напівзогнилою терасою, що виходила на
канал, і, щойно покращилася погода, Ел та Джонні навели на ній лад, а
Вайолет розставила горщики з квітами й повісила дешеві гамаки.
Але, на превеликий жаль, попри те що життя під спільним дахом
трішки знизило напруження, повного порозуміння вони так і не
досягли. Уже за пів року Вайолет почувалася скуто, ніби оповита
зсередини тонким металевим дротом.
Це відбувалося не лише із нею: вона помітила, що Ел також ходив зі
щільно стисненою щелепою і більше не розпускав волосся по плечах.
Крім того, сам будинок здавався Вайолет порожнім, позаяк Ел
проводив цілі дні в офісі «ВстаВай:ЛОНДОН» або виїжджав у тривалі
відрядження, щоб узяти інтерв’ю в членів якогось гурту або
«зануритися» в атмосферу контркультури однієї із громад, а потім
писав довгі статті, які ставали згодом вельми популярними. Вона
звикла до безперервного гулу й гамору: в саду бавилися й сперечалися
діти; Лілі, яка варила їсти, голосно співала, зображаючи із себе Арету
Франклін; десь поруч виводив рулади музичний гурт. У пам’яті
Вайолет подеколи зринали, несподівано для неї, спогади про життя в
родиннім Абері: ось закипає чайник, хтось забігає потеревенити, усі
сусіди допомагають одне одному доглядати за дітьми. І навколо —
здебільшого жінки. Дивно, але невеличка тераса в їхньому будинку в
Абері більш нагадувала комуну на Матильда-стріт, ніж та буденна
обстановка, яку вони з Елом створили в новій оселі. То був порожній,
самотній дім.
Але вона обіцяла нікого не приводити додому, і слова дотримала.
Деколи Вайолет приходила в комуну й проводила ніч із Лілі, утім
робила це радше через дивне, спотворене уявлення про власний
обов’язок (ще б пак! після всього, що вона накоїла!), аніж з будь-якої
іншої причини. А коли приїздила кудись на конференцію, мала завжди
окреме ліжко, чим залюбки користувалася. У неї з’явилася розкішна
чоловікоподібна жінка, яку вона жадібно цілувала щоразу після наради
щодо прав на аборт, яку проводили раз на місяць у Тоттенгемі. Але
здебільшого все минало спокійно.
 Зрештою, вона бачила, що порівняно з Елом її особисте життя
виявлялося багатшим на події. І ніяк не могла збагнути, чому так
відбувається, адже можливостей знайомитися в нього було значно
більше. На вечірках вона спостерігала за тим, як дівчата — і дорослі
жінки — не лише ловили кожне Елове слово, а й часом горнулися до
нього. Проте, коли вони намагалися його поцілувати, він ввічливо
відхилявся. А Вайолет дивилася на це й не знала, чи радість відчуває,
чи провину.
«Мабуть, він поступливіший, коли мене немає поруч», — міркувала
Вайолет. Проте знала, що це не так.
Одного разу на відкритті якоїсь галереї він не завважив, як вона
прийшла, і їй здалося, що вона дивиться старе домашнє кіно: Ел
рухався вільно і невимушено, без будь-якої сороміцької думки
поплескував знайомих по плечу, жваво й приязно кивав головою,
впевнено проходив кімнатою й піднімав присутнім настрій. Вайолет
поцілувала його на привітання й рушила поговорити з художником, а
тоді озирнулася й затамувала подих, спіймавши на собі погляд Ела: той
стояв, обхопивши себе руками, весь напружений. Коли вони
повернулися додому, Вайолет негайно подалася до ванної кімнати й
підкликала Ела до себе. Відтак усілася позаду нього і обняла. Вода
хиталася навколо їхніх переплетених тіл, а вона пробувала мовчки
вштовхнути назад у нього кохання, що хвилею піднімалося з її грудей.
Вайолет була приголомшена, бо думала — казала сама собі, — що
все налагоджується. Справи в Ела нібито йшли добре, і, хоча
«ВстаВай:ЛОНДОН» грошей майже не давав, з боку могло здаватися,
що він досягнув успіху. Їхня презентація на складі поблизу станції
Кінґз-Кросс набула розголосу завдяки витівці одного з родичів
королівської родини: той нахлебтався так, що вирішив скупатися з
усіма в дитячому басейні, і фотографи зуміли зняти це. Про них
писали в інших газетах: про Ела згадували в Guardian і Time out. Хай
де б він бажав побувати: концертах, виставках, презентаціях, вечірках,
нічних клубах, — йому завжди забезпечували місця в списку гостей.
Але думка про те, що Ел почувався вільно лише на заходах, де її не
було поруч, з’явилася у Вайолет того вечора і муляла вже кілька
місяців.
 Вона підпливла до нього ближче, занурилася повністю в теплу воду й
радісно просяяла. На обличчі Ела з’явилася властива йому широка,
несиметрична усмішка. І знову саме вона простягнула руки, обняла
його за шию та обхопила ногами талію. Ел останнім часом дуже рідко
робив перший крок.
Вона спливла на поверхню — і звивалася, мов вугор, а він пестив її
тіло руками. Їхні погляди зустрілися, і очі сказали стільки всього, що
навіть цю невагому мить годі було витримати.
Ел підсунувся ближче й схопив Вайолет за руку, та злегка
відштовхнулася, не розплітаючи ніг навколо нього, відкинулася назад,
у воду, а її волосся віялом розляглося позаду неї. Вона втупила погляд
у небо — над поверхнею стирчало лише її обличчя.
— Є одна-єдина, дуже яскрава зірка.
Ел щосили педалював ногами у воді, щоб утримати їх обох на плаву,
доки вона лежала горілиць і показувала на зірку. Через метушню її пах
щільніше притиснувся до нижньої частини його живота, і вона відчула
звичне збудження. Вайолет підтягнулася до нього, вони почали
цілуватися, занурюючись дедалі глибше, а коли до рота хвилею ринула
морська вода, зайшлися сміхом.
Зрештою повернулися додому, але збудження встигло вже ослабнути.
Вони зупинилися в білому сільському будиночку, де за душ правив
кран, що випліскував із себе воду зі стіни тераси й був сором’язливо
схований від сторонніх очей плетеною, роз’їденою сіллю
перегородкою. Вайолет сполоснулася й негайно вискочила геть, навіть
не покликавши до себе Ела, що було доволі дивно після нещодавньої
прелюдії на морі.
Його проймав такий смуток, що він навіть не обурився. А коли
вбирався, спостеріг, що вона на нього дивиться, і, щойно їхні очі
зустрілися, вона обдарувала Ела такою доброю усмішкою, що він
відчув несамовиту тяжкість у ногах.
Перед тим Ел сподівався, що відпустка якось допоможе. І що він,
можливо, передумає.
Аж ось вона добігла кінця.
Вони мало говорили, коли прямували до таверни. На півдорозі
Вайолет тихенько взяла його за руку. Здавалося, її маленька кисть
створена для того, щоб повністю вміститися в його довгих пальцях.
Він глитнув і постарався стримати пекучі сльози. Немов у старому
романтичному фільмі місяць, що був мало не вповні, кидав скісне
мінливе сяйво на її довгу білу сукню, цвіркотіли цикади — такого
щасливого вечора вони не мали вже багато років, і Ел не знав, як
умістити це у своїй душі.
— Яка ти гарна, — сказав він за столом, що став їхнім звичним
місцем у таверні, і попросив принести їм, як завжди, бутель місцевого
білого вина, що більше скидався на сухий херес завдяки каламутно-
жовтому відтінку. Коли вони замовили напій уперше, то довго
хихикали й глузували з нього, але потім, за мовчазною згодою,
замовляли щоразу, як приходили сюди.
— О, Еле, дякую. — Комплімент спантеличив Вайолет: він їй здався
дещо офіційним, такі, либонь, почуєш лише на святкуванні якоїсь
дати.
Принесли замовлені страви, Вайолет мовчки розрізала запечену на
грилі рибу й переклала половину до Елової тарілки, а той поділився з
нею салатом і смаженою картоплею — своєрідний компроміс, який
вони могли собі дозволити на Криті заради вегетаріанства. Два
миршаві, кощаві коти, що вже встигли стати їхніми улюбленцями,
підбігли підтюпцем до столу й заходилися тертися об ноги — першого
ж вечора відпустки Вайолет охрестила їх Пердітою та Поліною
(«Невже тобі треба все пов’язувати із Шекспіром?» — «Я просто не
можу інакше!»). Вона їм кинула під стіл кілька шматочків риби і лише
потім сама взялася за страву.
Ел спостерігав за нею і дивувався: скільки в них було спільних слів і
звичок, як природно почувалися вони удвох. І все це — обов’язково!
— скінчиться, коли їм доведеться розійтися.
Кішка жалісно нявкнула до нього.
Чи зміг би він побудувати щось подібне з іншою? Ел не знав, котра з
думок засмучувала більше: те, що так воно й було, чи те, що настільки
неповторний досвід він міг би пережити ще раз.
— Ти сьогодні мовчазний. — Мабуть, вона хотіла вимовити це
лагідно, але слова пролунали надто безтурботно, штучно. — Сумуєш,
що добігає кінця відпустка?
Ел рішуче відклав ніж з виделкою.
— Ми добре відпочили, чи не так?
 — Просто чудово. — Вона широко всміхнулася. Її обличчя м’яко
освітлювали гірлянди ламп під очеретяним дахом і полум’я свічки.
Виноградні лози вишукано обкручували електричні дроти, мов на
малюнку з книги казок.
— Я маю дещо тобі сказати. Перед тим, як ми поїдемо додому.
Лондонський офіс нашого журналу мають незабаром закрити.
— Прошу? О, Еле, мені дуже шкода. — Вайолет притьмом
простягнула до нього руку. — А ти… дивно, що ти так спокійно
поводився сьогодні! Чому не сказав мені раніше?.. Може, нам не варто
було витрачати гроші на це все? — Вона змахнула виделкою, і щось
шарпнуло їй серце.
Чи то було полегшення? Протягом останніх днів вона чогось
очікувала — чогось значного. Старалася не зважати, не думати про це,
але воно насувалося, мов приплив: для ока, може, й не помітно, але
знаєш, що ось-ось це має статися.
Утім ішлося тільки про роботу. І про гроші. Нічого лихого це не
віщувало.
Авжеж, це було полегшення, яке освіжило її, мов весняний теплий
дощ. Вайолет намагалася підчепити виделкою кілька вертких кавалків
огірка і помідора на краях тарілки. «А справді, — почала вона швидко
міркувати, — так було б навіть краще!»
Ел міг би восени поїхати разом із нею туди, куди її призначать після
захисту дисертації.
Вайолет уже не раз говорила з керівниками факультету про можливі
«перспективи» для себе: її роботи дістали на диво схвальні відгуки,
поза тим академічне дослідження, дарма що несамовито її виснажило,
було написане так, що ніхто не присікається. Вайолет була готова їхати
хоч на край світу, працювати довго та завзято, аби лише друкували її
книжки і вона бачила їх у списку рекомендованої літератури, а ще
хотіла читати лекції студентам, що мріють про ті самі речі.
Вона припускала, що доведеться, принаймні деякий час, займатися
цим самотужки. Ел, мабуть, залишиться в Лондоні працювати в
журналі. І самолюбно втішала себе тим, що в будь-якому містечку,
куди її закине доля, для неї завжди знайдеться окрема кімната, куди
можна привести нових знайомих: чоловіків і жінок.
 І сподівалася, що Ел думає так само. Хоча вони про це жодного разу
не говорили.
Але всі міркування разом стерла нова думка, і Вайолет із подивом
усвідомила, з якою радістю за нею ухопилася. Адже тепер, коли Ел
буде з нею поруч, можна легко і приємно розпочати новий етап їхнього
життя. Та й сама вона почуватиметься сильнішою і більш готовою до
праці. І хтозна, чи не почнуть вони щось нове, десь на новому місці…
разом? А може, він знайде собі роботу в редакції якоїсь газети в
Ньюкаслі, Бристолі або Единбурзі — там, куди її скерують. Думки
швидко снували в голові, сміливі задуми перегортали душу. А раптом
— раптом це і є найкращим розв’язанням?
— Чи скоро закриється журнал? — спитала вона з нетерпінням: їй
кортіло якнайшвидше все залагодити.
— Ну так. Наступний випуск буде вже останнім.
— А що з американською версією часопису?
— Виходитиме й надалі. Але Мікі звільняється з посади головного
редактора, а замість себе посадить нового хлопця…
— Не тебе? — Звісно, Вайолет не хотіла, щоб Ел повертався до Сан-
Франциско, але б образилася, якщо б вони не подумали одразу про
нього як кандидата на посаду.
Ела пройняла тепла хвиля вдячності: вона завжди була така, завжди
йому бажала успіху.
— Отже… — Ел глитнув. Йому вже несила було їсти: кілька кусочків
риби, які він спромігся проковтнути, здавалися волокнистими й
сухими. — Ми з Мікі… маємо тепер дещо інші плани. Шукаємо
інвесторів. Хочемо заснувати невеличке радикальне видавництво.
«Вставай і читай». Документальна, наукова література здебільшого.
Хвилі щораз ближче підпливали до таверни, і їхній плюскіт голосно
лунав у вухах Вайолет.
— Журнали — це прекрасно, але нам би хотілося створювати щось…
більш довготривале. Щоб змінити світ! Це значний крок. Але, гадаю,
ми готові розпочати.
Хвилі з гуркотом билися об берег, а може, то стукала кров у вухах
Вайолет. А в грудях закипало якесь до болю знайоме відчуття. Ел знав,
що після захисту дисертації вона отримає першу посаду в
Британському університеті, знав, що це була вирішальна мить в її
кар’єрі…
— Але де ви його заснуєте? У Сан-Франциско?
Коли кілька місяців тому Мікі вперше заговорив з Елом про
створення нового видавництва, одразу постало питання, де його
розмістити. Ел розумів: якщо він повернеться до Сан-Франциско,
доведеться розірвати стосунки з Вайолет. Знову підтримувати їх на
відстані він був уже не годен. Це було б важко навіть якби їхній офіс
був у Лондоні, а її саму призначили б на посаду десь у Ґлазґо або
Кардіффі; а якщо вони створять «Вставай і читай» у Штатах,
спілкування стане взагалі неможливим.
— Ні. Річ у тім, що Мікі переїжджає до Лондона. Місто йому
подобається, і він прагне змін у житті. Щасливий збіг. Однак…
Ел бачив, як розпружилося її обличчя, і відчув біль у горлі, наче
хтось різав по ньому лезом.
Коли Мікі сповістив, що радо оселиться в Лондоні, де і запустить
видавництво, Ел зі страхом усвідомив: розрив із Вайолет здавався
бажанішим за подальші стосунки з нею. Він насправді не хотів
виїжджати з Англії, залишати дім і друзів, але Сан-Франциско вже
замайорів на обрії як рятівне коло. Як законний спосіб покласти край
стосункам із нею.
Ел щиро сподівався, що звикне ділити її з іншими, жити у відкритому
зв’язку. І в перші місяці після повернення із Сан-Франциско — по
тому, як після огидної сцени на Матильда-стріт набув репутації
мерзотника — він намагався не показувати своєї невпевненості й
незадоволення їхнім договором: боявся, що тоді вона його залишить.
Згодом Елу спало на думку, що життя під спільним дахом якось
допоможе їм і подарує відчуття безпеки.
Проте ревнощі тепер роз’їдали душу навіть більше, мов отруйна
лоза, що обплітає все навкруги й душить будь-яку радість від життя.
Щоразу, як Вайолет поверталася додому збудженою після
демонстрації, він уже не питав у неї, як усе минуло, а міркував: у неї
такий щасливий вигляд, бо здибала, мабуть, колишнього коханця. А
коли вона із запалом готувалася до виїзду на конференцію, де мала
виступати з промовою, в його уяві поставало лише рипіння дешевого
ліжка в готелі. Будь-яка вечірка, куди вона ходила, була оповита
серпанком параної, і найменший, найбільш невинний доторк набував
гротескного, несамовито-еротичного забарвлення: йому ввижалося, що
присутні в кімнаті чоловіки й жінки думають лише про те, як трахнути
її десь просто перед його очима.
І хоч як силкувався він притлумити власницький інстинкт, той рано
чи пізно давався взнаки й руйнував взаємини. Дошкульні завваги.
Дріб’язкові сутички. Поступове ослаблення фізичного потягу одне до
одного.
Натомість щораз рідше чутно було жарти.
Йому більше не було з нею весело.
Через постійне напруження він і сам не був спроможний сміятися в її
присутності.
Уже кілька місяців поспіль Ел знав, що має піти від неї.
— Однак?.. Що ти маєш на думці? — Вайолет намагалася зловити
його погляд і не розуміла, чому він так ніяковів. — Тобто це було б
чудово, Еле. Я неймовірно пишаюся тобою!
Ел здригнувся й замружив очі.
— Я просто… подумав, що настав час для більших змін у житті. —
Він рвучко вдихнув, розплющив очі й утупив у неї погляд. — Мабуть,
мене це більше не влаштовує, Вайолет. Стосунки, угода. Тим паче
зараз, коли ти можеш отримати посаду й переїхати кудись далеко…
Здавалося, сльози ринули з її очей раніше, ніж мозок усвідомив те,
що він сказав. Кортіло відсунути назад стілець, відвернутися й
майнути на оливкові пагорби, але, прикута до плетеного сидіння в
таверні, вона нібито заклякла в часі і просторі.
— Вибач… — Ел сягнув по неї через стіл, але Вайолет уперто
тримала руки на колінах, втупившись у тарілку з недоїденою стравою,
а сльози без упину заливали їй лице.
До них перевальцем, із розкритими долонями, наближався офіціант із
симпатичними зморшками на обличчі. Він хотів запропонувати ще
вина і десерт, але раптом зупинився, завваживши сльози Вайолет,
кількість залишеної на тарілках їжі й мало не порожню карафу. Ел
насуплено, порухом руки, попросив принести їм рахунок.
— Мабуть… нам варто припинити все. Як ти вважаєш?
«Чи я маю рацію? — насправді хотів сказати Ел. — А може, схибив»?
Він сподівався, що просто схибив.
 — Але… чому? Лише тому, що доведеться, мабуть, спілкуватися на
відстані? — допитувалася Вайолет. — Адже я могла б працювати і в
Лондоні, хоча… не завадило б також пошукати вакансію і в одному з
південних вишів…
Вайолет звела погляд, ще раз пильно роздивилася його обличчя, а
слова з її уст сипалися швидше, ніж вона могла збагнути їхній сенс для
себе.
— Чи то через… угоду? — геть тихо промовила вона, знову
втупившись у стіл. Її рука водила келихом по дешевій скатертині з
вологою облямівкою, описуючи заплутані візерунки. Безперестанку,
знову й знову.
— Ну ж бо, Вайолет. — Намагаючись відновити з нею зоровий
контакт, Ел потягнувся рукою до її обличчя, але вона відсахнулася —
немов дитина, яка вважає, що розбита річ більше не зламається, якщо
на неї не дивитися, — а тоді щільно заплющила очі й сперлася
підборіддям об плече.
— Просто скажи.
— Повір, ти ні в чому не винна. Просто… Гаразд, ми обоє
помилялися. Я не проситиму тебе відмовитися від посади, хай куди б
тебе відправили. Ти станеш видатною жінкою, Вайолет Льюїс. Я знаю.
Однак вона так і не звела на нього погляду.
— Зрештою, ти маєш рацію: йдеться про ту нашу угоду. Я більше не
бажаю ділити тебе з іншими. Ніде. І даруй, що не зумів бути на висоті
— я справді не такий уже й крутий, пробач, — просто не моє це,
Вайолет! Але я старався, повір мені.
Відтак Ел схопився на ноги і вибіг геть, жбурнувши жменю банкнот
на стіл, що могло б здаватися занадто театральним, якби його не
душило коло серця так сильно. А тоді він пошкандибав нерівними
східцями вниз, де загруз ногами в м’якому вологому піску. Якусь мить
він стояв сам-на-сам із чорним гулом океану, і лише найближчі,
найтихіші хвилі відбивали світло, що линуло з таверни.
Йому справді було несила продовжувати ці стосунки. Він ніби одного
дня ковтнув доброхіть кислоти, і тепер вона помалу роз’їдала все його
єство, його самоповагу. І навіть любов до Вайолет.
Ел вважав, що дав би собі раду з умовами угоди, якби йшлося лише
про Лілі. Якби вона була єдиним винятком. І попри все відчув до Лілі з
часом прихильність — він добре розумів, у чому полягає її
привабливість. Лілі були притаманні риси, яких так прагнула для себе
Вайолет: незалежність думки, впевненість у собі, тверезий підхід до
справ любовних.
Поза тим їхня пристрасть явно згасала. Лілі більше не становила
жодної загрози.
І хоча Ел ніколи не казав про це Вайолет, справжня небезпека чигала
з боку решти.
За кілька днів по тому, як вони нібито помирилися у Фарлі-голлі, між
ними відбулася розмова в тьмяно освітленому пабі поблизу станції
метро Гайбері-енд-Іллінґтон — за пів пінтою м’якого пива і пінтою
гіркого. Рани досі не загоїлися, почувалися вони знесиленими й
знекровленими, а тому вирішили, що найкращим способом зберегти
кохання буде «повна чесність і довіра». Між ними раптом попри кризу
усталилася химерна близькість. І будь-яка розмова враз сп’яняла.
Вайолет хотіла знати, як йому велося за океаном, і Ел розповів їй про
Кассандру, про те, як засмутився через те, що мусив її розчарувати
(«Чому є завжди закритим шлях до серця чоловіка у вільному
зв’язку?»). Посміялися над тим, як він відвідав жахливу оргію, але так
і не спромігся завершити статтю.
Тому було цілком природно, що Ел також запитав у неї те саме.
— О, годі навіть пригадати їх усіх! — з усмішкою і легким рум’янцем
відмахнулася вона.
— Боже, та скільки ж їх у тебе було? — засміявся він.
А тоді збагнув, що вона й справді не годна відповісти на його
запитання. І знову закортіло щось розтрощити.
— То були… здебільшого жінки? На кшталт Лілі — якісь активістки?
— Ні, здебільшого чоловіки, — мало не прошепотіла Вайолет. — Ще
перед тим, як я зустріла Лілі, — просто купа незнайомців, нічого
важливого або… постійного.
Тепер він хотів розтрощити себе самого — бити й бити по руках і
ногах молотком.
Раніше Ел вважав, що найгіршим для нього було б дізнатися про те,
що його дівчина трішки закохалася в когось. Однак значно, значно
страшнішою була думка про те, що в її лоні побувало п’ятнадцять,
двадцять, тридцять прутнів — а може, й більше? — і все це тоді, коли
він говорив із нею по телефону і навіть ні про що не здогадувався (і
хтозна, чи не сиділи вони в той час в її кімнаті і чи не чекали на
закінчення розмови?).
— Але вони нічого не значили для мене! Еле, жоден із них не був для
мене важливий. Крім того, я ні в чому не порушила нашої угоди!
Десь у пабі весело дзеленькав гральний автомат, що видавав джекпот.
Троє чоловіків голосно зареготали, і Елу закортіло їх спитати, чи не
сміються вони саме з нього.
Він знав, що дарма хвилюється. Вона, либонь, забула колишні
здибанки і трохи їх стидалася, дарма що водночас пишалася тими
«шаленими днями», як часом жартома їх називала. Це було так не
притаманно їй. Ел удавав, що все забув.
Одначе таке її тупе, тваринне, безглузде злягання з незнайомцями
звело між ними стіну, схожу на купу зогнилих, мертвих тіл.
Ел почув у себе за спиною на сходах її легкі та чіткі кроки. І ось вона
стоїть поруч і дивиться, мабуть, просто себе — не на нього, а на море.
Вайолет узяла його за руку. Утім сама не знала, чи то цієї миті більше
хотіла затримати Ела коло себе, чи то страшенно боялася втратити
його.
Вона ніби роздвоювалася. Як можна хотіти водночас дві такі різні
речі? Залишитися назавжди з Елом, мати від нього дітей та онуків,
разом постарішати і вмерти, але й бути вільною, насправді вільною:
їздити куди заманеться, крутити романи з незнайомцями, зустрічати
безліч людей у найрізноманітніших місцях та щоразу відкривати себе
нову… І саме зараз обидва шляхи повинні розійтися: вона мислила
тверезо й усвідомлювала, що не може йти водночас обома.
І, мабуть, уже ступила на один із них. Однак не знала, чи їй дозволять
повернутися назад.
— А що як ми покінчимо з вільними стосунками? А що як…
залишимось удвох? — тихо запитала вона.
І враз зринула гадка, від якої ще більше затягнувся невидимий
тоненький дріт, що оплітав їй груди: гаразд, Ел знову належатиме
тільки їй, але сама вона переїде деінде на нову посаду, і тоді вони обоє
знатимуть, що вона змушена терпіти й приносити себе в жертву.
Ел мотнув головою.
 — Не знаю. Не думаю. Гадаю, нам треба… годі й казати: все
зіпсовано.
— Зіпсовано. О, Еле…
Він хотів їй пояснити, про що насправді думав, як потерпав від
ревнощів. Але слова не йшли з язика. І тому, коли Ел узяв Вайолет за
руку, а потім відпустив і рушив у бік моря, стало зрозуміло: це кінець.
Утім не зовсім так: згодом вони мали повертатися літаком назад, до
Лондона, і тому провели разом кілька важких, сумних ночей в одному
ліжку та виявили, що тепер поводяться більш чемно й великодушно,
ніж за всі останні місяці: заварювали чай, приносили одне одному
тарілки з канапками, ділили між собою книжки й платівки, час від часу
тихенько питаючи, кому вони належать, повискуючи, коли хтось із них
брав одну з них, гладив обкладинку і, зрештою, також заливався
сльозами, а потім обоє реготали, коли помічали розмазані шмарклі й
туш на своїх футболках.
За день до того, як Вайолет мала виїхати, Ел просунув листа в одну з
книжок, що лежала в картонній коробці з її речами. Відколи вони
повернулися з Греції додому, він відчував непереборне бажання
написати нарешті про свою любов і навіть біль. Але він не силкувався
повернути її назад — просто мав потребу правдиво викласти все це на
папері.
І тому, щоб сховати лист, недарма обрав «Веселку»60 — книжку, яку
подарував їй, коли вони закінчили навчання: він вірив у те, що вона
збереже її до кінця життя.
Зрештою, Ел не знав, чи розгорне вона роман у найближчі місяці,
коли її дозолить раптова туга, чи, може, не захоче роз’ятрювати рани й
залишить її (і його лист) припадати пилом на полиці. І ті пролежать
там неторкані довгі роки. Ба навіть десятиліття.
60 Роман Д. Г. Лоуренса.
 21 СІЧНЯ 1967 РОКУ

Годинник показував 8:09 ранку. У пологовому будинку в Аберґавенні

акушерка розсміялася, коли дитя притьмом вислизнуло з лона матері:
квапиться подивитися на світ маленька. Ангарад полегшено зітхнула
й сягнула по згорток, що хвицявся, і дівчинка, яку вона вже пообіцяла
назвати Вайолет, негайно схопила її за груди й заходилася пожадливо
смоктати. А в приватній палаті лікарні в Лідсі промокла й знесилена
Амелія загарчала, коли щипцями витягнули її сина, який, здавалося,
щосили опирався і не бажав вилазити. Крихітне малиново-рожеве
тільце було слизьке, мов тельбухи; аж раптом хлопчик заволав, на що
негайно відгукнулися нутрощі самої Амелії, і вона теж простягнула
руки по своє маля.
 РОЗДІЛ 1

Грудень 1987

Невже тут пахло полуницею?

Альберт зайшов усередину маленької кімнати, де миготіло жовте й
мідно-синє світло і клубочився та радісно шипів сухий лід, — авжеж,
тут справді пахло полуницею.
Присутні вже рухалися під музику, яку Ґреґсі недавно награвав йому.
Така собі диско-гойдалка, але з настирливішим ритмом. Тіла
розпружені, з колін і ліктів наче познімали болти та гайки. Голови
ліниво відкинуті назад. І усмішки… Сила-силенна усмішок.
Клуб, який Альберт відвідував востаннє — то було у Вест-Енді, —
виявився мерзенним закладом. Дівчата в хрустких піджаках
споглядали на нього зверхньо, а сам він удавав, ніби тішиться, що
сюди потрапив, хоча насправді нудьгував. Надто нещирою здавалася
загальна безтурботність.
А вигляд в усіх тут справді був безтурботний. Наче всім відкрилася
щойно якась неймовірна таємниця і кожному хотілося нею негайно
поділитися.
— Круто, еге ж? — сказав Ґреґсі, обнявши за плечі Альберта, і
простягнув йому «Лукозейд».
Альберт проковтнув.
І тільки-но подумав, що енергетична таблетка так і не додала снаги,
як музика почала звучати геть інакше. Здавалася казковою. Мелодія
огортала Альберта, немов бездоганно допасований костюм. Ніби цілий
фонтан раптом знявся вгору, через хребет у груди, і запульсував у
кінцівках.
— Дідько! — гукнув він Ґреґсі й відчув, як його очі широко
розплющуються.
 Черга надворі просувалася повільно, і Вай устигла змерзнути. Вітер
шурхотів широкими лацканами її пальта «на вихід».
— Хіба ти не казала, що туди легко потрапити?
— Трясця, я вже сто років тут не була! — закотила очі під лоба Мел і
глибоко затягнулася ментоловою цигаркою. — Здуріти можна.
Після тижня самопідготовки Мел повернулася до Бристоля в захваті
від нічних клубів, які їй так нахвалювали друзі, що мешкали в
південній частині Лондона. Вай збрехала батькам стосовно того, коли
закінчується сесія, щоб мати змогу прийти сюди разом із Мел, — а
додому на Різдво вона ще встигне.
Мел передала Вай якусь штуку, що відгонила крейдою, і неспокій
скрутив дівчині живіт.
— Лише половинка. Тобі полегшає.
Вай проковтнула. Якби Мел звеліла їй покласти руку у вогонь, вона,
мабуть, однаково б послухалася.
Коли вони, нарешті, потрапили всередину, Вай відчула, як щось
зрушується в полі її зору. Клуб виявився таким маленьким, що вона
ледь не врізалася в стіну, не завваживши, що то дзеркало. Незнайомий
хлопець у фіолетовому топі вільного фасону вчасно її схопив і
закрутив у танці. Але Вай не знала, як рухатися під таку музику. Аж
урешті піймала ритм.
— Я на секунду. — Альберт плеснув Ґреґсі по плечу й вирушив на
пошуки вбиральні.
— Вибачте, дозвольте мені… — Він намагався обійти невисоку
чорнявку, що стояла, затуливши руками очі. І раптом вона їх
розплющила.
Музика провалилася кудись углиб землі. Блимнув стробоскоп. Вона
заклякла. Тремтіла, проте не рухалася з місця. І не відводила погляду.
Шибнула дивна думка: ми не чужі. Я тебе знаю.
А тоді знову стало тепло й світло.
— Вибач, ти до туалету?
Вона послужливо відступила й показала руками, куди він має
прямувати. Та коли Альберт, нарешті, вийшов, він ніяк не міг згадати,
де вона стояла. Ґреґсі також ніде не було видно. Але він знову
заходився танцювати, а потім час не те, щоб пришвидшився, а радше
зовсім зник.
 Насамкінець спалахнули горішні лампи. Усі були захекані, сміялися
одне з одного, в яскраво-жовтому світлі виблискували краплі поту. Під
звуки пісні «Усе, що тобі потрібно, — це кохання» диджей помахав
публіці рукою. І Альберту спало на гадку, що далі все піде добре.
 РОЗДІЛ 2

Червень 1989

Однією з улюблених забав Вай було малювати в думках обличчя

незнайомців, яких бачила позаду. І коли чоловік, нарешті, обернувся,
його лице виявилося не таким, як вона очікувала.
Проте обличчя було розкішне: широкий, з м’якими губами рот,
довгий ніс, великі очі. Трохи більш мляве, ніж вона собі уявляла. Але
назагал доволі миле.
Вай спіймала себе на тому, що й сама мляво витріщається на нього, і,
злякавшись, що той може це помітити, негайно опустила погляд долу.
Їй було ніяково. Кілька тижнів трималася прекрасна погода, і висушена
сонцем трава, яку вже встигли прим’яти й потоптати, вкривала пилясту
землю перехресним плетивом. Ціла купа тіл рухалася в такт музиці,
що лилася зі стереосистеми, тупцюючи підлогою тимчасової сцени, з
якої звисала маскувальна сітка.
Наближався вечір, повіяло прохолодою, проте вона відчувала
поколювання на шкірі, що стала шерхла від сонця, мов у ящірки. На
ній був светр Джиммі — величезний, з довгими рукавами, що звисали
нижче пальців. Вай побачила себе ніби збоку й збагнула: ось-ось
почнеться. А може, уже й почалося.
І коли танцювала, ковзнула поглядом по гарному незнайомцю. Мозок
прискорено запрацював: чи дивиться він на неї теж, чи не помітив, що
вона знову на нього дивиться?
Його ноги, гнучкі і довгі, наче мацаки медузи, рухалися дещо не в
ритм. На ньому був ясно-рожевий светр, він механічно дихав і махав
руками вперед-назад, ніби силувався схопити звуки й притягнути їх до
себе.
Ні, він, безперечно, на неї дивився.
Вай зустрілася з ним поглядом. Овва, який!
 Вона знову опустила очі долу, її обличчям блукала мрійлива усмішка.
А тоді злегка наблизилася до нього, її ноги наче стали невагомими і
мало не пливли над землею — як дивно, що тіло так покірно рушило
за ними.
І ось вона біля нього, споглядає просто в очі.
— Гарна зачіска! — промовив він, злегка нахилившись.
Вай мимохіть торкнулася голови. Перед тим вона дозволила Мел
нанести смугу веселки на своє висвітлене, стрижене під рваний боб
волосся, але добре взявся тільки рожевий колір, зелений перетворився
на тьмяно-жовтий — як позбавлена сонячного світла трава під
наметом.
— Невже? Як на мене, не дуже вдала.
— Ні… прикольна.
— Як тобі тут, подобається?
Вай міркувала, чи варто взагалі з ним вести розмову. Хлопець
говорив чітко, як справжній студент університету: такі завжди вдають
із себе нормальних, а потім з’ясовується, що в них є другий дім десь у
Тоскані. А ще була певна: Мел зараз стоїть у неї за спиною та
спостерігає. І дурнувато всміхається, либонь.
— Ну так, достойне місце, — ухильно відказала вона, заплющила очі
й легенько розслабила плечі.
А коли поглянула на нього знов, збагнула, що той, хоча й не зовсім
поруч, танцює разом із нею. До того ж на диво доладно, попри те що
був ледь не вдвічі за неї вищий. Вона звела руки догори й захитала
ними під музику. А він довгими пальцями вдавано посилав імпульси
до неї.
І вельми вчасно, тому що всередині Вай щось почало рости і
множитися. Так, ніби їй ввели під ключиці гелій, який ширився й
штовхав її до нього.
— БЕ-Е-Е-Е-Е-З! — із лементом застрибнув йому на плечі якийсь
молодик.
На ньому були темні круглі окуляри, як у Джона Леннона, а на
підборідді викрашався цілий розсип прищиків.
— Даруй… як він щойно тебе назвав? — запитала Вай.
— Це Без, трясця! Без! А ти хто? — Хлопець обернувся й ніби
вперше помітив Вай.
 — Без?61 Дідько, ти не брешеш?
Альберту захотілося, щоб планета зупинила рух і повернулася в той
час, відколи почали траплятися доволі невинні речі, які призвели до
виникнення цього прізвиська. Він скинув Пета з плечей.
— Авжеж. Знаю. Але, правду кажучи, мене так звали ще до того, як
з’явилися Mondays62. Ти не повіриш, моє ім’я — Альберт, Берт, Без. А
це Пет. — Його приятель, щоб звернути на себе увагу, заходився
стрибати, мов мавпочка, навколо них.
— Зрозумі-і-і-і-іло. — Вай задоволено хихикала.
— Дідько, а тебе як звати? — спитав Пет із сильним ліверпульським
акцентом.
— Вай. — Вона простягнула руку — чомусь напружено й гордовито.
— Радий бачити тебе. — Альберт потиснув її руку так само мляво, як
і танцював. Але його кисть була тепла й напрочуд м’яка.
— Вай? Що це за ім’я таке? — голосно спитав Пет, і Альберту
закортіло, щоб той десь зник, тому що навколо нього і Вай уже почало
ніби ширитися коло, а її обличчя розкривалося перед ним, мов квітка, і
він боявся, що незграбний Пет мимоволі її розтопче.
Мов квітка. Боже мій.
— Скорочено від Вайолет, фіалка…
Вайолет! Ти ба, і справді квітка!
— Ха! Солодка парочка! Ви обоє часом не у Вікторіанську добу
народилися?
Альберт старанно стріляв очима в бік Пета, але всі знали, що той
чхати хотів на будь-які прохання, не кажучи вже про якісь промовисті
погляди. У сутінки. Тим паче коли на ньому сонячні окуляри.
— Насправді так звали мою бабусю. Коли та помирала — за кілька
місяців до мого народження, — мати пообіцяла їй так мене назвати. У
тої серце краялося від думки, що не побачить першу свою онуку.
— О, звісно, це круто. — Від таких одкровень навіть Пет угамувався.
Він пробурмотів, що ім’я справді дуже миле, а тоді заходився
танцювати, жваво метляючи головою в такт музиці. «Мов курка», —
подумала Вай.
Альберт стояв приголомшений.
 — Не переймайся, я сказала лише половину правди, — прошепотіла
вона, нахилившись до нього. Її слова залоскотали вухо.
Вона трохи відсунулася й пустотливо всміхнулася до нього. Її
обличчя й справді здавалося знайомим, ніби він знав її все життя. Ритм
музики став наполегливішим, і вони обоє мимохіть почали рухатися.
Невдовзі Альберт відчув непереборне бажання знову поговорити з
Вай і тому ще раз нахилився до неї. Вона пахла скошеною травою і
застоялим димом.
— Даруй, забув, звідки ти?
— А я ще не казала. Ми приїхали з Бристоля. І не шкодуємо. Хоча
довгенько не могли дізнатися адресу.
Вони довго чекали біля ресторану Little Chef на узбіччі автостради
М4, по черзі безуспішно набираючи в телефонній будці номер, і,
врешті-решт, вирішили піти й замовити по тарілці смаженої картоплі з
яєчнею. Середнього віку офіціантка з густим шаром бронзової пудри
на обличчі пильно глянула на них, коли ставила на стіл засмальцьовані
тарілки. Насамкінець їм повідомили телефоном, як дістатися на рейв-
вечірку. Вони вмостилися вшістьох у сіро-блакитний Морріс Майнор
— автівку Мел — і помчали у вказаному напрямку, підстрибуючи на
сидіннях під звуки огидної добірки пісень з магнітоли Джиммі.
— Авжеж, фермер ніяк не хотів нас сюди пускати.
Альберт із розумінням кивнув головою, і Вай збагнула, що йому
хочеться справити на неї враження. Чомусь це було їй приємно. Дивно.
Зазвичай її страшенно дратувало, коли хлопці хизувалися своєю
обізнаністю в музиці або в наркотиках.
— Отже, ти є одним із організаторів?
— Трохи допомагаю.
Альберт недбалим тоном намагався показати, що применшує власну
роль, утім той факт, що вона насправді незначна, теж був цілком
вірогідний.
Одним із головних організаторів був його старий шкільний приятель
Гаррі. Він натрапив на нього спочатку на вечірці в приміщенні
колишньої гуртівні в Мілтон-Кінз, а потім на благодійному балу на
іподромі в Йорку, куди їх змусили прийти матері. Там і обмінялися
номерами, кепкуючи з того, що зустрілися в таких не схожих між
собою місцях.
 Коли Альберт дізнався про рейв-вечірку, він зателефонував Гаррі й
благав запросити туди і його. Ніби стояв на порозі будинку, куди за
всяку ціну хотів потрапити, і тому не вагався б за потреби калатати у
двері.
Урешті-решт, Гаррі пообіцяв для нього місце у своїй машині за
умови, що той допоможе обладнати сцену. Альберт кілька днів стрибав
сп’янілий від щастя, уявляючи чудові картини нового життя. Коли
вони приїхали на місце, Гаррі плескав у долоні хлопцям, що були від
них обох значно старші, говорив з ними так, ніби провів дитинство в
Бетнал-Ґріні63, і більше навіть не дивився в бік Альберта. І той з
полегкістю зітхнув, коли, нарешті, прибули Ґреґсі, Пет та інші.
— Отже, ти вчишся в Бристолі? — Альберт нахилився ближче, ніж
було потрібно, і його щока торкнулася жорсткого фарбованого волосся
Вай.
— Так, на третьому курсі. За кілька тижнів — кінець навчання. Я
мала б зараз писати курсову про Д. Г. Лоуренса, а не танцювати тут, у
полі.
— Я нічого не читав із творів Лоуренса.
— О, він такий дивний, постійно описує… почуття. Я б на твоєму
місці почала із «Синів і коханців», а тоді б узялася за «Веселку» і
«Закоханих жінок» — побачиш, тобі сподобається!
«Навіщо я тут розводжуся? — подумки зіщулилася Вай. — А що, як
його геть не цікавить література?»
— Я саме збирався його почитати. Мені до вподоби література тих
часів: Вулф, Форстер, Бекетт, е-е… Джойс. Не спокушай далі.
Том «Улісса» лежав біля його матраца на долівці й правив
здебільшого за приліжковий столик, та Альберт не поспішав його
дочитувати.
Вай хитрувато всміхнулася й недовірливо звела брову. А відтак сама
себе висварила за те, що не зволіла вдати, ніби захоплена почутим.
Гарний хлопець на рейв-вечірці, до того ж залюбки підтримує розмову
про модернізм — ну хіба не втілення дівочих мрій?
— Отже, ти вивчаєш англійську літературу? — квапливо поцікавився
він, щоб вона не встигла спитати щось про Джойса. — А це не зрада
для дівчини з Вельсу?
 — Та пішов ти, — усміхнулася вона й дала йому штурханця під
ребро.
«Еге, та він доволі в темі», — подумала Вай, і в її пам’яті почали
зринати спогади. Мама з татом прагнули, щоб вона вступила до
університету, але десь поблизу, у Вельсі: Кардіффі або Свонсі, як і
вчинили всі однокласниці. Проте нова вчителька англійської — з якої
всі кпили, бо та вимагала, щоб її називали не інакше, як міс Кеттерік
— часто відводила Вай убік, де пропонувала прочитати додатково
якісь книжки та радила випробувати власні сили в Оксфорді. Вай було
смішно на саму думку: трясця, навряд чи вона зможе туди вступити та
й товариство тамтешніх снобів її не надто вабило. Дивно, але їй
кортіло якнайшвидше піти геть від міс Кеттерік замість того, щоб
спокійно з нею все обговорити. Про коротко стрижену вчительку
подейкували різне, і Вай боялася, що її теж запідозрять у чомусь
поганому, якщо після занять вона затримається в класі з нею наодинці.
Та коли настав час обирати виш, Вай просто відтермінувала рішення
на рік і влаштувалася на роботу у «Фонтан», щоб відкласти трохи
грошей. Але їй там було так нудно, що вона збагнула: дивитися на ті
самі обличчя ще три роки вже несила. Бристольський університет був
найближчий, де вона могла не натрапити на жодного знайомого.
Наприкінці першого семестру Вай повернулася додому на Різдво і на
прохання матері пішла на службу до осяяної свічками церкви, де
гаряче подякувала Богу за те, що той так вдало розмістив Бристоль
поблизу Аберґавенні. А тепер посилала іншу молитву до зірок, які
помалу проступали на нічному небі. Їй аж горло стиснуло, щойно вона
уявила власне життя у виші зі старими друзями з рідного Абера. Адже
тоді, замість того щоб розслаблятися на рейв-вечірці просто неба, як
тепер, вона, либонь, репетувала б під пісні Бон Джові в зачуханому
клубі у Свонсі разом із Лінос Прайс і теревенила з якимись
нечупарами.
Вай дуже подобалося, що на сцені, звідки лунала музика в стилі
ейсид-гауз, ніхто не силувався сподобатися протилежній статі.
Натомість танці для юних фермерів у скотарні, обвішаній дротами з
лампочками, куди вона сама бігала в Аберґавенні, правили за
майданчики для пошуку м’ясця. Хлопці нахабно обмацували дівчат,
що було на таких вечірках звичним явищем, зрештою, як і бійки та
побиття власної ж партнерки (що й казати, сумнівне задоволення під
час дозвілля). Проте самі дівчата вбиралися так, щоб полегшити
обмацування. Тісна спідниця-олівець, мінісукня, рюші, блискітки, що
привертали погляд до плоті, яка виставлялася напоказ. «Навіщо ми це
робили?» — дивувалася Вай, яка, дарма що занурилася в спогади,
завзято розмахувала руками в ритм «Струн життя»64.
А ще їй слід подякувати Богу за те, що вона натрапила на Мел, яка
відкрила для неї інший світ. А може, це Мел її знайшла. Вай
розвернулася в пошуках подруги: та розкуто вихляла стегнами. Відтак
помітила, що Вай на неї дивиться, зблиснула очима — які були в неї
неймовірного, блідо-карого відтінку, які часто нахвалювали навіть
незнайомці — і рушила до неї, не припиняючи танок.
Мел не прагнула здаватися сексуальною — як і решта присутніх на
вечірці, — але все, що вона робила, мимоволі трохи збуджувало. Дарма
що її фігури майже не було видно під великою картатою курткою. З
пучка на голові вибивалося кучеряве волосся — вона була наполовину
африканкою. Вай грайливо простягнула до неї руки (що траплялося
лише тоді, коли подруга була в піднесеному настрої, хоча згодом вона
злегка соромилася цього), і Мел обхопила її талію руками.
Вай завважила Мел на лекціях першого ж тижня першого року
навчання через товстий шар малинової помади на її губах і тому, що
вона чи не єдина з усіх дівчат сміливо тягнула руку догори й ставила
запитання. А ще була однією з небагатьох, хто не мав «акценту рідного
графства» — цей термін Вай засвоїла трохи згодом. Мел походила з
Кройдона65 і вельми цим пишалася.
Кілька тижнів по тому, коли Вай шукала вбиральню в якомусь
нічному клубі, Мел поляскала її по плечу.
— Здоров, ти часом не з мого курсу?
— Так. Привіт.
Мел стояла, перенісши вагу всього тіла на ліве стегно й схрестивши
руки, та начебто нудилася.
— Я Мел.
«Знаю», — мало не вихопилося у Вай.
— А я Вай.
 — Боже, як приємно чути людину, що не говорить так, ніби облизує
прутня. Як воно тобі тут? Навчання і все решта? — впевнено,
утробним голосом промовила Мел, дивлячись скоса, ніби оцінювала
співрозмовницю.
— Ну… цілком непогано, — зглитнула Вай. — Але знаєш, мені
здається, що моя голова досі не годна перетравити сімдесят п’ять
відсотків інформації на лекціях. Я навіть не сподівалася, що тут таку
увагу приділяють Фройду. І… пенісам.
І це було правдою, на превеликий жаль для Вай. Вона обрала
англійську філологію, тому що для неї був завжди прозорим зміст
будь-якого роману або поеми. Натомість викладачі чомусь уперто
намагалися відшукати в усьому темне, заплутане психологічне
підґрунтя, а тоді раптом знову присипляли сухою, нудною та
незрозумілою «теорією».
Мел слухала і схвально гмикала.
— Я геть не заздрю тим, у кого є пеніс. Якого біса тут заздрити? Та
мені ригати від того хочеться, — реготала вона.
Вай ніби пройшла випробування. Мел витягнула дві цигарки,
закурила й простягнула одну для неї, звівши брову радше не
запитально, а в очікуванні, що та її візьме. Вай перед тим ніколи не
курила, але взяла цигарку і тим заклала початок поганій звичці та
міцній дружбі.
Занурена в спогади, Вай раптом подумала, що не завадило б сходити
до вбиральні.
— Мені треба в туалет, — проказала вона на вухо Мел.
— Гм, мені також.
— Ми — попісяти, — гукнула Вай до Альберта й відчула на собі
злегка спантеличений погляд Мел.
— О, добре. Я міг би долучитися. — Альберт знав: якщо ця дівчина
кудись пішла, він її побачить знову за п’ять хвилин або ж ніколи.
Вони протиснулися крізь юрбу, яку було краще видно у світлі
великих прожекторів, що стояли біля сцени. Лазерний промінь рухався
вгору й униз та розколював тіла червоними й зеленими пасмугами.
Серце Вай тьохнуло, коли вона побачила, яка довга черга стоїть біля
переносної вбиральні.
— Вони вже повні, навіщо туди йти? — сказав Альберт.
 — Хай їм грець, я краще десь під деревом. — І Мел попрямувала
геть.
— Мел!
Та озирнулася й, уздрівши висунуту вперед щелепу Вай, пробурчала:
— Чудово.
Альберт знизав плечима й подумав, що Вай даремно так
переймається. Але принаймні так він її напевно не загубить.
Коли Альберт повернувся, вони досі топталися в черзі. Він
наблизився до них, скрутив цигарки, одну з яких Вай спокійно
розкурила, а Мел заповзялася радісно розпитувати Альберта, звідки
той приїхав, чим займався, чому закинув навчання на юридичному
факультеті Лондонської школи економіки і політичних наук та
оселився з друзями в покинутому власниками будинку.
— Та хай їм грець, кому воно потрібне — бути захисником закону?
Трясця, я краще захищатиму безлад. Тим паче в цій країні, коли вона в
такому стані. — Мел скривила й випнула губу, і Вай здалося, що та
подумки підтримує Беза. Тобто Альберта.
— Авжеж. Себто я теж не хочу бути на боці політичної верхівки.
— Амінь.
Коли вони, нарешті, опинилися попереду черги, Вай майнула до
безкоштовної вбиральні. Пластикові стулки гучно ляснули об одвірок.
Дівчина зависла над переповненою діркою, силкуючись витиснути із
себе бодай кілька крапель, і міркувала над тим, чи не перемкнеться
Альберт за час її відсутності на Мел.
Вай так і не змогла попісяти. Вона витягнула тампон і кинула його у
дірку. Перед тим вона запхала до ліфчика ще один і тепер витягнула
його та зосередилася на тому, щоб зняти обгортку й водночас не впасти
кудись назад. Урешті-решт, вставила тампон і приготувалася виходити,
зробивши глибокий вдих, але одразу про це пошкодувала.
А надворі в прохолодному повітрі всі предмети й люди виблискували
по краях золотавим світлом. Альберт здавався таким гарним, і Мел,
звичайно, теж. Аміт, який знайшов їх тут і тепер жваво розмовляв,
розмахуючи тонкими зап’ястками, також був гарний. Вай охопило
несамовите передчуття, і вона не йшла до них спокійно по прямій, але
радше плигала й мало не зашпорталася в кремезних кікерсах66.
 — Привіт. — Більше й не треба було нічого говорити.
— Привіт. — Альберт подивився їй просто в очі. Без будь-якого
страху. Йому кортіло зазирнути їй у душу.
Мел глузливо звела брову, побачивши, як вони стоять і мовчки
усміхаються одне до одного, але вищирялася також.
Вони ще трохи постояли, завзято обговорюючи нову роботу Аміта в
раді, тонкощі політичної кухні і як йому взагалі жилося й працювалося
в Лондоні. Натомість Альберт більше не намагався здаватися крутим і
справити враження на Вай.
Усі вони слухали — і слухали уважно — Альбертову розповідь про
те, як він посварився з батьком — самим Гарольдом Брінкгерстом,
членом парламенту від консервативної партії, який зажив поганої
слави, доклавши рук до розпочатого Тетчер знищення профспілок.
Альберт повідомив, що спершу він готувався до великої кар’єри, але
потім все змінилося, коли в університеті він познайомився з людьми,
які пояснили йому, яке то все лайно, і після того він змінив свій спосіб
життя.
Його «радикалізація», як подобалося казати Гарольду, відбулася
вельми швидко. Наприкінці першого семестру Лондонської школи
економіки і політичних наук, під час Різдва, Альберт уже був здатний
помітити хиби в батькових промовах щодо приватизації і лібералізації
фінансового ринку; а на Пасху вже сперечався з ним про
оподаткування. Наприкінці літа, яке він провів здебільшого в маєтку
родини Ґреґсі у Вейкфілді, його приятель прийняв рішення вивчати
політологію в тому самому виші, де вчився Альберт, бо бачив, як його
батько й дядько місяцями страйкували. Дивлячись на нього, Альберт із
запалом проголосив, що більше не має бажання студіювати право, що
віднині боротиметься «проти істеблішменту» як такого. Ба більше, він
не потребує від них ніякої в дідька грошової допомоги.
— Члени панівного класу, грьобані еліти… не зичать — і це справді
так — нічого доброго ані країні, ані народу, — розводився перед
компанією Альберт, який водночас не зводив очей із Вай і стежив за
виразом її обличчя. — Вони просто намагаються тишком-нишком
зберегти всі статки для себе і таких, як вони самі. Я також є частиною
їхнього світу, але просто… просто не хочу бути, як вони, бо хіба це все
важливо в житті?
 — Так, звісно, звісно, — підтакувала решта. І навіть Вай із Мел, які
завжди в університеті кпили з таких хлопців, як Альберт, зі
зрозумінням кивали головами. І зерно його болю пустило коріння в
грудях Вай.
— Друже, не хочеш брати в батька гроші — значить живеш за
власними принципами. Знаєш, я поважаю такі речі, — сказав Аміт.
І Мел стиснула приятеля за плечі. Їй було відомо, що його батьки
одного разу нагрянули до нього й побачили білу напіводягнену дівчину
в синовому ліжку. А незабаром вони помітили, що син почав
працювати і більше не тринькав гроші.
— Авжеж. І знаєш що? Такі події міняють геть усе! — Альберт
зареготав і приязно обняв руками зграйку. — Але треба просуватися
далі… Діяти. Робити щось значне. Змінювати світ. Я хочу жити саме
так!
— Саме так, друзяки! — сміялася Мел.
Альберт і справді був сповнений надій на краще і відчував дивну
близькість із цими людьми, дарма що тільки-но їх зустрів. І з цією
дівчиною теж. Зазвичай він нікому не розповідав про батька: боявся
упередженості, зайвої цікавості. Навіть Пет нічого не знав. І тому сам
здивувався, що одразу все їм розказав, а головне — їй.
Горою за батька Альберт стояв лише в підлітковому віці, тоді ще не
усвідомлюючи сили своєї любові й відданості батькові. Коли прийшов
той лист із погрозами і коли у вечірніх новинах він побачив, як батька
закидали яйцями, у його вірному дитячому серці закипав гнів —
праведний, але вже й тоді не без дещиці сумніву. Кортіло
відгородитися, не бачити нічого.
Ба навіть у школі-пансіонаті, під час запеклих суперечок, коли хлопці
умисно обстоювали крайні погляди — як праві, так і ліві, — у
присутності Альберта всі на диво старанно уникали політичних тем.
Принаймні доки все не стало насправді кепсько.
І коли охоплений шаленою радістю Гарольд записав на
відеомагнітофон повернення виснажених шахтарів додому й змусив
сина не один раз його передивитися — а сам у той час сидів перед
екраном і спокійно попивав дороге шампанське, — Альберт уперше
відчув огиду. Він не звик до того, щоб батько так відверто проявляв
свої почуття. А головне — було щось гротескне в його тріумфі, в тому,
як він глузував зі страйкарів, які на записі розмахували плакатами й
проходили з гордо піднесеним головами. Їхня відвага здавалася
батькові кумедною, адже вони програли.
Амелія стояла тоді на порозі кімнати, і, коли Гарольд самовпевнено
процідив, що вона могла б долучитися до перегляду, вона лише
роздратовано зітхнула.
— Мушу йти на ту бісову нараду, — гукнула вона, замикаючи за
собою двері, і Гарольд пирхнув їй услід.
В університеті Альберт нікому не казав, хто в нього батько. Жодної
таємниці в тому не було, проте що довше він мовчав, то більше
виникало запитань. Адже там ніхто не соромився говорити різко,
розбіжності в політичних поглядах були непримиренні. І попри те що
багато хто з правничого факультету був на один копил з колишніми
його однокласниками, ті хлопці, що мешкали з Альбертом у
гуртожитку, неабияк від них відрізнялися. Невдовзі він почув, як один
із них шпетить на всю губу якогось «бундючного тупого вилупка», а
тоді збагнув, що йдеться про його батька.
Однак Альберт нічого не сказав у відповідь. Його огорнули водночас
страх і сумнів: отже, він — нікчема, якщо не спроможний захистити
свого ж батька. А може, нікчемою був саме батько.
Диджей уже спокушав партією бас-гітари — візитною карткою гурту
KLF, Мел поквапилася урвати розмову й наполегливо покликала всіх
ближче до колонок — танцювати. Вай поклала голову Альбертові на
плече, і вони рушили вслід за Мел.
Дмухнув прохолодний вітерець, і хребтом Вай пробіг приємний
дрож; відтак вони пройшли повз спітнілого чоловіка, що стояв,
підставивши обличчя під свіжий подув. Альберт завважив компанію
знайомих хлопців і зупинився потеревенити.
Тіло Вай, яка досі тримала Альберта за руку, вигнулося, бо вона далі
прямувала за подругою. Вай, нарешті, відпустила його і стала вільно,
невпевнено віддалятися від нього з усмішкою на устах. Мабуть, таки ж
він піде за нею?
Альберта, звісно, ніби на мотузку, потягнуло за Вай услід. Вона вже
чекала на нього, схрестивши на грудях руки, сховавши кисті в задовгі
рукави. Вони зупинилися навпроти одне одного. У захваті від
дразливої миті, що тримала їх у тремтливому заціпенінні навіть тоді,
коли знову гримнула музика, настирливим зиґзаґом покликала за
собою, заструменіла, забриніла.
Вай хитнулася, вигнулася — легенькі манливі рухи.
Манила його.
І заманила.
Їхні тіла — руки, коліна, ноги — тягнулися з’єднатися. Його обличчя
так близько від її — вона відчуває його подих. Прагне поцілунку. І
водночас — щоб мить нестерпного очікування тривала якнайдовше.
О боже, я що як її уста засухі, і він…
Для нього то було схоже на пірнання в басейн: аж гоп — і мусиш
зважитися. Стрибнути.
Решту вечора Вай з Альбертом не раз казали одне одному, що треба
повернутися до танців, відшукати приятелів. Але ще більше кортіло
цілуватися, обніматися, пестити всі-всі м’які частини тіла. Подеколи
ненадовго переривалися, щоб розпитати одне одного про різні речі. А
тоді знову цілувалися, аж поки не полягали на вологу, порослу травою
землю в темному куточку поля. Повністю убрані. І як шкода, що
вбрані. Він обережно нависнув над нею, погладив волосся, зазирнув їй
просто в очі.
Коли зійшло сонце, Альберт написав свій номер на клаптику картону,
який відірвав від упаковки з фільтрами, та запхав до передньої кишені
светра Джиммі — адже і він, і Вай, звісно, хотіли побачитися знов.
Вай ніколи не була надто романтична. І не вірила в «єдиного і
неповторного» — вони з Мел завжди зі сміхом стверджували, що це
навряд чи можливо навіть з погляду математики. «Ага, ага, “єдиний і
неповторний” випадково вчився з тобою в тому самому університеті?
Або випадково, один з мільйонів людей на планеті, розкладав товар на
поличках у вихідні в тому самому відділі крамнички “Вигідна
випивка”? Дідько! Аякже!»
Та коли того червневого ранку вона від’їжджала й бачила позаду
просякнутого жовтим сонячним світлом Альберта, її пройняло
відчуття, що всесвіт раптово порушив закон імовірності і жбурнув їй
на коліна неймовірний подарунок. І в той час, як решта друзів куняла
на задньому сидінні, сама вона визирала з-понад прокручених донизу
шибок Морріс Майнора й чудувалася, якими зеленими були луги, якою
синню сяяло небо — наче хто навмисно відшкрябав його для неї. Усе
здавалося новеньким і чистим, мов сльоза.
Теплий літній день добігав кінця, коли вони дісталися нарешті до
свого будинку в Бристолі, у передній кімнаті було душно й відгонило
пилом. Вай зняла із себе все, крім трусів і футболки, й розляглася на
канапі, скинувши на долівку брудні, із плямами трави й болота джинси
і светр Джиммі. Насамкінець заснула на тахті, куди перебралася після
кількох косячків і кухлів дешевого вина, які вони дозволи собі, «щоб
зняти напруження».
А коли прокинулася із задубілим і спаленим язиком, сонливість разом
переросла в майже хворобливе збудження. Вона сягнула по светр, щоб
знайти в кишені номер Альберта. Може, він уже дістався Лондона?
Проте джемпера на місці не було.
А з кухні долинав гуркіт пральної машини.
61 Марк Беррі (або Без), англійський ударник, диджей, учасник гуртів Happy Mondays і Black
Grape.
62 Happy Mondays, рок-гурт, один із лідерів Манчестерської хвилі 1980—1990 років.
63 Простий район у Вест-Енді (Лондон).
64 Композиція американського музиканта Дерріка Мея, класика музики в стилі гауз і техно.
65 Місто в південній частині зовнішнього Лондона.
66 Популярні на рейв-вечірках і серед виконавців ейсид-гаузу і трансу черевики фірми Kickers.
 РОЗДІЛ 3

Березень 1991

Мінівен рипнув і злегка гойднувся, коли Альберт опустив із ліжка

ноги. Було прохолодно, і він притьмом натягнув на себе широкі
трикотажні штани, яких не міняв уже кілька тижнів поспіль, футболку
і джемпер зі сплутаної вовни в брунатні і пурпурні смуги, які, що
довше він його не прав, то менше відрізнялися кольором одна від
одної.
З минулого січня Альберт мешкав у таборі, який розбили для того,
щоб зупинити будівництво об’їзної дороги, що проходила через праліс.
За останні півтора року він став уже мало не фахівцем із закладання
таборів, а почалося все з бажання допомагати на безкоштовних
вечірках, які почали швидко переростати в політичні акції. Альберт
був у захваті від того, що має змогу зустрічатися з людьми, які
полишали звичне коло й приходили не заради того, щоб відірватися на
вечірках, а прагнули змінити світ: без будь-якого насильства й дуже
дієво боролися проти банків, політиків, корпорацій, які забруднювали
довкілля та розробляли ядерні технології. І після тривалого
перебування в мирних таборах поблизу електростанцій і ядерних баз
він, урешті-решт, заповзявся захищали ліси від нездорового бажання
представників консервативної партії набудувати нових доріг.
Альберт помочився й повернувся назад. Над грудкуватою, миршавою
ковдрою зі стертою до м’якості волошково-блакитною бавовняною
підкладкою тепер стирчала тільки темна кучма. Грубий коц, який вони
клали зверху, щоб не тремтіти від холоду вночі, поволі зісковзував
долу. Вона досі спала.
І це було добре, бо вона терпіти не могла, коли її будили. Але було й
водночас зле, бо йому хотілося випити горнятко чаю.
 Хрін із ним. Він наповнить і її горнятко. Вода важко хлюпала, коли
він наливав її з контейнера в маленький потьмянілий металевий
чайник. Альберт став чекати, що вона закипить, і знічев’я підніс руку
до невеличкого віконця у фургоні, яке так рясно було вкрите краплями
конденсату, що повністю захищало їх від нескромних очей. Він
зобразив на ньому пальцем серце, глянув назад.
І стер малюнок.
Відтак узяв обидва горнятка — у неї воно було праведного чорного
кольору, як і пасує справжній веганці — і поніс їх до ліжка, де з-під
ковдри долинало сопіння.
— Ще так рано.
— Та ні, не рано. Уже по дев’ятій.
Вона пирснула.
— Невже ранішню медитативну прогулянку скасовано?
Вона встромила зуби в податливу плоть його руки, якою він
безтурботно махав біля її гостренького личка, пом’ятого й сердитого
після перерваного сну.
— Ай!
— Зима ще не минула.
— А може, вже настала весна.
Знову пирснула.
— З’явилися зелені паростки. Мало б стати легше, — промовив
Альберт ніби до самого себе. — Коли теплішає…
— Гаразд, і відколи ти перетворився на великого знавця виживання за
польових умов?
Альберт замислився, чи варто їй пояснювати, що він мав на думці
геть інше, і вирішив, що ні. Хай там як, а Електра була досвідченіша за
нього. Справжня нью-ейдж-мандрівниця. Її мати, після прозріння, що
трапилося з нею під час сонцестояння тисяча дев’ятсот сімдесят
шостого року в Стоунгенджі, кинула роботу й, прихопивши трійко
дітлахів, переселилася до двоповерхового буса, що належав чолов’язі
на ім’я Миролюбний Стівен.
Одного дня він запитав її, чому з усього розмаїття імен та вибрала
саме Електру. Вона стенула худенькими, ґулястими плечима й
відповіла, що їй подобається жіноча форма слова electric. Почувши це,
він усміхнувся, але не поцікавився, чи вона читала «Орестею». Адже
знав, що потім вона використає його обізнаність у грецькій трагедії
проти нього ж. Як доказ Альбертової елітарності.
Електра відмовилася називати йому своє справжнє ім’я. Проте в
Альберта теж були таємниці, наприклад, він нічого не розповідав їй
про власного впливового батька.
Утім Альберт узагалі зрідка розмовляв з людьми, що боролися за
екологію. Щоправда, кілька днів по тому, як він закадрив Електру, —
вони тоді були в піднесеному настрої, бо службовець Ґлостерширської
окружної ради наказав копачам дороги припинити роботу щонайменше
на тиждень, — йому зненацька закортіло відвести душу. Вони тоді
сиділи навколо багаття, обличчя пашіли жаром, спини, навпаки,
обдавало нічною прохолодою, і Альберт відчув потребу в невеличкій
сповіді.
Відтак згадав, як гаряче Електра прагнула, щоб усі члени кабінету
Марґарет Тетчер постали за скоєні злочини проти людства перед
міжнародним судом.
Електра взагалі була вкрай непоступливою стосовно світової моралі.
Будь-яка людина, що недостатньо старанно дотримувалася правил
досконалого життя, ризикувала побачити зневажливу посмішку на її
обличчі і несхвальний погляд з-під густих насуплених брів. Якщо
хтось давав слабину, наприклад, Ніл, який здавав студентам в оренду
отриманий у спадщину будинок, хоча сам вірив у те, що приватна
власність — головна причина нерівності, або Дженні, яка воліла
годувати дитину з пляшечки, або той, хто вважав себе ворогом
капіталізму, не гребував цигарками, — тоді Електра так гаряче
закликала винуватця до порядку, що аж плакала. Оте поєднання в ній
суворої розсудливості і надмірної емоційності постійно збивало
Альберта з пантелику і змушувало чомусь почуватися винним.
Та попри всі ці тонкощі взаємин, Електра була потрібна Альберту, бо
вона завжди була поруч. Вони мешкали на майданчику вже майже два
місяці і, якось упоравшись із сильними січневими вітрами, у лютому, в
перші два тижні, сильно потерпали від холоду. За таких умов зимне
тіло подруги все ж таки було краще, ніж відсутність будь-якого. Навіть
таке тіло, володарка якого після сексу полюбляла нагадати, що вона не
вірить у моногамію і вважає сталі стосунки формою гендерного гніту.
Вони навіть посварилися, коли Альберт один-єдиний раз попросив її
дочекатися і вкотре не нагадувати йому про це, принаймні до того
моменту, доки він витягне з неї прутня, після чого вона звинуватила
його в «бездушності».
Серйозно чимось зайнятися на майданчику не випадало. Хіба що
минулого тижня, коли вони обплели ланцюгами дуби, фургони і
намети, а потім із захватом спостерігали за тим, як забираються геть
прокладачі доріг і як лаються копи. Альберт тоді почувався як ніколи
піднесено: їх об’єднувала спільна мета, яка вкинула кожному
адреналіну в кров. Вони всі були на піднесенні, про що свідчив
яскравий блиск очей, широкі усмішки.
Щоб якось урізноманітнити своє життя, Альберт вигадав собі таку
розвагу — став видиратися на верхівку мегадуба, що ріс неподалік, і
спати там на невеличкій такій собі платформі. Спершу він оговтувався
від легкого запаморочення, а тоді вмощувався в шорсткому спальному
мішку з ліхтариком у руці, знаючи: прокидатися доведеться щогодини
через оніміння в пальцях рук і ніг. Але для нього це була бодай якась
пригода.
Усе це помалу сповнювало Альберта відчуттям обов’язку, хай як
застаріло звучало це в пістрявій юрбі екоактивістів, мандрівників,
студентів і запальних місцевих, що були хіпі в минулому. Обов’язок
став для нього чимось дуже близьким, немов улюблена іграшка для
дитини, з якою та не бажає розлучатися попри те, що їй торочать, ніби
вона для неї вже завелика. Він узяв на себе зобов’язання —
відповідальність — захищати ці дерева й землю. Легені країни,
коріння нашого народу.
Вони сиділи й снідали. Альберт простягнув руку, передаючи Електрі
через стіл соєве молоко для каші, і краєм ока помітив, що на
майданчик заїхало незнайоме авто. Прибулих зазвичай зустрічали з
побоюванням, хоч могли б уже і звикнути. Вони встигли на багатьох
надивитися тут, у лісі, — від місцевого депутата до підлітків, яких,
коли їхали у своїх справах, висаджували з машин батьки, наказуючи,
щоб вони тут погуляли до обіду й углиб не заходили. Тутешні
мешканці здебільшого підтримували їх.
Люд стікався сюди, бо кожного дратував дорожній рух і насичене
життя міста. Серед зелені люди вигулювали псів, хтось тут уперше
поцілувався, на лісових галявинах влаштовували літні пікніки. Саме
туди останніми роками мешканці міста приходили, щоб забути про
скорочення штатів, про подорожчання всіх видів продукції через спад
економіки. А ще — щоб помилуватися розсипом пролісків, красою
листопаду, насолодитися хрускотом під ногами взятого памороззю
листя. Ліси були потрібні людям.
Почувши звук автівки, табір підхопився на ноги. Альберт помітив,
що Електра глипнула в бік свого намету, наче примірялася, як швидко
зможе заплигнути туди в разі небезпеки.
— Переодягнені копи? — висловила припущення Дженні, скоса
зиркнувши на двох осіб, що саме вибиралися з автівки, і щільно
намотала на палець пасмо волосся.
Кремезний чолов’яга в чорному, колись, певне, елегантному, пальті
тримав у руці велику торбу. Жінка однією рукою поправляла пояс
плаща, що підперезував її тонку талію, а другою нишпорила в сумочці,
яка звисала з плеча, і, здавалося, тільки вдавала заклопотаність.
— Не думаю… Хто ж так працює під прикриттям? — як завжди,
упевнено прошепотіла Електра.
Вони з Альбертом уже прошкували до гостей.
— То преса, сто відсотків. Бачиш торбу для фотоапарата?
До них уже не раз навідувалися представники преси. Журналісти
місцевої газетки не знали, що й гадати: спершу вони були проти
будівництва об’їзної дороги, але потім злякалися натовпу чужинців,
що долучилися до протесту. Подейкували, ніби ті пограбували одну із
сусідніх ферм, хоча згодом з’ясувалося, що це зробили двоє тутешніх
підлітків, які ніяк не були пов’язані з активістами.
Після цього кілька бульварних видань поквапилися надрукувати
відповідні доповіді, у яких обізвали їх «ЕКОБІЙЦЯМИ»,
надрукувавши слово великими літерами, таким чином натякаючи, що
вони не схвалюють їхньої діяльності. Навіть у Guardian з’явилася
стаття, де цікавим подробицям їхнього побуту приділили не менше
уваги, ніж опису того, як вони борються за чистоту довкілля. Згодом
Електра обурено питала: невже їм так важливо, скільки в них кісок на
голові і чому Альбертів мінівен розмальований квітами? Натомість сам
Альберт вважав, що розголос допоможе їм привернути увагу до
проблеми. Адже головним було зберегти дерева й запобігти
небезпечному плану прокладення на цьому місці дороги, що призведе
до того, що тут з’явиться ще більше машин. І якщо через це їх назвуть
у пресі «хіпарями» — хай буде, він не проти.
Зненацька Альберту перехопило подих, серце підстрибнуло аж до
горла, відтак опустилося в живіт, де почало описувати кола, як той пес,
що намагається спіймати власного хвоста.
Він упізнав її.
Невже це вона? Так, це вона! Тепер її волосся було темне, а не світле,
як тоді. Але кирпатий носик, бліда шкіра… І, звичайно, очі. Сині-сині,
у які він поринав своїм поглядом тієї ночі. Відтоді він більше ніколи й
ні на кого так довго не дивився. Та й досі не відводив би від неї очей,
якби тоді її не забрало із собою те кумедне авто. У пам’яті спливло, як
машина, підстрибуючи на нерівній дорозі, повільно віддаляється, як із
вікна визирає її сумне обличчя.
Сині-сині очі, що він так часто потім намагався відшукати серед
натовпу. На будь-якій вечірці. На кожній дискотеці. Ще й приятелі
добивали тим, що докоряли, ніби він дивиться не на них, а кудись повз.
Бо він знав, що одного дня десь побачить-таки її. І вона підійде до
нього, як сталося це на танцювальному майданчику того вечора.
Як сталося і тепер.
О боже. Ще не побачила його.
Та чи вона?..
А може, вона нічого й не пам’ятає…
Вай. Вайолет. Вай.
Він був годен повторювати подумки її ім’я нескінченно. Ба більше, з
божевільною затятістю. Щоразу, як натрапляв на когось із Бристоля
або просто з Вельсу (на жаль, він забув назву її містечка), Альберт
обов’язково питав — з надією у голосі, недоладно, плутано, — чи вони
знайомі з Вай. А ті, звісно ж, уперше про неї чули. Вай. Вай-Вай-Вай-
Вай-Вай. Фіолет, фіалка. А без неї все решта йому фіолетово.
Час проминав. Надія слабшала. Відчай через те, що вона не
телефонує (має вдома друга; загубила номер; переїхала до Австралії;
померла), також ущух. Просто ще одна романтична історія, яка зійшла
нанівець.
Аж ось вона тут — жива й здорова.
Вай обережно простувала в бік табору. На землі був висланий очерет,
лежали дошки, просочені багнюкою, яку вони мали б прикривати.
Болото вже забризкало її колготки тілесного кольору: вологі краплі
лоскотали ноги. І навіщо вирішила взутися в дешеві блискучі
черевички на підборах, які придбала для неї мати минулого місяця на
розпродажу?
Усі учасники протесту звелися на ноги. Зімкнули лави?
Вона глитнула, як ніколи відчувши в гортані борлак.
«Там такі самі люди, як і я, або схожі на моїх бристольських друзів,
— торочила подумки Вай, визираючи з вікна автівки, коли вони
наближалися до табору. Піт-Фотограф монотонно підспівував мелодії
на “Радіо 2”. — І хтозна, може, навіть знаю когось із них особисто».
Їй було незручно в нейлоновому костюмі, а всі підказки Дерека —
їхнього редактора у Western Mail — стосовно того, як розговорити
співрозмовника, повилітали з голови, мов зграя переполоханих птахів.
Тільки-но починала міркувати, про що б їх спитати, думки враз
перемикалися на щось інше.
«Ну ж бо, — підбадьорювала вона себе. — Зберися докупи». То була
перша можливість опублікувати підписану власну статтю на цілий
розворот. «Якщо впораєшся…» — ніби чула вона знову голос Дерека,
який не раз казав це, підморгуючи їй. Моргав на знак попередження?
Натякав на те, що довіряє? Чи просто нагадував про те, що відбулося
між ними тієї п’ятниці увечері?
— Гаразд, — промовив Піт-Фотограф, коли вони нарешті зупинилися
на краю поселення, і привітно помахав рукою до всієї компанії.
Там стояло близько двадцяти мінівенів, намети, тіпі67 — усе
розмальоване флуоресцентною фарбою; над грубками, ящиками і
мисками був натягнутий непромокальний брезент з низкою тибетських
молитовних прапорців. З глибини табору долинав тихий, безладний
дзенькіт дерев’яної підвіски-вітерця, а біля викопаної під вогнище ями
з кумедною загрозою викрашалася пара барабанів-бонґо.
Піт-Фотограф злегка підштовхнув її.
— Вітаннячко. Ми… гм-м… Ми з газети Western Mail, — на диво
високим голосом промовила Вай, яка примружено роздивлялася їх,
піднявши перед очима руку, дарма що сонце було не таке і яскраве. —
Ми хотіли написати статтю, тобто… ми напишемо статтю… про ваш
протестний рух, і тому сподіваємося, що ви дозволите зробити кілька
знімків, а потім ми хотіли б побесідувати з вами…
Вай важко глитнула. Піт миролюбно помахав фотоапаратом. У нього,
як завжди, був знуджений, але вкрай незворушний вигляд.
«Коли ж, нарешті, вона зверне на мене увагу?» — думав Альберт.
— Може, хтось із вас… гм-м…
Тиша і море облич: недовірливих, суворих. Ба навіть ворожих. Чи їй
просто так здавалося?
От якби тут був лідер, вона б із ним поговорила — все ж краще, ніж
ця безлика маса. Розмову віч-на-віч вона б достоту подужала. Бо вміла
це робити. А ця юрба лише страх на неї наганяла. Такі, трясця, ніякої
ієрархії не визнають. Попри прохолодне повітря волога
накопичувалася в неї під пахвами й у вставці недолугих синтетичних
колготок.
Коли ж вона мене побачить?
Піт-Фотограф, який, вочевидь, вирішив цього разу зробити виняток і
бодай чимось допомогти, виступив уперед і спитав, що саме можна
знімати, так ніби вже отримав на це дозвіл. Чоловік із бездоганно
гладкою шкірою, але з посрібленим сивиною волоссям, і жінка в
незграбній дублянці ступили до нього крок і заповзялися розповідати
про всілякі буденні речі.
Поки Піт вів розмови, Вай підтакувала, наче милостиво дозволяла
йому грати першу скрипку. Але впевненість у собі — себто
усвідомлення мети — помаленьку танула. Нараз вона таки втрутилася
в розмову й попросила жінку в пальті коротко описати життя в таборі.
Але та махнула рукою назад: мовляв, ходіть туди, може, надибаєте
охочих побазікати — сама вона не з говірких.
Кілька людей знову вмостилося за довгим саморобним столом —
тонкою дошкою на підпорах, що були прилаштовані до ящиків. Вай
попрямувала туди.
Альберт так і стояв, немов його прикували до місця.
Здавалося, шкіра на тілі ось-ось лусне від напруження.
Вай ковзнула очима по високому чоловіку, що укляк біля столу. Ні, не
може цього бути. І щойно вона відвернулася, м’язи шиї в неї наче
заціпеніли. Може, треба ще раз глянути? Ні, не треба. Ноги несли її в
бік столу, але подумки вона так і лишилася на кілька кроків позаду:
несамовито кортіло придивитися краще.
Але вона вже стільки разів помилялася. За останні два роки чимало
русявих розпатланих голів оберталися в людному барі або на
залізничній платформі, і щоразу вона бачила чужий маленький ніс або
масивні окуляри. Як часто чула знайомий смішок, що пришвидшував
серцебиття, а потім бачила: то знову не він.
Після випадку з пральною машинкою Вай тиждень не розмовляла з
Джиммі. Хоча знала, що поводиться несправедливо. Як міг він знати,
що вона запхала Альбертів номер до кишені? Але, дідько,
розчарування — величезна прірва в душі, чорна діра несамовитого
відчаю, яка всмоктала її всю — було таким безмежним, що вона довго
не могла заспокоїтися.
— Люба, тобі слід змиритися, — сказала Мел і поплескала Вай по
нозі під ковдрою, коли та вже третій день відмовлялася вставати з
ліжка. — Це всього лише ще один хлопець.
Проте Альберт був не просто ще одним хлопцем. Вай була певна: він
міг би все змінити в її житті. Докорінно. Те, що відбулося між ними за
той короткий проміжок часу, перетворилося б на щось неймовірне.
Здавалося, що той потік змін і оптимізму, який в останні два роки
бентежними хвилями розливався всією країною, знайшов досконале
втілення саме в цій людині, на яку вона так несподівано натрапила.
— Вай? — спитав він невпевнено, і від його голосу її прошив
болючий шарп.
Вона обернулася. І враз верхівки дерев зметнулися вгору, а земля на
кілька дюймів опустилася долу.
Відтак вона оговталася, і все навкруги прискорилося, наче плівку
життя швидко перемотали, а всесвіт надолужив згаяний час. І
наостанок зробив їй подарунок, дарма що саму її проймала недовіра до
несподіваного щастя.
— О боже!
— Це…
— Так, це…
— Альберт? Як ти…
— Годі й повірити…
— Знаю!
 — Невже справді?..
— Як ти?
— Що ти…
— Здуріти можна…
Вони розсміялися, Вай мало не паморочилося в голові, вона була не
годна зупинитися. Усі навколо зацікавлено приглядалися, лагідніли
(або напружувалися, як-от Електра — Альберт майже забув про неї, а
вона спостерігала й супилася). Вони кумедно й дещо незграбно, але
водночас гаряче обнялися: Вай була притулилася, але одразу завмерла,
згадавши, скільки людей дивиться на них.
Альберт порухом руки запросив її до столу, Вай рушила за ним, але
загрузла підбором у болоті. І не помітила, що впустила черевик, доки
не торкнулася землі, від зимного ляпаса якої зойкнула, а тоді
неоковирно плюхнулася на лавку.
Альберт нахилився, підхопив черевичок і підійшов, щоб узути на
ногу Вай. Наче в казці про Попелюшку. Дідько! А й справді все це,
немов у казці про Попелюшку: погоня за таємничою незнайомкою, яку
спершу зустрічаєш на танцях, а потім вона приміряє загублений
черевичок. Утім ступня опиралася. Вай сіпнулася, і йому довелося
натиснути сильніше.
«Навіщо їй таке взуття?» — міркував Альберт. Лакована шкіра
рипнула. Він навіть не пам’ятав, коли останнім часом озирався на
жінку, що йшла б на високих підборах. Таке взуття Електра одразу б
охрестила знаряддям патріархального гніту, втіленням незручності й
відірваності від матінки-землі!
Вай спохмурніла. Ніби прочитала думки, що снували в Альбертовій
голові. Ти ба, уже засуджує. Далебі, не в захваті від того, якою вона
стала. Так і кортіло вигукнути: я заробляю гроші, щоб підтримати
батьків! У вихідні я не така! І теж цікавлюся політикою, люблю дерева!
— Стривайте… тож ви знайомі? — весело звів брову Дженні, коли
вони обоє вмощувалися за стіл і нібито світилися від електричного
заряду.
— Ну, так! — кивнув Альберт і засміявся.
«А він досі такий милий», — думала Вай. Утім трохи змінився.
Жахлива космата борідка. Довге волосся можна вже зав’язувати позаду
у хвостик. І нібито раніше він не був такий високий, а може, це лише
здавалося через його джемпер, що відгонив вівцями. І голос якийсь
інакший. Нині годі здогадатися, що в нього аристократичне коріння.
— Ми зустрілися — боже! — кілька років тому на рейв-вечірці.
Улітку вісімдесят дев’ятого, так? — Альберт ніби пригадував, а
насправді чудово знав відповідь на своє запитання.
— Ціле життя минуло! — з удаваною веселістю проказала Вай, яка
несподівано відчула потребу боронитися. А що, як той заледве
пам’ятав її? А що, як устиг усе забути?
Ціле життя? Альберта зачепило, що вона розмежувала «тоді» і
«тепер». Звісно, його життя не стояло на місці, але воно завжди
минало в руслі ночей, коли він бігав на рейв-вечірки й багато мріяв. З
кожним місяцем він дедалі більше віддалявся від уготованого долею,
натомість щораз упевненіше крокував шляхом, на який встиг ступити
перед тим, як зустрівся з Вай, — шляхом, що потім природно привів
його до цього лісу, до цих людей. До тих, хто вирішив мешкати
якнайдалі від суспільства і створити його нову, покращену версію.
Ціле життя звучало як розрив із минулим. Начебто вона хотіла
повністю відокремити себе від нього.
«Авжеж», — зринуло у нього в голові. Досить лише поглянути на неї,
на її однострій. Убралася, як звичайна працівниця: торбинка, високі
підбори. Макіяж, костюмчик. Представниця преси. Четверта влада.
Істеблішмент.
— Отже, Western Mail? Круто… тобто…
— А що це за газета — валійська? — втрутився його друзяка Тез.
— Так, — відповіла Вай на його, а не Альбертове запитання.
Здавалося, їй було несила поглянути йому у вічі. — Офіс
розташований у Кардіффі, випуск іде по всьому Вельсу, але
здебільшого поширюється на півдні.
— Отже, чому ви тут? — Її допитливі карі очі скептично
спостерігали за тим, як той жбурляє самокрутку до чорно-білої
бляшанки з-під тушкованої квасолі марки «Без викрутасів».
Вай негайно відвела очі й вирішила розповісти все мов на духу.
— Тиждень виявився бідним на новини. Треба ж чимось заповнити
сторінки. А ви не так далеко від кордону, от і спало на гадку нашому
редактору, що на часі опублікувати якусь історію зі світлинами про
боротьбу за права людей.
 Слухачі схвально залопотіли: нарешті, сказала правду. Хтось
запропонував філіжанку чаю, вона вдячно кивнула головою й сягнула
по записник.
— Послухайте, — промовила Вай із раптовою впевненістю в голосі
— а може, то було просто бажання натякнути Альберту: не дивися на
моє модне дешеве пальтечко й нейлонову спідницю — я та сама
дівчина, яку ти бачив у вісімдесят дев’ятому. — Скажу відверто: на
мою думку, те, що ви тут робите, — збі-са кру-то.
Її акцент! Він зовсім не змінився. Вона так само симпатично лаялася,
щоб привернути до себе увагу! Так само розтягувала голосні!
— Звісно, я не скажу: ба, та я з вами заодно. Я не писатиму про те,
що необхідно берегти дерева, — це буде просто оглядова стаття про те,
як ви тут виживаєте в дощ і холод. І чому ви вважаєте, що воно того
варте. Звісно, дещо розбавлю думками тих, хто не згоден з вами.
Радник Девід Андерсон…
Електра фиркнула, решта захитали головами.
— Так, знаю, що це як удар нижче пояса. — Вай багатозначно
всміхнулася, і вони мимохіть підсунулися до неї ближче. Вона так і не
наважилася знову поглянути на Альберта. — Щиро кажучи, він уже
приготував кілька милих зауважень щодо вас!
— Ще б пак! — вигукнула юнка, висунувши гарненьке личко з
довгого плетеного шалика в стилі героїв серіалу «Доктор Хто».
— Отже, він уже передав мені кілька… потужних фраз. Ми можемо
їх використати. Тож ми можемо викласти його міркування і додати
зроблені Пітом знімки. Або ж… — Вона задерла підборіддя, щоб мати
вигляд владний і водночас привабливий, — ви зумієте переконати його
у власній правоті, але для цього вам треба розказати мені про вашу
достойну акцію, ну а я вже постараюся висвітлити все як має бути.
Мабуть, таки переборщила з лестощами: навіщо було казати
«достойну»? Дідько. Чи зможе вона їх переконати?
Вай поглянула на Альберта. Той відвів очі. Це помітила дівчина з
дуже чорним, дуже хвилястим волоссям. Дідько.
— Ну звісно, я — за! — радісно ляснув Альберт рукою по столу. —
Може, Вай і не зовсім та журналістка, що нам потрібна зараз, але що
більше людей про нас напише, то краще. Їй можна довіряти.
 Їхні погляди перетнулися. Альберт не брехав — він справді їй
довіряв.
Потім Альберт цілий ранок водив її табором і знайомив з усіма. Вай
нашвидкуруч записувала в блокнотик. Підтакувала, усміхалася,
усміхалася і знову усміхалася, ставила начебто наївні запитання із
широко розплющеними очима, щоб вони не боялися розповідати, не
боялися ділитися думками.
— Ми знаємо, що про нас говорять: навіжені хіпі. Проте ми вже сто
років боремося за нашу справу, — з притиском мовив сивий чолов’яга
на ім’я Нейл. — Ці ліси — прадавні і належать нам усім. Вони є
частиною спадку англійців, як-от Стоунгендж або Букінґемський
палац.
«Авжеж, — думала Вай і швидко записувала, — авжеж. У тому-то й
річ». Саме так я вам і допоможу: ніякої мантри про захист легень
богині Геї — натомість посилатимуся на давні англійські міфи, щоб
викликати сльози патріотизму.
Поки вона записувала, Нейл тим часом палко кивав головою, і лише
легка усмішка грала на його устах. Чи справді він вірив у те, про що
розповідав, чи то підказував, як подати все якомога цікавіше? Чи знав
він, як і вона сама, що то був би найкращий спосіб переконати читача,
а може, просто її розігрував?
— Не думай, що тебе тут справді цінуватимуть, — повчав її Дерек, а
Вай слухала. Він водив її кабінетами видавництва, щоб ознайомити з її
майбутнім місцем роботи. — Не дивуйся, але тобі це буде лише на
користь. Молодій і гарній жінці люди ладні розповісти те, про що б
промовчали в розмові зі зрілим репортером.
І згодом вона переконалася, що він мав рацію, але водночас саме
через це Вай надовго застрягла у відділі розважальних новин. Їй так
хотілося писати про політику, викривати, ховаючись під невинним
виглядом, скандали і негідну поведінку; натомість її відряджали до
згорьованих родичів та на збори благодійних коштів. Однак тема
об’їзної дороги могла перетворитися з буденщини на щось важливіше,
якби пощастило надибати достатню кількість соковитих подробиць.
Єдине, що заважало їй тепер, була зосередженість на Альберті. Вай
мимоволі стежила за ним потай. Тільки-но вона згадувала: він тут, біля
неї, — у серці і в паху щось смикало.
 Альберт повсякчас тинявся поблизу. Чи не треба долити чаю? А на
обід вона не хоче залишитися? Сьогодні подадуть дал68. Ага, із цією
людиною вона могла б поговорити про те, як виховують у таборі дітей,
а та розповість, як вони заради справи не побоялися залишити свою
роботу.
Альберт провів її до свого мінівена, і, поки Вай стояла й захоплено
роздивлялася всілякі мудровані полички й шухляди, хтось покликав
його знадвору.
— За хвилину повернуся.
Вай знічев’я роззирнулася навколо й зачепила поглядом за книжку
біля ліжка. «Закохані жінки». Непоказна, заяложена палітурка. У
голові миттю зринув спогад про те, як вони вперше перегукувалися під
лазерними променями дискотеки:
«Ось побачиш — тобі обов’язково сподобається!»
Вай ще не встигла обміркувати те, що він читав третій роман вільної
трилогії Лоуренса, яку вона йому колись порадила, коли раптом у
фургон зайшла невисока дівчина з темним кучерявим волоссям.
«Чимось навіть схожа на мене», — мимохіть подумала Вай.
— О, вибачте. Я Електра. Він вам уже все показує тут?
— Е-е, ну так. А я Вай.
— Знаю.
Запала мовчанка, важка, мов передгрозова хмара.
— Не ображайтеся, — нарешті промовила Електра, і Вай не могла
збагнути, чи та сказала це з іронією. — Просто забігла за штанами.
Хотіла випрати, поки дощ не почався.
І вихопила кілька речей із купки вбрання коло ліжка, а отетеріла Вай
з покірністю і соромом за нею спостерігала. Вона вмить ніби остовпіла
і стояла не в змозі зрушити з місця.
Альберт був такий жвавий і веселий, коли повернувся, що Вай
подумала: він не бачив, що Електра заходила і розмовляла з нею. І
навряд чи здогадувався, що та щось знає про них обох.
За обідом Піт-Фотограф сидів зі знудженим виразом обличчя.
Виделку з ложкою він брав у руки так, ніби міг підчепити якусь заразу,
а коли на тарілку хлюпнули дал, поглянув на нього, наче то була купа
лайна. Вай подумала, що страва і справді мала такий вигляд.
 — Їдьмо вже, — тихо сказав він, передавши дерев’яний таріль для
того, щоб його помили. — Щоб не потрапити в затор.
— Еге, звісно.
Вона заповзялася збирати свої речі, як раптом відчула на собі погляд
Альберта. Той дивився на неї зі щемливою тугою. Невже сумуватиме?
Ні. Тепер у нього є інша.
Може, просто налягла журба за минулим. Або питає себе, чому все
так відбулося?
Хіба він не заслуговує на те, щоб знати правду? Вона досі не
спромоглася пояснити. У Вай мало не підломилися ноги, коли Піт
почав нетерпляче крутити на пальці ключами від автівки.
— Я б… я б хотіла поглянути на ту халабуду на дереві, гаразд? Не
злися на мене.
Той зітхнув.
— Ну добре.
Дуб, що був тут найбільший, з потрісканою, мов у хрусткого батона,
корою, мав широкий стовбур. Вай скинула із себе черевички і
заходилася лізти нагору, де погойдувалася невеличка платформа.
Альберт і собі став продиратися крізь гілля, але Вай навряд чи бачила
його. Усю увагу вона перемкнула на верхівку.
І там натрапила на кайданки, еластичні шнури і причандалля для сну.
— Це на той випадок, якщо поліція відправить когось на дерево —
заарештувати того, хто тут спить, — пояснив Альберт. — Можна
прикути себе. Це ускладнить їм завдання.
Він був тепер зовсім близько від Вай, яка стояла в плащі на
платформі, і ніяковів через ті кайданки, що здавалися обом такими
промовистими. Альберт дуже сподівався, що прутень не підніметься
зненацька, бо в цих штанях ерекція дуже впадала в око, на що йому
часто і не надто люб’язно вказувала Електра.
Ліс навколо був не надто густий, брунатного відтінку — лише
вдалині бовваніло кілька високих синьо-зелених сосон. На темному тлі
вологої, вкритої мульчею землі виокремлювалися розсипи блискучих
первоцвітів і клаптики дикого часнику, стебла якого вже почали
прокльовуватися.
— Ніколи раніше не залазила на дерево так високо.
 — З тобою все гаразд? — запитав Альберт, якому аж шлунок
скрутило, коли гойднулася платформа. І замислився, чому хвилювався
більше, ніж зазвичай: через її безпеку чи йому не давали спокою
метелики, що оселилися у нього в животі, відколи вона приїхала.
Так, з нею все добре. Її п’янила свобода, щойно вона потрапила
нагору, у всесвіт переплетених гілок. Долішнє життя ніби зупинилося.
Маленька тимчасова від нього втеча.
Ти ба, він трохи зблід.
— Я тоді загубила твій номер, — прохопилася вона.
Він скинув угору головою.
— Якщо ти здивувався тоді. А може, і не…
Альберт не думав торкатися її, але несамохіть простягнув до неї руку,
що було красномовніше за будь-які слова.
— Ах. — Вай усміхнулася і заплющила очі. Лише на мить. Тепер
можна. — Отже, здивувався.
— Звичайно.
Вона тяжко зітхнула. Стиснула його руку. І він збагнув, що їй, мабуть,
теж боляче. Вона розтулила повіки, вивільнила руку, плеснула нею по
гілці.
— Прийшов Джиммі, сусід по квартирі… зрештою, тепер байдуже.
Але мені насправді дуже шкода, що я так і не змогла зателефонувати.
— Мені також.
Раптом її пройняла досада на нього, вона опустила погляд. Навіщо
він залицяється до неї тут, на вершечку дерева, здалека від очей —
буквально над головою — своєї подруги.
Вона була певна: поцілує вона Альберта — той поцілує теж. Але
щось її стримувало.
І відчула тепер досаду на саму себе. Ти ба, які ми ніжні. Зазвичай її
не мучили докори сумління, якщо можна було не сподіватися
наслідків. Як-от після деяких п’ятничних ночей із Дереком: той
пригощав її пивом у «Чорній коняці», вона хилила келих за келихом,
аж поки туман огортав її свідомість, зокрема з уявленнями про
пристойну поведінку. Вона знала: спати з одруженим чоловіком
огидно, а якщо він, крім того, ще й твій бос — тим паче. Але той факт,
що Дерек ставив на карту своє подружнє життя — і посаду також, —
ненадовго давало їй змогу відчути власну владу над ним. Хоча
насправді влада була в його руках.
Подеколи її прошивав дрож провини кілька хвилин по тому, як він
кінчав їй на живіт або сідниці. Його грудкувате сім’я одразу ставало
зимним у необігрітому офісі або позаду його семимісного пежо. Утім
здебільшого вона взагалі нічого не відчувала. Просто ненадовго
відпочивала від всеохопної нудьги, яку навіювало життя.
Її робота мала свої переваги і недоліки, але щоденні поїздки до
Кардіффа і назад виснажували, рідні злостилися й поводилися
напружено, дарма що вона віддавала їм чималу частину своєї зарплати,
так що їй самій заледве вистачало на особисте життя й розваги.
Спершу Вай планувала повернутися додому лише на кілька місяців, бо
вони з Мел мріяли назбирати грошей на мандри. Але потім подруга
знайшла роботу помічниці на ITV. І раптом сталася інфляція.
Поступово стала зростати сума платежу за іпотечним кредитом на
будиночок із чотирма спальними кімнатами в тій частині містечка, яку
мати завжди називала шикарною. А потім утратив роботу тато.
Під час страйку шахтарів у душі Евана закипала лють: він закликав
членів власної залізничної профспілки виступити на їхню підтримку,
займався доставкою продуктових посилок у горішні долини, забирав із
собою на пікети Вай. Але після перемоги Тетчер увесь його праведний
гнів поволі вщух. На залізниці заповзялися впроваджувати «розумну
економію», і станцію в Аберґавенні, де працювали водночас начальник
і касир, оголосили «марнотратною». Коли Еван ставив підпис на
документі про звільнення, йому здавалося, що він підписує свій вирок.
Ангарад також скоротили години у Watt, і Вай через усе це хотілося
волати — тепер лише її зарплата могла зберегти їм дім.
Оголошення у Western Mail про підготовчий курс пам’яті Пеґґі
Саузен першим завважив її брат, коли шукав собі роботу, хоча невдовзі
махнув на це рукою й записався до війська. Навчання майбутніх
репортерок мало тривати три місяці, набирали тільки честолюбних
валійок не старше двадцяти п’яти років.
Попри низенькі оцінки в дипломі й жалюгідну кількість статей для
університетської газети, які Вай сяк-так устигла написати між
численними вечірками, її проймало тремтіння й розпирало від пихи:
така нагода! А за два тижні після курсів, коли вона вже перейшла до
виконання робочих обов’язків, Дерек провів рукою по її стегну під
лискучою мідною стільницею в пабі — і тремтіння припинилося. Але
відвідини паба тривали далі.
В Аберґавенні Вай уже майже не виходила тусуватися. Одного
вечора, після повернення в рідне місто, вона випила стільки порцій
текіли у «Фонтані», що заходилася пестити Бекі Джоунз, притуливши
її до краю більярдного столу. Та коли вона поверталася додому, її щоки
палали від сорому. Наступного разу, щойно Вай зайшла до кнайпи,
Бекі хутко відвела очі, а офіціанти і решта присутніх почали хихикати.
Усе її тіло охопило відчуття приниження, лице пашіло і кололо —
вельми неприємно. Як і одного разу потім…
Тож тепер принаймні зацікавленість нею Дерека, що подеколи
спалахувала в ньому, дарувала їй недовгу розраду. Підносила у власних
очах.
Альберт затамував подих.
Вона споглядала вниз, крізь гілля. Величезний розлогий прадавній
дуб на мить об’єднав їх. Альберту так хотілося простягнути руку,
торкнутися її волосся, насильно притулити до себе.
І полегшення, що він відчув, коли вона пояснила, чому тоді не
зателефонувала, — він їй подобався, звісно подобався, вона відчувала
те саме, що й він, Господи Ісусе, ото ж поталанило, — мало не
одразу обернулося на передчуття.
Неймовірне, розкішне передчуття.
Вона знову звела на нього погляд — саме час. Хай би поглянув на неї
і поцілував.
І Вай почала спускатися з дерева.
67 Конусоподібне переносне житло кочових індіанців.
68 Підлива з червоної сочевиці (популярна в країнах Індостану).
 РОЗДІЛ 4

Квітень 1991

Недільного дня ранок був оповитий туманом, але відчувалося, що

день буде сонячним. І Вай насамперед попрямувала до головної вулиці
Аберґавенні. Дерева нарешті вкрилися зеленню, серед гілля радісно
цвірінькали пташки.
— Трясця, не хвилюйся, я тут відклав для тебе цілу паку. — Ґевін-
Новинар удав, ніби ледве тримає в руках п’ять примірників недільного
випуску Indеpendent, а тоді урочисто виклав їх на стійку перед Вай.
Один примірник — для неї, другий — для мами з татом, третій — для
бабці Ґрей, четвертий вона мала вислати Ґерайнтові, який служив тоді
в Белфасті, і останній — про запас. Вай двічі усміхнулася: спершу,
коли Ґевін не дозволив їй розплатитися, і вдруге — після того, як відніс
пакунок із новодруком надвір, де вже яскраво світило сонце.
Вона прагнула якнайшвидше лишитися сама й тому в міському парку
обрала лавку якнайдалі від дороги. Почала гортати сторінки додатка
пальцями, що здавалися їй грубими й незграбними. Новий огляд. І
чому не надрукували це на золотому аркуші?
Авторка: Вайолет Льюїс.
Маленькими білими літерами. І нижче, більшим шрифтом: «УГЛИБ
ЛІСІВ». Відтак уже середнього розміру літерами: «Як боротьба за
англійські дерева перетворилася на гармидер». І збільшене фото, яке
зробив Піт: знята знизу Дженні в короткій квітчастій сукні обнімає
стовбур дерева. А посередині світлини — поліціянт у чорному
однострої, який з кийком напоготові рушає в бік дівчини. На іншій
сторінці — Альберт, який лізе на дерево, під ним — картина розрухи й
безладу.
Чудові фотографії. Піт зміг показати наслідки безжальної розправи.
Він опинився там у потрібний час — утім, як і вона сама.
 За два тижні по тому, як вони вперше відвідали табір, Вай отримала
попередження, що прийшло на адресу Western Mail. Спеціально
найняті силовики мали цього тижня вдертися на майданчик разом із
поліцією і очистити ліс від протестувальників. Але Дерек навіть
пальцем не поворушив. Мовляв, уже не актуально.
— Мусиш поїхати, — намовляла її Мел, коли вони з Вай
спілкувалися того вечора по телефону. — Це може стати сенсацією!
Потім десь прилаштуєш статтю. Зрештою… ти ж сама шукала приводу
ще раз побачити його.
— Але в нього є…
— Так, знаю. Часом усі ми перебуваємо не з тими людьми, що нам
потрібні. Часом поцупити в когось хлопця є актом милосердя. Коли
вам стукне років так сімдесят два, ви обоє будете сидіти і сміятися з
того, що сталося.
Вай очікувала, що Піта доведеться довго переконувати поїхати з нею.
Але Дерек щойно відмовився підвищувати йому зарплатню, хоча
годував обіцянками давно, і тому нетривала відсутність на робочому
місці правила б за такий собі прояв непокори.
Вони прибули вчасно: уже виблискували синім мигалки, стояла ціла
купа білих бусиків GS, неподалік височів гідравлічний автопідіймач,
шериф бубонів у гучномовець щось про ордер на виселення. І жодного
представника преси.
Зненацька Вай побачила мигцем, яким Піт був замолоду. Він пірнув у
юрбу і спритно запетляв серед поліціянтів та протестувальнків, відтак
вона помітила його фотоапарат поблизу дерев — той, здавалося, був
водночас усюди.
Як раптом угледіла Альберта.
Вай метнулася до нього, махаючи руками, саме тоді, коли силовик
скручував йому позаду руки і той не міг простягнути їх до неї.
На коротку мить вони втопили очі одне в одного, і Вай усвідомила:
хай що там трапиться зі статтею, придбає й надрукує її якесь видання
чи ні — вона вчинила правильно, коли вирішила приїхати до табору.
До нього.
Потім до неї почав наближатися поліціянт, і увага Вай перемкнулася
на нього.
— Репортерка, — різко відрекомендувалася вона.
 Той важко зітхнув і гукнув щось через плече своєму керівникові. За
той час Вай чкурнула геть, а тоді видряпалася на дах фольксваґена,
щоб оглянути усю картину.
І її наче вдарило: хвилею гарячого повітря, галасу — чимось дуже
відчутним. У касках і світловідбивних жилетах силовики скидалися на
бульдозери, що трощили все на своєму шляху. Вона бачила, як троє з
них рушили до пересувної кухні, здерли брезент, поскидали речі в
коробки й жбурнули їх у бусики. Вони піднімали руками цілі намети з
купою добра, а їхні власники чіплялися за них, лементували й не
знали, що краще: стояти та обіймати стовбури дерев, лягати під колеса
поліцейських машин чи не дозволяти, щоб рвали й забирали їхній
скарб.
Іще важче було спостерігати за тим, як із живими людьми поводяться
так само. Дженні щосили брикалася своїми док-мартензами69,
намагаючись вирватися з рук поліціянта. Статечну жінку, що колись
приготувала їм дал, заштовхали в бус, попри те що та заливалася
сльозами й піднесла вгору руки. Тез силкувався звести голову, що
лежала в багнюці, але охоронник зі злісним вищиром повалив його
назад, притиснувши коліном спину. Вай тицьнула Піту на нього
пальцем і мало не зойкнула від радості, коли той устиг зробити знімок
перед тим, як охоронник помітив фотоапарат.
Усі, хто мав змогу втекти, кинулися в бік дерев — на кількох із них
тепер уже були споруджені вручну платформи й халабудки, —
прив’язали себе ременями й потягнули за мотузки, щоб потрапити
нагору. Але не всі були достатньо сильні і спритні, тому зісковзнули в
слизьких, забрьоханих болотом чоботах назад. Альберт, дякувати Богу,
зумів видертися з поліційних лабетів і заліз на дерево. І не тільки він.
Тепер вони стояли на гілках, прикріпивши перед тим себе
еластичними шнурами і синіми пластиковими линвами, і, тримаючись
за стовбур обіруч, намагалися втримати рівновагу.
Як же вона хотіла обняти Альберта!
То був би сильний знімок.
— Хай тобі грець, не чіпай її! — почувся крик біля одного з бусиків.
Вай поглянула туди й уздріла Нейла, що нарозповідав їй колись
стільки цікавого. Його світлі очі палали від гніву та обурення, він
намагався захистити собою біляву дівчинку-підлітка з кульчиком у
носі — мабуть, доньку. Силовик ударив Нейла по ногах — той аж
зігнувся, а коли чужі руки безцеремонно простягнулися до дівчинки, та
зіщулилася і заходилася скиглити.
— Сиділа б краще на заняттях у школі, — гаркнув той. — Шуруй до
тих автобусів.
Вай нашвидку щось записала, а тоді засоромилася та стрибнула на
землю, і тепер уже її док-мартензи — цього разу вона вже вбралася
відповідно — важко хлюпнулися в багнюку.
— Гей, друже, я з преси. Навіть не думай її чіпати, якщо не хочеш,
щоб про це дізнався весь білий світ.
У неї наче з’явилася чарівна накидка на плечах. Силовик сплюнув їй
під ноги, але відвернувся й попрямував геть.
— Бережіть дерева! — гукнула йому вслід юнка, розмахуючи
кулачком.
У голові Вай сяйнула думка: ось тобі і чудовий вступ для статті.
П’ятнадцятеро людей заарештували, і всі вони — окрім Електри —
радо спілкувалися з нею крізь ґрати. Альберт потай, збудженим
шепотом пояснив Вай, якими були насправді його стосунки з
Електрою, і вона одразу заспокоїлася. Вони обоє, сп’янілі від тієї ролі,
яку мали відіграти в тому, що помалу перетворювалося на важливу
подію національного масштабу, були надміру збуджені. Вона спитала,
чи може написати в статті про його тата. Альберт охоче погодився, бо
довіряв їй, і додав, що він про неї дуже мало знає.
— А я знаю тебе, — гаряче запевнила вона його. І той підтакнув,
позаяк відчував, що так воно і є.
Цю ніч Вай провела з протестувальниками в таборі: допомагала
навести лад. Вони згребли в одну купу поламані меблі й потрощені
платформи, що висіли раніше на деревах, і, коли запала темрява,
розпалили багаття. Вай старанно описала в блокноті живодайне коло70
і суперечку стосовно того, чи варто «виводити на чисту воду»
поліціянтів.
Наступного ранку вона занотувала імена місцевих мешканців, явно
не безхатьків, а саме: шкільної вчительки, двох працівників ради,
трьох небайдужих підлітків і дев’яносторічного чоловіка, що тримав
плакат «Геть звідси — ніякої об’їзної». Усі вони прийшли підтримати й
подивитися, як рубатимуть перші дерева, принесли свічки, що довго не
хотіли запалюватися в сірявій весняній мжичці, а ще — канапки, чипси
«Золоте диво» і пляшки з чаєм.
Коли вискнула бензопила, а самі вони ламаними, але гучними
голосами заспівали «Єрусалим»71, вона вже знала, як завершить свою
статтю.
Редактор наполіг, щоб Вай описала це на початку, а не в кінці. А ще
вимагав, щоб арешт Альберта — як і уточнення стосовно того, ким був
його батько, — вона перенесла до другого абзацу, разом із записаними
нею влучними висловлюваннями Альберта в тюрмі, де він чекав на
звільнення під заставу. Як-от: «Я виконую свій обов’язок — так мене
виховав батько. Просто різні покоління мають різне уявлення щодо
того, як краще це робити».
Вай сиділа на лавці в парку з розгорнутою на колінах газетою, і її
охоплювало величезне, м’яке, мов пір’їна, щастя, коли вона бачила на
власні очі, чорним по білому, свої — і Альбертові — слова. Проте
муляла думка: а що, як Альберту і його приятелям-активістам не
сподобалося те, що вона написала? Його могло розізлити те, що
головна увага була прикута до нього — і його батька, — а не до
політичного складника чи до жорстокості поліціянтів.
Гаразд, скоро дізнається. Альберт мав заїхати за нею бусиком за
кілька годин. Він зателефонував їй одразу після засідання суду — його
зобов’язали заплатити штраф, який можна було розбити на маленькі
щомісячні суми, — і він назвав це моральною перемогою — і спитав,
чи вона буде вільна в неділю. Вони могли б вирушити в мандрівку до
моря на його мініавтобусі. Відсвяткувати в такий спосіб його
звільнення та опублікування її статті.
Вай відганяла від себе думку, що він, мабуть, не захоче більше її
бачити, і поквапилася назад додому, де на неї чекала мати, якій не
терпілося якнайшвидше прочитати статтю. А може, просто
похвалитися нею перед сусідами.
Сніданок був уже готовий, але Вай нудило на саму гадку про яєчню,
яку мати смажила в товстому шарі олії. Вона надто хвилювалася, щоб
зараз їсти.
 Вай таки зуміла впоратися з половиною скибочки смаженого хліба і
попрямувала до своєї кімнати, щоб покласти в наплічник речі, що
знадобляться їй, якщо вони з Альбертом таки оселяться разом. Вона
чотири рази переодягалася, доки не зупинила свій вибір на улюблених
джинсових шортах-комбінезоні, які відкривали більшу частину ніг, і
темно-синьому топі, який відкривав тонку талію. Зав’язала два
пухнасті хвостики на голові й злегка підвела очі олівцем.
Одинадцята година. Вай плюхнула торбу на лавку автобусної
зупинки, що біля шосе: вона не хотіла, щоб Альбертів старий,
розмальований квітами мінівен заїхав на їхню вуличку і привернув до
себе увагу мами й тата.
11:12. Вай уже шкодувала, що вибрала таке вбрання. На стегнах час
від часу виступали сироти. Ноги від холоду аж посиніли. Дідько!
Звісно ж, що у квітні ще зарано вдягати шорти у Вельсі.
11:19. Гарчання двигуна. І так, без сумніву, то його бусик. Він таки
приїхав! Мінівен наблизився, з вікна висунулося Альбертове всміхнене
обличчя, обгоріле на сонці, його кучері метляв вітер.
— Вайолет Льюїс, журналістко недільного випуску Indеpendent, ви —
справжнє диво.
Він зупинився, висунув з вікна машини руку з газетою і жваво нею
замахав, гукаючи:
— Чудово-чудово-чудово!
Вай знову полегшало на душі. І коли Альберт вийшов із бусика, вона
впустила наплічник з рук і стрибнула на нього. Яке нахабство!
Він закрутив її, і оголені ноги Вай описали коло в повітрі. Та щойно
вони зупинилися, їм стало соромно на мить. Проте Альберт не
відпустив її з обіймів, доки напружена Вай не глипнула на нього,
затамувавши подих.
І враз вони заходилися цілуватися — так, як тоді, давно.
— Ну, привіт, — промовила Вай, коли вони нарешті розірвали
обійми. На її усміхненім обличчі викрашалися ямочки.
— Привіт і тобі, — відповів Альберт і знову притягнув її до себе.
Зрештою вони відступили на крок одне від одного, Вай жбурнула
наплічник на заднє сидіння бусика, і вони вирушили в дорогу. Альберт
вставив касету. Своїм голосним співом, що лунав з вікон автівки: «Ти
цього хочеш? Добре, ми будемо вільними!»72, вони налякали таксу, яку
вигулював пенсіонер. Вай це розвеселило, і вона хихикнула.
Старенький бусик не був здатен пересуватися на великій швидкості,
та вони таки дісталися Ґаувера73. Довго кружляли півостровом, доки
знайшли спокійне місце. А тоді Вай мовчки, наче вони давно вже про
все домовилися, заповзла вглиб мінівена, де було розкладено ліжко на
двох. Альберт гарячково нишпорив у пошуках презерватива, а Вай
метушливо розстібала металеву пряжку джинсового комбінезона. Вона
раптом відчула, як кров прилинула в пах.
І коли він нарешті, нарешті, нарешті, нарешті зайшов у неї, Вай чула
звуки хвиль, що розбивалися об берег, а також гаряче Альбертове
дихання. Солодка втіха прокотилася тілом — знов і знов — і їх,
нарешті, попустило.
— Довгенько ми з тобою до цього йшли, — зі сміхом проказав
Альберт. — Можна сказати, прелюдія розтягнулася на два роки.
— Я не в захваті: дещо схоже на «старт-стоп», — під’юдила його Вай.
— Не хвилюйся. Надолужимо, — запевнив Альберт і заповзявся
знову цілувати Вай. — Часу у нас тепер багато.
Він трохи відсунувся назад, поглянув їй у вічі, і вони обоє згадали
рейв-вечірку, майданчик і те, як довго вони розглядали одне одного
при світлі перших променів. Та ось і здійснилися нарешті тодішні
золоті мрії.
69 Черевики марки Doc Martens.
70 У широкому сенсі — процес обміну позитивною енергією, думками в колі друзів,
однодумців, часто навколо вогнища.
71 Неофіційний гімн Великої Британії (на вірші В. Блейка і музику Г. Перрі).
72 Слова пісні шотландського гурту Primal Scream.
73 Півострів у південно-західній частині Вельсу.
 РОЗДІЛ 5

Січень 1992

— З днем народження, любий. — Амелія смачно поцілувала

Альберта в щоку, потиснула йому плечі й повернулася до Вай. — І тебе
теж вітаю, звісно ж! — Два швидкі, обережні поцілунки. — Кумедний
збіг, чи не так? — пробурмотіла вона, скинула із себе пісочного
кольору пальто, яке передала офіціанту, навіть не поглянувши в його
бік, немов певна того, що там завжди хтось стоїть і чекає.
— Може, вручимо подарунки перед тим, як щось замовимо? —
Амелія понишпорила в елегантній темно-фіолетовій паперовій
торбинці, видобула звідти два пакунки й подала один Альбертові, а
другий, менший, Вай. — Так, дрібнички, — додала вона, махнувши
рукою.
— О, дякую, — сказав Альберт і витрусив із пакунка кашеміровий
джемпер, що був його улюбленого болотного відтінку.
— Яка краса! — зацокотіла Вай, коли їй на руки з обгортки випав
яскраво-рожевий шалик з тонкої, прозорої тканини.
— Тепер, як я тебе побачила, зрозуміла, що то не зовсім твоя річ, але
дуже приємно чути твій захват.
«Як важко відповідати на ввічливі слова», — подумала Вай і
спробувала щиро усміхнутися, і усмішка її була осяйна. Обгортка
зісковзнула з її колін, але офіціант мовчки негайно її забрав, і тому
вона навіть не помітила, що та упала.
— Замовимо вам випити?
— Я б не відмовився від пива Asahi.
— Я теж, — хутко відповіла Вай услід за Альбертом.
Амелія повністю занурилася у вивчення довгого аркуша з меню. Усі
чекали на те, що вона скаже.
Нарешті, офіціант тихенько кашлянув.
 — А для пані?
— Вибачте, звісно, мабуть, тунця…
— Бажаєте щось випити?
— О! Так! Ах, тоді мінеральної води — газованої.
Вай відчула, як розпружився Альберт, коли Амелія, навіть не
розгорнувши, повернула офіціантові винну карту й одразу взялася
докладно описувати Вай особливості різних ґатунків тунця в меню, які
вона могла б замовити.
Вай раніше вже була в суші-барі, коли вони з Мел ходили в ChopChop
відсвяткувати службове підвищення подруги: її перевели з дуже-дуже
пізньої телепередачі в ту, яка була галаслива, хвалькувата,
самовдоволено виблискувала неоном і білим кольором. «Ґінза» ж
демонструвала бездоганний смак і випромінювала спокій. Вай
подумала, що Амелія, убрана в оксамитову спідницю відтінку
шампанського, зі своїм карамельним меліруванням на світлому
волоссі, чудово вписувалася в елегантний сяйливий інтер’єр ресторану.
Вай питала себе, чому Амелія обрала саме «Ґінзу»: прояв щедрості чи
вона умисно залякувала провінціалку, з якою вирішив зустрічатися
син? А може, хотіла його подражнити розкішшю (Вай помітила, що
той почепив значок із написом «Негайно прикінчи капіталізм»). Чи,
може, вона взагалі ні про що не думала, окрім того, який тунець
обрати: жовтоперий або синій.
Амелія замовила страву для себе і Вай. Альберт виборов для себе
право на бенто з кальмаром. Амелія зітхнула й поглянула на офіціанта
так, ніби вибачалася за вередливого малюка. А тоді піднесла келих із
шипучою водою.
— Хай двадцять п’ятий рік стане щасливим для вас обох. Чверть
століття! Синку, тобі вже двадцять п’ять…
— Мамо.
Вай усміхнулася й цокнула своєю склянкою пива об келих Амелії.
Після небагатослівних Альбертових звірянь про сварки батьків, їхнє
болісне розлучення і боротьбу Амелії з пристрастю до чарки Вай
очікувала зустріти справжню ґорґону. Натомість побачила звичайну
матір — надокучливу, як усі батьки.
— Дуже рада, що познайомилася з тобою, Вайолет.
— Її звати Вай.
 — Прекрасно, Вай! Хоча Вайолет — таке гарне ім’я, навіть шкода
його скорочувати. Добре, що принаймні ти покінчив з тим кумедним
Безом.
— То було дуже давно…
— А справді, огидне прізвисько, — з удаваною поважністю зітхнула
Вай і глянула Амелії просто в очі, намагаючись установити з нею
зв’язок.
— Ви щось організовували на ваші дні народження? Себто спільний
день народження?
— Так, невеличку вечірку, — навмисно туманно відповів Альберт. —
Було весело, хіба ні?
В Альбертовій пам’яті шерегою моментальних знімків зринули події
тамтої ночі. Приятелі, фахівці з аудіосистеми з ефектами занурення,
влаштували для них вечірку в порожньому офісному будинку у
Віллздені. Опівночі Мел висмикнула штепсель з касетної деки, і всі
вони геть не суголосним хором хрипкими голосами заспівали «З днем
народження тебе». А коли він наблизився до Вай, та повернулася,
задерла підборіддя й попросила: «Запхай мені до рота язика». Він
обняв її, просунув язика між губами й заходився пристрасно цілувати,
а відтак прошепотів у вухо: «Я тебе кохаю. Яке щастя, що я таки тебе
знайшов».
— Так, насправді весело, — підтакнула Вай і не знала, чи слід додати
ще щось.
Амелія підвела брову, поглянувши на Вай:
— Гаразд, бачу, що від тебе я почую не більше, ніж від мого сина.
Вай постаралася зичливо усміхнутися. Вона боялася бевкнути щось
не те. А що було те, вона не знала, бо Альберт здебільшого мовчав.
Вай відпила великий ковток особливого японського пива. На смак
воно було схоже на звичайнісінький лагер.
— Гм-м, над чим ви зараз працюєте? Альберт казав, що ви плануєте
наступного тижня їхати до Румунії?
— Саме так. Тішуся, що він бодай щось запам’ятав. Це пов’язано з
благодійністю, тобто Освітньою акцією — сподіваюся, він вам про неї
розповів?
Насправді Альберт майже не згадував про Освітню акцію. Вочевидь,
він неймовірно пишався тим, що мати завиграшки створила цілу
благодійну організацію, тим паче після розлучення і всіх супутніх
страждань. Зрештою, Вай завважила, пишався він не без деякої іронії,
позаяк фінансовий успіх Освітня акція здобула завдяки широким
знайомствам Амелії і неабиякій помпі, з якою та збирала гроші (бали,
аукціони, нагадування в обох палатах парламенту і світському
часописі «Балакун»). Ніби благодійна діяльність мала напряму
залежати від того, чи зуміє Амелія як слід розважити заможних
спонсорів.
Але на думку Вай, якщо була досягнута кінцева мета, байдуже, хто
жертвував на неї гроші.
— У нас досі із цим дуже, дуже кепсько, — вела далі Амелія. — Ми
намагаємося поширити освітню програму для дівчат, щоб підготувати
їх до участі в перших чесних і вільних виборах. Працюємо над
свідомістю, заручаємося підтримкою деяких людей. І таке інше.
— Звучить прекрасно.
— Ну, ми справді намагаємося це зробити, але хтозна, який буде
результат. Ніколи не займайся благодійністю, люба, а тим паче не
виступай на захист дівчат: доб’єшся чогось на один відсоток, а в
дев’яносто дев’яти випадках зі ста доведеться битися головою об стіну,
яку побудували йолопи і боягузи чоловічої статі. — І Амелія картинно,
з удаваним розпачем поправила свою розкішну зачіску. — А тепер
розкажи мені, як живеться в тому вашому ґетто?
— Дідько… — промимрив Альберт.
— Даруй, мені завжди кортить подражнити сина, — зізналася Амелія.
— Але ви досі мешкаєте в тій дірі?
— Це не діра, — мимоволі гаряче відказала Вай. — Брікстон…
доволі жвавий район.
— І небезпечний.
— Неправда, — зітхнув Альберт.
— Минулого року ми багато працювали з дівчатами-підлітками з
південних кварталів Лондона, де панують злидні, і мушу зізнатися…
— Мамо. Прошу тебе.
— Я справді не розумію, чому досі допомагаю тобі грошима, коли ти
вперто мешкаєш у тому районі і наражаєш себе на небезпеку.
На відміну від Гарольда, який не захотів передати частину спадку
Альбертові, доки той не «знайде собі пристойної роботи», Амелія
постановила сплачувати сину фінансову допомогу, коли почався
процес розлучення. Утім, як підозрював Альберт, радше, щоб
видаватися добрішою, кращою за чоловіка, який замість того, щоб
підтримати сина, вирішив присвятити життя громадській діяльності.
І тому він, аби не почуватися ніяково під час щомісячного
фінансового допінгу, витрачав більшу частину материних грошей на
потреби табору або на справу, до якої долучився в той час. Згодом,
коли Вай захотіла переїхати до Лондона, щоб продовжити
журналістську кар’єру, — і наполегливо кликала його за собою, бо
навіщо ж їм знову розлучатися? — стало зрозуміло, що фінансова
подушка геть не буде зайвою. І він з радістю постановив собі надалі
вкладати гроші в їхнє з Вай сумісне життя і допомагати їй у здійсненні
її мрій. Принаймні то була материна допомога, до батькової кишені він
не ліз.
Цілий місяць, у вихідні, вони їздили його бусиком у табори, на
фестивалі і вільні вечірки — перед тим промучившись тиждень одне
без одного, і тепер вони схопилися за можливість оселитися разом у
щойно звільненій кімнаті в тісному будиночку з терасою на Чосер-
Роуд, де мешкали Джиммі, Мел, Аміт і його подруга Аніта. Сумісними
зусиллями Вай і Альберт були спроможні оплатити оренду і тепер
прокидалися щоранку поруч.
Вай гарячково шукала позаштатну роботу або місце бодай у якійсь
газеті, тим часом як Альберт долучався до груп активістів і
виплескував туди всю свою бурхливу енергію. Він заклеював двері
банків і компаній у Кенері-Ворф74. У незайнятих будинках, яких
ставало дедалі більше на півдні Лондона, проводив наради серед тих,
хто вирішив там оселитися. Роз’яснював їм законні права і їхні дії під
час поліційних рейдів. Волонтерив у притулку для безхатьків у
Воксголлі і, завдяки ненав’язливій привітності та рідкісному хисту
знаходити спільну мову з будь-ким, пробивав опір навіть найбільш
затурканих і полохливих героїнників, які постійно там мешкали.
Батьки Вай придбали для них з Альбертом невеличкий будиночок у
Лондоні. Грошей для того, щоб виплачувати за нього щомісячний
кредит, катастрофічно бракувало. Їхній сумісний дохід аж ніяк не
покривав необхідної суми.
 Протягом кількох тижнів, перед тим як переїхати до Лондона, Вай не
втомлювалася повторювати батькам слова, що їх постійно чула від Мел
по телефону: їй обов’язково запропонують щось цікаве після її великої
статті, надрукованої в недільному випуску Independent. Зрештою,
навіть позаштатна робота оплачується краще, ніж жалюгідна посада
журналіста-початківця у Western Mail. Однак ані позаштатної роботи,
ані місця в столичній газеті вона так і не змогла знайти.
Ось чому Альберт — цілком охоче — використовував материну
щомісячну допомогу ще й для того, щоб Вай висилала потрібну суму
додому. А та говорила батькам, що це готівка за написані статті.
«Вважай, що це просто перерозподіл матеріальних благ», — якомога
делікатніше пояснював Альберт, адже знав: Вай почуватиметься
ніяково через те, що змушена брати гроші, нею не зароблені.
І коли їм принесли замовлені суші, Вай, поглядаючи на щасливу,
усміхнену Амелію, запитувала в себе: а що б та сказала, якби
довідалася, на що вони витрачають її гроші? Будиночок в Абериствиті.
Звісно, вона б повелася спокійно і навіть люб’язно. І враз обличчя Вай
спалахнуло від сорому: вона уявила, яка шалена, безсила лють
охопила б її батьків, якби вони дізналися: ті гроші, що їх вона
посилала на погашення кредиту, не зароблені її чесним трудом, а
отримані від цієї золотої жінки.
Вай утішала себе, що то все тимчасово. Доки вона не вигризе собі
зубами місце під сонцем. А втім, знала, що в такий спосіб хотіла ще й
захистити свою уражену гордість — адже ніяк не могла вона
розповісти рідним, як важко пробитися в цьому Лондоні. «А Кардіфф
для тебе затісний, еге ж?» — похмуро спитав у неї батько, коли вона їм
повідомила, що переїжджає.
Вай наколола на виделку шматок вологого зимного тунця. І зненацька
подумала: один лише кавалок цієї риби коштував, либонь, стільки,
скільки година праці її матері в крамничці одягу. Вона через силу
проковтнула тунця.
Альберту здалося, що той кавалок проходить через його горлянку.
— Ти, здається, зовсім недавно бачила Роузі? — бадьоро спробував
він змінити тему.
— Так, звичайно. Минулого тижня вона прикрашала квітами човен
для званого сніданку, де ми збирали кошти. А зараз вона готує
бутоньєрку для далекого родича королівської сім’ї… на весілля
Джеремі. Не нагадаєш, звідки той приїхав — здається, з Данії?..
Альберт непомітно повернувся до Вай і пустив очі під лоба,
слухаючи, як Амелія хвалькувато розводиться про нескінченні світські
заходи, для яких готувала букети доччина неймовірно модна
флористична крамничка «Червоні ружі Роуз». Вай спало на гадку, що,
на відміну від брата, Роуз мала б в усьому задовольняти матір: дуже
успішна, викохана випускниця Оксфорду, страшенно обдарована і
працьовита, до того ж дружина розумного, гарного чоловіка на ім’я
Бенджамін, що заробляв чималі гроші в одному з банків, проти якого
постійно були спрямовані протести Альберта.
Коли Альберт зайшов разом із Вай до сестриної флористичної
майстерні-крамниці на Кенсінґтон-Черч-стріт, вона подумки іронійно
всміхалася. Гламурні, дуже дорогі квіти для весілля заможних
мешканців району Слоун-Сквер, для відкриття ресторанів і
презентацій? Як вульгарно. «Єдина червона ружа, що може мене
цікавити, — це ружа Лейбористської партії», — жартувала вона, коли
вони з Альбертом підходили до крамниці.
Але була неабияк здивована: звісно, букети Роуз були надто
вишукані, і Вай навіть не знала назв усіх, безперечно, модних квітів,
що спускалися навколо розкішними каскадами. Але вони були справді
прекрасні й тішили око, мов барвиста пряжа: плюшево-м’які, рожеві
пелюстки перемежалися з кремовими пагонами; високі стебла рясніли
ніжними завитками помаранчевих і жовтих суцвіть; велике,
малинового відтінку гостре листя пом’якшували лапасті папороті.
— Ого! — прохопилося у Вай. Їй здавалося, що очі в неї зараз
стирчать на квітконіжках, а сама її присутність — на ній були подерті
кеди і розтягнутий дірявий джемпер — заплямовує розкішне
приміщення. — Ніколи не бачила такої краси. Тря-сця… ди-во та й
годі.
— О, дякую, люба, я так рада тобі, — кинулася їй назустріч Роуз, і
через високі підбори та елегантні чорні штани її цибаті ноги здавалися
ще довшими. Та щойно вона міцно стиснула Вай у незграбних
обіймах, весь гламурний наліт одразу як корова язиком злизала.
— Боже, як мені до смерті кортіло нарешті побачити тебе! Альберт
мені вже вуха протуркав — усе розповідав, яка ти чудова!
 Вона хутко повела їх до винного бару, де Вай почувалася ще
незграбнішою, коли вмостилася на високому хромованому стільці. Але
ніяковість невдовзі покинула її, тільки-но вона пригубила дороге
шардоне, до того ж і Роуз поводилася так приязно й зичливо. Вона
ставила Вай безконечні запитання і з палкою цікавістю вислуховувала
кожну її відповідь. Натомість власні успіхи згадувала дуже скромно, на
відміну від Амелії, яка тепер, коли доньки не було поруч, хвалькувато
перелічувала відомі імена її ділових партнерів.
— Гаразд, досить про Роуз, — зрештою мовила Амелія, обережно
відклавши палички на крихітну золоту підставку, — здавалося, в неї
просто закінчився запас бундючних слів. — А як у тебе справи, Вай?
Аьберт не надто говіркий, коли телефонує мені чи коли я телефоную
йому. У тебе багато цікавої роботи зараз, після переїзду до Лондона?
— Є трохи. Журналістика… доволі конкурентна галузь. Але я
стараюся. — З паличок, що їх Вай тримала в руці, впав на тарілку
слизький від соєвого соусу кавалок суші.
Амелія повільно кивнула, її обличчя прибрало виразу спокійного
оптимізму. Альберт бачив, що мати намагається збагнути: Вай хоче в
такий спосіб здаватися скромною і приємною чи просто щосили
викручується.
Його завжди дивувала материна нечулість. Він досі побоювався, що,
хильнувши зайвого, вона бовкне щось зайве або недоречне. У пам’яті
дещо невчасно зринув спогад про те, як його перша подруга, боязка
шістнадцятирічна дівчина, прийшла небезпечно пізно на вечірку в
їхньому саду, і мати сказала їй тоді: «Якби не твій кирпатий носик,
тебе можна було б назвати гарною».
— Та велика стаття — про вирубку дерев, здається — була доволі
непогана на мою думку, — ліниво промовила Амелія. — Здебільшого
про це пишуть якусь дурню. Так! Я стежила за подіями! — Тепер її
слова стосувалися Альберта. — Хай що б він там про мене казав тобі,
я насправді цікавлюся його активістською діяльністю. Принаймні хочу
все сама зрозуміти, бо ж він мені нічого не розповідає.
Альберт зітхнув і витер губи тонкою серветкою. Овва! А хто
неодноразово намагався розповісти їй про заходи, протести, табори?
Проте мати завжди відповідала не йому, а комусь із присутніх — як-от
тепер, коли зверталася до Вай — або ставила дурні запитання,
наприклад, де в них там туалет. І постійно наголошувала, що дорогу
однаково побудували. Начебто він того не знав.
— Ну, дякую вам, — сказала Вай.
— Гадаю, у тебе зараз багато замовлень? Якась велика стаття на
цілий розворот десь у New Review?
— Напевно краще буде для всіх нас, коли я поговорю з вами відверто
і щиро… — довірливо почала вона та опустила погляд, копирсаючись
паличкою в глейких рештках васабі на тарілці. — Імовірно, я була
занадто простодушна в період між посадою у Western Mail і
написанням тієї великої статті, бо думала, що потім зможу легко
знайти собі роботу тут…
— Але ти знаходила роботу, — підбадьорив її Альберт.
— Не так багато й геть не те, до чого справді хотіла б докласти свої
здібності та бажання.
Вай дотепер сподівалася стати політичним оглядачем, якщо б їй
пощастило натрапити на людей, готових їй допомогти. Недавно вона
запропонувала Evening Standard дослідити рівень бідності серед дітей
у спільнотах іммігрантів другого покоління або причину того, чому
жінки так неохоче долучаються до партій. А їй натомість замовили
есей у рубриці «нерухомість» про те, «як живеться в Брікстоні», і
розмістили його потім під огидним заголовком, що відгонив расизмом.
А ще попросили написати про те, яким важливим є досі для політикині
вибір убрання під час передвиборчої кампанії. Згодом вона зі злістю
казала Альбертові, що залюбки б відмовилася від «дурнуватих»
замовлень, якби не потребувала нагально грошей і авторського
підпису.
— Ну, зараз будь-яка робота не завадить… — докинув Альберт.
— Ні! Брехня! Ми просто обоє обманюємо себе! І не вдавай, що ти
пишаєшся моїми успіхами…
— Я лише намагаюся тебе підтримати, — дещо напружено додав
Альберт.
— Будь ласка, не треба. Я хочу писати правду про світ, про те, що з
ним не так, — хочу його змінити. А не писати нісенітниці, — зопалу
процідила крізь зуби Вай, — про те, наприклад, у котрий із нічних
клубів найважче потрапити, або з ким ворогує зграйка шмаркатих
студентиків із академії мистецтв, або чому суші зараз такі модні!
 Офіціант, який саме прямував до них, ураз повернув убік. Слова
вилітали з уст Вай голосніше, ніж їй хотілося: місяцями вона
стримувала розчарування і сором через свою поразку, і тепер почуття
раптово виплеснулося назовні.
Зависла пауза, відтак Амелія уїдливо всміхнулася.
— Ні, не можу навіть уявити, щоб ти хотіла писати про таке. Гадаю, і
не варто.
— Перепрошую, — притьмом відповіла Вай і покрутила головою. —
Я не це мала на увазі: просто моїй колежанці, як і її подругам,
пощастило — вони доволі швидко отримали роботу в ЗМІ, але для
цього їм довелося вигідно себе продати, розумієте? Писати весело,
розкуто, непристойно і… і… жіночно. Але я такого легкого успіху…
не прагну. Мені хочеться писати щось солідне, як-от про політику, але
геть не про модний стиль життя або «жіночі проблеми».
— Але ж сама ти хіба не жінка? Не пощастило тобі, люба. — Амелія
затримала на Вай важкий погляд. — І однаково не розумію: у тебе є
мізки і запал, тож чому досі ніхто за тебе не схопився? Я начебто також
знайома з безліччю незаслужено розпіарених молодих журналістів. Ти
чув, що Себастьян Толлінґтон працює тепер художнім редактором у
New Statesman? Або ж ні — в Spectator. Хіба його не призначили на
посаду мало не одразу після Кембріджу?
— А хто такий Себастьян Толлінґтон? — спитав Альберт.
— Себастьян! Толлі! Ну, ти його знаєш: син Міллісент.
Альберт мляво підтакнув, намагаючись згадати.
— А Міллісент вклала багатенько в наш останній благодійний збір. Я
її спитаю, може, в них знайдеться зараз місце для Вай у Spectator. І…
— Амелія розтягувала слово так, ніби подумки гортала картотеку, —
ми раніше постійно каталися на лижах з одним жахливим коротуном
— він ще обіймав якусь посаду в Observer. Довідаюся, чи він досі там
працює. Але він достеменно знає когось із газети. Гадаю, така робота
тобі припала б більше до душі?
Амелія піднесла келих — мовляв, ось і все, проблему вирішено.
— Дякую. Це так…
І знову Вай не знала, що слід казати Амелії у відповідь.
— Нечесно? Авжеж. Але саме так насправді це працює. Знаю, що
Альберт відмовляється від усього, що ми з його батьком пропонуємо і
підтримали б, проте не розумію одного: якщо вже він сам не має
жодних амбіцій, то чому при цьому ти повинна тупцювати на місці?
Альберт глипнув на матір, і вираз його обличчя свідчив, що він аж
закипає, коли вона так принижує його в присутності Вай. І Вай
потиснула його ногу під столом, щоб заспокоїти: Усе добре. Я знаю,
чим ти займаєшся і що є важливим для тебе… знаю, як ти щодня
намагаєшся змінити світ…
Амелія перевела погляд на Вай, злегка усміхнулася і кивнула. І Вай
відчула, ніби та вручає їй щось дорогоцінне. Дещицю везіння і
наснаги. Як жінка жінці.
І вона вирішила схопитися за цю можливість обіруч.
74 Діловий квартал у східній частині Лондона.
 РОЗДІЛ 6

Серпень 1993

Сонце нещадно підсмажувало місто. Вай гуляла Брікстоном,

відчуваючи запах розпеченого асфальту, у якому грузли підбори.
Лондон оповив серпанок, такий щільний, що комір блузки промокнув
до рубця.
Через спеку перехотілося гуляти. У Вестмінстері вона сіла в автобус,
але краще не стало: була година пік, у салоні панувала задуха — свіже
повітря дмухнуло з вікна лише тоді, як вони перетинали
Воксголльський міст. Тому Вай вирішила зістрибнути на зупинці біля
Брікстонської академії, де завжди було затишно влітку.
Булькання в сталевих баняках, яке дратувало вранці, коли вона, не
встигнувши ковтнути кави, поспішала до станції метро, тепер змусило,
навпаки, усміхнутися. Вай різко повернула на Електрик-авеню — тут
чувся гомін ринку, і її погляд упав на ящик яскраво-жовтих манго.
Двоє чоловіків схилилися над дошкою для доміно, покладену на
перекинуту догори дном діжку з-під олії. Біля них надривно гудів
старенький динамік.
Гудрон міцно в’ївся в підошви взуття, щойно вона повернулася й
рушила в бік Герн-Гіллу: Альберт, либонь, уже чекає. Але бігти в таку
спеку було годі, і Вай простувала вуличками з непоказними будинками,
проводячи рукою по кущах уздовж обшарпаних стін.
Відтак зупинилася біля крамнички «Вставай і читай!», що тулилася
на повороті дороги навпроти станції Герн-Гілл. Перед вікном в одному
кошику припадала пилом коробка з книжками за зниженою ціною в
обтіпаних обкладинках, а в другому стояв горщик з рожевими
бегоніями, що вже почали в’янути під нещадними променями сонця.
Вай знічев’я прим’яла ґрунт під квітами, коли зазирала у вікно, і тоді ж
подумала: треба нагадати Альберту, щоб їх підлив.
 Альберт сидів усередині крамнички, звично схиливши голову над
книжкою, а з його недбало зав’язаного пучка волосся стирчало кілька
вигорілих на сонці пасом. Він так поринув у читання, що її захопило
раптове бажання його захистити. Вона подумала, що те саме
відчувають, мабуть, батьки до своїх чад. А ще їй стало трішки лячно:
ти ба! Отже, він спокійно живе собі, коли її немає поруч.
Вай тішилася, що того року Альберт почав працювати у «Вставай і
читай!»: допомагав управляти як маленькою книжковою крамничкою,
так і їхнім невеличким видавництвом радикального спрямування. Вона
непокоїлася, що в Лондоні вони дедалі рідше бували разом: Альберт
проводив багато часу (і витрачав грошей) на справи, які вважав
достойними, і Вай не була проти, але помічала, що всі ті, кого він
вважав своїми приятелями, — антикапіталісти, сквотери75, екологічні
активісти — вельми полюбляли різноманітні вечірки. Зустрічі, лекції,
збір коштів, акції, протести — будь-який захід завершувався в пабі,
потім часто йшли кудись гуляти, а згодом відлежувалися і ледве
приходили до тями.
Але все це здавалося Вай дедалі менш таким, що його можна було
витерпіти, бо тепер їй треба було приходити до офісу Observer о
дев’ятій ранку і часто доводилося працювати ввечері та у вихідні. Крім
того, вона взяла на себе обов’язки представниці профспілки і
волонтерки місцевого відділу Лейбористської партії. Часу було обмаль,
але Вай не могла собі дозволити знову опуститися на дно і гарувала як
віл. Альберт хоч-не-хоч мусив допомагати й згладжував усі гострі
кути, рятуючи їхні стосунки.
Майже рік тому, в серпні тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, вони з
Альбертом натрапили на Стюарта Спрінґа, засновника «Вставай і
читай!». І зараз, штовхаючи перед собою двері крамнички, Вай
міркувала над тим, скільки змін ця зустріч додала до їхнього життя.
Стюарт вів майстер-клас для майбутніх анархістів під час фестивалю,
що його проводили на туристичній стоянці в одному з віддалених
куточків графства Вілтшир; у нього тоді ще не було книжкової
крамниці, але він уже встиг заснувати маленьке незалежне
видавництво «Вставай і читай!». Стюартове широке квадратне обличчя
видовжувала кучерява чорна борода, що стирчала вперед, мов мис, а
ще висока лінія волосся, яке вже починало рідшати. Дивовижно круглі
очі надавали йому переляканого, злегка маніакального виразу, поза тим
він часто метушливо розмахував руками. Але Вай помітила: що довше
вони говорили, то більше враження справляв він на Альберта. Той
завзято розпитував Стюарта, яких авторів вони вже надрукували. І
поступово всі присутні на лекції непомітно розбрелися, позаяк ті не
припиняли палко обговорювати цікаві для обох теми: від останньої
публікації видавництва під назвою «Вільна економічна зона» до
Бакуніна76, Букчіна77, Shock Slogans і Steppenwolf78.
Наступного тижня Альберт уже допомагав Стюарту на книжковому
ярмарку, а на виступі гурту Levellers і протестній акції в Тайфорд-
Дауні проти будівництва дороги вони добре подружилися. І тому, коли
після Різдва Стюарт отримав від бабусі в спадок невеличкий будиночок
з терасою в Герн-Гіллі і не знав, що йому робити з ним, Альберт, який
був певен, що праця разом піде обом на користь омріяній справі,
запропонував йому вкласти гроші в книгарню радикального
спрямування. Сам Альберт міг би стати його партнером, доклавши
трохи грошей. Стюарт був у захваті від такої ідеї і запропонував
сумісно керувати як видавництвом, так і книгарнею, а також ділити
порівну відповідальність і дохід (якщо він у них з’явиться).
Теленькнув дзвіночок, і Альберт підвів голову. Він так занурився в
читання Френсіса Фукуями — час від часу пирскаючи сміхом від
прочитаного, — що від несподіванки здивувався, побачивши Вай.
Насправді щоразу, коли виявлялося, що то вона, він дивувався. І
неймовірно тішився. Мить розгубленості — яка гарна дівчина, чия
вона? — і овва! Це ж вона, його кохана.
Його мила Вай. Була вже 5:46 — він глипнув на дідів годинник, що
висів аж у кутку крамнички. Він був не на видноті, а тулився в
коридорі і в будинку на Чосер-Роуд, куди Альберт привіз його після
похорону діда. І тепер йому було знайдено місце якнайдалі через
постійне бамкання, якого, до речі, Вай терпіти не могла.
Вона перехилилася через стіл і поцілувала Альберта, мало не
перекинувши стос книжок і тек. Він і без того вже легенько хитався від
подувів повітря, що їх створював дешевий підлоговий вентилятор.
Альберт потягнувся був до шиї Вай, щоб притягнути її ближче, але
вона відсахнулася, розсміявшись.
— Даруй! Надворі спекотно. І я вся обливаюся потом. — Вона вдала,
що змахує краплі з чола.
— Ага, так і є, — відповів Альберт, коли обійшов стіл і потерся
носом об її комір. — М-м-м, солона.
— Відчепися! — промурмотіла вона задоволено, коли він занурився
носом у блузку і лискучу улоговинку між грудьми, а по тому потягнув
її за стіл.
Відтак повернувся, перевернув дощечку, щоб ззовні було видно напис
«Зачинено», і замкнув двері на засув. А тоді підхопив її на руки й поніс
до крихітної комірки. Вай завжди думала, що їй слід опиратися, коли
він ось так носить її, немов якийсь предмет або домашнього
улюбленця, але жодного разу нічого не сказала, бо їй було приємно
почуватися маленькою. А ще не хотіла собі зізнаватися, що в такі
моменти почувається дуже сексуальною.
Він поклав її — обережно, але водночас і незграбно — на потертий
килимок.
— Ну припини, — з усміхом промовила вона, коли він узявся
стягувати з неї труси.
— Навіть і не помисли опиратися.
Вона почала звиватися, коли він рішуче розсунув їй стегна та опустив
голову між ногами. Вай завжди дивувало, що Альберт спроможний так
різко і відверто показувати своє бажання. Перед його натиском вона
завжди пасувала. І це теж їй подобалося, хоча подумки визнавала, що,
мабуть, даремно — не можна так відверто показувати чоловікові свою
хіть.
У промені світла, що падав з горішнього крихітного віконця, над
ними кружляли порошинки. Вона стежила за їхнім рухом, доки в неї
всередині все теж починало зміїтися. І зосереджуватися в одному
місці. Мов вода, яку затягує у вирву.
— Дідько. Ді-і-ідько. Так, так. О… та-а-а-а-к.
Альберт міцніше натиснув язиком, і Вай мусила за щось схопитися.
Лише не розчавити б йому голову. Вона почала дряпати долівку. О
боже. А тоді всім тулубом смикнулася вгору — і залементувала.
Кінчила йому до рота. А тоді мимохіть заклякла, оповита неймовірним
спокоєм. Та-а-ак…
Вона повалилася назад. Ноги знову розкинулися. Якась книжка
звідкілясь упала на підлогу.
Альберт з усмішкою нахилився над нею. Поцілував у губи і змусив
відчути язиком її власний смак. І тільки-но про це подумав, як щось
темне, однозначне і нагальне піднялося в ньому. Він схопився на ноги і
взявся розстібати ширінку.
Вона піднесла стегна, жадібно його запрошуючи, і нараз здригнулася
від болю.
— Бісів килимок. Пече!
— Може, я тоді помаленьку?
— Може, ти нарешті мене трахнеш?
Поштовх. Міцний, углиб. Він припасувався, затримався на мить і
застогнав. Вай стиснула його, він зітхнув і знов обм’як. Альберт бачив,
як тішить її власна влада, і потурав їй. Але нагальна темна сила
повернулася до нього і змусила рухатися в ній, усупереч її волі.
Бажання негайно кінчити боролося з бажанням якнайдовше
розтягнути насолоду, коли, здавалося, нічого більше не існує…
Цього разу Альберт повалився на неї зверху. Причавив її легені
грудьми. Дідів годинник бамкнув, і між її ногами щось потекло.
Альберт відкотився вбік, зрушивши зі стосу кілька томиків
«В’язничних зошитів» Ґрамші — ось-ось вони впадуть на його нічим
не захищений прутень. Він улігся і знову зітхнув. Але Вай уже
зводилася на ноги і мало не навшпиньках почимчикувала в бік
крихітної вбиральні.
З полегшенням сягнула по туалетний папір — Стюарт з Альбертом
часто забували придбати його — рулон ледве тримався на купі
хрустких примірників «Лондонського книжкового огляду». Вона
витерлася, забравши якнайбільше рідини, щоб не забруднити білизни, і
помочилася.
— Запізнюємся, — долинув крізь причинені двері голос Альберта. З
його тембру вона збагнула, що той досі лежить на підлозі.
— То вставай і вбирайся!
— Я вже на ногах, — з перебільшеною веселістю промовив він.
— Брехун!
 Почулося човгання, рука помахала за дверима. Відтак зникла. Їй на
заміну заметляв Альбертів пеніс. Вай засміялася й спробувала його
схопити, але Альберт вчасно прибрав прутня. І врешті-решт,
вигулькнула його задоволена фізіономія.
— Щось довго пісяєш.
— Вбирайся, ти! І принеси мою торбинку.
Вай натягнула на себе тоненький бавовняний сарафан зі стокротками,
зім’ятий після цілоденного лежання в сумочці, а труси поклала під
томиком Ґрамші, що впав на долівку. Запхала досі вологу блузку й
спідницю з огидного синтетика в торбинку — з радістю зібгала свій
попередній образ для вечірнього перевтілення.
— Гаразд, чубата Маꥳ79, — проказав Альберт, розкуйовдивши її
волосся. Вона й далі коротко його стригла, і кілька пасом стирчало
після тертя об килимок.
— То все через тебе, — відказала Вай, однією рукою розгладжуючи
кучері, а другою відмикаючи дверний засув.
Альберт подумав, що довге волосся їй більше личить, надає
жіночності, але цього не наважився їй сказати. Принаймні з короткою
стрижкою легше цілувати таку милу шию.
Надворі спека помалу спадала, але як на англійську погоду однаково
було затепло. Вони вирушили в бік парку, і Вай взяла Альберта за руку.
Звичні хитрощі, щоб змусити його крокувати не так швидко.
— Як минула нарада?
Вай важко зітхнула.
— Жахливо. Вони такі… нестерпні. Тобто я завжди знала, що
«торі»80 нестерпні, але тепер вони ще й нікому не потрібні і до того ж
зарозумілі.
— Ну, припускаю, що від несподіваних перемог, кінця економічного
спаду й перебування при владі протягом багатьох років у них сталося
запаморочення від успіхів.
— Не знаю, може, проблеми з медициною їх урешті протверезять.
Новини рясніють заголовками про довжелезні списки тих, хто чекає на
операції і спеціальне лікування, — а таких мільйони! Але «торі»,
трясця, чхати на це хотіли. А наша мила міністерка, Вірджинія
Боттомлі, хай їй грець, охороняє не здоров’я, а радше вхід до лікарні.
 Вай аж зіщулилася й мало не загарчала.
— Так і напишеш у заголовку? Мені подобається. Сильно.
— Сподіваюся, мені дозволять винести в заголовок одну з
розпачливих фраз тих лікарів, у яких учора брала інтерв’ю. Я тобі не
розповідала про знімки, що їх прислав Шота Кавакамі? Він зумів
сфотографувати цілий коридор, до кінця — я не жартую, до кінця —
заповнений людьми на візках. Здуріти можна. Це буде бомба — за
статтю з такими знімками і мені заплатять більше.
— А скільки тобі доведеться всього написати, щоб рознести Джинні
вщент?
— Чимало. І вона на це заслужила! Рідкісна боягузка. Деякі з
політиків принаймні вдають, ніби вірять у те, що роблять… І вона не з
чуток знає, як працює Національна служба охорони здоров’я, тож
навіщо щосили намагається її зруйнувати? Якась маячня та й годі!
Вай зупинилася й заходилася нервово копирсатися в торбинці, аж
поки видобула пляшку води й відпила теплої рідини. Відтак тяжко
зітхнула.
— Даруй, у такий чудовий вечір не варто злитися. Та коли я ставила
їй запитання, мені здавалося, що б’юся з восьминогом. Розумію, що
лайно, але мушу це робити.
— Знаю. От і розклади все на полички. Ти робиш важливу справу,
люба.
— Дякую. — Вона завзято струснула напівпорожню пляшку. — Та чи
насправді важливу? Чи досить тільки писати, пояснювати, що інші
люди облажалися? Часом хочеться і самій бути… в центрі подій.
Робити щось потрібніше.
— Тоді, може, спробуєш балотуватися до парламенту?
Альберт начебто жартував, але в його словах була дещиця того, про
що він думав всерйоз. Вай дедалі більше часу проводила в місцевому
осередку Лейбористської партії, і, якщо Альберт полюбляв
розводитися про те, що двопартійна політика — це «фігня», то їй був
притаманний більший прагматизм, вона воліла працювати в системі,
хай якою недосконалою та була, відновлювати її, а не руйнувати.
«Вона могла б бути достойним членом парламенту», — думав він.
— Не верзи дурниць, — відповіла вона йому, хоча й не одразу.
А може, вона вже над цим міркувала?
 — Це не дурниці! Ти б чудово впоралася із цією відповідальною
роботою.
Коли вони перетнули дорогу, що вела в парк, сонце світило їм у вічі,
тож Альберт не розгледів виразу обличчя Вай. Промені мали тепер
відтінок в’язкого абрикосового вина, і трава обабіч стежки підсохла,
набувши кольору блідої глинястої суміші.
— Чому б хотіла присвятити свої вихідні? — дуже лагідно спитав
Альберт і взяв її руку у свою.
— Ну. Мушу під час обіду потренуватися в читанні того клятого
вірша про нарциси81…
— Поле! Сонм?
— Саме це. Бабуся любила нарциси82, але гадаю, більше з
націоналістичних міркувань, аніж із любові до Вордсворта. — Вай
змахнула рукою. — Але ще більше хвилююся, чи вдасться мені
надгробна промова, Господи помилуй. Трясця, вони, либонь,
вважають, що я вже набула навички в балаканині перед публікою — на
кшталт Мойри Стюарт83.
— Ну, впораєшся. Я впевнений.
— Просто більше ніхто з нашої родини не бажає виступати. Правити
за тамаду в пабі готові, а виголосити промову на поминках — тут вони
пас… — Вай закотила очі під лоба, утім не з відчаю, а скоріше
артистично. — Правду кажучи, мене більше непокоїть батько: йому не
до вподоби надмірний прояв почуттів.
Вони якийсь час ішли мовчки. Альберт чекав, чи вона захоче сказати
щось іще.
Вай заговорила.
— Бо раніше так не було. Він полюбляв виплакатися, коли чув, як
співають хором Calon Lân84. Часто обнімався з мамою, ба навіть з
приятелями, якщо Вельс вигравав у якомусь матчі. Але згодом… Не
знаю, мабуть, просто занепав духом після… — Ну, чому б не сказати
просто: після страйків шахтарів? — Колись, на якомусь похороні, він
би ридма ридав. А тепер… Не певна, що він дасть собі раду.
Вони зупинилися біля ставка, щоб помилуватися качками і водяними
курочками, які плюскалися на мілині, махали крилами. Пінисті
верхівки дерев вилискували здоровою зеленню на болотному тлі
застоялої води, яка злегка відгонила гниллю, біля напіввисохлих
берегів. Вай сказала Альберту, що голови водяних курочок схожі на
маски чумного лікаря. Він усміхнувся і спитав, коли вона вперше це
помітила.
— Хай там як, усе буде добре. І дякую, що погодився поїхати зі
мною.
— Авжеж.
— Ти справді не проти?
— Не йдеться про мене — я буду там заради тебе.
Але насправді перед відвідинами Аберґавенні Альберт трохи
хвилювався. З батьками Вай він бачився лише раз — минулого травня.
Тоді все минуло добре.
Альберт давно вже хотів познайомитися з її рідними, але Вай не
надто поспішала, мовляв, трохи боїться показати батька. «Мої
постійно глузують із мене: як можна зустрічатися з якимось “торі”, от
зрадниця і таке інше, а я пояснюю, що ти не такий, що ти відмовився
від того всього. Але їм легше мене дражнити, аніж постаратися уявити,
яким є насправді… екологічний активіст».
Але Вай і Альберт геть не сподівалися, що перше знайомство з її
батьками відбудеться після однієї з гулянок. Вай тоді мала відвідати
рідних сама, бо мала вільний від роботи тиждень. Але потім Альберт
дізнався, що у вихідні відбудеться рейв-вечірка в Каслмортон-Коммоні
— досить близько від її будинку, — і тому він міг би потім підкинути
Вай додому бусиком, а тоді повернувся б до Лондона сам.
Після кількох днів нескінченних тусовок, наркотичного сп’яніння,
недосипу і лише якогось смішного конвертика з фалафелем, щоб не
вмерти з голоду, Вай і Альберт були геть виснажені. Музика лунала у
вухах день і ніч, вони втратили відчуття часу і ніяк не сподівалися, що
о п’ятій вечора, коли Альберт нарешті підвіз Вай додому, їх зустрінуть
родичі. Вай хотіла прослизнути в задні двері, але, щойно бусик
наблизився до будинку, мати з батьком рушили їм назустріч через
подвір’я.
— Мамо, можна я спочатку встану під душ? — буркнула Вай, але
обидва Льюїси потягнули їх одразу до канапи, хоча перед тим Альберт
спостеріг, із яким жахом Ангарад глипнула на його широкі штани: без
сумніву, та боялася, що він забруднить її подушки.
Вони так довго танцювали, сиділи і спали просто неба, що
перебування в домі Льюїсів здавалося чимось нереальним. Альберт
ніяк не міг второпати, чому паркет, фіранки, меблі так пасують одне до
одного. Крім того, він був певен, що виставлені по всій кімнаті
світлини в рамах просто регочуть із нього.
Альберт і Вай навіть гадки не мали, що концерт у Каслмортоні стане
найвідомішою подією тижня. Еван і Ангарад проймав жах через те, що
їхня донька поїхала туди: вони слухали новини, бачили всі
телерепортажі, у яких розповідали про «найбільшу в історії Великої
Британії незаконну рейв-вечірку», і вони знали, що поліція так і не
змогла взяти ситуацію під контроль або заборонити захід. Еван махав
примірником Mirror під носом Вай і Альберта так настирливо, ніби
заголовки могли повідомити їм про всю огиду, що сам він не зміг би
висловити.
Урешті-решт він спромігся таки просичати:
— Як ви смієте псувати мені доньку?
І він тицьнув на нього пучкою. Та хоча в животі Альберта все
клекотало від неспокою, цей перебільшений жест, немов у мильній
опері, виплеснув із його грудей несамовитий регіт. Він мерщій вибіг із
кімнати, сумно помахав рукою Вай із вікна бусика і рушив назад до
Лондона.
— Річ у тім, — розповідала Вай Альберту вночі по телефону
пошепки, щоб не почули тато з мамою, — річ у тім, що для них це
було справжньою несподіванкою. Вони ніяк не очікували, що я буваю
на таких концертах. І вони не знали, що я витворяю в універі. Тому й
злегка, так би мовити… отетеріли. Але ж простіше звинуватити саме
тебе, хіба ні?
Ось чому ані він, ані вона не квапилися влаштувати повторну зустріч,
проте було дивно, що навіть тепер, коли між ним і Вай був уже такий
тісний зв’язок, Альберт погано знає її рідних. Однак можливість
здибатися вдруге саме під час похорону радше лякала. Він боявся
наштовхнутися на ще один прояв недружелюбності з боку її рідні.
Сама лише його присутність у таку скрутну хвилину могла ускладнити
і без того важкий душевний стан коханої.
 Він хотів сказати їй: вибач, що створюю напруження у твоїх
взаєминах з ріднею. Але було заважко визнати це вголос.
Бо тоді довелося б вибачатися за те, яким він був насправді. З одного
боку, активістом, безробітним рейвером, а з другого — і цього годі
відняти та уникнути — сином титулованого політика-консерватора.
Що старшим ставав Альберт, то дужче його непокоїло, з якою
готовністю він вибачався за власне походження, і це непокоїло більше,
ніж те, що в нього такий батько.
Як усе це було боляче. І Альберт міцніше стиснув руку Вай. Вона
глипнула на нього, і він усміхнувся з удаваною бадьорістю.
Вай добре знала, що означає ця усмішка. Вона бачила, що він від неї
щось приховує. Вельми в його дусі. Але трясця! Як, мабуть, він
зневажає її родину. Її обмежені батьки так несхвально ставилися і до
нього, і до його батька, проте вже кілька років саме їхніми грошима
сплачувався кредит за будинок Льюїсів. Саме завдяки статкам цієї
родини вони досі трималися на плаву.
Парк, де прогулювалися Вай і Альберт, був розділений огорожами і
сітками на окремі секції для проведення вільного часу. І зойки дітей,
що каталися на гойдалках і гірках, поступилися місцем приглушеному
стукоту тенісних м’ячиків.
Раптом вони побачили друзів, що зібралися тут усі разом. Альберт
навіть трохи заспокоївся.
— Альберте! Вай!
Стюарт підвівся зі свого пледа і звично стиснув їх у щільних обіймах.
— З днем народження! Вибачте, що запізнилися.
— Як відпочиваєте? Пощастило з погодою, друже, — усміхнувся
Альберт, видобув кульку із задньої кишені шортів, надув і злегка
постукав нею по Стюартовій голові.
— А йди-но сюди, — вибагливо промовила Мел, яка і не думала
підводитися — лише простягнула руки до Вай. Та обійшла коло друзів,
нахиляючись і злегка обнімаючи Джиммі, Аміта й Аніту. Відтак
попрямувала до Альбертової зграйки, де обняла Тома-Здорованя і
Тома-Комуняку, Ґреґсі і Джамала, а потім поцілувала Клару та її
вертлявого бордер-тер’єра Карла Гавкса. Жваво помахала рукою менш
знайомим колегам Стюарта з видавництва. Групки не надто різнилися
між собою — всі приятелі Вай і Альберта легко знаходили спільну
мову.
На траві валялися обгортки; недопиті пляшки були поставлені
обережно на землю, а порожні просто лежали. Багети відкушені,
цигарки запалені. Сир брі витікав із коробки, наче жив власним
життям, а з магнітоли Тома-Здорованя лунав голос співачки Б’єрк, яка
обіцяла, що ось-ось має статися щось надважливе.
Вай відкрила з шипінням пляшку пива Sol і трохи постояла: хотіла
насолодитися миттю. Стюарт відшукав чудове місце нагорі Броквел-
Парку, звідки було видно внизу Лондон — сірий і водночас іскристий у
спекотному повітрі. Натомість у самому парку обгортала неймовірно
приємна теплота. Справжній дар. Вони почувалися немов під час
відпустки.
Розмова жвавішала, пересипалася вибухами сміху або лементом. І
хай який галас здіймали ці люди, їх можна було пробачити: усі вони
тішилися товариством одне одного й тому не надто себе стримували. Її
друзі. Вай спостерігала за ними, і здавалося їй, що кожна клітинка її
тіла вільно дихає, а саму її буквально розпирає від удячності, що всі
вони її друзі.
Обирати родину можна і самій. Як і створювати нову. Родину, що
прийме тебе у своє лоно такою, якою ти насправді є.
А посеред них стояв Альберт. Підтанцьовуючи в ритм музики, він
щось гаряче обговорював із Кларою, термосив однією рукою вуха
Карла Гавкса, а другою набирав пригорщу чипсів. Усміхався. Реготав.
Один кутик рота піднімався трохи вище. Між ніг майнув спогад про
його нещодавній доторк — їхня маленька таємниця. Альберт звів
погляд, усміхнувся, наче раптом відчув те саме, що й вона.
«Запам’ятай це, — подумки сказала Вай. — Запам’ятай цю мить».
75 Особи, що за відсутності господаря незаконно займають чуже помешкання, будинок, землю.
76 Російський політичний діяч ХІХ століття, ідеолог анархізму.
77 Американський радикальний соціолог, захисник довкілля.
78 Американський рок-гурт канадського походження.
79 Жартівливе прізвисько для ірландки.
80 Історична, а тепер неофіційна назва Консервативної партії в Англії.
81 Відомий вірш Вордсворта «Я блукав самотньо, ніби хмара», який він написав після того, як
натрапив із сестрою на поле нарцисів.
82 Нарцис є національним символом Вельсу.
83 Британська ведуча, перша жінка африкансько-карибського походження, що читала новини,
зокрема на BBC.
84 «Чисте серце», відома валлійська пісня.
 РОЗДІЛ 7

Жовтень 1994

Вай першою побачила Клару біля станції метро. Та розмахувала

транспарантом, на рожевому тлі якого викрашалися сяк-так вишиті
кислотно-зеленими нитками слова «Борися за право на вечірку!» — її
було важко не помітити.
Альберт попросив Клару, Тома-Здорованя і Тома-Комуняку зустріти
їх зранку, бо згодом Вай мусила бігати в справах. У своїй куртці-парці
вона нічим не відрізнялася від решти людей, що прийшли сюди
виступити проти самоуправства поліцейських, але насправді
працювала тут для The Times: їй доручили описати марш проти Закону
про кримінальне судочинство. До того ж Альберт не хотів лишатися
відрізаним від друзів, коли почне збиратися юрба.
Після успіху двох попередніх демонстрацій у травні і липні вони
сподівалися, що прийде багато людей. Ненависний законопроєкт,
висунутий партією торі для заборони масових скупчень народу, мав на
меті придушення діяльності будь-яких груп — від протестувальників
на дорогах до відвідувачів рейв-концертів, від мандрівників до
сквотерів. А Вай з Альбертом познайомилися саме на одному з таких
заходів і тому сприймали все це мало не особисто.
Коли почався марш, Альберт зрозумів: не слід боятися, що він тут
сам і нема поруч нікого знайомого. Він роззирнувся і побачив, що
серед натовпу чимало більш чи менш знайомих облич: хлопці, з якими
брав участь в екологічних протестах, колишні приятелі, з якими бігав
на перші безкоштовні вечірки, побратими, з якими боровся за права
сквотерів. Завважив і колег з різних видавництв — з ними
познайомився, коли почав працювати у «Вставай і читай!», проминув
кількох схвильованих організаторів Коаліції передових груп, яким
Альберт зі Стюартом допомагали підготувати захід і дозволили
скористатися їхньою книжковою крамничкою як базою для розподілу
листівок і бюлетенів.
Але часу на теревені не було: Том-Комуняка з плакатом «Терор в
ігнор» повів їх маленькою компанією вперед аж до системи звукового
оповіщення. З вантажівки, яка повільно сунула вперед, долинало
гуркотіння басів, її какофонію посилював натовп, що без кінця дув у
свистки. Чоловік у сонцезахисних окулярах схилився над платформою,
доки дівчина зі шістьма косицями на маківці горлала в гучномовець:
«Ми боремося за нашу волю, захищаємо громадянські свободи,
відстоюємо, чорт забирай, право на вільний час!» І ці самі слова перед
кожним ковтком спиртного.
Усі були розслаблені, почувалися вільно. Члени невеличких груп час
від часу підходили до Тома-Здорованя і порпалися в його торбині. Усі,
крім Вай.
— Не можу. Я на роботі, — пояснювала вона кожному, хто робив
спробу долучити її до якоїсь із груп.
— Ну, сонечко, принаймні пів пінти лагеру? — благала Клара, погляд
якої був затуманений після косячка. Тату погойдувалося в неї на руках,
коли вона розводила їх убік, немов мацаки восьминога.
Вай щільно стиснула губи. Коли вона підійшла до нього ближче,
Альберт відчув її напруження з того, як прямо вона тримає спину.
Неприємно бути тут не учасницею, а репортеркою — хай там як, а
маєш удавати із себе неупереджену. Клара спитала, чи не хоче вона
трішки потримати транспарант за інший кінець. Вай заперечно
хитнула головою: руки повинні бути вільними для нотаток.
— Гаразд, повинна поглянути, що там коїться, — за якийсь час
сказала вона, кивнувши кудись убік і майже не глянувши на Альберта.
— Зустрінемося потім удома.
І попрямувала геть, притискаючи до себе записник, мов щит,
насупивши брови та бадьоро втупивши очі просто себе.
«Треба працювати», — міркувала Вай, петляючи в натовпі. Не може
вона просто танцювати. Мусить бути там, де щось діється.
Роботу в The Times вона не шукала сама. По двох із половиною роках
праці в Observer її репортажі нарешті помітили, після чого їй
зателефонували і запросили на шикарний сніданок у невеличкий
ресторан із французькою назвою, яку вона ніяк не могла вимовити.
Там і запропонували достойну зарплатню.
— Таку, на яку ви заслуговуєте, — з явно продуманою недбалістю
промовив через стіл Пол Кінґ, політичний редактор видання. Сказав
так, щоб вона збагнула: робота в них — це рух угору. І гідна посада.
Політичний кореспондент.
Після сніданку з Полом Вай не могла отямитися від щастя, так ніби її
миром помазали. Проте Альбертова реакція змусила спуститися на
землю. The Times! Це ж газета правих, її власник — деспот, що
ненавидить профспілки, таких треба в шию гнати! Краще залишатися
на місці, помалу просуватися по службі в ближчому по духу виданні.
Там, де ніхто не закидатиме, що вона позаштатно працює в осередку
лейбористів.
Але Вай так і не зателефонувала Полу, щоб відмовитися від посади,
що була запропонована їй. Натомість стала ще й розповідати
знайомим, яку роботу їй запропонували. І щоразу, як тихо і довірливо
ділилася новиною, сяяла від утіхи, аж тремтіла від радості, що може
нарешті похвалитися своїми успіхами: її вже шукають як
професіоналку. Отже, цінують.
«Звісно, ти маєш погодитися», — казали всі, так ніби змовилися між
собою. «Заради бога, Вай, нарешті не бігатимеш більше за каретками
швидкої допомоги, щоб написати репортаж у News of the World85!» —
підтримала її вибір, сидячи з Вай за канапками під час обідньої
перерви, Марго, художня редакторка Observer.
Але найдієвіший поштовх вона отримала від Роуз.
Минулого року Вай з Альбертом переселилися до Ізлінґтона, і в неї
одразу усталилися незалежні приятельські стосунки з його сестрою.
Попри брак вільного часу Роуз часто брала із собою Вай на смачні
обіди в модні ресторани на Аппер-стріт або відкриття галерей у
Мейфері, де всі по-світськи посилали одне одному повітряні
поцілунки. Натомість Вай, щоб віддячити, випрошувала для Роуз
журналістські квитки на політичні бесіди в Саусбенк-центр або на
сучасні вистави в Королівському національному театрі. Роуз стала для
неї надзвичайно корисною співрозмовницею. Вай не без цікавості
вислуховувала на заходах, куди та її водила, всілякі медійні чутки,
поглинала таємну інформацію з Вестмінстерського палацу — усе те,
від чого Альберт мимохіть пускав очі під лоба. Роуз і сама знала
чимало соковитих пліток про відомих людей, зірок мистецтва, з якими
стояла пліч-о-пліч на всіляких заходах, про модні віяння в галузі
культури. До того ж Роуз була дотепна: могла з легкістю підтримати
інтелектуальну розмову про нову постановку Пітера Брука86, а також
майстерно проаналізувати несхвальні відгуки щодо останньої колекції
Марка Джейкобза. Година з Роуз була для Вай завжди розкішшю, хай і
трішки запаморочливою.
Вай думала, що народження дитини дещо вгамує Роуз, але цього не
сталося. Звісно, на неї працювали помічниці, про яких будь-яка жінка
могла хіба що мріяти: прибиральниці, няні, секретарки. Однак уже за
кілька тижнів після пологів Роуз знову розставляла квіти у своїй
крамниці, відвідувала заходи, позувала для журналів, чим вельми
здивувала Вай. Альберт вважав це божевіллям: мовляв, якщо вона таки
завдала собі клопоту народити дитину, то мусила б проводити з нею
більше часу.
— Ти надто упереджений щодо своєї сестри! — обурилася Вай. —
Трясця, за все своє життя я ніколи не зустрічала турботливішої матусі,
ніж твоя сестра. Роуз обожнює Сьюзі. Вона неймовірна мати. До того
ж неймовірна флористка та ще й підприємлива жінка. Їй навіть нема
потреби вибирати щось одне…
Альберт промимрив щось про фемінізм, який надто вже в ногу йде з
капіталізмом, однак замовк під суворим поглядом Вай.
Хай там що, але Альберт залюбки бавився зі Сьюзі і проводив тепер
значно більше часу в просторому помешканні Роуз і Бенджаміна на
Голланд-Парк. Вай дивилася, як він догоджає малій племінниці, і її
серце сповнювалося ще більшої любові до нього.
«А чому чоловік не мав би доглядати за дитиною? — розмірковувала
вона одного вечора, коли Альберт купав малу. — Ось і розв’язання
суперечливого питання, над яким останнім часом сушать собі голови
як штатні журналісти, так і випадкові писаки, а саме: як поєднати
обов’язки матері та успішної ділової жінки?»
Дотепер вона не дуже замислювалася над цим питанням. Спершу
кар’єра, а потім діти. Можливо. Мабуть…
 Роуз мало не застогнала, коли Вай повідомила якось за обідом, що
має намір відмовитися від посади в The Times. Однією рукою вона
люто тицяла виделкою в купу салату з руколою і козячим сиром, а
другою намагалася втримати на колінах Сьюзі.
— Це через… солідарність з Альбертовими принципами? Звісно, я
люблю свого брата, але, Вай, він живе у вигаданому світі! Для тебе це
фантастична можливість — ти мала б хапатися за неї обіруч.
Вай сховала очі під нерівною гривкою і втупила очі в салат. «Зараз
Роуз як ніколи схожа на Амелію», — спало їй на думку.
— The Times у нас у кишені, люба! І це чудово! — засміялася Роуз,
дивлячись на Вай, яка досі не йняла віри почутому. І вже поважніше
додала: — Знаєш, насправді там на тебе чекають більш складні
завдання. Адже тобі хотілося б змусити людей мислити інакше. Я маю
на увазі, що в The Observer ти просто повчала і без того навернених…
хіба ні?
Ті самі слова Вай повторила Альбертові кілька днів по тому, коли,
насамкінець, погодилася працювати в The Times. Мовляв, тепер у неї
буде і можливість кар’єрного зростання, і більша відповідальність.
— Господи Ісусе, Вай! — Пекучий погляд його очей, здавалося,
наскрізь пропік її, вона завважила побілілі суглоби його пальців.
Альберт ледве стримував себе. — Дідько, годі повірити, що ти тепер
працюєш на Руперта Мердока, в його смердючій газетці. І це після
Воппінґу, після того, що він накоїв з профспілками.
Вай, захмеліла після шампанського, яке придбала Мел, щоб
відсвяткувати подію, почувалася припертою до стіни і захищалася
дещо недоладно:
— Добре, а ти не вважаєш, що краще бути в гущі подій та щось
насправді змінювати, аніж просто… тинятися серед ліваків і… ніц,
трясця, не робити?
Альберта аж пересмикнуло від образи. Вай відвернулася, аби
підкреслити, що вважає свій вибір слушним. Утім одразу
пошкодувала, що висловилася саме так, адже нічого такого не думала
про Альбертову роботу активіста і завжди була в захваті від того, з
якою готовністю він віддавав усього себе справі. За власні переконання
він був ладен спати взимку на верхівці дерева, ба більше — сидіти у
в’язниці.
 Але користь можна приносити в безліч способів. І коли Вай почала
працювати на новій посаді, робота тішила її. Вона сперечалася — і не
раз — із Полом щодо того, як треба писати статті. Той явно
підтримував її запал і дуже рідко поводився по-батьківськи через її
молодість і приналежність до прекрасної статі. «Наша зіронька-
репортерка», — казав він.
Щойно Вай зникла зі своїм записником у юрбі, Альберт полегшено
зітхнув — і водночас його охопило почуття провини. Вихлястою
ходою наблизилася Клара, щоб поцупити в нього косячок. Альберт
відхилив руку назад, і вони закрутилися, коли вона дотягнулася до
цигарки. Обоє захихикали, і Альберт мимохіть розпружив плечі.
Настрій був прекрасний, наснага линула звідусіль: від присутніх,
усмішок, пустотливих табличок, гучномовця на підвищенні. Так
весело було танцювати, гацати біля зачиненої крамнички Mark &
Spencer, спостерігати за тим, як хтось жонглює вогнем перед
універмагом Fortnum & Mason.
— А справді, як можна на це дивитися і не хотіти долучитися? —
несподівано промовив Альберт. — Невже не зрозуміло, що так жити
краще? — На округлому личку Клари вигулькнула хитрувата усмішка,
вона його обняла — така м’яка і тепла, — і від неї війнуло запахом її
інгалятора для носа Vicks.
Якоїсь миті вони загубили обох Томів, проте Альберту було байдуже.
Він цілий день без упину реготався з Кларою. Ще б пак — вона
постійно крутилася поруч; утім десь у закутку свідомості майнула
думка, що винними тому були почасти — а може, здебільшого —
пігулки, косячки й бляшанки пива, яке вони з нею попивали. Але з
Кларою він почувався так легко, невимушено і природно, тоді як із Вай
життя поступово перетворювалося на суцільні шпичаки і голки.
Згодом, коли вони спритно лавірували на Парк-лейн між зграйками
людей у балаклавах, їм здалося, що мирний протест помалу блякнув.
— Гайда до Гайд-парку! — запропонувала Клара і потягнула його за
руку.
Подейкували, що там мають установити кілька звукових систем.
Марш повинен був завершитися на святковій ноті.
Однак біля всіх паркових воріт були поліціянти. Вишикувані в
шеренги, в захисному спорядженні, вони просувалися вперед. Настрої
притьмом змінилися. Над головою Клари зі свистом пролетіла
бляшанка; відгонило паленим. Агресія була аж ніяк не співмірна з
напівсонною веселістю пообіддя. Кінна поліція у флуоресцентних
куртках здавалася нереальною, ніби вигулькнула з якогось кошмарного
сну. Альбертове серце почало шалено калатати. Він крутив головою
сюди-туди — шукав очима Вай, а сам міцно стиснув руку Клари,
почувши з боку однієї з диджей-платформ підбадьорливе: «Спокійно!
Помалу!». Слова ці пролунали майже водночас із лиховісними
вигуками поліціянтів: «Геть! А ну геть звідси!». Знайдене нашвидку
знаряддя — дошки з поламаних паркових лавок, навіть груддя болота
— пролітало повз них і падало на лискучі щити поліціянтів, які вперто
наступали далі.
Альберт хутко роззирнувся і збагнув, що поліція підступала також і
ззаду. Протест придушували. Спантеличена дівчинка з численними
косицями на голові тримала в руках розбиті окуляри, її сукня спереду
була вся залита кров’ю. Якийсь поліціянт притиснув її юного приятеля
до землі. Інший дубасив палицею ще одного з демонстрантів і волав:
«Назад!», дарма що сам позбавляв будь-якої можливості відступити.
— Чорт забирай, — обурено просичала Клара.
І вони накивали п’ятами.
Зупинилися лише за межами парку, щоб відсапатися, й озирнулися —
віддалік здавалося, що поліція і демонстранти злилися в одне ціле.
Поліція не випускала нікого. Чулися зойки і звуки боротьби.
— Бісові покидьки, — прохопилося в Альберта, в грудях якого
закипала лють на тих, хто так безжально зіпсував їм чудовий день. —
Хіба так можна… це ж просто дикунство…
— Послухай. Мушу вертатися і вивести Карла Гавкса на прогулянку
— песик має ввечері попісяти, — м’яко урвала його Клара. — Може,
завітаєш до мене ненадовго?
Альберт не одразу відповів: зніяковів від самої думки, що за її
запрошенням може ховатися щось інше, крім бажання по-
приятельськи завершити цей день. Просто пом’якшити гіркоту того,
що трапилося.
Однак слід було йти додому. Вай, мабуть, ще не повернулася, а як
повернулася, то сиділа й старанно писала репортаж. По-робочому
зосереджено, без якихось там відволікань. Кров досі шалено гупала у
скроні, в голові паморочилося. Він не був іще готовий повертатися
додому.
— Звісно. Чом би й ні?
— Молодчина. — Клара взяла його за руку і повела до станції метро.
Коли Вай повернулася на Матильда-стріт, усе світло в Альбертовому
помешканні на цокольному поверху було вимкнуте. Її охопив страх,
адже вона знала, як завершилася демонстрація. А потім прийшла
досада: імовірно, Альберт вирішив продовжити вечір з друзяками у
звичний для нього спосіб.
Він так і не повернувся, коли вона дописала статтю для ранішнього
випуску газети, відправила її телефоном у редакцію і, геть виснажена,
доповзла до ліжка. Не було його і о 7:20, коли вона прокинулася й
почала збиратися в офіс, не прийшов він і ввечері. Вона
зателефонувала Стюарту: так, Альберт був сьогодні на роботі і вже
прямував додому.
Вай налила до горнятка чаю і винесла його в сад, зрештою її
занепокоєння помалу стало переростати в роздратування. Вона
загорнулася в кофту, запалила цигарку і, щоб якось відволіктися, взяла
в руки наполовину прочитаний примірник «Гордості і упередження».
Вай нещодавно вирішила, що безглуздо відмовлятися від класиків:
університетський курс надовго відбив у неї бажання читати їх, але
тепер вона знову взялася за книжки, які лише поквапом пробігала
очима на останньому курсі, здебільшого з похмілля. Вона так
занурилася у своє заняття, що не почула, як прочинилися двері в сад.
— Невже? — Альберт жбурнув газету на маленький столик. Вітер
підхопив перші сторінки, і ті безладно заметлялися.
Вай підвела очі.
— Прошу? — спитала вона.
В її голосі вже лунали оборонні нотки. Вона схрестила руки на
грудях. Не годиться сидіти в прохолодний вечір надворі.
— Невже, Вай? Так учора все і відбувалося? — Альберт нависав над
нею і розчаровано гепав рукою по примірнику The Times.
— Я репортерка, а не оглядачка. І зобов’язана просто описати події.
А не вихваляти «повторювальні ритми»87.
 — Припини, Вай! Ти чудово знаєш, що поліція занижує число в
таких випадках, але ти однаково використала саме їхні показники. До
того ж основну увагу приділяєш насильству, і тому в тебе все якесь
перекручене… — Альберт невдоволено надув щоки й провів рукою по
голові, яку Вай останнім часом постійно гладила, бо він став коротко
стригтися, що дуже їй подобалося.
Минулого вечора Вай по телефону сперечалася власне на цю тему з
Полом Кінґом і завзято боролася за фразу «число, що його подає
поліція, мабуть, значно менше за справжнє», яку, насамкінець, усунули
з її статті. Але Вай аж горло стискало од відчаю, коли за те саме вона
дістала прочухана від Альберта. Знову він прибирав улюблену позу
праведника, що траплялося чимраз частіше, відколи вона перейшла на
нову роботу.
Останніми місяцями вони постійно сварилися. Та будь-яка суперечка
додавала отрути у взаємини. Вони ніяк не могли дійти згоди стосовно
того, що друкувалося в її газеті: Альберт з відвертою зневагою
ставився до деяких статей її колег, хоча, зрештою, Вай також була не в
захваті від них і ненавиділа себе за те, що вдавала, ніби це не так. Але
здебільшого лаялися через більш прозаїчні речі: не виправ білизну, не
вимив за собою посуд, не бажав відвідати її батьків; «розтринькала»
гроші на модний одяг, не хотіла долучитися до мирного протесту у
вихідні або просто пізно повернулася додому, бо не встигала вчасно
здати до друку статтю.
— Ми повинні посилатися на дані поліції. Не будь таким наївним. —
Вай відпила з кухля чаю і вдала, що хоче повернутися до читання
роману Остін. Але насправді не розуміла слів, які пробігала очима.
Раптом вітер здув газету зі столика. Альберт зловив її, гнівно
покрутив у руках і почав читати вголос:
«Військова поліція також була присутня на марші проти
Законопроєкту про кримінальне судочинство, щоб перекрити доступ
протестувальникам до Гайд-парку. Під час наближення до шерег
поліціянтів дехто з натовпу почав лютувати. Напруження зросло, і
протест швидко обернувся на бунт, який потім охрестили “Битвою на
Парк-лейн”».
Альбертові руки пробивав дрож, чи то було через вітер? Вай
поглянула вгору й уздріла хмари, що проносилися небом: заповідалося
на дощ, а може, і грозу. Останні вечірні промені досі освітлювали
дальній кінець саду, та в контрасті між осяяним сонцем сливовим
деревом з крученим, фіолетового відтінку листям і лиховісним,
свинцево-сірим небом чаїлася загроза. Електричний заряд.
— Отже, натовп почав лютувати? — Насмішкуватий тон його голосу,
здавалося, здирав з її шкіри верхній шар.
— Дехто з натовпу. Там написано «дехто». Навіть керівник поліції
визнає, що то були лише деякі люди…
— О так! Він визнає! А це що? — Альберт виразно постукав по
газеті. — Ага, ось тут: «огидна анархістська поведінка…»
— Меншість! Альберте, ти сам там був — вочевидь! Лише меншість
поводилася негідно!
Альберт відвернувся від неї, усе його тіло ніби здіймалося тепер над
садом, плечі від напруження високо піднялися, руки стиснулися в
кулаки. На якусь мить Вай сипнуло морозом поза спиною, і вона
подумала була, що це через прохолодний вітер, який на неї дмухав.
Ти також жбурляв предмети? Ти бився з поліцією?
І тому не прийшов додому минуло вечора?
Листя на деревах стрепенулося.
Він озирнувся.
— Вай, ти є… відповідальною за достовірність опису! І мала
показати, як усе було насправді! Дідько, ти ж на власні очі бачила, як
вони наводили лад — суцільний хаос, хоча їх ніхто не провокував!
Хрестоматійна жорстокість поліціянтів — хрестоматійна. І де ж
правдивість у твоєму репортажі?
— Ти справді прочитав мою статтю чи тобі просто подобається на
мене кричати? — запитала Вай, спрямувавши до нього випнуте
підборіддя.
Там і справді було кілька абзаців про жорстокість поліції, зокрема
Вай розповіла, як виходила вже з парку й натрапила на копа, що вперто
гамселив кийком по голові собаку, що його тримав на руках якийсь
перехожий («Фантастична подробиця», — сказав їй Пол). А ще
яскраво описала, як кінна поліція наїхала просто на людей. Пол тоді
безжально викреслив те, що назвав «непотрібною поезією», але Вай
сподівалася, що він таки залишив той її уривок про страх — справжній
тваринний страх, — який проймає, коли кінь суне на тебе впрост, а
позаду немає нічого, крім залізного поруччя. Пол навіть дозволив
включити в репортаж співчутливі слова Джеремі Корбіна,
парламентаря від Ізлінґтона, який був чи не єдиним представником
влади, що висловився на підтримку протестувальників.
Однак у статті вона також зобразила й те, що бачила на власні очі:
насилля, до якого вдалася юрба. На Парк-лейн чоловіки (бо
здебільшого то були власне чоловіки) зі звірячою силою шпурляли
скляні пляшки й запалені дерев’яні кілки, і в їхніх очах світилася дика
лють, що геть не в’язалося із захистом громадянських свобод або
правом танцювати на відкритому майданчику. І писати про це було теж
її завданням. Її теперішнім обов’язком.
— Я прочитав усю статтю, Вай. — Альберт суворо поглянув їй у вічі.
— Ну, це все міняє.
— Що?.. — Він невдоволено зітхнув. — Не вали все з дурної голови
на здорову, Вай. Річ не в тім, що я не підтримую тебе, а в тім, що ти
зраджуєш рух, до якого начебто належиш, і зраджуєш себе, коли
пишеш репортаж, у якому є не твоя правда, а те, що бажає прочитати
бісів істеблішмент.
— Які гучні слова, коханий. Красно дякую тобі. — Вай із ляскотом
згорнула книжку. — Тоді де ж ти був минулої ночі?
Почався дощ — важкі, грубезні краплі безладно падали на бетонне
покриття подвір’я і невдовзі геть його поцяткували.
Вай злякано заціпеніла, коли Альберт не промов ані слова.
— Прошу тебе, скажи, ти не вляпався в усе це?.. Скажи, ти не провів
ніч у буцегарні?..
Альберт здригнувся немов від ляпаса, лице перекосила гримаса
відрази.
— Ні! Хай тобі грець, Вай, звісно ж, ні. Я не вчинив ніякого
насильства. Це… не моє.
— Гаразд… тоді де ти був? Чому не прийшов додому?
— Я… я залишився в Клари. — Альберт зглитнув.
— Добре.
Дерева, кущі і тонка огорожа навколо тужливо нахилилися від пориву
вітру, ще дужче заперіщив дощ.
— Усі кудись повтікали, а їй треба було вивести на прогулянку Карла
Гавкса. — Дідько, яке дурне ім’я. — Гм-м. Я зайшов до неї ненадовго,
щоб відігрітися. А потім уже пізно було вертатися. І тому… просто
залишився.
— Добре.
Коли вони з Кларою дісталися додому, то одразу повалилися на
канапу й заходилися теревенити, слухати Orbital88, торкаючись
тілами, наче в тому не було нічого поганого і вони просто випадково
опинилися поруч. Її коліно лежало на його ступні. Його нога — на її
стегні.
Перед поцілунком вони довго й невпевнено примірялися. І коли це,
нарешті, сталося, Альберту не сподобалося: замокро, ще й із язиком, і
взагалі не з Вай. Вони відсторонилися на мить, щоб перевести подих, і
знову довго і невпевнено придивлялися одне до одного.
І коли, нарешті, відсапалися, вибухнули обоє сміхом: «О ні — не
треба було — та про що ж ми думали? — аааа, не переймайся!» Але
розмова більше не клеїлася. Тобто вони вдавали, що весело
перекидаються словами, що невдалий поцілунок нічого не змінив, а
вечір минає цілком невинно. Вони квапливо відкоркували пляшку вина
і за теревенями якось занадто скоро випили її.
Альберта зборов на канапі сон, а прокинувся він через те, що Карл
Гавкс лизав йому ступні.
— Вай, це не те, що… насправді я…
— Якого біса, Альберте?
Він заплющив очі й постарався добрати потрібні слова. Розповісти
все щиро.
— Ми… лише поцілувалися…
Але не встиг ні завершити, ні щось пояснити: Вай розвернулася і
вийшла у відчинені двері, залишивши під дощем горнятко.
— Вай! Зачекай… — гукнув він, але заледве бачив, як вона схопила
плащ і вибігла сходами нагору.
Ляснули вхідні двері.
Він залишився стояти під дощем, промоклий і не здатний
ворухнутися.
І адреналін, так само зненацька як наринув, раптово осів, натомість у
жили хлинуло відчуття провини. Він був тепер мов кулька, з якої
випустили повітря. Пожмаканий і здутий. Він зайшов усередину
будинку.
Зібгав газету, яку досі тримав у руках, але та була вогка, і тому цей
жест не дав жодного полегшення. Відтак жбурнув її до переповненого
кошика і видобув із холодильника пляшку пива Budvar. Відпив ковток і
став спостерігати за тим, як краплі стікають шибками у вікнах, що
виходили на подвір’я. Дощ перетворив сад на місиво аквамарину й
зелені, а кострубаті, зарослі клумби в глибині саду похмуро
нагадували про те, що вони з Вай заприсяглися перетворити їх на
грядки з овочами для вегетаріанських страв.
Поряд стояла купа немитого посуду, і цього разу то була, ясна річ,
його черга.
Альберт відкрутив кран. Закрутив. Та хай йому грець. Запарив
локшини швидкого приготування, умостився перед телевізором в
улюбленому кріслі з пошарпаною оббивкою з червоної шкіри і
замилувався гарним, стурбованим личком Джилліан Андерсон, дарма
що ніяк не міг зосередитися на сюжеті. Скрутив і запалив цигарку,
хоча вони домовилися ніколи не курити в помешканні.
Після численних суперечок Вай вдалася останнім часом до нової
тактики: вона ніколи не нагадувала про хатні обов’язки, але й не
прибирала, якщо то була не її черга. Дивно, але Альберт опирався
цьому так само вперто, як і тоді, коли вона його просто пиляла. Йому
справді не заважали невипрані рушники або грудки пилу на підлозі,
тому що, як порівняти з мінівеном, спанням на дереві чи бедламом на
Чосер-роуд, теперішнє житло було просто прекрасним.
Потрібно їй, щоб удома все сяяло чистотою, як у модному будинку
Роуз або як у Мел, — хай тоді прибирає сама. Але якщо їй бракує часу
через безліч «робочих обов’язків», то це вже її недопрацювання.
Альберт відкрив ще одну бляшанку Budvar, і його трохи попустило.
Він міг би зателефонувати Мел — Вай напевно була в неї. А міг би
просто зайти до неї: та мешкала за п’ятнадцять хвилин ходи від них.
Причина, що спонукала їх переїхати на Матильда-стріт, у квартиру на
цокольному поверсі, полягала в тому, що Вай хотіла мешкати з ним
лише удвох. «Набридає до біса, коли всі товчуться на головах одне в
одного. Зрештою, хіба не на часі жити спокійно, як справжня пара?»
 Альберт поставився до можливості переїхати обережніше: попри на
диво невисоку для Ізлінґтона суму за суборенду, яку пропонував один
із приятелів Роуз, довелося б оселитися на півночі, що було безглуздо,
адже сам він працював дуже далеко звідти, аж на півдні. Утім Альберт
тішився, що більше не ділитиме Вай з іншими, до того ж його
розчулила її готовність залишити друзів заради нього. І тільки після
переїзду збагнув, як близько вони тепер були від стильного
помешкання, що його придбала для себе Мел на горішньому поверсі
будинку поблизу станції метро Каледоніан-роуд.
Альберт остаточно вирішив, що не вийде в дощ на пошуки Вай.
Крім того, вони, либонь, пішли перехилити по чарці в один із
дурнуватих приватних клубів, куди тепер учащає Мел, і цієї миті
сидять та голосно його клянуть. «Як ти можеш мати себе за
соціалістку і оплачувати членство в дорогому клубі?» — останніми
місяцями обурювався він під час їхніх вельми безглуздих суперечок із
Вай.
Вона, без сумніву, ночуватиме в Мел, як і щоразу після їхніх
словесних перепалок, що траплялися тепер, на жаль, постійно. Так
само вона чинила й тоді, коли просто бажала побути з кимось із
подруг. Однак для Альберта лишалося таємницею, як Мел, що
тинялася по клубах мало не щовечора, вела після всього ранкове шоу.
— Хіба тобі не потрібно вставати о п’ятій ранку? — кричала Вай,
коли Мел підморгувала бармену, який запевняв, що сьогодні одна
порція текіли — за рахунок закладу.
— Не переймайся, люба, я вже звикла: сендвіч із сиром і
маринованими огірками, регідратаційні солі89, пів літра води перед
сном — і, хай що відбувалося ввечері напередодні, зранку я знову
твереза мов скельце.
Не відводячи очей одна від одної, вони почаркувалися
присадкуватими, неоново-помаранчевими келихами й одночасно
пересмикнулися.
— Ото гармидер, еге? — намагалася Мел перекричати гамір голосів і
балеарський гауз — навіть у понеділок у барі роїлося від людей. —
Гадаю, усі б тішилися, якби бачили, що ми під кайфом.
 І це було саме так, хоча вранці за чаєм і тостом, увімкнувши
телевізор, Вай з прикрістю спостерігала за подругою.
Особливість роботи Мел полягала в тому, що вона постійно мала
вигляд, ніби говорить без будь-якої підготовки. Під час інтерв’ю вона
часто утрачала зв’язок у розмові, совалася на студійній канапі (у формі
шматка бекону, поряд із кріслом у вигляді підставки для яйця),
схрещувала стрункі і довгі ноги, відволікалася. Відволікала. А тоді
гості — особливо старші, біліші, мужніші — зі шкури лізли, щоб їй
допомогти. А насправді простягали мотузку, на якій вішали самі себе:
розголошували таємниці, які досі не мали жодного наміру викривати,
або так відверто намагалися справити на неї враження, що їм самим
потім ставало соромно.
Вай згадала слова Дерека: «Слабкість завжди можна обернути на
силу».
— Невже тебе не бісить, що всі вважають, ніби ти — гаряча штучка?
Ти ж не така. Я знаю, що ти вдаєшся до такої собі… такої собі… —
Вай ніяк не могла згадати слово тактика, — до махінації! — Вона
мляво помахала пальцем перед носом подруги. Вони знову вмостилися
в яскраво-рожевій альтанці з новою порцією коктейлю «Морський
бриз», який захилитався в склянках, щойно вони їх поставили на
столик.
— Байдуже. Мені справді байдуже! Але тішуся, що ти маєш мене за
гарячу штучку, сонечко… — Мел, яка також мляво обертала язиком
через надмір алкоголю, грайливо підповзла до Вай. Її коротка спідниця
з тканини в гусячі лапки задерлася догори, край білого трикотажного
топа обтягував гладеньку смагляву шкіру на талії. Вай почувалася
несамовито старомодною, коли прийшла в кофтині й промоклому
плащі.
— І справді, сонечко, тобі слід було сказати це раніше! — провадила
далі Мел, зі сміхом зануривши носа у волосся Вай.
«Але я казала», — подумала Вай, і щось у безтурботному доторку
подруги змусило її поринути в спогади.
Вечірка на третьому курсі. Шалена, хмільна, наприкінці останньої
сесії. День був сонячний, і весь курс із факультету англійської
літератури махнув до пивного ресторанчика на свіжому повітрі під
назвою «Чарльз». Там були люди, з якими Вай ніколи перед тим не
мала нагоди спілкуватися, а тепер із завзяттям теревенила з ними за
келихами дешевого сидру, і їй стало навіть трохи шкода, що вони не
подружилися раніше.
На гостини до Ніни Ча запросили добірнішу компанію. Джиммі взяв
на себе музичне оформлення, і сентиментальний настрій, що тепер не
полишав їх тижнями, посилився, коли він узявся програвати класику
студентських вечірок, твори найкращих незалежних гуртів, а також
композиції, що випускав його улюблений Trax records. Між Тіффані і
Сінді шамкотів Ян Кертіс, а тоді їх надихнув Френкі Наклз. Вони
співали, і співали, і знову співали, безбожно перекручуючи мелодії.
Ніна, що вчилася раніше в школі драматичного мистецтва, урочисто
спустилася опівночі сходами із цілим оберемком старих театральних
костюмів, які мала намір віднести в благодійну крамницю. Усі з
радістю заповзялися приміряти їх, походжати, немов на подіумі,
зрештою, доволі невміло. Голі ноги Вай стирчали зі смарагдових
панталонів Єлизаветинської доби. Мел довго билася з Амітом за
хутряні бриджі з візерунком «зебра» і таки перемогла. А тоді із
самовдоволеною усмішкою до непристойності високо підтягнула груди
в корсеті кремового відтінку. «Щільніше, — волала вона до Вай, яка
зашнуровувала її. — Щільніше». Вай тягнула, затискала. Але водночас
щось напружувалося і всередині її самої.
Коли Джиммі поставив композицію «Є світло, що ніколи не
згасає»90, Аміт негайно вимкнув лампи, задоволений власною
вигадливістю. Щойно мелодія розлилася по всьому її тілу, Вай уже
оповила дивна туга за миттю, яку вона переживала. Несамовито
кортіло розридатися від любові до приятельок, від суму, що
завершився ще один етап життя. Мел наблизилася до неї
танцювальним кроком і ніжно взяла за руки. Вони широко гойдали
переплетеними кистями над головою. Мел схилилася над Вай, їхні
лиця тепер мало не торкалися одне одного, гарячі подихи змішалися,
коли вони співали. Як було б прекрасно померти разом.
Відтак в очах промайнуло щось важке, просякнуте якимось іншим
бажанням. Вай помітила раптом, що притискається тазовою кісткою до
пружного стегна подруги, яке опинилося між її ніг. Уста Мел були
теплі й повні. Язики рухалися повільно, ніби намацували щось доти
невідоме.
Гіркувато-солодкий смак розтопився в новому полум’ї. Вай відкинула
голову назад і спокусливо всміхнулася.
— Ходімо нагору, — прошепотіла вона, намагаючись притулитися ще
ближче.
Але Мел заціпеніла. Відвела погляд.
Вай, мабуть, уперше бачила подругу такою збентеженою, сповненою
суперечливих почуттів. Але чи насправді вона це бачила? Знадвору,
крізь тонкі фіранки, просочувалося лише тьмяне вуличне світло. Та й
сама Мел вищирилася, мов у рекламі зубної пасти, — вона завжди так
усміхалася, коли по телевізору брала інтерв’ю в людей, яким мала
показати свою прихильність.
— Нагору? Гей, спокійно, бісова лесбі! — Вона забрала руки,
крутнулася й пішла собі геть так, ніби той поцілунок нічого не означав.
Просто помилка. Непорозуміння. Жарт. Вай важкою нерухомою
габою оповив сором.
Обличчя Вай дотепер на згадку про той вечір заходилося рум’янцем, і
вона постаралася ковтком журавлинного коктейлю притлумити
неприємні думки. Відігнати їх від себе. Запнути шторами. Цілковито.
Як завжди. Ганьба-ганьба-ганьба. Вай намагалася не думати про це.
Утім уже давно про це забула. Мел — її колежанка, не більше. Це ж
очевидно.
— Тобто, вибач, ми вже з тобою говорили, що Альберт може
поводитися як свиня, але чи він і справді аж така свиня? Мені просто
цікаво. — Риси Мел часом утрачали чіткість, її світло-карі очі
розпливалися перед Вай.
«О боже, — думала вона, а кімната хиталася навколо, мов карусель,
— от ми з нею надудлилися».
— Тобто… тобто… я гадаю, що він тобі не зовсім пара, якщо так
поводиться. Ти ніколи не думала… ну, розійтися з ним?
Важкі парфуми Мел злилися з її подихом, і така нудотно-солодка,
схожа на сироп від кашлю суміш відгонила вишнями та ментоловими
цигарками.
Вай силкувалася не уявляти, як Альберт цілує Клару.
Її мало не вивернуло.
 Вона враз захотіла повернутися додому.
І сплинув спогад: Альберт відвертається, вона бачить його плече під
ковдрою — зимне, мовчазне, як завжди останнім часом. Під ковдрою,
що її вже давно слід було поміняти на чисту. А тоді в уяві знову
постали розкидані картонні коробки з-під їжі на виніс, які він уперто
не викидав до смітника. Цигарки, які він бунтівничо курив удома,
залишаючи огидні смуги попелу на канапі і завитки тютюну на
кавовому столику.
Її обурювало, що вона має перейматися через такі дурниці.
Обурювало, що має за ним прибирати, а ще більше обурювало
нахабство, з яким він чхав на все це. Начебто вона була нікчемою,
якщо переймалася такими речами. Начебто в нього, волонтера, так
багато справ у притулку для безхатьків, що годі знайти бодай одну
вільну хвилинку, щоб розвішати випрану білизну.
Вай постійно думала, як вони примудрилися перетворити свою оселю
на таке незатишне місце.
— Можна мені заночувати в тебе сьогодні?
— Звісно, мала. Мій дім — твій дім.
І Вай подумала: а чи не залишитися в неї довше, ніж на ніч.
85 «Новини світу», британський таблоїд.
86 Англійський театральний і кінорежисер.
87 Англійський парламент випустив у 1994 році закон, що забороняв проводити неліцензовані
рейв-вечірки, де начебто лунали нав’язливі «повторювальні ритми», що сприяли
антисоціальній поведінці.
88 Британський гурт електронної музики.
89 Використовують для запобігання зневодненню організму.
90 Пісня гурту The Smiths.
 РОЗДІЛ 8

Червень 1995

У бакалії Альберт потягнувся до круглого кошика по полуницю, і

йому здалося, що він бачив, як вона зайшла до крамниці. Він рвучко
виструнчився, але виявилося, що чорнявка навіть не надто схожа на
Вай. Просто має таке саме волосся.
Це часто траплялося за час їхнього півторамісячного «пробного
розставання». Її лице ввижалося йому всюди, що неабияк його гнітило.
Дівчина в 59-му автобусі, яка схилилася над книжкою.
Кілька разів протягом раптової одинокої мандрівки до Рима. Струнка
постать між колонами Колізею. Натяк на її кирпатий носик на обличчі
туристки-канадійки, що їла пластівці на сніданок.
А одного разу Альберту було особливо боляче: дзвіночок на дверях у
крамницю «Вставай і читай!» продзеленькав перші ноти «Нам усе
вдасться», і мимоволі він подумав, що то Вай завітала. На превеликий
жаль, то була не вона.
Вай і собі ніби всюди бачила його. У потилицях на фестивалі в
Ґластонбері. Зокрема, в одній із потилиць під час великих, феєричних
зборів Лейбористської партії, де зібралися люди, що сподівалися стати
в майбутньому членами парламенту. Як раптом власник потилиці
обернувся — овва, то був не Альберт.
І коли вона робила перші кроки у своїй новій кар’єрі, їй до нестями
хотілося, щоб він був поруч. Вай очікувано переходила з журналістики
в політику, але часом ніяк не могла повірити, що наважилася висунути
свою кандидатуру на пост у парламенті. Її затягувала піднесена
атмосфера, що панувала в партії, був попит на нові обличчя, і в її душі
сколихнулося те, що жевріло роками: бажання щось змінити, і змінити
докорінно.
 Зрештою, Альберт міг би поглузувати з неї. Він не поділяв її
захоплення Новим лейборизмом91. Адже вони не раз люто
сперечалися, зокрема і на цю тему.
Але власне його обличчя блимнуло в її голові, коли за п’ять тижнів і
два дні від початку їхнього шеститижневого життя-буття нарізно вона
вирішила нарешті теж когось поцілувати. Як учинив він сам. З тією ж
таки Кларою, хай їй грець.
Утопічне свято групового злягання, куди Мел затягнула Вай для
проби, ненав’язливо підштовхуючи до того, щоб стати одинокою і
вільною, не зовсім їй припало до смаку. І «дослідний період», у який
Вай свято обіцяла собі зануритися, так і не розпочався. Вона просто не
знала, як за це взятися.
Далебі, такі «речі» були не для неї.
Вай аж зіщулилася подумки, коли згадала, над чим зазвичай
міркувала з п’яних очей: а може, закрутити з Мел?.. З найщирішою
дівчиною в межах лондонської магістралі М25. Химера якась та й годі.
Але когось іншого вона також не знайшла. Час експерименту
спливав, і здавалося, що Джейк Лейсвінґ — єдина можлива розрада.
Економічний репортер у The Times, гарний, з буйною чуприною,
схожий на спортсмена-веслувальника, до того ж глузував з усього й
усіх. Із нею зокрема. Вай довго вважала, що те, як він її дражнив, мало
в собі щось збудливе. І коли уявляла, що зацідить у його пихату пику,
перед нею поставала картина того, як його м’язисті руки силоміць
пригинають її долу.
Дійсність була геть не така драматична. У конференцзалі одного з
пабів вони перехилили чимало келихів поганенького білого вина.
Джейк постійно стріляв у неї цигарки («Ментолові? От безпутна
дівчина!»). І вони обоє розуміли, що під час одного із заходів до
вбиральні по смужку коксу вони захочуть трахнутися. Та коли він
нахабно, ніби забирав трофей, обхопив її рукою за талію, Вай бачила
перед собою лише Альберта. Його довге, ніжне, миле обличчя.
Вона відсторонилася й промимрила банальне: «Не можу», — за що
зненавиділа себе. А тоді вибігла з паба й попрямувала до будинку Мел.
І там, на килимку біля дверей, помітила листа.
 Западали сутінки, ось-ось мали спалахнути вуличні ліхтарі, коли
Альберт повернувся на Матильда-стріт. Торба з продуктами натирала
долоню. Нерухоме, обважніле від диму повітря ніяк не випускало із
себе вихлопних газів Лондона. Альберту здавалося, що він уже кілька
тижнів не дихав на повні груди. Мабуть, варто виїхати за місто.
Він іще не розгледів як слід химерної постаті, як уже подумки
відмовив їй в існуванні. Ні. Немає там нікого. І не було. Відтак
зрозумів, що примара таки сидить на сходинках їхнього будинку.
Вочевидь, сусідські двері. Він змусив себе поглянути вгору, ніби
раптом зацікавлений буйним листям платанів. А коли знову зиркнув на
сходи, постать нікуди не ділася. Ба більше, пильно дивилася на нього.
Ба більше, то була Вай.
У руці вона тримала лист.
О боже. Чи зумів він добре пояснити?..
Листа Альберт написав і відіслав похапцем напередодні, але згодом
трохи шкодував про це. Він знав, що порушив умови їхньої
домовленості: не спілкуватися, витримати паузу. Вай така вперта,
либонь, буде зла як пес. Однак важка, пекуча туга за нею не давала
спокою, і треба було щось із тим робити.
Як раптом спало на гадку, що найпростішим у світі способом є
написати: «Вибач».
За тижні розлуки все роздратування і внутрішній опір, що
накопичилися в них — принаймні в його душі, — пом’якшилися й
розтанули. А суперечки щодо політики, її нової посади, грошей або
бісового, клятого прання здавалися тепер такими незначними, такими
неістотними проти величі їхнього кохання. За відсутності Вай усе, чим
він завжди захоплювався в ній, стало знову новим, сяйливо чистим.
Хотілося сказати Вай, як він її цінує, як було добре, що вона вирішила
балотуватися до парламенту, з якою готовністю він підтримав би її в
усьому. Хоча Томі Блер однаково був бевзнем.
А ще хотів дещо пояснити. Про Клару. Як слід пояснити. Вай уперто
відмовлялася обговорювати це: «Не бажаю нічого знати». Проте
Альберт мав достукатися до неї, розтлумачити, що йшлося лише про
поцілунок, до того ж несправжній: він збагнув одразу, що не хоче
цього. Воно зовсім нічого не значило.
 Крім того, за час розставання він дуже добре усвідомив: йому не
потрібні ані свобода, ані інші люди. Потрібна одна лише Вай. Він
більше не хотів боротися з нею — він хотів боротися заради неї.
А що, як вона так не думає?
Він рушив до неї, і Вай майже рвучко підвелася, невпевнено, дещо
по-дитячому поставивши ступню під кутом. Чи була в її очах надія?
Вона трішки боязко всміхнулася і помахала листом. Він наддав ходи. І
вона мало не влетіла в його обійми. Він упустив пакунок з продуктами.
Помаранчі покотилися по землі. Кілька полуниць упало до стічної
канави.
— Я теж нікого, крім тебе, не хочу, — притуливши обличчя до його
грудей, глухо промовила вона.
А тоді відхилилася й зазирнула в Альбертові очі.
— Тепер можна зайти в дім?
91 Період в історії британської Лейбористської партії (1994—2020), коли на її чолі стояли Томі
Блер і Ґордон Браун.
 РОЗДІЛ 9

Грудень 1996

На тлі загрозливих, обшитих важкими дерев’яними дошками воріт

Фарлі-голлу Гарольд здавався геть маленьким, принаймні нижчим, ніж
його запам’ятала Вай. Гектор, його немолодий коричневий лабрадор,
зворушливо підстрибував навколо їхніх ніг, коли вони вийшли з
автівки.
— Заходьте, заходьте. Чи добре доїхали? Який маршрут обрали?
Вай подумала, що деякі речі, незалежно від статусу, говорять
однаково всі батьки.
— Так, добре. Вибачте, що приїхали пізніше, ніж сподівалися: ми й
до Тодмордена дісталися з великим запізненням.
Напередодні відбулася прощальна вечірка Вай, тож ранкове
пробудження далося їм нелегко.
Пітер, редактор The Times, а також Пол виступили в офісі з напутніми
промовами і так її хвалили, стільки успіхів бажали на новому шляху
(«ось кого потребує країна насамперед, ти наша надія»), що Вай аж
запекло в горлі. Команда спровадила її з розмахом, барабанячи
долонями по столах, коли вона, тримаючи під пахвою коробку зі
старими записниками, теками і ручками, виходила з кімнати. Але
згодом, за келихом пива в «Короні», Пол почастував їх пікантними
подробицями, які викинув з підготовленої промови, коли дізнався, що
його слухатиме сам головний редактор. Розповів про те, як Вай
гепнулася на сходах, змагаючись із Доном Деннісом, хто більше вип’є;
про те, як висварила депутата-консерватора за пустотливі ручки, коли
прийшла взяти інтерв’ю власне стосовно його сороміцьких заяв; про
те, як улаштувала «бурю в чашці ліфчика», волаючи на цілий офіс, що
їй повинні відшкодувати збитки за пошкоджену білу сорочку і
бюстгальтер Mark&Spencer («Потрапила під бісів дощ, доки стирчала
під дверима того продажного копа, якого мали відвести в суд. І мені
навіть не було в що переодягнутися!»).
Альберт повіз їх трасою М1, і вони не раз зупинялися, щоб випити
кави й прийти до тями. І коли вони припаркувалися біля орендованого
котеджу, схили пагорбів навколо Тодмордена прибрали цинамонового
відтінку, а сіро-жовті кам’яні стіни містечка здавалися брудними в
променях призахідного сонця.
— Ну ж бо, — зітхав Альберт, стягуючи джемпер через голову Вай, а
вона бурчала, бо попереду була зустріч із виборцями, запланована на
другу половину дня. Але щойно вони прийшли до пабу «Голова
Королеви», на його подив, з неоковирної похмільної глиби вона вмить
перетворилася на Вайолет Льюїс — вашу майбутню депутатку.
У куті, навколо одного зі столиків сиділо четверо глибоко
занепокоєних, середнього віку місцевих чоловіків. Забудовник вирішив
свого часу звести кілька будинків у відкритому полі, на околиці, в надії
зацікавити людей, що полюбляють жити серед природи, а працювати в
місті. Мешканців непокоїло, що збори відбудуться саме в пабі.
Натомість Вай більше турбувала віддаленість місця, але вона обіцяла
організувати зустріч, під час якої можна обговорити всі «за» і «проти»,
хотіла навіть виступити з промовою.
— Гадаю, ти таки отримала їхні голоси, — сказав Альберт, коли вони
поверталися пішки до котеджу, ошатного невеличкого будиночка, який
мусили б покинути, якби мешкали постійно в Тодмордені. Він одразу
припав їм до душі, коли вони шукали тимчасове житло.
— Ти думаєш? Не так просто схилити на наш бік таких ось торі.
— Так, я певен. Ти поводилася як справжня професіоналка. Як
людина, що здатна навести в усьому лад.
— Професіоналка! Уяви їхні обличчя, якби вони побачили мене
сьогодні вранці, — розсміялася вона.
Альберт поцілував Вай, розстібаючи блискавку на її модній темно-
синій куртці і знову стягуючи з неї великий затишний джемпер.
— Еге, трохи квола. Горнятко чаю чи одразу до автівки? Ми й так уже
спізнюємося. Ет, надто довго вони розводилися про бюрократів із
центральної влади.
Коли вони виїхали на центральне шосе, уперіщив дощ. Вай не
промовила ні слова, лише заплющила очі й слухала, як шурхотять
двірники і колеса.
— Думаєш, у Колдер-Веллі92 до мене поставляться прихильно? — Її
голос майже заглушали бризки.
— Звісно, сонечко, — відповів їй Альберт. — Ну, тобто більшість із
них. Не забувай, що ти боролася проти самого сера Дональда93 і
нескінченного панування консерваторів. Крім того, тамтешні виборці
надто вузьколобі: вони ніколи не матимуть теплих почуттів до будь-
кого, хто народився не в Західному Йоркширі…
— Як ти можеш так говорити, Альберте! Навіть жартома: нас може
хтось почути. Тобі треба вже звикнути…
— Знаю, знаю.
Вона поплескала його по коліну. Альберт справді це знав. Він уже
багато часу присвятив підтримці її кандидатури від Колдер-Веллі і
добровільно вирушив за нею на північ. Він досі очолював «Вставай і
читай!» укупі зі Стюартом, і вони вже міркували над тим, як у
майбутньому відкриють нові філії під Альбертовим керівництвом у
Тодмордені і Гебден-Бріджі. Але, якщо Вай посяде крісло депутатки
парламенту, доведеться відмовитися принаймні від управління
крамничкою в Герн-Гіллі.
Утім сподіватися на це було ще зарано: на них із Вай чекала запекла
боротьба.
Спершу — відбір, потім одинадцять інтерв’ю, а далі — цілий день
передвиборчих виступів у Галіфаксі і Гебден-Бріджі. Проте Вай геть не
здивувало, що насамкінець вона таки програла місцевій грізній
жіночці за шістдесят, членкині ради, запеклій прихильниці старої
версії Лейбористської партії, що вміла майстерно переконувати. Вона
тепло привітала «найдостойнішу жінку з перемогою» й повернулася
потягом до Лондона, відчуваючи водночас і втому, і розчарування, і
полегкість.
А за місяць по тому в «найдостойнішої для цієї ролі жінки»
діагностували рак молочної залози агресивного перебігу. І Вай
переобрали замість неї.
«Лондонський десант», — жартувала команда консерваторів за будь-
якої нагоди. «Харизматична, віддана, вельми гідна кандидатка,
справжній ковток свіжого повітря», — доволі відверто лестили в
одному з інтерв’ю в Courier. Вай завиграшки обвела навколо пальця
їхнього головного репортера під час «старомодного журналістського
сніданку», підлабузливо доливаючи йому вина в келих і підморгуючи,
мовляв, ми обоє знаємо, що це означає, чи не так?
— А знаєш, — вів далі Альберт, — я вважаю, що вітер змін уже віє
над Колдер-Веллі, зрештою, як і всюди. Та попри те що місцеві бачать
у тобі представницю столичної новолейбористської верхівки, я не
дуже цього певен, бо ти не говориш так, як люди такого штибу. Немає
ніякого сумніву, що за теперішніх умов багато з них вибрали б тебе, а
не якогось бісового торі.
— Гм-м… — Вай роздивлялася з вікна автівки похмурі шереги
огорож. — А тобі не здається… тобі не здається, що їм може спасти на
думку, ніби їх обдурили, підсунули першу-ліпшу жіночку замість по-
справжньому досвідченої кандидатки?
Альберт скоса на неї глипнув. На людях Вай завзято і розсудливо
виступала за те, щоб у деяких остаточних виборчих списках
фігурували лише жінки94. Вона весь час шпетила Сера Дональда, коли
той засудив цю практику в одному з інтерв’ю: «Курятник та й годі.
Молоді жінки, яких просто висунули старі півники». Але сам-на-сам з
Альбертом вона навдивовижу часто повіряла йому тихим голосом свої
побоювання: та чи заслужено її обрано? Може, її призначили не за
чесноти, а лише тому, що вона жінка?
— О ні, повір мені. Будь-хто, послухавши тебе хвилин п’ять,
вважатиме так само. Звісно, тобі бракує навичок, але всі колись
повинні із чогось починати, хіба ні? Ти яскрава особистість — ось
чому ти перемагаєш, а не тому, що ти жінка.
Альберт усміхнувся до неї. Але мимоволі згадав, як одного разу вони
прибули на офіційну зустріч із місцевими чиновниками, і чоловік, що
приїхав туди першим, — сивий, з подвійним підборіддям — подумав,
що Вай просто секретарка, яку прислали заздалегідь, аби та
підготувала зал. І попросив її принести склянку води. А ще Альберт
згадав, як під час якоїсь промови вона розводилася про нову політику
Лейбористської партії та майбутнє Великої Британії і в неї
прохопилися слова «чудесний світ новий». І тоді середнього віку
бізнесмен голосно пожартував:
 — То ви справді хотіли б послатися на Гакслі і його науково-
фантастичну антиутопію, молода леді?
Однак Вай не розгубилася:
— Ви легко знайдете цю фразу в Шекспіра: він першим написав її.
«Буря». Дія п’ята. Сцена перша. Пошукайте. — Відтак метельнула
волоссям, задерла підборіддя. Самовдоволена до нестями!
Спогади зігріли Альбертові душу. Вай — вона така. Дасть перцю їм
усім.
Заміські шляхи були темні й звивисті, проте Альберту подобалося. На
таких дорогах він зростав і вчився колись кермувати. Сільський
краєвид Йоркширу був йому до душі, про що він не раз говорив Вай,
зрештою, не надто часто, щоб його слова не здавалися надто
велемовними. Лондонські парки чудові, але він навіть не уявляв, як
скучив за лісами і ланами, за широчінню, простором. Було щось
живильне в зануренні у зелень на кілька годин — без звичної
агітаційної метушні, без необхідності грати роль бездоганного
супутника на різних заходах. І хай як завершаться вибори, але вони,
зрештою, ніби знову поверталися додому.
А як добре буде виховувати тут малюків… Альберт ніколи не уявляв
себе з дітьми в Лондоні. Це було б просто неможливо. Але тепер,
мабуть, доведеться оселитися тут надовго, дарма що страх
розпрощатися зі звичними заняттями, роботою активіста, громадським
життям відступав перед туманними картинами майбутнього
батьківства. Вони кататимуться на ровері, купатимуться, плаватимуть
у річці. Він крутитиме маленьку донечку на турнікеті, споруджуватиме
із сином халабуду. Міг би навіть засісти вдома виховувати малих,
поринути в клопоти домашніх справ. Хай як завершаться вибори, Вай
не має наміру найближчим часом покинути роботу — а він може!
Стюарт дозволив би йому відступити на другий план в управлінні
«Вставай і читай!» на кілька років без утрати посади. Зрештою, хіба
виховання достойних громадян світу не є найважливішою роботою?
Вай завжди відхиляла будь-які його спроби заговорити про дітей:
«Щось одне на раз, будь ласка. Я повинна спочатку бути обраною і
покращити життя в країні». Якщо вони вже вирішили жити в парі, то
колись у майбутньому створять справжню родину. Вірогідно. Але зараз
настав важливий період не лише для її кар’єри, а й, трясця, для
існування всієї країни — вона має цілком зосередитися на успіху
Лейбористської партії у виборчій кампанії. У них ще буде час
поміркувати про дітей. Згодом, коли вона переступить поріг
парламентської палати.
Або й пізніше. Бо якщо її оберуть, вона, либонь, ще роками не
матиме часу на виховання дітей. Вай бачила на власні очі, як Роуз
розривалася між сім’єю і роботою після народження Сьюзі, а невдовзі
по тому і близнюків. Якщо раніше вона безтурботно пливла за течією
картинно-бездоганного життя, то тепер немов заціпеніла від постійної
перевтоми, геть занепала духом. Для її чоловіка Бенджаміна на позір
нічого не змінилося, натомість Роуз недавно мусила змиритися з тим,
що більше не годна впоратися сама з управлінням власною
флористичною крамничкою, і передала частину обов’язків молодшій
від себе, незаміжній жінці.
Роуз не хотіла обговорювати це з Вай, плакала, стискала губи, наче
було щось ганебне в неможливості встигати на всіх фронтах. Або ж,
перехиливши кілька келихів вина, що останнім часом траплялося з
нею доволі часто, уїдливо жалілася на свого чоловіка, який цілими
днями пропадав на роботі, тоді як вона мусила самотужки бавити
трьох дітей і наводити лад удома.
— Ви навідаєтеся до них перед Різдвом? — спитав за вечерею
Гарольд (Альберту подали овочеву запіканку з горіхами, а Вай із
Гарольдом узялися за яловичину).
— Авжеж, — стримано відповів Альберт.
— Ми б хотіли приїхати за день до Святвечора й привезти дітям
подарунки. А згодом підемо кудись у ресторан разом з Амелією, —
додала Вай.
— Кудись на кшталт Le Caprice, аж ніяк не менше, — докинув
Альберт, скинувши бровою.
Вай штовхнула його ногою під столом.
Гарольд у відповідь щось пробурчав, тож одразу стало зрозуміло: він,
як і Альберт, не був прихильником закладів, куди учащають
знаменитості.
— А потім повернетеся до… — Вай бачила, як він марно намагається
згадати назву. — До твоїх батьків на Різдво, як завжди?
 — Так. І бідного Альберта, мабуть, знову розбудять мої племінники о
п’ятій ранку!
— Ну, Різдво — передусім дитяче свято.
— Либонь, скучила за Сьюзі й близнюками?
І Гарольд знову щось пробурчав, а тоді заговорив про галасливих
дітлахів і гордість та щастя, які ті дають попри всі незручності.
Того року, коли вони єдиний раз дружно зібралися всі на Різдво у
Фарлі-голл, Вай неймовірно зворушило те, як Гарольд, мов сніговик,
танув у променях власної онуки. Терпів усі витівки малої Сьюзі,
постійно хихотів і стискав її в обіймах більше за ті п’ять святкових
днів, ніж сина і доньку за все життя. Про це не без сумовитої іронії
сказав Альберт своїй Вай.
Відтак вони деякий час не бачилися з Гарольдом — принаймні доки
не підтвердилося її обрання до парламенту, — але й потім він ані разу
не заговорив за столом про політику чи виборчу кампанію. Хоча Вай
щомиті очікувала того за вечерею, відчуваючи клубок у горлі.
Але щойно вони перейшли до затишної вітальні, де за решіткою ревів
потужний вогонь, Вай почало хилити на сон — похмілля, нарешті,
відпустило після добрячої порції м’яса, пудингу й вина. Обшита
дерев’яними панелями кімната, яка завжди пригнічувала своїми
розмірами, ніби зменшилася через миготіння полум’я і зелене віття,
що висіло над каміном.
— Далебі, я в захваті від тебе, — відпивши великий ковток коньяку,
проказав ні сіло ні впало Гарольд, і Вай не була певна, звертається він
до неї чи до Альберта. У цьому можна було б засумніватися, якби не
той факт, що Гарольд ніколи не хвалив сина, а тим паче не був від
нього в захваті.
— Овва! — насмішкувато промовив Альберт.
— Отже, ти пішла в політику. Випробовуєш власні сили за плечима
Тоні Блера.
— Звісно ні, тату! Адже ти знаєш, що він… лейборист!
Вай силувалася зловити погляд Альберта.
— Невже ви мене підтримуєте, Гарольде? — відсьорбнувши коньяку,
спитала Вай. Вона вже готувалася до звичного шквалу доказів того, що
лише консерватори здатні керувати економікою.
Однак Гарольд дещо відхилився від теми:
 — Тож чому ти вирішила сама влізти в політику, замість того щоб
просто описувати її в статтях?
— Щиро кажучи, мене спонукало розчарування. Хотілося… щось
змінити. Потрапити у вир подій. І за можливості внести свою лепту в
покращення життя людей.
— Гм-м, — схвально буркнув Гарольд. — Щось на кшталт
покликання.
— Авжеж, мабуть! І знаєте, зараз саме час. Бо вся країна розчарована
в політиках. Потрібні зміни. А щодо згаданого вами діяча… — Вай
поплескала Альбертову ногу, що лежала на її колінах, тоді як сам він
розвалився на довгій червоній канапі, — то я щиро вірю: він допоможе
нам на виборах.
— Може, ти і маєш рацію.
«Треба потрапити до парламенту за всяку ціну!» — мало не вигукнув
Альберт дещо визивно й глузливо. Вай дивилася, як він сідає, щоб
хлюпнути вина в поплямований відбитками пальців келих, і зрозуміла:
він уже неабияк захмелів.
Альберт тепер не часто дозволяв собі такі слова. Принаймні, коли
Вай була поруч, — утім вона була певна, що він тримав язика за
зубами і без неї, як-от у товаристві приятелів. Хоча Том-Комуняка, без
сумніву, залюбки кпив із «нових лейбористів».
Але тепер його, напевно, дратувала присутність Гарольда. Крім того,
спокусу повиступати підживлювало вино з розкішних запасів
батькового льоху.
— Звісно ж, Альберте. — Гарольд ніби промовляв до нетямущої
дитини. — Який сенс у принципах, якщо ти не спроможний втілити їх
у життя?
Вай подумки скривилася: було дивно чути власні слова з уст такого
чоловіка, як Гарольд.
— Та ні, твої доводи мені знайомі, — відповів Альберт. — Просто, на
мою думку, соціалізм без соціалізму є безглуздям. Якщо ти створюєш
робітничу партію не для самих робітників — перемога може виявитися
повітряною кулькою.
— Ах, ну звісно, краще гарувати на передовій і продавати неліквідні
книжки сталіністам.
 — Дідько… — Альберт презирливо глипнув на Гарольда, схопився на
ноги й нерівною ходою вийшов геть із кімнати.
Вай розгублено поглянула на свої коліна, звільнені від Альбертових
ніг. Вона відчувала, що повинна піти за ним услід. Але чомусь їй не
хотілося підводитися й покидати товариство Гарольда.
Вона цінувала те, що Альберт дуже старався, відколи вони вирішили
мешкати разом — то була сповнена любові домовленість підтримувати
одне одного в здійсненні всіх мрій. Тепер вони поводилися з більшою
турботливістю, стали великодушними. На думку Вай, це й означало
бути дорослими: не лише іти на компроміси, а й передбачати, що може
бути для партнера прикрим, та вчасно цього уникати.
І ти ба, яка несправедливість! Невдалі спроби Альберта вибачатися за
випадкові похибки дратували її більше, ніж колишні гучні і вперті
сварки або мовчазне відчуження.
— Вибач, Вайолет. — Гарольд зітхнув, щоб показати: йому не те що
соромно за поведінку сина — той йому просто надокучив. І Вай
подумала, що вони обоє рябоє.
— Його… його зазвичай можна витримати.
— М-м. Я дуже цим тішуся.
Запала мовчанка, лише потріскував у каміні вогонь, і Гектор зручніше
умощувався біля ніг господаря. Вай хотіла була підвестися.
— Ні, справді, ти можеш пишатися собою. Вибір був непростий. Та й
кар’єра непроста — гадаю, тобі не треба пояснювати, що я це знаю із
власного досвіду. Але хай там як, ти поставила перед собою
благородну мету. Служіння батьківщині. То буде… твій обов’язок
тепер.
Вай підтакнула.
— Саме так. Тут я з вами цілковито згодна. І хоч як різняться наші
уявлення щодо прогресу, усі ми — учасники одного дійства, адже
прагнемо покращень для країни і людей.
Але як можна бути торі і водночас щиро вірити, що ти здатний
змінити стан речей на краще? Вай ніяк не могла цього осягнути: в
голові щоразу виникала туманна порожнеча, такий собі фоновий шум.
І у хвилини найбільшого розпачу, як-от під час боротьби з подушним
податком або опитувань на виході з виборчих дільниць у тисяча
дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році, вона однаково вірила в те, що
навіть торі розуміли: вона робить добру справу.
— Що й казати, наші люди вміють напартолити.
Вай не одразу збагнула, що він мав на думці.
— О, ви справді так вважаєте?
Гарольд чмихнув і почесав голову Гекторові, який заплющив очі від
задоволення. А тоді продовжив з прагматичною приреченістю, ніби
звертаючись до собаки:
— О так. Звичайно. Я не сліпий. Мейджор95не спроможний дати собі
раду з ними, а все через кляте так зване європейське питання. Через
нього незабаром ціла країна пересвариться. А ще корупція, скандали
— мерзотно й огидно.
— Ну, а ми свіжі, незаплямовані…
— Так. Мабуть. Нарешті, осучаснилися. Забуті дурниці про повторну
націоналізацію. А Тоні… він і справді чудовий оратор. Дуже тонкий.
Слизькуватий. Але вміє переконати. І безжальний на свій штиб.
— О боже, тільки не кажіть, що він вас причарував. — Вай була рада,
що може знову перейти на глузливий тон.
Гарольд звів на неї очі. І, дарма що насуплений, злегка усміхався. А
тоді знову сів у крісло.
— Гарольде, а може, перейдете до нашого табору? — Вай аж
нахилилася вперед навколішки від радісної, але, звісно ж, кумедної
думки, що він міг би переметнутися до лейбористів заради неї.
— О, я надто старий для театральних витівок! — захихотів Гарольд,
відмахнувся від неї і неквапно відпив ще трохи коньяку. — Але я
завжди цінував те, як ти пишеш статті, люба моя. Дуже цінував. Ти
завжди прагнула чогось досягти. Може, я дещо перебільшую, але
завжди приємно бачити, як хтось намагається видряпатися нагору
самотужки.
«Я росла не в якихось нетрях», — подумала Вай, а сама згадала, що
будиночок з терасою, де зростала її мати, справді називали нетрями,
руйновищем, про яке літні родичі дотепер говорили, похитуючи
головами.
— Віднині нам слід бути обережнішими в усьому, але на мене завжди
можеш покластися. Звісно, я не вихвалятиму тебе прилюдно, але
допомагатиму у виборчій кампанії так, щоб не було потім до чого
прискіпатися. — Він замовк і поглянув на неї, чи то несхвально, а чи
всерйоз сприймаючи її. Риси обличчя пом’якшали від ніжних почуттів,
а може, і від коньяку. — Та почнемо з того, що прикупимо тобі нового
вбрання!
— Щиро кажучи, я і не хотіла балотуватися в старому джемпері…
Чи слід брати в нього гроші? Бог свідок, для перемоги на виборах не
можна відмовлятися від будь-якої допомоги. Крім того, це сприятиме і
більш важливій справі — підтримці Лейбористської партії. Сприятиме
змінам. Усе повертається на кола свої: консерватор, пер і лорд Гарольд
Брінкгерст допомагає грошима Вайолет Льюїс стати членом
парламенту від Лейбористської партії — яка безжальна форма
перерозподілу багатств!
— Зрештою, участь у виборах може виявитися і помилкою. Усе може
трапитися. Але я із цікавістю спостерігатиму за дійством. — Він
глипнув на Вай, і та на мить вгледіла в його очах загадкову лукавинку
— таку саму, як в Альберта. — Поза тим… ніхто ж не знатиме, у якій
клітинці бюлетеня я поставлю хрестика, еге?
Ошелешена Вай усміхнулася і знову сіла на канапу.
— Дякую, Гарольде. Це… Я справді не знаю, що казати.
— Ще коньячку?
— Гаразд! Я б хотіла випити за вас і ваше навернення до комунізму…
— Перебрала міру? — Я жартую! Для такого запеклого торі, як ви,
щонайбільше можу сподіватися на аметистовий відтінок96…
— О, радше яскраво-фіолетовий, Вайолет.
— Ха, прекрасно. — Вона усміхнулася. — Але скажу відверто, ваша
підтримка так багато для мене значить. А тепер мушу подивитися, що
там із вашим рідним сином.
— Щасти тобі.
Альбертових черевиків у холі вона не побачила. Либонь, курить
безперестанку надворі. Вай загорнулася у своє довге чорне пальто і
вийшла через задні двері. Вогник самокрутки правив їй за орієнтир.
— Вітаю.
— Привіт, — похмуро озвався Альберт. (Не в гуморі чи кається?) —
Вибач.
 — Ходи до мене, — сказала Вай і обвила його руками.
Альберт зітхнув — коротко, розпачливо.
— Ні, мені справді шкода. Він достоту завжди мене накручує. Але ти
знаєш, що я тебе підтримую, і твій…
— Годі. Звісно, я знаю. У мене чудові новини… — Вай узяла його
цигарку і затягнулася.
— Невже передумала?
— Лише не зараз, прошу тебе, Альберте! — голосно відказала вона і
набрала повні легені диму.
— Даруй, тоді що за чудові новини в тебе?
Вай повільно й задоволено видихнула.
— Отже… скидається на те, що твій тато проголосує за лейбористів.
— Прошу?
— Знаю, знаю!
— Ні, справді, невже?
— Може, він і не наважиться проголосувати особисто, але явно не
був би проти. Йому подобається Тоні Блер. І йому подобаюся я!
— Звісно, ти йому подобаєшся.
— Ну, я про це раніше ніколи не подумала б.
— Він уважає, що ти — єдиний мій слушний вибір у житті.
— Як цікаво: нібито в тебе і справді був вибір.
Альберт зайшовся звичним лагідним і тихим смішком, що завжди був
обіцянкою пестощів. Відтак забрав у неї цигарку, ніжно поцілував у
губи. А тоді відсторонився, наче щось раптово пригадав.
— Ти не жартуєш? Йому до вподоби Блер?
— Так, схоже на те.
— Дідько. Дива та й годі.
Збудження сколихнуло тіло. Вона затремтіла. Почасти від холоду, але
більше через швидкоплинне передчуття великих можливостей.
— Тобто я хочу сказати, що новини справді прекрасні. Твій батько,
Альберте, — велике цабе, бісів затятий торі! — покладений на обидві
лопатки!
Вона стиснула руки і мало не підстрибнула.
— Тож і справді… себто справді є привід для радості? — дещо
невпевнено перепитав Альберт.
 — Гм-м, так! — Вай стукнула його стегном. — Трясця, звісно є! По-
перше, твій батько з якихось своїх міркувань щойно прозоро натякнув,
ніби хоче допомогти фінансово, що нам з тобою вельми потрібно.
Йдеться, звісно, про особистий, а не партійний внесок.
Альберта злегка замлоїло.
— А головне — ми здатні переконати таких людей, як він, а отже,
переконати решту громадян буде раз плюнути. І коли нас підтримає
переважна більшість, можна братися за кардинальні зміни. І
сподіватися, що суспільство стане кращим: добрішим,
справедливішим, розумнішим! Кожний громадянин стане таким!
Вона як на трибуні виступала.
— Добре, але чому такий чоловік, як він, голосуватиме за партію, що
бореться проти торі? Далебі, за цим щось криється! — Альберт мало
не кричав. — Це ж все одно, що вивісити величезний червоний стяг,
Вай!
— Червоний стяг? — Вона не витримала й вибухнула реготом.
— О, ти знаєш, про що я, — це могло б слугувати попередженням,
мовляв, нові лейбористи — просто зграя недолугих нікчем!
І одразу пошкодував про сказане.
— Он як? Ну, дякую.
Залягла довга пауза, оксамитна, майже відчутна на доторк у
прохолодній ночі.
— Закуримо, — суворо і ледь чутно промовила вона.
Альберт притьмом скрутив цигарку і подав їй разом із запальничкою.
Напередодні, після прощальної вечірки, вона повернулася додому
якоюсь безпорадною, і від неї відгонило ментолом.
Він хутко почимчикував садом, що був темним у слабкому світлі, яке
випромінювали півмісяць і горішнє вікно. Але він так добре знав
звивисті стежки, що міг би пройтися ними навіть із зав’язаними очима.
Усе життя Альберт тримався якнайдалі від батькової політики. Шукав
не лише інакших принципів, а й способів існування. Утім із прикрістю
усвідомлював, що панівні класи цього не дозволили б. Останні десять
років Альберт спостерігав за тим, як усі громади: мандрівників,
захисників довкілля, сквотерів, ба навіть завсідників рейв-вечірок —
розпускалися одна за одною через те, що просто спробували
влаштувати щось на власний розсуд. І хай яка вільна була ринкова
економіка, торі не визнавали волі поза межами їхньої системи. У
Британії можна обрати будь-який стиль життя, якщо той дає комусь і
десь змогу примножити власні статки.
Можливо, тому Гарольдова пропозиція дати Вай гроші — і її радість
та негайна згода — прошила груди Альберта до біса болючим шарпом.
Вай, чому?
Альберт зупинився, закинув голову назад, втупив погляд у небо.
Зірки простягалися в неосяжну далечінь. У вічність.
Що було найважливіше? Вона. Тільки вона.
Він озирнувся й побачив її неясну, маленьку постать, що досі
майоріла в задніх дверях. Альберт простягнув до неї руку, і вона —
навмисно не поспішаючи — почала спускатися стежкою.
— І ще раз. Вибач, — сказав він, пригорнув Вай до грудей і зітхнув,
торкнувшись губами її темного волосся.
— Усе гаразд. Альберте, я знаю: ми з тобою не однаково мислимо —
у нас різні погляди, різні переконання. Але я справді вважаю, що тут
немає нічого… поганого. Хіба не краще посперечатися тепер, аніж
тижнями замовчувати, а потім хильнути зайвого і посваритися?
— Так, знаю. — Зимне повітря остаточно його протверезило, але він
пам’ятав, що після вечері дещо погарячкував. — Але я… я підтримую
тебе. На сто відсотків — цілком і безоглядно. І зроблю все, що в змозі,
щоб ти стала депутаткою. Знаю, що попереду багато роботи і я тобі
потрібний. Повір, я справді стараюся.
— Тобі зовсім не потрібно так ретельно все пояснювати, любий! Ти
можеш не погоджуватися зі мною в чомусь, але потім однаково
підтримаєш. І коли про нас напишуть у The Sunday Times Magazine, ти
поводитимешся відповідно… — Альберт відчув, як вона усміхається,
зануривши обличчя в його джемпер. — Але наодинці лишаймося одне
з одним щирими, домовилися?
Альберт відсторонився, взяв її обличчя в долоні і розцілував.
— Вайолет Льюїс, ти дуже розумна жінка, я навіть не знаю, чим
заслужив тебе.
То був довгий день. Про те, як батько допоможе їм грошима, вони
зможуть поговорити і наступного ранку. Спокійно, відверто. За
філіжанкою кави, на свіжому повітрі.
 Зненацька Альберт глянув на дуб. Дарма що безлистий взимку, він
гордовито розкинув віти в дальньому кінці саду, наче запрошував їх.
Або нагадував…
Здавалося, він промовляє до Альберта, кличе з глибин свого коріння.
— Ходімо. — Альберт потягнув Вай за руку і хутко рушив стежкою.
— Що сталося? Альберте, тут зимно, повертаймося до будинку.
Але той не вгавав, а відтак посадив її біля себе на стару лавку з
кованого заліза, прибиту до морщавої кори. А тоді міцно стиснув її
руку у своїй.
Звідси, безперечно, нічого цікавого не було видно. І навіщо він це
робить?
— Я… не знаю, просто закортіло прийти і сісти тут. З тобою, біля
старого дуба. Наче щось — або хтось — наказав мені привести тебе
сюди.
— Яке миле старе дерево, — усміхнулася Вай. — Ти теж — мій
милий старий.
Вай припала до його уст своїми, і так ніжно, лагідно, мало не
спокусливо, що на якусь дивну мить здалося, ніби вона його цілує
вперше.
«Усе, що я в змозі зробити», — подумав Альберт, і вони делікатно
відсторонилися.
А ще: «Я тебе кохаю».
— Вай, вийдеш за мене?
У неї перехопило дух.
— Прошу?
— Вайолет Льюїс, виходь за мене заміж.
О господи, може, він вирішив, що це допоможе їй потрапити до
парламенту? Раніше ані він, ані вона навіть не думали про одруження.
Може, його пропозиція була просто красивим жестом для того, щоб
підтримати її честолюбні плани?
Адже їм не раз казали, що одружені кандидати справляють на
виборців краще враження, здаються поважнішими і надійнішими.
Особливо ті, які виїхали з Лондона. Вони кепкували з цього, як завжди
кепкували з одруження, що здавалося їм даниною традиції —
старомодній, безглуздій, припалій пилом і трішки сексистській.
 Вай була певна, що її стосунки із сином відомого пера-консерватора
під час виборів могли лити воду на її млин. То були цікаві для публіки
подробиці, які дотепер тримали в таємниці, щоб преса не почала пхати
носа в Альбертове активне політичне життя в минулому. Вони
домовилися розповідати всім, що Альберт відійшов від політичного
життя, що він тільки вчився спілкуватися зі ЗМІ, набував досвіду, так
би мовити. І цього року відмовився навіть від участі в протесті проти
будівництва кільцевої дороги в Ньюбері — стежив за подіями ввечері
по телевізору.
— Альберте… а може… ти просиш вийти за тебе тому, що так у мене
буде більше можливостей бути обраною? Знаю, що ти хотів би всіляко
мене підтримати, але справді… — І вона дещо ніяково розсміялася.
«Аби лишень я помилялася».
— Звісно, не тому, яка ж ти дурепа. Просто я…
Альберт поглянув на три лапасті гілки угорі, відтак на коріння, що
зникало під землею, і подумав: хай буде так. Далі він хоче рости разом
із Вай.
— Я просто кохаю тебе. До біса сильно. І хочу завжди бути з тобою,
мати спільних дітей і дім, ми постарішаємо разом, і я помру, тримаючи
тебе за руку. І хай що трапиться, хай які зміни готує нам життя — і
нове тисячоліття, — я хочу зустріти це все з тобою. Нічого кращого
просто не може бути. А ти як думаєш?
Сльози полилися з очей Вай, коли вона почула, як упевнено й
безстрашно він це промовив. Сльози потекли до її рота, а тоді і до
Альбертова рота, щойно вони поцілувалися. А діти, чи буде в нас час
на дітей? І раптом така шалена радість заклекотіла в її грудях.
Безмежне, солодке щастя засичало, запінилося і затопило будь-який
опір одруженню, натомість у душі знявся великий, плюскітливий,
іскристий фонтан кохання.
А головне — вона теж так думала. Серце Вай було сповнене тих
самих почуттів: вона прагнула провести з ним решту свого життя.
Дорослішати, старішати — все разом.
— Так, Альберте. Так, так, так.
92 Парламентський виборчий округ Великої Британії.
93 Сер Дональд Томпсон, британський політик Консервативної партії, член парламенту (1979
—1997).
94 Поширена в Англії соціально-політична практика, що має на меті збільшувати кількість
жінок у парламенті.
95 Джон Мейджор, прем’єр-міністр Великої Британії в 1990—1997 роках, лідер
Консервативної партії.
96 Червоний колір — символ британських лейбористів, а синій — колір консерваторів.
 РОЗДІЛ 10

Травень 1997

О десятій вечора оголосили результати опитування на виході з

виборчих дільниць, і здійнялася така метушня, якої Альберт ще ніколи
в житті не бачив. Він так міцно стиснув руку Вай (разом із вишуканою
сапфіровою каблучкою — подарованою на заручини сімейною
реліквією), що мало не зробив їй боляче.
У Вай аж щелепа впала, мов у героїні якихось мультиків. Лейбористи
взяли гору. Вона ледве стрималася, щоб не підстрибнути й розцілувати
Альберта з підлітковою безпосередністю. Вай роззирнулася довкола:
Еван підхопив матір і закружляв її над землею. Амелія і Роуз
захоплено й дружно заплескали в долоні.
Наступні години минули як у тумані, час несподівано сплющився й
розтягнувся. Вай уже встигла одягнути нову сукню, до якої Роуз,
умиваючись сльозами, з ніжністю причепила вишуканий букетик
крихітних пуп’янків червоної троянди. «Лише поглянь, як гарно», —
тихо промовила вона і так міцно обняла Вай, що ледь не розчавила
квітки.
Потім усі вони виїхали в Елланд і потрапили до шкільної зали перед
північчю. Здавалося, тут зібралося водночас кілька незнайомих одна з
одною компаній, готових святкувати шістдесятиріччя своїх ювілярів.
Там і сям стояли люди в несвіжих костюмах, їли канапки з шинкою, що
вже почала скручуватися, і пили розчинну каву. В окремих кутках зали
мляво погойдувалися червоні, сині й помаранчеві97 повітряні кульки.
Але вздовж стін позаду кипіла робота, гарячково підраховували
голоси. Весь час прибували нові урни, складали в купи заповнені
бюлетені.
Вай силкувалася не надто дивитися в той бік. Хороша картина. Хіба
ні? Повз постійно проходили люди, стискали їй плече і руку, але вона
ніяк не йняла віри.
Коли оголосили місто Сандерленд і почали заносити результати, Вай
вислизнула з Мел у закапелок за класною кімнатою: їй досі не
хотілося, щоб батьки бачили її із цигаркою.
Вона міркувала, чи варто казати Мел. У мене затримка. Лише кілька
днів. Може, через постійне хвилювання. Вона звернула на це увагу
тільки вранці і навіть не мала часу подумати, що це могло б означати.
Бо вдень було забагато всього: забагато адреналіну, забагато приводів
для радості і душевної розрядки, забагато шаленої, палкої, хмільної
надії. І жодного місця, віддушини або можливості, щоб обговорити
таку з біса важливу подію.
Як невчасно.
То були лише перші дні, ще не пізно…
Але у вбиральні, натягнувши щільні колготки, які їй зачасто
доводилося носити в житті, Вай легенько поклала руку на низ живота.
А може, все це вчасно. Може, їй варто зайнятися цим, а не новою
роботою, якщо підрахунок голосів буде не на її користь.
Ба навіть, якщо вона виграє вибори, їй варто зайнятися… обома
речами?
Альберт буде в захваті, звичайно; він допоможе.
І раптом згадала напружену, змарнілу Роуз, що з’явилася в пообіддя з
купою брудних міткалевих серветок і гнівних есемесок від клієнтів.
Вай востаннє затягнулася цигаркою Marlboro, яку поцупила в Мел, —
навмисно глибоко, ніби хотіла спалити саму думку про вагітність — і
поквапилася назад до зали.
Альберт спостерігав за тим, як Вай без підготовки відповідає на
запитання журналіста ВВС — то було вже друге або третє інтерв’ю про
можливий наплив жінок-депутаток у парламенті і давно очікувану
фемінізацію британської політики. Йому подобалося спостерігати за
нею в такі моменти, коли вона здавалася не зовсім собою: радше
кимось, хто хотів показати її з найкращого боку, але злегка
прибріхував. Йому спало на гадку, що він би й сам був би в захваті від
такого химерного двійника Вай, якби не знав її особисто. Так само і
Мел, коли приїхала й побачила червону сукню Вай, вигукнула:
«Трясця, мала, яка краса, глянеш на тебе й одразу розумієш, чому
потрібно більше жінок у парламенті!» Вай ляснула її, але притьмом
згадала, що має тепер поводитися як професіоналка.
Альберт випив іще одну філіжанку кави — знову несмачної — і
попри гарний настрій вирішив: як почує ще раз «Усе тепер
покращиться», то схопить першу-ліпшу теку-планшет і розіб’є CD-
програвач. «Бісова пісенька», — пробурмотів на вухо Альбертові Еван,
ніби прочитав його думки, і підморгнув.
Відколи Альберт зробив пропозицію Вай, Еван і Ангарад, нарешті,
прийняли його до родинного лона. А завдяки тому, що вони провели
чимало часу разом під час виборів, взаємна повага між Еваном і
Альбертом зросла ще більше і перетворилася навіть — як йому
здавалося — на ніжну дружбу. Батько Вай поділяв Альбертову
неприязнь до Тоні Блера («дешевий підлабузник — ось він хто») і теж
не схвалював вилучення партією зі Статуту Лейбористської партії
пункту чотири про спільне володіння засобами виробництва. Але, як і
Альберт, неймовірно пишався Вай.
Еван місяцями агітував у Вельсі і попри благання Вай не лаятися
голосно розводився перед усіма про те, як палко бажає, щоб його
донька урешті-решт прогнала тих клятих торі, так наче вона була
спроможна зробити це самотужки. Він роздувався від гордощів,
випинав груди колесом і весь сяяв у новому костюмі, який йому з
нагоди виборів придбала Вай. На Гарольдові гроші.
Чутки про те, що бюлетені мають перелічити, розлетілися одразу
після поголосків про майже, ну майже перемогу. Це «майже»
здобувалося протягом усієї кампанії важкою працею і боротьбою за
кожний голос. Нараз Альберту стало млосно чи то від переживань за її
успіх, чи то від страху, що в неї нічого не вийде — він і сам не розумів,
від чого саме.
— Гаразд, хай що трапиться, як партія ми зробили все, що могли, і я
дуже пишаюся своєю участю, — проказала вона з неабияким
завзяттям, так що Альберт хотів був уже її просити не грати на публіку
принаймні наодинці з ним. Трохи по третій годині ночі мало не
істерична радість від програшу Портільо98 почала вщухати. Нова
ситуація навколо них потроху усталювалася. Після вісімнадцяти років
— вісімнадцяти років! — панування консерватори мали, нарешті,
забратися геть.
Проте Альбертові було важко взяти втямки, що лейбористи
перемогли по всій країні, але не в її виборчому окрузі.
Мел мусила щопівгодини поправляти макіяж на обличчі Вай — та не
звикла мати на собі основу під пудру і помаду, а тому постійно їх
розмазувала. Її серце тремтіло й тріпотіло, мов від наркотика, а зуби
були міцно стиснуті.
— Трясця, чому я не запаслася жувальною гумкою?
Як раптом усе закрутилося. Вигулькнули якісь чиновники, дуже
чинні на вигляд. Заволали мікрофони, люди купчилися поблизу тих,
кого вони мали обнімати. Амелія і Ангарад заклопотано про щось
розмовляли; Роуз і Мел схопилися за торбинки й за руки.
— Ну ж бо, йди. Я тебе кохаю, — сказав Альберт, притулився чолом
до чола Вай і переплів свої пальці з її для останньої підтримки.
Пильно подивився в очі.
— Я теж тебе кохаю. Дякую. — І вони міцніше стиснули пальці.
Відтак Вай відхилилася, глибоко вдихнула і піднялася встеленими
зеленим килимом сходинками на невеличке підвищення. Її зустріли
об’єктиви камер і велика юрба бадьорих, не в міру галасливих
лейбористів та насуплених, виснажених консерваторів.
Кров відчутно пульсувала в голові.
— Отже, результати…
На мить вона завагалася, не певна, чи вони насправді виграли. І тут її
прихильники радісно зарепетували, а найгучніше волав батько.
Усмішка розпливлася на обличчі Вай, вона почала шукати очима
Альберта. Той перехопив її погляд, і його серце мало не виплигнуло з
грудей від несамовитої пихи. Вона перемогла. Таки перемогла. Він
широко й пустотливо до неї усміхнувся.
«Я перемогла, — думала Вай. — Тепер моя черга».
І тієї миті їм здавалося, що віднині все буде добре.
97 Помаранчевий колір — символ британської Ліберально-демократичної партії.
98 Політик-консерватор.
 21 СІЧНЯ

Годинник показував 4:04 пополудні. Він оглянув повну людей

вітальню Фарлі-голлу, куди на їхній спільний день народження
з’їхалися друзі й рідні. А ось і вона — споглядає на нього з іншого
кінця кімнати. Обдаровує близьким, кмітливим усміхом. Настав їхній
день — і їхній час.
— О! — дещо театрально вигукнула Роуз. — Який прекрасний захід
сонця! Ходімо в сад помилуватися останніми променями…
Гості напрочуд охоче знову натягнули на себе зимові пальта,
відставили і вдруге підхопили недоречні келихи з шампанським і
ринули через задні двері надвір, у холодне повітря.
І коли Роуз попростувала в бік дуба в дальньому кінці саду, двоє з
них із розумінням перезирнулися. А втім, захід сонця і справді вражав:
над обрієм простягалося широке жовтогаряче пасмо, майже багряні
смуги осявали пагорби й поля, торкалися голих гілок дуба. Їх ніби
занурили в мідь або лизнули язики полум’я — великий блискотливий
балдахін.
«Той дуб, либонь, багато чого бачив на своєму віку», — спало їй на
думку, коли вони наблизилися до дерева.
Він узяв її руки у свої, розігрів замерзлі пальці. Власний теплий
острівець посеред змовницького руху гостей: а ті безперестанку
чимось шурхали, перешіптувалися, навіть дихали тихенько, мов діти,
що хотіли влаштувати несподіванку.
Зненацька на маленькому столику позаду дерева вона вздріла
найбільший у своєму житті святковий торт. До смішного великий,
такий великий, що його справді годі було б сховати у вітальні: апетитні
шари, пишні звиви цукрової глазурі, каскади їстівних квітів, що ніжно
облямовували кожний ярус. Під прохолодним вечірнім вітерцем
поколихувалися й тьмяно виблискували вогники численних свічок.
Над тортом, з однієї з гілок дерева, звисав плакат, на якому
неоковирним почерком було написано: «З днем народження вас обох!»
і знизу — рухливе півколо веселих, широко усміхнених облич.
Найбільше вищирялася Роуз.
— З днем народження тебе…
Хмільне відчуття, коли ти в центрі загальної уваги. Відчуття, що
охоплювало їх обох від початку свята. Він нишком на неї зиркнув,
завважив легку усмішку, ямочки на щоках — вона явно тішилася і
водночас трішечки соромилася. Вай мимоволі зачепила його плечем.
Дякувати Богу, він її знайшов. Дякувати Богу, вона якимись
незбагненними шляхами врешті-решт дісталася до нього. На мить його
пройняв страх, коли він уявив, що вони могли б ніколи не зустрітися
або провалити все.
— З днем народження тебе…
У її пам’яті зринули спогади минулих років: перший сором’язливий
обмін подарунками, затишні, взаємно ввічливі сніданки в ліжку,
здибанки з друзями і родиною з шампанським та іншими смаколиками.
А також льодиста, мов бурулька, згадка про непрості часи. Про
тимчасове відчуження. Коли веселощі були вдаваними, а перебування
разом дратувало й заважало. Коли їй навіть не дозволялося святкувати
окремо власний день народження.
— З днем народження, люба… — Гості звично теревенили, зі сміхом
складали слова-гібриди — Вайберт, Алберлет — або швидко
вимовляли поспіль обидва імені як одне.
Приємне почуття, що ти здатна оточити себе людьми, які лише
покращують тобі життя. Тими, хто ладен приліпити, мов клеєм, вас
обох одне до одного. На роки, всупереч ударам долі.
— З днем народження вас!
Вони підступили до торта, на якому миготіло до смішного багато
свічок. Поглянули на свої обличчя, на яких м’яко тріпотіли святкові
відблиски. Зустрілися очима. Ось вона — мить упізнання, так само
запаморочлива, як і тоді, коли вони побачилися вперше.
— Загадай бажання!
Вони разом схилилися над тортом і глибоко вдихнули.
 ПОДЯКА

Велика подяка Англійській раді мистецтв, яка розробила програму

грантів на персональні проєкти. Завдяки її фінансуванню я змогла
завершити цей роман. А особливо вдячна за допомогу Елізабет Бріґґз.
Дякую всім, хто працює в RCW, зокрема просто неймовірному
колективу, що працює у відділі прав на публікації за кордоном, а також
команді Orion Fiction. Насамперед Люсі Камерон, Алейні ДіДжорджо
і, звичайно, Шарлотті Мерселл, яка гаряче підтримувала моїх героїв,
Вайолет і Альберта, і блискуче відредагувала текст.
Для написання роману я використовувала багато інформації, яку мені
допомагали відшукати Сара Деніелз, Гелен Франкель, Стівен Піттам,
Джейн Тод, Річард Тейлор і Пол Апекс — усі вони щедро дарували
мені свій час. Я використала чимало книжок, серед яких передусім
відзначу «Змінений стан» Меттью Коллінза і «Цю Англію» Піта
Дейвіса.
Дякую Тому Бромлі з Академії Фейбер і всім письменникам з курсів
роботи над текстом: ви були для мене чудовими супутниками на
початку цієї тривалої подорожі, давали прекрасні поради й надихали.
І Елейн Фіні, з якою разом реготала, мов навіжена, — за великодушну
підтримку з перших розділів мого роману.
І шанувальникам Південного Лондона: я вас люблю і, правду кажучи,
обожнюю кожного з вас. Дякую за довіру, відгуки та дружбу. Я тепло-
тепло обіймаю перших читачів: Елоїзу Вуд, Ліззі Вебстер, Ґейл Лазду,
Ану Флетчер (за фахові й тонкі поради), Дейзі Б’юкенен (за розуміння,
заохочення і підтримку) і Джуд Коллінз (за те, що допомогла підібрати
чудову назву для роману).
І багатьом іншим я теж дуже вдячна. Сему Томасу, який вірив у мене
більше, ніж я сама, і допоміг почати роман, а відтак — продовжити
його. Джорджу Тіммзу, що видер мене з халепи й виділив навіть не
одну, а дві кімнати тоді, коли мені не було де голову притулити. Я
ніколи не забуду твоєї доброти. Кейт Сміт і Гелен Ньюсам, які мене
великодушно прихистили й допомогли завершити цей твір. Ви —
найкращі. Рут і Ґрему Фавлерам, які гостинно відчинили двері свого
будинку, коли, здавалося, до мене повернувся спиною цілий світ. Полу
Хейґу і Ральфу Лайлу, найчудовішим у світі співрозмовникам, до яких
можна будь-якої миті звернутися й нескінченно говорити про
письменство. Алексу Ашерсону — за беззастережний вотум довіри.
Роксанні Ґрін, Каріс Гоббз і Ларі Педелті, яким хотіла б сказати, що всі
ми досі — підлітки в душі. Ваші імена треба неодмінно розмістити на
обкладинці книжки. Дякую за все.
І Трістану Кендріку, найкращому літературному агенту й другу. Він
ліпше за всіх знає, який словесний потік ллється з мене щоразу, як я
намагаюся щось сказати. Утім сумніваюся, що існує достатня кількість
слів, аби пояснити, яким важливим ти був для мене під час роботи і як
я високо ціную твої бадьорі запевняння, що книжка варта моєї
боротьби.
І Томмо Фавлеру (дивно, що до імені мушу додавати й прізвище, але
воно є у всіх — тож буде тут серед інших і твоє). Любий мій, дякую
тобі за те, що слухав і кохав, за нескінченну терплячість та готовність
будь-якої миті влаштувати свято. За те, що весь час був поруч, і за те,
що коли ми гуляли, то завжди-завжди тримав мене за руку.
І наостанок — слова великої любові і неймовірної вдячності родині:
Лаяллу, що завжди спокійно підтримував мене, й батькам, Лінді та
Мартіну Вільямсам, які надихали на роботу над романом навіть тоді,
коли й гадки про це не мали. Дякую, що спонукали писати, мріяти і не
здаватися.