До 80 річниці трагедії

Бабиного Яру
 Ба́бин Яр — урочище на північно-західній
околиці Києва. Простягається від Кирилівської
вулиці в напрямку вулиці Юрія
Іллєнка між Кирилівською церквою і вулицею
Олени Теліги.
 Перша згадка — у 1401 р., коли володарка цієї
землі жінка-шинкарка («баба») продала її
Домініканському монастирю. У XV—XVII ст.
згадується також як урочище Бісова баба,
Шалена баба.  
Фото 1934 р.
19 вересня 1941-го війська Вермахту увійшли
до Києва. За кілька днів вибухнули будівлі у
Київській цитаделі та на Хрещатику.
 Вибухи стали зручним приводом для
окупантів провести показову каральну акцію.
У підривах звинуватили євреїв. Насправді ж
організаторами цих вибухів були радянські
диверсанти. Перші арешти і розстріли
відбулися вже 27 вересня. 28-го в Києві
з’явилися оголошення, в яких наказували всім
євреям міста зібратися зранку наступного дня
на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова.
 Разом із Вермахтом у місто увійшли айнзатцгрупи
СД. На них покладалося очищення армійських тилів
від «небезпечних елементів» та придушення будь-
якого опору. В Києві діяла айнзатцгрупа С, зокрема,
зондеркоманда 4а. Разом із ними прибув штаб
головнокомандувача СС і поліції «Росія-Південь»,
два батальйони зі складу поліцейську полку
«Південь». Згодом у Києві з’явилася
айнзатцкоманда 5. Саме ці підрозділи СС та поліції
здійснювали масові розстріли євреїв у Бабиному
Яру.
 «Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29
вересня 1941 року, пролягала від Лук’янівської площі по
вул. Мельникова до перших воріт Єврейського
кладовища, далі – на вул. Кагатну (нині – сім’ї Хохлових),
потім по вул. Табірній (нині – Дорогожицькій).
 Біля входу до Братського кладовища у євреїв
відбирали гроші, коштовності, документи, а також
наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці
Братського (Воїнського) кладовища (нині – територія
телевежі) люди повертали у прохід між огорожею
кладовища та краєм яру. Розстріл відбувався на
майже півкілометровому відтинку яру. Людей
змушували роздягатися догола та спускатися до яру,
де клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів
ішли німецькі поліцейські й вбивали їх пострілами в
потилицю.
 Того дня, 29 вересня, німці встигли до
18.00 розстріляти близько 22 тисяч. Інших
приречених загнали на ніч у порожні
гаражі на вул. Табірній (сучасна
Дорогожицька) і вбили наступного дня.
Потім німецькі сапери підірвали схили,
щоб засипати тіла, і змусили
військовополонених вирівняти дно яру.
 За два дні (29-30 вересня) загинула 33 771 особа. У
«Донесенні про події в СРСР» від 02.10.1941
сказано: «Зондеркоманда 4а в співпраці зі штабом групи і
двома командами поліційного полку «Південь» 29 і 30.9.41
стратила в Києві 33 771 єврея». Про продовження
розстрілів свідчать німецькі документи. Так, приміром, у
«Донесенні про події в СРСР» № 111 від 12.10.1941
говориться наступне: «Загальне число страчених
зондеркомандою 4а тепер перевищило 51 000». Згідно з
німецькими документами розстріли в Києві безперервно
продовжувалися до середини листопада 1941-го. Основну
масу розстріляних у цей період становили євреї.
 Втім, із середини жовтня цього ж року у Бабиному Яру та
його околицях починаються спеціальні акції, під час яких
були розстріляні комуністи-підпільники, роми,
душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії.
 Взимку 1941-1942-го у Бабиному Яру загинули члени
Організації українських націоналістів. «Донесення про
події в СРСР» № 164 від 4 лютого 1942 р. свідчить: «У
Київській області боротьба проти комуністів все
більше трансформується в боротьбу проти
національних українських формувань... Конфіскований
письмовий матеріал, а також свідчення різних
арештованих в останній час прихильників Бандери
знову доводять, що прихильників Бандери неможливо
залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому
лишається тільки повністю знищити цей рух».
 Незабаром нацисти
розгортають свої репресії
не лише проти бандерівців,
але й представників інших
течій українського
визвольного руху. Загалом
у Бабиному Яру загинув
621 український патріот.
Тут обірвалося життя
української поетеси, члена
ОУН (м) Олени Теліги.
Памʼятник О.Телізі
 Другий етап масових розстрілів припадає
на кінець зими 1942 – середину серпня 1943.
У цей час створюють Сирецький концтабір,
який змінив табір на вулиці Керосинній
(створений у квітні-травні 1942-го). Саме
його в'язні заповнюють своїми тілами Бабин
Яр, ями у самому таборі й довкола нього. Це
здебільшого підпільники й партизани:
комуністи й українські націоналісти.
 Заключний етап регулярних розстрілів
відбувався у серпні-вересні 1943-го на фоні
знищення раніше захоронених у Бабиному
Яру тіл розстріляних. Цю "роботу"
виконували ті ж в'язні Сирецького
концтабору. Спалювали тіла в яру
навпроти.
 18 серпня 1943-го до Сирецького табору прибула група
в’язнів із Полтави, яких розмістили в спеціальних
землянках у самому яру. Наступного ранку до них
приєднали 100 ув’язнених євреїв із табору. Загалом у
команді смертників працювало 327 осіб. Чоловіків
закували в ножні кайдани та змусили викопувати трупи
на місці колишніх масових розстрілів, а також будувати
печі із огорожі Лук’янівського і надгробків Єврейського
кладовищ. Тіла та дрова складали в печі штабелями.
Потім усе спалювали. В одній такій печі за раз
знищували до 2000 тіл.
 Двічі на тиждень нацисти привозили у
Бабин Яр у машинах-«душогубках» в’язнів
із тюрми СД. Цих людей після вбивства
також спалювали у «печах». Всі ці "роботи"
в Бабиному яру відбувалися таємно.
Територія була оголошена забороненою
зоною, обгороджена й засаджена
деревами, але сморід і дим розносилися по
Києву далеко за межами яру.
 До кінця вересня майже всі тіла
розстріляних були спалені, а в’язні заклали
останню піч – для себе. У ніч на 29 вересня
1943-го мешканці однієї з землянок
вирвалися на волю, але врятуватися
вдалося лише двом десяткам. Згодом саме
їхні свідчення дали можливість відтворити
історію знищення тіл у Бабиному Яру.
 Штандартненфюрер Пауль Блобель, який керував
стратами у Києві в 1941-му, наглядав і за спаленням
останків жертв у 1943-му. Про це він засвідчив на
Нюрнберзькому процесі 1947 року:
«Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за
спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була
близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною.
Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили
горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох
днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився,
що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була
засипана, і так майже всі сліди були заметені».
У жовтні 1943-го у Бабиному Яру німці ще
розстріляли киян, які ухилилися від
виконання наказу про повне виселення з
міста.
Останній розстріл відбувся 4 листопада
1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона
армія.
 Масштаб і швидкість жорстокої розправи
перетворили Бабин Яр на символ
Голокосту для Східної Європи — так само,
як табір смерті Аушвіц для Західної, — а
його назва стала прозивним ім’ям для
сотень інших подібних місць розстрілу в
Україні й поза нею. Проте це було згодом, а
тоді, одразу після трагедії, керівництво
СРСР постаралося «зам’яти» трагедію.
У перші роки після війни Бабин Яр був поза
увагою міської влади. Всі сили спрямували на те,
щоб відновити місто: розчистити вулиці,
розібрати завали, запустити підприємства,
налагодити сполучення, відбудувати зруйноване
житло й звести нове. Сім’ї поверталися з евакуації,
солдати — з війни, усі потребували даху над
головою і роботи. У той час Бабин Яр залишався
незайманим, хіба що шукачі «єврейського золота»
невтомно копирсалися на дні.
Замість вшанувати загиблих, чиновники вирішили
зрівняти проблемне місце із землею, а незручні
моральні питання замінили критеріями корисності.
28 березня 1950 року Київський міський виконавчий
комітет вирішив організувати відвал розкривних
порід [насипи добутих гірських порід, через які
гірники мусять пройти, аби дістатися корисних
копалин] із кар’єрів Петрівських цегельних заводів у
відрогах Бабиного Яру. З цього почався його замив
лесовими ґрунтами. Згодом перетворену територію
планували забудувати і прокласти дорогу між
Лук’янівкою та Куренівкою.
 Після перекриття яру земляною дамбою почалося
закачування до нього пульпи. Дамба не відповідала
проєктним параметрам і нормам безпеки, а пропускна
спроможність дренажної системи була недостатньою
для відведення надлишків води. 13 березня 1961 р.
дамба не витримала навантаження, і селевий потік
висотою приблизно до 14 м ринув на Куренівку.
Офіційні джерела применшували масштаби
катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145
людей, але насправді, за оцінками сучасних істориків,
кількість загиблих сягала приблизно 1 500 людей.
 У вересні 1966 року перший мітинг пам'яті
подій Бабиного Яру відбувся у Києві.
Із промови І.Дзюби
 «Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово
безсиле і про які більше скаже мовчання — велике мовчання
тисяч людей. Може, і нам годилося б тут обійтися без слів і
мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато
говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане.
Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано —
тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи.
 …Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона
на українській землі. І тому українець не має права забувати
про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна
трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського
народів…»
Діна Пронічева
 Куренівська трагедія не змінила політику
партійного керівництва щодо Бабиного
Яру. В наступні роки його укріпили
бетонною дамбою, засипали затверділою
пульпою з місця катастрофи і посадили там
парк. На прилеглій території звели кілька
житлових масивів, а де раніше були
кладовища — Київський телецентр і
спорткомплекс.
Перший пам’ятник у Бабиному Яру
встановили у 1976-му, через 35 років після
нацистської окупації, — масивний монумент
із довгою назвою: «Радянським громадянам і
військовополоненим солдатам та офіцерам
Радянської Армії, розстріляним німецькими
фашистами в Бабиному Яру». Для одних він
був компромісним і політкоректним, для
інших став образливим непорозумінням.
 Лише за незалежності України, в 1991-му, в
Бабиному Яру з’явилася Менора —
меморіал у формі юдейського
семисвічника в пам’ять про загиблих євреїв
під час німецької окупації. Того ж року
вперше з дня Куренівської трагедії в Києві
провели офіційну панахиду за жертвами
катастрофи.
 У 2003 році вісімнадцять істориків та
правозахисників створили  Громадський комітет
«Бабин Яр». Серед учасників спільноти були відомі
українські дисиденти: Іван Дзюба, Семен Глузман,
філософ Мирослав Попович. Комітет прагнув
створити історико-меморіальний заповідник та
відкрити Державний музей Бабиного Яру. В тому ж
році бізнесмен, а нині — народний депутат Вадим
Рабінович заснував Фонд пам’яті «Бабин Яр», який
збирався облаштовувати виділену ділянку.  
 Однак чіткого проєкту не було, і все
закінчилося на етапі урочистого закладання
першого каменю синагоги, яку Рабінович
збирався там будувати. Вже у 2007 році Кабінет
міністрів створив Національний історико-
меморіальний заповідник «Бабин Яр», який
підпорядковувався Міністерству культури. Так
держава вирішила взяти ініціативу у свої руки
на противагу всім приватним проєктам. 
 25 грудня 2020 року, на Різдво Христове за
григоріанським календарем, ініціатори
російського проєкту меморіального
комплексу «Бабин Яр» розпочали розкопки
на Кирилівському православному
кладовищі та наткнулись там на залишки
старих поховань. Це викликало великий
скандал у суспільстві.