Чуєш слово “Криївка” та відразу думаєш про УПА.

Воно то й так, але вперше українці почали будувати

андеґраундні схови ще у Холодному Яру, коли боролись із більшовиками у 1917-1921 роках. Звісно,
наші слов’янькі пращури та козаки теж собі моментами жили та вели партизанські дії у схожих
землянках, але тут поговоримо про повстанський та загалом – воєнний андеґраунд ХХ століття.

Криївка – це бункер, підземна схованка, де можна пересидіти ворожу облаву, сховати зброю,
друкарську машинку, листівки, медикаменти, зварити борз, якщо звісно ти завбачливий повстанець і
запасся продуктами

У ХХ столітті криївки почали використовували на фронтах Першої світової війни. Коли духопелять з
кулемету – ховаєшся туди, коли пускають газ, одягаєш маску. Та коли прилітає снаряд від великої
Берти, то ховайся в жито, в сенсі – вибігай з криївки та біжи куди очі дивляться, бо вб’є.

Німці, французи, українці, на західному, східному фронті – всюди копали траншеї, а біля них
облаштовували підземні кімнати, щоби там їсти, спати, грітися та планувати атаку й оборону.

Криївки часів першої світової будували як у місцях, де не велися активні бойові дії, так і на території,
де відбувалися справжні м’ясорубки.

УКРАЇНСЬКА КРИЇВКА

Сховки почались з’являтися ще в 30- роках, коли землі входили до складу Польщі, а поодиноко діяли
ще до кінця 50-х, коли на чолі Кремля був уже Микита Хрущов.

Місце для бункера обирали за трьома критеріями: непомітність, недоступність для ворога та
можливість для відступу. Спершу їх зводили в селах, коли хтось з осередку ОУН чи їхні прибічники
будували нову хату, хлів чи комору. Такий варіант був зручним, бо підпільники могли не турбуватися
про їжу. Іноді криївки виявляли в куполах церкви.

Траплялись і цілком несподівані сховки – до прикладу в бічному отворі криниці. Упівці спускалися по
ланцюгу два метри, відчиняли дверцята і пролазили в тунель. Харчами забезпечувала господиня
садиби: ставила приготоване у відро, йшла до колодязя нібито по воду і спускала обід до дверцят.
Мережа криївок була настільки густою, що тільки в селі Топільському ІваноФранківської області їх
знайшли в 44-ох будинках зі 105-ти.

Лише навесні 1944 року на Волині викрили 530 криївок-складів. У сховищах було майже 170 тонн
зерна, 29 тонн інших продуктів, майже тисячу одиниць стрілецької зброї та сотні тисяч патронів.
Кожну криївку будували ті підпільники, які мали в ній перебувати, аби ніхто чужий не знав про її
розташування. Найважче було заховати вириті кубометри землі. Їх викидали в річку неподалік або
виносили у свіжозоране поле.

Справжнім інженерним дивом були криївки для кількох осіб, з яких підпільники не виходили по
декілька місяців, переважно взимку, коли видати могли сліди на снігу. Вони мали кілька виходів,
ліжка, туалетні кімнати, склади із провіантом, медикаментами та зброєю, вентиляційну систему,
запас дров, нафти і навіть автономні криниці.

Психологічний тиск було витримати важче, аніж усі тілесні незручності. Щоб підтримувати моральних
дух, у кожній схованці дотримувалися чіткого розпорядку дня та використовували час для посиленого
навчання військової справи та конспірації. Спускаючись у таку криївку всі розуміли, що кожної миті
вона може перетворитися на могилу.
Виявивши сховок, енкавеесівці оточували його та пропонували підпільникам здатися. Почувши
відмову, починали обстрілювати та закидати гранатами. Іноді, аби взяти повстанців живими,
використовували паралітичний газ. Для найгіршого варіанту в них завжди була заготована для себе
остання куля.

Призначення криївок було різним. Спершу їх використовували як речові та харчові склади. З часом
почали розміщувати підпільні друкарні та шпиталі. А після переходу 1944 року до підпільної боротьби
«бункри» слугували схованками.

Масово будувати укриття вояки повстанської армії стали напередодні приходу радянських військ на
терени Західної України. Сиґналом до цього став наказ головної команди УПА від 27 серпня 1944 року
по групі «Захід», який передбачав перехід до підпільної війни з явно переважаючими силами
противника. При цьому передбачалося діяти малими групами, яким було легше залишатися
непоміченими. А ідеальними базами для таких підрозділів були якраз невеликі приховані криївки.
Проекти їх часто розробляли повстанці з інженерною освітою. Тож у побудові схованок та їх
маскуванні виявляли неабияку винахідливість, проти якої часто були безсилими найкращі специ
радянських спецслужб і практики радянського підпілля.

Масово будувати укриття вояки повстанської армії стали напередодні приходу

радянських військ на терени Західної України. Сиґналом до цього став наказ
головної команди УПА від 27 серпня 1944 року по групі «Захід», який
передбачав перехід до підпільної війни з явно переважаючими силами
противника. При цьому передбачалося діяти малими групами, яким було
легше залишатися непоміченими. А ідеальними базами для таких підрозділів
були якраз невеликі приховані криївки. Проекти їх часто розробляли повстанці
з інженерною освітою. Тож у побудові схованок та їх маскуванні виявляли
неабияку винахідливість, проти якої часто були безсилими найкращі специ
радянських спецслужб і практики радянського підпілля.

Приміром, у селі Підгайчики Глинянського району на Львівщині радянські

військові виявили криївку в куполі церкви. А у селі Яблунів Галицького району
Івано-Франківщини підпільники створили криївку у бічному отворі криниці. Він
був викопаний перпендикулярно до шурфу діючої криниці. Вхід вирізали у
дерев’яній стінці колодязя на глибині близько 2 метрів від верхнього зрубу і
його не можна було помітити згори. Під час небезпеки повстанці миттєво
спускалися вниз до схрону по ланцюгу, до якого було прикріплене відро,
відкривали лаз і зачинялися із середини. У такій схованці вони могли
перебувати не один день. Продукти харчування їм готувала господиня садиби.
Потім ставила приготоване у відро і йшла до колодязя нібито по воду.
Спускаючи відро до рівня криївки подавала умовний сигнал і упівці відкривали
ляду, забирали харчі, а відро опускали нижче. Набравши води жінка спокійно
поверталася до хати.
Ще один оригінальний метод створення криївки – у кухонній плиті. Коли
енкеведисти заходили до садиби, повстанці ховалися до схрону і закривали за
собою лаз. Господиня своєю чергою підпалювала на металевому черені дрова
і ставила баняк з водою. Нікому зі солдатів не приходило до голови, що вхід у
криївку був саме під вогнищем.
 
Кожну криївку будували ті підпільники, які мали в ній перебувати. Щоби
приховати викопану землю, її викидали в недалеку річку або виносили на
свіжозоране поле (якщо криївку готували у приватній садибі).
Критеріями вибору місця для «бункру» були непомітність, недоступність для
ворога, добра можливість для відступу. Тому це міг бути і ліс, і населений
пункт. За формами криївки різнилися: від невеличких, для 1-2 повстанців, до
просторих багатокімнатних приміщень. Останні були найскладнішими, бо
готувалися для тривалого (2-5 місяців) переховування групи людей без виходу
на поверхню. Здебільшого їх відкритим (а не шахтним) способом будували у
віддаленій гірській місцевості. Саме там, завдяки важкій доступності для
загонів НКВД, вони функціонували найдовше – до середини 1950-х років.
 
Як виглядали криївки, облаштовані в лісі, описав командир УПА на Лемківщині
Степан Стебельський (псевдо «Хрін») у своїх спогадах «Зимою у
бункрі»: «Бункер наш невеликий: довгий на 4 м, широкий на 3 м, з одного боку
високий на 2 і півметра, з другого боку на півтори, так щоб стеля, покрита
грубими дошками, мала спад для води. Стіни виложені сухими коленими
бельками. Під вищою стіною повздовж стояла прича з дощок, яку ми
накривали палатками. Під голову не було нічого, хіба п’ясток. Спання
тверде, як за часів князя Мономаха. Воно було таке, щоб через сінники,
подушки, солому, сіно не множилися насікомі, звані “приятелями партизана”,
та щоб не було “національного тертя”… На одному кінці причі був
побудований столик на писальну машину, званий нами “канцелярський
кутик”. Над причею стояв образ Божої Матері, прибраний вишиваним
рушником і квітами з паперу, під ним Володимировий тризуб та портрет
полк. Коновальця. По другому, нижчому боці, біля входу, стояла кухня,
вимурована з камінців з потока. Комин – це дві рури, які на поверхні були рівні
з землею. При кінці вони дещо вужчі, щоб на випадок наскоку ворога він не міг
кидати туди гранати. На день маскувалися рури мохом. Один метр від кухні
була умивалька, в якій щоденно кожний стрілець мусів обов’язково митися
зимною водою до пояса. Кожен стрілець мав свій цвях, на якому вішав
шинелю, шапку і зброю. Нижче вішака стояли два відра на воду до пиття,
одне на помиї. На долівці була підлога. Під підлогою – яма, в якій на випадок
“попуску” буде збірник на воду. З протилежного від входу боку був підземний
тунель на 20 м аж до потока. В потоці він був прикритий колодою. Там була
криничка, звідки ми брали воду. В тому тунелі стояли бочілки з м’ясом».
Своє перебування у таких «запечатаних» криївках повстанці намагалися
використовувати з користю для справи. Зазвичай друкували листівки,
студіювали літературу, писали відозви. Під час перебування у «бункерах»
упівці дотримувалися чіткого розпорядку. Колишній вояк УПА Михайло
Зеленчук (псевдо «Деркач») в одному зі своїх інтерв’ю у 1990-х роках з цього
приводу зазначав: «Як правило, наприкінці жовтня, підчас першого снігопаду,
ми заходили у власноруч зроблену криївку і залишалися “запечатані” там до
весни. Про події у світі дізнавалися з радіоприймача, але не знали, що
робиться навколо нас, у найближчих населених пунктах. Така тривала
самоізоляція, звичайно, тиснула на психіку, адже ззовні не долинало жодного
звуку. У криївці була така ж дисципліна, як і підчас рейдів, – ніхто не
вилежувався, наче ведмідь у барлозі. У суворо визначений час відбувалися
заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо,
читати книжки дозволялося лише ввечері, у неділю та святкові дні.
Щоправда, добу під землею “зміщували” для конспірації на 12 годин: коли
надворі стояла ніч, у нас вважався день, і навпаки».
 
Життя повстанців у таких криївках було вкрай важким. Не кожен міг витримати
просидіти під землею у замкнутому просторі кілька місяців. У багатьох
починалися проблеми зі здоров’ям, здебільшого з органами дихання та
кишково-шлункового тракту. Давалося в знаки брак свіжого повітря та
нормальної їжі. «Кілька місяців без руху, відсутність сонця, денного світла,
нормальної їжі, сперте й важке повітря від тісного підземного приміщення,
що погано вентилюється, запах біологічного розкладу людських відходів, –
пише у своїй книзі «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в
Западной Украине» офіцер КГБ Григорій Санников про проблеми повстанців у
закритих криївках. – Покладені за нормою 60-75 грамів сала або домашньої
ковбаси, що зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, й
пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш-менш пристойного
харчування. Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся
нормально функціонувати».
 
Своїми враженнями від зимівлі в криївці ділився з журналістами і Михайло
Зеленчук: «Пригадую, як ми вийшли на світ після першої зимівлі у криївці, то
буквально злякалися самих себе: обличчя і все тіло настільки змарніли,
настільки втратили звичну людську зовнішність, що спершу охопив відчай.
Кожен був блідий, аж синій, тільки ясніли очі, звикаючи до денного світла.
Довелося два тижні обвітрюватися і засмагати на сонці, щоб люди
дивилися на нас без остраху».
 
Загалом будова криївок набула широкого розмаху в ході підпільної боротьби
УПА з окупантами, адже завдяки цим зручним архітектурним витворам можна
було значний час переховуватися від ворога й виконувати повстанську роботу.
Літні криївки й частина зимових знаходилися за межами населених пунктів. Із зимових криївок її
мешканці не виходили доти, поки не розтавав сніг, щоб не було слідів. Виявленням таких криївок
займалися спеціально вишколені загони НКВС. Так, 30 листопада 1946 року в лісі біля села Стратин
Рогатинського району такою групою виявлено кри- 15 ївку. Прикметою була замаскована невеличка
купа землі, насипана під час її будівництва. Енкаведисти почали детально досліджувати територію і
через 100 м знайшли вхід до криївки, а пізніше й вихід із неї. Посередині між ними знаходилася
віддушина. У криївці знаходилося п’ять повстанців. Усі повстанці були уродженцями с. Стратин, а
саме: рогатинський надрайонний провідник ОУН Олейчук Андрій (Чумак), його заступник Мельник
Григорій (Месник), станичний Луцьків Петро (Ворон), охоронці Романів Іван (Звук), Король Михайло
(Вірний). Живим узяли Парепу Василя (Левко). Взято трофеї: чотири радянські автомати, одна
іноземна гвинтівка, чотири пістолети, чотири гранати, література на 200 сторінок. В енкаведистів
втрат не було [52, с. 266-267]. Про будівництво криївок і умовижиття в них розповідає ветеран УПА
Василь Момот у своїй книзі «Рідне село Богородиці». Зокрема, він зазначає, що для того, аби
спорудити криївку, треба було не лише вдало вибрати й замаскувати місце серед того чи іншого
ландшафту, але й мати задатки інженерної винахідливості та кмітливості. Перед усім потрібно було
передбачити вентиляцію, а далі знайти джерельце, з якого через криївку протікала вода. Тому в ній
була постійна сирість. Стелю робили подвійну, щоб у разі танення снігу або сильної зливи до криївки
не просочувалася вода. Харчі заготовляли на цілу зиму. Тут знаходилися дві бочки: з бензином і для
туалету. Вдень повстанці спали на двохярусних нарах, вночі на примусі готували їжу. Чад від примусу
не давав дихати. Якщо криївка була в Карпатах, то сидіти в ній треба було довго, бо зима тут тривала
до п’яти – шести місяців. Коли закінчувалися продукти, повстанці змушені були виходити наверх і
пробиратися до села, де на них чатували гарнізонники. Покинувши криївку, вони декілька днів не
могли дивитися на сонце, а свіже повітря буквально п’янило. Худі, бліді, виснажені молоді люди
довго звикали до “наземного” життя, де на кожному кроці на них чекала смерть [53, с. 266-267]. Деякі
з них після такої зимівлі втрачали свідомість й сліпли. Так само про бункерне життя на Косівщині
розповідає Марія Махтанчук. Півроку під землею (студінь, одноманітна суха холодна їжа) негативно
впливала на здоров’я і психічний стан підпільників. Їжу готували на примусі тільки в нічний час і раз
на тиждень. У викопану під землею криничку від потічка замасковано відводили воду. Звідти брали її
для приготування їжі, миття, а ще – виведення нечистої води. У таких умовах до 1952 зимувала і
Марія. Нині її болять ноги – хату важко перейти [54, с. 389].

Радянські спецслужби за роки боротьби з повстанцями розробили цілу систему пошуку криївок.
Наприклад, оперативно-військова група демонстративно залишала район пошуків або населений
пункт, а підпільники, що виходили зі сховків, потрапляли під удар засідок і секретів. Було
рекомендовано спостерігати за поведінкою господарів – їхні надмірна послужливість, намагання
нав'язати частування та випивку, нервозність могли свідчити про розташування в їхніх домівках
схованок із повстанцями.
Під час пошуку криївок радянські спецвійська зазвичай використовували сталеві або дерев'яні
щупи 2–3 м завдовжки – по три-чотири на відділення. Ними зондували долівку в хаті та ґрунт у
лісі. За допомогою гака або залізного щупа на мотузці намагалися зачепити й відкрити люк
криївки. Вхід до неї брали під приціл, а особовий склад розташовувався на безпечній, у разі кидка
гранати, відстані. Тоді в люк кидали газову гранату.
Частіше ж запускали сигнальні ракети, що отруювали підпільників димом та осліплювали. Далі до
криївки запускали службового собаку або на мотузці опускали опудало з плащ-палаток, щоб
з'ясувати, чи лишився хтось живий усередині.
Для знищення повстанців у криївках часто застосовували міни-сюрпризи. Агентурними каналами
їх передавали в підпілля у вигляді радіобатарей або вмонтованими в пошту. 1947-го жертвою
однієї з таких мін мало не став генерал-хорунжий Василь Кук, псевдо "Леміш". Перехопивши одну
з його ліній зв'язку, чекісти відправили пошту в тюбику з-під зубної пасти. Коли "Леміш" його
відкрив, звідти пішов гірчичний газ і генерал-хорунжий ледь устиг вискочити з криївки.
Також радянські спецслужби запускали в схрони газ "Нептун 7/93". На початку 1950-х на
озброєння оперативно-військових груп надійшов розроблений у Москві снодійний газ миттєвої дії
"Тайфун". Його з балонів через тонкий гнучкий шланг нагнітали у вентиляційні отвори криївок.
Однак цьому передував гучний виляск, тож повстанці могли встигнути накласти на себе руки.
Радянські спецслужби кожну знайдену криївку детально описували, фотографували, заміряли.
Згодом під час війни у В'єтнамі військові інструктори із СРСР ділилися інформацією про
українські повстанські схрони з місцевими партизанами-комуністами.