350 людей у тісному підвалі: спогади

волонтерки про 27 днів окупації на

Чернігівщині
Наталія Найдюк - 12 квітня 2022

27 лютого волонтерки Світлана Баранова та Лілія Блудшая зі Славутича через

обстріли змушені були зупинитися у селі Ягідне за 20 км від Чернігова.
Жінки думали, що перечекають там декілька днів і поїдуть додому. Однак 3 березня
село окупували російські військові.
Вони зачинили усіх 350 мешканців та гостей Ягідного у маленькому підвалі місцевої
школи на 27 днів. У приміщенні без вентиляції, туалетів та світла.
На відміну від багатьох полонених, волонтерки вижили і повернулися до рідних. Про
пережите "Українські правді. Життя" розповіла Світлана Баранова.

Світлана Баранова

Дивом вижили під обстрілом і потрапили в окупацію

 27 лютого Світлана Баранова та Лілія Блудшая зі Славутича везли ліки та коктейлі
Молотова в одне з сіл поблизу Чернігова. Дорогою їхній автомобіль потрапив під
обстріл.
Жінки дивом врятувалися, і налякані навіть відвезли вантаж до місця призначення.
Але повернутися додому не змогли: трасу почали обстрілювати ще дужче. Тож
Світлана та Лілія зупинилися в селі Ягідне у незнайомих людей, щоб дочекатися
безпечнішого часу для повернення додому.

Стан авто після обстрілу

Однак обстріли не вщухали. А 3-го березня близько 15 години в село зайшли

росіяни. У цей час більшість людей сиділи у льохах та підвалах.
Російські військові ж роз'їжджали вулицями на танках, обстрілювали будинки з
автоматів. Потім перевіряли, чи залишився хто в хаті. А далі встановлювали техніку на
подвір’ях та городах.
 Лілія і Світлана разом з тією родиною, у якої вони жили до окупації кілька днів

"Нас у погребі було 11. Всі сиділи, як миші. Коли пісяли на відро, то старалися, щоб
сеча попадала на його стінки: так не дзюрчало. У цілковитій тиші ми просиділи до
4:45 ранку. А потім рашисти почали грюкати в наш погріб", – згадує Світлана
Баранова.

Чоловіка розстріляли за переписку про війну…

Росіяни спокійно глянули на людей, вийшли і підперли льох з вулиці. А за дві годині
повернулися в геть іншому настрої. Витягували людей по одному та обшукували.
Світлана каже, що чоловіків роздягали до спіднього: дивилися, чи не військове
воно. Телефони забирали одразу. Коли всіх обшукали, то наказали повертатися у льох
і знову закрили.
За словами волонтерки, у цей час у Ягідному розстрілювали чоловіків. Жінка
нарахувала з десяток пострілів.
"Одного чоловіка застрелили, коли той вийшов у камуфляжних штанях. Другий не
захотів віддавати мобільного. Третій спитав, навіщо вони (росіяни – авт.) сюди
прийшли.
Ще одного вбили, прочитавши його переписку зі знайомими про війну. Звичайна
переписка, таке кожен із нас писав рідним та знайомим", – розповідає Світлана.
Якщо чоловіка бачили на вулиці, його вбивали. Жінок силоміць кидали у підвали. У
той же час окупанти обстрілювали сусіднє село Красне з тієї техніки, яку встановили на
подвір’ях місцевих.

У підвалі жінки божеволіли та помирали від задухи

5 березня окупанти повідкривали льохи і наказали всім за дві хвилини зібратися з
речами на вулиці.
 "Коли ми вийшли, з обох боків дороги стояли танки, їх було більше сотні. Людей
колоною, як худобу, гнали у підвал місцевої школи. Нас у селі було 350", – каже
Світлана.
Для такої кількості людей підвал був затісним. Усі сиділи на стільцях. Місця для
ліжок не вистачало. Навіть проходів між рядами не було. Місцеві потім порахували: на
кожну людину припадало всього 60 см2 території. Щоб дійти до дверей чи до відра,
треба було переступати через людей.
"Орки відкривали двері о 7 ранку, щоб ми сходили в туалет. І то не завжди. Були дні,
коли ми сиділи замкнені по дві доби і більше. Старі люди ходили в туалет під себе. І
це нічим було прибрати, воно смерділо, засихало…
Для решти виділили чотири відра. Але ж цього мало для понад трьох сотень людей.
Витяжок у підвалі не було, стояв жахливий сморід. Люди не витримували і помирали
від нестачі кисню", – з жахом згадує Світлана.

На кожну людину припадало всього 60 см2 території. Щоб дійти до дверей чи до відра, треба було переступати через людей.

Фото: Ольга Меняйло

 Якщо людина помирала вдень, то тіло дозволяли винести на вулицю. Трупи
складали в котельні поруч із школою. Якщо ж смерть наступала вночі, то мрець лежав
до ранку поруч із дітьми та жінками. Стукати в двері вночі було заборонено. Рашисти
сказали, що одразу стрілятимуть у підвал.
Коли в котельні збиралося 4-5 трупів, то рашисти примушували людей ховати їх на
кладовищі. На все давали 40 хвилин. По хатах сиділи буряти-снайпери. Як каже
Світлана, вони були "чокнуті" і стріляли в усе на світі. Під час першого "похорону" орки
відкрили вогонь.
На щастя, люди встигли заскочити в ями, які самі ж вирили, тому відбулися
пораненнями. Ті, які вціліли, потім привезли поранених на тачках назад у підвал.
Уже за кілька днів підвал просмердівся фекаліями та трупами.
За словами волонтерки, найстрашнішою були третя та четверта доба у підвалі. Тоді
у багатьох здавала психіка. Четверо жінок божеволіли: кричали всю ніч несвоїми
голосами.
"У якийсь момент мені захотілося вскочити і щосили гамселити руками по дверях.
Уявіть, який це жах розуміти, що задихаєшся. Здавалося, нехай вже прийдуть та
вб’ють. Так повільно помирати – це мука", – каже жінка.
Втім, на щастя, вона все ж змогла взяти себе в руки, щоб жити далі. Хоча
зізнається, навіть не сподівалася, що зможе вижити в таких умовах.

Наймолодшому бранцю був… 21 день

Із 350 заручників було 70-80 дітей. Наймолодшому на початок окупації був 21 день.
"Бувало, ми не їли по кілька діб. Я то можу таке витримати. А діти кричали, їм же
потрібна їжа, сонце, свіже повітря. Ця сволота позбавила їх елементарних речей.
Матусі просили, хоч окропу дайте. Та їм байдуже до наших дітей", – розмірковує
Світлана Баранова.
Жінка згадує, що іноді в підвал приводили полонених. Утім, за пару годин їх
забирали та розстрілювали.
"Орки одразу сказали: нам на вас нас..ти. Ми їм були потрібні, лише для прикриття.
Щоб ми не повмирали з голоду, поставили кількох жінок готувати їжу у дворі. У
супроводі військових люди приносили з дому картоплю, консервацію і так
готували", – каже волонтерка.
Коли в окупантів був гарний настрій, вони дозволяли виходити на вулицю не тільки
в туалет, а й трохи постояти. Але таке бувало рідко. Практично весь час люди сиділи в
підвалі.
Із 350 заручників було 70-80 дітей. Фото: Ольга Меняйло
 Окупанти тричі приходили за дівчатами, але були
занадто п’яними
Окупанти тричі приходили за жінками.
"Пам’ятаю, зайшов один. Підійшов до молодої жінки, а в неї на руках трирічна
дитина. Взяв жінку за шкірки і каже: залиш дитя і йди зі мною. А сам п’яний, ледь на
ногах тримається. Але тут люди мудро поступили", – вважає Світлана.
Каже, ніхто не сперечався з військовим. Люди починали спокійно говорити до нього.
Питали про родину, про життя вдома. П’яний окупант сідав, починав щось розказувати,
а потім, видно, ще більше задурманювався від смороду і засинав.
"Один навіть впустив зброю, граната викотилася у нього. Ми боялися
поворухнутися, щоб не розбудити ненароком. На ранок він прокинувся і пішов геть,
зачумлений запахом підвалу", – розповідає колишня бранка.
Так алкоголь та сморід фактично врятували жінок підвалу від зґвалтувань.
Коли в котельні збиралося 4-5 трупів, то рашисти примушували людей ховати їх на кладовищі
 Рашисти відступили поспіхом, інакше б – спалили
підвал
30 березня о 21 годині російські військові дозволили людям подихати свіжим
повітрям. А вже о 21:30 почали поспіхом заганяти всіх у підвали.
"Це все було неочікувано. Було видно, що вони поспішають. Закрили нас, щось
посуєтилися, погуркали, і все затихло.
Ми спершу сиділи тихо. Потім чуємо, щось не те: техніка не гудить, тиша
навкруги. Тож почали кричати. І тоді вже зрозуміли, можна ламати двері. Вийшли,
катів немає", – згадує жінка.
Думали, може, окупанти десь сховалися. Тому ще одну ніч сиділи в підвалі,
виставивши кількох чоловіків чергувати зверху.
Зранку бранці підвалу розмірковували, що робити далі. Ніякої інформації про війну
вони місяць не чули. Знали, що все навкруги заміновано. Тому вирішили взяти білого
прапора і пішки йти у сусіднє село Красне. Саме у цей час, опівдні, з лісу вийшло
восьмеро українських військових.
"Ви б чули, який крик стояв. Як усі їм раділи, обіймали, плакали, кожен хотів
доторкнутися… Тоді я зрозуміла, що буду жити", – каже Світлана, не стримуючи сліз.
Військові повідомили по рації, що знайшли багато людей, що є поранені. Тож
згодом до села поїхали волонтери, представники Червоного Хреста тощо.
Евакуювали бранців 1 квітня. А за два дні Світлана та Лілія разом нарешті
дісталися додому, до Славутича. З третього березня з жінками втратили зв’язок. Рідні
не знали, чи живі вони.
"Я ніколи не думала, що потраплю в таке пекло. ХХІ століття, навкруги
цивілізований світ… Коли це все зі мною сталося, не вірила, що є шанси вибратися
живою. Якби в орків було більше часу на відступ, вони б спалили нас живцем у тому
підвалі", – вважає Світлана.
***
У перший ранок вдома жінка пила міцну каву з улюбленої чашки. Дихала свіжим
повітрям з відчиненого вікна власної кухні. І досі не вірила, що разом з подругою
пережила пекло, влаштоване росіянами.
Наталія Найдюк
https://life.pravda.com.ua/society/2022/04/12/248204/