Слайд 1

Депортація - це примусове переселення, вигнання чи висилка з

постійного місця проживання або з держави окремих осіб чи народів.
У вересні 1944 року уряд СРСР і Польський комітет національного
визволення підписали у місті Люблін Угоду про евакуацію українського
населення з території Польщі та польських громадян із території СРСР.
Відповідно до її змісту, українці Закерзоння мали добровільно переїхати
до СРСР.
Слайд 2
Загалом депортацію українців із українських етнічних теренів
можна поділити на чотири етапи.
I - від жовтня 1944 року до липня 1945 року в СРСР, який
охарактеризовано, як відносно добровільний.
II- від вересня 1945 року до листопада 1946, коли переселення
ССРС здійснювали за участю війська.
III- від квітня до жовтня 1947 року, коли в ході операції «Вісла»
було депортовано холмщаків на так звані «німецькі землі» Польщі.
IV-вирівнювання польського-радянського кордону 1951 року.
1 етап. Акція розпочалася зі створення апарату з питань
переселення. Головним уповноваженим уряду УРСР призначили
заступника наркома хімічної промисловості Михайла Підгорного, а
Польщі – Юзефа Беднажа. Перший ешелон з переселенцями було
відправлено із села Стрільці Грубешівського повіту. Він складався з 28
вагонів, в яких виїздили 290 осіб – власники 78 господарств. Потяг
рушив зі станції Володимир-Волинський з призначенням на станцію
Ново-Хортиця Запорізької області.
2 етап. Після вигнання нацистів і їхніх союзників із західної
Лемківщини почався масовий виїзд із зруйнованих війною сіл. 13
лютого 1945 року Рада міністрів Тимчасового уряду прийняла рішення
про безумовне стягнення із тих, хто зареєструвався, але ухиляється від
виїзду до УРСР. Польська влада ініціювала прикликання до війська й
включення до штрафних батальйонів усіх чоловіків–українців
призовного віку, які не записалися на виїзд. Від січня до кінця серпня
1945 року переселили осіб ( родини). Попри централізоване розселення
прибулих, незначний відсоток потрапляв до області не свого
призначення через проблеми із залізничним транспортом. Нерідко
вагони з депортованими зупиняли, людей виганяли.
3 етап. На цьому етапі депортація впроваджувалася силами трьох
дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виселили українців. А
з теренів Західної України депортували польське населення. Основним
регіоном розселення в цей період був західний, оскільки, по- перше,
звільнився житловий фонд, а по-друге, у віддалені регіони не могли
перевозити через транспортну проблему. УПА, як єдина сила, що могла
протидіяти переселенню, розпочала палити села в тій місцевості, звідки
виселяли українців. Ті відплатні акції погіршили ситуацію.
Комуністична влада отримала додатковий аргумент для депортацій, а
військові – для репресій проти цивільних, які сприяли повстанцям.
4 етап. Тоді депортували найбільшу кількість жителів Закерзоння
– понад 250 тисяч – у західний регіон розселення, де зосереджувалися
родини, які самовільно виїхали із інших областей. Тепер виконавці
діяли особливо жорстоко, нищили українські села. У січні–березні
проти селян, котрі не бажали лишати домівку, провели пацифікацію. До
Білоруської РСР переселили майже 36 тисяч осіб, відмовилося виїхати
понад 100 тисяч. Щодо білорусів не застосовували примусового
військового виселення. Найменше з Польщі переселили литовців – 14
осіб. Водночас до Польщі з Білоруської РСР переселили 231 тисячу
поляків, ще майже 170 тисяч з Литовської РСР. ІV етап: січень–15
червня 1946 року
Слайд 3
Привели нас в Бережани, на самого Михайла, в тюрму. Помістили
нас у велику камеру на другому поверсі, де було до 140 людей. На двір
не випускали. Ми сиділи на підлозі, ходити було не можливо. Серед
ув’язнених-люди різного віку. Немовлята кричали, їх пелюшки рідні
сушили на головах. Було дуже тісно, повітря сперте. Вікна не можна
було відчиняти. Лягали спати на голу підлогу одягненими, лише взуття
клали під голову. Було дуже тісно. Була страшена антисанітарія: воші
«ходили пішки» миші ганяли по головах. Почалися інфекційні
захворювання, оголосили карантин. На прогулянки майже не випускали,
година в день. Раз на місяці, а то і два водили до лазні. Чоловіки та
жінки разом роздягалися, речі йшли на прожарювання. Митися
спочатку йшли жінки, а чоловіки чекали. Сходилися всі охоронці,
дивитися на голих жінок. Через три місяці за нами приїхали в білих
кожухах, як тоді казали, купці. Прочитали нам, що ми «підсобники
банд» і без суду та слідства відправили до Сибіру. Завантажили нас у
товарні вагони-пульмани. Дали пайок-солону рибу і глевкий хліб. Води
ми не бачили три дні. У декого почалися галюцинації: вони начебто
чули шум води. Люди злизували іній зі стіл вагонів. На гратах топився
сніг, і ту вологу ловили ложками, щоб хоч дітям дати крапельку. Так
їхали місяць-до станції Харик Іркутської області. Вийшовши на свіже
повітря, ув’язненні мліли. Також дуже мерзли: мороз -за 40 градусів, а
всі в легеньких одежинах і погано взуті. Везли нас за 37 кілометрів од
станції на відкритих машинах. Помістили у зону в бараках. Уранці
приїхав комендант спецкомендатури. Всім кому було вже 16 років і
старшим, наказали розписатися на фіолетовому бланку, де було
зазначено, що нас привезли сюди на «вечно». Сказали, що коли хтось зі
спецпереселенців захоче одружитися з росіянином чи росіянкою, то
буде звільнений зі спецкомендатури
Слайд 4
Загалом із західних областей України ( за винятком
Закарпатської) виселили 26 тис. 332 сім’ї ( 77 тис. 291 особа, з них 18
тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінку і 22 тис. 279 дітей).За соціальним
складом серед депортованих сімей переважали середняцькі селянські
родини, які становили економічну основу західноукраїнського села, що
призвело до руйнації традиційної соціальної структури.