Слайд 1

На початку 70-х років XX ст. почалася енергетична і фінансова криза.

Цьому певною мірою посприяла і політична ситуація на Близькому Сході,
пов'язана з конфліктом арабського світу та Ізраїлю.
У лютому 1970 року на нараді на вищому рівні представників АРЕ,
Сирії, Іраку, Йорданії і Судану у Каїрі було зазначено, що арабська нація не
бажає експлуатації її багатств і ресурсів для допомоги Ізраїлю. У квітні 1970
року в Сирії був виведений з ладу нафтопровід із Саудівської Аравії, а Лівія
почала поступово зменшувати добування нафти, мотивуючи це збереженням
своїх запасів від передчасного вичерпування.

Слайд 2

В арабських політичних колах ще до жовтневої війни 1973 року

спостерігалися різні підходи до політики видобутку нафти. На сесії Ради
спільної оборони арабських держав, яка відбулася в Каїрі в лютому 1973
року, Ірак вимагав від арабських країн націоналізувати власність тих держав,
які продовжують підтримувати Ізраїль, припинити експорт нафти в ці
держави і вилучити свої капітали із американських і західноєвропейських
банків. Цієї позиції дотримувались Алжир і Лівія. Арабські нафтові монархії
не прагнули націоналізації, йшлося тільки про нафтовий бойкот. Про це в
січні 1972 року заявив представник Кувейту, а пізніше на підтримку
виступив король Саудівської Аравії Фейсал.

Слайд 3

Але небажання Ізраїлю і його американських заступників відмовитись

від агресивного напрямку спричинило прагнення арабських держав
застосувати "нафтову зброю" [1]. На наступний день в Іраку, Кувейті та
Алжирі на годину, а в Лівії на добу було призупинено постачання нафти
іноземним покупцям. Цю акцію розцінили як попередження про нафтову
війну. 11 червня голова Революційної Ради Лівії М. Каддафі оголосив про
націоналізацію концесій американської нафтової компанії "Бенкер Хант". Ще
в квітні президент Алжиру X. Бумедьєн висловив думку про те, що боротьба
проти Ізраїлю повинна початися з націоналізації нафтової промисловості.
Керівництво Саудівської Аравії звернулось до Вашингтона з проханням
змінити проізраїльську позицію у близькосхідній кризі. В квітні 1973 року
керівництво заявило, що не збільшить видобування нафти, а 31 серпня
король Фейсал, виступаючи на американському телебаченні, повідомив, що
підтримка Сполученими Штатами Америки Ізраїлю ускладнює постачання у
США арабської нафти, оскільки така політика США залишає позицію короля
Саудівської Аравії в арабському світі "незахищеною" [1]. У вересні
Саудівська Аравія повідомила АРАМКО, що при дотриманні США такої
політики стосовно арабсько-ізраїльського конфлікту протягом ще шести
місяців вона скоротить добування нафти на 50 млн т на рік. Ці погрози
насторожили США, оскільки стало зрозуміло, що Саудівська Аравія та інші
арабські монархічні нафтодобувні країни вже не зацікавлені в швидкому
добуванні нафти, тому що доходи від неї перевищують можливості
виробничого використання, ціна на нафту зростає, а арабські вклади в західні
банки знецінюються через девальвацію долара.

Слайд 4

Для того, щоб посилити тиск на США, Саудівська Аравія скоротила

добування нафти відразу на 10 %, а з урахуванням ембарго — на 22 % [1]. її
приклад наслідували інші арабські країни. У результаті вже в жовтні
добування нафти скоротилось на 20 %.
5 листопада чергова нарада країн ОАПЕК ухвалила скорочення видобутку
нафти в грудні вже на 25% порівняно з листопадом. 26 грудня нарада
ОАПЕК прийняла рішення послабити обмеження постачання нафти для
країн, які підтримують арабів, і з 1 січня 1974 року збільшити видобуток
нафти на 10 %. У результаті скорочення добування нафти досягнуло в
середньому ЗО % і з 1 січня 1974 року повинно було залишатись на рівні 15
%.
Скорочення експорту нафти було, мабуть, меншим, ніж вважали її країни-
експортери. Наявні повідомлення про те, що в Роттердам нафта постачалась
майже безперебійно. Відомий єгипетський публіцист М. Хейкал писав у
газеті "Аль-Ахрам", що "заходи, за допомогою яких здійснювалось це
ембарго, виявлялись тільки в письмовому зобов'язанні капітанів танкерів не
пускати товар своїх суден у порти США. Але факти свідчать, що потік нафти
в США не зупинився і навіть не зменшився". Становище країн навіть
покращилось завдяки збільшенню добування нафти в Ірані, Венесуелі,
Нігерії, Індонезії протягом останнього кварталу 1973 року.
У кінці грудня 1973 року "нафтова війна" пішла на спад — 18 березня 1974
року на нараді ОАПЕК прийнято рішення зняти з США ембарго. Але Лівія,
Ірак і Сирія відмовились зробити це, а Алжир заявив, що чинитиме залежно
від дій США. 11 липня ОАПЕК зняли заборону на постачання нафти в
Голландію.
У 1974 році в США був прийнятий закон про зовнішню політику, згідно з
яким поступки, зроблені країнам, що розвиваються, не поширюватимуться на
країни-члени ОПЕК. У 1975 році намагання налагодити стосунки між
промислово розвиненими країнами і країнами-виробниками нафти зазнали
поразки.
Другий "нафтовий шок" був викликаний падінням правління шаха і
приходом до влади Аятолли Хомейні в Ірані в січні 1979 року. Після спаду
попиту на нафту, що призвело до нафтової кризи 1973 року, замовлення
повністю відновилися. Але значне зменшення іранського виробництва досить
різко скоротило пропозицію, внаслідок чого знову спостерігалось
підвищення ціни, що досягла максимальної позначки 150%. На початку 1981
року уряди ОПЕК продавали нафту за ціною 32 дол., а наприкінці року навіть
по 34 дол. США за барель. Тільки за 1980 рік позитивне сальдо балансу країн
ОПЕК, зокрема країн Перської затоки, становило фантастичну суму 102 млрд
дол. [б].
Коли 22 вересня 1980 року вибухнула ірансько-іракська війна, можна було
очікувати третього "нафтового шоку" і такої дестабілізації в світі, яку можуть
викликати тільки аналогічні події. Але цього разу трапилось навпаки. Рівень
32—34 дол. утримався тільки один рік. Навесні 1983 року ціна за барель
знизилась до 29 дол. США.
Ні на хвилину не вщухали і суперечки між членами ОПЕК. Члени ОПЕК
перевищують установлені ними ж квоти видобутку. ОПЕК, як і раніше,
залишається ареною боротьби двох сил: "помірних" країн, що виступають за
середній рівень цін на нафту, і "радикалів" (Ірак, Лівія), що домагаються
максимального рівня цін. Але, незважаючи на розбіжність інтересів, їх багато
що об'єднує. Вони розуміють, що без організації самостійно не зможуть
контролювати ринок нафти. Діяльність Організації, як політична, так і
економічна, тісно пов'язана з нафтою. На її планових Конференціях країни-
члени обговорюють кількість, якість, умови видобутку і рівень цін на нафту.
У 90-х роках XX ст. ОПЕК співпрацює з іншими країнами-експортерами
нафти — Росією, Норвегією, Мексикою, Оманом. Існувала навіть пропозиція
президента Венесуели Ернеста Мартеса про вступ Росії і Венесуели в ОПЕК
[14]. Той факт, що від організації залежить ситуація на міжнародному ринку
нафти, сьогодні визнають всі. ОПЕК знайшла свою нішу в сучасних
міжнародних відносинах. Вона визначає рівень цін на нафту, в цій якості
вона і збережеться. Це не випадкове об'єднання, а щось особливе,
найважливіший сегмент на ринку нафти.
Незважаючи на внутрішні протиріччя і проблеми останніх десятиліть, ОПЕК
не розпалася. Не станеться цього і найближчим часом. Хоча керівники ОПЕК
усвідомлюють, що "нафтова зброя" — це двосторонній меч. Якщо ціни надто
завищені, рентабельнішими стають інші джерела енергії. Енергія сонця,
вітру, морських припливів, повторне використання вугілля — все це може
великою мірою замінити в майбутньому нафту. Щоправда, Захід не дійшов
поки що згоди у вирішенні цієї проблеми. Зараз ОПЕК немає альтернативи
— оскільки немає альтернативи нафті. А оскільки наступні 20—25 років
заміну нафти точно не знайдуть, за майбутнє ОПЕК можна не хвилюватися.

Якщо ОПЕК пережила всі катаклізми своєї 40-літньої історії, мабуть, вона
дійсно потрібна й експортерам, і ринкові в цілому.