Слайд 2

25 грудня 1979 року так званий «обмежений контингент радянських

військ» висадився в Афганістані на летовищах Кабула, Баграма і Кандагара.
Приводом для вторгнення стало бажання тогочасного керівництва Кремля
змінити очільника Афганістану – Аміна.

Слайд 3

У вересні 1979 тогочасний прем’єр-міністр Демократичної республіки

Афганістан Таракі відвідав із офіційним візитом СРСР й за усталеною у ті
часі між «комуністичними лідерами» звичкою – розцілувався із генеральним
секретарем Компартії Радянського Союзу Леонідом Брежнєвим. Але при
поверненні до Кабула, Таракі був заарештований і убитий ще більш «лівим»
своїм однопартійцем – Аміном.
Амін жорстоко розправлявся з усіма, хто не хотів визнавати його владу.
Проти нього у різних провінціях почалися виступи. Амін звернувся до СРСР
із закликом допомогти йому «утримати лад в країні». У грудні 1979
тогочасний керівник КДБ СРСР Юрій Андропов надіслав Брежнєву листа, в
якому запропонував ввести радянські війська в Афганістан, а от самого
Аміна не підтримати, а навпаки – замінити на лояльнішого Бабрака Кармаля.
25 грудня 1979 року, коли християни в усьому світі відзначали Різдво,
розпочалося вторгнення СРСР в Афганістан, яке Кремль назвав «введенням
обмеженого контингенту радянських військ у ДРА на підтримку дружнього
афганського народу».

Слайд 4

Спецпідрозділи ГРУ і КДБ взяли штурмом палац Аміна. Бій тривав добу. В
результаті Амін був убитий. Загинуло також двоє його дітей. Нападники
втратили керівника операції – полковника Бояринова, 5 офіцерів спецназу
КДБ, 6 військових і 9 десантників, а з іншого боку, за деякими даними,
загинуло кілька сотень вірних Аміну афганських вояків.
Це ще більше розхитало ситуацію в країні і військове угруповання СРСР
виявилося втягнутим у громадянську війну.
Між армією уряду ДРА, який очолив ставленик СРСР Кармаль, і озброєною
опозицією – моджахедами («душмани») розгорілася боротьба за контроль
над Афганістаном. Підтримку моджахедам надавали військові фахівці США і
низка європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
Радянський контингент воював на стороні сил Кармаля.
 Слайд 5

Втрати «Афганської війни»

Участь громадян Радянського Союзу у війні в Афганістані замовчувалася
комуністичною владою. Про це відкрито ніде не говорили, але приховати
загибель солдатів строкової служби у далекій країні було неможливо. На
похорони молодих хлопців, яких привозили на батьківщину у запаяних
цинкових трунах, приходило багато людей.Ті, хто повернувся після «служби
в Афганістані» додому, хоч і підписували документи «про нерозголошення»,
однак з часом почали розповідати де вони були і що там довелося пережити.
У народі їх назвали «афганцями», а радянська влада – «воїнами-
інтернаціоналістами».

Слайд 6

Офіційно кажуть про 14 427 загиблих військовослужбовців за час

«афганської війни СРСР» – від 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року.
Незалежні ж дослідники називають у десятки разів більші цифри поранених і
убитих.За етнічним походженням, із «обмеженого контингенту радянських
військ» в Афганістані найбільше загинуло росіян, українців та узбеків.
Багато «афганців» померли через деякий час від ускладнень після поранень і
контузій, багато страждало від ПТСР та депресій.

Слайд 7

"Шрами залишилися на тілі і на душі". Кропивничанин – про війну в

Афганістані
28 квітня 1982 році о 10:00 літак, з Миколою Любченком та іншими
солдатами на борту, приземлився у столиці Афганістану – місті Кабул. Там
його направили в зенітну батарею захищати злітну смугу аеропорту. Чоловік
згадує, що у перші три місяці точилися найзапекліші сутички з афганцями.
Саме тоді він, каже, зрозумів, що таке війна. "Не можу словами передати
відчуття, коли стріляєш в людей. Це страшно. Проте ми намагалися берегти
життя. Якщо нападники потрапляли під обстріл, вони була дуже необачні,
або якось нерозумно чинила. Ми всі намагалися вести себе дружньо".
Чому направили в Афганістан, радянська влада пояснювала як
"інтернаціональний обов'язок", сказав Микола. "Нас готували на рівні
рядових та сержантів. Єдине, що ми розуміли, що нас направило керівництво
Радянського Союзу виконувати інтернаціональний обов'язок. Щоб ми
допомогли афганцям вирішити проблеми в їх державному устрої. Щоб там
все було налагоджено".
Як і в навчальному центрі, у Кабулі молодий солдат був водієм "шилки". І
досі пам'ятає: як це, у 40-градусну спеку їхати у залізній кабіні. Проте, каже,
до клімату звикаєш, а до смертей своїх побратимів – ні. "Я бачив літаки, які
відправляли із цинковими трунами. Це був відчай. Страшно було
усвідомлювати, скільки хлопців наших померли. Одного разу мені довелося
витягувати одного бійця, і на руках він у мене загинув. Мені важко згадувати
це".
Одного разу Микола Любченко мало не потрапив у полон. Він разом із
іншими солдатами поїхав забрати дерев'яні дошки, щоб було чим укріпити
штаб. Коли машину повністю завантажили, солдати поїхали відвозити першу
партію, а Микола залишився їх чекати на місці. "Хвилин через 15 бачу, як
виходять афганці із автоматами. А у мене із собою не було зброї: ми
приїхали тільки за деревиною. Вони йшли на мене, я зберігав спокій. Взяв
пару дощечок, щоб захиститися. І коли між нами залишилося п'ять метрів,
повернулися мої хлопці".
В Афганістані Микола Любченко був рік та вісім місяців. За цей час у боях
безліч разів отримував порання, а в одній із сутичок отримав контузію, яка
вплинула на здоров'я та самопочуття. "Я не розумів, де перебуваю. Але мене
хлопці заспокоїли. Сказали: живий, руки цілі, ноги цілі. Не було необхідності
кудись їхати і лікуватися". Каже, значення цьому не надали.
28 грудня 1983 року чоловік закінчив службу та на військово-транспортному
літаку повернувся в Україну. Згадує, постійно було відчуття, що не долетить.