Володимир МАЛКОШ До історії 1-оїУД УНА СТЕПАН БАНДЕРА І

ДИВІЗІЯ „ГАЛИЧИНА" Вісти Комбатанта 1993 № 1

Немає сумніву, що ідею організації дивізії „Галичина" підхопили

комбатанти УСС, й армії УНР, які, маючи досвід визвольних змагань
часів Першої світової війни, вважали, що вибороти незалежність Україні
зможе тільки добре озброєна і вишколена військова формація, а
розсварені й розрізнені повстанські загони, без вишколу і доброї зброї,
цього зробити не зможуть. Також, вони взяли до уваги досвід сусідніх та
інших народів, які за допомогою леґіонів, створених за сприяння
противників їх ворога, домоглися незалежности.
Україна в Другій світовій війні перебувала в дуже важкій ситуації. Дві
імперії, які боролися між собою, фактично, щоби колонізувати Україну, не
хотіли допустити її незалежности. Комуністична Росія фізично й духовно
нищила український народ, а нацистська Німеччина поділила Україну на дві
зони. Одна з них була Галичина, де окупаційний режим для українців був
лагідніший, ніж у так званому райхскомісаріяті, де правив Еріх Кох, відомий
україножер, після війни виявилося, що він був більшовицьким агентом.
Отже, на Волині ОУН розпочала організовувати УПА, щоб боротися як
проти німців, так і проти більшовиків, яких підтримували поляки. Коли
Німеччина почала програвати війну, то перша була змушена вдатися за
допомогою до окупованих нею європейських народів. І галичани вибрали
„менше зло" та погодилися на формування дивізії „Галичина", надіючись, що
після того, як Німеччина програє і західні альянти будуть змушені боротися
також і проти СРСР, бо комуністи намагалися завоювати весь світ, вони
виборять воєнно свою державу. Це саме думали й в обох фракціях ОУН.
ОУН(м)  відразу погодилася з організацією дивізії „Галичина",  а ОУН(р),
намагаючусь поширити свою діяльність на сході України, де населення
відразу виступило проти нацистських репресій, вирішила не боротися, але й
не підтримувати концепцію організації дивізії. Після того, коли 30 червня
1941 р. ОУН(р) проголосила Акт відновлення незалежности України, а Гітлер
на це не погодився, гітлерівці почали репресії проти українських
націоналістів і запроторили С. Бандеру, А. Мельника та багатьох інших у
концтабір Заксенгаузен.
Отже, Степан Бандера не міг довгий час працювати у Проводі  ОУН. Про
дивізію „Галичина" розмова велась аж у 1943 році. Батько Степана Бандери
як священик був під час визвольних змагань капеланом в УГА і як її
комбатант виховав своїх трьох синів українськими патріотами й, очевидно,
теж не виступав проти концепції дивізії. Ми не маємо документів, які б
підтвердили факт, що С. Бандера був проти організації дивізії „Галичина" .
Після битви під Бродами дивізія допомагала УПА зброєю, військовим
спорядженням і медикаментами. Багато вояків дивізії перейшли до УПА, і
ніхто тоді з українців не виступав проти дивізії. Багато українців утікало на
захід, до Німеччини. Німці це і дозволяли, через дивізію „Галичина", а також
УПА, які борються і проти спільного ворога - більшовиків. Адже Роман
Шухевич, свого часу друга особа в ОУН(р) і пізніше в УГВР, навіть сам
посилав у дивізію своїх людей, бо розумів у той час, що вона потрібна. Вже
перед цим багато чільних урядовців і високих офіцерів німецької армії
усвідомлювали, що політика Гітлера помилкова, і старалися усунути його від
влади за допомогою атентатів, але це їм, на жаль, не вдалося. Вони
переважно були прихильні до українців. І Гітлер на переломі 1944-1945 років
був змушений пом'якшити свою політику. Генерал Власов за згодою німців
створив „Комитет Освобождения Народов России" і організував РОА-
Русскую Освободительную Армию, в яку затягнули чимало українських
полонених. У російському комітеті були підкомітети з усіх республік і СРСР
Очевидно, що українці не хотіли з цим погодитися, бо могли і потрапити з-
під комуністичного ярма під біле російське. Президент УНР в екзилі Андрій
Лівицький почав із німцями переговори, до яких долучив Степана Бандеру,
полковника Андрія Мельника та колишнього гетьмана Павла
Скоропадського. Їх підтримали білоруси, прибалти та грузини, що теж не
хотіли бути підпорядкованими росіянам. Ішлося про програму Українського
Національного Комітету та вибору його голови. Вибір голови зайняв багато
часу. Врешті А. Лівицький запропонував на голову позапартійного
колишнього петлюрівського генерала Павла Шандрука. Інші погодилися,
тоді П. Шандрук почав вести переговори з німцями, які намагалися затягнути
українців до Власова. Довелося генералові П. Шандруку з ним говорити. А.
Мельник був проти переговорів із Власовим, але С. Бандера довіряв П.
Шандруку, кажучи: „Ми не боїмося, що він може Вас обдурити, і нашим
обов'язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхнє бажання".
Переговори з Власовим відбулися 30 січня 1945 року, і П. Шандрук рішуче
відмовився піти в російський комітет. Врешті німці визнали окремий
Український Національний Комітет і погодилися, що буде створена окрема
Українська Національна Армія, до якої ввійдуть усі українські військові
формації чи поодинокі вояки, які служать у німецькій армії. Узгоджено, що в
Комітеті буде п'ятеро осіб: голова П. Шандрук, заступник проф. В.
Кубійович, що представлятиме Західну Україну, адвокат О. Симоненко -
Східну Україну, секретарем зі сходу П. Терещенко. А. Мельник з
помічниками радили П. Шандруку, що коли червоні будуть перед Берліном, а
альянти перейдуть Райн, тоді найкраще було б іти на захід і чекати на
альянтів. Цим самим він застеріг собі право вийти з УНК. Степан Бандера
зайняв протилежне становище: „Без уваги, що станеться, ми вповні
піддержуємо вас до кінця" - це були слова, які він сказав генералові
Шандруку.
У своїх мемуарах П. Шандрук написав: „Організація ОУН(б) та її членство
завжди були доброї волі і помагали до припоручених мені рішень та завжди
давали свою підтримку так довго, як довго існував УНК". 12 березня 1945
року німецьке міністерство західних справ проголосило свою деклярацію
визнання УНК і УНА. 15 березня 1945-го президент А. Лівицький назначив
генерала П. Шандрука командувачем УНА. Дивізію, яка вже мала назву „1-
ша українська" включено до УНА. Почалась організація Другої дивізії.
Обидві вони прийняли присягу на вірність Україні. Але Німеччина
капітулювала, і Перша дивізія перейшла в англійський та американський
полон.
Альянти зрозуміли роль Першої дивізії (Друга існувала коротко і не змогла
проявити себе так, як Перша) і не видали полонених дивізійників на
знищення більшовикам, як це зроблено із власівцями і козаками. Між
першим українським легіоном УСС і другим - дивізією - є суттєва різниця.
Після програних у Першій світовій війні визвольних змагань їхнє
перебування в польському і більшовицькому полонах було набагато гірше,
ніж у Другій світовій війні в англійському й американському. Але довкруги
них був ореол героїв - свої й чужі визнали їх борцями за волю народу, а
стосовно дивізійників, то їм довго приписували клеймо коляборантів і
злочини, які вони не чинили, дехто й сьогодні так до них ставиться, особливо
у Східній Україні. Не всі хочуть зрозуміти, що з армією, яка має літаки,
танки, артилерію, ракети, могла боротися тільки така ж повноцінна збройна
сила. Це свого часу розумів Степан Бандера, і дивізійники вдячні йому за це.
Як відомо, більшовики, відкинувши з Галичини німецьку армію, негайно
мобілізували понад 170 тисяч галичан у Червону армію і через тиждень-два
послали їх на фронт у Карпати, на Дукельський перевал, під німецькі танки -
ненавчених, слабоозброєних, навіть некомплектно одягнених, де вони масово
гинули, як гарматне м'ясо. Тоді, коли так звані фашисти, програючи війну,
протягом року вчили вояків дивізії, добре їх одягнули і надали їм найновіше
спорядження і зброю, яку мали на той час - усе, крім танків і літаків, яких
брак відчували самі. Насамкінець процитую сказані Головним Командиром
УПА Василем Куком в лютому 2007 р. слова:
„І УПА, і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-
більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати
різницю поміж УПА і дивізією „Галичина",  але треба трактувати їх
однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879/2006
від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедливості
стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути
відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-
визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й
дивізійники".
Опубліковано a-ingwar о 20:53
Мітки: 2009 № 2
Неділя, 1 лютого 2009 р.
Наша незакінчена війна
Олег Лисяк

Як це вже стільки разів повторялося, Перша Українська

Дивізія УНА (або, як хтось воліє давнішу назву — Дивізія „Галичина") не
закінчила війни 8-го травня 1945 року. Це ми повторяли багатократно ще в
тих часах, коли ми, за словами сл. п. пор. Любомира Ортинського,
„розколисували дзвін" у мюнхенських „Вістях" (які були ще тоді органом
цілого нашого Братства і його Головної Управи), це ми наголошували на всіх
наших з'їздах, нарадах, публічних виступах, і т. д.
Ясне, що ніхто вже, мабуть, не вимагатиме від більшої частини з нас, щоби
ми верталися до активної військової служби, навіть якби „настала велика
потреба" ще за нашого життя, що є, зрештою, також можливе...
Але всетаки війна для нас — не скінчилася! Комбатанти, чи пак ветерани
інших армій — все одно, тих що виграли, чи навіть тих, що програли другу
світову війну — можуть спокійно спочити на лаврах перемоги, чи навіть на
заслугах учасників програної війни. Вони можуть спокійно вдягати свої
парадні уніформи в день державних свят, можуть парадувати з прапорами,
підвищати собі ранґи (якщо десь щось таке водиться), начіпати всі блискучі
медалі, робити з'їзди, конвенції, нагадувати собі взаємно „як то було". . . і на
тому кінець ...
Але ми, вояки, мабуть однієї з найбільш контроверсійних частин другої
світової війни, маємо крім цього всього ще куди важче завдання, яке треба
здійснити ще за нашого життя. Ми мусимо залишити за собою „чистий стіл",
ми мусимо відійти, давши ворожо наставленому світові доказ правди, що
наша частина була складена з найбільш ідейного людського матеріялу в
нашій батьківщині в ці часи, що наша Дивізія не сплямилась ніколи і ніде
ніяким вчинком, негідним вояцької чести, що ми не були т. зв.
коляборантами, що ми не носили ненависного нам знаку „СС", але
галицького лева на наших уніформах — навіть, як офіційно наші політики
завели нас під цей ярлик.
Багато в цьому бодай частинному „очищенні стола" допоміг факт, що
наприкінці існування Дивізії, вона стала частиною Української Національної
Армії, під командуванням генерала Павла Шандрука. Скажім собі щиро —
ми всі, яким цей факт менше, чи більше подобається, які менше, чи більше
люблять генерала Шандрука — що без цієї події, яка таки сталася, ми були б
увійшли у підручники історії, як ще одна „СС Дивізія" і на тому кінець.
За двадцять два роки „розколисування дзвона", себто подавання світові
„правди про Дивізію", вдалося нам уже, мабуть, переконати усіх в нашому
власному українському середовищі, що ім'я Дивізії чисте, що вона боролася
за українську справу, що ми такі самі добрі (або майже такі самі добрі), як
інші українські вояки тих часів, і як наші попередники. Доказом цього хай
буде факт, що коли колишні вояки Дивізії несли на своїх плечах до гробу
труну бл. п. Президента УНР д-ра С. Витвицького на цвинтарі в Бавнд Бруку,
то навіть „Свобода", (яка винайшла з нагоди свята Шевченка у Вашингтоні
„димову заслону" для Дивізійників, називаючи нас „армією інж. Скіри") —
тепер назвала Дивізійників (а лише вони несли труну у Бавнд Бруку) —
„ветеранами Українських Армій". Хоч по-правді, ми були вояками лише
однієї української армії — Української Національної Армії.
Одним словом, ми переконали вже майже всіх з вийнятком кількох
хронічних ненависників Дивізії, але це вже ми також якось переболіємо.
Коли йдеться про зовнішній світ, нас цікавить, що говорять і пишуть про нас
впродовж минулих років наші вороги, зокрема москалі і поляки. Москалям
дивуватися не можна, так само як і їхнім прислужникам в нашій поневоленій
батьківщині. Дивізія була створена до боротьби з Москвою, вона це завдання
боротьби виконувала з честю на бойових фронтах під Тернополем,
Лопатином, Бродами, Банською Бистрицею, Ґнасом, Ґляйхенберґом, і з такою
самою честю поставилася опісля до „репатріаційних" заходів москалів,
перебуваючи в полоні.
Але що дивніше — це становище поляків до Дивізії. Воно (з вийнятком дуже
нечисленних голосів) є виразно не лише неґативне, але й наклепницьке.
Поляки чомусь уважають образою для себе сам факт створення української
військової частини під час другої світової війни і трактують „справу Дивізії"
без тіні об'єктивізму, але й виразно фальшуючи факти, нагинаючи історію по
думці совєтських інтересів.
Щоб не бути голословним, зацитуймо лише декілька квіток з багатої китиці
наклепів на „Дивізію Галичина" чи, пак І УД УНА:
„ВТК Тиґоднік Католікуф" в ч. 43 за 25. X. 1964, пише між іншим, в статті
підписаній ініціялами С. Н., таке: „Творення дивізії проклямовано дуже
врочисто дня 28 квітня 1943 року у Львові... Як виявилося, не забракло
наївних, які дали взяти себе на лапку обіцянок: до липня дивізія осягнула
стан 28.000 людей. Молодь, не маючи провідників і фальшиво
поінформована, несвідома справжніх цілей німців і ошукана словом
„Галичина", не добачила браку слова „Україна"... (По правді, ми це дуже
добре бачили і ми знали, чому приймаємо зброю в руки тих, що нам її
давали. О. Л.)
Інший наш „приятель", до речі колишній львівський „батяр", (як виходить з
його, мабуть автобіоґрафічної книжечки п. н. „До неба не можна відразу"),
Яцек Вільчур, не може приховати, ні в згаданих „мемуарах", ні в газетній
статті, ненависти до українців. Ось, що пише Вільчур:
„Підставовою функцією Дивізії було вбивання („морд"). Поодинокі
батальйони і полки дивізії брали участь у діях проти партизанів*), в
пацифікаціях, в масових екзекуціях..." Що на це відповісти? Де? Коли?
Цей самий львівський вільчур в іншій газетній статті, пише таке: „Шлях цієї
дивізії був позначений кров'ю невинних, терором, ґвалтуванням..."
Нема чому дивуватися різним „режимовим" вільчурам, бо, як відомо, існує
засада: „Скачи, враже, як пан каже..." Тон цих писань зовсім не відбігає від
цього тону, що його бере добре нам відомий співавтор книжки „Під чужими
прапорами", що паплюжив, між іншим, і нашу Дивізію, москаль Владімір
Бєляєв. Він пише у московській „Літературній Газеті" за 19. XI. 1964 таку
„літературу":
„Эсесовцы" (мова про Дивізію) принимают активное участие в кровавом
подавлении варшавского восстания, они пытаются задавить движение
сопротивления во Франции и Италии. Везде і всюду куда бы не направлял
татуированих (у кождого эсесовца на руке была вытатуированная группа
крови) подручных Шандрука рейхсфюрер Гиммлер, они проявлали себя как
самые верные псы гитлеровского рейха."
Вистачить?
В цей сам тон вдаряє також і польське „Радіо Варшава" в авдиції для поляків
за кордоном. Транскрипт цієї авдиції, виголошеної дня 28. II. 1964 ред.
Генриком Подольським, звучить ось як:
„Дивізія ця має на своєму сумлінні смерть і муки десятків тисяч поляків . . .
участь у здавлюванні варшавського повстання. Вона брала участь у
найбрутальніших терористичних акціях, які переводили в різних місцевостях
Польщі гітлерівські людовбивці. В рядах дивізії „СС Ґаліцієн" находилися
найгірші і найбільш здеґенеровані одиниці, які в багатьох випадках
перевершували своєю брутальністю СС-манів німецького походження..."
Як вже сказано — можна зрозуміти, коли ці безприкладні наклепи, не
підтверджені ні одним фактом (бо ж таких не було!) пишуть москалі чи ,,п. о.
п."-и („пелньонци обовйонзкі поляка" — сповняючий обов'язки поляка. О.
Л.). Насправді, Дивізія навіть ніколи не була на польських землях, крім
короткого часу початкового вишколу коло Дембіци в т. зв. „Гайделяґрі", де,
зрештою не було ні одного інцинденту з польським населенням (якщо не
рахувати кількох польських „фольксдойчерів" — баншуців, що дістали
прочухана від наших рекрутів за надто „службове" відношення до
українських жінок, матерей, дружин і сестер новобранців, які відвідували
вояків Дивізії в „Гайделяґрі"). Але, якщо наші польські сусіди уважають, що
бій під Бродами, бої з совєтськими партизанами на Холмщині, бої коло
Тернополя чи Лопатина відбувалися на „польських зємях"... — га, то тоді
нема вже ради!
Ще дивнішим здається, коли і польська еміґраційна преса майже без
вийнятків вдаряє в унісон з режимовими вислужниками. Померлий вже,
польський комбатант, Станіслав Юзьвяк в листі до редакції „Народовца"
писав: „Діяльність СС Ґаліцієн записалася кривавими літерами в пам'яті
поляків в краю підчас німецької окупації..." Небіжчик Юзьвяк вже „по тому
боці", там де нема ненависти і злоби — може там переконався, чия правда.. .
Навіть дві пані, а саме пані Йоанна Кручинська і Марія Шушкевічова взялися
до нас. Вони у своїй писаній „вірібус унітіс" статті в журналі „Наш Знак" п.
н. „Хрест за злочини" (йдеться про „Віртуті Мілітарі" генерала Павла
Шандрука, якому вручив це польське бойове відзначення польський генерал
Владислав Андерс, що, зрештою, не викликало теж ентузіязму в українських
колах). До речі, ціла польська преса називає однозгідно (хоч незгідно з
історичною правдою) генерала Шандрука „СС Оберґруппенфюрером". Обі
згадані пані цитують „історика" Вєслава Шоту. Ось що пише цей „історик":
„На весну 1943 року українці почали організувати одиниці призначені до
боротьби з Совєтським Союзом. Добровольців було небагато (справді —
„небагато". За протоколом Військової Управи з дати 9 жовтня 1943 року —
до Дивізії зголосилося — „раптом" 80.000 людей. О. Л.). Голосилося
передусім усякого роду шумовиння, криміналісти (це ми, цих „небагато"
80.000. О. Л.), як також фанатичні прихильники фашизму"...
Ну, вже за цю „історичну роботу" повинен „історик" Вєслав Шота отримати
добру нагороду від Москви. Як це писалося у „Вєславі" Казімєжа
Бродзіньского: „Тшиста таляруф положил на лавє, і так повяда: Зґарній то,
Вєславє!"
А „історик" В'єслав Шота — це дипломований майор ... Далі шановні
Авторки пишуть ще таке (не цитують вже нікого, але самі від себе):
„Польська суспільність має вироблену думку про українську солдатеску, яка
на своєму рахунку записала безчисленні жахливі у своєму дикунстві злочини,
сповнені на поляках, а в політичних плянах мала намір відорвати від Польщі
цілу Лемківщину, аж за Криницю ..." Обі пані, мабуть, перебувають у Швеції,
де виходить їх цикльостилевий „Наш Знак", а „Лемковщизна" наразі
належить до „людової мацєжи", з ласки товаришів комуністів... І на
закінчення цього концерту, ще одна „родзинка", вживаючи вислову наших
сусідів. Прізвище Стефан Мережка, щось трохи закидає висловом: „Ґенте
рутенус, націоне польонус, і т. д... Ось, що мережить еміґраційна мережка:
„Як загальновідомо, ця формація була створена гітлерівцями, які вживали СС
Ґаліцієн для різних злочинних акцій, м. і. також проти-протипольських. В
дійсності була СС Ґаліцієн в окупованій Польщі лише гітлерівським
інструментом і не інакше, а власне як знаряддя гітлерівських злочинів і
знущань була трактована владою польського підпілля і польською опінією в
краю і за кордоном..." І так далі в тому тоні про „криваві відділи СС
Ґаліцієн".
Поляків ми не переконаємо, хіба тих нечисленних об'єктивних, які, зрештою
мають власні погляди на ці справи, і нашої „агітації" не потребують. До них
належить відважна, і неортодоксійна паризька „Культура", яка помістила у
відділі „Найновіша Історія Польщі" статтю сл. п. д-ра Любомира
Ортинського „Правда про Українську Дивізію" і яка помістила польський
переклад статті генерала Павла Шандрука, (яку ми друкували в ч. 1-65
"Вістей Комбатанта"). До цих нечисленних належить теж політичний
двотижневик „Ютро Польські", що виходить в Лондоні і який в числі за 22
серпня 1965, в статті „Діялог чи базікання" („Діяльоґ чи пискуфкі") пише
таке:
„Таку саму демагогію розведено в краю і за кордоном довкола ред. Ґедройця
за те, що мав відвагу станути в обороні генерала Шандрука. Здогадний
злочин генерала Шандрука полягає на тому, що в останній хвилині перед
упадком Німеччини погодився обняти командування над українськими
військовими частинами, завдяки чому зумів вивести їх поза лінію фронту, до
американської окупаційної зони (Невірно. Більша частина Дивізії перейшла
до англійської окупаційної зони. О. Л.) і урятувати їх перед долею козаків
Власова (Також невірно. Козаків у Власова не було. Козацький корпус
видали англійці большевикам коло Лінцу. О.Л.), який поголовно видано
НКВД на загибіль. Здеґенерований злочинець досьогодні не може забути про
те, що колись ці нещасні жертви висовгнулися з його лапищ і з жадобою
помсти переслідує їх досьогодні, щоб заспокоїти свої кровожадні інстинкти.
Але засадниче питання, чому ми на еміграції, а також крайова преса маємо
прикладати до цього руку, розписуючись цілими місяцями про цю справу?
Що для Москви українське питання є дуже дразливе і тому вона така
наполеглива — це розуміємо. Але чому поляки в краю і на еміграції мають
понижуватись до ролі гончих собак в цій московській погоні за українськими
жертвами — цього ми ніяким способом не можемо зрозуміти..."
Як бачимо, об'єктивні очі потраплять побачити правду, хоча б так, як ред.
Ґедройць чи автор вище наведеної статті, чи як американський історик Джан
А. Армстронґ, який без ентузіязму, але об'єктивно, хоч коротко розглядає
справу Дивізії в своїй праці п. н. „Український Націоналізм 1939-45". Правда,
ми хотіли б, щоб польська сторона більше спиралась на фактах, а менше на
емоціях — так само, зрештою, як ми хотіли б, щоб і наші власні дії були
кермовані менше романтичними поривами серця, а більше мудрецевим
„скельцем і оком."
Тому власне, щоби дати світові нефальшовану правду про Дивізію, бо правди
ми не лякаємося, щоб ця правда була зафіксована чимось тривкішим, ніж
газетною статтею — нашою справою є подбати, щоби в підручниках історії
справа Дивізії „вийшла на чисті води."
Очевидно, що не в підручниках історії, дириґованої з Кремля, але
об'єктивної, якої не можна посудити в тенденційності. Треба, щоб в
наукових, спертих на історичних дослідах, книгах ім'я Дивізії „Галичина",
ім'я Першої УД УНА було таким, яким були її дії: чистим, вояцьким,
українським — навіть, якщо не все, що об'єктивна історія
скаже про нас, буде нам приємне, зокрема, коли в ній говорити будеться про
дії не вояків, але політиків і „політиків" цього часу.
Об'єктивний науковий світ мусить дістати в руки джерельно чисту, сперту на
матеріялах і фактах та документах, а не „емоційних базах" — історію нашої
частини. Ми не можемо засипляти ветерансько-комбатантським сном,
обмежуватися до пам'яткових медалів, підвищених ранґ, барвних прапорів,
символічних могил, печення бараболь, комбатантських шапок, (хочби з
найкращими левиками) і до промов в річницю Бродів. Завданням нашого
покоління, поки ми ще живі і маємо можливість — а можливість маємо —
дати світові ІСТОРІЮ ДИВІЗІЇ! Не написану нами самими — ми подали б
забагато нашого сантименту, зрештою, потрібного і конечного при інших
нагодах, а їх є досить. Нехай холодні уми, перестудіювавши документи,
вислухавши свідчень, прочитавши матеріяли — напишуть ПРАВДУ. Правди
ми не боїмося. Може не все буде таким, як ми хочемо бачити на академічних
імпрезах, але не можемо дозволити, щоб псевдоісторики називали нас
„шумовинням, кримінальними елементами, фанатичними фашистами", і т. д.
Ми не можемо дозволити, щоб наші поляглі друзі були натавровані, як
вбивники, ґвалтівники, бандити і розбишаки, виконавці масових екзекуцій.
Правду — ми знаємо — хай пізнає її світ з об'єктивних джерел.
Ось чому „наша війна не закінчена", чому ми не можемо спочити в тіні
прапорів наших Станиць, в блиску пам'яткових медалів, і вищих ранґ, чому
не можемо лише вдоволятися минулим — але мусимо дбати про майбутнє.
Хай наші діти і їх діти — діти українських вояків мають змогу сміливо
глянути в очі чужому, не раз і ворожому, світові в очі. Це наш обов'язок —
обов'язок воїнів, — вояків НАШОЇ НЕЗАКІНЧЕНОЇ ВІЙНИ!

*) Проти большевицьких, так. О.Л.

Опубліковано a-ingwar о 15:57
Мітки: 1965 № 5
Вівторок, 14 квітня 2009 р.
УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"
Михайло Федоренко

Ще донедавна ми знали про неї менше, ніж просто мало. Радянські історики,
що вряди-годи згадували її, вибухали нестримною лайкою.
Двадцять років тому Клим Дмитрук, що заробляв на хліб насущний
боротьбою з так званим українським буржуазним націоналізмом, писав у
книжці "Свастика на сутанах" (видана, звичайно ж, у "Політвидаві", який
продукував офіціозну ідеологочну продукцію): "Націоналістичні верховоди
поряд із святоюрськими "достойниками" галасливо агітували молодих
галичан вступати до "СС Дивізіон Галіцієн". Серед завзятих аґітаторів
зустрічаємо немало оунівських писак, що, звивши сьогодні кубельце на
Заході, одчайдушно "доводять" незалежність "політичного курсу ОУН від
німецької потуги"... На роль одного з провідних ідеологів націоналізму на
Заході претендує тепер вихованець уніятів Лев Шанковський, який останнім
часом видав кілька книжок і статей про "самостійницький курс ОУН" у
період другої світової війни. Та під час створення дивізії Шанковський і
гадки не мав про "самостійницькі змагання". В довжелезних статтях у
"Львівських вістях" зразковий виученик нацистського міністерства
пропаганди, за його таки власними словами, над усе старався "зацікавити
широкі кола українського громадянства організацією нашої (?) майбутньої
військової одиниці". В статті "Що таке модерна стрілецька дивізія?"...
Шанковський, вихваляючи "бойову міць" формованої фашистами дивізії,
агітував молодих галичан записуватися до неї, щоб у лавах німецької армії
якнайскоріше взяти участь у "боротьбі з одвічним ворогом - Москвою".
Перепрошую читача за довжелезну цитату. Наводячи її, я хотів показати два,
сказати б, типові моменти з писань радянських істориків про дивізію
"Галичина". Перший - виставляння дивізійників такими собі яничарами,
зарізяками, розбійниками, що пішли на службу до фашистів, аби боротися
проти рідного народу. Другий - огульне, навіть брутальне перекреслювання
досліджень, істориків з політичної еміґрації, постійне нав'язування читачеві
думки, що їхні твори - то звичайнісінька апологія злочинів, безсовісні
самовиправдання, політична демагогія.
Чи й треба казати, що навішування ярликів - абсолютно непродуктивний
метод роботи історика, який повинен перш за все осмислювати прихований
механізм подій, прагнути зрозуміти логіку вибору людей, поставлених у
трагічні ситуації, коли жорстока епоха категорично змушує визначитися: з
ким ти і проти кого, за що готовий накласти головою на безжальній косовиці
смерти.
Під час другої світової війни український народ опинився між двома
імперіялістичними хижаками - фашизмом в особі Німеччини та комунізмом
на чолі з кремлівськими верховодами. Тяжко було йому зорієнтуватися, яке
зло страшніше. Одні намагалися вірити Сталінові і його опричникам, інші
сподівалися, що війна може принести крах більшовицькому режимові і його
імперії, пов'язували з нею сподівання визволити Україну з імперіяльних пут,
утворити незалежну державу. Тільки сьогодні нам стає відомо, яким масовим
був опір червоній комуністичній ідеології в Україні в часи, починаючи від
17-го року. Новим етапом боротьби з нею стали передвоєнні і воєнні роки.
"Оця боротьба велася у різних формах - у формі підпільних організацій,
громадського спротив і опозиційних зговорень, та, врешті, ця боротьба
змушувала навіть одягти чужий, часто ненависний, мундир. Між тими, які в
дуже молодому віці побачили жорстокість більшовизму на тисячах невинних
жертв у тюрмах Галичини при втечі перед німецьким наступом 1941 року та
пізнали нащівну силу російського комунізму для України, опинилися ті, яким
майже п'ятдесят років тому довелося одягнути німецький мундир. їх
називають "дивізійниками", а були вони вояками дивізії у системі німецької
зброї СС (Waffen - SS), яку спершу називали "Галичина", а згодом - 1-ою
Українською дивізією Української Національної Армії, - пишеться в
передмові до книги "Українська дивізія "Галичина" (Матеріали до історії),
виданій 1990 року Братством колишніх вояків 1-ої УД (Торонто - Нью-Йорк).
Як відомо, сп"янілі від своїх перемог над Червоною армією, німці в перші
місяці війни анітрохи не допускали навіть самої думки про створення в
складі збройних сил вермахту іншонаціональних частин. Навіть два
батальйони "Нахтіґаль" та "Ролянд", утворених ще до початку війни
Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери,
було розформовано. Але катастрофа під Сталінґрадом змусила фашистських
верховод переглянути свої категоричні самонастанови й погодитися на
формування для вермахту воєнних структур з національним принципом.
Власне, ще до Сталінґраду було утворено так звану РОА (Российскую
Освободительную Армию), штабом якої буцімто керував Андрєй Власов,
колишній червоний генерал. Але насправді Власов був командиром без
війська - навербовані в концтаборах і з перебіжчиків батальйони
закріплялися за німецькими дивізіями, а штаб Власова використовувався
тільки як пропоґандистська та вербувальна інституція. Доречно сказати, що
за документами педантичних у таких речах німців усього в різних дивізіях
налічувалося майже мільйон солдатів РОА.
Губернатор Отто Вехтер вважав Галичину - колишню провінцію Австрії -
абсолютно "своєю" територією. Впливовий, високопоставлений чиновник в
усій ієрархії Фатерлянду мислив трохи інакше за інших діячів, які не мали
бажання "ділитися золотом перемог над Москвою зі східними тубільцями".
Як пише в своїй монографії "Військова Управа та Українська дивізія
"Галичина" Роман Колісник (Наукове Товариство ім. Шевченка в Канаді,
Торонто, 1990): "Галичину Вехтер уважав за спеціяльну країну, в якій
якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком
австро-угорської імперії. Він хотів "перевиховати" українську молодь
Галичини, виплекати в ній "галицьку" реґіональну свідомість", щоб в
майбутньому "злити цю свідомість у загальну німецьку"... Для цієї мети він
бачив можливість у створенні української дивізії, яка, з одного боку, скріпила
б німецькі збройні сили, а з другого, мала б вирішальний вплив на виховання
української молоді з метою її "германізації".
У березні 1943-го Вехтер одержав од Гіммлера благословення створити
"галицьку дивізію", що ввійде до складу частин СС. А вже в квітні розпочато
набір до неї добровольців. Як свідчить дослідник з Канади Мирослав
Малецький, за травень і червень, зголосилося понад вісімдесят тисяч. Однак
до дивізії було відібрано тільки тринадцять тисяч.
Провідник Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович
згодом у своїх спогадах писав: "Постало питання, чи нам солідаризуватися з
творенням дивізії, чи це має бути тільки ініціативою німців. Думки були
поділені. Були застереження, що дивізія постає в час, коли доля Німеччини
майже вирішена, що з творенням дивізії не пов'язані політичні зобов'язання з
боку німців, що німцям не можна довіряти, а врешті - що існування дивізії
утруднить наше становище в майбутньому щодо західних альянтів... Дивізія
"Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу
на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріплювала
наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити й на інших землях.
Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне добре
вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для
нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не
могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією
сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після
програної німцями війни". Отже, покладено було - всупереч розрахункам
фашистських керівників - цілковито взяти під опіку всі пов'язані з
"Галичиною" справи, яка бачилася українським політичним діячам із зовсім
іншим призначенням, аніж їй відводили діячі вермахту. Ветерани Армії УНР
і колишні "усусуси" (українські січові стрільці) - хто був молодший -
поспішали записатися до дивізії, старші ж узяли на себе клопіт по
роз'ясненню в масах не деклярованої офіційно мети створення її, окресленню
політичних перспектив України за тієї умови, якщо вона матиме національні
збройні формування.
До створеної німецьким командуванням Військової Управи, яка мала
опікуватися справами "Галичини", ввійшло чимало відомих українських
політичних діячів: Осип Навроцький, Андрій Палій, о. Василь Лаба, Михайло
Кушнір, Володимир Білозір, Михайло Хронов'ят, Іван Рудницький, Євген
Пиндус, Степан Волинець, Любомир Макарушка, Юрій Крохмалюк, Зенон
Зелений...
"Хто були люди, які погодилися увійти до Військової Управи у воєнний час,
після битви під Сталінґрадом, коли Східний фронт повільно, але безупинно
котився на Захід? - пише уже згадуваний попереду Р. Колісник. - Чому вони
взяли на себе нелегкий обов'язок виконувати завдання у своїх відділах,
будучи свідками німецьких порядків в Галичині й нестерпного гніту та
визиску в наддніпрянській Україні та на Волині?.. Без сумніву, на їхнє
рішення мав вплив Володимир Кубійович, провідник Українського
Центрального Комітету, якого вони всі ближче знали". В. Кубійович
вирізнявся з-поміж інших тодішніх політичних лідерів рідкісно глибоким
державним мисленням, умінням прогнозувати події і ситуації, а також
знаходити в кожній із них несподіваний ефект. Дивізія "Галичина" - одне з
промовистих тому свідчень. Досить також сказати, що цій справі великої
ваги надавав митрополит Андрей Шептицький, який твердо стояв на тому,
що Україна повинна мати свою армію.
Водночас з'явилися і протидивізіині тенденції- головно з середовища ОУН.
Значна частина з її керівників категорично вважала, що тільки УПА може
бути єдиною вирішальною силою в боротьбі за вільну Україну, а "Галичина"
- то справа і принизлива, і неефективна. Вони намагалися протидіяти
формуванню дивізії, зірвати набір до неї, випускали листівки з закликом до
населення не вірити в українськість цього з'єднання в рамках збройних сил
вермахту. Однак згодом реальні контакти частин дивізії та УПА засвідчили,
що вони в кінцевому підсумку мають одну й ту ж мету, що між ними немає
принципового антагонізму, отож воякам не складає особливих труднощів
знайти порозуміння. Історики з діаспори наводять чимало прикладів того, як
ішли упісти на вишкіл до "Галичини", а потім поверталися назад, як
дивізійники передавали їм зброю та амуніцію, як упісти часто переховували
їх у своїх лісових володіннях.
До речі, відомий польський політичний діяч, міністер Ігнат Матушевський,
розповідаючи своїм співвітчизникам про українську дивізію "Галичина", на
сторінках "Газети Польської" писав так: "Ось аргументи, якими
виправдовували українці конечність військової співпраці з німцями"... Ми не
маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо
боронитися. Вигляди того, що чекає українців у Галичині, дає поступування
москалів на Радянській Україні. Винищено там уже перед війною цілу
інтеліґенцію, а всіх, що бажали хоч би культурної автономії, заслано
щонайменше на Воркуту. Сьогодні поведінка Совєтів виглядає так, якби
йшлося про винищення самого українського племени. Екзекуції йдуть в ліку
на мільйони. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. Перш за все тому,
що як виявляється й ви, поляки, окрім союзу з Англією та Америкою, не
маєте можливости перешкодити, щоб Совєти на польських землях не
поводилися як найгірші варвари. Отож, не думайте, що співпрацюємо з
німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії,
Америки та Польщі над Гітлером застала нас у гробах. Тому будемо
боронитися..." За свідченнями істориків, польський міністр ніколи не
відзначався проукраїнськими симпатіями. Тому в його словах не могло бути
ніякої апології "Галичини". Тільки виразна констатація фактів, об'єктивна
інформація про них своїх співвітчизників.
Війна йшла до свого завершення. Німці зазнавали поразок і повільно
відсувалися на Захід. Дивізію "Галичина" було кинуто на оборону Львова під
Броди. Тут Червона армія зосередила величезні сили для наступу. Завдяки
раптовому проривові вона взяла в оточення кілька німецьких дивізій, а разом
з ними і українську "Галичину", яка зазнала в тих жорстоких боях великих
втрат. Згодом колишній поручник піхотного полку дивізії Любомир
Ортинський писав про той факт у контексті визвольних змагань українського
народу від часів громадянської війни: "Ми пішли під Броди, щоб на
визвольному шляху поставити ще один дороговказ, що веде до Волі. Там, у
стіп Маркіянової гори, принесли ми кровну жертву молодого українського
покоління, що зроджене в бурі революції, виховане на традиціях Маківки,
Крутів, Чортківсьої офензиви і Львівських "Бриґідок", зміст і ціль свого
життя вбачало у здійсненні заповіту великого Коновальця: "Здобудеш
Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї". Як бачимо, не
приречену гітлерівську Німеччину боронили вчорашні гімназисти й студенти
- очевидно, кожен з них добре знав, що її справа безнадійно програна. Вони
розуміли, що на них покладена та ж роль, яка була в студентів та гімназистів,
які понад чверть століття тому вирушали з Києва під Крути. Галицькі юнаки,
як це відчуваємо із спогадів уцілілих у вогненних смерчах, вважали себе
духовними спадкоємцями тих, що йшли на вірну смерть, заступаючи дорогу
червоній орді під орудою ката українського народу Муравйова.
"Галичина" вирвалася з оточення, її передали до Чехословаччини, далі
посилали для боротьби з Тітовськими партизанами в Юґославію. У березні
1945 року було створено Український Національний Комітет, який одразу ж
видав деклярацію про початки формування Української Національної Армії
(командувачем її було призначено генерал-поручника Павла Шандрука).
"Галичина" входила до неї під назвою Першої української дивізії. Але війна
вже скінчилася. До конфлікту між колишніми союзниками, ймовірність якого
припускали українські провідники, не дійшло.
Дивізія (за винятком тих, хто перейшов до УПА й продовжував боротьбу)
здалася в полон англійським військам. Вояки її тривалий час перебували в
таборах інтернованих. Сталін категорично вимагав од союзників, аби йому
видали дивізійників на розправу. Над їхніми головами заламувалися силові
лінії великої політики держав-переможниць. Видати Москві полонених
означало цілковито визнати її зверхність там, де вона для цього не мала
ніяких прав чи підстав.
1948 року вояків-дивізійників було відпущено з полону, й вони стали ще
однією хвилею української політичної еміґрації, що попливла до далеких
чужих берегів. 1949 року в Мюнхені заснувалося Братство колишніх вояків
Першої дивізії Української Національної Армії. Нині головна його управа в
Канаді і США. Братство надає нам велику допомогу в справі розбудови
незалежної української держави. Нарешті завершилося те, про що мріяли
вони, беручи до рук зброю, в що не переставали вірити впродовж цих довгих
десятиліть у чужих краях. □
("Народна газета", Київ, ч. 48-49, 1992)