Кульмінація українських визвольних змагань, дата, яка назавжди увійшла

в історію - 22 січня 1919 року. століттями розірвані імперіями українські

землі нарешті з’єднались в соборній Українській державі. Тріумф і
перемога чи знову зрада? Якою насправді була злука двох Україн і хто
винен в тому, що її зруйнували?
Поняття соборність означає єдність, соборність і неподільність
українських земель, і виникла така ідея зовсім не на порожньому місці.
Акт злуки - це логічне завершення того тривалого шляху, який прийшли
русини-українці з пізнього середньовіччя. На початку новітніх часів у
середовищі інтелігенції уже домінувала думка про те, що український
народ протягом багатьох століть був розділений між різними державами, і
це тривало ще з часів занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського
князівства. Ідея модерної незалежної української держави також з’явилась
задовго до її втілення - ще у 1895 галицький правник і публіцист Юліан
Бачинський висловив її на сторінках своєї праці “Україна IRREDENTA”
(Україна уярмлена). Саме ця книга стала первістком, а не брошура М.
Міхновського. Але і темпи розвитку українського визвольного руху в
ліберальній Автро-Угорщині були вищими, ніж у консервативній
російській імперії. “Самостійна Україна” Міхновського стала другою
такою працею, а його гасло: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна
Україна від Карпат і аж по Кавказ, досі збурює невдоволення у росіян
самостійницькими настроями українців.
То був 1900 рік, а до практичної реалізації справа дійшла у першій
половині 1919 року. Перша світова війна та революція вперше в ХХ
столітті відкрили вікно можливостей для соборної української держави. На
теренах колишньої російської імперії виникла Українська народна
республіка, на зміну якій прийшла Українська держава гетьмана П.
Скоропадського. Але практичні кроки щодо втілення ідеї соборності були
неможливі аж до глибокої осені 1918 року. Адже значна частина
українських земель до того часу залишалась у складі Австро-Угорської
імперії. І хоча росіяни часто презирливо називали її загниваючою
Дунайською монархією, вона виявилась більш стійкою, ніж імперія
російська.
Та ось у листопаді 1918 року з політичної мапи світу зникла Автро-
Угорщина. В Галичині була створена Західноукраїнська народна
республіка. Процес об’єднання розпочався за ініціативи західних діячів,
тому що ЗУНР із самого початку свого існування опинилась у складному
політичному становищі. Почалась війна проти відновленої Польської
держави, яка претендувала на західноукраїнські землі. Вже 22 листопада
українці під тиском переважних польських сил були змушені залишити
Львів, вони нагально потребували озброєння, боєприпасів, поповнення
особового складу, насамперед досвідченими офіцерами. Тому
Західноукраїнська держава звернулась по допомогу Наддніпрянської - до
гетьмана Павла Скоропадського. І він охоче пішов на зустріч: виділив
шість мільйонів карбованців, десять мільйонів австрійських крон, кілька
вагонів зброї, одягу, припасів. Але тим часом у гетьманській Україні
спалахнуло повстання проти чинної влади на чолі із Директорією.
Оскільки гетьман дуже швидко втратив контроль над країною і опинився
заблокований в столиці повстанцями, західні діячі вирішили далі мати
справу вже не з ним, а з Директорією. Тобто з Українською народною
республікою, яка перебувала в стадії відновлення.
1 грудня 1918 року у Фастові сторони підписали передвступний договір -
то була декларація про непохитні наміри якнайшвидше з’єднатись в одну
державу зі збереженням широкої автономії для ЗУНР. Подальші події
розгортались стрімко. Директорія здобула остаточну перемогу над
Скоропадським і увійшла до Києва, парламент Західноукраїнської
республіки, який називався Українська Національна Рада, ратифікував
Фастівський договір 3 січня 1919 р. в Станіславові. На цьому ж засіданні
було обрано делегацію - 65 осіб, на чолі з Левом Бачинським. Вона виїхала
до Києва для того, щоб взяти участь у святі злуки та в роботі Трудового
конгресу України, тимчасового найвищого законодавчого органу владу.
Проголошення злуки відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі
Києва, біля пам’ятнику Богдану Хмельницькому. Цей день обрали не
випадково, адже на нього припадала перша річниця самостійності УНР. І
оскільки у 1919 році то була середа, день оголосили неробочим. Опівдні
на Софійській почалась урочиста церемонія, після молитви і коротких
промов член Директорії Федір Швець зачитав Універсал Директорії, хоча
інколи про нього кажуть, як про Акт злуки. Головні слова цього
документу звучали так: “Однині во єдино зливаються століттям відірвані
одна від одної частини єдиної України - Галичина, Буковина, Угорська
Україна і Наддніпрянська велика Україна. Здійснились віковічні мрії, за
якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина
незалежна Українська Народна Республіка”.
В самому Універсалі не містилось жодної конкретики стосовно умов злуки
та автономії західноукраїнських земель. Ці питання детально розглядав
уже Трудовий конгрес, який найближчими днями працював у приміщенні
оперного театру в Києві. Було ухвалено рішення про те, що склад
Директорії поповниться представником ЗУНР. Ним став Євген
Петрушевич. Після злуки до уряду УНР долучились кілька міністрів із
Західної України, а сама ЗУНР була перейменована на Західну область
УНР (ЗОУНР). Через 2 дні після підписання Акту злуки уряд УНР
офіційно встановив державне свято - День самостійності України 22 січня.
Але подія відбулась за складних історичних обставин. Більшовицькі
війська станом на 22 січня захопили практично весь схід України та
Лівобережжя, на Донбасі вони вели бої із білогвардійцями, південь
захопили війська Антанти, на заході йшла війна з Польщею. А головне -
більшовики стояли вже практично під Києвом, атмосфера цілковитої
невизначеності майбутнього тяжіла над всіма учасниками Акта злуки. У
такому становищі Лонгин Цегельський у своїх спогадах про події січня
говорить наступне: “Кияни залюбки підходили до галичан, випитували,
звідки вони і дивувались, що також українці. Їхня поява на вулицях
столиці мала величне значення для пробудження всеукраїнської ідеї серед
киян і наддніпрянських українців загалом. і на галичан вплинули ті дні: до
Києва їхали галичанами, з Києва - всеукраїнцями.”
На святі злуки також був присутній іноземний дипломатичний корпус,
точніше ті дипломати, які не встигли виїхати з України перед загрозою
більшовицького наступу. Вони представляли Німеччину, Австрію,
Болгарію, Туреччину, Нідерланди, Грузію, Козацький Дон. До речі,
представник Донської делегації О. Черячукін у враженнях від події
зазначив, що приєднання було здійснене з метою посилення авторитету
уряду, але не принесло суттєвої користі.
Проте погодитись із цим судженням не можна, тому що УНР і ЗОУНР
серйозно допомагали один одного. Вже в перші два місяця УНР надіслала
в Галичину 20 тисяч гвинтівок, 300 кулеметів, 80 гармат, офіцери і
добровольці їхали до Галичини, щоб захистити їх від поляків. Галицькою
армією командували наддніпрянські генерали, спочатку М. Павленко,
потім О. Греків. Зі свого боку галичани передали 47 вагонів нафти,
бензину, залізничні мастила, було запроваджено спільну валюту - гривні і
карбованці. І що важливо, створена спільна делегація на Паризьку мирну
конференцію, а також розіслані ноти до інших держав з повідомленням
про утворення соборної української держави.
Та і власне об’єднання УНР і ЗОУНР не було доведено до логічного
завершення. Воно не було утверджене Установчими зборами, які так і не
скликали. Західноукраїнська автономія мала свій окремий уряд, парламент
і армію. Воювати українцям довелось відразу на кілька фронтів, але, якщо
для Західної України головним ворогом була Польща, то для
наддніпрянців більшовики та білогвардійці.
Лише після того, як в середині липня 1919 року галицька армія під тиском
польських військ відступила за річку Збруч на Поділля, українські армії
змогли скоординовано виступити проти спільного ворога - більшовиків.
З’явилося гасло “Через Київ на Львів”, і галичани певний час щиро вірили
у те, що зараз вони допоможуть братам визволити Київ від червоних, а
далі будуть всі разом звільняти Галичину від поляків. Реалії ж виявились
набагато жорстокішими.
Київ визволили, але одразу і втратили. Протистояти довелось і
білогвардійцям, і червоним. Галичанинам також бракувало мотивації
виступати проти Денікіна за яким стояла Антанта, а Наддніпрянська
Україна, шукаючи союзників, звернулась до ворога західноукраїнців -
Польщі. І вже 1 вересня уклали із нею перемир’я. До всього додалися
протиріччя між політиками, невдачі на фронті, епідемія тифу, і врешті-
решт на початку листопада 1919 року галицька армія перейшла на бік
Денікіна. То був вимушений, але трагічний крок: галицькі військові
отримали шанс перепочити, але однак багато хто із них відчував, що
ідеали соборності зраджені. Боєць галицької армії С. Венгринович пише у
своєму щоденнику такі рядки: “Ми не б’ємося. Зате всі сили Денікін
послав на Петлюру... Щось шепче на вухо - ви зрадники, ви продали своїх
братів.”
Але і відповідальність українців Наддніпрянщини не менша. Жодна інша
країна світу, окрім Польщі не хотіла, або не могла надати реальну
допомогу УНР, і в обмін на це, 2 грудня дипломатична місія УНР у
Варшаві під керівництвом А. Лівицького видала декларацію, в якій УНР
відмовлялась на користь Польщі від території ЗОУНР. А крім того ще й
від західної Волині, Підляшшя і Холмщини. Ця декларація стала
підґрунтям для подальшої Варшавської угоди.
Проте цього вже не міг пробачити Є. Петрушевич, адже для галичан не
існувало більш принципового ворога, ніж Польща. І тому 20 грудня 1919
року у Відні на засіданні уряду ЗОУНР було ухвалено рішення про
одностороннє скасування Акту злуки.
Попри все Акт злуку залишився знаменною подією в історії українського
народу, він дав змогу заявити перед світом про неподільність України,
став символом і дороговказом для наступних поколінь борців за
незалежність.