Друга світова війна стала випробуванням для всіх народів Радянського Союзу, але для

України вона стала періодом внутрішнього розколу. Під час конфлікту частина українського
народу приймала участь у боротьбі проти фашистської Німеччини, інша - у складі Червоної армії.
Також були ті, хто вирішив приєднатися до німецьких поліцейських частин або стати частинами
дивізії СС "Галичина". Третьою силою, яка боролася на обох фронтах, була Українська
повстанська армія (УПА).
У вересні 1939 року за пактом Молотова – Ріббентропа, Західна Україна увійшла до складу
СРСР. Процес приєднання призвів до введення військ та масових репресій, що ліквідували
українські політичні партії, спричинивши протести серед політично активного населення та
підпільної Організації українських націоналістів (ОУН). УПА, створена ще в 1929 році, вела
боротьбу за незалежність Української Самостійної Соборної Держави, розкололася на дві
частини у 1941 році.
Прихильники Степана Бандери готувались до радикальних дій, сподіваючись використати
ситуацію під час війни та встановити владу в "звільнених від московсько-більшовицької окупації
частинах української землі". Однак їхні сподівання на підтримку від Німеччини не враховували
реальних намірів гітлерівців. Внаслідок арештів і репресій уряду вони стикалися з ворожнечею
навіть на вищому рівні.
І хоча УПА продовжувала свою боротьбу, втрати та арешти стали значними. Проте, на II
конференції ОУН в квітні 1942 року була схвалена стратегія руху, яка передбачала збройну
боротьбу за вільну Україну.
Тарас Бульба-Боровець, розпочавши в липні 1940 року збройну підпільну діяльність в
Україні, організував у Поліссі збройні загони для протистояння радянській адміністрації. Він
успішно сформував підрозділ, включаючи кілька тисяч бійців (різні джерела згадують про 10
тисяч або 3000). Цей підрозділ отримав назву "Українська повстанська армія – Поліська Січ", але
його існування було припинено в середині листопада, оскільки німецька адміністрація не
планувала залишати чужу армію в тилу.
До літа 1942 року на Україні вже діяло кілька збройних формувань. Одне з них, "Фронт
української революції" (ФУР), з'явилося на Волині влітку 1942 року під егідою ОУН (М). Інші
формування були створені ОУН (Б) відповідно до вимог своїх членів перейти до збройного
опору окупантам. Збройні з'єднання виникли на Поліссі та Волині, і керівництво ОУН (Б)
вирішило їх об'єднати в УПА та розпочати партизанську боротьбу в грудні 1942 року. Точна дата
створення УПА залишається невідомою, але деякі історики визначають її як 14 жовтня 1942 року,
підкреслюючи початок боротьби з фашизмом ще до переломного моменту війни, коли Червона
армія наступала під Сталінградом в листопаді 1942 року.
Протягом усього 1942 року повстанський рух оповідав під гаслом: "наша збройна опозиція
німцям була б допомогою Сталіну". Отже, ОУН (Б) утримувалася від активних заходів проти
Німеччини і зосереджувалася, переважно, на пропаганді. Проте з початку 1943 року обставини
змінилися. В квітні вперше зазвучала офіційна назва повстанської армії - УПА, і був визначений
офіційний командир, Клим Савура (Дмитро Клячківський). В серпні відбулося III надзвичайне
велике зібрання ОУН (Б), яке визначило гасло "боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви".
З цього моменту загони УПА почали систематично захоплювати північно-західний регіон
України, який у німецьких документах описувався як "заражені бандами райони".
Націоналісти чекали на момент, коли вермахт і Червона армія ослабнуть, щоб розпочати
потужне повстання та досягти визволення України як від Німеччини, так і від СРСР. Проте це не
означало повного бездіяльності. Керівництво УПА намагалося завадити диверсійним операціям
радянських партизан в областях Волині та Полісся, що стало одним із серйозних обвинувачень
УПА пізніше. За словами повстанців, це було зроблено для захисту німецьких комунікацій і
уникнення відповідних репресій від німців. Дійсність цих подій залишається труднозрозумілою.
Слід відзначити, що ОУН (Б) не прагнула лише до встановлення військового контролю над
західними областями України, але й до політичного закріплення своєї влади. Осінню 1943 року в
головному командуванні УПА виникла ідея створення органу, який би взяв на себе політичне
керівництво визвольною боротьбою в Україні. Після проведення великої підготовчої роботи в
липні 1944 року відбулися установчі збори Української головної визвольної ради (УГВР). Головою
уряду - Генерального секретаріату УГВР - був призначений Р. Шухевич. Представники ОУН (М)
відмовилися приєднатися до УГВР, оскільки ОУН (Б) зберігала фактичний контроль над
повстанською армією.
 Чисельність УПА швидко збільшувалася, і невдовзі досягла 20 тисяч осіб. З метою кращого
керівництва військами УПА було вирішено поділити її за територіальним принципом на чотири
частини: "Північ", "Захід", "Південь" та "Схід". Кожен з військових округів мав свій штаб, який,
здебільшого, відповідав кордонам областей Української РСР. В склад військових округів входили
загони, і кожен з них мав декілька куренів. Курінь складався з 3-4 сотень (по 160-200 чоловік у
кожній). УПА не мала власної уніформи та відзнак, за винятком окремих частин. Однак були
встановлені власні військові нагороди: медаль УПА "За боротьбу в особливо важких умовах", а
також Золотий, Срібний і Бронзовий хрести I і II ступеня. Для навчання офіцерських кадрів були
засновані старшинські школи з тримісячним курсом навчання. Кожен військовий округ також
мав школи для навчання старшин з 6-тижневим курсом. Велика увага приділялася
пропагандистській та виховній роботі.
Найвразливішим аспектом повстанської армії було питання озброєння. Головним чином
повстанці використовували захоплену радянську, німецьку та польську зброю, часто стикаючись
з недостатком боєприпасів. Це призвело до вибору УПА стратегії уникальної для партизанської
війни, здійснюючи рейди та диверсії, уникаючи великих битв.
У повстанців не було системи постачання армії боєприпасами, продовольством та
медикаментами, і кожен загін самостійно вирішував це питання. Зазвичай запаси
поповнювалися шляхом нападів на ешелони, переважно німецькі, що рухалися по різних
районах, включаючи Волинь та Полісся.
Зі зростанням чисельності УПА до близько 40 тисяч бійців до осені 1943 року, командуванню
вдалося планувати та здійснювати значні операції. Березневі бої поблизу Луцька, Ковеля та
Кременця, де вдалося звільнити полонених та в'язнів, стали свідченням цього зростання.
Виступи УПА проти нацистів призвели до активізації репресивних заходів окупантів,
включаючи масштабні операції літа 1943 року. Незважаючи на це, УПА виявилася мобільною і
вдало використовувала терен та особливості місцевості для ухилення від ворога.
Боротьба УПА із польськими збройними формуваннями була обумовлена традиційним
українсько-польським протистоянням, особливо в Галичині та на польських землях, де
проживали українці. УПА реагувала на акції польських формувань у відповідь на трагічні репресії
понад 2000 українців.
У квітні 1944 року стався різкий поворот у характері дій повстанців, коли війська Першого
Українського фронту готувались до наступу проти німецько-фашистських загарбників.
Керівництво ОУН не підтримало цей напрям і видало наказ провести ряд глибоких рейдів за
лінією тилу Червоної армії. Групи УПА здійснили диверсійні акції на транспортних маршрутах
між Дубно та Кременцем, і в околицях на північ від Ковеля – Рівне – Шепетівка відбулися бойові
зіткнення, під час яких повстанці зазнали значних втрат.
Бійці УПА атакували військові колони з боєприпасами та продовольством, що рухалися на
фронт, а також проводили терористичні акції проти партійних лідерів, керівників господарства,
працівників НКВС, армійських партизан, та військовослужбовців Червоної армії. Лише за період
з січня по лютий 1944 року на території Рівненської області УПА здійснила 154 напади на
військові частини, при цьому було вбито 439 радянських солдатів і офіцерів.
За нападу на колону, в якій їхав командувач Українським фронтом генерал армії М. Ватутін, 29
лютого 1944 року, М. Ватутін отримав серйозні поранення і помер через місяць. Радянський
уряд відповів на це так само жорстко.
У 1-ї армії Першого Українського фронту були створені спеціальні загони, і в 1943 році була
відправлена додаткова військова техніка. Починаючи з 1944 року, в західноукраїнських областях
також прибули військові частини НКВД, що долучилися до боротьби з повстанцями. Операції
вздовж залізничної лінії Київ – Чернівці та в районі Дрогобича в літо 1943 року спричинили
велику кількість загиблих і взятих в полон "бандерівців". У січні – лютому 1945 року в полон було
взято близько 26 тисяч повстанців, і багато з них було знищено.
Незважаючи на важкі обставини, повстанці не лише вели оборонні бої, але й активно
виконували рейди та нападали на розташування радянських військ. Такі атаки відбулися у
травні-червні 1944 року в різних райцентрах західних областей.
Окремі загони УПА були витіснені за межі УРСР, але внутрішньо війна тривала. Репресивні
заходи радянського уряду, такі як облави та арешти підозрюваних у співпраці з повстанцями,
призвели до насильницького переміщення сіл з західноукраїнських територій. Ця політика
тривала до 1949 року і затронула більше 5000 сімей.
 У 1946 році командири територіальних підрозділів повстанської армії та місцеві лідери ОУН
перейшли до геріллярних операцій дрібними групами. Великі військові операції втратили свою
актуальність, і за 1946 рік було зареєстровано 1619 акцій повстанців. Протягом січня-березня
1947 року бойовики ОУН і УПА виконали 272 акції за даними радянських джерел.
УПА як збройне формування пережила внутрішні розколи та втрати підтримки населення,
втратила матеріальну базу. Вересні 1949 року головний командир УПА Р. Шухевич видає наказ
припинити бойову діяльність, а особовий склад приєднати до підпільних структур ОУН (Б).
Радянська влада не припиняла боротьбу з ОУН – УПА, активно розкладаючи організацію
зсередини за допомогою інформаторів та провокаторів. Смерть Р. Шухевича в 1950 році важко
ударила по потенціалу націоналістичного підпілля. Ліквідація авторитетних керівників, таких як
Р. Кравчук, І. Литвинчук, П. Федун, також вплинула на обстановку. Після 1954 року акції
повстанців стали рідше.
У боротьбі з ОУН – УПА в західних областях Радянського Союзу загинуло понад 25 тисяч
радянських військовослужбовців, втрати повстанців сягнули 56 600 убитими і 108 500
полоненими чи арештованими за період від літа 1944 до кінця 1946 року. Тисячі сімей були
вислані в Сибір і Казахстан. УПА, як історичний феномен, інтерпретується різними
спостерігачами відносно її ролі та значення в історії України.
Отже, Українська Повстанська Армія (УПА) — це феномен в історії України, який визначався не
лише військовою діяльністю, а й глибоким соціокультурним впливом на формування національної
ідентичності. УПА стала не лише важливим гравцем у контексті Другої світової війни, але й ключовим
чинником у боротьбі за незалежність та визнання української нації.
УПА в українській військовій історії виконувала важливу роль у становленні національного
свідомості та визвольному русі. Її діяльність, спрямована проти нацизму та радянської окупації,
визначила подальшу боротьбу за незалежність України. Незважаючи на трагічні наслідки для
багатьох учасників, УПА залишається символом національної гідності та вольового спротиву.