5.1 Акт проголошення Української Держави.

ЛЬВІВ – 30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів

(Б) під проводом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української
Держави. У цей день у місто увійшли німецькі війська. Керівником
українського уряду став один із керівників ОУН Ярослав Стецько. Але
проголошена відновлена Українська Держава проіснувала лише 10 днів.
Адольф Гітлер рішуче виступив проти проголошення незалежності України і
німецька влада арештувала керівників українських націоналістів.

Хронологія подій:

1. 29 червня 1941 року радянські війська і загони НКВС залишили Львів

із тисячами замордованих людей по тюрмах, пограбованими
помешканнями і установами.
2. 30 червня о 4:30 ранку у Львів першим увійшов батальйон «Нахтігаль»
(перший іноземний легіон Вермахту), що складався переважно з
українців. Загалом це було 330 вояків на чолі з командиром Романом
Шухевичем. Він знайшов закатованим у в’язниці свого брата Юрія.
3. За кілька годин після вояків на вантажівці з Перемишля прибула група
оунівців, у тому числі і Ярослав Стецько, уповноважений
Українським національним комітетом проголосити незалежність
України.

5.2 Опір нацистським загарбникам

Радя́нський партиза́нський рух на території України — рух

Опору громадян Радянського Союзу проти німецьких окупантів та їх
союзників на території України у 1941—1944 роках,
організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС.
Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних
громадян, становила в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944
році — від 30 до 50 тисяч бійців.
Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на
вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного
документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення.
Провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді
виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного
населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів»
Організація руху опору в Україні у 1941—1942 роках була пов'язана з
величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій
території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності
партизанських загонів та створення належної людської, збройної та
матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.
Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В
прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з
добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких,
що з різних причин непридатні були до стройової військової служби,
створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил
Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались
супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів),
та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в
координації з військами НКВС належний радянський порядок в
прифронтовій смузі в умовах війни.
Частина червоноармійців, які у 1941 році відстали від своїх частин, але не
потрапили в полон, осідали у селах під різними легендами. У багатьох
випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до
ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом вони також
поповнювали ряди радянських партизанів.
5.3 Український визвольний рух.
Український визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних
українських землях у 1920—1950 роках, який мав за мету поновлення
української незалежної держави.
З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном
Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні
сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про
необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі
національного самовизначення[2].
У грудні 1943 року Організація Українських Націоналістів внесла корективи
у свою програму, в бік соціал-демократичної моделі та протистоянню
більшовизму. Ключові елементи нової програми[3]:

 Повернення українському та всім поневоленим народам політичних та

національно-культурних прав
 Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану
 Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва
 Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське
селянство
Новим гаслом стає «Воля народам! Воля людині!».
На практиці зміна світогляду посилила ідеологічні засади
боротьби Української повстанської армії, яка з 1942 р. вже
протистояла збройним
силам обох тоталітарних держав — Німеччини та СРСР.
 5.4 Поліська Січ.
Українська народно-революційна армія, спочатку — УПА «Поліська
Січ» — підпільна збройна формація, створена на Поліссі (Північна Україна)
влітку 1941 року, в селі Немовичі Сарненського р-ну, що на
Рівненщині. Отаманом Тарасом Бульбою було видано перший наказ про
початок боротьби і створення повстанської армії. Основу організації було
закладено ще у 1940 році, а перші збройні формації було утворено із
початком німецько-радянської війни у червні 1941 року. Бульбівці воювали
як проти нацистів, так і проти радянських військ, періодично співпрацюючи з
однією із сторін. Тісно співпрацювали та підтримували уряд УНР в екзилі.
Найбільшого розмаху Поліська Січ набула у 1942 році, коли в її рядах було
від 3-х до 10-ти тис. вояків [2]. Невеликий проміжок часу повстанці
контролювали частину Полісся, в районі штабу Січі — міста Олевська,
проголосивши Олевську Республіку. В липні 1943-го, внаслідок конфлікту
з ОУН (б) на чолі з Шухевичем, аби відмежуватися від дій останніх УПА
(Бульби) перейменовано на УНРА, останніх учасників котрої було
заарештовано НКВС у 1948-му році.
5.5 Українська повстанська армія (УПА).
Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що
діяло на території України в 1942–1956 роках.

Метою створення УПА було об’єднання розрізнених збройних груп

націоналістів під керівництвом ОУН. Своїм головним завданням УПА
декларувала підготовку повстання після того, як комуністичний СРСР і
нацистська Німеччина виснажать одне одного у кровопролитній війні. УПА
виступала за створення самостійної соборної української держави, яка мала
включати в себе всі етнічні українські землі.

Часом заснування вважають 14 жовтня 1942 року, а одним із останніх боїв

УПА з військами НКВС був бій із метою заблокувати радянські військові
колони до Угорщини для придушення антикомуністичного повстання 1956
року.

Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро

Клячківський, з 1944 по 1950 рік – Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік –
Василь Кук.

Для УПА була характерна партизанська тактика, все озброєння було

трофейним – німецьким, радянським, угорським та австрійським (ще з
Першої світової війни). Окрім українців, у складі УПА воювали євреї,
росіяни та бійці інших національностей.
УПА воювала на два фронти – проти нацистської Німеччини і згодом
проти радянської влади, а діяльність УПА визнавали антинімецьким
повстанням німецькі окупаційні керівники, зокрема Еріх Кох. Напади частин
УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з німецьких документів,
тривали до серпня 1944 року, про збройний конфлікт німців і УПА свідчать і
звіти радянських партизанів.

Радянська пропаганда очорнювала УПА як структуру, що співпрацювала з

нацистською Німеччиною.

5.6 Українсько-польське протистояння

1. Польсько-український конфлікт мав етнополітичний характер.
2. Його ключовою причиною була полонофобська ідеологія українських
націоналістів, яка передбачала масове винищення поляків.
3. Збройний конфлікт розпочався навесні 1943 року на Волині зі знищення
польського населення, яке проводили вояки новосформованої Української
повстанської армії.
4. Антипольський фронт був першим і головним для УПА протягом усього
періоду Другої світової війни.
5. Існувало своєрідне "остаточне вирішення польського питання",
підготовлене Проводом ОУН. Тому винищення польського населення
було систематичним і запланованим, відбувалося згідно з чіткими
вказівками керівництва українського підпілля і координувалося ним.
6. Доказом існування такого рішення є масштабна операція проти поляків,
проведена УПА в ніч із 11 на 12 липня 1943 року.
5.7 Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).
Українська головна визвольна рада (УГВР) — орган політичного
керівництва українським визвольним рухом, який оголосив себе «верховним
органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі»
(Тимчасовий устрій УГВР), утворений в Україні наприкінці Другої світової
війни з ініціативи УПА й ОУН(б). Метою організаторів було створення
ширшої суспільно-політичної бази для боротьби збройного підпілля
проти німців і більшовиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч
остання залишалася організаційною й ідеологічною базою УГВР.
 Установчі збори УГВР відбулися 11—15 липня 1944 року між
селами Сприня (нині Самбірський район)
та Недільна (нині Старосамбірський район) під охороною відділів УПА. У
зборах взяло участь 20 осіб, інші п’ять погодилися прийняти мандати, але не
могли прибути. Більшість засновників не належала до ОУН; 10 з них
походили з Північно-Західних Земель та Наддніпрянщини. В Україні згодом
кооптовано 4 члени (до 1950 року).
На зборах, якими керував Ростислав Волошин (Голова Президії Великого
Збору УГВР), схвалено тимчасовий устрій, платформу та універсал УГВР до
українського народу. УГВР ухвалила демократичні засади державно-
політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього
устрою України. Обрано президію УГВР: президент — Кирило Осьмак, віце-
президент — Василь Мудрий

Цілі й завдання УГВР:

1. Об'єднати і координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил

українського народу на всіх землях України та поза ними для
національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського
народу, зокрема проти московсько-більшовицького і німецько-
гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної
Соборної Держави (УССД).
2. Визначити ідейно-програмові напрямки визвольної боротьби
українського народу.
3. Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського
народу аж до здобуття державної незалежності і створення органів
незалежної державної влади в Україні.
4. Репрезентувати, як Верховний всеукраїнський центр, сучасну
політичну боротьбу українського народу в краю і закордоном.
5. Покликати до життя перший український державний уряд та скликати
перше українське всенародне представництво.