Чи можна вважати Степана Бандеру національним героєм?

Я не можу вважати Степану Бандеру національним героєм, але можу сказати точно, що
я вважаю його борцем за незалежність України у 20 столітті. Спочатку Бандера співпрацював з
Німеччиною, вважаючи що саме вона допоможе Україні над боротьбою з соціальстичним СРСР
та Польщою. Але ми не повинні забувати, чому саме Степан Бандера робив досить радикальні
шляхи і шукав допомоги. Згадаємо ті самі голодомори, русифікацію, репресіїї, які відбувалися в
Україні з боку СРСР, Польща же, не була кращою, та сама, але вже пацифікація і полонізація
переслідувала тогочасних Західних українців.
Оцінки Степана Бандери вкрай суперечні. Після розпаду СРСР для багатьох українців його
ім'я стало символом боротьби за незалежність України. Натомість, багато
мешканців Польщі та Росії ставляться до нього вкрай негативно, звинувачуючи
у фашизмі, тероризмі, радикальному націоналізмі, що зокрема виявлялось у фізичній
ліквідації лідерів відмінних від ОУН(б) українських націоналістичних течій,
і колабораціонізмі[20][21]. Визначення «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово
стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього
ставлення до Бандери.

Але не кожен погодиться зі мною, оскільки думка багатьох піддається сумнівам

оскільки ОУН(Б) і справді співпрацювала з Німеччиною.
Степан Бандера та Ярослав Стецько були авторами Акту відновлення
Української Держави 30 червня 1941 року. Проголошення відновлення української
державности Актом 30 червня 1941 р. мало історичне значення. По-перше, це
змусило нацистів ще на початку окупації частково виявити свої справжні
колонізаційні плани щодо окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної
частини українських політиків ілюзії про визвольну місію гітлерівських армій. По-
друге, проголошення, а потім відважне відстоювання незалежницької декларації
дало ОУН(Б) морально-політичну перевагу для того, аби очолити національний
рух опору. Актом 30 червня ще на початку війни було задекларовано бажання
активної частини українського народу перетворити свою Батьківщину на
суб’єкт міжнародної політики, а не лише на «мовчазне» поле бою чужих армій .

В нацистських планах "Нової Європи" про таку державу як Україна не могло бути й
мови.
У вересні 1944 року його звільнили й запропонували участь у керівництві антирадянського
збройного руху в тилу Червоної армії[5][6], однак Бандера відхилив пропозицію та на
співпрацю не погодився[7][8]. 

Під керівництвом Бандери, ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає

серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період
оунівці здійснили три політичні вбивства, що отримали значний розголос: убивство
шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного в нищенні поляками українського
шкільництва та полонізації; убивство Олексія Майлова, секретаря консульства СРСР у
Львові, який був одночасно агентом ГПУ при НКВС — як протест проти Голодомору в
Україні; та вбивство Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі, за
керівництва якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» (умиротворення)
українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами
на Майлова[35] та Перацького[36].
 Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення
Української Держави у Львові. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом»
керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу. Проте Гітлер доручив
своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників». Як вислід —
гітлерівці заарештували Бандеру після акту проголошення віднови Української
Держави — 5 липня 1941. Якийсь час Провідник перебував у берлінській поліційній тюрмі
на Принцреґентен-штрассе (також Володимир Стахів). У січні 1942 року разом з кількома
соратниками з ОУНР потрапив до «Целленбау» — відокремленого барака («бункера») в
концтаборі «Заксенгавзен», відомого місця утримування найбільш важливих в'язнів Рейху
та кращими умовами ув'язнення порівняно з умовами концтабору [37][38][39].

Чому рашисти бояться бандерівців?

Була ситуація де історик Євген Наконечний зазначав, що, заперечуючи право

українського народу на власну державу, в Росії з ненавистю стали називати іменем
Бандери цілу західну гілку українського народу і взагалі всіх патріотів, для яких метою
боротьби була вільна, самостійна, соборна Україна. Він стверджував, що для тих
українофобів навіть українська мова зробилася «бандерівською». Для підтвердження цієї
тези Наконечний наводив слова директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна, який
сказав, що незалежна Україна це «зовсім не братня слов'янська держава, а політично у
найвищий спосіб організована бандерівщина, а бандерівець — не брат росіянину».

Тобто страх Росії залежав і залежить від могутньості українського народу, її

прагнень до визнання і самостійності.