6 березня 1939 р. А.

Гітлер прийняв рішення остаточно ліквідувати Чехословаччину, а 12

березня Угорщина одержала згоду Берліна на окупацію всього Закарпаття. Наступ угорських військ
проходив у трьох напрямках: західному (Ужгород – Перечин – Великий Березний – Ужок) з
відгалуженням на Турянську долину (Тур’я Ремета – Порошкове), завданням якого було перерізати
відступ січовиків з Карпатської України у Словаччину; середньому, бо центральному у двох напрямах
(Мукачеве – Чинадієве – Свалява – Воловець) і (Мукачеве – Іршава – Білки – Довге), а також східному
(Берегове – Севлюш – Хуст – Тячів – Солотвине – Рахів – Ясіня), головним завданням якого було
подолати опір січовиків і не допустити захоплення румунськими військами східних районів
Карпатської України37. Завдяки оперативності угорської розвідки офіційний Будапешт мав досить
чітку уяву про розташування чеських військових частин, технічних засобів і навіть гірських дивізій.

Угорські війська перейшли в наступ по всій демаркаційній лінії. 14 березня 1939 р. відбулися
бої у селах Городнє (Горонда), Страбичіве, Сільці, Іршаві, Довгому, Шугоші, Підгорби і Доманиці.
Мадярські війська невеликі села захоплювали досить легко, але в с. Підгорбі наткнулися на супротив
січовиків, які вийшли з сіл Довгого і Шугошу. У ході бою січовики зазнали важких втрат38

Завзяту оборону проти угорського полку, що наступав з Ужгорода, тримала в с. Підгорб

Ужгородського округу часови, маючи на озброєнні 7 легких кулеметів, гвинтівки та гранати.
Напередодні насту пу угорських військ січовики знищили залізничний міст на лінії сполу чення
Ужгород-Анталовці, перекривши швидкий рух гонведів. Тільки в другій половині дня 14 березня
захисники відступили до Кам'яниці, де разом з іншими відділами відбили наступ угорських військ у
напрямку на Перечин.

Досить стійкою була оборона відділу січовиків у с. Сільце Іршавського округу, яка тривала 14
березня з 9-ї год ранку до 16.30, на чолі з чота рем Н. Романенком. Ще в ніч на 14-те чота Карпатської
Січі отримала зброю в результаті домовленості між окружним командантом ОНОКС Ю. Шпилькою та
начальником жандармерії. Останній передав січовикам iз чехо-словацьких військових складів 82
гвинтівки, 4 міномети, 4 ракетні пістолети, 4 легкі кулемети, 15 пістолетів калібру 7,65 мм та 400 штук
набоїв до них, 135 мiн, 400 ракет, 40 тис. набоїв до кулеметів та гвинті вок, 250 ручних гранат чеського
виробництва. Також підрозділ фінансової сторожі надав 5 ручних кулеметів з 30 тис. набоями до них.
Цю зброю передали чоті січовиків із 32 чоловік та 10 українцям із фінансової сторожi, якi зайняли
оборонні позиції на хребті Сільце-Арданово та в напрямку Зарiччя. Однак невдовзі під сильним
тиском угорського полку січовики змушені були відступити до Іршави.

Близько семи годин протягом 14 березня лінію оборони в селах Підгоряни, Шелестово,
Підмонастир, Кольчино Мукачівського округу тримав Вiддiл січовиків на чолі з І. Молнаром, який
через брак зброї та боєприпасів був змушений відступити до Чинадієва та Сваляви.

12-та чехословацька дивізія проводила оборонні бої на території Закарпаття проти

наступаючих угорських військ тільки 14 березня. Увечорі цього дня генерал армії Л. Прхала видав
наказ про евакуацію чехословацьких військових частин і державних службовців з території
Підкарпатської Русі. 15 березня 1939 р. на всіх напрямках фронту розпочались активні наступальні
операції угорських військ. Одним із найважливіших був наступ Берегівської військової групи угорців
на Хуст, столицю Карпатської України. Угорське командування планувало якнайшвидше арештувати
український уряд, не допустити відкриття Сойму, перешкодити наступу румунських військ у східних
регіонах краю. Проте, 15 березня о 17 годині надійшла звістка про вступ німецьких військ у Прагу і
Чехословацька держава перестала існувати.

Ще напередодні цих подій А. Волошин вислав до Берліна три телеграми, в яких просив захистити
Карпатську Україну. Жодних відповідей не надійшло. Того ж дня близько 19-oї години угорці вручили
представнику Карпатської України Вікентію Шандору ультиматум, який уряд А. Волошина відхилив. А.
Волошин був впевнений, що угорці вторглися на територію краю без відома Німеччини. Однак, 15
березня німецький консул Гофман вручив прем’єр-міністру Карпатської України заяву міністерства
закордонних справ Німеччини, в якій говорилося, що Берлін пропонує карпатським січовикам не
чинити опору угорській армії. Наприкінці дня 15 березня А. Волошин покинув Хуст і, не віддавши
наказ про збройний опір, емігрував за кордон

5. ПОДІЇ 13-14 БЕРЕЗНЯ 1939 РОКУ В ХУСТІ

Численні сутички між чеськими військами і січовиками переросли у кровопролитні бої 13-14
березня 1939 р. Вони детально описані в спогадах В. Гренджі-Донського, Й. Сарвадія, В. Шандора, І.
Шанти, хоч названі автори по-різному їх трактують^. На думку В. Гренджі-Донського відбувся
„брутальний напад чеського регулярного війська”45. Протилежної точки зору притримується Й.
Сарвадій, який був аспірантом чеської армії: „... Вночі близько першої години опівночі озброєні
січовики облягли Головну Управу Жандармерії, що містилася в старинній будові „Раковці” ... Речник
озброєних січовиків запропонував службовим жандармам негайно передати січовикам службу і
ключі від складів зброї. Жандарми, чех і два українці, старалися переконувати старшину Січі, що вони
цього вчинити не можуть... Суперечка завершилася стріляниною, ми не знаємо хто перший стріляв”^.
Словацький дослідник Я. Кокошка писав, що „в ніч з 13 на 14 березня 1939 р. була зроблена спроба
вжити рішучих дій. Члени хустської організації „Січ” напали на військові склади і зробили спробу
оволодіти містом”.

Учасник подій 13-14 березня Левко Кріс писав, що „командир жандармерії Вака на приказ п.
Премієра видав зброю. Її було дуже мало, а саме 41 крісів та около 90 револьверів. Стрілянина
повстала в наслідок того, що чехи ворожо наставлені до всього, що українське, не хотіли видати
січовикам зброї незважаючи на приказ прем’єра і Баки...”48.

Напад на Головну Управу жандармерії був викликаний відсутністю в січовиків зброї. Вони
кілька разів зверталися до А. Волошина, однак прем’ єр-міністр згоди не давав. Він сподівався, що
чеська армія в змозі захистити територію краю. Збройні сили Чехословаччини мали 45 дивізій, 1582
літаки, 469 танків, 5700 гармат і нічим не поступалися передовим арміям світу49. В.Гренджа-
Донський теж помилився, як і Л, Кріс, коли писав, що „Волошина старшини переконали і він дав
писемний наказ комендантові жандармерії”50 Пр0 напад групи січовиків на чеські склади із зброєю
Волошин дізнався тільки тоді, коли чеська армія вже блокувала всі споруди Карпатської Січі. Він
наказав негайно припинити опір, однак тільки після кількох попереджень полковник М.
Колодзінський, що очолював оборону січової гостинниці, вирішив підкоритися^!. Немаловажне
значення в припиненні кровопролиття відіграв і той факт, що німецький консул Г. Гофман „зі сходів
зажадав від вояків, щоби повідомили начальника на вулиці, що в готелю є німецький консулят, щоби
застановили стрілянину...”52.

Аналогічні події відбулися також в деяких інших населених пунктах Карпатської України, що є
доказом спланованості дій керівництва Карпатської Січі. В Торуні групу січовиків по здобуттю зброї
очолював комендант місцевої команди четар С. Дубик. Прийшли підкріплення з Волового, Прислопа і
Лопушного. Наказ підписав комендант волівської команди Карпатської Січі С. Фігура. Події, які мали
місце в Торуні, детально описали їх учасники: „... Січовики перетяли телефонічні дроти, що в’язали
Торунь з волівським гарнізоном, вскочили нагло до будинку команди жандармерії і обеззброїли
жандармів. Арсенал зброї був неабиякий: 7 скорострілів, 150 рушниць, 40 револьверів, кількадесять
ракетових пістолетів, ЗО мінометів, 600 ручних гранат, 40 газових масок, приблизно стільки сталевих
шоломів і 50000 крісових набоїв, між тим третина проти панцерних

Ще напередодні, 14 березня. Окруж на команда ОНОКС у Воловому на чо лі з комендантом С.

Фігурою розроби ла детальний план роззброєння чехо словацьких військ та вiддiлiв прикордонноï
охорони у Волівському окрузі. Того ж дня гарнізон Карпатської Січі в Торуні на чолі з чотарем
С.Гинилевичем (Дубиком) провів масштабну акцiю iз роззброєння вiддiлiв фiнансової сторожi та
жандармерії у Воловому, Торуні, Прислопі та Майдані, здобувши при цьому 290 гвинтівок, 15 легких і
1 важкий кулемет, 65 пістолетів, 25 грана тометів, 62 протигазні маски, 600 гранат, 62 шоломи, 600
набоїв до пiстолетів, 12 тис. протитанкових куль, 60 тис. амуніції до гвинтівок, 2 вантаж ні машини та
iише технiчне знаряддя. Завдяки захопленій зброї було проведено мобілізацію чоловiчого населення
у селах Торунь, Новоселиця, Ляховець, Бистрий і Майдан та сформовано 2 со тнi (загальною
чисельністю 400 чол.). Увечері 14 березня гарнізон провів бій iз чеськими військами (250-300 чол.)
неподалік від Торуня, наслідком якого був відступ чехів, які вбитими втратили близько 100 чол. разом
із командиром.

Події 13-14 березня 1939 р. привели до великих втрат з боку січовиків. Тільки в Хусті загинуло
від 120 до 150 чоловік54. Трагедія, якої могло не бути. Карпатські січовики виявилися не
підготовленими до використання * чеськими військами сльозливого газу55. Втрати чехів були
порівняно незначними. Неможливо погодитися з твердженням В. Гренджі-Донського, що січовики
тільки в Торуні „поклали вище ста трупів” чехів56. Втрати * чеських військ в Хусті становили 7, чоловік
вбитими і десятки поранених57

Напад січових відділів на чеське військо був тактично помилковим. Він співпав з вторгенням
угорських фашистів у Карпатську Україну. Кровопролитні сутички 13-14 березня 1939 р. значно
ослабили Карпатську Січ і зробили неможливими її спільні бойові дії з чеським військом проти
агресорів. „14 тріумфували мадяри, - писав С. Росоха, - що скористали з тих украї сько-чеських
боїв”58. Події першої половини березня 1939 р. прискорили трагічний кінець Карпатської України.

Незадоволені поміркованістю кабінету А. Волошина, радикали з Карпатської Січі таємно

збиралися на своїх нарадах. С. Росоха, І. Роман, В. Галаган, В. Забавський, А. Петрус, Ю. Химинець, Ю.
Лопатинський, Є. Врецьона виношували плани державної змови проти уряду Карпатської України.
Відомо про декілька таких спроб: у жовтні 1938 р., лютому-березні 1939 р. Представник Карпатської
України в Празі В. Шандор писав, що „у другій половині лютого 1939-го року група гарячкуватих
провідників з Головою Команди Карпатської Січі в Хусті на своїх таємних нарадах рішили усунути уряд
Карпатської України, бо, мовляв, занадто м’яко поводиться з чехами. Тим самим, вони самі хотіли
захопити у свої руки владу Карпатської України і проголосити її повну незалежність”^^.

6. В ОБОРОНІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія вторглася у Карпатську Україну. їй протистояла

Карпатська Січ, в керівництві якою відбулися зміни. За відсутності з невідомих причин Д. Климпуша,
військовий міністр Карпатської України С. Клочурак призначив комендантом Карпатської Січі
полковника С. Єфремова.

15 березня з’ясувалося, що попередній штаб бездіяв і доводилось починати все з початку. Що

стосується нового штабу, то він, за словами сучасника, „власно в часі боїв проти мадярів не
існував”6^. Виняток становив тільки полковник М. Колодзінський, який почав успішно формувати
січові загони. За його наказом „частини в силі одного полку... займають становище при битій дорозі
на Краснім полі й далі вздовж залізничного насипу”66

У розпорядженні Начальноï Команди Націо нальної оборони Карпатської України станом на 15

березня перебували такі військові сили: у районі Севлюша, Королева та Великої Копані
розташовувалися три сотні, які мали 420 гвин тівок і близько 20 легких кулеметів, на чо лі з районним
командантом Карпатської Січі 1. Ковачем і помічниками поручиком 1. Чучкою та проф. Я. Голотою. На
відтинку Іршава-Сі льце одна сотня із сотнею гвинтівок, кiлько ма ручними кулеметами та 14
ністолетами на чолі з поручиком О. Карачевським (Свобода) та чотарем Н. Романенком. У Хусті дві со
тнi, близько 200 рушниць і десяток ручних ку леметів. У Воловому i Toyi дві сотні на чо лі з С. Фігурою
та чотарем С. Гинилевичем (Дубиком), які мали близько 400 гвинтівок, 15 легких і 1 важкий кулемет,
65 пістолетів, 25 гранатоме тiв та інше військове спорядження. У Сваляві одна сотня (120 осіб) на чолі
з окружним командантом сотником Клименком, яка мала на озбро єнні 32 гвинтівки. Тобто загальна
кількість озброєних вояків, готових стати на захист молодої незалежної держави в березневі дні 1939-
го, ко ливалася від 1,2 до 1,5 тис. чоловік.

За підрахунками П. Стерла, „в загальному для бою в Карпатській Україні було підготованих 12

дивізій, з чого 12 березня на самому відтинку Мукачів-Ужгород було вже сконцентровано три
бригади піхоти, дві бригади кавалерії та одна бригада моторизованих частин... Крім того на захід від
Ужгороду, біля словацького кордону були також сконцентровані дві бригади піхоти... В той саме час
поляки сконцентрували свої три дивізії”66.

П’ятдесят пластунів бере в руки кріси. Під проводом проф. Якова Голоти сідають у моторовий
вагон. їдуть у напрямі Королева, на поміч групі двадцятьох. Залунала пісня: «Подай дівчино хустину,
може у полі загину…» Хлопцям весело. Вони йдуть боронити свою рідну землю.

А пластункам покотилися сльози… Утираючи заслезені очі, вони йдуть дальше, до Хуста.

Над вечір відділ проф. Голоти доїхав до Веряці. Пластуни покидають мотоворий вагон,
строяться в ряди. Вони теж ніколи в житті не мали в своїх руках кріса. Переходять скорий вишкіл.
Разом із січовиками їх около три сотки. Розгортаються у розстрільну майже до румунської границі. Так
єднаються з групою кошового Козичаря.

Найбільш кровопролитні бої з угорською армією відбувалися на Севлюсько-Хустському

відтинку фронту, кульмінацією яких став відомий бій на Красному полі. Тут карпатські січовики разом
з українськими вояками і старшинами чехо-словацької армії та студентська молодь з Севлюської
учительської семінарії організували оборону під керівництвом поручика І. Чучки та професора
учительської семінарії Я. Голоти. Завдяки залише нiй зброї чехо-словацької армії (20 гвинтівок), яка
відступила із Севлюша о 10-й год. ранку 15 березня 1939 р., січовикам під командуванням поручика
1. Чучки вдалося частково озброїтись і разом із неве i икою групою українських вояків чехо-
словацької армії відби и перший наступ угорців на місто. Тут до лав збройних сил Карпатської України
вступили студенти Севлюської учитель ької семінарії під командуванням проф. Я. Голоти. Січовики
українськими вояками чехо-словацької армії тримали обо "ОНУ Севлюша до 14 год. 15 березня, а
потім під тиском значно ереважаючих сил противника (1000 чол.), який використову ав для наступу
танки, бронетехніку, літаки, гармати та важкі улемети, змушені були відступити до Великої Копанi.

Очевидець тих подій Й. Сарвадій писав, що „в бою... на Краснім полі взяло участь наблизько
1600 юнаків”, а „штаб Січі... здезертирував, полишивши звичайних січовиків їх власній долі”6^.
фактично, перед добре озброєним агресором, опинилися учні гімназій, яких вивів на Красне поле їх
вчитель Я. Голота. Зупинити просування військ агресора вони були не в змозі. Підкріплення теж не
надходило, бо мобілізаційний заклик з великим запізненням дійшов до окремих округів. Житель с.
Лозянське В. Пилипчинець розповідав, що місцева команда Карпатської Січі тільки під вчір 15
березня дізналася про вороже вторгнення. „По короткій обороні (пів години), - писав Я. Голота, -
відступили січовики на лінію Копаня-станція і міст на Тисі. Тимчасом мадяри вели наступ на село
Копаню. Біля 12 год. прийшла з Хусту одна сотня січовиків на поміч і разом з тими, що були в лінії,
пішла в протинаступ. їх одначе відбили, головне артилерійським вогнем, при чому мали січовики
досить великі втрати... Почався відворот січовиків... Головний наступ мадярів ішов по шляху в напрямі
Хусту”6^. Гімназист Василь Поштак писав, що „мадяри половили багато семінаристів. Юду, й коло
десять інших. Всіх розстріляли...”69. На Красному полі загинули Й. Бойчук, Д. Сідей, І. Коперльос, В.
Григорчук Василів, М. Підмалівський, П. Корж, В. Міцюк, М. Павлюк, Й. Гайналь, І. Сурдук, В. Петрюк,
І. Григорчук, В. Григорчук, І. Цубера, І. Марущак, П. Гліба^6

Штаб січових стрільців у Королеві містився в одному з будинків біля залізничного вокзалу.
Зараз на цьому місті побудований інший будинок (вул.Греджі-Донського,4). Командиром січових
стрільців був Василь Гондяк, який мав першокласний військовий вишкіл. Сам він родом із села
Микулинич, що на Станіславщині (згадував про нього Юрій Іваніга, який через багато років відвідав
батьківщину героя). Після боїв Василь переховувався у с. Веряця у хаті Келемена, де його й схопили
угорські жандарми. Подальша доля та місце страти невідоме. Січовики, що прибули з Королева, на
Красному полі займали позиції біля Веряцького моста та Велико Копанського переїзду, прийнявши на
себе найперший удар ворога. Запеклі бої були біля Веряцького моста на чолі з Михайлом Козичарем.
Угорська польова жандармерія о 10 годині 16 березня, після обіду, схопили Михайла Козичара, Івана
Поповича, Івана Салая, Йосипа Шкіряка, Фрідріха Юду, Юрія Пекаря, Івана Чолея. До вечора їх
тримають у підвалі сільської управи, а вже коли смеркало їх повели на берег Тиси і по звірськи
розстріляли. Та це був лише початок. Біля села Хижа у полон потрапляє ціла група січовиків, що не
встигли перейти кордон з Румунією. Їх привозять до Веряцького моста, прив’язують до рейки і
скидають у річку. Ніхто, ніколи не довідався їх прізвища. Розстріли продовжуються чи не щодня. Гине
багато молодих галичан, прізвища яких встановити зараз не можливо. Загалом між Веряцьким та
Теківським мостами розстріляно близько 100 чоловік. Арештовано Петра Міговка, відомого
письменника з сусіднього села Горбки. Все тіло юнака почорніло від побоїв. Тих, кого не розстріляли,
відвели до тюрми у м.Ніредьгаза, де зібрали майже 1200 в’язнів із Закарпаття. Відсутність зброї стала
стратегічним розв’язком під час бою на Красному полі з угорською армією. Наприклад, Степан
Маріконь, який виконував військові обов’язки між Хустом і Копанею, розповів, що в бою під
Рокосовом січовики передавали одну рушницю на п’ятьох. Карпатська Україна ні в кількісному, ні в
військовому відношенні не була здатна дати відсіч фашистській агресії. Очевидець тих подій Юрій
Іваніга з Королева Публічне управління в історії української держави: погляд молодого покоління 40
згадує, що в бою на Красному полі взяли участь близько 1600 юнаків, а шбат Січі дезертирував,
залишивши звичайних січовиків їх власної волі. Фактично, перед добре озброєним агресором
опинилися учні Севлюської, Іршавської і Хустської гімназій, яких вивів на поле бою їх вчитель Яків
Голота. Січова юнь, знекровлена в боях, відступила, залишивши на полю бою своїх ровесників:
Антолика Михайла – учня, Бейловарі Івана – учня, Бринзяника Івана – гімназиста, Вайду Василя –
гімназиста, Гулянича Василя – учня, з Великої копані; Копчу Івана, Пекаря Юрка – учнів учительської
гімназії з Великих Комят; Маслея Михайла учня з Руської гімназії з Королева. С. Голубець, учасник цих
подій говорив, що вони були розбиті морально, голодні орли пригнічені.

Увечері 15 березня полковник С. Єфремов прозвітував президенту А. Волошину про бої

січовиків із наступаючими угорськими військами на фронті, а також розповів про відсутність
необхідної кількості сил Для захисту столиці Карпатської України Хуста. На нараді було прийнято
рішення негайно роз почати евакуацію державних та міністерських установ з Хуста, a головним силам
Карпатської Січі відступати через Тячево до Великого Бичкова для організа ції нової лінії оборони від
наступу угорської армії в горах. Тим часом уряд Карпатської України разом iз президентом А.
Волошиним мали Дипломатичними засобами домогтися припинення воєнних дій на території краю.

Мужній опір січовиків угорським окупантам на Красному полі дав змогу депутатам Сойму
Карпатської України прийняти важливі історичні документи – було оголошено про створення
незалежної держави “Карпатська Україна”, обрано її президента – А. Волошина, призначено уряд,
затверджено державні атрибути. Вранці 16 березня 1939 р. Королеве і Веряця були захоплені
угорськими військами, а на Красному полі бій продовжувався. Для придушення опору січовиків
угорська армія задіяла літаки і легкі танки. Угорські підрозділи значно переважали у чисельності і
якості озброєння січовиків, які, після запеклого бою, були змушені відступити. 16 березня угорці
зайняли Хуст, згодом Буштине, Нягове та інші населені пункти. 18 березня 1939 р. останні захисники
Карпатської України припинили опір, однак, окремі відділи Січі продовжували партизанську боротьбу
у важкодоступних гірських місцевостях Карпат до середини травня 1939 р. Осередки партизанського
спротиву січовиків проти угорської влади залишались у районі Іршави – Білок – Довгого, на Волівщині
(Торунь, Скотарське, Репинне, Волове), Ряхівщині (Ясіня), с. Ужок, біля Перечина та в долині міста
Хуст40

16 березня 1939 р. о 5 годині почався угорський наступ на Королево. „Я позиції боронив, -

пригадував поручник Іван Чучка, - але Королево впало о Ю-ій годині. З Королева повернулася решта
живих січовиків під командою проф. Голоти, й я вже около 150 січовиків та розмістив 15 січовиків, 1
скоростріл праве крило, Рокосово; 15 січовиків, 1 скоростріл ліве крило, залізничний міст через тису
(Королево), решту вздовж залізниці Рокосово-Королево. Мадяри наступали дуже сильно. Також з
літаків та гармат нас обстрілювали. Я просив поміч з Хусту майже кожної години, і все мені обіцяно,
що поміч по дорозі... В 14-ій годині мадяри нас обхопили з обох боків і я був примушений дати наказ
до відступу в напрямі Хуста... Перед Хустом забезпечив мости, а при тім дістав наказ ще держати 24
години. Я бачив, що це є неможливо”'к Бої на окремих ділянках фронту описали І. Рогач і М.
Чумалівський^^.

У столиці оголосили стан облоги. Уночі на 16 березня із Хуста автомобілем виїхав президент
Карпатської України А. Волошин у су проводі 11 осіб. Уранці почали евакуацію державні службовці ра
зом із сім'ями. Було підготовлено вантажівку для перевезення поранених січовиків і жінок до
Великого Бичкова. Водночас формувалася головна колона Карпатської Січі для відступу в гори на чолі
з командантом Національної оборони Карпатської України полковником С. Єфремовим та
начальником штабу М. Колодзінським (Гу заром). Попередньо планувалося, що, відступивши через
Тячево до Великого Бичкова, основні сили січовиків сформують лiнiю оборони в населених пунктах
Тересва Терново-Дубове-Брустури, а B разі швидкого наступу угорських військ відійдуть на схід у
трикутник Рахів-Ясіня-Богдан, де зможуть тривалий час чинити зброй ний опір угорським військам,
спираючись на підтримку з бо ку національно свідомого гуцульського населення.

Близько 60-70 бійців перейшли біля Мараморош-Сигета вранці, о 5 годині, 17 березня 1939
року були передані румунськими прикордонниками в руки угорців. На Закарпатті особливо
жорстокими тортурами відзначався концтабір у селі Крива. Тут діяла страшна система катувань.
Полонених виводили на подвір’я, шикували і під час маршу били шомполами. Потім жертви заводили
на «трон сатани» - стілець, до якого прив’язували арештантів, і троє катів їх били. Закінчувалися
сеанси тортур тим, що карателі примушували мучеників танцювати чардаш (угорський швидкий
танець). Спостерігаючи за всім тим, один із угорських офіцерів – безпосередній учасник завоювання
Карпатської України – у своїх спогадах, що зберігаються у військово-історичному архіві Угорщини,
описує жахливі умови утримання січовиків у концтаборі с. Крива (біля с. Веряця). Він свідчить: «Табір
був переповнений. Полонені могли тільки стояти і сидіти. В очах полонених можна було прочитати,
що їх долю вже вирішено: після допиту – розстріл»..

Січовики, знекровлені в боях, відступали. 17 березня рештки загонів залишили територію

Карпатської України. Є. Стахів, учасник подій, писав, що вони „були розбиті морально, голодні, брели
пригнічені, близько 600— 700 бійців. Перейшли біля Мараморош-Сигета вранці, о 5 годині, у суботу
17 березня 1939 року”77. Румунські власті їх передали в руки угорців. Поручик Карпатської Січі О.
Волинський писав, що румуни передали угорцям 273 чоловік, в тому числі шість старшин^. Аналогічні
події описав Ю. Химинець79. Січовик Буря-Воскресенський розповідав про те, як опинився в
зайнятому румунами В. Бичкові, а потім в Сиготі. „Румунська влада ставилася до збігців людяно і
прихильно”80 - заявів він.
 7. ТРАГЕДІЯ КАРПАТСЬКИХ СІЧОВИКІВ

На території краю встановився жорстокий фашистський режим з усіма його атрибутами:

тюрмами, таборами і розстрілами. Про своє перебування в угорському концтаборі Ворюлопош писав
О. Пайкош - активний член „Просвіти” 30-х років. Він описав факти знущань і тортур над січовиками
Павлом і Петром Андрейчиками, послом Сойму І. Перевузником8!. В таборі перебувало 1200 чоловік.
Детальні описи табірного життя містяться в щоденнику В. Гренджі-Донського8^. Його високо оцінив
П. Стерчо: „Ці .хронікерські 14 записки мають більшу документальність від будь-якого старовинного
літопису..., бо писані вони кожного дня, коли ті події відбувалися, тому і відображені в них
безпосередні. враження”83. Автор щоденника описав злодіяння угорських гортистів не тільки в
таборі, але і в різних куточках краю. Він помістив відомості про розстрід угорськими терористами
М.Колодзінського, 3. Коссака, міжгірських активістів-емігрантів С. Фігуру і Я. Завальницького,
поручника Карпатської Січі Ф. Тацинця, керівника хустських січовиків О. Блестіва та багатьох інших.
Житель с. Скотарське, що на Воловеччині, В. М. Ігнась розповідав „Розпочалися арешти інтелігенції та
селян-патріотів. Тюрми були повні. Багато людей розстріляно, особливо молоді, угорськими
жандармами і військовиви...”84. Весною 1939 р. шість карпатських січовиків на чолі з Рознійчуком і
Томенчуком, після жорстоких катувань були розстріляні в с. Ділове Рахівського району. Свій побут в
угорській тюрмі та концтаборі описав С. Пугач. Його спогади є доказом надзвичайної жорстокості
угорців до карпатських січовиків: „Зразу прискочив до мене один із них і вдарив мене в лице. Тоді
другий почав бити, куди попало, приговорюючи: „Ти ходив до чеської школи?” „Чому не чекав на
мадярів?” Нараз мене вхопили за руки. Зачали мене бити по руках гумовими палицями. Мої руки
посиніли, задеревеніли, а відтак спухли, мов колоди...Репресії угорських фашистів детально описані в
спогадах Ю. Химинця^б. Садистські методи катувань практикувалися угорськими фашистами в тюрмі
„Ковнер”^?. Отже, опубліковані й усні спогади очевидців аргументовано доводять жорстокість
угорських фашистів на окупованій території. В окремих із них міститься перелік жертв угорського
терору. Необхідно відзначити, що нерідко трапляються суттєві перебільшення. Й. Тареля пише, що
поблизу Торунського перевалу тільки поляки розстріляли 3421 січовиків. Причому, це було зроблено
протягом 21 липня 1939 р.88. Таке твердження не підтверджується очевидцями тих подій. Долю
закарпатців розділили і галичани. В боях загинули, або були закатовані В. Бойчук, Т. Проць, В. Саблюк,
3. Коссак, І. Михайлюк та багато інших. Не легкою була доля і тих, хто опинився в концтаборі. Жахливі
знущання, часті побої, придирки жандармів за будь-яку провину. Нелюдське ставлення
доповнювалося ще одною бідою - голодом, який панував серед галичан89. Вони знаходилися в
угорському таборі до 7 червня 1939 р. Напередодні з’явилися представники Німеччини і Польщі.
Ув’язненим було запропоновано зробити вибір - піти до Німеччини, або повернутися на батьківщину.
Галичани від останньої пропозиції категорично відмовилися. 15 Документы, які зберігаються в архівах
Праги, дають можливість встановити кількість галицьких січовиків, які вирішили їхати до Німеччини.
Словацький підполковник Дов називав 500 січовиків^О. В ряді документів йдеться про переїзд
січовиків до Німеччини, на Жіліну^І. Однак, серед емігрантів зустрічаються також громадяни
„русинської і польської народностей”^. Чимало галицьких січовиків були розстріляні після поразки
Карпатської України. „Шість невідомих патріотів, прізвище яких досі не вдалося встановити. їх
повбивали поляки під час закарпатських подій 1938- 1939 років. Селянка Настя Миколаївна
розповідала: „Десь у березні тридцять девятого року коло теперішнього готелю „Верховина” (с.м.т.
Славське) вони застрілили якогось чоловіка. Затягнули туди, де тепер конюшня сільради (запис
зроблено в лютому 1974 р.), а вже потім відти люди його поховали в окопі коло цвинтаря на Галици.
То була якась інтелігента людина, але не з наших сіл. У нас його ніхто не знав”9