Трагедія урочища

Сандармох
Остапенко Єлизавета Тарасівна
27 жовтня та 1-4 листопада 1937 року в
урочищі Сандармох за рішенням
несудових, каральних органів НКВС
СРСР було розстріляно 1111 в’язнів
Соловецького табору.

Органи НКВС, а згодом МДБ, КДБ

СРСР та ФСБ РФ приховували місце
масових убивств від родичів загиблих і
громадськості. Внаслідок спецоперації
чекістів восени 1937 р. слід
соловецького етапу взагалі «загубився».
Його знайшли за документами та
ідентифікували на місцевості 1 липня
1997 року Карельський та Санкт-
Петербурзький “Меморіали”, а саме
Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе та Ірина
Рєзнікова-Фліґе.
Відповідальним за виконання вироків і
одним з безпосередніх виконавців масових
убивств протягом 27 жовтня і 1—4
листопада 1937 р. був капітан держбезпеки
Михайло Матвєєв, заступник начальника
УНКВС Ленінградської області.

До списку розстріляних катами людей

увійшли найкращі представники
української інтелігенції того часу:  поет-
неокласик професор Микола Зеров, творець
театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург
Микола Куліш, історики академік Матвій
Яворський, професори Володимир
Чеховський і Сергій Грушевський, науковці
Степан Рудницький, Микола Павлушков,
Василь Волков, Петро Бовсунівський,
колишній міністр освіти УНР Антон
Крушельницький та його сини Остап і
Богдан, письменники Валер'ян
Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян
Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан,
Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса
Слісаренко, Михайло Яловий…
У 2004 році з ініціативи американського
громадянина, українського походження
Веніаміна Трохименка, батько якого було
розстріляно 4 листопада 1937 року  та
завдяки українській діаспорі з усього світу,
в урочищі Сандармох споруджено величний
пам`ятник – гранітний Козацький хрест
«Убієнним синам України».
Крушельницьких розстріляли 17 грудня 1934.
Розповідають, що йдучи тюремним коридором,
хлопці кричали: "Батьку, нащо ти нас сюди привіз?“

А вже у Сандармоху разом із главою родини загинули

ще два брати, Остап та Богдан. І кількома днями
раніше під Ленінградом розстріляли їхню сестру
Володимиру, лікарку, яка й на Соловках рятувала
хворих.

Серед жертв Сандармоху - кілька членів

літературного угруповання "Західна Україна". Усі
вони самохіть приїхали на запрошення уряду, усі були
звинувачені в націоналізмі й антирадянській
терористичній діяльності.

Скажімо, Мирослав Ірчан повернувся до Харкова аж

із Канади. Не хотів зоставатися довічним еміґрантом,
вабила рідна вітчизна. Але виявилося, що
поверталися вони не на батьківщину, а в сталінську
занапащену, стероризовану, застрашену країну.