Історія права і держави України

Тема лекції:
Право України-Русі в ІХ – поч. ХІІ ст. (4 год.)
1. Історія права і держави України як наука та навчальна
дисципліна.
2. Утворення Давньоруської держави. Розвиток інститутів
державної влади та правове становище населення Давньої
Русі.
3. Джерела та характерні риси права Давньої Русі.
 Рекомендована література з курсу
Історія права і держави України
(підручники та навчальні посібники)
1.Заруба В.М. Історія держави і права України: навч. посібник / В.М. Заруба. – К.: Істина, 2006. –
416 с.
2. Захарченко П.П. Історія держави і права України: підручник / П.П. Захарченко. – К.: Атіка,
2005. – 368 с.
3. Іванов В.М. Історія держави і права України: підручник / В.М. Іванов – К.: КУП НАНУ, 2013. –
892 с.
4. Історія держави і права України: курс лекцій / за ред. В.М. Щербатюка; Нац. акад. внутр.
справ. – К.: Фенікс, 2018. – 495 с.
5. Історія держави і права України: підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл.: У 2 т. / ред.
В.Я. Тацій та ін.; Акад. прав. наук України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. –
Т.1 / О.Д. Святоцький та ін. – К.: Ін Юре, 2003. – 653 с.
6. Історія держави і права України: підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл.: У 2 т. / ред.
В.Я. Тацій та ін.; Акад. прав. наук України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - Т.2.
/ А.Й. Рогожин та ін. – К.: Ін Юре, 2003. – 578 с.
7. Історія держави і права України: підручник / за заг. ред. О.М. Бандурки. – Х.: ХНУВС, 2019. –
447 с.
8. Історія держави і права України: підручник / за ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер,
2006. – 512 с.
9. Історія держави і права України: підручник / за ред. В.Д. Гончаренка. – Х.: Право, 2013. –
704 с.
10. Історія українського права: курс лекцій / за ред. О.О. Шевченка. – К.: Олан, 2001. – 214 с.
 Рекомендована література з курсу
Історія права і держави України
(підручники та навчальні посібники)
11. Історія українського права: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / за ред. І.А. Безклубого. – К.:
Грамота, 2010. – 336 с.
12. Кузьминець О. Історія держави і права України / О. Кузьминець, В. Калиновський; за ред.
Я.Ю. Кондратьєва. – Вид. 2-ге, допов. – К.: Україна, 2002. – 446 с.
13. Кульчицький В.С. Історія держави і права України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. /
В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – К.: Ін Юре, 2008. – 622 с.
14. Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посіб. / П.П. Музиченко. – 6­те вид.,
перероб. і доп. – К.: Знання, 2007. – 471 с.
15. Нелін О.І. Історія держави і права України: підручник / О.І. Нелін. – К.: КНУ ім. Тараса
Шевченка, 2016. – 717 с.
16. Орленко В.І. Історія держави і права України: навч. посіб. / В.І. Орленко, В.В. Орленко. – К.:
КНТЕУ, 2012. – 487 с.
17. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: навч. посіб. – Вид. 4-те, зі змінами / І.Я. Терлюк.
– К.: Кондор, 2018. – 772 с.
18. Тищик Б.Й. Історія держави і права України: акад. курс: підручник / Б.Й. Тищик, І.Й. Бойко;
Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – К.: Ін Юре, 2015. – 807 с.
19. Трофанчук Г.І. Історія держави та права України: навч. посіб. / Г.І. Трофанчук. – К.: Юрінком
Інтер, 2011. – 382 с.
20. Ухач В.З. Історія держави і права України: навч. посібник (конспекти лекцій) / В.З. Ухач. –
Тернопіль: Вектор, 2011. – 378 с.
 Нормативні і довідкові джерела з курсу
Історія права і держави України
1. 1000-літня Конституційна Асамблея України: шлях до народної Конституції чи втрачене тисячоліття [Підбірка текстів
до історії кодифікації давньоруського та українського права] //
Режим доступу: https://constituanta.blogspot.com/2011/12/1000_09.html
2. Історія держави і права України. Джерела права періоду Київської Русі / упор. і наук. коментарі А.М. Гуз. – К.: КНТ,
2007. – 72 с.
3. Історія держави і права України: практикум / за ред. М.Ю. Бурдіна. – Х.: ФОП Бровін О.В., 2017. – 444 с.
4. Історія держави і права України: хрестоматія-практикум: навч. посіб. для студентів ВНЗ / О.А. Гавриленко,
І.А. Логвиненко, Л.В. Новікова. – Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2015. – 346 с.
5. Історія української Конституції / упоряд.: А. Слюсаренко, М. Томенко. – К.: Право, 1997. – 464 с.
6. Літопис руський: за іпатським списком / пер. з давньорус. Л.Є. Махновець; відп. ред. О.В. Мишанич. – К.: Дніпро,
1989. – 592 с.
7. Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657 рр.: збірник за документами актових книг / Упорядн.: Сухих Л.А.,
Страшко В.В. – К., 2008. – 1012 с.
8. «Правда Руська» Ярослава Мудрого: початок вітчизняного законодавства: навч. посіб. / уклад.: Г.Г. Демиденко,
В.М. Єрмолаєв; вступ. ст. В.Я. Тація. - 2-ге вид., змін. та допов. – Х.: Право, 2017. – 388 с.
9. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. / за ред. Ківалова С., Музиченка П., Панькова А. – – К.: Юрид. літ-ра,
2002. – Т.1: Статут Великого князівства Литовського 1529 р. – 464 с.; Т.2: Статут Великого князівства Литовського 1566 р.
– 560 с.; Т.3. Статут Великого князівства Литовського 1588 р. – Кн.1. – 560 с.; Кн.2. – 568 с.
10. Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657 / Упорядн.: І. Крип’якевич, І. Бутич; Ред. кол.: В. Смолій (голова) та ін.
– К.: Альтернативи, 1998. – 416 с.
11. Універсали Івана Мазепи. 1687-1709 / Упорядн.: І. Бутич та ін. – Ч.І. – К., 2002. – 780 с.; Ч.ІІ. – К.; Львів: НТШ, 2006. –
799 с.
12. Універсали Павла Полуботка (1722-1723) / Упорядн. В. Ринсевич; Ред. кол.: П. Сохань (голова) та ін. – К., 2008. –
721 с.
13. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Упоряд.: І. Бутич та ін. ‒
К.; Львів, 2004. ‒ 1118 с.
14. Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т. / за ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 2000. – Т.1: З найдавніших
часів до початку ХХ ст. – 471 с.
15. Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т. / за ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 2000. – Т.2: Лютий 1917 р.
– 1996 р. – 726 с.
16. Хрестоматія з історії держави і права: навч. посібник / упоряд.: Чайковський А.С. (кер.). та ін. – К.: Юрінком Інтер,
2003. – 656 с.
 Що вивчає
Історія права і держави України ?
Актуальність вивчення
«…В час відродження України, відновлення її державного життя, поширяться неминуче в
українському суспільстві, а зокрема серед укр. молоді і інтерес до рідного українського
права; без знання-ж права, права національного, не можна будувати і самої держави, в
основі якої повинно бути право».
((Лащенко Ростислав. Лекції по історії українського права. Ч.1. Прага, 1923. С.13.))

Предметом «Історії права і держави України» є пізнання процесу формування

та розвитку феномену права і держави, еволюції системи правотворення та
правореалізації, судової системи, інститутів управління, правового становища
населення, джерел права, правової системи та правової культури України.

Історія права і держави України тісно пов'язана не лише з історією України, а

й такими юридичними науками як теорія держави і права, історія держави і
права зарубіжних країн, історія політичних і правових учень, галузеве
правознавство (конституційне право, приватне право, кримінальне право та
ін).
 Теорії генези державності Київської Русі
- Норманська (з ХVІІІ ст. по теперішній час; Г.Байєр, Г.Міллер, А.Шльоцер та ін.) –
Давньоруську державу створили вихідці зі Скандинавії;
- Теорія політичної експансії – нормани підкорили (завоювали, підпорядкували тощо)
племена вздовж торгівельного шляху із варяг в греки та створили державу;
- Теорія економічної експансії:
- Колонізаційна версія норманської теорії (початок ХХ ст. по теперішній час; шведські
археологи Т.Арне, Х.Арбман та ін.) – норманські колоністи відігравали провідну роль у
формування значної частини центрів об'єднання руських земель (Києва, Чернігова,
Смоленська (Гніздово), Ладога та ін.);
- Торговельна (ХІХ ст. – поч. ХХ ст.; В.Ключевський) – торговий шлях «із варяг в греки»
стимулював створення держави з центром у Києві;
- Антинорманська (з ХVІІІ ст. – по теперішній час; М.Ломоносов, Б.Рибаков та ін.) –
Давньоруська держава та її назва мають виключно слов'янське походження
- Антсько-полянська (з ХІХ ст. – по теперішній час; М.Грушевський, М.Брайчевський,
Ю.Павленко та ін.) – Київська Русь є спадкоємницею Антської держави
- Теорія пантюркізму (хозарська) (ХХ ст.; О.Пріцак та ін.) – поляни були різновидом хозар,
які заснували Київ
- Болгарська (опирається на давньоболгарські та деякі візантійські джерела) – Київ
заснований у VI ст. вихідцями з Болгарії, зокрема братом хана Великої Болгарії Курбата –
Шамбатом
- Кельтська (кінець ХІХ ст. – ХХ ст.; С.Шелухін, О.Кузьмін, В.Скляренка та ін.) народ «Русь»
ототожнюється з рутенами (Rutheni) – кельтським плем’ям, яке у І ст. до н.е. зафіксоване Ю.
Цезарем на півдні Галлії
Етапи формування Давньоруської держави
1. Родоплемінний устрій І-V ст. н.е. – роди, племена, старійшини, народні
збори та інші елементи самоорганізації суспільства. До об'єднання антів
включно
2. Військова демократія VI – VІІ ст. Союзи племен (поляни, дуліби,
сіверяни) на чолі з військовими вождями: каганами, конунгами,
найвідомішим з яких є Кий
3. Протодержави (союзи союзів племен) VII – ІХ ст. – Славія, Артанія,
Куявія, а також Північна та Південна Русь на чолі з князями з місцевих
династій (Дір, Аскольд, Рюрик та ін.)
4. Ранньофеодальна монархічна держава Русь з центром у Києві – з
кін. ІХ ст. – виникла внаслідок об'єднання Олегом у 882 р. Північної (з
центром у Новгороді) та Південної (з центром у Києві) Русі.

Отже, Давньоруська держава є результатом власного державотворчого

(насамперед соціально-економічного) розвитку східних слов'ян, які зазнали
значного впливу норманських племен та Хозарського каганату
Київська
держава за
князювання
Володимира
Великого та
Ярослава
Мудрого
(980-1054 рр.)
 Державний устрій Київської Русі
Державний устрій Київської Русі мав свої особливості на кожному з
етапів розвитку:
1.Виникнення і становлення Давньоруської держави (ІХ – кін. Х ст.)
(«дружинна» форма державності – князь більше воєначальник ніж
державний діяч; дружина – примітивний державний апарат управління,
судочинства та збирання податків (данини))
2.Піднесення і розвиток Київської Русі (кін. Х – серед ХІ ст.)
(централізована монархія – князь зосереджує всю повноту влади;
дружина відходить від державних справа; зростає роль родової
аристократії - бояр)
3.Політична роздробленість Київської Русі (кін. ХІ – сер. ХІІІ ст.)
(нова форма правління – «колективний сюзеренітет»; послаблена влада
київського князя, а ключові державні рішення приймаються
найвпливовішими князями на «снемах» (з'їздах))
 Центральні органи державної влади
Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави рівень повноважень
інститутів влади не був сталим
Великий князь київський очолював державу.
На стадії її формування функції князя полягали: в організації та командуванні
збройними силами, захисті кордонів та розширенні меж держави; збиранні данини;
відправленні судочинства стосовно своїх васалів; налагодження зовнішньої торгівлі
тощо.
На етапі піднесення та розквіту діяльність князь ускладнилась, а його функції
розширилися. Він зосередив законодавчі (прийняття законів: Руська правда та ін.),
виконавчі (сформував десяткову (чисельну) систему управління державою,
наділивши тисяцьких, соцьких, десяцьких, а також посадників у містах (волостелів на
волості) адміністративними, поліцейськими, торгівельними, а також судово-
адміністративними функціями тощо), судові (як найвища судова інстанція) функції.
Великий князь мав істотний вплив на справи церкви.
Згодом десяткова система управління поступилася двірцево-вотчинній системі,
сутність якої полягала у розширенні повноважень придворних слуг князя, що очолили
окремі галузі управління всього князівства (воєвода; огнищанин, конюший, стольник
та ін., які зазвичай носили узагальнюючу назву «тіун»). Представники
адміністративно-територіального апарату за свою службу отримували не платню від
князя, а так званий «корм» з населення. Звідси, система «кормління».
 Центральні органи державної влади
Рада при князі – дорадчий орган правителя. На її існування вказують непрямі
джерела (наприклад: «Повчання дітям Володимира Мономаха» та ін.)
До її складу входило найближче оточення князя (дружинники, бояри, вище
духовенство та ін.). Розглядали питання зовнішньої політики, видання нових
законів тощо. У разі смерті князя рада тимчасово виконувала функції
верховного органу країни.
Віче – збори жителів міста і приміської округи чоловічої статі з метою
вирішення найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішньої загрози.
Скликалися з ініціативи князя, правлячої верхівки чи народних верств.
Князівські з’їзди (снеми) – орган державної влади, що набув особливого
значення у період розпаду Київської Русі. Мали загальнодержавне значення,
на якому збиралися князі, бояри, вище духовенство. Вирішували питання
війни та миру, прийняття нового законодавства, розподіл ленів,
зовнішньоторговельні питання тощо. (Наприклад, снем 1072 р. у Вишгороді
ухвалив Правду Ярославичів; снем 1097 р. у Любечі визнав суверенітет
окремих князів; снем 1100 р. в Уветичах – затвердив розподіл ленів;
снем 1101 р. на р. Золотче та снем 1103 р. у Долобську вирішував питання
війни і миру з половцями)
 Місцеві органи влади
Великі князі були повноправними володарями тільки в Київській землі, а в інших землях
управляли місцеві князі.
Формуються відносини васалітету – сюзеренітету, що регламентуються договорами або
хрестоцілувальними грамотами. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном
«старійшинство», і пов'язувався з уявлення першого серед рівних, а також закріплювалось
горизонтальним принципом успадкування влади (т.з. «лествичне право» - система
наслідування престолу, згідно з якою престол передавався від старшого брата до
молодшого, а потім їхнім синам; по суті, усі князі Рюриковичі вважалися співвласниками
держави, а зі змінами головного князя всі інші князі переїжджали за старшинством із
міста в місто).
На місцях владу здійснювали призначені князем тисяцькі, соцькі, десяцькі. Тисяцькі,
зазвичай, носили титул воєводи, а під час війни командували своєю земською «тисячею» і
сиділи переважно у великих містах.
Намісником князя у місті був посадник, який виконував судові функції, збирав данину й
мито, відав охороною правопорядку, керував військовими силами. Такі ж функції
покладалися на волостеля, що опікувався княжою волостю.
Нижчими судовими урядовцями були вірники (виконавець рішень суду, що стягнення
«віри»), ябитники (обвинувачі), метальники (писарі; іноді організовували поєдинок
сторін), істці (слідчі).
Сільська територіальна община носила назву верв, органом управління якої була копа (копні
збори) або віча. Верв судилася так званим вервним судом, збирала податки, залучалася до
військової оборони тощо.
 Суспільний лад

Соціальні групи можна поділити:

1.Аристократична верхівка (київські князі, місцеві (удільні)
князі, бояри, дружинники («вої», «отроки», «детскі»,
«гриді»), мужі («лучші», «нарочиті»), священники).
2.Вільні общинники (люди).
3.Напівзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи).
4.Залежне населення (холопи, челядь, колодники).
5.Особи, що перебували під опікою церкви (ізгої, задушні
люди, прощеники).
 Суспільний лад
Смерди - категорія неповноправного сільського населення. Джерела відрізняють
смердів від «людей» (членів общини). За «Руською Правдою» та літописами
простежуються зв’язок смердів із князем, зокрема особиста залежність смерда від
князя. Правовий статус смерда був порівняно низьким, за вбивство смерда платили
стільки ж, скільки за холопа та рядовича, спадщина смерда йшла князю. Серед
учасників воєнних походів найменшу винагороду від князя отримували смерди.
Водночас смерди платили «продажу» (штраф) князю, що було ознакою вільних людей,
а нормами «Просторої Правда», зокрема, забороняється проводити смердам судові
випробування («мучити» смерда) «без княжа слова».
Рядовичі – особисто залежне населення в Давній Русі. З «Руської Правди» відомі княжі
та боярські рядовичі. Термін «рядович» походить від слова «ряд» – укладення угоди.
Очевидно рядовичами були люди, які наймалися до князів або бояр на роботу за
«рядом» (договором) і за соціальним статусом наближалися до закупів, смердів і
напівзалежних холопів.
Закупи (від давньоруського слова «купа» – борг) – категорія залежних людей. Вперше
згадані в Уставі Володимира Мономаха. Закупами або «наймитами» (від слова «найм»
– лихва) – вважалися ті, хто зобов'язувався службою господареві повернути взяте в
нього в борг. За своїм соціальним статусом у Київській Русі закупи не були повними
холопами. Вони, зокрема, мали право «явлено» йти від господаря на пошуки грошей,
ставати послухами «в мале тяжи» (у незначних судових процесах). Господар був
відповідальним за безпричинне покарання закупа; якщо господар продавав закупа як
раба, то закуп, за рішенням суду, ставав вільним. Проте втеча від господаря або
крадіжка чужого майна робили закупа «обельним» (повним) холопом.
 Суспільний лад
Холопи - населення, що перебувало у повній власності феодала. За «Руською Правдою»,
холоп був скоріше об'єктом, ніж суб'єктом права: за вбивство холопа вбивця платив лише
«урок», а не «віру», яка сплачувалася за вбивство вільної людини. Водночас
відповідальність за злочин, скоєний холопом, падала на його господара. Холопами ставали
внаслідок: полону, злочину, вчиненого закупом, неспроможності заплатити борг, шлюбу з
невільним, продажу при свідках, народження від невільних батьків. Холоп був власністю
феодала, якою він вільно розпоряджався. Згодом під впливом церкви становище холопів
дещо змінилося. Холопи вже могли володіти певним майном. Однак, так звані «обєльні»
холопи залишались перебувати у повні власності феодала.
Челядь – категорія невільного населення, по суті, раби, що перебували у повній владі свого
феодала. Традиційним джерелом їх походження був полон. Зазвичай використовувалися у
хатньому господарстві.
Колодники – військовополонені, яких згодом зазвичай перетворювали на челядь або
холопів.
Задушні люди – феодально залежне населення, яке відпущене на волю своїм паном за
заповітом («за душью») колишні холопи. Зазвичай, ця категорія населення, шукаючи
охорони й заступництва, опинялася під опікою та юрисдикцією церкви. В пам'ятках
давньоруського письменства задушні люди згадуються в переліку богадільних людей у
«Церковному статуті» Володимира Великого. Задушні люди були одним із джерел
формування залежного населення на церковних землях.
Прощенники – особи, які потрапили у неволю до феодалів та згодом були звільнені.
Ізгої (від давньоруського «гоїти» – жити) – особи, які з тих чи інших причин вибули зі
свого соціального середовища (роду, общини). За «Руською Правдою» за вбивство ізгоя
сплачували звичайну віру (40 гривен), й очевидно в цей час вони не мали низького
соціального статусу (напр., за вбивство смерда сплачували 5 гривен). У документах 12–13
ст. ізгої постають як люди, що перебувають під церковною юрисдикцією.
До міського населення належали також «градин», «купчин» та ін.
 Джерела права
1.Звичаєве право.
2.Договір князя з народом (у разі обрання князя на віче та інших
випадках; з ХІІ ст. оформлювалися у письмовій формі у вигляді
хрестоцілувальної грамоти).
3.Міжкнязівські договори (відомі з ХІ ст. у вигляді «хрестових
грамот»).
4.Договори Русі з Візантією 911, 945, 971 рр.
5.«Устави» та «Уроки» («Урок» від слова «уректи», тобто
«проголосити», а «Устав» від слова «установити»; Устав земляний
князя Володимира Святославича; Устав Володимира (церковний); Устав
князя Ярослава (церковний)).
6.Руська Правда (Коротка Правда, Розширена (Простора) Правда,
Скорочена Правда).
7.Памятки іноземного походження («Закон судний людем»,
«Номоканони», «Еклога», «Прохірон» та ін.).
 Кримінальне право
Під злочином Руська Правда розуміла «обіду», тобто заподіяння матеріальної,
фізичної або моральної шкоди. В церковному законодавстві злочин називався
«гріхом».
Суб'єктом злочину могла бути будь-яка особа, крім холопа. Збитки, завданні
протиправними діями холопів, відшкодовувалися їх власниками.
У випадку вчинення злочину групою осіб відповідальність конкретного
співучасника не з'ясовувалася, а множилася відповідно до кількості учасників.
Руська правда не знала смертної кари, хоча на практиці вона застосовувалася.
У Правді Ярослава зберігався інститут «кровної помсти», яка була скасована у
Правді Ярославичів.
За вбивство «княжого мужа» передбачалася подвійна «віра» – 80 гривень; за
вбивство (чи каліцтва) жінки – 20 гривень («полувіра»); водночас за вбивство
представників нижчих верств штраф коливався від 5 до 12 гривень.
У Руській правді крім штрафів на користь князя було передбачено й такі санкції:
урок – грошова компенсація, що отримували потерпілі від злочинів;
головщина – грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого та ін.
«Самосуд» дозволявся лише у випадку застання злочинця (злодія) на місці
злочину, але у випадку якщо злочинця затримають та зв'яжуть вбивати його було
заборонено. У випадку порушення передбачалася санкція - 12 гривень.
Церковний суд накладав наступні санкції: епітимії (покаяння); штрафи від 1 до 5
гривень золотом; членоушкоджувальні покарання (за богохульство відрізали язика,
виколювали очі); тюрма (в'язниця)
 Види злочинів
Руська Правда визнавала такі види злочинів:
- Злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство. Навмисне вбивство
називалося «душогубство». За вчинення вбивства у розбої передбачалося найсуворіше
покарання – потік пограбування (вигнання з общини та конфіскація майна).
Розрізнялося також вбивство здійснене у «сваді» (під час сварки) або на «піру» (на
банкеті).
- Заподіяння тілесних ушкоджень. Позбавлення життєво важливих органів (руки, ноги,
вуха, носа, ока та ін.) каралося штрафом у розмірі 20 гривень.
- Злочини проти здоров'я. Заподіяння ран та ушкоджень, а також побої, каралось
штрафом у розмірі 3 гривні.
- Злочини проти честі. Йшлося не про образу словом, а фізичною силою. За удар
невийнятим з піхов мечем передбачалися санкції у четверо суворіші ніж за тяжку рану.
Теж саме за удар батогом, долонею, зворотнім боком меча або хто посягне на символ
чоловічої гідності – вуса та бороду.
- Злочини проти особистої свободи. Продаж напівзалежної людини в рабство і
позбавлення волі під надуманим звинуваченням каралося штрафом у розмірі 12 гривень
(«за сором»).
- Злочини проти держави у Руській Правді не згадуються. Однак є відомості, що,
наприклад за повстання проти князя Ізяслава у 1067р. Понад 70 осіб було страчено.
- Майнові злочини. Розбійний напад та крадіжка не розрізнялися та позначалися
терміном «татьба». Тяжкість татьби залежала від цінності викраденого. Наприклад, за
викрадення холопа або бобра передбачалося покарання у розмірі 12 гривень. На
визначення тяжкості такого злочину впливало також місце та обставини скоєного (із
закритого приміщення (будинку, хліва) чи ні).
- Знищення чужого майна. Підпал рухомого майна карався 3 гривнами, а нерухомого –
потоком і пограбуванням.
- Злочини проти шлюбу та моралі (двоєженство, шлюб між родичами та ін. )
розглядалися церковними судами. Водночас викрадення нареченої, згвалтування, підпал
церковних споруд розглядався спільно князівським та церковним судом.
 Приватне право. Право власності
Руська правда розрізняє право власності (належності) та право володіння
(фактичного користування).
У ролі суб'єкта права власності та права володіння виступали фізичні
(князь, боярин, тіун, смерд та ін.) та юридичні (монастирі, верв,
єпископства та ін.) особи.
Земельна власність існувала у вигляді: общинної (громади) власності
(базувалась на природному праві); князівської (формувалась за рахунок
приєднання вільних, а також захоплення общинних земель); боярської та
монастирської (за рахунок князівських пожалувань).
Земельна власність охоронялась посиленими санкціями: за знищення
межового знака та переорювання межі передбачався штраф у розмірі 12
гривень.
Охоронялася також приватна нерухома власність, зокрема заборонялось
проводити самочинні обшуки чужих осель навіть тоді, коли на її власника
падала підозра у переховуванні краденого. Господар краденої речі не мав
права самовільно її повертати, а лише через процедуру «звіду».
 Зобов'язальне право
Існування приватної власності на рухомі та нерухомі речі сприяло розвитку зобов'язального
права. Зобов'язання виникають із договорів та угод (усних або письмових).
Були відомі такі види договорів (рядів):
- договір міни – один із найдавніших видів договорів, що передбачає процедуру обміну
власністю;
- договір куплі-продажу (холопів, коней, землі тощо). Угоди здійснювались у присутності
свідків та митника, іноді з письмовим оформленням (купчі);
- договір поклажі – передавання речей на зберігання (міг укладатися без свідків);
- договір позики – кредитні операції з грішми, речами та продуктами (укладався в
присутності свідків; за винятком позики до трьох гривень). Законодавча невизначеність
відсоткової ставки по позикам іноді призводила до свавілля лихварів та масових
заворушень. У 1113 р. Володимир Мономах обмежив стягнення відсотків лихварями до двох
років, після чого поверталося лише тіло боргу.
Розрізнялося три види банкрутства купців: банкрутство внаслідок стихійного лиха,
пожежі, розбійного нападу – надавалася відстрочка від платежу; марнотратство купця –
кредитор діяв на власний розсуд (міг надати відстрочку або продати у рабство); злісне
банкрутство – коли неплатоспроможний боржник звертався за позикою до іногороднього
або іноземця і не повертав її. Банкрут продавався у рабство, а збитки відшкодовувалися
спочатку князю, потім заїжджим гостям, а залишок розподілявся між місцевими
кредиторами.
- договір особистого найму (укладався в присутності свідків та міг призвести до
холопства, якщо наймит втікав від господаря)
 Спадкове право
Спадкування здійснювалося у двох формах: за заповітом і за законом.
Спершу за законом родове майно успадковували лише сини: батьківський
двір неподільно переходив у власність молодшого сина, а решта
розподілялася порівно (причому сини зобов'язані були видати заміж своїх
сестер із приданим).
У випадку відсутності синів у померлого його майно переходило до братів.
Згодом майно дружинників та бояр за відсутності синів могло переходити до
дочок. Надалі, це правило поширилося на представників духовенства,
ремісників, вільних общинників. Майно смердів за відсутності синів
переходило у володіння князя, проте частина майна виділялася незаміжнім
дочкам.
Незаконні діти не мали спадкових прав.
До досягнення повноліття спадкоємцями спадком розпоряджалися опікуни,
зазвичай матір. Якщо мати-вдова виходила заміж вдруге, то опікуном
призначався найближчий родич. Майно передавалось опікуну при свідках.
За нормами руського права до спадкоємців переходили і боргові зобов'язання
спадкодавця.
 Сімейне право
До прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини
регулювались звичаєвим правом – зберігалось викрадення
наречених, багатоженство тощо.
З прийняттям християнства були уведені нові принципи
сімейного права, ґрунтовані на нормах візантійського церковного
права: моногамія (одношлюбність), ускладнене розлучення,
безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за перелюб.
Шлюбний вік становив 13 р. для жінок та 15 р. для чоловіків.
Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та
відсутність близького споріднення.
Розлучення церква надавала у рідкісних випадках. Не допускався
третій шлюб.
Дружина була дієздатною і рівною за правовим статусом
чоловікові. Вона зберігала своє окреме майно у шлюбі.
 Судоустрій
Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади
Суди поділялись на світські (князівські, вічові та вервні), доменіальні (вотчинні,
приватні) та церковні.
Князівський суд очолював князь або урядовці, що здійснювали правосуддя від
його імені (тіуни, вірники). Проводили судочинство як у центрі так і на місцях.
Великі феодали підлягали його юрисдикції.
Вічовий суд вирішував лише найважливіші справи (адміністративні,
кримінальні, цивільні). Йому були підсудні справи проти князів та членів їх
родин, вищих державних чиновників. Судове засідання проводив сам князь, якщо
був ініціатором скликання віче, або спеціально обрана народом особа.
Вервний (общинний) суд. До його складу входили авторитетні общинники («судні
мужі» або «добрі люди»). Розглядали цивільні та кримінальні справи (наприклад,
крадіжка або вбивство, здійснені на території общини).
Домініальний (вотчинний, приватний) суд чинили землевласники відносно
підлеглого їм населення – невільників, рабів, інколи закупів.
Церковний суд існував при єпископствах. Їм підлягали священники, монахи, їхні
родичі, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви. Злочин проти
церкви, вчинений світською особою, розглядався на спільному засіданні за
участю князя та епископа.
 Судочинство
Суд, зазвичай, виконував роль посередника. Судовий процес називався «тяжба».
Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи.
Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками або суперниками.
Судовий процес розпочинав потерпілий, що викликав суперника до суду. Нез'явлення
сторони до суду могло призвести до заочного вироку, а підсудного могли доставити
примусом.
Засідання відбувалися публічно та проводилися усно. Сторони змагались у словесній баталії
за формулою «слово проти слова», підтверджуючи свої заяви доказами та свідченнями.
Свідками не могли бути жінки й закупи.
Особливими формами досудового провадження (попередні слідчі дії) були заклич, звід і
гоніння сліду.
Заклич передбачав оголошення на торжищі про факт викрадення речі. Якщо після трьох
днів після оголошення річ у когось знаходилась, останній вважався відповідачем. Він був
зобов'язаний не лише повернути річ, але й сплатити три гривні штрафу.
Звід був засобом відведення підозри від особи, на яку вона впала, та пошуку винуватця,
через опитування осіб, які певний час володіли вкраденою річчю. Так, у випадку
встановлення особи, що володіла викраденою річчю, остання повинна була вказати на іншу
особу у якої вона цю річ придбала, відвівши у такий спосіб від себе підозру. Теж сама мала
право вчинити й друга особа на яку вказали. Проте третя особа повинна була виплатити
власнику вартість предмету пошуку і вести далі звід власними силами.
Останній підозрюваний, що не може довести законність придбання речі визнається злодієм.
На нього накладається штраф.
Підозрюваний може відвести від себе підозру, запросивши двох свідків, які під присягою
доведуть законність придбання речі.
Гоніння сліду полягало у розшукуванні злочинця по залишеним ним слідам. Якщо слід
губився у громаді, то вона повинна була знайти та видати злочинця. Якщо злочинця громада
не знаходила, то вона змушена була сплатити на користь князю «дику віру».
 Види доказів
1. Власне зізнання підозрюваного.
2. Свідчення видоків (очевидців).
3. Свідчення послухів (гарантів доброї слави однієї із сторін процесу).
Покази двох послухів могли бути спростовані свідченнями одного митника
(урядовця).
4. Зовнішні ознаки злочину (синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також
«лицо» (звідси «факт на лицо» - знайдені у підозрюваного речові докази).
5. Суди божі. Вважалися одним із найважливіших доказів. До них належали:
- Рота (присяга) для язичників або хресне цілування для християн. Вважалося,
що той хто присягає іменем Бога не може обманювати.
- Жереб. У випадку відмови сторін від присяги або суду самому потрібно було
визначитися кому присягати.
- Ордалії. Випробування водою (ціна позову менше ніж пів гривні) та розпеченим
залізом.
- Судовий поєдинок, або поле. Замінив ордалії. Умови поєдинку: фізична
рівність, одностатевість та ідентичність зброї (мечі для вищих суспільних верств
та киї (палиці) для нижчих). Справу вигравав той, хто перемагав.
Дякую за увагу!