Килимаство в Українi

Килима́рство — виготовлення килимів,

стародавній художній промисел, широко
поширений в Україні.
Історія килимарства
Ручне килимарство існує з тих часів, коли люди
навчилися
виробляти пряжу і тканини з волокнистих
матеріалів. Батьківщиною килимарства
вважається Персія. Історики вважають, що
тодішні східні кочовики ткали щільні теплі
полотна, щоб мати можливість швидко
облаштувати житло. В умовах кочового життя
захищали від вітру й піску, дозволяли розділити
приміщення чи прикрасити його. Трансформація
практичного полотна у твір мистецтва почалася,
очевидно у часі, коли кочовики стали вести
осілий спосіб життя. Перший стародавній килим,
який дійшов до нашого часу, був витканий
більше 2000 років тому. Його знайшов
український та російський археолог Сергій
Руденко у 1949 році під час розкопок царського
могильного кургану в Пазирикських
горах Сибіру (за місцем розкопок одержав назву
«пазирикський»). Він являє собою
вовняне ворсове полотно, виткане із
зображеннями оленів, коней, грифонів. Килим
виконаний технікою вузлового плетення, яка
застосовується й сьогодні.
У XVII ст. килимарство поширилося на всіх
землях України, швидко розвивалося,
удосконалювалося у технічному, художньому
відношенні. Воно стало предметом торгівлі на
експорт. Багато килимів виробляли на
Слобожанщині. Килими ткали переважно з ниток
овечої вовни. Часто на основу йшли конопляні
або лляні нитки, туго спрядені, зсучені, а на
піткання ‒ вовняні. Нитки фарбували
натуральними барвниками (з місцевих рослин
або мінералів). Купували лише індиго ‒ привозну
синю фарбу. Відомі різні рецепти добування
барвників: коричневий колір різних відтінків ‒ з
розчинів молодої вільхи; чорний ‒ з відвару
вільхової кори, в який додавали залізного к
упоросу; жовтий ‒ з відвару лушпиння цибулі,
гречаної полови, горіха; зелений ‒ з ягід крушини,
споришу; червоний ‒ з материнки, листя дикої
яблуні, червенців ‒ маленьких комах, що жили в
корінні диких рослин тощо. Кожен фарбувальник
мав власні таємниці отримання тих чи інших
відтінків основних кольорів. Барви пофарбованих
ниток закріплювали розчинами галуну або квасу.
Рослинні барвники давали надзвичайно
живописні кольорові акценти.
На килимах також були присутнi рiзноманiтнi
вiзерунки.
 Щодо орнаментiв та барв Українське
килимарство можна подiлити на двi основнi смуги
: *Правобережжя та Галачина (переважно
використовували орнамент з геометричними
фiгурами)

*Лiвобережжя (на килимах переважно

зображували орнаменти з рослинами)
Тчуть килими лічильною. гребінковою та
ворсовою техніками.
*Лічильну техніку застосовують переважно на
горизонтальних верстатах. Вона характерна тим,
що кольорові нитки закладають у зів для
переплетення з основою по всій ширині килима і
прибивають їх бердом
*Гребінкова техніка полягає в тому, що
різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій
ширині, а в окремих ділянках виробу і
прибивають їх відповідно до плавних
заокруглених контурів візерунків дерев'яною
щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює
широкі можливості ткання килимів з тонально-
живописним трактуванням складних за формою
візерунків та тла. Нею виготовляли килими
переважно на вертикальних верстатах .
*Ворсова техніка характерна тим, що на
вертикально тягнутій основі горизонтальними
рядами в'яжуть вузли зі шматочків різнобарвної
пряжі. При цьому ворсовою ниткою охоплюють
зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу
одній нитці основи і витягують їх зсередини на
лицеву поверхню . Цією технікою користувалися в
центральних і східних областях України, зокрема
на Слобожанщинi.
Отже, техніка ткання визначає характер
візерунка.
Килимарство ніколи не було дешевим ремеслом,
бо вимагало дорогої сировини та тривалої
кропіткої роботи. Наразі нічого не змінилось.
Собівартість килима виходить чимала.Сьогодні
килимарів в Україні загалом залишилось дуже
мало. Одна з причин — відсутність попиту на
вироби та якісної передачі традиції. Іншою, менш
суттєвою, але проблемою, є недостатньо якісна
українська сировина.З Нової Зеландії завозять
вовну. Вона, звичайно, якісна, але дуже дорога.
Українська — часто груба, колюча, подекуди з
реп’яхами. У Решетилівці раніше була своя,
відома на всю Україну, порода тонкорунних
овець. А зараз цієї породи взагалі вже не існує —
не вберегли.