Практичне заняття № 7

Тема: Технології інтерактивного навчання

1. Технології розвитку.
Інтерактивні технології – це порівняно новий, творчий, цікавий підхід до
організації навчальної діяльності учнів.
Слово  “інтерактив” походить від англійського слова “interact”. “Inter” – це
взаємний, “act” – діяти. Інтерактивний – здатний взаємодіяти або перебувати в
режимі бесіди, діалогу з будь-чим (наприклад, комп’ютером) або з будь-ким
(людиною). Сутність інтерактивного навчання полягає в активному залученні всіх
учнів до процесу пізнання.
У педагогічній літературі описано чимало типів організації навчання (за рівнем
активності учнів, рівнем залучення їх до продуктивної діяльності, за дидактичною метою,
за способами організації тощо). Голант Е.Я. (60-ті рр.) поділив типи та методи навчання на
активні та пасивні залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Звісно, термін
“пасивне” є умовним, адже будь-яка організація навчального процесу неодмінно
передбачає певний рівень пізнавальної активності суб’єкта – учня, інакше досягнення
навіть мінімального результату неможливе. У своїй класифікації Я. Голант використовує
“пасивність” як визначення низького рівня активності учнів, переважно репродуктивної
діяльності за майже цілковитої відсутності самостійності й творчості. До цієї класифікації
ми додамо інтерактивне навчання як різновид активного, котрий, однак, має свої
закономірності та особливості.
При пасивному типі навчання учень виступає у ролі “об’єкта” навчаня, має засвоїти
й відтворити матеріал, переданий йому вчителем, текстом підручника тощо – тобто
джерелом правильних знань. До відповідних методів навчання належать методи, що
вимагають від учнів лише слухати й дивитися (лекція-монолог, читання, пояснення,
демонстрація й відтворювальне опитування учнів). Учні, як правило, не спілкуються один
з одним і не виконують жодних творчих завдань.
При активному навчанні передбачається застосування методів, що стимулюють
пізнавальну активність і самостійність учнів. Учень виступає “суб’єктом” навчання,
виконує творчі завдання, вступає у діалог з вчителем. Основними методами цього
навчання є: самостійна робота, проблемні й творчі завдання, питання учня до вчителя і
навпаки, що розвивають творче мислення.
Сутність інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес
відбувається за умов постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це співнавчання,
взаємонавчання (колективне, групове, навчання в співпраці), де учень і вчитель є
рівноправними, рівнозначними суб’єктами навчання. Педагог виступає в ролі організатора
процесу навчання, лідера групи. Організація інтерактивного навчання передбачає
моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне розв’язання
проблем. Воно ефективно сприяє формуванню цінностей, навичок і вмінь, створенню
атмосфери співпраці, взаємодії, дає змогу педагогу стати справжнім лідером учнівського
колективу.
Отже, інтерактивні технології – це організація засвоєння знань і формування
певних вмінь та навиків через сукупність особливим способом організованих навчально-
пізнавальних дій, що полягають у активній взаємодії учнів між собою та побудові
міжособистісного спілкування з метою досягнення запланованого результату.
Дослідження проведені Національним тренінговим центром (США, штат
Меріленд) у 1980-х роках, засвідчують, що інтерактивне навчання вможливлює різке
збільшення відсотка засвоєння матеріалу, бо впливає не лише на свідомість учня, а й на
його почуття, волю. Результати цих досліджень відображено у схемі, яка дістала назву
“Піраміда навчання”.
“Піраміда навчання” демонструє, що найменших результатів можна досягти за
умов пасивного навчання (лекція – 5%, читання – 10%), а найбільших –
інтерактивного(дискусійні групи – 50%, практика через дію – 75%, навчання інших або
негайне застосування знань – 90%). Ці дані є середньостатистичними, тому у конкретних
випадках результати можуть різнитися, але в середньому таку закономірність може
простежити кожен педагог.
Науковці виділяють наступні принципи інтерактивного навчання:
1. Принцип активності. Означає, що для досягнення поставлених цілей кожен
учень повинен брати активну участь у процесі спілкування та активно взаємодіяти з
іншими.
2. Принцип відкритого зворотнього зв’язку, сутність якого полягає в обов’язковому
висловленні членом чи всіма членами групи думок, ідей чи заперечень щодо поставлених
завдань. Саме завдяки активному використанню зворотнього зв’язку учасники групи
довідуються, як сприймаються іншими людьми їхня манера спілкування, стиль мислення,
особливості поведінки. Завдяки цьому принципу відбувається корекція мовлення.
3. Принцип експериментування припускає активний пошук учнями нових ідей та
шляхів вирішення поставлених завдань. Цей принцип дуже важливий і як зразок стратегії
поводження в реальному житті, і як поштовх до розвитку творчості й ініціативи
особистості.
4.Принцип довіри в спілкуванні. Саме на це спрямовано спеціальну організацію
групового простору в ході проведення занять: звичайно використовуваний у роботі
прийом розташування учня і вчителя по колу обличчям один до одного, для того щоб
змінити в учнів стереотипну установку і уявлення про те, як повинні проводитися й
організовуватися заняття і яку роль у них повинен грати вчитель.
5. Принцип рівності позицій. Він означає, що вчитель не прагне нев’язати учням
своєї думки, а діє разом з ними. В свою чергу, учень має змогу побувати у ролі
організатора, лідера.
Нагромаджений вже сьогодні в Україні та за кордоном досві переконливо
засвідчує, що інтерактивні технології сприяють інтенсифікації та оптимізації навчального
процесу. Вони дозволяють учням:
- аналізувати навчальну інформацію, творчо підходити до засвоєння навчального
матеріалу й тому зробити засвоєння знань більш доступним;
- навчитись формулювати власну думку, правильно її виражати, доводити власну
точку зору, аргументувати й дискутувати;
- навчитись слухати іншу людину, поважати альтернативну думку;
- моделювати різні соціальні ситуації, збагачувати власний соціальний досвід через
включення в різні життєві ситуації;
- вчитись будувати конструктивні відносини в групі, визначати своє місце в ній,
уникати конфліктів, розв’язувати їх, шукати компроміси, прагнути діалогу;
 - знаходити спільне розв’язання діалогу;
- розвивати навички проектної діяльності, самостійної роботи, виконання творчих
робіт.

2. Різні виміри теорії інновацій.

Науково-технічний прогрес (Н'ГП), визнаний у всьому світі як найважливіший
фактор економічного розвитку, все частіше пов'язують з поняттям інноваційного процесу.
Це єдиний в своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво і
менеджмент. Він полягає в отриманні новації і простягається від зародження ідеї до її
комерційної реалізації.
Розгляд НТП в промисловості з урахуванням виділення двох його основних
напрямків - продуктових і технологічних інновацій - відкриває можливості для вирішення
широкого спектра економічних завдань. Вирішення цих завдань спрямоване на виявлення
раціональних пропорцій в оновленні продукції і технології, встановлення взаємозв'язків
двох напрямків НТП, ефективне розподіл витрат на підвищення технічного рівня
виробництва за стадіями життєвого циклу продукції, що випускається.
Дослідження взаємозв'язку і взаємодії понять "нова продукція" і "нова технологія"
відкриває широкі можливості для виявлення деяких важливих закономірностей розвитку
інновацій, джерел їх виникнення, факторів, їх визначальних і відповідних соціально-
економічних результатів.
Перебіг інноваційного процесу обумовлено складною взаємодією багатьох
чинників. Так, результати діяльності в інноваційній сфері не тільки впливають на
суспільство, а й відчувають на собі зворотний його вплив, причому в самих різних
аспектах: науково-технічному, організаційному, соціальному, виробничому,
економічному тощо.
Для характеристики інноваційного процесу використовується категорія, що
позначає його найважливішу внутрішню складову, - поняття "дифузія інновацій"
(передача і застосування передових інновацій).
При цьому слід підкреслити, що не завжди дифузія виступає в якості слідства
інновації, можливі і зворотні ситуації.
В інноваційному процесі доцільно виділити наступні фази (стадії):
 • досягнення фундаментальної науки;
 • прикладні дослідження;
 • дослідно-конструкторські розробки;
 • первинне освоєння (впровадження) інновації;
 • широке впровадження (власне поширення інновації);
 • використання інновації;
 • старіння інновації.
Чим вище рівень поширення інновації (тобто чим більше фаз вона пройшла), тим
більше "автоматично" працюють канали дифузії інновацій. Для регулювання інноваційних
процесів в різних фазах використовуються різні методи, оскільки в цих фазах
переслідуються різні цілі.
Інновація згідно загальновизнаного визначення є процес розробки, освоєння,
експлуатації та вичерпання виробничо-економічного і соціально-організаційного
потенціалу, що лежить в основі новації. У вузькому сенсі під інновацією зазвичай
розуміється фаза впровадження новації, а момент першого виробничого освоєння новації
вважається моментом її впровадження. Під новацією розуміється щось нове, і воно
близьке до поняття винаходу: між заявою новації і перетворенням її в інновацію існує
значний часовий лаг.
Інноваційна "довга хвиля" складається ніби з двох "гребенів" (хвилі винаходів і
хвилі інновацій), які в міру її поширення зближуються (лаг між винаходами і інноваціями
зменшується з розвитком хвилі). Однак відстань між послідовними хвилями (як
винаходів, так і інновацій) відрізняється стабільністю і становить близько 55 років (між
центрами інновацій та винаходів). Це було відзначено Г. Меншем і пов'язане їм з довгим
циклом Кондратьєва в економічному розвитку, в ході якого змінюється динаміка багатьох
економічних показників від фази сходу до фази спаду.
Як вважає більшість дослідників, виходячи із сучасних тенденцій розвитку науки,
техніки, технології та соціально-економічних об'єктів, довгі цикли скорочуються за часом
до 35-40 років.
Найбільш продуктивні з точки зору довгострокової перспективи інвестиції в сектор
нових технологій - об'єкти цих інвестицій дають найбільшу кумулятивну віддачу. У той
же час вкладення в сектор нових технологій є найбільш ризикованими, причому з їх
збільшенням економіка наближається до технологічного бар'єру (лаг між новими
знаннями і їх практичною реалізацією зменшується), внаслідок чого зменшуються
можливості апробації альтернатив і зростає загальна невизначеність. Тому в дійсності
часто кращими виявляються інвестиції в зростаючі і зрілі технології.
Однак вкладення в останні можуть привести до перенакоплению капіталу,
збільшення безробіття, і з точки зору довгострокової перспективи вони найменш
продуктивні. Орієнтація на поточну кон'юнктуру, властива багатьом інвесторам, тягне за
собою утворення надлишку капіталу, падіння темпів зростання обсягів виробництва і
продуктивності праці.
Інновації надають подвійний вплив на динаміку економічного зростання: з одного
боку, відкривають нові можливості для розширення економіки, з іншого -
унеможливлюють продовження цього розширення в традиційних напрямах. Інновації
руйнують економічну рівновагу, вносять обурення і невизначеність в економічну
динаміку.
Механізм вторинних інновацій пов'язаний з теорією життєвого циклу інновацій.
Відповідно до цієї теорії кожна базисна інновація призводить до створення нової галузі
виробництва, яка послідовно проходить цикл свого розвитку від початкового періоду
різкого зростання через стадію зрілості до поступового занепаду. Цей процес відбувається
в двох вимірах: по вертикалі (від більш суттєвих інновацій до менш істотним) і але
горизонталі (від малої поширеності інновації до повного насичення нею ринку).
Вертикальна складова життєвого циклу інновацій описується в дослідженні Я. Ван
Дейна чотирма фазами розвитку нової галузі.
У першій фазі (впровадження) існує велика різноманітність потенційних
продуктових інновацій, але їх вибір утруднений браком інформації про майбутнє
платоспроможного попиту.
У другій фазі (зростання) характер попиту в основному визначився, і число
продуктових інновацій різко скорочується. Одночасно збільшення обсягу продажів і
стандартизація технології стимулюють технологічні інновації, які зменшують витрати
виробництва.
 У третій фазі (зрілість) темпи зростання випуску продукції знижуються,
загострюється конкуренція в результаті диференціації продукції. Інновації зводяться до
окремих поліпшень вже діючої технології, причому вони починають зміщуватися від
ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій до трудосберегающим.
У четвертій фазі (занепад) обсяг продажів знижується, і насичення ринку
компенсується працезберігаючий технологічними інноваціями. Таким чином, в процесі
життєвого циклу галузі відбувається поступове витіснення продуктових інновацій
технологічними.
Завершальним ланкою даної теорії інновацій є аналіз взаємозв'язків між
нерівномірністю інноваційної діяльності, з одного боку, і довго тимчасовими тенденціями
зміни загальноекономічної кон'юнктури - з іншого.
Дослідження "просторового" аспекту нерівномірності інновацій ведеться на двох
рівнях - галузевому і регіональному. На галузевому рівні виділяється лідируючий сектор
або група галузей на підставі двох критеріїв:
 • по-перше, лідируючий сектор є фазу зростання життєвого циклу базисних
інновацій;
 • по-друге, він демонструє більш високі темпи зростання.
Лідируючий сектор - це галузі, яким властиві загальні ознаки (вищий рівень
кваліфікації управлінського персоналу; більші розміри окремих галузей виробничих
одиниць; більш істотна економія на масштабах виробництва; велика незахищеність від
конкуренції з іноземними фірмами і т.д.). Згідно з дослідженнями А. Ван Дер Цване,
лідируючий сектор в значній мірі збігається з виробництвом інвестиційної продукції. На
його думку, це пояснюється тим, що в даному секторі промисловості галузі мають
відносно коротким життєвим циклом в результаті постійного і сильного тиску субститутів
(замінників).
З іншого боку, дослідження показали, що саме значимість інновацій, а не їх
вартість, є визначальним фактором технологічного розвитку. Інноваційна активність в
масштабах США є головним чином функцією загальних економічних факторів, що
впливають в основному на зростання продуктивності. Іншими словами, головний двигун
розвитку інновацій знаходиться скоріше в сфері попиту, ніж в сфері пропозиції.
Схожі висновки він зміг зробити в ході аналізу взаємин між інвестиціями в засоби
виробництва і інноваціями в цій області. Використовуючи перехресний аналіз і аналіз
часових рядів даних, отриманих з будівельної, залізничної та нафтової галузей, Д.
Шмуклер зробив висновок, що рівень інновацій в сфері засобів виробництва варіює в
прямій залежності від передбачуваної майбутньої експансії на ринку. Інакше, причинно-
наслідковий зв'язок між інвестиціями та інноваціями така, що інвестиції в засоби
виробництва сприяють зростанню інноваційної активності в області засобів виробництва,
але не навпаки.
Слід підкреслити, що всі положення сучасної теорії інновацій відносяться до
ринкової економіки, тобто обов'язковою умовою дії механізму інновацій є наявність
ринкового середовища. Тільки в такому середовищі можливий природний процес
виникнення і поширення економічно ефективних інновацій.
 3. Нові напрями освіти.
Сучасна система освіти в Україні не чутлива до змін у суспільстві, не здатна
швидко перетворюватися адекватно до цих змін. Остання реформа – це спроба
застосувати нові форми роботи ( 12-бальна шкала оцінок, 4-х річна початкова школа, 12-
річна середня школа) в межах старої системи. Школа була і залишається інформативною
та авторитарною. «Міністерство освіти і науки прагне реформувати школу, якої в
реальності не існує. Ми бачимо сьогоднішню освіту такою, якою нам хочеться її
побачити, але, попри всі оптимістичні звіти з місць, насправді слід не просто констатувати
, що  «темпи і глибина перетворень не задовольняють повною мірою потреби
суспільства,  держави й особистості», відстежити страшний процес деградації
вчительства, прогресуючу руйнацію матеріально-технічної бази, апатію батьківської
громадськості, «утрачене покоління» дітей…».
          Діяльність системи освіти, змістовний аспект якої включає усвідомлення
особистістю механізмів рефлексій та придбання вмінь, навичок рефлексивного мислення
й поведінки, можна назвати процесом, в якому цінністю освіти є творчість. А рішення
проблеми розвитку творчих здібностей особистості знаходиться в області як наукових
розробок методичного інструментарія (засобів, методів, технологій і т. п.), так і в сфері
побудови на їх засадах програм, які направлені на включення та культивування
результатів дослідження в практиці освіти. Змістовно-смисловий аспект цих розробок
залежить від філософсько-психологічних установок, які знаходяться в основі
методологічних концепцій.
         Одним з принципів реалізації Державної національної програми «освіта»
(Україна – ХХ1 століття) є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як
найвищої цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних
освітніх проблем. Згідно цього принципу, на сучасному етапі розвитку освіти повинно
поступово відбуватися перехід до особистісно-зорієнтованого навчання та профільної
освіти, мета яких – створення максимально сприятливих умов для розвитку і
саморозвитку особистості учня, виявлення та активного використання його
індивідуальних особливостей у навчальній діяльності.
         Особистісно-зорієнтованим навчанням передбачається розв’язання таких
проблем:
-         створення «суб’єктно-об’єктних» стосунків між учителем та учнем;
-         запровадження педагогіки співпраці, співдружності, діалогу;
-         створення умов для самостійної роботи учнів з вивчення навчального
матеріалу;
-         створення умов для роботи з дітьми з різним рівнем розумових здібностей та
індивідуальними ритмами розвитку.
      Разом з тим, треба відмітити, що перехід до нового етапу освіти передбачає,
насамперед, відробки концепції усвідомлення інноваційних підходів, методологічних
принципів постнеокласичної науки, методики активізації освіти, створення ряду
організаційних заходів. Ціллю цього стану стає не навчання, а освіта, формування
особистості, «людини культурної», яка володіє необхідною для інформаційної цивілізації
духовним потенціалом. Навчання застосовується на освіті, а не навпаки. Догматична
парадигма, організуюча учбовий процес за принципом суб’єкт-об’єкт змінюється
парадигмою, схема якої – суб’єкт-об’єкт як рівноцінні учасники когнітивного та
освітянського процесу.  Спрямованість освітньої діяльності на особистість, встановлення
суб’єкт-суб’єктних відносин зумовлюють, у свою чергу, навчання «всіх, але не всьому».
Виникає, у іншому вигляді, стародавня проблема підготовки молоді до професійної
діяльності. Розв’язання цієї проблеми в нових умовах розвитку країни вважається
профільністю. Система освіти повинна надати можливість кожній людині реалізувати себе
професійно відповідно його інтересам, здібностям та особистим якостям. Вже сьогодні
для загальноосвітніх  закладів освіти існують дві концепції: концепція профільної освіти
та концепція профільного навчання.
       Особливість концепції профільної освіти полягає у тому, що учень після
завершення навчання у закладі отримує атестат про середню освіту і завдяки профільності
свідомо вибирає продовження навчання у конкретному вищому закладі або
працевлаштування на низько-кваліфіковану діяльність з подальшим навчанням з
конкретної професії. У концепції передбачається, що учень шляхом поглибленого
вивчення одного-двох навчальних предметів (предметна диференціація) або груп
навчальних предметів (галузева диференціація) свідоме обере свою майбутню професію.
Це можливо реалізувати, створивши спеціалізовані школи, спеціалізовані класи у школі, з
назвою профілю, відповідно до назви предмета або галузі. А особливість
концепції профільного навчання є у тому, що учень після завершення навчання у закладі
отримує не лише атестат, а й кваліфікаційне свідоцтво або диплом кваліфікованого
робітника. Отримує не лише середню освіту, а оволодіває за цей час однією або
декількома професіями. Оволодіння професією дає змогу учню зробити свідомий вибір
між подальшим навчанням або працевлаштуванням на основі отриманих документів. Це
можливо реалізувати, створивши навчально-виховні комплекси.
      Звідси актуальним завданням різних навчальних дисциплін у школі сьогодні є й
виховання культури системного мислення, перехід до самостійності в процесі навчання.
Людина відчуває необхідність у самосвідомості в результаті впливу середовища, в якому
вона живе, взаємозв’язки з оточуючим світом, які ставлять підвищенні вимоги до
вдосконалення її інтелектуального розвитку.
        Потреба в самоосвіті характеризується фазністю розвитку: виникненням,
насиченням та її задоволенням, а також певною циклічністю у своєму задоволенні. Однак,
задоволена потреба у самоосвіті не призводить людину до пасивності, а викликає
збудження нових потреб: пізнання одного питання переконує у пізнанні іншого [2, с.
55]. Потреба в самосвідомості й потреба у знаннях за своєю природою мають багато
спільного. Вони обидві виражаються в тому, що людина відчуває потребу  в пізнанні для
свого нормального існування і розвитку. Задоволення цих потреб відбувається лише
шляхом набуття знань та їх застосування. І тоді учень, відмічав Я. Коменський, «горітиме
бажанням навчитися не лякаючись ніяких труднощів, аби опанувати науку…Мало того,
що він не уникатиме праці, він навіть шукатиме її і не лякатиметься напруження і зусиль.
Він поставить собі за мету не щось посереднє, а найвище, постійно намагатиметься чогось
навчитися, якщо відчуватиме, що йому чогось бракує, постійно шукатиме, у кого
навчитися, в усьому змагаючись зі своїми товаришами».
             Все це, таким чином, обумовлює зміст освіти, який повинен задовольняти
наступним потребам:
-         різнобічність;
-         орієнтація на розвиток усіх здібностей учня;
-         науковий напрямок освіти;
 -         використання у навчанні останніх досліджень науки;
-         прохідний характер навчальних програм;
-         гнучкість і варіативність компонентів змісту навчання, можливість їх
поєднання в різній послідовності в залежності від задач навчання та бажання учнів;
-         орієнтація учнів на різні форми самоосвіти;
-         орієнтація змісту освіти на виконання соціального замовлення сучасного
суспільства та урахування основних тенденцій розвитку суспільства.
 

4. Актуальність застосування інтерактивних технологій навчання.

Зміни життя в сучасному світі вимагають і змін мети та призначення сучасної
освіти. З часом знижена функціональна значущість і привабливість традиційної
організації навчання, передавання «готових» знань від учителя до учня припиняє
бути основним завданням навчального процесу. Сформовано сучасні уявлення про
фундаментальність освіти, здобувши яку, людина здатна самостійно працювати, вчитись і
переучуватись.
 
Науковці, учителі-новатори вважають, що в центрі уваги сучасної освіти мають
бути не стільки навчальні предмети, скільки способи мислення й діяльності школяра.
Тобто необхідно навчити дитину критично мислити, розв’язувати складні проблеми
шляхом аналізу обставин і відповідної інформації, зважувати й ураховувати альтернативні
думки, приймати виважені рішення, дискутувати, спілкуватися з іншими людьми. Тому
для науковців і вчителів актуальним залишається питання, як викладати й навчати, як
учити й учитися, щоб зробити ефективним процес навчання?
 
Форми взаємодії вчителя й учнів у навчально-виховному процесі ґрунтуються на
трьох групах методів — пасивного, активного й інтерактивного навчання.
 
Методи активного й інтерактивного навчання мають між собою багато спільних
ознак, але методи інтерактивного навчання можна розглядати як найбільш сучасну форму
методів активного навчання.
  
Одним із принципів гуманної педагогіки є принцип розвитку всіх учнів – і
сильних, і слабких, що є можливим за умов співпраці дітей, різних за рівнем розвитку.
Спільна діяльність учнів у процесі пізнання, засвоєння навчального матеріалу означає, що
кожний робить у цей процес свій особливий індивідуальний внесок, що відбувається
обмін знаннями, ідеями, способами діяльності. Причому відбувається це в атмосфері
доброзичливої та взаємної підтримки, що не тільки дає змогу здобувати нові знання, а й
розвиває власне пізнавальну діяльність, переводить її на більш високі форми кооперації та
співпраці.
  
Інтерактивне навчання — це діалогове навчання, яке заперечує домінування як
однієї людини, що виступає, так і однієї думки над іншою.
 
Воно передбачає постійну, активну взаємодію, взаєморозуміння вчителя й
усіх учнів класу — учасників процесу навчання; розв’язання загальних, але значущих
для кожного учасника завдань, проблем; рівноправність учителя й учнів як суб’єктів
навчального процесу.
 
Інтерактивне навчання має на меті:
 створення умов для залучення всіх учнів класу до процесу пізнання;
  надання можливості кожному учню розуміти, що він знає і думає, та
рефлексувати із цього приводу;
 вироблення життєвих цінностей;
 створення атмосфери співпраці, взаємодії;
 розвиток комунікативних якостей і здібностей;
 створення комфортних умов навчання, які б викликали в кожного учня
відчуття своєї успішності, інтелектуальної спроможності, захищеності,
неповторності, значущості.
 
Інтерактивне навчання передбачає:
 моделювання життєвих ситуацій, вирішення творчих завдань;
 використання розминок (енергізаторів), рольових ігор;
 спільне розв’язання проблем тощо.
 
Що ж дає впровадження методів інтерактивного навчання різним суб’єктам
навчального процесу?
 
 
Для кожного конкретного учня:
 усвідомлення залучення до спільної праці;
 становлення активної, суб’єктної позиції в навчальній (чи іншій діяльності).
 
Для навчальної мікрогрупи:
 розвиток навичок спілкування та взаємодії в малій групі;
 формування ціннісно-орієнтаційної єдності групи;
 заохочення до гнучкої зміни соціальних ролей залежно від ситуації.
 
Для учнівського класу:
 формування класного колективу як групової спільноти;
 підвищення пізнавальної активності учнів класу;
 розвиток навичок аналізу й самоаналізу у процесі групової рефлексії.
 
Для зв’язку «клас – учитель»:
 нестандартна побудова навчального процесу, багатомірне засвоєння
навчального матеріалу;
 формування мотиваційної готовності до міжособистісної взаємодії в
навчальних і позанавчальних ситуаціях.
 
Учителю на замітку. Важливим аспектом інтерактивного навчання є почуття
групової належності, що дає слабким, невпевненим у собі учням змогу почуватися
безпечно, вселяє впевненість у можливості подолання труднощів. Навчання разом дає
дітям відчуття суттєвої емоційної й інтелектуальної підтримки. Це відчуття допомагає
високо піднятися за рамки їхнього нинішнього рівня знань і вмінь.
 
Використання інтерактивної стратегії змінює роль і функції вчителя — він
припиняє бути центральною фігурою і лише регулює навчально-виховний процес,
займається його загальною організацією, визначає загальний напрям (готує до уроку
необхідні завдання, формулює питання для обговорення в групах, контролює час і
порядок виконання наміченого завдання, дає консультації, допомагає в разі серйозних
утруднень).
 
 У ході інтерактивного навчання вчитель не повідомляє дітям готові істини,
рішення, висновки, а організовує навчальний процес у такий спосіб, щоб учні в ході
самостійного пошуку ідей та їх обговорення навчали один одного; допомагає створити
атмосферу підтримки, взаєморозуміння, терпимості, доброзичливості. Не менш важливою
є позиція вчителя. Учні мають відчувати його доступність, відкритість у спілкуванні, віру
в здібності кожного, довіру, уміння поставити себе на місце учня й побачити ситуацію
його очима, співпереживання, співчуття.
 
Учителю на замітку. Зміна професійної позиції вчителя не відбувається миттєво, не
залежить від одного бажання. Її становлення залежить від філософського, психологічного,
морально-етичного розвитку педагога. Професійна позиція виражає загальний
гуманістичний рівень учителя, не виключаючи при цьому професійні вміння.
 
Використання інтерактивних методів навчання вимагає певної зміни в житті
класу, а також часу для підготовки, як від учнів, так і від учителя. Разом із тим потрібно
розуміти, що використання інтерактивних методів не є самоціллю. Це лише засіб, який
сприяє створенню на уроці атмосфери співпраці, взаєморозуміння.
  
Для ефективного застосування інтерактивних методів, з метою охоплення
всього необхідного обсягу матеріалу та глибокого його засвоєння педагог має ретельно
планувати свою роботу:
 використовувати методи, адекватні вікові учнів і їхньому досвідові роботи з
інтерактивними методами;
 давати завдання учням для попередньої підготовки: прочитати, обміркувати,
виконати самостійні підготовчі завдання;
 добирати для заняття таку інтерактивну вправу, яка давала б учням «ключ»
до засвоєння теми;
 упродовж інтерактивної вправи давати учням час для обмірковування
завдання, щоб вони сприйняли його серйозно, а не виконали механічно;
 на одному занятті використовувати одиндва (максимум) інтерактивних
методи, а не їх калейдоскоп;
 проводити неквапливе обговорення за підсумками виконання інтерактивної
вправи, у тому числі актуалізуючи раніше вивчений матеріал.
 
 

5. Зміст, завдання та класифікація інтерактивних технологій навчання.

Інтерактивні методи навчання на сьогодні є актуальним способом роботи
викладача в аудиторії, тренера в групі та педагога в будь-якому освітньому закладі.
Інтерактивні методи навчання, на відміну від традиційних, базуються на активній
взаємодії учасників навчального процесу, при цьому основна вага надається взаємодії
слухачів між собою. Такий підхід дозволяє активізувати навчальний процес, зробити його
більш цікавим та менш втомлюваним для учасників.
Важливо викликати інтерес до навчальної теми, перетворювати  аудиторію
пасивних спостерігачів на активних учасників заняття. Якщо викладач у своїй роботі буде
використовувати активні форми та методи навчання то це важливе питання буде
вирішеним саме собою. Активні форми навчання будуються на інтерактивних методах ,
коли існує взаємозв’язок не лише між викладачем  і слухачем, а й між слухачами у
навчанні. Викладач частіше виступає у ролі
          Слово – інтерактивний прийшло до нас з англійської і виникло від слова
“інтерактив”. “Inter” – це “взаємний”, “act” – діяти. “Інтерактивний”-означає сприяти,
взаємодіяти чи знаходитися в режимі бесіди. Діалогу з будь-чим (комп’ютером), чи з
будь-ким (людиною). Значить інтерактивне навчання – це, перш за все, діалогове
навчання, в ході якого здійснюється взаємодія викладача  і слухача.
Основна характеристика “Інтерактива”
·        Це спеціальна форма пізнавальної діяльності;
·        Навчальний процес організовано так, що практично всі слухачі заохочені до
процесу пізнання, вони мають можливості розуміти і рефлектувати з приводу того, що
вони знають і думають;
·        Має бути атмосфера доброзичливості, взаємопідтримки – форма кооперації та
співпраці;
·        На занятті організується індивідуальна, парна, групова робота;
·        Застосовуються дослідницькі процеси, ділові гри, робота з документами,
різними джерелами інформації, використовувати творчі завдання.
Задачі, які можна розв’язати одночасно:
-         розвиток комунікативних умінь і навичок;
-         емоційний контакт між слухачами ;
-         вчитесь працювати у команді, прислухатись до думки свого товариша;
-         знімає нервове навантаження слухачів, дає можливість змінювати форми їх
діяльності, переключати увагу на вузлові питання теми.
Інтерактивні методи захоплюють слухачів, пробуджують в них інтерес та
мотивацію, навчають самостійному мисленню та діям.
 Навчальна піраміда
Звичайно люди запам’ятовують
5% - лекції
10% - того, що читають
20% - того, що бачать на власні очі
50% - того, що слухають та бачать одночасно
70% - того, що обговорюють і пишуть
80% - того, що роблять практично власноруч
90% - того, що роблять і обговорюють одночасно
95% - того, чому навчають інших
Суть інтерактивного навчання
Інтерактивне навчання — це діалогове навчання, яке заперечує домінування як
одного виступаючого, так і однієї думки над іншою.
Інтерактивне навчання має на меті:
·        створення умов для залучення всіх слухачів до процесу пізнання;
·        надання можливості кожному слухачеві розуміти і рефлексувати з
приводу того, що він знає і думає;
·        вироблення життєвих цінностей;
·        створення атмосфери співпраці, взаємодії;
·        розвиток комунікативних якостей і здібностей;
·        створення комфортних умов навчання, які б викликали у кожного
слухача відчуття своєї успішності, інтелектуальної спроможності, захищеності,
неповторності, значущості.
 Інтерактивне навчання передбачає:
·        моделювання життєвих ситуацій;
·        вирішення творчих завдань;
·        спільне розв'язання проблем тощо.
 Що ж дає впровадження методів інтерактивного навчання різним суб'єктам
навчального процесу?
         В ході діалогового навчання слухачі вчаться критично мислити, розв’язувати
складні проблеми на підставі аналізу обставин і відповідної інформації, приймати
продумані рішення, приймати участь у дискусіях, спілкуватися з іншими людьми. Для
цього на заняттях організується індивідуальна, парна і групова роботи,
застосовуються  дослідницькі проекти, рольові ігри, йде робота з документацією різними
джерелами інформації.
          Яким же повинен бути учасник інтерактивного навчання?
Він повинен:
1) ставити перед собою навчальні завдання;
2) розвивати навчальну активність;
3) визначати проблеми в ході навчання;
4) навчатися рефлексії своєї навчальної діяльності.
         Яким же повинен бути викладач?
Він має вміти:
1)     Створити в аудиторії атмосферу, яка сприяє заохоченню слухачів здавати
питання та шукати відповіді. Брати за основу таки види навчання , які б сприяли розвитку
критичного мислення та самостійного набуття знань, стимулювати рефлексію.
2)     Застосовувати наявні ефективні методи. Стати вдумливим професіоналом, що
означає навчитися самому, уважно спостерігати, визначати проблеми та створювати нові
стратегії для їх розв’язання.
3)     Бути взірцем для інших слухачів, передавати свої знання колегам,
використовувати нові методики навчання.
Професійна позиція викладача
Використання інтерактивної стратегії змінює роль і функції викладача — він
перестає бути центральною фігурою і лише регулює навчальний процес, займається його
загальною організацією, визначає загальний напрям (готує до уроку необхідні завдання,
формулює питання для обговорення у групах, контролює час і порядок
виконання наміченого завдання, дає консультації, допомагає в разі серйозних утруднень).
Активні методики поділяються на:
-         Вступні - які дозволяють створювати атмосферу доброзичливості, довір’я
-         Основні (ключові)- під час яких розв’язується основна проблема
(обговорення, інтерактивні лекції, мозковий штурм , рольові ігри, “кейс стаді”, карусель
тощо)
-         Завершальні підсумкові (сенкан, вернісаж)
-         Допоміжні (енерджайзери) – включають тоді, коли необхідно зняти напругу,
змінити вид діяльності, перейти з одного етапу до іншого.
Дотримання порядку застосування активних методик дозволить  спланувати своє
заняття  більш ефективним, цікавим для слухачів.
Види інтерактивних методів навчання
 Метод мозкової атаки - це метод розв'язання невідкладних завдань за короткий
час. Сутність методу полягає в тому, що необхідно висловити як можна найбільшу
кількість ідей за невеликий проміжок часу, обговорити їх та класифікувати. Цей метод
використовується для вирішення складних проблем. Метод мозкової атаки можна
використовувати в різних видах діяльності: в роботах з малими та великими навчальними
групами, командами, індивідуальній роботі.
 «Круглий стіл» - метод проведення заняття із слухачами які, як правило, мають
досвід роботи, практичний діяльності з питання, що обговорюється. На «круглому столі»
слухачі можуть і повинні спробувати обґрунтовано поставити питання по темі
обговорення, серйозно аргументувати підходи до їхнього вирішення, а також повідомити
про вдалий і невдалий досвід. «Круглий стіл» - це свого роду нарада по обміну досвідом і
обговоренню практичного досвіду, досягнень і помилок. В такий спосіб слухачі освоюють
зміст теми, її ключові проблеми.
Дискусія –активний метод проведення занять, покликаний мобілізувати практичні
й теоретичні знання, погляди слухачів на проблему, що розглядається. Дискусія доречна
при розгляді спірних питань, але у навчальному процесі може не виникати ситуації
спірності трактувань. Із цих причин заздалегідь планувати проведення заняття як
дискусію не цілком коректно. Основні передумови використання дискусії в активному
навчанні такі: необхідно в складі теми, що досліджується знайти питання, про які слухачі
усвідомлено дотримуються істотно різних точок зору. Це може бути зроблене в ході
лекцій і інших занять; варто визначити,  чи відносяться ці спірні питання до інтересів, що
зачіпають багатьох.
Ситуаційний аналіз полягає в тому, що слухачі, ознайомившись з описом
проблеми, самостійно аналізують ситуацію, діагностують проблему й надають свої ідеї й
рішення в дискусії з іншими слухачами.
Залежно від характеру висвітлення матеріалу використовуються ситуації-
ілюстрації, ситуації-оцінки й ситуації-вправи.
Ситуація-Ілюстрація містить у собі приклад з управлінської практики (як
позитивний, так і негативний) і спосіб рішення ситуації.
Ситуація-Оцінка являє собою опис ситуації й можливе вирішення в готовому виді:
потрібно тільки оцінити, наскільки воно правомірно й ефективно.
Ситуація-Вправа полягає в тому, що конкретний епізод управлінської діяльності
підготовлений так, щоб його рішення вимагало яких-небудь стандартних дій, наприклад
розрахунку нормативів, заповнення таблиць, використання юридичних документів і т.д.
Ситуаційний аналіз включає метод аналізу конкретних ситуацій, метод «кейз-
стаді»,  метод «інциденту», розбір ділової кореспонденції («баскет – метод»).
Аналіз конкретних ситуацій – найбільш прийнятний в умовах курсового
навчання метод ситуаційного аналізу - традиційний аналіз конкретних, ситуацій, що
включає глибоке й детальне дослідження реальної або імітованої ситуації.
Використання методу аналізу конкретних ситуацій дозволяє вирішити наступні
навчальні цілі: розвиток аналітичного мислення, застосування аналізу в динаміку;
оволодіння практичних навичок роботи з інформацією: вичленовування, структурування й
ранжирування по значимості проблем; вироблення управлінських рішень; освоєння
сучасних управлінських і соціально-психологічних технологій; розширення
комунікативної компетентності; формування здатності вибору оптимальних варіантів
ефективної взаємодії з іншими людьми; стимулювання інновації; підвищення мотивації до
навчання теорії проблеми.
Висновок: у будь-якому виді навчальних занять викладачі мусять застосовувати
кілька методів навчання в різних комбінаціях. Застосування певних методів навчання
залежить від завдання та умов кожного виду занять.

6. Умови застосування технологій інтерактивного навчання в сучасних

вищих навчальних закладах.
Застосування вчителем інтерактивних технологій навчання також змінює звичну
для учня ситуацію навчання, характер його діяльності, ставить його в іншу позицію: учень
перестає бути «пасивною посудиною», в яку «вливають чергову порцію знань», а стає
активним учасником навчання. Для того, щоб процес адаптації до нових технологій
розпочався і пройшов успішно, учню необхідно вийти за ті межі «зони комфорту», що
були раніше, розширити її, відчути себе у безпеці у новій ситуації. Подолання страхів,
невпевненості перед новою ситуацією, розуміння і прийняття учнями нових вимог буде у
свою чергу впливати на ефективність їх навчальної діяльності. Для підтвердження цієї
тези звернемось до схеми «айсберг» , що демонструє, що в діяльності будь-якої групи під
час навчання можна виділити два аспекти (діловий і соціально-психологічний), які тісно
пов’язані і здійснюють вплив на навчальний процес.
Діловий аспект навчання містить:
- опрацювання учнями змісту навчального матеріалу;
- виконання ними різноманітних навчальних завдань;
- отримання і запам’ятовування інформації.
Цей аспект так би мовити знаходиться «на поверхні», його можна легко
спостерігати і керувати. Тому у своїй діяльності педагог найчастіше й орієнтується на
нього: чи вивчено учнем навчальний матеріал чи ні, чи виконано завдання, чи
дисципліновано поводиться учень тощо. Якщо вчитель враховуватиме у своїй діяльності
тільки цей аспект, це загрожує перерости у вимогу досягнення дитиною навчального
результату «за будьяких умов» і будь-якою ціною. У зв’язку з цим розглянемо
ґрунтовніше «підводну частину айсберга» – соціально-психологічний аспект навчання, що
включає:
- бажання і страхи учнів і вчителя;
- почуття і переживання;
- симпатії та антипатії;
- атмосферу довіри чи недовіри;
- відчуття безпеки.
Звертаючись до власного досвіду викладання, ви напевно знайдете приклади, коли
треба було витратити чимало зусиль, щоб заспокоїти учнів після програного футбольного
матчу на уроці фізкультури або щоб добитись активності від учня, який посідав пасивну
позицію, побоюючись неправильної відповіді й її негативної оцінки. Можна продовжити
перелік таких прикладів, згадавши, як покращення власного настрою чи самопочуття або
благотворна робоча атмосфера в класі дозволяли плідно провести урок.
Отже, ефективність діяльності на діловому рівні залежить насамперед від
благополуччя у соціально-психологічному аспекті. Учень буде активним, якщо його не
лякає атмосфера заняття, що складається з різних аспектів його власної діяльності й
діяльності вчителя. Учень є активним, якщо на занятті відсутня критика його особистості
з боку вчителя або однокласників, а зауваження носять конструктивний характер і
стосуються насамперед результатів його діяльності. Він відчуває себе в безпеці, якщо
будь-який його внесок у навчальний процес цінується. Тільки за відсутності страху перед
тим новим, що пропонує педагог, учень дозволить собі експериментувати з моделями
поведінки, знаходячи оптимальний результат своєї поведінки, визначаючи свою роль у
спільній роботі, обираючи і формуючи свою позицію, свою точку зору, «конструюючи»
свої знання.
Таким чином, для досягнення балансу між діловим і соціально-психологічним
аспектами навчальної діяльності необхідно створення атмосфери комфорту і безпеки.
Тільки сприятлива психологічна атмосфера, на наш погляд, поступово дозволить учням
адаптуватись до нової для них ситуації, що створюється застосуванням інтерактивних
технологій. Якщо згадати випадок, описаний на початку статті, зазначимо, що завдяки
діям учительки, учні благополучно подолали психологічні проблеми, що виникли у
зв’язку із нетрадиційним розташуванням меблів. Проте залишається питання: «Навіщо
вчителька змінювала порядок розташування меблів у класі?» Реалізація інтерактивного
навчання потребує від вчителя, на наш погляд, створення певних умов, що надають інші
можливості для організації навчального процесу.
До таких умов відносяться:
- багатосторонній тип комунікації, що відтворюється в навчальному процесі;
- сприятлива, позитивна психологічна атмосфера в класі під час уроку;
- норми спільної праці, що виробляються вчителем разом із учнями; спеціальне
розташування меблів;
- обладнання навчальної аудиторії й різноманітні матеріали, що педагог і учні
можуть використовувати під час занять.