Семінар

Тема. Історія української етнології

1. Накопичення етнографічних знань на українських землях

1.1 Відомості про народи і їх культуру в стародавні часи та епоху
середньовіччя.

1.2 Етнографічні знання в польсько-литовський і козацький періоди

1.3 Зростання кількості етнографічних знань у XVIIІ – на початку ХІХ ст.

Топографічні та географічні описи намісництв та інше

Зростання кількості етнографічних знань у XVIIІ – на початку ХІХ ст.

Початки формування етнографії (етнології) як наукової дисципліни
припадають на ХVІІІ ст. Але цілеспрямованому систематичному
процесу народопізнання, становлення спеціальної науки передував
довготривалий етап нагромадження різних відомостей про народи,
їхній побут, особливості, звичаї, традиційну культуру. Цей етап сягає в
глибину віків і має у своїй основі здебільшого спонтанний характер:
зауваги у давніх писемних джерелах, принагідні спостереження
мандрівників, прагматична інформація про населення певного краю,
місцевості тощо.
Такий перебіг передісторії й процесу становлення наукового
народопізнання притаманний в загальному для кожної національної
етнографії, в тому числі й для української.
Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї українського
народу містяться в давньоруських літописах, українському літописанні
XIV–ХVІІ ст., козацьких літописах XVII–XVIII ст., у подорожніх
записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час
відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована,

1
зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI
ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.) та ін.
В останні десятиліття XVIII ст. істотно посилилося спеціальне
вивчення України у складі російської та австрійської імперій. Це був
час знищення решток політичної автономії України, ліквідації
Запорозької Січі та Гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії
Правобережної України, безоглядного утвердження царизмом
централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи. Це
ж стосується і західноукраїнських земель.
Інтереси до України наукових осередків Петербурга, Москви, Відня,
Будапешта кінця XVIII ст. мали здебільшого характер пізнання
місцевого населення маловідомих і новопридбаних провінцій з метою
їх ефективного “освоєння” імперськими структурами. Вивчення в
цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності
українського народу, її часто залишали поза увагою або безцеремонно
трактували українців просто складовими росіян, поляків, угорців,
румун. Такою нігілістичною тенденцією позначені великою мірою
навіть ті праці, що містять цінні описи різних місцевостей України,
безпосередні спостереження і фіксації побуту українців, їх матеріальної
та духовної культури і становлять унікальне джерело етнографічної
інформації.
Відомості з етнографії України в тогочасних публікаціях є
складовими їх загальноісторичного, географічного чи краєзнавчого
змісту. Далі увага до вивчення традиційно-побутової культури народу
посилюється під впливом наростання антифеодальної боротьби,
піднесення хвилі буржуазно-революційних і національно-визвольних
рухів у Європі, зокрема слов’янських народів, а також під впливом
ідеології романтизму.
Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і
показником початку національно-культурного відродження в Україні,
2
творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого
появою 1798 р. перших трьох частин “Енеїди” І.Котляревського.
На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим
народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес
до вивчення походження українського народу, особливостей його мови
– не як діалекту російської чи польської мов, а як однієї з повноцінних
слов’янських мов. Майже водночас у всіх частинах України
опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і “Граматика
малороссийского наречия” наддніпрянця Олексія Павловського (1818),
філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана
Могильницького (20-ті роки), опублікована латинською мовою
“Граматика слов’яно-руська” закарпатця Михайла Лучкая (1830),
ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них
аргументовано відстоюються положення про самобутність української
мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому просторі розселення
українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував
М.Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.
Саме в контексті утвердження поглядів на український народ як
самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його
розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава бачити
початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань
про Україну до формування української етнографії як українознавчої
галузі знання.

1.4 Етнографічні знання в першій половині ХІХ ст. Діяльність

університетських вчених, наукових та культурних товариств (Срезневський,
Максимович, Руська Трійця та ін).

Зростання кількості етнографічних знань у XVIIІ – на початку ХІХ ст.

Початки формування етнографії (етнології) як наукової дисципліни
припадають на ХVІІІ ст. Але цілеспрямованому систематичному

3
процесу народопізнання, становлення спеціальної науки передував
довготривалий етап нагромадження різних відомостей про народи,
їхній побут, особливості, звичаї, традиційну культуру. Цей етап сягає в
глибину віків і має у своїй основі здебільшого спонтанний характер:
зауваги у давніх писемних джерелах, принагідні спостереження
мандрівників, прагматична інформація про населення певного краю,
місцевості тощо.
Такий перебіг передісторії й процесу становлення наукового
народопізнання притаманний в загальному для кожної національної
етнографії, в тому числі й для української.
Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї українського
народу містяться в давньоруських літописах, українському літописанні
XIV–ХVІІ ст., козацьких літописах XVII–XVIII ст., у подорожніх
записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час
відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована,
зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI
ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.) та ін.
В останні десятиліття XVIII ст. істотно посилилося спеціальне
вивчення України у складі російської та австрійської імперій. Це був
час знищення решток політичної автономії України, ліквідації
Запорозької Січі та Гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії
Правобережної України, безоглядного утвердження царизмом
централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи. Це
ж стосується і західноукраїнських земель.
Інтереси до України наукових осередків Петербурга, Москви, Відня,
Будапешта кінця XVIII ст. мали здебільшого характер пізнання
місцевого населення маловідомих і новопридбаних провінцій з метою
їх ефективного “освоєння” імперськими структурами. Вивчення в
цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності
українського народу, її часто залишали поза увагою або безцеремонно
4
трактували українців просто складовими росіян, поляків, угорців,
румун. Такою нігілістичною тенденцією позначені великою мірою
навіть ті праці, що містять цінні описи різних місцевостей України,
безпосередні спостереження і фіксації побуту українців, їх матеріальної
та духовної культури і становлять унікальне джерело етнографічної
інформації.
Відомості з етнографії України в тогочасних публікаціях є
складовими їх загальноісторичного, географічного чи краєзнавчого
змісту. Далі увага до вивчення традиційно-побутової культури народу
посилюється під впливом наростання антифеодальної боротьби,
піднесення хвилі буржуазно-революційних і національно-визвольних
рухів у Європі, зокрема слов’янських народів, а також під впливом
ідеології романтизму.
Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і
показником початку національно-культурного відродження в Україні,
творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого
появою 1798 р. перших трьох частин “Енеїди” І.Котляревського.
На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим
народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес
до вивчення походження українського народу, особливостей його мови
– не як діалекту російської чи польської мов, а як однієї з повноцінних
слов’янських мов. Майже водночас у всіх частинах України
опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і “Граматика
малороссийского наречия” наддніпрянця Олексія Павловського (1818),
філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана
Могильницького (20-ті роки), опублікована латинською мовою
“Граматика слов’яно-руська” закарпатця Михайла Лучкая (1830),
ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них
аргументовано відстоюються положення про самобутність української
мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому просторі розселення
5
українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував
М.Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.
Саме в контексті утвердження поглядів на український народ як
самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його
розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава бачити
початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань
про Україну до формування української етнографії як українознавчої
галузі знання.

1 питання «Золотий вік» української етнології

2.1 Етнографічні праці П.Куліша, М.Костомарова та інших дослідників

середини – другої половини ХІХ ст.

ЕТНОГРАФІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

Пантелеймон Куліш - видатна постать української історії. Саме тому

вивчення його життя і діяльності завжди залишається досить актуальним.
Важливою і цікавою у творчій спадщині вченого є його науково-
етнографічна робота.
П. Куліш розпочав науково-етнографічну практику в 1843 р.,
перебуваючи у відряджені як співробітник тимчасової комісії для збирання
свідчень про предмети старовини в деяких повітах Київської губернії.
Внаслідок чого розгорнув широку етнографічну програму. На основі перших
зібраних етнографічних матеріалів розпочав літературну діяльність. Так, він
розробив серію „малороссийских рассказов", що були надруковані в
„Киевлянине" 1840 і 1841 рр. - „О том, что случилось с козаком Бурдюгом на
Зеленой неделе", „О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов
став", „Огненный змей", а також праця „Циган" („Ластівка", 1841), яку він
написав з оповідання своєї матері.

6
 У 1843 р. вийшов у світ його історичний роман „Михайло Чернышенко,
или Малороссия восемдесят лет назад". Це романтичний твір, історичні події
відтворені крізь призму народно-поетичного уявлення минулого, зокрема
вираженого в піснях.
П. Куліш здійснював етнографічні розвідки в Правобережній Україні,
метою яких було „вивчити Малоросійські характери в самому гнізді
Малоросійської народності, зібрати пісні, повір‘я і перекази про минуле в
містах, найбільше відомих в історії" . До своїх етнографічних студій серед
простого населення П. Куліш виявляв особливе захоплення та енергію.
Особливу увагу він виявляв до кобзарів, постать яких в той час, як
зазначає К. Грушевська, „стає немов поетичним символом національності,
національної культури й традиції". Також його цікавили лірники, люди
похилого віку, сліпі й старці, які, на його думку, найкраще знали українську
старовину.
Під час етнографічних подорожей П. Куліш познайомився із польським
письменником української школи М. Грабовським, до якого завітав у маєток
в с. Олександрівка на Чигиринщині. Михайло Антонович сприяв
етнографічним студіям молодого ученого. У домі польського письменника П.
Куліш написав народну епопею „Україна" (1843), на кшталт Гомерової
„Іліади", про героїчні подвиги гетьманів та козаків. Ця ідея виникла у нього
під впливом М. Грабовського, який найвище ставив Гомера, як збирача
народної поезії, любив його, вивчав і не раз аналізував разом із Кулішем.
Поема складається із дванадцяти дум: п‘ять дум були народними, сім -
твори самого автора, написані українською мовою на етнографічній основі. У
його масштабній етнографічній програмі 1840-х рр. брав участь український
письменник І. Нечуй-Левицький. Його батько Семен Левицький збирав і
записував для П. Куліша етнографічні матеріали і «малий Івась» переписував
їх, щоб відсилати поштою до П. Куліша. Про що останній писав у споминах:
„...Оцей-же той синок, набравшись у народу смаку словесного, об‘явивсь
тепер славним Нечуєм".
7
 Етнографічна діяльність П. Куліша була плідною. Його колекція
народної творчості поповнилася великою кількістю переказів, легенд пісень,
казок, описами побуту і звичаїв простого населення. Велике виховне
значення для підростаючого покоління, на думку П. Куліша, мають
українські народні казки, котрі ґрунтуються на етичних і моральних засадах
та ще із юнацьких літ формують світогляд дитини. Поряд із казками учений
ставить народні прислів'я, приказки, приповідки, загадки тощо. Також
виховний вплив мають релігійні оповідання про Бога, про Христа, про Божу
Матір та святих, основу до яких народ взяв із Біблії.
Зібраний матеріал „пам‘ятників української старовини" П. Куліш
розпочав видавати збіркою „Украинские народные предания" (1847). До
упорядкування матеріалу він підходив по науковому, запровадивши власний
стиль структурування етнографічної збірки. Автор систематизував народні
твори та класифікував їх на три розділи:
1) „Предания Исторические";
2) „Предания Фантастические";
3) „Смесь".
До кожного народного твору в збірці зроблено паспортизацію, в якій
вказано губернію, де був записаний та ім‘я інформатора. У публікації
матеріалу він намагався точно передати відтінки живої розмовної мови, тому
книга була надрукована народною мовою, але передана російським
правописом.
У 1856-1857 р. вийшли друком „Записки о Южной Руси" - визначальна
праця у галузі етнографії, два томи якої становлять цілісний етнографічний
матеріал, впорядкований новаторським, оригінальним на той час методом. У
праці вчений представив не лише пам‘ятки народної старовини, як зазвичай
відбувалося у попередніх збірниках усної народної творчості, а й знайомив
читачів із середовищем, де вони були записані, давав повну характеристику
повістяра, від якого чув народний твір, тим самим вводив читача у самий
процес етнографічних розвідок і спостережень. Всі записи супроводжувалися
8
авторськими роздумами та коментарями, що давали змогу глибше збагнути
специфічні особливості народного життя в Україні. У двотомнику П. Куліш
видав етнографічні матеріали народною мовою, де вжив фонетичний
правопис, відомий під назвою „кулішівка".
Отже, П. Куліш, завдяки своїм етнографічним студіям, здійснених в
Правобережній Україні, зробив значний внесок у вивчення українського
народного життя та збирання усної народної творчості, а також передав у
спадок наступним поколінням неоцінену скарбницю з минулого свого
народу. Його праці з цієї проблематики є цінними й оригінальними. Він
зібрав колосальний пласт народної поезії, багато записів з яких так і
зберігаються в архівах та чекають на свого дослідника.

У 1842 р. вийшла друком перша дисертація молодого вченого «О

значении унии в западной России», проте цензурою, невдовзі було вилучено
майже усі примірники та їх знищено. У 1843 р. М. Костомаров опублікував
своє друге дисертаційне дослідження «Об историческом значении русской
народной поэзии». В даній праці, знайшли місце фольклорні та етнографічні
ідеї М. І. Костомарова. Під впливом історичної пісні «Про Саву Чалого та
Гната Голого», була написана його драма «Сава Чалий».

2.2. Результати етнографічної експедиції Павла Чубинського.

На мою думку, нові матеріали про етнографічну експедицію П.Чубинського

дають можливість по-іншому подивитись на акцію, що проходила в
Південно-Західному краї імперії Романових під патронатом Російського
географічного товариства. Я вважаю, що як саму експедицію, так і її
результати, котрі вийшли друком після її завершення, слід розглядати як
плідну співпрацю трьох зацікавлених сторін: держави, патріотичної
громадської організації та українофілів. Кожна з них могла переслідувати
власні інтереси, які разом із тим збігались в одному: бажанні текстуально й
9
візуально, а головне – науково довести, що Південно-Західний край не був
польським, донести це знання до ширшої публіки як у Росії, так і за
кордоном. Саме співпраця цих зацікавлених сторін і вможливила успіх
експедиції, «завдяки якій тут російські етнографічні праці взяли гору над
працями польськими пп. Руликовського, Новосельського, Стецького».
Здається, М.Драгоманов мав рацію, коли писав, що після повернення з
Арханґельська П.Чубинський «не тільки не був подібний до противника
присяги Богдана Хмельницького на підданство Цареві Восточному, але
навіть дійсно заслуговував почасти на докір “лівобережних” українофілів-
хіліастів за дуже великі “уступки російській державності”», адже у своїх
«Працях» той «провів, де тільки можна було, російську державну ідею так
гостро й з такою нетерпимістю про невеликоруських елементів (найбільш
польського), що навіть “аз грешный” при всьому своєму “москвофільству”
мусів полемізувати з ним».
На думку М.Драгоманова, «найбільш показується російсько-державна
тенденція Чубинського в його статті «Поляки Південно-Західного краю»,
писаній ним спільно з К.Михальчуком».
З іншого боку, і сам М.Драгоманов у рецензії на «Праці етнографічно-
статистичної експедиції» писав:
«Вистачить одного поверхового погляду на ці дані – на повір’я,
леґенди, казки, пісні, вірші й т.п. – щоб прийшла в голову думка: як можна
було говорити стільки про те, що російська (“русская” – А.К.) народність
найдавнішого історичного російського (“русского” – А.К.) краю, в якому
народ до найостаннішого часу не переставав проявляти себе активно,
зіпсувалась чи затемнилась, втратила свій російський (“русский” – А.К.)
характер.
Звичайно, у побуті народу, що жив і діяв протягом тисячі років у
відомих стосунках з іншими народами, що мав різні культурні пласти, не
могло не накопичитися багато нового, багато схожого з чужим. Але
водночас тепер, коли про побут, вірування, словесність правобережної
10
Малоросії і Галичини ми маємо, завдяки збіркам пп. Головацького і
Чубинського таку силу матеріалу, швидше доводиться сказати, що навряд
чи де-небудь збереглись у такій кількості найдавніші риси російської
(“русской” – А.К.) народності, як у цих начебто “ополячених” краях. І якщо
ми утримуємось від рішучого проголошення такого вироку, так це тому, що
боїмося, щоб у цьому висновку не грало роль головним чином те, що інші краї
тепер виявляються просто менше дослідженими, ніж Галичина і Південно-
Західний край».
Можливо, Ф.Савченко мав рацію, коли припускав, що подібними
поступками «державній ідеї» П.Чубинський (і М.Драгоманов та решта членів
Старої громади) сподівались отримати певні дивіденди від уряду, зокрема
відкриття відділу РГТ у Києві й ґарантування йому відповідних умов
роботи115. Частково цю гіпотезу підтверджують слова того ж таки
М.Драгоманова, котрий у лютому 1873 р. так писав про календар Південно-
Західного краю за редакцією П.Чубинського В.Навроцькому:
Чи маєте каліндарь Чубинского з Киева. У обох багато статистичних
цифер до Украйни, – а у Чубинского доволі гарна хронологія Южної Русі з
Галичиною. Правда, не обійшлось без уступок ташкентському елементу, –
але за те виданнє вийшло тільки оффиціяльне і навіть кулішівка получила
генерал-губернаторну санкцію. Як що не маєте – затребуйте з Киева»
Відповідно, історія з експедицією П.Чубинського, здається,
підтверджує тезу О.Міллера про те, що якби центральний уряд був достатньо
ліберальним і відкритим, українські діячі початку 1870-х рр. цілком були
готові співпрацювати з ним для перебудови імперії, займаючись у Києві
«тією позитивістською (культурною, науковою, економічною) діяльністю,
яку польські ліберали-позитивісти називали “працею органічною”». Проте,
як відомо, така можливість не здійснилася, а цей період розвитку
українського руху закінчився 18 травня 1876 р. у Бад-Емсі й остаточно 1
березня 1881 р. на Катерининському каналі Петербурґа. Утім, незважаючи на
сумлінне виконання державного замовлення та звичайне збирання
11
українського фольклору, київські діячі не були лише пасивними об’єктами
імперської політики. Під час співпраці П.Чубинського та держави Російська
імперія долучилася до творення «граматики» (за Б.Андерсоном) українського
націоналізму. Тоді як українофіли-шістдесятники, об’єднані навколо
«Основи», намагалися текстуально описати національну територію,
українофіли-сімдесятники, завдяки справді неймовірному подвижництву
П.Чубинського, зуміли перетворити її опис «від Сяну до Дону» на наукову
картографічну репрезентацію, яку в майбутньому можна було б використати
для підтвердження своїх прав на зображену територію.

2.3. Етнографічна діяльність М.Лисенка, М.Сумцова.

Микола Лисенко – композитор, педагог, диригент, основоположник
української класичної музики. Основний внесок М. Лисенка в національну
культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та
опрацювання їх, повернення їх народові «у вишуканій мистецькій оправі» й
розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної
мови. Микола Лисенко заслужено вважається засновником українського
музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як
його музична так і етнографічна спадщина. Джерелом оригінальної творчості
українського композитора Миколи Лисенка є українська народна пісня.
Упродовж усього життя він збирав і записував перлини народних мело дій,
творчо їх обробляв, по мистецьки підкреслював окремі їхні барви, уносячи
незначні зміни. У власній композиторській діяльності М. Лисенко
використовував українські народні пісні в операх «Утоплена», «Різдвяна
ніч», в опереті «Чорноморці», у «Фантазії на українські теми»; також він
видавав українські народні пісні. Вінцем використання та обробки
українських народних пісень стала опера за п’єсою І. Котляревського
«Наталка Полтавка». Микола Лисенко писав: «Народ — справжній,
найталановитіший творець усього кращого, що є в музиці, і, не сучи свою
творчість у народ, ми лише частково повертаємо йому свій борг».
Етнографічна спадщина М. Лисенка – запис весільного обряду (з текстом і
музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая,
розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и
песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і
музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні»
(1894). У композиторській спадщині М. Лисенка особливо важливе місце
займають твори на тексти Т. Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся,
ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали
наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного
12
музичного мистецтва та утвердження його самобутності. М. Лисенко – автор
опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка»
(1889),»Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза»
(1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці»,
які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Головною галуззю досліджень Миколи Сумцова була етнографія,
особливо фольклор. Почавши свою наукову працю як прихильник
мітологічної школи, він поступово перейшов до порівняльного напряму,
беручи до уваги філологічні засоби праці, з якими найкраще був
ознайомлений. Праці з цієї ділянки відзначаються багатим фактичним
матеріалом, зокрема: «О свадебных обрядах, преимущественно русских»
(1881), «К истории южнорусских свадебных обычаев» (1883), «Хлеб в
обрядах и песнях» (1885), «К вопросу о влиянии греческого и римского
свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886), «Научное изучение
колядок и щедривок» (1886), «Коломыйки» (1886), велика праця
«Культурные переживання» (1889–1890), «Писанки» (1891), «Дума об
Алексее Поповиче» (1894), «Разыскания в области анекдотической
литературы» (1898), «Очерки народного быта» (1902). Кілька праць С.
присвячені кобзарству і кобзарям: «Изучение кобзарства» (1905), «Бандурист
Кучеренко» (1907) й ін. Історії української фолькльористики належить праця
«Современная малорусская этнография» (т. І, 1893, II, 1897), «Діячі
українського фольклору» (1910). Сумцов присвятив чимало уваги вивченню
Слобожанщини: «Слобідсько-українські історичні пісні» (1914), «Слобожане.
Історично-етнографічна розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко»
(1918).
Працював над створенням систематизованої історії української
літератури 17 ст. й опублікував ряд монографій про І. Вишенського, Л.
Барановича, І. Ґалятовського, І. Ґізеля — всі у 1884–1885 pp. Написав
«Начерк розвитку української літературної мови» (1918), де нову українську
мову починає власне від поетичної творчості Івана Мазепи. Питань мови
торкається у працях «Вага і краса української народної поезії» (1910, 1917),
«Спроба історичного вивчення малоруських прислів'їв» (1896) та ін.
Йому належать праці з історії української літератури 18-20 ст.: низка
праць про Т. Шевченка, Г. Сковороду, І. Котляревського, П. Куліша, М.
Старицького, І. Манжуру, І. Франка, Б. Грінченка, О. Олеся, О. Потебню.
Низка праць Сумцова присвячена історії російської (зокрема про О. Пушкіна)
і західно-європейської літератури, кілька — історії образотворчого мистецтва
(особливо про Леонардо да Вінчі). Всього написав близько 800 наукових
праць.
Праці М. Сумцова вважаються своєрідними підручниками,
енциклопедіями в галузі фольклористики, етнографії, символіки мистецтва.

13
 Микола Сумцов у 1884 році був призначений завідувачем Музею
витончених мистецтв і старожитностей Імператорського Харківського
університету.
У 1904–1918 рр. - очолював Етнографічний музей Харківського
історико-філологічного товариства.
Був засновником і директором (1920-1922) Музею Слобідської
України імені Г. С. Сковороди.

2.4. Діяльність і досягнення південно-західного відділу Російського

географічного товариства
У 1873–1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського
географічного товариства. Його головою було обрано Гр.Галагана, але
фактичним його організатором і керівником став видатний український
етнограф, правознавець, автор слів національного і державного гімну “Ще не
вмерла Україна” Павло Чубинський (1839–1884). У 1869 р. він повернувся із
заслання з Архангельщини, і його ім’я стало символічним серед молоді.
Почалося бурхливе українське відродження. У 1869– 1870 pp. П.Чубинський
провів три експедиції в Україні, одну із них разом з М. Костомаровим.
Джерельні матеріали і дослідження експедиції стали основою
фундаментальної семитомної (в дев’яти книгах) праці “Труды
этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (1872–
1878). Велика роль у збиранні та редагуванні матеріалів цього видання
належала Миколі Костомарову, який, по суті, довів цю роботу до завершення
вже після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу. Було видано
понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут,
звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості, перші
антропологічні характеристики. До першого тому ввійшли вірування, народні
забобони, приказки, загадки і чари, другого – казки й анекдоти; третього –
народний календар, веснянки, обжинки, колядки; четвертого – родини,
хрестини, весілля й похорон; п’ятого – народні пісні; шостого – юридичні
звичаї; сьомого – етнографічні матеріали про представників інших народів,
які проживали в Україні.
Відділ двічі видав “Програму” для збору етнографічних відомостей (автори
Ф.Вовк та О.Русов 1873,1875), здійснив перепис населення Києва, який
показав, всупереч офіційним даним, що більшість населення міста становлять
українці; організував і провів III Археологічний з’їзд, який продемонстрував
високий науковий рівень та потенціал українських вчених, видав два томи
“Записок ЮгоЗападного отделения Императорского русского
географического общества” тощо. Було встановлено тісні зв’язки із вченими
інших слов’янських народів і західноєвропейських країн, налагоджено ділові
контакти зі слов’янськими і західноєвропейськими вченими та науковими
товариствами, зокрема Антропологічним товариством у Парижі. Зазначимо,
14
що П.Чубинський, М.Костомаров і В.Антонович не лише брали активну
участь в організації і діяльності Південно-Західного відділення Російського
географічного товариства (РГТ) (В.Антонович 1875 р. був обраний головою
відділення), а й написали низку цінних етнографічно-фольклористичних
праць. Так, П.Чубинський видав у Петербурзі “Очерк народних юридических
обычаев и понятий в Малороссии” (1869). За дослідження “Чари на Україні”
В.Антонович отримав від РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці
М.Костомарова, частина з яких написана в цей період згодом була зібрана й
видана окремим виданням під назвою: “Етнографічні писання
Костомарова...” (К., 1930), куди ввійшли дослідження народної поезії з
Поділля, Волині, рецензії та його студія “Слов’янська міфологія”. В.
Антонович довгі роки очолював “Музей старожитностей при Київському
унівесритеті”, який проіснував рівно століття (1833–1933). З самого початку
українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським
народознавством належало, за визначенням І.Франка, до небезпечних.
Зрозуміло чому. Адже вивчення походження народу, його традиційно-
побутової культури, як і вивчення його мови, громадянської історії
спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його
культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної
особливості, свого “Я”. Цьому якраз всіляко намагалися перешкодити
поневолювачі українського народу. Вже члени “Руської трійці” реально
зіткнулися в народознавчій діяльності з протидіями австрійських, польських,
угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою
мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський
царизм уважно стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно
обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно
допустимого. Помітивши небажану активність в українознавчій діяльності
Південно-західного відділу Російського географічного товариства, він
негайно закрив його (1876).

2.5 Діяльність Ф.Вовка та його учнів.

Ф.Вовк народився у с.Крячківці Пирятинського повіту Полтавської губ.
(тепер – Полтавська обл.), походив із козацького роду. Середню освіту
здобув у Ніжинській гімназії, після закінчення якої у 1865 р. вступив до
Новоросійського (Одеського) університету, а за два роки перевівся на фізико-
математичний факультет університету св. Володимира до Києва. Тут він став
членом київської Старої Громади, визнаним лідером якої був Володимир
Антонович. Тісне спілкування з П.Чубинським, М.Драгомановим та іншими
яскравими представниками Громади сформувало погляди Ф.Вовка.

15
В.Антонович в ці роки став для майбутнього вченого не лише ідейним, а й
науковим наставником в антропології та археології.
На початку 1887 р. Ф.Вовк подорожував Італією, а 2 травня 1887 р.
переїхав до Парижа, де здобув антропологічну освіту, захистив докторську
дисертацію з порівняльної антропології. Там розпочав він свої перші
антропологічні та етнографічні дослідження українців, зокрема, Галичини,
Буковини та Закарпаття. Одночасно зі студіюванням антропологічних наук
Ф.Вовк став діяльним співробітником французького Доісторичного
товариства та Товариства наукових екскурсій. Здобувши антропологічну
освіту під керівництвом Л.Манувріє, вчений підготував докторську
дисертацію з порівняльної анатомії та антропології «Скелетні видозміни
ступні у приматів та в людських рас».
Перебуваючи за кордоном, Ф.Вовк взяв на себе важку місію інтеграції
досягнень української науки до широких західноєвропейських наукових кіл.
Робив він це за допомогою публікації на шпальтах французьких
антропологічних часописів матеріалів з новими відкриттями антропологів,
археологів, етнологів та етнографів в Україні. На зборах Паризького
антропологічного товариства Ф.Вовк знайомив присутніх із знахідками
українських археологів (зокрема золотими гривнями з розкопок Володимира
Антоновича в Києві), зачитував етнологічні статті Митрофана Дикарєва,
Пелагеї Литвинової-Бартош; передав до фонотеки товариства 8 записів
українських народних пісень. 
З часом учений вирішив застосувати свої теоретичні знання на
практиці, тож розпочав власну викладацьку діяльність. Так, у 1901 р. після
заснування в Парижі Російської вищої школи суспільних наук Ф.Вовк став
одним із перших, кого запросили читати лекції до цієї установи. Дослідника
було обрано професором антропології та етнографії. Цю посаду вчений
займав протягом усього часу існування школи з 1901 по 1905 рр. Оскільки
заклад існував на громадських засадах, Ф.Вовк працював майже
безкоштовно, читав теоретичні курси «Основи антропології», «Порівняльну
16
етнографію», «Антропологічні особливості слов’янського населення
Європейської Росії». 
Проживаючи в Парижі, Ф.Вовк часто навідувався до Львова, де
протягом 1903–1904 р. під час своїх літніх вакацій читав курси етнографії та
антропології у Вільному українському університеті. Заняття
супроводжувалися демонстрацією фотографій та предметів побуту.
Свою дослідницьку роботу в галузі українського народознавства
Ф.Вовк розпочав завдяки підтримці НТШ (Наукове товариство імені
Т.Г.Шевченка) у Львові. Як дійсний член НТШ по історично-філософічній
секції Ф.Вовк протягом довгих років був заступником голови Етнографічної
комісії Історично-філософічної секції НТШ (1898-1905), а згодом й очолив її
(1905-1909).
Паризьке антропологічне товариство доручило Ф.Вовку дослідити
антропологічні ознаки українського народу. Польові дослідження
проводилися за фінансової та технічної підтримки НТШ і особисто І.Франка,
а також місцевої інтелігенції (лікарів, вчителів, священиків, дрібних
урядовців, котрі були респондентами Етнографічної комісії НТШ). Протягом
чотирьох літніх сезонів 1903-1906 рр. Ф.Вовк проводив свої обстеження на
Галичині, Бойківщині, Лемківщині, на Буковині, Закарпатті та у Сербії.
Результатом антропологічних досліджень Ф.Вовка стала стаття
«Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й
Угорщини. Гуцули». У ній вчений висунув тезу про приналежність гірського
українського населення південно-східних Карпат до високорослої
темнопігментованої брахікефальної адріатичної раси, поширеної серед
південних слов’ян.
У січні 1906 р. Ф.Вовк отримав офіційний дозвіл російського уряду на
повернення до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні.
Тоді Ф.Вовк оселився в Санкт-Петербурзі та став консерватором (куратором)
одразу двох відділів Російського Музею імператора Олександра ІІІ.
Матеріали для українського відділу Федір Вовк почав збирати ще 1904 р. під
17
час подорожей Галичиною як позаштатний співробітник установи.
Викладаючи антропологію у Санкт-Петербурзькому університеті, Ф.Вовк
згуртував навколо себе студентську молодь, створивши власну
антропологічну школу.
Ф.Вовк вирізнявся педагогічною демократичністю: дуже швидко
допускав своїх учнів до найвідповідальнішої роботи, відряджав їх у
самостійні етнографічні та антропологічні експедиції. До того ж, за словами
сучасників, Ф.Вовк охоче ділився своїми знаннями і думками з кожним, хто
виявляв скільки-небудь зацікавленість. Такі риси полегшувала зближення
Ф.Вовка з молоддю і давали можливість з легкістю знаходити однодумців
для здійснення наукових планів. Власне студенти й допомогли Ф.Вовку
здійснити давню мету – розпочати систематичне антропологічне дослідження
українського народу. 

Підсумком організованих Ф.Вовком антропологічних досліджень стала

узагальнююча частина «Антропологічні особливості українського народу»,
що була вміщена у збірнику «Украинский народ в его прошлом и
настоящем» (1916 р.). Основу цієї роботи склали матеріали, зібрані Ф.Вовком
та його учнями під час польових експедицій майже по всій етнічній території
України (від Галичини до Кубані). Антропологічний тип українців, за
Ф.Вовком, визначається темним кольором волосся та очей, високим зростом,
брахікефалією або круглоголовістю, вузьким обличчям з прямою формою
спинки носа. На думку вченого, українці тяжіють до південнослов’янського
антропологічного типу, істотно вирізняючись від інших східнослов’янських
народів – росіян та білорусів, тобто є морфологічно спорідненими з
південними та західними слов`янами.
В історію української етнології вчений увійшов як ґрунтовний
дослідник духовної культури, насамперед, весільної обрядовості. Ф.Вовк
одним із перших наголошував на важливості збору та опису предметів

18
матеріальної культури: типу господарювання, елементів одягу,
конструктивних особливостей житлобудівництва, сільськогосподарських
знарядь, хатнього начиння тощо.
Залишив своє ім’я вчений і на скрижалях вітчизняної археології, надто
у палеолітознавстві. Ф.Вовк разом з учнями брав участь в археологічних
розкопках Мізинської палеолітичної стоянки у с.Мізин (Чернігівська губ.),
під час яких були знайдені численні крем’яні та кістяні знаряддя, вироби з
бивня мамонта.
Втім, найбільше Ф.Вовк мріяв повернутися в Україну і продовжити
наукову та викладацьку діяльність у Києві. Не випадково ще 1916 р. він
клопотався про внесення змін в новий статут університету з метою створення
окремої кафедри антропології. 19 листопада 1916 р. вчений був
нагороджений орденом Почесного легіону Французької Республіки. 17
жовтня 1917 р. Ф.Вовк був обраний почесним членом новоствореного
київського Географічного інституту. 29 жовтня 1917 р. Петроградський
університет надав вченому звання почесного доктора антропології та
етнографії «honoris causa». Тим часом у Києві на засіданні Вченої ради
Київського університету 18 березня 1918 р. Ф.Вовка було обрано завідуючим
кафедрою географії та етнографії. Повертаючись на Батьківщину, вчений
захворів на грип (пандемія «Іспанки») та помер 29 червня 1918 р. у м.Жлобин
(Білорусія).
Наукові розробки Ф.Вовка стали практичним та теоретичним
надбанням сучасної науки, а його наукова спадщина в галузі української
антропології та етнології і на початку ХХІ ст. лишається хрестоматійною.

2.6 Наукова діяльність Етнографічного відділу НТШ.

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався
підвищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту,
орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки,
публікаціями цього профілю в журналі “Житє і слово” І.Франка (друга
19
половина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в
НТШ (1898) та її серійних видань “Етнографічний збірник” (з 1895) і
“Матеріали до українсько-руської етнології” (з 1899). Численні матеріали
з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному
виданні НТШ – “Записках Наукового товариства ім. Шевченка” (ЗНТШ).
Отже, на початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка,
Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колесси, Зенона
Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Грушевського як
голови НТШ був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр,
що здійснював організаційні, науководослідницькі та видавничі функції.
Виховувалася нова наукова школа учнів і послідовників, розроблялася
наукова методологія досліджень (комплексність систематизації зібраних
даних, застосування порівняльно-типологічної методики етнологічних
студій). В 1903–1906 pp. Федір Вовк провів чотири комплексні
етнографічні експедиції з широким залученням археологічного й
антропологічного матеріалів і опублікував працю “Антропометричні
досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини” (1908).
Впродовж наступних десяти років учений проводив експедиційні
дослідження центральної, південної та східної України і видав у
Петербурзі підсумкові праці “Етнографічні особливості українського
народу” й “Антропологічні особливості українського народу” (1916).
Великі його заслуги у створенні величезних цінних українських колекцій
у Російському музеї ім.Олександра III в Петербурзі. Активну наукову-
дослідну роботу на ниві української етнографії проводив харківський
вчений Микола Сумцов (1853-1922). Його численні публікації ввели в
науковий обіг великий матеріал з різних сфер народної духовної культури,
визначили наукові підходи до його інтерпретації. М.Сумцов – автор праць
“Современная малорусская этнография” (1893, 1897), “Хлеб в обрядах и
песнях”, “К истории малорусских свадебных обрядов”, “Культурные
переживания” (1890) та ін. Вчений очолював Історико-філологічне
товариство, створив етнографічний музей, написав посібник з
народознавства. З цінними етнографічними матеріалами і дослідженнями
виступали Хрисанф Ящуржинський, Митрофан Дикарев, Василь
Милорадович, Михайло Зубрицький, Володимир Охримович, Василь
Доманицький, Зенон Кузеля та ін. На особливу увагу заслуговує об’ємна
праця Володимира Шухевича “Гуцульщина” у п’яти частинах (Львів,
1899- 1908). Великий і корисний внесок у розвиток етнографічної науки
зробили талановиті етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило
Щербаківські. їх наукові дослідження охоплювали не лише
Наддніпрянщину, а й західні території розмежованої на той час України.
Данило Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм
Хвойкою стали фундаторами Київського міського музею, який мав
великий етнографічний відділ. Вадим Щербаківський був одним із
засновників Національного музею у Львові, Земського музею в Полтаві.

20
Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії
опублікував І.Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових
експедицій, де зібрано цінні колекції етнографічних експонатів для музеїв,
а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури.
Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого
“Етнографічна експедиція на Бойківщину”, в якій він дав загальну
характеристику життя бойків. І.Франко великою мірою спричинився до
розширення тематичного діапазону досліджень з української етнографії,
звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі
українського народу, дослідження етнографії робітничого середовища,
врахування органічного зв’язку реалій народного побуту і культури з
суспільноекономічним життям народу. І.Франко – автор дослідження
“Огляд праць над етнографією Галичини” (1900), видав п’ять томів
“Апокрифів” (релігійної тематики) та три томи в шести книгах “Галицько-
руських народних приповідок” (1901–1910). Важливою для етнографії є
теоретична праця І.Франка “Дві школи в фольклористиці” (1895).
Винятково продуктивну науково-організаційну, пошуковозбирацьку,
дослідницьку і публікаторську працю в сфері українського народознавства
розвинув В.Гнатюк. Серією експедицій у різні місцевості українського
Закарпаття та поселення так званих русинів у Воєводині, Боснії і
Герцеговині, шеститомником “Етнографічні матеріали з Угорської Русі”
(1897-1910) він заклав міцні наукові основи етнографічного вивчення
українців Закарпаття. Йому належать цінні праці з етнографії
Гуцульщини, Бойківщини, Поділля й інших регіонів західноукраїнських
земель. В.Гнатюк упорядник збірників “Коломийки” (три томи, 1906),
“Колядки і щедрівки” (два томи, 1914), “Українські народні байки” (два
томи, 1916), “Галицько-руські народні легенди” (два томи, 1902). Загальна
кількість праць сягає понад 330. Наприкінці XIX - перших десятиріччях
XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М.Сумцов,
Д.Яворницький, І.Франко, Ф.Вовк, В.Гнатюк, В.Шухевич, З.Кузеля, а
також М.Грушевський, піднялася на вищий науковий щабель. У ній
простежується врахування і творчий розвиток досвіду різних шкіл
європейської науки цього профілю. В українському народознавстві
відбувається чітке розмежування предметних сфер етнографії і
фольклористики – вони виступають окремими науковими дисциплінами.
Визначається й така істотна складова народознавчого вивчення, як
етнографічне музейництво, зокрема із заснуванням археологічно-
етнографічного музею при НТШ (1895).
Здавалося, що з упадком російського царизму розвиток української
етнографії буде продовжено і примножено на державному рівні. Давали
підставу для такого оптимізму широке розгортання українознавчих
досліджень 20-х років у системі Всеукраїнської академії наук, зокрема
діяльність її спеціальних наукових підрозділів, заснування численних
народознавчих осередків у різних місцевостях України, організація

21
 інтенсивних польових досліджень, внаслідок чого зібрано багатий
фактологічний матеріал, виходили спеціальні видання “Етнографічний
вісник” (1925–1932) (вийшло 10 випусків), “Краєзнавство”, дослідження
Дмитра Яворницького, Андрія Лободи та Василя Кравченка. У 1920 р.
Сергій Єфремов видав підручник “Українознавство”. При Всеукраїнській
академії наук була створена Етнографічна комісія, очолена А.Лободою, і в
1921 р. заснований Музей (кабінет) антропології та етнології ім.Ф.Вовка
на чолі з А.Носівим; музейні співпрацівники видали чотири томи журналу
“Антропологія”, в якому друкувалися й етнографічні статті; вийшло 16
номерів “Бюлетеня етнографічної комісії” і три томи “Матеріалів до
етнології”. В 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство.
Воно видавало “Записки етнографічного товариства”, журнал “Побут” і
“Бюлетень”. Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров,
Климент Квітка, але “рішуча перебудова” з кінця 20-х років методології
етнографічної науки, переведення її на так звану марксистську основу,
розкручування боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових
репресій звели нанівець усі позитивні починання і відкинули українську
етнографічну науку далеко назад. Були репресовані або зазнали
переслідувань М.Грушевський, А.Носів, Н.Заглада, В.Кравченко,
Д.Яворницький, Л.Щульгина, Ю.Павлович, М.Рудинський та багато
інших вчених. Закривались музеї, наукові товариства, інститути. На
західноукраїнських землях, які у 20–30-х роках перебували під
пануванням буржуазних режимів Польщі (Східна Галичина і Західна
Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехословаччини (Закарпаття), у
зв’язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів
окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в
Етнографічнній комісії НТШ. Проте в міжвоєнний період ще вийшло 30
два останні спарені томи (19–20, 21–22) “Матеріалів до української
етнології”. В об’єднаному 73–74 томі “Записок НТШ” опубліковане
дослідження В. Гнатюк “Причинки до пізнання Гуцульщини”, а в 1920 р.
вийшла у світ його книжка “Кубанщина й кубанські українці”. У 1923 р.
етнограф опублікував працю про історію діяльності НТШ за 50 років.

Українська етнологія в ХХ ст. (1997-1991 рр.)

3.1 Етнографія в період 1920-х рр.. : організації, персоналії, публікації.

Вступ
Сучасні дослідники виділяють три великі періоди в історії української
етнографії, останній з яких хронологічно охоплює проміжок часу від 1920-х
років до наших днів і ще поділяється на чотири етапи: 1) 1920-ті – початок
1930-х років (“золотий вік української етнології”); 2) початок 1930-х –
середина 1950-х років; 3) середина 1950-х – початок 1990-х років; 4) від 1991
р. Однак в опублікованих за роки незалежності України історіографічних
22
працях найбільше уваги приділено ХІХ – початку 30-х років ХХ ст. 2 , що
можна пояснити численними табу радянської науки щодо вивчення тодішніх
досліджень.
На переломі XIX і XX ст. центр етнографічної праці переноситься до
Львова завдяки великій організаційній, збирацькій та видавничій праці
чотирьох визначних науковців, М. Грушевського (1866 — 1934), Ф. Вовка
(1847 — 1918), І. Франка (1856 — 1916) і В. Гнатюка (1871 — 1926), що
покликали до життя при Наук. Товаристві ім. Шевченка (1898) окрему
Етнографічну Комісію і пляново зайнялися етнографічною роботою,
притягаючи до неї діючих етнографів усієї України й нових співробітників,
особливо з Зах. України. Зах. Україна не стояла, щоправда, облогом на полі
етнографічних студій і мала вже і перед тим поважних науковців-етнографів;
досить згадати І. Верхратського, В. Барвінського, Д. Лепкого (нар. звичаї і
вірування в »Зорі« 1882 — 95), І. Кузева, М. Зубрицького, одначе лише
Етнографічна Комісія надала праці належного наук. підкладу і розмаху та
зацікавила нею широкі кола науковців і всього громадянства. Багато до
зростання справи спричинилися окремі наук. екскурсії, особливо трирічна
етнографічно-антропологічна експедиція в терен (Галичина, Закарпаття,
Бачка, 1904 — 1906) під проводом Ф. Вовка й співучасті І. Франка, І.
Раковського та З. Кузелі й плянове розслідування за допомогою спеціяльних
інструкцій (Гнатюка, Кузелі й ін.) і докладних »квестіонарів« (анкет), якими
були охоплені всі землі України. Це дало змогу впродовж кільканадцяти
років зібрати надзвичайно багатий, всесторонній етнографічний матеріял,
який, після відповідного опрацювання таких фахівців, як Ф. Вовк, І. Франко,
В. Гнатюк, Ф. Колесса, опубліковувався в двох органах Комісії,
»Етнографічному Збірнику« (з 1895 р. — 40 томів) і »Матеріялах до укр.
етнології« (з 1899 р. — 22 томів), а також в інших публікаціях НТШ,
особливо в ЗНТШ, що дбайливо вели постійний відділ рецензій на нові
етнографічні появи, а від 1904 р. — огляд етнографії в зах.-евр. журналах за
ред. З. Кузелі.

23
 Головним ініціятором цієї праці був голова НТШ М. Грушевський,
якому укр. етнографія, крім дрібніших розвідок, завдячує найцінніший досі
огляд нашої нар. літератури від найдавніших часів, уміщений в І і IV томі
його »Історії укр. літератури« (1923 — 27).
Діяльну співучасть у працях Етнографічної Комісії виявив від самих
початків відомий антрополог, археолог і етнолог Ф. Вовк, що перед тим
працював у паризькій Антропологічній Школі і до того часу видав чужими
мовами кілька цінних праць з етнології, м. ін. студії про весільні звичаї „Rites
et usages nuptiaux en Ukraine“ (1891 — 92) і про похоронні обряди „Le traineau
dans les rites funeraires de l’Ukraine“ (1896), що появилися пізніше в укр.
перекладі (1927), разом із найважливішою його працею »Этнографические
особенности укр. народа«, вміщеною в 2-ому томі збірника »Украинский
народ в его прошлом и настоящем« (1916). Ця праця, сперта на багатий
матеріял і відповідно ілюстрована, залишається досі головним джерелом
знання про побут укр. народу та про його матеріяльну культуру. Ф. Вовк як
замилуваний фахівець-музейник чимало попрацював для розвитку укр.
музейництва й постійно спричинявся до розбудови Етнографічного Музею
НТШ.
І. Франко, довголітній директор Етнографічної Комісії, обдарував нас
кількома монументальними працями з ділянки етнографії й фолкльору. Його
многотомовий корпус приповідок »Галицько-руські нар. приповідки« (Етн.
Зб. тт. X, XVI — XXIV, XXVIII) перевищує всі подібні чужомовні праці й не
має собі рівного в слов. мовах. Дуже цінні його праці над укр. нар. піснями,
особливо велика праця »Студії над укр. нар. піснями« (1913). Його »Нар.
календар« і „Eine Expedition ins Bojkenland“ свідчать про його широкі
етнографічні заінтересування. Дуже великі заслуги має Франко як редактор
видань і видавець етнографічного журналу »Житє і Слово«.
Особливо важливу ролю у розвитку праць Етнографічної Комісії
відігравав секретар НТШ, а по смерті Франка голова Етнографічної Комісії і
від 1900 р. редактор її видань Володимир Гнатюк, що все своє життя
24
присвятив етнографії і своїй Комісії, приєднав для неї численних
співробітників та збирачів і з муравлиною витривалістю й пильністю
займався пляновим збиранням і видаванням етнографічних матеріялів з усіх
земель України, між іншим із Карпатської України, якій присвятив
шеститомову збірку (»Етнографічні матеріяли з Угорської Руси«), як вислід
своїх довголітніх подорожей (Етн. Зб. III, IV, IX, XXV, XXIX, XXX). 22 томи
»Етнографічного Збірника« він заповнив дбайливо й науково зредаґованими
корпусами (себто збірними виданнями) поодиноких тем і ділянок етнографії,
а саме колядок і щедрівок (»Колядки й щедрівки«, 2 томи, 1914. XXXV,
XXXVI), леґенд (»Галицько-руські нар. леґенди«, 2 тт., 1902, XII, XIII),
знадобів до укр. демонології (3 тт., 1903, 1913, XV, XXXIII, XXXIV), гаївок
(МУЕ, XII), коломийок (4 тт., 1905 і далі), нар. казок (2 тт., XXXVII,
XXXVIII), анекдот (VI), оповідань про опришків (1910, XXVI) і матеріялів
про лірників. В. Гнатюк зредаґував далі два томи укр. похоронних звичаїв і
обрядів, з головнішими причинками /192/ І. Свєнціцького (голосіння) й З.
Кузелі (бібліографія, огляд студій і матеріяли), оповідання Р. Чмихала,
зібрані В. Лесевичем (Етн. Зб. 1904, XIV), і два об’ємисті томи матеріялів
Тарасевського про статеве життя на Україні, що вийшли в Ляйпціґу (1900 —
12) п. н. „Geschiechtsleben des ukrainischen Volkes“. Крім цього, В. Гнатюк
написав низку розвідок з обсягу етнології і фолкльору і сотні дрібніших
причинків, рецензій тощо.
Довкола Етнографічної Комісії скупчилися майже всі видатніші
старіші й молодші етнографи, і їхні праці друкувалися у виданнях НТШ,
охоплюючи всі ділянки етнографії, не тільки усну словесність і звичаї та
обряди, але також, напр., мистецтво, будівництво, нар. техніку, нар.
медицину, нар. господарство, ремесло і т. ін. Заходами і за ред. Ф. Колесси
з’явилися »Мелодії гаївок« (МУЕ 1909, XII), »Мелодії укр. нар. дум« (МУЕ
1910 — 13, 2 тт. XIII, XIV та »Варіянти мелодій укр. нар. дум, їх
характеристика і групування« (ЗНТШ 1913, т. CXVI, 126 — 165), »Нар. пісні
з галицької Лемківщини« (Етн. Зб. 1929, XXXIX і далі), »Нар. пісні з півд.
25
Підкарпаття« (1913) і критичне видання дум (»Укр. нар. думи« Л. 1910). З-під
його пера вийшли надзвичайно цінні огляди укр. нар. поезії (Л. 1905) та
»Укр. усна словесність« (1938) і низка глибоких розвідок про ритміку укр.
пісень, як »Ритміка укр. нар. пісень« (1906 — 07), »Про генезу укр. нар. дум«
(1922), »Укр. нар. думи у відношенні до пісень і похоронних голосінь«
(ЗНТШ, 1918 — 20) і »Наверствування і характеристичні признаки укр. нар.
мелодій« (ЗНТШ 1918).
У зв’язку з цим слід згадати розвідку Ол. Колесси »Укр. нар. пісні в
поезіях Б. Залєського« (ЗНТШ 1892, І) і збірки пісень з нотами І. Колесси
»Галицько-руські пісні з мелодіями, зібрав у селі Ходовичах І. К.« (Етн. Зб.,
т. XI), »Гал.-руські нар. мелодії« О. Роздольського й С. Людкевича (Етн. Зб.,
1906 — 07, тт. XXI, XXII); »Мелодії укр. нар. пісень з Поділля і Холмщини«
Л. Плосайкевича і Я. Сєнчика (МУЕ 1916, XVI).
З молодшої ґенерації активну участь у працях з обсягу етнографії
(екскурсії, порадники, квестіонарі, збирання матеріялів) брав від 1901 р. З.
Кузеля (* 1882), що має в своєму доробку, крім значного числа дрібних
причинків, оглядів, рецензій і бібліографій (похоронних обрядів, дум тощо)
такі більші праці: »Король Матвій в слов. усній словесності« (Л. 1906),
»Дитина в звичаях і віруваннях укр. народу« (за матеріялами М.
Грушевського, МУЕ, 2 тт. 1906 — 07, VIII, IX), »Бойківське весілля« (1908),
»Посижіннє і забави при мерци в укр. похороннім обряді« (ЗНТШ. 1914 —
15) і „Das ukrainische Volk“ у берлінському „Handbuch der Ukraine“ (1941, 31
— 56).
Значну участь в етнографічних роботах НТШ взяли ще дир. Нац.
Музею у Львові І. Свєнціцький, автор праці про різдвяні обряди, збірки
голосінь і розвідок з обсягу мистецтва, Ю. Жаткович і Г. Стрипський
(Закарпаття), Л. Білецька (сорочки), М. Возняк (про збірку Ількевича), І.
Гургула (писанки), К. Грушевська (про думи), В. Доманицький, М.
Зубрицький, М. Кордуба (писанки), Ю. Кміт (похоронні обряди), А.
Могильченко (будівництво), А. Онищук (цінні збірки нар. вірувань, нар.
26
календар), М. Русов (нар. виробництво), К. Студинський (лірники), С.
Томашівський (Закарпаття, пісня про Штефана Воєводу), В. Щурат та деякі
чужинці-співробітники, з яких згадаємо Ф. Корша, Ф. Р. Кайндля, Ю.
Полівку, Л. Нідерле і А. Брюкнера.
Наукові починання Етнографічної Комісії знайшли активну підтримку
в Центральній Україні, де з 1907 р. діяла етнографічна секція при Укр. Наук.
Товаристві у Києві. Варті згадки також видання краєзнавчих осередків у
різних місцевостях України, напр., у Житомирі (»Труды Общества
исследователей Волыни« з цінними записками В. Кравченка в тт. V, XI, XIV),
Одесі (видання Одеського Наук. Товариства), Самборі (»Літопис
Бойківщини«, 12 томів), Харкові (»Краєзнавство«), Ужгороді (збірники
»Просвіти« та ін.).

3.2 Діяльність Кабінету антропології та етнології.

Діяльність Музею антропології та етнології ім. Хв. Вовка неодноразово
ставала предметом наукових розвідок істориків науки та дослідників
наукової спадщини Хв.К. Вовка.
Значну наукову роботу в галузі етнології та фольклористики проводило
також Етнографічне товариство, створене 13 січня 1925 р. на громадських
засадах при Кабінеті антропології та етнології ім. Ф. Вовка, яке 1928 р. стало
Всеукраїнським етнографічним товариством (ВУЕТ). На цей час Товариство
об’єднало етнографічні гуртки з різних областей України і налічувало понад
160 членів. Ініціаторами створення ВУЕТ були Антін Онищук, Лідія
Шульгина, Нестор Малеча, Ніна Заглада, Данило Щербаківський. Статут
Товариства передбачав створення його філіалів у різних центрах України. За
програмою було залучено коло фахівців, інтелігенцію, вчителів, лікарів до
збирання фольклорно-етнографічної спадщини. Для цього члени ВУЕТ
проводили місячні безкоштовні курси для збирачів-аматорів, організовували
презентації нових етнографічних видань, планували створити етнографічний
музей. За короткий час формування, становлення наукових етнологічних
центрів було опубліковано чимало статей, монографій, матеріалів.
Музей антропології та етнології з моменту заснування очолив учень
Хведіра Вовка – Олександр Алешо, який безпосередньо займався
перевезенням наукової спадщини вчителя з Петербургу. Постійними
науковими співробітниками стали Анатоль Носов і Антін Онищук.
Інституцію було поділено на три відділи: антропології, етнології та

27
передісторії (палеоетнології), окремо організовано наукову бібліотеку з
архівом та фотолабораторією.
31 березня 1922 року Музей був перейменований у Кабінет
антропології та етнології ім. Хв. Вовка. Тоді ж було скорочено штати
Кабінету до чотирьох посад і виокремлено Фотолабораторію в спеціальну
академічну установу. Штатними співробітниками інституції довгий час були
лише Анатолій Зіновійович Носов – керівничий Кабінету Антропології та
Етнології імені Хв. Вовка, Антін Іванович Онищук – консерватор Музею ім.
Хв. Вовка, Євген Олександрович Дзбановський – бібліотекар музею, Лідія
Савівна Шульгіна – науковий співробітник. Кабінет, що упродовж перших
років знаходився на стадії організації, вже з 1923 р. безпосередньо займався
науково-дослідною роботою.
1926 року була створена спеціальна Комісія по розподілу Кабінету
антропології та етнології ім. Хв. Вовка у складі М.П. Василенка, А.М.
Лободи та О.П. Новицького , наслідком діяльності якої стало перетворення у
1927 р. відділу антропології та передісторії на окрему інституцію, на чолі
якої, як і на чолі відділу етнології, стояв призначений від ВУАН Комітет.
Діяльність музею антропології та етнології була спрямована на
археологічні, палеонтологічні дослідження, екскурсії – розвідки, зокрема на
Чернігівщині, та наукова обробка матеріалів. До прикладу, 1929 року була
здійснена Сеймська археологічна експедиція. Розвідки проведені спільними
зусиллями Глухівського, Конотопського, Сосницького музеїв та Кабінету
антропології під керівництвом М.Я. Рудинського. Серед результатів
експедиції, що відкрила нову пам’ятку бронзової доби біля с. Мар’янівка на
Глухівщині, варто відмітити виявлення нового району неолітичної культури
своєрідного характеру серед болотяної долини р. Сейму, й особливу культуру
мідно-бронзової доби. Під час експедиції було також відзначено низку
городищ з керамікою роменського типу і проведено шурфування могильника
з трупоспаленням біля с. Камінь на Конотопщині. Матеріали, здобуті
Сеймською експедицію, були розподілені між Конотопським та Глухівським
музеями . У річнику Кабінету «Антропологія» були надруковані
повідомлення Михайла Рудинського та Якова Морачевського, присвячені
Мар’янівській стації.
Протягом 1921-1934 рр. Музей (Кабінет) антропології та етнології
проводив й суто музейну роботу, що визначалась як систематизація,
каталогізація, монтування, консервація, виставка артефактів тощо.
Ще одним напрямком діяльності Кабінету антропології у галузі
археології була підготовка наукових кадрів для самостійної дослідницької
роботи, зокрема польових досліджень.
Наукова дослідна діяльність Кабінету антропології припиняється остаточно у
1934 р., коли інституція перестала існувати, розчинившись у складі
новоутвореного Інституту історії матеріальної культури, а М.Я. Рудинський
був звинувачений у антирадянській діяльності та висланий на Північ.

28
 Більшість археологічних колекцій, що були сформовані під час
науково-дослідної роботи установи, збереглися до сьогодні у фондах
Національного музею історії України. Таким чином, утворений 29 березня
1921 р. Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Хв. Вовка протягом
свого існування проводив активні археологічні дослідження на теренах
Чернігівщини. Зокрема співробітник Кабінету М.Я. Рудинський виявив та
закартографував більш ніж 30 археологічних пам’яток, відновив розкопки
палеолітичної стоянки Мізин, відкрив палеолітичну стоянку Пушкарі,
смячкінську культурну ранньонеолітичну групу тощо. Опрацьовані
археологічні матеріали вводилися до наукового обігу на сторінках
академічних видань, зокрема у щорічнику Кабінету «Антропологія».
Музейна діяльність Кабінету антропології виявилась у підготовці колекцій
кам’яної доби до експонування, систематизації, каталогізації та монтуванні
артефактів. Також помітним явищем стала підготовка виставки Мізинського
палеолітичного комплексу, що розпочала свою роботу 1930 року. Кабінет
антропології проводив роботу у царині підготовки кваліфікованих кадрів
археологів, які б були добре обізнані з методами проведення польових
передісторичних досліджень й активно долучалися до опрацювання колекцій,
здобутих на Чернігівщині. Незважаючи на юридичне знищення Кабінету
антропології та репресивні заходи влади щодо співробітників установи,
наукові погляди, методи та принципи їхньої діяльності мали помітний вплив
на подальший розвиток вітчизняних археологічних досліджень у галузі
дописемної історії.

3.3 Основні тематичні напрями української етнографії в 1920-30-ті рр.

В 20-их pp. XX ст. супроти еволюціоністичного історизму XIX ст.
поширюється в етнографії й фолкльористиці антигенетизм,
антиеволюціонізм і антиісторизм; фолкльор вивчається не як продукт
еволюційного розвитку, /187/ а як »феноменологічне явище«, досліджується
морфологічна структура фолкльорних творів і етнологічних явищ.
Вивчається не міґрація казок, а їх внутрішня сюжетологічна будова (Р. М.
Волков, В. Пропп). О. Нікіфоров застосовує цю методологічну засаду до
вивчення нар. календаря. В етнографічних студіях міґраціонізм поступається
місцем принципові автохтонности. На наступному етапі в 30 — 40 — их pp.
робляться перші спроби заступити цей антиеволюціоністичний антиісторизм
і формалістичний антигенетизм 10 — 20 — их рр. антиеволюціоністичним
історизмом, застосувавши до студій фолкльорних і етнографічних явищ
принцип історичної епохи з чітким розмежуванням окремих історичних

29
ступенів і стадій. Жадне фолкльорне й етнографічне явище не вивчається
ізольовано, а в своєму зв’язку з епохою, з її структурою і з її світоглядом. До
фолкльорних студій послідовно застосовується теза О. Потебні, згідно з якою
»за зв’язком образів треба добачити зв’язок уявлень«.

За радянського часу тема етнографічних осередків в Україні була

суворо табуйована. І все ж найбільше зробив для осмислення їхньої
діяльності 1920—30-х років, зокрема Етнографічної комісії ВУАН, у 70-х
роках XX ст. молодий тоді ще дослідник Степан Музиченко.
Його статті
 “До сорокап’ятиріччя “Етнографічного вісника” (НТЕ,
1970, № 6)
 “Андрій Лобода (до 100-річчя з дня народження)” (НТЕ,
1971, № 3);
 “До 50-річчя заснування Етнографічної комісії
Всеукраїнської академії наук” (УІЖ, 1971, № 6)
та низка інших публікацій певною мірою розкривали історію етнології
в означений період.
Із заснуванням 14 листопада 1918 р. Української академії наук у Києві
продовжується розвиток етнології.
У 1920—1925 pp. створено основні наукові етнографічні центри в системі
ВУАН. Серед них було кілька основних установ і чимало секцій.
До провідних осередків етнологічної науки цього періоду належали
насамперед:
 Етнографічна комісія ВУАН (1921 — 1933) під
головуванням академіка Андрія Лободи',
 Музей (а згодом Кабінет) антропології та етнології імені Ф.
Вовка (1921 — 1934),
 Кабінет примітивної культури кафедри історії України
(1925—1933) під керівництвом Михайла Грушевського,
 Кабінет музичної етнографії (1922 — 1933) під
керівництвом Климента Квітки,
 Краєзнавча комісія (1922).
Духовне піднесення українських учених у цей болісно короткий
період Відродження викликає повагу. Майже всі історико-філологічні,
етнологічні видання містили матеріали з етнічної історії українців.
Виходили й видання окремих наукових установ. Так, Етнографічна
комісія ВУАН випускала “ Етнографічний вісник” (К., 1925-1932. Кн. 1 —
10) за редакцією А. Лободи і В. Петрова. Також з метою організаційної
роботи ЕК видавала “ Бюлетень Етнографічної комісії ВУАН” (К., 1926—
1930, № 1-16) різною періодичністю. У бюлетені друкувалися програми
30
для збору етнографічного матеріалу, плани засідань Комісії та
обговорення наукових доповідей, науково-інформаційні матеріали.
Десять книг “ Етнографічного вісника” характеризують наукові
напрями української етнологічної школи, які розвивалися в контексті
передової західної науки. Вже в першій книзі було вміщено статті: А.
Лободи — “Сучасний стан і чергові завдання української етнографії”; К.
Квітки — “Музична етнографія на заході”; О. Пчілки — “Українські
народні легенди останнього часу”; В. Петрова — “Спроби монографічного
дослідження села” та ін. Публікувалися й огляди, критика та бібліографія.
У наступних виданнях “Етнографічного вісника” члени ЕК, зокрема Євген
Рихлік, Євген Кагаров, Володимир Білий, робили огляди зарубіжних
видань, рецензували праці німецьких, чеських, англійських, французьких
учених. Під впливом західної науки розвивалася й українська етнологія.
Так, з ’явилися теоретичні статті “Мітологема сонця в українських
народних віруваннях та візантійсько-геліністичний культурний цикл” В.
Петрова (1927, кн. 3), “Обряди збору врожаю у слов’янських народів у
найдавнішу добу розвитку. Обжинки” К. Копержинського (кн. 3). Н.
Дмитрук помістив свою публікацію про голод в Україні 1921 р.
З 1928 р. політична ситуація в Україні починає змінюватися. Вчені
вже переконалися в ілюзорності “українізації”. Назрівало усвідомлення
неминучості конфлікту між реаліями і більшовицькими гаслами. Багатьох
це лякало. Так, не витримавши безпідставних звинувачень, пішов з життя
видатний учений-археолог, етнолог, музеєзнавець Данило Щербаківський.
Шоста книга “ Етнографічного вісника” (1928) була присвячена його
пам’яті. У цьому ж номері були вміщені надзвичайно важливі
методологічні статті К. Квітки, В. Петрова, М. Корниловича. Тут же
подавалася інформація С. Якимовича про діяльність Музею Слобідської
України ім. Г. Сковороди в Харкові. Створений він був 1920 р. зусиллями
видатного вченого, академіка Миколи Сумцова на основі однієї із
колекцій старожитностей Етнографічного музею Харківського
історикофілологічного товариства при Харківському університеті, яка
виникла ще в 1834—1935 pp. Початкові фонди музею складалися з
етнографічних експонатів Харківського художньо-промислового музею,
приватних зібрань. Після смерті М. Сумцова керівником Музею стала
Раїса Данківська, яка своєю невтомною працею значно збільшила його
фонди. У системі академічних видань виходив також науковий Збірник
Історично-філологічного відділу ВУАН, де лише в 1927 р. були
опубліковані наукові статті: М. Левченка “3 поля фольклористики й
етнографії”; Г. Павлуцького “Історія українського орнаменту”, В. Петрова
“Місце фольклору в краєзнавстві”. В цій же серії вийшла окрема велика
праця Є. Марковського “Український вертеп. Розвідки й тексти” (К ,
1929). Етнографічна комісія, поширивши безкоштовно серед населення
програми для збирання народних звичаїв, прислів’їв, вірувань, дитячих
забавок, народних знань тощо, створила широку мережу кореспондентів.

31
Загалом було розіслано понад шість тисяч примірників різних програм. У
кінці 1920-х років із Комісією співпрацювали більше десяти тисяч
збирачів-аматорів. Було зібрано фактичний матеріал передусім з різних
ділянок традиційної культури українців та національних меншин з різних
регіонів України.
Ці матеріали, що обчислюються в тисячі архівних аркушів, стали
золотим рукописним фондом Етнографічної комісії і сьогодні
зберігаються в Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М. Рильського (ф. 1, ф.І-дод.) Переважна
більшість цих матеріалів неопублікована і потребує негайного видання,
оскільки паперові тогочасні носії недовговічні. Архів Етнографічної
комісії становить велику наукову цінність: він дає уявлення про
традиційний світогляд, культуру, етнокультурні реалії, які ще не були
зруйновані тоталітарним режимом. Великі плани наукової роботи були
накреслені Музеєм антропології та етнології ім. Ф. Вовка, заснованим у
березні 1921 р. Його першим керівником став учень Федора Вовка
антрополог та етнолог Олександр Алешо. Серед штатних працівників
Музею (з 1922 р. — Кабінету) — відомі кваліфіковані вчені А. Носів, А.
Онищук, М. Гайдай, Ю. Павлович, Н. Заглада, Л. Шульгина, Л.
Демуцький та інші. Музей передбачав вивчення традиційної культури не
тільки українців, а й інших народів світу. Основою Музею стала наукова
спадщина Федора Вовка, яку вчений заповідав Україні і яку перевіз з
Петрограда до Києва його учень О. Алешо. Це була багата бібліотека і
велика фототека. Видатний учений збирав їх протягом життя, працюючи в
Парижі, Петербурзі. Залишки цієї унікальної спадщини тепер
зберігаються в рукописному архіві Інституту археології НАН України.
Саме Кабінет антропології та етнології започаткував стаціонарні
дослідження, монографічні описи старовинних сіл, організував
етнографічні виставки, широке збирання етнографічних експонатів для
Музею. Етнологи А. Онищук, Н. Заглада, Л. Шульгина та неодмінний
їхній супровідник художникетнограф Юрій Павлович по декілька місяців
перебували в досліджуваних селах. Кабінет антропології та етнології
підготував три книги “Матеріалів до етнології”. Першу — “Побут
селянської дитини. Матеріали до монографії с. Старосілля” — написала
талановита дослідниця Ніна Заглада. Ця унікальна праця побудована на
новітніх методиках західної науки і є неперевершеною до наших днів.
Друга книга містила грунтовні статті Н. Заглади про еволюцію волової
упряжі “ярмо” в Україні і різних народів світу. Лідія Шульгина описала й
проаналізувала: “Прилади для освітлення в с. Бубнівці на Поділлі”;
“Ткацькі верстати в с. Мартиновичі на Київщині”; “Гончарство в с.
Бубнівці на Поділлі”. Євгенія Спаська опублікувала статті: “ Шльонський
гончарський круг”; “Орнамент бубнівського посуду”.
Етнографічне товариство, створене членами Кабінету, видало
“Записки Етнографічного товариства” (1925. Кн. 1), а також “Бюлетень

32
Етнографічного товариства” (1927—1928). У 1928—1930 pp. виходив
спеціальний журнал “Побут”, де друкувалися дослідження музичної
етнографії різних регіонів України. Рада Етнографічного товариства
вважала: “ Праця з дослідження народного побуту повинна мати
систематичний, цілком науковий характер, і є надія, що вчені, дослідники,
спеціалісти та наукові інституції, які цікавляться народним життям, перші
стануть до праці в Етнографічному товаристві, вийдуть із тісних мурів
кабінетної роботи на села, наблизяться до трудових мас, щоб усебічно
пізнати їхнє життя там, на місцях, серед природних обставин” (Записки
Етнографічного товариства, 1925, кн. 1, с. 6). У 20-ті роки пам’ятною була
робота Кабінету музичної етнографії (з 1922 р. на автономних засадах при
Етнографічній комісії) під керівництвом її засновника видатного
етномузиколога Климента Квітки. Тут працювали Михайло Гайдай,
Володимир Харків, Олена Курило, а з 1929 р. — професор Музичного
драматичного інституту ім. М. Лисенка Микола Грінченко. Невеличкий
штат науковців вів активну експедиційну роботу і записував на фонограф
старовинні історичні пісні, думи, музичний фольклор не лише українців, а
й інших народів. Так, тільки в регіоні Північного Кавказу у 1924 р.
працівники Кабінету записали 160 українських, 8 білоруських, 110
болгарських, 12 кабардинських, 26 айсорських народних пісень, заклавши
основи порівняльної етномузи кології.
Під керівництвом Історичної секції працювала Науково-дослідна
кафедра історії України, при якій розгорнув роботу Кабінет примітивної
культури та її пережитків у побуті й фольклорі народу, Культурно-
історична комісія, Комісія історичної пісенності та інші історичні гуртки й
товариства. Секція видавала часописи та збірники: “Україна” “Наукові
записки Історичної секції ВУАН”, “Записки Історико-філологічного
відділу ВУАН”, “Первісне громадянство та його пережитки на Україні”.
Керував Історичною секцією, як і іншими її підрозділами, Михайло
Грушевський. У 1925 р. він виступив зі статтею “ Береження і
дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне
державне завдання”, де наголосив на необхідності найповнішого збирання
культурних пам’яток.
У роботі саме над фольклорно-етнографічною специфікою
історичних досліджень Михайлові Грушевському допомагала його дочка
Катерина. Її творча діяльність всіляко замовчувалася в радянський час.
Тільки нещодавно про подвижницьку й мужню працю видатної вченої
Катерини Грушевської опублікували наукові статті Я. Малик, І. Матяш, Р.
Кирчів, Г. Горинь, О. Жеплинська, І. Верба. К. Грушевська була вихована
в дусі історичної школи свого батька, але намагалася, й досить успішно,
обрати свій власний шлях у науці, саме в етнології, і тільки трагічні часи
репресій над українцями перешкодили її талановитому поступу.
Грунтовність та глибина знань К. Грушевської з етнології, соціології,
культурології, історії, фольклористики безсумнівна. Здобувши освіту в

33
Київському та Женевському університетах, вільно володіючи кількома
іноземними мовами, вона взяла за основу своїх досліджень порівняльний
метод. А пізніше (1927 p.), опанувавши програму французького
етнологічного інституту в Парижі, ознайомившись із методиками
науковців-етнологів у Берліні, Відні, К. Грушевська використовувала свій
досвід у дослідженні давньої культури українців, спираючися на
досягнення французької соціологічної школи. Саме Катерина Грушевська
своєю широкою обізнаністю сприяла виходові української етнологічної
школи на європейський рівень. Вона багато уваги приділяла перекладам з
французької, німецької, англійської, чеської мов. Завдяки публікаціям
статей провідних європейських учених на сторінках часопису “ Первісне
громадянство...” стали відомі основні теоретичні думки Ф. Боаса, 3.
Фройда, Е. Дюркгайма, Л. Леві Брюля. Безперечно, найбільше досягнення
ученої — студіювання і підготовка до виходу в світ українських дум. Це
було перше академічне видання українських дум. Перший том “Українські
народні думи” зі вступною статтею К. Грушевської вийшов у видавництві
Академії наук у 1927 p., а другий — у 1931.
У 20-ті роки надавали великого значення методиці етнологічних
досліджень в Україні. Розробляли програми, анкети, обговорювали
наукові доповіді, організовували експедиції та відрядження. Входження
до європейської науки відбувалося через постійні рецензування, огляди
праць зарубіжних учених, публікації найбільш резонансних робіт. Учені-
етнологи зосередили свою увагу на збиранні фольклорно-етнографічних
матеріалів. Високого розвитку набули такі галузі етнології, як порівняльна
етномузикологія, світогляд народу, народна хореографія. В тогочасних
кризових умовах економіки дивує і широка видавнича діяльність учених-
етнологів. Поряд із науковою роботою вони багато уваги приділяли
просвітництву, творенню етнографічних музеїв, вивченню краєзнавства,
організації виставок народного мистецтва. Поглиблювалися знання з
історії української етнології, аналізувалося зроблене, розроблялися
проблеми наукової термінології, зокрема щодо термінів антропологія,
народознавство, етнографія і фольклор. Усі наукові етнологічні й
культурологічні осередки, наукові установи, музеї були зліквідовані
радянською владою у 1931—1934 pp., однак арешти й заслання членів
етнографічних установ розпочалися ще в 1929 р. Тоді вже були
заарештовані Софія Терещенко, Володимир Щепотьєв, Петро Одарченко,
Микола Левченко, а згодом майже всі (за винятком кількох осіб) науковці
були репресовані. Щоб якось замаскувати злочин перед українською
наукою, замість зліквідованих наукових установ у 1936 р. створили
Інститут українського фольклору АН УРСР. Директором його став
відомий ідеолог, критик, чиновник (голова Комітету в справах мистецтв
при Раднаркомі УРСР) Андрій Хвиля. Невдовзі й він був розстріляний. А
директором новоспеченого інституту без кваліфікованих кадрів став
професор московського університету Ю. М. Соколов. Відтоді почався

34
 зовсім інший етап у розвитку української етнологічної науки, наслідки
якого відчутні й досі.

3.4 Репресовані етнографи.

За радянського часу тема етнографічних осередків в Україні була суворо
табуйована.
Плідна праця української етнологічної школи припадає на період так
званої “українізації” (1923—1926), до якої вимушено вдалися більшовики з
метою радянізації влади в Україні. Тривала вона недовго й закінчилася
репресіями та фізичним знищенням усієї етнологічної школи, культурології.
Це явище дістало назву “Розстріляне Відродження”.
В 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство. Воно
видавало “Записки етнографічного товариства”, журнал “Побут” і
“Бюлетень”. Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров, Климент
Квітка, але “рішуча перебудова” з кінця 20-х років методології етнографічної
науки, переведення її на так звану марксистську основу, розкручування
боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових репресій звели
нанівець усі позитивні починання і відкинули українську етнографічну науку
далеко назад.
З 1928 р. політична ситуація в Україні починає змінюватися. Вчені вже
переконалися в ілюзорності “українізації”. Назрівало усвідомлення
неминучості конфлікту між реаліями і більшовицькими гаслами. Багатьох це
лякало. Так, не витримавши безпідставних звинувачень, пішов з життя
видатний учений-археолог, етнолог, музеєзнавець Данило Щербаківський.
Шоста книга “ Етнографічного вісника” (1928) була присвячена його пам’яті.
У цьому ж номері були вміщені надзвичайно важливі методологічні статті К.
Квітки, В. Петрова, М. Корниловича.
Були репресовані або зазнали переслідувань М.Грушевський, А.Носів,
Н.Заглада, В.Кравченко, Д.Яворницький, Л.Щульгина, Ю.Павлович,
М.Рудинський та багато інших вчених. Закривались музеї, наукові
товариства, інститути. На західноукраїнських землях, які у 20–30-х роках

35
перебували під пануванням буржуазних режимів Польщі (Східна Галичина і
Західна Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехословаччини
(Закарпаття), у зв’язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів
окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в Етнографічнній
комісії НТШ.
Усі наукові етнологічні й культурологічні осередки, наукові установи,
музеї були зліквідовані радянською владою у 1931—1934 pp., однак арешти й
заслання членів етнографічних установ розпочалися ще в 1929 р. Тоді вже
були заарештовані Софія Терещенко, Володимир Щепотьєв, Петро
Одарченко, Микола Левченко, а згодом майже всі (за винятком кількох осіб)
науковці були репресовані.
Кабінет антропології та етнології підготував три книги “Матеріалів до
етнології”. Першу — “Побут селянської дитини. Матеріали до монографії с.
Старосілля” — написала талановита дослідниця Ніна Заглада. Ця унікальна
праця побудована на новітніх методиках західної науки і є неперевершеною
до наших днів.
Друга книга містила грунтовні статті Н. Заглади про еволюцію волової
упряжі “ярмо” в Україні і різних народів світу. Лідія Шульгина описала й
проаналізувала: “Прилади для освітлення в с. Бубнівці на Поділлі”; “Ткацькі
верстати в с. Мартиновичі на Київщині”; “Гончарство в с. Бубнівці на
Поділлі”. Євгенія Спаська опублікувала статті: “ Шльонський гончарський
круг”; “Орнамент бубнівського посуду”.
До третьої книги ввійшли дослідження Н. Заглади та Л. Шульгиної про
харчування і бджільництво на Чернігівщині.
За рішенням трійки УНКВС Ніну Загладу та Лідію Шульгину
розстріляли в один день — 11 квітня 1938 р.
Найбільше досягнення Катерини Грушевської, дочки М. Грушевського,
було студіювання і підготовка до виходу в світ українських дум. Це було
перше академічне видання українських дум. Перший том “Українські народні

36
думи” зі вступною статтею К. Грушевської вийшов у видавництві Академії
наук у 1927 p., а другий — у 1931.
Третій, неопублікований, том українських дум зник після арешту
Катерини Грушевської у 1938 р. За документами КГБ, вона померла в
Ілемлязі біля Новосибірська у березні 1943 р. Славетну дочку українського
народу в розквіті творчих сил було знищено в сибірській глухомані.
Щоб якось замаскувати злочин перед українською наукою, замість
зліквідованих наукових установ у 1936 р. створили Інститут українського
фольклору АН УРСР. Директором його став відомий ідеолог, критик,
чиновник (голова Комітету в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР)
Андрій Хвиля. Невдовзі й він був розстріляний. А директором новоспеченого
інституту без кваліфікованих кадрів став професор московського
університету Ю. М. Соколов.
Відтоді почався зовсім інший етап у розвитку української етнологічної
науки, наслідки якого відчутні й досі.

3.5. Створення та діяльність Інституту мистецтвознавства,

фольклористики та етнографії ім. М.Т.Рильського в радянські часи.

Інститут бере свій початок від низки етнографічних та

мистецтвознавчих осередків, що виникли у 20-х роках минулого століття.
1920 року була утворена Етнографічна комісія, якій належала провідна роль
у становленні етнографічної та фольклористичної науки. Особливо плідною
була діяльність комісії у 1925 — 1930 роках, коли її очолив відомий
фольклорист, професор Київського університету А. М. Лобода. Першою
державною етнографічною установою у системі АН УРСР був Кабінет
антропології і етнології ім. Ф. Вовка (1922 р.), який розпочав антропологічне
та етнографічне дослідження всієї території України. У дослідженні
музичного фольклору чимало зробив Кабінет музичної етнографії на чолі з
професором К. В. Квіткою.

37
 Активну діяльність по розгортанню мистецтвознавчих досліджень вели
Кабінет мистецтв, очолюваний академіком Ф. І. Шмідтом та кафедра
мистецтвознавства та історії українського мистецтва під
керівництвом О. П. Новицького.
Впродовж 20-х роках народознавчу тематику досліджували також
Комісія краєзнавства (з секцією етнографії), Всеукраїнське етнографічне
товариство, установи Історико-філологічного відділу АН УРСР. Наукові
осередки 20-х років започаткували періодичні видання — «Етнографічний
вісник» (1925 — 1932 рр., кн. 1 — 10), «Матеріали до етнології» (1929 —
1931 рр., т. 1 — 3), видали збірники та окремі праці, які засвідчили
поступальний розвиток української народознавчої науки.
У 1936 році було засновано Інститут українського фольклору АН УРСР
з відділами оповідного фольклору, музичного фольклору, фондів. Першим
директором інституту (1936 — 1937 рр.) був А. К. Хвиля. У 1939 — 1941
роках інститут очолював Ю. М. Соколов. Було утворено (1939 р.) відділ у
Львові, керівництво яким здійснював Ф. М. Колесса. Інститут розгорнув
збирання та вивчення словесного та музичного фольклору України,
організував наради збирачів фольклору, народних співців, кобзарів та
оповідачів. Спільно з управлінням у справах мистецтв видавався
журнал «Український фольклор» (1936 — 1939), з 1939 р. — «Народна
творчість».
Кадрова ситуація в Інституті фольклору дивовижна: коли у липні 1941 р.
ІУФ було евакуйовано до Уфи, то його довелося реорганізувати (по суті
знищити) у Відділ фольклору (зі штатом всього 2 працівники) зведеного
Інституту суспільних наук АН УРСР.
У червні 1942 р. на основі Відділу фольклору з’явився Інститут народної
творчості та мистецтва АН УРСР, до якого ввійшли і композитори, і
архітектори, й мистецтвознавці.
Директором став учений-музикознавець професор Микола Грітенко, а
по його смерті (1942) Інститут очолив Максим Рильський. Після повернення
38
до Києва у березні 1944 р. установа була реорганізована в Інститут
мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (ІМ ФЕ). З 1991 р. —
Інститут мистецтвознавтва, фольклористики та етнології ім. М. Рильського
НАН України.
Максим Рильський доклав багато зусиль, щоб в Інституті, навіть в
жорстких умовах цензури, “догляду” з боку КДБ розпочалися дослідження
народної творчості, культури й побуту українців. У 60—70-х роках XX ст. в
ІМФЕ розроблялися дві великі теми: “Історико-етнографічне дослідження
“Українці” та “Історико-етнографічний атлас України, Молдови і Білорусії”.
В результаті у 1959 р. була завершена монографія “Українці”. Її макет,
виданий друкарським способом, був підписаний М. Рильським, але світу ця
праця ніколи не побачила, бо лякала працівників ЦК КПУ вже сама назва.
Впродовж багатьох років проводилася плідна робота над історико-
етнографічним атласом, були виготовлені типологічні таблиці, карти, але ця
важлива колективна праця й досі не оприлюднена.
Також з 1947 по 1958 р. тут видавались «Наукові записки» (т. І — IV) з
питань мистецтва, фольклору та етнографії; з 1957 р. друкованим органом є
журнал «Народна творчість та етнографія».
У липні 1964 р. Інститут одержав ім'я М. Т. Рильського, а у його
структурі з'явились відділи музикознавства, театрознавства, кінознавства.
З 1994 року Інститут носить сучасну назву.

39