МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

Історико-філософський факультет
Кафедра історії України

Напрям підготовки – історія та археологія

Освітньо-кваліфікаційний рівень – бакалавр

КУРСОВА РОБОТА
на тему:

ШЛЮБ ЯК СКЛАДНИК ЖИТТЄВИХ СТРАТЕГІЙ

ПАНСТВА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ 2-Ї ПОЛ. XVIII СТ.

Лавренчук Владислава Віталіївна

студентка 2 курсу Ісб-2-20-4.0д

Науковий керівник:
кандидат історичних наук, доцент
Будзар Марина Михайлівна

Роботу захищено «___» ___________________2021 р.

Оцінка _______________________________________

Київ – 2021 р.
 2
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………… 3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ………………………………………………………………..5
РОЗДІЛ 2. ШЛЮБ ЯК ІНДИКАТОР СОЦАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ В
УМОВАХ ЛІКВІДАЦІЇ ГЕТЬМАНСЬКОГО УСТРОЮ ………………………. 9
2.1. Козацько-старшинські роди в умовах інкорпорації до Російської
імперії ……………………………………………………………………………..9
2.2. Ознаки шлюбних стратегій лівобережного панства 1750-х – 1780-
х рр. ………………………………………………………………………………12
РОЗДІЛ 3. ШЛЮБ У СЕРЕДОВИЩІ ЛІВОБЕРЕЖНОГО
ПАНСТВА 2-Ї ПОЛ. XVIII СТ.: ТРАДИЦІЙНЕ Й НОВЕ ……………….19
3.1. Одруження як соціальна дія: роль родини й права наречених …...19
3.2. Шлюбні реєстри як показник соціокультурних змін у
життєдіяльності українського панства 2-ї пол. XVIII ст. …………………… 25
ВИСНОВКИ……………………………………………………...............31
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ …………………………………33
 3
ВСТУП

Актуальність теми. Питання життєдіяльності панства Лівобережної

України в умовах знищення автономії Гетьманщини та інкорпорації
козацької старшини до лав імперського дворянства зберігає актуальність в
контексті вивчення проблеми еліти в українській історії, актуалізуючи
використання інструментарію політичної історії, соціальної історії,
історичної антропології, історії повсякдення тощо.
Аналізуючи стратегії, обрані козацькою старшиною на її шляху до
імперського простору, доречно розглянути ті з них, які, позиціонуючись з
позиції сучасності як складники приватного життя, не були такими в
обставинах XVIII ст., маючи ознаки суспільно значимої соціальної дії.
Шлюб, безумовно, є однією з найважливіших серед них.
Тим цікавіше прослідкувати роль шлюбу як індикатора тих соціально-
політичних змін, що відбувалися у козацько-старшинському середовищі у
2-й половині XVIII ст. – в умовах «присмерку» та остаточної ліквідації
Гетьманщини.
Попри сформованість традиції вивчення шлюбних практик в Україні
XVIII ст. (з розвідок останніх десятирічь назвемо роботи О. М. Дзюби1,
О. А. Бороденко2, І. М. Петренко3), питання шлюбу як маркера процесу
інкорпорації козацької старшини до імперського соціуму вивчено
недостатньо, хоча й розглядалося у межах питання існування козацького-
старшинських родів в умовах ліквідації Гетьманщини (передусім
В. В. Кривошеєю4).

1
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп.
ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2012. 347 с.
2
Бороденко О. А. Шлюб і родина православного населення Лівобережної України другої половини XVIII ‒
першої половини XIX століть: соціально-демографічний аспект. Одеса : Видавничий дім «Гельветика»,
2020. 622 с.
3
Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини українців у другій половині ХVІІІ ст. Полтава : РВВ ПУСКУ,
2009. 119 с.; Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини козацької еліти Гетьманщини XVIII ст. Наукові
записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія :
Історія. 2008. Вип. 14. С. 15–20.
4
Кривошея Козацька еліта Гетьманщини. К. : ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2008. 353 с.
 4
Об’єкт дослідження: козацька еліта в умовах ліквідації гетьманського
устрою.
Предмет дослідження: шлюбні стратегії українського панства 2-ї
половини XVIII ст.
Мета дослідження полягає у тому, щоб розглянути шлюб як індикатор
тих соціально-політичних змін, що відбувалися у середовищі української
еліти козацького походження в умовах процесу інкорпорації її до кола
дворянства Російської імперії.
Досягнення окресленої у такий спосіб мети передбачає вирішення
завдань:
– охарактеризувати історіографію та джерельну базу дослідження;
– окреслити історичний контекст життєдіяльності родин козацько-
старшинського походження у 2-й половини XVIII ст.;
– визначити ознаки шлюбних стратегій панства Лівобережної
України у 1750-х – 1780-х рр.;
– розглянути одруження у середовищі козацької еліти та їхніх
нащадків як соціальну дію;
– прослідкувати, як саме шлюбні реєстри – джерела, що
унаочнюють матеріальний світ української еліти, репрезентують
соціокультурні зміни в її побутуванні в умовах ліквідації гетьманського
устрою.
Хронологічні межі роботи охоплюють період з 1750 р. до 1785 р.
Нижня межа обумовлена обранням К. Г. Кирила Григоровича Розумовського
гетьманом Лівобережної України, верхня межа – часом ухвали Катериною II
Жалуваної грамоти дворянству («Грамоти на права, вольності та переваги
шляхетного російського дворянства») й поширення її на українські землі, але,
у разі потреби, ці межі іноді розширювалися.
Географічні межі дослідження: землі Лівобережної України, на які у
2-й половині XVIII ст. поширювалася влада гетьманського уряду та Другої
Малоросійської колегії.
 5
Методи дослідження: аналітико-синтетичний – для аналізу й
систематизації історичних матеріалів і джерел; проблемно-тематичний – для
виокремлення найважливіших питань, пов’язаних з життєдіяльності
старшинських родин Лівобережної України у 2-й половині XVIII ст.;
евристичний – для розгляду використаних у роботі джерел.
Наукова новизна роботи полягає у спробі дослідити шлюбні стратегії
панства Лівобережної України у 2-й половині XVII ст. як суспільно значиму
дію та маркер інкорпорації козацької еліти до кола дворянства Російської
імперії.
Структура роботи зумовлена метою та завданнями. Вона складається
з вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку
використаних джерел і літератури (24 позиції). Основний обсяг роботи – 30
сторінок, загальний – 35 сторінок.
 6
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

В основу історіографії курсової роботи покладено монографії та статті,

які тим або іншим чином досліджують проблему шлюбу української
старшини за доби її остаточного переходу від гетьманського устрою до
державного ладу Російської імперії.
Як-от, у монографії З. Когута «Російський централізм і українська
автономія»5 розглянуто проблему імперської інтеграції, а також вплив цього
процесу на українське суспільство, досліджено, що відбувалося з козацтвом в
момент ліквідації Гетьманщини і як воно намагалось пристосуватися до змін.
В. Кривошея у своїй монографії «Козацька еліта Гетьманщини» 6
досліджує процес формування і функціонування козацько-старшинської
еліти протягом 1648–1782 рр. В його роботі нас цікавила передусім проблема
козацько-старшинських родоводів, процеси їх політичних підйомів чи
занепаду та як саме на це впливали шлюби між родами.
Монографії О. Дзюби7 і О. Бороденко «Шлюб і родина…»8
допомагають зрозуміти обставини формування сімейно-шлюбних стосунків
Гетьманщини у XVIII ст. загалом і визначити їх як складник приватного
життя козацької старшини.
Для написання курсової також були корисними дві публікації 9 10
і одна
монографія11 І. Петренко. Ці роботи надають чітке уявлення про шлюбно-

5
Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація гетьманщини: 1760–1830. К. : ЦДІУ ім.
Петра Яцика, 1996. 317 с.
6
Кривошея Козацька еліта Гетьманщини. К. : ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2008. 353 с.
7
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп.
ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2012. 347 с.
8
13.Бороденко О. А. Шлюб і родина православного населення Лівобережної України другої половини XVIII
‒ першої половини XIX століть: соціально-демографічний аспект. Одеса : Видавничий дім «Гельветика»,
2020. 622 с.
9
Петренко І. М. Питання шлюбно-сімейних відносин у Гетьманщині XVIII ст. на шпальтах часопису
«Киевская старина». Український історичний журнал. 2014. № 5. С. 157–162.
10
Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини козацької еліти Гетьманщини XVIII ст. Наукові записки
Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія : Історія. 2008.
Вип. 14. С. 15–20.
11
Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини українців у другій половині ХVІІІ ст. Полтава : РВВ ПУСКУ,
2009. 119 с.
 7
сімейні стосунки: як вони змінювалися порівняно з попередніми періодами,
як на них впливали і церква, і запровадження законодавства Російської
імперії, про конфлікти всередині родин.
Статті М. Будзар12 стали у нагоді для розуміння сутності шлюбних
відносин всередині однієї з родин козацько-старшинського походження –
Ґалаґанів – саме у ситуації розгортання процесу інкорпорації.
Статті Л. Буряк13, О. Дзюби14, О. Косьміної15, описуючи матеріальний
світ і побут тогочасного суспільства, допомагають усвідомити, яку роль
відігравала мода у козацько-старшинському соціумі, як змінювалося вбрання
еліти, як на цей процес впливали суспільні явища, як той чи інший одяг
характеризував окрему верству суспільства.
Джерельну базу дослідження становлять документи з фамільних архіві,
опубліковані ще наприкінці XIX – на початку XX ст. знаним дослідником
історії Гетьманщини О. М. Лазаревським, зокрема папери з архіву родини
Ґалаґанів 16
, з якого нам знадобився лише реєстр речей, наданий у посаг
Параскеві Ґалаган, а також Сулимівський архів17, в якому знаходяться
родинні папери декількох родів, але в роботі нами було використано лише
окремі документи рід Скоруп. Ці джерела надали можливість дізнатися про
шлюбні традиції, а також посаги наречених гетьманських часів та у момент
скасування автономії Гетьманщини. Також частково став у нагоді 3 том
«Описания Старой Малороссии»18 О.М. Лазаревського, з якого було
використано деякі особливості життєдіяльності козацької старшини, зокрема
Ґалаґанів, у межах Прилуцького полку.

12
Будзар М. М. «Друга стать»: біографічний світ жінок із роду Ґалаґані. Українська біографістика. - 2020. -
Вип. 20. С. 19–40.; Будзар М. Від козацької старшини до імперського дворянства: люди і речі в контексті
соціокультурних трансформацій (на матеріалі «Ґалаґанівського архіву». Науковий вісник Ізмаїльського
державного гуманітарного університету; серія «Історичні науки». 2017. Вип. 37. С. 203–208.
13
Буряк Л. Повсякденне життя козацької еліти Лівобережної України XVIII ст. крізь призму матеріального
світу. Соціум. 2003. Вип. 2. С. 197–206.
14
Дзюба О. Інтер’єр та мода як ознаки стилю життя козацької старшини ХVІІІ ст. Соціум. 2015. Вип. 11–12.
С. 317–329.
15
Косміна О. Вбрання української еліти XVII–XVIII ст. Соціум. 2015. Вип. 11–12 С. 330–364.
16
[Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. Киевская старина. 1883. Т. VII, ноябрь. С. 464–466.
17
Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII–XVIII в., К.1884. 316 с.
18
Лазаревский А. М. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и
управления: [в 3 т.] Киев : Тип. К. Н. Милевского, 1888–1893. Т. 3 : [Полк Прилуцкий]. 1893. XIV, 426, XV c.
 8
Наступне джерело, яке послугувало написанню цієї роботи, стала
публікація у журналі «Киевская старина» «Як сваталися 100 років назад» 19,
автором якої був Г. О. Милорадович, дослідник свого роду і генеалогії
Гетьманщини загалом. Ще одна публікація із цього журналу стала
надзвичайно корисним джерелом для аналізу посагів різних верств
старшинського соціуму – посаг дочки Іваницьго сотника Міланьї
Міницької20.
Для аналізу шлюбних практик козацької старшини в умовах поступової
інкорпорації до лав еліти Російської імперії було використано 1 том
«Малоросийского родословника» В. Модзалевського21 (генеалогія роду
Ґалаґанів). Також для відтворення відомостей про біографії представників
роду Ґалаґанів було використано нарис «Рід Ґалаґана» 22, авторства Григорія
Павловича Ґалаґана, відомого суспільного діяча середини й 2-ї половини
XIX ст.
Для поглиблення джерельної бази дослідження опубліковані документи
з фамільних архіві було поєднано з архівними матеріалами, зокрема, щоб
проаналізувати реєстри посагу дочок Івана Григоровича Ґалаґана Віри й
Уляни23.
Як бачимо, історіографія та джерельна база є достатньою для
забезпечення роботи, але демонструє можливості для розширення та
поглиблення у процесі подальшого вивчення зазначеної проблеми.

19
[Милорадович Г. А.]. Как сватались сто лет назад. Киевская старина. 1898. Т. LXI, апрель–июнь. С. 92.
20
Список приданого, полученного дочерью Иваницкого сотника Павла Миницкого, Меланьей, при выходе в
1748 г. замуж за в[оенного] канц[еляриста] Петра Стороженка. Киевская старина. 1901. Т. LXXIII, апрель–
июнь. С. 145–147.
21
Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник: Т. 1: А-Д. К.: Тип. Т-ва Г. Л. Фронцкевича, 1908. 519 с.
22
[Галаган Г. П.] Род Галаганов // 25-летие Коллегии Павла Галагана в Киеве / под ред. А. И. Степовича.
Киев : Тип. И. И. Чоколова, 1896. С. 1–23.
23
Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Ф. II. Оп. 1. Спр. 26 058 –
26 069 Папери Івана Ґалаґана родинного характеру. Арк. 25–36.
 9
РОЗДІЛ 2
ШЛЮБ ЯК ІНДИКАТОР ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В
УМОВАХ ЛІКВІДАЦІЇ ГЕТЬМАНСЬКОГО УСТРОЮ

2.1. Козацько-старшинські роди в умовах інкорпорації до

Російської імперії
1760-ті – 1780-ті рр. позначилися активізацією процесу інкорпорації
представників козацької старшини до лав імперського дворянства. Передусім
це було зумовлено державною політикою уряду Катерини II.
Зенон Когут, аналізуючи політику імператриці щодо остаточної
ліквідації залишків автономії Гетьманщини, акцентував увагу на
законотворчій діяльності царського уряду щодо цього процесу. В Указі від
10 листопада 1764 р. йшлося про те, що гетьман повинен скласти свої
повноваження, але його права на майно, набуте за часів царювання
Єлизавети  I, залишаються при ньому, і крім того, гетьману буде
відшкодовані всі втрати пенсією в розмірі 10 тис. карбованців щорічно.
Другий указ оголошував скасування гетьманського уряду, а також
формування імперської адміністративної структури – Малоросійської колегії
– для управління Гетьманщиною. Катерина видала маніфест до українського
народу, до ж видала наказ про публікацію всіх указів, що стосуються всіх
змін у Гетьманщині24. К. Г. Розумовський змушений був звернутися з
проханням звільнити його від усіх офіційних обов’язків і виїхав з імперії і у
подорож по Західній Європі. Наприкінці літа 1767 він повернувся і обійняв
важливі посади в імперії, але вже не відігравав жодної ролі в українському
політичному житті. Політику в Гетьманщині визначав не гетьман, а намісник
Катерини – генерал-губернатор.
Але ще до 1864 р. було здійснено низку заходів, які позбавляли
гетьманську владу впливу та порушували основи автономії Гетьманщини.
Передусім йдеться про зміни в адміністративному районуванні її території.

24
Когут З. Російський централізм і українська автономія. К. : ЦДІУ ім. Петра Яцика, 1996. С. 91–92.
 10
Однією з них став розрив адміністрацією Російської імперії територій сотень
між різними повітами. Бубнів, Любеч, Переволочна втратили статус міста.
Гадяцький, Лубенський, Прилуцький, Ніжинський полки були розірвані між
Київським і Чернігівським намісництвами25.
Не менш значимим явищем була ліквідації Запорозької Січі, внаслідок
чого частина старшинсько-січових родин мусила піти до козацької
адміністрації Гетьманщини, яку вже повністю контролювала Малоросійська
Колегія. У середині ХVІІІ ст. шляхетний елемент продовжував обіймати на
Запорожжі керівні посади і зберігав свій вплив. На Гетьманщину ж
представники старшинсько-запорозьких родин перекочовували через
компанійські полки, через активну спільну участь з російськими військами і
городовими козаками у російсько-турецькій війні, через шлюби26.
Імперський уряд ставив під сумнів керівні посади, ранги часів
Гетьманщини, тим самим не давав забути українській шляхті про своє
автономне минуле. Затяжна боротьба змусила шляхту переосмислити свою
роль в імперській системі та розглянути всі цінності інституцій, які були
скасовані. Ця боротьба розділила українську еліту на два табори – на
асиміляторів і традиціоналістів. У них були протилежні думки щодо
цінностей та спадщини Гетьманщини, а отже, це були не системні ідеології.
Асимілятори пишалися тим, що тепер їхні життя нерозривно пов’язані з
Російською імперією, вони були вдячні їй, що вона знищила їх запекліших
ворогів (Польшу, Кримське ханство й Османську імперію). Серед
представників таких поглядів були: Олександр Безбородько, Петро
Завадовський, граф Іван Гудович, Дмитро Трощинський, граф(пізніше князь)
Віктор Кочубей, Григорій Милорадович і багато інших не менш визначних
осіб27. Тож у 1770-80-х роках XVIII ст. саме родини Безбородьків,
Завадовських, Кочубеїв і Трощинських забезпечували імперію канцлерами
та міністрами, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати

25
Кривошея Козацька еліта Гетьманщини. К. : ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2008.. С 343.
26
Так само. С. 344.
27
Когут З. Російський централізм і українська автономія. С. 226.
 11
призначення на високі посади в Санкт-Петербурзі. Вони не просто були
зразком для інших, але й забезпечували необхідні зв’язки для влаштування
на службу. Більш знатні українці надавали посади для родичів, друзів і
знайомих, які, в свою чергу, намагалися знайти службу для своїх власних
родичів і друзів. А отже, вже у 1770-х рр. значна група українців в
Гетьманщині осіла у Санкт-Петербурзі. Вони спілкувалися одні з одними як
на службі, так і приватно і творили свій власний культурний прошарок в
імперській столиці28. Розвиток регулярних збройних сил Російської імперії
приваблювало військову еліту козацької держави. І насамперед на це
вплинуло те, що діти козацької старшини вступали в ряди гвардійських
(Гамалії, Косачі – Ізмайлівського, Староселькі, Гамалії – Преображенського,
Великосовичі –Семенівського) чи гусарських (Сербського, Угорського,
Петербурзького ) полків.
Втілення провінційної реформи змусило імперську верхівку визнати
українську шляхту як дворянство. Тепер твердження: «В Малоросії немає
жодних дворян», перестало бути актуальним і основна частина української
шляхти зі значним темпом перетворилася на дворян. Урядовці Гетьманщини,
які продовжили службу, отримали імперські ранги, а це автоматично
надавало їм дворянського статусу. А ті представники шляхти, які не були на
державній службі, повинні були доводити свої благородне походження.
У січні 1797 р. вийшов указ про укладення нового імперського
родословника, і всі дворянські роди повинні були подати необхідні
документи на підтвердження дворянства. Цей указ в більшій мірі зосередив
контроль над призначенням рангів у центрі. Як нові кандидати у дворянство,
так і вже визнані дворяни тепер мали справу з Герольдмейстерською
конторою, що виступила остаточним арбітром29.
Насправді спочатку українська шляхта користувалася з утворення
контори, оскільки українські кандидати знову отримали можливість без
жодного ризику діставати дворянські титули. Але з часом для більшості
28
Когут З. Російський централізм і українська автономія. С. 213.
29
Там само. С. 219–220.
 12
української шляхти процедура Герольдмейстерської контори здавалася
занадто виснажливою. На зламі століття політика Герольдмейстерської
контори зазнала значних змін — претензії на дворянство, що ґрунтувалися
винятково на службі у скасованих українських інституціях, вже не
визнавалися. Оскільки кожна справа розглядалася в індивідуальному
порядку, нова політика далася взнаки лише після того, коли кілька
українських кандидатів програли свої справи30.
В разі продовження такої політики діяльність Герольдмейстерської
контори мала б жахливі наслідки для більшості українських шляхетських
родин. Приміром, для тих, хто ніколи не працював в будь-якому імперському
уряді, шлях у дворянство був практично перекритий. Такі особи самі могли
бути оподаткованими, їхнім дітям заборонялося вступати до кадетських
училищ, з яких здійснювали набір в армію, і вони відлучалися від багатьох
військових й адміністративних посад. Нова еліта розв’язала боротьбу за
повне визнання українських рангів. Її очолила невелика група тих людей,
котрі вже отримали статус, але прагнули захистити всю свою станову
корпорацію, називаючи себе «патріотами» (зокрема Григорій Полетика).
Таким чином, поволі, але так впевнено козацька старшина переходила
на бік імперії, що спричинило відсутність протестів проти ліквідації спочатку
гетьманства, а потім і самих козацько-старшинських урядів. Зберігаючи свої
соціальні завоювання, свій соціальній статус, більшість представників
елітарних родин переходили на службу монарху особисто.

2.2. Ознаки шлюбних стратегій лівобережного панства 1750-х –

1790-х рр.
З середини XVIII ст. козацька старшина прагнула за допомогою
шлюбів закріпитися в своєму середовищі, для цього використовувалися
шлюби з доньками представників козацької верхівки, а також вже з 1780-х

30
Когут З. Російський централізм і українська автономія. С. 224.
 13
рр. вона хотіла закріпитися в імперському просторі через нові дворянські
чини.
В середині XVIII ст. лише «дев’ять родин входили до вищого
керівництва козацтва, яке погоджувало свої кроки з президентом
Малоросійської колегії Потьомкіним. До цих родин належали Кочубеї,
Журмани, Дублянські, Туманські, Жоравки, Скоропадські, Апостоли,
Тарновські і Закревські. Як бачимо, дві з них (Скоропадські і Апостоли)
репрезентували родини попередніх гетьманів, родина Кочубеїв з їх родичами
Дублянським символізувала вірність російському престолу, а Закревські
входили до родинного клану Розумовських…»31.
Родина Розумів (більш відома як Розумовські) стала незвичайним
явищем в українській історії. Останній гетьман Кирило Розумовський був
одружений з графинею Катериною Іванівною Наришкіною. У них було
чимало дітей, деяких з яких вони або видали заміж, або одружили. Доньку
Наталію заручили з Миколою Загрязміним, дійсним камергером на момент
1788 р. Сина Олексія, який також був камергером, одружили з графинею
Варварою Петрівною Шереметєвою. Лизавету Кирилівну віддали за генерал-
поручника, графа Петра Апраскіна. Петро Кирилович, який з 1780 року був
генерал-майором, зв’язав своє життя з донькою сенатора, Софією
Степанівною Ушаковою. Доньок, Ганну Кирилівну видали заміж за
камергера Василя Васильчикова, а Параску Кирилівну – за генерал-поручика,
генерал-губернатора Рязанського Івана Гудовича32.
Дослідник історії козацької еліти В. Кривошея, вивчаючи, як саме діяли
асиміляторські практики в життєдіяльності козацької старшини в середині
XVIII ст., аналізував кілька прикладів успішної інкорпорації колишніх
козацьких чинів до лав імперського війська.
Андрій Безбородько почав службу в ГВК у 1730 році, а через три роки
(«усно», без указу) був призначений старшим військовим писарем. Це

31
Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. С. 329.
32
Там само.
 14
підвищення приписують генеральному судді Якову Забілі, дочка якого
Євдокія вийшла заміж за Андрія33.
На Прилуччині згадується про Дем’яна Вешняка, зі шляхетського роду
Вешняків, в перших роках XVIII ст., де він був ватажком Жоравської сотні.
Значну роль в його положенні в суспільній ієрархії Гетьманщини виконував
шлюб з Параскою Марківною Маркович. Їхній син Яків одружився з дочкою
російського бригадира Дуніна Уляною, що поклло початок швидкому
розвитку роду Якубовичів у Російській імперії. Його перший син Олександр
служив старшим офіцером російської армії в 1757 році, а через 30 років
пішов у відставку зі званням генерал-майора. Він одружився з Марією,
дочкою бунчукового товариша Михайла Іваненка, в результаті зміцнивши
матеріальний стан родини34.
Один із синів головного підскарбія Михайла Васильовича
Скоропадського Петро став ротмістром, а другий — Яків, який перебував у
шлюбі з Єфросинією Осипівною Закревською — майором лейб-
кирасирського полку. Його син Петро пішов до лейб-гвардії Ізмаїльського
полку, а дочка Катерина вийшла заміж за Олександра Семеновича Хвостова
(бригадир 1788 р.) наприкінці 1760-х років.
Суддя Дем'ян Оболонський одружив свою дочку Настасію з
Костянтином Тіньковим, майбутнім надвірним радником (1787), правнуком у
петровські часи стольника Микити Леонтійовича. Вони оселилися в селі
Купчичах на Новгород-Сіверщині і, звісно, їхній 15-річний син Василь мав
звання підпоручника лейб-гвардії Ізмаїльського полку.
Іван Михайлович Сахновський, син чернігівського обозного полкового,
одружився з дочкою підполковника Устиною Петрівною Вєткович. Суддя
Стародубського полку Кирило Лобисевич одружився з племінницею
Григорія Теплова Гафією Єгорівною. Після смерті чоловіка в 1757 році жінка
вдруге вийшла заміж –за Івана Андрійовича Миклашевського35.

33
Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. С. 330.
34
Там само.
35
Там само.
 15
Переконливий приклад шлюбів, що виконували роль соціального
ліфту, надає нам козацько-старшинський рід Ґалаґанів, який згодом стане
дворянським. Це був новий рід в старшинському середовищі, його
родоначальник, Гнат Ґалаґан, полковник компанійський за І. Мазепи, зробив
кар’єру на початку XVIII ст., коли під час Північної війни перейшов на бік
Петра I від Івана Мазепи.
В історії роду Ґалаґанів ми бачимо реалізацію обох стратегій: Григорій
Гнатович Ґалаґан, котрий прийняв після батька полковницький уряд у
Прилуцькому полку, був дружений з Оленою Дуніною-Борковською, онукою
В. К. Дуніна-Борковського, помітного представника гетьманської
адміністрації, мати якої була дочкою гетьмана Данила Апостола, а його син
Іван Григорович взяв шлюб з племінницею Розумовських Катериною
Дараган, завдяки чому ця родина увійшла до клану Розумовських, який, з
одного боку, був козацького походження, з іншого – мав високий імперський
статус. Це означає, що Ґалаґани не хотіли втрачати своєї спорідненості з
козацько-старшинською спільнотою, але водночас хотіли закріпитися в
середовищі імперського дворянства.
Розберемо детальніше соціальне положення онука Ґната Ґалаґана –
Івана Григоровича Ґалаґана та його дітей. За своє життя Іван Григорович
змінив чимало звань: спочатку він кілька років заміняв батька, котрий
відмовився від полковничого пернача, на посаді очільника Прилуцького
полку (1763–1767 рр.), потім змінив звання бунчукового товариша (1763) на
колезького асесора (1771) і надвірного радника (1784). Не дивно, що
соціальне положення Івана Григоровича було високим, але треба цьому
завдячувати його великим земельним статкам й шлюбу з небогою Олексія та
Григорія Розумовських Катериною Дараган. Для зміцнення статусу своєї
родини І. Г. Ґалаґан у нових соціальних умовах вирішує видати заміж своїх
доньок Віру та Уляну за офіцерів сербського походження(на той час це був
впливовий прошарок в Україні). Зробив він це через те, що, можливо,
Ґалаґанам треба було підтвердити своє міфічну генеалогію – вони хотіли
 16
довести, що їх рід походить з Балкан, а також військові сербського
походження зробили гарну кар’єру в російському війську, адже протягом
1708–1782 рр. російське самодержавство активно використовувало
неукраїнців для руйнації Гетьманщини і її інкорпорації в російську суспільну
ієрархію36. До того ж, Чорби й Стоянови вже «мали маєтності на Полтавщині
та породичалися з відомими українськими сімействами—Апостолами,
Ломиківськими, Остроградськими...»37
Єдиний син Івана Ґалаґана, лейпцизький студент – Григорій Іванович
Ґалаґан, якому ще з малечку, за традицією, приписано бути військовим, він
демонструє закінчення процесу правової, соціально-майнової та культурної
інтеграції козацьких нащадків до імперського осередка в кінці XVIII ст. У
1781 році він був лишень бунчуковим товаришем, а вже у 1784 піднявся до
майора; в період з 1788 по 1789 приймав участь у війні з Турцією, а в 1794 р.
– у польському поході. Г. Ґалаґан отримав у спадок великі маєтності свого
роду, зокрема дідичний маєток у селі Сокирниці. Його онук Григорій
Павлович Ґалаґан у біографії роду зазначав, що Григорій Іванович був
представником того покоління, яке жило в умовах, коли останні «сліди
козацтва, яке вже розкладалося у половині XVIII ст., зовсім зникли
наприкінці сторіччя та замінилися звичаями та зовнішніми прийомами життя
європейського. І поряд з новими потребами, витівками, новими поняттями,
сповненими вольтер’янством, йшли з іншого боку з Великоросії усі звички й
спосіб життя, з’єднані з кріпацтвом, що швидко увійшло до звичаїв
помісного дворянства…»38. За сімейними переказами, у шлюбі Ірини
Антонівни Ґалаґан (уродженої Милорадович) та Григорія Ґалаґанів помітну
роль відіграли Милорадовичі, поміщики сусіднього з Сокиринцями маєтку в
селі Калюжинці39. Вони «мали значний вплив на Григорія Івановича Ґалаґана

36
Кривошея Козацька еліта Гетьманщини. К. : ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2008. С. 351.
37
Будзар М. М. «Друга стать»: біографічний світ жінок із роду Ґалаґані. Українська біографістика. - 2020. -
Вип. 20. С. 27.
38
Галаган Г. П. Род Галаганов. // 25-летие Коллегии Павла Галагана в Киеве / ред. А. И. Степовича. Киев,
1896. С. 13.
39
Будзар М. М. "Друга стать… С. 28
 17
й одружили його зі своєю сестрою… на кілька років старшою за свого
чоловіка…»40.
Таблиця 1
Шлюби і посади роду чоловіків роду Ґалаганів, починаючи з Григорія
Гнатовича Ґалагана
Григорій Гнатович (1716- У 23 р. – полковник Прилуцький на місце батька,
1777) у 34 р. – член Генеральної канцелярії впродовж року
(1850)
Дружина – Олена (Уляна) Михайлівна Дунін-
Борковська, у шлюбі з 1738 р.
Іван Григорович (? – 1789) бунчуковий товариш (1763), 1763–1767 до остаточного
звільнення батька керував справами Прилуцького
полку, 1771 – колезький секретар у відставці, суддя
Прилуцького повітового суду (1784), 12.01 1784 –
надвірний радник
Дружина – Катерина Юхимівна Дараган, у шлюбі з
1754 р.
Олена Григорівна (?-1798) Чоловік – Петро Андрійович Миклашевський
(бунчуковий товариш), у шлюбі з 1752 р.
Параскева Григорівна Чоловік – Степан Іванович Лашкевич (бунчуковий
товариш, пізніше — надвірний рад-
ник).
Григорій Іванович (1769– У 12 р. – бунчуковий товариш,
1808), у 18 р. – перейменований майором,
у 22 р. – відсторонений від служби,
у 24 р. – прийнятий на службу до Київського
єгерського полку кінноти, походи: 1788-1789 –
Туреччина,
у 25 р. – Польща,
у 28 р. – звільнений від служби, у володінні – близько
6 000 д.ч.с.
Дружина – Ірина Антонівна Милорадович.
Віра Іванівна (1764–1840) Чоловік – Федір Іванович Чорба (майор) , у шлюбі з
1779 р.,
Уляна Іванівна(1765– Чоловік – Іван Михайлович Стоянов (секунд-майор), у
1792?) шлюбі з 1784 р.

У таблиці 1 продемонстровано кар’єри та шлюбні сценарії чоловіків і

жінок з роду Ґалаґанів за 70 років XVIII ст. Але за лаштунками цих фактів
залишається особисте життя цих родин. Розглянемо хоча б шлюб Григорія
Гнатовича Ґалаґана з Оленою (Уляною) Михайлівною, уродженою Дунін-
Борковською. У цьому союзі роль внучки гетьмана Данила Апостола та
обозного Василя Дунін-Борковського, вірогідно, полягала у посиленні
40
Галаган Г. П. Род Галаганов. С. 13
 18
статусу Ґалаґанів серед козацької старшини. Ця жінка пішла з життя на 10-му
році шлюбу з Григорієм Ґалаґаном, який в автобіографії заявляв, що
одружився не за власним бажанням, будучи 22-річним, а тому був
незадоволений шлюбом41.
Не пощастило і донькам Івана Григоровича Ґалаґана – Вірі та Уляні.
Чоловіки сестер належали до військової еліти Російської імперії. Це були, за
усіма ознаками, непогані партії для дівчат із роду Ґалаґанів. Проте в цих
шлюбах жінки були нещасні. Наприклад, Віра Іванівна Чорба прожила 14
років у шлюбі й мала доньку, але доля вирішила випробувати жінку на
витримку: Федір Чорба, чоловік Віри, звинуватив свою дружину в зраді, до
того ж змусив свідчити проти неї власних кріпаків (а це було незаконно, бо
такі свідчення не мали ваги) та зміг отримати в 1793 р. у Катеринославській
духовній консисторії рішення про розлучення42 із накладанням на неї
семирічної єпитимії та безшлюбності, а для себе — дозволу взяти новий
шлюб.
Таким чином, приклади шлюбів чоловіків і жінок роду Ґалаґанів в
середині і 2-й пол. XVIII ст. засвідчують, наскільки могли бути нещасливим
такі шлюбі для самих людей, хоча в кар’єрному і матеріальному плані вони
були вигідними.

41
[Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. Киевская старина. 1883. Т. VII, ноябрь. С. 464.
42
Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. Киев, 1910. С.663
 19
РОЗДІЛ 3
ШЛЮБ У СЕРЕДОВИЩІ ЛІВОБЕРЕЖНОГО ПАНСТВА 2-Ї
ПОЛ. XVIII СТ.: ТРАДИЦІЙНЕ Й НОВЕ

3.1. Сценарії одруження: роль родини й права наречених

Протягом тривалого часу українське суспільство розглядало концепцію
шлюбу, засновану на звичаєвому праві, як звичайний майновий договір, який
можна вільно укладати та розривати. Духовній владі довелося докласти
великих зусиль, щоб переконати мирян проводити церковне вінчання і не
допускати розлучення43.
Починаючи з другої половини ХVІІІ ст. в Гетьманщині поступово
розповсюджуються і проникають в судову систему норми російського права.
До цього українське судочинство користувалося старовинними кодексами:
Литовськими статутами, німецькими гродськими правами – Магдебурзьким,
Хелмінським, Саксонським зерцалом, які вважалися традиційними. Як
зазначає І. Петренко, посилаючись на дослідника О. Левицького, козацька
старшина, яка прагнула стати шляхтою, робила все необхідне, щоб зберегти
саме литовське і німецьке право на довший термін, адже «їх створили
шляхтичі»44. Зокрема, українське панство в судовій практиці
використовувало Литовський статут, а не російське законодавство. Така
ситуація свідчить про шлюбно-сімейні стосунки у ХVІІІ ст., що ґрунтувалися
не на нормах російського права, а на кодексах, узвичаєних у правовому полі
Гетьманщини
Таким чином, правове життя Гетьманщини XVIII ст. розділялося між
двома системами – внутрішньої (сама Гетьманщина) й зовнішньої (Російська
імперія).
У спадковому суспільстві значну роль відігравали шлюб, пошук
наречених, а також укладення шлюбних контрактів. Шлюби наречених з кола
43
Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини козацької еліти Гетьманщини XVIII ст. Наукові записки
Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія : Історія. 2008.
Вип. 14. С. 16
44
Так само.
 20
козацької старшини частково укладалися з представниками російської знаті
або з військовими іноземного походження, які служили царському війську.
Це допомагало родині укріпитися в середині імперського дворянства, але
нерідко, коли родина вже мала землі, даровані по царському указу на
Полтавщині та Чернігівщині.
Шлюби могли укладатися через почуття, але частіше за порадою
старшого покоління – батьків чи близьких родичів, та й до того ж матеріальні
блага відігравали не останню роль.
Але ніхто не міг змусити молодих людей одружуватися, зокрема це
стосувалося жінок. Положення Литовського статуту гарантували жінці право
вибору: ні батьки, ні брати з сестрами чи навіть опікуни не мали права
примушувати її до шлюбу45. Але траплялося таке, що дівчина без
батьківського благословення втікала з дому і виходила заміж без потайки від
батьків. За чинним законодавством вони втрачали право на спадщину, але
остаточне рішення все одно залишалося за сім’єю.
Взагалі заміжня жінка займала високе положення у соціумі, не
одружену ж навпаки зневажали, тому якщо в родині були дівчата, їх якомога
швидше хотіли видати заміж.
Така норма була розповсюджена і в старшинському суспільстві. У
цьому сенсі дуже цікавими є сімейні стосунки П. Милорадовича та його
тещі46. Щодо одруження дочки Петра Анастасії, то батько і теща кілька років
мали конфлікт, який супроводжувався судовими позовами та зверненнями до
Сенату. Батько не погодився одружити дочку з обраним його тещею
І. Лашкевичем, головним чином через те, що він не хотів віддавати дочці
материзну, тобто виділити долю матері. Коли бабуся остаточно вирішила
видати заміж онуку, вона звернулася до Сосницького повітового суду, куди
подала листи від П. Милорадовича і зазначила, що батько не дав дозволу, бо
не хоче віддавати дочці частину спадку матері. Суд визнав шлюб можливим
45
Ліпак Г. М. Вплив литовських статутів на шлюбно-сімейне законодавство російської імперії. Європейські
перспективи. 2013. № 10. С. 33.
46
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп.
ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2012 – С. 70.
 21
відповідно до положень I Литовського статуту (1529 р.), який забороняв
примушувати дочок виходити заміж без їх волі. Милорадович П. подав до
Городницького повітового суду справу про позбавлення доньки спадщини
відповідно до положень Литовського указу, які забороняють донькам
виходити заміж без волі батька і матері – у цьому випадку вони втрачають
право на спадщину. Після одруження зять, з дозволу дружини, взяв на себе
всі обов’язки відстоювання прав на спадщину. Справа тривала кілька років, і
обидві сторони увійшли до Сенату, де сподівалися отримати підтримку
впливових земляків — П. Завадовського та О. Безбородька. Вони порадили
примиритися і поділити спадщину матері між сином і дочкою. П.
Милорадович прийняв пропозицію і уклав перемир’я з тещою і дочкою в
1791 р., вирішивши всі їхні суперечки раз і назавжди.
За домовленістю дядьки чи тітки, брати чи сестри шукали наречених
для сиріт, одружували їх і проводили весілля.
Для цього періоду також були своєрідні, так би мовити, зговори
малолітніх. Це означало, що батьки домовлялися про майбутній шлюб своїх
дітей, коли ті досягнуть повноліття. Семен Лизогуб – генеральний військовий
обозний на пропозицію засватати його дочку за сина Ганни Савич писав, що
вона ще малолітня й одружити її він має намір через два роки. Зрештою,
весілля все одно не відбулося – наречений відмовився з невідомих причин.
Як зазначається в листах козацької старшини, участь родини в пошуку
наречених не виключає шлюбів на основі взаємної почуттів. Так, в листі до
батька відомого канцлера і князя Російської імперії О. Безбородька
проглядається хвилювання за майбутнє сестри Уляни, також він писав, що
успіх заміжжя його сестри у шлюбі залежить від її вибору та почуттів47.
У листах Полетики Григорія Івановича з Відня до Полетики Григорія
Андрійовича видно відповідальне ставлення до укладення шлюбного
договору з урахуванням інтересів нареченої та її батьків. Г. Полетика шукав
наречену для свого двоюрідного брата в Україні, радив дочку Бороздни,

47
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. С.78.
 22
кажучи, що його родина дуже багата, з оцінкою сімейного майна в 30-40 тис.
руб. У зв’язку з цим брат скрупульозно розпитував про можливе придане, як
поділили батьківську спадщину між двома дочками, за яким законом він міг
віддати майже все майно одній дитині, а іншому міг залишити невелику
частину. Також він не знав, чи майно Бороздни заробив він сам чи його йому
передав батько, чи це придане дружини48. Таким чином, шлюб передбачав
врахування різноманітних обставин та розуміння чинних правових норм
щодо шлюбних договорів на Лівобережній Україні.
Коли дівчина вже досягала повноліття, а бажаного нареченого не було,
тоді батьки, а особливо родичі, які опікувалися сиротами, були згодні віддати
її за того, хто сватав, не чекаючи більш заможних та вигідних наречених, як
про це йдеться в листі Федора Ширая (1743 р.) до Григорія Скорупи, в якому
повідомлялося про сватання пасинка В. Гудовича — Даровського до його
сестри Марти. Він писав, що сестра вже досягла певного віку, а оскільки
інших конкурентів не було, то він вирішив не відмовляти йому.
Коли дівчина становилася повнолітньою, а бажаного нареченого ще не
було, батьки, особливо родичі, які доглядали за сиротою, погоджувалися
видати за того, хто сватав замість того, щоб чекати багатшої та вигіднішої
кандитатури. Про це зазначається в листі Федора Ширая (1743) до Григорія
Скорупи: пасинок В. Гудовича-Даровського сватався до його сестри Марти.
Він написав, що його сестра досягла певного віку, і оскільки інших
конкурентів не було, вирішив не відмовляти йому49.
Була ще одна традиція: родичам повідомляти про заручини молодих
люде, відсилаючи їм рушник. От наприклад, Стефан Лук’янович, родич
кошового отамана Петра Калнишевського, писав йому (12 грудня 1768 р.),
що його доньку й отаманову небогу Уляну засватали «за сина померлого
Петра Воротеляка, хорунжого полкового лубенського Стефана Воротеляка, в

48
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. С. 80.
49
Так само. С. 81.
 23
знак чого вельможності вашій донька моя б’є чолом, підносячи рушник [...]
просячи прийняти цей невеликий подарунок на благо..»50.
Як сваталися 100 років назад ми можемо проглянути в листі Петра
Милорадовича до Євдокії Безбородько: «Милостива пані Євдокія
Михайлівна! Вручитель сього син мій, котрий відкрив свій намір відповідно
до волі та бажання мого, вирішив при сьому рекомендувати себе
вельмишановному дому Вашої вельможності благоволінню та материнської
милості удостоїтися бути долученим до сімейства Вашого з боку люб’язної
Вашої онуки Олександри Павлівни, якій, якщо те богоугодне буде, то син мій
почитати буде за високе собі щастя. При тому честь маю бути з найглибшою
пошаною, нашої вельможності, милостивої пані вельми покірний слуга
Петро Милорадович. Травня 25 дня. 1878 року. Жукотки» 51.
Заручини, підготовка приданого і саме весілля, на яке запрошувалися
всі рідні та друзі, було найважливішими подіями в житті всієї родини. Не
важливо, кого було запрошено, кількість людей, не кажучи вже про придане.
Опікуни також повинні були підготувати придане та виділити для
цього необхідні кошти. Наприклад, у листі Єлизавети Пашкевич до Я.
Сулими, як опікуна, вказувалося, щоб Я. Сулима посприяв на отримання
коштів на посаг від київської дворянської опіки, яка, скоріш за все, наглядала
за її статками. В іншому ж листі вона розповіла Я. Сулимі, що шляхетна
опіка вимагала відомості про майно, до того ж, веліла повернути купцям
кошти за куплене для її дочки придане52.
Посаг знатних жінок Гетьманщини був досить вагомим у XVIII ст.
Серед посагу переважало срібло, коштовний посуд, гроші, прикраси, худоба.
50
Приватне листування Петра Калнишевського / передмова та публікація Л. Гісцова // Київська старовина.
1992. № 3. С. 18
51
Оригінал тексту: «Милостивая Государиня Евдокія Михайловна! Вручитель сего сын мой, открывший
свое намерение согласно с волею и желанием моим, решился при сем рекомендовать себя
высокопочтеннейшему дому вашей вельможности благоволению и матерней милости удостоиться быть
причтеннымъ к семейство ваше со стороны любезной вашей внучки Александры Павловны, которой, если
то благоугодно будет, то сын мой почитать будет за отличное себе счастье. При том имею честь быть с
глубочайшим почтением, нашей вельможности, милостивой государыни, покорнейший слуга Петр
Милорадович. Мая 25 дня. 1787 года. Жукотки». [Милорадович Г. А.]. Как сватались сто лет назад.
Киевская старина. 1898. Т. LXI, апрель–июнь. С. 92.
52
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп.
ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2012 – С. 86.
 24
Детальне перерахування посагу дружини дозволяє говорити про укладання
шлюбу як майнової угоди між подружжям.
Що стосується самого весілля, то церемонія супроводжувалася
вінчанням, але бувало таке, що вінчалися до весілля. Замість цього, церква
намагалася проводити весілля і вінчання одночасно, за традицією лише
весілля могло узаконити шлюб.
Після одруження молоді люди, які вступали в інші родини, повинні
були поважати батьків своїх чоловіків або дружин і називати їх батьками, а
ті, натомість – дочками та синами.
Новоспечені чоловік та дружина швидко переймали на себе
відповідальність за майно і ставали незалежними, дружини приймали різні
рішення щодо ведення господарства та сповіщали про це чоловіка.
Мали місце і нерівні шлюби, та це можна розглядати як виняток
усталеної поведінки в цьому соціумі. Так, небіж Я. Марковича Андрій, син
його брата Марка, «приїхавши в Сварков, увіз дівку служебку Алексєєншину
Вовдю за кордон й у Великоросії в с. Гніловка обвінчався з нею»53.
Хоча вдовиці і користувалися повагою в суспільстві, вони все одно
намагалися вийти заміж ще раз, тут свою роль відігравав матеріальний
чинник та статус жінки в суспільстві того часу. Проте в родині люди
розуміли бажання жінки залишитися вдовою, особливо в заповіті. Церква
допускала навіть і «троєкратний шлюб», але з особистих листів видно, що
ставлення оточуючих до такого не завжди було прихильним54.
Таким чином, не останню роль у пошуках наречених відігравала
родина, але й водночас одружена жінка обіймала високе положення, хоча без
дозволу чи матеріальної підтримки з боку родичів шлюб не міг відбутися.
Також сімейні зв’язки базувалися на нормах Литовського статуту, що
неабияк допомагало тримати баланс у відносинах дітей і батьків.

53
Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп.
ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2012. С. 89.
54
Так само. С. 90.
 25
3.2. Шлюбні реєстри як показник соціокультурних змін у
життєдіяльності українського панства 2-ї пол. XVIII ст.
Посаг знатних жінок Гетьманщини був досить вагомим у XVIII ст.
Серед посагу переважало срібло, коштовний посуд, гроші, прикраси, худоба.
Детальне перерахування посагу дружини дозволяє говорити про укладання
шлюбу як майнової угоди між подружжям.
Взагалі, через посаг чи опис майна можна простежити стиль життя
козацької верхівки, яка була освіченою та посідала особливе положення у
тогочасному суспільстві. Тому спробуємо порівняти старшинський посаг
вищого ешелону влади і посаг старшини середнього ґатунку на прикладі
доньки прилуцького полковника Григорія Ґалаґана Параскеви Ґалаґан й
доньок писаря Стародубського полку Григорія Скорупи – Марини та
Параскеви. В соціумі, де жили вище згадані жінки, простежувалися дві
побутові тенденції, а саме патріархально-народна та аристократична, і
домінувала остання. Козацька старшина бажала налаштувати своє життя під
аристократичний манер, тому оточувала себе розкішними речами, це яскраво
простежується в смаках козацької правлячої верстви55.
Вироби зі срібла, особливо якщо це був посуд, вважалися ознакою
добробуту та заможності, тому старшинський загал намагався
використовувати у своєму побуті якомога більше срібла, таким чином він
хотів бути більш наближеним до аристократії. Так, у посагу Параскеви
Ґалаґан знаходилося достатньо посуду (а саме налічується 82 предмета) зі
срібла, головна особливість якого було те, що він «отческій» 56, це
символізувало сімейні цінності, пам’ять роду, що було важливо в час
пристосування до імперського способу життя, тому що демонструвало
знатність роду й його право посісти власне місце в імперській ієрархії. У
посагу ж Марини Скорупи, налічується всього 49 елемента посуду зі срібла 57,

55
Буряк Л. Повсякденне життя козацької еліти Лівобережної України XVIII ст. крізь призму матеріального
світу. Соціум. 2003. Вип. 2. С. 198.
56
[Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. Киевская старина. 1883. Т. VII, ноябрь. С. 464.
57
Сулимовский архив. С. 218.
 26
а у її сестри Параскеви Скорупи лишень 39 срібного предмета 58, що свідчило
про заможність роду, але відрізняло їх від осіб з «вищого ешелону» козацької
старшини. Для ще більшого контрасту згадаємо посаг дочки сотника
Іваницької сотні Прилуцького полку Павла Міницького Меланьї: посуду зі
срібла там було лишень 36 елемента, до того ж там був присутній мідний
посуд59, що також свідчило про нижчий статус її родини у соціумі.
Гроші посідали не останнє місце у посагу наречених, дивлячись на те,
яка сума давалася, окрім основних речей, можна зробити висновки про
заможність родини. Так, наприклад, у посагу Параскеви Ґалаґан зазначається:
«Червоних 1000. Рублів 2000»60, що, в свою чергу, значно відрізняється від
суми, яку надали Марині Скорупі: «Готових грошей – чотириста рублів» 61, а
у посагу її сестри Параскеви вказується сума в 505 рублів і 80 копійок 62, це
навіть менше, ніж у Меланьї Міницької – їй надано 700 рублів63.
Велике значення мали дорогоцінності, а також елементи гардеробу
нареченої. Але все по порядку. Коштовності – прикраси із золота, срібла,
різного дорогоцінного каміння – рубінів, смарагдів, сапфірів, діамантів,
перлин, коралів (все це називалося «клейноди» або «маніелє») –
використовувалися як капіталовкладення, а також мали символічну цінність,
засвідчуючи статус свого господаря, до того ж були сімейними реліквіями 64.
Так, Параскева Ґалаґан мала у своєму посагу пару «коначків», тобто кулонів,
один з яких був з 10-ма алмазами і одним рубіном, а інший був рубіновий з
великим сапфіром, і одна така прикраса коштувала 1000 рублів. Перстнів
Параскева мала аж 5 штук: всі вони були золоті і оснащенні рубінами,
сапфірами, але частіше алмазами. Також у наявності були три пари сережок,
прикрашені смарагдами і діамантами, а також рубінами. Перли також часто
згадуються у посагах та заповітах XVIII ст. І посаг Параскеви не виключення.
58
Там само. С. 236.
59
Список приданого… С. 145.
60
[Лазаревский А.]. Галагановский фамильный архив. С. 466.
61
Сулимовский архив. С. 218.
62
Там само. С. 237.
63
Список приданого. С. 146.
64
Дзюба О. Інтер’єр та мода як ознаки стилю життя козацької старшини ХVІІІ ст. Соціум. 2015. Вип. 11–12.
С. 326.
 27
Перли вимірювалися в лотах і шнурках, тож Параскеві було надано великі
перли – 12 лотів в 10 шнурках, і перли поменше – 7 лотів в 27 шнурках65.
У посагах доньок Г. Скорупи також були коштовності, але в кількості
вони поступалися Параскеві Ґалаґан. Марині було надано дві пари сережок:
одні алмазні, інші – золоті з перлами. Перстнів було 4, прикрашені частіше з
все діамантами. А також Марина мала 2 хреста: один рубіновий, інший –
алмазний. Перлів великих було 8 і 4 шнурка, і стількиж шнурків перлів
поменше, а дрібних перлин було 13 шнурків66. Її сестра Параскева мала
всього один золотий перстень, оснащений рубінами і алмазами, і 2 пари
золотих з алмазними вставками сережок. Перлин малося 8 шнурків, а
великих перлин – 5 шнурків67. Що стосується посагу Меланьї Міницької –
тут зовсім не має згадки про коштовності, тож можемо виснувати, що
Меланьї взагалі не надали прикрас.
Перейдемо до гардеробу. Як зазначає Олена Дзюба: «Одяг не лише
виконує чисто утилітарну функцію, а й є предметом естетичних смаків,
уподобань, що формують характерний для різних епох стиль…» 68. Щодо
стилю Параскеви Ґалаґан, вона одягалась вишукано, але її одяг ще був
традиційним, тобто за складом і функційною роллю мало відрізнявся від
одягу соціально нижчих верств населення, та все ж була відмінність – одяг
Параскеви був оздоблений дорогими нитками і виготовлений з дорогої
тканини. Так, наприклад, у її посагу одних кунтушів було аж десять, які
зроблені були із різних якісних тканин – парчові, люстринові гризетові,
кольорів блакитного, червоного, білого, зеленого, жовтого, попелястого,
оздоблені шовком, а також сім «сподниц» парчевих та гризетових, корсетів –
4, запасок – 3, шуб – 4, шапок і чепців по 2 штуки69.
А от речі з гардеробу Марини Скорупи дещо відрізнялися від одягу
Параскеви Ґалаґан. Кунтуші (їх було аж 12), хоч і оздоблені були «золотою

65
[Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. С. 465.
66
Сулимовский архив. С. 218.
67
Там само. С. 237.
68
Дзюба О. Інтер’єр та мода… 12. С. 322.
69
[Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. С. 456, 466.
 28
сіткою», але виготовлені були з дешевшої тканини – штофу. З цієї ж тканини
були виготовлені і 5 запасок, а от «сподниці» були гранітурові, тобто
зроблені з густої шовкової тканини70. У гардеробі Параскеві Скорупі було 6
кунтушів, більшість з яких були із штофу, але й були й більш коштовні,
наприклад, із глазету (тканина з шовковою основою). Також з цієї тканини
Параскева мала одну запаску (а всього їх було дві). Сподниці також дві, але
виготовлені були з грезету – низькосортної шовкової тканини (для таких
речей), а для шуб грезет означав вовняний матеріал71.
Нічим не гірше виглядав гардероб Меланьї Міницької. Вона мала 7
кунтушів, виготовлені так само із штофу, а також із вовни, адамашки(це
могла бути бавовна, льон чи шовк). Сподниці були грезетові, штофні,
табінові і навіть одна гольова (виткана золотими нитками), а налічувалося їх
5 штук. Запасок теж було немало – 8 штук, а зроблені були в основному із
штофу, а також були табінові і сутопарчеві (тяжка шовкова тканина)72.
Побут також намагалися облаштувати красивими речами. У посаг
давали багато такого добра, в основному це був посуд, про який ми вже
поговорили. Тож розберемо це питання детальніше. У посагу Парескеви
Ґалаґан зустрічаються, окрім посуду, такі речі, як срібні ліхтарі з трубками
під свічки дві штуки, Ще одне, що було великою рідкістю, адже мало хто міг
дозволити собі таке, була «карета міська нова»73.
Марині Скорупі було надано було дві скрині, одну шкатулку, лахань
мідний (таз для миття рук), а також карета74. Її сестрі Параскеві надали всього
дві скрині, а Меланьї Міницькій – напівкарету, тарадайку, саней 2 штуки,
скринь було 3, а також столик, дзеркал 2 штуки.
Таким чином, після детального аналізу чотирьох різних посагів, які
належали різним по статусу жінкам, можна підбити висновок: посаг вищої по
соціальному статусу жінки, такої, як Параскева Григорівна Ґалаґан, був

70
Сулимовский архив. С. 219
71
Там само. С. 239.
72
Список приданого… С. 145, 146.
73
[Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. С. 466
74
Сулимовский архив. С. 220.
 29
повен якісних і дорогих речей, але іноді він мало поступався посагам
старшини «середнього ешелону» , наприклад, в кількості побутових речей – у
тієї ж Меланьї Міницької – дочки сотника, їх було немало, але все одно
посаги доньок сестер полкової старшини середнього рангу різнилися
вартістю та розмаїттям речей від посагу жінки з полковницької родини.
Ще одне, що варто порівняти, – посаги двох жінок з одної ланки
суспільства, але різних поколінь – Параскеви Григорівни Ґалаґан, яка
виходила заміж в 1768 році, коли гетьманат був ще в силі, і її племінниці
Уляни Іванівни Ґалаґан, яка одружилася в 1784 році, коли вже козацька
старшина перетворилася на імперське дворянство.
Почнемо з суми грошей, яку надали окремо, у Параскеви, як ми знаємо,
було 1 000 червоних і 2 000 рублів, а от Уляні надали аж 6 000 рублів75, що
вже говорить про соціальний ріст родини в імперському суспільстві. Що
стосується срібного посуду – у Параскеви його налічується 69 елемента,
Уляна ж знову виходить вперед – 86 предмета зі срібла, а окрім нього ще
було 34 елемента звичайного посуду, а також побутових предметів,
наприклад, дзеркало, дві мильниці, два таза для вмивання тощо 76, чого не
можна сказати про посаг Параскеви.
Як світ не стоїть на місці, так і мода неупинно рухається вперед
розвивається суспільство, змінюється його стиль. Тож колишня старшина,
набувши дворянського статусу, воліла бути подібною до нього, тому
прагнула носити одяг, властивий європейській аристократії, яка була взірцем
для російського дворянства XVIII ст. Так, наприклад, зникає назва «кунтуш»
і з’являється «плаття», «сподниця» змінюється на «юбку», «шнуровка» на
«стрічку», «чепці» з «шапками» змінюються на «платки» з «капелюхами».
Також у посагу Уляни Ґалаґан спостерігаємо появу такого одягу як
«мантилья» ( шовкова накидка), панчохи, до того ж з’являється така тканина,
як атлас77.
75
Інститут Рукопису Національної бібліотека України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ). Ф. II. Оп. 1.
Спр. 26066. Спр. 26 058 – 26 069 Папери Івана Ґалаґана родинного характеру. Реестр вінований. Арк. 31.
76
Так само.
77
ІР НБУВ. Ф. II. Оп. 1. Спр. 26066. Реестр вінований. Арк. 31зв.
 30
Ще одне, що важливо згадати, так це порцеляна. Л. Бех у своїй статті
зазначає, що фарфор до кінця XVIII ст. «не належав до помітних явищ
побуту українських елітарних кіл»78, маркуючись як іноземний компонент
українського повсякдення. Його поява у списках посагу засвідчує зміну
пріоритетів. Так, у посагу Уляни вказано лише один чайний сервіз з
порцеляни, без указівки на виробництво, із типовим набором предметів
(поряд із чайними чашками зазначено філіжанки для шоколаду) і навіть в
одну ціну (35 рублів), але порцеляну вже зафіксовано як частину майна 79.
Саме цей аспект відрізняє посаг Параскеви Ґалаґан, адже у неї ще не було
порцеляни у посагу.
І на останок згадаймо прикраси обох жінок. Як і у Параскеви, в Уляни
були перли, які тут називалися «жемчугом», були і перстні (4 шт.), сережок 3
пари, точно так само як і у тітки, але й були речі, які були зафіксовані лише у
посагу Уляни, наприклад, з’явився годинник золотий «с цепью сталною и
патретиком на косте за стеклом», а також пара «пряжек с тразами
бащмачных»80.
Як бачимо, набуття козацькою старшиною дворянського статусу вплинув на
культуру правлячої верстви, і такі зміни допомагали в адаптації до нової ролі
в суспільстві. Тобто за змінами в матеріальному світі, які відобразилися у
складі посагів, що давали за своїми доньками представники козацької
старшини у той момент, коли вони ще були такими, й тоді, коли вони вже
набули статусу російського дворянства, можна прослідкувати зміни в
політичному улаштуванні суспільства.

78
23. Бех Л. В. Фарфор у побуті української еліти 18 ст. [Електронний ресурс] / Л. В. Бех. – Режим
доступу: http://elibrary.kubg.edu.ua/5183/1/doclad_bekh.pdf.
79
Будзар М. Від козацької старшини до імперського дворянства: люди і речі в контексті соціокультурних
трансформацій (на матеріалі «Ґалаґанівського архіву». Науковий вісник Ізмаїльського державного
гуманітарного університету; серія «Історичні науки». 2017. Вип. 37. С. 205.
80
ІР НБУВ. Ф. II. Оп. 1..Реестр вінований. Арк. 32.
 31
ВИСНОВКИ

Внаслідок аналізу низки історіографічних праць, архівних й

опублікованих документів в роботі розглянуто шлюбні стратегії української
знаті козацько-старшинського походження як ознаку тих соціально-
політичних змін, що відбувалися у середовищі еліти Лівобережної України в
умовах перетворення її на дворянство Російської імперії.
Основою роботи стало усвідомлення того, що в умовах станового
суспільства, яким була Гетьманщина, що діяло передусім завдяки збереження
традиційного устрою, одруження розглядалося як елемент колективного
існування соціуму, а не явище приватного життя. Саме тому вивчення
шлюбних стратегій представників елітної верхівки Лівобережної України в
ситуації, коли відбувалися значущі зміни у її соціальному житті, дозволяє
дослідити підґрунтя таких трансформацій.
Ще до середини XVIII ст. у шлюбних практиках козацької старшини
реалізовувалися два варіанти: 1) закріплення за допомогою шлюбів у межах
власної регіональної корпорації, використовуючи, передусім, союзи з
особами з кола козацько-старшинської верхівки, 2) входження через шлюби
до владного простору Російської імперії шляхом укладання шлюбних
контрактів з представниками російського дворянства. Такі стратегії
зберіглися в ситуації другої половини XVIII ст., в умовах остаточної
ліквідації гетьманського устрою, коли завдяки шлюбам з представниками
імперської знаті, зокрема й спорідненню з сімействами іноземного
походження, що мали у своєму складі офіцерів вищого рангу на службі
царському престолу, нащадки козацько-старшинських родин підтверджували
успішність процесу власної нобілітації.
Унаочненням соціокультурних змін у побутуванні українського
панства в умовах ліквідації гетьманського устрою є шлюбні реєстри –
джерела, які репрезентують трансформації матеріального світу еліти
Лівобережної України, що віддзеркалював суспільне становище цього стану.
 32
Саме тому особливу увагу в роботі приділено розгляду документів, в яких
зазначено склад посагу, що давали представники козацької старшини за
своїми доньками в той час, коли ще зберігали військові звання Гетьманщини,
і тоді, коли вже мали дворянські титули.
Якщо порівняння посагів представників вищого ешелону козацької
старшини й осіб з її середньої ланки у середині XVIII ст. репрезентує
майнове розшарування у середині цього стану, то зіставлення шлюбних
реєстрів у межах однієї родини з 1750-х рр. до останньої третини XVIII ст.
засвідчує певні зміни у матеріальних уподобаннях, опанування стилю життя
імперського дворянства й поступове руйнування старовинних традицій. Це
унаочнено кількістю грошей, які давалися за дочками, співвідношенням між
старовинним предківським сріблом столових приборів і наявністю
комплектів посуду з порцеляни, сріблом, кількістю та якістю коштовностей
нареченої, змінах у крої та назвах гардеробу й тканинах окремих строїв тощо.
Таким чином, можемо констатувати, що розгляд шлюбних стратегій
панства Лівобережної України унаочнює перебіг процесу нобілітації
нащадків козацької старшини у 2-й половині XVII ст., зокрема й за
допомогою часткового розгляду світу речей, який їх оточував.
 33
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА

Архівні
Інститут рукопису Національної бібліотеки України
імені В. І. Вернадського
Фонд 2 Історичні матеріали
Опис 1. Спр. 26 058 – 26 069 Папери Івана Ґалаґана родинного характеру.
1. Спр. 26066. Реєстр вінований. Арк. 25–30.
2. Спр. 26067. Реєстр вінований. Арк. 31–36.
Друковані
3. [Галаган Г. П.] Род Галаганов // 25-летие Коллегии Павла Галагана
в Киеве / под ред. А. И. Степовича. Киев : Тип. И. И. Чоколова, 1896. С. 1–23.
4. [Лазаревский А.] Галагановский фамильный архив. Киевская
старина. 1883. Т. VII, ноябрь. С. 464–466.
5. Милорадович Г. А.]. Как сватались сто лет назад. Киевская старина.
1898. Т. LXI, апрель–июнь. С. 92.
6. Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник: Т. 1 : А-Д. К. :
Тип. Т-ва Г. Л. Фронцкевича, 1908. 519 с.
7. Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и
Войцеховичей XVII–XVIII в., К.1884. 316 с.
8. Список приданого, полученного дочерью Иваницкого сотника
Павла Миницкого, Меланьей, при выходе в 1748 г. замуж за в[оенного]
канц[еляриста] Петра Стороженка. Киевская старина. 1901. Т. LXXIII,
апрель–июнь. С. 145–147. [

ЛІТЕРАТУРА
9. Будзар М. Від козацької старшини до імперського дворянства: люди
і речі в контексті соціокультурних трансформацій (на матеріалі
 34
«Ґалаґанівського архіву». Науковий вісник Ізмаїльського державного
гуманітарного університету; серія «Історичні науки». 2017. Вип. 37. С. 203–
208.
10. Бех Л. В. Фарфор у побуті української еліти 18 ст. URL:
http://elibrary.kubg.edu.ua/5183/1/doclad_bekh.pdf.
11. Будзар М. М. «Друга стать»: біографічний світ жінок із роду
Ґалаґані. Українська біографістика. 2020. Вип. 20. С. 19–40.
12. Бороденко О. А. Шлюб і родина православного населення
Лівобережної України другої половини XVIII ‒ першої половини XIX
століть: соціально-демографічний аспект. Одеса : Видавничий дім
«Гельветика», 2020. 622 с.
13. Буряк Л. Повсякденне життя козацької еліти Лівобережної
України XVIII ст. крізь призму матеріального світу. Соціум. 2003. Вип. 2.
С. 197–206.
14. Дзюба О. Інтер’єр та мода як ознаки стилю життя козацької
старшини ХVІІІ ст. Соціум. 2015. Вип. 11–12. С. 317–329.
15. Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на
матеріалах епістолярної спадщини) / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України.
Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2012. 347 с.
16. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація
гетьманщини: 1760–1830. К. : ЦДІУ ім. Петра Яцика, 1996. 317 с.
17. Косміна О. Вбрання української еліти XVII–XVIII ст. Соціум.
2015. Вип. 11–12 С. 330–364.
18. Кривошея Козацька еліта Гетьманщини. К. : ІПіЕНД ім.
І.Ф.Кураса НАН України, 2008. 353 с.
19. Лазаревский А. М. Описание старой Малороссии. Материалы для
истории заселения, землевладения и управления: [в 3 т.] Киев : Тип. К. Н.
Милевского, 1888–1893. Т. 3 : [Полк Прилуцкий]. 1893. XIV, 426, XV c.
 35
20. Ліпак Г. М. Вплив литовських статутів на шлюбно-сімейне
законодавство російської імперії. Європейські перспективи. 2013. № 10. С.
31-35. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2013_10_7.
21. Петренко І.М. Політика Російської імперії щодо шлюбно-сімейних
відносин українців у XVIII столітті. ПНПУ імені В.Г. Короленка. 2015. С. 37–
48.
22. Петренко І. М. Питання шлюбно-сімейних відносин у
Гетьманщині XVIII ст. на шпальтах часопису «Киевская старина».
Український історичний журнал. 2014. № 5. С. 157–162.
23. Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини козацької еліти
Гетьманщини XVIII ст. Наукові записки Вінницького державного
педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія : Історія.
2008. Вип. 14. С. 15–20.
24. Петренко І. М. Шлюбно-сімейні відносини українців у другій
половині ХVІІІ ст. Полтава : РВВ ПУСКУ, 2009. 119 с.