МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Інститут післядипломної освіти й дистанційного навчання

Курсова робота

СТВОРЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Виконала:
Шолтиш Тетяна Миколаївна,
слухач курсів підвищення
кваліфікації
вчитель історії
ОНЗ «Попаснянська ЗОШ I-III ст. №1»
Попаснянської районної ради Луганської
області
 Зміст
Вступ ………………………………………………………………………...3
Розділ I. Запорозька Січ – зародок козацької держави …………………..7
Розділ II. Формування державного устрою ……………………………..13
Розділ III. Зміни в суспільному ладі України …………………………...21
Розділ IV. Зовнішня політика Української держави ……………………28
Висновки …………………………………………………………………..39
Бібліографія ……………………………………………………………….43

Вступ
 Особливе місце в історії України займає період Національно-визвольної
війни українського народу 1648-1657 рр. на чолі з видатним державним
діячем і полководцем Богданом Хмельницьким. Того часу на політичній
мапі Європи з’явилась Українська козацька держава, період існування якої
охоплював 1648-1654 рр.
Значущі історичні події Національно-визвольної війни надзвичайно
збудили національну свідомість, інтерес до рідної історії і національної
державності. Тому сьогодні історія становлення нашої державності стає
першорядною, актуальною і значущою.
Автор роботи має на меті показати розвиток державотворчих процесів,
принципи формування Української козацької держави в середині XVII ст.
Завдання роботи полягають в тому, щоб показати на яких принципах
створювалась державницька ідея, особливо в часи козаччини Запорозької
Січі; визначити основні умови і фактори формування державного ладу
козацької республіки; розкрити сутність соціальних змін і їх значення для
зміцнення держави; схарактеризувати міжнародне становище Української
держави та основні напрямки її зовнішньої політики.
Суспільні науки досить неоднозначно розглядають період створення
козацької держави.
Для вітчизняної історіографії є традиційною увага до проблеми
українського державотворення.
Треба відзначити, що важливий внесок у вивчення проблеми зробили
В.Липинський, І.Бойко, М.Грушевський, Д.Донцов, Д.Дорошенко,
І.Крипякевич та інші.
Серед сучасних істориків до питання створення Української козацької
3
держави звертались В.Смолій, В.Степанков. В книзі «Богдан
Хмельницький(Соціально-політичний портрет)» автори на
документальній базі простежують основні віхи життєвого шляху Богдана
Хмельницького, показують обставини, які зумовили формування його як
державного діяча, полководця, дипломата, а також розкривають роль
Хмельницького в формуванні української держави.
Питання державотворення часів Богдана Хмельницького присвячені
статті цих же авторів.
В статті «Українська козацька держава» В.А.Смолій «розповідає про
основні етапи державотворчого процесу – від епохи Богдана
Хмельницького до руйнування Запорозької Січі», оцінює діяльність
українських історичних постатей, що відіграли визначальну роль в нашій
історії [8,с.5].
Статті «Проблема становлення монархічної форми правління Богдана
Хмельницького(1648-1657 рр.)» В.С.Степанков досліджує організацію
влади Української держави в середині XVII ст., звертається до проблеми
еволюції політичної форми правління та ролі в цьому процесі Богдана
Хмельницького, який зміцнював свою владу, навіть починав
утверджувати монархічну ідею, принцип спадкоємності влади.
В книзі «Історія України: нове бачення» О.І.Гуржій, Я.Д.Ісаєвич,
М.Ф.Котляр та інші досліджують основні напрями внутрішньої та
зовнішньої політики Богдана Хмельницького, приділяють увагу
міжнародному становищу України в середині XVII ст., а також аналізують
наслідки для України рішень Переяславської ради.
Остафійчук В.Ф. в «Історії України: сучасне бачення» аналізує процес
формування соціальної структури суспільства, політико-адміністративний
устрій козацької держави; дає оцінку політичній, дипломатичній
діяльності Богдана Хмельницького.
Книга Шевчука В.О. «Козацька держава як ідея в системі суспільно-
4
політичного мислення XVI-XVIII ст.» - це виклад історії однієї з
найвизначніших ідей українського державотворення, де автор прагне не
лише дослідити ті чи інші явища, а передусім їх осмислити. Вона містить
багато інформації про становлення, розвиток і руйнацію козацької
держави. Широко висвітлено діяльність політичних і військових діячів, в
тому числі й Богдана Хмельницького.
Історію держави і права України досліджують Музиченко П.П.,
Бандурка О.М., Ярмиш О.Н. Достоїнства посібників цих авторів
полягають в тому, що «вони присвячені історії державності України від її
початків до сьогодення» [4,с.3]. Автори послідовно розкривають основні
етапи формування суспільного та державного ладу, права, суду тощо.
Пасічник М.С. в книзі «Історія України: державницькі процеси, розвиток
культури та політичні перспективи» досліджує вплив козацьких традицій
часів Запорозької Січі на процес утворення козацької держави. Автор дає
характеристику формування особистості Богдана Хмельницького, аналізує
його державотворчу, дипломатичну діяльність, приділяючи особливу
увагу українсько-московським взаєминам, висвітлює процес формування
державного устрою козацької республіки.
В книзі «Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в
міжнародних відносинах XVI- середині XVII ст.» Сергійчук В.І. змальовує
історичні обставини, що зумовлювали та супроводжували воєнні походи
українських козаків, показує у цьому контексті дипломатичні стосунки
Війська Запорозького з сусідніми країнами: Росією та Польщею, Швецією
й Туреччиною. Особливе місце в книзі відводиться дипломатичній
діяльності Богдана Хмельницького.
В досліджені Мельника Л.Г. на основі документального матеріалу
відображено визвольний рух в Україні в XVII ст., складні процеси
становлення і утворення Української козацької держави. «Основна увага
приділена проблемі боротьби українського козацтва за державність»
5
[3,с.4]. Становлення і подальше вироблення ідеї державності,
вдосконалення її устрою, її внутрішніх і зовнішніх функцій розглядається
автором досить стисло.
 Слід зазначити, що за останні роки українська історична наука
збагатилася рядом праць, присвячених актуальним проблемам історії
України, зокрема XVII ст. У них дослідники намагаються виробити нові
підходи до розуміння історичних подій Національно-визвольної війни,
опрацювати нові джерела, що висвітлюють основні напрями зовнішньої та
внутрішньої політики козацької держави, тим самим глибше вивчити
історичне минуле українського народу.

6
Розділ I Запорізька Січ – зародок козацької держави
Виникнення і розвиток Запорозької Січі мали надзвичайно важливе
значення в боротьбі українського народу за відродження власної
державності, знищеної за часів литовської та польської експансії на землі
України.
Феномен Запорозької Січі полягав у тому, що саме тут вперше
державотворча функція перейшла безпосередньо до представників
простого народу. Запорозьке козацтво виробило власну суспільну
організацію, яка найповніше відповідала національному характерові
українців і потребам часу. «Вона мала форму демократичної республіки з
найширшою участю козацьких мас в управлінні», - підкреслює
М.С.Пасічник в книзі «Історія України: державницькі процеси, розвиток
культури та політичні перспективи» [6,с.156].
Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала
найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх зв’язків. Рада
обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи
гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що накладало на цю особу
високу ступінь відповідальності.
На Запорожжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками
були: військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя,
військовий отаман); військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш,
пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи); похідні і паланкові
начальники (полковник, писар, осавул).
Неординарним на Запорозькій Січі був і такий важливий інструмент
влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час
діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти
королівської влади, Магдебурзьке право), то на Запорозькій Січі головну
роль відігравало звичаєве козацьке право, що являло собою сукупність
7
правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.
Система звичаєвого козацького права склалася в XV-середині ХVI ст.
Вона закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва,
окремі правила воєнних дій, діяльність судових органів, порядок
землекористування, укладання окремих договорів, види злочинів і
покарань. Слід зазначити, що звичаєве козацьке право визнавалося
іноземними державами, в тому числі й польським урядом. Козацтво
всіляко захищало звичаєве право, вважаючи, що писане право може
обмежити козацькі вольності.
Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної
ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона
змінювала місце розташування, але завжди була у добре захищених
природою місцях: після Хортиці (1552-1557) – на о. Томаківці (60-і рр.
XVI-1593); на о. Базавлук (1593-1638) і на Микитиному Розі (1638-1652).
Кожна з них мала укріплення – високі й міцні вали, по яких ішов
дерев’яний частокіл, а також башти з бійницями для гармат. Усередині
стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква,
склади, арсенали, крамниці тощо. У центрі був майдан, де відбувалися
загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства
поширювалася на значну територію. Берегом Дніпра, нижче від
Хортицької Січі простягався Великий луг – низинна місцевість, вкрита
соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та
річки, вщерть заповнені рибою. На середину XVII ст. козаки
вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі
сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й
народними звичаями. Чисельність січового товариства не була сталою.
Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, а
також виконував сторожову службу. Навесні сюди стікалися козаки, що
перебували в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До
8
козацького гурту приймали всіх охочих. Прийняті до лав запорозького
козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного з січових
куренів. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали
прізвище і давали будь-яке нове ім’я. Це робилося для того, щоб
приховати минуле прийнятих до Січі втікачів.
Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила,
умів підкорятися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У
відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто
вступав раніше, той мав перевагу над новоприбулими.
Вступ до Січі й вихід із неї були вільними. Ніякого певного часу
перебування на Січі не встановлювалося: кожен мав змогу вийти з неї в
разі потреби.
Соціальна база запорозького козацтва формувалася на таких глибоко
демократичних принципах, як заперечення феодально-кріпосницької
залежності й станової нерівності, рівність у праві на володіння землями й
угіддями, участь в органах самоуправління, вільний вступ до його лав,
незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності тощо.
Військо запорозьких козаків поділялося на січових і волосних козаків:
перші власне й складали справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті.
Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги,
звали «лицарством» або «товариством». Вони із свого середовища
обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали
участь у розподілі здобичі й вирішували всі справи війська. Частина
козацтва, що постійно залишалася на Січі, по куренях, поділялася на
«старше» і «молодше» й складала козацьке військо в широкому розумінні
цього слова.
Від «лицарства» різко відрізнялися сімейні козаки. Їх також допускали
на Запорожжя, однак вони не мали права проживати на території Січі і
селилися на її околицях: в запорозьких степах, на хуторах, де займалися
9
хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами і промислами. Звалися
вони підлеглими посполитих січових козаків, «сиднями». Усі разом вони
складали одне військо.
 Разом з українськими козаками воювали «покозачені поляки, білоруси,
росіяни, татари, грузини, вірмени, молдавани та представники з інших
народів. При чому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на
батьківщині посідали високе соціальне становище» [7,с.8].
Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно
зводилося в полки і сотні. Реєстровики мали володіння у королівських
маєтностях в Середньому Подніпров’ї. Спочатку полки називалися за
ім’ям полковників. «У 1625р. уряд офіційно затвердив військову-
адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового. За ним
реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по
тисячі осіб в кожному» [6,с.158]. Залежно від розквартирування вони
іменувалися за назвою найбільшого міста – Білоцерківський,
Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч
на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької
старшини поступово зростав. Реєстровими чимдалі голосніше заявляли
про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість
урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у
тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на
старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто скидали
їх і обирали власних. За умов польсько-шляхетського панування козацька
держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому,
то в прихованому протиборстві з центральною владою. Але досить чітко
простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі
Посполитої.
Запорозька Січ протягом багатьох десятиліть функціонування
характеризувалася широким спектром політичної діяльності. На
10
українських землях не було, практично, жодної сфери життя, яка б
залишалася поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально
підтримував діяльність міських братств та навчальних закладів,
фінансував просвітницьку роботу православних церков і монастирів.
Але найголовнішим, визначальним напрямом діяльності Запорозької
Січі з самого початку її існування і до моменту ліквідації російським
урядом був захист українських земель від турецько-татарської агресії. Січ
була своєрідною військовою базою, звідки здійснювалися морські та
сухопутні походи. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки провели
десятки воєнних експедицій до Очакова, Кілії, Акермана та інших
турецьких фортець на Північному Причорномор’ї.
З початку XVII ст. Військо Запорозьке поступово почало відмовлятися
від локальних політичних акцій, зосередивши свою увагу на вирішенні
фундаментальних завдань. Зокрема, міцнів союз між козацтвом і
православним духовенством, яке після Берестейської унії 1596 року
опинилося в тяжкому становищі і зазнавало постійних утисків.
Православне віросповідання в той період розглядалося, як одна з
найважливіших визначальних рис українського народу. Тому спроби
польського уряду ліквідувати існуючі релігійні суперечності шляхом
запровадження церковної унії не мали успіху. Крім того діяльність Січі
була спрямована на збереження таких ознак українського етносу, як
самобутність його мови, культури, звичаїв тощо. Запорозька Січ, як
цілком самостійна політична сила, дістала міжнародне визнання. Кіш
Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції,
Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він
укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами,
підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції.
Багаторічне функціонування Запорозької Січі, по суті становило
наступний етап формування української етнічної держави. Нове державне
11
утворення, створене вперше у вітчизняній історії простим народом,
докорінно відрізнялося від більшості тогочасних держав . У Запорозькій
Січі не було ані кріпацтва , ані поділу на стани. Замість феодального
примусу, що панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків,
утвердився принцип використання найманої праці, що сприяло розвитку
буржуазних відносин. І хоча Запорозька Січ, зрештою, так і не змогла
стати державою у повному розумінні слова, вона започаткувала той
державний організм, який згодом знайшов свій подальший розвиток в
період Хмельниччини.

12
Розділ II Формування державного устрою
 В результаті Визвольної війни український народ розгромив збройні
сили Речі Посполитої і ліквідував польську адміністративно-політичну
систему в Україні. На визволених землях були знищені, або втекли в межі
корінної Польщі, польські магнати і шляхтичі, католицькі ксьондзи й
уніатське духовенство, представники польської адміністрації, члени
земських та міських судів. Все це викликало необхідність негайного
створення власних національних державних інституцій, щоб забезпечити
регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення на
території України.
Шлях реалізації програми створення власної держави був довгим і
тернистим. Проте йшов ним гетьман невпинно і цілеспрямовано. Для
регулювання цього процесу же в червні 1648 р. старшинська рада
затверджує спеціальний документ «Статті про устрій Війська
Запорозького», у нормах якого чітко визначалася організація і
компетенція всіх новоутворених органів, які, крім військових, взяли на
себе функції апарату публічної влади.
Становлення української держави відбувалося в умовах війни, а її
будівничім стала, передусім, козацька старшина. Все це обумовило
специфічну форму української державності. Для виконання державних
функцій використовувалась звична, зрозуміла і перевірена практикою
модель реалізації владних повноважень, а саме: військово-
адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Такий полково-
сотенний устрій української держави став унікальним явищем в світовому
державному будівництві притаманним лише Україні.
Основною метою Визвольної війни стало створення незалежної держави
у межах усіх українських етнічних земель. Вже до кінця 1648 р. на всій
території України розпочалося формування державних інституцій.
13
Реальною стала можливість об’єднання всіх українських земель у межах
національної держави. Проте укладене наприкінці року перемир’я з Річчю
Посполитою, необхідність якого була викликана об’єктивними
причинами, передбачало повернення армії Богдана Хмельницького і
втрату територій західного регіону України. Кордон було визначено по
лінії р.Горинь - м.Камянець-Подільський, на схід від якого утверджувався
полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій.
Полково-сотенний поділ виник ще у 20-ті роки XVII ст. Спочатку він
лише визначав територію, на якій дислокувався козацький реєстровий
полк і населення якої зобов’язувалося утримувати цей полк на свої кошти.
Проте, починаючи з 1638 р., до полків та сотень, як територіальних
одиниць, зараховували усе населення, і на нього поширювалася влада
полкових та сотенних урядів.
Юридичне закріплення території української держави відбулося в
результаті укладення Зборівського мирного договору від 1649 р. ЇЇ
територію складали землі колишнього Київського, Чернігівського і
Брацлавського воєводств, що обіймала площу близько 200 тис. кв.км. За
умовами договору кордон між Україною і Річчю Посполитою
встановлювався по лінії Дністер – Ямпіль - Брацлав – Вінниця – Паволоч
– Горностай – Дніпро – Чернігів – Ніжин – Ромни. Східний кордон
встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і
пролягав по річках Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до
Ворскли і далі до р. Коломак.
На чолі новоствореної держави стояв гетьман України. Столицею
України та гетьманською резиденцією стало м. Чигирин. «Номінально
Україна була залежною від Речі Посполитої, але фактично вона стала
незалежною, оскільки реальна влада на цій території належала
Б.Хмельницькому» [1,с.163].
Територія української держави, що отримала офіційну назву «Військо
14
Запорозьке», поділялась на полки, число яких не було сталим. У 1649 р. їх
налічувалося 16: Чигиринський, Черкаський, Корсунський,
Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський,
Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський,
Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В
1650 р. всіх полків було 20, з них 3 виключно військових, а 17 військово-
адміністративних. Пізніше під час воєнних дій української армії проти
польських і литовських військ у 1654-1655 рр. утворились Волинський,
Турово-Пінський, Білоруський і Подільський полки. Центром полку було
найбільше на підвладній території місто або містечко.
Полки ділились на сотні. У полку могло бути до 20 сотень. Сотні
поділялись на курені (по 20-30 козаків у кожному).
Окремо самостійну адміністративно-територіальну одиницю являла
собою Запорозька Січ.
На території козацької держави проживало близько 1,4-1,6 млн
населення. Воно визнавало владу гетьманського уряду.
Найвищим державним і політичним органом української держави була
Генеральна військова рада. Вона скликалася для обрання гетьмана або
вирішення важливих державних, політичних, військових і судових питань,
обговорювала зовнішньополітичні справи. Генеральна військова рада
скликалася окремими універсалами гетьмана. Брати участь у раді мали всі
козаки, іноді делегати від міщан, в окремих випадках – селяни (так звана
Чорна рада). Число присутніх могло доходити до кількох тисяч. Її важко
було скликати, нею важко було керувати. Рішення ради іноді були
непередбачуваними та могли стати небезпечними для старшинської
верхівки та гетьмана. Тому військова рада не була і не могла бути
постійно діючим обов’язковим органом. Її скликали в разі неминучої
потреби.
15
Поступово (з липня-серпня 1648 р.) внаслідок зміцнення влади гетьмана
вплив ради на державне життя України послабився. Їх скликали дедалі
рідше, а функції Генеральної ради перешли до ради старшини.
 Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення
старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його
рішення були обов’язковими.
Система управління складалася з 3 ступенів: Генерального, полкового та
сотенного урядів.
Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював
всю систему правління і був постійно діючим органом.
Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював цей уряд
гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний
головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали –
нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України.
Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які
керували окремими галузями управління.
«Усі поточні справи внутрішнього управління та закордонних зносин
вирішувалися генеральною військовою канцелярією, яку очолював
генеральний писар Іван Виговський. За походженням – шляхтич з
Овруцького повіту, перед Великим повстанням – писар при польському
комісарі в справах козацтва, І.Виговський був високоосвіченою людиною,
користувався авторитетом у керівників сусідніх держав» [3,с.52].
Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий
відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.
Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська
Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням
до полкових та сотенних судів.
Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.
16
Вся генеральна старшина входила до складу генеральної військової
канцелярії, яка підпорядковувалась гетьману. Через генеральну
канцелярію гетьман управляв військовими, адміністративними, судовими і
фінансовими справами держави.
Місцеве управління здійснювали полкові і сотенні уряди. Полковий уряд
складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну
старшину. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і
хорунжий. «Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на
місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче
впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і
навіть усували їх з посади» [4,с.197].
Формально полкова старшина вважалася виборною, але фактично
посади полкової старшини займали особи, призначені гетьманською
адміністрацією або полковником.
Сотенну військову та адміністративно-територіальну одиницю очолював
сотник. Він обирався на козацькій сотенній раді. До сотенної козацької
старшини належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий.
Найвищою ланкою козацької старшини були міські та сільські (курінні)
отамани.
Управління містами в Україні здійснювалось відповідно до їхнього
статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів,
Переяслав, Полтава та ін.), управляли виборні магістрати – органи
міського самоврядування, що відали адміністративними, господарськими,
фінансовими та судовими справами у місті. Очолював магістрат війт, до
його складу входили помічники війта (бурмістри), радники і засідателі.
Міста ж, які не мали магдебурзького права були обмежені у
самоврядуванні, а також підлягали старшинській адміністрації. За
магістратами залишалося право розпоряджатися міськими прибутками.
17
Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією
метою проводився збір податків. Вони збиралися з селян та міських
жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм.
 З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням
самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру.
«Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а с
1654 р. була введена посада генерального підскарбія, який відав
державною скарбницею, прибутками та витратами державних коштів. Він
же керував збором податків, встановлював мито, стояв на чолі генеральної
військової канцелярії» [1,с.169].
Зростаючі потреби в грошах вимагали впорядкування монетної системи.
Наявна кількість грошей, що була в обігу, не задовольняла ці потреби. У
зв’язку з цим для нагромадження в країні золотої, срібної монети, був
обкладений високим митом вивіз благородних металів. У листопаді 1649
р. за його розпорядженням у Чигирині розпочалося карбування
національної монети, на якій «на одному боці - меч, а на другому боці
його Богданове ім’я» [10,с.24].
Головною запорукою успішної розбудови козацької держави стала
національна армія, яка зросла на організаційних принципах запорізького
козацтва. Армія формувалась із добровольців, відзначалася високим
бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною. Її основну ударну
силу становили запорожці й реєстрові козаки Білоцерківського,
Чигиринського, Черкаського, Корсунського і Переяславського полків.
У вирішальні моменти національно-визвольних змагань чисельність
української армії доходила до 100-150 тис. чол. Це була значна військова
сила, яка майже не поступалася перед арміями інших європейських країн
того часу.
Керівництво полком здійснювала полкова старшина на чолі з
полковником, яка обиралась на полковій раді з найбільш талановитих
18
організаторів, мужніх і хоробрих ватажків. Іноді гетьман сам призначав
полковників з числа непримиренних ворогів польської шляхти. Такий
прискіпливий відбір кращих з кращих забезпечив перевагу військової
майстерності командирських кадрів української армії над професійною
вправністю польських воєначальників. Під час боротьби талановитими
ватажками виявили себе полковники М.Кривоніс, І.Богун, Д.Нечай,
Н.Морозенко, М.Пушкар та інші.
Полки складались з сотень, чисельність яких була неоднаковою (від 7 до
20 сотень). Часто вони налічували до 500-700 козаків, кожна на чолі з
сотником, писарем, осавулом і хорунжим. У більшості випадків сотенна
старшина обиралась на відкритих козацьких радах.
У відносинах між полковниками і вищою старшиною органічно
поєднувалися воєнна ініціатива з суворою дисципліною. Наказ гетьмана
виконувався незаперечно, негайно і точно. В цьому армія чітко
дотримувалася правил, вироблених запорожцями у їхній безперервній
боротьбі з татарами, турками, поляками та іншими ворогами.
Основою полків залишалась піхота – найбоєздатніша частина війська. З
ініціативи гетьмана була створена козацька кіннота, яка успішно
змагалася з польською кавалерією. У складі української армії була також
артилерія.
Великої уваги приділялось організації розвідки. На підставі повідомлень
розвідників у гетьманській канцелярії складались детальні звіти засідань
не тільки сейму, а й навіть таємної королівської ради.
Існування української армії визнавалося Зборівським мирним договором
(40 тис. козаків), Білоцерківським мирним договором (20 тис. козаків).
Але реально в Україні діяло величезна на ті часи збройна сила, кількість
якої неможливо було обмежити навіть 60 тис. реєстром козаків,
затвердженим Переяславським договором.
Отже, новоутворена козацька держава мала всі основні її ознаки:
19
територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній
проживала; органи публічної влади, які виконували свої функції на
визначеній території; податки, що збиралися на утримання органів
публічної влади; систему правових норм як регулятора суспільних
відносин. Існуюча влада в Україні була легітимною, тобто добровільно
визнавалась населенням.

20
Розділ III Зміни в суспільному ладі України
Визвольна війна внесла певні зміни в суспільні відносини. Майже вся
тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від
польського панування. З відступом козацьких військ наприкінці 1648 р.
частина української території – Волинь і Галичина – знову була захоплена
польськими військами.
Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї
української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та
залежні верстви в Україні залишився.
Польську знать, як пануючий стан, замінили козацтво, середнє та дрібне
українське шляхетство.
Козацька служба, хоч і давала значні привілеї, була важкою, а часто і
недоступною для населення. Щоб її відбувати, крім здоров я, треба було
мати відповідні матеріальні засоби. «Ось чому ми зустрічаємо в
тогочасних документах дані про те, що бідних у козаки не записували, що
до них зараховували тільки заможних селян. Але такі вимоги ставилися
лише перед тими, хто вступав в реєстрове козацтво» [4,с.188].
У роки війни козаки складали приблизно половину населення України.
В ході формування козацької держави зміцнюється становище козацтва,
як окремого суспільного стану. Зборівський договір був юридичною
основою оформлення козацтва в привілейований стан із своїми правами,
адміністрацією, судами. Складання реєстру було однією з ознак цього
оформлення. Значно розширилась територія, на якій мали право жити
козаки. Привілеї козацтва були підтверджені королівськими грамотами,
Білоцерківським договором 1651 р., московським урядом у «Березневих
статтях» 1654 р., у царських жалуваних грамотах.
Зміни в козацькому стані могли відбутись тільки внаслідок його
фактичного панування в Україні. Слід відзначити, що цей новий
21
привілейований стан відіграв прогресивну роль в історії України.
Неабияке значення мало те, що в період свого формування козацтво як
стан не було таким замкнутим, як інші привілейовані стани. Воно не було
однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.
 До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до
війни. Вони склали основу козацької старшини. «Із козацької старшини
формувалася нова українська знать, яка змінила витіснену польську знать.
Відбувалася феодалізація козацької старшини – вона зосереджувала в
своїх руках владу, землю, обмежувала свободу селян та простих козаків,
що загострювало соціальні конфлікти в українському суспільстві»
[1,с.160].
Групою, близькою до реєстровців, були колишні «випищіки» та драгуни,
які під час боїв переходили на бік повстанців.
Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. Деяка її частина
воювала на стороні польсько-шляхетського війська. В ході війни частина
довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на
другий план. Козацька старшина значно поновилася за рахунок дрібної
української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини
відрізнялася від довоєнної своїм менталітетом: палким прагненням до
незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення
гетьмана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику.
За соціальним становищем старшина не була єдиною верствою. Кожна
група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції.
Відомостей про старшинське землеволодіння збереглося дуже мало.
Напевно, частина старшини володіла фільварками та хуторами. Проте, в
силу ряду причин, старшинське землеволодіння не було розвинутим. По-
перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке
тільки-но звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників.
По-друге, козацьке господарство, в тому числі і заможне, було мало
22
пов’язане з ринком, особливо із зовнішнім, куди могли йти продукти
сільського господарства. Більше уваги заможні козаки приділяли
промислам: дігтярному, мукомельному, селітряному тощо.
 Безперечно козацька старшина збагатилася за рахунок великої воєнної
здобичі. Козацтво дедалі більше поділялося на два протилежні табори –
старшину, яка захопила в свої руки основні матеріальні блага та політичну
владу, і рядове козацтво, яке ними не користувалося.
До панівної верстви належала також українська шляхта. Шляхетський
стан до війни мав найбільше привілеїв, він був економічно пануючим,
зосереджував у своїх руках політичну владу. В середині XVII ст.. тут
сталися значні зміни.
«Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському,
Білоцерківському та Переяславському договорах вказувалось на
збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає
свій вплив в українському суспільстві» [9,с.156].
Як відомо, польські магнати і шляхта, які володіли великими маєтками,
були вигнані з України. Одна частина української шляхти поділила долю
польської, а друга частина, головним чином дрібна шляхта, брала активну
участь у Визвольній війні, щоб після неї зайняти привілейоване місце у
суспільстві. При пануючих у Речі Посполитій порядках, коли політичну
владу узурпували магнати, а дрібна шляхта втрачала навіть свої невеликі
земельні володіння, які різними шляхами потрапляли до магнатів, коли
українство і православна віра всіляко принижувались, українська шляхта
не могла здійснити свої прагнення. Її наміри збігалися з поглядами і
ділами козацької старшини, тобто вона зливалась з нею станово і
політично.
Панівним станом в Україні були також верхи православного
духовенства, права яких в цей час значно розширилися. Православ’я стало
в Україні єдиною визнаною офіційною релігією. Цьому сприяла та
23
обставина, що одним із гасел, під якими велася визвольна війна, була
боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим
станом, що спирався на вікові традиції. Православна церква мала ряд
суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах
гетьман. «Вже з червня 1649 р. Хмельницький став видавати охоронні й
жалувальні універсали Густинському, Печерському жіночому,
Флорівському та іншим монастирям» [6,с.192].
Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові
володіння за рахунок католицької церкви і шляхти. Зміни в Україні мало
торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що
проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів трудові
повинності, сплачували натуральні оброки.
В середовищі залежних верств певне місце займали рядові козаки. До
козацького реєстру належали люди, які обслуговували Військо
Запорізьке: ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховими
та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі,
котлярі, римарі, цирульники. Таким чином, у реєстрі були представлені
майже всі тодішні ремесла.
Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку
служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї в торгівлі,
право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові
козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська
Запорізького.
Часто в документах про козацькі привілеї і права відзначалося, що
селяни мають перебувати у підданстві і виконувати свої повинності. Мова
ішла про селян, які не приєдналися до козацтва, не потрапили до реєстру.
А таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася
по-різному.
На території, зайнятій польськими військами, селяни знову попадали під
24
панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим.
Хоч у різних універсалах та договорах визнавалось право шляхти на
експлуатацію селян, проте фактично цього не було. В деяких угодах
зустрічається намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але
взагалі гетьман і старшина стояли не за ліквідацію повинностей селянства,
а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі. На козацькій
території селяни не відбували ніяких повинностей, вони були переведені
на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто не
залежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися
певним захистом з боку держави.
За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та
панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до
державних підданих. Їхнє становище було набагато кращим від становища
панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і
шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська
Запорізького. До них, насамперед, належали обов’язки забезпечувати
козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли
більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні
селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані
війти, їх часто в документах селян також називали міщанами.
Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в
спадщину, кидати одні ділянки землі і займати інші, оскільки землі на той
час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед
селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й
такі, що ледве могли прогодувати свою родину.
Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не
лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники
міської адміністрації брали активну участь у Визвольній війні. В містах
значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення,
25
користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж
міщани продовжували відбувати ряд повинностей. В багатьох містах
козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація
вирішувала всі питання міського життя.
Оскільки були ліквідовані королівські та приватновласницькі міста,
більшість з них захотіла отримати Магдебурзьке право. Міста, які мали
право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими,
міста, яким це право бу3ло надане гетьманськими універсалами,
отримують назву ратушних. Якщо відносно перших можна говорити про
певне самоврядування, то в ратушних містах воно було формальністю.
Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і
активно втручалась в їхню діяльність. Гетьман змушений був ставати на
захист таких міст «так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу
зловживань там старшини. Заборонялось будь-кому щось брати з міщан
«над слушність і звичай», наказувалось поважати міський уряд» [4,с.193].
Привілейоване становище займали в містах і купці. Польські купці, яких
і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну.
Вимушені були покинути українські міста і євреї. В Зборівському
договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися
промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців від
конкуренції не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках.
Часто купці висувались на вищі посади в органах міського
самоврядування.
Значно більшою групою населення міст були ремісники. Тогочасні
джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла
не була порушена. Продовжували існувати цехові організації. Вузькість
ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників
займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчило і про те, що
ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.
Таким чином, в середині XVII ст. відбулося утвердження нової моделі
26
 соціально-економічних відносин. Вона була побудована на ліквідації
кріпацтва, фільварково-панщинної системи. Провідною формою
господарювання стало козацько-селянське дрібне землеволодіння.

27
 Розділ IV Зовнішня політика Української держави
Створення держави – справа не тільки внутрішня, а й міжнародна. Цей
процес не міг відбуватися ізольовано від інших держав, які ставилися по-
різному до цієї події. Проте фактично всі вони, навіть Річ Посполита, яка
аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, повинні були
рахуватися з існуванням української держави.
Ставлення західних держав до подій в Україні великою мірою залежало
від їх поділу на два табори: католицький і протестантський. Держави
першого з них – Австрія, Іспанія та князівства Південної Німеччини
підтримали свого союзника (шляхетську Польщу) і відразу ж зайняли
негативну позицію щодо України. Навпаки, протестантський табір, до
якого належали Англія, Голландія, Швеція й князівства Північної
Німеччини, виявляли небезкорисливий інтерес до розвитку подій в
Україні, бо вони вели до ослаблення Речі Посполитої, а отже, і всього
католицького блоку.
Найбільш співчутливе ставлення до подій в Україні спостерігалося в
Англії. Так, англійська газета «The Moderate Intelligencer» у 1648-1650 рр.
«давала докладні повідомлення про визвольну козацьку війну, про
дипломатичну активність «козацького генерала» Б.Хмельницького» [ 3,
c.63].
Франція як католицька держава й разом з тим ворог Габсбургів займала
протиукраїнську позицію, зумовлену її гегемоністичною політикою на
континенті (після Вестфальського миру 1648р.). У цій політиці Франція
важливе місце відводила Польщі як своєму «природному союзнику».
Позитивну політику щодо України здійснювала Венеціанська
республіка; за традицією з кінця XVI ст. Венеція вбачала в українському
козацтві потенційно анти турецьку силу, якою можна було скористатися у
власних інтересах. Після Зборівської угоди ожили наміри венеціанських
28
 правлячих кіл на створення анти турецького союзу з козаками. Улітку
1650 р. до Хмельницького прибуло посольство Альберто Віміні.
Сподівання на союз були марними, бо виступ козаків проти Туреччини в
тій ситуації був би самогубним. Хмельницький, однак, не поривав
стосунків з Венецією.
Великою державою у XVII ст.. була Швеція. Саме позиція Швеції в
1648-1651 рр. утримувала Австрію від надання прямої допомоги
шляхетській Польщі. Влітку 1648 р. уряд Швеції наказав командуючому її
військами в Німеччини Карлу-Густаву через Сілезію і Саксонію
підтягнути свої головні сили до польського кордону з таким розрахунком,
щоб вторгнутися в Польщу, як тільки це буде визнано вигідним для
швецьких інтересів. Українська сторона передбачала, що Швеція може
почати війну з Польщею, тому вже в 1649-1652 рр. прагнула встановити
контакти зі швецьким урядом.
Султанська Туреччина підтримувала дипломатичні відносини з
Україною, починаючи з першого року Визвольної війни, «але турецькі
правителі мали намір перетворити Україну в свого васала. Туреччина не
могла допустити існування української незалежної держави, бо це стало
би прикладом для інших васальних земель Оттоманської імперії в їхній
боротьбі за своє визволення», - підкреслює Музиченко П.П. в «Історії
держави і права України» [4,с.200].
У травні 1650 р. до Чигирина з’їхалися іноземні посли й козацькі
представники усіх полків. Від Турецької імперії прибули Осман-ага й
сілістрійський паша Узук-алі, від царя Олексія Михайловича – князь
В.Бутурлін, від Речі Посполитої – канцлер князь Любомирський і
київський воєвода А.Кисіль. Турецький і польський посли схиляли
гетьмана і Військо Запорозьке визнати підданство своєї держави,
пропонували гетьману утвердити булаву в його роді, але козацькі
старшини на військовій раді не погодилися на ці пропозиції, переговори
29
закінчилися безрезультатно.
Польський уряд з допомогою венеціанського посла Альберто Віміні
(весна 1650р.) намагався спрямувати українців проти Туреччини і Криму,
проте одержав відмову гетьмана. Турецький султан за це був вдячний
Хмельницькому. Він наказав своєму васалові Іслам-Гірею III
підтримувати козаків у боротьбі з Польщею.
У 1650 р. були успішно налагоджені українсько-молдовські відносини.
Уряд Молдовського князівства, що було підвладне Туреччині, водночас
перебував під великим впливом Польщі. У війні з Україною Молдова
могла стати вигідним стратегічним плацдармом для Польщі. Тому в
серпні 1650 р. Хмельницький підтримав похід татар у Молдову і послав їм
на допомогу загони козаків. Козацькі війська взяли Ясси. Молдовський
господар Лупул заплатив переможцям контрибуцію, зобов’язався
розірвати союз з Польщею, а також пообіцяв віддати свою дочку Розанду
за сина Хмельницького Тимоша. Цей шлюб мав сприяти зміцненню
політичних зв’язків України з Молдовою.
Проте воєнні й політичні досягнення у Молдові, як і дипломатичні в
Константинополі, Бахчисараї та в інших столицях, не мали великого
значення для розв’язання основного питання – визволення України від
Польщі. До того ж Зборівську угоду в повному обсязі сейм (наприкінці
1649 р.) не затвердив: унія не була скасована, митрополита С.Косова не
допустили в сенат.
За цих умов посилювалися дипломатичні зв’язки України з Росією.
Починаючи з 1648 р., Хмельницький неодноразово звертався до Москви з
проханням допомоги у анти польській боротьбі. Навіть загрожував
війною, якщо не буде надано цієї допомоги. В 1649 р. в Чигирин було
відправлено російське посольство в складі Г.Неронова і Г.Богданова із
завданням: вияснити становище у країні, роз’яснити позицію російського
уряду, обговорити питання взаємин з Кримом і Польщею.
30
 Посли доповідали в Москву: «В Україні розруха, в містах городяни
скаржаться на те, що від війни й розорення гинуть люди і ллється кров, що
за війною нікому вирощувати хліб і косити сіно, що люди помирають з
голоду» [3,с.66].
У зв’язку з загрозою нападу кримського хана на Росію посли просили
Хмельницького не підтримувати хана. Хан, як доповідали Неронов і
Богданов, тричі присилав до гетьмана послів з вимогою спільно виступити
проти Москви, але Хмельницький (хоч і був союзником Крима) рішуче
відмовився.
В середині 1650 р. в Чигирин прибуло російське посольство
Г.Унковського. Останній повідомляв у Москву про те, що гетьман знову
просив почати воєнні дії проти Польщі, а українській народ від усякої
напасті оберігатиме Московську державу. Але Росія все ще не
наважувалася розпочинати військові дії проти Польщі, до того ж у цьому
році в країні відбувалися міські повстання, зокрема в Новгороді і Пскові.
Лише наприкінці 1650 - на початку 1651 р. відбулися деякі зрушення в
позиції російського уряду щодо України. 19 лютого 1651 р. відбувся
Земській собор, який засідав близько двох тижнів. Вирішувалося важливе
питання – про війну з Польщею, а також про підданство Війська
Запорозького. В «Приговоре» духовенства, представленому Собору з
цього питання говорилося: «якщо Ян Казимир за свої «неправди» «не
справитца и управы на виноватых по договору… не даст», то російська
церква може дати дозвіл на війну і прийняття Війська Запорозького у
підданство» [3,с.68]. Водночас, враховуючи можливість поступу з боку
короля Яна Казимира, церква уповноважувала царя вирішити питання
війни чи миру з врахуванням усіх обставин.
Гетьман і козацька старшина в той же час прагнули відтягти початок
війни с Польщею, щоб мати час для збільшення своїх збройних сил і
зміцнення тилу. Українські дипломати добивалися ізоляції Польщі від
31
 Молдови, Валахії, Семиграддя. У липні 1650 р. в Чигирин прибуло
турецьке посольство Османа-аги разом з татарськими послами. Козацьке
посольство було направлено в Стамбул з метою загострити польсько-
турецькі відносини.
Наприкінці 1650 р. в Москву було відправлене українське посольство на
чолі з полковником М.Суличичем з проханням – в котрий раз – розпочати
військові дії проти Польщі, або хоча б провести демонстрацію сили на
кордонах з Литвою.
1 березня 1651 р. з Корсуня Б.Хмельницький відправив листа до
Сигізмунда Ракоці з побажанням, щоб дружні відносини між Україною і
Семиграддям «тривали і не зменшувалися…» [5,с.99]. У квітні
трансільванський посол повідомив, що Юрій Ракоці виставить проти
Польщі багатотисячне військо.
Зміцнювалися зв’язки української держави з Туреччиною, але прийняти
допомогу від турецького султана – 20-тисячне військо - Б.Хмельницький
відмовився, посилаючись на те, що «край так знищений і не має
можливості утримувати таке військо» [2,с.107].
Після поразки під Берестечком в липні 1651 р. прибув до гетьмана
представник російського уряду Г.Богданов разом з назарецьким
митрополитом. Російський уряд через митрополита повідомив про намір
надати військову допомогу. На докір митрополита про спілку з ханом
гетьман сказав, що ця спілка тимчасова і коли б російський цар підтримав
українців військом, тоді б козаків сам кримський хан боявся б і ніяких
кривд козаки від татар не терпіли.
У серпні 1651 р. козацьке посольство (полковники С.Савич, Л.Мозиря,
І.Золотаренко) знову відбуло до Москви, щоб вирішувати питання про
допомогу Україні.
Під Білою Церквою в середині вересня 1651 р. – напередодні укладення
мирної угоди – Б.Хмельницький прийняв турецького посла Осман-чауша,
32
який запропонував гетьману прийняти протекторат Османської імперії та
виступити спільно проти Венеції. Українці заявили Осману-чаушу, що
вони у султана в підданстві бути не бажають, а плекають надію на
допомогу російського царя.
Становище в Україні після Білоцерківської угоди погіршилося.
Незадоволення Білоцерківським трактатом і польською окупацією дедалі
більше охоплювало українське населення.
Багато козаків, селян і міщан, рятуючись від польсько-шляхетського
ярма, переселялися на Слобідську Україну, що входила до складу
Російської держави. Переселення козаків пояснювалося тим, що згідно з
Білоцерківською угодою на всій території України, окрім Київського
воєводства, козацькі полки ліквідовувалися – цілі полки разом із їх
старшинами опинилися поза реєстром.
У січні 1652 р. Хмельницький відправив до Москви посольство на чолі з
полковником Іваном Іскрою, який просив царський уряд надати нові
території (на Слобожанщині) для поселення козаків з місцевостей,
зайнятих польськими військами. Царські урядовці відповіли, що вони не
заперечують проти переселення українців у Росію і що їм будуть надані
землі по Дону і в інших місцях.
24 травня 1652 р. Хмельницький звернувся до путивльського воєводи з
проханням поклопотатися перед царем про захист від поляків. Наприкінці
1652 р. до Москви відбуло посольство на чолі з генеральним суддею
С.Богдановичем-Зарудним. З російської сторони переговори вели боярин
Г.Пушкін і думні дяки М.Волошенінов та А.Іванов. Посли заявили, що
козаки не бажають бути у підданстві польського короля, чи інших
«іновірців». Якщо цар прийме Військо Запорозьке в підданство, союз з
кримським ханом буде анульовано.
З 22 лютого по 14 березня 1653 р. царем була скликана «дума» - нарада з
питання про можливе входження України до складу Росії і війни з
33
 Польщею. Було прийняте остаточне рішення щодо встановлення етапів
реалізації цих намірів: «спочатку дипломатичний виступ у Варшаві, а далі
- розрив «мирного докончанья» з покладенням «вины» на Польську
державу» [3,с.74].
Утворення антиукраїнської коаліції в складі Польщі, Семиграддя та
Валахії і невдачі, що спіткали козацьке військо у Молдові, створювали
несприятливу обстановку для України. Ослаблення козацької держави
шестирічною збройною боротьбою прагнула використовувати султанська
Туреччина, яка чекала слушної нагоди для встановлення над нею свого
протекторату. Цю політику щодо України Туреччина, як і раніше,
здійснювала за допомогою васально залежного від неї Кримського
ханства.
В 1653 р. активно розвиваються російсько-українські відносини.
У березні 1653 р. з Чигирина до Москви було відряджене нове
посольство на чолі з С.Мужиловським і К.Бурляєм – з новим зверненням
гетьмана, в гетьманському листі говорилося, що поляки відновили
військові дії і чинять лиходійства, тому українська сторона чекає
допомоги. 22 квітня посланці були прийняті царем. Українські посли
повідомили, що Туреччина і Крим дедалі наполегливіше вимагають від
Хмельницького переходу у підданство до султана, але гетьман цього не
бажає, як не бажає замирення з поляками, і просить у царського уряду
допомогти Війську Запорозькому у його боротьбі проти Польщі.
У травні 1653 р. з Москви прибули в Україну посли А.Матвєєв та
І.Фомін, які особисто передали гетьману думку російського уряду і
розповіли про завдання великого посольства, яке мало відбути до
Варшави.
Велике посольство на чолі з Б.Рєпніним виїхало до Варшави 30 квітня
1653 р. В інструкції послам говорилося про те, що вони мають пред’явити
звинувачення Речі Посполитій в тому, що до повстання в Україні привели
34
утиски і гоніння, яких зазнав її народ з боку польської шляхти. Посли
мали пред’явити і ряд звинувачень у порушенні російсько-польської
угоди. Так російський уряд мав обґрунтувати розрив Росії з Польщею.
Уряд Речі Посполитої відмовився виконувати вимоги російського
посольства та наполягав на поверненні до стану, який був до 1648 р.
Польські представники звинувачували російський уряд у наданні
допомоги Б.Хмельницькому й вимагали покарати винних за пропуск
козаків через російську територію. Після закінчення польсько-російських
переговорів посли з Москви зробили заяву, що віднині російський уряд
вважатиме себе вільним від зобов’язань, передбачених мирною угодою
1634 р.
22 червня 1653 р. з грамотою царя було відправлено в Україну гінця
Ф.Лодижинського. Цар повідомляв гетьмана про згоду прийняти Військо
Запорозьке у «підданство» Російської держави.
У липні Лодижинський прибув до Хмельницького і вручив йому царську
грамоту. 9 серпня 1653 р. Хмельницький відправив у Москву посольство
на чолі с Г.Яцкевичем і П.Абрамовичем. У листі гетьман просив царя
якнайшвидше надати військову допомогу в боротьбі проти польського
війська, яке на чолі з королем рухалося в Україну.
Цар Олексій Михайлович, прийнявши послів, направив до гетьмана
Р.Стрешньова і М.Бредіхіна. Посли мали сповістити про розрив з
Польщею. Повідомлялося, що війна з Польщею мала початися навесні
1654 р.
Хмельницький водночас змушений був підтримувати зносини з Кримом.
Хан з підозрою ставився до переговорів Хмельницького з російським
урядом, вимагав від гетьмана стати його васалом, погрожуючи при цьому,
що Крим у союзі з Польщею піде на Україну.
В 1653 р. Іслам-Гірей III зрадив українців і уклав з Яном Казиміром
сепаратне перемир’я . Без участі Хмельницького і козацької старшини хан
35
і король домовились про скасування Білоцерківської угоди і відновлення
чинності Зборівського трактату. Крім великої грошової винагороди за
зраду, хан дістав від короля згоду на зворотному шляху в Крим брати
ясир.
В цих умовах у Хмельницького та старшини визріло остаточне рішення
про військовий союз з Москвою, бо вважали, що нарешті буде покладено
край польсько-шляхетській сваволі, припиняться спустошливі турецько-
татарські вторгнення. Чим далі тривала війна, тим більше
Б.Хмельницький, козацька старшина і народні маси переконувалися, що
власних сил для захисту незалежності молодій державі явно не вистачало.
«Українському уряду стало ясно, що існує лише два варіанти: відмовитися
від усяких надій на збереження національної державності й повернутися
до складу Речі Посполитої або, зберігаючи основи цієї державності,
прийняти протекторат російського царя чи турецького султану» [ 4,с.177].
Більш привабливим союзником виглядала одновірна Москва. У Москві
розуміли важливість союзу з Україною, бо він перед усім відкривав шлях
на південь – до Чорного моря і на захід.
Остаточно розв’язати питання про відносини України з Росією і початок
війни з Річчю Посполитою мав Земський собор, що зібрався 11 жовтня
1653 р. В ухвалі Земського собору зазначалося, що «бояре и думные люди
приговорили, чтобы великий государь, царь и великий князь Алексей
Михайлович, всея Руси, изволил того гетмана Б.Хмельницкого и все
войско Запорожское, с городами их и землями, принять под свою
государскую высокую руку» [ 4,с.178].
Після ухвали Земського собору для оформлення акта входження Війська
Запорозького до складу Росії 19 жовтня 1653 р. в Україну було
відправлено спеціальне посольство на чолі з боярином В.Бутурліним.
«8 січня 1654 р. на центральному майдані стародавнього міста
Переяслава зібралася рада, яка прийняла рішення про підданство Війська
36
Запорозького російському цареві», а 21 березня 1654 р. цар Олексій
Михайлович і Боярська дума затвердили «статті Б.Хмельницького» (так
звані «Березневі статті»), які визначали становище України у складі
Російської держави [8,с.10].
Насамперед укладений договір був військовим і розв’язував питання
оборони України від посягань інших держав, зокрема Речі Посполитої,
Туреччини та Кримського ханства. Договір передбачав входження
України під руку московського царя, як незалежної самостійної держави,
зі збереженням суспільно-політичного устрою, що склався на протязі
формування козацької держави. В руках гетьмана зосереджувалася вся
повнота виконавчої, законодавчої та судової влади у країні. Він мав право
вступати у міжнародні відносини з іншими державами, крім Польщі та
Туреччини. Зберігався також полково-сотенний адміністративно-
територіальний устрій держави . Хоча документи, які оформляли союз
України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшини
характер «чолобитної», а від царя – «жалування», «за змістом вони є
договором двох держав» [4 ,с.185].
Але укладаючи договір обидві сторони – і Б.Хмельницький, і царський
уряд – переслідували різні цілі. Українська сторона мала на меті дістати
військову допомогу від Росії в боротьбі з Польщею, добитися повної від
неї незалежності, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину
(трибут). Про це свідчить подальша діяльність Б.Хмельницького – до
смерті він вів свою внутрішню і зовнішню політику незалежно від
Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав
далекосяжну мету: с часом повністю ліквідувати Українську державу і
перетворити Україну на звичайну провінцію Росії.
Таким чином, за короткий час козацькій державі вдалося налагодити
дипломатичні стосунки з багатьма провідними країнами світу. Чигирин
став визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст. Сюди
37
прибували посольства з Польщі, Росії, Криму, Порти, Молдавії, Валахії,
Трансільванії, Швеції, Австрії, Бранденбурга, натомість до цих країн
виряджалися українські місії та посольства. В роки Визвольної війни
дипломатичній службі української держави вдалося паралізувати дії
польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції, а
також знайти союзника в національно-визвольній боротьбі.

38
 Висновки
Колоніальна політика Речі Посполитої на землях України, свавілля
магнатів, насадження унії викликали незадоволення і протест
українського народу. Тому визволення від панування Польщі стало для
народу історичною необхідністю, корінним питанням його національного
існування. Ось чому панування Польщі, яке загрожувало самому
існуванню українського народу викликало повсюдне прагнення скинуту
іноземне ярмо. Почалася ціла смуга народних повстань, що були пройняті
прагненням українського народу до самовизволення. Своєї кульмінації
вони досягли в ході Національно-визвольної війни 1648-1654 рр., яка
вилилась у справді всенародну боротьбу проти польського панування.
У результаті визвольної боротьби український народ створив свою
державність – козацьку державу під проводом гетьмана Б.Хмельницького,
яка охопила українські етнічні землі(Наддніпрянщину), і тим самим
врятував себе від іноземного поневолення й забезпечив можливість
дальшого національного розвитку.
Надзвичайно важливе значення в боротьбі українського народу за
відродження власної державності, знищеної за часів литовської та
польської експансії на землі України, мало виникнення і розвиток
Запорозької Січі.
Нове державне формування, створене вперше у вітчизняній історії
простим народом, докорінно відрізнялося від більшості тогочасних
держав. У Запорозькій Січі не було ані феодальної власності на землі, ані
кріпацтва, ані поділу людності на стани. Замість феодального примусу, що
панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків, утвердився
принцип використання найманої праці, що, безперечно, сприяло розвитку
більш прогресивних буржуазних відносин. І хоча Запорозька Січ,
зрештою, так і не змогла стати суб’єктом міжнародних відносин,
39
державою у повному розумінні слова, вона започаткувала той державний
організм, який згодом знайшов свій подальший розвиток і найбільш повне
державне виявлення в період Національно-визвольної війни 1648-1654 рр.
У 1648р. в Україні відбулися докорінні зміни в державному устрої
українського суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування
й розпочато створення Української національної держави
республіканського типу. Верховним органом молодої держави стала
загальнокозацька рада. Хоча в її роботі могли брати участь лише козаки,
але в умовах вільного доступу в ряди козацтва інших верств населення
рада мала загальнонародний характер. Вона вирішувала найважливіші
питання життя України. На чолі держави стояв гетьман, якого обирали
козаки. До його рук поступово переходила військова, адміністративна,
фінансова й судова влада. Дорадчі права при гетьмані мала рада
генеральної старшини, до якої входили обозний, суддя, писар, підскарбій,
осавул, хорунжий, бунчужний. Вищі урядові посади з’явилися для
вирішення назрілих проблем й інколи могли заміщатися одночасно двома
особами.
Головною запорукою успішного будівництва Української держави стало
створення національної армії на організаційних принципах запорозького
козацтва. Армія формувалась із добровольців, відзначалася високим
бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною, її основну ударну
силу становили запорожці й реєстрові козаки Білоцерківського,
Чигиринського, Черкаського, Корсунського і Переяславського полків.
Чисельність української армії доходила до 100-150 тис. осіб.
Поступово формувалася територія держави. На неї переносився
традиційний військовий устрій козацтва, що найповніше відповідало
головній меті – визволенню України від поневолювачів. Звільнена
територія почала ділитися на полки й сотні на чолі з полковниками та
сотниками. На кінець 1648 р. вона простягалася від Слобожанщини на
40
сході до Галичини на заході. Україна відроджувалася в старокиївських
межах на новій національно-соціальній основі. Радикальні зміни
відбулися і в становищі українських міст. Вони визволилися з-під
залежності короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства й стали
юридично самостійними.
Розпочалося формування національної судової системи. Вона
відповідала особливостям державного устрою й будувалася на становій
основі, коли для кожного стану призначались окремі суди. Що правда, ця
тенденція ще не була чітко вираженою. З’явився Генеральний суд на чолі
з генеральним суддею. До його компетенції входило с злочинство над
вищою козацькою старшиною та розгляд справ державної ваги. У полках
почали створюватися полкові суди на чолі с полковими суддями.
Продовжували діяти окремі суди для селян і міщан. Але на їхню роботу
дедалі посилювався вплив козацької старшини.
Докорінні зміни сталися у соціально-економічних взаєминах. Повсталі
маси ліквідували велику земельну власність польських магнатів і шляхти,
а також колонізованих українських феодалів. Рухоме майно, яке ті
покинули, перейшло до рук повстанців. Звільнені землі хлібороби
вважали своїми, відвойованими козацькою шаблею. Економічні підвалини
традиційного феодалізму були суттєво підірвані.
Свої володіння зберегли тільки православні монастирі та українська й
польська шляхта, що стала на бік повсталих.
Одним із найголовніших завоювань народу стала ліквідація кріпосного
права. Селяни завоювали особисту свободу й широкі можливості для
занять сільським господарством, різними промислами.
Для налагодження зв’язків з іноземними державами й створення
антипольського союзу почалася формуватися дипломатична служба. Для
забезпечення тилу своєї армії у боях із шляхетською Польщею було
укладено воєнний союз з Кримським ханством. Фактично татари брали
41
участь у всіх найважливіших битвах з польським військом.
Розуміючи, що перемогти власними зусиллями досить могутню Річ
Посполиту, маючи лише ненадійного союзника – татар, не вдасться,
Б.Хмельницький шукає більш надійну та міцну державу-покровителя.
Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина. Проте
Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну
позицію та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати
Україну як буфер проти Туреччини сприяло тому, що російський цар
погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідно ухвали
про це було прийнято Земським собором 1653 р.
Прагнучи ізолювати Польщу, Україна налагоджувала відносини з
Валахією, Молдавією, Семиграддям(Трансільванією), Швецією. Було
встановлено дипломатичні зв’язки з Австрією, Англією, Венецією,
Персією. Можна стверджувати, що Україна стала суб’єктом міжнародних
відносин, суб’єктом міжнародного права.
Отже, Українській козацькій державі, яка формувалась в роки
Національно-визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності.
Вона мала особливості, які були продовженням традицій української
державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних
установ дають можливість стверджувати, що підвалиною держави була
республіканська форма правління.
Політичну організацію, що склалася на території України, сучасники
вважали козацькою республікою. Її називала також Військом Запорізьким.

42
 Бібліографія
1. Історія державності України: Експериментальний підручник/ За заг.
ред. Бандурки О.М., Яр миша О.Н. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 608 с.
2. Історія України: нове бачення: У 2т./ О.І.Гуржій, Я.Д.Ісаєвич,
М.Ф.Котляр та ін.; Під ред. В.А.Смолія. - К.: Україна, 1995. – 350с.
3. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність(XVIIст.) – К.:
Освіта, 1995. – 192 с.
4. Музиченько П.П. Історія держави і права України: Навчальний
посібник. – К.: Товариство «Знання», КОО, 1999. – 622 с. – (Вища
освіта XXI століття).
5. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. – 4-те
вид., випр. – К.: Знання – Прес, 2008. – 424с.
6. Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток
культури та політичні перспективи: Нач. посіб. – 2-ге вид., стер, - К.:
Знання, 2006. – 735с.
7. Сергійчик В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в
міжнародних відносинах XVI- середини XVII століття. – К.: Вид-во
«Україна», 1991. – 253 с.
8. Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний
журнал. – 1991. - №4.- С.5-12.
9. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький(Соціально-
політичний портрет). – К.: Либідь, 1993. – 504 с.
10.Степанков В.С. Проблема становлення монархічної форми правління
Богдана Хмельницького (1648-1657рр.) // Український історичний
журнал. – 1995. - №4. – С.14-29.
11.Шевчук В.О. Козацька держава, як ідея в системі суспільно-
політичного мислення XVI-XVIII ст.: У 2 кн. – Кн.1. – К.: Грамота,
2007. – 720с., іл.
43