Суспільне життя руських земель XIV – XVI ст.

1. Галицька та Подільська Русь у складі Польського королівства:

- зміни в етнічному складі населення руських земель впродовж XV ст.;
Велике князівство в добу найбільшої своєї могутності (1430 року)
охоплювало територію близько 930 тис. км²[52]. 1493 року на землях
Великого князівства (850 тис. км²) і Польського королівства мешкало до 7,5
млн осіб, з яких 3,75 млн були русинами (предками сучасних українців і
білорусів), 3,25 млн поляків та 0,5 млн власне литовців; на землях князівства
проживало до 3,8 млн осіб[52][53].
Населення у Великому князівстві поділялось на дві великі суспільні
групи: феодали (шляхта) і залежні від них люди (простий стан).
Шляхта
Шляхта, або благородний люд, складав панівну верхівку литовського
суспільства, До нього належали: князі, магнати, пани та дрібні шляхтичі[19].
У межах групи феодалів існувало значне майнове розшарування, що
зумовлювалося розмірами земельних володінь. Окрім того, належність до
шляхти визначала участь в радах, місцевих та загальнодержавних. Шляхтичі
постійно прагнули до власної автономності, звільнення з-під земської
підсудності та самоуправління. Шляхта, за походженням прав, поділялась на:
родову, новопожалувану та служилу[19].
Духівництво
Духівництво посідало особливе місце у соціальній ієрархії суспільства.
Панівне положення займало католицьке, яке володіло широкою системою
імунітетів, бенефіціїв і маєтностей, стало потужним чинником полонізації
населення[19].
Містяни
Правове становище населення литовських міст залежало від категорії
міста, майнового стану і роду занять[19]. Міста у Великому князівстві
поділялися на великокняжі (господарські), самоврядні (що керувались
магдебурзьким правом) та приватновласницькі, життя в яких було
найважчим. За соціальним станом розрізняли такі групи містян[19]:
заможна купецько-ремісницька верхівка;
повноправні міщани, середньовічний середній клас;
міські низи з дрібних торгівців та незаможних ремісників.
За умов фактичного виключення міст з політичного життя країни
можливості міського самоврядування, надані магдебурзьким правом, значно
обмежувалися[19].
Селянство
Тогочасне сільське населення називалось «волосними людьми, людом,
підданими». Законодавчо особисті та майнові права селян були оформлені
Литовським статутом 1529 року і Статутом на волоки 1557 року. Селяни
ділились на кілька груп.
За видом господарської діяльності[19]:
хлібороби;
ремісники.
За правовим становищем[19]:
господарські (великокняжі), чиї загальнодержавні повинності
регламентувалися спеціальними листами, інвентарями.
приватновласницькі, чиї різноманітні повинності регулювалися
безпосередньо землевласником.
За ступенем залежності від феодалів селяни поділялись на[19]:
вільних, які не залежали від феодала після виконання своїх зобов'язань;
залежних, що мали право покинути пана за умов відмови власника від
своїх прав (свідоцтво про звільнення, заповіт), позбавлення владних прав
судом, законом, дією магдебурзького права;
покріпачених, або «челядь, люди непохожі».
- новий образ руського міста: магдебурзьке право та початки
самоврядування;
МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО – найбільш поширений у містах Центрально-
Сх. Європи варіант нім. права (лат. Ius theuthonicum), що виник у 12 ст. в м.
Магдебург (Німеччина). Незалежно від терену свого побутування, це право
означало: міську автономію для нових поселенців (колоністів), міське
самоврядування з власним судочинством, що здійснювалося через виборні
органи – раду (див. Рада міська за магдебурзьким правом) і лаву або
дідичного війта, спадкоємне і відчужувальне право на міську нерухомість на
певних умовах, постійний чинш як феод. ренту, свободу вибору занять (у
сфері торгівлі або ремеслі). Джерелом М.п. був привілей архієпископа
Віхмана (1188), а також правові повчання лавників – шефенів (нім. Schoeffen)
з м. Магдебург. Їх доповнив звід саксонського права "Саксонське дзеркало"
(лат. Speculum Saxonum), написаний бл. 1233 Ейке фон Репковим. Від серед.
13 ст. осн. джерелом М.п. вважався "Вайхбільд" (нім. Weichbild).
Різними були напрями проникнення на землі Центрально-Сх. Європи
елементів нової орг. моделі міст на М.п. Поступово, зазнавши деяких змін,
воно поширилося на кілька тисяч нових міст і стало осн. засадою і зразковим
варіантом для міськ. писемного права в Центрально-Сх. Європі. У деяких
містах були поширені модифіковані варіанти М.п. – хелмінське право та
щредське право.
У часи пізнього середньовіччя М.п. пов'язувалося не тільки з нім.
колонізацією, а й з бурхливим урбанізаційним процесом, який
супроводжувався наданням локаційних привілеїв (від лат. locatio –
заснування). У 13 ст. цей процес охопив дві наймогутніші в Центрально-Сх.
Європі монархії – Чеське та Угорське королівства. З серед. 13 ст. він
розгорнувся в усіх землях Польс. королівства. Найбільше нових локацій
відбулось у Малопольщі: тут у 14 ст. зазначено 97 містозасновницьких
ініціатив, у Великопольщі – 55, у Сєрадзькій і Ленчицькій землях – 26, у
Куявії і Добжинській землі – 15, у Мазовії – 36. Наприкінці 15 ст. центр. й зх.
землі Корони Польської були оптимально насичені міськ. осередками, яких
налічувалося 556. Поширеною в польс. містах була версія "Вайхбільду",
викладена Конрадом з Ополя. Латиномовний варіант цього зводу Іus
municipale ввійшов до т. зв. Статуту Ласького (1506). Використовувалася
також версія, укладена в Німеччині, т. зв. Вульгата, яка в перекладі М.Яскера
(1535) стала обов'язковою в польс. містах. На практиці, однак,
використовувалися польс. переклади "Вайхбільду" і "Саксонського дзеркала"
П.Щербича (видання 1581).
Перша хвиля поширення М.п. на укр. землі припала на 2-гу пол. 13 ст.,
коли в Холмі (нині м. Хелм, Польща), Перемишлі (нині м. Пшемисль,
Польща), Львові, Галичі, Володимирі (нині м. Володимир-Волинський)
з'явилися нім. громади. Із включенням західноукр. земель до складу Корони
Польс. урбанізаційний процес на землях Галицької Русі інтенсифікувався: до
кінця 14 ст. тут відбулося 37 локацій, у 15 ст. – 73. Привілеї на М.п. дістали
Сянок (нині м. Санок, Польща; 1339, повторно – 1366), Львів (1356),
Перемишль (1389), а на Поділлі – Кам'янець (нині м. Кам'янець-Подільський;
1374), Смотрич (1448). Від поч. 16 ст. локаційний рух динамічно відбувався в
Руському воєводстві: на кін. 15 ст. тут було засновано 48 міст, а на кін. 16 ст.
– 125. Виникнення міст у цьому регіоні зумовлювалося, передусім,
необхідністю захисту місц. людності від татар. і турец. нападів. У 16 ст.
локаційна хвиля посилилася також у Подільському воєводстві, де було
засновано 47 міст.
Укладення Кревської унії 1385 сприяло поширенню М.п. на землях
Великого князівства Литовського. Першим магдебургію дістало столичне м.
Вільно (нині м. Вільнюс; 1387), міський устрій якого було організовано за
взірцем тодішньої столиці Корони Польс. – Кракова, пізніше – Берестя (нині
м. Брест, Білорусь; 1390, повторно – 1408), Ковно (нині м. Каунас, Литва;
1408), Троки (нині м. Тракай, Литва; прибл. 1409). Стрімкий розвиток міст у
ВКЛ настав за часів правління Казимира IV Ягеллончика (1440–92) та його
сина Олександра (1492–1506). Серед укр. міст, які отримали привілеї на М.п.
в 15 – на поч. 16 ст., були: Луцьк (1432, підтверджене 1497, 1503), Кременець
(1438, підтверджене 1442 та 1536), Володимир (1490-ті рр., підтверджене
1509, 1532), Київ (1498, підтверджене 1514, 1516), а також кілька
приватновласницьких містечок на прохання їхніх власників. Характерною
рисою розвитку міської мережі у ВКЛ було, по-перше, те, що привілеї на
М.п. надавалися здебільшого вже існуючим міським осередкам та тим, які
мали бути відновлені й заселені на городищах, де існували поселення,
спустошені ще в часи монголо-татарської навали; по-друге, істотною була
різниця між зх. і сх. частинами д-ви: на відміну від західної, де зосередилася
більшість міст на "німецькому праві", у східній лише невелика кількість міст
отримала магдебурзькі привілеї, та й то досить пізно.
Наступна велика хвиля надання привілеїв на М.п. укр. містам відбулася
після інкорпорації укр. земель до складу Корони Польс. за актом
Люблінської унії 1569. В останній третині 16 ст. на тих землях було
засновано кілька десятків нових міст та надано їм привілеї на М.п. Так, у
Волинському воєводстві такі привілеї отримали Крупіль (1570), Качин (нині
село Камінь-Каширського р-ну Волин. обл.; 1576), Мовчанів (нині село
Локачинського р-ну Волин. обл.; 1576), Ямпіль (1578), Мосор (1578) та ін.
Серед міст Київського воєводства – Бишів (нині село Макарівського р-ну
Київ. обл.; 1581), Черняхів (1583), Корсунь (нині м. Корсунь-
Шевченківський; 1584), Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький; 1585),
Брусилів (нині с-ще міськ. типу Житомир. обл.; 1585), Біла Церква (1588),
Чигирин (1589, 1592), Паволоч (нині село Попільнянського р-ну Житомир.
обл.; 1589), Пирятин (1592), Мошни (нині село Черкас. р-ну Черкас. обл.;
1592) та ін.
Надання привілеїв на М.п. укр. містам тривало і в 17 ст. На початок 1640-
х рр. ним користувалася більшість міст Правобережної України. У
Лівобережній Україні такі привілеї отримали Стародуб (1620), Чернігів
(1623), Ніжин (1625), Мглин (нині місто Брянської обл., РФ; 1626), Миргород
(1631), Мрин (нині село Носівського р-ну Черніг. обл.; 1647) та ін.
У містах, що користувалися М.п., залежно від правового статусу сторін,
предмета суперечки, а також від часу, коли стався злочин, існували такі види
судів: війтівський – розглядав дрібні майнові справи, де не складалася
присяга – він відбувався щодня, гайний поточний – суд війта і лавників,
розглядав особисті немайнові справи та справи, пов'язані зі спадщиною,
гайний викладний – розглядав цивільні і кримінальні справи, гайний
гостинний – розглядав справи, в яких хоча б однією стороною був немісц.
житель або іноземець, найчастіше – купець, гайний гарячий – розглядав
кримінальні справи, коли злочинець був затриманий на місці злочину.
Розгляд суд. справи, як правило, проводили війт разом із лавниками. Вирок
виносив війт при обов'язковій присутності лавників. Міські ради також мали
суд. функції. Радецький суд теж розглядав кримінальні справи, але значно
більшої ваги й значення, та різні цивільні справи і виносив вироки. До його
складу входили радці з бурмистром, який очолював цю колегію. Радецький
суд вважався вищою апеляційною інстанцією для війтівсько-лавничого суду.
Остаточною (найвищою) інстанцією для всіх видів міських судів був
асесорський суд (Iudicium Assessorum Regium) – королів. надвірний суд. У
суд. практиці в укр. містах найбільш популярними були праці польс.
правника Б.Гроїцького "Артикули магдебурзького права…" ("Artykuły prawa
Magdeburskiego, które zowią Speculum Saxonum...", видана 1558) та "Порядок
міських судів…" ("Porządek sądów i spraw mieyskich prawa Magdeburskiego w
Koronie Polskiej", видана 1559), які не раз перевидавалися й
розповсюджувалися по містах Речі Посполитої.
Після підписання Переяславської угоди 1654 (див. Березневі статті 1654)
на клопотання міських громад Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина рос. цар
Олексій Михайлович надав "жалувані грамоти", що підтверджували дію М.п.
в цих містах. У ході військ. зимової кампанії 1663 польс. король Ян II
Казимир Ваза з метою здобути прихильність місц. населення надав привілеї
на М.п. Остру і Козельцю. Після укладення Московських статей 1665 рос.
цар Олексій Михайлович підтвердив міщанам Києва, Канева, Переяслава,
Ніжина, Чернігова, Козельця, Остра, Стародуба, Гадяча, Мглина надані їм
раніше привілеї та надав М.п. Погару (нині с-ще міськ. типу Брянської обл.,
РФ; 1666).
Надалі привілеї на М.п. підтверджувалися рос. царями лише найбільшим
укр. містам Гетьманщини (Києву, Чернігову, Переяславу, Стародубу,
Ніжину, Погару, Мглину, Остру, Козельцю, Гадячу), але міська автономія в
них поступово обмежувалася. 1752 гетьман К.Розумовський надав М.п.
Полтаві, 1756 – Новгороду-Сіверському. У деяких містах існувала змішана
форма управління – за участю представників козацької старшини. У серед. 18
ст. усі магістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і
підпорядковані Генеральному військовому суду, який вважався найвищою
апеляційною інстанцією для магістратських судів.
Норми М.п. поряд з Литов. статутом (див. Статути Великого князівства
Литовського) стали осн. джерелом для укладення збірника "Правa, за якими
судиться малоросійський народ" (1743). Після запровадження "Установлення
про губернії" (1783) та створення нової суд. системи воно фактично втратило
чинність і дедалі більше замінювалося Литов. статутом. Остаточна ліквідація
М.п. на західноукр. землях відбулася 1786, а в містах Центр. і Лівобереж.
України – у 1831 (у Києві – 1834).
- правові та соціально-економічні зміни владної верстви: від бояр до
шляхти.
Наприкінці XIV століття майже вся територія України увійшла до складу
Литовсько-Руської держави. Влада Великого князя Литовського
встановлювалась в українських князівствах доволі мирно. Частково, завдяки
угодам з місцевою знаттю, частково — через укладання шлюбів, менше —
шляхом завоювань. В усіх випадках приєднання до Литовської держави
відбувалось на принципах «старовини не рушаємо», тобто — не порушення
старих традицій, відносин та законів. Перехід влади від Рюриковичів до
Гедиміновичів був номінальним. Литовська адміністрація користувалась
«руською мовою» та «Руською правдою», а місцева аристократія стала
частиною правлячого класу нової держави.
 Наділяти підлеглих землею та привілеями Великий князь Литовський міг:
за вислугу до ласки (тимчасовий бенефіцій), за доживотну вислугу
(пожиттєвий бенефіцій) або у вислужену отчину (феод або алод).
Роздавалися й державні посади. Наприкінці XIV століття Великий князь
почав перетасовувати призначення, щоб усунути систему удільних князів.
Нащадки князівських родів, що були переміщені, називались княжатами-
повітниками.
Таким чином, в Україні відбувається розшарування між військовою
челяддю і «шевальє» (військовою верхівкою). Також боярин відрізнявся від
бояра. В українських землях «бояринами» стали називати людей, що
належать бояру. Слуги панцерні — боярини становили на Київщині майже
третину сільського населення. Вони були під особливим захистом закону, але
вважались челяддю.
Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта». Цей термін прийшов
скоріш за все з Чехії, через Польщу та Галичину — від німецького das
Geschlecht — рід, покоління. Спочатку в литовсько-руському середовищі
слово «пан» означало тільки членів великокнязівської ради і тих шляхтичів,
які виступили у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному
ополченні. Пізніше воно поширилось на всю шляхту і стало формою
звертання.
В Україні, що входила до складу Великого князівства Литовського,
основою шляхти стали 20-30 княжих та магнатських родів, в основному
нащадків династій Рюриковичів та Гедиміновичів. До найбагатших та
найзначніших домів належали: Острозькі, Сангушки, Чорторийські,
Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Четвертинські, Корецькі, Гольшанські-
Дубровицькі та інші. Саме представники цих родин займали переважну
більшість високих посад у Литовській державі.
Наступна верства шляхти, що налічувала кількасот родин в Україні
походила, частково від боярства Київської доби, частково від представників
місцевої адміністрації. Вони мали маєтки по 10-15 сіл та впливали на місцеве
правління. Привілеї більшості знаті, що формувала суспільний стан шляхти,
випливала з військової служби Великому князю. Тисячі родин, в тому числі
вихідці з селян та міщан, отримували статус шляхтича відбуваючи військову
службу у походах, охороні замків, кордонів, знаходячись у збройних загонах
князів та магнатів. Нерідко вони мали дуже маленькі наділи землі. Особливо
це стосувалось Галичини. Серед дрібної шляхти найбільш відомі роди —
Кульчицькі, Крушельницькі, Голинські, Грабовецькі, Яворські, Чайковські,
Витвицькі, Терлецькі, Хлопецькі, та інші.
Наприкінці XV — на початку XVI століть на українську арену виходить
нова потужна сила — українське козацтво.
Поступово, козацька старшина завоювала собі права, що дорівнювались
шляхетським. Закріплення та утвердження шляхетських привілеїв за
козацькою верхівкою відбулося після повстання Богдана Хмельницького та
створення Гетьманщини. Переважна більшість козацької старшини були
вихідцями з православних шляхетських родів.
2.Київська та Волинські землі у складі Великого князівства
Литовського:
- зміни владної верстви: від Рюриковичів до Гедиміновичів;
У XIV столітті литовські князі з роду Гедиміновичів вдало скористались
початком занепаду Золотої Орди в процесі збирання і переділу руських
земель, спустошених в середині XIII століття навалою Батия[21].
Співвідношення слов'янських та власне литовських земель у складі Великого
князівства 1341 року було 2,5 до 1, а 1430 року вже як 12 до 1[16]. Ґедиміна
(1316–1341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства
(приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Турів, відбувалися спроби
приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської
влади[22]. «Хроніка Литовська» пише, що 1322 року Гедимін захопив
Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяслав. Цього року відбулась
битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь
переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман Брянський з лицарством і
військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги Литви
Гедимін поставив старшим намісником своїм Міндовга Гольшанського[23].
Станіслав і Роман втекли до Рязані.
1340 року литовський князь Любарт Гедимінович (хрещений під іменем
Дмитра) зайняв Волинь[24]. Основний масив українських земель було
приєднано до Литви за князювання Ольгерда[16][25]. Він приєднав
Чернігівсько-Сіверські (1357—1358), Подільські (1363) та Київські землі
(1362—1363), завдавши поразки 1362 року на Синіх Водах татарам[25]. Нові
землі приєднувалися як шляхом завоювання, так і через мирні ініціативи
(угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх. Консолідація
литовських та білорусько-українських політичних сил була відносно
добровільною[19]. Литовські князі виступили заміною Рюриковичам у
процесі об'єднання руських князівств[26]. Вони діяли за принципом «нового
не вводимо, старого не міняємо», активно переймали руську культуру: право
(«Руська правда»), мову, православ'я, активно укладали шлюби із руською
знаттю[16]. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав
Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої
шляхти під верховенством великого князя[16]. Наявний у такому приєднанні
елемент загарбання історики іноді мінімізують антиординським
спрямуванням литовської політики та її традиціоналізм. Але більш
історичною є думка про договірну природу взаємин між володарями ВКЛ та
Золотої Орди, наслідком чого стало створення литовсько-татарського
кондомініуму (сумісного володіння) земель колишньої Київської Русі[16]
[27]. Політичний устрій Литви у XIV столітті мав риси діархії —
співправління володарів, які княжили у Вільно і Троках. Лише наприкінці
століття за Вільно закріпився статус столичного міста[16].
У 1381—1384 роках у Великому князівстві відбулася перша громадянська
війна за владу між потомками Гедиміна. Завершилась компромісом, який,
однак, не задовільняв жодну зі сторін. 1384 року герб «Погоня» став
державним гербом.
- соціальні моделі Волині Свидригайла та Київщини Олельковичів;
З відновленням національної митрополії Київ знову стає притягальним
центром для всіх українських земель. Діяльність Олельковичів значною
мірою сприяла культурно-національному піднесенню. Семен Олелькович
відбудував Києво-Печерську лавру, сприяв діяльності вченого гуртка при
Софійському соборі. За Олельковичів у Києві з’явився новий центр
державного управління — на Флорівській горі, де за європейською
середньовічною традицією було збудовано замок — місце перебування
київських князів. Київ тоді саме дістав магдебурзьке право і продовжував
розвивати торговельні зв’язки із західними країнами. Певна активізація
культурно-національного життя мала виразне західне спрямування. Після
Флорентійського собору київські митрополити фактично вийшли з-під
юрисдикції константинопольського патріарха і дотримувалися засад унії.
Частими стали звертання українського духовенства та знаті до Римського
Папи з огляду на недоброзичливе ставлення до України з боку польського
латинства. Так, 14 березня 1476 р. київський митрополит Мисаїл звертається
до Папи з пам’ятним листом-посланням, в якому підтверджує вірність унії і
відкидає польські наклепи на українську церкву. Лист був підписаний також
князями Михайлом Олельковичем, Дмитром Більським, В’яземським та ін.
Представники тогочасної української аристократії вбачали майбутнє
української духовності, її церковного життя в поєднанні західних і східних
культурних традицій. Автори послання не бачать розбіжностей між греками
й римлянами у трактуванні Христа, визнають верховенство папи, підлеглість
йому Київської митрополії, схвалюють рішення Флорентійського собору. Ця
видатна пам’ятка української суспільно-політичної думки виразно декларує
належність України до західноєвропейської культурної спільноти.
Відповіддю було підтвердження Папою Сикстом IV рівноправності східного
і латинського обрядів.
При княжому дворі виявляються ренесансні тенденції культурного життя,
позначені секуляризаційним духом, пошуком нових джерел духовності,
виходом за рамки традиційної візантійської вченості. Свідченням зростання
національної свідомості, властивої західноєвропейському світу в цей період,
було намагання послабити візантійські впливи і повернутися до власної
історичної традиції. З цим були пов’язані дві нові редакції «Києво-
Печерського патерика», здійснені в 1460—1462 рр. Звернення до величного
історичного минулого Києва, ідеалізація героїв-предків стояли у прямому
зв’язку з державницькими аспіраціями Олельковичів, їхнім намаганням
повернути давній столиці її колишню роль політичного центру.
У близькому оточенні київського князя були вчені, які здійснили низку
перекладів з єврейської мови творів філософського та науково-природничого
змісту — трактати з метафізики і логіки, книжки з медицини, астрономії,
астрології. Між ними виділяється своєрідна медична енциклопедія
«Арістотелеві Врата», або «Тайная Тайних» — вона була створена на
арабському Сході, а після хрестових походів через латинську та єврейську
версії стала надбанням західноєвропейської та слов’янської літератури.
Важливе значення для формування наукових уявлень про будову Землі
мали переклади так званого «Шестокрила» і «Космографії». В основу
останньої лягла праця англійського астронома XIII ст. Йоана де Сакробоско
(Джона Галіфакса) «Трактат про сферу», який у XIV—XVI ст. був
перекладений із латини англійською, італійською, французькою, німецькою
та іспанською мовами. «Шестокрил» був перекладений зі староєврейської
особистим астрологом князя Михайла Олельковича — Захарієм Скарою.
Зазначені твори популяризували арістотелівсько-птолемеївське вчення про
кулястість Землі на противагу пануючим досі примітивним візантійським
уявленням про плоскісність світобудови. Здійснений завдяки меценатству
Олельковичів переклад наукової літератури, яка не вкладалася в існуючу
церковну традицію, був своєрідною декларацією самоцінності наукового
пізнання, свідченням ренесансних тенденцій у культурному розвитку
України.
1470 р. Захарія Скара прибув до Новгорода у складі почту брата Семена
Олельковича — князя Михайла і сприяв утвердженню протореформаційного
руху, прибічники якого дістали назву «зжидоватілих». Власне іудаїзму в цій
«єресі» не було. «Єретики» з Києва були просто представниками певних
українських та білоруських освічених верств, які вже не задовольнялися
старою візантійською книжністю і шукали західних, більш відповідних епосі
джерел духовності. На думку дослідників, цей рух виявляє спільні риси з
чеським гуситизмом, з яким багато хто з українських та білоруських панів
уже мали досить активні контакти.
Поряд із єрессю «зжидоватілих» в Україні у цей період поширюються
дуалістичні концепції створення світу спільно Богом і Сатанаїлом, авторство
яких приписують так званим катарам, або вальденсам. Вони виходили з того,
що негативні сторони світового ладу походять від Сатани, а саме —
державний устрій, соціальні відносини, офіційна церква з її обрядами і
службами. Такі течії в Україні, поряд із протореформаційними рухами у
західноєвропейському світі, були свідченням спільності для Сходу і Заходу
кризових явищ, провіщенням нової епохи, що приходила на зміну
середньовіччю.
 Одночасно з Київським князівством було відновлено Волинське удільне
князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом великого князя. До
Волинського володіння Свидригайла були прилучені Гомель і Туров. Таким
чином, переважна більшість українських земель опинилася в руках
репрезентантів української феодальної аристократії. Все це викликало
занепокоєння польських правлячих кіл, які не залишали намірів включити
українські землі до складу корони. У вересні 1451 р. польські сенатори під
приводом хвороби Свидригайла висунули перед Казимиром вимогу
інкорпорації Волині, загрожуючи в іншому разі оволодіти цим краєм силою
зброї. Однак литовські пани вважали Волинь васальним володінням великого
князя литовського і вжили рішучих заходів, аби запобігти невигідному для
них перебігу подій. Ще за життя Свидригайла на Волинь прибули князі Юрій
Пінський та Радивіл Остикович, давній сподвижник Свидригайла воєвода
Юрша, які ввели військові гарнізони у волинські замки і паралізували всі
спроби поляків оволодіти краєм. 10 лютого 1452 р. помер Свидригайло —
старий лідер автономістів, і «волинська справа» спричинила чергове
загострення на польсько-литовському з’їзді в Парчові (1453). Польська
сторона запропонувала взяти в посередники Папу Римського або когось із
європейських монархів, знову загрожуючи відібрати Волинь силою зброї.
Проте тривала війна Польщі з Прусським орденом (1454—1466) послабила її
претензії на Волинь, яка залишалась у складі Великого князівства
Литовського, однак удільне князівство було ліквідовано.
Литовське панство, звичайно, не могло погодитись зі зростанням
політичної могутності «української партії», яка спиралася на майже
самостійне державне утворення, що перебувало лише під номінальною
владою великого князя. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його
брат Михайло Олелькович на звістку про це залишив своє намісництво у
Новгороді й поспішив до Києва з тим, щоб обійняти київський стіл. Проте
його чекало гірке розчарування. Польський хроніст Длугош зазначає, що
«литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (київське. — Авт.) знову
було повернено на звичайну провінцію Великого князівства, як і інші руські
князівства, і домоглися від короля, щоб він туди призначив намісником
Мартина Гаштольда». Незважаючи на опір киян, що вилився навіть у
збройний виступ, Гаштольд здобув Київ і силою зброї примусив визнати
свою владу. Як у Києві, так і на Волині на вищі урядові посади призначалися
по черзі представники української знаті й литовські пани. Рідня Семена
Олельковича одержала як компенсацію дрібне князівство Слуцьке у
Пінському Поліссі.
- постання «князівської Волині» XVI ст.
-
3.Південноукраїнські землі у складі Кримського ханства:
 - особливості соціального устрою і адміністративної структури
Кримського ханату;
На чолі держави стояв хан — «Великий хан Великої Орди та престолу
Криму і степів Кипчаку». Як спадкоємець Мехмеда він користувався правом
верховного володіння землею. Частина землі була в безпосередній власності
хана, яку він міг передати в спадок. Крім цього, хану належали всі соляні
озера, а також необроблювані землі. Основну частину його прибутку
становили надходження від торгівлі здобиччю та невільниками, що були
захоплені в полон під час походів.

Важливу роль у владній верхівці відігравали офіційно оголошені

спадкоємці хана — калга-султан та нуреддін-султан. Вони мали окремі
палаци, і їхня влада відрізнялася від ханської лише тим, що вони не могли
карбувати власну монету.
Султан — титул монархів у деяких країнах Сходу.
Особливе місце в управлінні ханством посідав великий бей — «очі та
вуха хана». Він командував особистим військом, стежив за порядком у
столиці — Бахчисараї, затверджував усі судові справи. За зовнішню безпеку
ханства й відносини з ордами, що кочували за межами Криму, відповідав op-
бек. Усі найважливіші питання в житті ханства (війни і миру, витрат на
утримання ханського двору тощо) вирішувалися на державній раді — дивані,
до якого входили найвищі посадовці ханства. Важливу роль в управлінні
ханством відігравав релігійний лідер — муфтій, який завідував судами,
церковними володіннями, освітою.
Вирощування зерна в степах Криму було поєднано з відгінним
скотарством. Сутність цієї системи господарювання: навесні ділянку землі
засівали, а поки хліб дозрівав, улус ішов зі своєю худобою на далекі
пасовища. Восени він повертався та збирав достигле зерно.
Більшість населення ханства складали вільні люди. Чимало з них були
християнами. Основу господарства становило скотарство (коні, велика рогата
худоба, вівці). У передгір’ях Криму також було розвинене землеробство. Тут
вирощували злакові, городні культури; поширювалися виноградарство й
садівництво. Стрімко розвивалося ремесло: гончарство, килимарство,
виготовлення мідного й олов’яного посуду, кінської збруї, зброї тощо.
- роль татарських набігів в історії українських земель XV – першої
половини XVI ст.
Після розпаду Золотої Орди, яка була одним із головних противників
Великого князівства Литовського, литовські князі втратили інтерес до союзу
з Кримом. Цією ситуацією скористався великий князь московський Іван III:
після наполегливих домагань він зміг схилити Менглі-Гірая до союзу, який
був спрямований як проти Великої Орди, так і проти Великого князівства
Литовського. Завдяки цьому союзу Менглі-Гірай завдав остаточної поразки
Великій Орді, захопивши й знищивши в 1502 р. місто Сарай.
Московсько-татарський союз трагічно позначився на долі українського
народу. Перший великий напад кримських татар на українські землі відбувся
в 1474 р.
Особливо спустошливим був похід татар 1482 р. на Київ. Місто та
навколишні міста було розорено й спалено. Хан Менглі-Гірай узяв багатий
ясир. Після походу на знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань хан
надіслав московському великому князю Івану III золоту чашу й таріль із
пограбованого Софійського собору.
У цей самий період на українських землях з’явилися турки, які в 1476 р.
спустошили Буковину, а в 1498 р. — Галичину та взяли в полон близько 100
тис. осіб. У результаті великого походу 1500 р. був зібраний 50-тисячний
ясир.
За підрахунками істориків, протягом другої половини XV — XVI ст. було
здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів, у результаті яких
українські землі на південь від Києва були майже знелюднені й спустошені.
Ці землі дістали назву Дике Поле, або просто Поле.
Опір українського населення став одним із важливих чинників
формування українського козацтва, перші згадки про яке в писемних
джерелах з’явилися у 1489 та 1492 рр.
Ясир — полонені, яких захоплювали турки й татари під час нападів на
Велике князівство Литовське, Польщу, Московську державу.
Козак — слово тюркського походження, що означає вільну озброєну
людину. Спочатку застосовувалося для назви жителів Дикого Поля, які на
свій страх і ризик на цій території займалися різними промислами. Згодом
стало позначати соціальну верству.
4.Культурні зміни другої половини XVI – першої половини XVII ст.:
- Реформація і Контрреформація на українських землях;
Реформація в Україні
У першій половині XVI ст. в Європі набув поширення антикатолицький
рух, який дістав назву Реформація. Прибічники руху вимагали обмеження
влади духовенства, здешевлення обрядів і проведення їх національними
мовами, відміни церковного землеволодіння та ін.
У кожній країні Реформація мала свої особливості. Вплив ідей Реформації
на українських землях проявився не стільки в поширенні нових
(протестантських) віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для
оновлення православ'я, що перебувало у кризовому становищі. Насамперед
православні підтримали думку про використання в церковних обрядах живої
української мови. Утілення цієї ідеї потребувало високоосвіченого
духовенства, наявності національних шкіл і друкарень. У середині XVI ст. в
Україні з'явилося Святе Письмо, перекладене українською мовою.
Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє, перекладене так званою «простою
мовою» Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького
монастиря Григорієм у 1556—1561 pp.
У другій половині XVI ст. в Україні поруч із посиленим наступом
католицизму деякого поширення набула одна з течій протестантизму —
соцініанство. Назва течії походить від імені головного теоретика-богослова
Фавста Соціна. Основою віровчення соцініан було визнання істинним з трьох
осіб Святої Трійці лише Бога-Отця. Іісус Христос відповідно до
соцініанських принципів мав людську природу, а його місія полягала в
посередництві між Богом і людьми. Дух Святий не є особою, а тільки
проявом сили Божої. Людина має свободу, волю, природну чистоту.
Соцініани заперечували ікони та всю церковну зовнішню обрядовість, не
визнавали воєн і смертної кари як посягання на образ Божий — людину.
Соцініанство прийшло на українські землі з Польщі й було особливо
популярним на Волині. Центрами соцініанства були містечка Киселин та
Гоща, де соцініани заснували свої навчальні заклади, а також Острог,
Берестечко, Ляхівці, Дорогостаї, Корець, Кременець.
Контрреформаційні рухи в Україні
Контрреформаційні рухи — намагання провести реформи всередині
католицької церкви, щоб піднести її роль і вплив, підірвані реформацією.
Велику роль у проведенні реформи всередині католицької церкви відіграв
орден єзуїтів (дослівно — "Товариство Ісуса”). Був заснований у 1534 p.,
офіційно затверджений папою Павлом III у 1540 р.
Його мета — зміцнення позицій католицької церкви, влади Папи
Римського, підірваних реформаційним рухом. Єзуїти розгортали. свою
діяльність в Україні, відкрили єзуїтські школи у Львові, Кам'янці, Києві та
інших містах, прагнучи збільшити кількість прихильників католицизму. Вони
навербували чимало прибічників з-поміж литовсько-руських магнатів і
шляхти, навернули їх до католицтва.
Православні братства
Братства — це громадські спілки православного українського населення
— міщан, духовенства, української шляхти, козаків.
Вони протистояли:
• наступові католицизму;
• національним утискам;
• політиці полонізації українських земель.
Братства відігравали визначну роль у політичному й культурному житті:
1. Обстоювали право міських громад браги участь в управлінні
церковними справами й контролі за діяльністю єпископів.
2. Надавали грошові позики своїм членам, рятували міщан від боргів, для
збіднілих братчиків і старців влаштовували притулки, шпиталі.
 3. Відкривали друкарні, організовували випуск і розповсюдження
полемічних творів, які були спрямовані проти католицизму.
4. Ставали на захист міщанства від національного гніту, надсилали скарги
до судів на міські магістрати.
5. Створювали школи, забезпечували їх підручниками, утримували
вчителів і бідних учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження
навчання за кордоном.
Братські школи високо підняли рівень освіти серед міського населення.
Навколо братств об'єднувалися вчені, письменники, книговидавці,
педагоги, політичні діячі.
Українські братства мали власні статути, що чітко регулювали їхню
організацію і діяльність.
Братства виникають у багатьох містах України: Львові, Дрогобичі, Галичі
та ін.
1615 р. Виникло київське братство.
У його організації взяли участь представники міщанства, шляхти,
духовенства:
І. Борецький, З. Копистенський та інші. Гальшка Гулевичівна заповіла
братству свій двір на Подолі та значні кошти.
1615-1616 pp. На ці кошти було збудовано школу та Богоявленський
монастир — основу майбутньої Києво-Могилянської академії.
- відродження православної Церкви. Петро Могила;
Перше ніж торкнутися  цієї постаті в релігійній  культурі, варто
зауважити на  таких важливих  речах  як особистість  Петра Могили і його 
безпосередній вплив на формування  духовно – культурних цінностей, їхнє
прищеплення  українському народу. Насамперед  слід  звернути увагу  на 
особливість підходу  київського митрополита  до  сучасних проблем 
православного віросповідання, приєднання  інославних до православ’я,
впровадження реформ у Православній  церкві  і інше. Варта уваги
біографічна  характеристика  цієї особистості  в історії  відродження
православ’я  кінця  XIV – початку ХV століття.
Петро Могила народився  1596 року в молдавському князівстві, міста Сучави
(Румунія) в родині  власника  земельних  володінь Валахії та Молдови. У
1612 р. – у зв’язку з військовими баталіями і поразкою Могил  від  Кантеміра
Мурзи, родина майбутнього київського митрополита  змушена  була тікати в
державу – Річ Посполиту, в якій  шукала підтримки у найближчих своїх 
багатих родичів: племінниці батька – Раїни Могилянки, матері Єремії
Вишневецького, у володінні якого зосереджувалися землі Лівобережної
України.Поступово  син Симеона Могили Петро почав засвоювати  духовну
освіту у Львівській братній школі.  Своє навчання він закінчив  довгою
подорожжю за межі України, слухав цікаві лекції в університетах Західної
Європи. Пізніше  освоїв мистецтво володіння латиною.
Могила брав  участь у військовій баталій під містом Хотин,  знаходився під
сильним  впливом київського  митрополита  Іова Борецького і з його
допомогою  прийняв  чернецтво. У 1627 р. -  його було обрано  настоятелем
Києво – Печерської лаври і підпорядковано Константинопольському
патріарху, присвоєно носити титул «великого архімандрита» . Після смерті
Іова Борецького йому було передано бібліотеку та призначено  духовним
наставником. Під час того  як  Могила  став архімандритом лаври, між ним та
Ісаєю Копинським  – наступником Борецького сталася ворожнеча. Петро
Могила  не скорявся волі митрополита, окремо від нього облаштував собі при
лаврі вище духовне училище з викладанням  вільних  наук  грецькою, 
латинською і слов’янською  мовами.
У 1631 р. – було відкрито перше духовне училище під керівництвом Петра
Могили. У 1632 р. – заручивсь підтримкою польського короля Владислава
IV  він отримує дозвіл про незалежне існування православної церкви від 
унійної. З його допомогою було засновано великий духовно –
просвітницький центр  в Україні, який став носити назву  «Могилянської
академії». Завдяки святительській діяльності Могили  набувало свого смислу 
життя духовних  інституцій  в Києві. Сюди ж можна віднести  славнозвісний 
собор Св.Софії. З визнанням  Петра Могили братчиками як опікуна і
дотримувача канонів цієї школи і її юрисдикції  Константинопольському
патріарху, в результаті відбулося об’єднання двох шкіл – лаврської та
братської. Внаслідок  підтримки польського короля Петром Могилою при 
Варшавському сеймі, що мало  важливу державну  вагу, архімандрит 
отримав від монарха легітимність 4 єпархій та митрополій православної
церкви; був призначений  митрополитом Київським із збереженням
чернечого сану, а Ісайю Копинського цього церковного чину було
позбавлено.
У 1633 р. – в місті Львові відбулася урочиста  посвята Петра Могили на 
київського митрополита за участі львівського єпископа, який  представляв
інтереси Константинопольського патріарха. Коли Петро Могила повернувся
зі Львова до Києва його зустріли  з панегіриками (публічної похвальною
промовою) представники братської і лаврської школи. Ним був вигнаний  з
кафедри незаконний  митрополит Ісайя, а потім посаджений до в’язниці. Від
Ісайї Копинського митрополит Петро  мав тільки одні неприємності, тоді 
вирішив вдатися до більш крутих  мір: за його наказом  пристаркуватого
хворого лжемитрополита Ісайю було схоплено вночі в самісінькому Києво –
Михайлівському монастирі, в одній волосяниці, перекинуто  на коня, і
доставлено в Києво – Печерську лавру.
Копинському  хоч і вдалося  звільнитися від  ув’язнення у лаврі, проте
відчувалася його ненависть до Петра Могили. Ця ворожнеча тривала аж до
самої смерті одного із них. За наказом польського короля, Могилі  було
повернуто  монастирі та церкви, Собор Святої Софії, а також Видубицький
монастир. Могила став фундатором та будівничим  багатьох церков,
спочатку рівноапостольного князя Володимира у селі Берестове, що на
Київщині, на честь трьох святителів, яка була передана братському
монастирю.
Почалася серйозна робота по очищенню зруйнованих  останків Десятиної
церкви у 1635 році. Усі необхідні засоби для монастирів та церков
надсилалися Петром Могилою від матеріальної власності лаври,  за рахунок
пожертв, які подавалися благочестивими людьми.   Митрополит  також
звертався  до московського царя, щоб той допоміг  йому у цій благородній
справі. Свою особливу увагу  митрополит звертає  на розвиток Могилянської
школи, яка пізніше із духовного училища переросла в академію.
Петро Могила  намагався реформувати  саму православну церкву, був
великим богословом на той час. Видав  багато богословських творів, зокрема 
видав «Учительне Євангеліє» патріарха Каліста, свою книгу під назвою
«Амфологіон» з переліком молитов, душе корисних повчань  на користь
іудеїв; «Євхологіон» (молитовник, требник); «Православне сповідання»
(катехізис у латино мовному варіанті), який було осуджено Київським
собором 1640 року і підтримано Ясським собром 1643 року. У 1645 році
Петром Могилою було виданою «Зібрання  короткої науки про артикули 
віри православних кафоличних християн».
У 1662 р. – його катехізис  у грекомовному варіанті було відіслано для
східних патріархів , а вже потім  на основі їхнього підтвердження –
надруковано в місті Амстердам. Могила стає укладачем ще одного твору, що
носить  різко полемічний характер «Літос» (Камінь). Твір був написаний
ним  як обґрунтування  апологетики і протидію  унійним та римо-
католицьким церквам. Тут вміщувалася літургіка з поясненням самого
богослужіння, таїнств, обрядів , постів та свят, устрою православних храмів. 
У Москві 1652 року  його полемічний твір було списано.  Петро Могила
відправляв своїх  посланців до Москви для збирання пожертв на відбудову
західноруської церкви. Він мав велике бажання облаштувати хоча б якийсь
відділ  духовної школи у московській державі.
Мрія митрополита Петра Могили здійснилася після того, як чернецтво
Київської братської школи стало навчати безграмотну молодь Москви.
Могила бажав раз і назавжди покінчити з унійною неканонічною церквою,
проте виявився прихильником  православного вчення з метою  єдності як
західної так і східної церкви, і повернути її до того  вигляду, в якому вона
перебувала ще з перших століть християнства, з визнанням обрядів ,
православного римського папи серед перших із патріархів. Він вважав, що ця
єдність не зможе привести до розколу руського народу, а навпаки дасть
можливість для його відновлення  с благословення  східних патріархів,
підтримки московського царя і патріарха. Але цього на жаль не сталося,
оскільки діяли лише політичні, а не церковні інтереси.
Навіть  тоді, коли король Речі Посполитої Владислав  вніс пропозицію щодо
вибрання до сейму когось із православного і унійного духовенства восени
1636 року з обговоренням питання примирення обох сторін та утворення
повноцінного Київського патріархату, православні не витерпіли, відразу ж
виникла загроза  зросту агресії зі сторони козацтва та духовенства. Ісаєю
Копинським покотилися чутки, що нібито Могила є віровідступником
православ’я, натомість прийняв зовсім іншу віру, зрадивши істинній,
поклоняється  римському папі.  Побоюючись бути окатоличеними та
латинізованими, ченці монастирів Лівобережжя відправились спочатку до
Москви, а потім до Дону, жахаючись передачі православної митрополії під
латинську юрисдикцію.
Миттєва реакція була викликана  повстанням донських козаків під проводом
таких отаманів як Павлюк, Остряниця та Гуня з метою призупинення
переговорів між  православною та унійною церквами. Могила  вдається до
інших дій. У 1645 році заручившись підтримкою Адама Кисіля, направляє 
власноруч розроблений складений план  об’єднання  двох церков,  в ньому
піддавали жорсткій критиці  духовенство Берестейської унії, за відсутність
їхніх добрих намірів  та інше. Тоді  Могила пропонує скликати  духовенство
нижчого  класу та дворянство  руських земель для вироблення чіткого плану
об’єднання церкви.  Пропонує  сходу визнати першість римського папи з
прямим керівництвом в межах  тих територій, в якому існувало ще до 1054
року, коли відбувся  поділ церкви і лише так  як про це фіксується у грецьких
богослужбових книгах, єдність віри і ніякого підпорядкування папі.
Петро Могила  помер зимнього вечора  1646 року, свій аскетичний подвиг
закінчив на п’ятдесятому році життя.  Могила – це великий реформатор
православної церкви, і його рол полягала у духовно – культурному
відродженні  людства як в  Москві, Речі Посполитій, так і у Великій Валахії,
Угорській Русі. Перед своєю смертю митрополит написав  заповіт про
передачу  бібліотеки, нерухомої власності Київській колегії, зобов’язував 
священиків жити згідно його правил, кожного четверга згадувати його світлу
пам’ять. Заповів  і іншим монастирям та церквам, лаврі  виконувати 
встановлені ним  канони.  І як виявилося  вже потім, все, що мав Петро
Могила  у своєму житті, він присвятив хвалі і служінню Богу.
До нашого часу відомі  його дві  проповіді: одна стосується  Хреста
Господнього, християнина, інша – шлюбу князя Януша Радзивіла. Святитель
і реформатор Русі мав задум написати  колосальну працю  «Життя святих», в
тім йому цього не вдалося зробити. Існують різні версії щодо канонізації
Петра Могили як митрополита Київського і всієї Руси – України.  У 1689
році  Московським церковним собором було визнано правильне вчення  про
перетворення Святих Дарів братів Ліхуд, тоді як  викладена у «Літосі»
Могилою доктрина  – це суцільна єресь. Московський патріарх Йоаким
засудив  католицьке вчення  про перетворення хліба і вина як єретичне. В
знак свого протесту склав свою книгу, що носила назву «Остен». Її автором 
вважається такий собі Євфимій.
Книга містить у собі історію  дискусійного  питання.  Як додаток до цієї
книги, єрусалимський патріарх Досифей відправив зібрання свідчень, згідно
яких  вчення Ліхудів є істинним.  Собор в Москві  визнав єретичними не
лише твори Мєдвєдєва, а й писання Полоцького, Могили і багатьох інших.
Про книги Могили відгукувалися не  досить приємно, вважаючи її зло
мудрим вченням, що ті у свою чергу названі солодкими спокусливими 
іменами; вони містять  душе розтліваючи отруту як  зло мудрості так і
новизни. Пізніше  про Могилу буде говорити видатний  поет і академік Санкт
– Петербургу Востоков, називаючи його більш руським, ніж будь – який
руський; людиною, яка прикрашає всю церковну історію; яка глибиною своєї
мудрості та знань перевершує  сучасних ієрархів  Малоруських та
Великоруських церков, Східної церкви; своєю любов’ю та подвигами на
користь православної віри. Академік Востоков стверджує, що Могила не
тільки захистив, а й відстояв честь і права Малоруської церкви, яка була 
поругана римо-католиками та уніатами,  перед самим  королем Речі
Посполитої. Тому реформатор Православної церкви  показав зразок духовно
– навчального закладу в Росії через Могилянську колегію.
Іншу ж думку подає протоієрей  Флоровський,  вважаючи, що  в образі Петра
Могили можна читати  два смисли. Важко було зрозуміти для нього ким
насправді був Могила: ревним захисником православної віри, чи інших 
поглядів. Але  його особистість вплинула  на  всю історію Західно – руської
церкви та її культури. Чому партія латинян-уніатів висувала кандидатуру
Могили, а не інших?  Якщо  Веніамін Рутський  вважав, що Петро Могила
наближений ближче до унії з Римом, проти якого не висував жодних
претензій, майже був у однодумності з римським папою, легко поводив себе
з латино мовною літературою, то чому тоді  митрополит  вагався. Питання
залишається до кінця не з’ясованим.
Згідно  постанови Священного Синоду УПЦ МП  митрополита Київського
Петра Могилу було канонізовано  тільки для місцевого шанування, тоді як
пропозиція його прославлення як святого була повністю відкинута самою ж
комісією в Московському патріархаті. Можливо для цього існують суттєві
причини не канонізації  київського митрополита. У грудні 2005 року
Помісний собор РПЦ  не визнав канонізації Петра Могили, але ім’я самого
святителя Русі  було вписано із власних розпоряджень тодішнього патріарха
Московського і всієї Русі  Алексія (Рідігера).  Причина  може  носити не
церковний, а власне політичний характер, через що  не відбувся нормальний
процес канонізації  Петра Могили  церквою Московського Патріархату.
- зміни в освіті і культурі.
-