Я пас ягнята за селом. Нема в мене хати! Чи то так сонечко сіяло, Не дав мені Бог нічого!.. Чи так мені чого було? І хлинули сльози, Мені так любо, любо стало, Тяжкі сльози!.. А дівчина Неначе в Бога...... При самій дорозі Уже прокликали до паю, Недалеко коло мене А я собі у бур’яні Плоскінь вибирала, Молюся Богу... І не знаю, Та й почула, що я плачу. Чого маленькому мені Прийшла, привітала, Тойді так приязно молилось, Утирала мої сльози Чого так весело було. І поцілувала... Господнє небо, і село, Неначе сонце засіяло, Ягня, здається, веселилось! Неначе все на світі стало І сонце гріло, не пекло! Моє... лани, гаї, сади!.. Та недовго сонце гріло, І ми, жартуючи, погнали Недовго молилось... Чужі ягнята до води. Запекло, почервоніло Бридня!.. А й досі, як згадаю, І рай запалило. То серце плаче та болить, Мов прокинувся, дивлюся: Чому Господь не дав дожить Село почорніло, Малого віку у тім раю. Боже небо голубеє Умер би, орючи на ниві, І те помарніло. Нічого б на світі не знав. Поглянув я на ягнята — Не був би в світі юродивим. Не мої ягнята! Людей і [Бога] не прокляв! Т. Г. Шевченко