Думи мої, думи мої

Чом вас вітер не розвіяв

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Серце, карі очі,
І пан над панами!
За чорнії брови
За темнії ночі,
Що на Україні,
Козацьку громаду
В Украйні витають —
Дніпр широкий — море,
Козацькая воля;
Поки не остило...
Сторожем літає,
Сліпі небораки, —
А слова — немає...
На людей душою, —
Не накличу собі долі,
Заховаю змію люту
Нехай думка, як той ворон,
Нишком — люди не побачать,
Чуже поле поливають
Отаке-то... А що робить?
Думи мої, думи мої,
В Україну ідіть, діти!
Там найдете щире серце
Привітай же, моя ненько,
Лихо мені з вами!
В степу, як пилину?
Поливали сльози... чом не затопили,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", —
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Що заплачуть на сі думи, —
Думи мої, думи мої,
Серце рвалося, сміялось,
За вишневий сад зелений,
Серце мліло, не хотіло
З булавами, з бунчугами
Там широко, там весело
Степ і степ, ревуть пороги,
Там шляхтою, татарами
Лягла спочить... А тим часом
І про неї добрим людям
Бо дотепні... А я... а я
А за лихо... Та цур йому!
Пекло йому на сім світі,
Коли так не маю.
Коло свого серця,
Літає та кряче,
То й не засміються...
Щодня і щоночі,
Журба не поможе.
Квіти мої, діти!
В нашу Україну,
І слово ласкаве,
Моя Україно,
Нащо стали на папері
Чом вас лихо не приспало,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не сказали б на сміх...
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Я більше не хочу.
Лихо мені з вами!
Виливало мову,
За ласки дівочі...
Співать на чужині...
Збирать на пораду.
Од краю до краю...
І могили — гори,-
Засівала поле,
Виросла могила,
Кобзарі співають,
Тілько вмію плакать,
Хто його не знає!
А на тім...
Нехай злидні живуть три дні
Щоб вороги не бачили,
А серденько соловейком
Не втирайте ж мої сльози,
Поки, поки... не засиплють
Хто ж сироті завидує —
Виростав вас, доглядав вас,-
Попідтинню, сиротами,
Там найдете щиру правду,
Моїх діток нерозумних,
Сумними рядами?..
Як свою дитину?..
Не питали б люде, що в мене болить,
Квіти мої, діти!
Може, найдеться дівоче
Одну сльозу з очей карих —
За карії оченята,
Виливало, як уміло,
За степи та за могили,
Не хотілось в снігу, в лісі,
Нехай душі козацькії
Як та воля, що минулась,
Там родилась, гарцювала
Засівала трупом поле,
А над нею орел чорний
Все співають, як діялось,
Тілько сльози за Украйну...
А надто той, що дивиться
Журбою
Я їх заховаю,
Як лихо сміється...
Щебече та плаче
Нехай собі ллються,
Чужим піском очі...
Карай того, боже!
Де ж мені вас діти?
А я — тут загину.
А ще, може, й славу...
Як свою дитину.