Pro Shcho Mi Dumaiemo Koli Dum - Saimon Krichli

Шкода мені хлопця або дівчину, чоловіка чи жінку,
котрих не торкнулися чари цього таємничого,

чуттєвого життя, з його, якщо бажаєте,
ірраціональністю, але й напруженою пильністю
та граничною точністю. Дні святкові — це значна
і невід‘ємна його частина, адже вони є — або принаймні
мали би бути — просякнуті тими-таки
чарівно безвідповідальними чарами.
Вільям Джеймс,
«Щодо певної сліпоти людських істот»
WHAT WE THINK ABOUT
WHEN WE THINK ABOUT
FOOTBALL
SIMON CRITCHLEY
КИЇВ · 2019
УДК 796.332.011.7:111.852
К84 Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол /

Переклад з англійської Олександра Михельсона. —
Київ: Yakaboo Publishing, 2019. — 160 с.
Перекладено за виданням:
Simon Critchley. What We Think About When We Think About Football.
Profile Books, 2017. ISBN 978-1781259214
Про що ж ми думаємо, коли замислюємося про футбол? Ця тема

охоплює питання пам’яті, історії, географії, суспільства, гендеру,
родинної та племінної приналежності, національної ідентичнос-
ті, психології окремих груп людей і натовпу. Цінності футболу як
гри близькі до соціалізму, однак як бізнес у світовому масштабі
цей вид спорту пронизаний жадобою, корупцією та автократією.
Філософ Саймон Кричлі аналізує цю вибухову суміш та наголо-

шує на естетиці, ба навіть поетиці футболу. Звісно, як футбольний
фанат, Саймон розповідає про світлих і темних героїв футболу:
Зідана та Кройфа, Клафа і Реві, Шенклі й Клоппа.
Усі права застережено.

Відтворювати будь-яку частину видання у будь-якій формі та будь-
яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників
заборонено.
ISBN 978-617-7544-27-1
Copyright © Simon Critchley
© 2019 Yakaboo Publishing, видання українською мовою
© 2019 Ольга Штонда, дизайн обкладинки
© 2019 Todd Kesselman, фотографія автора
Фінал Кубка світу 1966 року.
Джек Чарльтон полегшено
падає навколішки, коли Джефф
Герст (номер «10») іде полем із
Мартіном Петерсом після хет-
трику в останні секунди матчу.
Фото: Popperphoto
Марсель Десаї з ФК «Челсі», матч проти
«Манчестер Юнайтед» у березні 1999 року, що
закінчився нічиєю.
Фото: Ben Radford/Allsport
ЗМІСТ
Соціалізм .............................................................................................1
Екстаз відчуттів . ...............................................................................18
Десуб’єктивація футболу . .............................................................30
Як воно — бути м’ячем? .................................................................36
Повторення без оригіналу . ........................................................... 45
Театр ідентичності та неідентичності ............................................50
І вкрай важливо, щоб лунала музика . ........................................ 55
Теорія та праксис .............................................................................63
Глупота ..............................................................................................69
Розум ................................................................................................. 77
Зізу .....................................................................................................89
Тренерська ностальгія .....................................................................99
Час Клоппа...................................................................................... 110
Футбольний історицизм ...............................................................115
Діставання з минулого ................................................................ 124
Відраза ............................................................................................131
Примітки . ....................................................................................... 140
Бібліографія . ..................................................................................145
Подяка ............................................................................................ 148

Роналдінью з ФК «Мілан»
на тренувальних зборах
у Дубаї 2009 року.
Фото: Karim Sahib/AFP
СОЦІАЛІЗМ
ПРО ЩО МИ ДУМАЄМО, коли думаємо про футбол?

Це ж стільки всього, стільки складних, суперечливих, вза-
ємовиключних речей: спогади, час, місце, соціальний статус,
гендер у всіх його бентежних виявах (особливо в тому, що
стосується не лише маскулінності, а й фемінності — дедалі
більше), родинна ідентичність, етнічна ідентичність, націо-
нальна ідентичність, природа колективів — колективів грав-
ців і також колективів фанатів — і часто насильницькі, але
подекуди й миролюбні, ба навіть сповнені взаємоповаги
взаємини між «нашими» та «їхніми».
Безумовно, футбол — тактична гра. Для підтримання
гравців у формі необхідні дисципліна та невтомні тренуван-
ня, а також — і це навіть важливіше — вони потрібні для по-
будови й збереження обрисів команди. Команда — це сітка,
динамічна структура, матриця з рухливих вузликів, яка ні
на мить не залишається незмінна і водночас прагне тримати
свою форму. Команда — це мобільна система змінних, яку
протиставляють аналогічній системі, тобто команді супер-
ника. Мета цієї системи — попри показники володіння м’я-
чем, ну чи попри агресивний або, навпаки, оборонний стиль
гри — полягає в захопленні простору та контролі над ним. Тe,
як команда заволодіває територією, має очевидні аналогії
з діями поліції чи армії в плані атаки й відступу, захоплення
2 П ро що ми дум аємо , коли дум аємо про фу тбол
та облоги. Футбольна команда має бути організована, як

маленька армія: компактна, згуртована, мобільна й фахова
сила з чіткою системою субординації. Як багато хто вже за-
значав, футбол — це продовження війни в інший спосіб, але
цілі футболу мають відверто військовий присмак: перемога
або, в крайньому разі, героїчна поразка 1.
Як свого часу зауважив Білл Шенклі, кумир мого дитинства
й легендарний менеджер ФК «Ліверпуль» 1959–1974 років,
основне у футболі — це контролювати простір та робити пе-
редачі. Безперервно. Коли ж контроль та передачі поєднані
з рухом і швидкістю так, що після кожного пасу перед грав-
цем із м’ячем відкриваються одразу два-три варіанти по-
дальших дій, тоді команда з м’ячем рано чи пізно обов’язко-
во заб’є. Ну а переможе той, хто заб’є найбільше голів. Усе
й справді просто. Утім, як сказав нині покійний Йоган Кройф,
видатний голландський футболіст і наставник: «Грати у фут-
бол дуже просто, але грати в простий футбол — найважча на
світі річ». На відміну від таких видів спорту, як гольф чи теніс,
ба навіть бейсбол, крикет або баскетбол, футбол — не інди-
відуалістична гра. Хоча немає сумніву, що як бізнес-систему
його розвивають знаменитості, які відтак вимагають (і отри-
мують) дедалі більшу фінансову автономію, натомість футбол
як гра тримається не лише на окремих гравцях, хоч би яких
талановитих. Футбол тримається на команді. Він колектив-
ний за своєю суттю. Це дії всіх футболістів, які грають сукуп-
но, один із одним і один для одного, а отже, утворюють мо-
більну просторову сітку команди. На наступному рівні стоять
дійсно обдаровані гравці-індивідуали, як у ФК «Барселона»,
або не такі вже й зірки, що діють як спаяне ціле, як ефектив-
ний приклад самоорганізації, де кожен гравець достеменно
Білл Шенклі
демонструє свою
«ходу Вемблі»,
1973 рік.
Фото: Evening
Standard/Getty
Images
знає свою роль у загальнокомандній структурі. Тут мені

спадають на думку команди на кшталт ФК «Лестер Сіті»
в англійській Прем’єр-лізі сезону 2015/16 (який воістину
повернув фанатам справжній футбол) чи такі, як збірна Коста-
Рики на Кубку світу-2014 або збірна Ісландії на Чемпіонаті
Європи 2016 року. Коли йдеться про такі команди, ціле во-
чевидь є чимось більшим за суму частин.
Невипадково Жан-Поль Сартр, намагаючись осягнути
сутність організацій, звернувся саме до футболу 2. Вільна дія
чи діяльність (те, що Сартр називає «праксисом») у випад-
ку футбольного гравця підкорена діяльності команди, вона
одночасно інтегрована в неї й виходить за її межі, адже ко-
лективні дії групи дозволяють індивіду вдосконалювати свою
майстерність через занурення в структуровану командну гру.
Те, що відбувається в організованій команді, можна розгляда-
ти як постійний діалектичний взаємозв’язок між колективною,
спільною діяльністю та яскравими допоміжними діями окре-
мих гравців, які можуть уповні розкритися лише в групі. Увагу
Сартра постійно привертає те, як організація утворює зв’я-
зок між індивідуальним і колективним саме в завжди мінли-
вій, динамічній структурі футбольної команди. Переміщення
кожного гравця визначені його функціональністю (хороший
воротар, тямущий центральний захисник, метикуватий півза-
хисник тощо), але ці індивідуальні характеристики розвива-
ються лише у творчій співпраці групи людей, яка добре грає
в командну гру. Якщо ж команда на це не здатна, колектив-
на діяльність перетворюється на суто індивідуальну — а від-
так розвалюється й гра як така: гравці починають звинува-
чувати один одного, а фанати визвіряються на них усіх. Оце
С оц іа лізм 5
і значить «бути не у формі» — і в прямому, і в переносному

значенні.
Колективна суть футболу впливає й на комунікацію між
гравцями. Контраст між командою, де всі грають один за
одного, і командою, де кожен грає лише за себе, — це теж
діалектика, виявом якої є протистояння Ліонеля Мессі та
Кріштіану Роналду. Зрозумійте мене правильно: я маю на
увазі формальну комунікацію всередині команди як дієвого
цілого, як ефективної інтерактивної мережі. Якщо гравці зна-
ходять спільну мову на полі, то, найімовірніше, порозуміють-
ся і за його межами. Одначе не обов’язково. Дехто зі складу
французької збірної, що виборола першість на Кубку світу
1998 року, поза межами поля явно й словом не перекинувся,
а великий Ерік Кантона був не дуже комунікабельний, коли
одноосібно визначав стиль гри ФК «Манчестер Юнайтед»
у Прем’єр-лізі 1990-х років. А з урахуванням дедалі біль-
шого мультилінгвізму та відмінностей між культурним бекгра-
ундом гравців (поминаючи надзвичайно юний вік багатьох
із них) мені особисто взагалі непросто уявити, що між ними
може бути спільного. Та важливішими є правила загально-
футбольної мови, якою вони послуговуються під час гри.
Ці способи соціалізації позначаються на колективному
житті фанатів і підживлюються ним (а мене цікавлять саме
фанати, та до них ми ще повернемося). Поняття соціалі-
зації вміщує навіть назва цього виду спорту — Assotiation
Football: у Сполучених Штатах це поняття скоротили до сло-
ва soccer. Футбол нерідко називали сокером і у Великій Бри-
танії, доки від кінця 1970-х це слово помилково «охрести-
ли» американізмом. Футбол — це рух соціуму, вільної
асоціації, гуртування людських істот, як писав у «Капіталі»
Маркс (щоправда, конкретно про футбол не йшлося, на

жаль) 3. Важливість футболу для багатьох із нас пояснюють
саме переживанням союзу сердець і щирим відчуттям єдно-
сті, яке воно забезпечує. Розвиваючи цю тему, — і попри,
мабуть, певний ризик — можна припустити, що найвідповідні-
шою ідеологічною доктриною для футболу є соціалізм. Свобо-
дою насолоджуються не на самоті, а тільки в складі спільноти
й за її допомогою, коли групова діяльність охоплює та вод-
ночас вивищує індивідуальну дію. Якщо знову згадати слова
Білла Шенклі, то «соціалізм, у який я вірю, — це насправді
не політика. Це спосіб життя. Це людяність. Я вірю, що пра-
вильний спосіб жити й досягати успіху полягає в об’єднан-
ні зусиль колективу, коли кожен трудиться для всіх і кожен
отримує свою частку винагороди після робочого дня». До
речі, подібні думки можна знайти й у висловлюваннях бра-
зильської футбольної легенди Сократеша, переможця Кубка
світу -1974, західнонімецького марксиста Пауля Брайтнера
чи колишнього капітана аргентинської збірної Хав’єра Са-
нетті. Браян Клаф, який завжди був у перших лавах під час
шахтарських протестів у 1980-х, сказав: «Для мене соціа-
лізм виходить просто із серця. Не розумію, чому лише певна
частина суспільства має гарантоване право на шампанське
й великі будинки». Як зазначає Барні Роней: «Більшість клу-
бів Прем’єр-ліги виросли при місцевих церквах або ж па-
бах… Ось сильна відповідь на тетчеріанську схильність вва-
жати, нібито суспільства не існує» 4.
Звісно, з таких соціалістичних сентиментів можна по-
сміхнутися, принаймні співчутливо, особливо якщо згадати
про гніздо авторитаризму й розсадник корупції за назвою
ФІФА, керівний орган світового футболу, що облаштований
Пауль Брайтнер, який
забив у фіналі Кубка світу
1974 року, коли Західна
Німеччина обіграла
Голландію з рахунком 2:1,
на післяматчевому банкеті.
Фото: Rolls Press/Popperfoto/
Getty Images
у буржуазному комфорті Цюриха. Проте така сентименталь-

ність може здаватися кумедною ще й через щодалі сильніший
уплив грошей у футболі. У футболі, де загребущі агенти за-
охочують — або ж усіляко спонукають — гравців поводитись,
як найманці, де клуби стали забавками надбагатих і впли-
вових, а відданість фанатів похапливо монетизують та вод-
ночас сприймають як цілком природну. Можливо, в цьому й
полягає найглибша суперечність футболу: його форма — це
асоціація, соціалізм, комунікація і групова діяльність фанатів
та гравців, проте його матеріальне наповнення — це великі
гроші, часто з украй сумнівних джерел. Футбол став товар-
ним знаком під ярмом спонсорства і найвульгарнішої, най-
примітивнішої реклами (згадайте нескінченні кампанії в пе-
ріод Ліги чемпіонів — «Хайнекен» у США, «Газпром» у Росії
тощо — і про нав’язливу всюдисущість спонсорів Кубка сві-
ту ФІФА на кшталт «МакДональдз» або «Будвайзер»). Ми
просто намагаємося пережити наскрізь просякнутий грішми
і часом нестерпний період капіталізму, хоч як там його наз-
ви — пізнім, дуже пізнім чи навіть передсмертним. Напевне,
це огидно. Однак я й далі наполягаю, що футбол — не тіль-
ки це. Він — дещо набагато більше. Знову цитуючи Кройфа:
«Хіба не можна перемогти заможніший клуб? Ніколи не ба-
чив, щоб мішок грошей забив гол». Можливо, нас як глядачів
і шанувальників цієї гри споріднює одночасна правдивість та
помилковість цього Кройфового твердження.
З одного боку, ми потребуємо рішучої та водночас ар-
гументованої критики корумпованої транснаціональної
корпоративної футбольної структури. Цього можна досяг-
ти через марксистський аналіз потоків капіталу та нерів-
ності у володінні плодами футбольної індустрії або через
Президент ФІФА Зепп Блаттер у
Цюриху оголошує Катар переможцем
у конкурсі на господаря Чемпіонату
світу-2022.
Фото: Laurence Griffiths/Getty Images
аналіз структури футбольної влади, якби він був зробле-

ний кимось на кшталт Мішеля Фуко. У такому разі немож-
ливо уникати розгляду типового зв’язку між футболом і на-
сильством, футболом та війною, футболом і колоніалізмом,
футболом і расизмом та футболом й різними формами ди-
кунського, атавістичного націоналізму (виявом якого ста-
ли жахливі сутички між англійськими та російськими фа-
натами під час Чемпіонату Європи у Франції 2016 року,
а втім, таких випадків, на жаль, хоч греблю гати). Потреба
в такій критиці надзвичайно гостра, зокрема через дедалі
непевніші перспективи перебігу двох наступних Кубків сві-
ту, перший із яких має відбутися 2018 року в Росії *, а дру-
гий — 2022 року в Катарі, до того ж обидва ці рішення
були відвертими наслідками системної корупції у ФІФА.
З іншого боку — футбол потребує й оспівування, яке
зосередилося б на формі та пробудило б його зазвичай
вражаючу, але так глибоко приховану красу. Як каже ар-
гентинський тренер Марсело Б’єлса, якого дехто вва-
жає натхненником (скажімо, тренер «Тоттенгем Готспур»
Маурісіо Почеттіно), а інші називають божевільним ге-
нієм, — суть футболу полягає в жесті на підтримку краси 5.
Адже у футболі достатньо прекрасного: краса гравців, не-
стримна зелень трави, розітнутої чіткою геометрією білих
ліній; взаємопов’язані траєкторії, динамічні маневри та
швидкісні перегрупування на полі; нарешті, краса банерів
та прапорів у руках фанатів, і відлуння, потуга та ритм їх-
ніх кричалок. Достатньо в ньому й грації — невимушеного,
а подеколи і мимовільного руху та елегантності. Я, звісно,
* Станом на час першого видання (2017 рік). Прим. ред.

Аргентинець Дієґо Марадона проти
загону бельгійських захисників на
Кубку світу-1982. Бельгійська збірна
зуміла «замкнути» Марадону в частині
поля й перемогла 1:0.
Фото: Steve Powell/Allsport
маю на увазі когось на кшталт Зінедіна Зідана, особливо

в ролі героя чудового фільму Філіпе Парено та Дуґласа Гор-
дона 2006 року, але кажу й про надзвичайну легкість і точ-
ність таких футболістів, як Роберто Баджо, Паоло Мальдіні,
Тьєррі Анрі, Андреа Пірло чи Андрес Іньєста. Втім, водночас
мені йдеться і про невигадливу грацію, з якою може рухатися
ціла команда, — як це, приміром, було в першому таймі De-
struktion, розгрому збірної Бразилії збірною Німеччини з ра-
хунком 7:1 на Кубку світу 2014 року. У цьому останньому
випадку найбільше вражала простота гри німців: контролю-
вати простір і робити передачі, прорватися до воріт, заво-
лодіти м’ячем, ударити, забити.
Соціалізований футбол часто називають красивою грою,
не виводячи, однак, жодних подальших висновків. Отже, в
чому саме полягає його краса? У цій невеличкій книжці я
спробую більш-менш відповісти на ці запитання за допо-
могою методу, який філософи називають феноменологією.
Феноменологія — це філософська традиція, яка виникає на
початку ХХ століття в працях Гуссерля й отримує екзистен-
ційне довершення завдяки Гайдеґґеру, Сартру та Мерло-
Понті. Усе дуже просто: феноменологія — це змалюван-
ня того, що саме являє нам себе у нашому повсякденно-
му сприйнятті. Це спроба підняти до рівня рефлексії те, що
проходить повз нас протягом нашого зазвичай — і на ща-
стя — життя, позбавленого рефлексії. Це спроба досягти яс-
ності та прозорості у тому, на що реальність тільки натякає.
Ось чому Мерло-Понті описує феноменологію як мистецтво
«перенавчитися» бачити світ. Феноменологічний підхід підво-
дить нас до поетики часу, простору, драми й усіх елементів
того, що Вільям Джеймс називає «цим загадковим життям
у відчуттях», яке й формує всю різноманітність сприйняття,

пов’язаного з футболом. Я покладаю сподівання на те, що
цей підхід допоможе читачеві зуміти роздивитися красу фут-
болу під дещо новим кутом.
Як зняти суперечність між потребою в критиці футболу та
спроможностями його поетики? Чи можна вирішити конфлікт
між колективістською, соціалістичною формою футболу і за-
жерливим капіталізмом його матеріального наповнення? На
цьому місці я міг би виявити себе боягузом, мовляв, «мені не
до снаги вирішити таке завдання». Проте це був би дешевий
хід. Радше моя думка полягає в тому, що ці суперечності слід
просто лишити відкритими не так у діалектичному розумінні,
яке виключає залагодження, а як відкриті рани, що їх ми по-
чинаємо роз’ятрювати перед кожним матчем, кожним чем-
піонатом, кожним сезоном. Футбол — це гра, яка підкоряє
і захоплює нас так, як пригнічує й дратує. Захват та відра-
за — це однаково виправдані реакції на гру, і вони на рів-
них чергуються під час кожного матчу, який ми споглядаємо.
У цій книжці я зосереджуся здебільшого на захваті, на пое-
тиці футболу, на феноменології красивої гри.
Маю пояснити, що не намагаюся викласти «філософію

футболу», тобто вміло виписати серію аксіом, категорій
і принципів (не кажучи вже про систему), які можна було б
вивести зі спостереження за грою 6. Навпаки, філософ-
ська традиція, до якої я почуваюся найближче, — фено-
менологія — намагається здійснити дещо протилежне:
Стрикер із числа фанатів ФК «Ліверпуль» вибігає
на поле під час матчу за Кубок Футбольної асоціації
проти «Брайтон-енд-Хув Альбіон» на стадіоні
«Енфілд» в лютому 2012 року.
Фото: Paul Ellis/AFP/Getty Images
наблизитися до серцевини, обгортки та самої структури

сприйняття, а тоді словами відобразити це сприйняття в та-
кий спосіб, який міг би уможливити нове бачення його, фут-
болу, — в новому світлі, під іншим кутом.
Були часи, коли футбол вважали не надто прийнятною
темою для філософських досліджень, адже це масове, низь-
ке, воістину простонародне та вульгарне заняття (пригадую,
1988-го, коли дописував дисертацію, мені мало не заборо-
нили присвятити її легенді ФК «Ліверпуль» Кенні Далґлішу).
Та відтоді чимало змінилося, і за останню чверть століття фут-
бол усталився як законна тема для серйозних праць. Я маю
на увазі діяльність Едуардо Ґалеано, Девіда Ґолдблата,
Пола Сімпсона, Улі Гесcе, Саймона Купера, Джонатана
Вільсона, Барні Ронея, Баррі Ґлендінніґа та багатьох інших,
чиї тексти я читав із надзвичайним захватом, адже дізнався
багато всього нового. Якби я носив капелюха, то скинув би
його перед ними всіма одразу.
На свій подив і втіху, в час, коли писав цю невеличку
книжку, я з’ясував: чимало з того, що вважаю істинно філо-
софськими поняттями (а це такі загальні поняття, як простір,
час, пристрасть, мислення, естетика, мораль і політика), —
усе це, виявляється, безпосередньо стосується й футболу.
Авжеж, це може означати, що філософія так само приниже-
но-кумедна справа, як і найтривіальніший вид спорту, але ж
і навпаки, бо футбол надає особливий доступ до розуміння
того, чим є людина в її середовищі. Я дуже сподіваюся, що
мені вдасться переконати читача у правильності саме дру-
гого підходу.
Я обожнюю футбол: власне, це одне з украй небагатьох
захоплень, що робить моє життя чимось цілісним і пов‘язує
його із життями інших незалежно від того, чи це мої найближ-

чі, як-от батько та син, чи ледь знайомі (хоча чи не найдиво-
вижніше у футболі — це те, як він раз у раз дає людині змо-
гу розпочинати нові знайомства, декотрі з яких виростають
у справді міцну дружбу). Ця книжка є спробою зрозуміти по-
дібне обожнювання в єдиний спосіб, яким я володію, тобто
через філософські концепції та тексти, що здатні (принайм-
ні як на мене) найліпше відповідати самій сутності футболу.
Мені також варто визнати, що цю книжку написано не
з нейтрального боку. Моєю футбольною іконою був ФК «Лі-
верпуль». Уся моя родина походить із Ліверпуля, і хоча за
материнською лінією відстежується певна «евертоніанська»
течія, «Ліверпуль» завжди був головним. Я виріс не фанатом,
а фанатиком «Ліверпуля» й адептом віри в те, що, хай моя
команда не така вже надзвичайна, її прихильники — це осо-
бливі люди, їхня субкультура унікальна. Гадаю, сенсу прихо-
вувати цю мою відданість немає, адже саме вірність команді,
ідентичності, місцю й історії — це важлива частина футболу
як явища, і саме про це написано цю книжку. Відтак я винен
в «енфілдському ексепціоналізмі». Я розумію, що це може
бути неприємним для фанатів інших команд, адже прихиль-
ники ФК «Ліверпуль» завжди видаються дуже самозакоха-
ними та схильними вважати, що все, що трапилося з ними,
трапилося з ними раніше / ліпше/ сильніше/ серйозніше, ніж
із будь-ким іншим. Звісно, це маячня, яку категорично запе-
речує практика. Якщо вже відданість команді скочується до
догматизму чи перетворюється на словесну або й фізичну
агресію, це не просто відхилення. Імовірніше, це вже взага-
лі не про футбол. На мою ж думку, як я намагатимуся про-
демонструвати далі, футболу притаманна раціональність,
завдяки якій уболівальник зберігає відданість своїй команді

й водночас толерує, розуміє та навіть заохочує палку під-
тримку іншими вболівальниками їхніх команд. Саме тому
при зустрічі фанатів різних команд починається суперечка,
і часто це дуже цікава метарозмова, насичена аргумента-
цією та свідченнями з обох боків. Футбол сам по собі супе-
речка, і мета цієї книжки — не залагодити її, а описати та
стимулювати.
ЕКСТАЗ ВІДЧУТТІВ
РОЗПОЧНУ з концепції футбольної поетики, яку я запо-

зичив у бельгійського письменника й художника на ім’я
Жан-Філіпп Туссен. 2006 року Туссен надрукував неве-
ликий ліричний памфлет під назвою «Зіданова журба» та
2015-го — ще меншу добірку описів подій під час Кубка сві-
ту 7. Він переконливо доводить, що рішення Зідана покинути
футбол під час фіналу Кубка світу 9 липня 2006 року спри-
чинила не так червона картка арбітра, як чорна картка ме-
ланхолії. Щоправда, загалом ставлення Туссена до футбо-
лу мені видається таким, що розчаровує, страждає на брак
детальних знань і певну старомодність. Англійський пере-
клад Туссенового «Фуболу» розкішно розгромив Саймон
Купер, який стверджує, що це одна з найгірших будь-коли
опублікованих книжок про футбол (поряд із «Моїм захи-
стом» Ешлі Коула) 8. З огляду на те, що про футбол напи-
сано чимало жахливих книжок, — зокрема тих автобіогра-
фій футболістів, котрі насправді належать перу невідомих
«технічних авторів» — це неабияке досягнення. Позиція
Купера, і я з нею згоден, полягає в тому, що теза, яку так
палко обстоював Туссен, — а саме, що футбол слід сер-
йозно сприймати в інтелектуальному плані, — не раз уже
підтверджувалася в дедалі виразнішому й деталізованішо-
му світі футбольної літератури, починаючи щонайменше
Е кс таз відчу т тів 19
з «Футбольної лихоманки» Ніка Горнбі (1992). Схоже, про

це Туссен і гадки не має. Я пригадую публікації таких жур-
налів, як FourFourTwo, When Saturday Comes або, з новіших,
воістину чудового The Blizzard, сповнені вражаючих кон-
цептуальних та історичних роздумів про природу футбо-
лу, а також багатого архівного та соціологічного матеріалу
про саму гру і навколофутбольну культуру 9. Проте Туссен
наважується — і, як на мене, не цілком безуспішно — озву-
чити основну проблему роздумів про футбол — проблему
природи часу. Зараз поясню.
У тому, що стосується переживання часу, футбол відкри-
ває новий вимір. Найліпше це розумієш, коли дивишся гру
наживо. На стадіоні вас охоплює — буквально охоплює —
бентежне відчуття поточного моменту. Ви застрягаєте в мо-
менті, спостерігаючи за гравцями, польотом м’яча, його
траєкторією, арбітром, уболівальниками. Щомиті є лише
«тепер», а майбутнє — невідоме та непевне. Може статися
будь-що, хоча часом, а може й зазвичай, нічого особливо-
го не стається. Ви спостерігаєте, і гра затягує вас, ув’язнює,
робить пильним і — слово, до якого я ще повернуся, — вдум-
ливим, замислено-важним у дуже своєрідний спосіб. Ми
вглядаємося у кожен рух в очікуванні тієї самої миті, коли
станеться щось несподіване: раптове прискорення після
вкидання м’яча, швидка розпасовка, захисник послизнеть-
ся, а нападник різко поверне праворуч і вийде на позицію,
і проб’є, і буде гол. Десь запалюють фаєр. Над головами
до божевілля радісних фанатів пливе червоний дим. Люди —
пристойні, дорослі, інтелігентні, помірковані особи, дехто
з кар’єрою й уже під, а то й добряче за сорок — цілуються,
тиснуть одне одному руки та обіймаються від щастя.
Роберту Фірміну радіє другому голу
«Ліверпуля» під час переможного
матчу Прем’єр-ліги в Сток Сіті у квітні
2017 року. Витатуйований на його
грудях напис з грецької перекладається
як «Бог істинний».
Фото: Chris Brunskill Ltd/Getty Image
Тієї самої миті вас наче підносить, ви немовби злітаєте.

Ви задихаєтеся. «Ось воно», — шепочете собі. Це те, що
Джеймс називає одним зі свят життя, щось схоже на пере-
бування під закляттям, коли якась незрима сила вихоплює
вас з повсякденності й переносить у дещо екстатичне, ско-
роминуще та об‘єднавче, тонко змінене сприйняття реаль-
ності. Це сприйняття я й назвав екстазом відчуттів.
Деякі люди — особливо американці — вважають фут-
бол нудним. Дарма. Самі вони нудні, раз вірять у таке.
Імовірно, футбол набагато вдумливіший, ніж багато ін-
ших видів спорту. Футбол — це вміння віддаватися ходу
гри. Незрівнянний італійський футбольний оглядач Джанні
Брера вважав 0:0 ідеальним рахунком за умови, що ко-
манди грають ніби в шахи, не підпускаючи одна одну до
своїх воріт, і так досягають досконалої рівноваги й естетич-
ної гармонії. Зважаючи на одержимість медіа голами, які
постійно повторюють в уповільненому режимі з різних ра-
курсів, мистецтво оборонного футболу необхідно захища-
ти. Може, річ у тім, що я й сам колись грав саме в захисті,
проте завжди знаходив дивну красу в тому, як команди іноді
закінчують зустріч із рахунком 0:0. Називати такий футбол
«негативним» — це випускати з уваги діалектичні принади
негативного й витонченість італійського catenaccio, тобто
такої тактичної схеми, коли одна команда повністю пере-
криває рух іншій. Подумайте про міць і просторове чуття
ювентусівських «Бі-Бі-Сі» — Барзаглі, Бонуччі та Челліні, не-
молодих уже захисників, що являли собою найліпшу лінію
оборони в сучасному світовому футболі. Італійська традиція
оборонного футболу добре відома, і я знову згадую таких
гравців, як Барезі та Мальдіні, котрі все професійне життя
відбули у ФК «Мілан» часів гегемонії цього клубу. Загалом

краса хорошої команди виникає тоді, коли ця команда спи-
рається на надійну, тверду оборону, побудовану на глибо-
кому взаєморозумінні між гравцями, що вповні розвиваєть-
ся з роками.
Як каже в усіх сенсах проблемний Йозеф Блох, колиш-
ній голкіпер і прототип героя книжки Петера Гандке «Три-
вога воротаря перед пенальті»: «Хороший матч минає дуже
тихо» 10.
Ритм футболу — це не стакато бейсболу чи, скажімо,
стрільби по тарілках, а радше легато, рівний і м’який потік
часу, який поступово стає дедалі потужніший. Футбол — це
також зміни у відчутті часу. Це зміни інтенсивності сприй-
няття, коли час тієї самої миті виявляється чимось пластич-
ним, гнучким і піддатливим.
Це справедливо й для простору. Футбол — це про ін-
терпретацію простору. Томас Мюллер, німецький напад-
ник, видатний представник тактики «фальшивої дев’ятки»,
де основним прийомом є постійно триматися поближче
до карного майданчика суперника, дістав прізвисько der
Raumdeuter, тобто знавець або навіть дослідник простору.
Інакше кажучи, простір гри у футболі — це також гра з про-
стором. На це вказує Стівен Коннор у чудовій «Філософії
спорту» 11 в спосіб, дуже близький до того, до якого нама-
гаюся вдатись і я (названий «культурною феноменологі-
єю»), хіба що Коннор пише про спорт загалом, а не лише
про футбол. Коннор запозичує зауваження Мерло-Пон-
ті в «Структурі поведінки» про позначки на футбольно-
му полі, аби показати, що футбольне поле — не просто
об’єкт. Радше простір гри, пише Мерло-Понті, яка охоплює
Томас Мюллер —
німецький «дослідник
простору».
Фото: Contrast/Ralf Pollack/
ullstein bild via Getty Images
«фізичні наміри гравців, позаяк вони просякнуті й скерова-

ні простором, де футболісти мають виконати свої ролі» 12.
Позначки на полі визначають певний детермінований спо-
сіб дій, що «штовхає та веде гру так, ніби гравець цього
не помічає». Лінії на полі — це справжні магічні лінії, які
створюють умови, що визначають правила гри. Помилково
вважати, що ці умови відображають свідомість гравців, як
орнамент на мушлі чи малюнок на упаковці молока. Імо-
вірно, свідомість є нічим іншим, як грою, діалектичною вза-
ємодією між простором і дією. Простір гри виявляється, як
і час, пластичним, еластичним та гнучким.
Часом футбол скидається на п’єсу Беккета «Чекаючи на
Ґодо», де нічого не відбувається двічі — в обидвох частинах.
Коли я дивлюся гру «Ліверпуля» чи, що гірше, збірної Анг-
лії, котра щосили намагається не вилетіти в якомусь важли-
вому турнірі, гра може бути 90-хвилинним страшним сном,
нескінченним жахіттям, яке щораз повторюється і з якого
ми не можемо вирватись. Це жахливо. Проте футбол може
бути й дечим іншим — дечим таким, чим ніщо інше бути не
може. Туссен, не без певної вульгарності, припускає, що
найближча аналогія до цієї інтенсивності відчуттів у футбо-
лі — це статевий акт. Як висловлюються філософи, це пи-
тання емпіричне, тож кожен читач може тут вирішити сам.
Отже, ми живемо однією миттю, спостерігаємо за грою,
цілком віддаємося теперішньому, чекаємо на ту саму мить,
а майбутнє невідоме й непевне. Проте цієї миті минуло-
го не існує, воно постійно стирається, як пам’ять золотої
рибки. Сам матч ми забуваємо швидко, і часом його дуже
важко згадати. Ось одна з причин того, чому дивитися гру
в записі — то зовсім інша річ. Звичайно, передивлятися
Лоран Блан цілує
в маківку свого
французького колегу
Фаб’єна Бартеза перед
півфінальним матчем
проти Португалії
на Євро-2000.
Фото: Olivier Morin/
AFP/Getty Images
повтори — велика втіха для фанатів (якщо це не їхня коман-

да програла), тренерів (бо їхня робота важлива) та всезна-
йок-експертів (чия робота не така вже й важлива). Підхід
Туссена, який, у формулюванні Гуссерля, можна назвати
феноменологічним, полягає в тому, що пам’ять про матч
можна відновити за допомогою слів, таким чином уникнув-
ши перетворення її на примарне та швидко забуте минуле.
За умови, що їх справді сказано влучно, слова поезії чи
літератури можуть «торкнутися» футболу, «спіймати його
рух, пестити його барви, цінувати його спогади, перебіль-
шувати його чарівність». Туссен називає таку поетику фут-
болу «апотропеїчною», тобто таким видом магії, що обері-
гає від забуття та невезіння.
Можливо, до речі, ця жага магії пояснює, чому фут-
бол — такий забобонний вид спорту, а гравці й уболіваль-
ники дотримуються безлічі чудернацьких традицій. У моє-
му випадку, приміром, це магічна віра в те, що коли я не
побачу матчу «Ліверпуля», то цей клуб неминуче програє.
Я чомусь упевнений, що їм конче потрібно, аби я захоплено
й тривожно дивився цю гру, сидячи в Брукліні. Португаль-
ська легенда Еусебіу перед кожним матчем клав у бутсу
щасливу монетку. Шведський гравець ФК «Мілан» Нільс
Лідгольм регулярно радився з особистим чаклуном на ім’я
Маріо Маґґі. Румунський нападник Адріан Муту ховав
у гетрах листя базиліку. Кріштіану Роналду в день матчу
ставить бутси під фігурку батька. Під час Кубка світу 1998
року капітан французької збірної Лоран Блан цілував ли-
сину свого воротаря Фаб’єна Бартеза. Мало хто знає, що
французька команда перед кожним матчем слухала I Will
Survive Ґлорії Ґейнор: так і уявляєш роздягальню галлів, де
хлопці типу Ліліана Тюрама, Марселя Десаї та самого Зізу

затягують пісню про те, що ось-ось скам’яніють зі страху 13.
Підхід Туссена зводиться до того, що відчуття, пов’яза-
ні з футболом, можна ледь не магічним чином викликати
за допомогою поетичних слів, адже вони тісно пов’язані
з відчуттями, які викликають також зміна пір року, природа,
меланхолія, час і спогади про дитинство. З найрадикальні-
шого розуміння Туссенової позиції випливає, що слова, які
можуть зафіксувати й зберегти «футбольні» відчуття, здат-
ні врятувати від смерті, давши укоріненість у минулому та
можливість продовження життя через слова наступні поко-
ління уболівальників.
Хоча це може видаватися надмірною абстракцією,
така логіка має сенс для багатьох із нас на глибоко осо-
бистому рівні. Мій батько, приміром, усе життя був фана-
том «Ліверпуля» й на початку 1950-х тренувався в Енфіл-
ді, доки його кар’єру не перервала травма кісточки (тому
він до самої смерті носив спеціальні черевики марки «Чел-
сі», хоча виглядав у них, визнаймо, стильно). І, по щиро-
сті, футбол був, напевне, єдиною темою, яку ми з бать-
ком могли обговорювати хоч із якимось здоровим глуздом
і обопільним зацікавленням. А мій перший по-батьківськи
суворий вчинок щодо сина Едварда полягав у тому, що я
наповнив його кімнату атрибутикою ФК «Ліверпуль», аби
він у жодному разі не став уболівальником іншого клубу
(і це спрацювало). Нещодавно Едвард нагадав мені, що
в десять років попрохав на Різдво футболку з логотипом
ФК «Арсенал», який був найліпшим клубом в Англії на той
час. Гадаю, я навіть не відповів і натомість купив йому ще
одну футболку «Ліверпуля». І, боюся, той факт, що Едвард
інформованіший, лояльніший і розчарованіший за мене

фанат «Ліверпуля», приносить мені майже збочене задо-
волення. Уболівальники мого покоління мали щастя бачити
«Ліверпуль» на вершині слави в 1970–1980-ті роки, коли,
за висловом Шенклі, перемогти нас могли хіба що марсіа-
ни. Я сказав би, що протягом багатьох років футболу при-
свячено приблизно 40% моїх розмов із сином і майже 80%
листування. Я не кажу, що це правильно, і не надто цим
пишаюся: просто пояснюю, як багато хто з нас поводиться,
коли йдеться про футбол. І звичайно, потай сподіваюся, що
коли в мого сина з’являться діти, вони теж будуть фаната-
ми «Ліверпуля». На цьому покінчимо з життям після смерті.
Хоча не зовсім. Звірюсь у дечім, чого ніколи не зга-
дував уголос. Сім років тому ми з племінником Деніелом
і моїм сином пішли в «Гудісон Парк» на дербі «Ліверпуль» —
«Евертон». Перед матчем я подався купити їжі та напоїв
хлопцям і баночку пасти «Бовріл» для себе. І метрів за п’ять
попереду в паралельній черзі зауважив чоловіка — поба-
чив, як мені видалося, привид батька. Тобто це був викапа-
ний він. Не сумнівався, що це він. Я довго дивився на нього,
але той чоловік так і не зустрівся зі мною поглядом. О, ця
форма обличчя, ніс, засмагла, побита віспою шкіра, по-
двійне підборіддя, волосся, хода. Усе було ідентичне.
Я нікому нічого не сказав, віддав хлопцям перекуску та
почав дивитися матч. Ми виграли 2:0, і Стівен Джеррард
забив гол. Ми були щасливі. В автівці племінника дорогою
до Бірмінґема, де він мешкав, я, поки син куняв на задньо-
му сидінні, сором’язливо розповів Деніелові все. Він пре-
красно знав мого батька, коли ще сам був дитиною. І він
теж його бачив.
ДЕСУБ’ЄКТИВАЦІЯ
ФУТБОЛУ
ФУТБОЛ ВИМАГАЄ ПОЕТИКИ для спасіння себе й нас усіх

від забуття. Він потребує феноменології, коли на кілька ми-
тей і — тієї самої миті — ми вільні підкоритися вибагливій долі,
що, можливо, є тим єдиним доступним нам виявом свободи.
Наважуся кількома жестами означити поетику футболу.
Почну з роздумів про рух гравців і природу гри. З цією
метою я міцно зіпруся на надзвичайно важливу та впливо-
ву працю Ганса-Ґеорґа Ґадамера 1960 року «Істина та ме-
тод» 14. У широкому сенсі Ґадамер прагнув сформувати такий
метод опису претензій, думок і суджень, які фігурують в мис-
тецтві й соціальних науках, щоб його не можна було звести
лише до методів природничих наук (або так само відкину-
ти). Радше такі претензії потребують теорії інтерпретації, яка,
з позиції Ґадамера, проклала би шлях до онтології принципів,
згідно з якими людські істоти вступають у відносини зі світом.
Він називає це герменевтикою та веде до того, що способи
інтерпретацій, які ми практикуємо у повсякденному естетич-
ному досвіді, розкривають глибокі та міцні основи нашого
перебування на світі.
Утім, мене в «Істині та методі» особливо цікавить те, як Ґа-
дамер вибудовує свою аргументацію з розгляду ігор. Клю-
човою для нього є саме гра, в яку грають, а не суб‘єкт, котрий
веде гру. Згадуючи зауваження Мерло-Понті, наведене
Д ес уб ’єк тивац ія фу тболу 31
вище, гра не є справою індивідуальної свідомості в межах

ігрового поля, що об’єктивно існує. Щоб зрозуміти гру, ми
маємо відмовитися від категорій суб’єктів і об’єктів, на-
ділених свідомістю істот і начебто мертвих речей. Гравці
змушені розчинятись у грі, а не грати в своїй голові, без-
перервно міркуючи. Гравцям відомо, що гра — це вистава,
понад те, що вона — не всерйоз. Та все-таки слід грати,
сказати б, із грайливою серйозністю. Ось що я маю на ува-
зі, кажучи, що нам потрібно «десуб’єктизувати» футбол.
Аби зрозуміти, що відбувається у футболі, й гравці, і вбо-
лівальники мають подолати можливості людського мозку.
Ось чому такі важливі правила: сімнадцять законів гри —
від точних розмірів поля (правило №1) до процедури подачі
кутового (правило №17). Поле має бути чітко огороджене
й розмічене: 18 ярдів для карного майданчика, 12 ярдів до
точки штрафного удару, півколо з радіусом 10 ярдів від точ-
ки штрафного, проведене із зовнішнього боку карного май-
данчика. Правил гри — навіть непевного і туманного правила
офсайду (правило №11) — необхідно дотримуватися. На мо-
мент піддамся англоцентричності та припущу, що саме тому
ми не любимо шахрайства, махлювання чи симуляції. Ми,
схоже, терпіти не можемо, коли гравець драматично валить-
ся на газон, затуляючи обличчя долонями, якщо його всьо-
го-на-всього зачепили ліктем по спині (згадаймо жалюгідну
поведінку португальця Пепе з ФК «Реал Мадрид» на фіналі
Ліги чемпіонів у травні 2016-го чи воістину видовищне па-
діння бразильця Рівалду, коли його вдарило м’ячем під час
зустрічі зі збірною Туреччини на Кубку світу 2002 року).
Утім, шахрайські прийоми — це не тільки зло чи підста-
ва для розчарування, а ще й мистецтво, яке з особливим
Уругваєць Луїс Суарес зачіпає м’яча
рукою на останній хвилині доданого часу
у чвертьфінальній грі з Ганою на Кубку
світу-2010 в Совето, Південна Африка.
Асамоа Ґ’ян промахнувся під час
призначеного за це пенальті,
й Уругвай таки переміг.
Фото: Roberto Schmidt/AFP/Getty Images
піднесенням практикують збірні Італії та Уругваю. Згадую мо-

мент на Кубку світу-2010, коли Луїс Суарес торкнувся м’яча
рукою на лінії під час матчу з Ганою, зрештою втративши його,
але непрямо допоміг своїй команді виграти по пенальті. 8 бе-
резня 2017-го Суарес знову домігся вирішального пеналь-
ті — за допомогою драматичного падіння на газон на 90-ій
хвилині матчу під час неймовірної Ліги чемпіонів, коли ФК
«Барселона» обіграв ФК «Парі Сен-Жермен» з рахунком
6:1 і програв з рахунком 4:0 наступний матч на своєму полі.
Або згадайте незліченні моменти, коли дещо брутальний за-
хисник на кшталт Джорджо К’єлліні підсікає нападника су-
перника, реально наражаючи його на травму, але уникає
уваги судді. Або ще «руку Бога» Марадону в матчі проти
Англії на Кубку світу 1986-го чи «руку жаби» Тьєррі Анрі,
цілком навмисний гол рукою в матчі з Ірландією на кваліфі-
кації. Слід зізнатися, що в спостереженні за тим, як гравці
обходять правила і прогинають їх під себе, є певна пікантна
насолода з присмаком чогось забороненого. Шахрайство
в грі — це тонке, спритне мистецтво, яке потребує і самих
правил, і акту їх порушення. Можливо, саме тому чимало
з нас так люблять знову й знову переглядати підсічки в упо-
вільнених повторах. У такому контрольованому насильстві
є своя краса.
Гра є гра, і нам відомо, що це гра, але сприймати її по-
трібно серйозно. І навіть шахрайство — це теж серйозно. Ґа-
дамер наголошує на тому, що можна назвати легкістю, на-
солодою гри. Щоб грати добре, гравець має розслабитися,
а цю навичку опанувати надзвичайно складно, тому трене-
ри мусять довго і старанно вчити цього футболістів. Це іс-
тина за завісою мантри, буцімто тренери кажуть гравцям:
Д ес уб ’єк тивац ія фу тболу 35
ну, вперед, насолоджуйтеся. У футбол найліпше грати в ста-

ні розслабленої, серйозної насолоди, що не гніздиться в го-
ловах гравців, а радше схожа на сяйво чи патину, яку ви-
промінює команда.
Грати важливіше, ніж думати про гру. Тобто гру не пояс-
нюють через суб’єктивні інтенції, стан свідомості чи біологічні
функції, як і не вичерпують масивами статистики та фактів.
Усе це може бути необхідне для гри, у випадку футболу —
щоб уможливити саму гру (треба бути насторожі, уникнути
травми, зробити якомога більше передач), але цього недо-
статньо, щоб описати суть феномену, у чому й полягає моя
мета. Мета гри — це сама гра. Вона не є виявом якоїсь вну-
трішньої, психологічної реальності. Тому для початку ми ма-
ємо відокремити футбол від нашої постійної зацікавленості
тим, що відбувається в головах чи тілах футболістів, як у тому
стандартному дурному журналістському запитанні: «Про що
ви думали, коли забивали той гол?» Якщо гравець грає добре,
він у цей час взагалі ні про що не «думає», в тому-то й річ:
грати, а не думати про гру. Якщо ми зможемо відокремити
гру від одержимості мозком, свідомістю чи тим, що, як нам
здається, відбувається в головах, — тоді навчимося цінувати
всю своєрідність феномена футболу.
Хоч яка «свідомість» проявлятиметься у грі, вона не в го-
лові, а іззовні, поєднана з іншими гравцями та вболіваль-
никами. З ними, а не сама по собі. Можливо, для футболу
потрібна свідомість, подібна до свідомості бджолиного рою,
колективної свідомості чи розширеної свідомості, яка сяє на
поверхні предметів (чи іграшок). Ось чому нам треба де-
суб’єктизувати футбол.
ЯК ВОНО — БУТИ
М’ЯЧЕМ?
ФУТБОЛ — ЦЕ ГРА руху, схеми та форми, і жодна з цих

складових не є об’єктивною в тому чи іншому натураліс-
тичному розумінні, яке можна звести до процедур емпі-
ричного пізнання; ніщо з цього не є просто суб’єктивним.
Тож якщо наша мета десуб’єктизувати футбол, то так само
його треба і деоб’єктизувати. Цим дещо неоковирним
формулюванням я хочу сказати, що футбол перебуває од-
ночасно в кожній із цих категорій і поміж ними. Футбол
належить світові суб’єктивного, світові об’єктивного і жод-
ному з них — це те, що модерна епоха так довго нама-
галася формалізувати, зокрема в Кантовій спробі крити-
ки, яка варта великої праці та викликає неабияку повагу,
але лишається вкрай неоднозначна. Вдаючись до жаргону
французького філософа й колишнього флотського офіцера
Мішеля Серра, футбол як явище і як гра перебуває в Се-
рединному королівстві, грають у нього «квазісуб’єкти» та
«квазіоб’єкти», а саме гравці, які не визначаються через
свої особисті інтенції, й сама гра, що не виражається че-
рез об’єктивні причиново-наслідкові зв’язки 15. Щоб зрозу-
міти гру, ми маємо не тільки вийти за межі «сірої речовини»
і одержимості психологією, свідомістю та внутрішніми ста-
нами, нам необхідно також припустити наявність певного
Німецький голкіпер ФК «Манчестер Сіті»
Берт Траутманн на тренуванні 1951 року.
Траутманн був колишнім німецьким
військовополоненим, а в 1956 році
уславився тим, що простояв на воротах до
кінця матчу за Кубок Асоціації зі зламаною
шиєю. Він неабияк допоміг «Манчестеру»
втримати перевагу 3:1 проти «Бірмінгема».
Фото: Popperfoto/Getty Images
життя в речах, які становлять поле гри. Бо це не просто

безжиттєві, неуістотнені предмети.
Якщо ми розташовуємо футбол у Серединному коро-
лівстві, «між-і-всередині» квазіоб’єктів і квазісуб’єктів, то
це дозволяє створити дивний мікс реального та нереаль-
ного, що й визначає прекрасно знайомі нам переживан-
ня футбольного матчу (хоч це знайоме й нелегко описати).
Інакше кажучи, у сильному, психоаналітичному розумінні
футбол існує в царині фантазії. Фантазія ж — це і не ви-
гадка, і не суб’єктивна помилка, і не об’єктивна реаль-
ність. Вона структурує та пронизує те, що ми сприймаємо
як своє повсякденне життя — життя, що знаходить навди-
вовижу сильне вираження у феномені футболу. Приміром,
уявіть момент, коли ви приходите на великий стадіон на
кшталт «Емірейтс» (домашній стадіон ФК «Арсенал» у пів-
нічному Лондоні) чи «Стад де Франс» у Сен-Дені, фактично
на околиці Парижа. Ви заходите на територію, намагає-
тесь зорієнтуватися, проходите широкі безвітряні бетон-
ні зали, наповнені рекламними щитами — за знижкою, бо
рекламне місце виявилося переоцінене, — і врешті вихо-
дите на сонячне світло чи (так навіть ліпше) під прожекто-
ри шукати своє місце. І тоді ви бачите поле і весь стаді-
он — такий яскравий, осяйний. Він реальний, але надто
реальний, гіперреальний, майже до неможливості. Це ніби
дивитися фільм у сферичному кінотеатрі з ефектом цілко-
витої присутності. Він реальний і нереальний водночас. Ви
почуваєтеся не при пам’яті, а там, у Серединному коро-
лівстві, це імперія сприйняття, країна «між-і-всередині»,
екстаз відчуттів. Ви опиняєтеся під чарами Джеймсового
«загадкового життя у відчуттях».
Я к воно — бу ти м’ячем? 39
Це означає, що футбол не сприйняти безпосередньо —

прямого доступу до країни чистої об’єктивності чи суб’єк-
тивності немає. Будь-який аспект футболу сприймається
лише опосередковано, і ця опосередкованість — не ухи-
ляння від претензії на безпосередність, а спосіб, у який яв-
лено сам феномен. Інакше кажучи, футбол — це посеред-
ництво від початку й до кінця. Можливо, ці риси футболу
спільні з кіно, яке є водночас абсолютною реальністю і аб-
солютною вигадкою. Реальне й нереальне одночасно. Два
в одному.
У цьому контексті можна поміркувати про дедалі біль-
ший вплив футбольних відеоігор — як у традиційно фут-
больних країнах, так і в контексті різкого зростання попу-
лярності цієї розваги на території Північної Америки й Азії.
Можливо, футбол стає дедалі більше схожим на відеогру,
а відеоігри — чимдалі більше схожі на футбол. З цього по-
гляду провести межу між реальністю та її симуляцією що-
раз складніше.
Для багатьох глядачів і фанатів переживання футбо-
лу повністю опосередковується відеоіграми на кшталт
FIFA, Pro Evolution Soccer та Football Manager. До того ж
із цими відеоіграми явно знайомі й футболісти — і хлоп-
чаки, котрі користуються ними для набуття чи шліфування
навичок, що можна було б використати в реальних мат-
чах, і важковаговики, приміром, Мессі, Пірло та Златан
Ібрагімович, які визнають, що годинами спостерігають за
віртуальними двійниками самих себе і колег. Під час Кубка
світу 2014 року Поля Поґба помітили за грою у Football
Manager, де він тренував ФК «Челсі». Він грав за власну
команду 16.
Феєрверки сиплються на поле з
трибун фанатів «Галатасараю» під час
матчу Ліги чемпіонів проти «Боруссії
Дортмунд» у листопаді 2014 року.
Фото: Martin Rose/Bongarts/Getty Images
Спостерігати футбольну комп’ютерну гру — це ніби по-

трапити до анімістичного всесвіту, де все живе, усе наділе-
не душею того чи іншого типу: гравці, їхні футболки, поле,
шалики, прапори та банери фанатів, гігантські екрани, на
яких показують повтори. І, знов-таки, душа — це не якась
сутність у голові чи серці. Одухотвореними є поверхні ре-
чей, які ми бачимо. Усе здається живим. Навіть м’яч. Зда-
ється, він оживає сам собою і набуває інтелекту та са-
моусвідомлення. Це квазіоб’єкт, сповнений суб’єктності,
завислий між істотою та неістотою.
Спинімося тут і скажемо дещо чудернацьку річ, запози-
чену з тексту Д. Ґрема Барнетта 17. Барнетт, цитуючи Дона
Делліло, пише (хоча він розмірковує про американський
футбол): «Футбольний м’яч знав, що це гра у футбол. Він
знав, що є центром гри, був свідомий своєї м‘ячевої сутнос-
ті». Звичайно, у плані об’єктивної реальності — це натяжка.
М’яч — просто накачана повітрям куля з пластикових ла-
ток, між 68 і 70 сантиметрами в окружності, вагою від 410
до 450 грамів (це закон №2). Проте, коли ми граємо чи ди-
вимося гру, м’яч оживає. Власне, він видається наділеним
власним життям, із яким великий гравець мусить єднатися
під час гри. У коментарі Зідана для стрічки Паррено та Ґор-
дона є надзвичайний фрагмент про те, як одного разу він
отримав пас і тієї ж миті збагнув, що станеться далі.
І Зідан, і м’яч знали, що він заб’є, — знали ще до того, як
м’яч торкнувся його ноги. Зідан уточнює, що таке сталося
лише одного разу, але я в цьому сумніваюся. М’яч і гравець
неначе мають спільний інтелект, що виникає за умов їхніх
тимчасово поєднаних життів. Утім, навіть великих грав-
ців м’яч може пошити в дурні: загадково вислизнути з рук
Я к воно — бу ти м’ячем? 43
воротаря, ковзнути точно під ногу, яка намагається його

зловити, або дати відбити себе високо над поперечиною,
замість влетіти в сітку воріт із відстані якихось пари ме-
трів. Приголомшливо, навіть комічно, що сам матеріал, із
якого виготовлено м’яч, змінюється перед кожним Кубком
світу, і Adidas щоразу представляє якусь видатну техноло-
гічну інновацію. Через це гравці наражаються на труднощі
в контролі над м’ячем, а коментатори мають тему для ба-
гатогодинних обговорень.
Томас Нейґел 1974 року написав один із найобгово-
рюваніших за останні півстоліття текстів на тему свідомості
«Як воно — бути кажаном?» 18 То як же воно — бути м’ячем?
Дозволю собі деякі припущення. М’яч як лялька з театру
маріонеток. Ми знаємо, що емпірично, об’єктивно така
лялька — це лише замотаний у ганчір’я шматок дерева з чи-
єюсь рукою в задку. Вона нежива. Та коли лялька говорить,
то видається живою — достоту як м’яч, коли ми ним граємо.
Проте от що дивно: навіть коли така лялька лежить, забу-
та й непотрібна, на горищі, то однаково має в собі потен-
ціал життя, моторошний потенціал; ось чому маріонетки,
які застрягли між життям і смертю, не належать ні тому, ні
цьому світові, викликають такий надприродний жах. Щось
подібне можна сказати й про футбольні м’ячі. Навіть коли
вони лежать без діла на підлозі чи запхані й забуті у шафі,
то все одно зберігають потенціал до руху й життя. Так важ-
ко опиратися, коли вони нібито кличуть: «Ну ж бо, винеси
мене на вулицю, пограймо!»
Суть у тім, що м’ячі — це наші маріонетки, а ми — ляль-
карі. Ми надихаємо м’ячі своїм життям і в такий спосіб
надихаємося самі, змушуємо себе здаватися живими
істотами з надзвичайно потужними переживаннями. Од-

нак і ці переживання з нами поділяє м’яч, який, напевне,
є ідеальним уособленням квазіоб’єкта.
ПОВТОРЕННЯ БЕЗ
ОРИГІНАЛУ
ПОВЕРНІМОСЯ ДО ГРИ та Ґадамера. Виставу ставлять

багато разів — так і має бути. А будь-яка футбольна гра
є повторенням попередньої та передбачає повторення
наступної. Футбол — це один довжелезний ланцюг імі-
таційних актів чи ж міметичних сцен, тому завжди так
важко після завершення ігрового сезону. Жодного фут-
болу кілька місяців поспіль! (Ну чи тижнів.) Повторення
потребує визнання глядачів. Ми помічаємо, що триває
гра, — проходимо повз бар і кажемо: «О, слухай, матч
же йде», — а гра, зі свого боку, слідує шляхом повторень,
підкоряючись певним правилам і процедурам, як ритуал.
Доки гра існує лише через повторення, кожен її вияв, ко-
жен матч лишається цілком оригінальним. Власне, навіть
іще оригінальнішим. Адже це доказ тяглості, повторюва-
ності життя гри. Гра триває. Вистава триває. Інакше ка-
жучи, ніколи не було оригінального, найпершого матчу,
не було матчу без правил на мокрому англійському лузі
XIV століття чи матчу між командами мезоамериканців на
кшталт майя або (чом би й ні ?) між китайськими клуба-
ми значно давніших часів. Це не просто випадковість, що
походження футболу забуте (упевнений, що мине неба-

гато часу і десь у печері в Піренеях знайдуть петрогліфи
із зображенням людей, які саме заганяють м‘яча із бізо-
нової шкури у ворота з кісток цієї величезної тварини). Це
також причина того, що питання виникнення в Англії ХІХ
століття Футбольної асоціації, нехай заманливе й важли-
ве із соціологічної позиції, не має стосунку до тяглості
існування самої гри. Футбол не поєднаний пуповиною зі
своїм корінням.
Точно кажучи, суть футболу полягає в повторювано-
сті: є сьогоднішній матч, був попередній, буде наступний.
І жоден із цих матчів не оригінальніший за попередній.
Кожен матч — це вияв суті гри, яка цілком і повністю поля-
гає в повторюваності. Через ці дубльовані акти, які гляда-
чі сприймають саме так, ми можемо скласти серію матчів
чи серію серій, із яких складеться історія чи серія історій.
Скажімо, про рівень гри команди протягом чемпіонату
чи сезону або ж про різницю між сезонами. Можна від-
дати перевагу окремій серії та скористатися цим для ге-
роїзації улюбленої команди: так, ФК «Ноттінгем Форест»
не програв жодного з 42 матчів протягом двох сезонів
в Англії 1977–1978 років, одначе перевершив його «Ар-
сенал», який був непереможним весь сезон 2003/04 й ді-
став прізвисько The Invincibles (Непереможні) та лишався
таким ще 49 матчів.
Утім, те саме годиться і для особливо невдалих сезонів,
катастрофічних серій, як було із ФК «Дербі Каунті», що
2007/08 відіграв 32 зустрічі без жодної перемоги. Суть
серій — саме повторення. Футбол — це перманентний акт
відтворення мімезису, або імітації, що репродукує себе
Португальський форвард
Еусебіу радіє після забитого
голу під час гри з Болгарією
на Кубку світу 1966 року:
португальці виграли з
рахунком 3:0.
Фото: AFP/Getty Images
Джордж Бест радіє, забивши
другий гол за «Манчестер
Юнайтед» на зустрічі з «Бенфікою»
у фіналі Єврокубка 1968 року. Вони
перемогли з рахунком 4:1.
Фото: Popperfoto/Getty Images
П овторення без оригіна лу 49
в нових іграх. Попереду завжди є новий сезон або новий

чемпіонат. Оригіналу немає, є лише циклічний акт повто-
рення. Футбол — це не тільки посередництво від початку
до кінця, його суть полягає в репродукції, у нескінченно
винахідливому акті мімезису.
ТЕАТР ІДЕНТИЧНОСТІ
ТА НЕІДЕНТИЧНОСТІ
ФУТБОЛ — ЦЕ ДРАМА. Це повторюють постійно. Важливе

застереження, на мою думку, полягає в тому, що драма,
котра розігрується на стадіоні, справжніша за театральну.
Якщо театр останні сто років прикро костенів і повільно
вмирав, стаючи — попри героїчні зусилля таких драматур-
гів, як Брехт, Артауд, Ґротовський, Пітер Брук, Річард Шех-
нер та інші, — чимось типу місця розради для ліберальної
сентиментальності, то в такому разі драма живе у футболі
й живе як футбол. Відважні судження «Живого театру» — як
однойменної групи, заснованої в Нью-Йорку 1947-го, так
і тих, хто донині продовжує їхню справу, — парадоксаль-
ним чином є лише зайвим доказом того, що театр таки вми-
рає, приречений на ту саму долю, що й опера. Футбол же
є не лише найближчим аналогом античного театру Афін чи
Епідавра (де аудиторія драматичних фестивалів, можли-
во, сягала 15-18 тисяч глядачів); його ще й характеризує
та сама визначальна риса — доля. Не те щоб футбол був
єдиним явно неправдивим видом спорту, радше, у звичай-
ному розумінні, це взагалі не спорт. Як одного разу сказав
мені Гел Фостер, мистецький критик і вболівальник «Лівер-
пуля», футбол — це сцена, на якій іноді піднімають завісу
над потаємними справами долі, особливо національної
Те атр ід ентичнос ті та неід ентичнос ті 51
долі й особливо тоді, коли ми дивимось, як збірна Англії

натужно шкутильгає крізь наступний чемпіонат, доки не
вчинить якогось акту колективного самогубства, що вос-
таннє трапилося під час розгрому 2:1 збірною Ісландії на
Чемпіонаті Європи 2016 року. Футбол — це театр іден-
тичності: родина, плем’я, місто, нація. Проте цю ідентич-
ність показано в усіх її складних, покручених, зникомих
і подвоюваних формах. Футбол — це театр диференціації
ідентичності, що виражає себе через гравців і вболіваль-
ників, які втілюють свою драму під пильним наглядом сил
долі. Це та доленосна драма, якій ми добровільно коримо-
ся під час перегляду гри.
З вашого дозволу я наведу кілька прикладів диференці-
ації ідентичності. Одним із них я завдячую Майклові О’Гарі
та Колліну Вану 19. Ірландську Футбольну асоціацію засну-
вали 1880 року, і вона представляла всю країну, хоча біль-
шість перших команд походили з околиць Белфаста. Звісно,
було це за часів панування Британії. 1921-го, після відо-
кремлення Ірландії й утворення Ірландської Вільної дер-
жави, у Дубліні заснували Футбольну асоціацію Ірландії.
Проблема полягає в тому, що й ІФА, і ФАІ претендували
на ту саму територію. Ані номінально, ані конституційно
такої держави, як Republic of Ireland — Ірландська Республі-
ка — не існує. Є лише острів Ірландія з двадцятьма шість-
ма графствами Республіки та шістьма графствами Півночі.
Називати Ірландію «Ейре», на манір багатьох британських
ліваків із правими переконаннями, теж неправильно і, до
того ж, принизливо для багатьох ірландців. А Північна Ір-
ландія — не суверенна держава, невід’ємна частина Спо-
лученого Королівства (принаймні поки цього не змінили
проблеми, пов’язані з «Брекзитом»). Одне слово, суть у тім,

що, коли «Республіка» грає футбольний матч із «Північчю»,
завжди програє Ірландія. Це чудовий приклад диференці-
ації ідентичності. Уперше такий матч відбувся 20 вересня
1978 року, і завершився він — абсолютно серйозно — ра-
хунком 0:0. Утім, є інший шар іронії: чимало футболістів
«Республіки» народилися в Англії, особливо якщо говори-
ти про часи, коли тренером був Джек Чарльстон. Їх нерід-
ко називали «Збірна Англії-2» і «пластмасові педді», тобто
«фальшиві ірландці».
Або візьмімо, наприклад, Сербію. Пригадую свою по-
їздку до Белграда під час Кубка світу-2006. У мене було
призначено доповідь на 16 червня, по обіді, саме коли від-
бувався матч Сербія і Чорногорія — Аргентина. Я чемно
попрохав відкласти доповідь, щоб мати змогу подивити-
ся трансляцію разом зі своїми господарями й усіма, хто
забажає приєднатися. Питання узгодили, і ми зібралися
в простому відкритому ресторанчику з великим телеві-
зором. Зазначу принагідно, що майже за місяць до того,
21 травня, в Чорногорії відбувся референдум про неза-
лежність, яку й підтримали 55% громадян. Офіційно неза-
лежність проголосили 3 червня. Тож на момент цього матчу
однієї з країн, що грали в Кубку світу, вже не існувало. Ба
гірше, коли команди вийшли на поле, замість державного
гімну Сербії та Чорногорії залунало «Гей, слов’яни!» — дер-
жавний гімн колишньої Югославії, яка після розпаду 1991
року була охоплена війною. Тож країна, якої практично вже
не існувало, мусила співати державний гімн країни, якої не
було вже давно. Усю іронію теми ідентичності та відміннос-
тей політкоректно розтлумачили мої господарі.
Фанати Сербії та Чорногорії підіймають
прапор під час матчу Кубка світу-2006
проти Аргентини; їхня команда, граючи
востаннє, зазнала поразки з рахунком 6:0.
Фото: Vladimir Rys/Bongarts/Getty Images
Аргентина розгромила Сербію і Чорногорію з рахун-

ком 6:0. Це була нищівна поразка. Я думав, що сербів це
засмутить. Аж ніяк! Їх страшенно потішило, що катастро-
фічна, убивча роз’єднаність їхнього державного буття ви-
явилася оголена перед усіма: «Хіба можна чекати від ко-
манди країни, якої не існує, бодай дрібки переконливої
гри?» — повторювали вони.
І ВКРАЙ ВАЖЛИВО, ЩОБ
ЛУНАЛА МУЗИКА
ФУТБОЛ — ЦЕ МІСЦЕ, де драма національної ідентичнос-

ті та неідентичності фатальним чином доводить сама себе
до фіналу в протистоянні з історією насильства та війни.
Одначе ж істинна природа драматичного твору не у тексті
чи сценарному плані, чи режисерському задумі, що й ка-
зати про суб’єктивний намір драматурга (він дуже часто
може вводити в оману, до того ж навіть сам себе). Ні, істина
драми виявляється протягом вистави та як вистава сама по
собі. Як пише в «Істині та методі» Ґадамер, «по-справжньо-
му драма існує тільки тоді, коли її грають, і вкрай важливо,
щоб лунала музика» 20.
Це буде правдою і стосовно футболу. Складні так-
тичні плани, розписані на iPad чи зібрані у великих чор-
них шкіряних папках, із якими постійно звіряються та які
так шанує Луї ван Гал, стають безглуздими відразу після
свистка, який дає початок грі. Прес-конференції тренерів
і гравців — люб’язне, хоча й дороге з погляду витрати часу
пускання диму в очі. Суть футболу — це матч, це коли три-
ває гра. І, звісно, вкрай важливо, щоб лунала музика. І не
в химерних, мудрованих ритмах доричних од, співаних хо-
ром у грецькій трагедії, а в безупинному, складному хоралі
фанатського співу, здатному на майже гіпнотичний ефект.
Камерунський форвард ФК «Барселона»
Самюель Ето’о радіє перемозі у фіналі
Кубка Іспанії-2009 над «Атлетік Більбао».
«Барселона» виграла з рахунком 4:1.
Фото: Lluis Gene/AFP/Getty Images
Він є відлунням і водночас джерелом енергії подій на полі.

(Ця лунка музика фанатів на стадіонах ФА цілковито зруй-
нована жахіттям з динаміків, особливо беззмістовними
піснями на кшталт We Are The Champions гурту Queen —
Господи, помилуй! — Якщо хочете, вважайте мене реакці-
онером з «Талібану», але я гадаю, що музику на стадіонах
треба заборонити.)
У своїй першій книжці «Народження трагедії» (1872)
Фрідріх Ніцше формулює знамениту відмінність між дво-
ма силами, які визначають античну драму, однаково важ-
ливими рушіями, які набирають форми божеств: апол-
лонівським і діонісійським підходами. Аполлонівський
підхід — це мистецтво скульптури, досконалість індивіду-
ального тіла, що знаходить свій вияв у постаті трагічно-
го героя. Діонісійський же підхід — це мистецтво музики,
яке є розгулом оркестрованого спільного і справляє те
саме потужне відчуття інтоксикації, чи Rausch, що німець-
ка мова люб’язно позичила англійській у вигляді слова
rush — пік, ривок, порив. Емоційний ефект музики — це по-
рив і пік єдності, який трапляється, коли ми добровільно
стаємо частинами величезного натовпу, щось таке, як бу-
вало ночами в клубі «Асьєнда» у Манчестері в 1980-ті чи
на рейв-вечірках в Ессексі в 1990‑х. До цього вбачання
відмінності між Аполлоном і Діонісом Ніцше прищеплює
концепції прекрасного та піднесеного. Індивід, трагічний
герой, являє нам символ прекрасного, але тільки музика
достатньо піднесена, позаяк її (наразі) не можна вира-
зити в зримих образах, проте вона транслює своє пові-
домлення не нашій зоровій уяві, а слухові. І хоча антична
трагедія є спілкою оцих двох сил — прекрасного та
І вкрай ва ж ливо , щоб луна ла музик а 59
піднесеного, Ніцше ясно дає зрозуміти, що саме музика

являє собою утробу трагедії, сітку, котра її формує.
Усе це чудово надається до футболу: колективний спів
та інтоксикація відлунням натовпу не просто служать аком-
панементом прекрасній грі, а є матрицею піднесення, яка
формує гру, силовим полем, що заряджає дію, набираючи
форм пісенного змагання та контрспіву, строф і антистроф.
Ось чому таку огиду викликає гра перед порожніми три-
бунами, навіть коли це, скажімо, покарання за расистську
поведінку фанатів (а такі випадки стаються гнітюче часто).
Гра без уболівальників — це щось зі сфери категоріальних
помилок; це просто позбавлене сенсу тренування. Клю-
чове у футболі — це складна й тонка взаємодія між підне-
сеною музикою та прекрасним видовищем, між Діонісом
та Аполлоном, між уболівальниками та командою. У най-
потужніших своїх проявах від цієї взаємодії перехоплює
подих, як, скажімо, від неймовірного відлуння фанатів «Ле-
стер Сіті» під час домашніх ігор клубу в сезоні 2015/16,
яке породили голоси та звичайні картонки, що ними пле-
скали в унісон, або як від ісландських фанатів на Чемпіо-
наті Європи 2016 року з їхнім «Громом вікінгів». Це може
бути й весело — от як коли фанати «Манчестер Юнайтед»
переробили пісеньку добре знаного тамтешнього гурту
Joy Division і замість «Кохання знов розірве тебе» співали
«Ґіґґз, Ґіґґз, як завжди, порве тебе», використавши відоме
кожному прізвище гравця і тренера «МЮ».
10 липня 2016-го я із сином та кількома його приятеля-
ми був на фіналі Євро-2016 на стадіоні «Стад де Франс».
У цій узагалі-то досить понурій грі найбільше запам’ятався
безперервний, скоординований і складний спів 15 тисяч
Кріштіану Роналду поранився під час
фіналу Чемпіонату Європи 2016 року
в матчі між Португалією та Францією
на «Стад де Франс».
Фото: Dave Winter/Icon Sport
via Getty Images
І вкрай ва ж ливо , щоб луна ла музик а 61
португальців, яким, б’ючи у величезні барабани, задавав

ритм смаглявий молодик із голим торсом (усі вони стояли
на трибунах одразу за воротами ліворуч від нас). Ці фана-
ти були компактною, барвистою, єдиною силою та стано-
вили різкий контраст із різнобійним Allez les Bleus із боку
французьких фанів, які мали гігантську кількісну перевагу.
Загалом, крім цього, з тієї гри добре запам’яталося хіба
що нашестя метеликів, які вкрили поле й трибуни саме пе-
ред розіграшем і роїлися довкола вболівальників, зокрема
й довкола мене, доки ми займали свої місця. Один мете-
лик так знахабнів, що приземлився на обличчя Кріштіану
Роналду в момент, коли той уже втретє впав з ушкодженим
коліном. Очевидно, адміністрація «Стад де Франс», пере-
ймаючись питаннями безпеки після паризьких терактів
у листопаді 2015-го, перед матчем вирішила лишити уві-
мкненими на всю ніч прожектори. Здавалося, гра метели-
ків і гра футболістів є частинами дивного танцювального
змагання.
Повторюваність пов’язана з феноменом карнавалу —
дійства, яке полюбляв Ґадамер. Згадаймо Діонісії, семи-
денне свято, яке влаштовували в Афінах щороку в берез-
ні: у рамках цього справжнього фестивалю ставили драми
і лунала помпезна музика. Якби ви спитали, куди зібрався
тогочасний афінянин, він відповів би не «Я йду до театру»,
а «Я йду на mousike», що означало поєднання слів та му-
зики. Повторюваність — критично важлива риса. Фести-
валь відраховує час і задає ритм. Він надає часові музичної
форми, визначаючи ритм року та зміну сезонів (Діонісії —
навесні, Ленеї — узимку). Те саме стосується і щорічно-
го ритму футбольного сезону, який розділяє й одночасно
зв’язує тижні, місяці та пори року, і чотирирічного ритму

Чемпіонату Європи та Кубка світу (рік, що на нього не
припадає жоден із головних чемпіонатів, як добре знає
кожен уболівальник, цілковито позбавлений сенсу, навіть
якщо цей уболівальник — як-от я — віддає перевагу своє-
му футбольному клубу, а не збірній). Первинного фести-
валю, який ми просто пам’ятали б, як день народження чи
річницю, ніколи не було. Радше суть фестивалю полягає
в колообігу його повторень, у його нескінченному повер-
ненні. Природа фестивалю потребує, щоб його святкували
регулярно і в той самий час. Кубок світу має відбуватися
влітку, а не взимку, як може статися з тією пародією 2022
року в Катарі. Особисто я хочу, щоб Катар оголосили дер-
жавою-ізгоєм і лишили без Кубка.
ТЕОРІЯ ТА ПРАКСИС
ПРИДИВІМОСЯ ДО ГЛЯДАЧА пильніше. Якщо йдеться про

гру як виставу і гравці мусять у цій виставі розчинитися, тоді
вся вистава гри відбувається перед глядачами та для них.
І що ж? Для Ґадамера природа глядача задана тим, що
«він присутній». Тобто глядач просто має бути присутнім
у театрі — в театроні. І ось якого значення Ґадамер надає
слову теорос, з грецької — глядач в античному театрі, який
сидить на дерев’яній лаві просторої «глядацької зали», за-
звичай вирубаної просто в схилі гори, як у театрі Діоніса
в Афінах. Теорос бере участь у драмі в той спосіб, що він
на неї навідався, і так, що віддається сприйняттю вистави
або гри. Цю участь становлять і відвідання вистави, і вклю-
ченість у неї, і своєрідна рівновага, адже побачене не має
ані знудити, ані перенаситити, ані ошукати. Це участь та-
кого штибу, що потребує певного самозабуття в процесі
споглядання. Ми споглядаємо не себе, ми переглядаємо
виставу і час від часу помічаємо себе — особу, що дивить-
ся цей спектакль.
Глядач сидить на відстані, яку Ґадамер називає «ідеаль-
ною дистанцією»: він фізично не може брати участі у ви-
ставі, втручатися в неї, вибігаючи на поле, зриваючи або
спиняючи гру тощо. Можна було б сказати, що ця відстань
звільняє глядача від прямої участі у виставі. Це така собі
Фанати ФК «Ліверпуль» протестують
проти подорожчання квитків на матч
Прем’єр-ліги із «Сандерлендом» на
стадіоні «Енфілд» в лютому 2016 року.
Фото: Lindsey Parnaby/AFP/Getty Images
естетична дистанція — чи радше дистанція, теоретично не-

обхідна для того, аби споглядати виставу чи стежити за
грою. Отже, глядач бере участь у виставі, погоджуючись
із теоретичною відстанню між собою та представленим
праксисом чи імітованою дією (у формулюванні Аристо-
теля — mimesis praxeos). Глядачі — це теоретики, які беруть
участь у практиці вистави, невідривно стежачи за перебі-
гом гри. Це означає, що зв'язок між теорією та праксисом
утілюється одночасно і в драмі, і як драма, як дистанція між
глядачем і гравцем, дистанція, що в жодному разі не має
скоротитись, уможлививши в такий спосіб близькість або
ототожнення. Це — ще один спосіб поміркувати про фут-
бол як про театр диференціації ідентичності, що виража-
ється через відстань між теорією та праксисом. Безумовно,
глядач ідентифікує себе з гравцями — чи тільки зі своїм фа-
воритом, — але дистанція повинна бути завжди. Максимум,
до якого ця відстань може бути зменшена, — це стрибок
гравця в натовп після забитого голу і відтак отримання жов-
тої картки. Утім, гра завжди потребує естетичної дистанції.
Можна піти далі й заявити, що вистава існує для гля-
дача. Тобто гра не для футболістів, а для нас, фанатів. Що
ж, за тим самим Аристотелем, трагедія була привілейова-
ним різновидом поезії, вищим за епос та комедію, а за на-
писання історичних праць — і поготів. Трагедія покликана
справляти враження на глядача.
У своєму знаменитому формулюванні Аристотель зма-
льовує цей ефект через категорії почуттів жаху і жалю, які
пробуджує — чи вивищує — драма, спонукаючи до ка-
тарсису. Ґадамер інтерпретує катарсис як очищення, що
справді є одним із можливих тлумачень, і такий вибір ним
Теорія та праксис 67
варіанту перекладу слова узгоджується з його схильністю

бачити античну драму в категоріях ритуального, ба навіть
сакрального єднання. Проблема цієї інтерпретації в тому,
що ми можемо хіба що здогадуватися, який саме зміст
вкладав Аристотель у слово «катарсис». Більшість випадків
вживання цього терміну в його численних працях стосуєть-
ся органічних чи біологічних функцій, таких як менструація
чи еякуляція, що могло би підвести до розуміння катарсису
як квазіфізичного очищення кишечника.
Навряд чи це найліпша нагода вступати в суперечки
про значення слова «катарсис». Скажімо тільки, що твер-
дження про можливе розуміння Аристотелевого катарси-
су як якоїсь ідеї ритуального очищення, не кажучи вже про
сублімацію (як воліють думати психоаналітики на кшталт
Лакана), а тим паче як певного виду духовної освіти (до-
волі зверхня позиція, котру підтримують багато філософів)
вельми далекі від очевидності. Думка, що катарсис перед-
бачає наявність певної освіти, певна річ, приваблива, адже
віддає театрові моральну функцію — що тішить. Як «Гін-
нес», театр покликаний приносити задоволення. Я рішучо
не погоджуюся з таким тлумаченням: украй малоймовірно,
щоб давні греки здобували освіту в театрі. Катарсис мав
би бути чимось простим, як-от посилення та послаблення
емоційної напруги через драматичну дію, після чого ми не
відчуваємо нічого особливого та повертаємося до буден-
ності з її численними конфліктами та банальними бажан-
нями. Гадаю, це ближче до істини, принаймні зважаючи на
паралелі з футболом. Ми можемо подивитися найнеймо-
вірніший, захопливий матч, що викликає в нас жаль і жах,
а тоді — свисток — час збіг, і ми знову ходимо на роботу,
стрижемо газон, готуємо каву та перевіряємо Facebook.

Суттєво нічого не змінилося. Життя триває. Хтозна, може,
пізніше буде ще один матч? Я не бачу причин розглядати
хоч драму, хоч футбол крізь призму якихось ідей чи духов-
ного збагачення. Футбольним фанатам це не потрібно, бо
вони й так уже все знають про гру. Звісно, вони можуть
і хочуть дізнатися більше, але переважна частина уболі-
вальників починає з уже неабияким багажем знань.
ГЛУПОТА
ЯКЩО футбол і має сакральний вимір, то я передусім вва-

жаю ним саме буденність гри, ба більше — її беззапереч-
ну глупоту. Любити футбол так, як я — і багато інших, —
це справді тупо. Частиною нашої безмежної відданості
грі є прагнення абсолютно добровільно коритися чомусь
цілком примітивному. Не поминатимемо й відверте марну-
вання часу. Проте я не вбачаю в тупості нічого поганого.
Сакральний бік футболу становлять такі неначебто без-
глузді елементи, як колір форми: жовті футболки бразиль-
ців, глибока, незмінна лазур італійців, лілейно-білий колір
англійців, зелений — ірландців, чорні шорти німців, небес-
но-блакитна та чорна барви уругвайців… Росіяни ніяк не
спиняться на чомусь одному: під час Чемпіонату Європи
2016 року вони були вбрані у форму відтінку, подібного до
бордового, наче намагалися вшанувати й водночас уник-
нути відвертого радянського червоного, який, безумовно,
був ліпшим. Туссен із любов’ю та відвертістю говорить про
ці кольори і про те, як вони вирізняються на «ідеально зе-
леному полі під потужними стадіонними прожекторами».
Філіп Шаус мило під’юджує недалеких футбольного
світу, порівнюючи футбол з образом Глупоти з Еразмової
«Похвали глупоті», яка «ляпає все, що спада їй на дум-
ку» 21. Саме так багато фанатів почуваються протягом гри.
Андреа Пірло та Едінсон Кавані обмінюються
футболками під час Кубка світу-2014 після матчу
між Італією та Уругваєм у Наталі в Бразилії.
Фото: Julian Finney/Getty Images
Глупота 71
Ми кажемо що завгодно. Досвід футбольного вболіваль-

ника дарує дивне право та свободу слова, істинну par-
rhesia, або ж мовленнєву відвертість, що дуже часто ско-
чується в неввічливість і повну нецензурщину. Футбольна
глупота бездонна, як, скажімо, підрахунок фолів, кутових
ударів по воротах абощо в разі одержимості статистикою.
Віднедавна ситуація з підрахунками змінилася, особли-
во в Німеччині, де запровадили аналітичну систему, яка
веде статистику щодо того, скільки точних передач відда-
ли гравці однієї команди, унаслідок чого з‘явилася можли-
вість забити гол, — це називають Gegner berspielen, тобто
переграти суперника. Шаус пише: «Фанатизм і одержи-
мість у футболі — загальне правило. Це щось середнє
між божевіллям і дурістю, що не обов’язково перетворю-
ється на те чи інше». Цю думку можна також висловити
в категоріях, ближчих до Ґадамера, а саме: зануритись
у простір гри, Spielraum, тобто сповнитися благословен-
ного забуття, втратити зв‘язок зі звичним, повсякденним
світом, у якому все має межі, die Welt der Zwecke. Пе-
реглядаючи матч, ми потрапляємо в інший світ — чудесно
дурнуватий.
Пригадую «дурницю» великого Браяна Клафа з його
знаменитою історією звільнення з посади тренера ФК
«Лідс Юнайтед» — на той час чемпіонів Англії — після
всього лише 44 днів роботи 1974-го. Він заступив на цій
посаді Дона Реві, надзвичайно успішного, розважливого
та справді улюбленого тренера, який покинув клуб задля
збірної Англії. Клаф зробив чимало критичних заяв щодо
агресивного, силового стилю гри, який сповідував Реві,
називаючи його «брудним і підступним». Гадаю, у цьому
Клаф не мав рації. Звісно, «Лідс» був жорсткою коман-

дою, проте в його грі було й чимало краси: чого вартий
бодай розгром «Саутгемптона» в березні 1972-го з ра-
хунком 7:0. Для порівняння уявіть «Барсу», що ганяє м‘я-
ча у басейні з багном 22. Неймовірно, але напередодні гри
Клаф прийшов на довгу програму йоркширського теле-
бачення, другим гостем якої був не хто інший, як Реві. Не
варто й казати, що атмосфера в студії панувала напруже-
на. Проте ключовим моментом дебатів були слова Клафа:
«Я вірю в іншу концепцію футболу, ніж Дон Реві. Це може
бути утопією та свідчити про певну дурість. Ось таким я є.
Я в цьому плані трохи дурнуватий. Трохи ідеаліст. І справді
вірю у фей». Попри цинізм, корумпованість і хронічну капі-
талізацію гри, щоб бути фанатом футболу, потрібно вірити
у казкових істот, бути дурнуватим і почасти утопістом. Тут
можна пов’язати Еразмову «Похвалу глупоті» з «Утопією»
Томаса Мора — недарма ж перший присвятив свою книжку
другому. Глупота й утопізм пов’язані. Клафова віра в уто-
пію вилилася в естетичну опозицію тому, що він сприймав
як потворний стиль гри в дусі Реві й «килимовий футбол»,
тобто концепцію, що гра — приземлена річ, де немає міс-
ця ідеалам («Якби Бог хотів, щоб ми грали по-янгольськи,
Він виростив би газон на небесах»). Із «Лідса» Клаф пе-
рейшов у «Ноттінгем Форест» і виграв Англійську лігу се-
зону 1977/78 та двічі Європейський кубок — 1979‑го та
1980‑го. Єдиною іншою англійською командою, якій уда-
лося цього досягти, став «Ліверпуль» 1977‑го та 1978‑го.
Крім того, двічі поспіль цей титул здобував ФК «Мілан»
1989‑го та 1990‑го, а ФК «Реал Мадрид» досяг того са-
мого у 2016 і 2017 роках.
Глупота 73
Звісно ж, під час міжнародних матчів глупота, яка охо-

плює глядачів, — це глупота націоналізму. Туссен вважає,
що футболу притаманний іронічний націоналізм, такий
собі вишкірений шовінізм: «Хай живе Бельгія!» Як сказав
мій давній друг Філіп ван Хауте, фламандець з походження,
єдиний прийнятний націоналізм — це бельгійський, адже
ця розділена країна постійно перебуває на межі розпа-
ду. Питання в тому, чи виявиться стійкою саме іронічна
форма націоналізму, коли йдеться про інші країни й про
протиставлення Англії та Німеччини, Бразилії й Аргентини,
України та Росії, Південної та Північної Кореї ? Тут уже щось
стверджувати набагато важче. Простим рішенням було б
відмовитися від націоналізму та вдатися до якоїсь форми
футбольного глобалізму чи космополітизму — ліберально-
го чи лівацького, байдуже. Проте мені це здається аж надто
простим, адже в такому разі поза увагою лишається те, як
сильно — особливо зважаючи на нинішнє зростання впливу
популістів у всій Європі — ми відчуваємо себе представни-
ками окремих націй.
Не можна просто відмовитися від національної належ-
ності чи не зважати на неї, бо це значило б дезавуювати
той факт, звідки ми родом і як це впливає на те, ким ми
є і як мислимо та говоримо. Хоч я й проти примітивного
модерного ототожнення нації з державою, та не думаю,
що ми можемо просто за власним бажанням ігнорувати
або применшувати природу національної ідентичності та
її принципову роль у визначенні нашого внутрішнього від-
чуття місця, призначення й історії. Нам потрібно також ви-
знати складність і нетривіальність національних почуттів,
особливо щодо іншого народу, ніж той, до якого належиш.
Браян Клаф — тренер ФК «Брайтон», 1973 рік.
Фото: Frank Tewkesbury/Evening Standard/
Hulton Archive/Getty Images
Приміром (і я тут далеко не самотній), мій перший досвід

палкої відданості іншій нації стосується 1970 року, коли я
дивився гру Бразилії на Кубку світу (є фотографія десяти-
річного мене з футбольним м’ячем у формі бразильської
збірної). Завдяки футболу я мрію про краї, де ніколи не
бував і, напевно, не побуваю: Камерун, Казахстан, Кам-
боджа… Бельгія.
РОЗУМ
ПРЕКРАСНА ГЛУПОТА футбольного фанатства пов‘язана

з тим, що Ґадамер називає трагічною замисленістю гляда-
ча в античному театрі. Гадаю, щось таке відбувається й на
футбольному полі. Мисленнєво глядач віддалений від гри
на ту теоретичну, або естетичну, дистанцію, яка і є його
способом участі в дійстві. Це не значить, що глядач відчу-
жений від вистави: він бере в ній участь через свою при-
сутність і постійну увагу. Цю думку можна дещо розвинути,
а саме: глядач не діє в інтересах гравців і не є вторинним
щодо них. Навпаки, на мою думку, глядач важливіший за
гравців на полі, команди яких між собою рівні. Глядач — це
суддя, але саме третейський суддя, третій щодо двох, але
не рівний із ними. Геґель, якби йому випало щастя помір-
кувати про футбол, міг би сказати, що гравець — це не річ
у собі, а річ для нас, яку опосередковують глядачі та яка
потребує їхнього визнання для підтвердження існування
гравця як такого.
Спираючись на це, можна розвинути думку Сартра,
яку я навів у першому розділі. Вільна діяльність окремо-
го гравця справді підпорядкована колективній дії команди,
а завдяки організаційній структурі команди вона одночас-
но включена в цю дію і виходить за її межі. Проте ця колек-
тивна дія, або праксис, на вищому рівні опосередковується
через теоретичне сприйняття глядача. Тобто сукупність

команди може сприйняти як таку лише через теоретич-
не визнання колективного праксису команди глядачами.
Сприйняття команди як сукупності — а власне, і команди
суперників, і матчу загалом — забезпечують тільки гляда-
чі. Простіше кажучи, гравці грають, а всю картину бачать
лише глядачі. (Хоча, мушу зізнатися, мене завжди спанте-
личують регулярні випадки, коли вболівальники покидають
стадіон заздалегідь, за п’ять-десять хвилин до завершення
матчу, буцімто задля уникнення штовханини. Якщо когось
це аж так непокоїть, навіщо взагалі було йти на матч?)
Можливо, варто визначити різницю між типами вболі-
вальників. А саме між уболівальником, який бував гравцем,
і вболівальником, який ніколи в житті не торкався м‘яча. Ті
з нас, кому випадало грати, — байдуже, добре, посеред-
ньо чи відстійно, — фізично відчувають хід гри. Кожен пас
на полі відлунює у тілі так, ніби це ми зробили відповідний
рух, — або натякає на таке відчуття. Це може бути ледь по-
мітна напруженість м’язів шиї, коли йде навісна передача
й ви очікуєте руху гравця, можливо, шепочучи: «Та ж туди
біжи, хай тебе!» Це трапляється також, коли ми бачимо,
як у парку чи на автостоянці ганяють м‘яча дітлахи. Пере-
біг гри притягує й затягує. Власне, часом неможливо опи-
ратися бажанню попросити дозволу вдарити по м’ячу або
ввірватися у гру та спробувати обіграти когось із малих.
Це негарно, я знаю.
Отож — це ключовий момент аргументації та водночас
гадана суперечність — нехай глядачі самі вирішили підда-
тися прекрасній глупоті футболу, вони наділені неабияким
розумом. Уболівальники бачать, як триває гра, і знають,
Джон Барнс із «Ліверпуля»
розмовляє з тренером Кенні
Далґішем перед матчем
проти свого колишнього
клубу «Вотфорд».
Фото: Bob Thomas/Getty
Images
чим вона може закінчитися. Гравців матч поглинає. Якщо

вони грають добре, то їх захоплюють рухи м’яча та м’язів.
Проте глядач — окремий світ, він бере участь у грі з ідеаль-
ної дистанції, вільний від гарячкової діяльності на полі. Раз
у раз фанати радіють, якщо їхня команда красиво прямує
до перемоги, і до безтями — хай і на короткий час — ша-
леніють, коли забито гол. Проте часто ми переглядаємо
матч як прогнозисти. Дистанція задуми може бути дуже
тривожна. За висловом фахівця з античності Мері Лефко-
віц, роль глядачів у античній трагедії подібна до ролі бо-
гів: спостерігати за подіями на сцені, заздалегідь знаючи,
що сюжет, який розігрують, наприкінці виявиться не низ-
кою збігів чи грою випадку, а частиною значно більшого
механізму долі 23. В античній драмі, особливо в Еврипіда,
боги з’являються над сценою за допомогою пристрою на
кшталт підйомного крана (який має назву «механе»), не-
мовби глядачі на якомусь космічному стадіоні. Футболісти
часто здаються іграшками долі, не здатними, попри всі від-
чайдушні зусилля, вплинути на сюжет драми й відвернути
трагічний фінал.
Для мене це особливо помітно під час виступів збірної
Англії на великих міжнародних чемпіонатах: гравці безре-
зультатно бігають туди-сюди, нападники або стоять мов
зачаровані, або біжать у точку, де сподіватися на м’яч не
варто, відчуття страху, практично матеріальне, шириться
серед гравців і заражає вболівальників огидою. Що біль-
ше гравці викладаються, то сильніше борсаються в тенетах
фатуму. Це як спостерігати за психотичним танцем Ща-
сливчика з Беккетової п’єси «Чекаючи на Ґодо», який Поц-
цо називає «сіть». А вболівальники, заздалегідь знаючи все,
Р озум 81
що буде далі, втискаються в крісла та почуваються одур-

маненими і ошуканими. Власне, ситуація навіть гірша, бо,
доки гра триває, доти ми сподіваємось. Як я незабаром
продемонструю, у футболі є не лише вбивче розчарування.
У цій грі є місце і для сподіваннь, які постійно воскресають.
Найгірше в житті футбольного фаната, особливо англій-
ського, — це той жахливий, отруйний коктейль зі сподівань
і знаття наперед.
Коли Бертольт Брехт у 1920-х роках намагався уявити
те, що називав епічним театром, йому сяйнула вражаю-
ча думка. З його позиції, проблема театру, зокрема в кон-
тексті буржуазного натуралізму кінця ХІХ — початку ХХ
століття, полягала в тому, що глядач поринав у стан яко-
їсь дрімоти чи гіпнозу. Брехт натомість хотів, аби театрали
були уважні та розумні. Якщо типова публіка просто си-
дить, вимкнувши свою критичну здатність, та сподівається
без зусиль зі свого боку бути зворушеною до сліз завдяки
геніальним акторам, то Брехт прагнув глядачів кмітливих,
тямущих, критичних. Неупереджених, здатних до глибоко-
го занурення. Ось чому Брехт казав, що у своєму епічно-
му театрі хоче бачити щось схоже на глядачів спортивного
змагання, які жують бутерброди, курять сигари, розмов-
ляють і галасують, співають, сміються та свистять. Гадаю,
Брехт мав рацію, і це, зі свого боку, дає нам змогу оцінити
розум уболівальників.
Схоже, це прозвучить дивно для тих, хто не захоплю-
ється футболом, і банально для тих, хто захоплюється, але
я хочу заявити, що бути футбольним фанатом означає
мати неабиякий розум. Авжеж, я знаю, про що ви подума-
ли. Пам’ятаю, як на початку 1980-х я стояв на трибунах
Півфінал Прем’єр-ліги між «Мілволлом»
і «Сканторп Юнайтед» в 2017 році.
Фото: Mike Hewitt/Getty Images
стадіону «Стемфорд Бридж» не в змозі збагнути всю гли-

бину расизму тогочасних фанатів «Челсі». Це було брид-
ко. Я знаю, що коли «Лідс» грає з «Арсеналом», то фанати
«арсенальців» розважаються жартами про Пітера Саткліф-
фа, «йоркширського женця». Фанати «Манчестер Юнайтед»
кепкують з катастрофи в Гілсборо 1989 року, жертвами якої
стали 96 уболівальників «Ліверпуля», а фанати «Ліверпуля»
досі насміхаються з мюнхенської авіакатастрофи 1958-го,
у якій загинуло 23 особи, зокрема й восьмеро футболістів
«Манчестер Юнайтед», і тяжко постраждав їхній великий
тренер Метт Басбі. І є ще багато-багато прикладів мерзен-
ного несмаку.
Проте футбольні фанати — не збіговисько тупих хуліга-
нів, примітивних націоналістів або оскаженілих фашистів.
Аж ніяк. Не є вони й квазініцшеанськими членами якоїсь
сакральної, ритуальної спільноти. Уболівальники форму-
ють розумний, часто надзвичайно глибоко поінформова-
ний і критичний натовп, хоча нерідко впадають у крайнощі
несмаку й відвертості parrhesia. Часто вони глибокі в знан-
нях, неупереджені у висновках і ніколи не бояться вислови-
ти третейське судження — скажімо, коли гравець особливо
хороший, чи ледачий, чи тренер тактично схибив. Це пу-
бліка, здатна сприймати сукупність, бачити цілісну карти-
ну. Мене завжди надзвичайно вражав розум футбольних
фанатів, хоча так само пригнічувало неуцтво тих, хто ви-
являється нездатним цінувати свою мудрість і відкидає її як
глупоту. На мою думку, футбол — глибокий приклад дис-
курсивної раціональності. Власне, футбол, можливо, єди-
на сфера людської діяльності, у якій діє теорія німецького
філософа та соціального теоретика Юрґена Габермаса
Р озум 85
про консенсусну природу спілкування та перевагу ліпшої

аргументації. Ми підтримуємо свою команду та маємо на
користь того добрі аргументи. Проте фанати інших команд
теж мають чим крити.
Є два моменти, до яких хочу привернути увагу: по-пер-
ше, раціональність аргументів між фанатами тієї ж коман-
ди. Я провів години, дні, тижні та роки в розмовах з інши-
ми прихильниками «Ліверпуля», зокрема в суперечках
про форму гравців, трансферну політику, відбір ігрового
складу, варіанти тактичних формацій, і зазвичай аргумен-
ти пов’язувалися з історією команди, її традиціями, слав-
ними перемогами та славетними поразками. Якщо ми зу-
стрічаємо фаната своєї команди, відбувається не просто
певний вид фактичного спілкування, коли слухач зв’язаний
із мовцем усіма типами невербальної комунікації, гмикань
і вигуків. Ні, ми розмовляємо, з’ясовуємо, чи він обізнаний,
визначаємо його «типаж» як фаната і, що важливо, зва-
жуємо, чи варта ця людина серйозного ставлення. Якщо
трапляється серйозний фанат, а таке випадає часто, тоді
вислуховують аргументи та свідчення, на які зазвичай ви-
кладають контраргументи та контрсвідчення. Так воно
й триває, за і проти, часто протягом дуже довгих періодів,
із серйозністю, яка має жартівливий характер (це ж гра,
зрештою), та все одно лишається до смерті щирою. Власне,
кожен із нас може й змінити своє ставлення до того чи ін-
шого глибокого та пристрасного переконання щодо нашої
команди. Я стикався з таким тисячі разів на прикладі лю-
дей різної статі й будь-якого віку, зокрема із підлітками та
дітьми. Чесно кажучи, нерідко це буває саме з дітьми, які
часто демонструють глибоко чесну, інтуїтивну оцінку гри.
Юний уболівальник «Суонсі Сіті» роздивляється стадіон перед
матчем Прем’єр-ліги проти ФК «Борнмут» у грудні 2016 року.
Фото: Jordan Mansfield/Getty Images
Р озум 87
З десятирічним можна провадити справді вартісну розмо-

ву про футбол. Футбольна тема легко прокладає рейки
для розмови, і вони можуть зміщуватися — від слова до
слова — між інтелектуальним та беззмістовним і навспак.
До того ж, є ще спілкування з прибічниками інших ко-
манд, припустімо, команди, яку ми відкрито зневажаємо,
бо це наші вороги, як-от ФК «Манчестер Юнайтед». Хай би
яким дивним мені це видавалося, навіть фанати «Манче-
стер Юнайтед» мають свої причини підтримувати цей клуб!
Навіть вони мають традиції, історію та фольклор, які дбай-
ливо плекають. Зрештою, «Ліверпуль» востаннє вигравав
в Англійській лізі 1990-го, а «МЮ» відтоді переміг щонай-
менше 30 разів. Щастить же декому. Біль, який у мені ви-
кликає цей факт, пом’якшується повагою і розумінням при-
чин, з яких тривають такі розгроми. Це ж не випадковість.
Ну, а суть у тому, що ми можемо слухати фанатів «воро-
жого» клубу, чути аргументи, дослухатися до їхніх дока-
зів і навіть змінювати свої переконання. На мою скромну
думку, футбольні суперечки навіть можуть послугувати
взірцем для правил дотримання моральності в дискусіях.
За умови, що в решті сфер життя теж виявлятиметься така
сама раціональність одночасно з такими глибокими, уко-
ріненими пристрастю та вірою.
Звісно, це може видатися дивним. Чому це розмовам
про футбол мають бути притаманні такі взаємовиключ-
ні аспекти, як раціональність і віра? Чому, говорячи про
футбол, я можу виявляти водночас потужну, родоплемін-
ну, нутряну вірність своїй улюбленій команді й повагу до
«ворога»? Чому сила аргументів може змусити обидві сто-
рони змінити думку? Чи правильно припустити, що саме
ігровий характер суперечки й забезпечує її серйозність?

Чи справді нам легше сперечатися всерйоз саме тому, що
ми говоримо всього лише про гру?
Мушу визнати, що відповіді на ці запитання мені не ві-
домі. Але не може не вражати те, як суперечки про фут-
бол — або про спорт у цілому — порівнюють із суперечка-
ми про філософію або політику. Коли йдеться про політику,
наша звичка чіплятися за свої забобони, напевне, не так
і дивує. Але пригадую, як Бернард Вільямс розповідав, що
за всю свою тривалу й видатну академічну кар’єру він
тільки раз був свідком, як філософ змінив свою думку, —
і було це тоді, коли британський уряд розпочав розсліду-
вання щодо педофілії після кричущого випадку поширення
дитячої порнографії, що й змусило високоморального фі-
лософа переглянути свою позицію про необхідність ново-
го карного законодавства. Я за свою академічну кар’єру
тисячі разів був присутній на захисті наукових робіт. І не
пригадую жодного випадку, коли хто-небудь звернувся б
до опонента зі словами: «Докторе Сміт, дякую за вашу
вичерпну й переконливу промову. Ви мали рацію. Я — ні».
Такого просто не буває. А от глупота футболу повсякчас
підносить такі сюрпризи. Кумедно, еге ж?
ЗІЗУ
ФУТБОЛ — ЦЕ «БАЛЕТ РОБІТНИЧОГО КЛАСУ». Така собі

практична магія. Ми на півтори години занурюємося в
інший вимір часу. Футбольний матч — це темпоральний
розрив під маскою повсякденності: екстатичний, невлов-
ний і, що найважливіше, об‘єднавчий. У найкращих своїх
виявах футбол — це про зміни в інтенсивності сприйняття
та її посилення.
У цій книжці я мав на меті окреслити поетику футболь-
ного переживання. Я хотів би поглибити цю поетику по-
силанням на показовий мистецький твір, кілька разів уже
згаданий вище, — кінострічку «Зідан» Філіпе Парено та
Дуґласа Ґордона (2006). Я розглядаю цей фільм як дани-
ну вражаючій документальній роботі Гельмута Костарда
1971 року «Футбол як ніколи», героєм якої був небожитель
Джордж Бест (мені випало побачити його на полі, коли
кращі часи Беста вже минули, хоча, можливо, гірші — як
почесний матч з «Лутон Тауном» в середині 1970-х — були
ще попереду; хай навіть він рухався не так уже й активно,
та усе ще виробляв із м’ячем щонайсправжніші дива). Під-
заголовок назви «Зідана» — «Портрет XXI століття», а ці
слова мають широкий спектр значень 24. «Зідан» — меди-
тація над природою іміджу і нескінченно медійованими
властивостями реальності. Фільм починається звичними
пласкими телекадрами і коментарями матчу, а далі гляда-

чів засмоктує щось інше… Але наразі відкладемо це «щось
інше» вбік.
На очевидному рівні «Зідан» — це портрет ХХІ століт-
тя, де реальність надзвичайно залежить від її висвітлення
у мас-медіа. Це світ телезірок і телетовару, гладеньких,
сяйливих облич, галюцинаторна реальність і нічого біль-
ше. ХХІ століття — це портрет. Картинкою є все. Сам Зідан,
він же Зізу, — це картинка, досконалий і чарівний фетиш,
чистісінький товар, що пробуджує пристрасть, торгова
марка, правами на яку володіють Adidas, Siemens та ціла
плеяда спонсорів. Зідан — це спектакль.
«Звичайно, — можете погодитися ви. — Саме так.
У яблучко». Усі ми — діти ситуаціоністів, що нині живуть
у суспільстві спектаклю, у світі продажних зображень.
Але в портреті Зідана є дещо більше. Дуґлас Ґордон
якось казав про важливість мовчання й непорушності на-
турників. Гадаю, це ключове. На одному рівні, споглядаючи
портрет, ми вловлюємо в зображенні щось від самих себе.
В інтерв’ю, яке він дав у супровід показу фільму, Зідан здо-
гадується про це і припускає, що ті, хто дивитиметься фільм,
можливо, зуміють уявити себе на його місці — un petit peu
(«трішечки»), додає він. Усе це чудово. Але це ще не все.
Petit peu — ось що має значення. Парадокс «Зідана»
як портрета в тому, що герой постійно перебуває в русі,
занурений у гамір натовпу та гру. І все ж крізь його твер-
де, незворушне й почасти жорстоке обличчя прозирає
те, що я назвав би певною моторошною істиною, навіть
прихованою іміджем реальністю. Посеред усієї какофонії
Девід Бекхем із ФК «Реал Мадрид»
утішає Зінедіна Зідана, якого
вилучили з поля під час матчу
Ла-Ліги з «Вільярреалом» у квітні
2005 року. «Реал» тоді переміг
із рахунком 2:1.
Фото: Denis Doyle/Getty Images
й невпинної біганини у фільмі якимось чином виникає темне

ядро непорушності й мовчання.
Прикладом такого бачення може слугувати іспанський
художник ХVII століття Дієґо Веласкес, і я гадаю, що «Зі-
дан» — це щось на кшталт данини й повернення визнання
знаменитому портретові Папи Римського Інокентія Х, що
висить у відомій галереї Доріа-Памфілі в Римі, портретові,
який зводив із розуму Френсіса Бекона та надихнув його
на серію праць. (Оповідають, що, коли Бекон у Римі при-
йшов поглянути на картини Веласкеса, він не міг змуси-
ти себе увійти досередини — таку владу мав над ним цей
портрет.) Відомо, що коли Папа, чия зовнішність була да-
лека від невинності його імені (Інокентій означає «невин-
ний»), побачив це полотно Веласкеса, то сказав: Troppo
vero («Занадто правдиво», або ж «Забагато правди»). Це
перегукується із Зідановими зауваженнями про його імідж,
які звучать у фільмі.
Тож «Зідан» — це портрет у подвійному сенсі. З одного
боку, він дає нам відчуття захоплення реальності торго-
вими марками картинок у столітті, в яке ми так повільно і
натужно увійшли. Та з іншого боку — портрет відповідає
самому Зіданові в спосіб, ширший від зображення. У ньому
відчувається натяк, приховане й недоступне єство, реаль-
ність, що опирається монетизації, внутрішній стан, подіб-
ний до того, з яким Орфей обернувся й побачив, як Евріді-
ка зникає в темному царстві Аїда.
Фільм починається з фрази: «Надзвичайний день», —
і знову повертається до неї. Звичайно, субота 23 квітня
2005 року, коли знімали фільм і тривав матч між незрів-
нянними «Реал Мадрид» та «Вільярреал» (маленьке місто
З ізу 93
із заледве 50 000 душ населення), — цей день був абсо-

лютно звичайний. У перерві ми на мить побачили вервеч-
ки випадкових зображень із потойбічного світу в сумбурі
та хаосі навіки забутих. Усе це відображалося на облич-
чі Зідана. Було в ньому щось від цілковитого зречення
на користь випадку, ходи часу та рухові гри. Як каже Зі-
дан, він міг би дістати травму на п’ятій хвилині чи опини-
тися на лаві від самісінького початку, а не наприкінці гри.
Факт у тому, що цього не відбулося. Ключове тут — ско-
ритися часу. Дев’яносто хвилин матчу задають рамку, по-
рядок підрахунків і розрахунків, між якими може статися
й щось надзвичайне. Усю гру Зідан позирав на табло з го-
динником, перевіряючи, скільки хвилин і секунд лишило-
ся. Таким є час рамок, час гри. Звичайний час звичайного
годинника.
Але ця покора відкриває шлях в інший темпоральний
простір, в інше сприйняття тривалості часу, не рівномірний
перебіг 90 хвилин, а дещо інше. Коли хтось повністю віддає
себе випадку, починає виявлятися щось на кшталт необхід-
ності, ба навіть долі. Цю біфуркацію в часовій плинності
можна помітити у Зіданових словах про те, яким будь-який
матч залишається у спогадах гравця. Насправді, каже він,
ви не пам’ятаєте гри. Є тільки серія розірваних картинок,
що й демонструє нам інше сприйняття тривалості — епізо-
дичної, безсистемної, «кліпової». Пам’ять спалахує на мить,
схоплює картинку й випиває її суть. Суцільний екстаз.
У пізні 50-ті, в час розквіту об’ємного кіно, було по-
ставлено експеримент, у якому телезіркам роздавали кар-
ти гри «Потри й понюхай», щоб посилити їхнє сприйняття.
За командою вони повинні були потерти карту й понюхати
свіжоскошену траву, порох, підгнилу плоть тощо. Я відчу-

ваю запах цього фільму — «Зідан».
Коли ви дивитеся футбол по телевізору, повз ува-
гу повністю проходять два факти: запах і звук. У запаху
є щось глибоко ностальгійне — навіть елегійне. Коли я зга-
дую поїздки на матчі з іще молодим батьком чи свій плач
на задньому сидінні автомобіля (після ганебного програ-
шу «Ліверпуля» 1:0 команді другого дивізіону «Вотфорд»
у чвертьфіналі Кубка Футбольної асоціації в лютому 1970-
го, коли я пізнав відчай, властивий лише десятирічним), то
пригадую саме запахи: різкий сморід сечі в туалеті, пасту
Bovril, друкарську фарбу спортивної газети на пальцях, по-
всюдний цигарковий дим і смакоту м’ясних пирогів. Зви-
чайно, в минулому чаїться сентиментальність, проте все це
зараз змінилося. Модерні стадіони тримають у чудовому
санітарному стані, й хоч вони більше схожі на супермар-
кети, та досі зберігають запах сирої землі, що підіймається
від поля на трибуни — особливо в зимову пору. Тієї землі,
до котрої Зізу так ніжно ставиться під час матчів.
Про звук у «Зідані» є все. Про те, як шум вкидає тебе
в гру й вириває з неї, про всеохопну присутність натовпу,
коли виходиш на поле. Під час матчу Зідан має неймовір-
но гострий слух. Він чує, як хтось із глядачів закашлявся
або прошепотів щось сусідові. II y a du son («Там якийсь
звук»), — каже він і додає незвичайну фразу: Le son du bruit
(«Звук шуму»). Це кіно про шум, гамір, саму повсюдність
звуку, який тебе затоплює. Ось воно як — бути в натовпі.
Саме це явище назвав екстазом відчуттів.
Зазвичай ми пізнаємо футбол через коментаторську
роботу, в якій багато пустослів’я — і то неймовірного.
Зідан у ролі тренера ФК «Реал Мадрид» під час матчу
Ла-Ліги проти ФК «Валенсія» в квітні 2017 року.
Фото: fotopress/Getty Images
Жодної безпосередності. Усе сприйняття цілком опосеред-

коване й медіалізоване. Зідан пригадує, як іще дитиною
коментував власну гру. За Лораном Бланом, «месьє пре-
зидентом», Пеп Ґвардіола робив так весь час, коли вони
разом у середині 1990-х грали за «Барселону», і Блана
це страшенно дратувало. Але всі ми були такі в дитинстві,
коментували себе, безкінечно б’ючи м’яча в стіну абощо:
«Натовп ринув на поле, не в змозі стримати свою радість,
коли Кричлі забив переможний гол на 93-ій хвилині». Це
виглядало достоту так, ніби черевомовство й самодистан-
ціювання можуть забезпечити доступ до того, що є вкрай
важливим для вашої сутності. Ми можемо бути собою
лише через голос та особистість іншого.
Фільм «Зідан» найближче з усього, що я знаю, підсту-
пає до суті гри значною мірою тому, що створений зав-
дяки щирій любові до футболу. Але й ми точнісінько так
само можемо наблизитися до цього ядра. Зідан прига-
дує, як бігом підлітав до телевізора й сідав якомога ближ-
че, щоб подивитися французьке телешоу Téléfoot, і маніа-
кально вслухався в голос коментатора П’єра Канджіоні. Він
каже, — і це вражаюче, — що його приваблював не зміст
слів Канджіоні, а тон, акцент, атмосфера. Це та неймовір-
на чуттєвість, яку намагається пробудити «Зідан», куди
намагається нас затягти, пробудження космосу, небесна
сфера й подих.
У завершенні свого своєрідного, та все ж однознач-
но потужного короткого есе «Про театр маріонеток»
(1810) Генріх фон Кляйст розмірковує про природу бла-
годаті. Враховуючи невтомну природу людської свідомо-
сті, Кляйст висновує, що благодать у тілесній формі може
З ізу 97
виникнути лише в істоті, у якої «або зовсім немає свідомо-

сті, або ж її свідомість безкінечна, що означає або марі-
онетку, або бога». Зідан — маріонетка чи бог? Навряд чи
я можу щось стверджувати. Але що в ньому є, то це бла-
годать. Саме тому він може бути як тим, так і іншим. Що
вражає, то це благодать Зіданових рухів — навіть зараз,
коли він являє силу свою з межі поля (зазвичай вбраний
у чудово скроєний синій флотський кітель) як тренер ФК
«Реал Мадрид».
Важко сказати, яке значення має слово «героїзм» у ХХІ
столітті (якщо має взагалі). Герой — це ікона. Усі ми це зна-
ємо. Але він (або вона) є також і чимось більшим. Істинного
героя опановують крихкість і самотність. Найголовніше ж —
і тут Зідан найближчий до постаті героя — він заручений із
меланхолійним саморуйнуванням.
У фільмі Зідан посміхається тільки раз, може, двічі.
Вдруге — наприкінці матчу, коли обмінюється якимось жар-
тиком із великим бразильським лівим захисником із лютим
ударом Роберто Карлосом. «Реал Мадрид» виграє після
того, як відставав на одне очко через ідіотське пенальті.
Зідан утнув перший гол ex nihilo, продемонструвавши над-
звичайні розум, силу, швидкість і вміння. Він видається за-
доволеним. Та його посмішка загрозлива. Майже зловісна.
Темрява сходить на нього, очі вкриває темна поволо-
ка, і Зізу неначе огортає клаустрофобічна енергія сумніву
та самозневаги. Товаришу з команди дістається серйоз-
ний, хоча й не жахливий фол, Зідан біжить полем, налітає
на хлопця, і, схоже, він хоче вдарити його ще раз, проте
Девід Бекхем його відтягує. Тоді Зідана охоплює щось на
кшталт вселенського болю. Його відкликають із поля, і він
підкоряється закону — неохоче, як приміром, наприкінці

фіналу Кубка світу 2006 року між Францією та Італією
(тоді як більшість цивілізованого світу бажала б, щоб він
ударив Марко Матерацці головою навіть дужче). Героїзм
завжди веде до руйнації та саморуйнації. І панує над ним
чорна карта меланхолії. Покидаючи поле, Зідан знає, що
це кінець. Він виглядає безпорадним. Як каже Кляйст у за-
кінченні свого есе про театр маріонеток, «це останній роз-
діл в історії світу».
ТРЕНЕРСЬКА НОСТАЛЬГІЯ
НАМАГАЮЧИСЬ ДАТИ уявлення, про що ми думає-

мо, коли думаємо про футбол, я окреслив феноменоло-
гію гри, гравців і глядачів. Але є фігура, яку ми пропусти-
ли, — тренер. А той же Зізу сам подолав важкий шлях
перетворення гравця на тренера, пройшовши всі ща-
блі від спортивного директора до другого тренера, аж
доки вже як наставник ФК «Реал Мадрид» 4 січня 2016
року виграв Лігу чемпіонів, — усього чотири з полови-
ною місяця потому. Він знову здобув такий приз у 2017-му,
майже поєднавши це з перемогою його команди в Ла-Ліга
вперше з 2012-го.
Постать тренера оповиває велика ностальгія. Поза
всяким сумнівом, це одна з причин, чому книжки Девіда
Піса про Браяна Клафа та Білла Шенклі «Клятий „Юнай-
тед”» (2006) та «Червоний або мертвий» (2013) мали та-
кий успіх. Тренера там подано як фігуру прометеївську
й видатну, але водночас зболену, нецілісну і, врешті-решт,
трагічну та самотню. Мушу визнати, що вважаю складним
захоплюватися працею Піса, лишатися з ним на одній хвилі,
хоча й поважаю його спробу зробити глибоко еволюційну
феноменологію потоку свідомості тренера. Почасти прива-
бливість цих книжок, як і манливість титанічних персонажів,
пояснюється тим, наскільки змінилася гра. Якщо окинути
оком чотири десятиліття неоліберальної глобалізації та не-

стримного капіталізму, які дозволяють щоразу більшим су-
мам грошей розкладати, деморалізовувати футбол, трене-
ри такого штибу, як Клаф, чи Шенклі, чи й великий сер Боббі
Робсон, який творив дива в «Іпсвіч Тауні» й навіть зі збірною
Англії, провівши її до півфіналу Кубка світу в 1990-му та
програвши по пенальті (кому ж іще?) Німеччині, — видаються
блідими спогадами про зниклий, північний робітничий клас,
індустріальний світ; світ, відображений у зернистих чор-
но-білих фото й мерехтливих хроніках давно минулих мат-
чів. У цьому плані постать тренера видається нам сьогодні
типом традиціоналіста, який боронить своє існування за до-
помогою словесних зворотів, маній та харизматичної сили
особистості, справжній нащадок гри у футбол за правилами
Асоціації. Невипадково і Клаф, і Шенклі були самопроголо-
шеними соціалістами й захищали те, що вони розглядали за
честь і красу гри, як від отруйного впливу грошей, так і від
цинізму оборонного, одноманітного футболу. Обидва хоті-
ли грати по-правильному: зі швидкими атаками, пересуван-
нями, технікою й абсолютною самовіддачею. Наша любов
до постатей на кшталт Шенклі та Клафа — це туга за уявним
часом до глобалізації, коли гра була простіша й доброчесні-
ша. Тут ми вступаємо в царину ностальгії, але хто сказав, що
ностальгія належить лише минулому? Ми також вступаємо
в царину міфу, але нам ніколи не слід недооцінювати нашу
потребу бути спокушеними розповідями про нецілісних ге-
роїв. У цьому випадку ми сучасники стародавніх греків.
Тренер може виглядати месіанською постаттю, над-
то такий особливий, як Жозе Моурінью (який, потрібно
нагадати, зробив перерву, працюючи перекладачем із
Тренерськ а нос та льгія 101
Робсоном у Португалії, а згодом і в Барселоні), розіп’я-

тим богом, як Клаф у «Лідсі», котрий воскрес у «Ноттін-
гем Форесті», лише щоби скінчити дні свої в сум’ятті. Або ж
той випадок, коли Шенклі загадково «звільнився» 1974-го
й лишився сам-один із глибоким почуттям зради від сво-
го клубу (в тому, як негідно з ним повелися, провина ФК
«Ліверпуль» очевидна). Або тренер може виявитися і ки-
мось типу воскреслого з мертвих Лазаря. Візьміть розгу-
блену й скептичну реакцію на призначення в липні 2015-го
тренером «Лестер Сіті» Клаудіо Раньєрі, який наступного
травня виграв Прем’єр-лігу (після чого, за дев’ять місяців,
був звільнений — ганебним чином — у лютому 2017-го).
Можна поговорити й про Арріґо Саккі, колишнього тор-
гівця взуттям, який реформував стиль європейського клуб-
ного футболу, коли тренував ФК «Мілан», що наприкінці
1980-х досяг величезного успіху. Ну й не можна оминути
увагою великого Маріу Заґаллу, що в складі збірної Бра-
зилії двічі вигравав Кубок світу в 1958-му та 1962-му, після
чого здобув його знову 1970-го як тренер своєї збірної та
ще раз — як радник тренерського штабу — 1994-го.
Постать тренера несе в собі щось пуританське, адже
передбачає роль стража моральних чеснот, особи з не-
вблаганною етикою, людини, яка рано встає, працює бе-
зупинно й тяжко, лояльної до своїх гравців та відданої сво-
їй родині. Така особа завжди викликає повагу, ба навіть
острах серед своєї команди. Навіть якщо тренер дозволяє
собі чарку-другу, як Алекс Ферґюсон, або на чарку-дру-
гу більше, ніж слід, як Клаф, нам подобається бачити
в тренерові пуританина в тому сенсі, що він є храните-
лем чеснот футболу, прибічником правильної гри. Навіть
Гравець «Ліверпуля» Кенні Далґіш розмовляє зі своїм
тренером Бобом Пейслі в березні 1979 року.
Фото: Bob Thomas/Getty Images
не враховуючи ностальгію, фанатична відданість правиль-

ній грі та розрахунок, що гравці слідуватимуть цій самій
лінії або ж нехай будуть готові зіткнутися з усіма наслід-
ками, — це те, що об’єднує сучасних тренерів, як-от Моу-
рінью, Арсена Венґера («Професор») і Пепа Ґвардіолу
(«Філософ»). Усі вони мають залежність, вони явно не здат-
ні стабільно цікавитися чимось, окрім футболу: ось чому
вони так добре роблять те, що роблять, і ось чому ми їх так
поважаємо.
З особистих причин, які вже мають бути очевидними
для читачів, принцип доброчесних та одержимо залеж-
них тренерів я асоціюю з поколіннями тренерів ФК «Лі-
верпуль»: Шенклі, Джо Феґан, Рой Еванз, Кенні Далґліш,
Жерар Ульє, Рафа Бенітес, але найбільшою мірою — Боб
Пейслі. Пейслі був найуспішнішим тренером ФК «Лівер-
пуль», він пробув у клубі близько п’ятдесяти років і про-
тягом дев’яти сезонів шість разів вигравав Англійську лігу,
тричі — Кубок ліг, одного разу — Кубок УЄФА і не менш ніж
тричі — Єврокубок. Після того як «Ліверпуль» уперше ви-
грав Єврокубок у Римі в матчі проти «Боруссії», він сказав:
«Це вдруге я побив німців у цьому місті… Перший раз був у
1944-му. Коли місто визволили, я в’їхав до Рима на танку.
Якби мені тоді напророчили, що за тридцять три роки я по-
вернуся сюди, щоби побачити нашу перемогу в Єврокубку,
я сказав би, що це божевілля! Але я хочу насолоджувати-
ся кожною хвилиною тріумфу… Тому й не питиму сьогодні.
Я п’ю, коли випадає така нагода». Якщо відкинути антині-
мецьку войовничість, у цій заяві найбільше приваблює її
поміркованість. Пейслі не хотів затьмарювати перемогу
випивкою.
Попри німецьке походження Юрґена Клоппа, у ньому

є щось від пуританства Пейслі, а також саме про нього я
хотів би зараз поговорити детально. Наскільки я розумію,
Клопп — відома особа, простий пошук у ґуґлі може ста-
ти розвагою на цілі години. Клопп обдарований, праце-
любний, пристрасний, безмежно симпатичний і тактично
мудрий футбольний тренер, який розпочав кар’єру через
певний успіх у німецькому «Майнц 05», після чого про-
вів сім сезонів із ФК «Боруссія Дортмунд» і цілковито змі-
нив їхній рівень, двічі вигравши Бундеслігу та вийшовши
у фінал Ліги чемпіонів у 2013-му. Тренером ФК «Лівер-
пуль» Клоппа призначили 8 жовтня 2015-го. Ми з сином
Едвардом розпивали ель у пабі в лондонському Вест-
Енді, коли з’явилася ця новина. Син був у повному екстазі.
Я теж неабияк потішився. Клуб дістався Клоппові у стані
певного безладу: там саме втратили впевненість у тренер-
ських здібностях Брендана Роджерса, котрий робив дедалі
химерніші заяви, наприклад: «Я ходив курси з менеджмен-
ту і воджу BMW». Клуб, схоже, утратив керманича після
відходу прометеївця Луїса Суареса до ФК «Барселона»
в липні 2014-го та провалу в Прем’єр-лізі 2013/14, де
мав найочевидніші шанси на перемогу. 27 квітня 2014-го
Стівен Джерард спіткнувся об м’яч у матчі проти ФК «Чел-
сі», Демба Ба забив незарахований гол, ФК «Ліверпуль»
програв 2:0; у наступному матчі, 5 травня, перемагаючи
ФК «Крістал Пелес» із рахунком 3:0, на 78-ій хвилині «Лі-
верпуль» пропустив три голи й віддав першість у турнірі
«Манчестер Сіті». Прямо кажучи, «Ліверпуль» вдавився.
Крім того, клуб потерпав від «грошоболу», трансферної
політики, яка призводила до такого дива, коли, наприклад,
Після падіння. Стівен Джерард бачить
гігантську перевагу «Челсі», що ставить
хрест на сподіваннях «Ліверпуля» взяти участь
у Прем’єр-лізі. «Енфілд», 27 квітня 2014 року.
Фото: Clive Brunskill/Getty Images
Маріо Балотеллі вдягав футболку «Ліверпуля». Ми стали

клубом, який аж занадто переймався минулою славою
(просто нагадаю: п’ять перемог у Лізі чемпіонів, три Кубки
УЄФА і вісімнадцять перемог в Англійській лізі), а відтак
узяв та й загруз у відчутті світової несправедливості. Це
відчуття нещодавно чудово висміяв Девід Стаббс вустами
персонажа книжки Self-Righteous Liverpool Supporter. Не
можу не процитувати кількох абзаців:
«Учора ввечері на полі було одинадцять

гравців. Гордість. Пристрасть. Серце. Відда-
ність. Сила. Честь. Футболка. Копняк. Дух
Стіва Бордмана. Джерард. Карраґер. Усім
їм — особливо Футболці — пасувала уні-
форма. У нас можна відібрати Джона Лен-
нона, Джорджа Гаррісона й „Бруксайд”, але
не можна відібрати наші футболки. Що вона
символізує — ця наша Футболка? Як на мене,
кожен шанувальник клубу „Ліверпуль” має
те, що визначає його відданість, — і це саме
Футболка. Хіба існує фанат „Ліверпуля”, який
побачить Футболку й не скаже: „О! Футбол-
ка!”? У цьому священному слові має значення
кожна літера, кожна літера відіграє тут свою
роль так само, як у кожному матчі відіграє
свою роль команда „Ліверпуль”. Поміняйте
„ф” на „х”, а „т” на „й” — і що у вас вийде?!
Подумайте про це! Звідси випливає все, що
вам варто знати про Футболку. Вчора ввечері
ми були Футболкою. І ви це знаєте» 25.
Можливо, само ця нестямна самовпевненість, ця не

однозначна форма команди «Ліверпуля» в перших матчах
сезону 2015/16 (ми були на десятому місці в Лізі після
восьми матчів) довела фанатів до такої собі байдужості та
готовності до поразки. Поява Клоппа дуже швидко змінила
настрої як усередині клубу, так і поза його межами, й хоча
гра ФК «Ліверпуль» в сезоні 2015/16 усе ще визначалася
неакуратністю та беззахисністю, ми таки дійшли до фіналу
в двох турнірах: Кубок Карлінґа та Європейська ліга. На
жаль, у жодному з них не перемогли.
Мене запросили виголосити промову про футбол у Ба-
зелі під час Європейського чемпіонату 2016 року, в пер-
ший день липня; я негайно погодився. Організаторові
конференції Рідвану Аскіну я сказав, що говоритиму про
Клоппа. Я відчував, що мене неначе штовхає щось — так,
як вітер надимає вітрила. ФК «Ліверпуль» саме вступив
у начебто безперспективні для нього перегони Євроліги
й переміг свого історичного суперника «Манчестер Юнай-
тед», колишню команду Клоппа «Боруссія Дортмунд» (до
цієї гри ми ще повернемося) і, у півфіналі, ФК «Вільярре-
ал». Фінал відбувався на стадіоні Святого Якова у Базелі
18 травня, і я вже наготувався зловтішатись нашою пере-
могою над ФК «Севілья». Але натомість ми програли 3:1.
Щиро кажучи, у другому таймі нас просто порвали. Цей
матч я дивився в пабі в Південному Лондоні, теж із сином
і ще двома його друзями. Коли перед перервою забили гол,
ми виглядали нормально. На мені була футболка «Ліверпу-
ля» із глибоким вирізом («Футболка», так), я сходив у туа-
лет й усміхнувся сам до себе. Фанатові, який відливав по-
руч, я сказав: «Гадаю, зараз ми дамо „Севільї” по носі». Він
був скептичніший. І мав рацію. За сімнадцять секунд після

перерви, після цілком передбачуваної помилки горе-за-
хисника Альберто Морено «Севілья» забила гол — і ми
втратили всю свою самовпевненість. Серцевина гри нена-
че вибухнула. Севільський Півень (справжнє ім’я — Хорхе
Андухар Морено) забив ще два пречудових м’ячі: нам не
те що не покращало — ми навіть не змогли повернутися
у стан нормального глядацтва. Це було жахливо. Після гри
ми із сином заледве словом могли перекинутися: нас охопи-
ла справжнісінька жалоба! Наступного ранку я полетів на-
зад до Нью-Йорка, і та поразка висіла на мені, мов зайвий
вантаж. Вона ще й досі трохи мене гнітить.
Одне слово, Базель був тотальною поразкою, ганьбою
та капітуляцією перед краще організованою, сильнішою,
ефективнішою і досвідченішою командою. Але поразка —
це завжди урок. Футбол — це не тільки про самі лише пе-
ремоги. Це й про поразки теж. Як правило. Так має бути.
Так має бути. Проте справді дивні у футболі не поразки
як такі. Як я вже зауважував, убиває не поразка. Убивають
сподівання, які постійно повторюються. Сподівання, котрі
виникають на початку кожного нового сезону. Сподівання,
які з’являються, щоб полоскотати ваші п’ятки, а зрештою,
як каже поетка й історикиня Енн Карсон, уся ваша душа
палає у вогнищі 26. Футбол часто може збурювати відчут-
тя «справедливого неправосуддя», коли відповідальність
за поразку покладають на погане суддівство, погане поле
чи просто негоду. Та іноді вашу команду обігрує вправні-
ший колектив. Коли ви розумієте, що ваша команда недо-
статньо майстерна, — це ще один вид страждання. Проте
непевне, дражливе сподівання й далі мерехтить та палає.
ЧАС КЛОППА
СУПЕРЕЧКИ ПРО ЮРҐЕНА КЛОППА часто зводяться до

банальностей: його пристрасті до «футболу в стилі хеві-
метал», Vollgas-Fussball (футболу на повній швидкості) та
Gegenpressing’у (контрпресингу), а ще до того, що він зі
своєю фірмовою усмішкою скидається радше на «нор-
мального», ніж «особливого» тренера. Його інтерв’ю завж-
ди цікаві, але не обов’язково так само інформативні. Проте
є в лексиконі Клоппа одне слово, яке він постійно повторює
і яке цікавить мене особливо, — момент. Футбол для ньо-
го — це створення моменту, який я вище називав тією са-
мою миттю. І хочу пов’язати це з думкою, що міститься в го-
ловній філософській праці Гайдеґґера «Буття і час» (1927),
де він каже про Augenblick, момент осяяння, або ж мить ока.
Я так чиню не лише тому, що Клопп виріс у містечку Ґлаттен,
розташованому менше ніж за сто кілометрів від Фрайбурга-
ім-Брайсґау, де Гайдеґґер учився і працював практично
все життя; і не тому, що Гайдеґґер був футбольним фана-
том із глибокою повагою до лідерських якостей Франца
Бекенбауера на прізвисько Кайзер і, щоб мати змогу ди-
витися трансляції матчів, заховав у кабінеті телевізор. Го-
ловно тому, що хочу поміркувати про переживання часу
в контексті футболу. Відмінність, яка особливо цікавить
мене, починається з часу годинника, банального перебігу
Ч ас К лоппа 111
часу в нашому повсякденному житті від «зараз» теперіш-

нього й до майбутнього «ще-не-зараз», щоби зрештою
зникнути в минулому «вже-не-зараз» — тік-так, тік-так. Час
годинника підтверджується лінійним, 90-хвилинним хроно-
метражем футбольного матчу, за яким ретельно стежать
суддя та його асистенти. Протилежністю ж часові годинни-
ка є те, що ми можемо назвати часом Клоппа, — екстатич-
не відчуття моменту, мить ока, коли нас відриває від землі
й викидає з часу годинника в якесь інше сприйняття плину
часу. В основному місці, уже ближче до завершення «Буття
і часу», Гайдеґґер зводить воєдино серію концепцій, роз-
будованих у попередніх розділах книжки 27. Сам фрагмент
досить складний, тож дозвольте переказати зміст. У мо-
мент осяяння нас охоплює такий екстаз, що немов виви-
щує над буденністю, а згодом ми наче вперше стикаємося
із земним буттям. На якусь невловну мить нас вихоплює із
часу годинника, який Гайдеґґер називає «буття в часі», не-
мовби в нескінченному потоці точкових митей, в екстаз, де
ми вперше наражаємося на світ, який Гайдеґґер називає
«на часі» та «тим, що ось-ось має статися». Контраст між
часом «на часі» та «тим, що ось-ось має статися» детально
розібрано в першій частині «Буття і часу», й ці химерні тер-
міни змальовують дві категорії сприйняття, за допомогою
яких можна пізнавати світ. Осягнення може приходити че-
рез звичний, приземлений, банальний світ корисних речей,
які нас оточують і з якими наше «я» має особливий зв’язок,
або ж світ нейтральних об’єктів, які я вивчаю на теоретич-
ному рівні як філософ чи натураліст. Гайдеґґер наголошує,
що обидві ці категорії теорії та практики вперше можна
збагнути такими, якими вони є, з вершини екстазу в мить
Тренер «Дортмунда» Юрґен
Клопп слухає баварський
оркестр перед відкриттям матчу
Німецького кубка проти TSV 1860
в Мюнхені у вересні 2013 року.
Фото: Christof Stache/AFP/
Getty Images
осяяння. Слід розуміти, що екстаз тут не є того самого шти-

бу, що діонісійська нетверезість. Це свідомий, тверезий ек-
стаз, який об’єктивно сприймає безглуздість повсякденно-
сті й опановує її як ситуацію — основну ідею «Буття і часу».
Ситуація — це «де перебуває» наше людське, те, що Гай-
деґґер називає Dasein, екзистенцією, що виявляється не як
випадкові події у світі, який видається непідвладним, а як
наше сприйняття його за причину для дії й багатства мож-
ливостей. Ми не відкидаємо ні світу, ні себе (як Гайдеґґер
спрощує платонівський міф про печеру), але розглядаємо
світ і себе саме такими, якими ми є, і цієї миті осяяння від-
чуваємо екзистенцію в усьому її багатоманітному потен-
ціалі. Ми свідомо перебуваємо в екстатичному стані кон-
кретної миті. Авжеж, ця мить триває не довше за ту саму
мить ока. Проте в той момент ми перетворюємо плин часу
годинника на час Клоппа й відкриваємо потенціал іншого
сприйняття часу, таким чином створюючи можливість істо-
рії — історії митей.
ФУТБОЛЬНИЙ
ІСТОРИЦИЗМ
БУТИ ФАНАТОМ — означає жити задля історії митей, жити

з і через історії митей. Бути фанатом — означає володіти
такою історією чи, ліпше сказати, допомагати її створю-
вати, мати здатність ділитися нею, переповідати її іншим
і множити ті самі миті. Саме спільність митей уможливлює
відчуття колективності серед фанатів і поєднує їх у групу,
спільноту, глибоку форму асоціації. У термінології Сар-
тра, про яку вже йшлося, тут лежить перехід від черги не
пов’язаних між собою осіб на автобусній зупинці або пе-
ред входом до кінотеатру — до міцно спаяної групи, ком-
пактної та єдиної сили, котру єднає обітниця вірності.
Дозвольте завершити цю думку конкретним прикладом
достопам’ятного матчу. 14 квітня 2016 року в матчі ФК
«Ліверпуль» проти ФК «Боруссія Дортмунд» на полі нім-
ців у ході чвертьфінальної гри Євроліги «Ліверпуль» отри-
мав два голи за перші десять хвилин, а далі програвав 3:1.
Коли настала перерва, Клопп хутко зник у роздягальні. Він
був дуже спокійний, ба навіть розслаблений, бо на полі,
як на нього, команда все-таки виглядала добре і створила
чимало гольових моментів. Ключ до розуміння Клоппового
бачення футболу полягає не в м’ячах, які пропустили, чи
в поразках. Будь-яка команда колись програє. Він завжди
Збігає час «Арсеналу» на стадіоні
«Хайбурі», грудень 1951 року.
Фото: George Douglas/Picture Post/
Getty Images
концентрується — свідомо й тверезо — на грі, бо це критич-

но для розвитку команди. Розуміти й поліпшувати треба гру,
а не рахунок. Коли Клопп аналізує ігри зі своїми помічни-
ками — тренером Зейко Бюваком, «мозком», і відеоаналі-
тиком Петером Кравіцем, «очима», то, кажуть, узагалі не
переглядає моментів забитих голів. Їх вирізають. Тож, хоча
«Ліверпуль» програвав 3:1 уже в першому таймі, Клопп був
цілком задоволений. Він оголосив команді, що тепер вони
мають шанс «створити момент, про який не соромно буде
розповісти онукам». Це було саме про творення історії, що
його Гайдеґґер назвав би спадком, суть якого в повторенні
або ж відновленні, як я й казав вище.
Як знають усі футбольні фанати, здебільшого матчі лег-
ко забути — і їх таки швидко забувають. Що ми тримаємо
в собі, що дає фанатам їхнє відчуття співпричетності до іс-
торії, спільні спогади та колективізм спаяної групи, полягає
в серії спільних митей: 1977-ий, 1978-й, 1981-й, 1984-й,
2005-й, коли ФК «Ліверпуль» вигравав Єврокубок і Лігу
чемпіонів. Проте є й інші миті, як жахіття катастрофи на ста-
діоні «Ейзель» 1985-го, коли загинуло 39 осіб, майже всі —
фанати могутнього ФК «Ювентус»; чи катастрофа** на
стадіоні «Хіллсборо» 1989-го, де поліція Південного
** 15 квітня 1989 року на стадіоні «Хіллсборо» в англійському Шеффілді

загинуло 96 уболівальників ФК «Ліверпуль», ще 700 осіб було травмо-
вано. Через ремонт дороги фанати «червоних» прибули, коли команди
вже виходили на поле, тому людей почали запускати на стадіон без
перевірки квитків. За лічені секунди на трибуну ринуло майже п’ять ти-
сяч осіб. Однак поліція на чолі з Девідом Дакенфілдом розцінила це як
початок заворушень і не дозволила відчинити вхідні двері. Поліцейські,
що стояли перед забором трибуни «Леппінґс Лейн», бачили, як люди
задихалися і вмирали, не в силах вирватися з цієї диявольської пастки.
Ф у тбольний іс ториц изм 119
Йоркшира нарахувала 96 загиблих фанатів «Ліверпуля» 28.

(Мій кузен Девід був на трибуні з боку Леппінґс Лейн, і —
з огляду на те, що мобільних телефонів тоді ще не було —
цілу добу не міг вийти на зв’язок із рідними. Ми дуже боялися
за його життя.) Як знає кожен фанат «Ліверпуля», цифра 96
лишається вишитою на чорних комірцях клубних футболок,
між язиків вогню пам’яті. На своїй першій прес-конференції
9 жовтня 2015‑го Клопп, маючи на увазі великі сподіван-
ня, невіддільні від приходу до тренерства в такий великий
клуб, як «Ліверпуль», сказав: «Історія — єдина наша осно-
ва… Але історію не покладеш у рюкзак… Ця команда має
стати великою… Зараз для цього найліпша мить».
Клопп добре знається на рюкзаках, адже його ди-
пломна робота з фізкультури 1995 року в Університеті
імені Ґете у Франкфурті-на-Майні мала назву Walking —
Bestands-aufnahme und Evaluationsstudie einer Sportart fuer
alle («На ходу: Аналіз спортивних аксесуарів і форми для
кожного»). Не найяскравіша назва, що тут скажеш. У Клоп-
пі помітний сильний слід гайдеґґерівської рішучості, так
само як і суворої, навіть пуританської робочої етики. Він
«Нас убивають, Брюс, вони вбивають нас!» – ці слова чув голкіпер «Лі-
верпуля» Брюс Гробеллар, за воротами якого розгорталася трагедія.
Лише 26 квітня 2016 року суд кваліфікував загибель 96 уболівальників
як убивство.
Колишній шеф поліції Південного Йоркшира Дакенфілд повністю ви-
знав свою провину. Наймолодшим із загиблих був 10-річний Джон-Пол
Гілхулі – кузен багаторічного капітана «Ліверпуля» Стівена Джерарда.
«Ми ходили на похорон по чотири рази на день», – згадував тренер ко-
манди Кенні Далгліш. Співчуття висловлювали клуби, політики, про-
сті люди, вболівальники, включаючи затятих суперників – «Евертон» і
«Манчестер Юнайтед». Прим. ред.
Фінал Кубка ФА, травень 1972 року:
«Лідс Юнайтед» закінчив матч із
одним очком, «Арсенал» не забив.
Норман Гантер стрибає на радощах,
переможний гол забив Аллан Кларк.
Фото: Bob Thomas/Getty Images
постійно наголошує, що команда на кшталт «Ліверпуля»

має здобути велич, додаючи ключове, вольове застере-
ження: «Як ми захочемо… якщо захочемо». Говорячи про
тягар такої роботи, як тренерство клубу на кшталт «Лівер-
пуля», він висловився в дусі гайдеґґерівської концепції си-
туації: «Звичайно, я відчуваю тиск перед кожним матчем
і між ними, а тому треба реагувати та розвиватися яко-
мога швидше. Я мушу приймати ситуацію». І ще: «Тиск ні-
куди не зникає, і штука полягає в тому, щоб він допома-
гав перемагати». Що ще важливо для Клоппа і надає його
тактиці помітної відмінності від славнозвісної ювелірної
точності великих складів ФК «Барселона» або від оборон-
ного цинізму деяких форм контратакуючої гри, то це осо-
бливе наголошення на емоційності, почуттях, пристрасті,
що Гайдеґґер називає Stimmung і Grundstimmung (налаш-
тованість і засаднича налаштованість). Для Клоппа (хоча
його тренерський штаб, безумовно, зважає на статистику)
футбол — це не просто про біометричний чи статистичний
аналіз кожного аспекту гри футболіста, що й казати про
техніку володіння м’ячем. У футболі це був би гріх об’єк-
тивізму. Проте футбол — це не тільки шоу, витримування
тиску та прийняття ситуації. Найімовірніше, футбол — це
про гру з емоціями і заради емоцій, з пристрастю і зара-
ди пристрасті, де все втілюють через досягнення засадни-
чої налаштованості. Завдання тренера — скеровувати її
й дати розквітнути в індивідуальній та, головне, груповій
грі. Індивідуальна налаштованість важлива для колективної
дії команди, а отже, її має підживлювати енергія й музика
вболівальників. Звичайно, Клопп не єдиний, хто наголошує
на налаштованості, й тут можна згадати Антоніо Конте,
Ф у тбольний іс ториц изм 123
Ґвардіолу, Моурінью чи Венґера, але Клоппoва позиція

виразніша, а пристрасть яскравіша. Наважуся на ще одну
аналогію з Гайдеґґером, цього разу з поняттям Angst, тобто
страх або тривога. Гайдеґґер однозначно розрізняє страх,
який завжди є страхом перед чимось, перед якимось об’єк-
том чи процесом, і тривогу, яка не має конкретної матері-
альної причини. У контексті футболу тривога — це не ос-
трах схибити, втратити м’яч чи навіть програти матч. Цей
страх не є і тривогою. Ні, це той основоположний настрій
засадничої налаштованості, коли саму нашу сутність затя-
гує в переживання часу й ми почуваємося живішими, ніж
будь-коли. Важливо, що страх — це один із видів радості
або ж, як Гайдеґґер сформулював у лекції 1929 року «Що
таке метафізика?» — спокій, до того ж спокій як різновид
трансу. В іншому місці він каже про «відвагу тривожності».
У такі відважні, радісні миті завзяття ми не заклопотані, не
налякані, ми цілком зосереджені на опануванні ситуації та
перебігу гри. Гадаю, у найсильніших своїх виявах, коли лю-
дина, цілком зосереджена на грі, переживає той самий тип
завзяття-спокою на межі трансу, — це і є відчуття фаната.
Та сама мить може настати будь-якої секунди.
ДІСТАВАННЯ
З МИНУЛОГО
КЛЮЧОВОЮ ЗАСАДОЮ ДЛЯ КЛОППА є віра. Як він

каже: «Якщо хтось хоче допомогти, треба перетворити-
ся з того, хто сумнівається, на вірянина. Це дуже важли-
во». Звичайно, повертаючись до питання тренерського
пуританства, Юрґен Клопп є християнином, який ніколи
не намагався приховувати свою віру в Бога. Коли мій при-
ятель Роджер Беннетт спитав Клоппа, як він дає собі раду
з цинізмом футбольного світу, зберігаючи, наче бездонні,
оптимізм і веселість, той без вагань відповів: «Я вірю в Бога,
а моя єдина справа — досягти в житті якомога більшого…
Мій єдиний обов’язок — бути хорошою людиною». Це на-
прочуд щире твердження знезброює, і я не маю підстав
сумніватися в його істинності. Справді цікавим і, можливо,
трохи абсурдним питанням є зв’язок між вірою в Бога та
вірою у футбольну команду. Немає сумніву, що концепція
миті, яку я намагався описати, має виразний релігійний
присмак. Мить ока, Augenblick — це Лютерів переклад по-
няття «кайрос» зі Святого Павла, що означає слушну мить
чи годящий час, у який людина може увірувати у воскрес-
лого Христа. Існує таки чимало причин увірувати, — так
само як існує й багато причин не вірити, — але «стрибок
Д іс тавання з минулого 125
у віру» за своєю суттю є ірраціональним актом, божевіль-

ним рішенням побачити ситуацію з тим, що вище я наз-
вав тверезим екстазом. Ось це і означає бути фанатом.
Оскільки, на відміну від Клоппа, я не християнин, мої по-
чуття до ФК «Ліверпуль» є тим, що я найближче можу зі-
ставляти з релігійними переживаннями.
Якщо ж згадати про божественне втручання (а таки пре-
красно було б, якби ми могли залучити Ісуса Христа з ФК
«Назарет-00»), повернімося до того, що сталося в друго-
му таймі з «Дортмундом» 14 квітня 2016-го. Це була та
сама мить. Після того як Дівок Оріґі забив за «Ліверпуль»
і рахунок став 2:1, Марко Ройс із «Дортмунда» зробив ши-
карний гол, довівши співвідношення до 3:1 (він пройшов лі-
вим боком поля й ніжно котнув м’яча повз голкіпера з пра-
вої). Я написав синові «Гру скінчено» і знову скорчився на
лаві. Та дев’ять хвилин потому Філіппе Коутінью, «малень-
кий майстер», забив за «Ліверпуль» — і настрій на стадіоні
раптово змінився. Це відчув кожен.
І фанатів, і команду раптом охопила непереможна
віра. Взаємообмін між командою та фанами, секунда за
секундою, набував дикуватої, проте сфокусованої густи-
ни. Дортмундці теж це відчули. Їхні центрові, які досі домі-
нували на полі, атакували — й тут-таки розсипалися, їхні
жахливо швидкі контратаки припинилися, а «Дортмунд»
дедалі глибше скочувався в оборону. Схоже, заповідався
один із найвидатніших вечорів на стадіоні «Енфілд» під час
Єврокубків. На 77-ій хвилині Мамаду Сако мало не випад-
ково забив головою та вирівняв рахунок, але «Ліверпуль»
і досі потребував одного гола через співвідношення голів
у домашньому та цьому матчах. І тоді, на 91-ій хвилині,
Деніел Старрідж отримав м’яча, вийшов на позицію, пере-

дав Джеймсові Мілнеру, а той помчав до лінії воріт, сприт-
но передав м’яча назад — і Деян Ловрен головою відпра-
вив м’яча в сітку. Стадіон вибухнув. Кілька секунд, поки
ніхто ще, здавалося, не усвідомив, що сталося, Клопп був
на диво незворушний. Це була та сама мить. Він не кри-
вив обличчя (міміка, яку я ненавиджу) і не трусив кулаками
в повітрі (інфантильний жест, який не викликає в мене за-
хвату, хоча я сам вдаюся до нього, коли дивлюся трансляції
матчів на самоті — й це так класно!).
Найдивовижніше, що переможний гол, здавалося, ні-
кого не здивував. Відчуття було таке, що цього не могло не
статися. Це було відчуття долі чи появи якогось «бога з ма-
шини». Томас Тухель, колишній асистент Клоппа й успіш-
ний спадкоємець у ролі тренера «Дортмунда», описував
результат як «нелогічний». Він мав рацію. Часом футбол
кидає виклик логіці, й саме задля таких митей ми живемо 29.
Післяматчева прес-конференція Клоппа видалася ці-
кавою, і там було чимало з того, що я намагаюся сформу-
лювати про моменти й миті, красу гри та емоційність, на-
стрій і глибоку налаштованість. Клопп повідомив, що під
час своєї промови в перерві він пригадав момент у фіна-
лі Ліги чемпіонів 2005 року в Стамбулі, коли «Ліверпуль»,
відстаючи з рахунком 3:0, зумів перемогти ФК «Мілан» по
пенальті в доданий час. Можливо, ця згадка просто-таки
напрошувалася, та все одно мала ефект. Суть у тому, що
поширеність цієї історії дає їй змогу повторитися, діста-
вання з минулого — те, що Гайдеґґер називав Wiederhol-
ung, — у цілком новий історичний момент, що, своєю чер-
гою, забезпечує потенціал для створення нових моментів
Д іс тавання з минулого 127
у майбутньому — новий спадок. А те, що на тому матчі

2005 року не було жодного нинішнього ліверпульського
гравця, та й самого Клоппа теж, просто не мало жодно-
го значення. Пам’ять фанатів ніби створює форму живого
архіву значущих речей, ємнісний історичний резервуар,
звідки можна зачерпнути й напитися. Поразка, якої «Лі-
верпуль» врешті зазнав від ФК «Севілья» на фіналі Євро-
ліги в Базелі, ніяк таких моментів не принижує. Як я вже
сказав, рано чи пізно програє кожен. Така природа гри.
Головне — як команда береже свою історію, приймаючи
поразку й знову вдаючись до спроб, докладаючи зусиль,
рухаючись далі, єдиною та сильнішою.
Марсело Б’єлса пише, що функція тренера полягає
в тому, аби дати команді структуру та забезпечити їй стиль
і змогу відповідально грати у свій спосіб. Стиль, що так
припав до смаку самому Б’єлсі, називають протагоністич-
ним — це протилежність грі на контратаках, натомість ко-
манда всіляко утримує м’яча поза досяжністю суперника,
позбавляючи того якомога більшої частини ігрового часу.
Це один зі способів, що ним можна описати і стиль, за до-
помогою якого Клопп змусив свою ліверпульську команду
грати на ранніх стадіях сезону 2016/17. Хоча ця коман-
да мала надзвичайно талановитих індивідуальних гравців,
справді радісно було бачити динамічні конфігурації груп
футболістів, особливо стрімку й прекрасну матрицю, яка
сприяла швидким передачам в один чи два доторки між
Роберто Фірміно, Філіппе Коутінью, Адамом Лалланою та
Садіо Мане. Коли «Ліверпуль» грав добре, їхній протаго-
ністичний підхід легко було помітити. Якщо вони втрачали
м’яча, то швидко знову ним заволодівали, а якщо впускали
Гравці й фанати «Ліверпуля» оточили
Деяна Ловрена після того, як він забив
четвертий гол, закріпивши перемогу над
«Боруссією Дортмунд» у чвертьфіналі
УЄФА у квітні 2016 року.
Фото: Clive Brunskill/Getty Images
шанс забити, уміли хутко перегрупуватися й повторно

атакували. До того ж деякі голи «Ліверпуля» цілком мож-
на назвати геніальними. Часто влучання, навіть у порожні
ворота, були майже випадкові та ніяк не пов’язані з пере-
бігом гри — як крапка, що завершує одне речення і прого-
лошує початок іншого.
То що ж пішло не так? «Ліверпуль» наразився на оче-
видну слабкість захисту, на постійні проблеми з воротаря-
ми й тривожну тенденцію час від часу втрачати дух, коли
команду наче накривало колективною кризою безвір’я.
А можливо, це фатальний недолік Клоппового ставлення
до пристрасті, на необхідності якої він постійно наголошу-
вав, що дуже легко переплутати з думкою, нібито емоція
сама по собі важливіша в знаменитій англійській грі, ніж
техніка й тактичне мислення. В інших футбольних культу-
рах такої проблеми не виникло б — скажімо, в Італії.
До речі, про Італію: ФК «Челсі» під керівництвом італій-
ця Антоніо Конте досить легко виграв англійську Прем’єр-лі-
гу. Вони мали щільну, надійну структуру захисту, швидких
півзахисників, ліпшого голкіпера та беззаперечну геніаль-
ність Едена Азара та Дієґо Кости. Найбільше ж команда
«Челсі» продемонструвала те, що, напевне, і є найважли-
вішим для сильного клубу: узгодженість і дедалі глибше
розуміння своїх гравців, суперників і фанатів з обох бо-
ків. І вони не програли. Утім, завжди ж є наступний сезон…
Чи не так?
ВІДРАЗА
ЯК, МАБУТЬ, ви уже здогадалися, я люблю футбол. Проте

дуже часто замислююся, чи не занадто, адже це змушує
мене почуватися розгубленим і легко нехтувати своїми
критичними здібностями. Можливо, нам варто ставитися
до футболу з глибокою підозрою і більше критикувати, ніж
вихваляти роль, яку він відіграє в нашому житті. Як я пи-
сав на початку цієї книжки, існує суперечність між формою
футболу — асоціацією, соціалізмом та колективним прак-
сисом — і матеріальним наповненням гри, яким є гроші
(в найбільш радикальному і гротескному вияві). Як сказав
кілька років тому Б’єлса: «Світ футболу дедалі менше на-
гадує фанатичний і дедалі більше — бізнесовий» 30. Я, звіс-
но, пишу з погляду фаната, але успіх команд усе ширше
сприймають крізь призму критеріїв корпоративних інтере-
сів: скільки прибутку дадуть інвестиції власників. Так, я не
думаю, що цю суперечність між формою футболу та на-
повненням можна вирішити в такий спосіб, що дав би нам
просто добре почуватися на грі. Це й не було моїм намі-
ром. Найімовірніше, така суперечність — це відкрита, гній-
на рана між формою та змістом, яка змушує нас відчувати
захват і відразу до гри, іноді одночасно. Особливу відразу
ми відчуваємо самі до себе через те, що це шоу так прича-
рувало нас і так прив’язало. Футбол може бути жахливим.
Це потужний опіат, який одурманює залежних від нього

людей, випиває енергію, відвертає увагу від важливіших
соціальних битв їхнього часу та місця й позбавляє потенці-
алу до політичної дії. Футбол, безсумнівно, форма масової
психології, що забезпечує наймагічніші вияви трайбалізму
на рівні клубу та найпотворніший націоналізм на рівні кра-
їни. Хоча імперії часто дістають у футболі зворотний удар
(як, скажімо, коли алжирці розбивають французів або ір-
ландці б’ють англійців), футбол — це зручний механізм для
атавістичних колоніальних претензій щодо відносин між
«правильно патріотичними» націями й однозначно відста-
лими та ненадійними іноземцями, між «нами» та «ними»,
де «ми» завжди ліпші за «них». Дещо схоже можна знайти
в деяких працях на футбольну тематику, особливо коли це
подає під чудовим сатиричним соусом хтось на кшталт Де-
віда Стаббса в його персонажі з «Командира флангу», для
кого кожен міжнародний матч, який зіграла Англія, завжди
є доказом расової вищості англійців 31.
Однак деякі футбольні праці, що претендують на сер-
йознішу аналітику, потерпають від болісного похмілля ці-
лої низки колоніалістських тез. Щодо інших культур демон-
струють пихатість і зверхність, незалежно від того, вжито
зневажливий тон чи романтичну ідеалізацію. А слід пам’я-
тати, що ставлення до інших як до якихось шляхетних дику-
нів, котрі грають у футбол нібито природніше й життєвіше
(такі погляди були пов’язані з бразильцями в 1950–1960-ті,
а в пізніші десятиліття — з африканськими національними
збірними), сама по собі натякає на їхню деградацію, поза-
як лежить у колоніалістському дискурсі. Попри (сподівай-
мося) неминуче зростання популярності жіночого футболу,
В ід раза 133
зокрема в країнах, подібних до США, немає сумніву, що

футбол підтримує цілу низку прикрих гендерних норм
і пропагує всеосяжне відчуття маскулінності, як-от навко-
лофутбольний феномен laddism’у, від слова «парубок», lad,
у Великій Британії. Дещо спрощуючи проблему, можна
сказати, що одним із найпотужніших свідчень витривало-
сті патріархальних принципів є сама структура гри з тре-
нером у неминучій ролі батька, якого оточують сини, що
відображено й у стосунках батьків та синів серед фанатів.
Навіть якщо ієрархію «батько — син» змінюють метафора-
ми «учитель — учень» чи «генерал — солдат», що забезпе-
чує певним футбольним культурам дещо більшу демокра-
тичність (як у Нідерландах, де гравців давно звинувачують
у суперечках із тренерами), футбол лишається глибоко
позначеним патерналізмом, який легко перетворюється
на авторитаризм. Якщо футбол, як ясно продемонстру-
вала новаторська й історично детальна праця Норберта
Еліаса зі спортивної соціології, передбачає мікросоціоло-
гію динамічно конфігурованих груп, які утворюють ширші,
макросоціальні формації, тоді ми не можемо закривати очі
на несправедливу та викривлену природу цих формацій 32.
Навпаки. Нам необхідно старанно стежити за ними. Взяти
приклад насильства. Еліас подає цікаву, багато аргумен-
товану історію про роль спорту в тому, що він називає ци-
вілізаційним процесом. Починаючи з насильства під час
так званої громадянської війни в Англії XVII століття, Елі-
ас викладає оповідь про те, що називає «пацифікацією»,
коли реальне фізичне насильство зводиться до символічно-
го рівня боротьби між партіями англійського парламенту —
торі та вігами — століттям пізніше. На думку Еліаса, процес
пацифікації був тісно пов’язаний зі зростанням популяр-

ності в Англії таких розваг, як різноманітні види спорту. Тож
спорт насправді пов’язаний з парламентською формою
правління, що характеризується мирною передачею вла-
ди від однієї політичної партії до іншої. Отже, кодифікація
в Англії таких видів спорту, як футбол, у середині ХІХ сто-
ліття стала виявом дедалі ширшого та глибшого процесу
пацифікації. Спорт став сублімацією громадянської війни.
А футбол — мирним, підконтрольним владі способом про-
довжувати конфлікти, які знайшли б вихід у насильстві ра-
ніше, не в такі цивілізовані часи.
Еліас розповідає милу історію. Прекрасну історію.
Якщо тільки вона була правдою. Найпростіше заперечен-
ня Еліасові полягає в тому, що навіть якщо він має рацію
щодо пацифікації в Англії XVII–ХІХ століть (а я вважаю, що
є значно переконливіші способи дослідити історію англій-
ської класової боротьби в той період), то політичне на-
сильство мігрувало з метрополії до колоній — і то з дедалі
більшою жорстокістю й ефективністю. «Мир» у метрополії
став можливим лише завдяки організованому політичному
насильству колонізації, процесу захоплення, який виправ-
довували насильством закону. Звичайно, як знають чита-
чі Вальтера Бенджаміна, це важко назвати оригінальним
аргументом. Проте від цього він не втрачає істинності. На
мою думку, футбол — це не про пацифікацію чи насильство,
а про певну законну організацію жорстокості, колоніальну
кодифікацію форм соціальної зверхності, що досі загрожує
виплеснутися справжнім насильством, що й засвідчило по-
силення фанатського хуліганства в Англії в 1970–1980-ті,
традиції шовіністичної жорстокості, яка тепер трапляється
в безлічі місць: у Росії, в Італії, в Україні, в Єгипті, у Туреч-

чині тощо. З часів найраніших хронік середньовічної Анг-
лії футбол завжди був насильницьким. Таким він і лиша-
ється. Футбол дає нам побачити історію насильства, що
нас породило, але він не дає нам нічого, схожого на мир.
Перефразовуючи Раймонда Вільямса, говорити про мир,
коли миру немає, — це говорити ні про що 33.
Зв’язок між колоніалізмом і насильством закону можна
простежити в самій структурі влади, яка досі адмініструє
футбол, — Міжнародній раді футбольних асоціацій (IFAB).
Досить мало людей знає про цей орган влади, який за-
сновано 1886 року, коли по двоє представників від кожної
з футбольних асоціацій Англії, Шотландії, Вельсу й Ірлан-
дії зустрілися в Лондоні 2 червня, щоб стандартизувати
правила футбольних асоціацій. Міжнародну федерацію
футбольних асоціацій (ФІФА) створили в Парижі 1904-
го, а IFAB визнала її 1913 року. Хоча ФІФА лишається
керівним органом світового футболу, законодавча влада
й досі належить IFAB. IFAB публікує правила гри німецькою,
французькою й іспанською мовами, однак юридичну чин-
ність мають лише тексти англійською. Після відокремлен-
ня Ірландії 1921 року, як я вже зазначав, було засновано
Футбольну асоціацію Ірландії, але вона не представлена
в IFAB, бо не є частиною Великої Британії. Цікаво, що всі
британські футбольні асоціації мають по одному голосу,
а ФІФА має п’ять голосів. Для будь-якої зміни правил по-
трібно три чверті голосів, тобто щонайменше шість. Тож під-
тримка ФІФА необхідна для будь-яких змін, але самі вони
змінити правил не можуть: потрібна підтримка щонаймен-
ше однієї з асоціацій. 19 травня 2016 року опублікували
силу силенну змін до правил: чимало вражаючих деталей

регламентували навіть колір білизни гравців, що має бути
такий самий, як колір їхніх шортів 34.
Капіталізм, споживацтво, колоніалізм, націоналізм,
масова психологія, патріархальність, узаконення та коди-
фікація насильства — ось причини, з яких я воднораз від-
чував радість і відразу, говорячи про футбол. Дивитися гру
й насолоджуватися нею, хоч би якою безневинною вона
видавалась, не означає уникнути жахів неоліберального,
глобалізованого світу, як неможливо позбутися їх, сягнув-
ши певної вищої, сакральної царини ритуалізованих прак-
тик. Ні, це радше відчувати постійний компроміс із цими
жахами, очевидним злом, тільки щоб опинитися в леща-
тах медіа та медіації. Дивитися футбол — це бачити наш
світ у його найбільш огидних і моторошних виявах. Краса
стає лише початком жахіття. Якщо футбол і дає нам уявлен-
ня про наш світ, то ми бачимо насамперед його найгірші
риси, похмурий блиск, вихваляння багатством і фінансо-
вою міццю.
Проте футбол не відштовхує нас від світу. І фанати не
є простаками, що ними верховодять можновладці. Вони да-
леко не дурні. Усі розуміють, що відбувається. Уболівальни-
ки знають, як твориться гра та чого вона потребує в сенсі
грошей для побудови й утримання успішних команд. Про-
те фанати знають і те, що, на секундочку, тієї самої миті
ми можемо бути чимось більшим, чимось, що я намагався
змалювати в цій книжці — не про перемогу, а про надбан-
ня того, що можна назвати величчю. У такі моменти чарів-
ної безвідповідальності ми відчуваємо щастя, форма фут-
болу сяє, прикриваючи його зміст, ми бачимо динамічну
структуру краси, драматичний рух гри, вільну спілку між

гравцями й фанатами, відчуваємо закляття екстазу відчут-
тів. У такі миті перехоплює подих. Щось інше, щось магічне
ось-ось прийде. Проте воно приходить і йде. Ми видихає-
мо. Шоу жахів триває.
Кот-д’Івуар святкує перемогу, коли президент
Алассан Уаттара та центровий місцевої збірної
Яя Туре підносять завойований у 2015 році
Кубок африканських націй на параді в Абіджані.
Кот-д’Івуар переміг у фіналі Гану з рахунком 9:8
по пенальті.
Фото: Sia Kambou/AFP/Getty Images
ПРИМІТКИ
1 Детальний аналіз футболу, політики та війни з глобаль-

ної перспективи викладено у книзі Саймона Купера
«Футбол проти ворога»: Simon Kuper, Soccer Against
the Enemy (Nation Books, New York, 2006 [1994]). Див.
також працю Франкліна Фоера «Як футбол тлума-
чить світ»: Franklin Foer, How Soccer Explains the World
(Harper Perennial, New York, 2005)
2 Sartre, ‘The Organization’, Critique of Dialectical Reason,

vol. 2 (Verso, London and New York, 1991), pp. 445–
504.
3 Marx, Capital, vol. 1.
4 Barney Ronay, ‘Anyone want to play on the left?’, April 25

2007 (www.theguardian.com).
5 Professor Juan Pablo Pochettino, ‘Marcelo Bielsa hablan-

do de filosofía, estilos de juego y táctica,’ 20 January
2010. (YouTube video).
6 Багату, розмаїту та цікаву добірку есе на цю тему

подано в книзі «Футбол і філософія» за редакцією
Теда Річардса (особливо розділи 30 і 31): Soccer and
П римітки 141
Philosophy, ed. Ted Richards (Open Court, Chicago & La

Salle, 2010).
7 Jean-Philippe Toussaint, Football (Fitzcarraldo, London,

2016).
8 Simon Kuper, ‘Football promises to be a book no one will

like and delivers’. 7 May 2016 (www.newstatesman.com);
Ashley Cole, My Defence (Headline, London, 2006).
9 The Blizzard (www.blizzard.co.uk).
10 Peter Handke, The Goalie’s Anxiety at the Penalty Kick

(Farrar, Strauss and Giroux, New York, 1972).
11 Steven Connor, A Philosophy of Sport (Reaktion, London,

2011).
12 Maurice Merleau-Ponty, The Structure of Behavior

(Duquesne University Press, Pittsburgh, 1965).
13 Більше про ритуали, що передують початкові матчу,

а також іще купу цікавої інформації можна знайти в
прекрасній, надзвичайно докладній та сповненій гу-
мору книзі Пола Сімпсона та Улі Гессе «Хто вигадав
фінт?»: Paul Simpson and Uli Hesse, Who Invented the
Stepover? (Profile, London, 2013).
14 Hans-Georg Gadamer, Truth and Method (Sheed and

Ward, London, 1975). Див. ‘Play as a Clue to Ontological
Explanation’, pp. 106–35.
15 Michel Serres, The Parasite (University of Minnesota Press,

Minneapolis, 2007). Див. також Bruno Latour, We Have
Never Been Modern (Harvard University Press, Cam-

bridge Mass., 1993).
16 Rory Smith ‘How Video Games Are Changing the Way

Soccer is Played’, The New York Times, 13 Oct 2016.
(www.nytimes.com).
17 D. Graham Burnett, ‘On the Ball’, Cabinet, Issue 56,

pp. 64–72.
18 Thomas Nagel, ‘What Is It Like to Be a Bat?’ The Philo-

sophical Review 83 (4): 435–50.
19 Майкл О’Гара та Коннелл Ван 1 липня 2016 року ви-

ступили з чудовою презентацією «Печерний інстинкт:
Як ірландський футбол бореться з ідентичністю, сти-
лем і успіхом»: Michael O’Hara and Connell Vaughn,
‘Caveman Stuff: Ireland’s Soccer Struggle with Identity,
Style and Success’, at the University of Basel, 1 July 2016.
20 Hans-Georg Gadamer, Truth and Method, p. 120.
21 Philip Schauss, ‘On Stupidity in Football’; a talk at the Uni-

versity of Basel, 2 July 2016.
22 На YouTube є кілька відеозаписів, що показують

найяскравіші моменти розгромного матчу «Лідс
Юнайтед» проти «Саутгемптона» з рахунком 7:0.
23 Mary Lefkowitz, Euripides and the Gods (Oxford Univer-

sity Press, New York and Oxford, 2016).
24 Zidane, un portrait du 21e si ècle, 2006 (Artificial Eye

DVD, 2007).
П римітки 143
25 David Stubbs, Send Them Victorious: England’s Path

to Glory 2006–10 (Zero Books, Winchester, 2010),
p. 139.
26 Anne Carson, Antigonick (New Directions, New York,

2012).
27 «У рішучості нинішнє не лише повернуте від розсія-

ності щодо об’єктів нашої пильної уваги, а й стрима-
не в майбутньому та минулому. Стримане у власній
тимчасовості, через що власне нинішнє ми називаємо
миттю-ока. Цей термін в активному сенсі слід розуміти
як екстаз. На увазі мається рішучий, але в рішучості
стриманий прорив присутності в можливості та обста-
вини, що зустрічаються в ситуації як об’єкти стриво-
ження, скуті, втім, тією ж рішучістю. Феномен миті-ока
у принципі не може бути прояснений із зараз. Зараз
являє собою часовий феномен, що належить часові як
всередині часовості; зараз, “у якому” дещо виникає,
проходить або є наявне. У “мить-ока” нічого не може
відбутися, проте як власне нинішнє вона дає змогу
вперше зустрітися із тим, що може бути “на часі” або
вже наявним “у часі”.» Пер. ред.
28 Martin Heidegger, Being and Time (Blackwell, Oxford,

1962), p. 387–88
29 На YouTube є кілька вражаючих відео матчу «Ліверпу-

ля» проти «Дортмунда».
30 ‘Marcelo Bielsa – Futbol, capitalismo y valores’, 20 Octo-

ber 2013. Posted on YouTube.
31 David Stubbs, Send Them Victorious: England’s Path To

Glory 2006–2010 (Zero Books, 2010).
32 Norbert Elias, The Quest for Excitement: Sport and Leisure

in the Civilizing Process (Blackwell, Oxford, 1986).
33 Raymond Williams, Modern Tragedy (Stanford University

Press, Stanford, 1966), p. 80.
34 Прогляньте «Правила гри», що налічують понад 200

сторінок, – це таке занудне, що аж зворушливе чтиво.
(www.fifa.com).
БІБЛІОГРАФІЯ
Timothy Bewes, ‘“Form Resists Him”: The Event of Zidane’s Mel-

ancholy’, New Formations, no. 62 (Autumn 2007), pp.18-21.
D. Graham Burnett, ‘On the Ball’, Cabinet, issue 56.
Anne Carson, Antigonick (New Directions, New York, 2012).
Steven Connor, A Philosophy of Sport (Reaktion, London,

2011).
Norbert Elias, The Quest for Excitement. Sport and Leisure in

the Civilizing Process (Blackwell, Oxford, 1986).
Franklin Foer, How Soccer Explains the World (Harper Peren-

nial, New York, 2005).
Hans-Georg Gadamer, Truth and Method (Sheed and Ward,

London, 1975).
Eduardo Galleano, Soccer in Sun and Shadow (Verso, London

and New York, 2003).
David Goldblatt, The Ball is Round: A Global History of Foot-

ball (Penguin, London, 2007).
David Goldblatt, The Game of Our Lives: The Meaning and

Making of English Football (Penguin, London, 2015).
Peter Handke, The Goalie’s Anxiety at the Penalty Kick (Farrar,

Strauss and Giroux, New York, 1972).
Martin Heidegger, Pathmarks (Cambridge University Press,

Cambridge, 1998).
Simon Hughes, Red Machine: Liverpool FC in the 1980s (Main-

stream, Edinburgh/London, 2013).
Karl Ove Knausgaard and Fredrik Ekelund, Home and Away:

Writing the Beautiful Game (Harvill Secker, London, 2016).
Simon Kuper, Football Against the Enemy (Orion, London,

1994).
Bruno Latour, We Have Never Been Modern (Harvard Univer-

sity Press, Cambridge Mass., 1993).
David Macey, ‘Un Coup de Boule N’Abolira Jamais...’, New

Formations, no. 62 (Autumn 2007), pp. 15–17.
Tom McCarthy, Typewriters, Bombs, Jellyfish: Essays (New York

Review of Books, New York, 2017).
Maurice Merleau-Ponty, The Structure of Behavior (Duquesne

University Press, Pittsburgh, 1965).
Elmar Neveling, J ürgen Klopp: The Biography (Ebury Press,

London, 2016).
David Papineau, Knowing the Score (Constable, London,

2017).
David Peace, The Damned United (Faber & Faber, London,

2007).
Б ібліографія 147
David Peace, Red or Dead (Faber, London, 2013).
Martin Heidegger, Being and Time (Blackwell, Oxford, 1962).
Thomas Nagel, ‘What Is It Like to Be a Bat? The Philosophical

Review 83 (4): pp. 435–50.
Pier Paolo Pasolini, Les terrains: Écrits sur le sport (Le temps des
cerises, Paris, 2012).
Ted Richards (ed.), Soccer and Philosophy (Open Court, Chi-

cago & La Salle, 2010).
Jean-Paul Sartre, Critique of Dialectical Reason, vol. 2 (Verso,

London and New York, 1991).
Michel Serres, The Parasite (University of Minnesota Press,

Minneapolis, 2007).
Paul Simpson and Uli Hesse, Who Invented the Stepover? (Pro-
file Books, London, 2013).
Rob Steen, Jed Novick and Huw Richards, The Cambridge

Companion to Football (Cambridge University Press, Cam-
bridge, 2013).
David Stubbs, Send Them Victorious: England’s Path to Glory

2006-10 (Zero Books, Winchester, 2010).
Jean-Philippe Toussaint, Football (Fitzcarraldo, London, 2016).
Jonathan Wilson, Inverting the Pyramid: The History of Football

Tactics (Orion, London, 2008).
ПОДЯКА
16 СІЧНЯ 1998 РОКУ. Кольчестер, Ессекс, старий ста-

діон «Леєр Роуд». Надзвичайно холодний вечір. Я при-
вів свого сина на перший у його житті «живий» фут-
больний матч. Йому лише п’ять років. ФК «Кольчестер
Юнайтед» проти ФК «Торкі Юнайтед». На стадіоні 2776
глядачів, що за стандартами «Леєр Роуд» не так і пога-
но. «Кольчестер» веде 1:0. Тоні Лок називає переможця.
Це була кепська гра. Нам випали просто жахливі міс-
ця. Але ніколи не слід недооцінювати важливості кеп-
ського футболу, поганих матчів між убогими команда-
ми. Тут футбольна культура виступає в її найчистішому
вигляді: вдягнені в шарфи, капелюхи, піджаки з символі-
кою, власники абонементів на матчі «Кольчестера» уважно
вивчають програму перед грою, вітаються із соратниками,
терпляче чекають на матч і пильно його споглядають, по-
водячись, утім, здебільшого тихо, поки один із їхніх гравців
не припускається передбачуваної помилки. Уже в «опелі»
після гри ми із сином прогрівали двигун на парковці, слу-
хаючи радіо. Я спитав, чи сподобалася йому гра. «Так, спо-
добалася». Я уточнив: «Хочеш ще поїхати?» — і ми стали
відвідувати матчі, дедалі частіше віддаючи перевагу «Іпсвіч
Тауну», який і став нашим другим улюбленим клубом. ФК
«Ліверпуль» завжди був перший. Я хотів би присвятити цю
П од як а 149
книжку своєму синові Едварду, постійному моєму компань-

йонові в усіх справах, що стосуються футболу, і пам’я-
ті мого батька Білла, який помер надто рано, щоб онук
міг із ним познайомитися. Утім, він устиг не лише навчити
грати мене самого, а й думати про футбол. Ця книжка не
вийшла б у світ без Марка Еллінґема, який хоч і підтримує
«Манчестер Юнайтед», проте є дуже хорошою людиною.
Марк чудово впорався не лише з редагуванням рукопи-
су, а й із пошуком світлин, котрі щонайкраще ілюструють
цей текст. Завдяки Маркові мені надзвичайно пощастило
отримати інформацію від Девіда Ґолдблатта й Пола Сім-
псона, а їхні гострі коментарі ранішої версії цієї книжки
виявилися безцінними, як і певні ключові зауваження На-
таньї Янш. Майлз Еллінґем знайшов більшість найяскраві-
ших фотографій, що коштувало йому неабияких зусиль. Я
також хотів би подякувати за допомогу в цьому проекті:
Рідвану Аскіну, Лукасу Баллестіну, Філіпу Шаусу, Девідо-
ві Баклі, Г’ю Ікіну, Коліну Робінсону, Немоні Крейвен, Розі
Велш, Жакові Тестарду, Гелу Фостеру, Сенді Тейту, Сіну
Наджафі та Іді Лодемель Тведт.
Наукове-популярне видання
Саймон Кричлі
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Переклад з англійської Олександра Михельсона

Літературні редактори Євген Плясецький, Оксана Думанська
Коректорка Юлія Мороз
Художня редакторка Дар‘я Кольцова
Дизайн обкладинки Ольга Штонда
Відповідальна за випуск Ксенія Харченко
Підписано до друку 15.11.2019 р.
Формат 84х108 1/32

Цифрові шрифти: Diaria Sans Pro, Mont та FuturaBook.
Друк офсетний.
Наклад 2500 прим.
Зам. №19-140
Видавець: ТОВ «Якабу паблішинг»

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців
ДК №5243 від 08.11.2016
www.yakaboo.ua
тел.: (044) 225-05-05
Надруковано ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф»»

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців
ДК №2715 від 07.12.2006 р.
02094, м. Київ, вул. Віскозна, 8

Pro Shcho Mi Dumaiemo Koli Dum - Saimon Krichli

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Pro Shcho Mi Dumaiemo Koli Dum - Saimon Krichli

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Шкода мені хлопця або дівчину, чоловіка чи жінку,

котрих не торкнулися чари цього таємничого,

К84 Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол /

Про що ж ми думаємо, коли замислюємося про футбол? Ця тема

Філософ Саймон Кричлі аналізує цю вибухову суміш та наголо-

Усі права застережено.

Екстаз відчуттів . ...............................................................................18

Десуб’єктивація футболу . .............................................................30

Як воно — бути м’ячем? .................................................................36

Повторення без оригіналу . ........................................................... 45

Театр ідентичності та неідентичності ............................................50

І вкрай важливо, щоб лунала музика . ........................................ 55

Теорія та праксис .............................................................................63

Тренерська ностальгія .....................................................................99

Час Клоппа...................................................................................... 110

Футбольний історицизм ...............................................................115

Діставання з минулого ................................................................ 124

Примітки . ....................................................................................... 140

Подяка ............................................................................................ 148

ПРО ЩО МИ ДУМАЄМО, коли думаємо про футбол?

та облоги. Футбольна команда має бути організована, як

знає свою роль у загальнокомандній структурі. Тут мені

і значить «бути не у формі» — і в прямому, і в переносному

Маркс (щоправда, конкретно про футбол не йшлося, на

у буржуазному комфорті Цюриха. Проте така сентименталь-

аналіз структури футбольної влади, якби він був зробле-

* Станом на час першого видання (2017 рік). Прим. ред.

маю на увазі когось на кшталт Зінедіна Зідана, особливо

у відчуттях», яке й формує всю різноманітність сприйняття,

Маю пояснити, що не намагаюся викласти «філософію

наблизитися до серцевини, обгортки та самої структури

його із життями інших незалежно від того, чи це мої найближ-

завдяки якій уболівальник зберігає відданість своїй команді

РОЗПОЧНУ з концепції футбольної поетики, яку я запо-

з «Футбольної лихоманки» Ніка Горнбі (1992). Схоже, про

Тієї самої миті вас наче підносить, ви немовби злітаєте.

відбули у ФК «Мілан» часів гегемонії цього клубу. Загалом

«фізичні наміри гравців, позаяк вони просякнуті й скерова-

повтори — велика втіха для фанатів (якщо це не їхня коман-

хлопці типу Ліліана Тюрама, Марселя Десаї та самого Зізу

інформованіший, лояльніший і розчарованіший за мене

ФУТБОЛ ВИМАГАЄ ПОЕТИКИ для спасіння себе й нас усіх

вище, гра не є справою індивідуальної свідомості в межах

піднесенням практикують збірні Італії та Уругваю. Згадую мо-

ну, вперед, насолоджуйтеся. У футбол найліпше грати в ста-

ФУТБОЛ — ЦЕ ГРА руху, схеми та форми, і жодна з цих

життя в речах, які становлять поле гри. Бо це не просто

Це означає, що футбол не сприйняти безпосередньо —

Спостерігати футбольну комп’ютерну гру — це ніби по-

воротаря, ковзнути точно під ногу, яка намагається його

істотами з надзвичайно потужними переживаннями. Од-

ПОВЕРНІМОСЯ ДО ГРИ та Ґадамера. Виставу ставлять

походження футболу забуте (упевнений, що мине неба-

в нових іграх. Попереду завжди є новий сезон або новий

ФУТБОЛ — ЦЕ ДРАМА. Це повторюють постійно. Важливе

долі й особливо тоді, коли ми дивимось, як збірна Англії

проблеми, пов’язані з «Брекзитом»). Одне слово, суть у тім,

Аргентина розгромила Сербію і Чорногорію з рахун-

ФУТБОЛ — ЦЕ МІСЦЕ, де драма національної ідентичнос-

Він є відлунням і водночас джерелом енергії подій на полі.

піднесеного, Ніцше ясно дає зрозуміти, що саме музика

португальців, яким, б’ючи у величезні барабани, задавав

зв’язує тижні, місяці та пори року, і чотирирічного ритму

Можливо, само ця нестямна самовпевненість, ця не