ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

за темою:
ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

План

1. Загальні засади призначення покарання.

2. Призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують
покарання.
3. Призначення покарання за наявності обставини, що його обтяжують.
4. Призначення покарання за незакінчене кримінальне правопорушення та
за кримінальне правопорушення, учинене в співучасті.
5. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.
6. Призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень.
7. Призначення покарання за сукупністю вироків.
8. Правила складання покарань та зарахування строку попереднього
ув'язнення. Обчислення строків покарання.

Література:

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України: закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // База

даних «Законодавство України»/Верховна Рада України. URL:
http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звернення: 31.05.2020).
2. Кримінальний кодекс України: закон України від 05.04.2001 № 2341-III //
База даних «Законодавство України»/Верховна Рада України. URL:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 31.05.2020).
3. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII // База
даних «Законодавство України»/Верховна Рада України. URL:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/580-19 (дата звернення: 31.05.2020).

Основна література:

1. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. –

Київ : Алерта, 2020. – 360 с.
2. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. /
А.М. Ященко, В.Б. Харченко, О.О. Житний та ін. ; за заг. ред.
О.М. Литвинова. – Харків: Право, 2019. – 480 с.
3. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник : затверджено
МОН України. Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, О.О. Володіна та ін. – Х. :
 Право, 2015. – 528 с.
4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.
М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. 11те вид. переробл. та допов. Київ: ВД
«Дакор», 2019. 1384 с.
5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України : станом
на 20 січ. 2016 р. О.М. Литвинов, П.Д. Біленчук, К.І. Бєляков та ін. –
Київ : Центр учб. Літ., 2016. – 536 с.
Додаткова література:

1. Брящей Р.І. Звільнення від покарання як форма кримінально-правового

реагування на вчинення злочину: автореф. дис. ... канд. юрид. наук :
12.00.08. Київ, 2016. 20 с.
2. Василаш В.М. Деякі питання врахування судом загальних засад
призначення покарання // Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ. Серія юридична : збірник наукових праць.
2008. Вип. 2. С. 1-13.
3. Василаш В.М. Призначення покарання за наявності двох чи більше
спеціальних правил призначення покарання // Проблеми державотворення
і захисту прав людини в Україні: матеріали XVІІІ регіональної науково-
практичної конференції (27 січня 2012 р.). Львів: Юридичний факультет
Львівського національного університету імені Івана Франка. 2012. С. 315-
318.
4. Горох О. Проблеми судової практики звільнення від покарання за тяжкою
хворобою // Вісник прокуратури. 2015. № 12. С. 106-115.
5. Дудоров О.О. Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання:
поняття, правова природа, значення // Вісник Запорізького національного
університету. 2011. № 1. С. 204-211.
6. Дудоров О.О. Спеціальні засади призначення покарання // Слово
Національної школи суддів України. 2012. № 1 (1). С. 121-135.
7. Дудоров О.О. Спеціальні засади призначення покарання (продовження) //
Слово Національної школи суддів України. 2013. № 1 (2). С. 67-83.
8. Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Множинність злочинів: поняття, види,
призначення покарання : монографія. Х.: ФІНН, 2008, 336 с.
9. Лизогуб Я.Г. Конфіскація майна як вид покарання у світлі сучасних
оновлень КК України // Генезис публічного та приватного права:
європейський вимір: збірка матеріалів Міжнародної юридичної науково-
практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 6 березня
2019 року. Тези наукових доповідей. К.: Видавничий дім «АртЕк». 2019,
104 с.
10.Письменський Є.О. Звільнення від покарання у зв'язку з давністю
притягнення до кримінальної відповідальності: дискусійні аспекти.
(Протидія злочинності: теорія та практика : матеріали III міжвуз. наук.-
практ. конф. студ., курсантів, аспірантів та молодих учених (Київ-
Луганськ, 21 жовт. 2011 р.). Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2011. С. 24-28.
11.Письменський Є.О. Звільнення від покарання внаслідок втрати особою
суспільної небезпечності: кримінально-правовий аспект // Вісник
Луганського державного університету внутрішніх справ. 2012. № 1.
С. 81-92.
12.Письменський Є.О. Теоретико-прикладні проблеми звільнення від
покарання та його відбування за кримінальним правом України : автореф.
дис. д-ра юрид. наук : 12.00.08. – К., 2014. – 39 с.
13.Полтавець В.В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним
законодавством України : монографія; наук. ред. канд. юрид. наук, проф.
Л.М. Кривоченко. Луганськ: РВВ ЛАВС. 2005. 240 с.
14.Туляков В.О., Макаренко А.С. Призначення покарання // Вісник Асоціації
кримінального права України. 2013. № 1 (1). С. 208-227.
15.Тютюгін В.І. Новітнє теоретико-прикладне дослідження інституту
звільнення від покарання та його відбування // Вісник Луганського
державного університету внутрішніх справ. 2014. № 2. С. 311-318.
16.Харченко В. Сучасні проблеми звільнення від покарання та його
відбування за кримінальним правом України // Підприємництво,
господарство і право. 2014. № 5. С. 91-92.

Інформаційні ресурси в мережі Інтернет:

1. Офіційний сайт Верховної Ради України http://iportal.rada.gov.ua/

2. Офіційний сайт Кабінету Міністрів України http://www.kmu.gov.ua
3. Офіційний сайт МВС України www.mvs.gov.ua
4. Офіційний сайт Верховного Суду України http://www.scourt.gov.ua/
5. Інформаційна агенція ЛІГАБІЗНЕСІНФОРМ http://www.lbi.ua/
6. Єдиний державний реєстр судових рішень http://www.reyestr.court.gov.ua/
7. Юридическая библиотека онлайн http://lexliber.at.ua/
8. Юридична бібліотека http://pravo.biz.ua/
 1. Загальні засади призначення покарання.

Призначення покарання в кримінальному праві зачіпає вельми серйозну

стадію реалізації кримінального закону, оскільки в такий спосіб держава
визначається з мірою репресії щодо винуватої у вчиненні кримінального
правопорушення особи. З метою запобігання потуранню основних прав і свобод
людини, нехай навіть і правопорушника, чинний Кримінальний кодекс України
встановлює певні засади призначення вищезазначеного заходу реагування
(ст. 65 КК України), в яких, фактично, реалізовано основні правові принципи, за
допомогою яких у кримінальному законі втілюються головні конституційні
приписи, зокрема, про те, що людина, її честь, гідність, безпека та
недоторканність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
За своєю суттю, загальні засади призначення покарання – це певні
концептуальні положення (постулати), якими визначаються його, призначення
покарання, умови, межі та правила. Вони є практичними формами вираження
основних кримінально-правових принципів. У певному розумінні, загальні
засади матеріалізують такі принципи, надаючи останнім належного втілення в
законі. Фактично, за їх допомогою теоретично визначені принципи набувають
відповідної формалізації.
Дивлячись на ст. 65 чинного Кодексу, може скластись враження, що
законодавчо встановлюються лише три загальні засади призначення покарання,
зміст яких полягає в тому, що, по-перше, суд призначає покарання у межах,
установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини
КК України, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне
правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою
статті 53 кримінального кодексу (п. 1 ч. 1 ст. 65); по-друге, суд призначає
покарання відповідно до положень Загальної частини КК України (п. 2 ч, 1
ст. 65); по-третє, покарання має бути призначене, враховуючи ступінь
тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, винувату особу та
обставини, та пом'якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65). Утім,
насправді, до числа загальних засад можна з упевненістю віднести й положення
частин 2 і 5 кодексу, що розглядається.
Так, зміст першої засади полягає в тому, що, призначаючи покарання, суд
повинен виходити саме з того, який вид та розмір такого покарання є
законодавчо сформульованим у санкції конкретної статті (частини статті)
чинного Кримінального кодексу України. Так, наприклад, суд не має права
призначати покарання, яке відсутнє в санкції статті (частині статті) Особливої
частини КК України. Єдиним виключенням з цього правила, є випадки
призначення громадських або виправних робіт, а так само позбавлення волі на
певний строк, за відповідними правилами, у результаті заміни штрафу,
передбаченого конкретною статтею (частиною статті) кодексу. Такі випадки
викладені в ст. 53 КК України, а саме – в частині 5 згаданої статті.
Наступною засадою, визначеною в КК, детермінується правило,
відповідно до якого, суд, призначаючи покарання, має дотримуватись приписів,
які встановлені в Загальній частині кодексу. Так, якщо, наприклад, статтею 63
КК України визначено, що мінімальний вік покарання у вигляді позбавлення
волі на певний строк дорівнює 1 року, то це означає, що, призначаючи
покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, суд не може знизити
нижню межу такого покарання менше одного року навіть, якщо мінімальна
межа такого покарання не є визначеною в санкції статті (частини статті)
Особливої частини КК.
Завдяки черговій засаді (п. 3 ч. 1 ст. 65), суд, наприклад, не може
призначити покарання, виходячи з власного, особистого ставлення до винуватої
особи. Така форма державного примусу має реалізовуватись суто з огляду на
фактичні обставини провадження та особу правопорушника (характер
кримінального правопорушення, роль винуватої особи у вчиненні суспільно-
небезпечного діяння, рушійні мотиви її кримінальної поведінки, тощо).
Слід зазначити, що призначаючи покарання, суд повинен використати
саме такий вид і розмір покарання, якого в ситуації, що склалась, буде
достатньо для виправлення засудженого, а також попередження вчинення ним
кримінального правопорушення у майбутньому. При цьому суд повинен
враховувати, що призначення покарання (його вид та розмір) є необхідним,
тобто без його застосування досягнення вищезазначених цілей буде не
можливо. І в цьому полягає зміст наступної засади.
Ну і, зрештою, останньою засадою законодавець сформулював важливе
правило, відповідно до якого, якщо суд своїм вироком затвердив угоду про
примирення або про визнання вини, покарання призначається з урахуванням
умов, установлених такою угодою (ч. 5 ст. 65). Фактично, мова йде про два види
угод (ст. 468 КПК): про примирення (між потерпілим і підозрюваним
(обвинуваченим)) і про визнання винуватості (між прокурором і підозрюваним
(обвинуваченим)).

2. Призначення покарання за наявності обставин,

що пом'якшують покарання

Обставини, які пом'якшують покарання – це певні чинники (соціальні,

фізіологічні, професійні тощо), а також певні елементи усвідомленої діяльності
винуватої особи, які можуть відбуватись чи здійснюватись під час або після
вчинення суспільно-небезпечного діяння, і, у силу наявності яких, суд є
повноважним пом'якшити покарання, вирішуючи питання про його
призначення. Такі обставини перелічені в статті 66 Кримінального кодексу
України. До них віднесено:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю
кримінального правопорушення;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної
шкоди;
21) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо
після вчинення кримінального правопорушення;
3) вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім;
4) вчинення кримінального правопорушення жінкою в стані вагітності;
 5) вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких
особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення кримінального правопорушення під впливом погрози,
примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення кримінального правопорушення під впливом сильного
душевного хвилювання, викликаного жорстоким поводженням, або таким, що
принижує честь і гідність особи, а також за наявності системного характеру
такого поводження з боку потерпілого;
8) вчинення кримінального правопорушення з перевищенням меж
крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з
вчиненням кримінального правопорушення у випадках, передбачених цим
Кодексом.
Зазначений перелік, як говориться в ч. 2 ст. 66, не є вичерпним.
Вирішуючи питання про призначення покарання, суд може визнати, як
пом'якшуючі, й інші обставини, не передбачені чинним КК. Розглядуване
питання, певною мірою, є оцінним. А це означає, що залежно від конкретних
деталей вчинення суспільно-небезпечного діяння та/або факторів, установлених
досудовим розслідуванням чи судом після його вчинення чи під час розгляду
кримінального провадження, суд може на свій розсуд визначити одну чи
декілька обставин, що, на його думку, пом'якшують покарання в конкретному
випадку.
Водночас, якщо та чи інша обставина, з числа перелічених у статті 66,
була належним чином встановлена протягом судового слідства, то, призначаючи
покарання, суд не в праві її ігнорувати, адже це не є компетенцією суду. Також
варто зазначити, що факт віднесення конкретним судом (не залежно від рівня чи
інстанції) у рамках конкретного провадження тієї чи іншої обставини, з числа
тих, що не передбачені статтею 66, до пом'якшуючих, не є підставою для
визначення статусу такої пом'якшуючої обставини як постійного, а відтак, не
створює прецедентних наслідків для інших судів у майбутньому. При цьому,
відповідно до ч. 3 ст. 66, якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання,
передбачена в статті Особливої частини чинного КК як ознака кримінального
правопорушення, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз
враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує. У такому
випадку, урахуванню під час призначення покарання підлягатиме саме
обставина, визначена в статті (частині статті) Особливої частини, а подібна
обставина з числа передбачених статтею 66, юридично має ігноруватись судом.
Серед обставин, що пом'якшують покарання є й такі, що мають, так
званий, подвійний характер. До їх числа можна віднести вчинення
кримінального правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного жорстоким поводженням, або таким, що принижує честь і
гідність особи, а також за наявності системного характеру такого
поводження з боку потерпілого (одночасно передбачена п. 7 ч. 1 ст. 66 і
випливає зі змісту ст.ст. 116 і 123, які містять привілейовані юридичні склади),
або, за певних обставин, – вчинення кримінального правопорушення жінкою в
стані вагітності (одночасно передбачена п. 4 ч. 1 ст. 66 і випливає зі змісту
ст. 119, яка є привілейованою нормою).
Цікавим виглядає припис про таку пом'якшуючу обставину як виконання
спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням
кримінального правопорушення. Загалом, наявність такої обставини, як
випливає з ч. 1 ст. 43 КК України, є підставою для виключення кримінальної
протиправності діяння. Утім, якщо особа, зазначена у ч. 1 ст. 43 вчинить у
складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкий умисний
злочин, поєднаний з насильством над потерпілим, або умисний тяжкий злочин,
пов'язаний із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або
настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків, її дії підлягатимуть
кримінальній відповідальності, а сама винувата особа – зокрема,
кримінальному покаранню, під час якого розглядувана обставина хоча й
підлягатиме обов'язковому врахуванню, але питання призначення покарання
ґрунтуватиметься, передусім, на приписі ч. 3 ст. 43 КК, відповідно до якого,
особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у
виді позбавлення волі не може призначатись їй на строк, більший, ніж половина
максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за це
кримінальне правопорушення.
Логічним продовженням розгляду питання обставин, що пом'якшують
покарання, на нашу думку, виглядатиме аспект його призначення за правилами
ст. 691 КК України. Така норма є не тільки відвертою новелою чинного
Кримінального кодексу України. Вона взагалі є новелою українського
кримінального права. Відповідно до її приписів, за наявності обставин, що
пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті
66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також
при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може
перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш
суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті
(санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.
Як видно, законодавець наділив такі обставини як «з'явлення із зізнанням,
щире каяття або активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення»
і «добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди»
особливим кримінально-правовим статусом. Саме через такий статус зазначені
обставини обмежують повноваження суду в частині призначення строку або
розміру кримінального покарання у деяких випадках, про які говорить стаття
691.
Таке рішення виглядає виправданим, адже саме перші дві обставини, що
пом'якшують покарання, як видається, найбільш суттєво знижують шкідливість
суспільно-небезпечного вчинку. Адже, здебільшого, саме за їх наявності
держава здатна економити ресурси, необхідні на розкриття кримінального
правопорушення, а також не відволікатись на те, щоб максимально ефективно
використати свої правові важелі задля забезпечення відновлення порушеного
права потерпілого винуватою особою.
Така норма, фактично, є і певним компромісом між винуватою особою з
одного боку й потерпілим та державою – з іншого. Саме визнання вини
правопорушником, а також відсутність у його діях обтяжуючих обставин разом
із двома розглядуваними обставинами, що пом'якшують покарання, є підставою
і, одночасно обов'язком для суду, призначення винному не більше двох третин
строку чи розміру найбільш суворого виду покарання, передбачених
кримінально-правової нормою (нормами) чинного КК України.
З огляду на текстуальне формулювання статті 691, її застосування
можливе лише за наявності обох, наведених вище пом'якшуючих обставин.
Інакше кажучи, встановлення судом у судовому засіданні лише однієї з
обставин (будь-якої), передбаченої пунктами 1 і 2 статті 66 КК України, за
відсутності іншої, а так само наявності обох обставин за відсутності
передбачених статтею 691 умов, не можна вважати підставою для застосування
останньої кримінально-правової норми.

3. Призначення покарання за наявності обставини, що його обтяжують.

Обставини, які обтяжують покарання – це законодавчо визначені умови, у

силу наявності яких під час вчинення суспільно-небезпечного діяння чи за його
наслідками, суд, фактично, є повноважним призначити суворіший вид та/або
розмір покарання, передбачений нормою Особливої частини.
Таких обставин загалом законом визначено 13 і передбачені вони статтею
67 Кримінального кодексу України. Отже, це такі обставини:
1. Учинення злочину особою повторно та рецидив злочинів.
2. Учинення кримінального правопорушення групою осіб за попередньою
змовою (частина друга або третя статті 28).
3. Учинення кримінального правопорушення на ґрунті расової,
національної, релігійної ворожнечі чи розбрату або на ґрунті статевої
приналежності.
4. Учинення кримінального правопорушення у зв'язку з виконанням
потерпілим службового або громадського обов'язку.
5. Тяжкі наслідки, завдані злочином.
6. Учинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку,
особи з інвалідністю або особи, яка перебуває в безпорадному стані, або особи,
яка страждає на психічний розлад, зокрема на недоумство, має вади розумового
розвитку, а також вчинення кримінального правопорушення щодо малолітньої
дитини або у присутності дитини.
61. Учинення кримінального правопорушення щодо подружжя чи
колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у
сімейних або близьких відносинах;
7. Учинення кримінального правопорушення щодо жінки, яка завідомо
для винного перебувала у стані вагітності;
8. Учинення кримінального правопорушення щодо особи, яка перебуває в
матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
 9. Учинення кримінального правопорушення з використанням
малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи
недоумством;
10. Учинення злочину з особливою жорстокістю;
11. Учинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного
стану, інших надзвичайних подій;
12. Учинення злочину загальнонебезпечним способом;
13. Учинення кримінального правопорушення особою, що перебуває у
стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних
або інших одурманюючих засобів.
Вищезазначений перелік обставин, що обтяжують покарання є
вичерпним. Відтак, суд не є повноважним визнати будь-які інші обставини, як
такі, що обтяжують покарання винуватої особи. Це правило закріплене в
частині 3 статті 67 КК України й жодних виключень не має.
Водночас, як зазначається в частині 2 статті 67, суд має право, залежно від
характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із
зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин,
зазначених у пунктах 2, 6, 61, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши
мотиви свого рішення у вироку. Інакше кажучи, за наявності відповідної
обґрунтованої мотивації, суд, ухвалюючи обвинувальний висновок, може не
визнати такими, що обтяжують покарання, наступні обставини: а) учинення
злочину особою повторно та рецидив злочинів; б) учинення кримінального
правопорушення на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи
розбрату або на ґрунті статевої приналежності; в) учинення кримінального
правопорушення у зв'язку з виконанням потерпілим службового або
громадського обов'язку; г) тяжкі наслідки, завдані злочином; д) учинення
кримінального правопорушення щодо особи, яка перебуває в матеріальній,
службовій чи іншій залежності від винного; є) учинення злочину з
використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних
подій; ж) вчинення кримінального правопорушення особою, що перебуває у
стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних
або інших одурманюючих засобів. Таке право надається суду законодавцем з
огляду на те, що не всі обставини, перераховані в статті 67 КК, насправді, здатні
впливати на зміст винуватості і обтяжувати, у такий спосіб, покарання.
Наприклад, така обставина, як тяжкі наслідки, не завжди усвідомлюється
особою, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння. З огляду на фактичні
обставини справи, ставлення винуватої особи до вчинюваного нею діяння,
напевно, тяжкі наслідки не завжди виглядатимуть як дійсно обтяжуюча
обставина. Зрозуміло, це не означає, що в будь-якому випадку вчинення
суспільно-небезпечного діяння, під час якого винуватою особою не
усвідомлювався факт настання тяжких наслідків, а вони настали, такі наслідки
не слід розглядати, як обтяжуючу обставину. Утім, щодо деяких ситуацій
неврахування тяжких наслідків, як обставини, що обтяжує покарання,
виглядатиме виправданим. Наприклад, недоцільно розглядати тяжкі наслідки як
обтяжуючу обставину в результаті необережного завдання тяжких тілесних
ушкоджень випадковому потерпілому водієм, який переслідував на своєму
транспортному засобі особливо-небезпечного злочинця і не впорався з
керуванням. Очевидним тут є факт порушення водієм правил дорожнього руху і
вчинене внаслідок цього кримінальне правопорушення, утім спрямованість дій
водія мала суспільно-корисний характер, він прагнув затримати злочинця.
Настання тяжких наслідків тут було випадковим, цілком не бажаним
результатом для нього. Звісно, подібний випадок не зобов'язує суд не визнавати
тяжкі наслідки як обставину, що обтяжує покарання. Водночас, усі підстави для
цього, як видається, тут у наявності.
Але, як зазначається в частині 4 статті 67 КК України, якщо будь-яка з
обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК
як ознака кримінального правопорушення, що впливає на його кваліфікацію,
суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його
обтяжує. Такий припис сформульовано законодавцем за логікою, раніше
використаною ним у статті 66. Це означає, що у випадку установлення судом,
під час здійснення ним кримінально-правової оцінки суспільно-небезпечного
діяння, однієї з обставин, що відповідно до КК обтяжує покарання, за умов, що
така обставина одночасно є кваліфікуючою ознакою складу кримінального
правопорушення, за вчинення якого суд призначатиме покарання, останній не
може врахувати таку обставину як обтяжуючу. Наприклад, у випадку вчинення
винуватою особою злочину, передбаченого частиною 3 статті 149 КК України,
суд, зокрема, не зможе врахувати спричинення тяжких наслідків
вищезазначеним злочином як обставину, що обтяжує покарання, оскільки така
обставина використана законодавцем в нормі Особливої частини як особливо-
кваліфікуюча ознака, котра, безпосередньо, змінює кваліфікацію торгівлі
людьми, визначаючи особливо-кваліфікований її вид.

4. Призначення покарання за незакінчене кримінальне правопорушення

та за кримінальне правопорушення, учинене в співучасті.

У кримінальному праві України інститут призначення покарання за

незакінчене кримінальне правопорушення та кримінальне правопорушення,
учинене в співучасті, виокремлений рамками самостійної норми – статті 68. З
одного боку, таке рішення законодавця показує, що призначення покарання у
таких випадках має певні особливості, на відміну від того, що відбувається під
час закінченого кримінального правопорушення без співучасті. А, з іншого, –
що розмежовувати окремими статтями в рамках цього інституту незакінчене
кримінальне правопорушення та кримінальне правопорушення, учинене в
співучасті, не є доцільним. Таке рішення законодавця виглядає правильним,
адже, по-перше, призначення покарання тут має свої особливості, висвітлення
яких окремо вбачається і зручнішим, і зрозумілішим у правозастосуванні, а, по-
друге, подібних особливостей не настільки багато, щоб їм відводити
диференційовані місця в кримінальному законі, як це, наприклад, зроблено
щодо висвітлення незакінченого кримінального правопорушення (статті 13-17)
та кримінального правопорушення, учиненого в співучасті (статті 26-31).
 Водночас, у рамках самої статті 68 КК такі питання розмежовано
достатньо послідовно. І кожному з них окремо присвячено відповідну увагу.
Зокрема, першою частиною розглядуваної статті визначено загальні умови
призначення покарання за незакінчене кримінальне правопорушення і
кримінальне правопорушення, учинене в співучасті, відповідно до яких при
призначенні покарання за незакінчене кримінальне правопорушення суд,
керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує ступінь тяжкості вчиненого
особою діяння, ступінь здійснення протиправного наміру та причини, внаслідок
яких кримінальне правопорушення не було доведено до кінця. У інших
частинах – викладено конкретні правила призначення покарання щодо
конкретних форм незакінченого кримінального правопорушення та
кримінального правопорушення, учиненого в співучасті.
Так, відповідно до частини 2 вищезазначеної норми, призначаючи
покарання за вчинення готування до кримінального правопорушення, суд
зобов'язаний дотримуватись припису про те, що строк або розмір покарання не
може в такому випадку перевищувати половини максимального строку або
розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті
(санкцією частини статті) Особливої частини КК. Практично це виглядає в
наступний спосіб. У випадку, коли санкція норми Особливої частини є відносно
визначеною, безальтернативною і передбачає, наприклад, покарання у вигляді
позбавлення волі на певний строк, зокрема, до 5 років (як у випадку з санкцією
ч. 4 ст. 143 КК «Порушення встановленого законом порядку трансплантації
анатомічних матеріалів людини»), то суд, вирішуючи питання про призначення
покарання винуватій особі, установивши, що в її діях є незакінчене кримінальне
правопорушення у формі готування, не може призначати зазначене покарання
на строк більше ніж 2.5 роки. За такою ж логікою призначається покарання і у
випадку, коли санкція кримінально-правової норми передбачає мінімальну і
максимальну межі позбавлення волі на певний строк, як, наприклад, у частині 1
статті 1461 «Насильницьке зникнення», де такий розмір визначено від трьох до
п'яти років. Максимальний розмір покарання, дозволений за законом, може бути
призначений судом на строк не більше 2.5 років.
Як бачимо, у першому випадку мінімальна межа покарання є
невизначеною в кримінальному законі, а в другому – становить 3 роки
позбавлення волі. Водночас, в обох випадках максимальна межа покарання у
вигляді позбавлення волі становить 5 років. Отже, вирішальною під час
призначення покарання, зокрема, за готування до злочину, має саме
максимальна межа покарання, визначена в санкції норми Особливої частини КК
України. Відтак, під час призначення покарання суд має враховувати саме її,
ігноруючи, при цьому, розмір мінімальної межі.
Коли ж мова йтиме про призначення покарання за кримінальне
правопорушення, санкція якого є альтернативною, тобто передбачає два або
більше види покарань (наприклад, позбавлення волі та обмеження волі), як у
випадку з санкцією частини 1 статті 146 «Незаконне позбавлення волі або
викрадення людини», суд спочатку повинен визначитись із конкретним видом
покарання, котрий він вважатиме за доцільне призначити. А вже потім
вирішувати питання про призначення розміру такого покарання. Такі дії суду є
обов'язковими, адже за правилами частини 2 статті 68 законодавчо обмежується
половиною строку чи розміру покарання лише найбільш суворий його вид,
передбачений у санкції кримінально-правової норми. При цьому, жодним чином
не лімітовані розміри інших видів покарань. Так, позбавлення волі, як відомо, є
більш суворим видом покарання ніж обмеження волі. А тому, якщо суд дійде
висновку про застосування саме позбавлення волі як виду покарання, то він по
закону буде обмежений половиною такого строку. Беручи до уваги, що санкція
частини 1 статті 146 передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк
до 3 років, максимальний розмір покарання, який за законом може призначити
суд, обмежений 1.5 роками. Водночас, обираючи як вид покарання за
вищеназваний злочин саме обмеження волі, суд не буде лімітований у
максимальних розмірах його призначення. Отже, з огляду на те, що обмеження
волі за ч. 1 ст. 146 передбачається на строк до тьох років, суд може призначити
таке покарання аж до 3 років.
Правила призначення покарання за готування до кримінального
правопорушення не є тотожним законодавчим вимогам, установленим у рамках
реалізації цього кримінально-правового інституту щодо замаху на кримінальне
правопорушення. Зміст диференційованого підходу тут полягає в тому, що на
відміну від призначення покарання за готування до кримінального
правопорушення, при замаху на нього остаточне покарання, призначене в його
максимальному вираженні, не повинне перевищувати двох третин від такого
максимуму, передбаченого санкцією норми Особливої частини КК. Тобто, якщо
санкцією статті чи її частини передбачено, наприклад, покарання у вигляді
позбавлення волі на строк до 5 років, то, якщо суд дійде висновку про
призначення максимального розміру покарання, такий розмір в обвинувальному
вироку не повинен перевищувати 3 років і 4 місяців позбавлення волі.
Водночас, у випадку, коли під час призначення покарання суд дійде
висновку про те, що винувата особа вчинила замах на учинення у складі
організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину,
вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого
злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного
ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких
наслідків, виконуючи, при цьому, спеціальне завдання з попередження чи
розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації,
максимальний розмір призначеного покарання такій особі не може бути
призначений на строк, який перевищує половину максимального строку
покарання, передбаченого санкцією Особливої частини, за якою засуджується
винувата особа. Саме таке рішення суду виглядатиме найбільш правильним з
огляду на приписи ч. 3 ст. 43 і ч. 3 ст. 68, оскільки перша норма в
розглядуваному випадку буде встановлювати спеціальні правила призначення
покарання на відміну від другої, якою, фактично, визначено загальні правила
призначення покарання, нехай і, зокрема, за замах на кримінальне
правопорушення. Тим більше, що спеціальне правило тут забезпечує більш
сприятливе правове становище винуватої особи, ніж це передбачається ч. 3
ст. 68 КК, віддзеркалюючи, у такий спосіб, реалізацію принципів гуманізму,
справедливості та індивідуалізації кримінальної відповідальності.
У випадку ж, коли санкція статті містить і основні, і додаткові покарання,
суд, призначаючи його вид та розмір за незакінчене кримінальне
правопорушення, не обмежений правилами, виписаними в частинах 2 і 3 статті
68, щодо додаткових покарань. Це означає, що призначаючи таке покарання, суд
є лімітованим за законом лише в частині не виходу за максимальні межі
додаткового покарання, передбачені санкцією норми Особливої частини КК.
Але це стосується лише тих додаткових покарань, які мають числове
вираження. Щодо ж інших, так само як і щодо деяких основних видів покарань,
застосування приписів частин 2 і 3 статті 68 виглядає об'єктивно неможливим.
Певні гарантії кримінально-правового захисту винуватої особи, що
вчинила незакінчене кримінальне правопорушення, передбачено й частиною 4
статті 68 КК України. Так, відповідно до цієї норми, довічне позбавлення волі за
вчинення готування до кримінального правопорушення та вчинення замаху на
нього не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ
національної безпеки України, передбачених у статтях 109-114 1, і кримінальних
правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку,
передбачених у статтях 437-439, ч. 1 ст. 442 та ст. 443 цього Кодексу. Напевно в
цьому є сенс, адже незакінчене кримінальне правопорушення, безспірно,
заподіює меншу шкоду, порівняно з його закінченим аналогом. Стосовно ж
певних виключень, про які зазначається в частині 4 розглядуваної статті, то тут
питання не настільки однозначне, але його обговорення доцільнішим
виглядатиме на шпальтах наукового діалогу, але за межами підручника.
На відміну від призначення покарання за незакінчене кримінальне
правопорушення, його реалізація за кримінальне правопорушення, учинене в
співучасті, законодавчо виглядає простішою. Як говориться в ч. 5 ст. 68, при
призначенні покарання співучасникам кримінального правопорушення суд,
керуючись положеннями статей 65-67 КК, ураховує характер та ступінь участі
кожного з них у вчиненні кримінального правопорушення. Отже, суд не
обмежений в питанні призначення покарання за кримінальне правопорушення,
учинене в співучасті на кшталт приписів, якими встановлені правила
призначення покарання за незакінчене кримінальне правопорушення. Головне
тут – дотримання положень статті 65 з урахуванням змісту статей 66 і 67 КК. Ну
і, звісно ж, таке покарання суд має призначати з огляду на те, якою була роль та
характер дій кожного зі співучасників кримінально-протиправного діяння.
Очевидним є те, що організатор і виконавець кримінального правопорушення є,
як правило, більш суспільно-небезпечними особами під час учинення групових
кримінальних правопорушень, а підбурювач і пособник – навпаки. Зважаючи на
це, суд і повинен призначити покарання, використовуючи статті 65-67 КК
України.

5. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

За наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно

знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з
урахуванням особи винуватого суд, умотивувавши своє рішення, може, крім
випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити
основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті
(санкції частини статті) Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш
м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції
частини статті) Особливої частини КК за це кримінальне правопорушення. У
цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої
межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині КК. За
вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачено основне
покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, суд з підстав, установлених цією частиною, може
призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на
чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції
частини статті) Особливої частини КК.
Саме таке формулювання умов призначення більш м'якого покарання, ніж
передбачено законом, містить чинний КК України (частина 1 статті 69). З огляду
на нього, є зрозумілим, що юридичний сенс призначення такого покарання
полягає в тому, що суд, за умови дотримання певних законодавчих критеріїв,
про яки скажемо нижче, є повноважним призначити основне покарання, нижче
від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті)
Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного
покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої
частини КК за це кримінальне правопорушення. Отже, призначення більш
м'якого покарання, ніж передбачено законом, фактично, виявляється у:
а) призначенні основного покарання нижче від найнижчої межі,
встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини
КК;
б) переході до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не
зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК
за це кримінальне правопорушення.
Водночас слід пам'ятати, що під час застосування приписів ч. 1 ст. 69 суд
є повноважним, за наявності певних підстав, застосувати лише один з двох
зазначених варіантів більш м'якого покарання, ніж передбачено законом. При
цьому, як зазначається у цій же частині кримінально-правової норми,
призначаючи основне покарання нижче від найнижчої межі, суд лімітований
визначенням мінімальної межі призначуваного, у такий спосіб, покарання
мінімальною межею, визначеною для нього в Загальній частині КК. Це означає,
що, призначаючи, наприклад, покарання у вигляді позбавлення волі на певний
строк нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією кримінально-правової
норми Особливої частини, суд не може призначити його менше одного року
позбавлення волі, адже саме такий розмір визначено в Загальній частині КК як
мінімальний для даного виду покарання.
Цікавою виглядає законодавча логіка щодо призначення більш м'якого
покарання, ніж передбачено законом, якщо таким покаранням є штраф. Як
зазначається в ч. 1 ст. 69 КК, за вчинення кримінального правопорушення, за
яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених
цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір
якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в
санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Загалом усе
виглядає зрозуміло, але в чинному КК є також інша норма – статті 53, якою
визначається призначення покарання у вигляді штрафу за певних випадків.
Відповідно до редакції ч. 2 ст. 53, за вчинення кримінального правопорушення,
за яке передбачено основне покарання у виді штрафу понад три тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що
призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої
кримінальним правопорушенням, або отриманого внаслідок вчинення
кримінального правопорушення доходу, незалежно від граничного розміру
штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої
частини кримінального кодексу.
Отже, вирішуючи питання про застосування приписів ч. 1 ст. 69 КК коли
мова йде про штраф, як основне покарання, суд повинен враховувати, що,
знижуючи на чверть розмір штрафу, визначеного санкцією норми Особливої
частини КК, такий штраф, у підсумку, не виявився нижчим за розмір майнової
шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, або отриманий внаслідок
вчинення кримінального правопорушення дохід, незалежно від граничного
розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті)
Особливої частини КК.
Здійснюючи перехід до іншого, більш м'якого покарання, ніж передбачено
санкцією норми Особливої частини КК, слід пам'ятати, що їх перелік
законодавчо не є обмежений, а тому, у принципі, суд повноважний застосувати
щодо винуватої особи будь-який з основних видів покарання, передбачених
Розділом Х Загальної частини КК. При цьому суд має зафіксувати в
обвинувальному висновку чіткий строк або розмір основного покарання, яким
він замінив основне покарання, передбачене за певне кримінальне
правопорушення, санкцією норми, котра його встановлює в Особливій частині.
Застосовуючи інший, не передбачений нормою Особливої частини вид
покарання, суд має дотримуватись правил (межі, умови), установлених для
обраного ним виду покарання в частині Загальній.
Однією з гарантій можливого поліпшення правового становища винуватої
особи, закріпленою в кримінальному законі, є й припис (ч. 2 ст. 69), відповідно
до якого суд, на підставах, передбачених у частині першій цієї статті, може не
призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції
частини статті) Особливої частини КК як обов'язкове, за винятком випадків
призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за який
передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Як відомо, додаткові покарання можуть бути обов'язковими та
необов'язковими. Саме такі типи додаткових покарань контекстуально
випливають з аналізу низки положень Особливої частини КК України. Якщо
додаткове покарання є обов'язковим, то в санкції норми Особливої частини
зазначається безальтернативність застосування такого виду покарання,
наприклад, словами «...з конфіскацією майна». Необов'язковий же ж характер
додаткового виду покарання в кримінальному законі визначається словами,
зокрема «... з конфіскацією майна або без такої».
Призначення необов'язкових додаткових видів покарань за загальним
правилом віддається на розсуд суду, чого не можна сказати про обов'язкові
додаткові види покарань. Утім, за наявності підстав застосування приписів ч. 1
ст. 69, такий судовий розсуд може поширюватись і на них. При цьому частиною
другою ст. 69 не визначаються чіткі критерії можливості непризначення
обов'язкового додаткового виду покарання. Вірніше, вони визначені лише
стосовно призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення,
за яке передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У всіх інших випадках,
очевидно, доцільно спиратись на критерії, що визначені в ч. 1 ст. 69 для
основних видів покарань.
З системного аналізу положень останньої кримінально-правової норми,
можна зробити висновок, що такими критеріями є:
1. Наявність кількох (тобто двох або більше) обставин, що пом'якшують
покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального
правопорушення.
2. Урахування особистості винуватої особи.
3. Відсутність факту засудження за корупційне кримінальне
правопорушення.
Стосовно першого критерію варто зазначити, що будь-які дві або більше
обставини утворюватимуть його «дієздатність». При цьому закон не визначає,
до яких положень має звертатись суд, визначаючи зазначені обставини. А це, з
огляду на приписи статті 66 КК України, надає підстави для висновку, що такі
обставини можуть буду як передбачені законодавчо, так і визначатись судом
самостійно протягом розгляду ним відповідного провадження. Головне, щоб
таких підстав було не менше двох, адже саме на кількісному характері акцентує
свою увагу законодавець у ч. 1 ст. 69 КК.
Що стосується урахування особистості винуватої особи, як критерію
призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, то тут,
очевидно, слід говорити про те, що така особа повинна мати цілком позитивні
індивідуальні, службові та інші характеристики, займатись суспільно-корисною
діяльністю, не мати судимостей за умисні кримінальні правопорушення, мати
родину, роботу, дітей, тощо. Цей перелік не є зразковий, а так само не є він
вичерпним. У практиці будь-які обставини або чинники, що максимально
позитивно характеризуватимуть особистість винуватого можуть бути
використані судом під час визначення можливості застосування щодо неї
положень статті 69.
Третім критерієм закон визначає відсутність факту засудження за
корупційне кримінальне правопорушення. На нашу думку, такий законодавчий
припис означає не лише ситуації, коли особа вчинила тільки корупційне
правопорушення, але й ті, коли вона вчинила два або більше кримінальних
правопорушень за умов, що одне з них чи більше були вчинені завдяки
вчиненню корупційного кримінального правопорушення. У будь-якому разі,
такий висновок є логічним з огляду на те, що виписано в законі.
Натомість у незастосуванні цієї статті не буде підстав, якщо кримінальне
правопорушення, учинене в сукупності, навіть попри його корупційний
характер, не матиме логіко-правового зв'язку з іншим кримінальним
правопорушенням, яке розглядається як частина цієї сукупності.

6. Призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень.

Правила призначення покарання за сукупністю кримінальних

правопорушень урегульоване в чинному КК України статтею 70. Як визначено в
частині 1 зазначеної кримінально-правової норми, при сукупності кримінальних
правопорушень суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожне
кримінальне правопорушення окремо, визначає остаточне покарання шляхом
поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи
часткового складання призначених покарань.
З огляду на такий припис, обґрунтованим убачається висновок, що
законодавець передбачив саме два «основних» правила призначення покарання
за сукупністю кримінальних правопорушень, а саме: а) шляхом поглинення
менш суворого покарання більш суворим; б) шляхом повного чи часткового
складання призначених покарань. При цьому, обидва ці правила набуватимуть
дієвості лише після того, як судом буде призначене покарання за кожне з
кримінальних правопорушень, учинених у сукупності. Фактично, схема
призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень
виглядатиме в наступний спосіб: призначення покарання (основного та
додаткового) за перше кримінальне правопорушення – призначення покарання
(основного та додаткового) за друге кримінальне правопорушення –
призначення остаточного покарання (або шляхом поглинення менш суворого
покарання більш суворим, або шляхом повного чи часткового складання 1 і 2
покарань). Питання вибору того чи іншого правила призначення покарання за
сукупністю кримінальних правопорушень законодавчо віднесено до компетенції
суду і є, у такий спосіб, його правом.
При поглиненні менш суворого покарання більш суворим, як правило,
відбувається реалізація принципу економії кримінально-правової репресії.
Держава в особі суду певної інстанції, фактично, знецінює в каральному сенсі
зміст одного покарання за умов достатності іншого покарання для досягнення
цілей, що ставляться перед інститутом покарання.
При складанні ж покарань говорити про втілення вищезазначеного
принципу гіпотетично є, звісно, можливим, наприклад, коли суд, попри
тяжкість чи зухвалість вчиненого кримінального правопорушення, призначає
винуватій особі покарання, нехай і складуючи їх, без застосування
максимальних його, покарання, пропорцій. Суд, як ідеться у ч. 1 ст. 70, може
застосовувати як повне, так і часткове складання покарань, тобто він може
скласти або певні частини з законодавчо передбачених розмірів покарань, або
скласти такі строки повністю, якщо це дозволятимуть правила статті 70.
Слід зазначити, що правила призначення покарання за сукупністю
кримінальних правопорушень не вичерпуються змістом диспозиції частини 1
статті 70. Певні деталі їх функціонування визначені в частинах 2-4 такої
кримінально-правової норми. Так, відповідно до частини 2 статті, що
розглядається, при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю
кримінальних правопорушень визначається в межах, встановлених санкцією
статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає більш
суворе покарання. При цьому, якщо хоча б одне з кримінальних правопорушень
становитиме умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин, суд може
призначити остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень у
межах максимального строку, встановленого для такого виду покарання в
Загальній частині КК.
Законом передбачаються й інші особливості. Так, якщо хоча б за один із
учинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне
покарання за сукупністю кримінальних правопорушень визначається шляхом
поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Як бачимо, з цієї норми випливає низка «додаткових» правил, якими
ілюструється механізм функціонування «основних» правил призначення
покарання за сукупністю кримінальних правопорушень. По-перше, при
складанні покарань остаточне покарання за сукупністю кримінальних
правопорушень визначається в межах, установлених санкцією статті (санкцією
частини статті) Особливої частини КК. Це означає, що за загальним правилом
суд, призначаючи покарання за сукупністю кримінальних правопорушень,
повноважний призначити остаточне покарання лише в межах, установлених
санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. Наприклад, у
випадку призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень,
передбачених ч. 1 ст. 185 і ч. 1 ст. 296, суд, за відсутності інших пом'якшуючих
чи обтяжуючих обставин, не може призначити остаточне покарання суворіше за
позбавлення волі на строк понад 3 роки (таке покарання є найсуворішим з
огляду на санкції частин перших статей 185 і 296 КК України).
Утім, і це, по-друге, якщо хоча б одне з кримінальних правопорушень
становить умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин, суд може призначити
остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень у межах
максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній
частині КК. Тобто кримінальний закон, у такому випадку, дозволяє суду, під час
призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, вийти за
межі санкції статті Особливої частини КК, якою передбачається більш суворе
покарання, орієнтуючись, при цьому, на максимальний строк, передбачений для
конкретного виду покарання Загальною частиною кодексу. Наприклад,
призначаючи покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк за
сукупністю кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 121
(умисний тяжкий злочин, де максимальне покарання – 8 років позбавлення волі)
і частиною 3 статті 152 (особливо тяжкий злочин, де максимальне покарання –
12 років позбавлення волі), суд повноважний вийти за межі максимального
строку (у нашому випадку – 12 років позбавлення волі), передбаченого нормою
Особливої частини КК (частиною 3 статті 152), і призначити остаточне
покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років включно,
оскільки саме 15 років – це максимальний термін, на який може бути
призначений розглядуваний вид покарання відповідно до положень Загальної
частини КК (стаття 63).
Водночас, як говорить закон, якщо хоча б за одне з вчинених
кримінальних правопорушень судом призначено довічне позбавлення волі, то
остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень визначається
шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням
волі. При цьому важливо пам'ятати, що довічне позбавлення волі як вид
покарання може бути призначене судом лише у випадках, спеціально
передбачених кодексом, і лише, якщо суд не вважатиме за можливе застосувати
позбавлення волі на певний строк. Фактично довічне позбавлення волі може
призначатись лише якщо воно передбачене відповідною статтею або частиною
статті Особливої частини КК України. Складання покарань при сукупності
кримінальних правопорушень, коли за один із них призначене довічне
позбавлення волі, із зрозумілих причин, не застосовується.
Призначаючи остаточне покарання, суд, як виписано в частині 3 статті 70
КК, до основного покарання, призначеного за сукупністю кримінальних
правопорушень, може приєднати додаткові покарання, призначені за
кримінальні правопорушення. Вочевидь слід погодитись із думкою про те, що
таке законодавче формулювання норми є не зовсім коректним з юридичної
точки зору. Адже, по-перше, якщо судом додаткове покарання (нехай навіть і з
факультативним характером) усе ж таки призначене, то суд не може
відмовитись у його приєднанні до основного покарання, призначеного за
сукупністю кримінальних правопорушень, бо таке покарання є частиною
вироку суду. А, по-друге, якщо санкція норми містить додаткове покарання,
котре має статус обов'язкового, суд не може ігнорувати таке покарання в своєму
вироку й повинен його призначити за будь-яких обставин.
Цікаве положення сформулював законодавець у частині 4 статті 70 КК
України. Так, відповідно до цієї норми, якщо після постановлення вироку в
справі буде встановлено, що засуджений є винуватим ще й у іншому
кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення
попереднього вироку, покарання йому призначається за правилами,
передбаченими в частинах 1-3 зазначеної статті. У цьому випадку в строк
покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних
правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за
попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 чинного Кодексу.
Такою нормою, фактично, визначається «особливий» порядок
призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень. Його
особливість полягає в тому, що остаточне покарання призначається за чіткою
схемою. Так, спочатку призначається покарання за кримінальне
правопорушення, яке не було враховано (не було розкрите, не була доведена
винуватість особи, що його вчинила, тощо) під час винесення обвинувального
вироку за інше кримінальне правопорушення. Потім до цього покарання
додається невідбута повністю чи частково частина покарання за попереднім
вироком. І з огляду на частини 1-3 призначається остаточне покарання. При
цьому урахуванню має підлягати саме остаточне покарання, призначене за
попереднім вироком, а не за кожне з кримінальних правопорушень, якщо їх
було декілька. Ну й, у врешті-решт, якщо особа вже почала відбувати покарання
за попереднім вироком, таке покарання зараховується за умов припустимості
(під кутом зору приписів статті 72), до остаточно призначеного покарання. У
підсумку, маємо покарання, яке особа має відбувати. Якщо ж особа не
розпочала відбувати покарання за попереднім вироком, або ж була звільнена від
відповідальності, вищезазначене зарахування не відбувається.

7. Призначення покарання за сукупністю вироків.

Відповідно до частини 1 статті 71 КК України якщо засуджений після

постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове
кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим
вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за
попереднім вироком.
Як бачимо, призначення покарання за сукупністю вироків певною мірою
відрізняється від його призначення за сукупністю кримінальних
правопорушень. За загальним правилом тут допускається лише повне або
часткове приєднання частини покарання за попереднім вироком до покарання,
призначеного за новим вироком. При цьому приєднується саме невідбута
частина покарання, а не весь строк, на який воно було призначене. Правило ж
поглинання, що використовується в сусідньому кримінально-правовому
інституті, можливе лише у двох випадках: а) коли за одне з кримінальних
правопорушень призначене покарання у вигляді довічного позбавлення волі
(ч. 2 ст. 71): у такому разі довічним позбавленням волі поглинаються всі інші
покарання, призначені за іншими вироками; б) коли одне з покарань є
призначеним у максимальному розмірі (ч. 4 ст. 71): у такому разі покарання,
призначене в максимальному розмірі поглинає інший вид покарання,
призначений у меншому розмірі. У всіх інших випадках поглинання одного
покарання іншим, під час його призначення за сукупністю вироків, не
допускається.
Не позбавлене особливостей і призначення покарання шляхом їх
складання, або, як виписане в частині 1, повного або часткового приєднання
невідбутої частини покарання за попереднім вироком до покарання,
призначеного за новим вироком. Так, при складанні покарань за сукупністю
вироків, як говориться в ч. 2 ст. 71, загальний строк покарання не може
перевищувати максимального строку, установленого для даного виду покарання
в Загальній частині КК. Отже, на відміну від призначення покарання за
сукупністю кримінальних правопорушень, де, за загальним правилом,
призначення покарання має відбуватись з огляду саме на максимальний розмір
санкції норми Особливої частини, що передбачає відповідальність за вчинене
винуватою особою кримінальне правопорушення, і суд не може вийти за межі
таких санкції, інститут призначення покарання за сукупністю вироків у своєму
загальному розумінні виходить із того, що максимальний строк покарання може
бути більшим, ніж це передбачено нормами Особливої частини. Водночас,
такий строк не може перевищувати максимуму строку, визначеного для
конкретного виду покарання в Загальній частині КК.
Цією ж нормою (статтею) кримінальний закон встановлює, що при
складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання,
остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати
п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким,
загальний строк позбавлення волі може бути більше п'ятнадцяти років, але не
повинен перевищувати двадцяти п'яти років. Як бачимо, за певних випадків
кримінальний закон припускає можливість призначення покарання у вигляді
позбавлення волі понад максимальний термін, визначений для цього виду
покарання в Загальній частині КК (статті 63). Це чи не єдиний випадок, за
виключенням заміни довічного позбавлення волі на підставі акта помилування,
коли винуватій особі може бути призначене покарання у вигляді позбавлення
волі понад встановлену статтею 63 максимальну його межу.
Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута
його частина за попереднім вироком, як встановлює частина 3 статті 71,
підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за
сукупністю вироків. Отже, таке питання, з юридичної точки зору, набагато
коректніше втілює зміст кримінально-правової політики України на відміну від
того, як він віддзеркалений в аналогічній частині статті 70. Законодавець у ч. 3
ст. 71 чітко визначає, що у випадку коли додаткове покарання було призначене
за одним із вироків, воно підлягає приєднанню до основного покарання.
Думається, подібною логікою доцільно було б скористатись законодавцю й
визначаючи правила призначення додаткового покарання за сукупності
кримінальних правопорушень.
Якщо ж засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття
покарання вчинив два або більше кримінальних правопорушень, суд призначає
покарання за ці нові кримінальні правопорушення за правилами,
передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання,
призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, повністю чи
частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у
межах, установлених у частині другій цієї статті. Такий порядок визначений
частиною п'ятою статті 71 КК України. Як бачимо, реалізація інституту
призначення покарання за сукупністю вироків тут відбувається за допомогою
приписів, визначених у рамках інституту призначення покарання за сукупністю
кримінальних правопорушень, принаймні, на першій умовній стадії. Фактично,
маємо наступне: за умови вчинення засудженою особою двох або більше
суспільно-небезпечних діянь, передбачених чинним КК України, до повного
відбуття нею покарання за попереднім вироком, суд спочатку призначає
покарання за кожне таке діяння окремо, використовуючи правила статті 70,
потім визначає остаточне покарання також на підставі приписів статті 70, а
потім, маючи вирок, приєднує до нього невідбуту частину покарання, яке особа
відбувала попередньо з огляду на положення частини 2 статті 71 КК.

8. Правила складання покарань та зарахування строку

попереднього ув'язнення. Обчислення строків покарання.

Правила складання покарань та зарахування строку попереднього

ув'язнення визначаються в чинному КК України статтею 72, яка поділена аж на
6 частин, а, подекуди, ще й на пункти та й, навіть, підпункти.
За загальним правилом, що виписане в ч. 1 ст. 72, при складанні покарань
за сукупністю кримінальних правопорушень та сукупністю вироків менш
суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид, виходячи з такого їх
співвідношення:
– одному дню позбавлення волі відповідають (пункт 1): а) один день
тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту; б)
два дні обмеження волі; в) три дні службового обмеження для
військовослужбовців або три дні виправних робіт; г) вісім годин громадських
робіт;
– одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців або арешту відповідають (пункт 2): а) два дні обмеження
волі; б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт;
– одному дню обмеження волі відповідають три дні службового
обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт (пункт 3);
– одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин
громадських робіт (пункт 4).
Отже, це говорить про те, що в будь-якому випадку складання покарань з
попереднім їх переведенням одне в інше (якщо для такого виду покарання
переведення допускається за законом), воно, складання, завжди має відбуватись
за схемою: менш суворе покарання – у більш суворе, і ніяк інакше.
При призначенні покарання за сукупністю кримінальних правопорушень
або вироків у виді виправних робіт або службових обмежень для
військовослужбовців складанню підлягають, як зазначається у частині 2 статті
72, лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого
складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно. Це
означає, що у випадку призначення, зокрема, виправних робіт як виду
покарання за сукупністю кримінальних правопорушень чи вироків, суд має
право складати лише строки таких робіт (наприклад, 6 місяців і 8 місяців, або 1
рік і 6 місяців) або службових обмежень для військовослужбовців. При цьому
призначені судом суми відрахувань (встановлюються судом у межах від 10 до
20 відсотків із заробітку засудженого), що здійснюватимуться протягом строку
відбування покарання, складанню не підлягають і обчислюються окремо за
кожним вироком.
 З огляду на те, що виправні роботи як вид покарання, відповідно до ст. 57
КК України, можуть бути призначені на строк від 6 місяців до 2 років,
складаючи покарання за правилами статті 72, суд не може вийти за ці межі.
Відтак, максимальний термін остаточного покарання у вигляді виправних робіт
не повинен перевищувати два роки. Що стосується осіб, які стали
непрацездатними після постановлення вироку суду, за яким призначено випрані
роботи, суд, на підставі ч. 3 ст. 57 КК України, може замінити такі роботи
штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
Водночас призначаючи покарання, зокрема, у вигляді виправних робіт у
максимальному розмірі за одним вироком і мінімальному чи також
максимальному або «середньому» розмірах – за другим, суд має застосувати
«правило поглинання», адже складання у такому випадку вийде за максимальні
межі, установлені ст. 57 КК, і, у такий спосіб, становитиме порушення закону.
Вочевидь було б правильним визначити це в нормі закону, утримуючись від
відповідних аналогій, як це має місце зараз.
Належної законодавчої регуляції, як видається, заслуговує й питання
обчислення розмірів відрахувань із заробітку засудженого в результаті
складання строків виправних робіт або поглинення одним строком (більшим)
такого покарання іншого його строку (меншого). Особливо це стосується, на
нашу думку, тих ситуацій, коли, наприклад, за одним вироком судом призначено
виправні роботи з меншим строком але з більшим відсотком відрахувань, а за
другим – такі ж роботи, але, навпаки, – з більшим строком виправних робіт та
меншим розміром відрахувань. Гіпотетично таку ситуацію можна вирішити в
наступний спосіб: а) скласти строки виправних робіт (якщо дозволятиме
остаточний «залишок»), а розміри відрахувань прив'язати до раніше
встановлених строків; б) застосувати «правило поглинання», за допомогою
якого виправні роботи в максимальному розмірі поглинуть виправні роботи за
іншими вироком, а відрахування буде здійснюватись за наступною логікою: з
більшим відсотком – протягом усього встановленого відповідним вироком
строку, а з меншим – протягом строку, що залишиться. Утім, усе це фактично –
або аналогія, або вимушена кримінально-правова фікція. Напевно, належне
виписування цього питання рамками самостійного припису було б і
зрозумілішим, і юридично коректнішим.
Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю
кримінальних правопорушень і за сукупністю вироків складанню з іншими
видами покарань не підлягають і виконуються самостійно (ч. 3 ст. 72). При
цьому додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються, як
говориться в законі (частина 4), самостійно.
З огляду на законодавчий припис, передбачений частиною 4,
небезпідставним виглядатиме висновок про те, що додаткові покарання одного
виду можуть складатись, а, за певних обставин, зазнавати особливостей
«процедури поглинення більшим покаранням меншого» в обвинувальному
вироку суду. Прямої заборони цьому в КК України не передбачено. Головне,
щоб судом були дотримані максимальні розмірі таких додаткових покарань під
час процедур складення чи поглинення.
Водночас, за деяких обставин, складання навіть однакових додаткових
видів покарань у практиці навряд чи буде можливим. Мова йде про такі види як
«позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю», а
також «позбавлення військового, спеціального звання, рангу чину,
кваліфікаційного класу». В обох таких випадках назва покарання звучатиме
однаково, але фактичні обмеження можуть стосуватись різних фактів. Отже, у
таких випадках зазначені додаткові види покарань складанню не підлягатимуть
і мають відбуватись окремо відповідно до того, яким змістом вони наповнені
судом у конкретному випадку.
Частиною п'ятою статті 72 встановлюється, що попереднє ув’язнення
зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі
день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.
Загалом, попереднє ув'язнення не є видом покарання, але, ураховуючи той факт,
що протягом дії зазначеного процесуального заходу особа, яка йому піддається,
фактично позбавляється волі, застосування цього заходу щодо винуватою особи
створює підстави щодо подальшого зарахування строку перебування під вартою
у строк покарання.
Водночас при призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї
статті, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або
повністю звільнити засудженого від його відбування. Такий законодавчий
припис є, фактично, самостійним видом звільнення від покарання та його
відбування, адже жоден з існуючих у чинному КК України кримінально-
правових інститутів, що регулюють питання звільнення від покарання та його
відбування зазначене питання не регулює. У такий спосіб, з огляду на те, що в
частині 1 статті 72 як основні покарання не розглянуті лише штраф та
позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю,
саме на них слід орієнтуватись суду під час вирішення питання про
застосування речення другого частини 5 статті 72. Водночас, слід, вочевидь,
погодитись із думкою, що, застосовуючи розглядуваний припис у разі
призначення, зокрема, штрафу як основного виду покарання, суд може
призначити розмір штрафу нижче від найнижчої межі, установленої в нормі
Особливої частини з дотриманням, при цьому, мінімальних меж, визначених
для такого виду покарання в Загальній частині. Такий висновок не
суперечитиме здійсненню кримінально-правової політики державою, адже
кодексом не конкретизується, до яких меж суд є повноважним пом'якшувати не
зазначені в частині 1 статті 72 покарання. При цьому існують правила
призначення конкретних видів покарань, серед яких є і штраф, котрими
регулюються питання визначення мінімальних та максимальних розмірів. І саме
за них, за загальною логікою, суд виходити не може.
У частині 6 статті 72 зазначається, що встановлені в частині першій цієї
статті правила співвідношення видів покарань можуть застосовуватись і в
інших випадках, передбачених Загальною частиною вітчизняного КК. Такий
припис, на нашу думку, стосується низки статей, що регулюють питання
призначення покарання. Але більшою мірою його можна використовувати під
час призначення покарання під кутом зору статей 66-691 КК України.
Що стосується питання обчислення строків покарання, то в чинному КК
України воно врегульоване в статті 73 КК України. Відповідно до цієї
кримінально-правової норми строки покарання обчислюються, відповідно, у
роках, місяцях та годинах. Це означає, що будь-які інші варіанти розрахунку
строків та розмірів покарання, як от: добами чи днями, а також тижнями,
декадами, півріччями, тощо законом не допускаються.
Єдиним виключенням з цього правила (також прописаним в статті 73), є
правило обчислення строків покарання при заміні або складанні покарань, а
також у разі зарахування попереднього ув'язнення. У таких випадках
кримінальний закон допускає можливість обчислення строків покарання у днях.
Але, підкреслюємо, таке обчислення є варіантом виключення і набуватиме
актуальності лише у вищенаведених випадках.